| 1 |
Потерпи: тата відпустять, і зразу підем. — Миколи і Андрійка нема. Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. |
| 2 |
Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, насередині грудей: «Квітко моя!» — і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. |
| 3 |
Втіха коло доні не гасне, як місяць — любим серпиком. — Скоро скінчу, стій! — стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука. — Може, я не піду? — несміливо питає Оленка. — З мене сміятимуться. |
| 4 |
Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять. Дарія Олександрівна досадує, що «вони» сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. |
| 5 |
Зосталась гіркота, звична за довгі роки. І стерпіла! — як завжди. Хмуриться мати. Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. «Навіщо пережиток?» — сказав, напевно, з чужого голосу. |
| 6 |
Андрійко, найменший, часом послухає. Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. |
| 7 |
Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли. Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? |
| 8 |
Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і недбальства. |
| 9 |
Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих посміхів: мовляв, «дурна дитина в вас», — Дарія Олександрівна грізно нагримала на Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того гримання вийде. |
| 10 |
Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому — треба. Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно серце стиснулось: такий жаль на себе! |
| 11 |
Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями — як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. |
| 12 |
Як зоря — жила в хаті, дивна тихістю. Сьогодні так пильно мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з провини. І якраз лихо! — причіпливі повели чоловіка і невідомо що буде. |
| 13 |
І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюванні з насмішкою. Згодиться; чого ж на майдані стояти? — Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда — ніколи. |
| 14 |
А повмирають, буде з ними на небі. — А ми — де? — Коли достойні, з ними. — Як там живуть? Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа — безвинна і всім прощає, люблячи. Так живуть. — Того не знаю, але — щасливі. |
| 15 |
Де дінуться від дощу? — Це над дощем і зірками. — А що їсти? — Нічого не треба. — І хліба? — І хліба теж — ні. Оленка дивиться в вікно, думаючи. — Я вже знаю! — так, як сонце: ні об що не тримається і ходить. |
| 16 |
Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою. — Не розлучаться? — Хто? — Всі — родичі. — Як любитимуться, то — ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою. — Де? — Невидима і коло всіх. |
| 17 |
Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис — в округлих і нерівних літерах. Думка прив'язана до одного: як будуть разом — «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? |
| 18 |
Губиться думка. Гарно — з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі. Чого зошит — в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не вказує здогаду: така хитрість любляча. |
| 19 |
Зошит з милими кривулямі, дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни — радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі. Мов не бачить! — удає Дарія Олександрівна. |
| 20 |
В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але — чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами. — Дай зошит! Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю. |
| 21 |
Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні — ліпші, ніж празниковий візерунок. — Гарно! — сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги. |
| 22 |
Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори. Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ. Зразу всміхнулась до Оленки: — Гожа! |
| 23 |
Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни. — Чого в сільраду ведуть? — Чого ж? Хліб правити — останній. Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося — вікна стемніли. |
| 24 |
Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари — присохлу вишню. Обличчя, в'янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою. |
| 25 |
Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон — до чого воно? — Недобрий! — згоджується Дарія Олександрівна. — В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть. |
| 26 |
Вести хотіла в церкву, так опинаються ба в школі їх соромлять, сміхом мучать. — От ворожа твар! — Наторочено дітям, що нові книжки церкву перерослії. А ті книжки мертві! — Отак з моїми племінниками. Їм очі прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. |
| 27 |
Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять. — Біда; і вчити треба, бо знидіють. — Треба! — згоджується тітка. — Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нічого не знають. Колись було... |
| 28 |
Хлібороби, сполохом зібрані в сільраду недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі Кленоточі. Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна, і поглядає на промовця: «Страшний, ох, страшний! |
| 29 |
Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і ранок біліє за тинками, в саду, як люстро — ранок; павутинки обсипані росою і світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кістками взяти всіх. |
| 30 |
На думці знов: «Переступить хоч закон, хоч що!» Якби тому рудцеві близько в очі заглянув, був би вражений — аж скипілістю біжать поблиски в окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця окулярів. |
| 31 |
Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю. Загрозливо, але забарно, рушає доповідчик: від самого царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства, саботажу, хлібоздачі і вкінці — «корчування». |
| 32 |
Мирон Данилович огірчений без краю: «Так би зразу казав — давай весь хліб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить». — Зламаєм опір і гнізда зметем! — промовець підвищує виголос до дзвінкості; земля здригнеться, так зметем з лиця. |
| 33 |
Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття — до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти. Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних світильників. |
| 34 |
В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — джерело бадьорості для Отроходіна. |
| 35 |
Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужих очима. Перша група зібрана гаразд; міліція при дверях: для строю і впливу. Ти партійністю відповідай — чому ж хатники ходять дозвільно, лишаючи справу в прориві, під оргвисновки? |
| 36 |
Ні, він чоловік міцніший, ніж борщоїди думають. Кип'яч варити — в кліщі їх! Мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться надодачу. Постанова є — і виконай! |
| 37 |
Керівник, який досі поскіпано жовтів, з міною суворо-офіційного державця, і стримано ворушив руку, випускаючи з-під посмоктаних вусів камінно-повільні речення, тут сіпнувсь і відкрив губи в такий вищир, що Отроходіна пройняло остиглістю... |
| 38 |
Боявся за переступ у самосвідомості і слухав відповідь, як канон на гранітній сторінці. — Взяти хліб з мертвих — весь! Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогі викрій півфронтовий і — зеленкавість, бо справді війни. |
| 39 |
Жуки з поскорузлими мізками: а глядять, як шляхта: на кого?» З підвищення, ніби драматичного кону, видно їх обличчя: всюди вирази гострої відрази, очі — з огниками; тривога і похмурість віє по залі. Дехто збайдужів. |
| 40 |
Брови підняті, ніби здивовано, хіба — від терпеливості? Очі сірі, трішки блакитнясті: в терпких посвітах. Щось, захоплюючи горючістю, рухнулось Отроходіну на серці і він скипає; говорить суворо — в очі коло вікна. |
| 41 |
Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову і посилаючи в протулину попелясті губи... «Вже ми — як той кінь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович. — Прикрутила партлінія, бур'янця не вхопим». |
| 42 |
Партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах наставлені в захист Отроходіна. А впроти — гурт худих дядьків, з яких тільки в одного ціпочок: тонкий, мов комишина. |
| 43 |
Нам зображення, — думає Мирон Данилович. — Брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки — смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що діється, і погіршало, бо з родинами гублять». |
| 44 |
Недвижне біліє, мов привиддя, моторошний відбиток, а близько — тополі вряд, мов свідки або приречені. Біль на серці в Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду, — а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома... |
| 45 |
Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. |
| 46 |
Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси — тоді їм смерть і нам з ними. |
| 47 |
Мирон Данилович від думок доповідчика відсторонений. «Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тільки одно — звідси вирватись; біда наша: втішаються нею партійщики, як вовки овечим криком... І неділя пропала — золотозубий обгавкав світ». |
| 48 |
Ні, дарма! — губи короткі проти загорожі». Катранник зустрів позирк промовця: пронизливий! От відкриті в погляді один для одного. Як на вузькій кладці через безодню, або терпеливо розминутися, або — загибель. |
| 49 |
Крізь очі, дрібні віконечка, побачили душі, яка повна відвертість їх здійсниться навіки; а до чого ж недобрі між собою, хоч значно ближчі, ніж здасться з ворожнечі! Катранникові — такий розпач, мов нерви сповнені гіркими іскрами. |
| 50 |
Найтихіша мирність прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трішки просвітлена дивною цікавістю до промовця, після незміренної відрази. Отроходін вирішив миттю, що селянин «плохий», можна вивернути. |
| 51 |
Бо взаконена в поколіннях, на межі його душі і душі другої, означаючи закон — для білого світу добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирішено коїти руїну. Пнеться інший розпорядок: як хаща. Без жалості. |
| 52 |
Гірко на думці в Мирона Даниловича: «Хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші, і переллють сльози в золото, наситять жадобу». Склавши висновок, Мирон Данилович одвів погляд від промовця. |
| 53 |
Твоя справа на місяці показана. Кінь натужно здобува бадилину; всією шиєю тягнеться, протуляючи губи між дошками, але і ця спроба марна. Вимучений і зголоднілий, стріпував гривою від злих мушок, що лізли в очі. |
| 54 |
Прокисли повіки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лізти: на слабі очі; біда тварині, бо такі господарі — заморили в роботі, а щоб кинути сіна, того нема; забатожено і нас на гибель, — ну, діждались! |
| 55 |
Несподівано виштовхнувсь наперед, з-поміж сусідів, що тісно стояли, хліборобик, сухенький і якийсь обгострений рисами лиця і одежі: ніби пташкуватий весь: також і злеглі пучечки волосся були схожі на пір'я, в нерівних стрішках. |
| 56 |
Дядько стривожений, з хрипиком в голосі, теж — подібним до пташиного скрику. Не діждавшись відповіді, вискрипнув з обуренням: — Хто ж діти візьме? — Чиї, які діти? — осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості. |
| 57 |
Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо, — хто? Отроходін мовчить, аж міниться. Тоді серед дядьків піднявся гомін: — Спитав правильно! Куди діти підуть? А як же! Ви скажіть — куди? |
| 58 |
Хліба нема: вже забрано. Отроходін скипів, скипів неймовірно: — До порядку! Арештувати, хто порушить тишину! Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свічок, що гасить, прохопившись, вихор. |
| 59 |
Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя. |
| 60 |
Погляд хлопця відхилений до сусіднього дворища: там — дія з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору — ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні... |
| 61 |
раптом послизнувся набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він але підійшов найстарший і потягнув за сорочку — знов падає хлопець. |
| 62 |
Тоді найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. |
| 63 |
Але виходить бабуся з повітки і кричить: — Злізь мені заразі — чого посурганився? Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник. Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. |
| 64 |
Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді. Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. |
| 65 |
Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці. Микола на них вимовив: — Хліботруси! — А ми ні: ми хліботруди, — сказав Андрій. — В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси. |
| 66 |
Андрій мовчки згодився; потім повідомив: — Я знаю, хто всякі другі. — Що знаєш? — Є хлібопроси, і всякі. — Добре! — сказав Микола. — Твій горщик здібний варити. А ще? — Ну, є... хлібоноси і хлібовози. |
| 67 |
А хто — ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло — плечима знизав від невирішення. — Звуться: хлібодани! — назвав Микола, — їх мало; витіснили їх сильніші. |
| 68 |
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки. — Пам'ятай, — попереджує Микола, — щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. |
| 69 |
Зрозумів? — Я мовчатиму. Микола перевірив крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і, сказавши братові: «Гуляй, поки що!» — зосередився на сторінках з обідраними берегами. |
| 70 |
Правда спочатку постачає, далі — черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очі — платою за дрібні кусники хліба. |
| 71 |
Книжку старші учні дали тихцем; звеліли: «Читай і думай! — чим відплачують нам, забираючи хліб». Микола забув поглядати на сільраду, біля якої зграями гайворонів купчаться бригади, зготовлені рушати. |
| 72 |
Бачив — з іншого обширу, прозорішого, ніж звичайний. Видіння виступає бічними обрисами примітне, а рештою — ледь приуявлюється з незримості і турбує, проситься, світліє, зневолюючи цікавитися і стояти тут: без слуху! |
| 73 |
Перелітали птахи над прижовклими верховіттями, знехотя і важко підкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрій, поки брат скінчить книжку; коли ж читання згорнуто і впроваджено в кишеню, — тоді спитався: — Хто живе довше, ворон чи змій? |
| 74 |
Є також непотрібні: он! Він дивиться на сільраду. Непотрібні, щось почувши від дверей, заметушились і стали до підвід на чолі з розпорядчиками. Враз висипали з сіней дядьки, — швидкою ходою розділилися в різні напрямки. |
| 75 |
А хлопці, вгледівши тата, поспішили назустріч і побачили смутного, як ніколи; примітили Отроходіна, що, блискучий окулярним склом, зубом і течкою, показував секретареві сільради на тата і про щось довідувався. |
| 76 |
За ним тьма і примари височинять: муругі, дедалі в міцнішому виході, і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя. Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель... |
| 77 |
Кілька місяців в уяві — той жовтар з підсвіття, де позводив металічні нитки під ніччю і виставляється, ніби з пошесті, знаходячи очі Мирона Даниловича; влютовується посеред думок, учіпливо, без перерви, при кожному помислі. |
| 78 |
Навіть коли згадати про справу, і тоді враз, проти волі, влізає привиддя і мучить серце. При стрічах із знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення — завжди. Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? |
| 79 |
Батюшка поправив: — Не ним, а про нього; це — друга річ. Об чім, а не чим. Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов'ю, як світлом: до всіх, до Бога найбільше. |
| 80 |
Вислухав пораду Мирон Данилович і щиро хотів сповнити, однак, через клопоти і зайнятість відбився; мара ж лізла в думки по-старому. От, знов міниться промовець: говорить речення, мов крук на могилі віщує розор... |
| 81 |
Постійно в спогаді Отроходіна — столиця; там народивсь і п'ястуком окріпнув: для неї ладен світ перетрусити — в переміну або загибель. Меткі очі в Отроходіна! Тільки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишніх технічних секретарок обкому. |
| 82 |
Про її зовсім легенький нахил до бухарінської фракції взнав аж при розквіті в сердечній драмі. Почав відступати і порвав відносини, але тінь пригоди простяглася на життєпис. Приятелі, що коло оргбюро, зрештою, «зам'яли» дрібний прогріх. |
| 83 |
Половина дивовижно проста: зразу дослідив і звикся Ти хоч би перепронакомуністичний і в програмі, і в лінії, і в дисципліні, і кат зна в чому, а тобі ціна в партії — копійка зелена, якщо проморгав єство справи: чоломбитство «хазяїнові»! |
| 84 |
Якщо ж ти — ну, словом, Отроходін, вхопивши цієї струни, виплив до верхів грання і наприкінці відірвався від прозорої тіні. Інша половина в тих дверях аж надто некришталева, і навіть він, весь небілий, зупинився, вважаючи, що досить. |
| 85 |
Здається, рідні сосни в тумані збожеволіли б і закричали, обливаючись кровавою смолою. Дещо він схопив, дякуючи швидкості думки, але вони, «згори», маючи партійний механізм і сніг, змусили приморозитись. |
| 86 |
Вивчав їх крючки, і петлі, і підойми, перед якими печінки боліли. Однак без жодного ключа і навіть номера на обідок. Тільки досвід набуто: в полі «парткаверз», як він собі означив. Аж тут можливість і поштовх дано — «просунутися» через низову мережу. |
| 87 |
Відпочивши від численних неводів, якими дрібна рибка партії відділена від смачних місць, зайнятих рибищами, — він офіційно зрадів нагоді. Надіявся довести, в ореолі знавця місцевих обставин, ентузіазм до слуху «хазяїна» понад сітчасті заслони. |
| 88 |
Біг дрожок по немощеній землі, як завжди заспокоював Отроходіна після засідань: м'який і рівний біг, з дружними коненятами, що дістати собі в розпорядження було сподіванкою віддавна, — слабо впливає тепер. |
| 89 |
Оздобами і виступцями, карнизами і щедрою ритмікою віконного рисунку окреслювалася в ранковій просвітленості. І ось повідомлено: сьогодні, як попереду в сусідньому селі, церкву «закривають»; після відправи ключі віддати комісії, нехай приймає коштовності. |
| 90 |
Батюшка сідий і тихоголосий, слабий на очі. Повно молящих. Поприходили з хуторців також, почувши, що — остання служба. В проповіді сказано про терпіння в часи цезарів і далеко після них, до нашого дня. |
| 91 |
Зрештою, і вона, Харитина Катранник, і всі знають, які то привиди; і душа — подібна після смерті. Сама бабуся близька до того: висохла від літ. У чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. |
| 92 |
Хустка біла, далеко вперед нависла, аж очі втонули під тінню: глибоко сивіють, як і в сина, тільки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвів на пекучій дорозі. Батюшка вчить: — Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас! |
| 93 |
Чує і знає Харитина Григорівна, без жодного сумніву: це правда; і це так зворушує! — сльози збираються, застилаючи очі. Гіркий світ, де живемо, проте — не покинуті ми. Чує з проповіді знов: — Як покаємося, простить Господь і помилує. |
| 94 |
Не пропащі ми, хоч грішні; є порятунок. Дивиться бабуся — нічого за дрібними не бачить, а весь слух душі її ловить промовлене, як нива, вже біляста з посухи і спрагла, вбирає краплі дощу. Ідуть перед нею, велике — як досвід, добрі правди. |
| 95 |
Стара часом аж тремтить, стрічаючи речення, хоч не про милость, а вже — про наш переступ. Чуючи їх вразливість, бабуся і порадіє: виразку відкрито — гоїти! Мов з поміччю переходячи по сліпому бездоріжжю, стара приймає слова і боїться недочути. |
| 96 |
А хто ні, — не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює дні і ночі. Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба. |
| 97 |
Вийдем із церкви, і знов живем, як погани: в ненависті. А свята любов — від серця Божого; чи живем любов'ю? Ні! Колись гебреї сорок літ по камінню і піску в пустині мандрували, обношені і змучені; хоч грішили, так каялись. |
| 98 |
І скінію несли, як святиню найбільшу. А ми? — чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповідь Його? Покинули! І понесли злобу. Без молитов, згорділи, що в нас родюча земля. От, відібрана. Без молитов згорділи, що багато хліба було. |
| 99 |
Віднявся. Бо з пирогами забули скінію духовну. Одумаймося! Сокира при дереві і огонь: пожерти, коли духовного плоду нема. Страхається бабуся, згадуючи, що тепер — в селі; так і є: розпились і розсобачились. |
| 100 |
Непоштиві ми, насмішкуваті і злі, і нещирі; пліткуєм, як свині, про кожного — нечисто. Живем без страху Божого. В неділю бійка на вулицях. Озвіріли! Хіба що кара справить. Священик докоряє: — Ми кажем, чого любити сусідів, коли кривдять? |
| 101 |
Бо чого варта, якщо — на обмін для рівної плати, мов гроші. Згадаймо розбійників, розп'ятих коло Ісуса. Один насміявся з істини. Другий благав Господа про милування, і двері раю відкрилися — тому, хто кривдив інших. |
| 102 |
Можливо, скривджені оскаржать: «Чого він, Господи, тут? Ненавидим його!» Чи будуть гідні жити в Царстві такі непрощаючі, що вносять злобу і роздор? Ні! Ніяк і ніколи! Бо в небі — тільки згода і мир, тільки любов і прощення, тільки радість блаженних. |
| 103 |
Ні відгуку сварок з помстою; благоугодно Всемилосердному простити розкаяного розбійника, і ніхто не думай допитувати суди Божі... Кожен знай одно: чи власні гріхи прощені? — бо кожен осквернився. Харитина Григорівна похоплена в думці: «Це я! |
| 104 |
Про чужу чорноту злюсь, а свою забула, ще гіршу. І все — курчата, все — грядки, тижнями в клопоті, на небо не гляну. Раптом знов полонив її, виринувши на серці, неспокій, з яким і в церкву прийшла: чого сина позвали сільрадівці? |
| 105 |
Проповідь закінчується в примиренні: — Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім'я, в імені Спасителя, що кров'ю і смертю викупив нас. Звернім очі до Нього в день іспиту, бо вже приходить. |
| 106 |
А підступають і тут зайди, надихані тьмою. Виходячи в натовпі, бабуся поглядає на мальовання давніх літ, з якого видно браму, навскоси поставлену посередині; згори книга розпросторює світло, і обведена в огнений вінок. |
| 107 |
Посередині ж там кістяк смерті лисніє. Нанизу кириличний підпис червонить кіновар'ю з потемнілості: «Да не іскусяться змисли». Харитина Григорівна споглядає малюнок, а в тискові мусить слухати шепіт двох жінок, старших, ніж сама. |
| 108 |
Це ж і воно, — болісно відшептує друга. Всі повиходили; староста замкнув двері і з ключами дожидає комісію. Батюшка пішов: і хворий, і не міг дивитись на осквернення. Поодаль народ стовпився півкружно, дожидаючи, — що з церквою буде. |
| 109 |
Жінки, молодші віком, поставали наперед. Безгоміння! — мов серед колосся в ниві, перед грозою. Похила душа жіноча, така стара, що вії обсипалися з повік, між якими ворушились дві пригаслі іскорки, — щось прошамкотіла зморщеними устами. |
| 110 |
Наближається комісія, і з нею комсомольці, яких люди знають з обличчя і прізвища, а від цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки, чи що. |
| 111 |
Як збройні солдати, хлопці держать знаряддя, удаючи зневажливість, але огинаються під поглядами. При дверях староста і невеликий гурток стрічають прихідчиків; тихо і непоспішно відповідають на запитання, що — в тоні нетерплячого окрику. |
| 112 |
Члени комісії квапливі і дражняться. Виказують рішучість, мов судові виконавці, і скупчено, на чолі бригади, тягнуться до дверей. Притьма відхилилась увага: і збору прихожан, і старости з його людьми, також — комісії з руїнниками. |
| 113 |
Напруження в ворожнечі розгорілось до краю, тому досить було випадку, щоб блискавка почуттєва розрядилася в його сторону. Глянули люди і застигли. Під стіною поспівав, як нерівний дзвін торкнув, сліпецьдідик з лірою. |
| 114 |
Поряд стояв обшарпаний хлопчак, держачи в одній руці костур старого, а в другій дерев'яну мисочку — милостиню брати. Скрипіла тягучими звуками реля: в супровід голосові, що, вириваючися з хрипкості, піднісся оповідати, чергуванням співу і примовок. |
| 115 |
В інших місцях також розведено огнища; пішов дим клубучий, обгортаючи всю многість мертвих. Вони між снопами ждали своєї черги на повільній підводі, що тяглася через стерню. Дим завіював і живих, хоч змучених, коли поралися з хлібами. |
| 116 |
Повітря навкруг вигріто до тієї міри, що вже ніби пронизує наскрізь, без перерви гонячи піт з кожного, хто рухається. Воно пашить спекою печі, обважнює почуття і заливає тіло зморою: істота от-от знеможеться серед спеки і найважчого диму. |
| 117 |
Призвичаївся також і Андрій, навіть міг би нудьгувати, якби тепер заборонили йому на жнивах тягти снопи і збирати колосся, розводити вогонь і підтримувати його, носити відро з водою і кухоль для женців; і — що звелять. |
| 118 |
Люди тут дивовижно відмінні від городських! — такі відмінні, що їхня прикмета враз відкривається для погляду. В місті люди мов би і не дуже прочувають, що на світі аж доконче потрібні їх заняття, і назверх прибирають надмірну значність. |
| 119 |
А тут, при байдужості до життя серед злиднів, люди покладають у слові і вчинку добре значення. Завжди з достойністю, до себе самих і кожного, мов старочасні білі жерці; от і тепер — зрізаючи житини і в'яжучи в снопи. |
| 120 |
З відчуттям важливості, що має їх праця, — однак без жодного самозвищення. Андрій не збагне причин всього і зв'язків. Але з природною хлоп'ячою спостережливістю, відразу бачить відміну горожан від всіх тутешніх. |
| 121 |
Підсумовує собі коротко: «Ці — справжніші». Тітка була до нього дуже добра; все щось приберігала з'їсти — з свіжої городини. Ніколи не кривдила і не кричала, не лаялась, навіть не мала ніколи гніву на нього. |
| 122 |
Раз, бігши босий по стерні, він сухою надрізаною бур'яниною пробив собі ногу біля пальців, — густо пішла кров. Тітка знайшла в кошику, біля торбинок, чисту тканину і перев'язала виразку: спитала, чи болить. |
| 123 |
Його мати, сполошена, біжить мерщій перев'язувати! Прихиляється до сина, голубить — гладить поранену стопу і втішає хлопця, заглядаючи йому в очі, ніби хоче взяти його біль собі в серце і перетерпіти самій. |
| 124 |
Швидко відійшов з ниви — в зарості, що, глухі, стояли стіною недалеко, і, закривши долонями обличчя, з відчаю залився гіркими, як ще ніколи в житті, тяжкими краплями, що ніби аж парували пекучою солоністю. |
| 125 |
Кожна хвилина тяглася довго, з глухою забарністю, як зайва, бо віддаляла від сподіваної зустрічі. Після роботи, коли вечеряли в дворі, прославши ряднину на шпориші, — Андрій сказав: — Буду мами шукати. |
| 126 |
Заходили зелені сутінки і бралися чорнотою від високої ночі з чистими зірками. Хлопець був певен, що навіть і поночі, серед найлюдяніших натовпів міста і в його завулках, він при першому ж погляді зауважить маму. |
| 127 |
А тільки не раджу їхати в біду. Як же пускати тебе самого, коли такі пропадають скрізь? Ось підожди трохи, по жнивах з тобою поїду. Ні, тобі одному не можна. — Авжеж, не можна, — ствердила тітка, — і думку викинь! |
| 128 |
Більше ждав, ще трохи потерпи: до кінця жнив недалеко. Не пущу. Довечеряли мовчки. Потім скоро ж почали збиратися спати. Господарі були уважні до хлопця. Але смуток наповнював йому серце і, коли погасили світло, прорвався тихим плачем серед темряви. |
| 129 |
Хлопець підождав, поки господарі, втомлені після цілоденної праці, міцно заснуть. Тоді по-мишачому беззвучно взяв торбинку, з якою ходив на жнива: в ній були сірники, ложка, ніж і трохи хліба. Додав картоплі з мішечка, що в кутку, біля печі поставлений. |
| 130 |
Прочинив двері так обережно! — без скрипу. Нечутною тінню виступив надвір і навшпиньках подався до воріт, пригинаючись під вікнами. На вулиці завагався: а що, як мати ввечері прийшла? — могло ж так бути. |
| 131 |
Дожидатиметься якраз тоді, коли він пішов шукати. В двір заходить — ні, двері замкнуті! Тихо в пустощі, що була рідною оселею. Зорі, крізь безмісячну ніч, мерехтять спокійно, з значеннями таємниці, над близькими могилками. |
| 132 |
Коли терпіння від кривди вже незносиме — таке, мов би когось, хто не сподівався, враз потоптано: дужо і різко, серед невидності, як в обведеному блідому-блідому крузі, — по безколірній одежі на плечах. |
| 133 |
Глянув навкруги в темряві і спершу не міг зрозуміти, де він. Пригадавши все, стурбувався: проспав багато часу, і невідомо чи встигне до станції пройти непомітно і поїхати «зайцем», — якщо скоро досвіт. |
| 134 |
Відімкнув хату і знайшов сховані серед ганчір'я в підпіччі карбованці: від лісного заробітку. Із села виходив, обминаючи сусідів, іншими вулицями, бо могли з вікон побачити, — виходив, крадучися, як звірець нічний. |
| 135 |
Задихався і пітнів; чув, як серце стукало в ребра і віддавало в скронях. Нерви напружені, аж тремтять. Ніч, в останні години свої, як стояла чорними стінами, то ними мало і зрушилась; і скоро він, задиханий, стишив крок. |
| 136 |
Втікач перебирав рослини, шукаючи улюбленого зілля; отмов бавлячися, зірвав кілька схожих листочків — ростер пальцями краєць одного з них: тоді враз озвався пахощ м'яти, тонкий і добрий, милий, як хустка матері. |
| 137 |
Пронісся легенький вітрець на відході ночі, ніби подаючи знак, що — пора в дорогу. Уява ж сироти затримується, при сутінках передсвітанкових розкриває собі сховок, як видиво: тут, під зеленню і грунтом — святиня, про огненну силу якої страшно помислити. |
| 138 |
Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі. |
| 139 |
Ми навіть не родичі, — відразу ж випереджував наступне запитання. Банзай учився на п'ятому курсі біофаку. Як одного з кращих студентів, його скерували на практику в один коледж, відгалуження від універу, на викладання біології у старших класах. |
| 140 |
Він винайняв однокімнатну квартиру в старезній триповерховій будівлі. Страшна немов атомна війна бабця-баптистка змусила передплатити їхній баптистський вісник, а заразом і місцеву ґазету "Патріот", де працював редактором її син. |
| 141 |
Часопис розповідав про найновіші рішення райради, міські новини. Не цурався й вічних тем: зґвалтування, вбивства, випадки розтління малолітніх та інші перчені штучки, які так подобаються пенсіонерам. |
| 142 |
Навчання почалося 28-го, що само по собі було поганим знаком. (Завжди як не в людей, уже вкотре повторили собі під ніс учні.) Люди розумні рубали дрова і скуповували свічки перед тим, як ті різко подорожчають із першими вимиканнями світла. |
| 143 |
Зима обіцяла бути холодною, темною та безнадійною. "Принаймні, — подумалося йому, — у Мідних Буках не вимикають воду, на відміну від Львова". Щоденно, крім неділі, Банзай виходив з хати з великим гірським наплечником за спиною. |
| 144 |
Корій ще раз ударив його, від чого Банзай випав у непроникну темряву на кілька секунд. Болото під ними задрижало і випустило зі свого черева Потвору. Отямившись від удару, Банзай відчув, що його накриває хвилею незбагенного ляку. |
| 145 |
Корій своїми безупинними атаками (кожен удар звучав у свідомості, як постріл грому, дуже болісно й виснажуюче) не давав можливості напружити погляд і роздивитися бодай щось. Але враз старий зник. Юрко озирнувся. |
| 146 |
Він не міг добре бачити потвору, тому що форма вислизала від сприйняття, людська свідомість, що постійно інтерпретувала кожну річ, перетворюючи на щось зрозуміліше та доступніше, уперше зіткнулася з проблемою, і відразу ж дала збій. |
| 147 |
От моя Фанні, бідна дитина, — як вона була б щасливою, якби мала таку матір!.. Неправда тих слів аж била з лиця і очей Леонові, але уста, послушні наказові волі, говорили, а розум силяв їх докупи, як того вимагав інтерес. |
| 148 |
Всі гості і робітники звернули очі в той бік. По хвилі показалася на улиці мов чорна гоготяча хмара, — се був кагал жидівський з рабином всередині, котрий мав звершити обряд посвячення підвалин нового дому. |
| 149 |
Немногі панки-християни, що теж були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися набік, чуючися не в своїй тарілці. Околичний дідич хмурився і закусував губи зо злості, видячись в тім жидівськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на нього. |
| 150 |
Він, певно, в душі кляв сердечно свого «щирого приятеля Леона», але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска. Загальний гамір на плацу не тільки не вгавав, але ще й побільшився. |
| 151 |
Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав перхати по клітці та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида з довгою бородою, вели два школьники попід руки і привели аж ід самій підвалині. |
| 152 |
Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотів бути ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема місця на тілько люду. Серед тиску і крику товпи не чути було й того, що читав рабин над підвалиною. |
| 153 |
За ним зателенькали й усі другі дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що цілий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливіше і сумніше роздавалося те безладне різноголосе «умайн». |
| 154 |
Робітники, почувши дзвони, познімали шапки і почали хреститися, а один школьник, підійшовши до Леона і вклонившися йому, почав шептати: — Най бог благословить вас і зачате вами діло. Ми вже скінчили. |
| 155 |
Рабин промуркотів ще якусь молитву, а відтак перший кинув невеличкий срібний гріш до видовбаної в камені ямки. За ним то само школьники, а відтак почали й прочі гості злазити східцями і кидати хто більші, хто менші монети в підвалину. |
| 156 |
Дами скрикували та хиталися на східцях, піддержувані мужчинами, тільки Леонова дочка Фанні гордо і сміло злізла до ями і кинула дуката. По дамах почали й панове один по другім спускатися до підвалини. |
| 157 |
Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камінну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робітники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно гляділи на цілий той обряд. |
| 158 |
Леон, що досі стояв при східцях і всіх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем він на радощах навіть поцілувався), тепер виступив наперед і казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. |
| 159 |
Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. |
| 160 |
А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. |
| 161 |
Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони ідуть у гості до веселою пана Череваня. От же вони вже й під Хмарищем. |
| 162 |
А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державські. |
| 163 |
Замість ушул — рублена башта під гонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя — татарина або ляха. |
| 164 |
Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора — годящий вал. Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. |
| 165 |
По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця, лізе да й гуторить само з собою. |
| 166 |
А якби років п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. |
| 167 |
Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову! Ох, боже правий, боже правий! — Се Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі. — Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце. |
| 168 |
Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана. — Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч. — Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою. |
| 169 |
От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син), схилившись, і в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама і поціловав його в коліно. |
| 170 |
Петро нагнувсь із сідла і поціловавсь із Василем Невольником. — Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? |
| 171 |
Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, а чі йому позападали і наче до чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. |
| 172 |
У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мо, в позичене. Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од панотця коня. — Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. |
| 173 |
Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує. — Еге, добродію, — каже Василь Невольник, — благую часть ізбрав собі пан Черевань — нехай його господь на світі подержить! |
| 174 |
Мало куди й виходить із пасіки. — Ну, да все ж од людей іще не одцурався? Чи, може, справді зробивсь пустинножителем? — Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. |
| 175 |
У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі. Да одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама попід деревом. Що ж то був за Шрам такий і як се він був разом піп і полковник? |
| 176 |
Тоді-бо дійшло безладдє в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. |
| 177 |
Городова та ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орандарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти золотих на всякого реєстрового од короля і Речі Посполитої. |
| 178 |
То й реєстровим чи городовим козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остались реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. |
| 179 |
Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жаловались?.. |
| 180 |
Жаловались миряне і попи благочестивії тілько далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. |
| 181 |
От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця — з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю. Тілько ж ненадовго підіймали українці під їх хорогвами похилу голову. |
| 182 |
Ляхи держались міцне за руки з недоляшками, гасили хутко полом'є і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. |
| 183 |
Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії косистенти-ротмістри з своімя жовнірами, да й наші перевертні-недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом'я! |
| 184 |
Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. |
| 185 |
І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем. От же минули, мов короткі свята, десять рік Хмельниччини. |
| 186 |
Двоє полягло під Смоленським; оставсь тілько Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові. |
| 187 |
Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. «Вже, — думав, — Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай, — каже, — живе громадським розумом». |
| 188 |
Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. |
| 189 |
Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником. Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. |
| 190 |
Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають. |
| 191 |
Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось. Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє. |
| 192 |
Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї. Гляне Шрам, аж сидять на траві під липою і божий чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. |
| 193 |
Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. |
| 194 |
Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовлять усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. |
| 195 |
Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача. Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. |
| 196 |
Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить. Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став навпроти Череваня. |
| 197 |
Як схопиться ж мій Черевань: — Бгатику, — каже (бо трохи картавив), — чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка? Да й обнявсь і поцілосавсь із Шрамом, як із рідним братом. Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. |
| 198 |
Зрадів дідусь, що аж усміхавсь. — Бувай же, — каже, — здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як господь наустив тебе взятись ізнов за козакованнє. А Василь Невольник, стоючи коло нях, собі радується, похитуючи головою. |
| 199 |
Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у божого чоловіка: — А тебе ж, діду, звідки і куди господь несе? — В мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тіг помиловані будуть... |
| 200 |
Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову! |
| 201 |
Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тілько сміявся. — Казнає-що ти, — каже, — городиш, бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. |
| 202 |
Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама. Випили по кубку. Тоді Шрам і питає: — Скажи ж мені, божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром? |
| 203 |
Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками. — А старшина ж із гетьманом на що? — Старшини там багато, та нікого слухати. — Як нікого? |
| 204 |
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пішли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. |
| 205 |
Ви знаєте Іванця? — Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького! — Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка? — Чули, — каже Шрам. — Що ж по тому? А Черевань: — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що? |
| 206 |
Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. |
| 207 |
Шрам із ним держав перед того поїзду. Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже: — Паніматко! |
| 208 |
Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? |
| 209 |
Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі? — І єсть, і нема; і нема, і єсть, — каже, сміючись, Череваниха. — Що отеє в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро. |
| 210 |
Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці? — Е, паничеську! — каже Череваниха. — Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. |
| 211 |
Усміхнулась горда мати да й каже: — Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. |
| 212 |
Дивиться Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців да про тії чвари. |
| 213 |
Чом же отеє, — тепер спитаюсь я, — чом отеє Петро і Леся не зійдуться і поговорять? То було таки хоть і стереглись одне одного, да все-таки й повітаються й погуторять де про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. |
| 214 |
Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волі голублять її в серці. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного. |
| 215 |
Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати. А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. |
| 216 |
Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Невольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав: — Гляди ж, сестро, — ти в мене тепер господиня, — щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей. |
| 217 |
Виїхали на узліссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь мужики. Мужики ж і міщане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царський намет і московське військо з боярами стало. |
| 218 |
З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. |
| 219 |
У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одно конем їде, друге піхом; той у кармазинах, а тії в личаках та в семрягах. |
| 220 |
Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б і не протовпивсь до намету. — Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! — кричать козаки. — Е, се князь наш! — гукне один у личаковому кунтуші. |
| 221 |
Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком. — Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. |
| 222 |
Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять. Проїхали ще трохи. — Чи правда бак, — питає один бурлака в другого, — що вчора ховали війтенка? А той йому — А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. |
| 223 |
Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав Іванець Сомка! |
| 224 |
Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться. Гвинтовка тілько засміявсь. |
| 225 |
Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? |
| 226 |
Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав! |
| 227 |
Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму. — Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? |
| 228 |
Уже коли в мене були й други, й приятелі, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене мовго; так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись? |
| 229 |
Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду. — А кайдани? — спитав Сомко. — Що нам кайдани? |
| 230 |
Да вже як привезли нас у Хмарище, тоді вразький запорожець сміється та й каже: «А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! |
| 231 |
Нехай лишень зварять нам вечеряти: нам іще далека дорога». — Куди ж се їм була далека дорога? — спитав Петро. — У Чорну Гору, бгатику, — каже Черевань, — Додержав-таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь Чорною Горою. |
| 232 |
Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились празькі запорожці так, що й повивертались у садку на траві. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! |
| 233 |
Так розказував Кирило Тур за вечерею: «Я, — каже, — з самого першу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка з гетьманства не спихали, так що ж, коли Іванцеві сам чорт помагає? Уже якими я шляхами до січової громади не заходив! |
| 234 |
От, — каже, — бачучи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, що вже Сомкові і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха і не чути про його, і хотів ото з'їхати з України. |
| 235 |
Тепер уже співайте, — каже, — Сомкові вічную пам'ять: не сьогодні, так завтра поляже його золота голова...» Так чи піймеш ти, бгатику, віри? Як розказував про Сомка, то наче і всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тілько — кап! |
| 236 |
Невеличке місто зароїлося людьми, не було двора, де б не стояли москалі. Жовківці тулилися по повітках і «маштарках», а були й такі, що залишали своє хазяйство та переїздили жити на село до родичів або до знайомих. |
| 237 |
До царя часто-густо прибували пани польські, що вороже ставилися до Карла і до нового польського короля Станіслава Лєщинського і обстоювали за Августом, хоч він ще влітку зрікся корони і 14 вересня підписав мир у Альтранштадті. |
| 238 |
Були, щоправда, такі шинкарі та властителі гостиниць, що гарні гроші тоді заробляли, але загал терпів і молився до Бога, щоб раз увільнив їх від тих непрошених гостей. Цар Петро бісився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло тріумфував. |
| 239 |
Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські кафтани змішувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три мови — українська, польська і московська — зливалися у якусь мішанину, від якої аж вуха пухли. |
| 240 |
Гірка була паска цього року, і не один та й не одна слізьми її обілляла, порівнюючи минулі страсті Христові з власними терпіннями, котрі їм отсе доводилося переживати. Ні сліду колишньої радості в це найнадійніше весняне свято. |
| 241 |
Не один, дивлячись на солдатів, поляків і навіть на своїх, на козаків, хрестився, бо ніяк зрозуміти не міг, звідки й пощо вони тут взялися. Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз на місто. |
| 242 |
Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видітися з ними й дуже політично балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни вуха мали. |
| 243 |
І гетьманові гадки пішли шляхами — до Батурина, Диканьки, до Ковалівки. Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем Леонтієвичем, як жива явилася перед ним Любов Хведорівна, побачив Мотрю... |
| 244 |
Мотре, сонце моє!.. Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жаліє за тим, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. |
| 245 |
Боже ти мій! Яка благодать — гарна й розумна людина..! Ні злості, ні помсти не почував у своєму серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер, яка чорна хмара надвигається на її небо. |
| 246 |
Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, але й страхом. При допомозі страху все в своїх руках держить. |
| 247 |
Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк рятувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожна жертва добра. |
| 248 |
І гетьман снував далі свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. |
| 249 |
За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вождь і філософ. Гетьман рад був якнайскоріше побачити його. Цікавий чоловік, геній. |
| 250 |
Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає, — авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. |
| 251 |
У нас боротьба на всі фронти і тому така важка побіда. Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра. З тим і засинає. Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. |
| 252 |
Але ті дві-три годині сну, кріпкого й безтурботного сну, ніби на його власний наказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить. |
| 253 |
Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя. «Він...» «Іван Степанович». «Не втік». «Не передав нас москалям». «Хай живе гетьман Іван Степанович!» «Хай живе!» Перша сотня прибічного сердюцького полку вдарила в бубни. |
| 254 |
Не рейментую над язикатими бабами, а козаків проваджу по волю і по славу. Кому захочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як віхою нев'їждженого коня, — хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до спідниць. |
| 255 |
Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей, батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. |
| 256 |
Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пломеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, згордливої наруги. |
| 257 |
Засне Мотря на годинку і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки, що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати. Мотря дивиться у вікно, чи не світає. |
| 258 |
Не спить, думає — про гетьмана, про свого мужа, де вони тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли вирушать з ним назад через Десну? Коли б скоріше! Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води. |
| 259 |
Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може. Дудонить... Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею. Невже ж так живо казка пригадується їй. Наслухує. |
| 260 |
Це не відгук кінських, підков, а ніби хтось джаганом у пивницях валить. Що таке... Встає. В умивальниці наготовлена вода на рано. Мотря підносить свічку й дивиться на воду. Її плесо дрижить. Може, їй так здається? |
| 261 |
Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне дрижить. Нараз, один блиск думки і — Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок. Підкладуть міни, висадять його у повітря, бо якраз недалеко і з порохом вежа. |
| 262 |
Коли ти його ослабив, так розтягни, буцім він більший і сильніший зробився. Це останнє запримітив тепер Чечель. Табір Меншикова, здавалося, виріс через ніч. Але Чечель дуже добре бачив, що війська в ньому менше. |
| 263 |
І він довго пильно стежив за тим, куди це військо пішло. Під охороною темної осінньої ночі і мрячного світанку переправилися поодинокі частини через Сейм і зайняли становища перед Батурином із супротивного боку. |
| 264 |
Міщани, заскочені нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане паніка, треба буде перед втікачами відчинити замкові ворота, а з того скористають москалі, щоб в цей мент виконати рішаючий приступ і здобути твердиню. |
| 265 |
Чечель хоче недопустити до того. Треба в першу чергу показати ворогові, що батуринці вгадали його намір і що їх неприготованими не заскочиш. Чечель скликав своїх старшин на раду. Не прийшли, а прибігли на його визвання. |
| 266 |
І шведи й козаки зауважили це. Увійшли в більшу кімнату, в котрій дожидали вже канцлер граф Піпер, квартирмайстер Гіллєнкрок, верховний суддя, два генерал-ад'ютанти і ще кілька вищих офіцерів його милості. |
| 267 |
Ані похідного престолу, ні навіть окремого якогось розкішнішого крісла для короля не було, всі ознаки його державної і військової влади скривалися в нім самім. Гетьман хвилину ждав, поки король не сяде, щоб виголосити до нього вітальну орацію. |
| 268 |
Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. «Розволочитесь, — було, каже пані гніваючись, — не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати». |
| 269 |
Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? |
| 270 |
Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по інших чуємо. А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало... |
| 271 |
То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, — крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май... |
| 272 |
У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Києві обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, — і попоплаче над ними, і попосміється. |
| 273 |
увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде! Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. |
| 274 |
А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо... Весело зочити степ, поля красні! Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... |
| 275 |
Любо на волі дихнути! Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вінків кидати, так жалко! |
| 276 |
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум'яніє, як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: «Здорова була, дівчино! |
| 277 |
А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки. |
| 278 |
І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матері своєї рідної горнеться. — Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бідочку!.. |
| 279 |
Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, — хіба за ділом, — та так боязко оглядується, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться. |
| 280 |
Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. «І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!» — думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає. — Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш? |
| 281 |
А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись! Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вільні. — Так, так! — кажу, — так, мін голубе! А серце моє болить, сльози ринуть. |
| 282 |
Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку на вздвір'ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. |
| 283 |
Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну. — Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха. — Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі! — Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... |
| 284 |
Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. |
| 285 |
Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв'язані руки мої. |
| 286 |
Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перше, ніж посилатися на якусь хохму, я розказую її повністю. |
| 287 |
Гм, не пам'ятаю. Щось текуче, туге, іронічне... Справді, не пригадую. Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло покорити ще одну «висоту». |
| 288 |
Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки. Липа, про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. |
| 289 |
Далі, за містом, росли й куди вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуба. Про ліс годі й говорити – але ж там усе сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть? Як уже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. |
| 290 |
А мені закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз, і побачив там щось дуже цікаве. Але не пам'ятаю, що. Наступне, що я можу пригадати, – себе у пропахлих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці – Качур Дональд). |
| 291 |
Деколи уявляю себе комахою – пам'ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина безконечного рівня деталізації. Наранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив – марнота бо усе. |
| 292 |
Голий по пояс, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: не то радість, не то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, тільки намочив у росі кеди. |
| 293 |
І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі. Або може все буде навіть так: я витягую сімнадцятий білет і розкажу все на пам'ять і без пам'яті, як нас навчили. |
| 294 |
П'ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не- з дієсловами і без, та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? |
| 295 |
Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з мохнатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес. Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський. |
| 296 |
Вона каліґрафічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п'ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно). Я махнув додому. Як і планував собі, наївся. |
| 297 |
Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що потрап така пам'ять у руки якомусь фантазерові, він понапридумував би таких чудес, що всі би ахнули. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло. |
| 298 |
Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам'яті став потрясінням. Цілих півроку я ходив під враженням, солідним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене – справді дуже довго. |
| 299 |
Були всякі унікуми, запам'ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували. Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачкові, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. |
| 300 |
Запрошується хтось із глядачів, котрий на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам'ять. Я раз – книжечку перегорнув, і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно. |
| 301 |
Попри неабияку охоту потріпатися, у деяких речах я тримався принципово скритним. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім'ї знали, що в мене гостра пам'ять, але не більше. |
| 302 |
Мала теж щось та й отримала. Наприклад, досвід. Можливо, колись і їй потрібно буде приймати рішення. І відповідати, звичайно. Тільки я почував себе розгублено. Я більше не міг повертатися у компанію дебілів. |
| 303 |
І я не мав можливості стояти в борні разом з Курочкою і його малою. Втручатися значить прийняти рішення, за яке потрібно відповідати. Це їхні війни, їхні битви. Почуваю себе чужим, розгубленим. Грію обличчя в лагідному промінні. |
| 304 |
Та біда, в чоловіка трапився перекос. Специфічні розлади психіки, боюсь, вони мені теж можуть загрожувати при недотриманні техніки безпеки. У професора, до всього, розвинулась ще й болячка Альцгеймера, але вона була тільки фоном. |
| 305 |
Наприклад, йому здавалося, що рукавичка – це не цілісний предмет, а колосальне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, отворів, площин, параболічних контурів, векторів натягу, тепла та поколювання. |
| 306 |
Зате коли хвороба підтискала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому лякаючому просторі опинявся цей сірома: сам на сам із неопізнаним, страхітливим Чимось, із яким невідомо як поводитись. |
| 307 |
Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки у собі. Я не довідався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінґвіст і досі, а коли живий, то як поживає? |
| 308 |
Воно й зрозуміло, чому в професора все склалося так печально. Розщеплювати Пам'ять – усе одно, що різати голограму. Ви знаєте, з кожного шматка голограми можна отримати повноціне зображення, скільки б не різали її вуглецеву матрицю. |
| 309 |
Пам'ять – така ж сама голограма, навіщо її різати? Свідомість має дві передачі: «назад» і «вперед», зосередження і роззосередження, аналіз та інтеграція проаналізованого. Потік вражень, у якому живе кожен з нас, – це складна мозаїка цих двох станів. |
| 310 |
Стратегічно віддаючи перевагу роззосередженню, є шанс охопити щось Більше. Пам'ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто туткайво вже заманався розводити народ на те, що спогади – у відчуттях, тобто, у тілі. |
| 311 |
Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з'ясувати, які мої справи, та не мучити душу. Поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім'я. |
| 312 |
Якась дівчина-секретарка, всього на пару років старша за мене, довго розгрібала папки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене у реєстрі не числилось. |
| 313 |
Врешті, в пухкій амбарній книзі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Це виявився мій брат. Справа заповідалася непростою, а дівчині геть не було охоти вникати у наші сфери сімейні. |
| 314 |
Така солодка дівчинка на ім'я Кориця. І хоча дозволяти їй привести себе до тями безперспективно в плані знайомств, перед натиском долі я виявився безсилий. І так опинився на руках у Кориці. Там було тепло і затишно. |
| 315 |
А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів. – Боже, ви змерзли, – сказала вона, і взялася руками зігрівати мені ліву долоню (курив я правою). |
| 316 |
Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, ладнали мої пробоїни. |
| 317 |
Коли повнота волі досягнута, доступні всі чудеса, про які я розповідав Гоці. Скажімо, у стані тотальної зібраності варто лише подумати про ту ж таки Африку, і ти опинишся у помисленому місці фізично. |
| 318 |
Ми міцно обійнялись, і я зрозумів, що хмари минули. О цій вчасній порі відвідувачів не спостерігалося. Ми піднялися на наше місце над виходом і може з годину поговорили, як на одному диханні – ні про що, зате з позитивом. |
| 319 |
Але я не дав собі забутися. Поки вона їздила по києвах, я тут дещо надумав. Далі вже затягувати не було куди. Потрібно викласти їй план дій, і удвох розробити ситуацію. Ну, ви зрозуміли – ситуацію вдаваної смерті. |
| 320 |
Німа сцена. – Я тебе знайшов. Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти – вона відштовхнула. Знову спробував, але на цей раз вона мене просто копнула прямо в живіт, і я зігнувся навпіл. |
| 321 |
Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді – у ніч першого знайомства з будинками. Я знову спробував піднятися до неї, і отримав удар кігтями по щоці. |
| 322 |
З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца оступилася, і ледь не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. |
| 323 |
У кінці березня стояла суха погода, і я скопав город біля стайні. Його було небагато, може, пів-сотки. Для порівняння, куди більше місця займав сад. Викорчував старі кущі смородини і порічок. Вони вже років зо п'ять, як не цвіли. |
| 324 |
Мені здавалося, у бабці я був завжди. Здавалося, часу не існує, а є тільки чотири пори року, які змінюються в кільце. Одного вечора – це була субота, середина липня – старий Юрович запросив мене до себе на вечір. |
| 325 |
Сусідка довго не вірила, що я вже півроку живу в баби Віри Галушки, і що я внук шанованого професора Галушки, земля йому пухом. Нарешті, коли я заспокоїв її, Шелепилиха вдала, буцім повірила. А насправді – ні. |
| 326 |
А ми так зачаровані власним сяйвом, що не годні побачити будь-що інше. Але завжди, завжди наступає момент, коли смерть ховає свої люстерка до кишені, забирає їх із наших очей, і речі постають перед нами такими, якими є насправді. |
| 327 |
Ти підіймаєшся в перше небо, третє, сьоме... сто сьоме, прохромлюєш його глазур... думаєш, що натрапив на кінець кінців. Але дивишся через плече, і бачиш, що те небо, яке ти пізнав – просто гра тіней у порівнянні з глибиною космічного гулу. |
| 328 |
А вони, сини, чи живі, а чи, може, їх і немає, — ані вісток не подають, ані самі не прибувають, ані поїздами, ані кораблями, ані тими літаками. Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати, телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки ще він живий. |
| 329 |
Особливо ті три, бо по четвертому і слід десь щез, у тім Сибіру, на тій холодній десь каторзі. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані і адресу — хіба сам вітер знає. |
| 330 |
Вдарили телеграму — і чекав Чумак. І довго не хотів умирати... Кидається тепер от серцем мати — стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папірець. А старий Чумак, старий коваль... |
| 331 |
Ото стоїть свічечка на коливі — ото й був він. Десять днів не гасила її стара Чумачиха, все міняла, синів дожидаючи, над «душкою» старого сидячи. А в суботу поминальну запалила оце її знову, бо прийшла телеграма. |
| 332 |
Отой найдорожчий і найнещасливіший, найбільша материна потіха і найбільше горе. А чей і старий Чумак за нього серцем зітлів та й у землю сиру від журби тяжкої ліг. Розгладжує мати папірець рукою, а сама дивиться на свічечку і щось шепоче. |
| 333 |
І від самого ранку сидить біля неї отець Яков (чомусь неодмінно Яков, а не Яків, бо то, бач, звучить дуже фамільярно і по-простецькому, бо то Яків просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний, якимось чудом уцілілий священик на цілу цю околицю, а може, й на ціле місто. |
| 334 |
Він потішає, він розважає стару Чумачиху і ділить її горе. Відколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обідню пору і сидів до вечора — потішав стару і научав малу — дочку-підлітка, останню дитину, що лишилася при матері. |
| 335 |
Зм'якшував печаль і журбу за покійним розмовами про ліпше потойбічне життя, про той світ, де немає «ні печалі, ні зітхання». А сьогодні прийшов він з самого ранку, тільки-но скінчивши службу в своїй церкві на цвинтарі. |
| 336 |
І вже злізаючи, прошепотіла — «От... Я давно хотіла, мамо...» Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, аж устав: — Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе місце!.. |
| 337 |
Вона промовила це так і так блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою і сів на своє місце: — Ну й ну... Дітки... — Це Андрій малював, — уперто додала Галя, ніби відповідаючи, які то дітки тепер. |
| 338 |
На покуті, залитий сонцем, під сліпучою синявою неба сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійних фарбах був виконаний хоч і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонце било повінню. |
| 339 |
Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очі примружено і посміхався.. Посміхався в свій довгий запорозький вус, як це він робив завжди. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак. |
| 340 |
Патріарх свого племені, дебелого й рясного. В робочому фартусі, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидів він під сліпучо-синім небом і під гілкою бузку і, склавши грубезні свої руки, спочивав. |
| 341 |
І тримав на колінах сонне дитинча. В сліпучо-білій сорочинці воно спало сидячи, припавши солодко зарожевілим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона — Галя, як була ще маленькою. |
| 342 |
І це Андрій малював десь на каторзі з манюсінької картки, яку колись сам фотографував і завжди мав при собі. Та й потім прислав той портрет поштою. Це один-єдиний раз була вістка від нього, — прислав батька, такого живого, такого викапаного... |
| 343 |
Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало — своєю правдою, грубі, необтесані ковальські руки. Під портретом був напис великими літерами — «Батько». Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою і похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. |
| 344 |
Перше — тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, відколи вмер старий. — «І прийшов тоді Юда із стражею...» — бубонів отець Яков, забувши, що він вже це читав. — «І показав їм...» За дверима затупотіло. |
| 345 |
Тут!.. Відчинились двері... І шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподіваний, а інший. Кремезний, бравий командир. Увійшов з валізою, сяючи лицем і новенькою портупеєю на новенькій уніформі. |
| 346 |
І цікавість і неприємний холодок огортає Андрієву душу. Можливо, за тією посмішкою нічого не криється, крім одного — він хоче не просто задавити свою жертву, він хоче роздушити саме «я», розтягуючи муки до безкінечності, до остаточного заломлення. |
| 347 |
А може, й не один так зробив. Коли на душі страшна безнадія й тоскний відчай, коли серце тонюнько скімлить у безвихідді, то від такого вчинку стримує лише тонюсінька волосинка, волосинка якоїсь розпачливої безнадійної надії. |
| 348 |
Парадокс, але виходить, що така безнадійна надія існує. Вона існує в людей, що ходять по сферах цього новітнього пекла. Надто в людей упертих... Андрій не побіг з ревом вздовж коридора й не стрибнув униз сторч головою ламати кості... |
| 349 |
Він пішов до камери сорок дев'ятої «вичухуватися». Навдивовижу міцний Андріїв організм, скріплений фанатичною жадобою жити й могутньою волею до життя, справді «вичухувався». Кашель і кровотеча припинилися. |
| 350 |
Тяжко, поволі, з мукою, але минали, подібні один до одного, як паркетні дощечки. Та кожен з них все-таки збагачував людей тяжким досвідом. Так, наприклад, в числі інших надбань Андрій по-справжньому збагнув, яка то велика й могутня річ в цій інституції — «вербовка». |
| 351 |
Якось їх повели «на оправку». Андрій вже достатньо оклигав, щоб нести ті обов'язки, які припадають на в'язня, і був уже в камері старостою. Його на цей «пост» обрали товариші одноголосне, просякнуті до нього повагою. |
| 352 |
Всі його слухали, він складав заяви черговим за всіх, мав діло з наглядачами, полагоджував камерні конфлікти, словом — задавав тон. Ідучи на оправку, він все йшов попереду, як ватаг, а за ним черідка голих камерадів. |
| 353 |
В коридорі чергував особливо злобний і несимпатичний наглядач, він мучив в'язнів тим, що обривав «оправку» на половині, кваплячи всіх негайно виходити. Він, очевидно, дуже тішився, коли люди не могли виконати природних потреб, і, виганяючи їх, глумився. |
| 354 |
Для в'язнів він був карою божою, втіленням найбільшої мерзоти. Так було й на цей раз. Ще не встигли люди розглядітися, як відчинилися двері й наглядач, розмахуючи величезною в'язкою ключів, зарепетував: — Виходь!! |
| 355 |
Але це тільки більше роззлостило наглядача. Він закипів, затупотів: — Я тут тобі нарком! Я тобі ось як дам!.. Виходь всі! Тоді Андрій спалахнув і крикнув перше, що видалося найпридатнішим, щоб лякати живих і мертвих: — Завербувати його! |
| 356 |
І сталося чудо — наглядач сполотнів і аж рот роззявив, наче його стукнули по черепу обухом. Поворушивши беззвучно губами, він гримнув дверима і вже не відкривав їх не те що 15 хвилин, а цілих півгодини. |
| 357 |
А відкривши після того, як всі помилися й причепурилися, вже не кричав, а промовив тихо, хрипко, не своїм голосом: — Вже?.. Виходьте... Людину не можна було впізнати. Безперечно, він задихався від злоби, але й безперечно, що він задихався від страху й був, як побитий пес. |
| 358 |
Очима намагався не дивитися ні на кого. А завербувати ж так просто — сказати, що ось такий ось наглядач передавав у камеру заборонені речі. І все. З цього інциденту Андрій зробив належний для себе висновок на майбутнє. |
| 359 |
Власне, мало вплив не слово, а перспектива потрапити з ролі начальника до ролі в'язня через оту знамениту «вербовку». Після цього наглядач був, як то кажуть, мов шовковий, а Андрій роздумував над тим, що цей засіб варто покласти в свій арсенал оборони і то не супроти наґлядачів, а вище. |
| 360 |
Очевидно, що не на кожного аргата це слово може мати такий вплив, але то треба полювати на випадок. Другим випадком, що укріпив Андрія в вірі в силу «вербовки», був такий: Інший наглядач, що теж славився своєю брутальністю, якось зробив помилку. |
| 361 |
Повівши камеру вранці «на оправку», закрив, проти звичаю, двері їхньої порожньої камери на засув, чого ніколи не робилося, лишалися двері завжди навстіж для орієнтації. Був чимось надзвичайно заклопотаний чи збентежений, а від того розсіяний. |
| 362 |
Повертаючись з оправки й ідучи попереду черідки людей, наглядач минув двері їхньої камери. Хтось було заїкнувся, що не туди, але Андрій, який ішов слідом за наглядачем, дав знак мовчати. Минувши камеру, наглядач відкрив двері до наступної й впустив їх туди. |
| 363 |
В камері було кілька людей, хтось з них витріщився здивовано, але Андрій дав знак і цим мовчати, й вони вмарширували в чужу камеру, як додому. Розсіяний наглядач забув, скількох він брав «на оправку», звикши іноді водити людей партіями з тих камер, де їх занадто багато. |
| 364 |
Він гримнув засувами й пішов відчиняти дальшу камеру, а арештанти на взаємну шалену радість почали знайомитися, швидко розпитувати один одного про спільних знайомих, про справи, про новини, про всі арештантські діла. |
| 365 |
«Господарі», взнавши, в чому річ, почали сміятися, навіть не шкодуючи, що втратили «оправку» (саме була їхня черга, а замість того наглядач привів гостей). Помилився собі на безголов'я. Гості й господарі квапилися наговоритися й накуритися гуртом, на знак такого знаменитого знайомства. |
| 366 |
Наглядач ось-ось мав похопитися й їхнє побачення скінчиться. Але на диво минали хвилини, а наглядач не приходив. Почав навіть брати сумнів, чи справді помилився він, а може, він це спеціально перевів їх сюди, з наказу начальника? |
| 367 |
Вже в коридорі загрюкали кормушки — почали роздавати хліб і чай. Андрій згадав, що вони можуть залишитися без хліба, і постукав у двері. Тихо, потім дужче. Потім з усієї сили. Нарешті наглядач відкрив кормушку й визвірився. |
| 368 |
Андрій подивився на нього примруженими очима й спитав тихо: — Чи ти часом не знаєш, чоловіче, що таке «вербовка»? Наглядач спалахнув: — Що за розговори! Ич ти! — Та то я так... |
| 369 |
А тим часом скажи, чи оце ми тут довго будемо, може б, ми забрали вже й одежу сюди? — Як це одежу? Сиди й не пащикуй! Скалозубиш, лишні зуби маєш?! — Та вроді. А все ж таки, може б, ти вже одвів нас назад до нашої камери, бо пропаде хліб, як нас там нема. |
| 370 |
З всього того найсильніше вражіння на людей (і на їхні чиряки) справила наявність лікарів, викликавши якусь щемлячу тоскну тривогу: якщо тут так багато лікарів і якщо їх так тяжко (ба, неможливо взагалі) викликати до камери і навпаки тяжко (ба, неможливо! |
| 371 |
А існують же для чогось, як існують для чогось і всі ті їхні апарати, операційні столи та підозрілі різні верстати. Щодо «зельонки» — так називалася зелена імітація йоду — то від неї не було жодного ефекту, крім чисто декоративного. |
| 372 |
Болячки не тільки не заживали, а, здавалося, ще більше ятрились, сходили мокротою і, тільки дозрівши до положеної їм природної межі, бралися струпом. Проте в'язні щодня добивалися «зельонки» і їм її давано. |
| 373 |
З того, що та пляшечка й квачик мандрували до суміжної камери, всі зробили висновок, що така сама біда спіткала, мабуть, всю тюрму. Можливо, це нещастя спричинило подію, яка стрясла всіма в'язнями в більшій мірі, аніж їм би сказали, що сталася революція всесвітня: Їх почали водити на прогулянку! |
| 374 |
Це щось неймовірне, неправдоподібне, але факт — їх почали водити на прогулянку. Одного дня сорок дев'ятій камері звелено одягтися й зібратися кудись. Потім їх поведено в супроводі кількох вартових і чергового корпусу. |
| 375 |
Хто це порушить — всі підуть назад і вже ніколи вдруге не матимуть такого щастя. Це була прогулкова конституція. Після цього двері відчинено і вони вийшли на цей раз не туди, куди звикли виходити з тюремних дверей — цебто не в управління, а на внутрішнє тюремне подвір'я. |
| 376 |
Вони йшли на тюремне подвір'я, а опинилися в тісній дощаній загорожі, що була зроблена в тім подвір'ї, притулена щільно до тюремних дверей. Височенний паркан — три метри заввишки — оточував площину метрів п'ять в діаметрі й був він так щільно збитий, що не було в нім ні сучечка, ні дірочки. |
| 377 |
А вгорі до паркану ще й було прибито дощаний дашок з нахилом всередину, так що в цілому ця споруда нагадувала ярмаркову циркову халабуду. Нічого з цієї халабуди не було видно, крім малесенької латочки неба. |
| 378 |
Але й за те спасибі! Це все-таки чудесно. П о в і т р я!! Латочка неба! Заклавши руки за спину, в'язні закружляли тісною черідкою, ступаючи слід в слід. Точнісінько, як ті коні, що крутять молотарку. |
| 379 |
Посередині, являючи центр цієї каруселі, як тресор, стояв один вартовий і пильнував за кожним рухом, особливо за головами, а також давав рукою знак «повернутись», на який ланцюжок крутився назад, потім знову вперед, потім назад. |
| 380 |
Люди жадібно дихали повітрям, яке проти камерного видавалося божественним нектаром, хоч і було просякнуте запахом бензину, прілим каменем та сосновими дошками. Андрій уперто позирав скоса на боки і вгору, в надії щось побачити — але марно. |
| 381 |
Які вже були високі мури тюрми, а особливо управління, але їх не було видно за дощаним парканом. О, ті, що робили цю «каруселю», знали, що й для чого вони роблять!.. Інші взагалі боялися позирати, щоб не скінчити прогулянку страшною карою, — ходили й дивилися на п'яти переднього. |
| 382 |
Після п'яти хвилин кружляння та тупцяння в дощаній загорожі їх одвели назад. Це й була прогулянка. І яка вона не була химерна та коротка, але на всіх справила велике вражіння. П р о г у л я н к а! Щось небачене й взагалі не припустиме (навіть теоретично) в цій тюрмі. |
| 383 |
А з того, як старанно збудовано халабуду, та з короткотривалості прогулянки люди зробили висновок, що таке благо звалилося не на саму їхню прокажену камеру, а на всю тюрму. Ці прогулянки повторювалися через кожних три дні. |
| 384 |
(Отже, три дні треба, щоб прогулялася вся тюрма! Можна навіть обчислити приблизно, скільки ця тюрма має людей, якщо три дні поділити на п'ять хвилин та помножити на тридцятеро людей (більше, як тридцятеро, в халабуду не влізе). |
| 385 |
«Людина — це найбільший капітал» — ствердив Краснояружський глибокодумно, нарешті повіривши в геніальний афоризм Сталіна. І «нема худа без добра». Бо ж було безсумнівним, що не було б болячок, не було б і прогулянок. |
| 386 |
І знаменита пісня: «Чорний ворон, чорний ворон, Що ж ти в'єшся наді мною!..» хоч і була складена про іншого ворона, але для багатьох у всій царській і не царській, російській імперії звучала саме, як пісня про того «Чорного ворона» тюремного. |
| 387 |
І коли її співали арештанти чи каторжники, то, мабуть, їм увижався в пісенному образі інший хижак, розгортаючись у всеобіймаюче, універсальне страхіття — колесате й крилате, когтисте й дзьобате, що заносить людину над прірву й там видовбує їй очі, клює череп і пожирає гаряче серце. |
| 388 |
А не опоетизований — це в уяві всіх на землі сущих, хто бачив й хто не бачив, — була звичайна чорна халабуда на колесах. Отака собі собача будка. За часів Леоніда Андрєєва це була чорна карета, везена кіньми. |
| 389 |
За пізніших часів розквіту цивілізації — така сама карета, але вже рухана автомотором, — чорна автомашина. Таким уявляв «Чорного ворона» й Андрій. І таким уже й знав його раз колись, побувавши в його череві. |
| 390 |
За часів ГПУ це було звичайне вантажне авто зі звичайною залізною будкою, в яку напаковувано людей. В ній було заґратоване вікно, завішене ззовні чорною матерією. І нічого він не уявляв собою особливого. |
| 391 |
Напевно, тепер і «Чорний ворон» інший. Але який? Часто, коли вдень раптом гуділа машина в тюремному подвір'ї, або вночі чути було, як машина в'їжджала й виїжджала, в камері 49-й говорили здавленим голосом: — «Чорний ворон"! |
| 392 |
Але ніхто не знав точно, який він. Говорили різне і саме тому, що говорили різне, не було віри в говорене й не було цілісного образу. Який він тепер — в епоху не Леоніда Андрєєва й не ГПУ, а в епоху Єжова, «наркома железного»? |
| 393 |
Казали, що, саджаючи в неї, в'язням зав'язують очі. Казали... Але ніхто з присутніх нічого не знав точно, бо ще не був у ній, крім, хіба, Карапетьяна, але веселий вірменин, поки був у камері, нічого не розповів на цю тему, а потім його забрали. |
| 394 |
Таким чином було багато домислів і нічого точно окресленого. Була лише легенда. Знали лише всі напевно, що він є й що працює невтомно, безперервно, і що так і називається «Чорний ворон», навіть за офіційною термінологією. |
| 395 |
Якось дивно чути це фантастичне ім'я, так би мовити, поетичний образ, легенду, замість натури, в епоху оголеного реалізму, в епоху розлегенднення всіх легенд. І ось він прилетів... Одного дня їх — мешканців камери 49-ї — забрали з камери. |
| 396 |
Таємничо звеліли всім зібратися «з вещами» й вивели до льоху невідомо для чого, тим накрутивши нещасним людям нерви до крайньої межі. Тут люди просиділи півдня. Потім від них відокремили п'ятьох і лишили на місці, а решту забрали й повели. |
| 397 |
Цебто 24 особи, а серед них був і Андрій, їх вивели з льоху й погнали швидким темпом («Давай-давай!!») по темних і вогких коридорах підземелля. Біля якоїсь, герметично закритої, залізної брами їх вишикували по три й наказали триматися «там», де вони зараз опиняться, тихо, під страхом тяжкої кари. |
| 398 |
Після того відчинили браму — перед ними стояла автомашина, підведена задком щільно впритул до виходу. То була вантажна машина з халабудою, розмальованою в яскравий колір і пописаною якимись літерами. |
| 399 |
Андрій перший здерся по відкидній драбинці й ступив усередину. Це був вузюсінький коридорчик, обабіч якого були дверцята! Герметичне закриті дверцята. Одні з них відчинив оперативник, що порядкував у коридорчику, й сказав —«Давай! |
| 400 |
То була манюсінька кабінка — такий собі залізний мішок на одну людину. Але їх туди впхали трьох. В середині було прироблене сідальце, але Андрій не скористався з права першості. Він уступив місце Зарудному. |
| 401 |
Третім був Голіят-Охріменко. Охріменко прийшов останній і не влазив у кабінку, бо це було проти всіх законів фізики. У такій манюсінькій клітинці Охріменко не міг би вміститися як слід сам, а його пхали третім. |
| 402 |
Охріменко ліз, здушуючи своїх товаришів, як пресом, і все не міг влізти. Йому допоміг оперативник, втискаючи голіятське тіло коліном. Втиснув. Закрив дверцята й клацнув замком. Готово! Оце й він — «Чорний ворон». |
| 403 |
Ніяких вікон, навіть завішених чорним запиналом, і ніяких щілин! Тільки вгорі десь просочувалося потрохи повітря. Андрій помацав рукою — то було прибито трохи подірявленої бляхи в півдолоні завширшки, мов тертушка. |
| 404 |
Дірочки були манюсінькі та й ті зроблені не просто, а якось так навскоси, та ще й прикриті дашком, мабуть, щоб нічого не було видно. Не було видно неба й взагалі світла, хоч назовні був сонячний день. |
| 405 |
Проклята таємниця перестала існувати! І водночас Андрій відчув, як юрби харківських обивателів кинулися, опановані містичним жахом, врозтіч, геть від «ЦЕРАБКООПУ». Вони не могли не кинутися. Вони мусіли кинутися. |
| 406 |
Після того крику та тупотняви настала мертва тиша, і в тій тиші їх перевантажували з машини в машину, з одного поламаного «ЦЕРАБКООПУ» в такий самий інший, цілий. Підвели його щільно дверцятами до дверцят і перевантажують. |
| 407 |
Коли Андрій із своїми товаришами переходив з похилої площі на пряму і переступав смугу осяяного сонцем повітря, він бачив гроно мерехтливих дитячих очей збоку, за міліцейськими уніформами. Вони дивилися, поширені нелюдською цікавістю, а голоси тихо робили зауваги. |
| 408 |
А це махновець, якийсь... Охріменко не витримав і засміявся, бо ця влучна заувага була зроблена саме на його адресу. — Вгадав, сукин кот! На той сміх дитячий голос зарепетував тріумфально: — Сміється!! |
| 409 |
І засміявся сам дзвінко, а тоді, видно вхоплений чи штовхнутий міліціонером, залементував люто: — Куди хапаєш, лахудра лягава!? Гад! «ЦЕРАБКООП» який видумав!.. Дитячий сміх перекинувся десь далі й покотився по юрбищах. |
| 410 |
То десь розбігаються панічно люди. Бояться, щоб не потрапити до «ЦЕРАБКООПУ». Нарешті перевантажились і поїхали. Машина з маркою «ЦЕРАБКООП» пішла, лишивши по собі переляк у здивованих обивателів, Вони бачили!.. |
| 411 |
Та тільки що з того. Вони бачили, але вони мовчатимуть, боятимуться розповісти навіть вдома про те, що бачили, та все чекатимуть з острахом, чи не йдуть уже по них, як по людей, що підгледіли «державну таємницю». |
| 412 |
Боятимуться самі себе й сусідів, щоб не проговоритися, щоб хто не доніс. І багато харківських обивателів через цю вуличну пригоду довго будуть позбавлені сну й спокою, пройняті жахом вже не за тих, що були там, в «ЦЕРАБКООПІ», а за себе самих. |
| 413 |
Ану як почнеться кампанія виловлювання тих, хто був свідком вуличної катастрофи такого то дня на такій то площі, — і будуть саджати їх до тюрми, як окремий гатунок «ворогів народу». Ні, цей «Чорний ворон» страшніший і славніший за всі попередні. |
| 414 |
Напевно, після цієї пригоди всі машини харківського «ЦЕРАБКООПУ» буде перемальовано в інший колір, бо люди не їстимуть хліба й розбігатимуться з хлібних черг при наближенні такого от чуда. Та й ще на тому не скінчиться. |
| 415 |
Страх у людей буде тепер такий великий, що поява кожної, навіть найневиннішої, аби тільки критої, машини змушуватиме здригатися; бо в ній підозрюватимуть замаскованого, засекреченого «Чорного ворона». |
| 416 |
Андрєєва, якого вони ніколи не читали, а про машину «ЦЕРАБКООП» та про її ще не повішений вантаж. Чорний ворон, чорний ворон... «Чорний ворон» під маркою «ЦЕРАБКООПУ» зупинився на Холодній горі, на внутрішньому дворі знаменитої колись каторжної царської тюрми. |
| 417 |
Саме проходила колона так званих «неповнолітніх правопорушників», повертаючись з прогулянки, як розвантажували машину. Тут машина теж підійшла щільно до якоїсь брами, але не на стільки щільно, як там, на площі, бо тут не було чужих, тут були всі «свої». |
| 418 |
Неповнолітні обступили машину, й ніхто їх не проганяв. «Вихователі», правда, покрикували на свою юну гвардію, але їх ніхто не боявся зовсім. Хлопці презирливо осаджували своїх «опікунів» і товпилися двома шпалерами, мовби це вони приймали вантаж. |
| 419 |
Це ж «вороги народу». А їх всіх навчили, що біда вся у світі, що жити так погано, що і в тюрмі вони сидять саме через отих страшних «ворогів народу», різних троцькістів, бухарінців, петлюрівців, фашистів тощо, тощо. |
| 420 |
Хлоп'ята дивилися з-під лоба, понуро, а перед ними проходила черідка дорослих, старших людей, і хлопці, напевно, боялися, чи не кинуться на них ці легендарні «вороги народу» та й почнуть душити. Але «вороги» не кидалися, а зникали по одному в залізній брамці. |
| 421 |
Неповнолітні кримінальники дивилися й подавали понуро репліки один до одного. — Це троцькіст... — Бухарінець... — Фашист... Постать Охріменка викликала певний пієтет. — О, гад, гля!.. |
| 422 |
Оце, видно, дядя!.. Ого-го! В уяві спостерігачів Охріменко не підходив під жодну відому їм категорію. Дуже вже він їм заімпонував своїм виглядом. — Це Кармалюк! Накажи мене бог! — нарешті вирішив котрийсь. |
| 423 |
Андрій посміхнувся й машинально погладив кирпате хлоп'я по голові і то так несподівано, що той не встиг відсторонитися, лиш втягнув голову перелякано. А Андрій промовив крізь лагідну посмішку: — Ні, козаче, не шпійон. |
| 424 |
Увіходячи в браму, озирнувся — хлоп'я не могло прийти до пам'яті: подумати тільки — такий страшнючий фашист не тільки не звернув йому в'язів, а приголубив та ще й так сумно відповів, як приятель до приятеля. |
| 425 |
З тим розгубленим поглядом у віччю Андрій зник за брамою слідом за всіма, поніс його до тюремної канцелярії. Їх обігнав якийсь в'юнкий шелихвіст в уніформі, в єжовськім кашкеті, в галіфе, при пістолі й з паперами в руці — він виліз із кабінки машини, супроводивши її, як виявляється. |
| 426 |
Так, ніби здавав худобу чи крам. Цю формулу Андрій чув уперше, і йому неприємно різнула вона вухо. Він знав добре історію «государства російського» і знав добре, хто й коли називав людей «людішками». |
| 427 |
Цим словом «людішкі» змикається дві епохи. І робиться це свідомо, бравурно, цинічно. Блискучий опричник, закурюючи цигарку з срібного портсигара, перечислив «людішек», як овець, перевірив за списком і здав. |
| 428 |
Здавши ж і діставши розписку, блискучий опричник навіть не глянув ні на кого, посвистуючи, геть вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому мулько під понурими поглядами «людішек» і що він квапиться від тих поглядів швидше зникнути. |
| 429 |
І були вони різної давності й різного характеру — писані олівцями, видряпувані цвяхами, були й рудуваті. Ці написи, як і взагалі масивні, товстелезні стіни цієї тюрми, були заяложені, вкриті плісенню, кіптявою. |
| 430 |
З усіх в'язнів лише Андрій не мав ніяких лахів і ніяких взагалі речей, крім маленької торбиночки, в якій зберігалася недоїдена пайка й замайорена в тюремної адміністрації, там, на Раднаркомівській, алюмінієва ложка, — Андрій назло примудрився її не здати. |
| 431 |
Мандруючи до лазні, вони перейшли ще через кілька ізольованих подвір'їв. Вражіння було гнітюче — це була неприступна фортеця, держава в державі, царство молоха, — ця Холодногорська тюрма з безліччю розгалужень, тюремних блоків, якихось прибудівель. |
| 432 |
Ця аристократія порядкувала й в лазні, куди привели групу з Андрієм. В лазні, в окремім закамарку їм звеліли роздягтися догола й здати одежу та всі речі до «Геліоса» — до спеціального апарата парової дезинфекції. |
| 433 |
Потім вистригли їм усі місця машинками — це проробили двоє кримінальних, які не відзначалися особливою делікатністю, роблячи свою роботу під акомпанемент віртуозної лайки та терпких дотепів, особливо кепкуючи з Петровського, потішаючись над його гилою. |
| 434 |
Але зрештою всі ті жарти та дотепи були безобидні. Гірше могло статися з речами, про які всі були певні, що їх спіткає печальна доля, а саме: все, що було ліпшого, щезне після зворушливої опіки цих «теплих ребят». |
| 435 |
Це була лазня така, яка й мусила тут бути — величезної пропускної спроможності, розрахована на велику кількість і на спеціальну функцію — мочити людей холодною водою, простуджувати їх, принижувати й поглиблювати моральну депресію. |
| 436 |
Цементова підлога була холодна й слизька, як підводне каміння, від харкотиння та плісняви. Перед тим як впустити хлопців, їм дали кожному в жменю якогось рідкого, смердючого мила, яке гидко було тримати в руках, а ним же треба було митися! |
| 437 |
Здавалося, тим смердючим милом була вкрита вся підлога, лави й лоханки — великі дерев'яні зрізи, з яких митися, бо те мило, мабуть, не в силі була подолати ніяка вода, не в силі його розчинити. Замість душу, пускано воду з брандспойта. |
| 438 |
Це робив якийсь «рубаха парень» з кримінальних, виконуючи функцію «банщика» й потішаючись тим, що збивав струменем людей з ніг. Сяк-так хлопці побанились: розвезли на собі бруд, намокли в холодній воді й перемерзли люто. |
| 439 |
Це не лазня, а кара божа. Особливо змерз бідолашний Руденко, посинів, як печінка, й увесь вкрився «гусячою шкірою», нагадував того одчайдушного хлопчиська, що поліз до ставка купатися після того, як «Ілько в воду нас... |
| 440 |
А їхні «опікуни» не квапилися, бо ще одежа була неготова. Нарешті їх випустили і хлопці відчули справжнє блаженство, потрапивши з такого рефрижератора до приміщення «Геліоса», де було жарко, як у пеклі. |
| 441 |
Від сухого повітря забивало дух. А надто забивало дух від смороду та чаду, від смалятини — вивантажувано з «Геліоса» їхню одежу. Боже ти мій! Що сталося з їхньою нещасною одежею та всіма лахами! Яке то чудо, цей «Геліос»! |
| 442 |
Одежа або була попалена, або геть мокра, як хлющ. Її викочувано на спеціальних вішалах з пекельного апарата, а решту витягувано гаками, ту, що позривалася з вішал і намокла внизу, і звалювано на купу. |
| 443 |
А вже з тієї купи в'язні вибирали її, копаючись, як археологи. Андрій ледве викопав з гарячої купи свою одежу й переконався, що вже йому, власне, нічого й одягати, — штани й сорочка розповзалися в руках! |
| 444 |
Та де пізніше! Вже зразу люди відчули, що прокляті створіння, розпарені й розіритовані, рятуючись від вогкості, повзали ошаліло по ганчір'ї, лоскочучи шкіру. І від того їх видавалося безліч. Але Аллах з ними. |
| 445 |
Лазняна екзекуція скінчилася для всіх — і для вошей, і для людей. Зрештою їх спіткала однакова доля й однаково для всіх ця пригода скінчилася щасливо: їх не поморили, тільки намочили. Потім «людішек» вишикували по чотири й повели знову через всі подвір'я кудись. |
| 446 |
Підходячи до якогось блоку, вони переходили вузький дощаний коридорчик чи завулок, — тут їм нагло скомандувано обернутися лицем до дощок і так стояти. Це був вузесенький прохід з двох дощаних стінок. |
| 447 |
Стінки були вибілені вапном, і в те вапно їм звеліли упертись лобами, ще й перевірили, чи ніхто не дивиться. Так, упершись лобами, вони стояли довго. Було вражіння, що з них хтось глузує. Але стояти було приємно — сонце пекло згори немилосердно, наповнюючи вузенький дощаний завулок сяйвом і теплом. |
| 448 |
В'язні висихали й відігрівалися після лазні. Ніби їх зумисно для цього поставлено. Виявилося, що не було начальства, а варта не знала, куди ж цих «людішек» вести після лазні. А може, дорога була зайнята. |
| 449 |
Десь вгорі за щитками вікон глухо перегукувалися люди, подавали репліки, інформували вже камера камеру про новоприбулих. Вони там бачать! Вже порахували гостей, і чийсь голос ствердив безпомилково, що їх «двадцять чотири»! |
| 450 |
Прийшло начальство і двадцять чотири «гаврики» щезли в його череві, перейшовши з сонячного сяйва в холодну півтемряву знаменитого 2-го спецкорпусу, а колишнього найславнішого корпусу каторжної тюрми. |
| 451 |
Спершу вони опинилися в якійсь залі з скляним дахом, що нагадувала те приміщення цукроварні, де стоять балянсові машини. По боках тяглися галереї в чотири яруси. Вони піднялися по сходах на першу галерею, пройшли її кругом, повз ряд герметичне закритих масивних дверей з вовчками. |
| 452 |
І аже на четверті перед ними відчинилися двері — й їхні мандри скінчилися. Вони прийшли. Це була маленька келія з трьома ліжками, причепленими до стін. Келія на три особи, її називали «трійником», а цілий цей тюремний сектор називався — «трійники». |
| 453 |
Стіни тут були зроблені з достатку — роботи ще царської, могутні, розраховані на тисячоліття. В амбразурі вікна хлопці ради інтересу проміряли цю стіну — виходило 70 сантиметрів. І це ж на четвертому поверсі! |
| 454 |
Ліжка (залізні) вгвинчені в стіни. Добра квартира. Ще цар-батюшка будував, спасибі йому! Ніяких матраців чи чогось подібного, звичайно, не було, як і ніяких меблів, крім незмінної смердючої «параші». |
| 455 |
Подумати тільки! Можна стояти, ходити, танцювати, говорити голосно, спати вдень. Це не тюрма, а просто рай. З ліжок ніхто не хотів користатися, бо то було б несправедливо — чому це привілей для трьох! |
| 456 |
Через те всі розташувалися на підлозі, так, як звикли вже. Покотом. Так само, як і раніше, пороздягались і з радістю порозвішували лахміття на ліжках сушитись. Було так само тісно, як і на Раднаркомівській, бо хоч це й «трійник», але не більший за одиночку. |
| 457 |
А головне, здається, не було блощиць, а якщо й були, то зовсім мало, бо підлога асфальтова, а мури щільні й холодні. Вони тільки трохи нанесли блощиць у черевиках та чоботях із собою, але тепер старанно нищили їх. |
| 458 |
Почався новий розділ їхньої епопеї — розділ «в трійнику». Найперше Андрій почав пробувати стіни, налагоджуючи тюремний телеграф. Він прекрасно знав тюремну «гґятихвістку» і тепер випробовував щиколотками мури, шукаючи контакту. |
| 459 |
А камеру наглядач, на прохання нещасних мешканців, залишив відчиненою, щоб провітрювалась і просихала. Він був симпатичний, той наглядач, і зовсім не сперечався. Та то, мабуть, тому, що тут було таке правило взагалі поводження з цими трійниками, завдяки їхній, уже відомій, властивості. |
| 460 |
Ще в обід їм видано було фаянсові миски, і тепер люди набирали в них води так само, як і на Раднаркомівській. Спати люди повкладалися на мокрій підлозі. Було бридко — мокро й тісно — і люди довго не могли заснути. |
| 461 |
Тоді вони розіграли ліжка в лотерею, щоб хоч трохи розвантажити підлогу, й щасливі здерлися нагору і, напевно, там раювали, їм усі заздрили, а тому, ще до того як поснути, в'язні розв'язали проблему справедливого й планомірного користування ліжками більш грунтовно. |
| 462 |
Вони ухвалили користуватися тим щастям (спати на голих залізних ліжках), за чергою. Щоб кожен пораював хоч трохи. В цім трійнику було глухо й тихо, як у домовині. Ніякі звуки ззовні сюди не досягали й, якби не досадне потіння та задуха, то тут би було добре. |
| 463 |
Нерви людські відпочивали, бо не гриміли засуви, не бентежили душу стогони й крики, не лякала ніяка тупотнява опівночі, не гули машини з відкритими глушителями, не чути було нічого. Була тиша. Благословенна тиша. |
| 464 |
Хоч Андрія душив усю ніч волохатий і жаский кошмар: все те ж — безперервний конвейєр змагання загроженої душі й серця. Душа і серце продовжували все те ж життя — продовжували ходіння по муках, організовуючи шалений спротив. |
| 465 |
Ніякі змінені вже зовнішні обставини не могли тієї душі й того серця здемобілізувати й переключити на інші рейки.. Аж доти, доки не буде все скінчено. Доки вони не загинуть або не вирвуться з цього «чортового колеса». |
| 466 |
Вранці очманілим людям видали по пайці вже іншого, житнього, досить добре випеченого хліба і по нормальній порції цукру. Тоді прийшов черговий корпусу, чемно сказав — «Добридень!» — і перевірив їх. А тоді вже їх пущено до вмивальні. |
| 467 |
Не такий хліб, і не такий режим, і трохи не такі люди. Не тільки уніформою не такі, а й вдачею ніби. От черговий з першої ж візити сказав «Добридень», та ще й українською мовою, і наглядачі теж були якісь не такі, чемніші. |
| 468 |
Не зазирали раз по раз у кормушку. Правда, може, тому, що її не було, тієї проклятої дірки в дверях. І навиворіт була й сама атмосфера — не було постійного проклятого нервового напруження, й галасу, та зойку, а була тиша. |
| 469 |
Після снідання (трохи рудого чаю, налитого в миски) почався трудовий день. Таки справді трудовий і тяжкий день. Люди взялися до боротьби з потом. Піт тік рясно, а люди його витирали на собі та викручували ганчір'я над парашею. |
| 470 |
Просто дивно, звідки він береться в таких вимучених і виснажених людях. Люди потіли, пили холодну воду й знову потіли... Водою намагалися залити пекельну спрагу, але чим більше пили, тим більше хотіли пити і тим більше було роботи з тим потом. |
| 471 |
Люди тонули в тому поті, й тонула в ньому найменша іскра радості. Проклятий трійник! Потяглися дні — мокрі, досадні, задушні. То був тяжкий іспит. Своєрідні тортури, іспит потом, хоч і було те поза планами тюремників. |
| 472 |
А втім, хтозна, тут нічого немає поза планом. Єдиною радістю були прогулянки. Це були справжні прогулянки. Щодня і по цілих п'ятнадцять хвилин! І не в дурній дощаній загорожі, а на тюремнім подвір'ї. |
| 473 |
Неба ті «опікуни» не могли ані виполоти, ані замазати, ані щитком затулити. З чотирьох сторін стояли понурі стіни блоків, обчіпляні щитками, біля дверей корпусу стояв наглядач в чорному і пильно спостерігав за всім, а вгорі було синє небо з хмарками. |
| 474 |
Там, за щитками, стояв невиразний гомін і іноді чулися приглушені оклики. На них дивляться! Кожен відчував чиїсь очі на собі звідтіля, з-за щитків, і мимоволі випростовувався і підіймав лице вгору, ніби дивлячись в небо, — нехай впізнають. |
| 475 |
Адже ними напаковані всі ці такі чисельні і такі великі блоки. Потім хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчір'я — піт заливав і синє небо, й ті хмаринки білі, й всі ті шелести, та всі асоціації. |
| 476 |
Рясний, липкий, досадний піт. В обід їх, немов зумисне, годували солоним гарячим «брандахлистом», звареним або з кислою капустою, або з солоними зеленими помідорами. Вранці й увечері їх поїли гарячим чаєм. |
| 477 |
Перші дні, за винятком самого найпершого, коли вони були так розігналися до праці та до арештантських винаходів, в'язні нічого не могли робити, стероризовані задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати, а звикаючи, почали братися до роботи. |
| 478 |
Руденко й інженер Н взялися знову за свою китайську працю над «господинями», кравці й шевці шили, Давид складав веселі епіграми на товаришів, Андрій вчив усіх «п'ятихвістки» та читав лекції з авіації. |
| 479 |
Вони часом навіть співали пісень тихенько і багато розмовляли. Розмовляли досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед їхньої двадцятьчетвірки, здається, не було камерного стукача, бо Азік і Узуньян лишилися десь поза ними, і дихалось вільніше. |
| 480 |
Тут були, крім декого, Руденко, Зарудний, Охріменко, Давид, інженер Н, Петровський, Кулинич, Бунчук, інженер Ляшенко, Краснояружський, Гепнер, Прокопович, Виставкін, Іванов, Прокуда, Фролов, троцькіст Урров і старенький професор Манєвич. |
| 481 |
Розгадуючи загадку, чому й для чого це їх сюди перевезли, після довгого обмірковування, нічого не могли придумати й пристали на думку, що це їх вкинуто сюди, як в ощадну скарбницю, бо тюрма на Раднаркомівській перевантажена свіжими «ворогами народу», над якими слідство лише починається. |
| 482 |
В них же у всіх «діла» в стадії якщо не закінчення, то затяжної заминки, складні, тяжкі діла, як от у Андрія. Такі діла будуть вестися далі, в'язнів возитимуть звідси на допити в «Чорному вороні». Тим часом вони тут, як в ощадниці. |
| 483 |
Вони розповідали цілком одверто про свої карколомні пригоди в НКВД, і сміялись, і плакали воднораз. Навіть Охріменко, колишній махновець, був чистий, як сльоза, щодо теперішніх злочинів, про які ні сном, ні духом не знав до самого дня арешту. |
| 484 |
Чи ж ви знаєте, чого нам це може коштувати?! Служби!!! І всього... — А йому ж це коштуватиме життя! — випалила раптом Галя і припала до Андрія, плачучи:— Скажи ж їм щось, брате! Тоді Андрій підвів голову: — Ви мені простіть, браття... |
| 485 |
Тільки ж я не знав, що зустріну вас тут... Через годину я від'їду. Старший Микола, що саме увійшов знадвору і ходив тяжко по хаті, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв кашкета і кинув його на лаву. |
| 486 |
Микола довго дивився усторч на Андрія мовчки... Потім обняв його і поцілував. Хміль уступив у голову і все на світі стало кращим. Тепер уже всі знали, як стоїть справа, але настрій на диво вернувся той кращий, попередній. |
| 487 |
Це на якійсь глухій станції у вагон увалилася ціла юрба дівчат. Либонь, з буряків. Бо у вікно бачить Давид — на станції цілі кучугури навалено їх, і ще підвозять, скидають. А в дівчат — клуночок у кожної. |
| 488 |
Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спідницях з полотна сирового й босі. А обличчя в усіх обвітрені, смагляві, з пошерхлими од вітру губами. Як зайшли у вагон, збились, несміливі, і стояли в проході. |
| 489 |
У кожної в пучці — квиток. Давид аж зрадів, наче сестру рідну між них побачив. Посунувся — дав місце одній, а тоді ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавці насупроти, і попрохав його сісти. |
| 490 |
Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дівчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сіли дівчата там. Тісненько — усі порозміщалися. Лише одна стояла біля вікна й задумливо дивилася крізь скло. |
| 491 |
Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очі — водокачка, телеграфні стовпи, по дорозі вози з буряками. Миг повз очі. Давид витяг кисет і закурив. А тоді до дівчат: — Звідки це ви, дівчата? |
| 492 |
Отут були, в радгоспі, — це кирпатенька, найбідовіша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонівку його, знов на обличчя й додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. |
| 493 |
А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаємо з ногами: морозище ж отакий, а ми босі. Подивився Давид на їхні ноги червоні, похитав головою й нічого не сказав. |
| 494 |
А потім, по паузі, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко. Та так, із Зачепилівки вони, Щербанівського району. О, то це, виходить, вони зовсім земляки: він теж щербанівський з Обухівки. Знають Обухівку. |
| 495 |
А з дівчат — Галька і Христя. А то — не знаю тих. — Це Христя ота, що співає гарно? І зовсім вона не обухівська! — озвалась якась. А Давид враз насторожився: Христя? Та перша дівчина аж плечима знизала: — Авжеж — не з Обухівки! |
| 496 |
Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповідала. То ж у них в одну ніч семеро коней з лук завели. І їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю. Давид схвильовано: — Така русява дівчина? |
| 497 |
Невисока? — Невисока. А на шиї в неї шрам: колись іще, як денікінці були, — од нагайки. — Так! — аж одхилився, і на обличчі біль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. |
| 498 |
А внизу колеса ритмічно: так-так, так-так. Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя. — І коней не знайшли? — Ні, як крізь землю пішли всі семеро. Одного злодія піймали були з конем аж під Полтавою на ярмарку. |
| 499 |
З Огирівських хуторів сам. Хотіли самосуд над ним учинити. А він став проситися: всіх, каже, викажу, усю банду, тільки щоб не вбивали. Ну, а тут міліція на ярмарку — його й заарештували. В тюрмі тепер. |
| 500 |
Хіба тепер тюрма! Подержать місяць та й додому випустять, — додала друга з дівчат і одвела погляд убік. — А коней нема, — це — Давид. Він замовк і схилив голову. А очі вронив на ноги дівчатам, порепані й червоні. |
| 501 |
І було — думка проповзла: Може, і вона десь боса отак на морозі? А потім батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася. Без тягла ж — як без рук. |
| 502 |
Уривок з листа з дому, ще повесні; незграбними літерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синові вістку радісну: старого коня продали та молодого купили, хліборобами тепер будуть, — писали. |
| 503 |
І весело Давидові було тоді, і, мов живий, батько тоді був виткнувся з-за листа: завжди похмурий, а то всміхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: То так, сину; а без коня без доброго, вважай, — не хлібороб. |
| 504 |
Е-е, не примружить тепер очей батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивів. Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербівки. Дівчата підвелися. І Давид кинувся: — Що, встаєте? |
| 505 |
Поїзд стишився і став. Давид до вікна підвівся й байдуже дивився: на пероні з осик тихо падало листя жовтаве, чоловік у червонім картузі вдарив у дзвінок двічі, пройшли дівчата юрбою по перону за станцію. |
| 506 |
І бачив — пішли дорогою, що по ній стовпи телефонні вдалину побігли. І коли рушив поїзд, Давид іще стояв біля вікна й дивився в степ. Ген-ген дівчата ті. Вдалині у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно... |
| 507 |
А обіч уздовж неї — стовпи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в телефонних дротах. Вітер та он галок зграя: вітер їх гонить, як ото жменю зерна, сіючи, кинуть на вітрі, — а то куди оком не кинь — степ, пусто. |
| 508 |
Іде Давид по дорозі, ступає широко. Усіма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осіннє степове повітря. І, либонь, хмеліє від нього: очі якось аж затуманились, розкриті обвітрені уста. |
| 509 |
А рукою збив будьонівку на потилицю та тільки головою тріпнув. - Ех! Ще кілька день тому — де це було? В Азії. На станції Ташкент стояв у черзі за квитком між узбеками якийсь собі демобілізований червоноармієць Давид Мотузка — і от іде по дорозі на Обухівку. |
| 510 |
Давидко коли поганяє, а Стах за плугом борозною йде і щось розповідає. Про родину свою, про інші краї, про минуле. (Дома, в Галичині, він за вчителя був, а потім на війну його забрали, та він передався до полону). |
| 511 |
І знав чисто все, що не спитай: і де земля взялась — не як у школі піп учив, і чому люди бідні є і є багаті, і яке буде колись життя... Бувало, примружить очі, дивиться й каже: — Отут, де фольварк панський, не буде він панський, бо пана виженете. |
| 512 |
Земля вся буде ваша, і худоба, і дім, і ще дома такі збудуєте, і сад насадите більший... Давидко аж оторопів: — Так пан же не впустить. — А так, так, — не пускатиме пан, жовнірів визве гніздо та землі боронити. |
| 513 |
Таж вас сила з сіл. А й жовніри хіба не з села? Хіба то не їхні батьки та брати прийдуть маєток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю? Очі горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч і мале воно, хоч і замурзане. |
| 514 |
Давид аж кинувся. — Будь ласка, якщо є. Воли парубчак спинив, виліз із борозни на обліг і стояв у лахмітті, — зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й підійшов до орача. Поздоровкався, закурили. |
| 515 |
А ти не з Обухівки часом? — Ні, я он з отих хуторів. — Він виступив з-за вола й пужалном ткнув у простір, де за ріллями, за облогами в балці хутір визирав зеленим дахом із червоного, як величезний пук калини, вишневого садка. |
| 516 |
Воно земля й обухівська на папері значиться, то як справа до продподатку дійде, а так — хутірська земля. Потому — далеко страшенно від слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. |
| 517 |
А ще як коняки в котрого бідняка немає — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирі, Хоменки, Кипшарі... Ой, треба ще на них вісімнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посіву самого, та випасає товару скільки. |
| 518 |
Вже ж на долоні не випасеш. От і щитай кругленько — тридцять. Норма! Більше з половини беруть: виоре, засіє. А зіжне другий незаможник, подивиться на копи та тільки потилицю почухає: на плечах за десять верстов не однесеш. |
| 519 |
Бувало, за самий продподаток та за який мішок зерна всю норму оддавали. От вищитай, — той же восьмий або десятий сніп... Він жадібно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. |
| 520 |
Бо сьогодні він пісникує: пізно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу і сам другу скрутив. — Погане ти, дружище, розповідаєш. — Та тут як викласти тобі усе життя наше, ні чорта воно не варте, братухо! |
| 521 |
А згодом підвів голову і, примруживши око, пильно глянув на червоноармійця. — А на фронтах воно як там? — спитав чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер. Парубок нічого не сказав. Тільки враз одірвав погляд од Давида і опустив очі на ріллю. |
| 522 |
Заговорив згодом, підвівши очі: — Ти от повіриш, мій хазяїн — куркуляка ж який: мав сімдесят десятин землі, а тепер — оце приїде дочка з Обухівки, що за голову сільради торік вийшла, за Матюху... — За Корнія? |
| 523 |
Так він ото дочку в Огиря й схватив собі. Там весілля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали. Скривив губи парубок в усмішку якусь, і презирливу, і болючу, і ще раз чвиркнув крізь зуби. |
| 524 |
Раптом згадав і підвів обличчя до Давида: — Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гості та й похвалиться, буває, батькові, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюється, не признає. |
| 525 |
Цур їм із такими заробітками! Тоді бородатий чоловік: — Е, шкода. За зиму хліб поїмо, та й знов повесні — куди б хоч за харч дітей розіпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. |
| 526 |
А вже нас, так іменно, як трясовина, злидні засмоктують. Пручаєшся, б'єшся, а воно все глибше — по груди, по горло. З Сибіру ж і вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме під голод, — поїли худобу. |
| 527 |
Сім родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухівські та з Щербанівки дві. Ну, дали-таки землі, та що з нею голіруч зробиш, та ще як за десять верстов? — Тоді ж казав: згуртуймось у колектив та на всіх хоч пару коней залишімо. |
| 528 |
Та домагаймось, щоб на хутір, сюди, виселитись, до землі ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її під руками, на очах мали. Та куди тобі — комунія! А воно, бач, наші ж таки сибіряки... Оце якось бачився в городі — комуною живуть. |
| 529 |
Маяк під Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер... Давид аж захвилювався радісно від сибірякових слів: це ж його мрія — колектив отут, у дворі. Сказав весело: — А тепер що ж, дядьку, пізно хіба, чи що? |
| 530 |
От землевпорядкування провадитимемо, згуртуємось та й вийдемо на виселок сюди. Лише рукою махнув сибіряк. І коваль безнадійно: — Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування... Тихін Кожупіний і досі кров'ю харкає. |
| 531 |
Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п'яниці. Тоді Давид: — Да, у вас тут щось того... Матюха от... Тихо в кузні. Лише сопів міх та тріскотіло вугілля. Ніхто ні слова. І вже по тому мовчали більше. |
| 532 |
А за своє життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш. Давид знав, чого це: Матюха — страшне було слово для них. І не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. |
| 533 |
Він підвівся, кинув цигарку і, міцно тиснучи руки ковалеві й тому сибірякові, сказав весело: — Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотіли, а що біля власті тут у нас сучі сини та п'яниці — ніяка сила! |
| 534 |
Очі з-під кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так і розлучилися. Після курної кузні морозне осіннє повітря залило лице Давидові рум'янцем. Пах бур'яну сухого війнув із давнини, із спогадів, якісь забуті сни. |
| 535 |
Перед очима просто ліворуч — став за вербами, а обіч ставу — зелена озимина. Отут і виселок, від ставу, нижче саду економічеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очі, дивиться, і в напруженій уяві — на тому зеленому майдані: халупки, молоденькі деревця понасаджувано. |
| 536 |
Якихось кротів наче селище. З усіх боків до майдану хлюпають чорні ріллі, як повідь весняна. Це тільки-тільки оселилися. Ще мружить очі Давид і сам не впізнає: чи їхній виселок?.. Великий сад з отих дерев уже виріс. |
| 537 |
У саду білі будинки великі. А де гребля прорвана, де водяний млин, — електростанція. І стовпи потягли дроти по висілку, понад будинками, у двір, до загонів, до ферми, до сельбуду... І по шляхах — на Щербанівку, на Обухівку... |
| 538 |
За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Ільків? Брів бур'яном у двір, де будівлі цегляні. Чіплялись реп'яхи до шинелі. Пахло жовтавим листом кленовим і бур'янами. |
| 539 |
І на дворі бур'яни буйні поросли. Навіть у покоях, нежилих тепер, у дірки вікон видно було пасма бур'яну. Та стіни добрі. О, вік ще стоятимуть! Тільки покрівлю на сараї, на конюшні дай. Ось комори-гамазеї. |
| 540 |
Загони, конюшні... Давид ходив по двору, оглядав стіни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув — інженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти. — Да, будівлі ще добрі, — аж уголос сказав. |
| 541 |
Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони. А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очі впали, і... гаркнули залпи в оту ніч, літню, тривожну, коли палав маєток: отут розстрілювали. Червоне з-за муру сонцем вечірнім залляло бур'яни. |
| 542 |
І враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузівок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвіст догори. І молодим телячим баритоном як шарпоне німу ту бур'янову тишу, аж луна поміж будівлями, за муром, у саду. |
| 543 |
Аж Давид усміхнувся — так зрадів телячому ревові. А з саду, з-за муру, ще шелест по листі — кроки чиїсь. Парубок тільки до муру хотів, як у прогалину назустріч дівчина в сірій свиті так і налетіла на нього. |
| 544 |
А він — чудний такий: на неї дивиться, тоді одірвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. І вона... Потім хлюпнулись безодні під бровами в неї; крутнулась і побігла бур'янами. Ще оглянулась, побігла. |
| 545 |
Уже не було чути ні шелесту, ні кроків. Теля десь за двором ревнуло. Тиша і бур'яни. А він тоді рукою до чола, провів — аж гаряче. — Та вона ж десь у наймах... V Уже зовсім смеркало, як Давид підходив до села. |
| 546 |
Зразу за кладовищем, на вигоні край слободи, махали крилами вітряки. Один тільки стояв обіч із перебитим крилом. І пусто на вигоні. Нагнав жінку якусь по дорозі — везла з дівчинкою возик з мішком од млина. |
| 547 |
А не пізнав Давид, хто така. Таки поночі вже. Де-не-де по хатах світили світло. Отак — блимне маленькими віконечками — саме сірник чиркне, потім примружить їх і дивиться довго, не мигаючи, в темряву. |
| 548 |
На тополях в ограді на ночівлю мостилось гайвороння. А от у школі немає шибок, це — факт, — подумав. На розі темно зяяла вона чорними великими вікнами, лише двоє від дороги блідо світилися, і на завісі білій то виступала, то гасла чиясь тінь. |
| 549 |
Тихо й порожньо в ній. Шумів вітер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами літало воно й падало стиха на вулиці, по дворах. Десь аж на тім краю села два голоси парубочі хрипко горлали пісні. |
| 550 |
А знизу, за городами, мабуть, біля мосту, важко чмихав паровий млин. І — вітряна ніч, тому дихання млинове нерівне, немов із перебоями: чмих, чмих... чмих. За городами ж, по той бік Псла, смугою чорною — ліс. |
| 551 |
Колись, при денікінцях, і влітку, і восени в оцім лісі по ярах вони жили лісовиками. Увесь ліс шумів од них — партизанів. І якщо вночі десь займався полум'ям хутір якогось буржуя, якщо вночі десь вирубано білих заставу, всі знали: це ніхто ж, як лісовики. |
| 552 |
Зеленая ліщинонька, а по ній буйний хміль повився!.. ...А восени шумів-шумів ліс по-осінньому. Осипалося листя, пішли дощі, холоди. Люди на тиф почали хворіти й мерли, як мухи восени. В Обухівку тоді ж полк денікінців прийшов, розташувався. |
| 553 |
І полк стояв у Щербанівці, і поза Пслом стояло військо по селах. Це їх, партизанів, виловлюватимуть... Шумів-шумів ліс по-осінньому. І була ніч чорна, вітряна, ішов дощ... Партизани, мокрі, холодні, і в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухівку. |
| 554 |
Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. І на підводи піших, хворих, і — в ніч. Було їх у лісі сотні три, а до червоних як через фронт пробилися, шістдесят три чоловіка прибуло, і то з них сімох поранено. |
| 555 |
Як це давно було! Повз волость проходячи... Да, сільрада тепер це, бо район у Щербанівці. Тихо, і вікна темні. А на ґанку тоді кулемет отут строчив. А Давид лимонку — бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! |
| 556 |
Тільки на пустирі, он на тім боці, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землі стирчать, мабуть, на нових садибах і в саду генеральшинім, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ґанком, з ясно освітленими вікнами, сарай під черепицею, рублена комора. |
| 557 |
Од вулиці — тин новий і дощані нові ворота білі, на чорному тлі вирізьблено чирвою. — Це хтось двигонув собі так двигонув! Ніяк не вгадає Давид — хто ж саме. Хто-небудь із куркулів, — так не рішився б же в генеральшинім саду, хоч і нема її, хоч і насіння не зосталося. |
| 558 |
А тим часом, перебираючи в голові обухівців, шукаючи хазяїна, незчувся, як і до двору свого підійшов. Став на перелаз, а в грудях так і отерпло: маленький двір під тік постругано, біля повітчини старенької — стіжок початий. |
| 559 |
З хати у вікна лилося бліде світло, і шум чути — мабуть, верстат лядою. Давид, схвильований, узявся за завертку, а двері так знайоме, з таким сумом до нього — рип! В хаті, як поріг переступив, — тихо. |
| 560 |
Лядою гуркнув ще батько, а тоді повернув до дверей своє похмуре обличчя. З-за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долі Петрик цівки сукав, а маленька Докійка клоччя на кодрю крутила. Та й застигли всі, кожен за своєю роботою. |
| 561 |
Очима — до дверей, на солдата в сірій шинелі, у шапці гострій. Він гостру шапку зняв. — Здрастуйте!— всміхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не підведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? |
| 562 |
І враз брови як-як помітно зламалися крайками догори. Вийняла гребінь із днища, поклала на ослін і встала назустріч до сина. — Давиде! Ну, де-бо ти взявся? — А от бачите — прийшов. Він поцілував матір. |
| 563 |
Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — і радість, і журба. Потім вії злегенька затремтіли, і м'язи лицеві біля рота — в печаль. Вона тоді піднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися. |
| 564 |
Той навіть аж розхмарився, та хіба на мить, — знов брови обважніли й нависли. Сказав: — Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останнє було, де ти про землеустрій писав, куди обратитися. |
| 565 |
Я візьми, дурний, та й покажи на сході. А хтось та й голові сказав. З того часу як одрізало. Ні одного не получав. Мати: — Думали, що тебе вже й живого нема. А батько: — Ото, заплач іще. А я так їхню всю політику бачу. |
| 566 |
Ступив крок до голови. А тут зараз Тихін за руку, і Яким підступився. — Давиде, облиш! Давид поривний. — А, так ти ще й досі пики б'єш? На загальних зборах?! Ах ти ж, мерзотник! — Геть мені з зборів! |
| 567 |
На обличчі такий біль і зненависть. А об руку Тихін, Яким, і до дверей рушили. Він не огинався. Тільки на дверях уже повернув обличчя, бліде й строге, і кинув через плече: — Ну, знай же, Матюхо, це тобі так не минеться! |
| 568 |
Зачинив хтось із гурту, що стояв біля дверей. Стало знов тихо в класі, аж чути було в тиші, як шкрябало по аркуші перо: виводить прізвище поволі важко хтось, мов борозну проорює. Ось витер заполою обличчя заюшене Хоменко і теж підписався. |
| 569 |
За столом сидів Матюха, одкинувшись на спинку стільця, і, знати, поволі одходив. Нахилився до нього начміліції і щось сказав. — Да, да! — хитнув голова головою. Він звівся й оголосив збори закритими, бо поточних справ ніяких же немає. |
| 570 |
І як підпишуться всі, щоб же на дім до нього заніс. Пішли. З парти піднялись Огиренко та крамар і теж вийшли. В кухні на столі стояв потухлий уже самовар, а Зінька мила склянки, стоячи проти вікна. |
| 571 |
Кінці стола сидів міліціонер у шинелі, в нараменниках і з шаблею при боці. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспіх сокирою тесане, блищало від поту, і маленькі струмочки текли з низького лоба до брів, а по бровах потім стікали на виски. |
| 572 |
Він поставив склянку на блюдце, дістав з-під шинелі з кишені в штанах хустку і старанно витирався. З їдальні чути було жіночі голоси та дзвінкий сміх жіночий. — Ще налити? — спитала Зінька. — А, ну його! |
| 573 |
Ото б діло! Він розстебнув комір і витер спітнілу шию хустиною і так, наче про себе, говорив: — Ще сказати б немає — не так би обидно було. А то ж знаю: цілу ніч дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. |
| 574 |
А совісті чортма, хоч би чарку налили для звичайності. — Ви б же були сказали хазяйці. — Як це? Пожалуйста, налий ? — Він одкинувся до стіни й з усмішкою презирливою глянув на дівчину. — Що ж я, по-твоєму? |
| 575 |
Та я схочу — четвертина переді мною стоятиме, відро. І гуляй, підходь, братва. Чи в нас грошей немає? Може, я червінці за ніч прогулюю! Ти знаєш те? Не в тім діло! Посадила біля помийниці чай пити, як наймита... |
| 576 |
Та я з начальником де по гостях не буваємо, вкупі завсігди ми. Загавкав надворі собака. Зінька прихилилась до шибки — місячно надворі. На ґанку вже. Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей — запрошує їх роздягатися, у світлицю заходити. |
| 577 |
Що ти тільки собі думаєш? — Та що думаю? Не розкасіруємо — біда буде. — Опредільонно! Сахновський повісив шинель на вішалці; надів поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурі. З-за стола підвівся міліціонер. |
| 578 |
Я тут недалеко, до тітки Векли. — Оця дівчина? Пауза. Міліціонер узяв у кутку карабін, закинув за плечі і вийшов з хати. Сахновський не зводив з дівчини очей. Боком до нього стояла, профілем тонким і строгим, як різьблення. |
| 579 |
Бачив — ніздря тільки тремтіла, а брова — тріп і зламалася. Спустився очима по голій шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзінь, ступив крок. Дівчина здригнула й обернулася: губи зціплені, а очі суворі з-під строгих брів так і встромила в очі. |
| 580 |
Ось-ось погляд зломиться, дрібно в дівчини тремтіли коліна. І раптом — дзінь, ступив крок і взяв за лікоть — вирвала і суворо: — Ось не чіпайте. З порога Матюха: — Льоню, та йди вже! Той крутнувся на каблуці і пішов до їдальні. |
| 581 |
Підійшов до господині, — сиділа вона на канапі за круглим столом серед молоді, — поцілував руку. Потис руки панночкам: крім Наталки та Ніни, сиділа ще дочка крамарева, пухка, білобриса, миколаївська дівиця, і ще якась. |
| 582 |
Матюха біля буфета з карафками порався. Старі жінки на стіл накривали. — Фіалка, — подала Ліза Наталці картку флірту, а до Сахновського повернула лице і всміхнулася з жартом: — О, який же ви нехороший, Леоніде Петровичу! |
| 583 |
Тільки зачули баришні ще на кухні ваші шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — і глянула бистро і з сміхом. А Наталки й собі: — Ой, вона ж гарненька! |
| 584 |
Перевів на Наталку погляд — цієї всю постать видно: закинула ногу на ногу, з-під спідниці трохи литка виглядає в ажурній панчішці, — припав до неї поглядом. А Гнида прийшов пізніше, вдвох із сином. Уже під час вечері. |
| 585 |
У хаті шум, галас, як на весіллі. Говорили всі одразу, говорив кожен голосно, мов бесідників своїх уважав за глухих. Матюха вже в самій жилетці, і комір сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. |
| 586 |
На тім кінці столу жінки голосно ґелґотіли. Гнида підійшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки підвів важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями. — Ну, що там? — Є, підписали. |
| 587 |
Матюха розгорнув той аркуш і кинув дві гирі свої на підписи. — Не всі підписались, — сказав молодший Гнида. Матюха грізно: — Хто саме? — Та от і Гордій Чумак, і Півненко... Душ на десять набереться з тими, що голосували проти. |
| 588 |
Налив у склянку перваку, повну по вінця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тоді тільки крякнув і витер невеличкі вуса широкою долонею та заїв чимсь. Матюха ще поналивав чарки. |
| 589 |
Матюха з-під хмурих брів глянув на Якова і, п'яний, підвівся з стільця. — Де мій наган, Лізко? Ліза схопилася, і жінки сполошились. А Огиренко сидів за столом поруч із зятем, взяв міцно того за руку й сказав: — Корнюшо, покинь. |
| 590 |
Це не зараз! Той тільки блиснув очима. І Сахновський з-за столу: — Да в чом дєло?! Що це за анархія! Влади не визнають?! Данюша: — Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмірковують собі на здоров'я! |
| 591 |
Хіба й нам не цікаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мізкують? Та які плани будують? От у чім річ, — до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловіка якого підіслати? — Та там є підходящий, — сказав Яків, трохи подумавши. |
| 592 |
А як випили, схилився грудьми на стіл і додав стиха, щоб на той край столу, де жінки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нічого. Треба з усіх боків обміркувати, а тоді по-військовому — рраз! |
| 593 |
Матюха глянув на нього: — А без нього в нас нікому? З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха: — Підстеріг де вночі, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку. |
| 594 |
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звів трохи вбік, на оті руки з мискою. Повернув і собі голову, — а то Зінька миску ставила. Хмурий, штовхнув її. — Іди к чорту! |
| 595 |
Матюха замахнувся на неї, але Зінька одхилилася, — не вдарив. Тільки як-як од розмаху сам не полетів разом зі стільцем. — Сволоч! З-за столу схопилася Ліза й підбігла до чоловіка. На наймичку накинулась: — І вєчно ти, Зінько, розстроїш! |
| 596 |
Зінька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потім мовчки пішла. Матюха звелів Лізі в спальні для них столика накрити: там вони будуть собі. Та хай Зінька кислиць витягне. А то тут незручно: може, і серйозні розговори зайдуть. |
| 597 |
Потім подався тулубом п'яним до столу й довго не міг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха, — піймав-таки врешті, набрав киселю в мисці, а тоді обвів посоловілими очима гостей, що вже заїдали киселем, і жестом розвезеним руки, що в ній була ложка, — просю покорно! |
| 598 |
Крамар ні одного не пропускає. А Огиря саме цікавили ціни теперішні на воли. — А що, може, обміняти думаєте? — Та ні, в мене й ці ще не старі, — сказав Огир і помовчав трохи, — другу пару треба б на весну. |
| 599 |
Губаренко примружив око і, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду. — Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобі Юхима Федоровича і вдруге розкуркулювати. Це в жарт. Та Гниді все ж ніяково стало. |
| 600 |
Бачив крамар, як в Огиря під бровами тінь лягла, отже, став поважний одразу і так, немов, власне, ні до кого не звертаючись, мовив задумано: — Ні, як хазяїн-таки, як розумний чоловік, — хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що, — все одно хазяїном буде. |
| 601 |
А як дурак дураком, як лайдацюга, — хоч ти йому щороку по парі волів давай з розкуркулення, то так-таки пролетарією й лишиться: або проп'є, або не догляне та здохне в нього. — А це вірно ви сказали, — хитнув головою Гнида, — бо хіба воно йому болить: він же його не наживав. |
| 602 |
Тепер уже й влада зрозуміла, що скільки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не наллєш. А нашому кенесе скільки не давай і землі, і насіння, і худоби, — не хліборобив він зроду, наймитував, — ото його й доля. |
| 603 |
А хлібороби є натуральні, з діда-прадіда хлібороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!.. — одкинувся крамар на стільці. Огир прислухався до травлення в своєму шлунку й чи слухав, чи ні. |
| 604 |
Ще говорив крамар: — Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потім дальше — більше: уже ж і в оренду можна брати в самих незаможних, не тільки у фонді. Огир одірвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. |
| 605 |
Хіба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга підіб'є народ та клопотати стануть. Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду: — А це вже хай вони, — хитнув головою на хату, — молодші хай. |
| 606 |
У Гниди тільки брова ліва тріпонулась, а він мов не чув, заговорив знов про воли, про ціни на них на ярмарку. Заспівала співачка Чайку. Молодь сміялась на канапі. Данюша так смішно розповідав єврейські анекдоти. |
| 607 |
Аж і в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмішку. Підійшла Ліза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скінчив розповідати. Тоді підвівся і тим усім хитнув головою. |
| 608 |
Як не прохали жінки — ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповість, — Матюха хмурний: — Ніззя! Хай потім. У спальні до ліжка був приставлений столик кругленький, і на ньому стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска. |
| 609 |
Начміліції вилаявся був, мовляв, не дадуть і з жінками пожартувати, діло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усміхом: — Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а не бійсь — поки не женишся... |
| 610 |
А Матюха зауважив: — Це, брат, не тільки мене, а й тебе торкається, це чорт на нашу голову з'явився. Головне;— що партійний! От у чім заковика! — Да, може ділов наробити, якщо як, — додав Гнида Яків, — це не Тихін, цей зна ходи і в партію, і в повіт. |
| 611 |
І вже бачу по ньому: рознюхує, сволоч. От і сьогодні чув на сході — за Кушніренка балакали: як, мовляв, що в його облікова картка на крадену коняку сказалась? Де він узяв її, що все чисто, і масть, і прикмети правильні. |
| 612 |
А Давид і каже: Та вже ж сам картки не видрукував, видно, друг є такий, що біля карток. І за Одарку, що повісилась, пробі, чи якийсь лист десь є, чи кому щось казала. Взагалі, чоловік небезпечний. Немов що — пропали, вважай! |
| 613 |
Може, кожен хапливо переглядав шматки життя свого за останні роки: скільки отак селян плачуться, не знаючи на кого, — озлидніли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанією, а Данюша хіба, бувало, шепне: У того б слід, хай трохи осяде. |
| 614 |
І Матюха брав пай тільки за те, що мовчав. Сахновський за облікові картки, та вже як викриється, всім одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматті життя п'яного виступали плями одна за одною, брудні і з кров'ю. |
| 615 |
Льоньці так ясно стали в уяві клуня й юрба, на землі лежить Одарка, — тільки-но з вірьовки зняли. Робив розслідування в сільраді, а якийсь парубок, як були з ним наодинці в хаті, на запитання, що може показати: Ти її, падлюко, зі світу звів. |
| 616 |
Заарештували його, а потім — хто знає? — вели міліціонери в місто, а в шелюгах він кинувся тікати... Ну, його й пристрелили... Дзенькнули шпори під столом. Сахновський поривно звівся із стільця і, схвильований, пройшовся по кімнаті. |
| 617 |
Повний місяць стояв високо в небі, над самим подвір'ям. Тиша така навколо. Чути, як шерхнув — упав лист із каштана біля комори. А десь далеко-далеко, на тім краї села, тюкнув хтось, і ґвалтували десь далеко собаки. |
| 618 |
Навіть запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навіть немов отак і заболіло... А в коморі пахло зерном і мишами. Зінька набрала відерце повне вівса і, замкнувши комору, пішла через подвір'я та у ворота, що на город, — до клуні. |
| 619 |
Пахли бур'яни на городі і з берега — листям падалішнім. Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями гойдався над головами селян, що сиділи круг стола, на лаві й біля припічка з цигарками. |
| 620 |
Душно в хаті, а сиділи хоч простоволосі, та в кожухах, у свитах, тільки порозстібалися, а не скидали. Пропахлі потом, овчинами, чорноземом. Двері були відхилені трохи в сіни — не допомагало те: час од часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем під комином, де сиділи ще жінки-сусідки. |
| 621 |
Бувало, що по тому ж, як відгук од стола, бухикав глухо й Тихін з болем, рукою тиснучи груди. Давид тоді відхилявся од газети й чекав, поки Тихін перекашляє, і підведе схудле своє обличчя й скаже вже, читай, тоді читав далі. |
| 622 |
Уважно слухали селяни, занімівши в різних позах: хто весь подався всією постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очі, хто — низько головою похилившись, мов у задумі. І біля припічка, й на полу. |
| 623 |
Давид з'ясував, що це слово означає зміцнення — наче на ногах твердіше став. Але хіба ж це відповідь? То він клав газету, прокашлювався і робив цілу доповідь: якими вийшли капіталістичні держави з світової війни, які протиріччя роз'їдають увесь капіталістичний світ. |
| 624 |
Говорив про СРСР, про відродження нашого господарства. Він витягав книжку з покутя й читав цифри. Відчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторінку Селянське життя. Це були коротенькі дописи сількорівські. |
| 625 |
Поруч Давида сидів дядько Гордій, теж заглянув у газету, потім прихилився ближче. — О, що воно намальовано? Звідкись ноги стирчать. Хто сидів ближче, теж підсунувся, і від припічка встав хтось. — А читай. |
| 626 |
Давид прочитав: то десь у селі Демидівці, їхньої ж округи, голова сільради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночі додому, звалився в рів проти сільради та там і заснув. Аж коли-то селяни помітили пропащого голову та витягли з рову. |
| 627 |
На малюнку — ще тільки збирались витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лізла до голови цілуватись, а селяни оторопілі стояли, розвівши безпорадно руками. З дядьків хто всміхнувся усмішкою непевною. |
| 628 |
А дядько Гордій сказав, поважний і нахмурений: — Це ж над нами сміються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано — шапки поскидали, потилиці чухають. Голова — то тільки причіпка, де ж той голова? |
| 629 |
Ще й чоботи бульдо, не як у тих он — пальці повилазили. Давид засміявся. — Як це тільки чоботи? А от же: В селі Демидівці голова Кіндрат Нестеренко. Це ми не знаємо його, а не бійтесь — демидівці й по чоботях пізнають. |
| 630 |
Що б же — влада та допустила про себе отаке писати? — хтось недовірливий зауважив, а Давид тоді сказав: — А чоловік, як у нього на тілі болячки чи короста, хіба він вилікується, як у кожусі й спати лягатиме? |
| 631 |
Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може, проколоти та видавити. Так і республіка наша. Не з піни морської вона народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах, недоїдаючи, не скидаючи по місяцях сорочки. |
| 632 |
Що ж нам тут соромитись, що ми коростяві та в болячках? Є й самогон у нас, є й біля влади бандити, а дехто з них і в партію проліз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з квачиком та з йодом. Це зараз, і робить і влада, і партія. |
| 633 |
А не сміються з селян, як ви кажете, дядьку Гордію. Дядько Гордій непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а потім схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис про кооперацію в якомусь селі. |
| 634 |
Дядько Гордій мало що й чув у задумі. І як скінчив Давид, підвів голову і сказав стиха: — Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро: — Не хватить газети, як нашого голови та всі діла списати. |
| 635 |
А оце, поки в зборі та гуртом, і написати. Доки ж його отак терпіти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах є. А ні — тоді в самий центр бомагу будемо писати! — А звісно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? |
| 636 |
Ступав широко й думав ще за Обухівку. До шелюгів дорога була добра, піщана. І шелюгами. А потім пішли чорнозем та солонці. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, і волочив їх, як пудові. |
| 637 |
На його щастя, зразу ж за Михайлівськими хуторами нагнав якийсь чоловік рябою кобилою у возі. Давид попросив підвезти його, той узяв — теж їхав у район. Так що через дві години яких уже під'їздили до Щербанівки. |
| 638 |
Зразу ж од степу, звідки під'їздили Давид із михайлівським чоловіком, вигін — ярмарковище — широко розлігся. Цілий табун вітряків прилетів звідкілясь і спустився отут. Далі стояли гамазеї, крамниці й рундуки базарні. |
| 639 |
За гамазеями, ліворуч, — маєток колишнього інженера Погорілова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим він здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами... |
| 640 |
У шпарочку паркана видно тоді було: в дворі машини всякі, сад, підстрижені дерева й іще якісь дивні — униз віттям росли. Тепер паркана зовсім не було. На великому, порослому бур'яном подвір'ї стояла мовчазна водокачка, розбиті будівлі, купи цегли з бур'яну. |
| 641 |
Тільки під садом стояв одремонтований флігель та стайні. Біля купи гною з вилами порався в червоному кашкеті міліціонер. Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав: — Оце міліція тут міститься. |
| 642 |
Ото під садом льох, сидів і я в тім підвалі. Не дай бог нікому! То арештантська є таки, а то й у льох саджають. Давид поцікавився, за що ж його посадили були. — Та от сказати так, — почав дядько, — живемо ж ми на хуторі. |
| 643 |
Ну, а життя наше звісно яке. Прийшли й до мене вночі під вікно: Хазяїн, одчини. Потім стали у вікно лізти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одігнав-таки. Як же прилетіла на ранок міліція шукати ружжа. |
| 644 |
Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троє суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру! Приїхали. Біля ґанку стояли підводи, на ґанку багато селян. Було рівно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярію й глянув на годинник. |
| 645 |
У канцелярії за столами сиділи й шкрябали перами писарі, навіть на машинці стукотіла одна машиністка — білява тендітна панночка. Біля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом і од сіряків — вівцями під дощ. |
| 646 |
Кричали плакати з стін: Купуйте селянську позику! Підвищуй урожай! Кликав наймит у спілку Всеробземліс. Два кремезних чоловіки, робітник та селянин, тисли руки один одному й гукали: Хай живе змичка міста з селом! |
| 647 |
Все небо крізь мряку й ріллі злилось, змішалося в чорну й липку квашу. Гудів дріт. І було, що дріт обривався, тихо тоді, тільки ноги в грязюці чвакали. Потім, чути ногами стало, — почалися піски... Це шелюги вже. |
| 648 |
З обох боків дороги в темряві тьмяно пляміли на сірому піску кущі, кучугури. І зовсім близько чорніла смуга соснової посадки. Поминув хрест край дороги — колись при денікінцях тут розстріляно кількох селян, як гнали їх на Щербанівку. |
| 649 |
Згадав, як Зінька вчора... І раптом одчув у собі таку смертельну тугу, мов серце хто взяв і здавив у холодній слизькій руці, аж пальці в нього повгрузали. — Уб'ють сукині сини. Десь підслідять і вб'ють. |
| 650 |
Хіба й раніш не дивився він смерті сміливо в самі очі: до стінки становили... Що наше життя, кожного з нас, перед тією великою радістю трудящих, що ради неї кидали матерів, жінок, дітей і йшли з гвинтівками, обшарпані, упроголодь, щоб, може, ніколи не вернутися. |
| 651 |
Падали в крові тисячі без вагання, бо буде ж радість і тим, кого покинули, і тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тільки мить одну, що тільки крилом черкнула... А! хіба радість чи й саме життя вимірюється часом! |
| 652 |
З-за шелюгів блиснула жовтенька крапка — це шелюгам край. І просто вниз, під гору, у долині — Обухівка, немов хтось жменею сійнув зерно золотаве в чорну ріллю. Після Щербанівки Давид став мовчазний і задуманий. |
| 653 |
На другий день нікуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клуні зерно точили на решето на продаж: у неділю ярмарок у Щербанівці, думають коняку купувати. Або, як у хаті, — сідав за верстат. |
| 654 |
Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не біля ткання. І бувало — як цівку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далі робити. Спитає мати з-за прядки: — Що, цівок немає? |
| 655 |
Докійка, дуже здивована, поводила худими плеченятками: — Та цівок же там повна підрешітка. І Давид кидався: — Що таке? А, ні, цівки ще є, — і знов гуп-гуп лядою, машинально самими руками, ногами підніжки перебирав, а в голові не ткання. |
| 656 |
Чорт його знає, чи не двинути йому просто самому в повіт? Хоч і завтра вранці на станцію? Але що ж, — ну, поїде він з голими руками, без ніякого матеріалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Ні, вже пожде, як там Голос праці. |
| 657 |
Першу замітку вже досі мають, і другу ось через кілька днів одержать. Підожде ще, а тоді бачитиме. Прийшов Тихін. Вніс знадвору з собою з-під мряки гострий пах овечої вовни в довгому сіряці з відлогою, нап'ятою на голову. |
| 658 |
Біля порога відлогу скинув і поздоровкався до всіх глухо, а тоді сів біля Давида на лаві. Мовчки, не питав нічого, тільки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника. — Нічого, брат Тихоне, не виходив. |
| 659 |
Так я, мовляв, і знав, і похнюпився. Давид бадьоренько: — Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному, — і він розповідав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомі... |
| 660 |
Головне, що наче на вигляд і нічого чоловік, не викликає жодних сумнівів, ну, а на балачку, біс його знає: таке верзе та все око мружить підозріло. Де був під революцію — питав, квитка забрав нащось. |
| 661 |
Вже думав Давид: саме перед тим начміліції сидів у нього, може, нашпигував. Тихін погодився: могло й це бути. Може, політику яку задумали. Ех, і трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. |
| 662 |
Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі. Тих пару днів, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у рахунок. |
| 663 |
Вона вже чула їх, бо була єством, яке ворушилося, чуло голод і голосно про це нагадувало. Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалека відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята. |
| 664 |
Оксана, з Марією у пелені, сиділа трохи нахилившись, лівою рукою притримувала крихітну людинку, правою допомагала грудям виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку. |
| 665 |
Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрію, яка ось — дивіться, жива репетлива дійсність, і ім'я їй Марія. У неї личко справжнє, рожевеньке, з білим мачком на крихітному носику й червоними плямками на щічках. |
| 666 |
У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів'ється, розцвіте й пізнає добро і зло. З нутра рветься й затримується на половині зітхання радості і разом остраху, що груди їй ще не досить прибули. |
| 667 |
Вони повні, набряклі, задавакуваті. Коли пелюстки Маріїних уст торкалися їх ягідок, вони проривалися джерелом молока, і Марія пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцеві за існування. |
| 668 |
В її жили вливалися нові червоно-бадьорі частинки життя, яке з неймовірною майстерністю будувало клітинки, розтинало їх, ліпило чудесні вибагливі форми вінця творіння. Творилися великі таємниці, і першою з них було прозріння очей і пізнання сонячного світла. |
| 669 |
Пізніше щодня сходило сонце і щодня заходило. Цвіт опадав, сіявся легким пухом, торкався землі й стлівав. На гілках зав'язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, більшали і квапилися дозріти. |
| 670 |
Засилало зливу, наганяло пелехаті хмари, бризкало, грюкотіло та ставило від краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тоді обтяжений прозорими краплями, китяхи недоспілих яблук оздоблені рубінами, топазами, аметистами. |
| 671 |
Похилені лани пшениці зводять спини, ніби ченці по довгій молитві. Земля повертає боки. Вишні, черешні набули властивих барв, барв крові та сонячного променя. Вони прозорі хрустально. Яблука, сливи й виноград налилися соками і також прозорі. |
| 672 |
Ліси загорілись пожежею, горіли не стліваючи. Полум'яні язики відривалися від гілок, поволі спадали до землі й кричали під ногами. А після озивалася північ. Великий Віз скочувався далеко вниз, зорі чітко хрусталіли на сталевому небозводі. |
| 673 |
Не раз прокинеться від сну, нап'ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю... Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. |
| 674 |
Так і просяться запустити у них рученята і потягати як слід. І Марія береться за свою працю. Що їй до того, що тато втомлений? Він крутить головою ї мовчить, ніби зовсім нічого не зауважує. Сильний тато, добрий тато. |
| 675 |
Марія горда таким татом, бо такого тата немає на цілому світі. І одного вечора тато довго не вертався з праці. — Мамо! Де наш тато так довго?.. — Хіба я знаю, де він так довго. Нема й нема. Він б'є камінь... |
| 676 |
Надворі вигуки й гармидер. Мати вибігла й заголосила. Марія зовсім не знала, чого мати вибігла й заголосила. Відчинилися двері, й до хати купою ринули засипані кам'яним порохом, у замерзлих постолах та чоботях люди. |
| 677 |
Вони двигали щось, внесли досередини і поклали на лаві. Марії робиться страшно, і вона починає плакати. Забилася в кут на запічку, ніхто на неї не зважає, горнеться до стіни. Мама стає на коліна коло лави і так голосить, аж моторошно. |
| 678 |
А скрізь повно чужих людей. І на лавах, і за столом, і в запічку. У сінях також тиснуться та гармидерять люди. Батька зовсім не видно. І так тривало два дні. Марія була залякана, гукала тата і дуже хотіла їсти. |
| 679 |
Чому сьогодні за неї так забули, а мати, коли помітить її, замість дати їсти, схопить на руки, заливається слізьми і так горне до сухих грудей, що Марії аж боляче. На другий день чужі люди десь віднесли тата й не принесли назад. |
| 680 |
Увечері їли, пили й були навіть веселі. На ніч з мамою лишилася одна тітка Катерина, а решта розійшлися. Минає день, два. — Мамо! Де наш тато?.. Куди його віднесли? Тату!.. Тату!.. — Ох, дитино моя кохана, ох ти, моя сирітко!.. |
| 681 |
Забив його камінь... — Камінь? А де тато? — Нема. Засипали землею. — Оксана втирає сльози. — Засипали землею... Татові буде тязко. Правда, йому буде тязко? — Ах, дитино, дитино! Йому було скрізь тяжко. |
| 682 |
Може, там буде легше... — А цого з ви плацете? — Ні, ні, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино... Це так собі... Я вже не плачу. Оксана пестить, горне до лона, цілує Марію. Очі залиті сльозами, у грудях тягарі. |
| 683 |
За два місяці після цього випадку лягла вона на постіль і більше не звелася. Приходила тітка або сусідка, топила в печі, варила теплу страву, годувала Марію, мила її та проказувала «отченаша». Мати лежала на постелі, не говорила, не плакала. |
| 684 |
Ніс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марія чула щось невимовно жорстоке, бігала по лавицях, по запічку, не знаходячи місця. І прийшла одна ніч, коли Марію забрали з хати, де лежала Оксана, й перенесли до сусідів. |
| 685 |
З нею спала тітка Катерина. Марія заснула. Опівночі раптом прокинулася і почала невтішно плакати. — Ой мамо! Ой мамо, мамо!.. — безупинно кликала дитина. — Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. |
| 686 |
Марія хлипала: — Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма? Тітка Катерина не дасть ради. Марія простягає перед собою руки і тільки кличе маму. А вдень знов у хаті повно люду, знов Марія перелякана й голодна у запічку. |
| 687 |
Піде над річку, порюмсає — і знову добре. Знов біжить і верещить. Знову гурт, знов Марія добивається своїх прав. Порепані ноженята тупотять, голос на друге село чути. У дев'ять років Марія почала самостійно жити. |
| 688 |
Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлювали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки вал і мотала клубки. |
| 689 |
Марія швидко росла. На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі чорні вії. Дивляться, задивляються, і кожний: «О, це буде дівка!..» І з Марії стала — о, дівка! |
| 690 |
Не скінчилося п'ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти очима. На вечірні коло монастиря то один, то другий підшивається, але вона заб'ється між дівчат — і доберись до неї. Грицько з Діброви, Аникій Балаба, Гнат Кухарчук... |
| 691 |
«Цур тобі, Прудивусе, які в тебе руді вуса», — підспівували йому. Низького зросту і на праву ногу все — два з половиною! два з половиною! — виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку коліна, нога зігнулася і так зрослася. |
| 692 |
Та чи ж він винен, що і йому подобається Марія? А Марія навіть не помічала його, хіба що дівчата часом натякали. Мартин Заруба мав дві господарки. У селі й на хуторі. На хуторі господарив сам, у селі стара мати Домаха заправляла. |
| 693 |
Любила стара Марію, але дівчина воліла хутір від села. І просторо сігівові. Голосом покотиш — і розійдеться по всіх полях. І менше також скалозубів... Вишкірить оті білі і хі-хі!.. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. |
| 694 |
А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум'ям горять. Карти- на — невгомонна, співоча картина. Вечори хутірські, коли сонце остаточно згасне, лунко стає і, коли співаєш, голос в'ється і обнімається з зорями. |
| 695 |
Часом зіпреться щось під горлом, збереться жаль, і ллються вони — дівочі, рясні й гарячі... Але не тому Марія плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору. |
| 696 |
Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марії? У них голови великі, і Роман знає навіть, чого гримить і звідки береться веселка... Книг у них... Господи, скільки у них тих книг! |
| 697 |
Навезуть нових пісень, гітара бренькає, і пісня тиха така, несмілива, не Маріїна пісня. Куди їй до Маріїної. Марія не мимрить, а співає. Роман намуштрував, і, каже, просто соло виходить. Гримить пісня, плаче пісня, сміється пісня!.. |
| 698 |
Товста книга і жалісна. Написали бозна про якого мурина, якого били. Ах, коли б про своє, про власне розповісти. Коли б розказати думи свої. Слухає товсту книгу, плаче, витирає мокрі очі і просить ще. |
| 699 |
Та говорив дарма. Марія й не думала дивитись на Романа. Парубків з усіх сіл находило. Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок? А хіба вона знає... Хто ж тоді знає? Не знає хто. Ти кпиш, Маріє. |
| 700 |
Чути пісню, стукіт коліс, хльоскання батога. — Добрий вечір, дядьку Мартине! А Бог на поміч!.. — гукають Мартинові здалека. — Додому, додому час!.. Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло. — Дай-бо здоровля! |
| 701 |
Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде — і кінець!.. «Ах, корець, корець! — думає Марія. — Коли вже він скінчиться той корець!..» І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркан- ня. Останній посів скінчився. |
| 702 |
Мартин витирає чоло і витрясає решти зерна з мішка. Марія бігає і метушиться. Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні. Скорше, скорше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони. |
| 703 |
Дома у неї ще тисяча діл, але вона раз-два й полагодить. Біжить, рве і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найновішій шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню. |
| 704 |
По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в село до тітки Домахи, а завтра знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад. Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освічені. |
| 705 |
Марія на всі боки озирається. Увійшла до церкви, купила за копійку свічечку і сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. |
| 706 |
Сяють срібні ризи і усмішка Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку, швидко хреститься і розчервоніла вертається назад. Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. |
| 707 |
Надто тут спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці, і, вирвавшись сюди, полегшено зітхається, і уста шепочуть тріпотливу молитву. До кінця вечірні не достояла. Яка порядна дівчина достоїть до кінця вечірні? |
| 708 |
Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться у тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода. Корній без шапки. Тримає її в руці. — Вже помолилася?.. |
| 709 |
Тільки за дівками ганяєш... Навіть, мабуть, лоба не перехрестив. — Сто разів охрестав. Двічі у церкві був. Йшов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився... — А це ж чого так розгонився? |
| 710 |
По вечері, коли запала ніч, Корній вийшов на двір, поглянув на зоряне небо, подивився навкруги. Після пішов у сад. Великі, розлогі дерева. Вони щойно одцвіли. Зав'язуються зеленухи, шелестить і шепоче молоде листя. |
| 711 |
Сад тягнеться далеко, аж до рову, де починаються старі закинуті каменоломні. Колись там камінь били і мурували. Там і Корній чимало сили своєї залишив. Попотягав пудового лома, тяжечого молота. Рвав з земної утроби вапняк, возив додому, складав мури... |
| 712 |
І от стоять вони тепер запущені, занедбані і порожні. Заросли покинуті каменоломні. Не б'ють там уже каменю. Не вірять люди самі собі. Хто знає, чим і як все те скінчиться. Поволі, мов тінь, обходить Корній своє колишнє господарство. |
| 713 |
До нього підбіг пес. — Так, так, собако! Виганяють нас звідсіль. Глибоке зітхання вирвалось у Корнія. «А що, як візьму паклю? Нащо воно стоїть? Кому яка користь?» — думає Корній. «Ні. Не вистане сили, не знайду відваги. |
| 714 |
Все ж то оцими руками робилося. Кожний камінь хоронить на собі дотики моїх долонь. Немає сили... А ще, коли б не Лаврін. Хто його знає... Не можна думати і навіть припустити, що ті каналії перемогли нас». |
| 715 |
Дихає теплий з полів вітер, приносить запахи жита і польових квітів. На траву завпала роса. Не хочеться йти спати. Немає сну. Хочеться йти серед ночі, йти по полях, високими житами, пшеницями, збивати росу, дихати вільним повітрям волі. |
| 716 |
Життя висковзує з-під старечих ніг — дорого, потом і кров'ю куплене життя. Корній і Марія, мов старі птахи, залишили своє давнє гніздо і вилетіли... Чулися відірвані від землі. Боялися ходити по чужій хаті. |
| 717 |
Боялися голосно говорити. Все здавалося, що прийде справжній власник цього гнізда — і прожене, і посміється, і оганьбить їх... Дні йшли. Надія приходила до матері і казала: — Ну, знаєте, мамо, мій починає господарювати... |
| 718 |
То лиш він, отой Максим, таким виродком вдався. Нічого у нього святого. Господи! Господи! І що то за страшна дитина... — А мій ще вчора каже: знаєш, Надіє, коли, каже, перейде ота комуністична дурійка, так зачнемо господарювати. |
| 719 |
Шкода, каже, на таких, як у нас, полях робити чортзна-що. До них треба господарських, працьовитих рук. А я сміюся. Що ж, кажу, не віриш більше у рай? Усміхнувся тільки і махнув рукою. Ет, кинув. Все то, каже, дитинство було. |
| 720 |
Купили собі веприки, заводимо конята. На другу весну, як не погіршає, поставимо клуню. Хата ще добра, але нема де зложити збіжжя. Але я, мамо, чуюся тяжкою... Марія подивилася на дочку. — Нічого, дитино, — каже по хвилині. |
| 721 |
І ти роди, і якщо твій починає до землі братися, все буде добре... Надія не має часу довго баритися у матері. Забігала часто, але постоїть хвилинку, навіть не сідає, поділиться з мамою думками, горем чи радістю і біжить знов додому. |
| 722 |
Там стільки тієї праці. Куди не кинь оком, скрізь треба приложити руки, скрізь треба дати лад і порядок. В хаті у неї чисто і весело. Образів не викидала, не допустила до такого. Вбрала їх так, як колись убирала дома. |
| 723 |
На стіні велике дзеркало, на нім рушник, коло дзеркала кілька фотографій Архипа у матроському та велика картина морської паради воєнного флоту. Крейсери, дредноути, міноноски... Архип не раз пояснює Надії, що значить кожний такий корабель і яке його призначення під час війни. |
| 724 |
Повільно повзуть трактори, один по другому, мов по черзі, псуються і відходять на сторону. А жнива стають. Збіжжя жовкне, біліє і починає клякати. Хитроокі дядьки курять махорку. — Почекай, кольки тобі в ребра! |
| 725 |
Все одно від пайка не втечеш, бодай зі шкури ліз. Зі столиці, півстолиці і далі — біжать накази: — Хліба! Давай хліб!.. Хліб ще на полі, у колосках клякає до землі. По полях зграї череватого вороння, від краю до краю лунають матюки. |
| 726 |
По станціях, по редакціях, по бюрах урядів цокотять машинки, вистрочують статистики, вистрочують накази, вистрочують нервово: «Хлєба, хлєба і хлєба!» Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб». |
| 727 |
З незібраних піль зганяють колгоспника, знімають останнього трактора і починають молотити. Безконечні скирти зібраного збіжжя. Небо затягається сірою поволокою, подуває вітерець і починає посівати дрібний осінній дощик. |
| 728 |
А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сіє, поливає його, а дядьки курять махорку і заціплюють кулаки. — Наїсися, проклятий чорте! Вилізе тобі боком даремна праця! — гуторять і спльовують. |
| 729 |
Савєцька, значить, власть. Що захоче, те й зробить, — зауважує якийсь посмішник. — У них, бачите, усе по плану, тьху! — виплювався, і легше стало. — Коли б вона, так Бог дав, по плану і ноги витягнула... |
| 730 |
Теж власть... — Прийде й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося... Цар не так стояв, і то полетів, полетить і це страхіття... А дощик посіває. Дерчать телеграфи, летять гострі накази з матюками. |
| 731 |
Це лущать ліпші колоски і несуть додому. Малі діти годують батьків. Годують краденим. Годують з дня на день, не знаючи, що буде завтра. Для збору бур'янів кинуто цілий народ, військо, пресу, письменників і вчених. |
| 732 |
Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Все життя велике й барвисте під знаком хліба. |
| 733 |
Зерно забрали, а послід поділили між працюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирській церкві. Настала зима. У Корнія вигасає домашнє багаття. Зстаннє тепло кипучого родинного життя випаровується на очах. |
| 734 |
Марія більше хворіє, ніж ходить. Літо і сонце тримали її на ногах. Поля були доведені до пуття, але не встиг Корній сховати своєї праці, як наїхали хижаки і вирвали йому її з рук. Забрали хліб. Лишили йому дещо посліду і овочів. |
| 735 |
Тримав ще також вухоребру коняку і старого Сірка. Вечір. У печі горить вогонь, і його сяйво освічує хату. Надворі мете снігом, виє хуртовина, квилить комині. Марія лежить на постелі, а Корній вешкається по хаті. |
| 736 |
Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч... Ніч вічності. Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. |
| 737 |
Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко відкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно. Надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць. |
| 738 |
Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги... З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку і кінця... |
| 739 |
Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона. |
| 740 |
А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. |
| 741 |
І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих... До чого ж гарно і весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! |
| 742 |
А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати. |
| 743 |
Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. |
| 744 |
А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких, було, як наїсися, — цілий день живіт як бубон. І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках. |
| 745 |
А вздовж тину, за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. Там було темно навіть удень, і ми боялись гадюки. |
| 746 |
Хто з нас у дитинстві не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде? Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень, — поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звідки завжди пахло цвіллю. |
| 747 |
На погребні любив спати дід. У нас був дід дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов. |
| 748 |
У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. |
| 749 |
Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці гирлига, одягнена чомусь у білу хустку. А от бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику. Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. |
| 750 |
Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. |
| 751 |
Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. |
| 752 |
Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі. Любив дід гарну бесіду й добре слово. |
| 753 |
Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому: — Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. |
| 754 |
Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я, — зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах. — А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона? — А бог її знає, хіба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? |
| 755 |
Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо. |
| 756 |
А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу: — А-а, хіба це риба! |
| 757 |
Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово. |
| 758 |
Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха... |
| 759 |
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час. Дід любив кашляти. |
| 760 |
Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду. Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький. |
| 761 |
Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда. — Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, — жалівся дід. — Гав-гав! — Та щоб бодай тобі кістка в горло! |
| 762 |
Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот; коли дід був уже весь синій, як квітка крученого панича, вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди, а вслід нам довго ще неслися дідові громи і блаженне кректіння. |
| 763 |
Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли — видимо-невидимо. |
| 764 |
В огірках теж були бджоли. Вони порались коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку — й додому, і так їм було ніколи, що, скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й не вкусила. |
| 765 |
А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у Масія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора. |
| 766 |
Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп'янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. |
| 767 |
Навколо тільки дрімучий тютюн, мак та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. |
| 768 |
Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! |
| 769 |
У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі. — Мати божа, царице небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! |
| 770 |
Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила... |
| 771 |
Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів. А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. |
| 772 |
Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат і той дивився з-під смородини на бабу з переляком. |
| 773 |
Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов. — Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? |
| 774 |
І понеслася бабина гроза на погребню. — Зараз принесу, бодай тебе пранці з'їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!.. Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався. |
| 775 |
Про що говорили дід і баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подітися і що робить. «Ех, якби оце мені вмерти тут у малині. |
| 776 |
Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потім понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще раніше оживу, та як схоплюсь, а баба як побіжить куди-небудь і не вернеться, а ми тоді до хати та за коливо». |
| 777 |
У нас уже вмерло п'ять хлопчиків і дві дівчинки. Вони повмирали маленькими. Мені захотілось до хати. Я поліз попід тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увійшов тихо в темні сіни й спинивсь перед хатніми дверима. |
| 778 |
Хто й коли збудував нашу хату, які майстри — невідомо. Здавалось нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. |
| 779 |
Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, — вікна повростали в землю і не було замків. У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись — можна? Милості просимо! |
| 780 |
А на білій стіні під богами, аж до мисника, висіло багато гарних картин — Почаївська лавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря поблизу города Сухума на Кавказі. Над лаврами трималися в повітрі божі матері з рушниками і білі ангели, як гусаки, крилаті. |
| 781 |
Але картиною над картинами була картина страшного божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам — бабі, дідові і батькові. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на неї боявсь дивитися навіть Пірат. |
| 782 |
Посередині лізли з домовини мерці — одні до раю вгору, інші вниз. Через усю картину серединою і по всьому низу викручувався великий голубий ужака. Він був набагато товщий від тих ужак, що ми колись убивали в гарбузах. |
| 783 |
А під ужакою, внизу, геть-чисто все горіло, як на пожарі, то було пекло. Там горіли грішні душі і чорти. А в самому низу картини, в окремих клітках, було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за гріхи. |
| 784 |
Хто брехав чи дражнився, — висів у вогні на гаку за язик. Хто не постив, — за живіт. Хто їсть нишком у піст стоянку чи жарить яєчню з салом, — той на гарячій сковороді голим задом, хто лаявся, той, навпаки, лизав сковороду язиком. |
| 785 |
В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма, а тут ще й фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч й думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися на пекло внизу картини. |
| 786 |
І дійсно, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидів дід. Правда, він не дуже був схожий на нашого діда, бо був голий, як у бані, і борода була в нього не біла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на голові стояло сторч і аж цвірчало в полум'ї. |
| 787 |
Старший мій брат Оврам був давно уже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драв голубів на горищі і крав у піст з комори сало. |
| 788 |
Крім того, Оврамова душа любила молочні плівки, і він здирав їх з гладишок у погребі і в коморі. Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. |
| 789 |
Мати клялася, що коли вона, бувши ще дівкою, спала в коморі, святий Юрій раз з'явився їй у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим списом і, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її: — Це ти, Одарко? |
| 790 |
Ой будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм іменем людям добро... З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об'явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла. |
| 791 |
Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душі вже замість лиця стала коричнева пляма, як столиця на географічній карті. Але трохи згодом материні діла похитнулись. Якось вона довго не давала бабі їсти. |
| 792 |
А баба тоді взяла та й накупила у церкві свічок проти матері, та й поставила їх перед богом сторч догори. А од цього вже ніяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, і її став часто по ночах душити домовик. |
| 793 |
Він жив у нас в комині і в трубі. Голосу не подавав, кажуть, ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух. Фактично, святим був на всю хату один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. |
| 794 |
А тепер я грішний. Що ж мені буде? Увійшовши до хати, я тихо підкрався до страшного суду і почав пильно, якось зовсім по-новому розглядати пекельні кари, змальовані внизу картини. Нагору я боявся піднімати очі. |
| 795 |
Я подивився востаннє вгору на святих, де сидів увесь їхній комітет, і мені так стало жаль, що я вже не їхній, а тут-о, на віки вічні в пеклі, так стало жаль мені, що не витримав, притулив голову до пекла, якраз під дідовою калиткою, і гірко заплакав. |
| 796 |
Я надів шапку по самий рот і вийшов за ворота. Вулиця була порожня. Всі дорослі працювали в полі. Тільки коло крамниці, на ганку, якраз проти колодязного журавля, сидів у чорному сурдуті крамар Масій, дуже схожий на ластівку. |
| 797 |
За це бог справедливо покарав його, повелівши злодіям своїм обікрасти його крамничку карбованців, казали, на десять, після чого жінка й діти його довго верещали й плакали і сам він голосно кричав од бідності й накликав на всіх холеру. |
| 798 |
Наш батько хоч і сміявся з Масія, як з блазня, проте жалів і в лиху годину завжди допомагав йому й ні разу не зачепив, навіть нетверезий. Де ж його найти людину для пошани? Обійшовши в розпуці чимало безлюдних провулків, я нарешті збагнув, що треба зразу починати від старого сусіда Захарка. |
| 799 |
Дід Захарко був коваль, хоч я ніколи не бачив, аби він щось кував. Все моє життя він ходив повз нашу хату з цілим снопом довгих вудок і так гупав чобітьми, що ми прокидалися вночі, як од грому, коли він повертався часом з рибалки. |
| 800 |
У нього були великі чоботи і такі важкі ноги, що, здавалося, під ним вгиналася земля. І ходив він трохи ніби присідаючи, як на сіні чи на ступі. Борода в нього була, як і в нашого діда, зовсім уже сива, тільки посередині, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим квачем. |
| 801 |
Після рибалки дід Захарко запалював цигарку і довго сидів біля хати на колодці, дивлячись в одну точку, немовби на поплавок. Курив він такий лютий тютюн, що коло нього ніхто не міг стояти близько. Його обходили кури й поросята. |
| 802 |
Собаки оббігали городами, а невістка Галька спала в коморі, і часто бідкалася нашій матері, що дід її задушить своїм тютюном, і викидала його свитку надвір. Казали, що Захаркового запаху боялась навіть риба і тому погано клювала. |
| 803 |
Але дід не подавав голосу. Що його робить? Куди податись? Я вийшов з провулка на вулицю в надії, що таки зустріну когось, кого б міг вшанувати. Та вулиця була порожня. Навіть Масій і той кудись щез. |
| 804 |
У мене защеміло в горлі, а тут ще шия почала боліти од шапки. Я постояв трохи і пішов ще раз до діда творить добрі діла. — Діду, здрастуйте! — сказав я йому, спинившись. — Та йди ти під три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас носить! |
| 805 |
В тяжкому розпачі, забувши вмить про порятунок грішної душі, прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двір у клуню, знову ліг у човні на дідове хутро й подумав: «І нащо я народився на світ? |
| 806 |
І все життя їх було скорботним, як життя древніх. Вони не знали, як змінити його, і, віддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались. Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. |
| 807 |
Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій. Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. |
| 808 |
Нема ні бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах, на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди? |
| 809 |
У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. |
| 810 |
Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима. |
| 811 |
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! |
| 812 |
Назвали його Чорним, бо чорна доля, і чорні душі на ньому, і діла теж чорні. Кара Деніз — Чорне море. На Чорному морі на білому камені Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє. Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає. |
| 813 |
Кадрига скрадалася уздовж берега, не відважуючись пускатися на широкий простір цього переповненого водою великих слов'янських рік моря, непроглядного у глибинах, таємничо-неприступного, чорного, як шайтан. |
| 814 |
Кадригу гнали вперед своїми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири гребці, голі до пояса, бритоголові, забиті в кайдани, прикуті до товстезного ланцюга, що лежав змійовим валом уздовж дна кадриги. |
| 815 |
На демені-кормі напнуто від сонця й негоди прихисток із смугасто-білого з синім єгипетського полотна. Старий Сінам-ага, страждаючи від хворощів, втомлено споглядає шістьох вродливих чорнооких молодих жінок, скованих докупи за шиї. |
| 816 |
Кадрига скрадається понад берегами, береться далі й далі на південь — до благословенних земель Анатолії, до Богазічі-Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах. |
| 817 |
Сказано в поета: «Бери частіше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий календар не годиться для нового року». Спочивають втомлені метушнею і недосконалістю світу старі очі Сінам-аги на гнучких білих тілах бранок. |
| 818 |
І хоч негоже правовірному споглядати жіночу гріховну наготу, та хай втішаться бодай очі старого Сінам-аги подорожнім видовищем слов'янських рабинь, коли вже тіло немічне. Сказано-бо: «Аллах хоче полегшити вам; адже сотворений чоловік слабим». |
| 819 |
Віз же до Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються найдорожчі раби під місяцем, молоде білотіле дівча з волоссям у золоті червонім, ніби у вогні тогосвітнім, п'ятнадцятилітнє, зухвале, невпокорене і — о всемогутність аллаха єдиного й милосердного — розсміяне та безжурне! |
| 820 |
Ой повій, вітроньку, да з-під ночі, Да розкуй мої да руки-ніженьки, Ой повій, вітроньку, з-під темної ночі Да на мої ж да на карії очі Гори підступають до самого моря, насторожено височать над водою. |
| 821 |
Море зазирав у темні ущелини, в широкі гирла річок і струмочків, у хащі й ліси на схилах. Тоді довго тягнеться уздовж берега пласка рівнина, утворена тисячолітніми виносами каламутних рік, на яких давні греки шукали колись золоте руно. |
| 822 |
Бо, мабуть, людині іноді ліпше втонути, ніж мучитися. Якби ж то вона знала! А ще якби знала, що води приймуть її тіло і вспокояться. Чи ж вспокояться? І чи ж вихлюпнуть бодай краплю туги, якою виповнене це море по найвищі береги? |
| 823 |
А вже падала буря така тяжка, що здригнулося море до його найглибших глибин, підняло дибки свої води, заревло й загриміло. «І ти побачиш, — бурмотів Сінам-ага, — що гори, які ти вважав нерухомими, — ось вони йдуть, як іде хмара». |
| 824 |
Суданець-євнух, для якого дельфіни не були ніякою дивиною, трохи збентежено поглянув на Сінам-агу, а той, якось зболено зітхнувши, простягнув руку, показуючи, щоб євнух подав йому довгу бронзову рушницю. |
| 825 |
Веслярі неохоче й спроквола вмочали довжезні, важкі, як каменюки, весла у воду, але кадрига пливла і без весел, вільно й охоче, щодалі прискорюючи плав так, ніби зраділа своєму віднайденому вмінню відчувати рідний берег, прибувати до рідного міста, до свого дому. |
| 826 |
Навіщо вона тут, так далеко від рідної домівки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо, питали чужі дерева, питали чужі птахи, питали чужі води, увесь простір гучав коротким і безнадійним: «Нащо, нащо, Настасю? |
| 827 |
І назване було море Чорним. ІБРАГІМ Дзеркала були як вода. Полиск глибинний і загадковий. Він любив дзеркала і своє відбиття в них. Як і в дитинстві. Тоді дивився у воду. Вода оточувала острів Паргу. |
| 828 |
Малий Георгіс щодня бігав до берега виглядати батька-рибалку з моря. Дивився на воду, бачив своє відбиття. Малий, зграбний, гостроокий. Занадто блідолиций, як на острів'ян, споконвіку смаглявих. Перейняв від них жвавість і прогонистість. |
| 829 |
Блідість, мабуть, зродилася від отого задивляння на воду. Не переймався тим занадто. Підсвистував собі й підспівував, стрибаючи то на тій, то на тій нозі. Залюбки свистів на пищалках, грав на саморобних дудочках. |
| 830 |
У сусідових дочок була старенька цитра, незабаром Георгіс уже бренькав і на цитрі. Батько пропадав у морі або ж був по самі очі залитий вином. Син? Окрім старшого, ростуть ще два. Виростуть помічники. |
| 831 |
Мати придбала в торговця, який скуповував по всьому побережжю губки, невеличку віолу. Припливаючи до Парги, той показував малому Георгісові се або те. Не для засвоєння — аби посміятися з рибальського сина. |
| 832 |
Коли припливав за місяць — малий уже грав почуте лиш раз. Так ніби тут у нього сидів на острові навчитель. Ходив на берег, виглядав батька, грав і грав. Для морських хвиль, для німого каміння, для високого неба. |
| 833 |
Часто засинав з віолою у руках, спав проти сонця на гарячому камінні, але обличчя йому лишалося білим. Життя легке і привабливе. Навіть коли пробував іноді помагати батькові, думав так само. Бо помагав тільки носити губки для того мандрівного доброго торговця. |
| 834 |
Не було тоді видно ні батька, ні сина. Рухаються дві округлі купи губок, а під ними дибуляють дві пари ніг. Брунатні, жилаві, потріскані, всі у виразках і шрамах — батькові. І смагляві, стрункі й тонкі, як у цапка, — синові. |
| 835 |
Грек великий і грек малий. Той великий так і лишився греком. Десь ловить рибу, дістає губки з морського дна, висушує, продає мандрівним торговцям і пропиває все зароблене. П'є нерозбавлене кисле вино, як дикий фракієць. |
| 836 |
А малий виріс і вже давно не грек, а Ібрагім-ефенді. Він вродливий, розумний, багатий і майже всемогутній, як і султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стамбулі розбазікують лише дурні. Справжні люди мають мовчати. |
| 837 |
Робити своє без галасу. Людину взагалі не чують і не знають. Надто в такому місті, де промовляє лише історія. Єдиний спосіб, щоб тебе помітили, — бити по очах. Уміти жити, одягатися й надягатися, показувати, хто ти є. |
| 838 |
З Сулейманом прожив десять років у Манісі, де султан Селім тримав свого єдиного сина, спадкоємця трону, лише зрідка дозволяючи тому посидіти своїм намісником у Стамбулі, коли сам вирушав у далекі й тяжкі походи, як то було шість років тому в час підкорення Єгипту. |
| 839 |
Султан Селім не любив сина, не любив і жони своєї Хафси, доньки хана кримського, тримав їх оддаля від себе, байдужий був до звичних утіх, до гарему зазирав зрідка, та й то лише для того, щоб військо не мало сумніву в його мужських гідностях, любив тільки війну, лови, вірних своїх яничарів. |
| 840 |
Про Ібрагіма Селім знав, як знав про все в своїй безмежній імперії. Зненавидів вертлявого грека. Зненавидів і сина за те, що той зробив своїм улюбленцем не воїна, а якогось фірчика. Надто не терпів пишноти в одязі, до якої Ібрагім приохотив шах-заде Сулеймана. |
| 841 |
Валіде Хафса не дала синові надягти сорочку. Покликала одного з балтаджіїв, який колись повівся з нею нечемно, сказала, що прощав йому і дарує на знак прощення коштовну сорочку. Така сорочка личила б і самому султанові. |
| 842 |
Балтаджі надягнув сорочку й того самого дня сконав у тяжких муках. Селім прислав своєму синові отруєну сорочку. Навіщо? Чи думав жити вічно, усуваючи єдиного спадкоємця? Чи не дбав про гідне продовження роду Османів, могутньої парості Османів? |
| 843 |
Шах-заде не спав тоді цілу ніч, усе допитувався в Ібрагіма. Ібрагім перебирав приклади з історії. Там можна було знайти ще й не таке. Але хто ж може заспокоїтися минулим? У кінці рамадана помер султан Селім. |
| 844 |
Може, носив невиліковну хворобу в собі вже давно і, не маючи ні часу, ні сподівань на здобуття престолу, розчистив собі шлях до влади вбивствами своїх братів, їхніх дітей, укороченням віку самому султанові Баязиду. |
| 845 |
Носив у собі дикий біль, марно намагався затамувати його опієм. Може, власним болем міг би виправдати й свою нелюдську жорстокість? Жорстокість до ворогів уже й не дивувала нікого: усі Османи були жорстокі. |
| 846 |
Звістку про смерть приніс у Манісу Ферхад-паша, колишній раб родом з Шибеника, грабіжник і вбивця, улюбленець Селімів, і... Сулейманів. Одного зачаровував своєю звіролютістю, другого — бистрим розумом, піснями, бесідами. |
| 847 |
За нього видали Сулейманову сестру Сельджук-султанію, принцесу, горду своєю красою, але й вона, так само, як і валіде, була в захопленні від колишнього раба. Для Османів походження ніколи не важило. |
| 848 |
Хто вмів крикнути найголосніше в час штурму ворожої кріпості, замахнутися найдужче шаблею, потоптати найбільше ворогів, розштовхати ліктями всіх довкола, лізти наосліп, без сорому й совісті, аби лиш во славу аллаха і на користь та служіння султанові. |
| 849 |
Кожен жебрак міг стати великим візиром, вчорашній раб — стати царським зятем. Адже сказано: «Чи ж у них драбина до неба?» Паша, заганяючи до смерті коней, мчав з Едірне, щоб принести в Манісу вість про султанову смерть, перш ніж про це довідаються у Стамбулі. |
| 850 |
Він наглив Сулеймана: швидше, швидше, мерщій! До столиці, до султанського палацу, поки не довідалися яничари, поки стамбульський мотлох не вилився на вулиці. Сулейман не вірив. Султан міг підмовити Ферхада-пашу. |
| 851 |
Ферхад-паша падав на коліна, цілував сліди Сулейманові: «Сяйво очей моїх! Чи ж насмілився б раб твій?..» Сулейман кривив тонкі уста в посмішці. Надто багато чорних тіней смугувало сяйво самого Ферхада-паші. |
| 852 |
В царській родині хотів панувати неподільно, суперників не терпів. Коли перед шах-заде запобігав, то Ібрагіма ненавидів одверто. Називав його іржею на блискучому мечі Османів. Тоді прибув новий гонець. |
| 853 |
Тепер уже від великого візира Пірі Мехмеда-паші з Стамбула. Мудрий Пірі Мехмед прислав Сулейманові шовковий згорток: «До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана почив у аллаху всесвітлий султан Селім. |
| 854 |
Смерть його прихована від війська. Залишаюся для повелінь мого високославного володаря». Сулейман поцілував згорток. Узяв із собою Ібрагіма і Ферхада-пашу. Ібрагіма — для себе. Пашу — для яничарів. |
| 855 |
Коней міняли через кожні три години. Ферхад-паша насміхався з Ібрагіма: «Розсиплешся!» — «До твого похорону доживу!» — «Подумай, кому це кажеш?» — «А вже подумав». Сулейман не розбороняв двох улюбленців. |
| 856 |
Для прикладу іншим і для остраху повісив командуючого флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Ніхто не знав, що то перша Ібрагімова помста. Та й сам повішений капудан-паша не здогадувався про справжню причину своєї смерті. |
| 857 |
Бо вже забув, як п'ятнадцять років тому привезено йому на баштарду худорляве грецьке джавуреня з скрипочкою і як, насміхаючись, почухуючи волохаті жирні груди, ховаючись у затінку шовкового намету на демені, поставив він під сонцем на хисткій палубі дитинча і звелів грати. |
| 858 |
Може, думало, що й ухопили його на березі лиш для того, аби втішило грою капудан-пашу? І, мабуть, сподівалося, що його відпустять до тата й мами? «Гарно граєш, малий, — сказав Джафер-бег, — і як же шкода буде тебе продавати! |
| 859 |
Але що я, бідний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу вдіяти?» І він аж заплакав од розчуленості і безнадії. Сказано ж: кого вовк ухопить, того вже в ліс не пустить. Малого Георгіса Джафер-бег продав за п'ятдесят дукатів багатій вдові Феррох-хатун із Маніси. |
| 860 |
Добра жінка не тільки заплатила шалені гроші за нікчемне грецьке хлоп'я. Вона не шкодувала грошей для найдорожчих учителів, і за п'ять років Ібрагім (бо тепер він так звався) мовби заново народився на світ. |
| 861 |
Пощастило навіть у нещасті. Йому пощастило й ще раз. Шах-заде Сулейман почув на маніській вулиці, як Ібрагім грав на віолі. Небесна гра. Феррох-хатун плакала щирими слізьми, розлучаючись із своїм вихованцем. |
| 862 |
Воля шах-заде для неї була вища за любов до Ібрагіма. Шістнадцятилітній шах-заде купив собі сімнадцятилітнього раба рідкісних здібностей, знань і властивостей. Не міг жити без Ібрагіма. Назвав його силяхтаром — зброєносцем. |
| 863 |
Не вдовольнився словами, поглядами, готовністю служити в усьому. Доходив уже й до неймовірного. Обтинав Сулейманові нігті над срібною мисочкою і беріг те у трояндовій воді, ніби найдорожчу реліквію. |
| 864 |
Сулейман складав вірші про Ібрагіма. Називав його макбул — милий, мергуб — бажаний, махбуб — улюблений. Часто й спав з ним у тій самій кімнаті, забуваючи про небагатьох красунь із свого маленького гарему. |
| 865 |
Примусив Ібрагіма завести власний гарем з рабинь. Жінки теж любили Ібрагіма. Він був коханець палкий і вишуканий, як усі греки. Греком залишався попри все. З Сулейманом читали Арістотеля по-грецьки. |
| 866 |
Коли в Стамбулі Ібрагім познайомився з багатим венеціанським купцем Луїджі Гріті, то перша їхня розмова велася теж по-грецьки. Нешлюбний син венеціанського сенатора Андреа Гріті, на десять років старший за Ібрагіма, чоловік неймовірного багатства, Луїджі повівся з Ібрагімом, як з братом. |
| 867 |
В снігу й холодних дощах борсалося османське військо, мов велетенський звір, що грузне в трясовинах, губить один за одним члени свого незграбного тіла, задихається, знемагаючи, конає від виснаження. |
| 868 |
Так помер головний яничарський ага Касим. Коло Буди в снігових завіях пропав цілий караван із скарбом великого візира. На Угорській рівнині, сплюндрованій турками ще три роки тому, ждав султанські орди голод. |
| 869 |
Коли на початку грудня султан з військом прибився до Едірне, у місті після вечірньої молитви стався землетрус, земля хвилями ходила під ногами у завойовників і в самого Сулоймана, так ніби до сил небесних у їхній зненависті до ісламського війська долучилися ще й сили земні. |
| 870 |
А султанові все лунали й лунали слова його Хасекі: «Я ж вам казала! Я ж вам казала!» Лише тепер Сулейман зрозумів, чому після всіх своїх походів він повертався до Стамбула без пишнот і урочистостей, а крадькома, ховаючись, мов злодій. |
| 871 |
Чи то стамбульських натовпів, чи невисловленого гніву своїх предків, чи божої кари, чи голосів мертвих, поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси ті переслідували його щоразу довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. |
| 872 |
А винуватцем завжди був тільки він. Цього разу відкрилося йому, що лякається зустрічі з Хуррем. Уже не була маленьким золотоволосим дівчиськом з полохливим тілом і зіщуленою, мов маленьке пташеня, душею. |
| 873 |
Двадцятип'ятилітня розквітла жінка (хоч тіло в неї лишалося так само полохливе), султанша, якій він дав славу й могуття, мати його дітей, мудра, досвідчена, тверда, коли треба, і ласкава, як сонячний усміх. |
| 874 |
Бачив її оточену дітьми, добру й дбайливу, схилену над книгами або ж над листами, які лише йому в його безконечні походи, сповнювала йому серце такою любов'ю, що він іноді боявся за себе, за свою малість, нездатність вмістити в собі те безмірне почуття, яке вона так щедро йому дарувала. |
| 875 |
І завжди була доброю до нього, не вимагала — тільки просила, не лютувала — тільки скаржилася, не втручалася в його клопоти — тільки співчувала своєму султанові, над яким безжально нависла панівна сваволя держави. |
| 876 |
Щоразу, повертаючись до столиці, радів, що застане там свою Хуррем, посилав молитви вдячності пророкові й своїм предкам, що так мудро влаштували з жонами, оберігаючи їх, пильнуючи, примушуючи ждати покірливо й радісно. |
| 877 |
Як сказано: «Істинно богобоязливі — в місці надійнім, серед садів і струмків, зодягаються вони в атлас і парчу одна проти одної...» Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже після тих гірких слів докору, які лупали в її листах? |
| 878 |
Видавалася йому єдиною щирою душею на світі. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе — і ось засвітилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса і впало манною, пролилося нектаром, злетіло ласкою самого аллаха з райських садів. |
| 879 |
Десять років була з ним і біля нього, стояла коло найвищої влади на землі, але досі була цілковито байдужа до тої влади, любила Сулоймана як мужа, як чоловіка, як людину, і це сповнювало його похмуру Душу гордістю незнаною і безмірною вдячністю до цієї жінки. |
| 880 |
Як мав приступитися до неї після ганебного цього походу? Шість днів сидів Сулейман в Едірне, нікого не підпускав до себе, замкнувшись у палаці, думав над тим, як увійти до Стамбула. Коли немає перемоги, її слід чимось замінити. |
| 881 |
Яничарам він роздав майже триста тисяч дукатів — не знати, чи й дісталася б їм така здобич по взяттю Відня. Тому вони врешті втихомирилися. А чим заткне пельку всім крикунам у Стамбулі й у всьому світі? |
| 882 |
Знаючи, що ніхто з володарів ніколи не слухав виправдань, усе ж розіслав у всі заприязнені землі листи, де писав, що пішов на Відень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердінандом, але той утік до чехів — і ні духу ні слуху. |
| 883 |
Мабуть, перед зустріччю з Стамбулом і з коханою султаншею, згадуючи її пречисті очі, сам хотів очиститися бодай у писаннях своїх султанських і хоч на мить повірити, що можна зберегти чисте сумління, коли твої руки по лікті в крові. |
| 884 |
Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустріччю, уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухіббі, закоханим Меджнуном, а в закоханих у крові тільки серце. Вдень і вночі йшли великі готування. |
| 885 |
Кидала на султана ледь вловимі швидкі погляди спідлоба, схиляючись над стравою, аж валіде що дужче затискувала свої різьблені губи, так ніби хотіла сказати своєму синові, що немає в цій жінці ніяких цнот, а коли і були, то давно вже поплямовані безсоромністю. |
| 886 |
Сулейман не міг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тільки Роксоланою, і водночас боявся тієї хвилини, бо вона була тут єдиною людиною, від якої міг почути тяжкі докори і за свій невдалий похід, і за все, вчинене в тих землях, де пройшов його кінь, і найперше — за Ібрагіма. |
| 887 |
Хоч що вона каже — хіба можна так казати? — Чому ж не можна? — сповнений вдячності за її доброту, привітно мовив Сулейман. — Я твій, твій. Султан і муж. Так само, як ти моя Хасекі, султанша, Хуррем. |
| 888 |
І я кохаю тебе найбільше в світі. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досі закохана в мене? — В султанів закохуються не жінки, — злякано наставила вона на нього руки, — в них закохується тільки вічність! |
| 889 |
А моїх дітей задушать, як кошенят? Тоді ліпше б я їх задушила в колисці, ніж тепер отак мучитися! Вона заплакала, але султан посміявся з її сліз. — Ніхто не посміє зачепити бодай одного з моїх синів до моєї смерті. |
| 890 |
Всі шахзаде житимуть довго й щасливо і зазнають усіх втіх цього світу, поки я султан. До того ж я ще не маю наміру називати свого спадкоємця. Коли Фатіх заповідав для користі держави передавати владу найдостойнішому, він не мав на увазі найстаршого. |
| 891 |
Тому хай ростуть спокійно, не знаючи суперництва, не обтяжені думкою про тяжку будучину й неминучість. Але Роксолана не заспокоїлась. — Ну так. Але ви покличете на сюннет і цю черкешенку, бо вона мати Мустафи? |
| 892 |
На цей славний сюннет будуть допущені тільки султанша, султанська мати і султанські сестри. — Мій володарю, ми стільки не бачилися і тепер говоримо не про любов, а про справи! Це можна простити чоловікові, але жінці — ніколи! |
| 893 |
Він був вдячний їй за ці слова, але не стримався, щоб додати: — Готування до великого свята розпочнеться вже завтра. Півроку в Стамбулі тільки й мови та криків було про наступний сюннет. Галас, молитви, запрошення іноземних послів, будування, готування. |
| 894 |
Забулася ганьба Відня, не згадувалися вбиті, не було мови про голодних, убогих і нещасних. Стамбул ішов назустріч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому місяці джемаді, рівно через тридцять днів після першого джемаді — дня взяття Фатіхом Константинополя. |
| 895 |
Власне, про самих синів і не думав ніхто, про них забуто одразу, кожен примірявся до того, яке місце займе він в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися, пролізти, зачепитися бодай мізинцем. |
| 896 |
Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послів. Скендер-челебія разом з Гріті й Ібрагімом вигадували й здирали додаткові податки на сюннет. |
| 897 |
На базарах кричали щодня про наближення сюннету глашатаї-телляли. По домах ходили жінки-окуюджу, кликали на урочистість. Астрологи-мюнеджіми запевняли, що констеляції зірок сприяють успішному проведенню великого свята. |
| 898 |
Невтомні підлабузники, зажерливі хапуги, пройдисвіти й горлорізи крутилися довкола султанського трону, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір'я до падишаха, прославляючи його мудрість, великодушність, щедрість і державний розум. |
| 899 |
На Іподромі Коджа Сінан споруджував султанський трон, поставлений на лазуритових стовпах, привезених з Єгипту. Над престолом мав бути напнутий золотий балдахін, стіни з найдорожчих у світі тканин, підлога встелена найтоншими в світі килимами. |
| 900 |
Ми пообіцяли відпустити на волю одного взятого в рабство німця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою левів з диким вепром. Ти маєш постати на сюннеті в усьому блиску й розкоші, які може дати тобі твоє найвище становище в державі. |
| 901 |
Султанша повинна з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбранні перед кожною молитвою. — П'ять молитов на день і двадцять днів сюннету — отже, сто нових убрань лиш для цієї урочистості? Ваша щедрість не має меж, мій повелителю. |
| 902 |
Я мала б радіти й сміятися у час сюннету, але боюсь — плакатиму, думаючи про своїх дітей, про те, як їм буде боляче. — Це робиться в ім'я аллаха. — Але чому все, що твориться в ім'я аллаха, має супроводжуватися болем? |
| 903 |
Всі були піші, тільки султан — на коні, якого за золоте повіддя тримали, йдучи по боках, імрахор султанських стаєнь Рустем-паша і його помічник. До престолу Сулеймана супроводжувало двадцять переможених володарів, яких поставлено згодом біля античних статуй, вивезених Ібрагімом з Буди. |
| 904 |
Настав великий обряд цілування султанової руки. Допущені були найвірніші: візири, вельможі, військові старшини, мудрі улеми. Ревіли від захвату натовпи, їхній крик відлунювався ричанням звірів із султанського звіринця. |
| 905 |
Леви, рисі, леопарди, пантери, ведмеді, слони мовби теж нетерпеливилися прилучитися й собі до того, що з такого буйністю розпочиналося на Іподромі. Грали військові оркестри, невтомно і безугавно били гармати над Босфором і біля всіх брам Стамбула. |
| 906 |
За тим ревищем, риком і грюкотом якось і не помічено було, що султанська сестра Хатіджа не з'явилася на урочистість, хоч усе відбувалося ледь не перед її палацом. Ібрагімові сказала: «Не хочу бачити недоносків цієї відьми! |
| 907 |
Одних приймано мовчки, іншим султан прихильно кивав, ще до інших озивався ласкавим словом, з своїм колишнім візиром Пірі Мехмедом навіть обмінявся віршами, бо обидва ж вважали себе передовсім поетами, а вже потім усім іншим. |
| 908 |
Лише подарунки великого візира Ібрагіма складали загальну вартість на п'ятдесят тисяч дукатів. Враження було таке, що до ніг Сулейманові кинуто в ці дні ще одне царство. Султан у своїй щедрості роздав його багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володареві. |
| 909 |
На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишні вчителі, наставники його синів. Султан частував їх коржиками, садовиною, шербетом. Жонглери й акробати розважали присутніх. Танцювали кечеки-хлопчики в жіночому вбранні. |
| 910 |
Блазні веселили люд. Меддахи розповідали смішні історії. Кара-гйозники показували свої вистави про пригоди витівника Кара-Г'йоз і його поваж-його друга Хаджі Ейвада. Борці-пехлевани показували свою силу. |
| 911 |
Увечері засяяли вогнями півтисячі стамбульських джамій. На Ат-Мейдані горіли зроблені з дерева три ворожі кріпості, кожну з яких обороняло по сто витязів. Після взяття кріпостей з них виведено багато прекрасних рабів — хлопчиків і дівчаток. |
| 912 |
Змагалися музиканти — хто кого переграє, пехлевани, перетягуючи канатом одні одних, моряки і яничари, видираючись на гладенькі стовпи, намащені лоєм або намилені, акробати, що стрибали через єгипетський обеліск і кам'яні стовпи. |
| 913 |
Знову вешталися повсюди меддахи і брехуни, лунали сороміцькі приспівки й урочисті касиди, танцюристів заміняли поети, всім даровано золоті й срібні монети, які кидали в шапку переможцеві або наліплювали на чоло, щоб усім було видно відзначених. |
| 914 |
Привезено велику клітку з трьома левами і в неї кинуто гігантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левів свої страшні ікла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками під ревище натовпів. |
| 915 |
На Іподромі Мустафу, Мехмеда й Селіма ждали візири, щоб супроводжувати їх до султанського трону. Дванадцятилітній Мустафа, білотілий, високий, дужий, бистроокий, як його мати-черкешенка, тримався гордо, милостиво? |
| 916 |
Так само довгошиїй, нахмурений, тонкогубий, з уважним поглядом, з передчасною задумливістю на смаглявому обличчі. І коли при погляді на гордого Мустафу мимоволі хотілося вигукнути: «Ось іде майбутній султан! |
| 917 |
Сповнений дитячої безжурності, йшов усміхнений, роззирався довкола цікавим оком, не схожий був на всіх цих людей, що святково юрмилися довкола, ніби чужий для них, випадковий гість на цих високих урочистостях. |
| 918 |
Вражало його волосся барви червоного золота, вогнисте, ніби обпалене полум'ям пекла, і, коли запримічувано те волосся, втихали крики, шепоти повзли слідом за малим султанським сином, супроводжували його до самого трону, на якому сидів Сулейман. |
| 919 |
Але саме тому, що Селім був такий схожий на його улюблену Хуррем, Сулейман посадив малого собі на коліна, обійняв і поцілував, і від цього видовища заніміли натовпи, а тоді зітхання пролетіло над усім Стамбулом, тяжке й ненависне, ніби злий вітер з далеких диких просторів. |
| 920 |
Мабуть, сподівався, що тепер султан нарешті назве його спадкоємцем престолу і пошле в Манісу, віддавши йому під управління провінцію Сарухан, як те зробив колись з ним самим його батько султан Селім. |
| 921 |
На двадцятий день Сулейман, прикликавши до себе султаншу, валіде, сестру Хафізу і великого візира, спитав Ібрагіма: — Що думаєш, Ібрагіме, яка урочистість була сяйливіша: твоє весілля з нашою сестрою чи сюннет моїх синів? |
| 922 |
Адже моє вінчання прикрашене було присутністю падишаха Мекки і Медіни, Соломона нашого часу, Повелителя Віку. Валіде схвально похитувала головою на такі мудрі слова свого улюбленого зятя. Сулейман милостиво кивнув Ібрагімові. |
| 923 |
А коли їхав з Іподрому в роззолоченій кареті до свого палацу, маючи з собою валіде й султаншу, Роксолана, ніби щось згадавши, сказала: — Ваша величність, ви забули здійснити важливий акт. — Який же? |
| 924 |
Домоглася у султана, щоб узяв її на лови до Едірне, — і не в гості, не на короткий час, а поки й сам тут буде. Не хотіла більше лишатися в Стамбулі, бо не мала з ким. Колись були хоч вороги, тепер і ворогів не стало. |
| 925 |
Пошкодувала, що не взяла з собою сьогодні Гасана з його відчайдухами. Підганяли б неповоротких євнухів, і вона не лишилася б без охорони й захисту. Самотність серед цих вкритих правічними пущами гір була хоч і приємна, але страшна. |
| 926 |
А щойно ж пробилася крізь них, проринула з своїм конем, який тепер спокійно подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона ніяк не могла стямитися від своєї зухвалості, від розкошів самотності й водночас від незбагненного страху, який обіймав її дедалі міцніше й дужче. |
| 927 |
М'яке дерниння, по якому ступала, поглинало навіть найменший шерех. Враження було: ніби ступає у порожнечу, зависла в просторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чотири вітри земні, щоб не віяли вони ні на суходіл, ні на води, ні на деревину. |
| 928 |
Як мріялося усі ці нестерпно довгі роки вивільнитися від безсонного нагляду проклятих стамбульських очей, сховатися чи на небі, чи під землею, бодай на мить відчути свободу, позбутися нагляду, а тепер була сама в цілому світі й не могла звільнитися від невиразного страху. |
| 929 |
Завмерло, принишкло, насторожилося, причаїлося. Навіть кінь мовби закам'янів і вже не пирхав, не подзвонював вуздечкою, а вона боялася озирнутися назад: а що, коли провалився крізь мохи або поглинули його гущавини? |
| 930 |
А саму теж нездоланна сила притягувала до густої стіни дерев, так ніби хотіла заблукати там, як колись Настка Чагрова на місці їхнього Рогатина, але ту вивів рогатий олень, а хто виведе тебе, Настасю, Хуррем, Роксолано? |
| 931 |
Десятирогий і десятиокий, не лишив по собі ніяких слідів, і нічого не лишилося, навіть страху в душі, тільки чула свій голос, який кричав: «Ти куд-и!» — голос, який лунав невгавно, і хтось ніби питав її стурбовано й стривожено: що сталося, що відбулося, що закінчилося, що почалося? |
| 932 |
Лихо чи щастя, торжество чи катастрофа? Озирнулася: кінь пасся коло ліщинового куща, де вона його прив'язала. Видовжуючи м'яку верхню губу, хапав траву, жував її великими міцними зубами, зелена піна скапувала йому з вудил. |
| 933 |
Султанші не розгнуздують коней. І нікого не розгнуздують. Тільки загнуздують. Чи була султаншею тут, на цій галявині, у мертвій самотині й моторошній тиші, з якої хтось вичистив життя, ніби плід з утроби матері? |
| 934 |
Привиди тепер обступали її звідусіль, зраділо заповнюючи порожнечу тиші, творячи стіну ще щільнішу, ніж чорні гущавини, з яких на неї стрибав звір містичного перестраху. Заплющила очі — привидів ще побільшало. |
| 935 |
Впізнавала їх усіх, одних знала давно, інших недавно, стояли невідступне, уперто, навіки. Колись були тільки привиди рідні. Чи бувають рідні привиди? А як бути з матусею і отцем рідним, куди їх поставити, де знайти притулок у душі? |
| 936 |
Тепер насувалися ще й привиди чужі, ворожі, лихі, ставало їх більше і більше, намножувалися, як листя на деревах, як трава під ногами, як пісок на березі моря. Втілення своєкорисливості, нещасть і ворожості до всього сущого. |
| 937 |
А може, вони всі живі? І нагадують про себе, як живі? Бо не бачила ж нікого мертвого. Ні валіде, ні Ібрагіма, ні венеціанця Гріті, ні того проклятого купця, що купував і продавав її на рабських торгах. |
| 938 |
Падали одне за одним, як колоски під серпом. Жнива жорстокі, безжальні, невпинні. Як не скосило її саму — досі не збагне. Дико перекривлене бліде лице Ібрагіма. Чорний стиск уст султанської матері. |
| 939 |
Зажерливо вибалушені очі Гріті. Зігнутий, як іржавий гвіздок, Сінам-ага. Невже приречена вона жити серед нещасть, жорстокості, убивств, втрат, часто безглуздих, ніби насланих за якісь невідомі прокляття? |
| 940 |
А може, людина приречена бути жертвою темних сил? Несеш на собі тягар злочинів не тільки своїх, а й чужих, цілих поколінь твоїх і чужих предків, чуєш їхній голос у своїй крові, вічний поклик — куди, до чого? |
| 941 |
Вирвалася вона після багатьох років нидіння, боротьби й напруження усіх сил душі на волю, але що воля, коли в душі немає віри? Свою відкинула, чужої не прийме ніколи, так і буде розполовинена між двома світами, нещасна істота, фальшива велич. |
| 942 |
А може, боги тільки роз'єднують людей? І коли й шукати свою віру, то не ширяти в захмарних висотах, а спуститися на землю, знайти її у втіхах простих, серед людей, у зустрічах з ними, в розмовах, у любові й щасті. |
| 943 |
Ходити по землі, мандрувати, перепливати через ріки, дертися на найвищі гори. Гори! В дитинстві багато чула про них, були вони зовсім недалеко від Рогатина, підступали мовби до самих його валів і водночас лишалися невидимі й недосяжні, як казка. |
| 944 |
Настасине літочислення починалося від Мухи. Всі рогатинські події неодмінно зіставлялися й узгоджувалися з роками Мухи: «Тоді, як ішов Муха від Волощини...», «Того літа, як з'явився Муха...», «Там, де Муха побив воєвод... |
| 945 |
Крики й тріскотнява, тупотіння коней, постріли — тепер уже все справжнє — налетіли звідусіль, оточили галявину, чорний вершник, весь у золоті, вискочив з тих самих хащів, звідки мовби вискакував апокаліптичний звір, натягнув повіддя, аж кінь урився копитами в м'яке дерниння перед самою Хуррем. |
| 946 |
Немає меж моїй стривоженості! Тільки тепер вона спам'яталася. Поглянула на султана майже розвеселено. — Але ж я перед вами. — Винні будуть суворо покарані за недогляд. — Прошу вас, мій повелителю, не карайте нікого. |
| 947 |
Їй підвели коня, шанобливо підсаджували в сідло. Султан під'їхав так, щоб вона була коло його правого стремена. На місці Ібрагімовім. — Моя султаншо, від долі не втікають — їй ідуть назустріч. Усе життя. |
| 948 |
І теж іду. Бо коли не йдеш, то тебе ведуть, — сумно усміхнулася вона. — Але іноді хочеться втекти. Поки молода. Поки є щось дитяче в душі. Ось мені сьогодні закортіло це зробити — виходить, я ще молода. |
| 949 |
Радійте, ваша величність, що ваша баш-кадуна ще молода! — Хіба в цьому хтось сумнівається? — Власне, я тільки тепер збагнула, чому поїхала сюди. Он там, за лісом, височіє біла гостра гора, схожа на похилий ріг. |
| 950 |
Закортіло доїхати до неї, а тоді добратися до самої вершини. Це було б прекрасно, мій падишаху! — Ти султанша й жінка, а не коза, щоб видряпуватися на такі стрімчаки, — невдоволено промовив Сулейман. |
| 951 |
Але вона не слухала його слів, не хотіла помічати невдоволення в його приглухлому голосі. — Я така рада, що ви мене наздогнали. Тепер ми піднімемося на ту гору разом! — Султани не піднімаються на гори, — сказав він ще невдо-воленіше. |
| 952 |
Сулейман махнув рукою супроводу, щоб проскочили наперед і притримали султаншиного коня, наздогнав Роксолану і, намагаючись заспокоїти її, промовив примирливо: — Не треба так гнати свого коня, Хуррем, я не люблю занадто швидкої їзди. |
| 953 |
І не від вас, а від чоловіка зовсім стороннього. — Від кого ж? — Від того венеціанця, що його привозив із собою посол Лудовізіо. — Це той, що прибув від іспанського короля, щоб побачити наш двір і нашу столицю? |
| 954 |
Він хотів зустрітися зі мною, але я не мав часу для цього. — Ви поспішали навздогін своєму Ібрагімові, мій повелителю, знаючи, що сам він не завоює для вас навіть каменя, кинутого серед дороги. — Ібрагім мертвий. |
| 955 |
А цей венеціанець, якого звали Рамберті, написав про вас, що ви не любите і навіть буцімто не вмієте їздити верхи на коневі. — Писання завжди брехливі, — кинув Сулейман, — правдиві тільки діяння. — Я сказала йому про це. |
| 956 |
Султан промовчав. Не здивувався, що вона приймала венеціанця, не перепитував, про що була в неї з ним розмова, — видно, знав усе й так від своїх таємних донощиків і навіть не вмів тепер цього приховати. |
| 957 |
Вона вперто тримала напрямок на ту білу гостру гору, що здіймалася над лісом, підганяла свого коня, пускаючи його вскач. Назавжди відійшли, минули безповоротно ті жахливі дні, місяці й роки, коли її час повз нестерпно, по-слимачому, без подій, без перемін, без надій. |
| 958 |
Але тепер немає перепон, ніхто і ніщо не стоїть на заваді, і час її мчить уперед велетенськими перескоками, гігантськими пострибами, і ніяка сила не примусить її зупинитися, озирнутися назад, пошкодувати за вчиненим. |
| 959 |
Те, що минуло, відійшло назавжди і хай віхоли не повторюється! А все було ніби вчора — лиш простягнути руку. І цей тридцятилітній окатий венеціанець, якого привів до неї Гасан-ага. Вона не показала йому свого обличчя. |
| 960 |
Закрилася яшмаком, бачив Рамберті лише її очі, з яких бив живий розум, чув її голос, страшенно здивувався її знанню італійської. — Італія славна великими жінками, я хотіла знати, як вони думають, — засміялася Роксолана. |
| 961 |
Сподіваюся, що й у Стамбулі ви помітили тільки чоловіків? — Тут нічого іншого й не помітиш. Мені здається, що навіть коли б спустився на землю аллах і став ходити по домах правовірних, то щоразу б чув: «Тут у нас жінки, сюди заборонено». |
| 962 |
Я не аллах, а тільки простий мандрівник, що цікавиться античними руїнами, яких так багато на цій землі, окрім того, мене засліпив блиск султанського двору і сам султан Сулейман. Я написав про султана і коли б смів попросити вашої ласкавої уваги... |
| 963 |
Не насмілююсь завдати вам клопоту. — Я звикла розбирати й не таке письмо. Тільки й того, що в султанських книгозбірнях кращий папір: або ж самаркандський, або шовковий — харірі. Вона уважно проглянула аркушики. |
| 964 |
Рамберті писав: «Султан на зріст вищий од більшості інших, худорлявий і дрібнокостий. Шкіра в нього смаглява, ніби прокопчена димом. Голову голить, як і всі турки, щоб щільніше надягти тюрбан. Має широке і ледь випукле чоло, очі великі й чорні. |
| 965 |
Однак Кесег стояв незрушно, не піддався, і — о диво! — османська сила зупинилася перед ним безпорадна. Ібрагім послав проти міста самих тільки вершників і маленькі польові гармати, що кидали ядра не більші за гусяче яйце. |
| 966 |
Три тижні товклося величезне військо довкола Кесега, обложені витримали дванадцять приступів, половина оборонців була вбита, пороху не лишалося й пучки, скінчилися харчі, але вдосталь було води, яка щедро лилася з неба, і Юришич не здавався. |
| 967 |
Ібрагім послав до нього послів, обіцяючи, що він відійде від міста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мікулиця відповів, що не має наміру платити викуп чужинцеві за власне місто. Тоді Ібрагім запропонував заплатити лише дві тисячі дукатів яничарським агам за їхні клопоти. |
| 968 |
Юришич відповів, що не має таких грошей, та й платити теж не має наміру. Ібрагім кинув яничарів на останній приступ. Крізь проломи в благеньких стінах вони з різних боків вдерлися у місто, де лишалися вже майже самі старі та жінки з дітьми. |
| 969 |
І тоді старі, жінки й діти, відчуваючи свою смерть, збіглися докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, які ніколи такого не чули, перелякалися й стали втікати з цієї проклятої фортеці. |
| 970 |
Згодом на своє виправдання яничари вигадали, ніби з'явився перед ними небесний вершник із вогненним мечем у руці, який вигнав їх із Кесега. Ібрагім умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборонив грабіж. |
| 971 |
Усіх, хто лишився живий, відпущено на волю. Юришичу подаровано золотий султанський кафтан і срібний посуд. Сам великий візир добув од султана почесну одіж і, як після кожного походу, перо з діамантом на тюрбан. |
| 972 |
Під Кесегом Ібрагім протовкся цілий місяць, починався уже вересень, повертатися додому було далеко, султан знав, як небезпечно затримуватися до холодів, тому розпустив військо по Штірії для грабувань і оголосив, що на цьому похід закінчено. |
| 973 |
Австрійці, хорвати, угорці шарпали османські загони, вибивали їх на пень, гнали зі своєї землі так, що ті насилу встигали ставити мости на ріках або переправлятися вплав, тонучи, гублячи все награбоване. |
| 974 |
Міст коло Марібора мало не завалили, навіть супровід Сулейманів насилу пробив собі дорогу до переправи, і великому візирові довелося з ранку до самої темряви, не злазячи з коня, простояти на березі, поки перейде на той бік Сулейман. |
| 975 |
За це Ібрагім одержав од султана коня у коштовній збруї та гроші на повітання. Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом від найбільшої ганьби, султан вступив наприкінці листопада до столиці ще з більшим тріумфом, ніж після першої невдачі під Віднем. |
| 976 |
П'ять днів столиця з Єюбом, Галатою й Ускюдаром сяяла вогнями. Базари й крамниці були відкриті вдень і вночі. На площах роздавано чорбу й плов для бідних і дармоїдів. На базарах розпродувано награбоване й рабів, приведених військом. |
| 977 |
Сам султан, перевдягнувшись, об'їздив базари; на третій день, довідавшись від Гасан-аги, що твориться на базарах, до Сулеймана прилучилася Роксолана і випрошувала в султана дітей і молодих жінок, даруючи їм волю. |
| 978 |
Купцям плачено з державної скарбниці, бо згідно з шаріатом навіть султан не мав права завдавати купцям збитків, про султаншу ж пішов поголос, що вона грабує правовірних. Чи їй звикати було до пліток і поголосу! |
| 979 |
А коли продааано її—де вони були, оті правовірні? Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здіймаючи руки, гасали ошалілі фанатики, проклинали гяурку-чарівницю, яка засіла в Топкапи, репетували: — О шаріат! |
| 980 |
Злягла ще повесні, не знісши тяжкої образи, завданої їй султаном і султаншею, і тепер не підводилася. Знов звинувачувано Роксолану. Мовляв, отруїла султанську матір повільною отрутою, і тепер валіде вмирала і ніхто не міг її порятувати. |
| 981 |
Пускала її всю тільки проти Роксолани, а що всю злість. ніколи не зможеш вилити лиш проти одної людини, то тепер сама знищувалася нею, точило її це ненависне почуття зсередини, як черв'як соковите яблуко, і не було ради. |
| 982 |
Кажуть, що звинувачуватимуть знову її? Хай. Могли б ще звинуватити, ніби вона отруїла і колишнього великого візира старого Пірі Мехмеда, який помер від загадкових хворощів, поки султан ходив у свою безславну виправу. |
| 983 |
Те посольство безслідно щезло, на Русь не вернулося, хоч відомо було, що добралося під Белград і було прийняте в султанському таборі. «Через то, — писав Василій Іванович, — моя корона потемніла, а лиця моїх бояр почорніли». |
| 984 |
Тільки два чоловіки знали про те посольство: колишній візир Пірі Мехмод-паша і султанський улюбленець Ібрагім. Пірі Мехмед прийняв московських послів, а Ібрагім перехопив їх, бо стояв між султаном і великим візиром. |
| 985 |
Куди вони зникли і де поділися багаті дарунки, які привезли султанові з далекої Москви, про те міг сказати лише грек. Але султан тоді не питав. А тепер хоч би й спитав, то не отримав би відповіді, бо Пірі Мехмеда вже не було на цім світі. |
| 986 |
Знав Гасан-ага, як знало пів-Стамбула, але хто б же вніс у вуха султанові те, про що падишах не питає? Гасан-ага, мов невтомна бджола, ніс і ніс Роксолані вісті, підслухи, чутки про всіх її ворогів і про недругів султанових. |
| 987 |
Коли довідався про московських послів, упав на коліна перед нею, незважаючи на кизляр-агу Ібрагіма, не остерігаючись, що той може передати все або валіде, або й самому великому візирові: — Ваша величність, моя султаншо! |
| 988 |
І про московських послів, і про посла від матері французького короля, убитого Хусрев-бегом. Ібрагім усім іноземцям показує велетенський рубін, відібраний у того таємничого посла, і хвалиться, що це найбільший рубін у світі. |
| 989 |
Одного вашого слова, ваша величність, було б досить. — А навіщо? — спитала вона його. — Що від цього зміниться? Султан сам прибирає те, що він наставив. Не треба йому заважати. Все прибере всемогутній і безжальний час. |
| 990 |
До того ж збагнула велику гру, яку несвідомо вів Сулейман із своїм найнаближенішим чоловіком. Всунути ноги в султанські пантофлі ніхто б не посмів. Ці ноги були б негайно відрубані, хоч би кому належали. |
| 991 |
Але поставити ці пантофлі перед жадібними поглядами і нацьковувати всіх один на одного, зіштовхувати лобами біля тої недосяжної принади — хіба не в цьому сенс самої султанської влади? Надто що люд оплатить усі химери свого володаря. |
| 992 |
У запеклій боротьбі за найвищу прихильність ніколи немає однодумців, ніколи ніхто нікому не помагає. Коли вибирають із тисяч одного — на нього падає найтяжча ненависть заздрісників. Сулейман вибрав Ібрагіма, чоловіка, який, може, найменше вдавався до становища, яке йому припало. |
| 993 |
Для султана Ібрагім потрібен був як двійник, тінь, на яку все падає: блиск і лихо. А султан стояв осторонь, у спокої і шанобі незатьмареній. І всі побачили: грек нікчемний, і всі будуть нікчемні на його місці, а султан незамінимий. |
| 994 |
Чи ж варто було завалювати Ібрагіма передчасно, коли він і так має завалитися під тягарем своєї нікчемності, міру і розміри якої міг визначити лише султан? Будь-чиї спроби втрутитися в ці його Права Сулейман трактував би як замах на його велич і не простив би нікому, навіть найближчим людям. |
| 995 |
Тому треба було набратися терпіння і ждати. Ах, якби жити вічно, скільки б можна перегризати зла, нікчемності й людської марноти! Щоб не дратувати звіра в клітці, Фердінанд прислав до Сулеймана своїх людей для переговорів про мир. |
| 996 |
Шепер сподівався, що буде негайно прийнятий самим султаном, але Ібрагім розпорядився інакше. Мовляв, султан передав усю владу в його руки, тому все, що посол має сказати, він повинен сказати йому, тобто великому візирові. |
| 997 |
Великий візир приголомшив посланника золотим доломаном, що мав на собі, величезним діамантом на одній руці й ще більшим рубіном на другій. Луїджі Гріті, з пальцями, обнизаними коштовностями, пещений і нахабний, виступав, як уповноважений радник у справах Угорщини. |
| 998 |
Великий драгоман Юнус-бег, гігантський похмурий турок, про якого йшли чутки як про найдовіренішого султанського дипломата, покликаний був Ібрагімом лиш як перекладач, а начальник його особистої канцелярії хроніст Мустафа Джелал-заде зготовився записувати кожне мовлене слово. |
| 999 |
Шепер поцілував полу Ібрагімового доломана, так ніби мав у перед собою самого султана, але великий візир сприйняв те як належне і повів мову про свою необмежену владу в цій державі, про всемогуття османського війська і про благородство турків. |
| 1000 |
Для доблесного флоту взагалі грошей не шкодуємо, скажімо, нещодавно я видав для озброєння свого флоту проти Італії два мільйони цехінів, але те ніяк не позначилося на державній скарбниці — така вона багата. |
| 1001 |
Османське військо непереможне, у цьому мали нагоду переконатися вже повсюди, але ми можемо навіть не підіймати всієї своєї сили, бо самих тільки п'ятдесят тисяч кримських татар могли б спустошити цілий світ. |
| 1002 |
Двічі водив військо проти Відня, але обидва рази пощадив це славне місто, при наступі багато тисяч жінок і дітей ховав у лісах, щоб їх не захопили в рабство. Так чинив не тільки я, а й багато інших добрих турків, бо не всі вони варвари, нелюди й хижі звірі, як їх називають християни. |
| 1003 |
Шість годин вихвалявся Ібрагім перед посланником Шепером. Пажі приносили частування. Поряд із східними ласощами лилося вино, заборонене для всіх мусульман, але не для Ібрагіма, для якого не існувало в цій землі ніяких заборон. |
| 1004 |
Можу, як захочу, ділити землі й королівства, і мій володар не перечитиме. Коли він щось велить, а я не згоден з тим, то не стану викопувати його веління. Коли ж я щось надумаю, а він буде не згоден, то станеться по моїй, а не по його волі. |
| 1005 |
Перемоги османської зброї залежать тільки від мене. Це я переміг угрів. Падишах не брав участі в бою під Мохачем. Він тільки сів на коня та прискакав на поміч, коли я послав йому вість про звитягу. |
| 1006 |
Султан навіть не одягається краще за мене, а лиш так, як я. Половина коштовностей, які мають падишах і його жона, колишня рабиня Роксолана, подаровані мною. Ось цей діамант був на тіарі римського папи. |
| 1007 |
Я купив його за шістдесят тисяч дукатів. А погляньте на цей рубін. Він був на пальці у французького короля, коли той попав у полон до імператора Карпа. Імператор не зміг купити цей рубін, а я купив. |
| 1008 |
І не трачу ні на що жодної акча, бо все платить за мене султан. Його земля, державна скарбниця, все, від найбільшого до найупослідженішого, довірено мені. Я порядкую усім, як хочу. З султаном росли вкупі змалку. |
| 1009 |
Люди приборкують лева не тільки силою, а й мудрістю, харчем, який приносить йому доглядач, і покриками. Доглядач носить із собою палицю, щоб лякати лева, але ніхто, крім нього, не може подати їжу левові. |
| 1010 |
Володар — це лев, його доглядачі — радники й міністри, а палиця — істина й правда, якими треба керувати володарем. Так і я приборкав і упокорив свого повелителя, великого султана палицею істини й правди. |
| 1011 |
Ібрагім прийняв од Шепера листи імператора й Фердінанда, лист від Карла П'ятого він поцілував, притиснув до чола, поглянув на імператорську печать, хвастовите сказав: — Мій володар має дві печаті. Одну тримає у себе, другу віддав мені. |
| 1012 |
Луїджі Гріті підтакував Ібрагімові, Джелал-заде незворушно записував, великий драгоман Юнус-бег перекладав, намагаючись бути спокійним, хоч усе в ньому кипіло від обурення до цього нахабного грека. |
| 1013 |
І як це можуть терпіти справжні османці? І знов, хоч як це дивно, усі сподівання свої мали покладати справжні османці на ту, яку ще вчора називали відьмою й чарівницею і насилали всі нещастя на її голову. |
| 1014 |
Гасан-ага, з яким Юнус-бег мав кілька потаємних розмов, мерщій прибіг до султанші, переповів їй усе, що довідався про грека, дивився на Роксолану віддано, захоплено, з нетерпінням у погляді. — Гаразд, іди, — сказала йому спокійно. |
| 1015 |
Стерпіти, не пробувати прискорювати подій, чекати й чекати, поки цей грек сам ускочить у ластки, які розставляє для інших. Бо хіба ж не пробувала вже відкрити очі султанові на його улюбленця — і що мала за те? |
| 1016 |
Ібрагім разом із валіде створили їй нестерпне життя, а Сулейман не поворухнув і пальцем, щоб її захистити. Сказав тоді: «Я не маю часу думати над цим». І вона мала стерпіти все, тимчасом як грек вивищувався щодень. |
| 1017 |
Роксолані належали ночі Сулейманові, зрідка дні, але все те залежало від його настрою і незбагненних примх, найчастіше ж від волі великого візира, з якою вимушена була миритися, переконавшись у безплідності опору. |
| 1018 |
А султан, чи то вже так віддавшись душею своєму улюбленцеві, чи, може, потай підштовхуючи того до неминучої загибелі, проголосив несподівано великий похід на кизилбашів і очолити той похід доручив своєму великому візирові. |
| 1019 |
Він звелів підкорятися фірманам сераскера так, як і його власним, назвав Ібрагіма — «прикраса держави й цього світу, захисник царства і верховний сераскер». Ібрагім, вирушивши в похід, стал видавати фірмани, підписуючись нечуваним титулом «сераскер султан». |
| 1020 |
Паші, беги, вожді племен виходили назустріч із багатими дарунками. Двір Ібрагіма своєю пишністю уже перевершував навіть султанськім. Стривожився сам Скендер-челебія, який, за звичаєм, супроводжував Ібрагіма, забезпечуючи його похід. |
| 1021 |
Скендер-челебія став висміювати вигаданий великим візиром титул «сераскер султан», серед своїх наближених вів розмови про те, що грек наміряється скинути Сулеймана з престолу й захопити владу в свої руки. |
| 1022 |
Ті розмови дійшли до Ібрагіма, і вперше за своє багатолітнє знайомство ці два спільники тяжко посварилися, хоч хитрий грек звинуватив Скендер-челебію не в розповсюджениі чуток, а в тому, що той намагався зодягатися багатше за сераскера і мав більше пажів довкола себе. |
| 1023 |
Вісті про ці незгоди дійшли до султана в Стамбул, але султан мовчав, так ніби ждав, коли Ібрагім сам понищить опори, на яких досі тримався. Тим часом другу опору Ібрагімову — Луїджі Гріті — з трьома тисячами яничарів султан послав в Угорщину, щоб той простежив, як там шанують султанські права. |
| 1024 |
Гріті вимушений був продавати свій золотий і срібний посуд, знаючи, що за несплачені борги в цій землі не щадять нікого, а сам тим часом кинувся грабувати Угорщину. Жах супроводжував його кривавий похід. |
| 1025 |
Венеціанець перевершував жорстокістю усе досі чуване. Не зупинявся ні перед якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського єпископа Імре Джибака, його покинули навіть найближчі помічники й спільники. |
| 1026 |
Трансільванський воєвода Стефан Майлат підняв народне повстання проти Гріті. Покинутий усіма, венеціанець з двома своїми синами, перевдягнений, утік до молдавського господаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Гріті уграм. |
| 1027 |
Вість про смерть Гріті наздогнала Сулеймана уже в Персії, куди він пішов, стривожений тим, що шах Тахліасп ухиляється від боїв з Ібрагімом, здає йому місто за містом, тим часом ховаючи десь у горах своє грізне військо. |
| 1028 |
Сам же чи й зронив бодай сльозину і на небіжчицю навіть не пішов глянути. Хоч яка ненависна була ця жінка для Роксолани, але навіть її вразила поведінка Сулеймана. Не кинути останнього погляду на рідну матір! |
| 1029 |
Боже! Що це за світ, що за люди, що за жорстокість? Та простила султанові його дивну холодність, коли за місяць по смерті валіде він повів її в Айя-Софію, де вже чекав на них головний кадій Стамбула. |
| 1030 |
Хай не було весілля, не супроводжувався їхній шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденністю майже обурливою, але був же то шлюб, освячений шаріатом, піднесений до найвищого мусульманського закону — і вона тепер вознесена, возвеличена! |
| 1031 |
І до цього османські султани брали шлюб із чужинками, серед яких траплялися й слов'янки, але все то були доньки володарів, князів і королів, а вона ж тільки рабиня, куплена й продана, безрідна, незнана, мала й упосліджена! |
| 1032 |
Хто піднесе голос проти неї, замахнеться на неї, на її рід і походження? Відчувала з собі голос крові легендарних амазонок і нескорених скіфів, знала, що не втримає тепер її ніхто й ніщо, не буде більше ні супротивників, ні перепон. |
| 1033 |
І всі колишні страхи й нещастя видавалися такими змізернілими, такими нікчемними, що хотілося сміятися. Навіть султанська сестра Хатіджа схилила голову перед султаншею і прийшла до неї скаржитися на свого мужа. |
| 1034 |
Тільки послухати, що вона мала нахабство виписувати: «Доки плачу й тужу, зболена й засмучена, несподівано пролунав милий звук ранкового вітру й доніс дорогу серцю мову вашого чарівного тіла і солодких уст». |
| 1035 |
Хвала аллахові, що султанські улаки перехопили цей лист і принесли їй. Як смів цей мерзенний чоловік протиставити султанській сестрі якусь повію! І якої кари заслуговує він за свою зрадливість? Роксолана мовчала. |
| 1036 |
Що має завалитися, завалиться тепер само. А вона має ще більше зміцнювати будівлю свого життя, зміцнювати сама, дякувати тому, хто возвисив її возніс, поставивши поруч із собою, може, й над усім світом. |
| 1037 |
Султан відписував їй, повідомляючи, як брав кизилбашські фортеці, як увійшов у столицю шахову Тебріз, як рушив далі шляхами, якими ходив сам Іскандер, як пережив страшну ніч коло полишеного древнього міста Султани. |
| 1038 |
Кілька днів ішло військо в холодній імлі й чорних туманах, тоді опинилося у темній гірській ущелині, і втомлені воїни поснули в наметах, між якими запалено тисячі вогнищ. Зненацька перед північчю над табором закрутився джинівський смерч. |
| 1039 |
Мовби величезна повітряна п'явка всмокталася в землю, усі намети, крім султанового, були вмить розшарпані й рознесені навсібіч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. |
| 1040 |
Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки крижаного повітря, град і лід. З надр гір долинув зловісний рик, ніби там прокинулися всі демони пекла, і гук пройшов між людьми, віщуючи загрозу і несучи жах. |
| 1041 |
Гинули, жалібно ревучи, верблюди. Сніг не падав, а засипав воїнів, коней, мулів і все довкола. Люди перелякано тулилися одне до одного і просили в аллаха порятунку від гірських демонів, пробуджених кизилбашами. |
| 1042 |
Сам султан перелякано щулився у своєму розкішному наметі, думаючи, що вперше в боротьбі за чисту віру небо подає йому такий зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всі побачили, що сніг червоний, ніби политий кров'ю, і вцілілі кинулися утікати з тої страшної ущелини. |
| 1043 |
Йшли непрохіддям, бачили більше змій, ніж рослин, з гір потрапили на трясовини Євфрату, тонули в них, гинули тисячами. Великий візир звинуватив у всьому Скепдер-челебію, хоч хто б же міг боротися із стихіями? |
| 1044 |
Коли перед ним без опору розчинив брами великий Багдад і на першому дивані Ібрагім виступив із вимогою стратити Скендер-челебію за зраду, Сулейман не став слухати думку візирів Аяса-паші й Касима-паші і підтримав свого сераскера. |
| 1045 |
Ніби душив його хусткою, допитувався: «За віщо мене повісив невинного?» Султан прокинувся, перестрашений у темряві й самотині, прокляв свого великого візира: «Бог дасть, Ібрагіме, незабаром і ти так само закінчиш! |
| 1046 |
І коли Всевишній дозволить, о володарю світів! — знову благаю його, щоб дав можливість і долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне лице і занурилася своїм обличчям у порох біля Ваших ніг! |
| 1047 |
Роксолана тулила до серця своїх діток, слала до султана гонців з листами: «Аллах змилується, і мор мине до прибуття мого володаря. Наші богоугодники кажуть, що смерть має щезнути, коли опаде осіннє листя». |
| 1048 |
Цілих п'ять місяців ішов від Багдада до Стамбула, оглядав усе своє царство, творив суди, нагороджував усіх, хто відзначився, карав винних. Ніщо не вказувало на зміну його ставлення до Ібрагіма, його тепер звали тільки «сераскер султан», на долю Сулеймана лишався самий титул падишаха. |
| 1049 |
Тим часом, підкупивши двірських, до султана прорвався якийсь знавіснілий старий купець-мусульманин і став домагатися, щоб Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Ібрагімом за посередництвом венеціанця Луїджі Гріті. |
| 1050 |
Але тепер Гріті помер, тому його затвердження вважається недійсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возведена в султанському гаремі в нову якість так само, як, скажімо, зерно може бути перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет. |
| 1051 |
Тому рабиня має бути повернена купцеві, який її продавав, бо продаж її тепер став нікчемним. Султан похмуро вислухав шаленця і мовчки махнув своїм дільсізам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабі. |
| 1052 |
А ввечері покликав до себе Ібрагіма, щоб провести з ним, як бувало колись, цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними роздумами. Уперше Ібрагім прийшов до султана без своєї віоли. |
| 1053 |
Хотіла б проникнути йому в душу, розгадати її незвичайну будову. Ось чоловік! Прийшов на світ і пішов, а будівлі стоятимуть цілі віки, величні, як його душа. Але, й вони не передадуть глибинної суті. |
| 1054 |
А чим була наповнена? Ніхто ніколи не довідається. Горе, страждання, захват? Невже пристрасті не зникають, не розвіюються, як пилини в полі, а можуть набрати закам'янілих форм і стати красою навіки? |
| 1055 |
Сінану сказала: — Хочу, щоб на місці цього ринку була поставлена мечеть, коло неї — велике медресе, притулок для бідних і лікарня. — Слухаю ваших велінь вухам уваги, моя повелителько, — слухняно схилив голову будівничий. |
| 1056 |
До повернення його величності падишаха всього, ясна річ, не зробити, але й затягувати на довгі роки чи ж слід? Так не встигнеш нічого й докінчити за життя. — Життя довге, ваша величність. Добрі діла завжди доходять до кінця навіть самі собою. |
| 1057 |
Як сказано: поки дім будується, хазяїн не вмре. — Тоді я побажаю вам прожити сто літ, — усміхнулася Роксолана. — Хай аллах продовжить дні ваші, моя султаншо. Тими будівлями на Аврет-базарі султанша Хасекі полишила по собі пам'ять. |
| 1058 |
Чи думала про те Роксолана, стоячи осіннім ранком на Аврет-базарі, де продавали в рабство бранців Сулейманового походу, і радячись з великим Сінаном про споруди, якими хотіла виявити милосердя до простого люду, сподіваючись на милосердя до самої себе? |
| 1059 |
Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь. |
| 1060 |
По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в траві стежка через усе село. |
| 1061 |
Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки. От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходить до самої води. |
| 1062 |
Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м'ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м'якими зеленими, ніби оксамитовими, берегами в'ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших. |
| 1063 |
Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли над річку високі коноплі і залили берег своїм гострим важким духом. |
| 1064 |
Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збились ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. |
| 1065 |
На ставу ніби плаває маленький острівець з високими старими тополями та осокорами. На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель. |
| 1066 |
Нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось. Усі вулиці в Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. |
| 1067 |
Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'яніли, піднявшись високо вгору. |
| 1068 |
Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повітрям. В кінці села, коло самої Раставиці, стояла хата старого Петра Джері. Невеличка хата насилу світилась білими стінами через густий рядок верб. |
| 1069 |
Вербовий частокіл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гілля; вербові кілки, колись густо повтикані в землю, стали високими вербами. Навіть вербова кошара й вербовий хлів вже прийнялись на вогкій землі й були напоготові розростись гілляками. |
| 1070 |
Сонце скотилось на захід. Починало вечоріть. За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. |
| 1071 |
Парубок підклав одну руку під голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. |
| 1072 |
Гаряче сонце заглянуло під грушу, обсипало вогнем білу сорочку, чорняве лице. Микола почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувся на бік, лупнув очима і знов їх заплющив. Чує він крізь легкий сон, що якась дівчина співає тонким голосом пісню. |
| 1073 |
Йому здалося, що він не спить і дивиться вгору на гілля. Зелений лист на груші став скляний. Він бачить через листя синє небо, бачить, як проміння сонця наскрізь пронизує кожний листок, як тихий вітер має листом. |
| 1074 |
Він чує, ніби той голос, та пісня ллється на його зверху, з того листя; йому здається, що співає кожний листок, вимовляє навіть слова, і ті слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце. |
| 1075 |
Він роздивляється на той дивний лист і примічає на самісінькому вершечку груші якусь дивну птицю з золотим та срібним пір'ям. Птиця розпустила широкі крила, розпустила розкішний, як у павича, хвіст та все співала, та все спускалась нижче по гіллі. |
| 1076 |
Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколі заманулось її впіймать... Він простяг руки, а іскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тільки іскри посипались на траву, на його руки, на щоки і запекли. |
| 1077 |
Микола прокинувсь — і все диво хто його зна де й ділось. Перед ним блищала зелена левада, мліла проти сонця чиста вода в Раставиці, а по другий бік річки в березі стояла якась кругловида дівчина, брала воду й співала пісні. |
| 1078 |
Микола вгледів її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; вгледів її лице з чорними бровами. Дівчина витягла відро води коромислом, вхопила другим кінцем коромисла друге відро, жваво й проворно кинула коромисло на плече й пішла на згористий берег між рідкими вишнями. |
| 1079 |
Ще раз обернулась вона, зирнула на річку, на його, і він ще раз побачив її кругле лице, тонкий рівний ніс, чорні брови та чорні товсті дві коси на голові. Вона все співала та співала, доки не сховалась на леваді в вербах. |
| 1080 |
Джериха розказувала десятий раз, як її син тієї неділі перший раз читав апостола в церкві, як розгортав книжку, і як вийшов серед церкви, і як став, і як переступав з однієї ноги на другу, як засоромився і почервонів. |
| 1081 |
Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкі темні й ясні очі так і крутились на всі боки. — Господи! скільки я переносила дякові курей, скільки однесла полотна, яєць, грошей! А все-таки мій Микола вивчився читать, дякувати господові милосердному. |
| 1082 |
Як заспіває мій Микола в церкві, то я й сама не своя. Б'ю поклони та молюся та хрещусь... А це недавно я вже казала своєму старому, чи не час би оженить сина. Я вже старіюсь, час би взять собі невісточку в хату, та не знаю. |
| 1083 |
До кого б оце старостів слати? Молодиці перебрали язиком усіх дівчат на селі, пересудили й багатих, і бідних, та й спинились на одній; то була Варка, дочка одного вербівського багатиря, молода й моторна дівчина. |
| 1084 |
Джериха не вважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий. Вона знала, що всі дівчата водили очима слідком за Миколою, а як він йшов вулицею, то вибігали дивитись на його, аж перелази тріщали. |
| 1085 |
Сонце било промінням з-за причілка. Половина двора була вкрита ясним червоним світом, половина лежала в тіні. Микола вийшов з вишника і попрямував до хати. — За вовка промовка, а вовк і в хату! — промовила мати, вгледівши сина. |
| 1086 |
І молодиці знов почали вихвалювать Варку на всі боки. — Хваліть, та глядіть, щоб часом не перехвалили на один бік, — промовив Микола й почув, що в його душі лунає пісня незнайомої дівчини, а перед очима мріє кругле молоде лице з чорними бровами. |
| 1087 |
В той час на вулиці між вербами затупотів кінь. З-за верби висунулась кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами. Над ворітьми блиснули вирячкуваті неласкаві сірі очі. |
| 1088 |
Він їздив по кутку й загадував на панщину. — Завтра чоловіки з косами на лан косити овес, а молодиці з серпами панське жито жать! — закричав осавула над самою головою в Джері, не знявши шапки й не поздоровкавшись з людьми. |
| 1089 |
Кінь з осавулою посунувся далі проз ворота і сховався за вербами. Всі в дворі замовкли. Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою. Микола тихо промовив: — А бодай тобі заціпило! Кричить мов скажений, наче нам позакладало вуха! |
| 1090 |
Молодиці встали з призьби, розпрощались і пішли з двору. Джериха встала й собі пішла в хату. Слідком за нею пішов і син. Джериха скинула намітку й почала її згортувать, а згорнувши намітку, помогла синові складать білу празникову свиту дрібними фалдами. |
| 1091 |
Світ вечірнього сонця заглянув в причілкове вікно і позолотив білу скатерть на столі, білу стіну з понамальовуваними червоними та синіми квітками в зеленому листі. Ті здорові квітки були багато кращі од квіток, що малюють по стінах дівчата: їх малював Микола. |
| 1092 |
Скраю на полиці, рядом з горшками, стояла дощечка з невеличким млиновим колесом та ступами. Микола зробив ту цяцьку кіскою. Робота була така гарна, така чиста, колесо було так штучно зроблене, наче його зробив справжній майстер. |
| 1093 |
Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь часловець і псалтир; і не раз в неділю або в свято батько й мати загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самі сиділи мовчки, згорнувши руки, зітхали, ніби й справді розуміли. |
| 1094 |
Він лежав лицем просто неба й дививсь на темне небо, засіяне зорями, ніби чорне поле пшеницею. Вечір був темний, теплий та тихий. Кругом стояли верби, груші та вишні, мов вироблені з каменя, а над вербами розстелялось глибоке темне небо. |
| 1095 |
Микола не міг одірвать очей од неба, водив очима за зірками, придивлявся до густої Квочки, до Воза, до Волосожара, і йому здавалось, що небо — то якась здорова дивна книга, а зірки — то якісь дивні слова, та тільки він не має хисту їх прочитать. |
| 1096 |
Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побіг до річки, перейшов через хисткий місток з двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях з дрючків, з поренчатами по один бік, і пішов на вигін, де під вербами збиралася вулиця. |
| 1097 |
Дівчата й хлопці тільки що збирались, неначе птиці злітались. Микола вгледів під вербами ніби білі плями: то біліли на дівчатах сорочки. Він попрямував до дівчат. Незнайомої дівчини не було між ними. |
| 1098 |
Він тільки почув, що дівчата реготались, пригадували якесь чудне дівчаче ймення і не пригадали. На нашому кутку в Кавунів найнялася з присілка якась дівчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй богу, ніяк не второпаю! |
| 1099 |
Пригадую, пригадую, та ніяк не пригадаю! — говорила одна дівчина до другої. — Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає, — обізвавсь один парубок. Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дівчину на селі, і почав ждать. |
| 1100 |
Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці, невважаючи на те, що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дівчина з чудним йменням все не виходила. Дівчата зачіпали Миколу, жартуючи, а він усе стояв похнюпившись. |
| 1101 |
Вже й вулиця розлетілась, як і злетілась, а дівчина не виходила. Тихою ходою смутний Микола подибав додому; він вернувся на тік і заснув міцним, здоровим, молодим сном, забувши й дівчат, і всі зорі на небі. |
| 1102 |
Другого дня зійшло сонце, а Микола з батьком та матір'ю вже й пообідали. Батько з грабками пішов косить панський овес, а мати пішла на панський лан пшеницю жати. Микола, вкинувши в торбину шматок хліба на полудень, пішов на панський лан понад річкою. |
| 1103 |
Поперед його йшла купа дівчат з серпами. Дівчата вгледіли на леваді кущ калини. На калині вже червоніли кетяги ягід. Дівчата кинулись до куща, одломили по маленькій гілці червоної калини з зеленим листям і позаквітчували собі голови. |
| 1104 |
Микола догнав дівчат на перелазі й зараз впізнав ту дівчину, що брала воду в березі: впізнав її гнучкий, тонкий стан, чорні брови, широкий лоб, кругле лице і дві товсті коси кругом голови, за котрими горіли на сонці червоні ягоди калини між зеленим листом. |
| 1105 |
Вона глянула на його й опустила вії на щоки; вії зачорніли на молодих щоках, як шовк. На дівчині була дуже бідна одежа: рукави на сорочці були ледве поцяцьковані полівкою та маленькими блідими зірочками. |
| 1106 |
Піп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. |
| 1107 |
Тій дівчині піп дав імення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою. Як тільки Микола пристав до дівчат, всі дівчата заразом так і заспівали пісні, мов пташки весною. Разом з дівчатами заспівала й Нимидора. |
| 1108 |
Микола впізнав її тонкий голос і чогось пригадав свій сон під грушею. На його серце полилася така радість, таке щастя, що він не бачив стежки під своїми ногами. Йому здалося, що разом з Нимидорою заспівала калина, заспівало синє небо. |
| 1109 |
Дівчата наздогнали ще одну юрбу женців, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своїй постаті поруч з Нимидорою. Сонце високо підбилось вгору; надворі стало душно. |
| 1110 |
Микола з Нимидорою врізався в високе густе жито, як у ліс, і почав з нею розмовлять; він признавсь, що бачив її вчора ввечері в березі, і почав розпитувать, звідкіль вона прийшла в Вербівку і де вона стала в найми. |
| 1111 |
Ласкавий голос молодого хлопця промовляв до неї, ніби голос рідної матері. Вона й сама незчулась, як одразу розказала йому про все своє життя. — Я родом з присілка Скряпчинців, — промовила Нимидора. |
| 1112 |
Я й не пам'ятаю своєї матері: але як почну думати та нагадувать, то мені здається, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща од усіх молодиць, скільки я бачила їх на світі, в доброму намисті, в червоній з торочками хустці на голові та жовтих сап'янцях. |
| 1113 |
І тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червоній хустці та жовтих чоботях, то мені здається, ніби я побачила рідну матір. Як була я малою, то мені було не раз сниться, що моя мати чеше мені коси, вплітає червоні кісники, вбирає мене в квітки та в стрічки, голубить та жалує мене. |
| 1114 |
Мій батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько. Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. |
| 1115 |
Оце було її діти пустують, вона на їх сердиться, а на мені згонить злість. Вона мене й лаяла гірше, і била гірше, ніж своїх дітей. До своїх дітей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дітись. |
| 1116 |
Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дітей, та все думаю про свою матір: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця мені принесла б, і вишила б мені квітками сорочку, і накупила б мені стрічок та квіток. |
| 1117 |
Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матір, то мені й сниться моя мати такою, як я собі її пригадувала. Підросла я; мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей та за сорочку на рік. Господи! |
| 1118 |
Як я помордувалась з його малими дітьми! Було хазяйка посадить мені на руки опецькувату дитину, а я ще й сама опецьок, сливинь дитина! Трохи не підвередилась тими дітьми. Хазяїни підуть на поле, а мене покинуть дома з дітьми. |
| 1119 |
Дивлюся я, чужі діти бігають, гуляють в ціці-баби, в хрещика, купаються, а мені не можна й одступать од дітей. Господи, як мені хотілось погуляти та побігать! Якби була жива моя мати, і я гуляла б з дітьми. |
| 1120 |
Нащо ж ти мене такою малою покинула?» — було, думаю я. Я ввесь свій дитячий і дівчачий вік поневірялась в чужій хаті, у чужих людей і не зазнала ласкавого слова. Стала я дівкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловіка. |
| 1121 |
Хазяїни були люди добрі, та не було мені вільного часу ні поспівать, ні потанцювати, ні сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш як мертва. |
| 1122 |
Тільки почне на світ благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти та до череди гнать. Було вийду на подвір'я з дійницею — соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починає червоніть. |
| 1123 |
Я сяду доїти корову, а мені здається, що я стою коло припічка; в печі палає полум'я, а я висовую горщик з печі. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвіта з теплої постелі. |
| 1124 |
Нимидора замовкла й схаменулась, їй стало чудно, що вона розказує за себе хлопцеві, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорні очі, то їй знов схотілось говорити про свою лиху долю. — Яка ти, дівчино, безталанна! |
| 1125 |
Як же таки можна, не спитавшись броду, та в воду! — Про мене, мамо, спитайте броду, — не будете жалкувать на Нимидору: вона дівчина здорова, робоча, бо цілий вік була в наймах, а в наймах не можна сидіть, згорнувши руки. |
| 1126 |
Її дядько живе в присілку Скрипчинцях. Батько слухав мовчки й згодом промовив: — Коли ти хочеш її сватать, то ми передніше про неї розпитаємо в добрих людей та порадимось, а там, про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця. |
| 1127 |
Сталось так, як бажав син: перед покровою він заслав до Нимидори старостів. Одного дня старости обміняли хліб, а другого дня Нимидора й рушники подавала. Перед покровою Джеря з сином пішов до скрипчинського пана просити, щоб він згодився пустить Нимидору з Скрипчинців. |
| 1128 |
В Скрипчинцях був свій пан, та ще й небагатий; він мав тільки один присілок і з великою неохотою пускав дівчат заміж у чужі села. Джеря просив, благав, але все те нічого не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тільки тоді, як з Вербівки яка-небудь дівка вийде заміж у Скрипчинці. |
| 1129 |
Микола вийшов од пана ні живий ні мертвий; він пішов додому, не промовивши ні одного слова, ходив цілий день, опустивши голову. Якби міг, він, здається, задушив би пана своїми руками. Вже прийшла осінь. |
| 1130 |
На селі почались весілля. В церкві вінчалось разом десять пар молодих. Нимидора стояла в церкві, а в неї сльози текли по лиці та крапали на намисто. На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину. |
| 1131 |
Джериха готувалась до весілля. Нимидора наче знов на світ народилась. Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горілки, взяв хліб під пахву й пішов з одним старостою до батюшки годить вінчання. |
| 1132 |
Батюшка у Вербівці був молодий і вже нагнав плату за треби вдвоє. Джеря прийшов, поцілував батюшку в руку, поклав на стіл хліб, поставив пляшку горілки й почав питать в батюшки, скільки він схоче за вінчання. |
| 1133 |
Треба грошей і на весілля, і на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованці. Це вже й бог так велів. Батюшка подумав, подумав і згодився. — Давай могорич, — сказав він, — давай і гроші. |
| 1134 |
Джеря закотив полу свити, засунув руку в кишеню, витяг звідтіль білу хусточку з червоними пружками, вив'язав з узла карбованці і поклав на стіл. Потім він налив чарку горілки й почастував батюшку. Батюшка випив сам і налив по чарці Джері і старості. |
| 1135 |
Вони випили, довго приказуючи до чарки, попрощались і пішли додому. Нимидора подякувала Петрові Кавунові й пішла в присілок до дядька, бо в дядька мали справлять весілля. Старий Джеря й собі готувався до весілля. |
| 1136 |
Він купив десять відер горілки: вісім відер взяв у жида за готові гроші, а дві відрі узяв наборг. Микола просив батька одіслать кілька відер до Нимидориного дядька; він добре знав, що у Нимидори нема грошей і що її дядько не покладе й шага на весілля. |
| 1137 |
В неділю після вінчання йшла з церкви Нимидора в квітках, в стрічках, з вишиваним рушником у руці, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки і співали весільних пісень. Просто з церкви вона пішла з дружками до батюшки, до пана, а потім до Джері. |
| 1138 |
Як угледіла її Джериха, як побачила її рум'яне лице, високий зріст, то забула навіть на той час про багатирку Варку. Після обіду в Нимидориного дядька на застеленому столі стояло соснове гільце, обквітчане колосками вівса, калиною та барвінком. |
| 1139 |
На столі лежав здоровий коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозліткою; кругом короваю лежали шишки. На посаді сиділа Нимидора, спустивши очі додолу, а кругом стола сиділи дружки й співали весільних пісень. |
| 1140 |
Діти стояли на лавах, на полу, навіть на припічку. Дружки співали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небіжку-матір: «Якби була жива моя мати, в мене коровай був би біліший, і рушники були б не такі прості, й одежа на мені була б не така дешева. |
| 1141 |
Нимидора почала прощатись з дядьком та з дядиною, згадала свою матір, згадала своє сирітство, свій важкий молодий вік у наймах, і так заплакала, що за слізьми й світу не бачила. Ввечері смерком одвезли молоду в Вербівку. |
| 1142 |
Як переїжджала молода через вербівську греблю, хлопці наставили кулів, наклали соломи й запалили. На других кутках, де справляли чимало весіллів, так само йшла перезва, і скрізь по селі палало полум'я. |
| 1143 |
В близьких селах думали, що в Вербівці пожежа. Другого дня, в понеділок, не було й панщини. Все село гуляло на весіллях. На Нимидору наділи Миколину шапку, шапку оповили довгою червоною двойчастою стрічкою, повели молодих до священика скривать. |
| 1144 |
За молодими йшли музики, за музиками товпились натовпом чоловіки та молодиці. Ввесь батющин двір був сповнений народом, бо в той час заразом привели скривать усіх молодих з села. В кожному кутку двора грали музики, танцювали молодиці, доки не вивели з покоїв молодих. |
| 1145 |
Народ рушив з двору. Піднявся такий галас, що вже не можна було розібрать, де співають, а де грають. Тільки решета гули та бряжчали серед галасу й гаму, та вискакували з шуму дуже тонкі жіночі голоси. |
| 1146 |
За двором народ розсипався на всі кутки понад Раставицею, і музики й співи молодиць почали одрізнятись одні од других. І ще довго потім було чуть музики та співи між вербами та поміж хатами. В Джериній хаті цілий день грали музики, цілий день пили та закусювали. |
| 1147 |
Випили всю горілку, та ще й не стало; виїли цілу діжечку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли ввесь хліб, всі паляниці. Старий Джеря витрусив усі кишені, ще й у шинок на заставу одніс свій кожух. |
| 1148 |
Ввечері попід дворами їздив осавула на коні і загадував усім на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля скінчилось. Всі почали розходитись, Джерина хата спорожнилась. Ввечері в Джериній хаті ледве блимав каганець. |
| 1149 |
Джериха й Нимидора кинулись прибирать в хаті й перемивати посуд. Весільний час одразу вийшов у всіх з голови. Джеря й Джериха поміркували, скільки-то вони витратили грошей на весілля. Треба було заплатить жидові, оплатить подушне, нашаткувать другу діжку капусти. |
| 1150 |
Осавула круто повернув коня й покатав на панський лан. — Боже мій милосердний! — промовив старий Джеря. — Що ж оце ми наробили? Буде ж тепер нам! Декотрі чоловіки дов'язували снопи, декотрі рушили до панського лану. |
| 1151 |
Коли це на полі з'явився, ніби птиця, панський баский кінь; на коні сидів пан Бжозовський і лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бігти за ним і немилосердно толочив жито. Всі люди стояли як укопані, познімавши шапки. |
| 1152 |
Бжозовський прикатав, крикнув як несамовитий на людей, кинувся до Миколи й почав періщить його батогом. Всі люди позабирали клунки з хлібом і поплентались на панський лан. Пан звелів привести їх усіх увечері на економію. |
| 1153 |
На економії їх усіх вибили різками, вибили й Миколу, вибили навіть старого Джерю перед його очима. Микола вийшов на панський двір і люто показав кулак, обернувшись до панського двора; старий Джеря йшов, низько похнюпивши голову. |
| 1154 |
Обидва вони мовчки пішли додому. Дома вони розказали за все Джерисі й Нимидорі. Мати й невістка почали плакати. Пишно викотився повний місяць з-за гори й освітив ясним світом Вербівку. Всі верби було видно, як удень. |
| 1155 |
Надворі стало ясно, хоч голки визбируй. Сім'я довечеряла й сиділа мовчки на призьбі. — Ходімо, Нимидоро, жито жать! — промовив Микола. — А ви, тату й мамо, лягайте спати. Як пропаде жито, що ми будемо зимою їсти? |
| 1156 |
Все тіло в Миколи боліло й щеміло, боліла й душа його, але він мусив гнути спину. Нимидора кинулась на жито з серпом, як огонь на суху солому, і так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому. |
| 1157 |
Високо покотивсь місяць на небі. Микола з Нимидорою склали два полукіпки жита й вернулись в село. Од того часу пан мав на прикметі Миколу й звав його бунтарем. Осавула не раз кричав на Миколу, що він бунтує всю громаду в селі. |
| 1158 |
Сам Микола дуже змінився; бувши парубком, він сміливо дивився всім в очі, був веселий, говорючий, любив часом пожартувать; тепер він похнюпив голову; рідко сміявся, перестав жартувать, а часом було як кине на кого жартовливим словом, то ніби вогнем впече. |
| 1159 |
Панський хліб був вже вижатий. Все поле було вкрите копами та стайками, як небо зорями, а людський хліб стояв, похилився і навіть вже сипавсь. Зібрав Джеря свій хліб, половину склав у стіжок, а половину змолотив на харч. |
| 1160 |
Джеря мусив везти хліб на базар, продати і заплатить жидові гроші та викупить кожуха. А тут треба було годувать панські качки. Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок. |
| 1161 |
На качку давали з економії по гарцеві зерна, але качка за літо здохла б, а не прохарчувалась би тим харчем. Люди мусили годувать качок своєю пашнею. Настала осінь. Нимидора почіпляла за ніжки на коромисло десять пар качок і однесла на економію. |
| 1162 |
Восени Нимидора мала вже дочку. Пішла баба-бранка до батюшки по молитву. — Яке ймення дав батюшка? — спитала Нимидора в баби. — Може, й моїй дочці дав таке чудне ймення, як мені? — Ні, дав ймення Любка, — сказала баба. |
| 1163 |
Третього дня породілля вже встала з постелі й поралась коло хати. Старий Джеря й Микола були на панщині. Проз двір їхав конем осавула, заглянув у двір і вгледів на дворі Нимидору. Він зскочив з коня і вбіг у двір. |
| 1164 |
Нимидора тільки голосила без сліз: в неї сліз не стало. А тим часом Микола з товаришами мандрував з села, та не шляхом, а просто через поле межами. Вони всі йшли мовчки, притаївши дух і не оглядаючись. |
| 1165 |
Вже вони вийшли на гору, вже одійшли далеченько од села і дійшли до лісу. Коли це одразу перед їх очима освітився ліс легеньким червонуватим світом. В селі бевкнув дзвін на ґвалт і жалібно розлився його гук по полі, попід лісом. |
| 1166 |
Панський тік по другий бік села було видно ввесь, як удень. По самому краю од поля горів довгий ожеред соломи. Над ожередом стояло полум'я, неначе кучерява вогняна квітка, однизу вузенька, вгорі широка з позакручуваними листками. |
| 1167 |
Кучерявий дим йшов просто вгору до самих хмар. Рядом з ожередом вже займався довгий стіжок нового жита, а серед рядка стіжків знов спалахнула вогняна квітка, лизнула тричі огняним язиком вгору і запалала рівним кучерявим полум'ям. |
| 1168 |
Після того запалали всі стіжки суспіль, що стояли рядом до самого поля. З десять скирт хліба палало заразом, наче десять ставників горіло, а од їх піднімався густий дим, то чорний, як смола, то білий, як осінній туман. |
| 1169 |
Вгорі дим зливався докупи в один страшний стовп та все йшов угору до самих хмар. Все чорне небо вгорі заблищало вогнем, замиготіло рівними хвилями, неначе кліпало якимсь страшним оком, кидаючи кров'яний світ на село, на ставок, на річку, на греблю, на верби, на широку долину. |
| 1170 |
Кругом неба однизу, стояла чорна, як земля, смуга, неначе огняне небо було підперезане оксамитовим поясом. Світ був такий ясний, що тополі на окопі кругом току було видно, як удень. На тополях половина листя була зелена, а половина жовта. |
| 1171 |
Зелений лист проти вогню був ніби обмочений в густу запечену кров; жовте листя стало рожевим, неначе хто його облив вишневим соком. Чорні стовбури тополь чорніли проти вогню, ніби виковані з заліза. Все село було видно, як на долоні, з усіма білими хатами, з клунями, з церквою, з садками й вербами. |
| 1172 |
Раставиця крутилась на левадах, ніби вогняна гадюка, що сипле іскрами, а в кров'яному ставку одбивались чорні стовбури осокорів, чорне безлисте гілля верб, неначе в прозору кров хтось накидав чорного дроту та залізних стовпів. |
| 1173 |
Загавкали й завили на селі собаки, завештались люди, і всі побігли до току, чоловіки з сокирами, молодиці й дівчата з відрами, діти з порожніми руками обстали лавою огняний тік, пороззявлявши рота й стоячи на одному місці. |
| 1174 |
Одна баба з ляку чогось прибігла з кочергою і стояла з нею, неначе донський козак з списом. Пан кричав, осавула верещав, економ репетував, скакаючи скрізь на конях та зганяючи народ. Народ і собі кричав, та все стояв на одному місці. |
| 1175 |
Кілька десятків чоловіка розкидали стіжок і кидали снопи за окіп на поле. Двоє барил з водою стояло коло стіжка. Люди нащось лили воду відрами в огонь, неначе грались в якоїсь іграшки. А полум'я йшло далі в осередок току, до клуні. |
| 1176 |
Другий рядок старих скирт чорнів проти вогню, неначе якісь здорові й довгі чорні звірі стояли рядками коло полум'я. Зайнялись і ті старі скирти, і неначе з землі виник одразу другий ряд огняних кучерявих квіток. |
| 1177 |
Огонь лився далі, мов хвиля на воді; можна було бачити очима, як він посовувавсь по стіжках. Вже зайнялась довга здорова клуня. Купа чорного диму вихопилась з-під її високої покрівлі, прорвалась і валувала вгору, ніби вище од самих хмар. |
| 1178 |
За димом палахнуло полум'я й обхопило клуню в одну мить з усіх боків. Почали летіть ніби пучками й фонтанами іскри. Шматки кулів летіли вгору й горіли, розсипались на повітрі й трусили іскрами додолу на поле. |
| 1179 |
З полум'я з осередку несподівано схопився вихор, неначе клуня роззявила рота, позіхнула й засопла на всю пельку. Вихор закрутив вогнем. З огню почало викидать цілі снопи й шпурляло їх угору, як кидають подавальники вилами снопи на стіжок. |
| 1180 |
Сполохані горобці та голуби вилітали з соломи та з стіжків, піднімались угору, чорніли в диму, наче хто кидав грудками, а потім займались вгорі на вогні, тріпали вогняними крильцями й падали ніби кулями й грудками в огонь, неначе зверху крапав іскряний дощ. |
| 1181 |
Весь тік палав до останнього стіжка. Навкруги окопів тополі посохли і незабаром запалали, неначе рядки ставників. Швидко дим став менший і біліший. Де були стіжки, там лежали й жевріли купи вогняної мерви. |
| 1182 |
Тополі жевріли, неначе хто позабивав розпечені в огні червоні залізні кілки. Небо миготіло слабкіше й тихіше. Червоне кружало серед неба поменшало, а оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не піднявся до самої середини неба. |
| 1183 |
Шість чоловіка стояли під лісом, поглядали на пожежу, цмокали ротами та все казали, що хтось зумисне підпалив тік... — Отак і треба нашому панові! — гомоніли чоловіки. — Добрий заробіток матиме пан на хлібі цього року. |
| 1184 |
Микола стає вогнем, піднімається й летить угору! Боже мій! Він полетів до неба і вже не вернеться до мене! Пропаща я навіки! — крикнула несамовито Нимидора чудним голосом і впала знов на лаву, як камінь. |
| 1185 |
Джериха перелякалась і не знала, що робить. До самого світу вона хрестилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном. Микола з товаришами помандрував на сахарні в Канівщину, в Стеблів. |
| 1186 |
Він ішов не великим битим шляхом, а через малі села понад Россю, невеликими дорогами, щоб не стрінуться з вербівськими людьми або й з своїм паном. В Стеблеві, де кінчається містечко, де Рось виривається з тісних берегів, обставлених скелями, є дуже гарне місце. |
| 1187 |
Зараз за тим островом скелисті високі береги оступаються од річки, подаються трохи набік, а там далі каміння ховається під землею, гори розступаються півкругом, і по рівному полю в'ється річка по зелених луках та левадах. |
| 1188 |
Там недалечко од острова над самою Россю лежить неначе здоровий кам'яний звір з чистого каміння, на котрому стирчить ніби здорова кам'яна шерсть то ножами, то стовпчиками, то ніби пилками із здоровими зубцями. |
| 1189 |
Усе це ніби накидано зверху на подовжасту купу скель, а на самому кінці тієї купи стримить високий, як стовп, камінь на вісім сажнів, зверху товщий, неначе на стовп хтось насадив здорову голову. Не стає тільки очей та носа, щоб той камінь був схожий на давнього ідола. |
| 1190 |
Той стовп стримить, неначе ріг кам'яного величезного звіра. На острові під кам'яною стіною притулився здоровий питель на два етажі і трохи не достав покрівлею до верха скелі. Коло самого питля з берега на острів висів перекинутий мішок з поренчатами. |
| 1191 |
Під ним шумить і б'ється об каміння біла водяна хвиля. Просто по Росі вгору видно високі скелисті покручені береги, а там далі над самою скелею, що зветься Спас, стоїть церква серед зеленого дерева, котру видко наче через кам'яні ворота. |
| 1192 |
В тому місці, нижче од Замка, під самою скелею стояла фабрика, здорова, біла, висока, з високим чорним стовпом, котрий виганявся трохи вище од скелі. Нижче од фабрики, на рівнині, між зеленими вербами, біліли рядки німецьких мурованих домків, з білими стінами на причілках до самого верху покрівлі. |
| 1193 |
Веселі домки тонули в вербах. Між домиками вештаються німці; німкені в червоних сукнях брали воду з криниці; коло їх вешталися німченята в узесеньких штанцях. Там жили всі німецькі майстри й директор сахарні. |
| 1194 |
В здорових просторих покоях скрізь по закутках були пороблені з дроту ніби клітки, а в тих клітках сиділи писарі. Коло одного стола сидів директор, високий, поставний білявий німець з довгими вусами та сірими очима. |
| 1195 |
Він не спитав вербівців про пашпорти, не спитав навіть, звідкіля вони родом, і тільки позаписував їх ймення й прізвища. Микола назвав себе Іваном Грищенком, Кавун назвав себе Панасенком. Директор поклав їм плату по три карбованці на місяць на панських харчах і звелів йти до сахарні. |
| 1196 |
В сахарні другий німець, машиніст, поставив їх коло машин на роботу. Кругом їх кипіли здорові казани з малясом, стукотіли, гуркотіли колеса, дрижали здорові ремінні паси, перекинуті од низу через стелю на верхній етаж. |
| 1197 |
Бідні хлібороби озирались на всі боки на ті страшні, здорові, лапаті машини, не знали, як повернуться, як ступить, їм здалось, що їх завели в якесь страшне пекло. Настала ніч, а їм здавалось, що з-за машини от-от вискочать дідьки й потягнуть їх під ті машини з страшними зубцями. |
| 1198 |
Німець все показував їм, як ходить коло машини, і вони насилу оговтались, насилу призвичаїлись до обстави, до нової роботи. Опівночі, сливе перед світом, задзвонили в дзвоник, й інші робітники стали на їх місце, а вони пішли до казарми на ночівку. |
| 1199 |
Між білими, чистими німецькими домнами, між зеленими вербами чорніли дві довгі казарми для бурлак. Казарми були довгі, обідрані, з оббитими дощем стінами. Можна було подумать, що то кошари для овець, а не хати для людей. |
| 1200 |
На кінці кожної казарми в кутку стояли здорові казани, замуровані в цегляну піч, де варили бурлакам їсти. Минув рік після того, як вербівці втекли з Вербівки. Була неділя. В селі почали благовістить на службу, і дзвін голосно гув понад Россю, між скелями. |
| 1201 |
Між ними був і Микола Джеря. Він так помарнів і змінився на обличчі, що його трудно було впізнать. Блискучі карі очі наче погасли, лице постарілось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як віск, шия поморхла. |
| 1202 |
Тільки здорові жилаві руки з довгими пальцями та довгі вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколі була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старі шкарбани з дірками, звідкіль виглядали солом'яні устілки. |
| 1203 |
Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у не-просипленних п'яниць. Поруч з Миколою сиділи за столом бурлаки в таких чорних сорочках і з такими невми-тими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться було страшно. |
| 1204 |
Одні бурлаки грали в карти, такі засмальцьовані, що на їх ледве червоніли безталанні королі й королеви, замазані нечупарними бурлацькими руками. На столі стояла горілка: декотрі бурлаки пили могорич і частували бурлачок. |
| 1205 |
Микола грав на скрипці. Одна молодиця з темного кутка загомоніла й почала його лаять за те, що він грає до служби божої. Через усю казарму попід стіною стояли неприбрані поли, на полах валялась солома й потерть. |
| 1206 |
На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозі драні свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в білій сорочці замітала казарму і згортувала з полів барліг. П'яні бурлаки затягли пісні; Микола пригравав їм на скрипці. |
| 1207 |
Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганяться за бурлаками! — Як же ми його провчимо? — спитали бурлаки. — Нападемо вночі на станцію, видеремо вікно, вліземо в кімнату та дамо йому стільки стусанів і різок, скільки він колись надавав нам на економії. |
| 1208 |
Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам'ятав до нових віників, — загукали бурлаки. Бурлаки вернулись до казарми, позабирали свої клунки, тихенько один за одним втекли з казарми і поховались у скелях між густими лозами. |
| 1209 |
Вони поклали клунки під голови і полягали спати. Пан Бжозовський і справді довідався од людей, що бували по ярмарках, про вербівських утікачів. Микола показав дорогу іншим, і слідом за ним багато людей повтікало на стеблівські заводи. |
| 1210 |
Бжозовський приїхав в Стеблів, пішов на справу до стеблівського пана і полаявся з ним за те, що він приймає до себе на фабрики без пашпортів його панщанних людей. Бжозовський задумав другого дня з сільською поліцією половить своїх кріпаків і вернути додому. |
| 1211 |
Микола з товаришами спав в лозах, готуючись в далеку дорогу. В пізню добу він побудив товаришів; всі вони рушили з ліз і потяглися на місто до корчми. Ніч була темна, тільки на небі ясно блищали зорі. |
| 1212 |
Бурлаки прийшли на місто. В одній жидівській хаті ще блищало світло. Бурлаки посиділи на призьбі коло однієї жидівської хати, поки не погасло світло, і крадькома через тини та городи прийшли до заїзду. |
| 1213 |
Скрізь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вікно, де Бжозовський сидів удень з люлькою в зубах. Вікно виходило не на вулицю, а на подвір'я. Бурлаки обійшли кругом заїзду, підійшли під вікно і почали прислухатись. |
| 1214 |
Крізь вікно було чути, як Бжозовський сопів та хріп на всю кімнату. — Починаймо! — зашепотів Микола і почав одколупувать ножем вікно. Другі бурлаки помагали йому. Поганенькі рами й завіски швидко подалися під дужими руками, мов тонке павутиння. |
| 1215 |
Микола вийняв і виставив вікно, поставив його коло стіни і поліз у кімнату. За ним слідом полізли другі бурлаки. Як той звір кидається на товаряку, так кинувся Микола на Бжозовського ліжко і налапав панові ноги. |
| 1216 |
Пан схопивсь, з переляку втратив голос і не міг навіть крикнуть: як блискавка, мигнула в його голові думка про Миколу й вербівських бурлак. Микола однією рукою вхопив пана за ногу, а другою почав давать стусани в груди. |
| 1217 |
Бурлаки не знали, де двері, і тільки крутились по хаті. Пан перебіг прихожу, де спав осавула, і побоявся бігти надвір: в його була думка, що коло дверей засіли на варті і стережуть його другі бурлаки. |
| 1218 |
Бжозовський налапав сінешні двері і в одну мить кинувся по дверях на горище. В сінях, на його щастя, не було стелі. Він видряпався по дверях на горище й кинувся бігти. Одначе бігти не було куди: він вдарився лобом об крокву і поколов собі лице куликом. |
| 1219 |
Од переляку на його лобі виступив холодний піт. Він присів у самісінькому куточку під покрівлею. Тим часом бурлаки розсипались по двох темних кімнатах, лапали руками по всіх закутках, лазили під ліжка і не знайшли пана. |
| 1220 |
Микола був лютий, як звір, і посатанів. — Доставай сірників! Світи світло? — шепотів він сливе нишком бурлакам. — Будемо гамселить при світлі... що бог дасть! Кавун дістав з кишені сірники, тернув сірником об стіну. |
| 1221 |
Огонь спахнув — і бурлаки вгледіли порожнє ліжко, а в прихожій вербівського осавулу долі. Осавула лежав на спині і спав міцним сном, аж рота роззявив і вищирив зуби. Бурлаки без сорому засвітили свічку, миттю кинулись на осавулу і почали його лупцювать кулаками. |
| 1222 |
Переляканий осавула тільки харчав під Кавуном. Бжозовський, сидячи на горищі, почув те страшне харчання. Один бурлака вгледів одчинені двері, догадавсь, де подівся Бжозовський, і почав дертись по дверях на горище. |
| 1223 |
Бжозовський схопився з місця, між латами продер кулики видерся на покрівлю і стрибнув з стріхи додолу. Під стріхою стояв воловий віз. Він потрапив на віз, страшенно обідрав собі литку об полудрабок, скочив з воза й побіг через двір. |
| 1224 |
Перескочивши в город через тин, він присів під тином і боявся бігти далі. Йому здавалось, що бурлак повний двір, повний город, що вони позасідали на засідки скрізь попід вікнами, попід стайнею, поза тинами. |
| 1225 |
Йому здавалось, що от-от знов на його спину плигне Джеря і почне лупцювать його в груди кулаками. — Тікаймо звідціль, браття! — промовив Микола. — Тікаймо! Вислизнув жмикрут з наших рук! Не животіти теперечки нам на світі. |
| 1226 |
Один бурлака схопив з стола золотий годинник і хотів сховати його в кишеню. — Не зачіпай! Це наша кров! — крикнув Микола несамовито, видер з рук годинник і брязнув ним об поміст з усієї сили. Годинник дзенькнув і розбився на дріб'язки. |
| 1227 |
Микола вискочив через вікно надвір; за ним почали плигать другі бурлаки. Світло погасло. Пан бачив, як блиснуло світло, як бурлаки стрибали з вікна надвір, і з переляку дременув просто через грядки, нахиляючись при самій землі. |
| 1228 |
Його ноги грузли в м'яких грядках. Грудки землі летіли на всі боки. Молода кукурудза лущала під ногами. Бжозовський вбіг у молодий бур'ян і приліг у йому на саму землю. Бурлаки зникли. Надворі стало тихо. |
| 1229 |
Тільки осавула в хаті охав та стогнав. Довго Бжозовський лежав у бур'яні та прислухавсь. Він втратив памороки і тільки тоді опам'ятався, як почув, що в його все тіло труситься од холоду, а зуби аж цокотять. |
| 1230 |
Той півень неначе розігнав дідьків для Бжозовського. Він набрався сміливості, підвівся, глянув на небо і побачив, що забіг таки далеченько. Грудки муляли в босі ноги, а холодна земля обсипала ноги, наче сніг. |
| 1231 |
Він прийшов до заїзду, побудив жидів і звелів погоничеві зараз запрягать коні. Осавула ледве ворушився од стусанів. Пан ще вдосвіта рушив в дорогу з Стеблева. А тим часом бурлаки були вже далеко од Стеблева. |
| 1232 |
Туди їх тягло почування волі на степах; туди, далеко на степи, їх надила якась невідома сила, на ті шляхи, на ті степи, де колись ховалась воля українського народу, невважаючи на другу пащеку страшного степового звіра — татар. |
| 1233 |
Та й цей степовий звір, мабуть, не був такий страшний, як свій небезпечний звір домашній, котрий катував їх і знущався над ними без жалю. В той час Бжозовський вертався до Вербівки. Четвірня добрих коней несла легенький фаетон ніби на руках. |
| 1234 |
Бжозовський згадував про бурлак, про Джерю, і вся кров кидалась йому в голову, заливала його очі. Він почував на своїх грудях бурлацький кулак, і йому здавалось, що саме в тому місці пекло його ніби вогнем. |
| 1235 |
Він догадувавсь, що й погонич, певно, знає про те діло, знає й осавула, знає й увесь Стеблів, знатиме й уся Вербівка і всі пани-сусіди. Од помсти він усе штовхав погонича кулаком у спину, як тільки той не потрапляв на добру дорогу, як тільки фаетон нахилявся набік. |
| 1236 |
Погонич од злості передавав ті стусани коням, лупцював їх немилосердно гарапником попід черево, а коні передавали злість панському фаетонові, хвицали по йому задніми копитами й трохи не поносили. Вже свінуло надворі, вже й зійшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали. |
| 1237 |
Вони поминули багато сіл, багато сахарень та суконних фабрик, ніде не спочивали і не ставали, їм усе здавалось, що Бжозовський буде гнаться за ними. Опівдні вони звернули в лісок, з'їли по шматку хліба, напились з кринички погожої води і помандрували далі. |
| 1238 |
Ввечері з'явилось на долоні велике містечко з двома білими мурованими церквами. За містечком осторонь стояли здорові сахарні з високим чорним стовпом. Вітер повівав од заводу, і далеко на полі було чути препаскудний противний сморід од перепалиних кісток, од гнилого малясу. |
| 1239 |
Сонце сіло за горою. Череда йшла в містечко. Потомлені бурлаки ввійшли в містечко. То була Черкащина. — Ставаймо тут на роботу в сахарні, — промовив Джеря. — Ми зайшли вже далеко од Вербівки. Тут не знайде нас пан. |
| 1240 |
Але треба нам десь переночувать. — Просімося на ніч до людей: може, нас будлі-де й пустять, — промовив Джеря. Бурлаки сіли на окопі коло царини, трохи одпочили, з'їли по шматку хліба та по цибулі і ввійшли в містечко. |
| 1241 |
Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, вмовляла, та нічого не вдіяла. Мокрина вийшла заміж аж через кілька год, тоді, як прохололо її серце і Микола покинув Ковбаненка. |
| 1242 |
Почалась весна. Забродчики з отаманом збиралися плисти на море ловити рибу. Вони поскладали неводи на віз і вийшли з села цілою ватагою. Першу весняну красну тоню, по давньому звичаю, взяв собі отаман усю. |
| 1243 |
Тоня вдалась і справді красна: невід був повнісінький баламутів, осетрів, білуги, лакерд та морських півнів. Рибалки насилу виволокли її на берег. Отаман вивіз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. |
| 1244 |
Забродчики неначе ковтнули муху і почали підіймать отамана на сміх. Красна тоня вдалась добра; але того літа риба ловилась дуже погано. Забродчики розділили восени дохід і насилу заробили по двадцять карбованців. |
| 1245 |
Отаман їх трохи й до того обдурив: не дав всієї їх частки. Вони пішли в місто пити могорич, і їм не стало за що не тільки похмелитись, але навіть впитись. Другого дня ввечері вони вернулись до отаманської хати дуже лихі. |
| 1246 |
Отаманша винесла на вечерю черствого хліба і вчорашньої смаженої риби, котру в інший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок. — Чи вже ж, пане отамане, в тебе не знайшлося кращої риби нам на вечерю? |
| 1247 |
Самі спожили свіженьку й гарячу рибку, а ви, мовляв, їжте й холодну й нетривну. — А де ж я візьму свіжої? — сказав отаман. — Не вередуйте лишень та викиньте з голови оту дурість! Чи ви показились, чи збожеволіли сьогодні? |
| 1248 |
Як коржа, так коржа! Як спечемо, то й дамо! — сказав насмішкувато отаман і тими словами роздратував Миколу. Микола схопився з місця і крикнув: — Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцим києм. |
| 1249 |
Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем. Знайдемо кращих, здатливіших од тебе наймачів. — Ти, Миколо, бунтуєш мені усіх забродчиків, бо їх намовляєш. Для таких намовників на змагання та колотнечу в мене нема місця. |
| 1250 |
Бжозовському здалося з нудьги, що і його посадили в тюрму на висідку, як і його підданих. Нарешті його покликали в суд. Два москалі з рушницями на плечах привели на суд десять вербівців. Вони вгледіли свого пана й поопускали голови. |
| 1251 |
Один Микола сміливо дивився на пана своїми темними пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсім сивий, витріщив на нього свої здорові очі й, здається, був ладен з'їсти Миколу очима. Перед судом стояло десять чоловіка бурлак. |
| 1252 |
То не були ті обідрані, замлілі, миршаві бурлаки, які пробувають по українських сахарнях. Перед судом стояли здорові високі люди, повбирані в гарну одежу. Між усіма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рівним станом і гордим, сміливим поглядом. |
| 1253 |
Його брови і вуса чорніли, а голова вже ніби снігом припала. Виски й тім'я ще чорніли й лисніли, і тільки ніби білим пилом припали, а сивина обхопила його голову, ніби білим вінком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. |
| 1254 |
Він став високий та поставний чолов'яга з дужими руками, з широким станом. На його міцних руках було видно ніби дротяні напружені жили. З-під густих низьких брів блищали невеликі темні горді очі. Вид в його був сміливий. |
| 1255 |
Ні один пружок лиця не ховався десь всередину; тільки очі лежали глибоко в ямках, ніби поховались десь під бровами, й виглядали звідтіль і розумно, й хитро, й сміливо, й гордо, та все дивились скоса в бік, ніби казали, що вони нікому не ймуть віри. |
| 1256 |
Здавалось, ніби вони побачили свою смерть, що підняла над їх головами залізну замашну косу. — Як вас звуть? — спитав суддя в Миколи. — Я Іван Посмітюх, — промовив Джеря неохоче низьким голосом, ніби з домовини. |
| 1257 |
Тим часом пан поїхав до міста і пожалівся, ніби Джеря бунтує громаду. Мировий посередник потяг руку за паном і Миколу з кількома ватажками та приводцями зв'язали, одвели до міста й посадали в тюрму на висидку. |
| 1258 |
І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од бога і од людей! Половина села не орала й не сіяла того року. Пан не згоджувавсь брать назад того поля. Так воно й стояло ціле літо толокою. |
| 1259 |
З столиці прислали повірочну комісію. Комісія розібрала діло вербівських селян і звеліла наділить їх кращою землею, їм повертали навіть ті хутори й садки в лісах, що польські пани ще передніше од їх пооднімали. |
| 1260 |
Пан зненавидів його й не знав, як його викишкать з села, а Джеря обходив панський двір десятою вулицею й зарікся навіть зароблять хліб на панському полі. Од того часу Джеря, як тільки було почує дзвоник станового або справника, то зараз тікає з села на хутір, у ліс. |
| 1261 |
Чи вивозив він на ярмарок картоплю, цибулю, капусту або огірки, він ніколи не продавав панам, одказував їм грубо, сердито, з великою злістю, мало не проганяв їх од воза. Жиди підпоювали декотрих громадян, підбивали їх оддати їм громадські шинки, та нічого не вдіяли. |
| 1262 |
Джеря підбив громаду подати губернаторові лист, щоб жидів зовсім виселити з села. В Вербівці настав молодий піп і почав брати велику плату за треби. Джеря перестав ходити до церкви, і як було вгледить попа, то зараз хапається за свою кишеню. |
| 1263 |
Вряди-годи, одначе, Микола молився богу в пасіці, хрестячись та кланяючись до схід сонця. — На старості літ Джеря любив довгими зимніми вечорами розказувать дочці й онукам, де він бував, що він бачив, в яких краях ходив, з якими людьми зустрічався. |
| 1264 |
Настали інші часи, настали інші люди. Джеря тільки згадував, як колись він жав з Нимидорою вночі при місяці, як людський хліб стояв незжатий, гнувся додолу й висипавсь, а люди на панщині хапали серпами панський хліб. |
| 1265 |
Тепер стало діло напереверт: на людському полі стояли полукіпки, а панський хліб стояв незжатий. Пани, в важку для селян годину, почали наймать зимою строкових на жнив'яний час за нікчемну плату й накладали велику пеню на того, хто пропускав в жнива дні. |
| 1266 |
Стала знов маленька панщина: це тоді завелись в польських панів відомі «порції». Джеря вговорював людей не ставать на ті «порції», а сам перебравсь на все літо в свій хуторець. Він був за пасічника і в інших пасіках, котрі стояли сливе суспіль по садках поблизу од його пасіки. |
| 1267 |
Старий Джеря сидів у своїй пасіці коло куреня з своїми малими онуками. Невеличка пасіка стояла в балці на косогорі в садочку, а насупроти неї, по другий бік балки, стояла крута гора, як стіна, вся зверху вкрита густим лісом, а внизу густою ліщиною. |
| 1268 |
Коло пасіки суспіль росли на балці старі садки, а між ними подекуди стояли здорові старі дуби з густим темним листом, ніби скелі. Балка, вкрита садками, вилась попід горою і ховалась далеко-далеко в старому липовому лісі. |
| 1269 |
В садках було ще знать окопи та ями, зарослі терном та ліщиною: то було померше село, може, ще старіше, ніж була Вербівка, може, знесене татарським або польським мечем та вогнем. Невеличка Джерина пасіка була обгороджена низьким тином і обставлена од півночі очеретом. |
| 1270 |
Коло очеретяної стіни притулився курінь. Попід уликами вилися прочищені стежки, а серед пасіки стояв важкий низенький хрест, з двома дощечками, прибитими зверху на обидва кінці перехрестя. Серед хреста було видно образ Зосими й Савватія. |
| 1271 |
Під хрестом стояло корито з водою для бжіл, потрушеною стеблами соломи. Коло пасіки росли яблуні й груші, посхилявши густе гілля в пасіку над уликами. За пасікою зеленів маленький баштан. Довге гарбузиння вилізло на курінь і почіплялось по тину. |
| 1272 |
На самому курені вгніздився здоровецький гарбуз, неначе виліз, щоб погріти своє біле черево на сонці. В одному кутку коло хвіртки тліло курево, і легенький димок вився вгору й ховався в густому гіллі старої груші. |
| 1273 |
Джеря сидів на пеньку коло вогню і держав на руках маленького замурзаного онучка. Коло його сиділо дві дівчинки-онучки, а старший хлопець з батогом в руках стояв проти діда й не зводив з його очей. Джеря був сивий, аж білий. |
| 1274 |
Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий. |
| 1275 |
Дід дав онукам по огірку і все розказував їм про далекий край, про Чорне море, про лиман. Діти слухали неначе якусь дивну казку та все розпитували діда про морську чудну та страшну рибу та про море. Мала дитина заснула на його руках. |
| 1276 |
А в пасіці гули в уликах бджоли густим глухим гуком, неначе вони були закопані десь під землею. В вічках подекуди ліниво лазило кілька бджіл. Дві-три бджоли сновигали ліниво понад хрестом, та й ті незабаром ніби падали в вічка. |
| 1277 |
В пасіці пахло медом, пахло молодою травою та польовими квітами. Серед пасіки десь взялася кавуняча огудина, сплелась з бадилиною, березкою та з широким листом огірків і побігла до одного улика довгою зеленою стежкою. |
| 1278 |
Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері. |
| 1279 |
Це класифікується як присутність індивідуального стилю (нехай і архаїчного для когось поняття, але лише воно є аксіомою літературного хисту). У світі прози Олега Криштопи немає лубково-ефектних інкарнацій героя. |
| 1280 |
Усі провінційні катаклізми, катарсисні паралічі, тихі осяяння та монументальні революції тут відбуваються у перетині людського серця. Одразу згадуються бесіди про кордоцентричний тип українського менталітету, його сентиментально-романтичні підвалини. |
| 1281 |
Очевидно, у цьому теж полягає глибинна, невідчутна на дотик, українськість, а не україномовність, прозових творів Олега. Проте ці твори незмірно далекі від ювілейної патоки високих словес, патріотичного кічу чи національної бутафорії. |
| 1282 |
Вигадане місто Кобилянськ, де географічно істніють здебільшого екзистенційно-нещасливі герої молодого прозаїка, виступає тоскним символом провінційної глупоти і периферійної, кумедної чванливості, безнадійної втоми від протистояння нікчемним, жалюгідним місцевим наполеончикам. |
| 1283 |
Це місто-образ прочитується як зловісний морг-нищитель справжньої, чистої, але нетривкої, слабкої та малопридатної до активної життєвої позиції, висловлюючись радянським пропагандистським кліше, людини. |
| 1284 |
Ще один мотив прози Олега Криштопи, до речі чужий і малозрозумілий для мене, - мотив чекання (на Годо?на щастя?на самознищення?), що іноді переростає у найсмутнішу екзистенційну безвихідь, життєвий тупик для його героїв як горезвісний лабіринт, із античного міфу. |
| 1285 |
Але відсутність зовнішнього виходу ще не означає проповіді неможливості духовного порятунку, не означає апологетизації відсутності душевної пристані для людини, не означає захопленого сектантського ритуалу перед порогом забуття та нічогості. |
| 1286 |
Бо проза Олега Криштопи – це не садистичні ескапади зі словом, не речництво мізантропійної темряви. Його проза – добра, хай вибачать мені критики таку простеньку дефініцію із царини етики, а не естетики. |
| 1287 |
Його проза наснажена не стільки гримасою розчарування, скільки непідробною та надривною аурою людяності. Мені невідомо вищої літературної чесноти, аніж ця, помножена на талант. Справді, сторінками цієї прози гуляє страх, що налипає на душу, мов порох провінційного Кобилянська. |
| 1288 |
Але це не декадентська безнадія чорнокровного юнака, не засліплене кокетування із сумом якогось пересічного літературного правнука Бодлера. Це сум, породжений сумними очима і сумною бородою Стефаника. |
| 1289 |
Дуже сумний цикл Криштопиних оповідань про Ангела-самогубцю, після прочитання якого незаплановано може потекти щокою катарсисна сльоза, змиваючи лепру компромісного пристосуванства... Пляма, як антинарцисична отрута, але і антиегоцентричний еліксир від душевної амортизації та переродження. |
| 1290 |
У дивовижній повісті 113-ий герой, ізольований та ув'язнений разом із іншими на висотному поверсі хмародеру, не знаходить порозуміння навіть із подібними нещасливцями і входить у роль непідробленого і непідмальованого трагіка. |
| 1291 |
Це страх намацати замість живого і справжнього людського серця зяйливу порожнечу, де із клапанів та аорт випомповано як артеріальну, так і венозну кров; це страх замість потиску теплої дружньої руки зловити потойбічний і байдужий холод потворної кукси. |
| 1292 |
Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню. По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба зі снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі який-небудь засмалений, з білими плямами хлопець і хльоска іноді згори батіжком. |
| 1293 |
Йому сонце не вадить. Часом, підвівшись, він крикне ліниво «гей», плюне через губу і знов розляжеться й тягне безкраю пісню свою. Гін на троє від села Цурупалок йде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. |
| 1294 |
Попадеш сюди — і спочатку нічого не розумієш: стук, гряк, ґвалт, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим... Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. |
| 1295 |
Стоїть собі добросердна, ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй в пащу і не вспівають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знов голодно й жалібно реве та гуде. |
| 1296 |
Не вспіють п'ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знов пхати їй в пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють всунути снопа, як уже летить полова й солома, піднімається горою під соломотрясом. |
| 1297 |
І п'ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт по лиці, і знов підхоплюють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А сі теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. |
| 1298 |
Робота кипить. А машина гуде й наче аж радісно ревне, як попаде зразу добрий шматок. В таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться і щось кричить до барабанщиків; але ті ніби недочувають. |
| 1299 |
І цілісінький день її годують і підбирають з-під неї. Віз під'їжджає за возом, гарба за гарбою. Вже позвозили з Розкопаного Яру, вже почали з Чортової Пасіки, а звірюка все реве та голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами. |
| 1300 |
Піт уже не витирають, і він вільними шляхами розходиться по запорошених лицях, вибираючи, де менше пороху. Молодий економ, пан Гудзінський, або, як звуть його селяни, Гудзик, ходить злий і темний, як хмара. |
| 1301 |
Він то підійде до паровика, байдуже ніби подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад, злий і похмурий. На йому черкасиновий, стальової масті піджачок, високі ковнірчики з червоним гальштучком і риженькі штанці в чоботи. |
| 1302 |
На голові ярусний, синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай. Всі люди коло машини непримітне, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке, засмалене личко його щоразу робиться гостріше, губи тоншають і вся невеличка постать іще більше зменшується. |
| 1303 |
Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись з Гликерою Парменовною; відомо, скільки дає йому батько-монопольщик викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 літ своєї дочки, «модиски». |
| 1304 |
Біля ожередів стояли навезені й не викидані копиці; коло соломотрясів іноді Набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй хід; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть жидки біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. |
| 1305 |
Кине одного, треба бігти до другого; розігнав одну купку, що палко про щось говорила, в другому кутку вже держить промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. |
| 1306 |
Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіш чогось баряться, а всі навіть на се й не звертають уваги. Ґудзик почина догадуватись, почина розуміть сей настрій, і страх холодить йому серце. |
| 1307 |
З ненавистю дивиться він, як настрій охоплює навіть кочегара Данила, примушуючи його жвавіше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою. «Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть, ви, мурляки прокляті! |
| 1308 |
Під'їжджай, під'їжджай! — накидається він на возія — парубка, що, балакаючи з дівчатами, підібрав віжки та збирався під'їжджать до машини. Парубок здригнувся й, поспішаючи, шарпнув і зацмокав на коней. |
| 1309 |
— Куди ж ти? Куди? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в машину, іроде, в'їдеш, бодай ти на могилки виїхав! Соб держи! Соб тобі говорю!.. — скажено, несамовито говорить Ґудзик і підбігає до коней. |
| 1310 |
Схопивши за віжки, він круто повертає; віз раптом перехиляється і вкупі з парубком, під акомпанемент криків і сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами. — Ну от!.. — похмуро буркає парубок, встаючи з-під снопів, і сердито починає шукать картуза. |
| 1311 |
Ґудзикові й ніяково, і досадно за сю ніяковість, і злість аж кипить до «мурляків», що, прикладаючи і глузуючи, регочуться з його. — Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! — шипить він до парубка. |
| 1312 |
Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!.. — А що, я сам його буду піднімати? — вмить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп. — Та хай воно тобі сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається... |
| 1313 |
Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце завмерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж се? Коли се було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? |
| 1314 |
Було ж навіть, що робили йому мало не задурно — і то не казали «гроші давай». Бувало, не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все се нишком. |
| 1315 |
І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і... трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховать своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить. |
| 1316 |
Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза й, суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувать плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніше підмостити спину. |
| 1317 |
Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі й весело балакають, подивляючись на обидва боки униз. |
| 1318 |
І з другого боку теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скиртами лаявся Ґудзик. — Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом, бодай ти виросла! |
| 1319 |
Хима не одповідає і старанно вигорта з-під машини полову. — І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив? — Авжеж... — Хм... А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні? |
| 1320 |
Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні. — Тобто так не було? — От нехай мене господь поб'є, коли я вчора бачила ту кухню й того економа, хай він сказиться! |
| 1321 |
Ото причепився! Не бачила якогось економа... Яке щастя, пхи! — А де ж у тебе взялася з китицями хустка? — О!.. Хустка... Тітка приїжджали й купили... — А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові... |
| 1322 |
Сидорові?.. Так... — змішалась Хима й скоріше нагнулась до полови. — Ага, піймалась!.. — Пхи! Піймалась... Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз у раз чіпляєшся... Як батько не пускали, то чим я винна?.. |
| 1323 |
Потрібний він мені... Мале, погане... З-за воза з снопами з'явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину. — Ага!.. Ґудзя йдуть... Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово... |
| 1324 |
І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотряса. — Знов із Карпом? — пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик. — О! «З Карпом!» Він мені потрібний!.. |
| 1325 |
То він граблі мені набив, бо усе чогось спадають... «З Карпом!» І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину. — Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала? — «Що говорив»... |
| 1326 |
А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені хустку... Усі парубки вже знають... Гарно як! — Хто розказував? — здивувався Ґудзик. — Хм... ще й ніби не знають! — Та йди к чорту! Що я, дурний розказувать? |
| 1327 |
Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все-таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали. Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомому йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що недурно Янек приїздив... |
| 1328 |
Він міцніше стулив губи, нахмурився і ще з більшим запалом замахав вилами. Солома далеко летіла через голови товаришів, які іноді поглядали на його, теж похмурі й суворі. — Кидайте за мене! — вмить зупинився він і, кинувши вила, пішов повз машину до діжки з водою. |
| 1329 |
Напившись, він утерся, підняв окуляри на лоба й тихо посунув побіля дівчат, іноді зупиняючись коло декого з них. Ґудзик пильно слідкував за ним, не встаючи з лантухів і похльоскуючи нагаєм себе по чоботі. |
| 1330 |
Пропадаємо все одно з панської ласки. Гроші наші давай! Давай хоч те, що даєте! Думаєте, не бачимо, на кого робимо? Не бачимо, що той, хто наших дівчат за п'ятака соромить на все село, живе з нашої праці. |
| 1331 |
Не знаємо, що ми оцими руками заробили ті п'ятаки, що він нам кидає!! Годі! Чорта з два тепер! Давай гроші, що заробили! А потім давай по 80 копійок у день, то й робитимем. А не хочеш, шукай собі других дурнів... |
| 1332 |
А ми вже порозумнішали. — По 80? — скрикнув Ґудзик. — По 80, по 80! — Та ти не здурів часом? — Дурій сам!.. А ми вже були дурні, що ми робили по 30 копійок у день, та ще й позичали у тебе свої гроші... |
| 1333 |
Всі скоса поглядали на них крізь порох і полову. Машина ревла. — Федосько! — гукнув Карпо, зупиняючись між Федоською й Химою, і скоса подивився на Химу. Федоська підвелась і озирнулась на його. — Тобі Ґудзя не дарував хусток? |
| 1334 |
Хима, зачувши своє ім'я, озирнулась до них, але, не розібравши за галасом, незрозуміле подивилась на Карпа й Федоську. Карпо, ніби ухиляючись від воза, що саме під'їжджав до машини, підійшов зовсім близько до неї. |
| 1335 |
— Бідна Хима вже й не знає, куди їх ховати. То має хустку за Ґудзю, то за панича Янека, то за панича Станика... Клопіт! Федоська засміялась і посунула полову до волока. — Бреши-и-и! — з погордою кинула Хима, засовуючи граблі під машину. |
| 1336 |
Боюсь тебе, чи що? — повернулась вона раптом до його і прямо подивилася в очі. — Пхи! Злякалася!.. Карпо трохи змішався, не чекавши сього, але злість зараз же ще дужче закипіла і здавила йому груди. |
| 1337 |
Видали їм новенькі хакові пілотки, новенькі, теж хакові, гімнастерки з натороченими товстою білою ниткою кишенями на грудях (не по дві, як у військових, а по одній), штани, черевики, широкі брезентові паски підперезуватися, навіть шкарпеток, про які ми тільки чули, по дві пари. |
| 1338 |
А я в чім прийшов — не буду казати, в чім, бо це не весело, — у тім і зостався. Хлопці раділи, обмацували один на одному одіж, упізнавали один одного і не впізнавали, розчервонілися всі, пілотки набакир... |
| 1339 |
А Василь Силка, як оглянув себе в новому, ляснув у долоні, крутнувся на одній нозі й вигукнув: — як лоша заіржав: — Чи це я, чи не я? Чи нова копійка?! Я теж обмацував їх і теж пробував усміхатися, та, мабуть, лише косоротився, і під оком сіпалося. |
| 1340 |
Я тоді на бубні саморобному, з собачої шкури, вибивав під Василеві балалайки: в мене-бо слуху немає, ото тільки на бубні. До того вони мене довтішали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався якось. А вдома... |
| 1341 |
Краще б я не приходив додому. — Ну, що, Павлику? Що виходив? — спитала тітка Ялосовета, тільки-но я переступив поріг, і дивилася на мене з такою надією, що мені знову засіпалося під оком. — Не взяли. |
| 1342 |
Малий, сказали, — ледве вимовив я: так у горлі лоскотало. Вона сіла на вичовганий піл з двома ненакритими подушками в узголов'ї і заплакала. — Та й що ж тепер? — Тітка дивилася на мене крізь сльози нещасними очима, — Як же тепер, га? |
| 1343 |
Вона любила плакати. Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сінях мотузок і подався на берег, до річки: може, де вільшеня або вербеня сухе трапиться — треба ж якось її втішити, щоб хоч уночі не плакала. |
| 1344 |
Вона пішла за мого тата «на дитину», як мені було дев'ять років, і прожила з ним до війни рівно місяць, а зі мною оце вже шостий рік мучиться. Я-бо ніколи й разу не назвав її матір'ю, якось язик не повертається. |
| 1345 |
А вона обижається, думає, що то я нарошне, на зло. Нічого, знайду ось вільшечку — переплаче. Вона радіє, як є чим топити. Спробуй її ще знайти, ту вільшечку!.. Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось. |
| 1346 |
Я ж не заставлю. Та ще й півхати нема, зосталася тільки хатина, а більшу половину одірвало бомбою. У нас у півсела нема хат — такий сильний був бій... Нічого, нарубаю дров, зваримо щось їсти, а далі воно покаже. |
| 1347 |
Не плакатиме ж вона з ложкою в руках! Над річкою вечоріє, прохолоднішає на ніч. Заграва од захід сонця поринула аж до дна і звідти світить. На лататті місцинами густо біліють лілії, вони схожі на зграї білих чаєнят, що сіли на воду. |
| 1348 |
Тут я витягав дерево з нашої хати надбитої. Двері плавали майже цілі і обаполи. А вікон — ні однісінького і в трісках не знайшлося... Піймаю обапіл, ухоплюся за нього руками і правлю до берега, вибиваючи ногами. |
| 1349 |
Зубами цокочу, губи не зведу — така холодна вода була. А тітка Ялосовета бере те, що я до берега приправив, та у двір носить. Я тоді з місяць кашляв: простудився. На те літо, як ми не неврожай, може, доточимо хату. |
| 1350 |
А зараз треба знайти якийсь сухостій та вечерю зварити. Нічого, переплаче... Другого дня ми пішли в училище вдвох з тіткою Ялосоветою. Я-то не наважився б, а — вона. Зайшли просто до директора. Директор був у кабінеті сам. |
| 1351 |
Стояв біля вікна спиною до дверей, невисокий, щупленький, з блискучим лакованим ціпком у руці, дивився в училищний двір — звідти лунали різноголосі команди шикуватися «по ранжиру в колону по чотири». |
| 1352 |
Коли ми ввійшли і стали при порозі, директор озирнувся. Він був у всьому військовому, з портупеями через плече, тільки без погонів: на гімнастерці два ордени, а решта — планочки. Подивився на тітку Ялосовету, потім на мене. |
| 1353 |
— Що ви хотіли? — спитав він. Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хату нашу «викинуло бомбою в річку», що живемо ми в тій хаті, як у норі, одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже... |
| 1354 |
Мені було ніяково від того, що тітка Ялосовета розказувала все про нас — хоч воно й правда — та ще й підхвалює мене: — Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки. |
| 1355 |
Якби було за чим далі учитися, то хіба я його привела б оце... А то таке, наче збуваю дитину... — Скільки тобі років? — спитав директор, перевівши свій уважно-здивований погляд з тітки Ялосовети на мене. |
| 1356 |
Я подав йому документи. Він пробіг їх очима і посміхнувся. Тітка Ялосовета дивилася на нього благально. — Те що малий, нічого. — Директор обміряв мене поглядом, а я боявся і дихнути. Стояв і не дихав. |
| 1357 |
— Та скільки ж там — без одного місяця не п'ятнадцять. Директор ще раз переглянув табель, заяву (я написав її дуже каліграфічне, майже намалював) і раптом запитав: — А що в тебе за ім'я — Павлентій? |
| 1358 |
Тітка Ялосовета теж глянула на мене здивовано. — Чого він Павлентій? Павлом його звати. Павло Трохимович... Я втупився собі в босі ноги в пилюці після дороги і чув, як дрібні голочки пошпигують мені вуха, у щоки, шию — все горить. |
| 1359 |
А найдужче у нашій групі, бо в нас, хоч навчаємося ми вже п'ятий день, і досі немає майстра. Хлопці кажуть по-всякому: одні — що не знайшли ще, інші — що майстри-то є, але ніхто з них не хоче брати нашу групу. |
| 1360 |
Тому решта дев'ять груп, які з майстрами, — і «механіки», і «столяри», — вже були на практиці в емтеесі в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старий двоповерховий будинок — учбовий корпус — на «теорію». |
| 1361 |
Класи там малі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і то підбиваємо один одному. Класи ті називаються «аудиторіями». Були вже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (це просто те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант з російської мови. |
| 1362 |
Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п'ятій групі і холодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, і горобців на деревах навколо плацу — як попелу: цвірінчать, гріються на теплі. |
| 1363 |
А там завернути за Нарбуд — і додому. Ішов би оце шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полі гуде, од паровика дим стелиться і пахне теплим, ворони по стерні походжають, Хетезе коло лісу просянище оре... |
| 1364 |
Зайшов би в ліс, напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць... Вони зараз листям прикидані. Накриєш листок долонею — щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всередині, сама тане в роті. |
| 1365 |
Така теорія. Переходимо до практики. Нам треба взяти всім по гільзі, розпустити їх зубилом і молотком уздовж, одрубати денця з капсулями і відрихтувати залізо, щоб воно було рівне, як аркуш наперу... |
| 1366 |
Потім він теж став навколішки, швидко розпустив дві гільзи підряд короткими і, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу, і «баян» за його плечима ворушився, наче в нього пробували міхи. |
| 1367 |
Сонце підбилося високо, в емтеесівському дворі запахло розігрітим солідолом та соляркою, біля механічної майстерні бухкотів і дуже курів димом двигун — крутив широкими й вужчими пасами, якісь невідомі нам верстати крізь прорубані у стіні діри. |
| 1368 |
В такий час на «теорії» нам уже хотілося обідати, а тут — ні. За роботою ми забули і про себе, і про їжу. Згадали про неї лише тоді, коли майстер оголосив перерву і повів усіх до майстерні показувати, які інструменти ми скоро будемо робити своїми руками. |
| 1369 |
Він дістав із тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок, обкований по вуглах старою синюватою міддю, і ледве висадив його нагору. Коли він метушливо, хрипкенько хекаючи, відімкнув дрібний висячий замок й підняв кришку, ми поторопіли: з сундучка вирвалося на сонце сяєво. |
| 1370 |
В аудиторії з креслення ми бачили на стендах усі слюсарські інструменти і знали, що як називається, бо вони були підписані. Звичайні чорні інструменти, тільки й того, що не захватані і торкнуті ржею. |
| 1371 |
Всім хватило: Мені перепали плоскогубці, і я ніяк не міг удержати їх на долоні: вони ковзалися на ній, бігали, як ртуть; я підхоплював їх з долоні на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщі, і тоді по них потекли сонячні промені — як прозорий димок по дзеркалу. |
| 1372 |
З хлопцями, кому попався інструмент без ручки, було те ж саме: вони перекидали його з долоні в долоню, як жарину, і сміялися так, ніби їх лоскотали. Майстер і собі сміявся, закинувши голову назад, і в його роті було видно маленький тремтячий язичок. |
| 1373 |
Підійшла близько, припала до мене, хапає мою голову в долоні, і я чую на своїх щоках її мокрі вії і гарячі тремтливі губи — Маню, ану ступай додому! — чути від її двору, не голосно так, несердито. Мама. |
| 1374 |
Видно, за все літо провину спокутували. Шинелі наші не встигають просохнути наскрізь, тільки нагріваються за ніч у хаті, а вранці, як ідемо, парують до першої десь або до другої станції — і знову дощ. |
| 1375 |
Сковзаємося, падаємо разів по три, доки до околиці містечка доплуганимося. А там уже кам'янка, там легше. Інколи нам трапляється машина — з Харкова, Полтави або з Лютенської МТС: «шевролети», ЗІСи, півторатонки, «студебеккери». |
| 1376 |
Ми піднімаємо руки, «голосуємо». Зупиняють — сідаємо, і коли машина починає десь буксувати, найчастіше супроти середньої нашої станції Осика, у крутому видолинку — пхаємо її, доки виїде; не зупиняється — чіпляємося. |
| 1377 |
Військові шофери завжди беруть нас: мо' жаліють, а мо' за форму. Вона ж майже однакова з їхньою, тільки ми в черевиках і з «кльошем», а вони в чоботях і галіфе. Першим підчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. |
| 1378 |
Під горою, коли шофер перемикав швидкість, учепився ззаду за борт, дриґнув товстими ногами в повітрі й опинився в кузові. Тільки рукою нам помахав. Деремося кам'янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, не побоявся, що давно нам пора було б до цього додуматися. |
| 1379 |
Нам з Силкою легше, ми дрібніші. Діходимо до Кібкалової хати — у вікнах темно. Завжди, як викликаємо його свистом, у них уже світиться (тоді ми напевно знаємо: вчасно я встав, скоро п'ята година), а сьогодні поночі. |
| 1380 |
Хіба пішов уже, і ми запізнюємося! Так ні, він побоїться сам іти. Чи рано? — Щось не те, — каже Силка. — Ти, як до мене йшов, півня ніде не чув? — Ні... Може, перші вже одспівали, а другі ще не почали? |
| 1381 |
Свиснули раз, друге. У Кібкалових вікнах зблиснув сірник і знову погас. Рипнули сінешні двері, і з порогу озвався Василів батько... — Рано ще, хлопці. Ще тільки півдругої. І мовчить. Мовчимо й ми. Куди ж тепер? |
| 1382 |
Знову будити своїх, знову вставати... Іти помалу до райцентру, а там сидіти під училищем на морозі? Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в коміри. Старий, видно, таки надумався: — Заходьте, що ж... |
| 1383 |
Ніхто з нас ніколи не був у Кібкаловій хаті. Живуть вони, як норці: товчуться у дворі за високим дощаним парканом — не видно, що роблять; говорять — не чути що, лише муркочуть; увійдуть до хати — клац засовом... |
| 1384 |
І то вже не достукаєшся, тільки фіранки на вікнах ворушаться, із-за них виглядає по одному оку: дивляться, хто прийшов. Кібкало завів нас не до великої хати, а в хатину. У ній пахло молоком, житнім хлібом і натопленою лежанкою. |
| 1385 |
У старого Кібкала, як і у Василя, брови завжди зобиджено стремлять угору, губи плаксиво опущені, до того ж верхня трохи накинута на нижню, але в селі його шанують як хорошого і некрикливого машиніста. |
| 1386 |
Так ми й поснули: у шапках, шинелях, підперезані брезентовими пасками з лудженими бляхами «РУ». Вперше поснули спокійно за ці чотири місяці, відколи ходимо в училище. Уранці йшли бадьоро, швидко, легко: вітер дув збоку, а не супроти, морозець видався м'який, підоспали в теплі... |
| 1387 |
Та головне — Кібкалова мати напоїла нас молоком зі справжнім чистим житнім хлібом. А коли виходили з хати, провела до воріт і попросила Обору: — Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищі, щоб ніхто не зобижав мого синочка, — і гладила Кібкала по вузькій довгій спині. |
| 1388 |
Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. |
| 1389 |
Двоє похмурих чоловіків привезли підводою труну з тілом загиблого, а ще один привів із ближнього села священика. Яму викопали за двадцять кроків на схід од старезного дуба, і тепер біля неї тихо світилася в темряві домовина — недавно стругана соснова дошка ще пахла живицею. |
| 1390 |
Він довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які сичали, ламалися і не хотіли горіти. — Навіщо? — запитав той, що привів священика. Його ширша, ніж довша, голова і закандзюблений ніс робили чоловіка схожим на велику сову. |
| 1391 |
— Саме через те й годиться відкрити труну. Я можу зрозуміти все, окрім святотатства. Двоє похмурих чоловіків підійшли ближче і поволі, знехотя зняли віко. Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. |
| 1392 |
Якщо то правда, що темної ночі б'ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики. — Так, це він, - сказав отець Олексій. - Я знав небіжчика. Але чому його поклали в брилі? - Такою була Веремієва воля. |
| 1393 |
Щоб його поховали у брилі й вишиванці, — пояснив той, що був схожий на сову. — Отаман так і до бою ходив. Хіба ви не знали? — Дурна була звичка, — озвався один із похмурих чоловіків. — Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку. |
| 1394 |
Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили. — Зате й ми його бачили за версту, — сказав другий похмурий чолов'яга. — Завжди бачили, що він з нами. — Дурна була заведенція, — повторив перший і сухо сплюнув через плече. |
| 1395 |
— Не твоє свиняче діло, — сказав той, що був схожий на сову. — Починайте відправу, отче. І якщо можна, то не розтягуйте. Бо нас тут і ранок застане. — Добре, хоч чоботи зняли, — сказав отець Олексій. |
| 1396 |
Але верх не виводили — все розрівняли і притрусили падалішнім листям. — Ви зрозуміли нас, отче, — сказав схожий на сову чоловік. — Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого. |
| 1397 |
— Але не знайдуть, — сказав похмурий чолов'яга і кинув свого заступа на підводу. — Навіть якщо надибають цю місцину, його тут уже не буде. — Як то не буде? — спитав отець Олексій. — А так. Вознесеться на небеса. |
| 1398 |
Отець Олексій перехрестився і мерзлякувато повів плечима. Холодна осіння ніч дихнула йому прямо за комір. — Запам'ятайте: нас тут було всього четверо, — майже з погрозою в голосі сказав той, що був схожий на сову. |
| 1399 |
На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням. |
| 1400 |
Тепер він сидів на дубі, який ще міцно тримав на собі поруділе листя, вдихав теплий дух ладану, і чорному воронові було тут затишно. Білий місяць-четвертак не діставав його за дубовим листом, зате добре висвічував невеличку галявину, де копошилися люди. |
| 1401 |
Ворон, хоч був і сліпий на одне око, відразу впізнав і священика, і чоловіка з довгим закандзюбленим носом — він їх бачив не вперше. Щоправда, чув погано, бо ворон, по правді сказати, був уже глухий як пень. |
| 1402 |
Ворон тихенько реготне, затуливши дзьоба крилом, щоб не каркнути, щоб його не почули, бо тоді рогаті, зганяючи злість, стрельнуть ще й по ньому. Ворон не боявся смерті, але він не любив, коли пахне смаленим, а на старості літ ще й не терпів запаху горілого пороху. |
| 1403 |
Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. Оце як є твердий рішенець, що сьогодні виступаємо, чи хай там навіть узавтра, то вже місця собі не знаходиш, щось аж трусить тобою зсередини. |
| 1404 |
Я бачив, що так було не тільки зі мною, кожного з нас постигала ця втіха, тільки всяк переживав її по-своєму. Той походжав, як півень, той начищав уже вкотре рушницю, ще хтось мугикав-насвистував, а той сидів непорушно — тільки очі горіли лихим вогнем. |
| 1405 |
А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням. Ні, не було у нас зовсім страху, він звітрився разом з надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх? |
| 1406 |
Так було і тоді, коли ми захопили в полон китайців. Та який там полон, не було в нас ніякого брану, ворогам ми відразу давали раду шаблями, не тратячи куль, тож і того разу підвели косооких до колоди і я показав їм, аби поклали на неї голови. |
| 1407 |
Теж не знаю, що то за чуднота така була, що китайці, які потрапляли нам до рук, мов заворожені, підставляли шиї під наші шаблі. Ніяких тобі благань про пощаду, жодного писку, цілковита згода з тим, чого не минути. |
| 1408 |
І от, коли вже кільканадцять голів покотилося в багряну від крові траву, до колоди підійшов останній. Худий, невеличкого зросту, ноги колесом, мені здавалося, що якби я вхопив його за коліно і пожбурив чимдалі, то він і котився б, наче те колесо, хтозна куди, нещастя та й годі. |
| 1409 |
Але от що цікавого було в тому нещасті: голова спереду поголена, а чуб на потилиці заплетений у косичку, і коли він став навколішки й поклав голову на колоду, то раптом узяв ту косичку й задер на тім'я. |
| 1410 |
Я не знав, чи сміятися, чи що, але добре бачив, що в цьому косоокому немає ні краплі страху, ніби він вирушав прямісінько в рай і, сучий син, боявся тільки одного — аби в тому раю його косичка була цілою, чепурною і не забризкана кров'ю. |
| 1411 |
Тоді я вхопив його за того хвоста, різко підвів з колін і повернув до себе обличчям. Ні, жодної тіні страху не було в чорних шпаринах його очей, він дивився на мене з якоюсь тихою цікавістю і розумінням. |
| 1412 |
У білої панни, — знов усміхнулася сама до себе Євдося. Її хата стояла глибоко в лісі серед боліт, що тяглися вздовж вузенької річечки Ірдинь, і, дивлячись зоддалік, можна було подумати, що цю хижу нетеча-трясовина поволі всмоктує в себе. |
| 1413 |
Серед кімнати стояла широка дубова кухва, наповнена до половини брунатною купіллю, від якої сходив гарячий трав'янистий дух. Поруч на долівці парували ще два казани з окропом. — Кажеш, піду отак просто до білої панни? |
| 1414 |
Я тобі дам шмат окіска. Він гостріший за вогонь. — Ще не вродилася та краля, заради якої я зголив би свою бороду. Ворон зняв цупку полотняну сорочку і, коли залишився у самих спідніх, знічено глянув на Євдосю. |
| 1415 |
— Скидай, не соромся, — підохотила вона. — Однак я нічого не бачу. А як захочу, то й так роздивлюся що мені треба. — Еге, не бачиш. А бороду як запримітила? — Хіба ж тільки бороду? Я тебе обмацала всього, поки латала. |
| 1416 |
Вона дивилася нерухомими очима десь крізь Ворона, але він, скидаючи спідні, все-таки затулився однією рукою, і коли нарешті заліз у кухву, відчув неабияку втіху. Темна гаряча вода огорнула його по груди. |
| 1417 |
— Скільки ж це я провалявся у тебе, Євдосю? — спитав він. — Трохи не з місяць. Кінь тебе приніс непритомного. — Де він? Де мій Мудей? — Стоїть у повітці, жує сінце разом з козою Галькою. У нього було надрубане вухо, але вже загоїлось. |
| 1418 |
Ти за нього не переживай, за себе подумай, — водила віхтем по його м'язах Євдося. — Може б, кидав тинятися лісом та брався до якогось діла. Не буде вже пуття з вояцтва вашого. Це я тобі кажу. — Так мені казала й моя сестра Марія. |
| 1419 |
...І вона прийшла, дівчина славна і чиста, що пахла понтійською азалією, духмяним кадилом і дикою орхідеєю, які росли на заболочених берегах річечки Ірдинь (багна, що ніколи не вимерзали, вберегли рослини дольодовикового періоду), і їх Євдося кидала в купіль. |
| 1420 |
Біла панна зима тихо ступала йому назустріч. Застояний Мудей поривався до бігу, поспішав розім'ятися — й відразу пішов дриндом, таким собі граційним клусом, від якого і вершник одразу вирівнювався у спині і розправляв плечі. |
| 1421 |
А за плечима у Чорного Ворона ще був карабін, кишеню чумарки відтягувала французька граната «кукурудза», і він дивувався, як з усім цим добром Мудей доніс його, непритомного, до Євдосі, як здогадався, що пораненого отамана треба доправити саме до знахарки. |
| 1422 |
У тій коловерті вони загубили тільки Воронову смушеву шапку, за якою тепер він дуже шкодував, не так за самою шапкою, як за чорним шликом, на котрому було вишито два слова дівочою рукою: «Вертайсь росою». |
| 1423 |
Він і тепер сидів у сідлі простоволосий, ріденький лапатий сніжок падав йому на довге волосся, падав на тихі дерева, на ще не замерзлу землю, і позаду залишалися сліди від копит, підбитих добрими японськими вухналями. |
| 1424 |
Довший час Ворон не правив конем, тут, серед боліт, Мудей знав дорогу краще за нього, він знав твердий путівець не оком, а чув його своїми копитами, чув усією душею, бо Ворон був певен, що в його товариша є душа. |
| 1425 |
Але Чорний Ворон міг покласти голову під копито своєму Мудеєві, що все це було не так. Василя Чучупаку не могла занапастити кобила. Так, того квітневого дня вона, його Зірка, справді поводилася норовисто. |
| 1426 |
Василь їхав до хутора Кресельці в лісництво на раду отаманів, його супроводжували ще брат Петро Чучупака, боровицький отаман Павло Солонько, Гриб, Квочка, Юрко Залізняк. Усі були в гуморі — раділи першому, вже по-справжньому теплому сонцю і сміялися з найменшої абищиці. |
| 1427 |
Сміялися і з отаманової кобили Зірки, яка, зачувши весняну теплінь, втратила сором і терлася об Солонькового жеребця, поки сідлом розірвала штани самому Солонькові. Той скипів: «Здай, Василю, її на мило, бо наберешся біди! |
| 1428 |
А в хаті лісника Гречаного вже пахло упрілим борщем, однак до столу не сідали — мали надійти ще хлопці. Поки їх піджидали, сіли грати в підкидного, і Василь Чучупака до драних штанів ще й навішав Солонькові погонів. |
| 1429 |
Той геть похнюпився, перестав з Василем і балакати. Коли це раптом бахнув постріл вартового, всі повискакували надвір і побачили, що лісництво оточила ворожа кіннота. Наші хлопці теж кинулися до коней, та не всі встигли. |
| 1430 |
Він першим вихопився на пагорб і за мить уже міг розчинитися в лісі, але озирнувся й побачив, як скручують-в'яжуть його рідного брата і Павла Солонь... А тепер стій-но, хлопці, знімімо шапки і добре подумаймо своїми твердими головами, як сказала б Євдося. |
| 1431 |
Тепер нехай хтось пояснить мені ось яку штуку: якби хтива англо-арабка Зірка сама розвернулася на тому пагорбі й помчала на іржання чужого жеребця, то чи не зміг би Василь Чучупака вчасно зіскочити з неї або й угатити кулю кобилі у вухо? |
| 1432 |
Але ж він побачив, як в'яжуть його брата, та хай би навіть не брата, в'яжуть боровицького отамана Павла Солонька, який щойно журився за розірваними штаньми, сердився, що Василь навішав йому погонів, а тепер прощався з життям. |
| 1433 |
Попереду були катування в чекістських мордовнях, де, перш ніж стратити, тобі виколють очі й відріжуть язик. Василь це знав, може, краще за інших. Знав. І, йдучи на свій рішенець, не вагався ані секунди. |
| 1434 |
А коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського бравнінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотриного монастиря: — Живи-и-и! |
| 1435 |
А кацапидли ніяк не могли вгамуватися, і хтозна, скільки б вони ще зганяли злість на мертвому, аж тут гримнув ще один постріл — то вже Митрюха Ґєрасімов вихопив мавзера і пальнув у синє квітневе небо. |
| 1436 |
Надвечір Гупало заховав у грабині двадцять козаків напоготівлі (серед них були і його рідні брати Іван та Степан), а сам у супроводі двох охоронців рівно о сьомій рушив верхи на цибатому жеребцеві до просіки. |
| 1437 |
Гупало зупинився, зняв із плеча австрійського карабіна (його охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса зробили це ще раніше) і, дарма що впізнав Миколу, гукнув сердито: — Хто такі? Спішитись і покласти зброю на землю! |
| 1438 |
Перш ніж знайомитися, він дістав із кишеньки срібного годинника на простенькому ланцюжкові, подивився, кивнув сам собі: мовляв, ага, приїхали вчасно, бо якби запізнилися, то ніякий дурень вас тут не ждав би. |
| 1439 |
Потім звів погляд на незнайомців: один із них, зодягнутий, як продзагонівець, у бруднозелену форму, дивився на Гупала з такою щирою цікавістю і захопленням, що йому стало ніяково. Гість мав біле обличчя (відразу видно, що не лісовик), трохи видовжене, мовби здивоване, та водночас уважне і чемне. |
| 1440 |
- Сотник Завірюха, — міцно потис він Денисові руку. Гупало у відповідь не назвався, лише кивнув і перевів погляд на другого: ага, якщо то Завірюха, то, виходить, оце перед ним і є полковник Гамалій. |
| 1441 |
Гупало знав, що тепер Ялисей має свій загін, гуляє біля Кривого Рогу, проте аж ніяк не сподівався побачити його в ролі полковника Гамалія. — Ні-ні, Денисе, я не командир Чорноморської групи, — сказав Ялисей, побачивши, як здивувався Гупало. |
| 1442 |
А я супроводжую сотника Завірюху, щоб ти не мав підозр. Таке пояснення не сподобалося Гупалові. Хоча він добре знав Миколу Сильвестрова і Ялисея Лютого, сповна не вірив нікому: люди зараз скурвлюються на очах і ще не такі потрапляли в чекістські тенета. |
| 1443 |
Ну, і знов-таки — домовлялися так, а вийшло інакше — замість Гамалія приїхав його заступник Завірюха. Ні, це Денисові було не до шмиги. — Бачу, ти нам не радий, отамане, — сказав Лютий. — Невже не довіряєш? |
| 1444 |
— Я не отаман, — набурмосився Гупало. — Як не отаман? — Я тепер Гупало-Гарасько і лише тимчасово очолюю загін. — Он як! — Лютий здивовано подивився на Сильвестрова, мовляв, а це що за новина? Той тільки знизав плечима. |
| 1445 |
— Прикупив у начальника Знам'янського гарнізону, — Гупало трохи пом'якшав, згадавши, як «купував» жеребця. — А самого начальника спровадив до небесної канцелярії? — весело спитав Лютий. — Ні, там його не прийняли. |
| 1446 |
— Справді, — озвався Завірюха, котрий досі чемно мовчав. — Ми гаємо час. — Не метушіться, — остудив його Гупало. — Вам немає куди поспішати, бо ще невідомо, чи я вас випущу з лісу. — Ваша обережність заслуговує схвалення, — сказав Завірюха. |
| 1447 |
Я вас не знаю і вам не вірю. Так що вибачайте. — Хіба вам друзі не пояснили? — У мене немає друзів, — одрізав Гупало. — Ну, це вже занадто! — спохмурнів Завірюха. — Або ми їдемо до загону, або повертаємо голоблі назад. |
| 1448 |
А як ні — тоді ще подумаю, в який бік вам повертати голоблі. Гупалові охоронці Мартин Дорошко та Федір Момса, які сиділи на конях, тримаючи рушниці навпереваги, весело переморгнулися: оце по-нашому! |
| 1449 |
Виявилося, що Завірюха таки мав що сказати, і невдовзі отаман відтанув. Сотник дедалі більше викликав у нього довіру, бо говорив мовби вустами самого Гупала, говорив про те, що давно у всіх накипіло на душі. |
| 1450 |
Казав, що ми маємо останній шанс підняти повстання проти московського окупанта по всій Україні, але для цього потрібна єдність усіх повстанчих і підпільних сил під одним проводом. Наші збройні сили, які тепер за кордоном, казав Завірюха, прийдуть сюди великою потугою. |
| 1451 |
Із-за Збруча виступить щонайменше тридцять тисяч вояків трьома групами: генерал Безручко поведе частину війська на Київ, генерал Удовиченко — на Одесу, Тютюнник на чолі кінноти вирушить між двома арміями на Холодний Яр і зробить його центром загального руху. |
| 1452 |
Але до того, казав Завірюха, ми здатні власними силами підняти велике повстання, тільки для цього потрібні послух і дисципліна. Треба зібрати всі загони в єдиний кулак, викорінити самочинство, негайно провести з'їзд усіх отаманів, узгодити дії і призначити дату загального виступу. |
| 1453 |
Почувши про з'їзд усіх отаманів, Гупало знов насторожився. Діло, звичайно, добре, але й непросте. Може, це каверза чекістів? — З якими отаманами можете організувати нам зустріч? — спитав Завірюха. |
| 1454 |
— А хто вас цікавить? — Загородній, Чорний Ворон, Голик-Залізняк... — Я спробую зв'язатися з ними, — обережно сказав Гупало. — А на коли планувати зустріч? — Не раніше як через тиждень. Я дам знати через Миколу. |
| 1455 |
Хоча тут могла бути заслуга не тільки Манюньої — невдовзі я довідався про гайсинського воєнкома таке, що значно піднесло його в моїх очах. Здогадуючись, що я не той, за кого себе видаю, Калюжний після чарки розв'язав язика. |
| 1456 |
Коли Манюня з Тіною, приспавши Ярка, шушукалися в сусідній кімнаті, він запропонував випити ще і ще, ніби набирався хоробрості. Самогон був міцний, але довго його не брав. Врешті-решт Калюжний важко поглянув на мене спідлоба. |
| 1457 |
Зневажаєш, осуджуєш... Я зробив здивоване лице, але він тільки хмикнув, мовляв, не переч, я знаю, про що кажу. І запитав: — А ти знаєш, скільки наших пішло до червоних після того, як Петлюра розстріляв полковника Болбочана? |
| 1458 |
То був справжній вояка — завжди йшов у першій лаві. Це тобі не Петлюра, який за все своє життя не вбив жодного ворога, навіть не стрельнув у його бік... — У Головного отамана інші завдання, — сказав я. |
| 1459 |
— Авжеж — Калюжний долив собі в чарку і, вже не запрошуючи мене, випив до дна. — У них там в уряді та штабах у всіх були інші завдання. Бо там зібралися польські підпанки, австрійські фендрики резерви, кар'єристи й авантурники... Без фаху й царя в голові. |
| 1460 |
А тут з'являється Болбочан, який без їхньої допомоги розчищає від москальні пів-України, Крим і... заживає слави й любові серед вояків. У вісімнадцятому році ніхто не мав такого авторитету, як Болбочан. |
| 1461 |
Та ось у січні дев'ятнадцятого Волох з наказу Петлюри арештовує полковника. Кілька місяців його тримають під вартою і доводять до божевілля... Калюжний знову налив собі й подивився на мене каламутними очима. |
| 1462 |
— Потім його таки звільнили і на початку літа Болбочан уже брався до військового діла. Всі, хто знав полковника, намагалися підступитися ближче до нього, кожен хотів потрапити під його крило: ну, мовляв, тепер почнеться. |
| 1463 |
Але це викликало в Петлюри чорну заздрість, ревнощі... Запам'ятай! — підвищив голос Калюжний, і я побачив, як у його каламутних очах тверднуть зіниці. — Якраз тоді надійшов наказ знищити Болбочана. За непослух перед вищим командуванням. |
| 1464 |
Ти не знаєш? Я знизав плечима: ні, не знаю. — Розпорядився той, хто заздрив і прибирав конкурентів на майбутнє. — Без суду? — спитав я. — Ну, суд був, — криво посміхнувся Калюжний. — Із галицьких жовнірів. |
| 1465 |
Сталося це на станції Балин, під Кам'янцем. Болбочана тримали у вагончику... Серед ночі його розбудили й повели на пустир, де вже була викопана яма. Чотою, що мала наказ розстріляти Болбочана, командував сам начальник контррозвідки Чеботарьов. |
| 1466 |
Головний петлюрівський чекіст. І в тій чоті був я... Надворі червень, а мене пробирав такий холод, що я цокотів зубами. Ми, вояки, ховали один від одного очі, та на команду Чеботарьова всі звели рушниці. |
| 1467 |
Я чув, як усихає мій палець на спусковій скобі. Болбочан стояв босий, у штанах, у білій сорочці й усміхався до нас якоюсь несьогосвітньою посмішкою. Чеботарьов подав команду «Вогонь!», але жоден із нас не вистрілив. |
| 1468 |
Він усе ще не вірив, що його розстріляють. Та Чеботарьов повторив команду. Ми знову звели рушниці, які цього разу гахнули, але Болбочан не впав. Усі кулі пройшли мимо, бо ми хотіли перехитрити один одного, ніхто не хотів убивати Болбочана. |
| 1469 |
А він стояв і всміхався... Тоді розлючений Чеботарьов покликав іншу чоту, а нам сказав: дивіться, боягузи, як треба виконувати накази. Ударили рушниці, проте полковник навіть не здригнувся. Лише посміхався. |
| 1470 |
Чеботарьов не витримав, підбіг і вистрілив із бравнінга. Болбочан упав, з його грудей вирвався стогін, таке, знаєш, протяжне «о-о-ох». Чеботарьов підскочив до напівмертвого полковника і став гатити його ногами, стріляв і знов бив носаками чобіт. |
| 1471 |
Пристав до першого-ліпшого червоного полку. Тоді, в дев'ятнадцятому, це було просто, ніхто не питав, де ти гуляв раніше. Він підняв чарку і, не підводячи очей, знову випив. — І знаєш, що найстрашніше? |
| 1472 |
Уже тоді було видно, що з такими поводирями нам перемоги не бачити. Після арешту Болбочана й отаман Григор'єв перейшов до більшовиків. Я ще тоді зрозумів, що цій державі хана. У цій державі... — Ніколи не кажи: в цій державі, — перебив я його. |
| 1473 |
— Є вона, — сказав я. — Де? Покажи! — У лісі. Там совєтської влади нема. Там діють закони УНР. — Ну, хіба що... А я не хочу сидіти в лісі, — сказав Калюжний. — Не хочу мерзнути й ждати, поки мене звідти викурять. |
| 1474 |
Краще я сидітиму в теплі й лупитиму шкуру з того бидла, що не приєдналося до нас, коли було треба. І тобі те раджу. Чуєш? Лупити шкуру з тих розжирілих на непі селюків, які готові тебе сьогодні продати. |
| 1475 |
— Це все одно, що карати дітей, котрі не знають, що вони коять. — Знають! Вони тільки придурюються, що нічого не знають. А коли виставлять ціну за твою голову, ці простачки швидко змикитять, що їм робити. |
| 1476 |
Один поперед одного побіжать... — Ти шукаєш собі виправдання? — спитав я. — Перед ким? — насторожився Калюжний. — Перед собою. — Не треба мені ніякого виправдання. Я й сьогодні згоден сидіти в лісі, але так, щоб усі разом. |
| 1477 |
Разом з отими хитрими селюками і з тими верховодами, що керують з Тарнова. Вони по закордонних готелях дівок лапають, а ти годуй вошей, щодня дивися в очі смерті і жди, поки вони виплодять черговий універсал! |
| 1478 |
Ні, з мене досить їхніх універсалів! Краще я спатиму біля теплої циці, а там воно ще покаже, хто більше зробив для неньки. Там видно буде! Калюжний потягся до чарки, та враз передумав і важко підвівся з-за столу. |
| 1479 |
Це сталося на четвертий день нашої подорожі, коли ми доїжджали до Копайгорода. Перед тим ще переїхали вщент випалене село, в якому тут і там стриміли обгорілі комини, чорніли обвуглені лежаки — моторошні привиддя колишніх осель. |
| 1480 |
Місцеві більшовицькі вилупки хоч як поривалися до терору, але сіл не випалювали. Довкола стояв дух мертвої пустки, не чути було навіть собак, та ось біля одного бурдею ми побачили дідка з малолітнім хлопчиком. |
| 1481 |
— Здорові були, дідусю! — я потяг за віжки, спиняючи коней. — Що це за пожежа така страшна прокотилася вашим селом? Старий подивився на мене з докором і недовірою. — Хіба ж ви не чули, начальнику? |
| 1482 |
Дітки, сироти наші, що їхніх батьків постріляно, голодні пекли картоплю в багатті та й запалили село. — Він обняв хлопчинку за плечі й пригорнув до себе. — Дітки, начальнику... Саме горе жартувало вустами старого, який перед червоним начальником не посмів назвати призвідців біди. |
| 1483 |
Він заховався за діда. — Бери, не соромся. — Хай краще я візьму, дочко, — сказав дідок. — Не треба йому привчатися до подаяння. З важким серцем ми рушили далі, а старий ще довго стояв на шляху, дивлячись нам услід. |
| 1484 |
За селом підіймався мішаний ліс, який хапав за очі гарячими барвами осені. Тільки де-не-де ще проглядала дубова прозелень, а то все ряхтіло воском і золотом, червоно горіли явори упереміш із ліловими хмарками дикого хмелю, край дороги синіли чагарі достиглого терну. |
| 1485 |
Та ми ще не встигли помилуватися тим різнобарв'ям, як — гоп-а! — навперейми вигулькнуло три вершники, троє братів-партизанів, а ти, чудний чоловіче, журився, що вони перевелися в оцих краях. Тепер ось маєш, поясни їм, що ти не гаспид рогатий. |
| 1486 |
Один із них став перед нашими кіньми — далі ані руш, а двоє вмить опинилися по обидва боки воза, настільки, чортяки, певні себе, що навіть не взяли мене на приціл — бачили добре, що я не сіпнувся до кобури. |
| 1487 |
Той, що під'їхав праворуч, був справжнісінький вікінг — руда, як вогонь, борода, ніби теж підпалена осінню, така ж руда шапка з чорним шликом і вкорочена вище колін шинеля (щоб не плутатися в полах). |
| 1488 |
Він трішки розгубився, адже не вимагав у мене ніяких документів, та все-таки змушений був узяти папір і тим самим піддатися моїй волі. Горластий притих і, наморщивши під шкіряним козирком лоба, втупився в посвідку матусівського воєнкома Сємьонова. |
| 1489 |
Він ворушив губами, натужно зводив докупи брови, і мені здалося, що бідолаха не вміє читати, він тільки приглядається до печатки. У цьому іродовому війську часто вибивалися вгору неписьменні завзятці, які брали своє не кебетою, а горлянкою. |
| 1490 |
Але цей таки тямив трохи й читати, бо раптом спитав: — А ґдє жє рєбьонок? — Спрятался, — сказав я, показуючи очима на Ярків сповиток. Він таки не витримав, відхилив ріжок ковдри, і тут наше тихе, наше золоте дитятко чи не вперше за всю дорогу заплакало. |
| 1491 |
— Т-ш-ш-ш... — Єзжайтє, всьо в акуратності, — сказав іродів лакиза, віддаючи документ. Я таки правильно передбачив, що хоч який то клопіт з малям у далекій і небезпечній дорозі, але й допомоги, дивися, від нього ще більше. |
| 1492 |
І тепер, коли Ярко знов нас виручив, мені навіть стало совісно, що я мовби зумисне взяв цю дитину задля власної вигоди, скористався з безпорадності сироти-немовляти, щоб доточити собі хай крихту, але справдешнього життя, нехай не свого — позиченого, проте сущого в живій любові і правді. |
| 1493 |
А з другого боку підступав гострий сумнів, чи так я чиню з Тіною, якій, що не кажи, накинув чуже дитя, пов'язав Тіну її ж таки власним сумлінням, не лишаючи для неї самої жодного вибору, дарма що робив те з найщирішою вірою в добро і спасіння. |
| 1494 |
Ось така виходила історія з цією золотою дитиною, яку не зуміло схопити іродове військо і яку я мусив везти до чужого краю. — Я знаю, про що ти думаєш, — сказала Тіна, коли ми виїхали за село. Вона поклала Ярка на воза і знов опустила ноги на крижівницю. |
| 1495 |
— Про що, моя пташко? — Про те, що ми з тобою, немов Йосип з Марією та дитятком, утікаємо від Ірода до Єгипту. — Ти моя радість, — сказав я і, прихиливши її до себе, поцілував у просвітлені очі. — Я кохаю тебе. |
| 1496 |
Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами. Так, після трьох днів різних заходів — смішних і образливих, потрібних і цілком зайвих — нащадок могутніх, всевладних монархів Німеччини добувся-таки до воріт палацу «короля гумових препаратів». |
| 1497 |
Тепер його ще мають обшукати з голови до ніг і тоді вже безборонне й милостиво пропустять на світлі очі біржової величності. А результат?.. Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срібним гострим наконечником, помалу підводиться і сходить із авто. |
| 1498 |
Версаль фінансового самодержця. Він стоїть на горі; на горі, створеній серед рівнини міццю й волею володаря Німеччини, конкурента бога на землі. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берліна. |
| 1499 |
Лежить старий, покірний біля ніг велетенської потвори, званої палацом, і з глухим гуркотом кадить йому тиміями своїх фабричних димарів. Князь Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, і підводить голову догори, до колосальної будівлі. |
| 1500 |
І тоді на устах його видушується тонка посмішка людини, що знаходить заслужену сатисфакцію у своїй вищості. Стиль омнеїзму! Розуміється, омнеїзму, всеїзму, всього, що тільки можна зібрати, купити; щирий витвір біржової, нажертої честолюбності й претензійної нездарності. |
| 1501 |
Над дорійським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами — у виступах, прищах і гримасах неомнійська башта на дівочих, незайманих, святих ногах — тіло череватого, погризеного нечистими хворобами біржового махера. |
| 1502 |
Століття твоєї боротьби, грім твоєї славетної зброї, десятиліття тяжких поразок, іспитів, ощадності, збирання сил, твоя вперта невтомність, шляхетна сувора брутальність, твоя кров, піт, наука, праця — все кінець кінцем утворило Мертенса! |
| 1503 |
І слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королів (чи не має він, ідучи на сором свій, наміру вбити твого володаря), тепер проводжають смиренного прохача з закушеними посмішками погано видресованих холопських пик. |
| 1504 |
А от і знамените переддвер'я до святого святих — приймальна зала пана президента Об'єднаного Банку. Тут із мурашками поштивості у спині дожидаються авдієнції міністри «республіки», тут не один уже монарх за показною величністю й награною вибачливістю ховав тремтіння тривоги. |
| 1505 |
Храми, будовані колись на честь бога, могли б уміститись у цій залі разом із своїми дзвіницями, банями, хрестами. Так, так, біржа не любить шкодувати грошей на імпозантну й доходову рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! |
| 1506 |
Ступай навшпиньках по дзеркальному мармурі підлоги, швиденько, боком просунься поміж колонами, в яких одбивається твоє напружене, пригнічене обличчя, пірни тихенько в оксамит і шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький. |
| 1507 |
З гримасою гидливої погорди на синюватих, расових і хорих устах, залізно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-білими пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на вказане йому місце. |
| 1508 |
Значить, сьогодні ввечері екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу. Ну, розуміється, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить такої чудесної нагоди, щоб потішити свою амбіцію, — він не одну годину потримає в своїй приймальній залі нащадка німецьких монархів. |
| 1509 |
І князь по лініях його тіла, по рухах рук і нахилу собачої голови може судити про ступінь значності того, до кою Вінтер підходить. Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собі щонайменшу різницю в еманації істот у фотелях. |
| 1510 |
Він, як червак, здається, має здатність то робитись іще довшим і тоншим од поштивості, то зщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстішим і меншим од погорди. От він виходить із царських врат, з побожністю причинивши їх за собою. |
| 1511 |
Нюхнув управо, нюхнув уліво, перегнув хортяче тіло в поштиву запинку й безшумно, на собачих лапах, підбігає до князя. Пан президент просять його світлість до кабінету. Пан президент благають вибачити, що не могли прийняти його світлість моментально. |
| 1512 |
То вона, а не страх, не покірність веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордіших, найодважніших утримує від бажання кинутись на катів і в нерівній, безнадійній, але почесній боротьбі знайти смерть. |
| 1513 |
Опортуністична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби відтягти останню хвилину на міліметр далі. І вона оживлює мертвяків, ставить на ноги калік, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, інертних сповнює соками й енергією. |
| 1514 |
І вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тілі, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподібною до біржової стайні. І паличка вже не цокає так ізневажливо й демонстративно по мармурових квадратах підлоги. |
| 1515 |
Мертенс приймає князя стоячи, навіть трохи підійшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, він коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. |
| 1516 |
Сонце — майове, щедре, реготливе — з розгону б'є крізь розчинені широченні вікна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелітає в жовті дерев'яні стіни, в дерев'яну стелю, грає скрізь зайчиками від металу апаратів, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. |
| 1517 |
І нема йому ніяких перепон, ні одної м'якої меблі, ні портьєри, ні завіски — дерево, книжки, метал, папір та солома на плетених сидіннях фотелів і стільців. Оце такий кабінет президента Об'єднаного Банку. |
| 1518 |
На величезному столі, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженій, веселій готовності блискають телефони й телеграфні апарати — з екранами, без екранів, слухові, світлові, мідяні, сліпучо-блискучі й матово тьмяні — рурки, держальця, скло, гвинти. |
| 1519 |
Все це грізно, боєво купчиться пірамідою перед фотелем пана президента Об'єднаного Банку, єднаючи його з Берліном, Німеччиною, всім світом. Сідаючи, Мертенс надушує ґудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом: — Припинити. |
| 1520 |
І зараз же повертається всім важким, туго збитим тілом до князя. Поклавши обидві короткі цупкі руки з товстими пальцями на поруччя, він злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. |
| 1521 |
А на втиснутих, блідих, із зеленкуватими жилками висках нащадка німецьких монархів виступає ріденька, спітніла рожевість. Він спускає очі додолу, довго мовчить і, нарешті, тихо, рівно говорить у підлогу: — Вам, мабуть, відома ціль мого до вас візиту? |
| 1522 |
Мертенс спочатку ледве помітно киває головою, потім з деякою натугою розчіплює м'ясисті голені губи й рипить: — Точно невідомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись. І знову стулює уста. А над верхньою губою дрібно-дрібно, як вогкість на стіні, мокріє піт. |
| 1523 |
Мокріє він і на бурому чолі, випнутому згори, ввігнутому посередині й випнутому знову на бровах, подібному до сідла. Розхристані майже до живота за останньою модою (що пішла трохи не від самого Мертенса) грубі й червоні груди теж мокро блищать од поту. |
| 1524 |
Князь задумливо ставить палицю між свої гострі коліна, кладе на неї обидві свої руки з видушеними по них фіолетовими жилами, на руки спирає погляд і все тим самим рівним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсові давно вже добре відомо. |
| 1525 |
Мертенс, підігнувши короткі, товсті ноги під фотель так, що коліна кругло, як у жінок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цікавістю розглядає князя. Часом він скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманітно то з'являється, то зникає ніжно-синій круглий знак. |
| 1526 |
Руки йому спітніли, але він не витирає їх, бо знає, що вони тремтітимуть. Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля. — Так. Так. Гм. Отже, виходить, біржова наука, князю, нелегка? |
| 1527 |
І раптом іржаве, обвисле, з квадратовими пітними щелепами лице засвічується добродушними, одверто веселими іскорками очей. — Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечі не годяться? Тут князь уже підводить тьмяні, вицвілі, з блідо-сірими баньками очі на гумового короля. |
| 1528 |
Ріденька рожевість уже розлилась по худих, запалих щоках. На екрані часто, настійно починає стрибати цифра 7. Мертенс бере олівець і щось закреслює в товстому блокноті. Потім надушує гудзик і, вертячи олівець у пальцях, знову сідає, як сидів. |
| 1529 |
Цебто він цим каже, що князь Лльбрехт і його син будуть цього тижня арештовані й посаджені в тюрму, як кузен Дітріх. І князь, сіро посміхнувшись, корчачи від сорому пальці ніг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст: — Ваша влада дужча за всі закони... |
| 1530 |
Жовтий олівець виприскує з пальців і з дзвінким дренькотом котиться під ноги князеві. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помітивши чекальну непорушність Мертенса, тільки дивиться на олівець і знову кладе руки на палицю. |
| 1531 |
На м'ясистих устах величності миготить легкий усміх і ховається. — Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь. І Мертенс здіймає руки з поруччя. Візит скінчено. Князь може вставати й забиратись. Але князь сидить і з сірою застиглою посмішкою дивиться під фотель Мертенса. |
| 1532 |
Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушності прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушності відмовитись од таких способів боротьби, як... |
| 1533 |
Бо ви самі знаєте, що ваша відмова... смерть для мене й для мого сина. Мертенс спокійно накриває очі важкуватими повіками, знову обіймає пальцями поруччя фотеля і, наче цитуючи напам'ять книгу, рівно, поважно говорить: — Князю! |
| 1534 |
Кілька десятків років тому ваша вельмишановна шляхетська монархія штовхнула Німеччину в ряд згубних внутрішніх і зовнішніх війн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злидні, в ганьбу. Сухий, тонкий ніс князя блідне так, що здається старою, вивітреною, посірілою кісткою. |
| 1535 |
Але князь мовчить — десь підло нашіптує надія: а може, задовольниться брутальністю й не захоче жорстокості? — І ми підняли її! Ми! Вернули могутність, славу, багатство! Ми! І Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому коліні. |
| 1536 |
Мрієте вернути колишнє, неповторне. Історію лицем назад? Змови проти нас? Що? Га? Князь скоса зиркає в іржаве лице. Ага, біржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собі, тішиться, губу зако-иилює, громом гримить. |
| 1537 |
Ну, я вас... благаю! І, чуючи болючий, жахний сором і знаючи, що цього не треба було казати, і знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, і одвертає голову вбік. |
| 1538 |
На старій, жовто-сірій шкурі вилиць хоробливо горять червоні плями. Мертенс раптом погасає. Витягає з-під фотеля ноги, сідає рівніше і, пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужістю каже: — Врятування вашої честі й життя... |
| 1539 |
в руках вашої дочки. І, не зводячи твердого погляду з поширених непорозумінням очей князя, попереджуючи цим усяку посмішку, з строгою врочистістю додає: — Німеччині потрібна гідна її слави дружина мені. |
| 1540 |
Потім умить, хитнувшись увесь угору, підпирає тіло палицею, роззявлює рота, зараз же закриває, наче задихавшись тим, що має сказати, знову розкриває й видихає вниз у злегка підняте догори м'ясисте, червоно-буре, лобате лице: — Нахабний хам! |
| 1541 |
Батько і брат сьогодні вибираються в далеку повітряну дорогу, апарати вже стоять напоготові, з Лейпціга прийшли нові наукові прилади, що за ними принцеса так тужила, що їх так довго й нетерпляче вичікува. |
| 1542 |
А дивна істота ходить по парку, грізно, зловісно стягнувши широкі брови на зелені очі й поклацуючи пальцем правої руки по долоні лівої, — грізний знак! Старий князь сьогодні чогось так сумно, тихо сказав: — Закон природи, Елізо, немає ради... |
| 1543 |
Але дивна істота тільки глянула на батька й мовчки відійшла хто з нею, для того всі закони, крім її, зникають. Ніякі закони бога, природи, людей не мають ні сили, ні значення перед її законом і волею. |
| 1544 |
Принцеса Еліза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок із рук льокаїв. Вона сама поведе його далі. Льокаї можуть іти соби геть. Лишиться тільки Софі. Чого кров на морді в Непттуна? Били? Ні? В боротьбі? |
| 1545 |
Принцеса не бачить, куди повернені очі Нептуна, вона не розуміє того, що розуміють навіть старі іржаві цвяхи в парканах. — Нептуне! Ходім! Нептун важко дихає й не чує. З пащі густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи. |
| 1546 |
Принцеса Еліза раптом повільно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на відвернену вбік байдужу, чужу, вперту голову. |
| 1547 |
Бурі печатки з м'ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю. Старенький Йоганн несміливо відходить за двері и уперше за всю свою службу підглядає в-за них. |
| 1548 |
старенький Йоганн увіходить без дозволу до кімнати панів і тихенько, злодійкувато перечитує страшного листа. І так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима: «Дорога моя дитино! |
| 1549 |
Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, ні мене, ні брата твого не буде вже на світі...» Може, Йоганн також по баб'ячому скрикує, може, ні, ніхто того, навіть сам старенький, не чує. «Але наша смерть повинна бути для всього світу тільки страшним, нещасливим випадком. |
| 1550 |
Це — єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу і твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!..» Старенький Йоганн, трусячись, озирається — чи не читає ще хто-небудь із ним цього листа, чи не знатиме про рятування честі. |
| 1551 |
А тобі лишаємо заповіт боротьба далі й помста за нашу смерть. Ти — сильна духом. Ти — єдина з нашого роду, що зберегла в собі велич нашого духу, героїчність, волю і свідомість датского історичного завдання. |
| 1552 |
Нам легше помирати, знаючи це...» Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якісь організації, про банки, біржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?! |
| 1553 |
«Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власність Об'єднаного Банку. На поміч родичів не сподівайся — боягузи, маловіри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. |
| 1554 |
Він старий і збіднілий, живе на утриманні свого сина, але вірно й глибоко відданий мені й нашому ділу. Синові його не довіряйся — зрадник, перекидько, продажний, улазливий. По скінченні жалоби приймай руку принца Георга. |
| 1555 |
Це буде першим ступенем до здійснення нашого великого ідеалу. Благаю не відпихай його руки, приборкай свою непомірну вибагливість і гординю. Ніщо зразу не приходить. Передаю у Твої руки коронку Зігфріда. |
| 1556 |
Хочу вірити, що, незважаючи на всю Твою емансипацію, ти поставишся з відповідною пошаною до старого віщування: пропаде коронка Зігфріда — загине наш рід. Працюй далі над собою, готуй себе бути на височині науки, досвіду, знання людей і свого великого народу. |
| 1557 |
Прощай, хай допоможе Тобі всемогутній виконати покладену на Тебе долею велику місію! Твій нещасливий батько». А ще через дві години до замку наспіває телеграфічне сповіщення: недалеко від Гамбурга в лісі знайдено розбитий аероплан і під ним трупи батька і брата принцеси Елізи. |
| 1558 |
Навіть зачучверений, буйний, набитий гудінням бджіл та джмелів сад постригли, причепурили, підперезали чистенькими стежками, доріжками — переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. |
| 1559 |
Принцесі визначили апартаменти, які займав граф Адольф до свого шлюбу, позносивши туди все, що було найкращого в домі (Але Труда свого радіоапарата не дала: в цього Страховища є органічна потреба ставити опозицію до всього, що всі порядні люди шанують). |
| 1560 |
Назустріч князівні прибуває сам Адольф. Сам котячим кроком обходить апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матері кілька неприємних уваг, навіть до купальні устромляє горбасте матово жовте лице й велить перемінити килими. |
| 1561 |
Гострі чорненькі очі графині неспокійно слідкують за кожним рухом опецькуватої, м'якої, з жіночим задом постаті сина. І коли його синювато сірі в жовтих віях очі повертаються до неї, вона вся зіщулюється, як старенька чорненька собачка під піднятою ногою хазяїна. |
| 1562 |
Та й е чого подумати тільки, хто має жити в його домі! Рудяво-сивии, великий, як костистий старий віл, важко ходить старий граф по кімнатах, нахнюпивши стріху брів на суворо-іронічні очі, перебираючи пальцями на спині й щось про себе бурмочучи. |
| 1563 |
Зустріч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навіть невелику промову, яка була б іще поважніша, коли б граф часом не забував наготовлених фраз. Після того він представляє високій гості всю свою родину. |
| 1564 |
Начальник особистої охорони і член особистого кабінету міністрів його величності голови Об'єднаного Банку й біржового короля Німеччини, Фрідріха Мертенса. — Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатніх підстав Страховищем. |
| 1565 |
Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоняється князеві, а після того вибачливо посміхається на батькову характеристику старість треба шанувати навіть у її вибриках... Труда ж не виявляє ніякої особливої поштивості до принцеси, але немає в ній і нічого страшного. |
| 1566 |
Смугляве собі з синьою родинкою під вухом личко, здивовано-сумні, злегка пукаті очі старої бронзи, стрижене до плечей чорно-синє волосся. От собі гарненький індійський хлопчинка, чогось смутненький, скромний і такий ще дитинячий у милих, припухлих, темно-червоних устах. |
| 1567 |
розважати шановну публіку на сцені театру. Поки ж що розважає нас. Труда не червоніє, тільки ще смугліша стає. І не каже нічого на слова батька, а просто повертається і спокійно, тихо, зі спущеними вздовж тіла руками йде собі сходами наюру. |
| 1568 |
Але, власне, офіціальна частина церемонії скінчена. От тільки представить ще Ганса Штора. Ганс Штор, як вартовий, стоїть при дверях або краще — як поставний, імпозантний міністр двору при виході монарха. |
| 1569 |
Класично гарна голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла. — Вірний мій слуга і старий друг, управитель дому, Ганс Штор. І вже тоді веде принцесу Елізу нагору до її покоїв, з суворою, старечою, одвиклою галантністю розчиняючи перед нею двері. |
| 1570 |
І Еліза так само і на це спокійно та поважно хитає головою, як і приймаючи зустріч. Чорний шовк жалоби ще виразніше підкреслює молочно золотистий чистий овал над чорним коміром і важкі червоні крила волосся під сірувато-чорним серпанком капелюха. |
| 1571 |
Ступає вона плавко, рівно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах великої ваги трагедії свого роду. — Зразу видно кров! — побожно шепотить Ганс Штор графові Адольфові, поштиво розчиняючи перед ним двері на вулицю. |
| 1572 |
Граф Адольф мовчки, швиденько, із співчуттям покивує головою й котячою інохіддю вислизує надвір до свого автомобіля. З другого боку покоїв принцеси Елізи двері виходять на широку скляну терасу, а з неї збігають сходи вниз, у сад. |
| 1573 |
І тераса, і сходи, і сад повні передвечірнього, ніжно-солодкого духу бузку, нагрітого сонцем. Бджоли б'ються об горішні шибки й так по-літньому, по сільському дзижчать серед непорушних чужих пальм і кактусів, цих вічних бранців Європи. |
| 1574 |
І сад показує старий граф князівні Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч і причепурений, проте буйний і розтріпаний, забутий роками серед каміння й бетону велетенського міста, він має в собі багато затишних, сумних, сільських куточків. |
| 1575 |
Милий сад, то правда, але граф міг би його й потім показати, не тепер, коли слід би було перенести увагу на важніше й цікавіше для принцеси. Недалеко від дому, поблискуючи на сонці зеленкуватими й фіолетовими тонами старого скла, стоїть стара оранжерея. |
| 1576 |
Одна половина її помітно відрізняється від другої і свіжістю скла й дахом із нової тонкої черепиці. — Лабораторія! І трудно розпізнати — чи гордість, чи насмішка в голосі старого. Що за лабораторія? Принцесі цікаво знати? |
| 1577 |
Це лабораторія Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хіміка-аскета, великого вченого. Десять років він працює у своїй келії над знаменитим своїм відкриттям. Але ідею цього відкриття він так пильно ховає від усіх, що й сам її, здається, вже не може знайти. |
| 1578 |
Також дуже цікава історія Дуже цікава. Років двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графові Адольфові, отому саме міністрові його біржової величності. А може, принцеса хотіла б присісти під отим кленом? |
| 1579 |
Старі ноги графа нічого не мали б проти того. І ніби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повільно, — чи серйозно, чи іронічно, бог його впізнає, — розповідає історію врятування життя графа Адольфа сином льокая. |
| 1580 |
Якісь дикі, скажені коні, наївність і геройство сина льокая, а в результаті — переламана льокайська нога. А сад насмішкувато, іронічно шелестить кудлатим гіллям, і не знати — чи у змові він зі старим своїм хазяїном, чи про сто сам сміється з них обох. |
| 1581 |
В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцеві та й його батькові за компанію їхні молоді мізки. Цебто я взяв на себе освіту дітей мого слуги. І треба сказати, що мої старання намарне не пішли. |
| 1582 |
Старший, наприклад, десять років сидить у цій келії, нікуди з неї майже не виходячи й поклавши собі виїхати з неї тільки на колісниці всесвітньої слави. Ходити бідолаха не може як слід, шкандибає, так поклав собі тільки їздити. |
| 1583 |
Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цілком бездоганно цьому зламано не тільки мозок, але й усю душу, хоч він університету й не скінчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища. |
| 1584 |
Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим'ями звисає під підборіддям, сірі заглиблені невеличкі очі задумливо мружаться в далечінь минулого великі, як дерев'яні сільські вила, руки, теж у ластовинні й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колінах. |
| 1585 |
Масивна, підпушена часом, але, видно, ще могутня постать. За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залізний, багатомільйоновий Берлін, наче клекоче велетенський казан під вогнем самої землі. |
| 1586 |
Часом бпізько, під самим муром, ревуть і трублять автомобілі. Вгорі, над садом, у всіх напрямах прорізують закурену димом міста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторів. |
| 1587 |
За спиною в пухнастих фіолетових кущах бузку ляскотить батогом і ніжно ухкає соловейко — рідкий гість Німеччини. Діловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрібнесеньким чорним намистом, як караван у пустелі, тягнуться через доріжку в гущавину трави. |
| 1588 |
Сидіти б отак, і не рухатись, і не пам'ятати нічого, що було і що треба, щоб було. Слухати невеличкі історії про зламані ноги й мізки, про невинні страховища з пухлими дитячими устами. — А що ж винна графівна Труда, пане графе? |
| 1589 |
Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потім повертається до князівни и пильно дивиться їй у лице: — А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сімнадцятилітня дівчина перед двадцятидвохлітнім хлопцем? |
| 1590 |
З тіканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсім опера, та й годі. Ну, Труді тільки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повівся трохи серйозніше: вигнав хлопця навіки з дому. Але до такого фіналу прилучились уже вищі мотиви. |
| 1591 |
Але головне — філософія Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послідовний філософ, що не часто трапляється з найглибшими філософами найчистішої наукової марки. |
| 1592 |
Ганс Штор тримається засади що проповідуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповідує він досить цікаву теорію Вічною Порядку. Все на світі має своє місце і свою функцію, не виключаючи самого господа бога. |
| 1593 |
Функція бога — бути всемогутнім, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим і так далі. Функція диявола — бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далі. Те ж саме в людському громадянстві. Функція пана — панувати; слуги — служити, купця — торгувати; робітника — працювати. |
| 1594 |
Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорія Ганса Штора відкидає доктрину про свободу волі самого бога — не все й богові дозволене. |
| 1595 |
І ніхто не сміє нарушувати цей Вічний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцій якого ніяк не входить тайний шлюб із дочкою свого пана. Це... кричуще ламання всієї системи Порядку. І за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. |
| 1596 |
Принцеса Еліза повертається рівніше до старого графа: він справді гадає, що їй необхідно знати в таких деталях історію глупоти якихсь Максів? І то саме сьогодні, першого дня приїзду до другого її батька, і то саме першої години побачення з ним?! |
| 1597 |
Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не відомо, а тим часом усі вчинки, що походять із цієї пристрасті, вже коренять у собі й одплату. А шкода — цікава людина — Пане графе, дозвольте мені... |
| 1598 |
Цікава людина, дуже цікава. Я знаю, ви цікавитесь науковими питаннями. Може, вашій світлості цікаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Мені, до речі, треба сказати йому кілька слів... — Будь ласка. Я з великою цікавістю... |
| 1599 |
Тільки попереджаю вас: як усі люди, що мріють їздити на возі слави, наш Рудольф людина дуже амбітна. Як усі анахорети, мовчазна й соромлива. Як усі вчені, добра, саможертовна... в розмірах людськості й жорстока до найближчих людей. |
| 1600 |
Ця відміна людей, як відомо вашій світлості, вимерла вже на нашій планеті... Принцеса Еліза тихенько клацає пальцем правої руки по долоні лівої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя. |
| 1601 |
А замість мольбертів та полотен — шафи та полиці з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку — знайома принцесі топильна електрична піч Гайдена. Від колишньої оранжереї лишилося декілька пальм та багато квіток на всій віконній стіні та навіть на столах. |
| 1602 |
Під пальмами — фотель, біля фотеля — столик із радіотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобі й келія! Несподіваний візит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, і це викликає хвостик посмішки у старого графа. |
| 1603 |
В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилітньої дівчинки: вони трішки розійшлись, розгорнулись, показуючи білу рівну смужку хижо рівних зубів, ну, зовсім та сама Ельзюся, що з любов'ю й цікавістю розілядала дитячий аероплан. |
| 1604 |
Хімія — одна з наук, що особливо цікавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовніше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шімпфера? Доктор Рудольф із легким здивуванням і поспіхом підтверджує. |
| 1605 |
А от цих приладів вона ніколи не бачила. Вона знайомилася з хімією з праці професора Гайєра. Шевці, кравці та всякі нижчі фахівці, зачувши ім'я конкурента, роблять одверті, зневажно-жалісливі гримаси. |
| 1606 |
Вищі фахівці — учені, письменники, поети — або тонко, загадково посміхаються, або делікатно переводять розмову на сенсаційне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить ні одвертої зневажливої гримаси, ні загадкової посмішки. |
| 1607 |
Тільки, на жаль, людина старих метод. І одверті, голі, трохи ніби здивовані очі дивляться чисто, ясно й привітно, і нема ніякого сумніву, що, дійсно, професор Гайер, хоч і роботящий, але відсталий учений. |
| 1608 |
(Старому графові чується «Тату, а зовсім без крил не можна літати?»). Доктор Рудольф трішки затинається, радикально ніщо в житті не відрізняється від того, до чого близько стоїть, усе виходить із попереднього, є його розвитком. |
| 1609 |
Методи думання так само мають своїх батьків і родичів, як і живі організми. Крик революціонерів у мистецтвах чи наукових дисциплінах про радикальний розрив із своїми попередниками подібний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матері. |
| 1610 |
І, злякавшися за таке порівняння, доктор Рудольф червонів до самої ямочки й рівночасно здивовано й одверто дивиться просто в лице високій гості. — А мені б дуже хотілося зазнайомитися саме з новими методами. |
| 1611 |
Вам би не було дуже тяжко дати мені хоч декілька лекцій, пане докторе? —, я не думаю, щоб це було мені тяжко. Граф надзвичайно пильно розілядає малесенький слоїк, піднісши його до самих очей і покліпуючи вуса. |
| 1612 |
Бідний Руді — годилось би додати кілька слів про честь і щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого він не почував. Він тільки ще раз червоніє, помітивши, як у високої гості лице стає якесь інше, те саме, з яким вона ввійшла до лабораторії. |
| 1613 |
І принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа. — Ходімо, пане графе? Старий трудно підводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа. — Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в неділю на обіді не був? |
| 1614 |
Кому ідея, кому дурість, кожний по-своєму, як каже твій батько, порядок держить. Рудольф іде проводжати гостей до порога. І тут принцеса бачить, як ліва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тіло перехиляється вліво й дугою знову випростується. |
| 1615 |
І знову доктор Рудольф, піймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червоніє. За порогом князівна Еліза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голівкою й посміхається до нього так, як посміхаються дорослі до байдужих їм дітей. |
| 1616 |
У покоях Елізи, слава богу, скінчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз'ятрює чуття самотності. Червоний салон, призначений на робітню, повний малинового вечірнього світла, такого тужного й невідомо-радісного. |
| 1617 |
З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками — ця робота має робитися під безпосереднім доглядом самої принцеси, всіх своїх друзів вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмістити по місцях, справедливо заслужених ними. |
| 1618 |
Дійсно, принцеса, як людина, якій надокучило митися біля холодної води, рішуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини. — Графе! Можу я рахувати на вашу поміч у досягненні мети, про яку я вам писала? |
| 1619 |
Питання не застає старого непідготованим. Не одну нічну тихошелесливу годину продумав і пробурмотів він над ним на самоті з собою. Він також підводить очі просто до молочно-золотистого, з малиновими тінями лиця. |
| 1620 |
Де ті сили? Трішки заширокі брови густішають, насуваються на зелені очі. — Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осінній туман у старій пожовклій тирсі, вогка, сумна посмішка. |
| 1621 |
Тихо, помалу, але неухильно помираємо. І те, що не раз думалось і передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних і кострубатих словах — не оратор старий, не оратор. Сили? Розуміється, люди є, окремі собі люди. |
| 1622 |
Монарх-то не людина, то вислів сили, могутності, єдності покоління. Трони, паради, виходи королів, імператорів, побожність, релігійність, відчування їхньої особи, блиск, містична владність — це все не особисті якості, це — дух покоління, це — вищий закон. |
| 1623 |
Одні в романтичних повищерблюваних руїнах стоять на полисілих горах, як покришені почорнілі зуби; в других пороблено ресторани для галасливого, брудного, нахабного плебсу; треті приладнано на фабрики мила, гребінців і гумових препаратів. |
| 1624 |
Черевата потвора з вузенькою крихітною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевненості губами й вузлуватими руками професійного ката. А круг трону хто? Мізерні, манюсінькі, шамотливі фігурки колишньої аристократії. |
| 1625 |
Ще більше, на колінах Усевладного Черева сидять дочки й жінки старої аристократії, забавляючи потвору й покірно задовольняючи її похіть. А сини колишньої аристократії несуть високу службу охорони його величності. |
| 1626 |
Весь він проїжджений болячкою наживи, ввесь очманілий од чаду фабрики, грюкоту машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердної конкуренції, брехні, обману, визиску, образи слабшого, насили, крові, глуму. |
| 1627 |
Сучасна Німеччина — це залізобетоновий дім божевільних, моральнооголених, хижожорстоких і мото-рошнонещасних істот. Сонце зайшло, і салон стає червоно-фіолетовий. Рівно, тихо й напружено стремить із чорного коміра сукні виточена золота голівка. |
| 1628 |
І голос теж рівний, тихий і напружений. Голова графа довго, мовчки й механічно, як зачеплене серце дзвіночка, хитається згори вниз. — Так, так, принцесо, все — скороминуще, все — мінливе: і влада, і слава, і багатство, і самі покоління. |
| 1629 |
Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якісь тяжкі драми в ній, пригадуються моменти з зустрічі, іскорки заляканої, застарілої хапливості у величезних очах графині, вибачлива посмішка графа Адольфа, мовчазна демонстрація Страховища. |
| 1630 |
І хіба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать? Князівна Еліза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всім тілом. |
| 1631 |
Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цілком інші відомості про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбі перемагають дужчі, цебто найкращі. Ви самі сказали, що ми — цвіт нації Значить, раніше чи пізніше перемога буде за нами. |
| 1632 |
Це — часова хороба, це підупад сил. І коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровіших, то ми повинні помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загіпнотизувати їх, розбити дух божевілля! |
| 1633 |
Граф підводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тіло з високою шиєю, на якій сміло, жагуче кипить золота невеличка голівка. Горішня губка хижо задерлась, очі стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього. |
| 1634 |
Який благословенний, чарівний дар життя — молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама — щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. |
| 1635 |
Молодість не знає ощадності, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого багатства. Вона любовна й самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодість смілива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарів. |
| 1636 |
Молодість — це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події й акти геройства відбуваються з найреальнішою, найнаївнішою легкістю. Всесвітня потвора? Всі сили неба і землі? Гармати, банки, повітряні армії? |
| 1637 |
Хіба проти цього всього немає чарівної палички, добрих фей і непоборної сили правди? Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт із добрими феями, важко підводиться і з сумною пошаною досвідченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князівні. |
| 1638 |
Щодо мене, то ви вже заразили мене, і рештка моїх старих сил до ваших послуг. Князівна Еліза рвучко, не по королівському, а по дитячому простягає старому руку й міцно стискує волосаті, покоцюрблені старістю пальці — долоню обхопити несила їй. |
| 1639 |
І він зазнайомить її з берлінськими друзями: І скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито! Весь песимізм старого, всі намальовані картини пропливли, як легкі хмарини під її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитінями й зникли. |
| 1640 |
О молодосте, вічнотрачений раю, коли б же ж у тобі на росло древо пізнання! Підбадьорився, підмолодився підстаркуватий дім. Розчинились давно не відчинювані вікна парадних, жалюгіднонабундючених покоїв із потьмянілими, потрісканими портретами на стінах. |
| 1641 |
Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсім його не приймала. Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлаті брови, важко ходить по кабінету, мнучи й тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину. |
| 1642 |
Графиня цілими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всім перешкоджає. І все через те, що в колишніх покоях Адольфа живе чудна дівчина з червовим волоссям і зеленими очима. |
| 1643 |
Старий граф частенько заходить до молодої принцеси і, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черниці, в засушеної старої дівки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїні. |
| 1644 |
Величність її, неприступна вищість, вибачлива ласкавість воістину тільки можуть бути вроджені, послані від самого бога, такі вони природні, само собою зрозумілі в ній. І от вона слухає лекції доктора Руді. |
| 1645 |
Це Страховище не силкується навіть трошки рівніше триматися у присутності високої і ості горбиться, по-хлопчачому стріпує стриженою головою, байдуже мружить пукаті очі кольору старої золотистої бронзи. |
| 1646 |
У природність червоного волосся принцеси вона анітрохи не вірить. Взагалі принцеса в домі ні до чого. Через неї тільки частіше почав лазити Шванебах, ця найкоректніша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на світі. |
| 1647 |
І як несподівано, чудно й моторошно слуха ти те, що вона каже! Нефарбовані, дегенеративно-расові обличчя переглядаються непорозуміло, з тихим ляком і тривогою. Невже це говорить принцеса Еліза?! А принцеса ніби нічого не помічає. |
| 1648 |
Боротьба нерівна. Один противник має всю зброю, яку тільки може дати сучасна цивілізація, цебто: армію, поліцію, банки, фабрики, залізниці, пресу. Другий — тіпькі співчуття народу, традиції, історію і правду. |
| 1649 |
Плутократія організується по всьому світі. Чутки про об'єднання банків усього світу в «Єдину Республіку Землі» — не теоретичні міркування, а підготовлений і майже довершений факт, який потребує тільки оформлення. |
| 1650 |
План обеззброєння всього світу, знищення армій — це є підірвання всіх надій аристократії. Отже: одверта, груди на груди боротьба — неможлива. Це—утопія, казка, самообман. Треба тверезо дивитися в очі фактам. |
| 1651 |
Треба йти в табір ворогів. Так, у табір ворогів. Але не так, як ідуть ті, що служать їм вірою й правдою. А інакше, щоб ізсередини їх перемогти: приспати їх, опанувати їхньою зброєю й одного моменту задушити. |
| 1652 |
Це — теж зброя, якої й можна, і треба вживати там, де немає іншої. Портьєри на вікнах щільно позапинані; за дверима вірно й надійно стереже Ганс Штор і новий льокай-детектив; принцеса говорить півголосом. |
| 1653 |
Але нефарбовані, сухі, стривожені обличчя скоса поглядають і на вікна, і на двері, і на принцесу. Розуміється, йти з такою метою в табір ворога річ небезпечна, відважна й саможертовна. Хто йде туди, той на якийсь час приносить у жертву свою честь, гідність, гордість, а може, і друзів. |
| 1654 |
Але велике діло вимагає й великих актів. Принцеса робить маленьку паузу. Малесеньку, крихітну паузу, щоб набрати тільки більше повітря у груди. І от вона, князівна Еліза, рішила присвятити себе такій жертві. |
| 1655 |
Банкір Мертенс через свого особистого міністра охорони, графа Адольфа фон Елленберга, зробив їй пропозицію бути його жінкою. Постаті в фотелях роблять рух і потім одразу всі застигають — надіружено-непорушні, з некліпаючими, повстромлюваними в принцесу очима, як у фотографа в момент знімання. |
| 1656 |
Вона на цю пропозицію показала графові Адольфові фон Елленбергові двері. Але, обдумавши всю ситуацію, приходить до рішення прийняти пропозицію під умовою, що банкір Мертенс стане президентом Республіки Землі. |
| 1657 |
Але рух їхній тривожний, зляканий, повний непорозуміння й приголомшення. Старий граф Елленберг важко підводить своє широке, костисте тіло і, заклавши руки за спину, незвично швидко ходить попід стіною, заставленою книжками. |
| 1658 |
І похилена голова, похилені плечі, похилена спина — все розгублено і вражено посміхається. Засушений, жовтий, рівний князь Шванебах, як попсований апарат, швидко, точно, безупинно ставить олівцем на чистому папері ряд рівних, сухих, як він сам, ліній. |
| 1659 |
Герцог бравншвайзький, куценький, лисий, із кучерями жовто-рудого волосся з боків веснянкуватої лисини, почервонів так, що вуха горять, як два жовто-червоні ліхтарі. Він не розуміє принцеси. Нехай йому великодушно й милостиво простять, але він абсолютно не розуміє її світлості. |
| 1660 |
Він просить, він благає роз'яснити йому справу. Будь ласка, принцеса готова з охотою дати всі пояснення. І очі її, звужені та жорстокі, і загострене підборіддя, і хижа верхня синювата губка, — всі готові дати пояснення. |
| 1661 |
Старий граф зупиняється під бюстом Шіллера і з-під стріхи жовто-сірих брів пильно, тяжко дивиться до столу на принцесу. Як її світлість гадають: чи такий акт її світлості не буде страшним, фатальним ударом по всій їхній святій, великій справі? |
| 1662 |
Чи не буде це величезним, на весь світ, актом капітуляції? Чи не викличе він у ворогів тріумфу й зловтіхи, що скріпить їх, а в прихильвиків — пригнічення, горя, суму й сорому, що ще дужче знесилить їх? |
| 1663 |
Але тріумф їхній — завчасний. Що ж до прихильників, то обов'язок її друзів дати їм зрозуміти, що її вчинок не обурення, не сорому і не зневаги від них заслуговує, а розуміння, підтримки та відповідної тактики. |
| 1664 |
Старий граф фон Елленберг одвертається, робить два кроки й зупиняється, пильно дивлячись у підлогу. Принцеса Еліза ще вище підводить червону голову й погордливо, холодно насуває важкі віясті повіки на очі. |
| 1665 |
Ця ціль, яка ставиться, не може бути образою. В цю ж ціль увіходить і... і вшанування пам'яті батька та брата найлютішою помстою їхньому вбійникові. Коли вони можуть усе бачити з домовини, вони повинні благословити її на цю нелегку місію. |
| 1666 |
Його очі рудого теляти, великі й добрі, в жовтих густих віях напружено кліпають. Так Гм. Розуміється, місія нелегка. Нехай її світлість простять йому його нерозуміння, але він таки не розуміє, як можна заволодіти силою противника, хоча б отак пройшовшії в його табір? |
| 1667 |
Як можна одній, десятьом, двадцятьом особам захопити цілий громадський лад, цілу систему, яка й є силою противник ? Як, на милость господню?! Обличчя напружено і з тривожною цікавістю проводжають слова куценького герцога до принцеси: як?! |
| 1668 |
Принцеса й на це має відповідь, таку саму точну, стислу, обдуману й холодно-гордовиту, як і попередні. Лад противника є попсований ним той громадський і державний лад, який він захопив у справжньої, народної монархії його не міняти треба, а наново виправити. |
| 1669 |
Як його попсували десять, двадцять одиниць, так інші двадцять осіб можуть його виправити. Історію роблять великі сильні одиниці. Так. Гм. Але невже невже її світлість зможе стати дружиною, справжньою дружиною цього банкіра?! |
| 1670 |
Нехай її світлість милостиво вибачать, але це не вміщується в голові, це— богозневага, це протиприродне. Принцеса Еліза мовчки дивиться на герцога бравншвайзького, і неохочий, важкий усміх проходить по її жорстко стиснених устах. |
| 1671 |
Що там робить той Інарак? Що ваш той Ріндель чи Рінкель, що він робить у Інараці? Він нам досить багато коштує, а щось результатів мало. Шванебах ізнизує плечима. Хто ж то може знати, що він там робить? |
| 1672 |
Хоча деякі результати його роботи все ж таки були, цього відкидати не можна. Але «забрати» Мертенса при тій страшній охороні його — справа зовсім не така легка. І коли Інарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти. |
| 1673 |
І куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссі рукою по столу. — Півмаєтку! І він дивиться на всіх поглядом, який каже — ми теж можемо жертви приносити: хто за мною? Але за ним більше ніхто не йде. |
| 1674 |
Насамперед сама справа ще не зовсім ясна, скільки саме треба на неї: півмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рінделем чи Рінкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий після виконання роботи. |
| 1675 |
Коли він дійсно має вплив у Інараці, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась. Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вірніший шлях. Не тільки з погляду морального, але й тактичного. |
| 1676 |
Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсі річ, — що заслужив, то він однаково дістане. Річ у справі. Принцеса підходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мріями. |
| 1677 |
Так, розуміється, ці мрії — чисті, великі, святі, а принцесина активність тяжка, болюча. Але віра без діл мертва есть. Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнічення, за-мішаннч А, ні, нехай його преосвященство вибачить! |
| 1678 |
Е, ні, коли справа ставиться так, то принцесина активність є ще більша мрія, утопія, дитяча фантазія, але з тою різницею, що страшно, непоправно шкідлива. Ні, ні, а чи іпан єпископ думає про інші сторони справи? |
| 1679 |
А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалізацію внесе в ряди аристократії? А чи пан єпископ думає так, а чи він підходить отак? В кабінеті б'ється у стіни заплутаний клубок порозпалюваних, різнотембрових голосів і довго не може розплутатись. |
| 1680 |
Старий граф мовчки сидить у фотелі, важко звісивши руку з поруччя Єпископ утратив свою поважність і врочистість, він міцно тримає куценького герцога за гудзика й сердито доводить йому, що «китайська черва» є загроза всій європейській культурі. |
| 1681 |
А йому в праве вухо експансивний фон Петц доводить, що експедиція на місяць з метою добувати радій є безглуздя, обман мас, одвертання їхньої уваги від насущного, земного. Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабінету, і на міністерському лиці його невдоволення. |
| 1682 |
Вилетіла матка з вулія, й без ладу гудуть і тикаються в стіни безпорадні бджоли. Але матка в цей час теж не зовсім спокійно тикається в стіни свого червоного салону. Душно їй, тісно. Де та Софі вічно ховається? |
| 1683 |
Але Софі вже з манто стоїть перед нею й уважно вдивляється в закостеніле рівно-біле лице з вузькими, хижими, зеленими очіїма. Рівно й закостеніло сходить принцеса у сад і чорною тінню, ледве порипуючи по піску темної алеї, майже навпомацки проходить до альтанки. |
| 1684 |
Небо густо темне, без зір, у важких хмарах, злегка торкнутих нічним сяйвом Берліна. Принцеса сідає на лаву біля альтанки. Душно, непокійно, млосно. Чорне, легке, з старого мережива манто — мамина пам'ятка — гидливо, нетерпляче скидається з пліч. |
| 1685 |
Звідкись здалеку крізь глухий, безперестанний гуд міста драгуюче булькають звуки рояля. Довго й непорушне сидить князівна Еліза. І помалу розтає закостенілість; тихий, ніжний сум, як котки, безшумно підходить і треться об серце, муркоче. |
| 1686 |
Кущі й дерева стають виднішими, солодкий дух незнайомих квіток незрозуміло-тепло хвилює, а булькітні, самотні, тяжні звуки рояля викликають гарячу, вогку важкість на очі. І вже не думається їй ні про герцога бравншвайзького, ні про єпископа, ні про те, що так ще півгодини тому заповнювало всю душу. |
| 1687 |
І згадується їй чогось, як торік весною приїжджав до них у замок син старого приягеля батька з якимсь секретним дорученням. Вона з ним майже ні разу не говорила, але одного вечора, зустрівшися з ним очима, почула раптом таку дивну, солодку тривогу, що вся ослабла. |
| 1688 |
Хочеться цілувати свої руки, хочеться нарвати отих солодко в темноті пахнучих квіток і сховати в них свое лице, що так чудно, дивно й соромно пашить вогнем. В небі, як розсипане вугілля, шорхнучи сірим попелом, дотлівають дрібні хмарини. |
| 1689 |
На дзвіниці червоненької церковці годинник задумливо вибиває вісім годин. Доктор Рудольф поспішає до хвіртки, — хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогодні й не спізниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. |
| 1690 |
Але за хвірткою хлопчини ще немає, і ніхто не сердиться, і ніхто очей не мружить. Ну, нічого, Рудольф собі підожде. Це не важно, тепер ніщо не важно, крім того, що там, у лабораторії, кипить у казанчику. |
| 1691 |
То що буде з того? І Рудольф ходить по саду біля хвіртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посміхається, рве листки, нюхає. А очі йому тьмяно, п'яненько блищать, слухають щось у середині себе. |
| 1692 |
Часом він згадує й злякано шкандибає до хвіртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бідному, добре буде! Немає. І знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи габлями рук волосся на потилицю. |
| 1693 |
Але звідки й чого в Макса така цікавість до цього? Макс, замість відповіді, раптом бурно обнімає Рудольфа, весело, легко сміється, злегка трясе його і, одірвавшись, починає швидко ходити по лабораторії. |
| 1694 |
Блакитне сяйво під казанком стало більше, виразніше серед згустілої пітьми. З вікна потягає душними, густими пахощами саду. Рудольф стоїть непорушно і жде. Хто знає, що треба зрозуміти в даному випадку. |
| 1695 |
Можна скористуватися твоїм телефоном? — О, прошу!! І Рудольф із полегкістю, радістю й поспішністю засвічує світло Макс від нього жмуриться, відтріпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на потрібне число. |
| 1696 |
Ні, на жаль, прийти сьогодні не можу. Ніяк не можу... Що ж робити? Прощай. Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфові. Йому треба йти. А Руді нехай не сердиться, не дивується і взагалі не звертає на нього великої уваги. |
| 1697 |
В житті кожної людини іноді бувають чудні моменти. Чудні, погані, але часом і хороші. Він міцно потискує руку Руді і, весело відкинувши чуба назад, бадьоро, енергійно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторії. |
| 1698 |
Проводити його не треба. Він сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже: — Руді! А коли зо мною що-небудь трапиться... чуєш?.. роз'ясни мамі, що таке моя організація. Роз'ясни як слід. Зробиш? |
| 1699 |
По доріжці саду чуються його певні, тверді, зовсім нерозвезені, неліниві кроки. Дома він довго лежить на маленькій канапці, якої не вистачає на весь його ріст, так що ступні ніг висять у повітрі, і час од часу енергійно, поспішно закурює. |
| 1700 |
Потім схоплюється, перевертає по дорозі стільця, хапає папір і пише. «Сузанно! Я до Тебе більше ніколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тіло ридаючим одчаєм. Але я з радістю підставляю себе під цю бурю люті й одчаю. |
| 1701 |
Я не прийду, Сузанно. Моя жага зціплює зуби й підступно, улазливо, полум'яними, палючими фарбами малює мені картини Твого кохання, Твого тіла. Твоєї краси. Моя кров мліє, благальне простягує до мене руки й ридає. |
| 1702 |
Але я з радістю слухаю ридання моєї мріючої крові, Сузанно. Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордість мужчини, сміються й глузують із моєї полохливості, дурості й смішності. Але я з насолодою приймаю і сміх, і глум їхній. |
| 1703 |
І яке щастя мені, що я не розумію Твоєї краси, прекрасна Сузанно! Цілую Твої неціловані мною тепло білі груди, від яких ридає моя кров, і цілую Твої насмішкуваті очі, від яких лютує моя жага, цілую Твої уста, Сузанно, твої прокляті й болючо-податливі уста. |
| 1704 |
Всю Тебе цілую, Сузанно, але до Тебе не прийду. І знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно. Кохання — це зойк крові, це — бездумний, хижий голод тіла, це — наказ вічності, яка не допускає опору собі. |
| 1705 |
Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, непотрібний попіл. Любов — це інше лице вічності, але це — вростання, вгорання одної істоти в другу. Кохання налітає зразу, в один момент. |
| 1706 |
І може відійти з такою самою раптовістю та легкістю, як і налетіло. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, з загадковою посмішкою. |
| 1707 |
Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це — порох, дим. А втрата активності. Вся Німеччина, вся Європа ще рухається за інерцією, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси від джерела енергії. |
| 1708 |
Дурні, жалюгідні фантазери із своїми планами! Вони обтяли рушійний ремінь і гадають, що той галас і гуркіт, який іде від порожніх «вільних» махових коліс, є дійсний рух. Вони вбили найцінніше в людства — активність. |
| 1709 |
Але де нема мікробів інтересу, боротьби, там нема ніякого життя, і всякі плани є тільки інерція теоретичних функцій мозків. Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянім апараті, з якого випомпувано повітря. |
| 1710 |
Що ж усі економічні, соціологічні, філософічні теорії й науки? Де ж ділися прокляті й підлі «закони» поступовості, закономірності, логіки, обов'язковості? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять років у своїх мріях і додовбався до Сонячної машини. |
| 1711 |
І факт той, що всі закони логіки, конечності, доцільності стали діяти з фатальною, сліпою силою на користь цієї випадкової идатної комбінації, факт той, що все відбулось і відбувається далі з такою самою логікою й неминучістю, як і годі, коли котиться з гори розсаджена скеля. |
| 1712 |
Всі за кони ваги, тяжіння, зціплення, роз'єднання — всі вони функціонують собі далі й сприяють руйнівничому, страшному, не одхнльпому рухові розсадженої скелі. Мертенс сідає в фотель і заплющує очі. Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? |
| 1713 |
Знищити всі попередні сприятливі умови похилість юри, силу вибухового матеріалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штіфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всі попередні, створені віками й законами минулого сприятливі умови для Сонячної машини. |
| 1714 |
Результат таємних, захованих од аналізу, тисячами напрямів попереплітаних сил, які збіглись на цій точці з конечністю руху планет і дали оце паршиве згубне скло, а за ним усі конечні, неминучі, страшні його наслідки? |
| 1715 |
І знову Мертенс ходить по пишних помертвілих покоях і довгенько стоїть біля вікон, дивлячись на змерзле небо. Якісь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, ідуть із парку до палацу. |
| 1716 |
Його колишні охоронці, що дивились на нього з мурашками по тілу. Тепер вони навіть не глянуть на вікна. Вони ще варять і подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планів господарства. |
| 1717 |
А коли надходить вечір, Мертенс лежить на канапі в далекій маленькій простій якійсь кімнаті, яку він тільки тепер знайшов, і дивиться в тємно-сіру запавутинену присмерком стелю. І тоді настає найгірше. |
| 1718 |
Не за Елізою Пожежею, не за сотнями жіночих тіл, що перейшли крізь його обійми, як проходять люди крізь ворота, а якраз за тою одною жіночою істотою, від якої на все життя лишилося таємне, незітерте ніякими обіймами, тепле тепло. |
| 1719 |
Мертенсові згадується покійниця жінка, покійний дворічний син. Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як і живе десь, то однаково померла. |
| 1720 |
І часом іде Фрідріх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елізи. Він знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидіти и чекати, поки увільниться крапелька енергії й дасть пропуск його токові. |
| 1721 |
Пониження дожидати відгуку й класти слухавку, не діставши ніякої або діставши все ту саму відповідь: — Принцеса в лабораторії! Її не можна турбувати. Спочатку Мертенс казав своє ім'я: Фрідріх Мертенс просить. |
| 1722 |
Але, коли байдужий голос одповідав, що однаково, хай просить, хто хоче, — наказано не турбувати, Фрідріх Мертенс більше вже не каже свого імені. Чого принцеса сидить у лабораторії того фатального божевільного, що заразив своєю хворобою весь світ? |
| 1723 |
Що вона там робить, що не можна турбувати ні для кого, навіть для... хе! для її умовного нареченого? Так, умови не виконано. Трону не буде. І нареченості немає. Нічого нема. Є тільки скеля, що логічао неминуче летить із гори, трощачи все на свойому шляху. |
| 1724 |
На скелі весело й гордо сидять і «діють» комахи, розробляючи «планетарні» плани руху скелі. А Марти Пожежі нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нікому не відомим десь у малюсінькому куточку сп'янілої планети. |
| 1725 |
Забитись у крихітну щілинку, пригорнувшись до її недовідомого тепла всією душею — і хан летить скеля туди, куди намітили їй невблаганні, залізні закони. Але Марти немає, а є виюча із задертою до порожнього неба мордою туга. |
| 1726 |
Мертенс іде до маленької кімнати й випиває склянку за склянкою міцної американської горілки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, і Мертенс, витираючи потоки поту, вигнаного американським питвом, похитуючись, іде до своєї пишної помертвілої спальні. |
| 1727 |
Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дівчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пів на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмішкувато хижої трупоїдки. |
| 1728 |
Що тепер може бути страшного на співучо п'яній від щастя землі? Вогкі, сміхотливі, «фе, які неприємні» очі трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, діло смугляво-бронзовій дамі чорно-срібного лицаря до «фе, яких неприємних» очей трупоїдки? |
| 1729 |
А хоч би й «страшна» була та вогка сміхотливість? А хоч би «страшна» була затуманена диханням смутку прозорість? Та що з того? І хай. Він із співом щастя розчинить двері душі всім «страшним» сміхотливостям, прозоростям, смуткам і танцям. |
| 1730 |
Ну, що ж, він може, коли вона хоче, розігнати смуток бронзових очей от тут, у цій залі, на очах оцих усіх «алчущих і жаждущих». Але він піде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмішкуватість. |
| 1731 |
Тепер він розжене. О, хай собі сміється, глузує, проклинає. А він розкине загати душі, розмахне обійми й змиє, заллє, затопить усі глуми й прокльони. Ух, Сузанно, набирай більше повітря в груди — захлинешся! |
| 1732 |
Ех, Трудонько, взяти б твою невміло неуважну заклопотану голівку в обидві лапи, підвести, сипнути в ясні твої уникливі очі п'яного щастя — і хай вони запрозоріють, засміються тим блиском, що був то ді, колись давно давно. |
| 1733 |
Простір і п'яність у напівпорожніх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливі і непорозуміло-сяючі, п'яно-розгорнені посмішки, безладна, безцільна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилуплені курчата — аж похитуються від народженості. |
| 1734 |
А то нетерпляча поспішність, прожогливість, одстрілювання на всі боки здивованим захватом. І аласливі сп'янілі юрби з чорними коробками на спинах, із гітарами, мандолінами, флейтами, бубнами. Стіни вулиць, по-втикувані головами, кивають, біліють посмішками «Слава! |
| 1735 |
Набитий тілами, сміхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хліба, блиском, простором, він задихається від своєї повільності. Він би з охотою підстрибнув, змахнув би крилами й полетів за кам'яні канали. |
| 1736 |
А замість того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу місить сміх—аж труситься вся, аж підскакує. — Що там таке! Що там? Та не тісніться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустіть трамвай! |
| 1737 |
Усі очі влипли в один пункт і на трамвай і не кліпнуть, проміняться, трусяться сміхом. Макс через реготливі голови шукає того пункту. Ага! Магазин одягів Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених істот, недосяжний для середніх смертних. |
| 1738 |
Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнівно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу. Друга постать — величезна, добродушна, одягнена розкіш-но. |
| 1739 |
Ніжно-фіалковий шовковий півсмокінг, пінисто-золотисте жабо, в руці чудесний, наймодерніший, з інкрустаціями ціпочок. Пишність і розкіш вищих, вибраних істот. Але диво: голова, шия, руки волохаті, незграбні, з грубою, анітрошки не випещеною шкірою, з чудесними робітничими пальцями. |
| 1740 |
Псевдовипещена фіалкова постать добродушно посміхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як від електричних дотиків, струшується від цих апеляцій бурхливим сміхом. |
| 1741 |
Макс насторожує вуха. — Це грабіж! Це розбій серед білого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же! Величезна, пишно вбрана постать широко посміхається до юрби — їй ця ідея до вподоби. |
| 1742 |
Та так таки геть чисто все? До сорочки? Сміх, як горохом по барабану, дріботить по натовпу. — Все, що ви вкрали! Все! Рудий волохатий велетень добродушно ображається. — Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? |
| 1743 |
Крадуть потай, а ви мені самі вибирали, приміряли, вихваляли. Юрба вибухає реготом. — Мій пане! Я вас зараз же віддам у руки поліції! — Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзі за сонячним склом. |
| 1744 |
Тут слухачі не витримують і громовими оплесками відзначають високомистецький момент цікавої п'єси. — Браво! Правда! Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу — ух, такі самі грабіжники й злодії, як і цей. |
| 1745 |
І цей! Якої помочі від них чекати? І такий його відчай безпорадний і так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем. — Та навіщо вам гроші тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них! |
| 1746 |
Та от, дивіться! З магазину, дійсно, виходять елегантно одягнені люди з цілими паками в руках — вони одяглися самі, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневі — очевидно, одна кумпанія. |
| 1747 |
Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабіжників, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, відвертається і, як є, іде геть од магазину, просто на стіну юрби — беріть, розбирайте, грабуйте! |
| 1748 |
Стіна розступається перед ним, пропускає, ковтає й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом і криками вливається в магазин. Дорога трамваєві вільна. Половина пасажирів скотилася в юрбу, а друга половина нерішуче сміється. |
| 1749 |
Розуміється, рудий велетень має більше прозорливості, ніж сліпий Гольдман із своєю купецькою інерцією. Розуміється, все самі порозбирають, порозділюють, порозносять, рівно, справедливо, кожному відповідно до потреби. |
| 1750 |
Стане ще просторніше, вільніше, буде ще більше вибачливої, спокійної добродушності, любовності, п'яності, щастя. І на розчищеному місці створять нові одяги, багатші, пишніші й розкішніші за всі одяги, що були коли-небудь на старенькій землі. |
| 1751 |
Хапайте своїми корінчастими пальцями недосяжність вищих, стягайте кумирів, розбивайте їх сміхом вашої добродушності, мішайте в купу вищість і нижчість і куйте, творіть із них єдину радісну сонячну рівність! |
| 1752 |
А коли перед вами стояли перепони до храмів краси, коли жриці їхні вимагали від вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смійтеся тепер — перепони впали разом із усіма святинями, і безплатно, вільно, сміливо хапайте жриць і пийте їхню любов повними цебрами. |
| 1753 |
І коли вони вас ждуть у гротах, одягнені тільки в зелені ліани, наготувавши ціни за свої поцілунки, не торгуйтеся, не скупіться — усе давайте, обіцяйте й смійтеся. І беріть усе, беріть із п'яним зойком радості й визволення. |
| 1754 |
Шкода, шкода, що пролетаріат не відчуває потреби телефонів, а то б можна було хоч телефоном роз'яснити шляхетній кокотці, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навіть вигідне для графівни. |
| 1755 |
Сузанна сьогодні іскриться, піниться красою. Крізь ніжно-бузковий серпанок сукні гнучко, легко, жваво вигинається то в той бік, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишліфованої слонової кості тіло з ніжно бузковими тінями. |
| 1756 |
Одна жінка підняла своє дитя у білесенькій льолі аж до неба — чистий тобі ангел. Тільки нікому взяти, те дитя з її рук. Чорні буруни накрили все і всіх, накрили й молоду матір, а янголя у білій сорочечці пішло поверхнею ненажерливої ріки, світячи сяйливим волоссячком, як німбом. |
| 1757 |
Шукає ногами дна, а воно випорскує, а течія відносить її далі й далі. Вона скрикнула і прокинулася. Серце калатало несамовито, чула у всьому тілі дрож і холод, мовби й справді вибралася з тої осоружної купелі. |
| 1758 |
За вікном — непроглядна весняна ніч. Стара встала, увімкнула світло й глянула на годинник. Стрілки показували три години. Вона лягла й проказала тричі: — Куди ніч — туди й сон. Проспівали на кутку півні — озвалося з лісу відлуння. |
| 1759 |
Настя одяглася і вийшла на подвір'я. У прохолодному передсвітанні дрімав сад із розквітлими вишнями, тихо було і в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гніздо на осиці із спиляною верхівкою, стиха озвалися до старої. |
| 1760 |
Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось скаламутив у ній. Хотілося самій глянути й пересвідчитися, що справді нема тієї страшної ріки, яка приснилася посеред ночі і на очах у Насті перетворилася на невблаганне море. |
| 1761 |
А там, за лугами, над Прип'яттю, до якої рукою подать, уже хтось настирливо підпалював хмару. І з лугу, і з лісу, що починався за хатою діда Микити, летіло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук і голос ранньої зозулі, що повернулася сюди чи то вночі, чи ось щойно. |
| 1762 |
Ще не встигла струсити із крилець втому, а вже кує роздає здоров'я древній поліській землі й віщує довгий вік поліщукам. Настя полегшено зітхнула: все живе, вмите нічною росою, усе жде сонця. Вона стала лицем до сходу. |
| 1763 |
В ній живе залишене у спадок предками язичницьке поклоніння й віра в силу сонця, води, вогню, дерев. Вона тричі перехрестилася до червоної заграви, з якої викотилося світило, залило червоним півнеба і навіть туман над Прип'яттю, та й рушила в подвір'я. |
| 1764 |
Кликали і її у цей новий, на п'ять кімнат, дім, але Настя відмовилася навідріз. Вона не уявляла себе поза цією хатою з великою білою піччю і домовичком у комині, якого вона щодня гріє теплим димом деревини. |
| 1765 |
Для матері, для батька, для діда і баби по одній і другій лінії, для чоловіка, що не повернувся з війни, для покійної сестри Теклі і брата Онопрія, для своїх чотирьох діток. Сідає сама на ослоні і з кожним веде балачку. |
| 1766 |
Їх он стільки відчахнулося від древа її роду, а вона лишилася зі своїми болями й печалями, що скрутили її, як перевесло, із своєю пам'яттю, що одним кінцем заземлилася в її серце, а другим — у рідне Полісся. |
| 1767 |
Настя розпалила в печі. Березові дрова весело загоготіли, пострілюючи, і пахучий дим повис над її хатою. Стара готувала сніданок для синової сім'ї. Перемивала пшоно, кришила в горщик картоплю, смажила сало. |
| 1768 |
І так їй стало враз спокійно та радісно на серці чи то від ясного неба з червоною бубкою сонця, чи то від того, що на осокорі, який росте на розі хати, про щось радяться між собою буслик і буслиха. Щось гріло Настину душу, відігнавши недавній намул, полишений сном. |
| 1769 |
Може, то була древня радість людини від споглядання вогню і чекання свята? Стара навіть стиха заспівала: Суха береза в печі палає, свекруха лиха вогонь заливав. Свекруха лиха вогонь залила, щоб я молода без вечері спати лягла. |
| 1770 |
Знадвору долинали голоси сина й онуки. Микола порався, а Світлана розвішувала пелюшки. Вона тепер з малим дитям дома. Настя вийшла до них і привіталася. — Так щось погано цю ніч мала спала, та й я майже не зімкнула очей — мовила онука. |
| 1771 |
— Ото ляж зараз, дитино, та й поспи, — мовила стара. Віяв південний вітер, лопотів пелюшками, і в тому теж було шось для старої Насті радісне, наповнене життям. Вкотили візочок з дитям у її хату, і Світлана шаснула у свій будинок. |
| 1772 |
Маля спало, а Настя тихо поралася коло печі. Невдовзі воно прокинулося й подало тоненький дзвінкий голосочок. Настя кинулася до дитини, засокотіла, взяла її на руки. Довго розглядала, мовби бачила вперше. |
| 1773 |
Те, що поволі вляглося й вистоялося в душі знову скаламутилось. Дитя нагадало їй янголя, що ступало в куценької льолі по поверхні ріки. Ті ж голубино-круглі оченята, той же біблійний вираз докору на маленькому личку, таке ж сяйливо-лляне волоссячко. |
| 1774 |
Вона притисла маля, поцілувала в голівку. Провела рукою по крихітному тільці. Її пальці, наділені великим даром відчувати, робили заспокійливі рухи. І сама заспокоїлася, торкнувшись здорової плоті дитини. |
| 1775 |
З її рук до дитини перейшла добра енергія, щічки у малої розчервонілися, і вона заснула. А Настя носила й носила дитя, почуваючи щось радісне і непевне водночас. Щось двоїлося в душі, ділилося навпіл, якийсь недобрий настрій, схожий на передчуття, заволодів старою. |
| 1776 |
Микола оперся на одвірок і проказав: — Ви чули, мамо, що цеї ночі сталося? — він глянув на матір такими, як і в неї терновими очима. Настя аж здригнулася від стривоженого погляду і перепитала: — А що таке? |
| 1777 |
— Тільки що, — Саня стишила голос до шепоту, — голова колгоспу примчав на ферму і сказав, що на Чорнобильській атомній зірвався якийсь реактор. Людей наших оце туди повезли. Ох, а Серьожка ж Світланин там. |
| 1778 |
— Таки правда, — похмуро мовив син, — погані діла там. Ми з кумом хотіли прорватися «Жигулями», та коло першого ж поста нас не пустили. Кажуть, туди не можна. Там аварія. Додзвониться теж не можна, кажуть, що там страшне робиться. |
| 1779 |
Хлопці насилу погасили пожар, і люди падають, як мухи. Забита вже лікарня. — Як падають? Від чого? — Мабуть, від радіації. Учитель фізики казав коло контори, що це може буть від радіації. Там же атом у реакторі. |
| 1780 |
То ж смерть. Настя знову побачила чорні буруни, шалені гребені хвиль, що накривають все і всіх, і оте немовля, схоже на її правнуча, що йшло по поверхні води у білій льолі, як ангел докору і прокляття. |
| 1781 |
Микола перейняв материн нестямний погляд і додав: — А може, це все балачки. Люди, знаєте, люблять пасталакать. Може, воно й не так. Як кажуть, за що купив, за те й продав. Може, воно не такий чорт страшний, як його малюють, але народ усяке плеще. |
| 1782 |
Син пішов, а Настя довго стояла край столу, відчуваючи якесь лиховісне шумовиння навколо себе і в собі. А весна, не питаючи дозволу й не дослухаючись до гріхів земних та бід, прошкувала собі Поліссям. |
| 1783 |
Гніздилося в лісах і на луках коло Прип'яті всяке птаство, радіючії, що подолало довгий, виснажливий переліт і повернулося на рідну землю. На землю, яку ця ніч напоїла смертельною отрутою і розстеляла все далі й далі чорні полотна, виткані з гіркого полину. |
| 1784 |
З пучечком вербового гілля пішла під вечір Настя до церкви. Вона щиро молилася, а слух ловив безперервний і якийсь мовби не такий, як завжди, гул од траси. Настя поставила свічки всім покійним, молилася за живих і за тих, що ще приб'ються до її роду. |
| 1785 |
І дивилася з дзвіниці на Настю-Спасительку Марія-Оранта, розметавши руки, як крила, і не зводили з неї очей Саваоф, Микола-Чудотворець та Неопалима Купина. І бачився старій у їхньому німому погляді докір і жура. |
| 1786 |
Повернулася, коли посутеніло, не засвічуючи лампи, сіла на лаві й втупилася в чорну порожнечу хати. У вечорову тишу вривався гул від автостради, озивалися від Прип'яті тривожними гудками баржі. — Господи! |
| 1787 |
Чи такі ми вже грішні, що ти караєш нас у ці святі дні? — запитала у покуття стара. — Чи ми прогнівали своїми ділами духи предків наших, чи поруйнували їхні могили, що ти караєш нас так гірко? Хтось тихо постукав у шибку. |
| 1788 |
Настя стрепенулася і підійшла до вікна. — Хто там? — Це я, мамо, — почула синів голос. Вона відчинила й засвітила лампаду. По хаті розійшлося мляве, ледь вловиме світло. — Не спиш, сину? — Не сплю. |
| 1789 |
Всякі думки в голову лізуть. Він сидів на лаві якийсь змалілий, ураз постарілий. — Светка реве. Я вже не знаю, що й брехать, але думаю, що нічого хорошого там немає, раз і досі не повернувся. Там страшне що робиться. |
| 1790 |
Перед очима старої знову завирувала ріка, яка розлила цеї ночі свої смертоносні води, і вкотре зринуло перед очима янголя з лицем її правнучати, новим пагінцем, що вибрунькувався від гілки, якою є вона, Настя-Спасителька, на древі свого роду. |
| 1791 |
Син вийшов, а вона ще гарячіше зашепотіла до покуття: — Пресвятая богородице! Восьмим разом, луччим часом. Стань нам у помочі, заложникам своїм. І нехай біда відступить туди, де сонце не сходить, де півні не піють, де собаки не брешуть, де дівки кіс не чешуть... |
| 1792 |
Дивилася на тихе мерехтіння зірок за вікном і просила когось та благала, наївно вірячи, що її небесний бог сильніший від того земного диявола, що непрохано з'явився у її краї, а тепер чинить страшний суд над ними, одним перстом благословляючи на муки грішних і праведних. |
| 1793 |
Досвіток приніс далекий голос зозулі і мирний клекіт буслячої сім'ї. Вона лише зараз спохопилася, що у святковому одязі, що не торкнулася постелі. Спати не хотілося, лише була смертельна втома і важкість у всьому тілі. |
| 1794 |
Переодяглася, і знову зоріла на божу рань, і знову зустрічала урочо сонце, й топила піч, варила в чавуні картоплю для худоби, поралась. Час плив повільно. В ньому мовби розчинилася стара. Коли взялася білити льох, сонце вже підбилося над лісом і вигріло вистуджене вітрами її дворище. |
| 1795 |
Микола прийшов з поля на обід і довго стояв коло матері, дивився, як вона вмочає щітку у відро з вапном, торкається безгучно стіни, лишаючи на ній мокрі сліди. — Прип'ять евакуйовують, — нарешті видихнув син, і очі його зволожились. |
| 1796 |
Мати відірвалася від стіни й стояла так із щіткою у відстовбурченій руці, мовби то не жива людина була, а зафіксована в глині чи бронзі скульптура. — Он машинами, автобусами забита траса, — знову вистрілив по ній словами, як автоматною чергою, син. |
| 1797 |
Нібито в радіусі тридцяти кілометрів. Радіація сильна пішла, та ще й вітри дмуть як скажені. Скотину теж вивезуть, і колгоспну, і людську. — А ми ж як? — Стара опустила руку із щіткою у відро та так і лишила її там. |
| 1798 |
Сідало неначе в якусь криваву хмару. Біда повзла навпрошки, робила кола, вони ширшали, як від кинутого у воду каменя. Настя чула вже помахи її чорних крил і зловісний регіт не десь, а в себе за спиною. |
| 1799 |
І вперше відчула себе безсилою зарадити цій біді. Немає в неї, Насті-Спасительки, того зілля, тої сили в руках, яка переходила з неї у немічних і перетинала путь недугові. Понад століття за її родом ходить слава рятувальників. |
| 1800 |
Він не тримався дому і сім'ї. Замолоду чумакував, а коли зістарівся, блукав по селах зимою і літом в одній і тій же свитині, постолах, спав там, де його заставала ніч, їв те, що йому дадуть люди, як старцеві. |
| 1801 |
Це він віщував страшне майбутнє поліщукам. Коло нього і на вигонах, і на ярмарках збирався люд. Насті втямки, як якось на тройцю він стояв на вигоні — невеличкий, рухливий, сивенький дідок, якому повернуло на дев'ятий десяток. |
| 1802 |
Чадили люльками чоловіки, обступили колом його молодиці, дослухалися до розмови парубки й дівки. Дід тримав Настю за руку. І сказав він тоді таке: «Якщо обминуть одну могилу, до неї од нас рукою подать, то й біда обійде. |
| 1803 |
Не помилує ні старого ні малого. Смерті не видно буде, а люди падатимуть, як мухи. Отруїть вона землю, воду, небо. Будуть отут мертві города і села. А у нашому селі позастаються тіки коти, собаки та кури. |
| 1804 |
Мала той дар і Настина мати Софія. Всі вони відлетіли услід за пророком Іваном та поліськими журавлями на безгрішні острови, залишивши її, спасительку і берегиню, на грішній землі серед живих і для живих. |
| 1805 |
Ніколи її зілля та вміння не служили ні злу, ні людській гордині, ні заздрощам, ні лихим задумам. Тих, що переступали поріг її хати з недобрими намірами, Настя випроваджувала за ворота і сердилася, мовби й сама торкнулася скверни. |
| 1806 |
Бо вона, Настя-Спасителька, Настя-Рятівниця, Настя-Берегиня, поставлена вартового коло воріт людської долі, коло воріт спасіння і милосердя. Бо вона вірить у гріх і розплату за заподіяне зло. Вона не зробила і вже не зробить жодного гріховного кроку. |
| 1807 |
Бо цей край для неї безмежно любий, і земля, в якій поховано великий ключ її роду, — свята. Вона знає на ній кожну деревину, квітку, зелину. Вона відчуває ті місця, з яких сила земна переходить у людину, і знає й ті, які забирають її в людини. |
| 1808 |
Стара дивилася на вечоровий світ. З очей сотався тихий зойк, з них брала початок ріка безмірної печалі і впадала прямо в зелене річище лугів. ...Микола чекав її коло воріт. — Де це вас так довго не було? |
| 1809 |
— До роду свого ходила, — сказала стара, і голос її затремтів. — Недавно приходив голова і брав з усіх розписку, щоб ніхто нікуди в ці дні не їхав, не ходили в гості. Сиділи побільше в хатах. Не виключено, що і нас будуть вивозить. |
| 1810 |
Він забив їй дихання, і вона ловила повітря відкритим ротом. — Казав мені один знакомий міліціонер, що більше як дві сотні людей повезли «Ікарусами» з Прип'яті на Бориспіль, а звідти літаком — на Москву. |
| 1811 |
Микола дивився кудись повз матір, а вона все хапала повітря, з якого навіжений вітер раптово вивіяв весь кисень. Звела очі до неба й побачила, як красиво й граційно літають у надвечір'ї журавлі над Прип'яттю. |
| 1812 |
Озвалася, повертаючись з пасовища чиясь корова, зайшлося десь собача. І від того безжурного й щасливого весняного вечоріння, в якому стільки краси і ні краплі радості, ще більше заквилила її душа. Збігали дні. |
| 1813 |
І переступила поріг її древньої хати з добрим домовичком у комині тяжка звістка, якої боялася, але чекала, як приречений страти: у великодню суботу по обіді будуть вивозити їхнє село. Зігнали до колгоспу й відправили всю худобу, тепер дійшла черга й до людей. |
| 1814 |
Голосили у веранді Саня й Світлана, схлипували внучата Василько та Оленка. Покрикував на них роздратовано Микола. Лише Настя затято мовчала. Вона виплакала за ці дні річку сліз, і очі були сухі й пекучі. |
| 1815 |
Не вірячи своїм очам, швидко задріботіла стежкою і стала неподалік. — Косиш? — мовила зраділо. — А он голова сільради ще три дні назад казав, що вся трава заражена і боронь боже нею годувать скотину. |
| 1816 |
Микита оперся на держак і глянув на неї вицвілима очима. — Де видно, що вона заражена? Як була зелена, так і є. Був і у мене той пацан, вчепився з тею розпискою. І одно: молока не пийте, козу не пасіть. |
| 1817 |
Зараз же, каже, заведіть у хлів. То я при ньому завів свою годувальницю, та за косу та в берег. Тепер ношу їй щодня готовеньке. Не вмер Данило, дак галушка задавила. Микита засміявся, оголюючи прокурені пеньки і червоні ясна. |
| 1818 |
Насті від тих слів і сміху стало враз затишніше, спокійніше, і вона сказала: — Ге, не поїдемо, кум, із своїх гнізд? Де це видано, щоб у великодню суботу тікать із села? Куди нам їхать і од чого уже рятуваться? |
| 1819 |
Год туди, год сюди. Хіба не однаково? — Таким, як ми, кума, вже з печі на лежанку треба їхать. Понаробляли сукині сини людям горя, а тепер як чорт од ладану тікають і людей женуть. Занапастили землю продажні душі. |
| 1820 |
Як воно таке опасне, то нащо ж його було у такій гущі робить?! — запитала у вітру Настя-Спасителька, вірячи, що він її слова віднесе туди, де чинять всевишній суд, змушуючи безгрішних нести отвіт і покару за те, що роблять малі і великі грішники. |
| 1821 |
Неподалік радісно й велично літали журавлі над молодими травами, і знала Настя-Спасителька, що ніхто ті трави не толочитиме цього літа, не толочитиме багато літ. Вони засіватимуться, зеленітимуть і вмиратимуть без людей коло Прип'яті, в лісах, по шляхах... |
| 1822 |
І лише пам'ять землі і трав воскрешатиме тих, що ходили, сміялися тут і любили. Люди самі себе вигнали з раю лугів і лісів, согрішивши єдиний раз, але непоправно. Так думала Настя-Спасителька, проводжаючи очима сірих журавлів, які робили вже над нею якісь немов прощальні кола. |
| 1823 |
Твердо вирішила, що не поїде. Збігла ніч, збіг досвіток. Вона нагріла в печі окропу, скупалася в ночвах, переодяглася у нову вишиту сорочку, нову спідницю, вив'язалася білою терновою хустиною і заходилася місити великоднє тісто. |
| 1824 |
Саня прочинила двері, глянула на піч, в якій палав вогонь, на свекруху, що місила паски у всьому новому, і проказала: — А що це ви, мамо, заходилися пекти? — Паски, дитино. Хіба ти забула, що завтра великий празник? |
| 1825 |
Настя відірвала очі від діжі и тупо дивилася в стіну. На ній мовби хтось знову прокручував кадри документальної хроніки. Вирувала ріка, і по ній ступав ангел докору і прокляття, ангел непрощення з лицем її правнучки. |
| 1826 |
Стара ще більше стиснула вуста. Невістчина звістка закрутила й затягла на ній ще одне нестерпно болюче перевесло. Рухатися можна, а дихати було все важче. Невістка вийшла, і через якусь хвилю вбіг Микола. |
| 1827 |
— Я ж казав їй: поменше вивозь дитину надвір, не суши пелюшок і повзуночків на вулиці, а вона, дурна коза, хіба ж послухає! Дитина прямо як мертва. Провисла в хаті тиша, тільки схлипувало й глухо постогнувало під її руками тісто. |
| 1828 |
Настя готувалася до свята так, як завжди, як звикла це робити роками. Повиробляла калачі, паски. Поки вони підходили коло тепла, зварила із консервованих вишень кисіль, пофарбувала в манійці і цибулинні яйця й поставила на столі. |
| 1829 |
Дістала з комори кошик, застелила його рушником і склала в нього печене й варене. Піде на всеношну та раненько й посвятить. Микола знову тихо переступив поріг, глянув на кошик і сказав надтріснутим, глухим голосом: — Мамо, хоч ви душі не травіть, і так жить не хочеться. |
| 1830 |
Скоро їхать треба! Ви що, оніміли? Настя нестямним поглядом дивилася у вікно на оббиту целофаном криницю, розквітлі вишні, жовті цяточки кульбаби, на прибитих бідою бджіл, що шукали воду і падали в траву. |
| 1831 |
«Не на п'ять і навіть не на рік, а навіки», — прокричав у ній віщий голос. Настя-Спасителька ще ні разу не помилялася у своїх відчуттях, бо мала великий дар, над яким довго, може, віками, трудилася її щедра поліська природа. |
| 1832 |
Коли машина зупинилася коло двору, Настя була далеко в лісі. Сиділа на вогкому пеньку й дивилася на далеку просіку глибоко запалими очима. Не бачила й не чула, як її всі шукали, кликали, заглядали в льох, на горище. |
| 1833 |
Не бачила Настя, які заплакані очі в сусідів, як голосила Саня посеред подвір'я, як Микола відв'язав Рябка, вткнувся лицем у собачу морду й надривно ридав. Не чула, як пес моторошно вив услід машині. |
| 1834 |
Вона не втікачка, вона просто стара журавка з перебитим крилом, що відстала від свого ключа... Її мовби приморозило до того пенька. Сиділа, аж поки споночіло і зійшов місяць. Натикаючись на гілля, йшла лісом до села. |
| 1835 |
Валують собаки, кипить травнева ніч, і заглядає у двори здивований місяць. Просто люди сплять, то й не світяться вікна, і вона, Настя-Спасителька, не втекла до лісу, а збирала там первоцвіт і сон-траву людям на ліки та оце припізнилася. |
| 1836 |
Ось тому й скрадається до свого двору, щоб нікого не розбудить. Рябко, зачувши господиню, кинувся прожогом до неї, заскакав, заскавулів зраділо. Оперся на стару лапами, лизав їй руки, щоки. Вона теж обняла його й притисла до грудей. |
| 1837 |
Стояли посеред подвір'я, посеред високої ночі і безмірної самотності людина й собака і гріли своїми тілами цю обезлюднілу великодню ніч. А потім зайшли разом до хати. Настя прилягла на ліжку, а собака лежав на підлозі. |
| 1838 |
Хтось невидимий гасив по черзі зорі, як свічки. Коли згасла остання і з небес було знято важку темну попону й одягнуто легку блакитну, взяла Настя-Спасителька кошик з пасками та крашанками і пішла до церкви. |
| 1839 |
Кричали по дворах півні, яких полишали поліщуки в надії що скоро повернуться. Настя-Спасителька толочила зловісну тишу. Ніде нікого: не скрипне хвіртка, сплесне у криниці розбуджена відром вода. Сама, як перст на все село, на весь білий світ. |
| 1840 |
І посеред церковного подвір'я пустка. І дзвони мертві, і криниця з дубовими цямринами мертва, і замок на церковній брамі мовби завмер, і роса на траві змертвіла. Настя прочинила хвіртку й протолочила в ній стежку до дерев'яних східців. |
| 1841 |
Роззирнулася, сподіваючись, що все де сон, який зараз мине і з усіх вулиць посуне люд, і стануть навколо церкви, засвітять свічечки, і вдарять великодні дзвони... Невідь скільки стояла й чекала дива. |
| 1842 |
Усе ще не вірила в ці вулиці, хати без людей, у ці з похованою навіки водою криниці, у цей розтерзаний солов'ями, криком півнів, любовним перегукуванням диких голубів світанок, в якому — жодного людського голосу. |
| 1843 |
Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. |
| 1844 |
Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... |
| 1845 |
Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. |
| 1846 |
Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ... |
| 1847 |
Насуваються дві грози. — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: Надходить гроза! І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки. І Атака за атакою. |
| 1848 |
Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в чека. Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. |
| 1849 |
Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету. Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок. |
| 1850 |
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: ала-ла-ла. Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. |
| 1851 |
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни. І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. |
| 1852 |
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші, — за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. |
| 1853 |
Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни. Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: — ...(мовчу). На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. |
| 1854 |
З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. |
| 1855 |
Зрідка за вікном проходять інсургенти. Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! |
| 1856 |
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. |
| 1857 |
У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. |
| 1858 |
За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. |
| 1859 |
Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. |
| 1860 |
І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — розстрілять, завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик. |
| 1861 |
Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже: — Я з вами, докторе, не згодний. |
| 1862 |
Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій. І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері... |
| 1863 |
І мати тихо, зажурено дивиться на мене. ...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. |
| 1864 |
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах. Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. |
| 1865 |
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — розстрілять, — мене раптово взяла розпука. |
| 1866 |
Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх, чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії. |
| 1867 |
— Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... — Але я не бачив виходу! Воістину правда була за доктором Тагабатом. |
| 1868 |
Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав: коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини. Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця! |
| 1869 |
Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни. І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи. |
| 1870 |
...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму. ...До розстрілу присуджено, — шість! Досить! На цю ніч досить! Татарин знову тягне своє азіятське: ала-ла-ла. |
| 1871 |
Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. — Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста. |
| 1872 |
Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма. Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. |
| 1873 |
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!! — Тьма? І я здавлюю голову. |
| 1874 |
Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. |
| 1875 |
Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует. ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. |
| 1876 |
Тьма! Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу. ... — Ти спиш? Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. |
| 1877 |
Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки. Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. |
| 1878 |
Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? |
| 1879 |
Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці! І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом. — Фантом? — знову здригнув я. |
| 1880 |
Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного я, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. |
| 1881 |
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу. — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? |
| 1882 |
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон. ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. |
| 1883 |
Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. |
| 1884 |
Мені доносять: — Ідуть глухі нарікання. — Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам. |
| 1885 |
Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. |
| 1886 |
Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так: вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: — Штаб Духоніна! |
| 1887 |
А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. |
| 1888 |
Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: — На фронт. Я більше не можу тут. Ага! Він більше не може! |
| 1889 |
Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає своє право купатися в калюжах крови? |
| 1890 |
Тоді я кричу: — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю. Доктор Тагабат динамічно: — Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. |
| 1891 |
так його! Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзі? — Діло № 282. Я: — Ведіть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати. |
| 1892 |
Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних. |
| 1893 |
Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. |
| 1894 |
Я: — Ваша фамілія? Зет! — Ваша фамілія? — Ігрек! Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі. Я: — Де вас забрали? — Там-то! |
| 1895 |
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі? Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. |
| 1896 |
Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце... Я: — Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії? Мужчина й женщина: — Так! |
| 1897 |
Я: — Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу? Мужчина й женщина: — Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека? |
| 1898 |
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. |
| 1899 |
З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки. ...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. |
| 1900 |
Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять! Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було. Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. |
| 1901 |
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу: — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни. |
| 1902 |
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. Я підійшов до вікна й сказав: — Ведіть! |
| 1903 |
В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло. — І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. |
| 1904 |
Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони. |
| 1905 |
Тривога. В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають. Але мені треба спішити! |
| 1906 |
Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: — Роз-стрі-лять! але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. |
| 1907 |
Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: — Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! Мій м'ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився. |
| 1908 |
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: — Мамо ?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? Мамо?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. — Чорт! |
| 1909 |
Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з мамою (він підкреслив з мамою), як умів розправлятися з іншими. І мовчки одійшов. ...Я остовпів. |
| 1910 |
Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти). Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! |
| 1911 |
Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право: — нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне я. І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок. |
| 1912 |
Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: — Всіх у підвал. |
| 1913 |
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко: — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... |
| 1914 |
З цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету. ...Я за собою нічого не почув. ...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. |
| 1915 |
Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами. Я йшов у нікуди. |
| 1916 |
Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. І я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. |
| 1917 |
Я йшов у нікуди. ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету. ...Ну да, я мушу бути послідовним! |
| 1918 |
...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією. |
| 1919 |
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина? ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь її випустити! Я: — Кого? — Твою матір! |
| 1920 |
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати. — Слухай. Навіщо ця мелодрама? Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. |
| 1921 |
Андрюша й на цей раз зблід. Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям. |
| 1922 |
Андрюша: — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах. |
| 1923 |
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають. — Кричить дальній вокзальний ріжок. ...Андрюша вискочив. За ним я. |
| 1924 |
Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. |
| 1925 |
Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози. ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу. Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. |
| 1926 |
Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — дегенерат. — От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі... Я: — Ви? |
| 1927 |
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді: — це сторож моєї душі — і без мислі побрів на міські пустирі. ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. |
| 1928 |
Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть. ...Але що ж я? |
| 1929 |
Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збився з ніг! Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій... ...Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос. |
| 1930 |
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі. ...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. |
| 1931 |
Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки. ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. |
| 1932 |
Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть. ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні. |
| 1933 |
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет. Я різко кажу: — Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тоді він іронічно й байдуже: — Ну, і що ж? |
| 1934 |
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. — О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати. Я: — Будь ласка, покиньте кімнату! Доктор: — Ну, і що ж? |
| 1935 |
Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною! Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. |
| 1936 |
Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині. Тьма. ... |
| 1937 |
Вартовий увійшов і доложив: — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору. ...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею. |
| 1938 |
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. |
| 1939 |
Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. |
| 1940 |
Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом переді мною виростала загірна даль. |
| 1941 |
Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. ...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки. Я раптом відкинувсь: що це? |
| 1942 |
Невже це голос моєї матері? І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях. |
| 1943 |
І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть. |
| 1944 |
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. ...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. |
| 1945 |
Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: — Ваша мати там! Робіть, що хочете! Я подивився: — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. |
| 1946 |
Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. |
| 1947 |
То відходили інсургенти, — то помітив ворог. — Збоку розірвався снаряд. ...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями. |
| 1948 |
І тоді ж, пам'ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник. — Загудів ліс. Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! удар! ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. |
| 1949 |
Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. |
| 1950 |
Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. |
| 1951 |
Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. ...Що це? невже знову галюцинація? Я відкидаю голову. Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. |
| 1952 |
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять. ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. |
| 1953 |
Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. От дурень! — подумав я. ...Потім скинувся: — Де ж люди? Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу. |
| 1954 |
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров. |
| 1955 |
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма. І раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: — переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. |
| 1956 |
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову. ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. |
| 1957 |
О, навіщо, навіщо він кидає нас?.. Поки він тут, поки він з нами — всі певні і всі спокійні. Всі знають, що недалеко, серед них, пророк божий, з котрим говорить сам Адонай і котрий без страху дивиться в лице Господа сил. |
| 1958 |
Як дитина тішиться коло матері й вертає до своїх забавок, бо чує близько хранителя свого спокою, так Ізраїль, бачачи Моїсея серед сонму, стає певним, спокійним і вертає до своїх справ. — А що, Моїсей нічого не говорив? |
| 1959 |
— Ні, нічого. Бодай я не чув, — відповість йому той, вибираючи сліди снідання з бороди. — А що хіба? — Та нічого... Я так собі. — І, помовчавши, додасть: — Бачив я вчора його на судилищі. Ей, великий муж!.. |
| 1960 |
Він усе знає, все вміє, бо йому помагає сам Господь. Так!.. Великий він, Моїсей! Вдані словеса господні во уста його, і премудростю Бога опоясані чресла його. По слідах божих ідуть стопи його, і мудрість Всевишнього на ньому. |
| 1961 |
Очі його бачили висоту й силу творця, і чуло грім глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сіє божий виноград, виноград найліпший, і нам дає пити з чаші благості господньої. Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаєш нас і робиш безсилими? |
| 1962 |
Вітре, пощо перестаєш обвівати лиця наші, а серцям даєш горіти на вогні наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаєш хитання Ізраїлевого і невже не чуєш підбурюючих речей Корея з сонмом його, і Айнана, і брата, рідного брата мого Датана? |
| 1963 |
О, затули вухо своє, Боже, на хулу їх і не клади меча помсти на безуміє їх! Дай їм час схаменутися, бо вони схаменуться, й пізнають сохраняющего путь їх вдень і вночі, і падуть перед тим, хто тримає їх життя силою звука імені свого. |
| 1964 |
Між шатрами вже стільки назбиралося різного бруду, що годі було пройти. То була розкіш псів і малих дітей. Вони, і ті й другі, як тільки блиснуло сонце, виповзали з своїх закутків і починали бабратися в тім смітті, шукаючи зогнилих останків їжі. |
| 1965 |
Коли ж надходив час обіду, матері, пискливо верещачи, починали бігати по тих смітниках, знаходили своїх дітей, і часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всі прокльони з небес, волокла двох дітей, мов кошенят, за шивороти, а третього підштурхувала спереду ногою. |
| 1966 |
Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко відносити сміття від шатрів. І жінки не дають собі труда відійти навіть кілька ступенів, а виливають усе тут же, одхиливши тільки поли. |
| 1967 |
Коли ж хто пригадає їм накази Моїсея, вони тичуть тому в руки своє начиння й кричать: — Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому. — Якби ти мав стільки дітей, як я, ти не хотів би навіть уночі встати для себе. |
| 1968 |
А ми хіба знаємо? Може, завтра ж рушимо з цього місця і ніколи вже не розіб'ємо на нім своїх кущів вдруге. ...З тоскою блукав молодий Авірон між кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. |
| 1969 |
А гомін цей, спочатку тихий і маловиразний, ставав все ясніший і ясніший з кожним днем, набирав сили й робився зухвалим: раби згубили господина, і душі їх здіймали бунт. Головніше те, що ніхто не знає, коли він поверне. |
| 1970 |
Як прийшов Ізраїль сюди, до цієї гори, від Рафідина, в той же день Моїсей був на горі й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно, тому, що не було гори: все рівна та рівна пустиня, — звідки ж би мав говорити Бог? |
| 1971 |
А тут така висока гора, — і Моїсей був на ній. І говорив з Богом. А як спустився вниз, то закликав усіх старшин і сивих мужів Ізраїля і так казав перед ними: — Бачу я, бачу, що захиталася де в кім віра божа. |
| 1972 |
І навіть мене, котрого милостю своєю благословив Господь і покликав бути серединою між вами й собою, навіть мене починає дехто вже неохоче слухати, й кривитися на приказ мій, і ширити між сонмом неправду про мене. |
| 1973 |
І бачать очі мої нещастя будучини вашої ради маловірства вашого. Бачать очі мої голод і хоробу ваших дітей, проказу й струпи на грудях жінок ваших... Пси будуть вити між кущами вашими, і в вашу постіль буде заповзати змія. |
| 1974 |
Він не хоче погибелі народу свого, а умноження хоче й праведності. І от я став перед Богом там, угорі, й молив його: Боже! — так сказав я йому, — тисяча літ — хвилина перед тобою, і вселенна — піщинка одна в десниці твоїй. |
| 1975 |
Не бери гніву свого на Ізраїля, а візьми ще раз слово милості на дітей своїх. Прости їм гріхи й не остав тут, серед цієї великої, страшної, ненажерливої пустині . І Господь, милостивий в тисячах, сказав мені: Так оповісти дому Яковлю й тако глаголи до синів Ізраїлевих. |
| 1976 |
Бачили ви, що зробив я єгиптянам? Бачили ви, як підняв я вас, мов на крилах орлих, і вів пустинею аж до місця цього? Чому ж не переповняється серце ваше страхом перед силою моєю, і чому ви не слухаєте пророка мого, ні самого мене? |
| 1977 |
Велика довготерпеливість моя, і милості моїй немає границь. Але й гнів мій без кінця, і бійся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! І коли слухом послухаєте гласа мого й святинею збережете заповідь мою, будете людьми моїми, вибраними з усіх. |
| 1978 |
І дам вам землю, що тече медом і молоком, і умножу вас, як пісок морський, і скорю під ноги ваші всякого ворога, моя-бо єсть земля і все, що на ній. А як і тепер не послухаєте останнього слова мого, — о, ліпше б вам не родитися на світ! |
| 1979 |
Хто сміє стати проти мене?! І перелякалася вся старшина й усі поважні люди Ізраїля, й прирекли одноголосно за себе, й за родини свої, й за роди свої: Все сотворимо, що пророче Господь, і послухаємо всякого слова його. |
| 1980 |
І знову, щасливий, бачив Бога, й узяв від нього закон, і зійшов до сонму. А зійшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди одіж свою й тіло своє і щоб умастили волосся, а чоловіки щоб три дні не входили до жінок своїх. |
| 1981 |
І як живо пам'ятає Авірон той трепет, з яким рушив він з батьком, і родичами, і сусідами, і з усім сонмом ізраїльським до святої й страшної гори. Стали далеко, бо не велів Моїсей не то зіходити на гору, а навіть торкнутися її чим-небудь. |
| 1982 |
Але з вас щоб ніхто не йшов за мною, навіть і не торкнувся гори, бо інакше — смертію вмре, каменем поб'ється або устрілиться стрілою. І чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що — все одно: не буде живий. |
| 1983 |
І всі з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тінню отого каміння, за яким, на його думку, вже починається гора. Був ранок. На голім, чистім небі підіймалося сонце, заповідаючи страшну спеку. |
| 1984 |
І небо, й пустиня були такі просторі, порожні, що здавалося, якби крикнув, то крик цей понісся б аж у безконечність, — і лише гора, свята гора повилася тайною: верх її був закритий чорною-чорною хмарою диму, — і так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару серед яскраво рожевих тонів пустині. |
| 1985 |
Молодші матері так і зовсім не відпускали від себе дитят, а тримали їх за руки або загортали в полу своєї одежі. І лише чийсь песик нараз вибіг із товпи і, нюхаючи, плентався по передгір'ю. — Гляньте, гляньте... |
| 1986 |
І всі шепотіли й чогось чекали, але ніхто навіть не крикнув і не тюкнув на пса. А песик побігав, помахав хвостиком, потім став передніми лапами на камінь і, піднявши голову догори, тоненько й неприємно завив. |
| 1987 |
І в цю хвилю, не знати звідки, прилетів гострий камінь і вдарив пса коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному місці, а кров бризкала з рани й окропляла камінь. Потім упав, скріб лапами пісок, а ще потім — у червоній калюжі лежав непорушне з вишкіреними зубами. |
| 1988 |
Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю гору, закриваючи сонце, і нараз розітнулося громове голосіння труб, мов тисячу їх було сховано в хмарі і трубили в них велетні. |
| 1989 |
Страх обгорнув серця всіх людей, чоловіки впали на коліна, жінки притуляли до себе дітей своїх, а в далекому таборі завили прив'язані пси. І побачили всі, що біжить Моїсей з гори, й кричить щось, і махає руками, мов кличе. |
| 1990 |
Високий, старий, так швидко біг він, мов молоденький парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його головою. — Що він кричить? Кого він кличе? — зашуміли люди, бо з-за грому й звуку труб годі було щось розібрати. |
| 1991 |
— Нас зове перед лице Бога! — Ходімо! Ходімо бачити Господа сил! — Не йдіть! Не йдіть! — кричали другі. — Ми не хочемо вмирати. — Не може чоловік винести погляду очей господніх, і сяйво вінця осліпляє смертного. |
| 1992 |
І ще страшніше заревли труби й загрихотів грім. Слава ведущего предстала перед Ізраїлем, і сила Сильного показалася яво. І закричав нарід: — Не йдемо! Ти, Моїсею, вибранець божий, і тобі глагол його. |
| 1993 |
Говори ти з ним, а ми з тобою. І затихли громи й труби, і почав кричати Моїсей перед товпою: — Великий єсть Господь Бог Ізраїля! Бачили страх його? Чули глас труб небесних? Але бійтеся вчути голос вишнього самого! |
| 1994 |
Бійтеся!.. І ревнули знову громи й труби. Моїсей побіг знов на гору, а люди, перелякані, затуркані, в страху, закриваючи голови полами, тікали від гори і, лиш відбігши далеко, зупинялися від цікавості. |
| 1995 |
І всі бачили, як Моїсей сміло ввійшов у чорну хмару на вершину гори, і всі чули, що от як настане мовчання — це, значить, говорить Моїсей, і його голосу нечутно; а потім загримлять громи й труби — це Господь закриває міддю голос свій. |
| 1996 |
І всі, перестрашені, вертали до кущ своїх, але разом з страхом чули радість: кожному приємно було знати, що його Бог такий сильний, такий могутній. А як повернувся Моїсей з гори, то приніс з собою закон Господа. |
| 1997 |
Раніше ж не було закона. Приніс і читав його старшинам, і були там великі й мудрі слова: Не зробіть собі богів срібних і богів золотих не зробіть собі, а складайте мені вівтар із землі і на нім паліть всесожжения ваше. |
| 1998 |
Хто злословить на отця свого чи на матір свою — смертію вмре. І коли б'ються два мужі, й поразять жону непразну, і буде младенець її поврежден, — да візьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за язву, вред за вред. |
| 1999 |
І як злодія зловлять уночі і вб'ють, — нема в тім убивства. Коли ж сонце зійде над ним й тоді він умре — умре и той, хто вбив його... Не озлобіть пришельця і не образіть його, знаєте-бо душу його — самі були пришельцями в землі Єгипту. |
| 2000 |
І вдову й сироту не озлобіть, бо як образите їх і вони, застогнавши, возопіють до мене, — слухом почую глас їх, і розгніваюся яростію, і поб'ю вас мечем. І будуть жінки ваші вдовами і діти ваші сиротами. |
| 2001 |
Шість літ сій землю свою і збирай плід її, а в сьоме літо дай їй спочивок. Тако сотвори й винограду твоєму і маслинам твоїм. І багато ще всяких мудрих і святих слів. А накінці говорив устами Моїсея Господь: Слухай, Ізраїлю! |
| 2002 |
Це посилаю аз ангела мого перед лицем твоїм, — да збереже шлях твій і введе в землю, що приготовив я тобі. Послухай його і не ослухайся його, ім'я-бо моє на нім. І коли слухом послухаєш гласа мого і сотвориш все, що скажу тобі, — ворогом буду ворогів твоїх і супротивлюся супротивникам твоїм. |
| 2003 |
І устрашу всі язики, де йтимеш ти, і обращу вся супротивная твоя в біг. І положу преділи твої від Чермного моря до моря філістимлян і від пустині до великої ріки Єфрату і передам в руці твої сидящих там, да не змішаєшся ти з ними й не послужиш богам їх. |
| 2004 |
І написав всі ті слова божі Моїсей у велику книгу і заповів, що відчитає їх привселюдно й урочисто. Люди раділи, що вони ще щось убачать, що мають нову тему для безконечних оповідань, — і всі тішилися. |
| 2005 |
Дехто з молоді, користаючись з того, що око старших не надзирає за їх роботою, полягали собі на сонці або бігали, ганяючися один за одним, але Авірон засоромив їх, сказавши: — Що ви робите? Як вам не сором? |
| 2006 |
Це ж він буде приймати жертву на камені цім, і до його ніг підійметься дим з опалу цього. Чи ж лінивством та жартами повинен будуватися вівтар божий? Хлопці справді засоромилися, щиро взялися за роботу, — і дванадцять кам'яних вівтарів мов виросло коло великого вівтаря під горою Синай. |
| 2007 |
Коло кожного з них по обох боках лежали великі купи сухого опалу, а коло головного вівтаря були його цілі гори. Ще задовго до півдня почали збиратися люде і великим півколом оточили місце жертви. Хто стояв, хто сидів, хто мовчав, хто балакав, але всі поглядали на кущу Моїсея. |
| 2008 |
Вона стояла на невеличкому пригорбку, і видно її було звідусюди. Коло неї великою купою згромадилися всі сімдесят старіших Ізраїля, — вони ж мали приносити жертву сьогодні. От заворушилися коло кущі Моїсея — певно, вийшов він. |
| 2009 |
Він вийшов, і видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слів Єгови. Від певності душевної не міг устояти Авірон на місці й побіг; побіг назустріч Моїсею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб відкинути камінь з дороги його. |
| 2010 |
І біг, скільки доставало сил, щоб хоть бігом трішки заспокоїтися. Поважно й розмірене йде Моїсей і зціпив уста. Щось пробували заговорити до нього старшини, але він не відповідав і був як кам'яний бог. |
| 2011 |
— То шкода, що божі слова віддані на папірус, — говорив один з семидесяти. — Чому ти не попросив Бога, щоб він написав тобі свої заповіді на камені або на міді? А то папірус таки папірус, а не камінь і не мідь. |
| 2012 |
Моїсея, здається, вразили ці слова, він навіть затримався на одну мить, але, може, то так лише здалося, бо не рухнув ні м'язню і ні звука не почулося у відповідь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови ніяк не можна, замовкали й собі й ставали такими ж поважними, як і Моїсей. |
| 2013 |
Та й крайня була пора, бо всі очі було звернено на них. От і вівтарі. Широко всюди розступався нарід, пропускаючи свого пророка. Моїсей підійшов до головного жертовника і, упавши на коліна, почав голосно молитися. |
| 2014 |
Авірон мимоволі все те мусів слухати, бо не вдалося протиснутися наперед: із старшинами йти було ніяково, а зараз же по них нарід так стискався, що хлопця зовсім одтерли кудись убік. І він випадково опинився недалеко Корея й от тепер чув усі ті кпини та сміх. |
| 2015 |
Хотів був він щиро молитися, але це жартування й насмішки вбили в нім увесь релігійний настрій, і як він не старався потім знову відповідно настроїтися — вже не міг. Та й справді це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре каміння різало коліна. |
| 2016 |
Може, ви гадаєте, що він побив мало народу? Ну-ну!.. І жінки почали пригадувати всяке страхіття, але Авірон їх не чув: гадкою він був з тими сімдесятьма, що пішли дивитися на місце єднання Господа з землею. |
| 2017 |
Він облив би сльозами кожний камінь, він лежав би день і ніч коло місця того й не боронив би скорпіонам лазити по лиці й по грудях, — аби дивитися, й дивитись, і пити без кінця одну мисль: Він був тут! |
| 2018 |
Його легко пізнати: воно, певно, світиться, як сонце, і довкола нього розцвіли неземні квітки, а все живе, що є на горі, стоїть і дивиться й говорить: Він був тут, він, Адонай... Але потім хлопець згадав, що Моїсей не велів наближатися до гори під страхом кари, та і взагалі те гріх. |
| 2019 |
Та й чи буде ще тримати Господь те місце в святості одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем і повелить вирости за ніч на тім місці густим тернам або положить камінь великий. Ні, ні!.. треба перестати навіть думати... |
| 2020 |
Так жаль йому стало себе, що от він уже скільки прожив, а й досі не бачив нічого надзвичайного. Чому він не протисся раніш сюди? Може б, він тоді попросив гарненько Моїсея, — і святий пророк взяв би і його разом з тими сімдесятьма. |
| 2021 |
Люди зраділи, що вже скінчилася молитва і що можна цілком свобідно рухатися, говорити, розмахувати руками, і нагороджували себе за довге стояння на колінах. Балачки були палкі й велися на сотні тем: кожному хотілося щось сказати. |
| 2022 |
Одні судили-пересуджували сусідів; другі висказували сумнів, чи вернуться старшини живими, чи не осліпнуть бодай; треті обмінювалися гадками про сьогоднішні вражіння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою різко говорив: — Еге! |
| 2023 |
Це так, і все те добре, що ви говорите, але в нас і без того дуже обмалилося вже скота, а тут іще тягнуть на жертви, та й на жертви, та й на жертви. А мені яка з того користь? То б я сам з дітьми його з'їв, того барана, а кістки дав би свойому собаці, — а то з'їдять його жерці та прислужники. |
| 2024 |
А ти за те, що годував, що беріг, що напасав, — не маєш навіть хвоста. І я питаю вас — що в тім доброго? — Гріх так говорити, — остерігав другий. — Гріх і сором. То Богові жертви, не людям. — Добре, Богові. |
| 2025 |
Чому він не хоче чого іншого? Бо левіти м'ясце люблять. — Прив'яжи собі язика, чоловіче! Та ми ніколи й не бачили того м'яса. І хоч те подумав би ти своєю головою: чи вистарчить кількох ваших баранів на таке число слуг божих? |
| 2026 |
Так обізвався один левіт, що не знати звідки опинився поблизу. Останніми часами їх взагалі чомусь всюди стало повно: де зібралася купка людей, де зав'язалася яка-будь балачка, — дивись, уже левіт поблизу, стоїть, слухає, вв'язується в бесіду. |
| 2027 |
Але їх обов'язок служительства був такий ще новий, що люди забували про нього і вважали їх от за таких же самісіньких, як і всі юдеї: один був з коліна Юдиного, другі — Ісахарового, а ці з Левіїного, — от і все. |
| 2028 |
Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левіта й буркнув: — Піди донеси Моїсею... — Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, маєш кущу близько кущі Корея, що говориш його словами. |
| 2029 |
І, замкнувшися в рівнодушну неприступність, відійшов левіт геть та наблизився до другої купки бесідників. Тут низенький, грубий, але рухливий юдей критикував простоту Моїсейових жертв і взагалі обряду: — Ну, що то таке? |
| 2030 |
І все те відбувається тут же, на очах у всіх, без усякої урочистості, без усякої таїни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися, щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було чого й послухати. |
| 2031 |
Тоді чоловік і молиться інакше, і думки його стають якісь інші, і сам він більше прив'язується до Бога. Он у єгиптян! Як можна порівняти навіть з нами? Які в них храми, ай-ай-ай!.. Цілий день можеш ходити в них і заблудити серед тисячі-тисяч колон. |
| 2032 |
А як вийде процесія, та жерці всі в золоті, а опахала блищать дорогим камінням, а боги в квітках, а музика, а спів — ігі-гі!.. От тут починає чоловік молитися так, що аж шкура на ньому тріщить, а очі — як не вилізуть з лоба. |
| 2033 |
Таж ми сьогодні тут, а завтра де? — А я хіба кажу... доконче такий? Хіба я так от, точнісінько так сказав? Я не хочу такого храму, але нехай мені дадуть Бога, щоб я його бачив, щоб міг поцілувати, доторкнутися рукою. |
| 2034 |
А то хіба я бачив свого Бога? Або ти, або він, він — та всі? Ану виступи наперед, хто бачив Бога? Юдей говорив голоіно й сильно розмахував руками. — Моїсей бачив, — несміло відповів хтось. — Моїсей! |
| 2035 |
Хто бачив, той нехай і вірить, а я не бачив, то я... не... — тут він зупинився й швидко озирнув всіх своїми лисячими очками, але зараз же прибрав попередній тон. — Ну, я можу вірити, а можу й ні. Я-то вірю, бо чому ж би я не мав вірити, але... |
| 2036 |
Є такі, що й не вірять. — І ти з ними, — сказав хтось, не знати хто, з гурту. Чорненький перелякався й почав клястися, що він завше давав на жертву і що йому ніхто не може нічого закинути, але його мало хто слухав. |
| 2037 |
Левіт же, здавалося, і зовсім не чув, про що тут була бесіда, бо стояв, відвернувшися, й пильно дивився на гору. Чомусь ніхто вже не хотів провадити такої бесіди далі, і всі порозходилися в різні сторони, пристаючи до інших гуртків. |
| 2038 |
Тим часом сонце вже не на жарт почало припікати. Люди почали непокоїтися, бо були голодні. Розмови стали більш крикливі й менш зв'язні: кожному хотілося, щоби його послухали одразу, і то його одного. |
| 2039 |
І між матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другій гріхом та лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама — Боже, боронь! — і не подумала навіть їсти, лише трішечки, зовсім трішечки дала дитині, а з дітей навіть Бог не питає суворо, бо вони ж такі дурні. |
| 2040 |
І дуже всім обридло стояти; навіть у передніх, що бачили все, й чули, й захоплені були релігійним екстазом, — навіть у них все вже випарило південне сонце, і зосталося лише почуття важкої конечності. |
| 2041 |
Всі надзвичайно оживилися, забули й про спеку, й про голод і, кричачи, почали тиснутися до того місця, де мали зійти старшини: кожному-бо хотілося подивитись якнайближче на людей, котрі от за хвилину перед тим бачили місце стіп господніх і, може, навіть торкалися його устами. |
| 2042 |
Всі були цілі, нічим не ушкоджені, ані одна волосина навіть не впала з голови; лише очі їх горіли від внутрішнього щастя, а уста самі говорили, прибираючи якнайліпші, якнайдорожчі слова. Авірон на цей раз уже протисся на самий перед і чув усе, від слова до слова. |
| 2043 |
Місце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камінь сафір — лише де-де? Хіба буває коли камінь сафір такий ясний, такий сяйливий, такий променистий, як сонце, і такий прозірний, як твердь небесна?.. |
| 2044 |
Ні, це щось інше, щось неземне, — такі камені можуть бути лише на небі! А довкола — все попалено! Великий такий круг, — і в ньому все чорне, як гнів божий,' і Моїсей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до місця того без божого позволения. |
| 2045 |
Він єдиний, що може говорити з Богом — і зостатися живим! А Моїсей стояв осторонь і мовчав. Лице йому було суворе, і лише очі... горіли таким вогнем задоволення влади, що, справді, цей пророк сам здавався Богом. |
| 2046 |
І всі люди були задоволені, і вернулися до кущ своїх, і їли, і пили, і славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Моїсея. V А потім уже сталося це... Знов пішов на гору Моїсей до Бога, взявши з собою молодого Ісуса, сина Навінового. |
| 2047 |
Відходячи, не сказав ані слова, скільки часу пробуде на горі, коли його ждати; лише поставив на своє місце Арона і пішов. І всі бачили, як він увійшов у темну хмару, що все ще стояла над вершиною гори, і всі були спокійні, бо що ж з того, як ватажок одходить собі на кілька днів від народу? |
| 2048 |
Люди догадувалися всяко і взагалі багато, може, навіть занадто багато, про це говорили, — бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про котре й забув через хвилю, а воно пішло вже сонмом, виростаючи, як сніжна куля, й тривожачи собою уми. |
| 2049 |
Ранком уставали сусіди, і перший запит був: чи не вернувся? Жінки збиралися коло джерела і, набравши води в свої посудини, забували, що сонце вже зігріло її, що дома нема ані крапельки, — і балакали, балакали без кінця — все про одне. |
| 2050 |
Мов ту воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усіма своїми свіжими вістками у камінь віри мужів, — і щілина сумніву росла, росла, розтріскувала камінь на порох. І от почали вже непокоїтися мужі. |
| 2051 |
їх недовір'я і сумнів не були такі рухливі та жваві, не перелітали десять раз за один день від одних воріт стану аж до других, але тим твердіше вони вривалися в голову й сиділи там, як те каміння пустинь. |
| 2052 |
І вечірня бесіда мужів була похмурою і довгою; жінки наближалися до тих груп, але їх проганяли, бо невелика приємність мужеві пописуватися розумом своїм перед жінкою. Але жінки все ж лізли знов, хоч зовсім могли того не робити, бо кожна з них була певна, що про все довідається від чоловіка вночі. |
| 2053 |
Але то ж ще вночі, а жінки не хотіли чекати, крутилися довкола, вмішувалися в розмову, не даруючи мужеству мужів навіть тих кількох годин. Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Моїсеїв? Хіба можна думати, що він того нічого не бачить, не чує? |
| 2054 |
Та як же він позволяє ширитися неспокою проміж людьми? Невже він не знає, що з того насіння завше виростає гіркий плід?.. Ні, він, певне, бачить все те, але що він може? Та, зрештою, хто його буде слухати? |
| 2055 |
Коли відходить могутній ватажок і ставить на своє місце заступника — всі зараз же починають порівнювати й переконуються, що заступник зовсім не нагадує ватажка, бо і взагалі його ніхто не може наслідувати. |
| 2056 |
А переконавшися, починають дозволяти собі лінь і непослух, мов хотять трішки відпочити. Так було і з Ароном, але ще в більшій степені, бо Арон був м'який, добросердий і ласкавий чоловік, але безхарактерний і безвільний. |
| 2057 |
Ізраїля, що з Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповідь його. Перед Моїсеєм тремтіли, і він не потрібував навіть говорити, а коли говорив, то вже всі були певні, що слово його непохитне, і нікому навіть у голову не приходило спробувати не послухатись. |
| 2058 |
На що вже Корей, а і той ніколи не посмів опертися одверто; висміював у затишку, критикував, але все ж виконував кожен приказ. Що він не став на коліна, як усі стояли? Так це тільки тому, що був дуже далеко назаді, а будь він там, коло Моїсея, — колінчив би так само й не пустив би пари з рота. |
| 2059 |
Сумно було дивитися на його верховний суд. До Моїсея приходили в трепеті, бліді; говорили мало і лише до справи; той, хто брехав, — мимоволі запинався, збивався, і одразу всім було видно, хто правий, а хто ні. |
| 2060 |
А коли по хвилі намислу вирікав Моїсей свій суд, з глибоким поклоном відходили тяжебники, покоряючися за-судові, хоч би який він був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким іншим старшиною: кричали, сварилися, навіть билися перед ним. |
| 2061 |
Серед них почала ширитися злочинним якимсь розумом вигадана звістка, що Моїсей давно вмер, пропав там на горі, а значить, увесь сонм, тисячі людей, жінок, дітей, зосталися тут, серед пустині, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. |
| 2062 |
І от тепер тільки всім ясно стало, що за безумство був їх похід і що за сила була Моїсей. Та це ж він, один він вів усі ті тисячі в безвісній, жадній пустині, уміючи видобути воду, уміючи знайти шлях. |
| 2063 |
Ніхто не питався його, чи ж він знає дорогу до тої невідомої Обітованої Землі, чи також іде навмання, куди трапить. Нікому навіть у голову не приходило спитати себе: а по яких же признаках пізнає Ізраїль землю обіцяну? |
| 2064 |
От прийдуть кудись, Моїсей скаже: Так! Сюди я вас вів, бо, власне, цю землю обіцяв вам Господь. І то має так бути? І він не зблудив і не завів зовсім до якого іншого краю? Словом — не було сумнівів. |
| 2065 |
На міцній горі, на грудях Моїсейових, побудувався спокій народу, і тривога спала. Але от тепер, як захиталася підвалина, як... як, може, щезла навіть вона з лиця землі, — всі ті сумніви виринули. І виринули одразу, цілою масою, — і спокій пропав. |
| 2066 |
Тисячі питань заворушили мозок Ізраїля, непевність звила гніздо в грудях його й вивела пташат, ім'я котрим — страх. І ці почварні нічні птиці розлетілися сонмом, прилетіли до кожної кущі, збентежили спокій домашнього вогню. |
| 2067 |
Шум крил їх наповняв увесь простір табору Ізраїлевого й мішався з гомоном стривожених, очманілих людей. — А ти гадаєш, Моїсей — хто? Може, ти думаєш, що в жилах його не тече кров і що тіло його не боїться віспи? |
| 2068 |
І всі, як барани, товпилися, віддавлюючи один одному ноги, й пили. За ніч велів поховати Моїсей усіх мертвих, а рано, раніш ніж сонце заблисне, всім зібратися й рушити геть із цього оскверненого ідолопоклонством місця і станути там, де побачать кущу його, Моїсея. |
| 2069 |
Лише отаборюватися далеко від неї, бо вона буде від цього часу зватися скинією свидіння і до неї вже не буде мати права наближатися будь-хто, а прийде лише той, що шукає Господа. І одягли люди жалібні одежі, і стогони та плач разом з ніччю покрили увесь табір. |
| 2070 |
Засвітилися в усіх кінцях вогні, і страшні відблиски кидав полумінь на страшну роботу людей. По землі розпростерлися довгі тіні, і кінці їх губилися десь в темноті, далеко, далеко... От великий спільний костер кількох родин. |
| 2071 |
Могутнє зарево кинув він від себе в чорні небеса, і криваві плями світла танцюють по землі, по шатрах, по людях... І ходять люди в цьому криваво-червоному морі й ворушаться, а як підіймають руки — руки здаються безконечно довгими. |
| 2072 |
І силою відтягують жінку, що мов кліщами впилася в труп свого єдиного сина, кричить, кричить... І громадкою сиві діди стоять над могилами, й читають молитви, і сповняють скорочений, покалічений похоронний ритуал... |
| 2073 |
А там далі виносять із кущі річі, і в'яжуть їх, і скручують шатри, і б'ють ослів. А там розстелила мати дещо так просто на сухому піску пустині й положила спати дитину; і спить воно під той дивний гамір стогону й плачу суєтливих людей, і сняться йому тихі, ласкаві сни... |
| 2074 |
Авірон не спав цілу ніч, ходив від кущі до кущі, і де бачив мало рук, додавав двох своїх, молодих та дужих. Він робив усю найтяжчу роботу в похороннім обряді і хотів лише одного — щоб йому показали лице того, кого він ховає... |
| 2075 |
Лише змучився до того, що як над ранок доплентався додому, то впав, не роздивляючись куди, і заснув кам'яним сном. Його збудив брат. — Вставай, убійнику, вставай! Ану, признавайся, скільки ти душ убив учора во славу божу? |
| 2076 |
Авірон сів і протирав очі. Слова брата одразу вернули йому притомність, мовби облив його хто зимною водою. Він не знаходив, що казати, лише жалібно просив: — Не говори... Не говори мені нічого... — Ага! |
| 2077 |
А вчора хто побіг, як шалений, з мечем ради одного слова того звіра кровожадного? О, та коли ж він уже нап'ється досита нашої крові, щоб перестав уже більше її пити? Знущався над нами Єгипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, і що в нас є право бунту. |
| 2078 |
Він переконав нас, що робить волю Бога, що сам він нічого... все Бог. Велить іти вперед, каже, що то Бог йому явився й велів іти; велить стати — знов Бог вибрав це місце. І навіть убивати людей — Бог йому приказав. |
| 2079 |
О, ви дурні, дурнії Проклене вас народ ізраїльський разом із вашим кровожадним повелителем, бо ви виконуєте кривавий приказ, а не даєте собі труда навіть подумати над ним. Чи подумали ви над словами Моїсея: Бог приказує вам через мене йти і вбивати людей. |
| 2080 |
Тоді, як він був на горі? Так чому ж він не сказав того зараз же, як тільки прибіг: Гей ви, дурні мої! Був я на горі й там чув, як Бог велів, щоб ви зараз же побрали мечі й убили три тисячі своїх братів? |
| 2081 |
Чому він так не сказав одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усіх і тільки потім зібрав вас, сліпих безумців, і казав вам різати?.. Значить, не говорив йому Бог нічого там, на горі! |
| 2082 |
Який дурний батько породив тебе, а ще дурніша мати вигодувала тебе? О, то мала бути дібрана пара! Я б сказав, що твоїй матері ліпше було б взяти молоду свиню до грудей і вигодувати її власним молоком, ніж отакого йолопця, як оце ти. |
| 2083 |
І хто мене покарав тобою та оцією ще дурною роботою, в якій найбільш розумний чоловік за тисячу днів не зможе добратися ані до найменшого смислу. Той старий дурень Моїсей переходить уже на дитячий розум і не знає, що вже йому вигадати. |
| 2084 |
Таж вилив я одного Бога, — навіщо ж він спалив його і попсував стільки матеріалу? Може, скаже, що погана була робота? Так нехай він спробує вилляти ліпше. От хотів би я подивитися на того Бога, що вийшов би з-під рук Моїсея або ще більше безглуздого брата його — Арона. |
| 2085 |
Непритомний вийшов Авірон із сонму і, не дивлячись, ішов, ішов... Щось велике прийшло, і обгорнуло його, і потягло в страшну, темну безодню... Він боровся! Він не хотів! Він звав ще Бога, але Бог не приходив... |
| 2086 |
Він молив безгрішну пустиню, але пустиня не відзивалася. — Боже! Боже, спаси мене, — я потопаю... Глибина моря розверзається під ногами моїми, і буря сумніву топить мене. Боже... Я зову тебе на спасіння, спаси мене. |
| 2087 |
Вирізав тієї землі дві плиті з стіл завширшки й з чверть завтовшки... Потім побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними і білими шарами, на смак як вафля пісна, ні, трохи смачніша. А потім ніс ті брили під пахвою. |
| 2088 |
Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами й сагою луговою... На вулиці дерева якісь височенні та волохаті, чорно-зеленого кольору, темні такі та рясні, широколисті, — осики й дуби. |
| 2089 |
А листя на них немов повирізуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове вперемішку з осиковим... Від дерев тих могутніх і страшних подихає древністю, апокаліптичністю, тишею грозовою. |
| 2090 |
Вони стоять, мліючи, немов перед очікуваними громами другого пришестя... Замість хат і парканів — руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново... Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане... |
| 2091 |
Все ніби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, мліють і тріскають, опалені вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемнює сонце, й воно виглядає крізь опалову мряку жовтогарячим покотьолом... |
| 2092 |
Стовбури дерев розщеплені гарматними набоями та авіабомбами... Двір з розбитою білокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й «потом»... Хата з забитими віконницями. Під хатою при стіні стоїть стіл, а на столі лежить юна-юна жінка, убита... |
| 2093 |
Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях і на опуклих оголених грудях, виступає з сосків і стікає помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину її ніби спить... |
| 2094 |
Обоє як живі, ніби сплять, — смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться — чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі... |
| 2095 |
Раптом удар через піврозбитий паркан чимось по голові — це ударив хтось рідний і страшно закляв знайомим голосом — очі засліпила кров, багато калиново-червоної, пінистої крові на одежі, на руках, якими затуляв місце удару... |
| 2096 |
В серці піднялася буря не то пекучого гніву, не то пекучих сліз, тяжких сліз відчаю і розгубленості, і гіркого жалю, і образи, — хотів раптом закричати щось навздогін тому голосові, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця... |
| 2097 |
З опритомненням погас рух, умер відчай, і вмерла думка. Лежав обважнілий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола, — така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами... |
| 2098 |
Задушливий сморід диму й піроксиліну заливає все — уривки снів, безголосий крик, порухи душі, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить... Здається, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. |
| 2099 |
Скільки можна? Було їх багато і тепер вже вони ні до чого при його повнім презирстві до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка і тремтлива, злетіла геть, щезла-Постояв хвилинку над застиглим обличчям. |
| 2100 |
Потім опустився на коліна, закрив мертві очі, відсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола і — нагнувся низько-низько та й поцілував те пасемко... Він зробив це машинально. Ніби з рідним батьком прощався, — йому здалося, що оце їх тільки двоє лишилося в усьому світі й вже один з них мертвий... |
| 2101 |
Петро підвів голову вгору й зрозумів нарешті, що то за містика й звідки вона: стеля й цілий ріг хати винесені геть недавнім вибухом, і там, у чорному небі, стоїть сліпуче «паникадило» — гроно освітлюваних ракет на парашуті. |
| 2102 |
Десь гуготить земля й стоїть море клекоту... Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потім поправив ганчір'я на своїй голові, намотане й зашкарубле, вернувся на місце, знайшов свого панцерфавста й «МПі», подумав... |
| 2103 |
Хотів панцерфавста лишити, але в мізку гостро зринув мотив, чому саме він взяв його — до «МПі» забракло набоїв, лишилося всього з пів-«магазина», тоді він прихватив панцерфавста, бо збирався дорого продавати своє життя. |
| 2104 |
Він не з тих, що йдуть назустріч загибелі з голими руками, пасивні й безборонні. Він з тих, що їх надія гріє й живить аж до останньої іскри, тому він не збирався складати зброї, не збирався здаватися живцем. |
| 2105 |
І він не міг здатися живцем, скласти зброю — до таких, як він, ворог не має милосердя. Він теж не має милосердя до ворога. Все в порядку. Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину стіни. |
| 2106 |
Похитуючись, вийшов а диму й чаду в дику, громохку ніч. Сліпуче «паникадило» пливе над землею в чорному морі ночі. Пливе й роняє пелюстки, й тягне тонюнькі смужки диму, як серпантину. І всюди вогненні пелюстки. |
| 2107 |
Ніби продовження того феєричного сну, тієї паради у Львові, в древньому і славному місті, сонцем осяяному й громом литавр озвученому, лише вамість литавр тут гуркіт землетрусу з усіх країв — на північ і на південь, на захід і на схід... |
| 2108 |
Пройшовши кілька кроків, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто багато вогню всюди і занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь перемогти не може, і занадто багато грому — грім двигтить суцільним кільцем, в якому немає жодного просмику. |
| 2109 |
А попереду, й праворуч, і ліворуч, а також у небі понад усім невидимим обрієм море вогню, рухливого, грайливого, ніби спепіяльно влаштована пишна, святкова ілюмінація — з феєрверками, з квітами, з барабанами... |
| 2110 |
Вгорі пливе «паникадило», а ген унизу хвилюються череди вогненних язиків, там мандрує по землі полум'я. Незчисленні язики підлизують морок і біжать, як хвильки морського прибою. То горить земля, збита «катюшами». |
| 2111 |
Праворуч, позначаючи обрій, порскають іскрами вогненні острівки — то горять селища, а між тими острівками то там, то там, раз по раз спалахують вогненні і ейзери — то б'ють туди гармати й падають бомби. |
| 2112 |
А між усім тим простягаються в небо разки вогненного намиста — то вогненні стежечки трасуючих куль, що шукають в непрогляднім, чорнім океані неба прокляту, живу, рухливу мішень, шукають летючу смерть. |
| 2113 |
А попереду, ген-ген в чорнім безмежжі, з-за невидимого обрію підіймається й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсінькі струмені вогню порскають з усіх боків безперервно й безугавно, згинають параболі, схрещуються в усіх напрямках, творять вогняні арки, а з них ціле густе мереживо... |
| 2114 |
То десь над Бродами тріюмфуючий ворог з тисяч автоматів і рушниць борознить небо безліччю трасуючих, світляних куль. І безліччю ракет. Звуків не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал. |
| 2115 |
Це найгрізніша частина обрію, бо найтаємничіша, бо мовчазна. Отака вогняна пантоміма. Пантоміма тріюмфу ворога, що не знає ні жалю, ні пощади. Куди ж іти? Втома пригинає тіло до землі, але треба б кудись іти. |
| 2116 |
А ще далі за тими розривами чути далекий клекіт моторів — то ревище й скрегіт танків, сталевих всетолочащих бронтозаврів, що десь там безугавно сунуться табунами... А може, то десь переформовуються моторизовані частини... |
| 2117 |
Він заповнює усі інтервали межи вибухами, межи глухими рекетами грому. Разом з ними він творить звукові обрії, зійшовся велетенським колом, і те коло таке щільне, що не вичувається в ньому жадної пустоти, жадної прогалини, якою би можна було вийти. |
| 2118 |
Єдина звукова пустота там, де цвіте водограй трасуючих куль і ракет над Бродами. Там, на сході. Петро кладе на землю панцерфавста й сідає сам поруч, апатичний, байдужий, охоплений фаталістичним настроєм від усього й від безмежної утоми та гарячки. |
| 2119 |
«Паникадило» в небі погасло, і від того темрява раптом згусла, а в ній заграви пожеж, далекі череди язиків полум'я з горючої, запаленої «катюшами» землі, спалахи вибухів та мерехтіння трасуючих куль стали яскравіші, творячи велетенське вогненне коло. |
| 2120 |
Діяметр його — десятки кілометрів. Всередині те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де-не-де в темряві раптом зрине лускітнява автоматів, і знову тихо. Ба, це ж там всередині вся їхня дивізія... |
| 2121 |
І справді — це заспокоїло. Він тут не сам! О, він тут не сам! Тут десь їх дванадцять тисяч... Приречених... Так, дванадцять тисяч самих тільки тих, що машерували Львовом так недавно, обкидувані квітами, — молодих і зелених... |
| 2122 |
Таких, що ще й пороху не нюхали... Тепер вони замкнені в цьому вогненному перстені. А ще ж скільки інших!... Від цього стає легше. В гурті все легше. Він поривається йти туди, до гурту, шукати їх. Шукати! |
| 2123 |
А може, там вже нікого й немає? Може, всі щезли, зникли, вилетіли, як камфора, а увесь той простір заповнив ворог, і то він там причаївся грізно, а з усієї дивізії, з усього корпусу лишився він тільки сам у цьому перстені. |
| 2124 |
Нашорошившись, Петро слухає якийсь час. Але потім нашорошеність слабне, вертається апатія. Петро шукає, на що би спертися спиною й так сидіти. Треба дочекатися ранку. Вже, мабуть, не далеко. Але темрява не розходиться, а ще більше гусне. |
| 2125 |
Де ж він, той ранок!.. Збоку в темряві ніби бовваніє якийсь пеньок чи стовп. Петро підсувається, — так, це пеньок розщепленого дерева, — вів спирається на нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. |
| 2126 |
Але в Гітлера справа ще гірше, — він дурниць наробив з самого початку війни, а до розуму йому це ще й досі не дійшло, бо, виявляється, відстань у нього від «п'ят» до розуму страшенно велика... Третій Рейх перехняблювався, загрожуючи нагло впасти й всіх привалити. |
| 2127 |
Передчасно впасти й передчасно привалити. Всі Петрові колеги, а особливо всі німці, були пригнічені, понурі. Один Роман був, як ніколи, веселий і часом, немов школяр, пустотливий. Хоч його веселість скидалася на шибеничний гумор. |
| 2128 |
Тепер він узяв собі за звичку під час одвідин, відсалютувавши, конче вигукнути: — «Гайль, зіг!» — і, вирячивши очі, «їсти» ними «начальство». В очах бігали бісики. Він чимсь насолоджувався. Він насолоджувався тим, що міг у загальноприйняті боєві кличі й гасла безкарно вкладати свій зміст. |
| 2129 |
Коли жарт його видавався самому занадто прозорим, він прикладав пальця до вуст і говорив повчально, повторюючи поширений плякат: — «Пст! Файнд гирт міт!» (Тихо! Ворог підслуховує!) Так само він використовував всі інші кличі й гасла доби. |
| 2130 |
Вони красувалися у місті на вітринах крамниць, на афішних тумбах, на дверях їдалень, на станціях, на парканах, всюди. Де не ступнеш — неодмінно зустрінешся з чорним суб'єктом, намальованим чорною сильветою на паркані чи на мурі. |
| 2131 |
Чорний суб'єкт когось підслуховує. Під ним пересторога: «Пст! Файнд гирт міт!» І де не ступнеш, можеш зустрітися з кличами про «перемогу або смерть», про колеса, що мусять крутитися тільки для перемоги, тощо. |
| 2132 |
А кару дістав він за те, що випадково потрапив не до своєї їдальні, а до тієї, де харчувалися німці, і пообідав з юберменшівського казанка... Було, бач, так, що українські вояки й підстаршини харчувалися з одного кітла, а німці з іншого, кращого. |
| 2133 |
Романові не те що заманулося покуштувати їжі надлюдей («хай вона скисне!»), а просто він по своїй замріяности не туди втрапив. Обід він дістав, але потім був викритий і покараний. На щастя, покараний легко, а міг би бути й розстріляний, чому ні. |
| 2134 |
І от, стоячи біля брами, понурий, з міцно нацупленим шоломом і підтягнутим попід підборіддям ремінцем, щоб його не так вже й впізнавала друзі Роман бачив як на мурі насупроти приліплювало плякат: «Зіг одер тод!» |
| 2135 |
Де треба й не треба Роман його неодмінно ліпив у рішучій задумі: «Зіг одер тод!» За це його німецьке начальство навіть починало любити, як зразкового оборонця Майбутнього великого Райху, сповненого таким героїчним, боєвим духом. |
| 2136 |
Найбільше сподобалося тому, що потрапляло в найголовніше гасло доби. І коли вони згодом ішли по брукові чітко відбиваючи крок, межи людською товкотнявої роман засміявся, згадавши одеську назву чобіт, та до Петра: — Ану лиш давай! |
| 2137 |
Анум! Вони вдарили кованими обцасами й зашагали як на параді. — «Редер мюссен роллен фюр ден зіг!» — виголосив Роман, карбуючи крок, виголосив досить патетично (Колеса мусять крутитися для перемоги! |
| 2138 |
Досить тобі дуріти. Твоя демонстративна іронія може кінець кінцем нам дорого коштувати. Кинь бавитись! Це ж так прозора, — Я зовсім не бавлюсь, я серйозно. — Тим гірше, твоя серйозна іронія твій глум... |
| 2139 |
Вічна його мука. Ще коли б він не мав людського серця, але ж він мав людське серце, що мало свої примхи, а серед тих примх, на тлі невеликого-то жалю до людей був у тім серці великий жаль до інших живих істот. |
| 2140 |
Били копитами й шарпалися, пряли вухами, чуючи тими вухами рев літаків і не дуже-то далекі вибухи бомб, нервувалися, а деякі без причин жалібно іржали, позираючи навколо, — вони без сумніву угадували своїм інстинктом близьку смерть. |
| 2141 |
Від цього командирові закрадався в серце неспокій, не тільки жаль до тварин, а ще й неспокій за дальше: це ж вони тільки вивантажуються! Та ще й не під вогнем ворога. А далі? Що буде далі? Ну як йому воювати на цих кониках, коли тепер навіть залізні машини стають цапки й не хочуть іти вперед?! |
| 2142 |
Але під охороною зеніток гармаші та їздові запрягали по чотири пари коней до кожної гармати й по чотири до ляфету, а так само запрягали паровиці до возів з зарядними скринями і вчвал скочувалися від залізничної колії геть під гору. |
| 2143 |
Петро, підтягти міцніше ремінець шолому під підборіддям, курив понуро й зрідка кидав короткі фрази розпоряджень своїм людям... Коли вивантажувався ешелон, прибув машиною на станцію командир їхньої дивізії, генерал Фрайтаг, він приїхав новеньким військовим «опелем». |
| 2144 |
І мусів собі признатися тоді (і увесь час потім це враження його переслідувало) — враження від командира дивізії було досить таки кепське, погане. А це багато значить для вояка, яке враження на нього справляв найстарший командир. |
| 2145 |
З давен-давен ведеться, що для вояка командир тільки тоді командир, якщо він собою заступає батька. Недаремно в старовину (та й пізніше) до титулу найстаршого воєначальника в Україні вояки додавали ще додатковий титул — «батько». |
| 2146 |
Це батько?.. Серед перону стоїть досить добре вичищений і виголений, але непоказний, лише дуже набундючений німець з хлистиком у руці. Генеральський кашкет на ньому стоїть розтрубом, як корона на павичеві. |
| 2147 |
Це Фрайтаг. Фрайтаг розмовляє з майором П., що стоїть перед ним на-струнко. Майор П. високий, кремезний, генерал проти нього досить миршавий, але кутики уст у генерала при тій розмові презирливо опущені. |
| 2148 |
Це так і написано на виду в генерала. Петрові тоді серце тьохнуло, стиснуте поганим передчуттям, шарпнуте думкою, що з таким командиром вони далеко не заїдуть. Е, ні, з таким «батьком» їм швидко «жаба цицьки дасть». |
| 2149 |
Фрайтаг тримався-тримався хоробро, та й не витримав фасону, смикнув лицем угору, де нагло завили скинені з зеніту бомби, втягнув голову в плечі, а далі кинувся до машини, до свого «опеля», та й був такий... |
| 2150 |
Бомби впали далеко десь за станцією, але якже ж швидко вони здмухнули генерала! Майор П. лишився сам на пероні, здивований і огірчений, покинутий нагло своїм командиром, що навіть недоговорив якихось там вказівок. |
| 2151 |
Подивившись якийсь час в той бік, де зник Фрайтаг, майор П. витер долонею піт з чола, зідхнув і махнув невиразно рукою. Ця сценка чомусь особливо чітко відкарбувалася в Петровій пам'яті. Ех ти, біда яка! |
| 2152 |
Петрова батарея, що входила в склад дивізіону тяжкої артилерії, стала на позиції з самого краю правого флангу дивізії «Галичина» і з краю оборонної лінії корпусу. Ця її позиція була поблизу Ясенів. |
| 2153 |
Було сонячно й тихо, й зрештою весело, бо яскраве синє небо й яскраво-жовті лани, де-не-де заквітчані червоним маком, нагадували про безмежну їхню, сонячну Батьківщину, про їхніх войовничих предків, про чудесну романтику степову, вичитану з Кащенка, про красу і велич змагання за людське щастя. |
| 2154 |
Природа голубила їх і наповняла серця великими надіями, великою вірою в щасливий кінець усіх побоєвищ на цій їхній землі. А самі побоєвища не видавалися такими вже страшними, коли таке замріяне небо вгорі й такі золоті лани внизу, перед ними, і такі ніжні безжурні голоси польових цикад звідусіль. |
| 2155 |
Під таким розмріяним, лагідним небом навіть забувалося про прикрі перші вражіння від того вермахту, що утікав на захід. Тут вони його не бачили. Під фронт Петрова батарея підходила в надвечір'я глухими польовими дорогами, малов'їждженими, помежи ланами пшениці, гречок, кукурудзи. |
| 2156 |
Гармаші наривали червоних маків повні жмені, часом дарували їх зустрічним дівчатам і дітям і тішилися самі, як діти, на лоні рідної, прекрасної природи. Таж на такій землі, під таким небом і головою накласти не страшно і не жалко! |
| 2157 |
Вермахтові це все байдуже, для нього ця земля холодна й чужа, а для них... Ні, за цю землю й головою накласти не шкода. Кров зацвіте червоними маками, життя проросте ланами золотого колосся, — їх голубитиме сонце і вітер, дівчата, й діти, й матері... |
| 2158 |
У самого Петра було таке вражіння і такий настрій, що це вони їдуть не на війну, а їдуть на літні маневри десь там під Чугуєвом, і що це їхня власна, ні від кого не залежна армія. А війна та чи буде колись, а чи, може, її й взагалі не буде... |
| 2159 |
Так Петрова батарея прибула під Ясенів. Тут вони окопалися, пристосувалися. Та згодом батарея висунулася ще далі на південь, такий поступив наказ. V Перші дні було зовсім спокійно і досить мирно (а таких днів було три). |
| 2160 |
Зв'язок у них був налагоджений дуже добре, й через те на Петровій батареї було відомо все, що робиться на всім відтинку, зайнятім їхньою дивізією. На всім відтинку кипіла робота — всі полки дивізії укріплювалися й розбудовували позиції, копали рови, будували бліндажі. |
| 2161 |
В основному ці позиції, зайняті дивізією, були нібито колись вже раз використовувані, за першої світової війни, тепер їх обрано якимось дивом наново й розбудовано тут укріплення. Укріплення, звичайно, примітивні, роблені, як то кажуть, на живу нитку, похапцем. |
| 2162 |
В досвідченого вояка виникав острах і здивовання — хто й як це тут збирається спинити ворога? Але над тим ніхто не думав з начальства. Десь там угорі вже давно забракло голови. А тут люди копалися, як комашня, довбали землю лопаточками, нібито вони мирно картоплю садять... |
| 2163 |
Ворог зупинився й не подавав знаку. Може, він і взагалі вже не буде настулати. Десь він там по той бік Бродів застряг... Ходило пророцтво якоїсь Насті Стигматички про те, що десь там, по той бік Бродів він, той ворог, і «пощезне». |
| 2164 |
Прийде якась змора на нього, на ворога, не то чума, не то язва сибірська, чи щось подібне, і вигине він, як сарана, і на тому буде кінець. Ніколи він не дійде до Львова... Чи не гарно! Ну, зовсім так, як і в гімні національнім тім співається: Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці! |
| 2165 |
Тобто вірили тому, бо воно було таким зручним, таким бажаним розв'язанням всієї мороки за рецептом рідного таки національного гімну. Прийде змора, і вигине ворог, «як роса на сонці», і ніколи не дійде до Львова. |
| 2166 |
Ніколи-ніколи навіть не вступить на його околиці... Велика річ, — людська віра вона може створити психоз жаху і вона ж може створити зворушливу ілюзію небувалого чуда. Як то завжди буває, люди найкраще вірять в те, чого й самі хочуть. |
| 2167 |
І всі знаки ніби почали показувати, що так воно, мабуть, і буде. Ворог не виявляв ніякої активности, так ніби його взагалі не було там, не було ніяких тих мільйонів, ніяких незчисленних армій, танків, «катюш», незчисленної артилерії, авіяції... |
| 2168 |
Петрові гармаші співали пісень, лежачи під кущами, їздові попасали та чепурили коней в гущавині, зв'язкові-телефоністи та радисти займалися мирними розмовами з своїми колегами, па всім відтинку фронту існуючими, полювали за новинами та фронтовими плітками... |
| 2169 |
По фронту пролетіла «качка», сплоджена, звичайно, якимсь неспокійним радистом, що не міг жити без новин, — «качка» про те, що большевики зупинилися тому, мовляв, бо взнали, що на фронт прийшла українська дивізія «Галичина» і тепер вони не знають що робити. |
| 2170 |
Ні, ось щойно тепер зробилося пекло. Від розривів стрілен «катюш» загорялася земля... Вона зразу спалахувала в кількох місцях, і той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панічний, безумний жах. |
| 2171 |
Не один того дня збожеволів. Не один того дня сам застрілився або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а ворогові здаватись не бажаючи, або від психічної перенаснаги, не в силі всього перенести. |
| 2172 |
Пострілялося цілий ряд старшин і рядових стрільців, у кого «нерви не витримали». А ще більше було вбито нещадним вогнем ворога або витолочено танками. Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришів. |
| 2173 |
Він не вийшов з бою тому, що, по-перше, раненому все одно нема куди подітися — жадних санітарів, жадних рятункових засобів, жадних польових шпиталів чи перев'язочних пунктів, — лише смерть від нещадного ворога. |
| 2174 |
По-друге, тому, що більше всього на світі боявся полону, — для кого, для кого, а для нього полон означав би щось жахливіше за біблійне пекло. По-третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зідхання. |
| 2175 |
Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бідним вибором, вибирали боротьбу до останку, і лише тяжкопоранені дострілювали самі себе. Легко поранені тримали далі закривавлену зброю в руках, якщо Їм не зраджували нерви. |
| 2176 |
Але потім одуріння минуло, й він міцно тримався на ногах. Стрілець і кулеметник (а недавній артилерист) Кирило Діброва (а може, й інший хтось) забандажував йому поранену голову, скориставшись з індивідуального пакету котрогось убитого, бо свого не було. |
| 2177 |
Кров заливала очі, й Петро гаразд навіть не роздивився, хто ж це саме сповивав йому голову, мов та «рідная мати»... Як вже вечоріло, рештки людей виходили з суцільного вогню й диму. Петрові кров утамувалась, і він бачив світ. |
| 2178 |
Вранішній туман розходився, небо ставало все ясніше, й ясніше ставало навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там відбувається. Він бачив таку картину... Власне, спершу добре вслухався в клекіт і почув зудар двох мов, лайку на двох мовах, шалені вигуки двох рас. |
| 2179 |
Спинена потужною хвилею німецьких солдат і офіцерів, колона українських вояків стояла, а її проходили наскрізь німці, подробивши її на окремі групи. В однім місці якийсь німецький високий чин кричав істерично щось на двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством наструнко. |
| 2180 |
Там німці розпрягають коней, свіжих, дебелих і хочуть їх замінити своїми шкапами, маленькими коненятами, реквізованими десь в українських селян, безмежно вимученими, з побитими копитами, з позбиваними холками... |
| 2181 |
Гармаші не дають перепрягати, але їх відпихають і кричать на них з брутальністю, характерною для солдафонських надлюдей, і таки перепрягають... І в іншому місці те саме — випрягають коней з двоколки... |
| 2182 |
Надлюди хотять мати добрих коней утікаючи, щоб везти свої пожитки та й самим їхати. Якийсь старшина з української дивізії, теж німець, розривається від гніву й обурення на своїх власних земляків. А ті йому радять «заткнути писок». |
| 2183 |
Ніякої їхньої «української» дивізії немає. Капут. Всьому капут. Є тільки проблема, кому належать ліпші коні, німецькі коні. Герен фольк є герен фольк. Його солдати мають право їхати. А ці хлопці звикли й нехай ідуть так. |
| 2184 |
Гітлера вбито — війні кінець! Українські старшини були явно спантеличені всім і не знали, на яку ступити, як тут бути, чи йти далі на фронт, битися з большевиками а чи починати вже тут битися з ось цими. |
| 2185 |
По правді, його таки дуже здивувало й огірчило те, що він бачив. Щоб німецькі солдати, хай і перелякані ворожим скаженим тиском, хай і до якоїсь міри здеморалізовані, але щоб вони, утікаючи з фронту, перепрягали коней у тих, що йдуть на фронт! |
| 2186 |
Якби не солдати-німці, що оточували їх. Солдати моментально схопили жандарма за руки й за плечі, стримали його й заступили і в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими, поширеними очима. |
| 2187 |
Але, глянувши мимоволі на свої груди й згадавшії про поранену голову, зрозумів — груди його були щедро залиті зашкарублою кров'ю, навіть штани заляпані, а ще ж на голові «чалма» теж напевно такого самого кольору... |
| 2188 |
Петро відмахнувся рукою, мовляв, «дякую, але відчепіться», помацав «чалму» на голові й ступнув до юнака, що сидів у пилюці біля мотоциклю й однією рукою розмазував по обличчі кров, намагаючись протерти очі, а другою тримаючи мотоцикль за колесо. |
| 2189 |
І яке ж було Петрове здивування, коли він у цьому замурзаному юнакові упізнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех! — Здоров, Романе! Як ся маєш? — Доннерветтер!.. Роман схопився приголомшений, упізнавши голос, але ніяк не міг упізнати, хто ж це говорить. |
| 2190 |
Солдатські, братерські, півсерйозні, півіронічні обійми, з поляпуванням по спині, з грубими словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне зворушення, яке буває тільки у вояків, у друзів, приречених на смерть, про що вони (про приречення) добре знають. |
| 2191 |
Як він змужнів, цей Роман!.. Німецькі солдати спостерігали всю цю сценку й були дуже зворушені, подавали жартівливі й співчутливі репліки й на всяк випадок пильно обступили жандарма, щоби він не зіпсував хлопцям зустрічі. |
| 2192 |
Але жандарм і не думав псувати, він зовсім стушувався, стояв ні в сих ні в тих і з дурним виглядом тер свое вухо, зрозумівши, що він тут програв і не треба рипатися. На німців рішучість і сила впливають якнайкраще. |
| 2193 |
Смертельна нудьга наповняла людські душі. В який вони бік ідуть? Хтозна. Чи, може, це їхні позиції? Хтозна. Про це не питається, й на це з правила не відповідається, особливо під фронтом. В кожнім разі вражіння таке, що вони не йдуть. |
| 2194 |
Хоч хлопцям здається, що от-от вони побіжать, не встоявши проти загальної психози розкладу й утечі, за прикладом усіх тих чужинецьких недобитків, що мечуться по шляхах і що вони їх увесь час мають щастя спостерігати. |
| 2195 |
Ба, це вони чекають того, що Петро з Романом вже бачили й пережили вчора, — вони чекають бою, до якого вони рано чи пізно мусять таки піти... Того бою, що про нього у пісні тій співається й що вони до нього готувалися змалку, як до великого якогось свята. |
| 2196 |
Той момент мусить таки настати, той бій мусить таки нарешті відбутися, бо навіщо ж вони тую пісню все життя співали, того бою чекали. Тепер мрія здійснюється, — до того бою лишилися числені хвилини. Він може статися кожну мить... |
| 2197 |
А чекаючи того бою, юні дивізійники зі здивуванням проводжають двох мотоциклістів, таких покривавлених, що пруть на схід, пруть назустріч тому боєві відкритими дорогами. Мотоциклісти поспішали, як тільки могли, переїхати ці жахливі шляхи-дороги й знайти штаб, поки не почалося бомбардування. |
| 2198 |
Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами, трупами коней, людей, машинами, обминати повалені стовпи телеграфні, поторощені вози, а часом навіть неекспльодовані бомби, що то там, то там лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. |
| 2199 |
Задвигтіла земля, застогнала. Грохіт повстав у світі скажений. Одначе хлопці посувалися все вперед. Почекавши десь у вирві чи в рову, поки перелітала над ними чергова хвиля ворожих машин, хлопці вихоплювалися й мчали далі. |
| 2200 |
— Частину свою шукаю. — А де ж вона? — А лихий її знає... Може, вже вся в Бога в раю... — А шолом, шолом же твій де? — Теж, мабуть, там!.. Там, — махнув Роман рукою в тім напрямку, звідки щойно прийшов Петро. |
| 2201 |
Петро схаменувся. Протер очі, стріпнув злегка головою, ніби струшуючи болючий сон, а насправді відпекуючись від дійсності, швидко звівся й кинувся до мотоцикля. — Вперед, Романе! Ніби утікав від баченого. |
| 2202 |
Вони сіли на мотоцикль і погуркотіли. Божа Мати лишилася лежати на окопі, на розритій чорній землі, дивлячись широко відкритими, скорбними очима в сине небо. Сніжно-біла, лише людською кров'ю облита. |
| 2203 |
Чим далі вони посувалися на схід, тим більше бачили хаосу й метушні. Тим більше безладдя. Так під бомбардуванням хлонці нарешті добралися до мети, — вони таки прибули до штабу дивізії, до постою командира дивізії генерала Фрайтага. |
| 2204 |
Вони прибули, щоб дати звіт і дістати твердий наказ, призначення, керівництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили на найтяжчий фрагмент трагедії, а може, на головну причину дальшої трагедії. |
| 2205 |
Генерал Фрайтаг відмовився від командування дивізією. Покинув її. Це було як грім з найяснішого неба, страшніший за ворожі бомби. Командир відмовився від них! Лишив їх «без керма і без вітрил»! Утік! |
| 2206 |
В атмосфері безладдя й паніки, що панувала в самому штабі й навколо нього, вони зайшли до начальника штабу... До речі, був це добрий Петрів знайомий з тих кращих і порядних німців, яким расистський дурман не вдарив у голову... |
| 2207 |
Вони також хотять бачити командира дивізії й особисто поінформувати його, як «рідного батька», про все, що там відбулося, про героїчний спротив і про жахливий розгром... Начальник штабу навіть не дослухав і махнув рукою з на диво гіркою й розгубленою міною... |
| 2208 |
Він був чимсь безмежно стурбований і пригнічений, вибитий з колії. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх — немає вже у них ніякого «батька», немає вже у них ніякого командира дивізії. Зрікся. Тільки що. |
| 2209 |
Подзвонив по телефону до штабу корпусу й склав із себе усі повновласті, зрікся командування дивізією «Галичина»... І від'їжджає геть. І гірко-гірко, видно, було тому начальникові штабу, чесному солдатові. |
| 2210 |
Не може бути! Як же це?! Аж не вірилось. Щоби справжній вояк, щоби справжній командир, якому доручено багато тисяч вояцьких доль, вояцьких голів, раптом під час боїв зрікся їх і покинув напризволяще!.. |
| 2211 |
Які б не були з них вояки, але ж... Господи! Нехай вони вояки молоді, недосвідчені, зелені юнаки, то тим більше не смів він їх зрікатися, якщо він солдат, не смів він їх віддавати на поталу, якщо він солдат!.. |
| 2212 |
Але не встиг ще він цієї думки як слід обернути в голові, як відчинилися з хряскотом двері з кімнати поруч і з них вибіг генерал Фрайтаг... Хлопці схопились наструнко, але той на них не звернув уваги... |
| 2213 |
І всі ті люди — то солдати, німецькі та мадьярські солдати, але всі якісь спантеличені, пущені самопас, розладжені, вибиті з солдатської колії, з тих міцних рамок дисципліни й послуху та залізної організації, в які їх було колись вправлено сильною рукою. |
| 2214 |
Ніхто з тих «торбешників» захищати цих благ не хотів, кожен «вставляв устілки» й утікав, куди міг… Був хаос і «стовпотворіння вавілонське». Щось подібне відбувається й тепер... Хоч ці люди, опановані см'ятінням, не були «торбешниками». |
| 2215 |
В кількох місцях хлопці бачили частини їхньої дивізії, розташовані то в ліску, то в садках, то межи клунями, повітками й іншими забудованнями селянських садиб. Люди стояли твердо на місці, але теж тоскно поглядали вгору. |
| 2216 |
Людський розум багато попрацював над тим, як увести в оману вороже око з неба, як його обдурити, як замаскувати матеріяльні речі. Але ніхто не попрацював над тим, як замаскувати людські душі перед жахом, як той жах увести в оману, щоб він не дуже-то приставав до тих душ. |
| 2217 |
Хлопці питали, як їм знайти штаб дивізії, і такі ж хлопці у відповідь стискали плечима байдуже, навіть недочувши про що мова, недослухавши запитання до кінця, або махали руками в неозначеному напрямку, кудись на північний схід, навіть не розпитуючи, хто й до чого й що та для чого. |
| 2218 |
Смертельна нудьга наповняла людські душі. В який вони бік ідуть? Хтозна. Чи, може, це їхні позиції? Хтозна. Про це не питається, й на це з правила не відповідається, особливо під фронтом. В кожнім разі вражіння таке, що вони не йдуть. |
| 2219 |
Хоч хлопцям здається, що от-от вони побіжать, не встоявши проти загальної психози розкладу й утечі, за прикладом усіх тих чужинецьких недобитків, що мечуться по шляхах і що вони їх увесь час мають щастя спостерігати. |
| 2220 |
Ба, це вони чекають того, що Петро з Романом вже бачили й пережили вчора, — вони чекають бою, до якого вони рано чи пізно мусять таки піти... Того бою, що про нього у пісні тій співається й що вони до нього готувалися змалку, як до великого якогось свята. |
| 2221 |
Той момент мусить таки настати, той бій мусить таки нарешті відбутися, бо навіщо ж вони тую пісню все життя співали, того бою чекали. Тепер мрія здійснюється, — до того бою лишилися числені хвилини. Він може статися кожну мить... |
| 2222 |
А чекаючи того бою, юні дивізійники зі здивуванням проводжають двох мотоциклістів, таких покривавлених, що пруть на схід, пруть назустріч тому боєві відкритими дорогами. Мотоциклісти поспішали, як тільки могли, переїхати ці жахливі шляхи-дороги й знайти штаб, поки не почалося бомбардування. |
| 2223 |
Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами, трупами коней, людей, машинами, обминати повалені стовпи телеграфні, поторощені вози, а часом навіть неекспльодовані бомби, що то там, то там лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. |
| 2224 |
Задвигтіла земля, застогнала. Грохіт повстав у світі скажений. Одначе хлопці посувалися все вперед. Почекавши десь у вирві чи в рову, поки перелітала над ними чергова хвиля ворожих машин, хлопці вихоплювалися й мчали далі. |
| 2225 |
Бомбардування було хаотичне, але воно видмухнуло хлопців з-під акацій, так само, як видмухнуло й усіх зі штабного приміщення та з усіх прибудівок і розпорошило по норах і щілинах. Хлопці опинилися в якомусь подвір'ї, здовбаному протиповітряними ровами, й тут залізли разом з іншими вояками в землю. |
| 2226 |
Серед тих вояків було й кілька німецьких СС-сів... Рів, у якому опинилися хлопці, знаходився насупроти кам'яного погребу. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. |
| 2227 |
Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони буди навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський солдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягували в плечі. |
| 2228 |
Сиділи на травичці, простягши ноги й похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і мелянхолійно, тихенько співали... Два дівочих голоси: Ой ти, земелько, Ти моя ненько, Пришіи до себе Моє серденько.. |
| 2229 |
Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю... Петро зразу розгубився — що за мана! Два солдати співають по-дівочому!.. Коли перебомбило, група солдат і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як неабияке диво. |
| 2230 |
Побиті й немовби рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вопи дивилися на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крови руки, докладені на коліна, й мугикали пісню... |
| 2231 |
Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням: — Диви!.. Товариші!.. Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя глянула на того, шо сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима: — Ич ти! |
| 2232 |
Разом з дивізією «Галичина» мала таке ж завдання ще одна німецька дивізія... Мотиви зречення Фрайтага — офіційно не відомі. А неофіційно — невіра в боєздатність дивізії та презирство до її людського складу. |
| 2233 |
Фактично ж, як поговорювали всюди, боягузтво цього генерала й расистський дурман, що підсилив те боягузтво, страх за власну шкіру... Але як би там не було, генерал зрікся дивізії, зрадив її, зрадив кільканадцять тисяч солдат, кинувши їх в найкритичніший момент напризволяще. |
| 2234 |
Зразу по втечі Фрайтага, разом з чуткою про його зречення розкотилася й чутка й облетіла всі українські частини про те, що та німецька дивізія, яку призначено разом з дивізією «Галичина» стримувати ворога й прикривати відступ, теж знялася з позицій. |
| 2235 |
Знялася й пішла на вилім з котла десь на південний захід, під командою генерала Ліндеманна... Таким чином, лишилась тільки ця юнацька дивізія віч-на-віч з в стократ сильнішим ворогом стримувати його, і то дивізія тільки номінальне, бо здесяткована вже боями на півдні. |
| 2236 |
Деякі частини самовільно кинулися за відступаючими німецькими групами, щоб виломитися разом з ними з оточення й врятуватися. Деякі намагалися утриматися й виконати своє призначення, веління вже не начальства, ні, а веління своєї совісти. |
| 2237 |
Надзвичайно поширювали паніку чутки про самогубство багатьох старшин з їхньої дивізії в жорстоких боях минулого дня й ночі під Пеняками, Майданом, Ясенівом тощо, а також про загибель багатьох від зброї ворога. |
| 2238 |
Бігла чутка про самогубство сотника П., хорунжого Рудакевича і інших в невимовно трагічних обставинах... А тепер... Тепер приходить їхня черга! Було кожному ясно, що починався головний акт великої трагедії. |
| 2239 |
Найвідважніші, найсильніші духом билися над тим, щоб вправити все в рямці військової дисципліни й організованості й тим, щоби врятувати все, або хоч максимум людей, від неминучого масового загину... |
| 2240 |
А навколо пишалися стиглим збіжжям поля, — вклонялися налитим колосом жита й пшениці, доцвітали гречки, а по гречках гули бджоли, незважаючи зовсім на те, що діється з бідолашними людьми, незважаючи й на те, що так несамовито гримить, а не дощить. |
| 2241 |
І навіть не вірилося, що ті всі замріяні пагорби й гайки, й лісочки обсаджено артилерією, покрито кулеметними й мінометними гніздами, а попід квітучими ланами гречки земля здовбана ровами й окопами, а найбільше все те здовбане бомбами й гарматнями й засіяне залізом... |
| 2242 |
А ті громи облягали небо все дужче й дужче. Вони стягали обрії велетенським колом все щільніше й щільніше. І вже грім ішов безперервною ланцюговою розрядкою, як то буває з морготінням блискавок горобиної ночі, тільки це вдень... |
| 2243 |
Взяв гору не психоз жаху, а свідомість великого обов'язку. Хтось мусить протистояти ворогові. Хтось мусить тримати фронт... Бодай для того, щоби панікери, слабі духом і нервами, могли видертися й урятуватися. |
| 2244 |
А ще ж є святий обов'язок перед друзями й товаришами, а особливо перед раненими. І, нарешті, є здоровий глузд і здоровий егоїзм, який твердить, що від паніки тільки загибель, що рятунок в організованій дії. |
| 2245 |
Якщо їх покинуто напризволяще, то вони мусять рятуватися самі, і мусять вирятуватися. Таким чином, відважні й міцні духом, яких знайшлося немало серед решток приречених на тяжкий іспит, не піддавшись паніці й не втративши почуття відповідальності! |
| 2246 |
Та й це не важно. Кожен думав, що то він. І це найбільш важно. Почуття великої відповідальности єднало усіх їх, приречених, всі ці рештки, кинені напризволяще, в єдину, внутрішньо спаяну, цілеспрямовану силу. |
| 2247 |
Петро з Романом зголосилися до зібраного з різних уламків артилерійського дивізіону. Петро знову обійняв команду батареєю, а Романа взяв до себе на відділ зв'язку, щоби бути їм укупі. Новосформована група пішла на фронт, під Підгірці... |
| 2248 |
Ця Петрова батарея теж рухалася кінною тягою... Знову коні! Ах, бідолашні коні! Петро любіив запрягати ці істоти тільки в пісні. Запрягайте коні в шори, Коні воронії, Та й поїдем здоганяти Літа молодії... |
| 2249 |
Але, Боже! Як це подібне при всій неподібности! Здоганяти... Лиш кого тепер здоганяти? Життя? Мрії? Частини генерала Ліндеманна? Волю?.. Честь?.. Материнський розпач?.. Кохання милої?.. Все зразу! |
| 2250 |
Над однією братською могилою, зробленою в бомбовій вирві, Петрові випало промовляти. Тяжко йому було промовляти, але щоб підбадьорити живих він мусив щось сказати про мертвих. Він говорив просто спокійно і мужньо, а сам був змучений і печальний. |
| 2251 |
Він не мудрствував, не подавав нікому лицемірних надій, говорив терпку, оголену правду — правду про їхню загибель, але й про їхню славу. Він говорив так, ніби це була вже остання їхня братська могила, ніби в тій братській могилі вже лежить і він. |
| 2252 |
Бо там, крім страхіть, були ще понаписувані такі речі, від яких хлопцеві заверталася голова й мліло серце. І поки він був ще живий, він хотів упитися тією млостю, тією радістю від дівочих признань в листі, скропленому дівочими сльозами. |
| 2253 |
Сліди сліз ще були видні, хоч який той лист був пожмаканий і пропотілий, хований на юнацьких грудях. Раз під час такого перечитування навернувся Петро, якого Роман, заглиблений в переживання, вчасно не помітив. |
| 2254 |
Хлопчина буйно почервонів, бо був застуканий саме на тому місці, як він цілував листа... Петро зробив вигляд, що нічого не бачив, що йому, зрештою, ні до чого немає діла, хоч у самого серце стислося від жалю й ще від чогось. |
| 2255 |
На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь — заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. |
| 2256 |
Весною вона скресає, і тоді селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка; літом пересихає так, що в деяких місцях її перебродять кури на сусідній хутір Залужжя і навіть там несуться, що є досі основною причиною сварок між троянівськими і залужанськими молодицями. |
| 2257 |
Батькуватись жінкам дуже зручно; вийдуть одна насупроти другої, стануть на різних берегах і, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: «Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжі припинаєш? Хіба вона твоя, чи що? |
| 2258 |
Може, птиця води напитися прийшла та й перелетіла на сю сторону, так оце я вже й винна?» — «А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще і відкараскуєшся, що ти моєї курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапці шманделок твоєї спідничаної пілки? |
| 2259 |
У селі є вигін, на якому пасуться телята, свині, гуси, вівці, кози, і коли голова сільради Гнат Рева їде куди-небудь лінійкою по службових справах, то наказує кучерові, одноокому Кузьмі, розганяти їх байба-рою, щоб не задавити котрогось. |
| 2260 |
Є магазин, у якому продається вакса, хомути, горілка, сіль, вила, підситки, вухналі, сковороди і крам на кофточки. На західній околиці села, біля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному — Йонька. |
| 2261 |
Велика, вкрита соломою хата притулилася біля яру, поруч з нею хлів, ще далі, в садку, клуня — житло для горобців та голубів, що воркують під бантиною у солом'яних кошелях. Від клуні стежка круто падає в яр з холодною джерельною водою. |
| 2262 |
Цей служить в Червоній Армії, добився двох кубиків, і його портрет висить на покуті поміж рушниками. І найменший — Тимко. Цей вдався не в матір, не в отця, а в проїжджого молодця. Високий, тонкий, з-під картуза чорні кучері пруть, очі гарячі, черкеські, дивляться спідлоба. |
| 2263 |
Як іде селом, зустрічні дівчата полум'ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять. В 1920 році, після кривавої січі червоних із махновцями, пішла молода красива Уляна у яр по воду. |
| 2264 |
Бачить — звівся з бур'яну чоловік, хотів щось сказати та й знову повалився в траву. Підбігла до нього Уляна, аж то червоний боєць: лице в крові — очей не видно, ліва нога шаблею порубана, видно, лежачого сікли. |
| 2265 |
Простяг до неї руки, благає: «Візьми мене, молодице, звідси, загину я тут». Обняла його Уляна за спину поміцніше та й повела геть від смерті... Відлежувався боєць на горищі. А щоб діти про нього не довідалися та не розтеленькали по селу, спровадила їх Уляна до своєї матері. |
| 2266 |
Через півтора року повернувся додому Йосип, якого червоні брали в обоз, гульк — а в колисці тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойдається, ніжками на Йоньку свариться. Місяць ходив Йонька як хмара грозова. |
| 2267 |
Вночі пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав її за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дім, але вона мовчала. Тоді він закривав подушкою рот і люто бив кулаками під серце. |
| 2268 |
Йосип на все життя затамував на неї злобу, по-звірячому ненавидів Тимка. Люди де бачили, і якось найближчий сусід Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: «Ти, Йонько, хлопчиська не карай і сам не печись. |
| 2269 |
Чий бичок не плигав, а телятко ваше». Йонька ніби погодився, але ганьби забути не міг, вона вічно смоктала його за серце, як чорна п'явка, часто він вибухав таким гнівом, що всі домашні ходили як по струнці, чекаючи, доки перейде буря. |
| 2270 |
Тимко схопився і, намацавши на жердці одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крізь відчинені двері тоненькою смужкою пробивалося світло, спалахувало на мідних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великій хаті, де спав Тимко. |
| 2271 |
Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, військових галіфе (подарунок від Федота), чистій полотняній сорочці, вишитій хрестиком. — Чого ви мене так пізно збудили? — запитав він хрипким зі сну голосом, стурбовано глянув на малесенькі вікна, за якими чорніла світанкова пітьма. |
| 2272 |
Ось ми пропишемо Федотові, як ти тут розпарубкував-ся та розволочився. Увійшов Йонька в облізлій заячій шапці, теплій сар-дачині, з якої висіло ватяне рам'я, і чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров біля печі. |
| 2273 |
Сухеньке личко, заросле сивою борідкою, робило його схожим на продавця ікон. — Їдемо орати до Вишневого хутора. — Істнка з дому не бери. В хазяйстві знадобиться. — А я його коли брав? — Брав чи не брав, а слухай, що тобі кажуть. |
| 2274 |
І гулі мені припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш? — Чекай. Я його інакше. Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спині так батогом, що кожух аж свиснув. — Хочеш, щоб у пику дав? — обізвався з-під кожуха Денис. |
| 2275 |
Чого хропеш посеред поля? Денис звівся на ноги, почепив на плече дробовика. — Зайців не бачили? — запитав він, обзираючи поле сонними очима. — Бачили. Набурили тобі на кожух і побігли далі, — зареготав Марко. |
| 2276 |
Для того, щоб його розгнівати, треба ширяти розпеченим дроттям у живіт. До Вишневого хутора прибули, як зійшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга биків, заохкав, як бублешниця на ярмарку: — Торбу з харчами загубилиі А бий тебе сила божаї Що мені мати скажуть? |
| 2277 |
Новісінька торба з материного рукава від сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити? — Задери піджак та постьобай себе батогом, — сміючись, радив Тимко. — Ну, гони биків, чого рота роззявив? До півдня з тобою тут монятися буду, чи що? |
| 2278 |
Орали двома парами биків. Першою — Тимко з Марком, а другою — Охрім Горобець із Денисом. Тимко із своїм погоничем першу борозну пройшов спокійно. Охрім із Денисом ніяк не могли спрацюватися. Бички були молоді, нетямущі. |
| 2279 |
Денис їх тяг «соб», а вони вернули «цабе». До того ж Денис поганяв їх у вивернутому наверх вовною кожусі (бризкав якраз невеличкий дощик) і з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тільки бикам, а й людині страшно. |
| 2280 |
З того часу кожної суботи, як тільки степова дорога огорталася сутінками, вибігала Олена за царину, з хвилюванням очікувала, доки появиться парубоцька постать в жовтій імлі залитого місячним сяйвом степу. |
| 2281 |
Приходив — покірно горнулася до нього, мовчала і любила. Восени Оксен супроти волі батька одружився на ній і забрав Олену до Троянівки. Інокентій заприсягся, що, доки живий, того синівського непослуху не простить, і не пустив до хати молодого подружжя. |
| 2282 |
Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братів, потім знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своїй хатинці над Ташанню. Олена виявилася молодицею покірною, роботящою і припала старій, як кажуть, до хати. |
| 2283 |
Першу зиму Олені було так тяжко і так сумно, що вона не знала, куди подітися. До сусідів збиралися молодиці на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, співали сумних, як зимовий вітер, пісень. |
| 2284 |
В такі хвилини нападала на Олену тривога, гіркі сумніви закрадалися в душу, хтось хитрий і невидимий шепотів їй на вухо: «Повернеться твій Оксен із служби та візьме собі в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. |
| 2285 |
Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печі: — Чи тобі, молодице, не з людей, що ти все мовчиш і до мене, старої, й словом не обізвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тоді піди до Кили-ни-шептухи в Княжу Слободу, вона тебе відшепче. |
| 2286 |
Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. |
| 2287 |
Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплетеся. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, — теревенила баба, пригадуючи бозна-колишнє. |
| 2288 |
Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться: — Господи праведний, і в кого воно таке вдалося розбишакувате? |
| 2289 |
Учора горщик розбило, сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія. Коли падав із дерев лист і люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звістку Олена — змертвіла на місці. |
| 2290 |
Як отямилася трохи — кинулася бігай додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні. Прилетіла до двору, бачить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі, Сергійка на руках носить. |
| 2291 |
Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам іде назустріч, усміхається: обличчя засмагле і якесь чуже, а усмішка знайома, рідна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очі опустила, а з них сльози — кап-кап. |
| 2292 |
Покинеш мене з малою дитиною. — Оце так вигадала! — засміявся Оксен і, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пішов у хату. Оксен не тільки лишився в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити її життя. |
| 2293 |
Допомагав, як міг, по господарству: поправив тин, витесав і закопав нові стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влізла б Сидоришина хата. Прибираючи двір, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням підставляючи під осінній вітерець мокру від поту сорочку. |
| 2294 |
Ухоркаєшся, — просила Олена. — За роботою дуже скучив. За землею. Але не дуже довго довелося йому поратися на своєму дворі. Незабаром викликали його в Зіньків. Повернувся звідти задуманий і заклопотаний. |
| 2295 |
Новопризначеному голові троянівці були раді: хлопець молодий, з розумом, такий діло поведе, бо попередній голова Іван Кісочка, ніде правди діти, на старість підлінився та, говорить уже так говорити, і в чарочку зазирав, та ще й у глибоченьку. |
| 2296 |
Передаючи Оксенові ключі від старих шахов, Іван Кісочка поставив на стіл пляшку самогону, вийняв із кожуха окраєць хліба і недогризену цибулину і сказав так: — Тепер треба людей грамотних, а в мене тільки й науки, що в шкільному курникові сидів за незнання закону божого. |
| 2297 |
Цього весняного ранку Оксен устав, як завжди, рано, тільки проспівали треті півні. Не запалюючи світла, щоб не розбудити сім'ї, став зодягатися, глухо покашлюючи, потім пройшов у хатину, щоб прихопити що-небудь із собою з їжі. |
| 2298 |
Шукаючи хліб, зачепив рукою важкий мідний кухоль, і він упав на долівку з гуркотом. В хаті заскрипіло ліжко, і сонний голос тривожно запитав: — То ти, Оксене? — Я. Біла постать у довгій полотняній сорочці з'явилася у дверях. |
| 2299 |
Олена зітхнула і запалила світло, потім потягнулася до скрині, щоб дістати спідницю, і раптом відчула сильний приступ нудоти, сіла на ліжко і деякий час сиділа непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дівчинки, що лежали, розметавшись, на ліжку, збасувавши із себе рядно. |
| 2300 |
«Буде й третє», — сумно подумала вона і поцілувала сонну дівчинку, що спала ближче до неї. Сина вона посоромилася цілувати, бо він уже був школярем. Життя Олени, як і кожної сільської жінки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбі за шматок хліба, турботі про дітей. |
| 2301 |
Дочка її боялася і слухала, зате Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачі гнізда, бився з дітворою, дражнив собак, — одним словом, робив усі ті збитки, які присущ! |
| 2302 |
Навіть дома, коли мати по гарячих слідах зашивала йому розпанахану сорочку або штанці, він проявляв нетерпіння і тривогу, коли чув малиновий розбишацький свист своїх однокашників, які сиділи де-небудь під тином і вже викликали свого отамана, бо десь намітилося пильне діло. |
| 2303 |
Тоді він неспокійно позирав на двері і рвався надвір прямо з голкою і ниткою. Найгірше Олені приходилося зимою, коли майже кожен день чулося від дочки: «Мамо, в мене горло болить». Сергійко ж не жалівся, хоч вночі бухикав, аж у грудях ревло. |
| 2304 |
Між тим Оксен ішов селом, дразливий і гнівний, і цей гнів чіплявся до нього кожного ранку, як тільки він прокидався від сну. Такий стан не був наслідком примх чи свавілля Оксена, як це йому приписували деякі люди, особливо ті, яких він не любив за лінтяйст-во. |
| 2305 |
Оксен знав, що, прийшовши до артільного двору, побачить ті ж самі недоліки, які були вчора, і що всі ті люди, яким він вказав на неполадки, замість того щоб виправити їх і не допускати надалі, будуть виправдовуватися і присягатися, що вони в тому не винні, і розводитимуть руками. |
| 2306 |
Конюх, якого він обов'язково застане сплячим у своїй комірчині, на запитання, чого коні й досі не годовані і не напоєні, запевнятиме, що «давав три рази і напував, хоч і сторожа запитайте». Приходив сторож і, майструючи цигарку, цікавився: — Що, може, щось украдено? |
| 2307 |
Ви — сторож, — тамуючи гнів, говорив Оксея. — У мене не вкраде. Я цілу ніч на обході, — вихвалявся сторож, радіючи, що все добре і немає ніякої кражі. — Ви, товаришу голова, не клопочіться. На весну коні будуть як змії, — обіцяв конюх. |
| 2308 |
Та й те сказати, що скільки ти не скреби та не чисть, то воно біліше - лебедя не буде. Товаряка. Оксен знав, що так трапиться й сьогодні, і тому чим ближче він підходив до подвір'я, що чорніло в темряві своїми будовами, тим більше його охоплювало роздратування. |
| 2309 |
Коли Оксен прийшов на подвір'я — все ще спало. Конюшня була закрита, і він постукав кулаком у двері, але ніхто не відзивався. Тоді він натиснув двері плечем, і вони з сухим скрипом відкрилися, і в лице вдарило теплим духом кінського стійла. |
| 2310 |
Посеред конюшні на стовпі висів ліхтар, від нього падало на землю оранжеве кружальце світла. Оксен відкрив комірчину, де ,спали конюхи, звідти розламаною гарбою викотилося хропіння. — Хлопці, коней напували? |
| 2311 |
З постелі звелася заспана постать, наділа на голову картуз. — Це ти, Мусію? — запитала вона і звісила додолу ноги в чоботях. — А мені приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свіжої ковбаси, а я... |
| 2312 |
Одне слово — багач. А сам тихий такий, смирний, іде селом і перед малою дитиною шапку здіймає. Прийдуть до нього селяни — зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до віддачі — десяту шкуру здере... |
| 2313 |
Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут і спав, — закінчив свою балачку Тимко і простягся на піску. — Денис он уже давно хропе. |
| 2314 |
Улас підвівся, високий, гостроплечий, обтрусив од піску штани. — Ну, ви сидіть, а мій організм проситься на відпочинок. На добраніч. — Ходи здоров. У темряві замелькали білі брезентові черевики Уласа. |
| 2315 |
Хтось жартома штовхнув його, він поточився і наступив Денисові на ногу. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку згубів. — А що, хлопці, буде,. - як телиця сниться? — запитав він басом. — На свіжину десь натрапиш, — засміявся Гарасько. |
| 2316 |
Денис не зрозумів його натяку, хоч всі останні зрозуміли і засміялися. — Хлопці, — притишено загомонів Денис. — Я назнав у одному місці свіжу сметану. У старої баби Про-копихи повна макітра назбирана. |
| 2317 |
Денис устав, розвалькувате пішов у темряву. Незабаром почувся шум, тріск і він повернувся назад з колякою в руці, від якої пахло живицею. — Це од собаки. Як загилю, так і не писне. Пішли. Тимко вибіг наперед, зупинив ватагу. |
| 2318 |
А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гараська в сільраду викликали. Попадемося — усім мовчать і один одного не видавати. Згода? — Згода. — Тепер я скажу, — виступив і собі Марко. |
| 2319 |
Того разу, як були на Хрипках, він, доки виліз із погреба, півмакітри випив. Рушили сонним селом. Тільки хотіли переходити ташанський міст, як у темряві загуркотіли підводи. Зустріч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рівчаку, чекаючи, доки вони проїдуть. |
| 2320 |
По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кучі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі. В темряві виднілася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькує причеплене під возом пусте відро. |
| 2321 |
Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова в смушевій шапці і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода: — Іване, ти спиш? — Сплю. — І я сплю. |
| 2322 |
Кучі, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго після того в повітрі пахло дьогтем, кінським потом і житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозі. — Пішли берегами, — зашепотів Марко. |
| 2323 |
Уже й так скоро розвидниться. Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчиків-братиків. Попереду Тимко, за ним Денис із герлигою, далі зіщулений, обережний Марко, а за ними всі останні. |
| 2324 |
Біля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрібничок. — Ну, чого стали? — сердито зашепотів Тимко. Денис перший поліз через тин, зачепився холошею за кілок, впав у бур'яниння. |
| 2325 |
Нарешті Денис поповзом пошелестів у темряву і довго не повертався. Потім приповз і повідомив, що на возі під повіткою спить Матвій Глек. — А знаєте що? Давайте його викотимо разом з возом із двору, щоб не заважав, — порадив Марко. |
| 2326 |
Забули і про сметану, і про небезпеку, чорними тінями обережно стали підкрадатися до повітки. Матвій Глек був єдиний чоловік у Троянівці, який і досі жив індивідуально. Славився він впертістю і незгідливістю свого характеру. |
| 2327 |
Потім, як посипалися одне за одним діти і настала більша потреба в робочих руках, він все частіше став хмуритися, бачачи сина за книжкою і, нарешті, не витримав: — Ану кидай к лихій годині свою біблію та йди з-під корови вичистиш! |
| 2328 |
Увечері засунув її за пазуху і побіг у артіль до сторожів. У малесенькій накуреній кімнаті читав уголос про хороброго капітана Гранта, про піратів, про море, про страшних орлів, які можуть у пазурах піднести малу дитину. |
| 2329 |
Сторожі слухали його уважно, підтримували його бажання вчитися, всіляко заохочували, щоб він читав усе нові і нові їм книжки, і проявляли при цьому значний до них інтерес. — Учись, хлопче, учись. Врем'я тепер підходить таке, що без науки — гоп та й стій. |
| 2330 |
І як батько не противився, як не перешкоджав навчанню,. Улас все ж таки поступив у Зіньківську десятирічку і успішно закінчив її. Дивуючись такій впертості сина і в душі навіть схвалюючи її, Лук'ян махнув рукою: — Дивись, як знаєш. |
| 2331 |
Хлопці поселилися на Толкачівці в красивих червоних корпусах. Перший екзамен — диктант з української мови — Улас склав успішно, і це підбадьорило його, але не заспокоїло: як і раніше, він ще не був упевнений у собі і посилено готувався до наступних екзаменів. |
| 2332 |
Адже живої російської мови, причому літературної, він ніколи не чув, хіба що тільки на уроках, і тому, коли надійшла його черга відповідати і гладенько причесана жінка з вродливим приємним обличчям попросила його до дошки, він зблід і довго не міг сказати першого слова. |
| 2333 |
Жінка бачила його хвилювання і опускала очі, щоб не дивитися на нього і не бентежити його, але він все мовчав. Тоді вона усміхнулася, вважаючи, що своєю усмішкою підбадьорить його, але з цього нічого не вийшло, бо цю усмішку Улас сприйняв інакше. |
| 2334 |
Він подумав, що викладач насміхається з нього. Почуття це викликало в ньому ще більше зніяковіння, і він кришив пальцями крейду, не помічаючи того, що вона сиплеться йому на ботинки, і все не починав відповідати. |
| 2335 |
Говорив тихо і несміливо, і лице його було таким мокрим від поту і таким у вищій мірі напруженим, що викладач без жалю не могла дивитися на нього, а сиділа, одвернувшись, і щось писала в своєму зошиті. |
| 2336 |
Останній екзамен він складав вісімнадцятого серпня і складав його без охоти і того душевного напруження, яке завжди передувало тим екзаменам, що їх він тримав раніше. Відповівши на всі запитання, він вийшов на подвір'я університету і сів на лавці між каштанами. |
| 2337 |
Мимо нього ходили студенти, очікуючи появи списків на дошці об'яв, щоб дізнатися, хто зарахований, а хто ні. Але він уже не ждав нічого і сидів на лавці лише тому, що йому нікуди було йти, і тому, що серед людей йому було легше переносити горе, яке спіткало його. |
| 2338 |
Вони були зодягнені чистенько і просто: дівчатка ходили в спідничках з блузочками, в босоніжках і косиночках, хлопці — в широченних, добре відпрасованих штанях, підперезаних ремінними поясами з пряжками в формі серця або кинджала, тапочках-спортсменках і майках. |
| 2339 |
По їхньому відношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають одне одного і здружилися. Друга група — селюки, одягнені скромніше і розмаїто: хлопці дехто в костюмчиках, а дехто просто в штаненятах та сорочині, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута на всі гудзики. |
| 2340 |
Дівчатка в білих хусточках жмуться по куточках, соромливо притискуючи до грудей книжки, як молоді черниці молитовнички. Третя група — горді невдахи, що поступають до вузу не в перший раз і не в одному тільки Харкові. |
| 2341 |
Ці ходять спокійно, навіть величаво, на обличчях тверде переконання, що без них наука загине за двадцять чотири години. Дівчатка стрижені і в завивках, спідничини вузенькі, до колін, з розпіркою ззаду, очі дивляться на світ так: «Я знаю Гріга і лічно знакома з Утьосовим». |
| 2342 |
Улас особливо приглядався до третьої групи, і чим більше він приглядався, тим ясніше бачив їхню глупоту і ненавидів їх серцем трудящого чоловіка, ненавидів за те, що в них білі, тендітні руки, які не торкалися ні коси, ні молотка, ні плуга, і погляд його був злий і пекучий. |
Комментарии
свое -> своє
має бути своє
- буква Ї заглавна, треба малу
Поддерживаю Serhio97, сделайте словарь публичным.