| Жовтий князь |
| 1 | 1 Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє. А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! - як не гроші, так хліб. - Мамо, скоро? Я на майдані підожду. - Скоро, - чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем. - Миколи і Андрійка нема. Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. |
| 2 | Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, насередині грудей: "Квітко моя!" - і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць - любим серпиком. - Скоро скінчу, стій! - стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука. - Може, я не піду? - несміливо питає Оленка.- З мене сміятимуться. |
| 3 | - Хто ж? - Учні і вчителі: всі. - Нерозумний сміх і грішний. - Вони глузуватимуть! - Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять. Дарія Олександрівна досадує, що "вони" сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки. І стерпіла! - як завжди. Хмуриться мати. Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. |
| 4 | "Навіщо пережиток?" - сказав, напевно, з чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає. Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день "вони" настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли. Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. |
| 5 | А що робити? - хоч кричи, не поможеться; "вони" сильніші. Обличчя в неї - з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх .повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами - в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя. |
| 6 | Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і недбальства. Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих посміхів: мовляв, "дурна дитина в вас",- Дарія Олександрівна грізно нагримала на Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того гримання вийде. |
| 7 | Дитя сполотніло, затрусилося плечиками і, ледве не впавши непритомне, відступило в куток. Заридало, та так гірко, в болючому плачі, тремтівши дрібною судомою,- що всі в хаті обмерли. А воно раптом стихло, і хоч тоді кинулися всі втішати, проте було як потеряне і, здається, занедужало. Потім старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому - треба. |
| 8 | Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно серце стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя віддала б, тільки вернути те, що сталося. Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями - як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. Як зоря - жила в хаті, дивна тихістю. |
| 9 | Сьогодні так пильно мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з провини. І якраз лихо! - причіпливі повели чоловіка і невідомо що буде. І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюванні з насмішкою. Згодиться; чого ж на майдані стояти? - Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда - ніколи. - Де буде? - З людьми, що живуть скрізь. |
| 10 | А повмирають, буде з ними на небі. - А ми - де? - Коли достойні, з ними. - Як там живуть? Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа - безвинна і всім прощає, люблячи. Так живуть. - Того не знаю, але - щасливі. - Де? - Оленко, все питаєш, а я не знаю. - Мабуть, високо! - як птахи. Де дінуться від дощу? - Це над дощем і зірками. - А що їсти? - Нічого не треба. - І хліба? - І хліба теж - ні. Оленка дивиться в вікно, думаючи. |
| … |
Комментарии
Спробуй зараз, видалив декілька якихось символів "?" в кінці.
http://sum.in.ua/s/pidibghaty
Виправляти не став.
Изменен отрывок №557