| 1 |
У цій книзі йтиметься здебільшого про гобітів, і з її сторінок читач довідається чимало про їхню вдачу, а дещо і про історію. Деякі відомості про гобітів можна також знайти у вибраних уривках із, що вже вийшли під назвою. |
| 2 |
Цю оповідь узято з перших розділів, яку написав сам Більбо, перший гобіт, який прославився на весь світ; і назвав він ці розділи, оскільки в них було описано його подорож на Схід і повернення додому — пригоду, яка згодом втягнула всіх гобітів у великі події тієї Епохи, про яку розповідається тут. |
| 3 |
Багато хто, однак, захоче ще на самому початку оповіді дізнатися дещо більше про цей дивовижний народ, тим часом не в кожного знайдеться перша книжка. Для таких читачів подаємо кілька найважливіших нотаток вибраного з гобітських переказів, а також коротко переповідаємо першу пригоду. |
| 4 |
Гобіти — непримітний, але дуже давній народ, колись набагато чисельніший, аніж нині; люблять вони спокій і тишу, а ще добре оброблену землю: немає для них нічого кращого за впорядковану і доглянуту сільську місцевість. |
| 5 |
Навіть у давнину гобіти зазвичай тримались осторонь від, як вони нас називали, а сьогодні уникають нас із острахом, тож зустрітися з ними нелегко. У них гострий слух і добрий зір, і, хоча вони мають схильність до повноти і без потреби не метушаться, рухаються все ж моторно та зграбно. |
| 6 |
Споконвіку вони володіють умінням зникати швидко і безшумно, коли раптом повз них прочалапає якийсь здоровило, з котрим не бажано зустрічатись; і це вміння вони розвинули так добре, що для людей воно стало здаватися якимись чарами. |
| 7 |
Та насправді гобіти ніколи ніяких чарів не вивчали, а невловні тільки через вироблені навички, які завдяки спадковості і практиці, а також тісному зв'язку із землею народам більшим і незграбнішим видаються неймовірними. |
| 8 |
Отож зросту вони невеликого, менші за гномів: не такі міцні та дужі, хоча насправді не набагато нижчі. Заввишки вони бувають різні, між двома і чотирма футами за нашими мірками. У наш час вони рідко сягають трьох футів; кажуть, вони змиршавіли, а от у давнину були вищі. |
| 9 |
Як записано в, Бандобрас Тук (Бикорева), син Ізенґріма Другого, мав чотири з половиною фути й міг їздити на коні. Гобітські хроніки стверджують, що його переросли тільки два славні герої минувшини; про ту цікаву історію ще йтиметься в цій книзі. |
| 10 |
Зодягалися вони в яскраві кольори, особливо полюбляючи жовтий і зелений; утім, рідко носили взуття, бо мали на ногах тверді шкіряні підошви та густе кучеряве волосся, дуже схоже до волосся на голові, переважно каштанове. |
| 11 |
Отож шевство у них було розвинуте слабо, проте пальці вони мали довгі та вправні й уміли змайструвати багато корисних і гарненьких речей. Обличчя їхні — не стільки вродливі, скільки просто добродушні, широкі, з блискучими очима та рожевими щоками, а роти завжди готові сміятися, їсти і пити. |
| 12 |
І сміялися вони, і їли, і пили часто й від щирого серця; жарти любили прості, а попоїсти — шість разів на день (коли мали що). Вони були гостинні й любили вечірки, а також подарунки, які роздавали щедро і приймали охоче. |
| 13 |
Цілком зрозуміло, навіть попри нинішнє відчуження, що гобіти — наші родичі, — вони набагато ближчі до нас, аніж ельфи чи навіть гноми. У давнину вони розмовляли мовою людей, тільки на свій лад, а любили і не любили те саме, що й люди. Втім, тепер уже неможливо з'ясувати, чим саме ми споріднені. |
| 14 |
Походження гобітів губиться у Прадавніх Часах, лік яких утрачений і забутий. Лише ельфи зберегли пам'ять про ту минувшину, але їхні перекази стосуються здебільшого їхньої власної історії, де люди з'являються зрідка, а про гобітів узагалі не згадується. |
| 15 |
Однак зрозуміло, щодо того, як гобітів спостерегли інші народи, вони споконвіку жили собі тихенько в Середзем'ї. А що у світі й так безліч усіляких дивовиж, то цей маленький народ видавався не надто вартим уваги. |
| 16 |
Ті часи, дні Третьої Епохи Середзем'я, давно минули, й відтоді всі землі змінилися; та жили гобіти, безперечно, в тих самих краях, де мешкають і досі: на північному заході Старого Світу, на схід від Моря. Про свою первісну батьківщину гобіти часів Більбо не зберегли жодних відомостей. |
| 17 |
Любов до науки (крім знань із генеалогії) була серед них не надто поширена, проте залишилося кілька гобітів зі старих родів, котрі вивчали свої, гобітські, книжки і навіть збирали в ельфів, гномів і людей свідчення про давні часи та далекі землі. |
| 18 |
Їхні власні хроніки починаються лише з часів заселення Ширу, а найдавніші легенди заледве сягають далі за Дні Блукань. Однак із тих легенд, а також свідчень про їхні особливі слова та звичаї зрозуміло, що, як і багато інших народів, гобіти в далекому минулому перейшли на захід. |
| 19 |
Найдавніші легенди, очевидно, відобразили той час, коли гобіти жили у верхів'ях Андуїну, між Великим Зеленим Лісом та Імлистими Горами. Що саме змусило їх до важкого й небезпечного переходу через гори до Еріадору, — тепер не зрозуміти. |
| 20 |
Їхні перекази згадують про людей, котрих розплодилося забагато, і про якусь тінь, що впала на Ліс, а він потемнів і відтоді став називатися Морок-лісом. Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три роди: шерстоноги, вперти та блідошкіри. |
| 21 |
Шерстоноги були смаглявіші, дрібніші й нижчі за інших, а також безбороді та босі; руки мали вправні, а ноги — прудкі; жили вони переважно в горах і на схилах пагорбів. Вперти були ширші у плечах і кремезніші, руки та ноги мали великі, а перевагу надавали рівнинам і річковим долинам. |
| 22 |
Вони були найхарактернішим, найтиповішим, а також найчисельнішим різновидом гобітів, міцно трималися свого осідку і найдовше зберігали предківський звичай жити в підземних ходах і норах. Вперти довго жили на берегах Великої Ріки Андуїн і менше за інших сторонилися людей. |
| 23 |
Вслід за шерстоногами вони прийшли на захід, а далі — вздовж річки Шумної — помандрували на південь; там, між Тарбадом і Сірим Краєм, більшість із них затрималася надовго, аж поки знову не рушила на північ. Блідошкіри — найменш чисельна північна гілка. |
| 24 |
Вони найтісніше контактували з ельфами, маючи кращі здібності до мов і пісень, аніж до ремесел; у давнину вони надавали перевагу полюванню перед рільництвом. Вони перетнули гори на північ від Рівендолу й зійшли до Сиводжерельної. |
| 25 |
В Еріадорі невдовзі змішалися з іншими родами, які їх випередили, та оскільки були дещо сміливішими і кмітливішими за інших, то частенько ставали верховодами чи ватажками у кланах шерстоногів і впертів. |
| 26 |
Навіть у часи Більбо сильна кров блідошкірів усе ще давалася взнаки в найславетніших родинах — зокрема Туків і господарів Цапового Краю. У західних землях Еріадору, між Імлистими й Місячними Горами, гобіти натрапили і на людей, і на ельфів. |
| 27 |
Від найдавніших поселень у часи Більбо не зосталось і сліду, та одне з найважливіших таки вижило, хоч і стало меншим за розмірами; воно було біля Брі, в Чет-лісі, за якихось сорок миль на схід від Ширу. |
| 28 |
Тоді ж вони забули, якою мовою розмовляли досі, й почали користуватися загальною мовою, або ж вестроном, яким послуговуються на всіх землях від Арнору до Ґондору та на всьому узбережжі Моря від Белфаласу до ріки Місячної. |
| 29 |
Було це року тисяча шістсот першого Третьої Епохи, коли брати з роду блідошкірів Марко і Бланко подалися з Брі; отримавши дозвіл від великого короля у Форності, вони перетнули буру ріку Барандуїн на чолі великого загону гобітів. |
| 30 |
Пройшовши Кам'янодужним Мостом, збудованим у дні могутності Північного Королівства, вони заселили всі землі за рікою аж до Далеких Схилів. Від них вимагали тільки утримувати в доброму стані Великий Міст, а також усі інші мости і дороги, сприяти королівським гінцям і визнавати верховну владу короля. |
| 31 |
Відтоді почалося Літочислення Ширу (Л. Ш. ), бо рік переходу Брендівинної (так гобіти перекрутили назву ріки) став Роком Першим Ширу, й від нього лічили всі наступні дати. Оскільки західні гобіти відразу ж облюбували нову землю і залишилися там, то ще раз випали з історії людей та ельфів. |
| 32 |
Але в тій війні Північне Королівство загинуло; тоді гобіти стали самі господарювати на цій землі й вибрали з-поміж своїх старійшин «тана», який виконував обов'язки короля. Відтоді тисячу років вони не знали воєн і після Чорної Моровиці (Л. Ш. |
| 33 |
Вони забули чи не хотіли згадувати дещицю того, що знали про Сторожу, чиї зусилля забезпечували тривалий мир у Ширі. Так, їх охороняли, але вони і думати про це перестали. Ніколи не були гобіти войовничими й зроду не воювали між собою. |
| 34 |
За прадавнини їм, звісно ж, доводилося битись, аби вижити в жорстокому світі, але за часів Більбо війни відійшли в далеку історію. Останньої битви, яка відбулася перед початком нашої оповіді й була насправді єдиною на просторах Ширу, не пам'ятали навіть старожили. То була Битва на Зелених Полях (Л. |
| 35 |
Отже, хоч у Ширі все ще зберігали таку-сяку зброю, проте її вивішували як прикрасу над каміном чи на стінах або ж виставляли в музеї Великого Ритова. Називали його; усе, що гобітам не було потрібне, але шкода було викинути, вони називали «метомами». |
| 36 |
Його було нелегко залякати чи знищити; і можливо, тому він так невтомно втішався своїм добробутом, що міг при потребі без нього обійтися, міг перетерпіти горе, скруту чи негоду з такою стійкістю, яка вражала тих, хто його не знав і не бачив нічого, крім повненьких животиків і товстих щічок. |
| 37 |
Гобіти рідко сварилися, навіть задля забави не могли вбити нічого живого, проте були відважні при небезпеці й за потреби могли користуватися зброєю. Вони дуже вправно стріляли з лука, бо мали гострий зір і добре цілилися. Та не лише стрілою вони вміли поціляти. |
| 38 |
Коли гобіт нахилявся підняти камінець, будь-який звір, який пробрався на город, добре знав, що час негайно ховатися. У давнину всі гобіти жили в земляних норах, принаймні так вони вважають, і в таких оселях вони почувалися дуже затишно; але з часом їм довелося призвичаїтися до інших помешкань. |
| 39 |
Фактично, в Ширі за часів Більбо переважно лише найбагатші та найбідніші гобіти дотримувалися старого звичаю. Найбідніші й надалі жили в найпримітивніших землянках, справжніх норах, або з одним вікном, або і без жодного; багатші ж будували розкішні оселі, які мало нагадували давні нори. |
| 40 |
Та не всюди можна було знайти підхожі місця для таких великих і розгалужених тунелів (чи «сміалів», як їх називали); тому на рівнинах і в низинах гобіти, плодячись і розселяючись, почали будувати наземні житла. |
| 41 |
Особливо часто такі споруди зводили мірошники, ковалі, линварі, стельмахи й інші ремісники; навіть якщо гобіти і жили в норах, вони здавен споруджували повітки та майстерні. Звичай зводити будинки і стодоли, кажуть, виник серед тих, хто заселяв Прилуки біля Брендівинної. |
| 42 |
Гобіти з цього району, зі Східної Чверті, були доволі кремезні, вайлуваті і в негоду носили гномівські черевики. Та з походження вони були радше впертами, на що вказував пушок, який вкривав їхні підборіддя. Ні шерстоноги, ні блідошкіри не мали ані натяку на бороду. |
| 43 |
Насправді мешканці Прилук і Цапового Краю (на схід від Ріки, який вони згодом заселили) прийшли в Шир із півдня; вони зберегли особливі імена та дивні слова, нечувані до того часу в Ширі. Імовірно, що вміння будувати й інші мистецтва гобіти перейняли від дунаданів. |
| 44 |
Утім могли вони навчитися цього і безпосередньо в ельфів, перших наставників людей. Адже Високі Ельфи тоді ще не покидали Середзем'я і жили далеко на заході біля Сірих Гаваней і в інших місцях неподалік від Ширу. Три ельфійські вежі споконвіку стояли на західному кордоні. |
| 45 |
Місячними ночами їхнє сяйво було видно здалеку. Найвища вежа стояла найдалі, самотою підносячись над зеленим пагорбом. Гобіти Західної Чверті розповідали, що з верхівки цієї вежі видно Море, та, наскільки відомо, ще жоден гобіт на неї не вибирався. |
| 46 |
Насправді мало хто з гобітів бачив Море, ще менше гобітів ходило ним під вітрилами, і майже ніхто не повертався, щоби щось розповісти. Більшість гобітів сахалася навіть річок і човнів, бо мало хто вмів плавати. |
| 47 |
І що довше жив і процвітав Шир, то менше гобіти спілкувалися з ельфами: вони стали їх боятись і не довіряли тим, хто мав щось із ними до справи. Море стало для них страшним словом, символом смерті, тож відвернулися вони від пагорбів на заході. |
| 48 |
Навички будівничих були запозичені від ельфів чи від людей, але гобіти використовували їх по-своєму. Вежами вони не захоплювалися, їхні будинки зазвичай були довгі, низькі й затишні. Первісні оселі насправді дуже скидалися на перші сміали, криті сіном, соломою чи дерном, із випуклими стінами. |
| 49 |
Але так у Ширі будували тільки спершу, згодом гобітівське будування змінилось, удосконалилося, — дечого навчилися вони від гномів, а до чогось додумалися самі. Пристрасть до круглих вікон — і навіть дверей — залишилася головною особливістю гобітської архітектури. |
| 50 |
Будинки та нори гобітів Ширу здебільшого були великі, й мешкали в них чисельні родини (Більбо та Фродо Торбини як старі парубки були винятками, і не лише в цьому, — взяти хоча би їхню дружбу з ельфами). |
| 51 |
Інколи, як у сімействах Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Бренді-холу, в одному прадідівському багатотунельному маєтку мирно (більш-менш) жило разом багато поколінь родичів. Так чи інак, усі гобіти були дуже сімейним плем'ям і дбали про родинні стосунки. |
| 52 |
У цій книзі неможливо вмістити навіть одне генеалогічне дерево, яке б охоплювало бодай найважливіших членів найважливіших сімей на той час, про який оповідає наша повість. Генеалогічні дерева наприкінці складають окрему книжечку, й усім, окрім гобітів, вона здавалася би вкрай нудною. |
| 53 |
Був у давніх гобітів іще один дивний звичай, про який варто згадати: вони любили вдихати через глиняні чи дерев'яні люльки дим жевріючого зілля, яке вони називали «люльковим зіллям» або «листям», імовірно, це був різновид тютюну. |
| 54 |
Усе, що можна було дізнатися про нього з давнини, зібрав Меріадок Брендіцап (згодом — господар Цапового Краю), а оскільки і він, і тютюн із Південної Чверті відіграють певну роль у викладеній тут історії, то варто зацитувати уривок зі вступу до його. та. |
| 55 |
Як Старий Тобі натрапив на цю рослину, не відомо, адже до самої смерті таємниці він так і не розкрив. Він знався на травах, але мандрувати не любив. Подейкують, що замолоду він часто навідувався до Брі, хоча далі, звісно, ніколи не заходив. |
| 56 |
Та все ж, спостереження, які я зробив під час подорожей на південь, переконали мене, що саме зілля не є питомим для нашої частини світу, а поширилося воно на північ із низового Андуїну, куди його, маю підозру, завезли Морем люди Вестернесу. |
| 57 |
Багато його росте в Ґондорі, й там воно рясніше та більше, ніж на Півночі, де його не зустрінеш дичкою, а цвіте воно лише в теплих захищених місцях на кшталт Довгодонного. Люди Ґондору називають його «духмяний ґаленас» і цінують лише пахощі його квітів. |
| 58 |
Звідти зілля, напевно, ширилося Зеленим Шляхом упродовж багатьох століть від приходу Еленділа до наших днів. Але навіть дунадани з Ґондору не заперечують, що першими почали його курити саме гобіти. Навіть чарівники не додумалися до цього першими. |
| 59 |
Шир поділений на чотири частини — уже згадувані Чверті: Північну, Південну, Східну та Західну; а кожна з них своєю чергою — на землі, які традиційно називали за іменами давніх шанованих родів, хоча до часу нашої історії нащадки тих родів селились і в інших землях. |
| 60 |
Майже всі Туки все ще жили в Туковому Краї, але інакше було з іншими родами, зокрема Торбинами чи Мудринами. Крім Чвертей, були ще Східне (Цапів Край) і Західне Пограниччя, останнє приєднане до Ширу в 1462 році Л. Ш. У ті часи Шир не мав ніякого «уряду». |
| 61 |
Переважно роди самі залагоджували свої справи. Продукуванню та споживанню їжі вони присвячували більшість свого часу. В усьому іншому вони зазвичай були щедрі й не жадібні, а також цілком помірковані, тому маєтки, садиби, майстерні та крамнички переходили незмінними від покоління до покоління. |
| 62 |
Збереглася, звісно ж, давня традиція шанувати великого короля у Форності, або Сівері, як назвали його гобіти, ген аж на півночі за Широм. Але майже тисячу років жодного короля не було, і навіть руїни королівського Сівера поросли травою. |
| 63 |
Однак гобіти й досі розповідали про дикунів і всіляку нечисть (як-от про тролів), що й не чули про короля. А тому давньому королеві вони приписували всі свої закони; і, звичайно ж, усіх законів вони дотримувалися добровільно, бо були це Правила (так вони казали) і давні, і справедливі. |
| 64 |
Рід Туків усе ще мав особливий пошанівок, бо залишався і великим, і надзвичайно багатим, і в кожному поколінні народжував гобіта з сильним характером, дивними манерами та неспокійною вдачею. Дві останні риси, щоправда, на загал не схвалювали, а просто терпіли (у тих, хто був багатий). |
| 65 |
Єдиним реальним посадовцем Ширу був мер Великого Ритова (а також Ширу), котрого обирали кожні сім років під час Вільного Ярмарку, який проводили на Білих Схилах у літень, тобто час літнього сонцестояння. Головним обов'язком мера було очолювати учти на гобітські свята, які відзначали одне за одним. |
| 66 |
Окрім того, на мера покладали обов'язки Старшого Поштаря та Першого Шерифа, тож він одночасно керував Поштовою Службою і Сторожею. У Ширі це були єдині служби, з них двох Пошта мала найбільше роботи, і листонош було чимало. |
| 67 |
Не всі гобіти знали грамоту, але вже ті, що знали, безперестанку писали своїм друзям (і окремим родичам), котрі жили на відстані, більшій за післяобідню прогулянку. Своїх поліцейських чи когось на кшталт них гобіти називали шерифами. |
| 68 |
Вони, звісно, не носили одностроїв (про такі речі гобіти й не думали), тільки пір'я на капелюхах; а насправді вони були радше лісниками, бо їх більше обходила збитошна звірина, а не громадський лад. У всьому Ширі їх було тільки дванадцятеро, по три в кожній Чверті для Внутрішніх Справ. |
| 69 |
Звідусіль надходили вісті і скарги про дивних чужинців та істот, що нишпорили біля кордонів або і пробиралися через них усередину: перша ознака того, що все було не зовсім так, як має бути і завжди було, за винятком тих правічних часів, про які оповідають казки та легенди. |
| 70 |
Тільки дехто звернув увагу на цю ознаку, і навіть Більбо не замислювався над тим, що вона віщувала. Шістдесят років минуло, відколи він вирушив у свою незабутню мандрівку, і, постарівши (гобіти нечасто доживали і до ста), він зберіг велику частину багатства, привезеного з далеких країв. |
| 71 |
Як розповідається в, одного чудового дня прийшов до Більбо великий чарівник, Ґандалф Сірий, а з ним тринадцятеро гномів: ніхто інші, як Торін Дубощит — нащадок королів і його дванадцять друзів-вигнанців. |
| 72 |
Разом із ними Більбо, несподівано для самого себе, одного квітневого ранку 1341 року за Літочисленням Ширу вирушив на схід до Долу під Горою в пошуках гномівського добра — великого скарбу королів Еребору. Похід видався успішним, і Дракона, який стеріг скарб, вдалося знищити. |
| 73 |
І хоча до кінця походу ще було здобуто перемогу в Битві П'яти Військ, загинув Торін і було звершено чимало славних подвигів, — ця подія не надто вплинула би на подальшу історію чи удостоїлася більшої згадки, ніж та побіжна в довгих літописах Третьої Епохи, якби не «випадкова пригода» дорогою. |
| 74 |
Коли подорожні на шляху до Дикого Краю переходили Імлисті Гори, на них напали орки; і сталося так, що Більбо загубився в чорних орківських копальнях глибоко під горами, і там, у темряві, шукаючи дорогу, намацав під ногами в тунелі якийсь перстень. Він поклав його собі в кишеню. |
| 75 |
Тоді йому здалося, що це випадкова знахідка. Намагаючись знайти вихід, Більбо зійшов геть углиб гори, аж далі йти було нікуди. У кінці тунелю в цілковитій темряві було холодне озеро, посеред якого на кам'яному острівці жив Ґолум. |
| 76 |
Було то огидне мізерне створіння, яке плавало в човнику, веслуючи величезними ручиськами, виглядало вицвілими блискучими очима сліпу рибу, ловило її довгими пальцями і поїдало сирою. Ґолум ковтав усе живе, з'їв би навіть і орка, якби тільки зміг спіймати його і задушити без зайвих зусиль. |
| 77 |
І володів Ґолум таємним скарбом, знайденим давним-давно, ще коли він жив на білому світі, — золотим перснем, який робив його невидимим. Тільки цей перстень він любив, називаючи його «мій дорогесенький», і розмовляв із ним, навіть коли не мав при собі. |
| 78 |
Він тримав його безпечно захованим у норі на своєму острівці, за винятком тих випадків, коли полював чи шпигував за орками в копальнях. Можливо, якби він мав перстень біля себе, то напав би на Більбо відразу, та персня він не мав, а гобіт тримав у руці ельфійський кинджал, що правив йому за меча. |
| 79 |
Тож, аби затягнути час, Ґолум запропонував Більбо позагадувати загадки: якщо Більбо не зможе відгадати, то він його вб'є і з'їсть; але якщо переможе Більбо, то Ґолум, як того зажадав гобіт, виведе його з тунелю. |
| 80 |
Урешті-решт, Більбо переміг, радше випадково (як тоді здавалося), ніж завдяки своїй кмітливості; йому ніяк не спадало на думку, що ж таке загадати, аж тут він намацав перстень, який він знайшов і про який уже забув: І Ґолум не відгадав, хоча намагався тричі. |
| 81 |
Щоправда, Мудреці сперечаються, чи останнє запитання було просто «питанням», а чи «загадкою», відповідно до чітких правил Гри; проте всі погоджуються, що коли вже Ґолум узявся відповідати, то зобов'язаний був дотримуватись обіцянки. |
| 82 |
І Більбо наполягав, аби той дотримав свого слова, бо у нюго зародилася підозра, що ця слизька тварюка може ошукати, навіть попри те, що такі обіцянки вважалися священними й у давнину порушувати їх не боялися тільки найпідліші істоти. |
| 83 |
Але за довгі віки самоти в пітьмі серце Ґолума почорніло, й оселилася там зрада. Він крадькома повернувся на свій острівець — недалечко посеред темної води, — про який Більбо нічого не знав. Там, як він гадав, лежав його перстень. |
| 84 |
Він уже зголоднів і лютився, а з «дорогесеньким» йому буде не страшна жодна зброя. Та персня на острівці не було: він його загубив, перстень зник. Від вереску в Більбо по спині пробігли мурашки, хоча він іще не зрозумів, що трапилось. А Ґолум нарешті здогадався, хоча було вже надто пізно. |
| 85 |
Більбо обережно подався слідом за Ґолумом і з прокльонів і бурмотінь про «дорогесенького» нарешті збагнув, у чому річ, і в темряві до нього прийшла надія: він знайшов чарівний перстень і нагоду врятуватися від орків і Ґолума. |
| 86 |
Нарешті вони зупинилися перед непомітним отвором, що вів до нижніх воріт копалень, на східному схилі гори. Там Ґолум заліг у засідці, принюхуючись і прислухаючись, і у Більбо з'явилася спокуса заколоти його мечем. |
| 87 |
Ніби Ґолум пообіцяв йому подарунок, якщо він виграє гру; та коли Ґолум пішов, аби принести його зі свого острівця, то побачив, що скарбу — чарівного персня, давним-давно подарованого на уродини, — немає. |
| 88 |
Більбо здогадався, що це був саме той, який він знайшов, а оскільки він уже виграв гру, то перстень законно мав належати йому. Але становище було скрутне, тож він нічого про це не сказав і змусив Ґолума, замість обіцяного подарунка, провести його до виходу. |
| 89 |
Та у багатьох копіях міститься правдива історія (як альтернативна), безперечно, з нотаток Фродо чи Семвайза, — адже обоє знали правду, хоч і не хотіли нічого викидати з тексту старого гобіта. Ґандалф, однак, одразу не повірив у першу історію Більбо і не переставав цікавитися перснем. |
| 90 |
Нарешті він випитав у Більбо всю правду, хоча вони мало не посварились; утім, чарівник вважав, що правда — понад усе. І хоча він не сказав того Більбо, та його стривожило і стурбувало, що добрий гобіт не розкрив йому правди відразу: на нього це було не схоже. |
| 91 |
Ґандалфові це також видалося дивним і підозрілим; і йому не вдавалося збагнути суть справи ще багато років, — про що і розкаже ця книга. Немає особливої потреби розповідати про подальші пригоди Більбо. З допомогою персня він прошмигнув повз орківську сторожу біля воріт і наздогнав своїх товаришів. |
| 92 |
Потім він часто користався перснем, переважно щоби допомагати друзям, але тримав його в таємниці, скільки міг. Повернувшись додому, він нікому, крім Ґандалфа та Фродо, про нього не розповів; більше ніхто в Ширі не знав про його існування, — принаймні так думав Більбо. |
| 93 |
Проте в шухляді у Торбиному Куті він тримав одяг, у якому мандрував — старий плащ із каптуриком; а перстень на гарному ланцюжку завжди був біля нього. Він повернувся додому в Торбин Кут 22 червня на п'ятдесят другому році життя (1342 Л. |
| 94 |
До кінця Третьої Епохи участь гобітів у великих подіях, унаслідок яких Шир приєднали до Відродженого Королівства, пробудила їхнє широке зацікавлення до власної історії; багато переказів, які до того передавали усно, було зібрано та записано. |
| 95 |
Представники найвизначніших родів, причетних до подій у Королівстві, також стали вивчати давні перекази та легенди. До кінця першого сторіччя Четвертої Епохи в Ширі було вже кілька бібліотек із багатьма історичними книжками та літописами. |
| 96 |
Це найважливіше джерело історії Війни за Перстень було назване так тому, що довго зберігалось у Підвежжі, у родині Доброчадів — Вартових Західного Пограниччя. Спершу це був особистий щоденник Більбо, який він брав зі собою до Рівендолу. |
| 97 |
Та крім того, можливо, у червоному портфелі були три великі, оправлені в червону шкіру, томи, які Більбо подарував Фродо на прощання. До тих чотирьох томів у Західному Пограниччі було додано ще п'ятий, у якому містилися коментарі, генеалогії та інші матеріали про гобітів — членів Братства. |
| 98 |
Оригінал не зберігся, та було зроблено багато копій, особливо з першого тому, для нащадків пана Семвайза. Найважливіша копія, однак, має іншу історію. Вона зберігалась у Великих Сміалах, але написали її в Ґондорі, — ймовірно, на замовлення праправнука Переґріна — і завершили 1592 року Л. Ш. |
| 99 |
У Мінас-Тіріті до неї додали багато приміток і виправлень, особливо в іменах, словах і цитатах із ельфійської мови, а також скорочений варіант тих частин «Історії Араґорна й Арвен», які не стосувалися безпосередньо Війни. |
| 100 |
Повну історію, як стверджують, написав Барагір, правнук намісника Фарамира, через деякий час після смерті Короля. Та найбільша перевага копії Фіндеґіла в тому, що лише в ній міститься повна збірка, які зробив Більбо. |
| 101 |
Оскільки Меріадок і Переґрін стали главами своїх великих родів і водночас підтримували зв'язки з Роганом і Ґондором, бібліотеки у Цапові й Холмі містили багато такого, що не ввійшло до. У Бренді-холі було багато праць, присвячених Еріадору й історії Рогану. |
| 102 |
Деякі з цих творів написав або принаймні почав писати сам Меріадок, хоч у Ширі його здебільшого пам'ятали за та за, де він з'ясовував співвідношення календарів Ширу і Брі з календарями Рівендолу, Ґондору та Рогану. |
| 103 |
Він також написав невеликий трактат про, де особливої уваги заслуговує розкриття спррідненості з мовою роганців такого ширського слова, як «метом», і давніх елементів топоніміки. Книжки у Великих Сміалах були менш цікаві для місцевих гобітів, хоча важливіші для широкого огляду подій. |
| 104 |
Переґрін не був їхнім автором, але він і його нащадки зібрали багато манускриптів, які написали писарі Ґондору: здебільшого копії чи перекази історій та легенд про Еленділа і його спадкоємців. Тільки тут, у Ширі, можна було знайти ґрунтовні матеріали про історію Нуменору та відродження Саурона. |
| 105 |
Швидше за все, саме у Великих Сміалах було укладено за матеріалами, які зібрав Меріадок. Хоча подані дати часто неточні, особливо щодо Другої Епохи, вони заслуговують на увагу. Імовірно, що Меріадокові допомагали в Рівендолі, куди він не раз навідувався. |
| 106 |
Там, хоч Елронда вже не було, разом із Високими Ельфами ще довго жили його сини. Кажуть, Келеборн оселився там після відходу Ґаладріель; утім, немає запису про той день, коли він нарешті пішов у Сірі Гавані, а з ним — і остання жива пам'ять про Прадавні Часи Середземні. |
| 107 |
Багатства, які він привіз із мандрівки, стали місцевою легендою, і багато хто вірив, навіть попри всі оповідки старих, що в Пригірку Торбиного Кута було безліч тунелів, набитих скарбами. І навіть якби цього виявилося замало для слави, то була ще, на подив усім, тривала бадьорість пана Торбина. |
| 108 |
Були й такі, хто похитував головами і думав, що йому занадто пощастило, — бо видавалося несправедливим, аби комусь належали (в тому не сумнівалися) вічна молодість і водночас (подейкували) невичерпне багатство. |
| 109 |
Та наразі біда його минала; а оскільки пан Торбин був щедрий на гроші, то майже всі охоче вибачали і його дивацтва, і багатство. З родичами він жив у злагоді (за винятком, звичайно, Сумоселів-Торбинів) і мав багато палких прихильників серед гобітів із бідних і не надто знатних родин. |
| 110 |
Коли Більбо виповнилося дев'яносто дев'ять, він зробив Фродо своїм спадкоємцем і оселив у Торбиному Куті; і це остаточно перекреслило надії Сумоселів-Торбинів на спадок. Виявилося, що Більбо та Фродо мають уродини в один день, 22 вересня. |
| 111 |
Більбо мало виповнитися сто одинадцять, 111 — доволі чудернацьке число і дуже поважний вік для гобіта (Старий Тук дожив тільки до 130); а Фродо мало виповнитися тридцять три, 33 — важливе число, дата його «дорослішання». |
| 112 |
У Гобітоні та Поріччі заходилися плескати язиками; і чутки про очікувану подію облетіли весь Шир. Життя і вдача пана Більбо знову стали головною темою розмов; і старі гобіти раптом знайшли зацікавлених слухачів для своїх спогадів. |
| 113 |
Ніхто не мав таких уважних слухачів, як старий Гем Правоніг, відомий за прізвиськом Дідусь. Якось він теревенив у — невеликій корчмі при порічанській дорозі; говорив він поважно, бо ось уже сорок років доглядав сад у Торбиному, а до того часу допомагав старому Норолюдові. |
| 114 |
Тепер, коли сам він старів і костенів, роботу переважно виконував його наймолодший син, Сем Правоніг. І батько, і син були у дружніх стосунках із Більбо та Фродо. Вони мешкали на самому Пригірку, під номером З на Торбиному Узвозі, якраз під Торби ним Кутом. |
| 115 |
І ось він з'являється і виставляє їх за двері; далі живе-поживає й анітрохи не старіє, щоби йому ще стільки ж прожити! Раптово у нього з'являється спадкоємець, і всі папери оформлено як годиться. І вже ніколи Сумоселам-Торбинам не бачити Торбиного Кута, принаймні нате сподіватимемося. |
| 116 |
Якось увечері чудернацький віз, навантажений дивовижними пакунками, вкотився в Гобітон і попхався на Пригірок до Торбиного Кута. Стривожені гобіти висувалися з освітлених домівок і витріщалися на з'явисько. |
| 117 |
Правили кіньми якісь чужоземці і співали незнайомих пісень: довгобороді гноми в насунутих на очі каптурах. Кілька їх залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого вересневого тижня серед білого дня з боку Брендівинного мосту з'явився ще один віз. У ньому їхав сам-один старий. |
| 118 |
На старому були високий загострений блакитний капелюх, довгий сірий плащ і сріблистий шалик. Він мав довгу білу бороду та кошлаті брови, що стирчали з-під крис капелюха. Гобітенята бігли за підводою через увесь Гобітон аж на самий пагорб. Вона була навантажена ракетами — це вони збагнули відразу. |
| 119 |
Це був, звісно ж, знак Ґандалфа, а сам старий і був чарівник Ґандалф, відомий у Ширі насамперед тим, що вмів влаштовувати видовища з вогню та диму. Його справжня робота була набагато важча і небезпечніша, та мешканці Ширу нічого про це не знали. Для них він був однією з «розваг» на Гостині. |
| 120 |
Тому й тішилися гобітенята. «Ґ значить Ґранд! » — кричали вони, а старий усміхався. Вони знали його в обличчя, хоча він рідко з'являвся в Гобітоні й надовго тут не затримувався; але ніхто, крім найстаріших дідів, його феєрверків не бачив, — тепер вони належали до легендарного минулого. |
| 121 |
Гобітенята якусь хвилю не могли відвести очей від тих дверей, а далі розійшлися, потерпаючи, щодень забави ніколи не настане. Більбо та Ґандалф сиділи в невеликій кімнатці біля відчиненого вікна, що виходило на захід, у садочок. Ясний і спокійний день хилився до вечора. |
| 122 |
Спочатку подекуди чути було невдоволення: — але того ж таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, напої та витребеньки, які тільки можна було добути в Гобітоні, Поріччі чи десь поблизу. |
| 123 |
Народ запалився: в календарі відзначали, скільки днів залишилося до свята, і нетерпляче виглядали листоношу, сподіваючись на запрошення. Нарешті полетіли й запрошення, враз заваливши пошту Гобітона і засніживши пошту Поріччя, так що довелося наймати поштарів-волонтерів. |
| 124 |
Вони підіймалися на Пригірок безперервним потоком, несучи сотні ввічливих варіацій на кшталт: На дверях Торбиного Кута з'явилася вивіска: Навіть тих, хто мав чи робив вигляд, що мав Справи, не завжди впускали. |
| 125 |
Одного ранку гобіти побачили, що велике поле на південь від парадних дверей Більбо вкрилося канатами та жердинами для наметів і шатер. До дороги прорубали новий прохід, збудували широкі сходи та високі білі ворота. |
| 126 |
Три гобітські родини з Торбиного Узвозу, чиї садиби межували з полем, стали предметом загального інтересу і заздрості. Старий Дідусь Правоніг вже і для годиться не працював У саду. Почали зводити намети. |
| 127 |
Одне шатро було таке велике, що навіть накрило дерево, яке росло посеред поля, а тепер гордо стояло біля головного столу. На всіх його гілках порозвішували ліхтарі. І ще цікавіше (на думку гобітів): у північному кутку поля під відкритим небом збудували величезну кухню. |
| 128 |
З усіх довколишніх заїздів і корчем приїхало море кухарів, аби допомагати гномам та іншому дивному народові, який зупинився в Торбиному Куті. Збудження сягнуло вершини. А тим часом небо затягнуло хмарами. Була середа, переддень Гостини. Усі занепокоїлися. Та ось настав ранок четверга, 22 вересня. |
| 129 |
Сонце зійшло, хмари зникли, прапори замайоріли, і забава почалася. Більбо Торбин назвав її Гостиною, та насправді це було велике свято з цілою низкою розваг. Запросили майже всіх, хто жив поблизу. Про кількох гобітів випадково забули, та оскільки вони все одно прийшли, це було не важливо. |
| 130 |
Він роздавав подарунки всім без винятку, а кожен, хто хотів отримати ще один, виходив іншим боком і знову повертався через ворота. На свої уродини гобіти роздають дарунки іншим. Зазвичай, не дуже дорогі й не так щедро, як цього разу; та сама ідея непогана. |
| 131 |
Загалом, у Гобітоні та Поріччі чи не щодня у когось та були уродини, тож кожен гобіт хоча би раз на тиждень мав шанс отримати принаймні один подарунок. Але це їм не набридало. Цього разу подарунки були надзвичайно гарні. Гобітенята були в такому захваті, що на якийсь час майже забули про частування. |
| 132 |
Таких іграшок вони ще ніколи не бачили — всі дуже гарні, а деякі навіть чарівні. Окремі іграшки насправді було замовлено заздалегідь, рік тому, і привезли їх аж зі самого Долу, з-під Самітної Гори, — це була справжня робота гномів. |
| 133 |
Коли всіх гостей привітали і провели на поле, почалися пісні, танці, музика, ігри та, зрозуміло, страви і напої. Тричі накривали на столи: сніданок, чай і обід (чи вечеря). На сніданок і чай усі гості разом сідали до столу і частувались. |
| 134 |
Також щедро роздавав петарди, хлопавки, іскромети, смолоскипи, гномівські свічки, ельфійські фонтани, ґоблінські гармати і громовики. Усі — просто надзвичайні. З віком Ґандалф удосконалив своє мистецтво. Зграя блискітливих птахів здіймалась у небо, виспівуючи чарівними голосами. |
| 135 |
На стовбурах темного диму спалахували зелені крони дерев: їхнє листя розгорталося так блискавично, мов сама весна в одну мить, а сяйливі гілки струшували на зачудованих гобітів полум'яні квітки, що танули з солодким ароматом, мало не торкаючись задертих догори облич. |
| 136 |
І насамкінець, на честь Більбо, Ґандалф приготував іще одну несподіванку, яка дуже перелякала гобітів (цього і прагнув чарівник). Усі вогні згасли. Здійнявся густий дим. Потроху він набув обрисів гори вдалині, вершина якої запалала, а потім із неї виринуло зелене та багряне полум'я. |
| 137 |
Звідти вилетів золотаво-червоний дракон, надзвичайно подібний на справжнього, тільки менший: із його пащеки бризкав вогонь, очі палали люттю; з диким ревінням він тричі пролетів над головами переляканих гобітів. У натовпі пригнулись, а дехто впав на землю долілиць. |
| 138 |
Дракон промчав як потяг-експрес, перекинувся в повітрі й зі страшенним гуркотом вибухнув над Поріччям. Страх і паніка зникли в одну мить, і розпростерті долі гобіти скочили на ноги. Усіх чекала розкішна вечеря; а для рідні було накрито столи у великому шатрі з деревом. |
| 139 |
Запрошено було тільки дванадцять дюжин (гобіти також називали цю кількість «один грос», хоча ця назва не дуже пасувала до осіб) гостей, — вибирали з усіх сімей, які були ріднею Більбо та Фродо, і ще кількох найближчих друзів, як-от Ґандалфа. |
| 140 |
Було досить і молодих гобітів, котрі прийшли з дозволу батьків; гобіти не надто переймалися пізніми посиденьками своїх дітей, особливо коли випадала нагода дармово попоїсти. Щоби виростити гобітенят, потрібно чимало харчу. |
| 141 |
Було там багато Торбинів і Мудринів, а також Туків і Брендіцапів; були різні Грабарі (родичі по бабусі Більбо Торбина) та різні Груби (родина діда Тука); і нарешті, кілька Бобронорів, Випринів, Гордостопів, Добротілів, Дударів, Лисонорів і Чересів. |
| 142 |
Вони недолюблювали Більбо і ненавиділи Фродо, та запрошення було так гарно виписане золотим чорнилом, що відмовити вони не змогли. Крім того, їхній кузен Більбо мав багаторічний досвід у кулінарії, і його кухня тішилася доброю славою. |
| 143 |
Усі сто сорок четверо гостей сподівалися на добру учту, хоч і з острахом очікували на пообідню промову господаря (неминучий номер програми). Він любив приплітати таке, що він називав «поезією»; і деколи після чарки-другої згадував про безглузді пригоди своєї таємничої подорожі. |
| 144 |
На кілька наступних тижнів торгувати продуктами в цілому районі майже припинили; та оскільки закупи Більбо вичерпали запаси більшості крамниць, пивниць і комор на декілька миль довкруги, то збитків ніхто не зазнав. Коли всі наїлися-напилися (більш-менш), почалася Промова. |
| 145 |
Більшість товариства, однак, була в доброму гуморі, на тій чарівній стадії, яку вони називали «наповнюватися по вінця». Вони потягували улюблені напої, похрумували улюбленими смаколиками, забуваючи про всі страхи. Вони були готові слухати будь-що і кричати «будьмо» після кожної паузи. |
| 146 |
Оглушливі оплески. Вигуки «так» (а також «ні»). Звуки труб і ріжків, сопілок і флейт та інших музичних інструментів. Було там, як уже згадано, багато молодих гобітів. Вистрілили сотні музичних хлопавок. |
| 147 |
Більшість із них мала знак; цей штамп нічого не говорив більшості гобітів, але всі вони погоджувалися, що хлопавки дивовижні. Усередині були інструменти, маленькі, та досконалої форми і з чарівливим звуком. |
| 148 |
Господар Еверард Тук і панна Меліса Брендіцап вилізли на стіл і з дзвониками в руках кинулися танцювати: милий, хоч і доволі шалений танець. Але Більбо не закінчив. Висмикнувши ріжок із рук юнака, котрий стояв поруч, він тричі голосно просурмив. Галас ущух. Усі заплескали. |
| 149 |
Щось у його голосі вразило. Настала майже повна тиша, й один чи два Туки нашорошили вуха. Приголомшливий вибух схвалення. Слова були несподівані й доволі складні. То тут, то там пролунали оплески, та більшість намагалася зрозуміти, чи сказане було компліментом. |
| 150 |
Кілька старших недбало заплескали; а кілька молодших голосно вигукнули: Сумосели-Торбини, насупившись, метикували, що ж він мав на увазі, кажучи «посідає свій спадок». Жодних оплесків. Це було смішно. |
| 151 |
Багато гостей, а особливо Сумосели-Торбини, образилось, утямивши, що їх запросили, щоби тільки доповнити потрібне число, наче крам в упаковці. Уперта мовчанка. Усі боялися, що зараз не оминути якоїсь пісні чи вірша, й уже почали нудитися. |
| 152 |
Чому би йому не замовкнути, а вони би випили за його здоров'я. Та Більбо не співав і не читав віршів. Він зробив паузу. Він зійшов зі стільця і зник. Спалахнуло сліпуче світло, й усі гості зажмурили очі. А коли розплющили — Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири приголомшені гобіти заніміли. |
| 153 |
Старий Одо Гордостоп забрав ноги зі столу і затупотів. Далі запала мертва тиша, аж раптом, кілька разів глибоко вдихнувши, Торбини, Мудрини, Туки, Брендіцапи, Грабарі, Груби, Бобронори, Виприни, Гордостопи, Добротіли, Дударі, Лисонори та Череси заговорили всі разом. |
| 154 |
Усі зійшлися на думці, що витівка була дуже недоречною, і, щоб оклигати від шоку та роздратування, її слід добре заїсти і запити. — було, напевно, найпоширенішим коментарем. Навіть Туки (за небагатьма винятками) визнали поведінку Більбо дурнуватою. |
| 155 |
Йому, звісно ж, сподобався жарт, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве стримувався, щоби не розсміятися з обуреного здивування гостей. Але водночас він глибоко збентежився, адже раптом усвідомив, як гаряче любив старого. |
| 156 |
Більшість гостей продовжувала їсти, пити і обговорювати минулі й теперішні дивацтва Більбо Торбина; але Сумосели-Торбини пішли розлючені. Фродо вже не хотів провадити гостину. Він наказав подати ще вина, тоді встав, мовчки перехилив до дна келих за здоров'я Більбо і вислизнув зі шатра. |
| 157 |
А Більбо Торбин навіть під час промови бавився в кишені золотим перснем — своїм чарівним перснем, який він багато років тримав у таємниці. Коли він сходив зі стільця, то надягнув перстень на палець, і відтоді в Гобітоні жоден гобіт не бачив його. |
| 158 |
Він хутко повернувся до своєї нори і якусь мить постояв, із усмішкою прислухаючись до гамору в шатрі та до звуків веселощів на полі. Потім він увійшов, зняв із себе святковий одяг, склав, загорнув в обгортковий папір вишивану шовкову камізельку і заховав її. |
| 159 |
Опісля швиденько одягнув якесь лахміття і застібнув старий шкіряний пояс. На нього він повісив короткий меч у потертих піхвах із чорної шкіри. З зачиненої, пропахченої нафталіном шафи він вийняв старий плащ із каптурем. |
| 160 |
Потім він зайшов до кабінету і з великого сейфа вийняв загорнений у лахміття пакунок і манускрипт у шкіряній оправі, а також великий конверт. Книгу і пакунок він утиснув до важкої, майже доверху набитої торби, яка стояла на підлозі. |
| 161 |
У конверт він кинув свій золотий перстень на ланцюжку, запечатав і заадресував Фродо. Спершу він поклав конверт на камінну поличку, та враз забрав звідти і запхав його до кишені. Тієї ж миті двері відчинились і до кімнати стрімко ввійшов Ґандалф. Ґандалф уважно і з цікавістю подивився на нього. |
| 162 |
Обличчя чарівника залишалося похмурим, а очі дивились уважно, і лише короткий спалах у глибині зіниць виказав, що він здивований і навіть стривожений. Ґандалф підвівся і суворо заговорив. Очі Ґандалфа спалахнули. |
| 163 |
Він зробив крок до гобіта і, здалося, став високим і грізним; його тінь заповнила кімнатку. Більбо приперся до стіни, важко дихаючи, рукою вхопившись за кишеню. Якусь мить вони стояли обличчям до обличчя, і повітря в кімнаті задрижало. Ґандалф не зводив очей із гобіта. |
| 164 |
Помалу кулаки Більбо розтислись, і він затремтів. Більбо провів долонею по очах. Більбо на якусь хвилю завмер у нерішучості. Потім зітхнув. Він підняв торбу і ступив до дверей. Більбо вийняв конверт і хотів покласти його біля годинника, та рука його сіпнулась, і пакунок упав на підлогу. |
| 165 |
Не встиг він нахилитися, як чарівник схопив конверт і поклав на місце. Гримаса гніву знову пересмикнула обличчя гобіта, але швидко змінилася на просвітлену посмішку. Вони вийшли в передпокій. Більбо взяв свій улюблений ціпок, а тоді свиснув. |
| 166 |
Він перескочив через невисоке місце у живоплоті й попрямував луками, зникаючи в ночі, мов шелест вітру у траві. Ґандалф якийсь час постояв, дивлячись за ним у пітьму. Невдовзі з'явився Фродо і застав його в темряві, заглибленого в думки. |
| 167 |
Фродо взяв конверт із каміна, глянув на нього, але не розгорнув. Як господар Торбиного Кута, Фродо був зобов'язаний, навіть попри свою неохоту, попрощатися з гостями. Балачки про дивну подію вже облетіли ген усе поле, та Фродо сказав лише таке: |
| 168 |
Близько опівночі за поважними гостями приїхали карети. Одна за одною вони відвозили ситих, але дуже невдоволених гобітів. Потім з'явилися заздалегідь найняті садівники й у тачках повивозили тих, кого через недогляд залишили. Повільно минула ніч. Зійшло сонце. Набагато пізніше повставали гобіти. |
| 169 |
Настав ранок. Прийшли прибиральники (за викликом) і почали розбирати намети, виносити столи та крісла, ложки та виделки, пляшки і тарілки, ліхтарі та квіти в горщиках, крихти і обгортки від хлопавок, забуті сумки, рукавички та хустинки, а ще залишені страви (їх виявилося дуже мало). |
| 170 |
До обіду, коли навіть ті, хто добре переїв напередодні, вийшли прогулятися, біля Торбиного Кута зібрався великий натовп, непрошений, хоч і не зовсім неочікуваний. Фродо чекав на сходах, усміхаючись, але виглядав трохи втомленим і схвильованим. |
| 171 |
Для АДЕЛЯРДА ТУКА, в його ЦІЛКОВИТУ ВЛАСНІСТЬ, від Більбо — на парасольці. Аделярд привласнив багато парасольок без бирок. Для ДОРИ ТОРБИН на пам'ять про ТРИВАЛЕ листування з любов'ю від Більбо — на великому кошику для паперу. |
| 172 |
Дора була сестрою Дроґо і найстаршою родичкою Більбо та Фродо; їй було дев'яносто дев'ять, і більш як за півстоліття вона написала стоси добрих порад. Для МІЛО ЛИСОНОРА з надією, що придасться, від Б. Т — на золотому пері та чорнильниці. Міло ніколи не відповідав на листи. |
| 173 |
Для АНЖЕЛІКИ від дядька Більбо — на круглому випуклому дзеркалі. Юна Анжеліка Торбин вважала своє личко дуже миловидим. Для колекції ГУҐО ЧЕРЕСА від жертводавця — на (порожній) книжковій шафі. Гуго часто позичав книжки, але не повертав їх вчасно. |
| 174 |
Для ЛОБЕЛІЇ СУМОСЕЛ-ТОРБИН у ПОДАРУНОК — на комплекті срібних ложок. Більбо був переконаний, що, поки він мандрував, вона заволоділа великою кількістю його ложок. Лобелія сама це добре знала. Коли вона того дня з'явилася, щоправда, з деяким запізненням, натяк вона зрозуміла, але і ложки взяла. |
| 175 |
Це тільки невелика частина зібраних подарунків. За довгі роки життя помешкання Більбо стало доволі захаращеним. Це було характерно для гобітських нір: причиною здебільшого був звичай дарувати на уродини багато подарунків. |
| 176 |
Зрозуміло, що не всі подарунки були завжди нові; один чи два старі метоми незрозумілого призначення обійшли весь район; але Більбо, зазвичай, дарував нові подарунки і зберігав подаровані. Тепер стару нору трохи розчистили. |
| 177 |
Усі прощальні дарунки мали бирки, які підписав сам Більбо, й окремі — з якимось натяком чи жартом. Але, звичайно ж, більшість подарованих речей була потрібна та бажана. Бідним гобітам, особливо з Торбиного Узвозу, дуже пощастило. |
| 178 |
Старий Рорі Брендіцап на знак подяки за свою гостинність отримав дюжину пляшок: міцного червоного вина з Південної Чверті, зараз уже витриманого, оскільки закоркував його ще батько Більбо. Рорі тут-таки пробачив Більбо й після першої пляшки проголосив його хлопцем хоч куди. |
| 179 |
Безліч речей залишилося для Фродо: крім, звичайно ж, усіх найголовніших скарбів, книжок, картин і надміру меблів. Не було, однак, ані сліду, ні згадки про гроші чи коштовності: жодного мідяка чи намистинки нікому не перепало. Той день для Фродо видався важким. |
| 180 |
Наче пожежа, поширилася фальшива чутка, що все майно роздають задарма; і невдовзі весь двір заповнив натовп, який діла ніякого не мав, але не пустити який було неможливо. Бирки відривали і переплутували, спалахували сварки. |
| 181 |
Дехто намагався провести обмін у коридорі; інші — зникнути з дрібничками, адресованими не їм, або з чимось нібито непотрібним чи неприпильнованим. Дорогу до воріт загатили тачки та візки. У розпал цієї метушні прибули Сумосели-Торбини. |
| 182 |
Фродо пішов перепочити, залишивши свого друга Мері Брендіцапа наглядати за речами. Коли Отго голосно заявив, що хоче бачити Фродо, Мері виховано вклонився. Мері залишив їх у передпокої і довго не повертався, тож вони мали вдосталь часу, щоби знайти свій прощальний подарунок — ложки. |
| 183 |
Це їм настрою не підняло. Нарешті їх запросили до кабінету. Фродо сидів за столом, заваленим документами. Він виглядав погано — принаймні, коли побачив Сумоселів-Торбинів; він піднявся, намацуючи щось у кишені. Втім, говорив він досить виховано. Сумосели-Торбини натомість поводилися дещо нахабно. |
| 184 |
Спершу стали пропонувати сміховинні ціни (як для друзів) за різні дорогі речі без бирок. Коли Фродо відповів, що роздавали тільки ті речі, які вибрав Більбо, вони сказали, що все це видається їм дуже підозрілим. Коли б не Фродо, спадкоємцем Більбо був би Отто. Він уважно прочитав заповіт і пхикнув. |
| 185 |
За якийсь час Фродо вийшов із кабінету подивитися, як ідуть справи, і побачив, що вона все ще не пішла, нишпорить закутками і вистукує підлогу. Він рішуче її випровадив, перед тим витрусивши з неї кілька дрібних (хоча доволі цінних) речей, які випадково попадали до парасольки. |
| 186 |
Легенда про золото Більбо пробуджувала й цікавість, і надію; адже легендарне золото (здобуте таємничим, якщо не сказати — темним, способом) належить, як усім відомо, тому, хто перший його знайде, — тільки би йому не стали на перешкоді. |
| 187 |
Натрапивши на Санчо і виштовхавши його, Фродо впав у крісло в передпокої. І пішов підживитися запізнілою чашкою чаю. Ледве він присів, як у двері тихо постукали. Він узявся до чаю. Знову постукали, значно голосніше, та він не зважав. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника. |
| 188 |
Фродо провів його до дверей. Ґандалф востаннє махнув рукою і пішов геть напрочуд швидкою ходою; та Фродо здалося, що старий чарівник згорбився більше, ніж завжди, так наче ніс важкий тягар. Стало вечоріти, і його постать у плащі швидко зникла в сутінках. |
| 189 |
Воно стало оповідкою, яку залюбки переказували гобітенятам біля сімейного вогнища; згодом шаленець Торбин, який мав звичку зникати з тріском і блискотом, а потім з'являтися з торбою коштовностей і золота, став героєм легенд, що пережили ті часи, коли всі справжні події позабувалися. |
| 190 |
Але тим часом усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець. |
| 191 |
І здебільшого провину за це покладали на Ґандалфа. Скидалося, що чарівник справді залишив Фродо у спокої, і той споважнів, але важко було помітити, щоби побільшало гобітського глузду. Насправді він одразу перебрав дядечкову славу дивака. |
| 192 |
Але той пошанівок був занадто скромним, хоча запрошено було двадцять гостей, і вони кілька разів сідали за стіл, де, як кажуть гобіти, сніжило наїдками та дощило напоями. Декого це обурювало, та Фродо завів звичай рік у рік святкувати Уродини Більбо, аж поки всі до цього не звикли. |
| 193 |
За його словами, Більбо не помер. А коли його запитували: — Фродо знизував плечима. Жив він самотою, як і Більбо, та мав багацько друзів, особливо серед молодих гобітів (переважно нащадків Старого Тука), котрі ще малими дітьми полюбили Більбо і товклись у Торбиному Куті. |
| 194 |
Разом із ними Фродо вештався Широм; але найчастіше він мандрував сам-один, і, на подив розважливого люду, інколи його бачили далеко від дому — полями-лісами він ішов собі під сяйвом зірок. Мері та Піпін підозрювали, що часами, як і колись сам Більбо, він відвідував ельфів. |
| 195 |
Минали роки, й усі почали помічати, що Фродо також добре «зберігається»: на вигляд він був здоровий і енергійний гобіт у розквіті літ. — казали вони; та коли Фродо досягнув поважнішого віку — п'ятого десятка, — їм це вже видалося підозрілим. |
| 196 |
Сам Фродо, оговтавшись від першого приголомшення, зрозумів, що бути самому собі господарем і власне паном Торбиним із Торбиного Кута досить приємно. Кілька років він жив щасливо і не надто переймався майбутнім. |
| 197 |
Але в його душі поступово наростав майже невловний жаль за тим, що він не пішов із Більбо. Інколи, особливо восени, він ловив себе на тому, що мріє про незаймані землі, а дивні видіння раніше не бачених гір відвідують його у снах. Тоді він казав собі: На це інша половина його душі відповідала: |
| 198 |
І так воно тривало, аж поки не збігли його сорокові літа і не наблизилася п'ятдесята річниця: п'ятдесят було числом, на його сприйняття, доволі значущим (або лиховісним); так чи інак, а саме в цьому віці на долю Більбо несподівано випала пригода. |
| 199 |
Фродо почав непокоїтись, і старі стежки здалися йому занадто второваними. Він розглядав мапи і думав, що ж лежить поза їхніми межами: на мапах, укладених у Ширі, кордони оточували переважно білі плями. |
| 200 |
На прогулянки він тепер ходив сам і заходив усе далі; а Мері й інші друзі стурбовано за ним стежили. Часто бачили, як він прогулювався і розмовляв із чужинецькими подорожніми, котрі в цей час почали з'являтись у Ширі. |
| 201 |
Ельфи, котрі раніше нечасто навідували Шир, тепер вечорами з'являлись у лісах, вони йшли на захід, ішли і не верталися; вони покидали Середзем'я, і турботами цієї землі вони вже не переймались. Однак ішли дорогою і гноми, та ще й у небачених кількостях. |
| 202 |
Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир аж до Сірих Гаваней, і гноми завжди ходили нею до своїх копалень у Синіх Горах. Саме від них гобіти й дізнавалися при потребі про те, що діється в далеких землях: зазвичай, гноми розповідали мало, а гобіти більше і не розпитували. |
| 203 |
Але тепер Фродо почав зустрічати чужинецьких гномів із далеких країв, які шукали притулку на Заході. Були вони стривожені, а дехто пошепки розповідав про Ворога та Землю Мордору. Цю назву гобіти знали тільки з легенд сивої давнини: вона тінню лежала на споді їхньої пам'яті, загрозлива і тривожна. |
| 204 |
Здавалося, що витіснена Білою Радою з Морок-лісу зла сила ще з більшою потугою відродилась у старих фортецях Мордору. Подейкували, що відбудовано Темну Вежу. Звідти зла сила розповзалась уздовж і вшир, а ген на сході та заході точилися війни і панував страх. У горах знову розплодились орки. |
| 205 |
Десь далеко гуртувалися тролі, і то вже не тупоголові, а хитрі й озброєні страхітливою зброєю. А ще йшов поголос про істот, жахливіших над усіх, і не мали вони імені. До вух звичайних гобітів доходило небагато. |
| 206 |
Але навіть найглухіші й найбільші посидюхи дочули дещо з тих чудасій; а ті, кого справи заносили до самих кордонів, бачили дивовижі. Якось увечері навесні Фродового п'ятдесятиліття розмова в Поріччя виявила, що чутки дійшли навіть до затишного осердя Ширу, хоча більшість гобітів із них сміялася. |
| 207 |
Сем Правоніг сидів у кутку біля каміна, а навпроти — Тед Пісковик, син мірошника; декілька гобітів-селюків прислухалося до їхньої розмови. Але Тед засміявся. Сем замовк і не мовив уже ні слова. Йому було про що подумати. |
| 208 |
Найперше, повнісінько садових клопотів у Торбиному Куті, якими завтра, лише би випогодилося, буде зайнятий день. Трава росте швидко. Та у Сема на гадці були ще якісь справи. За якийсь час він зітхнув, підвівся і вийшов. Був початок квітня, і небо прояснювалося після сильного дощу. |
| 209 |
Сонце сіло, і прохолодний блідий вечір тихо переходив у ніч. Сем ішов додому при перших зірках через Гобітон до Пригірка, тихо і задумливо посвистуючи. Якраз у цей час після тривалої відсутності знову з'явився Ґандалф. Три роки після Гостини його тут не бачили. |
| 210 |
Потім він якось заскочив до Фродо, а коли довідався, як у того справи, знову зник. Упродовж наступного року чи двох він приходив досить часто, несподівано з'являючись після настання сутінок і без попередження зникаючи перед світанком. |
| 211 |
Майже дев'ять років Фродо не бачив його й нічого про нього не чув, і вже став було думати, що чарівник утратив інтерес до гобітів і ніколи не повернеться. Але того вечора, коли в сутінках Сем ішов додому, почувся знайомий стук у вікно. Радісний і здивований, Фродо побіг привітати старого друга. |
| 212 |
Вони стояли й уважно роздивлялись один одного. Уранці після пізнього сніданку чарівник сидів разом із Фродо біля відкритого вікна кабінету. У каміні палахкотів вогонь, але і сонце гріло, і повівав вітер із півдня. Усе виглядало свіжим, а нова весняна зелень мерехтіла в полях і на гілочках дерев. |
| 213 |
Тепер волосся чарівника було, мабуть, сивішим, як тоді, борода та брови, можливо, довші, а на обличчі більше зморшок від турбот і мудрості; але очі його блищали, як колись, і він курив, із таким самим запалом і задоволенням пускаючи димові кільця. Нині він курив мовчки, бо Фродо сидів у задумі. |
| 214 |
Навіть цього ясного ранку його гнітила темна тінь звісток, які приніс зі собою Ґандалф. Нарешті він порушив мовчанку. Давно колись в Ереґіоні викували багато ельфійських перснів — магічних перснів, по-вашому, і були вони, звісно ж, різних видів: одні могутніші, інші слабші. |
| 215 |
Слабші перстені були тільки пробами майстерності, ще не визрілої на той час, дрібничками для ельфійських ковалів, хоча, на мою думку, все ж небезпечними для смертних. Але Великі Персні, Персні Влади, були небезпечніші. |
| 216 |
Так, рано чи пізно — пізніше, якщо він сильний чи має добрі наміри, та ні сили, ні доброї мети не вистачить надовго, — тож рано чи пізно темна сила поглине його. А з Більбо все, здавалося, було гаразд. Роки минали. Так, минали, і його мовби не торкалися. Він не старів. Я знову засмутився. І я чекав. |
| 217 |
Аж до тієї ночі, коли він покинув цей дім. Те, що говорив і робив він тоді, пробудило в мені такий страх, що вже ніякі слова Сарумана його би не приспали. Нарешті я зрозумів, що тут коїться щось темне і смертельно небезпечне. І всі ці роки я намагався дізнатися, що воно насправді таке. |
| 218 |
Він, звісно ж, багато років володів перснем і часто одягав його, і хтозна коли для нього буде безпечно, для прикладу, знову поглянути на перстень. А так він іще може прожити довгий вік, і то щасливо, залишаючись таким, яким був, коли розстався з перснем. |
| 219 |
Великої втрати зазнав би весь світ, якби Темна Сила поглинула Шир; якби всі ваші добрі, потішні, нетямущі Виприни, Дударі, Мудрини, Череси й усі решта, не кажучи вже про нерозважних Торбинів, стали рабами. Фродо здригнувся. |
| 220 |
Фродо вийняв із кишені штанів перстень, прищепнутий до ланцюжка, що звисав із пояса. Він відщепив його і повільно подав чарівникові. Раптом перстень дуже поважчав, так наче ні йому, ні Фродо не хотілося, щоби до нього доторкався Ґандалф. Ґандалф покрутив його в руках. |
| 221 |
Перстень був зроблений із чистого золота. І на подив і жах Фродо, чарівник несподівано шпурнув перстень у саме жаровиння полум'я. Фродо зойкнув і кинувся за щипцями, та Ґандалф його стримав. Перстень зовсім не змінився. За якийсь час Ґандалф підвівся, причинив віконниці й запнув фіранки. |
| 222 |
У кімнаті стало темно і тихо, хоча клацання Семових ножиць, тепер уже ближче до вікон, приглушено лунало з саду. Якусь мить чарівник стояв і дивився у вогонь; потім він нахилився, щипцями відсунув перстень до краю полум'я і спритно його вийняв. Фродо перевів подих. |
| 223 |
Фродо так і зробив, і тепер він розгледів тонесенькі лінії, тонші за найвитонченіші написи пером, що бігли перснем ззовні та зісередини: вогняні лінії, мов літери пливкого письма. Вони сяяли пронизливо яскраво і водночас наче пробивалися з великої глибини. |
| 224 |
Ворогові все ще бракує однієї речі, яка би зміцнила його і навчила здолати будь-який опір, зруйнувати останні твердині та вкрити всі землі другою темрявою. Йому бракує Єдиного Персня. Три, найгарніші, від нього заховали верховні ельфи, і його рука ніколи їх не торкнулась і не споганила. |
| 225 |
Сім належали королям гномів, але три з них він відібрав, а інші знищили дракони. Дев'ять він передав смертним людям, гордим і величним, і тим спокусив їх. Давним-давно вони потрапили в тенета Єдиного і стали Примарами Персня, тінями під його великою Тінню, його найжахливішими слугами. Давним-давно. |
| 226 |
Багато років минуло, відколи звідси пішли Дев'ятеро. Втім, хто знає? Якщо Тінь знову розростеться, вони також можуть повернутись. Але годі! Не говорімо про таке навіть уранці тут, у Ширі. І от тепер маємо: Дев'ять він зібрав; Сім — також (або ж вони знищені). Три поки що заховані. |
| 227 |
Якщо він заволодіє Єдиним, то знову керуватиме всіма іншими перснями, де би вони не були, навіть тими Трьома, й усе, створене з їхньою допомогою, постане перед ним, і могутність його зросте безмірно. І це страхітлива можливість, Фродо. |
| 228 |
Він думав, що Єдиний зник; що ельфи його знищили, як і слід було зробити. Але тепер він знає, що Перстень не зник, що його знайшли. І він шукає його, шукає, і всі його думки спрямовані на це. Перстень — його велика надія і наш великий страх. |
| 229 |
А наразі тобі треба знати, як ця річ потрапила до тебе, і це також довга розповідь, тому досить того, що я сказав. Саурона скинули ельфійський король Ґіл-ґалад і Еленділ із Вестернесу, хоча самі вони загинули у борні; а син Еленділа Ісілдур відтяв Перстень із Сауронової руки і забрав його собі. |
| 230 |
Ісілдур переходив на північ східним берегом Ріки й біля Ірисових Полів потрапив у засідку гірських орків, і ті перерізали майже всю його дружину. Він стрибнув у воду, та, коли плив, Перстень зісковзнув із пальця, орки помітили Ісілдура і прошили його стрілами. Ґандалф змовк. |
| 231 |
Багато років опісля, та все ще дуже-дуже давно, жив на берегах Великої Ріки на околиці Дикого Краю один народ, зі спритними руками та швидкими ногами. Гадаю, були це гобіти; прапрародичі впертів, бо любили вони Ріку і часто плавали в ній або робили очеретяні човники. |
| 232 |
Цікавили його всілякі коріння та джерела; він пірнав у глибокі озера, підкопувався під дерева і рослини, заривався углиб зелених пагорбів; і вже не дивився він на гірські шпилі чи листочки на деревах, чи квіти, що тягнулися до сонця: очі його були завжди опущені додолу. |
| 233 |
У нього був приятель Деаґол, схожий на нього, зіркіший, але не такий спритний і сильний. Одного разу вони сіли в човен і попливли до Ірисових Полів, де густо росли півники та цвів очерет. Смеаґол висів із човна й пішов нишпорити попід берег, а Деаґол залишився порибалити. |
| 234 |
Випірнув він на поверхню з водоростями в чуприні та жменею багнюки й, відпльовуючись, поплив до берега. І ось! Він вимив багнюку і побачив на долоні красивий золотий перстень; він сяяв і виблискував на сонці, і радісно забилося Деаґолове серце. |
| 235 |
Та весь той час за ним із-за дерева спостерігав Смеаґол, і поки Деаґол пожадливо розглядав перстень, Смеаґол тихо підійшов іззаду. Ніхто ніколи не довідався, куди подівся Деаґол; його вбили далеко від дому, а тіло хитро заховали. |
| 236 |
А Смеаґол повернувся сам; виявилося, що коли він надягав перстень, ніхто з родичів його не бачив. Його дуже втішило таке відкриття, але він нікому про це не сказав; із перснем він винюхував усі таємниці, підслухував і підглядав, і тільки й шукав, що би такого підлого та зловмисного вчинити. |
| 237 |
Перстень дав йому силу, відповідну до його статури. І не дивно, що його почали недолюблювати, а коли він ставав видимим, усі його уникали. Його копали, а він кусав за ноги. Він удавався до крадіжок і постійно бурчав собі щось під ніс і ґелґотав. |
| 238 |
Він тинявся самотою, нарікаючи на жорстокість світу, і так піднімався вгору Рікою, аж поки не досяг потічка, що випливав із гір, і тоді попрямував туди. У глибоких озерах він ловив рибу невидимими пальцями і поїдав її сирою. |
| 239 |
Якось удень, коли було дуже спекотно, він, нахилившись над ставком, відчув, як запекло в потилицю, а яскраве світло від води засліпило вологі очі. Це його здивувало, бо про Сонце він майже забув. Тоді востаннє він поглянув угору і погрозив Сонцю кулаком. |
| 240 |
Але коли він опустив очі, то побачив удалині вершини Імлистих Гір, із яких випливав потічок. І раптом подумав: Отож уночі він піднявся в гори і знайшов невелику печеру, з якої випливав темний потічок; і, як хробак, він проповз в осердя самих гір і канув у безвість. |
| 241 |
Разом із ним у пітьму відійшов Перстень, і навіть його творець, чия міць зростала, нічого про нього не міг дізнатися. Але, звісно, це врешті ще більше розлютило його злу половину — ні подолати, ні вилікувати її не вдалося. — Ґандалф зітхнув. — На жаль, на це мало сподівань. |
| 242 |
Утім, якась надія є, попри те, що володів він Перснем так довго, мало не відколи себе пам'ятає. Адже він давно його не надягав: у чорній темряві це майже не потрібно. Звісно, він ніколи не «танув». Він худий і водночас міцний. |
| 243 |
Але ж та річ виїдала його розум, і страждання його стало майже нестерпним. Усі «великі таємниці» гір виявилися просто порожньою ніччю: там не було що шукати ані робити, лише крадькома наїдатись і пригадувати старі образи. Він став зовсім жалюгідним. |
| 244 |
Він ненавидів темряву, а ще більше — світло: ненавидів усе, а перстень — понад усе. Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він сам може зрадливо зісковзнути з пальця, та його володар ніколи з ним не розлучиться. |
| 245 |
Щонайбільше, він може тішитися думкою, що передасть Перстень комусь іншому, і то тільки на самому початку, коли Перстень іще не заволодіє ним. Наскільки мені відомо, Більбо вперше за всю історію справді віддав його сам. Хоча і йому потрібна була моя допомога. |
| 246 |
Утім, навіть попри те все, він ніколи б не відмовився від Персня і не викинув би його. Фродо, це не Ґолум, але таки сам Перстень вирішував, що робити. Перстень покинув його. Ґандалф глянув на Фродо, блиснувши очима. |
| 247 |
Убивство Деаґола переслідувало Ґолума, тому він вибудував захист, який повторював своєму «дорогенькому» знову і знову, гризучи в темряві кістки, аж поки сам у це не повірив. Були його уродини. Деаґол мав подарувати йому того персня. Перстень з'явився, щоби стати його подарунком. |
| 248 |
Він був його подарунком на уродини тощо. Я терпів його, скільки міг, але правда була вкрай важливою, і врешті я повівся брутально. Я пригрозив йому вогнем, і він, лаючись і скиглячи, потроху розповів, як усе було насправді. Він вважає, що його не зрозуміли і використали. |
| 249 |
Та коли нарешті все розповів, і про загадки, і про втечу Більбо, то вже не промовив ані слова, кидав лише неясні натяки. Щось його лякало більше за мене. Він бурчав, що своє він іще поверне. І ще покаже, як його копати, обманювати, а потім грабувати. |
| 250 |
Ґолум тепер має надійних друзів, надійних і дуже сильних. Вони йому допоможуть. Торбин за це заплатить. Такою була його основна думка. Він ненавидів Більбо і проклинав його ім'я. Що більше, він знав, звідки Більбо. |
| 251 |
Він додумався, що можна заховатися від світла Сонця й Місяця, спритно та нечутно пробиратися глупої ночі, шукаючи дорогу холодними вицвілими очима і полюючи на дрібну сполохану чи необережну здобич. На свіжих харчах і чистому повітрі він зміцнів і знахабнів. |
| 252 |
Він добрався до Морок-лісу, чого і слід було сподіватись. Ось так він і говорив. Гадаю, тобі вистачить. А я мусив це слухати день у день. Але з натяків, які прослизали поміж його бурмотінням, я збагнув, що він нарешті добрався до Есґарота і навіть до вулиць Дола, підслухуючи та підглядаючи. |
| 253 |
Ну, звістки про визначні події ширилися Диким Краєм, багато хто чув ім'я Більбо і знав, звідки він. Ми не приховували нашої зворотної подорожі до його дому на Заході. Нашорошені вуха Ґолума скоро вчули все, що треба. |
| 254 |
Але на західній околиці Морок-лісу слід змінив керунок, пішов, петляючи, на південь, покинув володіння лісових ельфів і загубився. А далі я припустився великої помилки. Так, Фродо, і не першої; хоча боюся, що ця може виявитися найгіршою. |
| 255 |
Я залишив його у спокої, дозволив йому піти; тоді у мене було багато справ, і я все ще довіряв мудрості Сарумана. Ну, відтоді минули роки. Дотепер я розплачуюся за це багатьма похмурими та небезпечними днями. Коли я знову взявся за пошуки, після зникнення Більбо, слід Ґолума давно охолов. |
| 256 |
І мій пошук був би марним, якби не допомога мого друга Араґорна, найвідомішого мандрівника та мисливця нашого часу. Разом ми шукали Ґолума по всіх усюдах Дикого Краю, без надії та без успіху. Але врешті, коли я вже зневірився в переслідуванні й повернувся до інших справ, Ґолум знайшовся. |
| 257 |
Лише схлипував і називав нас жорстокими, ґелґочучи безперестанку; а коли ми його притиснули, заскавчав і зіщулився, потираючи довгі долоні та облизуючи пальці, мовби відчув біль, мов пригадав якісь старі тортури. |
| 258 |
Але я боюся, що сумнівів немає: він повільно, крок за кроком, милю за милею, крадькома пробрався на південь, аж до самої Землі Мордору. У кімнаті запала важка тиша. Фродо чув, як билося його серце. Навіть за вікном усе мовби притихло. Не долинало клацання Семових ножиць. |
| 259 |
Нікчемний дурень! У тій землі він багато чого дізнався, аж забагато. Рано чи пізно, позаяк він скрадався та нишпорив біля кордону, його мали спіймати і забрати на допит. Боюся, саме так і сталося. До моменту, коли ми його знайшли, він пробув там чимало часу і повертався назад. |
| 260 |
Чи його послали, чи сам якусь шкоду замислив. Але це вже не має значення. Найгіршу шкоду він уже зробив. Так, на жаль! Це від нього Ворог дізнався, що Єдиний знову знайшовся. Він знає, де загинув Ісілдур. Знає, де Ґолум знайшов свій перстень. Знає, що це Великий Перстень, адже мав довге життя. |
| 261 |
Знає, що він не є одним із Трьох, бо вони ніколи не губились і не терплять зла. Знає, що не один зі Семи чи Дев'яти, бо про них усе відомо. Знає, що це саме той Єдиний. І, гадаю, він нарешті дізнався про гобітів і про Шир. Шир — можливо, зараз він його і шукає, якщо вже не знайшов. |
| 262 |
Але стільки всього було поставлено на карту, що я мусив піти на ризик; і навіть коли я був далеко звідси, не було дня, коли би Шир залишався без нагляду пильних очей. Оскільки ти ніколи не надягав Персня, то я знав, що він не зашкодить чи принаймні не матиме на тебе тривалого згубного впливу. |
| 263 |
І мусиш мати на увазі, що дев'ять років тому, під час нашої останньої зустрічі, я все ще дуже мало знав. Фродо знову вийняв Перстень із кишені й поглянув на нього. Тепер той був чистий і гладкий, без жодних помітних знаків. |
| 264 |
Яскраво сяяло золото, і Фродо зачудовано дивився, який же то багатий і гарний колір і наскільки довершена форма. То була чарівна і коштовна річ. Коли він його витягував, то хотів жбурнути в жар вогнища. Та зараз почув, що не може цього зробити, мусить докласти зусиль. |
| 265 |
Він тримав Перстень у долоні, вагаючись і примушуючи себе пригадати все, що розповів йому Ґандалф; а тоді зусиллям волі зробив рух, намірюючись його викинути, — але виявилося, що поклав Перстень назад до кишені. Ґандалф невесело засміявся. |
| 266 |
Твоє невеличке вогнище, звісно, не розплавило би навіть звичайного золота. А цей Перстень уже вийшов із нього неушкодженим і навіть нерозпеченим. І загалом, у Ширі немає такої кузні, яка би могла його переплавити. |
| 267 |
Є тільки один спосіб: знайти Провалля Фатуму в надрах Вогняної Гори Ородруїн і вкинути Перстень туди, якщо ти справді хочеш його знищити, зробити його навічно недосяжним для Ворога. Він підійшов до вікна, розсунув фіранки й відчинив віконниці. Сонячне світло знову залило кімнату. |
| 268 |
Фродо не відривав погляду від червоних жарин у каміні, аж поки вони не заполонили всю його уяву, і йому здавалося, що він вдивляється у глибочезний колодязь вогню. Він думав про легендарне Провалля Фатуму та жах Вогняної Гори. Він зітхнув. |
| 269 |
Бажання було таке сильне, що навіть подолало його страх: він мало не кинувся бігти, отак униз дорогою без капелюха, як це зробив Більбо якось уранці багато років тому. Раптом він зупинився і прислухався. Фродо збагнув, що довкола, в кімнаті й у саду, було дуже тихо. Ґандалф підкрався до вікна. |
| 270 |
А тоді враз вистрибнув на підвіконня і простягнув довгу руку за вікно. Почувся вереск, а за ним з'явилася кучерява голова Сема Правонога, витягнена за вухо. Ґандалф раптом розсміявся. Сем затрусився й упав навколішки. Правду кажучи, йому дуже не хотілося вирушати тепер, коли дійшло до справи. |
| 271 |
Торбин Кут видавався тепер більш бажаною оселею, ніж у всі попередні роки, і йому хотілося якомога довше втішатися своїм останнім літом у Ширі. Восени, він знав, у його серці пробудиться хоч якась жага до подорожі, як завжди в цю пору. |
| 272 |
Він справді подумки вирішив, що на свої п'ятдесяті уродини вирушить у дорогу; Більбо тоді виповниться сто двадцять вісім. Дата якраз для того, щоби піти його слідами. Піти слідом за Більбо, — він постійно собі це повторював, і так легше було змиритися з думкою про розлуку з домом. |
| 273 |
Дехто висував припущення, підтримане ствердними кивками та натяками самого пана Торбина, що у Фродо вичерпувалися гроші: він збирався виїхати з Гобітона і на виторг скромно прожити у Цаповому Краї, серед своєї родини Брендіцапів. — додавав дехто. |
| 274 |
Але уявлення про незліченні багатства Торбинів із Торбиного Кута так міцно засіло у свідомості гобітів, що більшість із них у це вірити відмовлялась і легше би прийняла будь-яку іншу, найнеймовірнішу вигадку: наприклад, темну і таємну інтригу Ґандалфа. |
| 275 |
Хоча він тримався непомітно й удень із дому не виходив, усі добре знали, що він «ховається в Торбиному Куті». Та для яких би чаклунських замислів не був потрібен йому той переїзд, сумнівів не було: Фродо Торбин повертався до Цапового Краю. |
| 276 |
На цю думку наштовхнуло його рішення вирушати на схід; Цапів Край був біля східних кордонів Ширу, а оскільки він жив там у дитинстві, його повернення виглядало би правдоподібним. Ґандалф залишався в Ширі майже два місяці. |
| 277 |
Та одного вечора наприкінці червня, після того як Фродо нарешті визначився з планами, він раптом оголосив, що вранці йде геть. Він говорив безтурботно, та Фродо він видався занепокоєним. Він пішов на світанку. |
| 278 |
Рідко коли в Ширі були таке гарне літо і така багата осінь: дерева вгиналися під вагою яблук, мед скрапував зі стільників, а пшениця виросла висока та повноколоса. Аж коли прийшла осінь, Фродо знову став перейматися, де ж це Ґандалф. Минав вересень, а від нього все ще не було звісток. |
| 279 |
Уродини та від'їзд наближались, а він ані не з'явився, ні слівця не надіслав. У Торбиному Куті заметушилися. Деякі друзі Фродо перебралися до нього і допомагали пакувати речі: Фредеґар Виприн і Фолько Мудрин, і, звісно ж, нерозлийвода Піпін Тук і Мері Брендіцап. |
| 280 |
Разом вони перевернули догори дном увесь дім. 20 вересня два криті фургони, навантажені меблями та речами, які Фродо відібрав для своєї нової домівки, виїхали мостом через Брендівинну до Цапового Краю. Наступного дня Фродо по-справжньому занепокоївся і постійно виглядав Ґандалфа. |
| 281 |
Четвер, ранок його уродин, видався таким самим гарним і ясним, як і тоді, в день Великої Гостини Більбо. Та Ґандалф не з'являвся. Увечері Фродо влаштував прощальний бенкет — доволі скромний, звичайну вечерю для себе та своїх чотирьох помічників; але він хвилювався і не мав урочистого настрою. |
| 282 |
Його пригнічувала думка про те, що невдовзі йому доведеться розлучитися з друзями. Він не знав, як їм про це повідомити. Четверо молодих гобітів були, однак, у прекрасному гуморі, й незабаром вечеря переросла у веселу забаву. |
| 283 |
Переспівавши безліч пісень і обговоривши силу-силенну спільних витівок, вони випили за уродини Більбо та за його здоров'я, а також, за звичаєм, за уродини та за здоров'я Фродо. Тоді вийшли ковтнути свіжого повітря і подивитися на зорі та й полягали спахи. |
| 284 |
Вечірка Фродо закінчилась, а Ґандалф так і не з'явився. Уранці вони навантажили залишками вантажу ще один фургон. Мері запропонував відвезти багаж і вирушив разом із Феті (тобто Фредегаром Виприном). Фолько після сніданку пішов додому, а Піпін залишився. |
| 285 |
Фродо непокоївся, даремно прислухаючись, чи не йде Ґандалф. Він вирішив зачекати до півночі. Зрештою, якщо буде нагальна потреба, Ґандалф піде за ним до Струмкової Балки, а може, й дістанеться туди раніше. |
| 286 |
Адже Фродо йтиме пішки: заради задоволення, щоби востаннє поглянути на Шир, та й з інших причин. Йому здавалося, що пройти з Гобітона до переправи через Брендівинну зовсім не важко. Після сніданку, на велику прикрість Фродо, з'явилися Сумосели-Торбини: Лобелія зі своїм білявим сином Лотто. |
| 287 |
Сам він із Піпіном і Семом Правоногом чаював у кухні. Було офіційно оголошено, що Сем їде до Цапового Краю «допомагати Фродо та доглядати за садом»; таке рішення схвалив Дідусь, хоча його самого не тішила перспектива мати Лобелію за сусідку. Брудний посуд залишили Лобелії. |
| 288 |
Піпін і Сем перев'язали клунки і поскладали їх на ґанку. Піпін подався востаннє пройтися садом. Сем зник. Сонце зайшло. Торбин Кут здавався сумним, похмурим та розхристаним. Фродо тинявся знайомими кімнатами і спостерігав, як гасне сонячне світло на стінах і тіні виповзають із кутків. |
| 289 |
У хаті поступово смеркалося. Він вийшов надвір, подався до хвіртки, а тоді пішов Пригірною дорогою. Він сподівався в сутінках зустріти Ґандалфа. На чистому небі яскраво сяяли зорі. Він повернувся було назад, а тоді зупинився, бо почув голоси, якраз за рогом узвозу. |
| 290 |
Один голос, без сумніву, належав старому Дідусеві; інший був незнайомий і дещо неприємний. Фродо не міг розібрати, що той казав, але чув доволі різкі відповіді Дідуся. Старий, здавалося, нервував. Хтось потупотів униз Пригірком. |
| 291 |
Фродо здивувався, чому це йому стало легше на душі від того, що невідомий не піднявся на Пригірок. Він мало не пішов до Дідуся запитати, хто то був; але передумав і хутко повернувся до Торбиного Кута. Піпін сидів на ґанку на своєму клунку. Сема не було. Фродо переступив темний поріг. |
| 292 |
Сем погнав щодуху. Вони завдали собі клунки на плечі, взяли ціпки і, обігнувши ріг, вийшли на західний бік Торбиного Кута. Біля західного підніжжя Пригірка вони підійшли до воріт, що вели до вузької доріжки. Тут зупинились і припасували лямки до своїх клунків. |
| 293 |
Невдовзі з'явився Сем, відхекуючись від швидкого бігу; за спиною в нього височів важкий мішок, а на голові — незграбний повстяний лантух, який він називав капелюхом. У сутінках Сем був схожий на гнома. Вони пройшли доріжкою на захід, потім звернули ліворуч, а далі — знову полями. |
| 294 |
Ішли вервечкою вздовж живоплотів, оминаючи корчі, й поступово їх огортала ніч. У темних плащах вони були невидимі, наче понадягали чарівні персні. А оскільки були вони гобіти та ще й намагалися не здіймати галасу, то йшли так тихо, що навіть інший гобіт би не почув. |
| 295 |
Навіть польова та лісова звірина їх не помічала. За якийсь час вони перейшли вузьку кладку через Річку на захід від Гобітона. Потічок здавався просто чорною стрічкою, що петляла поміж похиленими вільхами. |
| 296 |
За милю чи дві на південь гобіти поспіхом перетнули широку дорогу, яка пролягала з Брендівинного Мосту; зараз вони були в Туковому Краї й, повернувши на південний схід, пішли до Зелених Пагорбів. Вибравшись на перший схил, вони озирнулись і побачили вогні Гобітона, що блимали в долині Річки. |
| 297 |
Потім вогні заховалися за темними складками пагорбів, а далі зникло і Поріччя біля сірого озера. Коли світло останньої садиби залишилося далеко позаду, Фродо обернувся і прощально помахав рукою. Десь за три години вони зупинилися на відпочинок. |
| 298 |
Ніч була ясна, прохолодна та зоряна, але схилами пагорбів, зі струмків і глибоких долин, пасмами піднімався сивий туман. Тонкі гілки берез, розхитуючись на легкому вітрі, спліталися чорною сіткою проти блідого неба. Гобіти з'їли дуже мізерну вечерю (як на гобітів) і рушили далі. |
| 299 |
Невдовзі натрапили на вузьку дорогу, яка, сіріючи в темряві, вела вдалину, вгору-вниз схилами, до Лісового Дому і Колодного, і до Переправи. Вона піднімалася від Пригірної дороги в долині Річки й тягнулася краєм Зелених Пагорбів до Лісового Кута — дикого закутка Східної Чверті. |
| 300 |
За якийсь час вони звернули на добре втоптану стежку. Високо над ними шелестіли сухим листям дерева. Було дуже темно. Спершу, опинившись далеко від цікавих вух, вони говорили або тихо щось наспівували. Далі пішли мовчки, й Піпін почав відставати. Нарешті на крутому схилі він зупинився і позіхнув. |
| 301 |
На вершині пагорба вони натрапили на латку ялинового лісу. Зійшовши з дороги, пірнули у глибоку темряву лісу, що пахнула смолою, і заходилися збирати сухі гілки та шишки на вогнище. Невдовзі під великою ялиною весело затріщало полум'я, і вони якийсь час посиділи біля нього, аж поки не стали куняти. |
| 302 |
Тоді повлягалися поміж корінням великого дерева і, загорнувшись у плащі та ковдри, позасинали. Сторожі не поставили; навіть Фродо не почував жодної небезпеки, бо вони були все ще в самому серці Ширу. Коли вогонь погас, кілька звіряток підійшло на них поглянути. |
| 303 |
Лис, пробігаючи лісом у своїх справах, затримався на кілька хвилин і принюхався. Він був правий, але більше про це нічого так і не дізнався. Настав ранок, вогкий і блідий. Фродо прокинувся першим: корінь мало не витиснув дірку в нього у спині, а шия задерев'яніла. Він потягнувся. |
| 304 |
Сем підскочив спантеличений. Фродо стягнув ковдру з Піпіна, а тоді пішов подивитися на дорогу. Ген на сході червоне сонце підіймалося з імли, яка густим покривалом лежала на землі. Осінні дерева, зачеплені золотом і багрянцем, ніби пливли в морі туману. |
| 305 |
Ліворуч від нього дорога круто спускалась униз і ховалася в улоговині. Коли він повернувся, Сем і Піпін уже розпалили велике вогнище. Коли мандрівники поснідали і знову спакували речі, було вже по десятій, і день обіцяв бути ясним і спекотним. |
| 306 |
Денний перехід обіцяв бути втомливим, однак через кілька миль дорога перестала дертися догори та котитись униз: утомливим серпантином вона піднялася на гору крутого берега і мала востаннє спуститися донизу. |
| 307 |
Він сів на узбіччі й поглянув на схід, на лісовий серпанок, за яким лежали Ріка і той куточок Ширу, де він прожив усе своє життя. Сем зупинився біля нього. Його круглі очі широко розкрилися — він дивився на ніколи не бачені землі, на новий обрій. Фродо мовчав. |
| 308 |
Цим шляхом мандрували рідко, бо для возів він не годився, та і до Лісового Кута їздити не було чого. Годину чи дві вони йшли швидким кроком, аж раптом Сем зупинився, прислухаючись. Вони були на рівнині, й дорога, досі закручена, вела навпростець через луг, де височіли поодинокі дерева. |
| 309 |
Вони озирнулися, та через скрут дороги майже нічого не побачили. Сем і Піпін хутко побігли ліворуч униз і залягли в неглибокій западині неподалік від дороги. Фродо на якусь мить завагався: з його бажанням заховатися змагалася цікавість чи якесь інше почуття. Стукіт копит наближався. |
| 310 |
З-за повороту вискочив чорний кінь, не гобітський поні, а справжній великий кінь; і кремезний вершник сидів згорбившись у сідлі, загорнутий у великий чорний плащ із каптуром, так що видно було тільки його чоботи у високих стременах; обличчя його повністю ховалось у тіні. |
| 311 |
Домчавши до дерева та порівнявшись із Фродо, кінь зупинився. Вершник сидів непорушно, схиливши голову, наче прислухаючись. Із-під каптура було чути сопіння, немовби хтось нюшив ледь відчутний запах; його голова поверталася з боку в бік. |
| 312 |
Фродо раптом злякався, що його зараз знайдуть, і згадав про Перстень. Він боявся і дихнути, однак бажання дістати Перстень стало таким сильним, що він обережно запхав руку до кишені. Він знав, що йому досить лише надягнути Перстень на палець, і він буде у безпеці. |
| 313 |
Напучування Ґандалфа видалося безглуздям. Більбо надягав Персня. «І я все ще в Ширі», — подумав він, коли його долоня торкнулася ланцюжка. У цю мить вершник випростався і смикнув за вуздечку. Кінь спроквола ступив крок-другий, а потім перейшов на чвал. |
| 314 |
Фродо підповз до узбіччя дороги і дивився услід вершникові, аж поки той не розтанув удалині. Йому здалося, що перед тим, як зникнути з очей, кінь повернув праворуч у гущавину. Піпін і Сем лежали, розпластавшись у траві, й нічого не бачили, тож Фродо описав вершника та його дивну поведінку. |
| 315 |
Коли вони вирушили знову, на траву лягли довгі й тонкі тіні дерев. Тепер вони трималися на віддалі кинутого каменя від дороги і ховалися, як тільки могли. Та це їх затримувало: трава була висока, земля під ногами нерівна, а дерева збивались у гущавину. |
| 316 |
Багряне сонце сіло за пагорби в них за спиною, і настав вечір, перш ніж вони вийшли на дорогу, якою простували кілька миль. Потім дорога повернула ліворуч, спустилась у долину й попрямувала на Колодне; але тут від неї праворуч відбігла стежка і повилася старою дібровою в бік Лісового Кута. |
| 317 |
Неподалік від розпуття вони натрапили на величезне похилене дерево: воно було все ще живе, біля пеньків відчахнутих гілляк зеленіли маленькі пагінці; й мало дупло, в яке можна було пролізти з великої розколини від дороги. |
| 318 |
Гобіти заповзли досередини і посідали на підстилку зі сухого листя і порохнявої деревини; перепочили та перекусили, стиха перемовляючись і прислухаючись. Скрадаючись, вони вийшли на стежку, коли стало сутеніти. Західний вітер співав у гіллі. Листя шепотіло. |
| 319 |
Невдовзі дорогу непомітно огорнули сутінки. Попереду на стемнілому сході зійшла зоря. Щоби себе підбадьорити, йшли пліч-о-пліч і в ногу. Коли висіялося більше зірок, почуття неспокою їх покинуло, і вони вже не прислухалися до тупоту копит. |
| 320 |
Почали наспівувати тихенько, як це люблять робити гобіти під час прогулянок, особливо коли додому вже близенько. Найчастіше гобіти співають пісні до вечері та до сну; але ці гобіти заспівали похідної (втім, звісно, про вечерю та сон обов'язково згадали). |
| 321 |
Більбо Торбин придумав слова на стару як світ мелодію і навчив цієї пісні Фродо під час прогулянок біля Річки та розмов про Пригоду. Вони завмерли, мов тіні, й насторожилися. Десь позаду на стежці чути було тупіт копит, який повільно й уперто наближався. |
| 322 |
Гобіти тихенько зісковзнули зі стежки і сховались у глибокій тіні під дубами. Тупіт копит припинився. Фродо помітив, як щось темне промайнуло через просвіт між двома деревами, а тоді зупинилося. Воно було схоже на чорну тінь коня, яку вела менша тінь. |
| 323 |
Чорна тінь зупинилася неподалік від місця, звідки вони втекли, і хитнулася з боку в бік. Фродо здалося, що він почув тихе сопіння. Тінь пригнулася до землі й поповзла до нього. Фродо ще раз охопило бажання надягнути Перстень, і цього разу — ще сильніше. |
| 324 |
Бажання було таке сильне, що він і не спохопився, що робить, як його рука вже намацувала Перстень у кишені. Та цієї миті почувся спів і сміх. Чисті голоси задзвеніли в осяяному зорями повітрі. Чорна тінь випросталась і відступила. |
| 325 |
Вона скочила на примарного коня і наче розтанула в темряві за стежкою. Фродо перевів подих. Гобіти сиділи в тіні на узбіччі. Невдовзі ельфи зійшли дорогою вниз у долину. Ішли вони повільно, і гобіти бачили, як світло зірок виблискувало в їхніх очах і на волоссі. |
| 326 |
Вони не мали смолоскипів, але довкола розливалося сяйво, мов світло місяця понад крайчиком пагорбів перед самим сходженням. Зараз вони йшли мовчки, а коли останній ельф минув гобітів, то обернувся до них і засміявся. Тоді він покликав інших, і весь загін зібрався довкола. |
| 327 |
Ельфи не відразу відповіли, а тихо перекинулися між собою своєю мовою. Нарешті Ґілдор повернувся до гобітів. Сем утратив мову. І вони пішли мовчки, неначе тіні й далекі вогні: адже ельфи (навіть краще, ніж гобіти) при бажанні вміють ходити зовсім безшумно. |
| 328 |
Піпін невдовзі став куняти і спіткнувся раз чи два; та щоразу високий ельф, котрий ішов поруч, простягав руку і не давав йому впасти. Сем крокував біля Фродо мов уві сні, й на обличчі його був вираз остраху, змішаного з радістю і захопленням. |
| 329 |
Нарешті ельфи звернули зі стежки праворуч і вийшли на зелену просіку, заховану за густими кущами; і нею вони пішли, підіймаючись лісистими схилами на вершину пагорба, який найбільше виступав у низину ріки. |
| 330 |
Раптом дерева розступились, і попереду очам відкрилася велика галявина, заросла травою, що сіріла в темряві. З трьох боків галявину обступав ліс, а зі сходу вона закінчувалася крутосхилом; темні верхівки дерев, які росли десь унизу, сягали ніг. |
| 331 |
Удалині під зоряним небом спали пласкі низини, загорнуті в туман. Трохи ближче, в Лісовому Домі, мерехтіло кілька вогнів. Ельфи присіли на траву і тихо загомоніли; здавалося, вони перестали помічати гобітів. Фродо та його друзі загорнулись у плащі та ковдри і задрімали. |
| 332 |
Була пізня ніч, у селі згасли вогні. Піпін заснув, поклавши голову на зелений горбочок. Високо в небі на сході плила Реммірат, Зоряна Сіть, а з імли повільно підіймалася червона Борґіл, палаючи вогняним самоцвітом. |
| 333 |
Потім легкий вітерець розвіяв увесь туман, і над краєм світу піднявся Небесний Мечоносець, Менелваґор, в осяйному поясі. Усі ельфи заспівали. Раптом під деревами запалало яскраве вогнище. Піпін підвівся і протер очі. Він тремтів. На південному краї галявини був просвіт. |
| 334 |
Там зелена долівка наче піднімалась угору, утворюючи простору залу, вкриту дахом гілок. Товсті стовбури дерев, немов колони, піднімалися з кожного боку. Посередині палало вогнище, а на деревах-колонах рівним золотаво-срібним світлом горіли смолоскипи. |
| 335 |
Сем ніколи не міг описати словами ані чітко собі уявити, що він почував, про що думав тієї ночі, хоча вона залишилась у його спогадах як одна з найважливіших подій життя. Найточніше він міг це передати словами: |
| 336 |
Фродо їв, пив і балакав із задоволенням; однак його увага була зосереджена переважно на тому, що говорили. Він трішки розумів по-ельфійськи і тому уважно слухав. Час від часу він дякував ельфам, котрі йому прислуговували, їхньою мовою. |
| 337 |
Коли Піпіна віднесли, він підійшов до Фродо і згорнувся калачиком біля його ніг, де врешті-решт і задрімав. Фродо довго не засинав і розмовляв із Ґілдором. Вони обговорили багато справ, минулих і теперішніх, і Фродо розпитував Ґілдора про події у світі за межами Ширу. |
| 338 |
Сонце світило крізь тріпотливе листя, яке все ще зеленіло на дереві. Він швидко схопився і вийшов на галявину. Сем сидів на траві край лісу. Піпін навстоячки вивчав небо та погоду. Ельфів і сліду не було. |
| 339 |
Ясний ранок — підступно ясний, подумав Фродо, — не позбавив його страху переслідування; й він роздумував над словами Ґілдора. До нього долинув веселий голос Піпіна. Той бігав по зеленій траві і співав. Він глянув на Сема Правонога й помітив, що той за ним спостерігає. |
| 340 |
Фродо поглянув на Сема здивовано, мов сподіваючись помітити зовнішню ознаку дивної зміни, яка з ним відбулася. Здавалося, голос Сема Правонога був зовсім не тим, до якого звик Фродо. Та на вигляд Сем Правоніг був той самий, хіба що обличчя його видавалося незвично вдумливим. Фродо поснідав мовчки. |
| 341 |
Тоді підвівся, озирнувся довкола і покликав Піпіна. Було спекотно вже майже так само, як і напередодні; та із заходу почали насуватися хмари. Збиралося на дощ. Гобіти сповзли зеленим крутосхилом і пірнули в гущавину. |
| 342 |
Вони мали залишити Лісовий Дім ліворуч, піти навскоси лісом повз східні схили пагорбів, аж до самих низин. Звідти можна було прямувати до Переправи майже без перешкод за винятком кількох канав і огорож. Фродо розрахував, що навпростець їм доведеться пройти вісімнадцять миль. |
| 343 |
Невдовзі виявилося, що ліс куди густіший і заплутаніший, аніж здавався. У підліску не було стежок, тому просувалися вони повільно. Коли зійшли в діл, шлях, який вони обрали, недоречно перетнув потічок, що витікав із пагорбів. Круті ковзкі береги глибокого русла вкривали кущі ожини. |
| 344 |
Перескочити через нього або перейти, не намокнувши, не подряпавшись і не вивалявшись у багнюці, було неможливо. Вони зупинилися, не знаючи, як бути далі. Усі озирнулись і на тлі неба побачили коня. Біля нього стояла чорна похилена постать. Умить усі передумали повертатися. |
| 345 |
Фродо перший хутко скочив у густі кущі біля потічка. Вони завмерли і зачаїли дихання, прислухаючись, але погоні не було чути. Іти ж далі було нелегко. На плечах — торби, а кущі й ожина чіпляються за ноги. Гряда позаду захищала їх від вітру, і повітря стало задушливим. |
| 346 |
Коли нарешті вибралися на відкритіший простір, то спітніли, потомились і подряпались, та й певності, в якому напрямку рухатися далі, не було. Береги потічка понижчали, він став ширшим і мілкішим і втікав кудись до Прилук і Ріки. |
| 347 |
Земля була доволі рівна, з невеличким підліском, але через занадто густі дерева далеко вперед видно не було. Від раптового подуву вітру вгору здійнялося листя, і з хмарного неба закрапало. Потім вітер ущух і припустив дощ. |
| 348 |
Вони пробиралися швидко, як тільки могли, через латки трави та густі купи старого листя; а над ними дощ тарабанив і лив. Вони не розмовляли, та постійно оберталися й озиралися на всі боки. За півгодини Піпін сказав: Тоді сонце знову пробилося крізь подерті хмари, і дощ майже вщух. |
| 349 |
Коли вони заходилися готувати їжу, то виявили, що ельфи наповнили їхні пляшки чистим трунком блідо-золотого кольору: він мав аромат меду, зібраного з багатьох квітів, і чудово бадьорив. Невдовзі вони вже сміялися, махнувши рукою на дощ і на Чорних Вершників. |
| 350 |
Нікому не хотілося ні йти, ні залишатись; але рано чи пізно їм слід було перетнути відкриту місцевість до Переправи, і тому найкраще було йти якомога швидше та засвітла. За кілька хвилин вони закинули торби на плечі й рушили в дорогу. Невдовзі ліс раптово скінчився. |
| 351 |
Перед ними розляглися широкі луки. Тепер вони збагнули, що справді збочили задалеко на південь. Удалині, за річкою, виднівся невисокий пагорб Цапова, та вже ліворуч від них. Вони обережно визирнули з-за дерев і чимдуж помчали луками. Спершу їм було страшно без прикриття лісу. |
| 352 |
Далеко позаду залишився пагорб, на якому вони снідали. Фродо майже був певен, що побачить на хребті супроти неба темну віддалену постать вершника; та нікого не було видно. Сонце, схиляючись до пагорбів позаду, втекло від роздертих хмар і тепер яскраво сяяло. |
| 353 |
Страх їх покинув, хоча вони все ще чулися непевно. А земля вже почалась оброблена й упорядкована. Невдовзі вони вийшли на поля та луки з живоплотами й рівчаками для осушування. Усе видавалося тихим і спокійним: звичайнісінький куточок Ширу. З кожним кроком їхній настрій поліпшувався. |
| 354 |
Ближчала смуга Ріки, Чорні Вершники тепер видавалися лісовими примарами, залишеними далеко позаду. Межею величезного бруквяного поля вони підійшли до товстезних воріт. За ворітьми вторована стежка бігла між низькими доглянутими живоплотами аж до скупчення дерев удалині. Піпін зупинився. |
| 355 |
Вони пішли стежкою, аж поки серед дерев не завидніли очеретяні дахи великого будинку та господарських будівель. Чударі й М'якостопи з Колодного, як і більшість населення Прилук, мешкали у будинках; ця садиба була збудована з міцної цегли й оточена високим муром. |
| 356 |
Піпіна вони обминули; Сем зіщулився біля стіни, коли два схожі на вовків псиська підозріло його обнюхували та гарчали на кожен його порух. Найбільший і найстрашніший пес зупинився перед Фродо, наїжачившись і погаркуючи. У воротях з'явився широкоплечий огрядний гобіт із круглим червоним обличчям. |
| 357 |
Було зрозуміло, що хазяїн розповість їм набагато більше, якщо його не підштовхувати і не перебивати, тому вони прийняли запрошення. Піпін відрекомендував своїх друзів хазяїнові. Почувши прізвище Торбин, хазяїн здригнувся і пильно на нього подивився. |
| 358 |
На якусь мить Фродо здалося, що господар пригадав про крадені гриби і зараз нацькує на нього псів. Але хазяїн Чудар лише потиснув йому руку. Вони зайшли до кухні й сіли біля широкого каміна. Пані Чудар винесла величезний глек пива і наповнила чотири великі кухлі. |
| 359 |
Пиво було добре, і Піпінові воно стало гідною заміною нездійсненого візиту до. Сем цмулив пиво підозріливо. Він мав уроджену недовіру до інших мешканців Ширу; а також швидко не заводив дружбу з тим, хто колись побив його господаря, хоч як давно би це було. |
| 360 |
Після кількох слівець про погоду та про майбутній урожай (не гірший, аніж завжди) хазяїн Чудар поставив кухоль на стіл і по черзі оглянув кожного гостя. Гості напружено чекали на продовження. Фродо сидів якийсь час, дивлячись на вогонь, а думав тільки про те, як вони доберуться до Переправи. |
| 361 |
Фродо нічого не відповів: проникливі здогади хазяїна його збентежили. Чудар задумливо глянув на нього. Цього разу Фродо прийняв запрошення із вдячністю, на втіху Піпінові та Сему. Сонце вже сіло за гори, і стало сутеніти. |
| 362 |
Прийшли два сини Чударя і три його доньки, на великому столі з'явилася щедра вечеря. Запалали свічки, і запалахкотів вогонь. Пані Чудар сновигала сюди-туди. Зайшло кілька наймитів. Невдовзі чотирнадцятеро душ сіли до столу. |
| 363 |
Було там пива доволі, і величезна таця з грибами та шинкою, а також багато іншої простої селянської їжі. Пси лежали біля каміна і гризли кістки. Після вечері хазяїн і сини пішли з ліхтарями готувати підводу. Було вже зовсім темно, коли гості вийшли надвір. |
| 364 |
Вони поскидали на воза речі й умостилися самі. Хазяїн сів на передок і хльоснув двох міцних поні. Його дружина стояла у світлі, що падало з відчинених дверей. Ніч була безвітряна, тиха і прохолодна. Вони їхали неквапно, не засвічуючи ліхтарів. |
| 365 |
За милю-другу стежина, перетнувши глибокий рівчак, вибилася на мощений шлях, що пролягав високою дамбою. Чудар зіскочив із візка і глянув обабіч, на північ і на південь, але в темряві нічого не було видно, й у нерухомому повітрі не було чути ні звуку. |
| 366 |
Тонкі пасма туману нависли над рівчаками і розповзалися полями. Від повороту на дорогу до Переправи їхали миль п'ять або й більше. Гобіти позагортались у ковдри і насторожено прислухалися, чи не чути, бува, якихось звуків, окрім скрипіння коліс і розміреного цокоту копит. |
| 367 |
Фродо здавалося, що підвода повзе повільніше, ніж слимак. Поряд із ним куняв Піпін, а Сем вдивлявся в туманну завісу. Нарешті праворуч із темряви раптом випливли два білі стовпи, які вказували на поворот до Переправи. Хазяїн Чудар притримав поні, й віз зі скрипом зупинився. |
| 368 |
Гобіти саме зібралися злазити з воза, коли раптом почули те, що всі так боялися: цокіт копит на дорозі. Чудар зіскочив на землю і завмер, притримуючи голови поні та вдивляючись у пітьму. Цок-цок, цок-цок, наближався вершник. У нерухомому, млистому повітрі цокіт копит звучав голосно. |
| 369 |
Цок-цок, цок-цок. Вершник був уже зовсім близько. Цокіт різко урвався. Їм здалося, що в імлі за кілька ярдів попереду проступає темна постать у плащі. Фродо вистрибнув із візка, щоби привітатися. Він розвернув підводу. Він поставив кошик на землю й від'їхав під дружні «дякуємо» та «на добраніч». |
| 370 |
Перед ними поволі котила свої хвилі Брендівинна. Протилежний берег був крутий, і вгору від причалу звивалася стежка. Ген далі, де здіймався пагорб, мерехтіло світло, — то крізь туман пробивалася безліч круглих віконець, жовтих і червоних. Це були вікна Бренді-холу, родинної домівки Брендіцапів. |
| 371 |
Давним-давно Горгендад Староцап, голова родини Староцапів, один із найстаріших у Прилуках чи навіть у Ширі, перетнув ріку, яка була природним східним кордоном краю. Він вибудував (і вирив) Бренді-хол, змінив прізвище на Брендіцап і там осів, ставши справжнім господарем невеличкої незалежної країни. |
| 372 |
Його сім'я все розросталась і множилась, аж поки Бренді-хол не поширився на весь невисокий пагорб, і було в ньому троє великих парадних дверей, безліч бічних дверей і близько сотні вікон. Далі Брендіцапи та їхні численні утриманці взялися рити нори та зводити будинки в околиці. |
| 373 |
Утім, більшість старого Ширу вважала цаповинців особливими, напівчужоземцями, хоча насправді вони не дуже відрізнялися від інших гобітів Чотирьох Чвертей. За винятком хіба того, що дуже любили човни, а дехто навіть умів плавати. |
| 374 |
Живопліт тягнувся від Брендівинного Мосту, вигинаючись великою дугою, до Запліття (там у Брендівинну впадала Верболозка з Пралісу): десь понад двадцять миль із краю в край. Але, звісно, ця охорона не була надто надійною. Праліс у багатьох місцях дуже близько підступив до живоплоту. |
| 375 |
Його охопило дивне почуття, коли він спостерігав, як повільна дзюркотлива течія огортає пором: його минуле життя відходило в туман, невідоме майбутнє лежало попереду. Він почухав потилицю і на якусь мить пошкодував, що пан Фродо не залишився спокійно жити в Торбиному Куті. |
| 376 |
Вона, здавалося, ворушилася, гойдалася туди-сюди, неначе нишпорячи по землі. А тоді відповзла чи, може, пішла, зігнувшись, назад у пітьму. Вони стрілою вибігли на крутий берег, але коли озирнулися, протилежний бік був огорнутий туманом, і вони нічого не змогли розгледіти. |
| 377 |
Від Брендівинної до нового дому Фродо у Струмковій Балці було далеченько. Вони проминули, залишивши ліворуч, Бренді-хол і на околиці Цапова вийшли на головну дорогу від мосту на південь. Через півмилі вони ступили на стежку, що повертала праворуч, а ще за кілька миль були в селі. |
| 378 |
Нарешті вони підійшли до хвіртки в густому живоплоті. У темряві будинку не було видно: він стояв посеред широкої галявини за смугою низьких дерев. Фродо обрав це місце, бо воно лежало осторонь від дороги, і через те, що поряд не було інших будинків. Виходити і заходити можна було непомітно. |
| 379 |
Це був старомодний сільський будинок, зроблений у стилі гобітської нори: довгий і низький, на один поверх, із дерновим дахом, круглими віконцями та великими круглими дверима. Поки вони піднімалися зеленою стежкою від воріт, світла не було, — вікна затуляли віконниці. |
| 380 |
Фродо постукав, і двері відчинив Фредеґар Виприн. Тепле світло полилося на ґанок. Вони швиденько прошмигнули за двері й зачинилися разом зі світлом. Вони опинилися серед просторої вітальні з дверима обабіч; просто перед ними коридор утікав углиб дому. Фродо роззирнувся довкола. |
| 381 |
Усе дійсно нагадувало дім. Його улюблені речі — чи то пак речі Більбо (в новому оточенні вони раптом нагадали про нього) — було розкладено майже так само, як у Торбиному Куті. Це було приємне, затишне місце; і йому раптом захотілося справді переїхати сюди, щоб осісти тут назавжди. |
| 382 |
Втягувати друзів у цю пригоду нечесно; й він знову замислився, як же їм оголосити, що він насправді мусить їх негайно покинути. Та і зробити це треба буде ще сьогодні ввечері, поки вони не повлягалися спати. Мандрівники повісили плащі і склали торби на підлозі. |
| 383 |
Мері провів їх коридором і відчинив двері до кімнати. Звідти засяяло світло та повалила пара. Мері й Феті пішли до кухні з іншого боку коридору завершити приготування пізньої вечері. З лазні долинали уривки пісень, змішаних із хлюпанням і плюскотінням. |
| 384 |
Раптом голос Піпіна вирвався з-поміж інших; він виспівував одну з улюблених лазничних пісень Більбо. Пролунали гучний сплеск і невдоволений вигук Фродо: Судячи з усього, Піпін вирішив улаштувати водограй. |
| 385 |
Мері підійшов до дверей: Гобіти мають пристрасть до грибів, яка перевершує навіть найжадібніші вподобання Великого Народу. Це частково пояснює і довгі експедиції Фродо до славнозвісних полів Прилук, і невдоволення Чударя. Цього разу грибів було вдосталь для всіх, навіть за гобітськими мірками. |
| 386 |
Далі подали ще кілька страв, і, коли гобіти закінчили вечерю, навіть Феті Виприн задоволено відітхнув. Вони відсунули стіл, а крісла поставили біля вогню. Фродо роззявив рота і знову стулив. Його вираз подиву був такий кумедний, що всі засміялися. Сем сумно поглянув на нього. |
| 387 |
Фродо якийсь час сидів у задумі. Феті Виприн, хоч який відданий Фродо, не мав бажання покидати Шир, аби дізнатися, що там поза його межами. Його родина походила зі Східної Чверті, але сам він ніколи не переходив Брендівинного Мосту. |
| 388 |
Його завданням, за задумом змовників, було залишитися на місці, відповідати на запитання зацікавлених і якомога довше створювати враження, що пан Торбин справді живе у Струмковій Балці. Він навіть привіз зі собою старий одяг Фродо, щоби краще зіграти цю роль. |
| 389 |
Нікому не спало на думку, наскільки небезпечна така гра. Коли Фродо нарешті ліг у ліжко, то якийсь час не міг заснути. Боліли ноги. Він тішився, що вранці поїде верхи. Згодом він забувся в непевному сні: він наче визирав із високого вікна на темне море кошлатих дерев. |
| 390 |
Унизу, біля коріння, повзали, принюхуючись, якісь істоти. Він розумів, що рано чи пізно вони його знайдуть. Потім він почув віддалений звук. Спочатку йому здалося, що це так сильно шумить вітер у верховіттях дерев. |
| 391 |
Але потім збагнув, що це не вітер, а шум далекого Моря; звук, ніколи не чутий, хоч у снах він лунав не раз. Раптом Фродо опинився у відкритому просторі. Довкола жодного дерева. Він — на темному вересовищі, а в повітрі — дивний солоний запах. Угорі, на гірському кряжі, височіла самотня біла вежа. |
| 392 |
Мері стояв і однією рукою тримав свічку, а другою — гупав у двері. Десь після шостої п'ятеро гобітів були готові до виходу. Феті Виприн усе ще позіхав. Вони тихенько вислизнули з будинку. Мері йшов попереду, ведучи за собою вантаженого поні; так вони проминули гайок поза будинком і пішли полями. |
| 393 |
У повітці вони знайшли інших поні — міцних низькорослих коників, уподобаних гобітами, не прудких, але витривалих. Гобіти забрались у сідла і невдовзі вирушили в туман, який, ніби неохоче, розступався перед ними й відразу змикався позаду. |
| 394 |
Через годину їзди, повільної та мовчазної, вони раптом опинилися перед Живоплотом, високим і посрібленим павутинням. Мері звернув уліво, і невдовзі вздовж Живоплоту вони підійшли до місця, де він завертав дугою, огинаючи край балки. Неподалік було викопано заглибину, яка плавно опускалась у землю. |
| 395 |
З протилежного боку від тунелю ледь помітна стежка бігла вгору до Пралісу, за сто з лишком ярдів од Живоплоту; але щойно вони опинилися під деревами, стежка зникла. Озирнувшись, вони ледве розгледіли темну смугу Живоплоту крізь густі стовбури дерев. |
| 396 |
А попереду — знову тільки стовбури розмаїтих розмірів і форм: прямі, криві, покручені, похилі, товсті, тонкі, гладкі, вузлуваті, гіллясті, — й усі порослі зеленим або сірим лишайником і слизькими, кошлатими наростами. Тільки Мері виглядав життєрадісним. |
| 397 |
Вони пробиралися поміж деревами, а поні тяглися поряд, обережно обминаючи покручене та переплетене коріння. Підліску не було. Місцевість поступово підвищувалась, і чим далі, тим вищим, темнішим і густішим ставав ліс. Не чути було жодного звуку, лише вряди-годи з незрушного листя скрапувала волога. |
| 398 |
Гілля не ворушилось, але у гобітів виникло неприємне відчуття, що за ними постійно стежать і неприязнь лісу поступово переходить у ворожість. Таке відчуття наростало, аж вони почали поглядати вгору й озиратися, мовби очікуючи несподіваного удару. |
| 399 |
Жодних ознак стежки не було, і дерева, здавалося, постійно заступали їм шлях. Нарешті Піпін відчув, що вже не витримує, і раптом закричав. Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони хоч якусь дорогу і чи взагалі він правильно зробив, що завів друзів у цей гидкий ліс. |
| 400 |
Мері озирався на всі боки і, здавалось, уже не знав, куди йти. Піпін це помітив. Але в цей момент Мері з полегкістю присвиснув і показав рукою вперед. Гущавина дедалі світлішала. Раптом вони вийшли на широку круглу галявину. |
| 401 |
Вгорі заголубіло напрочуд чисте небо, адже під покровом Пралісу вони не помітили, як розтанув туман. Сонце, щоправда, піднялося не дуже високо й освітлювало тільки верхівки дерев. Листя довкола галявини було густішим і зеленішим й оточувало її майже суцільною стіною. |
| 402 |
На галявині росли тільки густа трава та високі бур'яни: безлистий і зів'ялий болиголов, якісь відцвілі парасольки, буйна кропива та чортополох. Похмура місцина, та після темного Пралісу вона видавалася чарівним і радісним садком. Гобіти пожвавились і з надією спостерігали, як світлішало небо. |
| 403 |
У кінці галявини яснів прохід у стіні дерев, а за ним — виразна стежка. Було видно, як вона втікала в ліс, місцями широка та відкрита, хоча подекуди дерева затінювали її темним гіллям. Цією стежкою вони і поїхали. |
| 404 |
Стежка піднімалася невеликим косогором, але тепер гобіти рухалися набагато швидше і з легшим серцем; їм здавалося, що Праліс полагіднішав і пропустить їх без перешкод. Але за якийсь час стало спекотно та задушливо. Дерева знов обступили стежку, і не було змоги роздивитися довкола. |
| 405 |
Говорив він бадьоро і, навіть якщо почував тривогу, цього не виказував. Ніхто йому не відповів. Усі були пригнічені. Важкий тягар тиснув на серце Фродо, і з кожним кроком він шкодував, що наважився кинути виклик лісові. |
| 406 |
Він уже ладен був зупинитись і запропонувати повернутися назад (якщо це було можливо), аж тут усе змінилося. Стежка перестала йти вгору, а попрямувала полого. Темні дерева розступились, і стало видно, що попереду дорога рівна. |
| 407 |
Удалині, мов лиса маківка серед щетини лісу, бовваніла зелена верхівка пагорба. До нього і вела стежка. Гобіти знову пришвидшили ходу, тішачись думкою, що хоч на хвилину виберуться з-під склепіння Пралісу. |
| 408 |
Стежка пірнула вниз, а потім знову стала підніматися, нарешті вивела їх до підніжжя крутого схилу. Тут у траві стежка губилася. Ліс обступив пагорб, як густа щетина, рівно підстрижена довкола верхівки гори. Гобіти повели поні нагору, описуючи коло за колом, аж до самої вершини. |
| 409 |
Тут вони зупинилися й озирнулися. Повітря було осяяне сонцем, але далечінь ховалася за густим серпанком імли. Ближче імла майже розвіялася, хоча подекуди ще залягала в лісових ярах; а на південь від них, із глибокої ущелини, що перетинала Праліс, туман усе ще піднімався парою чи пасмами білого диму. |
| 410 |
Гобіти подивились у той бік, куди показував Мері, та нічого, крім імли понад сирою глибокою долиною, не побачили; за нею вдалині розпливалася південна частина Пралісу. Сонце стало припікати. Було близько одинадцятої, та все довкола потопало в осінньому мареві. |
| 411 |
На заході не видно було ні лінії Живоплоту, ні долини Брендівинної поза ним. На півночі, куди вони вдивлялися з найбільшою надією, ніщо не нагадувало великої Східної Дороги, до якої вони добиралися. Гобіти опинилися на острові серед листяного моря, обрії якого вкривала імла. |
| 412 |
З південного сходу, де схил різко падав додолу і ховався під деревами, пагорб видавався островом, що горою здіймався з глибоких вод. Гобіти посідали над зеленим урвищем і пообідали, розглядаючи ліс унизу. Коли сонце проминуло зеніт, удалині на сході проступили сіро-зелені обриси Курганів. |
| 413 |
Стежка, що вивела їх на пагорб, віднайшлася з північного боку; та не встигли вони далеко відійти, як помітили, що вона вперто завертає праворуч. Невдовзі стежка різко ковзнула додолу, і гобіти здогадалися, що насправді вона прямує в долину Верболозки: зовсім не туди, куди їм треба. |
| 414 |
Крім того, на півночі місцевість видавалася сухішою та відкритішою, піднімалася на схили, де ліс ріс не так густо, а замість дубів, ясенів та інших дивних і безіменних дерев цих нетрищ з'явилися сосни та ялини. |
| 415 |
Спочатку їхній вибір здавався правильним: рухалися вони досить швидко, хоча, згідно зі сонцем, що мерехтіло через прогалини, вони невідомо як збилися на схід. За якийсь час дерева знову почали змикатися, саме там, де здаля видавалися менш густими та сплутаними. |
| 416 |
Потім зненацька попереду виявилися глибокі борозни, мовби колії від гігантських коліс чи широкі рови та биті дороги, давно покинуті й зарослі ожиною. Усі вони лежали поперек шляху, і, щоби їх перетнути, доводилось опускатися на дно і знову видиратися нагору, а це було втомливо та важко для поні. |
| 417 |
Дно кожного рову вкривали густі кущі та сплутаний підлісок, який чомусь не пропускав гобітів, коли вони повертали ліворуч, натомість поступався, коли вони брали праворуч; тому їм доводилося довго блукати, шукаючи зручного підйому. |
| 418 |
І щоразу, як вони видиралися нагору, ліс здавався темнішим і густішим; ліворуч і вгору дороги не було, і вони змушені були йти праворуч і вниз. Десь через годину чи дві вони втратили будь-яке розуміння напрямку і знали тільки те, що давно вже перестали йти на північ. |
| 419 |
Їх щось вело, і вони просто йшли у вибраному для них напрямку — на південний схід, у саме серце Пралісу, а не до узлісся. День хилився до вечора, коли вони скотились у западину, глибшу та ширшу за всі ті, що їм досі траплялися. |
| 420 |
Схили її були такі круті й навислі, що вибратися звідти, вперед чи назад, разом із поні та вантажем виявилося неможливо. Іти можна було тільки вниз, уздовж западини. Ґрунт був м'який, місцями болотистий; зі схилів витікали джерельця, і невдовзі невеликий струмок зажебонів у зарослях. |
| 421 |
Далі дно різко пішло вниз, а зміцнілий струмок із шумом застрибав на поріжках. Гобіти були у глибокому похмурому яру, високо вгорі перекритому аркою дерев. Пройшовши, спотикаючись, якийсь час за потоком, вони несподівано вийшли з пітьми. Мовби через ворота побачили вони світло попереду. |
| 422 |
Вийшовши на відкритий простір, вони виявили, що пройшли сюди через ущелину у високій кручі. Внизу росли трава та бур'яни, а навпроти виднів другий берег, майже такий самий крутий. Золотисте передвечірнє сонце дрімотно розляглось у цьому затишному куточку. |
| 423 |
Подекуди її перетинали потічки, які виярками збігали до Верболозки з лісових верховин, а через них були перекинуті кладки зі стовбурів чи в'язок хмизу. Гобітам стало дуже гаряче. Над ними дзижчали хмари всілякої мошви, а пообіднє сонце пекло спини. |
| 424 |
Нарешті вони ввійшли в густу тінь — над стежкою нависало велике сіре гілля. Кожен крок давався щоразу важче. Сонливість, здавалося, піднімалася від землі ногами і м'яко спадала з повітря на голови й очі. Фродо став куняти. Попереду нього Піпін упав навколішки. Фродо зупинився. |
| 425 |
Фродо це не сподобалося. Та Піпін і Мері його вже мовби не чули. Поряд, позіхаючи і тупо кліпаючи, стояв Сем. Раптом дрімота стала долати і самого Фродо. У голові в нього все попливло. Запала мертва тиша. Мухи перестали дзижчати. |
| 426 |
Здоровенне дерево розкинуло гілки, мов розпростерті руки з численними довгими пальцями, вузлуватий і покручений стовбур зяяв широкими розколинами, що поскрипували в лад із рухами гілок. Листя, що тріпотіло на тлі ясного неба, засліпило Фродо, й він упав, де стояв, у траву. |
| 427 |
Піпін і Мері дотяглися до верби і прилягли, притуливши спини до стовбура. Величезні розколини розійшлися позаду них, а дерево собі поскрипувало. Гобіти подивилися на сіро-жовте листя, що тріпотіло на сонці й тихо співало. |
| 428 |
Вони заплющили очі, й тоді їм здалося, що вони чують слова, слова про затінок, воду та дрімоту. Вони піддалися чарам і міцно заснули біля стовбура великого сірого дерева. Фродо якийсь час лежав, борючись зі сном, а потім таки зіп'явся на ноги. |
| 429 |
Ним керувало непереборне бажання зануритись у прохолодну воду. Сем присів, почухав потилицю і широко позіхнув. Він був занепокоєний. Ще сонце не опустилось, а ті раптом розіспалися. Він звівся на ноги і, похитуючись, пішов подивитися, як там поні. |
| 430 |
Двійко їх розбрелося стежкою, і тільки-но він їх завернув, коли почув два звуки; один голосний — наче щось велике шубовснуло у воду, а другий тихий, але дуже виразний, наче клацання замка, коли двері тихо і швидко зачиняються. Сем кинувся до річки. |
| 431 |
Фродо був у воді біля берега, великий корінь над ним неначе хотів занурити його у воду, а той не опирався. Сем схопив його за куртку і витягнув із-під кореня, а потім насилу — на берег. Фродо відразу прокинувся і закашлявся, випльовуючи воду. Піпін зник. |
| 432 |
Розколина, біля якої він розлігся, зачинилася, ніби і не було її. Мері потрапив у пастку: інша розколина поглинула його до пояса; видно було ноги, а решта зникла в темному отворі, краї якого стиснулись обценьками. Фродо й Сем спочатку заходилися гамселити кулаками по стовбурі там, де лежав Піпін. |
| 433 |
Потім гарячково силкувалися розчепити щелепи розколини, що затиснула бідолашного Мері. Та все даремно. Він щосили копнув дерево, не відчуваючи болю. Ледь помітне тремтіння пробігло від кореня аж до гілок; листя зашелестіло і зашепотіло, — наче хтось тихо й віддалік засміявся. |
| 434 |
Вони швиденько назбирали сухої трави, листя і шматочків кори, наламали хмизу. Усе купкою склали біля стовбура з протилежного від бранців боку. Від першої ж іскри суха трава зайнялася, спалахнуло полум'я і повалив дим. Затріскотів хмиз. Язички вогню лизнули зашкарублу кору старезного дерева. |
| 435 |
Верба здригнулась до самої верхівки. Листя мовби зашипіло над головами гобітів од болю та гніву. Мері голосно зойкнув, а з глибини дерева почувся приглушений крик Піпіна. Гілля верби несамовито загойдалося. |
| 436 |
А Фродо, не тямлячи, навіщо він це робить і на що сподівається, побіг стежкою, вигукуючи: Він ледве чув свій голос, який зривався на вереск: голос відносило вітром і топило в гаморі листя, щойно слова злітали з уст. Його охопили розпач і безсилля. Раптом він зупинився. |
| 437 |
Знову залунала пісня, і тоді, підстрибуючи та пританцьовуючи, над очеретом раптом вигулькнув старий потертий капелюх із довгим синім пером за стрічкою високого наголовка. Ще кілька стрибків — і з'явився чоловік. |
| 438 |
Як не крути, був він вищий і кремезніший за будь-якого гобіта, хоч і нижчий за будь-кого з Великого Народу, однак галас зчиняв на людський штиб — тупав ножищами у великих жовтих черевиках, ломився через чагарник і очерети, мов той віл до водопою. |
| 439 |
На ньому був синій плащ, мав він довгу брунатну бороду, ясно-сині очі, а обличчя — мов червоне стигле яблуко, хоч і порізане тисячею зморшок-смішинок. У руках, на широкому, наче таця, листку, він ніс оберемок білих водяних лілій. |
| 440 |
Обережно поклавши лілії на траву, він побіг до дерева, звідки все ще стирчали ноги Мері, — решта тіла вже була глибоко всередині дерева. Том притулив до розколини вуста і став щось тихо наспівувати. Слова було важко розібрати, але Мері заворушився, забрикався. |
| 441 |
Том відстрибнув убік, відламав висячу гілку і ляснув нею по стовбуру. З сухим скрипом розщепилася друга розколина, і з неї вискочив Піпін, мовби після добрячого стусана. Тоді з гучним тріском обидві розколини швидко закрилися. Дерево затремтіло від кореня до верхівки, і запала цілковита тиша. |
| 442 |
Том Бомбадил розреготався. Підхопивши лілії і помахом руки запрошуючи гобітів іти слідом, він пішов, підстрибуючи та підтанцьовуючи, стежкою на схід, далі горлаючи нісенітниці. Гобіти, занімілі від здивування та радості, щосили намагалися не відставати. Але снаги їм бракувало. |
| 443 |
Гобіти пригадали, як косе західне проміння виблискує на ріці Брендівинній, як сотні вогнів запалюються у вікнах у Цапові. Густі тіні накрили їх, темні стовбури та гілки дерев загрозливо нависли над стежкою. |
| 444 |
Білі пасма туману піднімались і клубочилися над рікою, обплутуючи коріння, що звисало до води. З землі, з-під самих ніг, піднімалася пара і змішувалася з м'якими сутінками. Стежка губилась у темряві, й гобіти потомилися. Ноги наче налились оловом. |
| 445 |
У кущах і в очереті чулися дивні, скрадливі звуки; і коли гобіти підводили очі до блідого неба, то бачили чудні зморшкуваті й гулясті лики, що темніли у присмерках і зиркали на них із високих лісистих берегів. |
| 446 |
Гобітам стало здаватися, що вся ця місцевість нереальна і що вони плентаються зловісним сном, із якого не прокинутися. Ще трохи, і ноги перестали би їх нести, аж тут стежка побігла вгору. Почулося дзюрчання води. У темряві зблиснула біла піна невеличкого водоспаду. |
| 447 |
Тоді раптом дерева розступились, і туман залишився позаду. Гобіти вийшли з Пралісу, а попереду лежала широка трав'яна галявина. Річка, маленька та спокійна, весело котилася їм назустріч, виблискуючи у світлі зірок, що засіяли небо. Трава під ногами була м'яка та низенька, мовби її підстрижено. |
| 448 |
Крайні дерева Пралісу хтось попідрівнював, наче в живоплоті. Перед ними ясніла стежка, доглянута і викладена камінцями. Вона в'юнилася до вершини трав'янистого підгірка, що сірів під зоряним небом; а там, іще вище, на дальньому схилі, мерехтіли вогні будинку. |
| 449 |
Стежка вела вниз, а потім знов угору, довгим гладким схилом, укритим дерном, до самого світла. Раптом широкий жовтий промінь сяйнув із відчинених дверей. Це був будинок Тома Бомбадила. Позаду височіла сіра та гола скеля, а за нею в ніч на схід простягалися темні обриси Курганів. |
| 450 |
Переступивши широкий кам'яний поріг, четверо гобітів завмерли, кліпаючи очима. Вони опинились у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що звисали зі сволоків; на столі з темного полірованого дерева яскраво горіла безліч високих жовтих свічок. |
| 451 |
У протилежному кінці кімнати у кріслі обличчям до дверей сиділа жінка. Її довгі золотаві коси хвилями спадали на плечі; сукня, ніжно-зелена, як молодий очерет, була гаптована сріблом, наче краплями роси; а пояс був сплетений із золотих ірисів, засіяних блакитними очками незабудок. |
| 452 |
Вони ступили ще кілька боязких кроків уперед і почали низько та незграбно кланятися, ніяковіючи так, мовби постукали у двері селянської хати, щоби попросити напитися води, а їм відчинила прекрасна королева ельфів, закосичена живими квітами. |
| 453 |
Та не встигли вони і слова мовити, як вона легко перескочила через лілії й підбігла до них, сміючись; а сукня її м'яко шелестіла, наче вітер у квітах понад рікою. Гобіти дивилися на неї зачудовано, а вона обвела їх усіх поглядом і посміхнулася. |
| 454 |
Раптом він затнувся, сам собі подивувавшись, що таке сказав. Але Золотинка засміялася. Гобіти радо повсідалися на низьких очеретяних крісельцях, поки Золотинка клопоталася біля столу; вони не відривали від неї очей, бо граційність її рухів сповнювала їх тихою радістю. Десь ізнадвору долинув спів. |
| 455 |
Він розчинив двері й повів їх коротким коридором, а потім за ріг, у низьку кімнату зі скошеною стелею, прибудовану до будинку з півночі. Стіни з гладкого каменю були завішані зеленими килимами та жовтими фіранками. Підлога була вимощена плиткою і встелена свіжим зеленим очеретом. |
| 456 |
Уздовж однієї стіни лежали чотири м'які матраси, застелені білими ковдрами. Біля протилежної стіни стояла довга лава з широкими глиняними мисками та глеками з холодною і гарячою водою. Біля кожного ліжка були приготовані м'які зелені капці. |
| 457 |
Незабаром умиті і причесані гобіти повсідалися до столу, по двоє з кожного боку, а по обидва кінці столу сіли Золотинка та Господар. Вечеря була довга і весела. Гобіти їли, як уміють їсти лише голоднющі гобіти, але наїдків не меншало. |
| 458 |
Пили нібито холодну криничну воду, та вона звеселяла їхні серця, наче вино, а ще вивільняла голос. Вони і не помітили, як почали весело співати, наче для «них це легше та природніше, ніж говорити. Нарешті Том і Золотинка підвелись і швиденько прибрали зі столу. |
| 459 |
Гостей посадили у крісла з підніжками для потомлених ніг і наказали сидіти тихо. У широкому каміні палав вогонь, поширюючи солодкий запах яблуневих дров. Коли все прибрали, в кімнаті погасили всі світильники, крім однієї лампи та пари свічок на камінній полиці. |
| 460 |
Тоді ввійшла Золотинка зі свічкою в руці й побажала всім на добраніч і міцного сну. Вона вийшла з кімнати з блиманням і шелестом. Звук її кроків нагадував струмок, що в нічній тиші м'яко стікає з гори прохолодним камінням. Тільки-но вони вляглись і повкривались, як відразу й поснули. |
| 461 |
Фродо здалося, що його щось підняло вгору, і з висоти він побачив, що насправді це не стіна, а коло гір, а в тому колі — рівнина, а посеред рівнини здіймається прямовисна скеля, наче височезна вежа, та не рукотворна. На вершині видно постать чоловіка. |
| 462 |
Місяць, піднімаючись, завис над тим чоловіком і освітив його біле волосся, розвіяне вітром. Знизу, з темряви, долинули моторошні крики та виття вовків. Раптом тінь величезних крил затулила місяць. Чоловік підніс руки, і з його патериці вдарила блискавка. Могутній орел упав із неба й поніс чоловіка. |
| 463 |
Голоси завили, і вовки заскавчали. Почувся шум, наче подув сильного вітру, а з ним прилетів тупіт копит, що мчали, мчали, мчали зі Сходу. — подумав Фродо, прокидаючись, а тупіт копит відлунював у вухах. Він подумав, що ніколи не наважиться покинути прихисток цих кам'яних стін. |
| 464 |
Він лежав, не ворушився і далі прислухався; та було тихо, і нарешті він повернувся і знову заснув чи радше помандрував у ще один сон, якого вже не пам'ятав. Поряд із ним солодко спав Піпін; але потім його сни змінилися, він повернувся і застогнав. |
| 465 |
Він подумав, чи не ростуть, бува, поблизу верби; аж тут його охопило жахливе відчуття, що він зараз зовсім не в будинку, а всередині верби, і знову те жахливе дерево сміється над ним сухим скрипучим голосом. Він сів, рука потонула у м'якій подушці, тоді він знов улігся, заспокоєний. |
| 466 |
У вухах ніби знову залунало: І він заснув. Спокійний сон Мері порушив плюскіт води; вода м'яко стікала додолу, а потім розпливалася, розпливалася по всьому дому темним озером без берегів. Вода вирувала попід стінами і повільно, та невпинно піднімалася. |
| 467 |
Він відчув, що лежить у м'якому слизькому болоті й, підскочивши, ступив на холодну мощену підлогу. Тут він пригадав, де він, і знову вклався в ліжко. Йому здалося, що він почув чи пригадав почуте: Легенький подих свіжого повітря гойднув фіранку. Мері глибоко вдихнув і знову заснув. |
| 468 |
Почувши, що гобіти заворушилися, він сплеснув у долоні й вигукнув: Розсунув жовті фіранки, за якими ховалися вікна, — одне на схід, друге на захід. Гобіти посхоплювалися, свіжі та відпочилі. Фродо підбіг до східного вікна і побачив город, сивий від роси. |
| 469 |
А він сподівався побачити галявину аж під самі стіни, галявину, порубцьовану копитами. Просто перед ним тягнулася грядка квасолі на високих тичках, а вдалині, навпроти сонця, виднілася сіра вершина пагорба. |
| 470 |
Ранок був похмурий: на сході, за довгими хмарами, наче пасмами нечесаної вовни з жевріючими краями, мерехтіла золотиста смуга. Небо обіцяло дощ; але світало дуже швидко, і на вологому зеленому листі запалав червоний цвіт квасолі. Піпін визирнув у західне вікно, на озеро імли. |
| 471 |
Праліс ховався в тумані. Здавалося, що земля вкрилася хмарою. Виднілася долина річки Верболозки, де туман розбивався на безліч перистих хвильок. З пагорба ліворуч збігав потічок і зникав у білих тінях. |
| 472 |
Неподалік, попід стриженим живоплотом, затканим павутиною, розкинувся квітник, а далі — скошена галявина, яка сріблилася росою. І ніде не було видно верби. Годі й казати — хоча Томовій погрозі вони не дуже повірили — гобіти швиденько прискочили до столу, а підвелися тоді, коли майже все поїли. |
| 473 |
За столом не було ні Тома, ні Золотинки. Тома чути було по всьому дому: він брязкотів на кухні, бігав угору-вниз сходами, виспівував то тут, то там. Розкриті вікна кімнати визирали на захід, на імлисту долину. Вода скрапувала з очеретяного даху. |
| 474 |
Гобіти ще не закінчили снідати, як хмари зійшлися суцільною стелею, пішов тихий і рівний дощ. Праліс заховався за густою сірою завісою. Поки вони виглядали у вікно, до них долинув, наче вкупі з дощем спадаючи з неба, чистий спів Золотинки. |
| 475 |
Вони розчули тільки кілька слів, але було зрозуміло, що то дощова пісня, свіжа, як злива у спраглих горах, пісня оповідала про мандри ріки від струмочка аж до самого Моря. Гобіти захоплено слухали; Фродо тішився і благословляв милість погоди, яка віддаляла час розлуки. |
| 476 |
Думка про дорогу від хвилі пробудження тягарем лежала на його серці; але тепер стало вже зрозуміло, що сьогодні вони нікуди не підуть. Верховий вітер пригнав із заходу ще темніші хмари, що вилилися свинцевим дощем на лисі верхівки Курганів. Довкола будинку видно було тільки стіну води. |
| 477 |
Том Бомбадил вибіг із-за рогу будинку, розмахуючи руками так, мовби розводячи дощ, — і справді, коли він переступив поріг, то був зовсім сухий, тільки черевики намокли. Він їх скинув і поставив під камін. Тоді сів у найбільшому кріслі й покликав до себе гобітів. |
| 478 |
Нині саме день для довгих бесід, запитань і відповідей, отож Том почне розмову. І розказав він їм багато цікавих історій: часом говорив ніби сам до себе, а деколи несподівано зиркав на них яскраво-блакитними очима з-під густих брів. |
| 479 |
Частенько його мова переходила у спів, він підводився і витанцьовував довкола крісла. Розповідав про бджіл і квіти, про життя дерев і дивних лісових мешканців, про добрих і злих, приязних і ворожих, люб'язних і жорстоких створінь, про таємниці, що криються в ожині. |
| 480 |
І, слухаючи, гобіти починали розуміти життя Пралісу, справді усвідомлюючи, що тут вони чужинці, тоді як інші створіння — у себе вдома. В усіх розповідях з'являлася Стара Верба, і Фродо довідався досить, аби вгамувати свою цікавість, ба навіть більше, бо розповіді були невтішні. |
| 481 |
Томові слова оголювали серця дерев і розкривали думки, часто темні та дивні, і сповнені ненавистю до істот, які вільно розгулюють по землі, гризуть, кусають, ламають, рубають, палять: до руйнівників і загарбників. |
| 482 |
Назвали його Пралісом не без підстави, бо він справді був одвічним, уцілілим залишком широченних прадавніх лісів; і жили в ньому, старіючи так само повільно, як і пагорби, пращури дерев, і берегли пам'ять про часи свого панування. |
| 483 |
Незліченні роки сповнили їх гордістю і глибинною мудрістю, а також злобою. Та найнебезпечнішою була Велика Верба: її серце прогнило, а сила цвіла; була вона хитра і керувала вітрами, а її думи та пісні розносилися Пралісом по обидва боки ріки. |
| 484 |
Її сивий спраглий дух тягнув силу з землі, поширював владу дрібними корінчиками під землею і тонкими пагінцями в повітрі, аж поки під її орудою не опинилися майже всі дерева Пралісу від Живоплоту до Курганів. |
| 485 |
Раптом Томова балачка перекинулася з Лісу на молоді потоки, піняві водоспади, камінці та скелі, вогкі яруги та густі трави, засіяні квітами, і нарешті на самі Кургани. Гобіти слухали про Великі Кургани та зелені могили, про кола, викладені з каменю на пагорбах і в долинах. Бекали отари овець. |
| 486 |
Зводилися зелені мури та білі мури, фортеці на підвищеннях. Королі малих королівств воювали між собою, і молоде Сонце вогнем блищало на червоному металі їхніх гострих і ненаситних мечів. Були перемоги та поразки; вежі падали, фортеці палали, і полум'я здіймалося до неба. |
| 487 |
Золото осипало гробівці королів і королев; покривали їх кургани, замуровували кам'яні двері; заростало все травою. Якийсь час вівці скубли траву, та невдовзі пагорби знову спорожніли. З темних далеких країв насунула тінь, і заворушилися кості в могилах. |
| 488 |
Привиди з Курганів блукали урвищами, брязкаючи золотими ланцюгами та перснями на холодних пальцях. У місячному сяйві кам'яні кола стирчали з землі поламаними зубами. Гобіти здригнулися. Навіть до Ширу доходили чутки про могильних духів із Курганів, що за Пралісом. |
| 489 |
Але слухати про таке гобіти не любили, навіть біля свого теплого каміна. Четверо друзів раптом пригадали те, що витіснив із їхньої свідомості затишок цього дому: будинок Тома Бомбадила притулився саме біля цих жахітних пагорбів. |
| 490 |
А коли знову стали прислухатися, то виявилося, що Том забрів туди, куди їхні пам'ять і думки не сягали, в часи, коли світ був ширшим, а море пливло просто до західного Узбережжя; і співав він про те, як під одвічним зоряним небом пробудилися до життя ельфійські предки. |
| 491 |
Потім він раптом зупинився і став клювати носом, наче засинаючи. Гобіти тихенько сиділи перед ним, зачаровані; і здавалося, що від чарів його слів вітер ущух, хмари розійшлися, день відступив, темрява надійшла зі Сходу та Заходу, а небо заяскріло білими зорями. |
| 492 |
Нарешті він заговорив, раптом злякавшись цієї тиші: Тут він підскочив із крісла, схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тієї, яку тримала Золотинка; далі потанцював біля столу. Раптом вискочив за двері і зник. Повернувся швидко, тримаючи в руках широку тацю з наїдками. |
| 493 |
Проте разом вони, здавалося, виконували один танець, не заважаючи одне одному, заходячи та виходячи з кімнати, пораючись біля столу; і швидко страви, посуд і свічки було розкладено як слід. Запалили безліч свічок, білих і жовтих. Том уклонився гостям. Вечеря була ще краща за попередню. |
| 494 |
Гобіти, зачаровані Томовими словами, могли і пропустити одну чи кілька вечер, але коли побачили їжу, то їм здалося, що голодували щонайменше тиждень. Якийсь час вони не співали і навіть не розмовляли, поважно взявшись до справи. Та швидко розвеселились, і голоси їхні радісно зазвучали. |
| 495 |
Після вечері Золотинка співала багато пісень, пісень, які весело починались у горах і ніжно впадали в тишу; і тоді бачили вони в уяві озера та ріки неозорої ширини, і, зазираючи в них, бачили небо, а на дні — зорі, як коштовне каміння. І нарешті вона ще раз побажала їм на добраніч і пішла. |
| 496 |
А Том і не думав куняти, а почав засипати гостей запитаннями. Виявилося, що він дуже багато знає про них самих і про їхні родини, не кажучи вже про історію та діяння Ширу від часів, які ледве чи пам'ятають самі гобіти. |
| 497 |
Їх це вже не дивувало; та він не приховував, що найсвіжіші новини він довідався від хазяїна Чударя, якого він мав за особу поважнішу, ніж вони собі могли уявляти. Було також зрозуміло, що і з ельфами він знається, і якимось чином від Ґілдора дійшли до нього вісті про втечу Фродо. |
| 498 |
І направду, стільки всього він про них знав і такі хитрі були його запитання, що Фродо розповів йому про Більбо та про свої страхи і надії набагато більше, ніж розповідав Ґандалфові. Том похитував головою, а коли почув про Вершників, очі його зблиснули. |
| 499 |
Перстень мовби збільшився, хвилю полежавши на його засмаглій долоні. Тоді раптом Том приклав Персня до ока і засміявся. На мить ця картинка видалася гобітам і тривожною, і комічною: яскраво-блакитне око в золотій оправі. Далі Том надягнув Перстень на кінчик мізинця й підніс до свічки. |
| 500 |
Фродо оглянув його уважно і трохи підозріло (як дрібничку, позичену штукареві). Це був той самий Перстень, принаймні виглядав і важив так само: він завжди здавався Фродо незвично важким. Але щось підштовхнуло його до остаточного випробування. |
| 501 |
Можливо, його трохи роздратувало Томове легковажне ставлення до того, що навіть Ґандалф уважав неймовірно важливим. Він вичекав слушну нагоду, коли розмова відновилась і Том щось торочив про химерні звичаї борсуків, — і надягнув Перстень. |
| 502 |
Мері повернувся до нього щось сказати і злякався, мало не зойкнувши. Фродо зрадів (певною мірою): з Перснем усе гаразд, бо Мері витріщався на крісло і, вочевидь, не бачив Фродо. Він підвівся і тихо прокрався від каміна до дверей. |
| 503 |
За його порадою, вони вирішили йти майже на північ від його дому, західними схилами Курганів: так за день, минувши Кургани, вони би вийшли на Східну Дорогу. Він наказав їм не боятися — лише пам'ятати, куди йдуть. |
| 504 |
Він повторив їм це не раз; і порадив обходити могильники із заходу, якщо наблизяться до якогось. І ще навчив їх пісеньки, якщо раптом спіткає лихо чи взагалі потрібна буде якась допомога. Коли вони це проспівали, він поплескав кожного по спині й, узявши свічки, повів гобітів до спальні. |
| 505 |
Та Фродо — чи то вві сні, чи наяву — почув милозвучний спів: пісня розливалася, мов бліде світло за сірою завісою дощу, повільно голоснішала, і запона ставала сріблясто-скляною, аж поки зовсім розступилась, і перед ним відкрилася зелена далина, осяяна сходом сонця. |
| 506 |
Видіння розтануло, і Фродо прокинувся; Том уже висвистував, наче зграйка пташок, а косе проміння сонця падало у відчинене вікно. Надворі все було зелене та блідо-золотаве. Поснідали знову без господарів. |
| 507 |
Настав час прощатись, а на серці у гобітів було важко, хоча ранок видався ясним, прохолодним і чистим під вимитим осіннім блідо-блакитним небом. З північного заходу подув свіжий вітерець. Їхні зазвичай спокійні поні нетерпляче перебирали ногами і форкали. |
| 508 |
Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам вирушати в дорогу та їхати якомога швидше. Вони поїхали стежкою, що звертала за будинком і йшла вниз до північного краю пагорба. Саме спішилися перед останнім крутосхилом, коли Фродо раптом зупинився. |
| 509 |
Він так розхвилювався, що зібрався вертатись; але цієї миті чистий голос гукнув їх згори. Там, на вершині пагорба, стояла Золотинка і махала їм рукою: її розмаяне волосся променіло й мінилося на сонці. Вона танцювала, а з-під ніг розливалося сяйво, наче блиск роси на траві. |
| 510 |
Те, що передучора, коли вони стояли на горі у Пралісі, огортав туман, тепер було чітко видно, а сама блідо-зелена лиса верхівка гори здіймалася серед темного лісу на заході. У тому напрямку тягнулися лісисті пагорби, зелені, жовті й рудуваті, а за ними ховалася долина Брендівинної. |
| 511 |
Удалині на півдні, за стрічкою Верболозки, блідим склом виблискувала Брендівинна, там вона робила петлю й утікала в місця, гобітам не відомі. На півночі, за дедалі нижчими горбами, простягалися сіро-зелені низини, аж поки не зникали в імлистій далечі. |
| 512 |
На сході височіли Кургани, один за одним, і губились удалині, тільки голубінь і білий проблиск, що зливалися зі смугою неба, будили в пам'яті гобітів оповіді про високі та далекі гори. На повні груди вдихнувши повітря, вони відчули, що кілька стрімких ривків приведуть їх до мети. |
| 513 |
Боягузливо труситися нерівною окраїною Курганів видалося їм ознакою легкодухості, й тому вони мали стрибати спритно, як Том, камінцями пагорбів просто до Дороги. Голос Золотинки повернув їх до дійсності. Фродо не знайшов, що відповісти. |
| 514 |
Він низько вклонився, вискочив на поні й повільно почвалав униз пологим схилом, а решта потяглася за ним. Будинок Тома Бомбадила, долина та Праліс зникли з очей. Між двома зеленими стінами горбів повітря нагрілось, а від землі піднімався солодкий дух трави. |
| 515 |
Сягнувши дна зеленого видолинку, вони озирнулись і побачили Золотинку, маленьку і тоненьку постать, наче квітку на тлі неба: вона стояла непорушно, простягнувши до них руки. Коли вони озирнулися, вона гукнула до них, махнула рукою і зникла. |
| 516 |
Тепер їхній шлях пролягав низом видолинку і в обхід зеленого крутого пагорба у ще глибшу та ширшу долину, а далі на інші пагорби вздовж пологих схилів, і знов угору на нові вершини, й униз у нові долини. |
| 517 |
Довкола ні дерев, ані водойм: це був край трав і низького пружного дерну, і зовсім тихий, якщо не зважати на шепіт вітру та поодинокі крики незнаних птахів. Сонце піднялося вище, і стало гаряче. Щоразу, вибираючись на гребінь гори, вони відчували, як слабшає вітерець. |
| 518 |
А коли у просвіті на заході промайнув далекий Праліс, то він, здавалося, димів — наче з кожного листочка та корінця парувала дощова волога. Обрій знов огорнув серпанок імли, а небо вгорі лежало синім ковпаком, гарячим і важким. |
| 519 |
Десь опівдні вони вийшли на пагорб, широка та пласка вершина якого була, мов неглибокий полумисок зі зеленим обідком. Повітря там завмерло, а небо нависло просто над головами. Вони перетнули виїмку і, глянувши на північ, зраділи: заїхали вже далі, ніж сподівалися. |
| 520 |
Звісно, у спекотному мареві всі відстані оманливі, та сумнівів бути не могло: Кургани закінчувались. Унизу зміїлася на північ довга долина, ведучи до проходу між двома стрімкими узгір'ями. Далі пагорбів не було, а ген на півночі виднілася темна довга смуга. |
| 521 |
Щоправда, коли він це говорив, то кинув оком на схід, а там пагорби були куди вищі і грізно нависали над ними; кожен пагорб вінчали зелені насипи, а подекуди стирчало каміння, мов поламані зуби зі зелених ясен. Видовище дещо бентежило; тож вони відвернулись і зійшли у круглу западину. |
| 522 |
Посередині стояв один-єдиний високий камінь, не відкидаючи тіні в цю пору дня. Необроблений, він усе ж здавався значущим: наче межовий стовп чи радше знак погрози. Та всі гобіти зголодніли, і сонце було все ще у безпечному полудні; тому вони і притулилися відпочити зі східного боку каменя. |
| 523 |
А камінь був прохолодний, мовби сонцеві забракло сили його нагріти; втім, у таку спеку це було навіть приємно. Тут вони наїлись і напилися — кращого обіду на відкритому повітрі не забажаєш, адже харчами їх щедро забезпечив Том. Розв'ючені поні розбрелися, поскубуючи травичку. |
| 524 |
Довго їхали верхи, а потім ситно попоїли, пригрівало сонечко, та духмяніли трави, довгенько пролежали вони там, випроставшись і дивлячись у небо: ось і пояснення того, що сталося. Прокинулися стривожені, бо спати ж вони не збиралися. Камінь стояв геть холодний і накривав їх довгою блідою тінню. |
| 525 |
Водянисте блідо-жовтаве сонце ледь пробивалося крізь імлу над західним краєм заглибини, в якій вони лежали; на півночі, півдні та сході стіною стояв густий, білий і студений туман. Повітря завмерло і тиснуло холодом. Поні збилися докупи, похиливши голови. |
| 526 |
Туман підкочувався й піднімався, аж поки не зімкнувся дахом у них над головами: їх замурували в імлистій залі, де могильний камінь правив за основну колону. Гобітам здалося, що за ними замкнулася пастка; але духом вони не занепали. |
| 527 |
Вони все ще пам'ятали обнадійливу смугу Дороги й усе ще знали, в якому вона напрямку. Так чи інак, а ця заглибина з каменем їм геть не подобалась, і залишатися тут вони й не думали. Речі спакували дуже швидко, хоча руки добряче мерзли. |
| 528 |
А коли зійшли на саме дно, стало так холодно, що гобіти зупинились і повитягали плащі з каптуриками, які відразу вкрилися великими сивими краплинами. Тоді, всівшись на поні, гобіти повільно рушили далі, визначаючи шлях за вигинами місцевості. |
| 529 |
Коли вони знайдуть прохід у кінці долини, далі йти буде легко — тримаючись прямої лінії, вони рано чи пізно вийдуть на Дорогу. Що робити потім, поки що не думали, тільки сподівалися, що за Курганами туман розступиться. Просувалися вони дуже повільно. |
| 530 |
Обабіч долини в тумані забовваніла якась пітьма; й він здогадався, що вони нарешті підійшли до проходу між узгір'ями, до північних воріт Курганів. Треба тільки пройти ворота — і вони вільні. Але його надію швидко змінили розгубленість і тривога. |
| 531 |
Темні плями стали ще темнішими, хоча якось зменшилися; зненацька над ним зловісно нависли два велетенські камені, трохи нахилені один до одного, наче опори височезних дверей. Нічого схожого вранці він не бачив. Майже проминувши їх, Фродо усвідомив: його оточила ще більша темрява. |
| 532 |
Здираючись нагору, він знову загукав, і щоразу відчайдушніше; відповіді довго не було, аж нарешті з туману десь ізгори та здаля відгукнулися слабенькі голоси: А потім почувся крик, подібний на: — ще і ще раз, а далі останнє перейшло в довгий лемент, що раптом обірвався. |
| 533 |
Фродо поспішав, як тільки міг, до тих криків, але його обступила ніч, і в темряві було неможливо зорієнтуватися. Йому здавалося, що він постійно дереться вгору й угору. Лише коли під ногами стало рівно, Фродо зрозумів, що нарешті вибрався на якийсь кряж чи пагорб. |
| 534 |
Він був виснажений, спітнілий і тремтів од холоду. Було зовсім темно. Відповіді не було. Прислухався. Раптом відчув, що дуже позимніло, вгорі здійнявся вітер, крижаний вітер. Погода мінялася. Клаптями та пасмами проносило імлу. З рота йшла пара, темрява відступила і наче просвітліла. |
| 535 |
Він глянув угору і з подивом помітив, що поміж летючими пасмами хмар і туману з'явилися ріденькі зорі. Вітер засвистав у траві. Раптом йому причувся здушений крик, і він кинувся в той бік; і тут туман розступився, й відкрилося чисте зоряне небо. |
| 536 |
З першого ж погляду Фродо зрозумів, що він на південному краї вершини, на яку вибрався з півночі. Пронизливий вітер дув зі сходу. Праворуч зоряне західне небо закривала чорна тінь. Це був великий могильник. Коли Фродо опритомнів, то якусь мить нічого, крім почуття жаху, пригадати не міг. |
| 537 |
Тоді враз усвідомив, що він полонений і перебуває в могильнику. Його схопив Могильний Дух, і, напевно, він уже під владою жахливих чарів, про які говорять тільки пошепки. Фродо не наважувався поворухнутися, лежав, як його поклали: розпростертий навзнак на холодній підлозі, руки схрещені на грудях. |
| 538 |
Але хоча страх його був такий великий, що здавався частиною довколишньої темряви, Фродо раптом пригадав Більбо Торбина та його історії, їхні спільні прогулянки Широм, їхні розмови про подорожі та пригоди. |
| 539 |
Фродо не був ані тлустим, ані полохливим; насправді, хоча цього він не знав, Більбо (і Ґандалф) вважав його найкращим гобітом Ширу. Фродо подумав, що тут настав кінець його подорожі, і то жахливий кінець, але ця думка його зміцнила. |
| 540 |
Він напружився, наче для останнього стрибка, — й ураз перестав почувати себе безпомічною жертвою. Поки він так лежав, роздумуючи та намагаючись опанувати себе, він помітив, що темряву повільно розсуває бліде зеленаве світло. |
| 541 |
Спочатку він не міг нічого розгледіти, бо світло немовби сочилося з нього самого та з кам'яної підлоги і ще не сягнуло стелі чи стін. Він повернув голову й у холодному сяйві побачив поруч біля себе Сема, Піпіна та Мері. Вони лежали навзнак, із мертвотно-блідими обличчями, вбрані у біле. |
| 542 |
Біля них було багато скарбів, можливо, золотих, але в цьому світлі позбавлених тепла та привабливості. На головах у гобітів були вінці, на поясах — золоті ланцюги, а на пальцях — багато перснів. У кожного при боці лежав меч, а в ногах — щит. |
| 543 |
До горлянок усіх трьох був прикладений один довгий оголений меч. І тут почалася пісня: холодне бурмотіння, то голосніше, то тихіше. Далекий і неймовірно моторошний голос дзвенів високо в повітрі, потім глухим стогоном пробивався з-під землі. |
| 544 |
З суцільного потоку сумних, але жахливих звуків стали виринати слова: понурі, жорсткі, холодні слова, безжальні та жалюгідні. Ніч, прагнучи зустрічі з ранком, нарікала на нього, холод, жадаючи тепла, проклинав його. Фродо промерз до кісток. |
| 545 |
А звідти тягнеться, пальцями намацуючи дорогу, довга рука і добирається до Сема, який лежав скраю, та до руків'я меча на горлянці. Спершу Фродо здалося, ніби закляття справді перетворило його на камінь. Тоді майнула шалена думка про втечу. |
| 546 |
Якщо надягнути Перстень, то Дух, може, і пропустить його, а там і вихід знайдеться. Він уявив собі, як утікає, оплакуючи Мері, Сема та Піпіна, а сам же він вільний і живий. Ґандалф погодиться, що нічого іншого йому не залишалося. |
| 547 |
Та хоробрість, яка в ньому пробудилася, була вже нездоланною: так просто він друзів не покине. Він вагався, намацуючи Перстень у кишені, а тоді знову боровся сам зі собою; а тим часом рука підповзала все ближче. І тут у ньому зміцніла рішучість. |
| 548 |
Схопивши короткого меча, який лежав поряд, він підвівся навколішки, перехилився через тіла своїх друзів і щосили рубонув по зап'ясті руки, що повзла. Меч перерубав руку, але і сам тієї ж миті розколовся до руків'я. Пролунав вереск, і світло згасло. У темряві почулося погрозливе гарчання. |
| 549 |
Тихим розпачливим голосом він почав: — і з цим іменем його голос наче зміцнів: зазвучав живо та повнокровно, барабаном і сурмою відлунюючи в темному склепі. Запала така глибока тиша, що Фродо почув биття свого серця. |
| 550 |
У кінці склепу біля ніг Фродо утворився розлам; у ньому, наче в рамі проти світла ранкового сонця, з'явилася голова Тома (капелюх, перо, все як годиться). Проміння впало на підлогу й освітило обличчя трьох гобітів, котрі лежали біля Фродо. |
| 551 |
Потім пролунав пронизливий вереск, що поступово завмер у незбагненній далині; все затихло. Вони винесли надвір Мері, Піпіна та Сема. Коли Фродо виходив із могильника востаннє, він помітив у купі обваленої землі відрубану руку, яка все ще корчилася, мов недобитий павук. |
| 552 |
Том знову зайшов досередини, довго там гупав і грюкав, і насамкінець з'явився з великим оберемком скарбів — золотих, срібних, мідних і бронзових; були там ланцюги, перли, оздоби з коштовним камінням. Він виліз на верхівку могильника і скинув усе це в зелену траву. |
| 553 |
Вони зачудовано озирнулися, спершу помітивши Фродо, а потім Тома власною персоною на верхівці могильника; а потім глянули на себе — у білому шматті, коронованих і підперезаних блідим золотом. Але Том захитав головою: Гобіти трішки погасали по траві, як їм порадив Том. |
| 554 |
А тоді повлягалися грітися на сонці зі втіхою, зрозумілою кожному, хто несподівано перенісся з морозної зими в теплий край або хто після тривалої хвороби якось уранці встав із ліжка й відчув, що день знову сповнений надій. Коли повернувся Том, вони вже віджили (і зголодніли). |
| 555 |
Спочатку над краєм пагорба з'явився Томовий капелюх, потім і він сам, а слухняною шворкою за ним — шестеро поні: п'ять їхніх і ще один. Цей був, без сумніву, старий Товстунчик: більший, дужчий, гладкіший (і старіший), аніж решта поні. |
| 556 |
Їхній власник Мері насправді їх так не називав, але віднині ці поні відгукувалися на прізвиська, які дав їм Том. Він покликав їх одного за одним, вони перейшли через пруг і стали рядком. Тоді Том уклонився гобітам. |
| 557 |
Мері, Сем і Піпін переодягнулися; та невдовзі їм стало надто гаряче, бо мали зі собою про запас лише теплий одяг на зиму. Гобіти зраділи і заходилися дякувати Томові; та він засміявся і сказав, що вони такі мастаки губитися, що він не заспокоїться, поки не переведе їх через кордони своєї землі. |
| 558 |
Судячи з сонця, було ще рано, десь близько десятої, і гобіти згадали про сніданок. Востаннє вони їли вчора ополудні під каменем на кургані. Зараз вони ум'яли всі припаси, відкладені на вечерю, та ще й усе те, що приніс зі собою Том. |
| 559 |
Сніданок не був розкішний (як на гобітів і за таких обставин), але вони почулися ліпше. Поки снідали, Том пішов до могильника розглянути скарби. Більшу частину він склав блискучою купкою на траві: Так мали розвіятися чари могильника, щоби жоден могильний дух до нього не повернувся. |
| 560 |
Кинджали зблиснули, коли він вийняв їх із чорних піхов, вироблених із дивного металу, легкого та міцного, оздоблених полум'яними каменями. Чи то завдяки добрій якості цих піхов, а може, через чари могильника, клинки виблискували на сонці, наче їх не торкнувся час, непритуплені та не покриті іржею. |
| 561 |
Гобіти його слів не зрозуміли, та, коли він це говорив, їм увижалася, мов крізь далину сторіч, широченна туманна долина, якою крокували високі суворі люди з ясними мечами, а в останнього на чолі сяяла зоря. Тоді видіння розвіялось, і гобіти знову опинилися в освітленому сонцем світі. |
| 562 |
Настав час вирушати. Вони спакували торби і нав'ючили поні. Свою нову зброю повісили на шкіряних пасках під куртками, та вона заважала і видавалася зайвою. Нікому не спадало на думку, що може дійти і до бойової сутички. Нарешті вони рушили. |
| 563 |
Спочатку повели поні під вуздечки вниз схилом, а потім сіли верхи і швидко поїхали долиною. Вони озирнулись і побачили на горі вершок старого могильника, де в сонячному промінні жовтим полум'ям горіло золото. Далі вони завернули за наступний схил Курганів, і могильник зник із очей. |
| 564 |
Том постійно щось наспівував, переважно нісенітниці, а може, то була мова, не зрозуміла гобітам, давня мова, створена висловлювати радість і зачудування. Вони їхали без зупинок, але незабаром виявилося, що Дорога набагато далі, ніж гадалося. |
| 565 |
Навіть без туману через свій учорашній полудневий сон вони не дісталися би туди раніше як опівночі. Темна смуга, яку вони бачили, була не смугою дерев, а кущами понад краєм глибокого рову з крутим муром із протилежного боку. |
| 566 |
За словами Тома, тут колись пролягав кордон королівства, та було це дуже давно. Здавалося, він пригадав якусь сумну історію, але більше нічого не додав. Перебравшись через рів, вони пройшли крізь пролом у мурі, а тоді Том повернув просто на північ, бо до того вони дещо відхилилися на захід. |
| 567 |
Місцевість тепер була відкрита й рівна, і вони пришвидшили крок, але сонце вже сідало, коли вони врешті побачили попереду смугу високих дерев і зрозуміли, що невдовзі, після стількох несподіваних пригод, виїдуть на Дорогу. Вони пустили поні чвалом, іще якась миля — і вони під довгими тінями дерев. |
| 568 |
Дорога, невиразна в сутінках, вилася під похилим насипом. У цьому місці вона пролягала з південного заходу на північний схід, а праворуч швидко збігала в широку балку. Полотнище Дороги було пооране коліями, а після нещодавньої зливи його вкривало багато калюж і вибоїн, заповнених дощівкою. |
| 569 |
Вступивши у Праліс, вони думали тільки про те, як вибратися на Дорогу; лише тепер, коли вона лежала в них під ногами, вони пригадали небезпеку, що їх переслідує, і цілком імовірно, причаїлась у засідці на самій Дорозі. Вони з тривогою озирнулися на захід сонця, та Дорога була темна і пустельна. |
| 570 |
І все одно гобітам хотілось, аби він пішов із ними. Їм здавалося, що він знатиме, як здолати Чорних Вершників, якщо це взагалі кому-небудь до снаги. Ось підуть вони зараз у землі, анітрохи їм не відомі, згадувані тільки в найтуманніших легендах Ширу, — і гобіти затужили за домом. |
| 571 |
Глибоке почуття самотності і втрати опанувало їх. Мовчки стояли вони, розлучатися не хотілось, і не відразу розчули, як Том бажає їм щасливої дороги та доброго настрою, наказуючи їхати не зупиняючись аж дотемна. Вони знову видерлися на поні й мовчки рушили в сутінки. |
| 572 |
Швидко споночіло, а вони то повільно тягнулись униз схилом, то знов угору, аж поки попереду не зблиснули вогники. Перед ними височів чорний пагорб Брі, затуляючи імлисті зірки; а під його західним крилом гніздилося велике село. |
| 573 |
Крім Брі, були там ще три села: Стіг — по інший бік гори, Гребнів — у глибокій долині далі на схід і Арчет — під Чет-лісом. Довкола пагорба та селищ простягалися поля і розчищені переліски шириною кілька миль. |
| 574 |
Люди з Брі були темно-русі, кремезні і трохи низького зросту, мали веселу та незалежну вдачу: нікому не корилися, крім себе самих; зате більше приятелювали і зналися з гобітами, гномами, ельфами й іншими мешканцями довколишнього світу, ніж тодішній (і теперішній) Великий Народ. |
| 575 |
За їхніми власними переказами, жили вони тут споконвіку і походили від перших людей, котрі примандрували на Захід Середзем'я. Мало хто з них пережив безлад Прадавніх Часів; але коли королі повернулися з-за Великого Моря, то знайшли брійців на тому самому місці. |
| 576 |
І якщо про старих королів уже і пам'ять травою поросла, то вони живуть тут і далі. У ті часи ніхто з людей не селився так далеко на захід, лише за якусь сотню ліг від Ширу. Та в диких пущах поза межами Брі блукали таємничі люди. Брійці називали їх слідопитами, а звідки вони — цього не знали. |
| 577 |
Були слідопити вищі та смаглявіші за мешканців Брі й начебто мали надзвичайні зір і слух і розуміли мову звірів і птахів. Ходили вони де заманеться: і на південь, і на схід, і навіть до Імлистих Гір; але тепер їх стало мало і бачили їх рідко. |
| 578 |
Вони називали себе найдавнішим поселенням гобітів у світі, поселенням, заснованим задовго до того, як вони перейшли Брендівинну і заселили Шир. Жили вони переважно у Стозі, хоча кілька родин було в самому селі Брі, переважно вище на схилі пагорба, над будинками людей. |
| 579 |
Великий Народ і Малий Народ (так вони називали один одного) були в добрих стосунках, кожен займався своїми справами і вважав себе невід'ємною часткою населення краю. Ніде у світі не бачили такого особливого, але досконалого ладу. |
| 580 |
Ні ті, ні інші не любили мандрувати; і найбільше переймалися вони справами чотирьох селищ. Часами гобіти з Брі добиралися до Цапового Краю чи Східної Чверті; зате гобіти Ширу рідко навідувалися до Брі, хоча туди було не більше ніж день їзди верхи на схід від Брендівинного Мосту. |
| 581 |
Бувало, до заїзду на ніч-другу заносило випадкового цаповинця чи непосидька Тука, але й таке траплялося дедалі рідше. Гобіти Ширу називали гобітів Брі та й усіх інших, що жили за кордоном, чужинцями, і мало ними цікавилися, вважаючи нудними та неотесаними. |
| 582 |
Можливо, в ті часи на Заході Світу було набагато більше чужинців, аніж це собі уявляли мешканці Ширу. Деякі, без сумніву, були нічим не кращі за волоцюг, ладні вирити нору будь-де і покинути її, коли заманеться. |
| 583 |
Але у Брі принаймні жили гобіти порядні й заможні, до того ж не більші селюки, ніж їхні далекі родичі «усередині». Ще не зовсім забулися ті часи, коли між Широм і Брі тривало жваве спілкування. У Брендіцапів, без сумніву, текла брійська кров. |
| 584 |
У селі Брі було близько сотні кам'яних будинків Великого Народу, і гніздилися вони здебільшого над Дорогою, на схилі пагорба, вікнами на захід. Півколом їх оточував глибокий рів із густим плотом з внутрішнього боку. |
| 585 |
Через рів було прокладено дамбу; а там, де Дорога перетинала пліт, стояли великі ворота. Ще одні ворота були в південному кутку при виході з села. На ніч їх замикали, а всередині в невеликих сторожках сиділи воротарі. Там, де Дорога повертала праворуч, огинаючи пагорб, був великий заїзд. |
| 586 |
Збудували його давним-давно, ще коли рух на дорогах був жвавіший. Адже село Брі стояло на давньому перехресті шляхів; інша стара дорога зливалася зі Східною біля самого рову на західному кінці села. Колись нею подорожували люди й інші народи. |
| 587 |
Його дім правив за місце зустрічі для нероб, балакунів і пліткарів, великих і малих, із усіх чотирьох селищ, а також за притулок для слідопитів та інших мандрівців і для тих подорожніх (переважно гномів), котрі все ще ходили Східною Дорогою до Імлистих Гір. |
| 588 |
Було темно, і сяяли білі зорі, коли Фродо з товаришами нарешті минув перехрестя Зеленого Шляху і під'їхав до Західних воріт села. Ті були замкнені, але біля дверей сторожки сидів чоловік. Він скочив на ноги, схопив ліхтаря і здивовано глянув на них поверх воріт. |
| 589 |
Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але у світлі ліхтаря Фродо помітив, як уважно розглядав їх чоловік. Гобіт зрадів, коли у них за спинами з брязкотом зачинилися ворота. І задумався, чому ж той чоловік такий підозріливий і чи хтось розпитував про групку гобітів. |
| 590 |
Може, Ґандалф? Може, він уже прибув, поки вони блукали у Пралісі та на Курганах. Але щось у погляді та голосі воротаря занепокоїло Фродо. Чоловік іще провів їх довгим поглядом, а потім пішов до себе у сторожку. |
| 591 |
Тільки-но він повернувся спиною, через ворота швидко перелізла темна постать і розтанула в пітьмі сільської вулиці. Гобіти проїхали пологим підйомом повз кілька будинків і зупинилися біля заїзду. Будинки видавалися їм великими та незвичними. |
| 592 |
Він припускав, що в поході він рано чи пізно зустріне велетів, вищих за дерева, й інших, іще жахливіших, істот; але на цю мить йому вистачило першої зустрічі з людьми та їхніми високими будинками, — на кінець утомливого дня цього було навіть занадто. |
| 593 |
Його фасад виходив на Дорогу, а два бічні крила врізались у нижній схил пагорба, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. До внутрішнього двору між двома крилами вела широка арка, ліворуч під аркою були великі двері з широкими сходами до них. |
| 594 |
Двері були відчинені, й зісередини лилося світло. Над аркою висіла лампа, а під нею — велика вивіска: товстий білий поні дибки. На дверях білів напис: БАРЛІМАНА КРЕМЕНИ. Крізь щільні фіранки багатьох вікон першого поверху пробивалося світло. |
| 595 |
Поки вони в сутінках стояли надворі, хтось усередині затягнув веселу пісню, і її голосно підхопив багатоголосий радісний хор. Гобіти якийсь час прислухалися до цієї закличної пісні, а тоді злізли з поні. Пісня закінчилася вибухом сміху та оплесків. |
| 596 |
Вони провели поні під аркою і, залишивши їх у дворі, піднялися сходами. Фродо пішов уперед і мало не зіткнувся з низьким лисим товстуном із червоним обличчям і у білому фартусі. Той вискочив із одних дверей і летів у другі, несучи тацю з повними кухлями. Ноб вишкірився, підморгнув і зник. |
| 597 |
Він провів їх коридором і відчинив двері. Нарешті він пішов, давши їм змогу перевести подих. Здавалося, він міг говорити безупину, хай би який був заклопотаний. А кімнатка виявилася маленькою та зручною. У каміні палахкотів яскравий вогонь, довкола стояло кілька низьких і зручних крісел. |
| 598 |
Круглий стіл був застелений білим обрусом, і на ньому стояв великий дзвінок. Але Ноб, гобіт-слуга, примчав задовго до того, як вони надумали дзвонити. Він приніс свічки та повну тацю тарілок. Вони повмивалися й устигли випили по півкухля пива, коли знов увійшли пан Кремена та Ноб. |
| 599 |
Умить стіл був накритий. Були там гарячий суп, холодне м'ясо, чорничний пиріг, свіжі булочки, грудка масла та напіввитриманий сир: добра проста їжа, така сама, як у Ширі, й достатньо домашня, щоб остаточно розвіяти побоювання Сема (вже значно послаблені чудовим пивом). |
| 600 |
Господар іще трохи покрутився, а потім попросив дозволу піти. Після вечері (близько години старанної роботи без відволікань на розмови) вони так відсвіжіли та збадьорилися, що Фродо, Піпін і Сем вирішили приєднатися до гурту. Мері сказав, що там буде занадто парко. |
| 601 |
Товариство зібралось у великій залі заїзду; компанія багатолюдна і строката, як розгледів Фродо, коли його очі звикли до освітлення. Його джерелом були тліючі поліна в каміні, бо три підвішені до сволоків лампи ледве блимали, оповиті димом. |
| 602 |
Барліман Кремена стояв біля вогню і розмовляв із парою гномів та кількома людьми дивної зовнішності. На лавах сидів різний народ: люди з Брі, гурт місцевих гобітів, котрі балакали між собою, ще кілька гномів та інші постаті, яких важко було розгледіти в темних кутках. |
| 603 |
Хор місцевих мешканців привітав гобітів із Ширу, тільки-но вони ввійшли. Чужинці, особливо ті, хто примандрував Зеленим Шляхом, зацікавлено на них витріщилися. Господар представив брійцям новоприбулих, але такою скоромовкою, що, навіть розчувши імена, вони не були певні, кому яке належить. |
| 604 |
Люди з Брі майже всі мали рослинні (і для гобітів Ширу незвичні) прізвища, як-от Очерет, Козолист, Підверес, Яблукор, Будяк і Папорот (не кажучи вже про Кремену). Подібні прізвища мали деякі гобіти. Поширене було, наприклад, прізвище Полин. |
| 605 |
Гобіти з Брі були приязні та допитливі, й тому Фродо швидко зрозумів, що йому доведеться пояснити, чим він займається. Він зізнався, що цікавиться історією та географією (на це закивали голови, хоча жодне з цих слів у брійському діалекті часто не вживалося). |
| 606 |
Сказав, що подумує про написання книжки (це викликало мовчазне здивування) і що він із друзями хоче зібрати інформацію про гобітів поза межами Ширу, особливо у східних землях. Тут усі заговорили хором. |
| 607 |
Якби Фродо справді хотів написати книжку, а ще й мав би багато вух, то за кілька хвилин зібрав би інформації на сім розділів. А якби і цього забракло, то йому дали цілий список імен, починаючи із «ось старий Кремена», до кого він міг би звернутися по додаткову інформацію. |
| 608 |
Та за якийсь час, оскільки Фродо не виявляв бажання писати книжку тут-таки, гобіти повернулися до справ у Ширі. Фродо виявився не дуже балакучим, тож незабаром він залишився сам у куточку, прислухаючись і розглядаючись довкола. |
| 609 |
Люди та гноми говорили здебільшого про віддалені події та розказували новини, які останнім часом чули надто часто. Далеко на півдні було неспокійно, і люди, котрі прийшли Зеленим Шляхом, покинули домівки в пошуках мирного куточка. |
| 610 |
Брійці співчували, та просто не були готові прийняти стільки чужоземців на своїй невеличкій землі. Один подорожній, косоокий і непривабливий, передбачав, що в найближчому майбутньому на північ ітиме дедалі більше народу. — голосно сказав він. Місцевих мешканців така перспектива не тішила. |
| 611 |
Гобіти не звертали на все це уваги — наразі це їх не стосувалося. Великий Народ навряд чи попросить притулку в гобітських норах. Їх більше цікавили Сем і Піпін, які вже почувалися тут як удома і весело теревенили про події в Ширі. |
| 612 |
Піпін викликав дружний регіт, оповівши, як завалилася стеля Міської Нори у Великому Ритові: Віла Білостопа, мера та найтлустішого гобіта в Західній Чверті, засипало вапном, і він вискочив звідти, мов печене яблуко в цукровій пудрі. Але прозвучало кілька запитань, які занепокоїли Фродо. |
| 613 |
Одному брійцеві, котрий кілька разів бував у Ширі, захотілося дізнатися, де жили Підгіри і з ким родичалися. Раптом Фродо помітив, що дивний на вигляд чоловік у пошарпаному одязі, котрий сидів у затінку під стіною, також уважно прислухається до розмови гобітів. |
| 614 |
Перед ним стояв високий кухоль пива, і курив він цікаво вигнуту люльку з довгим мундштуком. Він сидів, витягнувши ноги у високих чоботях, добре пошитих із м'якої шкіри, але потертих і заляпаних грязюкою. |
| 615 |
Вицвілий темно-зелений плащ закривав усе решта, і, незважаючи на задуху в залі, чоловік насунув каптур на саме обличчя. Проте видно було, як блистіли його очі, коли він спостерігав за гобітами. Фродо відчув на собі погляд Бурлаки, мовби той почув чи здогадався, що йшлося про нього. |
| 616 |
А тоді махнув рукою, запрошуючи Фродо присісти поруч. Коли Фродо підійшов, Бурлака відкинув каптур, відкривши густе темне волосся, посріблене сивиною, бліде суворе обличчя та проникливі сірі очі. Фродо глянув на нього так само пильно, та нічого не сказав. |
| 617 |
Бурлака раптом, відвернувшись від нього, зосередився на Піпіні. Фродо стривожився, почувши, як сміхотливий молодий Тук, підбадьорений успіхом оповіді про тлустого мера Великого Ритова, зараз весело змальовує прощальну вечірку Більбо. Він уже зображав Промову й підходив до вражаючого Зникнення. |
| 618 |
Фродо нервував. Для більшості місцевих гобітів, без сумніву, це була невинна історія — просто смішна оповідь про смішний народ за Рікою; та дехто (наприклад старий Кремена) щось таки знав і, напевно, давно вже щось чув про зникнення Більбо. |
| 619 |
Фродо раптом перелякався, що в такому настрої той може навіть про Перстень згадати, — а тоді всьому кінець. І тут Фродо вискочив на стіл і заговорив. Увагу Піпінових слухачів порушено. Дехто з гобітів поглянув на Фродо, засміявся і заплескав, подумавши, що пан Підгір перебрав. |
| 620 |
Фродо враз почувся незручно і став перебирати вміст кишені (як це мав звичку робити, виголошуючи промови). Він намацав Перстень на ланцюжку, і на нього найшло незбагненне бажання надягнути Перстень і в такий спосіб вийти з дурного становища. |
| 621 |
І ще йому здалося, що ця ідея прийшла ззовні, від когось або чогось у залі. Він твердо опирався спокусі й міцно стиснув Перстень у долоні, наче намагаючись утримати його від якихось витівок. Так чи інак, це йому не додало натхнення. Тепер усі в залі дивилися на нього. |
| 622 |
На якусь мить Фродо завмер із роззявленим ротом. Тоді у відчаї затягнув кумедну пісню, яку дуже любив Більбо (і насправді пишався нею, бо сам її склав). Пісня була про заїзд; можливо, тому він її і пригадав. Ось вона вся. Нині з неї пам'ятають лише кілька слів. Гучні тривалі оплески. |
| 623 |
Занадто жваво; бо приземлився він, гримнувшись, у тацю з кухлями, послизнувся і скотився зі столу з брязкотом, дзенькотом і гупанням! Слухачі, вже роззявивши роти для реготу, так і завмерли, бо співак зник. |
| 624 |
Зрозуміло, багато хто вважав їх тепер спільниками мандрівного чаклуна незнаних можливостей і мети. Але був один смаглявий брієць, котрий стояв і дивився на них із розумінням і напівглузливо, аж їм стало лячно. |
| 625 |
Потім він вислизнув за двері, а за ним — косоокий південець: обоє цього вечора постійно перешіптувалися. Гарі, воротар, також вийшов одразу за ними. Фродо почувався дурнем. Не знаючи, що йому робити, він проповз під столами до темного кутка біля Бурлаки, який не ворухнувся і не виказав своїх думок. |
| 626 |
Фродо притулився до стіни і зняв Перстень. Як той опинився на пальці, Фродо сказати не міг. Фродо припускав, що, співаючи, він бавився Перснем у кишені й, коли смикнув рукою, щоби втриматися від падіння, той якось зісковзнув на палець. |
| 627 |
На якусь мить він навіть подумав, чи сам Перстень не утнув цей жарт; можливо, Перстень спробував видати себе у відповідь на чиєсь бажання чи наказ у цій залі. Фродо не сподобалися погляди тих людей, котрі щойно вийшли. Тим часом біля каміна тривала суперечка. |
| 628 |
Прибіг пан Кремена, і зараз він намагався вислухати відразу кілька суперечливих розповідей про подію. Він ступив крок уперед, до світла від каміна; та від нього позадкували ще з більшим острахом, аніж перед тим. Нікого не задовольнило пояснення, що, впавши, він швиденько проповз попід столами. |
| 629 |
Гноми та двоє-троє дивних чоловіків, котрі все ще залишались, устали і побажали господареві на добраніч, а Фродо з друзями не сказали нічого. Невдовзі залишився сам-один Бурлака, який непоміченим сидів під стіною. Пан Кремена не дуже засмутився. |
| 630 |
Сем насупився, подивився на свого господаря і нарешті не витримав: Бурлака не відповів на Семову репліку, та пронизливо поглянув на Фродо. Фродо піймав його погляд і відвів очі. У цю мить у двері постукали. Пан Кремена прийшов зі свічками, а за ним стояв Ноб із відрами гарячої води. |
| 631 |
Бурлака відійшов у темний куток. Він увійшов, зачинивши за собою двері. п. Бідолашний пан Кремена стривожився. Господар підскочив від здивування. Нарешті Кремена вийшов, кинувши недовірливий погляд на Бурлаку і похитавши головою. Його кроки затихли в коридорі. |
| 632 |
Фродо уважно розглянув печатку — безперечно, вона була Ґандалфова. На Дорозі ти можеш зустріти одного з моїх друзів: він чоловік високий, худорлявий, темноволосий, дехто називає його Бурлакою. Він знає про нашу справу і допоможе тобі. Іди на Рівенділ. Сподіваюся, там зустрінемося. Р. Р. S. |
| 633 |
Переконайся, що це справжній Бурлака. На дорогах різні вештаються. Його справжнє ім'я Араґорн. Р. Р. Р. S. Сподіваюся, Кремена відішле це негайно. Достойний чоловік, але пам'ять у нього — як комірчина: потрібне завжди насподі. Фродо прочитав про себе, а тоді передав Піпіну та Семові. |
| 634 |
Фродо обернувся і глянув на нього замислено, обдумуючи другий постскриптум Ґандалфа. Піпін притих, але Сем не збентежився і далі з підозрою розглядав Бурлаку. Він підвівся й відразу неначе виріс. В очах зблиснуло світло, проникливе і владне. |
| 635 |
Відкинувши за спину плаща, він стиснув руків'я меча, раніше прихованого. Гобіти боялися поворухнутися. Сем заніміло втупився в нього, роззявивши рота. Запала довга мовчанка. Нарешті Фродо невпевнено заговорив. Сем не відповів. Бурлака спохмурнів. |
| 636 |
Я непокоюсь, і це вперше за весь час нашого з ним знайомства. Навіть якщо він сам не зміг прийти, то мав би хоч гінців прислати. Коли я повернувся, багато днів тому, то почув лихі новини. Ширилися чутки, що Ґандалф зник, натомість з'явилися вершники. |
| 637 |
Розповіли це мені ельфи Ґілдора; а пізніше повідомили, що ти покинув домівку; але про те, що ти пішов з Цапового Краю, не говорили. Я нетерпляче виглядав вас на Східній Дорозі. Піпін позіхнув. Цієї миті грюкнули двері, і хтось побіг коридором. У кімнату влетів Мері, а за ним Ноб. |
| 638 |
Мері все ще читав і обдумував Ґандалфовий лист, коли повернулися Бурлака та Ноб. Піпін засміявся. Усі свої речі гобіти склали на підлозі. До дверей присунули важке крісло і зачинили вікно. Визирнувши надвір, Фродо побачив, що ніч ясна. Серп яскраво сяяв над гребенем пагорба. |
| 639 |
Фродо замкнув на засув важкі внутрішні віконниці й заслонив фіранки. Бурлака розклав вогонь і позадував усі свічки. Гобіти повлягалися на ковдрах, ногами до вогнища; а Бурлака вмостився у кріслі під дверима. Вони трішки побалакали, бо Мері мав іще кілька запитань. |
| 640 |
Поки гобіти влягалися спати в заїзді в Брі, Цапів Край огорнула темрява; туман піднімався видолинками та понад руслом ріки. У домі у Струмковій Балці було тихо. Феті Виприн обережно прочинив двері й визирнув надвір. |
| 641 |
Упродовж дня йому ставало дедалі страшніше, він не знаходив собі місця, а ввечері не міг заснути: в незрушному нічному повітрі причаїлася загроза. Коли він вдивлявся в пітьму, попід деревами промайнула темна тінь; хвіртка відчинилася сама собою, а потім безгучно зачинилася. Жах охопив його. |
| 642 |
Зупинилися вони біля хвіртки, і три чорні постаті, наче нічні тіні, прошмигнули по землі до будинку: одна зупинилася біля дверей, дві інші — по кутах; і там стояли наче закам'янілі. Будинок і безмовний сад мовби чекали, затамувавши подих. |
| 643 |
Легенький вітерець ворухнув листя, десь далеко проспівав півень. Настала холодна пора перед світанком. Постать біля дверей поворушилась. У темряві без місяця та зірок холодом зблиснув оголений клинок. Приглушений, але важкий удар струсонув двері. |
| 644 |
Від другого удару двері піддалися й упали; виламалися завіси, замок розбився. Чорні тіні влетіли досередини. У цю мить, десь недалечко серед дерев, заспівав ріжок. Він пронизав ніч, наче вогнище на вершині. |
| 645 |
ПРОКИНЬСЯ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПРОКИДАЙСЯ! Помітивши, як підповзають темні постаті з саду, він уже знав, що має або втекти, або загинути. І побіг він, через сад і ген полями. Коли добіг до найближчого будинку, десь за милю, впав на порозі. Не відразу сусідам вдалося розібрати, про що він белькотав. |
| 646 |
Удалині відповіли інші ріжки. Тривога поширювалася. Чорні тіні вилетіли з будинку. На ґанку вони кинули гобітський плащ. На доріжці затупотіли підкови, коні перейшли на галоп і помчали в темряву. По всій Балці сурмили ріжки, перегукувалися голоси і тупотіли ноги. |
| 647 |
Та Чорні Вершники вихором летіли до Північних воріт. Хай собі посурмить дрібнота! Саурон провчить їх пізніше. Наразі у них було інше завдання: вони дізналися, що будинок порожній і Персня тут уже немає. Потоптавши сторожу біля дверей, вони зникли з Ширу. |
| 648 |
Ще до півночі Фродо прокинувся з глибокого сну, раптово, ніби його потривожив якийсь звук чи присутність. Він побачив, що Бурлака сидить у кріслі насторожі: очі поблискували у світлі яскравого вогнища, та сам він не поворухнувся і не подав жодного знаку. |
| 649 |
Невдовзі Фродо знову заснув; але в його сон знов удерлися шум вітру і тупіт копит. Вітер стрясав увесь дім, а десь далеко нестямно сурмив ріжок. Він розплющив очі й почув, як у дворі заїзду голосно кукурікає півень. Бурлака відслонив фіранки й зі стуком розчахнув віконниці. |
| 650 |
Гобіти зраділи, що прислухалися до його поради: вікна були повибивані, фіранки тріпотіли на вітрі, постіль порозкидувана, а порубані валики валялися на підлозі; коричневий килимок був порваний на шматки. Бурлака відразу ж пішов по господаря. Бідолашний пан Кремена виглядав сонним і переляканим. |
| 651 |
Поні зникли! Уночі хтось відчинив двері конюшні, й поні розбіглися — не лише їхні, але й усі решта, і коні також. Фродо ця звістка приголомшила. Хіба зможуть добратися вони до Рівендолу пішки, переслідувані ворогами на конях? Це те саме, що вирушати до Місяця. |
| 652 |
Бурлака мовчав, дивлячись на гобітів так, наче зважував їхні силу та мужність. Урешті-решт, затрималися вони більш як на три години. Боб повернувся з повідомленням, що по сусідству не дістати жодного коня чи поні, ні по-дружньому, ні за гроші, — хіба що у Біла Папорота. |
| 653 |
Пан Кремена сам за неї заплатив і запропонував Мері ще вісімнадцять монет компенсації за його втрачених поні. Він був чесний чоловік і заможний, за мірками Брі; але тридцять срібних монет були для нього значною втратою, тим більш прикрою, що поживився Біл Папорот. |
| 654 |
Щоправда, врешті-решт його втрата обернулася вигодою. Виявилося, що вкрали тільки одну конячку. Решта просто розбіглася з переляку, й пізніше їх повиловлювали в різних куточках околиць Брі. Поні Мері взагалі втекли і згодом (нівроку розумні тварини) попрямували до Курганів у пошуках Товстунчика. |
| 655 |
У Брі їм довелося працювати важче, ніж до того, та Боб ставився до них добре; тож, загалом, їм пощастило, — темна і небезпечна подорож їх оминула. Втім, до Рівендолу вони також не потрапили. Однак наразі пан Кремена знав, що гроші його втрачені назавжди або намарне. Та й інші були турботи. |
| 656 |
Коли решта гостей повставала з ліжок і зачула новини про напад, у заїзді почалося сум'яття. Мандрівники з півдня втратили кілька коней і стали голосно звинувачувати господаря, аж поки виявилося, що вночі зник також один із них — косоокий приятель Біла Папорота. Підозра відразу ж упала на нього. |
| 657 |
Але виявилося, що він ні з ким не приятелював, і ніхто не міг пригадати, коли він приєднався до їхньої компанії. Після сніданку гобітам довелося перепакувати речі й зібрати більше припасів на тривалу подорож, яка чекала їх попереду. Було десь близько десятої, коли вони нарешті рушили. |
| 658 |
На той час уже весь Брі збуджено гомонів. Трюк Фродо зі зникненням; поява Чорних Вершників; пограбування стаєнь; не кажучи вже про новину, що слідопит Бурлака приєднався до таємничих гобітів, — усе складалось у таку бувальщину, якої вистачить на багато безподієвих літ. |
| 659 |
Більшість мешканців Брі та Стога і навіть Гребнева й Арчета стовпилися при дорозі, щоби подивитися, як мандрівники вирушають у путь. Інші гості заїзду стояли у дверях чи звішувалися з вікон. Бурлака передумав і вирішив піти з Брі головною дорогою. |
| 660 |
Будь-яка спроба рушити навпрошки полями вмить погіршила би справи: половина мешканців потягнулася би слідом подивитися, куди ж це вони зібрались, і приглянути, щоби не потоптали городів. Вони попрощалися з Нобом і Бобом і щиро подякували панові Кремені. |
| 661 |
Стривожені та пригнічені йшли вони на очах у натовпу. Не всі погляди були приязні, як і не всі слова, кинуті їм. Але, здавалося, Бурлака викликав трепетний страх у більшості брійців, і ті, на кого він кидав погляд, закривали роти і задкували. |
| 662 |
Він ішов попереду разом із Фродо, за ними — Мері та Пінін, а у хвості Сем вів поні, на якого навантажили стільки багажу, скільки дозволило сумління; та навіть зараз поні не виглядав пригнобленим, наче погодився з такою зміною у своїй долі. Сем задумливо жував яблуко. |
| 663 |
Мав їх цілу кишеню: подарунок на прощання від Ноба та Боба. Гобіти не зважали на допитливі голови, що вистромлювалися з дверей, понад мурами та парканами. Але коли підходили до воріт, Фродо помітив темний занедбаний будинок за густим живоплотом: останній будинок села. |
| 664 |
В одному з вікон промайнуло й одразу ж зникло бліде обличчя з хитрими косими очима. Понад живоплотом на нього нахабно вирячився інший чоловік. У нього були чорні кошлаті брови і темні насмішкуваті очі; великий рот скривила глузлива посмішка. Він курив коротку чорну люльку. |
| 665 |
Бурлака кивнув, але нічого не відповів. Сем швидко обернувся. Ураз яблуко, різко як блискавка, рвонулося з його руки й ударило Біла просто по носі. Той прихилився надто пізно, і з-за плоту посипалися прокльони. Нарешті село залишилося позаду. |
| 666 |
Почет із дітей і роззяв, який тягнувся за ними, втомився і повернув назад біля Південних воріт. Минувши їх, друзі кілька миль пройшли Дорогою. Вона скрутила ліворуч, огинаючи підніжжя пагорба, а тоді, знову повернувшись на схід, побігла додолу до лісистої місцевості. |
| 667 |
Лівобіч на м'яких південно-східних схилах пагорба видно було кілька будинків і гобітських нір Стога; внизу з глибокого видолинку на північ від дороги піднімалися пасма диму, вказуючи, де лежить Гребнів; Арчет ховався за деревами. |
| 668 |
Коли брунатна верхівка пагорба залишилася далеко позаду, вони вийшли на вузьку стежину, що вела ген на північ. Він оглянув Дорогу. Ніде нікого не було; й він швидко повів гобітів стежкою донизу в лісисту долину. |
| 669 |
Якщо все буде гаразд, вони зріжуть велику петлю Дороги, що завертала на південь, оминаючи Комарині Мочари. Щоправда, їм доведеться ті мочари перетнути, а, за словами Бурлаки, нічого доброго їх там не чекало. Та наразі йти було приємно. |
| 670 |
І справді, якби не тривожні події минулої ночі, гобіти тішилися би цією прогулянкою більше, ніж попередньою. Сонце світило, та не пекло. Ліс у долині ще не скинув листя, був повен барв, спокою та чистоти. |
| 671 |
Чи то завдяки вмінню Бурлаки, чи з іншої причини, але того дня вони не зустріли жодної живої душі: ні двоногої, за винятком пташок, ані чотириногої, хіба що одну лисицю та кількох білочок. Наступного дня вони попрямували на схід; було тихо і спокійно. На третій день вони вийшли з Чет-лісу. |
| 672 |
Весь той час від Дороги місцевість поступово опускалась, і зараз перед ними простягнулася широка рівнина, йти якою було важко. Брі з околицями залишився далеко позаду; бездоріжжям вони пробиралися до Комариних Мочарів. |
| 673 |
Тепер ґрунт став вологий, місцями болотистий, тут і там з'являлися калабані та широкі смуги очерету і комишу, де виспівували невидимі пташки. Щоби не замочити ніг і не збитися з курсу, друзі йшли дуже обережно. |
| 674 |
Спершу вони вирвались уперед, але згодом їхня хода сповільнилась, а маршрут став небезпечним. Мочари були підступні та непевні, й поміж блукаючим драговинням надійної стежки не знали навіть слідопити. |
| 675 |
Почала мордувати комашня; в повітрі хмарками літали дрібнесенькі комарі, що заповзали під рукави, штани й у волосся. Вони провели жахливий день у цій пустельній і неприємній місцині. Ночували в сирості й холоді; а кусюча мошва не давала їм спати. |
| 676 |
В очереті та між купинами полювали огидні створіння, судячи з голосу, якісь паскудні родичі цвіркунів. Їх були тисячі, й вони сюрчали звідусіль, нік-брік, брік-нік, дедалі голосніше, доводячи гобітів до нестями. |
| 677 |
Фродо знову ліг, але ще довго бачив білі спалахи, а проти них високу темну постать Бурлаки, мовчазну та насторожену, аж поки не заснув тривожним сном. На п'ятий день вони залишили позаду останні порозкидувані баюри та зарості очерету. Попереду земля знову почала підніматися. |
| 678 |
Сем підняв голову до блідого неба, боячись побачити яструбів чи орлів, що ширяли би над ними з пронизливими ворожими очима. Весь день вони ледве тягнулись, аж поки настав прохолодний вечір. Місцевість стала сухішою та пустельнішою; позаду на мочарах лежав туман. |
| 679 |
Сумовито попискувало кілька меланхолійних пташок; червоний круг сонця повільно опускався в західну млу; запала порожня тиша. Гобітам згадалося лагідне світло надвечір'я, що прозирає крізь чисті вікна Торбиного Кута. |
| 680 |
Наприкінці дня вони натрапили на потічок, що збігав із пагорбів і губився у стоячих мочарах, і стали підніматися його берегом, поки було видно. Уже споночіло, коли нарешті вони зупинилися на нічліг під похилими вільхами на березі потічка. |
| 681 |
Попереду у присмерковому небі вимальовувалися бліді та безлісі гребені пагорбів. Тієї ночі поставили варту, а Бурлака, здавалося, зовсім не спав. До півночі повнявий місяць лив на землю холодне сіре світло. Наступного ранку після сходу сонця вони знову вирушили в дорогу. |
| 682 |
Прихопив морозець, небо було ясно-блакитне. Гобіти почувалися бадьоро, мовби вночі добре виспалися. Вони вже почали звикати до довгих прогулянок при мізерному харчуванні — принаймні в Ширі його би ледве вистачило, на їхню думку, нате, щоби просто втримати їх на ногах. |
| 683 |
Піпін проголосив, що з Фродо залишилася половина гобіта. Пагорби наближалися. Вони тягнулися хвилястим пасмом, часто підіймаючись на тисячу футів, а подекуди опускаючись до глибоких ущелин чи перевалів, що вели на схід. |
| 684 |
На верхівках хребта гобіти побачили щось схоже на залишки порослих травою стін і ровів, а в ущелинах — руїни старих кам'яних будов. Увечері друзі досягнули підніжжя західних схилів і там переночували. Була ніч п'ятого жовтня, шоста доба від Брі. |
| 685 |
Уранці, вперше після виходу з Чет-лісу, вони натрапили на виразну стежину. Повернувши праворуч, попрямували нею на південь. Стежина бігла хитро, мовби була прокладена для того, щоби якомога краще приховувати мандрівників від вершин угорі та рівнин зі заходу. |
| 686 |
Вона пірнала у виярки, чіплялася за круті береги; на рівніших і відкритіших місцях обабіч стежини були накидані великі валуни, тесане каміння, майже як загорожа, прикривало мандрівників. Гобіти витріщилися на Бурлаку. |
| 687 |
Там залишилися Сем і Піпін із поні й усіма пакунками та багажем, а решта подерлась угору. Через півгодини Бурлака сягнув вершини, а за ним випленталися Фродо та Мері, втомлені й захекані. Верхня частина схилу була крута і скеляста. |
| 688 |
Коли вони стали на краю зруйнованого кола, перед ними відкрився широчезний краєвид: більшість земель пустельна та безбарвна, тільки подекуди на півдні розкидані латки лісу, за якими виднілися проблиски далеких водойм. |
| 689 |
Провівши очима вздовж Дороги, вони побачили Гори: найближчі пагорби — брунатні та понурі; за ними — обриси сірих хребтів, а ще далі попід хмарами мерехтіли високі білі шпилі. На пласкому дні Фродо побачив кілька подряпин: Вони якусь мить постояли мовчки на вершині, біля південного краю. |
| 690 |
У цьому самотньому місці Фродо вперше вповні усвідомив свою безпритульність і незахищеність. Він гірко шкодував, що доля не залишила його в тихому та милому Ширі. Він поглянув униз на ненависну Дорогу, в бік заходу, до свого дому. |
| 691 |
Раптом до нього дійшло, що дорогою на захід повільно рухаються дві чорні цятки; ще раз глянувши, помітив, що три інші цятки повзуть їм назустріч. Він скрикнув і схопив Бурлаку за руку. Бурлака відразу кинувся на землю біля руїн, потягнувши за собою Фродо. Мері впав поряд. |
| 692 |
Усі бачили чорні цятки, та ні Фродо, ні Мері не могли розгледіти деталей; проте щось їм підказало, що там, далеко внизу, були Чорні Вершники, котрі збиралися на Дорозі біля підніжжя гори. Вони поспіхом відповзли й північним схилом пагорба зісковзнули до своїх друзів. Сем і Піпін часу не гайнували. |
| 693 |
Вони обстежили улоговинку та довколишні схили. Неподалік знайшли джерельце з чистою водою, а поряд чиїсь сліди не більш як дводенної давності. У самій улоговині знайшлися свіжі сліди вогнища й інші ознаки тимчасової стоянки. З ближчого до пагорба боку улоговини було звалено кілька каменів. |
| 694 |
За ними Сем натрапив на невеличку купку акуратно складеного хмизу. Бурлаку дуже зацікавили ті відкриття. Усі гобіти уявили собі Вершників у плащах і чоботях. Якщо Вершники вже побували в улоговині, то чим швидше Бурлака виведе їх звідси, тим краще. |
| 695 |
Почувши звістку про ворогів на Дорозі, за якихось кілька миль звідси, Сем із неприязню оглянув видолинок. Бурлака поклав руку йому на плече. У найнижчому та затишному куточку улоговини вони розклали вогнище і приготували вечерю. На землю осіли присмерки, похолоднішало. |
| 696 |
Раптом вони усвідомили, які голодні, адже зі самого ранку нічого не їли; та дозволили собі лише скромно повечеряти. Попереду лежали пустельні землі, заселені тільки птахами та звірами, непривітні місця, покинуті всіма народами світу. |
| 697 |
Тільки на Дорозі можна було зустріти мандрівників, найчастіше гномів, котрі поспішали у своїх справах і на чужинців не марнували ні слів, ані часу. З темрявою прийшов холод. Визираючи з-за краю улоговини, вони не бачили нічого, крім сірої землі, що швидко зникала в пітьмі. |
| 698 |
Небо знову прояснилось і повільно наповнювалося миготливими зірками. Фродо та друзі зіщулилися довкола вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; Бурлаці вистачило одного плаща, він сидів трохи осторонь, задумливо потягуючи люльку. |
| 699 |
Коли настала ніч і вогнище добре розгорілося, він почав розповідати історії, щоби гобітам не було страшно. Він знав багато давніх бувальщин і легенд, про ельфів і людей, про добрі та злі діяння Прадавніх Часів. Гобіти замислилися, скільки ж йому років і де він усього цього навчився. |
| 700 |
Його очі світились, а голос був виразний і глибокий. Угорі розкинулося чорне зоряне небо. Раптом у нього за спиною над верхівкою Грозової розлилося бліде сяйво. Повнявий місяць повільно піднімався над горою, і зорі над вершиною згасли. Історія закінчилася. Гобіти заворушилися, почали потягуватись. |
| 701 |
Усі подивились угору. На верхівці гори у блідому світлі місяця вони помітили щось маленьке і темне. Можливо, це був просто великий камінь чи уламок скелі, висвітлений сяйвом. Сем і Мері підвелися й відійшли від вогню. Фродо з Піпіном сиділи мовчки. Бурлака уважно розглядав місячне сяйво на горі. |
| 702 |
Ні звуку, ні руху. Фродо поворухнувся, почуваючи, що має порушити мовчанку: йому захотілося голосно закричати. Вони радше відчули, ніж побачили, як над краєм улоговини, з протилежного боку від пагорба, піднялася тінь, одна чи більше. Вони вгледілись, і тіні мовби виросли. |
| 703 |
Невдовзі сумнівів не залишилося: три-чотири високі чорні постаті стояли на схилі й дивилися на них. Вони були такі темні, що здавалися чорними дірами в темряві позаду. Фродо здалося, що він почув слабе сичання, мовби отруйне дихання, й відчув пронизливий холод. Постаті стали повільно наближатися. |
| 704 |
Жах охопив Піпіна та Мері, й вони впали пластом на землю. Сем притулився до Фродо, а той був нажаханий не менше за своїх товаришів; він трусився, наче від лютого холоду, та його жах проковтнула раптова спокуса надягнути Перстень. |
| 705 |
Бажання зробити це переповнювало його, ні про що інше він думати не міг. Він не забув про Кургани та про наказ Ґандалфа; але щось мовби змушувало його зневажити всі попередження, й він прагнув піддатися. |
| 706 |
Не з надією втекти чи щось зробити, добре чи зле: просто почував, що повинен узяти Перстень і надягнути на палець. Він не міг говорити. Він відчував, як дивиться на нього Сем, ніби знав, що його господар у великій біді, та до нього він не міг обернутися. |
| 707 |
Він заплющив очі і якийсь час боровся; та опір ставав нестерпним, і врешті він повільно вийняв ланцюжок і настромив Перстень на вказівний палець лівої руки. Відразу ж, хоча все інше залишалося, як і раніше, тьмяним і темним, постаті стали жахливо виразними. |
| 708 |
Він зміг прозирати крізь їхні чорні покрови. Було п'ять високих постатей: дві стояли на краю улоговини, троє підходили. На їхніх білих обличчях горіли пронизливі та безжальні очі; під мантіями були довгі сірі ризи; на сивому волоссі — шоломи зі срібла; в кістлявих руках — сталеві мечі. |
| 709 |
Їхні очі впали на Фродо і пронизали його наскрізь; тіні кинулись уперед. У відчаї він вийняв меча, і лезо зблиснуло червоним, наче головешка. Двоє зупинилися. Третій був вищий за інших: волосся довге та блискуче, а на шоломі сяяла корона. |
| 710 |
В одній руці він тримав довгого меча, у другій — ножа; ніж і рука тьмяно відсвічували. Стрибнувши вперед, він налетів на Фродо. У цей момент Фродо кинувся на землю і почув, як викрикає: І тієї ж миті вдарив ворога в ногу. |
| 711 |
Пронизливий крик задзвенів у пітьмі; Фродо відчув біль, мовби скалка отруйного льоду пронизала його ліве плече. Втрачаючи свідомість, він помітив, мов крізь туманні вихори, як Бурлака вискакує з темряви з палаючими головешками в руках. Троє товаришів схилилися над ним. |
| 712 |
У Сема знову з'явилися сумніви щодо Бурлаки; та поки вони розмовляли, той повернувся, несподівано вискочивши з темряви. Усі злякались, і Сем витягнув свого меча і став поряд із Фродо; та Бурлака швидко опустився на коліна біля Фродо. |
| 713 |
Коли Фродо розповів, що з ним було, Бурлака насупився, похитав головою і зітхнув. Тоді наказав Піпінові та Мері нагріти в казанках води і промити рану. Сем схлипнув. Фродо задрімав, хоча біль від рани повільно дужчав, і смертельний холод розтікався від плеча по руці та боці. |
| 714 |
Його друзі за ним доглядали, гріли та промивали рану. Ніч минала повільно і стомливо. Улоговину залило сіре світанкове світло, коли нарешті з'явився Бурлака. Він знову нахилився й підняв довгий тонкий кинджал, що зблиснув холодом. Усі розгледіли, що кінчик леза був надламаний. |
| 715 |
Але у світанковому світлі на очах оторопілих гобітів лезо почало танути і випарувалося, наче дим у повітрі, й у руці Бурлаки залишилося тільки руків'я. Він сів на землю і, поклавши руків'я на коліна, заспівав повільну пісню чужою мовою. |
| 716 |
Тоді, відклавши руків'я вбік, повернувся до Фродо і тихим голосом промовив слова, яких ніхто не вловив. З торбинки на поясі він вийняв довгі листочки якогось зілля. Він кинув листки в окріп і промив рану Фродо. Аромат пари бадьорив, гобіти заспокоїлись і проясніли. |
| 717 |
Він гірко шкодував про свою дурість і карав себе за слабкість волі; тепер він усвідомив, що, надягнувши Перстень, виконував не власне бажання, а наказ його ворогів. Його мучила думка, чи залишиться він тепер на все життя калікою, і чи продовжать вони подорож. |
| 718 |
Від слабості він навіть на ногах не тримався. Його друзі обговорювали ті самі питання. Вони вирішили якомога швидше покидати Грозову. Коли зовсім розвиднілося, вони похапцем поснідали і спакувалися. Фродо не міг іти, і вони розділили більшу частину багажу між собою, а Фродо посадили на поні. |
| 719 |
За кілька останніх днів бідолашна конячка геть зміцніла, погладшала і навіть стала виявляти прихильність до нових господарів, особливо до Сема. Ставлення Біла Папорота, мабуть, було дуже жорстоке, якщо подорож пущею виявилася для неї кращою за попереднє життя. Рушили на південь. |
| 720 |
У цьому напрямку їм доведеться перетнути Дорогу, та це був найкоротший шлях до лісистої місцевості. А їм потрібні були дрова; Бурлака пояснив, що Фродо необхідно тримати в теплі, особливо вночі, а вогонь дасть хоч якийсь захист для них усіх. |
| 721 |
Він також планував скоротити подорож, зрізавши ще одну велику петлю Дороги, де вона за Грозовою повертала на північ. Повільно та обережно обходили вони південно-західні схили гори і невдовзі підійшли до Дороги. Вершників видно не було. |
| 722 |
Місцевість перед ними опускалась у бік півдня, та була дикою і непрохідною; кущі й зарослі хирлявих дерев чергувалися з широкими голими латками. Трава була убога, жорстка та сіра; а листя на деревах зів'яло і облетіло. Це була безрадісна земля, а їхня подорож — повільна та похмура. Говорили мало. |
| 723 |
Серце Фродо щеміло, коли він дивився, як його друзі йшли поряд, похиливши голови й зігнувшись під тягарем. Навіть Бурлака виглядав утомленим і пригніченим. Ще до кінця першого дня подорожі біль знову посилився, та Фродо довго це приховував. |
| 724 |
Минуло чотири дні, а краєвид не дуже змінився, хіба що Грозова повільно тонула позаду, а далекі гори попереду присувалися ближче. Однак від того далекого крику ніщо не вказувало на те, що ворог помітив їхню втечу чи йшов слідом. |
| 725 |
Вони боялися приходу ночі, попарно стояли на варті, будь-якої миті готові побачити чорні тіні, що підкрадаються в пітьмі, тьмяно освітлені захмареним місяцем; але нічого вони не бачили і не чули, крім зітхання зів'ялого листя і трави. |
| 726 |
Бурлака повернув на північний схід, і на шостий день із хребта довгого похилого схилу далеко попереду вони побачили скупчення лісистих пагорбів. Ген унизу видно було Дорогу, яка огинала підніжжя пагорба; а праворуч у слабкому світлі сонця блідо мерехтіла сіра ріка. |
| 727 |
Удалині в кам'янистій долині, затягненій серпанком туману, вони розгледіли ще одну ріку. Наступного дня, рано-вранці, вони знову підійшли до краю Дороги. Сем і Бурлака пішли вперед, але жодного знаку мандрівників чи вершників не помітили. Тут під тінню пагорбів випав дощ. |
| 728 |
Бурлака з'ясував, що дощ падав два дні тому і змив усі відбитки ніг. Після дощу жодний кінь тут не проходив. Вони пішли швидко, як тільки могли і милі за дві внизу неглибокого крутого берега побачили Останній Міст. Боялися, що там на них чекатимуть чорні постаті, але нікого не було. |
| 729 |
Бурлака наказав їм заховатись у зарослях при Дорозі, а сам пішов на розвідку. Він швидко повернувся, мало не бігцем. Вони відразу рушили далі. Спокійно проминули Міст, лише вода вирувала довкола його трьох великих опор. За милю підійшли до вузького байраку, що вів на північ через узгір'я. |
| 730 |
Тут Бурлака звернув із Дороги, й невдовзі вони загубилися в похмурих темних хащах, що вилися попри підніжжя понурих пагорбів. Гобіти раділи, що покинули безрадісні землі та небезпечну Дорогу; але ця нова територія видавалася загрозливою та неприязною. |
| 731 |
Чим далі вони йшли, тим вище піднімалися пагорби. Тут і там на висотах і хребтах виднілися давні кам'яні стіни та руїни веж: виглядали вони зловісно. Фродо, який не йшов пішки, мав час споглядати і думати. |
| 732 |
Він пригадав розповідь Більбо про його подорож і про загрозливі вежі на пагорбах на північ від Дороги, в місцевості біля тролівського лісу, де трапилася його перша серйозна пригода. Фродо здогадався, що вони йдуть слідами Більбо, і подумав, чи не потраплять випадково на те саме місце. |
| 733 |
Пагорби стали змикатися. Десь позаду Дорога і далі простягалася до ріки Бруїнен, але ні тої, ні іншої видно не було. Мандрівники вийшли в довгу долину — вузьку, глибоко врізану в гірський масив, темну та мовчазну. Зі скель звисало старе і покручене коріння, а вгору схилами дерся сосновий ліс. |
| 734 |
Гобіти дуже потомилися. Просувалися повільно, бо йти доводилося бездоріжжям, між повалених дерев і завалів каміння. Вгору вони не лізли заради Фродо, крім того, з цих вузьких ущелин не було зручної стежини. Так тривало два дні, а потім погода змінилася. |
| 735 |
Наступного дня над ними здійнялися ще вищі та крутіші пагорби, і мандрівники були змушені звернути на північ. Бурлака став непокоїтися: минав десятий день після Грозової, запаси харчів закінчувались. А дощ не вщухав. |
| 736 |
Тієї ночі вони зупинилися на кам'яному майданчику під скелею, в якій була неглибока Печера — просто впадина у скелі. Фродо лежав неспокійно. Від холоду та вологи його рана ще більше розболілася, біль і страшенна остуда не давали заснути. |
| 737 |
Він знову ліг і провалився в неспокійний сон, де ходив по траві у своєму саду в Ширі, та все здавалося тьмяним і не таким виразним, як високі чорні тіні, що виглядали з-за плоту. Коли він прокинувся, дощ перестав. Хмари, все ще густі, почали розходитись, і поміж них з'являлися пасма блідої блакиті. |
| 738 |
Вітер знову змінював напрямок. Вирушили не відразу. Після холодного скромного сніданку Бурлака пішов сам, наказавши всім наразі залишитися під прихистком кручі. Він хотів вилізти нагору і роздивитися довкола. Повернувся без втішних вістей. Решту дня вони дерлися скелястими кручами. |
| 739 |
Між двома пагорбами знайшли прохід і вийшли в долину, що вела на південний схід, у потрібному для них напрямку; та до кінця дня їхню дорогу знову перегородив високий кряж; проти неба його темна спина розбивалася на багато шпичаків, наче зуби затупленої пили. |
| 740 |
Залишалося повертати назад або долати гору. Вони наважилися на сходження, та воно виявилося дуже важким. Невдовзі Фродо довелося спішитись і дертися нагору. Та навіть так їм інколи ледве вдавалося витягнути поні чи з таким вантажем на спині самим знайти стежку. |
| 741 |
Коли нарешті вибралися на вершину, вже майже стемніло, й усі виснажилися. Вони вибралися на вузьку сідловину між двома верхівками, а за кілька метрів гора вже різко збігала додолу. Фродо впав на землю; його тіпало; ліва рука висіла неживою, бік і плече неначе схопили льодяні кігті. |
| 742 |
Дерева та скелі довкола здавалися йому гуманними і невиразними. На високому кряжі ніч була холодна. Вони розклали невеличке вогнище під вузлуватим корінням старої сосни, що нависала над неглибокою виїмкою, з якої мовби виломили камінь. Сиділи, притулившись один до одного. |
| 743 |
Подував прохолодний вітерець, внизу стогнали й зітхали верхівки дерев. Фродо лежав у напівсні, і йому ввижалося, що над ним шугали безмежні темні крила, а на тих крилах сиділи переслідувачі, вишукуючи його по всіх гірських ущелинах. |
| 744 |
Ранок настав ясний і погожий; повітря було прозоре, а світло — бліде та чисте у вимитому дощем небі. Вони піднеслися духом, але прагнули, щоби сонце зігріло їхні холодні задубілі кінцівки. Як тільки розвиднілося, Бурлака разом із Мері пішов розвідати місцевість із вершини на схід від перевалу. |
| 745 |
Повільно зійшли південним схилом кряжу; та шлях виявився набагато легшим, аніж вони очікували, бо з цього боку схил був пологішим, і невдовзі Фродо уже міг їхати верхи. Бідолашний поні Біла Папорота виявив несподіваний хист вибирати найкращу дорогу і оберігати вершника від тряски. |
| 746 |
Місцями вона заросла травою чи була завалена камінням і деревами; та було схоже на те, що колись нею часто ходили. Це була стежина, яку проклали сильні руки та важкі ноги. Тут і там старі дерева було зрубано чи виламано, а великі камені розколено чи відкинуто вбік. |
| 747 |
Іти стежкою було легко, та вони рухались обережно; коли ж увійшли в темний ліс, а доріжка стала чистішою та ширшою, їхня тривога зросла. Раптом вибігши з-під смуги ялинок, стежина кинулася різко додолу, а потім завернула ліворуч за скелястий виступ пагорба. |
| 748 |
Підійшовши до виступу, вони побачили, що стежка вибігала на рівний майданчик під невисокою скелею, оточеною деревами. У кам'яній стіні були двері, що перекособочено висіли на одній великій завісі. Усі зупинилися перед дверима; за ними була печера, та в пітьмі було важко щось розгледіти. |
| 749 |
Бурлака, Сем і Мері, щосили штовхаючи, трохи ширше прочинили двері, а тоді Бурлака та Мері ввійшли до середини. Углиб не заходили, бо на підлозі лежало багато кісток та ще кілька великих порожніх глеків і битих черепків. |
| 750 |
Сем і Бурлака йшли позаду, обабіч поні з Фродо, бо стежка була доволі широка — для чотирьох-п'яти гобітів у ряд. Але не встигли вони далеко відійти, коли Піпін бігцем повернувся, а за ним Мері. Обоє були нажахані. |
| 751 |
Сонце стояло вже високо і сяяло крізь напівголі гілки дерев, освітлюючи галявину яскравими латками світла. Мандрівники зупинилися на краю і, затамувавши подих, визирнули з-за стовбурів. На галявині стояли тролі, три великі тролі. Один нахилився, двоє втупились у нього. |
| 752 |
Бурлака спокійно підійшов до них. Нічого не трапилося. Гобіти ахнули від здивування, а потім навіть Фродо засміявся. Усі засміялися. Фродо звеселів: згадка про першу успішну пригоду Більбо зігріла серце. Сонце теж пригрівало, і туман у цього перед очима трохи розвіявся. |
| 753 |
Якийсь час вони відпочили на галявині й пообідали просто в тіні великих тролівських лап. Сем пробурмотів щось незрозуміле. Пополудню вони пішли лісом. Напевно, вони йшли стежкою, якою багато років тому чимчикували Ґандалф, Більбо та гноми. За кілька миль вийшли на високе урвище над Дорогою. |
| 754 |
У цьому місці Дорога відступала далеко від Сиводжерельної і тепер тулилася до підніжжя пагорбів, звиваючись на схід між лісами та вересовими схилами до Броду й Гір. Неподалік від урвища Бурлака показав на камінь у траві. |
| 755 |
На ньому, грубо вирізані та стерті негодою, виднілися гномівські руни і таємні знаки. Фродо глянув на камінь і пошкодував, що Більбо привіз додому набагато небезпечніший скарб, скарб, із яким важко розлучитися. Під довгими тінями раннього вечора на Дорозі було спокійно. |
| 756 |
Жодного знаку якихось інших мандрівників. Оскільки зараз у них не було іншого виходу, вони злізли вниз берегом і, звернувши наліво, намагалися крокувати якнайшвидше. Невдовзі спина пагорба відрізала світло призахідного сонця. Холодний вітер із далеких гір повіяв назустріч. |
| 757 |
Вони вже шукали місце для ночівлі подалі від Дороги, коли почули звук, який повернув у їхні серця несподіваний страх: тупіт копит позаду. Вони озирнулися, та Дорога ховалася за поворотами і закрутами. |
| 758 |
Вони поквапливо зійшли з битого шляху, видерлися схилом, вкритим густими кущами вересу та чорниці, й заховались у невеликій латці густої ліщини. Виглядаючи з кущів, вони бачили Дорогу, бліду та сіру в сутінках, за якихось тридцять футів унизу. Копита все наближалися, швидко і з легким цок-цок-цок. |
| 759 |
Тоді, немов підхоплене вітерцем, до мандрівників долинуло ледь чутне, невиразне дзеленчання безлічі дзвоників. Решта гобітів погодилася, сподіваючись, що це так, але все ж підозра їх не покинула. Вони звикли боятися погоні, будь-який звук за спиною здавався ворожим і зловісним. |
| 760 |
А Бурлака нахилився вперед, пригнувся до землі, приклавши долоню до вуха, і обличчя його засвітилося радістю. Запали сутінки, і листя на кущах м'яко шелестіло. Усе чіткіше та ближче лунали дзеленчання дзвоників і цокіт копит. |
| 761 |
І тут із-за повороту легкою риссю вискочив білий кінь, виблискуючи в сутінках. Його збруя мерехтіла й іскрилася, мов оздоблена справжніми зорями. Плащ вершника струменів позаду нього, а каптур був відкинутий; золоте волосся пливло, переливаючись, на вітрі. |
| 762 |
Бурлака вискочив зі сховку і кинувся до Дороги, перестрибуючи через вересові кущі та щось вигукуючи; але ще до того, як він ворухнувся чи вигукнув, вершник натягнув віжки і зупинив коня, піднявши очі на зарослі, де стояли мандрівники. |
| 763 |
Та в його вигуку прозвучала нотка поспіху чи страху, і зараз гобіти бачили, як швидко і стурбовано він розмовляв із Бурлакою. Невдовзі Бурлака махнув їм рукою, гобіти вийшли з кущів і поспішили до Дороги. |
| 764 |
Мені випало піти Дорогою, і я поїхав до Мосту через Мітейтель, залишивши там знак, дев'ять або десять днів тому. Троє слуг Саурона були на Мості, але вони відступили, і я відігнав їх на захід. Також я натрапив на двох інших, але ті звернули на південь. Відтоді я шукав вашого сліду. |
| 765 |
Два дні тому я його знайшов і пішов по ньому через міст; і сьогодні я помітив, що ви знову зійшли з гір. Але ходімо! Немає часу на новини. Оскільки ви вже тут, то мусимо ризикнути й піти Дорогою. Позаду нас п'ятеро, і якщо вони натраплять на наш слід, то вихором полетять навздогін. І це ще не всі. |
| 766 |
Де інші четверо, я не знаю. Боюся, що вони вже готують засідку біля Броду. Поки Ґлорфіндель говорив, згусли сутінки. Фродо почув, як на нього напала велика втома. Як тільки сонце почало сідати, туман перед його очима потемнішав, і він помітив, як обличчя його друзів заступила якась тінь. |
| 767 |
Знову напав біль, і Фродо став мерзнути. Він похитнувся, схопивши руку Сема. Ґлорфіндель підхопив Фродо, не давши йому впасти, й, піднявши його обережно на руки, стурбовано зазирнув в обличчя. Бурлака коротко розказав про напад у таборі під Грозовою та про смертельний ніж. |
| 768 |
Він вийняв руків'я, яке тримав при собі, й подав його ельфові. Ґлорфіндель здригнувся, та уважно його роздивився. Він обмацав рану на плечі Фродо, і його обличчя спохмурніло, мовби він довідався про щось недобре. |
| 769 |
Та Фродо відчув, як холод у боці й у плечі зменшився; від руки розлилося невеличке тепло, й біль послабився. Сутінки вечора посвітлішали, наче розступилися хмари. Він знову виразніше побачив обличчя друзів і відчув приплив сили та надії. Ґлорфіндель усміхнувся. |
| 770 |
Фродо не знав, що відповісти на це, і його переконали сісти на білого коня Ґлорфінделя. Натомість поні навантажили великою частиною їхнього багажу, тож іти стало легше, і спочатку вони пересувалися швидко; та для гобітів було все ж важко наздоганяти прудконогого ельфа. |
| 771 |
Він вів їх уперед, у саму темряву, в захмарену ніч. Не було ні зірок, ані місяця. Лише коли засірів світанок, ельф дозволив їм зупинитися. Піпін, Мері та Сем на той час мало не позасинали і постійно спотикалися; навіть Бурлака втомлено опустив плечі. Фродо сидів на коні в темному напівсні. |
| 772 |
Мандрівники попадали у верес за кілька ярдів од узбіччя й відразу поснули. Не встигли вони заплющити очі, як Ґлорфіндель, який сидів на варті, знову розбудив їх. Сонце піднялось уже високо, хмари і туман ночі розійшлися. Перепочивши менше як п'ять годин, вони знову вибралися на Дорогу. |
| 773 |
Ґлорфіндель їх далі підганяв і впродовж денного переходу дозволив тільки дві короткі зупинки. Таким чином, до вечора вони подолали двадцять миль і підійшли до місця, де дорога завертала праворуч і збігала в долину, прямуючи до Бруїнену. |
| 774 |
Наразі жодної ознаки погоні видно не було; та коли вони відставали, Ґлорфіндель часто зупинявся, на мить прислухався, і хвилювання захмарювало його обличчя. Раз чи два він заговорював до Бурлаки ельфійською. |
| 775 |
Та якими стурбованими не були би їхні провідники, гобітам було зрозуміло, що цієї ночі далі вони не підуть. Усі вони спотикалися, голови паморочилися від утоми, і думати вони могли тільки про ноги. Біль Фродо посилився, й упродовж дня все довкола нього потьмяніло до примарно сірих тіней. |
| 776 |
Він майже радів приходу ночі, бо тоді світ здавався не таким блідим і порожнім, як удень. Гобіти все ще не відпочили, коли наступного ранку знову вирушили в дорогу. До Броду залишалося ще багато миль, і вони шкандибали зі швидкістю, на яку тільки були здатні. |
| 777 |
Дорога знову побігла вниз; на узбіччі подекуди росла трава, якою гобіти йшли, щоби дати перепочинок потомленим ногам. Пізно пополудні вони підійшли до місця, де Дорога раптом побігла під тінями високих сосен, а потім пірнула у глибоку ущелину між крутими стінами рудого каменю. |
| 778 |
Їхні поквапливі кроки розходилися луною; здавалося, що слідом за ними біжить безліч ніг. Потім раптом, ніби через ворота світла, Дорога вирвалася з тунелю на відкритий простір. Там, наприкінці крутого схилу, на милю простяглася довга рівнина, за якою лежав Рівендільський Брід. |
| 779 |
З протилежного боку височів брунатний берег, прорізаний звивистою стежкою; а за ним у бліде небо піднімалися високі гори, хребет за хребтом, шпиль за шпилем. За мандрівниками йшла луна, мов кроки навздогін; і наростав шум, наче піднявся вітер і зашурхотів у сосновому гіллі. |
| 780 |
Ґлорфіндель обернувся і прислухався, тоді скочив уперед із голосним вигуком. Білий кінь помчав уперед. Гобіти побігли схилом донизу. Ґлорфіндель і Бурлака бігли слідом, прикриваючи їх. Вони перетнули тільки половину рівнини, коли почули стукіт коней, що летіли галопом. |
| 781 |
З воріт у деревах, які вони щойно покинули, виїхав Чорний Вершник. Він пришпорив коня і зупинився, похитуючись у сідлі. За ним виїхав наступний, а тоді ще один, і ще двоє. Той не послухався відразу, бо дивна нехіть охопила його. Притримавши коня, він озирнувся. |
| 782 |
Вершники сиділи на високих скакунах, мов загрозливі статуї на горбі, темні та непорушні, а весь ліс і земля позаду них відійшли в туман. Раптом Фродо усвідомив, що вони мовчки наказують йому почекати. Тоді в ньому відразу прокинулися страх і ненависть. |
| 783 |
Його рука кинула повіддя і схопила руків'я меча; оголене лезо спалахнуло червоним. Умить білий кінь рвонув і вітром помчав останнім відрізком Дороги. Чорні коні тут же скочили з пагорба в погоню, Вершники жахливо закричали, і Фродо впізнав цей крик, який колись уже чув у лісі Східної Чверті. |
| 784 |
На крик відповіли; і, нажахавши Фродо та його друзів, із-за дерев і скель зліва вискочили ще четверо Вершників. Два скакали до Фродо, двоє дико галопували до Броду йому навперейми. Фродо здавалося, що вони скачуть як вітер, і чим ближче, тим більшими і темнішими стають вони. |
| 785 |
Фродо на мить озирнувся через плече. Друзів він уже не бачив. Вершники відставали: навіть їхні величезні скакуни не могли дорівняти за швидкістю білому ельфійському коневі Ґлорфінделя. Він знову глянув уперед, і його надія згасла. |
| 786 |
Досягнути Броду раніше за Вершників, котрі вискочили зі засідки, не було шансу. Зараз він бачив їх виразно: вони відкинули свої каптури та чорні плащі й були одягнуті в біло-сіре. У блідих руках тримали оголені мечі; на головах мали шоломи. |
| 787 |
Холодні очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами. Страх сповнив Фродо. Він уже не думав про свій меч. Він не кричав. Він заплющив очі і припав до гриви коня. Вітер свистів у вухах, дзвоники упряжі брязкотіли дико та пронизливо. |
| 788 |
Подих мертвотного холоду пронизав його списом, і з останнім ривком, наче спалах білого вогню, ельфійський кінь птахом пролетів просто перед носом у переднього Вершника. Фродо почув сплеск води. Вона пінилася біля ніг. |
| 789 |
Потім останній довгий стрибок, кінь вискочив із ріки й уже вибирався кам'янистою стежкою на крутий берег. Брід перейдено. Та переслідувачі наближалися. На вершині берега кінь зупинився і обернувся, дико заіржавши. |
| 790 |
Він не уявляв собі, що може завадити їм перейти ріку так само легко, як це зробив він; і Фродо збагнув, що, як тільки Вершники перейдуть ріку, відірватися від них на довгій непевній дорозі від Броду до межі Рівендолу буде неможливо. Йому владно наказують зупинитись. |
| 791 |
У ньому знову заворушилася ненависть, але він уже не мав сили опиратися. Раптом передній Вершник пришпорив коня. Кінь торкнувся води і став дибки. З великим зусиллям Фродо сів рівно й оголив меча. Його власний голос здавався йому тонким і пронизливим. |
| 792 |
Вершники зупинилися, та сили Бомбадила Фродо не мав. Вороги хрипко та жорстоко зареготали з нього. Тоді ватаг, котрий був на середині Броду, загрозливо припіднявся у стременах і підняв руку. Фродо завмер. Він відчув, як язик прилип до піднебіння і серце застугоніло. |
| 793 |
Меч розколовся і випав із тремтячих рук. Ельфійський кінь форкнув і став дибки. Перший чорний кінь уже майже вийшов на берег. І цієї миті заревіла та зашуміла ріка: бурхливі води котили безліч валунів. Крізь імлу Фродо бачив, як ріка внизу збурунилась, і донизу помчала білогрива кіннота хвиль. |
| 794 |
Біле полум'я мерехтіло на гребенях, і у воді Фродо привиділися білі вершники на білих конях із пінистими гривами. Трьох Вершників, котрі були все ще посередині Броду, відразу перекинуло: вони зникли, раптово поховані під розлюченими валами. Ті, що позаду, з жахом відступили. |
| 795 |
Втрачаючи свідомість, Фродо почув крики, і йому здалося, що позаду Вершників, котрі завагалися на березі, він побачив сяйливу постать із білого світла; а за нею бігли невиразні фігурки, вимахуючи смолоскипами, що жаром палахкотіли в сірій імлі, яка опускалася над світом. |
| 796 |
Чорні коні, схарапудившись, понесли Вершників просто у стрімкий потік. Їхнє пронизливе іржання тонуло в ревінні ріки, яка відносила їх геть. Тоді Фродо відчув, як падає, а ревіння та сум'яття неначе проковтнули його разом із ворогами. Більше нічого він не бачив і не чув. |
| 797 |
Фродо прокинувся і виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який усе ще чіпляється за краєчок його пам'яті. А може, він хворів? Але стеля виглядала незвично; пласка і з темними, гарно різьбленими сволоками. |
| 798 |
Він іще трохи полежав, розглядаючи латки сонця на стіні та прислухаючись до шуму водоспаду. Фродо знову ліг. Йому було надто затишно та спокійно, щоби сперечатися, та й сумнівався він, що виграє суперечку. |
| 799 |
Він думав про всі ці речі й марно намагався пригадати, як же його занесло до Рівендолу; довгу тишу переривало лише м'яке пахкання Ґандалфової люльки, коли той випускав у вікно білі кільця диму. Я щойно сказав «дурниці», та це жарт. Я доброї думки про тебе і про інших. |
| 800 |
Але око чарівника помітило невеличку зміну, що сталася з Фродо, мовби натяк на прозорість, особливо в його лівій руці, яка лежала на покривалі. Коли Примари Персня промчали, твої друзі побігли слідом. Неподалік від Броду біля дороги є неглибокий виярок, прикритий сухими деревцями. |
| 801 |
Там вони поспіхом розклали вогнище; Ґлорфіндель знав, що як тільки Вершники поткнуться у воду, підніметься повінь, і тоді йому доведеться мати справу з тими, хто залишиться на березі. У ту мить, коли вода піднялася, він кинувся вперед, а за ним Араґорн і гобіти з палаючими головешками. |
| 802 |
Затиснуті між вогнем і водою, бачачи ельфійського витязя в його гніві, Вершники розгубились, і коні їхні знавісніли. Трьох віднесло першою хвилею потоку; решту затягли і скинули у воду їхні ж коні. Ґандалф кинув на Фродо швидкий погляд, але той заплющив очі. |
| 803 |
Фродо перебував у безпеці в Останньому Прихистку на схід від Моря. Цей будинок був, як давним-давно розповідав Більбо, «досконалим домом для кожного, хто хоче поїсти, поспати чи порозказувати історії, чи поспівати або ж просто посидіти чи подумати, а можна всього потрохи». |
| 804 |
Саме лише перебування в цьому домі лікувало від утоми, страху та печалі. Під вечір Фродо знову прокинувся і зрозумів, що вже не хоче відпочивати чи спати, а бажає їсти-пити, може, й поспівати, а потім послухати різні історії. |
| 805 |
Поглянувши в дзеркало, він, проте, перелякався: його зображення було набагато худіше за те, яке він пам'ятав, радше схоже на того юного небожа Більбо, який ходив у мандри зі своїм дядечком у Ширі; очі його дивилися задумливо. Цієї миті у двері постукали, й увійшов Сем. |
| 806 |
Він підбіг до Фродо й узяв його за ліву руку, незграбно та сором'язливо. Ніжно її погладив, а тоді зашарівся і поспіхом відвернувся. Привіт, Семе! — сказав Фродо. Численними коридорами, а потім униз сходами Сем вивів Фродо в сад на високому крутому березі ріки. |
| 807 |
Їхні друзі сиділи на ґанку зі східного боку будинку. Долину внизу вкрили тіні, та вершини гір осявало сонце. Повітря було тепле. Голосно шуміла вода, і вечір переповнювали тонкі пахощі дерев і квітів, бо в садах Елронда все ще затрималося літо. |
| 808 |
Фродо дивився на них із подивом, бо він ніколи раніше не бачив Елронда, героя стількох легенд; і коли Ґлорфіндель і навіть Ґандалф, якого Фродо, здається, добре знав, сіли праворуч і ліворуч, то постали в образі гідних і владних повелителів. |
| 809 |
Ґандалф на зріст був нижчий за інших двох; але його довгі срібно-сиве волосся та борода, його широкі плечі — все нагадувало про мудрих королів стародавніх легенд. На його постарілому обличчі під великими сніжистими бровами темні очі здавалися вуглинами, здатними несподівано спалахнути. |
| 810 |
Ґлорфіндель був високий і стрункий; його волосся виблискувало золотом, а прекрасне молоде та безстрашне обличчя переповнювала радість; проникливі очі сяяли, а голос звучав, як музика; чоло світилося мудрістю, а в руках чулася сила. |
| 811 |
Обличчя Елронда віку не виказувало — ні старе, ні молоде — та на ньому відбилася пам'ять про багато подій, радісних і печальних. Волосся його, темне, мов тіні сутінок, прикрашав срібний обруч; очі були сірі, як прозорий вечір, і сяяли вони світлом зірок. |
| 812 |
Посередині столу, навпроти стіни, прикрашеної візерунчастими тканинами, у кріслі під балдахіном сиділа прекрасна панна, риси її обличчя, по-жіночому ніжного, були схожі на Елрондові, і Фродо здогадався, що вона його близька родичка. Юною вона була і водночас — ні. |
| 813 |
Кіс темного волосся не торкався мороз; білі руки та чисте обличчя були бездоганно гладкі, зорями сяяли блискучі очі, сірі, мов безхмарна ніч; однак була вона по-королівськи велична, і погляд світився розумінням і знанням, які приходять лише з роками. |
| 814 |
Отак Фродо побачив її, ту, котра відкривалась очам лише кількох смертних: Арвен, доньку Елронда, про яку говорили, що на землю знову зійшла врода Лутієн; і назвали її Ундоміель, адже була вона Вечірньою Зорею свого народу. |
| 815 |
Довго жила вона у родичів по матері, в Лорієні за горами, і зовсім нещодавно повернулася до Рівендолу, в дім свого батька. Та її брати, Елладан і Елрогір, були в поході: часто виїздили вони зі слідопитами на Північ, ніколи не забуваючи про страждання їхньої матері в лігві орків. |
| 816 |
Хоч і було в нього зручне крісло, і сидів він на кількох подушках, проте почувався дуже маленьким або радше не на своєму місці; та це почуття швидко минуло. Бенкет був веселий, а серед страв — усе, чого тільки могла запрагнути його голодна душа. |
| 817 |
Сем благав дозволу прислуговувати своєму господареві, та йому сказали, що цього разу він почесний гість, тож тепер він сидів поряд із Піпіном і Мері в голові одного з бічних від помосту столів. Бурлаки ніде не було. Поруч із Фродо сидів гном статечної зовнішності, розкішно вбраний. |
| 818 |
Його борода, дуже довга та роздвоєна, була біла, майже така сама біла, як і його сніжно-біле вбрання. На ньому був срібний пояс, а на шиї висів ланцюг зі срібла та діамантів. Фродо перестав їсти, щоби його роздивитися. Ґлоїн подивився на нього. |
| 819 |
До кінця обіду вони пробалакали разом, але Фродо слухав більше, ніж говорив, бо новини з Ширу, за винятком Персня, здавалися дрібними та неважливими, тоді як Ґлоїн мав що розповісти про події на півночі Дикого Краю. |
| 820 |
Фродо довідався, що Ґрімбеорн Старий, Син Беорна, став повелителем відважного народу, і на їхню землю між Горами та Морок-лісом не наважуються ступити ні орки, ні вовки. І з цими словами Ґлоїн почав детальну оповідь про справи гномівського королівства. |
| 821 |
Він тішився, що знайшов такого вихованого слухача; бо Фродо не виявляв жодної ознаки втоми і не робив жодної спроби змінити тему, хоча насправді він дуже швидко заблукав серед дивних імен гномів і місць, про які ніколи раніше не чув. |
| 822 |
Однак йому було цікаво почути, що Даїн усе ще був королем під Горою, вже старим (перевалило за сто п'ятдесятий рік), шанованим і казково багатим. З-поміж десятьох товаришів, котрі вижили у Битві П'яти Армій, семеро були все ще з ним: Двалін, Ґлоїн, Дорі, Норі, Біфур, Бофур і Бомбур. |
| 823 |
Бомбур тепер так розповнів, що не міг сам перейти від ліжка до крісла за столом, і його переносили шість гномів. Ґлоїн став розповідати про працю свого народу, про великі роботи в Долі та під Горою. Ґлоїн поглянув на Фродо й усміхнувся. Бенкет нарешті закінчився. |
| 824 |
Елронд і Арвен підвелись і зійшли вниз, а товариство в належному порядку пішло слідом. Двері широко розчинились, і просторим коридором усі перейшли в іншу залу. Там не було столів, але у великому каміні між різьбленими колонами палахкотів яскравий вогонь. Фродо опинився біля Ґандалфа. |
| 825 |
Коли ввійшов Елронд і сів у приготоване для нього крісло, заграли ельфи-менестрелі й полилася приємна музика. До Зали поволі сходилося товариство, і Фродо з утіхою розглядав прекрасні обличчя, на яких вигравав золотистий відблиск вогню й мерехтів у волоссі. |
| 826 |
Раптом він помітив, неподалік від каміна, невелику темну фігурку, що сиділа на стільчику, припершись спиною до колони. Поряд на підлозі стояли чашка й окраєць хліба. Фродо подумав, чи не хворий то бува часом (якщо бувають хворі в Рівендолі), й тому не зміг прийти на бенкет. |
| 827 |
Невідомий, здавалося, спав, опустивши голову на груди, і складка темного плаща прикривала його обличчя. Елронд підійшов і зупинився біля мовчазної фігурки. Темна фігурка підняла голову й відкрила обличчя. |
| 828 |
Розіслали гінців знайти друга Більбо, хоча ніхто не знав, де він і чому його не було на бенкеті. Тим часом Фродо та Більбо повсідались, а Сем підбіг і примостився біля них. Вони тихенько розмовляли, забувши про веселощі та музику у Залі. Більбо не мав що розказувати. |
| 829 |
Коли він покинув Шир, то безцільно мандрував Дорогою та довколишніми землями, але щоразу якимось дивом повертав до Рівендолу. Сюди доходять різні новини, з Гір і з Півдня, та майже нічого з Ширу. Я, звісно ж, чув про Перстень. Ґандалф часто тут бував. |
| 830 |
Не те щоби він мені багато розповідав — за останні роки він став потайливим, як ніколи. Чимало мені розказував Дунадан. Так дивно, що стільки галасу через мій перстень! Шкода, що Ґандалф раніше його не знайшов. Я би давним-давно без клопоту приніс би сюди цю річ. |
| 831 |
Кілька разів я думав повернутися по неї до Гобітона; та я старію, і вони би не дозволили мені: тобто Ґандалф і Елронд. Здається, вони думають, що Ворог усюди мене розшукує і залишить від мене мокре місце, якщо допаде десь у Дикому Краї. І Ґандалф сказав: Дивне зауваження, якраз у стилі Ґандалфа. |
| 832 |
Та він запевняв, що пильнує, тож я і залишив усе, як є. Я страшенно радий бачити тебе живим і здоровим. Він помовчав, а потім глянув на Фродо з підозрою. Музика та спів ураз мовби урвались, і запала тиша. Більбо швидко глянув на Фродо і провів рукою по очах. |
| 833 |
Кожна деталь у новинах із Ширу, які переказував Фродо (час від часу його поправляв Сем), надзвичайно його цікавила: від рубання сухого дерева до витівок найменшої дитини у Гобітоні. Вони так занурились у події Чотирьох Чвертей, що не помітили приходу чоловіка в темно-зеленій одежі. |
| 834 |
Довго стояв він, дивлячись на них і посміхаючись. Раптом Більбо підняв голову. Бурлака посміхнувся. Фродо на хвильку залишився один, бо Сем заснув. Він був сам і почувався покинутим, хоча тут зібрались усі мешканці Рівендолу. |
| 835 |
Ельфи сиділи мовчки, зосереджені на музиці голосів та інструментів, забувши про все інше. Фродо почав слухати. Спочатку, щойно він почав вслухатися, краса мелодій і вплетених слів ельфійської мови, хоч і мало зрозумілої, його заворожувала. |
| 836 |
Йому здавалося, що слова набувають форми, і перед ним відкриваються образи далеких земель і яскравих речей, які він навіть не уявляв; освітлена Зала стала наче золотистим серпанком над морями піни, що зітхали на околицях світу. |
| 837 |
Далі видіння ставали дедалі більше схожими на сон, і нарешті Фродо відчув, як його вкриває безмежна ріка золота і срібла з мінливою, невловною грою хвиль; ріка стала частиною тремтливого повітря довкола нього, підхопила та понесла його. Під її осяйною вагою він швидко занурився у глибокий сон. |
| 838 |
Фродо розплющив очі й побачив, що Більбо сидить на стільчику в колі слухачів, котрі посміхаються й аплодують. Він підвівся й підійшов до Фродо. Вони встали, тихо відійшли в тінь і попрямували до дверей. Сем залишився у Залі: він міцно спав із усмішкою на обличчі. |
| 839 |
Фродо, хоч і радів із нагоди побути з Більбо, проте йому було шкода покидати Залу. Вони переступали поріг, коли чистий голос заспівав. Фродо зупинився на мить і озирнувся. Елронд сидів у кріслі, й на його обличчі відсвічувало полум'я, мов сонце на деревах. Поруч сиділа панна Арвен. |
| 840 |
Зі здивуванням Фродо побачив біля неї Араґорна; темний плащ був відкинутий за спину, а на собі він мав ельфійську кольчугу з зіркою на грудях. Вони розмовляли, і раптом Фродо здалося, що вона повернулася до нього, і світло її очей здалеку пронизало його серце. |
| 841 |
Він завмер зачарований, а ніжні звуки ельфійської пісні лилися потоком чистих самоцвітів слів і мелодії. Він повів Фродо до своєї кімнатки. Вікна її виходили в сад і дивилися на південь, через долину Бруїнену. |
| 842 |
Про дрібні новини Ширу вже не говорили, ні про темні тіні та небезпеки, що підступали, — балакали про гарні речі, які вони бачили на землі, про ельфів, про зорі, дерева та ніжну барвисту осінь у лісах. Нарешті у двері постукали. |
| 843 |
Він прогулявся терасами над шумним Бруїненом і подивився, як над далекими горами сходило бліде, холодне сонце, пронизуючи скісним промінням тонку сріблясту імлу; на жовтому листі мерехтіла роса, на кущах виблискував серпанок осінньої павутини. |
| 844 |
Поряд мовчки йшов Сем, глибоко вдихаючи повітря і час від часу кидаючи зачудований погляд на височенні гори на сході. На їхніх шпилях лежав сніг. На вирізаній у камені лаві біля повороту доріжки вони натрапили на Ґандалфа та Більбо, які сиділи, занурені в розмову. |
| 845 |
Поки вони говорили, голосно задзвенів дзвінок. Фродо та Більбо хутко попрямували слідом за чарівником звивистою стежкою назад до будинку; за ними, незапрошений і на той момент забутий, дріботів Сем. Ґандалф привів їх до ґанку, де вчорашнього вечора Фродо застав своїх друзів. |
| 846 |
Зараз у долині яріло чисте світло осіннього ранку. Унизу вирували води пінявої ріки. Пташки співали, і землю огорнув бадьорий спокій. Фродо його небезпечна втеча, чутки про розростання тіні у світі вже видавалися тільки спогадами про поганий сон; але обличчя всіх присутніх були похмурі. |
| 847 |
Був там Елронд, а біля нього — ще кілька осіб. Фродо побачив Ґлорфінделя та Ґлоїна; в кутку сидів сам Бурлака, знов одягнутий у старий потріпаний плащ. Елронд запросив Фродо сісти поряд і представив його товариству такими словами: Поруч із Ґлоїном сидів його молодший син Ґімлі. |
| 848 |
Біля Ґлорфінделя розташувалося кілька інших радників Елрондового дому, серед котрих Ерестор був за старшого; поруч із ним сидів Галдор, ельф із Сірих Гаваней, який прибув у справах Кірдана Корабельника. |
| 849 |
Був там також дивний ельф, одягнутий у зелено-брунатне, Леґолас, посланець свого батька, Трандуїла, Короля ельфів із Північного Морок-лісу. І трохи віддалік сидів високий чоловік із гарним, шляхетним обличчям, темноволосий і сіроокий, із гордим і суворим поглядом. |
| 850 |
Він був одягнутий для подорожі верхи; і справді, хоча його вбрання було багате, а плащ підбитий хутром, їх укривала пилюга від довгої подорожі. На срібному ланцюжку виблискував один-єдиний білий камінь; кучері спадали до плечей; на колінах лежав великий ріг на перев'язі, оздоблений сріблом. |
| 851 |
Незнайомець дивився на Більбо та Фродо з неприхованим подивом. Не все, про що говорили і що обговорювали на Раді, варто переповідати. Чимало йшлося про події в зовнішньому світі, особливо на Півдні та на широких просторах на схід від Гір. |
| 852 |
Про це Фродо чув уже багато; а от історія Ґлоїна була для нього нова, і Фродо слухав гнома уважно. Виявлялося, що серед розкоші творінь їхніх рук серця гномів Самітної Гори зазнавали тривоги. Ґлоїн зітхнув. Це трапилося близько тридцяти років тому. |
| 853 |
Якийсь час до нас доходили добрі новини: ми дізналися, що до Морії дійшли і розпочали там великі роботи. А потім запала мовчанка, й відтоді з Морії ми не почули ні слова. Близько року тому до Даїна прибув посланець, але не з Морії, а з Мордору: вершник серед ночі, котрий викликав Даїна до брами. |
| 854 |
Саурон Великий, сказав він, шукає нашої дружби. За це він подарує персні, як у давнину. Й одразу вимагав повідомити про гобітів, хто вони такі й де мешкають. І це нас дуже стурбувало, і ми нічого не відповіли. І тоді він стишив свій злісний голос, а міг би — то й посолодив би. |
| 855 |
Це слово він просичав по-зміїному, і всі, хто стояв поряд, здригнулися, та Даїн мовив: ані «ні». Я розгляну цю пропозицію і обдумаю, що ховається за гарною оболонкою». — сказав посланець. — відповів Даїн. — сказав посланець і зник у темряві. |
| 856 |
Від тієї ночі в серцях наших вождів запала тривога. Навіть якби голос посланця не був такий злісний, слова його несли нам загрозу та обман; бо ми вже знали, що та сила, яка відновилась у Мордорі, не змінилась, а в давнину вона завжди нас зраджувала. |
| 857 |
Двічі прибував посланець і повертався без відповіді. Утретє і востаннє, за його словами, прийде незабаром, до кінця цього року. Отож мене нарешті послав Даїн попередити Більбо, що його розшукує Ворог, і довідатися, якщо це можливо, чому він прагне цього персня, цього найменшого з перстенів. |
| 858 |
Нам також потрібна порада Елронда. Бо Тінь розростається і насувається. Ми виявили, що посланці також приходили до короля Бранда в Долі і що він переляканий. Ми боїмося, що він може піддатися. На його східних кордонах уже збирається на війну. |
| 859 |
Якщо ми не дамо відповіді, Ворог може кинути підлеглих йому людей і на Бранда, і на Даїна. Саме з цією метою вас і покликано сюди. Покликано, кажу я, хоча я не кликав вас до себе, чужинці з далеких земель. Ви прийшли, і вас тут зустріли, якраз вчасно, на перший погляд, випадково. Та це не так. |
| 860 |
Повірте, що так призначено, щоби ми й ніхто інший знайшли спосіб протистояти загрозі, що нависла над світом. Тому зараз будемо говорити відверто про речі, які ще кілька днів тому були відомі лише небагатьом. |
| 861 |
Частина цієї історії була декому відома, та вся — нікому, і багато нажаханих і здивованих очей дивилося на Елронда, коли він розповідав про ельфійських ковалів Ереґіону та їхню дружбу з Морією і про їхню жадобу знання, через яку Саурон заманив їх у пастку. |
| 862 |
Бо в ті часи він не був злий на вигляд, вони приймали його допомогу і досягли великого вміння в ремеслах, а він тим часом вивчив усі їхні таємниці і зрадив їх, таємно викувавши у Вогняній Горі Єдиний Перстень, аби стати їхнім владарем. |
| 863 |
Та Келебрімбор довідався про це і заховав Три викувані ним Персні; тоді спалахнула війна, край був спустошений, а ворота Морії зачинилися. Далі крізь усі ті роки він простежив шлях Персня; але оскільки та історія викладена в інших книжках, навіть самим Елрондом, тут ми її не переповідаємо. |
| 864 |
Це довга історія, сповнена вчинків великих і жахливих, і хоча коротко переповідав її Елронд, коли закінчив, сонце піднялося високо в небі. Говорив він про Нуменор, про його славу та падіння, про повернення королів до Середзем'я з морської далечі, принесених на крилах бурі. |
| 865 |
Потім Еленділ Високий і його могутні сини, Ісілдур і Анаріон, стали великими правителями; на Півночі вони заснували Арнор, а на Півдні, біля гирла Андуїну, — Ґондор. Та Саурон із Мордору напав на них, і вони уклали Останній Союз ельфів і людей, дружини Ґіл-ґалада й Еленділа поєдналися в Арнорі. |
| 866 |
Тут Елронд трохи помовчав і зітхнув. Я був гарольдом Ґіл-ґалада й ішов у похід із його дружиною. Я був у Битві на Дагорладі перед Чорною Брамою Мордору, де ми мали перевагу: бо ніхто не міг протистояти Спису Ґіл-ґалада та Мечу Еленділа, Аїґлоса та Нарсіла. |
| 867 |
Я бачив останню битву на схилах Ородруїну, де загинув Ґіл-ґалад, і Еленділ поклав голову, і розламався під ним Нарсіл; але й сам Саурон був подоланий, а Ісілдур уламком батькового меча відрубав йому пальця з Перснем і забрав його собі. По цих словах у розповідь утрутився чужинець, Боромир. |
| 868 |
Один із них був Охтар, зброєносець Ісілдура, який приніс уламки меча Еленділа; і приніс він їх до Валанділа, нащадка Ісілдура, якого, на той час іще дитиною, залишили в Рівендолі. Та Нарсіл був розламаний, і його світло згасло, і досі його не перекували. |
| 869 |
Я назвав перемогу Останнього Союзу безплідною? Це не зовсім так, хоч і не досягла вона своєї мети. Саурон був подоланий, але не розбитий. Його Перстень загубився, та не був знищений. Темну Вежу зруйнували, та підвалини залишили; бо, закладені з допомогою Персня, вони стоятимуть, доки той цілий. |
| 870 |
Багато ельфів, могутніх людей і їхніх друзів полягло у війні. Убили Анаріона, й Ісілдура вбили; не стало Ґіл-ґалада й Еленділа. Ніколи вже не буде такого союзу ельфів і людей; бо людей стає дедалі більше, а Першородних меншає, і два народи відчужились. |
| 871 |
На Півночі після війни та побоїща на Ірисових Полях кількість людей із Вестернесу зменшилась, і їхнє місто Аннумінас біля озера Вечорового обернулося на руїну; і нащадки Валанділа відійшли й оселились у Форності на Північних Схилах, а нині це місто теж покинуте. |
| 872 |
Люди називають його Канавою Мерців і бояться туди ходити. Виродився народ Арнору, вороги поглинули його, й утратив він владу, тільки кургани під зеленою травою лишилися після нього. Ґондор на Півдні протримався довше; і якийсь час велич його зростала, дещо нагадуючи могуть Нуменору до занепаду. |
| 873 |
Високі вежі, які збудували люди, й міцні укріплення, і гавані для багатьох кораблів; і крилату королівську корону шанували різні язики. Столичним містом був Осґіліат, Зоряна Цитадель, крізь імлу якої пропливала Ріка. |
| 874 |
Там у королівському палаці цвіло біле дерево, що виросло з насінини, яку Ісілдур привіз із-за Моря, а та насінина була з дерева, що росло в Ерессеї, туди ж воно потрапило з Заобрійного Заходу у дні, коли світ був молодий. |
| 875 |
Але швидко спливали роки в Середзем'ї, і родовід Менелділа, сина Анаріона, обірвався, і Дерево всохло, і кров нуменорців змішалася з кров'ю простих людей. Потім сторожа біля мурів Мордору втратила пильність, і темні сили проповзли назад до Ґорґороту. |
| 876 |
Тоді Мінас-Анор переназвали Мінас-Тірітом, Вартовою Вежею; і ці два міста постійно воювали, а Осґіліат, який лежав між ними, був спустошений, і на його руїнах блукали тільки тіні. Тривало це впродовж багатьох поколінь. |
| 877 |
Але володарі Мінас-Тіріта борються й досі, чинячи опір ворогам і утримуючи долину Ріки від Арґонату до Моря. Тут моя частина оповіді наближається до завершення. Бо у дні Ісілдура Перстень Влади канув у безвість, а Три ельфійські звільнилися з-під його володіння. |
| 878 |
Та нині вони знову під загрозою, бо, на превеликий жаль, Єдиний знайшовся. Про це хай розкажуть інші, бо моя участь у цьому була невелика. Він замовк, але відразу ж підвівся Боромир, високий і гордий. Не вірте, що в землі Ґондору вже немає крові Нуменору, гідність і честь його теж не забуті. |
| 879 |
Наша доблесть стримує дикі народи зі Сходу, і жах Морґула закритий у його стінах; і тільки так зберігаються мир і спокій у землях, прихищених нами, оплотом Заходу. Та якщо переправи через Ріку будуть захоплені, що тоді? Дим знову куриться з Ородруїну, який ми називаємо Фатум-горою. |
| 880 |
Сила Чорної Землі зростає, і ми оточені з усіх боків. Коли повернувся Ворог, наших людей витіснили з Ітілієну, наших прекрасних володінь на схід від Ріки, хоча ми тримали там форти й озброєні загони. Та цього року, в червні, з Мордору несподівано пішли на нас війною, і ми відступили. |
| 881 |
Нас було менше, бо Мордор вступив у спілку зі східнянами та жорстокими гарадримами; але не чисельною перевагою були ми подолані. Була там іще сила, досі нам не відома. Дехто казав, що її можна було побачити, вона наче великий чорний вершник, тінь під місяцем. |
| 882 |
Де би він не з'являвся, наших суперників охоплював шал, а наших найсміливіших — переляк, коні та люди відступали й утікали. Повернулися назад лише рештки нашого східного війська, зруйнувавши за собою останній міст, який усе ще стояв серед руїн Осґіліата. |
| 883 |
Я був у загоні, що захищав міст, доки його не зруйнували. Тільки четверо з нас урятувались уплав: ми з братом і ще двоє. Та ми продовжуємо боротись, утримуючи всі західні береги Андуїну; й ті, кого ми прикриваємо, складають нам хвалу, якщо чують про нас: багато хвали, та мало помочі. |
| 884 |
Лише з Рогану можуть приїхати на наш заклик. У цю лиху годину мене вислали з дорученням до Елронда, і я подолав багато небезпечних ліг: сто десять днів я мандрував сам-один. Але я не шукаю союзників у війні. Кажуть, могутність Елронда в мудрості, а не у зброї. |
| 885 |
Я приїхав питати поради та роз'яснення таємничих слів. Йому раптом стало ніяково і страшно; його охопила велика нехіть показувати Перстень, і навіть торкатися до нього. Йому захотілось опинитися десь далеко. Перстень світився та мерехтів, коли він тримав його перед усіма у тремтячій руці. |
| 886 |
Фродо відчув, як поруч нетерпляче заворушився Більбо. Араґорн посміхнувся до нього; тоді знову повернувся до Боромира. Але мій дім, мій власний дім, на Півночі. Саме тут упродовж багатьох поколінь довгим неперервним родом від батька до сина мешкали нащадки Валанділа. |
| 887 |
Наші дні потемніли, і ми майже вимерли; та Меч завжди переходив до нового власника. І ще одне скажу я тобі, Боромире. Ми самотні люди, слідопити пущі, мисливці — та мисливці ми за слугами Ворога, а вони є всюди, не тільки в Мордорі. |
| 888 |
Якщо Ґондор, Боромире, служив нездоланною перепоною, то в нас інша доля. Існує багато зла, яке не зупинять ваші міцні стіни та гострі мечі. Ти мало знаєш про землі поза вашими кордонами. Кажеш, спокій і свобода? Не знали би їх на Півночі без нас. Страх зруйнував би їх. |
| 889 |
Якими дорогами ходив би простий люд, хто б охороняв мирні поля чи домівки вночі, якби дунадани поснули чи всі зійшли в могилу? Подорожні дивляться на нас косим оком, і селяни називають глузливими прізвиськами. |
| 890 |
Бурлакою зве мене один товстун, котрий мешкає за день ходу від таких ворогів, од одного погляду на котрих його серце затерпло би від страху, а його маленьке село лежало б у руїнах, якби ми не оберігали їх невпинно. Проте інакше бути не може. |
| 891 |
Якщо простий люд вільний від турбот і страху, простим він і буде, а ми повинні чаїтись, аби так було і далі. Таке було завдання мого роду, відколи спливають літа і зростає трава. Та нині світ знову змінюється. Настають нові часи. Знайдено Ісілдурове Прокляття. Битва наближається. |
| 892 |
Меч буде перековано. Я піду до Мінас-Тіріта. Для декого історія Більбо була геть новою, і вони захоплено слухали, як старий гобіт, насправді не без утіхи, детально переповідав свою пригоду з Ґолумом. Він не пропустив жодної загадки. |
| 893 |
Якби йому дозволили, він розповів би і про свою гостину, і про зникнення з Ширу; та Елронд підняв руку. Тоді, не з такою охотою, як Більбо, Фродо розповів про всі свої пригоди з того дня, коли Перстень перейшов до нього на збереження. |
| 894 |
Кожен крок його подорожі від Гобітона до Бруїненського Броду викликав запитання та суперечки, й усе, що він міг пригадати про Чорних Вершників, було обговорено. Нарешті він повернувся до свого крісла. Ґалдор із Гаваней, який сидів поруч, почув його слова. |
| 895 |
Між Рікою та Горами, між втратою і знахідкою справді зяє провалля віків. Але прогалина у знаннях Мудрих нарешті заповнилась, однак занадто повільно це відбувалося. Ворог підступив дуже близько, ближче, ніж я боявся. Добре хоч те, що істина відкрилася йому не раніше від цього року, саме цього літа. |
| 896 |
Дехто з присутніх пригадає, що багато років тому я наважився переступити поріг Чорнокнижника в Дол-Ґулдурі, таємно вивідав, чим він займається, і виявив, що наші страхи мали підставу: то був ніхто інший, як Саурон, наш старий Ворог, котрий знову набирає форми та сили. |
| 897 |
Однак нарешті, коли його тінь розрослася, Саруман піддався, Рада зібрала сили і вигнала зло з Морок-лісу — і сталося це того року, коли знайшовся Перстень: дивний збіг, якщо взагалі це був збіг. Але ми запізнилися, як і передбачав Елронд. |
| 898 |
Саурон також за нами спостерігав і давно готувався до нашого нападу, керуючи Мордором здаля через Мінас-Морґул, де мешкали його Дев'ятеро слуг, доки все не підготував. Потім він поступився нам, але тільки вдав, що втікає, а насправді пробрався до Темної Вежі й відкрито заявив про себе. |
| 899 |
Потім востаннє зібралася Рада; адже тепер ми знали, що він як ніколи наполегливо шукає Єдиного. Тоді ми побоювалися, що він довідався про щось, нам не відоме. Та Саруман знову сказав «ні» й повторив уже сказане раніше: в Середзем'ї вже ніколи не знайдуть Єдиного. |
| 900 |
Ґандалф замовк, дивлячись на схід на далекі шпилі Імлистих Гір, у надрах яких так довго ховалася загроза світу. Час минав у багатьох клопотах, аж потім мої сумніви посилив несподіваний страх. Звідки взявся перстень гобіта? А що з ним робити, коли мої побоювання справдяться? Це я мусив з'ясувати. |
| 901 |
Невдовзі я помітив, що різноманітні шпигуни, навіть тварини та птахи, збиралися довкола Ширу, і страх мій зріс. Я звернувся по допомогу до дунаданів, і вони подвоїли свої дозори; і я відкрив своє серце Араґорнові, нащадку Ісілдура. |
| 902 |
Тоді Ґандалф розповів, як вони прочісували весь Дикий Край, аж до самих Похмурих Гір і загорожі Мордору. Що це за знаки, він не сказав. Хто їх знатиме нині? Сам майстер. А Саруман? Хоч які великі його знання, мусить бути джерело. |
| 903 |
Чия рука, крім Саурона, коли-небудь тримала цю річ, відколи її втрачено? Лише рука Ісілдура. Отак подумавши, я відмовився від переслідування і хутко подався до Ґондору. Колись там привітно зустрічали членів мого ордену, а Сарумана — найкраще. Часто і подовгу він гостював у правителів Міста. |
| 904 |
Але не так приязно, як у давнину, зустрів мене правитель Денетор і дуже неохоче дозволив покопирсатись у сховищі сувоїв і книжок. Так сказав Денетор. Однак є в його сховищі багато рукописів, які можуть прочитати лише одиниці, навіть із найученіших, бо письмена та мови їхні вже забуті. |
| 905 |
Боромире, в Мінас-Тіріті все ще зберігається ніким, окрім Сарумана і мене, як я гадаю, не прочитаний після загибелі останнього короля сувій, який написав сам Ісілдур. Бо Ісілдур по війні з Мордором не відразу пішов на Північ, як дехто оповідав. |
| 906 |
Великий Перстень віднині переходить у спадок Північному Королівству; та записи про нього залишаться в Ґондорі, де також живуть спадкоємці Еленділа, на випадок, коли пам'ять про ці великі справи зітреться. І після цих слів Ісілдур описує Перстень таким, яким його знайшов. |
| 907 |
Він був гарячий, коли я взяв його, гарячий, як вуглина, і обпік мені руку так, що я не знаю, чи вгамується коли-небудь цей біль. Але навіть поки я пишу, Перстень холоне та мовби зменшується, хоч і не втрачає ні краси, ні форми. |
| 908 |
Напис на ньому, спочатку виразний, мов червоне полум'я, пригас і тепер ледве прочитується. Він зроблений знаками ельфів Ереґіону, бо в Мордорі не мають літер для такої витонченої роботи; але мова мені не відома. Я гадаю, що це мова Чорної Землі, оскільки вона брудна та груба. |
| 909 |
Про яке зло тут ідеться, я не знаю; та залишаю копію напису, на випадок якщо він зовсім зникне. Персню напевно бракує жару Сауронової руки, яка була чорна, однак горіла вогнем, і так було зруйновано Ґіл-ґалад; можливо, коли золото знову нагріти, напис відновиться. |
| 910 |
Але сам я не ризикну завдати шкоди цьому Персню; з усіх творінь Саурона це єдине — прекрасне. Він дорогий мені, хоч я і заплатив за нього великим болем. Коли я прочитав ці слова, мої пошуки закінчились. Адже написи були справді, як здогадався Ісілдур, мовою Мордору та слуг Вежі. |
| 911 |
Я негайно вирушив на північ до Денетора, та в дорозі отримав звістки з Лорієна про те, що неподалік Араґорн спіймав істоту на ім'я Ґолум. Тому я спершу поїхав побачитися з ним і вислухати його. У які смертельні небезпеки йшов він сам-один, мені й подумати страшно. |
| 912 |
І якщо це не доказ, Галдоре, то було ще одне випробування, про яке я згадував. Саме на цьому персні, який ви тут побачили, круглому та без прикрас, якщо не забракне сили волі кинути цю золоту річ у вогонь, можна прочитати літери, про які писав Ісілдур. |
| 913 |
Аш назтґурбатулук, аш назґ ґімбатул, аш назґ тхракатулук аґх бурзум-іші крімпатул. Голос чарівника дивовижно змінився. Раптом він став загрозливим, владним і твердим, як камінь. Мовби тінь накрила сонце, й у залі на мить споночіло. |
| 914 |
Отже, тепер Ворогові відомо, що Єдиний знайшовся, що тривалий час він зберігався у Ширі; а оскільки його слуги гналися за Перснем майже до наших дверей, то йому швидко сповістять, якщо не сповіщають у цю мить, що Перстень тут, у нас. |
| 915 |
За якийсь час ми їх відігнали; були вони численні та люті, але прийшли з гір, тож до лісу не були призвичаєні. Коли битва закінчилася, виявилося, що Ґолум зник, а сторожу його вбили або взяли в полон. Тоді ми зрозуміли, що напад був улаштований задля його визволення і що він знав про це заздалегідь. |
| 916 |
Як йому це вдалося, не зрозуміло; та Ґолум хитрий, а шпигунів у Ворога багато. Темні сили, вигнані в рік перемоги над Драконом, повернулись у більшій кількості, й Морок-ліс, за винятком наших володінь, знову став злим місцем. Нам не вдалося спіймати Ґолума. |
| 917 |
Його слід ми знайшли поміж слідів орків, і вів він углиб лісу, на південь. Але невдовзі ми його загубили, а продовжувати гонитву не наважувалися; туди ми не ходимо. А зараз я дам відповідь на решту питань Ґалдора. |
| 918 |
Де Саруман? Що він нам порадить у цей скрутний час? Цю історію я повинен розповісти в деталях, бо досі її чув лише Елронд, та й то скорочено; вона вплине на всі наші рішення. Це останній за часом розділ у Повісті Персня. |
| 919 |
Наприкінці червня я був у Ширі, та мене огорнула хмара тривоги, і я поїхав до південних кордонів того маленького краю; я передчував, що наближається якась небезпека. Там до мене дійшли звістки про війну та поразку Ґондору, і коли я почув про Чорну Тінь, серце моє захололо. |
| 920 |
Та я зустрів лише кількох біженців із Півдня; однак мені здалося, що несли вони в собі страх, про який не хотіли говорити. Далі я повернув на схід і на північ і поїхав Зеленим Шляхом; і неподалік від Брі я натрапив на мандрівника, котрий сидів край дороги, а його кінь пасся поряд. |
| 921 |
Це був Радаґаст Карий, який жив колись у Росгобелі, біля самого Морок-лісу. Він із мого ордену, та безліч років я його не бачив. Тоді я зрозумів те, чого несвідомо побоювався. І це послання дало мені надію. Бо Саруман Білий — найсильніший із нашого ордену. |
| 922 |
Радаґаст, звісно ж, видатний чарівник, майстер міняти форми та кольори; й він обізнаний у травах і тваринах, а птахи — його близькі друзі. Та сам Саруман довго вивчав мистецтво Ворога, і так ми часто могли його стримувати. Саме завдяки задуму Сарумана ми вигнали його з Дол-Ґулдура. |
| 923 |
Можливо, тепер він винайшов якусь зброю, яка зупинить Дев'ятьох. Я не міг відразу ж піти за ним. Того дня я вже довго їхав верхи, і я, і мій кінь потомились; і мені треба було все обміркувати. На ніч я зупинився у Брі й вирішив, що не маю часу повертатися до Ширу. |
| 924 |
Однак я написав листа Фродо і доручив моєму другові, господарю заїзду, вислати його. Я виїхав на світанні; нарешті я добрався до оселі Сарумана. Вона на півдні Ізенґарда, в кінці кряжа Імлистих Гір, неподалік від Роганського Проходу. |
| 925 |
А Боромир розкаже вам, що це простора відкрита долина, що лежить між Імлистими Горами та найпівнічнішим передгір'ям Еред-Німрасу, Білих Гір, де стоїть його рідне місто. Але Ізенґард — це кільце стрімких скель, які стіною оточують долину, і посеред тієї долини стоїть вежа з каменю, названа Ортханком. |
| 926 |
Збудували її в давні часи, і не Саруман, а люди Нуменору; вона дуже висока і приховує багато таємниць; однак вона не схожа на творіння людських рук. Добратися до неї можна не інакше, як проминувши кільце Ізенґарда; а в тому кільці тільки одні ворота. |
| 927 |
Пізно ввечері я підійшов до воріт, мов велика арка у скелях; і сторожували їх численні вартові. Та воротарі мене виглядали і сказали, що Саруман на мене чекає. Я проїхав під аркою, за мною тихо зачинилися ворота, і раптом я перелякався, хоч і не знав, чому. |
| 928 |
Та я під'їхав до підніжжя Ортханка, підійшов до сходів Сарумана; і там мене зустрів він і повів до своєї високої палати. На пальці у нього був перстень. Цей титул, здається, його роздратував. Я подивився на нього з подивом. |
| 929 |
Я глянув на нього і помітив, що його вбрання тільки здавалося білим, а насправді було виткане з усіх барв, і при кожному русі вони мерехтіли і переливалися, засліплюючи очі. Він підвівся і виголосив промову, вочевидь, підготовану заздалегідь. |
| 930 |
Послухай, Ґандалфе, мій старий друже та соратнику! — сказав він, підходячи ближче і пом'якшуючи голос. — Я сказав «ми», маючи на увазі нас із тобою, якщо ти до мене долучишся. Нині піднімається нова Сила. Проти неї нам не допоможуть старі союзи та хитрощі. |
| 931 |
Не можна сподіватися на ельфів чи на вимираючих нуменорців. І перед тобою — перед ними — єдиний вибір. Ми можемо приєднатися до тієї Сили. Це буде мудрий вибір, Ґандалфе. Тоді з'явиться надія. Перемога тієї Сили близька; й ті, хто їй посприяє, будуть щедро винагороджені. |
| 932 |
Ми можемо дочекатися свого часу, глибоко приховуючи думки, можливо, оплакуючи зло, вчинене на цьому шляху, та пам'ятаючи про високу остаточну мету: Знання, Владу, Порядок; усе те, що ми дотепер намарне прагнули досягти й у чому наші слабкі чи ліниві друзі радше перешкоджали, ніж допомагали. |
| 933 |
Не мусить бути і не буде жодних змін у наших намірах, лише в засобах. Він скоса глянув на мене і на мить замислився. Він підійшов і поклав свою довгу долоню мені на плече. Він став холодний і жорсткий. Мене схопили й відвели на шпиль Ортханка, на те місце, звідки Саруман спостерігав за зірками. |
| 934 |
Дістатися туди можна лише вузькими сходами з багатьох тисяч сходинок, і долина з височини здавалася дуже далекою. Я глянув униз і побачив, що, колись зелена і красива, тепер вона була вкрита шахтами та кузнями. |
| 935 |
В Ізенґарді оселилися вовки й орки, бо Саруман збирає власне військо супроти Саурона, поки що на службі в нього. Над майстернями висіли клуби темного диму й огортали Ортханк. Я стояв сам один на острові у хмарах; і не було мені порятунку, і дні мої були гіркі. |
| 936 |
Мене пронизував холод, і я міг зробити лише кілька кроків туди і назад, розмірковуючи про появу Вершників на Півночі. У тому, що ті Дев'ятеро дійсно з'явилися, я був упевнений. Саруман міг збрехати, але ще задовго до нашої зустрічі в Ізенґарді я отримував цілком вірогідні звістки. |
| 937 |
Я боявся за своїх друзів у Ширі; та все ж мав надію. Я сподівався, що Фродо вирушив негайно, щойно отримавши мого листа, і що він дістався до Рівендолу ще до того, як почалася смертельна гонитва. І мій страх, і моя надія виявилися невиправданими. |
| 938 |
Бо моя надія залежала від одного товстуна у Брі; а боявся я підступності Саурона. Але товстун, котрий торгує пивом, мусить виконувати багато замовлень; а сила Саурона поки що менша, ніж її робить страх. |
| 939 |
Але в кільці Ізенґарда, в пастці й на самоті, не легко повірити, що мисливці, від котрих усі втікають, зазнають поразки в далекому Ширі. Ґандалф здивовано замовк і глянув на нього. Спочатку я боявся, чого, без сумніву, бажав Саруман, що і Радаґаст зрадив. |
| 940 |
Однак я не помітив при зустрічі нічого фальшивого ні в його голосі, ні в очах. Якби помітив, то ніколи би не поїхав до Ізенґарда або діяв би обережніше. Саруман це зрозумів, тому приховав свої справжні наміри й підманув свого посланця. |
| 941 |
У будь-якому разі було би марно намагатися схилити чесного Радаґаста до зради. Він підійшов до мене зі щирим серцем, тому і переконав. Це й зірвало задум Сарумана. Адже Радаґаст не мав підстав не виконати мого прохання; й він подався до Морок-лісу, де мав багато старих друзів. |
| 942 |
І гірські орли розлетілися на всі боки і побачили безліч речей: збіговисько вовків і скупчення орків; і Дев'ятьох Вершників, котрі нишпорили по різних землях; і почули вони про втечу Ґолума. І відрядили вони посланця з цими звістками до мене. |
| 943 |
Отож одної місячної ночі наприкінці літа Ґвайгір Боривітер, найпрудкіший із Великих Орлів, непоміченим прилетів до Ортханка; і побачив мене на вежі. Тоді я попросив його, й він виніс мене раніше, ніж Саруман схаменувся. Я був уже далеко, коли з воріт Ізенґарда навздогін вискочили вовки й орки. |
| 944 |
І я зрадів, бо в Марці Вершників, у Рогані, живуть рогірими, Повелителі коней, і немає коней, кращих за тих, які вирощують на цій широкій рівнині між Імлистими та Білими Горами. Перед світанком він висадив мене на землю Рогану; та історія моя виходить дуже довгою. Решту я переповім коротко. |
| 945 |
У Рогані зло вже встигло попрацювати: брехня Сарумана; і король не прислухався до моїх попереджень. Він звелів мені вибрати коня і забиратися геть; і я вибрав собі коня до душі, чим неприємно його вразив. Бо забрав я найкращого коня цього краю, і такого я ніколи не бачив. |
| 946 |
Та в дорозі мене брав страх. З наближенням до Півночі все частіше чув я про Вершників, і хоча щодня відстань між нами скорочувалася, вони все ж випереджали мене. Я дізнався, що вони розділилися: частина їх залишилася на східних кордонах, неподалік від Зеленого Шляху, а інші напали на Шир із півдня. |
| 947 |
Та з потоку його промови я нарешті зрозумів, що менш ніж тиждень тому Фродо вже вийшов із Гобітона, а чорний вершник того ж вечора побував на Пригірку. Тоді я, переляканий, кинувся на пошуки. Я приїхав до Цапового Краю і застав його у стані збудження, мовби мурашник, розворушений патиком. |
| 948 |
Я заїхав до Струмкової Балки — двері розбиті, дім порожній; але на порозі лежав плащ, який належав Фродо. Тоді на якусь мить мене покинула надія, і я не залишався, щоби розвідати новини — інакше я би заспокоївся; натомість я поїхав слідом за Вершниками. |
| 949 |
А це було важко, бо сліди пішли в різні боки, і я розгубився. Та мені здалося, що один чи два попрямували до Брі; туди я і поїхав, роздумуючи, що сказати господареві заїзду. Він цього й очікував і, побачивши моє обличчя, впав пластом на долівку й одразу скис. Ґандалф засміявся. |
| 950 |
Отак я зостався на ніч, розмірковуючи, що сталося з Вершниками; бо виглядало на те, що у Брі чули тільки про двох. Але вночі їх з'явилося більше. Принаймні п'ятеро прийшло з заходу, і вони повалили ворота й бурею промчали через Брі; і народ там досі труситься і чекає кінця світу. |
| 951 |
Та зазнавши поразки у Брі й у Струмковій Балці, вони понесли звістки до свого ватажка, тож за Дорогою ніхто, крім їхніх шпигунів, якийсь час не наглядав. Потім ватажок послав когось із них навпростець на схід, а сам, страшенно лютий, помчав із ватагою по Дорозі. |
| 952 |
Я вітром полетів до Грозової і прибув туди перед заходом сонця наступного дня після виїзду з Брі — а вони мене випередили. Вони відступили, бо відчули, який я розгніваний, не наважуючись зітнутися зі мною, поки сонце було на небі. |
| 953 |
Та вночі вони мене оточили і напали на вершині гори, у старому кільці Амон-Сулу. Мені справді було важко: таких спалахів полум'я не видно було на Грозовій, відколи на ній у давнину палили сигнальні вогнища. Коли зійшло сонце, я вислизнув од них і помчав на північ. На щось більше я надії не мав. |
| 954 |
Тебе, Фродо, знайти в пущі було неможливо, та це було б і нерозумно з усіма Дев'ятьма, котрі гналися за мною по п'ятах. Отож я мусив покластися на Араґорна. Та я сподівався їх відволікти і, добравшись до Рівендолу раніше за вас, вислати підмогу. |
| 955 |
Нарешті я приїхав сюди довгою та важкою дорогою, вгору по Сиводжерельній і через Еттенське Нагір'я, і потім униз із півночі. Від Грозової я чотирнадцять днів ішов пішки, бо їхати верхи кам'янистими пустищами тролів я не міг і тому відпустив Тінебора. |
| 956 |
Я відіслав його назад до його господаря; та ми сильно потоваришували, і якщо знадобиться, він прискаче на мій поклик. Але сталося так, що до Рівендолу я прибув лише за три дні перед Перснем, а всі новини про нього вже дійшли сюди — це вже добре само собою. І це, Фродо, кінець моєї оповіді. |
| 957 |
Нехай Елронд і всі гості вибачать мені довгу промову. Бо такого ще не було, щоби Ґандалф порушив слово і не прийшов на призначену зустріч. Гадаю, носій Персня мав дізнатися про таку дивну подію. Ну, тепер Історію розказано, від початку до кінця. Ми зібралися тут усі, тут також і Перстень. |
| 958 |
А був час, коли білочка могла з дерева на дерево проскакати від земель, які нині звуть Широм, до Сірого Краю, що на захід від Ізенґарда. Колись я подорожував тими землями й дізнався про дивовижні речі. |
| 959 |
Та я забув про Бомбадила, якщо це справді він гуляв лісами та горами давним-давно, вже тоді старіший за найстаріших. Тоді він називався інакше. Ми кликали його Ярвайн Бен-адар, найдавніший і ніким не породжений. Але різні народи іменували його по-своєму: гноми — Форном, люди Півночі — Оралдом. |
| 960 |
Він дивна істота, і, можливо, його слід було запросити на нашу Раду. Знову запала мовчанка. Фродо, навіть у цьому прекрасному будинку серед залитої сонцем долини, наслухаючи дзюркіт чистої води, відчув, як мертвотна темрява наповнила його серце. Боромир ворухнувся, і Фродо глянув на нього. |
| 961 |
Боромир подивився на них із недовірою та схилив голову. Ельфи промовчали. Боромир із подивом подивився на Більбо, та усмішка застигла в нього на вустах, коли він побачив, із якою глибокою повагою решта присутніх ставиться до Більбо. |
| 962 |
Його охопив великий страх, наче він очікував виголошення вироку, який давно передбачив, і даремно сподівався, що його ніколи не промовлять. Непереборне прагнення відпочити і залишитись у спокої біля Більбо в Рівендолі сповнило його серце. |
| 963 |
Нарешті він заговорив через силу, здивовано прислухаючись до власних слів, мовби чужа воля користувалася його слабким голоском. Елронд підвів очі й поглянув на нього, і Фродо відчув, як його серце пронизала несподівана проникливість його погляду. Але це важкий тягар. |
| 964 |
Такий важкий, що ніхто не може перекладати його на іншого. Я не перекладаю його на тебе. Та якщо ти береш його добровільно, то скажу, що твій вибір правильний; і якби тут зібрались усі могутні друзі ельфів — і Гадор, і Гурін, і Турін, і Берен — твоє місце було би серед них. |
| 965 |
Гобіти ще поговорили та поміркували про минулу подорож і про небезпеки, які чекають на них попереду; але така вже була земля Рівендолу, що невдовзі всі страхи і тривоги вивітрилися з їхніх голів. Про майбутнє, добре чи погане, не забули, та воно втратило владу над теперішнім. |
| 966 |
Та осінь швидко згасала; золотаве світло повільно вицвітало до блідо-срібного, й останні листочки злітали з оголених дерев. З Імлистих Гір на сході подув прохолодний вітер. У нічному небі округлився місяць і затьмарив усі дрібніші зірки. Та низько на півдні горіла одна зоря. |
| 967 |
Коли місяць знову пішов на спад, з кожною ніччю вона сяяла все яскравіше і яскравіше. Фродо бачив її зі свого вікна, у глибині неба, — палаючим невсипущим оком виблискувала вона над деревами на краю долини. |
| 968 |
Дехто з них пішов на північ до витоків Сиводжерельної в Еттенському Нагір'ї; інші — на захід і з допомогою Араґорна та слідопитів обшукали землі нижче від Сірого Потоку, аж до Тарбада, де Північна Дорога перетинає ріку біля зруйнованого міста. |
| 969 |
Багато пішло на північ і південь; дехто перетнув Гори і вступив у Морок-ліс, тоді як інші вибралися до витоку ріки Ірисної, пішли Диким Краєм та Ірисовими Полями й урешті сягнули старого дому Радаґаста в Росґобелі. |
| 970 |
Радаґаста там не було; і вони повернулися через високогірний перевал, що звався Чорнорічні Сходи. Сини Елронда, Елладан і Елрогір, повернулись останні; вони відбули далеку подорож, сягнувши аж Срібної Жили в незнайомому краї, та про побачене розповіли тільки Елрондові. |
| 971 |
І ніде посланці не побачили ні слідів, ані вістей про Вершників чи інших слуг Ворога. Навіть від орлів Імлистих Гір не довідалися вони свіжих новин. Ніхто не бачив Ґолума і нічого не чув про нього; та далі збирались у зграї дикі вовки і полювали у верхів'ях Великої Ріки. |
| 972 |
Трьох чорних коней знайшли потопленими в повені Броду, а нижче, на скелях порогів, — іще п'ятьох, а також довгий чорний плащ, подертий і брудний. Жодного іншого сліду Чорних Вершників видно не було, й ніде не відчувалася їхня присутність. Здавалося, вони зникли з Півночі. |
| 973 |
Якщо це так, то поки вони знову зможуть полювати, мине трохи часу. Звичайно, у Ворога є інші слуги, та їм доведеться здолати шлях аж до кордонів Рівендолу, де вони нападуть на наш слід. А якщо ми будемо обережні, його буде важко знайти. Більше зволікати не можна. Елронд покликав гобітів до себе. |
| 974 |
Якби навіть я мав загін ельфів зі зброєю Стародавніх Часів, це нічого би не дало, тільки накликало би силу Мордору. Загін Персня складатиметься з дев'ятьох осіб; Дев'ять Піших проти Дев'ятьох Вершників, котрі є злими. |
| 975 |
З тобою і твоїми вірними слугами піде Ґандалф; це його велика справа і, можливо, кінець його трудів. Щодо решти, то вони представлятимуть інші вільні народи світу: ельфів, гномів і людей. Леґолас буде від ельфів; Ґімлі, син Ґлоїна, — від гномів. |
| 976 |
Меч Еленділа перекували ельфійські ковалі, й на лезі викарбували емблему зі сімох зірок між півмісяцем і променистим сонцем, а над ними було написано багато рун; бо Араґорн, син Араторна, ішов воювати на кордонах Мордору. |
| 977 |
Яскравий був цей меч, наново викуваний; світло сонця пломеніло в ньому, а світло місяця сяяло холодом, лезо ж його було тверде та гостре. Й Араґорн дав йому нове ім'я, назвавши Андурілом, Полум'ям Заходу. |
| 978 |
Араґорн і Ґандалф подовгу гуляли вдвох, обговорюючи дорогу та можливі небезпеки; і розглядали мапи і книжки з написами та малюнками, що були в домі Елронда. Фродо інколи сидів із ними; та він радо покладався на їхнє керівництво і якнайбільше часу проводив із Більбо. |
| 979 |
У ці останні дні вечорами гобіти сиділи в Камінній Залі й серед інших легенд почули всю баладу про Берена та Лутієн і про повернення Великої Коштовності; але днями, поки Мері з Піпіном гуляли, де заманеться, Фродо та Сем сиділи в маленькій кімнатці Більбо. |
| 980 |
Більбо читав їм уривки зі своєї книжки (все ще далекої від завершення) або з віршів, або ж занотовував пригоди Фродо. Вранці останнього дня Фродо зайшов до Більбо сам, і старий гобіт витягнув з-під ліжка дерев'яну скриньку. Він підняв кришку і понишпорив усередині. |
| 981 |
Він дістав зі скриньки невеличкий меч у старих потертих шкіряних піхвах. Тоді вийняв його, і добре відполіроване лезо раптом зблиснуло, холодно та яскраво. Фродо прийняв його з вдячністю. Більбо розгорнув кілька шарів старого ганчір'я і підняв маленьку кольчугу. |
| 982 |
Вона була щільно сплетена з безлічі кілець, гнучка, мов полотно, холодна, мов крига, та міцніша за крицю. Прикрашена білими самоцвітами, вона сяяла місячним сріблом. До неї був допасований пояс із перлами та кришталем. |
| 983 |
Більбо надягнув на нього кольчугу і причепив Жало до блискучого пояса; а зверху Фродо натягнув свої старі потерті штани, сорочку та куртку. Був холодний сірий день кінця грудня. Східний вітер струменів крізь голе гілля дерев і шумів у темних соснах на пагорбах. |
| 984 |
Угорі бігли кошлаті хмари, темні та низькі. Коли опускалися безрадісні тіні раннього надвечір'я, загін приготувався вирушати. Чекали темряви, бо Елронд порадив їм якомога частіше подорожувати під прихистком ночі, аж поки не відійдуть далеко від Рівендолу. |
| 985 |
Загін не взяв зі собою багато зброї, бо розрахунок був на таємничість, а не на битву. Араґорн мав тільки Андуріл і вбрання — вицвіле брунатно-зелене, — звичне для слідопитів пущі. У Боромира був довгий меч, подібний на Андуріл, але не такий старовинний, а також щит і бойовий ріг. |
| 986 |
Лише гном Ґімлі одягнув коротку крицеву кольчугу, бо гноми не переймаються вагою; а за пояс він заклав сокиру зі широким лезом. У Леґоласа були лук і сагайдак зі стрілами, а на поясі — довгий білий кинджал. |
| 987 |
Наймолодші гобіти мали мечі, добуті з могильника; Фро-до взяв лише Жало, а його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Ґандалф ніс свою патерицю, а на поясі мав ельфійський меч Ґламдрінґ, пару до Оркріста, що тепер лежав на грудях Торіна під Самітною Горою. |
| 988 |
Елронд забезпечив усіх теплим одягом — куртками та плащами, підбитими хутром. Запас харчів, одяг, ковдри й інше спорядження завантажили на поні — ту саму бідолашну скотинку, яку привели з Брі. Перебування в Рівендолі спричинило чудесну зміну: поні став гладкий і наче помолодшав. |
| 989 |
Аби взяти його зі собою, наполягав Сем, стверджуючи, що Біл (так він його назвав) тужитиме, якщо залишиться тут. Отож Біл ішов із ними як ваговоз, однак він єдиний із усього Загону не сумував. Попрощались у великій кімнаті біля каміну, і тепер чекали тільки па Ґандалфа, який затримався в домі. |
| 990 |
Світло від каміна виблискувало крізь прочинені двері, і м'які вогні миготіли у багатьох вікнах. Більбо, загорнутий у плащ, мовчки стояв на порозі біля Фродо. Араґорн сидів, схиливши голову на коліна; тільки Елронд усвідомлював вагомість цієї миті. |
| 991 |
Усі інші здавалися просто темними постатями в темряві. Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби і похмуро вдивляючись у пітьму, де ревіла та перекочувала каміння ріка; його жадання пригод було на найнижчій позначці. Біл помахав хвостом і нічого не відповів. Він про все подбав. |
| 992 |
Цієї миті Елронд вийшов разом із Ґандалфом і прикликав Загін до себе. Гості й домашні Елронда стояли в сутінках і тихо бажали їм щасливої дороги. Ніхто не сміявся і не співав. Нарешті вони звернули додому і розчинились у сутіні. |
| 993 |
А мандрівники перетнули міст і повільно піднялися звивистою стежкою, що вивела їх із глибокої долини Рівендолу; вони нарешті вибралися на височину, де вітер посвистував у вересі. Тоді кинули погляд на Останній Прихисток, що виблискував унизу вогниками, і попрямували в ніч. |
| 994 |
Безплідною, нерівною землею іти було важче та повільніше, ніж зеленою долиною Великої Ріки в Дикому Краї; але в такий спосіб сподівались уникнути ворожих очей. Раніше в цьому пустельному краї рідко бачили шпигунів Саурона, а стежки були відомі лише мешканцям Рівендолу. |
| 995 |
Ґандалф ішов попереду, поряд — Араґорн, який орієнтувався в цій землі навіть у темряві. Решта тяглася ланцюжком за ними, а останнім — гостроокий Леґолас. Перші дні їхньої подорожі були важкі та безрадісні, і Фродо запам'ятав мало що, хіба лише вітер. |
| 996 |
Упродовж багатьох похмурих днів крижаний вітер дув із Гір на сході, й ніякий одяг не захищав од його пронизливих поривів. Хоч усі були добре вдягнуті, ні рухаючись, ні відпочиваючи, не могли зігрітись. Опівдні вони спали тривожним сном, десь в ущелині або під кошлатими кущами терну. |
| 997 |
На південь від Рівендолу вони здіймалися ще вище і завертали на захід; а біля підніжжя основного пасма простягнувся масив голих пагорбів і глибоких ущелин із бурхливими водами. Стежок було обмаль, і, петляючи, вони часто заводили тільки на край крутого провалля чи вниз у зрадливу драговину. |
| 998 |
На другий тиждень подорожі погода змінилася. Несподівано вітер ущух, а тоді здійнявся з півдня. Хмари швидко пробігли і розтанули, і визирнуло бліде сонце. Після довгого нічного переходу настав холодний чистий світанок. |
| 999 |
Мандрівники підійшли до низького хребта, увінчаного старезними гостролистами зі сіро-зеленими стовбурами, мовби витесаними з гірського каменю. Їхнє темне листя виблискувало, і червоні ягоди пломеніли під промінням вранішнього сонця. |
| 1000 |
Ліворуч від цього високого хребта здіймалися три шпилі; найвищий і найближчий стримів, мов зуб, присипаний снігом; його широкий голий північний схил ховався в тіні, але там, де впало скісне проміння, пломенів багрянцем. Ґандалф стояв біля Фродо і дивився туди з-під долоні. |
| 1001 |
Того ранку у глибокій улоговині, оточеній кущами гостролиста, вони розклали вогнище, і вечеря-сніданок видалася веселішою, ніжу всі попередні дні. Ніхто не поспішав укладатися спати, бо попереду була ціла ніч, а рушати мали аж наступного вечора. Лише Араґорн був мовчазний і неспокійний. |
| 1002 |
За якийсь час він залишив Загін і вийшов на гребінь гори; там він постояв у тіні дерева, позираючи на південь і захід і мовби прислухаючись. Потім повернувся до краю видолинку і поглянув на Загін, що сміявся і балакав. Того дня перша варта випала Семові, та Араґорн приєднався до нього. |
| 1003 |
Усі інші поснули. Тоді запала така тиша, що її відчув навіть Сем. Виразно чулося дихання поснулих. Поні ляснув хвостом і раз-другий стукнув копитом, а здавалося, що загримів на всю околицю. Сем чув, як потріскували його власні суглоби при кожному поруху. |
| 1004 |
Мертва тиша оточувала його зусібіч, а згори звисало чисте голубе небо, коли сонце викотилося зі сходу. Ген на півдні з'явилася чорна латка, і стала рости, і неслася на північ, мов хмара диму, гнана вітром. |
| 1005 |
Тільки коли зграя зникла вдалині, на півночі та заході, небо знову прояснилось, Араґорн підвівся з землі й пішов будити Ґандалфа. Мапи Семові нічого не говорили, й усі невідомі простори здавалися такими безмежними, що він не уявляв, скільки відстані пройдено. Весь той день Загін просидів у схованці. |
| 1006 |
Чорні птахи ще кілька разів поверталися, та, коли червоне сонце схилилося на захід, зникли на півдні. У сутінках Загін вирушив у дорогу і, звернувши на схід, попрямував на Карадрас, який усе ще пломенів удалині в останніх променях сонця. Білі зірки одна по одній висипали на тьмяне небо. |
| 1007 |
Араґорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки давньої дороги, колись широкої та добре прокладеної, що вела від Краю Гостролиста до гірського перевалу. Повний місяць піднімався над горами і проливав бліде сяйво, в якому каміння відкидало чорні тіні. |
| 1008 |
Багато каменів здавалися витесаними, хоча тепер лежали, безладно розкидані, в похмурій пустелі. Настала холодна година перед світанком, місяць заходив. Фродо звів очі до неба. Раптом він побачив чи відчув, як тінь промайнула по високих зірках, ніби на мить вони зблідли, а тоді знову засяяли. |
| 1009 |
Він здригнувся. Тієї ночі більше нічого не трапилося. Ранок був іще яскравіший, аніж учорашній, але знову прохолодний; і знову здіймався вітер зі сходу. Ще дві ночі вони йшли, невпинно піднімаючись, але щоразу повільніше, поки дорога звивалася на пагорби, а гори підступали, ближче і ближче. |
| 1010 |
На третій ранок перед ними здійнявся Карадрас, могутній шпиль, притрушений сріблястим снігом, але з голими крутими схилами, багряними, мов у крові. Сірі хмари закрили сонце. Вітер став північно-східним. Ґандалф вдихнув повітря й озирнувся. |
| 1011 |
Фродо почув ці слова і зрозумів, що Ґандалф із Араґорном продовжували якусь суперечку, яка почалась уже давно. Він схвильовано прислухався. Пополудню, коли вже закінчували снідати, Ґандалф і Араґорн відійшли вбік і задивилися на Карадрас. |
| 1012 |
Зараз його схили були темні та понурі, а верхівка ховалась у сірих хмарах. Фродо спостерігав за провідниками, намагаючись відгадати, чим закінчиться їхня суперечка. Коли вони повернулися до Загону, Ґандалф оголосив, що вирішено кинути виклик погоді й перейти перевал. Фродо зітхнув із полегшенням. |
| 1013 |
Він не здогадувався, що то за темний і таємничий шлях, але сама згадка про нього, здавалося, наповнювала Араґорна тривогою, і Фродо зрадів, що туди вони не підуть. Перед тим, як ми спустимося на протилежний бік, нам дошкулятиме лютий мороз. |
| 1014 |
Якщо ми навіть промерзнемо до смерті, це не допоможе нам стати менш помітними. Тут іще ростуть якісь дерева та кущі, тож нехай кожен візьме в'язку хмизу, скільки зможе нести. Загін рушив знову, і то з доброю швидкістю; але невдовзі підйом став крутий і важкий. |
| 1015 |
Дорога звивалась і дерлася нагору, а подекуди майже зникала під завалами кам'яних брил. Під важкими хмарами швидко споночіло. Між скелями завивав сильний вітер. Опівночі вони вибралися десь до середини великих гір. |
| 1016 |
Вузька стежина тепер завертала ліворуч повз стрімку скелясту стіну, над якою нависали, невидимі в темряві, понурі схили Карадрасу; праворуч безоднею темряви зяяло глибоке провалля. Із зусиллями вони подолали крутосхил і зупинилися на мить на вершині. |
| 1017 |
Фродо відчув, як його обличчя щось легко торкнулося. Він витягнув руку і побачив у себе на рукаві бліді плями білого лапатого снігу. Рушили далі. Та невдовзі сніг пішов густий, захоплюючи весь простір, заліплюючи очі. |
| 1018 |
Фродо ледве бачив темні зігнуті постаті Ґандалфа й Араґорна за якісь два кроки попереду. За винятком високих вересовищ Північної Чверті сильні снігопади були рідкістю в Ширі, і їх сприймали як приємну подію та нагоду для веселощів. |
| 1019 |
Жоден старожил (окрім Більбо) не пам'ятав Страшної Зими 1311 року, коли білі вовки вдерлися до Ширу через замерзлу Брендівинну. Ґандалф зупинився. Сніг товстим шаром укривав його каптур і плечі, а на землі вже сягав кісточок. Поки вони відпочивали, вітер ущух, і сніг майже припинився. |
| 1020 |
Гобіти, зігнуті майже навпіл, тягнулися поряд зі своїми вищими товаришами, та стало зрозуміло, що далеко вони не зайдуть, якщо хуртовина не вщухне. Ноги у Фродо налилися свинцем. Піпін волочився позаду. Навіть Ґімлі, який уже витривалий гном, бурчав, ледве пробираючись уперед. |
| 1021 |
Загін раптом зупинився, мовби змовившись, без жодного слова. У довколишній темряві пролунали моторошні звуки. Можливо, це були тільки пустощі вітру у тріщинах і виїмках скелястої стіни, та здавалося, що хтось пронизливо кричить і дико, з підвиванням, сміється. |
| 1022 |
Згори покотилося каміння, зі свистом пролітаючи над головами та розколюючись на стежці. Раз у раз із невидимої височини скочувався з глухим гуркотом величезний валун. Тепер Загін скупчився якомога ближче до кручі. |
| 1023 |
Унизу вона була трохи похилена у бік півдня, тож Загін сподівався бодай на якийсь прихисток від північного вітру та каміння, що падало згори. Але пориви вітру вихором налітали зусібіч, і сніг валив щоразу густішими хмарами. Вони збилися тісним гуртом, притулившись спинами до стіни. |
| 1024 |
Поні Біл терпляче, але пригнічено, стояв попереду гобітів і трохи їх затуляв; але невдовзі снігу намело вище від його колін, а кучугури і далі зростали. Якби не вищі товариші, гобітів незабаром би цілком засипало снігом. На Фродо напала сонливість; він швидко поринав у теплий і туманний сон. |
| 1025 |
Йому здалося, що вогонь зігріває його ноги, а з тіней по той бік каміна він чує голос Більбо. — відповів Фродо з зусиллям, відчувши, що його трусить, і він із болем повернувся до дійсності. Боромир підняв його, витягнувши зі снігового гнізда. |
| 1026 |
Ковтнувши теплого та духмяного напою, Фродо відразу відчув приплив свіжих сил, і важка сонливість відступила. Товариші також пожвавилися, до всіх повернулися надія та бадьорість. Але сніг не вщухав. Він кружляв довкола них щоразу густіший, а вітер завивав усе голосніше. |
| 1027 |
Та хоч вони і прихопили зі собою хмиз і тріски за порадою Боромира, та все відсиріло, й ні ельфові, ні навіть гному не вистачило вміння розпалити вогонь, та ще й на такому вітрі. Нарешті неохоче взявся до роботи Ґандалф. |
| 1028 |
Піднявши жмут хмизу, він мить потримав його, а тоді владно промовив: — і вдарив патерицею у жмут. Умить вирвався великий зелено-синій сніп полум'я, і дерево запалахкотіло та засичало. Але Загін уже не переймався шпигунами чи неприязними очима. Серця втішило світло вогню. |
| 1029 |
Хмиз радісно палахкотів; і хоча довкола сичав сніг і талі калюжі підбиралися до ніг, Загін радо грів долоні у вогні. І стояли вони так, колом обступивши маленьке танцівливе полум'я. Втомлені та стурбовані обличчя осявало червоне світло; за ними чорною стіною стояла ніч. |
| 1030 |
Але хмиз швидко згорав, а сніг усе падав. Вогонь слабшав, і останню в'язку вкинули в полум'я. Фродо втомлено спостерігав, як лапатий сніг падає з темряви і на мить висвітлюється в сяйві вмираючого вогню; та ще довго він не помічав, аби сніг послаблювався. |
| 1031 |
Тоді раптово, коли його знову похилило на сон, він помітив, що вітер і справді спав, а сніжинки побільшали і падали все рідше. Тьмяний світанок дуже повільно світлішав. Нарешті сніг припинився цілком. Дедалі яснішаючи, світло відкрило мовчазний засніжений світ. |
| 1032 |
Нижче від їхнього прихистку громадилися білі кучугури, замети, безформні нарости, приховуючи протоптану стежину; а височини вгорі ховались у великих хмарах, які все ще загрожували снігопадом. Ґімлі поглянув угору і похитав головою. Усі з цим погодилися, та відступати було нелегко, якщо не неможливо. |
| 1033 |
З цими словах він спритно вискочив на замет, і Фродо раптом помітив, мовби вперше, хоча давно це знав, що ельф був без чобіт, а лише в легких черевиках, як завжди, і його ноги залишали на снігу ледь помітні сліди. |
| 1034 |
Прожогом, ніби бігун по твердім ґрунті, кинувся він униз стежиною, швидко перегнав людей, махнувши їм рукою, і зник за скелястим рогом. Решта Загону чекала, збившись у купу і спостерігаючи, як Боромир із Араґорном віддалялися, зменшуючись до чорних цяток на білизні. Врешті, вони також зникли з очей. |
| 1035 |
Час тягнувся довго. Хмари опустилися нижче, і знову закружляли сніжинки. Минуло близько години, хоча здавалося, що більше, аж тут нарешті з'явився Леґолас. Тієї ж миті за ним із-за рогу вийшли Боромир із Араґорном і стали підніматися схилом угору. Він підняв гобіта. Слідом Араґорн поніс Мері. |
| 1036 |
Піпін захоплювався силою Араґорна, дивлячись на прохід, прокладений лише з допомогою його великих кінцівок. Навіть зараз, із таким тягарем, він розширював дорогу для тих, хто йшов слідом, розкидаючи сніг на боки. Нарешті вони дійшли до великої кучугури. |
| 1037 |
Вона несподівано перетинала гірську стежину навскісною стіною, а її гребінь, гострий, мов обрізаний ножем, здіймався на два зрости Боромира; та всередині був прохід, мов перекинутий міст. На тому боці Мері та Піпіна спустили на землю, і там вони з Леґоласом чекали на решту Загону. |
| 1038 |
Невдовзі Боромир повернувся зі Семом. Позаду вузькою, але тепер добре втоптаною стежкою ішов Ґандалф, ведучи за собою навантаженого Біла, на якому верхи сидів Ґімлі. Останній ішов Араґорн, несучи Фродо. Ледве вони проминули замет, як із глухим гуркотом униз покотилося каміння зі снігом. |
| 1039 |
Сніговий пил мало не засліпив Загін, що притиснувся до скелі, а коли повітря проясніло, всі побачили, що стежка позаду завалена. І справді, з цим останнім ударом лють гори, здавалося, вичерпалася, мовби Карадрас угамувався, відбивши нападників, котрі вже не насміляться повернутися. |
| 1040 |
Загроза снігопаду відійшла; хмари розігнало, і день прояснів. Як і говорив Леґолас, чим нижче, тим менше ставало снігу, тож урешті-решт навіть гобіти змогли йти самі. Невдовзі всі знову стояли на тому самому уступі, де попередньої ночі їх застали перші сніжинки. Уже цілком розвиднілося. |
| 1041 |
З височини вони подивилися назад, на західні низовини. Ген удалині біля підніжжя гори лежала долина, з якої вони почали своє сходження. Ноги у Фродо боліли. Він промерз до кісток і зголоднів; при думці про довгий і болісний спуск у нього закрутилася голова. Перед очима попливли чорні цятки. |
| 1042 |
Він протер очі, та чорні цятки не зникли. Ген унизу, та все ж вище від підніжжя, в повітрі кружляли темні цятки. Холодний вітер дмухав їм услід, коли вони обернулися спинами до Воріт Багряного Рогу й утомлено поплентались униз. Карадрас переміг. |
| 1043 |
Був вечір, і сіре світло знову швидко згасало, коли вони зупинилися на ночівлю. Усі дуже потомилися. Гори огортали густі сутінки, дув холодний вітер. Ґандалф знову пригостив усіх ковтком мірувору з Рівендолу. Коли трохи перекусили, він скликав раду. |
| 1044 |
Обличчя Піпіна помітно посвітлішало при згадці про повернення до Рівендолу; Мері з Семом із надією підняли очі. Та Араґорн із Боромиром залишилися незворушні. Фродо спохмурнів. Лише Ґімлі підняв голову; в очах його запалав вогник. На всіх інших ця назва нагнала жах. |
| 1045 |
Навіть для гобітів вона була овіяна легендарним страхом. Іти довшим шляхом нам не дозволяє час. Так ми би могли й цілий рік пробиратися пустельними, незаселеними землями. Але не були би й у безпеці. За ними пильно стежать Саруман і Ворог. |
| 1046 |
Коли ти йшов па північ, Боромире, в очах Ворога ти був лише випадковим мандрівцем із півдня і мало його хвилював: він переймався тільки пошуками Персня. А тепер ти повертаєшся як один із Загону Персня, і ти під загрозою, поки перебуваєш із нами. |
| 1047 |
Небезпека зростатиме з кожною лігою, пройденою під відкритим небом на південь. Боюся, що відкрита спроба перейти гори лише погіршила наше становище. Якщо ми не зникнемо на якийсь час із очей і не приховаємо нашого сліду, надії на успіх мало. |
| 1048 |
Тому я раджу йти не через гори, не довкола них, а попід ними. Принаймні Ворог не сподіватиметься, що ми підемо тією дорогою. Є навіть надія зустріти гномів і самого Баліна, сина Фундіна, десь у підземних палатах його предків. |
| 1049 |
У будь-якому разі потреба примушує нас іти саме так! Задля оборони вночі Загін вибрався на вершину невеликого пагорба, під яким відпочивав. Пагорб вінчала купка старих покручених дерев, обведених розкиданим колом валунів. |
| 1050 |
Посередині розклали вогнище, не сподіваючись на те, що темрява і тиша заховають їх від зграї вовків. Сіли довкола вогнища, й усі, крім вартових, неспокійно задрімали. Бідолашний поні Біл тремтів і пітнів, стоячи на місці. Виття вовків чулося з усіх боків, то ближче, то далі. |
| 1051 |
Глупої ночі безліч очей зблискувало з-за краю пагорба. Деякі підкрадалися навіть до кам'яного кола. В отворі між каменями зупинилася велика темна постать вовка. Втупившись у мандрівників, вовк раптом страхітливо завив, ніби був він ватажок, що скликав свою зграю до нападу. |
| 1052 |
Ґандалф підвівся і зробив крок уперед, здійнявши патерицю. Вовк загарчав і стрибнув уперед. У цю мить різко тенькнула стріла. Леґолас вистрілив із лука. З огидним вереском вовк гепнувся на землю; сльфійська стріла простромила йому горлянку. Палаючі очі вмить згасли. |
| 1053 |
Ґандалф і Араґорн ступили вперед, але пагорб спорожнів; голодна зграя відступила. Темрява стихла, виття припинилося, чути було тільки зітхання вітру. Ніч минала, і на заході сідав щербатий місяць, блимаючи крізь розтріпані хмари. Фродо прокинувся, здригнувшись. |
| 1054 |
Раптовий шквал дикого та лютого виття налетів на табір. Величезна орда варгів нечутно зібралася довкола і зараз нападала одночасно з усіх боків. Вогнище розпалилося, й у його миготливому світлі Фродо побачив, як через кам'яне кільце перестрибує безліч сірих тіней, а далі — ще і ще. |
| 1055 |
Одному здоровенному вожакові Араґорн одним ударом простромив горло; Боромир широким змахом відтяв голову іншому. Поруч, твердо впершись ногами в землю, стояв Ґімлі, орудуючи сокирою. Співала тятива Леґоласового лука. |
| 1056 |
У мерехтінні світла Ґандалф раптом ніби виріс: він здійнявся великою загрозливою тінню, мов кам'яний монумент якогось стародавнього короля. Він вихопив із вогню гілляку й пішов на вовків. Ті позадкували перед ним. Високо в повітря підкинув він палаючу вуглину. |
| 1057 |
Вона спалахнула раптово, мов біла блискавка, а голос його загримів громом. Вогонь пострибав із дерева на дерево. Уся верхівка пагорба заяскріла сліпучим світлом. Мечі та кинджали оборонців сяяли і мерехтіли. |
| 1058 |
Остання стріла Леґоласа зайнялась у польоті й, палаючи, встромилась у серце великого вовка-вожака. Решта відразу розбіглася. Потроху вогонь догорів до попелу й іскор; гіркий дим кружляв над обгорілими пнями та курився над пагорбом, коли в небі заясніло бліде світанкове світло. |
| 1059 |
Відбиті вороги вже не верталися. Коли геть розвиднілося, не зосталося ніяких слідів вовків, і Загін даремно шукав за мертвими тілами. Тільки обвуглені дерева та стріли Леґоласа нагадували про битву на верхівці пагорба. Усі стріли були цілі, крім однієї, від якої залишився тільки наконечник. |
| 1060 |
Того дня погода знову змінилася, мов за наказом якоїсь сили, яка вже не потребувала снігу, оскільки від перевалу Загін відступив, сили, яка зараз бажала ясного світла, щоби здаля роздивитись усе, що рухається на безлюдді. Уночі вітер змінився з північного на північно-західний і вщух. |
| 1061 |
Хмари попливли на південь, і небо відкрилося, високе та голубе. Коли Загін стояв на пагорбі, готовий рушити в дорогу, бліде сонце освітило верхівки гір. Тепер попереду з чарівником ішов Ґімлі — так хотілося йому потрапити до Морії. Вони повели Загін назад до гір. |
| 1062 |
Єдина стара дорога до Морії вела зі заходу вздовж потоку Сіраннону, що витікав із підніжжя скель, де були ворота. Але чи то Ґандалф заблукав, чи то земля змінилася за останні кілька років, але він не знайшов потоку там, де шукав, а лише за кілька миль на південь від початку шляху. |
| 1063 |
Наближався полудень, а Загін все ще плентався, спотикаючись, у пустельній місцевості серед рудого каміння. Ніде не блищала і не шуміла вода. Усе було голе та сухе. Настрій упав. Жодної живої істоти, жодної пташки в небі; та що принесе ніч, якщо застане їх у цій забутій землі, про це ніхто не думав. |
| 1064 |
Воно було порожнє і мовчазне, й ні краплини води не текло між його бурим і рудим камінням; але берегом, поміж зруйнованих стін і бруківкою давньої дороги, звивалася ледь помітна стежина. Усі в Загоні збили ноги і потомилися, та все ж багато миль уперто просувалися нерівним і звивистим шляхом. |
| 1065 |
Сонце проминуло полудень і покотилося до заходу. Трохи перепочивши і щось перекусивши, пішли далі. Перед ними насупилися гори, та стежина вела через глибоку западину, і видно було тільки високі шпилі далекого східного хребта. Нарешті загін підійшов до різкого повороту. |
| 1066 |
Тут дорога, що відхилялася на південь між краєм річища та крутояром ліворуч, знову пішла просто на схід. Обігнувши ріг, вони побачили перед собою низьку, сажнів на п'ять, скелю з ламаним зубчастим верхом. |
| 1067 |
Звідти широкою розколиною, яку, напевно, вибив колись сильний водоспад, дзюркотів тонкий струмочок. Вони без труднощів знайшли кам'яні сходи, й Ґімлі жваво пострибав ними вгору, а слідом піднялися Ґандалф і Фродо. |
| 1068 |
Вийшовши на вершину, вони побачили, що далі дороги не було, і стало зрозуміло, чому висох Прибрамний. Позаду них призахідне сонце наповнило холодне небо мерехтливим золотом. Попереду простягалося темне стояче озеро. Ні небо, ні захід сонця не відбивалися на його похмурій поверхні. |
| 1069 |
Гребля перекрила Сіраннон, і він затопив усю долину. За зловісними водами височіли величезні скелі, мертвотно-білі у тьмяному світлі: останні та непрохідні. Жодного знаку воріт чи входу, ні шпарини, ні розколини не побачив Фродо в нахмуреному камені. |
| 1070 |
Доки воно простягалося на південь, у тьмяному світлі визначити було важко; та північний край був не далі, як за півмилі звідти, де вони стояли, й між кам'янистими хребтами, що оточували долину, та краєм води тягнулася вузька смужка води. |
| 1071 |
Туди вони і поквапилися, бо мусили пройти милю-дві до крайнього берега, куди прямував Ґандалф; а там іще шукати ворота. У найпівнічнішому кутку озера їхній шлях перетнула вузька затока. Зелена та застояна, вона нагадувала слизьку руку, що тяглася до навислих гір. |
| 1072 |
Ґімлі відважно ступив у воду і виявив, що там мілко, лише по кісточки біля краю. Усі пішли слідом за ним, обережно намацуючи шлях, бо під водорослями ховалося ховзке масне каміння, і легко було послизнутися. Фродо здригнувся з відразою, коли темна каламутна иода торкнулася його ніг. |
| 1073 |
Коли Сем, останній із Загону, вивів Біла на сухий ґрунт, на протилежному боці почувся тихий звук: свист, а за ним плюскіт, мовби рибина потривожила непорушну поверхню води. Швидко обернувшись, вони побачили брижі, чорні у тьмяному світлі: звідкись зі середини озера розходилися великі кола. |
| 1074 |
Вони підійшли до смужки сухого ґрунту між озером і скелями: смужка була вузька, часто ледве ширша за двадцять кроків, і завалена уламками скель і камінням; але вони знайшли дорогу, притискаючись до кручі і тримаючись якнайдалі від темної води. |
| 1075 |
За милю на південь уздовж берега вони натрапили на гостролист. Пні та мертві гілки гнили в мілководді, можливо, залишки старого чагарника або живоплоту, що колись оточував дорогу через затоплену долину. |
| 1076 |
Та під скелею стояли, все ще міцні й живі, два високі дерева, більші за будь-яке дерево гостролиста, які Фродо коли-небудь бачив чи навіть уявляв. Велике коріння тягнулося від стіни до води. Під навислою скелею дерева здавалися простими кущами, коли дивитися на них із вершини Сходів. |
| 1077 |
Але зараз вони здіймалися над головами, жорсткі, темні та мовчазні, й, відкидаючи на коріння густі тіні, стояли прибрамною вартою в кінці дороги. Сем стояв біля поні спохмурнілий і не відповідав. Біл, ніби розуміючи, про що йдеться, притулився до Сема, тицьнувшись носом у його вухо. |
| 1078 |
Сем розплакався і смикав за ремені, знімаючи всі пакунки та кидаючи їх на землю. Усі перебирали речі, складаючи на купу все, що можна залишити, і розподіляючи решту. Коли все було зроблено, вони стали спостерігати, що робить Ґандалф. А він не робив нічого. |
| 1079 |
Він стояв між двома деревами, втупившись у гладку кам'яну стіну, мовби хотів просверлити очима діру. Ґімлі тинявся довкола, постукуючи по каменю сокирою. Леґолас притиснувся до скелі, прислухаючись. Він підійшов до стіни. |
| 1080 |
Просто між тінями дерев стіна була гладка, й він став обмацувати її, ледь чутно бурмочучи якісь слова. Потім відступив назад. Тепер місяць висвічував сіру поверхню скелі; та якусь мить більше нічого видно не було. |
| 1081 |
Тоді повільно, там, де чарівник проводив долонями, проступили слабкі лінії, мов тоненькі прожилки срібла в камені. Спершу вони були не товщі за павутинки, такі прозорі, що тільки виблискували в сяйві місяця, та поступово вони ширшали і яскравішали, аж поки не почав проступати малюнок. |
| 1082 |
Угорі, куди дотягувався Ґандалф, була арка витких літер ельфійського письма. Нижче, хоча лінії подекуди стерлися, проглядалися обриси молота і наковальні під короною зі сімома зірками. Ще нижче були два дерева, кожне з місяцем-молодиком. |
| 1083 |
Найяскравіше посередині воріт світилася велика зірка з багатьма променями. Усі здавалися розгубленими; тільки Араґорн, який добре знав Ґандалфа, мовчав і залишався незворушним. Колись я знав усіма мовами ельфів, людей чи орків усі закляття, якими відчиняли ворота. |
| 1084 |
Я і зараз без зусиль пригадаю кілька десятків. Але, напевно, всіх їх випробовувати не знадобиться; і не доведеться звертатися до Ґімлі по слова таємної мови гномів, якої вони нікого не вчать. Чарівні слова — ельфійські, як і напис на арці — в цьому я не сумніваюся. |
| 1085 |
Далі спробував інші заклинання, одне за другим, вимовляючи їх то швидше та голосніше, то повільніше і тихіше. Потім він промовляв окремі ельфійські слова. Нічого не ставалося. Скеля здіймалась у ніч, загорілися численні зірки, подув холодний вітер, а ворота залишалися зачинені. |
| 1086 |
Знову підійшов Ґандалф до стіни і, здійнявши руки, заговорив гнівно та дедалі владніше. — вигукнув він і вдарив скелю патерицею. — вигукував він усіми мовами, які коли-небудь лунали на Заході Середзем'я. Потім він кинув патерицю на землю і мовчки опустився на камінь. |
| 1087 |
У цей момент вітер доніс іздалеку виття вовків. Поні Біл здригнувся з переляку, а Сем підскочив до нього і щось тихо зашепотів на вухо. Він нахилився й, піднявши зі землі великий камінь, пожбурив його в темну воду. Камінь зник із м'яким сплеском; але тієї ж миті почулися свист і булькотання. |
| 1088 |
Тоді безшумно окреслились обриси великих дверей, хоча раніше не видно було ні тріщинки, ні щілинки. Повільно розділилися вони посередині і стали відчинятися назовні, дюйм за дюймом, аж поки обидві стулки не торкнулися стіни. |
| 1089 |
Крізь отвір виднілися темні сходи, що круто вели вгору; та за нижчими сходинками темрява була густіша за ніч. Загін стояв вражений. Він переступив поріг і торкнувся першої сходинки. Та в цей момент трапилося кілька подій. Фродо відчув, як щось ухопило його за щиколотку, й він упав, зойкнувши. |
| 1090 |
Поні Біл перелякано заіржав, крутнув хвостом і рвонувся геть понад озером у темряву. Сем скочив слідом, але, коли почув зойк Фродо, побіг назад, схлипуючи та лаючись. Інші обернулись і побачили, як води озера заклекотіли, ніби з південного кінця пливла ціла армія змій. |
| 1091 |
З води виповз, звиваючись, довгий вогкий щупалець, що світився блідо-зеленим світлом. Його чіпка кінцівка вхопила Фродо за ногу і тягнула у воду. Сем, упавши на коліна, рубав щупалець кинджалом. Кінцівка відпустила Фродо, і Сем його відтягнув, кличучи на допомогу. |
| 1092 |
З води потяглися ще двадцять кінцівок. Темна вода їм клекотіла, звідти понесло огидним смородом. І саме вчасно. Сем і Фродо піднялися тільки на кілька сходинок, і Ґандалф щойно ступив досередини, коли чіпкі щупальці перетнули вузький берег і вже обмацували скелю та ворота. |
| 1093 |
Один переповз через поріг, виблискуючи в сяйві зірок. Ґандалф обернувся і зупинився. Якщо він і підбирав слово, яке би зачинило ворота зсередини, то воно не знадобилося. Безліч кінцівок, звиваючись, обхопили обидві стулки воріт і з жахливою силою їх зачинили. |
| 1094 |
Стулки затраснулися з гуркітливою луною, і світло зникло. Крізь камінь лунали глухі удари і тріск. Сем, припавши до руки Фродо, впав на сходах у чорній темряві. Вони почули, як Ґандалф повернувся вниз сходами й ударив патерицею по воротах. |
| 1095 |
Мандрівники нарахували дві сотні сходинок, широких і невисоких; і нагорі вони натрапили на склепистий прохід із рівною підлогою, що вів у темряву. Пропозицію привітали всі; присіли на верхніх сходинках, тьмяні постаті в пітьмі. |
| 1096 |
Після їжі Ґандалф дав кожному по третьому разу ковтнути мірувору з Рівендолу. Після короткого відпочинку вирушили в путь. Усі прагнули якомога швидше закінчити подорож, тож були готові, незважаючи на втому, йти кілька годин. Ґандалф знов ішов попереду. |
| 1097 |
У лівій руці він тримав патерицю, сяйво від якої освітлювало землю під ногами; у правій — ніс свій меч Гламдрінґ. Позаду крокував Ґімлі, його очі виблискували у тьмяному світлі, коли він роздивлявся по боках. За гномом ішов Фродо, він теж витягнув короткого меча, Жало. |
| 1098 |
Ні Гламдрінґ, ані Жало не світились, і це втішало, бо ці витвори ельфійських ковалів зі Стародавніх Часів світилися холодним світлом, коли неподалік були орки. Позаду Фродо тримався Сем, а за ним — Леґолас, молодші гобіти і Боромир. У темряві, останній, похмурий і мовчазний ішов Араґорн. |
| 1099 |
Після кількох поворотів прохід повів донизу. Він довго опускався, перед тим як знову вийти на рівне. Стало гаряче та задушливо, але повітря було чисте, і часами в обличчя дмухало прохолоднішим повітрям із ледь помітних отворів у стінах. Їх було багато. |
| 1100 |
У блідих променях патериці Фродо помічав сходи й арки, інші коридори і тунелі, що вели догори чи круто опускалися донизу, або ж просто відкривалися чорними отворами обабіч. Годі було сподіватись усе це запам'ятати. Ґімлі дуже мало допомагав Ґандалфові, хіба що своєю стійкою мужністю. |
| 1101 |
Принаймні його не турбувала, як усіх інших, сама темрява. Часом чарівник радився з ним, якщо вагався щодо вибору дороги; та останнє слово завжди було за Ґандалфом. Розміри і складність Копалень Морії вражали навіть Ґімлі, сина Ґлоїна, хоча був він гномом гірської раси. |
| 1102 |
Ґандалфові зараз мало допомагали спогади про давню подорож, але навіть попри пітьму та всі закрути дороги він знав, куди йому йти і не вагався, якщо тільки була стежка, що вела до його мети. Загону пощастило з поводирем. |
| 1103 |
У них не було ні палива, ні смолоскипів; у розпачливій сутичці біля воріт вони залишили багато речей. А без світла вони би швидко потрапили в халепу. Вздовж стежки, що відлунювала від їхніх кроків, було не лише безліч різних доріг, але й безліч ям і проваль, і темних колодязів. |
| 1104 |
У стінах і в підлозі зяяли тріщини та безодні, й час від часу просто під ногами розкривалась ущелина. Найширша мала понад сім футів, і Піпін довго не наважувався перестрибнути через цю жахливу безодню. З глибини долинав клекіт води, мовби там, унизу, оберталося колесо величезного млина. |
| 1105 |
Настрій у Фродо було трохи піднявся після того, як він урятувався, попоїв і випив цілющого трунку; але тепер його знову охопила глибока тривога, майже страх. Хоч у Рівендолі його і вилікували від удару кинджалом, жахлива рана не минула безслідно. |
| 1106 |
Його відчуття загострились, і він помічав речі, раніше невидимі. Однією з ознак змін, яку він помітив, було те, що він бачить у темряві краще за товаришів, окрім хіба що Ґандалфа. Та ще і Перстень висів у нього на грудях на ланцюжку, який часами видавався важким тягарем. |
| 1107 |
Чути було тільки звук їхніх кроків; глухе стукання чоботів Ґімлі; важку ходу Боромира; легкі кроки Леґоласа; м'яке, ледь чутне тупотіння гобітів; а вкінці — повільні тверді кроки Араґорна. Тільки-но вони зупинялись, усе стихало, тільки інколи слабо дзюркотіла та капала невидима вода. |
| 1108 |
Однак Фродо чув чи уявляв собі, що чув, іще якісь звуки: м'яке тупотіння босих ніг. Воно ніколи не посилювалось ані не наближалося настільки, щоби він упевнився; та коли вже воно починалося, то не зупинялося, поки рухався Загін. |
| 1109 |
І не було воно луною, бо, коли Загін зупинявся, тупотіння ще якийсь час чулося само собою, а потім затихало. До Копалень зайшли, коли настала ніч. Рухалися кілька годин лише з короткими зупинками, коли Ґандалф опинився перед першим серйозним випробуванням. |
| 1110 |
Широка темна арка попереду розгалужувалася на три коридори: усі вели в одному і тому самому напрямку, на схід; але лівий пірнав униз, правий дерся догори, а середній, дуже вузький, біг далі на попередньому рівні. |
| 1111 |
Ліворуч від великої арки знайшлися кам'яні двері: ледь прочинені, вони легко піддалися легкому поштовху. За ними було просторе приміщення, вирубане у скелі. Він обережно ввійшов досередини, а інші потяглися слідом. Там чорніла велика кругла діра, схожа на колодязь. |
| 1112 |
Розбиті іржаві ланцюги звисали з краю в чорну безодню. Поряд лежали уламки каміння. Піпіна потягнула до колодязя цікавість. Поки всі решта розгортали ковдри і стелили постіль під стінами, якомога далі від діри в підлозі, він підповз до краю і зазирнув. |
| 1113 |
Прохолодне повітря вдарило йому в обличчя, здіймаючись із невидимих глибин. Піддавшись раптовому пориву, він схопив камінець і кинув униз. Його серце вдарило кілька разів, перш ніж долинув якийсь звук. |
| 1114 |
Далеко внизу, так наче камінець впав у глибоку воду в якійсь печері, пролунало «бульк», дуже віддалене, та посилене й відлунене порожньою шахтою. Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долетіло слабке постукування: тук-тук, тук-тук. |
| 1115 |
Стихло, а коли відлуння замовкло, знову застукало: тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук. Постукування звучало тривожно, мовби якісь сигнали, та невдовзі затихло й уже не повторювалося. Піпін сидів, нещасний, біля дверей у смоляній темряві; він безперестанку озирався, чи не виповзло щось із колодязя. |
| 1116 |
Він поринув у глибокі роздуми, намагаючи пригадати кожну деталь своєї попередньої подорожі в Копальнях і вирішити, куди йти далі; зараз хибний поворот міг усе погубити. Через годину він підвівся й підійшов до Піпіна. |
| 1117 |
Останнє, що помітив Піпін, засинаючи, була темна постать старого чарівника, що згорбилася на підлозі, з жевріючою тріскою у вузлуватих руках між колінами. Короткий спалах на мить висвітлив гострий ніс і димок від люльки. Усіх розбудив Ґандалф. |
| 1118 |
Упродовж восьми темних годин, не рахуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед; і не трапилося їм ніякої небезпеки, нічого не було ні чути, ні видно, крім слабкого вогника, що підстрибував попереду, мов світлячок, на патериці чарівника. Вибраний ними коридор невпинно йшов угору. |
| 1119 |
Наскільки було видно, він вигинався великою дугою і ставав усе вищим і просторішим. Тепер по обидва боки не було ніяких інших тунелів, а в рівній підлозі — жодних ям чи тріщин. Очевидно, колись давно це була важлива дорога; і тепер вони пішли швидше, ніж напередодні. |
| 1120 |
Поки дорога піднімалась угору, настрій у Фродо трохи поліпшився; та все ж він почувався пригніченим і часами чув, чи йому це лише здавалося, позаду Загону та поміж їхніми кроками ще якесь тупотіння, яке не було луною. |
| 1121 |
Загін ішов доти, доки вистачало сил гобітам, і всі вже думали про місце, де би переночувати, коли раптом стіни праворуч і ліворуч зникли. Здається, з-під аркового склепіння вони вийшли в чорний і порожній простір. Зізаду тягнуло теплим повітрям, а попереду темрява холодом лягала на обличчя. |
| 1122 |
Усі зупинились і стривожено збилися докупи. Ґандалф був задоволений. Він підніс патерицю, і на мить блискавкою спалахнуло яскраве світло. Великі тіні підскочили і зникли, і високо над головами всі побачили кам'яне склепіння, що спиралося на численні могутні колони. |
| 1123 |
Попереду та обабіч простиралася величезна порожня зала; її чорні стіни, відполіровані та гладкі, мов скло, зблиснули і засяяли. Вирізнилися ще три виходи, чорні арки: одна прямо на схід, і дві по обидва боки. І тут світло згасло. |
| 1124 |
Над ними нависала темрява, порожня та неосяжна, а пустка і безмежність вирубаних у породі залів та нескінченність розгалужених сходів і коридорів пригнічувала. Найбезумніші уявлення, навіяні гобітам темними чутками, не могли зрівнятися зі справжніми жахом і величчю Морії. |
| 1125 |
Кувати його легко, як мідь, а шліфувати — як скло; і гноми вміли зробити з нього речі легкі і водночас міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітрил схожий на звичайне срібло, та краса його не тьмяніла і не чорніла з часом. |
| 1126 |
Ельфи дуже його любили й, окрім усього іншого, виготовляли з нього ітильдин, «зоряне сяйво», — те, що ви бачили на воротах. Більбо мав кольчужку з мітрилу, подарунок Торіна. Цікаво, де вона зараз? Мабуть, збирає пилюку в у Великому Ритові. |
| 1127 |
Фродо промовчав, але просунув руку під сорочку і торкнувся кілець своєї кольчуги. Його вразила думка, що він мандрував із ціною всього Ширу в себе під курткою. Чи Більбо знав про це? Без сумніву, чудово знав. Це був справді королівський подарунок. |
| 1128 |
Але тепер думки Фродо віднесло з темних Копалень до Рівендолу, до Більбо і Торбиного Кута у дні, коли там усе ще був Більбо. Усім серцем прагнув він повернутися туди, в ті дні, стригти лужок чи поратися біля квітів, і щоби ніколи не чути про Морію чи про мітрил... чи Перстень. Запала глибока мовчанка. |
| 1129 |
Дві повільні години вся його увага зосередилася тільки на слуханні; та жодного звуку чути не було, навіть уявлюваного відлуння кроків. Варта підходила до кінця, коли вдалині, біля західної арки, йому привиділася пара блідих цяток світла, мов чиїсь палаючі очі. Він здригнувся. |
| 1130 |
Труснув похиленою головою. Він підвівся і протер очі, і далі так стояв, вдивляючись у темряву, аж поки його не змінив Леґолас. Він заснув, тільки-но ліг, але йому здавалося, що його сон триває: він чув шепіт і бачив пару блідих цяток світла, що наближалися. |
| 1131 |
Прокинувшись, він почув, як поруч тихо розмовляють його товариші, й відчув на обличчі слабке світло. Крізь проріз у склепінні, високо над східною аркою, падав довгий блідий промінь; а інший бік зали, над північною аркою, також тьмяно освітлювався. Фродо сів. |
| 1132 |
Після сніданку Ґандалф вирішив одразу ж вирушати. Слідом за Ґандалфом усі пройшли під північною аркою. Опинились у широкому коридорі. Чим далі, тим яскравішало світло, і виявилося, що пробивається воно з дверей праворуч. Високі та кам'яні, вони все ще висіли на завісах, напівпрочинені. |
| 1133 |
За ними відкривалася велика квадратна кімната. Світло було тьмяне, та після стількох годин темряви здавалося сліпучим, і мандрівники жмурилися, переступаючи поріг. Ноги їхні ворушили глибокий пил на підлозі й перечіпалися через якісь предмети, форму яких спочатку годі було розібрати. |
| 1134 |
Кімната освітлювалася через широку шахту високо на східній стіні; стіна йшла косо вгору, і вдалині синіла невелика латка неба. Світло з прорізу падало просто на видовжену плиту посеред кімнати, близько двох футів заввишки, на якій лежала велика брила з білого каменю. Ґімлі закрив каптуром обличчя. |
| 1135 |
Біля могили Баліна мовчки стояв Загін Персня. Фродо пригадав Більбо та його тривалу дружбу з гномом і давній приїзд Баліна до Ширу. У цьому запилюженому підгірному склепі те життя здавалося віддаленим на тисячу років і тисячу миль. |
| 1136 |
Нарешті вони заворушились і стали роззиратися, намагаючись зрозуміти, що сталося з Баліном і його гномами. На другому боці кімнати були ще одні, менші двері. Біля обох дверей валялося багато кісток, а поміж ними — зламані мечі, надщерблені сокири, розтрощені щити і шоломи. |
| 1137 |
Деякі мечі були криві — орківські ятагани з воронованими лезами. У кам'яних стінах було багато ніш, у яких стояли великі, ковані залізом, дерев'яні скрині. Усі були розбиті і спустошені; та біля розколеного віка однієї з них лежали рештки книги. |
| 1138 |
Порубана, поштрикана та напівспалена, а також забруднена чорними і ще якимись плямами, схожими на стару кров, вона майже не прочитувалася. Ґандалф обережно підняв книгу, та аркуші ламалися, коли він клав її на могилу. Якийсь час він мовчки і пильно роздивлявся її. |
| 1139 |
Далі пропалено, мабуть, слово «приміщення», «ми перебили багатьох під яскравим...», гадаю, «під яскравим сонцем долини. Флої пронизали стрілою. Сам він убив великого...» Тут стерто, а далі написано: Далі пара рядків не прочитується. А потім: нерозбірливо... згадується колодязь. Потім: |
| 1140 |
Ґандалф замовк і перегорнув кілька аркушів. Він замовк і зітхнув. Раптом Загін охопив увесь жах цієї палати. Ґандалф підвів голову й озирнувся. Ледве вимовив Ґандалф ці слова, як пролунав страшний гуркіт: розкотисте Бум донеслося з далеких глибин, і камінь під ногами мандрівників здригнувся. |
| 1141 |
Вони у тривозі кинулися до дверей. Тум! Тум! — розкотилося знову, мовби здоровенні руки перетворили печери Морії на величезний барабан. І відразу ж, луною, із зали почулося ревіння великого рога, а йому відповіли ріжки та різкі голоси. Затупотіли сотні ніг. |
| 1142 |
Тум! Тум! — залунав барабан, і стіни здригнулися. Пролунали ще один різкий сигнал рога та пронизливі крики. Коридором униз затупотіли ноги. З брязкотом Загін оголив мечі. Ґламдрінґ спалахнув блідим світлом, Жало замерехтіло. Боромир натиснув плечем на західні двері. |
| 1143 |
Пролунав вибух хрипкого сміху, наче каміння обвалилось у безодню; серед галасу почувся низький владний голос. Тум, шум, шум! — били барабани у глибині. Ґандалф метнувся до дверей і вистромив свою патерицю крізь вузьку щілину. Сліпучий спалах освітив палату і коридор. |
| 1144 |
На мить чарівник визирнув за двері. Коридором просвистіли стріли, і Ґандалф підскочив назад. У коридорі важко затупотіли. Боромир кинувся до дверей і з натугою зачинив їх, а замість клина позабивав уламки мечів і дощок. Загін відійшов у протилежний куток кімнати. Але тікати поки що не було як. |
| 1145 |
У двері гримнули так, що вони здригнулись, а потім почали повільно відчинятися, виштовхуючи клини. Здоровенні рука та плече з темною шкірою в зеленавій лусці пропхалися крізь щілину. Внизу з'явилася велика пласка безпала ступня. У коридорі запала мертва тиша. |
| 1146 |
Боромир скочив уперед і з усієї сили рубонув руку; та його меч дзенькнув, відскочив і випав із руки. Лезо надщербилося. Раптом, на власний подив, Фродо відчув, як гарячий гнів спалахнув у його серці. — вигукнув він і, підскочивши до дверей, нахилився і простромив Жалом огидну лапу. |
| 1147 |
Потвора заревла й відсмикнула лапу, мало не вирвавши Жало у Фродо з руки. Чорні краплі впали з леза на підлогу і задимилися. Боромир натиснув на двері і знову їх зачинив. У двері вдарили, а потім іще і ще раз. Гатили тараном і молотами. |
| 1148 |
Двері тріщали і стали піддаватись, а тоді раптом широко розчахнулися. В отвір полетіли стріли, та поціляли вони в північну стіну і падали, нікого не зачепивши, на підлогу. Тоді засурмив горн і затупотіли орки, один за одним заскакуючи в палату. Скільки їх було, Загін не міг полічити. |
| 1149 |
Коли полягло тринадцятеро, решта з вереском відступила, залишивши захисників неушкодженими, якщо не брати до уваги подряпину на чолі Сема. Він урятувався, швидко нахилившись, а сам звалив «свого» орка сильним ударом курганівського кинджала. |
| 1150 |
У його карих очах палав вогонь, тож якби його побачив Тед Пісковик, то позадкував би. Але тільки-но вони рушили, а Піпін і Мері ще й не ступили на сходи, як здоровенний ватаг орків, майже людського зросту, в чорній броні з голови до п'ят, скочив у палату; позаду нього у дверях скупчилися вояки. |
| 1151 |
Його широке пласке обличчя було темне, очі палали, мов дві жарини, червонів висолоплений язик; у руці він тримав величезного списа. Ударом здоровенного щита він відбив меч Боромира, відтіснив його і кинув на землю. |
| 1152 |
Пірнувши попід меч Араґорна зі швидкістю змії, що атакує, він прорвався поміж Загін і метнув списа просто у Фродо. Спис ударив у правий бік, відкинув гобіта і притиснув до стіни. Сем із криком рубонув по ратищу, і воно розламалося. |
| 1153 |
Та ще коли орк пожбурив списа і схопився за ятаган, на його шолом опустився Андуріл. З яскравим спалахом шолом розколовся надвоє. Орк звалився з розтрощеною головою. Ватага кинулася навтьоки, завиваючи, під натиском Боромира й Араґорна. Тум, тут! — били барабани. У глибинах знову пролунав гуркіт. |
| 1154 |
Араґорн підняв Фродо з підлоги під стіною і побрів до сходів, штовхаючи Мері та Піпіна поперед себе. Решта пішла слідом; але Леґоласові довелося відтягати Ґімлі, бо, незважаючи на небезпеку, він сидів біля могили Баліна, похиливши голову. |
| 1155 |
У цілковитій темряві вони навпомацки спустилися довгими сходами і тоді озирнулися; та нічого не побачили, тільки слабке мерехтіння чарівникової патериці далеко вгорі. Здається, він усе ще стояв на чатах біля зачинених дверей. |
| 1156 |
Фродо важко вдихнув повітря і прихилився до Сема, а той обхопив його руками. Вони стояли, вдивляючись у темряву. Фродо здалося, що він чує, як Ґандалф бурмоче якісь слова, що луною перекочуються похиленим склепінням. Він не міг розібрати ні слова. Стіни немовби тремтіли. |
| 1157 |
Раптом на сходах угорі зблиснуло біле світло. Далі щось глухо загуркотіло і важко гепнулося. Барабани несамовито забили: Тум-бум, тум-бум! — а тоді замовкли. Ґандалф скотився вниз по сходах і впав на землю біля своїх товаришів. |
| 1158 |
Тум, шум! — знову забили барабани: цього разу приглушено і далеко, та все ж вони рухалися слідом. І жодних інших звуків погоні — ні тупотіння ніг, ані голосів. Ґандалф нікуди не повертав, бо коридор ішов у потрібному йому напрямку. |
| 1159 |
Раз у раз траплялися сходинки, п'ятдесят чи більше, що опускалися на нижчий рівень. Зараз вони були головною небезпекою, бо в темряві не було видно спуску, аж поки нога не ступала в порожнечу. Ґандалф, мов сліпець, простукував підлогу патерицею. |
| 1160 |
За годину вони пройшли милю, а може, трохи більше, і подолали багато таких сходових маршів. Погоні й далі не було чути. Вони вже почали вірити в порятунок. У кінці сьомого маршу Ґандалф зупинився. Ґімлі взяв його під руку і допоміг присісти на сходинку. |
| 1161 |
Коли я стояв там, то чув голоси орків по той бік: у будь-який момент, думав я, вони проламають двері. Вони балакали своєю огидною мовою, мало мені зрозумілою. Я вловив тільки одне слово — «ґхаш», що означає «вогонь». |
| 1162 |
Потім щось увійшло в палату — і там, за дверима, самі орки перелякались і принишкли. Воно вхопило металеве кільце й відразу відчуло і мене, і моє заклинання. Що це було, я не знаю, та ще ніколи я не стикався з такою могуттю. Супротивне закляття було жахливе. Ледь не зламало мене. |
| 1163 |
На мить двері вийшли з-під моєї влади і стали відчинятися! Довелося промовити слово Наказу. Та напруження виявилося завеликим. Двері розлетілися на друзки. Щось темне, мов хмара, закривало собою все світло всередині, й мене кинуло вниз по сходах. Уся стіна завалилася разом зі склепінням палати. |
| 1164 |
Боюся, тепер Баліна поховано глибоко, а з ним, можливо, і ще щось. Не можу сказати напевно. Та принаймні прохід за нами повністю завалено. Ах! Я ще ніколи не був такий виснажений, але зараз усе мине. А як ти, Фродо? Не було часу говорити, але я ще ніколи в житті так не радів, як коли ти озвався. |
| 1165 |
Я боявся, що Араґорн несе хороброго, та мертвого гобіта. Більше він нічого не сказав. Йому було важко дихати. Фродо замислився, чи не чаїться за цими словами якийсь натяк. Вони йшли знову. Невдовзі заговорив Ґімлі. Він добре бачив у темряві. Невдовзі світло побачили всі. |
| 1166 |
Червоні відблиски миготіли на стінах далеко попереду. Тепер було видно дорогу: вона круто йшла вниз, а там стояла низька арка, крізь яку і пробивалося світло. Стало дуже гаряче. Коли підійшли до арки, Ґандалф ступив уперед, подаючи знак зачекати. Видно було, як його обличчя освітлює багряний жар. |
| 1167 |
Він швидко повернувся. Вони зазирнули в арку. Перед ними розкрилася ще одна печерна ніша. Вона була вища та набагато довша за ту, в якій вони спали. Вони стояли біля східного краю, а на заході зала ховалась у темряві. Посередині тягнулися два ряди височенних колон. |
| 1168 |
Вони були витесані, мов могутні дерева, чиє гілля підтримувало дах розлогим переплетенням із каменю. Їхні гладкі та чорні стовбури розпливчасто віддзеркалювали багряний жар. Підлогою, біля підніжжя двох здоровенних колон, пробігала широка тріщина. |
| 1169 |
Не встиг він договорити, як знову почувся барабанний бій: Тум, тум, тум! З темряви в західному куті зали долинули крики та ревіння рога. Тум, тум! — колони здригнулись, і полум'я затріпотіло. Він повернув ліворуч і помчав гладкою підлогою. Відстань була більшою, ніж здавалася. |
| 1170 |
До дверей назовні добратися можна було тільки вузьким кам'яним мостом, без поручнів чи бортика, що перекривав безодню одним стрибком на п'ятдесят футів. Це був стародавній захист гномів од ворога, який міг захопити Першу Залу та зовнішні коридори. Міст можна було переходити тільки поодинці. |
| 1171 |
Ґандалф зупинився на краю, а інші зібралися позаду нього. На загін посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Ще одна пронизала капелюх Ґандалфа і застрягла, мов чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися чорні постаті: сотні й сотні орків. |
| 1172 |
Вони розмахували списами та ятаганами, що криваво-червоно виблискували у вогні. Тум, шум! — били барабани, дедалі гучніше, — шум, шум. Леґолас обернувся і поклав стрілу на тятиву, хоча для його маленького лука відстань була завелика. |
| 1173 |
Він натягнув тятиву, та рука опустилась, і стріла зісковзнула на підлогу. Він злякано скрикнув. З'явилися два здоровенні тролі; вони притягнули величезні кам'яні плити і перекинули їх містком через вогонь. Але не тролі нажахали ельфа. Орки розступились і розбіглися, мовби самі чогось боялися. |
| 1174 |
Щось там насувалося. Що саме, було не розібрати: наче велика тінь, посередині якої темна постать, мовби людська, та більша; сила і жах були в ній і йшли попереду неї. Вона підійшла до вогню, і світло пригасло, мовби хмара його накрила. Тоді стрімко перестрибнула вона через тріщину. |
| 1175 |
Полум'я з ревом привітало її, охопивши вінцем; і чорний дим закружляв у повітрі. Її розвіяна грива спалахнула. У правій руці в неї був меч, мов гострий язик полум'я; у лівій — багатохвостий батіг. Ґімлі широко вирячив очі. Темна постать, що пашіла вогнем, помчала до них. |
| 1176 |
Орки заверещали і кинулися через кам'яні містки. Тут Боромир підняв свій ріг і затрубив. Голосно залунав виклик і заревів, мов багатоголосий крик під печерним склепінням. На якусь мить орки здригнулись, і вогняна тінь зупинилася. |
| 1177 |
А тоді луна завмерла так раптово, мов полум'я, задуте темним вітром, і ворог знову пішов у наступ. Араґорн із Боромиром не послухалися наказу, а стали плече до плеча за Ґандалфом на дальньому кінці мосту. |
| 1178 |
Інші зупинилися під аркою в кінці зали і обернулися, неспроможні покинути свого проводиря віч-на-віч із ворогом. Балроґ досягнув моста. Ґандалф стояв посередині прольоту, спираючись на патерицю в лівій руці, а у правій мерехтів холодним і білим світлом Ґламдрінґ. |
| 1179 |
Ворог знову спинився, підійшовши впритул, і темрява довкола розпростерлася двома широкими крилами. Він підняв батога, і хвости засвистіли та залящали. З його ніздрів виривався вогонь. Але Ґандалф стояв непохитно. Балроґ не відповів. Вогонь у ньому мовби пригас, але темрява погустішала. |
| 1180 |
Він повільно підступив до мосту, а тоді раптом виріс до велетенських розмірів, і крила простяглися від стіни до стіни; та Ґандалфа все ж було видно, мов мерехтливу цятку в пітьмі; маленьким і зовсім самотнім здавався він: сірий і похилий, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі. |
| 1181 |
З тіні вилетів червоний полум'яний меч. Гламдрінґ зблиснув білим у відповідь. З брязкотом здійнявся стовп білого вогню. Балроґ упав, меч його розлетівся на розплавлені уламки. Чарівник похитнувся на мосту, відступив крок, але зумів устояти. Балроґ одним стрибком опинився на мості. |
| 1182 |
Просто під ногами Балроґа міст розколовся, і камінь, на якому він стояв, полетів у провалля, а вціліла частина повисла над порожнечею гострим кам'яним язиком. З жахливим криком Балроґ полетів у безодню, і його тінь метнулась униз і зникла. |
| 1183 |
Та падаючи, він змахнув своїм батогом, хвости його ляснули і, обвившись довкола колін чарівника, потягнули його у провалля. Ґандалф похитнувся й упав, хапаючись за край мосту, але не втримався й зісковзнув у безодню. Вогонь згас, стало зовсім темно. Загін стояв, скутий жахом, і дивився у провалля. |
| 1184 |
Ледве встигли Араґорн із Боромиром підбігти до всіх, як решта моста з гуркотом обвалилася. Криком Араґорн вивів друзів із заціпеніння. Спотикаючись, вони подерлися великими сходами, що починалися за дверима. Араґорн — попереду, Боромир — останній. Нагорі починався широкий лункий коридор. |
| 1185 |
Влетіли до зали, залитої сонячним світлом із високих вікон зі сходу. Перетнули її. Проминули здоровенні розбиті двері, й раптом попереду розкрилися Великі Ворота, арка сліпучого світла. Орківська сторожа причаїлась у тіні за великими опорами арки, та розбиті ворота стояли розчинені навстіж. |
| 1186 |
Араґорн звалив старшого з орків, котрий став у нього на дорозі, а решта розбіглася, нажахана його люттю. Загін промчав, не зважаючи на варту. Вискочивши з Воріт, вони опинилися на велетенських, потертих часом, сходинках, на порозі Морії. |
| 1187 |
Так, нарешті, понад усякі сподівання, вони побачили небо вгорі й відчули вітер на обличчі. Спинилися вони лише тоді, коли були на відстані стріли від мурів. Довкола лежала Чорнорічна Долина. Її вкривала тінь Імлистих Гір, але на сході землю осявало золоте проміння. |
| 1188 |
Була тільки перша година пополудню. Світило сонце, високо в небі пливли білі хмаринки. Загін озирнувся. У тіні гори темрявою зяяла арка Воріт. Ледь чутно та ген під землею котився повільний барабанний бій: тум. Тонкий чорний димок вився над горою. І більше нічого не видно; долина була безлюдна. Тум. |
| 1189 |
На північ долина збігала до тінистої ущелини між двома відрогами гір, над якими сяяли три білі шпилі: Келебділ, Фануйдол, Карадрас — Гори Морії. Ущелиною, по нескінченній драбині невеличких водоспадів білою стрічкою збігав гірський потік, і над підніжжям гір зависло марево крапель. |
| 1190 |
На сході пасмо гір несподівано уривалось, а за ним проступали невиразні обриси далеких і просторих земель. На південь, доки сягало око, тяглися нескінченні Імлисті Гори. Мандрівники стояли на узвишші західного краю долини, а дещо нижче, не далі як за милю, лежало озеро. |
| 1191 |
Було воно видовжене, як величезний наконечник списа, глибоко встромлений у північну ущелину, та освітлене яскравим сонцем із південного краю. Однак води його були темні: сині-сині, мов чисте вечірнє небо, якщо дивитися з освітленої кімнати. |
| 1192 |
Поверхня озера була нерухома та гладка, а від його рівної кам'янистої крайки полого піднімалася гладка зелена лука. Загін пішов униз від Воріт дорогою. Нерівна та розбита, вона звужувалася до звивистої стежини поміж вересом і дроком, що повиростали серед потрощених плит. |
| 1193 |
Але все-таки було помітно, що колись давно від низин гномівського королівства піднімався великий мощений шлях. Місцями вздовж стежки зустрічалися руїни якихось будівель, зелені кургани, увінчані стрункими березами, чи сосни, що зітхали під вітром. |
| 1194 |
Поворот на схід привів Загін до берега Дзеркального Озера, а там, неподалік від узбіччя, стояла самотня колона з відбитим верхом. Він побіг довгим пологим схилом униз. Фродо повільно пішов слідом; попри біль і втому, його приваблювала тиха синя вода. За ним поплентався Сем. |
| 1195 |
Потім поволі вони розгледіли обриси навколишніх гір, віддзеркалені в синій безодні, далі — шпилі, мов пір'їни білого полум'я, а за ними — простір неба. Там, мов занурені у глибочінь коштовності, мерехтіли зорі, хоча на небі сяяло сонце. Їхні власні похилені постаті не відбивалися в озері. |
| 1196 |
Усі подивилися туди, куди він показував, і побачили потік, що зістрибував у чашу долини, а тоді збігав ген до низин, гублячись у золотавому серпанку. Спочатку Фродо та Семові ще вдавалося встигати за всіма; але Араґорн ішов дуже швидко, і за якийсь час вони відстали. |
| 1197 |
Зі самого ранку вони нічого не їли. Поріз у Сема на чолі пік вогнем, а голова здавалася порожньою. Хоча сонце світило, після теплої темряви Морії вітер здавався холодним. Сема трусило. Фродо задихався, кожен крок давався йому з болем. |
| 1198 |
Нарешті Леґолас озирнувся, і, побачивши, як відстали гобіти, сказав щось Араґорнові. Усі зупинилися, й Араґорн побіг назад, покликавши зі собою Боромира. Невдовзі вони натрапили на ще один потік, що збігав із заходу і зливав свою піняву течію з бистрою Срібною Жилою. |
| 1199 |
Разом падали вони через поріг зеленкавого каменю й шуміли вниз, у лощину. Круті береги вкривали низенькі та покручені сосни, листовик і кущики чорниці. Трохи нижче, рівним руслом, потік із шумом котився блискучою галькою. Тут Загін перепочив. |
| 1200 |
Була майже третя година пополудню, а вони відійшли від Воріт лише на кілька миль. Сонце хилилося на захід. Поки Ґімлі та два молодші гобіти збирали хмиз, розкладали вогнище і носили воду, Араґорн оглянув Сема та Фродо. Семова рана не була глибока, але виглядала жахливо, й Араґорн спохмурнів. |
| 1201 |
Але згодом обличчя його проясніло. Він відкрив торбинку і вийняв кілька засушених листочків. Обережно розстібнув він стару куртку та потерту сорочку і здивовано ахнув. А потім розсміявся. Срібна кольчуга замерехтіла, мов сонце на морських брижах. |
| 1202 |
Він поволі зняв її і легенько струснув, і самоцвіти сяйнули зорями, а кільця зашелестіли, мов дощик по озерній воді. У Фродо праворуч на грудях був темний, почорнілий синець. Під кольчугою був жилет із тонкої шкіри, та в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. |
| 1203 |
Лівий бік Фродо, яким він ударився у стіну, також був подряпаний і в синяках. Поки готували вечерю, Араґорн промив болючі місця відваром із отеласу. Гострі пахощі наповнили лощину, й усі, хто вдихнув пару з казанка, почулися бадьорішими та дужчими. |
| 1204 |
Невдовзі Фродо відчув, як біль покинув його і дихати стало легше, хоча забиті місця ще довго боліли при дотику. Араґорн обгорнув бік Фродо клаптем м'якого полотна. Пообідавши, Загін приготувався вирушати. Загасили вогонь, багаття засипали землею. Вибравшись із улоговини, знову вийшли на дорогу. |
| 1205 |
Не встигли далеко відійти, як сонце сіло за гірські вершини на заході й великі тіні виповзли на схили. Сутінки приховували дорогу, а з видолинків піднімався туман. Ген на сході бліда вечірня заграва слабо освітлювала далекі ліси та рівнини. |
| 1206 |
Сем і Фродо, підлікувавшись і добре відпочивши, тепер могли йти разом із усіма, й Араґорн майже три години вів Загін з одним коротким привалом. Стемніло. Запала глибока ніч. Висипало безліч зірок, але щербатий місяць з'явився дуже пізно. |
| 1207 |
Тільки-но опустилися сутінки і дорога позаду сховалась у темряві, як він знову вловив швидке тупотіння ніг — навіть зараз почув. Він швидко озирнувся. Два крихітні вогники мигнули позаду, чи йому це тільки здалось, але вмить ковзнули вбік і зникли. Ґімлі зупинився і пригнувся до землі. |
| 1208 |
Назустріч із долини віяв прохолодний нічний вітер. Попереду забовваніла широка сіра тінь, і звідти долинув безперервний шелест, мовби тополі шаруділи під вітерцем. Перед ними постали високі дерева, аркою змикаючись над дорогою за рікою, що раптом з'явилася під розлогим віттям. |
| 1209 |
У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а тремтливе листя — брунатно-золотим. Він ступив крок уперед, але Боромир стояв, вагаючись. Заглибилися вони в ліс трохи більше як на милю, коли натрапили на ще одну річку, що прудко збігала з укритих лісом західних схилів. |
| 1210 |
Чути було, як десь у темряві праворуч плюскотів водоспад. Темні бистрі води річки перетинали стежку і вливались у Срібну Жилу круговертю мутних заводей поміж корінням дерев. Він зійшов униз крутим берегом і ступив у річку. Один по одному всі попрямували за Леґоласом. |
| 1211 |
Перейшовши через річку, всі посідали, відпочили і трохи попоїли; а Леґолас розповів їм легенди про Лотлорієн, які все ще пам'ятають ельфи Морок-лісу, про луги над Великою Рікою, залиті сонцем і зоряним сяйвом, іще до того, як світ посірів. |
| 1212 |
Кажуть, що мала вона оселю на гіллі дерева, яке росло біля водоспаду; бо такий був звичай ельфів Лорієну, жити на деревах, і мабуть, вони й зараз так живуть. Тому їх і назвали ґаладримами, Деревним Народом. У нетрях лісу дерева дуже високі. |
| 1213 |
Цей лісовий народ не запорпувався в землю, як гноми, і не будував міцних укріплень із каменю, поки не постала Тінь. Він подивився через річку на дорогу, що вела назад до Чорнорічної Долини, а потім на склепіння з темних гілок над головою. |
| 1214 |
Загін звернув зі стежки і заглибився у сутінки лісу, на захід берегом гірської річки геть від Срібної Жили. Неподалік від водоспаду Німродель вони натрапили на кілька дерев, які нависли над річкою. Їхні сірі стовбури були неосяжної товщини, а верхівки губились у невідомій високості. |
| 1215 |
Він легко підстрибнув і вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Та щойно він повиснув на ній, як із пітьми верховіть пролунав чийсь голос. Над їхніми головами почувся тихий сміх, а потім інший чистий голос заговорив по-ельфійськи. |
| 1216 |
Згори опустилася мотузяна драбина, сріблясто-сіра та мерехтлива в темряві, й хоча зовсім тонка, вона могла би витримати вагу багатьох людей. Леґолас легко видерся нагору, а слідом повільно піднявся Фродо; за ним поліз Сем, намагаючись не сопіти. |
| 1217 |
Гілки мелорну розходилися від стовбура майже під прямим кутом, а потім вигиналися догори; та при самій верхівці розгалужене віття утворювало наче корону, і там був покладений дерев'яний настил, або поміст, як у ті часи називали такі споруди, а ще талан — ельфійською. |
| 1218 |
Туди вибиралися через круглий отвір посередині, крізь який опускалася драбина. Коли Фродо нарешті добрався до помосту, Леґолас уже сидів у товаристві трьох інших ельфів. Зодягнутих у темно-сіре, між гіллям їх не було помітно, аж поки вони не ворухнулися. |
| 1219 |
Вони підвелися, й один із них відкрив невеличкий ліхтар, м'яким сріблястим світлом освітивши обличчя Фродо та Сема. Потім він закрив ліхтар і привітав гобітів по-ельфійськи. Фродо, затинаючись, відповів. |
| 1220 |
Та ми знали про ваш похід, бо Елрондові посланці дорогою додому через Чорнорічні Сходи навідалися до Лорієну. З давніх-давен ми не чули про... гобітів, про дрібнолюдиків, і не знали, що вони ще живуть у Середзем'ї. |
| 1221 |
На вигляд ви не злі! До того ж, ви прийшли з ельфом, і іншим родичем, і ми готові сприяти вам, як цього прохав Елронд; хоч і не заведено в нас пускати до лісу чужинців. Але цю ніч ви мусите провести тут. Скільки вас? А тепер досить розмов. Вашим друзям не слід залишатись унизу. |
| 1222 |
Багато днів тому ми бачили, як величезна ватага орків пішла на північ до Морії, і відтоді ми пильнуємо наші річки. На узліссях виють вовки. Якщо ви справді прийшли з Морії, то небезпека близько. Завтра вранці нам доведеться йти далі. |
| 1223 |
Гобіти дуже радо прийняли запрошення до цієї другої (та набагато кращої за першу) вечері. Потім вони тепло загорнулись і в хутряні плащі ельфів, і у свої ковдри, і спробували заснути. Але, незважаючи на втому, це вдалося тільки Семові. |
| 1224 |
Гобіти не люблять висоти і не сплять на другому поверсі, навіть якщо мають його. Поміст анітрохи не влаштовував їх як місце для спання. Ні стін, ані навіть поруччя, тільки з одного боку легка плетена заслінка, яку переносили та кріпили, залежно від напрямку вітру. Піпін іще якийсь час балакав. |
| 1225 |
Сем уже давно похропував, а Фродо і далі лежав, дивлячись на зірки, що блискотіли у просвітах між тріпотливим листям. Він бачив невиразні сірі силуети двох ельфів, котрі сиділи непорушно, руками обхопивши коліна, і пошепки розмовляли. Третій пішов чатувати на одній із нижніх гілок. |
| 1226 |
Нарешті, заколисаний вітром у гіллі та ніжним дзюрчанням водоспаду Німроделі, Фродо заснув, повторюючи подумки пісню Леґоласа. Пізно вночі він прокинувся. Решта гобітів спала. Ельфи кудись поділися. Крізь листя ледве просвічував рогатий Місяць. Вітер ущух. |
| 1227 |
Десь неподалік почулися хрипкий сміх і тупіт багатьох ніг. Дзенькнув метал. Звуки поволі стихли, віддаляючись на південь, углиб лісу. Раптом в отворі посеред помосту з'явилася голова. Фродо з переляку підскочив і побачив, що то ельф у сірому каптурі. Той дивився на гобітів. Знов усе завмерло. |
| 1228 |
Не шелестіло листя, і навіть водоспад немовби притих. Фродо сидів і тремтів під своїми ковдрами. Він радів, що їх не схопили там, унизу; та дерева вже не здавалися йому аж надто надійним захистом. Подейкували, що в орків нюх гострий, як у собак, і що по деревах вони лазять. |
| 1229 |
Він витяг Жало: клинок спалахнув блакитним вогнем, але потому поволі згас. Однак почуття близької небезпеки не покинуло Фродо, а навпаки ще загострилося. Він підвівся, підповз до отвору і визирнув униз. Він був майже певен, що ген унизу під деревом щось тихо скрадалося. |
| 1230 |
Не ельфи, бо лісовий народ рухається зовсім безшумно. Він учув, як щось принюхується, а потім наче шкребеться по корі дерева. Затамувавши подих, Фродо вдивлявся в темряву. Щось повільно дряпалося нагору, а дихало з присвистом, мов крізь зціплені зуби. |
| 1231 |
А тоді просто біля стовбура Фродо побачив двоє блідих очей. Не кліпаючи, вони дивились угору. А потім відвернулись, і неясна тінь ковзнула вздовж стовбура та зникла. Тут же на дерево спритно, по гілках, вискочив Галдір. Я не стріляв, бо не хотів здіймати галасу: битися ми не зможемо. |
| 1232 |
Нещодавно тут пройшов великий загін орків. Вони переправилися через Німродель — прокляття на ті огидні лапи, що забруднили світлу воду! — й пішли старою дорогою понад річкою. Мабуть, учули якийсь запах і обнишпорювали ґрунт у тому місці, де ви зупинялися. |
| 1233 |
Троє нас не встояло би супроти сотні, тому ми пішли вперед, перегукуючись удаваними голосами та заманюючи орків углиб лісу. Орофін поспіхом рушив до наших осель попередити народ. Тепер жоден орк не вийде з Лорієну. І вже до наступного вечора на північному кордоні буде поставлено потайну варту. |
| 1234 |
Але на світанні ви маєте вирушити в дорогу. На сході розвиднялося. Дедалі ясніше світло сочилося крізь жовте листя мелорну, і гобітам здавалося, ніби це сходить сонце прохолодного літнього ранку. Бліде небо визирало з-поміж розгойданого гілля. |
| 1235 |
Виглянувши крізь просвіт на південному краї помосту, Фродо побачив усю долину Срібної Жили, схожу на море червонавого золота, що легко хвилювалося під бризом. Було ще зовсім рано і холодно, коли Загін знову вирушив, цього разу під проводом Галдіра та його брата Руміла. |
| 1236 |
Фродо озирнувся і помітив проблиск білої піни серед сірих стовбурів. Вони повернулися до стежки, яка і далі вела західним берегом Срібної Жили, і якийсь час ішли стежкою на південь. На землі виднілися сліди орчих ніг. Але невдовзі Галдір звернув у гущавину і зупинився на березі в затінку дерев. |
| 1237 |
Він неголосно свиснув птахом, і з молодого гаю виступив ельф, одягнутий у сіре, та з відкинутим каптуром; волосся його золотом сяяло у вранішньому сонці. Галдір спритно перекинув через річку моток сірої мотузки, а той упіймав і прив'язав її кінець до дерева понад берегом. |
| 1238 |
З-поміж гобітів найкращим виявився Піпін, бо ступав упевнено і легко перебіг міст, тримаючись лише однією рукою і дивлячись на протилежний берег, а не собі під ноги. Сем ледве повз, міцно вхопившись за мотузку і втупившись у піняву водоверть, ніби то була гірська безодня. |
| 1239 |
Руміл, який залишився на протилежному боці, змотав третю, повісив на плече і, помахавши рукою, пішов геть, назад до Німроделі, нести варту. Як було домовлено, я зав'яжу очі гномові Ґімлі. Інші можуть іти вільно, поки ми не наблизимося до наших осель в Еґладілі, в Клині між річками. |
| 1240 |
Тебе уб'ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв. Ґімлі витяг сокиру з-за пояса. Галдір і його друг нап'яли луки. Ґімлі раптом розсміявся. Ріки довго нас захищали, та вони вже не надійні; Тінь проповзла на північ і обступила нас зусібіч. |
| 1241 |
Дехто говорить, що треба забиратися геть, але з цим ми, здається, вже запізнились. У горах на заході росте зло; на сході землі спустошені й повні Сауронових потвор. Ходять чутки, що і на південь, через Роган, ми не пройдемо безпечно, а гирло великої Ріки — під наглядом Ворога. |
| 1242 |
Та навіть діставшись до узбережжя Моря, ми би не знайшли там прихистку. Розказують, що гавані Високих Ельфів ще існують, але вони далеко на північному заході, за країною дрібнолюдиків. Де ця земля, Володарям, може, й відомо, я ж цього не знаю. |
| 1243 |
Боюся, що для ельфів цей час у кращому разі стане перемир'ям, що дозволить без перешкод дійти до Моря і навіки покинути Середзем'я. Попрощатися з моїм улюбленим Лорієном! А яким же сумним стане життя без мелорнів. Якщо ж за Великим Морем мелорни і ростуть, то нам про це ніхто не казав. |
| 1244 |
Отак бесідуючи, Загін повільно посувався вервечкою лісовими стежками; вів їх Галдір, а другий ельф ішов позаду. Земля під ногами була рівна та м'яка, і невдовзі вони стали рухатися впевненіше, не боячись забитися чи впасти. Позбавлений зору, Фродо виявив, що слух та інші його відчуття загострилися. |
| 1245 |
Він уловлював запахи дерев і прим'ятої трави. Він розрізняв безліч напівтонів у шелесті листя над головою та гомоні ріки праворуч і тонкі чисті голоси птахів у небі. Він відчував сонячне світло на обличчі та руках, коли переходили відкриту галявину. |
| 1246 |
Тільки-но він ступив на цей берег Срібної Жили, його охопило дивне почуття, і воно посилювалося, чим далі він заходив до Найту: йому здалося, що він перейшов через міст часу в куточок Прадавніх Часів і зараз іде світом, якого вже нема. |
| 1247 |
У Рівендолі зберігали пам'ять про минуле; в Лорієні минуле все ще жило у світі насправжки. Ельфи бачили зло та чули про нього і зазнали горя; вони боялись і не довіряли зовнішньому світу; вовки вили на кордонах лісу; та землю Лорієну тінь не вкривала. |
| 1248 |
Вони йшли весь день, аж поки не відчули прохолоду вечора та шепіт нічного вітру серед листя. Тоді зупинились і без остраху полягали спати просто на землі, бо їхні проводирі не дозволили зняти з очей пов'язки, і вилізти на дерево було неможливо. Уранці без поспіху рушили далі. |
| 1249 |
Опівдні зупинились, і Фродо збагнув, що вони вийшли на освітлене місце. Раптом довкола залунало багато голосів. Зовсім нечутно наблизився загін ельфів: вони поспішали до північної межі, щоб оборонити її від нападу з Морії, і принесли новини, які Галдір частково переказав. |
| 1250 |
Перепинили орків-грабіжників і майже всіх знищили; недобитки втекли на захід, до гір, і за ними послали нагінку. Також бачили дивне створіння, що бігло зігнувшись і руками майже торкалося землі, наче звір, усе ж на звіра не схоже. |
| 1251 |
Спіймати його не вдалось, а стріляти не стали, бо не знали, добре воно чи лихе, і воно втекло вгору Срібною Жилою на південь. Першим він зняв пов'язку з очей Ґімлі. Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов'язки, він озирнувся і затамував подих. Вони стояли на відкритій галявині. |
| 1252 |
Зліва височів великий курган, укритий травою, ніжно-зеленою, мов весна у Прадавні Часи. Нагорі подвійною короною росли два кола дерев: перші — зі сніжно-білою корою, безлисті, але прекрасні у своїй стрункій оголеності; а другі — височенні мелорни, все ще зодягнуті у бліде золото. |
| 1253 |
Посередині здіймалося величезне, мов башта, дерево, і високо серед його гілок просвічував білий поміст. Біля підніжжя дерев і всюди на зелених схилах кургану траву всіяли маленькі золотаві квітки, схожі на зірочки. |
| 1254 |
Між ними, гойдаючись на довгих стеблах, росли інші квіти, білі та блідо-зеленаві: легким серпанком вони мерехтіли на ясній зелені трави. Над усім цим голубіло небо, і сонце сяяло над пагорбом, відкидаючи піддеревами довгі зелені тіні. Усі полягали на духмяну траву, а Фродо все ще стояв, зачудований. |
| 1255 |
Усе навкруги було дуже виразне, а обриси його так чітко окреслені, мовби їх задумали і створили за мить до того, як із очей Фродо зняли пов'язку; водночас усе було таке стародавнє, наче існувало вічно. |
| 1256 |
Усі кольори були цілком знайомі: золотий і білий, зелений і синій, але здавалися вони такими свіжими та живими, неначе Фродо перший у світі їх побачив і дав їм назви, нові та прекрасні. Узимку тут серце не тужило за весною чи за літом. Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. |
| 1257 |
На землі Лорієну не було ані плямки. Фродо обернувся і побачив, що Сем стоїть поряд, спантеличено озираючись і протираючи очі, мовби хотячи пересвідчитися, що це йому не сниться. Галдір поглянув на них і, здавалося, зрозумів і слова, і думки Сема. |
| 1258 |
Гобіти пішли за ельфом, котрий легко збіг на вкритий травою схил. Хоча Фродо рухався та дихав, і довкола нього живе листя і квіти колихав той самий вітер, що овіював його обличчя, він відчував, що потрапив у позачасовий край, який не в'яне, не змінюється і не знає забуття. |
| 1259 |
Вони підуть звідси до інших країв, а Фродо, мандрівець із Ширу, і далі гулятиме тут, по траві між еланором і ніфредилом у прекрасному Лотлорієні. Вони ввійшли до кола білих дерев на Керін-Амроті. Південний вітер зашарудів у гіллі. |
| 1260 |
Коли Фродо мав лізти за ним, то на мить поклав руку на дерево поряд із драбиною: уперше в житті він так раптово та гостро відчув плоть дерева і життя, що текло в ньому. Він відчув радість від доторку до деревини, та не як лісник чи тесля; це була радість від знайомства з живим деревом. |
| 1261 |
Коли він нарешті виліз на високий поміст, Галдір узяв його за руку і розвернув на південь. Фродо подивився і побачив, усе ще на віддалі, пагорб із багатьма могутніми деревами, а може, то було місто зелених веж. Йому здалося, що саме звідти струменіли сила та світло, які оберігають цю землю. |
| 1262 |
Йому раптом запраглося злетіти птахом і відпочити в цьому зеленому місті. Тоді він поглянув на схід і побачив увесь Лорієн, що добігав до блідої смужки Андуїну, Великої Ріки. Він підняв очі вище над рікою — туди світло не сягало — і знову повернувся у знайомий світ. |
| 1263 |
Біля підніжжя пагорба Фродо побачив Араґорна, який стояв мовчки та непорушно, мов дерево; в руці він тримав золоту квітку еланору, й очі його світилися. Він поринув у прекрасні спогади. Фродо відразу збагнув, що йому ввижається те, що колись відбувалося тут, на цьому ж місці. |
| 1264 |
Сліди суворих років стерлися з обличчя Араґорна, і здавалося, що він молодий витязь, стрункий та гарний, і зодягнений у біле; і він заговорив до когось, кого Фродо не бачив, по-ельфійськи: — а тоді зітхнув, немовби отямившись, і з усмішкою поглянув на Фродо. |
| 1265 |
Ніч захопила їх під покровом лісу, й ельфи засвітили срібні ліхтарики. Несподівано знову вийшли на відкриту галявину й опинилися під блідим вечірнім небом, скрапленим першими зірками. Широкий безлісий простір відбігав великими дугами ліворуч і праворуч. |
| 1266 |
Далі у м'якій тіні топився глибокий рів, тільки трава на його краю зеленіла, немов горіла пам'яттю про сонце, яке вже зайшло. По той бік рову висока зелена стіна оточувала зелений пагорб, зарослий мелорнами, величнішими за бачених досі. |
| 1267 |
Висоти їхньої було не вгадати, але в сутінках вони здіймалися, мов живі вежі. Поміж їхнім багатоярусним віттям і тріпотливим листям мерехтіли незліченні вогники, зелені, золоті і сріблясті. Галдір обернувся до Загону. Зовнішнім краєм рову бігла дорога, викладена білим каменем. |
| 1268 |
Нарешті, перейшовши білий міст, зупинилися біля великих воріт міста: поставлені між торцями стін, що оточували місто, ворота виходили на південний захід, були високі, міцні та обвішані багатьма світильниками. |
| 1269 |
Галдір постукав і щось сказав, і ворота безшумно розчинилися, та Фродо ніде не помітив сторожі. Мандрівники ввійшли, і ворота за ними зачинилися. Швидко пройшовши через вузький прохід між краями стін, вони ступили до Міста Дерев. |
| 1270 |
Пройшли ще багато стежок і східців, аж поки не піднялися високо і побачили посеред широкої луки мерехтливий водограй, освітлений срібними лампами, що звисали з віття дерев; він спадав до водойми зі срібла і переливався з неї прозорим потоком. |
| 1271 |
На південному краї луки росло наймогутніше з усіх дерев: його гладкий стовбур лиснів сірим шовком і здіймався високо вгору, де його величезні нижні гілки розкидалися під тінистими хмарами листя. Поряд починалася широка біла драбина, а на її нижньому щаблі сиділи три ельфи. |
| 1272 |
Помітивши мандрівників, вони скочили на ноги, і Фродо побачив, що вони високі, одягнуті в сірі кольчуги, і з їхніх плечей звисають білі плащі. Один із вартових підніс до вуст ріжок і дзвінко просурмив, а згори йому тричі просурмили у відповідь. |
| 1273 |
Повільно підіймаючись, Фродо минув багато помостів: то з одного боку, то з другого, а ще одні біля самого стовбура, так що драбина проходила крізь них. На величезній висоті він досяг широкого, мов палуба великого корабля, талану. На ньому стояв дім, великий, майже як палац людей на землі. |
| 1274 |
Фродо зайшов слідом за Галдіром і побачив, що стоїть в овальній залі, посеред якої росте стовбур мелорну, дедалі вужчий до верхівки, та все ще достатньо товстий, аби слугувати колоною. М'яке світло заливало залу; стіни були зелені зі сріблом, покрівля — золота. |
| 1275 |
Там сиділо багато ельфів, а у двох кріслах біля самого стовбура, під гілкою мелорну, — Келеборн і Ґаладріель. Вони підвелися, щоби привітати гостей, як то заведено в ельфів, навіть королівського роду. Були вони дуже високі, навіть Володарка такого самого зросту, як і Володар, красиві та поважні. |
| 1276 |
Одягнуті були в усе біле; волосся Володарки було яскраво-золоте, а Келеборна — сріблясте, довге та блискуче; але про їхній вік свідчила хіба що глибина очей: проникливих, мов списи в зоряному світлі, й водночас глибоких, мов бездонні колодязі пам'яті. |
| 1277 |
Галдір підвів до них Фродо, і Володар привітав його своєю мовою. Ґаладріель нічого не сказала, тільки пильно подивилася йому в очі. Кожного, хто заходив, він чемно вітав на ім'я. Ґімлі низько вклонився. Коли всі гості посідали перед ним, Володар знов обвів їх поглядом. |
| 1278 |
При цих словах усі ельфи скрикнули від горя та здивування. Тоді Араґорн розповів про події на перевалі Карадрасу й у наступні дні; розповів про Баліна та його книгу, про сутичку в Палаті Мазарбулу, і про вогонь, і про вузький міст і напад Жаху. |
| 1279 |
Темними були води Келед-зараму, холодними — витоки Кібіл-пали, і прекрасними — багатоколонні палати Казад-дума у Прадавні Часи, до того, як загинули могутні королі підземелля. — Вона глянула па Ґімлі, похмурого та сердитого, і посміхнулась. |
| 1280 |
Ніхто, крім Леґоласа й Араґорна, не зумів довго витримати її погляду. Сем відразу зашарівся й опустив голову. Нарешті Ґаладріель відвела очі й посміхнулася. Усі зітхнули і несподівано відчули себе втомленими, наче їх довго та пристрасно допитували, хоча не було промовлено жодного слова. |
| 1281 |
Здавалося, з усіма сталося те саме: кожному запропонували вибір між сповненою страхом пітьмою, що лежала попереду, та чимось дуже бажаним: воно чітко поставало перед очима, і щоби його здобути, досить було тільки звернути з дороги і залишити завдання та війну зі Сауроном для інших. |
| 1282 |
А Фродо відмовчувався, хоч як випитував його Боромир. Він упав на ліжко і миттю заснув довгим сном. Невдовзі й решта позасинала, і жоден звук чи сновидіння не порушили їхнього спокою. Коли вони прокинулися, світло дня вже заливало галявину перед наметом, і в сонячному промінні виблискував водограй. |
| 1283 |
У Лотлорієні вони пробули кілька днів, чи принаймні так їм здавалось. Увесь час там світило ясне сонце, лише інколи падав дрібний дощик, і після нього все було свіже та чисте. Повітря було прохолодне і м'яке, мов ранньою весною, проте їх оточував глибокий і задумливий спокій зими. |
| 1284 |
Здавалося, нічим іншим вони не займалися, тільки їли, пили, відпочивали та гуляли в садах; і цього було досить. Володарів Лорієну вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко знали чи хотіли користуватися вестроном. |
| 1285 |
Галдір попрощався з ними і повернувся до північної межі, де тепер, через звістки, що їх приніс Загін з Морії, поставили міцну варту. Леґолас постійно пропадав у ґаладримів і після першої ночі навіть не ночував із товаришами, хоча завжди повертався пообідати і побалакати. |
| 1286 |
Часто він брав зі собою Ґімлі на прогулянки лісом, і всі дивувалися з такої переміни. Тепер, сидячи в колі чи прогулюючись, вони згадували Ґандалфа, й усе, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед очима. Коли тілесні рани загоїлися й утома минула, гіркота втрати загострилася. |
| 1287 |
Часто чули вони поблизу чарівний спів і знали, що то ельфи оплакують загибель чарівника, бо ім'я його можна було почути серед незрозумілих, але сумних і милозвучних слів. Так вони любили його називати. |
| 1288 |
А якщо із Загоном був Леґолас, то цих пісень не перекладав, виправдовуючись тим, що не має хисту і що горе для нього ще надто свіже — привід для сліз, а не для пісень. Першим, хто вилив свій смуток у кульгавих віршах, був Фродо. |
| 1289 |
Але тепер, коли він сидів біля водограю в Лорієні і слухав голоси ельфів, його думки втілились у пісню, яка самому йому видалася гарною; проте коли він спробував переказати її Семові, залишилися якісь уривки, немов жменя зів'ялого листя. |
| 1290 |
Одного вечора Фродо та Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулася тінь розлуки: якось він збагнув, що наближається час покидати Лотлорієн. Не встиг він договорити, як назустріч їм вийшла Володарка Ґаладріель, мовби у відповідь на його слова. |
| 1291 |
Висока, гарна, вся у білому йшла вона попід деревами. Вона не промовила ні слова, та поманила їх рукою. Звернувши у бік, вона повела їх до південного схилу Карас-Ґаладона, і, пройшовши крізь високий зелений живопліт, вони опинились у закритому саду. Дерева там не росли, і сад відкривався до неба. |
| 1292 |
Уже зійшла вечірня зоря і сяяла білим вогником над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилася до глибокого зеленого видолинку, через який дзюркотів сріблястий струмок, збігаючи з водограю на пагорбі. |
| 1293 |
Унизу, на низькому п'єдесталі, вирізьбленому в формі гіллястого дерева, стояла чаша зі срібла, широка та пласка, а поряд — срібний глек. Ґаладріель по вінця наповнила чашу джерельною водою і дмухнула на неї, і коли вода заспокоїлася, вона заговорила. |
| 1294 |
Повітря у видолинку застигло, було темно, і Володарка ельфів стояла поруч висока та бліда. Фродо не відповів. Сем видерся на підніжжя п'єдесталу і схилився над чашею. Вода вдавалася важкою і темною й віддзеркалювала зірки. Потім він тихо зойкнув, бо зірки зникли. |
| 1295 |
Дзеркало затьмарилось, а відтак прояснилося, мов хтось відкинув темну завісу. Світило сонце, гілки дерев колихалися під вітром. Але перш ніж Сем утямив, що це він побачив, світло пригасло; тепер йому здалося, що він бачить Фродо з блідим обличчям — той міцно спав під високою темною скелею. |
| 1296 |
Далі Семові здалося, що це він сам іде темним коридором, лізе догори нескінченними гвинтовими сходами. Раптом усвідомив, що наполегливо щось шукає, та що — незрозуміло. Мов уві сні, видиво розпливлось, і він знову побачив дерева. |
| 1297 |
Та цього разу вони були не так близько, й він бачив, що відбувається: вони не хитаються під вітром, вони з тріском валяться на землю. Але тепер Сем помітив, що Старий Млин зник, а на його місці будують величезну споруду з червоної цегли. Працює безліч робітників. |
| 1298 |
Неподалік стримить високий червоний димар. Чорний дим, здавалося, затьмарив усю поверхню Дзеркала. Сем усівся на землі і обхопив голову руками. Дзеркало відразу ж проясніло, й він побачив затьмарену землю. Вдалині на блідому небі вимальовувалися темні гори. |
| 1299 |
Довга сіра дорога, звиваючись, зникала з очей. Дорогою повільно рухалася якась постать, спочатку маленька та ледь помітна, а потім що ближча, то все більша і виразніша. Раптом Фродо усвідомив, що постать схожа на Ґандалфа. |
| 1300 |
Він мало не вигукнув ім'я чарівника, а тоді помітив, що постать одягнута не в сіре, а у біле, біле, що ледь світилось у сутінках; у руці він тримав білу патерицю. Він так низько схилив голову, що обличчя було не розгледіти, а потім повернув і зник за поворотом. |
| 1301 |
Дзеркало знову затьмарилось, а далі, швидко змінюючи одна одну, замиготіли різні картини, як зрозумів Фродо, уривки великої історії, до якої тепер і він був причетний. Імла розсіялась, і відкрився вид, якого він досі не бачив, але відразу впізнав: Море. Стемніло. На морі лютувала жахлива буря. |
| 1302 |
Потім супроти криваво-червоного Сонця, що заходило серед роздертих хмар, Фродо побачив чорні обриси високого корабля з пошматованими вітрилами, що плив із Заходу. Потім широка ріка, що текла через багатолюдне місто, біла фортеця з сімома вежами. |
| 1303 |
Піднявся дим, наче від пожежі та битви, і знову червоногаряче Сонце хилилося на захід і ховалось у сірій імлі; й у тій імлі розтанув маленький кораблик, блимаючи вогниками. Він зник, і Фродо зітхнув і хотів уже відійти. |
| 1304 |
Але раптом Дзеркало почорніло, почорніло так, мов у видимому світі відкрився отвір, і Фродо зазирнув у порожнечу. У чорній безодні з'явилось Око, що повільно зростало, аж поки не заповнило майже все Дзеркало. |
| 1305 |
Воно було таке жахливе, що Фродо завмер на місці, неспроможний ані скрикнути, ні відвести очей. Око, облямоване вогнем, а саме оскляніле, жовте, мов котяче, насторожене та пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню, вікно в ніщо. |
| 1306 |
Потім Око почало обертатися, туди й сюди, чогось шукаючи; і Фродо з жахом усвідомив, що посеред усього іншого шукає воно і його. Але також він знав, що воно його не бачить — поки що не бачить, поки він цього не захотів. |
| 1307 |
Перстень, що висів на ланцюжку в нього на і їм її, став важким, важчим за великий камінь, і голову його потягнуло донизу. Дзеркало неначе закипіло, і пасма пари здіймалися над водою. Фродо хилився все нижче. Видіння зникло, і Фродо помітив, що дивиться на холодні зірки, які блимають у срібній чаші. |
| 1308 |
Його трусило; він відійшов і глянув на Володарку. Вона махнула білими руками у бік Сходу, мовби щось відштовхувала та заперечувала. Еаренділ, Вечірня Зоря, найулюбленіша зірка ельфів, яскраво сяяла вгорі. Горіла так яскраво, що постать Володарки ельфів відкидала на землю легку тінь. |
| 1309 |
Проміння впало на перстень на її пальці, й він заблищав, мов чисте золото, оповите сріблястим світлом, а білий камінь у персні сяяв, ніби часточка Зорі зійшла додолу спочити на руці Володарки. Фродо дивився на перстень із благоговійним страхом — йому раптом здалося, що він усе зрозумів. |
| 1310 |
Він підозрює про це, але точно не знає — поки що. Тепер ти розумієш, чому твоя поява для нас — крок Фатуму. Бо якщо ти зазнаєш поразки, ми будемо відкриті перед Ворогом. Але якщо ти досягнеш мети, наша влада зменшиться, Лорієн зів'яне, і його змиють припливи Часу. |
| 1311 |
Ми або попливемо на Захід, або змаліємо до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття. Фродо схилив голову. Ґаладріель раптом дзвінко розсміялася. Й ось нарешті Перстень приходить. Ти вільно віддаєш його мені! Замість Темного Володаря ти поставиш Королеву. |
| 1312 |
Вона піднесла руку, і перстень на її руці випромінив яскраве світло, що осяяло тільки її обличчя в пітьмі. Тепер вона стояла перед Фродо незмірно висока та нестерпно прекрасна, жахлива й гідна поклоніння. |
| 1313 |
Потім вона опустила руку, світло згасло, вона раптом знову засміялася, й — о диво! — вона зменшилася: струнка ельфиня, у простому білому вбранні, чий голос був ніжний і сумний. Вони довго стояли мовчки. |
| 1314 |
Нарешті Володарка знову заговорила: Тільки Сем усе ще сумнівався: човни і далі здавалися йому не кращими, а то й гіршими, за диких коней, і навіть усі небезпеки, яких він уникнув, не примусили його думати про човни ліпше. Усі попрощались і повернулися до свого намету. |
| 1315 |
Леґолас пішов разом із ними, бо настала остання ніч у Лотлорієні, й усупереч словам Ґаладріель, вони захотіли порадитися. Довго обговорювали, що мають робити і як найкраще виконати завдання з Перснем, але так нічого і не надумали. |
| 1316 |
З'ясувалося, що більшість хотіла спочатку навідатися до Мінас-Тіріта і хоч на якийсь час відкласти зустріч із жахливим Ворогом. Якби їх покликали, вони би пішли за Ріку й у пітьму Мордору; та Фродо не промовив ані слова, а Араґорн усе ще вагався. |
| 1317 |
Доки Ґандалф був із ними, сам він планував піти з Боромиром і своїм мечем боронити Ґондор. Бо він вірив, що пророцтва снів були велінням і що настав час нащадкові Еленділа відкрито виступити в бій із Сауроном. |
| 1318 |
Безглуздо було би викидати... що? Перстень Влади? Щось подібне він уже казав на Раді, але тоді визнав правоту Елронда. Фродо поглянув на Араґорна, але той, глибоко задумавшись, наче не звернув уваги на слова Боромира. На цьому завершилось обговорення? Мері та Піпін уже спали, Сем куняв. |
| 1319 |
Була глибока ніч. Уранці, коли почали пакувати невеличке майно, прийшли ельфи, котрі вміли говорити по-їхньому, і принесли багато дарунків — харчі й одяг для подорожі. Їжа була здебільшого у вигляді дуже тонких коржиків, зовні пропечених до ясно-коричневого, а всередині — вершкового кольору. |
| 1320 |
Ґімлі взяв один коржик і став підозріло його розглядати. Потім ельфи розгорнули та пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно за розміром, із легкої, але теплої шовковистої тканини, яку виткали ґаладрими. |
| 1321 |
Важко було сказати, якого кольору були плащі: здається, сірого з відтінком сутінків під деревами; та при кожному русі чи в іншому освітленні вони ставали зеленими, як листя в затінку, чи бурими, як незорані поля вночі, чи тьмяно-сріблястими, як вода під зорями. |
| 1322 |
Біля коміра плащі застібалися брошкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками. Після сніданку Загін з важким серцем попрощався з лугом біля водограю; це прекрасне місце стало для всіх майже рідним домом, хоч і не знали вони, скільки днів і ночей там провели. |
| 1323 |
Коли на хвилю зупинилися помилуватися чистою водою у промінні сонця, до них, легко ступаючи по зеленій траві лугу, підійшов Галдір. Фродо радісно з ним привітався. Коли йшли вони Карас-Галадоном, зелені стежки спорожніли; та у кронах дерев гомоніло і співало безліч голосів. Самі вони йшли мовчки. |
| 1324 |
Потім завернули з вимощеної дороги на стежку, що бігла через гущавину мелорнів і далі, звиваючись пагорбистими лісами у сріблястому затінку, і вела весь час униз, на південний схід, до берегів Ріки. Пройшли близько десяти миль, і було вже під полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. |
| 1325 |
Галявина вузькою смугою вклинювалася між двома чіткими межами: праворуч, із заходу, виблискувала Срібна Жила, а ліворуч, зі сходу, котила свої глибокі темні води Велика Ріка. На тому березі, куди око сягне, на південь тяглися ліси, та узбережжя було голе і похмуре. |
| 1326 |
За межами Лорієну жоден мелорн не здіймав свого золотого гілля. На березі Срібної Жили, неподалік від злиття річок, була пристань із білого каменю та білої деревини. Там було пришвартовано багато човнів і барок. |
| 1327 |
А ще додали до кожного човна по три мотки мотузки — тонкої, та міцної, шовковистої на дотик, сірого відтінку, як ельфійські плащі. Загін розташувався так: Араґорн, Фродо та Сем сіли в перший човен, Боромир, Мері та Піпін — у другий, а у третій — Ґімлі з Леґоласом, які тепер стали близькими друзями. |
| 1328 |
В останньому човні також поскладали більшу частину речей. Човнами кермували з допомогою коротких весел із широкими лопатями у формі листків. Коли всілись, Араґорн повів їх на випробу вгору по Срібній Жилі. Течія була стрімка, і посувалися вони поволі. |
| 1329 |
Сем сидів на носі, вхопившись за борти і тужливо озираючись на берег. Мерехтіння сонця на воді сліпило йому очі. Коли проминули зелену галявину Клину, дерева підступили до самої води. Тут і там із них злітало золоте листя і пливло по воді. |
| 1330 |
Було дуже ясно, безвітряно і тихо, тільки десь угорі співали жайворонки. Вони завернули за крутий поворот ріки, і там, їм назустріч, униз по течії гордовито виплив величезний лебідь. Вода хвильками розходилася від його білих грудей під вигнутою шиєю. |
| 1331 |
Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; величезні білі крила були напівприпідняті. Підпливши ближче, вони почули музику і раптом збагнули, що це — корабель, виготовлений і вирізьблений умілими ельфами у формі птаха. Двоє ельфів у білому вбранні правили чорними веслами. |
| 1332 |
У судні сидів Келеборн, а за ним стояла Ґаладріель, висока та біла, у вінку зі золотих квітів, а в руці тримала арфу і співала. Сумовито і солодко звучав її голос у прохолодному чистому повітрі. Араґорн притримав човен, коли з ним порівнявся Лебідь-корабель. |
| 1333 |
Лебідь повільно поплив до пристані, а Загін розвернув човни і попрямував слідом. Там, на зеленій траві останнього клаптика Егладілу, бенкетували вони; та Фродо їв і пив мало, помічаючи лише вроду Володарки та красу її голосу. Вона вже не здавалася грізною чи жахливою, чи сповненою таємної сили. |
| 1334 |
Він побачив її такою, якими інколи бачать ельфів люди пізніших часів: присутньою та водночас віддаленою, мов живе видіння того, що вже далеко віднесли нестримні нотки Часу. Однак не можна заходити надто високо по течії, щоби не втрапити до лісу Фанґорн. Це дивне місце і нині мало кому відоме. |
| 1335 |
Та, без сумніву, Боромир і Араґорн не потребують таких засторог. Я сам інколи буваю в Рогані, та ще ніколи не перетинав його північних кордонів. Чотири сотні ліг я нарахував і йшов багато місяців, бо загубив коня біля Тарбада, при переправі через Сірий Потік. |
| 1336 |
Після такої мандрівки та ще після дороги, яку я пройшов разом із цим Загоном, я не маю сумніву, що знайду шлях через Роган, та і крізь Фанґорн, якщо буде потреба. Тут Ґаладріель підвелася з трави й, узявши келих із рук ельфині з її почту, наповнила по вінця білим медом і подала Келеборнові. |
| 1337 |
Леґоласові вона подарувала лук, такий, як у ґаладримів, довший і міцніший, аніж луки Морок-лісу, з тятивою, сплетеною з ельфійського волосся. До нього додали ще сагайдак зі стрілами. Сем почервонів аж по самі вуха і пробубонів щось нерозбірливе, схопивши скриньку й уклоняючись, як міг. |
| 1338 |
Ельфи заворушились, уражені, й зашепотіли, Келеборн здивовано поглянув на Ґімлі, та Володарка усміхнулася. Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала три золоті волосинки і поклала їх на долоню Ґімлі. |
| 1339 |
Фродо взяв фіал, і в ту мить, коли світло сяяло поміж ними, він знову побачив Ґаладріель королевою, величною та прекрасною, але вже не страхітливою. Він уклонився, та слів для відповіді не знайшов. Тут Володарка підвелась, і Келеборн повів Загін до причалу. |
| 1340 |
Полудневе сонце золотило зелень Клину, а вода виблискувала сріблом. Нарешті все було готове. Загін розташувавсь у човнах, як і раніше. З прощальними вигуками ельфи довгими жердинами відштовхнули човни в потік, і їх повільно понесла світла вода. Мандрівники сиділи мовчки та нерухомо. |
| 1341 |
Бо видавалось усе їм так: Лорієн відпливає, мов яскравий корабель, де щогли — зачаровані дерева, — пливе до забутих берегів, а вони, безпомічні, сидять на краю сірого та безлистого світу. Тим часом Срібна Жила злилася з водами Великої Ріки, човни розвернулись і швидко попливли на південь. |
| 1342 |
Невдовзі біла постать Володарки геть змаліла. Вона сяяла, мов скляне вікно на далекому пагорбі на заході сонця чи озеро, коли дивитися на нього з гори: кристал, кинутий на лоно землі. Потім Фродо здалося, що вона підняла руки, прощаючись, і вітер доніс її голос, далекий, але пронизливо ясний. |
| 1343 |
Однак, як це трапляється з ельфійськими словами, вони закарбувались у його пам'яті, й через багато років після того він переклав їх, як міг: це була мова ельфійських пісень, і говорила вона про речі, в Середзем'ї мало відомі. |
| 1344 |
Варда — це ім'я тієї Володарки, котру ельфи в цих землях вигнання звуть Елберет. Раптом Ріка зробила поворот, із обох боків піднялися береги і сховали світло Лорієна. До цієї чудової землі Фродо ніколи вже не повернувся. |
| 1345 |
Тепер мандрівники обернулись обличчями до своєї дороги; сонце було попереду і сліпило очі, сповнені сліз. Ґімлі плакав відкрито. Але не будемо про це. Поглянь на човен! Він занизько сидить у воді з усім цим вантажем, а Велика Ріка швидка. Я не бажаю топити своє горе в холодній воді. |
| 1346 |
Він схопив весло і став правити до західного берега, вслід за човном Араґорна, який уже виплив зі стрижня ріки. Так Загін продовжив свій довгий шлях широкими швидкими водами, все на південь і на південь. Оголені ліси стояли вздовж берегів, заступаючи погляд на землі позаду них. |
| 1347 |
Вітер ущух, і Ріка текла безшумно. Навіть голоси птахів не порушували тиші. Близько до вечора сонце затягло імлою і воно виблискувало у блідому небі, мов біла перлина. А потім схилилося на захід, рано смерклось, і настала сіра та беззоряна ніч. |
| 1348 |
До пізньої глухої години плив Загін, притримуючи човни в затінку лісів західного берега. Великі дерева, наче привиди, пропливали обабіч, жадібно простягаючи з туману до води покручене коріння. Було страшно і холодно. |
| 1349 |
Сем розбудив Фродо, і той виявив, що лежить, загорнутий у ковдру, під високими деревами з сірою корою в тихому лісовому куточку на західному березі Андуїну, Великої Ріки. Минула ніч, і серед голого віття засірів світанок. Неподалік біля невеличкого вогнища порався Ґімлі. |
| 1350 |
Не можна сказати, що більшість прагнула якнайшвидше досягнути півдня: всі були раді, що до Рауросу та Кремінь-скелі, де треба буде приймати рішення, ще пливти кілька днів; і вони віддалися на волю Ріки, не бажаючи поспішати до небезпеки, що чигала на них попереду, який би напрямок вони не обрали. |
| 1351 |
Араґорн погодився плисти за течією, зберігаючи сили для прийдешніх труднощів. Але зате він наполіг, аби вирушали рано-вранці і пливли до пізнього вечора; серце підказувало йому, що час підганяє, і він боявся, що, поки вони відпочивали в Лорієні, Темний Володар не сидів склавши руки. |
| 1352 |
Ліворуч, на східному березі, довгі безформні схили простягалися ген удалечінь аж до неба; були вони брунатні та голі, немов по них пройшовся вогонь, не залишивши ні травинки: не було навіть жодного зламаного дерева чи високого каменя, які би прикрасили порожнечу цієї непривітної пустелі. |
| 1353 |
То були Бурі Землі, що лежали, просторі та спустошені, між південним Морок-лісом і пагорбами Емін-Муїлу. Що за моровиця, війна чи лиходійство Ворога так занапастило весь цей край, не міг сказати навіть Араґорн. |
| 1354 |
Праворуч, на заході, ліс також закінчився, та земля була пласка і подекуди зеленіла широкими латками трави. На цьому березі Ріки росли цілі ліси очерету, такого високого, що, коли човни з шелестом пропливали повз тріпотливі краї заростей, він повністю заступав вид на захід. |
| 1355 |
Темні сухі китиці гнулись і гойдалися під холодним вітерцем, шепочучи тихо та сумовито. Тут і там у несподіваних просвітках Фродо помічав горбисті луки, ген за ними пагорби, освітлені заходом сонця, а далеко на обрії — темну смужку найпівденніших хребтів Імлистих Гір. |
| 1356 |
І ніде ні сліду живої істоти, лише птахи. А їх було чимало: дрібні пташки висвистували та попискували в очереті, але на очі показувалися зрідка. Раз-другий мандрівники почули шурхіт лебединих крил і, піднявши догори очі, помічали в небі велику зграю. |
| 1357 |
Він розумів, що Загін надто незахищений на плаву у відкритих човниках, посеред нічим не прикритих земель, на ріці, що була рубежем війни. Наступного дня їхньої подорожі, поки їх невпинно відносило на південь, це почуття незахищеності охопило увесь Загін. Весь день веслували вони, поспішаючи вперед. |
| 1358 |
Береги пропливали повз них. Незабаром Ріка стала ширшою та мілкішою; на сході потяглися довгі кам'янисті береги, у воді траплялися галькові мілини, тож доводилося гребти обережно. Бурі Землі піднялися похмурим нагір'ям, над яким віяв холодний вітер зі сходу. |
| 1359 |
На тому березі луки змінились укритими зів'ялою травою горбами посеред купинястих драговин. Фродо здригнувся, пригадавши галявини та водограї, ясне сонце і тихі дощі Лотлорієну. У човнах мало розмовляли і не сміялися. Кожен занурився у власні думки. |
| 1360 |
Серце Леґоласа мандрувало під зорями літньої ночі десь на північній галявині серед букових лісів; Ґімлі подумки перебирав золото різних гатунків і міркував, чи підійде воно для скриньки в подарунок Володарці Лорієну. |
| 1361 |
Мері та Піпін у середньому човні почувалися ніяково, тому що Боромир бурмотів щось до себе, інколи покусував нігті, немовби його з'їдав якийсь неспокій чи сумніви, а інколи хапав весло й підгрібав до човна Араґорна. |
| 1362 |
Тоді Піпін, який сидів на носі, обличчям до Боромира, помічав дивний блиск у його очах, коли той, нахилившись уперед, дивився на Фродо. Сем давним-давно вирішив, що, хоч і не такі небезпечні, як лякали його змалку, човни все ж були набагато незручніші, ніж він міг собі уявити. |
| 1363 |
На четвертий день, коли сутеніло, Сем дивився поверх нахилених голів Фродо й Араґорна на інші човни; його хилило на сон, і дуже хотілося вилізти на берег, аби відчути землю під ногами. Раптом він щось помітив: спершу ліниво поглянув на воду, потім сів і протер очі, але тепер уже нічого не було. |
| 1364 |
Тієї ночі вони зупинилися на острівці біля західного берега. Сем, загорнувшись у ковдру, лежав біля Фродо. Отоді я сів і став протирати очі, й думаю — якщо прокинуся зовсім, а воно ще тут — то закричу. А воно, те хтозна-що, швидко нас наздоганяє і вже підпливло до Ґімлі. |
| 1365 |
Але чи ті два ліхтарики помітили, як я ворухнувся, чи то я отямився, не знаю. Коли я поглянув іще раз, його вже там не було. Щоправда, здається, я вловив, як кажуть, крайчиком ока, як щось темне шугнуло в тінь, до берега. Та очей я вже не бачив. І я кажу собі: — кажу я, та й більш нічого. |
| 1366 |
Глупої ночі Фродо прокинувся з глибокого темного сну, бо Сем трусив його за плече. Він ліг, а Фродо сів, загорнувшись у ковдру, і спробував відігнати сон. Повільно минали хвилини, години, й нічого не відбувалося. |
| 1367 |
Фродо саме піддавався спокусі знову прилягти, коли щось темне, ледь помітне, підпливло до одного з причалених човнів. Довга біляста рука висунулася з води й учепилася за край борту; два бліді ока-ліхтарики холодно блимнули, зазираючи до човна, а потім піднялись і витріщилися на Фродо. |
| 1368 |
Вони були на віддалі якихось двох-трьох ярдів від острівця, і Фродо почув тихий свист дихання. Він підвівся, витягаючи з піхов Жало і глянув просто в очі. Їхнє світло вмить згасло. Почулися сичання та плюскіт, і щось темне, схоже на колоду, шугонуло течією вниз у пітьму. |
| 1369 |
Араґорн ворухнувся вві сні, перевернувся й сів. Завтра спробуємо поплисти швидше. Зараз лягай спати, а я початую до ранку. Хотілося б уже спіймати цю нечисть. Ми могли би його використати. Але якщо не спіймаю, треба буде якось позбутися його. Він дуже небезпечний. |
| 1370 |
Окрім того, що сам здатен убивати в пітьмі, ще якихось ворогів на наш слід може навести. Ніч минула, Ґолум уже не показувався. Тепер Загін старанно чатував, та, поки тривала подорож, Ґолума більше не бачили. Якщо він усе ще крався слідом, то був дуже обережний і спритний. |
| 1371 |
За наказом Араґорна, веслували майже безперервно, і береги швидко відбігали назад. Але вони мало бачили довколишніх земель, бо пливли здебільшого вночі й у сутінках, відпочиваючи вдень і намагаючись ховатися, наскільки дозволяла місцевість. І так минав час без жодних подій аж до сьомого дня. |
| 1372 |
Погода була все ще похмура та хмарна, вітер віяв зі сходу, але надвечір небо на заході прояснилося, й озерця слабкого світла, жовтого та блідо-зеленого, розлилися під сірими смугами хмар. Там, у далеких озерах, виблискувала біла скибочка місяця-молодика. Сем подивився на нього і набурмосився. |
| 1373 |
Наступного дня місцевість по обидва боки почала швидко змінюватися. Береги ставали високими та кам'янистими. Невдовзі мандрівники вже пропливали повз горби та скелі, і обабіч стрімкі схили ховались у глибоких чагарниках колючого терну, переплетеного з ожиною та повзучими травами. |
| 1374 |
За ними виднілися низькі обвітрені стрімчаки та стовпи сірого вивітреного каміння, поплямованого плющем; а ще далі здіймався високий хребет, укритий покрученими від вітру соснами. Мандрівники наближалися до сірих гір Емін-Муїл, південної межі Дикого Краю. |
| 1375 |
На скелях і стрімчаках сиділо безліч птахів, і весь день зграї птахів кружляли високо понад рікою, чорні цятки у блідому небі. Коли того дня відпочивали у сховку, Араґорн спостерігав за птахами і роздумував, чи це раптом не витівки Ґолума і чи не летить уже нетрищами звістка про їхню подорож. |
| 1376 |
Пізніше, коли сонце сідало і Загін знову готувався відпливати, вдалині у тьмяному світлі Араґорн помітив темну цятку: величезний птах то кружляв у вишині, то повільно летів на південь. Настала восьма ніч їхньої подорожі. Було тихо та безвітряно; сірий східний вітер ущух. |
| 1377 |
Тонкий серп місяця зайшов рано, відразу після сонця, та небо вгорі було чисте, і хоча далеко на півдні ще слабо висвітлювалися великі хмарні гори, на заході мерехтіли яскраві зірки. Семові, який сидів у першому човні, доручили роль вахтового. Він лежав головою вперед, вдивляючись у пітьму. |
| 1378 |
Ніч була темна, та зорі — незвичайно яскраві, й поверхня Ріки мерехтіла. Було майже опівночі, й мандрівники якийсь час пливли за течією, відклавши весла, коли раптом Сем скрикнув. За якихось кілька ярдів попереду виринули темні тіні й почулося ревіння бурхливої води. |
| 1379 |
Швидка течія відносила мандрівників ліворуч, до чистого русла біля східного берега. Тепер усі зовсім зблизька побачили, як Ріка блідою піною розбивалась об скелі, що рядом гострих зубів стирчали посеред річища. Течія знесла всі човни докупи. |
| 1380 |
З великими зусиллями вони стримали та розвернули човни; але спочатку спромоглися тільки трохи просунутися проти течії — їх постійно відносило до східного берега. У пітьмі він виринув темний і зловісний. Не встиг він договорити, як Фродо почув, що кіль човна скреготнув по камінню. |
| 1381 |
Тієї ж миті бренькнула тятива: над головами просвистіло кілька стріл, а декотрі влучили. Одна вдарила Фродо між лопатками, й він зойкнув, похилившись уперед і випустивши весло: та стріла впала, відбита невидимою кольчугою. |
| 1382 |
Ще одна прошила каптур Араґорна, третя застрягла у борті другого човна, біля самої руки Мері. Сем ніби розгледів темні фігури, котрі метушилися на довгій мілині під східним берегом. Вони, здавалося, були зовсім близько. Усі налягли на весла, навіть Сем намагався гребти. |
| 1383 |
Було темно, та не занадто для орків, котрі добре бачили в пітьмі, й навіть при світлі зірок вони би помітили мандрівників; але сірі лорієнські плащі та сіра деревина ельфійських човнів відбили злі задуми лучників Мордору. Через силу просувався Загін уперед. |
| 1384 |
У темряві було важко збагнути, чи вони взагалі рухаються; та помалу вир послабшав, і тінь східного берега розтанула в ночі. Нарешті, наскільки вони могли судити, знову випливли на середину Ріки, а потім проти течії відійшли від зубчастих скель. |
| 1385 |
Далі, напіврозвернувшись, вони щодуху повеслували до західного берега. У затінку кущів, які нависали над водою, вони зупинили човни та перевели подих. Леґолас відклав весло й узяв лук, подарований йому в Лорієні, вискочив на берег і вибіг на крутизну. |
| 1386 |
Припасувавши стрілу та натягнувши тятиву, він повернувся до Ріки, вдивляючись у темряву. На тому боці пронизливо верещали, та не було нічого видно. Фродо поглянув на ельфа знизу вгору, а той стояв, вдивляючись у пітьму в пошуках цілі. |
| 1387 |
Темну голову його немов коронували яскраві білі зорі, що виблискували в чорних небесних озерах. Але ось із півдня посунули важкі хмари, висилаючи темних провісників у зоряні поля. Раптовий страх охопив мандрівників. Раптом проспівала тятива великого лорієнського лука. |
| 1388 |
Зі свистом злетіла в небо ельфійська стріла. Фродо підвів голову. Майже просто над ним кружляла крилата тінь. З хрипким карканням вона смикнулась і зникла в пітьмі над східним берегом. Небо знову очистилося. |
| 1389 |
Ген у темряві загаласувала безліч голосів, із прокльонами та скимлінням, а потім настала тиша. Тієї ночі зі сходу не долітало вже ні стріл, ані вигуків. Трохи згодом Араґорн повів човни вгору проти течії. Якийсь час рухалися наосліп краєм води, доки не знайшли невелику мілку бухту. |
| 1390 |
Кілька невисоких дерев росло біля води, а за ними підіймався скелястий крутосхил. Тут Загін вирішив перебути до світанку: не було сенсу намагатися рухатися далі вночі. Вони не розкладали табору і не розпалювали вогнища, а просто полягали в човнах, пришвартованих один до одного. |
| 1391 |
Сем сидів, постукуючи пальцями по руків'ю меча, немовби щось підраховуючи, і дивився в небо. Ну, а я три ночі пам'ятаю точно і, здається, ще кілька пригадую, та присягнуся, що то не був цілий місяць. Можна подумати, що час там зупинився! З протилежного боку не долинало ні звуку, ні поклику. |
| 1392 |
Мандрівники, котрі повмощувались у човнах, відчули зміну погоди. Повітря потеплішало і знерухоміло під великими вологими хмарами, які припливли з півдня та далекого моря. Шум Ріки, що обтікала скелясті пороги, здавався голоснішим і ближчим, аніж до того. |
| 1393 |
З гілок дерев над човнами почала скрапувати волога. Коли настав день, настрій довкола був тихий і сумовитий. Поволі розвиднілося, бліде розмите світло не відкидало тіней. Над Рікою зависла імла, білий туман огорнув землю; протилежного берега видно не було. |
| 1394 |
Боромир іще довго протестував, але коли виявилося, що Фродо готовий іти за Араґорном, куди би той не подався, то згодився. Настав день, туман трохи розсіявся. Вирішили, що Араґорн із Леґоласом відразу підуть берегом, а інші залишаться біля човнів. |
| 1395 |
Араґорн сподівався знайти стежку, якою можна було би перетягти човни та клунки на спокійну воду нижче від Порогів. З важким серцем спостерігав Фродо, як Араґорн і Леґолас вилізли крутосхилом і зникли в імлі; та його страхи були безпідставні. |
| 1396 |
Минули дві чи три години, як десь опівдні з туману виринули постаті розвідників. Завдання справді було важке, та, зрештою, його виконали. Човни розвантажили і речі перенесли нагору, де берег був рівний. |
| 1397 |
Потім повитягали з води та попереносили човники, які виявилися легшими, ніж можна було сподіватися. З якого дерева, що росте на ельфійських землях, зробили їх, навіть Леґолас не знав; деревина була міцна, та напрочуд легка. |
| 1398 |
Один по одному Боромир із Араґорном повиносили човни, а решта Загону видерлася слідом за ними з вантажем. Нарешті все перенесли до волока. Тоді майже без перешкод, якщо не зважати на сланку шипшину та розсипи каміння, всім Загоном рушили вперед. |
| 1399 |
Туман усе ще висів над скелястою стіною, а ліворуч пеленою вкривав Ріку: чути було, як унизу, невидима, вирувала вона на гострих уступах і кам'яних зубцях Сарн-Гебіру. Двічі пройшли вони цей шлях, поки не перенесли все до південного причалу. |
| 1400 |
Там волок, звернувши до води, полого спускався в маленьку неглибоку заводь. Здавалося, її вирили в руслі, та не руки, а струмені, що падали зі Сарн-Гебіру по низькому хвилерізу, який виступав далеко у воду. За ним берег здіймався прямовисною сірою скелею, і пішим там було не пройти. |
| 1401 |
Минув короткий день, западали похмурі хмарні сутінки. Мандрівники сиділи біля води, вслухаючись у безладний рев і шум Порогів, невидимих у тумані; вони втомились і хотіли спати, а серця їхні були такі самі смутні, як умираючий день. Ґімлі не відповів: він сидів куняючи. |
| 1402 |
Вони трималися якомога ближче до західного берега і бачили розмиті обриси спочатку низьких, а потім усе вищих скель — тінистих стін, підніжжя яких омивала бистра течія. За кілька годин хмари опустилися нижче й пішов сильний дощ. |
| 1403 |
Аби не затопило човни, їх накрили шкурами і попливли за течією; ні попереду, ні довкола нічого не було видно за сірою завісою дощу. Та злива швидко вщухла. Небо поволі проясніло, і тоді раптом хмари розповзлись, і їхні неохайні пасма попливли на північ, угору по Ріці. Туман розтанув. |
| 1404 |
Перед мандрівниками лежало широке міжгір'я з крутими скелястими берегами, до яких подекуди горнулося, по виступах і вузьких щілинах, кілька дерев. Річище стало вузьке, течія прискорилася. Тепер, що би не трапилося, їх понесло так швидко, що зупинитись чи звернути було ніяк. |
| 1405 |
Угорі бігла доріжка блідо-голубого неба, обабіч береги кидали тінь на Ріку, а попереду чорніли щільною стіною, заступаючи сонце, гори Емін-Муїл. Фродо побачив, як із далини наближаються дві великих скелі, схожі на величезні вежі чи стовпи. |
| 1406 |
Високі, стрімкі та зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними з'явився вузький прохід, і Ріка понесла туди човни. Високими вежами здіймалися стовпи назустріч Фродо. Йому здалося, що це гіганти, величезні сірі постаті, мовчазні, та загрозливі. |
| 1407 |
На могутніх п'єдесталах, що підіймалися з глибоких вод, стояли два кам'яні королі: напівстерті очі з-під потрісканих брів усе ще похмуро дивилися на північ. Ліва долоня кожного була піднесена в застережному жесті; у правиці кожен тримав сокиру; голови вінчали покришені шоломи з короною. |
| 1408 |
Могутністю і величністю все ще віяло від цих мовчазних охоронців давно зниклого королівства. Трепет і страх охопив Фродо, він зіщулився і заплющив очі, не наважуючись поглянути, коли човен підплив ближче. |
| 1409 |
Навіть Боромир схилив голову, коли човни, крихкі та минущі, мов листочки, проносило у вічній тіні вартових Нуменору. Так увійшли вони в темне провалля Воріт. Грізні скелі прямовисно здіймалися до незвіданої висоти. Ген угорі тьмяніло небо. Чорні води лунко ревли, над ними свистів вітер. |
| 1410 |
Вона трохи завертала на захід, і спочатку все попереду було темне; та невдовзі Фродо помітив високу шпарину світла, яка все ширшала. Вона стрімко наближалась, і раптом човни вискочили на яскраве світло. Сонце, давно проминувши полудень, сяяло у вітряному небі. |
| 1411 |
Ув'язнені води розлились у продовгастому озері, блідому Нен-Гітоелі, оточеному стрімкими сірими пагорбами; схили їхні поросли деревами, та верхівки були голі й холодно виблискували на сонці. На далекому південному кінці здіймалися три шпилі. |
| 1412 |
Середній трохи виступав уперед, відокремлений від інших, островом серед вод, і Ріка обтікала його блідими іскристими рукавами. Звідти вітер доносив низький гуркіт, мов приглушений відстанню гуркіт грому. Мандрівники трохи відпочили, пливучи за течією, що прямувала на південь уздовж середини озера. |
| 1413 |
Перекусили, а потім узялися за весла. Схили західних горбів накрила тінь, а сонце округлилось і почервоніло. Де-не-де крізь імлу прозирали перші зірки. У сутінках попереду темніли три шпилі. Диким ревом ревів Раурос. Ніч уже вкрила Ріку, коли човни нарешті ввійшли під тінь пагорбів. |
| 1414 |
Тут, на західному березі, під тінню Тол-Брандіру, від підніжжя Амон-Гену до води опускався зелений луг. За ним піднімалися перші пологі схили пагорба, вкриті деревами; дерева також тягнулися на захід уздовж вигнутого берега озера. Невеличкий струмок збігав додолу і живив лугову траву. |
| 1415 |
Вони витягнули човни на зелений берег і розташувалися табором. Виставили варту, але їхні вороги ніяк не давали про себе чути. Якщо Ґолум і примудрився піти слідом, то залишився невидимим і нечутним. Проте вночі Араґорнові стало неспокійно, він крутився вві сні і прокидався. |
| 1416 |
Вранішнє сонце освітило їх зі споду похмурим багряним полум'ям, але швидко видерлося нагору в чисте небо і позолотило вершину Тол-Брандіру. Фродо повернувся на схід і розглядав високий острів. Його береги прямовисно здіймалися з бистрої води. |
| 1417 |
Над ними височіли крутосхили, на які видряпалися поодинокі дерева; а ще вище виднілися сірі поверхні неприступних скель, увінчаних високим кам'яним шпилем. Довкола кружляло безліч птахів, а більше нічого живого видно не було. Після сніданку Араґорн скликав увесь Загін. Запала довга мовчанка. |
| 1418 |
Спочатку Фродо брів лісом навмання, а потім ноги самі понесли його на схили гори. Він вийшов на стежку, що залишилася від стародавньої дороги. У стрімких місцях були витесані кам'яні сходи, але тепер вони потріскались і повитирались, а коріння дерев розкололо їх. |
| 1419 |
Якийсь час він дряпався, не дбаючи про напрямок, аж поки не вийшов на трав'янисту галявину. Довкола росла горобина, а посередині лежав широкий плаский камінь. Зі східного боку нагірна галявина була відкрита, і її освітлювало вранішнє сонце. |
| 1420 |
Фродо присів на камінь і підпер долонями підборіддя, дивлячись на схід, але очі його нічого не бачили. Він пригадав усі події, що трапилися, відколи Більбо покинув Шир, пригадав і обдумав усі слова Ґандалфа. Час минав, а до рішення було далеко. |
| 1421 |
Раптом Фродо отямився від роздумів: він відчув чиюсь присутність за спиною, чийсь ворожий погляд. Він скочив на ноги й озирнувся, та, на його здивування, то був лише Боромир, який приязно посміхався. Боромир мовчав. Невтомно ревів Раурос. Вітер шепотів у вітті дерев. Фродо тремтів. |
| 1422 |
Раптом Боромир підійшов і сів поруч. Фродо підвів очі. Серце його захололо. Він вловив дивний блиск в очах Боромира, хоч обличчя його було добре та приязне. Боромир підхопився і нетерпляче заходив по галявині. Боромир крокував туди-назад, говорив усе голосніше. |
| 1423 |
Він, здавалось, уже забув про Фродо, розмірковуючи про мури та зброю, про збір дружин; він складав плани великих союзів і майбутніх славетних перемог, він руйнував Мордор, а сам ставав могутнім королем, мудрим і великодушним. Раптом він зупинився і махнув руками. |
| 1424 |
Він дружньо поклав руку на плече гобіта; але Фродо відчув, як та рука тремтіла від придушеного збудження. Фродо швидко відступив і і тривогою поглянув на високого чоловіка, приблизно вдвічі вищого та набагато сильнішого за нього. |
| 1425 |
Фродо не відповів, а відступив назад, так аби між ними стояв великий плаский камінь. Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишалося тільки одне: тремтячою рукою він витяг Перстень із ланцюжком і швидко надягнув його на палець саме в ту мить, коли Боромир знову стрибнув. |
| 1426 |
Чоловік щось вигукнув, на мить спантеличено завмер, а потім шалено заметався, нишпорячи поміж скель і дерев. Він підвівся і провів рукою по очах, витираючи сльози. Та кликав він даремно. Фродо навіть не чув його. Він уже був далеко, наосліп мчав стежкою на вершину гори. |
| 1427 |
Немов крізь імлу він побачив широкий круглий майданчик, викладений великими плитами, з пощербленим парапетом; посередині, на чотирьох різьблених колонах, стояло кам'яне сидіння, до якого вели довгі східці. |
| 1428 |
Потім подекуди імла розтанула, і йому відкрилося багато видінь: малі та виразні, вони були перед ним немов на столі, однак далекі. Не було ні звуку, лише яскраві, живі картини. Світ немовби стиснувся і занімів. Він сидів на Троні Зору, на Амон-Гені, Горі Ока людей Нуменору. |
| 1429 |
На сході він побачив широкі простори, не позначені на карті, безіменні рівнини та нерозвідані ліси. Подивився він на північ, де внизу світлою стрічкою лежала Велика Ріка, а Імлисті Гори здавалися маленькими та гострими, мов поламані зуби. |
| 1430 |
Глянув на захід і побачив розлогі пасовища Рогану; і Ортханк, шпиль Ізенґарда, мов чорну шпицю. Зиркнув на південь, і просто в нього під ногами Велика Ріка вигиналася крутою хвилею та спадала з висот Рауросу в пінисту безодню; райдуга вигравала на хмарах водяного пилу. |
| 1431 |
А далі побачив Етір-Андуїн, широку дельту Ріки, й міріади морських птахів, які білою курявою кружляли під сонцем, а під ними — зелено-срібне море з нескінченними рядами хвильок. Але куди би він не подивився, всюди помічав ознаки війни. |
| 1432 |
Імлисті Гори кишіли, мов мурашник: із тисячі печер висипали орки. Під кронами Морок-лісу у смертельній сутичці з лютими звірами зійшлися люди й ельфи. Землі беорнінгів палали; хмара нависла над Морією; дим застилав межі Лорієну. Вершники мчали по травах Рогану; вовки вибігали з Ізенґарда. |
| 1433 |
З гаваней Гараду виходили в море військові кораблі; а зі сходу безперервно тяглися люди: меченосці, списоносці, кінні лучники, колісниці вождів і вантажені вози. Уся міць Темного Володаря пішла в рух. Потім, знову повернувшись на південь, Фродо помітив Мінас-Тіріт. |
| 1434 |
Далеким здавався він і прекрасним: білостінний, із високими вежами, гордовитий і досконалий у гірському гнізді; його парапети блищали крицею, на шпилях майоріли знамена. Надія прокинулась у серці Фродо. Та навпроти Мінас-Тіріта стояла інша фортеця, більша і могутніша. |
| 1435 |
Туди, на схід, мимоволі звернулись очі Фродо, ковзнули повз зруйновані мости Осґіліата, оскалені ворота Мінас-Морґулата зачаровані Гори, аж до Ґорґороту, долини жаху в Землі Мордору. Темрява закривала її від сонця. Полум'я пробивалося крізь дим. Палала Фатум-гора, кіптява стовпом здіймалася до неба. |
| 1436 |
Там нарешті погляд Фродо затримався: він побачив мур над муром, бастіон над бастіоном, сталеві ворота, чорну, неймовірно міцну залізну гору, вежу з адаманту — Барад-дур, Твердиню Саурона. Надія його покинула. І раптом він відчув Око. Око в Темній Вежі, яке ніколи не спить. |
| 1437 |
Він знав, що і воно помітило його погляд. У тому Оці була якась люта, жадібна воля. Воно метнулося до Фродо; він відчув, що воно, мов палець, шукало його. Ще трохи, і воно проштрикнуло би гобіта, лише би стало відомо, де він. Око вже торкнулось Амон-Ло. |
| 1438 |
А потім, наче спалах із іншого полюса сили, інша думка сяйнула в голові: На мить Фродо опинився між їхніми врівноваженими гострими вістрями, і його зсудомило від болю. Тоді раптом він знову став самим собою. Фродо, а не Голосом чи Оком: міг вибирати вільно і часу для вибору мав лише мить. |
| 1439 |
Він зняв Перстень із пальця. Серед ясного дня він стояв навколішки біля трону. Чорна тінь, немов рука, промайнула над ним, оминула Амон-Ген, майнула на захід і щезла. Тоді все небо стало чистим і блакитним, і у кронах дерев заспівали пташки. Фродо звівся на ноги. |
| 1440 |
Був страшенно втомлений, але воля його зміцніла і на серці полегшало. Він швидко спустився стежкою назад до галявини, де його знайшов Боромир. Там він зупинився, прислухаючись. Йому вчулися шум і перегук голосів у лісі над берегом, десь унизу. Повільно витяг він Перстень і знову надягнув його. |
| 1441 |
Який шлях обрав би кожен із нас на місці Фродо? Не знаю. Зараз нам надзвичайно бракує Ґандалфа. Цієї миті з'явився Боромир. Він вийшов із лісу і мовчки попрямував до них. Обличчя його було похмуре та сумне. Він зупинився, немовби перелічивши присутніх, а потім і сам сів осторонь, втупившись у землю. |
| 1442 |
Але його вже ніхто не слухав. Сем перший рвонув до лісу. Мері та Піпін помчали слідом і вже зникли за деревами понад берегом, гукаючи чистими і високими голосами: Леґолас і Ґімлі також побігли. Здавалось, на весь Загін несподівано напав переполох чи якийсь безум. |
| 1443 |
Мало не вмить Араґорн зник із його очей. Сем зупинився, відсапуючись. Раптом ляснув себе долонею по лобі. Сем обернувся і кинувся стежкою вниз. Упав і розбив коліна. Скочив на ноги і побіг далі. Нарешті вилетів на луг Парт-Галену, де лежали витягнуті з води човни. Там нікого не було. |
| 1444 |
У лісі позаду лунали вигуки, та на них він не звертав уваги. На мить він став мов укопаний, розкривши рота. Один із човнів сам собою сповзав униз берегом. З гучним криком Сем помчав через луг. Човен зісковзнув у воду. З порожнього човна почувся нажаханий зойк. Піднялося весло і човен завернув. |
| 1445 |
Фродо якраз устиг схопити Сема за чуб, коли той випірнув, борсаючись і пускаючи бульбашки. Його круглі карі очі вирячилися з переляку. Кількома ударами весла Фродо повернув човен назад до берега, і Сем зміг видертися на сухе, мокрий, мов водяний щур. Фродо зняв Перстень і ступив на берег. |
| 1446 |
Фродо розсміявся. Несподівано радість і тепло огорнули його серце. Він прожогом кинувся до табору, витяг свою торбу з купи речей, яку навалив Фродо, коли розвантажував човен, прихопив ковдру про запас, кілька пакунків із харчами і побіг назад. |
| 1447 |
Отак Фродо та Сем вирушили вдвох виконувати останнє завдання. Фродо відгріб від берега, й Ріка швидко понесла їх геть західним рукавом, повз насуплені скелі Тол-Брандіру. Гучніше заревів великий водоспад. |
| 1448 |
Знайшовши пологий берег, вони затягли човен далеко від води і якомога старанніше заховали за великим валуном. Тоді, закинувши за плечі торби, пішли вперед, виглядаючи стежку, яка провела би їх через сірі пагорби Емін-Муїлу вниз до Землі Тіні. Араґорн біг угору по схилу. |
| 1449 |
Час від часу він нахилявся до землі. У гобітів хода легка, і навіть слідопитові важко відшукати їхні сліди, та неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Араґорн помітив те, що шукав. Араґорн завагався. |
| 1450 |
Він сам хотів вийти на вершину, сподіваючись побачити звідти щось таке, що вирішило би його сумніви, та часу було обмаль. І раптом він пустився бігти широкими кам'яними плитами й угору по сходах. Сівши у високий трон, він озирнувся довкола. |
| 1451 |
Та сонце здавалося затьмареним, а світ — мутним і віддаленим. Араґорн оглянув увесь обрій із півночі і знову до півночі й побачив лише невиразні обриси гір і ген удалині великого птаха, схожого на орла, що повільними, широкими колами спускався з високості до землі. |
| 1452 |
Тоді раптом гучно засурмив великий ріг, і його глибокий звук луною розкотився по горах і ущелинах, заглушивши навіть ревіння водоспаду. Крики ставали гучнішими, а ріг, навпаки, слабшав і звучав розпачливо. Дико і пронизливо заверещали орки, і раптом звук рогу урвався. |
| 1453 |
Араґорн мчав останнім схилом, але не встиг він добігти до підніжжя гори, коли звуки стихли; і коли він повернув ліворуч і побіг просто на них, вони відступили, аж поки зовсім не замовкли. Вихопивши блискучого меча і з вигуками: — він кинувся через ліс. |
| 1454 |
Але Араґорн побачив, що груди його пронизані чорноперими стрілами; він усе ще стискав свій меч, зламаний біля руків'я; розламаний навпіл ріг лежав поруч. Навколо були купи порубаних орків. Араґорн опустився на коліна. Боромир розплющив очі й насилу проговорив: Боромир усміхнувся. |
| 1455 |
Він і далі стояв навколішки, схилившись у сльозах над Боромиром і стискаючи його руку. Отак і застали його Леґолас і Ґімлі. Вони спустилися зі західного схилу гори, тихцем, прокрадаючись лісом, ніби полюючи. Ґімлі тримав у руці сокиру, Леґолас — довгий кинджал, стріл у нього вже не було. |
| 1456 |
Коли вони вийшли на галявину, то застигли, вражені. І схилили голови у скорботі, бо зрозуміли, що сталося. Поспіхом обшукали орків і поскидали на купу мечі, потрощені шоломи та щити. Серед убитих було четверо здоровенних ґоблінів, смаглявих, косооких, із міцними ногами та великими руками. |
| 1457 |
Озброєні вони були широкими короткими мечами, а не кривими ятаганами, як орки; і мали тисові луки, за розміром і формою схожі на луки людей. На щитах була дивна емблема — невелика біла долоня на чорному тлі, а на залізних шоломах — рунічне з білого металу. Гном зрубав кілька гілок. |
| 1458 |
Гілки перев'язали тятивою від луків, зверху постелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег тіло полеглого товариша разом із трофеями його останньої битви, що мали вирушити разом із ним. До берега було близько, та завдання виявилося нелегким, тому що Боромир був чоловік високий і міцний. |
| 1459 |
Араґорн залишився біля води, а Ґімлі та Леґолас помчали бігцем до Парт-Ґалену. Відстань туди була з милю, тому минув якийсь час, поки вони повернулись у двох човнах, швидко веслуючи вздовж берега. Вони поклали Боромира на дно човна, який мав віднести його назавжди. |
| 1460 |
Під голову підклали згорнутий сірий ельфійський плащ. Розчесали і розпустили по плечах довге чорне волосся. Золотий пояс Лорієну виблискував на його стані. Збоку поклали його шолом, а на коліна — розрубаний ріг, руків'я та уламки меча; у ногах поскладали ворожу зброю. |
| 1461 |
Потім припнули похоронний човен до корми іншого човна і спустили його на воду. Вони сумно веслували вздовж берега і, випливши на бистрину, проминули зелений луг Парт-Ґалену. Стрімкі скелі Тол-Брандіру жевріли у промінні пообіднього сонця. |
| 1462 |
Просто попереду над Рауросом висів золотий серпанок водяних бризок. Застигле повітря здригалося від ревіння водоспаду. Сповнені смутку, відв'язали вони похоронний човен: там лежав Боромир, світлий, спокійний, гойдаючись на поверхні плинних вод. |
| 1463 |
Течія підхопила його, а друзі стримали свій човен, гребучи проти течії веслами. Боромир проплив повз них, і човен його поволі відносило, аж поки він не змалів до темної цятки в золотавому світлі й раптом зовсім зник із очей. Раурос і далі ревів. |
| 1464 |
Та в Ґондорі ще багато років пам'ятали, як ельфійський човен спустився пінистим водоспадом, минув Осґіліат і широким гирлом Андуїну виплив до Великого Моря в зоряну ніч. Троє товаришів довго ще мовчки дивилися йому вслід. |
| 1465 |
Проспівавши пісню, вони розвернули човен проти течії і повернулися до Парт-Галену. Зістрибнувши на берег, Араґорн швидко, але ретельно оглянув зелену галявину. Араґорн не відповів, а пішов до табору і заходився оглядати речі. Вони витягли на берег останній човен і заховали його в хащах. |
| 1466 |
Під ним поскладали речі, занадто важкі й ті, без яких можна було обійтись. І залишили Парт-Ґален. Уже сутеніло, коли вони вийшли на галявину, де загинув Боромир. Звідси вони пішли слідами орків, що було аж ніяк не складно. І він стрибнув уперед, мов олень, і помчав лісом. |
| 1467 |
Усе далі й далі він вів своїх друзів, невтомний і швидкий, тепер, коли нарешті переміг розгубленість. Позаду залишилися прибережні ліси. На заході виплив щербатий місяць, і скелі відкинули чорні тіні. Мисливці підійшли до підніжжя кам'янистих гір і сповільнили ходу, бо слід проглядався все важче. |
| 1468 |
Усю ніч троє товаришів серед голого каміння дерлися на перший, найвищий, хребет, а потім спускались у темряву глибокої долини з протилежного боку. Тут у тихий холодний досвітній час вони трохи відпочили. |
| 1469 |
Місяць уже давно зайшов, угорі виблискували зірки; світло нового дня ще не пробивалося з-за чорних гір позаду них. На якусь мить Араґорн розгубився: сліди орків привели в долину, але там зникли. Долина збігала, мов кам'яне корито між хребтами, і на дні його між валунами звивався невеликий струмок. |
| 1470 |
Праворуч нависала стрімка скеля, ліворуч здіймалися сірі схили, похмурі й темні пізньої ночі. Друзі пройшли близько милі на північ. Араґорн, низько пригинаючись до землі, вишукував сліди в западинах, які вели до західного схилу. Леґолас ішов трохи попереду. |
| 1471 |
Раптом ельф скрикнув, і товариші підбігли до нього. Він вказав рукою. Те, що вони спочатку сприйняли за валуни біля підніжжя схилу, насправді було купою трупів. Там було п'ятеро мертвих орків, жорстоко порубаних шаблями, у двох — відрубані голови. Земля довкола просякла темною кров'ю. |
| 1472 |
Араґорн обшукав усе довкола, та ніяких інших слідів бійні не знайшов. Рушили далі. Небо на сході почало бліднути; гасли зірки, поволі розросталося сіре світло. Невдовзі вони вийшли до ущелини, в якій невеликий звивистий струмок прорізав глибоке кам'яне русло. |
| 1473 |
Біля води росли якісь кущі й подекуди виднілися зелені латки трави. Тепер мандрівники звернули на новий шлях. Легко перестрибували вони з каменя на камінь, мовби забули про втому після нічного перепочинку. |
| 1474 |
Нарешті вийшли на хребет сірого пагорба, і раптовий порив вітру скуйовдив їхнє волосся та розвіяв плащі: прохолодний вітер світанку. Озирнувшись, вони побачили за Рікою далекі гори, залиті світлом. Кряж, на якому стояли товариші, круто спадав донизу. |
| 1475 |
За якихось двадцять сажнів нижче широкий і нерівний уступ раптом обривався стрімкою скелею, Західною Стіною Рогану. Тут закінчувалися гори Емін-Муїл, а внизу, скільки сягало око, простягалися зелені рівнини рогіримів. Тепер мисливці переслідували ворогів при світлі білого дня. |
| 1476 |
Сліди вели їх краєм уступу на північ, і нарешті мисливці підійшли до глибокої розколини, висіченої у скелі шумним гірським потоком. Цим вузьким ложем у долину спускалася, мов круті сходи, кам'яниста стежка. Унизу перед ними зовсім неочікувано розпростерлися трави Рогану. |
| 1477 |
Мов зелені морські хвилі, підбігали вони аж до самого підніжжя Емін-Муїлу. Річка губилась у буйних заростях хопти й лопухів, і чути було, як із тихим плюскотом пологими схилами вона струменіла до драговин далекої долини Енти. Здавалося, що зима лишилася за горами. |
| 1478 |
Повітря тут було м'яке і тепле, і трохи духмяне, мовби весняні соки вже прокинулись у зіллі та листі. Леґолас глибоко вдихнув, як спраглий подорожній, котрий впивається водою після мандрів пустелею. Вони побігли вервечкою, мов гончаки по свіжому сліду, й очі їхні палали гарячим вогнем. |
| 1479 |
Майже просто на захід орки протоптали широку просіку; там, де вони пробігли, духмяна трава Рогану лежала чорна і потовчена. Раптом Араґорн скрикнув і звернув із головної стежки. Він швидко кинувся праворуч, бо помітив, що від інших слідів відходили відбитки маленьких босих ніг. |
| 1480 |
Але далеко вони не забігли: по них пройшлись орківські черевики, які також звернули від головного сліду, — втікача наздогнали і доправили назад. Там, де зникали маленькі сліди, Араґорн нахилився й підняв щось із трави, а тоді побіг до друзів. Він показав річ, що виблискувала на сонці. |
| 1481 |
Вона була схожа на молодий буковий листок, красивий і дивний на цій лисій рівнині. Сонце видерлося до полудня і повільно покотилося до заходу. Перисті хмарки піднімалися з далекого моря на півдні й розносилися легким вітерцем. Сонце сіло за обрій. |
| 1482 |
За плечима мисливців виросли довгі тіні й потяглися до сходу, а ті все бігли вперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, а орки все ще були далеко попереду. На пласкій рівнині їх не було видно. Споночіло, коли Араґорн зупинився. |
| 1483 |
Лише двічі за час денного переходу вони зупинялися на короткий перепочинок, і тепер між ними та східною стіною, де вони стояли на світанку, лежали дванадцять ліг. Він замовк і довго вдивлявся в густу темряву на заході та на півночі. |
| 1484 |
Він упав на траву й одразу ж заснув, бо не спав іще від ночівлі під тінню Тол-Брандіру. Перед світанком він прокинувся й підвівся. Ґімлі все ще міцно спав, а Леґолас стояв, вдивляючись у темряву на півночі, замислений і мовчазний, як молоде дерево тихої ночі. |
| 1485 |
Упродовж його довгих годин під хмарами та миготливим сонцем вони майже не спинялися, то швидко крокуючи, то біжучи, мовби ніяка втома не могла пригасити вогонь, що палав у їхніх серцях. Вони майже не розмовляли. |
| 1486 |
Неозоре безлюддя перетинали непоміченими, бо ельфійські плащі стали кольору сіро-зелених степів; навіть у прохолодному світлі полудневого сонця лише ельфійське око могло їх помітити, та й то зблизька. |
| 1487 |
Часто подумки вони дякували Володарці Лорієну за її дарунок: шматочок лембасу з'їдали на бігу, і це додавало їм свіжої сили. Весь день сліди їхніх ворогів вели на північний захід, не перериваючись і нікуди не звертаючи. |
| 1488 |
Наприкінці дня вони підійшли до пологих безлісих схилів, де рівнина плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків, завернувши на північ, стали менш виразними, бо ґрунт тут був твердий, а трава коротка. Удалині ліворуч звивалась Ента, срібна нитка серед зелені. І ніде нікого. |
| 1489 |
Оселі рогіримів лежали набагато далі на південь, під схилами Білих Гір, тепер укритих імлою та хмарами; але колись Повелителі коней випасали свої численні табуни в Східному Емнеті, східній частині їхніх володінь, і тут кочувало багато пастухів, мешкаючи в таборах і наметах навіть узимку. |
| 1490 |
Але тепер уся земля спорожніла, і запала тиша, не схожа на мирний спокій. Коли смерклося, зупинилися знову. Тепер, рівнинами Рогану, вони пройшли двічі по дванадцять ліг, і стіна Емін-Муїлу зникла в пітьмі на сході. Крізь імлу на небі ледь прозирав місяць-молодик, а зорі тонули у хмарах. |
| 1491 |
Ґімлі зціпив зуби. Він показав рукою на темний Захід під рогатим місяцем. Як і завжди, першим піднявся Леґолас, якщо він узагалі спав тієї ночі. Араґорн і Ґімлі скочили на ноги і майже відразу рушили в дорогу. Поволі наближалися пагорби. |
| 1492 |
За годину до полудня мандрівники дійшли до них: зелені схили здіймалися до лисих кряжів, які вели просто на північ. Біля самого підніжжя суху землю вкривав короткий дерн, але широка смуга заплави, миль на десять, тягнулася повз річку, що ховалась у заростях очерету і комишу. |
| 1493 |
Біля підніжжя найпівденнішого пагорба трава була витолочена широким колом. Араґорн зупинився й уважно обстежив сліди. Сонце сідало, коли мандрівники нарешті підійшли до останнього пагорба. Багато годин вони йшли без спочинку. Тепер рухалися повільно, й Ґімлі йшов із похиленою спиною. |
| 1494 |
Тверді, як камінь, гноми в роботі й мандрах, але ця нескінченна гонитва без надії втомила навіть його. За ним ішов Араґорн, похмурий і мовчазний, час від часу нахиляючись, аби роздивитися якийсь знак чи слід. |
| 1495 |
Лише Леґолас ступав легко, як завжди, ледве торкаючись трави і не залишаючи жодних слідів; ельфійські коржики давали йому всю необхідну поживу, й він міг спати, — якщо люди назвали би це сном, — відпочиваючи на дивних стежках ельфійських марень, навіть коли йшов із розплющеними очима при світлі дня. |
| 1496 |
Потомлено потяглися вони слідом, аж поки не вибралися на саму вершину. Пагорб був гладкий і лисий і стояв самотою на північ від усього хребта. Сонце сіло, і вечірні сутінки опустилися, мов завіса. Вони стояли самі серед безмежної сірої пустелі. |
| 1497 |
Араґорн і Ґімлі спали неспокійно, і щоразу, коли прокидалися, бачили, що Леґолас стояв біля них або ходив туди-сюди, стиха щось наспівуючи своєю мовою, і коли він співав, на чорному склепінні прозирали білі зорі. Так минула ніч. Поволі ясніло небо, тепер чисте і безхмарне, аж от зійшло бліде сонце. |
| 1498 |
На північному заході виростав темний ліс Фанґорн, до узлісся було ліг десять, а протилежний край Фанґорну тонув у далекій блакиті. За ним, удалині, наче пливучи на сірій хмарі, виблискував білий шпиль високого Метедрасу, останньої вершини Імлистих Гір. |
| 1499 |
Назустріч мандрівникам із лісу вибігала бистра Ента. Сліди орків звертали до її урвистого берега. Араґорн простежив поглядом слід до ріки, а від ріки до лісу, і його гострі очі вихопили на тлі зелені якусь тінь, темну рухому пляму. Він ліг долілиць на землю й уважно прислухався. |
| 1500 |
А Леґолас стояв поруч, прикривши світлі ельфійські очі тонкою долонею, і вже бачив не тінь, не пляму, а крихітні постаті вершників, багато вершників, і блиск сонця на вістрях списів був як мерехтіння зірочок поза межами видимого. Там, звідки вони мчали, здіймалися вузькі пасма чорного диму. |
| 1501 |
Віяв пронизливий вітер. Ґімлі сидів збентежений. Нарешті навіть Ґімлі почув далекий стукіт копит. Тепер вершники звернули зі сліду вздовж річки і вихором летіли до пагорбів. Степом розносилося гейкання чистих сильних голосів, земля стугоніла. |
| 1502 |
Їхні коні були пречудові: сильні, стрункі, сіра шерсть лисніла, довгі хвости майоріли на вітрі, гриви на гордих шиях майстерно заплетені. І вершники були їм до пари: високі та стрункі, солом'яне волосся струменіло з-під світлих шоломів і довгими косами звивалося за плечима, обличчя палкі та суворі. |
| 1503 |
Кожен тримав у руці ясеновий спис, мальовані щити висіли за спинами, довгі мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін. По двоє в ряд вони неслися чвалом і, хоча раз у раз підводилися на стременах і озиралися навкруги, так і не розгледіли трьох чужинців, котрі спостерігали за ними. |
| 1504 |
Араґорн стояв незворушно, а Ґімлі з Леґоласом сиділи і гадали, чим же все скінчиться. Раптово, без жодного слова чи вигуку, вершники зупинилися. Коло наїжачилося списами; декотрі вершники тримали луки й уже поклали стріли на тятиву. |
| 1505 |
Тоді один із них, високий чоловік, вищий за всіх, виїхав уперед; на гребені його шолома тріпотів білий кінський хвіст. Він наблизився так, що вістря його списа мало не торкнулося грудей Араґорна. Араґорн не ворухнувся. |
| 1506 |
Вершник зіскочив із коня, віддав списа іншому вершникові, котрий спішився, і, вийнявши меч, став супроти Араґорна, розглядаючи його пильно і не без подиву. Вершник здивувався ще більше, та погляд його посуворішав. |
| 1507 |
Ґімлі підхопився й міцно вперся ногами в землю, тримаючись за топорище, і його чорні очі спалахнули гнівом. Очі Еомера спалахнули, роганці грізно забурчали і ще тісніше зімкнули коло, наставивши списи. Еомер вийняв меча; й усе закінчилося би погано, та Араґорн скочив поміж них і підняв руку. |
| 1508 |
Він мовби виріс, тоді як Еомер ніби зменшився; а на обличчі Араґорна вони раптом, на коротку мить, помітили силу та велич кам'яних королів. Леґоласові навіть здалося, що над головою Араґорна мерехтить біле полум'я, мов обруч осяйної корони. Еомер відступив, і в його погляді засвітилася глибока шана. |
| 1509 |
Невдоволено бурмочучи, Еотайн відійшов і передав наказ. Вершники від'їхали, й Еомер залишився наодинці з трьома товаришами. І справді, після його останнього візиту влітку все у нас пішло шкереберть. Почалися чвари з Саруманом. |
| 1510 |
Доти ми вважали Сарумана своїм другом, а Ґандалф прийшов попередити, що в Ізенґарді готуються до війни. Він сказав, що сам був у полоні в Ортханку і що ледве звідти втік, і просив допомоги. Але Теоден не бажав нічого чути, і той пішов геть. |
| 1511 |
Не смійте вимовляти ім'я Ґандалфа у присутності Теодена! Він розгніваний. Бо Ґандалф узяв Тінебора, найкращого з усіх скакунів короля, ватажка меарів, їздити на яких личить лише володареві Рогану. Адже предком цієї породи був великий кінь Еорла, який умів розмовляти людською мовою. |
| 1512 |
Тиждень тому Тінебор повернувся, та король іще більше розгнівався, бо кінь здичавів і нікого до себе не підпускає. Очі Еомера широко розкрилися від захоплення. А тепер скажи, чого ти очікуєш від мене. Я мушу негайно повертатися до Теодена. При воїнах я обачно добирав слова. |
| 1513 |
Це правда, що ми не воюємо з Чорним Краєм відкрито, король наш прислухається до легкодухих радників, але війна вже близько. Ми не розірвемо нашого стародавнього союзу з ґондорцями, і якщо вони підуть у бій, ми їх підтримаємо: так говорю я і ті, хто мене підтримує. |
| 1514 |
Східною Маркою керую я, третій маршал, і я перекинув усі наші табуни з пастухами за Енту, а тут залишив тільки сторожу та розвідників. Та нині найбільше тривожить нас Саруман. Він проголосив себе правителем усіх наших земель, і ми воюємо вже кілька місяців. |
| 1515 |
Саруман прийняв на службу орків, вовків і лихих людей, перекрив Роганський Прохід — тож ми оточені зі сходу й із заходу. А боротися з таким супротивником важко: він хитрий і вправний чаклун і має багато личин. Кажуть, він з'являється у вигляді старого у плащі з каптуром, дуже схожий на Ґандалфа. |
| 1516 |
Його шпигуни прослизають скрізь, а його птахи, призвісники лиха, кружляють у нашому небі. Я не знаю, чим усе це закінчиться, і моє серце віщує недобре; бо мені здається, що він має прихильників не лише в Ізенґарді. Але ти сам це зрозумієш, коли відвідаєш королівський двір. |
| 1517 |
Та розвідники попередили мене, що три дні тому зі Східної Стіни спустилася зграя орків, і деякі з них мали білий знак Сарумана. Тож, побоюючись, що Ортханк і Чорна Вежа об'єдналися, я вивів свою дружину, і ми наздогнали орків два дні тому біля лісу ентів. |
| 1518 |
Там ми їх оточили й учора на світанку атакували. На жаль, я втратив п'ятнадцятьох вершників і дванадцять коней! Бо орків виявилося більше, ніж ми могли сподіватися. До зграї приєднались орки зі Сходу, з-за Великої Ріки: ось там, північніше, видно їхні сліди. І ще прийшли з лісу. |
| 1519 |
І великі орки, на котрих також Біла Рука Ізенґарда: вони найсильніші та найжорстокіші. Зрештою, ми їх порішили. Але затрималися через це. Нас потребують на півдні та на заході. Поїдеш із нами? Ми маємо вільних коней. Для твого Меча є робота. |
| 1520 |
Знайдеться вона і для сокири Ґімлі та лука Леґоласа, якщо твої друзі пробачать мені необдумані слова про Володарку Лісу. Я повторював лише те, що говорять усі в моєму краї, і я би радо дізнався більше. Еомер якусь хвилю сидів мовчки, а потім заговорив. Але Леґолас попросив зняти сідло та вуздечку. |
| 1521 |
На цьому вони розсталися. Швидко бігли коні Рогану. Коли Ґімлі через кілька хвилин озирнувся, загін Еомера вже було ледве видно вдалині. Араґорн не озирався: він стежив за слідом, пригнувшись до шиї Гасуфеля. |
| 1522 |
Невдовзі вони опинилися на березі Енти і там помітили ще один шлях, про який згадував Еомер, — він тягнувся зі сходу. Араґорн зіскочив із коня і обстежив ґрунт, тоді скочив назад у сідло, трохи від'їхав на схід, тримаючись збоку від сліду і намагаючись на нього не ступати. |
| 1523 |
Тоді знову зіскочив і знов обстежив землю довкола. Погода почала псуватися. Низькі сиві хмари насунулися на Роганське Плато. Імла заступила сонце. Лісисті пагорби Фанґорну маячили вдалині, поволі темніючи зі заходом сонця. |
| 1524 |
Слід ніде не розгалужувався, але то тут, то там зустрічалися поодинокі трупи орків, з тонкими сизоперими стрілами у спинах чи горлянках. Нарешті під вечір вони виїхали до узлісся і на галявині серед перших дерев натрапили на велике згарище: попіл був іще гарячий і курився. |
| 1525 |
Поруч великою купою лежали шоломи і лати, розколоті щити, зламані мечі, луки і дротики й інше військове спорядження. Посеред купи на кілку стирчала голова величезного ґобліна; на пом'ятому шоломі було видно білу мітку. |
| 1526 |
Трохи далі, де річка витікала з лісу, височів свіжий курган: сиру землю вкривав зелений дерн, і довкола стриміли п'ятнадцять увіткнутих списів. Араґорн із товаришами обстежували поле битви, а сонце вже сіло і настав вечір, похмурий і туманний. |
| 1527 |
Надійшла ніч, але жодних слідів Мері та Піпіна не знайшлося. Трохи відійшовши від місця побоїща, вони розташувалися на ніч під розлогим деревом, подібним на каштан. Минулорічне листя, широке та буре, мов старечі долоні з довгими покрученими пальцями, жалісливо шаруділо на нічному вітрі. |
| 1528 |
Гном заходився збирати сухе ломаччя, складати і розпалювати вогнище; Араґорн сидів спиною до великого дерева, поринувши в роздуми; Леґолас стояв на галявині і вдивлявся у глибоку лісову темряву, схилившись уперед, мовби прислухаючись до далекого поклику. |
| 1529 |
Товариші сиділи мовчки, бо раптом усвідомили присутність у себе за спиною великого, темного і невідомого лісу, що обмірковував якісь свої потаємні плани. Нарешті Леґолас знову заговорив. Тепер вони тягли жереб, кому чатувати, і перша варта випала Ґімлі. Араґорн і Леґолас полягали. |
| 1530 |
Вони заснули майже відразу. На тих словах він заснув. Леґолас лежав нерухомо, склавши гарні руки на грудях, із розплющеними очима, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це зазвичай відбувається з ельфами. Ґімлі сидів, скулившись біля вогню і задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. |
| 1531 |
Шелестіло листя. Жодного іншого звуку не було чути. Раптом Ґімлі підвів очі — там, на межі світляного кола, стояв, спираючись на патерицю, згорблений старий у довгому плащі та широкому капелюсі, низько насунутому на чоло. |
| 1532 |
Ґімлі скочив на ноги, такий вражений, що навіть скрикнути не зміг, хоч у нього вмить зблиснула думка, що їх вистежив Саруман. Араґорн і Леґолас, розбуджені його різким рухом, сіли і витріщили очі. Старий не озивався, ні не ворушився. Араґорн зробив крок уперед, але старий уже щез. |
| 1533 |
Його не було видно ніде, а йти шукати в ліс вони не наважувалися. Місяць сховався, й ніч була дуже темна. Раптом Леґолас голосно скрикнув. Коні зникли. Вони зірвалися з прив'язі і здиміли. Якийсь час троє товаришів стояли мовчки, приголомшені цим новим ударом злої долі. |
| 1534 |
Вони опинилися на узліссі Фанґорну, і незліченні милі лежали між ними та роганцями, єдиними друзями в цьому безмежному і небезпечному краї. Ген із нічної пітьми долинало іржання коней. А тоді все знову стихло, крім лише холодного шелесту вітру. Він підкинув хмизу й сів біля вогню. |
| 1535 |
Піпіна мучили темні кошмари: ніби він чує, як луна розносить у тунелях його власний слабкий голос, що кличе: Та замість Фродо з темряви до нього скаляться потворні орківські пики, сотні огидних рук тягнуться до нього зусібіч. А де ж Мері? Холодний вітер дмухнув в обличчя. Він лежав на спині. |
| 1536 |
Сутеніло, і небо поступово темніло. Він повернувся і зрозумів, що реальність не набагато краща за сон. Його руки та ноги були зв'язані мотузками. Поруч лежав Мері, блідий, із головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги роїлося безліч орків. |
| 1537 |
Добрий старий Мері! Боромир засурмив у свій ріг так, що ліс загудів у відповідь, і налякані орки спочатку відступили; та коли на заклик відгукнулася тільки луна, вороги знову атакували, ще лютіше. Після того Піпін мало що пам'ятає. |
| 1538 |
Останнє, що він бачив, — як Боромир прихилився до дерева, виймаючи стрілу з грудей; потім раптово запала темрява. Відповіді на ці питання він не мав. Йому було холодно і недобре. Він трохи поборсався — все дарма. Один із орків поруч реготнув і кинув щось до сусіда своєю огидною мовою. |
| 1539 |
Довкола лунало багато голосів, і хоча говорили переважно орківською мовою, сповненою злоби та ненависті, було зрозуміло, що почалася суперечка, яка щодалі розпалювалася. Піпін здивовано помітив, що майже все розуміє; багато орків користувалося звичайною мовою. |
| 1540 |
Очевидно, були присутні орки двох чи трьох різних племен, і вони не могли розуміти мови одні одних. То була гнівна суперечка про те, що робити далі: яким шляхом іти і що вчинити з полоненими. Зчинився дикий вереск, забрязкотіла зброя. |
| 1541 |
Піпін обережно перекотився, сподіваючись побачити, що відбувається. Його сторожа полізла у сварку. У напівтемряві Піпін розгледів величезного чорного орка, напевно, Уґлука, який стояв обличчям до Ґрішнаха, приземкуватого кривоногого створіння з широкими плечима та довгими, майже до землі, руками. |
| 1542 |
Довкола зібралися менші ґобліни. Піпін здогадався, що то були орки з півночі. Вони повиймали ножі та шаблі, але не наважувалися напасти на Уґлука. Уґлук крикнув, і до нього підскочило кілька орків, таких самих величезних, як і він. |
| 1543 |
Тоді раптово, без попередження, Уґлук стрибнув уперед і, блискавично рубонувши ятаганом, зніс голови двох супротивників. Ґрішнах відскочив убік і розтанув у темряві. Інші підступили назад, один із них перечепився через нерухоме тіло Мері, вилаявся й упав. |
| 1544 |
І це, мабуть, урятувало йому життя, бо ґобліни перескочили через нього і широкими ятаганами зарубали іншого. То був жовтоіклий вартовий. Його труп тепер лежав поперек Піпіна, все ще стискаючи вищерблений, як пилка, ніж. З'явилася надія. |
| 1545 |
Лезо чорного ножа різнуло по його руці, а тоді зісковзнуло до зап'ястка. Він відчув, як у долоню стікає кров, але відчув також і холодний дотик криці. Загін став готуватися до маршу, та деякі північні орки опиралися, тож ізенґардці приборкали їх, зітнувши ще дві голови. Вереск і лайка не вщухали. |
| 1546 |
На якусь мить Піпін залишився без нагляду. Ноги йому зв'язали надійно, та руки — лише на зап'ястках, та ще й не за спиною. Він міг їх згинати, хоча вузол був затягнутий міцно. Він зсунув із себе мертвого орка і тоді, ледве дихаючи, став водити вузлом мотузки вгору-вниз уздовж леза. |
| 1547 |
Один із орків схопив Піпіна, мов мішок, просунув голову між його зв'язаними руками, потягнув їх донизу так, що Піпінове обличчя ввіткнулося в оркову шию, і побіг. Другий так само закинув за спину Мері. Оркова пазуриста лапа стиснула руку Піпіна, мов металева. |
| 1548 |
Робіт заплющив очі й укотре провалився в лихі сни. Раптом його знову шпурнули на кам'янисту землю. Було близько опівночі, та серпик місяця вже хилився на захід. Вони стояли на гребені урвища, мов на острові серед блідого туману. Неподалік шуміла вода. Тінь нахилилася над Піпіном. То був Уґлук. |
| 1549 |
Він розрізав мотузки на кісточках і колінах Піпіна, підняв його за волосся і поставив на ноги. Піпін упав, і Уґлук знову смикнув його за волосся. Орки зареготали. Уґлук упхав Піпінові в зуби флягу і влив у рот якесь пекуче пійло. Піпіна обпекло як вогнем, але біль у ногах минув. Він міг стояти. |
| 1550 |
Орк підійшов до Мері і стусонув його ногою в бік. Мері застогнав. Уґлук грубо смикнув полоненого і посадив його. Потім зірвав пов'язку з його голови і змастив рану якоюсь темною маззю з дерев'яної коробочки. Мері зойкнув і заборсався. Орки заплескали в долоні й загигикали. |
| 1551 |
Та зараз Уґлукові було не до розваг. Йому потрібна була швидкість, а для цього він мав збадьорити невільників. Його орківське лікування подіяло швидко. Коли він силоміць влив у горло гобіта напій із фляги, перерізав мотузки і поставив на ноги, Мері вже міг стояти, блідий, але рішучий і бадьорий. |
| 1552 |
Поріз на чолі вже його не турбував, хоча темний шрам залишився на все життя. Банда збігала вузьким яром до рівнини, оповитої туманом. Мері та Піпін, розділені якимось десятком орків, спускалися разом із усіма. Внизу росла трава, і гобіти пожвавилися. Банда помчала довгими орківськими стрибками. |
| 1553 |
Вони недотримувалися жодного порядку, штовхалися, лаялись, але бігли дуже швидко. Кожного гобіта охороняли три орки з довгими бичами. Піпін опинився у хвості натовпу. Він не уявляв собі, доки зможе витримувати такий темп: він нічого не їв зі самого ранку. В одного з вартових був канчук. |
| 1554 |
Але чи зможе навіть слідопит розібрати щось у плутанині орківських слідів? І попереду, і позаду, і довкола маленькі відбитки їхніх босих ніг затоптували ковані черевики. Десь за милю від урвища вони опустилися до широкої западини, де ґрунт був м'який і вологий. |
| 1555 |
В останніх променях місячного серпика слабо мерехтів туман. Темні силуети орків розпливались і губилися в імлі. Раптом Піпіна осяяла чудова думка. Він круто звернув праворуч, ухилився від рук охоронця і стрімко пірнув у туман, але спіткнувся і розтягся на траві. Зчинилася спантеличена метушня. |
| 1556 |
Піпін скочив і побіг. Але орки кинулися слідом. Деякі вискочили просто перед ним. Він намацав зв'язаними руками брошку на комірі плаща й відчепив її. Щойно довгі пазуристі руки дотягнулися до нього, він випустив брошку. Колючий канчук обвився довкола ніг, і Піпін ледве стримав крик. |
| 1557 |
Піпін і Мері мало що запам'ятали про решту їхнього шляху. Лихі сни та дійсність сплітались у довгий ланцюг страждань, і надія гасла з кожним кроком. Вони бігли й бігли, намагаючись не відставати від орків, їх раз у раз безжально і вправно шмагали канчуком. |
| 1558 |
Якщо гобіти зупинялися чи шпорталися, їх підхоплювали і якийсь час волокли. Тепло орківського напою давно не гріло. Піпінові знову стало холодно і погано. Раптом він упав лицем униз на траву. Міцні руки з гострими кігтями схопили його й підняли. |
| 1559 |
І знову його понесли, мов лантух, і довкола розлилася темрява: чи то настала ніч, чи потемніло в очах, — того він не знав. Невиразно до нього долинув гомін нарікань: здається, орки вимагали відпочинку. Викрикав Уґлук. |
| 1560 |
Гобіта кинули на землю, а він так і лежав, аж поки не провалився у безодню чорних снів. Але не надовго втік він від страждань; у нього знову вчепилися безжальні лапи. Довго трясли його, а потім темрява поволі розступилася, він прокинувся і виявив, що вже ранок. |
| 1561 |
Лунали якісь накази, і його знову кинули на траву. Так він пролежав якийсь час, намагаючись подолати відчай. Його голова ішла обертом, але з тепла в тілі він здогадався, що йому знову дали ковток пійла. Орк підійшов і кинув йому шматок хліба та кусень в'яленого сирого м'яса. |
| 1562 |
Піпін жадібно проковтнув черствий чорний хліб, але до м'яса не діткнувся. Він зголоднів, але ще не настільки, щоби їсти це м'ясо, про походження якого не наважувався і подумати. Він сів і озирнувся. Мері лежав неподалік. Вони були на березі вузької бистрої річки. |
| 1563 |
Попереду маячили гори: високий шпиль ловив перші промені сонця. На схилах унизу темною плямою лежав ліс. Орки кричали і сперечались; от-от мала спалахнути сварка між північними орками й ізенґардцями. Одні показували назад на південь, інші — на схід. |
| 1564 |
З лайкою та штовханиною десь близько сотні північних орків вирвалося з натовпу і кинулось уздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ізенґардцями — приблизно вісім десятків похмурих, темнолицих, косооких орків із величезними луками та короткими широкими мечами. |
| 1565 |
З північних орків залишилося кілька більших і зухваліших. Нарешті Піпін зрозумів, чому частина орків показувала на схід. Звідти з хрипкими вигуками знову з'явився Ґрішнах, а з ним десятки чотири довгоруких і кривоногих орків зі знаком багряного ока на щитах. Уґлук виступив уперед. |
| 1566 |
Чи тому, що були прудкіші та витриваліші, чи через якийсь задум Ґрішнаха, ізенґардці поступово випередили орків Мордору, й орки Ґрішнаха опинилися в останніх лавах. Невдовзі орки Сарумана вже наздоганяли північних орків. Ліс наближався. |
| 1567 |
Піпін був увесь у синцях і подряпинах, голова боліла, обличчя кололи щетинисті щоки та вуха носіїв. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків рухались угору-вниз, угору-вниз, невтомно, мовби зроблені з дроту і рогу, відраховували кошмарні секунди нескінченного часу. |
| 1568 |
Опівдні банда Уґлука перегнала північних орків. Ті знесиліли у промінні яскравого сонця, дарма що сяяло воно у блідому зимовому небі, й бігли, опустивши голови та висолопивши язики. Крик Ґрішнаха засвідчив, що то був не жарт. |
| 1569 |
Ззаду справді учвал летіли вершники: ще далеко, та наздоганяли орків невблаганно, як потужна хвиля, що наздоганяє мандрівників, загрузлих у сипучих пісках. Ізенґардці погнали з подвоєною швидкістю, що дуже здивувало Піпіна. Сонце сідало за Імлисті Гори; довгі тіні потягнулися степом. |
| 1570 |
Солдати Мордору також підвели голови і пришвидшили біг. Ліс темнів зовсім близько. Уже почали траплятися поодинокі дерева. Місцевість пішла вгору, дедалі крутіше, та орки не зупинялись. Уґлук і Ґрішнах викрикали, штовхаючи банду на останній ривок. — думав Піпін. |
| 1571 |
Він спромігся повернути голову і краєм ока глянути через плече. Зі сходу рівниною мчали вершники й уже порівнювалися з орками. Сонце виблискувало на їхніх списах і шоломах, золотило розвіяне ясне волосся. Вони оточували орків і гнали їх уздовж річки. Піпін не мав уявлення, що то за народ. |
| 1572 |
Тепер він пожалкував, що в Рівендолі неуважно слухав і мало заглядав у книжку та карти; але в ті дні план походу був у надійніших руках, і він ніколи би не уявив себе окремо від Ґандалфа чи Бурлаки, чи навіть від Фродо. Він спромігся пригадати лише те, що кінь Ґандалфа, Тінебор, родом із цих степів. |
| 1573 |
На скаку вони пускали стріли у припізнілих орків, і ті падали; потім вершники швидко поверталися до своїх, уникаючи стріл орків, котрі стріляли навмання, не наважуючись зупинитися. Це повторювалося кілька разів, і стріли долітали навіть до ізенґардців. |
| 1574 |
Один із них, просто перед Піпіном, упав і вже не вставав. Настала ніч, але вершники у бій не вступили. Багато орків полягло, та залишалося ще принаймні дві сотні. У сутінках вони вибралися на пагорок. До узлісся було недалеко, близько півмилі, та йти далі вони не змогли. Вершники взяли їх у кільце. |
| 1575 |
Групка орків, не послухавшись Уґлука, спробувала пробитися до лісу — повернулися тільки троє. Останній наказ був безжально виконаний. Але вперше за весь час і обіти опинились один біля одного. Орки шуміли, гарчали і брязкали зброєю, а Піпінові та Мері нарешті вдалося пошепотітися. |
| 1576 |
Ніч настала холодна і тиха. У пітьмі навколо пригірка, де зібрались орки, запалали сторожові вогні, суцільне червоно-золоте кільце. Вони були на відстані польоту стріли, та вершники не виходили на світло, й орки змарнували безліч стріл, цілячись у вогонь, аж поки Уґлук їх не зупинив. |
| 1577 |
Вершники не подавали ні звуку. Згодом, коли місяць проступив крізь імлу, темні силуети роганців, котрі невтомно стояли на варті, час від часу миготіли в його блідому сяйві. Ці хробаки здатні лише на одне — бачити вночі, мов коти. |
| 1578 |
Але й білошкірі, наскільки мені відомо, бачать уночі краще за більшість людей. І не забувайте про їхніх коней! Вони побачать навіть нічний вітер! Але є щось таке, про що вони не здогадуються: Маугур із хлопцями вже в лісі й може вигулькнути будь-якої миті. |
| 1579 |
Промова Уґлука, очевидно, заспокоїла ізенґардців; але інші орки занепали духом і нарікали. Виставили вартових, але вони полягали спочивати у приємній пітьмі. Місяць знову сховався, і стало так темно, що Піпін нічого не бачив за кілька кроків. Багаття не освітлювали пригірок. |
| 1580 |
Однак вершники не бажали просто чекати до світанку, дозволивши ворогам спокійно спочивати. Раптовий галас на східному боці пагорка показав, що не все було гаразд. Виявилося, що кількоро вершників, зіскочивши з коней, прокралися до табору і закололи чимало орків, а потім знову зникли. |
| 1581 |
Уґлук кинувся вгамовувати паніку. Піпін і Мері сіли. Їхні вартові-ізенґардці побігли за Уґлуком. У гобітів з'явилася надія на втечу, та відразу ж щезла. Довгі волохаті руки схопили їх за комір і потягли. |
| 1582 |
Гобіти ледве впізнали величезну голову й огидну пику Ґрішнаха; смердючий віддих торкнувся їхніх облич. Орк почав їх обмацувати. Піпін здригнувся, коли цупкі холодні пальці пройшлися по його спині. Його пальці далі нишпорили, а в очах жеврів холодний, але хижий вогонь. |
| 1583 |
Раптом Піпіна пройняв здогад, мовби він прочитав думки ворога: «Ґрішнах знає про Перстень! Він шукає його, поки Уґлук не бачить: напевно, хоче забрати собі». Серце Піпіна завмирало від страху, хоча водночас він намагався придумати, як скористатися з жадоби Ґрішнаха. Хвилину Піпін мовчав. |
| 1584 |
Ґрішнах почав сердитись. Особливо розлютило його ім'я Сарумана. Час спливав, і галас у таборі вщухав. Уґлук чи хтось інший із ізенґардців міг повернутися будь-якої хвилини. Гобіти відчували, як сильно трусяться його руки. Раптом він підхопив обох гобітів. |
| 1585 |
Потім, низько пригнувшись, стрибнув уперед, швидко та безшумно добіг до краю пригірка, а там прослизнув повз вартових і, мов нічна примара, помчав схилом униз на захід, до річки, що витікала з лісу. На широкій рівнині перед ним горіло тільки одне багаття. |
| 1586 |
Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся і прислухався. Усе було спокійно. Повільно рушив далі, зігнувшись мало не до землі. Тоді присів і знову прислухався. Нарешті випростався, мовби приготувавшись до стрибка. Тієї ж миті перед ним виросла тінь вершника. Кінь захропів і став дибки. |
| 1587 |
Чоловік крикнув. Ґрішнах кинувся на землю, прикривши собою гобітів, а потім витягнув меча. Без сумніву, він радше зарізав би полонених, аніж дозволив їм урятуватися; та це було помилкою. Меч легенько дзенькнув, на лезі сяйнув відблиск ближнього багаття. |
| 1588 |
З темряви просвистіла стріла: чи то лучник майстерно поцілив, чи сама доля спрямувала її, та стріла прошила праву руку орка. Він випустив меч і скрикнув. Пролунав швидкий тупіт копит, Ґрішнах скочив і побіг, але його відразу збили з ніг і прошили списом. Він упав із диким вереском на землю і затих. |
| 1589 |
Гобіти нерухомо лежали там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві прискакав другий вершник. Завдяки гострому зорові чи якомусь іншому відчуттю кінь легко перескочив через гобітів; але вершник не помітив їх — укритих ельфійськими плащами, надто пригнічених і надто переляканих. |
| 1590 |
Відповідь з'явилася негайно. Крик Ґрішнаха розбудив орків. З вереску на пагорку гобіти здогадалися, що їхнє зникнення помітили. Уґлук, мабуть, зітнув іще кілька голів. Тоді раптом долинули орківські крики у відповідь, поза кільцем вогнів, із лісу та з гір. |
| 1591 |
Напевно, з'явився Маугур і йшов в атаку на обложників. Чути було, як помчали коні. Вершники стискали кільце довкола пагорка, підставляючи себе під стріли орків, аби не випустити нікого з пастки, а другий загін повернув назустріч новоприбулим. |
| 1592 |
Раптом Піпін і Мері усвідомили, що, не зрушивши з місця, вони опинилися поза кільцем: нічого не заважало їхній втечі. Він звільнив руки від мотузки і витяг із кишені пакунок. Коржики були розкришені, та все ще свіжі в листяній обгортці. Гобіти з'їли по два-три шматочки. |
| 1593 |
Лембас нагадав їм прекрасні обличчя, веселощі, смачні страви спокійних днів недалекого минулого. Якийсь час вони задумано жували коржики, не звертаючи уваги на крики та шум близького бою. Піпін перший повернувся до дійсності. |
| 1594 |
Меч Ґрішнаха лежав поруч, але для гобіта він був заважкий; тому Піпін проповз уперед і, знайшовши тіло ґобліна, витягнув із піхов довгий гострий ніж. Ним він швидко перерізав пута. І вони поповзли. Земля була м'яка та пружна, і це їм допомагало, але все одно вони просувалися надто повільно. |
| 1595 |
Обігнувши здаля сторожове вогнище, вони повзли далі й нарешті дісталися до річки, що плюскотіла внизу в темряві глибоких берегів. Тут вони озирнулися. Шум ущух. Очевидно, Маугура та його «хлопців» знищили або розігнали. Вершники повернулися до свого мовчазного зловісного вартування. |
| 1596 |
Залишалось уже недовго. Ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало сіріти. Мері встав. Вони повернулись і поволі пішли вздовж берега. У них за спиною, на сході, світлішало небо. Ідучи, вони безтурботно балакали, обмінюючись враженнями про пережите в полоні, як це вміють робити гобіти. |
| 1597 |
Жоден сторонній слухач, почувши їхню розмову, не здогадався би, що вони перейшли через жахливі страждання, дивом уникнувши катувань і моторошної смерті; навіть тепер, і вони це добре знали, у них було мало шансів знайти друга чи безпеку. Мені доведеться добряче попрацювати, щоби зрівнятися з тобою. |
| 1598 |
Але тепер направду черга кузена Брендіцапа. Отут він виходить уперед. Здається мені, ти не маєш уявлення, де ми; а от я в Рівендолі час із більшою користю проводив. Ми йдемо на захід берегом річки Енти. Попереду — відроги Імлистих Гір і ліс Фанґорн. Край лісу темнів просто перед ними. |
| 1599 |
Здавалося, ніч ховалася під його високими деревами, утікаючи від наближення світанку. І вони ввійшли в ліс. Дерева здавалися старими як світ. З величезних гілок звисали довжелезні бороди лишайників, погойдуючись від вітру. |
| 1600 |
Опинившись у тіні гілок, гобіти озирнулися — маленькі непомітні постаті, схожі у блідих сутінках на ельфійських дітей прадавніх часів, котрі визирають із одвічних хащів помилуватися своїм першим Світанком. |
| 1601 |
Далеко за Великою Рікою, за Бурими Землями, ген за сотні ліг, займалася зоря, червона, мов полум'я. Дзвінко заграли бойові роги, вітаючи її. Вершники Рогану жваво пробудилися до життя. Роги сурмили один за одним. |
| 1602 |
Мері та Піпін чули, виразно в холодному повітрі, іржання бойових коней і несподіваний спів воїнів. Диск сонця піднявся над обрієм, вогняна арка над краєм землі. Тоді з гучним криком вершники пішли в атаку зі сходу; багряне світло виблискувало на кольчугах і списах. |
| 1603 |
Орки заревіли і випустили водночас усі стріли, які ще в них залишалися. Гобіти побачили, як упало кілька вершників, але їхня шеренга пройшла вершиною пагорба, обігнула його й атакувала знову. Більшість уцілілих ворогів кинулась урозтіч, але смерть наздоганяла їх одного по одному. |
| 1604 |
Тільки найупертіша зграя, збившись у чорний клин, рішуче пробивалася до лісу й бігла просто на гобітів. Орки швидко наближались, і здавалося, що їм вдасться врятуватися: троє вершників, котрі перегородили їм дорогу, впали, порубані мечами. Гобіти повернулись і кинулись углиб лісу. |
| 1605 |
Відтак вони не побачили, як оточили Уґлука біля узлісся Фанґорну. Там його здолав Еомер, третій маршал Марки, котрий спішився і бився з ним сам на сам. А в широкому степу гостроокі вершники наздогнали орків, котрі ще мали сили тікати. |
| 1606 |
Тим часом гобіти йшли берегом річки, все на захід і вгору гірськими схилами, все глибше і глибше занурюючись у Фанґорн; ішли так швидко, як дозволяв їм темний і дрімучий ліс. Поступово страх перед орками став слабшим, і вони пішли повільніше. |
| 1607 |
Зненацька вони почали відчувати якусь дивну задуху, наче повітря розтануло і перестало живити легені. Нарешті Мері зупинився. Він виліз на величезний корінь, що опускався у воду, і, нахилившись, зачерпнув складеними долонями. Вода була чиста і холодна, й Піпін пив довго. Мері поліз слідом. |
| 1608 |
Вода відсвіжила їх і, здалося, збадьорила серце; вони трохи посиділи на березі струмка, зануривши зранені ноги у воду і роздивляючись дерева, які мовчки обступали їх довкола, ряд за рядом, без кінця краю, аж поки не поринали в сиву напівтемряву. |
| 1609 |
Саме цієї миті вони помітили жовтаве світло, що визирало з-за дерев: покрівлю лісу раптом пронизало сонячне проміння. Однак іти туди виявилося далі, ніж сподівалися. Місцевість круто піднімалась і ставала кам'янистішою. |
| 1610 |
Світло розливалося дедалі ширше, і невдовзі гобіти опинилися перед прямовисною скелею — гірським схилом чи краєм довгого відрогу далекої гори. На ній не росло жодного дерева, і сонце освітлювало її кам'яну поверхню. Дерева, які росли біля її підніжжя, розпростерли гілля, мовби тягнулися до тепла. |
| 1611 |
Наскільки занедбаним і сірим виглядав ліс раніше, настільки чисто він сяяв тепер брунатними і темно-сірими відтінками кори, гладкої, мов полірована шкіра. Крони дерев яріли м'якою, мов молода трава, зеленню, — то була рання весна або ж її проминальний образ. |
| 1612 |
На стрімкій поверхні скелі виявилося щось подібне на сходи: природні, напевно, видовбані вітром та дощами, нерівні та криві сходинки. Високо вгорі, майже на рівні верхівок дерев, був уступ, над яким нависла скеля. |
| 1613 |
На крайчику росли тільки кілька кущиків трави й один старий стовбур із двома пригнутими донизу гілками: здавалося, що там стоїть зігнутий старий, гріючись на ранковому сонечку. Вони подерлися догори. Якщо хтось і робив ці сходи, то для більших і довших ніг, аніж у гобітів. |
| 1614 |
Піпін і Мері були такі збуджені, що й не помітили, як незвичайно швидко загоїлися їхні рани та подряпини, і звідки тільки взялися сили. Нарешті вони вибралися на край уступу біля підніжжя старого стовбура; ставши спиною до пагорба та глибоко дихаючи, повернулися на схід. |
| 1615 |
Виявилося, що вони пройшли всього лише якісь три-чотири милі вглиб лісу: вершини дерев опускалися зі схилів до рівнини. Там, біля краю лісу, піднімалися високі стовпи чорного диму і хвилями пливли до них. |
| 1616 |
Великі вузлуваті долоні опустилися на плечі гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім підняли в повітря. Гобіти побачили найдивовижніше з дивних створіння. Воно було міцне, високе, не менш як чотирнадцять футів зросту, схоже чи то на людину, чи на троля, з довгою головою майже без шиї. |
| 1617 |
Чи воно було вбране в одяг, схожий на зелено-сіру кору, чи то була його шкіра, визначити було важко. Принаймні руки його, там, де відходили від тулуба, були не поморщені, а гладенькі та бурі. Великі ступні мали по сім пальців. |
| 1618 |
Нижня частина обличчя ховалась у довгій сивій бороді, кошлатій, майже гіллястій біля коріння, тонкій і подібній на лишайник на кінцях. Але першої миті гобіти не помітили нічого, крім очей. Ці глибокі очі тепер розглядали гобітів, повільні та величні, але дуже проникливі. |
| 1619 |
Очі були карі зі зеленими іскорками. Пізніше Піпін часто намагався описати своє перше враження від них. Піпін, усе ще приголомшений, перестав боятися. Під поглядом цих очей він відчував радше цікавість, аніж страх. У старих очах промайнула втома; глибокі колодязі прикрилися. |
| 1620 |
А зараз, — і очі його стали яскраві й «теперішні», звузились і посуворішали, — розкажіть, що відбувається? І що ви тут робите? Я бачу і чую (і відчуваю носом) багато що з цього... цього... а-лалла-лалла-румба-каманда-лінд-ор-буруме. |
| 1621 |
Вибачте, це частина цього слова моєю мовою; я не знаю, як назвати це зовнішніми мовами: розумієте, те, на чому я стою, де я стою і милуюся гожим ранком, і роздумую про Сонце, і про трави за лісом, і коней, і хмари, й увесь цей широкий світ. |
| 1622 |
Обережно, але міцно тримаючи гобітів у долонях, Древлен спочатку підняв одну, потім другу величезну ногу і присунувся до краю уступу. Його коренеподібні пальці ніг чіплялися за скелю. Тоді повільно і поважно, сходинка за сходинкою, він спустився в ліс. |
| 1623 |
І відразу ж рушив неквапливими широкими кроками в хащі, все глибше і глибше, не відходячи від річки, постійно піднімаючись гірським схилом. Багато дерев, здавалося, спало і не помічало його, як і інших створінь, що проходили тут; інші здригались, а деякі піднімали гілля в нього над головою. |
| 1624 |
Він ішов і безугаву розмовляв сам зі собою, мовби дзюрчав довгий струмок мелодійних звуків. Якийсь час гобіти мовчали. Вони почувалися напрочуд затишно та безпечно, і їм було над чим поміркувати. Нарешті Піпін наважився заговорити. Але і цей також. Журяться тут усі. Так-так, журяться. |
| 1625 |
Лауреліндоренан лінделорендор малінорнеліон орнемалін, — проспівав він неголосно. — Вони там відгородилися від усього світу. І цей край, і всі решта, крім Золотого Лісу, стали іншими, не такими, як тоді, коли Келеборн був молодий. так колись вони говорили. |
| 1626 |
Наприклад, я знав кількох добрих старих верб понад Ентою, давним-давно це було, на жаль! Усі вони були дуплаві, просто розсипались, але тихі й ласкаві, мов юні листочки. А от у долинах серед гір є дерева міцні, як кремінь, але наскрізь зіпсовані. І таке трапляється дедалі частіше. |
| 1627 |
У цьому краї завжди були небезпечні місця. І досі ще є чорні ділянки. Ми, старі енти, — пастирі дерев. Дуже мало нас лишилося. Кажуть, що вівці з часом стають схожі на пастуха, пастух — на вівцю; але поволі, однак одні і другі — недовговічні. |
| 1628 |
У дерев і ентів усе швидше та ближче, і ми існуємо разом століттями. Енти більше подібні на ельфів: менше за людей зацікавлені самі собою і краще розуміють суть речей. І знову ж таки енти більше подібні на людей, бо мінливіші, ніж ельфи, і швидше набувають кольору довкілля, так би мовити. |
| 1629 |
А може, кращі за одних і других: бо вони постійніші та здатні довше зосереджуватися на чомусь одному. Тепер дехто з моєї сім'ї зовні став як дерева, і розворушити їх можна хіба чимось надзвичайним; вони навіть розмовляють лише пошепки. |
| 1630 |
Зате деякі з моїх вихованців потроху прокидаються, ворушать гіллям, можуть говорити. Звісно, почали все ельфи: вони будили дерева, вчили їх говорити і самі вчилися деревної мови. Ельфи старих часів завжди хотіли з усіма розмовляти. |
| 1631 |
Але потім настала Велика Темрява, ельфи відпливли за Море чи втекли до відлюдних долин і склали пісні про часи, які ніколи не повернуться. Ніколи... Так-так, колись давно звідси й аж до Гір Лун простягався один ліс, і все це називалося Східним Краєм. |
| 1632 |
Ото були просторі дні! Тоді я міг іти і співати цілими днями, і чути лише луну в гірських розколинах. Наші ліси були схожі на ліси Лотлорієну, тільки густіші, міцніші, молодші. А яке духмяне було повітря! Бувало, я весь тиждень нічого не робив, лише дихав. |
| 1633 |
Древлен замовк, але йшов далі, нечутно переставляючи свої величезні ноги. Тоді знову замугикав, спочатку тихо, а потім дедалі голосніше. Потроху гобіти зрозуміли, що він співає для них. О, ті відблиски світла й мелодія літа в Семиріччі Оссіру! Я сосни величні в нагір'ях Дортоніону навідував взимку. |
| 1634 |
Нарешті гобіти і іобачили перед собою неясні темні тіні крутосхилу: вони підійшли до підніжжя гір, до зеленого коріння високого Метедрасу. Їм назустріч із джерел у верхів'ях схилом гори шумливо збігала юна Ента. Праворуч під річки тягнувся довгий укіс, убраний у траву, сіру в сутінках. |
| 1635 |
Дерева там не росли, й укіс був відкритий небу; в озерах між берегами хмар уже виблискували зірки. Древлен прокрокував схилом угору, не сповільнюючи ходи. Раптом гобіти побачили попереду широкий вхід. |
| 1636 |
Два високі дерева стояли обабіч, мов живі стовпи воріт; але воріт там не було, тільки переплетені гілки. Коли старий ент наблизився, дерева підняли гілля й усе листя привітно зашурхотіло. Дерева були вічнозелені, і їхнє темне та гладеньке листя виблискувало в сутінках. |
| 1637 |
За ними відкрився просторий майданчик, ніби в товщі гори була вирубана долівка великої зали. По обидва боки на висоту майже п'ятнадцяти футів підіймалися стіни, а вздовж кожної стіни стояли дерева, висота яких чимдалі вглиб також зростала. |
| 1638 |
У дальньому кінці стіна була прямовисна, а біля її підніжжя мовби видовбано неглибоку нішу, перекриту склепінням, — єдиним дахом цієї зали, якщо не брати до уваги гілок, які при вході затіняли всю долівку, крім широкої відкритої стежки посередині. |
| 1639 |
Невеликий струмок, назбираний із багатьох джерел угорі, спадав донизу крутою скелею, розбиваючись на срібні краплини, мов тоненька завіса перед нішею. Вода знову збиралась у кам'яному жолобі в долівці серед дерев і бігла звідти вздовж відкритої стежки, щоби приєднатися до Енти в її подорожах лісом. |
| 1640 |
Він опустив гобітів у траву під рядами дерев, і вони пішли за ним до великої арки. Тепер гобіти помітили, що під час ходи ент майже не згинає колін, хоча кроки його широкі. Перш ніж опустити додолу всю ступню, він устромлював у землю великі (справді дуже великі та дуже широкі) пальці ніг. |
| 1641 |
Хвилину Древлен постояв під дощем із джерела, глибоко вдихнув, а тоді засміявся й увійшов під склепіння. Там стояв величезний кам'яний стіл, але не видно було жодного стільця. У глибині ніші було темно. Древлен підняв дві великі чаші й поставив на стіл. |
| 1642 |
Здавалося, чаші наповнювала звичайна вода; та Древлен простягнув над ними руки — й одна чаша спалахнула золотистим, а інша — смарагдовим сяйвом; змішавшись, ці промені освітили нішу так, ніби літнє сонце сяйнуло крізь покров весняного листя. |
| 1643 |
Озирнувшись, гобіти помітили, що дерева також засяяли, спочатку слабко, а потім яскравіше, аж нарешті кожен листочок оточили крайки світла, зеленого, золотого та мідно-червоного, а стовбури здалися колонами, вирізьбленими з осяйного самоцвіту. |
| 1644 |
Він відійшов у кінець ніші, й гобіти побачили, що там стояли високі кам'яні глеки з важкими покришками. Древлен підняв одну з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи: один дуже великий і два менші. |
| 1645 |
Трунок був подібний на воду, справді дуже подібний на воду, яку вони пили з Енти на околиці лісу, однак мав якийсь особливий аромат чи присмак, який важко було описати: він був невиразний, але нагадував запах далекого лісу, принесений прохолодним нічним леготом. |
| 1646 |
Дія напою почалася з кінчиків пальців ніг, а тоді поступово піднялася догори, аж до кінчиків волосся, наповнюючи гобітів свіжістю і бадьорістю. Вони справді відчули, як волосся заворушилося, закучерявилося, почало рости. |
| 1647 |
Тим часом Древлен обмив ноги у басейні за аркою і спорожнив свій келих одним ковтком, одним довгим повільним ковтком. Гобітам уже здавалося, що він ніколи не закінчиться. Нарешті Древлен поставив келих на стіл. |
| 1648 |
Древлен поволі опустився на ліжко, майже не зігнувшись у попереку, і простягнувся на повний зріст, підклавши руки під голову і дивлячись на стелю, де миготіли золотаво-зелені відблиски, мов листя в сонячному світлі. Мері та Піпін примостилися поруч на подушках із сіна. |
| 1649 |
І гобіти розповіли про свої пригоди з того дня, коли вони покинули Гобітон. Розповідали вони безладно, постійно перебиваючи один одного, і Древлен часто зупиняв їх, повертаючись до якогось попереднього моменту, або заскакував наперед, розпитуючи про наступні події. |
| 1650 |
Вони нічого не розповіли про Перстень і не сказали, чому вирушили в дорогу і куди прямували; а Древлен і не питав. Його страшенно цікавило все: Чорні Вершники, Елронд і Рівенділ, Праліс і Том Бомбадил, Копальні Морії, Лотлорієн і Ґаладріель. Знову і знову просив він їх описати Шир і його околиці. |
| 1651 |
Однак особливо Древлена цікавило все те, що стосувалося Ґандалфа; а справи Сарумана цікавили його найбільше. Гобіти щиро пожалкували, що дуже мало знають про них: тільки доволі невиразний Семовий переказ почутого на раді в Елронда. |
| 1652 |
Зате вони напевне знали, що Уґлук і його ватага прийшли з Ізенґарда, і господарем їхнім був Саруман. Я стривожився, коли тінь лягла на Морок-ліс, але коли вона відступила в Мордор, то перестав хвилюватися: Мордор звідси далеко. |
| 1653 |
Та вітер, здається, починає дути зі Сходу і може принести погибель для всіх лісів. Старий ент не може стримати бурю: він або переживе її, або зламається. Та є ще Саруман! А Саруман — сусід, я не можу його не помічати. Гадаю, я мушу щось робити. |
| 1654 |
Останнім часом я багато розмірковував, що мені з ним робити. Гадаю, що тепер я розумію, чого він прагне. Він хоче Влади. Його розум — із металу та коліщаток; і він не дбає про живих істот, хоча при нагоді використовує їх. І зараз стало зрозуміло, що він чорний зрадник. Він злигався з ницими орками. |
| 1655 |
Брм, гм! І навіть гірше: він щось із ними робить, щось небезпечне. Бо ці ізенґардці радше схожі на поганих людей. Усі злі створіння, котрі прийшли разом із Великою Темрявою, не зносять сонця; а орки Сарумана, хоч і ненавидять сонячне світло, все ж терплять його. |
| 1656 |
Прокляття на нього, коріння та гілля! Багато з тих дерев були моїми друзями, я знав їх іще горішками та жолудями; у багатьох був свій власний голос, який тепер втрачено назавжди. І там, де колись співали гаї, тепер зруби з пнями й ожиною. Я був бездіяльним. Усе пустив на самоплив. |
| 1657 |
Древлен різко підвівся з ліжка й ударив кулаком по столу. Чаші-світильники здригнулись і викинули два язики полум'я. В очах ента спалахнув зелений вогонь, борода настовбурчилася, як величезний віник. Він підійшов до арки і трохи постояв під дощем із джерела. |
| 1658 |
Тоді засміявся, обтрусився, й усюди, де краплі падали на землю, вони спалахували червоними та зеленими іскрами. Потім він знову ліг на ліжко і притих. Через якийсь час гобіти знову почули його бурмотіння. Здавалося, він рахував на пальцях. |
| 1659 |
Пам'ятаю, якось дуже давно, в часи війни між Сауроном і людьми з-за Моря, я захотів побачити свою Фімбретіль. Коли я бачив її востаннє, вона була все ще прекрасна, хоч і не така, як дівчата в давнину. |
| 1660 |
Ми перетнули Андуїн і прийшли на їхні землі; та побачили пустелю: все було спалено та викорчувано, тому що там прокотилася війна. Наших дружин там не було. Довго ми кликали їх, довго шукали; і розпитували в усіх зустрічних народів, яким шляхом пішли дружини ентів. |
| 1661 |
Одні говорили, що ніколи їх не зустрічали; другі — що бачили їх по дорозі на захід, ще інші вказували на схід або на південь. Але ми не могли знайти їх ніде. Велика була наша печаль. Але дикий ліс кликав нас, і ми повернулися до нього. |
| 1662 |
Ще багато років ходили ми шукати наших дружин, ходили далеко, вигукуючи їхні прекрасні імена. Та з плином часу ми залишали дикі ліси все рідше і ходили не так далеко. А нині дружини ентів — це лише спогади для нас, і бороди наші довгі та сиві. |
| 1663 |
Ельфи склали про ті пошуки багато пісень, і деякі з них люди переклали своїми мовами. Та ми пісень не співаємо — нам досить промовляти їхні прекрасні імена, згадуючи про них. Ми віримо, що ще зустрінемося з ними і, може, знайдемо такий край, де житимемо разом і будемо щасливі. |
| 1664 |
Але старе пророцтво каже, що це трапиться лише тоді, коли і ми, і вони втратимо все, чим володіємо. І цілком можливо, що цей час тепер наближається. Бо якщо колись давно Саурон згубив сади наших дружин, то нині Ворог може знищити всі наші ліси. |
| 1665 |
Про це йшлося в ельфійській пісні, чи принаймні так я її розумію. Пісню ту співали вздовж усієї Великої Ріки. Зауважте, це не ентівська пісня — у нас би вона була набагато довша! Та ми вивчили її напам'ять і наспівуємо час від часу. |
| 1666 |
Світіння та мерехтіння дерев пригасло; але у просвіті арки видно було Древлена, який стояв завмерши, з піднятими догори руками. Яскраві зірки з'явилися на небі й освітлювали воду, що спадала на його пальці та голову і сотнею сріблистих бризок скрапувала до його ніг. |
| 1667 |
Древлена не було видно ніде; та коли Мері й Піпін вийшли помитись у басейні під аркою, до них долинуло його мугикання та наспівування, і Древлен з'явився на стежці між деревами. Він наповнив два келихи з кам'яного глека — цього разу з іншого. |
| 1668 |
Поки гобіти пили, примостившись на крайчику ліжка, і жували крихти ельфійських коржиків (більше тому, що вважали їжу необхідною частиною сніданку, ніж через те, що справді відчували голод), Древлен стояв, мугикаючи ентською, ельфійською чи ще якоюсь незрозумілою мовою, і дивився на небо. |
| 1669 |
Невдовзі вони вирушили. Древлен ніс гобітів на руках, як і вчора. Біля виходу з двору він повернув праворуч, переступив через потічок і попрямував на південь уздовж підніжжя пагорбів зі скупою рослинністю. Трохи вище були зарості беріз і горобини, а до самих вершин тягнувся темний сосновий ліс. |
| 1670 |
За якийсь час Древлен повернув од пагорбів і заглибився в густий ліс, де росли дерева, такі великі та високі, яких гобіти зроду не бачили. Спершу вони відчули задуху, як учора, коли тільки ввійшли до Фанґорну, та потім дихати стало легше. Древлен мовчав. |
| 1671 |
Ішли вони вже досить довго — Піпін заходився було рахувати кроки ента, але, дійшовши до трьох тисяч, покинув, коли Древлен сповільнив ходу. Він раптово зупинився, опустив гобітів додолу і, приклавши складені долоні до рота, голосно прогудів у них, мов у великий ріг. |
| 1672 |
Нарешті підійшли до щільної стіни темних вічнозелених дерев невідомої гобітам породи: гілля розходилося від самого коріння і було густо вкрите темним блискучим листям, мов у гостролиста, а з нього стирчало безліч квіткових пагонів із великими пуп'янками оливкового кольору. |
| 1673 |
Гобіти побачили, що вони спускаються у великий виярок, круглий, мов чаша, дуже широкий і глибокий, із вінцем високого вічнозеленого живоплоту довкола. Уся чаша поросла м'якою травою, тільки посередині, на самому дні, виблискували три височезні та красиві сріблисті берези. |
| 1674 |
Було там кілька літніх ентів, бородатих і сучкуватих, немов старі, але здорові дерева (втім, не старші за Древлена); а були високі та міцні енти, з чистими гілками та гладкою шкірою, мов лісові дерева в розквіті сил; але не було ні молодих, ані підлітків. |
| 1675 |
Усього їх зібралося з чверть сотні, а ще стільки само підходило. Спочатку Мері та Піпіна приголомшило побачене розмаїття форм, кольорів, висоти, довжини кінцівок, кількості пальців на руках і ногах (від трьох до дев'яти). |
| 1676 |
Деякі енти здавалися більш-менш спорідненими з Древленом і нагадували буки чи дуби. Та були й інших порід. Деякі скидалися на каштани: темношкірі енти з широкими розчепіреними пальцями та короткими товстими ногами. |
| 1677 |
Коли широким півколом біля Древлена зібралось усе товариство, почалася дивна та незрозуміла бесіда. Енти повільно забурмотіли: почав один, підхопив другий, аж поки не стали наспівувати всі разом у розміреному ритмі, голосніше то по один бік кола, то по інший. |
| 1678 |
Минуло чимало часу (а співу не передбачалося кінця), коли він став подумувати: оскільки ентська була така «неспішна» мова — чи сказали енти хоча би; а якщо Древлен влаштує перекличку, то скільки днів знадобиться для виспівування кожного імені? і «ні»? » — подумав Піпін, позіхнувши. |
| 1679 |
Древлен відразу це помітив. І поставив гобітів на землю. Перш ніж піти, вони низько вклонилися. Судячи з тону бурмотіння та блиску очей, ентам така поведінка дуже сподобалася; та вони відразу повернулися до своїх справ. Мері й Піпін піднялися західною стежиною і визирнули крізь прохід у живоплоті. |
| 1680 |
Над виярком тягнулися довгі лісисті схили, а вдалині, понад верхівками смерек останнього хребта, піднімався гострий і білий шпиль високої гори. Ліворуч, у сірій далині на півдні, зникав ліс, а ген удалині ледь помітно мерехтіла смужка зелені, й Мері здогадався, що то були роганські степи. |
| 1681 |
Гобіти повернулися назад. Голоси ентів на їхній нараді то гучнішали, то стихали. Сонце піднялось уже високо і зазирало через живопліт: його холодне жовте світло золотило верхівки беріз і північний схил виярку. Там гобіти помітили іскристий фонтанчик. |
| 1682 |
Випили по ковтку чистої крижаної води і посідали на замшілий валун, спостерігаючи, як плями сонця грають на траві й тіні від хмар пробігають виярком. Енти все бурмотіли. Дивне та чуже було це місце, далеке від звичного для них світу. |
| 1683 |
Гобіти раптом запрагнули побачити і почути своїх товаришів, а особливо Сема, Фродо та Бурлаку. Нарешті бурмотіння ентів припинилося; гобіти підняли голови і побачили, що до них крокують Древлен і ще один ент. |
| 1684 |
Бреґалад якийсь час постояв, поважно розглядаючи гобітів, а ті дивились і гадали, коли ж це він виявить ознаки «метушливості». Він був високий і гнучкий, мов дерево під вітром, і, здавалося, один із наймолодших ентів; на руках і ногах шкіра його була гладенька, щоки рум'яні, а волосся — сіро-зелене. |
| 1685 |
Нарешті він заговорив, і голос його, хоча глибокий, був вищий і дзвінкіший за голос старого Древлена. Він простягнув гобітам гарні руки з довгими пальцями. Весь день вони блукали лісом, співаючи та сміючись, бо Бреґалад багато сміявся. |
| 1686 |
Він сміявся радісно, коли сонце виглядало з-за хмарки, коли струмок чи джерельце траплялися на їхній дорозі — тоді він нахилявся і хлюпав на ноги і на голову водою, коли щось шелестіло чи свистіло в хащах. |
| 1687 |
А якщо їм зустрічалася горобина, він зупинявся на хвилю, простягав догори руки і співав, похитуючись. У сутінках він привів гобітів до своєї ентської оселі, на галявину під крутосхилом із великим замшілим каменем посередині. Навколо росла горобина і, як у всіх оселях ентів, зі схилу дзюрчав струмок. |
| 1688 |
Вони собі балакали, поки ніч огортала ліс. Неподалік було чути бурмотіння Віча; та зараз голоси звучали басовитіше й діловитіше, ніж удень, і час від часу якийсь один голос вихоплювався швидкою мелодією, тоді як усі решта стихали. |
| 1689 |
Та поруч тихо, майже пошепки, мовою гобітів говорив Бреґалад; і вони довідалися, що він із роду Лубка, і що край, де він мешкав, спустошений. Для гобітів цього вистачило, щоби зрозуміти «метушливість», принаймні стосовно орків. |
| 1690 |
Гобіти поснули під тихий спів Бреґалада, що, здавалося, різними мовами оплакував загибель дерев, які він так любив. Наступний день вони знову провели в його товаристві, але вже не відходили далеко від його «оселі». |
| 1691 |
Вони просиділи під прихистком крутосхилу, бо подув холодніший вітер, а сонце ледве проглядало крізь низькі свинцеві хмари; а вдалині шуміло Віче: голоси ентів лунали то гучно і бадьоро, то тихо і сумно, то раптом швидко, а то повільно та поважно. |
| 1692 |
Настала друга ніч, а енти все ще радилися під квапливими хмарами та миготливими зорями. Третій день минув похмурий і вітряний. На світанку голоси ентів пролунали найгучнішим криком, а тоді разом замовкли. Надходив день, вітер затих, і повітря обважніло, наче в очікуванні грози. |
| 1693 |
Гобіти помітили, що Бреґалад уважно прислухається, хоча їм в оселі ента гомін Віча було ледве чути. Настав полудень, і сонце, котячись на захід до гір, посилало довгі жовті промені крізь шпари та розколини у хмарах. Раптом гобіти усвідомили, що довкола запала тиша; весь ліс завмер, прислухаючись. |
| 1694 |
Звичайно, то затихли енти. Але що це означало? Бреґалад випростався, напружений, і повернувся у бік Таємного Виярку. І раптом лісом розкотився гучний заклик: Дерева здригнулись і зіщулилися, мовби від пориву вітру. |
| 1695 |
Ще одна пауза — а за нею ритм маршу, ніби урочисто забили барабани, а понад цими ударами полилися високі та сильні голоси. Бреґалад підхопив гобітів і подався геть зі своєї оселі. Невдовзі назустріч їм вийшла колона ентів: широкими розміреними кроками вони спускалися з гори. |
| 1696 |
На чолі йшов Древлен, за ним — близько півсотні його товаришів, по два в ряд, нога в ногу, вибиваючи ритм долонями по боках. Коли вони підійшли ближче, стало видно, як палають зеленим вогнем їхні очі. Бреґалад із сяйливими очима став у ряд поруч із Фанґорном. |
| 1697 |
Старий ент знову посадив гобітів собі на плечі, й так вони рухалися, гордо задерши носи, на чолі співочого товариства, і серця їхні радісно тріпотіли. Хоча вони й очікували якоїсь події, все одно їх вразила та переміна, що сталася з ентами. |
| 1698 |
Вона була мов раптовий прорив повені, довго стримуваної греблею. Древлен крокував і співав разом із усіма. Та незабаром голос його стишився до шепоту, а потім зовсім замовк. Піпін помітив, як наморщилося його старе чоло. Нарешті він підвів очі, й Піпін побачив сумний погляд, сумний, але не нещасний. |
| 1699 |
Очі його світилися, мовби зелене полум'я занурилось у глибокі криниці його думки. Енти крокували дуже швидко. Вони зійшли довгим косогором на південь, а потім стали підніматись усе вгору та вгору, на високий західний хребет. |
| 1700 |
Ліс відступив, і вони вийшли до розкиданих купок беріз, а потім — на лисі схили, де росло кілька слабеньких сосен. Сонце сховалося затемним кряжем. Запали сірі сутінки. Піпін озирнувся. Ентів стало більше — або відбувалося щось дивне. |
| 1701 |
Там, де мали бути сірі голі схили, які вони щойно перетнули, він побачив ліс дерев. Але вони рухалися! Невже дерева Фанґорну прокинулись і весь ліс піднявся й через гори попрямував на війну? Піпін протер очі, гадаючи, що його обманюють сон чи сутінки; та великі сірі обриси невпинно рухались уперед. |
| 1702 |
Шуміло, як вітер у густому гіллі. Енти піднялися до гребеня хребта, й усі співи припинилися. Настала ніч, і запала тиша, — тільки тремтіла земля під ногами ентів і шелестіло листя, мов легкий шепіт листопаду. Якийсь час товариші обстежували все довкола. |
| 1703 |
Дерево над ними понуро звісило сухе листя і шурхотіло на холодному східному вітрі. Араґорн поволі підійшов до попелу сторожового вогнища над річкою, а звідти повернувся до пригірка, де точився бій. Тут він раптом пригнувся, обличчям аж до трави. Потім покликав товаришів. Ті швидко прибігли. |
| 1704 |
Невдовзі Араґорн знайшов свіжі знаки. В одному місці, на березі Іінти, він натрапив на відбитки ніг, гобітських ніг, але надто невиразні відбитки, щоби робити якісь висновки. Далі під стовбуром великого дерева на самому узліссі знайшлося ще кілька слідів. На голій і сухій землі видно було мало. |
| 1705 |
По цих словах троє мисливців увійшли у Фанґорн. Пошуки слідів залишили Араґорнові. Мало що було видно. Суху долівку лісу вкривали купи листя; але, здогадавшись, що втікачі мали триматися якомога ближче до води, Араґорн часто звертав до берега. |
| 1706 |
Так він вийшов до того місця, де Піпін і Мері пили воду і полоскали ноги. Тут усі побачили виразні відбитки ніг двох гобітів, одні дещо менші від інших. Нарешті вони вийшли до крутого обривистого краю Пагорба Древлена і поглянули вгору на стіну з грубими сходами, що вели до високого уступу. |
| 1707 |
Сонце проглядало крізь квапливі хмари, й ліс уже був не дуже сірий і похмурий. Товариші видерлися нагору. Араґорн піднімався останній, уважно розглядаючи кам'яні сходи. Він роззирнувся, та нічого корисного не побачив. Уступ дивився на південний схід, але тільки на сході краєвид був відкритий. |
| 1708 |
І там верхівки дерев рядами спускались у рівнину, звідки прийшли товариші. Араґорн уважно поглянув на згорбленого старого, котрий повільно йшов лісом. До нього було недалеко. Старий був схожий на жебрака і рухався, втомлено спираючись на патерицю. Голову він схилив і не дивився в їхній бік. |
| 1709 |
За інших обставин товариші привітали би його добрим словом; але зараз вони завмерли в напруженому очікуванні: до них наближалася прихована сила або ж... загроза. Ґімлі з широко розкритими очима спостерігав за постаттю, яка крок за кроком наближалася. |
| 1710 |
Леґолас узяв лук і натягнув тятиву, але так повільно, мовби якась інша воля йому опиралася. Стрілу він тримав у руці й не поспішав класти її на тятиву. Араґорн мовчав, обличчя його було насторожене й уважне. |
| 1711 |
Вони не могли розгледіти його обличчя: поверх каптура був одягнутий широкополий капелюх, а з-під нього ледь визирали кінчик носа та сива борода. Однак Араґорнові здалося, що в тіні каптура він вловив блиск гострих і ясних очей. Нарешті старий заговорив. |
| 1712 |
Не чекаючи на відповідь, він став підніматися сходами. Лук зі стрілою випав із рук Леґоласа. Ґімлі здригнувся і закам'янів, вирячивши очі, а старий стрибав нерівними сходинками спритно, мов гірське козеня. Здавалося, його втома випарувалася. |
| 1713 |
Коли він ступив на карниз, зблиснула сліпуча білизна, проте надто коротко, щоби бути певним, ніби між складками сірого дрантя на коротку мить промайнула якась одіж. Ґімлі зі свистом втягнув повітря і затамував подих. Троє товаришів стояли і мовчали. |
| 1714 |
Старий підвернувся й відійшов до купи зваленого каміння під стіною. Відразу з трьох друзів мовби спало закляття, вони розслабились і зворушилися. Ґімлі відразу ж простягнув руку до сокири. Араґорн вийняв меча. Леґолас підняв лук. |
| 1715 |
Не звертаючи на це уваги, старий нахилився й усівся на великий плаский камінь. При цьому поли його сірого плаща розгонулися, й усі чітко побачили під ним білі шати. Але старий виявився спритнішим за гнома. Він скочив на ноги і вистрибнув на вершину великого каменя. |
| 1716 |
Там він випростався, ставши раптом вищим за всіх. Його каптур і сіре ганчір'я полетіли геть. Засвітилося біле вбрання. Він підняв патерицю, і сокира, випавши з руки Ґімлі, дзенькнула об каміння. Меч Араґорна, міцно стиснутий у його руці, яскраво засвітився. |
| 1717 |
Леґолас голосно скрикнув і випустив стрілу високо в повітря: вона зникла у спалаху полум'я. Ґімлі не сказав нічого, тільки опустився на коліна і затулив руками очі. Він зійшов зі скелі і знову загорнувся в сірий плащ: мовби осяйне сонце зайшло за хмари. |
| 1718 |
Він поклав руку на голову Ґімлі, а той звів на нього очі й раптом розсміявся. Товариші сіли біля ніг Ґандалфа, й Араґорн почав розповідь. Спочатку Ґандалф сидів мовчки, нічого не запитуючи. Руки він поклав на коліна і прикрив очі. |
| 1719 |
Нарешті, коли Араґорн дійшов до смерті Боромира та його останньої подорожі Великою Рікою, старий зітхнув. Бо він уже знає, що його служники, вислані навперейми Загону, знову зазнали поразки. Персня вони не знайшли. І не захопили жодного гобіта. |
| 1720 |
Якби їм вдалося хоча б останнє, це було би для нас важким ударом, можливо, навіть фатальним. Не краймо собі серце думками про те, які випробування чекали б у Темній Вежі на гобітську вірність. Ворог зазнав поразки... поки що. Завдяки Саруманові. |
| 1721 |
До того ж ворогів тепер обсіли нові сумніви, які розладнують їхні плани. Завдяки вершникам Рогану жодні звістки про битву не досягнуть Мордору; але Темний Володар знає, що двох гобітів захопили в Емін-Муїлі й усупереч волі його власних служників несли до Ізенґарда. |
| 1722 |
Промінь сонця впав крізь квапливі хмари на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; долоні наповнилися світлом, наче келих водою. Нарешті він підвів голову і глянув просто на сонце. Він підвівся і, прикривши очі рукою, задивився на схід, мовби побачив удалині щось, приховане від інших. |
| 1723 |
Навпроти нього — схилений старий, білий, мовби сяяв ізсередини, згорблений, обтяжений роками, та з силою, могутнішою за владу королів. Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. Він намагався стиснути мене, а я відбивався, аж поки нарешті він утік у темні тунелі. |
| 1724 |
Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна. Набагато глибше від найглибших копалень гномів гризуть землю безіменні істоти. Навіть Саурон не знає про них. Вони старіші за нього. Я пройшов їхніми дорогами, та не скажу про них ані слова, щоби не затьмарювати світла дня. |
| 1725 |
У цьому відчаї мій ворог був єдиною надією; я погнався слідом за ним. Отак він, урешті-решт, провів мене таємними шляхами Казад-дума: він знає їх аж надто добре. Дедалі вище піднімалися ми, аж поки добігли до Нескінченних Сходів. |
| 1726 |
Там, у засніженому Келебділі, прорубане самотнє вікно, а перед ним вузький майданчик, орлине гніздо над запаморочливим урвищем. Сонце там припікало, та все внизу було оповите хмарами. Він вистрибнув назовні, і я ледве встиг за ним, як він знову спалахнув. |
| 1727 |
Ніхто не бачив цього, бо інакше про Двобій на Піку століттями співали би пісні. — Раптом Ґандалф розсміявся. — Але що описали би ті пісні? Тим, хто спостерігав здаля, здавалося, що над горою лютує гроза. |
| 1728 |
Чули вони грім, бачили блискавку, яка, розповідали, вдаряла в Келебділ, розлітаючись язиками полум'я. Розказувати ще? Над нами клубочилися дим і пара. Лід сипався дощем. Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу, і скеля ламалася там, де він падав. |
| 1729 |
Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого. Голим я повернувся назад — на короткий час, аби виконати своє завдання. І голий лежав я на вершині гори. |
| 1730 |
Вежа розсипалася на порох, вікно зникло; поплавлене та потрощене каміння завалило зруйновані сходи. Я був самотній, усіма забутий, і не було порятунку з кам'яного рогу землі. Лежав я там і дивився вгору, і зорі оберталися на небі, й кожен день тягнувся довго, як земна епоха. |
| 1731 |
Знизу до мене долітали ледве чутні голоси землі: народження та смерть, співи та плач, і повільний довічний стогін обтяженого каменю. А потім прилетів Ґвайгір, Боривітер, і поніс мене на своїх крилах. Так я потрапив до Карас-Ґаладона і виявив, що ви незадовго до того пішли звідти. |
| 1732 |
Я затримався в застиглому часі цього краю, де дні приносять зцілення, а не старіння. І я зцілився, й одягнули мене у білі шати. Я давав поради і вислуховував поради. Звідти пішов я незнаними дорогами і приніс вам послання. Він знову загорнувся у старий обдертий плащ і повів товаришів униз. |
| 1733 |
Угледівши Ґандалфа, Тінебор сповільнив біг і голосно заіржав; тоді риссю підбіг до старого чарівника і, схиливши горду голову, торкнувся ніздрями його плеча. Ґандалф ласкаво погладив коня. Підійшли Гасуфель і Арод і спокійно стали поруч, мовби очікуючи наказів. |
| 1734 |
Він шепнув щось Тінеборові, й той погнав швидким галопом, але так, аби інші коні не відставали. За якийсь час він різко звернув убік і, вибравши місце, де берег річки знижувався, перебрів її та попрямував на південь пласкою рівниною, голою і просторою. |
| 1735 |
Нескінченними милями трави гуляв вітер, розганяючи сірі хвилі. Не було ні сліду дороги чи стежки, але Тінебор рухався без вагань. Багато годин вони мчали луками та заплавами. Інколи висока трава сягала вершникам понад коліна, і тоді здавалося, що вони пливуть у сіро-зеленому морі. |
| 1736 |
На шляху траплялося багато прихованих озерець і широких заростей осоки, що колихалися над підступним трясовинням; але Тінебор знаходив дорогу, а двоє інших коней ішли за ним слід у слід. Сонце поволі хилилося на захід. |
| 1737 |
Вершники окинули поглядом широкий степ, і він видався їм червоним вогнем, що ген удалині тонув у траві. Низько над обрієм багрянцем палали обриси далеких гір. Диск сонця потьмянів до відтінку крові за хмарами, які димом піднімались угору, мовби воно підпалило трави, коли ховалося за край землі. |
| 1738 |
Ґімлі та Леґолас заснули, Араґорн приліг, простягнувшись на спині; Ґандалф же стояв, зіпершись на патерицю, і вдивлявся в темряву то на сході, то на заході. Було тихо, жодне живе створіння не подавало голосу. Нічне небо затягнули довгі хмари, які гнав студений вітер, коли друзі підвелися. |
| 1739 |
Гасуфель і Арод, змучені, але горді, не відставали від свого невтомного проводиря, ледь вловної сірої тіні. Милі пролітали повз них. Місяць-молодик потонув у хмарах на заході. Потягнуло пронизливою прохолодою. Темрява поволі сіріла на сході. |
| 1740 |
Ген далеко ліворуч над чорними стінами Емін-Муїлу вдарили червоні списи світла. Ранок настав ясний і сонячний; вітер летів навперейми стежці, пригинаючи траву. Раптом Тінебор зупинився і заіржав. Ґандалф показав рукою вперед. |
| 1741 |
Ранок був ясний і погожий, співали птахи, коли мандрівники під'їхали до річки. Вона стрімко вибігала на рівнину і там, біля підніжжя пагорбів, перетинала стежку широким півколом, утікаючи на схід до Кити. Уздовж зелених берегів на вологих прилуках росли густі верболози. |
| 1742 |
У цьому південному краю їхні бруньки вже порожевіли, відчувши прихід весни. Через річку мандрівники переправились убрід, де низькі береги були сильно втоптані кіньми, і виїхали на широкий битий шлях. Біля підніжжя оточеного муром пагорба дорога пробігала в тіні багатьох курганів, високих і зелених. |
| 1743 |
Їхні західні схили біліли, мов припорошені снігом: незліченні зірочки квіток рясно обсипали траву. І він тихо заспівав мовою, незрозумілою ні ельфові, ні гному, проте чуже мелодійною. Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут? На Захід за пагорби дні, мов тінь, відчалили в тузі. |
| 1744 |
Отак розмовляючи, мандрівники проминули мовчазні кургани. Звивистою дорогою по зелених схилах пагорбів вони вийшли до широких обвітрених мурів Едораса. Біля воріт сиділо у блискучих кольчугах багато вартових, котрі відразу схопилися на ноги і списами перегородили їм дорогу. Вартовий збентежився. |
| 1745 |
Він швидко зник, залишивши чужинців під пильним доглядом своїх товаришів. Невдовзі він повернувся. Темні ворота розчинилися. Мандрівники ввійшли слідом за вартовим. Вони опинилися на широкій брукованій вулиці, що вилася вгору, а місцями піднімалась акуратними сходинками. |
| 1746 |
На зеленій терасі стояла висока плита, оздоблена кінськими головами, з-під неї било іскристе джерело; вода впадала в широку чашу, з якої переливалась і живила струмок. Угору з тераси піднімалися кам'яні сходи, високі та широкі, а обабіч на верхньому помості стояли кам'яні лави. |
| 1747 |
Там сиділи, тримаючи на колінах оголені мечі, вартові. Їхнє золотаве волосся було заплетене в коси; на зелених щитах палало сонце, довгі обладунки яскраво блищали, і коли воїни підвелися, то видалися вищими за смертних людей. Він повернувся і швидко покрокував униз. |
| 1748 |
Під пильним поглядом сторожі мандрівники піднімалися довгими сходами. Мовчки вони зупинились угорі, аж поки Ґандалф не ступив на вимощену терасу. Тоді раптом вартові чистими голосами і своєю мовою привітали мандрівників. Леґолас подав йому свій кинджал зі срібним руків'ям, лук і сагайдак. |
| 1749 |
Подив з'явився в очах чоловіка, й він поспіхом склав зброю ельфа під стіною, наче боявся тримати її в руках. Араґорн завагався. Араґорн поволі відстебнув ремінь і сам приставив меч до стіни. Вартовий відступив на крок і здивовано подивився на Араґорна. Араґорн розсміявся. |
| 1750 |
Вартові підняли важкі засуви і поволі відчинили двері, що скрипіли на великих завісах. Мандрівники ввійшли. Усередині було темно і тепло після прохолодного повітря на пагорбі. Довгу та широку залу наповнювали тіні й напівтіні; висока покрівля трималася на міцних колонах. |
| 1751 |
Коли очі мандрівників призвичаїлися до напівтемряви, вони побачили, що долівка викладена кольоровою мозаїкою; під їхніми ногами вилися рунічні знаки та дивовижні візерунки. Тепер вони помітили, що колони були розкішно різьблені і тьмяно мерехтіли позолотою та нечіткими кольорами. |
| 1752 |
На стінах висіло багато тканих килимів, і їхніми широкими просторами крокували герої давнини; одні килими вицвіли від старості, інші ховались у пітьмі. Та на один килим падало сонячне проміння, освітлюючи юнака на білому коні. Він сурмив у великий ріг, і його золоте волосся майоріло на вітрі. |
| 1753 |
Кінь задер голову і роздув червоні ніздрі, зачувши битву. Піняві біло-зелені хвилі клубочилися довкола його колін. Четверо товаришів пройшли вперед, обминувши відкрите вогнище, що яскраво палало посеред зали. Тут вони зупинилися. |
| 1754 |
У кріслі сидів старець, котрого так зігнули роки, що він здавався карликом; але волосся його було сиве та густе і спадало на плечі довгими косами з-під вузького золотого обруча з білим діамантом посередині. |
| 1755 |
Борода старого снігом спадала йому на коліна; та очі його все ще палали вогнем, який зблискував, коли він кидав погляд на мандрівників. За кріслом стояла жінка, одягнуга у біле. Біля її ніг на верхній сходинці сидів худий чоловік із хитрим блідим обличчям і важкими повіками. Усі мовчали. |
| 1756 |
Старий непорушно сидів у кріслі. Нарешті заговорив Ґандалф. Старий повільно підвівся, важко спираючись на коротку чорну патерицю з білим кістяним руків'ям; і тепер чужинці побачили, що він, хоч і згорблений, усе-таки високого зросту й у молодості мав бути стрункий і величний. |
| 1757 |
І він повільно опустився у крісло. Він глузливо хихикнув, блимнувши на чужинців темними очима з-під важких повік. Ґімлі зробив крок уперед, але раптом відчув, як Ґандалф схопив його за плече, і завмер каменем. Так тихо проспівав Ґандалф, а потім раптом перемінився. |
| 1758 |
Жінка підтримала старого під руку, і непевною ходою він спустився з помосту і пройшов через залу. Червослов і далі лежав на долівці. Теоден і Ґандалф підійшли до дверей, і чарівник постукав. Двері відчинились, і до зали зі свистом шугнуло свіже повітря. На пагорбі гуляв вітер. |
| 1759 |
З високої тераси було видно зелені степи Рогану, які танули в сірій далині. З хмар звисала завіса косого дощу. Небо вгорі та на заході все ще вкривали грозові хмари, а над вершинами далеких пагорбів спалахували блискавки. |
| 1760 |
Та вітер змінився на північний і вже відганяв грозу, що прийшла зі сходу, на південь, до моря. Раптом через просвіт у хмарах пробився сонячний промінь. Струмені дощу засяяли сріблом, а далека річка заблищала, мов дзеркало. Чорний ціпок випав із рук короля, дзенькнувши об кам'яні плити. |
| 1761 |
Теоден повільно випростувався, мов людина, котру довго гнула до землі монотонна робота. І він виявився високим і струнким, а коли подивився у ясне небо, очі його поголубіли. Коли Гама пішов виконувати доручення, Ґандалф підвів Теодена до кам'яної лави, а сам присів перед королем на верхній сходинці. |
| 1762 |
Араґорн із товаришами стояв неподалік. І Ґандалф заговорив так швидко і тихо, що ніхто, крім короля, нічого не почув. Теоден слухав, і очі його горіли дедалі яскравіше; нарешті він підвівся на повен зріст, Ґандалф став поруч, і разом із височини вони поглянули на схід. |
| 1763 |
Де зараз Персненосець? Яка ж тонка насправді була та волосина, на якій висіла доля світу! Леґоласові здалося, що, напруживши свої далекозорі очі, він вловив білий проблиск: мабуть, ген удалині сонце зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. |
| 1764 |
А ще далі безмежно далекою і водночас близькою загрозою миготів крихітний язичок полум'я. Теоден знову поволі сів, мовби втома все ще змагалася за нього з волею Ґандалфа. Він озирнувся на свій прекрасний будинок. Він обхопив коліна зморшкуватими руками. |
| 1765 |
Один із двох був Еомер, із непокритою головою, без кольчуги, та з оголеним мечем у руці; опустившись на коліно, він простягав правителеві руків'я меча. Він повернувся до Еомера, і воїни вражено дивилися на нього, гордого та випростаного. |
| 1766 |
У ту мить, коли його пальці торкнулися руків'я, спостерігачам здалося, що міць і сила повернулася до його слабкої руки. Раптом він здійняв меч і змахнув ним, аж засвистіло повітря. Потім голосно крикнув. Чистим дзвінким голосом, мовою Рогану, він закликав до зброї. |
| 1767 |
Вартові, зачувши заклик, помчали вгору по сходах. Вони зачудовано подивилися на свого правителя, а потім усі як один вийняли мечі й поклали йому до ніг. Озброєні воїни, котрі стояли поруч, забряжчали мечами, вигукуючи: За ним, зіщулившись між двома воїнами, дибав Ґріма Червослов. |
| 1768 |
Обличчя його було дуже бліде. Очі мружилися від денного світла. Гама схилив коліно і подав Теоденові довгий меч у піхвах із золотими застібками та зеленими самоцвітами. Червослов переводив погляд із обличчя на обличчя. Урешті зупинив погляд на обличчі Теодена і розкрив рот, ніби збирався заговорити. |
| 1769 |
А тоді раптом випростався. Руки його заворушились. Очі заблищали. Переповнювала їх така лють, що воїни подалися назад. Він вишкірив зуби; а потім, зашипівши, плюнув під ноги Теоденові й метнувся вниз по сходах. І вони ввійшли до великого будинку. |
| 1770 |
У місті вже лунали заклики гарольдів і звуки бойових рогів. Адже король мав виступити, як тільки збереться й озброїться ополчення з міста і околиць. За стіл разом із королем сіли Еомер і четверо гостей, а прислуговувала їм панна Еовіна. Їли та пили поспіхом. |
| 1771 |
Поки Теоден розпитував Ґандалфа про Сарумана, інші мовчки слухали. Але коли я врятувався і застеріг тебе, маску було зірвано. Гра Червослова стала небезпечною. Він постійно намагався стримати тебе, запобігти об'єднанню всіх сил. |
| 1772 |
Він майстерно присипляв обережність твоїх людей і при нагоді розпалював страхи. Пам'ятаєш, як завзято наполягав він, аби не відривати жодної людини від полювання на диких гусей на півночі, коли пряма небезпека загрожувала з заходу? Ще він переконав тебе заборонити Еомерові переслідувати орків. |
| 1773 |
Якби Еомер послухався Червослова, який говорив твоїми вустами, ті орки вже дісталися би до Ізенґарда з безцінною здобиччю. Не тією, якої понад усе прагне Саруман, але принаймні з двома нашими товаришами, котрі знають про ту таємну надію, яку навіть тобі, правителю, я поки що не можу звірити. |
| 1774 |
Ґандалф зброї не взяв, а Ґімлі кольчуги не потребував, навіть якби і знайшлось у запасах Едораса щось для його зросту, — бо ніяка броня не змогла зрівнятися з його короткою кольчугою, викуваною під Горою на Півночі. |
| 1775 |
Зате він вибрав шолом із металу та шкіри, який добре сидів на його круглій голові; а також узяв маленький щит. На щиті був зображений білий кінь на зеленому полі — герб Дому Еорла. Ґімлі вклонився. Король підвівся, й Еовіна піднесла йому келих із вином. |
| 1776 |
Теоден відпив із келиха, і тоді Еовіна обійшла з вином усіх гостей. Перед Араґорном вона раптом зупинилась і підвела на нього очі, — вони засяяли. І він глянув на неї і посміхнувся; а коли брав келих, їхні пальці торкнулись, і він відчув, як вона затремтіла. |
| 1777 |
Коли келих спорожнів, король пішов до дверей. Там на нього чекали вартові та гарольди, всі старійшини та вожді, котрі зібралися з Едораса й околиць. Усі мовчали. Тоді король сів на лаву перед дверима, а Еовіна схилила перед ним коліно і прийняла з його рук меч і красиву кольчугу. |
| 1778 |
Але, говорячи ці слова, вона дивилася на Араґорна, який стояв поруч. Король зійшов сходами разом із Ґандалфом. Усі присутні пішли слідом. Проходячи повз ворота, Араґорн озирнувся. Еовіна самотньо стояла біля дверей палацу, поклавши обидві руки на меч. |
| 1779 |
Вона вже надягла кольчугу і сріблом сяяла на сонці. Ґімлі йшов поруч із Леґоласом, тримаючи сокиру на плечі. Біля воріт зібралася велика дружина старих і молодих воїнів, усі верхи. Разом було більш як тисяча. Списи скидалися на молодий ліс. Голосно та радісно привітали вони Теодена. |
| 1780 |
Один воїн тримав напоготові для короля коня, Сніжногривого, інші — коней Араґорна й Леґоласа. Ґімлі занепокоєно супився, та ось до нього підійшов Еомер, ведучи свого коня. Ґандалф свиснув і покликав коня на ім'я. Той задер голову, заіржав удалині і стрілою помчав до загону. |
| 1781 |
І, скинувши сірий плащ і капелюх, він скочив на коня. Ґандалф не мав ані шолому, ні кольчуги. Вітер розвіював його білосніжне волосся, білі шати яскраво сяяли на сонці. Заграли сурми. Коні ставали дибки й іржали. Списи стукотіли по щитах. |
| 1782 |
Король підняв руку, і тоді стрімко, мов раптово здійнявся сильний вітер, остання дружина Рогану бурею полетіла на захід. Ще довго ловила Еовіна відблиски сонця на вістрях списів, стоячи нерухомо і самотньо біля дверей мовчазного дому. |
| 1783 |
Коли військо вийшло з Едораса, сонце вже хилилося на захід і світило просто в очі, огортаючи горбисті простори Рогану золотавим серпанком. Битим шляхом на північний захід уздовж Білих Гір прямували вони зеленим краєм, то вгору, то вниз, перетинаючи вбрід стрімкі потічки. |
| 1784 |
Ген попереду і праворуч маячили Імлисті Гори; що ближче, то темнішими та вищими ставали вони. Сонце поволі сіло. За вершниками ступав вечір. Вершники ж мчали. І гнала їх потреба. Вони боялися приїхати запізно, тому летіли щодуху, майже не зупиняючись. |
| 1785 |
Швидкі та витривалі були коні Рогану, але попереду на них чекало ще багато миль. Понад сорока ліг пташиного лету було від Едораса до Ізенських Бродів, де вони сподівалися зустріти воїнів короля, котрі стримували загони Сарумана. Ніч зімкнулася довкола воїнів. Нарешті стали табором на відпочинок. |
| 1786 |
Проїхали вони п'ять годин і здолали велику відстань рівниною, однак більша частина шляху все ще була попереду. Великим колом під зоряним небом і місяцем-молодиком розклали табір. Багать не розпалювали, а виставили довкола вартових і вислали вперед розвідників, котрі мов тіні щезли серед пагорбів. |
| 1787 |
Повільна ніч минула без пригод. На світанку залунали сурми, і через годину дружина знову рушила в путь. Хмар не було, та повітря тиснуло тягарем; як на цю пору року було надто спекотно. Сонце зійшло, сповите імлою, а за ним, поволі піднімаючись угору, росла темрява, наче буря насувалася зі сходу. |
| 1788 |
А на північному заході, під Імлистими Горами, також гущавіла пітьма, тінь, що поволі наповзала з Долини Чародія. Ґандалф відступив і зачекав на Леґоласа, який їхав поряд із Еомером. Упродовж другого дня подорожі важкість у повітрі зростала. |
| 1789 |
Вістря списів спалахнули вогнем, коли останні промені сонця осяяли прямовисні кручі піків Тризуба: зараз вершники стояли біля найпівнічнішого відрогу Білих Гір, трьох зазубрених рогів, звернутих до заходу сонця. |
| 1790 |
У світлі заграви воїни помітили попереду чорну цятку, вершника, котрий мчав їм назустріч. Загін зупинився, щоби зачекати його. І він під'їхав, утомлений воїн у зім'ятому шоломі та з розколотим щитом. Повільно спішився і постояв трохи, переводячи подих. Урешті заговорив. |
| 1791 |
Теоден мовчки вислухав, тримаючись позаду сторожі, а тоді виїхав наперед. Обличчя вершника засяяло радістю і здивуванням. Він підійшов ближче. Потім схилив коліно, простягаючи королеві пощербленого меча. Тим часом Ґандалф, під'їхавши трохи вперед, вдивлявся на північ, у бік Ізенґарда, та на захід. |
| 1792 |
Потім повернувся назад. Він шепнув щось на вухо Тінебору — і, мов стріла з лука, рвонув уперед великий кінь. Він щез умить: спалахом світла при заході сонця, вітром над травою, тінню, що промайнула і зникла з очей. |
| 1793 |
Сніжногривий захропів і став дибки, готовий бігти слідом; але того міг би наздогнати хіба що прудкокрилий птах. Загін звернув із дороги до Ізенських Бродів і попрямував на південь. Настала ніч, а вершники все мчали. Гори наблизились, але в пітьмі високі шпилі Тризуба були ледве помітні. |
| 1794 |
Через кілька миль збоку від Західного Фолду лежала широка зелена долина, а від неї збігала углиб гір вузька ущелина. Місцеві мешканці називали її Гельмовим Яром, за іменем героя стародавніх війн, котрий колись переховувався там. |
| 1795 |
Ущелина огинала Тризуб із півночі й, чимдалі вужча, закінчувалася між височенними прямовисними скелями, які здіймалися обабіч могутніми вежами, затуляючи сонце. Біля Гельмових Воріт перед входом до Яру від північної кручі відходило скелясте ребро. |
| 1796 |
Називалася вона Горнбурґ, бо коли на башті грала сурма, її звук відлунював у Яру, мовби з гірських печер виходили армії давно забутих днів. Люди давнини також збудували від Горнбурґа до південної кручі мур, загородивши вхід до ущелини. З-під муру широким водостоком плив струмок. |
| 1797 |
Він огинав підніжжя фортеці, а далі по глибокому жолобу збігав широким зеленим клином, що полого опускався від Гельмових Воріт до Гельмового Рову, а звідти — в долину і до Західного Фолду. Тут, у Горнбурзі біля Гельмових Воріт, оселився Еркенбранд, правитель Західного Фолду на кордонах Марки. |
| 1798 |
Коли часи потемніли перед загрозою війни, Еркенбранд, навчений досвідом, полагодив мур і зміцнив твердиню. Вершники ще не доїхали до гирла ущелини, коли розвідники, котрі вирушали вперед, загукали і засурмили. У темряві засвистіли стріли. |
| 1799 |
Один із розвідників негайно повернувся і доповів, що долиною нипають вовки та що банди орків і диких горців поспішають на південь від Ізенських Бродів і, здається, сунуть до Гельмового Яру. Араґорн і Леґолас разом із Еомером виїхали в авангард. |
| 1800 |
У темряві ночі просувалися вони все повільніше, бо дорога дедалі вище і вище видиралася на похмурі пагорби передгір'я. Ворогів попереду було небагато. Раз у раз зустрічалися заблукалі ватаги орків, але вони розбігалися так швидко, що вершникам не вдавалось ані захопити їх, ані вбити. |
| 1801 |
Позаду наростало ревище війни. Тепер із темряви долинали хрипкі співи. Вершники озирнулися, коли видерлися високо вгору. Вони побачили смолоскипи, незліченні цятки вогнів, які багряними квітками були розкидані по чорному полю або довгими мерехтливими низками вилися ген від низин. |
| 1802 |
Де-не-де спалахувало яскраве полум'я. Ані зірок, ані місяця не було на небі, коли вершники підійшли до проїзду через Рів, де протікав струмок і повз який проходила дорога з Горнбурґа. Несподівано перед ними високою тінню за темною канавою виступив мур. |
| 1803 |
Коли вони під'їхали ближче, згори їх окликнув вартовий. Загін перейшов через проїзд і зупинився на зеленому схилі. Тут вершники з радістю довідалися, що Еркенбранд залишив для охорони Гельмових Воріт великий загін, до якого згодом долучилося ще багато людей. Король і вершники рушили далі. |
| 1804 |
Перед дамбою біля струмка вони спішилися. Довгою шеренгою пройшли похилим в'їздом, ведучи коней за поводи, й увійшли у ворота Горнбурґа. Там їх знову привітали з радістю й відродженою надією; адже тепер стало досить людей для захисту і самої фортеці, й зовнішнього муру. |
| 1805 |
Еомер швидко почав готувати людей до оборони. У Горнбурзі розташувались король із почтом, а також люди з Фолду. Та на зовнішній мур і його вежу Еомер виставив більшість наявних бійців, бо тут успіх оборони в разі потужного цілеспрямованого штурму видавався сумнівнішим. |
| 1806 |
Коней під невеликою охороною відвели углиб Яру. Фортечний мур мав двадцять футів заввишки і був такий широкий, що зверху по ньому могли іти четверо в ряд, прикриті парапетом, із-понад якого виглянув би лише високий чоловік. Подекуди між кам'яними зубцями виглядали вузькі бійниці. |
| 1807 |
Ґімлі стояв, притулившись до зубця на мурі. Леґолас сидів на парапеті, вдивляючись у пітьму. Поволі спливав час. Ген унизу в долині все ще горіли розкидані вогні. Загони Ізенґарда наступали в суцільній тиші. Ланцюжки смолоскипів повзли, звиваючись, угору. |
| 1808 |
Раптом біля Рову пролунали вереск орків і бойові вигуки людей. Полум'яні факели спалахнули над валом і зметнулись у проїзді, а потім розсипались іскрами і згасли. Від Рову назад до воріт Горнбурґа помчали вершники. То відступав ар'єргард воїнів Фолду. Минула північ. |
| 1809 |
На одну мить спостерігачі на мурі побачили весь простір між ними та Ровом, освітлений білим спалахом: поле кишіло чорними тінями, присадкуватими і товстими, довгими та худими, у високих шоломах і з чорними щитами. Сотні й сотні їх переправлялися через Рів. |
| 1810 |
Темний приплив накочувався на мур від скелі до скелі. Долиною прогуркотів грім. Зашуміла злива. Такою самою густою зливою перелетіли через зубчасту стіну стріли і з брязкотом посипалися на каміння. Деякі влучили в ціль. |
| 1811 |
Тоді орки завищали і, затрясши списами та мечами, випустили хмару стріл, аби поцілити в тих, хто з'являвся у бійницях; і люди Марки вражено споглядали, як їм здавалося, велике поле темних злаків, збурене війною, і кожен колос поблискував колючим світлом. Заревіли мідні сурми. |
| 1812 |
Вороги кинулись уперед: одні — на фортечний мур, інші — до дамби, що вела до воріт Горнбурґа. У війську були здоровенні орки та дикі горці зі Сірого Краю. На мить вони завагались, а відтак рушили далі. Блискавки спалахували, висвітлюючи на кожному шоломі та щиті мертвотно-білу Руку Ізенґарда. |
| 1813 |
Вороги видерлися на скелю; вони сунули до воріт. І тоді фортеця нарешті відповіла: нападників зустріли шквалом стріл і градом каміння. Ворожі лави здригнулися, розладнались і відкотились; а потім навалилися знову і знову відплинули; і так, ніби припливна хвиля, вони зупинялися на щоразу вищій точці. |
| 1814 |
Удруге залунали сурми, і ревуча зграя кинулась уперед. Нападники прикривалися великими щитами, наче дахом, а під ними несли два стовбури здоровенних дерев. Позаду товпилися орки-стрільці, посилаючи зливу дротиків у лучників на мурі. Вороги добулися до воріт. |
| 1815 |
Дерева в міцних руках розбивали ворота з розкотистим гупанням. Якщо падав якийсь орк, прибитий кинутим ізгори каменем, на його місце вискакували двоє. Раз у раз розгойдувалися тарани і били у ворота. Еомер і Араґорн стояли на мурі поряд. |
| 1816 |
Вони чули ревіння голосів і глухі удари таранів; і тоді в раптовому спаласі блискавки розгледіли небезпеку. Мов займистий вогонь, побігли вони вздовж муру й угору сходами до зовнішнього подвір'я фортеці. На бігу вони зібрали групку хоробрих воїнів із мечами. |
| 1817 |
На західному розі муру, де скеля простягалася йому назустріч, була потаємна хвіртка. Від них до великих воріт, між муром і крутим краєм скелі, бігла вузька доріжка. Еомер із Араґорном вискочили з хвіртки, їхні люди — слідом. Два мечі, вийняті з піхов, спалахнули як один. |
| 1818 |
Нажахані орки покидали тарани і спробували відбиватись; але стіна їхніх щитів розкололася, наче від удару блискавки, і вони падали порубані або гепалися зі скелі в кам'янистий потік. Орки скажено відстрілювались, але потім побігли. На якусь мить Еомер і Араґорн зупинилися перед воротами. |
| 1819 |
Грім гуркотів десь удалині. Блискавиці все ще миготіли ген над далекими горами на півдні. Здійнявся пронизливий північний вітер. Зорі визирнули з-за подертих хмар; над західними пагорбами виплив місяць, розливаючи жовте сяйво. Вони побігли назад. |
| 1820 |
Та раптом із пітьми вискочила маленька темна постать, раніше ніким не помічена, і хрипко крикнула: Замахнулась і гупнула сокира. Два орки впали без голів. Решта розбіглась. Еомер підвівся на рівні ноги, а на допомогу йому вже мчав Араґорн. |
| 1821 |
Здавалося, ворогів не поменшало, а навпаки побільшало, і з долини через проїзд у валі прибували все нові натовпи. Вилазка за ворота дала тільки короткий перепочинок. Натиск на ворота подвоївся. Під муром, наче море, ревіли полки Ізенґарда. Орками та дикими горцями кишіло від краю до краю стіни. |
| 1822 |
Канати з гачками чіплялися за парапет швидше, ніж воїни встигали їх відрубувати чи відкидати. До муру приставляли сотні драбин; їх скидали, і вони з тріском ламалися, та на їхніх місцях з'являлася безліч інших, і орки п'ялися по драбинах, наче мавпи з темних лісів на півдні. |
| 1823 |
Біля підніжжя муру вбиті й поранені утворювали купи, мов галька під час шторму; все вище здіймалися жахливі кургани, а ворог усе сунув. Утома долала людей Рогану. Стріли та списи закінчилися, мечі пощербилися, щити потріскали. |
| 1824 |
Тричі Араґорн і Еомер піднімали воїнів на бій, і тричі спалахував Андуріл у відчайдушних нападах, відкидаючи ворога від муру. Раптом із глибини Яру долинув гамір. Орки, мов щури, проповзли стоком, яким витікав струмок. |
| 1825 |
У затінку скель вони дочекалися, коли напад став найгарячішим і майже всі оборонці кинулися на вершину муру. Тоді вони вискочили зі сховку. Деякі пробралися вглиб Яру, до коней, і вже билися зі сторожею. Ґімлі зіскочив із муру з несамовитим криком, що луною відбився від скель. |
| 1826 |
Тоді струмок, широкий від дощу, запінився і завирував у загаченому руслі і став повільно розливатися холодними баюрами від скелі до скелі. Нагорі вони застали Леґоласа поруч із Араґорном і Еомером. Ельф підточував свій довгий ніж. |
| 1827 |
Настало коротке затишшя після нападу, оскільки спроба прорватися через стік зірвалася. Еомер і Араґорн стомлено спиралися на мечі. Ліворуч знову здійнявся брязкіт і загуркотів бій. Але Горнбурґ стояв міцно, як острів посеред моря. |
| 1828 |
Ворота були вибиті, але барикаду з колод і каміння ще не здолав жоден ворог. Араґорн подивився на бліді зірки та на місяць, що схилився над західними схилами на краю долини. І не злякаються дикі горці. |
| 1829 |
Чуєш їхні голоси? З шумом і пінявою ринули води струмка: їх уже нічого не стримувало, у стіні відкрився величезний пролом. Військо темних тіней кинулось усередину. Тієї ж миті сотня драбин лягла на зубці. Понад і попід муром, як чорна хвиля на піщану дюну, накотився останній наступ. Оборону знесло. |
| 1830 |
Частина вершників відходила все далі в Яр, падаючи і захищаючись, крок за кроком відступаючи до печер. Інші прорубували собі шлях до цитаделі. Широкі сходи підіймалися від Яру до внутрішніх воріт Горнбурґа. Біля самого підніжжя стояв Араґорн. |
| 1831 |
У його руці світився Андуріл, і пострах меча стримував навалу ворогів, поки один по одному всі воїни, котрі встигли добігти до східців, не досягли воріт. Позаду Араґорна, на найвищій сходинці, завмер Леґолас. |
| 1832 |
Він натягнув лук, але в нього залишилася тільки одна стріла, і він приготувався пристрелити першого ж орка, котрий наважиться підступити до сходів. Араґорн повернувся і поспішив сходами вгору, та спіткнувся, біжучи, здоланий втомою. Тієї ж миті вороги рвонули вперед. |
| 1833 |
Орки з вереском подерлися догори, намагаючись довгими руками вхопити Араґорна. Перший із них упав із останньою стрілою Леґоласа в горлі, та решта перескочила через убитого. І тоді величезний камінь, скинутий зі стіни, покотився сходами, валячи всіх орків донизу, в Яр. |
| 1834 |
Араґорн добіг до воріт і захряснув їх за собою. Араґорн перейшов у цитадель. Там він довідався, що Еомера немає в Горнбурзі. Араґорн перетнув внутрішнє подвір'я і піднявся до верхньої кімнати башти. Там, оглядаючи долину з вузького вікна, стояв король. |
| 1835 |
Від короля він повернувся на укріплення і обійшов усі пости, підбадьорюючи воїнів і допомагаючи там, де атака була найгарячіша. Разом із ним пішов Леґолас. Знизу рвалося полум'я і від вибухів здригалося каміння. Орки закидали гаки і приставляли драбини. |
| 1836 |
Знову і знову вони здобували вершину зовнішнього муру, і знову оборонці скидали їх донизу. Урешті Араґорн зупинився над великими воротами, не зважаючи на ворожі стріли. Подивившись на схід, він побачив, що небо почало світліти. Тоді підняв відкриту долоню на знак того, що хоче вести переговори. |
| 1837 |
Орки завищали і зареготали. Стільки сили та величі було в постаті Араґорна, який стояв над зруйнованими воротами сам супроти ворожого війська, що дикі горці принишкли і почали озиратись, а дехто збентежено поглядав на небо. |
| 1838 |
Та орки голосно зареготали і сипонули градом дротиків і стріл, — Араґорн ледве встиг зістрибнути у двір. Раптом пролунав вибух і спалахнув вогонь. Арка воріт, над якою щойно стояв Араґорн, із гуркотом обвалилась у хмарі диму та пилюки. Барикаду рознесло, мовби від удару блискавки. |
| 1839 |
Араґорн побіг до королівської башти. Щойно впали ворота, орки завищали, готові кинутися в атаку; але тут забринів спочатку тихий, наче вітер удалині, а потім усе гучніший галас безлічі голосів, які несли у світання дивну звістку. Орки в Яру здригнулися, зачувши тривожний гомін. |
| 1840 |
І тоді, раптовий і жахливий, загримів із високої вежі великий Ріг Гельма. Усі, хто почув цей звук, затремтіли. Багато орків попадало на землю, затуляючи руками вуха. З глибини Яру покотилася луна, хвиля за хвилею, мовби на кожній скелі та кожній горі стояли гарольди. |
| 1841 |
А люди на мурах підняли голови, здивовано прислухаючись, бо луна не завмирала. Сигнали рогу розкочувалися горами; все швидше та голосніше звучали вони один за одним, шалені й вільні гуки. Під ці вигуки виїхав король. Кінь його був білий, мов сніг, золотий його щит, а спис — довгий. |
| 1842 |
Праворуч їхав Араґорн, нащадок Еленділа, позаду — воїни з Дому Еорла Юного. Світлішало небо. Ніч відступала. Зі страшним шумом і вигуками кинулися вони на ворогів. Вилетіли вони з воріт і далі через дамбу промчали крізь полки Ізенґарда, як вітер понад степом. |
| 1843 |
Позаду них із Яру долинали шалені крики воїнів, котрі вискакували з печер, відтискаючи ворога. З фортеці висипали всі, хто там був. А роги все сурмили, і луна котилася горами. Усе вперед і вперед летіли король і його дружина. І ватажки, і прості воїни падали або втікали від них. |
| 1844 |
Ні орки, ні люди не могли встояти перед навалою. Спинами вони поверталися до мечів і списів вершників, обличчями — до долини. Вони кричали і вили, бо з приходом дня їх здолали жах і заціпеніння. Отак король Теоден виїхав із Гельмових Воріт і пробив собі шлях до великого Рову. Тут загін зупинився. |
| 1845 |
Уже зовсім розвиднілося. Сонце позолотило схили на сході й замерехтіло на списах. Але вершники мовчки сиділи на конях, роздивляючись навкруги. Місцевість змінилася. Там, де вчора зеленіли трав'янисті косогори, сьогодні бовванів ліс. |
| 1846 |
Величезні дерева, похмурі та мовчазні, стояли нескінченними рядами, зі сплутаними гілками та віковічними верхівками; їхнє покручене коріння ховалось у високій зеленій траві. У гущавині було темно. Між Ровом і цим безіменним лісом було тільки чверть милі. |
| 1847 |
І тут зіщулилися горді ватаги Сарумана, нажахані королем і деревами. Вони бігли від Гельмових Воріт, аж поки весь простір над Ровом очистився, але тут вони скупчилися, мов рій мух. Даремно дерлися вони на стіни ущелини, шукаючи порятунку. |
| 1848 |
Надто крутим і кам'янистим був схил на сході; ліворуч же, зі заходу, насувалася їхня загибель. Там, на гребені схилу, раптово з'явився вершник, одягнутий у біле й осяяний ранковим сонцем. Низькими пагорбами котився сигнал рогів. |
| 1849 |
І за вершником, униз пологими схилами, поспішали десять тисяч піхотинців із мечами в руках. Серед них крокував високий і сильний чоловік. Щит його був червоний. Підійшовши до краю долини, він притулив до вуст великий чорний ріг і дзвінко засурмив. |
| 1850 |
Полки Ізенґарда завирували, метаючись у різні боки й утікаючи від одного жаху до іншого. На башті знову засурмив ріг. Через проїзд Рову помчала дружина короля. З пагорбів летів Еркенбранд, правитель Західного Фолду. Донизу, мов гірський олень, упевнено поскакав Тінебор. |
| 1851 |
Білий Вершник мчав просто на ворогів, жахаючи їх до божевілля. Дикі горці падали перед ним долілиць. Орки металися, верещали і кидали шаблі та дротики. Мов гнаний вітром чорний дим, розбігалися вони. Скиглячи, втікали вони до темного прихистку лісу; і з тієї темряви не вийшов жоден із них. |
| 1852 |
Отак на зеленому лузі біля струмка у сяйві погожого ранку знову зустрілися король Теоден і Ґандалф, Білий Вершник. Були тут і Араґорн, син Араторна, й ельф Леґолас, і Еркенбранд із Західного Фолду, і витязі Золотого Палацу. |
| 1853 |
Довкола зібралися рогірими, вершники Марки: подив був навіть сильніший за радість від перемоги, й очі всіх були звернені до лісу. Раптом із радісними вигуками назустріч їм вийшли ті, кого відтіснили вглиб Яру. Ішли старий Гамлінґ та Еомер, син Еомунда, а поруч із ними крокував гном Ґімлі. |
| 1854 |
На ньому не було шолома, голова його була перев'язана клаптем полотна, заплямленого кров'ю, та голос гнома лунав гучно і бадьоро. Ще з більшим подивом дивилися на Ґандалфа всі присутні. Декотрі крадькома позирали на ліс, протираючи очі, ніби думали, що їм щось ввижається. |
| 1855 |
Ґандалф довго і весело сміявся. Тоді король вибрав кількох воїнів, неушкоджених і з прудконогими кіньми, і розіслав їх зі звісткою про перемогу в усі кінці Марки; і також понесли вони його наказ, аби всі чоловіки, молоді та старі, поспішили до Едораса. |
| 1856 |
Там, наступного дня після повного місяця, правитель Марки буде радитися з усіма, хто може тримати в руках зброю. Для походу до Ізенґарда король вибрав Еомера та двадцятьох витязів зі свого двору. З Ґандалфом мали йти також Араґорн, Леґолас і Ґімлі. Незважаючи на поранення, гном не хотів залишатись. |
| 1857 |
Король повернувся до Горнбурґа й ліг спати, і такого спокійною сну він не мав уже багато років; воїни його супроводу також відпочивали. Та всі інші, крім поранених, стали до важкої праці; адже багато полягло у битві, й тіла їхні лежали на полі чи в Яру. |
| 1858 |
Жоден орк не залишився живий; і трупів їхніх було не злічити. Але дуже багато горців здалось і перелякано благало про милість. Воїни Марки забрали в них зброю і дали їм роботу. Воїнів із Сірого Краю вразили його слова; адже Саруман переконував їх, що роганці жорстокі й полонених спалюють живцем. |
| 1859 |
Посеред поля перед Горнбурґом насипали два кургани і поховали там усіх вершників Марки, котрі полягли при обороні: один — для вершників Східної Марки, другий — Західного Фолду. В окремій могилі, в затінку Горнбурґа спочив Гама, начальник королівської сторожі. Він поліг перед Воротами. |
| 1860 |
Дров для вогнища було замало, а підійти зі сокирою до дивовижних дерев ніхто би не наважився, тим паче, що Ґандалф наказав не брати ні шматка кори, ні гілки. Опівдні загін короля став готуватися до подорожі. |
| 1861 |
Поховання загиблих тільки починалось; і Теоден оплакував втрату Гами, першим кинувши на його могилу жменю землі. Сонце вже хилилося до пагорбів на заході ущелини, коли Теоден і Ґандалф із воїнами рушили від Рову. |
| 1862 |
Проводжати їх вибралася велика юрба вершників і людей із Західного Фолду, старих і малих, жінок і дітей, котрі повиходили з печер. Чистими голосами вони заспівали переможну пісню; а потім замовкли, зі страхом помітивши дерева і не знаючи, чого чекати від них. |
| 1863 |
Вершники під'їхали до лісу і зупинилися; ні коні, ні люди не бажали ступати туди. Дерева стояли сірі та грізні, між ними клубочився туман. Кінці довгих гнучких гілок звисали, мов жадібні пальці, коріння виступало зі землі, ніби лапи дивних чудовиськ, а під ними зяяла темна пустка. |
| 1864 |
Але Ґандалф поїхав, ведучи загін уперед, і там, де дорога від Горнбурґа вступала в ліс, усі побачили склепінчастий прохід під величезними кронами; і Ґандалф проїхав через ці ворота, а воїни — слідом за ним. |
| 1865 |
Але обабіч ряди височенних дерев огортали сутінки, що простягались углиб, у непроглядну пітьму; і звідти долинали тріск і стогін гілок, і приглушені крики, і шум неясних голосів, і гнівне бурмотіння. Не видно було ні орків, ні жодних інших живих істот. |
| 1866 |
Ґімлі їхав на коні разом із Леґоласом; і вони трималися біля Ґандалфа, бо Ґімлі боявся лісу. Якийсь час вони їхали мовчки; а Леґолас постійно роззирався на всі боки, йому кортіло зупинитись і прислухатися до лісових звуків, але Ґімлі був проти. |
| 1867 |
І плюсь! — падає срібна краплина, й у колах зморщок на склі вежі гнуться і тремтять, наче водорості й корали в морському гроті. Тоді настає вечір: усе тьмяніє і згасає; смолоскипи переносять в іншу палату, в інший сон. |
| 1868 |
Там за однією палатою з'являється друга, Леґоласе; за залою зала, над куполом купол, східці за східцями; і кручені коридори ведуть до самого осердя гір. Печери Підземелля Гельмового Яру! Щасливий випадок привів мене туди! Я плакав, коли покидав їх. |
| 1869 |
Нарешті вони виїхали з лісу й опинилися наприкінці ущелини, де дорога від Гельмового Яру розгалужувалась: одна йшла на Едорас, друга — на північ до Ізенських Бродів. Леґолас притримав коня і з жалем озирнувся. |
| 1870 |
Високі, мов тролі, дванадцять, а то й більше футів на зріст; міцні тіла, мов стовбури молодих дерев, одягнуті в сіро-брунатні сорочки, а може, то була така шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, жорстке волосся, а бороди сіро-зелені, як мох. |
| 1871 |
Очі їхні дивилися серйозно, та вершників вони не помічали, бо погляди були звернені на північ. Раптом вони піднесли до вуст довгі долоні й видали дзвінкий поклик, чистий, мов звучання рогу, тільки мелодійніший. |
| 1872 |
На поклик відповіли; і, обернувшись знову, вершники побачили таких самих істот, котрі крокували назустріч у високій траві. Вони швидко наближалися з півночі, ходою подібні на чапель, але набагато прудкіші; свої довгі ноги вони переставляли швидше, ніж чапля б'є крилами. |
| 1873 |
Вершники вражено зойкнули, а дехто взявся за руків'я меча. Так воно і виглядало; бо поки він говорив, високі створіння, навіть не глянувши на вершників, попрямували до лісу і зникли. Король мовчав. Загін звернув на дорогу до Бродів. Леґолас неохоче їхав позаду. |
| 1874 |
Сонце вже сіло за обрій; але коли вершники виїхали із затінку пагорбів і глянули на захід у бік Роганського Проходу, небосхил під легкими хмарами все ще палав багрянцем. Темними цятками кружляло в небі безліч чорнокрилих птахів. |
| 1875 |
Деякі пролітали над головами зі скорботним карканням, повертаючись до своїх гнізд на скелях. Дорога пірнала поміж високими берегами, прокладаючи собі шлях серед терас до самої ріки, а потім знову видиралася на протилежний берег. |
| 1876 |
Потік перетинали три ряди каменів для пішоходів, а між ними — броди для коней, піднімаючись від кожного берега до острівця посередині русла. Вершники глянули вниз на перехід і здивувались: у цьому місці завжди було чути шум і плюскіт води на камінні; зараз же було зовсім тихо. |
| 1877 |
Річище майже висохло, самі лише галька та сірий пісок. Вершники з'їхали до річки, і вовки, помітивши їх, перестали завивати і порозбігалися. Страх напав на них при вигляді Ґандалфа у світлі місяця та його коня Тінебора, осяйного, мов срібло. |
| 1878 |
Вершники доїхали до острівця, а блискучі очі стежили за ними з пітьми попід берегами. Вершники попрощалися з острівцем і курганом, перетнули ріку й піднялися на протилежний берег. Вони поїхали далі, а позаду знову залунало вовче виття. Від роздоріжжя до Ізенґарда вів стародавній тракт. |
| 1879 |
Вершники поїхали вздовж дороги, бо земля на узбіччі була тверда та рівна, на багато миль вкрита коротким жорстким дерном. Тепер рухалися швидше і до півночі від'їхали від Бродів уже на п'ять ліг. Тут їхня нічна подорож закінчилася привалом, бо король притомився. |
| 1880 |
Та з густої темряви долини вгору здіймався широкий стовп диму і пари; високо вгорі на нього падало проміння місяця, і чорними та сріблистими хвилями він розпливався по зоряному небу. Стали табором біля Ізену; річище і далі було тихе та сухе. Дехто з воїнів заснув. |
| 1881 |
Угорі тьмяно блищало кілька зірок; але по обидва боки звелися стіни непроглядної пітьми; воїни опинились у вузькому проході між темними вежами. Чути було голоси, шепіт і стогін, і нескінченне шелестливе зітхання; земля здригалася. |
| 1882 |
Ген на півдні, в Горнбурзі, серед ночі люди почули сильний шум, наче буревій промчав долиною, і затремтіла земля; всі перелякались і не наважувалися виходити з фортеці. А вранці піднялися на мур і стали, вражені: трупи орків зникли, і дерева — також. |
| 1883 |
Люди були переконані, що там лежали вбиті на полі бою орки; та чи були серед них ті, котрі повтікали до лісу, не було відомо, бо ніхто не ступав на цей насип. Пізніше його назвали Смертним Горбом, і на ньому ніколи не росла трава. |
| 1884 |
Але і дивних дерев уже ніколи не бачили в Яру; вони зникли вночі, повернувшись у темні хащі Фанґорну. Так вони помстились оркам. Ані король, ані його загін тієї ночі вже не заснули, хоча нічого дивного більше не трапилося. Крім одного: раптом пролунав голос ріки. |
| 1885 |
Велика хвиля прокотилася камінням, а потім Ізен знову спокійно поплив річищем, як це і було завжди. На світанку загін уже був готовий до подорожі. Схід сонця ховався за блідо-сірими хмарами. У повітрі висів важкий туман, по землі стелилися задушливі випари. |
| 1886 |
Оточена горами з усіх боків, окрім південного, колись ця долина була прекрасна та зелена, а через неї протікав повноводий Ізен; ріку живила безліч струмків і джерел у дощових горах, а довкола розлягалися гарні, родючі землі. Тепер усе було не так. |
| 1887 |
Попід стінами Ізенґарда залишилося кілька акрів землі, обробленої невільниками Сарумана; та долина перетворилася на пустище з бур'янами і колючками. Гілки ожини повзли по землі або п'ялися на кущі й урвища, сплітаючись у кошлаті гнізда для дрібних тварин. |
| 1888 |
Не росло там жодного дерева; та посеред буйних трав стирчали обгорілі пні давніх гаїв. Сумний і німий був цей край, тільки вода шуміла між кам'янистих берегів. Дим і пара клубочилися понурими хмарами і стелились ущелинами. Вершники їхали мовчки. |
| 1889 |
До багатьох сердець прокрався сумнів, бо не знали вони, до якого сумного кінця вела їхня дорога. За кілька миль тракт перейшов у широку вулицю, майстерно викладену великими пласкими плитами; на стиках не пробивалася жодна билинка. Обабіч у глибоких ринвах дзюрчала вода. |
| 1890 |
Раптом із туману виступив високий чорний стовп. На ньому лежав камінь, витесаний і розмальований за подобою довгої Білої Руки, пальці якої показували на північ. Вершники знали, що за цим стовпом мали з'явитися ворота Ізенґарда, і тривога огорнула їхні серця; але туман був непроглядний. |
| 1891 |
Під відрогом Імлистих Гір посеред Долини Чародія з давніх-давен стояло стародавнє місто, яке люди звали Ізенґардом. Частково за мури йому правили гори, та в давнину тут доклали своїх рук великі будівничі з Вестернесу; та й Саруман мешкав у ньому вже довгенько і не сидів без діла. |
| 1892 |
Ось яке було місто, коли Саруман верховодив, визнаний найстаршим серед чарівників. Кільце великого кам'яного муру, наче височенна скеля, виступало з-під прихистку гори, від якої воно починалось і куди знову поверталося. Єдиний вхід — велика арка — був вирубаний у південному мурі. |
| 1893 |
Довгий тунель у чорному камені з обох кінців замикали велетенські залізні ворота. Вони були так добре викувані й урівноважені на великих сталевих завісах, забитих просто у скелю, що відкривалися, якщо зняти засуви, легким поштовхом руки, безшумно. |
| 1894 |
За лунким тунелем лежала велика кругла рівнина, дещо вигнута, мов широка плитка тарілка: миля між крисами в діаметрі. Колись тут було багато зелених алей і фруктових садів, орошуваних джерелами, що стікали з гір до озера. Та за Сарумана ніяка зелень уже не росла. |
| 1895 |
Вулиці вимостили темними кам'яними плитами, а вздовж них замість дерев тепер тягнулися довгі лінії мармурових або чавунних стовпів, з'єднаних важкими ланцюгами. Усі будинки, комори, коридори були видовбані у скелях, і численні вікна й темні двері визирали на круглий майдан. |
| 1896 |
Шахти збігали скатами та крученими сходами до ще глибших підземель; там у Сарумана були скарбниці, склади, арсенали та великі кузні. Там безперестанку крутилися залізні колеса і гупали молоти. Уночі з душників тяглися султани випарів, підсвічені знизу червоними, синіми чи отруйно-зеленими вогнями. |
| 1897 |
Усі обгороджені ланцюгами дороги сходилися до центру. Там стояла дивовижна вежа. Збудували її ті самі будівничі давнини, котрі колись вирівняли Кільце Ізенґарда, та все ж вона здавалася не рукотворною, а наче виламаною з кісток землі у прадавніх муках гір. |
| 1898 |
Шпилем і островом із каменю була вона, чорним і блискучим: чотири стовпи з багатогранних каменів піднімалися єдиним могутнім блоком, а біля вершини розходились і стирчали, наче роги, гострі, мов наконечники списів, шпилі зі заточеними краями. |
| 1899 |
Неприступний був Ізенґард і тривалий час — дуже красивий; і мешкали там великі правителі — стражі Західного Ґондору та мудреці, котрі стежили за зірками. Але поступово Саруман усе перемінив для своєї лукавої мети, покращивши, на його думку, місто. |
| 1900 |
Отака була твердиня Сарумана — за чутками, бо на пам'яті нинішнього покоління роганців ніхто не входив до воріт Ізенґарда, хіба що за винятком кількох на зразок Червослова, котрі пробиралися потайки і про те, що бачили, не розповідали. |
| 1901 |
Ґандалф проминув стовп із Рукою; вершники відразу помітили, що Рука насправді не біла, а заплямована присохлою кров'ю; придивившись, вони розгледіли, що нігті в Руки червоні. Не звертаючи на це уваги, Ґандалф рушив у туман, а вершники неохоче поїхали слідом. |
| 1902 |
Усе довкола мало такий вигляд, ніби після раптової повені; обабіч дороги розлилися широкі калюжі, заповнивши водою всі западинки, бруківкою текли струмки. Нарешті Ґандалф зупинився і кивнув головою, скликаючи всіх до себе; за його спиною імла розвіялась і світило бліде сонце. Було вже пополудні. |
| 1903 |
Велика арка все ще стояла, та за нею відкривався пролом: склепіння тунелю обвалилось, а стіни зяяли великими тріщинами та дірами; башти розсипалися на порох. Якби Велике Море розлютилося й ударило в ці гори штормовою хвилею, то не спричинило би більшого руйнування. |
| 1904 |
За кільцем стін парувала вода — казан із окропом, у якому плавали, занурюючись і кружляючи, потрощені дошки та колоди, скрині та діжки, всілякий мотлох. Покручені та похилені стовпи здіймали розщеплені стрижні над водою, та всі дороги затопило. |
| 1905 |
А вдалині, в пелені спіралеподібної хмари, бовванів скелястий острів. Темна і неторкнута бурею височіла вежа Ортханк. Каламутні хвилі плюскотіли біля її підніжжя. Король і його супутники мовчки сиділи на конях, споглядаючи розгром Саруманової сили; та як це сталося, не розуміли. |
| 1906 |
Перевели погляд на арку і розбиті ворота. Там, зовсім неподалік, побачили велику купу каміння; і раптом помітили дві маленькі постаті, котрі зручно розляглися серед уламків, ледве помітні у своїх сірих плащах. |
| 1907 |
Один із незнайомців, здається, спав; другий, заклавши ногу на ногу, а руки під голову, сперся спиною на перекошену плиту і пускав ротом довгі пасемця та маленькі кільця легкого голубого диму. Якусь мить Теоден, Еомер і всі їхні товариші здивовано видивлялися на незнайомців. |
| 1908 |
На перший погляд, це був юнак, хоч удвічі нижчий за звичайного чоловіка; його кучерява чуприна була непокрита, але поплямлений плащ мав такі самі відтінки та крій, як у товаришів Ґандалфа, котрі прибули до Едораса. Юнак низько вклонився, приклавши руку до грудей. |
| 1909 |
Потім, мовби не помічаючи чарівника та його друзів, звернувся до Еомера і короля. Мері вклонився; Піпін підвівся і також схилився в низькому поклоні. Мері махнув рукою на паруюче озеро; й усі почули далекі гуркіт і тріск, мовби з гори сходила снігова лавина. |
| 1910 |
Пустили Арода та Гасуфеля пастись, а самі підійшли до гобітів і сіли поруч. Гобіти провели друзів попід аркою, а потім угору по сходах. Широкі двері ліворуч вели у простору кімнату, з протилежного боку якої були ще менші дверцята, а також камін. |
| 1911 |
Вирубана в камені кімната раніше, мабуть, була темна, бо вікна її виходили в тунель. Але тепер крізь проламаний дах лилося світло, а в каміні горіли уламки деревини. Араґорн і друзі сіли на кінці довгого столу, а гобіти зникли за дверцятами. |
| 1912 |
Троє друзів узялися до їжі; двоє гобітів, не соромлячись, сіли за стіл удруге. — сказали вони. Він витягнув із кишені шкіряний кисетик, наповнений тютюном. Ґімлі взяв дрібку, розтер пальцями і понюхав. Вони вийшли разом і посідали на купу каміння перед аркою. |
| 1913 |
Звідти було добре видно всю долину; туман підіймався, і його розвіював вітерець. Він загорнувся у свій сірий плащ, прикривши кольчугу, простягнув ноги й, відкинувшись на спину, заходився пускати пасемця диму. |
| 1914 |
Якийсь час вони курили мовчки; а сонце освітлювало рівнину скісним промінням крізь білі хмарини високо на заході. Леґолас, лежачи горілиць, дивився, не кліпаючи, на сонце та небо і тихесенько щось наспівував. |
| 1915 |
Він здригнувся і замовк, тож про ті жахливі моменти розказав уже Мері: про пазуристі лапи, гаряче дихання та неймовірну силу волохатих Ґрішнахових рук. Хоч Ізенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть, Спочатку, поки не потрапив сюди, я думав, що це похідний марш, просто пісня. |
| 1916 |
Вони стоять тут і там у лісі чи на узліссі, мовчазні, безперервно наглядають за деревами; а в найтемніших нетрях лісу їх мають бути цілі сотні. Силу вони мають величезну й уміють загортатись у пітьму: їх важко помітити під час руху. Та вони рухаються. А коли злі — то рухаються дуже швидко. |
| 1917 |
Можна стояти і дивитися на небо чи прислухатися до шелесту вітру, і тут раптом ти вже посеред лісу, тебе обступили величезні дерева. Вони все ще мають голос і вміють говорити з ентами, — саме тому їх називають гуорнами, каже Древлен, — але вони стали дивакуваті й дикі. Небезпечні. |
| 1918 |
Я би боявся зустрітися з ними сам на сам, без справжніх ентів поруч. Так-от, іще до півночі довгим яром ми разом із ентами зійшли в Долину Чародія, а за нами пошелестіли й гуорни. Ми їх, звісно, не бачили, та все довкола наповнилося скрипом. Ніч була дуже темна і хмарна. |
| 1919 |
Спустившись із гір, вони рушили з великою швидкістю, а шум здійняли, мов сильний вітер. Місяць сховався за хмарами, а відразу після опівночі біля північного муру Ізенґарда виріс високий ліс. Ворогів не було видно ніде. Тільки на вершечку вежі світилось одне віконце. |
| 1920 |
Древлен і ще кілька ентів підкрались уздовж муру до великих воріт. Ми з Піпіном теж були там. Ми сиділи на плечах у Древлена, і я відчував, як він тремтить від напруження. Та навіть коли вони роздратовані, енти вміють бути обережними і терплячими. |
| 1921 |
Вони стояли непорушно, наче витесані з каменю, наслухаючи. Тут раптом в Ізенґарді зчинився страшенний переполох. Заревіли сурми, луна відбилася від мурів. Ми подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Та де там! Це військо Сарумана виступало в похід. |
| 1922 |
Я мало знаю про цю війну і про вершників Рогану, та Саруман, здається, мав на меті одним ударом покінчити з королем і його людьми. Він вивів із Ізенґарда всіх. Я бачив, як виходило вороже військо: нескінченні ряди піших орків і загони орків на здоровенних вовках. І батальйони людей. |
| 1923 |
Багато з них несли смолоскипи, і полум'я освітлювало обличчя. Знаєте, вони відразу нагадали мені того південця у Брі; тільки він не був так явно оркоподібний, як вони. Хоч я і не вмію бачити в темряві, та переконаний, що тільки-но зачинилися ворота, як гуорни рушили на південь. |
| 1924 |
Гадаю, вони пішли вслід за орками. Уранці вони були ген унизу долини; принаймні там запала непроглядна пітьма. Щойно Саруман вислав усе своє військо, настала наша черга. Древлен опустив нас на землю і став гупати у ворота, викликаючи Сарумана. |
| 1925 |
Відповіді не було, тільки стріли та каменюки посипалися з мурів. Але стріляти в ентів немає сенсу. Звісно, стріли завдають їм болю, та лише дратують, мов кусючі мухи. І навіть якщо в ента понастромлювати стріл, як у подушечку для шпильок, для нього це невелика шкода. |
| 1926 |
Ентів не можна отруїти — це раз; і шкіра в них дуже товста і твердіша, ніж кора, — два. Щоби серйозно їх поранити, треба добряче рубонути сокирою. Сокир вони не люблять. Але проти одного ента мала би виходити відразу хмара бійців зі сокирами: хто рубоне ента раз, удруге вже не повторить. |
| 1927 |
Удар ентового кулака згинає метал, мов тоненьку бляшанку. Коли у Древлена влучило кілька стріл, він розпалився, навіть став «квапливим», як він каже. Голосно вигукнув: — і до нього підійшла дюжина ентів. На розлюченого ента страшно дивитися. |
| 1928 |
Пальці рук і ніг просто впиваються в камінь і кришать його, мов хлібну скоринку. Вони кидали, тягли, рвали, трясли і товкли, і — кленц-бенц, трах-бах — через п'ять хвилин здоровенні ворота лежали зруйновані; а деякі енти вже почали вгризатись у мури, мов кролики в піщаний пагорб. |
| 1929 |
Звісно, його чаклунські здібності останнім часом могли погіршитися; так чи інак, гадаю, йому бракує твердості, бракує звичайної сміливості, щоби вистояти самому без хмари своїх найманців і машин, якщо ви розумієте, про що я. Він зовсім не такий, як старий Ґандалф. |
| 1930 |
Я вже запитую себе, чи не пов'язана його слава лише з тим, що він додумався оселитися в Ізенґарді. Коли енти розвалили велику частину південного муру на друзки і коли Саруманові люди повтікали, покинувши його, він запанікував. |
| 1931 |
Але ніч розхмарилась і яскраво засяяли зорі — достатнє освітлення для ентів, — і раптом Скоромов як закричить: Скоромов — ласкаве створіння, та він люто ненавидить Сарумана: його горобина тяжко постраждала від орківських сокир. |
| 1932 |
Він метнувся стежкою від воріт, — коли він розлючений, то бігає, мов вітер. Невиразна фігурка втікала до вежі, раз у раз ховаючись у тіні стовпів, і ледве встигла добігти до дверей. То була справа кількох секунд. |
| 1933 |
А в Ізенґарді на той час уже зібралося багато ентів: одні побігли за Скоромовом, інші вдерлися з півночі та сходу; там вони руйнували все довкола. Раптом із-під землі, з усіх отворів і шахт, рвонуло вогнем і ядучим димом. Кілька ентів попеклося і покрилося пухирями. |
| 1934 |
Один із них, — його, здається, звали Берест, — дуже високий і гарний ент, потрапив у вогонь і згорів, як смолоскип: жахливе видовище. І тут енти оскаженіли. Я думав, що вони були по-справжньому роздратовані й раніше, та я помилявся. Нарешті я побачив, що це насправді. То було приголомшливо. |
| 1935 |
Вони ревіли, гуділи та сурмили, аж каміння тріскало і розпадалося від самого їхнього галасу. Ми з Мері лягли на землю і затиснули вуха плащами. А вони дикою бурею носилися довкола скелі Ортханка, розбиваючи колони, звалюючи в шахти лавини каміння, підкидаючи в повітря, мов сухе листя, важезні плити. |
| 1936 |
Він не хотів, аби ошалілі енти погубили себе, і не хотів, аби в цьому вирі Саруман вислизнув через якусь нору. Багато ентів кидалися на стіни Ортханка, тільки даремно. Скеля дуже гладка та міцна. Може, в ній були якісь чари, прадавніші та сильніші за Саруманові. |
| 1937 |
Так чи інак, а ентам не вдалося ні вчепитися за скелю, ні розколоти її, тільки самі позабивались і покалічились. Отож, Древлен пробився в коло ентів і крикнув громовим голосом, перекривши загальний галас. Усі відразу затихли. І тоді з вікна нагорі вежі пролунав пронизливий сміх. |
| 1938 |
Це дивно подіяло на ентів. Щойно вони кипіли, а тут ураз охололи, стали суворі та спокійні. Вони відійшли від скелі й мовчки зібралися довкола Древлена. Він говорив їм щось їхньою мовою; гадаю, знайомив із планом, який уже давно придумав. Потім усі тихо розтанули в сірому світлі. Уже почало світати. |
| 1939 |
Днина була похмура; ми трішки погуляли, тримаючись якомога далі від вежі: вікна Ортханка дивилися так загрозливо. Чимало часу ми витратили на пошуки харчів. А також сиділи і розмовляли, гадаючи, що ж діється в Рогані та що сталося з усім нашим Загоном. |
| 1940 |
Час від часу до нас долітав гуркіт камінних обвалів, який відлунював горами. Пополудні ми вийшли за стіни поглянути, що діється. Біля виходу з долини та під північною стіною скупчилися великі тінисті хащі гуорнів. Ми не наважилися підійти ближче. А всередині щось рвали, щось кололи. |
| 1941 |
Щось мугикав собі й бубонів, і виглядав задоволеним: став, випростав свої величезні руки та ноги і глибоко вдихнув повітря. Я спитав, чи він не втомився. І він заходився розбирати стіну, не кваплячись, ніби для розваги. |
| 1942 |
Ми саме почали виглядати безпечну місцинку, де би прилягти і поспати, коли сталося найдивовижніше. На дорозі застукотіли копита. Ми з Мері прилягли за каменем, а Древлен відступив у затінок під аркою. Раптом із пітьми вискочив гарний кінь, мов срібний спалах. |
| 1943 |
У сутінках ми змогли добре розгледіти обличчя вершника, яке ніби світилося, й уся його одіж була біла. Я так і сів, вирячивши очі, з розкритим ротом. Хотів покликати його, та втратив голос. І не треба було. Вершник зупинився поруч і подивився на нас ізгори донизу. |
| 1944 |
Ґандалф, видно, сподівався зустріти Древлена; а Древлен, вочевидь, тинявся біля воріт навмисне, щоби зустріти Ґандалфа. Але ж ми все розповіли старому ентові про Морію. І я пригадав, як дивно він тоді на нас подивився. |
| 1945 |
Припускаю, що він бачив Ґандалфа або чув щось про нього, та в поспіху не встиг про це сказати. — таке його гасло; та ніхто, навіть ельфи, не обговорюють справи Ґандалфа за його відсутності. Тоді вони відійшли вбік, аби порадитися. |
| 1946 |
Мабуть, для Древлена все видавалося надто поквапним, бо Ґандалф страшенно поспішав і відразу став щось швидко пояснювати. Радилися вони кілька хвилин, може, чверть години. Ґандалф повернувся до нас заспокоєний, майже веселий. І тільки тоді нарешті сказав, що радий нас бачити. |
| 1947 |
Якийсь час ми більше думали про вас трьох, аніж про Фродо, Сема чи бідолашного Боромира. Ми збагнули, що десь точилася чи мала розпочатися велика битва, і не відомо було, чи вийдете ви з неї живими. Ніч була темна. Ми лежали на купі каміння, звідки нічого не було видно. |
| 1948 |
Імла великою запоною заступила все довкола. Повітря здавалося парким і важким, сповненим шелесту, скрипу та шурхоту. Мені здається, що то нові сотні гуорнів рушили на допомогу в битві. Згодом на півдні загуркотів грім, над Роганом спалахнули блискавки. |
| 1949 |
Раз у раз далекі гірські шпилі раптово проступали в пітьмі, а тоді знову зникали. А позаду також лунав гуркіт, трохи схожий на грім, але все-таки інший. Луна розкочувалася по всій долині. Десь опівночі енти зламали дамби і пустили всю зібрану воду через пролом у північній стіні, на Ізенґард. |
| 1950 |
Гуорни розійшлися, гуркіт ущух. Місяць сідав за гори на заході. Ізенґард стали наповнювати чорні звивисті потоки та калюжі. Розпливаючись по всій рівнині, вони виблискували в останньому сяйві місяця. Вода знаходила і заливала щоразу нові шахти й люки. З сичанням здіймалися стовпи білої пари. |
| 1951 |
Клубочився дим. Вибухав і спалахував вогонь. Широка спіраль пари підіймалася довкола Ортханка, огортаючи хмарою високу вежу, вогнисту внизу й осяяну місяцем угорі. А вода все прибувала, аж поки Ортханк не перетворився на величезний плаский казан, що кипів і парував. Відтоді вода спадає. |
| 1952 |
Мабуть, через стоки в підземеллях. Якби Саруман визирнув у віконце, йому би відкрився безладний, понурий краєвид. Ми почувалися дуже самотньо. І серед цієї руїни ніде жодного ента, ні з ким поговорити і про щось розпитати. Провели ніч отам на арці, було холодно та волого, і ми не спали. |
| 1953 |
У нас було таке передчуття, що будь-що може трапитись у будь-яку хвилину. Саруман усе ще у своїй вежі. Уночі чути було шум, немов вітер пролетів над долиною. Гадаю, що то повертались енти і гуорни; та куди вони всі ходили, не знаю. |
| 1954 |
Настав туманний, вогкий ранок, ми зійшли вниз і роззирнулись, але нікого не знайшли. Оце й усе, що можна розповісти. Після тієї метушні тепер тут майже спокійно. І якось безпечніше, відколи повернувся Ґандалф. Можна і поспати! Тільки-но він це сказав, як на дорозі залунав цокіт копит. |
| 1955 |
Коли він виїхав із туману і раптом побачив перед собою ці руїни і цей безлад, то сів, роззявивши рота, й аж позеленів. Він був такий спантеличений, що спочатку нас не помітив. А коли побачив, то скрикнув і спробував завернути свою конячку. |
| 1956 |
Але тут Древлен зробив три кроки, простяг свою довгу руку і зняв його зі сідла. Конячка з переляку втекла, а чоловічок упав долілиць на землю. Сказав, що звуть його Ґріма, що він друг і радник короля і що Теоден послав його з важливим дорученням до Сарумана. |
| 1957 |
Чоловік затремтів при згадці про його господаря і ступив у воду, та смикнувся назад. І той мерзотник поліз у калабаню. Скоро вода сягнула йому до шиї. Останнє, що я побачив, було те, як він учепився за якесь барило чи шматок дерева. А Древлен побрів слідом і стежив за його просуванням. |
| 1958 |
Вода вже майже спала. Де-не-де залишалися каламутні калюжі, вкриті сміттям і уламками; та більша частина широкого кола знов оголилася — пустище мулу та розкиданих брил, поїджене чорними ямами, поцятковане стовпами і колонами, перекошеними в різні боки. |
| 1959 |
На краю розтріснутої чаші виросли величезні насипи та схили, мов галька, викинута сильним штормом; а за ними зелена долина збігала в довгу западину між темними відрогами гір. Пустищем пробиралися вершники; вони під'їхали з північного боку й уже наближалися до Ортханка. |
| 1960 |
Вони поволі попрямували дорогою, що вела від воріт до Ортханка, бо кам'яні плити були потріскані та вкриті мулом. Помітивши друзів, вершники зупинились і зачекали в тіні скелі. Ґандалф виїхав назустріч. Підійшли до підніжжя Ортханка. Скеля була чорна і виблискувала, мовби від вологи. |
| 1961 |
Зі східного боку, між двома контрфорсами, високо над землею були великі двері; над ними зачинене віконницями вікно виходило на балкон, обгороджений металевими ґратами. Двадцять сім широких сходин, вирізаних невідомим способом зі суцільної брили чорного каменю, вели до порога дверей. |
| 1962 |
Це був єдиний вхід до вежі; та безліч високих вікон із глибокими амбразурами було вирубано у стрімких стінах: високо вгорі, мов маленькі очка, визирали вони з прямовисних торців. Біля підніжжя сходів Ґандалф і король спішилися. |
| 1963 |
Вершники Рогану сиділи на конях по обидва боки сходів і з тривогою позирали на величезну вежу, побоюючись, аби нічого злого не скоїлося з їхнім правителем. Мері та Піпін примостилися на нижній сходинці, почуваючись зайвими та беззахисними. |
| 1964 |
Ґандалф став перед дверима Ортханка й ударив у них патерицею. Двері глухо загули. Якийсь час відповіді не було. Нарешті відчинилися віконниці у вікні над дверима, але в темному прогоні не було видно нікого. Вікно зачинилося. Минуло кілька хвилин. |
| 1965 |
Раптом пролунав інший голос, низький і приємний, саме звучання його зачаровувало. Ті, хто слухав той голос, потім рідко могли пригадати почуті слова; а якщо і пригадували, то дивувалися, бо у словах не залишалося ніякої сили. |
| 1966 |
Усі глянули вгору, заскочені, бо ніхто не почув, як він виходив; а він уже стояв біля поруччя, дивлячись на них згори вниз: старий чоловік, загорнутий у широкий плащ, колір якого було важко вгадати, бо він мінявся при кожному русі. |
| 1967 |
Обличчя Сарумана було видовжене, з високим чолом, із глибокими і темними непроникними очима, хоча погляд був сумовитий і доброзичливий, хоч і дещо втомлений. Волосся та борода були сиві, але з темними пасмами біля губ і на скронях. Теоден хотів було щось сказати, але промовчав. |
| 1968 |
Він глянув в обличчя Сарумана, в його темні серйозні очі, а потім озирнувся на Ґандалфа; здавалося, він вагається. Ґандалф не ворухнувся; він був мовчазний, мов камінь, ніби терпляче чекав на якийсь знак. |
| 1969 |
Вершники спершу перешіптувалися, схвально реагуючи на слова Сарумана; а потім також замовкли, мов зачаровані. Їм здалося, що Ґандалф ніколи так гарно і велично не звертався до їхнього правителя. А навпаки — з Теоденом він поводився грубо та зневажливо. |
| 1970 |
І на їхні серця лягла тінь, страх перед великою загрозою: Ґандалф штовхає Марку до загибелі в темряві, тоді як Саруман стоїть біля виходу, прочинивши двері та впускаючи крізь них промінь сонця. Запала важка тиша. Раптом мовчанку порушив Ґімлі, син Ґлоїна. |
| 1971 |
То що ти скажеш, Теодене? Чи бажаєш миру між нами і разом із ним допомоги, яку може дати мудрість, набута за все моє довге життя? Чи не станемо ми радитись у ці лихі часи і не забудемо взаємні образи заради того, щоби наші краї розквітнули ще пишніше, ніж раніше? Скажи, повелителю Рогану, невже мене можна назвати вбивцею через те, що доблесні воїни полягли у бою? Коли ти оголошуєш війну — і даремно, адже я цього не хотів, — то мусиш розуміти, що люди будуть гинути. |
| 1972 |
Якщо я через це вбивця, тоді весь Дім Еорла також заплямований убивствами; адже вони самі вели багато воєн і приборкували непокірних. Однак із декотрими супротивниками пізніше укладали мир і мали з цього користь. Ще раз питаю, Теодене: буде між нами мир і дружба? Тільки ти це вирішуєш. |
| 1973 |
Вершники втупились у Теодена, ніби їх несподівано розбудили. Грубим карканням старого ворона здавався їм голос їхнього правителя після солодкої промови Сарумана. А Саруман не тямився з люті. Він перехилився через перила, мовби хотів ударити короля своєю патерицею. |
| 1974 |
Раптом декому здалося, що вони побачили змію, яка приготувалася вжалити. Але ти, Ґандалфе! За тобою я побиваюся, співчуваючи твоїй ганьбі. Як ти терпиш таке товариство? Адже ти пишаєшся собою, Ґандалфе, — і не без підстав, — бо розум твій шляхетний, а очі бачать глибоко і далеко. |
| 1975 |
А присутні ніби стояли за дверима і прислухалися до розмови, яка їх не стосувалася: так погано виховані діти або дурні слуги підслуховують незрозумілу для них бесіду старших, намагаючись здогадатися, як це вплине на їхню долю. З особливої глини виліплені ці двоє: піднесеної та мудрої. |
| 1976 |
Вони обов'язково укладуть союз. Ґандалф підніметься у високі палати Ортханка обговорювати там серйозні справи, яких не збагнути простим. Двері зачиняться, і низькородні залишаться за порогом, змушені чекати на призначену їм роботу чи покарання. Навіть у Теодена промайнула думка, мов тінь сумніву: |
| 1977 |
Та Ґандалф розсміявся. Фантазія розвіялася, мов хмарка диму. Обличчям Сарумана пробігла тінь; потім воно смертельно зблідло. Звична маска зрадила Сарумана, й усі помітили, які сумніви роздирають його: він не наважується ні покинути сховок, ані залишитись у ньому. |
| 1978 |
Якусь мить він вагався, всі затамували подих. Потім заговорив, і голос його був різкий і холодний. Пиха та ненависть здолали його. Обличчя Сарумана посиніло, перекосилося від люті, а в очах спалахнуло червоне світло. Він дико розреготався. Він обернувся й зібрався піти з балкона. |
| 1979 |
На здивування всіх, Саруман повільно, мовби всупереч власній волі, обернувся, підійшов до перил і сперся на них, важко дихаючи. Обличчя його постаріло і змарніло. Пальці, мов пазури, вчепилися за товсту чорну патерицю. |
| 1980 |
Воно відскочило від залізних перил, де щойно стояв Саруман, і, пролетівши за волосину від голови Ґандалфа, врізалось у сходинку біля його ніг. Перила задзвеніли і прогнулися. Сходинка тріснула і розлетілася на друзки. Та кинутий предмет залишився неушкодженим і пострибав сходами вниз. |
| 1981 |
То була кришталева куля, темна, але з вогнем усередині. Вона котилася до глибокої калюжі, та Піпін наздогнав і схопив її. Вони повернулися спинами до дверей Ортханка й зійшли вниз. Вершники радісно привітали Теодена й відсалютували Ґандалфові. |
| 1982 |
Чари Сарумана розвіялись: усі бачили, як він повернувся, коли йому наказали, й відповз, коли відпустили. Пронизливий крик, раптово обірваний, долинув із верхнього відчиненого вікна. Тепер вони повернулися до зруйнованих воріт. |
| 1983 |
Щойно виїхали з-під арки, як із тіні кам'яних завалів вийшов Древлен із десятьма іншими ентами. Араґорн, Ґімлі та Леґолас дивилися на ентів із великим подивом. Він назвав імена всіх трьох. Старий ент довго і допитливо придивлявся до всіх по черзі й кожному сказав по кілька слів. |
| 1984 |
Щасливої вам дороги! А якщо в любому вам краї, у Ширі, почуєте щось новеньке, дайте нам знати! Ви розумієте, що я маю на увазі: якщо почуєте про наших дружин. А якщо зможете — самі приїжджайте. Древлен мовчки подивився на них і задумливо похитав головою. |
| 1985 |
А тоді звернувся до Ґандалфа: Сонце вже сідало за пологий відріг на заході, коли Ґандалф із його товаришами і Теоден із вершниками вирушили з Ізен-ґарда. Ґандалф посадив у себе за спиною Мері, Араґорн — Піпіна. Два дружинники Теодена виїхали вперед і швидко зникли з очей. Усі інші не поспішали. |
| 1986 |
Енти застигли біля воріт урочистим мовчазним строєм, попіднімавши догори довгі руки. Проїхали якийсь відрізок звивистої дороги, і Мері та Піпін озирнулися. Сонце все ще сяяло в небі, та довгі тіні залягли над Ізенґардом: сірі руїни пірнали в пітьму. |
| 1987 |
Древлен тепер стояв осторонь, нагадуючи здалека стовбур старого дерева: гобіти пригадали їхню першу зустріч на сонячному карнизі ген на узліссі Фанґорну. Під'їхали до стовпа з Білою Рукою. Стовп усе ще стояв, а витесана рука була скинута і роздроблена на друзки. |
| 1988 |
Якраз посеред дороги лежав довгий палець, що білів у сутінках, а його червоний ніготь потемнів до чорного. Поїхали далі, а в долині тим часом вечоріло. Ґандалф розсміявся. Прошу вибачення. Та насправді я подумав навіть про такі дрібниці. Ми спокійно проїдемо ще кілька годин аж до виходу з долини. |
| 1989 |
Швидше рухатимемось уже завтра. Спершу ми хотіли повертатися з Ізенґарда навпростець рівнинами до двору короля в Едорасі — кількаденна відстань. Але, обміркувавши все, вирішили змінити план. До Гельмового Яру ми послали гінців попередити, що завтра повертається король. |
| 1990 |
Звідти гірськими стежками з великим загоном він піде до Гірського Скиту. Віднині не варто без нагальної потреби виходити на відкриту місцевість більш як двом-трьом чоловікам нараз, ані вдень, ані вночі. Дорога повільно звивалася долиною. Кам'яне русло Ізену то наближалося, то віддалялося. |
| 1991 |
З гір опустилася ніч. Увесь туман розвіяло прохолодним вітром. На сході розлилося бліде сріблисте сяйво вже округлого місяця. Гори праворуч поступово перетворилися на голі пагорби. Попереду відкрилася широка сіра рівнина. |
| 1992 |
Нарешті вони притримали коней і звернули з битого шляху на вкрите травою плоскогір'я. Проїхавши на захід близько милі, зупинились у долині, що відкривалася на півдні й упиралась у схил округлого Дол-Барану, останнього пагорба північного хребта, зеленого внизу і з вересовим вінцем угорі. |
| 1993 |
На схилах видолинку з пахучої землі попід кущами торішньої папороті пробивалися молоді тугі пагони. Низьке узбіччя заросло густим колючим чагарником, і під ним загін став табором, десь за дві години до півночі. |
| 1994 |
Вогнище розклали в западині між розчепіреним корінням глоду, високого, мов дерево, покрученого від старості, але цілком здорового. На кожній гілочці бубнявіли пуп'янки. Призначили вартових — по два на зміну. Решта, повечерявши, загорнулась у плащі та ковдри і поснула. |
| 1995 |
Гобіти вклались у куточку осторонь, підстеливши собі сухої папороті. Мері вже засинав, але Піпінові чомусь стало неспокійно. Він крутився і обертався, а папороть тріщала та шурхотіла. Голос Піпіна стишився, мовби він говорив сам до себе. Піпін замовк. |
| 1996 |
Піпін знову пригадав її ваготу в руках, знову побачив таємничу червону глибину, в яку на мить зазирнув. Він крутився і товкся, намагаючись думати про щось інше. Нарешті Піпін не витримав. Підвівся й озирнувся. Було прохолодно, й він загорнувся у плащ. |
| 1997 |
Місяць заливав долину білим світлом, кущі відкидали чорні тіні. Усі довкола спали. Двох вартових не було видно: мабуть, стояли на пагорбі чи залягли в папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Піпін тихенько підійшов до Ґандалфа. |
| 1998 |
Чарівник, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені: з-під довгих вій блищали зіниці. Піпін поспіхом відступив. Але Ґандалф не ворушився; і гобіт знову, майже всупереч власній волі, підкрався до чарівника. |
| 1999 |
Ґандалф загорнувся в ковдру, зверху був накритий плащем; а поруч, між правим боком і його ліктем, лежало щось кругле, загорнуте в тем ну тканину; його рука, здавалося, щойно зісковзнула зі згортка на землю. Тамуючи подих, Піпін підкрався ближче, крок за кроком. |
| 2000 |
Нарешті опустився на коліна, злодійкувато простягнув руки і поволі підняв згорток: той виявився не таким уже і важким. — подумав гобіт із дивним полегшенням; але назад згорток не поклав. Якусь мить Піпін стояв, стискаючи його в руках. І тут йому на думку спала нова витівка. |
| 2001 |
Він відійшов навшпиньки, знайшов великий камінь і повернувся назад. Тепер він швиденько стягнув тканину, загорнув у неї камінь і, опустившись на коліна, поклав його під руку Ґандалфа. Тільки тоді поглянув на те, що розгорнув. |
| 2002 |
У цю мить Ґандалф ворухнувся вві сні і щось пробурмотів: здається, чужою мовою; рука його намацала і стиснула загорнутий камінь, тоді він зітхнув і вже не ворушився. Він прокрався назад і сів на зелений горбок біля свого ліжка. Місяць визирав із-за краю долини. |
| 2003 |
Піпін підігнув коліна і поклав між ними кулю. Тоді низько схилився над нею, мов жадібна дитина, котра втікає у свій куток із мискою ласощів. Піпін розгорнув плащ і поглянув на кулю. Повітря навкруги здавалося застиглим і напруженим. |
| 2004 |
Спочатку куля була темна, чорна, як смола, тільки місячне сяйво виблискувало на її поверхні. Потім у глибині зажеврів і затремтів слабенький вогник, і Піпін уже не міг відвести погляду. Невдовзі вся куля всередині запалала; вона почала обертатись, а може, у ній закрутились іскри. |
| 2005 |
Раптом усі вогники згасли. Піпін хапнув ротом повітря і смикнувся, але й надалі сидів зігнутий, стискаючи кулю обома руками. Він нахилявся все нижче і нижче, а потім заціпенів; уста його беззвучно ворушилися. Потім, із придушеним криком, він упав горілиць і завмер. |
| 2006 |
На пронизливий крик примчали вартові. Невдовзі весь табір був на ногах. Він узяв Піпіна за руку і схилився над обличчям гобіта, прислухаючись до його дихання; потім поклав долоню на чоло. Гобіт здригнувся. Очі його заплющилися. |
| 2007 |
Потім він зойкнув і сів, здивовано витріщаючись на всі обличчя довкола, бліді в місячному сяйві. Він смикнувся, намагаючись утекти, але Ґандалф ласкаво, хоч міцно, притримав його. Гобіт обм'як і сів на землю, хапаючись за руку чарівника. Піпін заплющив очі і здригнувся, та не відповів нічого. |
| 2008 |
Усі мовчки втупились у нього, лише Мері відвернувся. Обличчя Ґандалфа не м'якшало. Тихим і невпевненим голосом Піпін почав знову, і поволі його слова зазвучали виразно та голосно. Я хотів утекти, бо мені здалося, що він вилетить із кулі, та коли він виріс на всю кулю, то просто зник. |
| 2009 |
Тоді з'явився він. Він не звертався до мене словами. Він просто дивився, а я розумів. Я не відповів. Тоді він сказав: Я далі мовчав, але мені стало боляче. Він тиснув на мене, і я сказав: І тут він мене ніби помітив і розреготався. Так жорстоко. Немовби проштрикував мене ножами. Я хотів вирватись. |
| 2010 |
Але він сказав: Так і свердлив мене очима. Я відчув, що розпадаюся на шматочки. Ні, ні! Більше нічого не скажу. Далі нічого не пам'ятаю. Піпін глянув йому просто в очі. Якусь хвилю чарівник мовчки впирався в нього поглядом. Потім його обличчя злагідніло, а в очах з'явилася тінь посмішки. |
| 2011 |
Він м'яко поклав руку на голову Піпіна. Він обережно взяв Піпіна на руки і переніс на постіль. Мері підійшов і сів поруч. Ґандалф повернувся до решти товариства, що все ще стояла, стурбована, біля ортханського каменя. |
| 2012 |
Ґандалф глянув на Араґорна, тоді підняв загорнутий Камінь і подав йому, вклонившись, чим усіх здивував. Цієї миті яскраве сяйво місяця заступила велика тінь. Кілька вершників скрикнуло та пригнулося, обхопивши голови руками, мовби закриваючись від удару: сліпий страх і смертельний холод огорнули їх. |
| 2013 |
Пригнувши голови, вони крадькома поглянули в небо. Величезна крилата тінь, гасячи зорі, чорною хмарою пролетіла попід місяцем, окреслила широке коло і швидше від будь-якого вітру в Середзем'ї помчала на північ. Усі повставали й остовпіли. |
| 2014 |
Ґандалф усе дивився в небо, напружений, витягнувши руки і стиснувши кулаки. Він кинувся до гобітів, свистом підкликаючи Тінебора. Араґорн поспішив за ним. Потім він підбіг до того місця, де спав сам. Тінебор уже чекав на нього. |
| 2015 |
Закинувши на плече невеличку торбу з усіми своїми речами, чарівник скочив на коня. Араґорн подав йому в руки Піпіна, загорнутого у плащ і ковдру. Прекрасний кінь труснув головою. Його розвіяний хвіст мерехтів у місячному сяйві. Він рвонув із копита вперед і зник, мов північний гірський вітер. |
| 2016 |
Тінебор мчав рівниною: його не треба було ні підганяти, ні скеровувати. Не минуло і години, як вони досягнули Ізенських Бродів і перетнули їх. Курган Вершників із його холодними списами відійшов у сутінки. Піпінові стало краще. Він зігрівся, а в обличчя віяв приємний прохолодний вітер. |
| 2017 |
Він прислухався, як Ґандалф щось тихенько наспівував, бурмотів короткі римовані уривки різними мовами, а внизу пролітали милі. Нарешті чарівник перейшов до пісні, в якій гобіт розібрав слова: кілька рядків долетіли до його вух крізь шум вітру. |
| 2018 |
Усі палантири були пов'язані один з одним, а палантирами з Ґондору завжди керував камінь із Осґіліата. І тепер виявилося, що, як скеля Ортханка витримала випробування часом, так і палантир вежі зберігся. Та сам він міг показувати лише невиразні образи речей, віддалених у просторі та часі. |
| 2019 |
Ґандалф зітхнув і замовк. Але мені важко сказати, добре це для нас чи погано. Можливо, лють на Сарумана сплутає або перекреслить якісь плани Ворога. А може, він дізнається, що там був я і стояв на сходах Ортханка... з гобітами на хвості. Або що нащадок Еленділа живий і стояв поруч зі мною. |
| 2020 |
Та потім навіть Тінеборові треба буде відпочити в якійсь ущелині між горами — сподіваюся, в Едорасі. Ти ж спробуй заснути! З першим проблиском світанку побачиш золотий дах дому Еорла. А ще через два дні — пурпурову тінь під горою Міндоллуїн і білі стіни вежі Денетора. |
| 2021 |
Іскри сипонули з-під копит; ніч струменіла над ним. Коли Піпін уже поволі провалювався в сон, у нього з'явилося дивне враження: він і Ґандалф нерухомі, мов каміння, посаджені на статую коня на бігу, тоді як земля крутиться під копитами під шум сильного вітру. |
| 2022 |
Гобіти стояли на краю високого урвища, скелястого та похмурого, підніжжя його огортала імла; позаду них здіймалось узгір'я, над яким пливли низькі хмари. Холодний вітер віяв зі сходу. На безформних землях попереду опускалися сутінки — гнила зелень трясовин тьмяніла до понурого бурого кольору. |
| 2023 |
Андуїн, який виблискував удень, коли сонце проривалося крізь хмари, тепер ховався в пітьмі далеко праворуч. Але гобіти не дивилися за Ріку, в бік Ґондору, туди, де залишилися їхні друзі та землі людей. |
| 2024 |
Погляди звертали вони на південь і схід, де на порозі близької ночі далекими горами нерухомого диму зависла темна смуга. Час від часу на межі неба та землі спалахував ледь помітний червоний вогник. Вони зійшли в кам'янисту западину. Призахідне сонце оточили хмари, й ніч опустилася швидко. |
| 2025 |
Спали неспокійно, постійно крутилися від холоду, примостившись між великими зубчастими шпилями вивітреного каменю, який принаймні захищав їх від східного вітру. Минув ранок, день хилився до вечора, а вони все дерлися скелястим хребтом, не знаходячи виходу. |
| 2026 |
Часом у тиші цієї пустельної місцини їм учувалися невиразні звуки, мовби скотився камінь чи прочалапали по скелі чиїсь босі ноги. Та коли гобіти завмирали і прислухалися, то чули тільки, як вітер свистить серед скель, — проте навіть це нагадувало їм тихий звук подиху крізь гострі зуби. |
| 2027 |
Протягом усього дня їхньої подорожі зовнішній хребет Емін-Муїлу поступово завертав на північ. Уздовж краю він був плаский і широкий, безладно завалений уламками вивітреної породи, подекуди поораний жолобами, які круто вели вниз до глибоких тріщин на поверхні крутосхилу. |
| 2028 |
Щоби знайти прохід у цих розколинах, які ставали щоразу глибші і траплялися дедалі частіше, Фродо та Сем забирали ліворуч, віддаляючись від краю, і не помітили, як уже кілька миль повільно, та невпинно сходили вниз: край урвища опускався до рівня низин. Нарешті їм довелося зупинитися. |
| 2029 |
Хребет круто завертав на північ, і перетинав його глибокий рів. На протилежному боці хребет знову здіймався на величезну висоту: попереду бовваніла сіра, прямовисна скеля, наче тесана гострим ножем. Далі йти вони не могли і мусили повертати або на захід, або на схід. |
| 2030 |
Трохи нижче вони натрапили на сучкуваті хирляві деревця, перші за багато днів, — переважно покручені берізки, а подекуди ялинки. Багато дерев були сухі і мертві, до серцевини обшарпані східними вітрами. |
| 2031 |
Колись, у тепліші дні, тут, напевно, ріс густий бір, але тепер дерева закінчилися за якихось п'ятдесят ярдів, хоча порохняві пні дерлися майже до самого краю урвища. Дно западини вздовж тріщини у скелі було завалене уламками каміння й різко спадало додолу. |
| 2032 |
Коли гобіти нарешті добралися до його кінця, Фродо нахилився і обережно визирнув. Сем став на коліна і неохоче виглянув із-за краю. Потім озирнувся на високу скелю, що здіймалася ліворуч. І справді, гора вже не була прямовисна, а полого сходила додолу. |
| 2033 |
Вона здавалася величезним валом чи хвилерізом, чий фундамент посунувся так, що вся кладка перекосилась і потріскалась, і камінні брили місцями повипиналися, мов широкі сходинки. Туманні обриси гір на сході губились у ще глибшій чорноті, що простягалася на захід довгими рукавами. |
| 2034 |
Не встиг Фродо і рота розкрити, як Сем присів, перекинув ноги через край урвища і обернувся, намацуючи ногами опору. Не відомо, чи робив він коли-небудь у житті так холоднокровно щось хоробріше або щось нерозсудливіше. |
| 2035 |
Схопившись за край урвища, він обережно посунувся вниз, і аж коли витягнувся на повен зріст, уперся пальцями ніг у вузенький уступ. Темрява, стрімко насуваючись, наплинула зі сходу і проковтнула небо. Просто над їхніми головами зі сухим тріском луснув грім. Палюча блискавка вдарила в гори. |
| 2036 |
А тут, у пустелі, жахав ще більше: пронизував душу холодними лезами страху та відчаю, зупиняючи серце і перехоплюючи подих. Сем упав долілиць. Фродо мимоволі відпустив опору, затуляючи вуха руками. Він похитнувся, оступився і з жалібним криком посунувся додолу. Насправді ж він був досить близько. |
| 2037 |
Він не впав, а зісковзнув по стіні, приземлившись кількома ярдами нижче на широкому карнизі. На щастя, схил у цьому місці був косий, і вітер притиснув Фродо до скелі так, що впасти було неможливо. Якусь хвилю він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменю і слухаючи, як стугонить серце. |
| 2038 |
Але чи то згустилася темрява, чи ще щось — він нічого не бачив. Чорна ніч навкруги. Уже подумав, чи раптом не осліп. Потім глибоко вдихнув повітря. Знову ляснув грім; і тоді пішов дощ. Злива з градом спіпучою стіною повалила на скелю, пронизливо холодна. |
| 2039 |
Сем швиденько розв'язав свій мішок і попорпався в ньому. На дні знайшовся клубок шовковистої мотузки, сплетеної ельфами Лорієну. Кінець мотузки він кинув Фродо. Темрява мовби спала Фродо з очей, чи то повернувся його зір. |
| 2040 |
Він помітив тонкий шнур, що звисав ізгори, і йому здалося, що той ледь-ледь відсвічує сріблом. Коли Фродо зосередив погляд на світляній точці в темряві, голова перестала крутитися. Міцно обв'язавшись кінцем мотузки довкола пояса, він обіруч учепився за неї. |
| 2041 |
Сем відійшов на кілька ярдів назад, уперся ногами в пень і щосили потягнув за мотузку. Допомагаючи собі ногами, Фродо видерся нагору і повалився на землю. Грім гуркотів і гарчав удалині, злива не вщухала. Гобіти заповзли углиб розколини, але і там не знайшли прихистку. |
| 2042 |
Згори збігали струмки дощівки; невдовзі камінням уже мчав бурхливий пінявий потік і виливався зі щілини, мов із водостічної труби великого даху. Сем заходився поволі намотувати мотузку на руку. З цими словами він підвівся і знову пішов визирати з ущелини. Небо на сході прояснювалося. |
| 2043 |
Запона грози, розхристана та волога, підіймалась, і головне бойовище розпростерло крила над Емін-Мушом, над яким на якийсь час зависла темна думка Саурона. Там гроза повернула, стріляючи блискавками та градом у долину Андуїну і кидаючи на Мінас-Тіріттінь із погрозою війни. |
| 2044 |
А тут, над пустелею та болотами, знову відкрилося чисте темно-синє небо і з'явилося кілька блідих зірок, наче білих дірочок у шатрі над рогатим місяцем. Фродо замислився на хвилину. Він узяв мотузку і обв'язав її довкола найближчого до урвища пня; другим кінцем обмотав себе довкола пояса. |
| 2045 |
Він неохоче обернувся і приготувався вдруге перелізти через край. Спуск, однак, виявився не таким складним, як він собі уявляв. Мотузка додавала йому впевненості, хоча він кілька разів, зиркаючи вниз, заплющував очі. |
| 2046 |
Було тільки одне небезпечне місце без жодної опори, де стіна йшла прямовисно, а потім навіть різко тікала з-під ніг, і він зірвався, повиснувши на сріблястому шнурі. Та Фродо тримав мотузку міцно й опускав його поволі, тож усе обійшлося. |
| 2047 |
Найбільше Сем боявся, що мотузка закінчиться, коли він буде високо над землею, та в руках у Фродо залишалося ще кілька витків, коли Сем став ногами на ґрунт і вигукнув: Фродо добре чув його голос, але розгледіти не міг — сірий ельфійський плащ розчинився в сутінках. Фродо спускався трохи довше. |
| 2048 |
Проте у двох місцях він таки мусив покластися на неї: на гладкій поверхні не виявлялося жодної зачіпки навіть для міцних гобітських пальців, а уступи були задалеко один від одного. Та нарешті й він приземлився. Однак Сем ніяк не відреагував: він дивився вгору. Сем почухав потилицю. |
| 2049 |
Він подивився вгору і смикнув мотузку, мов на прощання, але та, на превеликий подив обох гобітів, зісковзнула з обриву. Сем повалився горілиць, а довгі сірі кільця згорнулись у нього на грудях. Фродо засміявся: Він обмацав усю мотузку від кінчика до кінчика. |
| 2050 |
Він змотав її і з ніжністю спакував у свій мішок. З настанням сутінків вони продовжили подорож. За якийсь час Сем обернувся й окинув оком пройдений шлях. Місце спуску тепер здавалося чорною подряпиною на сірій скелі. |
| 2051 |
Від підніжжя скелі пішли пустищем, вибираючи дорогу між завалами каміння, вологого та слизького після зливи. Місцевість усе ще йшла круто вниз. Не встигли далеко відійти, як шлях раптом перетнула канава, що чорно зяяла під ногами. |
| 2052 |
Вона була доволі вузька, та все ж заширока, щоби стрибати через неї в сутінках. Гобітам здалося, що на дні дзюрчала вода. Ліворуч канава завертала на північ, знову до гір, тож у тому напрямку було не пройти, принаймні затемна. Уздовж нерівного підніжжя Емін-Муїлу йти було нелегше. |
| 2053 |
Ані прихистку, ні западини Сем так і не знайшов — самі лише голі кам'янисті схили попід скелею, що ставала все вищою та стрімкішою. Нарешті, геть знесилені, гобіти просто попадали на землю біля валуна, що лежав неподалік від урвища. |
| 2054 |
Його слабке біле сяйво висвітило поверхні скель і залило холодні насуплені стіни урвища, і широка невиразна темрява перетворилася на блідо-сіру пелену, покреслену чорними тінями. Сем подивився і зі свистом вдихнув крізь зуби повітря. |
| 2055 |
Мабуть, її спритні пальці намацували такі щілини та виступи, яких жодному гобітові не помітити, але виглядало, ніби вона просто крадеться скелею вниз на липких лапах, мов якась величезна хижа комаха. Істота повзла головою донизу, наче винюхуючи дорогу. |
| 2056 |
Час від часу поволі підводила голову, повертаючи її назад на довгій худій шиї, і тоді гобіти бачили два бліді мерехтливі вогники — очі, які зиркали на місяць і знову швидко зникали під повіками. Насунувши на обличчя сірий каптур, Сем крадькома підібрався до скелі. |
| 2057 |
Чорна повзуча тінь здолала вже три чверті шляху і була десь за п'ятдесят футів над підніжжям. Гобіти спостерігали, завмерши, мов камінці, в затінку великого валуна. Здавалося, що Ґолум підповз до складного місця, а може, його щось збентежило. |
| 2058 |
Вони чули його посапування і різкі подихи зі свистом, що звучав, мов лайка. Він підвів голову, і гобітам здалося, що вони почули, як він сплюнув. Тоді знову поповз. Тепер уже було чути його скрипучий і свистячий голос. |
| 2059 |
Ґолум справді раптом завмер і закрутив величезною головою на кістлявій шиї, прислухаючись із напіврозплющеними блідими очима. Сем стримався, хоча пальці його сіпалися. Його очі, наповнені люттю й відразою, зосередилися на цьому жалюгідному створінні, що з бурмотінням і сичанням поповзло далі. |
| 2060 |
Він наче спробував обернутись і поповзти ногами вперед, але раптом із пронизливим вереском зірвався і полетів донизу, згортаючись клубком, як павук, коли перервуть його павутину. Сем блискавкою вилетів зі сховку і двома стрибками перетнув відстань до підніжжя скелі. |
| 2061 |
Довгі ноги та руки тут же обплели Сема, затиснули м'якою, та жахливо міцною хваткою і чавили його поволі, мов спрут; липкі пальці намацували шию, гострі зуби вп'ялись у плече. Сем міг лише буцати істоту в лице своєю круглою твердою головою. Ґолум сичав і плювався, але не відпускав. |
| 2062 |
Кепсько довелося би Семові, якби він був сам. Але Фродо вискочив уперед, вихопивши з піхов Жало. Лівою рукою він схопив Ґолума за рідке волосся і повернув його голову, витягнувши довгу шию Ґолума так, що білясті злі очі вп'ялись у небо. Ґолум відпустив Сема і зм'якнув, ніби мокра ганчірка. |
| 2063 |
Він глянув на гобітів, і в його білястих примружених очах промайнула хитра іскорка. Сем насупився і прикусив губу, та, здається, помітив у настрої господаря щось дивне і зрозумів, що переконувати його даремно. Та Сема все одно здивувала відповідь Фродо. |
| 2064 |
Не перекинувшись жодним словом, вони зрозуміли, що якийсь час мають не спати. Місяць поволі хилився до заходу. Гори відкинули тіні, й довкола розлилася темрява. Високо в небі розгорілися яскраві зірки. Ніхто не ворушився. |
| 2065 |
Ґолум сидів, підібгавши ноги й упершись підборіддям у коліна, долоні розпластав по землі, очі заплющив; але він був напружений, ніби думав чи до чогось прислухався. Фродо подивився на Сема. Їхні очі зустрілись, і обоє все зрозуміли. Вони розслабилися, відкинувши голови й нібито заплющивши очі. |
| 2066 |
Невдовзі було чути їхнє спокійне дихання. Руки Ґолума легенько смикнулися. Ледь помітно його голова повернулася ліворуч, тоді праворуч, відкрилася щілинка одного ока, потім другого. Гобіти ніби нічого не помічали. |
| 2067 |
Раптом із разючою спритністю і швидкістю, просто з місця, мов коник-стрибунець чи жаба, Ґолум скочив у темряву. Саме цього і чекали Фродо та Сем. Не встиг Ґолум зробити і кроку, як Сем кинувся йому на плечі. Фродо схопив утікача за ноги і повалив на землю. Сем вийняв мотузку. |
| 2068 |
Ґолум лежав спокійно, навіть не намагаючись пручатися. На Сема він лише кинув швидкий злісний погляд. Фродо стояв над Ґолумом, доки Сем затягував вузол. Наслідок здивував їх обох. Ґолум заверещав тонким, несамовитим голосом. |
| 2069 |
Він почав звиватися, намагаючись дотягтися до щиколотки і перекусити мотузку, і пищав безперестанку. Нарешті Фродо переконався, що Ґолумові справді боляче; та це не могло бути через вузол. Фродо уважно обдивився все й упевнився, що вузол зовсім не тугий, навіть замало тугий. |
| 2070 |
На якусь мить Семові здалося, ніби його господар виріс, а Ґолум зменшився: висока сувора постать, могутній володар, чий блиск приховує сіра хмара, а біля його ніг — скиглячий песик. Однак обоє мали дещо спільне: вони розуміли один одного без слів. |
| 2071 |
Ґолум припинявся і почав ластитися до Фродо, погладжуючи його коліна. Раптом він заплакав і знову почав хапатися за щиколотку. Сем неохоче підкорився. Ґолум відразу підхопився і почав стрибати довкола гобітів, мов покараний песик, якого погладив господар. Цієї миті щось у ньому змінилося. |
| 2072 |
Він менше сичав і скавулів, і говорив, звертаючись уже до гобітів, а не до свого «дорогесенького». Він зіщулювався і здригався, коли вони наближалися до нього чи робили різкі рухи, і намагався не торкатися їхніх ельфійських плащів; але був приязний і навіть запопадливо намагався сподобатися. |
| 2073 |
Він заходився реготати й підстрибувати при кожному жарті і навіть при кожному лагідному слові Фродо, а коли Фродо докоряв йому, то плакав. Сем узагалі розмовляв із ним мало. Він іще більше підозрював Ґолума, і цей новий, цей Смеаґол, подобався йому ще менше, ніж старий. |
| 2074 |
Ґолум повів їх назад на північ, звідки вони прийшли; потім завернув навскіс праворуч від крутосхилу Емін-Муїлу і попровадив кам'янистими схилами додолу до широченних трясовин унизу. Швидко та безшумно танули вони в темряві. Над пустелею до самих воріт Мордору простягалася чорна тиша. |
| 2075 |
Ґолум рухався швидко, витягав шию та голову, часом пересувався не тільки з допомогою ніг, а і рук. Фродо та Семові було нелегко встигати за ним; але здавалося, що він уже не думав про втечу, і якщо вони відставали, то зупинявся і чекав. |
| 2076 |
За якийсь час знову вийшли до вже знайомої вузької канави, та вже набагато далі від гір. Ґолум покрутився біля краю канави і нарешті гукнув гобітів. Він рушив перший, а слідом за ним у пітьму опустилися гобіти. |
| 2077 |
Йти було не важко, бо розколина в цьому місці мала десь п'ятнадцять футів глибини та десять ширини. По дну текла вода: насправді це було русло однієї з численних річок, які стікають із гір і живлять застояні ставки та драговини. |
| 2078 |
Ґолум повернув праворуч, на південь, і почалапав мілким кам'янистим потоком. Здавалося, йому була страшенно приємна вогкість, він хихотів, інколи навіть щось кумкав, мовби пісеньку. Очі його зблиснули, і цей спалах у темряві здався Семові не надто приємним. |
| 2079 |
Ці слова ще більше загострили у свідомості Сема проблему, яка непокоїла його, відколи стало зрозуміло, що його господар зібрався взяти Ґолума за провідника, — проблему харчів. Фродо, звісно, про це не подумав, але Ґолум — обов'язково. І справді, як харчувався Ґолум у всіх його самітних блуканнях? |
| 2080 |
Темною звивистою канавою вони брели довго, чи так здавалось утомленим Фродо та Семові. Розколина повернула на схід і чимдалі ставала все ширшою та мілкішою. Нарешті небо почало сіріти. Ґолум ніяк не виказував утоми, але тепер глянув угору і зупинився. |
| 2081 |
І всі троє вмостилися на відпочинок біля підніжжя скелястої стіни. Скеля була не вища за зріст людини, а під нею лежали пласкі сухі камені; попід другим схилом протікав струмок. Фродо та Сем усілися на широкі брили. Ґолум хлюпався і копошився в потоці. |
| 2082 |
Семові лембас уже давно так не смакував: поведінка Ґолума знову привернула його увагу до смакових якостей. Ґолум голодними очима, мов пес біля обіднього столу, проводжав кожен шматок, який вони клали до рота. |
| 2083 |
Лише коли гобіти поїли і стали вкладатися спати, він повірив, що від нього не приховали ніяких смаколиків. Тоді відійшов і сів осторонь, пхикаючи собі під ніс. Фродо так утомився, що голова його схилилася на груди й він заснув, ледве промовивши останні слова. Здавалося, Ґолум також перестав боятися. |
| 2084 |
Він згорнувся клубочком і невдовзі цілком безжурно заснув. Його дихання зі свистом виривалося крізь стиснуті зуби, й лежав він каменем. За якийсь час, відчуваючи, що його може заколисати дихання двох супутників, Сем підвівся і торкнув Ґолума ногою. Долоні того смикнулися, та сам він не ворухнувся. |
| 2085 |
Сем нахилився і шепнув йому просто у вухо: — та Ґолум ніяк не зреагував. Сем почухав потилицю. Намагаючись не думати про меч і мотузку, він пішов і присів біля господаря. Коли прокинувся, небо було тьмяне, не світліше, а навпаки темніше, ніж перед їхнім сніданком. Сем скочив на ноги. |
| 2086 |
Відразу на думку Семові спала безліч докорів із великого словесного запасу його Дідуся; та потім він подумав, що його господар правий: поки що не було чого стерегтися. Так чи інак, а їх не задушили. Сем підняв очі й побачив на тлі вечірнього неба велику голову та вуха Ґолума. Та Ґолум уже зник. |
| 2087 |
Фродо прокинувся від Семового крику й сів, протираючи очі. Фродо не збентежило те, що стільки годин вони проспали поруч із Ґолумом, дуже голодним і незв'язаним Ґолумом. Сем мовчки кивнув. Схиливши голову, він узяв свого господаря за руку; не поцілував її, та на долоню Фродо впало кілька сльозин. |
| 2088 |
Дно було вже не таке кам'янисте, як раніше, а схили поволі опустилися до рівня звичайних берегів. Канава почала зміїтися. Ніч підходила до кінця, та хмари заступили місяць і зорі, й день заявляв про себе лише сірим світлом, яке поволі розливалося. Прохолодного світанку вони підійшли до гирла річки. |
| 2089 |
Берегами її стали порослі мохом купини. На останньому порозі щербатого каменю потік, булькаючи, впадав у буре болото і там зникав. Сухий очерет хитався і шелестів, хоча вітру не було. Обабіч і попереду, на півдні та сході, в мутному напівсвітлі розкинулися просторі болота і трясовини. |
| 2090 |
У темних ковбанях булькало, вгору здіймалися клуби туману. У нерухомому повітрі завис задушливий сморід. Ген удалині, тепер майже просто на півдні, маячили гори Мордору, мов чорна загата пошматованих хмар над передгрозовим туманним морем. Тепер гобіти повністю залежали від Ґолума. |
| 2091 |
Якби вони знали місцевість, то могли би, витративши трохи більше часу, обійти болота зі сходу і твердою дорогою дійти до безплідної рівнини Дагорлад — поля стародавньої битви перед воротами Мордору. Зрештою, великої надії на тому шляху не було. |
| 2092 |
На кам'янистій рівнині ніде було сховатись, і через неї пролягали дороги орків та найманців Ворога. Навіть лорієнські плащі не захистили би гобітів. Уже геть розвиднілося: ранок був безвітряний і похмурий, над болотами зависли густі випари. |
| 2093 |
Жоден промінь сонця не пробивався крізь низькі хмари, і Ґолум поривався йти далі. Тож, трохи відпочивши, вони рушили і невдовзі згубились у примарному мовчазному світі, де не було ні вже перейдених пагорбів, ані гір, яких шукали. Повільно йшли вервечкою: Ґолум, Сем, Фродо. |
| 2094 |
Найбільше втомлювався Фродо і, хоча рухалися повільно, часто відставав. Невдовзі гобіти виявили, що широченне болото насправді було нескінченним плетивом ковбань, грузьких драговин і стоячих вод. Поміж ними гостре око та спритна нога могли намацати звивисту стежку. Ґолум, звичайно, мав і те, й інше. |
| 2095 |
Його голова на довгій шиї постійно поверталася навсібіч, він принюхувався і щось бурмотів собі під ніс. Інколи піднімав руку і зупиняв гобітів, а сам просувався вперед на чотирьох, обмацуючи ґрунт пальцями чи просто притискаючи вухо до землі. Усе було безрадісне та монотонне. |
| 2096 |
У цьому забутому краї ще затрималася холодна липка зима. Зеленів тільки накип сіруватої ряски на темній слизькій поверхні каламутних калюж. Трава зів'яла, й зігнилі стебла очерету стирчали з туману жалюгідними тінями давно забутого літа. До полудня трохи прояснилося, туман піднявся і розтанув. |
| 2097 |
Високо вгорі над цим світом гнилизни та випарів, у прозорій країні з долівкою сніжно-білої піни, пливло і золотилося Сонце, а внизу було видно лише розмиту і бліду його тінь, що не давала ні барви, ні тепла. Та навіть від цього невиразного натяку на присутність Сонця Ґолум супився й сіпався. |
| 2098 |
Він зупинився, й усі присіли перепочити, мов зацьковані звірята, під заростями бурого очерету. Глибоку тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт тремтливих сухих китиць і поламаних стеблин. Сем подивився на нього з відразою. Так минув третій день їхньої подорожі з Ґолумом. |
| 2099 |
Поза межами боліт уже лягали довгі вечірні тіні, а вони все йшли та йшли, зупиняючись не стільки, щоби перепочити, а радше — допомогти Ґолумові; тепер навіть він рухався дуже обережно й інколи губив дорогу. Добралися до самого серця Мертвих Боліт, і було темно. |
| 2100 |
Ішли поволі, зігнувшись, слід у слід за Ґолумом. Багновище ставало дедалі вологішим, з'являлися широкі застояні баюри, серед яких було все важче знаходити тверду землю і не провалюватись у болото, що чвакало під ногами. Мандрівники були не важкі, інакше через цю трясовину не пройшли би. |
| 2101 |
Спочатку помітив краєм лівого ока один такий вогник, що блимнув і згас; але відразу з'явилися ще: деякі, мов ледь розжеврілі іскорки, інші — мов імлисте полум'я невидимих свічок; то тут, то там вони розліталися навсібіч, мовби невидимі руки відгортали якесь примарне запинало. |
| 2102 |
Та його супутники не промовили ні слова. Нарешті Сем не витримав. Ґолум глянув угору. Попереду була темна вода, й він повз по землі, вишукуючи дорогу. Сем озирнувся і побачив, що Фродо знову відстав. Його не було видно. |
| 2103 |
Сем ступив кілька кроків назад у темряву, не наважуючись далеко заходити чи гукати голосніше, ніж хрипким шепотом. Раптом він наштовхнувся на Фродо, який стояв замислений і дивився на бліді вогники. З його опущених рук скапували вода та бруд. |
| 2104 |
Поспішаючи назад до Ґолума, Сем спіткнувся об якийсь старий корінь чи купину. Він упав і руками занурився в липку твань, так що обличчя опинилося над самою чорною ковбанею. Щось тихо засичало, піднявся огидний сморід, вогники заблимали і затанцювали. |
| 2105 |
Він відповз праворуч, шукаючи стежку довкіл баюри. Гобіти йшли вслід, часто низько нахиляючись і спираючись на руки, як і він. — подумав Сем. Нарешті підійшли до краю чорного болота і перетнули його, то поповзом, то перестрибуючи з однієї зрадливої купини на іншу. |
| 2106 |
Часто спотикалися, провалюючись чи падаючи на руки у воду, що смерділа нечистотами, й урешті по шию забрьохались у липкій грязюці, аж стали огидні одне одному. Пізно вночі нарешті ступили на твердий ґрунт. |
| 2107 |
Ґолум сичав і шепотів сам до себе, та здавалося, що був задоволений: у якийсь таємничий спосіб, навпомацки, за запахом, завдяки надзвичайній пам'яті на обриси в пітьмі, він розпізнав місце, де вони були, і тепер точно знав, куди вести. |
| 2108 |
І з тими словами він кинувся майже бігцем довгим проходом поміж високим очеретом, а вони поспішали за ним, як могли. Та раптом він зупинився і став підозріло принюхуватись, і засичав, ніби його знову щось стурбувало чи перестало подобатися. |
| 2109 |
Він рушив далі, та його стурбованість зростала, і час від часу він підводився на весь зріст і витягував шию в бік південного сходу. Спочатку гобіти не розуміли, що його непокоїть. Тоді раптом усі троє завмерли, напружено прислухаючись. |
| 2110 |
Фродо та Семові здалося, що вони чують далеке довге завивання, пронизливе та люте. Вони затремтіли. Тієї ж миті відчули рух повітря; стало холодно. Вони стояли, напруживши слух, і почули далекий шум, мовби вітер летів із далини. Імлисті вогники затріпотіли, потьмяніли і згасли. |
| 2111 |
Ґолум не рушав з місця. Він тремтів і щось белькотів, аж поки не налетів порив вітру, сердито засичавши над багновищем. Ніч посвітліла, й усі побачили, як безформні смуги туману, звиваючись клубами, пропливають над головами. |
| 2112 |
Хмари на небі також рвались і танули; і високо на півдні крізь плинне клоччя зблиснув місяць. На якусь мить поява місяця втішила гобітів; але Ґолум зіщулився, припавши до землі і проклинаючи Біле Лице. |
| 2113 |
Тоді Фродо та Сем, піднявши очі до неба і глибоко вдихаючи свіже повітря, побачили, як воно наближалося — хмарина, що летіла з ненависних гір; чорна тінь, випущена з Мордору; крилата потвора, величезна та зловісна. Вона пролетіла під місяцем і з жахливим криком, переганяючи вітер, помчала на захід. |
| 2114 |
Гобіти попадали на холодну землю. Але тінь жаху зробила коло і повернулась, опустившись нижче, аж зачіпаючи страшними крилами болотні випари. А потім полетіла назад до Мордору, швидко, мов Сауронів гнів; слідом рвонув і холодний вітер, розганяючи туман над Мертвими Болотами. |
| 2115 |
Голе пустище, доки сягало око, аж до далеких загрозливих гір, залило непевне місячне світло. Фродо та Сем підвелися на ноги, протираючи очі, мов діти після страшного сну, і побачили довкола звичайну ніч. Але приголомшений Ґолум не вставав. |
| 2116 |
Вони ледве його підняли, та він не підводив голови, стоячи скоцюрблено на колінах та ліктях і закриваючи потилицю великими пласкими долонями. І він не наважився ні підвестися, ні поворухнутися, поки місяць не сховався за Тол-Брандіром. Відтоді Семові здавалося, що Ґолум знову перемінився. |
| 2117 |
Він іще більше підлещувався і догоджав; але Сема іноді дивував блиск у його очах, особливо коли вони дивилися на Фродо; і все частіше Ґолум повертався до своєї звичної манери розмови. І ще дещо тривожило Сема. Фродо виглядав утомленим, змученим до виснаження. |
| 2118 |
Він розмовляв мало, тобто майже нічого не говорив; і не скаржився, та рухався так, мов несе тягар, який щодень важчає; і волочився позаду, чимдалі повільніше, і Сем часто просив Ґолума почекати, щоби господар не відстав. |
| 2119 |
Насправді з кожним кроком до воріт Мордору Фродо відчував, що Перстень на його шиї важчає і немовби тягне на схід. Ще більше непокоїла його думка про Око — так він про себе це назвав. Воно навіть більше, ніж тягар Персня, змушувало гобіта зіщулюватись і пригинатись. |
| 2120 |
Око — це жахливе, дедалі сильніше відчуття ворожої волі, що з усіх сил намагається пронизати хмари, землю, тіло, щоби знайти тебе: простромити тебе своїм смертельним поглядом, оголеного, знерухомілого. Тонкою, крихкою і тонкою, стала та завіса, що відгороджувала Фродо від Ока. |
| 2121 |
Він уже точно знав, де були притулок і серце тієї волі: так само ясно, як людина навіть із заплющеними очима знає, де сонце. Він обернувся до неї обличчям, і її могутність обпалювала йому чоло. Ґолум, мабуть, відчував щось схоже. |
| 2122 |
Та гобіти не могли збагнути, що коїться в його нікчемній душі, де зітнулися натиск Ока, жадоба такого близького Персня та його підлабузлива присяга, яку він дав через страх перед холодним металом. Фродо про це не замислювався. |
| 2123 |
Сем найбільше піклувався про свого господаря, мало зважаючи на темну хмару, що оповила його власне серце. Тепер він ішов позаду Фродо, щоби постійно його бачити, підтримував, коли той спотикався, і незграбно намагався підбадьорювати. |
| 2124 |
Коли нарешті настав день, гобітів здивувало, наскільки близько опинилися зловісні гори. Повітря стало чисте й холодне, і стіни Мордору вже не здавалися далекою туманною загрозою, а здіймалися по той бік гнітючої пустелі похмурими темними вежами. |
| 2125 |
Болота закінчилися мертвими торфовищами та широкими латками розтрісканого висохлого мулу. Аж до пустелі перед воротами Саурона тягнулися довгі складки голої безрадісної землі. Доки сірів день, вони, мов хробаки, тулилися під чорним каменем, аби крилатий жах не вислідив їх жорстокими очима. |
| 2126 |
Про решту подорожі в пам'яті залишилася тільки тінь страху, що наростав. Ще дві ночі вони брели нудними пустищами. Повітря стало ядучим, гіркий сморід забивав подих і палив горло. Нарешті, на п'ятий ранок після зустрічі з Ґолумом, вони знову зупинилися. |
| 2127 |
Страшні були Мертві Болота і пустеля Нічийних Земель, але ще страшніший був той край, що його поволі відкривав перед примруженими очима Фродо скрадливий день. Навіть до Озера Мертвих Облич доходила хирлява подоба зеленої весни; а сюди вже не прийде ні весна, ні літо. |
| 2128 |
Гобіти підійшли до пустища, яке лежало перед Мордором, — вічний пам'ятник понурій роботі його невільників, він залишиться, навіть коли всі їхні задуми втратять сенс; споганена земля, яка ніколи не зцілиться, якщо тільки Велике Море не втопить її у хвилях забуття. |
| 2129 |
Вони ще трохи постояли там, мовби на межі сну, в якому причаївся кошмар, хоча добре знали, що тільки через пітьму прийдуть до ранку. Ставало світліше. Дедалі чіткіше вимальовувалися потворні звивисті тріщини й отруйні горби. |
| 2130 |
Високо в небі серед хмар і довгих пасем диму мандрувало Сонце, та навіть його світло було забруднене. Гобітів воно не вітало, здавалося ворожим і виявляло їхню безпомічність — маленьких жалюгідних примар, котрі блукали серед згарищ Темного Володаря. |
| 2131 |
Надто втомлені, щоб іти далі, відшукали місце для перепочинку. Мовчки посиділи в тіні за купою шлаку, з якого курився задушливий смердючий дим, обпалюючи їм горло. Перший підвівся Ґолум. Плюючись і лаючись, мовчки і не оглядаючись на гобітів, він поповз на всіх чотирьох геть. |
| 2132 |
Фродо та Сем порачкували за ним і опустились у широку, майже круглу яму, прикриту зі заходу купою каміння. Яма була холодна та мертва, з якоюсь калюжею маслянистої багнюки на дні. У цій гидотній дірі вони й зіщулилися, сподіваючись, що в її тіні заховаються від погляду Ока. День минав поволі. |
| 2133 |
Їх мучила спрага, та випили вони лише кілька крапель із фляг, востаннє наповнених у балці, яка тепер здавалася тихим і прекрасним місцем. Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, ніяк не могли заснути; але коли сонце покотилось униз, у неквапливі хмари, Сем задрімав. |
| 2134 |
Була черга Фродо вартувати. Він приліг на схилі ями; але тягар у нього на грудях від цього не полегшав. Фродо дивився в посмуговане димом небо і бачив дивні обриси, силуети темних вершників, обличчя з минулого. Зависнувши між сном і дійсністю, він втратив лік часу, а тоді забувся в міцному сні. |
| 2135 |
Раптом Сем прокинувся: йому здалося, що його кличе господар. Настав вечір. Фродо не міг його кликати, бо спав, причому сповз майже на саме дно ями. Поруч сидів Ґолум. Спершу Сем подумав, що той намагається розбудити Фродо, та потім побачив, що це не так. Ґолум розмовляв сам зі собою. |
| 2136 |
Смеаґол сперечався з кимось іншим, котрий говорив тим самим голосом, тільки шипів і скімлив. Очі його спалахували то блідим, то зеленкуватим світлом. Щоразу, коли заговорював другий голос, довга рука Ґолума повільно простягалася до Фродо, й відсмикувалася, щойно починав говорити Смеаґол. |
| 2137 |
Урешті-решт, обидві руки з довгими скоцюрбленими пальцями потяглися до горла Фродо. Сем лежав тихо, заворожений цією сваркою, та стежив із-під повік за кожним рухом Ґолума. Дотепер найбільшою небезпекою в Ґолумі йому простодушно здавалося бажання через звичайний голод з'їсти гобітів. |
| 2138 |
Зараз він зрозумів, що це не так: Ґолум відчував жахливий поклик Персня. — то був, звісно, Темний Володар; але Сем задумався, хто така. Мабуть, одна з потвор, із котрою цей паскудник подружився у своїх блуканнях. |
| 2139 |
Та далі Сем не міг про це думати, бо справи зайшли надто далеко й уже стали небезпечними. Попри важкість, яка відчувалась у тілі, він напружився й сів. Щось підказувало йому бути обережним і не виказувати того, що він підслухав суперечку. Сем голосно зітхнув і широко позіхнув. |
| 2140 |
Ґолум засичав крізь зуби. Хвилину постояв, напружений і загрозливий, а потім відразу зм'як, упав на всі чотири і поповз схилом угору. Але тут він замислився, чи не стане Ґолум небезпечнішим, коли його відпустити на волю. Фродо почувався напрочуд бадьорим. Йому щось приснилося. |
| 2141 |
Темна тінь відійшла, й у цьому хворобливому краї його відвідало щось дуже гарне. Що саме наснилося, не пам'ятав, але на серці полегшало. Тягар уже не був такий важкий. Ґолум привітав хазяїна зі собачою радістю. Він хихотів і базікав, терся до колін гобіта. |
| 2142 |
Зупинилися, припавши до смердючого ґрунту, але нічого не побачили в понурому вечірньому небі; невдовзі загроза проминула, мабуть, пролетіла дуже високо, поспішаючи в якійсь справі з Барад-дура. За якийсь час Ґолум піднявся і поповз уперед, щось бурмочучи і здригаючись. |
| 2143 |
Десь після опівночі тінь страху втретє впала на них, але цього разу слабша, мовби з надзвичайною швидкістю промчала на захід високо над хмарами. Однак Ґолум трусився від жаху, переконаний, що їх вистежили і що за ними полюють. Умовляння та ласкаві слова вже не допомагали. |
| 2144 |
Там, де пасма сходилися — насправді це були частини однієї великої стіни довкола скорботних рівнин Літлад і Горґорот із величезним гірким Нурнійським морем посередині, — вони викидали довгі відроги на північ; і між цими відрогами йшов вузький прохід. |
| 2145 |
То був Кіріт-Горґор, Перевал Привидів, вхід до володінь Ворога. По обидва його боки нависали високі кручі, а з-поміж них виривалися два стрімчаки, голі та скелясті. Над ними стояли Зуби Мордору, дві міцні високі вежі. |
| 2146 |
У давні часи їх збудували горді та сильні Ґондорці після перемоги над Сауроном і його втечі, щоби він не забагнув повернутись у колишні володіння. Та міць Ґондору занепала, люди втратили пильність, і вартові вежі спорожніли на довгі роки. Тоді повернувся Саурон. |
| 2147 |
Тепер вежі, які вже почали руйнуватися, були відбудовані, наповнені зброєю та невсипущою сторожею. Суворі темні отвори вікон дивилися на схід, північ і захід, і в кожному вікні було повно безсонних очей. Упоперек ущелини, від скелі до скелі, Темний Володар збудував кам'яний мур. |
| 2148 |
У мурі були єдині ворота зі заліза, а парапетом безперервно крокували вартові. У горах обабіч було вирито чимало печер і лазів; там чаїлося безліч орків, готових за першим сигналом виповзти, як чорні мурахи, на війну. |
| 2149 |
Нікому не вдавалося пройти крізь Зуби Мордору, не зазнавши їхнього укусу, хіба би той хтось був посланцем Саурона або знав таємний пароль, що відчиняє Мораннон, Чорну Браму землі Ворога. Два гобіти розпачливо дивилися на вежі та на мур. |
| 2150 |
Навіть іздалеку в нечіткому світлі було видно, як на мурі й перед воротами рухаються темні вартові. Тепер гобіти визирали з кам'янистої западини, причаївшись у витягнутій тіні північних уступів Ефель-Дуату. |
| 2151 |
Якби важке повітря перетнув ворон, то пролетів би навпростець лише з чверть милі від їхнього сховку до чорної вершини найближчої вежі. Над нею клубочився легкий димок, мовби в печерах гори горів вогонь. День настав, і червоняве сонце зблиснуло над мертвими хребтами Еред-Літую. |
| 2152 |
Тоді раптом пролунав бойовий клич мідноголосих сурм: вони заревіли з вартових веж, а відтак долинув відгук із потаємних укріплень і застав у горах; а здалеку, низькі та зловісні, відлунили потужні роги і барабани Барад-дура. |
| 2153 |
Ще один жахливий день страху та важкої праці настав у Мордорі; нічну варту відкликали в темниці та глибокі підземелля, а денна сторожа, грізна і жорстока, покрокувала до своїх постів. На парапеті похмуро блищала криця. Сем мовчав. |
| 2154 |
Він лише раз поглянув на обличчя Фродо і зрозумів: будь-які слова марні. Зрештою, Сем від самого початку знав, що надії немає; та, оскільки був життєрадісним гобітом, надії не потребував, доки труднощі бовваніли далеко попереду. Тепер стежина довела до самого кінця. |
| 2155 |
Та він усю дорогу тримався свого господаря; заради цього він і пішов за ним і далі буде триматися його. Господар не піде до Мордору сам. Сем піде разом із ним, і вони обов'язково позбудуться Ґолума. Однак Ґолум якраз не бажав, аби його позбувалися. |
| 2156 |
Він упав перед Фродо на коліна, заламуючи руки та скиглячи. Сем насупився. Якби він міг просвердлити Ґолума поглядом, то вже давно би зробив це. Сема долали сумніви. Здавалося, що Ґолум щиро стривожений і палко бажає допомогти Фродо. Сем сумнівався, що існує ще один шлях до Мордору. |
| 2157 |
Западина, в якій вони ховалися, була вирита у схилі невисокого пагорба, дещо вище наддовгою, як канава, долиною, що лежала між пагорбом і зовнішніми опорами гори-муру. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. |
| 2158 |
У ранковому світлі було добре видно курні шляхи, які сходилися біля Брами Мордору; один повертав на північ; другий вів на схід, зникаючи в імлі, що тулилася до підніжжя Еред-Літую; а третій ішов просто до них. Різко огинаючи вежу, він збігав у вузьку ущелину неподалік від заглибини, де стояв Фродо. |
| 2159 |
Праворуч шлях обходив схили гір і втікав на південь у глибоку тінь, яка огортала всі західні схили Ефель-Дуату, а вдалині зливався з вузькою смугою землі між горами та Великою Рікою. Отак вдивляючись, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися рух і метушня. |
| 2160 |
Здавалося, це крокували величезні армії, тільки прикриті хмарами пилу та диму, які напливали з трясовин і пустищ. Але тут і там він добачав проблиски списів і шоломів; та і шляхом рухалося багато кінних загонів. |
| 2161 |
Фродо пригадав побачене з Амон-Гену декілька днів тому, хоча тепер йому здалося, що відтоді минуло кілька років. І він усвідомив даремність надії, що на якусь мить заворушилась у його серці. Сурми не кликали до бою, а звучали привітально. |
| 2162 |
Не доблесні воїни Ґондору, котрі повстали як мстиві примари з могил давно минулих боїв, ішли штурмом на Темного Володаря. Це рухалися люди з інших племен, із безмежного Сходу, збираючись на заклик їхнього Повелителя; армії, які стояли табором біля Воріт, тепер долучалися до його зрослої потуги. |
| 2163 |
Мовби раптово усвідомивши небезпеку розташування мандрівників, відкритих у світлі дня, так близько до великої загрози, Фродо швидко накинув на голову тонкий сірий каптур і відступив од краю западини. Тоді обернувся до Ґолума. |
| 2164 |
Звичайно, водночас він міцно дотримувався суперечливого переконання, що пан Фродо — наймудріша особа на світі (може, за винятком Ґандалфа та старого пана Більбо). Ґолум відтак міг теж помилитися — тим паче, що знайомство його було коротшим — і сплутати доброту з нерозсудливістю. |
| 2165 |
Фродо якусь хвилю терпляче почекав, а тоді сказав уже не так суворо: Дізнатися щось було нелегко, бо він бурмотів і пищав, а в перервах плазував по землі і благав їх обох змилостивитися над бідненьким Смеаґолом. |
| 2166 |
За якийсь час він заспокоївся, і Фродо слово за словом зрозумів, що дорога, яка повертала на захід від Ефель-Дуату, вела до роздоріжжя в кільці темних дерев. Дорога праворуч опускалася до Осґіліата і мостів через Андуїн; середній шлях ішов на південь. Він знову розридався і забурчав. |
| 2167 |
Гобіти терпляче чекали. Ґолум припав до землі, і його голос знову впав до шепоту. Адже він помітив, що Ґолум сказав «я», а це майже завжди було ознакою того, що залишки колишньої правдивості і щирості тимчасово випливали на поверхню. |
| 2168 |
Та навіть якщо Ґолумові зараз і можна було довіряти, Фродо не забував про підступність Ворога. йому могли дозволити чи навіть підлаштувати втечу, і про неї могли знати в Темній Вежі. Проте, так чи інак, Ґолум багато недоговорював. Але після згадки про Араґорна настрій у Ґолума зіпсувався. |
| 2169 |
Він скорчив скривджену міну брехуна, котрому не вірять, коли той випадково сказав правду чи напівправду. Він не відповідав. Більше вони не змогли довідатися від нього нічого. Сказати назву небезпечного місця чи перевалу він не міг або не хотів. А йшлося про Кіріт-Унґол, місце зі жахливою славою. |
| 2170 |
Араґорн, мабуть, вимовив би цю назву і пояснив її зміст; Ґандалф застеріг би їх. Однак, навіть коли Ґандалф промовляв останні слова до Сарумана і палантир, викрешуючи іскри, скочувався по сходах Ортханка, він пам'ятав про Фродо та Сема і подумки звертався до них із надією та співчуттям. |
| 2171 |
Мабуть, Фродо відчув підтримку, не усвідомлюючи цього, як колись на Амон-Гені, хоч і був переконаний, що Ґандалф загинув у темряві далекої Морії. Він якийсь час мовчки посидів на землі, схиливши голову та силкуючись пригадати все, що коли-небудь говорив йому Ґандалф. |
| 2172 |
Але на цей випадок не міг згадати жодної поради. Занадто рано, направду, надто рано втратили вони підтримку Ґандалфа, ще тоді, коли Темна Земля була дуже далеко. Як увійти до неї, Ґандалф не сказав. Напевно, не знав і сам. У твердині Ворога на Півночі, Дол-Ґулдурі, Ґандалф колись бував. |
| 2173 |
Але чи ходив він до Мордору, до Гори Вогню та Барад-дура, коли знову постав у силі Темний Володар? Мабуть, ні. І ось тепер він, маленький дрібнолюдик зі Ширу, звичайний гобіт із мирної місцевості, сподівається знайти шлях, яким не міг чи не наважувався пройти великий чарівник. Отака лиха доля. |
| 2174 |
Яким шляхом піти? І якщо обидва ведуть до жахіття і смерті, то навіщо вибирати взагалі? Глибока тиша стояла над невеликою сірою заглибиною, де вони причаїлися, біля самих кордонів землі страху, — цю тишу можна було помацати, ніби щільне покривало, яке відрізало їх від усього світу вгорі. |
| 2175 |
Купол блідого неба, посічений пасмами диму, здавався дуже високим і далеким, мовби під ним зависла велика товща повітря, обважніла від думок. Навіть орел не розгледів би гобітів проти сонця — мовчазних, нерухомих, під тягарем фатуму, вкритих тонкими сірими плащами. |
| 2176 |
Можливо, орел на мить зупинив би погляд на Ґолумі, малесенькій фігурці, що розпростерлася на землі: мабуть, це лежав скелет замореної голодом людської дитини, обідране вбрання ще чіплялося за нього, довгі руки та ноги, білі й тонкі, мов кістки: ні шматка доброго м'яса. |
| 2177 |
Фродо схилив голову на коліна, а Сем ліг горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Таким порожнім небо було тривалий час. Тоді Семові раптом здалося, що у височині кружляє якийсь птах, ось він завис нерухомо, а ось відлетів. З'явилися ще два, а далі — четвертий. |
| 2178 |
Його охопив той самий страх, який попереджав про присутність Чорних Вершників, той безпорадний жах, що приходив із криком, підхопленим вітром, і тінню на місяці, хоча тепер страх був не такий нищівний чи нездоланний: небезпека була далеко. Та вона була. Фродо також відчув її. Думка його обірвалася. |
| 2179 |
Він поворухнувся і затремтів, хоча догори не дивився. Ґолум згорнувся клубком, як загнаний у кут павук. Крилаті істоти зробили ще одне коло і, стрімко кинувшись униз, помчали до Мордору. Сем перевів подих. Страх минув, але і покривало тиші розірвалося. |
| 2180 |
Якийсь час вони були відрізані від усього світу, мов на невидимому острові, а тепер знов опинилися на виду, і загроза повернулася. Та Фродо не відповідав Ґолумові й не приймав рішення. Очі його були заплющені, наче він дрімав або зазирав углиб серця та пам'яті. |
| 2181 |
Усі раптом подумали, що Чорні Крила вистежили їх і вислали за ними озброєних солдатів: хіба буває завелика швидкість для цих жахливих слуг Саурона. Троє мандрівників прислухалися, припавши до землі. Голоси і брязкіт зброї та упряжі були вже дуже близько. Фродо та Сем витягли маленькі мечі. |
| 2182 |
Втікати було неможливо. Ґолум поволі підвівся і поповз, мов комаха, до краю западини. Дуже обережно він вистромив голову і визирнув крізь розколину в кам'яній брилі. Якийсь час не ворушився. Тоді голоси почали віддалятись і поступово вщухли. Далеко на мурах Мораннону просурмив ріг. |
| 2183 |
Друзі відпочивали ще кілька годин до заходу сонця, ховаючись у затінку під західним краєм западини, аж поки тінь не видовжилась і темрява не наповнила всю яму. Тоді вони трохи перекусили і попили. Ґолум не їв нічого, зате пив охоче. |
| 2184 |
Сутінки згусли, коли вони нарешті скрадливо перелізли через західний край западини і, мов привиди, розтанули за кам'янистим узбіччям дороги. До повного місяця залишалися три дні, та піднімався він над горами лише десь опівночі, й ніч була дуже темна. |
| 2185 |
Високо, в одній із Веж Зубів, горіло червоне світло, а інших ознак присутності безсонної сторожі над Моранноном не було. Багато миль це червоне око мовби переслідувало їх, поки вони бігли, спотикаючись, голою кам'янистою місцевістю. |
| 2186 |
Нарешті, вже після опівночі, коли мандрівники чулися виснаженими, бо тільки раз зупинялися на короткий перепочинок, око зменшилося до маленької палаючої цятки, а тоді зовсім зникло: вони обігнули темне північне крило низьких гір і попрямували на південь. |
| 2187 |
Знову зупинилися відпочити, але ненадовго, відчуваючи дивне полегшення. Як на Ґолума, вони йшли заповільно. За його підрахунками, від Мораннону до роздоріжжя біля Осґіліата було близько тридцяти ліг, і цю відстань він сподівався подолати за чотири переходи. |
| 2188 |
Тому вони знову звелися на ноги й ішли, аж поки у безмежній сірій самотині не зажеврів світанок. Подолавши майже вісім ліг, гобіти вже не могли ступити ні кроку, навіть якби і наважилися на це. Світанкове світло відкрило їм землі вже не такі голі та виснажені. |
| 2189 |
Ліворуч і далі грізно височіли гори, та поблизу проходила південна дорога, яка тепер відхилялася від чорного підніжжя пагорбів на захід. За нею починалися понурі, мов темні хмари, гаї, а нерівна місцевість між ними поросла вересом, рокитником і кизилом та ще якимись невідомими кущами. |
| 2190 |
Подекуди почали траплятися латки високих сосен. Гобіти, хоч які втомлені, повеселішали: повітря було свіже та запашне і нагадувало їм гористу Північну Чверть. Вони раділи несподіваному перепочинку, прогулянці землею, яка лише кілька років була у володінні Ворога і ще не встигла занепасти. |
| 2191 |
Але і не забували про небезпеку та про Чорну Браму, яка була ще надто близько, хоч і схована за сумними горами. Поки було світло, вони постійно шукали якогось сховку від злих очей. День минув неспокійно. |
| 2192 |
Фродо часом поринав у міцний безтурботний сон, може, довіряючи Ґолумові, а може, був просто надто втомлений, аби непокоїтися через нього; а Семові вдавалося тільки подрімати, навіть коли Ґолум міцно спав, схлипуючи і смикаючись у невідомих снах. |
| 2193 |
Голод, мабуть, більше, ніж недовіра, не давав йому заснути: Сем уже давно знудився за доброю домашньою їжею, за чимось гарячим. Тільки-но місцевість розтанула у безформній сірості близької ночі, рушили далі. Невдовзі Ґолум вивів їх на південну дорогу; тепер пішли швидше, хоча шлях був небезпечніший. |
| 2194 |
Вони вслухалися, чи не чути цокоту копит або кроків на дорозі попереду чи позаду; та ніч минула, й ні піші, ні кінні так і не з'явилися. Дорогу проклали в давно забуті часи; миль на тридцять від Мораннону її наново відремонтували, а далі на півдні вона тонула в хащах. |
| 2195 |
Верес, деревця й ожина сповзали по відкосах або розлягалися просто посередині шляху. Врешті-решт, дорога звелася до занедбаного путівця; та зате вона не петляла, а найкоротшим шляхом вела подорожніх прямо до мети. |
| 2196 |
Надходила гарна зоряна ніч із місяцем уповні, й гобітам здавалося, що повітря стає дедалі ароматнішим; із бурчання Ґолума було зрозуміло, що він також помітив це і не дуже тішився. При перших ознаках дня знову зупинилися. |
| 2197 |
Підійшли до краю довгої глибокої розколини з крутими берегами, де дорога пробивала собі шлях через кам'янистий хребет. Тепер вони піднялися на західний берег і озирнулися. Небо світліло, і стало видно, що гори довгою дугою завертають на схід і тануть у далині. |
| 2198 |
На заході пологі схили збігали вниз і ховались у ранковому тумані. Мандрівників оточували невеликі переліски смолистих смерек, кедрів і кипарисів та інших, невідомих у Ширі дерев, а поміж ними — широкі галявини; і всюди — безліч ароматних трав і кущів. |
| 2199 |
Довга подорож із Рівендолу занесла їх набагато південніше від їхнього рідного краю, та лише тут гобіти помітили зміну клімату. Весна вже взялася до діла: кільчики папороті пробилися крізь мох і старе листя, модрини пустили зелені пагінці, у траві розпускалися маленькі квітки, співали птахи. |
| 2200 |
На півдні та заході він був відкритий до теплих низин Андуїну, зі сходу — прихищений Ефель-Дуатом, однак не затінений горами, з півночі — стіною Емін-Муїлу, а з далекого Моря долітали до нього вологі південні вітри. Гроти і скелі вже засіяли зірочки ломикаменю й очитку. |
| 2201 |
У заростях ліщини прокинулися примула й анемона; нарциси та конвалії кивали напіврозпуклими голівками у траві, темно-зеленій траві понад озерцями, де у прохолодних заглибинах зупинялася вода гірських потоків на шляху до Андуїну. Мандрівники обернулися спинами до дороги й пішли схилом. |
| 2202 |
Отак брели вони травами та чагарниками, а довкола ширяли духмяні запахи. Ґолум кашляв і відпльовувався; а гобіти глибоко вдихали повітря, і раптом Сем розсміявся, бо на серці йому стало легко. Вони пішли за струмком, що швидко збігав попереду. |
| 2203 |
Відійшли вони не дуже далеко від дороги, і вже помітили рубці давніших боїв і свіжі рани, завдані орками й іншими огидними слугами Темного Володаря: яма, повна сміття і бруду; дерева, зрубані без потреби і залишені помирати, з вирізаними на корі злими рунами чи лихим знаком Ока. |
| 2204 |
Сем забрався до витоку озера і розглядав невідомі йому рослини та дерева, на мить забувши про Мордор, але раптом всюдисуща загроза нагадала про себе. Він натрапив на круг випаленої землі, посередині якого лежала купа обвуглених і потрощених кісток та черепів. |
| 2205 |
Повитиця і шипшина, швидко розростаючись, уже накинули покривало на це місце жахливого бенкету й різанини; та все ж сліди ці не були давні. Сем побіг назад до своїх супутників, але нічого не розповів: нехай краще кістки спочивають у мирі, ніж їх розгрібатиме Ґолум. |
| 2206 |
Неподалік від озера вони знайшли товсту буру підстилку з минулорічної папороті. Далі зарості темнолистого лавру видиралися на крутий берег, коронований старими кедрами. Тут вирішили перепочити і провести день, який видавався погожим і теплим. |
| 2207 |
Саме гарний день для прогулянки гаями та галявинами Ітілієну; але хоч орки й остерігалися сонця, довкола було досить місць, де вони залягли б у засідці; та й інші лихі очі могли стежити за гобітами: у Саурона було чимало різних слуг. До того ж Ґолум не пішов би під Жовтим Лицем. |
| 2208 |
Тепер, коли розпач перед непрохідними Воротами залишився позаду, він уже не був схильний, як його господар, відкласти турботу про харчі, аж до виконання завдання; та і розсудливо було би приберегти ельфійські хлібці до гірших часів. |
| 2209 |
Уже шість, а то й більше днів минуло, відколи він підрахував, що скупого провіанту в них лише на три тижні. Крім того, після довгого нічного переходу, після купання та свіжої води він відчув страшенний голод. |
| 2210 |
Вечері або сніданку біля вогнища у старій кухні на Торбиному Узвозі — от чого йому насправді хотілося. Тут йому сяйнула думка, й він обернувся до Ґолума. Ґолум хотів вислизнути і саме переповзав на всіх чотирьох через папороть. Ґолум зник. Його не було досить довго. |
| 2211 |
Фродо з'їв кілька шматочків лембасу, запорпався в купу бурої папороті й заснув. Сем подивився на нього. Ранкове світло щойно почало проповзати в тінь під деревами, та він виразно побачив обличчя свого господаря, а також руки. Сем раптом пригадав, як тяжко поранений Фродо лежав у будинку Елронда. |
| 2212 |
Обличчя Фродо було спокійне, ні сліду страху чи турботи; але воно здавалося старим, старим і прекрасним, так, ніби тонкий різець невтомного часу виявив те, що раніше було приховане, хоча риси обличчя не змінилися. Звісно, Сем Правоніг так собі цього не пояснював. |
| 2213 |
Він просто похитав головою, мовби слова були марні, й шепнув: Ґолум повернувся безшумно і подивився через плече Сема. Глянувши на Фродо, він примружив очі й відповз убік. За хвилю Сем пішов за ним. Той щось жував і бурмотів сам до себе. |
| 2214 |
Усі гобіти, звісно, вміють куховарити, бо цього їх навчають ще раніше, ніж абетки (до неї багато хто взагалі не доходить); а Сем був добрий кухар навіть за гобітськими мірками, ще й набрався досвіду в поході. |
| 2215 |
Сподіваючись на краще, він тягав за собою в мішку начиння: маленьку трутницю, два невеликі казанки (менший вкладався у більший); дерев'яну ложку, коротку двозубу виделку та пару шпиґувальних голок; і на дні мішка у пласкій дерев'яній коробочці зберігався вже помітно розтрачений скарб — сіль. |
| 2216 |
Але ще треба було вогню і дечого іншого. Він трохи подумав, поки діставав ніж, обтирав його і заточував на камені, а потім став випотрошувати кроликів. Йому ні на хвилину не хотілося залишати сплячого Фродо самого. Поки Ґолума не було, Сем знову подивився на Фродо. |
| 2217 |
Той і далі спокійно спав, але Сема вразила виснаженість його рук і обличчя. Сем згріб купку сухого листя, назбирав понад берегом галузок і ломаччя; а ще приволік кедрову гілку, яка мала довго горіти. Вирізав трохи дерну під схилом, вирив ямку і поскладав туди паливо. |
| 2218 |
Вправно орудуючи кременем і кресалом, викресав іскру. Вогонь горів майже без диму, та поширював сильний аромат. Сем саме роздував його, прикриваючи від вітру та підкидаючи товсті гілки, коли повернувся Ґолум, обережно несучи казанки і невдоволено бурмочучи. |
| 2219 |
Він поставив на землю казанки й аж тоді побачив, що робить Сем. Ґолум тонко верескнув, водночас налякано та розлючено. Буркочучи, Ґолум відповз у папороть. Сем зайнявся казанками. Урешті-решт, він усе знайшов сам; на щастя, далеко відходити не довелось, і його господар постійно був на оці. |
| 2220 |
Якийсь час Сем сидів, розмірковуючи та підкидаючи хмиз у вогонь, чекаючи, поки закипить вода. Світало, і повітря ставало теплішим; роса на траві та листі висохла. Незабаром кролики вже закипіли в казанках із пучками зілля. Сем мало не задрімав. |
| 2221 |
Він тушкував кролятину майже годину, час від часу штрикаючи м'ясо виделкою та куштуючи юшку. Коли все було готове, він зняв казанки з вогню і тихенько підійшов до Фродо. Той напіврозплющив очі й побачив над собою Сема, а тоді прокинувся зі сну, ще одного втраченого мирного сну. |
| 2222 |
Фродо зітхнув і потягнувся. Сем і його господар сіли серед папороті й заходилися їсти юшку з казанків, користуючись по черзі однією виделкою та однією ложкою. Дозволили собі з'їсти по шматочку ельфійського хлібця. Для них це був справжній бенкет. Відповіді не було. |
| 2223 |
Вони доїли, і Сем пішов до струмка помити начиння. Закінчивши роботу, він підвівся й озирнувся. Тієї миті Сем побачив, як сонце підіймалося з диму, чи туману, чи з темної тіні, чи що там висіло на сході, й заливало золотим промінням гаї та гірські галявини. |
| 2224 |
Тоді він помітив тоненьку спіраль сизого диму, яка здіймалася з хащі і яку було чітко видно в сонячному промінні. Сем із жахом усвідомив, що то димить його маленьке вогнище, яке він забув загасити. Раптом він зупинився і прислухався. |
| 2225 |
Хтось свиснув, чи йому причулося? Чи, може, це якийсь дивний птах? Але якщо це був свист, то не з боку Фродо. А тепер свист долинув із іншого боку! Сем щодуху помчав догори. Він виявив, що від невеликої тліючої головешки загорілася суха папороть збоку від вогнища, а від папороті зайнявся дерн. |
| 2226 |
Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце дерном. Потім прокрався до Фродо. Двоє гобітів позав'язували свої невеликі клунки, закинули їх за спину на випадок втечі й заповзли під папороть. Там залягли, нашорошивши вуха. То справді були голоси. |
| 2227 |
Говорили тихо і скрадливо, та все ближче і ближче. Тоді раптом голос пролунав зовсім поруч. Відразу ж четверо чоловіків із чотирьох боків увійшли в зарості. Оскільки ні бігти, ні ховатися вже не було як, Сем і Фродо скочили на ноги, ставши спиною до спини, і вихопили свої маленькі мечі. |
| 2228 |
Гобітів дуже здивувало побачене, та їхні мисливці здивувалися ще більше. То було четверо чоловіків. Двоє в руках тримали списи зі широкими блискучими наконечниками. Двоє інших — великі луки, мало не на повний зріст, і великі сагайдаки з довгими зеленоперими стрілами. |
| 2229 |
Усі мали мечі та зелено-буру одіж різних відтінків, напевно, для того, щоби ходити непоміченими галявинами Ітілієну. Зелені рукавиці прикривали руки, обличчя їхні ховалися за зеленими каптурами та машкарою, лише очі, проникливі та ясні, були відкриті. |
| 2230 |
Фродо відразу згадав про Боромира, бо ці люди були схожі на нього зростом, поставою та манерою говорити. Високий зелений чоловік сумно посміхнувся. Тут Фарамир здригнувся і насторожився. Гобіти знову посідали, та своїх думок і сумнівів не обговорювали. |
| 2231 |
Поруч, під плямистою тінню темних лаврів, на сторожі залишилося двоє чоловіків. Час від часу вони стягали маски, бо ставало все спекотніше, і Фродо побачив, що це були красиві люди, зі світлою шкірою, темним волоссям, сірими очима та з обличчями сумними і гордими. |
| 2232 |
Прислухавшись, Фродо з подивом усвідомив, що говорили вони ельфійською або мовою, яка не дуже від неї відрізнялась; і він дивився на них зачудовано, бо зрозумів, що це дунадани з Півдня, люди з роду правителів Вестернесу. Невдовзі він заговорив до них, але вони відповідали неохоче, обережно. |
| 2233 |
З таких людей правитель Денетор створював загони, які потай переправлялися через Андуїн (як саме чи де, вони не сказали) і нападали на орків та інших ворогів, котрі тинялися між Ефель-Дуатом і Рікою. Їхня розмова затихла. Усе здавалося завмерлим і настороженим. |
| 2234 |
Він бачив, що вони скрадаються вгору схилами, поодинці або довгими вервечками, тримаючись у тіні гаю чи хащ, або повзуть, майже невидимі у буро-зеленому одязі, крізь траву та папороть. Усі були в каптурах і масках, а на руках мали рукавиці й озброєні були, як Фарамир і його товариші. |
| 2235 |
Вони промайнули дуже швидко і зникли. Сонце піднялося високо. Тіні поменшали. — Сем улігся біля Фродо і заснув. Він прокинувся, як йому здалося, від звуків сурми. Сів. Було вже ополудні. Охоронці стояли насторожені й напружені під тінню дерев. |
| 2236 |
Раптом сурми залунали голосніше і згори, з вершини пагорба. Семові також здалося, що він чує крики та дике виття, але звук був слабкий, неначе з далекої печери. Потім шум битви загримів зовсім поруч, просто над їхнім сховком. Він видерся на один із найбільших лаврів. |
| 2237 |
На якусь мить вихопив поглядом смаглявих людей у червоному, котрі бігли схилом, а за ними навздогін — воїни в зеленому, рубаючи їх на шляху. Повітря рясніло стрілами. Тоді раптом просто через край їхнього сховку, потрощивши тонкі дерева, мало не на гобітів перевалився якийсь чоловік. |
| 2238 |
Він упав у папороть, обличчям додолу, зелене оперення стріли стирчало з-під золотого обруча на шиї. Його багряна одіж була розірвана, мідні пластини лат — порубані, чорні коси, заплетені золотими стрічками, просякли кров'ю. Засмагла долоня все ще стискала руків'я зламаного меча. |
| 2239 |
Сем задумався, як того звали і звідки він; і чи було його серце справді зле, і які брехні чи погрози виманили його в довгий похід; і чи не залишився би він радше вдома — всі ці думки швидко промайнули в його голові і згасли. |
| 2240 |
З подивом, жахом і захватом Сем спостерігав, як величезна тварина вихопилась із заростів і помчала схилом униз. Великою, мов будинок, набагато більшою за будинок здавалася вона йому, жива гора в сірому. |
| 2241 |
Страх і подив, мабуть, побільшили її в очах гобіта, але мумак із Гараду і справді був звіром велетенського розміру, і подібних тепер у Середзем'ї немає; його родичі, які все ще живуть тепер, — ніщо інше, як тільки спогад про його розміри та велич. |
| 2242 |
На спині гойдалися рештки, вочевидь, бойової башти, розтрощеної під час його шаленої гонитви через ліс; а за його шию все ще відчайдушно чіплялася дрібненька фігурка — тіло величезного воїна, гіганта серед свертінгів. Здоровенний звір летів у сліпому гніві, не вибираючи дороги. |
| 2243 |
Стріли відстрибували і ламалися, не пробиваючи товстезної шкіри його боків. Люди тікали від нього, та багатьох він наздогнав і втоптав у землю. Незабаром він зник у лісі, тільки ревіння і тупіт було чути здалеку. |
| 2244 |
Що з ним сталося потім, Сем так і не довідався: чи блукав якийсь час у глушині, аж поки не загинув далеко від дому, чи потрапив у якусь глибоку пастку; а може, його несло так аж до Великої Ріки, яка його і поглинула. Сем глибоко зітхнув. Маблунґ розсміявся. |
| 2245 |
Семові здалося, що він не задрімав і на кілька хвилин, але, прокинувшись, він виявив, що було вже під вечір і Фарамир повернувся, а з ним і ще багато людей. Насправді всі, хто вцілів після сутички — десь дві-три сотні, — тепер зібралися на схилі неподалік. |
| 2246 |
Розташувалися вони широким півколом, на землі посередині присів Фарамир, а поруч стояв Фродо. Це було схоже на допит полоненого. Сем виліз із папороті, але ніхто не звернув на нього уваги, тож він присів у кінці одного з рядів, звідки міг бачити і чути все, що відбувалося. |
| 2247 |
Він пильно спостерігав і прислухався, готовий при потребі будь-якої миті кинутися на допомогу господареві. Сем бачив обличчя Фарамира, тепер без маски: суворе та владне, і проникливий розум світився в зосередженому погляді цього чоловіка. Сумнів був у його сірих очах, які пильно дивилися на Фродо. |
| 2248 |
Сем швидко збагнув, що капітана не задовольняли відповіді Фродо на певні запитання, як-от: що за роль він відігравав у Загоні, який вирушив із Рівендолу; чому покинув Боромира; куди прямує тепер. Особливо часто Фарамир повертався до Прокляття Ісілдура. |
| 2249 |
Цих останніх слів він уже не міг стерпіти і, вихопившись на середину кола, став біля свого господаря. Послухайте, капітане! — Сем підскочив до Фарамира і став перед ним, уперши руки в боки, з таким виглядом, ніби звертався до гобітеняти, яке не хотіло говорити, чому воно залізло до саду. |
| 2250 |
Дехто зашепотів, але на обличчях людей з'явились і посмішки: щоби капітан отак сидів на землі, лицем до лиця з малим гобітом, котрий широко розставив ноги і наїжачився від люті, — такого вони ще не бачили. — Послухайте! — продовжував Сем. |
| 2251 |
Але шкода, що люди, котрі говорять про боротьбу з Ворогом, не дозволяють іншим, хто як може, докластися до справи. Він би дуже потішився, якби побачив нас зараз. Подумав би, що знайшов нового друга, це точно. Сем важко опустився на землю, червоний по вуха. Фарамир же знову звернувся до Фродо. |
| 2252 |
Його обличчям промайнула тінь скорботи. Фродо на мить задумався, побоюючись нової пастки і не знаючи, чим закінчиться ця розмова. Йому ледве вдалось уберегти Перстень від жадібних рук Боромира, тож як тепер бути серед стількох людей, войовничих і сильних, він не знав. |
| 2253 |
Однак серцем відчував, що Фарамир, хоча зовні дуже схожий на брата, був не такий зарозумілий, а суворіший і мудріший. За п'ять днів до цього походу, одинадцять днів тому саме о цій порі, я почув поклик рогу: звідкись із півночі, та нечіткий, наче відлуння з глибин пам'яті. |
| 2254 |
Ми з батьком сприйняли це за лиху прикмету, адже не було жодної звістки, відколи Боромир пішов, і ніхто з наших людей не бачив, аби він перетинав наші кордони. А на третю ніч трапилася ще одна, дивніша річ. |
| 2255 |
Уночі я сидів біля вод Андуїну, в сірій темряві під блідим місяцем-молодиком, і дивився на невпинну течію; сумно шелестів очерет. Так ми завжди несемо варту на берегах біля Осґіліата, який частково захопили наші вороги і нападають звідти на наші землі. Але тієї опівнічної години весь світ спав. |
| 2256 |
І тоді я побачив, чи так мені здалося, човен, що плив по воді, поблискуючи сірим світлом, невеличкий човен дивної форми з високо піднятим носом, а на веслах і при кермі не було нікого. Мене охопив трепетний страх, бо від човна сочилося слабке світло. |
| 2257 |
Човен сидів глибоко у воді, мовби сильно навантажений, і мені здалося, що він до самих бортів наповнений чистою водою, з якої лилося світло; а в обіймах води спочивав витязь. На його колінах лежав зламаний меч. Я побачив на тілі воїна багато ран. То був Боромир, мій брат, мертвий. |
| 2258 |
Я впізнав його зброю, його меч, дороге мені обличчя. Не було тільки одного — його рогу. І лише однієї речі не впізнав я — гарного пояса, мовби сплетеного зі золотих листків. Та він уже відплив. Човен повернувся за течією і розтанув, виблискуючи, у темряві. |
| 2259 |
І поспішати потрібно тим більше, якщо з нашого братства залишилися тільки два дрібнолюдики. Повертайся назад, відважний капітане Ґондору, захищай своє місто, поки можеш, а мені дозволь піти туди, куди мені роковано. |
| 2260 |
Та що би не відбулося на Північному Пограниччі, тебе, Фродо, я вже ні в чому не підозрюю. Якщо тяжкий досвід трохи навчив мене розумітися на людях і їхніх словах, то я можу розкусити і дрібнолюдиків! Однак, — додав він, усміхнувшись, — у тобі є щось дивне, Фродо, мабуть, щось ельфійське. |
| 2261 |
Та виявилося, ми обоє помилялися більше, ніж я думав спочатку. Тепер я повинен узяти вас зі собою до Мінас-Тіріта і представити Денеторові, і я заплачу своїм життям, якщо мій неправильний вибір зашкодить містові. Тож я не вирішуватиму поспіхом, що маю робити. Але рухатися треба вже, не зволікаючи. |
| 2262 |
Він скочив на ноги й віддав кілька наказів. Одразу ж воїни, котрі сиділи довкола, розбилися на групки і швидко розбіглися, зникаючи в тіні скель і дерев. Невдовзі залишилися тільки Маблунґ і Дамрод. Фродо не залишалося нічого іншого, як тільки підкоритися його проханню, а радше — наказу. |
| 2263 |
Так чи інак на той момент це було мудре рішення, оскільки з огляду на напад ґондорців подорож через Ітілієн ставала ще небезпечнішою. Вони негайно рушили в дорогу: Маблунґ і Дамрод — попереду, Фарамир із Фродо та Семом — за ними. |
| 2264 |
Обігнувши озеро з того боку, де гобіти нещодавно купалися, вони перейшли струмок, піднялися довгим схилом і вступили до зеленого тінистого лісу, що збігав у західному напрямку. Ішли, підлаштовуючись під гобітський крок, і тихо перемовлялися. |
| 2265 |
Але, Фродо, спершу я надто напосівся на тебе за Прокляття Ісілдура. Пробач мені! У такий час і в такому місці то було немудро. Наш бій був важкий, і без того було про що думати. Але навіть коли я говорив із тобою, то майже про все здогадався, тому і спробував змінити тему. |
| 2266 |
Але нехай буде тобі відомо, що правителі міста все ще зберігають стародавні знання, забуті за його межами. Наш дім не походить від роду Еленділа, та все ж ми — з Нуменору. Ми ведемо наш рід від Марділа, вмілого намісника, котрий правив замість короля, коли той пішов на війну. |
| 2267 |
І я пригадую, як Боромир, а був він іще хлопчиком, коли ми разом навчались історії наших предків і нашого міста, завжди гнівався, що його батько — не король. — запитував він. — Такий жаль! Бідний Боромир. |
| 2268 |
Це тобі про щось говорить? Ми, в домі Денетора, через перекази добре обізнані зі стародавньою мудрістю, а крім того, в наших скарбницях зберігається багато речей: книги, рукописи на вицвілому пергаменті, навіть на камені — так! — і на листах зі срібла та золота, різними письменами. |
| 2269 |
Деякі знаки нині вже нікому не відкриються, інші — прочитає лише кілька мудреців. Я можу зрозуміти дещо, бо мене цього вчили. Саме ці манускрипти і привели до нас Сірого Пілігрима. Уперше я побачив його, коли був іще хлопчиком, і відтоді він заходив до нас ще два або три рази. |
| 2270 |
Шкода, що це він вирушив у дорогу! Мій батько і старійшини мали вибрати мене, та він сам запропонував себе як старшого та загартованішого (і те, й інше — правда) і не хотів поступатись. Але ну ж бо, перестань боятися! Я не візьму цю річ, хоч би вона лежала при дорозі. |
| 2271 |
Навіть якби Мінас-Тіріт гинув і лише я один міг би його врятувати, використавши зброю Темного Володаря для добра міста і моєї слави. Ні, я не прагну таких перемог, Фродо, сину Дроґо. Тож не бійся мене! Я не прошу тебе розкривати таємниці. Я навіть не запитую, чи цього разу я ближчий до істини. |
| 2272 |
Він мало не піддався своєму прагненню отримати допомогу та пораду і не розповів цьому стриманому молодому чоловікові, чиї слова здавалися такими мудрими та чесними, все, що мав на думці. Але щось його стримало. |
| 2273 |
На серці було важко від жалю і тривоги: якщо з Дев'ятьох Піших уціліли тільки він і Сем — а це здавалося цілком імовірним, — то, значить, він один відповідав за таємницю їхнього завдання. Тоді краще незаслужена недовіра, ніж квапливі слова. |
| 2274 |
Якийсь час вони ішли мовчки, безшумно ступаючи, мов сіро-зелені тіні під старими деревами; вгорі співало багато пташок, і сонячне проміння відбивалося від лискучої дахівки темного листя вічнозелених лісів Ітілієну. |
| 2275 |
Сем у розмову не встрявав, але слухав; і водночас він нашорошив гострі гобітські вуха, прислухаючись до всіх тихих лісових звуків довкола. Одне він помітив — що в розмові жодного разу не згадали ім'я Ґолума. Сема це втішило, хоча він і розумів марність сподівання, що ніколи більше не почує його. |
| 2276 |
Одного разу, різко обернувшись — його мовби вколов чийсь погляд у спину, — він на мить помітив темну фігурку, яка шмигнула за стовбур дерева. Сем було відкрив рота, але передумав говорити. І так вони йшли, аж поки ліс почав рідшати, а схил став крутіший. |
| 2277 |
Тоді вони знову звернули, тепер праворуч, і невдовзі вийшли до невеликої річки у вузькому яру, — то був той самий струмок, що далеко вгорі сочився з круглого озерця, а тепер бистрим потоком збігав кам'янистим глибоким руслом, перекритим гіллям падуба і темного самшиту. |
| 2278 |
На заході, внизу, в серпанку проміння, вони побачили низину та широкі луги, а вдалині під вечірнім сонцем виблискувала широка стрічка Андуїну. Він тихо свиснув, і тут же Маблунґ і Дамрод виступили з хащ і підійшли до нього. |
| 2279 |
Зеленими хустками два охоронці зав'язали гобітам очі й низько насунули каптури; тоді швидко схопили кожного за руки й пішли. Про цю останню милю дороги Фродо та Сем знали тільки те, про що здогадались у темряві. |
| 2280 |
Стежка повела круто вниз; невдовзі вона стала така вузька, що вони пішли вервечкою, торкаючись кам'яних стін обабіч; їхні охоронці спрямовували їх іззаду, міцно тримаючи за плечі. Час від часу підходили до небезпечних місць, і тоді гобітів переносили на руках. |
| 2281 |
Шум ріки постійно було чути праворуч, і він усе наближався та гучнішав. Нарешті зупинилися. Маблунґ і Дамрод швидко покрутили гобітів кілька разів, так що ті втратили чуття будь-якого напрямку. Трохи піднялись угору: було холодно, і шум води стих. |
| 2282 |
Тоді гобітів узяли на руки і понесли вниз, униз по сходах, а потім завернули за ріг. Раптом вода знову зашуміла, тепер голосно та бурхливо. Здавалося, вода була довкола, і на руках і щоках осідав дрібний дощ. Нарешті гобітів знову поставили на землю. |
| 2283 |
Стояли вони на вологій підлозі з полірованого каменю, на порозі, як виявилося, грубо витесаної у скелі арки, що відкривалась у темряву позаду них. А перед ними висіла прозора водяна завіса, так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід. |
| 2284 |
Гобітам здавалося, що вони стояли біля вікна якоїсь ельфійської вежі, завішаного намистинами зі срібла-золота і рубіну, сапфіру й аметисту, пойнятими лагідним вогнем. Поки він говорив, сонце сіло і полум'я на водоспаді згасло. Гобіти обернулись і пройшли попід аркою. |
| 2285 |
Відразу ж опинились у просторій грубо обтесаній печері з нерівним низьким склепінням. Кілька смолоскипів кидало тьмяне світло на блискучі стіни. Тут уже зібралося багато людей, і решта по двоє-троє підходила через темні вузькі двері в одній стіні. |
| 2286 |
Коли очі звикли до напівтемряви, гобіти побачили, що печера більша, ніж здалося спочатку, і повна запасів зброї та провіанту. Гобітів провели в куток і показали низьке ліжко, де вони могли при бажанні прилягти. Тим часом люди тихо, але швидко порались у печері. |
| 2287 |
З-під стін висунули легкі столи, розставили посуд. Він був простий і переважно без оздоб, але красиво та майстерно зроблений: круглі тарелі, миски з полив'яної глини або виточені з дерева, гладкі й чисті. |
| 2288 |
Було кілька келихів і тарілок із полірованої бронзи; а просту срібну чашу поставили перед капітаном посередині головного стола. Фарамир наближався до кожного, хто приходив, і про щось розпитував тихим голосом. |
| 2289 |
Дехто повернувся з гонитви за південцями; розвідники, котрі залишалися біля дороги, прийшли останні. Вдалося наздогнати всіх південців, окрім великого мумака: ніхто не знав, що з ним сталося. Ніде не було ні сліду ворога, навіть жодного орка-шпигуна. |
| 2290 |
Семові здалося, що при цих словах він кинув швидкий погляд на гобітів; але Правоніг промовчав. Якийсь час вони з Фродо лежали і дивилися на полум'я смолоскипів і на чоловіків, котрі сновигали по печері та говорили приглушеними голосами. Тоді раптом Фродо заснув. Сем сперечався сам зі собою. |
| 2291 |
І якось йому це вдалося. Світло під аркою пригасло, й сіра запона водоспаду потьмяніла, злившись із густими сутінками. Плюскотіла вода, рівно та незмінно вранці, ввечері, вночі. Її жебоніння і шепіт присипляли. Сем кісточками пальців підтримував повіки. Запалили ще кілька смолоскипів. |
| 2292 |
Розкоркували барильце вина. Розкрили скрині з їжею. Люди наносили води з водоспаду. Дехто мив руки. Фарамирові піднесли широкий мідний таз і білий рушник, і він умився. Фродо сів, позіхнув і потягнувся. |
| 2293 |
Їх провели і посадили поруч із Фарамиром на застелених шкурами барилах, трохи вищих за лави людей, так, аби гобітам було зручно. Перед вечерею Фарамир і всі його воїни повернулися обличчями на захід і хвилину помовчали. Фарамир подав знак Фродо та Семові, щоби вони вчинили так само. |
| 2294 |
Після тривалої подорожі та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам бенкетом: золотаве вино, прохолодне та пахуче, хліб із маслом і солонина, сушені фрукти і добрий копчений сир — і все це їсти чистими руками та з чистими ножами, і на тарілках. |
| 2295 |
Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися від пропонованих їм страв, і ні від другої, ні від третьої порцій. Вино розігріло їм кров і потомлені кінцівки, вони розвеселились, і на серці стало легко, вперше відколи покинули Лорієн. |
| 2296 |
Коли закінчили вечерю, Фарамир провів їх до ніші у стіні печери, прикритої завісою; там поставили крісло та два ослінчики. Поруч горів глиняний світильник. Фродо вже виспався, і йому хотілося розмовляти. Та хоча їжа і вино трохи розслабили його, він усе ж не втратив пильності. |
| 2297 |
Фродо розповідав багато, проте постійно відводив розмову від завдання Загону та від Персня, натомість детально описуючи мужність Боромира в усіх їхніх пригодах: під час зустрічі з вовками, у снігах під Карадрасом і в копальнях Морії, де вони втратили Ґандалфа. |
| 2298 |
Однак саме Ґондор спричинив свій власний занепад, поступово впадаючи в оману, що Ворог спить, тоді як насправді його лише вигнали, але не знищили. Думка про смерть була присутня постійно, бо нуменорці й надалі прагнули вічного життя, як колись, у старому королівстві, через що і втратили його. |
| 2299 |
Бездітні правителі у стародавніх палатах розмірковували про геральдику; зів'ялі старці готували міцні еліксири в таємних підземеллях або відгадували долю по зірках у високих холодних вежах. І останній король із роду Анаріона не мав спадкоємця. Але намісники були мудріші та щасливіші. |
| 2300 |
Мудріші — бо стали набирати воїнів із міцних приморських племен і зі стійких горян Еред-Німрасу. І вони уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, войовничі загарбники, але наші далекі родичі, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів. |
| 2301 |
І сталося так при Кіріоні, дванадцятому наміснику (а мій батько — двадцять шостий), що вони прийшли нам на допомогу і на великому Келебрантському Полі знищили наших ворогів, котрі захопили північні провінції. |
| 2302 |
З наших традицій вони запозичили те, що самі забажали, а їхні правителі при потребі розмовляють нашою мовою; проте здебільшого вони дотримуються звичаїв своїх батьків і шанують власну історію, а між собою розмовляють своєю північною мовою. |
| 2303 |
Відтак у наших легендах ми ділимо людей на Високих, чи людей Заходу, якими були нуменорці; Середніх, людей Сутінків, котрими є рогірими та їхні родичі, які все ще мешкають на далекій Півночі; та Диких, людей Темряви. |
| 2304 |
Однак тепер, як рогірими зблизилися з нами, вдосконалившись у мистецтвах, так і ми стали подібними до них і вже не можемо претендувати на титул Високих. Ми стали Середніми людьми, людьми Сутінків, але зберігаємо пам'ять про щось інше. |
| 2305 |
Бо, як і рогірими, ми тепер любимо війну та доблесть у чистому вигляді, як розвагу і як мету; і хоча ми досі переконані, що воїн повинен уміти і знати більше, ніж просто володіти зброєю та мистецтвом убивати, однак ми ставимо воїна вище за інших майстрів. Така потреба нашого часу. |
| 2306 |
Такий був навіть мій брат, Боромир, відважний воїн і через те шанований у Ґондорі. І він справді був герой: уже багато років не було спадкоємця Мінас-Тіріта такого витривалого у праці, такого рішучого в битві, й ніхто не вмів так лунко сурмити у Великий Ріг. Фарамир зітхнув і на якийсь час замовк. |
| 2307 |
Проте серед нас є і такі, хто при можливості спілкується з ельфами, і коли-не-коли хтось крадькома та піде до Лорієну, щоби не повернутись. Але я не з таких. Бо думаю, що нині небезпечно смертному добровільно йти шукати Прадавній Народ. Але я заздрю тим, хто бачив Білу Володарку. |
| 2308 |
Він замовк і почервонів по самі вуха. Але послухайте, пане! — Він обернувся обличчям до Фарамира, зібравши всю свою мужність. — Не повертайте на шкоду моєму господареві те, що його слуга — просто дурень. Ви так гарно говорили, приспали мою пильність розповідями про ельфів і таке інше. |
| 2309 |
Та, як кажуть у нас, гобіта красять гарні вчинки. Зараз саме нагода виявити вашу великодушність. Фродо та Сем скочили з ослінчиків і притулилися спинами до стіни, схопившись за мечі. Запанувала тиша. Усі люди в печері перестали розмовляти і здивовано озирнулися на них. |
| 2310 |
Але Фарамир опустився у крісло і тихо засміявся, а тоді знову спохмурнів. Але я не той. Або я достатньо мудрий, аби знати, що є такі небезпеки, від яких людина повинна втікати. Сідайте і будьте спокійні! Не картай себе, Семвайзе. Якщо ти спіткнувся, то вважай, що так судилося. |
| 2311 |
Серце твоє настільки ж проникливе, наскільки й вірне, і бачить воно краще, ніж твої очі. Хоч і дивно це звучить, та нічого страшного, що ти виказав мені таємницю. Це навіть може допомогти господареві, котрого ти любиш, і стати йому у пригоді. Тож заспокойся. |
| 2312 |
Та надалі ніколи не називай цю річ уголос. Досить і цього одного разу. Гобіти підійшли до ослінчиків і тихенько сіли. Люди повернулися до вина та розмов, зрозумівши, що їхній капітан пожартував із маленькими гостями, й усе вже закінчилося. Фродо відчув, що він тремтить, коли минув шок від переляку. |
| 2313 |
Тепер на нього, мов хмара, навалилася велика втома. Він уже не міг маскуватися чи опиратися. Фарамир якусь мить похмуро і здивовано дивився на нього. Тоді підхопив Фродо, коли той хитнувся, і, обережно піднявши, переніс до ліжка, вклав його і тепло укрив. Фродо відразу ж заснув. |
| 2314 |
Сем, раптом прокинувшись від неспокійного сну, мовби його щось підштовхнуло зісередини, відразу помітив порожню постіль господаря і скочив на ноги. Потім побачив дві темні постаті, Фродо та чоловіка, на тлі арки, тепер залитої туманним білим світлом. |
| 2315 |
Він поспішив за ними, обминаючи воїнів, котрі спали на матрацах уздовж стіни. Проходячи повз Завісу, він помітив, що тепер вона стала сліпучим серпанком, у який сплелися шовк, перли та срібні нитки — танучі крижинки місячного сяйва. |
| 2316 |
Але він не спинився помилуватися ними, а повернув за господарем у вузькі дверцята в печерній стіні. Спочатку вони пройшли темним коридором, далі — мокрими сходинками догори й опинилися на невеликому вирубаному в скелі уступі, який заливало бліде світло з високої шахти над ними. |
| 2317 |
Туди вели двоє сходів: одні, здається, йшли до високого берега над струмком; другі завертали ліворуч. Ними й пішли. Сходи гвинтом піднімались угору. Нарешті вибралися з кам'яної темряви й озирнулися. Стояли вони на широкій пласкій скелі без поручнів чи парапету. |
| 2318 |
Праворуч, зі сходу, спадав гірський потік, перестрибуючи через безліч терас і летючи далі вниз, аби наповнити гладкий стік темною силою спіненої води; вирував просто в них під ногами й урешті зривався у прірву, що зяяла ліворуч. На краю урвища стояв і дивився вниз мовчазний вартовий. |
| 2319 |
Фродо спостерігав, як вигинались і розліталися гладкі струмені потоку. Тоді підвів очі й задивився вдалечінь. Світ був спокійний і холодний, ніби перед світанком. Далеко на заході сідав повний місяць, круглий і білий. |
| 2320 |
Блідий туман мерехтів у розлогій долині внизу — широка безодня сріблястої пари, під якою котилися нічні води Андуїну. Далі висіла чорна темрява, в якій тут і там виблискували холодні, білі, гострі, мов зуби привидів, піки Еред-Німрасу, Білих Гір землі Ґондору, вкритих вічними снігами. |
| 2321 |
Якусь мить Фродо постояв на високій скелі, та дріж пробіг у нього по спині, коли він подумав, що десь у тих просторах нічних земель його товариші зараз мандрують, стоять на привалі або лежать мертві, вкриті туманом. |
| 2322 |
Ген унизу піняві води вливались у булькотливу чашу, повирувавши в темному овальному басейні серед скель, із шумом і плюскотом виривалися через вузький вихід і вже далі спокійніше випливали на рівнину. Місячне сяйво все ще лилося на водоспад і виблискувало на брижах озера. |
| 2323 |
Якби Сем наважився, то сказав би «так» швидше та голосніше, ніж господар. Він не бачив нічого, та з їхніх слів здогадався, на що вони дивилися. Вони знову схилилися над темним озером. З-під густої тіні скель біля протилежного берега з води вистромилася невелика чорна голова. |
| 2324 |
На мить блиснуло сріблом, пішли невеличкі брижі. Істота підпливла до берега, а тоді з дивовижною спритністю, мов жаба, вилізла з води. Вона тут же всілася на камені й почала гризти щось маленьке та сріблясте, що виблискувало в останніх променях місяця, які падали на кам'яну стіну позаду озера. |
| 2325 |
Анборн знехотя підкорився й пішов крученими сходами вниз до уступу, а потім угору, аж поки вони не добралися до виходу, зарослого густими кущами. Безшумно прослизнувши попід кущами, Фродо опинився на південному березі озера. |
| 2326 |
Тепер стало темно, блідо-сірий водоспад відбивав загаяне місячне сяйво західного неба. Ґолума не було видно ніде. Фродо пройшов кілька кроків уперед, Анборн — за ним. Фродо проповз уперед, допомагаючи собі руками, як Ґолум, аби не впасти. Каміння було переважно пласке та гладке, але слизьке. |
| 2327 |
Йому захотілося, щоби ці звуки затихли і щоби він ніколи вже не чув цього голосу. Анборн стояв неподалік. Фродо міг підійти до нього і попросити, щоби мисливці стріляли. Вони підійшли б упритул, поки Ґолум наїдається і не остерігається. |
| 2328 |
Один лише постріл — і Фродо назавжди звільнений від цього жалюгідного голосу. Та ні, Ґолум має право на його опіку. Слуга має право на опіку господаря, навіть якщо служить зі страху. Вони би потопились у Мертвих Болотах, якби не Ґолум. |
| 2329 |
Фродо також досить чітко усвідомлював, що і Ґандалф не бажав би його смерті. У відповідь пролунало тільки слабке шипіння, ніби крізь зуби втягнули повітря. Почувся різкий свист. Відтак із темряви на чотирьох виповз Ґолум, мов заблудлий пес на поклик господаря. |
| 2330 |
Недоїджену рибу він тримав у зубах, ще одну — в руці. Він підповз до Фродо, мало не тицьнувшись у нього носом, і обнюхав. Бліді очі його світилися. Тоді він вийняв рибу з рота й підвівся. Серце його стиснулось. Усе це дуже вже скидалося на обман. |
| 2331 |
Насправді він не боявся, що Фарамир накаже вбити Ґолума, та може спіймати і зв'язати; й тоді те, що зробив Фродо, цій бідолашній зрадливій істоті теж видасться зрадою. І мабуть, уже важко буде коли-небудь пояснити, що Фродо тільки так мусив рятувати йому життя. |
| 2332 |
Ґолум обернувся миттєво, мов блискавка, вологий і ховзький, звиваючись вугрем, кусаючись і дряпаючись, мов кіт. Але ще двоє вартових вийшло з темряви. Ґолум обм'як і почав скиглити й рюмсати. Вартові зв'язали його, не надто делікатно. Ґолум обернувся і плюнув. |
| 2333 |
Вартові підняли його, накрили з головою плащем і понесли. Фродо пішов за ними, почуваючись дуже нещасним. Вони пробралися попід кущами і рушили назад, униз по сходах і далі коридорами до печери. Там уже палало кілька смолоскипів. Люди прокидалися. |
| 2334 |
Сем теж був там і з подивом дивився на нефоремний клунок у руках вартових. До гобітів підійшов воїн і відвів їх до ніші в печері. Фарамир сидів там у власному кріслі, над головою в нього знову палав світильник. Він вказав гобітам на два стільчики поруч. |
| 2335 |
Вино принесли, і тоді Анборн увійшов із Ґолумом. Він розгорнув Ґолума і поставив його на ноги, а сам став збоку, щоби його підтримувати. Ґолум закліпав, ховаючи люті погляди під важкими блідими повіками. |
| 2336 |
Виглядав він справді жалюгідно, наскрізь мокрий, пропахлий рибою (одну рибину він і далі затискав у руці); його рідке волосся налипло на кістлявому чолі, мов пасма водоростей, із носа текло. Ґолум випустив рибину з рук. Фарамир вийняв із-за пояса невеликого ножа і подав його Фродо. |
| 2337 |
Ґолум, неправильно зрозумівши цей жест, верескнув і впав на коліна. Він розрізав мотузки на зап'ястях і кісточках Ґолума й підняв його на ноги. Ґолум поволі підвів очі й неохоче подивився на Фарамира. |
| 2338 |
Світло зовсім згасло в його блідих очах, на якусь мить він невидющим поглядом утупився в ясні непорушні очі ґондорця. Запала тиша. Тоді Ґолум опустив голову і почав корчитись, аж доки не припав до землі, затремтівши всім тілом. Фарамир якийсь час сидів, поринувши в думки. Фродо низько вклонився. |
| 2339 |
Сем голосно зітхнув; і не через обмін люб'язностями, що їх він, як і кожен гобіт, повністю схвалював. Насправді в Ширі така справа вимагала би набагато більше слів і поклонів, аніж тут. Ґолум не відповів. Ґолум і далі мовчав. Анборн вийшов, попереду нього — зіщулений Ґолум. Нішу запнули завісою. |
| 2340 |
Долина Мінас-Морґула вже давно перейшла до злих сил і була загрозою та жахом, навіть коли вигнаний Ворог мешкав іще дуже далеко, а Ітілієн майже цілком належав нам. Як тобі відомо, колись це місто було добре укріплене, горде та прекрасне, Мінас-Ітіль, брат-близнюк нашої столиці. |
| 2341 |
Після його вигнання вони захопили Мінас-Ітіль і оселилися там, і занапастили місто й усю долину навколо нього: місто здавалося порожнім, але насправді серед зруйнованих мурів оселився безтілесний жах. |
| 2342 |
Було там Дев'ять Правителів, котрі зміцніли після повернення їхнього Пана, яке вони таємно готували. Тоді Дев'ятеро Вершників виїхало з воріт жаху, і ми не змогли їм протистояти. Не наближайся до їхньої цитаделі. Тебе помітять іздалеку. То місце нещадної люті, сповнене невсипущих очей. |
| 2343 |
Отож, ми зустрілись і знову розходимося, Фродо, сину Дроґо. Тобі не потрібні слова розради: ще колись зустріти тебе під цим сонцем я не сподіваюсь. Але ти підеш звідси з моїм благословенням — для тебе і твого народу. А тепер відпочинь, поки тобі приготують поїсти. |
| 2344 |
Невдовзі гобітам принесли води для вмивання, а тоді провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир снідав разом із ними. Він не спав після битви попереднього дня, проте втомленим не виглядав. Поснідавши, вони підвелися з-за столу. |
| 2345 |
Гобітам принесли їхні торби (трохи важчі, ніж були перед тим), а ще два міцні ціпки з гладенького дерева, підковані залізом і з різьбленими голівками, крізь які були протягнуті плетені ремінці. Гобіти низько вклонилися. Почали збиратись у дорогу. |
| 2346 |
Ґолум вищав, корчився й чіплявся за Фродо, коли підійшли, щоби зав'язати йому очі; і Фродо попросив: Коли пройшли коридорами та сходами, в обличчя їм війнуло прохолодне ранкове повітря, свіже та запашне. Далі зі зав'язаними очима пройшли ще трохи вгору, а потім — униз. |
| 2347 |
Нарешті Фарамир наказав зняти пов'язки з очей. Вони знову стояли під покровом лісу. Не було чути шуму водоспаду, бо зараз від ущелини, в якій вирував потік, їх відділяв довгий, простягнутий на південь, схил. |
| 2348 |
Крізь дерева на заході проглядало світло, так мовби світ у тому напрямку раптово закінчувався на краю урвища, яке відкривалося просто до неба. Він обняв гобітів, за звичаєм свого народу, нахилившись до них, поклавши руки їм на плечі й поцілувавши в чоло. Фродо зітхнув і повернув на південь. |
| 2349 |
Двічі цього дня вони відпочивали, підживлюючись харчами, спакованими за наказом Фарамира: тут були сушені фрукти і солонина, вдосталь на кілька днів, а хліба стільки, щоби вистачило, доки не зачерствіє. Ґолум не їв нічого. |
| 2350 |
Сонце піднялося високо, непоміченим перекотилося на захід і, сідаючи, залило ліс золотистим світлом; а вони все йшли у прохолодному зеленому затінку, і тиша виснула довкола. Усі птахи немовби відлетіли або втратили голоси. |
| 2351 |
Сутінки рано огорнули мовчазний ліс, і ще до настання ночі гобіти зупинились, утомлені, бо від Геннет-Аннуну пройшли сім, а то й більше ліг. Фродо проспав ніч на м'якому дерні під старезним деревом. Сем поруч із ним спав не дуже спокійно: він багато разів прокидався, та Ґолума видно не було. |
| 2352 |
Зелена трава довкола рябіла чистотілом і анемонами, білими та блакитними, які вже стулили свої квітки до сну; великі латки землі були всіяні лісовими гіацинтами: їхні гладенькі пагінці вибивалися з м'якого ґрунту. |
| 2353 |
Не було видно жодної істоти — ні звіра, ні птаха, — та на цьому відкритому просторі Ґолумові раптом стало страшно, і тепер вони пішли обережно, перебігаючи від однієї тіні до іншої. Споночіло, коли вийшли на узлісся. |
| 2354 |
Там вони присіли під старим кривим дубом, покручене коріння якого зміями сповзало по крутому схилу. Перед ними розкинулася глибока темна долина. Її протилежний берег знову вкривав ліс, блакитно-сірий у похмурих сутінках, який далі тягнувся на південь. |
| 2355 |
Праворуч, ген на заході, під зоряним небом мріли Гори Ґондору. Ліворуч лежала темрява — високі мури Мордору, — і з тієї темряви виринала довга долина, спадаючи крутим, дедалі ширшим жолобом до Андуїну. |
| 2356 |
Фродо здригнувся, поглянувши на далекі шпилі, що танули в ночі, й шум води здався йому холодним і зловісним — голос Морґулдуїну, отруєної ріки, що витікала з Долини Примар. Ґолум неохоче погодився, повернув до лісу і трохи пройшов на схід негустим узліссям. |
| 2357 |
Він не хотів лягати на землі так близько до зловісного шляху, тож, трохи посперечавшись, усі троє вилізли на розсоху падуба, чиє густе гілля, розкинувшись від стовбура, давало добрий прихисток і зручний притулок. Настала ніч, і під кроною стало геть темно. |
| 2358 |
Фродо та Сем попили і з'їли трохи хліба та сушених фруктів, а Ґолум відразу згорнувся клубочком і заснув. Гобіти не стулили очей. Минула північ, коли Ґолум прокинувся: раптом гобіти помітили в темряві його білясті вирячені очі. |
| 2359 |
Він прислухався і понюхав — так, як вони давніше помітили, він визначав час уночі. Ґолум зістрибнув із дерева відразу на всі чотири, а гобіти злізли повільніше. Ступивши на землю, вони негайно подалися за Ґолумом, на схід, угору схилом. |
| 2360 |
Він вів їх через чагарники і зарості ожини; інколи огинаючи глибокий яр чи темну яму, інколи через порослі кущами улоговини, вниз і вгору; та щоразу, коли вони опускалися, протилежний берег ставав ще довший і крутіший. |
| 2361 |
На першій зупинці вони озирнулись і ледве розрізнили покрівлю залишеного позаду лісу, що лежала широченною густою тінню, темнішою ніччю під темним порожнім небом. Здавалося, що зі сходу наповзала велика чорнота, поволі ковтаючи бліді миготливі зірки. |
| 2362 |
Шпичасті гілки були так високо, що гобіти могли вільно проходити під ними, мовби довгим коридором, укритим шорсткою підстилкою. На краю цієї пласкої вершини вони зупинились і проповзли під густий чагарник. Покручене гілля терня звисало до землі, а поверх нього розповзалося плетиво старої ожини. |
| 2363 |
Усередині утворився порожній простір, перекритий сухими гілками, застеленими зверху першим листям і молодими пагінцями. Тут мандрівники трохи полежали, надто втомлені, щоби думати про їжу; і, визираючи крізь просвіти їхнього сховку, стежили, як поволі розвиднюється. |
| 2364 |
За поораною долиною здіймалися грізні гори Ефель-Дуат, чорні та безформні біля підніжжя, де залягла непоступлива ніч, але з гострими зубчастими вершинами, які загрозливо окреслювалися на тлі вогняної заграви. Праворуч здіймався високий гірський відріг, чорний у сутіні, прориваючись на захід. |
| 2365 |
Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки погустішали — зі сходу наповзав густий туман. Фродо та Сем трохи попоїли і прилягли, а Ґолум ніяк не міг заспокоїтися. До їжі він і не торкнувся, тільки попив води, а тоді заповз під кущі, принюхуючись і щось бурмочучи. Потім раптом зник. |
| 2366 |
Була його черга спати, й він заснув умить. Йому приснилося, що він у саду в Торбиному Куті, щось шукає, та на спині в нього важка торба, яка пригинає його до землі. Сад позаростав бур'янами, будяки та кропива присіли грядки вздовж огорожі. — вигукнув він і з цими словами прокинувся. |
| 2367 |
Чому господар дозволив йому спати довше, ніж до вечора? У ту мить знову пролунав розкотистий гуркіт, тепер голосніший і нижчий, аніж до того. Земля затремтіла в них під ногами. Було, як визначив Сем, пополудні. |
| 2368 |
Визирнувши зі сховку, він побачив світ без світла й тіней, що поступово танув у розмитому безбарвному мороці. Було задушливо, однак прохолодно. Фродо спав неспокійно, перевертався і щось бурмотів. Двічі Семові вчувалося, ніби Фродо вимовляв ім'я Ґандалфа. Час тягнувся вкрай поволі. |
| 2369 |
Раптом у Сема за спиною щось засичало, і, обернувшись, він побачив Ґолума, який стояв на всіх чотирьох і пронизував їх палючими очима. Вони пройшли нечутно, так що не тріснула жодна гілочка, не ворухнувся жоден листочок. |
| 2370 |
Від свого сховку вони опустилися просто вниз, а відтак, повернувши на південь і вибираючи якомога пряміший шлях похилим нерівним схилом, піднялись у гори. Невдовзі перед ними чорною стіною забовваніла смуга дерев. |
| 2371 |
Підійшовши ближче, вони побачили, що ці дерева височезні, на вигляд дуже старі, крони їхні оголені та поламані, мовби над ними промчала буря з блискавкою, та не змогла зовсім змести їх і вирвати з глибоченним корінням. |
| 2372 |
Урешті, підійшли до дерев і опинились у широкому колі без покрівлі, відкритому до понурого неба; і просвіти між здоровенними стовбурами здавалися великими темними арками якогось зруйнованого замку. Посередині кола перетиналися чотири шляхи. |
| 2373 |
Позаду них ішла дорога до Мораннону; попереду вона бігла в довгу подорож на південь; праворуч дорога зі старого Осґіліата дерлася догори і за перехрестям вела на схід у темряву: четвертим був той шлях, яким вони мали пройти. |
| 2374 |
Постоявши якусь мить, аби вгамувати страх, Фродо раптом помітив світло, яке червоними відблисками лягло на обличчя Сема. Повернувшись до джерела світла, він побачив за аркою стовбурів дорогу до Осґіліата, що стрічкою збігала вниз, усе вниз, на захід. |
| 2375 |
Ген там, за сумним Ґондором, поглинутим сутінками, сідало Сонце, нарешті знайшовши край широкої пелени хмар і падаючи в загрозливий вогонь іще не заплямованого Моря. На мить світло впало на величезну сидячу постать, незворушну та горду, схожу на когось із кам'яних королів Арґоната. |
| 2376 |
Коліна, високий трон, а також увесь постамент були подряпані та запаскуджені брудними символами племен Мордору. Раптом Фродо помітив голову старого короля, освітлену скісним променем: вона лежала на узбіччі дороги. |
| 2377 |
Очниці короля були порожні, а різьблена борода розтріснута, але високе суворе чоло прикрашала корона зі срібла та золота. Повзуча рослина з квітками, схожими на білі зірочки, обплела чоло, мов у пошанівку до скинутого короля, а у тріщинах кам'яних кучерів виблискував жовтий очиток. |
| 2378 |
Фродо схилив голову; тягар знову гнув його донизу. Щойно проминули вони велике Роздоріжжя, як вага Персня, майже забута в Ітілієні, почала знову зростати. Тепер, коли підйом під ногами покрутішав, Фродо втомлено підвів голову; і тут він побачив його, як і попереджав Ґолум, — місто Примар Персня. |
| 2379 |
Фродо прихилився до кам'яного схилу. Довга похила долина, глибока похмура ущелина, втікала в гори. У її глибині, де сходилися два хребти, високо у скелястому гнізді на чорних схилах Ефель-Дуату, височіли мури та вежа Мінас-Морґула. Усе довкола було темне, і небо, і земля, та вежа світилася. |
| 2380 |
У мурах і вежі незчисленними чорними дірами зяяли вікна, вдивляючись у порожнечу; а сама верхівка вежі поволі оберталася, спочатку в один бік, потім — у другий, величезна примарна голова, що зирила в ніч. На якусь мить троє мандрівників завмерли, зіщулившись, не в змозі відвести очей. |
| 2381 |
Ґолум опам'ятався перший. Він знову смикнув гобітів за плащі, та не промовив ані слова. Мало не тягнув їх за собою. Кожен крок вимагав особливих зусиль, і час неначе сповільнив біг, так що на те, щоби підняти ногу і знову її опустити, потрібні були остогидлі хвилини. |
| 2382 |
Отак поволі вони дійшли до білого мосту. Тут дорога, ледве освітлена, перетинала потік, що збігав ущелиною, і, хитро звиваючись, вела до міських воріт — чорного отвору в зовнішньому колі північних мурів. Широкі низини лежали по обидва береги потоку, тінисті луки, порослі блідими білими квітами. |
| 2383 |
Вони також світилися, красиві, та водночас жахливої форми, ніби почвари з кошмарного сну; й від квітів розходився млосний, цвинтарних дух; запах тліні висів у повітрі. Від луки до луки перестрибував міст. |
| 2384 |
Фігури стояли на його початку — вміло вирізьблені образи людей і тварин, — але всі потворні й огидні. Вода під ним пливла тихо і парувала, та випари, які здіймались і клубочилися довкола мосту, були жахливо холодні. Фродо запаморочилось у голові й потемніло в очах. |
| 2385 |
Тоді раптом ніби якась сила взяла гору над його волею, він зірвався і побіг, витягнувши руки, голова його хилиталася з боку на бік. Сем і Ґолум побігли за ним. Сем схопив і підтримав свого господаря, коли той спіткнувся і мало не впав, просто перед самим мостом. |
| 2386 |
Нарешті зі зусиллям він обернувся до вежі спиною, відчуваючи водночас, як Перстень чинить йому опір, обважнівши на ланцюгу довкола шиї; і очі Фродо також, коли він відвів погляд, мовби осліпли на якийсь час. Темрява перед ним була непроглядна. |
| 2387 |
Ґолум, повзучи по землі, мов перелякана тварина, вже зникав у пітьмі. Сем вів і підтримував господаря, намагаючись не відставати від Ґолума. Неподалік від ближнього берега, біля самої дороги, в кам'яній стіні була тріщина. |
| 2388 |
Крізь неї вони і пройшли, і Сем помітив вузьку стежину, яка на початку слабо світилася, як і головна дорога, аж поки не минала луки з мертвотними квітами, де згасала і тягнулась у темряві, кривуляючи, до північного краю долини. |
| 2389 |
І цією стежкою пленталися гобіти, плече до плеча, спроможні розрізнити Ґолума попереду, лише коли той обертався до них і чекав. Тоді його очі горіли блідо-зеленим світлом, мабуть, відбиваючи огидне сяйво Морґула, а може, розпалені тим настроєм, який викликала вежа. |
| 2390 |
Коли вони піднялися понад смородом і випарами отруйного потоку, дихати стало легше й у головах прояснилося; та вони страшенно помучилися, ніби всю ніч несли важкий тягар або довго гребли проти сильної течії. Врешті, мусили стати на перепочинок. Фродо зупинився і присів на камінь. |
| 2391 |
Вони вже вибралися на вершину великого скелястого горба. Перед ними ущелина вгиналася усередину, й уздовж її краю вела стежка, широким карнизом понад проваллям праворуч; крутим південним схилом гори стежка дерлась угору, зникаючи в темряві. |
| 2392 |
На цих словах переляк і збудження Ґолума зросли настільки, що він знову заговорив, прикриваючи рота долонею, ніби хотів приховати звук від невидимих слухачів у повітрі. Та було вже пізно. Тієї ж миті скеля здригнулась і затремтіла в них під ногами. |
| 2393 |
Громовий гуркіт, гучний як ніколи, прокотився під землею і розійшовся луною в горах. Тоді раптово спалахнула сліпуча червона блискавка. Ген понад східними горами вона стрибнула до неба і залила низькі хмари багрянцем. |
| 2394 |
У цій долині тіні та холодного мертвотного сяйва блискавка здалася нестерпно лютою і жахливою. Піки скель і хребти, мов зазубрені ножі, раптом постали в німій чорноті супроти стрімкого полум'я над Горґоротом. Потім голосно луснув грім. І Мінас-Морґул відповів. |
| 2395 |
Змішаний із різкими голосами, наче пищали хижі птахи, та надсадним іржанням знавіснілих від страху коней, долинув пронизливий вереск, який швидко перейшов у тонке вищання, нестерпне для слуху. Гобіти обернулися на крик і попадали на землю, затуливши вуха долонями. |
| 2396 |
Коли жахливий крик, змінившись протяжним огидним виттям, нарешті перейшов у тишу, Фродо поволі підвів голову. Навпроти, по той бік вузької долини, тепер майже на рівні його очей стояли мури лихого міста, і його брама, наче розкрита паща з блискучими зубами, була розчинена навстіж. |
| 2397 |
Звідти виходило військо. Усі воїни були в чорному, темнішому за ніч вбранні. Супроти сірих стін і сяйливої поверхні дороги Фродо бачив їх, невеликі чорні постаті ряд за рядом, котрі крокували швидко та безшумно, вливаючись у долину нескінченним потоком. |
| 2398 |
Попереду, наче вишикувані тіні, їхали великі кіннотники, а провадив їх більший за всіх інших Вершник — весь у чорному, лише на чолі під каптуром він мав шолом у формі корони, що мерехтіла зловісним світлом. |
| 2399 |
Напевно, це Володар Дев'ятьох Вершників повернувся на землю і зараз веде свій примарний загін на битву? Так, справді, то був той кощавий король, чия холодна рука простромила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана Фродо застогнала від болю і холод підступив до серця. |
| 2400 |
Мабуть, це Перстень кликав правителя Примар, і на мить він занепокоївся, зачувши якусь іншу силу в його долині. Туди і сюди поверталася його темна голова в шоломі, коронована страхом, пронизуючи пітьму невидними очима. Фродо чекав, неспроможний поворухнутися, ніби птах перед гадюкою. |
| 2401 |
І поки чекав, він відчув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч який сильний був тиск, Фродо не мав наміру піддаватися. Він знав, що Перстень лише видасть його, і що він не матиме, навіть із Перснем на руці, сили змагатися з Морґульським королем, — ще не час. |
| 2402 |
Вона взяла його руку, і поки Фродо стежив за рухом руки, не бажаючи продовжувати його, та ніби завмерши в нерішучості (начебто згадував про якусь подію з минулого), вона потягнула руку до ланцюжка на його шиї. |
| 2403 |
Але тоді прокинулася його власна воля; поволі вона відвела руку і спрямувала її до іншої речі — чогось, схованого в нього на грудях. Холодним і твердим здався він йому на дотик — Фіал Ґаладріель, який Фродо так довго зберігав і майже забув про нього. |
| 2404 |
Коли тепер Фродо торкнувся його, всі думки про Перстень вилетіли йому з голови. Він зітхнув і опустив голову. Тієї ж миті Король Примар відвернувся, пришпорив коня і поскакав через міст, і все його темне військо попрямувало за ним. |
| 2405 |
Мабуть, він не міг бачити крізь ельфійські плащі, й воля його маленького ворога, зміцнівши, відвернула його думку. Та він поспішав. Час уже настав, і, за наказом його великого Пана, він мусить рушити війною на Захід. |
| 2406 |
Така велика армія ще ніколи не виходила з тієї ущелини від часів могутності Ісілдура; ще ніколи такий жорстокий і так добре озброєний ворог не підступав до бродів через Андуїн; а це ж було тільки одне і далеко не найбільше військо Мордору. Фродо ворухнувся. І раптом згадав Фарамира. |
| 2407 |
Його здолала слабкість, і він заплакав. А військо Морґула і далі йшло через міст. Тоді з далекої далечіні, мовби зі спогадів про Шир якогось сонячного світанку, коли починався день і відчинялися двері, до нього долинув голос Сема. Пролунав глухий брязкіт. Ворота Мінас-Морґула зачинились. |
| 2408 |
Останній ряд списів зник за поворотом. Вежа навпроти і далі щирилася на них, але світло вже пригасало. Усе місто поринало в похмуру темряву і тишу. Але настороженість його не послабшала. Фродо підвів голову, а тоді встав. Розпач його не покинув, але слабкість минула. |
| 2409 |
Він навіть невесело посміхнувся, нараз відчувши так само чітко, як хвилину тому відчував протилежне, що він має зробити те, що має, якщо зможе, а чи дізнається про це Фарамир, чи Араґорн, чи Елронд, чи Ґаладріель, чи Ґандалф, чи хто-небудь іще — не важливо. |
| 2410 |
Він узяв ціпок в одну руку, Фіал — у другу. Коли помітив, що ясне світло вже сочиться поміж пальцями, заховав Фіал за пазухою, біля серця. Тоді, відвернувшись від міста Морґула, тепер лише сірої тіні за чорним проваллям, він приготувався іти вгору. |
| 2411 |
Ґолум, здається, відповзав кудись у темряву карнизом, коли відчинялися ворота Мінас-Морґула, і залишав гобітів самих. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і ляскаючи в долоні. Гобіти нічого не відповіли, але полізли за ним на карниз. |
| 2412 |
Їм це анітрохи не подобалося, хоч і після стількох небезпек за плечима; та сходження тривало недовго. Невдовзі стежка дійшла до заокругленого виступу в гірському хребті й там раптом ковзнула у вузьку розколину в скелі. Вони підійшли до першого прогону сходів, про які згадував Ґолум. |
| 2413 |
Спочатку Фродо та Сем відчули себе досить вільно поміж стінами обабіч, але сходи були круті, майже як драбина, й, підіймаючись усе вище, гобіти дедалі більше усвідомлювали, яке довге та чорне провалля позаду. |
| 2414 |
Гобіти дерлися щосили, аж поки не почали відчайдушно чіплятися руками за верхні сходини, підтягуючи потомлені ноги; і чим глибше врізалися сходи в гору, тим вище здіймались у них понад головами скелясті стіни. |
| 2415 |
Нарешті, якраз коли вони відчули, що далі йти вже не можуть, побачили над собою вирячені очі Ґолума. Запаморочений і втомлений Сем, а за ним — Фродо виповзли на останню сходинку і посідали, розтираючи стегна та коліна. |
| 2416 |
Піднімаючись, він спітнів, а зараз йому стало холодно та вогко, до того ж у темному переході тягнуло студінню з невидимих висот. Він підвівся й рішуче випростався. Прохід, здавалося, простягнувся на милі, й постійно зверху дуло прохолодне повітря, чимдалі посилюючись до різкого вітру. |
| 2417 |
Гори неначе намагалися залякати їх смертельним подихом, відвернути від таємниць своїх вершин або здмухнути у темряву в них за спинами. Гобіти зрозуміли, що дійшли до кінця, лише коли раптом не виявили стіни праворуч. Майже нічого не було видно. |
| 2418 |
Великі чорні безформні маси і темно-сірі тіні бовваніли вгорі та довкола них, але час від часу мутно-червоне світло спалахувало під низькими хмарами, на якусь мить висвітлюючи високі піки, попереду і обабіч, які, мов колони, підтримували широченний провислий дах. |
| 2419 |
Здавалося, вони видерлися на висоту сотень футів, на широкий уступ скелі. Ліворуч була круча, праворуч — безодня. Ґолум повів їх попід самою кручею. Догори вже не піднімались, але шлях був нерівний і небезпечний у темряві, з купами навалених брил і потрощеного каміння. |
| 2420 |
Просувалися повільно та обережно. Скільки годин минуло, відколи вони ступили в Морґульську Долину, не знав ані Фродо, ні Сем. Ніч здавалася нескінченною. Нарешті вони знову опинилися перед стіною і ще раз побачили перед собою сходи. Вони знову зупинились і знову почали дертись угору. |
| 2421 |
В одному місці вона відповзала прямо до краю темної безодні, і Фродо, глянувши вниз, побачив широченну глибоку яму великої ущелини біля входу в Морґульську Долину. На її дні мерехтіла, наче жук-світляк, дорога Примар від мертвого міста до Безіменного Перевалу. Фродо поспіхом відвернувся. |
| 2422 |
Усе далі й далі зміїлись і повзли сходи, аж поки останній прогін, короткий і прямий, вивів їх на новий рівень. Стежка відхилялася від основної дороги у глибокій ущелині й зараз ішла своїм небезпечним шляхом по дну неглибокого яру до найвищих хребтів Ефель-Дуату. |
| 2423 |
Тепер червоне світло в небі здавалося яскравішим; хоча важко було сказати, чи справді в цьому краю тіні наставав жахливий світанок, чи вони бачили тільки полум'я, роздмухане Сауроновим гнівом у підземеллях Ґоргороту. |
| 2424 |
А ще далі та ще вище Фродо, підвівши голову, побачив, як він припускав, кінець його гіркого шляху. Супроти понурої заграви східного неба в найвищому хребті окреслювалася розколина, вузька, глибоко врізана поміж двома чорними відрогами; і на кожному стримів скелястий шпичак. |
| 2425 |
Він зупинився і придивився краще. Ріг ліворуч був високий і тонкий; і на його верхівці горів червоний вогонь, або, може, це крізь отвір просвічувалася червона заграва землі поза ним. Тепер він збагнув: то була чорна вежа, яка нависала над перевалом. Він торкнув Сема за руку і показав туди рукою. |
| 2426 |
Саме так він це зараз розумів. Жах тієї землі за горами і те, що слід було там здійснити, здавалися ще надто далекими, щоби непокоїти. Зараз він зосередився тільки на тому, як подолати чи обійти цей неприступний мур і сторожу. |
| 2427 |
Щойно він здійснить цю неможливу річ, тоді якимось чином і його завдання буде виконане, — так принаймні йому здавалось у ту темну годину втоми, коли він пробирався кам'янистою тінню під Кіріт-Унґолом. |
| 2428 |
Вони присіли в темній розколині між двома скелями: Фродо та Сем — трохи глибше, а Ґолум припав до землі біля виходу. Тут гобіти поїли, як їм здавалося, востаннє перед сходженням до Безіменної Землі, а може, востаннє разом. Їли вони харчі з Ґондору та хлібці з Лорієну і трохи попили. |
| 2429 |
Але ощадливо, лише по ковтку, щоби промочити сухе горло. Ґолума не було видно ні біля їхнього сховку, ні в пітьмі неподалік. Він відмовився від їхньої їжі, та, як завжди, зробив ковток води; а потім нібито вклався спати. |
| 2430 |
Але куди цього разу? Йому на коліна поклав голову Фродо, занурений у глибокий сон; засмагла Семова долоня лежала на його білому чолі, а друга — на грудях господаря. Обличчя обох дихали спокоєм. Ґолум подивився на них. Дивний вираз промайнув на його худому голодному обличчі. |
| 2431 |
На якусь коротку мить, якби сплячі його побачили, то подумали би, що перед ними старий, виснажений гобіт, котрого зігнули довгі роки, віднісши його ген поза межі часу, геть від родичів і друзів, лугів і потоків його юності, — старе, заморене, жалюгідне створіння. |
| 2432 |
Та від цього дотику Фродо ворухнувся і тихо скрикнув уві сні, і Сем відразу ж прокинувся. Перше, що він побачив, був Ґолум, — «обмацував його господаря», подумав він. Ґолум відсахнувся, і зелене світло блиснуло з-під важких повік. |
| 2433 |
Тепер він, із булькатими очима, присівши на зігнутих кінцівках, став схожий на павука. Та коротка мить минула й уже забулася. Семові стало трохи шкода Ґолума, та особливої довіри до нього він не відчув. |
| 2434 |
Вони йшли далі — Ґолум попереду, а гобіти плече до плеча — вгору довгою канавою між брилами та колонами потрощеного і вивітреного каменю, які стояли обабіч, ніби здоровенні необтесані статуї. Не було чути ні звуку. |
| 2435 |
За якусь милю попереду здійнялася висока сіра стіна, останнє велетенське скупчення гірського каменю. Темніша за небо, вона поступово виростала перед гобітами, аж поки вежею не нависла над ними, заступивши весь простір позаду. Глибока тінь лежала біля її підніжжя. Сем втягнув носом повітря. |
| 2436 |
Ґолум блиснув очима. Глибоко вдихнувши повітря, ступили досередини. Уже через кілька кроків опинились у цілковитій і непроглядній темряві. Після неосвітлених коридорів Морії ні Фродо, ні Сем іще не потрапляли в таку темінь, а тут, якщо таке можливо, пітьма була ще густіша та глибша. |
| 2437 |
Мандрівники рухались у чорних випарах, мовби породжених самою темрявою, які, коли їх вдихали, засліплювали не тільки очі, але й розум, так що навіть спогади про кольори, форми та світло згасали у свідомості. Ніч була завжди, і завжди буде, все було ніччю. |
| 2438 |
Утім, якийсь час вони ще відчували, і навіть чутливість їхніх пальців на ногах і руках загострилася майже до болю. Стіни, на їхнє здивування, виявилися гладкими, а дно, всього лише з кількома сходинками, — рівним і прямим і круто піднімалось угору. |
| 2439 |
Тунель був високий і широкий, такий широкий, що гобіти, хоч і йшли пліч-о-пліч, ледь торкаючись стін випростаними руками, почувалися загубленими, самотніми в цій темряві. Ґолум увійшов перший і зараз був за кілька кроків попереду. |
| 2440 |
Та невдовзі відчуття і слуху, і дотику притупились, і гобіти продовжували рух — навпомацки, далі й далі — тільки завдяки силі бажання, з яким вони сюди ввійшли, бажання подолати тунель і нарешті дійти до високих воріт. |
| 2441 |
Ще не забралися вони далеко, мабуть, коли Сем, хоч і втратив чуття часу та відстані, ліврю рукою намацуючи стіну, натрапив на отвір: на якусь мить звідти потягнуло повітрям, не таким важким, як у печері, а потім вони пройшли далі. |
| 2442 |
Та чи довгий він, і скільки їм іще так терпіти, і чи витерплять вони? Чим вище, тим застоянішим ставало повітря; і зараз, у сліпій темряві, вони ніби відчували якийсь опір, густіший за смердюче повітря. |
| 2443 |
Пробираючись уперед, відчували, як щось торкалося їхніх голів і рук, довгі щупальця чи якісь навислі відростки, — що саме, важко було сказати. А сморід густішав. Густішав так, що врешті їм почало здаватися, що з усіх відчуттів у них залишився тільки нюх, і був він їм на муку. |
| 2444 |
Година, дві, три: скільки часу провели вони в цій темній норі? Години — дні, радше тижні. Сем притиснувся до Фродо, вони взялися за руки і так разом ішли далі. Нарешті Фродо, обмацуючи стіну лівою рукою, раптом наштовхнувся на пустку. Він мало не впав у цю порожнечу. |
| 2445 |
У скелі виявився отвір, набагато ширший за попередні; і звідти тхнуло таким смородом і струмувала така виразна насторожена загроза, що у Фродо запаморочилася голова. Тієї ж миті Сем похитнувся й упав. Долаючи слабкість і страх, Фродо схопив Сема за руку. |
| 2446 |
Мабуть, вони проминули жахливий невидимий отвір, але так воно було чи ні, а йти раптом стало легше, мовби якась ворожа воля на мить відпустила їх. Вони з усіх сил рухалися далі, продовжуючи триматися за руки. Але відразу ж виникла нова трудність. |
| 2447 |
Тунель роздвоївся, чи так принаймні здавалося, й у темряві важко було визначити, котрий зі шляхів ширший чи котрий пряміший. Який шлях вибрати, лівий чи правий? Ніде не було жодної підказки, а хибний вибір майже напевно був би фатальним. |
| 2448 |
Та голос його зривався, вимовлене ім'я впало мертвим каменем, щойно вилетівши з уст. Відповіді не було, ні луни, ні найменшого поруху повітря. Тим часом, обмацавши в темряві стіни, вони виявили, що отвір ліворуч заблоковано: або то був глухий хід, або шлях перекривав якийсь великий камінь. |
| 2449 |
Не пройшли вони й кількох ярдів, як позаду почули звук, приголомшливий і жахливий у цій важкій тиші: булькіт, бурмотіння і протяжне, злісне сичання. Вони обернулися, та нічого не побачили. Все ж завмерли, мов кам'яні, вдивляючись у темряву і чекаючи невідомо чого. |
| 2450 |
Булькіт і шипіння наближались, і чути було скрип, наче щось велике і членистоноге поволі рухалося кудись у темряві. Сморід сунув перед ним. Поволі просунув він руку за пазуху, поволі досягнув Фіал Ґаладріель. |
| 2451 |
На мить той замерехтів, ніби зірка крізь густий туман над обрієм, а потім, коли розгорівся і надія зросла в серці Фродо, запалав срібним полум'ям, невеличким язичком сліпучого світла, мовби сам Еаренділ зійшов зі сонячного шляху з останнім Сильмарилом на чолі. |
| 2452 |
Темрява почала відступати, аж поки полум'я немовби засяяло в центрі прозорої кулі з кришталю, а рука, що його тримала, заіскрилася білим вогнем. Фродо зачудовано дивився на цей дивовижний дар, який так довго зберігав, не відаючи його справжньої цінності й сили. |
| 2453 |
Рідко згадував він про нього на шляху, аж поки вони не дійшли до Морґульської Долини, й ніколи не користувався, щоби не викрити себе його яскравим світлом. Але й інші сили ще є в Середзем'ї, сили ночі, старі вони й могутні. |
| 2454 |
І та, котра повзла в темряві, вже чула ельфійський клич, чула дуже давно у глибинах часу і не зважала на нього, тож і тепер не злякав він її. Ще коли Фродо говорив, він відчув велику лють, яка нависла над ним, смертоносну увагу, зосереджену на ньому. |
| 2455 |
Сяйво зоряної склянки відбилось у тисячах очей, але поза тим блиском почав розгорятися блідий мертвотний вогонь, полум'я, запалене у глибокій безодні лихої думки. Страхітливі й огидні були ті очі, тваринні, але і сповнені мерзенної зловтіхи при вигляді жертви, яка потрапила у безвихідну пастку. |
| 2456 |
Тоді раптом погляд наче звільнив їх від закляття, щоб у сліпій паніці вони якийсь час пробігли для його ж забави, тож вони обернулися спинами і помчали; та, біжучи, Фродо озирнувся і з жахом побачив, що очі стрибали слідом. Сморід смерті хмарою нависнув над ним. Вони здригнулися. |
| 2457 |
При наближенні світла сумнів прокрався до очей. Одне за одним вони пригасали і поволі відступали. Ще ніколи така смертельна яскравість не вражала їх. Від сонця, місяця та зірок надійно сховалися вони під землею, а тепер сама зоря спустилась у темряву. Невпинно наближалася вона, й очі злякались. |
| 2458 |
Але ненависть Сторожа прокрадалася слідом, засліплена на якийсь час, можливо, та неподолана, спрагла смерті. А зараз війнуло їм назустріч повітрям, холодним і чистим. Вихід, кінець тунелю, нарешті був попереду. |
| 2459 |
Задихаючись, прагнучи відкритого простору, кинулися вони вперед; а тоді раптом похитнулися, відкинуті назад. Отвір перекривала якась перешкода, але не камінна: м'яка і трохи піддатлива була вона, та все ж міцна і непрохідна; повітря проникало крізь неї, але не сяйво світла. |
| 2460 |
Вони ще раз кинулись уперед, і їх відкинуло ще раз. Піднісши вгору Фіал, Фродо побачив перед собою сірість, яку світіння зоряної склянки не пробивало і не освітлювало, мовби це була тінь, яку не відкидало світло, тому і жодне світло не могло її розчинити. |
| 2461 |
Сем похмуро розсміявся: Вона трохи подавалася, та потім знову випростувалася, мов тятива, відхиляючи лезо, відкидаючи руку з мечем. Тричі Сем щосили нападав на павутиння, і нарешті лише одна-єдина нитка з усієї безлічі тріснула і закрутилася, звиваючись у повітрі. |
| 2462 |
Один кінець її хльоснув Сема по руці, й він закричав од болю, відступаючи назад і притуляючи долоню до рота. Тоді Фродо підійшов до великої сірої сітки, широко розмахнувся, рубонув гострим лезом тісне плетиво шнурів і відразу ж відскочив. |
| 2463 |
Сяйливо-блакитне лезо розітнуло їх, як серп траву, вони потріскали і скрутились, а тоді повисли. Утворилася велика щілина. Удару за ударом завдавав Фродо, аж поки не пошматував усе павутиння, до якого зміг дотягнутись, і вгорі воно загойдалося, ніби край завіси на вітрі. Пастку розбито. |
| 2464 |
Шалена радість порятунку зі самої пащеки відчаю раптом охопила його. Голова пішла обертом, як від міцного вина. З криком він кинувся вперед. Цей чорний край видався світлим його очам, які пройшли крізь кубло ночі. |
| 2465 |
Темний дим піднявся вгору і майже розвіявся, минали останні години безрадісного дня; червона заграва Мордору згасла в понурій пітьмі. Та Фродо здалося, що то настає світанок несподіваної надії. Він уже майже на вершині хребта. Ще зовсім трохи. |
| 2466 |
Сем поспішив за ним, наскільки ставало сил у ногах; але попри всю радість від звільнення, його щось тривожило, і на бігу він постійно озирався на темну арку тунелю, побоюючись, що очі чи ще щось, чого й не уявити, кинуться за ними. |
| 2467 |
Споконвіку жила вона тут, ця зла істота у вигляді павучихи, такі самі істоти колись населяли ті землі ельфів на заході, які нині під Морем, із такими ж Берен боровся в Горах Жаху, в Доріаті, й там, давним-давно, зустрів Лутієн на зеленій галявині в місячному сяйві. |
| 2468 |
А все-таки була вона тут, та, що жила ще до Саурона і до першого каменя Барад-дура; і служила вона лише самій собі, впиваючись кров'ю ельфів і людей, пухнула і товстішала від нескінченних бенкетів, сплітаючи тенета пітьми; бо все живе було для неї їжею, а темрява — її блювотою. |
| 2469 |
Її менші виплодки, виродки від жалюгідних самців, її власних нащадків, яких вона поїдала, розповзалися гірськими долинами, від Ефель-Дуату до східних гір, до Дол-Ґулдура і твердинь Морок-лісу. Та не було рівних їй, їй, Шелобі Великій, останній дитині Унґоліанти, яка тривожила цей нещасний світ. |
| 2470 |
Уже колись давно зустрів її Ґолум, Смеаґол, який зазирав у всі темні діри, і схилявся він перед нею, і поклонявся їй, і темрява її злої волі йшла поруч із ним на всіх шляхах утоми, відрізаючи його від світла та каяття. І він пообіцяв принести їй поживу. Та її жадоба не була його жадобою. |
| 2471 |
Не знала і не дбала вона про вежі, чи персні, чи будь-що інше, створене розумом чи руками, та, що бажала смерті всіх інших, смерті духу і тіла, а для себе — ситості життям, тільки для себе, розжиріти так, аби гори стали їй затісними і темрява не могла її вмістити. |
| 2472 |
Але до задоволення бажання було далеко, й уже довго голодувала вона, причаївшись у своєму кублі, поки міць Саурона зростала, а світло та все живе покидали його землі; й місто в долині спорожніло, ні ельфи, ні люди сюди не заходили, тільки нещасні орки. Пожива мізерна та неситна. |
| 2473 |
Такі хитрі задуми крутились у його голові, й він усе ще сподівався приховати їх, навіть коли ще раз прийшов до неї і низько вклонився, поки спали його супутники. А щодо Саурона, то він знав, де вона причаїлася. |
| 2474 |
Його втішало, що вона там живе, голодна та невгамовно злісна, — набагато надійніша сторожа цього стародавнього шляху до його землі, ніж будь-що, створене його вмінням. А орки — вони корисні слуги, та в нього було їх безліч. |
| 2475 |
Так, як інколи людина може кинути щось смачне своїй кішці («своєю кішкою» називає він її, але вона його не визнає), Саурон відсилав їй своїх полонених, йому не потрібних: їх відводили до її нори, а потім доповідали йому, як вона з ними забавлялася. |
| 2476 |
Отак вони і жили, кожен захоплений сам собою, не боячись ані нападу, ні гніву, ні кінця свого лиходійства. Ніколи навіть мусі не вдавалося вирватися з павутини Шелоби, а зараз іще побільшали лють її та голод. |
| 2477 |
Загроза була довкола нього, і вороги попереду в тунелі, і його очманілий господар, нічого не помічаючи, мчав їм назустріч. Відвівши очі від тіні позаду та глибокої пітьми під кручею ліворуч, він подивився вперед і побачив дві речі, які стривожили його ще більше. |
| 2478 |
Він побачив, що меч, який Фродо все ще тримав у руці, мерехтів голубим полум'ям; а також побачив, що на тлі чорного неба вікно на вежі й далі палало червоним вогнем. Тоді, швидко повернувшись до своєї звичної потаємності, він прикрив долонею безцінний Фіал, який усе ще тримав у руці. |
| 2479 |
На мить його долоня засвітилася, червона від його живої крові, а тоді він заховав викривальне світло глибоко в кишеню біля грудей і загорнувся в ельфійський плащ. Тепер він спробував пришвидшити ходу. |
| 2480 |
Найбільше вона скидалася на павука, та була значно більша від великих хижаків і страхітливіша за них через лиху жадобу в безжальних очах. Ті самі очі, які, як він думав, були залякані та поборені, тепер знову горіли лютим вогнем, зібрані в пучки на її вистромленій голові. |
| 2481 |
Мала вона великі роги, і за короткою, мов качан, шиєю, простягалося її здоровенне жирне тіло, величезний роздутий лантух, що гойдався та провисав між її лапами; тулуб був чорний, зі синюшними плямами, та черево внизу — бліде і блискуче, і поширювало воно сморід. |
| 2482 |
Щойно вона пропхала м'яке драглисте тіло та складені лапи крізь верхній вихід зі свого лігва, як помчала з величезною швидкістю, то біжучи на скрипучих кінцівках, то раптово стрибаючи. Вона була між Семом і його господарем. |
| 2483 |
Чи вона не помітила Сема, чи уникала його наразі як носія світла, та вся вона зосередилася на одній здобичі — на Фродо, який, позбавлений Фіалу, очманіло біг стежкою вгору, не відаючи про небезпеку. Швидко він біг, але Шелоба мчала швидше; ще кілька стрибків — і він буде її. |
| 2484 |
Лють через зраду та розпач через те, що його затримують у той час, коли господар у смертельній небезпеці, раптово пробудили в Семові шалену силу, на яку не сподівався Ґолум у цьому, на його думку, неповороткому і тупому гобіті. Сам Ґолум не міг би викрутитися швидше та несамовитіше. |
| 2485 |
Його долоня зісковзнула зі Семового рота, і Сем знову рвонув уперед, намагаючись звільнитися від долоні на шиї. Меч він усе ще тримав у правиці, а на його лівій руці на ремінці висів ціпок Фарамира. Сем відчайдушно силкувався обернутися й ударити ворога. Та Ґолум спритно вивертався. |
| 2486 |
Його довга права рука витягнулась, і він схопив Сема за зап'ястя: пальці його були мов лещата; повільно та невблаганно згинав він його руку донизу, аж поки Сем скрикнув і випустив меча; а весь той час друга рука Ґолума стискала Семове горло. Тоді Сем вдався до останніх хитрощів. |
| 2487 |
Він відчайдушно нахилився вперед і міцно вперся ногами в землю, а потім раптом відштовхнувся ногами й відкинувся на спину. Не очікуючи від Сема навіть такої простої хитрості, Ґолум гепнувся на плечі, а здоровий гобіт усією вагою привалив його зверху. |
| 2488 |
Ґолум різко засичав і на мить його рука відпустила шию, хоча пальці продовжували і далі стискати праву руку гобіта. Сем рвонувся вперед і підвівся, а тоді швидко крутнувся праворуч, довкола руки, яку тримав Ґолум. |
| 2489 |
Схопивши ціпок лівою рукою, гобіт замахнувся й ударив ним зі свистячим тріскотом по Ґолумовій простягнутій руці, трохи нижче від ліктя. З писком Ґолум розтиснув пальці. Тоді Сем пішов у наступ; не гаючи часу, щоби поміняти руку, він іще раз безжально вдарив ціпком. |
| 2490 |
Швидко, ніби змія, Ґолум ковзнув убік, і удар, призначений для голови, вразив спину. Ціпок із тріском зламався. Цього Ґолумові вистачило. Напад іззаду був його старою грою, і він рідко коли програвав у ній. |
| 2491 |
Але тепер він, засліплений люттю, помилився, бо заговорив і почав зловтішатися, перш ніж схопив свою жертву обома руками. Усе пішло не так із його прекрасним планом, відколи це жахливе світло несподівано з'явилось у темряві. |
| 2492 |
А тепер він лицем до лиця зітнувся з несамовитим ворогом, лише трохи меншим за нього самого. Така боротьба — не для нього. Сем підхопив меч із землі й заніс його для удару. Ґолум верескнув і, впавши на всі чотири, одним великим стрибком відскочив убік, мов жаба. |
| 2493 |
Не встиг Сем дотягнутися до нього, як той уже з неймовірною швидкістю гнав назад до тунелю. З мечем у руці Сем помчав за ним. На якусь мить він забув про все, крім червоної люті й бажання вбити Ґолума. Та гобіт не встиг наздогнати його — Ґолум зник. |
| 2494 |
Коли перед Семом знову з'явилася чорна діра і сморід, мов удар грому, війнув йому назустріч, думка про Фродо та потвору вдарила йому в голову. Він обернувся і побіг стежкою вгору, раз у раз гукаючи господаря. Та було надто пізно. Задум Ґолума частково здійснився. Х. |
| 2495 |
Ще біжучи, Сем помітив, що Фродо вже обплетений павутинням від кісточок до плечей і потвора величезними передніми лапами припідняла й зібралася відволокти його тіло. Збоку, виблискуючи на землі, лежав його ельфійський меч, яким не встигли скористатися. |
| 2496 |
Ще ніколи не бачив цей дикий світ звірів такої шаленої атаки, щоби якась відчайдушна невеличка істота, озброєна маленькими зубами, сама, стрибала на рогату і шпичасту вежу, що височіла над поваленим супротивником. |
| 2497 |
Мовби вирвана з якогось захопливого марення його неголосним криком, вона повільно повернула до нього моторошну лють своїх очей. Але не встигла усвідомити, що такого шаленого нападу вона ще не знала за всі свої незчисленні літа, як осяйний меч опустився їй на лапу й відітнув пазур. |
| 2498 |
Сем стрибнув під арку її ніг і швидким ударом другої руки простромив пучки очей похиленої голови. Одне велике око згасло. Тепер це жалюгідне створіння опинилося просто під нею, на якусь мить недосяжне для її жала та пазурів. |
| 2499 |
Гнильне світло широчезного черева нависло над гобітом, і сморід мало не збив його з ніг. Та все ж його люті вистачило ще на один удар, і перш ніж вона встигла опуститися на нього, розчавлюючи і гобіта, і його нерозсудливу хоробрість, він відчайдушно рубонув осяйним ельфійським мечем. |
| 2500 |
Кинджал залишив жахливий поріз, але ті огидні складки не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна. Шелоба здригнулася від удару, а тоді підняла величезний лантух свого черева високо над головою Сема. |
| 2501 |
Бо Сем усе ще стояв на ногах і, кинувши власний меч, обіруч тримав ельфійський, лезом до цього жахливого даху; і так Шелоба з величезною потугою власної жорстокої волі силою більшою, ніж у руках будь-якого воїна, настромила себе на гостре вістря. |
| 2502 |
Ні найвідважніші воїни стародавнього Ґондору, ні найскаженіші орки, котрі потрапили в пастку, ще ніколи не мучили її так і не ранили її дорогої плоті. Дрож пробігла всім її тілом. Знову піднявшись, утікаючи від болю, вона підібгала під себе скорчені лапи й відскочила назад різким стрибком. |
| 2503 |
Сем упав на коліна поряд із Фродо, голова його крутилася від жахливого смороду, а рука і далі стискала меча. Крізь туман, що застилав очі, він бачив обличчя Фродо й уперто силкувався опанувати себе і побороти млість, яка охоплювала його. |
| 2504 |
Там вона присіла, припавши до землі черевом, зігнуті лапи тремтіли, коли вона готувалася до ще одного стрибка — та цього разу, щоб ужалити на смерть: не просто впустити трохи отрути, щоб утихомирити здобич; тепер уже — щоб убити, а тоді пошматувати. |
| 2505 |
Сем також присів і, дивлячись на неї, бачив свою смерть у її очах; і тут йому сяйнула думка, мовби заговорив якийсь далекий голос, і він сягнув лівою рукою за пазуху і знайшов те, що шукав: холодним, твердим і надійним здався він йому у примарному світі жаху, Фіал Ґаладріель. |
| 2506 |
Він палав, мов зоря, що, зістрибнувши з небесного склепіння, обпалює темний простір нестерпним світлом. Ще ніколи такий жах із неба не обпікав обличчя Шелоби. Його промені простромили її поранену голову і обпекли її немилосердним болем, і смертельна зараза світла поширилася від ока до ока. |
| 2507 |
Шелоба повалилася назад, затрусивши передніми лапами, в очах її били блискавки, свідомість була в агонії. Тоді, відвернувши покалічену голову, вона почала відповзати, крок за кроком, до отвору в темній скелі. Сем наступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов. |
| 2508 |
І Шелоба нарешті зіщулилася, зламана, смикнулась і затремтіла, силкуючись утекти від нього. Вона доповзла до діри і, залишаючи за собою слід жовто-зеленого слизу, протиснулася досередини, коли Сем іще раз ударив по задніх лапах, які волочилися позаду. І тоді він упав на землю. |
| 2509 |
Шелоба зникла; і чи залягла вона у власному лігві, плекаючи свою лють і своє нещастя, і за довгі роки в темряві заживила свої рани, відновивши очі, аж поки, смертельно голодна, знову не сплела моторошні пастки в долинах Похмурих Гір, про це не відомо. Сем залишився сам. |
| 2510 |
Вечір Безіменного Краю опустився на місце битви, коли Сем утомлено підповз до свого господаря. Коли Фродо біг, завзятий, утішений волею, Шелоба зі страшенною швидкістю наздогнала його й одним коротким рухом ужалила в шию. Тепер він лежав блідий, нічого не чув і не рухався. |
| 2511 |
Тоді він якомога швидше розрізав павучині тенета і приклав вухо до грудей Фродо, а потім — до губ, але не чув ані найслабшого биття серця, ні подиху. Сем почав розтирати ноги та руки свого господаря і торкався чола, далі холодного. |
| 2512 |
Тоді лють охопила його, й він забігав довкола тіла свого пана у гніві, розмахуючи руками, розкидаючи каміння, викрикуючи погрози. Потім повернувся і, нахилившись, зазирнув в обличчя Фродо, бліде в сутінках. |
| 2513 |
І тієї ж миті слова мовби посилили дію отрути, — йому здалося, що колір обличчя Фродо став синювато-зеленим. І тоді чорний відчай охопив Сема, й він нахилився до землі, й насунув каптур на обличчя, і ніч вступила до його серця, і час зупинився. |
| 2514 |
Коли нарешті чорнота відступила, Сем підвів голову, та довкола було темно; скільки хвилин чи годин отак волочився світ, цього він не знав. Сем був і далі на тому самому місці, а господар його і далі лежав біля нього мертвий. Гори не розсипалися, земля не завалилася. |
| 2515 |
І тоді Сем нарешті заплакав; він підійшов до Фродо і спорядив його як небіжчика: склав холодні руки на грудях і загорнув тіло у плащ; по один бік поклав свого власного меча, а по другий — ціпок, подарований Фарамиром. Але йти Сем не міг, іще ні. |
| 2516 |
Він стояв на колінах, тримав Фродо за руку і не міг її відпустити. Час минав, а він усе стояв навколішки, тримаючи руку свого господаря, й у серці його точилася боротьба. Спершу він хотів зібратися на силі й піти в самотню подорож — заради помсти. |
| 2517 |
Пішов би він зараз, то гнів провів би його всіми дорогами світу, в погоні, поки нарешті не вдалося б упіймати його, Ґолума. Тоді Ґолум загинув би в якомусь закутку. Та не для того пішов він у подорож. Не варто залишати свого господаря заради цього. Це його не поверне. Ніщо не поверне. |
| 2518 |
Уже краще було їм разом загинути тут. І це також була би самотня подорож. Сем подивився на блискучий кінчик меча. Він подумав про чорну прірву та порожнє падіння в ніщо. Але це — не порятунок. Це означає нічого не зробити, навіть не потужити. Не для цього він вирушив у подорож. |
| 2519 |
Та відразу ж прийшла й відповідь: Він глибоко вдихнув повітря. Він нахилився. Дуже обережно розстебнув защіпку на шиї Фродо і просунув руку під плащ; потім, другою рукою припіднявши голову, він поцілував холодне чоло і повільно зняв ланцюжок. Голова спокійно лягла на попереднє місце. |
| 2520 |
Нічого не змінилось у нерухомому обличчі, й це найбільше переконало Сема, що Фродо помер і від завдання звільнений. І тоді він схилив голову і надягнув ланцюжок собі на шию, і відразу ж тягар Персня пригнув його до землі, так мовби на нього повісили великий камінь. |
| 2521 |
На якусь мить він вийняв Фіал і подивився на свого господаря, — світло тепер падало м'якими променями вечірньої зорі в літню ніч, і в цьому світлі обличчя Фродо знову стало чистим, блідим, але сповненим ельфійської краси, мов у того, хто давно пройшов крізь сутінки. |
| 2522 |
Стежка була помітна в сутінках, глибока, століттями витоптувана борозна, що підіймалася вгору довгим жолобом серед скель. І жолоб швидко звужувався. Невдовзі Сем підійшов до широкого прогону з низькими східцями. |
| 2523 |
Коли прямовисні скелі Розколини нависли над ним, перед тим як він вибрався на саму вершину, перед тим як глянув на стежку, що опускалася до Безіменного Краю, він обернувся. На мить застигнувши в нестерпному сумніві, він озирнувся. |
| 2524 |
Він усе ще бачив, мов невеличку цятку в гуснучій пітьмі, вхід до тунелю; і подумав, що бачить чи здогадується, де лежить Фродо. Йому привиділося, що там щось блищить, а може, це йому здалося крізь сльози, коли він дивився на кам'янисте узвишшя, де обернулося на руїну все його життя. |
| 2525 |
Тоді він нарешті обернувся обличчям до стежки і зробив кілька кроків: ступати ще ніколи не було так важко. Лише кілька кроків; іще кілька кроків — і він зійде донизу й уже ніколи не побачить того узвишшя. І тут раптом він почув крики та голоси. Завмер каменем. Голоси орків. Позаду та попереду нього. |
| 2526 |
Тупіт ніг і хрипкі викрики: орки піднімалися до Розколини з протилежного боку, з якогось виходу з вежі, мабуть. Тупіт ніг і крики позаду. Він повернувся. Червоні вогники, смолоскипи, замиготіли ген унизу, де орки виходили з тунелю. Нарешті полювання завершено. Червоне око вежі не сліпе. |
| 2527 |
Його спіймали. Тепер миготіння смолоскипів і брязкіт сталі були вже дуже близько. Ще хвилина — і вони опиняться вже на горі і знайдуть його. Він надто довго приймав рішення, а тепер усьому кінець. Як же йому втекти, врятувати себе чи Перстень? Перстень. Він не думав і не приймав ніякого рішення. |
| 2528 |
Він просто витягнув ланцюжок і затиснув Перстень у долоні. Перші орки з'явились у Розколині просто перед ним. Він одягнув Перстень. Світ змінився, і коротка мить часу здалася годиною задуми. Сем відразу помітив, що слух його загострився, а зір затуманився, але якось не так, як у лігві Шелоби. |
| 2529 |
Усе довкола тепер було не темне, а розмите; він сам був у сірому імлистому світі, мов маленький чорний твердий камінь, і Перстень, відтягуючи його ліву руку, був наче кільце гарячого золота. Сем собі не здавався невидимим, а навпаки, жахливо й особливо помітним; і він знав, що Око шукає його. |
| 2530 |
Він чув, як тріскає камінь і шумить вода в далекій Морґульській Долині; і як глибоко під скелями булькоче нещасна Шелоба, заблукавши в якомусь завулку; і голоси в підземеллях вежі; і крики орків, котрі виходили з тунелю; й оглушливі, до реву у вухах, гуркіт ніг і галас орків попереду. |
| 2531 |
Він притиснувся до скелі. А вони крокували далі, мов примарний загін, сірі спотворені постаті в тумані, тіні страху з блідим полум'ям у руках. І вони проходили повз нього. Він зіщулився, намагаючись утиснутись у якусь щілину і заховатися. Сем прислухався. |
| 2532 |
Мабуть, Перстень давав йому розуміння мов — або просто розуміння, особливо слуг Саурона, його творця, тож коли Сем прислухався, він тлумачив собі все і розумів. Звісно, могутність Персня помітно зросла в тих місцях, де його викували; та одним він наділити не міг — сміливістю. |
| 2533 |
Тепер Сем тільки і думав, де би сховатися, де би залягти, поки все стихне; й він занепокоєно прислухався. Звідки лунали голоси, він не знав, слова гупали просто у вухах. Ураз Сем виринув зі свого лякливого настрою. Орки знайшли його господаря. |
| 2534 |
Що вони з ним зроблять? Він чув такі розповіді про орків, від яких кров холонула в тілі. Цього він не допустить. Він скочив на ноги. Завдання й усі свої рішення він відкинув, а з ними — страх і сумніви. |
| 2535 |
Куди ж вони всі поділися в цій імлі? Стовпилися довкола чогось, що лежить на землі; кілька інших металося довкола, мов гончаки по сліду. Він спробував рвонути вперед. Здійнявся дикий гармидер, орки улюлюлюкали та реготали, піднімаючи щось із землі. |
| 2536 |
Потім голос крикнув: Четверо середніх несли на плечах тіло. Вони забрали тіло Фродо. Уже пішли. Він не міг їх наздогнати. Але вперто просувався вперед. Орки добралися до тунелю й уже заходили в нього. Ті, котрі несли тягар, пішли перші, решта штовхалася слідом. Сем сунув віддалік. |
| 2537 |
Він витяг меча, блакитний спалах у тремтячій руці, та вони не помітили цього. Коли Сем підбіг, задихавшись, останні орки вже зникли в чорній дірі. На якусь мить він зупинився, переводячи подих. Потім провів рукавом по обличчю, витираючи пил, і піт, і сльози. |
| 2538 |
У тунелі йому вже не здавалося надто темно, радше було так, ніби з імли він потрапив у густий туман. Утома його зростала, та водночас усе більше міцніла воля. Йому здалося, що попереду він розрізняє світло смолоскипів, але як він не пнувся, наздогнати їх не міг. |
| 2539 |
У які прадавні часи було вирито основний тунель і велику круглу яму, де століття тому оселилася Шелоба, того вони не знали; та самі вони прокопали багато бічних ходів, аби обминати лігво, сновигаючи туди-сюди у справах їхніх господарів. |
| 2540 |
Сьогодні вони не збиралися заходити далеко вглиб, а радше квапилися знайти бічний хід, що вивів би їх до сторожової вежі на скелі. Більшість із них була весела, втішена знахідкою, і на бігу вони базікали та галасували за своїм звичаєм. |
| 2541 |
Сем чув гамір їхніх хрипких голосів, різких у мертвому повітрі, і з-поміж інших він вирізняв два, виразніші та ближчі до нього. Командири обох загонів, здається, йшли останні, сперечаючись по дорозі. Невдовзі Сем помітив, що смолоскипи зникли. Зачувся грюкіт, а коли Сем підбіг — глухий удар. |
| 2542 |
Як він здогадався, орки звернули і ввійшли в той самий отвір, куди не змогли вони з Фродо. Отвір і далі був заблокований. Здавалося, що шлях перегороджує велика брила, та орки якось пройшли, бо він чув їхні голоси по той бік. Вони і далі бігли, вглиб гори, назад до вежі. Сем був у розпачі. |
| 2543 |
Вони відносять тіло його пана з якоюсь страшною метою, а він не може пройти. Він натискав на брилу, він кидався на неї всім тілом, але вона не піддавалась. І тоді зовсім поруч, чи так йому здалося, він знову почув голоси двох командирів. |
| 2544 |
На мить він завмер, прислухаючись: може, раптом довідається щось корисне. Може, Ґорбаґ, який сам, здається, з Мінас-Морґула, вийде, і тоді Сем прослизне всередину. Тут Сем почав слухати уважніше і притулив вухо до каменя. Шаґрат не відповів. Сем похитнувся, схопившись за камінь. |
| 2545 |
Він відчув, як увесь темний світ перевернувся догори дном. Такий великий був його шок, що він мало не зомлів, але навіть коли намагався не втратити свідомість, десь із глибини виринув коментар: Наразі нічого, лише тулитися до нерухомого каменя і слухати, слухати мерзенні орківські голоси. |
| 2546 |
Голоси почали віддалятися. Сем чув, як затихав тупіт ніг. Він приходив до тями від шоку, і тепер його охопила дика лють. Він знову вийняв меча і постукав руків'ям по каменю, але твердь лише глухо застугоніла. Зате меч запалав так яскраво, що тепер Сем міг трохи побачити. |
| 2547 |
Він здивовано помітив, що велика брила мала форму важких дверей, майже вдвічі вищих за нього. Угорі між дверима та низькою аркою отвору була темна щілина. Напевно, двері мали зупиняти Шелобу, замкнуті з протилежного боку якимось засувом, недосяжним для її підступів. |
| 2548 |
Зібравши останні сили, Сем підстрибнув і схопився за верхній край, підтягнувся і перевалився на другий бік; а тоді шалено побіг, із палаючим мечем у руці, за ріг і вгору крученим тунелем. Новина про те, що господар його живий, подвигнула його на останнє зусилля, й він забув думати про втому. |
| 2549 |
З цими словами він завернув за останній ріг і раптом виявив, що через якісь хитрощі тунелю чи слух, загострений Перснем, він помилився з відстанню. Постаті двох орків були ще далеко. Тепер він їх бачив, чорні та присадкуваті на тлі червоного сяйва. |
| 2550 |
Коридор нарешті повів прямо й угору; в кінці були великі двері, розчинені навстіж, які, мабуть, вели до нижніх залів під високим рогом вежі. Орки з тягарем уже ввійшли досередини. Ґорбаґ і Шаґрат підходили до воріт. Сем почув грубий спів, ревіння рогів і гудіння гонгів, огидний гармидер. |
| 2551 |
Ґорбаґ і Шаґрат уже ступали на поріг. Сем закричав і оголив Жало, та його тихий голос потонув у галасі. Ніхто його не помітив. Великі двері загриміли. Бум-м! Металеві засуви брязнули зісередини. Ворота зачинили. Сем кинувся на обкуті залізом стулки й упав, непритомний, на землю. |
| 2552 |
Він лежав за воротами в темряві. Фродо був живий, але в полоні у Ворога. Піпін визирнув із-під Ґандалфового плаща і не зрозумів, чи прокинувся він, чи і далі спить, усе ще в тому миготливому сні, що огорнув його від самого початку великої поїздки. |
| 2553 |
Темний світ пролітав повз нього, і вітер голосно свистів у вухах. Піпін бачив лише зірки вгорі, а праворуч на півдні — гори, які безкраїми тінями височіли супроти неба. Напівсонний, він намагався збагнути, скільки часу та яку відстань вони проїхали, але пам'ять його була квола і непевна. |
| 2554 |
Спочатку шалена їзда без перепочинку, потім на світанні він бачив блідий проблиск золота, і вони прибули до мовчазного міста і великого порожнього будинку на пагорбі. І щойно встигли сховатися там, як угорі знову пролетіла крилата тінь, і налякані люди принишкли. |
| 2555 |
Та Ґандалф лагідно заговорив до нього, і Піпін заснув у якомусь кутку, втомлений, але неспокійний, чуючи крізь сон, як заходили, виходили, як розмовляли люди, як Ґандалф давав розпорядження. А тоді знову і знову скакали в ніч. То була друга, ні — третя ніч, відколи він заглядав у Камінь. |
| 2556 |
І з цим жахливим спогадом він цілком пробудився і затремтів, і шум вітру наповнили загрозливі голоси. У небі зайнялося світло, спалах жовтого вогню за темними кряжами. Піпін зіщулився, на мить перелякавшись, гадаючи, в яку це жахливу країну везе його Ґандалф. |
| 2557 |
Але Тінебор сповільнив біг і пішов кроком, а тоді закинув голову й заіржав. І з темряви йому у відповідь долинуло іржання інших коней; тоді застугоніли копита, три вершники промайнули повз них, мов летючі привиди, і зникли на заході. Піпін занепокоєно поворушився. |
| 2558 |
Він подумав, де зараз Фродо, чи вже в Мордорі, чи мертвий; і він не знав, що ген удалині Фродо дивився на той самий місяць, який сідав за Ґондором перед світанком дня. Піпіна розбудив гомін голосів. Минули ще один день переховування та ніч подорожі. |
| 2559 |
Розвиднювалося: знову настав студений світанок, і їх огорнув прохолодний сірий туман. Тінебор стояв, паруючи від поту, але голову тримав високо і не виявляв жодних ознак утоми. Його обступило багато високих чоловіків, загорнутих у плащі, а за ними в тумані проступав кам'яний мур. |
| 2560 |
Ґандалф розмовляв із людьми, котрі заступили йому дорогу, і, прислухавшись, Піпін збагнув, що йшлося про нього. Ґандалф виїхав на широку рівнину за Раммас-Ехором. Так ґондорці назвали зовнішній мур, збудований із великими зусиллями після того, як на Ітілієн упала тінь їхнього Ворога. |
| 2561 |
Там Андуїн, огинаючи плавною дугою пагорби Емін-Арнену в Південному Ітілієні, круто повертав на захід, а мур нависав просто над берегом; і під ним знаходилися причали Гарлонду, куди прибували кораблі, які підіймалися з південних провінцій. |
| 2562 |
Однак пастухів і землеробів тут було небагато, і більшість ґондорців мешкала в сімох колах Міста, в підгірних долинах Лоссарнаху або далі на південь у прекрасному Лебенніні з його п'ятьма бистрими річками. Там, між горами та морем, жили суворі люди. |
| 2563 |
А далі, у великій провінції Белфалас, у замку Дол-Амрот над Морем, мешкав родовитий князь Імрагіл, і люди його були високі та гордовиті, з очима кольору морської хвилі. Ґандалф їхав мовчки. Тим часом небо світліло, й Піпін при-піднявся та озирнувся. |
| 2564 |
Ліворуч лежало море імли, що гуснула до темряви на сході; праворуч здіймали верхівки гори, круто і раптово обриваючись на заході, так наче при створенні світу Ріка проклала собі шлях крізь велику перепону, вирізавши широку долину, що стала полем битв і розбрату на прийдешні часи. |
| 2565 |
І Піпін зойкнув, бо Вежа Ектеліону, що здіймалася над верхнім колом, перламутром засяяла на тлі неба, висока та прекрасна, а її шпиль заблищав, мов кришталевий; і на стінах ранковий вітер розвіяв білі знамена, і дзвінко заграли срібні сурми. |
| 2566 |
Отак, зі сходом сонця, Ґандалф із Переґріном під'їхали до Великих Воріт Мінас-Тіріта, і залізна брама розчинилася перед ними. І люди розступилися, скорившись владі його голосу, ні про що не розпитуючи, хоч усі здивовано видивлялися на гобіта, котрий сидів попереду, та на коня. |
| 2567 |
Але ворота не розташовувалися на одній лінії: Великі Ворота Міської Стіни виходили на схід, але наступні — на чверть кола на південь, треті — на північ, і так до самого верху; тому брукована дорога, що піднімалася до Цитаделі, повертала то в один бік, то у другий. |
| 2568 |
Постала в первісному творенні гір, довершена працею та вмінням давніх майстрів, із широкої площі за Воротами до найвищого рівня здіймалася височенна скеля, що стриміла на схід, мов гострий корабельний кіль. |
| 2569 |
Угорі скелю оточувала зубчаста стіна, тож із неї, мов із палуби, можна було спостерігати за Воротами, які знаходилися на сімсот футів нижче. Вхід до Цитаделі, вирубаний у самій скелі, був також звернутий на схід; звідти до сьомих воріт збігав довгий прохід, освітлений ліхтарями. |
| 2570 |
Саме ним можна було вийти до Верхнього Двору та Фонтанної Площі біля підніжжя Білої Вежі, стрункої та прекрасної, висотою п'ятдесят сажнів до шпилю, на якому знамено намісників майоріло на висоті сотні футів над рівниною. |
| 2571 |
То була справді неприступна цитадель, її не взяло би жодне військо, доки вона мала захисників; хіба би вороги піднялися з тилу кручами Міндоллуїну та перейшли вузькою перемичкою, що з'єднувала Місто з горою. |
| 2572 |
Але цей відріг, що піднімався до рівня п'ятого кола, був добре укріплений великим валом на самому краю західного урвища; й у цьому мовчазному місці між горою та вежею у склепінчастих могилах спочивали королі та правителі минулих часів. |
| 2573 |
З усе більшим захопленням Піпін дивився на це величне кам'яне місто, більшого та гарнішого за яке він і вві сні не бачив; могутніше за Ізенґард і набагато красивіше. Однак насправді місто з року в рік занепадало, і мешканців у ньому було наполовину менше, ніж колись. |
| 2574 |
Вартові при воротах були одягнені в чорне, а їхні шоломи мали незвичну форму — високі, з довгими пластинами для захисту щік, прикрашені білими крилами чайок; але шоломи блищали сріблом, бо насправді були викувані з мітрилу — в давні часи колишньої величі. |
| 2575 |
На чорних туніках було вигаптуване квітуче сніжно-біле дерево під срібною короною та променистими зірками. Такий був стрій нащадків Еленділа, і нині його носила тільки Варта Цитаделі перед Фонтанним Двором, де колись росло Біле Дерево. |
| 2576 |
Посеред яскраво-зеленого лугу у промінні ранкового сонця іскрився гарний водограй; але там, схилившись над водоймою, стояло сухе дерево, і з голого та поламаного віття бризки водограю сумно скрапували назад у чисту воду. Піпін глянув на дерево, поспішаючи за Ґандалфом. |
| 2577 |
Ґандалф зупинився перед високими дверима з полірованої бронзи. Двері відчинилися ніби самі собою. Піпін зазирнув у велику залу. Світло падало крізь високі вікна з обох боків із-за рядів колон, які підтримували стелю. |
| 2578 |
Ані завіс, ані гобеленів, ніяких плетених чи дерев'яних речей не було в цій довгій урочистій залі; та між колонами застигло мовчазне товариство високих статуй із холодного каменю. Піпінові вони нагадали тесані скелі Арґоната, і з трепетом подивився він на цю алею давно померлих королів. |
| 2579 |
У глибині зали, на підвищенні з багатьох сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном у вигляді коронованого шолома; на стіні поза ним було вирізьблене та викладене зі самоцвітів квітуче дерево. Але трон був порожній. |
| 2580 |
На широкій і високій нижній сходинці стояло крісло, чорне та без оздоб, і на ньому сидів, опустивши очі, старий чоловік. У руці він тримав білий ціпок із позолоченим навершям. Він не підвів погляду. Вони повільно підійшли і зупинилися за три кроки від крісла. Тут старий підвів голову. |
| 2581 |
Раптом він звернув темний погляд на Піпіна: І Піпін глянув просто в очі старому, бо в ньому раптом прокинулася гідність, уражена презирством і підозрою цього холодного голосу. Відкинувши за спину сірий плащ, Піпін дістав свого меча і поклав його до ніг Денетора. |
| 2582 |
Піпін зрозумів, що дотепер вони стояли сховані в нішах по обидва боки від дверей, коли ввійшли вони з Ґандалфом. Він звернув темні очі на Ґандалфа, і тепер Піпін помітив схожість двох старців і відчув напруження між ними, так наче від ока до ока була натягнута тліюча линва, здатна спалахнути вогнем. |
| 2583 |
Денетор був насправді більше схожий на чарівника, ніж Ґандалф, величніший, красивіший і могутніший, а також старіший. Та все ж якесь інше чуття, не зір, підказувало Піпінові, що сила Ґандалфа більша, мудрість — глибша, а велич його прихована. І він старший, набагато старший. |
| 2584 |
Хто такий Ґандалф? Коли та де прийшов він у цей світ і коли покине його? А тоді роздуми Піпіна обірвались, і він побачив, що Денетор із Ґандалфом далі дивляться один одному в очі, немов читаючи думки один одного. Першим відвів погляд Денетор. |
| 2585 |
Коли година минула і Денетор знов ударив у гонг, Піпін почувався виснаженим. А ти, шановний Мітрандіре, приходь також, якщо захочеш. У будь-який час тебе пропустять до мене, крім коротких годин мого сну. Їх провели від дверей зали через Фонтанний Двір у провулок між високими кам'яними будинками. |
| 2586 |
Кілька разів завернувши, вони вийшли до будинку під стіною з північного боку Цитаделі неподалік від перемички. Широкі мармурові сходи вели на другий поверх, до гарної кімнати, світлої та просторої, з гарними парчевими завісами кольору золота. |
| 2587 |
Меблів тут було небагато, лише невеликий столик, пара стільців і лава, по обидва боки — застелені ліжка в нішах, а біля них — глеки і тази для вмивання. Три високі вузькі вікна виходили на північ, на широкий закрут Андуїну, все ще в паволоці туману, та на Емін-Муїл і Раурос удалині. |
| 2588 |
Піпін виліз на лаву і виглянув із-за кам'яного підвіконня. Він підійшов і, поклавши руку Піпінові на плече, виглянув у вікно. Піпін здивовано зазирнув йому в обличчя, бо сміявся Ґандалф весело та безпечно. |
| 2589 |
Спершу йому здалося, що обличчя чарівника стурбоване і сумне, та коли він придивився, то побачив за цим велику радість — джерело таких веселощів, що якби вони вирвалися назовні, то розсміялося би ціле королівство. |
| 2590 |
Він вирізняється серед людей нашого часу, Піпіне, і хоча не родом, але духом він усе ж із Вестернесу; те саме стосується його сина, Фарамира, при тому, що Боромир зовсім інший, хоч батько і любив його найдужче. Денетор бачить далеко. |
| 2591 |
Якщо зосередить свою волю, може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Його важко обдурити, навіть намагатися небезпечно. Пам'ятай про це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, як тобі таке прийшло на гадку чи, може, до серця. Але ти це гарно зробив. |
| 2592 |
Я не перечив, бо не можна гасити благородні почуття холодним розумом. Ти розчулив його, а також, можна сказати, розважив. Принаймні тепер ти можеш вільно пересуватися Мінас-Тірітом — коли ти не на службі. Бо є ще зворотний бік справи. Ти його підданий, і він про це не забуде. |
| 2593 |
Він замовкнув і зітхнув. Біля дверей Ґандалф обернувся. Ґандалф пішов; саме в ту мить на цитадельній вежі вдарив дзвін. Пролунали три чисті срібні удари, і дзвін замовк: була третя година після сходу сонця. Невдовзі Піпін зійшов по сходах і визирнув на вулицю. |
| 2594 |
Сяяло тепле яскраве сонце, вежі та будинки відкидали чіткі тіні на захід. Високо у блакитне небо здіймав білий шолом і сніжний плащ Міндоллуїн. Озброєні люди проходили вулицями Міста, мабуть, відбувалася зміна варти. |
| 2595 |
Тут він звернув увагу на чоловіка в чорно-білому вбранні, котрий ішов вузькою вуличкою від Цитаделі йому назустріч. Піпін почувався самотньо і тому вирішив заговорити до чоловіка, коли той проходитиме поруч; але потреби такої не було, бо чоловік сам підійшов до нього. |
| 2596 |
У шостому колі, під стінами Цитаделі, були прекрасні конюшні для кількох скакунів, а поруч мешкали гінці правителя, завжди готові виїхати за терміновим дорученням Денетора чи його капітанів. Але тепер усі гінці роз'їхалися. Коли Піпін зайшов до стайні, Тінебор заіржав і повернув голову. |
| 2597 |
Тінебор трусонув головою і тупнув копитом. Але дозволив Береґондові погладити себе по голові та по крутих боках. Тінебор закинув голову і заіржав так, що конюшня задрижала, і вони затулили вуха. Перевіривши, чи повні ясла, пішли. |
| 2598 |
Усе це вони поскладали у плетений кошик і вибралися нагору до сонця; Береґонд вивів Піпіна до східного виступу парапету, де під бійницею стояла кам'яна лава. Звідти було видно залиту ранковим світлом далечінь. |
| 2599 |
Вони говорили, а Береґонд спостерігав за гобітом із усе більшим захопленням, дивлячись, як той гойдав коротенькими ніжками, сидячи на лаві, або ставав навшпиньки, щоби виглянути з-за парапету на простори внизу. Сонце вже піднялося високо, туман у долині розтанув. |
| 2600 |
Далеко внизу, за п'ять ліг і далі, доки сягало око, сіріла та блищала Велика Ріка, випливаючи з північного заходу і вигинаючись широкою дугою на південний захід, а далі гублячись у світлому серпанку, за яким, через п'ятдесят ліг, лежало Море. |
| 2601 |
Весь Пеленнор лежав перед Піпіном як на долоні: вдалині темніли садиби та низькі мури, комори та кошари, але ніде не було видно корів чи інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і стежок, на яких був великий рух: до Великих Воріт тягнулися вервечки возів. |
| 2602 |
Час від часу під'їжджали вершники, спішувалися біля воріт і поспішали до Міста. Але більшість возів виїжджала з Міста на головний тракт, шо вів на південь, а тоді, втікаючи від закруту Ріки, зникав із очей біля підніжжя гір. |
| 2603 |
Тракт був широкий і добре вимощений, зі східного краю проходила зелена доріжка для коней, захищена муром. Стежкою в одному та другому напрямку мчали вершники, а весь тракт, здавалося, був запруджений возами, які рухалися на південь. |
| 2604 |
Але придивившись, Піпін зрозумів, що рух на тракті був упорядкований: вози котилися трьома потоками: в першому — швидші кінні вози, у другому, повільнішому, воли тягнули великі кольорові фургони, а вздовж західного узбіччя стомлено тяглися люди, самі впряжені в менші візки. |
| 2605 |
Знову запанувала мовчанка. Піпін занепокоєно глянув на схід, немов побоюючись, що будь-якої хвилини на поля можуть висипати тисячі орків. Він затнувся й подивився на Ріку, і йому здалося, що він бачить лише безкраю та грізну тінь. |
| 2606 |
Можливо, то маячіли над виднокраєм гори, зубчасті хребти яких розмили двадцять ліг імлистого повітря, а може, просто хмара, за якою зібрався ще глибший морок. Але поки він дивився, йому здалося, що цей морок розростається та гусне, поволі-поволі поглинаючи сонячний простір. |
| 2607 |
Кажуть, коли він ночами сидить сам у Вежі, в горішній кімнаті, зосереджуючи думку то в одному напрямку, то в іншому, тоді він читає майбутнє, а інколи навіть проникає в думки Ворога, борючись із ним. Тому він і постарів передчасно. |
| 2608 |
Попри те, і Фарамир зараз десь за Рікою, на небезпечному завданні, й від нього могли прийти звістки. Та, на мою думку, вогні запалили тому, що вчора ввечері прийшли новини з Лебенніну. До гирла Андуїну підходить великий флот корсарів із Умбару, що на півдні. |
| 2609 |
Вони вже давно перестали боятися Ґондору, вступили в союз із Ворогом і тепер воюватимуть на його боці. Для нас це тяжкий удар, бо їхній наступ відріже підмогу, якої ми очікували з Лебенніну та Белфаласу, де народ витривалий і численний. |
| 2610 |
Тепер усі наші думки звернені на північ, до Рогану, тому нас так утішила звістка про їхню перемогу. Однак... — він замовк, підвівся і кинув погляд на північ, схід і південь, — зрада Ізенґарда дає зрозуміти, що ми спіймались у величезні, хитро сплетені тенета. |
| 2611 |
Це вже не сутички біля бродів, не вилазки з Ітілієну й Анорієну, не засідки та грабунки. Це велика, давно спланована війна, а ми в ній — лише одна з фігур, хай як це і зачіпає гордість. Кажуть, щось діється далеко на Сході, за Внутрішнім морем, а також на півночі в Морок-лісі та на півдні в Гараді. |
| 2612 |
І тепер усі країни пройдуть випробування: або вистоять, або впадуть... під Тінню. Та все ж, пане Переґріне, нам випала така честь — витримати головний удар ненависті Темного Володаря, бо ненависть його виринає з незапам'ятних часів і безодень морських. На нас він ударить найсильніше. |
| 2613 |
Він здригнувся, і надія неначе згасла. Тієї миті навіть сонце потьмяніло, ніби заступлене темним крилом. Ледве чутний, високо в небесах, йому причувся крик: слабкий, він усе ж стискав серце, жорстокий і холодний. Піпін збліднув і притиснувся до стіни. Якийсь час вони сиділи мовчки, схиливши голови. |
| 2614 |
Потім Піпін глянув угору і побачив, що сонце сяє, а прапори і далі майорять на вітрі. Піпін глянув на нього: високий, гордий, благородний, як усі чоловіки цієї землі; очі його спалахнули при думці про битву. |
| 2615 |
І так вони розмовляли, доки сонце сягнуло зеніту, і тоді вдарив дзвін, навколо Цитаделі почався рух, бо всі, крім сторожі, пішли обідати. Так, пане Переґріне, просто вартових Вежі Ґондору цінують і поважають не лише в Місті, але й у всій країні. |
| 2616 |
Чемно віталися з ним, за ґондорським звичаєм схиляючи голову та схрещуючи руки на грудях; але тільки-но проходили повз нього, здивовано гукали та кликали тих, хто сидів удома, вийти подивитися на князя дрібнолюдиків, супутника Мітрандіра. |
| 2617 |
На ґанку між колонами гралися хлопці, — Піпін уперше побачив місцевих дітей, тому зупинився подивитись. Один із хлопців помітив його і, скрикнувши, перескочив через газон і вибіг на вулицю. Він зупинився перед Піпіном і оглянув його з ніг до голови. |
| 2618 |
Піпін скривив таку страшну міну, що хлопець ступив крок назад, але відразу ж рушив уперед зі стиснутими кулаками та вогнем в очах. Хлопець гордо розправив плечі. Берґіл від радості заплескав у долоні. |
| 2619 |
Берґіл виявився добрим товаришем, і відколи Піпін розлучився з Мері — першим цікавим співрозмовником, тож вони вже сміялись і жартували, прямуючи вулицею та не зважаючи на цікаві погляди. Невдовзі опинились у натовпі, що рухався до Великих Воріт. |
| 2620 |
Тут Піпін особливо підріс в очах Берґіла, бо, коли назвав своє ім'я та пароль, варта віддала йому честь і пропустила; навіть більше, йому дозволили взяти зі собою Берґіла. За Воротами на краю вулиці та широкого мощеного майдану, куди сходились усі шляхи до Мінас-Тіріта, зібрався натовп людей. |
| 2621 |
Отак до Воріт підходили загони й під радісні вітання вступали до Міста: в темну годину союзні землі збиралися на захист Міста Ґондору; та завжди замало, завжди менше, ніж того сподівалися чи потребували. Мешканці долини Рінґло на чолі зі сином їхнього правителя Дерворіном — триста піхотинців. |
| 2622 |
З нагір'я Мортонду, великої Чорнокорінної Долини, високий Дуїнгір зі синами Дейліном і Дервіном та п'ятьма сотнями лучників. З Анфаласу, далекого Довгобережжя, збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, бідно споряджені, крім дружини Голасґіла, їхнього вождя. |
| 2623 |
З Ламедону — кілька похмурих горян без ватажка. Рибалки з Етіру — якась сотня, решта залишилася на кораблях. Гірлуїн Прекрасний із Зелених Пагорбів Піпіннат-Геліну з трьома сотнями хоробрих бійців у зеленому. |
| 2624 |
І насамкінець, гордовитіший за всіх, Імрагіл, князь Дол-Амрота, родич Денетора, під шитими золотом знаменами зі зображенням Корабля та Срібного Лебедя, із загоном лицарів у повному спорядженні та на сірих конях; а за ними сім сотень піших воїнів — високі, сіроокі, темноволосі, пройшли вони з піснею. |
| 2625 |
Це було все — менш як три тисячі бійців. Чекати ще когось було годі. Вигуки та кроки затихли за Воротами. Глядачі ще трохи постояли мовчки. Курява висіла в повітрі, бо вітер ущух і повітря було важке. Надходив час зачиняти Ворота, і багряне сонце сховалося за Міндоллуїном. Тінь упала на Місто. |
| 2626 |
Піпін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, неначе вгорі зависли курява та дим, крізь які сочилося тьмяне світло. Але на заході вмируще сонце підпалило хмари, і тепер Міндоллуїн чорнів на тлі розжареного вугілля. |
| 2627 |
Тримаючись за руки, вони повернулися до Міста перед самим зачиненням Воріт; коли вийшли на вулицю Ліхтарників, дзвони на всіх вежах урочисто загули. У багатьох вікнах запалили світло, з будинків і казарм, які тягнулись уздовж міської стіни, долинали пісні. |
| 2628 |
Вони розійшлись, і Піпін поспішив назад до Цитаделі. Йти довелося досить довго, й він спітнів і знову зголоднів; швидко запала темна ніч. На небі не було жодної зірки. На вечерю він запізнився, та Береґонд його радо зустрів, посадив біля себе і почав розпитувати про сина. |
| 2629 |
Повечерявши, Піпін іще трохи посидів, а потім попрощався, бо його охопила дивна тривога і йому дуже захотілося побачитися з Ґандалфом. У помешканні було темно, тільки маленький ліхтарик горів на столі. Ґандалфа не було. Тривога ще більше стискала серце. |
| 2630 |
Піпін заліз на лаву і спробував визирнути у вікно, але то було те саме, що зазирати в чорнильне озеро. Він затулив віконниці й заліз до ліжка. Якийсь час прислухався, чи не йде Ґандалф, а потім поринув у неспокійний сон. |
| 2631 |
Уночі його розбудило світло, й він побачив, що повернувся Ґандалф і ходить по кімнаті туди-сюди за завісою ніші. На столі горіли свічки, лежали пергаментні сувої. Він почув, як чарівник зітхає та бурмоче: Ґандалф од'їхав, і стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Мері повернувся до Араґорна. |
| 2632 |
Свою торбу він загубив на Парт-Ґалені, тож зі собою мав лише невеличкий вузлик, куди поскладав кілька корисних речей, підібраних на руїнах Ізенґарда. Гасуфель був уже осідланий. Ґімлі з Леґоласом стояли біля їхнього коня. |
| 2633 |
Невдовзі всі були готові до від'їзду: двадцять чотири вершники та Ґімлі позаду Леґоласа, Мері попереду Араґорна. І помчали вони в ніч. Тільки-но минули кургани біля Ізенських Бродів, як іззаду під'їхав вершник. Теоден відразу ж наказав зупинитися. Вершники розвернулися й узялися за списи. |
| 2634 |
Араґорн спішився, зсадив Мері на землю і, вихопивши меча, став біля стремена короля. Еомер і його зброєносець поїхали до задніх. Мері, як ніколи сильно, почувався непотрібною поклажею і подумав, що би він робив, якби відбувся бій. |
| 2635 |
Припустімо, невеликий ескорт короля оточили та порубали, а Мері втік у темряву — сам-один у дикому роганському степу, без найменшого уявлення, де він серед цих безкраїх миль? — подумав він, вийняв меча і затягнув пояс. Місяць на схилі вкрила темна хмара, та раптом він знову засяяв. |
| 2636 |
Тепер уже всі почули стукіт копит і тієї ж миті побачили темні тіні, які мчали їм назустріч від бродів. Місяць поблискував на вістрях списів. Кількість вершників було важко визначити, але було їх не менше, ніж у королівському ескорті. Переслідувачі різко пришпорили коней. |
| 2637 |
Він було подумав, що це останні хитрощі Сарумана — підстерегти короля з невеликою охороною; а виявляється, нема потреби вмирати, захищаючи Теодена, принаймні зараз. Він сховав меч у піхви. Теоден насправді сильно зрадів. |
| 2638 |
І він відвернувся, подивився на північ під великими зорями і, замовкнувши, так і не промовив ані слова за всю ніч. Ніч минала і на сході сіріло, коли вони добралися до Горнбурґа. Тут треба було трохи відпочити і порадитися. Мері спав, доки його не розбудили Леґолас і Ґімлі. Мері підвівся і позіхнув. |
| 2639 |
Кілька годин сну — цього аж ніяк не досить; Мері був утомлений і засмучений. Він заскучив за Піпіном і далі почував себе тільки поклажею, коли всі довкола готуються до справи, в якій він нічого не тямить. |
| 2640 |
Він уже одягнувся, накинув на плечі сірий плащ, і вони втрьох пішли до розбитих воріт Горнбурґа. Леґолас зупинився перед воротами і звернув погляд ясних очей на північ та на схід, і прекрасне обличчя його спохмурніло. |
| 2641 |
Смертний Горб стояв там, чорний, високий, обкладений камінням, а трава довкола була витоптана та поорана гуорнами. Темнолиці горяни і захисники фортеці працювали біля Рову чи в полі та на зруйнованому мурі; однак усе здавалося напрочуд спокійним: утомлена долина відпочивала після великої бурі. |
| 2642 |
Невдовзі друзі повернулися до фортеці й пішли обідати у велику залу. Король був уже там і, щойно вони ввійшли, підкликав Мері й посадив поряд зі собою. Усі обідали та розмовляли, аж нарешті Еомер нагадав: Багато хто вже сидів на конях. |
| 2643 |
Людей зібралося багато, бо в Горнбурґу король залишав тільки невеликий гарнізон, а решта вирушала на збір до Едораса. Тисяча списів уже виїхала вночі; ще п'ять сотень рушали з королем, здебільшого люди зі степів і долин Західного Фолду. |
| 2644 |
Ні золото, ні самоцвіти не прикрашали їхнє спорядження чи упряж; і самі вершники не мали ніяких гербів чи знаків, тільки на лівому плечі срібну променисту зірку як застібку плаща. Король сів на свого коня, Сніжногривого, Мері — на поні, якого звали Стибба. |
| 2645 |
З воріт виїхав Еомер, а з ним Араґорн, Галбарад зі загорнутим у чорне древком і двоє високих воїнів, ані юних, ані старих. Такі схожі між собою були вони, сини Елронда, що годі було розрізнити: темноволосі, сіроокі, з обличчями по-ельфійськи красивими, у блискучих кольчугах під сріблястими плащами. |
| 2646 |
За ними вийшли Ґімлі та Леґолас. Але Мері не зводив очей із Араґорна, бо так разюче той змінився, неначе за одну ніч постарів на багато років. Похмуре було його обличчя, сіре й утомлене. Араґорн помовчав хвилину. Нічого іншого сказати він не спромігся. |
| 2647 |
Араґорн під'їхав до Яру і стежив за ними, аж поки вони не зникли з очей. І вони втекли від гніву Ісілдура і не наважилися вийти на війну на боці Саурона; вони сховались у горах, відцуралися від інших людей і поступово вимерли на гірських пустищах. |
| 2648 |
І жах Безсонних Мертвих висить над пагорбом Ерех і всюди, де ховався цей народ. Але я мушу пройти цим шляхом, адже ніхто зі живих мені не допоможе. Він підвівся. Леґолас і Ґімлі не відповіли, просто встали і вийшли за Араґорном. На лузі чекали слідопити в каптурах, стримані та мовчазні. |
| 2649 |
Леґолас і Ґімлі сіли на свого коня. Араґорн скочив на Рогерина. Поки Теоден поволі пробирався гірськими стежками, Сірий Загін промчав по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едораса; трохи перепочивши, вони рушили далі й у сутінках прибули до Гірського Скиту. |
| 2650 |
А за вечерею вони розмовляли, і їй розповіли про все, що трапилося відколи від'їхав Теоден, адже до неї доходили тільки стислі звістки; і коли вона слухала про битву при Гельмовому Ярі та про цілковитий розгром ворогів, про атаку Теодена та його дружини, очі її сяяли. |
| 2651 |
Але коли Араґорн підійшов до намету, який йому відвели разом із Ґімлі та Леґоласом, його покликала панна Еовіна. Він обернувся й ніби побачив сяйво вночі, бо вона була вдягнута у біле; очі її палали. Вона помовчала, ніби обдумуючи його слова. Тоді раптом поклала долоню на його руку. |
| 2652 |
Вона обернулась і зникла в темряві. Небо посвітлішало, хоча сонце ще не піднялося над високими хребтами на сході, коли Араґорн наказав рушати. Загін уже сів на коней і він теж саме збирався скочити в сідло, коли панна Еовіна прийшла попрощатися. |
| 2653 |
Еовіна стояла, мов статуя, стиснувши опущені долоні, й дивилася, як вершники зникають у тіні чорного Двіморбергу, Гори Привидів, у якій були Ворота Мертвих. Коли вони зникли з очей, вона обернулась і, спотикаючись, мов сліпа, пішла до себе в намет. |
| 2654 |
Коли проїжджали між рядами стародавніх брил, їх охопив страх, і так вони вступили до Дімгольту. Там, під тінню темних дерев, де навіть Леґоласові було моторошно, вони натрапили на улоговину біля підніжжя гори, і просто посеред стежки стояв здоровенний камінь, ніби перст долі. |
| 2655 |
Коні задкували перед загрозливим каменем, і вершники спішувались і вели їх за вуздечки. Нарешті зійшли на дно провалля; перед ними здіймалася прямовисна скеля, а у скелі пащею ночі відкривалися Темні Ворота. |
| 2656 |
Знаки та літери, висічені на широкій арці, в сутінках було важко розібрати; і страх сірим туманом сочився із Воріт. Загін зупинився, й тільки серце Леґоласа не здригнулося, бо привиди людей його не жахали. |
| 2657 |
І він увійшов перший, і в ту мить такою сильною була сила його волі, що всі дунадани та їхні коні пішли за ним. І справді, коні слідопитів любили своїх господарів так віддано, що готові були піти назустріч жахові, якщо серця їхніх господарів не здригались. |
| 2658 |
Але Арод, роганський кінь, пручався, пітнів і тремтів од жаху, так що було сумно на нього дивитися. Тоді Леґолас затулив йому очі долонями і щось тихо заспівав, аж поки кінь не пішов слухняно за своїм верхівцем. Перед Воротами залишився стояти один лише Ґімлі. |
| 2659 |
Коліна його тремтіли, й він гнівався сам на себе. І з цими словами він пірнув усередину. Та коли переступав поріг, йому здалося, що ноги його налилися свинцем; і темрява осліпила навіть його, сина Ґлоїна, Ґімлі, який часто і безстрашно ходив темними підземеллями світу. |
| 2660 |
Ніхто не нападав на загін, ніщо не заважало йти, проте поступово гномові ставало все страшніше — здебільшого через усвідомлення того, що назад дороги немає; всі стежки заполонило невидиме військо, що рухалося слідом. |
| 2661 |
Тягнувся безконечний час; і нарешті Ґімлі побачив те, про що потім не любив згадувати. Наскільки він міг судити, дорога була широкою, та раптом вона розімкнулась у простору порожнечу, обабіч уже не стало стін. Страх так тиснув на нього, що він навіть не міг розмовляти. |
| 2662 |
Ліворуч у пітьмі щось заблистіло, коли Араґорн підніс туди смолоскип. Араґорн зупинився й пішов глянути, що то. Усе ж він підійшов ближче і побачив, що Араґорн став на коліна, а Елладан тримає два смолоскипи. Перед ними лежав кістяк богатиря. |
| 2663 |
Він упав біля дальньої стіни печери, як тепер стало видно, під кам'яними дверима, наглухо зачиненими: його кістяні пальці все ще чіплялися за щілину між стулками. Пощерблений і розламаний меч лежав поряд, так наче у відчаї чоловік намагався прорубати камінь. |
| 2664 |
Араґорн не доторкнувся до нього, тільки уважно оглянув, а потім підвівся й зітхнув. Ніхто не відповів, натомість запала цілковита тиша, ще жахливіша, ніж попередній шепіт; а потім повіяло холодом, полум'я смолоскипів затріпотіло і згасло, і знову розпалити його не вдалося. |
| 2665 |
Що було потім, упродовж години чи й більше, Ґімлі майже не пам'ятав. Загін ішов уперед, а він постійно тримався позаду, рятуючись від жаху, що мав от-от його охопити; і наздоганяв його шелест, мовби слабке відлуння багатьох кроків. |
| 2666 |
Він спотикався, аж поки не поповз навколішки, мов тварина, й відчув, що далі так не може: або він знаходить вихід і порятунок, або ошаліло біжить назад назустріч невідчепному жаху. Раптом він почув дзюркіт води, звук виразний і чистий, мов камінь, що падає в кошмарному сні. |
| 2667 |
Посвітліло — і ось! — загін вийшов із-під високої та широкої арки, а поруч збігав потічок; уздовж нього, між крутими, зубчастими супроти неба скелями, стрімко вниз ішла дорога. Такою глибокою та вузькою була ця ущелина, що небо вгорі здавалося темним, на ньому виблискували дрібні зірки. |
| 2668 |
Однак, як пізніше довідався Ґімлі, було ще дві години до заходу сонця того дня, коли вони виїхали з Гірського Скиту; втім, тоді він міг би повірити, що то були сутінки якогось іншого століття чи іншого світу. Загін знов осідлав коней, і Ґімлі повернувся до Леґоласа. |
| 2669 |
Їхали вервечкою, і настали вечір і темно-сині сутінки; а страх ішов слідом. Леґолас, обертаючись до Ґімлі, озирався, і гном помічав блиск у світлих очах ельфа. Позаду їхав Елладан — останній із Загону, та не останній на цій гірській дорозі. |
| 2670 |
Загін нарешті виїхав із ущелини, ще й так раптово, ніби крізь щілину у стіні; і перед очима простяглася високогірна долина, а поруч лунав холодний голос потоку, що збігав додолу, долаючи безліч водоспадів. Мортондська долина широким півколом торкалася крутих південних хребтів. |
| 2671 |
Отак, не озираючись, полетіли вони підгір'ям, а далі — через міст над річкою та дорогою, що збігала в долину. У хатах гасили вогні, зачиняли двері, й люди на полях кричали від жаху та розбігалися, мов сполохана звірина. |
| 2672 |
Унизу задзвонили дзвони, всі розбігалися при появі Араґорна; та Сірий Загін через поспіх мчав, мов на полюванні, аж поки втомлені коні не почали спотикатись. І так, іще до півночі, вони дісталися до пагорба Ерех. Віддавна жах перед Мертвими висів над пагорбом і всією пустельною околицею. |
| 2673 |
Ніхто з мешканців околиць не наважувався наближатися до пагорба чи селитися неподалік; бо розказували, що це було місце збіговиська привидів, і що ті збиралися тут у часи страху, товпилися довкола каменя та шепотілися. Глупої ночі до цього каменя підійшов і зупинився Загін. |
| 2674 |
Ніхто зі смертних не витримав би такого напруження, ніхто, лише дунадани з Півночі, а з ними гном Ґімлі й ельф Леґолас. Через Перешийок Тарланга вони перейшли до Ламедону; і Військо Тіней мчало слідом, женучи перед собою страх. |
| 2675 |
І вони дійшли до Калембела на Кірілі, і криваве сонце зайшло за Піннат-Ґеліном, далеко на заході. Місто і переправа через Кіріл були покинуті, бо чоловіки пішли на війну, а решта людей утекла в гори, почувши про появу Короля Мертвих. |
| 2676 |
І коли Піпін стояв на Великих Воротах і дивився, як до Міста під своїми стягами в'їжджає князь Дол-Амрота, король Рогану спускався з гір. День гаснув. В останніх променях сонця вершники відкидали видовжені тіні. Темрява вже заповзла під ялинник, що вкривав стрімкі схили. |
| 2677 |
Перед заходом дня король їхав поволі. Стежка саме огинала величезну голу скелю та пірнала в шелестливу лісову пітьму. Вниз, униз їхали вони довгою звивистою вервечкою. Коли нарешті опустилися на дно розщелини, у глибоких низинах уже заліг вечір. Сонце сіло. На водоспади опустилися сутінки. |
| 2678 |
Увесь день униз із високого перевалу збігав бурхливий потічок, прорізаючи вузьке русло між стінами сосен; і тепер через кам'яні ворота він витікав у ширшу долину. Вершники поїхали берегом, і раптом перед ними відкрилася Гірська долина, де голосно бурунилися вечірні води. |
| 2679 |
Далеко праворуч, на краю широкої долини, здіймався могутній Твердий Ріг, знизу загорнутий у хмару; його зазубрений пік, укритий вічними снігами, сяяв над усім світом, тінисто-синій зі сходу, залитий надвечірнім багрянцем зі заходу. |
| 2680 |
Мері зачудовано дивився на цю незнайому країну, про яку наслухався в поході. То був світ без неба, і його око крізь завісу туманного повітря бачило самі лише схили, скелясті бескиди за бескидами, та похмурі провалля, затягнуті млою. |
| 2681 |
Якусь хвилю він дрімотливо вслухався в гуркіт води, шепіт темних дерев, тріск каміння й у завмерлу тишу, що причаїлася за всіма звуками. Він любив гори, а краще сказати — любив уявляти їх собі на узбіччі розповідей про далекі землі; та зараз на нього тиснула нестерпна вага Середзем'я. |
| 2682 |
Йому хотілося сховатися від цієї неосяжності в тихій кімнатці з каміном. Він дуже втомився, бо, хоча їхали і поволі, майже не відпочивали. Годину за годиною впродовж трьох утомливих днів трясся він у сідлі, перевалами, довгими ущелинами, долаючи безліч річок. |
| 2683 |
Часами, коли стежка була широкою, він їхав поруч із королем, не помічаючи, як посміхаються вершники, дивлячись на них обох: гобіта на кошлатому сіренькому поні та правителя Рогану на великому білому коні. |
| 2684 |
І тоді Мері розмовляв із Теоденом, розповідаючи про побут і звичаї гобітів, або слухав легенди про Роганську Марку та витязів її давнини. Але найчастіше, особливо цього останнього дня, Мері їхав за королем, нічого не говорячи та прислухаючись до дзвінкої роганської мови його супутників. |
| 2685 |
У цій мові багато слів здавалися йому знайомими, та вимовлялися не так, як у Ширі, й він не міг зв'язати їх докупи. Іноді якийсь чистий голос заводив зворушливу пісню, і серце Мері радісно затріпотіло, хоч він і не знав, про що співається. |
| 2686 |
Попри все, він почувався самотнім, а зараз, на схилі дня, — як ніколи раніше. Він думав, куди в цьому чужому світі занесло Піпіна, де зараз Араґорн, Ґімлі та Леґолас. Тоді раптом холодом стиснула серце згадка про Фродо та Сема. Він здригнувся. Коні стали. Вузьким яром різко додолу падала стежка. |
| 2687 |
Тільки мигцем, ніби через високе вікно, було видно широку долину в сутінках. Біля річки поблискував один-єдиний вогник. Споночіло, коли спустились у долину. Тут Сніжний протікав біля її західного краю, і невдовзі стежка вивела їх до броду, де вода голосно вирувала серед каміння. Брід охороняли. |
| 2688 |
І раптом десь ізгори, мов із якоїсь западини, зазвучав цілий хор сурм, голоси яких зливалися в один клич, що розкотився по кам'яних схилах. Так переможно повертався король Роганської Марки із заходу в Гірський Скит біля підніжжя Білих Гір. |
| 2689 |
Там його вже чекало останнє військо Рогану, бо як тільки стало відомо про його повернення, капітани виїхали йому назустріч до броду, щоби передати послання від Ґандалфа. Очолював їх Дунгер, старійшина мешканців Гірської долини. |
| 2690 |
Тепер дорога пішла просто на схід через долину, яка в цьому місці була завширшки півмилі. Навкруги лежали поля та луги зі жорсткою травою, сірою в сутінках, а на дальньому кінці долини Мері побачив навислу стіну, крайній виступ великого підніжжя Твердого Рогу, розщеплений рікою в давні віки. |
| 2691 |
На всіх рівних місцях збиралися великі юрби народу. Люди стояли біля дороги, вітаючи короля та вершників із Заходу радісними вигуками; а за ними простягалися правильні ряди наметів і шатер, прив'язаних коней, великих складів зброї, встромлених у землю списів, наїжачених, мов молодий ліс. |
| 2692 |
На весь табір спадали сутінки, проте, незважаючи на нічну прохолоду, якою тягнуло з висот, тут не горіли вогні й не розпалювали багаття. Вперед-назад ходили вартові, загорнуті у плащі. Мері задумався, скільки ж там було вершників. |
| 2693 |
У густій пітьмі їхньої кількості було не вгадати, але йому здавалося, що тут ціла армія — багато тисяч бійців. Поки він отак роззирався, загін короля підійшов до великої скелі на східному боці долини; раптом дорога пішла вгору, і Мері вражено підвів очі. |
| 2694 |
Такого шляху він не бачив іще ніколи — створеного людськими руками в часи, яких не сягали легенди. Змією в'юнився він вгору, врізаючись у прямовисну скелю. Крутий, мов сходи, петляв він до самої гори. |
| 2695 |
На кожному закруті стояли великі камені, витесані на подобу людей, велетенських і неоковирних, що ніби сиділи, схрестивши ноги та склавши короткі руки на товстих черевах. Риси облич багатьох із них зітер час, тільки темні ями очей сумно дивилися на перехожих. Вершники майже не звертали на них уваги. |
| 2696 |
Потім він озирнувся і побачив, що вже піднявся на висоту кількох сотень футів, але все ж далеко внизу можна було розгледіти звивисту колону вершників, котрі переходили брід і прямували до табору. Лише король і його охорона прямували вгору, до Криївки. |
| 2697 |
Рівнину перетинав подвійний ряд необтесаного каміння, який тікав у сутінки і зникав між деревами. Хто наважувався ступати на цю дорогу, доходив до чорного Дімгольту під Двіморберґом — до грізної кам'яної колони та роззявленої темряви заборонених воріт. |
| 2698 |
Такий був темний Гірський Скит, творіння давно забутого народу. Ім'я його втрачене, і жодної пісні чи легенди не збереглось у пам'яті. Ніхто з роганців не знав, із якою метою його збудували: як селище, таємний храм чи могилу королів. |
| 2699 |
Люди працювали тут за Чорних Років, іще до того, як до західних берегів причалив перший корабель чи дунадани заснували Ґондор; і тепер їх не стало, тільки старі Пукелі залишились і далі сидіти на закрутах дороги. |
| 2700 |
Мері розглядав ряди каменів: вивітрені та чорні, деякі похилилися, якісь попадали, а інші потріскались і розсипалися, камені виглядали, як ряди старих з'їджених зубів. Йому кортіло знати, навіщо вони, і також він сподівався, що король не поїде в темряву, куди вони вели. |
| 2701 |
Потім він помітив групки наметів і шатер по обидва боки кам'яного шляху, та стояли вони не під деревами, а навпаки, здавалося, притискалися до урвища. Більше їх купчилося праворуч, де Фірієнфельд був ширший; а ліворуч стояв менший табір із високим шатром посередині. |
| 2702 |
Звідти назустріч їм виїхав вершник, і вони звернули з дороги. Коли під'їхали ближче, Мері побачив, що то жінка з довгими косами, які виблискують у сутіні, але вона була в шоломі, захищена кольчугою та підперезана мечем. |
| 2703 |
Біля помешкання короля розклали невеличкий наметик; там гобіт сидів на самоті, а повз нього проходили люди, збираючись до короля на нараду. Настала ніч, ледь помітні вершини гір на заході коронували зорі, та схід був темний і порожній. |
| 2704 |
Кам'яний шлях поступово розтавав у темряві, а далі, чорніша від ночі, нависала широченна тінь Двіморберґу. Отак снуючи похмурі думки, він раптом пригадав, що дуже голодний, і зібрався йти пошукати, чи ще хтось у цьому незнайомому таборі має таку саму потребу. |
| 2705 |
Але цієї миті заграла сурма, і його, королівського зброєносця, покликали прислуговувати при столі в короля. У глибині шатра вишиваними килимами відгородили невеликий простір, застелили його шкірами; і там за невеликим столиком сиділи Теоден, Еомер, Еовіна та Дунгер із Гірського Скиту. |
| 2706 |
Мері стояв за спиною короля, щоби прислуговувати, аж нарешті старий, перервавши глибоку задуму, обернувся до нього і посміхнувся. Гобіта посадили ліворуч від короля, та ніхто нічого не просив розповідати. Тоді мешканці Гірського Скиту зачиняють двері, завішують вікна і тремтять від страху. |
| 2707 |
Придивившись, він зрозумів, що це незнайомець, хоча схожий на Боромйра, ніби його родич, такий самий високий, сіроокий і гордий. Одягнутий він був у дорожній темно-зелений плащ поверх тонкої кольчуги, на шоломі його сяяла срібна зірочка. Я сподівався вислати десять тисяч списів. |
| 2708 |
Але, боюся, їх буде менше, бо я не можу залишити свої твердині без охорони. Усе ж, я поведу щонайменше шість тисяч. Перекажи Денеторові, що сам король Роганської Марки прибуде в землю Ґондору, хоча, мабуть, і не повернеться звідтіля. Але дорога довга, і люди та коні повинні берегти сили для бою. |
| 2709 |
Тож мине приблизно тиждень від завтрашнього ранку — і ви почуєте бойовий клич синів Еорла, котрі прибудуть із Півночі. Після цих слів Теоден підвівся, за ним — усі інші. Отак раз у раз повторюючи ці слова, він нарешті заснув у своєму наметі. Його розбудили, торсаючи за плече. |
| 2710 |
Накинувши одяг, Мері визирнув із намету. Світ темнішав. Навіть повітря здавалося бурим, і все довкола було чорно-сіре й не відкидало тіней; стояла цілковита тиша. Суцільна хмара затягнула небо, лише ген на заході, куди доповзали чіпкі пальці пітьми, пробивалося світло. |
| 2711 |
Над головою нависло важке склепіння, понуре та безформне, і світло радше слабшало, ніж ясніло. Гірґон, ґондорський вершник, стояв перед Теоденом, а поруч із ним — іще один чоловік, одягнутий так само, але нижчий на зріст і кремезніший. Коли Мері ввійшов, той саме розмовляв із королем. |
| 2712 |
Король сидів мовчки. Тоді нарешті заговорив: Тут підвелася Еовіна. Вона підвела Мері до одного з наметів для сторожі короля, і зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит та інше спорядження. Мері вклонився, і панна подала йому щит, такий самий, як у Ґімлі, з емблемою білого коня. |
| 2713 |
Але роганці — витривалий народ, відданий своєму правителеві, й тому було чути мало плачу та нарікань навіть у таборі, де розмістились утікачі з Едораса, жінки, діти і старі. Мовчки, безстрашно зустрічали вони грізну долю. |
| 2714 |
Швидко минули дві години, і тепер король сидів на білому коні, який поблискував у напівтемряві. Гордим і струнким здавався вершник, хоча волосся, що спадало з-під високого шолома, було білосніжним; і, дивлячись на нього, такого непохитного та безстрашного, люди кріпилися. |
| 2715 |
На широкій рівнині, біля шумного потоку, вишикувалися п'ять із половиною тисяч вершників у повному озброєнні та ще кілька сотень чоловік із легко вантаженими, запасними кіньми. Прозвучала одинока сурма. Король підняв руку, і роганське військо поволі рушило. |
| 2716 |
Попереду їхали дванадцять славних вершників, особистий загін короля, а за ними — сам король із Еомером праворуч. Еомер попрощався з Еовіною нагорі, і згадувати про розлуку йому було боляче; але тепер він почав думати про дорогу, що лежала попереду. |
| 2717 |
Далі їхали Мері на Стиббі та ґондорські гінці, а за ними — ще дванадцятеро з королівського загону. Вони проїхали повз довгі шеренги воїнів зі суворими та незворушними обличчями. Але коли під'їхали до кінця строю, один із них уважно подивився на гобіта. |
| 2718 |
Молодий воїн, подумав Мері, нижчий зростом і стрункіший за інших. Він спіймав блиск чистих сірих очей і здригнувся, бо раптом усвідомив, що то було обличчя людини, котра втратила надію і шукає смерті. |
| 2719 |
І сіра дорога повела берегом Сніжного, що нуртував між камінням; повз села Підгірці та Верхоріччя, де в темних дверях стояли сумні жінки; і так, без звуків рогів, арфи чи співів почався цей великий похід на Схід, про який складало пісні багато поколінь роганців. |
| 2720 |
Коли король прибув до Едораса, темніло, хоча насправді був лише полудень. Тут він затримався ненадовго, і до війська приєдналося близько шести десятків вершників, котрі запізнилися на збір. Пообідавши, він зібрався їхати далі й побажав своєму зброєносцеві на прощання всього найкращого. |
| 2721 |
Та Мері знову почав благати взяти його зі собою. Мері вклонився і засмучено пішов геть, оглядаючи шеренги воїнів. Загони вже готувалися рушати: підтягували попруги, перевіряли сідла, поплескували коней; дехто стурбовано поглядав на низьке небо. |
| 2722 |
І сталося так, що, коли король вирушив у похід, перед Дернгельмом сидів гобіт Меріадок, але великий сірий жеребець Вихор не відчув зайвої ваги: Дернгельм важив менше за інших чоловіків, хоча був гнучкий і міцно збитий. |
| 2723 |
А тоді далі — через Фолд і через Багномежжя, де праворуч великі діброви вкривали гірські схили під тінню темного Галіфірієну, вздовж кордонів Ґондору, — і тумани клубочилися ліворуч на болотах довкола гирла Енти. І дорогою до них долинали звістки про війну на Півночі. |
| 2724 |
Поодинокі гінці, заганяючи коней, несли вісті про ворогів, котрі напали на східні кордони, про орків, котрі крокували Роганським Плато. Отак Теоден покинув свої володіння, і милю за милею ковтала довга звивиста дорога, і сигнальні вершини пропливали обабіч: Каленад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. |
| 2725 |
Піпін тужливо глянув на скибочку хліба з недостатнім (на його погляд) кружальцем масла і на кухоль збираного молока. Піпін не сказав нічого. Невдовзі він уже крокував поряд із Ґандалфом холодним коридором до дверей зали у Білій Вежі. |
| 2726 |
У Піпіна з'явилося неприємне передчуття, що більшість із того, що він говорив чи робив, якимось чином стало відомо правителеві Міста, і про багато з того, що він думав, здогадалися також. Він промовчав. Серце Піпіна обірвалося. |
| 2727 |
Його не приваблювала ідея співати гобітських пісень перед правителем Мінас-Тіріта, особливо жартівливих, на яких він знався найкраще; та і занадто простацькі були вони для такої нагоди. Втім, співати йому не наказували. |
| 2728 |
Денетор обернувся до Ґандалфа і став розпитувати про рогіримів і їхні наміри, про становище Еомера, племінника короля. Піпіна вражало, скільки всього знає Денетор про народ із далекого краю, хоча, подумав він, уже багато років минуло, відколи Денетор виїжджав за кордон. |
| 2729 |
На ньому були невелика кольчуга, здається, зі сталевих кілець, але чорна, як гагат; і високий шолом із воронячими крильцями з обох боків і зі срібною зіркою в центрі вінця. Поверх кольчуги була коротка чорна накидка з гаптованим сріблом знаком Дерева. |
| 2730 |
Його старий одяг згорнули і кудись віднесли, залишили тільки сірий плащ із Лорієну, хоча на службі одягати не дозволили. Тепер він виглядав як справжній Ерніл-і-Феріаннат, князь дрібнолюдиків, як називали його ґондорці; та почувався він незручно. А ще пітьма гнітила душу. |
| 2731 |
Близько одинадцятої, нарешті звільнившись від служби, Піпін вийшов пошукати щось поїсти-попити, щоби покращити сумний настрій і розважитись у нестерпні години чекання. У їдальні він знову зустрів Береґонда, який щойно повернувся з завдання зі сторожових веж на мурах Пеленнору. |
| 2732 |
Вдвох вони вийшли до мурів, бо Піпіну було тісно і задушливо навіть у просторій Цитаделі. Плечем до плеча сіли біля бійниці, що дивилася на схід, тієї самої, де вони напередодні обідали та розмовляли. |
| 2733 |
Сонце заходило, але величезна паволока тепер простяглася далеко на захід, і лише сідаючи в Море, сонце встигло послати кілька прощальних променів перед настанням ночі — тих, котрі на очах у Фродо осяяли голову скинутого короля на Роздоріжжі. |
| 2734 |
Та на рівнину Пеленнор, що в тіні Міндоллуїну, не впало жодного променя: над нею нависла бура імла. Піпіну здавалося, наче минуло багато років, відколи він тут сидів, у якісь напівзабуті часи, коли він був іще легковажним гобітом-мандрівником, котрого мало зачепили пережиті випробування. |
| 2735 |
В інший час та в іншому місці Піпіна, можливо, і розважив би його новий стрій, але зараз він розумів, що це не гра; адже він став слугою грізного володаря в час смертельної небезпеки. Кольчуга обтяжувала, а шолом тиснув на голову. Плащ він зняв і поклав на лаву. |
| 2736 |
Відвернувши втомлений погляд від рівнини, що все темніла, він позіхнув, а тоді зітхнув. Раптом вони заніміли на півслові, закам'янівши. Піпін зіщулився, затиснувши вуха руками; а Береґонд, який виглядав із бійниці, говорячи про Фарамира, там і завмер, дивлячись удалину нажаханими очима. |
| 2737 |
Піпін упізнав цей моторошний крик — той самий крик, який він давним-давно чув у Прилуках у Ширі, тільки тепер крик був потужніший та лютіший і пронизував серце отруйним відчаєм. Нарешті Береґонд із зусиллям заговорив: Пеленнор лежав укритий імлою, а вдалині ледве мріла Велика Ріка. |
| 2738 |
Над землею ж, мов тіні передчасної ночі, він побачив п'ятьох птахоподібних істот, жахливих, мов стерв'ятники, але більших за орлів, жорстоких, як смерть. Вони то раптово підлітали до стін майже на відстань пострілу, то віддалялися. |
| 2739 |
Пролунав іще один протяжний крик, і Піпін відсахнувся від стіни, важко дихаючи, мов загнаний звір. Моторошний вереск згасав, а знизу, слабка й ніби дуже далека, заспівала сурма, затихнувши на довгій високій ноті. І Береґонд зіскочив на землю й помчав у пітьму. |
| 2740 |
Присоромлений своїм переляком, тоді як Береґонд насправді найперше подумав про улюбленого капітана, Піпін підвівся і знову виглянув. Тієї ж миті він помітив на півночі біло-срібний спалах, мов зірочку над сумними полями. |
| 2741 |
Вона рухалася зі швидкістю стріли і зростала, наздоганяючи чотирьох людей, котрі бігли до Воріт. Піпіну здалося, що довкола неї розливалося бліде сяйво і чорні тіні розступалися перед нею; і коли вона наблизилася, йому причувся, мов луна у фортечних мурах, поклик сильного голосу. |
| 2742 |
Назґул завив і метнувся геть; при тому інші четверо здригнулись і, витками злетівши вгору, помчали на схід, зникнувши у хмарі; і темрява над Пеленнором неначе просвітліла. Піпін бачив, як вершник і Ґандалф зустрілись і зупинилися почекати на тих, що бігли позаду. |
| 2743 |
Потім їм назустріч вискочили з Міста; і невдовзі всі зникли з очей за зовнішньою стіною, і він зрозумів, що вони заходили у Ворота. Здогадавшись, що вони відразу ж підуть до Вежі та намісника, він побіг до входу в Цитадель. |
| 2744 |
Там уже зібралася юрба, яка також спостерігала з високих стін за погонею та порятунком. Не минуло багато часу, як на вулицях, що вели від зовнішніх кіл, здійнялися гамір і радісні вигуки, які вітали Фарамира з Мітрандіром. |
| 2745 |
Піпін побачив смолоскипи та двох верхівців, котрі поволі їхали, оточені натовпом: один у білому, та вже не сяйливому, а блідому в сутінках, мовби весь вогонь був витрачений чи прикритий; другий — у темному плащі, з опущеною головою. |
| 2746 |
Вони спішились і, віддавши поводи конюхам, пішли до сторожі при воротах, — Ґандалф рішуче відкинув за плечі сірий плащ, а в очах його ще жевріло полум'я; другий, весь у зеленому, крокував повільно, похитуючись, як утомлений чи поранений чоловік. |
| 2747 |
Піпін протиснувся ближче, коли вони підходили до ліхтаря під аркою воріт, і, поглянувши в обличчя Фарамира, затамував подих. То було обличчя людини, котра пережила нестерпний жах чи біль, але здолала його і заспокоїлася. |
| 2748 |
Гордий і поважний, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, й Піпін помітив, наскільки він схожий на свого брата Боромира, якого Піпін уподобав із першого ж погляду, захоплений величною, але і приязною вдачею того видатного чоловіка. |
| 2749 |
Перед ним був чоловік високого благородства, яке іноді проявлялося в Араґорна, ну, можливо, не такого високого, зате менш непередбачуваного та неприступного, — син королівського роду пізніших часів, але перейнятий мудрістю і сумом Прадавнього Народу. |
| 2750 |
Там довкола жаровні з гарячим вугіллям поставили глибокі крісла, подали вино; і там Піпін, стоячи за кріслом Денетора і забувши про свою втому, намагався ловити кожне слово. Фарамир поїв білого хліба, випив келих вина й сів у низьке крісло ліворуч від батька. Тоді раптом Фарамир глянув на Піпіна. |
| 2751 |
При цих словах Ґандалф випростався і стиснув підлокітники крісла; та нічого не сказав і поглядом присадив Піпіна, який мало не скрикнув. Денетор подивився на них обох і кивнув головою, ніби показуючи, що і без слів усе зрозумів. |
| 2752 |
Ґандалф заходив по кімнаті: На мить очі Денетора знову зблиснули, коли він глянув на Ґандалфа, й Піпін іще раз відчув, як зіткнулися їхні волі; але тепер здавалося, що їхні погляди схрестилися, мов леза, з яких сипались іскри. Піпін затремтів, боячись смертельного удару. |
| 2753 |
Та раптом Денетор розслабився й охолов. Покинувши покої правителя Міста, всі пішли відпочивати, доки був час. Надворі вже стояла чорна беззоряна ніч, коли Ґандалф і Піпін, який ніс невеликий смолоскип, пішли до свого помешкання. Почали говорити, лише коли опинилися за зачиненими дверима. |
| 2754 |
На ній усі капітани погодилися, що через загрозу з півдня їм бракує сили першими завдати удару, хіба би раптом іще з'явилися вершники Рогану. На стінах стояли люди і дивилися крізь імлу на зруйноване місто, гадаючи, що ж там діється, бо насправді нічого видно не було. |
| 2755 |
Інші ж, як завжди, звертали погляди на північ і рахували ліги до Теодена в Рогані. Звістки прийшли аж уночі. З бродів примчав вершник і повідомив, що з Мінас-Морґула вийшло військо й уже наближається до Осґіліата; і до нього приєдналися полки з півдня, гарадрими, жорстокі та здоровенні. |
| 2756 |
Такими зловісними словами закінчився третій день, відколи Піпін прибув до Мінас-Тіріта. Мало хто пішов спати, бо невеликою була надія, що навіть Фарамир зможе довго втримувати броди. Наступного дня, хоча темрява вже геть зчорніла й уже не гусла, вона все важче тиснула на серця, і страх не відпускав. |
| 2757 |
Невдовзі надійшли погані новини. Ворог захопив переправу через Андуїн. Щойно прозвучав ранковий дзвін, мов насмішка у щільній темряві, як ген удалині, за каламутними просторами, де здіймався Пеленнорський мур, Піпін помітив спалахи вогнів. Вартові голосно загукали, й усі воїни Міста стали до зброї. |
| 2758 |
Червоні спалахи почастішали, й у важкому повітрі повільно розкочувався глухий гуркіт. Перші звістки привіз Ґандалф. Близько до полудня він з'явився з кількома вершниками, супроводжуючи валку возів. Там лежали поранені, всі ті, кого вдалося винести з бою біля фортів. |
| 2759 |
Ґандалф одразу ж пішов до Денетора. Правитель Міста сидів у високій палаті на самому верху Білої Вежі, а поруч стояв Піпін; старий переводив погляд темних очей із каламутних північних вікон на південні, а потім на східні, ніби намагаючись пронизати пітьму, що кільцем оточила його. |
| 2760 |
Він устав і відкинув довгий чорний плащ, і виявилося, що був він у кольчузі та підперезаний довгим мечем із великим руків'ям і в чорно-срібних піхвах. Піпін затремтів од страху, що Ґандалф раптом розгнівається, та його страх був даремний. |
| 2761 |
Ні, я радше прийшов охороняти поранених, котрих іще можна вилікувати; бо в Раммасі багато широких проломів, і невдовзі моргульське військо рине через них у багатьох місцях. Саме це я і хотів сказати. Невдовзі битва переміститься на поля. Треба приготуватися до вилазки. Нехай це будуть кіннотники. |
| 2762 |
На них наша остання надія, бо лише в одному поступається нам ворог: у нього мало вершників. Минав час. Незабаром зі стіни побачили відступ передових загонів. Спершу з'явилися безладні групки змучених і здебільшого поранених солдатів; деякі бігли так, ніби за ними гналися. |
| 2763 |
На сході зайнялися далекі вогні, і здавалося, що місцями вони повзли по рівнині. Палали будинки та комори. Потім потекли річки червоного полум'я, звиваючись у пітьмі, сходячись до лінії широкої дороги, що вела від міських воріт до Осґіліата. |
| 2764 |
Надходив вечір, і було так темно, що навіть найзіркіші на Цитаделі мало що могли вгледіти на полях, хіба те, що пожежі множились і річки вогню видовжувались і текли все швидше. Урешті-решт, десь за милю від Міста з темряви з'явився впорядкований загін воїнів, що йшов, а не біг, тримаючи стрій. |
| 2765 |
Спостерігачі затамували подих. Відступаючим залишалося пройти ще зо чверть милі. З пітьми вискочив невеликий загін вершників — усе, що залишилося від ар'єргарду. Вони розвернулись і знову кинулися назустріч вогняним річкам. Тоді раптом звідти долинули дикі вигуки. То летіла ворожа кіннота. |
| 2766 |
Вогняні річки злились у єдиний потік, ряд за рядом сунули орки зі смолоскипами, дикі південці під червоними прапорами, різко викрикуючи, переганяючи, оточуючи відступаючих. І з пронизливим виттям із темного неба кинулися крилаті тіні, Назґули, які прилетіли вбивати. |
| 2767 |
Відступ перетворився на безладну втечу. Люди кинулись урозтіч, розбігалися мов навіжені, кидали зброю, волали зі страху, падали на землю. І тоді з Цитаделі пролунала сурма, і Денетор нарешті вислав своїх кіннотників. |
| 2768 |
Назґули завили й відлетіли на схід, бо їхній Вождь іще не з'явився, щоби кинути виклик білому полум'ю його супротивника. Війська Морґулу, налаштовані на легку здобич, захоплені зненацька, розсипалися, мов іскри на вітрі. Ґондорці обернулися з переможним кличем і вдарили на ворога. |
| 2769 |
Мисливці перетворилися на дичину, відступ — на наступ. Поле вкрили порубані орки та люди, їдкий дим піднявся з кинутих на землю смолоскипів. Кіннота летіла далі. Але Денетор не дозволив їй від'їжджати задалеко. Хоча ворога зупинили та відкинули, зі сходу насувалися величезні війська. |
| 2770 |
Знову заграла сурма, відкликаючи вилазку. Кіннота Ґондору зупинилася. Під її прикриттям відступаючі вишикувались і спокійно повернулися до Воріт. Вони гордо вступили до Міста, і з гордістю дивилися на них городяни, і вітали їх, але серця їхні стискалися від суму. Бо загони помітно поріділи. |
| 2771 |
Він прибув останнім. В'їхали його люди. Повернулися лицарі-верхівці, а за ними — стяг Дол-Амрота і сам князь. І на коні поперед себе він тримав на руках тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою. |
| 2772 |
І Денетор зійшов униз, наблизився до Фарамира і мовчки сів біля нього, проте обличчя правителя було сіре, мертвотніше, ніж у сина. Отож, тепер Місто було в облозі, оточене кільцем ворогів. Раммас був зруйнований, а весь Пеленнор — захоплений. |
| 2773 |
Привів їх Інґольд — той самий, котрий п'ять днів тому пропустив Ґандалфа та Піпіна, коли сонце ще світило і ранок сяяв надією. Ворота зачинили. Усю ніч варта на стінах чула галасування ворогів, котрі тинялися рівниною, палячи поля та сади, добиваючи поранених, рубаючи мертвих. |
| 2774 |
Скільки їх перейшло через Ріку, в темряві було важко розібрати, але коли ранок, чи то пак його тьмяна подоба, прокрався на рівнину, стало зрозуміло, що навіть нічний страх не перебільшив їхньої кількості. |
| 2775 |
Діловиті, як мурахи, орки рили, рили лінії глибоких ровів, які великим колом оточували Місто на відстані польоту стріли; і коли траншеї були прокопані, в них спалахнув вогонь; тільки як його розпалили й підтримували, якими хитрощами чи чаклунством — було незрозуміло. |
| 2776 |
Весь день тривала ця робота, і люди Мінас-Тіріта безсило стежили за нею зі стін. Як тільки рів починав горіти, під'їжджали величезні вози; і тоді загони ворогів швидко встановлювали під прикриттям ровів великі машини для метання каміння. |
| 2777 |
Адже головна стіна Міста була висока та міцна, її збудували нуменорці, котрі ще не втратили у вигнанні своїх сил і вмінь; її зовнішня кладка була міцна, чорна та гладка, як Вежа Ортханк, невразлива для сталі й вогню, і зруйнувати її можна було, хіба що розколовши саму землю, на якій вона стояла. |
| 2778 |
Щойно великі катапульти були встановлені — з криками, скрипом канатів і лебідок, — вони почали кидати снаряди так високо, що ті перелітали через бійниці й гепали в першому колі Міста, і багато з них, падаючи, якимось непоясненним чином спалахувало вогнем. |
| 2779 |
Почалися пожежі, й невдовзі майже всі кинулися гасити полум'я, що спалахувало у багатьох місцях. Тоді разом із більшими снарядами градом посипались інші, не такі руйнівні, але жахливіші. Вони розкочувалися вулицями та провулками за Воротами, невеликі круглі ядра, які не спалахували. |
| 2780 |
Сумне то було видовище; бо хоча деякі були потрощені та безформні, а деякі жорстоко порубані, багатьох із них можна було впізнати, і виглядало, що загинули вони в муках; і на всіх було випалене лиховісне тавро Недремного Ока. |
| 2781 |
Та хоч які покалічені й сплюндровані були обличчя, в них упізнавали тих, хто ще нещодавно гордо крокував у строю, орав поля чи приїздив на свято зі зелених гірських долин. Даремно погрожували зі стін кулаками безжальним ворогам, котрі кишіли під Ворітьми. |
| 2782 |
На прокльони вони не зважали, та і мови західних людей не розуміли, самі викрикаючи різкими голосами, як звірі чи стерв'ятники. Та незабаром у Мінас-Тіріті мало кому вистачало духу стояти на стінах і викликати ворога на бій. |
| 2783 |
Бо ще одну зброю, швидшу за голод, мав Володар Темної Вежі — страх і відчай. Знову прилетіли Назґули, й оскільки тепер сила та міць Темного Володаря зросли, їхні голоси, які озвучували тільки його волю та його лють, стали ще злішими та страхітливішими. |
| 2784 |
Потвори кружляли над Містом, як стерв'ятники, які очікують на мертвеччину. Невидимі та недосяжні для стріл були вони, але постійно присутні, і їхні моторошні голоси розтинали повітря. І з кожним криком вони ставали дедалі нестерпніші. |
| 2785 |
Урешті-решт, навіть сміливці кидалися на землю, коли над ними пролітала невидима загроза, або стояли, випустивши зброю з ослаблих рук, і темрява огортала їхню свідомість, і думали вони вже не про війну, а тільки де би заховатися, відповзти і померти. |
| 2786 |
Весь той чорний день Фарамир лежав у палаті Білої Вежі, охоплений сильною гарячкою; хтось сказав, що він умирає, і незабаром оте «умирає» повторювали на всіх стінах і вулицях. А поруч сидів його батько і не говорив нічого, тільки дивився, не переймаючись обороною Міста. |
| 2787 |
Такої чорної години Піпін іще не переживав, навіть у кігтях урук-хаїв. Обов'язком його було слугувати правителеві, й він чекав, ніби забутий, стояв біля дверей неосвітленої палати, перемагаючи, як міг, власний страх. |
| 2788 |
Він дивився на Денетора, і йому здавалося, що той старіє в нього на очах, мовби горда воля його зламалась, а суворий розум згас. Може, то було через горе, а може — через докори сумління. Піпін помітив сльози на цьому завжди стриманому обличчі, нестерпніші за гнів. |
| 2789 |
А я послав сина, без доброго слова, без благословення, на даремну смерть, і ось він лежить із отрутою в тілі. Ні, ні, що би не трапилося на війні, мій рід згасає, навіть династії Намісників настає кінець. |
| 2790 |
Самозванці правитимуть уцілілими рештками великого народу, що ховатиметься в горах, поки всіх не переловлять. До дверей підійшли люди, вимагаючи правителя Міста. Отак Ґандалф перебрав на себе останню оборону Міста Ґондору. |
| 2791 |
Де би він не з'являвся, люди міцнішали духом і страх перед крилатими тінями розвіювався. Невтомно крокував він від Цитаделі до Воріт, із півночі на південь уздовж стіни; а з ним ходив князь Дол-Амрота в осяйній кольчузі. Бо він і його лицарі трималися мужньо як справжні нащадки нуменорців. |
| 2792 |
І тоді, в сутінках, хтось та заспіває баладу про Німродель або ще якусь пісню, складену в Долині Андуїну в незапам'ятні часи. Однак, коли вони відходили, тінь знову змикалася над людьми, і серця їхні хололи, і мужність Ґондору розвіювалася, мов порох. |
| 2793 |
Проте найстійкіших, тих, хто не покинув їхніх постів, залишилося небагато; більшість давно відступила за другі ворота. А тим часом через Ріку швидко проклали мости, й увесь день по них переправляли свіжі війська та спорядження. Нарешті опівночі ворог пішов на приступ. |
| 2794 |
Однак насправді на стінах залишилося надто мало людей, аби завдати нападникам суттєвої шкоди, хоча вогні добре висвітлювали мішені для стрільців, славних своїм умінням на весь Ґондор. Тоді, переконавшись, що бойовий дух Міста надломлений, невидимий Вождь кинув головні сили на приступ. |
| 2795 |
Поволі рушили крізь пітьму величезні облогові вежі, збудовані в Осґіліаті. Знову прийшли гінці до палати у Білій Вежі, й Піпін впустив їх, бо вони дуже наполягали. Денетор поволі відвів очі від обличчя Фарамира і мовчки глянув на них. Гінці вийшли мовчки, не вклонившись. |
| 2796 |
А Денетор підвівся й відпустив гарячу руку Фарамира. Піпін вийшов і покликав слуг, і вони прийшли: шестеро придворних, високих і гарних; проте вони побоювалися почути наказ. Однак Денетор спокійним голосом звелів їм тепло вкрити Фарамира й підняти ложе. |
| 2797 |
І взяли вони його на плечі, й винесли з палати. Рухалися вони поволі, щоби якомога менше турбувати хворого, і Денетор, спираючись на патерицю, йшов слідом; останнім вийшов Піпін. Вони вийшли з Білої Вежі, мов на похороні, в темряву, під низькі хмари, освітлені знизу спалахами пожеж. |
| 2798 |
Поволі перетнули великий двір і, за наказом Денетора, зупинилися біля Сухого Дерева. Тут було тихо, хіба що знизу долинав галас битви, і чути було, як у темний басейн із мертвих гілок скрапує вода. І вони пройшли крізь ворота Цитаделі, й вартові подивилися їм услід здивовано і стривожено. |
| 2799 |
Повернувши на захід, нарешті вийшли до дверей у задній стіні шостого кола. Їхня назва була Фен-Голлен, і відчинялися вони лише в час похорону, й тільки правитель Міста міг ходити туди, та ще охорона і обслуга з дому померлих. |
| 2800 |
За дверима звивиста дорога спускалася до уступу під тінню Міндоллуїну, де стояли гробниці королів і намісників. Біля дверей стояла невеличка сторожка, і звідти, з ліхтарем у руках, вийшов переляканий прибрамник. |
| 2801 |
За наказом правителя, він відімкнув двері, й ті беззвучно відчинились; у нього забрали ліхтар і рушили далі вниз темною дорогою посеред стародавніх стін і багатоколонного поруччя, ледве освітленого хитливим променем ліхтаря. |
| 2802 |
Відлунювали повільні кроки, а вони спускались усе нижче і нижче, аж поки не дійшли до вулиці Мовчання, Рат-Дінен, до блідих куполів, порожніх залів і статуй давно померлих людей; вступили вони до Склепу Намісників і опустили ношу на землю. |
| 2803 |
Піпін, стурбовано озирнувшись, побачив, що стоїть у великій склепінчастій залі, стіни якої мовби задрапіровані довгими тінями від невеличкого ліхтаря. І було невиразно видно ряди столів, витесаних із мармуру; і на кожному столі лежав небіжчик, руки складені на грудях, голови — на кам'яних подушках. |
| 2804 |
Але один широкий стіл неподалік стояв порожній. На нього, за велінням Денетора, слуги переклали Фарамира, а поруч — батька, і вкрили їх одним покривалом, і тоді стали з похиленими головами, як плакальники біля гробу. |
| 2805 |
Повз нього пробігали люди, котрі втікали від пожежі, й деякі, побачивши його однострій, обертались і гукали до нього, та він не зважав на них. Нарешті він пробіг Другі Ворота, за якими від стіни до стіни палало величезне вогнище. Однак чомусь було надто тихо. |
| 2806 |
Не чути було ні шуму, ні криків бою, ні брязкоту зброї. І раптом пролунав жахливий крик, здригнулася земля, прокотився глухий гуркіт. Перемагаючи нестерпний страх, від якого трусилися коліна, Піпін завернув за ріг і опинився на площі біля Міських Воріт. Він завмер. |
| 2807 |
Здоровенні звірі, ніби живі будинки в червоному мерехтливому світлі, мумаки з Гараду, тягнули з-за вогняних ровів величезні вежі та машини. Однак їхньому Вождеві було байдуже, як вони воюють і скільки їх гине: це робилося для того, щоби випробувати захист і змусити ґондорців битись у різних місцях. |
| 2808 |
Вирішального удару мали зазнати Ворота. Могутні, викувані зі сталі та заліза, захищені вежами та бастіонами з незламного каменю, вони все ж були ключем, найслабшою точкою в усій цій високій і неприступній стіні. Барабани забили голосніше. Завирувало полум'я. |
| 2809 |
Здоровенні машини поповзли полем; і посеред усього, на товстих ланцюгах, розхитувався величезний таран, довжелезний, мов дерево завтовшки сто футів. Довго кували його в темних кузнях Мордору, й огидне сталеве вістря було відлите у формі оскаленої вовчої пащі; руйнівні закляття були вибиті на ній. |
| 2810 |
Його кожух не загорявся; і час від часу здоровенний звір, що його тягнув, скаженів і топтав численних орків, котрі супроводжували таран, але їхні трупи відкидали зі шляху, а на місце потоптаних ставали інші. Ґронд підповзав. Дико гуркотіли барабани. |
| 2811 |
Над горами трупів з'явилася жахлива постать — вершник, високий, у чорному плащі з опущеним каптуром. Поволі, топчучи полеглих, не зважаючи на град дротиків, їхав він уперед. Тоді зупинився й підняв угору довгий тьмяний меч. |
| 2812 |
І при тому великий страх охопив усіх, і захисників, і нападників; і руки людей опустились, і не чути було свисту стріл. На якусь мить усе затихло. Загуркотіли барабани. Здоровенні руки ривком підтягнули Ґронд до Воріт. Таран розхитали. Глибокий гул прокотився Містом, як грім у хмарах. |
| 2813 |
Але залізні стулки та сталеві опори витримали удар. Тоді Чорний Вождь підвівся у стременах і страшним голосом якоюсь забутою мовою вигукнув владні та грізні слова, що розколюють серце та камінь. Тричі прокричав він. Тричі вдарив великий таран. І раптом, із третім ударом, Ворота Ґондору тріснули. |
| 2814 |
Наче якесь згубне прокляття розкололо їх надвоє: вдарила палюча блискавка, і ворота обсипалися на землю дрібними уламками. До Міста вступав Володар Назґулів. Великою чорною тінню виріс він у вогнях заграви, нависнув величезною загрозою відчаю. |
| 2815 |
Мовчазний і спокійний посеред площі за Ворітьми верхи на Тінеборі чекав на нього Ґандалф: на Тінеборі, що один-єдиний із усіх вільних коней на землі не піддавався страху, — незворушний, непохитний, мов камінна статуя Рат-Дінену. |
| 2816 |
Чорний Вершник відкинув каптур, і — о диво! — на ньому була королівська корона; та не було голови. Багряне полум'я палало між короною та широкими плечима, вкритими чорним плащем. З невидимих уст вирвався моторошний сміх: І цієї ж миті десь далеко, в міському дворику, заспівав півень. |
| 2817 |
Високо і чисто прокричав він, нічого не відаючи про чари та битву, вітаючи ранок, що розгорався високо в небі над тінями смерті. І ніби у відповідь, іздалеку долинули звуки численних рогів. Він підвів голову. Тоді знову почув: неначе бій барабанів на лісистих схилах і гірських уступах. |
| 2818 |
Барабани раптом стихали, а тоді знову гримотіли, то ближче, то далі. Чи чують їх вартові, думав він. У темряві не було видно нічого, та він знав, що довкола безліч рогіримів. Пахло конями, чути було, як вони переступають із ноги на ногу й ударяють копитами по м'якій хвойній підстилці. |
| 2819 |
Військо заночувало в сосновому лісі біля Ейленаху, високої гори, що здіймалася над хребтом посеред Друаданського лісу, повз який проходила головна дорога до східного Анорієну. Втомлений, Мері все ж не міг заснути. Він проїхав цілі чотири дні, й дедалі густіший морок гнітив його серце. |
| 2820 |
Він уже сам не розумів, чому так просився в похід, при тому що йому дозволяли — ба навіть наказували — залишитися. Також думав, чи старий король дізнався, що його не послухались, і чи розгнівався. Мабуть, що ні. |
| 2821 |
Здавалося, що певна домовленість існувала між Дернгельмом і Едьфгельмом, маршалом еореда, до якого вони пристали. Він і всі його воїни вдавали, що не бачать і не чують Мері. Він був неначе ще однією торбою Дернгельма. А Дернгельм його не втішав: він ні з ким не розмовляв. |
| 2822 |
Мері почувався маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, й у лісах чаїлись усілякі лиха. Час тепер був тривожний, і над загоном нависла загроза. Залишалося менше як день переходу до оборонних мурів Мінас-Тіріта, які оточували міські околиці. |
| 2823 |
Уперед вислали розвідників. Деякі з них не повернулись. Інші примчали з повідомленням, що дорогу захопили ворожі сили. Військо супротивника отаборилося за три милі на захід від Амон-Діну, рухається дорогою і зараз перебуває на відстані якихось трьох ліг. Придорожніми горами та лісами тиняються орки. |
| 2824 |
Король із Еомером допізна радили раду. Мері захотілося з кимось поговорити, й він згадав про Піпіна. Та це тільки посилило неспокій. Бідолашний Піпін, замкнений у великому місті з каменя, самотній і переляканий. |
| 2825 |
Мері захотілося стати високим вершником, таким як Еомер, аби засурмити в який-небудь ріг і кинутися навскач на його порятунок. Він сів, прислухаючись до барабанів, що знову загули, цього разу вже ближче. Залунали приглушені голоси, й між деревами промайнули напівприкриті ліхтарі. |
| 2826 |
У темряві невпевнено заворушилися люди. Висока постать виринула з пітьми і перечепилася через нього, вилаявши кляте коріння. Він упізнав голос маршала Ельфгельма. І він розтанув у темряві. Мері не дуже сподобалася розмова про дикунів і отруєні дротики: він і без того потерпав од переляку. |
| 2827 |
Чекання стало нестерпним. Йому закортіло дізнатися, що відбувається. Він піднявся і тихенько пішов навздогін за останнім ліхтарем, що ховався між деревами. Урешті-решт, він вийшов на галявину, де під великим деревом стояв намет короля. |
| 2828 |
Прикритий угорі ліхтар звисав із гілки й відкидав коло тьмяного світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними навпочіпки — дивний чоловік, гулястий, як вивітрений камінь, і волосся його рідкої бороди звисало з важкого підборіддя, мов сухий мох. |
| 2829 |
Ось тут ожила одна з тих старих фігур, а може, це з'явився нащадок прадавніх істот, котрих зображували давно забуті різьбярі минувшини. Коли Мері підкрався ближче, всі мовчали. То був останній привал перед битвою. Мері розумів, що мало хто вціліє у бою. |
| 2830 |
Але він подумав про Піпіна та палаючий Мінас-Тіріт і так відігнав свій страх. Той день минув спокійно, і жодних засідок ворога на шляху не виявилося. Дикуни розставили вздовж стежки обережних мисливців, аби жоден орк чи шпигун не помітив руху в горах. |
| 2831 |
Передовий загін зупинився, і, коли решта підтягнулася з Кам'яновізної долини, розбили табір під сірими деревами. Король скликав на нараду капітанів. Еомер запропонував вислати на дорогу розвідників, але старий Ґан похитав головою. |
| 2832 |
Нарешті Ґан обернувся до короля: І вже збирався піти, але раптом підвів голову, мов налякана тварина, що зачула незнайомий запах. Очі його блиснули. Невдовзі далеко на сході знову глухо забили барабани. |
| 2833 |
Та ніхто з роганців уже не боявся, що дикуни зрадливі, дивні та ворожі, хоча на перший погляд вони такими і здавалися. Король погодився з цим, і капітани розійшлися. Та Ельфгельм незабаром повернувся. Була ніч. Роганський загін безшумно мчав узбіччями дороги. |
| 2834 |
Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Майже просто попереду вдалині червона заграва під чорним небом висвітлювала темні схили величезної гори. Під'їжджали до Пеленнору; та світанок іще не настав. Король їхав попереду, оточений своєю дружиною. |
| 2835 |
За ним ішов еоред Ельфгельма; і Мері побачив, що Дернгельм намагається непомітно, в темряві, виїхати вперед, і нарешті він таки приєднався до королівської варти. Ось вершники зупинилися. Мері почув, як попереду тихо розмовляють. Повернулися розвідники, котрі доскакали майже до самого муру. |
| 2836 |
Він повернувся до дружинників, котрі стояли поруч, і промовив так голосно, щоби почули вершники з першого еореда: Дружина помчала навскач, але все ще було темно, що би там не передбачав Відфара. Мері сидів за спиною Дернгельма, тримаючись лівою рукою, а правою намагаючись вийняти з піхов меча. |
| 2837 |
Тепер він добре розумів, що правий був король, коли говорив: Вони досягли його швидко; занадто швидко, на думку Мері. Пролунали дикі крики, брязнула зброя, і все стихло. Кількох орків на стінах захопили зненацька й умить перебили або розігнали. |
| 2838 |
Біля руїн північних воріт Раммасу король знову зупинився. Перший еоред підтягнувся; Дерн-гельм тримався біля короля, хоча загін Ельфгельма відійшов далеко праворуч. Вершники Ґрімбольда пройшли і стали у великому проломі муру трохи далі на схід. Мері виглянув через плече Дернгельма. |
| 2839 |
Удалині, миль за десять або й більше, лютувала пожежа, а на рівнині широким півмісяцем палали лінії вогню, до найближчої — не ціла ліга. На темній рівнині Мері міг побачити мало, однак ані сподівань на ранок, ані вітру, свіжого чи ні, він не відчув. |
| 2840 |
Роганське військо ступило на землю Ґондору мовчки, рухаючись повільно, але невпинно, як хвиля припливу через проломи у греблі, яку вважали надійною. Розум і волю Чорного Вождя цілковито захопило палаюче місто, і тривожні звістки до нього ще не дійшли. |
| 2841 |
Король повів своїх людей на схід, оминаючи вогняні рови та вороже військо. Вони все ще були непомічені, й Теоден усе ще не подавав сигналу. Нарешті він знову зупинився. Місто було вже ближче. У повітрі висів запах паленого та витали тіні смерті. Коні непокоїлися. |
| 2842 |
Та король сидів на Сніжногривому непорушний, споглядаючи агонію Мінас-Тіріта, мовби його несподівано здолав біль або страх. Здавалося, він зігнувся під тягарем літ. Мері самому здавалося, що тягар жаху та сумнівів тисне його до землі. Серце билося повільно. Час неначе застигнув у нерішучості. |
| 2843 |
Вони запізнилися! Надто пізно — гірше, ніж ніколи! Мабуть, Теоден злякається, схилить сиву голову, поверне назад, шукати прихистку в горах. І раптом Мері відчув: зміна. Вітер дмухнув в обличчя! Почало світліти. |
| 2844 |
Але відразу ж спалах, мов та блискавка, вдарив із-під Міста, на коротку мить висвітливши його чорно-білі стіни; голкою зблиснула висока вежа; а коли знову зімкнулася пітьма, над полями прокотився могутній гуркіт. Почувши його, король раптом випростав зігнутий стан. |
| 2845 |
Слідом помчали лицарі його двору, та наздогнати короля не могли. Був серед них Еомер, із білим кінським хвостом на шоломі, що тріпотів на вітрі, й перший еоред ревів, мов хвиля, що піниться і б'ється об берег, але Теодена наздогнати не могли. |
| 2846 |
Мабуть, бойовий шал прабатьків запалав у його жилах, і він летів на Сніжногривому, як прадавній бог, як Ороме Великий у битві валарів, коли світ був молодий. Золотий щит — о диво! — засяяв, мов сонце, і трава запалала яскравою зеленню під білими копитами його коня. |
| 2847 |
Темрява розступилася раніше, ніж планував її Пан: фортуна зрадила його на мить, і світ повернувся проти нього; перемога вислизала просто з рук. Але руки його були довгі. Він усе ще був могутній, а військо його — величезне. Король, Примара Персня, Володар Назґулів, зброї він мав багато. |
| 2848 |
Він відступив від Воріт і зник. Теоден, король Роганської Марки, виїхав на дорогу, що вела від Воріт до Ріки, і повернувся до Міста, яке було за милю від нього. Він трохи притримав коня, шукаючи ворогів, і короля наздогнали його лицарі, а з ними — Дернгельм. |
| 2849 |
Попереду, ближче до стін, воїни Ельфгельма билися біля облогових машин, рубали, кололи, скидали орків у вогняні рови. Майже вся північна половина Пеленнору була очищена, ворожі табори горіли, орки тікали до Ріки, як звірі від мисливців; і рогірими рубали їх направо і наліво. |
| 2850 |
Однак ворожого війська ще не розбили, а до Воріт не прорвалися. Тут міцно засіли орки, а другу половину рівнини займали свіжі полки. На південь від дороги стояли основні сили гарадримів, і там ворожі вершники збиралися під прапором їхнього вождя. |
| 2851 |
І тут він розлютився, і закричав, і, розгорнувши свій стяг — чорний змій на червоному полі, — кинувся на білого коня на зеленому; і, мов зірки, заблищали оголені ятагани. А Теоден помітив гарадримів і без зволікань крикнув до Сніжногривого, і розвернувся їм назустріч. |
| 2852 |
Зітнулися вони зі шаленим брязкотом. Але білий шал північан палав гарячіше, і довгими списами володіли вони вправніше. Менше їх було, та вони врізались у купу південців, мов клин лісової пожежі. Попереду мчав Теоден, син Тенгіла, і спис його тріснув, коли він уразив на смерть їхнього ватажка. |
| 2853 |
Потім вихопив меча і кинувся до стяга, і розрубав древко разом із прапороносцем; і чорний змій упав під копита. І недобитки кінноти розвернулись і кинулися навтьоки. Та раптом, посеред тріумфу, золотий щит короля потьмянів. На ранкове небо напливла темрява. |
| 2854 |
Коні іржали і металися, скидаючи вершників додолу. Та Сніжногривий, ошалілий від жаху, став дибки, високо здійнявши копита, а тоді з диким іржанням повалився набік: чорний дротик пронизав його. Король упав разом із конем, притиснутий його вагою. Величезна тінь хмарою опустилася з неба. |
| 2855 |
Нижче, все нижче опускалася вона, і тоді, склавши перетинчасті крила, хрипко крекнула й сіла на тіло Сніжногривого, вп'явшись у нього пазурами та вигнувши довгу голу шию. На спині її сидів вершник у чорному плащі, величезний і грізний. |
| 2856 |
На ньому була сталева корона, та між вінцем і плащем не було видно нічого, тільки лютий блиск очей — Володар Назґулів. Перед тим, як розступилася темрява, він відлітав на своєму жеребці, а тепер знову повернувся, щоби сіяти смерть, обертати надію на розпач, перемогу — на поразку. |
| 2857 |
У руці він тримав важку булаву. Та не всі покинули Теодена. Довкола лежали мертві лицарі його двору; інших далеко віднесли ошалілі коні, — та все ж один стояв непорушно: юний Дернгельм, чия відданість здолала страх; і він плакав, бо любив свого правителя, як батька. |
| 2858 |
Під час атаки Мері тримався в сідлі за спиною Дернгельма, доки не прилетіла Тінь; а тоді нажаханий Вихор скинув їх і тепер гасав рівниною. Мері відповз на всіх чотирьох, мов приголомшений звір, осліплений від жаху. Та воля його не відгукувалась, а тіло трусилося. |
| 2859 |
Холодний голос відповів: За кілька кроків од нього в темній імлі сидів величезний звір, а над ним моторошною тінню височів Володар Назґулів. Трохи ліворуч, обличчям до нього, стояла та, котру він називав Дернгельмом. |
| 2860 |
Але шолома на ній не було, і її волосся, розпущене по плечах, сяяло тьмяним золотом. Мері пригадав обличчя, яке він бачив при виїзді з Гірського Скиту, — обличчя воїна, котрий утратив надію і шукає смерті. |
| 2861 |
Повільно-повільно поповз він убік; але Чорний Вождь, у сумнівах, зосередивши всю лють на жінці, котра стояла перед ним, не помітив би гобіта, як того хробака у болоті. Зненацька величезна потвора розпростерла огидні крила, й від них поширився жахливий сморід. |
| 2862 |
Вона знову знялась у повітря, а тоді з вереском кинулася на Еовіну, цілячи в неї дзьобом і пазурами. Та Еовіна не похитнулася, діва рогіримів королівського роду, струнка та водночас міцна, мов сталеве лезо, прекрасна і грізна. Вправною рукою завдала вона смертельного удару. |
| 2863 |
Вона розрубала витягнуту шию, і каменем покотилася відрубана голова. Еовіна відскочила назад, і величезна туша, розчепіривши крила, гепнула на землю; і при цьому розвіялася тінь. Промінь сонця впав на Еовіну, і волосся її заблищало в ранковому світлі. |
| 2864 |
З безформної маси піднявся Чорний Вершник, високий і грізний. З криком, сповненим такої ненависті, що сам звук його отруював душу, він опустив булаву. Щит Еовіни розлетівся на безліч уламків, зламана рука опустилася; діва упала на коліна. |
| 2865 |
Назґул нависнув над нею, мов хмара, очі його палали; й він підняв булаву для смертельного удару. Та раптом він похитнувся і закричав од болю, і булава його промахнулася, зарившись у землю. То Мері штрикнув іззаду мечем, прорізав чорну мантію і вразив нижче від кольчуги жилу під коліном. |
| 2866 |
І, хитаючись, вона підвелася та з останніх сил рубонула мечем між короною і плащем на широких, навислих над нею плечах. Меч розколовся, розсипавшись іскрами. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. Та — о диво! — і плащ, і кольчуга були порожні. |
| 2867 |
А гобіт Мері стояв посеред мертвих тіл і мружив очі, як розбуджена сова, бо сльози засліплювали його; і крізь імлу побачив він прекрасне волосся Еовіни, яка лежала без руху, і обличчя короля, загиблого в час перемоги. Сніжногривий, в агонії, сповз із тіла хазяїна, котрого він мимоволі вбив. |
| 2868 |
Мері озирнувся: він уже забув про війну та про все на світі, і здавалося, що минула не одна година, відколи король помчав до своєї загибелі, а насправді все сталося зовсім недавно. А тепер він побачив, що може опинитися в самій гущавині битви, яка от-от розпочнеться. |
| 2869 |
Але на півночі Еомер із білим султаном на шоломі вів розгорнутий стрій рогіримів, готових до атаки; і з Міста вийшли всі до одного воїни, і попереду майорів стяг Дол-Амрота зі Срібним Лебедем, і ворог утікав од воріт. |
| 2870 |
У голові в Мері зблиснула думка: Але тут підскакав Еомер, а з ним — лицарі двору, котрі вціліли й упоралися з кіньми. Здивовано дивилися вони на мертву потвору, і коні їхні боялися підступити до неї. Та Еомер зіскочив зі сідла, підійшов і став мовчки біля Теодена, вражений горем. |
| 2871 |
Один із лицарів вийняв королівський стяг із руки прапороносця Гутлафа, який мертвий лежав неподалік, і високо підняв його. Теоден повільно розплющив очі. Помітивши свій стяг, він знаком велів передати його Еомерові. І так він помер, не знаючи, що Еовіна лежала поруч із ним. |
| 2872 |
І він окинув поглядом полеглих, пригадуючи їхні імена. І раптом серед них він упізнав свою сестру. Він завмер, наче стріла прошила йому серце; смертельна блідість укрила обличчя, холодна лють охопила його, і на короткий час він утратив дар мови. Світ потемнів перед очима. |
| 2873 |
Чистий голос його задзвенів над полем бою: В один голос викрикнули вони: — і, набираючи, мов лавина, швидкості, вершники кинулися повз тіло короля і помчали на південь. А гобіт Меріадок і далі стояв, сліпий від сліз, і ніхто не заговорив до нього, та, мабуть, і не помітив. |
| 2874 |
Він витер очі й нахилився, щоби підняти зелений щит, який йому дала Еовіна, і повісив його на спину. Тоді почав шукати свій меч, що випав із руки; коли Мері вдарив Назґула, права рука його заніміла, і тепер працювала тільки ліва. |
| 2875 |
Зрадів би той зброяр, котрий колись повагом працював над ним у Північному Королівстві, давним-давно, в час, коли дунадани були ще сильні, а найлютішим їхнім ворогом був жахливий король-чаклун із Анґмару. |
| 2876 |
Древка списів накрили плащами, і на ці ноші вклали короля, і понесли до Міста; Еовіну обережно підняли і рушили за ним. Але загиблих лицарів короля винести з поля бою не могли, бо семеро з них полягло, і був між ними Деорвайн, головний серед лицарів. |
| 2877 |
Повільно і сумно йшов Мері поряд із ношами й уже не зважав на битву. Він був перевтомлений, рука боліла, а тіло трусило, як у гарячці. Вітер із моря приніс рясний дощ, і здавалося, що весь світ оплакує Теодена й Еовіну, заливаючи палаюче Місто потоками сірих сліз. |
| 2878 |
Крізь мутну імлу він побачив, що до них під'їжджають вершники Ґондору. Імрагіл, князь Дол-Амрота, порівнявся з ними і притримав коня. І князь зліз із коня, опустився на одне коліно перед ношами, віддаючи честь королю та його геройській атаці; і заплакав він. |
| 2879 |
А піднімаючись, подивився на Еовіну і здивувався. І князь, уражений її красою, хоча блідим і холодним було обличчя, схилився над нею і торкнувся її руки. І він приклав налатник зі свого рукава до її холодних губ, і легкий, ледь помітний серпанок покрив поліровану сталь. |
| 2880 |
А сам, низько вклонившись полеглим, попрощався з ними, і, скочивши в сідло, помчав на битву. І дедалі шаленіше розгорталася битва на полях Пеленнору; здалеку чути було брязкіт зброї, крики людей і кінське іржання. Трубили роги, гриміли сурми, і ревіли мумоки, яких нацьковували до бою. |
| 2881 |
Під південними стінами Міста піхота Ґондору билася з військом Морґулу, яке зібралося на силі. Та кіннота поскакала на схід на допомогу Еомерові: Гурин Високий, і Ключар, і правитель Лоссарнаху, Гірлуїн із Зелених Пагорбів, і князь Імрагіл Прекрасний із його лицарями. |
| 2882 |
Допомога прийшла якраз вчасно; бо доля відвернулася від Еомера, і бойовий шал зрадив його. Лютий натиск атаки зім'яв перші ряди ворога, і великі клини його вершників врізались у стрій південців, скидаючи вершників із коней і топчучи піших. |
| 2883 |
Але на мумаків коні не йшли — вони зупинялись і звертали вбік; і величезні звірі, непоборні, височіли, як оборонні вежі, і гарадрими гуртувалися довкола них. Від самого початку гарадримів було втричі більше, а тепер ситуація рогіримів іще погіршилася, бо з Осґіліата напливали нові полки. |
| 2884 |
Тепер Вождя знищили; та Ґотмоґ, лейтенант Морґулу, погнав їх у бій; там були східняни зі сокирами і варяґи з Ханду, південці в червоному і темнолиці напівтролі з Далекого Гараду: з білими очима та червоними язиками. |
| 2885 |
Одні погнали за рогіримами, інші — на захід, аби відрізати сили Ґондору і не допустити з'єднання з Роганом. Коли день почав отак повертатися супроти Ґондору і надія пригасла, в Місті зчинився крик. Було перед полуднем, сильним вітром на північ віднесло дощ, засяяло сонце. |
| 2886 |
У чистому повітрі вартові згори побачили вдалині нову небезпеку, й остання надія покинула їх. За вигином біля Гарлонда Андуїн плив напрямки, тож із Міста на багато миль було видно його течію, і далекозорі могли помітити кораблі, які піднімались угору. |
| 2887 |
І тоді без наказу, бо в місті віддавати накази було нікому, люди побігли до дзвонів і забили на сполох; інші, схопивши сурми, заграли сигнал відходу. Та вітер, що гнав кораблі, відносив той галас за Місто. Проте для рогіримів не потрібен був цей сигнал тривоги. Вони і самі розгледіли чорні вітрила. |
| 2888 |
Бо Еомер був тепер за якусь милю від Гарлонда, й між гаванню та ним збилися ворожі полки, а ззаду його обходило нове військо, відрізаючи від князя. І він подивився на Ріку, і надія згасла в його серці, і прокляв він такий благословенний раніше вітер. |
| 2889 |
Він звелів засурмити в роги й зібрати всіх воїнів під його стягом; бо задумав він скласти стіну зі щитів і битися, поки вистачить сил, аби здійснити на полях Пеленнору подвиги, гідні пісень, хоч і не залишиться на Заході нікого, хто згадав би останнього короля Роганської Марки. |
| 2890 |
Тож він виїхав на зелений пагорб і встромив у землю свій стяг, і Білий Кінь замайорів на вітрі. Він промовив ці слова і при тому розсміявся. Бо запал битви знову пройняв його; він був неушкоджений і молодий, і був королем — правителем відважного народу. |
| 2891 |
І всі погляди звернулись у той же бік, і — о диво! — на першому кораблі замайорів великий стяг, і коли корабель повернув до Гарлонда, вітер розгорнув полотнище. На ньому зацвіло Біле Дерево, як на стягах Ґондору; і довкола нього — Сім Зірок, а вгорі — корона, знак Еленділа, не бачений сотні літ. |
| 2892 |
Так з'явився Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісілдура, повернувся зі Стежини Мертвих, принесений вітром із Моря до королівства Ґондор; і рогірими вітали його радісним сміхом і дзвоном мечів, а у враженому й утішеному Місті заграли сурми та задзвонили дзвони. |
| 2893 |
А військо Мордору охопила розгубленість, і страшними чарами здалася їм поява ворогів на їхніх кораблях; і з жахом усвідомили вони, що доля обернулася проти них і що кінець їхній близько. На схід скакали лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою ворога: тролів, варягів і орків, котрі ненавиділи сонце. |
| 2894 |
Серед них були Леґолас, і Ґімлі зі сокирою, Галбарад зі знаменом, Елладан і Елрогір зі зорями на чолах, і непохитні дунадани, слідопити Півночі, попереду хоробрих воїнів Лебенніну та Ламедону й південних провінцій. |
| 2895 |
Довго та жорстоко довелося їм битися; південці були хоробрі, войовничі й люті у відчаї; і східняни, загартовані війнами, не просили пощади. Тут і там, біля спалених садиб і комор, на схилах і пагорбах, під стіною чи у відкритому полі — всюди групувалися вони і билися до самого вечора. |
| 2896 |
Нарешті сонце сховалося за Міндоллуїном, і все небо запалало, так що пагорби та гори неначе залило кров'ю; вогнем спалахнула Ріка, і трава Пеленнору почервоніла в надвечір'ї. І з заходом сонця закінчилася велика Битва на полях Ґондору; й у межах Раммасу не залишилося жодного живого ворога. |
| 2897 |
Перебили всіх, окрім тих, хто втік і пізніше загинув од ран чи втонув у червоній піні Ріки. Лише одиниці вибралися на схід до Морґула чи Мордору; і до землі гарадримів долинули тільки далекі чутки про страшну помсту й міць Ґондору. |
| 2898 |
Араґорн, Еомер та Імрагіл їхали назад до Воріт Міста, такі втомлені, що не мали сил ані радіти, ні горювати. Усі троє були неушкоджені, бо їх оберігали фортуна, вміння та сила рук, і мало хто наважувався чинити їм опір чи дивитись у їхні обличчя, які горіли гнівом. |
| 2899 |
Але багато поранених і полеглих було на полі бою. Порубали сокирами Форлонга, який бився самотою і піший; під час атаки на мумаків затоптали на смерть Дуїліна з Мортонду та його брата, коли вони вели за собою лучників, котрі цілили звірам в очі. |
| 2900 |
Не повернеться до Піннат-Ґеліну Гірлуїн Прекрасний, до Ґрімслейду — Ґрімбольд, ані в рідний північний край — Галбарад, непохитний слідопит. Полягло чимало воїнів, уславлених і безіменних, капітанів і солдатів, тому що битва була жорстока, й усі подробиці переповісти неможливо. |
| 2901 |
Зате Піпін скочив на ноги так, ніби з нього зняли величезний тягар, і став, слухаючи перегук рогів, і йому здавалося, що серце його розірветься від радості. І пізніше він уже ніколи не міг чути далекий поклик рогу без сліз на очах. Але тепер він раптом згадав, чому прибіг, і кинувся вперед. |
| 2902 |
Саме тієї миті Ґандалф поворухнувся, щось сказав Тінеборові й поїхав до Воріт. Ґандалф дивився просто крізь відчинені Ворота, а звідти долинав шум бою. Він стиснув кулаки. Отак, прийнявши рішення, Ґандалф не барився: підхопивши та посадивши Піпіна перед собою, він розвернув Тінебора. |
| 2903 |
Вони поскакали вгору Мінас-Тірітом, а гуркіт війни наростав. Довкола люди оговтувалися від страху та розпачу, хапалися за зброю і гукали одні до одних: Капітани віддавали накази, загони шикувались і крокували до Воріт. |
| 2904 |
Поїхали далі; біля Цитаделі в обличчя подув вітер, а вдалині розгорався світанок, світлішав небокрай на півдні. Та надії це не принесло, бо вони не знали, що їх очікує, і боялися приїхати надто пізно. Біля воріт Цитаделі сторожі не було. Вони звернули на дорогу і поспішили до Замкнених Дверей. |
| 2905 |
Двері були відчинені, а на порозі лежав убитий вартовий, ключі його зникли. Переступили поріг і спустилися крутою звивистою дорогою. Світало, і високі колони та статуї пропливали повз них, мов сірі привиди. |
| 2906 |
Раптом тишу порушили крики та дзенькіт мечів: такого шуму в цих священних місцях не було чути від дня заснування Міста. Нарешті вони вийшли на Рат-Дінен і побігли до Склепу Намісників, великий купол якого вже вимальовувався в сутінках. |
| 2907 |
На верхній сходинці ґанку стояв Береґонд у чорно-срібному вбранні вартового, й він сам-один утримував двері від слуг Денетора з мечами та смолоскипами. Двоє з них уже впали від його зброї, зачервонивши склеп кров'ю; інші проклинали його, називаючи бутівником і зрадником. |
| 2908 |
Але Ґандалф вибіг по сходах, і слуги відсахнулися від нього, затуляючи очі; бо він промайнув, мов сліпуча блискавка в темряві, і велика була його лють. Він підняв правицю, і занесений меч вирвався з рук Денетора й упав у нього за спиною в темряві Склепу; і Денетор вражено відступив назад. |
| 2909 |
Зрозумівши, що Денетор не при своєму розумі та побоюючись, що той уже здійснив лихий задум, Ґандалф кинувся вперед, а за ним — Береґонд із Піпіном. Денетор задкував аж до стола у Склепі. Там лежав Фарамир і марив у гарячці. |
| 2910 |
Під столом і довкола були накладені сухі поліна й усе було облито олією, навіть одяг Фарамира та покривало; але вогонь іще не запалили. Тоді Ґандалф проявив свою силу, приховану, мов світло, під його сірим плащем. |
| 2911 |
І на якусь мить, поки всі мовчали, спостерігаючи за стражданнями їхнього правителя, він завагався. І тут раптом Денетор розсміявся. Він знову гордовито випростався, швидко підійшов до стола і схопив подушку, що була в нього під головою. |
| 2912 |
І коли він підняв його вгору, то здалося, що куля зажевріла внутрішнім полум'ям, так що на виснажене обличчя правителя впали червоні відблиски і здалося, що воно витесане з каменю — гострі риси окреслені тінями — величне, горде та жахливе. Очі його заблищали. |
| 2913 |
Та клянуся тобі, Ґандалфе Мітрандіре, я не буду твоїм знаряддям! Я намісник Дому Анаріона. Я не опущуся до ролі немічного прислужника якогось вискочки. Навіть якщо його претензії правомірні, він нащадок тільки лінії Ісілдура. Двоє служників вибігло до нього по сходах. |
| 2914 |
І Денетор скочив на стіл, і там, посеред вогню та диму, підняв жезл свого намісництва, що лежав біля ніг, і зламав його об коліно. Кинувши уламки в полум'я, він ліг на спину, обома руками притискаючи до грудей палантир. |
| 2915 |
І розказують, що відтоді, коли хтось дивився в той Камінь, але не мав сили покерувати цим палантиром, то бачив лише дві старечі руки, охоплені полум'ям. Приголомшений і засмучений, Ґандалф вийшов і зачинив за собою двері. Якийсь час він задумано стояв біля порогу, а зсередини долинало ревіння вогню. |
| 2916 |
Потім Денетор страшно скрикнув, і вже не було його ні чути, ні видно на землі. Мері підвів голову, і туман перед очима трохи розвіявся. Перед ним стояв Піпін! Лицем до лиця посеред вузької вулички, зовсім одні. Мері протер очі. Піпін тривожно подивився на нього. |
| 2917 |
Вони звернули з провулка між високими будинками та стіною четвертого кола на головну вулицю, що піднімалася до Цитаделі. Йшли вони невеликими кроками, а Мері хитався і щось бурмотів, немов уві сні. І саме цієї миті ззаду несподівано вискочив хлопчисько, й Піпін упізнав Берґіла, сина Береґонда. |
| 2918 |
І Берґіл побіг. — подумав Піпін. Він обережно опустив Мері на хідник у сонячному місці, а сам присів поряд, поклавши голову Мері собі на коліна. Він обережно обмацав усе його тіло й узяв руки друга у свої. Права рука була холодна. Невдовзі з'явився сам Ґандалф. |
| 2919 |
Бо хоч у ті дні було втрачено та забуто багато наук і мистецтв давнини, цілителі Ґондору ще вміли добре лікувати від поранень і всіх хвороб, від яких страждали смертні люди на схід від Моря. За винятком старості. |
| 2920 |
Бо від неї не було ніякого засобу; і справді, тривалість їхнього життя тепер скоротилася майже до віку інших народів, а тих, хто, сповнений сил, доживав до ста років, ставало дедалі менше, за винятком хіба що нащадків благородних родів. |
| 2921 |
Але тепер і мистецтво цілителів виявилося неспроможним лікувати хворобу, яку вони називали Чорна Тінь, бо викликали її Назґули. Вражені цією хворобою поступово западали у глибокий сон, німіли та крижаніли, а відтак помирали. |
| 2922 |
І лікарям здалося, що саме ця хвороба вразила дрібнолюдика та роганську панну. Однак кілька разів до полудня недужі говорили, бурмочучи щось уві сні; й доглядальниці ловили кожне слово, сподіваючись довідатися щось про їхню хворобу. |
| 2923 |
Та незабаром хворі почали занурюватись у темряву, і коли сонце повернуло на захід, сірі тіні наповзли на їхні обличчя. А Фарамира спалювала гарячка, не слабшаючи ні на мить. Ґандалф, дуже стурбований, переходив від ліжка до ліжка, і доглядальниці переказували йому все почуте. |
| 2924 |
Так минув день, поки з перемінним успіхом і несподіваними звістками під стінами Міста кипіла велика битва; а Ґандалф усе чекав і доглядав поранених, не покидаючи їх; аж нарешті все небо залило рожеве західне світло й упало на сірі обличчя поранених. |
| 2925 |
І тоді здалося, що обличчя м'яко порум'яніли, так ніби до них повернулося здоров'я, та це була оманлива надія. Тоді Іорет, найстарша доглядальниця, заплакала, глянувши на прекрасне обличчя Фарамира, бо всі його любили. |
| 2926 |
Тоді Ґандалф сказав: І з цими словами він увійшов до будинку; і дорогою до кімнат, де лежали хворі, Ґандалф розповів йому про подвиги Еовіни та Меріадока. Спершу Араґорн підійшов до Фарамира, потім — до Еовіни, і нарешті — до Мері. Він поклав долоню Фарамирові на руку, другу — на чоло, вкрите потом. |
| 2927 |
Але Фарамир не ворухнувся, він майже не дихав. Тут з'явився травник. Як на мене, це просто дурниці, які засіли в пам'яті бабусь. Самі судіть, чи є в них якийсь сенс. Але наші старі п'ють відвар цієї трави проти головного болю. |
| 2928 |
Обличчя Араґорна посіріло від утоми; час від часу він повторював ім'я Фарамира, та щоразу тихіше, немов іздалеку, так ніби він відходив у якусь темну долину, шукаючи того, хто заблукав. І нарешті прибіг Берґіл і приніс шість сухих листків, загорнутих у тканину. |
| 2929 |
І, глянувши на Фарамира, він розплакався. Та Араґорн усміхнувся. Узявши два листки, він подихав на них, розтер у долонях, і кімната відразу ж наповнилася свіжістю, мовби саме повітря прокинулось і затремтіло, радісно виблискуючи. |
| 2930 |
Потім він кинув листки в чашу, де парував окріп, і миттю в усіх посвітліло на душі. Бо аромат нагадував росяний світанок незатіненого сонця у краю, про який навіть сяйво земної весни — лише блідий спогад. Араґорн легко підвівся на ноги і з посмішкою в очах підніс чашу до обличчя Фарамира. |
| 2931 |
Ті, хто піднімає зброю проти такого ворога, мають бути міцніші за крицю, бо саме зусилля може їх зруйнувати. Зла доля послала їй його. Адже вона прекрасна діва, найгарніша панна королівського роду. Навіть не знаю, що й казати. |
| 2932 |
Хтозна, які слова посилала вона в темряву, самотня, гіркими безсонними ночами, коли життя її здавалося загубленим, коли стіни змикалися довкола неї, немов довкола вільної пташки, посадженої у клітку. Еомер мовчав і дивився на сестру, неначе осмислюючи по-новому прожиті разом роки. |
| 2933 |
Мені, мабуть, вистачить сили зцілити її тіло та повернути її з темної долини. Але що її чекатиме тут — надія, забуття чи відчай, — цього я не знаю. Якщо відчай — то вона помре, хіба би знайшлося якесь інше зілля. Великий жаль втрачати її, уславлену подвигами. |
| 2934 |
Біля дверей Дому Цілителів зібралися люди — подивитися на Араґорна, — а потім пішли за ним; коли ж він повечеряв, його обступили з проханнями вилікувати родича чи друга, чиї життя були під загрозою через поранення, або тих, хто лежав під Чорною Тінню. |
| 2935 |
Араґорн вийшов і покликав на допомогу синів Елронда, і вони втрьох працювали до пізньої ночі. І все Місто оббігла чутка: І вони назвали його Ельфійським Самоцвітом — через зелений самоцвіт у нього на грудях, — і так ім'я, яке було провіщене йому при народженні, вибрав його власний народ. |
| 2936 |
А коли він уже зовсім виснажився, то загорнувся у плащ і нишком вибрався з Міста, і перед світанням заснув у своєму наметі. А вранці стяг Дол-Амрота — білий корабель, немов лебідь на синій хвилі, — замайорів над Вежею, і люди дивилися на нього і запитували себе, чи не наснилося їм повернення короля. |
| 2937 |
Ельф і гном увійшли до Мінас-Тіріта, і перехожі кидали здивовані погляди на таких товаришів; бо Леґолас був неймовірно гарний із лиця, і, легко ступаючи ранковою вулицею, він дзвінким голосом наспівував ельфійську пісню; а Ґімлі крокував гордо, погладжуючи бороду й озираючись на всі боки. |
| 2938 |
Нарешті вони прийшли до князя Імрагіла, і Леґолас глянув на нього, і низько вклонився; бо розпізнав у ньому нащадка ельфів. З'явився посланець князя і повів їх до Дому Цілителів; і там у саду вони знайшли своїх друзів, і радісною була їхня зустріч. |
| 2939 |
Коли Мері втомився, вони пішли і посідали на стіні біля зеленого лугу Дому Цілителів; унизу, виблискуючи на сонці, плив на південь Андуїн і губився, навіть для гострого зору Леґоласа, у просторих рівнинах і зеленкуватій паволоці Лебенніну та Південного Ітілієну. |
| 2940 |
Він коротко розповів про дорогу попід горами та про збір привидів під Ерехом, а тоді — про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларґіра над Андуїном. За його наказом, вони трималися позаду нас. |
| 2941 |
Минув іще один світлий день, а потім настав день без світанку, а ми все їхали, переправилися через Кіріл і Рінґло; на третій день підійшли до Лінґіра на Ґілраїні. І там ламедонці обороняли броди від нападників із Умбару та Гараду, котрі піднялися по ріці. |
| 2942 |
Але оборонці та вороги перестали битись і розбіглися, викрикаючи, що на них напав Король Мертвих. Тільки Анґбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти нас; і Араґорн звелів йому зібрати воїнів і йти, якщо наважаться, слідом за Сірим Військом. — сказав він. |
| 2943 |
Отак ми перейшли Ґілраїн, розганяючи з-перед себе союзників Мордору, а тоді зупинилися трохи перепочити. Але невдовзі Араґорн підвівся і сказав: Тож іще не світало, як ми сіли на коней і щодуху помчали по рівнинах Лебенніну. |
| 2944 |
У піснях мого народу ці луги завжди зелені; але тоді вони були темними, сірими пустищами в чорноті. І широкими просторами, витоптуючи траву та квіти, ми гнали нашого супротивника день і ніч, аж до самої Великої Ріки. |
| 2945 |
І тоді я серцем відчув, що ми зовсім близько від Моря; бо в темряві розляглася водяна гладінь і на березі кричали незліченні птахи. О квиління морських чайок! Хіба Володарка не говорила мені стерегтися його! І тепер я не маю спокою. |
| 2946 |
І тоді Араґорн зупинив коня і крикнув сильним голосом: І раптом Примарне Військо, яке досі трималося позаду, шугонуло сірою хвилею, змітаючи все на своєму шляху. Я чув невиразні крики, слабкі заклики рогів, приглушений багатоголосий шум, ніби відгомін давно забутої битви Темних Часів. |
| 2947 |
Спочатку вони захопили судна біля причалів, потім по воді перекинулися на ті, що стояли на якорі; й усі матроси божеволіли від жаху та стрибали за борт, залишалися тільки невільники, прикуті до весел. Без перешкод ми промчали до берега, розкидаючи переляканих ворогів, як листя. |
| 2948 |
І тоді на кожен корабель Араґорн послав по одному з дунаданів, і ті заспокоїли та розкували невільників. Ще до кінця того темного дня не зосталося жодного ворога; одні потопились, інші втікали на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. |
| 2949 |
Тепер, коли страх перед Мертвими розвіявся, люди приходили допомогти і подивитися на спадкоємця Ісілдура; бо чутки про це ім'я ширилися, мов вогонь уночі. Ось майже вся історія. Упродовж вечора та ночі приготували човни, зібрали людей; на світанку флот відплив. |
| 2950 |
На весла сіли по троє і гребли на повну силу; та поволі піднімалися ми Великою Рікою, бо пливли проти течії, і хоча не швидка вона на півдні, нам бракувало вітру. Тяжко було мені на серці, хоч і перемогли ми в гаванях, але раптом Леґолас розсміявся. Але яку надію побачив він удалині, не сказав. |
| 2951 |
Коли споночіло, стало ще темніше, і ми занепокоїлися, бо вдалині на півночі побачили велику заграву, й Араґорн сказав: Та опівночі надія справді відродилася. Досвідчені моряки з Етіру дивилися на південь і говорили про зміну, яку принесе свіжий вітер із Моря. |
| 2952 |
Ще вночі на щоглах поставили вітрила, ми попливли швидше, і на світанні заблищала піна біля хвилерізів. І ось так, як ви бачили, ми прибули о третій годині після сходу сонця при гарному вітрі та сонячній погоді й розгорнули бойовий прапор. |
| 2953 |
Попрощавшись із Ґімлі та Леґоласом, князь Імрагіл негайно послав по Еомера, і разом вони пішли до наметів Араґорна, поставлених неподалік від того місця, де загинув король Теоден. І там вони радилися з Араґорном, Ґандалфом і синами Елронда. |
| 2954 |
Однак немає сумнівів, що, коли Денетор бачив, які величезні сили Мордору і як вони щодня зростають, він бачив те, що є насправді. Нам ледве вистачило сили відбити перший великий наступ. Наступний буде ще лютіший. У цій війні надій на перемогу немає, і в цьому Денетор правий. |
| 2955 |
Перемоги не здобути зброєю, чи ми зостанемося тут і будемо відбивати облогу за облогою, чи вийдемо за Ріку, щоби загинути в нерівній битві. Вибирати доводиться з двох лих; і обережність радить зміцнити всі наші твердині та чекати наступу; і так ми відкладемо нашу загибель. |
| 2956 |
Про цю річ, панове, всім вам відомо досить, аби зрозуміти наше становище та Сауронове. Якщо він здобуде Перстень, ваша мужність даремна, а його перемога — швидка і цілковита: настільки, що, доки існуватиме цей світ, кінця її видно не буде. |
| 2957 |
Бо він утратить найціннішу частку своєї сили, притаманну йому від початку, й усе, що було збудовано чи розпочато з цією силою, розпадеться, і він, скалічений навіки, стане тільки злим духом, що гризтиме себе в пітьмі, нездатний утілитись. І так велике зло зникне зі світу. |
| 2958 |
У майбутньому може з'явитися нове зло, бо сам Саурон — тільки слуга та посланець. Однак це не наша справа — покращувати весь світ, ми відповідальні лише за той час, у який живемо, викорінюємо зло на наших полях, аби ті, хто прийде за нами, могли засіяти чисту ріллю. |
| 2959 |
Яка в них буде погода — не наш клопіт. Саурон усе це добре знає, і він знає, що його загублений скарб знову знайшовся; та поки що він не відає, де ця річ, — принаймні ми на це сподіваємось. І тому його зараз мучать сумніви. |
| 2960 |
Перед світанням пролітали вони над Пеленнором, хоча мало хто з утомлених і сонних людей почув їх. Він помічає всі знаки: Меча, яким відрубано його палець зі скарбом, перековано; вітер змінився на нашу користь, несподівана поразка його першого наступу; загибель його великого Вождя. |
| 2961 |
Сумніви його зростають із кожною годиною. Око зараз звернуте на нас, сліпе до всього іншого. Тож нам потрібно втримати його увагу. Ось у цьому наша надія. І така моя порада. Персня ми не маємо. Мудро це було чи нерозсудливо, та його відіслали, щоби знищити, інакше він знищить нас. |
| 2962 |
Без Персня ми не зможемо здолати Саурона. Та мусимо будь-що відвернути його Око від єдиної справжньої загрози. Зброєю ми перемоги не здобудемо, та зброєю можемо дати Персненосцеві той єдиний шанс, хоч і який непевний. Як Араґорн почав, так мусимо продовжувати. |
| 2963 |
Мусимо підштовхнути його до останнього кидка. Мусимо виманити його приховані сили, так аби земля його спорожніла. Тоді негайно вийдемо йому назустріч. Станемо його приманкою, хай навіть зімкнуться над нами його щелепи. |
| 2964 |
Бо, панове, швидше за все, ми всі загинемо в чорній битві далеко від рідних земель; бо навіть коли Барад-дур буде повалено, ми цього не побачимо. Але такий, на мою думку, наш обов'язок. І це краще, ніж загинути — а ми обов'язково загинемо, якщо сидітимемо тут, — знаючи, що нові часи не настануть. |
| 2965 |
На тому закінчилася нарада капітанів: уранці через два дні їм належить вирушити з сімома тисячами, якщо можна буде зібрати; переважна більшість того війська буде піша, бо йти доведеться диким непролазним краєм. |
| 2966 |
Але основні сили рогіримів, на конях і вцілілих — близько трьох тисяч під командуванням Ельфгельма, — повинні охороняти Західну Дорогу від ворога в Анорієні. І відразу ж на північ і на схід від Осґіліата і на дорогу до Мінас-Морґула були відіслані розвідники. |
| 2967 |
Загони орків і східнян удерлися було з Анорієну, але, атаковані та розкидані рогіримами, відступили майже без бою до Каїр-Андросу; а коли цю загрозу було знешкоджено і з півдня підтягнулося підкріплення, Місто стало досить добре захищеним. |
| 2968 |
Розвідники доповіли, що на дорогах на схід аж до Роздоріжжя Полеглого Короля ворогів нема. Усе було готове для останнього кидка. Леґолас і Ґімлі знову їхали на одному коні в загоні Араґорна та Ґандалфа, які йшли в авангарді разом із дунаданами і синами Елронда. |
| 2969 |
Але Мері, на його сором, у похід не взяли. І ось пригнічений Мері дивився, як шикується армія. Поруч стояв Берґіл, також похнюплений; бо його батько очолював загін мешканців Міста, але поки його справа не вирішилася, він не міг приєднатися до Варти. У тому ж загоні мав іти Піпін — як воїн Ґондору. |
| 2970 |
Мері помітив його здаля — невелику, але виструнчену фігурку серед високих ґондорців. Нарешті заграли сурми — й військо рушило. Полк за полком, загін за загоном відходили на схід. І давно вже воїни зникли з очей на великій дорозі до Осґіліата, а Мері все стояв. |
| 2971 |
Останній відблиск сонця на списі та шоломі зблиснув і згас, а він усе ще стояв із похиленою головою та важким серцем, почуваючись самотнім і покинутим. Усі його друзі подались у пітьму, що висіла над далеким східним небом; і надії побачити їх колись знов у нього майже не було. |
| 2972 |
А тепер із ними Ельфійський Самоцвіт і вартовий Береґонд! Там уже працювали робітники та майстри: лагодили пороми і плавучі мости, зведені ворогом і частково зруйновані при відступі, відбудовували та наповнювали склади, а на східному березі Ріки швидко насипали захисні вали. |
| 2973 |
Авангард минув руїни Старого Ґондору, переправився через широку Ріку і попрямував довгою дорогою, що колись з'єднувала прекрасну Сонячну Вежу з високою Місячною Вежею, яка тепер стала Мінас-Морґулом у проклятій долині. За п'ять миль від Осґіліата стали на ночівлю. |
| 2974 |
Та не зупинилася кіннота, до вечора діставшись Роздоріжжя — великого кола дерев, де панувала тиша. Ворога не було ні видно, ні чути, жодна стріла не вилетіла з-за скель чи придорожніх заростей, однак усі відчували, як зростала настороженість землі. |
| 2975 |
Кожне дерево і кожен камінь, кожен листок і кожна билинка прислухалися. Темрява відступила, далеко на заході над Долиною Андуїну заходило сонце, й у небесній блакиті рожевіли білі вершини гір; але над горами Ефель-Дуат лежали тінь і морок. |
| 2976 |
Огидну орківську голову скинули з плечей статуї та розбили, а голову старого короля у вінці зі золотаво-білих квітів повернули на її місце; з постаменту зішкребли та змили паскудні каракулі орків. На нараді дехто пропонував піти приступом на Мінас-Морґул і, якщо вдасться, зруйнувати його дощенту. |
| 2977 |
Але Ґандалф миттю відрадив його, посилаючись на зло, що засіло в долині, де нажахані люди втрачають глузд, а також на новини, привезені Фарамиром. Бо якщо Персненосець справді обрав саме цей напрямок, то вони тим більше не повинні притягувати туди увагу Ока Мордору. |
| 2978 |
Для цієї охорони вибрали здебільшого добре знайомих із Ітілієном лучників, котрі мали залягти в лісах і на схилах довкола перехрестя шляхів. Але Ґандалф і Араґорн усе ж під'їхали з авангардом до входу в Морґульську Долину і подивилися на місто зла. |
| 2979 |
Було воно темне і тихе; бо орки й інші істоти Мордору, котрі колись жили в місті, були знищені у битві, а Назґули порозлітались. Але в повітрі долини висіли страх і ворожість. Ґондорці зруйнували лихий міст, попідпалювали отруйні луги й від'їхали. |
| 2980 |
Наступного дня, третього після виходу з Мінас-Тіріта, армія рушила по дорозі на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста миль, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Ішли відкрито, але обережно, виславши вперед дорогою кінну розвідку, а узбіччями — пішу. |
| 2981 |
Хоча рухалися вони без перешкод, серця всіх, від воєначальника до простого солдата, були пригнічені, і з кожною милею по дорозі на північ тривога зростала. Під кінець другого дня походу від Роздоріжжя вперше з'явився ворог. |
| 2982 |
Але капітанів Заходу заздалегідь попередили розвідники, досвідчені воїни з Геннет-Аннуну під проводом Маблунґа; тож засідку оточили. Кіннота обійшла її з лівого крила і з тилу та перебила ворога або відігнала на схід у гори. Але капітанів не надто втішила ця перемога. |
| 2983 |
І від того вечора з'явилися Назґули і стежили за кожним кроком війська. Літали вони високо, й тільки Леґолас міг їх розгледіти, однак присутність їхня відчувалася: мовби густішали тіні і тьмянішало сонце; і хоча Примари Персня не знижувались і не кричали, позбутися страху перед ними було важко. |
| 2984 |
Так тягнулися час і цей безнадійний похід. На четвертий день від Роздоріжжя — на шостий від Мінас-Тіріта — підійшли до межі живих земель і ступили на пустища, які лежали перед перевалом Кіріт-Горґор; звідси на північний захід до самого Емін-Муїлу тягнулися болота і голі степи. |
| 2985 |
І тепер, оскільки багато воїнів уже залишилося біля Роздоріжжя, капітани Заходу вели на Чорну Браму та могутній Мордор менш як шеститисячне військо. Тепер пересувалися повільно, щогодини очікуючи якоїсь відповіді на виклик, і трималися якомога щільніше, бо висилати розвідку вже не було потреби. |
| 2986 |
Увечері п'ятого дня походу від Морґульської Долини востаннє стали табором, розклали вогнища з хмизу та вересу — що вдалося назбирати. Ніч провели без сну, постійно прислухаючись до виття вовків і відчуваючи присутність якихось ледве вловних істот, котрі скрадалися довкола. |
| 2987 |
Вітер ущух, і повітря неначе завмерло. Мало що було видно, бо, хоча небо було безхмарне і чотири дні минуло від нового місяця, зі землі піднімалися дим і випари, й білий серпик затягнуло туманами Мордору. Холоднішало. |
| 2988 |
На півночі поміж смердючими ямами виднілися величезні насипи шлаку, щебеню та спаленої землі, блювотиння Мордору; а на півдні, тепер уже близько, здіймався величезний бастіон Кіріт-Горґору, а посередині — Чорна Брама з двома високими і темними Вежами Зубів по обидва боки. |
| 2989 |
Бо на останньому переході капітани звернули зі старої дороги, що вела на схід, оминувши загрозу насторожених гір, і тепер вони підходили до Мораннону з північного заходу, як і Фродо. Величезні залізні ворота Чорної Брами під грізною аркою були щільно зімкнуті. |
| 2990 |
Ось вони підійшли до крайньої межі їхнього безумного походу і стояли, зневірені та промерзлі, в сірому ранковому світлі перед вежами і мурами, яких не взяла би їхня армія, навіть якби притягнула зі собою величезні тарани, а у Ворога було би тільки тієї сили, що на воротах і мурах. |
| 2991 |
Але вони знали, що в горах і скелях довкола Мораннону причаїлися вороги, а тунелі в темній ущелині за воротами кишіли виплодками лихих істот. Угорі зібралися Назґули, зависнувши над Вежами Зубів, як стерв'ятники: за ними стежили. Та Ворог ніяк не виявляв цього. |
| 2992 |
Їм залишилося тільки одне — довести гру до кінця. Тому Араґорн вишикував військо, як це дозволяла місцевість: на двох великих пагорбах із трощеного каміння та вигорілої землі, насипаних орками за довгі роки важкої праці. |
| 2993 |
Між ними і Мордором, ніби фортечний рів, лежало велике болото зі смердючою багнюкою та ковбанями. Коли всіх вишикували, капітани виїхали до Чорної Брами з великим кінним ескортом, прапором, гарольдами та сурмачами. |
| 2994 |
Проте Саурон уже все спланував і збирався жорстоко погратися з мишами, перш ніж повбивати їх. Бо коли гарольди почали розвертатися, тиша раптом обірвалася. Мов грім у горах, прокотився довгий барабанний бій, а відтак пронизливо заревіли роги, так що задвигтіло каміння і людям заклало вуха. |
| 2995 |
На чолі його їхав високий і зловісний вершник на чорному коні, якщо то був кінь; бо звір був здоровенний і потворний, замість морди мав жахливу маску, схожу більше на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях горів вогонь. |
| 2996 |
Вершник був загорнутий у чорний плащ, і чорним був його шолом; однак це була не примара, а жива людина. То був лейтенант Вежі Барад-дур, імені ж його не зберегли легенди, бо він і сам його забув; і він сказав: |
| 2997 |
І він пішов на службу до Темної Вежі якраз після повернення Саурона, і завдяки своїй спритності піднімався на все вищі посади; він навчився чаклувати і добре розумів задуми Саурона; і був жорстокіший за орків. |
| 2998 |
Саме він виїхав зараз із воріт, а з ним — невеликий загін солдатів у чорних обладунках і під чорним прапором із червоним знаком Злого Ока. Зупинившись за кілька кроків од капітанів Заходу, він зміряв їх поглядом і розреготався. |
| 2999 |
Араґорн не відповів нічого, та подивився йому просто в очі, на мить їхні погляди схрестились, і невдовзі, хоч Араґорн ані не ворухнувся, ні не простягнув руки до зброї, той похитнувся й відступив, ніби ухиляючись від удару. |
| 3000 |
Він кивнув одному з охоронців, і той подав йому щось, загорнуте в чорну тканину. Посланець розгорнув тканину і, здивувавши та збентеживши всіх капітанів, показав спочатку короткий меч Сема, потім — сірий плащ із ельфійською брошкою, нарешті — мітрилову кольчугу, яку Фродо носив під подертим одягом. |
| 3001 |
Ніхто йому не відповів, але він помітив, як посіріли від страху їхні обличчя і який жах застиг у них в очах. Він знову засміявся, задоволений: удар влучив у ціль. В очах мовця вони прочитали його задум. |
| 3002 |
Ґандалфові, який зосереджено стежив за лейтенантом, неначе за супротивником у смертельному двобої, на коротку мить здалося, що посланець розгубився; але той знову засміявся. Посланець Мордору вже не сміявся. |
| 3003 |
Обличчя його скривилося від подиву та люті, й сам він став схожим на хижака, який уже схопив здобич, але в цю мить дістав по морді гарячим батогом. Злість душила його, з рота потекла слина, й у стиснутому горлі заклекотіли якісь незрозумілі звуки. |
| 3004 |
Та він подивився на суворі обличчя капітанів, глянув у їхні безжальні очі, і страх переміг його злість. Він голосно крикнув, обернувся, скочив на жеребця і разом зі своїм загоном чвалом помчав до Кіріт-Ґорґору. |
| 3005 |
Та на його шляху солдати засурмили в роги, подаючи умовний сигнал; і не встигли вони доїхати до воріт, як Саурон захряснув пастку. Забили барабани, здійнялися язики полум'я. Величезні ворота Чорної Брами широко розчинилися. Звідти, ніби вода крізь відкриті шлюзи, хлинуло величезне військо. |
| 3006 |
Капітани скочили на коней і повернулися назад, а військо Мордору глузливо заверещало. Курява піднялась у повітря під ногами армії східнян, котрі чекали сигналу в тіні Еред-Літуй за дальшою Вежею. З гір по обидва боки Мораннону висипали незліченні орки. |
| 3007 |
Люди Заходу опинились у пастці, й невдовзі довкола сірих пагорбів, на яких вони стояли, їх оточило ворожим морем удесятеро, а то й більше разів сильніше військо. Саурон ухопив запропоновану наживку сталевими щелепами. Мало часу залишилося в Араґорна на приготування до бою. |
| 3008 |
На одному пагорбі він стояв із Ґандалфом, і там, прекрасний і розпачливий, замайорів прапор Дерева та Зірок. На другому пагорбі майоріли стяги Рогану та Дол-Амрота, Білий Кінь і Срібний Лебідь. І на кожному пагорбі воїни стали колом, обличчями до ворогів, наїжачившись списами та мечами. |
| 3009 |
А попереду всіх, із боку Мордору, куди мало би бути завдано першого сильного удару, стали сини Елронда з дунаданами, а праворуч від них — князь Імрагіл із лицарями Дол-Амрота, високими та гарними, і найкращі з воїнів Вартової Вежі. |
| 3010 |
Подув вітер, заграли сурми, засвистіли стріли; а сонце, що піднімалося до зеніту, затягло смердючими випарами Мордору, і крізь загрозливу запону воно світило, далеке, мутним багрянцем, неначе на схилі дня або, можливо, як у кінці всього світу. |
| 3011 |
Піпін схилив голову, розчавлений жахом, почувши, як Ґандалф відкидає умови, прирікаючи Фродо на тортури у Вежі; та він опанував себе і тепер стояв поряд із Береґондом у першій лаві воїнів із Дол-Амрота. |
| 3012 |
Бо тепер, коли все лежало в руїнах, найкращим здавалося якомога швидше померти і вийти з гіркої історії його життя. Він вийняв меч і подивився на переплетення червоних і золотих візерунків; на лезі вогнем сяяли плинні нуменорські літери. Тієї ж миті грянув перший удар. |
| 3013 |
Вищі та кремезніші за людей, на собі вони мали тільки тісну броню з рогової луски, а може, такою була їхня огидна шкіра; та прикривалися вони здоровенними чорними круглими щитами, а у вузлуватих лапах несли важкі молоти. Безстрашно скочили вони у болото і перебрели його, гаркаючи на бігу. |
| 3014 |
Тоді Піпін ударив його знизу мечем, і вкрите рунами лезо з Вестернесу пронизало луску та глибоко ввійшло в черево троля, і бухнула чорна кров. Троль похитнувся й упав, ніби скеля, поховавши під собою Піпіна. Чорнота, сморід і нестерпний біль навалилися на Піпіна, й він провалився в чорну безодню. |
| 3015 |
І свідомість його відлетіла вдалечінь, і очі його не бачили вже нічого. Сем стомлено звівся на ноги. Якусь мить не розумів, де він, але потім увесь відчай і мука повернулися до нього. Він був у чорній пітьмі біля підземного ходу до твердині орків. |
| 3016 |
Мабуть, знепритомнів, коли гепнув собою об зачинені бронзові двері; та скільки він там пролежав — того не знав. Тоді він горів жаром відчаю та люті, тепер — тремтів од холоду. Він підповз до дверей і приклав до них вухо. |
| 3017 |
Здалеку долинав слабкий гамір орків, але невдовзі голоси змовкли чи просто віддалились і запала тиша. Голова його боліла, перед очима спалахували зірочки, та він усе-таки спробував зібрати думки докупи. Одне було зрозуміло: надія пробратися в орківську твердиню через ці двері — марна. |
| 3018 |
Навпомацки побрів він поволі назад темним тунелем, не наважуючись засвітити ельфійський фіал і пригадуючи по дорозі, що сталося, відколи вони з Фродо пішли від Роздоріжжя. Задумався, скільки ж то часу минуло. |
| 3019 |
Якщо нині — не сьогодні, значить — завтра, гадав він; але насправді він утратив рахунок днів. Він був у краю темряви, де дні світу забувалися, як забувались і ті, хто вступав до нього. І він махнув рукою кудись перед собою; та насправді він стояв лицем на південь, у бік тунелю Шелоби, а не на захід. |
| 3020 |
Ген на Заході світу був полудень чотирнадцятого березня за Літочисленням Ширу, й Араґорн вів чорний флот із Пеларґіра, Мері з рогіримами скакав Кам'яновізною долиною, а Мінас-Тіріт палав у вогні й Піпін стежив, як безум зростав в очах Денетора. |
| 3021 |
Однак за всіма турботами і страхами думки їхні постійно зверталися до Фродо та Сема. Про них не забували. Та допомогти нічим не могли, ніяка думка не зарадила би Семвайзові, сину Гемфаста; він був зовсім самотній. |
| 3022 |
Нарешті він дійшов до кам'яних дверей орківського тунелю і, знову не знайшовши ні замка, ні засува, переліз через них і м'яко скочив на землю. Потім прокрався до виходу з лігва Шелоби, де клапті її великої павутини все ще гойдалися на холодному вітрі. |
| 3023 |
Густі випари, які піднімались у Мордорі та повзли на захід, пропливали низько над головою — величезна розбурхана хмара, підсвічена знизу понурим багрянцем. Сем глянув на орківську вежу, і раптом її вузькі вікна блимнули світлом, ніби червоні очі. |
| 3024 |
Його страх перед орками, призабутий через лють і відчай, знову повернувся. Як видно, зробити він міг лише одне: піти і знайти головний вхід до цієї жахливої вежі; та коліна його підгиналися, він затремтів. Тут він зупинився й сів. Якийсь час не мав сили йти далі. |
| 3025 |
Він відчув, що, перетнувши гребінь перевалу та ступивши на землю Мордору, зробить безповоротний крок. Назад він уже не повернеться. Не усвідомлюючи, навіщо це робить, він дістав Перстень і знову надягнув його. |
| 3026 |
І відразу відчув страшний тягар, і ще відчув люту і нетерплячу як ніколи лють Ока Мордору, що обнишпорювало землю, намагаючись пронизати темряву, яку воно створило для свого ж захисту, але яка тепер не давала звільнитися від сумнівів і неспокою. |
| 3027 |
Як і раніше, слух Сема загострився, а предмети цього світу проступали слабо та розмито. Скелі обабіч стежки посіріли, ніби вкриті туманом, але здалеку долітало скигління нещасної Шелоби; і неначе зовсім поруч, різко та виразно, лунали крики і брязкіт металу. |
| 3028 |
Він скочив на ноги і притиснувся до скелі. Сем зрадів, що одягнув Перстень, бо вийшов іще один загін орків. Або так йому здалося. Раптом він зрозумів, що помилився, слух обдурив його: орки кричали у вежі, найвищий ріг якої був зараз просто над ним, ліворуч від Розколини. |
| 3029 |
Сем здригнувся і примусив себе рухатися. Там, вочевидь, відбувалося щось лиховісне. Мабуть, незважаючи на всі накази, орки піддалися своїй жорстокості й тепер катують Фродо або навіть оскаженіло рвуть його на шматки. Сем прислухався, і тоді зблиснула надія. |
| 3030 |
Сумнівів не було: у вежі бились орки, Шаграт і Ґорбаґ гамселили один одного. Здогад приніс слабке сподівання, та і цього було досить. Його любов до Фродо перемогла інші думки, і, забувши про все, він голосно крикнув: Стежка відразу звернула ліворуч і різко пірнула додолу. |
| 3031 |
Сем перетнув кордон Мордору. Він зняв Перстень, можливо, керувало ним глибоке передчуття небезпеки, хоча про себе він подумав, що хоче лише краще бачити. Сувора, страшна та сумна була земля, що відкрилася перед його очима. |
| 3032 |
Під ногами найвищий хребет Ефель-Дуату високими скелями спадав до темного провалля, за протилежним краєм якого підіймався наступний, нижчий хребет, і його стрімчаки чорними іклами стирчали супроти червоного неба: то було похмуре Морґаї, внутрішнє захисне коло Мордору. |
| 3033 |
А за ним, просто навпроти, за широким озером темряви, поплямованим дрібними вогнями, палала багряна заграва; з неї піднімалися стовпи густого диму, брудно-червоні внизу та чорні вгорі, де вони зливалися з темною запоною, що вкривала весь проклятий край. Сем дивився на Ородруїн, Вогняну Гору. |
| 3034 |
І в таку пору активності Сем побачив Фатум-гору, і її світло, закрите високим заслоном Ефель-Дуату від тих, хто підіймався стежкою з заходу, тепер заливало голі поверхні скель, які здавалися закривавленими. |
| 3035 |
Зі сходу три великі яруси спиралися на гірський карниз; задня стіна притискалася до високої скелі, з якої виступали бастіони, один над одним, звужуючись угорі, з уміло викладеними крутими стінами, які дивилися на північний і південний схід. |
| 3036 |
Брама з південно-східного боку виходила на широку дорогу, зовнішній парапет якої проходив краєм прірви, аж поки вона не повертала на південь і там зміїлась униз у темряву, де зливалася з дорогою від Морґульського Перевалу. Далі вона вела між зубами Моргаї, через долину Ґорґорот до самого Барад-дура. |
| 3037 |
Вузька стежка, на якій стояв Сем, збігала крутими сходами до головної дороги під грізними мурами неподалік від брами. Дивлячись на неї, він раптом зрозумів, що ця твердиня була призначена не для того, щоби не пускати ворога до Мордору, а щоби тримати його всередині. |
| 3038 |
То була одна зі споруд прадавнього Ґондору, східна застава Ітілієну, поставлена після укладення Останнього Союзу, коли люди з Вестернесу стерегли злий край Саурона, де причаїлися недобитки його війська. |
| 3039 |
А якщо ворогові вдалося би таємно пробратись у цей край повз пильний Морґул і Шелобу, тут на нього чекала всевидюща варта. Сем надто добре зрозумів, як мало надії проскочити повз багатоокі мури та пильні ворота. |
| 3040 |
А хоч би він і проскочив, то не зайшов би далеко дорогою, яку стережуть: навіть чорні тіні, які залягли там, де не сягало червоне сяйво, не прикрили би його надовго від орків, котрі бачать уночі, як коти. |
| 3041 |
Хоч яка безнадійна була дорога, його завдання виявилося набагато гіршим: не проскочити повз ворота й утекти, а ввійти в них, самому. Він подумав про Перстень, але це його не втішило, тільки ще більше налякало. Ще не дійшовши до Фатум-гори, що палала вдалині, Сем уже помітив, як змінився тягар. |
| 3042 |
Коли Сем стояв там, то хоч Перстень і був не на руці, а на ланцюжку на шиї, гобітові здалося, що він виріс, неначе загорнувся у величезну спотворену власну тінь, неначе він сам — страшна та лиховісна загроза, що спинилася під мурами Мордору. |
| 3043 |
Йому здалося, що він може або відмовитися від Персня, прирікаючи себе на муку, або заволодіти ним і кинути виклик Силі, яка сидить у цій темній твердині в долині тіней. Перстень уже спокушав його, послаблюючи волю та затьмарюючи розум. |
| 3044 |
І в цю годину випробування вистояти йому допомогла любов до його господаря; а ще він зберіг міцний і здоровий гобітський глузд: глибоко в серці він знав, що замалий для такого тягаря, навіть якщо ці видіння не були оманливі. |
| 3045 |
Один садочок незалежного садівника — це все, чого він потребував і що йому належало, а не сад, розширений до королівства; і він мав працювати власними руками, а не керувати іншими. Але насправді сумнівів він не мав. Він знав, що мусить іти до воріт, причому негайно. |
| 3046 |
Струсонувши плечима, немов скидаючи тінь і відганяючи видіння, почав поволі опускатися. З кожним кроком він неначе зменшувався. Не відійшов далеко, коли знову став дуже маленьким і переляканим гобітом. Тепер він проходив попід самими стінами Вежі, і крики та шум бійки було чути і без Персня. |
| 3047 |
Тепер галас долинав із двору за зовнішньою стіною. Сем був на півдорозі до темної брами, коли звідти в червону заграву вискочило двоє орків. Вони не повернули в його бік, а побігли до великої дороги, та на бігу спіткнулись, упали і завмерли. |
| 3048 |
Прокрадаючись далі, він думав, скільки ж то орків сиділо у Вежі зі Шаґратом, а скільки мав Ґорбаґ, і через що вони посварилися, якщо саме це відбувалось. У Шаґрата було близько сорока орків, у Ґорбаґа — вдвічі більше; втім, звісно, патруль Шаґрата був лише частиною його гарнізону. |
| 3049 |
Майже напевне сперечалися вони через Фродо та його майно. На мить Сем зупинився, бо раптом усе здалося зрозумілим, неначе він побачив це на власні очі. Мітрилова кольчуга! Звісно, Фродо мав кольчугу на собі, а вони її знайшли. Судячи з почутого в тунелі, Ґорбаґ домагається її. |
| 3050 |
Та накази Темної Вежі — єдиний захист Фродо, і якщо їх порушать, то його будь-якої миті можуть убити. Він вийняв Жало і побіг до відчинених воріт. Але під самою аркою його щось різко стримало: немовби він уперся в павутиння, як у Шелоби, тільки невидиме. |
| 3051 |
Ніякої перепони він не бачив, але щось нездоланне для його волі перекрило йому шлях. Він подивився вгору і там, у тіні воріт, побачив Двох Вартових. Вони здавалися величезними статуями на постаментах. Кожен мав по три з'єднані тулуби та по три голови, звернуті досередини, назовні й до брами. |
| 3052 |
Голови — як у стерв'ятників, а на великих колінах лежали руки з пазурами. Здавалося, вони витесані з величезних кам'яних брил, нерухомі, однак насторожені: оселився в них якийсь жахливий дух злісної пильності. Вони впізнавали ворога. Видимий чи невидимий, ніхто не міг пройти непоміченим. |
| 3053 |
Вони не впустили би його і не випустили би. Набравшись духу, Сем знову кинувся вперед і знову різко спинився, ніби відкинутий ударом у груди та голову. Тоді відчайдушно, бо нічого не міг вигадати, — у відповідь на раптову думку, яка його вразила, — він поволі дістав і підняв угору фіал Ґаладріель. |
| 3054 |
Він проскочив повз них, але відразу ж, тільки-но сховавши за пазуху фіал, відчув, так виразно, наче за ним захряснули сталеві ґрати, як їхня пильність відновилась. І з тих злісних голів вирвався пронизливий крик, відлунивши у високих стінах позаду. |
| 3055 |
А десь ізгори, мов у відповідь, пробив єдиний удар хрипкого дзвону. Відповіді не було. Сем пішов уперед. У руці блакитним сяйвом мерехтіло Жало. Темна тінь накрила внутрішній двір, але було видно, що кам'яні плити завалені трупами. |
| 3056 |
Просто в нього під ногами лежали два орки-лучники з кинджалами у спинах. Далі їх лежало ще більше: деякі — поодинці, зарубані або поцілені стрілами, інші — попарно, вчеплені один в одного: вони так і загинули, рубаючи, душачи, кусаючи. Плити були слизькі від темної крові. |
| 3057 |
Сем розрізнив два види форми: одна — з Червоним Оком, друга — з Місяцем із потворним обличчям смерті; але придивлятися він не став. У кінці двору біля підніжжя Вежі височіли напіввідчинені двері, звідти пробивалося червоне світло; на порозі лежав великий мертвий орк. |
| 3058 |
Сем перестрибнув через тіло й увійшов досередини, а тоді став розгублено роззиратися. Широкий і лункий коридор вів од дверей углиб до гори. Його слабко освітлювали смолоскипи, які палали у скобах на стінах, але кінець його губився в пітьмі. |
| 3059 |
Обабіч видно було багато дверей і отворів, але ніде нікого, лише кілька тіл, розпростертих на підлозі. З підслуханої розмови капітанів Сем зрозумів, що Фродо, живого чи мертвого, треба шукати нагорі, під найвищим шпилем, але тут можна прошукати весь день і не знайти виходу. |
| 3060 |
Трупи, пустка, вологі чорні стіни, які у світлі смолоскипів неначе стікали кров'ю, страх раптової смерті, що чаїлася за дверима або в тіні, а ще згадка про насторожену загрозу біля воріт — цього було аж занадто для нього одного. |
| 3061 |
Краще би він пішов у бій — тільки, щоби не було забагато ворогів одразу, — ніж ховався в цій навислій непевності. Він змусив себе думати про Фродо, який лежить зв'язаний, поранений чи мертвий десь у цьому жахливому місці. І пішов далі. |
| 3062 |
З освітленого відрізка він вийшов і став перед великими дверима в кінці коридора, що були, як він правильно здогадався, зовнішніми воротами підземелля, коли згори долинув жахливий придушений зойк. Він завмер. Потім затупотіли ноги. Хтось швидко збігав лункими сходами донизу. |
| 3063 |
Воля його ослабла й уже не стримувала руки, що потяглася до ланцюжка і стиснула Перстень. Але Сем його не надягнув, бо коли ще притискав Перстень до грудей, побачив, щодо нього наближається орк. Вискочивши з темного отвору праворуч, він побіг просто на нього. |
| 3064 |
На якусь мить орк пригнувся, а тоді з переляканим зойком обернувся і помчав назад, звідки прийшов. Ще жоден пес не радів так, зачувши здобич, як Сем від такої несподіваної втечі. З криком він побіг за орком. |
| 3065 |
Та орк був у себе вдома, спритний і ситий, а Сем голодний, утомлений, до того ж він не знав дороги. Гвинтові сходи круто піднімалися вгору. Сем захекався. Невдовзі орк зникнув із очей, і тепер дедалі слабший тупіт його ніг долинав ізгори. Усі звуки поволі завмерли. Сем плівся далі. |
| 3066 |
Він відчував, що на правильному шляху та намагався бадьоритися. Він сховав Перстень і підтягнув пояс. І з цими словами він спинився, так ніби вдарився чолом об кам'яну стіну. Сенс щойно промовленого вразив його, мов удар. |
| 3067 |
Тепер він пересувався тихо, бо йому здалося, що вгорі чути було кілька голосів. Значить, вижив не один щур. Тут раптом, коли дихати вже стало годі, а ноги не згиналися, сходи закінчилися. Він зупинився. Голоси лунали голосно та близько. Сем озирнувся. |
| 3068 |
Він піднявся просто на плаский дах третього, найвищого, рівня Вежі — відкритий простір шириною ярдів двадцять із низьким парапетом. Сходи закінчувалися невеликою склепінчастою кімнаткою, низькі двері якої виходили на схід і на захід. |
| 3069 |
На сході Сем побачив широку і темну рівнину Мордору, а за нею — палаючу гору. З її глибоких безодень виривалися ріки вогню, такі бурхливі, що навіть на цій віддалі у багато миль заливали вершину Вежі червоними відблисками. |
| 3070 |
На заході краєвид заступав цоколь високого шпиля, що стояв у глибині цього верхнього дворика та здіймав свій ріг над гребенем довколишніх гір. Світло блимало у вузькому вікні. Двері були кроків за десять від Сема, відчинені, але темні, й саме звідти, з пітьми, долинали голоси. |
| 3071 |
Спершу Сем не прислухався; він висунувся зі східних дверей і озирнувся. Відразу зрозумів, що тут була найжорстокіша бійня. Весь дворик застилали трупи орків, повідрубувані голови та кінцівки. Стояв сморід смерті. Нараз долинуло гарчання, відтак — удар, а за ними крик, і Сем шарпнувся назад у сховок. |
| 3072 |
Розлючено говорив орк, і Сем відразу впізнав цей голос, різкий, грубий, холодний. То був Шаґрат, капітан Вежі. З дверей вилетів менший орк. За ним — Шаґрат, великий орк із довгими руками, якими, коли нахилявся, торкався землі. |
| 3073 |
Та одна рука звисала додолу і, здається, кривавилась; іншою він притискав великий чорний клунок. У червоному світлі Сем, присівши за дверима, краєм ока ухопив цю злу пику, подряпану пазурами та заляпану кров'ю, з вищирених зубів капала слина, в горлі клекотіло звіряче гарчання. |
| 3074 |
Шаґрат ганявся за Снаґою по даху, і менший орк ухилявся, доки з вищанням не кинувся назад під шпиль і сховався. Шаґрат зупинився. Зі східних дверей Сем бачив, як той важко дихав біля парапету, ледь стискав і розтискав ліву руку. |
| 3075 |
Раптом, коли Шаграт отак нахилився над парапетом, спиною до даху, Сем помітив, що одне з розпростертих тіл заворушилось і поповзло. Пазурі потяглись і схопили клунок. Орк звівся на ноги. У другій руці він тримав уламок списа з широким вістрям, занісши його для удару. |
| 3076 |
Нарешті вдовольнившись, він закинув голову і переможно хрипко закричав. Тоді облизав ножа, взяв його в зуби й, підхопивши клунок, побіг до сходів. Сем не мав часу на роздуми. Він міг би вискочити через інші двері, та навряд чи непомітно; і довго він би не погрався в хованки з цим жахливим орком. |
| 3077 |
Персня він уже не стискав, але той був тут, прихована сила, загроза рабів Мордору; а в руці він тримав Жало, і його сяйво разило оркові очі, мов блиск жорстоких зірок у жахливій ельфійській країні, згадка про яку морозила кров орків. І Шаграт не зміг водночас і битись, і тримати здобич. |
| 3078 |
Він зупинився і загарчав, вищиривши ікла. Тоді ще раз по-орківськи відстрибнув убік, і коли Сем пішов на нього, виставив свій вузол, як щит, і з силою тицьнув ним ворога в обличчя. Сем похитнувся, і перш ніж він опам'ятався, Шаґрат промчав повз нього вниз по сходах. |
| 3079 |
Лаючись, Сем побіг за ним, але зупинився. Бо подумав про Фродо, згадав, що інший орк повернувся туди, під найвищий шпиль. Знову треба було вибирати, але без роздумів. Якщо Шаґрат вибереться, то повернеться з підмогою. Та якщо Сем поженеться за ним, то інший орк може накоїти щось жахливе. |
| 3080 |
Та і Сем міг би не наздогнати Шаґрата або й загинути у двобої. Він швидко розвернувся і побіг сходами вгору. А внизу Шаґрат спустився по сходах, перетнув двір і вискочив із його цінним клунком із воріт. Якби Сем знав, скільки печалі принесе ця втеча, він, можливо, і передумав би. |
| 3081 |
Та зараз зосередився на пошуках. Він обережно підійшов до дверей башточки і переступив поріг. Усередині було темно. Та його широко розплющені очі швидко помітили тьмяне світло праворуч, із проходу до інших сходів, темних і вузьких: вони гвинтом піднімалися збоку заокругленою стіною. |
| 3082 |
Десь угорі блимав смолоскип. Сем почав тихенько підніматися. Підійшов до кіптявого смолоскипа, причепленого над дверима ліворуч, навпроти вузького вікна, що визирало на захід — одне з червоних очей, яке вони з Фродо бачили, вийшовши з тунелю. |
| 3083 |
Сем проскочив через двері й поспішив на третій поверх, щомиті остерігаючись, аби ззаду не напали і не схопили за горло. Підійшов до другого вікна, що виходило на схід, і до смолоскипа над дверима до поперечного коридору. |
| 3084 |
Двері були відчинені, коридор — ледь освітлений смолоскипом і відблисками червоної заграви. Але тут сходи закінчилися. Сем прокрався в коридор. Обабіч були низькі дверцята, однаково замкнуті на засуви. Жодного звуку. Він збіг на другий поверх і смикнув двері. Зачинені. |
| 3085 |
Знову побіг нагору, — обличчя стало мокре від поту. Він відчув, що навіть хвилини дорогоцінні, а вони спливали намарне. Йому вже було байдуже до Шаґрата, Снаґи й усіх орків Мордору. Він прагнув лише знайти свого господаря, зазирнути йому в очі, доторкнутися до руки. |
| 3086 |
І тоді тихо, дивуючись самому собі, там, у глухому куті його подорожі та горя, не розуміючи, яка думка його зворушила, Сем почав співати. Голос звучав слабко та непевно в холодній темній вежі: голос зневіреного і стомленого гобіта, — жоден орк не сплутав би його з чистою піснею ельфійського воїна. |
| 3087 |
А тоді раптом з'явилися нові сили, голос його задзвенів, а на просту мелодію самі собою лягли слова: Знову скрипнули завіси, і Сем, визирнувши з-за рогу, побачив блиск світла у відчинених дверях і темну постать орка, котрий виходив. Здається, він ніс драбину. |
| 3088 |
Раптом Сем зрозумів: у комірчину під дахом залазять через люк у стелі коридору. Снаґа приставив драбину, виліз по ній. Зі стелі звисав червоний ліхтар, західне вікно було високе і темне. Хтось лежав на долівці під вікном, а біля нього, широко розставивши ноги, стояв орк. |
| 3089 |
Він замахнувся батогом, але вдарити не встиг. Сем із криком підскочив до нього, тримаючи Жало в руці. Орк розвернувся, та ще швидше Сем відрубав йому руку з батогом. Завивши від болю і жаху, орк озвіріло, нахиливши голову, пішов на Сема. |
| 3090 |
Удруге Сем не влучив і, втративши рівновагу, впав горілиць, хапаючись за орка. Не встиг Сем підвестися, як почув крик і гуркіт. Він лежав голий і, здається, непритомний на купі брудного ганчір'я; рука його затуляла обличчя, а через весь бік ішов огидний рубець від батога. |
| 3091 |
Він підхопив Фродо, притиснув до грудей. Фродо розплющив очі. Сем відчув, що міг би вічно сидіти так, у безмежному щасті, але цього не можна було робити. Мало знайти господаря — його ще треба було врятувати. Він поцілував Фродо в чоло. Фродо зітхнув і сів. Він поклав руку на шию над лівим плечем. |
| 3092 |
Фродо встав, і Семові здалося, що той огорнутий полум'ям: неприкрита шкіра палала в червоному світлі ліхтаря. Фродо пройшовся по кімнаті. Задихаючись, він дивився на Сема очима, розширеними від страху та люті. А тоді раптом, стиснувши Перстень у кулаці, завмер приголомшений. |
| 3093 |
Мутний погляд неначе прояснився, він провів рукою по чолі. Жахливе видіння здалося йому, все ще очманілому від рани та страху, таким реальним. У його очах Сем знову перетворився на орка, котрий тягнеться по його скарб, на гидку тварючку з жадібними очками та слинявою пащею. |
| 3094 |
Але видіння вже розвіялося. Перед ним на колінах стояв Сем із обличчям скривленим від болю, мовби його поранили в саме серце; сльози виступили в нього на очах. Він зняв свій сірий плащ і накинув його на плечі Фродо. Тоді поставив торбу на долівку і витяг із піхов Жало. Лезо ледве світилося. |
| 3095 |
Потім він підвівся, загорнувся в сірий ельфійський плащ і, щоби чимось себе зайняти, почав ходити сюди-туди, зазираючи в усі кутки своєї в'язниці. Невдовзі, хоча через страх хвилина здалася годиною, голос Сема покликав: Фродо спустив легку драбину. |
| 3096 |
Піднявся Сем, важко дихаючи, з важким оберемком на голові. Він звалив його на підлогу. Він розв'язав клунок. Фродо з відразою подивився на речі, та виходу не було: або вдягатись, або йти голяка. Фродо надягнув довгі волохаті штани з якоїсь нечистої тварюки та засмальцьовану шкіряну сорочку. |
| 3097 |
Один із них підійшов Фродо — чорна шапка зі залізних обручів, обтягнутих шкірою, на яких вище від гострої, як дзьоб, пластини над носом червоною фарбою було намальоване Зле Око. Він став на коліна і старанно згорнув свій ельфійський плащ. Згорток вийшов напрочуд маленький. |
| 3098 |
Він поклав його до торби, що лежала на підлозі, підвівся і закинув клунок за спину, натягнув на голову орківський шолом і огорнувся чорним плащем. Нарешті рушили. Злізли по драбині, й тоді Сем стягнув її та поклав у коридорі поруч зі скорченим трупом орка. |
| 3099 |
Кімнатка під дахом, де вони зустрілися, тепер здавалася їм мало не домівкою: вони знов опинилися на видноті, й навіть стіни дихали жахом. Можливо, у Вежі над Кіріт-Унґолом усе вимерло, та вона все ще була занурена у страх і зло. |
| 3100 |
Нарешті вони дійшли до дверей, які вели в зовнішній двір, і тут зупинилися. Навіть звідти вони відчували спрямовану на них лють Вартових, чорних мовчазних постатей обабіч воріт, крізь які ледь світліла заграва Мордору. |
| 3101 |
Вони побрели через двір, вистелений огидними тілами орків, і кожен крок давався дедалі важче. Ще не сягнувши арки, вони зупинилися. Просунутися бодай трішки було боляче та втомливо для волі й тіла. Фродо не мав сили для такої боротьби. Він опустився на землю. |
| 3102 |
Він знову дістав ельфійську склянку Ґаладріель. Неначе вітаючи його мужність, винагороджуючи цю вірну засмаглу руку, що здійснила стільки подвигів, фіал відразу розгорівся, так що весь темний двір освітило сліпуче, мов блискавка, сяйво; і світло горіло рівно, не згасаючи. |
| 3103 |
Сам не знаючи, чому, він раптом згадав ельфів у Ширі та пісню, яка відігнала в лісі Чорного Вершника. Воля Вартових зламалася так раптово, ніби тріснула струна, і Фродо та Сем зробили кілька непевних кроків. Потім вони побігли. Через ворота і повз великі постаті з палаючими очима. Пролунав тріск. |
| 3104 |
Замковий камінь в арці гепнув мало їм не на п'яти, і стіна впала, розсипаючись на уламки. Вони дивом урятувались. Ударив дзвін; Вартові пронизливо та моторошно завили. Їм відповіли з темної височіні. З чорного неба, мов удар грому, рвонулась униз крилата тінь, роздираючи хмари жахливим криком. |
| 3105 |
Семові вистачило розуму відразу сховати фіал за пазуху. Вони помчали дорогою від воріт униз. За п'ятдесят кроків, різко завернувши за виступ скелі, заховалися від Вежі. То був тимчасовий прихисток. Притулившись до скелі, вони перевели подих і раптом похапалися за серце. |
| 3106 |
Усівшись на стіні біля зруйнованих воріт, моторошно закричав Назґул. Усі скелі здригнулися. Нажахані гобіти побігли далі. Невдовзі дорога знову різко завернула на схід, і одну страшну мить їм треба було перебігти на видноті у Вежі. |
| 3107 |
Озирнувшись, вони помітили величезну чорну тінь над стіною та пірнули між високими скелями в розколині, що круто спадала до моргульської дороги. Вони вийшли до роздоріжжя. Там не було нікого, як і жодної відповіді на крик Назґула; та вони знали, що тиша триватиме недовго. |
| 3108 |
Відразу за роздоріжжям, іще за одним крутим схилом, висячий місток перестрибував через прірву та виводив дорогу до бескидів і ущелин Морґаї. З відчайдушним зусиллям Фродо та Сем кинулися на цей місток, але не встигли перебігти, як піднялася тривога. |
| 3109 |
Позаду них, тепер високо на схилі гори, здіймалася, тьмяно виблискуючи, Вежа над Кіріт-Унґолом. Раптом знову вдарив її хрипкий дзвін, а тоді закалатав не змовкаючи. Загуділи сурми. З-за мосту долинули крики у відповідь. |
| 3110 |
Унизу в темній западині, куди не сягало пригасле світло Ородруїну, Фродо та Сем нічого не бачили, але почули тупіт підбитих залізом чобіт і швидкий цокіт кінських копит на дорозі. Вони перелізли через низькі поруччя моста. |
| 3111 |
На щастя, тут не було запаморочливого спаду у прірву, бо схили Морґаї підступили майже до рівня дороги; та куди стрибати, не було видно через темряву. Він стрибнув. Фродо скочив за ним. І вже падаючи, вони почули, як на міст примчали вершники, а за ними загуркотіли кроки орківського загону. |
| 3112 |
Та Сем мало не розреготався. Побоюючись небезпечного стрибка в темну безодню, гобіти з тріском гепнулися тільки на дюжину футів нижче — туди, куди найменше сподівались: у зарості колючих кущів. І Сем лежав тихо, зализуючи подряпану руку. |
| 3113 |
Десь далеко, поза межами темного Мордору, починався день, і над східним небокраєм Середзем'я сходило сонце; але тут було темно, як уночі. Гора курилася, вогні її згасли. Відблиски на скелях потьмяніли. Східний вітер, який дув, відколи вони вийшли з Ітілієну, тепер ущух. |
| 3114 |
Повільно та важко спускалися вони додолу, навпомацки, спотикаючись, падаючи, по камінню, крізь колючі зарості й сухостій у сліпій темряві, вниз, униз, аж поки зовсім знесилилися. Нарешті зупинились і сіли плечем до плеча, спинами до валуна. Обоє обливалися потом. |
| 3115 |
І він простягся на землі, і якийсь час лежав мовчки; його нудило. Нарешті зі зусиллям підвівся. На його подив, Сем спав. Тепер першим пішов Фродо, намагаючись прямувати на північ по кам'яних завалах, які встеляли дно великого яру. Та невдовзі він зупинився. |
| 3116 |
Фродо зняв плащ і стягнув орківську кольчугу, відкинувши її подалі; тоді він затремтів. Фродо накинув плащ і защепнув брошку. Сем зітхнув і махнув рукою на вершини Ефель-Дуату, тепер іще темнішої чорноти на чорному небі. Знову рушили. І відійшли недалеко, коли Фродо зупинився. |
| 3117 |
Світло поволі повзло на північ. Високо в небесних просторах точилася битва. Кучматі хмари Мордору відступали, розкуйовджені вітром зі світу живих, що змітав дим і випари назад, углиб темної землі, яка їх породила. |
| 3118 |
З-за роздертого подолу моторошної завіси в Мордор сочилося слабке світло, ніби блідий світанок крізь понуре вікно в'язниці. То був світанок п'ятнадцятого березня, і сонце піднімалося з пітьми над долиною Андуїну, вітер віяв із південного заходу. Теоден умирав на Полях Пеленнору. |
| 3119 |
Але цей голос Назґула уже не жахав гобітів: звучали в ньому туга та розпач, погані звістки для Темної Вежі. Вождь Примар Персня зустрів свою смерть. Настрій Сема швидко впав. Він із тривогою подивився на господаря й узяв його за руку. |
| 3120 |
Розламали лембас на двох і, розжовуючи його пересохлими ротами, Фродо та Сем побрели далі. Світло було не яскравіше за тьмяні сутінки, але тепер мандрівці бачили, що йдуть глибокою долиною між горами. Вона полого піднімалася на північ, а по дну її йшло сухе кам'янисте русло. |
| 3121 |
Берегом, уздовж підніжжя західних урвищ, вилася протоптана доріжка. Якби знали, то звернули би сюди швидше, бо то був шлях, що відгалужувався від головної моргульської дороги за західним кінцем мосту і спускався на дно долини довгими сходами, вирубаними у скелі. |
| 3122 |
Тут ходили вартові та бігали гінці до малих застав і укріплень на півночі між Кіріт-Унґолом і тісниною Залізної Пащі, Карах-Анґрену. Іти цією стежкою було небезпечно, та гобіти потребували швидкості, а Фродо передчував, що не зможе продиратися між валунами чи ущелинами Морґаї. |
| 3123 |
І він вирішив, що їхні переслідувачі, мабуть, не шукатимуть їх на стежці, яка веде на північ. Радше вони обнишпорять дорогу на схід, до рівнини, чи перевал на заході. Відійшовши від Вежі далеко на північ, він пошукає якоїсь стежки на схід для останнього відчайдушного походу. |
| 3124 |
Тож тепер вони перетнули кам'янисте русло, ступили на орківську стежку і трохи пройшли нею. Ліворуч нависали скелі, прикриваючи їх ізгори; та стежка безліч разів завертала, і на кожному закруті вони бралися за руків'я мечів і йшли обережно. |
| 3125 |
Світліше не ставало, бо Ородруїн усе ще вивергав густий дим, який піднімався вище і вище, нарешті сягаючи безвітряного простору, і там розповзався безкраїм дахом, опорний стовп якого виринав із пітьми. Вони брели вже понад годину, коли раптом почули дивний звук. Зупинилися, не вірячи власним вухам. |
| 3126 |
Дзюрчання води. Ліворуч по жолобу, настільки похилому та вузькому, ніби чорну скелю розрубали сокирою, стікала вода: можливо, останні краплі приємного дощу, який зібрався над похмурими морями і так безталанно пролився над скелями Чорної Землі, приречений мандрувати у безплідному поросі. |
| 3127 |
Невеличкий струмок витікав зі скелі, перетинав стежку, а тоді звертав на південь і губився серед мертвого каміння. Сем кинувся до води. Вода була зимнувата, але не крижана, на смак неприємна, гірка та масляниста, — так вони сказали б у себе вдома. |
| 3128 |
Але тут вона здавалася їм неперевершеною, і вони пили без страху та обережності. Напилися досхочу, і Сем іще наповнив флягу. Фродо стало легше, і так вони пройшли без зупинки ще кілька миль, аж поки стежка не стала ширшою, а її краєм пішла грубо тесана стіна. Підходили до орківської застави. |
| 3129 |
Гобіти спустилися на дно русла, що лежало трохи нижче від стежки, і почали його переходити. На свій подив, вони натрапили на темні калюжі, які живили джерельця, що стікали з верхів'їв долини. Зовнішні межі Мордору попід західними схилами конали, та ще не зовсім померли. |
| 3130 |
Жорсткі покручені гіркі рослини боролися за життя. В ущелинах Морґаї, на протилежному боці долини, ховалися низькорослі деревця, пучки жорсткої сірої трави продиралися з-під каміння, вкритого сухим мохом, і всюди розповзалася зів'яла поплутана ожина. |
| 3131 |
Мухи, бурі, сірі або чорні з червоними плямами, подібні на очі, дзижчали та кусали; а над заростями ожини танцювали і крутилися хмари комашні. Фродо вже не міг іти далі. Вони вилізли з вузької ущелини, та їм було ще далеко до останнього скелястого хребта. |
| 3132 |
Нарешті, вкрай виснажені, гобіти заповзли під густу завісу ожини, що нависала над невисоким уступом. Там вони сіли та попоїли. Відклавши на чорний день цінні лембаси, вони з'їли половину Ґондорського запасу зі Семової торби: трохи сушених фруктів, кусничок солонини, зробили кілька ковтків води. |
| 3133 |
Вони вже напилися було з калюж у долині, та спрагу не вгамували. У повітрі Мордору стояв гіркий запах, який сушив горло. Сем подумав про воду, і навіть його життєрадісний настрій зіпсувався. За хребтом Морґаї лежала жахлива рівнина Горґорот. Фродо зітхнув і заснув раніше, ніж Сем устиг договорити. |
| 3134 |
Сем боровся із власною втомою і взяв Фродо за руку; і так він мовчки сидів, доки не настала темна ніч. Тоді, щоби розігнати сон, він виповз із прихистку і роззирнувся. Довкола щось потріскувало, скрипіло, шаруділо, та ні голосів, ані кроків не було чути. |
| 3135 |
Угорі над Ефель-Дуатом, на заході, нічне небо ще сіріло. Там, визирнувши з пошматованих хмар, високо над темним скелястим піком заблищала біла зірка. Дивлячись на неї з цього забутого краю, Сем замилувався її красою, і до нього повернулася надія. |
| 3136 |
Мов чистий і холодний промінь сонця, його пронизала думка, що, зрештою, Тінь — незначна та минуща: адже є світло і є краса, недосяжні для тіні. Його пісня у Вежі була радше викликом, а не надією, бо тоді він думав про себе. |
| 3137 |
А тепер, на мить, його власна доля і навіть доля господаря перестали його турбувати. Він заповз назад під ожину, вклався біля Фродо й, відкинувши всі страхи, заснув глибоким спокійним сном. Вони прокинулись одночасно, тримаючись за руки. Сем відпочив і був готовий до подорожі, але Фродо зітхнув. |
| 3138 |
Вони не знали ні котра година, ні скільки проспали; та попоївши і випивши по ковтку води, подались угору ущелиною, що довела їх до крутосхилу з осипами. Тут остання рослина програла боротьбу за життя; вершини Моргаї були голі, сухі, скелясті. |
| 3139 |
Вони довго блукали, аж поки знайшли, кудою можна піднятись, і сотню футів вони проповзли, чіпляючись за каміння. Опинились у розколині між двома темними стрімчаками і нею вийшли до самого краю останнього захисту Мордору. |
| 3140 |
Перед ними, під урвищем глибиною тисячу п'ятсот футів, лежала рівнина, що простягалася в розмиту пітьму скільки сягало око. Вітер піднявся із заходу, й угорі він гнав на схід густі хмари, однак на похмурі простори Ґоргороту сочилося тільки сіре світло. |
| 3141 |
Дими тяглися над землею та осідали в западинах, випари виповзали з тріщин у землі. Усе ще далеко, миль за сорок, вони побачили Фатум-гору, підніжжя її оперлося на купи попелу, могутній конус піднімався на величезну висоту, задимлену верхівку огортала хмара. |
| 3142 |
Вогні Гори пригасли, вона дрімотно жевріла, загрозлива та небезпечна, мов сплячий звір. За нею висіла широчезна тінь, зловісна, як грозова хмара, заслін Барад-дура, спорудженого на довгому відрозі Горілих Гір, відкинутому з півночі. |
| 3143 |
Темна Сила занурилась у роздуми, Око звернулось усередину, обмірковуючи тривожні та небезпечні звістки: бачило воно блискучий меч, суворе й величне обличчя і на якийсь час ні на що інше уваги не звертало; й уся його величезна твердиня, всі ворота, всі вежі поринули в насуплену пітьму. |
| 3144 |
Зі змішаним почуттям відрази та зачудування дивилися Фродо і Сем на цю ненависну землю. Між ними та чадною горою, на північ і південь від неї, все здавалося зруйнованим і мертвим, випаленою та захаращеною пустелею. Вони подумали, де Володар цього краю тримає і чим годує його рабів і вояків. |
| 3145 |
Тут, у північних областях, були копальні й кузні, і тут готувалися до давно спланованої війни; і тут Темна Сила пересувала армії, як фігури на шахівниці, збираючи їх докупи. Перші кроки, перша проба сил, були відбиті на західному кордоні, на півночі та півдні. |
| 3146 |
А тепер нові сили підтягувалися до Кіріт-Унґолу для карального удару. І якби Ворог також хотів перекрити всі доступи до Гори, то нічого кращого вигадати би не зміг. Невдовзі виявилося, що йти хребтом Морґаї чи вздовж його схилів, поораних глибокими тріщинами, неможливо. |
| 3147 |
Там нікого не було видно, та гобіти поповзли обережно, якомога ближче до колючих заростей, які рясно обсіли обидва береги сухого русла. Пройшли ще дві-три милі, й орківська застава зникла з очей; але щойно вони відітхнули з полегшенням, як почули грубі та хрипкі голоси орків. |
| 3148 |
Гобіти миттю пірнули за бурий низькорослий кущ. Голоси наближалися. З'явилося двоє орків. Один — одягнутий у буре лахміття й озброєний луком із рогів, низький і чорношкірий, зі широкими ніздрями, напевно, щось винюхував. Другий — солдат, подібний на хлопців Шаграта, зі знаком Ока. |
| 3149 |
Він також мав лук за спиною, а ще — короткий спис зі широким лезом. Як звично, вони сварились, а оскільки були з різних племен, то говорили загальною мовою на свій манір. За якихось двадцять кроків од гобітів низенький орк зупинився. І подався геть. |
| 3150 |
Другий орк затримався, і голос його затремтів од страху та злості. Великий орк зі списом у руці кинувся за меншим. Але розвідник, сховавшись за брилою, випустив стрілу просто в око солдатові, й той із тріском упав на землю. Розвідник помчав через долину і зник із очей. |
| 3151 |
І гобіти сиділи в захистку колючого куща, поки понуре світло Мордору не змінила темна, беззоряна ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами: про зрадницький напад Ґолума, про жахливу Шелобу та власні пригоди з орками. |
| 3152 |
Коли він закінчив, Фродо нічого не сказав, лише взяв і потиснув Семову руку. Нарешті він ворухнувся. Іти бездоріжжям уночі було важко та небезпечно, але гобіти поволі, спотикаючись на кожному кроці, година за годиною пробиралися на північ східним краєм кам'янистої долини. |
| 3153 |
При першому проблиску сірого світла з-під крайчика темної завіси вони знову сховались у тіні навислої скелі. Повільно розвиднілося, стало світліше, ніж день перед тим. Сильний вітер із заходу розганяв угорі випари Мордору. Невдовзі гобіти вже бачили обриси землі на милі довкруги. |
| 3154 |
Назустріч йому від сірого і туманного північного хребта Еред-Літую простягався інший довгий відріг; між ними залишався вузький прохід — Карах-Анґрен, Залізна Паща, — за яким лежала глибока долина Удун. |
| 3155 |
У цій долині, за Моранноном, були тунелі та підземні арсенали, які слуги Мордору викопали для оборони Чорної Брами їхньої землі; і там зараз їхній Володар поспіхом збирав величезну армію, щоби відбити напад західного війська. |
| 3156 |
Від замку спускалася звивиста дорога, яка вже сіріла в сутінках, і за милю-дві від гобітів вона звертала на схід і вела уступом відрога вниз на рівнину і далі до Залізної Пащі. Гобітам здалося, що вся їхня подорож на північ була даремна. |
| 3157 |
На задимленій і темній рівнині праворуч не було ні таборів, ані військ, але вся ця територія перебувала під пильним наглядом фортів Карах-Анґрену. Він подав Фродо флягу та зайвий хлібець, а потім підгорнув свій плащ замість подушки під голову господареві. |
| 3158 |
Сем виповз зі сховку та, перебігаючи від каменя до каменя з обережністю, більшою за гобітську, опустився до сухого русла й пішов уздовж нього на північ, до тих скелястих порогів, де колись, напевно, потічок спадав невеликим водоспадом. |
| 3159 |
Вилізши на кілька порогів, він знайшов невеличкий струмочок темної води, що випливав із берега та наповнював неглибоку ямку, звідки знову витікав і губився між голим камінням. Сем скуштував воду, і та здалася нічогенькою. Тоді він напився досхочу, наповнив флягу й уже зібрався йти. |
| 3160 |
Але тієї ж миті помітив чорну фігурку чи тінь, що промайнула між камінням біля сховку, де спав Фродо. Стримавши крик, Сем помчав униз, перестрибуючи з каменя на камінь. Істота була обережна, спритно ховалася, та Сем не мав щодо неї сумнівів: йому вже кортіло прикласти руки до її шиї. |
| 3161 |
Але вона його почула й умить вислизнула. Семові здалося, що краєм ока він вихопив її голову, яка майнула над урвищем, а тоді зникла. Сем присів поруч із Фродо, та не будив його; проте сам не наважувався вкладатися спати. |
| 3162 |
Нарешті, коли його очі почали злипатись і він уже не міг боротися зі сном, м'яко розбудив Фродо. І по тих словах Сем міцно заснув. Коли він прокинувся, знову сутеніло. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не видно. |
| 3163 |
Спочатку подалися до джерельця, а звідти обережно вилізли на дорогу в тому місці, де вона повертала на схід до Залізної Пащі, що була на відстані двадцятьох миль. Вузька доріжка без підпірної стінки чи парапету вела над самою прірвою. |
| 3164 |
Гобіти не чули нічиїх кроків, трохи прислухались, а тоді, рівно ступаючи, пішли на схід. Зупинилися, здолавши якихось дванадцять миль. Минули невеликий поворот на північ, і пройдений відрізок тепер заховався з очей. Це було найгірше. |
| 3165 |
Він долинув іще здалеку, та озирнувшись, гобіти помітили біля повороту, за якусь милю, блимання смолоскипів, які швидко наближалися: занадто швидко, щоби Фродо міг урятуватись утечею. Він окинув поглядом навислу скелю: стародавні будівничі доріг обтесали скелю на багато сажнів над шляхом. |
| 3166 |
Він перебіг на другий бік і зазирнув у темну безодню. І він сів поруч із Фродо під тінню скелі. Довго чекати не довелось. Орки бігли швидко. У перших лавах несли смолоскипи. Червоне полум'я стрімко наростало в темряві. |
| 3167 |
Чорний Володар гнав на війну низькорослих орків, і дбали вони лише про те, щоби якомога швидше добігти й уникнути нагайки. Уздовж колони вперед-назад пробігали два здоровенні жорстокі уруки, ляскаючи батогами та покрикуючи. Сем затамував подих. Половина колони вже пробігла. |
| 3168 |
Його довгий батіг ляснув над їхніми головами; тоді він хльоснув іще раз, прикрикнув, і загін рвонув із місця бігцем. Утомлений бідолашний Сем ледве йшов; для Фродо то взагалі була справжня мука, а згодом — кошмарний сон. Він зціпив зуби, намагався не думати й біг далі. |
| 3169 |
Він задихався від смороду спітнілих орків, його мучила спрага. А вони все бігли, бігли, й він через силу вдихав повітря та примушував себе переставляти ноги; але куди він біг і навіщо страждав — про це думати не наважувався. Не було надії вислизнути непоміченим. |
| 3170 |
Погонич раз у раз підбігав познущатися з них. Пробігли кілька миль, і, коли нарешті дорога пологим схилом повела на рівнину, Фродо почав втрачати сили і воля його похитнулася. Він хитався та спотикався. Сем відчайдушно намагався підтримати його, але і сам відчував, що довго такого бігу не витримає. |
| 3171 |
Кінець міг настати будь-якої миті: господар його зімліє або впаде, все розкриється, — всі зусилля даремні. — подумав Сем. І він уже схопився за руків'я меча, коли прийшло несподіване полегшення. Рівниною вони вже наближалися до входу в Удун. |
| 3172 |
Неподалік під воротами в кінці мосту дорога із заходу зливалася з іншими, які йшли з півдня та з Барад-дура. По всіх дорогах рухалися полки: підходило західне військо, а Темний Володар поспішав на північ. |
| 3173 |
І сталося так, що на перехресті в темряві, куди не сягало світло сторожових багать, зустрілося відразу кілька загонів. Усі намагались одночасно пробитися до воріт, зчинилася метушня, залунали прокльони. І хоча погоничі лаялись і частували вояків батогами, почалася бійка і задзвеніли мечі. |
| 3174 |
Стрій важко озброєних уруків із Барад-дура врізався в колону з Дуртганґа, і лави змішалися. Заціпенілий від болю й утоми, Сем стрепенувся, відразу користаючи з нагоди, і кинувся на землю, потягнувши за собою Фродо. На них із криками та лайкою падали орки. |
| 3175 |
Поволі, на чотирьох, гобіти відповзли від гармидеру за узбіччя дороги. Вона мала високий бордюр, який темної ночі чи в тумані правив за дороговказ орківським загонам, а ще ішла насипом, який на кілька футів піднімався над рівниною. Якийсь час вони лежали непорушно. |
| 3176 |
Було надто темно, щоби шукати сховку, та Сем розумів, що їм треба відповзти якнайдалі від дороги та смолоскипів. Останнім відчайдушним зусиллям Фродо припіднявся на руках і проповз якихось двадцять кроків. |
| 3177 |
Сем підклав орківське лахміття під голову господаря, а потім укрився разом із Фродо сірим лорієнським плащем; і думка його полинула до тієї прекрасної землі, до ельфів, і в нього з'явилася надія, що одяг, витканий їхніми руками, якимось чином заховає їх у цьому пустищі страху. |
| 3178 |
Потім, не почуваючи страху через перевтому, вони вляглись у ямі і трохи поспали нетривким сном, бо спітнілий одяг прохолов і тверде каміння впиналось у тіло. З півночі, з Чорної Брами, через Кіріт-Ґорґор низом тягнуло холодним повітрям. |
| 3179 |
Уранці знову посіріло, вгорі й далі віяв західний вітер, але внизу, на камінні, за огорожами Чорної Землі повітря здавалося мертвим, холодним і водночас задушливим. Сем визирнув із ями. Їх оточувала похмура пласка брудно-сіра рівнина. |
| 3180 |
На дорогах руху не було, та Сем побоювався пильних очей Залізної Пащі, яка стояла більш як за чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню здіймалася Гора. З неї валили клуби диму, й ті, які піднімалися високо, відносило на схід, а частина густою хмарою розповзалася по рівнині. |
| 3181 |
За декілька миль на північний схід понурими сірими привидами стояли Горілі Гори, за ними смугою далекої хмари, ледь темнішою за нависле небо, тягнулись імлисті північні вершини. Сем спробував вирахувати відстань і визначити, яким шляхом іти. |
| 3182 |
Він похитав головою, задумався, і поволі в голові його зринула ще одна темна думка. Раніше надія на повернення ніколи надовго не покидала його стійкого серця, і досі він постійно сподівався на повернення додому. |
| 3183 |
Але тепер усвідомив гірку правду: в найкращому разі припасів їм вистачить, аби дійти до мети; а коли завдання буде виконане, то там вони і загинуть, самотні, безпритульні, голодні посеред жахливої пустелі. Повернення неможливе. |
| 3184 |
Його простацьке гобітське обличчя стало суворим, майже похмурим, воля його зміцніла, й усім тілом його пробіг дріж, мовби він перетворювався на істоту з каменя та криці, й ні розпач, ні втома, ні нескінченні пустельні милі вже не мали влади над ним. |
| 3185 |
З новим почуттям відповідальності він окинув поглядом місцевість, обмірковуючи, як іти далі. Трохи розвиднілось, і він, на свій подив, побачив, що рівнина, яка з віддалі здавалася пласкою та одноманітною, насправді вся перерита і засмічена. |
| 3186 |
Уся поверхня Ґорґороту була вкрита глибокими ямами, так ніби, коли там була ще м'яка багнюка, її побив град дрібного та велетенського каміння. Довкола найбільших ям стирчали уламки каменюк, і широкі тріщини розбігалися від них у всіх напрямках. |
| 3187 |
Такою місцевістю можна було скрадатися від сховку до сховку і залишатися непоміченим для всіх, окрім хіба що найпильніших очей, — можна, якби сили і не потреба поспішати. А для зголоднілих і виснажених, котрим іще треба чимало пройти до їхньої загибелі, видовище було страшним. |
| 3188 |
Отак міркуючи, Сем повернувся до господаря. Будити його не довелося. Фродо лежав горілиць із розплющеними очима і дивився в захмарене небо. Вони знову рушили, переповзаючи від ями до ями, ховаючись, де можливо, і постійно прямуючи до підніжжя північного хребта. |
| 3189 |
Гобіти з великими зусиллями подолали кілька миль і зупинилися. Фродо був виснажений до краю. Сем зрозумів, що вони далеко не зайдуть так: то поповзом і пригинаючись, то дуже поволі скрадаючись, то поспіхом перебігаючи. |
| 3190 |
Ризикував Сем набагато більше, ніж здогадувався; а Фродо, пригнічений важким тягарем і внутрішньою боротьбою, вже не міг перейматися нічим. І вони вибралися на насип, пішовши втоптаною дорогою, що вела до самої Темної Вежі. |
| 3191 |
Та далі їм щастило, бо до смерку вони не зустріли нікого, а коли споночіло — зникли в темряві Мордору. Весь край затих, ніби перед початком бурі: капітани Заходу минули Роздоріжжя й підпалили отруйні луги під Мінас-Морґулом. |
| 3192 |
І так тривала ця безнадійна подорож: Перстень рухався на південь, а стяги королів — на північ. Для гобітів кожен день, кожна миля давалися дедалі важче, бо сили танули, а земля ставала все жахливішою. Вдень ворогів вони не зустрічали. |
| 3193 |
Та набагато гіршою за всі ці небезпеки була загроза, що невпинно наближалася: жахлива Сила, яка причаїлася на Троні за темною завісою у глибокій задумі та безсонній злобі. Вона все ближчала, насуваючись, мов чорна стіна ночі, на останню межу світу. |
| 3194 |
Нарешті настала жахлива ніч; і в той час, коли капітани Заходу підходили до межі заселених земель, для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. |
| 3195 |
Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. |
| 3196 |
З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася. |
| 3197 |
Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного. Він уже не знав, що говорити, і повернувся до своїх темних думок. |
| 3198 |
Утомленого та під тінню страху, його все-таки покинули ще не всі сили. Без лембаса вони обоє вже давно повмирали би від голоду. Апетиту лембас не заспокоював, і час від часу Сем згадував про їжу, мріючи про звичайний хліб із шинкою. |
| 3199 |
Та все ж ці ельфійські коржики давали силу, яка зростала, якщо їх не змішувати з іншими харчами. Вони бадьорили дух, а тіло робили витривалим і міцним — не за мірками смертних. А зараз треба було прийняти нове рішення. |
| 3200 |
Далі йти цією дорогою було неможливо, бо вона вела на схід у велику Тінь, а Гора тепер височіла праворуч від них, майже точно на півдні, й рухатися треба було саме туди. Однак шлях пролягав доволі далекий, через обгорілу, мертву, засипану попелом землю. |
| 3201 |
Він обмежував себе у питті, губи його пересохли, а язик, здавалося, затвердів і розпух; але, попри всю його ощадливість, води в них залишилося дуже мало, десь половина фляги, а походу — ще на кілька днів. |
| 3202 |
Вода давно би закінчилася, якби вони не наважилися ступити на орківський шлях, бо вздовж нього, через великі проміжки, були влаштовані водосховища для військ, які перекидали через безводні райони. В одному з них на дні була вода, затхла, скаламучена орка-ми, та все ж придатна в умовах безвиході. |
| 3203 |
Йому привиджувалися вогники, наче зловтішні очі, й темні повзучі тіні, вчувалося гарчання диких звірів або моторошні крики, мов під тортурами; він здригався і розплющував очі, а навколо була тільки порожня чорнота. |
| 3204 |
Лише раз, коли він зірвався на ноги і став дико роззиратися, йому здалося, тепер уже насправді, що він бачить бліді вогники, схожі на очі; але вони відразу ж метнулись і зникли. Ненависна ніч минала поволі та знехотя. |
| 3205 |
Ще не розтуливши рота, Сем знав, що всі слова даремні й радше зашкодять, аніж допоможуть, але співчуття не дозволило йому мовчати. Очі Фродо люто блиснули. Фродо знову подивився на Гору. Піднявши орківський щит, він відкинув його подалі, а за ним — і шолом. |
| 3206 |
Потім зняв сірий плащ, відщепнув важкий пояс із ножем і опустив їх на землю, а зі себе поздирав лахміття чорного плаща. Сем також звільнився від орківського спорядження, а потім повитягав усе з торби. |
| 3207 |
Кожна річ стала для нього дорога хоча би через те, що заніс він їх усіх у таку далечінь із такими зусиллями. Найважче було розлучатися з кухарським начинням. Сльози навернулися на очі при думці, що все треба повикидати. Сем підійшов до нього і поцілував у руку. |
| 3208 |
І він відніс усе майно до найближчої тріщини та викинув униз. Брязкіт його дорогих каструльок, які летіли в роззявлену темряву, відлунили в його серці поховальним дзвоном. Він повернувся до Фродо, відрізав частину ельфійської мотузки на пояс для господаря і туго обв'язав її довкола сірого плаща. |
| 3209 |
Решту мотузки старанно згорнув і поклав назад до торби. Крім цього, взяв зі собою тільки залишки ельфійського хлібця та флягу. На поясі висіло Жало, а ще в кишені його сорочки він сховав фіал Ґаладріель і маленьку скриньку, яку вона йому подарувала. |
| 3210 |
Нарешті вони повернулися обличчям до Гори і рушили в путь, уже не ховаючись, зосереджуючи волю й останні сили на одній меті — йти вперед. У сутінках понурого дня навіть у цьому настороженому краю мало хто міг помітити їх, хіба що дуже зблизька. |
| 3211 |
Однак Назґули та їхні чорні крила мали інше завдання: їх послали стежити за просуванням капітанів Заходу, і туди ж звернулась увага Темної Вежі. Того дня Семові здалося, що до господаря повернулися сили, і набагато більші, ніж це можна пояснити простим полегшенням їхньої ноші. |
| 3212 |
Спершу вони пішли набагато швидше, ніж Сем очікував. Місцевість була нерівна та непрохідна, та все ж вони покрили велику відстань і наблизилися до Гори. Але до кінця дня, коли тьмяне світло згасло, Фродо знову згорбився і почав спотикатися, наче зайві зусилля вичерпали залишки його сил. |
| 3213 |
Сам він пити не став, і щойно їх накрила мордорська ніч, тільки і думав, що про воду; всі річки, струмки та джерела, які він коли-небудь бачив, у затінку верб чи в сяйві сонця, переливались і дзюрчали, краючи душу, перед його осліплими від темряви очима. |
| 3214 |
Він відчував під ногами вологий намул Порічного Ставу, де гуляв із Радком Хатоном, Томом і Кирпою та сестрою їхньою Розою. Заснути він не міг і став сперечатися сам зі собою. І замовк. Сем засмутився, усвідомивши, що на це питання відповіді в нього нема. Він не знав, що треба робити. |
| 3215 |
Про своє завдання Фродо говорив мало, а Сем лише приблизно здогадувався, що Перстень треба якось кинути у вогонь. Тієї ж миті Сем відчув, як під ним задрижала земля, і почув низький віддалений гуркіт, ніби загриміло під землею. Червоний язик полум'я спалахнув під хмарами і згас. |
| 3216 |
Гора також спала тривожно. Останній відрізок шляху на Ородруїн був суцільною мукою, якої Сем і уявити раніше не зміг би. Все тіло боліло, а в горлі так пересохло, що він не міг проковтнути ні шматочка хліба. |
| 3217 |
Було і далі темно, й не лише тому, що диміла Гора: здається, насувалася гроза, і на південному сході, вдалині під чорними хмарами, спалахували блискавиці. Найгірше, що повітря було насичене випарами; дихати було боляче та важко, гобітів нудило, вони заточувались і часто падали. |
| 3218 |
Гора підкрадалась усе ближче, аж доки, якби вони підняли обважнілі голови, не заступила весь краєвид, забовванівши перед ними: здоровенне громаддя попелу, шлаку та обпаленого каменю, з якого просто у хмари стримів прямовисний конус. |
| 3219 |
Перш ніж денні сутінки перейшли в чорну ніч, вони доповзли до самого її підніжжя. Фродо зі стогоном упав на землю. Сем сів поруч. Він стомився, та, як не дивно, йому полегшало й у голові прояснилося. Сумніви вже не мучили його. Він знав уже всі докази відчаю і слухати їх іще раз не хотів. |
| 3220 |
Тепер лише смерть могла його зупинити. Йому навіть спати не хотілося, зате він усвідомлював, що треба бути обережним. Він знав, що всі лиха та небезпеки тепер сходилися в одній точці: наступний день буде вирішальний — день останнього зусилля або загибелі й останнього подиху. |
| 3221 |
Та коли ж він настане? Ніч здавалася нескінченною, час неначе зупинився, хвилини за хвилинами завмирали, не складаючись у години, не приносячи змін. Сем уже подумав, що запанувала ще одна темрява і день уже ніколи не прийде. Урешті, він намацав руку Фродо. Вона була холодна і тремтіла. |
| 3222 |
Його господар трусився від холоду. Він ліг поруч із Фродо, намагаючись зігріти його руками й тілом, і заснув. Коли заяснів тьмяний світанок останнього дня їхнього шляху, вони спали, притулившись один до одного. |
| 3223 |
Західний вітер ущух напередодні, а тепер піднявся з півночі й дедалі міцнішав; світло невидимого сонця поволі просочувалось у тінь, де лежали гобіти. Фродо застогнав; зібравши всі сили, він піднявся, та потім знов упав на коліна. |
| 3224 |
Він ледве підвів очі на темні схили Фатум-гори, що височіла над ним, а тоді поповз уперед на чотирьох. Сем із жалем дивився на нього, серце його обливалося сльозами, та запалені очі залишалися сухими. |
| 3225 |
Коли Фродо виліз йому на спину і руками вільно обхопив шию, Сем міцно обхопив його ноги й підвівся; на його подив, ноша виявилася легкою. Він боявся, що йому ледве вистачить сили підняти одного господаря, а крім того, він сподівався розділити жахливий тягар клятого Персня. Та цього не сталося. |
| 3226 |
Чи то Фродо геть схуднув через тривалі страждання, ножову рану й отруйне жало, через жаль, страх і поневіряння далеко від дому, чи то в Сема наприкінці з'явилися свіжі сили, та він підняв Фродо так само легко, мовби якесь гобітенятко, якого він возив на плечах по лугах чи сінокосах Ширу. |
| 3227 |
Він глибоко зітхнув і рушив. Вони підійшли до підніжжя Гори з північного заходу, де сірі схили, хоч і розтріскані, не були круті. Фродо мовчав, а Сем силкувався, як міг, сам вибираючи дорогу, лише з єдиним бажанням: видертися якомога вище, поки сили та воля не покинули його. |
| 3228 |
Коли він уже не міг себе пересилювати, а руки та ноги відмовлялися слухатися, він зупинився і обережно опустив господаря на землю. Фродо розплющив очі й перевів подих. Тут дихати було легше, бо смердючі випари стелилися понизьку. |
| 3229 |
Сем озирнувся, а тоді подивився вгору і здивувався, як далеко занесло його останнє зусилля. Здалеку самотня та грізна Гора здавалася вищою, ніж була насправді. Сем тепер зрозумів, що вона була нижчою за високий перевал Ефель-Дуату, який вони з Фродо здолали. |
| 3230 |
Нерівні та розгалужені відроги її широкого підніжжя піднімалися десь на три тисячі футів над рівниною, а над ними височів удвічі нижчий центральний конус, ніби широкий комин, увінчаний зубчастим кратером. |
| 3231 |
А Сем здолав уже понад половину шляху до вершини, і далеко внизу випари та пітьма огортали рівнину Ґорґорот. Він глянув угору і скрикнув би, якби не пересохле горло, бо між розтрісканими горбами виразно побачив стежку чи дорогу. |
| 3232 |
Вона підіймалася зі заходу і змією вилася по Горі, аж поки не зникала з очей на східному боці біля основи конуса. Сем не бачив, як до неї пройти, бо там, де він стояв, схил піднімався круто; але було зрозуміло, що досить лише трохи піднятись — і вони натраплять на стежку. |
| 3233 |
У нього знову зажевріла надія. Можливо, Гору таки вдасться подолати. Та стежку не прокладали зумисно для Сема. Не знаючи цього, він видивлявся на Дорогу Саурона від Барад-дура до Саммат-Науру, Палат Вогню. |
| 3234 |
Від величезних західних воріт Темної Вежі вона йшла через глибоку прірву по залізному мосту, а далі цілу лігу рівниною між двома димними проваллями і нарешті виводила на довгий пологий насип, що сягав східного схилу Гори. |
| 3235 |
Там, охоплюючи її по всій ширині, з півдня на північ, дорога нарешті повзла вгору аж до конуса, та не доходячи до курної вершини, звертала до темного входу, що дивився просто на схід, до Зрячого Вікна в оповитій тінями фортеці Саурона. |
| 3236 |
Дорогу часто засипали чи руйнували виверження Гори, та її постійно відбудовували і розчищали руки незліченних орків. Сем глибоко зітхнув. Стежка є, та як цим схилом вийти до неї, він не знав. Насамперед треба дати спочинок утомленій спині. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. |
| 3237 |
Поволі розвиднілося. Раптом Сема охопив незрозумілий неспокій. Неначе його поквапили: Він зібрався на силах і встав. Фродо, здається, також почув поклик. Він підвівся на коліна. Отак, крок за кроком, наче маленькі сірі комахи, вони поповзли схилом. |
| 3238 |
Удалині висіла темрява Саурона; проте, розірвана поривом свіжого вітру чи пошматована якимось внутрішнім неспокоєм, хмарна завіса закрутилась і на мить розсунулась; і тоді Фродо побачив чорні, чорніші й темніші за тіні, які огортали його, жорстокі шпилі та залізну корону верхньої башти Барад-дура. |
| 3239 |
Око не дивилося на них: воно було звернуте на північ, де стояли біля воріт капітани Заходу, і туди була спрямована вся лють Сили, що готувалася завдати смертельного удару; та Фродо в цю жахливу мить повалився на землю, ніби смертельно поранений. Рука його потяглася до шиї. |
| 3240 |
На щастя, останнє виверження — тоді, коли Сем стояв на Кіріт-Унґолі, — вилило вогняну лаву здебільшого на південний і західний схили і дорогу не завалило. Однак у багатьох місцях вона обсипалася чи розтріскалася. Трохи піднявшись на схід, вона різко завернула назад і пішла в західному напрямку. |
| 3241 |
Там, на закруті, вона глибоко врізалася в уламок вивітреної породи, колись давно виверженої з горнила Гори. Задихаючись під ношею, Сем пройшов закрут, і тієї ж миті краєчком ока він помітив, як зі скелі щось покотилося, мов невеликий чорний камінь, який Сем, мабуть, ненароком зачепив. |
| 3242 |
Раптом велика вага впала на нього зверху, він упав долілиць, обдираючи долоні, які все ще тримали руки господаря. Тут він зрозумів, що трапилося, бо почув над собою ненависний голос. Сем різко підвівся і миттю вихопив меч, але вдарити не зміг. Ґолум і Фродо сплелися в один клубок. |
| 3243 |
Ґолум дряпав хазяїна, намагаючись дотягнутися до ланцюжка та Персня. Мабуть, лише це могло розбудити гаснучі жарини серця та волі Фродо — напад, спроба силою відібрати його скарб. Він відбивався з несподіваною люттю, що здивувала не тільки Сема, але і Ґолума. |
| 3244 |
Та все одно не відомо, чим би все закінчилося, якби сам Ґолум не змінився; жахливі стежки, якими він блукав на самоті, без їжі та води, гнаний жадобою та страхом, залишили на ньому страшні відбитки. То була худа, виснажена, жалюгідна істота — самі кістки та жовта зів'яла шкіра. |
| 3245 |
Очі дико горіли, та сила його чіпких рук уже не могла зрівнятися зі злобою. Фродо скинув його й підвівся, тремтячи всім тілом. І раптом, як уже було під Емін-Муїлом, Сем побачив двох супротивників іншими очима. |
| 3246 |
Скорчена постать, мов тінь живої істоти, зруйнована та розбита, але все ж сповнена огидної жадоби й люті; а перед нею стояла друга, сувора, недоступна милосердю, вдягнута у біле, а на грудях у неї було коло вогню. |
| 3247 |
Тоді видіння розвіялось, і Сем побачив, що Фродо стоїть, притискаючи руку до грудей, і важко дихає, а біля його ніг — Ґолум, на колінах і впершись у землю розчепіреними пальцями. Фродо подивився на нього мовби здалеку. Він обернувся й пішов, поволі, та випроставшись, крутою стежкою вгору. |
| 3248 |
Було би справедливо зарубати цю підступну кровожерну істоту, справедливо та безліч разів заслужено; крім того, тільки так можна було вберегтися від Ґолума. Та глибоко в серці бриніло щось, що стримувало Сема: він не міг ударити це створіння, яке лежало в поросі, покинуте, зруйноване, мерзенне. |
| 3249 |
Він сам, хоч і зовсім недовго, ніс Перстень і тепер здогадувався про страждання виснажених душі й тіла Ґолума, поневоленого Перснем, неспроможного вже ніколи знайти спокій чи полегшення в житті. Але Сем не знаходив слів, аби виразити те, що відчував. |
| 3250 |
Ґолум став на всі чотири й відповз на кілька кроків, а потім обернувся й, оскільки Сем уже намірявся його копнути, кинувся стежкою вниз. Сем тут же забув про нього. Він раптом згадав про господаря. Глянув угору, але того не було видно на стежці. |
| 3251 |
З усіх сил, які залишилися, він поплентався дорогою вгору. Якби Сем озирнувся, то помітив би, що Ґолум трохи опустився, а потім повернув назад і з несамовитим блиском в очах швидко, але обережно, поповз за ним скрадливою тінню між камінням. Стежка вела вгору. |
| 3252 |
Далеко на півдні, пронизуючи дим та імлу, загрозливо горіло сонце, розмитий блякло-червоний круг; але весь Мордор лежав довкола Гори, як мовчазна, загорнута в тінь пустеля, очікуючи смертельного удару. Сем підійшов до роззявленого отвору і зазирнув усередину. |
| 3253 |
У відчаї Сем дістав фіал Ґаладріель, але в його тремтячій руці світло було слабке та холодне і не розсіювало задушливої темряви. Сем ступив у саме серце володінь Саурона й у кузню його стародавньої могутності, найбільшої в Середзем'ї; всі інші сили тут слабшали. |
| 3254 |
Та зовсім близько долівку та стіни прорізала глибока тріщина, з якої било червоне світло, то розгоряючись, то стишуючись до темряви; і з глибини долинав невпинний гуркіт, ніби там працювали величезні машини. |
| 3255 |
Тоді Фродо ворухнувся і заговорив чітким голосом, направду, так чітко і владно, як не говорив ніколи, і голос його піднімався над гудінням і шумом Фатум-гори, відбиваючись від склепіння та стін. І раптом, надягнувши Перстень на палець, він зник Семові з очей. |
| 3256 |
Сем хапнув ротом повітря, та крикнути не встиг, бо вмить трапилося багато подій. Сильний удар у спину збив Сема з ніг і відкинув убік, так що він гепнувся головою об долівку, а через нього перескочила темна тінь. Ураз в очах Сема потемніло, й він знепритомнів. |
| 3257 |
А коли Фродо надягнув Перстень і назвав його своєю власністю, вдалині й навіть у Саммат-Наурі, в самому серці володінь Сили Барад-дура, все здригнулось, і Вежа задрижала від самого підземелля до гордої та гострої верхівки. |
| 3258 |
Темний Володар раптом побачив Фродо, і його Око, пронизавши пітьму, зазирнуло через рівнину у двері, ним же поставлені; й миттєво усвідомив він свою помилку та збагнув усі хитрощі його ворогів. Тоді нищівним полум'ям спалахнув його гнів, а страх, мов густий чорний дим, підступив до горла. |
| 3259 |
Його розум звільнився від усіх хитросплетінь страху та підступів, від усіх військових планів і воєн; і всім його володінням пробіг трепет, затремтіли його раби, армії зупинились, і воєначальники, раптом позбувшись керівництва єдиної волі, здригнулись і розгубилися. Бо про них забули. |
| 3260 |
Усі думки та воля Темного Володаря, котрий панував над ними, тепер були звернені до Гори. На його заклик, розвернувшись зі страшним, приреченим криком, швидше від вітру полетіли Назґули, Примари Персня, бурею помчавши на південь до Фатум-гори. Сем звівся на ноги. |
| 3261 |
Він кидався туди-сюди: то майже над самою прірвою, то відсуваючись подалі, падаючи на землю, встаючи, знову падаючи. І постійно він сичав, не промовляючи ні слова. Унизу люто розгорілися вогні, спалахнуло червоне сяйво, й усю печеру наповнили світло та жар. |
| 3262 |
Раптом Сем побачив, як довгі руки Ґолума потяглися до рота; білі ікла зблиснули, а тоді клацнули. Фродо закричав, і ось він з'явився, на колінах над самим краєм безодні. А Ґолум, пустившись у несамовитий танець, тримав у піднятій руці перстень, усе ще надягнутий на палець. |
| 3263 |
Перстень сяяв так, мовби і справді був викуваний із живого вогню. І так, пожираючи очима здобич, він ступив задалеко, спіткнувся, на мить хитнувся на краю безодні, а тоді з вереском полетів униз. З глибини пролунало його останнє завивання: — і Ґолума не стало. Зчинився шум, страшно заревіло. |
| 3264 |
Полум'я підскочило під саме склепіння. Рокотання переросло у страшний гуркіт, і Гора затряслася. Сем підбіг до Фродо, підхопив його і потягнув до виходу. І там, на темному порозі Саммат-Науру, на нього найшли такий подив і такий жах, що він забув про все на світі й закам'янів. |
| 3265 |
На коротку мить перед ним завихрилася хмара, а посеред неї — вежі та мури, високі, мов гори, збудовані на високому хребті над глибочезними безоднями; бастіони та підземелля, глухі темниці, мов стрімкі скелі, та розчинені ворота зі сталі й адаманту, — а тоді раптом усе зникло. |
| 3266 |
Вежі впали, і гори подалися; мури розсипалися на порох; високі спіралі диму та стовпи пари почали підніматись угору, все вище і вище, аж поки, ніби величезна хвиля, не перекинулись і не затопили всю рівнину мутною піною. |
| 3267 |
І тоді нарешті над усім краєм загуркотіло, далі оглушливо затріщало та заревло; земля здригнулася, рівнина здулась і тріснула, Ородруїн загойдався. Вогонь вихопився з його розколотої вершини. Грозове небо прорізала блискавка. Чорна злива батогами захльостала на землю. |
| 3268 |
Араґорн стояв під знаменом, мовчазний і суворий, ніби витав думками у справах давно минулих чи далеких; але очі його сяяли, мов зорі, тим яскравіше, чим темнішою ставала ніч. На самій вершині стояв Ґандалф у білосніжних шатах, і тінь не зачіпала його. |
| 3269 |
Натиск Мордору хвилею розбивався об оточені пагорби, голоси ревіли, як прибій, серед брязкоту зброї. Раптом Ґандалф здригнувся, неначе йому щось привиділось, і обернувся на північ, до блідих і чистих небес. |
| 3270 |
І в небі з'явилися Ґвайгір Боривітер і брат його Ландровал, найвидатніші з орлів Півночі, наймогутніші нащадки старого Торондора, який звив гніздо на неприступних вершинах Окружних Гір, коли Середзем'я було молоде. За ними, гнані вітром, стрункими лавами мчали всі їхні піддані з північних гір. |
| 3271 |
Але Назґули, раптом зачувши жахливий поклик із Темної Вежі, розвернулись і зникли в тіні Мордору; і тієї хвилини всі війська Мордору здригнулися, сумнів стиснув їхні серця, сміх завмер у горлянках, руки затрусились, опускаючи зброю. |
| 3272 |
Сила, що гнала їх уперед і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її воля покинула їх; і тепер в очах ворогів вони побачили власну смерть і вжахнулися. Тоді капітани Заходу голосно закричали, бо у глибині темряви серця їхні наповнила нова надія. |
| 3273 |
Та Ґандалф підняв руки і знову крикнув чистим голосом: Вежі Зубів похитнулися, надломилися й упали; могутня стіна обвалилася; Чорна Брама розсипалася на порох; і здалеку, то тихіше, то голосніше, то сягаючи хмар, долинуло глибоке гудіння — протяжний гуркіт кам'яних обвалів. |
| 3274 |
Але люди з Руну і Гараду, східняни та південці, зрозуміли, що їхня війна програна, і побачили велич і славу капітанів Заходу. І ті, хто служив злу найдовше та найбільше ненавидів Захід, люди горді й відважні, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. |
| 3275 |
Проте більшість утікала на схід; дехто ж кидав зброю і благав про пощаду. Тоді Ґандалф, довіривши керівництво воєнними справами Араґорнові й іншим правителям, став на вершині пагорба та годосно покликав Ґвайгіра Боривітра, і великий орел спустився додолу і став перед ним. |
| 3276 |
І він підняв Ґандалфа і помчав на південь, а за ним полетіли Ландровал і юний та швидкий Менелдор. І летіли вони над Удуном і Горґоротом, і бачили під собою всю землю в руїні, а попереду палала Фатум-гора, виливаючи вогняні потоки. |
| 3277 |
Вони підвелись і повільно рушили вниз звивистою дорогою, а коли звернули до тремтячого підніжжя Гори, Саммат-Наур вивергнув великий клуб диму та пари, схил конуса тріснув, і руйнівний вогняний потік поволі поповз східним схилом. Тепер Фродо та Семові йти було нікуди. |
| 3278 |
Їх швидко покидали останні сили: і розуму, й тіла. Вони вилізли на низьку купу попелу біля підніжжя Гори, та вибратися звідти не мали змоги. Гобіти опинилися на острові, який недовго втримався би серед стихії Ородруїну. |
| 3279 |
Довкола них земля розтріскувалася, з глибоких розколин і ям виривався густий дим. Гору судомило. У схилах відкрилися широкі розколини. До гобітів поволі поповзли потоки лави. Ще трохи — і їх мав поглинути вогонь. Гарячий попіл посипався дощем. |
| 3280 |
Вони встали; Сем не випускав і погладжував руку господаря. Він зітхнув. І поки він це говорив, аби до останнього відганяти страх, очі його були звернені на північ, на північ, туди, вдалину, де вітер висвітлював небо, грозовими поривами розганяючи темряву та розриваючи хмари. |
| 3281 |
І тоді гострі й далекозорі очі Ґвайгіра, який випередив вітер і знизився над пагорбом, долаючи вихори, помітили їх: дві темні фігурки, самотні, рука в руці на маленькому острівці, а земля здригалася під ними і задихалась, і ріки вогню підповзали до них. |
| 3282 |
Вони лежали поруч; і стрілою кинувся вниз Гвайгір, а за ним Ландровал і швидкий Менелдор; і непритомних, неспроможних утямити, що з ними відбувається, мандрівників підняли і понесли геть із темряви та вогню. |
| 3283 |
Сем прокинувся і виявив, що лежить на м'якій постелі, над ним тихо гойдалося розлоге букове гілля, а крізь молоде листя пробивалося золотаво-зелене сонячне світло. Повіяло солодкими пахощами. Він упізнав цей запах — аромат Ітілієну. |
| 3284 |
Бо запах повернув його до того дня, коли він розпалив маленьке вогнище під сонячним пригірком; і на якусь мить усе, що було потім, забулося. Він потягнувся і глибоко вдихнув. Він сів і побачив, що поруч лежить Фродо і безтурботно спить: одна рука під головою, друга — поверх ковдри. |
| 3285 |
Гобіти вмилися й одягнулися, трохи перекусили і рушили за Ґандалфом. Вони вийшли з букового гаю, де спали, і ступили на зелений, залитий сонцем луг, оточений величними деревами з темним листям і багряними квітами. |
| 3286 |
На галявині серед лісу вони з подивом побачили лицарів у блискучих кольчугах і високих вартових у срібно-чорних одностроях, і всі віталися з ними, низько вклоняючись. Потім заграла сурма, і вони ступили на алею, яка вела берегом струмка. |
| 3287 |
І так вони вийшли до зеленої рівнини, а за нею в легкому серпанку сріблилася широка річка; посеред ріки лежав довгий лісистий острів, і безліч кораблів гойдалася на хвилях біля берегів. Але на полі, де вони зараз стояли, вишикувалося велике військо, виблискуючи на сонці рівними рядами. |
| 3288 |
Угорі праворуч майорів біло-зелений стяг із великим конем навскач; на прапорі ліворуч плив по синьому морі срібний корабель; а посередині, над найвищим троном, тріпотів на вітрі великий стяг, де на чорному полі цвіло срібне дерево під осяйною короною та сімома блискучими зірками. |
| 3289 |
На троні сидів чоловік у кольчузі, великий меч лежав у нього на колінах, але шолома він не мав. Вони підійшли, й він підвівся. І тоді вони впізнали його, хоч він і змінився, такий високий і радісний, величний правитель людей, темноволосий і сіроокий. Фродо побіг йому назустріч, а Сем за ним. |
| 3290 |
І він співав то по-ельфійськи, то мовою Заходу, і милозвучні слова вражали серця слухачів і переповнювали їх радістю, гострою, як меч, і думки їхні летіли у край, де біль сплітається з насолодою, а сльози приносять блаженство, як вино. |
| 3291 |
Нарешті, коли сонце звернуло з полудня й тіні дерев видовжилися, співак закінчив. Тоді Араґорн підвівся, відпустив військо, й усі посідали за столами під навісами, їсти, пити і веселитися до самого вечора. |
| 3292 |
Фродо та Сема провели до намету, де з них зняли і обережно згорнули старе вбрання, а натомість дали їм чистий одяг. Потім прийшов Ґандалф, і в руках він тримав, на подив Фродо, меч, ельфійський плащ і кольчугу з мітрилу, відібрані в Мордорі. |
| 3293 |
Семові приніс він позолочену кольчугу та його сірий плащ, вичищений і позашиваний; і ще він поклав перед ними два мечі. Фродо погодився; а Ґандалф, ніби їхній зброєносець, став на коліна та перепоясав їх мечами, а тоді підвівся й одягнув їм на голови вінці зі срібла. |
| 3294 |
А коли, після хвилини урочистого мовчання, принесли вино, прислуговувати королям підійшли два зброєносці; чи так здалося Семові: один був одягнутий у чорно-срібний однострій вартового Мінас-Тіріта, а другий — у біло-зелений. Сем здивувався, як таких хлопчиків узяли в армію витязів. |
| 3295 |
Орки, дерева, які розмовляють, зелені степи, вершники, осяйні печери, білі вежі та золоті палати, битви, великі кораблі під вітрилами — все це пропливало перед очима Сема, поки голова його не пішла обертом. |
| 3296 |
Але слухаючи про всі ці дива, він постійно повертався думкою до зросту Мері та Піпіна; і нарешті він приставив їх спинами до Фродо і до себе. Тоді почухав потилицю. Нарешті Ґандалф підвівся. Усі розбрелись, і Фродо та Сем пішли спати. А вранці прокинулися, сповнені надії та спокою. |
| 3297 |
Кормалленське Поле, де стояв табір, лежало поблизу від Геннет-Аннуну, і вночі було чути, як потік, що збігав із його водоспадів, випливав із кам'яних воріт і, перетнувши квітучі луги, впадав в Андуїн біля Каїр-Андросу. |
| 3298 |
Гобіти блукали околицями, відвідуючи знайомі місця; і Сем усе сподівався десь у затінку лісу чи на якійсь потаємній галявині хоч краєм ока побачити оліфанта. І коли він довідався, що під час облоги Мінас-Тіріта тих звірів було дуже багато, але всіх їх знищили, то дуже засмутився. |
| 3299 |
Тим часом військо готувалося до повернення в Мінас-Тіріт. Утомлені відпочили, а поранені підлікувалися. Деяким загонам іще довелося воювати з рештками східнян і південців, аж поки тих не перебили. А найпізніше повернулися ті, хто пішов до Мордору руйнувати фортеці на півночі. |
| 3300 |
Правитель їхній помер і згорів, у Цитаделі лежав мертвий король Рогану, а новий король, котрий з'явився вночі, пішов воювати зі силами темряви та жаху, здолати яких були не здатні жодні міць чи доблесть. А звісток не було. |
| 3301 |
Через два дні після відходу капітанів панна Еовіна попросила доглядальниць, аби їй принесли вбрання, і, не слухаючи заперечень, піднялася з ліжка; їй допомогли одягнутися, руку прилаштували на полотняному черезплічнику, й Еовіна пішла до Старшого цілителя. Цілитель подивився на неї. |
| 3302 |
Висока та струнка, з блискучими очима на блідому обличчі, вона стиснула в кулак здорову руку, коли обернулась і зоріла через вікно, що виходило на схід. Він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, вона знову звернулася до нього. |
| 3303 |
Цілитель покликав його, і Фарамир обернувся й помітив Еовіну, панну Рогану; і серце його стислося від жалю, бо він побачив, що вона поранена й очі її сумні та тривожні. За знаком Фарамира цілитель уклонився і вийшов. |
| 3304 |
Він подивився на неї, і його — чоловіка, котрого глибоко проймав жаль, — вразила краса печальної дівчини. Вона ж глянула на нього і побачила в його очах серйозну ніжність, і зрозуміла вона — та, що зростала серед воїнів, — що перед нею витязь, рівного якому не знайдеться в усій Марці. |
| 3305 |
Та хоча слова звучали гордо, серце її здригнулося, й уперше в житті вона відчула невпевненість. Вона подумала, що цей високий чоловік, такий серйозний і ласкавий, може сприйняти її за примхливу дитину, котра не має терпцю довести до кінця нудну справу. |
| 3306 |
Вона не відповіла, та йому здалося, що обличчя її пом'якшало, — так лютий мороз відступає перед першими проявами весни. Сльоза зблиснула на її віях і сповзла по щоці, мов краплина дощу. Горда голова трохи схилилась. Тепер вона говорила, як сумна дівчинка. |
| 3307 |
Фарамир усміхнувся, хоча жаль переповнив його серце. Вона підвела голову і подивилася йому просто в очі, а її бліді щоки зарум'янилися. І вона вклонилася й пішла до будинку. А Фарамир іще довго блукав у саду, і погляд його частіше звертався до Дому Цілителів, аніж до східних стін. |
| 3308 |
І так Мері покликали до Фарамира, і вони говорили до вечора, і Фарамир довідався багато чого, навіть більше, ніж Мері міг висловити; і йому здалося, що він іще краще зрозумів печаль і неспокій Еовіни Роганської. І ввечері Фарамир і Мері гуляли в саду, та вона не прийшла. |
| 3309 |
Але вранці, коли Фарамир вийшов із Дому Цілителів, він побачив її на міській стіні; й вона стояла там, і її біле вбрання сяяло на сонці. І він покликав її, вона зійшла, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І так вони стали гуляти щодня. |
| 3310 |
А цілитель дивився зі свого вікна і радів, бо його лікарський обов'язок було полегшено; страх і погані передчуття останніх днів гнітили людей, але ці двоє під його наглядом одужували й міцнішали на силах із кожним днем. |
| 3311 |
Настав п'ятий день, відколи Еовіна вийшла до Фарамира; і вони знову піднялися на міську стіну та роззирнулися. Жодних звісток не було, і серця всіх затьмарилися. Погода також спохмурніла. Стало холодно. |
| 3312 |
Вітер, що піднявся вночі, тепер дув із півночі, дедалі посилюючись; але землі довкола лежали сірі та сумні. Вони загорнулись у теплі плащі, а поверх плаща Еовіна накинула темно-синю мантію кольору літнього неба, вишиту срібними зорями на подолі та біля шиї. |
| 3313 |
І вони не мовили ні слова більше; і поки вони так стояли на стіні, вітер ущух, і сонце потьмяніло, й усі звуки в Місті та на полях завмерли: ні вітру, ні голосу, ні пташиного крику, ні шелесту листя, навіть їхнього дихання не було чути. Час зупинився. |
| 3314 |
І тоді їм здалося, що над пасмом далеких гір виросло ще одне пасмо — темряви, — наче хвиля, готова затопити весь світ, і довкола миготіли блискавки; а потім земля здригнулась, і стіни Міста затремтіли в них під ногами. А далі весь край неначе зітхнув, і серця їхні знову забилися сильніше. |
| 3315 |
Мері викликали і послали на чолі обозу з провіантом до Осґіліата, а звідти — кораблем до Каїр-Андросу; та Фарамир не поїхав, бо, одужавши, він обійняв посаду намісника, хоч і ненадовго, і обов'язком його було приготувати все для того, хто прийде на його місце. |
| 3316 |
Фарамира це здивувало, та, зайнятий безліччю справ, він рідко бачив її; а вона й далі мешкала в Домі Цілителів і самотою гуляла по саду, і обличчя її знову поблідло, і здавалося, що в усьому Місті лише вона одна була хвора та печальна. І Старший цілитель занепокоївся, і сказав про це Фарамирові. |
| 3317 |
Раптом відійшла зима, і сонячне проміння осяяло її. І Фарамир весело розсміявся. І він пригорнув її та поцілував під ясним небом, і байдуже було йому, що стоять вони в усіх на очах. І багато хто справді бачив, як вони, осяяні сонцем, спустилися зі стіни та пішли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів. |
| 3318 |
І на вулицях знову з'явилися жінки та гарні діти: вони поверталися додому з оберемками квітів; із Дол-Амрота прибули арфісти, найкращі арфісти в Ґондорі; і прийшли ті, хто грав на віолах, флейтах і на срібних рогах, і дзвінкоголосі співаки з долин Лебенніну. |
| 3319 |
І коли ясного світанку сонце піднялося над горами сходу, не вкритими тінню, тоді задзвонили всі дзвони, й усі стяги замайоріли на вітрі, а на Білій Вежі востаннє підняли над Ґондором прапор намісників, яскраво-срібний, мов сніг на сонці, без гербів і гасел. |
| 3320 |
Капітани Заходу повели полки до Міста, а люди дивилися зі стін, як рухаються вони, стрій за строєм, сяючи в ранковому промінні та переливаючись, мов срібло. І так вони вийшли на дорогу до Міста і зупинилися за кількадесят кроків од стіни. |
| 3321 |
А перед бар'єром стояли намісник Фарамир, Гурін Ключар та інші капітани Ґондору, і панна Еовіна Роганська з маршалом Ельфгельмом і лицарями Марки; а по обидва боки Воріт зібралася велика юрба у святковому барвистому одязі, з оберемками квітів. |
| 3322 |
Перед стінами Мінас-Тіріта утворилася велика площа, і довкола її обступили лицарі й воїни Ґондору та Рогану і мешканці Міста й усього краю. Настала цілковита тиша, коли першими з війська вийшли дунадани в сірих зі сріблом плащах; попереду повільно крокував Араґорн. |
| 3323 |
Він був у чорній кольчузі зі срібним поясом, у довгій білосніжній мантії з великим зеленим самоцвітом на комірі, що сяяв іздалеку; голова його була непокрита, лише зірка на срібному вінці прикрашала чоло. |
| 3324 |
З ним ішли Еомер Роганський, князь Імрагіл, Ґандалф, увесь у білому, та чотири невисокі фігурки, і на них задивлялися люди. Оце той, котрий іде біля нашого Ельфійського Самоцвіта. Я чула, вони близькі друзі. |
| 3325 |
Вона нагадувала шоломи вартових Цитаделі, та була вища, вся біла, і крила з обох боків були вироблені з перлів і срібла у формі крил чайки, бо такою була емблема королів, котрі припливли з-за Моря; і сім адамантів сяяли на обручі, а на верхівці шолома ще один самоцвіт горів полум'ям. |
| 3326 |
Стрункий, мов королі давнини, котрі припливли Морем, вищий від тих, хто стояв поруч, він здавався і зрілим чоловіком, і квітучим юнаком; мудрістю сяяло його чоло, сила була в його руках і вміння зціляти, й увесь він світився. |
| 3327 |
У перші дні після коронації король сидів на троні в Королівській Залі, вирішуючи важливі справи. І прийшли до нього посли від багатьох народів і країн, зі сходу та півдня, з кордонів Морок-лісу та Сірого Краю на заході. |
| 3328 |
І тоді Береґонд, зрозумівши милосердність і справедливість короля, зрадів і, схиливши коліно, поцілував його руку та пішов, щасливий і спокійний. Араґорн віддав у володіння Фарамирові Ітілієн і порадив йому оселитись у горах Емін-Арнен, неподалік від Міста. |
| 3329 |
Потім мешканці далеких околиць роз'їхалися по домівках святкувати перемогу; а в Місті залишилося багато роботи для завзятих рук: відбудовувати й відновлювати, заліковувати шрами війни та виганяти пам'ять про темряву. |
| 3330 |
Гобіти залишились у Мінас-Тіріті разом із Леґоласом і Ґімлі; Араґорн не хотів, аби їхнє товариство розпадалось. Але що то за день, він не сказав. Колишні Охоронці Персня разом із Ґандалфом оселились у гарному будинку, і гуляли вони, де їм заманеться. |
| 3331 |
Настав день, коли Ґандалф зник, і товариші не знали, що буде далі. А Ґандалф уночі вивів Араґорна з Міста до південного підніжжя гори Міндоллуїн; і там вони відшукали стежку, прокладену багато сторіч тому, якою тепер ніхто не зважувався ходити. |
| 3332 |
І там роззирнулися доокіл, бо вже світало; і вони побачили вежі Міста ген унизу, мов білі олівці, освітлені сонячним промінням, і вся долина Андуїну була мов сад, а Похмурі Гори тонули в золотавій імлі. |
| 3333 |
Араґорн обернувся і подивився на скелястий схил, що збігав од самого краю снігів, і, придивившись, помітив посеред пустища самотнє деревце. Й Араґорн піднявся туди і побачив, що на самій межі снігу проросло молоденьке деревце на три фути висотою. |
| 3334 |
Тоді сухе дерево викорчували з великою пошаною, та не спалили, а поклали в тиші Рат-Дінену. Й Араґорн посадив нове деревце у дворі біля фонтану, і воно швидко та радісно пішло в ріст, і коли настав червень, укрилося квітами. |
| 3335 |
І вона зняла з грудей білий самоцвіт на срібному ланцюжку й одягнула його на шию Фродо. Через три дні, як і говорив король, Еомер Роганський прибув до Міста, а з ним — еоред із найкращими лицарями Марки. |
| 3336 |
Їх радо зустріли; а коли сіли за стіл у Меретронді, Великій бенкетній залі, він уперше побачив обох жінок, і краса їхня дуже вразила його. І перш ніж піти відпочити, він прикликав гнома Ґімлі та сказав: Нарешті настав день прощання, і велике та прекрасне товариство вирушило з Міста на північ. |
| 3337 |
Тоді королі Ґондору і Рогану пішли до могил на Рат-Дінені, й на золотих ношах винесли короля Теодена, і пройшли мовчазним Містом. Були тут королева Арвен, Келеборн і Ґаладріель із почтом, Елронд зі синами, правителі Дол-Амрота й Ітілієну та багато капітанів і лицарів. |
| 3338 |
Ще ніколи жоден король Марки не мав такого ескорту, як Теоден, син Тенґіла, на шляху до землі його предків. Без поспіху та спокійно проїхали вони Анорієном і вступили до Сірого Лісу під Амон-Діном; і горами прокотився барабанний бій, але нікого не було видно. |
| 3339 |
Бо через три дні роганці влаштували похорон Теодена; його поховали в кам'яній гробниці, й туди поклали зброю та багато прекрасних речей, які служили йому при житті, а над гробницею насипали високий курган, виклали його дерном зі зеленою травою та білим безсмертником. |
| 3340 |
І тепер на східному боці Поля Курганів стало вісім могил. Тоді вершники Дому короля, верхи на білих конях, проїхали довкола нового кургану та проспівали пісню про Теодена, сина Тенґіла, яку склав менестрель Ґлеовайн, а сам він відтоді пісень не складав. |
| 3341 |
Мері прийняв ріг, бо відмовлятися було не можна, і поцілував руку Еовіни; всі троє обнялись і розпрощалися з надією на зустріч. Тепер усі були готові, тож випили по келиху на прощання і вирушили в дорогу; врешті, вони добралися до Гельмового Яру, де затрималися ще на два дні. |
| 3342 |
Там Леґолас пішов разом із Ґімлі, як і обіцяв, до Осяйних Печер; і коли вони повернулися, Леґолас мовчав і сказав лише, що тільки Ґімлі може знайти відповідні слова. Від Гельмового Яру виїхали до Ізенґарда і побачили, як господарювали енти. |
| 3343 |
Усе кам'яне коло вони розібрали, а рівнину перетворили на розкішний фруктовий сад, через який протікала річка; тільки посередині було чисте озеро, а з нього стриміла Вежа Ортханка, висока та неприступна, і чорні стіни її відбивались у дзеркалі води. |
| 3344 |
Мандрівники трохи перепочили на місці старих воріт Ізенґарда, — тепер замість них тут стояли два високі дерева, ніби сторожі на початку зеленої алеї, що «вела до Ортханка; і вони дивувалися, як багато було зроблено, хоча довкола не видно ні душі. |
| 3345 |
Та невдовзі долинув голос: — і стежкою назустріч їм вийшов Древлен, а поруч із ним — Скоромов. Тоді Древлен похвалив їхні діяння, про які він знав геть усе; а потому став і уважно подивився на Ґандалфа. |
| 3346 |
І ті підлі істоти страшенно здивувалися, зустрівши нас на Роганському Плато, тому що про нас вони ще не чули; хоча те саме можна сказати і про кращі народи. І мало хто пам'ятатиме про нас, бо мало хто від нас і врятувався, та й ті потрапили в Ріку. |
| 3347 |
Але вам пощастило, бо, якби вони нас не зустріли, король степу не заїхав би далеко, а якщо б і заїхав — то не мав би куди повертатися. Древлен уперся в Ґандалфа довгим поглядом, — «майже хитрим поглядом», — подумав Мері. |
| 3348 |
Скоромов уклонився, як дерево, що згинається під вітром, і подав Араґорнові два великі чорні ключі хитромудрої форми, з'єднані сталевим кільцем. Древлен засмутився. Але Древлен похитав головою і сказав: Але всі, крім Леґоласа, поспішали додому, на південь або на захід. |
| 3349 |
Ґімлі погодився, хоча, здається, без великої радості. Древлен попрощався з усіма по черзі й тричі вклонився Келеборнові та Ґаладріель, поволі, з великою повагою. Древлен наповнив три келихи, й усі троє випили; і гобіти бачили, як ент дивиться на них поверх келиха його дивними очима. |
| 3350 |
Вони розсміялись і спорожнили келихи. Він помахав усім величезними руками та сховався між деревами. Тепер вони поїхали швидше, навпростець до Роганського Проходу; і нарешті Араґорн розпрощався з ними неподалік від того місця, де Піпін зазирнув у Камінь Ортханка. |
| 3351 |
Місцеві мешканці тікали і ховалися, бо вони боялись ельфів, хоча насправді ті заходили нечасто сюди; але мандрівники не звертали уваги на місцевих, бо загін іще був великий і мав зі собою все необхідне; тому їхали без поспіху, ставлячи намети, коли і де заманеться. |
| 3352 |
Коли після заходу сонця знову виїхали на відкриту місцевість, то наздогнали старого, котрий спирався на ціпок, у сірому чи брудно-білому шматті, а за ним плентався другий жебрак, горблячись і схлипуючи. |
| 3353 |
Але Червослов лише перелякано зиркнув на Ґандалфа вицвілими очима, а тоді швидко почовгав за Саруманом. Нещасна пара порівнялася з гобітами; Саруман зупинився і вирячився на них, а вони подивилися на нього з жалістю. |
| 3354 |
Наступного дня вони опинилися на півночі Сірого Краю, тепер не заселеного, хоча місцевість ця була зелена та приємна. Вересень приніс золоті дні та срібні ночі, й мандрівники без поспіху доїхали аж до ріки Лебединої, до старого броду на північ від водоспадів, де річка раптово опускалася до низин. |
| 3355 |
Отак вони виїхали до Ереґіону, і нарешті настав гарний світанок, осяявши білі тумани; і, вийшовши з наметів на невисокому пагорбі, мандрівники побачили на сході у променях сонця три вершини, які рвались у небо крізь низькі хмари: Карадрас, Келебділ і Фануйдол. Неподалік були Ворота Морії. |
| 3356 |
Тут вони затрималися на сім днів, бо наближалася нова розлука, про яку ніхто не хотів думати. Невдовзі Келеборн і Ґаладріель із почтом повернуть на захід і через перевал Багряного Рогу та Чорнорічні Сходи зійдуть до Срібної Жили та до їхнього краю. |
| 3357 |
Вони поїхали західним шляхом, бо мали багато що обговорити з Елрондом і Ґандалфом і навіть зараз бесідували з друзями. Часто, коли гобіти вже давно спали, вони сиділи під зірками, згадуючи минулі часи, всі радощі й турботи, або радячись про майбутнє. |
| 3358 |
Якби проходив тут мандрівець, то мало що побачив би чи почув, і вони здалися би йому сірими фігурами, витесаними з каменю, пам'ятниками минулого, загубленого у спорожнілій країні. Бо вони все розуміли без жестів і без слів, і тільки блиск очей виказував бесіду, що тривала між ними. |
| 3359 |
Загорнутий у сірі плащі, народ Лорієну подався в гори, швидко розтанувши серед скель і тіней; а ті, хто йшов до Рівендолу, сиділи на пагорбі та дивилися їм услід, аж поки крізь завісу туману не зблиснула зоря; й більше вони не бачили нічого. |
| 3360 |
І вони спустились у долину, проїхали через міст, підійшли до дверей, і весь дім засяяв, і залунали пісні, радісно вітаючи Елронда. Перш за все, не повечерявши, не вмившись і навіть не скинувши плащів, гобіти побігли шукати Більбо. |
| 3361 |
Знайшли його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, перами й олівцями; а сам Більбо сидів у кріслі перед невеликим каміном. Він виглядав дуже старим, але спокійним і сонним. Коли вони ввійшли, він розплющив очі та підвів голову. |
| 3362 |
Відсвяткувавши день народження Більбо, гобіти залишились у Рівендолі ще на кілька днів, і багато часу вони проводили зі старим другом, котрий виходив із його кімнатки лише попоїсти. Щодо цього він був, як і раніше, пунктуальний і лише зрідка просипав час обіду чи вечері. |
| 3363 |
Єдиною частиною оповіді, яка втримувала його увагу, був опис коронації та весілля Араґорна. Минуло майже два тижні, і Фродо, виглянувши у вікно, побачив, що вночі були приморозки і павутиння стало, мов срібні мережива. І тоді він зрозумів, що мусить їхати і попрощатися з Більбо. |
| 3364 |
Погода все ще була тиха та гарна, після найчарівнішого літа на людській пам'яті; але вже прийшов жовтень, і невдовзі могли початися дощі та сильні вітри. А шлях був неблизький. Але турбувала Фродо не думка про погоду. Він відчував, що йому час повертатися до Ширу. Сем відчував те саме. |
| 3365 |
Тоді він подарував Фродо мітрилову кольчугу та Жало, забувши, що вже раз дарував їх; і ще подарував три томики переказів і пісень, які він уклав у різний час; книжки були написані тонким почерком, а на червоних обкладинках мали напис: |
| 3366 |
У кімнаті загусли сутінки, і вогонь розгорівся, і вони дивилися на Більбо й бачили, що він усміхається вві сні. Якийсь час вони посиділи мовчки; і тоді Сем, окинувши поглядом кімнату й тіні, які танцювали на стінах, тихо сказав: І він знову заснув. |
| 3367 |
Наступного дня Ґандалф і гобіти прощалися з Більбо в його кімнаті, бо на вулиці було холодно; а потім розпрощались і з Елрондом і його ельфами. Коли Фродо стояв на порозі, Елронд побажав йому щасливої дороги та сказав: Нарешті гобіти зібралися додому. |
| 3368 |
Тепер уже всім дуже хотілося побачити Шир, але спершу їхали дуже поволі, бо погано почувався Фродо. Біля Бруїненського броду він зупинився і, здалося, боявся входити в річку; вони помітили, що очі його на мить помутніли. Весь той день він мовчав. |
| 3369 |
Дні швидко спливали; їхали спокійно та неквапливо, надовго зупиняючись у гарних лісах, де осіннє сонце м'яко освітлювало жовто-багряне листя. Незабаром під'їхали до Грозової; вечоріло, і темна тінь від гори лягла на дорогу. |
| 3370 |
Фродо попросив їх пришвидшити ходу, а сам не дивився на гору, а проскакав крізь тінь, схиливши голову та щільно загорнувшись у плащ. Тієї ночі погода змінилася, поривчастий і холодний вітер зі заходу приніс дощ, і жовте листя закрутилось у повітрі, мов зграя пташок. |
| 3371 |
У Чет-лісі дерева вже були майже голі, а велика завіса дощу закривала пагорб Брі. Отак вітряного та дощового вечора наприкінці жовтня п'ятеро мандрівників крутою дорогою виїхали до Південних воріт Брі. |
| 3372 |
Ворота були міцно замкнені; дощ шмагав обличчя, в темному небі летіли низькі хмари, і серця їхні стиснулися, бо не такого прийому вони чекали. Довго кричали та стукали, аж нарешті з'явився брамник, і вони побачили, що в руці у нього товста ломака. |
| 3373 |
Вони смикнули за дзвінок, прибіг Ноб, прочинив двері та визирнув у шпаринку; і коли побачив їх під ліхтарем, здивовано скрикнув. І він вибіг із будинку з ломакою в руці. Але побачивши, хто такі «вони», він остовпів, і грізну гримасу на його лиці змінило радісне здивування. |
| 3374 |
Він провів їх до вітальні, де вони рік тому відбули незвичайну ніч; вони пройшли за ним, трохи стривожені, бо видно було, що під удаваною бадьорістю Барлімана ховався якийсь клопіт. Справи йшли не так, як раніше. Та вони поки що мовчали і чекали, що буде далі. |
| 3375 |
Як і сподівалися, пан Кремена з'явився після вечері перевірити, чи все гаразд. І все було справді добре: принаймні пиво та харчі в не змінились у гірший бік. І він приніс жмут нерізаного листя, якого їм би вистачило на день-два. |
| 3376 |
Його посадили у велике крісло біля каміна, Ґандалф сів навпроти, а гобіти на низьких стільчиках — між ними; і вони пробалакали кілька разів по півгодини, і обмінялися новинами: панові Кремені було що і послухати, і розповісти. |
| 3377 |
І тепер вони стали розбійниками, ховаються по лісах за Арчетом чи десь у пустищах на півночі. Це так, ніби у старих страшних казках, скажу я вам. На дорогу небезпечно виходити, всі рано замикаються по хатах. Мусимо виставляти вартових довкола огорожі, а по ночах — іще й біля воріт. |
| 3378 |
Адже самі вони так звикли до війни, до добре озброєних загонів, що і не подумали, що блискуча кольчуга під плащем, ґондорські та роганські шоломи, герби на щитах у їхній власній країні виглядатимуть по-чужинецьки. Очі на його широкому обличчі округлилися, рот роззявився, й він хапнув повітря. |
| 3379 |
Сем не пішов спати, доки не провідав Біла в його стійлі. Мандрівники затримались у Брі на весь день, а ввечері пан Кремена вже не міг поскаржитися на справи. Цікавість перемогла всі страхи, й у заїзді зібрався цілий натовп. Гобіти з чемності відвідали загальну залу та відповіли на безліч запитань. |
| 3380 |
А що народ у Брі має добру пам'ять, то Фродо безліч разів запитали, чи написав він книгу. Він пообіцяв описати надзвичайні події у Брі, щоби книжка була цікавішою, бо так вона здебільшого стосувалася віддалених і менш важливих подій «десь на півдні». |
| 3381 |
І поки мандрівники залишались у Брі, ніщо — ні вдень, ані вночі — не порушувало спокою селища; а вранці наступного дня вони прокинулися рано: і далі дощило, тому вони хотіли ще засвітла доїхати до Ширу, а дорога була неблизька. |
| 3382 |
Навіть ті, хто підсміювався з новин про короля, подумали, що в тому є якась частка правди. Вони розпрощались і виїхали через Західні ворота в напрямку Ширу. Поні Біла взяли зі собою і, як і раніше, добряче нав'ючили, та він ішов риссю поруч зі Семом і виглядав цілком задоволеним. |
| 3383 |
Невдовзі вони дісталися до того місця на Східній Дорозі, де розпрощалися з Бомбадилом; і вони навіть сподівалися його тут побачити: щоби він стояв і махав їм рукою. Та його не було, і на півдні сіра імла оповила Кургани, і щільна завіса закрила від них Праліс. |
| 3384 |
Вони зупинились, і Фродо сумно подивився на південь. Він повернув Тінебора з Дороги, і великий кінь перескочив через зелений вал на узбіччі шляху; а тоді Ґандалф свиснув — і кінь вихором помчав до Курганів. |
| 3385 |
З обох кінців мосту стояли великі ворота, збиті зі загострених колод, а за рікою виднілося кілька нових будинків: двоповерхові, з вузькими, погано освітленими вікнами, всі дуже не по-гобітськи похмурі. Вони відчинили ворота на своєму кінці, й кілька з них перейшло міст. |
| 3386 |
Але побачивши подорожніх, трохи перелякались. Гобіти за воротами притихли. Гобіти відсахнулися від воріт. Мері та Піпін видряпалися на ворота, і гобіти втекли. Знову пролунав ріжок. У більшому будинку праворуч у просвіті дверей з'явився високий здоровило. |
| 3387 |
Гобіти на воротах і далі переминалися з ноги на ногу: вочевидь, вони порушували якийсь наказ; але важко було суперечити чотирьом таким наполегливим мандрівникам, озброєним, причому двоє з них — незвичайно високі та міцні. Фродо наказав знову зачинити ворота. |
| 3388 |
Поки довкола нипали бандити, варто було про всяк випадок тримати сторожу. Потім четверо товаришів увійшли в гобітську хижку і якось розташувалися. То було порожнє й убоге приміщення зі жалюгідною грубкою, яка не давала тепла. |
| 3389 |
Пива не було взагалі, їжі обмаль, але з того, що вони принесли зі собою, вийшла непогана вечеря для всіх; і Піпін порушив Правило № 4, кинувши у вогонь увесь хмиз, виділений на наступний день. У нового, вочевидь, були власні способи дізнаватися про новини. |
| 3390 |
Від Моста до Торбиного Кута було добрих сорок миль, але комусь вдалося їх перегнати. Фродо та його друзі невдовзі в цьому переконалися. Ніяких конкретних планів вони не мали, та спочатку думали добратися до Струмкової Балки і там трохи відпочити. |
| 3391 |
Але тепер, побачивши, які справи, вирішили прямувати відразу до Гобітона. Тож уранці вони виїхали на Дорогу і пустили поні риссю. Вітер ущух, але небо і далі було сіре. Округа здавалася сумною та покинутою; зрештою, було перше листопада — пізня осінь. |
| 3392 |
Однак горіло незвично багато вогнищ, і довкіл клубочився густий дим. Велика хмара диму піднімалася ген над Лісовим Кутом. Надвечір вони під'їхали до Жабйого, села на самій Дорозі, за двадцять миль від Моста. Тут вони хотіли переночувати; була добрим заїздом. |
| 3393 |
Але у східному кінці села вони наштовхнулися на шлагбаум із великим щитом і написом, а за ним стовпилася велика група шерифів із ціпками в руках і з пір'ям на шапках, і виглядали вони суворими та водночас доволі переляканими. |
| 3394 |
Боязко подивившись на головного шерифа, котрий насупився, та перечити не посмів, шериф Куцонір трохи відстав і пішов поруч зі Семом, який зіскочив зі сідла. Шерифський відділок у Жабйому був не кращий за будинок при мості. |
| 3395 |
Споруда була одноповерхова, але з такими самими вузькими вікнами, абияк зведена з бридкої невипаленої цегли. Усередині було вогко та безрадісно, і вечерю подали на довгому голому столі, який не чистили, певно, тижнями. Втім, подана їжа кращого столу і не вартувала. |
| 3396 |
Мандрівники з радістю покидали це місце. До Поріччя було миль вісімнадцять, і вони вирушили в дорогу о десятій ранку. Виїхали б і раніше, тільки надто кумедним здавався головний шериф, котрого дуже дратувало їхнє зволікання. Західний вітер перемінився на північний, похолоднішало, та дощу не було. |
| 3397 |
Доволі комічна процесія покидала село, хоча ті кілька мешканців, котрі вийшли подивитися на мандрівників, не знали, чи дозволено сміятися. Дюжина шерифів мала супроводжувати «арештантів», але Мері змусив їх іти попереду, а Фродо з друзями їхав за ними. |
| 3398 |
Мері, Піпін і Сем поводилися невимушено — сміялися, розмовляли та співали, — тоді як шерифи крокували зі суворим і поважним виглядом. Фродо, однак, мовчав і здавався сумним та замисленим. Останнім, повз кого вони проїхали, був бадьорий дідок, котрий підстригав живопліт. |
| 3399 |
Підкорившись наказу шерифа, двоє гобітів понуро поплелися назад. І мандрівники подбали, щоби рись їхніх поні додавала ходи шерифам. Визирнуло сонце, і, хоча віяв холодний вітер, ті швидко засапались і спітніли. Біля Каменя Трьох Чвертей шерифи здалися. |
| 3400 |
Мандрівники пустилися риссю, і коли сонце почало опускатися до Білих Схилів, дісталися Поріччя над широким ставом; і тут вони пережили перше болісне враження. То були рідні місця Фродо та Сема, і вони зрозуміли, що для них це найдорожчі місця на світі. |
| 3401 |
Бракувало багато знайомих будинків, причому деякі з них, здавалося, згоріли. Гарний ряд старих гобітських нір на північному схилі пагорба, над Ставком, зяяв пусткою, а садки, що збігали аж до води, позаростали бур'янами. |
| 3402 |
Цілий ряд некрасивих нових будинків вишикувався вздовж берега — там, де дорога на Гобітон підходила до Ставка. Раніше там була алея, а тепер — ані деревця. І глянувши з жахом у бік Торбиного Кута, вони побачили вдалині високу цегельну трубу, що вивергала у вечірнє небо чорний дим. |
| 3403 |
Коли вони під'їхали до, останньої будівлі по дорозі на Гобітон, тепер порожньої та з повибиваними вікнами, то під стіною шинку виявили півдюжини здорованів, котрі притулилися до стіни заїзду, косооких і жовтолицих. |
| 3404 |
У думках він повернувся на поле Кормаллену, а тут косоокий негідник обзиває Персненосця нікчемою. Піпін відкинув за плечі плащ, вийняв меча і, сяючи срібно-чорним вбранням Ґондору, рушив уперед. Меч блиснув у промінні вечірнього сонця. |
| 3405 |
Мері та Сем також вийняли мечі й під'їхали до Піпіна; але Фродо не ворухнувся. Розбійники відступили. Залякуванням селюків із Брі та приголомшених гобітів — таким вони досі займалися. Безстрашні гобіти з гострими мечами та суворими обличчями були для них великою несподіванкою. |
| 3406 |
І в голосах цих приїжджих звучали нечувані нотки. Було чого злякатися. Троє гобітів рушили вперед, і тоді розбійники розвернулись і побігли геть дорогою на Гобітон, сурмлячи на ходу в ріжки. Вони поскакали до головної площі села. |
| 3407 |
Там Сем повернув у бічну вуличку, що йшла в південному напрямку, — до Хатонів. Не встиг він далеко від'їхати, як зазвучала чиста, дзвінка мелодія рогу. Луна розкотилася горами та полями, і такий непереборний був той заклик, що Сем мало не кинувся назад. Його поні став дибки та заіржав. |
| 3408 |
Сем почув позаду гамір голосів, шум і грюкання дверей. Попереду в сутінках спалахували вогні, гавкали собаки, тупотіли ноги. Ще не доїхав Сем до кінця вулички, як назустріч йому вибігли фермер Хатон і три його сини, Том Молодший, Радко та Нік. Зі сокирами в руках вони заступили дорогу. |
| 3409 |
Фермер Хатон підійшов до нього впритул і придивився. Сем поспішив до їхнього дому. Углибині широкого подвір'я перед великими круглими дверима стояли пані Хатон і Роза, а перед ними — Кирпа з вилами. Він зістрибнув із поні й піднявся по сходах. Вони мовчки дивилися на нього. Це вже було занадто. |
| 3410 |
Але Семові знадобився би цілий тиждень, аби все пояснити. Він зійшов із ґанку та виліз на поні. Але не встиг від'їхати, як Роза збігла до нього по сходах. Коли Сем повернувся на площу, все село вже було на ногах. |
| 3411 |
Окрім молоді, зібралося понад сотню міцних гобітів, озброєних сокирами, молотами, довгими ножами та важкими кийками, дехто мав мисливські луки. Ще більше народу прибувало з ближніх ферм. Комусь спало на думку розпалити багаття — так, для краси, а ще й тому, що це забороняв Начальник. |
| 3412 |
У темряві вогнище розгоралось усе яскравіше. За наказом Мері, на обох кінцях села перегородили дорогу. Шерифи, підійшовши з нижнього кінця, були приголомшені, та коли втямили, що діється, більшість позривала пера і приєдналася до повстанців. Інші потихеньку вислизнули. |
| 3413 |
Сем застав Фродо та друзів біля вогнища, вони розмовляли зі старим Хатоном, а захоплені мешканці Поріччя стояли довкола і розглядали їх. Піпін виїхав уперед із дюжиною хлопців верхи на поні. Мері засурмив у ріг услід загону, що вирушав назустріч сутінкам. Натовп радісно гомонів. |
| 3414 |
Тут якраз підбігли два підлітки, котрих висилали на розвідку до Гобітона. Мері поспішив віддавати вказівки. Фермер Хатон очистив вулицю, відіславши по домівках усіх, окрім старших гобітів із абиякою зброєю. Чекати довелося недовго. Незабаром залунали різкі голоси, а тоді — тупотіння важких чобіт. |
| 3415 |
На дорозі з'явився гурт розбійників. Побачивши шлагбаум, вони розреготалися. Їм не вірилося, що хтось у цьому маленькому краю міг виступити проти двох десятків таких, як вони. Гобіти підняли шлагбаум і розступилися. |
| 3416 |
Ніхто не звертав уваги на ці накази; та коли розбійники пройшли, гобіти тихенько зімкнули лави і покрокували слідом. Біля багаття на площі стояв лише фермер Хатон і грів руки. Розбійники ступили до нього один крок і завмерли. |
| 3417 |
Довкола них зчинився гамір, і вони раптом усвідомили, що фермер Хатон на площі не сам. Їх оточили. У темряві по краю світляного кола стояли гобіти, котрі тихо виступили з тіней. Було їх близько двохсот, усі озброєні. Мері вийшов уперед. Ватажок озирнувся. Виходу не було. |
| 3418 |
Та він не злякався, адже був із двома десятками бандитів. Він мало знав гобітів і тому не розумів усієї небезпеки. З дурної голови він вирішив битися, хоча і бачив, що буде нелегко. З довгим ножем у лівій руці та палицею у правій він кинувся на гобітів, намагаючись прорватися до Гобітона. |
| 3419 |
Він замахнувся на Мері, який заступив йому шлях. І впав мертвий, пробитий чотирма стрілами. Для інших цього вистачило. Вони здалися. Їх роззброїли, зв'язали та відвели до порожньої казарми, яку вони самі ж і побудували, там їх і зачинили під вартою. Убитого ватажка відтягнули на пустище та закопали. |
| 3420 |
Сем поїхав. Мері виставив вартових довкола села та нічну сторожу на дорогах. Потім він разом із Фродо поїхав до Хатонів. Вони посиділи зі сім'єю в теплій кухні, й Хатони поставили кілька ввічливих запитань про їхні подорожі, та відповідей не слухали: події в Ширі були набагато важливіші. |
| 3421 |
Звичайно, він почав із великої спадщини по батькові у Південній Чверті; і здається, вже пару років він потайки продавав «наліво» найкращий листовий тютюн. А наприкінці минулого року почав вивозити цілі обози всілякого добра — не лише тютюну. Стало бракувати всього, а тут і зима підійшла. |
| 3422 |
Ми і незчулися, як вони розселилися по всьому Ширу і стали валити ліс, копати, зводити собі будинки, які заманеться. Спершу Прищ платив за товари та збитки, але згодом вони розкомандувались і почали забирати все, що хотіли. Тоді народ трохи пошумів, але замало. |
| 3423 |
А потім — то було відразу після Нового року — в нас уже не стало мера, а Прищ оголосив себе Верховним шерифом, або Начальником, і став командувати; а якщо хтось, як вони казали, «нахабнів», той ішов услід за Вілом. Отак, щодалі, то гірше. Дуже погано. А коли з'явився Шаркі, почалася справжня руїна. |
| 3424 |
А що з млином Пісковика? Прищ його розвалив, тільки-но перебрався до Торбиного Кута. А тоді привів якихось із брудними пиками, й ті йому побудували більший, із купою всіляких коліс і чужоземних штукенцій. |
| 3425 |
Один лише дурний Тед цим утішився і тепер там працює, чистить колеса для людей там, де його батько був мірошником і самому собі господарем. Прищ запланував молоти більше та швидше, принаймні так він говорив. І побудував іще декілька таких млинів. |
| 3426 |
А щоби молоти, потрібно мати зерно, а його навіть для старого млина бракувало. При Шаркі ж узагалі молоти перестали. Тепер тільки це гупання та пахкання, дим і сморід випускають, і спокою в Гобітоні нема навіть уночі. |
| 3427 |
І зумисне викидають якусь гидоту, вже загидили всю нижню Річку, й усе це пливе у Брендівинну. Якщо вони хочуть, аби Шир став пустелею, тоді все роблять правильно. Та не повірю, що за тим усім стоїть той дурень Прищ. Це — Шаркі. Посеред розмови до кухні ввалився Сем із його батьком. |
| 3428 |
Старий Правоніг майже не постарів, але став трохи тугий на вухо. Сем почервонів, але з вдячністю глянув на Фродо, бо очі Рози заблищали, а на її личку заясніла усмішка. Сім'я Хатона й усі гості прокинулися на світанні. Ніч минула спокійно, та день обіцяв принести чималі клопоти. |
| 3429 |
Поснідали, і тут примчав посланець із Тукового Краю. Він був веселий. Наступна новина була не така добра. Мері, який не спав усю ніч, приїхав близько десятої ранку. Туки прийшли вчасно. Невдовзі з Холма та Зелених Пагорбів у село вступила ціла сотня з Піпіном на чолі. |
| 3430 |
Мері тепер мав досить міцних гобітів, аби розправитися з розбійниками. Розвідники повідомили, що ті йдуть тісним строєм. Вони зрозуміли, що населення повстало проти них, і тому збиралися безжально придушити бунт у його зародку, в Поріччі. |
| 3431 |
Розбійники пройшли Східною Дорогою та, не зупиняючись, звернули на Порічну Дорогу, що якийсь час піднімалася між високими берегами з низьким живоплотом на них. За поворотом, за чверть милі від головної дороги, вони напоролися на перешкоду з перевернутих старих возів. Це їх зупинило. |
| 3432 |
Тієї ж миті вони помітили, що за кущами по обидва боки вишикувалися гобіти. Позаду них інші гобіти викотили на дорогу ще кілька возів, які були заховані в полі, й так відрізали відхід. Згори пролунав голос. Та розбійників зараз було не так легко залякати. |
| 3433 |
Дехто з них послухався, але таких швидко закликали до порядку. Десятки зо два кинулися на щтурм барикади. Шістьох пристрелили, та решта прорвалась, убивши двох гобітів, і врозсип погнала полями до Лісового Кута. Ще двоє впали на бігу. Мері голосно засурмив у ріг, і йому відповіли здаля. |
| 3434 |
Та все ж багато їх — сильніших і лютіших за решту — прорвалося зі західного боку і накинулося на ворогів із готовністю вбивати. Кілька гобітів упало, інші почали піддаватися, коли Мері та Піпін, які були на східному схилі, перебігли через дорогу та втрутились у сутичку. |
| 3435 |
Мері власноручно вбив ватажка, косоокого здоровила, подібного на величезного орка. Потім відтягнув усі сили, оточуючи недобитків широким кільцем лучників. Нарешті все закінчилося. Близько сімдесяти мертвих розбійників лежало в полі, дюжина потрапила в полон. |
| 3436 |
Полеглих гобітів поховали всіх разом у могилі на схилі пагорба, де пізніше поставили великий камінь, обсадивши його деревами. Так завершилася Битва під Поріччям 1419 року, остання битва на землі Ширу та єдина з часів Зелених Полів 1147 року в Північній Чверті. |
| 3437 |
Уздовж дороги були повалені всі до одного дерева. Коли вони перейшли міст і подивилися нагору, на Пригірок, у них перехопило подих. Навіть побачене в Дзеркалі не приготувало Сема до такого видовища. Стару Комору на західному боці розібрали, а її місце зайняли ряди вимащених смолою сараїв. |
| 3438 |
Усі каштани зникли. Усі насипи перекопані, а живоплоти викорчувані. Величезні вози безладно стояли на голому, витолоченому полі. Торбин Узвіз зяяв піщаним кар'єром. Торбиного Кута не видно було за купою великих бараків. |
| 3439 |
Він показав на те місце, де росло дерево, під яким Більбо виголосив його Прощальну Промову. Тепер там лежав мертвий обчухраний стовбур. То була остання крапля, і Сем розплакався. Його схлипування перервав голосний сміх. |
| 3440 |
І він підніс до вуст срібний ріг, і заграв, і його дзвінкий клич розлігся над Пригірком; і з усіх нір, сараїв і занедбаних будинків Гобітона відгукнулися гобіти, і вибігли на вулицю, і з радісними та голосними вигуками пішли за загоном до Торбиного Кута. |
| 3441 |
Угорі вулички натовп зупинився, а Фродо та його друзі пішли вперед, і так вони нарешті повернулися до рідної колись оселі. Сад був забудований халупами та сараями, і деякі стояли так близько до старих західних вікон, що затуляли світло. Усюди були купи сміття. |
| 3442 |
Двері облупилися, ланцюжок від дзвоника обірваний, сам дзвоник не дзвонив. Стали стукати, але ніхто не відповідав. Урешті-решт, натиснули на двері, й ті відчинилися. Вони ввійшли досередини. У будинку смерділо, всюди безлад і бруд: схоже було, що в ньому давно ніхто не жив. |
| 3443 |
Мері озирнувся розгублено та з відразою. На порозі стояв сам Саруман, ситий і задоволений; очі його злісно та весело блищали. Фродо раптом осяяло. Саруман розреготався. Селяни побачили, як із однієї з халуп вийшов Саруман, і відразу ж натовп рушив до Торбиного Кута. |
| 3444 |
Лезо сковзнуло по прихованій кольчузі та зламалося. Дюжина гобітів на чолі зі Семом із криком кинулась уперед і повалила негідника на землю. Сем дістав меча. Саруман підвівся на ноги й уважно подивився на Фродо. В його очах змішалися подив, повага та ненависть. |
| 3445 |
Він пішов, а гобіти розступалися, пропускаючи його; проте вони так стискали зброю, що аж пальці біліли. Червослов завагався, а тоді пішов за господарем. Червослов зупинився й озирнувся, майже готовий залишитися. Саруман обернувся. |
| 3446 |
Але трапилося несподіване: раптом Червослов підвівся, вийняв захованого ножа, а тоді, загарчавши, мов пес, стрибнув на спину Саруманові, відкинув йому голову, перерізав горло і з вищанням побіг униз вулицею. Не встиг Фродо промовити і слова, як бренькнули три тятиви і Червослов упав мертвий. |
| 3447 |
На очах у приголомшених гобітів сіра імла хмарою зібралася над тілом Сарумана і, поволі піднявшись, мов дим від вогню, зависла над Пригірком блідою тінню в савані. Вона хитнулася, обертаючись на захід; але звідти подув холодний вітер, тінь зігнулася, зітхнула та розтанула на ніщо. |
| 3448 |
Фродо дивився на мертве тіло зі жалем і жахом, бо здавалося, що в ньому раптом проступили довгі роки смерті, воно зсохлось, а зморщене обличчя стало клаптями шкіри на огидному черепі. Піднявши край брудного плаща, який валявся поруч, Фродо прикрив тіло та відвернувся. |
| 3449 |
Наведення ладу і справді вимагало чимало зусиль, але не стільки часу, як того боявся Сем. Наступного дня після битви Фродо поїхав до Великого Ритова звільняти з Підвалів в'язнів. Одним із перших знайшли Фредеґара Виприна, тепер уже не тлустого, як раніше. |
| 3450 |
Його взяли, коли бандити викурювали загін повстанців, який він переводив до їхніх сховків у Борсучанах через схили Лякливого. Фредеґар розплющив одне око та спробував шанобливо усміхнутися. Потім звільнили Лобелію. |
| 3451 |
Бідолашна виглядала дуже старою та худою, коли вони знайшли її в темній і тісній камері. Вона забажала вийти сама, а коли з'явилася, спираючись на руку Фродо та стискаючи парасольку, її так радо зустріли, що вона розчулилась і від'їхала вся у сльозах. Лобелія ніколи не тішилася загальною любов'ю. |
| 3452 |
Коли навесні наступного року бідолашна стара померла — зрештою, їй була вже за сто, — Фродо був здивований і зворушений: вона залишила йому всі її збереження та майно Лотто для допомоги гобітам, котрі через колотнечу втратили домівки. І так закінчилася родова ворожнеча. |
| 3453 |
Старий Віл Білостоп просидів у Підвалах довше за всіх, і хоча з ним поводилися не так погано, як із іншими, йому довелося довго від'їдатись, аби знову стати схожим на мера; тож Фродо погодився попрацювати його заступником, поки пан Білостоп не погладшає. |
| 3454 |
На посаді заступника мера він зробив єдину справу: скоротив кількість шерифів і чітко визначив їхні обов'язки. Виганяти рештки бандитів доручили Мері та Піпінові, й вони швидко з цим упоралися. Банди на півдні, почувши про Битву в Поріччі, втекли з краю і не чинили опору танові. |
| 3455 |
Ще до кінця року кількох упертих оточили в лісах і допровадили до кордонів. Тим часом швидко рухалися відновні роботи, і Сем був дуже заклопотаний. Коли треба або коли є настрій, гобіти стають працьовитими, як бджоли. |
| 3456 |
Уже до зимового сонцестояння ні цеглинки не залишилося від усіх шерифських відділків чи від будь-чого, збудованого «людьми Шаркі»; а цеглу використали на ремонт багатьох старих нір, аби в них стало затишніше та сухіше. |
| 3457 |
Великі припаси всілякого добра, харчів і пива було знайдено на складах, у коморах і покинутих норах, а найбільше — в тунелях Великого Ритова й у старих каменярнях у Лякливому; тож Новий рік відсвяткували веселіше, ніж сподівались. |
| 3458 |
У Гобітоні, навіть іще перед тим як знести новий млин, стали наводити лад на Пригірку й у Торбиному Куті, а також відбудовувати Торбин Узвіз. Піщаний кар'єр засипали і насадили на його місці садок, а з південного боку Пригірка вирили нові нори, з цегляними стінами. |
| 3459 |
Найбільшою втратою були дерева, бо, за наказом Шаркі, їх нещадно вирубували по всьому Ширу; і Сем переймався цим найбільше. Адже таку шкоду не можна було виправити відразу, і лише його правнуки, думав він, побачать Шир таким, яким він має бути. |
| 3460 |
Тоді раптом, одного дня — адже він тижнями не мав часу згадувати про свої пригоди, — він пригадав про дар Ґаладріель. Сем дістав скриньку та поніс показати її іншим Мандрівникам (тепер їх усі називали так) і спитати їхньої поради. |
| 3461 |
Скринька була наповнена м'яким сірим порохом, а в ньому лежала насінина, мов горішок у сріблястій шкаралупі. І Сем висадив саджанці всюди, де були знищені особливо гарні й улюблені дерева, а під коріння кожного саджанця він кидав зернину дорогоцінної землі. |
| 3462 |
Отак він обійшов увесь Шир уздовж і впоперек; і якщо найбільше він дбав про Гобітон і Поріччя, то за це на нього ніхто не ображався. І нарешті залишилося зовсім трішки пороху, тож він пішов до Каменя Трьох Чвертей, що стояв майже в центрі Ширу, й підкинув рештки в повітря, благословляючи його. |
| 3463 |
Сріблястий горішок, хоч і не знаючи, що з нього виросте, Сем посадив на Святковому Полі, там, де колись було дерево. Усю зиму він стримував себе, щоби постійно не ходити і не перевіряти, чи щось проросло. Весна перевершила його найсміливіші надії. |
| 3464 |
Семові дерева повипускали пагінці та пішли в ріст так швидко, ніби за рік хотіли встигнути те, що належалося за двадцять. На Святковому Полі вигналося прекрасне деревце: воно мало сріблясту кору та довгі листочки, а у квітні вкрилося золотими квітами. |
| 3465 |
То був справжній мелорн, і вся околиця милувалася ним. Потім, у прийдешні роки, коли він цілком змужнів і став неймовірно красивим, здалеку приходили подивитися на нього — єдиний мелорн на захід від Гір і на схід від Моря й один із найпрекрасніших у всьому світі. |
| 3466 |
Загалом, 1420 рік у Ширі був чудовий. Не тільки м'яко світило сонце та вчасно й у міру випадали дощі, але і було ще щось: атмосфера багатства та розквіту і сяйво краси, незнаної в Середзем'ї, де літо лише зблисне і минає. |
| 3467 |
Фрукти вродили так рясно, що гобітенята мало не купались у полуницях із вершками, а потім сиділи на лузі під сливами та їли їх, складаючи кісточки купками, мов завойовники ворожі голови, а тоді відповзали далі. І ніхто не хворів, і всі були задоволені, крім косарів. |
| 3468 |
У Південній Чверті виноградні лози вгиналися від ґрон, урожай «листя» просто вражав, а зерна зібрали стільки, що воно не вміщалось у комори. У Північній Чверті вродив такий гарний ячмінь, що пиво 1420 року запам'ятали надовго і воно навіть стало приказкою. |
| 3469 |
Окрім усього, він наглядав за прибиранням і відбудовою Торбиного Кута; але ще йому доводилося роз'їжджати по всьому Ширу в лісничій справі. Тому його не було вдома на початку березня й він не знав, що Фродо хворіє. |
| 3470 |
Тринадцятого березня фермер Хатон застав Фродо в ліжку: він стискав у руці білий самоцвіт, який носив на ланцюжку на шиї, та, здавалося, марив. Але напад минув, і, коли двадцять п'ятого Сем повернувся, Фродо вже було краще і про свою хворобу він нічого не сказав. |
| 3471 |
І якщо Сем вважав, що йому пощастило, то Фродо знав, що насправді пощастило йому; бо в усьому Ширі не було гобіта, про котрого би піклувалися краще. Коли плани відновлення було складено й усі роботи розпочато, він зажив спокійним життям: багато писав і переглядав зібрані нотатки. |
| 3472 |
Улітку, під час Вільного Ярмарку, він склав із себе обов'язки заступника мера, і старий Віл Білостоп іще сім років головував на Бенкетах. Мері та Піпін якийсь час жили разом у Струмковій Балці, й між Цаповим Краєм і Торбиним Кутом налагодився жвавий рух. |
| 3473 |
Однак Фродо та Сем повернулися до звичного одягу, лише інколи накидаючи легкі сірі плащі з гарними застібками біля коміра; і пан Фродо завжди носив білий камінчик на ланцюжку та часто доторкався до нього пальцями. |
| 3474 |
Фродо непомітно випав із усього життя Ширу, і Семові було боляче бачити, як мало почестей випало йому в рідному краю. Мало хто знав чи хотів знати про подвиги та пригоди Фродо; все захоплення й уся пошана випали на долю пана Меріадока та пана Переґріна, а також (якби Сем це знав) його самого. |
| 3475 |
А восени на них наповзла тінь колишніх негараздів. Якось увечері Сем зайшов до кабінету і побачив, що господар виглядає якось дивно: дуже блідий, а очі неначе дивляться кудись удалину. Та потім він підвівся, і цей напад, здавалося, минув, і наступного дня Фродо був уже сам собою. |
| 3476 |
Аж набагато пізніше Сем пригадав, що було це шостого жовтня. Двома роками раніше в улоговині під Грозовою їх накрила тінь. Час минав; настав 1421 рік. У березні Фродо знову стало погано, та з великим зусиллям він приховав це, бо в Сема було про що хвилюватися. |
| 3477 |
Двадцять п'ятого березня в Сема та Рози народилася первістка, і цю дату записав Сем. Малій Еланор було майже шість місяців, і настала осінь 1421 року, коли Фродо покликав Сема до себе в кабінет. За день-два Фродо разом із Семом переглянув папери та нотатки й віддав Семові ключі. |
| 3478 |
Також він передав йому товстий рукопис, переплетений червоним сап'яном; його сторінки були майже всі списані, на початку — тонким, звивистим почерком Більбо, та у більшості — енергійною рукою Фродо. Книга була поділена на розділи, та Розділ 80 мав кілька чистих аркушів. Мій щоденник. |
| 3479 |
Двадцять першого вересня вони вирушили в дорогу: Фродо на поні, на якому він їхав од самого Мінас-Тіріта і якого назвав Бурлакою, а Сем — на його улюбленому Білі. Був погожий сонячний світанок, і Сем не розпитував, куди вони їдуть: думав, що сам здогадається. |
| 3480 |
Поїхали у бік Лісового Кута дорогою, що вела в Колодне; поні бігли легкою риссю. Переночували на Зелених Пагорбах; і під вечір двадцять другого вересня вони вже спускалися до узлісся. Був вечір; у небі на сході засяяли зірки, коли вони минули повалений дуб і звернули в ліщинові хащі. |
| 3481 |
Елронд був одягнений у сіру мантію, на чолі його сяяла зірка, в руці він тримав срібну арфу, а на пальці його блищав золотий перстень із великим блакитним каменем — Перстень Вілья, найголовніший із Трьох. На білому коні їхала Ґаладріель, у білому вбранні, що мерехтіло, мов хмаринки навколо Місяця. |
| 3482 |
На її руці була Ненья — перстень із мітрилу з єдиним білим самоцвітом, що іскрився, мов крижана зірка. За ними на невеличкому сірому поні, неквапно та куняючи, трюхикав сам Більбо. Елронд привітався велично та ласкаво, а Ґаладріель усміхнулася. |
| 3483 |
Сем уклонився, та не зміг нічого сказати перед красою Володарки, яку він уже призабув. Тут прокинувся Більбо і розплющив очі. Тоді Елронд і Ґаладріель рушили вперед; бо Третя Епоха закінчилася, Дні Перснів минули і настав кінець історії та пісні тих часів. |
| 3484 |
Разом із ними пішло багато ельфів Високого Роду, котрі не хотіли вже залишатись у Середзем'ї; а серед них, сповнені смутку, проте благословенного та без гіркоти, їхали Сем, Фродо та Більбо, й ельфи ставилися до них шанобливо. |
| 3485 |
Весь вечір і всю ніч вони їхали Широм, але ніхто не бачив їх, лише дикі звірі; якийсь випадковий подорожній помічав сяйливі проблиски між деревами або світло й тінь, що ковзали по траві, а Місяць усе плив на захід. |
| 3486 |
А коли покинули Шир, проїхали з півдня повз Білі Схили, а потім добралися до Схилів Далеких, до Веж, і побачили далеке Море; і так нарешті добралися вони до Мітлонда, до Сірих Гаваней на довгій затоці Лун. Біля воріт їх зустрів Кірдан Корабельник. |
| 3487 |
І коли він рушив їм назустріч, Фродо побачив, що Ґандалф має на руці Третій Перстень; Нар'я Великий, із червоним, як полум'я, каменем. І тоді всі, хто відпливав, зраділи, зрозумівши, що Ґандалф зійде на корабель разом із ними. |
| 3488 |
Та в Сема від туги стискалося серце, й він подумав, що гіркою буде розлука, та ще печальнішою стане довге повернення додому. Однак поки вони там стояли, а ельфи піднімалися на борт і тривало приготування до відплиття, на причал влетіли Мері та Піпін. І крізь сльози Піпін розсміявся. |
| 3489 |
Фродо поцілував Мері та Піпіна, а потім — Сема й піднявся на борт; і розправили вітрила, і повіяв вітер, і корабель поволі поплив довгою сірою затокою; світло фіала Ґаладріель, який тримав Фродо, блиснуло і згасло. |
| 3490 |
І, як крізь сон у домі Бомбадила, йому здалося, що сіра завіса дощу стала сріблясто-скляною та розступилась, і він побачив біле узбережжя, а за ним — далекий зелений край, освітлений вранішнім сонцем. |
| 3491 |
Але для Сема, який залишився на пристані, той вечір став темною ніччю; і, дивлячись на сірий простір Моря, він бачив лише тінь, яка швидко танула на заході. Він довго стояв, слухаючи зітхання та гомін хвиль біля берегів Середзем'я, і їхній голос глибоко запав у його серце. |
| 3492 |
Поруч стояли Мері та Піпін, і вони мовчали. Нарешті троє товаришів відвернулись і, не оглядаючись, поволі рушили додому; і вони не промовили ні слова, поки не приїхали до Ширу, проте кожному було приємно відчувати присутність друзів на цьому довгому сірому шляху. |
| 3493 |
Нарешті вони спустилися зі схилів і виїхали на Східну Дорогу, і там Мері та Піпін повернули до Цапового Краю і поїхали, весело співаючи. А Сем попрямував до Поріччя і виїхав на Пригірок, уже коли згасав день. Здаля він помітив жовте світло та відблиски вогню; вечеря була готова, і його чекали. |
| 3494 |
Роза завела його до хати, підсунула йому до каміна крісло і посадила на коліна маленьку Еланор. Сем глибоко зітхнув. Щодо джерел більшості матеріалу, який міститься в наведених нижче Додатках, особливо від А до D, дивіться нотатки в кінці Прологу. |
| 3495 |
Тут представлені тільки вибрані їх фрагменти, до того ж у багатьох місцях скорочені. Їхня головна мета — проілюструвати Війну за Перстень і з'ясувати її причини, а також заповнити деякі прогалини в основній історії. |
| 3496 |
Давні легенди Першої Епохи, якими найбільше цікавився Більбо, викладені дуже коротко, оскільки вони стосуються предків Елронда та королів і вождів Нуменору. Справжні витяги з довших хронік і легенд уміщені в лапках як цитати. Вставки пізніших років охоплені квадратними дужками. |
| 3497 |
Зауваження всередині цитат узяті з джерел. Інші є редакторським викладом. Усі дати, не позначені як Д. Е. (Друга Епоха) та Ч. Е. (Четверта Епоха), належать до Третьої Епохи. Вона закінчилась у вересні 3021 року, коли зникли Три Персні, та для зручності обрахунку першим днем Ч. Е. |
| 3498 |
Феанор був найвидатнішим із-поміж елдарів у мистецтві та знаннях, однак був він також гордовитим і свавільним. Він створив Три Самоцвіти, сильмарили, та наповнив їх сяйвом Двох Дерев, Телперіона та Лореліна, які освітлювали землі валарів. |
| 3499 |
Усупереч волі валарів, Феанор покинув Благословенний Край і пішов у вигнання в Середзем'я, забравши зі собою велику частину свого народу; осліплений пихою, він збирався силою відібрати Камені у Морґота. |
| 3500 |
Так почалася безнадійна війна елдарів і едайнів проти Танґородріма, в якій, урешті-решт, вони зазнали цілковитої поразки. Едайни (атани) — це збірна назва трьох народів людей, які першими прийшли на Захід Середзем'я та до берегів Великого Моря й уклали з елдарами союз проти Ворога. |
| 3501 |
Було три союзи між елдарами й едайнами: між Лутієн і Береном; між Ідріль і Туором; між Арвен і Араґорном. Завдяки останньому союзу давно роз'єднані гілки напівельфів знову поєднались і їхній рід був відтворений. |
| 3502 |
Лутієн Тінувіель була донькою короля Тінґола Сірого Плаща з Доріату Першої Епохи, а її матір'ю була Меліан із народу валарів. Берен був сином Барагіра з Першого Дому едайнів. Разом вони здобули сильмарил із Залізної Корони Морґота. Лутієн стала смертною і покинула ельфів. Її сином був Діор. |
| 3503 |
Його доньці Елвінґ перейшов у спадок сильмарил. Ідріль Келебріндал була донькою Турґона, короля таємного міста Ґондоліна. Туор був сином Гуора з Дому Гадора, Третього Дому едайнів, і найбільше уславився у війнах із Морґотом. Еаренділ Мореплавець був їхнім сином. |
| 3504 |
Еаренділові не було дозволено повернутися до земель смертних, і його корабель зі сильмарилом вирушив у плавання небесами як зірка, що стала символом надії для мешканців Середзем'я, поневолених Великим Ворогом або його прислужниками. |
| 3505 |
Тільки сильмарили зберігали давнє світло Двох Дерев Валінору до того, як їх отруїв Морґот; але два інші Камені були втрачені наприкінці Першої Епохи. Повну розповідь про це та про інші події стосовно ельфів і людей подано в. Синами Еаренділа були Елрос і Елронд, передгіли, або напівельфи. |
| 3506 |
Таким чином, йому було дароване таке саме право, як Високим Ельфам, котрі все ще залишались у Середзем'ї: врешті-решт, утомившись від життя серед смертних, вони могли сісти в корабель у Сірих Гаванях і відпливти до Заобрійного Заходу; і це право збереглося за ними, навіть коли світ змінився. |
| 3507 |
Та діти Елронда також мали вирішувати, яку долю обрати: або покинути разом із ним цей світ, або залишитись у Середзем'ї і стати смертними. Тому для Елронда будь-яке завершення Війни за Перстень заздалегідь було печальним. |
| 3508 |
Елрос обрав людей і залишився разом із едайнами; та йому було подароване дуже довге життя, в кілька разів довше, ніж життя простих людей. Як нагороду за страждання, що випали на долю едайнів у боротьбі з Морґотом, валари, Охоронці Світу, подарували їм землю, віддалену від небезпек Середзем'я. |
| 3509 |
Отже, більшість едайнів перепливла Море та, керована Зіркою Еаренділа, досягла великого острова Еленна, який лежав далеко на захід від берегів усіх земель смертних. Там едайни заснували королівство Нуменор. |
| 3510 |
Звідти до едайнів приходили елдари, щедро збагачуючи їх дарами та знаннями; але одну умову було поставлено нуменорцям, Заборону Валарів: їм було заборонено запливати на захід далі, ніж вони могли сягнути поглядом із їхніх берегів, чи робити спроби ступити на Землі Невмирущих. |
| 3511 |
Бо, хоч і було дароване їм довге життя, на початку втричі довше, ніж життя простих людей, вони мали залишатися смертними, оскільки валарам не було дозволено позбавляти їх Дару людей (або Фатуму людей, як це почали називати пізніше). |
| 3512 |
Елрос став першим королем Нуменору й пізніше був відомий під ельфійським іменем Тар-Міньятур. Його спадкоємці жили довго, але також були смертні. Пізніше, коли вони стали могутні, то шкодували про вибір їхніх предків, бажаючи безсмертя, яке було долею елдарів, і ремствуючи проти Заборони. |
| 3513 |
Після Калмасіла королі, одержуючи скіпетр, отримували імена нуменорською (або адунайською) мовою: Ар-Адунахор, Ар-Зімратон, Ар-Сакалтор, Ар-Пмілзор, Ар-Інзіладун. Інзіладун не погодився на таке і змінив своє ім'я на Тар-Палантир. |
| 3514 |
Його донька повинна була стати четвертою королевою — Тар-Міріель, але небіж короля відібрав у неї престол і став Ар-Фаразоном Золотим, останнім королем нуменорців. У дні Тар-Еленділа перші кораблі нуменорців повернулись у Середзем'я. Його старшою дитиною була донька Сильмарієн. |
| 3515 |
Її сином був Валавділ, перший із правителів Андуніє на заході земель, відомих своєю дружбою з елдарами. Його нащадками були Аманділ, останній правитель, і його син Еленділ Високий. Шостий король залишив тільки одну дитину, доньку. |
| 3516 |
Королівство Нуменор існувало до кінця Другої Епохи, й міць і краса його постійно зростали; а коли минула середина Епохи, зросли також мудрість і веселість нуменорців. Перша ознака тіні, яка от-от мала впасти на них, з'явилась у часи Тар-Мінастира, одинадцятого короля. |
| 3517 |
Саме він вислав велику силу на допомогу Гіл-ґаладу. Він любив елдарів, але заздрив їм. Нуменорці в той час стали великими мореплавцями, вивчивши всі моря на Сході, й уже почали пориватися на Захід, у заборонені води; і чим радіснішим ставало їхнє життя, тим сильніше жадали вони безсмертя елдарів. |
| 3518 |
Що більше, після Мінастира королі стали жадібними до багатства і впади. Спершу нуменорці приходили в Середзем'я як учителі та друзі простих людей, гноблених Сауроном; але тепер їхні гавані перетворилися на фортеці, які тримали в підпорядкуванні великі прибережні землі. |
| 3519 |
Атанамир і його спадкоємці збирали велику данину, і кораблі нуменорців поверталися навантажені здобиччю. Саме Тар-Атанамир уперше відкрито оскаржив Заборону та заявив про своє право на безсмертя. Так згустилася тінь, і думка про смерть озлобила серця людей. |
| 3520 |
Королі та їхні послідовники потроху відмовилися від вживання мов елдарів, і, нарешті, двадцятий король, сходячи на престол, прибрав нуменорське ім'я Ар-Адунахор, що означає. Вірні сприйняли це як зловісну ознаку, бо в минулому такий титул давали тільки одному з валарів або самому королеві елдарів. |
| 3521 |
Ар-Адунахор почав переслідувати Вірних і карати тих, хто відкрито розмовляв ельфійськими мовами; й елдари перестали навідувати Нуменор. Проте сила та багатство нуменорців продовжували зростати; але їхнє життя ставало дедалі коротшим, бо зростав страх смерті, а радість покидала їх. |
| 3522 |
Тар-Палантир намагався відвернути зло; та було вже надто пізно, й у Нуменорі спалахнуло повстання. Коли Тар-Палантир помер, його небіж, керівник повстання, захопив скіпетр і став королем Ар-Фаразоном. |
| 3523 |
Ар-Фаразон Золотий був найгордовитішим і наймогутнішим із-поміж усіх королів, і прагнув він керувати всім світом. Він наважився кинути виклик Сауронові Великому в Середзем'ї, і незабаром зібрав величезний флот, і поплив до Умбару. |
| 3524 |
Такими величними були міць і пишнота нуменорців, що Саурона покинули його прибічники; і Саурон здався й упокорено прохав про помилування. Тоді Ар-Фаразон, осліплений власною пихою, привіз його як в'язня до Нуменору. |
| 3525 |
І Саурон брехав королеві, заявляючи, що вічне життя належатиме тому, хто заволодіє Землями Невмирущих, і що Заборона була накладена тільки для того, щоби не дозволити королям людей перевершити валарів. — говорив він. |
| 3526 |
І зібрав він величезне військо, якого не бачив світ, і, коли все було готове, просурмив у сурми й відплив на Захід; і порушив він Заборону Валарів, збираючись відвоювати вічне життя у Володарів Заходу. |
| 3527 |
Однак, коли Ар-Фаразон ступив на береги Аману Благословенного, валари відмовилися від свого Опікунства та звернулися до Єдиного, і світ змінився. Нуменор був повалений і поглинутий Морем, а Землі Невмирущих назавжди покинули кола світу. Так минула слава Нуменору. |
| 3528 |
Останні вожді Вірних, Еленділ і його сини, врятувалися від Падіння на дев'ятьох кораблях, які несли насіння Німлота й Сім Каменів Ясновидіння (подарунки елдарів їхньому Дому); і підхопив їх вітер великого шторму, і викинув на береги Середзем'я. |
| 3529 |
Там, на північному заході, вони заснували нуменорські королівства у вигнанні, Арнор і Ґондор. Еленділ був Високим королем і жив на Півночі, в Аннумінасі; а Півднем правили його сини Ісілдур і Анаріон. Вони заснували Осґіліат, між Мінас-Ітілом і Мінас-Анором, недалеко від кордонів Мордору. |
| 3530 |
Вони вірили, що добрим у тій руїні було принаймні те, що Саурон також загинув. Однак усе було не так. Справді, тілесна форма Саурона, в якій він тривалий час жив, загинула під час катастрофи Нуменору; та його дух ненависті, підхоплений темним вітром, відлетів назад до Середзем'я. |
| 3531 |
Відтоді він не був здатний знову набути форми, притаманної людям, але став чорним і жахливим, і його сила передавалася тільки через страх. Він повернувся в Мордор і на деякий час причаївся там у тиші. |
| 3532 |
Та лють його була велика, коли він дізнався, що ненависний йому Еленділ урятувався від нього і тепер упорядковує володіння біля його кордонів. Отож, невдовзі пішов він війною проти вигнанців, поки вони ще міцно не вкоренились. |
| 3533 |
Та Саурон виступив занадто рано, коли його власна сила ще не була відновлена, тоді як сила Ґіл-ґалада зросла за його відсутності, й Останній Союз, який утворили проти Саурона, його повалив, а Єдиний Перстень — відібрав. Так закінчилася Друга Епоха. Арнор. Еленділ † Д. Е. Королі Ґондору. |
| 3534 |
В Артедайні рід Ісілдура не переривався, та в Кардолані й Рудаурі швидко занепав. Між королівствами часто спалахували чвари, що пришвидшило згасання дунаданів. Найголовнішим приводом для чвар було володіння Грозогорою та землею на захід від Брі. І Рудаур, і Кардолан прагнули володіти Амон-Сулом (г. |
| 3535 |
Арвелеґ, син Арґелеба, з допомогою Кардолану та Ліндону вигнав із гір своїх ворогів; і багато років Артедайн і Кардолан силою втримували кордони вздовж Грозогори, Великої Дороги та нижньої Сиводжерельної. Кажуть, що в ті часи Рівенділ потрапив в облогу. |
| 3536 |
Вежу Амон-Сулу спалили й ущент зруйнували; однак Палантир урятували і таємно переправили у Форност; Рудаур захопили злі люди, підпорядковані Анґмарові, а дунадани, котрі залишилися там, були вбиті або втекли на захід. Кардолан був спустошений. |
| 3537 |
Арафор, син Арвелеґа, ще не досягнув повноліття, але був він хоробрий, і з допомогою Кірдана він вигнав ворога з Форноста і з Північних Схилів. Залишки вірних серед дунаданів із Кардолану також вистояли на Тирн-Ґортаді (Курганах) або втекли до Лісу. |
| 3538 |
Саме тоді вперти, котрі мешкали в Куті (між Сиводжерельною та Шумною), втекли на захід і південь, подалі від війн і страху Анґмару; а ще й тому, що земля та клімат Еріадору, особливо на сході, зіпсувались і стали непридатними для життя. |
| 3539 |
Гобіти й усі інші народи дуже постраждали, та ближче до півночі моровиця була слабша і майже не зачепила північну частину Артедайну. Саме в той час дунаданам Кардолану настав кінець, а злі духи з Анґмару та Рудауру ввійшли в пустельні могильники й оселилися там. |
| 3540 |
Народ Ширу вижив, хоча війна прокотилася через усю країну, і більшість ширців утекла чи поховалася. На допомогу королеві вони вислали кількох лучників, котрі вже не повернулись. Інші пішли на битву, в якій був скинутий Анґмар (більше про це сказано у хроніках Півдня). |
| 3541 |
Урешті-решт, надія на це померла, залишившись тільки у прислів'ї: — так говорили про недосяжне благо або про зло, яке не можна виправити. Першим таном Ширу був якийсь Букка з Прилук, нащадками якого вважали себе Староцапи. Він став таном 379 року за нашим літочисленням (1979 р. ). |
| 3542 |
Після Арведуї Північне Королівство припинило існування, бо дунаданів залишилося мало, й усі інші народи Еріадору ослабли. Однак рід королів продовжили ватажки дунаданів, першим серед котрих був Аранарт, син Арведуї. |
| 3543 |
Арагаел, син Аранарта, був вихований у Рівендолі, як і сини всіх ватажків після нього; там також зберігалися реліквії їхнього дому: перстень Барагіра, уламки Нарсіла, зірка Еленділа та скіпетр Аннумінаса. |
| 3544 |
Коли королівству настав кінець, дунадани відійшли в тінь і стали таємничим і мандрівним народом, діяння та працю якого рідко оспівували чи описували. Відколи відійшов Елронд, про них мало що пам'ятають. |
| 3545 |
Хоча до кінця Сторожкого Миру злі потвори знову почали відкрито нападати або таємно проникати в Еріадор, ватажки все одно доживали до поважного віку. Араґорна І, кажуть, убили вовки, які відтоді стали небезпекою в Еріадорі. |
| 3546 |
Року 2509 Келебріан, дружину Елронда, яка подорожувала до Лорієну, підстерегли на перевалі Багряного Рогу; почет її розсіявся під несподіваною атакою орків, а саму її викрали. Елладан і Елрогір відшукали та звільнили її, але її катували і завдали отруєної рани. |
| 3547 |
Її привезли назад до Імладрісу, і, хоч Елронд зцілив її тіло, юна втратила радість життя в Середзем'ї. Наступного року вона поїхала в Гавані та перепливла Море. Пізніше, у дні Арассуїла, орки знову розплодилися в Імлистих Горах і почали спустошувати землі; й дунадани та сини Елронда воювали з ними. |
| 3548 |
Саме в той час одна з великих банд заблукала так далеко на захід, що вступила навіть до Ширу, звідки її відкинув Бандобрас Тук. Імлистих Горах і почали спустошувати землі; й дунадани та сини Елронда воювали з ними. |
| 3549 |
Також, хоча тривалість життя дунаданів у Середзем'ї ставала все меншою, в Ґондорі після згасання їхніх королів жили ще менше; численні ватажки Півночі все одно проживали подвійний вік людей, принаймні жили набагато довше, ніж найстарші з нас. |
| 3550 |
Однак уже тоді почали проявлятись ознаки занепаду: бо шляхетні чоловіки Півдня одружувалися пізно й дітей у них було мало. Першим бездітним королем був Фаластур, другим — Нармасіл І, син Атанатара Алкаріна. |
| 3551 |
Остогер, сьомий король, відбудував Мінас-Анор, де пізніше королі жили влітку охочіше, ніж в Осґіліаті. За його правління на Ґондор уперше напали дикі люди зі Сходу. Але Таростар, його син, розбив їх і прогнав геть, а тоді прибрав ім'я Ромендасіл. |
| 3552 |
З Тараннона, дванадцятого короля, починається рід Морських королів, які збудували флот і розширили володіння Ґондору вздовж берегів на захід і на південь від гирла Андуїну. Щоб увічнити власні морські перемоги, Тараннон прийняв корону під іменем Фаластура. |
| 3553 |
Еарніл І, небіж Фаластура, який правив після нього, відбудував давню гавань Пеларґір і створив великий флот. Зі суходолу та з моря він оточив Умбар і взяв його. Відтоді Умбар став великою гаванню та фортецею Ґондору. Однак Еарнілові недовго довелося втішатися перемогою. |
| 3554 |
Він загинув разом із багатьма кораблями та людьми під час великого шторму біля берегів Умбару. Син його, Кір'янділ, продовжував будувати кораблі; та люди Гараду на чолі з вигнаними з Умбару колишніми володарями підійшли до стін твердині з великим військом, і Кір'янділ загинув у битві з Парадом. |
| 3555 |
Упродовж багатьох років Умбар був в облозі, та його не могли взяти через морську могутність Ґондору. Кір'ягер, син Кір'янділа, чекав і, нарешті зібравши сили, підступив із півночі з моря та суходолу, і його армія, перетнувши ріку Гарнен, ущент розбила гарадців. |
| 3556 |
Їхні королі змушені були визнати владу Ґондору (1050 р. ). Кір'ягер тоді прибрав ім'я Г'ярмендасіла. Жодний ворог не наважувався оскаржити могутність Г'ярмендасіла до кінця його довгого правління. Він був королем сто тридцять чотири роки — це було друге за тривалістю правління в роді Анаріона. |
| 3557 |
За його днів Ґондор сягнув вершини могутності. На півночі королівство тоді простягалося до Келебранта й південної межі Морок-лісу; на заході — до Сірого Потоку; на сході — до внутрішнього Рунійського моря; на півдні — до ріки Гарнен, а звідти вздовж берега — до півострова та гавані Умбару. |
| 3558 |
Все населення долин Андуїну визнавало його владу, Ґондору присягали королі Гараду, їхні сини жили заручниками при дворі короля. Мордор був зруйнований, до того ж за ним безперервно пильнували величезні фортеці на перевалах. Так закінчився рід Морських королів. |
| 3559 |
Атанатар Алкарін, син Г'ярмендасіла, жив у великих розкошах, і люди говорили: Але Атанатар був лінивий і нічого не робив, аби зберегти успадковану силу; і два його сини були схожі на нього. Ґондор почав занепадати ще під час його життя, і вороги не могли цього не помітити. |
| 3560 |
Міналкар, син Калмасіла, був людиною енергійною, і Нармасіл 1240 року, щоби позбутись усіх турбот, зробив його регентом королівства. Відтоді Міналкар правив Ґондором від імені короля, поки не успадкував батьків трон. Його найбільшою турботою були стосунки з північанами. |
| 3561 |
Королі мали прихильність до них, бо ті з-поміж простих людей були найближчі до дунаданів вони переважно були нащадками тих народів, від яких походили старі едайни); і королі віддали їм незаймані землі за Андуїном на південь від Великого Зеленого Лісу, доручивши захищати Ґондор від людей Сходу. |
| 3562 |
У дні Нармасіла І ті набіги відновилися, хоча спершу невеликими силами; та регентові стало відомо, що північани не завжди вірні Ґондору, деякі з них готові були приєднатися до військ східнян, чи то через жадобу до здобичі, чи через ворожнечу між князями. |
| 3563 |
Тому року 1248 Міналкар очолив велике військо й між Рованіоном і Внутрішнім морем розбив велику армію східнян і зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цього він прибрав ім'я Ромендасіла. |
| 3564 |
Повернувшись, Ромендасіл укріпив західний берег Андуїну, аж до місця впадіння Світлої, та заборонив чужинцям спускатися Рікою вниз до Емін-Муїлу. Саме він звів стовпи Арґоната при вході до Нен-Гітоель. |
| 3565 |
Але оскільки йому були потрібні люди й він прагнув посилити союз між Ґондором і північанами, то прийняв багатьох із них до себе на службу, а декому навіть подарував високі чини у власному війську. Особливу прихильність Ромендасіла мав Відуґавія, який допомогав йому у війні. |
| 3566 |
Він називав себе королем Рованіону і був справді наймогутнішим із північних князів, хоча його власні володіння вміщувалися між Зеленим Лісом і рікою Келдуїн. Року 1250 Ромендасіл послав свого сина Валакара пожити якийсь час разом із Відуґавією, вивчити мову, звичаї та прагнення північан. |
| 3567 |
Але Валакар перевершив задуми батька. Він полюбив північні землі та їхній народ і одружився з Відумаві, донькою Відуґавії. Повернувся він через кілька років. Згодом той шлюб став причиною міжусобної війни. |
| 3568 |
Після повернення Елдакара дунадани королівського дому й інших родів усе частіше змішувалися з родами простих людей. Адже багато великих полягло в міжусобицях; до того ж Елдакар виявляв прихильність до північан, котрі допомогли йому повернути корону, і Ґондор наводнили численні вихідці з Рованіону. |
| 3569 |
Спершу змішування не пришвидшувало занепаду дунаданів, як цього боялись; однак занепад повільно, але тривав, як і раніше. Адже, без сумніву, це було зумовлено перш за все самим Середзем'ям і повільним втрачанням дарів нуменорців після падіння Зоряної Землі. |
| 3570 |
Друга і найбільша біда спіткала Ґондор під час правління Телемнара, двадцять шостого короля, чийого батька Мінарділа, сина Еддакара, вбили біля Пеларґіра умбарські корсари (їх очолювали Анґамайте і Санґаг'яндо, правнуки Кастамира). |
| 3571 |
Тоді, через слабкість і малолюдність, варта, що стояла на кордонах Мордору, зникла, і фортеці, які охороняли перевали, залишилися без людей. Пізніше помітили, що все це трапилося саме в той час, коли в Зеленому Лісі потемнішала Тінь і там знову з'явилися злі потвори, вісники відродження Саурона. |
| 3572 |
Щоправда, і вороги Ґондору так само ослабли від недуги, інакше би вони заполонили королівство; та Саурон міг чекати і, можливо, найбільше хотів, аби кордони Мордору відкрилися. Коли помер король Телемнар, Біле Дерево Мінас-Анора також зів'яло й умерло. |
| 3573 |
Однак Тарондор, небіж короля, котрий успадкував його трон, знову посадив насінину в цитаделі. Саме він напостійно переніс дім короля в Мінас-Анор, бо Осґіліат був тепер частково спустошений і почав руйнуватися. Мало хто з тих, хто втік від моровиці в Ітілієн або в західні долини, бажав повернутися. |
| 3574 |
У тій битві загинули останні спадкоємці Кастамира, й Умбар на якийсь час повернувся у володіння королів. Телумехтар додав до власного імені титул Умбардасіл. Але в нових бідах, які невдовзі спіткали Ґондор, Умбар був знову втрачений, потрапивши до рук гарадців. |
| 3575 |
Третім лихом були набіги візників, які виснажували кволу силу Ґондору у війнах, що тривали майже сотню років. Візники були народом або союзом кількох народів, які прийшли зі Сходу; але вони були сильніші та краще озброєні, ніж ті, хто з'являвся до того. |
| 3576 |
За правління Арафанта на Півночі й Ондогера, сина Калімехтара, на Півдні два королівства знову зібралися на раду — вперше після довгого мовчання та відчуження. Нарешті вони збагнули, що напади з різних місць на володарів Нуменору спрямовує єдина сила та воля. |
| 3577 |
Саме тоді Арведуї, спадкоємець Арафанта, одружився з Фіріель, донькою Ондогера (1940 рік). Однак жодне з двох королівств не було здатне вислати допомогу іншому; бо Анґмар відновив атаки проти Артедайну якраз тоді, коли знову з'явилися візники з великими силами. |
| 3578 |
Року 1944 король Ондогер і обидва його сини, Артамир і Фарамир, загинули у битві на північ від Мораннону і ворог прорвався в Ітілієн. Однак Еарніл, капітан Південної Армії, переміг у Південному Ітілієні й розбив армію Гараду, що перетнула ріку Пороз. |
| 3579 |
Стрімким маршем він просунувся на північ, зібрав біля себе всіх, кого міг, із Північної Армії, яка відступала, і напав на головний табір візників під час їхнього бенкету — ті були переконані, що Ґондор упав і залишається тільки зібрати здобич. |
| 3580 |
Так, під час правління короля Еарніла, як пізніше стало зрозуміло, Король-Чаклун, утікаючи з Півночі, повернувся до Мордору й зібрав там під своєю орудою інших Примар Персня. Та лише 2000 року вони вийшли з Мордору через Перевал Кіріт-Унґол і взяли в облогу Мінас-Ітіл. |
| 3581 |
Фортецю вони завоювали року 2002 і заволоділи палантиром вежі. І утримували вони її до кінця Третьої Епохи; Мінас-Ітіл став місцем жаху та був перейменований на Мінас-Морґул. Більшість людей, котрі все ще залишалися в Ітілієні, втекла з Мінас-Морґула. |
| 3582 |
Коли 2043 року Еарнур прийняв корону, король Мінас-Морґула викликав його на двобій, насміхаючись, що він не наважився виступити проти нього у битві на Півночі. Цього разу намісник Марділ стримав гнів короля. |
| 3583 |
Еарнур пробув королем тільки сім років, коли володар Морґула повторив виклик, глузуючи, що до слабкого серця його юності король тепер додав неміч старості. Тут Марділ уже не міг стримувати короля, і той із невеликим загоном лицарів поскакав до воріт Мінас-Морґула. І надалі їх не бачили. |
| 3584 |
У Ґондорі вірили, що підступний ворог заманив короля в пастку і що той помер у муках у Мінас-Морґулі; та оскільки не було жодних свідків його смерті, намісник Марділ правив Ґондором від його імені впродовж довгих років. Тепер спадкоємців королів залишилося мало. |
| 3585 |
Отак трапилося, що не знайшлося жодного претендента на корону, хто був би чистого роду або чиї претензії визнали б усі; і спогади про міжусобиці тяжіли над усіма, бо знали, що, коли знову почнуться якісь чвари, Ґондор загине. |
| 3586 |
Однак невдовзі це стало тільки ритуальними словами, на які мало зважали, бо намісники мали всю владу королів. Але багато хто в Ґондорі все ще продовжував вірити, що король справді колись повернеться; а дехто пам'ятав давню династію Півночі, яка, за чутками, продовжувала жити в тіні. |
| 3587 |
Однак уже з часів Денетора І справжнього миру не було ніколи, і навіть коли Ґондор не воював відкрито, його кордони перебували під постійною загрозою. В останні роки правління Денетора І з Мордору вперше вийшли уруки — могутні чорні орки, — і 2475 року вони перетнули Ітілієн і захопили Осґіліат. |
| 3588 |
Боромир, син Денетора (на його честь був пізніше названий Боромир — один із Загону Дев'яти), розбив їх і відвоював Ітілієн, але Осґіліат був остаточно зруйнований, а його великий кам'яний міст — знищений. Людей там зовсім не залишилося. |
| 3589 |
Боромир був великим капітаном, і навіть Король-Чаклун боявся його. Благородний, прекрасний обличчям, він був сильний як тілом, так і духом, але в тій війні він зазнав морґульської рани, яка вкоротила йому віку, біль передчасно зістарив його, й він помер через дванадцять років після свого батька. |
| 3590 |
Після нього почалося довге правління Кіріона. Він був пильний і обережний, але багатство Ґондору зменшувалось і сил вистачало тільки на захист кордонів, тоді як вороги (або сила, яка їх спрямовувала) готували напади на Ґондор, яким він не міг завадити. |
| 3591 |
Корсари руйнували його береги, та головна небезпека загрожувала з півночі. На розлогих землях Рованіону, між Морок-лісом і рікою Бистрицею, тепер жили представники жорстокого народу, повністю під тінню Дол-Ґулдура. |
| 3592 |
Вони часто здійснювали набіги через ліс, аж поки геть спустошили долину Андуїну на південь від Ірисної. Чисельність їх постійно зростала за рахунок подібних племен, які приходили зі сходу, тоді як народ Каленардону зменшувався. Кіріонові важко було утримувати кордони вздовж Андуїну. |
| 3593 |
У дні Берена, дев'ятнадцятого намісника, ще більша небезпека підійшла до Ґондору. Три величезні флоти, які довго готувалися, прибули з Умбару та Гараду і великими силами атакували узбережжя Ґондору; і ворог висадився у багатьох місцях, навіть далеко на півночі в гирлі Ізену. |
| 3594 |
Водночас на роганців напали зі заходу та сходу і землю їхню спустошили, а їх вигнали в долини Білих Гір. Того року (2758) на Півночі та Сході почалася Довга Зима з холодами та великими снігопадами, яка тривала майже п'ять місяців. |
| 3595 |
Гельм із Рогану та обидва його сини загинули в тій війні; і в Еріадорі та Рогані запанували нещастя і смерть. Але в Ґондорі, на південь від гір, усе було не так погано, і ще до приходу весни Береґонд, син Берена, подолав загарбників і відразу вислав допомогу Рогану. |
| 3596 |
У дні правління Береґонда в Імлистих Горах спалахнула Війна гномів і орків (2793–2799 рр. ), про яку на південь дійшли тільки чутки, аж нарешті орки, втікаючи з Нандугіріону, спробували перетнути Роган і закріпитись у Білих Горах. |
| 3597 |
Саме Турін збудував таємні укриття для своїх воїнів, і одне з них — Геннет-Аннун — прослужило найдовше. Турін також знов укріпив острів Каїр-Андрос для захисту Анорієну. Однак головна небезпека чигала з півдня, де гарадці зайняли Південний Ґондор, і численні битви відбувалися біля Порозу. |
| 3598 |
Коли Ітілієн був захоплений, король Фолквайн Роганський виконав Присягу Еорла й віддав свій борг за допомогу, надану Береґондом, виславши багато воїнів до Ґондору. З їхньою поміччю Турін переміг при переправі через Пороз, але обидва сини Фолквайна загинули у бою. |
| 3599 |
Після Туріна правив Турґон, але про його правління переважно пам'ятають лише те, що за два роки до його смерті Саурон знову відродився й відкрито заявив про себе; він знову прибув до Мордору, де на нього давно чекали. |
| 3600 |
Коли Естелеві виповнилося тільки двадцять років, сталося так, що він повернувся до Рівендолу після славних справ разом зі синами Елронда; й Елронд подивився на нього і зрадів, бо побачив прекрасного та благородного, рано змужнілого воїна, хоча тому ще треба було зростати й тілом, і розумом. |
| 3601 |
Того дня Елронд назвав його справжнім ім'ям, розповів про його походження та віддав реліквії його дому. Наступного дня на заході сонця Араґорн блукав на самоті лісом і співав, бо серце його переповнювали надії і світ був прекрасний. |
| 3602 |
І раптом він помітив молоду дівчину, котра йшла в зеленій траві поміж білими стовбурами беріз; і він зупинився вражений, бо йому здалося, що марить або що він отримав дар ельфійських менестрелів, котрі змушували те, про що співають, з'являтися перед очима слухачів. |
| 3603 |
І ось сама Лутієн проходить повз нього тут, у Рівендолі, зодягнена у сріблясто-блакитну мантію, прекрасна, як сутінки у країні ельфів; її темне волосся розвівав вітерець, а чоло її прикрашали самоцвіти, мов зорі. |
| 3604 |
Наступними днями він був мовчазний, і його мати відчула, що з ним відбуваються якісь дивні речі; врешті-решт, він розповів їй про зустріч у сутіні дерев. Але Елронд бачив багато речей і читав у багатьох серцях. |
| 3605 |
Майже тридцять літ він боровся проти Саурона; в ці роки він потоваришував із Ґандалфом Мудрим, від якого багато чого навчився. Разом із Ґандалфом він здійснив багато ризикованих мандрівок, але згодом Араґорн усе частіше мандрував самотою. |
| 3606 |
Його шляхи були тяжкі та довгі, й на вигляд він зробився дещо жорстким, тільки усмішка змінювала його; й усе одно людям здавалося, що він гідний поваги — як король у вигнанні, коли він не приховував свого справжнього обличчя. Бо мав він багато облич і здобув славу під багатьма іменами. |
| 3607 |
Він бився у війську роганців і боровся на боці володаря Ґондору на землі та на морі; а тоді, в час перемоги, він покидав людей Заходу й ішов сам-один далеко на Схід і далеко на Південь, досліджуючи серця людей, як злих, так і добрих, і викриваючи заколоти й підступи прислужників Саурона. |
| 3608 |
Так Араґорн, урешті-решт, став найзагартованішим серед сучасників, вправним у мистецтві та знанні; й він володів ельфійською мудрістю, а коли очі його спалахували світлом, то мало хто міг витримати його погляд. |
| 3609 |
Араґорн утомився й хотів знову повернутися до Рівендолу і трохи відпочити перед мандрівками в далекі країни; а його шлях пролягав повз кордони Лорієну, і Володарка Ґаладріель запросила його до таємної землі. Араґорн не знав цього, та Арвен Ундоміель також була там разом із родичами її матері. |
| 3610 |
Ґаладріель зняла з нього його пошарпаний дорожній одяг і зодягла у сріблясто-біле вбрання з ельфійським сірим плащем і обручем зі самоцвітом на чолі. І він видавався вищим за будь-кого з людей, радше схожим на володаря ельфів із Островів Заходу. |
| 3611 |
Саме таким побачила його Арвен після тривалої розлуки; і коли він ішов до неї під деревами Карас-Галадона, вкритого золотими квітками, вибір її здійснився і доля її визначилась. Усю весну провели вони разом у лісах Лотлорієну, поки не настав час Араґорнові від'їжджати. |
| 3612 |
Увечері, вдень літнього сонцестояння, Араґорн, син Араторна, й Арвен, донька Елронда, піднялися на прекрасний пагорб Керін-Амрот, що височіє посеред тієї землі, й там босоніж блукали по нев'янучій траві, засіяній квітами еланору та ніфредилу. Ґілраєн померла перед початком весни. |
| 3613 |
Так роки наближалися до Війни за Перстень; про неї багато написано в іншому місці: як знайшовся непередбачений спосіб, із допомогою якого могутність Саурона можна було подолати, і як здійснилися безнадійні сподівання. |
| 3614 |
І врешті-решт, коли все це здійснилося, він отримав спадщину його предків — корону Ґондору та скіпетр Арнору; а в день літнього сонцестояння в той рік Падіння Саурона він отримав руку Арвен Ундоміель, і вони одружились у Місті королів. |
| 3615 |
Коли Великий Перстень був знищений, а Три також були позбавлені їхньої сили, Елронд, уже стомлений, залишив Середзем'я, щоби ніколи не повернутися. Та Арвен стала смертною жінкою, однак померти їй не судилося, поки вона не втратить усе, що здобула. |
| 3616 |
Королевою ельфів і людей жила вона з Араґорном сто двадцять років у великій славі та щасті; однак, зрештою, Араґорн відчув наближення старості та зрозумів, що стежина його життя — хоч і довгого — добігає кінця. |
| 3617 |
Арвен добре знала, що він має на увазі, й давно це передбачала; та все ж її охопила велика скорбота. Тоді, прийшовши в Дім королів на Мовчазній вулиці, Араґорн опустився на довге ложе, яке було приготоване для нього. |
| 3618 |
Там він попрощався з Елдаріоном і віддав йому крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору; а тоді всі, крім Арвен, залишили його, і вона стояла одна біля його ложа. І, незважаючи на всю мудрість її та родовід, вона не могла стриматись і благала його залишитися ще хоч на трохи. |
| 3619 |
Тоді вона попрощалася з Елдаріоном, із доньками та з усіма, кого любила; і полишила вона Мінас-Тіріт, і пішла в Лорієн, і оселилася самотою під в'янучими деревами, доки не прийшла зима. Ґаладріель відійшла, і Келеборн також, і мовчазною була земля. |
| 3620 |
Нарешті, коли опадало листя мелорнів, але весна ще не настала, вона спочила на Керін-Амроті; і там зеленіє її могила, поки світ не зміниться, а люди наступних поколінь зовсім забули дні її життя, й еланор та ніфредил уже не цвітуть на схід від Моря. |
| 3621 |
Тут закінчується розповідь — такою вона дійшла до нас із Півдня; і після відходу Вечірньої Зорі вже нічого не сказано в цій книзі про давні часи». Мешканців цих місць поменшало через Моровицю, й більшість із тих, котрі залишилися, винищили дикі східняни. |
| 3622 |
Так Еорл став першим королем Марки та обрав місцем свого проживання зелений пагорб біля підніжжя Білих Гір, які були південною стіною його країни. Там рогірими жили відтоді як вільні люди, котрі мають своїх королів і власні закони, але в постійному союзі з Ґондором. |
| 3623 |
У піснях Рогану звучить багато імен правителів і воїнів, а також прекрасних і мужніх жінок — їх і нині згадують на Півночі. Фрумгар, оповідають ці пісні, було ім'я того вождя, котрий привів свій народ до Еотеоду. |
| 3624 |
Про сина його, Фрама, пісні говорять, що він убив Скату, величезного дракона Еред-Мітріна, й відтак звільнив цю землю від хвостатих потвор. Так Фрам здобув велике багатство, але став ворогом гномів, котрі заявляли про свої права на скарби Скати. |
| 3625 |
Фрам не хотів поступатись ані грошем і натомість послав їм намисто зі зубів Скати зі словами: Дехто каже, що гноми вбили Фрама за цю образу. Великої приязні між еотеодами та гномами не було. Батька Еорла звали Леод. Він умів приборкувати диких коней; бо тоді на цій землі їх було багато. |
| 3626 |
Він спіймав біле лоша, яке незабаром виросло, ставши сильним і гордим красенем-конем. Ніхто не міг його приборкати. Коли Леод зважився сісти на нього, кінь далеко відніс його й, урешті-решт, скинув, і Леод ударився головою об камінь і так помер. |
| 3627 |
Тоді йому було тільки сорок два роки, а син його був шістнадцятирічним юнаком. Еорл заприсягся помститися за батька. Він довго полював на коня і нарешті вистежив; його супутники очікували, що він спробує підійти на відстань польоту стріли й уб'є коня. |
| 3628 |
Однак, коли вони під'їхали ближче, Еорл випростався і голосно крикнув: На загальний подив, кінь подивився на Еорла, підійшов і зупинився біля нього, а Еорл сказав: Тоді Еорл вискочив на нього, і Фелароф підкорився; Еорл поїхав додому без вузди та повіддя; й відтоді він завжди так їздив на ньому. |
| 3629 |
Кінь розумів мову людей, хоча нікому, крім Еорла, не дозволяв сідати на себе. Саме на Феларофі Еорл прискакав на Келебрантське Поле; виявилося, що цей кінь живе так само довго, як і люди, і такими самими були його нащадки. |
| 3630 |
Їх називали меарами — вони служили тільки королеві Марки або його синам до часів Тінебора. Люди говорили про них, що Бема (його елдари звали Ороме), напевно, привіз їхнього предка зі Заходу, з-за Моря. З-поміж усіх королів Марки від Еорла до Теодена найбільше говорять про Гельма Молоторукого. |
| 3631 |
Він був похмурим здорованем великої сили. У той час жив чоловік на ім'я Фрека, який заявляв, що він нащадок короля Фреавайна, хоча, як кажуть люди, він мав велику частку сірянської крові та був темноволосий. Фрека був багатий і могутній, володів землями на обох берегах Адорну. |
| 3632 |
Неподалік від витоків він побудував собі фортецю і мало зважав на короля. Гельм не довіряв йому, та запрошував на свої наради; і Фрека приїздив, коли хотів. Одного разу він з'явився з великим почтом і попросив руки доньки Гельма для свого сина Вулфа. |
| 3633 |
Вони глянули і побачили, що людей короля та його друзів було набагато більше, ніж їх, і відступили. З цими словами він ударив Фреку кулаком із такою силою, що той упав додолу приголомшений і незабаром помер. Через чотири роки (2758 р. Невдовзі виявилося, що їхнім проводирем був Вулф. |
| 3634 |
Сили їхні були великі, бо до них приєдналися вороги Ґондору, котрі висадились у гирлах Лефную та Ізену. Рогірими були розбиті, земля їхня — спустошена; а ті, хто не загинув і не потрапив у полон, утекли в гірські долини. |
| 3635 |
Гельм, зазнавши великих втрат, відступив од Ізенських Бродів до Горнбурґа та до ущелини за ним (вона відтоді відома як Гельмів Яр). Там він потрапив в облогу. Вулф зайняв Едорас, оселився в Медусельді та проголосив себе королем. Там, серед останніх оборонців брами, загинув Гелет, син Гельма. |
| 3636 |
Незабаром після цього почалася Довга Зима, сніг засипав Роган майже на п'ять місяців (із листопада до березня 2758–2759 рр. ). І рогірими, і їхні вороги дуже потерпали від морозів, а ще більше — від нестачі їжі. |
| 3637 |
У Гельмовому Ярі був страшний голод, і молодший син Гельма, Гама, в пориві розпачу, всупереч волі батька, повів людей на вилазку по провіант, але всі вони загинули у снігах. Замучений горем і голодом, Гельм знавіснів; його боялися більше, ніж багатьох захисників фортеці. |
| 3638 |
Він виходив сам-один, одягнений у біле, прокрадався, як сніжний троль, у табори ворогів і багатьох убивав власноруч. Вірили, що коли він сам не озброєний, то жодна зброя не здатна його вразити. Сіряни розказували, що коли він не знаходив їжі, то їв людей. У це довго вірили в Сірому Краї. |
| 3639 |
Гельм мав великий ріг, і невдовзі помітили, що перед кожною вилазкою він голосно сурмив, і луна розносила голос рогу в Ярі; й тоді такий великий жах охоплював його ворогів, що замість того, щоби зібратися разом і захопити або вбити його, вони втікали до ущелини. |
| 3640 |
Якось уночі люди почули, як засурмив ріг, але Гельм не повернувся. Уранці, коли вперше задовгий час визирнуло сонце, вони побачили білу постать, що нерухомо стояла на Рові, самотня, бо ніхто зі сірян не наважувався підійти до неї. То був Гельм, мертвий, як камінь, але колін він не зігнув. |
| 3641 |
Тоді Фреалаф, син Гілди, сестри Гельма, вийшов із Гірського Скиту, куди багато хто втік; із невеликою групою відчайдухів він раптом напав на Вулфа в Медусельді, вбив його й відвоював Едорас. Після сніжної зими настала велика повінь, долина Енти перетворилася на велику драговину. |
| 3642 |
Східні загарбники загинули або повтікали; і нарешті дорогами зі сходу та заходу вздовж гір прийшла допомога з Ґондору. Ще до кінця року (2795) сірян відтіснили навіть із Ізенґарда; і тоді Фреалаф став королем. Тіло Гельма перевезли з Горнбурґа та поховали в дев'ятому кургані. |
| 3643 |
Усі були йому щиро раді. Незабаром він оселився в Ізенґарді. На це йому дав дозвіл Берен, намісник Ґондору, бо Ґондор усе ще вважав Ізенґард своєю прикордонною фортецею, а не частиною Рогану. Берен також дав Саруманові на збереження ключі від Ортханка. |
| 3644 |
Цю вежу жоден ворог не був здатний знищити або взяти приступом. Відтак Саруман почав поводитися як володар людей; спершу він утримував Ізенґард від імені намісника та як охоронець вежі. Але Фреалаф, як і Берен, був радий знати, що Ізенґард знаходиться в руках сильного друга. |
| 3645 |
Саруман довго здавався другом, а може, спершу і справді був ним. Однак пізніше виникли підозри, що Саруман пішов до Ізенґарда з надією знайти там Камінь, аби здобути владу. Немає сумнівів, що після останньої Білої Ради (2953 р. ) його наміри щодо Рогану, хоча він і приховував їх, були лихими. |
| 3646 |
Потім він отримав Ізенґард і почав перетворювати його на місце збройної сили та страху, мовби протиставляючи Барад-дуру. Його друзями та слугами стали ті, хто ненавидів Ґондор і Роган, люди та різні злі потвори. 2485–2545 — 1. Еорл Юний. |
| 3647 |
Назвали його так через те, що він дуже рано успадкував владу після батька та залишався золотоволосим і рожевощоким до кінця своїх днів. Життя його обірвалося передчасно під час чергового нападу східнян. Еорл загинув у битві на Плато, і так з'явився перший курган. Фелароф також похований там. |
| 3648 |
Названий Старим, тому що прожив довго та був королем 75 років. При ньому населення рогіримів зросло, вони витіснили або підкорили залишки сірян, котрі злидарювали на схід від Ізену. Гірська та сусідні з нею долини були заселені. |
| 3649 |
Про наступних трьох королів сказано мало, бо Роган жив у мирі та процвітав під час їхнього правління. 2570–2659 — 4. Фреа. Найстарший зі синів, але четверта дитина Алдора; був уже старий, коли став королем. 2594–2680 — 5. Фреавайн. 2619–2699 — 6. Ґолдвайн. 2644–2718 — 7. Деор. |
| 3650 |
При ньому сіряни часто робили набіги за Ізен. Року 2710 вони захопили спорожніле кільце Ізенґарда, і їх неможливо було вибити звідти. 2668–2741 — 8. Ґрам. 2691–2759 — 9. Гельм Молоторукий. Наприкінці його правління Роган зазнав великих втрат через навалу та Довгу Зиму. 2752–2842 — 11. Бритта. |
| 3651 |
Народ називав його Леофа, бо всі любили його; він був щедрий і готовий допомогти всім, хто потребував. При ньому була війна з орками, котрі, вигнані з Півночі, шукали притулку в Білих Горах. Коли він помер, здавалося, що з ними покінчено назавжди; однак не так було насправді. 2780–2851 — 12. Балда. |
| 3652 |
Був королем тільки дев'ять років. Його вбили разом із усіма його людьми, коли він потрапив у пастку до орків на гірській стежині дорогою з Гірського Скиту. 2804–2864 — 13. Фолка. Був видатним мисливцем, але дав обітницю не переслідувати жодного дикого звіра, поки в Рогані залишиться бодай один орк. |
| 3653 |
Коли знайшли та знищили останнє лігво орків, він поїхав до лісу Фірієн полювати на великого евергольтського вепра. Він убив вепра, та помер від ран, завданих іклами. 2830–2903 — 14. Фолквайн. Коли він став королем, рогірими відновили їхню силу. |
| 3654 |
Він відвоював західний кордон (між Адорном та Ізеном), який захопили сіряни. Роган отримував велику допомогу від Ґондору у важкі часи. Тож коли Фолквайн почув, що гарадрими з великим військом напали на Ґондор, він вислав багатьох воїнів на допомогу намісникові. |
| 3655 |
Був третім сином і четвертою дитиною Фолквайна. Не залишив по собі доброї пам'яті. Був жадібний до їжі та золота, сварився з радниками та власними дітьми. Тенґел, третя його дитина і єдиний син, коли виріс, залишив Роган і довго жив у Ґондорі, де здобув славу на службі в Турґона. 2905–2980 — 16. |
| 3656 |
Тенґел. Не одружувався дуже довго, та року 2943 взяв за дружину Морвен Лоссарнахську з Ґондору, хоча вона була на сімнадцять років молодша за нього. Вона народила йому трьох дітей у Ґондорі, серед котрих Теоден, друга дитина, був його єдиним сином. |
| 3657 |
У книгах Рогану його називають Теоден Відроджений, бо, постарівши від чарів Сарумана, був урятований Ґандалфом, і в останній рік свого життя він повстав і повів воїнів до перемоги в Горнбурзі, а невдовзі після цього — на Полях Пеленнору, в найбільшій битві Епохи. Він загинув біля брами Мундбурґа. |
| 3658 |
Інші зграї нападали з боку Імлистих Гір — то були величезні уруки на службі в Сарумана; втім, це стало відомо набагато пізніше. Найбільшою турботою Еомунда були східні кордони; й він дуже любив коней, а орків люто ненавидів. |
| 3659 |
Якщо приходила новина про набіг, він часто переслідував їх у пориві гніву, необережно та з невеликою кількістю людей. І сталося так, що його вбили року 3002; переслідуючи невелику зграю до підніжжя Емін-Муїлу, він потрапив у засідку серед скель. |
| 3660 |
Невдовзі після цього Теодвін занедужала та померла, на велике горе короля. Теоден узяв її дітей до себе в дім, назвавши їх сином і донькою. Його власному єдиному синові Теодреду було тоді 24 роки; королева Ельфгілд померла під час пологів, і вдруге Теоден не одружувався. |
| 3661 |
Еомер і Еовіна росли в Едорасі й бачили, як темна тінь падає на двір Теодена. Еомер був схожий на його предків; але Еовіна була граційна та висока, з гідністю і гордістю, успадкованими з Півдня, від Морвен Лоссарнахської, яку рогірими називали Сталевим Блиском. 2991-Ч. Е. 63 (3084 р. ) Еомер Еадіг. |
| 3662 |
Зовсім молодим він став маршалом Марки (3017 р. ) і, як і його батько, зайнявся обороною східних кордонів. У Війні за Перстень Теодред загинув у битві зі Саруманом на Ізенських Бродах. Тому Теоден — перед смертю на Полях Пеленнору — призначив Еомера своїм спадкоємцем і назвав його королем. |
| 3663 |
Еомер став великим королем, а оскільки отримав владу від Теодена ще молодим, то правив 65 років, довше за всіх інших королів Рогану до нього за винятком Алдора Старого. Під час Війни за Перстень він здружився з королем Елессаром та Імрагілом із Дол-Амрота; часто їздив до Ґондору. |
| 3664 |
Останнього року Третьої Епохи він одружився з Лотіріель, донькою Імрагіла. Їхній син, Ельфвайн Прекрасний, правив після нього. У дні Еомера люди Марки жили в мирі, якого прагнули, і населення зросло як у долинах, так і на рівнинах, а табуни коней збільшились. |
| 3665 |
У Ґондорі та в Арнорі тоді правив король Елессар. Він був королем усіх давніх земель тих королівств, окрім Рогану; бо він відновив для Еомера дар Кіріона, й Еомер повторив Клятву Еорла. І він часто доводив свою вірність їй. |
| 3666 |
І куди би король Елессар не вирушав із війною, король Еомер ішов разом із ним; і гуркіт кінноти Марки було чути і поза Рунійським морем, і на далеких полях Півдня, й Білий Кінь на Зеленому майорів на багатьох вітрах, доки Еомер не постарів. ІІІ. |
| 3667 |
Про походження гномів і елдари, і самі гноми розповідають багато дивного; однак через те, що все це — справи далекого минулого, про них тут буде сказано небагато. Дарін — це ім'я, яким гноми називали найстаршого з-поміж Сімох Батьків їхнього роду, предка всіх королів Довгобородих. |
| 3668 |
Він довго спав сам-один, доки у прадавні часи не прокинувся його народ, і він прийшов до Азанулбізару й оселився в печерах над Келед-зарамом на сході Імлистих Гір, де згодом виникли уславлені в піснях Копальні Морії. Жив він там так довго, що у багатьох землях став відомим як Дарін Безсмертний. |
| 3669 |
Але все ж таки він помер наприкінці Прадавніх Часів і був похований у Казад-думі; однак рід його ніколи не переривався, і п'ять разів у його нащадків у його Домі народжувався спадкоємець такий схожий на свого Прабатька, що йому давали ім'я Даріна. |
| 3670 |
Коли закінчилася Перша Епоха, сила та багатство Казад-дума надзвичайно зросли; бо збагатив його мудрий і вмілий народ, що прийшов із давніх синьогірських міст Ноґрода та Белеґоста, зруйнованих після падіння Тангородріму. |
| 3671 |
Сила Морії процвітала навіть у Темні Роки та під час панування Саурона, бо, хоч Ереґіон було зруйновано, а ворота Морії зачинено, підземелля Казад-дума були дуже глибокі й жив там народ чисельний і мужній, і Сауронові було не до снаги його завоювати. |
| 3672 |
Траїн І, син Наїна, приїхав до Еребору, Самітної Гори біля східного краю Морок-лісу, та заснував там нове поселення і став королем під Горою. В Ереборі він знайшов чудовий коштовний камінь, Аркенстон. |
| 3673 |
Але там, на пустищах за ними, водилися дракони; і за багато років вони розплодились, і набралися сили, і почали воювати з гномами та грабувати їхні скарби. Урешті-решт, Даїна І разом із його другим сином Фрором у дверях їхнього власного покою вбив величезний дракон. |
| 3674 |
Невдовзі після цього більшість народу гномів покинула Сірі Гори. Третій син Даїна, Ґрор, разом із багатьма послідовниками пішов до Залізного Кряжа; але Трор, спадкоємець Даїна, разом із Боріном, братом свого батька, та залишком народу повернувся до Еребору. |
| 3675 |
Чутки про багатство Еребору поширились усюди й дійшли до вух драконів, і врешті-решт, Смоґ Золотий — найбільший дракон тих часів — зненацька виступив проти короля Трора та, дихаючи вогнем, налетів на Гору. |
| 3676 |
За лічені дні все королівство було спустошене, й місто Діл неподалік було зруйноване та спорожніло; а Смоґ пробрався до Великої Зали і заліг на купі золота. Багато родичів Трора все ж урятувалося від розгрому та пожежі; останніми з підземелля потаємними дверима вийшли сам Трор і його син Траїн ІІ. |
| 3677 |
Через багато років Трор, уже старий, бідний і в розпачі, дав синові Траїну одну коштовну річ, якою він усе ще володів, — останній зі Сімох Перстенів, — а тоді з одним старим другом на ім'я Нар залишив свій народ. |
| 3678 |
Мабуть, розум його дещо потьмарився через вік, нещастя і довгі розмірковування про красу Морії у дні його предків; а можливо, це Перстень тепер повертався до зла, бо його господар уже прокинувся, доводячи Трора до дурості й руїни. |
| 3679 |
Зі Сірого Краю, де вони тоді мешкали, Трор разом із Наром пішов на північ, вони перетнули Перевал Багряний Ріг і прийшли в Азанулбізар. Коли Трор прийшов у Морію, Ворота були відчинені. Нар благав його бути обережним, але Трор не слухав його та гордовито ввійшов як законний спадкоємець. |
| 3680 |
Народ Даріна скликав усіх воїнів, і до них приєдналися й інші великі сили, вислані Домами інших Прабатьків; образа спадкоємця найстаршого з Прабатьків сповнила їх гнівом. Коли всі були готові, вони виступили й одне по одному зруйнували всі укріплення орків від Ґундабаду до Ірисної. |
| 3681 |
Обидві сторони були безжальні; й уночі, й удень не припинялись убивства та насилля. Втім, гноми здобули перемогу завдяки силі, непомильній зброї та вогню їхнього гніву, що палав, коли вони переслідували Азоґа в кожній печері під горою. |
| 3682 |
Зрештою, всі орки, котрі тікали від них, зібрались у Морії, а військо гномів, переслідуючи їх, підійшло до Азанулбізару. Це була велика долина, що лежала між двома гірськими хребтами біля озера Келед-зарам і колись належала до королівства Казад-дума. |
| 3683 |
Коли гноми побачили у схилі гори ворота до їхніх давніх помешкань, голосні вигуки громом рознеслися над долиною. Та велике військо ворогів вишикувалося на схилах над ними, і з воріт вийшла велика кількість орків, котрих Азоґ зберіг для останньої битви. |
| 3684 |
Спершу доля не сприяла гномам: був хмарний зимовий день без сонця, й орки не похитнулися, їхня кількість перевищувала число гномів, і їхні позиції були кращі. Так почалась Азанулбізарська Битва (або ельфійською мовою — Нандугіріонська), при згадці про яку орки і нині здригаються, а гноми плачуть. |
| 3685 |
Першу атаку передового загону під проводом Траїна орки відбили, хоч і зазнали втрат, а Траїнові довелося відступити в ліс великих дерев, які й нині ростуть неподалік від Келед-зараму. Там загинули син Траїна, Фрерін, і його родич Фундін, і багато інших, а Траїн і Торін були поранені. |
| 3686 |
Біля Воріт Морії Наїн зупинився і голосно закричав: Адже він побачив, що по всій долині військо його розбите, а гноми наступають, убиваючи всіх, і ті з орків, котрі змогли порятуватися, з вереском утікають на південь. Охоронці Азоґа лежали довкола нього мертві. Він розвернувся і побіг до Воріт. |
| 3687 |
Однак слідом за ним по сходах помчав гном із червоною сокирою. То був Даїн Сталеступ, син Наїна. Біля самого входу він наздогнав Азоґа і там убив його й відтяв йому голову. То був великий чин, бо Даїн тоді був лише юнаком за мірками гномів. |
| 3688 |
На нього чекали довге життя і багато битв, поки, нарешті, старий, але незламний, він загинув у Війні за Перстень. А того дня, кажуть, хоч і був він стійкий і сповнений гніву, проте, коли повернувся від Воріт, обличчя його було сіре, мовби він пережив сильний страх. |
| 3689 |
Коли нарешті битва була виграна, гноми — всі, хто вцілів, — зібралися в Азанулбізарі. Вони взяли голову Азоґа і запхали йому в пащеку торбину з мідяками, а голову насадили на кіл. Але тієї ночі не було ні святкувань, ані пісень, бо гномів полягло стільки, що годі й порахувати. |
| 3690 |
Але перед тим як піти, вони старанно зібрали зброю та кольчуги всіх загиблих, аби орки не прийшли і не поживилися. Кажуть, кожен гном, котрий ішов із поля битви, вгинався під тягарем. Потім вони розклали багато вогнищ і спалили тіла загиблих родичів. |
| 3691 |
Для цього зрубали багато дерев у долині, яка відтоді так і залишилася голою, а дим від багать бачили в Лорієні. Коли від жахливих вогнищ залишився тільки попіл, союзники повернулися кожен до свого краю, і Даїн Сталеступ повів воїнів свого батька назад до Залізного Кряжа. |
| 3692 |
І так Траїн і Торін із тими, хто залишився з їхніх послідовників (серед них були Балін і Ґлоїн), повернулися до Сірого Краю та незабаром помандрували в Еріадор, поки, врешті-решт, оселилися на вигнанні на сході Еред-Луїну за рікою Лун. |
| 3693 |
У ті дні вони кували речі переважно зі заліза, та все одно потроху збагачувалися, бо був попит, і їхнє населення повільно зростало. Та Перстень, як одного разу сказав Трор, потребував золота, щоби примножувати золото, а цього чи будь-якого іншого дорогоцінного металу вони майже або зовсім не мали. |
| 3694 |
Дехто думав, що він залишився в Казад-думі, в потаємній гробниці королів, якщо тільки її не знайшли та не розграбували, проте родичі Спадкоємця Даріна вірили (помилково), що Трор одягнув Перстень, коли нерозважливо повернувся в Морію. Що сталося з Перснем потім, вони не знали. |
| 3695 |
На тілі Азоґа його не знайшли. Проте цілком імовірно, як зараз вірять у це гноми, що Саурон зумів дізнатись, у кого цей Перстень — останній, що залишався вільним, — і що дивні нещастя спадкоємців Даріна переважно були зумовлені його підступами. Адже гномів не могли скорити з допомогою Перснів. |
| 3696 |
Єдина влада, яку мали Персні над ними, — запалити їхні серця жадобою золота і коштовностей так, що, коли в них не було цього, все інше здавалося гномам порожнім звуком і їх сповнювали гнів і жадоба помсти супроти всіх, хто позбавляв їх улюблених скарбів. |
| 3697 |
Але за самою їхньою натурою вони були здатні особливо вперто опиратися будь-якому пануванню. їх можна було вбити або зламати, але не перетворити на тіні, підкорені чужій волі. Саме тому жоден Перстень ніяк не впливав на їхнє життя: не продовжував і не скорочував його. |
| 3698 |
І ще більше ненавидів Саурон власників Персня і прагнув їх пограбувати. Мабуть, частково через підступи Персня Траїн через кілька років став тривожним і невдоволеним. Його мучила жага золота. Нарешті, не в змозі витримати довше, він звернув увагу на Еребор і вирішив повернутися туди. |
| 3699 |
Зараз видається, що тільки-но він вирушив із кількома товаришами в дорогу, як його вистежили шпигуни Саурона. Його переслідували вовки, підстерігали орки, хижі птахи затьмарювали його стежку, і щодалі на північ, то більше з'являлося перешкод. |
| 3700 |
Якось темної ночі, коли Траїн із товаришами мандрував долиною Андуїну, чорна злива змусила їх сховатися під деревами Морок-лісу. Вранці Траїна в таборі не виявилось, і друзі даремно його кликали. Вони шукали його багато днів, аж урешті втратили надію та рушили назад до Торіна. |
| 3701 |
Тільки набагато пізніше з'ясувалося, що Траїна схопили живим і кинули до підземелля Дол-Ґулдура. Його катували й відібрали Перстень, і там він помер. Так Торін Дубощит став Спадкоємцем Даріна, проте спадкоємцем без надії. |
| 3702 |
У горах тоді були чудові підземні палати, склади виробів, і життя не здавалося дуже важким, хоча старі пісні розповідали про далеку Самітну Гору. Минали роки. Жар у серці Торіна знову спалахував, коли він згадував про негаразди його Дому та про успадковану жагу помсти Драконові. |
| 3703 |
Коли його великий молот дзвенів у кузні, він думав про зброю, військо та союзників; однак військо було розсіяне, союзи розірвані, а сокир у його народу було небагато; і сильний безнадійний гнів палив його зісередини в той час, як він кував розпечене залізо на ковадлі. |
| 3704 |
Та нарешті сталося так, що Торін познайомився з Ґандалфом, і ця зустріч змінила всю долю Дому Даріна, а також мала інші вражаючі наслідки. Одного дня, повертаючись із подорожі на захід, Торін зупинився на ніч у Брі. Там був і Ґандалф. Він прямував до Ширу, де не бував близько двадцяти років. |
| 3705 |
Чарівник утомився і думав тут перепочити. З-поміж інших турбот його діймала думка про небезпечне становище Півночі; він уже знав, що Саурон готується до війни та збирається — як тільки буде почуватися достатньо сильним — напасти на Рівенділ. |
| 3706 |
Але опиратися спробам Сходу завоювати землі Анґмару та північні перевали в горах могли тепер лише гноми Залізного Кряжа. А за тими землями лежало пустище Дракона. Саурон міг використати Дракона, що спричинило би жахливі наслідки. |
| 3707 |
Тут варто згадати лише про те, що стосується безпосередньо народу Даріна. Дракона вбив Бард із Есґароту, а в Долі почалася битва. Як тільки орки почули про повернення гномів, вони вдерлися до Еребору; їх очолював Болґ, син Азоґа, якого вбив молодий Даїн. |
| 3708 |
Наприкінці літа того ж року (2941) Ґандалф нарешті схилив Сарумана та Білу Раду до того, щоби напасти на Дол-Ґулдур; Сауронові довелося відійти до Мордору, де він почувався у безпеці від усіх своїх ворогів. |
| 3709 |
Отож, коли, врешті-решт, почалася Війна, головний удар був спрямований на південь; хоча права рука Саурона була довга й він міг скоїти велике зло на Півночі, якби король Даїн і король Бранд не заступили йому дорогу. |
| 3710 |
Усе це Ґандалф пояснив Фродо та Ґімлі, коли вони певний час жили разом у Мінас-Тіріті. Невдовзі в Ґондор прийшла новина про далекі події. Могло бути і набагато гірше. Згадуючи відому Пеленнорську Битву, не забувайте про битви в Долі та про доблесть народу Даріна. Уявіть собі, що могло би статися. |
| 3711 |
Вогонь Дракона та дикі мечі в Еріадорі, ніч у Рівендолі. У Ґондорі могло би не бути королеви. Після перемоги ми могли би повернутися на руїни та попелище. Й усього цього ми уникнули завдяки тому, що одного передвесняного вечора я зустрів у Брі Торіна Дубощита. |
| 3712 |
Коли мандрують, то голосом, зовнішністю й одягом такі подібні до чоловіків-гномів, що очі та вуха інших людей не можуть їх розрізнити. Звідси безглузда чутка серед людей, буцімто жінок-гномів не існує і гноми «народжуються з каміння». |
| 3713 |
Через брак жінок народ гномів зростає повільно, і коли безпечних осель мало, то саме існування народу під загрозою. Гноми за життя мають лише одну дружину чи чоловіка і є ревнивими, як і в усьому, на що мають право. Кількість чоловіків-гномів, котрі одружуються, власне, менша за одну третину. |
| 3714 |
Адже не всі жінки виходять заміж: одні просто не хочуть, інші бажають того, з ким не можуть одружитись і тому не одружуються ні з ким. Щодо чоловіків, то дуже багато їх також не прагне одруження, оскільки вони зайняті своїми справами. |
| 3715 |
Його назвали Другом Ельфів через взаємну приязнь із Леґоласом, сином короля Трандуїла, а ще через його захоплення Володаркою Ґаладріель. Після падіння Саурона Ґімлі привів частину народу гномів із Еребору на південь і став володарем Осяйних Печер. |
| 3716 |
Леґолас, його друг, теж привів на південь ельфів із Зеленого Лісу; вони оселилися в Ітілієні, й одразу ця земля знову стала найпрекраснішим краєм серед усіх західних земель. Однак коли король Елессар попрощався з життям, Леґолас нарешті піддався бажанню власного серця й відплив за Море. |
| 3717 |
Однак кажуть, що Ґімлі захотів піти ще й тому, що бажав знову побачити красу Ґаладріель; може, і вона, могутня серед елдарів, домоглася для нього цієї ласки. Більше про це не може бути сказано нічого. В. |
| 3718 |
Перша Епоха закінчилася Великою Битвою, в якій Військо Валінору розбило Танґородрім і скинуло Морґота. Більшість нолдорів повернулася потім на Далекий Захід і оселилася на Ерессеа поблизу Валінору; багато синдарів також пішли за Море. |
| 3719 |
Третя Епоха закінчилася під час Війни за Перстень, але Четверта Епоха не почалася, поки не пішов за Море Володар Елронд і не настав час панування людей і занепаду всіх інших «народів, наділених мовою» в Середзем'ї. |
| 3720 |
Більшість із них жила в Ліндоні, на захід від Еред-Луїну; та ще до розбудови Барад-дура багато синдарів пішли на схід, і дехто заснував королівства в далеких лісах, де їхніми підданими стали переважно Лісові ельфи. Одним із таких правителів був Трандуїл, король Великого Зеленого Лісу на півночі. |
| 3721 |
У Ліндоні на північ від Луну мешкав Ґіл-ґалад, останній спадкоємець королів нолдорів у вигнанні. Його визнавали Високим королем ельфів Заходу. У Ліндоні на південь від Луну певний час мешкав Келеборн, родич Тінґола; його дружиною була Ґаладріель, найславніша з ельфійських жінок. |
| 3722 |
Вона була сестрою Фінрода Фелаґунда, Друга людей, котрий був колись королем Нарґотронду й віддав життя заради спасіння Берена, сина Барагіра. Пізніше деякі з нолдорів прийшли в Ереґіон, на захід від Імлистих Гір, неподалік від Західних Воріт Морії. І пішли вони туди через знайдений у Морії мітрил. |
| 3723 |
Місяці складалися з 30 днів, також були 2 дні поза місяцями: один — між третім і четвертим місяцями (березень, квітень) і один — між дев'ятим і десятим (вересень, жовтень). Оці 5 днів поза місяцями — єстаре, туїлєре, лоенде, явієре та меттаре — були святами. |
| 3724 |
Консервативні гобіти продовжували користуватися формою Королівського Літочислення, прилаштованого до їхніх власних звичаїв. Місяці в них були всі однакові, по 30 днів, але між червнем і липнем гобіти мали З літні дні, які в Ширі називалися Літнями або Літоднями. |
| 3725 |
Останній день одного року та перший наступного називалися Різдвянами. Різдвяни та Літні перебували поза місяцями, тому 1 січня було не першим, а другим днем року. У кожному четвертому році, крім останнього року століття, були чотири Літні. |
| 3726 |
Літні та Різдвяни були головними святами і часами святкувань. Додатковий Літень містився після Середньорічного Дня, тож 184-ий день високосних років називався Черезлітень і був днем особливих гулянь. Загалом, Різдвяна Пора містила 6 днів, охоплюючи три останні і три перші дні кожного року. |
| 3727 |
Після цього Середрічний День (і Черезлітень) знали тільки за його назвою і сам він не входив у тиждень. Згідно з реформою, рік завжди починався однаковим днем тижня в усі роки, тож ширяни вже не проставляли дні тижня в листах і щоденниках. |
| 3728 |
Це було досить зручно вдома, проте не дуже — при мандрівках за межі Брі. У наведених вище заувагах, як і в оповіді, ми вдавалися до сучасних назв місяців і днів тижня, хоча, звичайно, ні в елдарів, ані в дунаданів, ані в гобітів таких назв не було. |
| 3729 |
Переклад вестронських назв, як ми вважаємо, є визначальним для усунення плутанини, тоді як зіставлення пір року з нашими більш-менш однакове, принаймні в Ширі. Адже виявляється, що Середрічний День майже точно відповідає дню літнього сонцестояння. |
| 3730 |
Відтак дати Ширу випереджали наш календар днів на десять, а наш Новий рік більш-менш відповідав дев'ятому січня Ширу. У вестроні назви місяців мовою квенья зазвичай залишалися такими ж широко відомими в чужих мовах, як тепер латинські. |
| 3731 |
А вони звучали так: нарвіньє, неніме, суліме, вірессе, лотессе, наріс, керміє, уріме, яванніє, нарквеліє, гісіме, рінґаре. Синдарські назви (вживані лише дунаданами) такі: нарвайн, нінуї, ґваерон, ґвіріт, лотрон, норуї, кервет, уруї, іваннет, нарбелет, гітуї, ґірітрон. |
| 3732 |
Усе ж у цій номенклатурі й гобіти Ширу, і гобіти Брі відійшли від вестронського вжитку та призвичаїлися до стародавніх місцевих назв, які вони начебто перейняли в давні часи від людей долини Андуїну. Принаймні подібні назви знаходили в Долі та Рогані. |
| 3733 |
Значення, які вкладали люди в ці назви, зазвичай давно забулися, навіть якщо спочатку гобіти і знали, що вони означали. До гобітів тиждень перейшов од дунаданів, тож назви ці були перекладами тих, які вживались у давньому Північному королівстві і які зі свого боку походили від елдарів. |
| 3734 |
Потребуючи сьомого дня, вони як великі мореплавці запровадили «моредень» — еаренья (ораеарон) — по «небодню». Гобіти перейняли такий лад, але значення перекладених назв незабаром забулись, а принаймні на них уже не надто звертали увагу, та і вимова спростилась, особливо у щоденному вжитку. |
| 3735 |
Перший переклад нуменорських назв було зроблено за дві тисячі років до кінця Третьої Епохи, коли тиждень дунаданів (своєрідне літочислення, найраніше прийняте іншими народами) запозичили люди на Півночі. |
| 3736 |
Як і з назвами місяців, гобіти і надалі послуговувалися перекладами, хоча повсюдно на вестронському обширі вживалися назви мовою квенья. Не багато стародавніх документів збереглось у Ширі. На кінець Третьої Епохи найкраще збереженим був Жовтошкірий, або Холмський Річник. |
| 3737 |
Ми перекладали ці назви нашими власними, починаючи з неділі та понеділка, які зустрічаються в ширському тижні з такими самими назвами, як наші, перейменовуючи інші за порядком. Однак необхідно зазначити, що асоціації, пов'язані з назвами, в Ширі були зовсім відмінні від наших. |
| 3738 |
Останній день тижня — п'ятниця — був найголовнішим днем, святом (після полудня) з вечірніми гуляннями. Тож субота радше відповідає нашому понеділку, а четвер — нашій суботі. Можна згадати ще кілька назв, пов'язаних із означенням часу, які, проте, не вживалися для точного обчислення. |
| 3739 |
Пори року зазвичай називалися туїлс — весна, лаїре — літо, явіє — осінь (або «врожай»), гріве — зима. Та вони не мали точних визначень, тому квеллє (або ласселанта) часто позначала і пізню осінь, і початок зими. |
| 3740 |
В елдарів особливої ваги надавали «сутінковій» порі (у північних районах), головно у часи, коли зникали чи з'являлися зорі. Тут було багато назв для цієї пори, та найчастіше вживалися тіндоме й ундоме; перша стосувалася радше світанку, тоді як ундоме — вечора. |
| 3741 |
Усі дні, місяці, дати Червоної Книги перекладено на ширський лад і витлумачено в заувагах. Таким чином, усі місяці та дні стосуються календаря Ширу. Осібними пунктами, коли важлива різниця між їхнім і нашим календарями, у вирішальний період історії, кінець 3018 р. — початок 3019 р. (1418, 1419 рр. |
| 3742 |
Однак 25 березня було датою за Королівським Літочисленням і Літочисленням Намісника. Нове літочислення почалось у відновленому королівстві у 3019 р. Т. Е. Воно позначилося поверненням до Королівського Літочислення, прилаштованого під весняний початок, як в елдарському лоа. |
| 3743 |
У Новому Літочисленні рік починався 25 березня за старим стилем — на вшанування падіння Саурона та подвигів Персненосців. Місяці зберегли колишні назви, тепер починаючи з вірессе (квітень), але стосувалися відрізків часу, які загалом починалися на 5 днів раніше, ніж колись. Усі місяці мали 30 днів. |
| 3744 |
Четверта Епоха повинна була би розпочатися з від'їзду Елронда у вересні 3021 р. та заради традиції в королівстві 1 р. Четвертої Епохи розпочався, як свідчить Нове Літочислення, 25 березня 3021 р. за старим стилем. |
| 3745 |
За часів правління короля Елессара це літочислення прийняли всюди, крім Ширу, де зберігали старий календар і продовжували Літочислення Ширу. Так, 1 р. Ч. Е. тут був 1422 р. а оскільки гобіти не зважали на зміну епохи, вони вважали, що вона почалася 2 Різдвяна, а не попереднього березня. |
| 3746 |
Не збереглося жодних записів, що ширяни святкували 25 березня чи 22 вересня, проте в Західній Чверті, особливо довкола Гобітонського Пагорба, виник звичай гулянь і танців на Гуляйполі за доброї погоди 6 квітня. |
| 3747 |
Дехто твердить, що це — день народження старого Сема Садівника, інші — день, коли вперше зацвіло Золоте Дерево в 1420 р. а треті — ельфійський Новий рік. У Цаповому Краї грав Горн Марки при заході сонця 2 листопада, що супроводжувалося феєрверками та гуляннями. Е. |
| 3748 |
Письмо та літери, що вживались у Третю Епоху, майже всі були елдарського походження й уже на той час мали давню історію. Вони досягли повного алфавітного розвитку, проте і давніші варіанти, в яких лише приголосні заслуговували на повні літери, все ще перебували в ужитку. |
| 3749 |
Серед алфавітів існували два головні — незалежні за походженням — різновиди: тенґвар, або ж тів, перекладався як «букви», а кертар, або кірт, як «руни». Тенґвар винайшли для писання щіточкою або ж ручкою, і квадратні форми написів у цьому випадку походили з рукописних. |
| 3750 |
Кертар винайшли та головно вживали при видряпуванні та вирізанні написів. Тенґвар був давнішим письмом, бо його винайшли ще нолдорці, споріднені з елдарами, найвправніші в таких справах, іще задовго до вигнання. Найстаріші літери — Румільський тенґвар — не вживали в Середзем'ї. |
| 3751 |
Пізніші літери — Феанорський тенґвар — здебільшого були нововведенням, хоча мали щось і від румільських букв. Їх принесли до Середзем'я нолдорці-мігранти, і так це письмо стало відомим серед едайнів і нуменорців. У Третю Епоху воно вже поширилося на територію, де вживалася загальна мова. |
| 3752 |
Кірт уперше винайшли у Белеріанді синдарці та довго вживали його тільки для нотування імен і коротких літописних записів на дереві чи камені. Своїм походженням він завдячує гострокутним формам, дуже схожим на руни наших часів, хоча вони різняться деталями та геть інші за розміщенням. |
| 3753 |
Кірт у старішій і простішій формі поширився на схід у Другу Епоху, ставши відомим багатьом народам, включно з людьми та гномами і навіть орками: кожен народ прилаштував кірт для власної мети й відповідно до власного таланту чи нездарності. |
| 3754 |
Одну таку просту конфігурацію все ще вживали люди Долу, а подібну до неї — рогірими. Та перед завершенням Першої Епохи у Белеріанді кірт переробили й удосконалили, чим частково завдячують впливу нолдорського тенґвару. |
| 3755 |
Одначе у краю Ереґіон Даеронський алфавіт вживався і далі й навіть перейшов до Морії, де став найулюбленішим алфавітом гномів. Він іще довго перебував у їхньому вжитку і помандрував із ними на північ. Потому, вже в пізніші часи, його часто називали, тобто. |
| 3756 |
Як і мовою, гноми послуговувалися такими письменами, які побутували в той час, і багато з них майстерно писали феанорськими літерами, щоправда, для власної мови вони пристосували кірт, розробивши писані букви. |
| 3757 |
У таблиці подано всі літери офіційної для рукописних книг форми, які повсюдно вживалися на Західних землях у Третю Епоху. Такий порядок був найвживаніший на той час і згідно з ним, зазвичай, поіменно називалися літери. |
| 3758 |
Радше це була система приголосних знаків, схожих за формою та стилем, які можна пристосовувати до мови, з якою зустрілися (чи винайшли її) елдари. Жодна з букв сама не мала сталого значення, хоча певні зв'язки між ними з часом почали простежуватися. |
| 3759 |
Система містить двадцять чотири первинні літери, 1-24, впорядковані за чотирма темарами (серіями), кожна з яких має шість т'сллер (ступенів). Існували також додаткові літери, прикладами яких є літери 25–36. З них лише 27 і 29 виразно незалежні літери, решта ж — модифікації інших букв. |
| 3760 |
Було також кілька тегтар (знаків) різноманітного вжитку. Вони не наведені в таблиці. Первинні літери складалися з телко (основ) і лува (дуг). Форми 1–4 вважаються звичайними. Основа може бути подовженою, як у 9-16, чи стягненою, як у 17–24. |
| 3761 |
Впродовж цієї епохи загальна мова стала рідною майже для всіх народів (за винятком ельфів), які жили в межах колишніх королівств Арнору та Ґондору, тобто на узбережжях від Умбару на північ аж до Затоки Форохель і вглиб суходолу до Імлистих Гір і Ефель-Дуату. |
| 3762 |
У часи Війни за Перстень наприкінці Епохи такими були межі поширення цієї мови як рідної, хоча великі території Еріадору спорожніли і береги Андуїну між Ірисною та Рауросом населяло зовсім мало людей. |
| 3763 |
Невелике плем'я дикунів усе ще чаїлось у Друаданському лісі Анорієну, а в горах Сірого Краю збереглися нащадки тубільного населення більшої частини Ґондору. Вони розмовляли власними мовами; тим часом степи Рогану населяв північний народ — рогірими, котрі прийшли на цю землю п'ятсот років тому. |
| 3764 |
До останніх належала більшість ельфів Морок-лісу та Лорієну, але їхня мова не фігурує в цій історії, де всі ельфійські назви та слова подані в елдарській формі. У цій книжці зустрічаються дві мови елдарської групи: високоельфійська, або квенья, та сіроельфійська, або синдарська. |
| 3765 |
Вона вийшла з повсякденного вжитку і стала такою собі «ельфійською латиною», і Високі ельфи, котрі повернулись у вигнання до Середзем'я, використовували її в урочистих ситуаціях і для обговорення високих питань науки та мистецтва. |
| 3766 |
Вигнанці, живучи серед чисельніших за них Сірих ельфів, прийняли для повсякденного вжитку синдарську; й відтак вона стала мовою для всіх тих ельфів і їхніх правителів, котрі фігурують у цій історії. Бо всі вони належали до елдарського племені, навіть якщо і правили народом менш високого походження. |
| 3767 |
Найшляхетнішою була Володарка Ґаладріель із королівського роду Фінарфіна, сестра Фінрода Фелаґунда, короля Нарґотронду. У серцях вигнанців туга за Морем ніколи не стихала; в серцях Сірих ельфів вона дрімала, однак коли прокидалась — угамувати її було неможливо. |
| 3768 |
За походженням це була мова тих, кого елдари називали Атанами, або Едайнами, «батьками людей», чиї предки походили з Трьох Домів ельфових друзів, котрі прибули на захід, до Белеріанду, в Першу Епоху та допомагали елдарам у Війні Великих Коштовностей проти Темної Сили на Півночі. |
| 3769 |
Після повалення Темної Сили, внаслідок чого більша частина Белеріанду була затоплена або зруйнована, друзям ельфів було даровано право, як і елдарам, відпливати за Море. Оскільки Землі Невмирущих були для них закриті, їм подарували великий острів на найвіддаленішому заході від земель смертних. |
| 3770 |
Острів цей називався Нуменор (Вестернес). Таким чином, більшість друзів ельфів оселилась у Нуменорі, й там вони стали великими та могутніми, видатними мореплавцями та володарями численних кораблів. Вони були вродливі та стрункі й жили втричі довше за людей Середзем'я. |
| 3771 |
То були королі людей — нуменорці, котрих ельфи називали Дунаданами. З усіх людей тільки дунадани знали ельфійську мову та розмовляли нею; їхні прабатьки вивчили синдарську, і з покоління в покоління ця мова передавалася нащадкам як частина мудрості, мало змінюючись із плином часу. |
| 3772 |
Однак рідною мовою для більшості нуменорців була мова їхніх предків, адунайська, і саме до неї в період розквіту звернулися, відмовившись від ельфійської мови, їхні королі та правителі (за винятком тих, хто не зрікся старої дружби з елдарами). |
| 3773 |
Після Загибелі Нуменору Еленділ із уцілілими друзями ельфів знову висадився на північно-західному узбережжі Середзем'я. Там уже мешкало багато людей чистого чи змішаного нуменорського походження, та мало хто з них пам'ятав ельфійську мову. |
| 3774 |
У дні нуменорських королів цей облагороджений вестрон поширився настільки, що ним заговорили навіть їхні вороги; самі дунадани користувалися вестроном усе частіше, тож у час Війни за Перстень ельфійську мову знали тільки деякі мешканці Ґондору, а говорили повсякденно нею ще менше. |
| 3775 |
Походження їхнє забулось, і з'явилися вони, очевидно, ще раніше за ті часи, коли нуменорці відпливли за Море; до таких слів належать Умбар, Арнах, Ерех, а також назви гір Ейленах і Ріммон. Форлонґ — ім'я того ж типу. |
| 3776 |
Більшість людей у північних областях західних земель була нащадками едайнів Першої Епохи або їхніх найближчих родичів. Тому їхні мови були споріднені з адунайською і деякі з них іще зберегли подібність із загальною мовою. |
| 3777 |
Це, зокрема, народи долини у верхів'ях Андуїну, беорнінги, та дикуни зі західного Морок-лісу, а далі на північ і схід — люди Довгого Озера та Долу. З долини між Ірисною та Карроком прийшло плем'я, відоме в Ґондорі як рогірими, Повелителі коней. |
| 3778 |
Однак правителі цих людей вільно володіли загальною мовою та вимовляли слова шляхетно, за взірцем їхніх союзників у Ґондорі; бо в Ґондорі, звідки прийшов вестрон, він зберігся в найбільш витонченому й архаїчному вигляді. Зовсім окремою була мова дикунів із Друаданського лісу. |
| 3779 |
Однак у Темні Роки вони відійшли до південних долин Імлистих Гір, а звідти дехто з них перебрався в пустельні землі на півночі, аж до самих Курганів. Від них походять мешканці Брі; та задовго до того вони стали підлеглими Північного Королівства Арнору і прийняли загальну мову. |
| 3780 |
Лише в Сірому Краї люди зберегли давні мову та звичаї — потайний народ, що неприязно ставився до дунаданів, а рогіримів просто ненавидів. У цій книзі їхня мова не зустрічається, крім прізвиська форґойли, як вони прозивали рогіримів (кажуть, це означало «солом'яні чуби»). |
| 3781 |
Вони користувалися нею на свій манір — вільно та недбало, хоч освіченіші з-поміж гобітів уміли розмовляти класичною мовою, коли того вимагала ситуація. Не збереглося жодних слідів власне гобітської мови. |
| 3782 |
Імовірно, у прадавні часи гобіти користувалися мовою людей, біля котрих або серед котрих вони жили. Таким чином, прийшовши до Еріадору, вони швидко засвоїли загальну мову і ще до часу поселення у Брі вже почали забувати колишню власну. |
| 3783 |
Найпромовистішими були назви днів, місяців і пір року; деякі інші слова такого ж типу (наприклад, метом чи сміал) все ще залишались у загальному вжитку, але більшість їх збереглась саме в назвах місцевостей у Брі та Ширі. |
| 3784 |
Власні імена гобітів також були незвичні й, можливо, прийшли з глибокої давнини. Гобітами мешканці Ширу називали себе й усіх своїх родичів. Люди називали їх дрібнолюдиками, ельфи — періаннатами. Походження слова гобіт забуте. |
| 3785 |
Однак можна припустити, що спершу це була назва, яку використовували шерстоноги для блідошкірів і впертів, і насправді вона є скороченою формою від слова, що в повній формі збереглося в Рогані: голбитла, «будівничий нір». Найдавніше з племен, які дожили до Третьої Епохи, — це онодрими, або ениди. |
| 3786 |
Мова, яку вони створили, не подібна на жодну іншу: протяжна, урочиста, пишна, багата на повторення, закручена; утворена зі стількох відтінків голосних та інтонаційних відмінностей, що навіть найосвіченіші елдари не намагалися відобразити її на письмі. |
| 3787 |
Енти користувалися цією мовою лише у спілкуванні між собою, та в них не було потреби її приховувати, бо ніхто не міг її вивчити. Проте самі енти були здібні до мов, вивчали їх швидко й ніколи не забували. Та вони віддавали перевагу мовам елдарів, а понад усе любили давню високоельфійську мову. |
| 3788 |
Деякі з них — із мови квенья, наприклад, Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, що приблизно означає: а Древлен мав на увазі приблизно таке: Деякі слова — синдарські: Фанґорн, «гілляста борода», Фімбретіль, «струнка береза». Орки та чорномова. |
| 3789 |
Орки — ім'я роганського походження, яким усі народи називали це мерзенне плем'я. Синдарською юно звучало «орх». Явно спорідненим було слово урук із чорномови, хоча ним зазвичай називали тільки великих орків-вояків, котрі в той час виходили з Мордору й Ізенґарду. |
| 3790 |
Кажуть, власної мови вони не мали, та підбирали все, що могли, в інших мовах і перекручували на свій смак; але в них вийшла тільки груба говірка, якої не вистачало навіть для їхніх власних потреб, хіба що для лайок і прокльонів. |
| 3791 |
І ці створіння, сповнені люті й ненависті навіть до одноплемінників, швидко створили стільки варварських діалектів, скільки було їхніх груп чи поселень, тож орківська мова мало допомагала у спілкуванні між різними племенами. |
| 3792 |
Тому у Третю Епоху для спілкування між племенами орки користувалися мовою вестрон; багато найстарших племен, як, наприклад, ті, що жили на Півночі та в Імлистих Горах, віддавна користувалося вестроном як рідною мовою, хоч у їхній вимові вестрон звучав не набагато приємніше за орківську мову. |
| 3793 |
В цій говірці слово тарк, «людина Ґондору», було зниженою формою слова такріл із мови квенья, що вестроном означало «уроджений нуменорець». Кажуть, чорномову придумав у Темні Роки Саурон, і він бажав навчити її всіх тих, хто йому служив, але це йому не вдалося. |
| 3794 |
Проте з чорномови було утворено багато слів, які у Третю Епоху поширилися серед орків, як-от ґхаш, «вогонь». Але після першого повалення Саурона цю мову в її давній формі забули всі, крім Назґулів. Коли Саурон іще раз повстав, вона знову стала мовою Барад-дура та капітанів Мордору. |
| 3795 |
Напис на Персні було зроблено давньою чорномовою, тоді як прокльони мордорського орка є зниженою формою, яку вживали солдати Темної Вежі, чиїм капітаном був Ґрішнах. цією мовою означає старий чоловік. Тролі. Словом троль перекладали синдарське тороґ. |
| 3796 |
На початках, у сутінках Прадавніх Часів, тролі були тупими та незграбними істотами і розмовляли не більше за тварин. Але Саурон використав їх, навчивши, чого вдалось, і наповнивши їхній розум злостивістю. |
| 3797 |
Так тролі навчилися, як могли, мови орків, а в західних землях кам'яні тролі розмовляли заниженою загальною мовою. Та під кінець Третьої Епохи в південному Морок-лісі й у горах на межі Мордору з'явилася небачена доти порода орків. Чорною мовою вони називались «олоґ-хаї». |
| 3798 |
У тому, що вивів їх Саурон, ніхто не сумнівався, хоча з якого матеріалу — не відомо. Дехто вважає, що це не тролі, а орки-велети; але олоґ-хаї і тілом, і свідомістю відрізнялися навіть від найбільших орків, котрих вони перевершували розміром і силою. |
| 3799 |
Були вони тролями, проте наділеними злою волею їхнього господаря: мерзенне плем'я, сильне, спритне, люте, хитре і твердіше за камінь. На відміну від давнішого племені Сутінків, їм не шкодило сонячне світло, допоки воля Саурона мала на них вплив. |
| 3800 |
Про їхнє дивне походження та про те, чому вони і подібні, й не подібні на ельфів і людей, розповідає; однак ельфи Середзем'я цієї оповіді не знали, а в легендах людей пізніших часів їх часто плутали з іншими народами. |
| 3801 |
Здебільшого це витривалий завзятий народ; вони потайні, роботящі, добре пам'ятають завдану кривду (і зроблене добро), люблять камінь, самоцвіти, цінують витвори майстерних рук більше, ніж те, що живе саме по собі. |
| 3802 |
Але за природою вони не злі, й тільки поодинокі гноми служили Ворогові з доброї волі, чого би не приписували їм люди. Бо люди давнини жадали їхнього багатства і творіння їхніх рук, і між цими народами існувала ворожнеча. |
| 3803 |
Та у Третю Епоху в багатьох місцях гноми і люди товаришували; і гноми, згідно з їхньою природою, мандруючи, працюючи і торгуючи по всіх краях, як це вони робили після зруйнування їхніх давніх володінь, навчилися мов людей, серед котрих вони селились. |
| 3804 |
Однак потай (цю таємницю, на відміну від ельфів, вони не розкривали нікому, навіть друзям) вони користувалися власною дивною мовою, яка мало змінилася з часом; бо вона стала радше мовою мудрості, ніж такою, яку засвоюють із дитинства, і вони дбали про неї та оберігали її як скарб минулого. |
| 3805 |
Лише іншомовні запозичення в загальній мові залишені в їхній первісній формі; втім, вони з'являються переважно у власних іменах і географічних назвах. Загальна мова, мова гобітів і їхньої історії, була передана сучасною українською. |
| 3806 |
Було зроблено певні спроби передати ці відмінності з допомогою різновидів українського слововжитку; проте розходження між вимовою та говіркою Ширу і вестроном у вустах ельфів чи високих людей Ґондору насправді більші, ніж показано в цій книзі. |
| 3807 |
По суті, гобіти говорили переважно сільським діалектом, тоді як у Ґондорі та Рогані користувалися архаїчнішою мовою, більш формальною та вишуканою. На одному з моментів цієї розбіжності треба наголосити особливо, тому що, попри всю важливість, його виявилося неможливо передати. |
| 3808 |
Вестрон мав різні форми займенників другої (а часто і третьої) особи, незалежно від однини чи множини, для «дружнього» та «шанобливого» звертання. Однак особливістю ширського слововжитку було те, що шаноблива форма зникла з розмовного варіанту. |
| 3809 |
Переґрін Тук, наприклад, у перші дні перебування в Мінас-Тіріті звертався у «дружній» формі до людей будь-якого рангу, в тому числі до самого правителя Денетора. Це могло потішати старого намісника, проте дивувало його підданих. |
| 3810 |
Без сумніву, таке вільне використання «дружньої» форми сприяло поширенню чуток про те, що у своїй країні Переґрін займає дуже високе становище. Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, а також інші особи, як Ґандалф і Араґорн, не завжди висловлюються в одному і тому самому стилі. Це не випадково. |
| 3811 |
У будь-якому разі зрозуміло, що мандрівники намагалися говорити на манір тих, серед кого вони опинялися, й особливо це стосується людей, котрі, як-от Араґорн, часто докладали зусиль, аби приховати власне походження та свою діяльність. |
| 3812 |
Елдари, котрі найкраще володіли даром слова, знали багато стилів, хоча говорили у спосіб, найближчий до їхньої рідної мови, давнішої навіть за мову Ґондору. Гноми також уміли гарно висловлюватися, легко пристосовуючись до нового товариства, хоча декому їхня вимова здавалася різкою та гортанною. |
| 3813 |
Зате орки і тролі говорили як-небудь, без любові до слів і речей; їхня мова була насправді ще більш звиродніла та бридка, ніж було показано. Не думаю, що комусь забракне точнішого перекладу, хоча відповідні зразки знайти не важко. |
| 3814 |
Дуже подібну мову ще зараз можна почути від людей зі свідомістю орків; похмура й одноманітна, повна ненависті та зневаги, так давно віддалена від добра, що втратила будь-яку переконливість, хіба що для вух тих, кому сама лише брутальність здається сильною. |
| 3815 |
Такий підхід до перекладу, звісно, виправданий, адже неминучий у розповіді про давнину. Нечасто перекладачі дозволяють собі більше. Проте ми пішли далі. Було також перекладено всі вестронські назви відповідно до їхнього змісту. |
| 3816 |
Вестронські назви були здебільшого перекладені з давніших мов: це такі назви, як Рівенділ, Сиводжерельна, Срібна Жила, Довгобережжя, Ворог, Темна Вежа. Деякі назви змінили значення: наприклад, Ородруїн, «вогняна гора», став Фатум-горою, а Таур е-Ндаеделос, — Морок-лісом. |
| 3817 |
Якби всі назви були однаково транскрибовані, то сучасному читачеві вони здавалися б однаково віддаленими, наприклад, якби без змін залишились ельфійська назва Імладріс і її вестронський переклад Карнінґул. |
| 3818 |
Але посилатися на Імладріс замість Рівендолу — це те саме, якби вживати Камелот замість Вінчестера, з тією лише різницею, що ідентичність була повною, поки в Рівендолі все ще жив славетний правитель, набагато старший за короля Артура, якби той дожив донині у Вінчестері. |
| 3819 |
Таким чином, назви Ширу (Суза) й усіх інших гобітських місцевостей українізовано. Робити це було важко лише зрідка, оскільки ці назви зазвичай складалися з елементів, подібних до тих, які використовуються в наших простих географічних назвах. |
| 3820 |
Перекласти їх було зовсім неважко; проте залишились одне-два давніші прізвища забутого значення, які ми не перекладали, як-от Тук. Імена гобітів було передано, наскільки це можливо, в такий самий спосіб. Для дівочих імен гобіти зазвичай вибирали назви квітів чи коштовних каменів. |
| 3821 |
Хлопчикам давали імена, які взагалі не мали ніякого значення в повсякденній мові; деякі дівочі імена були подібні. До таких імен (і хлоп'ячих, і дівочих) належали Більбо, Бунґо, Поло, Лотто, Танта й ін. |
| 3822 |
Було серед них багато неуникних, але випадкових збігів із відомими нам іменами: наприклад, Отто, Одо, Дроґо, Дора, Кора, Ніна тощо. Ці імена ми зберегли, хоча, звичайно, українізували їх, змінюючи закінчення, бо в гобітських іменах — а було закінченням чоловічого роду, а — о й — е — жіночого. |
| 3823 |
Принаймні в такий спосіб ми зберегли часто комічний контраст між іменами та прізвищами, який самі гобіти добре усвідомлювали. Імена класичного походження вживали мало; найближчими відповідниками латини та греки для гобітів були ельфійські мови, і з них гобіти імена брали рідко. |
| 3824 |
Мало хто з них знав ці, як вони їх називали, «мови королів». Імена в Цаповому Краю відрізнялися від імен решти територій Ширу. Як уже зазначалося, мешканці Прилук і їхні родичі за Брендівинною були багато в чому особливими. |
| 3825 |
Без сумніву, багато своїх дуже дивних імен вони успадкували зі забутої мови південних впертів. Такі імена ми зазвичай залишали без змін, бо й у той час вони звучали так само чудернацько, як і тепер. За стилем вони дещо подібні на слова кельтського походження. |
| 3826 |
Таким чином, назви Брі, Арчет і Чет-ліс змодельовані за залишками британських назв, підібраних відповідно до змісту: брі — «пагорб», чет — «ліс». Але тільки одне власне ім'я було змінене в такий спосіб. |
| 3827 |
Ім'я Меріадок для героя було підібране так, аби його скорочений варіант Калі — означав вестроном «веселий, радісний», хоча насправді воно було скороченням тепер уже беззмістовного цаповинського імені Калімак. У своєму перекладі ми не вживали імен гебрейського чи подібного походження. |
| 3828 |
У гобітських іменах немає нічого, що відповідало би цьому елементу в наших назвах. Короткі імена, як-от Сем, Том, Тім, Мет, були скороченнями реальних гобітських імен, як Томба, Томлій, Мата і подібні до них. Але Сем і його батько Гем насправді називалися Бен і Рен. |
| 3829 |
То були скорочення від Беназір і Ренуґад, прізвиська за походженням, які означали «тугодум, простак» і «домонтар»; але вийшовши з часом зі щоденного вжитку, ці слова залишились у деяких родинах як спадкові імена. |
| 3830 |
Зробивши певні спроби осучаснити і наблизити до читача мову й імена гобітів, ми пішли ще далі. Мови людей, споріднені з вестроном, треба було, здалося нам, передати формами, спорідненими з українською. |
| 3831 |
Відтак мову Рогану було уподібнено до староукраїнської, оскільки вона була споріднена і зі загальною мовою (більш віддалено), й зі старою мовою (дуже тісно) північних гобітів, а порівняно з вестроном звучала архаїчно. |
| 3832 |
У Червоній Книзі кілька разів зазначено, що коли гобіти чули мову Рогану, то впізнавали багато слів і відчували, що роганська мова споріднена з їхньою, тому було би безглуздо залишати записані назви та слова рогіримів у цілком іноземному стилі. |
| 3833 |
Це вони в такий спосіб змінювали почуті назви, якщо ті складалися з упізнаваних елементів або якщо нагадували назви Ширу; проте багато назв вони залишали без змін, як це зробили ми, наприклад, залишивши Едорас. З тих самих причин було осучаснено кілька власних назв, як-от Тінебор і Червослов. |
| 3834 |
Словом «ельфи» перекладали як Квенді — «бесідників» — високоельфійську назву для всіх із їхнього племені, так і Елдарів — назву Трьох Родів, які шукали Земель Невмирущих і прийшли туди на початку Днів (за винятком синдарів). |
| 3835 |
Але слово з часом втратило високе значення, і для багатьох тепер воно означає фей, гарних або дурних, і так само не подібних на квенді давнини, як метелик не подібний на сокола, — не кажучи вже про те, щоби будь-хто з квенді мав крила, настільки ж неприродні для них, як і для людей. |
| 3836 |
Вони були хоробрі, та історія тих, хто повернувся вигнанцем до Середзем'я, була сумна; і хоч у ті далекі дні ця історія перетнулася з долею Батьків, їхня доля не є долею людей. Їхній час давно проминув, і зараз вони живуть поза межами кіл світу і не повертаються. |
| 3837 |
Примітки до двох назв: Гобіт і Брендівинна. Гобіт — вигадане слово. У мові вестрону, коли згадували про цей народ, використовували слово банакіл, «дрібнолюдик». Але в той час мешканці Ширу та Брі вживали слово кудук, яке ніде інде не зустрічалося. |
| 3838 |
Меріадок, одначе, вказує, що король Рогану використовував слово куд-дукан, «мешканець нір». Оскільки, як уже зазначалося, колись гобіти говорили мовою, дуже близькою до мови рогіримів, то цілком імовірно, що кудук був скороченою формою від куд-дукан. |
| 3839 |
Гобітська назва цієї ріки була видозміною ельфійської назви Барандуїн (наголос на ран), утвореної від баран, «золотисто-коричнева» та дуїн «(велика) ріка». Брендівинна як похідне від Барандуїну сьогодні видається природною зміною. |
| 3840 |
Насправді ж давніша гобітська назва була Бранда-нін, «гранична вода», точніша передача якої була би; та жартома, що вже стало звичним, знову-таки маючи на увазі її колір, у той час ріку зазвичай називали Бралда-гім, «міцний ель». |
| 3841 |
Однак варто зазначити, що, коли Староцапи (Зараґамба) змінили своє прізвище на Брендіцапи (Брандаґамба), перший елемент його означав «порубіжжя», тож точнішим було би. Тільки дуже сміливий гобіт наважувався назвати господаря Цапового Краю в його присутності Бралдаґамба. |
| 3842 |
У виданнях книги з м'якими обкладинками карту розділено на чотири частини і виконано тільки чорним кольором відповідно до розмірів сторінки, тоді як загальну карту у зменшеній формі також друкували як путівник по частинах книги. Карту Рогану, Ґондору та Мордору було вміщено на розгортці. |
| 3843 |
Тому Стівен Ро перемалювував усі карти, чітко дотримуючись оригіналу, а водночас намагаючись зробити їх якомога чіткішими. Як путівник по всіх чотирьох частинах загальної карти він намалював нову схематичну карту, яка, хоч і у спрощеній формі, зберігає всі необхідні вказівки. |
| 3844 |
Інколи письменникові так вдається схопити дух своєї епохи і водночас вичленувати в ній загальнолюдське й універсальне, що його твір захоплює цілу генерацію читачів (часом і не одну! ); переважно — молодь, яка психічно найбільш піддатлива та легко ідентифікує себе з героями твору. |
| 3845 |
Класичним прикладом такого впливу на читача є Ґете, роману, що, як це колись іронічно сформулював один науковець, «спровадив на той світ більше люду, ніж Тридцятилітня війна». Очевидно, це перебільшення, проте після появи чимало молодих людей у Європі таки вкоротило собі віку. |
| 3846 |
Майже окремою індустрією стали численні телевізійні та комп'ютерні ігри, ляльки в образах персонажів трилогії. Тож можна сміливо стверджувати, що універсум Толкіна став значною складовою частиною сучасної популярної культури. |
| 3847 |
Серед затятих фанів-Толкіністів трапляються такі, котрі вільно спілкуються по-ельфійськи, а нещодавно в одній із газет у відділі цікавинок було навіть уміщено декілька віршів молодої поетеси з Києва, котра творить ельфійською мовою. |
| 3848 |
Джон Роналд Руел Толкін — англійський учений-філолог, професор Оксфордського університету, автор численних наукових праць із історії англійської та скандинавських мов. Також його перу належить цілий ряд художніх творів у жанрах казки та наукової фантастики. |
| 3849 |
Цей твір, безперечно, також заслуговує бути перекладеним українською мовою, і ми сподіваємося, що представники перекладацького цеху звернуть увагу на наш такий прозорий натяк. Клайв Льюїс був близьким другом Дж. Р. Р. |
| 3850 |
Толкіна та, можливо, навіть одним із прототипів гобітського племені — невисокий на зріст, полюбляв палити люльку, пити пиво і розмовляти про поезію та міфологію. Вочевидь, якщо говорити про позалітературні впливи на Дж. Р. Р. |
| 3851 |
Толкіна, то їх не можна обмежувати лише Клайвом Льюїсом чи гуртком «Інклінґз» (про це — нижче). Діяльність Толкіна припала на час, коли англійське суспільство переживало своєрідний «католицький ренесанс». |
| 3852 |
Джон Роналд Руел Толкін народився 3 січня 1892 року в Бльойм-фонтейні, містечку піонерів, підкорювачів і розвідників незнаної землі в Південній Африці, проте вже у віці трьох років разом із матір'ю та молодшим братом Гіларі переїхав до Англії. |
| 3853 |
Їхній батько Артур залишився на африканському континенті, де і помер через кілька років, а мати, Мейбл Толкін, лише трохи встигнувши підростити дітей, також залишила їх, померши від діабету у віці 34 років. Виховання братів перебрала на себе їхня тітка Беатріс. |
| 3854 |
Також великий вплив на юного Толкіна мав священик Френсіс Морґан, який значною мірою замінив хлопцеві батька. Маючи шістнадцять років, Роналд зустрів Едіт Брат, яка згодом стала його дружиною. Едіт також була сиротою, тож не дивно, що між молодими людьми відразу виникло міцне та щире почуття. |
| 3855 |
Майбутній письменник спершу отримав стипендію в Екзетер-Коледжі, який був підрозділом Оксфордського університету, а з 1911 року почав серйозні студії в самому Оксфорді. Закінчивши університет 1915 року, Роналд іде до війська, стає офіцером, бере участь у воєнних діях на території Франції. |
| 3856 |
Наступного, 1916 року він одружується з Едіт, у шлюбі з якою в нього пізніше народяться троє синів і одна донька. 1918 року, після підписання замирення та припинення бойових дій, Толкін повертається до Оксфорда, де знаходить роботу в редакції. |
| 3857 |
Проте ще раніше, 1917 року, він розпочинає працю над — книгою, яка є наріжним каменем для подальших його творів у жанрі фентезі, але яка побачила світ аж після смерті письменника — в 1977 році. Книга вийшла завдяки зусиллям і за редакцією сина автора, Крістофера Толкіна. |
| 3858 |
Тут слід згадати, що саме Крістофер разом із Клайвом Льюїсом був чи не найбільшим натхненником Толкінової праці. Вони часом навіть силоміць чи шляхом психологічного тиску змушували автора сідати за робочий стіл. |
| 3859 |
Серед його тогочасних наукових зацікавлень — скандинавські саги, легенди про Короля Артура та лицарів Круглого столу, давня англійська література. Цікавили його також міфи та легенди інших народів, зокрема фінський епос. Займаючись викладацькою діяльністю, Дж. Р. Р. |
| 3860 |
Толкін тішиться великою популярністю серед студентської молоді, присвячуючи спілкуванню з нею чимало вільного часу. 1925 року Толкін із родиною повертається до Оксфорда, де стає професором англо-саксонських студій. |
| 3861 |
На цій посаді він перебуває аж до 1945 року, коли отримує звання Мертон-професора англійської мови та літератури Оксфорда, звання надзвичайно почесне і престижне. Толкін закінчив 1949 року. Публікування зайняло певний час, і останній том трилогії побачив світ 1955 року. |
| 3862 |
Через чотири роки після виходу книги, себто 1959 року, Толкін іде з посади професора. 2 вересня 1973 року Джон Роналд Руел Толкін помирає у віці 81 року, на два роки переживши свою кохану дружину Едіт. Їхній шлюб тривав 55 років. Дж. Р. Р. |
| 3863 |
Часи існування групи «чорнильників» не були легкими: на ті роки припали й економічний занепад, і Друга світова війна, проте людський дух усе-таки домінував над тілесним. Доказ цього — твори, серед яких осяйною вершиною вивищується. |
| 3864 |
Варто тут згадати, що відразу після виходу тогочасна критика зустріла твір неприхильно — на відміну від, який отримав дуже гарні відгуки. У ще немає тієї метафізичної глибини, яка притаманна трилогії, тож, мабуть, тому цей твір не викликав гострого несприйняття, як це сталося з трилогією. |
| 3865 |
Можливо, однією з причин такого контрасту була дружба Толкіна з Льюїсом і Льюїсова похвала Толкінової праці. Ліберальні критики того часу, перейняті духом секуляризму, снобізмом і культурною зухвалістю, вважали недоречним зразком подачі теологічних доктрин дитячій аудиторії. |
| 3866 |
Оден, який спершу негативно поставився до твору, згодом привернув увагу читача до книги Толкіна, прихильно відгукнувшись про неї на сторінках літературного додатку до ( від 22 січня 1956 року) й у своїх виступах на радіо. Він зробив, наприклад, такий висновок: Також щодо трилогії Оден писав: |
| 3867 |
Тож цілком зрозуміло, що сьогодні Толкін більш відомий не як професор-лінгвіст, викладач славетного університету, а як автор монументальної казкової лицарської трилогії, якій у наші дні ще більшої популярності додала вдала екранізація режисера Пітера Джексона. |
| 3868 |
Проте цей твір іще у вигляді книги мав величезний вплив на молодь 60-70-их років минулого століття, а також на десятки (коли не сотні) письменників наступних генерацій, котрі працювали та працюють у тому самому жанрі. |
| 3869 |
На пострадянському просторі відома творчість Ніка Перумова, який у своїх книгах на власний розсуд заселив Середзем'я та зумів більш-менш майстерно «доточити» Толкінову канву власними візерунками. Поет, прозаїк чи драматург у певному сенсі справді всемогутній. |
| 3870 |
Митець творить у своїй уяві живих осіб, істот, фізичну природу, а часом і цілий усесвіт, як у випадку Толкіна. Можна без жодних сумнівів стверджувати, що коли герої розташовувалися на привал із ночівлею, то над їхніми головами мерехтіло інше зоряне небо, ніж те, яке бачимо над собою ми. |
| 3871 |
Знову ж таки письменник ніде не стоїть так близько до Творця, як у жанрі фентезі, жанрі вільному та розкутому. Що далі він відходить від реальної повсякденної дійсності, то більше робиться деміургом. Автор створює нову, іншу дійсність, новітні світи, як у випадку з Толкіновим Середземнім. |
| 3872 |
Звісно ж, цей інший світ ніколи не є цілковито відірваним, непов'язаним із реальним світом, у якому живе автор. Недарма Толкін одного разу цілком недвозначно відповів на запитання, чим є Середзем'я: |
| 3873 |
Однак у випадку Толкіна ми дійсно маємо справу з цілком окремим універсумом, який, згідно з твердженнями самого автора, не є алегорією нашого реального світу, хоча події двох світових воєн, які пережив автор, залишили прихований відбиток на сюжетному перебігу Толкінового епосу. |
| 3874 |
Ще іншим подібним прикладом може бути драматична поема Лесі Українки, де під виглядом провінції, окупованої римлянами Греції, ми цілком чітко бачимо нашу рідну Україну. Перенесення місця дії в інші краї або інші часи — нерідко вживаний прийом у літературі. |
| 3875 |
Але трилогія Толкіна — це все ж таки інший, самостійний універс, який має інші генезу, топографію, мітологію, фауну, флору, літочислення й історію, і в ньому живуть, окрім людей різних племен і рас, іще й зовсім інші істоти (ельфи, гноми, тролі, орки). |
| 3876 |
Усі неймовірні пригоди та переживання героїв, усі запаморочливі повороти долі, епізоди цілковитого відчаю та моменти рятівного просвітлення наприкінці книги стають лише символом. Ця велика туга за вічністю, яка пронизує весь роман, відображається також і в піснях, які входять до тексту. Р. Р. |
| 3877 |
Толкін створив, зовсім не плануючи великого епосу. Проте книжка, що вийшла 1937 року, була цікавою, тож на прохання видавця та приятелів автор узявся за її продовження. Ця казка стала своєрідним мостом, ворітьми до світу, підвалини якого були закладені в. |
| 3878 |
Отож, саме в ній, іще чи не на першій сотні сторінок, гобіт Більбо, пробираючись навпомацки в підземеллі Ґолума, раптом відчує під своєю долонею маленьке металеве кільце, яке неначе саме одягається йому на палець. |
| 3879 |
У романах трилогії на перший план виступає саме ця несамовита магічна сила персня: не власник персня вирішує та контролює плин подій, а сам перстень часто бере його в заручники, робить його рабом і слухняним знаряддям своєї темної магії. |
| 3880 |
Перстень поневолює всіх своїх тимчасових володарів (а «поневолювати» й означає «позбавляти власної волі»! ): з одного боку, він робить їх мало не безсмертними, всемогутніми, а з іншого — перетворює на злих, підступних і нечистих створінь. |
| 3881 |
Тому найважливіша проблема всіх добрих і порядних істот Середземні полягає в тому, щоби нейтралізувати, обмежити зло, знищити цей перстень, який наділяє власника необмеженою, несамовитою нечистою силою. |
| 3882 |
До всього, існує лише один-єдиний спосіб реалізувати цей задум: потрібно кинути перстень у Провалля фатуму в надрах Вогняної гори Ородруїн. Але так уже ведеться у світі, а зокрема й у Середзем'ї, що добро тісно пов'язане зі злом. |
| 3883 |
Напочатку існувало тільки добро, що було первинним, але з часом частина його спотворилася, й утворилося зло. Магія головного персня контролює не лише свого власника, як про це вже сказано вище, але й інші персні, які утримують у рівновазі магічну екзистенцію світу. |
| 3884 |
Ці числа проходять крізь усе тіло трилогії, і в фінальній сцені над прірвою Ородруїну героїв знову залишається троє: Фродо, Сем і Ґолум. Отож, знищення персня у глибинах Вогняної гори водночас означає і втрату магічної сили решти дев'ятнадцяти перснів, і кінець доби Третьої епохи Середзем'я. |
| 3885 |
Перемога і тріумф добра мають і відтінок смутку, солодка чаша звитяги містить на дні ковток гіркоти. У цій небезпечній, проте святій справі об'єднуються представники всіх добрих і порядних племен Середзем'я, причому не тільки людських: витязі різних племен, гобіти, гноми й ельфи. |
| 3886 |
Під проводом чарівника Ґандалфа Сірого й Араґорна, званого Бурлакою (насправді він є спадкоємцем королівського трону), вони творять Братство Персня — прекрасну спільноту, об'єднану високою та шляхетною спільною метою. |
| 3887 |
Перед кожним із них, окрім незліченної кількості інших випробувань, з'являється ще одне, найважливіше — непереборна спокуса відібрати, викрасти зачарований перстень, аби отримати змогу використовувати його магічну силу для загального добра на власний розсуд. |
| 3888 |
Над усіма, та не зовсім, адже з усіх правил є винятки: вже на сторінках першої частини роману раптово виникає істота, непідвладна темним чарам персня. Це — Том Бомбадил, надзвичайно цікавий персонаж, котрий, до речі, не відображений у фільмі Джексона. |
| 3889 |
Том — споконвічне втілення, віддзеркалення природи, серед якої він і живе зі своєю дружиною Золотинкою; він залишається невід'ємною складовою частиною цієї природи, і тому вона, природа, кориться йому та виконує його волю. Усе може здійснити Том — варто лише заспівати відповідну пісню. |
| 3890 |
Том не може жити серед громади, бо він ровесник самої природи, такий самий давній, мудрий і непередбачуваний, — і через це, на жаль, він не може стати і членом Братства. Та у фільмі-трилогії, як це сказано вище, образ Тома Бомбадила все ж таки відсутній. |
| 3891 |
Утім, за життя письменник досить скептично ставився до екранізацій та інсценізацій своїх творів... Мабуть, мусило минути кілька десятиліть, аби вже з допомогою сучасної техніки Пітер Джексон зумів створити на екрані адекватний образ Середзем'я. |
| 3892 |
Та світова класика знає чимало творів із описами жорстокості, — до прикладу, хоча би Гомерову «Іліаду», яку, все ж, ніхто, незважаючи на надмірну кількість кривавих сцен, не викидає зі шкільних програм. |
| 3893 |
А тим часом Араґорн, Боромир, Фарамир і Еовін аж ніяк не менш звитяжні постаті, ніж Ахіл, Патрокл, Одіссей чи Верґіліїв Еней. Середзем'я у Толкіна є справжнім світом, реальним макрокосмом, великим, недослідженим і незнаним простором. |
| 3894 |
Досить прочитати описи бенкетів у Більбо, щоби переконатися, що Толкін створив для своїх улюблених персонажів такий собі «рай на землі», ціну якого вони починають по-справжньому розуміти, лише залишивши його та вирушивши в небезпечні мандри. |
| 3895 |
Але саме в мандрах, під час випробувань герої (і не лише гобіти, а й навіть такий витязь, як Араґорн) зростають, розвиваються й фізично, і духовно, вчаться розуміти інший, відмінний від їхнього маленького краю, світ. |
| 3896 |
Ця еволюція, що відбувається під впливом зовнішніх подій, які також викликають приголомшливі внутрішні переживання, свідчить, що — це також і «роман виховання» ( або, як кажуть німці), бо зростання та духовний розвиток персонажів мусять спричинити духовний розвиток і читача. |
| 3897 |
І ця думка цілком закономірно підводить нас до чи не найважливішого виміру Толкінового шедевру — його теологічного, філософського навантаження. На цю тему існує величезний масив літератури — досліджень і коментарів. |
| 3898 |
Але найважливіші все-таки першоджерела, праці самого Толкіна: вже згадуваний, есей про казку ( (1966, а первісний варіант есею написано ще 1938 року) та листування письменника (опубліковано 1981 року), особливо з Клайвом Льюїсом і сином Крістофером. |
| 3899 |
У листах до друзів і до критиків Толкін коментує різні погляди на свій твір, погоджується чи не погоджується з трактуваннями й оцінками, дає власні пояснення сюжету і характерів. Ось деякі з думок Толкіна: |
| 3900 |
Навіть при першому, поверховому, прочитанні трилогії в ній уже відчувається релігійна, духовна глибина твору. Причина цього, очевидно, — те, що події, описані в тексті, є по-епічному великими, приголомшливими, а взаємини між героями також повняться бурхливими пристрастями. |
| 3901 |
Тож, замислившись глибше, ввійшовши в надра твору, читач опиняється у світі суто духовному, в якому вершиться певна велична містерія з її почасти незбагненними чинниками. Згадується вислів Гамлета, звернений до Горація, про ту незліченну кількість речей у світі, які й не снилися нашим мудрецям. |
| 3902 |
Особливо сповнена премудрості мова Ґандалфа, в якій постійно вчувається щось більше, ніж сказано вголос, — це натяк на Провидіння, вищу силу, що керує всім і всіма, проте не позбавляє людей власної волі. |
| 3903 |
У трилогії, як про це вже не раз говорилося, головним стрижнем є гострий, безкомпромісний конфлікт між добром і злом. І харитативна, глибоко християнська любов до ближнього, повага до життя, інші чесноти — це саме ті риси, які й вирізняють позитивних персонажів книги. |
| 3904 |
Також сила слова, сила віри, вкладена у слово, є надзвичайно важливою складовою частиною всієї фабули: скільки разів лише одна доречно сказана фраза цілковито змінює перебіг сюжету, скеровує його в інше русло. |
| 3905 |
Хижа верба розтискає своє гілля, брама до Морії відчиняється, страхітлива павучиха Шелоба здригається й утікає від звуку імені ельфійської принцеси Елберет — і все це доводить непоясненну та нездоланну силу доречно і натхненно сказаного слова. |
| 3906 |
Сила слова-молитви неодноразово підкреслюється впродовж усій мандрівки героїв у їхньому служінні святій справі. Відтак це недвозначно вказує на прихований інтимний зв'язок епосу з Біблією, зокрема з Новим Заповітом. |
| 3907 |
Навіть Сем від самого початку знав, хоч і підсвідомо, що він не вирушав із Фродо в мандри тільки задля того, щоби побачити ельфів, гори та драконів...» Себто подорож відбувається не задля самих пригод, а заради служіння великій шляхетній меті. |
| 3908 |
Автори перекладу трилогії, яку ви тримаєте в руках — Олена Фешовець і Назар Федорак, — здійснили справді титанічну працю, перенісши світ Толкіна в українську мову, подарувавши його українському читачеві. |
| 3909 |
Адже саме читання найчіткіше формує особистість, — навіть сьогодні, в епоху комп'ютерів і космічних технологій, усе ж таки юнак чи підліток інколи знаходить час усамітнитися десь наодинці зі сторінками, наповненими текстом. |
| 3910 |
І коли рідною мовою читається твір, який тієї самої миті читають десятки, сотні, тисячі інших людей на всіх без винятку п'ятьох континентах, — тоді виникає загострене чуття великої єдності, чи й не таке, яке пульсувало в серцях і душах членів Братства Персня. |
| 3911 |
Проте, пильно вдивившись у себе самого, у власну внутрішню суть, ти, напевно, таки визнаєш, що повернувся з цієї подорожі кращим, аніж був тоді, коли її починав: мудрішим, сміливішим, добрішим, милосерднішим. |
| 3912 |
Двадцять четвертого лютого 1815 року чатовий Нотр-Дам-де-ля-Гард сповістив про наближення трищоглового корабля, що йшов зі Смирни, Трієста й Неаполя. Як водиться, портовий лоцман одразу ж вирушив із гавані, поминув замок Іф і пристав до корабля поміж мисом Моржіон та островом Ріон. |
| 3913 |
Відразу, теж-таки як водиться, майданчик форту Сен-Жан наповнився роззявами, бо в Марселі прибуття судна — завжди неабияка подія, надто ж якщо це судно, як ото, що збудоване, обладнане, навантажене на корабельнях давньої Фокеї та належить місцевому судновласникові. |
| 3914 |
Адже йшов він, як і належить добре керованому судну: якір наготували кинути, ватербакштаги віддали, а поруч із лоцманом, що готувався попровадити вузьким входом до марсельської гавані, стояв юнак, меткий і кмітливий, він наглядав за кожним порухом корабля і повторював кожну лоцманову команду. |
| 3915 |
Невиразна тривога, що висіла над юрмою, особливо охопила одного з глядачів, тож він не став чекати, поки корабель увійде в порт — він плигнув у човен і звелів гребти назустріч, із яким і порівнявся навпроти бухти Резерв. |
| 3916 |
То був парубок років вісімнадцяти чи двадцяти, високий, стрункий, із гарними темними очима і чубом, чорним, як вороняче крило; весь його вигляд променів спокоєм і рішучістю, що притаманні людям, котрі змалку звикли боротися з небезпекою. |
| 3917 |
І, обернувшись до екіпажу, гукнув: Відразу ж вісім чи десять матросів, із яких вона складалася, кинулися котрий до шкотів, котрий до брасів, котрий до фалів, котрий до клівер-ніралів, а котрий до гітовів. |
| 3918 |
Молодий моряк озирнув їх мимохідь і, побачивши, що команда виконується, знову повернувся до співрозмовника. Наказ виконали майже так само хутко, як на військовому кораблі. Ледь пролунала остання команда, як вітрила впали, і корабель полинув собі далі, рухаючись лише за інерцією. |
| 3919 |
Двічі просити не треба було. То був чолов'яга років двадцяти п'яти чи двадцяти шести, досить похмурий на взір, запобігливий із панами і нестерпний із підлеглими. За це, ще дужче, ніж за титул рахівника, його завжди ненавиділи матроси, залога його настільки ж не любила, наскільки любила Дантеса. |
| 3920 |
Моррель озирнувся й одвів Дантеса убік. Юнак пішов собі, і тут-таки підійшов Данґляр. Данґляр зашарівся. Данґляр замислився. Тієї миті молодий моряк повернувся. Данґляр знову відійшов. Дантес швидко роззирнувся навкруги. Дантес усміхнувся. Дантес усміхнувся. |
| 3921 |
Молодий моряк плигнув у човна, сів коло стерна і звелів гребти на вулицю Каннеб'єр. Два матроси навалилися на весла, і човен полинув так хутко, як лиш дозволяла сила-силенна інших човнів, що захаращували вузьке війстя, яке поміж двома рядами кораблів вело від входу в порт до Орлеанської набережної. |
| 3922 |
Озирнувшись, судновласник побачив за своєю спиною Данґляра, що начебто чекав на його розпорядження, а насправді, як і він, проводжав поглядом молодого моряка. Та була величезна різниця у виразі цих двох поглядів, що стежили за тією самою людиною. У тій комірці жив його батько. |
| 3923 |
Звістка про прибуття ще не дійшла до старого, який, залізши на стілець, тремтливою рукою поправляв настурції й ломиноси, які оповили його вікно. Раптом хтось обхопив його ззаду, і він почув знайомий голос: Угледівши сина, він кинувся в його обійми, тремтячи і геть блідий. |
| 3924 |
Сили покинули старого, і він похилився назад. Він почав нишпорити у шафі. Старий кивнув. І він висипав на стіл із десяток золотих, п'ять чи шість п'ятифранкових монет і дрібняки. Обличчя старого Дантеса засяяло. Не встиг він закінчити тієї фрази, як у дверях з'явилася чорна бородата голова Кадруса. |
| 3925 |
То був чолов'яга років двадцяти п'яти - двадцяти шести; у руках він тримав клапоть сукна, що його він, згідно зі своїм кравецьким ремеслом, збирався обернути на вбрання. — відказав мені Данґляр. |
| 3926 |
Кадрус посидів у старого ще трохи, потім, попрощавшись, теж вийшов надвір і повернувся до Данґляра, що чекав його на розі вулиці Сенак. І обидва прудкою ходою попрямували до визначеної місцини. Прийшовши до корчми, вони звеліли принести їм плящину вина і два келихи. |
| 3927 |
Від старого Памфіля вони дізналися, що хвилин із десять тому Дантес поминув корчму. Упевнившись, що Дантес у Каталянах, вони посідали під молодим листям платанів та сікомор, де у гіллі цілий пташиний рій оспівував один із перших ясних днів весни. |
| 3928 |
За сто кроків од того місця, де два приятелі, наставивши вуха і поглядаючи на шлях, попивали іскристе мальзьке вино, за лисим узгір'ям, що було обсмалене сонцем і обшарпане містралями, лежало село Каталяни. |
| 3929 |
Прохання їхнє вволили, і за три місяці по тому довкола десятка суден, які привезли цих морських циганів, виросло невеличке село. У цьому своєрідному і мальовничому поселенні — напівмавританському, напівіспанському — і досі живуть нащадки цих людей, які розмовляють мовою своїх пращурів. |
| 3930 |
Упродовж трьох чи чотирьох століть вони лишилися вірні своєму мисові, куди опустилися, наче зграя морських птахів, вони нітрохи не перемішалися з марсельськими мешканцями, беруть шлюби лише поміж собою і зберігають звичаї та вбрання своєї батьківщини так само, як зберегли її мову. |
| 3931 |
Ми запрошуємо читача піти за нами єдиною вулицею села і зайти в один будиночок, сонце знадвору помалювало його стіни барвою опалого листя, однаковою для всіх стародавніх споруд цього краю, а всередині малярська щітка надала їм білини, що була єдиною оздобою іспанських роsАdАs. |
| 3932 |
За три кроки від неї, погойдуючись на стільці і спершись ліктем на стару шафу, із неспокоєм і увагою дивився на неї поставний парубок років двадцяти—двадцяти двох; у його очах було запитання, та твердий і впертий погляд дівчини приборкував співрозмовника. |
| 3933 |
Часом ти вдаєш, наче я тобі допомагаю, і це задля того, щоб мати право поділити зі мною улов; і я приймаю це, Фернане, бо твій батько був братом мого батька, тому що ми виросли разом і надто ж тому, що відмова моя дуже засмутила б тебе. |
| 3934 |
Та я почуваю, що гроші, які я вторговую за твою рибу і на які купую собі льон для прядіння, — просто милостиня. Каталянець люто зціпив кулаки. Фернан лишився незворушний; він не намагався втерти сльози, що котилися по щоках Мерседес; а тим часом за кожну сльозу він віддав би склянку своєї крові. |
| 3935 |
Та Фернан, не відповідаючи на цей дружній порух, залишався німий і непорушний, мов статуя. Тоді Едмон допитливо зиркнув на тремтливу Мерседес і на похмурого і грізного Фернана. Один погляд пояснив йому все. Він спалахнув гнівом. Очі Фернана зблиснули. Фернан зблід, наче смерть. |
| 3936 |
І дівчина спрямувала владний погляд на каталянця, що, наче зачарований, помалу підступився до Едмона і простягнув йому руку. Ненависть його, неначе хвиля, шалена, та безсила, розбилася об нездоланну владу, яку мала над ним та дівчина. |
| 3937 |
Та насилу він доторкнувся до Едмонової руки, аж відчув, що вчинив усе, що міг, і кинувся геть із хати. Фернан круто зупинився, озираючись навкруги, і вгледів Кадруса, що сидів із Данґляром за столом під деревами. Фернан безтямно глянув на них і не сказав ні слова. |
| 3938 |
Фернан утер піт з обличчя й увійшов до альтанки; її затінок трохи наче заспокоїв його хвилювання, а прохолода освіжила втомлене тіло. І безсило опустився на один зі стільців, що стояли довкола столу. Фернан чи то зітхнув, чи то схлипнув і опустив голову на руки. І він гучно зареготав. |
| 3939 |
Данґляр здригнувся від того неочікуваного випаду, обернувся до Кадруса і пильно глянув на нього, щоб дізнатися, чи навмисне були сказані ті слова, та не прочитав нічого, крім заздрощів на тому обличчі, що вже отупіло від сп'яніння. |
| 3940 |
Він згадав про її погрозу завдати собі смерті, якщо загине Едмон, — і безсило опустився на стілець. Данґляр глянув на співрозмовників — на отупілого від вина і на безтямного від кохання. Мерседес поштиво вклонилася. |
| 3941 |
Данґляр стежив на Едмоном і Мерседес, аж поки вони зникли за фортом Сон-Ніколя, потім знову обернувся до приятелів-пияків. Фернан був блідий і тремтів, та сидів непорушно, а Кадрус мугикав слова якоїсь застільної пісні. І Кадрус ударив келихом по столі. |
| 3942 |
Кадрус похнюпив було голову на стіл, та звів її і глянув тяжким і безтямним поглядом на Фернана з Данґляром. Слуга взяв ручку, чорнило й папір і приніс їх до альтанки. Фернан наповнив келих Кадруса і той, як щирий пияк, прибрав долоню з паперу і простягнув її до вина. |
| 3943 |
Каталянець зачекав, поки Кадрус, майже уражений цією новою порцією вина, упустив келих на стіл. І Данґляр, доповнюючи пораду прикладом, написав лівою рукою скісними літерами, що не мали нічого спільного з його звичайним почерком, наступний папір, який і передав Фернанові. |
| 3944 |
І Данґляр, посміхаючись, написав адресу. І він простягнув руку, щоб узяти листа. Він узяв листа, зібгав його і жбурнув у куток альтанки. Данґляр скористався поступливістю Кадруса і попровадив його марсельським шляхом. |
| 3945 |
То була велика зала, на п'ять чи шість вікон, і над кожним вікном, бозна й чому, було написано ім'я одного з найбільших міст Франції. Уздовж тих вікон ішла галерея, дерев'яна, як і вся будівля. Хоч обід призначили тільки опівдні, проте вже від одинадцятої години галереєю гуляли нетерплячі гості. |
| 3946 |
То були моряки з і декілька вояків, Дантесових приятелів. Усі з поваги до молодят повбиралися у святковий одяг. Поміж гостей полинули чутки, що святковий бенкет ушанують своєю присутністю господарі, та це була така честь для Дантеса, що ніхто не зважився цьому повірити. |
| 3947 |
Проте Данґляр, який прийшов разом із Кадрусом, і собі підтвердив ту звістку. Уранці він сам бачив пана Морреля, і пан Моррель сказав йому, що буде обідати у. І справді, за декілька хвилин до зали ввійшов Моррель. Матроси привітали його дружними оплесками. |
| 3948 |
Присутність судновласника була для них підтвердженням тих поширених уже чуток, що Дантеса призначать капітаном. Вони дуже любили Дантеса і висловлювали вдячність господареві за те, що бодай раз його вибір збігся з їхніми бажаннями. |
| 3949 |
Тільки пан Моррель увійшов, як, за одностайною вимогою, Данґляра і Кадруса послали до молодого з дорученням сповістити його про прибуття судновласника, поява якого викликала загальну радість, і сказати йому, щоб той поквапився. |
| 3950 |
Данґляр і Кадрус побігли бігцем, та не пробігли і ста кроків, як зустріли молодят. Чотири каталянки, подруги Мерседес, проводжали наречену; Едмон вів її попід руку. Поруч із нареченою ішов старий Дантес, а позаду — Фернан. Люта посмішка кривила його вуста. |
| 3951 |
Данґляр і Кадрус виконали своє доручення; потім, приязно і міцно потиснувши руку Едмонові, зайняли свої місця — Данґляр поруч із Фернаном, а Кадрус коло старого Дантеса, що був об'єктом загальної уваги. Старий убрав свій шовковий каптан із гранчастими сталевими ґудзиками. |
| 3952 |
Його худі, але мускулясті ноги красувалися у прегарних панчохах із мушками, що за версту відгонили англійською контрабандою. На трикутному капелюсі висів пучок білих і блакитних стрічок. Він спирався на кручений ціпок, загнутий зверху, як антична патериця. |
| 3953 |
До нього, як ми вже сказали, долучився Кадрус, якого надія на добрячий обід остаточно помирила з Дантесами, Кадрус, у якого в пам'яті лишився невиразний спогад про те, що коїлося напередодні, як ото буває, коли, прокинувшись, зберігаєш у пам'яті тінь сну, який примарився вночі. |
| 3954 |
Підійшовши до Фернана, Данґляр пильно глянув на ображеного залицяльника. Простуючи за майбутнім подружжям, Фернан, про якого геть забулася Мерседес, що в полоні юного кохання нічогісінько не бачила, крім свого Едмона, то блід, то червонів. |
| 3955 |
Оскільки він служив у торговому флоті, то носив однострій, що заразом скидався і на військовий мундир, і на цивільне вбрання, і його відкрите, осяяне втіхою лице було дуже гарне. Мерседес була гожа, немов кіпрська чи хіоська гречанка, із темними очима і кораловими вустами. |
| 3956 |
Побачивши його, Дантес випустив руку Мерседес і поступився місцем панові Моррелю. Судновласник і наречена, подаючи приклад гостям, піднялися східцями до їдальні, і ще хвилин із п'ять дерев'яні східці рипіли під тяжкими кроками гостей. |
| 3957 |
Данґляр зиркнув на Фернана, на лиці якого відбивався кожен порух його душі. Мерседес зашарілася. Фернан совався на стільці, здригаючись від щонайменшого гамору, і весь час утирав піт, що виступав у нього на чолі, наче перші краплини буремної зливи. Він зиркнув на годинника. |
| 3958 |
Фернан заплющив очі: вогненна імла обпалила йому повіки; він сперся на стіл, щоб не впасти, і, попри всі ті зусилля, не міг утриматися від стогону, що потонув у реготі й галасі гостей. Той дотеп викликав новий вибух реготу й оплесків. |
| 3959 |
Надія на нове бенкетування подвоїла загальні веселощі, тож старий Дантес, що на початку обіду скаржився на тишу, тепер у тому гаморі марно намагався запропонувати тост за щастя майбутнього подружжя. Дантес угадав батькову думку і всміхнувся йому. |
| 3960 |
Мерседес глянула на стінного дзигаря і кивнула Едмонові. За столом панували оті галасливі й невимушені веселощі, які завжди настають наприкінці обіду у простих людей. Незадоволені своїми місцями повставали з-за столу і підсіли до інших, приємніших співрозмовників. |
| 3961 |
Усі розмовляли заразом, ніхто не відповідав на запитання, кожен переймався тільки своїми думками. Данґляр був майже так само блідий, як і Фернан; що ж до останнього, то він ледве дихав і здавався злочинцем, якого занурили в огненне озеро. |
| 3962 |
Він один із перших підвівся і тепер походжав залою, напружуючи слух поміж голосами і брязкотом келихів. Кадрус підійшов до Фернана, і відразу ж до них долучився Данґляр, якого Фернан, здавалося, уникав. Кадрус глянув на Фернана. Той був блідий, наче мрець. |
| 3963 |
Знадвору долинув невиразний гамір; гупання тяжких кроків, невиразні голоси і бряжчання зброї заглушили веселу балачку гостей, яку відразу ж заступило тривожне мовчання. Гамір наближався; у двері тричі вдарили. Гості приголомшено перезирнулися. |
| 3964 |
Та старий Дантес кинувся до комісара; існують речі, яких батькове чи материне серце збагнути не можуть. Він просив, благав. Сльози і благання були марні. Та відчай його був такий, що комісар пройнявся співчуттям. Кадрус шукав очима Фернана, але той зник. |
| 3965 |
Тоді вся вчорашня сцена постала перед ним із жахливою ясністю: трагедія, що сталася оце, неначе зірвала покривало, яке накинуло на його пам'ять учорашнє сп'яніння. Дантес уже з усмішкою встиг потиснути долоні всім своїм друзям і віддався до рук вояків. Дантес спустився східцями. |
| 3966 |
В'язень почув той останній вигук, що вирвався, немов ридання, із розтерзаного серця його нареченої, визирнув у вікно ридвана, гукнув: — і зник за рогом форту Сен-Ніколя. Після цього подвійного від'їзду поміж тими, що лишилися, декілька хвилин панувала похмура журба. |
| 3967 |
Едмонів батько й Мерседес довго стояли окремо, поринувши кожен у свою скорботу; і раптом очі їхні зустрілися. Обоє відчули, що вони дві жертви, вражені тим самим лихом, і кинулися одне одному в обійми. Тут до зали повернувся Фернан, налляв собі склянку води, випив і сів на стілець. |
| 3968 |
Випадково на сусідній стілець опустилася Мерседес. Фернан мимохіть відсунув свого стільця. Тим часом гості на всі лади тлумачили Дантесів арешт. Мерседес тому не вірила. Горе, яке вона так довго стримувала, раптом вирвалося назовні, і вона вибухнула риданнями. |
| 3969 |
Мерседес і старий батько кинулися назустріч судновласнику. Вони зіткнулися в дверях. Моррель був дуже блідий. Ті з-поміж читачів, що жили в епоху, якої стосується моя розповідь, пам'ятають, яке то було страшне звинувачення. Мерседес зойкнула; старий упав на стілець. |
| 3970 |
Із притаманним егоїзмові чуттям Кадрус відразу збагнув усю вагу цих доказів, тож він розгублено зиркнув на Данґляра і замість того, щоб ступнути крок уперед, відскочив на два кроки назад. Усі розійшлися. Лишившися знову єдиною опорою Мерседес, Фернан узяв її за руку і попровадив до Каталян. |
| 3971 |
А Дантесові друзі одвели додому, на Меянські алеї, безсилого батька. Незабаром чутки про арешт Дантеса як бонапартистського агента розлетілися по всьому місту. І він попрямував до будинку суду. Він стрибнув у човна і звелів гребти до, де судновласник, як ми пам'ятаємо, призначив йому побачення. |
| 3972 |
Усі сиділи за столом, і розмова кипіла всіма пристрастями тієї пори, причому аж надто шаленими й несамовитими пристрастями, тому що на півдні Франції вже п'ятсот років політична ворожнеча посилювалася ворожнечею релігійною. |
| 3973 |
Цей тост на честь гартвельського вигнанця і короля-миротворця Франції всі зустріли гучними вигуками, за англійським звичаєм, підняли келихи, жінки відкололи свої букети і покидали їх на скатертину. У тому єдиному пориванні була поезія. Обличчя Вільфора зашарілося. Рене тихо зойкнула. |
| 3974 |
І Вільфор окинув поглядом присутніх, як він це робив у суді після якої-небудь пречудової фрази, перевіряючи дію свого правосуддя на публіку. Цієї миті, наче доля тільки й чекала на побажання Вільфора, увійшов лакей і прошепотів декілька слів йому на вухо. |
| 3975 |
Вільфор уклонився, вийшов із-за столу, а за декілька хвилин повернувся із задоволеною усмішкою на вустах. Рене глянула на свого нареченого із захватом: його блакитні очі сяяли на блідому обличчі, облямованому чорними бакенбардами; цієї миті він був і справді дуже гарний. |
| 3976 |
І маркіза простягнула Вільфорові свою суху руку, яку він поцілував, дивлячись на Рене; очі його казали: Але в той час, коли помічник прокурора казав ці слова маркізі, наречений потайці зиркав на свою обраницю, і погляд той казав: Рене ніжно всміхалася йому, і Вільфор пішов, переповнений утіхою. |
| 3977 |
Крім зв'язків своїх батьків, які, не маючи інших дітей, могли цілком скористатися ними в інтересах свого зятя, наречена приносила йому п'ятдесят тисяч екю посагу, до якого, з огляду на сподівання (жахливе слово, яке вигадали свахи), могла згодом додатися півмільйонна спадщина. |
| 3978 |
Усе воно вкупі й становило підсумок утіхи, причому такий осяйний, що Вільфор знаходив навіть плями на сонці, якщо перед тим довго дивився у свою душу внутрішнім зором. Коло дверей на нього чекав поліційний комісар. |
| 3979 |
Моррель зашарівся, тому що сумління його було не зовсім чисте в тому, що стосувалося політичних переконань, та ще й таємниця, яку довірив йому Дантес про побачення з маршалом і про ті слова, що сказав йому імператор, бентежила його. |
| 3980 |
Він прочитав розум на його широкому і відкритому чолі, мужність у його впертому погляді й насуплених бровах і прямодушність у його повних, трохи розтулених вустах, за якими блищали два ряди зубів, білих, мов слонова кістка. |
| 3981 |
Перше враження було сприятливе для Дантеса; та Вільфорові часто казали, що політична мудрість велить не улягати першому пориву, бо це завжди голос серця; і він застосував це правило до першого враження, забувши про різницю поміж враженням і поривом. |
| 3982 |
Він погамував добрі почуття, що намагалися промкнутися в його серце, щоб звідти заволодіти його розумом, прибрав перед люстром урочистого вигляду і вмостився, похмурий і грізний, за своїм письмовим столом. За хвилю увійшов Дантес. |
| 3983 |
І лише тоді зустрів він тьмяний погляд Вільфора — погляд, що притаманний усім охоронцям правосуддя, які не хочуть, щоб хтось читав їхні думки, тож обертають свої очі матовим склом. Цей погляд дав на здогад Дантесові, що він стоїть перед судом. |
| 3984 |
Від цієї солодкої надії Вільфорове обличчя поясніло, тож коли, отямившись від своїх думок, він перевів погляд на Дантеса, той, що стежив за всіма змінами його обличчя, теж усміхнувся. Вільфор дістав із кишені листа і простягнув його Дантесові. |
| 3985 |
І в очах його сяйнула така блискавка, що Вільфор утямив, скільки душевної сили криється під його смиренною зовнішністю. І Вільфор з огидою кинув на стіл листа, якого повернув йому Дантес. І докинув подумки: — сказав я. |
| 3986 |
Якби грім упав на Вільфора, то не вразив би його таким швидким і раптовим ударом; він повалився у фотель, із якого підвівся, щоб узяти жмут паперів, що їх загарбали в Дантеса, і, гарячково понишпоривши в них, дістав фатального листа й утупився в нього поглядом, у якому було повно невимовного жаху. |
| 3987 |
Що далі він читав, то дужче насуплювалося його лице; вуста його зблідли, руки, затряслися, очі спалахнули, і це збудило в Дантесові найгірші передчуття. Вільфор не відповів, потім звів бліде, перехняблене обличчя і ще раз перечитав листа. |
| 3988 |
Дантес чекав на запитання, та марно; Вільфор упав у фотель, кволою долонею витер піт із лоба і втретє заходився перечитувати листа. І він вряди-годи поглядав на Едмона, наче його погляди могли промкнутися крізь невидимий мур, який оточував у серці таїну, про яку мовчать вуста. |
| 3989 |
Вільфор підійшов до коминка, кинув листа у полум'я і зачекав, аж він згорить. Тепер Вільфор неначе умовляв, а звинувачуваний заспокоював суддю. Дантес звів руку. Вільфор подзвонив. Увійшов поліційний комісар. Вільфор щось прошепотів йому на вухо, і комісар кивнув. |
| 3990 |
Як ото помешкання Вільфора прилягало до будинку суду, так і сама судова споруда прилягала до в'язниці, похмурої споруди, на яку з цікавістю дивиться всіма своїми зяючими отворами Аккульська дзвіниця, що височіє перед нею. |
| 3991 |
Зробивши декілька поворотів коридором, Дантес угледів двері з ґратчастим віконцем. Комісар ударив тричі залізним молотком, і Дантесові здалося, ніби молоток гатить по його серцю. Двері відчинилися, і жандарми легенько пхнули арештанта у спину, бо він ще й досі стояв розгублений. |
| 3992 |
Дантес переступив через поріг, і двері з гуркотом зачинилися за ним. Він дихав уже іншим повітрям, тяжким і затхлим, він був у в'язниці. Його запровадили до камери, досить охайної, та з тяжкими засувами і ґратами на вікнах. |
| 3993 |
Вигляд нового помешкання не викликав у нього особливого страху; та й слова, які сказав йому помічник королівського прокурора з таким співчуттям, лунали у його вухах обнадійливим рішенням. Була четверта пополудні, коли Дантеса замкнули у камері. |
| 3994 |
Від щонайменшого шереху, що долинав до нього, він схоплювався і кидався до дверей, гадаючи, що по нього йдуть, щоб повернути йому волю; та гамір зникав у іншому напрямку, і Дантес знову опускався на ослін. |
| 3995 |
Потім у коридорі пролунали кроки і зупинилися коло дверей; ключ обернувся в замку, засуви загарчали, і грубі дубові двері розчахнулися, упустивши до камери сліпуче світло двох смолоскипів. У тому світлі Дантес побачив, як зблиснули рушниці й палаші чотирьох жандармів. |
| 3996 |
Певність, що по нього прийшли від імені де Вільфора, розвіяла всі острахи сердешного хлопця; спокійно й невимушено він вийшов і сам зайняв місце поміж тими жандармами. Коло дверей в'язниці стояв ридван; на передку сидів кучер, поруч із кучером — пристав. |
| 3997 |
Дантес хотів було заперечити, та дверцята відчинилися, і його запхали до ридвана. Він не міг, та й не хотів опиратися, за однісіньку мить він опинився на задньому сидінні, поміж двома жандармами; ще двоє сіли навпроти, і тяжкий ридван зі зловісним гуркотом покотився бруківкою. |
| 3998 |
Крізь густі перекладини, поміж якими ледь можна було просунути руку, Дантес усе ж таки розгледів, що його повезли вулицею Кессрі, а потім вулицями Сен-Лоран і Тараміс, а далі спустилися до набережної. |
| 3999 |
Трохи згодом крізь ґрати і крізь огорожу пам'ятника, повз який вони їхали, він угледів вогні портової управи. Ридван зупинився, пристав зліз із передка і підійшов до кордеґардії; звідти вийшли з десяток вояків і стали у дві лави. Рушниці їхні блищали у світлі ліхтарів, що світилися на набережній. |
| 4000 |
Усі попрямували до човна, якого митний службовець тримав за ланцюг. Вояки дивилися на Дантеса з тупою допитливістю. Його відразу ж посадили до стерна, поміж чотирма жандармами, а пристав умостився на носі. |
| 4001 |
Потужний поштовх відокремив човна від берега; чотири веслярі заходилися хутко гребти у напрямку Пілона. Із човна гукнули, і ланцюг, що перекривав вхід до порту, опустився, і Дантес опинився в так званому Фріулі, тобто поза межами порту. |
| 4002 |
Проте незабаром він гірко зітхнув: човен пропливав повз, де він такий був щасливий ще вранці, за хвилю до арешту; крізь яскраво освітлені вікна до нього долинали веселі звуки танців. Дантес згорнув руки, звів очі до неба і почав молитися. |
| 4003 |
Човен плив далі; він поминув Мертву Голову, порівнявся з бухтою Фаро і почав огинати батарею; Дантес нічогісінько не тямив. Дантес був наполовину вояк; розпитувати жандармів, яким заборонили відповідати, видалося йому безглуздим, то він замовк. |
| 4004 |
І тоді найхимерніші гадки зароїлися в його голові; у хисткому човні не можна було далеко заїхати, довкола не було жодного корабля на якорі; він подумав собі, що його довезуть до віддаленої місцини на березі й там скажуть, що він вільний. |
| 4005 |
Він мовчки чекав, чим усе воно скінчиться, намагаючись досвідченим оком моряка, що звикло оцінювати відстань у пітьмі, роздивитися довкруги. Острів Ратонно, де горів маяк, лишився праворуч, і човен, тримаючись близько біля берега, підплив до Каталянської бухти. |
| 4006 |
І як це не підказало передчуття Мерседес, що її коханий за триста кроків од неї? Що сказали б жандарми, якби він заходився репетувати, мов несамовитий? Тож він не розтулив рота і проплив мимо, не відриваючи очей від того вогника. |
| 4007 |
Цей химерний вигляд, ця в'язниця, що викликає такий безмежний жах, ця фортеця, що вже триста літ живить Марсель своїми страшезними легендами, поставши раптово перед Дантесом, що й не думав про неї, справила на нього такий самий вплив, як ото шибениця справляє на засудженого до кари на горло. |
| 4008 |
Жандарм посміхнувся. Дантес так стиснув руку жандарма, що мало не переламав її. Блискавичним порухом, що все ж таки не пройшов повз досвідчене око жандарма, Дантес хотів було кинутись у море, та чотири дужі руки згребли його тієї миті, коли тіло його відокремилося від днища. |
| 4009 |
Він повалився в човен, волаючи з люті. І він справді притулив дуло своєї рушниці до Дантесової скроні. Спершу Дантес хотів зробити фатальний порух і скінчити з нежданим лихом, що спіткало його і згребло у свої пазурі. |
| 4010 |
Та саме тому, що халепа ця була така несподівана, Дантес подумав собі, що вона не може тривати довго; далі він згадав обіцяння Вільфора; та й, слід зізнатися, смерть на дні човна від руки жандарма здалася йому гидкою і жалюгідною. Він опустився на дошки і в безсилій люті вчепився зубами у свою руку. |
| 4011 |
Жандарми, що тримали його за руки й за комір, змусили його підвестися, вийти на берег і потягнули його до східців, що провадили до кріпосних воріт; іззаду йшов пристав, озброєний рушницею з багнетом. Утім, Дантес і не думав про марний опір. Його млявість випливала не з протидії, а з апатії. |
| 4012 |
Він знову побачив дві лави вояків, що вишикувалися на крутому узгір'ї, відчув, що східці змушують його піднімати ноги, помітив, що увійшов до брами і брама ця зачинилася за ним, та все це відбувалося з ним несвідомо, наче крізь імлу, де він нічого не міг розгледіти. |
| 4013 |
Він навіть не бачив моря, що є такою мукою для в'язнів, адже вони дивляться на його простір і з жахом усвідомлюють, що безсилі подолати його. Під час короткої зупинки Дантес трохи оговтався і роззирнувся довкруги. |
| 4014 |
Він стояв у чотирикутному двориську, поміж чотирма високими мурами; чутно було монотонну ходу вартових, і щоразу, коли вони проходили повз два-три освітлені вікна, рушниці їхні зблискували. Вони простояли хвилин із десять. Знаючи, що Дантесові вже не втекти, жандарми відпустили його. |
| 4015 |
Поставлений на ослоні каганець, що його ґніт плавав у якомусь смердючому смальці, осявав обшарпані стіни цього страшного помешкання і провідника; то був убого вбраний чолов'яга із грубим лицем, — либонь, із найнижчих служників тієї в'язниці. |
| 4016 |
Він лишився сам, у безгомінні та пітьмі, німий, похмурий, мов склепіння підземелля, що його мертвотний холод він відчував на своєму розпеченому чолі. Коли перші промені сонця ледь осяяли ту діру, тюремник повернувся з наказом залишити арештанта тут. Дантес стояв на тому ж таки місці. |
| 4017 |
Здавалося, залізна рука пришпилила його там, де він зупинився напередодні; лише очі його набрякли від невиплаканих сліз. Він не рухався і дивився в діл. Цілу ніч збув він навстоячки і навіть на мить не стулив очей. Тюремник підійшов до нього, обійшов довкруги, та Дантес його наче й не бачив. |
| 4018 |
Він торкнув його за плече. Дантес здригнувся і похитав головою. Тюремник здивовано глянув на нього. Тюремник стенув плечима і вийшов. Дантес провів його поглядом, простягнув руки до прохилених дверей, та вони зачинилися. І тоді гучні ридання вирвалися з його грудей. Накопичені сльози ринули потоком. |
| 4019 |
Він упав навколішки, притулився чолом до підлоги і довго молився, згадуючи подумки все своє життя і питаючи себе, який же злочин він укоїв у своєму такому ще юному житті, щоб заробити таку жорстоку покару. Так минув день. Дантес насилу проковтнув кілька кусників хліба й випив декілька ковтків води. |
| 4020 |
Про своє харчування він не турбувався: хоч до якої країни закинула б його доля, добрих моряків скрізь обмаль; він розмовляв італійською, як тосканець, а іспанською, як щирий син Кастилії. Він жив би вільний і щасливий, із Мерседес, із батьком, бо виписав би й батька туди. |
| 4021 |
А замість цього він арештант, замкнений у фортеці Іф, у цій в'язниці, звідки немає повернення, і не знає, що сталося з батьком, що сталося з Мерседес; і все через те, що він повірив Вільфоровому слову. Рене чекала його з нетерпінням, яке поділяли й інші гості, тож його зустріли радісними вигуками. |
| 4022 |
Усі перезирнулися. Маркіз узяв Вільфора під руку, і вони разом вийшли. Він сів за столом і написав своєму агентові розпорядження про продаж усіх облігацій за будь-якою ціною. Маркіз подзвонив. Увійшов лакей. |
| 4023 |
І Вільфор квапливо вийшов; та у дверях він вирішив, що вигляд помічника королівського прокурора, що кудись стрімко простує, може збурити спокій цілого міста, тож він пішов своєю звичною поважною ходою. Дійшовши до свого дому, він помітив у темряві якусь білу примару, що непорушно чекала на нього. |
| 4024 |
То була Мерседес, що, не здобувши звісток про Едмона, вирішила сама дізнатися, чому заарештували її нареченого. Угледівши Вільфора, вона відійшла від муру і стала в нього на шляху. Дантес казав Вільфору про його наречену, і Мерседес не потрібно було називатися себе, Вільфор і без цього впізнав її. |
| 4025 |
Його вразила врода і шляхетна постава дівчини, і коли вона запитала про свого нареченого, то йому здалося, що звинувачуваний — він, а вона — суддя. Мерседес заридала; Вільфор хотів поминути її, та вона перепинила його. |
| 4026 |
Її проникливий погляд і благальні жести обтяжували його; він відштовхнув Мерседес, увійшов у дім і хутко зачинив за собою двері, ніби хотів одгородитися від горя цієї дівчини. Та горе нелегко відігнати. Уражений ним несе його із собою, немов смертельну стрілу, про яку каже Вергілій. |
| 4027 |
І, думаючи про це, він відчув ті глухі болісні удари, яких досі не зазнавав; вони відлунювали в його грудях і наповнювали серце несвідомим жахом. Отак нестерпний біль застерігає пораненого, і він ніколи без здригання не доторкнеться пальцем до відкритої кривавої рани, поки вона не загоїлася. |
| 4028 |
Бідолаху Дантеса засудили безповоротно. Як обіцяв маркіз де Сен-Меран, Вільфор застав у кабінеті його дружину і доньку. Угледівши Рене, молодик здригнувся; він боявся, що вона знову буде просити за Дантеса. |
| 4029 |
Коли вся олія вигоріла, каганець погас, та вона й не помітила темряви, як не помічала світла; і коли почало дніти, вона того й не завважила. Горе полудою заступило їй очі, і вона бачила тільки Едмона. Моррель не вважав себе переможеним. |
| 4030 |
Замість того, щоб гасати містом, як ото Моррель, і намагатися чимось допомогти Дантесу, що, утім, ні до чого не призвело б, він сів у хаті з двома пляшками вина, намагаючись утопити в ній свою тривогу. Та для того, щоб задурити його збурений розум, двох пляшок було замало. |
| 4031 |
Данґляр був одним із тих обачних людей, що народжуються з пером за вухом і з чорнильницею замість серця; усе, що є на світі, зводилося для нього до віднімання чи множення, і число означало для нього набагато більше, ніж людина, якщо те число збільшувало суму, яку та людина могла зменшити. |
| 4032 |
Отож Данґляр уклався спати о звичній порі і спав дуже добре. Отримавши від графа де Сальв'є рекомендаційного листа, поцілувавши Рене в обидві щоки, припавши вустами до руки маркізи де Сен-Меран і потиснувши долоню маркізу, Вільфор сів до коляси і помчав у напрямку Екса. |
| 4033 |
Водночас він робив помітки на полях Горація, видання Ґрифіуса, досить неточного, хоч його величність і шанував цю книжку, бо вона давала йому чималу поживу для хитрих філологічних спостережень. Той король, хоч і був чоловіком освіченим, полюбляв часом нехитрі дотепи. |
| 4034 |
Вільфор не зрадив йому всієї своєї таємниці, щоб інший не скористався нею, та все ж таки сказав достатньо, щоб поселити в ньому чималі остороги. Поліційний міністр уклонився. І герцог помчав прудко, мов парубок; його щирий роялістський запал надавав йому снаги двадцятирічного юнака. |
| 4035 |
Та герцог одним словом: усунув усі перепони, і, попри заперечення, які задля годиться знай бурмотів церемоніймейстер, Вільфор увійшов до покою. Король сидів на тому самому місці, де його лишив герцог. Відчинивши двері, Вільфор опинився напроти нього; юнак несамохіть зупинився. |
| 4036 |
Герцог теж хутко підійшов до барона, та страх придворного подолав зловтіху державного діяча: справді, становище було таке, що незрівнянно ліпше було самому вкритися ганьбою, ніж бачити ганьбу міністра поліції. |
| 4037 |
Погляд поліційного міністра з виразом глибокої досади звернувся до Вільфора, який схилив голову зі скромністю переможця. То був натяк на ті слова, що їх із такою певністю виголосив міністр поліції годину тому. Вільфор збагнув гру короля. |
| 4038 |
Проте міністр, який, навіть володіючи уією повнотою влади, не зумів угадати Наполеонові задуми, міг, у корчах своєї агонії, просягнути у Вільфорову таємницю, і задля цього йому варто було тільки допитати Дантеса. І тому, замість того, щоб добити міністра, він прийшов йому на допомогу. |
| 4039 |
Міністр поліції подякував Вільфорові промовистим поглядом, і той зрозумів, що намір його виявився успішним і, не втративши вдячності короля, здобув друга, на якого можна буде здатися, як зайде потреба. Почувши ім'я Кенеля, Вільфор здригнувся. |
| 4040 |
Поки міністр поліції сповіщав королю ті відомості, Вільфор ловив кожне слово й то червонів, то блід. Король обернувся до нього. Із перших слів міністра Вільфор сперся на спинку фотеля, ноги його підточувалися, та коли він почув, що незнайомець вислизнув од поліції, він полегшено зітхнув. |
| 4041 |
Вільфорові знадобилася вся його витримка, щоб не виказати жаху, який охопив його від останніх слів короля. Вільфорові потьмарилося увіччю. На Вільфорових очах забриніли сльози гордовитої радості; він узяв хреста і поцілував його. |
| 4042 |
Набережною проїхав фіакр, Вільфор погукав його, і той підкотив; Вільфор сказав адресу, сів до ридвана і поринув у честолюбні мрії. За десять хвилин він уже був удома, звелів подати повоза через дві години і замовив сніданок. Він уже сідав за стіл, аж якась міцна й упевнена рука сіпнула дзвоника. |
| 4043 |
Тоді пан Нуартьє власноруч зачинив двері з передпокою, потім замкнув на засув двері до спальні й нарешті подав руку Вільфорові, що приголомшено дивився на нього. Вільфорів батько зареготав. І Вільфорів батько, побачивши, що син не гукає слуги, сам простягнув руку до дзвінка. Вільфор перепинив його. |
| 4044 |
Сказавши те, він підвівся, скинув сурдута і краватку, підійшов до столу, де лежали речі з дорожньої валізки Вільфора, узяв бритву, намилив щоки і несхитною рукою зголив баки, що зрадили б його, бо мали таке велике значення для поліції. Вільфор дивився на нього з жахом і подивом. |
| 4045 |
Блідий і стривожений Вільфор підбіг до вікна і, розсунувши штори, побачив, як його батько незворушно пройшов повз двох чи трьох підозрілих чоловіків, що стояли на вулиці, либонь, задля того, щоб затримати чоловіка з чорними бакенбардами, у блакитному сурдуті й у широкополому капелюсі. |
| 4046 |
Нуартьє виявився незлецьким пророком, і все сталося так, як він і передбачав. Усім відоме повернення з острова Ельба, чудернацьке, дивовижне, без прикладу в минулому і, либонь, без повторення в майбутньому. |
| 4047 |
Тож нагорода, яку здобув Вільфор од свого короля, була не лише марна, а й небезпечна, і він нікому не показав свого ордена Почесного легіону, хоча герцог Блякас, виконуючи волю короля, і потурбувався, щоб вислати йому грамоту. |
| 4048 |
Наполеон неодмінно дав би відставку Вільфорові, якби не заступництво Нуартьє, що став усемогутнім при імператорському дворі — таку винагороду здобув він за ті злигодні, яких він зазнав, і за ті послуги, які надав. |
| 4049 |
Жирондист 1793-го і сенатор 1806-го року дотримався свого слова і допоміг тому, хто допоміг йому напередодні. Усю свою владу під час відновлення Імперії, що її падіння, утім, легко було передбачити, Вільфор використав для приховання таємниці, яку мало не оприлюднив Дантес. |
| 4050 |
Він змусив Морреля чекати в передпокої, як учинив би під час Реставрації, не тому, що був заклопотаний чимось, а просто тому, що треба, щоб помічник прокурора змушував чекати в передпокої. За чверть години, проглянувши декілька газет різних напрямків, він звелів погукати пана Морреля. |
| 4051 |
Моррель гадав, що побачить Вільфора пригніченим, а виявив, що він точнісінько такий, яким був і півтора місяця тому, тобто спокійний, твердий і переповнений холодною поштивістю, а вона ж є найбільш неподоланна з-поміж усіх перепон, що відокремлюють людину зі становищем від простака. |
| 4052 |
Він ішов до кабінету Вільфора з певністю, що той затремтить, угледівши його, а замість того сам збентежився і затремтів, уздрівши помічника прокурора, що чекав його, сидячи за письмовим столом. Моррель зупинився на порозі. Вільфор глянув на нього, наче не впізнавав. |
| 4053 |
Напевне, легше Вільфорові було б підставити чоло під пістоль противника на дуелі на відстані двадцять п'яти кроків, аніж почути це ім'я, що кинули йому в лице; проте він і бровою не звів. — подумав він. Та прихильна відвертість обеззброїла б хоч яку певність, а в Морреля не було ж навіть підозр. |
| 4054 |
У такий спосіб Вільфор відвертав небезпечне для нього слідство, малоймовірне, але таки можливе, — слідство, що погубило б його безповоротно. І Вільфор продиктував прохання, де, звісно ж, із щонайліпшими намірами, перебільшив Дантесів патріотизм і послуги, які той надав справі бонапартистів. |
| 4055 |
У тому проханні Дантес поставав як один із найбільш активних помагачів поверненню Наполеона. Певно ж, як міністр прочитає той папір, то відразу ж мусить відновити справедливість, якщо цього ще не зробили. Коли прохання було написане, Вільфор прочитав його вголос. |
| 4056 |
Двічі за час короткого повернення Наполеона, що зветься Сто Днів, Моррель знову відновлював атаку, наполягаючи за звільненні Дантеса, і обидва рази Вільфор заспокоював його обіцянками і надіями. Аж настало Ватерлоо. |
| 4057 |
Вільфор, для якого Марсель був повен спогадів, що терзали його сумління, домігся посади королівського прокурора в Тулузі; за два тижні після переїзду до цього міста він одружився з маркізою Рене де Сен-Меран, що її батько був тепер в особливій милості при дворі. |
| 4058 |
Данґляр збагнув, якого удару завдав він Дантесові, коли дізнався про повернення Наполеона до Франції; виказ його потрапив у ціль, і, як і всі люди, що відзначаються певною обдарованістю до переступу і помірними здібностями у звичайному житті, він назвав цей збіг «волею долі». |
| 4059 |
Та коли Наполеон увійшов до Парижа і знову пролунав його владний і могутній голос, Данґляр перелякався. Із хвилини на хвилину чекав він, що з'явиться Дантес, який знає все, грізний Дантес, що ладен до будь-якої помсти. |
| 4060 |
Разом із ними вирушив у похід і Фернан, покинувши свою хатину й Мерседес і мордуючись думками, що за його відсутності, може, повернеться суперник і візьме шлюб із тією, кого він кохає. Якби Фернан здатен був до самогубства, він застрелився б у хвилину розлуки з Мерседес. |
| 4061 |
Його співчуття до Мерседес, удавана спочутливість її горю, завзяття, з яким він угадував найменші її бажання, справила свій вплив, який завжди справляє відданість на великодушні серця; Мерседес завжди любила Фернана як друга; та дружба посилилася завдяки почуттю вдячності. |
| 4062 |
Ті слова, що їх вона мовила у хвилину розлуки, оживили Фернанові надії. Якщо Дантес не повернеться, то, може, настане той день, і Мерседес буде його дружиною. Мерседес лишилася сама, на голій скелі, яка ніколи ще не здавалася їй такою безплідною, перед безмежною морською далиною. |
| 4063 |
Кадруса теж, як і Фернана, призвали до війська, та він був на вісім років старший від каталянця та ще й одружений, тож його лишили у третьому розряді, для охорони узбережжя. Старий Дантес, що жив тільки надією, із падінням імператора втратив останні її проблиски. |
| 4064 |
За п'ять місяців після розлуки із сином, майже тієї ж години, коли арештували Едмона, він помер на руках Мерседес. Моррель улаштував похорон і заплатив дрібні борги, які зробив старий під час недуги. То був не лише гуманний, а й сміливий учинок. |
| 4065 |
Дантес у своїй підземній камері чув стукіт і рипіння, що нагорі були дуже гучні, а внизу розрізняло їх тільки вухо в'язня, який звик підслуховувати в нічній тиші павука, що пряде своє павутиння, та монотонне цяпання водяної краплі, якій потрібна ціла година, щоб зібратися на стелі підземелля. |
| 4066 |
Декотрих в'язнів навіть розпитуваннями вшановував: вони належали до тих, котрі, зі скромності чи з дурості, заслужили прихильність начальства. Інспектор запитував, чи добре їх годують і чи немає у них якихось прохань. Усі як один відповідали, що годують їх кепсько і що вони прохають волі. |
| 4067 |
Почувши гуркіт тяжких засувів і скрегіт іржавих завіс, що оберталися на гаках, Дантес, який сидів у кутку і з невимовною втіхою ловив тоненький промінь світла, що промикався крізь вузьку заґратовану шпарину, звів голову. |
| 4068 |
Угледівши незнайомого чоловіка, двох сторожів зі смолоскипами, двох вояків і коменданта з капелюхом у руках, Дантес уторопав, у чому річ, і скориставшись нарешті нагодою звернутися до найвищого начальства, метнувся вперед, благально згорнувши руки. |
| 4069 |
Тоді він надав поглядові своєму стільки покірливості, скільки може поміститися в людському серці і смиренним благанням, що здивувало присутніх, спробував зворушити серце свого високого відвідувача. Інспектор вислухав Дантеса до краю й обернувся до коменданта. Потім він глянув на в'язня. |
| 4070 |
Двері за інспектором зачинилися, та надія, яку він приніс, лишилася в Дантесовій камері. Сторож послухався, й інспектор із цікавістю зазирнув до камери «божевільного абата», як прозивали всі цього в'язня. |
| 4071 |
Посеред камери, у колі, накресленому шматком вапна, відколотого від муру, лежав майже голий чоловік — одяг його обернувся лахміттям. Він креслив у цьому колі виразні геометричні лінії й був так само захоплений розв'язанням задачі, як і Архімед тієї миті, коли його вбив Марцеллів вояк. |
| 4072 |
Тож він навіть не поворухнувся від рипіння дверей і схаменувся лише тоді, коли полум'я смолоскипів осяяло незвичним світлом вогку долівку, де він працював. Тоді він обернувся і з подивом глянув на численних гостей, що спустилися до його камери. |
| 4073 |
Він швидко схопився на ноги, узяв ковдру, що лежала в узніжжі його вбого ліжка, і хутко напнув її на себе, щоб з'явитися у пристойнішому вигляді перед гостями. Інспектор і комендант з усмішкою перезирнулися. |
| 4074 |
Фаріа глянув на насмішника очима, у яких неупереджений спостерігач обов'язково вгледів би тверезий глузд і щире серце. Абатові очі широко розплющилися; він ухопив інспектора за руку. Комендант зареготав. |
| 4075 |
І абат, скинувши ковдру із плечей, узяв шмат вапна, сів знову в коло і заходився біля своїх креслень та обрахунків. Фаріа на ті кпини відповів поглядом, що повен був найвищого презирства. На цьому все для панотця Фаріа і скінчилося. |
| 4076 |
Калігула або Нерон, великі шукачі скарбів, що мріяли про незбутне, прислухалися б до слів цього бідолашного чоловіка і подарували б йому повітря, якого він прохав, простір, який він так любив, і волю, за яку він пропонував таку високу заплату. |
| 4077 |
Та володарі нашої пори, обмежені границями ймовірного, згубили волю до дерзань, вони бояться вуха, що вислуховує їхні накази, ока, що стежить за їхніми діями; вони вже не почувають вищості своєї божистої природи, вони короновані люди, та й квит. |
| 4078 |
Згубивши глузд у в'язниці, панотець Фаріа самісіньким своїм божевіллям прирік себе на довічне ув'язнення. Що ж до Дантеса, то інспектор дотримався слова, що дав йому в камері. Повернувшись до комендантового кабінету, він попросив списки в'язнів. |
| 4079 |
Звинувачення було таке категоричне, що з ним не можна було сперечатися, тож інспектор дописав: Відтоді, як його вкинули до в'язниці, він утратив лік дням, та інспектор сказав йому число і місяць, і Дантес не забув їх. |
| 4080 |
Шматком вапна, що впав зі стелі, він написав на стіні: 30 липня 1816 року, і відтоді щодня робив позначку, щоб не згубити лік часу. Минали дні, тижні, місяці. Дантес чекав; спершу він визначив собі двотижневий термін. |
| 4081 |
Коли ті два тижні минули, Дантес сказав собі, що марно було б гадати, що інспектор візьметься до його справи раніше, ніж повернеться до Парижа, а повернеться він туди тільки після закінчення ревізії, а ревізія ця може тривати і місяць, і два. |
| 4082 |
Тож він призначив новий термін — три місяці замість двох тижнів. Коли ті три місяці спливли, йому прийшли на поміч нові міркування, і він дав собі півроку терміну; а як минули й ті півроку, виявилося, що він чекає вже дев'ять з половиною місяців. |
| 4083 |
За рік коменданта замінили; йому доручили форт Ам; він забрав із собою й декотрих підлеглих, зокрема, і Дантесового тюремника. Приїхав новий комендант; йому здалося нудним запам'ятовувати в'язнів на імення; він звелів подавати собі тільки їхні номери. |
| 4084 |
Він почав із гордості, яку породжує надія й усвідомлення своєї невинності; потім він почав сумніватися у своїй невинності, що до певної міри підтверджувало комендантову теорію про божевілля; урешті він упав із висоти своєї гордоти, він почав благати — не Бога, а людей; Бог — останній притулок. |
| 4085 |
Людина в горі мала б передовсім звертатися до Бога, та вона робить це лише тоді, як утратить усі інші надії. Дантес прохав, щоб його перевели до іншої камери, нехай іще темнішої та більш вогкої. Хоч і гірше буде, та все-таки зміна ця бодай на декілька днів розважила б його. |
| 4086 |
Він прохав, щоб йому дозволили гуляти, просив повітря, книг, знарядь. Йому нічого не дали, та він просив і далі. Він привчився балакати зі своїм тюремником, хоч новий був, якщо таке можливо, ще німіший від попереднього; та все ж таки було відрадою побалакати з людиною, навіть із німою. |
| 4087 |
Дантес розмовляв, щоб почути свій голос; він пробував балакати на самоті, але тоді йому ставало страшно. Часто у дні свободи його уява малювала йому страшні камери, де волоцюги, розбишаки та вбивці в мерзенних веселощах святкують страшну дружбу і справляють дикі оргії. |
| 4088 |
Тепер він радий був би потрапити до одного з таких вертепів. Щоб побачити бодай чиєсь лице, крім безпристрасного, безмовного обличчя тюремника; він шкодував, що не став каторжником у ганебному однострої, із ланцюгом на ногах і тавром на плечі. |
| 4089 |
Каторжники бодай живуть у товаристві таких, як самі, дихають повітрям, бачать небо, вони щасливі. Він почав благати тюремника, щоб йому дали товариша, хоч ким би він там був, бодай того божевільного абата, що про нього він чув. Попри палкі молитви, Дантес лишився у в'язниці. |
| 4090 |
Не міг він у в'язничному усамітненні й у пустельній думці відтворити минулі століття, воскресити запропащі народи, відродити стародавні міста, що їх уява наділяє величчю і поезією і які пропливають перед внутрішнім зором, осяяні небесним полум'ям, наче вавилонські картини Мартіна. |
| 4091 |
У Дантеса була тільки минуща віра, що ґрунтувалася на думці про всемогутність; незабаром він утратив її, як інші її втрачають, коли дочекаються успіху. Та лише він успіху не дочекався. Побожність змінилася навіженством. |
| 4092 |
Думаючи весь час про своїх ворогів і повторюючи, що смерть — це спокій, і що задля жорстокої покари треба карати не смертю, він поринув у понуре заціпеніння, що настає тоді, коли думаєш про самогубство. |
| 4093 |
Лихо тому, хто на шляху скорботи застрягне на цих похмурих думках! Це мертве море, схоже на блакить прозорого плеса, та плавець у ньому відчуває, як ноги його в'язнуть у смолистому намулі, що затягує його, засмоктує і хоронить. |
| 4094 |
Едмон знайшов розраду в цій думці; усі його жалощі, усі його страждання, уся низка примар, яку вони провадили за собою, здавалося, відлетіли з того в'язничного закутка, куди янгол смерті готувався увійти своєю легкою ходою. |
| 4095 |
Коли ця думка запала в Дантесову душу, він став спокійніший, веселіший; легше мирився із твердим ліжком і чорним хлібом; їв мало, геть не спав і знаходив цілком стерпним це життя, яке щохвилини міг скинути із себе, як ото скидають поношений одяг. |
| 4096 |
До першого способу Дантес почував відразу; його виховали в ненависті до піратів, яких вішають на щоглі; тож петля здавалася йому ганьбою, і він відкинув її. Він зважився на другий спосіб і тієї ж днини заходився втілювати його. Поки Дантес зазнавав усіх тих злигоднів, минуло десь чотири роки. |
| 4097 |
Наприкінці другого року Дантес перестав робити позначки на стіні і знову, як і до відвідин інспектора, утратив лік дням. Він сказав собі: і сам обрав той вид смерті. Тоді він ретельно все обдумав і, щоб не відмовитися від того наміру, дав собі клятву померти від голоду. Так він і робив. |
| 4098 |
Двічі за день крізь заґратований отвір, де він бачив тільки клаптик неба, викидав він їжу, що йому приносили, спершу весело, потім замислено, урешті з жалем; тільки спогад про клятву давав йому снагу для цього страшного задуму. |
| 4099 |
Ту саму їжу, що передніше викликала в нього відразу, зубатий голод малював йому звабливою на взір, смаковитою і запахущою; часом він цілу годину тримав у руках тарілку і жадібно дивився на гнилу яловичину чи смердючу рибу і шмат чорного пліснявого хліба. |
| 4100 |
Тоді в'язниця здавалася йому вже не такою похмурою, доля його — не такою й гіркою; він ще молодий, йому, либонь, немає ще й двадцяти п'яти чи двадцяти шести років, жити йому лишилося ще років із п'ятдесят, а отже, удвічі більше, ніж він прожив. |
| 4101 |
Непохитно й безжально гасив він у собі всі іскри життя, аж настала днина, коли йому вже забракло сили звестися й викинути їжу крізь вікно. Наступного дня він нічого не бачив, насилу чув. Наглядач подумав, що він тяжко занедужав. Едмон сподівався на швидку смерть. Так минув день. |
| 4102 |
Біль у шлунку майже пропав, спрага перестала дошкуляти; коли він заплющував очі, перед ним кружляв рій сяйливих цяток, що скидалися на вогники, які блукають уночі над мочарищами, — то зоряла та недовідома країна, яку прозивали смертю. |
| 4103 |
То було рівномірне шкрябання по камінню, що здійснювалося чи то величезною пазурякою, чи то могутнім іклом, чи то якимось знаряддям. Думка, що ніколи не покидає в'язнів, — свобода! — умить пронизала затьмарений Дантесів глузд. |
| 4104 |
Той звук долинув до нього тієї миті, коли всі звуки мали замовкнути для нього назавше, і він несамохіть подумав, що Бог нарешті змилувався над його муками і посилає йому цей гамір, щоб зупинити його на краю могили, де він уже стояв однією ногою. |
| 4105 |
Хтозна, може, хтось із його друзів, хтось із тих любих його серцю, що про них він думав до знесилення, зараз клопочеться за нього і намагається зменшити відстань, що їх розділяє. Бути того не може; либонь, це йому здалося, і це просто марення, що зустрічає його на порозі смерті. |
| 4106 |
Та Едмон усе ж таки прислухався й далі. Шкрябання тривало години зо три. Потім він почув, як щось посипалося, і все ущухло. За кілька годин звук пролунав гучніше і ближче. Едмон подумки брав участь у тій праці, і більш не почувався таким самотнім; аж увійшов тюремник. |
| 4107 |
Минув тиждень відтоді, як Дантес вирішив померти, уже чотири дні він нічого не їв; за той час він жодного разу не балакав із наглядачем, не відповідав, коли той запитував, на що він хворіє, і відвертався до стіни, коли той надто вже пильно дивився на нього. |
| 4108 |
Та тепер усе змінилося: тюремник міг почути глухий гамір, насторожитися, припинити його і зруйнувати останній проблиск невиразної надії, що навіть думка про неї повернула до життя Дантеса, який уже був на порозі смерті. Наглядач приніс сніданок. |
| 4109 |
Дантес звівся на ліжку і, знявши голос, почав казати про що завгодно — про недобру їжу, про вогкість, він докоряв і сварився, щоб мати нагоду волати на всю горлянку, на превелику тюремникову досаду, який допіру випросив для недужого тарілку бульйону і свіжий хліб. |
| 4110 |
На щастя, він подумав, що Дантес марить, поставив, як завжди, сніданок на хисткий стіл і вийшов. Едмон звів дух і з радістю заходився наслухати. Гамір зробився такий виразний, що він уже чув його, не напружуючи слуху. |
| 4111 |
Аж раптовий здогад чорною хмарою затьмарив світло надії; розум, що звик до лиха, насилу вірив людській радості. Він майже не сумнівався, що це стукають робітники, яких комендант послав для направи у сусідню камеру. |
| 4112 |
Едмон бачив тільки один спосіб повернути ясність своєму глуздові: він звернув погляд на сніданок, що ще не встиг захолонути, звівся, заточуючись, дістався до нього, узяв кухля, підніс до вуст і випив бульйон із почуттям невимовної втіхи. |
| 4113 |
Йому вистачило твердості цим і задовольнитися; він чув, як моряки, котрих виловили у морі після кораблетрощі, жадібно кидаються на їжу і вмирають від того. Едмон поклав на стіл хліб, який уже поніс було до рота, і знову ліг. Йому вже не хотілося вмирати. |
| 4114 |
Незабаром він відчув, що глузд його яснішає, думки його, невиразні, майже несвідомі, знову почали вишиковуватися в лад на тій шахівниці, де одна зайва клітина, може, визначає перевагу людини над тваринами. Він уже міг мислити і посилювати свою думку логікою. І Едмон звівся з ліжка. |
| 4115 |
Окрилений надією, Едмон трохи попоїв хліба, випив ковток води і завдяки могутньому здоров'ю, яким нагородила його природа, майже відновив снагу. День минув, мовчання не уривалося. Настала ніч, та шемрання не відновлювалося. — подумав Едмон з неймовірною втіхою. |
| 4116 |
Він уже не почував апатії; життя прокинулося в ньому з новою силою, стало діяльне. Ніч минула в цілковитій тиші. Цілу ту ніч Едмон і повік не звів. Настав ранок; тюремник приніс сніданок. Дантес уже з'їв рештки вчорашнього обіду і жадібно накинувся на їжу. |
| 4117 |
Не було сумніву: за муром щось коїлося; напевне, в'язень збагнув, що передніший спосіб небезпечний, і обрав інший; щоб спокійніше продовжувати працю, він, либонь, замінив долото важелем. Підбадьорившись від того відкриття, Едмон вирішив допомогти невтомному трудівнику. |
| 4118 |
Та в нього нічого не було, ні ножа, ні гострого знаряддя; було залізне пруття ґрат; та він так часто впевнювався в їхній міцності, що не варто було й намагатися розхитати їх. Уся обстановка його камери складалася з ліжка, стільця, стола, відра і глечика. |
| 4119 |
У ліжка були залізні клямри, та вони були прикручені до дерева прогоничами. Щоб одгвинтити їх і зняти клямри, потрібна була викрутка. У стола і стільця — нічого, у відра була дужка, але й ту зняли. Дантесові залишалося одне: розбити глечика і довбати мур шпичастими черепками. |
| 4120 |
Едмон міг би працювати цілу ніч; та в пітьмі справа просувалася кепсько; діяти доводилося навпомацки і незабаром він помітив, що його жалюгідне знаряддя затупилося об твердий камінь. Він знову посунув ліжко до стіни і вирішив дочекатися дня. Разом із надією до нього повернулося і терпіння. |
| 4121 |
Цілу ніч він прислухався до підземної праці, що точилася за муром, не припиняючись до самісінького ранку. Настав ранок; коли прийшов наглядач, Дантес йому сказав, що увечері захотів напитися, і глечик випав у нього з рук і розбився. |
| 4122 |
Тюремник вилаявся і пішов по нового глека, не позбиравши навіть черепків. Незабаром він повернувся, порадив бути обережнішим і вийшов. Із величезною радістю Дантес почув брязкіт замка; а передніше від того звуку в нього щоразу стискалося серце. |
| 4123 |
Насилу ущухли тюремникові кроки, як він кинувся до ліжка, відсунув його й у світлі блідого сонячного променя, що просягав до його камери, побачив, що марно гарував півночі: він довбав камінь, а треба було шкребти довкола нього. Вогкість розквасила вапно. |
| 4124 |
За ті шість років, що їх довелося просидіти у тій камері, хіба не міг він завершити будь-яку, навіть найретельнішу, працю! За три дні, працюючи з неймовірною осторогою, він зумів одбити весь тиньк і оголити камінь. |
| 4125 |
Мур був складений із дикого каміння, поміж яким подекуди, задля більшої міцності, вставили камінні плити. Одну таку плиту він і оголив, і тепер треба було її розхитати. Дантес спробував застосувати нігті, та виявилося, що це марно. |
| 4126 |
У тій каструлі, напевне, носили юшку й іншому в'язневі: Дантес помітив, що вона бувала або повна, або наполовину порожня, залежно від того, чи розпочинав наглядач роздачу їжі з нього чи з його сусіди. |
| 4127 |
У каструлі був залізний держак; отой держак і потрібен був Дантесові, і він із радістю віддав би за нього десять років життя. Як завжди, тюремник вилляв юшку в Дантесову тарілку. Ту тарілку Дантес і мив сам щодня, коли виїдав із неї юшку дерев'яною ложкою. |
| 4128 |
Увечері Дантес поставив тарілку долі, на півдорозі від дверей до столу; ввійшовши до камери, наглядач наступив на неї й роздушив. Цього разу Дантесові не було чого закинути; він дарма лишив тарілку долі, це правда, але й тюремник винен, бо не дивився собі під ноги. |
| 4129 |
Він тільки лайнувся; потім пошукав, куди б його вилляти юшку, та весь Дантесів посуд складався лише з одної тарілки. Така порада припала до вподоби наглядачеві; це позбавляло необхідності підійматися нагору, спускатися і знову підніматися. Він покинув каструлю. Дантес аж затремтів на радощах. |
| 4130 |
Потім, зачекавши цілу годину, щоб упевнитися, чи наглядач не передумав, він одсунув ліжко, узяв каструлю, загнав кінець держака у шпару, продовбану ним у тинькові, поміж плитою і сусідніми камінцями, і почав орудувати нею як важелем. Легке двигтіння муру засвідчило йому, що діло посувається як слід. |
| 4131 |
І справді, за годину він вийняв каменюку; у стіні лишилася виямка фута півтора в діаметрі. Дантес старанно зібрав кусні тиньку, заніс їх у куток, черепком од глека нашкріб сірої землі й засипав нею вапно. |
| 4132 |
Потім, щоб не гаяти жодної хвилини з тієї ночі, під час якої завдяки випадкові чи радше своїй винахідливості він міг скористатися тим знаряддям, він запекло працював далі. Насилу почало благословлятися на світ, він заклав каменюку назад, посунув ліжко до муру і вклався спати. |
| 4133 |
Сніданок складався зі шматка хліба. Наглядач увійшов і поклав його на стіл. Дантес звів очі до неба і молитовно склав руки під ковдрою. Та залізяка, що опинилася у його руках, збудила в його серці таку вдячність, якої він ніколи ще не почував, навіть у хвилини найбільшого щастя. |
| 4134 |
І лише одне засмучувало його. Він помітив, що відтоді як почав працювати, того, іншого, уже не чутно. Цілий день він працював не покладаючи рук; надвечір завдяки новому знаряддю він дістав із муру десять із гаком жмень вапна та жорстви. |
| 4135 |
Як настала обідня пора, він щомога вирівняв викривленого держака і поставив на місце каструлю. Наглядач налляв у неї звичну порцію юшки з яловичиною чи радше з рибою, бо день був пісний, а в'язнів три рази за тиждень змушували постувати. |
| 4136 |
Це теж могло б послужити Дантесові календарем, якби він давно не перестав лічити дні. Тюремник вилляв юшку і вийшов. Цього разу Дантес вирішив упевнитися, чи справді його сусіда перестав працювати. Він почав слухати. Все було тихо, як і в ті три дні, коли праця призупинилася. |
| 4137 |
Дантес зітхнув; певне, сусіда остерігався його. Проте на дусі він не занепав і довбав далі; та, попрацювавши години зо три, натрапив на перепону. Залізний держак не довбав більше, а ковзав по гладенькій поверхні. Дантес помацав стіну руками і збагнув, що вперся в платву. |
| 4138 |
Вона затуляла увесь отвір, що його він зробив. Тепер треба було копати або нижче, або вище тієї платви. Нещасний юнак і не подумав, що може трапитися така завада. Едмон відчув, що у нього чуб стає диба; не підводячись із колін, він порачкував од муру. |
| 4139 |
Упродовж чотирьох чи п'яти років Едмон чув тільки голос тюремника, а для в'язня він не людина: це живі двері на додачу до дубових дверей, живі ґрати на додачу до залізних ґрат. Дантес здригнувся. Той чоловік перебував у в'язниці на чотири роки довше, ніж він. Гіркий сміх почувся у відповідь. |
| 4140 |
Ці слова прозвучали так, що Дантес відразу їм повірив; більше й не треба було нічого; він підвівся, заховав, як завжди, видовбане з муру сміття і посунув ліжко до стіни. А потім увесь поринув у своє щастя. Тепер він таки не буде сам; а, може, й утекти поталанить. |
| 4141 |
Якщо він залишиться у в'язниці, у нього все ж таки буде друг; поділене ув'язнення — то вже половина ув'язнення. Скарги, що їх виголошують разом, — майже молитви, а молитви, які промовляють удвох, — майже благодать. Цілий день Дантес ходив туди-сюди своєю камерою. Радість не давала йому спокою. |
| 4142 |
Часом він сідав на ліжку, притуляючи долоню до грудей. Від найменшого гамору в коридорі він підбігав до дверей. Весь час його охоплював страх, щоб його не розлучили з тим чоловіком, якого він не знав, та вже любив, як друга. |
| 4143 |
Як настала ніч, Дантес почав сподіватися, що його сусіда скористається цим, та він помилився: ніч минула, жодним шерехом не заспокоївши його гарячкового очікування. Проте вранці, після відвідин тюремника, відсунувши ліжко від стіни, він почув три розмірені удари; він упав навколішки. |
| 4144 |
На вигляд йому здавалося не менше шістдесяти п'яти років, порухи його були ще досить енергійні, щоб припустити, що причина його кволості не вік, що, може, він не такий старий і тільки зморений довгим ув'язненням. |
| 4145 |
Мабуть, йому приємна була захоплена радість юнака; здавалося, його мертва душа на мить зігрілася й відтанула, зустрівшись із полум'яною душею Дантеса. Він тепло подякував йому за щиру зустріч, хоч і страшенно був розчарований, бо знайшов тільки ще одну в'язницю там, де хотів знайти волю. |
| 4146 |
У тій стіні була пробита бійниця, крізь яку промикалося світло; звужуючись, вона ішла крізь товщу стіни; у неї не пролізла б і дитина, проте її захищали ряди залізних штаб, тож найпідозріливіший наглядач не міг остерігатися втечі. Поставивши запитання, гість підсунув стола до вікна. |
| 4147 |
І спустився з Дантесових пліч на стіл, а зі столу плигнув на долівку. Дідуган замислився. І вираз глибокої покірності ліг на його чоло. Дантес із захватом глянув на чоловіка, що так спокійно відмовлявся від надії, яку він плекав стільки літ. В'язень гірко всміхнувся. |
| 4148 |
Едмон понурив голову, щоб не показати, що радість мати його своїм другом заважає йому повною мірою співчувати горю в'язня, якому не поталанило втекти. Абат Фаріа сів на ліжко. Едмон ніколи не помишляв про втечу. |
| 4149 |
Слова абата пояснили йому те, що несвідомо відбувалося в його голові чи радше в його душі, бо декотрі думки народжуються в мізках, а декотрі у серці. Дантес глянув на старого абата із захватом; та він ще не дуже вірив його словам. Фаріа помітив, що він сумнівається. |
| 4150 |
Іти було досить легко, хоч і нагинці, тож Дантес урешті сягнув того кінця лазу, де він вужчав і там насилу можна було проповзти. Долівка в абатовій камері була мощена плитами; піднявши одну, що була у найтемнішому кутку, він і почав ту тяжку працю, що її край тепер бачив Дантес. |
| 4151 |
Промкнувшись до камери і звівшись на ноги, Едмон із цікавістю почав роззиратися навсібіч. На перший погляд, у тій камері не було нічого незвичайного. Дантес озирнувся, шукаючи годинника, за яким абат визначав час із такою точністю. |
| 4152 |
Непомітний для нього подвійний рух земної кулі, де він жив, здавався йому неправдоподібним; у кожному слові співрозмовника йому ввижалися таємниці науки, так само чарівні, як і золоті та самоцвітні копальні, що їх він бачив ще дитиною від час мандрівки до Гузерату і Голконди. |
| 4153 |
Священик підійшов до коминка і за допомогою долота, що його він не випускав із рук, вийняв камінь, що служив колись подом і затуляв просторе заглиблення; у тім заглибленні зберігалися речі, що про них він казав Дантесові. Фаріа дістав зі схованки чотири сувої, що згорнуті були, як листки папірусу. |
| 4154 |
Сувої складалися з полотняних клаптів завширшки чотири дюйми і завдовжки дюймів із вісімнадцять. Клапті мали номери, і Дантес легко прочитав декілька рядків. Праця була написана рідною мовою абата, тобто італійською, а Дантес народився в Провансі, тож пречудово розумів ту мову. |
| 4155 |
І він показав Дантесові паличку дюймів із шість завдовжки, до якої прив'язаний був забруднений чорнилом хрящик од риби; він був гострий і розщеплений, як і звичайне перо. Дантес розглянув перо і почав шукати очима знаряддя, яким його так добре загострили. |
| 4156 |
Ножик різав мов бритва, а в ножа була ще та перевага, що міг бути й ножем, і кинджалом. Дантес розглядав усі ті речі з такою самою допитливістю, із якою часом розглядав у марсельських крамничках дивовижні знаряддя, зроблені дикунами і привезені з південних островів капітанами далекого плавання. |
| 4157 |
Вони поклали камінь на місце; абат посипав його попелом і розтер його ногою, щоб не видно було, що камінь виймали; потім підійшов до ліжка й відсунув його. За узголів'ям був отвір, майже герметично затулений каменем; у тій дірі лежала мотузяна драбина футів тридцять завдовжки. |
| 4158 |
Дантес посмикав її; вона могла витримати хоч яку вагу. І священик дістав з-під свого лахміття довгу й гостру риб'ячу кістку з просиленою в неї ниткою. Та Дантес розглядав драбину і думав зовсім про інше. У голові його промайнула нова думка. |
| 4159 |
Він узяв перо чи радше те, що прозивав пером, умочив у чорнило й написав лівою рукою, на полотні, що заступало папір, перші рядки доносу. Дантес перелякано сахнувся і з острахом глянув на абата. Абат зареготав. Дантес зачудовано зиркнув на нього. |
| 4160 |
Якби блискавка ударила коло ніг Дантеса і розчахнула перед ним прірву, на дні якої він побачив би пекло, то не вразила б вона його так раптово і приголомшливо, як абатові слова. Він схопився на ноги і взявся за голову. |
| 4161 |
І тоді сліпуче світло осяяло Дантесові думки, і все, що передніше здавалося йому темним, раптом засяяло в яскравому промінні. Мінлива Вільфорова поведінка під час допиту, знищення листа, вимагання клятви, прохальний голос судді, який не погрожував, а, здавалося, благав, — усе спало йому на думку. |
| 4162 |
Він заволав, захитався, мов п'яний, і кинувся до підземного лазу, що провадив з абатової камери до його в'язниці. І діставшися своєї камери, упав на ліжко. Увечері, коли прийшов наглядач, Дантес сидів на ліжку з непорушним поглядом і перехнябленим обличчям, недвижний і безмовний, ніби статуя. |
| 4163 |
У ті довгі години роздумів, що промайнули, наче секунди, він ухвалив грізне рішення і заприсягнувся страшною клятвою. Дантеса збудив із задуми людський голос, голос абата Фаріа, що після того, як пішов тюремник, прийшов запросити Едмона повечеряти з ним. |
| 4164 |
Звання божевільця, та ще й кумедного божевільця, давало старому в'язневі деякі привілеї — білий хліб і карафку вина по неділях. Була якраз неділя, і абат прийшов погукати свого молодого приятеля розділити з ним хліб і вино. Дантес пішов із ним. |
| 4165 |
Обличчя його пояснішало і прибрало колишнього виразу, та в очах була жорстокість і твердість, які свідчили про те, що в ньому визріло якесь рішення. Священик пильно глянув на нього. Дантес усміхнувся. Абат іще раз глянув на нього і сумно похитав головою. |
| 4166 |
Та, поступаючись Дантесовому проханню, заговорив про інше. Розмова з абатом, як і з будь-яким співрозмовником, що багато зазнав у житті, багато страждав, була повчальна і завжди цікава, та в ній не було егоїзму, цей страждалець ніколи не казав про свої страждання. |
| 4167 |
Дантес із захватом ловив кожне його слово; декотрі слова відповідали вже знайомим йому думкам і його моряцьким знанням; інші стосувалися невідомих йому предметів і, немов північне сяйво, що світить мореплавцям у північних широтах, відкривали йому нові простори, осяяні фантастичними спалахами. |
| 4168 |
Він збагнув, яке щастя для освіченої людини бути супутником цьому високому розумові на висотах моральних, філософських і суспільних ідей, де він звик витати. Панотець усміхнувся. Того ж вечора бранці склали навчальний план і наступного дня почали виконувати його. |
| 4169 |
Може, тому, що наука була для нього розвагою, яка заступала свободу, може, тому, що він, як ми упевнилися, умів дотримуватися свого слова, принаймні він, як і пообіцяв абатові, не балакав більше про втечу, і дні пливли для нього швидко і змістовно. За рік це вже була інша людина. |
| 4170 |
Що ж до абата Фаріа, то, попри розвагу, якою було для нього Дантесове товариство, він ставав дедалі похмурішим. Здавалося, якась невідступна думка переслідувала його: то він поринав у глибоку задуму, тяжко зітхав, то раптом схоплювався на ноги і, згорнувши руки на грудях, годинами ходив камерою. |
| 4171 |
І абат показав Дантесові креслення, яке він зробив; то був план його камери, Дантесової буцергарні й лазу, що з'єднував їх. Посередині того лазу відгалужувався бічний хід, як ті, що прокладаються в копальнях. |
| 4172 |
Дантес заплескав долонями, і очі його засяяли радістю; план був такий простий, що неодмінно мав удатися. Того ж таки дня наші копачі взялися до праці; трудилися вони запопадливо, адже та праця настала після довгого відпочинку і, либонь, улягала заповітному бажанню кожного з них. |
| 4173 |
Вони невтомно копали, кидаючи працю лише о тій порі, коли мусили повертатися до своїх камер і чекати на повернення тюремника. Утім, вони вже здалеку навчилися розрізняти його ходу, і жодного з них ні разу не застукали на гарячому. |
| 4174 |
Щоб земля, яку вони вийняли з нового підкопу, не завалила їхній лаз, вони викидали її потроху і з неймовірною обачністю крізь вікно Дантесової чи абатової камери; її ретельно розтирали на порох, і нічний вітер її розвіював дощенту. |
| 4175 |
Понад рік збули вони за тією працею, яку виконували долотом, ножем і дерев'яним ломом; упродовж того року священик навчав Дантеса, розмовляв із ним то тією, то тією мовою, розповідав йому історію народів і тих великих постатей, що вряди-годи залишають по собі блискучий слід, який називають славою. |
| 4176 |
За п'ятнадцять місяців лаз було викопано; під галереєю вони зробили виямку; можна було чути кроки чатового, що ходив туди і сюди; і бранці, що задля успіху втечі мусили чекати темної й безмісячної ночі, боялися лише одного: що земля не витримає і передчасно провалиться під ногами вояка. |
| 4177 |
Щоб відвернути ту загрозу, вони поставили підпору, яку знайшли у підмурку. Дантес якраз порався коло неї, аж почув, що абат Фаріа, який лишився у його камері, де обточував цвяха, що призначався для зміцнення мотузяної драбини, гукає його переляканим голосом. |
| 4178 |
Дантес побіг до нього і побачив, що панотець стоїть посеред камері, блідий, спітнілий, з конвульсивно зціпленими руками. Дантес глянув на посіріле абатове обличчя, на його очі, облямовані синіми кружалами, на бліді губи, на розпатланого чуба і перелякано впустив із рук долото. |
| 4179 |
Дантес не розгубився, попри страшенне лихо, що спіткало його; він спустився в лаз, тягнучи за собою сердешного абата; із неймовірним зусиллями він довів недужого до камери і поклав до ліжка. Напад розпочався з такою швидкістю і силою, що нещасний в'язень навіть не встиг закінчити розпочате слово. |
| 4180 |
Чолом його промайнула швидка і похмура тінь, що була наче морська буря; очі розплющилися, щоки почервоніли, рот перехнябився; він борсався, гарчав, на вустах закипіла піна. Виконуючи його наказ, Дантес затиснув йому рота ковдрою. Так тривало дві години. |
| 4181 |
Аж безтямний, мов камінь, холодний і блідий, мов той мармур, безпомічний, немов розтоптана билина, він забився в останніх корчах, потім витягся на ліжку і завмер. Едмон чекав, аж поки ця гадана смерть заволодіє всеньким тілом і кригою огорне самісіньке серце. |
| 4182 |
Тоді він узяв ножа, просунув його поміж зубами, на превелику силу розціпив стиснуті щелепи, залляв одну за одною десять крапель червоної рідини і заходився чекати. Минула година, абат не ворушився. Дантес перелякався, що чекає задовго, і дивився на нього із жахом, узявшись за голову. |
| 4183 |
Коли ж це щоки потроху зашарілися; в очах, що весь час залишалися розплющені й порожні, промайнула свідомість; легке зітхання війнуло з його вуст; абат поворухнувся. Хворий ще не міг балакати, та з очевидною тривогою простягнув руку до дверей. Дантес насторожився і почув кроки тюремника. |
| 4184 |
Була вже сьома година, а Дантесові було не до того, щоб стежити за часом. Едмон кинувся в підземний лаз, отвір затулив каменем і опинився у своїй камері. За кілька хвиль двері відчинилися, і наглядач, як завше, побачив бранця, що сидів на ліжку. |
| 4185 |
Щойно встиг він вийти, ледве затихли його кроки, як стривожений Дантес, забувши про обід, поквапився назад і, піднявши камінь, повернувся до абатової камери. Той уже отямився, та лежав непорушно, бо геть знесилився. Від обурення Дантес аж почервонів. Панотець похитав головою. |
| 4186 |
Фаріа поглянув на юнака, такого шляхетного, великодушного і безпосереднього, і на обличчі його, одухотвореному найчистішою відданістю, прочитав щирість його любові і щиросердість його клятви. І простягнув Едмонові руку. |
| 4187 |
Обличчя його було спокійне; сонячний промінь, що просягав крізь вузьке вікно, падав на клапоть паперу, що його він тримав у лівій руці, бо правою, як пам'ятає читач, він не міг і поворухнути; папір той довго зберігався у вигляді туго згорнутої рурки і, певне, тому погано розкручувався. |
| 4188 |
Досі він не старався розмовляти з абатом про той скарб, що через нього нещасного дідугана прозвали божевільцем; із природженого такту Едмон ніколи не торкався цього незручного питання, сам Фаріа теж мовчав; це мовчання Едмон брав за повернення глузду. |
| 4189 |
Увійшов комендант; дізнавшись від сторожа про абатову недугу, він захотів сам поглянути на нього. Фаріа зустрів його навсидячки, уникаючи будь-якого незграбного поруху, тож йому пощастило приховати від коменданта, що правий бік його тіла паралізувало. |
| 4190 |
Та, слава Богу, того не сталося, і комендант пішов собі переконаний, що в бідолашного навіженця, до якого він у глибині душі почував якусь приязнь, просто легке нездужання. Тим часом Едмон сидів на ліжку й, опустивши голову на руки, намагався зібратися з думками. |
| 4191 |
За роки свого знайомства з абатом він бачив стільки доказів світлого розуму, глибокої розсудливості та логічної послідовності, що не міг зрозуміти, яким чином мудрість може виявлятися у всьому і лише стосовно одного предмета поступається місцем божевіллю. |
| 4192 |
Увечері, після звичного обходу, не дочекавшись Едмона, Фаріа сам спробував подолати відстань, що їх поділяла. Едмон почув шерех і здригнувся, уявивши собі ті болісні зусилля, із якими повз розбитий паралічем старий священик. |
| 4193 |
Едмон мусив затягнути його до себе, тому що абат ніяк не здужав пролізти у вузький отвір, що провадив до Дантесової камери. Побачивши, що іншого виходу немає, Едмон посадив старого священика на своє ліжко, а сам сів коло нього на ослоні. |
| 4194 |
Вибір двох римських можновладців, причому неодмінно багатих, давав пресвятому панотцеві такий зиск: по-перше, він міг продати прибуткові місця й високі посади, що їх посідали обидва майбутні кардинали; по-друге, він міг сподіватися на щедру оплату двох кардинальських шапок. |
| 4195 |
Лишився третій бік справи, про який ми незабаром дізнаємося. Папа і Чезаре Борджіа нагледіли двох кардиналів: Джованні Роспільйозі, що посідав чотири найважливіші посади при святому престолі, і Чезаре Спаду, одного з найшляхетніших і найбагатших можновладців Рима. |
| 4196 |
Обидва дорого цінували папську ласку. Обидва були амбітні. Потім Чезаре Борджіа знайшов покупців на їхні посади. У такий спосіб Роспільйозі та Спада заплатили за кардинальство, а ще вісім душ заплатили за посади, що їх передніше мали два нові кардинали. |
| 4197 |
Виявивши ласку до Роспільйозі і Спади, поклавши на них знаки кардинальського звання і знаючи, що для сплати досить відчутного боргу вдячності і для переїзду до Рима вони мусили обернути свої маєтки в готівку, пресвятий панотець разом із Чезаре Борджіа запросив обох кардиналів до себе на обід. |
| 4198 |
Із цього приводу поміж батьком і сином виникла суперечка. Чезаре вважав, що досить застосувати один із тих засобів, які він завжди тримав напоготові для найближчих друзів, а саме горезвісний ключ, яким то того, то того просили відімкнути шафу. |
| 4199 |
На ключі був крихітний залізний шип — слюсар не догледів. Кожен, хто моцувався над тугим замком, проколював собі пальця і наступного дня помирав. Був іще перстень із лев'ячою головою, якого Чезаре надівав, коли хотів потиснути долоню комусь. |
| 4200 |
Спада, чоловік обережний, любив свого небожа, молодого офіцера, що подавав блискучі надії, тож узяв аркуш паперу, перо і написав свій заповіт. Потім послав до небожа людину, щоб той чекав його біля виноградників; та посланець, здається, не застав його вдома. |
| 4201 |
Спада знав, що означає запрошення на обід. Відтоді, як християнство — глибоко цивілізаційна потуга — перемогло у Римі, уже не центуріон приходив оголосити від імені тирана: а чемний легат з усмішкою казав від імені пресвятого панотця: |
| 4202 |
О другій годині дня Спада вирушив на виноградники Сан-П'єтро-ін-Вінколі; папа вже чекав на нього. Перший, кого він там побачив, був його небіж, гарно вбраний і веселий; Чезаре Борджіа був дуже ласкавий із ним. |
| 4203 |
Спада зблід, а Чезаре кинув на нього насмішкуватий погляд, давши на здогад, що він усе передбачив і влаштував пастку. Сіли обідати. Спада тільки устиг запитати небожа: Небіж відказав, що ні, пречудово зрозумівши значення того запитання. |
| 4204 |
Та було вже запізно; він устиг випити келих добрячого вина, якого налляв йому папський чашник. Тієї ж миті подали ще пляшку, з якої щедро пригостили кардинала Спаду. За годину лікар заявив, що обидва отруїлися грибами. |
| 4205 |
Спада помер біля входу до виноградника, а небіж віддав Богові душу біля свого дому, намагаючись щось сказати дружині, та вона не зрозуміла його. Чезаре із пресвятим панотцем загарбали спадщину під тим приводом, що треба розглянути папери небіжчиків. |
| 4206 |
Та вся спадщина складалася з аркуша паперу, де Спада написав: Спадкоємці все обшукали, помилувалися молитовником, заволоділи меблями, дивуючись із того, що багатій Спада виявився насправді найбіднішим із-поміж дядьків. |
| 4207 |
Чезаре із батьком шукали, порпалися, винюхували, та нашкребли мізерію — золотих і срібних речей на тисячу екю та стільки ж готівки; проте небіж устиг сказати жінці, повернувшись додому: Рідня небіжчикова заходилася шукати, може, ще старанніше, ніж державні спадкоємці. |
| 4208 |
Марно: їй перепали два палаци та виноградники за Палатином. За тієї пори нерухомість була дешева — обидва палаци й виноградник лишилися у власності небіжчикової родини, як надто вже мізерні для захланності папи та його сина. Минули місяці й роки. |
| 4209 |
Після смерті пресвятого панотця, після вигнання його сина всі чекали, що родина Спади знову житиме по-князівському, як жила за часів кардинала Спади. А дзуськи! Спади жили дуже скромно, вічна таємниця висіла над цією темною справою. |
| 4210 |
Поговір вирішив, що Чезаре, який хитріший од батька, украв у нього спадок обох кардиналів; кажу обох, бо Роспільйозі, який не вжив ніяких заходів безпеки, обдерли до нитки. Спади звикли до невідомості. Минули роки. |
| 4211 |
Поміж їхніх нащадків були вояки, дипломати; декотрі набули духовного сану, декотрі стали банкірами; одні розбагатіли, інші геть розорилися. Сягаю останнього в тому роді, графа Спади, у якого я служив секретарем. |
| 4212 |
Він часто скаржився на невідповідність свого маєтку з його становищем; я порадив йому обернути те невелике майно, що в нього лишилося, у довічну ренту; він послухався тієї поради і подвоїв свої прибутки. |
| 4213 |
Славетний молитовник лишився в родині й тепер належав графові Спаді; він переходив од батька до сина, обернувшись, завдяки загадковій статті єдиного виявленого заповіту, на своєрідні святощі, що зберігалися із забобонною побожністю. |
| 4214 |
Побачивши різного роду документи, акти, угоди, пергаменти, що лишилися після отруєного кардинала і зберігалися в родинному архіві, я теж почав розбирати ці величезні паки паперів, як їх розбирали до мене двадцять слуг, двадцять управителів, двадцять секретарів. |
| 4215 |
А я ж багато читав, навіть написав детальну, мало не за днями, історію роду Борджіа, лише задля того, щоб дізнатися, чи не примножилися їхні скарби зі смертю мого Чезаре Спади, і виявив, що поповнилися вони лише майном кардинала Роспільйозі, його товариша в нещасті. |
| 4216 |
Усе це він заповів мені та ще тисячу римських екю готівкою, за умовою, щоб я щороку служив панахиду по ньому і склав родовідне дерево й історію його фамілії, що я точнісінько й виконав. Терпіння, любий Едмоне, ми наближаємося до краю. |
| 4217 |
У 1807 році, за місяць до мого арешту і за два тижні після графової смерті, двадцять п'ятого грудня (ви зараз зрозумієте, чому це число лишилося в моїй пам'яті), я втисячне рахував папери, яким давав лад. |
| 4218 |
Палац продали, і я збирався переселитися з Рима до Флоренції з усім моїм майном, що складалося з дванадцяти тисяч ліврів, бібліотеки і славетного молитовника. Зморений запопадливою працею й почуваючи якусь млявість після надміру щедрого обіду, я опустив голову на руки й заснув. Була третя пополудні. |
| 4219 |
Коли я прокинувся, дзиґар вибив шосту. Я звів голову; довкруги було темно. Я подзвонив, щоб принесли світло, та ніхто не відгукнувся. Тоді я вирішив допомогти ділу сам. До того ж мені слід було звикати до способу життя філософа. «25 квітня 1498 року, ви. |
| 4220 |
Панотець не знав острова Монте-Крісто, зате Дантес його знав добре; він часто пропливав повз той острів, що лежав за двадцять п'ять миль від П'янози, поміж Корсикою й Ельбою, і якось навіть зупинявся там. |
| 4221 |
Острів Монте-Крісто завжди був, та й зараз іще залишається пустельний і безлюдний; цей майже конічний бескид, що, мабуть, виринув із морської безодні на поверхню завдяки вулканічному струсові. Дантес креслив абатові план острова, і Фаріа давав йому поради, як розшукати скарб. |
| 4222 |
Якби він не вжив тієї застороги, яку, як ми пам'ятаємо, порадив йому абат, їх спіткало б іще більше лихо: їхні приготування до втечі викрили б і їх, звісно ж, розлучили б. Отож за ними зачинилися нові двері, ще міцніші й невблаганніші, ніж раніш. |
| 4223 |
Як він і передбачав, його права рука й нога залишалися паралізовані, і він майже згубив надію самому скористатися скарбом; та він, як і раніше, мріяв, що його молодший товариш вийде із в'язниці або зуміє втекти, і радів за нього. |
| 4224 |
Остерігаючись, щоб записка якось не згубилася чи не пропала, він змусив Дантеса вивчити її напам'ять, тож юнак знав її від першого до останнього слова. Тоді він знищив другу половину цидулки, бо певен був, що як першу половину і знайдуть, то змісту її ніхто не збагне. |
| 4225 |
Як ми вже казали, Фаріа хоч і був скутий паралічем, знову набув колишньої ясності розуму і потроху навчив свого молодого товариша, крім абстрактних наук, тому терплячому і високому мистецтву в'язня, що полягає в тому, щоб зробити щось із нічого. Вони постійно були чимось заклопотані. |
| 4226 |
Фаріа — тому що боявся старості, Дантес — щоб не згадувати про своє минуле, що майже згасло і мерехтіло у глибині його пам'яті лиш далеким, загубленим у темряві пломінцем. І життя їхнє скидалося на життя людей, що вистояли перед лихом, воно спокійно і розмірено пливло під оком провидіння. |
| 4227 |
Та під цим зовнішнім спокоєм у серці юнака чаїлися силоміць стримувані душевні пориви; може, погамований стогін виривався з їхніх грудей, коли Фаріа залишався сам і Едмон повертався до своєї камери. Якось уночі Едмон раптом прокинувся; йому здалося, наче хтось гукає його. |
| 4228 |
Напруживши зір, він спробував просягнути крізь нічний морок. Він почув своє ім'я чи радше жалібний голос, що намагався погукати його. Він звівся на ліжку й, похоловши з жаху, почав прислухатися. Не було сумніву: стогін долинав із абатової камери. |
| 4229 |
Він одсунув ліжко, вийняв камінь, кинувся в лаз і доповз до протилежного кінця: плита була відтулена. У тьмавому світлі саморобного каганця, що про нього ми вже казали, Едмон побачив старого священика: він був блідий наче мрець, насилу тримався на ногах, ухопившись за ліжко. |
| 4230 |
Риси його лиця були спотворені тими зловісними ознаками, що вже були знайомі Дантесові і так налякали його, коли він побачив їх уперше. Едмон зойкнув і, у нестямі від горя, кинувся до дверей, гукаючи: Едмон узяв абата на руки і поклав на ліжко. Дантес упав на коліна і припав головою до ліжка. |
| 4231 |
Корчі урвали його мову. Дантес звів голову і побачив, що абатові очі наливаються кров'ю. Здавалося, кривава річка ринула від грудей до голови. І, зібравши рештки сил, панотець звівся на ліжку востаннє. І впав на ліжко. |
| 4232 |
Урешті він узяв ножа, розціпив зуби, що подавалися легше, ніж минулого разу, відлічив дванадцять крапель і почав чекати; у пляшечці залишалося ще майже удвічі більше від того, що він улив. Він очікував десять хвилин, чверть години, півгодини — Фаріа й не поворухнувся. |
| 4233 |
Здригаючись усім тілом і відчуваючи, як чуб його став диба, Дантес лічив секунди за калатанням свого серця. Тоді він вирішив, настала пора випробувати останній засіб: він притулив пляшечку до посинілих абатових вуст і влив у роззявленого рота решту настою. |
| 4234 |
Трунок справив гальванічну дію: старий священик страшенно сіпнувся, очі його розплющилися, він зітхнув, наче зойкнув, а потім трепетне тіло потроху знову завмерло. І тільки очі лишилися розплющені. Минуло півгодини, година, півтори години. |
| 4235 |
Аж усе скінчилося; серце здригнулося востаннє, обличчя посиніло; очі лишилися розплющені, та погляд потьмянів. Була шоста ранку, світало, і бліде сонячне проміння, просягаючи до камери, боролося із тьмяним світлом каганця. |
| 4236 |
Відблиски світла ковзали обличчям небіжчика і деколи здавалося, наче воно живе. Поки тривала ця боротьба світла з пітьмою, Дантес міг ще сумніватися, та коли взяло гору світло, він збагнув, що перед ним лежить мрець. |
| 4237 |
Він погасив каганця, ретельно заховав його і хутко побіг звідти, якомога щільніше затуливши плиту у себе над головою. Та й не можна було вже баритися: незабаром повинен був прийти наглядач. Цього разу він почав із Дантеса; від нього він збирався йти до абата, якому ніс сніданок і білизну. |
| 4238 |
Утім, не видно було, що він знає про те, що сталося. Він вийшов. Тоді Дантес відчув нездоланне бажання дізнатися, що відбудеться в камері його бідолашного друга; він знову закрався до підземного лазу і почув вигуки тюремника, що гукав на ґвалт. |
| 4239 |
Незабаром поприходили інші наглядачі; потім почулися тяжкі й розмірені кроки, якими ходять вояки, навіть якщо вони не в шерензі. Разом із ними увійшов і комендант. Едмон чув рипіння ліжка, де перевертали тіло. |
| 4240 |
Він чув, як комендант звелів бризнути водою на мерця і, побачивши, що в'язень не приходить до тями, звелів погукати лікаря. Комендант вийшов, і до Едмона долинули слова співчуття разом із кпинами та реготом. Едмон слухав, не пропускаючи жодного слова, та второпав із усього того небагато. |
| 4241 |
Незабаром голоси замовкли і йому здалося, наче всі вийшли з камери. Проте він не зважився увійти — там могли поставити наглядача, щоб стеріг мертве тіло. Тож він лишився на місці й, затамувавши подих і не рухаючись, далі прислухався. За годину знову пролунав гамір. |
| 4242 |
До камери повернувся комендант у супроводі лікаря та кількох офіцерів. На хвилю все замовкло. Напевне, лікар підійшов до ліжка й оглядав тіло. Потім почалися розпитування. Оглянувши в'язня, лікар заявив, що він мертвий. У запитаннях та відповідях звучала недбалість, яка обурила Дантеса. |
| 4243 |
Йому здавалося, що всі мають почувати до бідолашного абата бодай частку тієї сердечної приязні, якої він сам до нього мав. Запала тиша; Дантес вирішив, що лікар ще раз оглядає й обмацує тіло. Почувши про те залізо, Дантес здригнувся. |
| 4244 |
Відчувши дух смаленого людського тіла, Едмон укрився циганським потом, і йому здалося, наче він зомліє зараз. Знову почали ходити туди й сюди; незабаром Дантес почув шурхотіння мішковини, ліжко зарипіло, пролунала тяжка хода чоловіка, що підіймав тягар, потім ліжко знову зарипіло. |
| 4245 |
Гучний регіт пролунав у відповідь на цей дурнуватий дотеп. Тим часом тіло запихали до лантуха. Потім кроки віддалилися, голоси стали глухіші, пролунало гучне рипіння замкнених дверей і скрегіт засувів; похмура тиша, уже не самотності, а смерті, охопила все, сягнувши й закрижанілої душі Едмона. |
| 4246 |
На ліжку, в убогому світлі імлистого ранку, що цідилося у вікно в'язниці, лежав лантух із грубої мішковини, під його бганками невиразно вгадувалися контури довгого непорушного тіла: то і був абатів саван, що, як нахвалялися наглядачі, так дешево коштував. Отож, усьому настав край. |
| 4247 |
Дантес уже був фізично розлучений зі своїм давнім другом. Він уже не міг поглянути йому в очі, що так і заклякли розплющені, немов для того, щоб дивитися потойбіч смерті, ні потиснути його невтомну долоню, що підняла перед ним завісу, яка приховувала таємниці світу. |
| 4248 |
Сказавши те, він завмер, дивлячись просто перед собою, немов людина, яку осяяла раптова думка — страшна думка! Він схопився на ноги, притулив долоню до чола, наче в нього пішла обертом голова, пройшов камерою і знову став коло ліжка. |
| 4249 |
Якби, не дай Боже, хтось увійшов тієї хвилі, то калатання серця зрадило б Дантеса. Він міг би зачекати і зробити все після вечірнього обходу. Та він боявся, що комендант передумає і звелить винести тіло раніше від призначеного терміну. Тоді пропала б остатня його надія. Так чи так, він уже вирішив. |
| 4250 |
План його був ось який. Якщо дорогою на цвинтар могильники здогадаються, що несуть живу людину, Дантес не дасть їм отямитися, сильним ударом ножа розпанахає лантух згори донизу, скористається їхнім сум'яттям і втече. Якщо вони захочуть схопити його, він скористається ножем. |
| 4251 |
Якщо його віднесуть на цвинтар і опустять у могилу, він дасть закидати себе землею; це буде вночі, то він розгребе сипку землю і втече. Він сподівався, що вага землі не буде аж така велика, щоб він не міг підняти її. |
| 4252 |
Якщо ж виявиться, що він помилився, якщо земля буде заважка, то він задихнеться, і тим ліпше: усьому буде край. Дантес не їв із учорашнього дня, але вранці він не почував голоду, та й зараз про нього не думав. |
| 4253 |
Становище його було таке небезпечне, що в нього не було часу зосередитися на чомусь іншому. Перша небезпека, що йому загрожувала, полягала в тому, що тюремник, увійшовши о сьомій з вечерею, помітить підміну. |
| 4254 |
Притуливши долоню до серця, він намагався погамувати його калатання, а другою втирав піт, що рясно котився обличчям. Часом дрож охоплював його тіло, і серце стискалося, як у крижаних обценьках. Йому здавалося, наче він умирає. |
| 4255 |
Едмон збагнув, що настала очікувана мить; він зібрав усю свою мужність і затамував подих; він гірко шкодував, що не може погамувати стрімке калатання свого серця, як ото погамував подих. Кроки зупинилися коло дверей. Дантес чув подвійний тупіт і збагнув, що по нього прийшли два могильники. |
| 4256 |
Той здогад обернувся певністю, коли він почув стукіт поставлених на долівку нош. Двері відчинилися, крізь мішковину Дантес побачив дві тіні, що підійшли до ліжка. Третя зупинилася коло дверей, тримаючи в руках ліхтаря. Могильники взялися за лантух, кожен зі свого краю. |
| 4257 |
Гаданого небіжчика зняли з ліжка і понесли до нош. Едмон напнув м'язи, щоб більше скидатися на задубіле тіло. Його поклали на ноші, і вся процесія у сяєві ліхтаря почала підійматися східцями. Зненацька свіже і терпке нічне повітря обвіяло Дантеса; він упізнав містраль. |
| 4258 |
Це раптове відчуття було наповнене втіхою і болісною тривогою. Носії пройшли кроків із двадцять, потім зупинилися і поставили ноші долі. Один відійшов убік, і Дантес почув гупання його черевиків по плитах. Першою думкою Дантеса було вивільнитися з лантуха, та він, слава Богу, утримався. |
| 4259 |
Чоловік із ліхтарем послухався, хоч той наказ був досить грубий. Радісний вигук сповістив, що могильник знайшов те, що шукав. Сказавши те, він підійшов до Едмона і поклав коло нього якийсь тяжкий і гучний предмет. Тієї ж миті йому боляче скрутили ноги мотузком. І, піднявши ноші, вони рушили далі. |
| 4260 |
Пройшовши кроків із п'ятдесят, вони зупинилися, відімкнули якусь браму і попрямували далі. Гуркіт хвиль, що розбиваються об скелі, де височів замок, дедалі виразніше долинав до Дантеса, поки могильники рухалися вперед. І обоє зареготали. Дантес не збагнув жарту, та чуб у нього став диба. |
| 4261 |
І тієї миті Дантес відчув, що його жбурляють у незмірну порожнечу, що він розтинає повітря, немов поранений птах, і падає, падає з жахом, що кригою холодить самісіньке серце. Хоч додолу його тягнув якийсь тягар, прискорюючи швидкість польоту, йому здавалося, ніби він падає цілу вічність. |
| 4262 |
Аж із оглушливим шубовсканням він, мов стріла, урізався у крижану воду і скрикнув було, та відразу ж захлинувся. Дантеса вкинули в море, і прив'язане до ніг тридцятишестифунтове ядро потягнуло його на дно. Цвинтарем замку Іф було море. |
| 4263 |
Той прийом був йому колись добре знаний і збирав довкола нього, у бухті Фаро, численних шанувальників, що не раз проголошували його найліпшим плавцем у Марселі. Коли він виринув на поверхню, ліхтар зник. Він почав роззиратися. |
| 4264 |
З-поміж островів, що оточували замок Іф, найближче були Ратонно й Помеґ, але вони були населені, та й маленький острів Дом теж був заселений, тож найбільш надійними були острови Тібулен і Лемер; обидва вони були розташовані за милю від замку Іф. |
| 4265 |
Отож збочивши лівіше, він мав зустріти цей острів на своєму шляху. Та, як ми вже казали, від замку Іф до цього острова була принаймні ціла миля. Не раз у в'язниці Фаріа казав Едмонові, побачивши, що той поринає у безнадію та лінощі: |
| 4266 |
Та й страх, цей невідступний переслідувач, подвоював Дантесові сили. Пливучи у хвилях, він наслухав, чи не пролунає підозрілий гамір. Щоразу, коли його виносило на гребінь, він хутко озирав обрій, намагаючись просягнути крізь густий морок. |
| 4267 |
Кожна хвиля, що здіймалася вище від інших, здавалася йому човном, якого вислали у погоню за ним, і тоді він плив швидше, що, звісно, скорочувало його шлях, та заразом і вичерпувало його снагу. Проте він плив і плив, і грізний замок потроху зливався з нічною імлою. |
| 4268 |
Хотів було відпочити, уклавшись горізнач на воді, та море бурхало дедалі дужче, і незабаром він збагнув, що перепочинок, якого він так сподівався, неможливий. І він поплив далі із силою і впертістю відчаю. |
| 4269 |
Раптом йому здалося, наче небо, що й так було вже темне, ще дужче потьмарилося, що густа, тяжка, щільна хмара нависла над ним; тієї ж миті він відчув сильний біль у коліні. Уява миттю підказала йому, що це удар кулі й що зараз він почує звук пострілу; та пострілу не було. |
| 4270 |
Дантес простягнув руку і намацав щось тверде. Від підкорчив ноги і торкнувся землі. Тоді він втямив, що то була за хмара. За двадцять кроків од нього височіла купа химерних скель, що скидалася на величезне багаття, яке раптом закам'яніло, коли запалахтіло найдужче. То був острів Тібулен. |
| 4271 |
Потім, попри вітер, бурю, дощ, який саме пустився, він заснув солодким сном людини, тіло якої заціпло, та душа тішиться усвідомленням несподіваного щастя. За годину оглушливий гуркіт грому збудив Едмона. Буря розбушувалася й у своєму стрімкому леті била крилами по морю й по небу. |
| 4272 |
Блискавка яріла, немов огненна гадюка, осяваючи хвилі і хмари, що котилися, обганяючи одне одного, наче буруни безмежного хаосу. Досвідчене око моряка не схибило. Дантес прибився до першого з двох островів — то був острів Тібулен. |
| 4273 |
Дантес знав, що це голий бескид, відкритий зусібіч, що там немає ніякого притулку. Та він сподівався, як буря ущухне, знову кинутися в море і допливти до острова Лемер, так само дикого, та просторішого, а отже, й гостиннішого. |
| 4274 |
Нависла скеля дала Дантесові тимчасовий притулок; він сховався під неї, і тієї ж миті буря немов із ланцюга зірвалася. Едмон відчував, як двигтить скеля, що під нею він заховався. Бризки від хвиль, що розбивалися об підніжжя тієї величезної брили, долітали до нього. |
| 4275 |
Хоч він був і в безпеці, та від страшенного дудоніння, від сліпучих спалахів у нього пішла обертом голова; йому здавалося, наче острів тремтить у нього під ногами й ось-ось, наче той корабель, зірветься з якоря й понесе його в цю страшенну заворіть. |
| 4276 |
Дантес хотів крикнути, хотів знайти якусь ганчірку, щоб подати їм знак, що вони ідуть назустріч своїй загибелі, та вони самі це знали; коли зблиснула нова блискавиця, Едмон побачив чотирьох моряків, що вхопилися за щогли й штаги, а п'ятий стояв коло розтрощеного стерна. |
| 4277 |
Над щоглою, що гнулася, немов очеретина, лопотіло подерте на клапті вітрило; зненацька снасті, що на них воно трималося, луснули, вітер підхопив його, і воно зникло у темній безодні неба, наче величезний білий птах, що промайнув у темних хмарах. |
| 4278 |
Тієї ж миті пролунав оглушливий хряскіт, і Дантес почув крики потопельників. Притулившись, наче той сфінкс, до своєї скелі, Дантес дивився в морську безодню і, коли знову сяйнула блискавка, побачив розтрощене судно і поміж уламками — відчайдушні обличчя і руки, що простяглися до неба. |
| 4279 |
Він дивився, услухався, та нічого не почув, ані побачив, ні зойків, ні людей; тільки буря знай казилася разом із вітром і пінилася разом із бурунами. Потроху вітер ущух; небом гнало на захід великі сірі хмари, що наче поблякли від грози; знову заясніла блакить із ще яскравішими зорями. |
| 4280 |
Дантес непорушно і безмовно дивився на це величне видовище, наче бачив його вперше; і справді, відколи він прибув до замку Іф, то вже встиг і забути, як сходить сонце. Він обернувся до фортеці й довгим поглядом озирнув море і суходіл. Отож, гайда! |
| 4281 |
Дантес поглянув у той бік, де розбилося маленьке судно, і здригнувся. На бескиді, зачепившись за виступ, висів фригійський ковпак одного з матросів-потопельників, а поблизу плавали уламки, тяжкі колоди, що гойдалися на хвилях, ударяючи у підніжжя острова, неначе безсилі тарани. |
| 4282 |
Тим часом тартана і плавець непомітно наближалися одне до одного; за одного свого галсу вона навіть опинилася за якусь чверть милі від Дантеса. Він звівся і замахав ковпаком, подавши звістку про лихо; та його ніхто не помітив; тартана обернула стерно і лягла на рівний галс. |
| 4283 |
Дантес хотів було погукати, та, змірявши оком відстань, збагнув, що голос його віднесе вітром і заглушить шумом бурунів, тож він не сягне тартани. Тоді він зрозумів, яке то було щастя, що він прихопив колоду. |
| 4284 |
Він був настільки виснажений, що насилу чи втримався б на воді без неї до зустрічі з тартаною, а якби тартана, що легко могло статися, минула б його, не помітивши, він таки напевно не дістався б до берега. |
| 4285 |
Хоча Дантес був майже певен у напрямку, якого дотримується тартана, він усе ж таки не без тривоги стежив за нею, аж побачив, що вона знову повернула і йде до нього. Він поплив їй наперестріч, та перш ніж вони зійшлися, тартана знову почала лягати на інший галс. |
| 4286 |
Тоді Дантес, зібравши усі свої сили, звівся над водою і, вимахуючи ковпаком, заволав тим жалібним зойком потопельників, що звучить, наче крик морського духа. Цього разу його побачили і почули. Тартана змінила курс і повернула в його бік; тоді ж таки він угледів, що готуються опускати шлюпку. |
| 4287 |
Та плавець не розрахував своїх вичерпаних сил і гірко пошкодував, що розлучився зі шматком дерева, який уже лінькувато гойдався на хвилях за сто кроків од нього. Руки його заклякли, ноги втратили гнучкість, порухи стали незграбні й поривчасті, подих забивало у грудях. |
| 4288 |
Він ще раз виринув, безсило і відчайдушно борсаючись у воді, утретє зойкнув і відчув, що занурюється у море, наче до його ніг припнули тяжке ядро. Вода накрила його, і крізь неї він побачив бліде небо з темними плямами. Він зробив ще одне надлюдське зусилля і ще раз виплив на поверхню. |
| 4289 |
Йому здалося, наче його хапають за чуба; потім він уже нічого не бачив, нічого й не чув; свідомість покинула його. Отямившись і розплющивши очі, Дантес побачив себе на палубі тартани, що пливла собі далі. Перше, що він зробив, це глянув, яким курсом вона іде; вона віддалялася від замку Іф. |
| 4290 |
Декілька крапель рому з баклажки підкріпили Дантеса, а розтирання, яке старанно здійснював матрос, що стояв коло нього навколішки, повернуло гнучкість його закляклим ногам і рукам. Дантес згадав, що за час свого перебування в замку Іф жодного разу не стриг чуприну і голив бороду. |
| 4291 |
І всі з подивом глянули на цього чоловіка, у погляді якого прокинувся розум, а в тілі — сила, що про неї вони й не здогадувалися. Джакопо заліз до люка і за хвилю повернувся з одягом, якого Дантес нап'яв на себе із невимовною втіхою. Він і справді не їв уже дві доби. |
| 4292 |
Дантесові принесли скибку хліба, а Джакопо дав йому баклажку. Дантес притулив було баклажку до вуст, та рука його зупинилася. Над визубнями південного бастіону замку Іф з'явилася біла хмарка. За мить до тартани долинув гук далекого гарматного пострілу. Матроси звели голови і перезирнулися. |
| 4293 |
Господар пильно поглянув на чоловіка, що, мовивши те, притулив баклагу до вуст. Та Дантес цмулив ром із таким незворушним спокоєм, що як господар і запідозрив щось, то та підозра тільки промайнула в його свідомості й відразу щезла. Дантес попросив дозволу сісти біля стерна. |
| 4294 |
Стерник зрадів, що є заміна, глянув на господаря, який кивнув, що він може передати румпель своєму новому товаришеві. Сидячи коло стерна, Дантес міг, не викликаючи підозри, дивитися у бік Марселя. Минуло рівнісінько чотирнадцять років, одколи Дантес потрапив до в'язниці. |
| 4295 |
Він переступив поріг замку Іф, коли йому було дев'ятнадцять, а вийшов у тридцять три роки. Гірка посмішка промайнула на його вустах; він подумав, що сталося за цей час із Мерседес, яка, либонь, уже вважала його небіжчиком. |
| 4296 |
Потім полум'я ненависті спалахнуло в його очах — він згадав про трьох негідників, яким зобов'язаний був довгим болісним ув'язненням. І знову, як ото колись у камері, він поклявся страшною клятвою — нещадно відплатити Данґлярові, Фернанові й Вільфорові. |
| 4297 |
І тепер ця клятва не була пустою погрозою, бо навіть найпрудкіший вітрильник не здогнав би маленької тартани, що на всіх вітрилах мчала до Ліворно. Дантес і дня не пробув на тартані, як уже второпав, із ким має справу. |
| 4298 |
Хоч статечний господар (так звалася генуезька тартана) і не навчався в абата Фаріа, проте володів мало не всіма мовами, якими балакають на берегах чималого озера, що зветься Середземним морем, — від арабської аж до провансальської. |
| 4299 |
Хоч як розпитував його старий моряк із товаришами, Дантес не здавався і не зізнавався ні в чому; він детально розповідав про Неаполь і про Мальту, що їх він знав, як і Марсель, і повторював свою первісну байку із твердістю, що робила честь його пам'яті. |
| 4300 |
Тож хоч який хитрий був генуезець, він усе-таки спасував перед Едмоном, на боці якого була сумирність, моряцький досвід, а головне, уміння не зраджувати себе. Та, може, і генуезець, як чоловік розумний, волів знати лише те, що слід було йому знати, і вірити лише тому, чому вигідно вірити. |
| 4301 |
Так було, коли вони прибули до Ліворно. Тут Едмонові треба було зазнати нового випробування — перевірити, чи впізнає він самого себе після чотирнадцятирічного ув'язнення. Він досить ясно пам'ятав, яким був замолоду; тепер він побачить, яким став у зрілому віці. |
| 4302 |
Він уже разів двадцять бував у Ліворно і знав там одного цирульника, на вулиці Сан-Фернандо; він пішов до нього і звелів постригти чуба і поголити бороду. Цирульник здивовано глянув на цього чубая з густою чорною бородою, що скидався на тиціанівський портрет. |
| 4303 |
Натоді ще не носили довгих кіс і борід, зараз цирульник здивувався б лише з того, що чоловік, обдарований від природи такою пречудовою оздобою, відмовляється від неї. Ліворнський цирульник без зайвих балачок узявся до праці. |
| 4304 |
Коли він скінчив її і Едмон відчув, що підборіддя його гладенько виголене, а коси підстрижені до звичної довжини, він попросив люстро. Як ми вже казали, йому тепер було тридцять три роки; чотирнадцятирічне ув'язнення наклало глибокі зміни на вираз його обличчя. |
| 4305 |
Дантес увійшов до замку Іф із круглим, веселим і квітучим лицем щасливого парубка, якому перші кроки в житті даються легко і який сподівається на майбутнє, як на природне продовження минулого. Від усього того не лишилося і сліду. |
| 4306 |
Зграбність нервової й тендітної статури заступила міцність круглястих і м'язистих кшталтів. Що до голосу, то благання, ридання і прокльони геть змінили його, і він звучав то надзвичайно ніжно, то гостро і навіть хрипко. |
| 4307 |
Крім того, перебуваючи весь час то в напівтемряві, то в цілковитій пітьмі, очі набули дивовижної здатності розрізняти предмети вночі, як ото очі гієни чи вовка. Едмон усміхнувся, побачивши себе; найліпший друг, якби в нього ще лишилися друзі на світі, не пізнав би його; він сам себе не впізнавав. |
| 4308 |
Господареві дуже кортіло лишити в себе такого матроса, як Едмон, тож він запропонував йому трохи грошенят за рахунок його частки з майбутнього зиску, і Едмон погодився. Вийшовши від цирульника, що вчинив у ньому першу зміну, він спершу подався до крамниці і придбав собі матроський костюм. |
| 4309 |
Той костюм, як відомо, дуже простий і складається зі світлих штанів, смугастої сорочки і фрігійського ковпака. У тому вбранні, віддавши Джакопо сорочку і штани, які той позичив йому, Едмон і з'явився до капітана і мусив повторити йому свою історію. |
| 4310 |
Капітан не впізнавав у цьому гарному і дженджуристому матросові чоловіка з густою бородою, із чуприною, повною водоростей, вимоченого у морській воді, якого він узяв голого й умираючого на борт своєї тартани. |
| 4311 |
Зачарований його приємною зовнішністю, він повторив Дантесові пропозицію піти до нього на службу, та Дантес, який мав інші наміри, погодився найнятися до нього не більше, ніж на три місяці. Екіпаж складався з діяльних людей, і орудував ними капітан, що не звик гаяти часу. |
| 4312 |
Не минуло і тижня, як просторий трюм тартани наповнився кольоровим мусліном, забороненими до ввезення тканинами, англійським порохом і паками тютюну, що на них акцизне управління забулося поставити свою печатку. |
| 4313 |
Усе це треба було вивезти з Ліворно і розвантажити на берегах Корсики, звідки якісь гендлярі бралися доправити вантаж до Франції. Отож, тартана вирушила в дорогу. Едмон знову розтинав лазурне море, колиску його юності, яке так часто марилося йому в камері. |
| 4314 |
Наступного дня, як звичайно, вийшовши на палубу удосвіта, капітан застав Дантеса, що, спершись на борт, дивився з чудернацьким виразом обличчя на купу камінних бескидів, що рожевіли у промінні вранішнього сонця; то був острів Монте-Крісто. |
| 4315 |
Едмон бачив, як острів потроху губиться у сутінках, що дедалі густішали, і незабаром він для всіх геть зник у пітьмі; та Едмон, звикнувши до мороку своєї камери, либонь, і досі бачив його, бо залишався на палубі найдовше. Світанок застав їх біля Алерії. |
| 4316 |
Цілий день вони маневрували, а ввечері на березі спалахнули вогні; мабуть, розташування тих вогнів свідчило про те, що можна розвантажувати товар, бо на гафелі підняли сигнальний вогонь замість прапора і підійшли до берега на рушничний постріл. |
| 4317 |
Дантес помітив, що капітан, либонь, із огляду на ці врочисті обставини, поставив на палубі дві невеликі кулеврини, які без особливого шуму могли випустити на тисячу кроків по добрячій чотирифунтовій кулі. Та цього разу та осторога виявилася зайвою; усе обійшлося тихо і пристойно. |
| 4318 |
Капітан так полюбляв лад, що тієї ж ночі поділив прибуток поміж екіпажем; кожен матрос отримав по сто тосканських ліврів, тобто десь по вісімдесят франків. Та на цьому експедиція не скінчилася — вони попрямували до Сардинії. Треба було знову навантажити розвантажене судно. |
| 4319 |
Друга операція відбулася так само вдало, як і перша: вочевидь, таланило. Новий вантаж призначався для герцогства Луккського. Майже весь він складався з гаванських сигар, хересу і малаги. Тут сталося непорозуміння з митницею, цим одвічним ворогом капітана. |
| 4320 |
Один сторож лишився на місці, двох матросів поранили. Один із цих матросів був Дантес. Куля поцілила йому у праве плече, та не зачепила кістки. Дантес був задоволений тією сутичкою і майже тішився раною; цей суворий урок показав йому, що він уміє дивитися в обличчя небезпеці й терпіти страждання. |
| 4321 |
Загрозу він зустрів з усмішкою, а отримавши рану, сказав, як ото грецький філософ: Та й смертельно пораненого сторожа він бачив, і, може, тому, що він розпалився під час тієї сутички, а може, тому, що почуття його притупилися, та те видовисько не збентежило його. |
| 4322 |
Дантес уже став на той шлях, яким хотів прямувати, і йшов до поставленої мети — серце його стало мов камінь. Побачивши, що Дантес повалився додолу, Джакопо кинувся до нього, звів на ноги і потім старанно доглядав його. |
| 4323 |
Отож, якщо світ не такий добрий, як гадав доктор Панглос, то й не такий злий він, як здавалося Дантесові, коли цей матрос, який нічого не міг чекати від товариша, крім частки прибутку на випадок його смерті, так засмутився, як подумав, що він загинув. |
| 4324 |
Слава Богу, як ми вже сказали, Едмона тільки поранили. За допомогою цілющих трав, що їх збирали сардинські бабці в таємничі, лише їм відомі дні та години, і потім продавали контрабандистам, рана незабаром загоїлася. Тоді Едмон вирішив випробувати Джакопо. |
| 4325 |
Він запропонував йому віддячити часткою свого прибутку; та Джакопо відкинув ту пропозицію з обуренням. Повага і відданість, якими пройнявся Джакопо від першого ж погляду на Едмона, призвели до того, що й Едмон відчув до Джакопо якусь приязнь. |
| 4326 |
Та той більшого й не вимагав; він інстинктивно почував, що Едмон створений для вищого становища, ніж те, що посідав, хоч Едмон і намагався не показувати своєї переваги. І добрий хлопчина цілком задовольнявся тим, що Едмон спускався до нього. |
| 4327 |
У довгі години плавання, коли спокійно линула блакитним морем і завдяки попутному вітру, що напинав її вітрила, не потребувала нікого, крім стерничого, Едмон із морською мапою в руках ставав наставником у Джакопо, як ото бідолашний абат Фаріа був його вчителем. |
| 4328 |
Він показував йому розташування берегів, пояснював поділки компаса, учив його читати велику книгу, розгорнуту понад нашими головами, ту, що називається небом, книгу, де Бог пише по блакиті сяйливими літерами. І коли Джакопо запитував: Минули вже два з половиною місяці безперервного плавання. |
| 4329 |
Едмон зробився тепер таким самим вправним береговим промисловцем, як передніше був хоробрим моряком; він зазнайомився з усіма прибережними перемитниками; вивчив усі масонські знаки, завдяки яким ці напівкорсари впізнають один одного. |
| 4330 |
Тільки скінчиться термін його служби на, він найме своїм коштом невеликого човна (Дантес міг це зробити, бо упродовж кількох місяців плавання накопичив із сотню піастрів) і під яким-небудь приводом вирушить на острів Монте-Крісто. Там на волі він розпочне пошуки. |
| 4331 |
Звісно, не зовсім на волі, — адже за ним, либонь, стежитимуть ті, що його туди доправлять. Та в житті часом доводиться ризикувати. В'язниця навчила Едмона обережності, і він волів би обійтися без ризику. |
| 4332 |
Дантес іще вагався, аж якось увечері його капітан, що почував до нього велику довіру і дуже хотів лишити його у себе на службі, узяв його під руку і попровадив із собою до шинку на віа Ольйо, де зазвичай збиралися верхи ліворнських перемитників. Там, як водиться, і укладалися торгові оборудки. |
| 4333 |
Дантес уже два чи три рази побував на цій морській біржі; і, дивлячись на відчайдушних паливод, що позбиралися з усенького узбережжя у дві тисячі льє завдовжки, він думав про те, яким могутнім був би чоловік, якому поталанило б підпорядкувати своїй волі всі ці поєднані чи розрізнені зв'язки. |
| 4334 |
Цього разу йшлося про велику справу: треба було в безпечному місці розвантажити корабель із турецькими килимами, східними тканинами і кашміром, а потім перекинути ці товари на французький берег. Якби діло те вдалося, всім обіцяли величезну винагороду — від п'ятдесяти до шістдесяти піастрів кожному. |
| 4335 |
Почувши назву острова, Дантес аж здригнувся від радості; щоб приховати своє хвилювання, він підвівся і пройшов закуреним шинком, де всі говірки світу розчинилися у франкській мові. Коли він знову підійшов до співрозмовників, то вже вирішили, що пристануть до Монте-Крісто, а вирушать узавтра вночі. |
| 4336 |
Коли запитали Едмонової думки, він відказав, що острів той цілком безпечне місце і що великі почини треба втілювати негайно. Отож план лишився без змін. Домовилися знятися з якоря увечері наступного дня і з огляду на гарну погоду і попутний вітер постаратися за добу пристати до безлюдного острова. |
| 4337 |
Нарешті Дантес, завдяки несподіваній нагоді, що випадає тим, кого впродовж тривалого часу гнітила гірка доля, міг сягнути своєї мети простим і природним чином і ступити на острів, не викликаючи нічиєї підозри. Перлини падали крапля за краплею, як ото просякають підземні води. |
| 4338 |
Тоді він хотів було повернутися до чарівних печер, які бачив тільки мимохідь; та шлях раптом починав звиватися нескінченними спіралями, і входу він не знаходив. Марно шукав він у своїй втомленій пам'яті магічне слово, що відмикало арабському рибалці прегарні печери Алі-Баби. |
| 4339 |
Усе було дарма; запропащий скарб знову ставав набутком духів землі, у яких Дантес однієї миті намагався викрасти його. Настав ранок, майже такий гарячковий, як і ніч; та на поміч уяві прийшла логіка, і Дантес розробив план, що досі невиразно мрів у його мозку. |
| 4340 |
Старий моряк не заважав йому; він теж визнав перевагу Дантеса над рештою матросів і над самим собою; він розглядав молодого моряка як свого природного наступника і шкодував, що в нього немає доньки, щоб такою блискучою партією ще дужче прив'язати до себе Дантеса. |
| 4341 |
О сьомій вечора все було готове; у десять хвилин на восьму судно вже огинало маяк, тієї хвилини, як на нім спалахнуло світло. Море було спокійне, віяв свіжий південно-східний вітер. Вони пливли під блакитним небом, де Бог теж запалював свої маяки, кожен з-поміж яких був цілим світом. |
| 4342 |
Дантес заявив, що всі можуть лягати спати й що він залишиться коло стерна. Коли Мальтієць (так прозивали Дантеса) робив таку заяву, ніхто не сперечався й усі спокійнісінько вкладалися спати. Так бувало не раз. Коли капітан прокинувся, ішла під усіма вітрилами. |
| 4343 |
Не було жодного клаптя полотна, який би не напинався вітром. Корабель робив понад два з половиною вузли за годину. Острів Монте-Крісто здіймався на обрії. Едмон передав вахту капітанові й подався й собі прилягти. Та, попри безсонну ніч, він і на хвилю не склепив очей. |
| 4344 |
За дві години він знову вийшов на палубу. огинала острів Ельба і перебувала напроти Мареч'яни, а поодаль виднів плаский зелений острів П'яноза; у лазурове небо здіймалася полум'яна вершина острова Монте-Крісто. Дантес звелів стерникові узяти трохи праворуч, щоб лишити П'янозу по праву руку. |
| 4345 |
Він розраховував, що той маневр скоротить шлях на два чи три вузли. О п'ятій вечора весь острів уже було видно мов на долоні. У прозорому вечірньому повітрі, пронизаному промінням вечірнього сонця, можна було розгледіти найменші подробиці. |
| 4346 |
Едмон поїдав очима скелясте громаддя, що мерехтіло всіма вечірніми барвами, від яскраво-рожевої до темно-блакитної. Часом кров припливала до його обличчя, чоло шарілося, і багрова хмара затьмарювала очі. |
| 4347 |
Жоден гравець, що поставив на кін увесь свій маєток, не відчував такого хвилювання, як ото Едмон у пароксизмі шалених надій. Настала ніч. О десятій вечора пристали до берега. прийшла першою туди, де й домовлялися. |
| 4348 |
Та об одинадцятій годині над морем зійшов місяць і посріблив його трепетну поверхню; у міру того, як він сходив, його проміння заливало потоками білого світла нагромадження скель цього другого Пеліону. Острів Монте-Крісто був знайомий екіпажу; то була одна зі звичних його стоянок. |
| 4349 |
Джакопова відповідь наче громом вразила Дантеса; потім він подумав собі, що ті печери можуть бути засипані випадковим обвалом чи й навмисне замуровані з обачності самим кардиналом Спадою. У цьому випадку все зводилося до того, щоб знайти запропащий отвір. |
| 4350 |
Марно було б шукати його вночі, тож Дантес відклав пошуки до наступного дня. До того ж сигнал із моря, який підняли за півмилі від берега і на який відразу ж відповіла таким самим сигналом, сповістив про те, що пора братися до праці. |
| 4351 |
Запізніле судно, заспокоївшись од сигналу, який означав, що шлях вільний, незабаром наблизилося, біле і безмовне, мов примара, і кинуло якір за кабельтов од берега. Відразу ж розпочалося перевантаження. |
| 4352 |
На щастя для нього, принаймні у цім випадку, тяжке минуле наклало на його обличчя непозбутній відбиток смутку, і рідкісні проблиски веселості здавалися спалахами блискавиці, що осявають буремну хмару. |
| 4353 |
Отож ніхто не помітив у ньому нічого незвичайного, і коли вранці Дантес узяв рушницю, пороху і дробу і заявив, що хоче постріляти диких кіз, яких сила-силенна плигала скелями, то в цім побачили тільки пристрасть до полювання чи любов до усамітнення. |
| 4354 |
Проте ледве вони пройшли декілька кроків, як Дантес забив козеня і попросив Джакопо повернутися до товаришів, засмажити здобич, і як обід буде готовий, подати йому сигнал пострілом із рушниці, щоб він прийшов по свою частку; сушина і сулія монтепульчанського вина доповнять бенкет. |
| 4355 |
Дантес ішов собі далі, вряди-годи озираючись назад. Видряпавшись на вершину скелі, він за тисячу футів під собою побачив своїх товаришів, до яких долучився Джакопо, — усі вони ретельно готували обід. Із хвилину дивився він на них із сумною і лагідною усмішкою людини, що усвідомлює свою перевагу. |
| 4356 |
Отож Дантес, який ще три місяці тому жадав тільки свободи, уже не задовольнявся свободою і жадав багатства. Винен у цім був не Дантес, а Бог, який, обмеживши людську могутність, наділив людину безмежними бажаннями. |
| 4357 |
Час, що огортає всі речі мохом, як ото духовність огортає він забуттям, здавалося, пощадив ці знаки, що вказували певний напрямок і, либонь, призначалися для того, щоб указувати шлях. Утім, деколи ті карби пропадали, бо їх затуляв миртовий кущ або лишайник. |
| 4358 |
Хтозна, чи не сам кардинал, який не передбачав усієї повноти лиха, що спіткало родину Спада, накреслив їх, щоб вони послужили віхами його небожеві? Ця пустельна місцина якраз і годилася для того, щоб закопати тут скарб. |
| 4359 |
Знімаючи печеню із саморобного рожна, вони угледіли Едмона, що зі спритністю і хоробрістю сарни плигав із бескида на бескид; вони вистрілили з рушниці, щоб подати йому сигнал. Він відразу ж обернувся і щосили поквапився до них. |
| 4360 |
Вони стежили за його хоробрими стрибками, докоряючи йому за нерозсудливість, аж немовби задля того, щоб виправдати їхні побоювання, Едмон спіткнувся на вершині бескида; він заточився, зойкнув і зник з очей. Усі схопилися на ноги, бо всі любили Едмона, попри те, що почували його перевагу над ними. |
| 4361 |
Проте перший підбіг до нього Джакопо. Едмон лежав геть закривавлений і майже непритомний. Напевне, він гепнув із висоти в дванадцять чи й п'ятнадцять футів. Йому влили до рота декілька крапель рому, і ті ліки, що вже якось так йому допомогли, і цього разу виявилися помічні. |
| 4362 |
Едмон розплющив очі й поскаржився на сильний біль у коліні, на тягар у голові й нестерпний біль у крижах. Його хотіли перенести на берег. Та коли його почали піднімати, хоч цим орудував Джакопо, він застогнав і заявив, що не в змозі витерпіти перенесення. |
| 4363 |
Звісно, Дантесові було не до козеняти; та він сказав, щоб решта, що не мала, як він ото, причин дотримуватися посту, поверталася на берег. Сам він, за його словами, потребував тільки відпочинку і пообіцяв, що як вони повернуться, то йому, може, стане легше. |
| 4364 |
Матроси не змусили себе довго припрошувати; вони були голодні, до них долинав дух печеної козятини, а морські вовки не церемоняться поміж собою. За годину вони повернулися. Усе, що міг учинити Едмон за той час, це проповзти декілька кроків і притулитися до замшілої скелі. |
| 4365 |
Та біль його не лише не ущух, а, либонь, ще й посилився. Старий капітан, якому необхідно було вирушити того ж таки ранку, щоб розвантажити товари на кордоні П'ємонту і Франції, поміж Ніццою і Фрежюсом, наполягав, щоб Дантес надався встати. |
| 4366 |
Із нелюдськими зусиллями Дантес виконав його бажання, та з кожною спробою він знову падав, блідий і змордований. Але Дантес заявив, що радше він помре на місці, ніж погодиться терпіти муки, яких йому завдавав найменший порух. |
| 4367 |
Та пропозиція дуже здивувала матросів, хоч жоден із них анітрохи не заперечував. Капітана знали як чоловіка суворого і точного, і не було такого випадку, щоб він відмовився від свого наміру чи бодай відклав його виконання. |
| 4368 |
Тому Дантес відмовився, щоб заради нього сталося таке нечуване порушення усталеного на борту ладу. Капітан зиркнув у бік маленької гавані, де гойдалася на хвилях, ладнаючись вийти в море. Капітан похитав головою. |
| 4369 |
Перемитники лишили Едмонові все, що він просив, і пішли, часто озираючись назад і приязно прощаючись із ним, а Едмон тільки одну руку зводив, наче він і поворухнутися не міг. Коли вони геть щезли з овиду, Дантес засміявся. |
| 4370 |
Потім обережно заповз на вершину скелі, що затуляла від нього море, і побачив звідтіля тартану, що скінчила свої приготування, підняла якір, гойднулася, ніби чайка, що розгортає крила, і рушила з місця. За годину вона зникла, — принаймні з того місця, де лежав поранений, її не було видно. |
| 4371 |
Тоді Едмон схопився на ноги, меткіше і легше, аніж дика сарна, що плигає цими бескидами поміж миртових і мастикових дерев, схопив одною рукою рушницю, другою — кайло, і побіг до тої скелі, біля якої закінчувалися карби, які він помітив на бескидах. |
| 4372 |
Перша вже зникла в Боніфацієвій протоці; друга, прямуючи протилежним шляхом, ішла уздовж берегів Корсики, ладнаючись обігнути її. Це заспокоїло Едмона. Тоді він звернув свій погляд на ближчі предмети. |
| 4373 |
Він побачив, що стоїть на найвищій точці шпичастого острова, немов делікатна статуя на величезному підмурку; під ним нікого; довкруги — жодного човна; нічого, крім лазурового моря, що бурхає біля підніжжя бескидів і залишає сріблясту крайку на прибережному граніті. |
| 4374 |
Тільки одне міркування турбувало Едмона і ставило з ніг на голову всі його уявлення про динаміку: у який спосіб можна було без непосильної праці висадити цю каменюку, що важила, напевно, п'ять чи шість тисяч фунтів, на ту основу, де вона лежала? І він хутко виліз вище каменя, щоб відшукати його передніше місцезнаходження. |
| 4375 |
Довкола нього було нагорнуто дрібної жорстви і камінців, і вся ця кладка засипана родючою землею, що поросла травою, породила миртові й мастикові памолодки, і тепер величезний камінь був невіддільний від скелі. Дантес обережно розкопав землю і розгадав чи вирішив, що розгадав, цей хитрий маневр. |
| 4376 |
Та камінь був такий важучий і так добряче підпертий долішнім каменем, що жоден чоловік, хоч би він володів геркулесовою могуттю, не подужав би і з місця його зрушити. Тоді Дантес вирішив, що передовсім потрібно усунути підпору. |
| 4377 |
За допомогою кайла Дантес видовбав поміж горішнім каменем і долішнім нору для міни, як ото роблять гірники, щоб уникнути довгої й тяжкої праці; напхав туди пороху, потім роздер свою хусточку і за допомогою селітри зробив з нього ґнота. Потім запалив ґнота і відійшов убік. |
| 4378 |
Вибух не змусив себе чекати. Горішній камінь підняло незмірною силою пороху, долішній розлетівся на друзки. Із маленького отвору, що його зробив Дантес, ринули цілі хмари переляканих комах, величезний вужака, сторож цього таємничого лазу, розгорнув свої зеленкуваті кільця і зник. |
| 4379 |
Камінь, що його вже порушив струс, похитнувся; Дантес подвоїв зусилля; він скидався на титана, що вириває скелю, щоб поборотися з повелителем богів. Урешті камінь піддався, покотився, підстрибнув, помчав униз і зник у морській безодні. |
| 4380 |
Едмон просунув свій важіль у кільце, щосили навалився на нього, і плита піднялася; під нею відкрилося щось на кшталт східців, що круто спускалися у морок печери, який дедалі густішав. Інший на його місці кинувся б туди, заволав би від радості. Дантес пополотнів і замислено зупинився. |
| 4381 |
Дантес володів здатністю бачити в сутінках, то вже встиг оглянути найвіддаленіші кутки; стіни печери були з граніту, і його дрібні блищики сяяли немов самоцвіти. Та Дантес згадав слова заповіту, які він знав на пам'ять: — казали вони. |
| 4382 |
Він був тільки в першій печері; треба було знайти вхід до другої. Дантес роззирнувся довкруги. Друга печера могла йти тільки углиб острова. Він оглянув кам'яні плити і почав стукати в ту стіну печери, де, як він гадав собі, мала знайтися діра, яку, либонь, замурували задля більшої обережності. |
| 4383 |
Та щоб не працювати дарма, Дантес, що як той Чезаре Борджіа, цінував час, випробував кайлом інші стіни печери, постукав у землю прикладом рушниці, розкопав пісок у підозрілих місцях і, не виявивши нічого, повернувся до скелі, що відлунювала обнадійливим звуком. Він гупнув знову, ще дужче. |
| 4384 |
Коли ж це, на превеликий подив, він помітив, що під ударами кайла від стіни відколюється щось таке, як тиньк, на кшталт отого, що його наносять під фрески, і відпадає клаптями, відкриваючи білястий і м'який камінь, схожий на звичайну будівельну цеглу. |
| 4385 |
Отвір у скелі замурували цією будівельною цеглою, потім її затинькували, а тинькові надали колір і зерно граніту. Тоді Дантес ударив гострим краєм кайла, а він на дюйм загнався у стіну. Ось де треба було шукати. |
| 4386 |
Згідно з чудернацькою властивістю людської натури, що більше доказів знаходив Дантес, що Фаріа таки не помилився, то дужче гризли його сумніви, то ближчий він був до відчаю. Це нове відкриття, що, здавалося, мало надати мужності йому, навпаки, забрало у нього остатні сили. |
| 4387 |
Кайло ковзнуло по стіні, мало не випавши з рук, він поклав його долі, утер чоло і вийшов із печери, кажучи самому собі, що хоче поглянути, чи не стежить хто за ним, а насправді для того, щоб удихнути свіжого повітря; він відчував, що ось-ось зомліє. |
| 4388 |
Острів був безлюдний, і сонце, що вже таки височенько підбилося у небі, заливало його своїм палючим промінням. Удалині рибальські човни розкинули свої крила над туркусово-блакитним морем. Дантес із самого ранку нічого не їв, та йому було не до їжі; він покріпився ковтком рому і повернувся до печери. |
| 4389 |
Кайло, що здавалося йому таким тяжким, знову стало легке; він узяв його, немов пір'їну, і бадьоро заходився працювати. Після кількох ударів він помітив, що цегла нічим не скріплена поміж собою, а просто лежить одна на одній і замащена тиньком, що про нього ми вже казали. |
| 4390 |
Друга печера була нижча, темніша і похмуріша, ніж перша; повітря, що просягало туди через допіру пробитий лаз, було затхле і холодне, чого, на превеликий його подив, не було в першій печері. Дантес зачекав, аж зовнішнє повітря трохи освіжило ту мертву атмосферу, й увійшов. |
| 4391 |
Ліворуч від лазу був глибокий і темний куток. Та, як ми вже казали, для Дантеса не існувало пітьми. Він озирнув печеру. Вона була порожня, як і перша. Якщо скарб існував, то закопали його в цьому темному кутку. Настала болісна хвилина. |
| 4392 |
Футів зо два землі — ось і все, що відокремлювало Дантеса від найбільшого щастя чи від найглибшого відчаю. Він пішов у куток і, немов би охоплений раптовою рішучістю, заходився сміливо розкопувати землю. Після п'ятого чи шостого удару кайло брязнуло об залізо. |
| 4393 |
Ніколи похоронне подзвіння, ніколи дзвоніння на ґвалт не справляли такого враження на тих, що їх чули. Якби Дантес нічого не знайшов, то не пополотнів би так страшенно. Він ударив кайлом у другому місці, поруч, і зустрів той самий опір, та звук був інший. |
| 4394 |
Цієї миті, затуливши світло, майнула якась прудка тінь. Дантес випустив з рук кайло, ухопив рушницю і вибіг із печери. Дика коза проскочила повз вхід до печери і скубла траву за декілька кроків од нього. То була зручна нагода забезпечити собі обід; та Дантес боявся, що постріл приверне чиюсь увагу. |
| 4395 |
Він трохи подумав, потім зрубав смолисте дерево, запалив його від багаття перемитників, де вони пекли козеня, — багаття й досі курілося, — і повернувся з цим смолоскипом до печери. Він не хотів пропустити жодної дрібниці з того, що йому доведеться побачити. |
| 4396 |
Дантес упізнав той герб — стільки разів абат Фаріа малював його! Скарб був тут; ніхто не став би з такою ретельністю ховати порожню скриню. За однісіньку хвилю Дантес розкопав землю довкола скрині. Спершу з'явилася горішня клямка, потім два навісні замки, потім держаки на бічних стінах. |
| 4397 |
Усе це було виточено з майстерністю, якою відзначалася доба, коли мистецтво ошляхетнювало грубий метал. Дантес ухопив скриню за держаки і спробував підняти її, та марно. Тоді він вирішив одчинити скриню, але й клямка, і замки були міцно замкнуті. |
| 4398 |
Дантес загнав гострий кінець кайла поміж стінками скрині й віком, навалився на держак, і віко, завищавши, репнуло; широкий пролом ослабив крицеві штаби, вони злетіли, ще й досі стискаючи своїми чіпкими пазурями пошкоджені дошки, — і скриня відчинилася. Гарячковий дрож охопив Дантеса. |
| 4399 |
Він узяв рушницю, звів курок і поклав її коло себе. Спершу він заплющив очі, як ото роблять діти, щоб побачити в сяйливій ночі своєї уяви більше зір, аніж вони можуть налічити у ще світлому небі, потім розплющив їх і завмер у засліпленні. У скрині були три відділи. |
| 4400 |
І нарешті у третьому відділі, що був наповнений до половини, Едмон занурив руки в купу самоцвітів, перлин, рубінів, що, падаючи одне на одного сяйливим водоспадом, цокотіли, немов град, що б'є в шибки. |
| 4401 |
Натішившись тим видовиськом і декілька разів зануривши тремтливі руки в золото і шляхетне каміння, Едмон схопився на ноги й у нестямі побіг із печери, як ото людина, що ось-ось ізсунеться з глузду. Він вибіг на кручу, з якої видно було море, і не побачив нікого. |
| 4402 |
Він ухопився обіруч за голову, ніби силкуючись утримати глузд, що ладен був покинути його, а потім кинувся бігти островом, не лише не обираючи шляху, бо шляхів на острові Монте-Крісто не було, а навіть і без певного напрямку, лякаючи своїм галасом і шаленими порухами диких кіз і морських птахів. |
| 4403 |
Цього разу він упав навколішки, конвульсивно притуляючи руки до трепетного серця і шепочучи молитву, яку чув тільки сам Господь. Згодом він трохи заспокоївся і став трохи щасливіший; лише тепер він повірив у своє щастя й заходився лічити своє багатство. Уже вечоріло. |
| 4404 |
Дантес помітив, що наближаються сутінки. Він боявся, що його застануть у печері, тож вийшов надвір, прихопивши із собою рушницю. Кусень сухаря і декілька ковтків вина трохи покріпили його, заступивши вечерю. |
| 4405 |
Дантес давно вже чекав світанку, лежачи з розплющеними очима. Коли над обрієм промкнулися перші сонячні промені, він підвівся і, як ото напередодні, виліз на найвищий бескид острова, щоб озирнути все доокруж. Скрізь було безлюддя, як і вчора. |
| 4406 |
Тепер треба було повертатися до життя, до людей, і домогтися становища, впливу і влади, що даються на світі завдяки багатству, найпершій і найбільшій потузі, якою може володіти людина. Перемитники повернулися шостого дня. |
| 4407 |
Дантес іще здаля за виглядом і ходою впізнав; він насилу дочвалав до пристані, немов поранений Філоктет, і коли його приятелі вийшли на берег, сказав їм, що йому набагато ліпше, хоч болить ще й досі. Потім вислухав їхні розповіді про пригоди. |
| 4408 |
Їм щастило, та ледве вони скінчили розвантажували товар, як дізналися, що з Тулона вийшов сторожовий бриг, який попрямував у їхній бік. Тоді вони поквапом ушилися відтіля, шкодуючи, що з ними немає Дантеса, який мастак був прискорювати хід. |
| 4409 |
Едмон був незворушний; він навіть не всміхнувся, коли почув про зиск, що його він міг би здобути, якби міг покинути острів; а що прийшла на Монте-Крісто тільки по нього, то він того ж таки вечора перебрався на судно і поплив разом із усіма до Ліворно. |
| 4410 |
Прибувши туди, він подався до єврея-міняйла і продав йому чотири найдрібніші камінці по п'ять тисяч франків кожен. Той міг би поспитатися, звідки таке багатство у простого моряка, та промовчав, бо на кожному камінці здобув тисячу франків зиску. |
| 4411 |
Тут уже Джакопо собі подумав, що це воно йому мариться, та Едмон сказав йому, що він пішов у моряки зозла, бо рідня не давала йому грошей, та, прибувши до Ліворно, здобув спадщину від дядька, який увесь свій маєток відписав йому в заповіті. |
| 4412 |
Термін його служби на уже сплив, тож Дантес попрощався з господарем, який хотів було утримати його, та, дізнавшись про спадщину, відмовився від надії умовити свого колишнього матроса лишитися на кораблі. Наступного дня Джакопо відбув до Марселя. |
| 4413 |
Він домовився з Дантесом, що вони зустрінуться на острові Монте-Крісто. Того ж таки дня подався відтіля і Дантес, не сказавши нікому, куди він їде, та подарувавши щедру винагороду залозі й пообіцявши капітанові, що колись іще обізветься. Поплив Дантес до Генуї. |
| 4414 |
Англієць замовив її за сорок тисяч франків; Дантес запропонував за неї шістдесят тисяч, аби лиш її віддали йому того ж таки дня. Поки яхта будувалася, англієць подався в мандри Швейцарією. Чекали його аж за місяць, корабельний майстер подумав, що встигне за той час збудувати ще одне таке судно. |
| 4415 |
Проте Дантес подякував йому, сказавши, що звик плавати сам, і попросив його тільки зробили в каюті, біля узголів'я ліжка, шафу із секретним замком, у якій мали бути три шухляди, теж із таємними замками. Він вказав розміри тих шухляд, і все зробили наступного дня. |
| 4416 |
Дантес пречудово впорався: за допомогою тільки керма він змушував яхту виконувати всі маневри, тож вона здавалася розумною істотою, що улягала щонайменшому порухові, і Дантес мусив погодитися з тим, що генуезці таки недарма уславилися найліпшими корабельними майстрами на світі. |
| 4417 |
Юрма дивилася на яхту, аж геть згубила її з очей, і тоді люд почав балакати про те, куди вона попливе: одні казали — на Корсику, другі — на Ельбу, ті закладалися, що йде вона до Іспанії, ті казали, що до Африки, та нікому й на думку не спало назвати острів Монте-Крісто. |
| 4418 |
А Дантес якраз туди й подався. До острова він причалив наприкінці другого дня. Яхта йшла пречудово і ту відстань здолала за тридцять п'ять годин. Дантес добре вивчив берегову лінію, тож, не заходячи до гавані, кинув якір у маленькій бухті. |
| 4419 |
Острів був безлюдний, певне, ніхто не ступав на нього, відколи його покинув Дантес. Він зазирнув до печери і знайшов скарб у такому самому стані, у якому його і лишив там. Наступного дня незліченні Дантесові скарби перекочували на яхту і лягли у три шухляди потаємної шафи. |
| 4420 |
Дантес зачекав іще тиждень. Увесь той тиждень він плавав на яхті довкола острова, об'їжджаючи її, як ото берейтор об'їжджає жеребця. За ті дні він пізнав усі її переваги і всі хиби. Дантес вирішив посилити перші й поправити останні. |
| 4421 |
Восьмого дня він побачив човна, що під усіма вітрилами йшов до острова, і впізнав судно Джакопо; він подав гасло, що на нього Джакопо відразу ж відповів, і за дві години човен підійшов до яхти. Едмона чекала сумна відповідь на обидва його запитання. Старий Дантес помер. Мерседес зникла. |
| 4422 |
Едмон спокійнісінько вислухав ті звістки, та відразу ж зійшов на берег, заборонивши іти за собою. За дві години він повернувся; два матроси із човна Джакопового перебралися на його яхту, щоб орудувати вітрилами; він звелів прямувати до Марселя. |
| 4423 |
І ось одного ранку Дантесова яхта у супроводі рибальської барки сміливо увійшла до марсельського порту і зупинилася напроти того місця, де колись, фатального вечора, його посадили до шлюпки, щоб доправити до замка Іф. Дантес не без остраху побачив жандарма, що підплив до нього в карантинному човні. |
| 4424 |
Та з набутою спокійною певністю він подав йому англійський паспорт, якого придбав у Ліворно, і за допомогою тієї чужоземної перепустки, яку у Франції поважають набагато дужче, ніж самі французькі паспорти, без перешкод ступив на берег. Перший, кого здибав Дантес на вулиці Каннеб'єр, був матрос із. |
| 4425 |
Той чолов'яга колись служив під його орудою і, наче навмисне, перебував тут, щоб Дантес міг упевнитися в тих змінах, що його спіткали. Він спокійнісінько підійшов до матроса і поставив йому декілька запитань, і той відповів на них так, як балакають із людиною, яку бачать уперше в житті. |
| 4426 |
Дантес прямував далі; із кожним кроком серце його завмирало дедалі дужче; дитячі спогади, незатерті думки, що ніколи не покидають нас, поставали перед ним на кожному розі, на кожнісінькому середохресті. |
| 4427 |
Сягнувши краю вулиці Ноай і вгледівши Меянські алеї, він відчув, що ноги його підгинаються, і мало не потрапив під колеса ридвана, що проїздив вулицею. Потім він підійшов до будинку, де колись мешкав його батько. |
| 4428 |
Утім, ніщо вже не нагадувало там йому батькової оселі; шпалери були інші; усі старі речі, друзі його дитинства, що їх він пам'ятав до щонайменших подробиць, зникли. І тільки стіни були ті самі. Дантес поглянув на ліжко, що стояло на тому самому місці, що й ліжко його батька. |
| 4429 |
Очі його несамохіть наповнилися слізьми: тут старий віддав Богу душу, гукаючи свого сина. Молодята здивовано дивилися на цього суворого чоловіка, непорушним обличчям якого котилися сльози. Та будь-яке горе святе, тож вони нічого не питали в нього. |
| 4430 |
Вони тільки відійшли, щоб не заважати йому, а як він почав прощатися, то провели його, запевняючи, що може приходити коли завгодно і що вони завжди раді будуть бачити його у своєму скромному помешканні. |
| 4431 |
Спустившись на поверх нижче, Едмон зупинився перед іншими дверми і запитав, чи ще мешкає тут кравець Кадрус. Та доглядач сказав йому, що чоловік, про якого він допитується, зубожів і тепер має корчму на шляху з Бельґарда в Бокер. |
| 4432 |
Дантес вийшов, довідався, яка адреса господаря будинку, пішов до нього, звелів доповісти про себе під іменем лорда Вілмора (так він записаний був у паспорті) і придбав у нього дім за двадцять п'ять тисяч франків. Якби господар захотів навіть півмільйона, він заплатив би без торгу. |
| 4433 |
Того ж таки дня нотаріус, що оформив купівлю кам'яниці, сповістив молодятам, які мешкали на шостому поверсі, що новий господар надає їм на вибір будь-яке помешкання в домі за ту саму оплату, якщо вони звільнять йому ті дві кімнати. |
| 4434 |
Довкола, на рівнині, що скидалася на величезне озеро куряви, то тут, то там росте рідке пшеничне колосся, яке місцеві садівники, либонь, вирощують із цікавості і яке править за сідало для цикад, що переслідують своїм пронизливим і одноманітним свистом мандрівників, котрі потрапляють до цієї пустелі. |
| 4435 |
Уже сім років та корчма належала подружжю, усю прислугу якого становила наймичка на ймення Трінетта і конюх, що прозивався Пако, утім, двох слуг було цілком достатньо, бо відтоді як поміж Бокером і Еґ-Мортом викопали канал, барки переможно замінили поштові запряжки, а пасажирські судна — диліжанси. |
| 4436 |
Господар тієї убогої корчми був чолов'яга років сорока п'яти, справжнісінький південець — високий, худорлявий і жилястий, із блискучими, глибоко посадженими очима, орлиним носом і білими, мов у хижака, зубами. |
| 4437 |
Проте, попри таку вдавану покірність волі провидіння, не треба гадати, ніби наш корчмар не нарікав на те злиденне становище, у яке поставив його клятий Бокерський канал, і байдуже терпів безнастанні жінчині скарги. |
| 4438 |
Як водилося, Кадрус уже половину ранку стовбичив перед дверима корчми, поглядаючи то на невеличкий моріжок, де вешталися кури, то на два скрайні пункти пустельного шляху, який одним краєм губився на півдні, а другим на півночі, аж верескливий жінчин голос змусив його покинути той пост. |
| 4439 |
Дерев'яні східці, що пролягали до стіни, відразу ж затріщали під тяжкою ходою господаря тієї вбогої оселі; зігнувшись увесь, він задки спускався до священика, що стояв у дверях. Священик декілька секунд дуже уважно дивився на Кадруса; здавалося, він навіть намагався звернути на себе увагу. |
| 4440 |
Коли за п'ять хвилин по тому він знову з'явився, священик уже сидів на ослоні, спершись ліктем на стіл, а Марґотен, що, певне, поміняв гнів на милість, почувши, як дивний мандрівець попросив вина, поклав йому на коліна свою худу шию і дивився на нього лагідними очима. |
| 4441 |
Абат кинув на нього пронизливий погляд. Смертельна блідість заступила рум'янець, що розіллявся було Кадрусовим обличчям. Він одвернувся, і священик побачив, що він утирає сльози краєчком червоної хустини, якою була обв'язана його голова. |
| 4442 |
На мить запало мовчання, упродовж якого священик не зводив пильного погляду з виразного обличчя корчмаря. Кадрус утер піт, що спливав його лицем. І священиків погляд, що ставав дедалі пронизливіший, уп'явся у Кадрусове обличчя, яке враз спохмурніло. |
| 4443 |
Кадрусові очі, здавалося, аж нишпорили попід священиковим убранням, шукаючи той камінь. Панотець дістав із кишені пудельце, обшите чорною шкірою, відкрив його і показав приголомшеному Кадрусові самоцвіт, що сяяв у персні прегарної роботи. |
| 4444 |
Він зачинив пудельце і поклав до кишені самоцвіт, що знай сяяв у Кадрусовій уяві. Кадрус здригнувся. Диявольська посмішка з'явилася на Кадрусових вустах; він хотів було урвати панотця. Кадрус швиденько вволив його бажання. Панотець налляв води у склянку і зробив декілька ковтків. Кадрус затнувся. |
| 4445 |
Священик із Кадрусом обернулися і побачили крізь перила східців бліде Карконтине лице; вона придибала сюди зі своєї комірки і слухала їхню розмову, умостившись на горішній сходинці і спершись головою на руки. |
| 4446 |
Карконта буркнула щось невиразне, знову опустила голову на руки й, сіпаючись від лихоманки, дала чоловікові змогу провадити балачку далі, намагаючись утім не пропустити жодного слова з неї. Тим часом панотець випив трохи води і заспокоївся. Кадрус із досадою махнув рукою і нічого не відповів жінці. |
| 4447 |
Кадрус замислився. І він знову дістав пудельце з кишені, відчинив його, і камінь знову засяяв перед захопленими Кадрусовими очима. Піт рясно котився Кадрусовим обличчям. Священик підвівся, підійшов до дверей, щоб поглянути на коня, і знову сів на своєму місці. |
| 4448 |
Карконта зітхнула і зникла у своїй кімнаті; чутно було, як мостини зарипіли під її ногами і як затріщав фотель, що в ньому вона вмостилася. Він підійшов до дверей, замкнув їх і задля дужчої певності накинув нічний засув. |
| 4449 |
Тим часом панотець обрав собі гарне місце; він сів у кутку, щоб залишатися в тіні, тоді як світло буде падати на обличчя співрозмовника. Схиливши голову і склавши, чи радше зціпивши, руки, він приготувався уважно слухати. Кадрус посунув ослона і сів напроти нього. І він почав розповідати. |
| 4450 |
Проте старий нізащо не погоджувався. Я чув усе те, стоячи на сходовому майданчику, бо дуже хотів, щоб Мерседес умовила його піти з нею. Його неспокійні кроки, що цілісіньку днину лунали в мене над головою, не давали мені спокою. |
| 4451 |
Хоч яка добра була б людина, та вона перестає відвідувати людей, на котрих тяжко дивитися. Скінчилося тим, що старий Дантес лишився геть самотній. Не бачив я більше, щоб хтось підіймався до нього, крім якихось невідомих людей, що вряди-годи заходили до нього і потім потихеньку спускалися з клунками. |
| 4452 |
Він заборгував за помешкання; господар погрожував його витурити з хати; він попросив зачекати ще тиждень, і той погодився; знаю це від самого господаря, бо він зайшов до мене, коли покинув старого. По тому я ще три дні чув, як він знай ходить по хаті, а четвертого дня вже нічого не чув. |
| 4453 |
Пан Моррель привів із собою лікаря; той знайшов у недужого шлунково-кишковий розлад і прописав йому дієту. Я був при цім, панотче, і ніколи не забуду, як посміхнувся старий, почувши той припис. Відтоді він уже не замикався: у нього була законна підстава не їсти, адже лікар призначив йому дієту. |
| 4454 |
Священик насилу здушив у собі стогін. Священик підвівся і пройшов двічі кімнатою, притуляючи руку, що тремтіла, до горлянки. Священик рвучко вхопив наполовину повну склянку з водою, вихилив її одним духом і з червоними очима і блідим лицем знову сів на своє місце. |
| 4455 |
Священик побачив, що зайшов задалеко. Я злякався, що виявлюся причетним о такій порі до політичної справи і промовчав; зізнаюся, що то було підле боягузтво, проте не злочин. І Кадрус із щирим каяттям понурив голову. Запало мовчання. |
| 4456 |
Священик підвівся і замислено почав ходити туди-сюди кімнатою, а потім повернувся до свого ослона і знову сів. Кадрус гірко посміхнувся. За декілька днів до повернення імператора Фернана мали взяти до війська. |
| 4457 |
Бурбони не встигли призвати його, та повернувся Наполеон, видав указ про надзвичайний призов, і Фернанові довелося іти служити. Я теж пішов; та оскільки я був старший від Фернана і допіру одружився з моєю сердешною дружиною, то мене послали охороняти узбережжя. |
| 4458 |
А Фернан потрапив до дійсного війська, подався з полком на кордон і брав участь у битві коло Ліньї. Уночі після битви він був ординарцем в одного генерала, що мав таємні стосунки з ворогом. Тієї ночі генерал мав перейти до англійців; він запропонував Фернанові супроводжувати його. |
| 4459 |
Він повернувся до Франції з еполетами молодшого лйтенанта, і оскільки той генерал, що тішився великою ласкою в короля, опікувався ним і далі, то йому дали звання капітана в 1823 році, під час іспанської війни, тобто за тієї пори, коли Данґляр узявся до своїх перших комерційних спекуляцій. |
| 4460 |
Згодом стало відомо, що граф де Морсер, — він носив це ім'я, — вступив на службу до Алі-паші у званні генерала-інструктора. Як вам відомо, Алі-пашу вбили; та перед смертю він дав Фернанові щедру винагороду; Фернан повернувся до Франції, і там його затвердили у званні генерал-лейтенанта. |
| 4461 |
Якось, просидівши, як вона звикла, на середохресті двох шляхів, що провадять із Марселя до Каталян, Мерседес повернулася додому ввечері у ще дужчій розпуці, ніж будь-коли; ні її коханий, ні її друг не повернулися до неї жодним із тих шляхів, і вона не здобула звістки ні про того, ні про того. |
| 4462 |
Раптом вона почула знайомі кроки. Вона схвильовано озирнулася, двері відчинилися, і перед нею постав Фернан у мундирі молодшого лейтенанта. Хоч тужила вона і побивалася не за ним, проте їй здалося, наче частка її колишнього життя повернулася до неї. |
| 4463 |
Мерседес ухопила Фернана за руки з такою радістю, що він узяв її за кохання; та то була тільки втіха від думки, що вона не сама на світі й що нарешті після довгих днів самоти вона бачить перед собою друга. |
| 4464 |
Та й слід зауважити ще, що Фернан ніколи не викликав у неї відрази, просто в неї не було до нього кохання, та й годі. Серце Мерседес належало іншому, і той інший був далеко. зник. може, й помер. Від тієї думки вона ридала й у відчаї заламувала руки. |
| 4465 |
Та ця думка, яку вона передніше відкидала, коли хтось підказував її, тепер сама напрошувалася. Та й старий Дантес знай повторював їй: Старий помер, як я вам уже казав. Якби він жив на світі, то, може, Мерседес ніколи не вийшла б за іншого. Старий почав би докоряти їй за невірність. |
| 4466 |
Фернан це розумів. Дізнавшись про смерть старого, він повернувся. Цього разу він з'явився у званні лейтенанта. Під час першого свого повернення він не сказав Мерседес ні слова про кохання; під час другого нагадав, що кохає її. |
| 4467 |
Мерседес попросила в нього ще півроку, щоб чекати Едмона і побиватися за ним. Фернан здобув щастя, та не здобув спокою; я бачив його за тої пори; він весь час боявся повернення Едмона. Тим-то він і поквапився якомога далі завезти дружину й самому хутчій ушитися. |
| 4468 |
У Каталянах було забагато небезпек і забагато спогадів. За тиждень після весілля вони виїхали. Священик здригнувся. Кадрус затнувся. Сказавши те, панотець дістав самоцвіт із кишені і простягнув його Кадрусові. Кадрус уже було торкнувся каменя, та враз відсахнувся. Абат усміхнувся. |
| 4469 |
Дедалі дуже дивуючись, Кадрус підійшов до великої дубової шафи, відчинив її і подав священикові довгого капшука з бляклого червоного шовку, зашморгнутого двома мідними кільцями, з яких уже злізла позолота. Панотець узяв гаманця і віддав Кадрусові самоцвіт. |
| 4470 |
Священик підвівся, узяв капелюха і рукавички. І панотець, насилу відкараскавшись від палких Кадрусових подяк, сам одсунув засув на дверях, вийшов, сів на коня, уклонився ще раз корчмареві, що розливався медоточивими прощальними речами, і помчав тим самим шляхом, яким і приїхав. |
| 4471 |
Наступного дня по тому, як на шляху поміж Бельґардом і Бокером відбулася змальована нами розмова, чолов'яга років тридцяти чи й тридцяти двох, у блакитному фраці, нанкових панталонах і білій камізельці, за поставою і вимовою щирий англієць, завітав до марсельського мера. |
| 4472 |
Англієць, напевне, оцінив мерову делікатність, уклонився, вийшов і ходою достеменного британця попрямував на вулицю, яку йому назвали. Пан де Бовіль сидів у себе в кабінеті. Угледівши його, англієць зробив здивований порух, наче не вперше зустрічався з інспектором. |
| 4473 |
Та пан де Бовіль був у такому відчаї, що всі його розумові здібності вочевидь поглинала однісінька думка, що ні його пам'яті, ні уяві не дозволяла блукати в минулому. Англієць із притаманною для його нації флегматичністю поставив йому слово у слово те саме запитання, що й марсельському мерові. |
| 4474 |
Інспектор казав правду: в паперах був зразковий лад; кожна відомість мала свій номер; кожна справа лежала на своєму місці. Інспектор посадив англійця у свій фотель і подав йому теку, що стосувалася замку Іф, надавши йому змогу порпатися в ній, а сам сів у кутку і почав читати газету. |
| 4475 |
Англієць легко відшукав папери, що стосувалися абата Фаріа; та, певне, випадок, що про нього розповів ото пан де Бовіль, зацікавив його; пробігши очима ті папери, він далі гортав справу, аж дійшов до паперів про Едмона Дантеса. І тоді він збагнув усе. |
| 4476 |
Тож він не здивувався, побачивши у списку таку примітку: Що ж до останнього допису, який супроводжував примітку, то англієць збагнув, що його зробив в'язничний інспектор, який таки виявив співчуття до Дантеса, та з огляду на ту примітку не мав змоги хоч якось полегшити його долю. |
| 4477 |
Тож він не помітив, як англієць згорнув і сховав до кишені донос, що його написав Данґляр в альтанці, донос із штемпелем марсельської пошти, який засвідчував, що його дістали зі скриньки 24 лютого о шостій годині вечора. |
| 4478 |
Та хоч би й помітив, то не показав би того, бо невеликої ваги надавав тому папірцеві і завеликого значення отим своїм двомстам тисячам франків, щоб завадити англійцеві, хоч його учинок і порушував усі правила. У загальному занепаді, що в нього поринув дім Морреля, тільки Коклес лишився незворушний. |
| 4479 |
Та не слід гадати, що та незворушність випливала з браку прив'язаності; навпаки, вона була наслідком непохитної довіри. Та й справді, досі ніщо ще не похитнуло його певності. Остання місячна виплата здійснилася з непогрішною точністю. |
| 4480 |
Коклес знайшов помилку в сімдесят сантимів, яку собі на збиток зробив пан Моррель, і того ж таки дня приніс йому ті переплачені чотирнадцять су. Пан Моррель із сумною усмішкою взяв їх і поклав у майже порожню скриньку каси. |
| 4481 |
І Коклес пішов собі, страшенно задоволений, бо похвала пана Морреля, найчеснішого чоловіка в Марселі, була для нього приємніша від винагороди у п'ятдесят екю. Проте судно, що, як і, вирушило з Калькутти, прийшло вже тижнів зо два тому, а від не було ніяких звісток. |
| 4482 |
Отакі були справи у компанії пана Морреля, коли наступного дня після своїх відвідин пана де Бовіля до неї завітав порученець римського банкового дому. Його прийняв Емманюель. Емманюель гірко зітхнув і погукав Коклеса. Прийшов Коклес, і юнак звелів одвести незнайомця до пана Морреля. |
| 4483 |
Коклес пішов попереду; незнайомець попрямував за ним. На східцях вони зустріли гожу молоду дівчину років шістнадцяти чи сімнадцяти, що занепокоєно зиркнула на незнайомця. Англієць увійшов; пан Моррель сидів за письмовим столом і, блідий від хвилювання, із жахом дивився на стовпці свого пасиву. |
| 4484 |
Чуприна його посивіла: клопоти поорали бганками чоло; самісінький його погляд, колись такий твердий і рішучий, став тьмяний і невпевнений, наче остерігався зупинитися на якійсь думці чи на чиємусь обличчі. Англієць дивився на нього з цікавістю, що, вочевидь, поєднувалася зі співчуттям. |
| 4485 |
Тяжко зітхнувши, Моррель провів долонею по вогкому чолу. Поки тривали ті обрахунки, сердешний Моррель зазнавав просто-таки пекельних мук. Почувши ту майже брутальну заяву, пан Моррель страшенно пополотнів. Моррель здригнувся, але твердо поглянув в обличчя співрозмовника. |
| 4486 |
Моррель підвівся було, щоб відчинити двері, та сили покинули його, і він знову впав у фотель. Вони так і сиділи один напроти одного, Моррель дригонів усеньким тілом, незнайомець дивився на нього з виразом глибокого співчуття. |
| 4487 |
Гамір ущух, та Моррель, певне, чекав іще чогось: той гамір мав свою причину, яка ось-ось мала з'ясуватися. Незнайомцеві здалося, ніби хтось тихенько береться східцями й наче на майданчику зупинилося кілька душ. Потім він почув, як у замок перших дверей вставили ключа і як вони зарипіли в завісах. |
| 4488 |
Тієї ж миті відчинилися другі двері, і на порозі стала Жюлі, бліда і вся в сльозах. Моррель підвівся, тремтячи всеньким тілом, і сперся на поруччя фотеля, щоб не впасти. Він хотів забалакати, та голос його зрадив. Моррель страшенно зблід; Жюлі кинулася йому в обійми. |
| 4489 |
Жюлі нічого не відказала на те, але ствердно кивнула головою, яку похилила батькові на груди. Моррель звів руки до неба з неповторним виразом смирення і вдячності. Хоч який незворушний був англієць, та в очах його зблиснули сльози. |
| 4490 |
Насилу він промовив те, як із плачем увійшла пані Моррель; за нею простував Емманюель. У глибині, у передпокої, видніли суворі лиця сімох чи вісьмох моряків, виснажених і напівголих. Угледівши тих людей, англієць здригнувся. |
| 4491 |
Здавалося, йому кортіло підійти до них, та він стримався і, навпаки, відступив у найтемніший і найдальший закут кабінету. Пані Моррель сіла у крісло і взяла чоловікову руку у свої долоні, а Жюлі й далі стояла, схиливши голову на батькові груди. |
| 4492 |
Емманюель лишився посеред кімнати, залишаючись немовби ланкою поміж родиною Моррелів і моряками, що з'юрмилися у дверях. Старий моряк, до чорного обсмалений тропічним сонцем, підійшов, бгаючи в руках дірявого капелюха. За п'ять хвилин вітрило згорнули, і ми пішли під фоком, марселями і брамселями. |
| 4493 |
Я віддав йому штурвал і попрямував униз; там було вже футів зо три води; побіг я на палубу, гукаю: Де ж пак! Запізно вже було. Заходилися коло помпи, та що дуже помпували, то більше води надходило. І пішов до своєї каюти й приніс два пістолі. |
| 4494 |
Капітан заліз у неї останній чи радше не заліз, бо не хотів покинути судно; я згріб його в оберемок і кинув хлопцям, а потім і сам плигнув. І вчасно. Ледве встиг я стрибнути, аж палуба репнула з таким гуком, наче випалив залпом сорокавосьмигарматний корабель. |
| 4495 |
Що ж до нас, то ми три дні не пили й не їли, тож почали вже балакати про те, чи не кинути жереб, кому з нас годувати решту, аж угледіли, послали їй гасло, вона помітила нас, підпливла ближче, послала шлюпку і взяла нас. |
| 4496 |
Пенелон скорчив жалібну гримасу, обернувся до приятелів, про щось порадився з ними і знову звернувся до господаря. Ті слова просто-таки приголомшили чесних моряків. Вони перелякано перезирнулися. Пенелонові забило дух, і він замалим не проковтнув свою жуйку; слава Богу, він вчасно вхопився за горло. |
| 4497 |
Він кивнув Коклесові, і той вийшов наперед; моряки подалися за скарбником, а Емманюель вийшов останній. І він показав очима на порученця фірми, що упродовж цієї сцени стояв непорушно в кутку і брав участь у ній тільки декількома словами, що їх ми вже наводили. |
| 4498 |
Обидві жінки зиркнули на незнайомця, про якого вони геть забули, і пішли. Та Жюлі обернулася у дверях і кинула на нього зворушливо благальний погляд, а той відповів на нього усмішкою, яку дивно було бачити на цьому крижаному обличчі. Чоловіки лишилися самі. Моррель замислився. |
| 4499 |
Англієць вислухав слова подяки із флегматичністю, що притаманна була його нації, і попрощався з Моррелем, що провів його до дверей, висловлюючи вдячність. На східцях він зустрів Жюлі. Вона удавала, ніби спускається східцями, та насправді вона чекала на нього. |
| 4500 |
Жюлі тихо скрикнула і, зашарівшись мов ружа, ухопилася за поруччя, щоб не впасти. Незнайомець пішов собі, помахавши їй рукою на прощання. У дворі він зустрів Пенелона, що тримав у кожній руці по згортку у сто франків і наче не зважувався піти. |
| 4501 |
Відстрочення, що його надав Моррелеві порученець банкового дому тієї хвилини, коли він і не очікував цього, здалося бідолашному судновласникові одним із тих повернень щастя, які сповіщають людині, що доля урешті втомилася переслідувати його. |
| 4502 |
Того ж таки дня він розповів усе своїй доньці, дружині й Емманюелеві, і якась надія, якщо не заспокоєння, повернулися у їхній дім. Та, на жаль, Моррель мав справи не лише з компанією, що так лагідно поставилася до нього. Як він ото сказав, у торгових справах є кореспонденти, а друзів нема. |
| 4503 |
У глибині душі він був спантеличений, коли думав про великодушний учинок фірми, пояснюючи його тільки розумними егоїстичними міркуваннями: ліпше підтримати людину, що винна тобі триста тисяч франків, і отримати ті гроші за три місяці, ніж прискорювати її крах і здобути шість чи вісім відсотків. |
| 4504 |
На жаль, зі злості чи з нерозсудливості всі інші Моррелеві кредитори міркували не так, а дехто навіть навпаки. Тож векселі, що їх попідписував Моррель, надійшли до його каси в означений термін, і завдяки відстроченню, що його надав англієць, їх негайно поплатив Коклес. |
| 4505 |
Отак той Коклес і далі був собі спокійнісінький. І тільки пан Моррель із жахом бачив, що якби йому довелося заплатити п'ятнадцятого числа сто тисяч франків де Бовілю, а тридцятого числа — тридцять дві тисячі п'ятсот франків за іншими, теж відстроченими векселями, то він пропав би вже в цьому місяці. |
| 4506 |
Та попри це до нього й далі ставилися недовірливо і одностайно відклали банкрутство бідолашного судновласника до кінця наступного місяця. Цілий липень Моррель докладав відчайдушних зусиль, щоб зібрати потрібну суму. |
| 4507 |
Що ж до моряків із, то вони, либонь, понаймалися на іншу службу, бо теж кудись позникали. Капітан Ґомар, оговтавшись після недуги, що затримала його в Пальмі, повернувся до Марселя. Він не зважувався заявитися до пана Морреля, але той, дізнавшись про його приїзд, сам подався до нього. |
| 4508 |
Чесному судновласнику було вже відомо з Пенелонових слів про мужню поведінку капітана під час кораблетрощі, і він сам намагався втішити його. Він приніс йому цілком його платню, за якою капітан Ґомар не зважився б прийти. |
| 4509 |
Виходячи від нього, пан Моррель зіткнувся на сходах із Пенелоном, що, либонь, незлецько розпорядився отриманими грошенятами, тому що вбраний був у новісіньку одіж. Угледівши судновласника, чесний стерновий страшенно збентежився. |
| 4510 |
Він забився у найдальший куток майданчика, перекинув свою жуйку спершу з правого боку на лівий, потім з лівого у правий, перелякано витріщив очі й відповів тільки ніяковим потиском на приязний, як завше, потиск Моррелевої руки. |
| 4511 |
Пан Моррель подумав, що Пенелон збентежився за своє чепурне вбрання; певне, старий моряк не за свій рахунок придбав таку розкіш; либонь, він уже найнявся на якесь інше судно і соромився того, що так швидко, якщо можна так сказати, скинув траур за. |
| 4512 |
Може, він навіть прийшов до капітана Ґомара поділитися з ним своїм успіхом і передати йому пропозицію від імені свого нового господаря. Серпень минув у безнастанних Моррелевих спробах відновити свій давніший кредит або ж відкрити собі новий. |
| 4513 |
Та, всупереч усім очікуванням, коли настало тридцять перше серпня, каса відчинилася, як завжди. Коклес сидів за ґратами як завжди незворушно, розглядав зі звичною увагою векселі, які йому подавали, і зі звичною своєю точністю поплатив їх від першого до останнього. |
| 4514 |
Ніхто нічогісінько не розумів, і кожен з упертістю, що притаманна провісникам сумних подій, відкладав оголошення неплатоспроможності до кінця вересня. Першого вересня Моррель повернувся. Уся родина з великою тривогою очікувала його; від цієї мандрівки до Парижа залежала остання можливість порятунку. |
| 4515 |
Моррель згадав про Данґляра, що став мільйонером і колись був зобов'язаний йому, тому що за його рекомендацією Данґляр вступив на службу до іспанського банкіра, з якої й розпочалося його швидке збагачення. Ходили чутки, що Данґляр мав шість чи вісім мільйонів і необмежений кредит. |
| 4516 |
Не виймаючи жодного таляра з кишені, Данґляр міг порятувати Морреля. Йому варто було тільки поручитися за нього, і Моррель був би порятований. Моррель давно вже думав про Данґляра, та через якусь несвідому відразу Моррель до останньої хвилини зволікав і не вдавався до цього скрайнього засобу. |
| 4517 |
Та переступивши поріг своєї домівки, Моррель не обмовився ні словом нарікання чи докору; він зі слізьми обняв дружину і доньку, приязно простягнув руку Емманюелеві, замкнувся в кабінеті, на третьому поверсі, і погукав до себе Коклеса. |
| 4518 |
Після короткої наради вони вирішили, що Жюлі напише братові, що стояв із полком у Німі, щоб він негайно приїхав. Бідолашні жінки інстинктивно почували, що їм треба зібрати всі сили, щоб витерпіти удар, який їм загрожував. |
| 4519 |
Та й Максимільян Моррель, хоч йому було тільки двадцять два роки, мав великий вплив на батька. То був юнак простого і твердого характеру. Коли йому довелося обирати рід діяльності, батько не захотів силувати його і надав юнакові вільний вибір згідно з його смаками і нахилами. |
| 4520 |
Той заявив, що має намір вступити на військову службу. Ухваливши це, він старанно взявся до наук, здав конкурсні іспити до Політехнічної школи і був призначений молодшим лейтенантом до п'ятдесят третього піхотного полку. Він уже з рік служив у цьому званні й розраховував на підвищення до лейтенанта. |
| 4521 |
У полку Максимільян Моррель вважався суворим виконавцем не лише вояцького, а й людського обов'язку, тож дістав прізвисько Стоїк. Звісно, багато хто з-поміж тих, що прозивали його так, повторювали його за іншими, навіть не тямлячи, що воно означає. |
| 4522 |
Вони не помилялися у серйозності становища, бо за кілька хвилин по тому, як пан Моррель подався до свого кабінету разом із Коклесом, Жюлі побачила, як скарбник виходить звідти весь блідий і тремтячи, із несамовитим обличчям. |
| 4523 |
По обіді Моррель звик виходити з дому, він вирушав до випити філіжанку кави і проглянути, та цього разу він не вийшов з дому і повернувся до свого кабінету. Коклес, здавалося, геть розгубився. Більшу частину дня він просидів на камені у двориську, без капелюха, на тридцятиградусній спеці. |
| 4524 |
Емманюель намагався підбадьорити пані Моррель і Жюлі, та йому забракло слів. Надто вже добре обізнаний він був зі справами фірми, щоб не передбачати, що родині Моррелів загрожує страшенна катастрофа. Настала ніч. |
| 4525 |
Ні пані Моррель, ні Жюлі не лягали спати, сподіваючись, що Моррель, вийшовши з кабінету, зайде до них. Та вони чули, як він, скрадаючись, щоб його не гукнули, пройшов повз їхні двері. Вони прислухалися, та він увійшов до своєї спальні й замкнувся. |
| 4526 |
Пані Моррель звеліла доньці вкладатися до ліжка; потім, за півгодини по тому, як Жюлі пішла, вона підвелася, скинула черевики і тихенько вийшла в коридор, щоб підглянути крізь замкову шпарину, що робить її чоловік. У коридорі вона помітила тінь, що швидко віддалялася. |
| 4527 |
Моррель справді писав, проте пані Моррель помітила те, чого не завважила її донька: чоловік писав на гербовому папері. Тоді вона збагнула, що він пише заповіт; вона затремтіла усеньким тілом, та все ж таки знайшла в собі силу нічого не сказати Жюлі. |
| 4528 |
Наступного дня пан Моррель здавався спокійнісіньким. Він, як завше, клопотався у бюро, як завжди, прийшов снідати. Тільки по обіді він посадив доньку біля себе, узяв обома руками її голову і міцно пригорнув до грудей. |
| 4529 |
Увечері Жюлі сказала матінці, що хоч батько їй і здавався спокійним, та серце його страшенно калатало. Четвертого вересня увечері Моррель звелів, щоб донька повернула йому ключа від кабінету. Жюлі здригнулася, бо та вимога здалася їй лиховісною. |
| 4530 |
Вона намагалася розпитати Емманюеля, та він нічого не знав або нічого не хотів казати. Цілу ніч із четвертого на п'яте вересня прислухалася пані Моррель до порухів чоловіка за стіною. До третьої години ранку вона чула, як він схвильовано ходить туди й сюди кімнатою. |
| 4531 |
Аж о третій над ранок він упав на ліжко. Мати і донька пробули ніч укупі. Ще з вечора очікували вони Максимільяна. О восьмій ранку пан Моррель зайшов до їхньої кімнати. Він був спокійний, та сліди безсонної ночі закарбувалися на його блідому, змарнілому обличчі. |
| 4532 |
Вона лишилася стояти мовчки і непорушно. Незабаром двері знову відчинилися, чиїсь руки обняли її й чиїсь вуста припали до її чола. Вона звела очі й зойкнула на радощах. На той вигук прибігла пані Моррель і кинулася в синові обійми. |
| 4533 |
Жюлі вибігла з кімнати, та на першій сходинці зустріла чоловіка з листом у руці. Жюлі вагалася. Жюлі вихопила у нього з рук листа. Хутко відкривши його, вона прочитала: Дівчина радісно скрикнула, звела очі й почала шукати чоловіка, що приніс їй записку, щоб розпитати його, та він зник. |
| 4534 |
Чи не загрожує їй лихо якесь? Чи не чигає на неї пастка? Вона була така цнотлива, що не знала, якої небезпеки може зазнати дівчина її віку; та не треба знати небезпеки, щоб її боятися: навпаки, саме недовідома небезпека викликає найдужчий страх. Жюлі вагалася й урешті вирішила порадитися. |
| 4535 |
І з якоїсь незрозумілої спонуки пішла шукати допомоги не до матінки з братом, а до Емманюеля. Вона спустилася вниз, розповіла йому, що сталося того дня, коли до її батька прийшов посланець банкової компанії, розповіла йому про сцену на сходах, про ту обіцянку, що дала йому, і показала листа. |
| 4536 |
Максимільян знав, що внаслідок лих, які одне за одним спіткали його батька, у способі життя його родини сталися значні зміни, та не знав, що справи дійшли до такого відчайдушного становища. Несподіваний удар, здавалося, приголомшив його. |
| 4537 |
Замість того, щоб просто піднятися до кабінету, пан Моррель пішов спершу до своєї кімнати і лише тепер із неї виходив. Пан Моррель, угледівши сина, скрикнув від подиву; він не знав про його приїзд. Він завмер на місці, притискаючи ліктем якийсь предмет, захований під сурдутом. |
| 4538 |
Максимільян швидко спустився східцями і кинувся на шию до батька, аж відступив, упираючись правою рукою в його груди. І Моррель твердою ходою піднявся в кабінет; Максимільян, заточуючись, ішов за ним. |
| 4539 |
Моррель відімкнув двері, пропустив сина вперед і замкнув за ним двері; потім пройшов до вітальні, підійшов до письмового столу, поклав на край пістолі й показав синові на розгорнутий реєстр. Реєстр давав достеменну картину становища справ. Він простягнув руку до пістолів. Моррель перепинив його. |
| 4540 |
Максимільян здригнувся. Максимільян замислився; потім в очах його сяйнула шляхетна рішучість, та при цьому він поволі й зі смутком зняв із себе погони. І цього разу якщо не серцем, то розумом він погодився із батьковими аргументами. |
| 4541 |
Лишившись наодинці, Моррель якусь хвилю стояв непорушно, дивлячись на двері, що зачинилися за сином, потім простягнув руку, знайшов шворку від дзвінка і подзвонив. Увійшов Коклес. За три дні його було годі впізнати. |
| 4542 |
Від думки про те, що Моррелева фірма припинить оплати, він постарів на двадцять років. Коклес нічого не відказав, лише кивнув, вийшов у передпокій і сів на стільці. Моррель упав у крісло. Він глянув на стінного дзиґаря: залишалося сім хвилин. |
| 4543 |
Що коїлося в ці останні хвилини в душі сердеги, який, улягаючи переконанню, може, й облудному, та для нього правильному, готувався у розповні літ до вічної розлуки з усім, що він любив, і розлучався із життям, що дарувало йому всі радощі родинного щастя, — цього не вимовити вголос. |
| 4544 |
Щоб збагнути це, потрібно було бачити його обличчя, укрите краплями поту, та виразом, що свідчив про покірність долі, його очі, переповнені сльозами, та зведені до неба. Стрілка дзиґаря бігла; пістолі були набиті; він простягнув руку, узяв одного і прошепотів доньчине ім'я. |
| 4545 |
Потім знову поклав смертоносну зброю, узяв перо і написав декілька слів. Йому здавалося, що він не досить ніжно попрощався зі своєю улюбленицею. Потім знову обернувся до годинника; тепер він лічив уже не хвилини, а секунди. |
| 4546 |
Він знову взяв пістоля, розтулив рота і втупився у годинну стрілку; звів курок і несамохіть здригнувся, почувши, як той клацнув. Тієї миті піт струмками цебенів його лицем, смертельна туга стиснула його серце: внизу, коло сходів, рипнули двері. Потім відчинилися двері кабінету. |
| 4547 |
Стрілка дзиґаря наближалася до одинадцятої. Моррель не обернувся; він чекав, що Коклес зараз доповість йому: І він притулив пістолет до рота. Позаду пролунав гучний вигук — то був голос його доньки. Він обернувся й побачив Жюлі; пістоль випав у нього з рук. |
| 4548 |
І вона кинулася йому в обійми, піднімаючи в руці червоного шовкового капшука. Моррель узяв капшука і здригнувся: йому здалося, ніби той капшук належав колись йому. В одному його кутку лежав вексель на двісті вісімдесят сім тисяч п'ятсот франків. Вексель був погашений. |
| 4549 |
У другому був самоцвіт завбільшки з ліщиновий горіх із записом на клапті пергаменту: Моррель провів долонею по чолі: йому здавалося, ніби то сон. Дзиґар почав бити одинадцяту. Кожен удар відлунював у ньому так, наче по його серцю гамселив залізний обушок. |
| 4550 |
Жюлі простягнула йому листа, якого отримала вранці. Тієї ж миті до кабінету забіг Емманюель, що аж не тямився на радощах. Моррель упав у крісло, він був геть знесилений, розум відмовлявся сприйняти ті неймовірні, нечувані казкові звістки. Та відчинилися двері, і до кімнати увійшов Максимільян. |
| 4551 |
Однак те, що він тримав у руках, було не менш неймовірне: капшук із погашеним векселем і сяйливим самоцвітом. Вони вийшли і на східцях зустріли пані Моррель. Сердешна жінка не зважувалася піднятися нагору. За кілька хвилин вони вже були на вулиці Каннеб'єр. На пристані було повнісінько людей. |
| 4552 |
І справді, на очах у юрми коїлося справжнісіньке диво: навпроти вежі святого Івана корабель, де на кормі було написано білими літерами (Моррель і син, Марсель), геть-чисто такий, як і давніший, і так само напханий кошеніллю й індиго, опускав якір і згортав вітрила. |
| 4553 |
Відтіля він ще раз глянув на Морреля, що з радісними сльозами приязно потискав простягнуті зусібіч долоні й затуманеним поглядом дякував невідомому доброчинцеві, якого наче шукав на небесах. Сказавши те, він подав знак, і яхта, що, либонь, тільки й чекала того, відразу ж вирушила у море. Х. Італія. |
| 4554 |
На початку 1838 року у Флоренції жили два юнаки, що належали до найвищих світських кіл у Парижі — віконт Альбер де Морсер і барон Франц Д'Епіне. Вони домовилися провести карнавал у Римі, де Франц, що мешкав ув Італії вже четвертий рік, мав служити Альберові провідником. |
| 4555 |
Провести карнавал у Римі справа поважна, надто ж як не хочеш ночувати під латаною зорею на П'яцца-дель-Пополо чи на Кампо Ваччіно, тож вони написали маестро Пастріні, господареві готелю на П'яцца-ді-Спанья, щоб він лишив для них добру кімнату. |
| 4556 |
Натішившись життям міста славетних Медічі, нагулявшись у раю, який зовуть Кашина, пізнавши гостинність могутніх можновладців, господарів Флоренції, він, уже знаючи Корсику, Бонапартову колиску, вирішив одвідати острів Ельба, де відбував заслання Наполеон. |
| 4557 |
Наче морський птах, що вилітає з гнізда, полинув човен у відкрите море і другого дня висадив Франца в Порто-Феррайо. Франц перетнув острів імператора, прямуючи слідами, які закарбувала хода велета, і в Марчані знову подався в море. |
| 4558 |
За дві години він знову вийшов на берег на острові П'яноза, де, як йому казали, його чекали цілі стада червоних куріпок. Полювання виявилося невдале. Франц насилу вполював кілька мізерних пташок і, як і будь-який мисливець, що дарма згаяв час і сили, сів до човна в кепському гуморі. |
| 4559 |
У Франца було чимало часу до призначеної зустрічі з приятелем, а притулок у Римі був готовий, тож він погодився на ту пропозицію й вирішив винагородити себе за невдале полювання. Коли він сказав про це, моряки почали перешіптуватися. Господар подав команду. |
| 4560 |
Обернувшись до Монте-Крісто, барка полинула як вітер. Франц зачекав, аж повернули, і, коли вже пішли новим напрямком, коли вітер напнув вітрило і всі чотири матроси посідали на своїх місцях — троє на носі й один коло стерна, — він знову озвався. |
| 4561 |
Якби Ґаетано розповів усе те передніше, ніж запропонувати полювання на Монте-Крісто, то Франц, певне, подумав би, чи варто вдаватися до такої прогулянки, та вони вже були в дорозі, і він вирішив, що відступати означало б виказати себе боягузом. |
| 4562 |
Він був одним із тих людей, котрі самі не шукають небезпеки, та якщо зіткнуться з нею, то незворушно дивляться їй в очі: то був чоловік твердої волі, що для нього небезпека — мов суперник на дуелі: він угадує всі його порухи. |
| 4563 |
Оцінює його силу, зволікає рівно стільки, щоб звести дух і водночас не здатися боягузом, і, вміючи одним поглядом оцінити всі свої переваги, убиває одним ударом. Тим часом вони хутко рухалися до мети своєї мандрівки, вітер віяв добрячий, і барка йшла зі швидкістю шість чи й сім миль за годину. |
| 4564 |
Мірою того, як вони наближалися до острова, він буцім виростав із моря: у вечірньому небі чітко вимальовувалися, наче ядра в арсеналі, нагромаджені одна на другу скелі, а в шпаринах бескидів червонів верес і зеленіло деревляччя. |
| 4565 |
Хоч моряки й не виказували тривоги, проте вочевидь вони були насторожі й пильно вдивлялися у дзеркальну гладінь, якою линув човен, і оглядали обрій, де біліли тільки вітрила рибальських човнів, що скидалися на чайок, які гойдаються на гребенях хвиль. |
| 4566 |
Минуло з годину після заходу сонця, аж Франц помітив по ліву руку, на відстані у чверть милі, якусь темну купу, та обриси її були такі невиразні, що він побоявся насмішити моряків, узявши хмару за тверду землю, і волів мовчати. |
| 4567 |
Тоді стерновий покерував далі, і маленьке судно помітно наблизилося до острова, аж небавом опинилося від нього за якихось п'ятдесят кроків. Ґаетано згорнув вітрило, і човен зупинився. Усе це вчинили у цілковитому мовчанні, втім, відтоді як човен повернув назад, ніхто і слова не промовив. |
| 4568 |
Ґаетано, що запропонував цю прогулянку, узяв усю відповідальність на себе. Четверо моряків не спускали з нього очей, тримаючи напоготові весла, щоб налягти на них і сховатися, скориставшись пітьмою, якщо станеться лихо. Що ж до Франца, то він із відомою вже нам незворушністю оглядав свою зброю. |
| 4569 |
У нього були дві рушниці з двома цівками і карабін, він їх набив, перевірив затравки і почав чекати. Тим часом Ґаетано скинув куртку і сорочку, підтягнув очкур на шароварах, а оскільки він був босий, то роззуватися йому не довелося. |
| 4570 |
У такому вбранні (чи радше без нього) він плигнув у воду, передніше притуливши палець до вуст, і так обережно поплив до острова, що не чутно було ані однісінького хлюпання. Тільки за світляною стягою, що залишалася за ним на воді, можна було за ним стежити. Незабаром і та стяга зникла. |
| 4571 |
Він перебував у відкритому морі, у цілковитій пітьмі, із незнайомими моряками, які не мали ніяких причин бути відданими йому, пречудово знали, що в нього декілька тисяч франків у капшуці, і разів із десять хоч і не заздрісно, та все ж таки з цікавістю розглядали його пречудову зброю. |
| 4572 |
Ще й надто, у супроводі цих людей він приставав до острова, що мав таку набожну назву, та завдяки присутності перемитників і розбишак не обіцяв йому ніякої іншої гостинності, ніж та, що чекала Христа на Голгофі. |
| 4573 |
Та й розповідь про потоплені судна, що вдень видалася йому перебільшеною, тепер, уночі, здавалася правдоподібнішою. Перебуваючи отаким чином у подвійній небезпеці, хоч, може, і надуманій, він пильно стежив за моряками і не випускав рушниці з рук. |
| 4574 |
Франц, що вже трохи звик до темряви, розрізняв у мороці гранітне громаддя, уздовж якого нечутно линула барка; коли вона обігнула ріг якогось бескида, він побачив багаття, що палало ще яскравіше, ніж раніше, і декількох людей, що сиділи довкола нього. Відблиски вогню падали кроків на сто у море. |
| 4575 |
Ґаетано обмінявся з тим чоловіком кількома словами, з-поміж яких Франц нічого не втямив, хоч ішлося, мабуть, про нього. Коли Ґаетано передав його відповідь, вартовий щось звелів одному з тих, що сиділи коло багаття, і той відразу ж підвівся і зник поміж скелями. Усі мовчали. |
| 4576 |
Воно означає заразом «будь ласка, увійдіть, ласкаво просимо, будьте як удома, ви тут господар». Це скидається на турецьку фразу в Мольєра, що так дивувала міщанина-шляхтича кількістю тих понять, що містилися в ній. |
| 4577 |
Матроси не змусили себе припрошувати, разів чотири махнули веслами і пристали до берега. Ґаетано плигнув на землю, тихо перекинувся словом із вартовим, один за одним повилазили з барки моряки, потім настала і Францова черга. |
| 4578 |
Одну свою рушницю він повісив через плече, друга була в Ґаетано, матрос ніс карабін. Убраний він був із вишуканістю дженджика, змішаною з недбалістю маляра, тож це не викликало в господарів ніяких підозр, а отже, і осторог. |
| 4579 |
Пройшовши кроків із тридцять, вони зупинилися на майданчику, довкола якого у скелях були вирубані примітивні сідала, що скидалися на халабуди, де можна було вартувати навсидячки. Довкола на вузьких смужках родючої землі росли падуби і густі миртові запусти. |
| 4580 |
Франц опустив смолоскип і, вгледівши купки попелу, зрозумів, що не він перший оцінив зручність цієї місцини і що вона, певне, слугувала звичним притулком для мандрівних відвідувачів острова Монте-Крісто. Якихось незвичайних подій він уже не чекав. |
| 4581 |
Тільки він ступнув на берег і впевнився якщо не в приязному, то принаймні в байдужному гуморі господарів, його неспокій розвіявся і запах козеняти, що пеклося на багатті, нагадав йому про те, що він голодний. |
| 4582 |
Він сказав про це Ґаетано, і той відповів, що вечеря — це найпростіше діло, адже у човні в них є хліб, вино, шість куріпок, а вогонь поруч. Тим часом матроси нарвали вересу, наламали дубового та миртового галуззя і розклали чималеньке багаття. |
| 4583 |
Ухлинаючи запах печені, Франц нетерпляче очікував повернення Ґаетано, аж той підійшов до нього з досить заклопотаним виглядом. Франц намагався прочитати в Ґаетанових очах, що ж ховається за тією пропозицією. Він роззирнувся, щоб хтось не підслухав. |
| 4584 |
Франц подумав трохи, зміркував, що такий багатій не стане зазіхати на його кілька тисяч франків, і, вгледівши за всім цим тільки пречудову вечерю, вирішив іти. Ґаетано пішов, щоб передати його відповідь. |
| 4585 |
Він обернувся до моряка, що під час його розмови з Ґаетано скуб куріпок із таким поважним виглядом, наче пишався тим ділом, і запитав, на чому ж припливли ті люди, якщо ніде не видно ні човна, ні сперонари, ні тартани. Його супроводжували два матроси із яхтової залоги. |
| 4586 |
Франц замість відповіді вийняв із кишені носову хустинку і дав її вартовому. Йому мовчки зав'язали очі, причому дуже ретельно, певне, остерігалися якогось обману з його боку, потім запропонували присягнутися, що він нізащо не буде намагатися скинути ту пов'язку. Франц заприсягнувся. |
| 4587 |
Кроків за тридцять, зі смаковитого запаху печені, він здогадався, що його провадять коло багаття, потім його провели ще кроків із тридцять, певне, у тому напрямку, яким заборонили йти Ґаетано, і тепер та заборона стала йому зрозуміла. |
| 4588 |
Незабаром повітря змінилося, і Франц збагнув, що увійшов під землю. За декілька секунд ходи він почув легенький тріск, і на нього дихнуло запахущим теплом, аж він відчув, що ноги ступають м'якеньким килимом, і провідники випустили його руки. |
| 4589 |
Попри мертвотну блідість, обличчя його вражало красою, очі були жваві й пронизливі, проста лінія носа, що майже зливалася із чолом, нагадувала про чистоту грецького типу, а зуби, білі мов перлини, в облямівці чорних вусів сліпуче блищали. |
| 4590 |
Та блідість того обличчя була неприродна, ніби той чоловік довгі роки перебував у могилі, і барви життя вже не могли повернутися до нього. Він був не дуже високий на зріст, але добре збудований, і, як у всіх південців, руки й ноги в нього були малі. |
| 4591 |
У ніші стояв широкий диван, над яким висіло арабське оружжя в золотих піхвах, з руків'ями, що були інкрустовані шляхетним камінням, зі стелі спускалася гарна лампа з венеційського скла, а ноги по кісточки потопали в турецькому килимі. |
| 4592 |
Двері, якими увійшов Франц, затуляли штори, так само як і другі двері, що провадили до сусідньої кімнати, певне, яскраво освітленої. Господар не заважав Францові дивитися, та сам відповідав оглядом на огляд і теж не зводив із нього очей. |
| 4593 |
Тієї ж миті штори на дверях розсунулися і чорний, мов ебенове дерево, нубієць, убраний у просту білу хламиду, знаком запросив господаря до їдальні. І Синдбад, піднявши штору, пішов попереду гостя. Франців захват зростав: стіл був просто-таки розкішний. |
| 4594 |
Упевнившись у цій важливій обставині, він почав роззиратися довкруги. Їдальня була не менш чудова, ніж вітальня, з якої він допіру вийшов: була вона уся з мармуру, із цінними античними барельєфами, а в обох кінцях довгастої зали стояли прегарні статуї з кошиками на головах. |
| 4595 |
Вечеря складалася зі смаженого фазана, обкладеного корсиканськими шпаками, заливного кабанячого окосту, печеного козеняти з підлевою тартар і велетенського лангуста. Поміж великими тарелями стояли полумиски із закусками. Тарелі були срібні, полумиски — з японської порцеляни. |
| 4596 |
Франц замислився, не тямлячи, як витлумачити жорстоку добротливість, із якою той пан розповів йому про цю подію. Хоч Синдбад промовив ті слова на взір спокійно, та в очах його промайнув вираз жорстокої ненависті. Синдбад здригнувся і пильно глянув на нього. |
| 4597 |
Тим часом вечеря тривала; утім, здавалося, її наготували тільки для Франца, бо незнайомець тільки доторкнувся до розкішного бенкету, що його він улаштував для неочікуваного гостя і якому той запопадливо віддавав належне. Аж ось Алі приніс десерт чи радше зняв кошики зі статуй і поставив на столі. |
| 4598 |
Поміж ними він поставив невеличку чашу з позолоченого срібла, накриту кришкою з того ж таки металу. Повага, з якою Алі приніс ту чашу, викликала у Францові цікавість. Він підняв накривку і побачив якесь зеленкувате тісто, що скидалося на шербет, та було йому геть незнайоме. |
| 4599 |
Він збентежено поклав накривку на місце і, глянувши на господаря, побачив, що той усміхається. Сказавши те, він підняв накривку маленької чаші, узяв ложечкою для кави кусничок чарівного шербету, підніс його до рота і помалу проковтнув, приплющивши очі й закинувши голову. |
| 4600 |
Вони повставали, і поки той, що прозивав себе Синдбадом і кого ми теж вряди-годи наділяли цим найменням, щоб якось називати його, давав якісь накази Алі, Франц увійшов до сусіднього покою. Опоряджений він був простіше, та не менш багато. Був він круглісінький, і весь облямований величезним диваном. |
| 4601 |
Гість із господарем полягали на диванах; люльки з ясминового дерева із довгими бурштиновими цибухами були у них під рукою вже натоптані тютюном, щоб не натоптувати двічі ту саму. Вони взяли по люльці. Алі дав їм припалити і пішов по каву. Запало мовчання. |
| 4602 |
Синдбад поринув у думки, що, здавалося, не покидали його навіть під час розмови, а Франц опинився у тому стані супокою, що завжди огортає курця добрячого тютюну, коли разом із димом вивітрюються всі сумні думки і в душі рояться чарівні марення. Алі приніс каву. |
| 4603 |
Він кинув Алі кілька слів арабською, той уклонився і вийшов. Франц відчував, що з ним коїться дивне перетворення. Уся утома, що накопичилася за день, вивітрилася, як буває у ту першу хвилю відпочинку, коли ще настільки притомний, що відчуваєш наближення сну. |
| 4604 |
Овид його дедалі ширшав, проте був то не отой похмурий небосхил, що його він бачив увіч і в якому відчувалася якась невиразна загроза, а блакитний, прозорий і неоглядний обрій, у морській лазурі, у сонячному сяєві, у запахущому леготі. |
| 4605 |
То були Фріна, Клеопатра, Мессаліна, три великі куртизанки; і поміж тими безсоромними видіннями, мов сяйливий промінь, мов янгол на язичницькому Олімпі, постало цнотливе створіння, світла примара, що соромливо ховала від мармурових розпусниць своє чоло. |
| 4606 |
Франц заплющує очі й, кидаючи довкола себе остатній погляд, невиразно бачить цнотливу статую, загорнуту у своє покривало, аж очі його стулилися для дійсності, а почуття розкрилися для нечуваних відчуттів. |
| 4607 |
Йому здавалося, наче він у могильному склепі, куди, наче співчутливий погляд, насилу проглядає сонячний промінь; він простягнув руку і намацав голе каміння, звівся трохи, і побачив, що лежить у своїй киреї на оберемку сухого вересу, дуже сухому і запахущому. |
| 4608 |
Видива зникали, і статуї, наче то були примари, що повиходили з могил, поки він спав, поховалися, коли він прокинувся. Він ступнув кілька кроків, прямуючи до сонячного променя, і бурхливе марення заступила спокійна дійсність. |
| 4609 |
Він збагнув, що перебуває у печері, підійшов до напівкруглого виходу і побачив блакитне небо і лазурове море. Проміння вранішнього сонця пронизувало хвилі й повітря; на березі сиділи моряки, вони розмовляли й реготали; кроків за десять від берега давно погойдувалася барка на якорі. |
| 4610 |
Йому згадалося прибуття на острів, відвідання ватажка перемитників, підземний палац, повен розкоші, пречудову вечерю і ложку гашишу. Та у світлі білого дня йому здалося, ніби минув щонайменше рік від тих пригод, таке живе було в його пам'яті те марення й так поглинало воно його думки. |
| 4611 |
Утім, голова його була свіжа, тіло пречудово відпочило; ані найменшого тягаря, навпаки, почувався він пречудово і з особливою втіхою вдихав свіже повітря й підставляв обличчя під тепле сонячне проміння. Бадьорою ходою попрямував він до матросів. |
| 4612 |
Угледівши його, вони попідводилися, а господар барки підійшов до нього. І Ґаетано показав на маленьке судно, що прямувало до південної частини Корсики. Франц узяв підзорну трубу, націлив її й глянув у тому напрямку. Ґаетано не помилився. |
| 4613 |
На палубі, обернувшись лицем до острова, стояв таємничий незнайомець і так само, як і Франц, тримав у руці підзорну трубу; він був у тому ж таки вбранні, у якому напередодні постав перед своїм гостем, і махав хустиною прощаючись. Франц дістав хустину і теж помахав йому. |
| 4614 |
За хвилю на яхті з'явилася хмарка диму. Гарно відокремилася від корми і помалу полинула вгору, потім пролунав ледве чутний постріл. Франц узяв карабін і вистрілив у повітря, не сподіваючись утім, що звук того пострілу міг подолати простори, що відокремлювали його від яхти. |
| 4615 |
Джованні послухався, Франц узяв смолоскипа і пішов до підземелля, за ним подався і Ґаетано. Він упізнав місце, де прокинувся на оберемку вересу, та марно освітлював стіни печери, тільки з кіптяви на них бачив, що раніше багато хто брався до пошуків. |
| 4616 |
І все ж таки він оглянув кожен відтинок гранітної стіни, непросяжної, мов майбутнє, заганяв лезо мисливського ножа до кожнісінької шпарини, натискав на кожен виступ, сподіваючись, що той зрушиться, та все було дарма, і він марно згаяв дві години. |
| 4617 |
А коли він зрештою відмовився від того наміру, Ґаетано тішився. Коли Франц повернувся на берег, яхта здавалася вже тільки білою цяткою на овиді. Він знову взяв підзорну трубу, та навіть крізь неї нічого не можна було розгледіти. |
| 4618 |
Ґаетано нагадав йому, що він приплив сюди полювати на диких кіз; Франц геть забув про те. Він узяв рушницю і подався вештатися островом з виглядом людини, що радше виконує обов'язок, аніж бавиться, і за чверть години забив козу і двох козенят. |
| 4619 |
Та ті кози, так само дикі і спритні, мов козулі, так скидалися на наших домашніх кіз, що Франц не вважав їх дичиною. Крім того, він клопотався зовсім іншими думками. Від учорашнього вечора він став героєм казки з, і його думки весь час поверталися до печери. |
| 4620 |
Ніщо вже не тримало Франца на Монте-Крісто, бо він геть утратив надію відкрити таємницю печери, тож поспішив узятися до сніданку, звелівши матросам приготувати барку. За півгодини він уже був у човні. Востаннє глянув він на яхту: вона ховалася з очей у затоці Порто-Веккіо. |
| 4621 |
Він подав знак, що можна вирушати. Яхта зникла тієї хвилі, коли човен рушив у відкрите море. Разом з яхтою щез останній слід минулої ночі — вечеря, Синдбад, гашиш і статуї, усе потонуло для Франца в єдиному маренні. |
| 4622 |
Човен плив цілий день і всеньку ніч, і наступного ранку, коли зійшло сонце, зник і острів Монте-Крісто. Ледве ступивши на берег, Франц принаймні на якийсь час забув про свої пригоди і поспішив залагодити останні світські обов'язки у Флоренції, щоб вирушити до Рима, де його чекав Альбер де Морсер. |
| 4623 |
Кімнати, як ми казали, були для них облаштовані, залишалося тільки дістатися до маестро Пастріні, та це було не так просто, бо на вулицях юрмилися цілі натовпи, і Рим був уже охоплений глухим і тривожним збуренням, провісником великих подій. |
| 4624 |
Решту часу місто поринає у сплячку і перебуває у стані, що проміжний поміж життям і смертю, що робить його схожим на відпочинок поміж цим і тим світом, пречудовий спочин, переповнений поезією і самобутністю, Франц відвідував його вже разів із шість і щоразу вважав дедалі чарівнішим і привабливішим. |
| 4625 |
Урешті він промкнувся крізь юрбу, що дедалі більше росла і хвилювалася, і добився до готелю. На перше його запитання йому відповіли з брутальністю, що притаманна візникам і господарям переповнених готелів: мовляв, у готелі для нього помешкання нема. |
| 4626 |
Маестро Пастріні сам вибіг до нього, перепросив, що змусив його ясновельможність чекати, насварив прислугу, вихопив підсвічника з рук чичероне, що вже заволодів гостем, і хотів було вже провадити його до Альбера, коли ж той сам вийшов назустріч. |
| 4627 |
Замовлені кімнати складалися з двох невеличких спалень і приймальні. Спальні виходили вікнами на вулицю, і маестро Пастріні відзначив цю обставину, як неоціненну перевагу. Решту кімнат на тому поверсі наймав якийсь дука, чи то сицилієць, чи то мальтієць, господар і не знав до ладу. |
| 4628 |
І Морсер із дивовижною філософією людини, яка все вважає можливим, поки в неї у кишені грубі гроші чи напханий капшук, повечеряв, уклався в ліжко, спав, мов той бабак, і снилося йому, що він катається на карнавалі в колясі, запряженій шістьма прудкими кіньми. |
| 4629 |
Наступного дня Франц прокинувся перший і відразу ж подзвонив. Ще не встиг замовкнути дзвоник, як увійшов сам маестро Пастріні. Юнаки приголомшено перезирнулися. І справді, за годину коляса чекала юнаків; то була звичайна бричка візника, яку з нагоди врочистості величали колясою. |
| 4630 |
Та попри її дуже убогий вигляд, їм хотілося б мати її для себе упродовж останніх днів карнавалу. Хоч Франц і звик до тріскучих зворотів італійців, та все ж таки роззирнувся довкруги; проте слова чичероне вочевидь стосувалися таки його. |
| 4631 |
Його світлістю був він сам, ридваном прозивали бричку, а палацом звався готель. Уся дивовижна схильність італійців до перебільшення відбилася у цій фразі. Франц із Альбером спустилися вниз. Ридван підкотив до палацу. Їхні світлості посідали у бричці, а чичероне примостився на приступці. |
| 4632 |
Та він не знав, що для огляду собору Святого Петра потрібен день, а для цілковитого його вивчення — цілісінький місяць, тож вони ходили ним цілий день. Аж похопилися, що заноситься вже на вечір. Франц дістав годинника: було пів на п'яту. Довелося вирушити додому. |
| 4633 |
Коли показуєш приятелеві місто, де сам уже побував, то це так, наче показуєш комусь жінку, яку сам кохав колись. Тож Франц визначив кучерові маршрут. Він повинен був поминути браму Пополо, попрямувати попід зовнішнім муром і заїхати брамою Сан-Джованні. |
| 4634 |
І Колізей тоді сам виросте перед ними, і велич його нітрохи не поскромить ні Капітолій, ні Форум, ні арка Септимія Севера, ні храм Антоніна і Фаустини, ні віа Сакра, що їх вони могли побачити дорогою до нього. Заходилися вони обідати. |
| 4635 |
Маестро Пастріні пообіцяв їм чудовий обід, і той таки виявися нічогенький, не було чого закинути господареві. Маестро Пастріні прийшов наприкінці обіду. Франц подумав було, що він хоче вислухати, як його хвалитимуть, і вже зібрався полестити йому, та господар відразу ж урвав його. |
| 4636 |
Треба віддати належне цьому чолов'язі: упродовж його життя в готелі побувало чимало французів, та декотрі особливості їхнього розуму так і лишилися для нього загадкою. Обличчя маестро Пастріні під час тієї Альберової заяви варте було пензля великого маляра. |
| 4637 |
Певне, той жарт видався господареві ризикованим, бо він пробурмотів щось невиразне у відповідь, звертаючись лише до Франца, як єдиного розважливого чоловіка, з яким можна було домовитися. Маестро Пастріні поглянув на Франца очима, у яких читалося: «Їй-богу, мосьпане, ваш друг навіжений». |
| 4638 |
Господар сів, шанобливо вклонившись спершу кожному слухачеві, що мало підтвердити його готовність сповістити їм усі відомості про Луїджі Вампу. Хлопчина з радістю пристав на це. Луїджі щодня гонив стадо на шлях із Палестрини до Борго. |
| 4639 |
Щодня о дев'ятій ранку проходив тут священик, він сідав із хлопчиком на краю рова, і малий пастух навчався грамоти із Псалтиря. За три місяці він навчився читати. Та цього було мало: він хотів навчитися писати. |
| 4640 |
Того ж таки вечора, пригнавши стадо до обори, Вампа побіг до палестринського слюсаря, узяв великого цвяха, розпік його, викував, закруглив і зробив із нього щось на кшталт античного стилоса. Наступного дня він набрав дощечок і взявся до діла. За три місяці він навчився писати. |
| 4641 |
Священик здивувався, що він такий кмітливий і старанний, тож подарував йому декілька зошитів, жмут пер і ножика. Хлопчині знову треба було навчатися, та цього разу діло пішло легше. За тиждень він орудував пером так само легко, як і стилосом. Священик розповів про ту притичину графові Сан-Феліче. |
| 4642 |
Той захотів побачити пастуха, змусив його при собі читати й писати, звелів управителеві годувати його разом із слугами і призначив йому платню — два піастри місячно. На ті гроші Луїджі купував книжки й олівці. У нього був хист до малярства, тож він малював на дощечках своїх овець, хати і дерева. |
| 4643 |
Ножиком він почав стругати дерево й надавати йому різних кшталтів. Так брався до діла й Пінеллі, славетний скульптор. Дівчинка років шести, трохи менша від Луїджі, теж стерегла стадо неподалік від Палестрини; вона була сирота, народилася у Вальмонтоні і звали її Терезою. |
| 4644 |
Діти зустрічалися, сідали одне коло одного і, поки їхні стада, перемішавшись, паслися разом, вони балакали, сміялися і гралися, а ввечері відрізняли стадо графа Сан-Феліче від стада барона Черветрі й ішли собі в різні боки, домовившись знову зустрітися наступного ранку. |
| 4645 |
Хоч Луїджі так само вправлявся у мистецтвах, наскільки це було можливо на самоті, та характер у нього був свавільний: він то був сумний без причини, то поривчастий, запальний і впертий і завжди насмішкуватий. |
| 4646 |
Жоден хлопчина з Пампінари, Палестрини і Вальмонтони не лише не мав на нього впливу, а й не міг стати його приятелем. Його свавільність, вимогливість, небажання поступитися бодай на цаль відштовхували від нього будь-який вияв приязні чи бодай симпатії. |
| 4647 |
У їхніх розмовах, бажаннях і мріях Вампа завжди уявляв себе капітаном корабля, полководцем чи губернатором якоїсь провінції, а Тереза бачила себе заможною, у пишних шатах, у супроводі прислуги в лівреях. |
| 4648 |
Переводячи цілий день у зухвалих мріях про свою майбутню пишноту, вони розлучалися, щоб загнати свої отари до обори, і спускалися з вершини мрій до тоскної й убогої дійсності. Якось молодий пастух сказав управителеві, що бачив, як із Сабинських гір вийшов вовк і вештався довкола його отари. |
| 4649 |
Управитель дав йому рушницю, а Вампі тільки цього й треба було. Рушницю виготовив умілий зброяр із Брешії, і поціляла вона незгірш од англійського карабіна, та граф якось добивав пораненого лиса і потрощив приклад, тож рушницю покинули. |
| 4650 |
Для такого мастака в різьбі, як Вампа, це не становило труднощів. Він поміряв старе підложжя, облічив, що треба додати, і вистругав новий приклад із такою гарною різьбою, що якби захотів продати у місті лиш дерево, то заробив би напевне п'ятнадцять чи й двадцять піастрів. |
| 4651 |
У всіх краях, де незалежність заступає волю, першою потребою будь-якої хороброї людини, будь-якого потужного згромадження є мати зброю, що може слугувати для нападу й оборони і, наділяючи грізною силою свого власника, змушує інших зважати на нього. |
| 4652 |
Відтоді усе своє дозвілля Вампа вправлявся у стрілянині. Він придбав пороху й куль, і все стало для нього ціллю: убогий сірий стовбур оливи, що росла на Сабинських узгір'ях, лисиця, що вилазила надвечір з нори у пошуках здобичі, орел, що ширяв у височині. |
| 4653 |
Незабаром він так набив руку, що Тереза подолала страх, який вона почувала під час кожного пострілу, і милувалася, як її юний приятель садить кулю за кулею, куди йому заманеться, так само влучно, немов би вкладав її туди рукою. |
| 4654 |
У всій окрузі про молодого пастуха балакали, як про найспритнішого, найдужчого і найхоробрішого парубка на десять льє довкруги, і хоч Тереза вважалася чи не найпершою красунею поміж сабинськими дівчатами, ніхто не зважувався залицятися до неї, бо всі знали, що кохає її Луїджі Вампа. |
| 4655 |
Вони виросли одне біля одного, немов два дерева, що переплелися під землею корінням, над землею гіллям і пахощами у повітрі, у них було тільки одне бажання — бути вкупі, це бажання стало потребою, і вони радше погодилися б умерти, аніж розлучитися бодай на днину. |
| 4656 |
Терезі минуло шістнадцять років, а Луїджі — сімнадцять. За тої пори почали подейкувати про ватагу розбишак, що зібралася в Лепінських горах. Розбій ніколи не щастило виполонити в околицях Рима. Часом бракувало ватажка, та нехай-но він з'являвся, як біля нього відразу ж збиралася ватага. |
| 4657 |
Славетний Кукуметто, якого вистежили в Абруццьких горах і витурили з неаполітанських володінь, де він зчинив справжнісіньку бучу, перейшов, як ото Манфред, через Ґарільяно і знайшов собі притулок поміж Сонніно і Піперно, на берегах Амазіне. |
| 4658 |
Тепер він скликав ватагу, прямуючи слідами Дечезаріса і Ґаспароне і сподіваючись незабаром перевершити їх. Із Палестрини, Фраскаті й Пампінари зникло декілька парубків. Спершу за них стривожилися, та потім дізналися, що вони подалися у ватагу Кукуметто. |
| 4659 |
Розбійницький закон непохитний: дівчина спершу належить викрадачеві, а потім решта кидає жереб, і бідолашка служить забавою для всієї ватаги, аж набридне їм чи помре. Якщо батьки її достатньо заможні, щоб заплатити викуп, до них посилають гінця, і полонянка головою відповідає за безпеку посланця. |
| 4660 |
Та оскільки він був улюбленцем Кукуметто, три роки ділив із ним усі злигодні та небезпеки і якось навіть порятував йому життя, застреливши карабінера, що вже замахнувся над ним шаблюкою, то сподівався, що Кукуметто змилується над ним. |
| 4661 |
Він одвів ватажка набік, тоді як дівчина, сидячи під високою сосною посеред лісової галявини, затуляла обличчя яскравою хустиною, яку ото носять римські селянки, щоб заховати його від сласних поглядів розбишак. |
| 4662 |
Саме того вечора Карліні послали до сусіднього села, тож він не міг прийти на побачення, та Кукуметто наче випадково там з'явився і викрав дівчину. Карліні благав ватажка зробити заради нього виняток і пощадити Ріту, запевняючи, що її батько дасть добрячий викуп. |
| 4663 |
Карліні з радістю побіг до дівчини, сказав, що вона порятована, і попросив її написати батькові листа, щоб сповістити про те, що з нею сталося, і повідомити, що за неї вимагають триста піастрів викупу. Батькові давали дванадцять годин, до дев'ятої ранку наступного дня. |
| 4664 |
Узявши листа, Карліні побіг у долину шукати гінця. Він знайшов молодого пастуха, що заганяв овець до обори. Пастухи, що мешкали поміж містом і горами, на межі поміж диким і цивілізованим життям, були зазвичай посланцями розбійників. |
| 4665 |
Він застав ватагу на галявині, за веселою вечерею: вона поглинала харчі, які збирала із селян як данину, та марно шукав він поміж бенкетниками Ріту і Кукуметто. Він запитав, де вони, та розбишаки тільки хором зареготали. Холодний піт виступив на чолі Карліні, чуб на голові став диба. |
| 4666 |
Він повторив запитання. Один із бенкетників налляв склянку орвієтського вина і простягнув її Карліні. Тієї ж миті Карліні почув жіночий зойк. Він усе збагнув. Ухопив склянку, жбурнув її в лице розбишаки й побіг на крик. |
| 4667 |
Пробігши кроків зі сто, він уздрів за кущем Кукуметто, що тримав ув обіймах непритомну Ріту. Угледівши Карліні, Кукуметто схопився на ноги й націлив на нього два пістолі. Розбійники глянули один на одного: перший із похітливою посмішкою, другий — смертельно блідий. |
| 4668 |
Здавалося, поміж цими людьми зараз станеться бійка. Та потроху риси Карліні розгладилися, рука його, що схопилася за один із пістолів, які були за поясом, повисла у повітрі. Ріта лежала долі поміж ними. Місячне світло осявало ту сцену. Карліні зціпив зуби, аж вони залущали. |
| 4669 |
Кукуметто пішов собі, озираючись на Карліні, бо, напевне, остерігався, що той нападе на нього ззаду, та ніщо в молодому розбійникові не свідчило про ворожі наміри. Він стояв, згорнувши руки, над непритомною Рітою. Кукуметто подумав собі, що він хоче вхопити її на руки й дременути відтіля. |
| 4670 |
Та воно його не турбувало, тому що він уже отримав од дівчини все, що йому треба було, а що ж до грошей, то триста піастрів на всю ватагу були такою нікчемною сумою, що вони геть його не цікавили. Отож, він подався до галявини, і, на його подив, Карліні з'явився там майже разом із ним. |
| 4671 |
І очі всіх їх спалахнули похіттю, а в червонястих відблисках багаття скидалися вони на чортів. Вимога їхня була справедлива, тож ватажок згідно кивнув. Записки з іменами, зокрема, Карліні, поклали до капелюха, і наймолодший з-поміж розбійників дістав із тієї скриньки першу записку. |
| 4672 |
На ній було ім'я Дьяволяччо. То був той самий зарізяка, що запропонував Карліні випити за здоров'я ватажка і якому Карліні у відповідь жбурнув склянку в пику. Із широкої рани, що розтяла йому обличчя від скроні до підборіддя, цебеніла кров. Коли прочитали його ім'я, він страшенно зареготав. |
| 4673 |
Усі чекали, що Карліні кинеться на нього, та, на превеликий їхній подив, він узяв одною рукою склянку, другою баклагу і налляв собі вина. — спокійнісінько відказав він. І вихилив склянку, причому рука його й не затремтіла. |
| 4674 |
Потім сів коло багаття і сказав: І всі знову посідали кружком біля вогнища, а Дьяволяччо пішов. Карліні їв і пив, наче нічого не сталося. Розбійники здивовано позирали на нього, збентежені його байдужністю, аж позаду почули тяжкі кроки. |
| 4675 |
Вони обернулися: до багаття підходив Дьяволяччо з молодою бранкою на руках. Така зловісна і врочиста була та поява, що всі повставали, крім Карліні, який спокійнісінько лишився сидіти й пив собі та їв, наче нічого не сталося. Усі мовчали. |
| 4676 |
Дьяволяччо підходив дедалі ближче, аж поклав Ріту до ніг ватажка. Дикі натури вміють оцінити мужній учинок, — хоч, може, ніхто з-поміж розбійників не вчинив би того, що утнув Карліні, та всі його зрозуміли. Карліні теж підвівся і підійшов до тіла, поклавши руку на держак пістоля. |
| 4677 |
Карліні взяв її на руки і виніс із освітленого кола, що його відкидало полум'я. Кукуметто, як водилося, поставив вартових, і розбійники, загорнувшись у киреї, вклалися спати коло вогню. Опівночі вартові зняли тривогу, і ватажок із розбійниками схопилися на ноги. |
| 4678 |
То був Рітин батько, що приніс викуп за доньку. Але ватажок грошей не взяв, а натомість звелів іти за ним. Старий послухався; вони попрямували за дерева, крізь гілля яких промикалося місячне сяйво. Аж Кукуметто зупинився, простягнув руку і показав старому на дві постаті під деревом. |
| 4679 |
І повернувся до товаришів. Батько завмер на місці. Він відчував, що якесь невідоме лихо, величезне, непоправне, нависло над його головою. Урешті він ступнув кілька кроків, намагаючись розгледіти, що коїться під тим деревом. |
| 4680 |
Почувши людську ходу, Карліні звів голову, старий зміг чітко побачити двох людей. На землі була дівчина; голова її лежала на колінах чоловіка, що схилився над нею; звівши голову, він відкрив обличчя дівчини, яке притуляв до грудей. Старий упізнав свою доньку, а Карліні впізнав її батька. |
| 4681 |
Він вирвав ножа із грудей дівчини й одною рукою подав його старому, а другою оголив собі груди. Карліні заридав і впав ув обійми батька своєї коханої. То були перші сльози в житті цього заплямованого кров'ю чоловіка. |
| 4682 |
Карліні приніс два заступи, і батько разом із коханим його доньки почали копати могилу під густими вітами сторічного дуба. Коли могила була викопана, батько перший поцілував убиту, потім її коханий; далі той узяв її за ноги, той за плечі й опустили в могилу. |
| 4683 |
Обоє уклякли навколішки і прочитали молитви над небіжчицею. Потім знову взялися до заступів і засипали могилу. Старий простягнув Карліні руку. Карліні послухався, пішов до вогнища, загорнувся у кирею і заснув, мабуть, так само міцно, як і решта розбишак. |
| 4684 |
Ще напередодні вирішили отаборитися в іншому місці. Тільки почало благословлятися на світ, Кукуметто побудив усіх і звелів вирушати. Та Карліні не хотів іти з лісу, не дізнавшись, що сталося з Рітиним батьком. Він подався до того місця, де розлучився з ним. |
| 4685 |
Старий висів на гілці дуба, що височів коло могили його доньки. Над тілом батька і над могилою доньки Карліні присягнувся помститися за обох. Та коли один розбишака пригадав, що Кукуметто був за десять кроків позаду Карліні тієї хвилі, коли той упав, дивуватися перестали. |
| 4686 |
Того ранку, коли ватага покидала Фрозінонський гай, Кукуметто в темряві подався за Карліні, почув його клятву і, як чоловік обачний, випередив його. Про того страшного ватажка розповідали ще чимало інших не менш дивних історій. Тим-то від Фонді до Перуджі всі тремтіли від самого наймення Кукуметто. |
| 4687 |
Тереза трусилася від жаху, та Вампа з усмішкою заспокоював її, поплескуючи по прикладу своєї добрячої рушниці, що так влучно поціляла; коли ж вона заспокоювалася, він показував їй на крука, що сидів кроків за сто від них на сухій гілляці, націлювався, натискав гачок — і птах падав убитий. |
| 4688 |
Потроху час минав, аж вони вирішили повінчатися, коли Луїджі буде двадцять років, а Терезі — дев'ятнадцять. Обоє були сироти, тож просити дозволу на шлюб їм треба було тільки в своїх господарів; вони звернулися до них із проханням, і ті погодилися. |
| 4689 |
Майже відразу ж на узлісся виїхали чотири карабінери на конях; троє, здається, шукали втікача, а четвертий провадив за чуприну розбійника. Карабінери хутко окинули поглядом місцевість, угледіли молодят, учвал помчали до них і заходилися розпитувати. Ті нікого не бачили. Молодята перезирнулися. |
| 4690 |
У карабінера промайнула надія. П'ятсот римських скудо — це три тисячі франків, а три тисячі франків становлять цілий маєток для двох сиріт, що збираються побратися. Карабінери роз'їхалися врізнобіч, та нікого не знайшли. Потім один за одним вони зникли з поля зору. |
| 4691 |
Тоді Вампа одкотив брилу, і Кукуметто виліз надвір. Він бачив у шпарину гранітних дверей, як молодята балакали з карабінерами; він здогадався, про що вони розмовляли; він прочитав на лицях Луїджі й Терези тверду рішучість не виказувати його. |
| 4692 |
Діставши з кишені капшука із золотом, він простягнув їм його. Вампа гордовито відвернувся, та в Терези аж оченята спалахнули, як вона подумала, скільки коштовностей можна придбати на ті гроші і скільки убрання. |
| 4693 |
Кукуметто був чортом у людській подобі, змієм, що прибрав образ розбійника; він перехопив той погляд, угадав у Терезі гідну доньку Єви і, перш аніж зникнути у гаю, декілька разів озирнувся, немовби прощаючись зі своїми рятівниками. Минуло декілька днів. |
| 4694 |
Кукуметто й духу не було, і про нього ніхто нічого не чув. Наближався карнавал. Граф Сан-Феліче вирішив улаштували великий костюмований бал і запросив туди верхи світського товариства. Терезі дуже кортіло поглянути на те святкування. |
| 4695 |
Луїджі умовив управителя дозволити йому бути присутнім на тім балу разом із Терезою, загубившись у юрмі слуг. Граф улаштував те святкування, щоб повеселити свою доньку Кармелу, яку дуже любив. Кармела була одноліткою Терези й однакового зросту з нею, а Тереза красою не поступалася графській дочці. |
| 4696 |
Святкового вечора Тереза вбрала свою найкращу одіж, заколола у зачіску найдорожчі шпильки, почепила на шию найсяйливіше намисто. Вона була у вбранні, яке носять дівчата у Фраскаті. Луїджі надів мальовничу святкову одіж тосканського селянина. Обоє, як і домовлено було, загубились у юрмі прислуги. |
| 4697 |
Свято було надзвичайно бучне. Графський палац сяяв сотнями огнів, а на деревах у парку висіли строкаті ліхтарики. Тож численні гості незабаром висипали з розкішних покоїв на тераси, а з терас на паркові алеї. |
| 4698 |
Чепчик її був гаптований перлами, золоті шпильки ряхтіли самоцвітами, пояс із турецького шовку, витканий лапатими квітками, охоплював її стан, сорочка і спідниця були з кашміру, плахта — з індійського мусліну, а замість ґудзиків на корсажі сяяло шляхетне каміння. |
| 4699 |
Чотири юнаки з найзаможніших і найшляхетніших родин у Римі супроводжували їх із тією суто італійською невимушеністю, якої не зустрінеш у жодній іншій країні: вони теж були вбрані селянами — з Альбано, Веллетрі, Чівіта-Кастелляни й Сори. |
| 4700 |
Юнак простежив за тим, куди показувала рученька його панни, згідно вклонився і подався запросити Терезу на кадриль, яку склала графова донька. Тереза аж зашарілася. Вона допитливо глянула на Луїджі; відмовитися було ніяк. |
| 4701 |
Проте і Луїджі зазнав нового, невідомого почуття: то був щемкий біль, що спалахнув у серці, а потім побіг жилами й охопив усеньке тіло. Він стежив за найменшими порухами Терези; коли вони бралися за руки, у нього аж голова обертом ішла, кров стугоніла у жилах, а у вухах наче подзвіння лунало. |
| 4702 |
Коли вони розмовляли і Тереза, скромно опустивши очі, слухала, що каже їй кавалер, Луїджі читав у палких поглядах гожого юнака, що він лестить дівчині; тоді йому здавалося, ніби земля хитається у нього під ногами і всі голоси пекла нашіптують йому про смерть і вбивство. |
| 4703 |
Він боявся, що шал охопить його мов полум'я, тож одною рукою хапався за живопліт, а іншою конвульсивно стискав руків'я кинджала за поясом, сам не помічаючи, що знай майже витягає його з піхов. Луїджі ревнував! Він відчував, що може втратити марнославну і себелюбну Терезу. |
| 4704 |
А Тереза тим часом потроху отямилася від збентеження, хоч спершу була несмілива і перелякана. Ми вже казали, що була вона вродлива. Ще й надто, їй притаманна була зграбність, ота зграбність дикої звірини, що в тисячу разів привабливіша від нашої манірної і штучної зграбності. |
| 4705 |
Вона стала королевою кадрилі, і хоч вона заздрила доньці графа Сан-Феліче, та ми не зважимося стверджувати, що Кармела дивилася на неї не без ревнощів. Коли кадриль скінчилася, галантний кавалер зі щедрими компліментами одвів її туди, де стояв Луїджі. |
| 4706 |
Декілька разів під час кадрилі Тереза зиркала на Луїджі й бачила його бліде обличчя з болісним виразом. Якось перед її очима зловісною блискавицею сяйнуло лезо кинджала. Майже із трепетом узяла вона під руку свого коханого. |
| 4707 |
Кадриль мала великий успіх, усі гості просили повторити її, тільки Кармела відмовлялася, та граф Сан-Феліче так наполегливо умовляв її, що врешті вона погодилася. Відразу ж хтось із кавалерів пішов запросити Терезу, без якої не можна було скласти кадриль, та вона вже зникла. |
| 4708 |
Відчуваючи, що не витерпить такого видовиська ще раз, Луїджі трохи умовив, а трохи і змусив Терезу перейти у іншу половину саду. Тереза неохоче послухалася; проте вона бачила з похмурого обличчя Луїджі, із його мовчання і руки, що конвульсивно здригалася, що в ньому відбувається. |
| 4709 |
Сама вона теж була збурена і хоч не вчинила нічого недоброго, усе ж таки розуміла, що Луїджі має право докоряти їй, — за що, вона не знала, та почувала однак, що це був би заслужений докір. Проте, на превеликий її подив, Луїджі мовчав і впродовж усього вечора й слова не промовив. |
| 4710 |
Після цього Луїджі відразу ж пішов. Тереза глянула йому вслід. Коли він зник у пітьмі, вона зітхнула і ввійшла до хати. Тієї ж ночі скоїлося лихо: певне, з необережності слуг, що забули погасити вогні, спалахнула пожежа на віллі Сан-Феліче, у флігелі, де були покої прекрасної Кармели. |
| 4711 |
Прокинувшись уночі, вона побачила полум'я, схопилася з ліжка і, накинувши на себе шляфрок, побігла до дверей, та коридор, яким їй треба було пробігти, уже горів. Тоді вона повернулася до покою і почала кричати на ґвалт. |
| 4712 |
Раптом вікно, що було на висоті двадцяти футів од землі, відчинилося, до покою плигнув якийсь селянський парубок, вхопив її в оберемок і спритно виніс на моріжок. Кармела зомліла. Коли вона отямилася, коло неї був батько. Довкола юрмилися слуги, навперебій намагаючись допомогти їй. |
| 4713 |
Граф був страшенно заможний, і, якщо не враховувати небезпеки, якої зазнала Кармела, пожежа не завдала йому якихось відчутних збитків, тим паче що чудесний порятунок доньки здався йому ще одною Божою милістю. Наступного дня, о звичній порі, Тереза зустрілася з Луїджі на узліссі. |
| 4714 |
Луїджі прийшов перший і радісно привітався з Терезою; він, здавалося, геть забув про вчорашнє. Тереза була замислена; та побачивши, що Луїджі такий лагідний і безтурботний, вона теж повеселіла; утім, такою безтурботною була вона завжди, якщо тільки якесь палке бажання не позбавляло її спокою. |
| 4715 |
І, відкотивши камінь, показав Терезі печеру, осяяну двома свічками, що горіли обабіч пречудового люстра; на грубому столі, що його він власноруч змайстрував, лежало перлове намисто і шпильки із самоцвітами, а поруч, на ослоні, було й убрання. |
| 4716 |
Луїджі відразу ж затулив каменем вхід, бо на гребені невисокого пагорба, що затуляв йому краєвид на Палестрину, він помітив вершника, який зупинився, немовби обираючи шлях. Вершник так чітко вимальовувався на тлі блакитного неба, як ото в південних краях вимальовуються предмети. |
| 4717 |
Угледівши Луїджі, він пустив коня чвалом і під'їхав до нього. Луїджі не помилився: чоловік прямував з Палестрини до Тіволі й поплутав дорогу. Луїджі показав йому, куди їхати, та що попереду шлях знову розгалужувався, то вершник, щоб знову не заблукати, попросив Луїджі провести його. |
| 4718 |
Луїджі скинув кирею, поклав її додолу, закинув карабін за плечі і пішов коло вершника тією швидкою ходою горянина, що може позмагатися з кінським клусом. За десять хвилин Луїджі з вершником дісталися до середохрестя. |
| 4719 |
Тут парубок величним порухом простягнув руку і показав на той із трьох шляхів, що ним треба було прямувати вершникові. — сказав вершник, простягаючи йому декілька дрібняків. — сказав вершник. Франц Д'Епіне здивовано скрикнув. Франц промовчав. |
| 4720 |
Ім'я Синдбад-Мореплавець, із цілком зрозумілих причин, збудило у ньому цілу бурю спогадів. Вампа недбало поклав до кишені ті цехіни і помалу пішов назад. Коли він був за триста кроків од печери, почувся якийсь галас. Він завмер, наслухаючи. За мить він чітко почув голоси. Крик долинав од печери. |
| 4721 |
Він помчав як вітер, набиваючи на ходу рушницю, аж вихопився на вершину пагорба. Тут галас лунав ще дужче. Він глянув у діл: якийсь чоловік викрав Терезу, як ото кентавр Несс украв Деніяру. Викрадач біг у гай і вже пройшов три чверті шляху, що лежав поміж гаєм і печерою. |
| 4722 |
Вампа на око зміряв відстань і побачив, що поміж ним і викрадачем було принаймні двісті кроків: він зрозумів, що той заховається з Терезою в гаю раніше, ніж він устигне наздогнати його. Молодий пастух наче прикипів до землі. Він звів рушницю, помалу націлився і натиснув гачок. |
| 4723 |
Викрадач раптом зупинився; коліна його зігнулися, і він повалився додолу разом із Терезою. Але Тереза відразу ж схопилася на ноги; викрадач так і лишився долі: він корчився в передсмертних конвульсіях. |
| 4724 |
Вампа побіг до Терези; вона відбігла кроків на десять од смертельно пораненого розбишаки і впала навколішки. Луїджі перелякався, що куля, яка завдала смерті його ворогові, зачепила і його наречену. Слава Богу, того не сталося, бо Тереза впала з переляку. |
| 4725 |
Упевнившись, що вона неушкоджена, Вампа підійшов до пораненого. Той уже оддав Богу душу; кулаки його були конвульсивно зціплені, рот перехняблений, чуприна скуйовджена і вогка від передсмертного поту. Очі були розплющені та ще і досі грізні. Вампа впізнав Кукуметто. |
| 4726 |
Він весь час пантрував за нею; скориставшись тим, що Луїджі покинув її саму, щоб показати дорогу вершникові, Кукуметто викрав дівчину і вже вважав її своєю, аж куля, яку випустив неперевершений стрілець Вампа, пробила йому серце. |
| 4727 |
Вампа дивився на нього і на обличчі його не видно ані найменшого хвилювання, тоді як Тереза, здригаючись, ледве зважилася підійти до вбитого і боязко дивилася на нього через плече свого коханого. Вампа обернувся до неї. Тереза і справді від голови до ніг була вбрана у шати дочки графа Сан-Феліче. |
| 4728 |
Якби цієї миті там проїхав ще один вершник, то побачив би дивну картину — дівчину, що пасла отару в кашміровій сукні, у сережках і перловому намисті, із самоцвітними шпильками у косах і рубіновими ґудзиками на корсажі. |
| 4729 |
Він, звісно ж, подумав би, що перенісся в епоху Флоріана і, повернувшись до Парижа, запевняв би, що бачив альпійську пастушку біля підніжжя Сабинських гір. За чверть години Вампа вийшов із печери. Він був одягнутий ще краще, ніж Тереза. |
| 4730 |
При боці висіли два годинники, а за поясом стирчав прегарний кинджал. Тереза скрикнула від захвату. Вампа в Кукуметтовому вбранні скидався на героя картини Леопольда Робера чи Шнеца. Помітивши, яке враження він справив на дівчину, він гордо всміхнувся. |
| 4731 |
Дівчина подала руку коханому, не питаючи навіть, куди він її попровадить. Тієї хвилі він здавався їй прегарним, гордим і всемогутнім, як бог. Вони попрямували до лісу і за кілька хвилин зникли за деревами. |
| 4732 |
Дарма й казати, що Вампа знав усі стежини в горах; він дедалі дужче заглиблювавсь у ліс, не вагаючись жодної секунди, хоч там не було жодної второваної стежки, і він упізнавав шлях за чагарниками та деревами; отак ішли вони години з півтори. Аж зайшли вони у самісіньку гущавину. |
| 4733 |
Висохле річисько провадило до темної ущелини. Вампа подався тим неходженим шляхом, що звивався глибоко поміж двома берегами, затінений густими кронами сосон; якби не спадисте узгір'я, його можна було б узяти за стежку в Аверні, про яку згадує Вергілій. |
| 4734 |
Тереза знову перелякалася в цій дикій, пустельній місцині і мовчки тулилася до свого проводаря, та побачивши, що він іде рівною ходою й обличчя його спокійне, вона зуміла приховати свою тривогу. Раптом за десять кроків од них із-за дерева вийшов чоловік, який націлив на Луїджі рушницю. |
| 4735 |
Вампа зневажливо всміхнувся, вийшов наперед разом із Терезою і попрямував тією ж таки твердою і спокійною ходою, якою йшов досі. За п'ять хвилин розбійник звелів їм зупинитися. Вони послухалися його. Розбійник тричі каркнув круком. У відповідь пролунало таке саме каркання. |
| 4736 |
Галявина Рокка-Б'янка була на вершині невисокої гори, що, певне, була колись вулканом, який погас ще давніше, ніж Ромул із Ремом покинули Альбу і заснували Рим. Тереза з Луїджі піднялися на вершину й опинилися віч-на-віч із двома десятками розбійників. — сказав чатовий. — відказав Вампа. |
| 4737 |
Він відкинувся у куток брички і знову поринув у нескінченні запитання, які сам собі ставив, та на жодне не зумів знайти задовільної відповіді. До речі сказати, ще одна обставина в тій розповіді нагадала йому про Синдбада-Мореплавця, а саме таємничі стосунки поміж розбійниками й моряками. |
| 4738 |
Коли маестро Пастріні казав про те, що Вампа знаходить притулок на рибальських барках і в контрабандистів, Франц згадав про корсиканських розбишак, що вечеряли разом із залогою маленької яхти, що звернула зі свого курсу і зайшла до Порто-Веккіо лиш для того, щоб висадити їх на берег. |
| 4739 |
Та хоч як мізкував він над усім отим, ті думки відразу зникли, коли перед ним виріс похмурий велетенський силует Колізею, що крізь його діри цідилося бліде місячне сяєво, немов проміння, що просягає крізь очниці примари. Бричка зупинилася за декілька кроків од фонтану Мета Суданс. |
| 4740 |
Утім, у Римі неможливо уникнути великої кількості проводарів: крім головного чичероне, що загарбує вас відтоді, як ви переступили готельний поріг, і розлучається з вами, аж як ви їдете з міста, є ще й окремі чичероне, що вештаються біля кожної пам'ятки, я сказав би навіть, біля кожної її частини. |
| 4741 |
Справді, не побачивши це видовисько на власні очі, не можна було скласти собі уявлення про велич давніх руїн, надто ж як вони здаються ще більш велетенськими від таємничого сяєва південного місяця, що може позмагатися з вечірнім світлом заходу сонця. |
| 4742 |
Франц просидів із чверть години у тіні колони, стежачи за Альбером і його носіями смолоскипів, що, вийшовши з воміторію, який був на протилежному кінці Колізею, спускалися, немов тіні за блудним вогником, зі сходинки на сходинку до місць, що були призначені для весталок. |
| 4743 |
Камінь, що скотився під ногою часу у прірву, звісно, діло звичайне, та цього разу Францові здалося, ніби камінець скотився від людської ноги, йому навіть вчулися невиразні кроки; було зрозуміло, що хтось іде сходами, намагаючись не здіймати галасу. |
| 4744 |
Довкола того отвору, крізь який, може, вже декілька століть цідилося місячне сяєво, ріс миршавий чагарник, його ніжне зелене листя чітко вимальовувалося на блідій блакиті небосхилу; із горішнього виступу звисали великі ліани і довгі батоги плюща, схожі на снасті, що розвіваються за вітром. |
| 4745 |
У світлі скісного проміння, що просягало в діру, видно було чорні штани, що елегантно спадали на лаковані черевики. Той чоловік, звісно ж, належав до якщо не шляхетного, то принаймні до найвищого світського товариства. |
| 4746 |
Він простояв ще декілька хвилин і вже почав було досить помітно виявляти нетерплячку, аж на горішньому виступі пролунав слабкий гамір. Тієї ж миті якась тінь затулила місячне світло, над дірою з'явився чоловік, пильно глянув у темряву і, либонь, помітив незнайомця в киреї. |
| 4747 |
Тоді він ухопився за ліани, спустився ними й, опинившись футів за три від землі, легко плигнув униз. Він був у вбранні транстеверинця. І, сказавши те, транстеверинець зник на сходах, а чоловік у киреї, ще нижче насунувши капелюха, пройшов за два кроки від Франца і спокійно спустився на арену. |
| 4748 |
За хвилю з темряви пролунало Францове ім'я: його гукав Альбер. Франц зачекав трохи, аж обидва незнайомці відійшли далі, бо не хотів їм відкривати, що вони розмовляли при свідкові, який, щоправда, не бачив їхніх облич, зате і слова не пропустив. За десять хвилин він уже сидів у бричці. |
| 4749 |
Дорогою до готелю він, забувши про чемність, насилу слухав учену Альберову дисертацію, у якій на основі писань Плінія й Кальпурнія ішлося про ґрати з гострими залізними шпичками, що не давали дикій звіроті кидатися на глядачів. Франц не заперечував другові. |
| 4750 |
Із-поміж двох тих чоловіків один був йому геть незнайомий, та з іншим було інакше: хоч Франц і не розгледів його обличчя, що залишалося в тіні й затулене було киреєю, та звук того голосу так уразив його того разу, як він почув його уперше, що він не міг не впізнати його вмить. |
| 4751 |
Надто ж у насмішкуватих інтонаціях того голосу було щось гостре й металічне, аж змусило здригнутися Франца в Колізеї, як ото здригався він у печері Монте-Крісто. Він ні на мить не сумнівався, що той чоловік — Синдбад-Мореплавець. |
| 4752 |
За інших обставин він виявив би свою присутність цьому чоловікові, що збудив у ньому страшенну цікавість, та бесіда, яку він почув, мала надто вже інтимний характер, тож він остерігався, і не без підстав, що не завдасть їм утіхи своєю появою. |
| 4753 |
Цілу ніч перебирав він подумки різні обставини, що стосувалися господаря печери і незнайомця в Колізеї і свідчили про те, що ті два чоловіки — та сама особа; і що більше думав Франц, то дужче упевнювався в цьому. Заснув він аж над ранок і прокинувся пізно. |
| 4754 |
О п'ятій Альбер повернувся: він розвіз рекомендаційні листи, отримав запрошення на всі вечори й оглянув римські цікавинки. На все те йому вистачило одного дня. Він навіть устиг дізнатися, яка п'єса йде і які актори там грають. Ішла; грали Козеллі, Моріані й пані Шпех. |
| 4755 |
Проте це не заважало йому вишукано вбиратися щоразу, як він їздив із Францом до театру; однак усе було марно, — на превеликий сором одного з найчільніших представників паризької світської молоді, треба зізнатися, що за чотири місяці мандрів по Італії Альбер не зав'язав ані однісінької інтриги. |
| 4756 |
Невдача була тим відчутніша, що, зі скромності, яка притаманна нашим любим співвітчизникам, Альбер не сумнівався, що буде мати в Італії величезний успіх і після повернення до Парижа всенький Гентський бульвар захопить розповідями про свої перемоги. |
| 4757 |
Що ж, він жорстоко помилявся: гожі генуезькі, флорентійські й римські графині стійко зберігали вірність якщо не своїм чоловікам, то принаймні коханцям, і Альбер скрушно впевнився, що італійки таки вірні невірниці й у цьому полягає їхня перевага перед француженками. |
| 4758 |
Тим часом Альбер був молодик не лише винятково елегантний, а й дуже дотепний, та ще й віконтом був, щоправда, із нової шляхти, та за нашого часу, коли не треба доводити свою доблесть, чи не все одно вважати свій рід із 1399 чи з 1815 року? Крім того, він мав п'ятдесят тисяч ліврів річного прибутку. |
| 4759 |
Утім, він розраховував знайти винагороду в Римі, адже карнавал у всіх країнах світу, що берегли той похвальний звичай, виступає порою свободи, коли люди найсуворіших правил дозволяють собі попустити віжки. |
| 4760 |
А оскільки карнавал розпочинався наступного дня, то Альберові слід було показати себе у всьому блиску. Із цією метою він узяв одну з найпомітніших лож у першому ярусі й убрався з особливою ретельністю. До речі, перший ярус вважається так само аристократичним, як і бенуар та бельетаж. |
| 4761 |
Альбер плекав ще одну надію: якщо йому пощастить заволодіти серцем прегарної римлянки, то йому, либонь, запропонують місце в ридвані, тож він матиме змогу бачити карнавал зі шляхетського повозу чи з князівського балкона. Завдяки всім тим міркуванням, Альбер був особливо жвавий того вечора. |
| 4762 |
Він сидів спиною до сцени, висовувався до половини з ложі й розглядав усіх гарненьких жінок у шестидюймовий бінокль. Та хоч як він старався, жодна красуня не вшанувала його поглядом бодай із цікавості. |
| 4763 |
Оскільки на допитливий Франців погляд графиня дала на здогад, що чекає його, то він не гаявся, щоб задовольнити нетерпляче Альберове бажання; разом зі своїм другом, що на ходу розправляв бганки на сорочці й вилогах фрака, він обігнув амфітеатр і постукав до четвертої ложі, де була графиня. |
| 4764 |
Франц відрекомендував Альбера як одного з найблискучіших за суспільним становищем і розумом юнаків, що, утім, було й чистісінькою правдою, тому що в Парижі, у тім товаристві, де бував Альбер, він вважався світським левом. |
| 4765 |
У відповідь графиня чемно вклонилася Альберові й потиснула Францові руку, потім запросила Альбера сісти на вільному місці коло неї, а Франц умостився у другому ряду, позаду графині. Альбер знайшов прегарну тему для бесіди: він зняв річ про Париж і спільних знайомих. |
| 4766 |
Біля бар'єра однієї з лож першого ярусу сиділа надзвичайно вродлива жінка, убрана у східний костюм, який вона носила з такою невимушеністю, із якою носять лише звичний одяг. Позаду неї, у напівтемряві, виднів чоловік, що його обличчя неможливо було розгледіти. |
| 4767 |
Франц урвав Альберову балачку з графинею і запитав у неї, чи не знає вона цю чарівну албанку, що ладна привернути увагу не лише чоловіків, а й жінок. Франц і графиня обмінялися усмішками: потім графиня знову заговорила з Альбером, а Франц почав розглядати в бінокль красуню албанку. |
| 4768 |
Аж балет скінчився, і завіса опустилася під шалені оплески захопленого партеру. Завдяки похвальній звичці вставляти до опери балет, антракти в Італії дуже недовгі: співаки встигають відпочити і перебратися, поки танцівники витинають свої піруети й антраша. Розпочалася увертюра другого акту. |
| 4769 |
Коли смички уперше витнули по струнах, сонливий кавалер албанки поволі звівся і нахилився до неї, вона обернулася, сказала йому декілька слів і знову сперлася на край ложі. Обличчя її співрозмовника так само залишалося в тіні, і Франц не міг розгледіти його рис. |
| 4770 |
Другий акт розпочинається, як відомо, дуетом: Парізіна уві сні обмовляється Аццо про своє кохання до Уґо, обманутий чоловік проходить усі ступені ревності і врешті, певний у зраді дружини, будить її й заявляє про майбутню помсту. |
| 4771 |
Це один із найгарніших, найвиразніших і найдраматичніших дуетів, написаних плодовитим пером Доніцетті. Франц чув його уже втретє, і хоч він не був запеклим меломаном, усе ж таки дует справив на нього глибоке враження. |
| 4772 |
Чоловік у ложі звівся на повний зріст, обличчя його потрапило у світляну смугу, і Франц побачив таємничого мешканця острова Монте-Крісто, що його поставу і голос він, як йому здавалося, упізнав напередодні поміж руїнами Колізею. Не було сумнівів: дивний мандрівник живе в Римі. |
| 4773 |
Либонь, на Францовому обличчі цілком відбилося те збентеження, яке викликав у нього вигляд незнайомця, тому що графиня засміялася, поглянувши на нього, і запитала, що з ним. Франц подумав, що, мабуть, не лише на нього справив моторошне враження таємничий незнайомець. |
| 4774 |
Це нове нагадування про Байрона вразило Франца; як хтось і міг змусити його повірити в існування упирів, то саме цей чоловік. Франц нахилився до її вушка. Франц і далі наполягав. Францові нічого не залишалося, як узяти капелюха, відчинити двері ложі й подати графині руку, що він і зробив. |
| 4775 |
Графиня справді була дуже схвильована, та й сам Франц не міг позбутися забобонного трепету, тим паче що графиня лише піддалася несвідомому страхові, а його враження посилювалося спогадами. Допомагаючи їй сісти до ридвана, він відчув, що вона вся тремтить. |
| 4776 |
Він провів її додому; ніяких гостей у неї не було, і ніхто її не чекав; він сказав, що вона обманула його. Франц пробував засміятися. На цім графиня розлучилася із Францом, що так і не втямив, пожартувала вона з ним чи й справді перелякалася. |
| 4777 |
Повернувшись до готелю, Франц застав Альбера в халаті й у хатніх штанах — він зручно розсівся у фотелі із сигарою в зубах. Франц усміхнувся: Альбер думав собі, що в нього дуже блідий колір обличчя. Франц недовірливо глянув на Альбера. |
| 4778 |
Цієї миті двері прохилилися, і в щілині з'явилася голова маестро Пастріні. Альбер із Францом перезирнулися. Цієї миті у двері постукали. Лакей у чепурній лівреї зупинився на порозі. І він простягнув господареві дві візитні картки, а той передав їх юнакам. Лакей вийшов. |
| 4779 |
Якщо чоловік у киреї, як припускав Франц, був тією самою особою, чия поява у театрі Арджентіна так зацікавила його, то він, звісно ж, його побачить, і тоді ніщо не завадить йому задовольнити цікавість. Заснув Франц пізно. Думки про незнайомця й очікування ранку хвилювали його. |
| 4780 |
Авжеж, уранці все мало з'ясуватися; цього разу таємничий господар з острова Монте-Крісто вже не міг утекти від нього, якщо тільки він не володів перснем Гігеса і, завдяки тому перстеню, здатністю ставати невидимцем. Коли Франц прокинувся, не було ще й восьмої. |
| 4781 |
Альбер не мав причини нетерпляче очікувати ранку, то міцно спав. Франц послав по господаря. Той з'явився до нього і вклонився зі звичною запобігливістю. Він вийшов із кімнати, зняв із цвяха таволетту і приніс її Францові. |
| 4782 |
Ось дослівний переклад тієї смертної об'яви: Тим часом вибило дев'яту годину, і Франц хотів уже будити Альбера, коли ж той, на превеликий його подив, раптом вийшов зі спальні, причому був навіть добре вбраний. |
| 4783 |
Думки про карнавал не давали йому спокою і підняли з ліжка раніше, ніж Франц того очікував. Вони пройшли через два покої, опоряджені з розкішшю, якої вони не сподівалися знайти у готелі маестро Пастріні, і ввійшли нарешті до бездоганно обладнаної вітальні. |
| 4784 |
На підлозі лежав турецький килим, а зручні фотелі наче запрошували гостей відпочити на їхніх пругких подушках і вигнутих спинках. На стінах висіли полотна відомих мистців упереміш із розкішною зброєю, на дверях гойдалися пишні штори. І він вийшов іншими дверми. |
| 4785 |
Коли ті двері відчинилися, звідтіля долинули звуки лютні, які відразу ж замовкли. До юнаків долетів тільки подих мелодії. Франц із Альбером перезирнулися і знову почали розглядати меблі, полотна і зброю. Що далі дивилися вони на ту розкіш, то чудовнішою вона їм здавалася. |
| 4786 |
Пролунало рипіння дверей, штори розсунулися, і на порозі постав власник усіх тих багатств. Альбер рушив йому назустріч, та Франц так і лишився стояти, наче прикутий до підлоги. То був не хто інший, як чоловік у киреї, незнайомець у ложі, таємничий господар з острова Монте-Крісто. |
| 4787 |
Франц і слова не сказав; він перебував у нерішучості: оскільки ніщо не вказувало на бажання графа впізнати його чи бути впізнаним, то він не знав, чи натякнути йому на першу їхню зустріч, чи дочекатися нових доказів. |
| 4788 |
Та й сам він не був певен, що напередодні в ложі бачив саме цього чоловіка, то не міг би стверджувати, що це той, хто за день до того був у Колізеї, тож він вирішив не забігати наперед і нічого не казати графові. |
| 4789 |
До того ж, у Франца була та перевага перед Монте-Крісто, що він володів його таємницею, тоді як той не мав ніякої влади над Францом, якому нічого було приховувати. Усе ж таки він вирішив звести розмову на предмет, що міг би розв'язати декотрі його сумніви. |
| 4790 |
Він простягнув руку до шнурка і тричі подзвонив. До кімнати увійшов чоловік років сорока п'яти, мов дві краплі води схожий на того перемитника, що водив Франца до Синдбадової печери, але той і на здогад не дав, що впізнав його. Франц зрозумів, що так звелів граф. |
| 4791 |
Що ж до графа, то він ледве торкнувся страв; здавалося, він сів за стіл з гостями лише для того, щоб віддати належне поштивості й чекав, аж коли вони підуть, щоб звеліти подати собі якусь чудернацьку або особливу страву. Це мимохідь нагадало Францові той жах, що його викликав граф у графині Г. |
| 4792 |
Альбер був неабияким знавцем добрих сигар і вважав, що приносить тяжку жертву, обходячись без сигар, тож, підійшовши до столу, він аж скрикнув на радощах, угледівши справжні «пурос». Такої думки був він про графа. |
| 4793 |
А оскільки Альбер завжди хвалився, що тільки після довгих роздумів складає собі думку про когось чи про щось, то Франц і не намагався йому суперечити. Альбер замислився. Франц усміхнувся. За хвилю повернувся граф. Усі троє спустилися вниз. |
| 4794 |
Франц знай дивився на вікна того палацу: він не забув про гасло, що про нього домовилися транстеверинець і чоловік у киреї. Франц швидко окинув поглядом вікна. Бічні були запнуті жовтим полотном, а середнє — білим із червоним хрестом. |
| 4795 |
Чоловік у киреї дотримався свого слова, і сумнівів уже не було: той чоловік і був граф Монте-Крісто. Ті три вікна ще були порожні. Скрізь уже готувалися до карнавалу, розставляючи стільці, будували примістки, запинали вікна. |
| 4796 |
Маски ще не з'являлися, а повози не їздили, поки не бовкне дзвін, та маски вгадувалися за всіма вікнами, а повози — за всіма брамами. Франц, Альбер і граф ішли собі по Корсо. Що ближче були вони до П'яцца-дель-Пополо, то густіший ставав натовп. |
| 4797 |
Над юрмою у середині майдану височів обеліск із хрестом на вершині, на середохресті трьох вулиць — Бабуїно, Корсо і Ріпетта, — два стовпи шибениці, поміж якими лиснів напівкруглий ніж мандаї — італійської гільйотини. На розі вони побачили графського управителя, що чекав на свого пана. |
| 4798 |
Кімната була чимось на кшталт будуара, що прилягав до спальні, тож, зачинивши двері спальні, гості в будуарі були як у себе вдома. На стільцях лежали вельми елегантні костюми блазнів із блакитного і білого єдвабу. |
| 4799 |
Франц майже не чув графових слів і, може, навіть недостатньо оцінив його люб'язність — усенька його увага зосередилася на тому видовищі, яке становила собою П'яцца-дель-Пополо, і на страшному знарядді, що було на ту пору її головною прикрасою. Франц уперше в житті бачив гільйотину. |
| 4800 |
Два чоловіки сиділи на відкидній дошці, що на неї кладуть засудженого, і полуднували, поки не було страти, — наскільки міг розгледіти Франц, їли вони хліб із ковбасою. Один підняв дошку, дістав з-під неї баклагу з вином, ковтнув звідтіля і передав баклагу приятелеві; то були катові помічники. |
| 4801 |
Засуджених напередодні перевели з Нової в'язниці до маленької церкви Санта-Марія-дель-Пополо, і вони пробули там ніч, кожен із двома священиками, що готували їх до смерті, в осяяній свічками каплиці, біля якої ходили назад і вперед чатові, яких щогодини міняли. |
| 4802 |
Подвійна лава карабінерів вишикувалася від церковних дверей до шибениці й оточила її зусібіч, лишивши вільним прохід футів із десять завширшки, а довкола гільйотини — простір кроків зі сто зокола. Решту майдану наповнила юрба. |
| 4803 |
А тим часом замість тиші, що, здавалося, відповідала урочистості майбутньої церемонії, від юрми линув гучний гамір, що складався із реготу, галасу і радісного крику, — певне, і тут граф казав правду: страта була для натовпу початком карнавалу. |
| 4804 |
Аж наче за помахом чарівної палички, гамір ущух; церковні двері відчинилися. Попереду простувало братство прочан-покутників, убраних у сірі мішки з дірами для очей, у руках вони тримали запалені свічі; першим ішов голова братства. За прочанами прямував височенний чолов'яга. |
| 4805 |
Він був майже голий, якщо не брати до уваги куцих полотняних штанів; при лівому боці в нього висів здоровецький ніж у піхвах, а на правому плечі він ніс важкого залізного кия. То був кат. На ногах у нього були сандалі, припнуті до щиколоток мотузками. |
| 4806 |
Услід за катом, тим ладом, яким їх мали стратити, ішли Пеппіно й Андреа. Кожного супроводжували два священики. Ні в того, ні в того очі не були зав'язані. Пеппіно йшов досить твердою ходою; либонь, його вже попередили, що на нього чекає. Андреа священики провадили попід руки. |
| 4807 |
Страченці вряди-годи цілували розп'яття, яке їм притуляли до вуст. Насилу вгледівши їх, Франц відчув, як у нього підгинаються ноги; він зиркнув на Альбера. Той був блідіший, аніж його маніжка, і несамохіть відкинув сигару, хоч викурив її ледве до половини. Тільки граф був незворушний. |
| 4808 |
На його мертвотно-блідому обличчі навіть виступив легенький рум'янець. Ніздрі його роздималися, мов у хижого звіра, що завітрив кров, а розтулені вуста оголяли ряд зубів, білих і гострих, немов у шакала. |
| 4809 |
І водночас на його обличчі лежав вираз м'якої привітності, якого Франц ще ніколи в нього не зустрічав; надто ж дивували його лагідні оксамитові очі. Тим часом страченці наблизилися до шибениці, і вже можна було розгледіти їхні обличчя. |
| 4810 |
Андреа був куций і тлустий; із його жорстокого, мерзенного обличчя нелегко було визначити вік; йому можна було дати років із тридцять. У в'язниці в нього виросла борода. Голова його звішувалася набік, ноги підгиналися, і здавалося, весь він рухається покірно і механічно, без участі волі. |
| 4811 |
І справді, тієї хвилі, коли Пеппіно підходив до підніжжя шибениці, прочанина, що, либонь, трохи загаявся, ніхто не зупинив і він промкнувся крізь лави вояків, підійшов до голови братства і передав йому згорнуту вчетверо цидулу. |
| 4812 |
Від гострого погляду Пеппіно не втекла жодна подробиця тієї сцени; голова братства розгорнув цидулу, прочитав і звів руку. Почувши те слово, Андреа стрепенувся і звів голову. Пеппіно тяжко сапав, мовчки завмерши на місці. І передав цидулу ватажкові карабінерів; той прочитав її й оддав назад. |
| 4813 |
Він видирався із рук священиків, корчився, репетував, гарчав, мов навіжений, і намагався розірвати пута, що зв'язували його руки. Кат кивнув помічникам, вони зіскочили з шибениці й ухопили страченця. Усі балакали римським діалектом, то він не зовсім тямив, про що там ідеться. |
| 4814 |
Страченець хотів було підвестися, та не встиг: кий глухо гупнув його у ліву скроню; Андреа повалився ниць мов бичок, потім перевернувся горізнач. Тоді кат покинув кия, вихопив ножа, одним махом перерізав йому горлянку, став на живіт і заходився топтати його ногами. |
| 4815 |
Від кожного натиску з горлянки страченця бризкала кривава цівка. Франц не міг більше витерпіти; він кинувся вглиб кімнати і майже безтямно впав у фотель. Альбер учепився у штору, заплющивши очі. Граф стояв, високо звівши голову, немов переможний дух зла. |
| 4816 |
Коли Франц отямився, він побачив, що Альбер, блідий мов смерть, п'є воду, а граф уже вбирається у блазенський костюм. Франц мимоволі глянув на майдан: гільйотина, кати, страченець — усе зникло, залишалася тільки юрба, галаслива, збурена, весела. |
| 4817 |
Дзвін Монте-Чіторіо, що сповіщає тільки про смерть пресвятого панотця й відкриття карнавалу, гучно дудонів. І справді, Альбер уже надів єдвабні штани на чорні панталони і лаковані черевики. Францові соромно було б розігрувати панну і не піти за прикладом супутників. |
| 4818 |
Він убрав костюм і надів маску, що була не блідіша від його обличчя. Скінчивши те діло, вони спустилися вниз. Біля дверей на них чекала коляса, повна конфетті й букетів. Вони зайняли своє місце у низці повозів. Важко було собі уявити гострішу зміну. |
| 4819 |
Вони ще були під владою того, що допіру побачили, та потроху перейнялися загальними веселощами, їм почало здаватися, ніби глузд їхній ось-ось затьмариться, їм кортіло з головою поринути в цей гамір, у цю юрбу, у цей несамовитий вихор. |
| 4820 |
Як і всі, він теж звівся у бричці й, із усією доступною йому силою і спритністю, заходився теж кидати в сусідів яйцями і драже. Розпочалося шалене змагання. Згадки про страту геть зникли із думок обох друзів. |
| 4821 |
Після того, як вони двічі проїхали вулицею Корсо, граф скористався зупинкою повозів і попросив у своїх супутників дозволу покинути їх, лишивши колясу в їхньому розпорядженні. Франц звів очі й побачив фасад палаццо Росполі. |
| 4822 |
Ми забули сказати, що графів кучер був убраний чорним ведмедем, точнісінько як Одрі у, а лакеї, що стояли на примостках, були вбрані зеленими мавпами; у їхніх масках були пружини, і за допомогою них вони корчили гримаси перехожим. |
| 4823 |
Як на лихо, потік повозів знову рушив уперед, і поки його понесло до П'яцца-дель-Пополо, то коляса, що так зацікавила Альбера, попрямувала до Венеційського палацу. Усупереч Альберовим надіям, день минув без особливих пригод, якщо не брати до уваги декількох зустрічей із тією колясою. |
| 4824 |
Певне, одну з тих гарнюніх дівчат, яких Альбер вгадував під чепурними селянськими костюмами, зворушила його увага; коли коляса знову порівнялася з повозом юнаків, вона кинула їм букет фіалок. Альбер зловив його. |
| 4825 |
Утім, жарт уже почав скидатися на правду: коли Франц із Альбером знову зустрілися з тією ж таки колясою, маска, що кинула Альберові букет, угледівши, що він застромив його до петлиці, заплескала в долоні. |
| 4826 |
Альбер мав рацію: гожа незнайомка, либонь, вирішила того дня не продовжувати тієї гри; юнаки зробили ще декілька кіл, та більш не побачили коляси із селянами — певне, вона звернула в якусь бічну вулицю. |
| 4827 |
Тоді вони повернулися до палаццо Росполі, але там уже не було ні графа, ні блакитного доміно, а біля запнутих жовтим вікон ще стояли глядачі, яких, мабуть, запросив граф. Тієї ж хвилини дзвін, що провістив початок карнавалу, сповістив і про його закінчення. |
| 4828 |
Низка повозів на Корсо відразу ж розпалася, і вони вмить зникли в поперечних вулицях. Франц із Альбером саме були якраз напроти віа Мюратте. Візник мовчки звернув за ріг, поминувши палаццо Полі, виїхав на П'яцца-ді-Спанья й підкотив до готелю. Маестро Пастріні вийшов на поріг зустріти своїх гостей. |
| 4829 |
Франц спершу запитав про графа і висловив жаль, що вони вчасно не заїхали по нього, та Пастріні заспокоїв його, сказавши, що граф Монте-Крісто замовив собі ще одну колясу, що й заїхала по нього до палаццо Росполі. Крім того, граф доручив йому передати юнакам ключ від ложі в театрі Арджентіна. |
| 4830 |
Франц запитав Альбера про його плани на вечір, проте той більше думав про те, як утілити певний задум, аніж про театр; замість того, щоб відповісти Францу, він звернувся до маестро Пастріні із запитанням, чи не може той напитати йому кравця. Маестро Пастріні похитав головою. |
| 4831 |
Господар ще раз підтвердив, що їхнім милостям нема про що непокоїтися і що все зроблять згідно з їхніми побажаннями, після чого Франц із Альбером подалися до свого помешкання, щоб поскидати блазенські костюми. |
| 4832 |
Альбер дбайливо заховав букетик фіалок — то була та прикмета, за якою могла його впізнати гожа селяночка. Друзі посідали за стіл; Альбер не пропустив нагоди звернути увагу на суттєву різницю поміж кухнею маестро Пастріні й кухнею графа Монте-Крісто. |
| 4833 |
І хоч Франц ставився до графа з певною упередженістю, мусив таки визнати, що те порівняння було далеко не на користь готельного кухаря. Коли їм подали десерт, лакей запитав, о котрій годині юнакам потрібна коляса. Альбер із Францом нерішуче перезирнулися. Лакей угадав їхні думки. |
| 4834 |
Юнаки вирішили скористатися люб'язною увагою графа: вони звеліли запрягати, а самі пішли перевдягатися, тому що їхня одіж трохи пожмакалася під час численних боїв, у яких вони брали участь. Перебравшись, вони поїхали у театр і влаштувалися у графовій ложі. |
| 4835 |
Під час першої дії до своєї ложі ввійшла графиня Г. ; спершу вона поглянула туди, де напередодні сидів граф, і вгледіла Франца з Альбером у ложі того чоловіка, про якого вона ще день тому висловила Францові таке дивне враження. |
| 4836 |
Тільки вони ввійшли, графиня показала Францові на почесне місце коло себе. Альбер сів позаду. У ложу ввійшов новий гість, і Франц згідно з етикетом поступився йому своїм місцем. Розмова, звісно, звернула на інше. За годину друзі повернулися до готелю. |
| 4837 |
Маестро Пастріні вже потурбувався про їхні костюми і запевняв, що вони будуть задоволені його кмітливою діяльністю. І справді, наступного дня, о десятій ранку, він увійшов до Францового покою з кравцем, навантаженим селянською одіжжю. |
| 4838 |
Друзі обрали собі два однакові за зростом костюми і звеліли нашити на кожного капелюха метрів по двадцять стяжок, а також роздобути їм дві шовкові хустки з поперечними строкатими пасмугами, якими селяни підперізуються на свята. |
| 4839 |
Альберова зовнішність могла тільки виграти в цьому мальовничому вбранні, і коли він підперезав поясом свій стрункий стан і збив набакир капелюха, на якому аж майоріли стяжки, Францові спало на думку, що фізична перевага, яку ми визнаємо за деякими народами, частенько залежить від убрання. |
| 4840 |
Увійшов граф Монте-Крісто і застав їх за тим ділом. Юнаки почали було відмовлятися, та, як по правді, у них не було ніяких поважних причин відкидати пропозицію, що була така приємна для них, тож вони врешті погодилися на неї. |
| 4841 |
Граф Монте-Крісто просидів у них із чверть години, невимушено розмовляючи на різні теми. Як ми вже казали, він був знайомий із літературою всіх народів. Та й картини на стінах його вітальні засвідчили Францові з Альбером, що він полюбляє мистецтво. |
| 4842 |
Юнаки не претендували на те, щоб відплатити графові гостинністю за гостинність — з їхнього боку було б недоречно, у відповідь на його вишуканий сніданок, запропонувати йому вельми пересічного їдла, яке готували в маестро Пастріні. |
| 4843 |
Вони відверто висловили йому це, і він цілком оцінив їхню тактовність. Альбер захоплювався графовими манерами і визнав би його справжнісіньким джентльменом, якби той не був такий учений. Понад усе тішила його змога вільно орудувати колясою. |
| 4844 |
О пів на другу юнаки вийшли на ґанок; кучер і лакеї понадягали лівреї на свої звірячі шкури, аж стали ще кумедніші, ніж учора, і Франц із Альбером похвалили їх. Зів'ялий букет фіалок зворушливо укляк в Альберовій петлиці. Із першим ударом дзвону вони попрямували по віа Вітторіа й подалися на Корсо. |
| 4845 |
На другому колі в їхню колясу впав букетик свіжих фіалок, який кинули з повозу, де сиділи дівчата, убрані мартоплясами. Альбер зрозумів, що за їхнім прикладом селяночки поміняли вбрання і що, може, випадково, а, може, і з тих самих галантних міркувань учорашні контадинки стали блазнями. |
| 4846 |
Альбер замінив зів'ялий букетик свіжим, але знай тримав його у руці, і, порівнявшись із колясою, ніжно торкнувся його вустами, що, либонь, завдало неабиякої втіхи не лише пані, яка його кинула, а й її веселим подругам. |
| 4847 |
Пожвавлення на Корсо було не менше, ніж напередодні, і, можливо, уважний спостерігач помітив би навіть зростання галасу та веселощів. Граф на хвильку з'явився у своєму вікні, та коли коляса вдруге проїздила повз палаццо, його вже не було там. |
| 4848 |
Загравання поміж Альбером і пані з фіалками тривало, звісно ж, цілісінький день. Увечері, повернувшись додому, Франц побачив листа з посольства: йому сповіщали, що завтра його святість виявить йому честь і прийме його. |
| 4849 |
Щоразу, буваючи в Римі, він просив про цю милість, тож і зараз, коли його спонукала не лише набожність, а й удячність, він не хотів покидати столицю християнського світу, не вклонившись із щирою подякою намісникові собору Святого Петра, що був рідкісним зразком усіх чеснот. |
| 4850 |
Вийшовши з Ватикану, Франц простісінько повернувся в готель, уникаючи навіть мимохідь пройти по Корсо. Він був переповнений набожними думками і боявся спаплюжити їх карнавальним шалом. О десятій хвилині на шосту повернувся Альбер. |
| 4851 |
Він геть був у захваті; його пані знову з'явилася у селянському вбранні й, зустрівшись із Альберовою колясою, підняла маску. Вона була чарівної вроди. Франц щиро привітав Альбера, і той зустрів його привітання як належне. |
| 4852 |
Він запевняв, що, за деякими ознаками, гожа незнайомка, звісно ж, належить до найвищої шляхти. Він твердо поклав собі наступного дня написати їй. Почувши те зізнання, Франц здогадався, що Альбер хоче про щось попросити його, та соромиться. |
| 4853 |
Він почав розпитувати свого друга, запевняючи, що заради його щастя ладен піти на будь-яку жертву. Альбер змусив себе просити рівно стільки, скільки вимагала поштивість, а потім зізнався, що той надасть йому велику послугу, якщо погодиться наступного дня поступитися колясою для нього самого. |
| 4854 |
Альбер гадав, що гожа селяночка підняла маску лише тому, що він був сам у повозі. Звісно ж, Франц не був таким егоїстом, щоб заважати Альберові у самісінькому розпалі любовної пригоди, що обіцяла зробитися приємною і хвальною. |
| 4855 |
Він пообіцяв Альберові задовольнитися роллю глядача і сказав, що буде милуватися карнавалом із вікна палаццо Росполі. Франц дотримав свого слова і, стоячи наступного дня біля вікна, дивився, як Альбер катається туди-сюди вулицею Корсо. |
| 4856 |
У руках він тримав великий букет, куди, певне, застромив любовну записку. Це припущення стало певністю, коли Франц побачив той букет в руках гожої дівчинки, убраної у рожеву блазенську одіж. Додому Альбер повернувся вже не у захваті, а просто-таки в екстазі. |
| 4857 |
Він не сумнівався, що гожа незнайомка відповість йому тим самим. Франц пішов назустріч його бажанням і заявив, що вже зморився від того стовписька і вирішив увесь наступний день присвятити своєму альбомові й нотаткам. |
| 4858 |
Альбер не помилився у своїх передбаченнях: наступного дня увечері він забіг до Францової кімнати, тримаючи за ріжок згорнуту вчетверо цидулку і переможно вимахуючи нею. Тон, яким це було сказано, годі було і змалювати. |
| 4859 |
Франц узяв цидулку і прочитав: Франц із Альбером уранці отримали запрошення на бал до славетного французького банкіра. І справді, почерк був гарний, орфографія бездоганна. Либонь, Альбер заходився б серйозно обговорювати свої права на академічне крісло, та слуга доповів, що обід на столі. |
| 4860 |
Альбер ніколи не губив апетиту від кохання. Тож він вирішив сісти за стіл разом із приятелем, маючи завести цю розмову по обіді. Та після обіду доповіли про прихід графа Монте-Крісто. Юнаки вже два дні не бачили його. Від маестро Пастріні вони дізналися, що він подався у справах до Чівіта-Веккії. |
| 4861 |
Поїхав він напередодні увечері й тільки з годину тому повернувся. Граф був надзвичайно люб'язний. Він чи то стримувався, чи то цього разу не знайшлося приводу для висловлювання в'їдливих і гірких думок, та того вечора він був такий, як усі. Францові він здавався нерозв'язною загадкою. |
| 4862 |
Франц із Альбером почали відмовлятися, кажучи, що не хочуть позбавляти його задоволення, та граф заперечив, що збирається до театру Паллі і його ложа в театрі Арджентіна буде порожня, якщо вони нею не скористаються. Після цього юнаки погодилися. |
| 4863 |
Граф був справжнісіньким байронівським героєм, і Францові варто було не лише побачити його, а й бодай подумати про нього, щоб уявити собі його похмуру голову на Манфредових плечах чи під капелюхом Лари. |
| 4864 |
Його чоло було пооране зморшками, що свідчили про невідступні гіркі думки, полум'яний погляд його просягав до самісінької глибини душі, насмішкуваті й горді вуста надавали всьому, що він казав, особливого відтінку, завдяки якому його слова назавжди закарбовувалися у пам'яті слухачів. |
| 4865 |
Графові було, певне, років із сорок, та ніхто не засумнівався б, що він візьме гору над будь-яким молодшим супротивником. На додачу до схожості з фантастичними героями англійського поета він відзначався величезною привабою. |
| 4866 |
Альбер знай торочив про щасливу випадковість, завдяки якій вони зазнайомилися з таким неоціненним чоловіком. Франц був стриманіший, але й він улягав потроху тому впливу, що його завжди справляє на оточення непересічна людина. |
| 4867 |
Він згадав про те, що граф уже декілька разів висловлював намір відвідати Париж, і не сумнівався, що зі своєю ексцентричністю, характерною зовнішністю й величезним багатством граф стане там сенсацією. Проте в нього не було ніякого бажання опинитися у Парижі разом із ним. |
| 4868 |
Такі пригоди, якщо вірити мандрівникам, у Італії частенько трапляються, тож графиня не висловила ніякого подиву і привітала Альбера з початком любовної пригодки, що мала скінчитися великою приємністю. |
| 4869 |
Юнаки відкланялися, домовившись зустрітися із графинею на балу в герцога Браччано, куди запросили весь Рим. Пані з фіалками дотрималася слова: ні наступного, ні третього дня вона геть ніде не з'являлася. Аж настав вівторок, останній, найгаласливіший день карнавалу. |
| 4870 |
Того вівторка театри відчиняються зранку, о десятій годині, тому що о восьмій вечора розпочинається піст. У вівторок усі ті, що за браком грошенят, часу чи бажання не брали участі у святі, долучаються до тієї вакханалії і вносять свою частку в загальну метушню і гамір. |
| 4871 |
Від другої до п'ятої години Франц із Альбером кружляли в низці повозів і перекидалися жменями конфетті із зустрічними колясами і пішаницями, що пропихалися поміж ногами коней і колесами коляс так спритно, що, попри страшенну тісноту, не сталося жодної лихої пригоди, жодної сварки чи бійки. |
| 4872 |
Італійці в цьому стосунку дивовижний люд. Для них свято — це справжнє свято. Автор цієї оповісті прожив ув Італії понад шість років і не пам'ятає, щоб якусь урочисту подію порушив один із тих випадків, що неодмінно супроводжують наші святкування. |
| 4873 |
Альбер пишався у своєму блазенському костюмі, на плечі майорів рожевий бант, а кінці його звисали аж до колін. Щоб їх не поплутали, Франц убрав селянську одіж. Що ближче було до вечора, то гучніший ставав гамір. |
| 4874 |
На бруківці, у повозах, не було рота, що мовчав би, не було руки, що не діяла; то був справжнісінький людський ураган, що складався із грому вигуків і граду конфетті, драже, яєць із борошном, помаранчів і квітів. |
| 4875 |
О третій годині звуки пострілів насилу перекрили той страшенний галас, вони пролунали заразом на П'яцца-дель-Пополо та біля Венеційського палацу і сповістили про початок перегонів. Перегони, так само як і мокколі, є невід'ємною особливістю останнього дня карнавалу. |
| 4876 |
Ледь прозвучали постріли, як повози вийшли з лави і розсипалися бічними вулицями. Усі ті маневри, слід зауважити, здійснюються з надзвичайною спритністю і швидкістю, хоч поліція нітрохи не опікується тим, щоб показувати місця чи спрямовувати рух. |
| 4877 |
Пішоходи поставали впритул до палаців, пролунав тупіт кінських копит і брязкіт шабель. Загін карабінерів, по п'ятнадцять у лаві, розгорнувшись на всеньку ширину вулиці, промчав учвал вулицею Корсо, щоб очистити її для перегонів. |
| 4878 |
Коли загін дістався Венеційського палацу, нові постріли сповістили, що вулиця вільна. Тієї ж хвилі під несамовитий оглушливий рев, наче тіні, промчали восьмеро коней, підбадьорювані галасом трьохсот тисяч глядачів і залізними колючками, що плигали на їхніх спинах. |
| 4879 |
Відразу ж, без будь-якого іншого гасла, повози знову ринули на Корсо з усіх сусідніх вулиць, наче на мить перегороджені греблями струмки разом побігли у русло, що його вони живили, і величезна річка ще дужче полинула поміж гранітними берегами. |
| 4880 |
Мокколі або мокколетті — то воскові свічки різної товщини, від грубої великодньої свічі до найтоншої свічечки, і для дійових осіб останнього карнавального акту в Римі вони є предметом двох протилежних клопотів: У цьому розумінні мокколетто скидається на життя: людина знайшла лише один спосіб передавати його, та й той здобула від Бога. |
| 4881 |
Проте вона знайшла тисячі способів губити його, щоправда, у тому випадку їй допомагав диявол. Щоб запалити мокколетто, його достатньо піднести до полум'я. Це послужило гаслом. Не минуло й десяти хвилин, як од Венеційського палацу до П'яцца-дель-Пополо засяяло п'ятдесят тисяч пломінців. |
| 4882 |
То було наче свято блудних вогнів. Важко уявити собі це видовище. Уявіть, що всі зорі спустилися з неба і закружляли на землі у несамовитому танці. А в повітрі стоїть такий галас, якого ніколи не чуло людське вухо на решті земної кулі. Натоді остаточно зникають усі станові відмінності. |
| 4883 |
Факкіно переслідує князя, князь — транстеверинця, транстеверинець — купця, і всі дмухають, гасять і знову запалюють. Якби тієї миті з'явився прадавній Еол, то його проголосили б королем мокколі, а Аквілона — спадковим принцом. |
| 4884 |
Декілька масок оточило його, дмухаючи на його свічку, та він був спритним бійцем і, відкинувши їх кроків на десять, помчав до церкви Сан-Джакомо. Паперть кишіла роззявами і масками, що навперебій намагалися вихопити чи погасити одне в одного свічку. |
| 4885 |
Франц був задалеко, щоб чути слова, якими вони обмінялися, та, либонь, розмова була мирна, тому що Альбер і селянка пішли собі рядочком. Франц ще з хвилину дивився їм услід, та незабаром згубив їх із очей. |
| 4886 |
Раптом ударив дзвін, що сповіщав про кінець карнавалу, і тієї ж миті, мов за помахом чарівної палички, всі мокколетті погасли, наче могутній вітер одним подихом їх усі погасив. Франц опинився у непроглядній темряві. Разом із вогнями зник і гамір, наче отой порив вітру поніс із собою у галас. |
| 4887 |
Пітьма була тим глибша, що місяць-підповня ще не з'явився на небі, тож вулиці, якими проїздив Франц, були геть темні. Утім, їхати було недалечко, і за десять хвилин його коляса, чи радше коляса графа Монте-Крісто, зупинилася біля дверей готелю. Обід уже був на столі. |
| 4888 |
Оскільки Альбер казав, що рано не повернеться, Франц сів за стіл сам. Маестро Пастріні звик їх бачити разом, тож запитав, чому нема Альбера. Франц відказав, що його запросили в гості. Раптове зникнення вогнів, пітьма, що заступила яскраве світло. |
| 4889 |
Тиша, що поглинула гамір, — усе воно викликало у Францовій душі незрозумілий смуток упереміш із невиразною тривогою. Обід минув у мовчанні, попри запобігливу турботливість господаря, що весь час заходив дізнатися, чи всім задоволений його гість. Франц вирішив чекати Альбера до останньої хвилини. |
| 4890 |
Потім він звелів подати колясу лише до одинадцятої години і попросив маестро Пастріні негайно сповістити його, якщо Альбер прийде до готелю. До одинадцятої години Альбер ще не повернувся. Франц одягнувся і поїхав, попередивши господаря, що пробуде ніч на балу в герцога Браччано. |
| 4891 |
Франц із Альбером приїхали до Рима з рекомендаційними листами до герцога, тож перше запитання, яке він поставив Францові, було про його супутника. Франц відказав, що вони розлучилися тієї хвилини, коли гасили мокколетті, і він згубив його з очей біля віа Мачелло. Останні слова стосувалися графині Г. |
| 4892 |
Приїхавши на бал, він відправив колясу назад, звелівши кучерові повернутися о другій годині ночі, та, на щастя, герцогів палац, що виходив одним боком на Корсо, а другим до майдану святих Апостолів, був розташований за десять хвилин ходи від готелю. |
| 4893 |
Підійшовши до дверей, Франц побачив чоловіка, що стояв посеред вулиці; він і хвильки не сумнівався, що це Альберів посланець. Чоловік був загорнутий у простору кирею. Франц попрямував до нього, та, на превеликий його подив, той перший забалакав до нього. |
| 4894 |
Франц увійшов до готелю і на східцях зустрів маестро Пастріні. Господар звелів слузі принести свічку. Францові здалося, наче у маестро Пастріні дуже розгублений вигляд, і йому ще дужче закортіло хутчій прочитати листа. Тільки слуга запалив свічку, він швидко розгорнув аркуш паперу. |
| 4895 |
Другий підпис усе пояснив Францові, і він збагнув, чому посланець не захотів піднятися до його кімнати: він вважав, що безпечніше буде залишатися надворі. Альбер потрапив до лабет того самого славетного розбійника, що в його існування ніяк не хотів повірити. Не можна було гаяти жодної хвилини. |
| 4896 |
Що до самого Франца, то в нього й геть не було акредитива, бо він мешкав у Флоренції і, приїхавши до Рима тільки на тиждень, узяв із собою сотню луїдорів, і з цієї сотні в нього залишалося не більше половини. Отож бракувало сім чи вісім сотень піастрів до необхідної суми. |
| 4897 |
Щоправда, за таких незвичайних обставин Франц міг сподіватися на люб'язність пана Торлоніа. Він уже хотів було негайно повернутися до палацу Браччано, аж йому спала на думку блискуча ідея. Він згадав про графа Монте-Крісто. |
| 4898 |
Франц простягнув руку до дзвінка, щоб послати по маестро Пастріні, аж двері відчинилися, і господар з'явився на порозі. Маестро Пастріні поспішно виконав те доручення; за п'ять хвилин він повернувся. Франц перетнув майданчик, і лакей запровадив його до графа. |
| 4899 |
Той був у невеличкому покої, якого Франц ще не бачив, попід стінами там стояли дивани. Граф підвівся йому назустріч. Граф підійшов до дверей і повернувся. Франц простягнув йому Альберового листа. Граф прочитав листа. Граф підійшов до бюрка, відімкнув і витяг шухляду, де було повно золотих дукатів. |
| 4900 |
І він показав Францові на шухляду. Граф помовчав, насупивши брови. Граф підійшов до вікна, що виходило на вулицю, і по-особливому свиснув. Чоловік у киреї відокремився од муру і вийшов насеред вулиці. |
| 4901 |
Посланець негайно, не вагаючись, навіть квапливо послухався і, піднявшись на ґанок, увійшов до готелю. За кілька секунд він стояв коло дверей покою. Замість відповіді Пеппіно впав навколішки і, вхопивши графову руку, кілька разів поцілував її. Пеппіно занепокоєно глянув на Франца. |
| 4902 |
Граф подзвонив один раз, і до покою ввійшов слуга. За хвилю пролунало торохтіння ридвана, який підкотив до ґанку. Граф поглянув на годинника. Франц із графом вийшли з покою. Пеппіно пішов за ними. Біля ґанку стояв ридван. На козлах сидів Алі. Франц упізнав німого раба з печери Монте-Крісто. |
| 4903 |
Франц із графом сіли до двомісного ридвана, Пеппіно вмостився біля Алі, і коні помчали учвал. Певне, Алі заздалегідь попередили, тому що він попрямував вулицею Корсо, перетнув Кампо Ваччіно, піднявся по страда Сан-Ґреґоріо і зупинився коло брами Сан-Себастьяно. |
| 4904 |
Сторож не хотів пропускати їх, та граф показав дозвіл, виданий римським губернатором на безперешкодний в'їзд і виїзд із міста будь-якої пори дня і ночі; ґрати відразу ж підняли, сторож отримав за клопіт дуката, і ридван помчав далі. |
| 4905 |
Вони попрямували давнім Аппієвим шляхом, поміж двома рядами гробівців. Деколи Францові здавалося, ніби у примарному місячному світлі від руїн відокремлюється постать вартового, та, за знаком Пеппіно, вона відразу ж зникала в пітьмі. Трохи не доїжджаючи цирку Каракалли, ридван зупинився. |
| 4906 |
Минуло ще п'ять хвилин, і Франц побачив, як Пеппіно іде вузенькою стежиною, що звивається горбистою римською рівниною; потім він зник у високій червонястій траві, що скидалася на скуйовджену гриву велетенського лева. |
| 4907 |
Вони рушили тією стежиною і, пройшовши кроків сто пологим узгір'ям, опинилися в маленькій долині. Незабаром вони помітили двох людей, що балакали у пітьмі. І справді, один зі співрозмовників був Пеппіно, а другий — розбійником, що стояв на чатах. |
| 4908 |
Граф із Францом підійшли до них, і розбійник уклонився. Незабаром за кущами, поміж камінням, з'явився отвір, куди насилу могла пропхнутися людина. Пеппіно перший проліз у ту шпарину, і вже за кілька кроків той лаз почав розширюватися. Тоді він зупинився, запалив смолоскипа й обернувся. |
| 4909 |
Граф перший промкнувся до тієї віддушини, Франц поліз за ним. Дорога ішла під укіс і потроху ширшала, проте Франц із графом ще мусили йти нагинці й насилу могли б рухатися поруч. Отак пройшли вони ще кроків півтораста, а потім їх зупинив вигук: |
| 4910 |
І в світлі смолоскипа вони побачили, яка у темряві зблиснула цівка рушниці. Він пройшов уперед і сказав декілька слів чатовому, що, як і перший, уклонився і зробив нічним відвідувачам знак, щоб вони йшли далі. |
| 4911 |
Чатовий стояв на майданчику східців, яких було із дванадцять; Франц із графом спустилися ними в діл і опинилися немовби у гробівці. Звідси променями розбігалоСя п'ять відгалужень, а в камінних стінах ярусами були вирубані ніші на кшталт домовин. Вони зрозуміли, що нарешті опинилися в катакомбах. |
| 4912 |
Пеппіно послухався, і Франц із графом опинились у непроглядній пітьмі; тільки попереду, кроків за п'ятдесят від них, танцювали на стінах червонясті відблиски, що стали ще більш виразні, коли Пеппіно погасив смолоскип. |
| 4913 |
Вони мовчки попрямували вперед, причому граф упевнено провадив Франца, наче бачив у темряві як удень. Утім, і Франц дедалі краще розрізняв дорогу, що ближче підходили вони до миготливих пломінців, які служили їм провідними вогнями. Перед ними постали три арки, з-поміж яких середульша була брамою. |
| 4914 |
Ті арки відокремлювали галерею, у якій перебували граф із Францом, від великої квадратної зали, оточеної нішами, що скидалися на ті, про які ми вже казали. Посеред зали височіли чотири камені, що колись були вівтарем, про що свідчив хрест, який їх увінчував. |
| 4915 |
Однісінька лампа на цоколі колони осявала слабеньким, хибким світлом чудернацьку картину, що постала перед очима відвідувачів, які перебували в пітьмі. Спершись на цоколь, спиною до арок сидів чоловік і читав. То був ватажок розбійників Луїджі Вампа. |
| 4916 |
Довкола нього, розташувавшись кому як закортіло, лежали загорнуті в киреї або й сиділи, притулившись до чогось на кшталт кам'яного ослона, що тягнувся уздовж стін цього склепу, душ із двадцять розбійників. У кожного під рукою була рушниця. |
| 4917 |
У глибині, мовчазний і ледве помітний, мов тінь, туди-сюди походжав чатовий перед якимось заглибленням у стіні, яке вгадувалося лише з того, що в тому місці темрява здавалася густішою. Граф дав Францові досхочу намилуватися тим мальовничим видовиськом. |
| 4918 |
Потім притулив пальця до вуст і, піднявшись трьома сходинками, що провадили до зали, увійшов середульшою аркою і наблизився до Луїджі, що так поринув у читання, що навіть не почув його кроків. Ледве пролунав той вигук, як Вампа схопився на ноги, вихопивши з-за пояса пістолет. |
| 4919 |
Франц із графом попрямували за ним. Граф із Францом і ватажок попереду побралися східцями. Вампа відсунув засув і відчинив двері. І тоді, у світлі каганця, що скидався на той, який осявав залу, вони уздріли Альбера. |
| 4920 |
Загорнувшись у кирею, яку позичив йому один із розбишак, він спокійнісінько собі спав. Вампа із захватом дивився на сонного Альбера, видно було, що мужність юнака справила на нього неабияке враження. Потім він підійшов до Альбера і торкнувся його плеча. Альбер потягся, протер очі й розплющив їх. |
| 4921 |
Луїджі Вампа з подивом стежив за тією сценою: він звик бачити бранців, що тремтять перед ним наче осикові листки, аж знайшовся такий, що його жартівливий гумор і на крихту не змінився; що ж до Франца, то він був у захваті: навіть у розбишацьких лабетах Альбер не поганьбив національної честі. |
| 4922 |
І Альбер у супроводі графа і Франца перетнув велику квадратну залу; усі розбишаки стояли без капелюхів. І, узявши запалений смолоскип у Пеппіно, він пішов попереду своїх гостей не як слуга, що виконує обов'язок, а немов король, що провадить за собою послів. Дійшовши до виходу, він уклонився. |
| 4923 |
Франц із Альбером уклонилися. Граф вийшов перший. За ним Альбер; Франц зволікав. І теж виліз із тієї шпарини. Вони пройшли декілька кроків. І запалив сигару від Луїджового смолоскипа. Коляса чекала їх на тому самому місці, де її й лишили. Граф щось сказав Алі арабською, і коні помчали учвал. |
| 4924 |
О другій годині друзі увійшли до танцювальної зали. Їхня поява викликала сенсацію, та що були вони удвох, то тривога за Альбера відразу ж зникла. І оскільки тієї миті зазвучала музика, Альбер обняв графиню за стан і закружляв із нею поміж парами, що танцювали. |
| 4925 |
Наступного ранку, уставши з ліжка, Альбер перш за все запропонував Францові піти з візитом до графа; він уже подякував йому напередодні, та розумів, що послуга, яку надав йому граф, потребує подвійного вияву вдячності. Граф простягнув руку до календаря, що висів коло люстра. |
| 4926 |
Він детально розповів, із якою казковою гостинністю вітав його граф у своїй печері з, розповів про вечерю, про гашиш, про статуї, про те, що було уві сні й наяву, і як уранці від того всього лишилася тільки маленька яхта на обрії, що йшла до Порто-Веккіо. |
| 4927 |
Урешті він дійшов до пригоди, що сталася минулої ночі, розповів, у якому непростому становищі він опинився, побачивши, що йому бракує до суми викупу сімсот піастрів, і як йому спало на думку звернутися до графа, що і призвело до такої щасливої й ефектної розв'язки. Альбер дуже уважно слухав Франца. |
| 4928 |
Не можна було не зізнатися, що тієї миті логіка була таки на боці Альбера. Альберову програму виконали, і наступного дня, о п'ятій годині пополудні, друзі розлучилися. Альбер де Морсер повернувся до Парижа, а Франц Д'Епіне подався на два тижні до Венеції. |
| 4929 |
Але Альбер так боявся, щоб його гість не забув про призначене побачення, що, сідаючи до ридвана, передав лакеєві для передачі графові Монте-Крісто візитну картку, де під словами написав олівцем: «21 травня, о пів на одинадцяту ранку, вулиця Ельдер, 27». |
| 4930 |
У домі на вулиці Ельдер, де віконт де Морсер ще в Римі призначив побачення графові Монте-Крісто, уранці 21 травня готувалися до того, щоб гідно зустріти гостей. Альбер мешкав ув окремому флігелі в кутку великого двориська, напроти будинку, де були розташовані служби. |
| 4931 |
Лише два вікна у флігелі виходили на вулицю — ще три дивилися у двір, а решта два — у садок. Поміж двориськом і садом височіла простора і пишна оселя графа з графинею де Морсерів, збудована з кепським смаком наполеонівської пори. |
| 4932 |
Здавалося, про ті двері забули відтоді, як збудували цей дім, назавжди занедбали, такі вони були непомітні й укриті порохом, та їхні завіси і замок ретельно змащувалися і свідчили про те, що ними частенько і таємно користувалися. |
| 4933 |
Ці потаємні двері суперничали з іншими двома входами і кепкували з воротаря, утікаючи від його пильного ока і відчиняючись, мов печера з, мов чарівний Сезам Алі-Баби, за допомогою двох чи трьох кабалістичних слів, вимовлених ніжним голосочком, чи умовного стукотіння найтоншими пальчиками на світі. |
| 4934 |
Наприкінці просторого і тихого коридору, куди провадили ті двері, що служив ніби передпокоєм, були розташовані: праворуч — Альберова їдальня, що виходила вікнами у двір, а ліворуч — його маленька вітальня, що дивилася вікнами в садок. |
| 4935 |
Зарості кущів і виткого зілля, розташовані віялом перед вікнами, приховували від нескромних поглядів внутрішню обставу цих двох покоїв, єдиних, куди можна було б зазирнути з двору і з саду, тому що вони містилися на долішньому поверсі. |
| 4936 |
На другому поверсі були точнісінько такі самі два покої і ще третій, розташований над коридором. Тут містилися вітальня, спальня і будуар. Вітальня на долішньому поверсі була чимось на кшталт алжирської диванної і призначалася для курців. |
| 4937 |
Будуар другого поверху поєднувався зі спальнею, і потаємні двері провадили з нього простісінько на сходи. Одне слово, ужиті були всі застережні заходи. Усенький третій поверх займала величезна студія — чи то святилище художника, чи то денді. |
| 4938 |
Навіщо лежали тут ці тканини, ніхто не міг би сказати: вони тішили око і чекали на призначення, що невідоме було навіть їхньому власнику, а тим часом осявали кімнату своїм золотом і шовковистим полиском. |
| 4939 |
На чільному місці стояв рояль із рожевого дерева, роботи Роллера й Блянше, що пасує за розмірами до наших ліліпутських віталень, та все ж таки в його тісних і звучних надрах міститься цілий оркестр, і він аж стогне під тягарем шедеврів Бетховена, Вебера, Моцарта, Гайдна, Ґретрі й Порпори. |
| 4940 |
І скрізь на стінах, над дверима, на стелі — шпаги, кинджали, ножі, палиці, сокири й кольчуги, позолочені, вороновані, із насічкою; гербарії, брили мінералів, пташині опудала, що розкинули в непорушному польоті свої вогнецвітні крила й раз і назавжди роззявили дзьобаки. |
| 4941 |
І врешті у відкритій шафі колекція німецьких люльок, цибухів із бурштиновими мундштуками і кораловим опорядженням і кальянів із золотою насічкою, із довгими сап'яновими шийками, що згорнулися немов гадюки, очікувала примхи чи схильності курців. |
| 4942 |
Альбер особисто орудував улаштуванням цього симетричного безладу, який сучасні гості, після добрячого сніданку і чашки кави, полюбляють споглядати крізь дим, що чудернацькими колами підіймається до стелі. За чверть до десятої увійшов покойовий слуга. |
| 4943 |
То був, якщо не брати до уваги п'ятнадцятирічного грума Джона, що балакав тільки англійською, єдиний Морсерів слуга. Саме собою зрозуміло, що звичайними днями в Альберовому розпорядженні був кухар його батьків, у випадках урочистих — ще й батьків лакей. Той слуга звався Жермен. |
| 4944 |
Він користувався цілковитою довірою свого молодого пана. Увійшовши, він поклав на стіл стос газет і подав Альберові жмут листів. Альбер неуважно глянув на них, обрав два надухані конверти, надписані гарненьким почерком, роздер їх і досить уважно прочитав. |
| 4945 |
Коли покойовий слуга вийшов, Альбер упав на диван, розгорнув газети, зазирнув у театральний репертуар, скривився, побачивши, що йде опера, а не балет, марно пошукав поміж об'явами новий засіб для зубів, що про нього йому казали. |
| 4946 |
Люсьєн запалив манілу від рожевої свічки в позолоченому підсвічнику й відкинувся на спинку дивана. Та не встиг він промовити це, як пан де Шато-Рено, гарний тридцятирічний молодик, аристократ від голови до ніг, тобто із зовнішністю Ґішо і розумом Мортемара, узяв його за руку. |
| 4947 |
Він відступив і дав місце високому і солідному молодикові, із широким чолом, проникливим поглядом і чорними вусами, якого наші читачі бачили в Марселі за досить драматичних обставин, щоб його, може, не забути. |
| 4948 |
На нім наче влитий сидів мальовничий мундир, напівфранцузький, напівсхідний, він щільно облягав його широкі груди, прикрашені хрестом Почесного легіону, і його стрункий стан. Молодий офіцер уклонився з вишуканою поштивістю. Він був зграбний у всіх своїх рухах, тому що був дужий. |
| 4949 |
Ніхто не чув ні торохтіння ридвана, ні кроків у передпокої, навіть двері відчинилися безгучно. На порозі постав граф. Він був дуже скромно вбраний, та навіть доскіпливий погляд не знайшов би ані найменшого ґанджу в його убранні. |
| 4950 |
Усе улягало найвишуканішому смаку, усе — одяг, капелюх, сорочка — було зроблене руками найліпших постачальників. На взір йому було не більше тридцяти п'яти років, надто ж вразила всіх його схожість із портретом, що його зобразив Дебре. |
| 4951 |
Усміхаючись, граф підійшов до Альбера, який підвівся назустріч і палко потиснув йому долоню. Почувши те ім'я, граф, що обмінювався поклонами дуже чемно, та з суто англійською безпристрасністю і холодністю, несамохіть ступнув уперед, і легенький рум'янець, неначе блискавка, майнув його щоками. |
| 4952 |
І тоді непорушний погляд, перебіжний рум'янець і легеньке тремтіння повік знову зрадили хвилювання Монте-Крісто. Той вигук, що відповідав радше графовій думці, ніж Альберовим словам, здався усім чудернацьким, надто ж Моррелеві, який здивовано поглянув на Монте-Крісто. |
| 4953 |
Як, либонь, пам'ятають читачі, граф був дуже стриманий у їжі, тож Альбер висловив застереження, що паризький спосіб життя від самого початку справить на нього недобре враження своїм найбільш матеріальним, хоч заразом і найбільш необхідним боком. |
| 4954 |
І граф дістав із кишені гарненьке пудельце, виточене з цілого смарагда, із золотою накривочкою, що відгвинчувалася, а всередині була зеленкувата кулька завбільшки з горошину. У тієї кульки був гострий, в'їдливий дух. |
| 4955 |
У смарагдовому пудельці було чотири чи п'ять кульок, та можна було там помістити й десять. Пудельце помандрувало за столом, та гості брали його один в одного радше для того, щоб поглянути на пречудовий смарагд, аніж подивитися на пігулки чи понюхати їх. |
| 4956 |
Усі приголомшено дивилися на графа Монте-Крісто. Промовляв він так просто, що зрозуміло було: або його слова щира правда, або ж маячня навіженця, проте смарагд, якого він тримав у руках, змушував дотримуватися все ж таки першого припущення. Потім він обернувся до Монте-Крісто. |
| 4957 |
Промовивши ті два останні наймення, граф скоса зиркнув на Морреля. Якщо чужинець хотів справити враження на Максимільяна Морреля, то він не помилився. Максимільян здригнувся, наче від електричного розряду. Монте-Крісто ледве помітно всміхнувся. І граф Монте-Крісто передав Альберові папірця. |
| 4958 |
Граф Монте-Крісто міг належно оцінити все те, що зібрав у ній Альбер: старовинні скрині, японську порцеляну, східні тканини, венеційське скло, зброю з усіх країн; усе воно було йому знайоме, і він із першого ж погляду визначав століття, країну і походження речі. |
| 4959 |
Морсер гадав, що йому доведеться давати пояснення, а сталося так, що він сам, під орудою графа, відбував курс археології, мінералогії й природничої історії. Вони спустилися на другий поверх. Альбер запровадив свого гостя до вітальні. Стіни тут були обвішані витворами сучасних мистців. |
| 4960 |
Із вітальні перейшли до спальні. То був зразок витонченості і заразом суворого смаку: тут сяяв у матово-золотій рамі лише один портрет, проте підписаний він був Леопольдом Робером. Портрет відразу ж привернув увагу графа Монте-Крісто, тож він хутко підійшов і зупинився перед ним. |
| 4961 |
Увійшовши до графового передпокою, ви спершу помічали над дверима гербовий щит, що своєю розкішною оправою і цілковитою відповідністю опорядженню всієї кімнати свідчив про те значення, якого власник дому надавав тому гербові. Граф Монте-Крісто зупинився перед щитом і уважно розглянув його. |
| 4962 |
То був чоловік років сорока п'яти, та на взір йому було щонайменше п'ятдесят; його чорні вуса і брови мали дивний вигляд у контрасті з геть білою, по-вояцькому підстриженою чуприною; він був у цивільному, і смугаста стьожка в його петлиці нагадувала про різні ордени, які йому вручили. |
| 4963 |
Постава його була досить шляхетна, та й увійшов він із дуже привітним та щирим виглядом. Граф Монте-Крісто не зробив жодного кроку йому назустріч, враження було таке, наче ноги його приросли до землі, а очі вп'ялися в обличчя графа де Морсера. |
| 4964 |
Сідаючи у той запропонований йому фотель, граф Монте-Крісто постарався лишитися в затінку широких оксамитових штор, щоб непомітно читати на змореному і заклопотаному графовому обличчі повість потаємних страждань, що закарбувалися у кожній передчасній зморшці. |
| 4965 |
І граф Монте-Крісто, хутко обернувшись, угледів на порозі вітальні пані де Морсер; непорушна і бліда, вона стояла у дверях, що були напроти тих, якими увійшов її чоловік, і коли граф Монте-Крісто обернувся до неї, вона опустила руку, якою спиралася на позолочену лутку дверей. |
| 4966 |
Вона стояла там уже декілька секунд і чула останні графові слова. Той підвівся і низько вклонився графині, яка мовчки й шанобливо відповіла на його поклон. Вона вдячно всміхнулася. Граф знову вклонився, ще нижче, ніж першого разу, він був ще блідіший, ніж Мерседес. |
| 4967 |
І Мерседес звела до неба свої прегарні очі, де сяяв вираз нескінченної вдячності, графові навіть здалося, ніби в них зблиснули сльози. Пан де Морсер підійшов до неї. Граф Монте-Крісто мовчки вклонився, і той поклон можна було взяти за згоду. |
| 4968 |
Альбер звик до графової поведінки, він знав, що той, мов Нерон, завжди має на оці неможливе, тож більше нічому не дивувався, тільки хотів особисто пересвідчитися в тому, як виконуються графові веління, і провів його до дверей. |
| 4969 |
Граф Монте-Крісто не помилився: тільки він вийшов до передпокою графа де Морсера, як лакей, той самий, що приніс у Римі Альберові з Францом графову візитну картку, вибіг надвір, і коли шляхетний мандрівець вийшов на ґанок, на нього вже і справді чекав повіз. |
| 4970 |
Альбер стояв перед нею, дивився на неї з тією синівською любов'ю, що буває особливо ніжна і прониклива, коли матінка ще молода і гарна; побачивши, що вона заплющила очі, і прислухавшись до її рівного подиху, він подумав собі, що вона заснула, навшпиньки вийшов і обережно причинив за собою двері. |
| 4971 |
Густа купа дерев, що височіли посеред двору, затуляла частину фасаду; праворуч і ліворуч тієї купи лежали, немов дві руки, дві алеї, що служили для проїзду ридванів і коляс від брами до подвійного ґанку, де на кожній сходинці стояли в кутках порцелянові вази з квітами. |
| 4972 |
Ридван зупинився ліворуч від ґанку, і коло його дверцят опинилося двоє людей: один був Алі, що з найщирішою втіхою всміхався своєму панові, за що заслужив тільки однісінький позирк графа Монте-Крісто, другий шанобливо вклонився і простягнув руку, наче хотів було допомогти графові вилізти з ридвана. |
| 4973 |
Граф Монте-Крісто віддав рукавички, капелюха і ціпка тому лакею-французові, що побіг із передпокою графа де Морсера погукати ридван, потім він увійшов до маленької вітальні вслід за Бертуччо, що показував йому, куди йти. Бертуччо мовчки вклонився. |
| 4974 |
Як і сказав управитель, нотаріус очікував у передпокої. То був чоловік із зовнішністю столичного конторника, що доскочив до блискучого становища приміського нотаріуса. Управитель стенув плечима, давши на здогад, що не знає. Нотаріус здивовано глянув на графа Монте-Крісто. |
| 4975 |
Управитель хибкою ходою вийшов із передпокою і повернувся зі жмутом банкових білетів; нотаріус перелічив їх із ретельністю чоловіка, який знає, що до цієї суми належить і його гонорар. І граф Монте-Крісто кивнув нотаріусові, давши на здогад, що він, мовляв, уже йому не потрібен. |
| 4976 |
Попорпавшись у капшуці, він зупинився на аркушику, де було дещо занотоване, і порівняв ті нотатки з угодою про купівлю, наче хотів перевірити свою пам'ять. На порозі постав управитель. Під владним поглядом свого пана Бертуччо похнюпився і стояв непорушно й безмовно. |
| 4977 |
Поки вони їхали, геть смеркло, чи радше небо запнули темні хмари, насичені електрикою, вони надавали цим передчасним сутінкам урочистості драматичної сцени. Ридван зупинився, і лакей підбіг, щоб відчинити дверцята. |
| 4978 |
Бертуччо плигнув із ридвана і підставив графові плече, а той на нього сперся, помалу спускаючись трьома сходинками приступки. Бертуччо постукав, двері прохилилися, і з них виглянув воротар. І простягнув воротареві свідоцтво, завірене нотаріусом. І він удав, ніби намагається згадати. |
| 4979 |
Управитель мовчки послухався, та з тремтіння ліхтаря в його руці видно було, чого воно йому коштувало. Вони обійшли просторий долішній поверх, потім другий поверх, що складався з вітальні, ванної кімнати і двох спалень. Одна з тих спалень сполучалася з гвинтовими східцями, що виходили в сад. |
| 4980 |
Бертуччо тяжко зітхнув і пішов уперед. Східці справді провадили в сад. Біля зовнішніх дверей управитель зупинився. Але той, до кого він звертався, не рушав із місця, він був приголомшений, остовпілий і геть пригнічений. |
| 4981 |
Двері відчинилися, відкриваючи тьмяне небо, у якому місяць марно боровся з цілим морем хмар'я, що запинало його темними бурунами, — вряди-годи місяць осявав їх, а потім ті буруни ще дужче тьмяніли, зникаючи в безоднях нескінченності. Управитель хотів було завернути ліворуч. |
| 4982 |
Бертуччо втер піт, що котився його лицем, проте послухався, однак усе-таки взяв ліворуч. Граф Монте-Крісто, навпаки, попрямував праворуч: підійшовши до кількох дерев, він зупинився. Управитель уже не міг стримуватися. Я дивився на нього, гадаючи, чи допоможуть нові прохання. |
| 4983 |
Та то був не чоловік, а камінь. Я підійшов до нього. І, перш ніж він устиг оговтатися, я відчинив двері й утік. Важливо було не просто убити його — не раз мав я таку нагоду, — а вбити так, щоб мене не помітили і не затримали. Адже я більше не належав собі — я повинен був утримувати невістку. |
| 4984 |
Коли вона підійшла до мене так близько, що я зміг розгледіти її обличчя, я побачив, що це молода і гарна вісімнадцятирічна жінка, висока й білява. На ній була проста сукня, ніщо не сковувало її стану, то я помітив, що вона вагітна і що, либонь, пологи вже мають настати. |
| 4985 |
За кілька хвилин хвіртка відчинилася, і ввійшов чоловік; жінка пішла йому назустріч, квапливо, як могла, вони обнялися, ніжно поцілувалися і разом увійшли в дім. Той чоловік був Вільфор. Я розраховував, що, повертаючись, надто ж уночі, він має сам пройти через сад. |
| 4986 |
За три дні по тому, десь о сьомій вечора, я побачив, як із дому виїхав верхи слуга і подався в бік Севрського шляху; я здогадався, що він поїхав до Версаля, і не помилився. За три години він повернувся, усенький у куряві, виконавши доручення. |
| 4987 |
Минуло хвилин із десять, і загорнутий у кирею чоловік відімкнув хвіртку, увійшов у сад і замкнув її за собою. Я кинувся до маєтку. Я не бачив Вільфорового обличчя, та впізнав його з калатання мого серця. |
| 4988 |
Я перейшов через вулицю до тумби, що стояла на розі садового муру і за допомогою якої я вперше заглядав у сад. Цього разу я не лише туди зазирнув, а й дістав із кишені ножа, перевірив, чи гострий він, і переплигнув огорожу. |
| 4989 |
Спершу я підбіг до хвіртки; він лишив ключ у замку і тільки завбачливо обернув його двічі. Отож, ніщо не заважало мені тікати цим шляхом. Я почав роззиратися довкруги. Посеред саду був чималий рівний моріжок, обабіч росли дерева з густим листям і кущі осінніх квітів. |
| 4990 |
Блідий місяць затуляли весь час темні хмари, що линули по небу; той місяць осявав тільки пісок на алеях, що провадили до кам'яниці, а тіні під деревами були такі густі, що там могла цілком заховатися людина й не боятися, що її хтось побачить. |
| 4991 |
Я заховався там, де найближче мав пройти Вільфор; насилу я встиг сховатися, як у квилінні вітру, що нагинав дерева, мені вчувся стогін. Та ви знаєте, ваша ясновельможносте, або радше й не знаєте, що тому, хто готується до вбивства, завжди вчуваються глухі зойки. |
| 4992 |
Минули дві години, і за той час мені кілька разів учувалися ото такі стогони. Вибило північ. Ще не завмер понурий і гучний звук остатнього удару, як я побачив кволе світло у вікнах тих потаємних східців, якими ото ми з вами допіру спустилися. Двері відчинилися, і знову з'явився чоловік у киреї. |
| 4993 |
Чоловік у киреї йшов простісінько на мене; поки він підходив відкритим простором, мені здалося, наче він тримає в руці якусь зброю; я злякався, проте не боротьби, а невдачі. Проте коли він опинився за декілька кроків навпроти мене, я розгледів, що то не зброя, а заступ. |
| 4994 |
Не встиг я ще збагнути, нащо йому той заступ, аж Вільфор зупинився коло самісінького узлісся, роззирнувся навсібіч і заходився копати яму. Тільки тепер я побачив, що під киреєю, яку він поклав на моріжку, щоб вона не заважала йому, щось заховано. Я стояв, не рухаючись і затамувавши подих, і чекав. |
| 4995 |
І тоді, мушу зізнатися, до моєї ненависті долучилася цікавість: мені закортіло дізнатися, що він ото надумав. Потім у мене промайнула думка, і я ще дужче упевнився в ній, як побачив, що королівський прокурор дістав із-під киреї маленького ящика футів зо два завдовжки і дюймів сім завшир. |
| 4996 |
Я дав йому опустити скриньку в яму, яку він потім засипав землею, а далі він почав затоптувати свіжу землю ногами, щоб приховати сліди своєї нічної праці. Тоді я кинувся на нього і всадив йому в груди ножа. |
| 4997 |
І сказав: Обличчя його було багрове, рученята посиніли — певне, воно умерло від того, що пуповина обмоталася довкола шиї й задушила його. Проте воно ще не захололо, і я не зважився вкинути його у річку, що бігла коло мене. За хвилю мені здалося, наче серце його тихенько калатає. |
| 4998 |
Я звільнив його шию від пуповини, а що колись я був санітаром у шпиталі в Бастії, то зробив те, що вчинив би у цьому випадку лікар: я заходився вдувати йому в легені повітря, і за чверть години моїх зусиль дитина почала дихати і заквилила. Я й сам скрикнув, та від радощів. |
| 4999 |
Хоч як я її розпитував, вона нічого не хотіла казати, то я й поїхав. Не було мене понад півтора місяця. Ми взяли в Луцці олію, а в Ліворно — англійську бавовну. Розвантажили ми все це дуже вдало, продали з чималим зиском і з утіхою повернулися додому. |
| 5000 |
Перше, що, ввійшовши до хати, побачив я на чільному місці в Ассунтиній кімнаті, було немовля в розкішній, якщо порівняти її з рештою обстави, колисці. Я скрикнув з радості. Відтоді як я забив королівського прокурора, мене переслідувала тільки одна думка — про покинуту дитину. |
| 5001 |
Треба сказати, що за самим убивством я нітрохи не шкодував. Сердешна Ассунта все вгадала; вона скористалася моєю відсутністю і, прихопивши половину пелюшки й записавши точний день і пору, коли дитину лишили на порозі сиротинця, подалася по нього в Париж. Їй без ніяких заперечень оддали дитину. |
| 5002 |
Якось, коли Бенедетто було не більше шести років, наш сусід Василіо поскаржився, що в нього з капшука зник луїдор. За нашим корсиканським звичаєм, Василіо ніколи не замикав ні свого капшука, ні своїх коштовностей, бо, як ви знаєте, мосьпане, на Корсиці злодіїв нема. |
| 5003 |
Ми подумали, що він недобре полічив гроші, та він казав, що не помилився. Того ж таки дня Бенедетто ще зранку пішов із дому, і ми страшенно потерпали за нього, аж увечері він повернувся, провадячи за собою мавпочку — він сказав, що вона була припнута ланцюжком до дерева. |
| 5004 |
Уже з місяць недобрий хлопчина, що завжди був переповнений різними примхами, неодмінно хотів мати в себе мавпу. Либонь, ту дурнувату фантазію викликав у нього штукар, що побував у Рольяно, — у нього було декілька мавпочок, що витинали різні фокуси, і Бенедетто був у захваті від них. |
| 5005 |
Бенедетто наполягав на своєму і розповів цілу купу подробиць, що свідчили радше про його винахідливість, аніж правдивість; я розгнівався, він зареготав, тоді я став йому погрожувати, і він позадкував. |
| 5006 |
Ми й досі не знаємо, хто відкрив йому цю фатальну таємницю, яку ми так ретельно приховували від нього. Хоч як воно там було, та відповідь, що в ній утілився весь характер дитини, майже налякала мене, і рука в мене сама опустилася, не доторкнувшись до нього. |
| 5007 |
Він зрадів, і та перемога додала йому сміливості. Відтоді всі Ассунтині гроші, яка любила його тим дужче, чим менш він того вартий був, ішли на задоволення його примх, яким вона не могла опиратися, і дурнуватих бажань, яким у неї бракувало духу відмовити. |
| 5008 |
Йому було ледве одинадцять років, а приятелів він собі обирав поміж вісімнадцятирічними парубками, найзапеклішими пройдисвітами Бастії й Корти; за декотрі витівки, що заслуговували поважнішої назви, ми вже кілька разів отримували попередження від місцевої влади. |
| 5009 |
Я почав непокоїтися: будь-яке розслідування могло мати для мене найтяжчі наслідки. Якраз на мене чекала дуже важлива мандрівка. Я довго міркував і, відчуваючи, що уникну в такий спосіб великого лиха, вирішив узяти Бенедетто із собою. |
| 5010 |
Я погукав Бенедетто і запропонував йому їхати зі мною, супроводжуючи ту пропозицію різними обіцянками, що могли привабити дванадцятирічного хлопчака. Він вислухав мене і, коли я скінчив, зареготав. Я вражений був тією зухвалістю. |
| 5011 |
Бенедетто повернувся до своїх приятелів, і я чув, як він показує їм на мене і кепкує з мене. Вирішивши отак, я подався до Франції. Того разу наші операції могли відбуватися у Ліонській затоці; вони стали тепер набагато важчі й небезпечніші, бо йшов уже 1829 рік. |
| 5012 |
Може, успіх змусив нас забути про обережність, а може, нас продали, та якось, годині о п'ятій вечора, коли ми зібралися вечеряти, до нас прибіг наш малий юнга і сповістив, що він бачив цілу чоту митників, що прямували у наш бік. |
| 5013 |
Я плив під водою, тільки вряди-годи хапаючи повітря, тож не помічений ніким доплив до нещодавно викопаного рову, що поєднував Рону з каналом, який ішов із Бокера до Еґ-Морта. Насилу допливши до того місця, я почав почуватися порятованим, тому що у рові міг пливти так, що мене ніхто не помітив би. |
| 5014 |
Та комора відокремлювалася від кімнати на долішньому поверсі тільки дощатою стіною, де для нас навмисне лишили шпарини, щоб ми могли вилучити сприятливу хвилину і дати на здогад, що ми перебуваємо поруч. |
| 5015 |
Я розраховував, на той випадок, як у Кадруса нікого не буде, сповістити його про моє прибуття, закінчити в нього вечерю, яку урвала поява митних урядників, і, користуючись близькою грозою, повернутися на берег Рони і дізнатися, що сталося з баркою і з тими, хто в ній був. |
| 5016 |
Отож, я тихенько промкнувся у комору; це було дуже до речі, бо тієї ж таки миті до хати повернувся Кадрус і привів із собою незнайомця. Я зачаївся і почав чекати, не тому, що хотів підслухати таємниці корчмаря, а просто тому, що не міг учинити інакше; до того ж, так бувало вже разів із десять. |
| 5017 |
Кадрус увійшов перший швидкою ходою. Потім побачив, що долішня кімната порожня, як завжди, і її вартує тільки пес, він погукав жінку. Пролунав радісний вигук, і сходинки зарипіли під кволими від недуги і млявості кроками. |
| 5018 |
Золотар уважно розглядав обставу корчми й разючу вбогість людей, котрі пропонували йому самоцвіт, що був гідний князівської скарбниці. — сказав він, бажаючи, напевне, скористатися відсутністю чоловіка, щоб той не міг якось уплинути на жінку і щоб подивитися, наскільки обидві розповіді збігаються. |
| 5019 |
У Кадрусовій душі вочевидь точилася тяжка боротьба: було зрозуміло, що маленьке пудельце з шагреневої шкіри, яке він крутив у руках, здавалося йому таким, що не відповідає за своєю цінністю величезній сумі грошей, що так вабила його око. Він обернувся до дружини. |
| 5020 |
Дружина вибрала золотого ланцюжка, що коштував, либонь, луїдорів з п'ять, а чоловік дві пряжки, яким ціна була франків із п'ятнадцять. — сказав золотар. — пробурмотів Кадрус. — відказав золотар. І він відлічив на столі п'ятнадцять тисяч золотом і тридцять тисяч асигнаціями. |
| 5021 |
І справді, поки вони сперечалися, настала ніч, а з нею прийшла і гроза, що вже з півгодини насувалася. Десь далеко гуркотів грім, та ні золотар, ні Кадрус, ні Карконта не звертали на те уваги, охоплені жадобою зиску. |
| 5022 |
Я й сам був у дивному чарівному полоні від споглядання того золота і паперових грошей. Здавалося, наче я бачу все це уві сні й, наче уві сні, я почувався, ніби прикутим до місця. Кадрус полічив і перелічив гроші й банкноти, передав їх дружині, яка теж полічила їх і перелічила. |
| 5023 |
Карконта підійшла до шафи і принесла старого шкіряного капшука; з нього дістали декілька старих заяложених листів і натомість поклали банкноти; принесла вона і торбу, де лежало два чи три екю по шість ліврів, певне, весь мізерний набуток цього подружжя. |
| 5024 |
Загуркотів грім, і блискавиця сяйнула так яскраво, що майже не стало видно світла каганця. — відказав золотар. І дістав з кишені два невеличкі пістолі, набиті до самої мушки. Кадрус із дружиною понуро перезирнулися. — сказав Кадрус. — відказав золотар. |
| 5025 |
Він узяв свого ціпка, що був спертий на стару скриню, і вийшов надвір. Коли він відчиняв двері, до корчми вдерся такий дужий вітер, що мало не погасив каганця. Кадрус помалу підійшов до порога. — долинув здалеку кволий голос. |
| 5026 |
Він підійшов до шафи, знову дістав торбину і папірці, й обоє заходилися втретє лічити свої дукати й асигнації. Ніколи не доводилося мені бачити такої жадоби, яка вимальовувалася на тих двох обличчях, осяяних тьмяним каганцем. |
| 5027 |
Усеньку корчму осяяла блакитна блискавиця, тієї ж миті пролунав страшенний удар грому, і повільне гуркотіння, мовби неохоче, відкотилося від проклятої хати. І тоді, у моторошному безгомінні, що зазвичай настає після громового удару, хтось постукав у двері. |
| 5028 |
Кадрус із дружиною здригнулися і перелякано глянули одне на одного. Кадрус побілів мов стіна, затрясся, а потім упав на стілець. Карконта вчинила навпаки: вона підвелася і твердою ходою пішла відчиняти. — сказала вона. Кадрус і досі затуляв обіруч банкноти і золоті дукати. Золотар усміхнувся. |
| 5029 |
Він понуро ходив туди-сюди корчмою, вряди-годи зиркаючи на золотаря, який парував біля коминка і, висохнувши з одного боку, обертався другим. — хутко докинула Карконта. — відказала Карконта з готовністю, якої вона не виявляла навіть до гостей, які платили за все. |
| 5030 |
Золотар почав вечеряти, а Карконта всіляко прислуговувала йому, як і личить добрій господині; завжди сварлива і дурнувата, вона тепер була зразком запобігливості та пошани. Якби золотар знався з нею передніш, то така разюча зміна, звісно ж, здивувала б його і не могла б не викликати підозри. |
| 5031 |
Та цієї хвилі оглушливий громовий удар струсонув хату, наче для того, щоб показати, що він помиляється; вітер із дощем удерся до корчми і погасив каганця. Кадрус знову замкнув двері, а його жінка жаруком із майже згаслого коминка запалила свічку. |
| 5032 |
Жоаннес зачекав ще трохи, щоб поглянути, чи не вщухне буря, і, впевнившись, що гроза з дощем тільки дужчає, сказав господарям і подався нагору. Він ішов східцями в мене над головою, і я чув, як сходинки рипіли під його ходою. |
| 5033 |
Усі ті подробиці, що про них я згадав потім, нітрохи не вразили мене, поки все воно відбувалося перед моїми очима; одне слово, усе, що сталося, було цілком природне, і, якщо не брати до уваги історії з самоцвітом, що видалася мені досить неправдоподібною, усе випливало одне з одного. |
| 5034 |
Я страшенно стомився, та збирався скористатися першою хвилиною, коли перестане дощити й ущухне буря, тож вирішив поспати кілька годин і забратися відціля вночі. Чутно було, як нагорі золотар улаштовується спати. Незабаром під ним рипнуло ліжко, він уклався. |
| 5035 |
Кадрус сидів коло столу на дерев'яному ослоні, що служить у сільській корчмі стільцем, сидів він спиною до мене, тож я не міг бачити його обличчя, та й навіть якби інакше він сидів, то все одно не зміг би його розгледіти, бо він похилив голову на руки. |
| 5036 |
Карконта якусь хвилю дивилася на нього, потім стенула плечима і сіла навпроти. Тієї миті майже згасле полум'я охопило суху галузку, до якої воно ще не дісталося передніш, і в темній корчмі стало трохи видніше. |
| 5037 |
Мені здалося, наче Карконтині губи поворухнулися, однак чи то балакала вона тихо, чи, може, сон уже притлумив мої чуття, тільки звук її голосу не долинав до мене. Очі мої теж застилало імлою, і я вже не тямив, чи справді я бачу це, чи воно мені мариться. |
| 5038 |
Аж повіки мої стулилися, і я перестав усвідомлювати, що коїться навкруги. Я спав як убитий, аж мене розбудив постріл і за ним страшенний крик. Над головою задудоніли непевні кроки, і щось тяжко гупнуло на сходах, якраз над моєю головою. Я не зовсім оговтався. |
| 5039 |
Я звівся на лікоть, розплющив очі, та не зміг у пітьмі нічого розгледіти, тож доторкнувся до свого чола, що на нього, як мені видалося, падали крізь дошки сходів рясні краплі теплого дощу. За тим галасом, що збудив ото мене, настала цілковита тиша. |
| 5040 |
Я чув над головою чоловічу ходу, ось рипнули східці. Чоловік спустився в корчму, підійшов до коминка і запалив свічку. То був Кадрус, він був страшенно блідий, а його сорочка всенька була у крові. Запаливши свічку, він хутко побрався східцями, і я знову почув його швидкі, тривожні кроки. |
| 5041 |
За хвилю він знову спустився вниз. У руці він тримав пудельце; упевнившись, що самоцвіт лежить там, він почав запихати його то в одну, то у другу кишеню, потім вирішив, либонь, що кишеня — місце ненадійне, замотав його у червону хустину і зав'язав її на шиї. |
| 5042 |
Далі він кинувся до шафи, дістав звідти золото і банкноти, порозпихав їх у кишені штанів та в кишені піджака, прихопив кілька сорочок і вибіг у двері. Тоді мені все стало зрозуміло; я докоряв самому собі за те, що сталося, наче сам був у тім винен. |
| 5043 |
Я навалився спиною на сяк-так збиті дошки, що відокремлювали від корчми ту комору, де я лежав, дошки відірвалися, і я ввійшов у дім. Я взяв свічку і побрався сходами; упоперек них лежало чиєсь тіло — то була Карконта. |
| 5044 |
Той постріл, що його я почув, був у неї, куля прошила їй шию наскрізь, кров цебеніла з подвійної рани і цівкою бігла з рота. Вона була мертва. Я переступив тіло і побіг далі. У спальні був страшенний рейвах. |
| 5045 |
Частина меблів була перекинута, простирала, що за них чіплявся бідолашний золотар, валялися по всій кімнаті, сам він лежав долі, головою до стіни, у калюжі крові, що вибігла з трьох великих ран у грудях. Із четвертої стирчала колодка великого кухонного ножаки. |
| 5046 |
Під ноги мені трапився другий пістоль, нерозряджений, певне, порох виявився вогкий. Я підійшов до золотаря, він був ще живий і, почувши мої кроки, а головне, як здригнулася підлога, розплющив каламутні очі, глянув на мене й поворушив губами, наче хотів сказати щось, а потім оддав Богу душу. |
| 5047 |
Від того страшенного видовиська я наче здурів; якщо вже я не міг нікому допомогти, то мені закортіло тільки одного — утікати. Я схопив голову в долоні й, волаючи з жаху, вибіг на східці. У долішній кімнаті виявилося душ із шість митних урядників і два чи три жандарми, цілий озброєний рій. |
| 5048 |
Мене скрутили, і я навіть не намагався опиратися, тому що вже більше не панував над собою. Я намагався балакати, та з горлянки моєї виривалися тільки невиразні звуки. Я побачив, що митники і жандарми тицяють на мене пальцями, й оглянув себе — я був геть у крові. |
| 5049 |
Той теплий дощ, який цебенів на мене крізь дошки східців, був Карконтиною кров'ю. Я показав пальцем на те місце, де ото ховався. Один митник зазирнув туди. — відказав він. І показав на пролом, яким я і справді промкнувся. Тоді я втямив, що мене беруть за вбивцю. |
| 5050 |
Якщо Кадрус усе вигадав і того абата не існувало, значить, мені клямка, хіба що зловили б самого Кадруса і він сам у всьому зізнався б. Минуло два місяці, упродовж яких, мушу про це сказати, мій слідчий ужив усіх заходів для розшуку абата. Я вже й надію згубив. Кадруса не знайшли. |
| 5051 |
Мене мали судити найближчої сесії, аж восьмого вересня, тобто за три місяці й п'ять днів після вбивства, до в'язниці прийшов абат Бузоні, якого я вже й не чекав, і сказав, що чув, ніби хтось із в'язнів хоче з ним побалакати. За його словами, він почув про це в Марселі й поспішив на мій поклик. |
| 5052 |
Можете собі уявити, з якою радістю я його зустрів; я розповів йому все, що бачив і чув; хвилюючись, заходився я розповідати про самоцвіт; усупереч будь-яким моїм очікуванням, усе воно виявилося щирою правдою; і, знову ж таки всупереч будь-яким очікуванням, він цілком повірив усьому, що я розповів. |
| 5053 |
Я був захоплений його лагідним милосердям, бачив, що він добре обізнаний зі звичаями моєї батьківщини, і тоді, сподіваючись, що, може, з цих милосердних вуст я здобуду прощення за єдиний мій злочин, я розповів йому на сповіді, у всіх деталях, що сталося в Отеї. |
| 5054 |
Я збагнув, що він клопочеться за мене, як побачив, що для мене потроху пом'якшується в'язничний режим, і дізнався, що мою справу відклали до наступної сесії. У тому відтинку часу доля розсудила так, що за кордоном зловили Кадруса і доправили до Франції. |
| 5055 |
Тепер я можу з гордістю запитати, чи мали ви бодай раз причину для невдоволення мною? Вони сподівалися, що це змусить її сказати, де заховано наші гроші, та поки вона боролася з ними, на ній спалахнув одяг, і тоді вони покинули сердегу, остерігаючись, щоб полум'я і їх не охопило. |
| 5056 |
Палаючи вся, вона кинулася до дверей, та ті були замкнені. Вона побігла до вікна, та воно було забите. І тоді сусідка почула страшенний крик: Ассунта волала на ґвалт. Потім голос її став тихіший і переріс у стогін. |
| 5057 |
Наступного дня, після цілої ночі жаху і тривоги, дружина Василіо нарешті зважилася вийти надвір, і судові урядники, яких вона сповістила про лихо, висадили двері нашої хати. Ассунта геть обгоріла, та ще була жива, шафи були розтрощені, гроші зникли. |
| 5058 |
Що ж до Бенедетто, він назавжди пропав із Рольяно, я відтоді його не бачив і навіть не чув про нього. Бертуччо затулив обличчя долонями, а граф Монте-Крісто зупинив на ньому довгий, загадковий погляд. |
| 5059 |
Якщо останньої вашої години духівник ваш буде до вас не такий милосердний, як абат Бузоні, то погукайте мене, якщо я ще житиму на світі, я знайду слова, які тихо заколишуть вашу душу, коли вона готова буде до тяжкої мандрівки, що називається словом Вічність. |
| 5060 |
Бертуччо шанобливо вклонився графові Монте-Крісто і, скрушно зітхнувши, пішов собі. Граф Монте-Крісто лишився сам; він ступнув кілька кроків. І граф Монте-Крісто ще раз пройшов садом, а потім подався до ридвана. Бертуччо побачив, у якій він задумі, і мовчки вмостився коло візника. |
| 5061 |
Дівчина взяла простягнуту їй руку, з любов'ю і повагою поцілувала її й мовила декілька лагідних слів, на які граф Монте-Крісто відповів із ніжною поважністю тією мелодійною мовою, якою старий Гомер нагородив своїх богів. |
| 5062 |
Потім, із Алі попереду, який ніс рожеву воскову свічку, дівчина — та сама красуня албанка, що була супутницею графа Монте-Крісто в Італії — пішла у свої покої, а граф подався до своєї спальні. О пів на першу в помешканні погасли всі вогні, і можна було виснувати, що всі вже поснули. |
| 5063 |
Очікуючи на відповідь, чоловік із цікавістю, яка межувала з неделікатністю, розглядав дім, доступну для огляду частину саду і ліврею прислуги, що проходила за огорожею. Очі у нього були жваві, та радше хитрі, ніж розумні. Тієї ж миті ввійшов Бертуччо. |
| 5064 |
Побачивши насуплені графові брови і почувши його суворий голос, Алі понурив голову. Обличчя Алі знову поясніло. Граф Монте-Крісто стенув плечима. Граф Монте-Крісто глянув на управителя поглядом людини, котра дивується, що їй зважуються ставити запитання. |
| 5065 |
Ця промова, яку виголосив граф у присутності Алі, що залишався незворушний, бо ні в зуб ногою не тямив французькою, справила на Батістена враження, що зрозуміле кожному, хто знайомий із психологією французького лакея. Батістен страшенно витріщив очі. |
| 5066 |
І він повторив Алі те, що передніше сказав французькою Батістенові. Алі послухав, усміхнувся, підійшов до свого пана, став на одне коліно і шанобливо поцілував йому руку. Цей наочний урок остаточно переконав Батістена. Граф Монте-Крісто кивнув йому іти. Алі пішов за своїм паном. |
| 5067 |
Граф Монте-Крісто вийшов на ґанок і побачив свій ридван, запряжений тими самими кіньми, якими він милувався вранці, коли ними приїздив Данґляр. Граф Монте-Крісто стенув плечима. Граф Монте-Крісто кивнув, сів до ридвана, пречудові коні взяли з місця і зупинилися тільки біля банкірового дому. |
| 5068 |
Виголосивши ті слова з такою виразністю, що навіть ніздрі його роздималися, пан барон покинув гостей і попрямував до білої із золотом вітальні, що уславилася на всеньке Шосе-Д'Антен. Туди він і звелів запровадити відвідувача, щоб відразу ж вразити його. |
| 5069 |
Граф Монте-Крісто стояв, розглядаючи копії з полотен Альбані й Фаторе, що їх продали банкірові як оригінали, та навіть у вигляді копій вони геть не узгоджувалися з неоковирними золотими завитками, що прикрашали стелю. Почувши Данґлярові кроки, граф Монте-Крісто обернувся. |
| 5070 |
Данґляр ледь кивнув йому і показав за фотель із позолоченого дерева, оббитий білим оксамитом, гаптованим золотом. Граф Монте-Крісто сів. Граф Монте-Крісто повторив усі титули, які прочитав на візитній картці барона. Данґляр зрозумів ту насмішку і прикусив губу. |
| 5071 |
Данґляр стиснув губи; він упевнився, що на цім ґрунті граф Монте-Крісто дужчий, тож вирішив повернутися до звичніших питань. Данґляр насупився: уже вдруге цей чоловік брав над ним гору, та ще й у такому питанні, де він почувався як удома. |
| 5072 |
Його насмішкувата поштивість була вдавана і межувала з цілковитою протилежністю їй, тобто із зухвалістю. А граф Монте-Крісто, навпаки, дуже привітно всміхався і за бажанням удавав наївного, що надавало йому немалу перевагу. |
| 5073 |
Банкірові здалося, ніби настала пора і йому брати гору; із поблажливою посмішкою він відкинувся на спинку фотеля. І граф Монте-Крісто дістав із маленького футляра, де він завжди тримав візитні картки, дві облігації державної скарбниці на пред'явника, по п'ятсот тисяч франків кожна. |
| 5074 |
Такого чолов'ягу, як ото Данґляр, треба було ошелешити обухом по голові, а не вколоти. Удар обухом уплинув-таки на нього: банкір похитнувся і відчув, як голова його пішла обертом, а потім безтямно витріщився на графа Монте-Крісто, і зіниці його аномально розширилися. |
| 5075 |
Він із помітним трепетом розгорнув віденське й лондонське повідомлення, які з відразою простягнув йому граф Монте-Крісто, і перевірив достеменність підписів із такою ретельністю, що вона могла здатися графові Монте-Крісто образливою, якби він не склав це на рахунок розгубленості банкіра. |
| 5076 |
Данґляр кивнув. І граф Монте-Крісто підвівся. І, сказавши те, граф Монте-Крісто посміхнувся тією мертвотною посмішкою, що наводила такий жах на Франца Д'Епіне. Граф Монте-Крісто вклонився, давши на здогад, що приймає ту принадну пропозицію фінансиста. |
| 5077 |
У супроводі графа Монте-Крісто барон пройшов довгим рядом покоїв, що відзначалися пишною розкішшю і великим несмаком, і дійшов до будуару пані Данґляр, невеличкого восьмикутного покою, де стіни були оббиті рожевим єдвабом і задраповані індійським тюлем. |
| 5078 |
Пані Данґляр, що її врода ще заслуговувала на те, щоб про неї говорили, хоч їй було вже тридцять шість років, сиділа за роялем у стилі маркетрі, маленьким мистецьким дивом, а Люсьєн Дебре гортав альбом на столику. |
| 5079 |
Читачі вже знають, яке потужне враження справив граф Монте-Крісто під час сніданку в Альбера на його гостей; і попри те, що Дебре нелегко було чимось вразити, це враження у нього не пропало, що й відбилося на відомостях, які він сповістив баронесі. |
| 5080 |
Отож, цікавість пані Данґляр, розбурхана переднішими розповідями Морсера і новими подробицями, почутими від Люсьєна, сягнула вже самісінького краю. І рояль, і альбом були тільки світським вивертом, що допомагав приховати справжнє хвилювання. |
| 5081 |
Внаслідок усього цього баронеса зустріла пана Данґляра усмішкою, а такого за нею не водилося. Граф Монте-Крісто вклонився їй, а йому зробили у відповідь церемонний, та заразом і зграбний реверанс. Зі свого боку, Люсьєн привітав графа, як недавнього знайомця, а Данґляра по-дружньому. |
| 5082 |
Хоч та промова і була пересичена грубими лестощами, але так рідко буває зустріти чоловіка, який приїздить до Парижа, щоб витратити за однісінький рік князівський маєток, тож пані Данґляр озирнула графа Монте-Крісто поглядом, що не був позбавлений певного інтересу. |
| 5083 |
Тієї миті увійшла покоївка баронеси Данґляр, підійшовши до своєї пані, прошепотіла їй на вухо декілька слів. Пані Данґляр зблідла. Пані Данґляр обернулася до чоловіка. Баронеса з глибокою зневагою стенула плечима. |
| 5084 |
Данґляр удав, ніби не помітив того поруху, що зачіпав його подружню честь, і звернувся до графа Монте-Крісто. Поки Дебре прямував до вікна, Данґляр підійшов до дружини. Пані Данґляр кинула на чоловіка вбивчий погляд. І побігла до вікна. Данґляр роззявив рота. |
| 5085 |
Баронеса прошепотіла два слова Дебре, і той підійшов до графа Монте-Крісто. Дебре пішов передати ту відповідь баронесі. Данґляр був такий блідий і засмучений, що граф Монте-Крісто удав, ніби жаліє його. |
| 5086 |
Данґляр нічого не відповів; він передчував, що в недалекому майбутньому його чекає прикра сцена, бо брови баронеси вже насупилися і, немов чоло Юпітера Громовержця, віщували грозу. Почуваючи, що вона насувається, Дебре послався на справи і пішов собі. |
| 5087 |
Граф Монте-Крісто не хотів зашкодити становищу, яке він розраховував посісти, тож вирішив не залишатися надовше, попрощався з пані Данґляр і пішов, лишивши барона на поталу гніву його дружини. Із тими думками граф Монте-Крісто сів до ридвана і подався додому. |
| 5088 |
За дві години по тому пані Данґляр отримала від графа Монте-Крісто пречудового листа: він писав, що, не бажаючи розпочинати своє паризьке життя з того, щоб засмучувати прегарну жінку, він благає її прийняти від нього коней назад. |
| 5089 |
Вони були в тій самій збруї, у якій вона бачила їх удень, тільки в кожну розетку на вухах граф Монте-Крісто звелів уставити самоцвіти. Данґляр теж отримав листа. Граф Монте-Крісто просив його дозволити баронесі виконати цю примху мільйонера і вибачити його східні манери, за якими він повертає коней. |
| 5090 |
Увечері граф Монте-Крісто подався до Отея у супроводі Алі. Наступного дня, десь о третій пополудні, він викликав дзвоником Алі до себе в кабінет. Алі кивнув і гордовито випростався. Алі знову кивнув. Алі кивнув. Алі зробив такий жест, наче жбурляє ласо, і здушено загарчав. Алі всміхнувся. |
| 5091 |
Алі вийшов на вулицю і провів поперек бруківки риску, потім повернувся в дім і показав її графові, що стежив за ним поглядом. Граф Монте-Крісто легенько поплескав його по плечу; цим він зазвичай висловлював йому свою вдячність. |
| 5092 |
У колясі сиділа молода жінка з дитиною, якій було років із сім; вони тісно притулилися одне до одного і від незмірного жаху не могли навіть кричати; коляса тріщала, і якби колесо налетіло на камінь чи зачепилося за дерево, то вона, звісно ж, розлетілася б на друзки. |
| 5093 |
І тоді Алі відкладає свій чубук, дістає з кишені ласо, кидає його і потрійною петлею охоплює передні ноги лівого коня; той тягне його за собою ще декілька кроків, потім падає, спутаний ласо, ламає дишло і заважає тому коневі, що лишився на ногах, мчати далі. |
| 5094 |
Візник скористався тією затримкою і плигнув додолу, та Алі вже стиснув своїми залізними пальцями ніздрі другого коня, і він, заіржавши з болю, конвульсивно сіпаючись, повалився поруч із лівим. На все те потрібно було не більше часу, ніж треба кулі, щоб улучити в ціль. |
| 5095 |
Проте того часу виявилося достатньо, щоб із дому, перед яким усе воно сталося, встиг вибігти чоловік у супроводі кількох слуг. Ледве візник відчинив дверцята, як він виніс із коляси пані, яка одною рукою ще чіплялася за подушку, а другою притуляла до грудей зомлілого сина. |
| 5096 |
Граф Монте-Крісто заніс обох до вітальні й поклав на диван. Жінка оговталася і замість відповіді показала йому очима на сина; погляд її благав дужче від будь-яких слів. Справді, дитина й досі була непритомна. |
| 5097 |
Граф Монте-Крісто зробив знак рукою, намагаючись її заспокоїти, потім відчинив якусь скриньку, дістав оздоблений золотом слоїчок із богемського кришталю, наповнений червоною, мов кров, рідиною, і зронив одну краплю на губи дитини. Хоч дитина й досі була бліда, вона відразу ж розплющила очі. |
| 5098 |
Побачивши те, мати мало не збожеволіла з утіхи. Граф Монте-Крісто вклонився з виглядом людини, яка чує геть незнайоме ім'я. Пані де Вільфор замовкла; може, вона замислилася над тим, чому цей чоловік із першого погляду справляв таке сильне враження на людей. |
| 5099 |
Насилу отямившись, він хутко видерся з материних обіймів і побіг до скриньки, з якої граф Монте-Крісто дістав еліксир; потім, ні в кого не питаючи дозволу, як дитина, що звикла задовольняти всі свої примхи, почав одкривати слоїки. |
| 5100 |
Пані де Вільфор зблідла і відштовхнула синову руку, пригорнувши його до себе, та, заспокоївшись, кинула на скриньку швидкий, та виразний погляд, якого граф Монте-Крісто відразу ж завважив. Тієї миті ввійшов Алі. Пані де Вільфор лагідно глянула на нього і ще дужче пригорнула до себе дитину. |
| 5101 |
Хлопчина закопилив губи й одвернувся. Граф Монте-Крісто усміхнувся, наче дитина вчинила саме так, як він і очікував; пані де Вільфор насварила сина, але так м'яко, що воно хтозна чи було б до вподоби Жанові-Жаку Руссо, якби малого Едуара звали б Емілем. |
| 5102 |
Алі обернув своє розумне обличчя і глянув на дитину, не міняючи виразу, та з тремтіння ніздрів граф Монте-Крісто втямив, що араб страшенно образився. І справді, Алі підійшов до коней, яких ледве звели на ноги. |
| 5103 |
Потім, на очах у гомінкої юрби, що зібралася біля воріт, приваблена видовиськом поламаної коляси і чутками про те лихо, Алі звелів запрягти коней до графового ридвана, узяв до рук віжки і виліз на передок. |
| 5104 |
Що ж до пана де Вільфора, то, як писала Елоїза, він убрався в чорний фрак, білі рукавички, звелів лакеям надіти найкращі лівреї і, сівши у свій парадний ридван, того ж таки вечора подався у дім номер тридцять на Єлисейських Полях. Х. |
| 5105 |
Холодна поштивість, цілковита відданість урядовим принципам, глибока зневага до теорій і теоретиків — ось що було видимою сутністю приватного і суспільного життя пана де Вільфора. Він був не лише судовим урядником, а й добрим дипломатом. |
| 5106 |
Його ставлення до переднішого двору, про який він завжди відгукувався з пошаною і гідністю, змушували і теперішній ставитися до нього з повагою, і він стільки знав, що з ним не лише рахувалися, а й часом просили в нього поради. |
| 5107 |
Тією твердинею було його становище королівського прокурора, що його перевагами він пречудово вмів користуватися і з яким він розлучився б тільки задля депутатського крісла, що дозволило б йому змінити нейтралітет на опозицію. |
| 5108 |
Ото такий був чоловік, що його ридван зупинився біля воріт графа Монте-Крісто. Покойовий слуга доповів про пана де Вільфора тієї миті, як граф Монте-Крісто, схилившись над великим столом, вивчав на мапі шлях із Санкт-Петербурга в Китай. |
| 5109 |
Королівський прокурор увійшов до покою тією ж таки поважною, розміреною ходою, якою заходив до зали суду; то був той самісінький чоловік, котрого ми знали в Марселі як помічника прокурора. Завжди послідовна природа нічого не змінила і для нього у своєму плині. |
| 5110 |
Навіть із тими словами суворий Вільфорів погляд був переповнений повсякчасною його погордою. Він виголосив їх своїм звичним тоном головного прокурора, із тією закоцюблістю шиї та плечей, яка завжди спонукала його підлизників казати, що він жива статуя закону. |
| 5111 |
Вільфора здивував цей несподіваний для нього випад, він здригнувся, наче вояк, що відчув удар, який промкнувся крізь панцир, і біля його вуст з'явилася зневажлива бганка, яка свідчила про те, що він ніколи й не вважав графа Монте-Крісто дуже поштивим чоловіком. |
| 5112 |
Балачка набула характеру, що була цілком аналогічна тій бесіді, яка була у Морсера і в Данґляра, тільки місце було інше. Вільфорів подив подвоївся від цього нового випаду чудернацького супротивника, адже прокурор давно вже не чув такого сміливого парадоксу чи радше чув його вперше в житті. |
| 5113 |
Королівський прокурор вирішив відповісти. Граф Монте-Крісто всміхнувся. Вільфор приголомшено дивився на нього. Усміхаючись, граф Монте-Крісто у глибині своєї душі так загарчав із люті, що якби Вільфор почув його, то втік би не озираючись. |
| 5114 |
Граф Монте-Крісто вклонився і провів Вільфора лиш до дверей кабінету, і королівський прокурор спустився до свого ридвана у супроводі двох слуг, що за його знаком хутко відчинили дверцята. Коли королівський прокурор зник із поля зору, граф Монте-Крісто звів дух і посміхнувся. |
| 5115 |
Тільки Вільфор поїхав, очікування цієї втішної зустрічі, цих декількох щасливих хвилин, цього райського променя, що осявав пекло, куди він самохіть укинув себе, наклало пречудову ясність на обличчя графа Монте-Крісто. |
| 5116 |
Алі прибіг на дзвінок і, побачивши те обличчя, що світилося такою невимовною втіхою, затамував подих і пішов звідти навшпиньки, наче остерігався сполохати приємні думки, що, як йому здавалося, охопили його пана. |
| 5117 |
Був уже полудень; граф Монте-Крісто лишив собі вільну часину, щоб перебути її з Гайде; утіха не відразу охоплювала цю змучену душу, якій потрібно було немовби підготуватися до солодких відчуттів, як ото буває іншим душам необхідно підготуватися до відчуттів гострих. |
| 5118 |
Молода грекиня, як ми вже казали, мала покої, що були відокремлені від графових кімнат. Усі вони були опоряджені на східний лад: підлогу застелили грубими турецькими килимами, стіни обвішали парчею, і в кожному покої попід стінами стояв широкий диван із безладно розкиданими подушками. |
| 5119 |
Унизу, там де горсет сягав шароварів, стан її охоплював яскравий пояс із довгими шовковими френзлями, якому позаздрили б усі наші французькі модниці. На голові в неї була золота шапочка, гаптована перлами, трохи збита набакир, і в темні коси заколота була прегарна жива шарлатова ружа. |
| 5120 |
Що ж до вроди цього обличчя, то це була грецька врода у всій її довершеності: великі чорні оксамитові очі, прямий ніс, коралові вуста і перлисті зуби. І весь той чар осяяний був весною молодості, у всьому її блиску й запахущості: Гайде було років із дев'ятнадцять чи, може, із двадцять. |
| 5121 |
Граф Монте-Крісто погукав покоївку-грекиню і звелів запитати, чи дозволить Гайде йому ввійти. Замість відповіді Гайде загадала покоївці підняти штору, що затуляла двері, й у її чотирикутній рамі, наче прегарну картину, стало видно молоду дівчину, що лежить долі. Граф Монте-Крісто увійшов до покою. |
| 5122 |
Не покидаючи кальян, Гайде звелася на лікоть і, усміхаючись, простягнула графові руку. Граф Монте-Крісто теж усміхнувся. Дівчина всміхнулася. Граф Монте-Крісто взяв її руку і хотів було поцілувати її, та наївна дитина забрала її й підставила чоло. |
| 5123 |
Щоб підкотити до ґанку, ридван мав обігнути невеликий водограй, що струмував із басейну, облицьованого мушлями і камінням, то була розкіш, яка викликала поміж сусідами неабияку заздрість і стала причиною того, що той маєток прозвали Маленький Версаль. |
| 5124 |
Мабуть, зайве казати, що в басейні була сила-силенна червоних і золотавих рибок. У самому домі, якщо не брати до уваги долішнього поверху, де містилися кухні та льохи, були ще два поверхи і горище. Молодята придбали його разом із величезною майстернею і садом із двома павільйонами. |
| 5125 |
Він лишив собі дім і половину саду і відокремив усе це муром поміж своїм володінням і майстернею, а потім здав її в оренду разом із павільйонами і рештою саду, тож улаштувався він недорого та ще й так відокремлено, як найприскіпливіший мешканець Сен-Жерменського передмістя. |
| 5126 |
Їдальня була вся з дуба, вітальня — з червоного дерева й оббита блакитним оксамитом, спальня — з цитринового дерева й оббита зеленим полотном, окрім того, був там ще робочий кабінет Емманюеля, який не переймався жодною роботою, і музична кімната для Жюлі, яка не вміла грати на жодному інструменті. |
| 5127 |
Увесь третій поверх належав Максимільянові й був точнісінькою копією помешкання його сестри, тільки у їдальні була більярдна, куди він приводив друзів. Він дивився, як чистять його коня, і курив сигару, стоячи біля входу в сад, коли біля брами зупинився графів ридван. |
| 5128 |
І молодий офіцер так палко потиснув графову долоню, що той не зміг засумніватися в його щирості й побачив, що чекали його з нетерпінням і зустрічають із радістю. Молода жінка в шовковій сукні, що ретельно обскубувала зів'ялі пелюстки з ружових кущів, почула їхні кроки і звела голову. |
| 5129 |
За давньою звичкою Пенелон прозивав доньку свого господаря панною Жюлі й ніяк не міг звикнути називати її панею Ербо. Потім обернулася до графа Монте-Крісто. І, не чекаючи графового дозволу, вона оббігла клумбу і подалася до хати бічною доріжкою. |
| 5130 |
Він уклонився з виглядом людини, що високо цінувала честь, яку виявив йому гість, а потім, обійшовши з графом Монте-Крісто свій квітучий садок, запровадив його в дім. У вітальні пахло квітами, що наповнювали величезну японську вазу. |
| 5131 |
У вольєрі весело цвірінчали пташки, галузки несправжнього ебенового дерева і рожевої акації з їхніми квітучими кетягами заглядали у вікно з-за блакитних єдвабних штор. Усе в тому чарівному куточку дихало супокоєм — від пташиного щебету до усмішки господарів. |
| 5132 |
Ледь увійшовши в цей дім, граф Монте-Крісто відчув, як і його торкнулося щастя цих людей; він зупинився, мовчазний і замислений, забувши про те, що слід було б повернутися до розмови після перших вітань. Тільки помітивши ніякове мовчання, він насилу відірвався від своїх мрій. |
| 5133 |
Уся кров припливла до його серця, він і слова не зміг промовити вже; глянув на годинника, наче згадавши про час, узяв капелюха, якось раптово і збентежено попрощався з панею Ербо і потиснув долоні Емманюелеві й Максимільянові. І хутко вийшов. ХІІІ. |
| 5134 |
Та з'явився демон спекуляції, запланував біля городу вулицю, що мала скласти конкуренцію величезній паризькій артерії, яка прозивається передмістям Сент-Оноре. І оскільки та нова вулиця, що здобула назву завдяки залізній табличці ще до свого народження, мала забудуватися, то горóд продали. |
| 5135 |
Хоч як воно там було, садові ворота, що колись виходили у город, зачинені, і завіси їхні точить іржа, ще й надто: щоб нікчеми-городники не паплюжили своїми плебейськими поглядами внутрішність шляхетського саду, ворота на шість футів од землі забили дошками. |
| 5136 |
Низенька хвіртка, що виходить на заплановану вулицю, служить входом у ту оточену мурами ділянку, яку орендарі нещодавно покинули через її неродючість, тож уже з тиждень замість колишнього піввідсотка вона не дає нічогісінько. |
| 5137 |
В одному закуті, де крізь густе листя ще промикається світло, широкий кам'яний ослін і декілька садових стільців свідчать про місце зустрічей чи улюблений притулок когось із мешканців кам'яниці, що розташована кроків за сто відтіля й ледве мріє у зелених хащах. |
| 5138 |
Одне слово, вибір цього куточка для усамітнення пояснюється і його недоступністю для сонячного проміння, і неодмінною прохолодою, переповненою пташиним щебетанням, що стоїть навіть спекотними літніми днями, та ще й віддаленістю і від хати, і від вулиці, тобто від ділових клопотів і гамору. |
| 5139 |
Угледівши того, кого вона очікувала, та, либонь, не в такому костюмі, дівчина перелякано відсахнулася. Та прибулець метким поглядом закоханого встиг помітити крізь шпарини огорожі, як у саду майнула біла сукня і довгий блакитний пояс. Він підбіг до воріт і притулився вустами до шпарини. |
| 5140 |
Він відразу ж схаменувся. «Їхній імператор, — провадив батько, насупивши брови, — умів їх ставити на місце, усіх цих шаленців: він прозивав їх гарматним м'ясом, і це була правдива назва для них. Я з радістю бачу, що новий уряд знову втілює в життя цей рятівний принцип. |
| 5141 |
Якби воно тільки задля цього зберегло Алжир, я вітав би цей уряд, хоч Алжир і задорого нам коштує». Він дав на здогад, що так. «Із того, що сказав мій батько? » — запитала я. Він дав на здогад, що ні. Максимільян ухопив заступа і заходився безжально обкопувати люцерну. |
| 5142 |
Едуар за ті два дні наслухався балачок про ту шляхетну особу й відразу ж прибіг, та не тому, що послухався матінку, і не для того, щоб подякувати рятівникові, а з цікавості і бажаючи щось укмітити на льоту і вкинути якесь дурнувате слівце, на що матінка кожного разу вигукувала: |
| 5143 |
Обмінявшись звичними привітаннями, граф Монте-Крісто запитав про пана де Вільфора. Два відвідувачі, яких граф Монте-Крісто застав у вітальні, не зводили з нього очей, а потім підвелися і пішли, побувши декілька хвилин не так задля пристойності, як із цікавості. Пані де Вільфор обмежилася докором. |
| 5144 |
Пані де Вільфор уже простягнула було руку до дзвінка, щоб загадати покоївці припровадити Валентину, аж до вітальні ввійшла вона сама. Вона справді видавалася дуже сумною, й уважний погляд помітив би, що вона допіру плакала. |
| 5145 |
Вона ввійшла до покою і, вгледівши поруч із мачухою чужинця, про якого вже стільки чула, уклонилася йому без будь-якої дівочої манірності і не опускаючи очей, але з такою грацією, що граф Монте-Крісто ще уважніше глянув на неї. Він підвівся. |
| 5146 |
Цього разу пані де Вільфор зблідла і ладна була розгніватися на сина, що був справжнісіньким лихом у родині, та граф Монте-Крісто, навпаки, усміхнувся і, здавалося, лагідно зиркнув на дитину, що наповнило материне серце безмежною втіхою. |
| 5147 |
Граф Монте-Крісто притулив руку до чола, немовби намагаючись зосередитися на своїх згадках. Годинник вибив шосту. Валентина підвелася і, вклонившись графові Монте-Крісто, мовчки вийшла з вітальні. Вона дала йому альбом і попровадила до дверей. Граф Монте-Крісто стежив очима за пані де Вільфор. |
| 5148 |
Пані де Вільфор старанно зачинила двері за сином, і граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив того. Потім, ще раз озирнувшись навсібіч, вона знову сіла на дивані. Отож, кролик здихає, не привертаючи уваги правосуддя. |
| 5149 |
За три дні той сердешний яструб, якому відтоді нездужається, раптом відчуває, як голова в нього іде обертом і простісінько з-під хмар падає мов камінь до вас у ставочок, а щука, вугор і мурена, як ви знаєте, страшенно хижі, то вони кидаються на того яструба і роздирають його на шматки. |
| 5150 |
І ось уявіть собі, наступного дня до вашого столу подають ту щуку, вугра чи мурену, отруєних у четвертому поколінні; ваш гість буде отруєний у п'ятому, тож за вісім чи десять днів помре від болю в тельбухах, від серцевого нападу чи від нариву у шлунку. Після розтину лікарі скажуть: |
| 5151 |
Пані де Вільфор замислено слухала. Пані де Вільфор замислювалася ще дужче. Пані де Вільфор жадібно вбирала в себе ті страшні висновки і цинічні парадокси, які граф Монте-Крісто виголошував із притаманною йому простодушною іронією. |
| 5152 |
Годинник вибив пів на сьому; доповіли про приїзд приятельки пані де Вільфор, яка мала обідати в неї. Граф Монте-Крісто вклонився і вийшов. Пані де Вільфор замислилася. Що ж до графа Монте-Крісто, результат розмови перевершив усі його сподівання. |
| 5153 |
Як і в більшості заможних молодих людей, у Альбера було крісло в оркестрі, крім того, для нього завжди знайшлося б місце в десяти ложах близьких знайомців, якщо не брати до уваги того, що на нього він мав законне право в ложі світської молоді. Сусіднє крісло належало Шато-Рено. |
| 5154 |
Того вечора Люсьєн Дебре мав у розпорядженні міністерську ложу і запропонував її графові де Морсеру, який, оскільки Мерседес відмовилася, передав її Данґлярові, сповістивши йому, що згодом він відвідає баронесу з донькою, якщо пані захочуть узяти ту ложу. Пані, звісно ж, не відмовилися. |
| 5155 |
Справді, якби панії сиділи у ложі вдвох, то це, либонь, хибно витлумачили б, та якщо панна Данґляр поїде до театру з матінкою і її коханцем, то за це ніхто їх не осудить — треба сприймати світ, яким він є. Завіса піднялася, як завжди, у майже порожній залі. |
| 5156 |
Це, знову ж таки, звичай нашого світського товариства — приїздити до театру після початку вистави; у такий спосіб під час першої дії ті, що приїхали вчасно, не можуть дивитися і слухати п'єсу: вони дивляться тільки на тих, що прибувають потім, і чують лише грюкання дверей та балачки. |
| 5157 |
Цієї хвилі графиня Г. помітила Альбера й, усміхнувшись, кивнула, відповідаючи на його поклон. Юнаки балакали собі далі, нітрохи не звертаючи уваги на бажання партеру слухати музику. Цього разу обурення було настільки велике, що юнаки врешті второпали, що той вигук стосується таки їх. |
| 5158 |
Вони обернулися, шукаючи в юрмі того зухвальця, та ніхто не гукав більш, тож вони знов обернулися до сцени. Тієї миті відчинилися двері до міністерської ложі, і пані Данґляр, її донька та Люсьєн Дебре посідали на свої місця. |
| 5159 |
Альбер обернувся і справді зустрівся поглядом із баронесою Данґляр, що помахала віялом, вітаючи його. Що ж до панни Ежені, то вона ледве зиркнула на крісла оркестру. Справді, глянувши на панну, можна було зрозуміти те почуття, у якому зізнавався Альбер. |
| 5160 |
Вона розмовляла кількома мовами, дуже добре малювала, писала вірші й музику; мистецтву цьому вона віддавалася з особливою пристрастю і вивчала його з однією своєю шкільною подругою, убогою дівчиною, що володіла, як запевняли, усіма необхідними даними, щоб стати пречудовою співачкою. |
| 5161 |
Можливість того, що Луїза Д'Армії — так звали ту молоду співачку — виступить згодом на сцені, заважала панні Данґляр з'являтися з нею на людях, хоч вона і приймала її вдома. Та й користуючись у банкіровому домі незалежним становищем подруги, Луїза була більше, ніж проста викладачка. |
| 5162 |
За кілька секунд після з'яви пані Данґляр у ложі завіса опустилася, і можна було під час півгодинного антракту погуляти у фойє чи відвідати в ложі знайомих, тож крісла оркестру відразу ж спорожніли. Альбер і Шато-Рено перші покинули свої місця. |
| 5163 |
Одну хвилю пані Данґляр гадала, що та Альберова поспішність викликана бажанням одвідати їх, і вона вже нахилилася було до доньки, щоб попередити її про це, але та лише похитала головою й усміхнулася: тієї ж хвилі, наче зміцнюючи недовіру Ежені, Альбер подався до бічної ложі першого ярусу. |
| 5164 |
Увійшовши до партера, вони побачили, що вся публіка стоїть і дивиться в залу; вони й собі глянули туди, і їхні очі зупинилися на колишній ложі російського посла. Туди допіру ввійшов убраний у чорне пан років тридцяти п'яти чи сорока у супроводі молодої дівчини у східному вбранні. |
| 5165 |
За кілька хвилин Гайде привернула до себе увагу не лише партеру, а й усієї глядацької зали: панії висувалися зі своїх лож, щоб побачити, як ряхтить у вогнях люстри іскристий водограй самоцвітів. Ніхто й не думав дотримуватися тиші. |
| 5166 |
Та дівчина, така юна, така вродлива, така сліпуча, була дивовижним видовищем. Цього разу Альберові подали знак, який недвозначно засвідчував, що пані Данґляр хоче бачити його у своїй ложі у наступному антракті. |
| 5167 |
Альбер був добре вихований, тож не змушував себе чекати, якщо йому чітко давали на здогад, що на нього чекають. Ледве дія скінчилася, він квапливо подався до літерної ложі. Він уклонився паням і потиснув долоню Дебре. Баронеса зустріла його чарівною усмішкою, а Ежені — з притаманною їй холодністю. |
| 5168 |
Справді, коли він минав графову ложу, двері її відчинилися і вийшов граф Монте-Крісто; він сказав кілька слів арабською Алі, що стояв у коридорі, й узяв Альбера під руку. Алі зачинив двері й став перед ними; довкруг нубійця в коридорі зібралася ціла юрба. Альбер усміхнувся. |
| 5169 |
Граф був не з тих людей, що збурюють глядацьку залу, тож ніхто, крім людей, що сиділи в тій-таки ложі, не помітив його появи. Граф Монте-Крісто все ж таки зауважив його, і ледве помітна посмішка промайнула в нього на вустах. |
| 5170 |
Граф Монте-Крісто вийшов зі своєї ложі й за декілька секунд з'явився у ложі баронеси Данґляр. Баронеса не могла втриматися від радісного здивованого вигуку. Граф Монте-Крісто вклонився, панна Данґляр насилу кивнула головою. І, поклавши долоню графові на плече, нахилився з ним через край ложі. |
| 5171 |
Тієї миті Гайде, що шукала поглядом графа Монте-Крісто, угледіла його бліде обличчя поруч із Морсеровим лицем, якого він обнімав за плечі. Це видовисько справило на неї таке враження, наче вона побачила голову Медузи; вона схилилася трохи наперед, наче вп'явшись у них поглядом. |
| 5172 |
Потім відразу ж хитнулася назад, ледве чутно зойкнувши, проте той вигук відразу ж почули сусіди й Алі, який негайно відчинив двері. І, вклонившись баронесі та її доньці, він ще раз потиснув долоні графові де Морсерові й Дебре, а потім вийшов із ложі. |
| 5173 |
За декілька днів після тієї зустрічі Альбер де Морсер відвідав графа Монте-Крісто в його кам'яниці на Єлисейських Полях, що вже прибрала того палацового вигляду, якого граф, завдяки своєму величезному багатству, надавав усім своїм оселям, навіть тимчасовим. |
| 5174 |
І, вважаючи, либонь, що він уже достатньої участі взяв у розмові, Люсьєн вставив ув око черепаховий монокль і, кусаючи золоте наголів'я ціпка, почав ходити кімнатою, розглядаючи зброю й картини. Альбер замислено похитав головою. Граф Монте-Крісто відвернувся, здавалося, він був схвильований. |
| 5175 |
Унаслідок того збентеження, що його геть не помітив Альбер, Люсьєн скоротив свою гостину у графа Монте-Крісто. Йому було вочевидь ніяково. Проводячи його до дверей, граф Монте-Крісто сказав йому тихенько декілька слів, і той відказав: Граф Монте-Крісто зареготав. Він подзвонив. |
| 5176 |
Граф Монте-Крісто здригнувся. Увійшов Батістен і спинився на порозі. Альбер підвівся. І, попрощавшись із Альбером, повернувся до себе і тричі подзвонив. Увійшов Бертуччо. Бертуччо здригнувся. Бертуччо вклонився. Бертуччо вклонився і вийшов. |
| 5177 |
Особа в такому мальовничому вбранні подзвонила біля хвіртки, запитала, чи тут мешкає граф Монте-Крісто, і коли воротар ствердно відповів на те, увійшла хвірткою, зачинила її за собою і попрямувала до ґанку. |
| 5178 |
Батістен заздалегідь отримав опис зовнішності гостя і вже чекав його у передпокої, тож відразу ж упізнав його малу кутасту голову, шпакуватого чуба і густі білі вуса, і не встиг той назватися тямущому камердинерові, як про його прибуття вже доповіли графові Монте-Крісто. |
| 5179 |
Чужинця запровадили до найскромнішої з віталень. Граф Монте-Крісто вже чекав на нього й, усміхаючись, пішов йому назустріч. Гість із Лукки начебто занепокоївся. І граф Монте-Крісто узяв того листа, відкрив його і прочитав. Майор із помітною тривогою стежив за читанням того постскриптуму. |
| 5180 |
Майор страшенно витріщив очі від подиву. Майор посунув фотеля й сів. Граф Монте-Крісто подзвонив. Увійшов Батістен. Граф підійшов до нього. Батістен вийшов. Увійшов Батістен із пляшкою, келихами й бісквітами. |
| 5181 |
Граф Монте-Крісто наповнив один келих, а в другий налляв лише декілька крапель того рідкого рубіну, який був у пляшці, геть поснованій павутинням та іншими прикметами, що ліпше свідчать про вік вина, ніж зморшки про людський вік. Майор із вибором не схибив: він узяв повного келиха і бісквіт. |
| 5182 |
Граф Монте-Крісто звелів Батістенові поставити тацю коло гостя, який спершу тільки пригубив вино, а потім схвально кивнув і обережно вмочив у келиха бісквіт. Він звів очі до неба і спробував зітхнути. Гість із Лукки почухав потилицю. Гість із Лукки од захвату молитовно склав долоні. |
| 5183 |
Граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, яку Батістен прозивав блакитною; там уже чекав на нього досить вишукано вбраний молодик, якого за півгодини до того підвіз до маєткової брами найманий кабріолет. |
| 5184 |
Тієї миті, коли граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, молодик недбало сидів на дивані, неуважно стукаючи по черевику ціпком із золотим наголів'ям. Угледівши, як увійшов граф Монте-Крісто, він хутко підвівся. |
| 5185 |
Увійшовши до вітальні, граф Монте-Крісто не відводив очей від молодика: він захоплювався упевненістю його погляду і твердістю його голосу, та, почувши такі природні слова, як: Андреа підскочив на місці й вигукнув: Граф Монте-Крісто провів його поглядом і, коли він вийшов, натиснув пружину, що була в одній картині, вона вистромилася з рами, й утворилася шпарина, яка давала змогу побачити все, що коїлося у вітальні. |
| 5186 |
Андреа хутко вхопив шлюбне свідоцтво свого батька і свою метрику й, розгорнувши їх із цілком природним синівським нетерпінням, пробіг обидва документи швидким і звичним поглядом, що свідчив про неабиякий досвід, а також про жвавий інтерес. |
| 5187 |
Коли він урешті скінчив проглядати їх, його обличчя засяяло невимовною втіхою, і він із чудернацькою посмішкою зиркнув на майора. Майор гордо випростався. Майор хотів було відповісти. Майор занепокоєно озирнувся. Майор дістав із кишені жменю луїдорів. І майор дав молодикові листа. |
| 5188 |
Цієї миті до вітальні ввійшов граф Монте-Крісто. Почувши його ходу, співрозмовники мерщій обнялися, і так їх він і застав. Граф Монте-Крісто став поміж ними. Обидва Кавальканті вклонилися і пішли собі. |
| 5189 |
Це він притулився лицем до огорожі й пильнує, чи не промайне у глибині саду знайома тінь, чи не зашурхотить під єдвабним черевичком пісок на алеї. Аж пролунали кроки, та замість однієї тіні з'явилися дві. |
| 5190 |
Валентина запізнилася через візит пані Данґляр та Ежені, що тривав довше за ту годину, коли вона мала прийти на побачення. Тоді, щоб не пропустити його, Валентина запропонувала панні Данґляр пройти садом, щоб показати Максимільянові, що вона не винна у тій затримці. |
| 5191 |
Крім того, хоч і не наближаючись на ту відстань, коли вже чутно голос, Валентина скеровувала свою ходу так, щоб Моррель весь час міг бачити її, і щоразу, як вона проходила повз нього, погляд, що його вона непомітно для супутниці кидала до брами, казав йому: |
| 5192 |
І Максимільян терпів, захоплюючись тим контрастом, що був поміж тими двома дівчатами: білявка з млосним поглядом, гнучка, мов та верба, і чорнявка з гордовитим поглядом, струнка мов тополя; звісно ж, усі переваги, як гадав собі Моррель, були за Валентиною. |
| 5193 |
Остерігаючись, щоб хтось не підглядав за її поверненням, вона ішла помалу і, замість того, щоб просто підійти до брами, сіла на лаві, немовби несамохіть озирнувши кущі і зазирнувши у всі алеї. Уживши тих заходів безпеки, вона підбігла до брами. Валентина зблідла і притулилася до брами. |
| 5194 |
Валентина здригнулася. Так і в моєму приязному почутті до графа Монте-Крісто є щось непоясненне, як і в його ставленні до мене. Внутрішній голос каже мені, що ця взаємна і несподівана приязнь не випадкова. |
| 5195 |
А я ж прожив на світі тридцять років, не відчуваючи ніякої потреби в такому покровителі, правда? Усе одно, ось вам приклад: він запросив мене в суботу на обід, і це цілком природно за наших стосунків, еге ж? І що ж я потім дізнався? На той обід запросив він і вашого батька та мачуху. |
| 5196 |
Я кажу собі, що цей незвичайний чоловік, який усе знає і все розуміє, хотів улаштувати мені зустріч із паном та панею Вільфор. Часом навіть, присягаюся вам, я намагаюся прочитати в його очах, чи не вгадав він мою любов. Коли ми сідали грати, приїхав граф Монте-Крісто. |
| 5197 |
Він сів за стіл, ми почали грати, і я виграв — ледве зважуюся вам зізнатися в цім, Валентино, — виграв я п'ять тисяч франків. Гості розійшлися десь опівночі. Я не втерпів, узяв кабріолет і подався до того гендляра. |
| 5198 |
Тремтячи від хвилювання, я подзвонив, і той, хто відчинив мені, либонь, узяв мене за причиннуватого. Я побіг у стайню, зазирнув у стійло. О щастя! Медеа спокійнісінько жував собі сіно. Я хапаю сідло, сідлаю коня і гнуздаю його. Медеа скоряється всьому тому охоче. |
| 5199 |
Так ось, Валентино, я ладен присягнутися, що граф знав, як мені кортить мати того коня, і навмисне програв, щоб я міг його придбати. Валентина вилізла на лаву і простягнула не мізинчик у шпарину, а всеньку руку над огорожею. |
| 5200 |
Максимільян зойкнув, плигнув на тумбу, схопив те любе рученя і припав до нього палкими вустами, та тієї ж миті та рученька вислизнула з його долонь, і Моррель почув лишень, як Валентина побігла, може, наполохана тим відчуттям, якого щойно зазнала. |
| 5201 |
Ось що сталося в домі королівського прокурора після того, як поїхала пані Данґляр із донькою, тоді як відбувалася розмова, яку ми допіру змалювали. Вільфор із дружиною прийшов до покою свого батька; де була о тій порі Валентина, ми вже знаємо. |
| 5202 |
Нуартьє сидів у великому фотелі на коліщатах, куди його садовили вранці і звідки піднімали увечері; перед ним було люстро, де відбивався весь покій, тож навіть не рухаючись — утім, це було й неможливо для нього, — він міг бачити, хто до нього заходить, хто виходить і що діється навкруги. |
| 5203 |
Зате в темних очах старого Нуартьє, із навислими над ними чорними бровами, тоді як його чуприна, що спадала на плечі, була геть біла, у цих очах — як буває завжди, коли тіло вже не слухається, — зосередилася вся потуга, уся воля, уся сила, весь розум, що колись оживляв його тіло і дух. |
| 5204 |
Звісно, бракувало жесту руки, звуків голосу, порухів тіла, та той владний погляд заступав усе. Очі наказували, очі й дякували; то був труп, у якому жили очі; і не було часом нічого страшнішого, ніж оце мармурове лице, у верхній половині якого спалахував гнів або сяяла радість. |
| 5205 |
Та оскільки Вільфор бачив свого батька тільки вряди-годи і тільки тоді, коли від цього, сказати б, не можна було ухилитися, а як бачив, то ніяк не намагався догодити йому, навіть розуміючи, то все щастя старого становила його внучка. |
| 5206 |
Отож, Валентині пощастило вирішити нелегку задачу: розуміти думки старого і передавати йому свої, і завдяки тому вмінню майже не бувало випадку, щоб у повсякденних речах вона не цілком точно вгадувала бажання цієї живої душі чи потреби цього напівпритомного трупа. |
| 5207 |
Що ж до Барруа, то він, як ми вже казали, служив своєму панові майже двадцять п'ять років і так добре знав усі його звички, що Нуартьє майже не треба було про щось його просити. Вільфорові не потрібна була чиясь допомога, щоб розпочати з батьком ту дивну розмову, для якої він туди і прийшов. |
| 5208 |
Він сам, як ми вже казали, пречудово знав увесь батьків словник, і якщо він так рідко розмовляв із ним, то це відбувалося тільки від цілковитої байдужності. Тож він дав змогу Валентині спуститися в сад, вигнав Барруа і сів праворуч од свого батька, тоді як пані де Вільфор сіла ліворуч. |
| 5209 |
Обличчя Нуартьє під час того вступу залишалося безпристрасне, тоді як Вільфорів погляд, здавалося, хотів просягнути у самісіньке серце старого. Погляд старого був, як і раніше, непорушний; він просто слухав. Воскова маска не могла бути холодніша від цієї звістки, ніж обличчя старого. |
| 5210 |
Тільки пані де Вільфор вимовила Францове ім'я, аж в очах Нуартьє, що були такі знайомі його синові, щось здригнулося, і поміж його повіками, що розтулилися мов губи, які мають щось сказати, сяйнула блискавиця. |
| 5211 |
Королівський прокурор, що знав про відкриту ворожнечу, яка колись існувала поміж його батьком та батьком Франца, зрозумів, що означає той спалах і хвилювання, та вдав, ніби нічого не помітив, і заговорив услід за дружиною. Блискучі очі Нуартьє наллялися кров'ю. |
| 5212 |
Либонь, у душі старого відбувалося щось страшне, певне, крик болю і гніву, не знаходячи собі виходу, його душив, тому що лице його стало червоне мов буряк, а губи посиніли. Вільфор спокійно відчинив вікно і сказав: Нуартьє зробив таке зусилля, що губи його скривилися, наче для посмішки. |
| 5213 |
Нуартьє опанував себе вольовим зусиллям, якого було годі чекати від безпомічного недвиги. На той погляд, що його він добре збагнув, королівський прокурор лише стенув плечима. Потім кивнув дружині, щоб вона підвелася. |
| 5214 |
Давно вже домовлено було, що старий висловлює згоду, заплющуючи очі, відмову — кліпанням, а як йому треба висловити якесь бажання, то зводить очі угору. Якщо він хотів бачити Валентину, то заплющував праве око. Якщо гукав Барруа, то заплющував ліве. |
| 5215 |
Почувши пропозицію пані де Вільфор, він шалено закліпав. Пані де Вільфор побачила, що він рішуче відмовляється, і закусила губу. Подружжя де Вільфорів уклонилося і вийшло, звелівши погукати Валентину, яку вже передніше попередили, що вдень вона буде потрібна дідусеві. |
| 5216 |
Рожева від хвилювання Валентина увійшла до дідового покою. Їй досить було глянути на нього, щоб збагнути, як потерпає її дід і як йому кортить побалакати з нею. Старий дав на здогад, що так. Старий знову зробив той знак. Жодної відповіді. |
| 5217 |
Вона провадила: Погляд, що знову став непорушний і байдужий, наче казав: В очах старого з'явився вираз нескінченної ніжності. Старий дав на здогад, що так. У дідовому погляді промайнув промінь радості. Під висохлими повіками старого зблиснули сльози. Подих недвиги став уривчастий. |
| 5218 |
Валентина принесла словника і, поклавши його перед Нуартьє, розгорнула його; побачивши, що погляд старого зосередився на сторінці, вона почала хутко водити пальцем згори униз, по колонках. На слові «нотаріус» Нуартьє подав знак, щоб вона зупинилася. |
| 5219 |
Нуартьє дав на здогад, що справді бажає його бачити. Валентина підійшла до дзвоника і погукала лакея, щоб той запросив до діда пана або пані де Вільфор. І вона всміхнулася дідусеві, як ото всміхаються малій дитині. До кімнати увійшов Вільфор, якого припровадив Барруа. |
| 5220 |
Почувши ту чудернацьку, а головне, таку несподівану вимогу, Вільфор обмінявся поглядом зі старим. Нуартьє нічого не відказав. Погляд старого був непорушний і німий, що означало: Барруа не визнавав інших панів, крім Нуартьє, і не дозволяв, щоб хтось у чомусь суперечив його бажанням. |
| 5221 |
Коли Барруа виходив із покою, Нуартьє лукаво і значуще поглянув на внучку. Валентина зрозуміла той погляд, утямив його і Вільфор, тому що лице його спохмурніло, а брови насупилися. Він узяв стілець і, сівши напроти батька, почав чекати. |
| 5222 |
Нуартьє дивився на нього з цілковитою байдужістю, та краєм ока він звелів Валентині не турбуватися і теж залишатися в покої. За три чверті години Барруа повернувся разом із нотаріусом. Нуартьє глянув на Валентину, так поважно і владно, що вона відразу ж устряла до розмови. |
| 5223 |
Сказавши те, нотаріус зібрався було піти. Ледве помітна переможна посмішка промайнула на вустах королівського прокурора. Нуартьє глянув на Валентину з таким розпачливим виразом, що вона перепинила нотаріуса. |
| 5224 |
Погляд, що його кинув на Валентину старий, був переповнений такою любов'ю і вдячністю, що навіть нотаріус зрозумів його. Нуартьє помалу заплющив очі й за мить знову їх розплющив. Недвига хутко закліпав очима. Та перш аніж нотаріус устиг відповісти, Вільфор одвів його убік. |
| 5225 |
Валентина і старий чули ту розмову. Нуартьє зупинив пильний і рішучий погляд на Валентині; той погляд вимагав, щоб вона заперечила. Недвига подав знак, що згоден. Валентина почала називати літери абетки. Коли вони сягнули літери З, її зупинив промовистий погляд Нуартьє. |
| 5226 |
Старий відразу ж перепинив її. Тоді Валентина взяла словника і на очах у нотаріуса, що пильно спостерігав за нею, почала гортати сторінки. Він обернувся, щоб послати за другим нотаріусом, якого назвав перший, та Барруа все чув і здогадався про бажання свого пана, тож устиг уже вийти. |
| 5227 |
Усі з'юрмилися довкола Нуартьє, другий нотаріус умостився за столом і наготувався писати, а перший стояв перед недвигою і ставив запитання. Нуартьє дав на здогад, що так. Нуартьє залишався непорушний. Та ж таки непорушність. Нуартьє дав на здогад, що так. Нуартьє дав на здогад, що ні. |
| 5228 |
Нуартьє дав на здогад, що так. Нуартьє глянув на Барруа, той вийшов і за хвилю повернувся з маленькою скринькою. Нуартьє дав на здогад, що так. Скриньку відчинили і знайшли у ній на дев'ятсот тисяч франків облігацій державної скарбниці. |
| 5229 |
Обидва нотаріуси приголомшено перезирнулися; Вільфор із дружиною почервоніли: перший — від сорому, друга — з люті. Старий мимохідь глянув на Вільфора, потім на його дружину і з глибокою ніжністю зупинив погляд на Валентині. Нуартьє зиркнув палаючим поглядом на Валентинину руку. |
| 5230 |
Довкола Нуартьє запало глибоке мовчання. Нотаріуси радилися один з одним, Валентина із вдячною усмішкою дивилася на діда, Вільфор кусав свої тонкі вуста, його дружина не могла приховати радості, що несамохіть відбилася на її обличчі. Валентина обіллялася сльозами й упала у фотель. |
| 5231 |
Та хоч як умів він панувати над собою, хоч як володів виразом свого обличчя, усе ж таки не зумів приховати своєї похмурості, і граф Монте-Крісто, на вустах якого сяяла промениста усмішка, звернув увагу на його стурбований і понурий вигляд. Вільфор спробував усміхнутися. |
| 5232 |
Пані де Вільфор відповіла йому найчарівнішою усмішкою. Побачивши, що подружжя почало говорити загадками, граф Монте-Крісто вдав байдужого і почав з величезною увагою і очевидним схваленням спостерігати за Едуаром, що наливав чорнила у пташину поїлку. |
| 5233 |
Граф Монте-Крісто вдавав, ніби не слухає, та не пропускав жодного слова з тієї розмови. Вільфор майже із жахом глянув на графа Монте-Крісто. Вільфор здригнувся і глянув на графа Монте-Крісто, ніби хотів прочитати у глибині його серця той намір, який продиктував йому ті слова. |
| 5234 |
Та на графових вустах сяяла звична привітна усмішка, тож і цього разу королівський прокурор, попри його проникливість, знову не побачив нічого, крім позірності. Граф Монте-Крісто прихильно вислуховував безладний хор голосів, де бриніло ображене самолюбство й обманута корисливість. |
| 5235 |
Біля узгір'я граф Монте-Крісто вийшов із ридвана і вузькою крутою стежиною завширшки з півтора фута почав підніматися нагору; сягнувши вершини, він опинився перед огорожею, де вже зеленіли плоди, що заступили рожеве й біле квіття. Граф Монте-Крісто почав шукати хвіртку і незабаром знайшов її. |
| 5236 |
Ніхто не сказав би, що та вежа, уся у зморшках і квітах, мов бабуня, яку прийшли привітати внуки, могла б розповісти чималенько жахливих драм, якби в неї був ще й голос на додачу до тих грізних вух, які давнє прислів'я визнає за стінами. |
| 5237 |
Доріжка та мала вигляд вісімки, вона повертала й перепліталася, тож на місцині, що мала площу кроків із двадцять, можна було прогулятися, ступнувши кроків із шістдесят. Ніколи ще Флорі, веселій і юній богині добрих латинських садівників, не служили так запопадливо і щиро, як у тому маленьку садочку. |
| 5238 |
Справді, на двох десятках ружових кущів у горідчику не було ані однісінького листочка зі слідами мух, жодної жилочки, попсованої зеленими попелицями, що плюндрують і поїдають рослини на вогкому ґрунті. Адже в садку було досить-таки вогко, про що свідчила чорна, мов сажа, земля і густе листя дерев. |
| 5239 |
Утім, природну вогкість швидко заступила б штучна, завдяки діжці зі стоячою водою, закопаній у кутку того саду, де у зеленій рясці непорушно завмерли ропуха і жаба, які, певне, через невідповідність характерів, постійно сиділи із протилежних боків кола, обернувшись одне до одного спинами. |
| 5240 |
На доріжках не було жодної травинки, у горідчику жодної бур'янини; жодна пані не пестить і не поливає так ретельно кактуси, герані й рододендрони у своєму квітнику, як це робив господар того садка, якого ще не видно було. |
| 5241 |
Зненацька він натрапив на істоту, що зачаїлася за візком із листям, ось та істота зі здивованим вигуком випросталася, і граф Монте-Крісто побачив куцого чоловічка, якому було років із п'ятдесят, — він збирав суниці й розкладав їх на виноградному листі. |
| 5242 |
У нього було дванадцять виноградних листків і майже стільки ж ягід суниці. Підводячись, чоловічок мало не впустив додолу ягоди, листки і полумисок. Він перелякано розглядав графа Монте-Крісто і його блакитний фрак. Граф Монте-Крісто почув усе, що йому треба було. |
| 5243 |
У кожної людини є своя пристрасть, яка точить її серце, як ото у кожного плоду є свій хробак, і пристрастю телеграфіста було садівництво. Граф Монте-Крісто почав обривати виноградне листя, яке затуляло сонце, і цим завоював серце садівника. І граф Монте-Крісто увійшов до вежі, де було три поверхи. |
| 5244 |
Граф Монте-Крісто уважно озирнув помешкання. Піднялися на третій поверх, де був телеграф. Граф Монте-Крісто роздивився обидва залізні держаки, що ними службовець орудував механізмом. Граф Монте-Крісто впхнув жмут грошей у долоню службовця. І граф Монте-Крісто дістав із кишені ще один жмут грошей. |
| 5245 |
І граф Монте-Крісто силоміць уклав у долоню службовця ті десять тисяч франків. Граф Монте-Крісто дістав із кишені папір, де були написані три сигнали і номери, що вказували, яким порядком треба їх передати. |
| 5246 |
Службовець розглядав банківські білети, мацав їх, лічив, то блід, то шарівся, урешті він побіг до своєї кімнати, щоб випити склянку води, та, не встигнувши добігти до умивальниці, зомлів і повалився додолу поміж своїми сухими бобами. |
| 5247 |
За п'ять хвилин по тому, як телеграфне повідомлення сягнуло міністерства внутрішніх справ, Дебре звелів запрягти коней у ридван і помчав до Данґлярів. Баронеса не змусила себе умовляти і відразу ж побігла до чоловіка, той до свого маклера і звелів йому продавати ті папери за будь-яку ціну. |
| 5248 |
Цілий вечір балакали про Данґлярову передбачливість, адже він устиг продати свої облігації, про талан цього біржового гравця, що в такій халепі втратив тільки півмільйона франків. А ті, хто зберіг свої облігації чи придбав Данґлярові папери, вважали себе зруйнованими і не спали цілісіньку ніч. |
| 5249 |
Та ця простота пояснювалася бажанням самого господаря того дому: він суворо загадав нічого не міняти знадвору, і щоб упевнитися в цьому, досить було поглянути на внутрішнє опорядження. І справді, тільки варто було переступити поріг, як видовище відразу було інше. |
| 5250 |
Утім, усі розпорядження ішли від графа Монте-Крісто, він сам передав Бертуччо план, де вказана була кількість і розташування дерев, які слід було посадити, і розміри та форма моріжка, що мав заступити бруківку. |
| 5251 |
У такому вигляді кам'яницю стало геть не впізнати, та й сам Бертуччо запевняв, що не впізнає її в цій зеленій облямівці. Управитель не проти був щось змінити і в саду, та граф Монте-Крісто суворо заборонив хоч щось там чіпати. |
| 5252 |
Бертуччо щедро винагородив себе тим, що оздобив квіттям передпокій, східці й коминки. Той управитель і справді обдарований був надзвичайною здібністю виконувати накази, а господар — чудесним умінням змусити служити собі. |
| 5253 |
Бібліотека містилася у двох шафах, уздовж двох стін, і в ній було понад дві тисячі книг, цілий відділ призначався для новітніх романів, і той, що з'явився напередодні, уже стояв на місці, пишаючись червоною палітуркою із позолотою. |
| 5254 |
Потойбіч кам'яниці, навпроти бібліотеки, влаштували оранжерею, де було повно рідкісних рослин у величезних японських вазах, посередині оранжереї, що чарувала зір і тішила пахощами, стояв більярд, немовби годину тому покинутий гравцями, що лишили кулі дрімати на зеленому сукні. |
| 5255 |
Тільки одного покою не торкнувся чарівник Бертуччо. Він був розташований у лівому кутку другого поверху, і в нього можна було увійти головними сходами, а вийти таємними; повз той покій слуги проходили з цікавістю, а Бертуччо — із жахом. |
| 5256 |
О п'ятій вечора граф Монте-Крісто у супроводі Алі підкотив до отейської кам'яниці. Бертуччо нетерпляче і тривожно очікував його прибуття — він сподівався, що його похвалять, та водночас боявся, що побачить насуплені брови. |
| 5257 |
Тільки увійшовши до своєї спальні, що містилася у кінці, який був протилежний замкненому покоєві, він показав на маленьку шафку із рожевого дерева, що на неї він звернув увагу вже під час перших своїх відвідин. |
| 5258 |
У інших шафках так само виявилося те, що граф Монте-Крісто і сподівався знайти: слоїки з парфумами, сигари, коштовні оздоби. І Бертуччо пішов, щасливий до глибини душі, настільки великий і могутній був уплив того чоловіка на все, що його оточувало. |
| 5259 |
О шостій годині коло брами почувся тупіт кінських копит. То примчав верхи на Медеа наш капітан. Привітно усміхаючись, граф Монте-Крісто чекав його у дверях. І справді, біля брами, що відразу ж відчинилася, з'явилася вкрита піною пара і двоє засапаних коней. |
| 5260 |
Ридван окреслив коло і зупинився коло дверей, а з ним і два вершники. Дебре вмить плигнув додолу і відчинив дверцята ридвана. Він подав руку баронесі, що, виходячи, зробила порух, якого ніхто не помітив, крім графа Монте-Крісто. |
| 5261 |
Та від його погляду ніщо не могло заховатися: він помітив, як із цим порухом промайнула біла записочка, так само непомітна, як і сам порух, і з легкістю, що свідчила про звичку, перейшла з руки пані Данґляр до руки міністерського секретаря. Баронеса була в захваті. |
| 5262 |
Тим часом Данґляр, що був байдужий до чудасій, несамохіть обривав одну за одною квіти з пречудового помаранчевого деревця; скінчивши з тим деревцем, він узявся до кактуса, та той виявився не такий піддатливий і боляче вколов його. |
| 5263 |
Поруч, з усмішкою на вустах, ішов гарно вбраний віконт Андреа Кавальканті, точнісінько так знайомий нам його слухняний син. Моррель, Дебре і Шато-Рено розмовляли поміж собою й позирали то на батька, то на сина і, звісно ж, затримували погляди на цьому останньому, ретельно його вивчаючи. |
| 5264 |
Пані Данґляр кинула на чоловіка погляд, що передніше означав би бурю, та й цього разу промовчала. До покою увійшов королівський прокурор із дружиною. Попри його самовладання, Вільфор був помітно схвильований. Потискаючи його долоню, граф Монте-Крісто завважив, що вона тремтить. |
| 5265 |
Після того, як вони привіталися, граф Монте-Крісто помітив, що Бертуччо, який до того порався в буфеті, промкнувся до маленької вітальні, що прилягала до тієї, де перебували гості. Він підійшов до нього. Бертуччо зазирнув у прохилені двері. Граф Монте-Крісто вп'явся у нього поглядом. |
| 5266 |
Бертуччо замовк із роззявленим ротом, блідий мов стіна; чуприна його наїжачилася. Бертуччо мовчки показав пальцем на Вільфора, майже таким порухом, яким Макбет показав на Банко. Цього разу Бертуччо мало не заволав, та під поглядом графа Монте-Крісто крик завмер у нього на вустах. |
| 5267 |
Усі вони не розуміли, яка чудернацька сила змусила їх зібратися в цьому домі, — й усе ж таки, хоч як були здивовані декотрі поміж ними і навіть занепокоєні тим, що перебувають тут, їм не хотілося тут не бути. |
| 5268 |
Навіть обидва Кавальканті — батько, попри всю свою бундючність, син, попри всю його розв'язність, — здавалися стурбованими тим, що зустрілися в домі цієї людини, що її цілі були їм незрозумілі, з іншими людьми, яких вони бачили вперше. |
| 5269 |
Пані Данґляр несамохіть здригнулася, побачивши, як Вільфор, на прохання графа Монте-Крісто, пропонує їй руку, а у Вільфора в очах потьмарилося за окулярами в золотій оправі, коли він відчув, як баронесина рука лягла на його лікоть. |
| 5270 |
Інші місця посіли Дебре, що опинився поміж батьком і сином Кавальканті, і Шато-Рено, що сидів поміж панею де Вільфор і Моррелем. Обід був пречудовий; граф Монте-Крісто поставив собі за мету геть перевернути всі паризькі звички і задовольнити радше цікавість гостей, аніж їхній апетит. |
| 5271 |
Їм запропонували східний бенкет, але такий, якими могли бути хіба що бенкети арабських чарівників. Усі плоди чотирьох країн світу, які лишень могли бути свіжими й соковитими потрапити в європейський ріг достатку, височіли кіпами у китайських вазах і японських чашах. |
| 5272 |
Граф Монте-Крісто помітив, що гості приголомшені, зареготав і почав кепкувати сам із себе. Данґляр страшенно витріщив очі; товариство заплескало в долоні. Чотири слуги занесли дві діжки, устелені водоростями; у кожній билася рибина, що скидалася на ту, котру подали до столу. |
| 5273 |
Обидва Кавальканті дивилися з подивом на все це, та обачно мовчали. Вільфор, що досі не доторкнувся до жодного з келихів незвичайного вина, які стояли перед ним, узяв перший-ліпший і одним духом вихилив його. |
| 5274 |
Допитливі гості вже вешталися всеньким будинком, бо гадали, що огляд не обмежиться однісіньким покоєм і що заразом можна буде побачити й решту цих руїн, із яких граф Монте-Крісто зробив справжнісінький палац. Отож усі поквапилися крізь відчинені двері. |
| 5275 |
Граф Монте-Крісто зачекав двох, що відстали, а потім, коли й вони вийшли з їдальні, він пішов позаду, посміхаючись так, що якби гості збагнули значення тієї посмішки, то вона нагнала б на них ще дужчого жаху, аніж той покій, куди вони ото прямували. |
| 5276 |
Не було в ньому нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що, попри сутінки, він не був освітлений і що все у ньому було старезне, тоді як решта покоїв була наново опоряджена. Пані Данґляр спробувала щось пробурмотіти, та її слів ніхто не почув. |
| 5277 |
Гості обмінялися зауваженнями, які зводилися до того, що в червоному покої справді є щось зловісне. Вільфор зблід, як мрець, пані Данґляр знесилено опустилася на тапчан коло коминка. Пані Данґляр хутко підхопилася. |
| 5278 |
Що ж до Морреля, то від тієї хвилі, як згадали про Валентинин посаг, він був сумний і не сказав ні слова. Пані Данґляр мало не впала непритомна на руки Вільфорові, який і сам мусив притулитися до стіни. |
| 5279 |
Цього разу пані Данґляр, замість того щоб заспокоїтися від тієї мирної картини, зойкнула й остаточно зомліла. І вона передала графові Монте-Крісто слоїчок із червоним плином, який скидався на отой, що його цілющу дію граф випробував на Едуарові. Пані Данґляр тим часом перенесли до суміжного покою. |
| 5280 |
Граф Монте-Крісто, здається, був у відчаї; він узяв пані Данґляр попід руку і попровадив її у сад, де вони знайшли Данґляра, що сидів за філіжанкою кави поміж батьком і сином Кавальканті. Вільфор силувано засміявся. |
| 5281 |
Граф Монте-Крісто взяв де Вільфора попід руку і, притуляючи до себе водночас руку пані Данґляр, попровадив їх до платана, де тінь була найгустіша. Решта гостей подалася за ними. Граф Монте-Крісто відчув, як напружився лікоть пані Данґляр і як здригнулася Вільфорова рука. |
| 5282 |
Граф Монте-Крісто зрозумів, що більше вже не зможуть витерпіти ці двоє, для котрих він приготував цю сцену; він не хотів сягати далеко. І він попровадив гостей назад до столу, що стояв посеред моріжка. І вона впала на стілець. Граф Монте-Крісто вклонився їй і підійшов до пані де Вільфор. |
| 5283 |
Було вже пізно; пані де Вільфор звела річ про повернення до Парижа, на що не зважилася пані Данґляр, попри те, що їй було вочевидь недобре. Отож, на прохання дружини, пан де Вільфор перший дав на здогад, що пора додому. |
| 5284 |
Прохаючи в пані де Вільфор слоїчка, граф Монте-Крісто помітив, як Вільфор підійшов до пані Данґляр, і, розуміючи його стан, здогадався про те, що він їй сказав, хоч той говорив так тихо, що й сама пані Данґляр насилу почула його. |
| 5285 |
Ні у що не втручаючись, граф Монте-Крісто дав посідати на коней і поїхати Моррелеві, Дебре й Шато-Рено, а обом паням відбути у Вільфоровому ландо; зі свого боку, Данґляр, що почував дедалі дужчий захват від старого Кавальканті, запросив його до себе в ридван. |
| 5286 |
Що ж до Андреа Кавальканті, то він попрямував до брички на двох колесах, що запряжена була великим сивим конем, якого, звівшись навшпиньки, тримав за гнуздечку слуга, що був карикатурою на англійського грума. |
| 5287 |
За обідом Андреа мало розмовляв: він був дуже кмітливий хлопчина й мимохіть остерігався бовкнути якусь дурню в товаристві таких заможних і впливових людей, крім того, його широко розплющені очі не без тривоги зупинялися на королівському прокуророві. |
| 5288 |
Потім його захопив Данґляр, який, зиркнувши на старого штивного майора і його досить несміливого сина і зіставивши ті прикмети із привітністю до них графа Монте-Крісто, вирішив, що має справу з якимось набобом, що прибув до Парижа, щоб удосконалити світське виховання свого спадкоємця. |
| 5289 |
Тож він із невимовною прихильністю зиркав на величезний самоцвіт, що сяяв на майоровому мізинці, тому що майор, як людина обережна і досвідчена, остерігаючись, щоб часом не скоїлося чогось із його асигнаціями, відразу ж обернув їх коштовностями. |
| 5290 |
І Данґляр виснував, що такі розкоші — звичайне діло для славетного нащадка Кавальканті, який, певне, у себе в Луцці харчується форелями, виписаними зі Швейцарії, і лангустами, яких доправляють із Бретані тим самим способом, яким граф Монте-Крісто отримав міног із озера Фузаро і стерлядь із Волги. |
| 5291 |
Кавальканті відказав, що його син уже давно звик провадити життя самостійного парубка, має власних коней і ридвани, й оскільки сюди вони прибули порізно, то він не бачить, чому і відбути порізно не можна було б. Отож, майор сів у Данґлярів ридван. |
| 5292 |
Банкір сів поруч, дедалі дужче захоплюючись тверезими судженнями цього чолов'яги про ощадність і акуратність, що проте не заважало йому давати синові п'ятдесят тисяч франків щорічно, а задля цього потрібно було мати річний зиск у п'ятсот чи шістсот тисяч франків. |
| 5293 |
Тим часом Андреа задля дужчої пихи сварив на всі заставки свого служку за те, що той не подав коня до під'їзду, а лишився чекати коло брами і в такий спосіб змусив його зробити аж тридцять кроків, щоб дійти до брички. |
| 5294 |
Слуга покірно вислухав ту догану; щоб утримати коня, який нетерпляче бив копитом, він ухопив його лівою рукою за гнуздечку, а правою простягнув віжки Андреа, який узяв їх і вже поставив ногу в лакованому черевику на приступку. Тут хтось поклав йому долоню на плече. |
| 5295 |
Та замість них він побачив чудернацьке, обсмалене сонцем обличчя, яке заросло густою бородою натурника, очі, що палали немов жарини, і глузливу посмішку, яка показувала тридцять два лискучі білі зуби, гострі й хижі, наче у вовка чи шакала. |
| 5296 |
Та голова, укрита шпакуватою, тьмяною чуприною, була обв'язана червоною картатою хусткою; довготелесе, марне́ і кощаве тіло було вбране у страшенно подерту і замурзану сорочку, і здавалося, із кожним порухом того чолов'яги його кістки повинні торохтіти, мов у скелета. |
| 5297 |
Рука, що ляснула Андреа по плечі — то було перше, що він угледів, здалася йому велетенською. Ми не знаємо, чи впізнав він у світлі ліхтаря те обличчя, чи й просто приголомшений був жахливим виглядом того чолов'яги, принаймні він здригнувся і позадкував. |
| 5298 |
Він узяв коня за гнуздечку і попровадив бричку в темний закут, де справді ніхто не міг побачити тої пошани, яку виявляв до нього Андреа. Шкода, що було вже темно, а то цікаве видовисько становив собою той бурлака, що сидів на шовкових подушках, а поруч із ним правив конем елегантний молодик. |
| 5299 |
Андреа проїхав усеньке село, не зронивши і пари з вуст, його супутник теж мовчав і тільки посміхався, наче страшенно був задоволений тим, що їх ніхто не може ні бачити, ні чути; потім він зупинив коня і, згорнувши руки на грудях, обернувся до чолов'яги в червоній хустці. |
| 5300 |
Та погроза погамувала гнів Андреа, і він відчув, що має поступитися. Він знову пустив коня клусом. І тицьнув йому десять луїдорів. Андреа спохмурнів; любий син Кавальканті був, як він сам ото зізнався, страшенно впертий. |
| 5301 |
Він надів капелюх Андреа, убрав кирею з великим коміром, яку покинув у бричці слуга, і прибрав зосередженого вигляду, який личить доброму слузі, коли його пан сам править кіньми. Заставу поминули щасливо. Діставшись першої вулиці, Андреа зупинив коня, і Кадрус плигнув додолу. І він зник у провулку. |
| 5302 |
Моррель і Шато-Рено, певне, подалися до рідних домівок, як ото кажуть і досі з трибун Палати в гарно побудованих промовах і на сцені театру на вулиці Ришельє у гарно написаних п'єсах, проте Дебре вчинив інакше. |
| 5303 |
Біля брами Лувра він звернув ліворуч, уклуса перетнув Карусельний майдан, попрямував вулицею Сен-Рок, звернув на вулицю Мішодьєр і під'їхав до Данґлярового дому саме тієї миті, коли Вільфорове ландо, одвізши його самого з дружиною в передмістя Сент-Оноре, доправило додому баронесу. |
| 5304 |
Дебре звик рахуватися з безпричинною нервозністю, як з одним зі складників жіночої натури, тож він перестав наполягати і вирішив чекати сприятливої миті, коли можна буде знову поставити це запитання чи коли вона сама надумає зізнатися. |
| 5305 |
Біля дверей свого покою баронеса зустріла панну Корнелі, свою покоївку. Вони ввійшли до покою. Дебре вмостився на широкому дивані, а пані Данґляр із панною Корнелі ввійшла у будуар. Дебре всміхнувся. Корнелі пішла, і за хвилю пані Данґляр вийшла із будуару в гарнюньому негліже. |
| 5306 |
Вона сіла коло Люсьєна і почала замислено гладити цуцика. Люсьєн мовчки дивився на неї. Та їй було душно, вона підвелася, спробувала вдихнути на повні груди і підійшла до люстра. Усміхаючись, Дебре підвівся, щоб підійти до неї й заспокоїти з цього приводу, аж раптом двері відчинилися. |
| 5307 |
Либонь, баронеса пояснила собі ці несподівані відвідини тим, що барон захотів затерти ті шпильки, які декілька разів за цю днину виривалися в нього. Вона прибрала гордовитого вигляду і, не відповідаючи чоловікові, обернулася до Люсьєна. |
| 5308 |
Баронеса теж була здивована і висловила свій подив поглядом, що, либонь, змусив би її чоловіка замислитися, якби він не дивився у газету, де шукав відомості з біржі. Отож той гордовитий погляд пропав марно і геть не сягнув мети. |
| 5309 |
Цього разу удар був простий і спрямований так влучно, що приголомшив Люсьєна і баронесу. Вони перезирнулися, наче бажаючи знайти опору одне в одному від цього нападу, та незаперечна влада господаря дому взяла гору, і перемога лишилася за чоловіком. |
| 5310 |
Дебре пробурмотів декілька слів, уклонився і вийшов, налітаючи на меблі, наче ото Натан в. Коли Люсьєн вийшов, Данґляр сів замість нього на дивані, згорнув книжку, що лишилася розгорнута, і, прибравши надзвичайно силувану позу, теж почав гратися з цуциком. |
| 5311 |
Вона впала у фотель, думаючи про Вільфора, про те, що сталося за обідом, про цю страшенну низку нещасть, які останніми днями одне за одним падали на її дім, обертаючи затишний спокій її родинного життя непристойними сварками. Данґляр навіть не глянув на неї, хоч вона чимдуж намагалася зомліти. |
| 5312 |
Наступного дня після тієї сцени, о тій порі, коли Дебре дорогою до міністерства заглядав зазвичай до пані Данґляр, його ридван не вкотився у дворисько. О тій-таки порі, а саме о пів на першу пополудні, пані Данґляр звеліла подати ридван і виїхала з дому. |
| 5313 |
Вийшовши з Палати, де під час засідання він страшенно кипів і гостріше, ніж будь-коли, картав міністерство, Данґляр сів до свого ридвана і звелів кучерові їхати на Єлисейські Поля, 30. Граф Монте-Крісто був удома, та в нього хтось сидів, тож він попросив Данґляра зачекати трохи у вітальні. |
| 5314 |
Поки банкір сидів, очікуючи, двері відчинилися й увійшов чоловік ув одязі священика; либонь, він був ближче знайомий із господарем, тож не лишився чекати, як ото Данґляр, а вклонився йому, пройшов у внутрішні покої і зник. |
| 5315 |
Майже відразу ті двері, що за ними зник священик, відчинилися знову, і з'явився граф Монте-Крісто. Граф Монте-Крісто схвально кивнув. Граф Монте-Крісто пустив ту шпильку плазом. Данґляр вибіг із покою і кинувся до свого ридвана. Х. |
| 5316 |
Вона подалася до Сен-Жерменського передмістя, звернула на вулицю Мазаріні, потім звеліла зупинитися біля пасажу Нового мосту. Там вона вийшла і перейшла пасаж. Убрана вона була дуже просто, як і личить порядній жінці, що виходить уранці з дому. |
| 5317 |
Опинившись у ридвані, вона відразу ж дістала з кишені дуже густу чорну вуаль і причепила її до свого солом'яного брилика; потім вона знову наділа брилика і, зиркнувши в люстерко, із радістю впевнилася, що можна розгледіти тільки її білу шкіру і блискучі очі. |
| 5318 |
Фіакр поминув Новий міст і з майдану Дофіна завернув у двір Арле; тільки візник відчинив дверцята, пані Данґляр заплатила йому, попрямувала до східців, хутко побралася ними й увійшла в залу Нечутної Ходи. |
| 5319 |
Уранці в будинку суду завжди чимало клопотів і чимало стурбованих людей, тож їм ніколи розглядати жінок, і пані Данґляр пройшла всеньку залу Нечутної Ходи, привертаючи до себе не більше уваги, ніж з десяток інших жінок, які очікували своїх адвокатів. |
| 5320 |
У Вільфоровій приймальні було людно, та пані Данґляр навіть не довелося називатися: щойно вона з'явилася, до неї підійшов служка, поспитався, чи не вона та пані, якій призначив зустріч пан королівський прокурор, і, здобувши ствердну відповідь, попровадив її особливим ходом до Вільфорового кабінету. |
| 5321 |
Королівський прокурор сидів у фотелі, спиною до дверей, і писав. Він чув, як відчинилися двері, як слуга сказав: як двері зачинилися, і навіть не поворухнувся; та допіру завмерли кроки слуги, як він хутко підвівся, замкнув двері на ключ, опустив штори і зазирнув у всі закутки кабінету. |
| 5322 |
Баронеса знала, яка зимна кров у Вільфора; вона так була налякана його словами, що хотіла було зойкнути, та крик завмер на її вустах. Пані Данґляр зробила такий порух, наче зібралася схопитися з місця. Проте Вільфор зупинив її, склавши долоні докупи, наче благав слухати далі. |
| 5323 |
Я пішов до наймача, удав, ніби дуже не хочу, щоб дім, який належав рідні моєї дружини-небіжчиці, перейшов до чужих людей, і запропонував заплатити штраф за розірвання угоди. Мені назвали суму в шість тисяч франків, та я ладен був заплатити і десять, і двадцять тисяч. |
| 5324 |
Гроші були в мене із собою, й угоду відразу ж розірвали; залагодивши це, я подався до Отея. Ніхто не заходив у той дім відтоді, як я вийшов із нього. Була п'ята пополудні; я піднявся у червоний покій і почав чекати, поки настане ніч. |
| 5325 |
Поки я чекав там, усе, що цілісінький рік повторював я собі, уявлялося мені ще більш грізним. Той корсиканець оголосив мені кровну помсту; він подався за мною з Німа до Парижа, сховався в саду і вдарив мене кинджалом. |
| 5326 |
І цей корсиканець бачив, як я копав могилу, як ховав немовля, він міг пізнати, хто ви така, може, й упізнав-таки. А що, як він колись змусить нас заплатити за збереження цієї страшної таємниці? То буде для нього найсолодша помста, коли він дізнається, що не вбив мене отим кинджалом. |
| 5327 |
Тож необхідно було, про всяк випадок, якомога хутчій знищити всі сліди минулого, усунути всі його речові докази, адже досить і того, що воно завжди буде жити у моїй пам'яті. Тим-то і розірвав я угоду, тим-то приїхав туди і тепер очікував у тім покої. |
| 5328 |
Настала ніч; я чекав, щоб геть смеркло; я сидів без світла, від поривів вітру гойдалися шпалери, і мені за ними ввижалися шпигуни, які причаїлися, щоб стежити за мною; я весь час здригався, позаду стояло ліжко, мені вчувалися ваші стогони, і я боявся обернутися. |
| 5329 |
У тому безгомінні я чув, як гамселить моє серце; так воно калатало, що, здавалося, моя рана знову відкриється; аж один за одним завмерли всі звуки в селі. Я зрозумів, що мені вже нема чого остерігатися, що ніхто не побачить і не почує мене, тож я зважився спуститися в сад. |
| 5330 |
Аж мені пощастило опанувати себе. Я почав помалу братися вниз; тільки дивного дрожу в колінах не міг я погамувати. Я чіплявся за поруччя, а то впав би. Я дістався до дверей унизу; за ними був заступ, що стояв коло стіни. |
| 5331 |
У мене був із собою потайний ліхтар; дійшовши до середини моріжка, я зупинився і запалив його, а потім пішов далі. Був кінець листопада, сад стояв голий, дерева, мов скелети, простягали довгі, кощаві руки, опале листя й пісок шурхотіли під моїми ногами. |
| 5332 |
Такий жах здавлював моє серце, що, підходячи до гаю, я дістав із кишені пістоля і звів курок. Мені весь час ввижалося, що з кущів виглядає корсиканець. Я посвітив у чагарі ліхтарем, там нікого не було. |
| 5333 |
Я роззирнувся; я був сам; жоден звук не порушував безгоміння, тільки сова пронизливо і моторошно кричала, наче закликаючи туди нічних примар. Я повісив ліхтаря на роздвоєну гілляку, яку помітив ще торік якраз над тим місцем, де я тоді викопав могилу. |
| 5334 |
Я пам'ятав, що мене вдарили кинджалом тієї миті, коли я втоптував землю на могилі; при цьому я тримався за кущ верболозу; позаду була величезна каменюка, що служила ослоном на прогулянках; падаючи, я торкнувся рукою холодного каменя. |
| 5335 |
І тепер кущ той був по праву руку од мене, а скеля була позаду; я ліг додолу в тій самій позі, як і тоді, потім підвівся і почав знову копати, розширюючи яму. Нічого! Знову нічого! Скриньки не було. Пані Данґляр страшенно зойкнула і вхопила Вільфора за руки. |
| 5336 |
Вільфор схаменувся і зрозумів, що для того, щоб відвернути від себе материнський гнів, треба викликати в пані Данґляр той самий жах, яким був охоплений і він. Вільфор відповів чимось на кшталт гарчання. Вільфор стенув плечима. |
| 5337 |
Пані Данґляр вислухала Вільфорову розповідь, відповідаючи на кожну подію то зітханням, то вигуком. Баронеса знову спаленіла, а Вільфорове лице вкрилося смертельною блідістю. Вільфор виголосив ті слова таким тоном, що граф здригнувся б, якби міг їх почути. |
| 5338 |
Того ж дня, десь о тій порі, коли пані Данґляр була на змальованому нами прийнятті в кабінеті королівського прокурора, на вулиці Ельдер з'явилася дорожня коляса, яка вкотилася у браму будинку номер 27 і зупинилася у дворі. |
| 5339 |
Дверцята коляси відчинилися, і з неї вийшла пані де Морсер, що спиралася на синову руку. Альбер одпровадив матір до покоїв, відразу ж звелів приготувати йому ванну, а потім коней, і, вийшовши від камердинера, звелів одвезти себе на Єлисейські Поля, до графа Монте-Крісто. |
| 5340 |
Граф зустрів його своєю звичною усмішкою. Дивна річ: неможливо було бодай трохи промкнутися в серце чи в розум того чоловіка. Кожен, хто намагався, якщо можна так висловитися, силоміць увійти в його душу, натрапляв на нездоланну стіну. |
| 5341 |
Морсер кинувся було до нього з відкритими обіймами, та, угледівши його, несамохіть опустив руки і, попри привітну графову усмішку, зважився тільки долоню йому потиснути. Зі свого боку, граф Монте-Крісто, як водилося, тільки доторкнувся до його долоні, але не потис її. |
| 5342 |
Граф Монте-Крісто пополотнів і зиркнув на Альбера, граючись парою розкішних пістолів і швидко клацаючи курками. Граф Монте-Крісто всміхнувся. Альбер усміхнувся. Альбер узяв капелюха і підвівся; граф Монте-Крісто пішов провести його. Граф Монте-Крісто провів Альбера і помахав йому рукою. |
| 5343 |
Потім, коли той сів у свій ридван, він обернувся і вгледів Бертуччо. Бертуччо вклонився й, оскільки його власні бажання цілком збігалися з отриманими вказівками, того ж таки вечора він вирушив у дорогу. |
| 5344 |
Того ж таки дня він написав панові де Бовілеві, колишньому в'язничному інспекторові, кого перевели з підвищенням у розшукову поліцію. Той попросив два дні, щоб як слід дізнатися, у кого можна здобути необхідні відомості. |
| 5345 |
За два дні Вільфор отримав таку записку: На долішньому поверсі розташована їдальня, зі столом, стільцями і буфетом із горіхового дерева, і вітальня, обшита деревом і пофарбована в біле, без прикрас, без килима і настінного дзиґаря. Певне, в особистому житті абат обмежується тільки найнеобхіднішим. |
| 5346 |
Щоправда, він воліє збувати час у вітальні на другому поверсі. Той поверх чи радше бібліотека усенька завалена богословськими книгами і рукописами, у які він, за словами свого слуги, закопується на цілі місяці. |
| 5347 |
Слуга розглядає гостей через маленьке вічко у дверях, і якщо їхні обличчя йому незнайомі чи не подобаються, то він каже, що панотця в Парижі нема, і багато хто задовольняється тією відповіддю, знаючи, що абат постійно мандрує і часом дуже довго відсутній. |
| 5348 |
Утім, удома він чи ні, у Парижі він чи в Каїрі, він завжди допомагає біднякам, і вічко у дверях служить для милостині, яку від імені свого господаря роздає слуга. Суміжна з бібліотекою кімната служить спальнею. |
| 5349 |
Ліжко без запони, чотири фотелі й диван, обіпнуті утрехтським оксамитом, становлять разом із аналоєм усю її обставу. Що ж до лорда Вілмора, то він мешкає на вулиці Фонтен-Сен-Жорж. Це один із тих англійців-мандрівників, які витрачають на подорожі весь свій маєток. |
| 5350 |
Він винаймає мебльоване помешкання, де збуває дві чи три години щодня і дуже рідко ночує. Одна з його примх полягає у тому, що він рішуче відмовляється балакати французькою, хоч кажуть, пише він французькою пречудово. |
| 5351 |
Наступного дня по тому, як ті цінні відомості доправили королівському прокуророві, якийсь чоловік вийшов із ридвана на розі вулиці Феру, постукав у двері, пофарбовані в оливково-зелений колір, і запитав, чи вдома панотець Бузоні. І пішов собі. |
| 5352 |
Справді, о восьмій вечора той чоловік прикотив у тому ж таки ридвані, та цього разу повіз не зупинився на розі вулиці Феру, а під'їхав до самісіньких зелених дверей. Чоловік постукав, йому відчинили, і він увійшов. |
| 5353 |
Незнайомець побрався доволі крутими східцями, і за столом, осяяним яскравою лампою під величезним абажуром, тоді як решта кімнати тонула в темряві, побачив він абата, у священицькому вбранні, із каптуром на голові, на зразок отих, що вкривали черепи середньовічних учених. |
| 5354 |
І, сказавши те, панотець уклонився відвідувачеві з виглядом людини, яка дає на здогад, що вона не проти знову повернутися до праці, від якої її відірвали. Може, відвідувач зрозумів його бажання, може, вичерпав свої запитання, проте він підвівся. Абат провів його до дверей. |
| 5355 |
Панотець відчинив двері й ще раз уклонився; відвідувач відповів на поклон і вийшов. Ридван одвіз його простісінько до Вільфора. За годину ридван знову виїхав із двору і цього разу попрямував на вулицю Фонтен-Сен-Жорж. Коло будинку номер п'ять він зупинився. Тут мешкав лорд Вілмор. |
| 5356 |
Представник поліційного префекта прибув за десять хвилин до десятої, і йому сказали, що лорд Вілмор, який є втіленою точністю і пунктуальністю, ще не повернувся, та неодмінно повернеться рівно о десятій годині. Відвідувач лишився чекати у вітальні. |
| 5357 |
Вона була освітлена скляними матовими кулями, що цідили тьмяне світло, наче навмисне призначене для втомленого зору представника поліційного префекта. Після десятихвилинного очікування дзиґар вибив десяту; після п'ятого удару відчинилися двері, й увійшов лорд Вілмор. |
| 5358 |
Вони майже цілком збігалися з тими, які він запропонував панотцеві Бузоні. Проте лорд Вілмор, як людина, що була вороже налаштована до графа Монте-Крісто, був не такий стриманий, як абат, тож відповіді його виявилися набагато ширші. |
| 5359 |
Він розповів про молодість графа Монте-Крісто, який, за його словами, у десятирічному віці пішов служити до одного з індуських князьків, що завжди воювали з Англією; ото там Вілмор і зустрівся з ним, і вони зітнулися один із одним. |
| 5360 |
Під час тієї війни Дзакконе взяли у полон, відправили до Англії й ув'язнили на кораблі, та він утік відтіля, скориставшись тим, що вміє плавати. Потім розпочалися його мандри, його поєдинки, його любовні пригоди. У Греції вибухнуло повстання, і він вступив у грецьке військо. |
| 5361 |
Перебуваючи там на службі, він знайшов у Тессалійських горах срібну копальню, та нікому і слова про те не сказав. Після битви під Наварином, коли грецький уряд зміцнився, він попросив у короля Оттона привілей на розробку родовищ і отримав його. |
| 5362 |
Звідти й попливло його незліченне багатство; за словами лорда Вілмора, та копальня дає графові від одного до двох мільйонів річного зиску. Та все ж таки може зненацька вичерпатися, якщо вичерпається руда. |
| 5363 |
Було зрозуміло, що в англійцеві промовляє ненависть, і, не знаючи, що закинути графові Монте-Крісто, він звинувачує його у скнарості. Англієць відхилив комір сорочки і показав близну, що її запалений вигляд свідчив про нещодавнє її походження. |
| 5364 |
То було все, що потрібно було дізнатися відвідувачеві, чи радше все, що, либонь, знав англієць. Тож агент підвівся, уклонився лордові Вілморові, що відповів із суто англійською холодною чемністю, і пішов собі. |
| 5365 |
А лорд Вілмор, почувши, як за ним зачинилися двері, пішов до свого покою, умить позбувся своєї білявої чуприни, рудих бакенбардів, вставної щелепи і близни, і знову набув темного чуба, матової барви обличчя і перлистих зубів графа Монте-Крісто. |
| 5366 |
Щоправда, і в дім пана де Вільфора повернувся не представник поліційного префекта, а сам пан де Вільфор. Обидві ті зустрічі трохи заспокоїли королівського прокурора: хоч він і не дізнався нічого занадто втішного, та не дізнався і нічого особливо тривожного. |
| 5367 |
У саду поралися з десяток лакеїв, яким господиня дому, заспокоївшись від того, що погода дедалі поліпшувалася, допіру звеліла накрити там стіл на вечерю. Досі було незрозуміло, подавати вечерю в їдальні чи під великим наметом на моріжку. |
| 5368 |
У садових алеях, за італійським звичаєм, запалювали барвисті ліхтарики, а накритий до вечері стіл прибирали квіттям і свічками, як водиться в тих країнах, де бодай трохи знаються на розкоші стола — на тому виді розкоші, що у готовому вигляді трапляється найрідше, ніж усі інші. |
| 5369 |
Привабило їх туди не так високе графове становище, як чарівна гостинність графині; усі заздалегідь були певні, що завдяки пречудовому смакові Мерседес на тому балу буде чималенько такого, про що можна буде потім розповідати, та й навіть наслідувати його при нагоді. |
| 5370 |
Отож, пані Данґляр прийшла на той бал, сяючи не лише своєю природною красою, а й розкішним убранням; вона увійшла тієї самісінької миті, коли Мерседес заходила протилежними дверми. Графиня послала Альбера назустріч пані Данґляр. |
| 5371 |
Альбер уклонився пані Данґляр і попрямував до пані де Вільфор, що вже заздалегідь приготувалася заговорити до нього. Тієї миті до них підійшов гарний чорнявий молодик зі жвавим поглядом і шанобливо вклонився пані де Вільфор. Альбер простягнув йому руку. |
| 5372 |
Та відповідь, надто ж її тон, змусили стиснутися серце бідолашного Морреля; та його очікувала винагорода: обернувшись, він побачив у дверях дівчину в білій сукні; її широко розплющені очі, що буцім нічого й не виявляли, були спрямовані на нього; вона поволі притуляла до вуст букет незабудок. |
| 5373 |
Моррель зрозумів те вітання і, з таким самим виразом в очах, притулив до вуст хусточку; й обидві ці живі статуї, із шаленим калатанням сердець і з мармурово-холодними обличчями, перебуваючи в різних кінцях зали, на хвилину забулися чи радше забули про все в безмовному спогляданні. |
| 5374 |
Довго могли б вони стояти ото так, поглинуті одне одним, і ніхто не помітив би їхнього забуття, та до зали увійшов граф Монте-Крісто. Як ми вже казали, була то чи штучна, чи природна зваба, та хоч де з'являвся граф Монте-Крісто, він завжди привертав до себе загальну увагу. |
| 5375 |
Матовий колір обличчя, хвиляста темна чуприна, спокійне і ясне обличчя, глибокий і сумовитий погляд, урешті разюче окреслені вуста, що так легко виражали зневагу, — ось що приковувало до графа всі погляди. Були там і вродливіші чоловіки, та не було, сказати б, більш значущого, ніж ото він. |
| 5376 |
Хоч як воно там було, під вогнем допитливих поглядів і градом побіжних привітань граф Монте-Крісто попрямував до пані де Морсер; зупинившись перед коминком, що потопав у квітах, вона бачила його в люстрі, що висіло навпроти дверей, і наготувалася його зустріти. |
| 5377 |
Либонь, вона гадала, що граф Монте-Крісто заговорить до неї; він, певне, теж думав, що вона скаже йому щось; та обоє стояли мовчки, настільки, мабуть, негідними тієї миті здавалися їм якісь банальні слова. |
| 5378 |
Отож, граф Монте-Крісто вклонився їй і попрямував до Альбера, що йшов йому назустріч із простягнутою рукою. Альбер зареготав. Цієї миті граф Монте-Крісто відчув, як хтось торкнувся його руки; він обернувся й побачив Данґляра. |
| 5379 |
Альбер відійшов від графа, щоб побалакати з матір'ю, Данґляр покинув його, щоб привітатися з молодим Кавальканті. Граф Монте-Крісто на хвилю лишився сам. Тим часом духота ставала нестерпна. Лакеї носили вітальнями повні таці фруктів і морозива. |
| 5380 |
Граф Монте-Крісто втер хусточкою чоло, що спливало потом, та відступив, коли повз нього несли тацю, і не взяв нічого з прохолодних напоїв. Пані де Морсер ні на мить не втрачала графа Монте-Крісто з поля зору. |
| 5381 |
Ось повз них пронесли тацю; пані де Морсер бачила, як Альбер наполегливо пригощав графа, навіть узяв мисочку з морозивом і запропонував йому, але той уперто відмовлявся. Альбер повернувся до матері; графиня була бліда мов полотно. І вона вийшла з вітальні. |
| 5382 |
Танцюристи і танцюристки, гравці й балакуни радісно загомоніли; їхні легені з утіхою вдихали свіже повітря, що широкими потоками ллялося у кімнату. Тієї ж миті знову з'явилася Мерседес, іще блідіша, ніж передніше, та з тим рішучим виглядом, який у неї часом бував. |
| 5383 |
Вони дійшли до оранжереї, де було повнісінько пречудових плодів, які на початку липня вже достигли в цій температурі, розрахованій на те, щоб замінити сонячне тепло, що так рідко буває у нас. Графиня відпустила руку графа Монте-Крісто і, підійшовши до виноградного куща, зірвала гроно мускату. |
| 5384 |
Граф Монте-Крісто вклонився і відступив на крок. Мерседес зітхнула і впустила гроно додолу. На сусідній підпорі висів прегарний персик, що, як і виноградна лоза, виріс у штучному теплі оранжереї. Мерседес підійшла до того оксамитового плода і зірвала його. Та граф Монте-Крісто знову відмовився. |
| 5385 |
Запало мовчання; персик, як і виноград, упав на пісок. Усенька кров прилляла до графового серця, він зблід мов смерть, потім кров кинулася йому в обличчя і на декілька секунд затьмарила його зір імлою, як ото буває з людиною, коли її щось засліпило. |
| 5386 |
Цей тон був такий далекий від того, якого хотілося Мерседес, що вона одвернулася, зітхнувши так, наче застогнала. І пішла вперед. Вони обійшли всенький сад, не сказавши одне одному ні слова. Графиня зупинилася, наче їй забракло повітря. |
| 5387 |
Графиня зупинилася перед графом Монте-Крісто; у руці вона ще тримала рештки виноградного грона. Графиня відчайдушним порухом кинула виноград у кущі. Граф Монте-Крісто лишився незворушний, наче той докір його не стосувався. Тієї миті до них підбіг Альбер. Вона відійшла на кілька кроків. |
| 5388 |
Найстрашніше для нього було не саме викриття, тому що він міг усе заперечувати, навіть відповісти; його мало турбувало оте «мене, текел, фарес», що кривавими літерами постало раптом на стіні; проте йому болісно кортіло дізнатися, кому належить рука, що накреслила ті слова. |
| 5389 |
Тієї хвилі, коли він намагався себе заспокоїти, коли він, замість отієї будучини, що деколи уявлялася йому в честолюбних мріях, думав, щоб не розбудити ворога, який так довго спав, про будучину, обмежену родинними втіхами, у дворі пролунало торохтіння коліс. |
| 5390 |
Потім на східцях почулася повільна стареча хода, потім ридання і журливі вигуки, що ото так удаються слугам, коли вони хочуть виявити співчуття своїм панам. Він хутко відчинив двері кабінету, і майже відразу ж до нього, без попередження, ввійшла стара пані з шаллю і капелюшком у руках. |
| 5391 |
Слуги з'юрмилися на порозі, і не наважуючись рушити далі, поглядали на старого слугу Нуартьє, який, почувши з покою свого пана той галас, теж спустився вниз і тепер стояв позаду всіх. Вільфор упізнав свою тещу, тож схопився з місця й підбіг до неї. Вільфор позадкував і вдарився у поли. |
| 5392 |
Вільфор стояв і вражено слухав. Вільфор розумів, як недобре було б сказати, що Валентина пішла на бал, тож він просто відказав, що її нема вдома, що вона поїхала кудись із мачухою і зараз її погукають. Вільфор узяв її попід руку й одпровадив до покою. |
| 5393 |
Маркіза глянула на цього чоловіка, що нагадував їй доньку, яку вона ревно оплакувала, ту доньку, яка ожила для неї у Валентині, а потім, уражена словом «матінка», вибухнула сльозами, упала навколішки перед кріслом і притулилася до нього сивою головою. |
| 5394 |
Вільфор доручив подбати про неї жіноцтву, а старий Барруа піднявся до свого пана, схвильований до самісінької глибини душі: понад усе старих лякає те, коли смерть на хвилю відходить від них, щоб закатрупити іншого старигана. |
| 5395 |
Безмовні цілунки, сум, що наповнював серце, уривчасті зітхання, гіркі сльози — ось єдині подробиці того побачення; тут-таки присутня була, попід руку зі своїм чоловіком, і пані де Вільфор, переповнена шанобливим співчуттям, принаймні зовнішнім, до сердешної вдови. |
| 5396 |
За якусь часину вона схилилася до чоловікового вуха. Пані де Сен-Меран почула ті слова. Пані де Вільфор пішла, і Валентина лишилася сама коло ліжка своєї бабуні, тому що королівський прокурор, засмучений цією несподіваною смертю, пішов разом із дружиною. |
| 5397 |
Тим часом Барруа повернувся нагору до пана Нуартьє; той чув гамір, що знявся в домі, тож, як ми вже казали, послав старого слугу дізнатися, що там коїться. Після його повернення погляд старого, такий жвавий і, головне, такий розумний, допитливо зупинився на посланцеві. |
| 5398 |
Сен-Меран і Нуартьє ніколи особливо не дружили; проте відомо, яке враження справляє на будь-якого старигана звістка про смерть однолітка. Нуартьє завмер, як ото людина, що засмучена горем або поринула у свої думки, а потім заплющив одне око. Нуартьє дав на здогад, що так. Нуартьє потвердив це. |
| 5399 |
Барруа підстеріг Валентину і, як ми вже бачили, щойно вона повернулася, сповістив їй про дідусеве бажання. Тож Валентина побралася до Нуартьє, щойно вийшла від пані де Сен-Меран, яка, хоч і була страшенно збурена, урешті поринула в неспокійний сон, бо її здолала втома. |
| 5400 |
Валентина поцілувала дідуся, і він так ніжно глянув на неї, що з її очей знову покотилися сльози, які вона вважала вже вичерпаними. Старий наполегливо дивився на неї. Старий дав на здогад, що саме це він і хотів висловити поглядом. |
| 5401 |
Була вже перша година ночі; Барруа хотів спати, тож зауважив, що після такого сумного вечора всім потрібен спокій. Дідусь не захотів сказати, що його спокій полягає в тому, щоб бачити свою дитину. Він попрощався з Валентиною, яка і справді від утоми та горя насилу на ногах трималася. |
| 5402 |
Валентина не зважилася суперечити бабусиному бажанню, та й не знала вона, чим воно викликане; за хвилю до покою увійшов де Вільфор. Упродовж усієї тієї розмови Валентина не сказала жодного слова. Маркіза промовляла все це так швидко і таким голосом, що її мова ставала схожа на марення. |
| 5403 |
Потім вона відкинулася на подушки, повторюючи: Сердешна дівчина думала про те, у якому розпачі буде Максимільян, дізнавшись, що пані де Сен-Меран, замість того щоб стати його союзницею, діє, не знаючи його, як його щонайгірший ворог. Валентина не раз думала про те, щоб усе сказати бабуні. |
| 5404 |
Вона не вагалася б ні хвилини, якби Максимільяна Морреля звали Альбером де Морсером чи Раулем де Шато-Рено. Та Моррель був простого роду, а Валентина знала, як зневажає гордовита маркіза де Сен-Меран людей, що належать не до шляхетних родин. |
| 5405 |
І щоразу її таємниця, що вже ладна була злетіти з її вуст, залишалася в неї на серці через сумну певність, що вона марно зрадила б її і що, тільки про неї дізнаються батько з мачухою, усьому буде край. Так минули години зо дві. Пані де Сен-Меран поринула у неспокійний, гарячковий сон. |
| 5406 |
Доповіли про те, що прийшов нотаріус. Хоча сповістили про це пошепки, пані де Сен-Меран звела голову з подушки. Нотаріус був на порозі; він увійшов. Валентина поцілувала бабуню в чоло і вийшла, притуляючи хустинку до очей. |
| 5407 |
За дверима вона зустріла покойового слугу, який сповістив їй, що у вітальні чекає лікар. Валентина хутко спустилася вниз. Той лікар був найвідоміший на ту пору, дружив із їхньою родиною і дуже любив Валентину, яку знав ще змалечку. |
| 5408 |
У нього була донька майже того самого віку, що й панна де Вільфор, та народилася вона від матері-сухотниці, і його життя минало у безнастанній тривозі за те дівча. Мадлена була лікарева донька, Антуанетта — його небога. Пан Д'Авріньї сумовито всміхнувся. Валентина зашарілася. |
| 5409 |
Д'Авріньї володів майже чудодійною здатністю все вгадувати; він належав до тих лікарів, котрі зціляють від фізичних недуг моральним упливом. Валентина сумовито всміхнулася. Нотаріус уже брався вниз; Валентині сказали, що маркіза сама. |
| 5410 |
І цього разу Валентина, як завжди, пройшла декілька разів поміж своїми квітами, та жодної не зірвала: траур, що лежав на її серденьку, хоч на зовнішності й не відбився, не дозволяв навіть такої скромної прикраси; потім вона попрямувала до своєї алеї. |
| 5411 |
Інстинктом, що притаманний закоханим і матерям, він угадав, що приїзд пані де Сен-Меран і смерть маркіза призведе в домі Вільфорів до якоїсь важливої події, котра стосуватиметься його кохання до Валентини. |
| 5412 |
Та Валентина не знала, що Моррель чекає на неї: то була не та пора, коли він зазвичай приходив; тільки чистісінька випадковість чи, може, і щасливе навіяння привело його в той сад. Угледівши її на хіднику, Моррель погукав її; вона підбігла до брами. |
| 5413 |
Моррель казав усе те спокійнісінько, і Валентина допитливо дивилася на нього своїми великими очима, пильнуючи, щоб Моррелеві очі не просягали в глибину її вже збуреного серденька. Моррель сумно всміхнувся. |
| 5414 |
Спазматичний дрож струсонув усеньке тіло Валентини; вона відпустила ґрати, що за них трималася, руки її безживно охляли, і дві великі сльози скотилися її личком. Моррель стояв перед нею, похмурий і рішучий. Валентина впала навколішки, притуливши долоньки до грудей; серце її розривалося. |
| 5415 |
Валентина наблизила вуста до ґрат, і слова її, разом із її ніжним подихом, полинули до Моррелевих вуст, а він припадав губами до холодної, невблаганної заслони. Пролунав звук невинного, повітряного поцілунку, і Валентина побігла липовою алеєю. |
| 5416 |
Моррель чув, як завмирав шурхіт її сукні, що торкалася кущів, як завмирало рипіння піску під її кроками; потім із невимовною усмішкою він звів очі до неба, дякуючи йому за те, що воно послало йому таке кохання, і теж пішов собі. |
| 5417 |
Він повернувся додому і чекав цілий вечір і весь наступний день, та нічого не отримав. Аж третього дня, годині о десятій вечора, коли він уже хотів було піти до нотаріуса Дешана, він урешті отримав поштою записку і відразу зрозумів, що вона від Валентини, хоч він ніколи не бачив її почерку. |
| 5418 |
Неважко зрозуміти, що Моррель був страшенно збурений, і такий проникливий зір, як у графа Монте-Крісто, не міг не помітити цього, тож граф Монте-Крісто був ще лагідніший із ним, аніж звичайно, такий лагідний, що Максимільян вряди-годи вже ладен був у всьому йому зізнатися. |
| 5419 |
Уперше писала вона йому, і з якого приводу! І щоразу, перечитуючи цього листа, він знову і знову присягався собі, що зробить Валентину щасливою. Справді, яку владу може здобути над юнаком дівчина, що зважується на такий учинок. |
| 5420 |
Як самовіддано має служити їй той, для кого вона всім пожертвувала! Як палко повинен поклонятися їй коханий. Вона для нього і королева, і дружина, і йому здається, замало самої душі, щоб кохати її й дякувати їй. |
| 5421 |
Уряди-годи Морреля охоплював дрож; він думав про ту хвилину, коли буде допомагати Валентині перелазити огорожу і відчує у своїх обіймах, безпомічну і трепетливу, ту, кому він досі хіба що потискав долоньку або цілував кінчики пальчиків. |
| 5422 |
Кров його бурхала, будь-яке запитання, голос друга дратував би його; він замкнувся у себе в кімнаті, намагаючись перейнятися читанням, та очі його ковзали рядками, але не бачили їх; урешті він відкинув книжку набік і знову заходився міркувати над подробицями втечі. Призначена година зближалася. |
| 5423 |
Отож, вибравшись за своїм годинником, точнісінько о пів на дев'яту з вулиці Меле, Моррель увійшов у свій город тієї хвилини, коли дзиґар на церкві Філіпа Рульського вибив восьму вечора. Коня й кабріолет він заховав за розваленою хатиною, де зазвичай ховався сам. |
| 5424 |
Потроху почало сутеніти, і густе листя у саду зіллялося у величезні темні брили. Тоді Моррель вийшов зі своєї схованки і, відчуваючи, як калатає його серце, глянув крізь ґрати, та в саду ще нікого не було. Вибило пів на дев'яту. В очікуванні минуло ще півгодини. |
| 5425 |
Моррель ходив туди-сюди попід огорожею і дедалі частіше поглядав у шпарину поміж дошками. У саду ставало дедалі темніше, та марно шукав він у темряві білу сукню, марно чекав, чи не пролунають у тиші кроки. |
| 5426 |
Значить, минуло вже півгодини після терміну, який призначила сама Валентина, адже вона казала, що прийде о дев'ятій годині, навіть трохи раніш. Для Морреля то були найтяжчі хвилини; кожна секунда била у його серце наче олов'яним молотом. |
| 5427 |
Найменший шелест листя, найменший подих вітру змушував його здригатися, і чоло його вкрилося холодним потом; тоді, тремтячи від ніг до голови, він приставляв драбину і, щоб не губити часу, ставив ногу на долішній щабель. |
| 5428 |
Поки він у такий спосіб переходив од страху до надії й у нього раз у раз завмирало серце, дзиґар на церкві вибив десяту. І він то збуджено ходив назад і вперед коло ґрат, то притулявся гарячим чолом до холодного заліза. |
| 5429 |
Може, Валентина зомліла, підписавши угоду? Може, її схопили, коли вона збиралася утікати? То були єдині припущення, які виснував Моррель, і обидва кидали його у прірву розпуки. Аж він вирішив, що сили покинули Валентину вже під час утечі й вона непритомна лежить десь у саду. |
| 5430 |
Демон, що підказав йому ту думку, вже не покидав його і нашіптував йому на вухо з тієї наполегливістю, яка за декілька хвилин потугою логічних міркувань обертає здогад у тверду певність. Він удивлявсь у пітьму, що дедалі густішала, і йому здавалося, ніби в темній алеї щось лежить на піску. |
| 5431 |
Моррель зважився навіть погукати, і йому здалося, наче вітер доносить до нього невиразні стогони. Аж вибило пів на одинадцяту; неможливо було більше чекати, усе могло статися; у Максимільянових скронях гупало, в очах стелилася імла; він перекинув ногу через огорожу і плигнув додолу. |
| 5432 |
Він був у Вільфоровому маєтку, заліз туди потайки; він знав, які можуть бути наслідки такого вчинку, та не задля того зайшов він так далеко, щоб зараз відступити. Якусь хвилю він прямував попід муром, потім хутко перебіг алею і сховався поміж деревами. За мить він поминув їх. |
| 5433 |
Тоді Моррель остаточно упевнився в тому, що вже підозрював, намагаючись промкнутися поглядом крізь густий сад: замість яскраво освітлених вікон, як ото водиться у святкові дні, перед ним було сіре громаддя, огорнуте на додачу тінню величезної хмари, що затулила місяць. |
| 5434 |
Тільки вряди-годи у трьох вікнах другого поверху розгублено металося кволе світло. Ті три вікна були вікнами покою пані де Сен-Меран. Непорушно горіло світло за червоними шторами. Ті штори висіли у спальні пані де Вільфор. Моррель усе це вгадав. |
| 5435 |
Стільки разів, щоб весь час прямувати за нею подумки, він розпитував про внутрішнє розташування будинку, аж знав його дуже добре, хоч і не бачив ніколи. Той морок і безгоміння ще дужче налякали Морреля, аніж відсутність Валентини. |
| 5436 |
Він дійшов до узлісся гаю і вже хотів було перетнути відкриту зусібіч клумбу, аж із вітром долинули до нього далекі голоси. Тоді він знову позадкував у чагарі й зупинився без руху, мовчазний огорнутий пітьмою. |
| 5437 |
Він уже вирішив: якщо це Валентина і якщо вона пройде повз нього, то він її погукає; якщо вона не сама, то принаймні він побачить її і впевниться, що з нею все гаразд; якщо ж це хтось інший, то можна буде почути бодай декілька слів із розмови і розгадати ту й досі незрозумілу таємницю. |
| 5438 |
Тієї миті з-за хмар виглянув місяць, і Моррель побачив, як на ґанок вийшов Вільфор із чоловіком у чорному вбранні. Вони спустилися східцями і попрямували до алеї. Щойно вони ступнули кілька кроків, як у чоловікові у чорному вбранні Моррель упізнав лікаря Д'Авріньї. |
| 5439 |
Побачивши, що вони прямують у його бік, Моррель несамохіть почав задкувати, аж поки не наткнувся на стовбур явора, що ріс посеред чагарів, і тут зупинився. Незабаром пісок перестав рипіти під ногами Вільфора і лікаря. Холодний піт виступив на Максимільяновому чолі, зуби його зацокотіли. |
| 5440 |
Вільфор не сів, а радше упав на лаву. Лікар лишився стояти перед ним, поклавши йому долоню на плече. Похоловши із жаху, Моррель притулив одну руку до чола, а другу до серця, остерігаючись, що можуть почути, як воно калатає. І йому здалося, ніби й сам він помирає. |
| 5441 |
Уперше за десять хвилин Моррель полегшено відітхнув. Вільфор нічого не сказав, тільки вперше звів голову і перелякано глянув на лікаря. Вільфор схопився на ноги, та постоявши з хвилину непорушно і мовчки, знову впав на лаву. |
| 5442 |
Моррель розсунув обіруч галузки, наче йому забракло повітря, і місяць осяяв його обличчя, бліде, мов у примари. І, промовивши отак, він дивився то на вікно з червоними шторами, то на три вікна з білими шторами. У вікні з червоними шторами світло майже погасло. |
| 5443 |
Либонь, пані де Вільфор погасила лампу, і у вікні видно було тільки світло нічника. Зате у другому кінці дому відчинилося одне з вікон із білими шторами. У нічній темряві мріло тьмяне світло свічки, що стояла на коминку, і якась тінь з'явилася на балконі. |
| 5444 |
Моррель здригнувся: йому здалося, ніби хтось плаче. Не дивно, що цей дужий, мужній чоловік, схвильований і збуджений двома найпотужнішими людськими пристрастями, коханням і страхом, так занепав, що піддався забобонним галюцинаціям. |
| 5445 |
Хоч він і перебував у такому потаємному місці, що Валентина ніяк не могла б його угледіти, йому здалося, ніби тінь біля вікна гукає його; це підказував йому збурений глузд і підтверджувало його палке серце. |
| 5446 |
Валентина його не бачила; її зведені до неба очі стежили за сріблястою хмаринкою, що пливла в лазурній високості; своїми контурами вона скидалася на тінь, що лине у небо, і схвильованій дівчині здавалося, наче то душа її бабуні. |
| 5447 |
Якби перед ним постав Вільфор, він знав, що вдіяти: підійде до нього й у всьому зізнається, благаючи його зрозуміти і схвалити те кохання, що пов'язує його з Валентиною, — одне слово, він геть зсунувся з глузду. Слава Богу, він нікого не здибав. |
| 5448 |
Тоді йому особливо стали в пригоді відомості, які сповістила Валентина про внутрішнє розташування будинку; він без перешкод дістався до горішнього майданчика сходів, і коли він зупинився, роззираючись, ридання, яке він відразу впізнав, показало йому, куди прямувати. |
| 5449 |
Він обернувся: з-за прохилених дверей промикався промінь світла і чутно було плач. Він пхнув двері й увійшов. У глибині алькова, лежала небіжчиця, укрита простиралом, під яким угадувалися контури тіла; вона здалася Моррелеві особливо страшною через таємницю, яку йому випало дізнатися. |
| 5450 |
Він зітхнув, прошепотів її ім'я, й обличчя, залите слізьми, із відбитками від єдвабної обшивки фотеля, обличчя Магдалини Корреджо обернулося до нього. Валентина не здивувалася, угледівши його. Для серця, наповненого нескінченним відчаєм, уже немає хвилювання. Моррель простягнув коханій руку. |
| 5451 |
Не пояснюючи, чому вона не вийшла до нього, Валентина показала йому на мерця, що лежав під погребовим укривалом, і знову заплакала. Обоє не зважувалися забалакати у цій кімнаті. Кожне боялося порушити це безгоміння, наче десь у кутку стояла самісінька смерть, владно притуливши пальця до вуст. |
| 5452 |
Перша зважилася Валентина. Моррель здригнувся; він згадав усе, про що балакали лікар із Вільфором, і йому здалося, ніби він бачить під простиралом ці закляклі руки, закам'янілу шию, сині губи. Валентина похитала головою. І вона показала на контури тіла під укривалом. Вони позамовкали. |
| 5453 |
Чутно було, як відчинилися двері, і паркет у коридорі та східці зарипіли під чиєюсь ходою. Валентина зиркнула на нього. Тим часом було чути, як зачинилися парадні двері. Потім Вільфор подався, щоб замкнути на ключ двері в сад, а далі знову побрався східцями нагору. |
| 5454 |
Сягнувши передпокою, він на мить зупинився, гадаючи, либонь, чи йти до своєї кімнати, чи до покою пані де Сен-Меран. Моррель хутко заховався за штору. Валентина й не поворухнулася, наче величезне горе піднесло її над усіма повсякденними страхами. Вільфор подався до себе. |
| 5455 |
Моррель розгублено дивився на неї. Вона підвелася. Валентина вийшла у коридор і спустилася вузькими сходами, що провадили до Нуартьє, Моррель тихенько прямував за нею. На майданчику біля кімнати вони зустріли старого слугу. І вона увійшла перша. |
| 5456 |
Нуартьє й досі сидів у фотелі, прислухаючись до щонайменшого шереху; від Барруа він знав про все, що сталося, і жадібно дивився на двері; ось він угледів Валентину, і очі його зблиснули. У її ході й у манері триматися було щось поважне й урочисте. Це вразило старого. |
| 5457 |
В його очах з'явився допитливий вираз. Вираз нескінченної ніжності промайнув ув очах дідугана. Недвига дав на здогад, що так. Валентина взяла Максимільяна за руку. Старий доскіпливо і трохи зачудовано поглянув на Морреля. Старий дав на здогад, що пам'ятає це. |
| 5458 |
Разюче видовище становив собою цей дідуган, що був, здавалося б, даремним тягарем для рідні, а став таємничим оборонцем, єдиною опорою, єдиним суддею двох закоханих, молодих, гарних, здорових людей, що тільки починали жити. |
| 5459 |
Весь його вигляд, переповнений надзвичайною шляхетністю і суворістю, глибоко вплинув на Морреля, і він почав промовляти з тремтінням у голосі. Він розповів, як запізнався з Валентиною, як покохав її і як самотня й нещасна Валентина погодилася прийняти його відданість. |
| 5460 |
І він розповів Нуартьє, як чекав у городі, про кабріолет, як він збирався забрати Валентину, завезти її до сестри, повінчатися з нею і в шанобливому очікуванні сподіватися на прощення пана де Вільфора. |
| 5461 |
Дідуган поглядом запитав: який? Нуартьє з великою втіхою дивився на це шляхетне і відкрите обличчя; воно відбивало всі почуття, про які казав Моррель, і посилювало їх своїм прегарним виразом, як ото барви посилюють враження від чіткого і виразного малюнка. |
| 5462 |
Та як Моррель скінчив, Нуартьє декілька разів заплющив очі, що, як відомо, означало в нього заперечення. Нуартьє й оком не моргнув. В очах дідугана промайнула посмішка, як бувало щоразу, коли йому казали про Бога. Старий якобінець і досі був атеїстом. |
| 5463 |
І в погляді, що стверджував це, було стільки непохитності, що не можна було сумніватися у волі, якщо не у владі. Усмішка осяяла обличчя дідугана, чудернацька усмішка очей на цьому непорушному обличчі. Очі знову всміхнулися. Попри все те Моррель і досі не вірив. |
| 5464 |
Може, Нуартьє збагнув Моррелеві вагання, може, і не зовсім повірив у ту слухняність, яку він пообіцяв, тож пильно глянув на Морреля. Погляд Нуартьє залишався твердий і непорушний, немовби кажучи, що цього недостатньо; потім цей погляд ковзнув з обличчя на його руку. |
| 5465 |
Моррель зрозумів, що старий надає великого значення цій клятві. Він звів руку. Моррель вклонився, показуючи, що слухається. Не можна було помилитися у виразі очей Нуартьє. Моррель торкнувся вустами дідуганового чола в тому самому місці, якого передніш торкалися вуста Валентини. |
| 5466 |
Потім він ще раз уклонився старому і пішов собі. На майданчику він зустрів старого слугу, якого попередила Валентина; той чекав на Морреля, тож попровадив його звивистим темним коридором до маленьких дверей, що виходили в сад. |
| 5467 |
Опинившись у саду, Моррель дістався до брами; хапаючись за гілляки дерева, що росло коло муру, він за однісіньку мить видерся на огорожу і за секунду побрався своєю драбиною в город із люцерною, де на нього чекав кабріолет. |
| 5468 |
За два дні, десь о десятій годині ранку, біля дверей пана де Вільфора юрмився чималенький натовп, а уздовж передмістя Сент-Оноре і вулиці Пепіньєр тягнулася довга низка траурних ридванів і приватних повозів. |
| 5469 |
Відразу ж сповістили властям, і ті дали дозвіл поєднати обидві процесії в одну. Другий повіз, опоряджений із такою самою похоронною пишнотою, доправили до хати королівського прокурора, і домовину перенесли з поштового фургона на траурну колісницю. |
| 5470 |
Обидва тіла мали поховати на цвинтарі Пер-Лашез, де Вільфор уже давно спорудив гробівець для поховання всіх членів його родини. У тому склепі вже покоїлося тіло сердешної Рене, із якою тепер, після десятирічної розлуки, поєдналися її батько і матінка. |
| 5471 |
У кожному повозі, що їхав у тій процесії, точилася приблизно така сама розмова: усі дивувалися з цих двох смертей, що сталися так несподівано і одна за одною, та ніхто й не здогадувався про ту страшенну таємницю, якою під час нічної прогулянки поділився з Вільфором лікар Д'Авріньї. |
| 5472 |
За годину досягнули цвинтаря; днина була тиха, але похмура, що дуже личило сумному обряду, який мав тут здійснитися. У натовпі, що прямував до родинного склепу, Шато-Рено впізнав Морреля, який прибув окремо у своєму кабріолеті; блідий і мовчазний, він ішов сам облямованою тисом стежиною. |
| 5473 |
Та потім він згадав про свою клятву і про врочистість тієї пори; він постарався нічого не виказати на своєму обличчі й, стримавшись, уклонився Францові. Ці начебто прості слова вдарили у Моррелеве серце. |
| 5474 |
Тієї миті молодому гарячому офіцерові потрібна була вся його сила волі, щоб стриматися і не зламати клятви. Він узяв Шато-Рено попід руку і хутко попровадив його до гробівця, перед яким служки з похоронного бюро вже поставили домовини. |
| 5475 |
Тут рідня могла без перешкод перейматися скорботою, і легковажний люд, який обрав цвинтар Пер-Лашез місцем своїх пікніків або любовних побачень, не міг потурбувати піснями, галасом і біганиною мовчазне споглядання чи переповнену сльозами молитву відвідувачів склепу. |
| 5476 |
Обидві домовини занесли у правий гробівець, що належав родині Сен-Меранів, поставили на зарання споруджений поміст, що вже готовий був прийняти свій скорботний тягар; Вільфор, Франц і найближча рідня самі увійшли до того святилища. |
| 5477 |
Оскільки всі релігійні обряди назовні вже добігли краю і не було ніяких промов, присутні відразу ж розійшлися: Шато-Рено, Альбер і Моррель подалися в один бік, а Дебре з Бошаном — у інший. Франц лишився з Вільфором. |
| 5478 |
Біля цвинтарної брами Моррель під якимось приводом зупинився; він бачив, як вони удвох поїхали у траурному ридвані, і взяв це за недобру прикмету. Він повернувся до міста, і хоч сидів ув одному повозі з Шато-Рено й Альбером, не чув жодного слова з їхньої балачки. |
| 5479 |
Не встигли двері зачинитися за ним, як Вільфор послав попередити Валентину, що вона повинна за півгодини спуститися у вітальню, тому що прийде нотаріус і свідки барона Д'Епіне. Ця несподівана звістка збурила всенький дім. |
| 5480 |
Пані де Вільфор не хотіла їй вірити, а Валентину вона вразила, немов удар грому. Вона окинула поглядом покій, ніби шукаючи захисту. Хотіла було спуститися до діда, та на сходах зустріла Вільфора: він узяв її за руку і попровадив до вітальні. |
| 5481 |
У передпокої Валентина зустріла Барруа і кинула на нього розпачливий погляд. За хвилю після Валентини до вітальні увійшла пані де Вільфор із малим Едуаром. Видно було, що молоду жінку страшенно підкосило родинне горе; вона була страшенно бліда і здавалася нескінченно змореною. |
| 5482 |
Вона сіла, узяла Едуара до себе на коліна і вряди-годи майже конвульсивним порухом пригортала до себе цю дитину, у якій, здавалося, зосередилося її життя. Незабаром пролунало торохтіння двох ридванів, що заїжджали у дворисько. В одному прибув нотаріус, у іншому — Франц із друзями. |
| 5483 |
За хвилю всі зібралися. Валентина була така бліда, що видно було блакитні жилочки на її скронях і попід очима. Франц був дуже схвильований. Шато-Рено з Альбером спантеличено перезиралися; церемонія, що допіру скінчилася, здавалася їм не сумнішою, ніж та, що мала статися зараз. |
| 5484 |
Пані де Вільфор сіла в тіні, коло оксамитового драпування, і, оскільки вона весь час нахилялася до сина, нелегко було збагнути з її обличчя, що коїлося в її душі. Вільфор, як завжди, був безпристрасний. |
| 5485 |
Із притаманною законникам методичністю нотаріус порозкладав на столі папери, сів у фотель і, поправивши окуляри, звернувся до Франца. Нотаріус уклонився. Валентина ледве помітно кивнула на знак подяки, і дві мовчазні сльозинки скотилися її щоками. |
| 5486 |
Ледь Вільфор скінчив те і Франц уклонився на ті слова, двері вітальні відчинилися й увійшов Барруа. Так само як і нотаріус, він назвав нареченого повним титулом, щоб уникнути непорозумінь. Вільфор здригнувся, пані де Вільфор опустила сина з колін, Валентина підвелася, бліда і безмовна, ніби статуя. |
| 5487 |
Альбер і Шато-Рено обмінялися ще більш спантеличеними поглядами, ніж першого разу. Нотаріус глянув на Вільфора. Та ця витівка не викликала усмішки навіть у пані де Вільфор: так усі були стурбовані й така врочиста була хвилина. Подиву не було меж. На обличчі пані де Вільфор промайнула тінь посмішки. |
| 5488 |
І, не давши Вільфорові утримати себе, Франц теж підвівся і попрямував за Валентиною, що вже спускалася сходами з радістю людини, що мала ось-ось утопитися, та останньої миті вхопилася рукою за скелю. Вільфор подався за ними. |
| 5489 |
За однісіньку мить, завдяки тим способам, якими вона завжди користувалася під час розмов із дідусем, вона знайшла слово «ключ». Потім вона простежила за очима недвиги, і погляд його зупинився на шухляді бюрка, що стояло поміж вікнами. Вона відчинила ту шухляду, і справді там був ключ. |
| 5490 |
Вона взяла його, і дідуганові очі підтвердили, що він хотів саме цю річ; потім погляд його показав на старовинний письмовий стіл, яким давно вже не користувалися, здавалося, там могли зберігатися тільки старі непотрібні папери. Валентина відімкнула її й дістала звідти жмут паперів. |
| 5491 |
Валентина почала діставати всі папери підряд, аж у шухляді нічого вже не лишилося. Нуартьє показав очима на словник. І вона знову почала називати одну за одною літери абетки, аж на Нуартьє її перепинив. Вона почала гортати словник і сягнула слова «секрет». |
| 5492 |
Нуартьє звернув погляд на двері, якими вийшов слуга. Валентина підійшла до дверей і погукала Барруа. Тим часом від нетерпіння на Вільфоровому чолі виступив піт, а Франц стояв страшенно здивований. До покою увійшов старий слуга. Барруа глянув на старого. |
| 5493 |
Барруа послухався; відчинилося подвійне дно, і з'явився жмут паперів, перев'язаних чорною стьожкою. Франц здивувався і підступився ближче. Франц узяв од Барруа папери і, зиркнувши на обгортку, прочитав: |
| 5494 |
У загальному мовчанні він прочитав: Коли пролунали ті слова, усі невдоволено загомоніли, і з облич більшості членів клубу видно було, що вони хотіли б змусити пана Д'Епіне пошкодувати за його необдуманою заявою. Президент знову підвівся і відновив тишу. |
| 5495 |
Генерал схопився за ефес своєї шпаги і вигукнув: Генерал кинув оком на присутніх, і в погляді його відбився певний неспокій. Усе ж таки він не піддавався; навпаки, він зібрав усю свою мужність. — заявив він. |
| 5496 |
Генерал Д'Епіне страшенно зблід; він ще раз кинув оком довкруги; декотрі члени клубу перешіптувалися і шукали під плащами зброю. Значуще мовчання настало після тих слів; генерал нічого не відповів. — звелів тоді президент. Мертве мовчання тривало і після тих слів. |
| 5497 |
Тоді генерал виступив уперед і, зробивши над собою страшенне зусилля, сказав: Президент підвівся, обрав трьох членів зібрання, які повинні були супроводжувати його, і сів із генералом до ридвана, зав'язавши перед тим йому очі. Поміж тими трьома членами був і той, котрий виконував обов'язки візника. |
| 5498 |
Решта членів клубу мовчки розійшлася. — відказав генерал. Президент звелів зупинити ридван. Перебували вони саме в тому місці набережної Орм, де є сходи, що провадять у діл. — стенув плечима генерал. Генерал відразу ж зірвав хустину з очей. — сказав він. Франц знов урвав читання. |
| 5499 |
Останніми днями стояв мороз градусів із п'ять чи шість, східці геть укрилися кригою; генерал був високий і огрядний, тож, спускаючись до річки, президент пропустив його на той бік сходів, де були поручні. Обидва секунданти ішли за ними. |
| 5500 |
Було геть темно, простір поміж сходами і річкою був мокрий від снігу й паморозі, перед ними бігла річка, чорна, глибока, де-не-де укрита кригою, що пливла за течією. Один секундант пішов по ліхтар на баржу з вугіллям, і в світлі цього ліхтаря роздивилися зброю. |
| 5501 |
Генерал Д'Епіне запропонував роздати зброю за жеребом; та президент відказав, що це він викликав його і, кидаючи виклик, мав на увазі, що кожен буде орудувати своєю зброєю. Секунданти не хотіли погоджуватися на це, та президент змусив їх замовкнути. |
| 5502 |
Ліхтар поставили долі; супротивники стали обабіч нього, і поєдинок розпочався. У світлі ліхтаря шпаги здавалися двома блискавицями. Людей насилу видно було, так було темно. Генерал уславився як один із найвправніших фехтувальників у всій армії. |
| 5503 |
Та від першої ж миті його так атакували, що він позадкував і, послизнувшись, упав. Секунданти гадали, що він убитий, та супротивник, знаючи, що не вразив його, подав йому руку, щоб допомогти підвестися. |
| 5504 |
Ця обставина, замість того, щоб заспокоїти генерала, ще дужче розізлила його, і він теж кинувся на суперника. Але той не відступав ні на крок і відбивав усі його удари. Тричі відступав генерал і тричі намагався атакувати. Третього разу він повалився додолу. |
| 5505 |
Усі гадали, що він знову послизнувся; та, побачивши, що він не підводиться, секунданти підійшли до нього і спробували звести його на ноги, але той, що узяв його попід пахви, відчув на долоні щось тепле і мокре. То була кров. Генерал, що зомлів було, трохи отямився. |
| 5506 |
Нічого не відповівши йому, президент підійшов до того секунданта, що тримав ліхтар, і, засукавши рукав, показав на своїй руці дві наскрізні рани, а потім, розгорнувши поли фрака і розстібнувши камізельку, оголив бік, у якому теж зяяла рана. А проте він навіть не зітхнув. |
| 5507 |
Франц прочитав ті слова таким глухим голосом, що їх насилу можна було почути; потім він замовк і провів долонею по очах, наче відганяючи від них імлу. Та після короткого мовчання він знову почав читати. «. |
| 5508 |
Президент уклав шпагу в ціпок і знову побрався східцями нагору; його шлях позначав кривавий слід на снігу. Та не встиг він до тих східців і дійти, як щось глухо шубовснуло у воді; це секунданти вкинули в річку тіло генерала, пересвідчившись, що він сконав. |
| 5509 |
Отож, генерал загинув у чесному двобої, а не в пастці, як могли б гадати. Щоб засвідчити це, ми й підписали цей протокол, щоб з'ясувати правду, остерігаючись, що може настати хвилина, коли когось із учасників цієї страшної події звинуватять у навмисному вбивстві або в порушенні законів честі. |
| 5510 |
Підписали: Борепер, Дюшампі, Лешарпаль». Коли Франц скінчив це таке болісне для сина читання, бліда від хвилювання Валентина втерла сльози, а Вільфор, що тремтів, забившись у куток, благально глянув на старого, намагаючись відвернути бурю. Вільфор геть розгубився і шукав дверну клямку. |
| 5511 |
Валентина передніше від усіх угадала, що скаже старий, бо не раз бачила на його передпліччі сліди від двох ударів шпагою, тож позадкувала на крок. Валентина стояла мовчки й не рухалася. Нуартьє глянув на словника. |
| 5512 |
Франц із нервовим дрожем узяв його до рук і одну за одною назвав усі літери абетки аж до Я. На тій літері старий подав ствердний знак. Палець юнака ковзав по словах, та на кожному слові Нуартьє подавав заперечний знак. Валентина затулила обличчя долонями. Тоді Франц повернувся до займенника. |
| 5513 |
Тим часом пан Кавальканті-батько подався з Парижа, щоб повернутися на свій пост, щоправда, не у війську його величності імператора австрійського, а біля рулетки луккських мінеральних вод; він був найзапопадливіший її шанувальник. |
| 5514 |
Звісно ж, він із надзвичайною ретельністю до останнього шеляга забрав із собою всі грошенята, які стали йому винагородою за мандрівку і за ту величність та врочистість, із якими він відігравав роль батька. |
| 5515 |
Отож, він уже менше чи більше твердо стояв на якорі в паризьких світських колах, які так легко приймають чужоземців і ставляться до них не як до того, що вони є, а з огляду на те, чим вони хочуть бути. |
| 5516 |
Отож, тижнів за два Андреа посідав уже незлецьке становище: його прозивали графом, вважали, що в нього п'ятдесят тисяч ліврів річного зиску, і подейкували про незліченні скарби його батька, що буцім закопані в каменоломнях Саравецци. |
| 5517 |
Один учений, у присутності якого згадали про останню обставину як про незаперечний факт, заявив, що бачив на власні очі ті каменоломні, і це надало величезної ваги тим балачкам, що ще не мали під собою достатнього обґрунтування, бо тепер вони набули відчутної достеменності. |
| 5518 |
Так стояли справи у тих колах паризького товариства, куди ми запровадили наших читачів, коли якось увечері граф Монте-Крісто завітав із візитом до пана Данґляра. Самого Данґляра не було вдома, та баронеса приймала гостей, тож графа запитали, чи доповісти про нього, і він погодився. |
| 5519 |
Якщо за звуком того наймення не з'являвся сам граф, прикре враження посилювалося; навпаки, коли граф Монте-Крісто з'являвся, його відкрите обличчя, його блискучі очі, його вишукана люб'язність, навіть галантність до пані Данґляр хутко розвіювали остатню тінь тривоги. |
| 5520 |
Баронесі здавалося неможливим, щоб людина, яка зовні така чарівна, могла снувати якісь недобрі наміри щодо неї; утім, навіть найбільш зіпсовані душі не припускають, що можливе зло, за яким не стоїть якийсь зиск; безцільне і безпричинне зло гидке, немов каліцтво. |
| 5521 |
Граф Монте-Крісто увійшов у той будуар, куди ми вже якось приводили наших читачів і де зараз баронеса занепокоєним поглядом дивилася на малюнки, які передала їй донька, переглянувши їх перед тим із молодим Кавальканті. |
| 5522 |
Його поява викликала звичайний ефект, і баронеса, що стривожилася спершу, почувши його ім'я, урешті зустріла його усмішкою. Що ж до графа Монте-Крісто, то він однісіньким поглядом охопив усю ту сцену. Біля баронеси, що злягла на дивані, сиділа Ежені, а перед нею стояв Кавальканті. |
| 5523 |
Тим часом граф Монте-Крісто, який розмовляв із пані Данґляр і здавався зачарований розмовою з нею, відразу ж завважив стурбованість Андреа Кавальканті: той вряди-годи підходив до дверей послухати музику і, не зважуючись переступити поріг, жестами висловлював свій захват. |
| 5524 |
А з дружиною він привітався точнісінько так, як декотрі чоловіки часом вітаються зі своїми жінками, про що одинаки можуть скласти собі уявлення лише тоді, як видадуть чималенький опис шлюбних стосунків. Данґляр негайно підійшов до дверей і відчинив їх. |
| 5525 |
Вона була тендітна, тоненька і золотокоса, неначе фея, із довгими пасмами волосся, що спадало їй на шию, трохи задовгу, як у мадонн Перуджино, і очима, що були затуманені втомою. Казали, у неї кволі легені й що, як ото Антонія з, вона якось помре співаючи. |
| 5526 |
Потім він запровадив Андреа до вітальні й, випадково чи зумисне, зачинив за ним двері, аж із того місця, де сиділи граф Монте-Крісто і баронеса, нічого не було видно; та оскільки барон пішов туди вслід за Андреа, пані Данґляр, либонь, не звернула на те ніякої уваги. |
| 5527 |
Поки граф Монте-Крісто, усміхаючись, слухав ту пісню, забувши про Андреа і згадуючи Бенедетто, пані Данґляр із захватом розповідала йому про самовладання її чоловіка, який того ранку через банкрутство якоїсь міланської фірми втратив триста чи чотириста тисяч франків. |
| 5528 |
І справді, барон заслуговував на захват; якби граф Монте-Крісто не почув того від баронеси чи не дізнався в один зі способів, якими він дізнавався про все, то з обличчя баронового нізащо про це не здогадався б. Уголос він мовив: Цієї миті увійшов Данґляр. Потім обернувся до графа Монте-Крісто. |
| 5529 |
Баронеса квапливо підвелася. Вона хотіла було увійти до маленької вітальні, щоб попередити доньку, та Данґляр утримав її за руку. Вона зачудовано зиркнула на нього. Граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив тієї сцени. |
| 5530 |
Альбер лишився спокійний і байдужий; може, у ньому й ворухнулося щось на кшталт досади, та він відчував, що граф Монте-Крісто дивиться на нього. Альбер наче й не помітив цієї двозначності, такої грубої, що пані Данґляр зашарілася. І банкір заходився шалено плескати в долоні. |
| 5531 |
Баронеса скористалася відсутністю чоловіка, щоб відчинити двері у доччину вітальню, й Андреа, що сидів біля рояля разом із панною Ежені, підскочив, мов на пружинах. Альбер усміхнувся і вклонився панні Данґляр, яка, нітрохи не збентежившись, відповіла йому звичним байдужим поклоном. |
| 5532 |
Кавальканті, вочевидь, почувався ніяково; він уклонився Морсерові, і той відповів на його поклон із украй зухвалим виглядом. Потім Альбер заходився хвалити голос панни Данґляр і висловив жаль, що йому не пощастило бути на вчорашньому вечорі, який, кажуть, був такий вдалий. |
| 5533 |
Кавальканті лишився сам, тож одвів убік графа Монте-Крісто. Усі подалися до сусідньої вітальні, де вже був готовий чай. Тієї хвилини, коли, за англійським звичаєм, гості вже залишали ложечки в чашках, двері знову відчинилися, і ввійшов Данґляр, вочевидь дуже схвильований. |
| 5534 |
Граф Монте-Крісто перший зауважив те хвилювання і допитливо зиркнув на банкіра. Данґляр глянув на нього зизом і нічого не відповів, а граф Монте-Крісто відвернувся, щоб приховати жалість, яка промайнула на його обличчя й пропала. Граф Монте-Крісто кивнув Альберові. |
| 5535 |
Обидва попрощалися з панями і вийшли: Альбер із виглядом цілковитої байдужості до погорди панни Данґляр, а граф Монте-Крісто ще раз повторив пані Данґляр, що банкіровій дружині слід бути передбачливою і забезпечити своє майбутнє. Ледве графові коні повернули за ріг бульвару. |
| 5536 |
За мить відчинилися бічні двері, і увійшов Алі з двома довгими люльками, натоптаними пречудовим тютюном «латакія». І Морсер показав на двері, за якими лунали звуки, що скидалися на звучання струн гітари. Граф Монте-Крісто знову подзвонив; увійшов Алі. Алі вклонився і вийшов. |
| 5537 |
Альбер провів долонею по волоссю, підкрутив вуса, а граф Монте-Крісто знову взяв до рук капелюха, надів рукавички і пройшов з Альбером до покоїв, котрі, як вірний вартівник, охороняв Алі і трохи далі, немов чата, стерегли три французькі покоївки під орудою Мірто. |
| 5538 |
Гайде чекала їх у першій кімнаті вітальні, широко розплющивши очі від подиву, адже вперше до неї приходив якийсь чоловік, окрім графа Монте-Крісто; вона сиділа на софі, підібгавши під себе ноги й намостивши собі гніздечко з чудових смугастих шовків, вигадливо оздоблених східним гаптуванням. |
| 5539 |
Біля неї лежав інструмент, що його звуки зрадили її присутність. Вона була гожа мов зоря. Угледівши графа Монте-Крісто, вона підвелася зі своєю особливою усмішкою, то була усмішка доньки і коханої. Граф Монте-Крісто підійшов до неї і простягнув руку, якої вона, як завжди, торкнулася вустами. |
| 5540 |
Альбер лишився стояти коло дверей, захоплений цією дивною вродою, яку він бачив уперше і про яку у Франції не мали жодного уявлення. Граф Монте-Крісто обернувся до Альбера. Граф Монте-Крісто трохи подумав. Потім звернувся до Альбера. Він кивнув Гайде. |
| 5541 |
І Гайде жестом запросила Альбера підійти ближче, тим часом як Алі пішов, щоб виконати бажання своєї пані. Граф Монте-Крісто показав Альберові на складаний стілець, сам узяв такий самий, і вони посідали за низеньким столиком, де довкола кальяну лежали живі квіти, малюнки і музичні альбоми. |
| 5542 |
Частенько бувало, що, попри материнські пестощі чи погрози, я, вередлива, як усі дітлахи, плакала далі, та цього разу в голосі моєї сердешної матінки звучав такий жах, що я вмить замовкла. Вона хутко несла мене. |
| 5543 |
Услід за челяддю йшло десятків зо два охоронців із довгими рушницями і пістолями, убраних у ту одіж, яку ви у Франції знаєте відтоді, як Греція стала незалежною країною. Сходами пропливали велетенські тіні, їх відкидало колихке полум'я смолоскипів. |
| 5544 |
Він ішов останній, у своєму розкішному вбранні, тримаючи в руці карабін, подарунок вашого імператора; спираючись на свого улюбленця Селіма, він гнав нас перед собою, немов ото пастух гонить худобу. Альбер несамохіть здригнувся, почувши ті слова, які вона виголосила з невимовною гордістю і гідністю. |
| 5545 |
У її очах сяйнуло щось похмуре, страшне, коли вона, мов піфія, що викликає мару, воскресила криваву тінь чоловіка, якого так звеличила ув очах сучасної Європи його жахлива смерть. Перед нами були чотири мармурові сходинки, біля долішньої гойдався човен на воді. |
| 5546 |
Палікари лишилися на березі і поставали навколішки під самісінькими східцями, щоб на випадок погоні скористатися трьома горішніми сходинками як прикриттям. Наш човен мчав стрілою. Я нічогісінько не тямила. Тут Гайде виразно зиркнула на графа Монте-Крісто, очі якого не відривалися від її обличчя. |
| 5547 |
Альбер уже хотів було назвати ім'я свого батька, та граф Монте-Крісто застережно звів пальця; Альбер згадав свою клятву і нічого не сказав. Та під тим долішнім поверхом, поринаючи у глибину острова, було підземелля, величезна печера. |
| 5548 |
Туди і запровадили мою матір, мене і наших покоївок; там лежали однією великою купою шістдесят тисяч капшуків і двісті барил; у капшуках було на двадцять п'ять мільйонів золотих талярів, а в барилах тридцять тисяч фунтів пороху. |
| 5549 |
Біля тих барил став Селім, про якого я вже казала вам, улюбленець мого батька; вдень і вночі стояв він на чатах, тримаючи в руці списа із запаленим ґнотом на кінці; у нього був наказ усе підірвати — сховище, охоронців, пашу, жінок і дітей, — за першим знаком мого батька. |
| 5550 |
Пам'ятаю, наші невільниці, знаючи про це жахливе сусідство, молилися, голосили і плакали цілісінькими днями й ночами. Перед очима у мене завжди стоїть цей молодий вояк, блідий, із темними очима, і коли до мене прилетить янгол смерті, я, мабуть, упізнаю, у нім Селіма. |
| 5551 |
Хтозна, скільки часу пробули ми отак; тоді я ще не мала уяви про час; часом, дуже рідко, батько гукав нас, матір і мене, на терасу палацу; то була втішна пора для мене, тому що у підземеллі я бачила тільки галасливі тіні й палахкий Селімів спис. |
| 5552 |
Вона приготувала йому води з кригою, яку він весь час пив, бо відколи ми втекли, його палила страшенна гарячка; вона покропила парфумами його сиву бороду і запалила йому люльку, за витким димом якої він часом неуважно стежив упродовж цілих годин. Раптом він так стрепенувся, що я перелякалася. |
| 5553 |
Потім, не зводячи очей від крапки, що привернула його увагу, він загадав подати йому підзорну трубу. Матінка передала йому ту трубу; обличчя її стало біліше, ніж гіпсова колона, до якої вона притулилася. Я бачила, як батькові руки затремтіли. |
| 5554 |
Уся під владою жахливих спогадів, Гайде на мить замовкла; голова її, мов квітка, що гнеться під бурею, похилилася на руку, а вкриті імлою очі, здавалося, ще бачили на обрії зелений Пінд і блакитне плесо янінського озера, чарівне дзеркало, де відбивалася змальована нею моторошна картина. |
| 5555 |
Спускаючись у підземелля, вона буцім упізнала того француза, якого послали до Константинополя і якому мій батько цілком довіряв, адже він знав, що воїни французького султана зазвичай шляхетні й великодушні люди. Вона підійшла ближче до сходів і прислухалася. |
| 5556 |
Він поправив смолоскип на своєму списі, і той порух робив його схожим на Діоніса зі стародавнього Криту. Та я, мала і дурненька, боялася тієї мужності, яка видавалася мені жорстокою і навіженою, боялася тієї страшенної смерті в повітрі та полум'ї. |
| 5557 |
Наші палікари вигукували ім'я француза, якого послали до Константинополя; було зрозуміло, що він привіз відповідь великого владаря і що ця відповідь сприятлива. Граф Монте-Крісто подав йому знак. Селім тримав списа напоготові. |
| 5558 |
І він підняв руку над головою; та стояв він задалеко, і було не дуже видно, щоб Селім із того місця де ми стояли, міг розгледіти і впізнати предмет, що його той показував йому. — сказав Селім. — сказав посланець. І він відійшов, поклавши на те місце предмет, який тримав у руці. |
| 5559 |
Тим часом моя матінка вхопила мене на руки і, легка та прудка, побігла відомими тільки нам переходами до таємних східців, що провадили до горішньої частини сховища, де панувала страшенна метушня. Зали були переповнені чодоарами Куршида, нашими ворогами. |
| 5560 |
Тієї миті, коли моя матінка вже хотіла було відчинити двері, прогримів грізний голос паші. Моя матінка припала обличчям до шпарини поміж дошками; перед моїми очима випадково опинився отвір, і я зазирнула в нього. — сказав мій батько. |
| 5561 |
Палікари, що лежали ницьма довкола мого батька, схопилися на ноги і відкрили вогонь; кімната наповнилася гуркотом, полум'ям і димом. Тієї ж миті й із іншого боку заходилися стріляти, і кулі почали прошивати дошки біля нас. |
| 5562 |
Але тут із отвору вдарило двадцять пострілів, і полум'я, вириваючись наче із кратера вулкана, охопило шпалери на стінах і поглинуло їх. У тому жахливому гаморі, поміж тим страшенним галасом два найгучніші постріли, два пронизливі крики змусили мене похолонути від жаху. |
| 5563 |
Ті два постріли смертельно поранили мого батька, і це він двічі так страшенно зойкнув. І все ж таки він лишився стояти, схопившись за вікно. Моя матінка чимдуж пхала двері, щоб увійти туди і вмерти разом із ним, та двері були замкнені зсередини. |
| 5564 |
Мій батько упав на одне коліно; тієї ж миті простягнулося з двадцять рук, озброєних шаблюками, пістолями, кинджалами, двадцять ударів упало на одну людину, і мій батько зник у вогненному вихорі, який запалили ці галасливі дияволи, наче пекло відкрилося у нього під ногами. |
| 5565 |
Альбер із цікавістю зиркнув на неї; вона ще нічого не сказала про те, що йому понад усе кортіло дізнатися, як це вона стала графовою невільницею. У графових і в Альберових очах Гайде прочитала те саме бажання. Мене попровадили на ринок; придбав мене багатий вірменин. |
| 5566 |
Він виховав мене, найняв учителів, а як минуло мені тринадцять років, продав мене султанові Махмуду. Альбер був приголомшений усім, що допіру почув. Франц вийшов із покоїв Нуартьє такий приголомшений і розгублений, що навіть Валентині стало шкода його. |
| 5567 |
Вільфор, що упродовж тієї незручної сцени пробурмотів лише декілька недоладних слів і потім хутко втік до себе у кабінет, отримав за дві години по тому такого листа: Того, хто побачив би тієї миті королівського прокурора, що аж похилився під тягарем цього удару, міг би припустити, що Вільфор цього не сподівався; та й справді, Вільфор і на думці не мав, що його батько міг дійти до такої відвертості чи радше нещадності. |
| 5568 |
Щоправда, Нуартьє, який не дуже зважав на синову думку, не знайшов за потрібне сповістити його про цю подію, і Вільфор завжди думав, що генерал де Кенель чи, радше, барон Д'Епіне, загинув од рук убивці, а не в чесному двобої. |
| 5569 |
Коли Франц пішов до пана Нуартьє з вітальні, це так усіх здивувало, що становище пані де Вільфор, яка лишилася з нотаріусом і свідками, ставало дедалі незручніше. Нарешті вона рішуче підвелася і вийшла з кімнати, заявивши, що піде та дізнається, у чім там річ. |
| 5570 |
Оголосити це людям, що чекали у вітальні, було неможливо, тож пані де Вільфор повернулася туди і сказала, що пана Нуартьє спіткав ще один напад хвороби, тож підписання угоди доведеться відкласти на декілька днів. |
| 5571 |
Тим часом щаслива і наполохана Валентина ніжно цьомнула дідугана, який однісіньким ударом розбив окови, які вона вже вважала нерозривними, попросила дозволу піти до своєї кімнати й відпочити. Нуартьє поглядом відпустив її. |
| 5572 |
Та замість того, щоб побратися до свого покою, Валентина вийшла з дідусевих покоїв, подалася коридором і маленькими дверми вибігла у сад. У всій тій зміні подій серденько її здригалося від таємної тривоги. |
| 5573 |
Із хвилини на хвилину вона чекала, що з'явиться Моррель, блідий і грізний, немов ото лорд Равенсвуд у. Вона вчасно підійшла до ґрат. Побачивши, що Франц поїхав із цвинтаря разом з Вільфором, Максимільян здогадався про те, що мало статися, тож подався услід за ними. |
| 5574 |
Він бачив, як Франц увійшов у дім, потім вийшов і за якусь часину повернувся з Альбером і Шато-Рено. Отож, сумнівів у нього більше не залишалося. Тоді він побіг у город, ладен на все і не сумніваючись, що Валентина за першої ж нагоди прийде до нього. |
| 5575 |
Він не помилився; зазирнувши у шпарину, він угледів Валентину, що, не вдаючись до звичних заходів безпеки, бігла простісінько до брами. Ледве побачивши її, він умить заспокоївся; коли вона озвалася, він підстрибнув на радощах. |
| 5576 |
Тими словами можна було змусити Морреля погодитися на все, тож він слухняно втішився почутим і навіть погодився негайно піти відтіля, та тільки з тією умовою, що побачиться з Валентиною наступного дня ввечері. Валентина пристала на це. |
| 5577 |
Усе змінилося для неї, і їй легше було повірити тепер, що вона віддасться за Максимільяна, ніж годину тому повірити, що вона не вийде за Франца. Тим часом пані де Вільфор піднялася до Нуартьє. Як водилося, старий зустрів її похмурим і суворим поглядом. Нуартьє незворушно слухав. |
| 5578 |
Нуартьє глянув на невістку, наче вимагаючи пояснення. Очі Нуартьє допитливо глянули на неї. Із очей Нуартьє видно було, що він вагається, певне, він шукав причини того прохання і не знаходив їх. І, вклонившись, вийшла з покоїв. Наступного дня Нуартьє викликав нотаріуса. |
| 5579 |
Знайшлися люди, котрі підрахували, що панна де Вільфор, спадкоємиця маркіза й маркізи де Сен-Меранів, повернувши до того ж і прихильність свого діда, стане колись власницею трьохсот тисяч ліврів річного зиску. |
| 5580 |
Тим часом граф Монте-Крісто відвідав графа де Морсера, і той, щоб довести Данґлярові свою готовність, убрався у парадний мундир генерал-лейтенанта з усіма нагородами і звелів подати найкращий свій ридван. |
| 5581 |
Він подався на вулицю Шосе-Д'Антен і звелів доповісти про себе Данґлярові, що саме підбивав місячний баланс. Останнім часом, щоб застати банкіра в доброму гуморі, ліпше було обрати іншу пору. Угледівши давнього друга, Данґляр прибрав величного вигляду і випростався у фотелі. |
| 5582 |
Морсер, що був зазвичай такий бундючний, намагався, навпаки, бути веселим і привітним. Майже певен того, що його пропозицію зустрінуть із радістю, він відкинув усі церемонії й відразу перейшов до діла. |
| 5583 |
Морсер очікував, що після цих слів баронове обличчя засяє, бо гадав, що похмурий вигляд є наслідком його довгого мовчання; проте, навпаки, те обличчя стало ще байдужіше і холодніше. Тим-то Морсер і зупинився на середині свої фрази. |
| 5584 |
Граф до болю прикусив губу, щоб не попустити віжки своєму гордовитому і запальному характерові, адже він розумів, що за цих обставин, лише він опиниться в кумедному становищі. Він попрямував було до дверей, та раптом повернувся. |
| 5585 |
Його чолом пробігла тінь, і вираз ображеної гордості заступили ознаки невиразної тривоги. Данґляр помітив його хвилювання, тож глянув на нього упевненіше, ніж передніш. Нервовий дрож, викликаний, либонь, ледве стримуваним гнівом, охопив Морсера. І, люто бгаючи рукавички, він вийшов із кімнати. |
| 5586 |
Данґляр зазначив подумки, що Морсер жодного разу не зважився запитати, чи не через нього самого Данґляр відмовляється від свого слова. Увечері він довгенько радився з кількома друзями; Кавальканті, що весь час перебував з паннами у вітальні, останній покинув його дім. |
| 5587 |
О тій-таки порі, а саме о дев'ятій годині ранку, Альбер де Морсер, убраний у темну одіж, блідий і схвильований, прийшов у дім на Єлисейських Полях. Воротар пішов за хвилю повернувся з покойовим слугою. Альбер лишив коло брами свою бричку, яку винайняв для цієї поїздки, і попрямував пішки. |
| 5588 |
Коли він проходив коло Вдовиної алеї, йому здалося, наче коло тиру Ґоссе стоїть графів ридван; він підійшов і впізнав візника. І справді, ще не сягнувши тиру, Альбер почув стрілянину. Він увійшов. У присадку він зустрів служника. І Філіп, якого підбурювала цікавість, подався до тиру. |
| 5589 |
За мить на порозі з'явився граф Монте-Крісто. Граф Монте-Крісто закатав рукави і подався до маленької кімнатки, де відвідувачі тиру зазвичай мили руки. Морсер увійшов. На прицільній планці замість мішені були приліплені гральні карти. |
| 5590 |
Здалеку Морсерові здалося, ніби там уся колода, крім фігур, — від туза до десятки. Альбер підійшов ближче. І справді, за прямісінькою лінією і на точнісінькій відстані кулі замінили собою відсутні знаки і прошили картон у тих місцях, де ті знаки мали стояти. |
| 5591 |
Підходячи до планки, Альбер ще й підібрав долі трьох ластівок, що мали необережність пролітати за пістолетний постріл од графа Монте-Крісто. Вони сіли у ридван графа Монте-Крісто, і за кілька хвилин він доправив їх до брами будинку номер тридцять. Альбер поїхав у редакцію. |
| 5592 |
Бошан сидів у темному, закуреному кабінеті, якими ото завжди були й будуть редакційні кабінети. Йому доповіли про прихід Альбера де Морсера. Він двічі змусив повторити те наймення; потім, іще не вірячи, гукнув: І він знову перечитав той допис, цього разу зважуючи кожне слово. |
| 5593 |
Почувши слово «вимагаю», Бошан звів очі на Альбера, опустив їх відразу і на мить замислився. Бошан зиркнув на Альбера з притаманною йому усмішкою, якою він умів виявляти будь-яке почуття. І Бошан стримано вклонився Альберові, обернувся до нього спиною і попрямував до друкарні. |
| 5594 |
Коли він, відлупцювавши ні в чому не винний папір, проїздив бульваром, шалено гамселячи ціпком по передку своєї брички, він угледів Морреля, який, високо звівши голову, із сяйливими очима, бадьористою ходою йшов повз Китайські лазні, прямуючи з боку брами Сен-Мартен у бік церкви Марії Магдалини. |
| 5595 |
І цього разу він не помилився. Старий Нуартьє допіру послав по нього, і він так поспішав дізнатися про причину тих запросин, що навіть не взяв повозу, більше покладаючись на свої ноги, ніж на ноги тієї шкапи, яку довелося б винайняти; він майже бігцем помчав у передмістя Сент-Оноре. |
| 5596 |
Ті два чоловіки, такі далекі за інтересами й за віком, скидалися на два боки трикутника: при основі вони поділялися, та на вершині сходилися докупи. Вершиною тією був Нуартьє, що погукав Морреля і звелів поквапитися, а Моррель точнісінько й виконував той наказ, на превеликий відчай Барруа. |
| 5597 |
Прибувши на місце, Моррель навіть не захекався: кохання дає крила, та Барруа, що давно вже й забув про те кохання, спливав потом. Старий слуга запровадив Морреля через окремий вхід, замкнув двері кабінету, і трохи згодом шурхіт сукні сповістив про те, що йде Валентина. У траурі вона була дуже гарна. |
| 5598 |
Моррелеві все те здалося сном, і він ладен був відмовитися навіть від розмови з Нуартьє; та незабаром пролунало торохтіння фотеля, що котився долівкою, і дідуган приїхав. Нуартьє привітно вислухав Морреля, який дякував йому за чудесне втручання, що порятувало його і Валентину від розпуки. |
| 5599 |
Потім допитливий Моррелів погляд звернувся до Валентини, яка сиділа оподаль і несміливо чекала тієї миті, коли вона муситиме заговорити. Нуартьє теж глянув на неї. Валентина опустила очі; це здалося Моррелеві доброю прикметою, адже Валентина виявляла слабкість тільки тоді, коли почувалася щасливою. |
| 5600 |
Моррель притулив долоню до серця. Нуартьє з ніжністю дивився на них. Барруа, що стояв тут-таки, як людина, яка втаємничена в усі справи, усміхався, утираючи великі краплини поту, що котилися його лисиною. Нуартьє показав очима на тацю, де стояла карафка з лимонадом і склянка. |
| 5601 |
Карафка була наполовину порожня, бо півгодини тому з неї пив сам Нуартьє. Барруа взяв тацю, вийшов у коридор, і всі побачили крізь прохилені двері, як він закинув голову назад і одним духом вихилив склянку лимонаду, яку налляла йому Валентина. |
| 5602 |
Валентина з Моррелем уже прощалися у присутності Нуартьє, аж на сходах, що провадили до Вільфорової половини, задзеленчав дзвоник. Валентина зиркнула на стінного дзиґаря. Нуартьє дав на здогад, що теж так гадає. Цієї миті увійшов Барруа. |
| 5603 |
Старий нічого не відповів; він перелякано дивився на свого пана і конвульсивно зціпленою долонею намагався бодай за щось ухопитися, щоб не впасти. І справді, дрижаки, що охопили Барруа, дедалі дужчали; обличчя його, спотворене конвульсіями, свідчило про страшенний нервовий напад. |
| 5604 |
Дивлячись, як потерпає Барруа, Нуартьє кидав довкола себе тривожні погляди, що недвозначно свідчили про почуття, які його хвилювали. Барруа ступнув до свого пана. Очі його вилізли з лоба і закотилися, голова відкинулася назад, усеньке тіло конвульсивно напнулося. |
| 5605 |
Валентина зойкнула від переляку; Моррель ухопив її в обійми, наче боронячи від невідомої небезпеки. Барруа обернувся на місці, позадкував, заточився і повалився до ніг Нуартьє, ухопившись за його коліно. Цієї миті на порозі постав Вільфор, якого привернув сюди той галас. |
| 5606 |
Моррель випустив майже непритомну Валентину і, кинувшись углиб покою, сховався за тяжкою шторою. Збліднувши, мов смерть, він із жахом дивився на страждальця, наче зненацька побачив перед собою гадюку. Нуартьє був переповнений нетерпінням і тривогою. |
| 5607 |
Його душа рвалася на поміч сердешному старому, що був йому радше другом, аніж слугою. Страшенна боротьба життя і смерті, що точилася перед недвигою, відбилася на його чолі: жили на лобі набрякли, останні, ще живі м'язи довкола очей болісно напнулися. |
| 5608 |
Обличчя Барруа сіпалося, очі наллялися кров'ю, голова відкинулася назад, він лежав долі, хапаючись руками за підлогу, а його ноги заціпли і, здавалося, радше переламалися б, аніж зігнулися. На губах його виступила піна, він задихався. |
| 5609 |
Приголомшений Вільфор не міг відірвати очей від цього видовиська, що прикувало всеньку його увагу, ледве він переступив поріг. Морреля він не помітив. Із хвилю він стояв мовчки, помітно збліднувши. Пані де Вільфор помалу спустилася вниз; чутно було, як риплять дерев'яні сходинки. |
| 5610 |
В одній руці вона тримала хустинку, в іншій — слоїк із нюхальною сіллю. Дійшовши до дверей, вона спершу зиркнула на Нуартьє, який, коли не брати до уваги цілком природного за таких обставин хвилювання, видавався здоровісіньким; потім погляд її упав на Барруа. |
| 5611 |
Вона пополотніла, і її погляд, сказати б, відсахнувся від слуги і знову звернувся до його пана. Пані де Вільфор здригнулася. Нуартьє окинув її уважним поглядом. І вона пішла услід за чоловіком. Моррель вийшов зі свого темного кутка, у загальній тривозі його ніхто не помітив. |
| 5612 |
Моррель жестами порадився з Нуартьє. Старий, здавалося, зберіг усю свою незворушність, і підтвердив її рішення. Він притулив до серця Валентинину долоньку і вийшов бічним коридором. Цієї миті протилежними дверми заходили Вільфор із лікарем. |
| 5613 |
Барруа потроху приходив до тями; напад минувся, він почав стогнати і звівся на одне коліно. Д'Авріньї й Вільфор перенесли Барруа на софу. Валентина здивовано глянула на лікаря, поцілувала діда в чоло і вийшла. Лікар із похмурим обличчям зачинив за нею двері. Д'Авріньї похмуро всміхнувся. |
| 5614 |
Барруа узяв склянку, притулив її до своїх посинілих вуст і випив майже половину. І Барруа кивнув у бік старого, що, непорушний у своєму фотелі, стежив за тією сценою, не пропускаючи жодного поруху й жодного слова. |
| 5615 |
Д'Авріньї навіть не помітив цього; керуючись однією думкою, він переплигнув через останні сходинки, забіг до кухні й побачив на три чверті порожню карафку, що стояла на таці. Він кинувся на неї, мов орел на здобич. Тяжко сапаючи, він піднявся на перший поверх і повернувся в кімнату Нуартьє. |
| 5616 |
Пані де Вільфор тим часом помалу піднімалася у свої покої. Лікар налляв декілька крапель на долоню, всмоктав їх губами і, потримавши в роті, наче смакуючи вино, виплюнув рідину в коминок. Лікар кинувся до хворого. Ніхто не відповів. Усенький дім був переляканий. Раптом він завважив на столі перо. |
| 5617 |
Він узяв його і спробував застромити його в рота недужому, який звивався в корчах; та щелепи його були так зціплені, що не пропускали пера. Барруа охопив ще дужчий напад, аніж перший. Він упав із софи додолу й лежав непорушно. |
| 5618 |
Лікар облишив його у стані нападу, якому він нітрохи не міг зарадити, і підійшов до Нуартьє. Барруа тяжко зітхнув, потім позіхнув, аж його щелепи зарипіли, і це привернуло увагу Д'Авріньї; він поспішив до хворого. Барруа пробурмотів декілька невиразних слів. Барруа розплющив налиті кров'ю очі. |
| 5619 |
І взявши Барруа попід пахви, він перетягнув його до сусідньої кімнати; проте відразу ж повернувся до Нуартьє, щоб узяти рештки лимонаду. У Нуартьє було заплющене праве око. Вільфор піднімався східцями назад; Д'Авріньї зустрівся з ним у коридорі. І попровадив його до покою, де лежав Барруа. |
| 5620 |
Лікар помалу налляв декілька крапель лимонаду з карафки у кухлик, і тієї ж миті сироп на дні кухлика став каламутний; спершу він став блакитний, мов туркус, потім став опаловий, а з опалового зробився смарагдовий, та й залишився такий. Той дослід не залишав жодних сумнівів. Вільфор нічого не сказав. |
| 5621 |
І лікар, не простягнувши Вільфорові руки, ні словом більше не повертаючись до того, що сказав, вийшов із дому, а навздогін йому лунало схлипування і голосіння слуг. Того ж таки вечора всі Вільфорові слуги, зібравшись у кухні й побалакавши, пішли до пані де Вільфор із проханням відпустити їх. |
| 5622 |
Почувши ті слова, Вільфор зиркнув на Валентину. Вона плакала. І ось яке диво: попри хвилювання, яке охопило його від тих сліз, він глянув і на пані де Вільфор, і йому здалося, ніби на її тонких вустах промайнула похмура миттєва посмішка, наче ото метеор, що пролітає хмарами у безодні буремного неба. |
| 5623 |
Відколи татусь ото поїхав, казав він, у родині банкіра, де його вітали, як рідного сина, він знайшов усе, що служить запорукою щастя, яке кожна людина повинна ставити вище, ніж витівки пристрасті, а що до пристрасті, то йому випало щастя знайти її в гожих очах панни Данґляр. |
| 5624 |
Данґляр слухав його з величезною увагою; він уже декілька днів чекав цього освідчення, і коли воно нарешті сталося, обличчя його тією ж мірою засяяло, якою воно супилося, коли він слухав Морсера. Усе ж таки, перш аніж прийняти пропозицію молодика, він вирішив, що слід висловити йому певні сумніви. |
| 5625 |
Андреа чимнайраніш ішов передовсім задля того, щоб уникнути зустрічі зі своїм небезпечним другом; із тієї ж таки причини він повернувся додому якомога пізніш. Та насилу він увійшов у двір, як перед ним постав готельний воротар, що чекав на нього з кашкетом у руці. |
| 5626 |
Андреа звелів усім прозивати його «ваша ясновельможносте». Андреа пополотнів; та що було дуже темно, то ніхто цього не помітив. І він прочитав у світлі ридванного ліхтаря: Андреа оглянув печатку, щоб упевнитися, що ніхто не відкривав листа і не ознайомився з його змістом. |
| 5627 |
Та він був так хитро згорнутий, що прочитати його можна було лише пошкодивши печатку, а вона була на місці. Воротар цілком задовольнився тими словами і не знав, ким більше захоплюватися, молодим паном чи старим слугою. |
| 5628 |
Двома стрибками він піднявся до свого покою і спалив Кадрусового листа, причім знищив навіть попіл. Не встиг він того зробити, аж увійшов грум. П'єр послухався. За п'ять хвилин Андреа, якого не впізнати було, вийшов із готелю, найняв повіз і звелів завезти себе в корчму в Пікпюсі, що звалася. |
| 5629 |
Наступного дня він вийшов із корчми, так само непомічений, як у готелі Принців, пройшов передмістя Сент-Антуан, бульваром сягнув вулиці Менільмонтан і, зупинившись біля дверей третього будинку ліворуч, почав роззиратися, у кого поспитатися б, тому що воротаря в тім домі не було. |
| 5630 |
Андреа пішов туди, піднявся на четвертий поверх і люто сіпнув заячу лапку на дверях. Дзвоник відчайдушно задзеленчав. За мить потойбіч ґратованого віконця у дверях з'явилося Кадрусове лице. І відсунув засув. |
| 5631 |
Андреа справді почув кухонний дух, грубі пахощі, що так любі були для голодного шлунку; то була та суміш свіженького смальцю і часнику, якою відзначається проста провансальська кухня; пахло і смаженою рибою, а над усім цим витав пряний дух мускатного горіха і гвоздики. |
| 5632 |
Крім того, у сусідній кімнаті Андреа побачив гарно накритий стіл, де стояв посуд для двох, дві пляшки вина, із яких одна була заліплена зеленим сургучем, а друга — жовтим, карафка з горілкою і пошаткована садовина, гарно розкладена на капустяному листку в порцеляновій тарілці. |
| 5633 |
І Кадрус заходився оббирати цибулю. Кадрус і справді плакав; важко було тільки вирішити, що саме так упливало на очі колишнього корчмаря — радість чи цибуля. І він недвозначним поглядом підтвердив ці слова. Кадрус зітхнув. Кадрус знизав плечима. |
| 5634 |
Кадрус подав приклад і заходився наминати за обидві щоки, вихваляючи всі страви, якими він частував свого гостя. Той, певне, скорився необхідності, хвацько відкоркував пляшки і почав маламурити буябес і смажену на прованській олії з часником тріску. |
| 5635 |
Андреа здригнувся; його завжди лякали Кадрусові думки. Кадрусові плани лякали Андреа ще дужче, ніж його думки: думки були тільки намірами, а план уже передбачав здійснення їх. Андреа не лише здригнувся, а навіть пополотнів. |
| 5636 |
Либонь, Андреа тільки й чекав тих слів, бо його очі зблиснули і відразу ж погасли. Андреа замовк і озирнувся. Кадрус був ошелешений; у словах Андреа йому вчувалося дзеленчання дукатів, які пересипають із долоні на долоню. Кадрус помовчав; було видно, що йому сяйнула в голові якась думка. |
| 5637 |
І він узяв зі старого письмового бюро аркуш паперу, чорнило і ручку. Андреа насилу всміхнувся, узяв ручку і заходився малювати. І Андреа накреслив сад, двір і дім. І Андреа знову креслив. І Андреа знову взяв ручку. |
| 5638 |
І Андреа намалював два вікна в невеличкій кутовій кімнаті, що прилягала до просторішої графової спальні. Кадрус замислився. Кадрус глянув на молодика таким поглядом, наче хотів видерти істину з глибини його серця. |
| 5639 |
Та Андреа дістав із кишені портсигар, узяв звідтіля гаванську сигару, спокійнісінько запалив її і почав недбало пускати димові кільця. Андреа дістав із кишені двадцять п'ять луїдорів. Кадрус так спохмурнів, що Андреа злякався, чи не доведеться йому остерігатися тієї зміни. |
| 5640 |
Тим-то він постарався здаватися ще веселішим і безтурботнішим. Кадрус підніс його до очей, і Андреа зрозумів, що він розглядає грані. Кадрус підійшов до вікна і провів каменем по склу; пролунав скрегіт. — подумав собі Андреа. Андреа стенув плечима. Вони попрощалися. |
| 5641 |
Кадрус постояв на сходовому майданчику, аж упевнився на власні очі, що Андреа не лише спустився вниз, а й пройшов двориськом. Тоді він швиденько повернувся до хати, ретельно замкнув двері й, немов досвідчений архітектор, заходився вивчати план, що його намалював Андреа. V. |
| 5642 |
Наступного дня по тому, як відбувалася оця розмова, яку ми описали, граф Монте-Крісто подався до Отея разом з Алі, кількома слугами та кіньми, яких він хотів побачити в ділі. Ще напередодні він і не думав їхати туди, так само, як і Андреа. |
| 5643 |
Спричинився до тієї мандрівки головно Бертуччо, який повернувся з Нормандії і привіз новини про дім і корвет. Дім був цілком готовий, а корвет уже з тиждень стояв на якорі в маленькій бухті з усією залогою із шести душ і, заладнавши всі формальності, ладен був хоч коли вирушити у море. |
| 5644 |
Граф Монте-Крісто похвалив Бертуччо за тямущість і запропонував йому бути готовим до швидкого від'їзду, тому що хотів покинути Францію не пізніше ніж за місяць. Щойно Бертуччо вийшов із кімнати, щоб віддати потрібні розпорядження, на порозі постав Батістен; він ніс листа на позолоченій таці. |
| 5645 |
Усеньке його життя й рішення ні перед чим не відступати, що його він ухвалив і неухильно втілював, навчили графа Монте-Крісто знаходити невимовну втіху в його битвах із природою, що є Богом, і проти світу, якого можна було б прозвати дияволом. |
| 5646 |
Він пообідав зі звичною стриманістю, а по обіді звелів Алі йти з ним і вийшов хвірткою, а потім, ніби гуляючи, дійшов до Булонського лісу, відтак ніби ненавмисне звернув до Парижа і вже у сутінках опинився коло свого дому на Єлисейських Полях. |
| 5647 |
Граф Монте-Крісто притулився до дерева і своїм зірким поглядом окинув подвійну алею, перехожих і сусідні вулиці, щоб перевірити, чи не чатує на нього хтось. Хвилин за десять він упевнився, що ніхто за ним не стежить. |
| 5648 |
Тоді він підбіг із Алі до хвіртки, хутко увійшов і службовим входом, від якого в нього був ключ, пройшов у свою спальню, не торкнувшись жодної штори, тож навіть воротар не підозрював, що в дім, який він вважав порожнім, повернувся його пан. |
| 5649 |
Увійшовши до спальні, граф Монте-Крісто подав Алі знак зупинитися; потім він пішов у будуар і уважно його озирнув; усе було як завжди; секретер стояв на місці, ключ стирчав у замку. Він двічі обернув ключ, вийняв його, пішов до дверей спальні, зняв клямру засува і вийшов із будуара. |
| 5650 |
Тим часом Алі приніс і поклав на столі зброю, яку загадав узяти йому пан: короткий карабін і два пістолі з двома цівками, які давали такий самий точний приціл, як і пістолі, що з них ото стріляють у тирі. Отож, озброївшись у такий спосіб, граф Монте-Крісто тримав у руках життя п'ятьох людей. |
| 5651 |
Було десь пів на десяту; граф Монте-Крісто й Алі швиденько повечеряли вином і скибкою хліба; потім граф Монте-Крісто натиснув пружину однієї з тих розсувних кахлів, завдяки яким він мав змогу з одного покою бачити, що діється в іншому. |
| 5652 |
Коло нього лежали його пістолі й карабін, а мурин Алі стояв поруч, тримаючи в руці топірець, форма якого залишалася незмінна ще від пори хрестових походів. Крізь одне з вікон спальні, що, як і вікно будуару, виходило на Єлисейські Поля, граф Монте-Крісто бачив вулицю. |
| 5653 |
Так минули дві години; було геть темно, а все ж таки Алі своїм гострим зором дикуна і граф Монте-Крісто завдяки звичці до пітьми розрізняли найменше коливання гілляк у дворі. Вогонь у будці воротаря давно вже погас. |
| 5654 |
Можна було припустити, що нападники, якщо справді мав бути напад, пройдуть сходами з долішнього поверху, а не залізуть у вікно. Граф Монте-Крісто гадав, що зловмисники хочуть його вбити, а не обікрасти. |
| 5655 |
Тоді їхньою метою була його спальня, і вони дістануться до неї або таємними сходами, або вікном будуару. Він поставив Алі коло дверей на сходи, а сам далі наглядав за будуаром. На дзиґарі Дому Інвалідів вибило за чверть дванадцяту; вогкий західний вітер приніс до них три зловісні удари. |
| 5656 |
Хоч яка загартована людина у тривогах, хоч яка готова вона зустріти небезпеку, що їй загрожує, усе ж таки вона завжди відчуває із прискореного калатання серця і з легкого тремтіння, яка велика різниця існує поміж уявою і дійсністю, поміж задумом і його втіленням. |
| 5657 |
Граф Монте-Крісто знаком попередив Алі; той зрозумів, що небезпека насувається від будуару і підійшов ближче до свого пана. Граф аж не тямився від нетерплячки дізнатися, хто ж його вороги і скільки там їх. |
| 5658 |
Він побачив, що в нічній пітьмі вимальовується якась темніша тінь; потім одна шибка потьмарилася, наче на неї знадвору наклеїли аркуш паперу, потім скло репнуло, та не впало. Через той зроблений отвір просунулася рука, що почала шукати засув; за мить вікно відчинилося, і з'явилася людина. |
| 5659 |
Вона була сама. Тієї ж таки миті Алі торкнувся його плеча, і він обернувся; мурин показував йому на те вікно у спальні, що виходило на вулицю. Граф Монте-Крісто ступнув три кроки до того вікна; він знав, який чуйний його слуга. |
| 5660 |
І справді, він побачив, що від брами навпроти відокремилася людина, залізла на тумбу і намагається розгледіти, що ж коїться у домі. Він дав знак Алі не зводити очей із людини на вулиці, а сам повернувся до того, що заліз у будуар. |
| 5661 |
Він непоспіхом дістав із кишені якийсь предмет, поставив його на столику, потім підійшов до бюрка, помацав замок і зауважив, що, всупереч його очікуванням, ключа там нема. Та то був чоловік передбачливий, він усе обдумав. |
| 5662 |
Граф Монте-Крісто почув характерне дзеленчання: так дзеленькає в'язка відмичок у руках слюсаря, що прийшов одімкнути зіпсований замок. Злодії прозвали їх соловейками, либонь, тому, що їм завдає втіхи, як вони чують, що ті співають ночами у замках. |
| 5663 |
Проте у темряві чоловік не міг підібрати належного знаряддя. Тоді він вдався до того предмета якого він поставив на столику: натиснув пружину, і відразу ж промінь світла, щоправда, кволий, та все ж таки достатній для того, щоб побачити, осяяв його руки й обличчя. Алі підняв топірець. |
| 5664 |
Тим часом грабіжник, не почувши більше ні звуку, знову випростався, і поки граф Монте-Крісто ото перебирався, він підійшов до секретера, і замок його вже почав тріщати під соловейком. І він підійшов до вікна. |
| 5665 |
Тоді граф Монте-Крісто дістав із шафи запалену свічку і, вилучивши мить, коли злодюга всеньку увагу зосередив на замку, тихенько відчинив двері, намагаючись, щоб світло падало на його обличчя. Двері відчинилися так тихенько, що злодій нічого не почув. |
| 5666 |
Та, на превеликий його подив, покій раптом залляло світло. Він обернувся. І, не тямлячи, як це тут опинився цей дивний відвідувач, він випустив додолу в'язку відмичок і завмер, наче його правцем поставило. |
| 5667 |
Граф Монте-Крісто став поміж Кадрусом і вікном, відрізавши в такий спосіб переляканому грабіжникові єдиний шлях до відступу. Цей спокій, ця іронія, цей владний тон викликали в Кадруса такий жах, що в нього й голова пішла обертом. |
| 5668 |
Кадрус безпомічно озирався, шукаючи куток, де можна було б сховатися, або шпарину, крізь яку можна було б прослизнути. І щоб надати своїм запевненням більшої ваги, Кадрус ступнув іще крок до абата, що й далі стояв на місці зі спокійним і допитливим виглядом. Кадрус перелякано глянув на священика. |
| 5669 |
На превеликий його подив, клинок не вгруз у тіло, а відскочив. Тієї ж миті граф Монте-Крісто ухопив його лівою рукою за п'ясть і здавив її так міцно, що ніж випав із Кадрусових пальців і негідник заволав від болю. Кадрус написав адресу. Священик узяв записку. |
| 5670 |
Ще не зовсім заспокоївшись від тих обіцянь, Кадрус виліз у вікно і поставив ногу на драбину. Там він і завмер, здригаючись усенький. Кадрус урешті второпав, що з боку панотця загрози нема, і почав спускатися. |
| 5671 |
Тоді граф Монте-Крісто підійшов до вікна зі свічкою в руках, аж із вулиці можна було розгледіти, що один спускається з вікна, а другий світить йому. І він дмухнув на свічку. Потім побрався униз; та цілком заспокоївся, аж коли ступив на землю. |
| 5672 |
Граф Монте-Крісто повернувся до спальні й, окинувши швидким поглядом сад і вулицю, побачив спершу Кадруса, що, спустившись у сад, пройшов ним і притулив драбину у протилежному кінці огорожі, щоб не перелазити там, де він уже переліз. |
| 5673 |
Потім, глянувши знову на вулицю, він побачив, як той чоловік, що очікував Кадруса, побіг тим боком вулиці, що й Кадрус, і зупинився саме на тому розі, де той збирався перелізти. Кадрус помалу виліз драбиною і, діставшись останніх щаблів, поглянув за огорожу, щоб упевнитися, що на вулиці нікого нема. |
| 5674 |
Тоді Кадрус верхи сів на огорожі й, потягнувши до себе драбину, перекинув її через мур; потім знову почав спускатися чи радше з'їжджати драбиною, що свідчило про те, що те діло він робить не вперше. Та він уже не міг зупинитися. |
| 5675 |
Хоч він і побачив, як із темного закутка вискочив якийсь чоловік, хоч і вгледів, уже торкнувшись землі, як той замахнувся, та перш аніж він устиг взятися до оборони, та рука так ударила його у спину, що він впустив драбину і зарепетував: Зарізяка вхопив його за чуприну і завдав третього удару у груди. |
| 5676 |
Побачивши, що він уже замовк, убивця підняв його голову за чуба; Кадрусові очі були заплющені, рот перехнябився. Зарізяка подумав, що він мертвий, відпустив голову й утік. Алі з його паном узяли пораненого і перенесли в дім. Там граф Монте-Крісто звелів роздягнути його і побачив три страшенні рани. |
| 5677 |
Коли сердега знову розплющив очі, граф Монте-Крісто сидів за декілька кроків од нього і дивився на нього з виразом похмурого співчуття і, здавалося, тихенько шепотів молитву. Він вийшов із кімнати і повернувся зі слоїчком у руках. |
| 5678 |
Кадрусові очі, страшні у своїй непорушності, під час його відсутності ні на мить не відривалися від дверей, якими, він відчував, мала прийти поміч. Граф Монте-Крісто підійшов до пораненого й улляв у його сині губи три краплі плину зі слоїчка. Кадрус глибоко зітхнув. Граф Монте-Крісто написав: |
| 5679 |
Граф Монте-Крісто подав Кадрусові перо, і той, зібравши рештки своїх сил, підписав заяву й відкинувся назад. І Кадрус знову зомлів. Панотець підніс до його обличчя слоїк, і поранений знову розплющив очі. Палке бажання помститися не покинуло його, поки він був непритомний. |
| 5680 |
Кадрус уражено зиркнув на графа Монте-Крісто. Кадрус звів до неба зціплені кулаки. Кадрус слабнув на очах. Граф Монте-Крісто подав йому склянку води. Граф Монте-Крісто здер перуку і струснув довгим темним волоссям, що так гарно облямовувало його бліде обличчя. |
| 5681 |
У тих графових словах була така магнетична сила, що кволі почуття сердеги ожили востаннє. Граф Монте-Крісто стежив за розвитком агонії. Він збагнув, що цей спалах останній; тоді він схилився над умираючим і зупинив на ньому спокійний і сумовитий погляд. |
| 5682 |
І з його розтулених вуст злинуло наймення, яке він промовив так тихо, наче й сам боявся почути його. Кадрус звівся навколішки, простягнув руки, відсахнувся, а потім склав долоні й останнім зусиллям звів їх до неба. І, заплющивши очі, Кадрус повалився горізнач із останнім зойком і останнім зітханням. |
| 5683 |
Кров відразу ж перестала цебеніти з ран. Він був мертвий. За десять хвилин по тому прибув лікар і королівський прокурор. Одного припровадив воротар, другого Алі, і зустрів їх панотець Бузоні, що молився коло узголів'я небіжчика. |
| 5684 |
Цілісінькі два тижні в Парижі тільки й балакали про цю зухвалу спробу обікрасти графа Монте-Крісто. Перед смертю злодій підписав заяву, в якій вказував на якогось Бенедетто, як на свого вбивцю. Поліції звеліли пустити слідами убивці всіх своїх агентів. |
| 5685 |
Граф Монте-Крісто всім казав, що це сталося, коли він був у себе в Отеї, тож він знає про все це зі слів абата Бузоні, який, за дивним збігом обставин, попросив у нього дозволу пробути ту ніч у його домі, щоб поробити виписки з деяких рідкісних книг, що були у графовій бібліотеці. |
| 5686 |
Тільки Бертуччо бліднув щоразу, як при ньому вимовляли ім'я Бенедетто, та кольором лиця Бертуччо ніхто не цікавився. Вільфор, якого погукали на місце злочину, захотів сам узятися до тієї справи і провадив її з тим заповзяттям, із яким завжди ставився до кримінальних справ, які провадив особисто. |
| 5687 |
Та минуло вже три тижні, а найретельніші пошуки не дали нічого; у світських колах уже почали забувати про той замах на крадіжку і про вбивство злодія його спільником і заходилися обговорювати майбутнє весілля панни Данґляр та графа Андреа Кавальканті. |
| 5688 |
Написали старому Кавальканті; той дуже схвально відгукнувся про цей шлюб і тільки шкодував, що служба заважає йому покинути Парму, де він оце перебуває, і погодився виділити капітал, який приноситиме півтораста тисяч ліврів річного зиску. Недарма барон був у захваті від графа Андреа Кавальканті. |
| 5689 |
Що ж до панни Ежені Данґляр, то у своїй інстинктивній неприязні до заміжжя вона була рада, що з'явився Андреа як спосіб позбутися Морсера; та коли Андреа став надто близький, вона почала ставитися до нього з очевидною відразою. |
| 5690 |
Проте Альбер вважав себе ображеним, тому що не підлягало сумнівові те, що ті образливі для нього рядки хтось навмисне помістив у газеті. Крім того, Бошанова поведінка наприкінці їхньої розмови лишила в його душі гіркий осад. |
| 5691 |
Тож він плекав думку про поєдинок, справжню причину якого, якщо, звісно, Бошан погодиться на те, він сподівався приховати навіть від своїх секундантів. Бошана ніхто не бачив відтоді, як Альбер був у нього; коли він питав про нього, казали, що він кудись подався. Де ж він був? Того ніхто не знав. |
| 5692 |
Якось уранці Альбера збудив покойовий слуга і доповів йому про те, що прийшов Бошан. Альбер продер очі, звелів попросити Бошана зачекати внизу, в курильній кімнаті, хутко вбрався і спустився вниз. Він застав Бошана, коли той ходив туди-сюди кімнатою. Угледівши його, Бошан зупинився. |
| 5693 |
Альбер глянув на паспорт і з подивом зиркнув на Бошана. Альбер зблід як смерть; він хотів було сказати щось, та слова завмерли в нього на вустах. Альбер шалено сіпнувся, щоб кинутися на Бошана, але газетяр стримав його, не так рукою, як лагідним поглядом. |
| 5694 |
Альбер розгорнув той документ; то була заява чотирьох значних громадян Яніни, яка засвідчувала, що полковник Фернан Мондего, полковник-інструктор на службі у візира Алі-Тебеліна, здав янінський замок за дві тисячі гаманців. Підписи були завірені консулом. |
| 5695 |
Альбер похитнувся і приголомшено повалився у фотель. Тепер уже не могло бути сумнівів, прізвище тут цілком зазначалося. Після хвилини нічного відчаю він не втерпів, усеньке тіло його напнулося, і з очей покотилися сльози. |
| 5696 |
Бошан із глибоким сумом глянув на вбитого горем друга, а потім підійшов до нього. Альбер так і лежав у фотелі, затуливши обличчя долонями, наче йому кортіло сховатися від денного світла. Альбер кинувся Бошанові на шию. |
| 5697 |
Альбер конвульсивно вхопив їх, стиснув, зібгав, хотів було подерти, та подумав, що, може, колись вітер підхопить клапоть і торкнеться ним його чола, тож підійшов до свічки, що весь час була запалена для сигар, і спалив їх гамузом, до останнього клаптика. |
| 5698 |
Граф Монте-Крісто дуже зрадів, побачивши, що юнаки прийшли разом. Бошан почав розглядати картини. Альбер і Бошан попрощалися; в останній потиск рук вони вклали все те, чого не могли сказати в присутності стороннього. Граф Монте-Крісто відвернувся і зітхнув. Альбер вийшов. |
| 5699 |
Граф Монте-Крісто з усмішкою кивнув йому, потім постояв трохи мовчки, глибоко замислившись. Врешті, провівши рукою по чолу, наче відганяючи від себе думи, він підійшов до гонга і вдарив у нього два рази. Увійшов Бертуччо. |
| 5700 |
Бертуччо пішов, і в Понтуаз помчав вершник, щоб попередити, що ридван проїде рівно о шостій годині. Конюх у Понтуазі послав вістового до наступної підстави, а та і собі дала знати далі; і за шість годин усі підстави, що були розташовані на тім шляху, були попереджені. |
| 5701 |
Перед від'їздом граф Монте-Крісто піднявся до Гайде, сповістив їй, що вирушає, сказав куди і надав у її розпорядження всенький дім. Альбер з'явився вчасно. Він сів у ридван у похмурому настрої, який, проте, незабаром розвіявся від утіхи, якої завдавала швидка їзда. |
| 5702 |
Він і не уявляв собі, що можна їхати так швидко. І граф вистромився з вікна, покрикуючи на коней, а в них наче крила повиростали; вони вже не мчали, а летіли. Ридван линув, як грім, королівським шляхом, і всі оберталися, проводжаючи поглядами той сяйливий метеор. |
| 5703 |
Той син пустелі був у своїй стихії — у білосніжному бурнусі, із чорним обличчям і сяйливими очима, оточений хмарою куряви, він здавався духом самуму чи богом вихору. І останні хмари, що тьмарили його чоло, зникли, наче їх звіяв зустрічний вітер. |
| 5704 |
Існують слова, що замикають розмову, немов залізні двері. Оце в такий спосіб прозвучало і графове «так». Подальший шлях вони проїхали з такою самою швидкістю; тридцять двоє коней, яких поділили на вісім підстав, пробігли сорок вісім льє за вісім годин. Уночі вони підкотили до пречудового парку. |
| 5705 |
Воротар стояв коло відчиненої брами. Його попередив конюх останньої підстави. Була друга година. Альбера попровадили у його покої. На нього чекала ванна і вечеря. Лакей, що їхав на приступці ридвана, був до його послуг; Батістен, що їхав на козлах, був графові до послуг. |
| 5706 |
Альбер узяв ванну, повечеряв і вклався до ліжка. Цілу ніч його колисав меланхолійний шум прибою. Уставши з ліжка, він відчинив скляні двері й опинився на маленькій терасі; перед ним відкривався краєвид на море, тобто на нескінченність, а позаду — чудовий парк, що прилягав до гаю. |
| 5707 |
Тут, як і скрізь, де бодай на два дні зупинявся граф Монте-Крісто, життя було влаштоване з величезним комфортом, тож із першої миті воно ставало легке і приємне. Альбер знайшов у своєму передпокої дві рушниці й усе необхідне мисливське причандалля. |
| 5708 |
Одна кімната на першому поверсі була коморою для хитромудрого рибальського знаряддя, яке впровадили англійці, великі рибалки, бо вони терплячі й гулящі, але і досі не можуть запровадити до вжитку стародавніх французьких вудильників. |
| 5709 |
Усенька днина минула в тих різноманітних розвагах, у яких графові Монте-Крісто рівних не було: вони забили в парку з десяток фазанів, наловили у річці стільки ж форелі, пообідали в альтанці, що виходила на море, і пили чай у бібліотеці. |
| 5710 |
Третього дня надвечір, геть зморившись від того гаяння часу, що здавалося графові Монте-Крісто дитячою розвагою, Альбер дрімав у фотелі, а граф зі своїм архітектором складав план оранжереї, яку він збирався побудувати у своєму домі. |
| 5711 |
Раптом пролунав тупіт копит брукованим шляхом, і Альбер звів голову; він зиркнув у вікно і з надзвичайно прикрим подивом уздрів на шляху свого покойового слугу, якого не взяв із собою, щоб не завдавати графові зайвого клопоту. І побіг до дверей. |
| 5712 |
Граф Монте-Крісто провів його поглядом і побачив, як він підбіг до слуги і як той, насилу зводячи дух, дістав із кишені невеличкий запечатаний пакет. У тому пакеті був лист і газета. Альбер із трепетом відкрив листа. |
| 5713 |
То був уже не той хлопчина, що передніш; за п'ять хвилин він геть змінився: голос його став хрипкий, обличчя укрилося червоними плямами, очі палали під набряклими повіками, хода була хибка, немов у п'яного. |
| 5714 |
Альбер ступнув декілька кроків, заточуючись, немов у нього куля поцілила, і впав на стілець коло самісіньких дверей. Граф Монте-Крісто не бачив того другого нападу слабості; він стояв коло вікна і гукав: Альбер уже пустив було коня учвал, та зупинився. |
| 5715 |
Він всадив шпори, які встигли причепити до його чобіт, у боки коневі, а той, здивувавшись, що знайшовся вершник, який вважає, ніби він потребує поганяння, помчав, немов стріла, яку пустили з арбалета. О восьмій ранку Альбер, неначе той вихор, удерся до Бошана. |
| 5716 |
Бошан зрозумів, що йому тільки залишається понурити голову, тож він вийшов звідтіля у розпачі, вирішивши послати до Альбера вістового. Проте він не міг написати Альберові про події, що сталися вже після того, як гонець поїхав. |
| 5717 |
Усі поприходили мало не раніше призначеного часу і балакали поміж собою про ту горезвісну подію, що неодмінно мусила привернути загальну увагу до одного з найпомітніших членів Верхньої палати. Одні тихо читали й обговорювали допис, інші обмінювалися спогадами, що підтверджували наведені факти. |
| 5718 |
Колеги не любили графа де Морсера. Як і всі скоробагатьки, він намагався підтримувати свою гідність за допомогою надзвичайної бундючності. Справжні аристократи кепкували з нього; обдаровані люди гребували ним; уславлені вояки з незаплямованим ім'ям інстинктивно його зневажали. |
| 5719 |
Графові загрожувала гірка доля покутної жертви. На нього вказав пальцем сам Господь, і всі ладні були вимагати його смерті. Тільки сам граф де Морсер нічогісінько не знав. Він не отримував часопису, де було опубліковане ганебне повідомлення, і цілий ранок писав листи, а потім катався на новому коні. |
| 5720 |
Отож він прибув о звичній порі з високо зведеною головою, пихатим поглядом і гордовитою поставою, вийшов зі свого ридвана, пройшов коридорами і ввійшов до зали, не помічаючи збентеження кур'єрів і недбалих поклонів своїх колег. Коли він увійшов, засідання вже розпочалося. |
| 5721 |
Було видно, що всеньке зібрання палає бажанням узятися до обговорення. Газета з тим звинуваченням була у всіх у руках, та, як завжди буває, ніхто не зважувався взяти на себе відповідальність і першим вийти на трибуну. |
| 5722 |
Душевних ран не видно, та вони ніколи не гояться — вони завжди болять, завжди спливають кров'ю, завжди зяють у глибинах людської душі. У могильному безгомінні промовець прочитав той допис. Пролунав глухий гомін, та відразу ж ущух, коли звинувачувач знову заговорив. |
| 5723 |
Він почав із того, що пояснив, яке непросте завдання він завдав на себе: адже йдеться про честь графа де Морсера, про честь усенької Палати, тож задля цього він і відкриває обговорення, під час якого доведеться торкнутися особистих, а отже і завжди болючих питань. |
| 5724 |
Наприкінці він поставив вимогу призначити розслідування і перевести його якомога швидше, щоб у самісінькому зародку знищити наклеп і відновити добре ім'я графа де Морсера, помстившись за образу, якої завдали особі, яку так високо цінує суспільна думка. |
| 5725 |
Морсер був такий пригнічений, так приголомшило його це незмірне і неждане лихо, що насилу пробурмотів декілька слів, безтямно дивлячись на колег. Це збентеження, що, втім, могло випливати із приголомшеності невинного, і з сорому винуватого, викликало певне співчуття до нього. |
| 5726 |
Справді великодушні люди завжди готові виявити співчуття, якщо лихо їхнього ворога перевершує їхню ненависть. Голова поставив питання на голосування, і зібрання ухвалило провести розслідування. Графа запитали, скільки часу потрібно буде йому, щоб приготуватися до захисту. |
| 5727 |
Морсер уже трохи встиг оговтатися після першого удару й опанував себе. Ті слова справили на всіх добре враження. Голова подзвонив. Обрали комісію із дванадцяти осіб для розгляду паперів, які надасть Морсер. Перше засідання тієї комісії призначили на восьму годину вечора, у приміщенні Палати. |
| 5728 |
Коли ухвалили ту постанову, Морсер попросив дозволу піти: йому потрібно було зібрати документи, що їх він давно вже приготував із притаманною йому хитрістю й підступністю, тому що він завжди передбачав можливість такої катастрофи. Оце все й розповів Альберові Бошан. |
| 5729 |
Альбер слухав його, здригаючись то від гніву, то від сорому; він не зважувався надіятися, тому що після Бошанової мандрівки до Яніни знав, що батько його винен, і не розумів, як міг би він довести свою невинність. |
| 5730 |
Альбер провів долонею по чолі, наче випробовуючи свої сили, як ото людина, що збирається боронити своє життя й перевіряє міцність свого панцира та згинає клинок шпаги. Він відчув, що сильний, тому що брав за снагу своє гарячкове збудження. Точнісінько о восьмій зібралися всі. |
| 5731 |
Пан де Морсер увійшов з останнім ударом дзиґаря. У руках у нього були якісь папери, і він здавався спокійнісіньким; усупереч своєму звичаю, тримався він просто, убраний був статечно і вишукано і, за звичкою старих вояк, застебнутий на всі ґудзики. |
| 5732 |
Альбер відчував, що всі ті подробиці роздирають йому серце, та заразом до тих його страждань долучалося трохи і вдячності: йому хотілося обняти людей, що виявили повагу до його батька, коли він зазнавав такого тяжкого випробування. Цієї миті увійшов кур'єр і подав голові листа. Голова спохмурнів. |
| 5733 |
Зібрання схвально загомоніло; якби тієї миті, Альбере, не сталося нічого несподіваного, то честь вашого батька була б порятована. Залишалося тільки проголосувати, та тут зняв річ голова. Граф де Морсер зблід і так стиснув папери, що вони аж зашурхотіли в його пальцях. |
| 5734 |
Голова попросив незнайомку відхилити покривало, і перед очима зібрання постала молода дівчина у грецькому вбранні; вона була надзвичайно вродлива. Голова звелів дівчині сісти, та вона похитала головою. Граф упав у свій фотель, бо ноги відмовлялися йому служити. |
| 5735 |
Скромний і заразом гордовитий рум'янець, яким зашарілося її личко, її полум'яний погляд і величавість її слів справила невимовне враження на зібрання. Граф де Морсер із таким жахом дивився на неї, наче під ногами у нього раптом розступилася земля. |
| 5736 |
Оскільки передбачали таку можливість, що декотрі з наданих паперів можуть виявитися написані арабською, новогрецькою чи турецькою мовою, то на засідання викликали перекладача, що служив у Палаті; по нього послали. |
| 5737 |
Після того читання і того видовища запала мертва тиша; усе, що було живого у графові, зосередилося у його очах, і ті очі, ніби несамохіть прикуті до Гайде, палали кров'ю і полум'ям. «І граф Монте-Крісто не знає про ваш учинок? » — запитав голова. |
| 5738 |
Граф за весь цей час не промовив ні слова; його колеги зі співчуттям дивилися на того чоловіка, що його життя зазнало краху від запахущого дівочого подиху; лихо вже позначало його чоло зловісними знаками. |
| 5739 |
Кожне слово падало на графа, немов удар ножем, позбавляючи його решток снаги; коли прозвучали останні слова Гайде, він несамохіть заховав руку, що справді була покалічена раною, і повалився у фотель, не тямлячись од відчаю. |
| 5740 |
Від побаченого і почутого думки присутніх закружляли вихором, наче опале листя, яке звіяв могутній подих північного вітру. Граф нічого не відказав на те. Тоді члени комісії з жахом перезирнулися, усі знали владний і непохитний норов генерала. |
| 5741 |
Потрібен був страшенний занепад духу, щоб цей чоловік перестав боронитися; й усі гадали, що за цим безгомінням, яке скидається на сон, настане пробудження, що буде подібне до бурі. — глухо відказав граф, підводячись із місця. |
| 5742 |
Граф окинув усіх поглядом, розпачливий вираз якого викликав би жалість у тигрів, та не міг розчулити суддів; потім він звів очі вгору, та відразу ж опустив їх, наче боявся, що склепіння розступиться й у всій своїй величі настане другий, небесний суд, прийде другий, небесний суддя. |
| 5743 |
Аж рвучким порухом він роздер комір, що душив його, і вийшов із зали в понурому безумі; його кроки зловісно задудоніли під склепінням, а потім торохтіння ридвана, що учвал помчав його відтіля, струсонуло колони флорентійського портика. |
| 5744 |
Гайде залишалася там до кінця засідання; вона вислухала вирок графові, і жодна риса її обличчя не висловила ні радості, ні співчуття. Потім вона затулила обличчя покривалом, велично вклонилася членам зібрання і вийшла тією ходою, якою Вергілій наділяв богинь. Х. |
| 5745 |
У залі всі мовчали, було темно, тож я непомічений вислизнув звідтіля, — провадив Бошан. — Коло дверей на мене чекав той кур'єр, що відімкнув мені ложу. Він припровадив мене коридорами до маленьких дверей, що виходили на вулицю Вожірар. |
| 5746 |
Авжеж, присягаюся, Альбере, хоч звідки походило б це викриття, скажу таке: може, воно походить і від ворога, та цей ворог є лиш знаряддям у руці Божій. Альбер сидів, понуривши голову на руки; він звів лице, що було мокре від сліз і палало від сорому, і вхопив Бошана за руку. |
| 5747 |
Вони найняли кабріолет. Підкотивши до Данґлярового дому, вони побачили коло брами ридван і слугу Андреа Кавальканті. Банкірові доповіли про їхній візит, і він, почувши Альберове ім'я і знаючи про все, що сталося напередодні, звелів сказати, що не приймає. |
| 5748 |
Та було вже пізно, тому що Альбер пішов услід за слугою; почувши ту відповідь, він відчинив двері й разом із Бошаном увійшов до банкірового кабінету. Данґляр пополотнів. Кавальканті поворухнувся. Альбер обернувся до нього. |
| 5749 |
Кавальканті приголомшено зиркнув на Данґляра, і той, зібравшись на силі, підвівся і став поміж ними. Альберів наскок на Андреа викликав у нім надію, що причина цього візиту не та, яку він припустив спершу. Данґляр позадкував. Альбер із Бошаном перезирнулися. Альбер відчув, як лице його зашарілося. |
| 5750 |
Та що потрібно було Альберові? Не більший чи менший ступінь Данґлярової вини чи вини графа Монте-Крісто, а людина, що відповіла б за образу, людина, що прийняла б виклик, а було цілком зрозуміло, що Данґляр виклику не прийме. |
| 5751 |
І все те, що встигло вже забутися чи пройшло непомічене, виразно поставало перед його очима і воскресало в його пам'яті. Граф Монте-Крісто знав усе, якщо він купив доньку Алі-паші; а знаючи все, він порадив Данґлярові написати до Яніни. |
| 5752 |
Не було вже сумніву, що все це було зроблено свідомо, граф Монте-Крісто, звісно ж, був у змові з ворогами його батька. Альбер одпровадив Бошана вбік і поділився з ним цими міркуваннями. Альбер обернувся. І, вклонившись банкірові, він вийшов разом із Бошаном, навіть не глянувши на Кавальканті. |
| 5753 |
Данґляр провів їх до дверей і на порозі ще раз запевнив Альбера, що в нього нема ніякої особистої підстави, щоб почувати ненависть до графа де Морсера. Вони посідали в кабріолет і подалися на Єлисейські Поля. |
| 5754 |
Почуття, що спонукало Альбера, було таке святе, що Бошанові залишалося тільки улягати усім його бажанням; отож він поступився й обмежився тим, що пішов за своїм другом. Альбер майже бігцем пробіг од брами до ґанку. Там його зустрів Батістен. |
| 5755 |
Повернувшись додому, Альбер послав попередити Франца, Дебре і Морреля, що дуже просить їх зустрітися з ним цього вечора в Опері. Потім він пішов до своєї матері, яка після всього, що сталося напередодні, звеліла нікого не приймати і замкнулася у своєму покої. |
| 5756 |
Він застав її в ліжку, приголомшену скандалом, що вибухнув нещодавно. Прихід Альбера вплинув на Мерседес так, як і слід було чекати: вона стиснула синову руку і вибухнула риданнями. Проте від тих сліз їй полегшало. Альбер стояв, мовчки схилившись над нею. |
| 5757 |
Із його блідого обличчя і насуплених брів було видно, що рішення помститися дедалі дужче охоплює його душу. Мерседес здригнулася; вона помітила, що Альбер не сказав «у мого батька». Мерседес затремтіла і звелася на ліжку. Мерседес здригнулася і допитливо глянула на сина. |
| 5758 |
Іронічна посмішка промайнула на Альберових вустах. Мерседес помітила ту посмішку й інстинктом матері й жінки вгадала все; та була вона обережна і сильна духом, тож приховала своє збентеження і тривогу. Альбер мовчав; трохи згодом графиня заговорила знову. |
| 5759 |
Альбер удав, що не почув тих слів, тож попрощався з матір'ю і вийшов. Не встиг він зачинити за собою двері, як Мерседес послала по слугу, якому особливо довіряла, і звеліла йому йти назирці за Альбером скрізь, хоч куди той пішов би, і відразу ж про все сповіщати їй. |
| 5760 |
Потім вона погукала покоївку і, хоч почувалася кволою, все ж таки вбралася, щоби бути про всяк випадок готовою. Доручення, яке вона дала слузі, неважко було виконати. Альбер пішов у свої покої й убрався з особливою ретельністю. |
| 5761 |
Поведінка сина, що прагне помститися за батька, була така природна, що Шато-Рено й не намагався переконати його й обмежився заявою, що він до його послуг. Дебре ще не було, та Альбер знав, що він рідко пропускає вистави в Опері. Поки не підняли завіси, Альбер вештався театром. |
| 5762 |
Він сподівався зустріти графа Монте-Крісто або в коридорі, або на сходах. Дзвінок змусив його повернутися, і він умостився у своєму кріслі, поміж Шато-Рено і Бошаном. Та очі його не відривалися від ложі поміж колонами, що під час першої дії вперто залишалася зачинена. |
| 5763 |
Аж на початку другого акту, коли Альбер уже всоте поглянув на годинника, двері ложі відчинилися, і граф Монте-Крісто, весь у чорному вбранні, увійшов і сперся на бар'єр, озираючи глядацьку залу; за ним увійшов Моррель, шукаючи поглядом сестру і зятя. Він побачив їх у ложі бельетажу і кивнув їм. |
| 5764 |
Озираючи залу, граф Монте-Крісто помітив бліде обличчя і палаючі очі, що наполегливо шукали його погляду; звісно ж, він упізнав Альбера, та, побачивши його похмуре обличчя, удав, ніби не помітив його. Нічим не зрадивши своїх думок, він сів, дістав із чохла бінокль і почав дивитися у протилежний бік. |
| 5765 |
Та, удавши, ніби він не помічає Альбера, граф Монте-Крісто все ж таки не втрачав його з поля зору, і коли другий акт скінчився і завіса впала, від його пильного і непомильного погляду не сховалося те, що Альбер вийшов із партеру в супроводі двох своїх друзів. |
| 5766 |
Потім обличчя його промайнуло у дверях сусідньої ложі. Граф Монте-Крісто відчував, що гроза зближається, тож, почувши, як обернувся ключ у дверях його ложі, він уже до всього був готовий, хоча тієї миті весело розмовляв із Моррелем. Двері відчинилися. |
| 5767 |
Лиш тоді граф Монте-Крісто обернувся й угледів блідого і тремтливого Альбера; позаду нього стояли Бошан і Шато-Рено. І обличчя цієї людини, що так чудово панувала над собою, було переповнене привітністю. |
| 5768 |
Тільки зараз Моррель згадав про листа, якого отримав од віконта, де той, нічого не пояснюючи, просив його бути увечері в Опері, тож він зрозумів, що зараз станеться. Він промовляв крізь зуби, голос його уривався. |
| 5769 |
І Альбер зняв голос, щоб його могли почути в сусідніх ложах і в коридорі; справді, почувши сварку, всі, хто був у ложах, пооберталися, а люди, що проходили коридором, зупинилися за спиною в Бошана і Шато-Рено. І граф Монте-Крісто владним порухом показав Альберові на двері. |
| 5770 |
Альбер найліпше від усіх і найперший утямив натяк і зробив було порух, щоб кинути рукавичку графові в обличчя, та Моррель зупинив його руку, а Шато-Рено і Бошан ухопили його за плечі, щоб він не перебрав міри. |
| 5771 |
Проте граф Монте-Крісто, не підводячись із місця, простягнув руку і вихопив із його пальців вогку і пожмакану рукавичку. Заточуючись, мов п'яний, Альбер відступив на декілька кроків. Моррель скористався цим і зачинив двері. |
| 5772 |
Граф Монте-Крісто знову взяв бінокль і притулив його до очей, наче нічого й не сталося. Серце того чоловіка були вилляте з бронзи, а обличчя вирубане з мармуру. Моррель нахилився до нього. Моррель і собі потиснув руку графа Монте-Крісто і здригнувся, відчувши, що ця рука холодна і спокійна. |
| 5773 |
Моррель попрощався з ним біля виходу, ще раз пообіцявши прийти до нього з Емманюелем точнісінько о сьомій годині ранку. Потім, так само спокійний і так само усміхаючись, граф Монте-Крісто сів у ридван. За п'ять хвилин він уже був удома. |
| 5774 |
То були пістолі особливого зразка, граф Монте-Крісто замовив їх, щоб вправлятися у стрілянині у себе вдома. Для пострілу достатньо було зарядити їх пістоном, тож, перебуваючи в сусідньому покої, не можна було запідозрити, що граф, як ото кажуть стрільці, набиває собі руку. |
| 5775 |
Та перш ніж він устиг розтулити рота, граф Монте-Крісто угледів у напівтемряві за його спиною жінку під вуаллю, що увійшла услід за Батістеном. Вона побачила пістоль у його руці, побачила, що на столі лежать дві шпаги, і кинулася до кімнати. Батістен допитливо глянув на свого пана. |
| 5776 |
Граф Монте-Крісто кивнув йому, він вийшов і зачинив за собою двері. Незнайомка озирнула кімнату, щоб упевнитися, що вони самі, потім нахилилася так низько, наче хотіла повалитися навколішки, і благально склала долоні. Граф Монте-Крісто позадкував, тихо зойкнув і впустив пістоля. |
| 5777 |
Граф Монте-Крісто вимовив ім'я з такою ненавистю, що Мерседес здригнулася від жаху. І граф Монте-Крісто підійшов до столу, висунув шухляду, дістав звідти пожовклий аркуш, покреслений бляклим чорнилом, і поклав його перед Мерседес. |
| 5778 |
І ось, сидячи у фотелі, вона своїми затьмареними від сліз очима поглянула на мужнє обличчя графа Монте-Крісто, де ще лежав грізний відбиток страждання і ненависті. І граф Монте-Крісто, остерігаючись, що не вистоїть перед проханнями тієї, яку так кохав, закликав на поміч своїй ненависті спогади. |
| 5779 |
Із грудей графа Монте-Крісто вихопився чи то зойк, чи то гарчання, і він притулив долоні до скронь. Мерседес промовила ті слова з такою силою горя, з такою розпукою, що з графових грудей вихопилося ридання. Лева приборкали; невблаганний месник схилив голову. |
| 5780 |
Мерседес радісно скрикнула; в очах графа Монте-Крісто зблиснули дві сльози, та відразу ж і зникли; певне, Господь послав по них янгола, адже для творця вони були набагато коштовніші, ніж перлини Гузерату й Офіру. Мерседес голосно скрикнула і кинулася до графа Монте-Крісто, та раптом зупинилася. |
| 5781 |
Мерседес простягнула графові руку. Мерседес глянула на нього з подивом, захватом і вдячністю. Граф Монте-Крісто похилив голову на руки, наче його чоло знемощіло під тягарем його дум. Граф Монте-Крісто гірко посміхнувся. Та граф Монте-Крісто на те нічого не відказав. |
| 5782 |
Мерседес відчинила двері кабінету і зникла раніше, аніж він отямився від глибоких і гірких дум. Дзиґар на Інвалідах вибив першу, коли граф Монте-Крісто, почувши торохтіння ридвана, що віз пані де Морсер Єлисейськими Полями, звів голову. |
| 5783 |
Після того, як Мерседес поїхала, дім графа Монте-Крісто знову поринув у пітьму. Довкола нього і в ньому самому все завмерло; його діяльний розум охопило заціпеніння, як ото охоплює сон зморене тіло. І графове обличчя зашарілося від ображеної гордості. Була п'ята година ранку. |
| 5784 |
Раптом до нього долинув кволий стогін. Графові вчулося ніби притлумлене зітхання; він обернув голову, поглянув довкруги, та нікого не побачив. Проте зітхання те так виразно повторилося, що його сумніви заступила певність. |
| 5785 |
Тоді він підвівся, тихенько відчинив двері до вітальні й побачив у фотелі Гайде; руки безсило звисли, гоже бліде личко було відкинуте назад; вона підсунула свій фотель до дверей, щоб він не міг вийти з кімнати, не помітивши її, та нездоланний сон юності взяв над нею гору після виснажливого неспання. |
| 5786 |
Коли граф Монте-Крісто відчинив двері, вона не прокинулася. Він глянув на неї з невимовною ніжністю й жалем. Він сумовито похитав головою. І він тихенько повернувся до кабінету і занотував унизу, під попередніми рядками: |
| 5787 |
Коли він дописував останній рядок, за його спиною пролунав ледве чутний вигук, і він упустив ручку. Молоду невільницю збудив ранковий промінь, що торкнувся її повік; вона підвелася і підійшла до графа Монте-Крісто, нечутно ступаючи м'яким килимом. Він замовк. |
| 5788 |
Гайде сумовито всміхнулася й похитала головою. І, узявши до рук той заповіт, роздерла його і кинула клапті додолу. Після того спалаху, що був такий незвичний для невільниці, вона непритомна впала на килим. Граф Монте-Крісто нахилився. |
| 5789 |
Узяв її на руки, і, поглянувши на те гоже, бліде личко, на довгі стулені вії, на непорушне, безпомічне тіло, він уперше подумав, що, може, вона любить його не лише як донька. Він одніс непритомну Гайде до її покоїв і доручив потурбуватися про неї покоївкам. |
| 5790 |
Повернувшись до свого кабінету, він хутко замкнув за собою двері і знову написав заповіт. Не встиг він скінчити, як пролунало торохтіння кабріолета, що заїжджав у двір. Граф Монте-Крісто підійшов до вікна і побачив Максимільяна з Емманюелем. І запечатав заповіт трьома печатками. |
| 5791 |
За хвилину він прочув у вітальні кроки і пішов, щоб одімкнути двері. Увійшов Моррель. Він приїхав на двадцять хвилин раніше від призначеного часу. Графа Монте-Крісто зворушила ця сердечна приязнь і, замість того щоб простягнути Моррелеві руку, він обняв його. І граф Монте-Крісто подзвонив. |
| 5792 |
Граф Монте-Крісто взяв пістолі, які ото тримав у руках, коли входила Мерседес, і, приліпивши жирового туза на планку чотирма пострілами пробив три листки і ніжку трилисника. Із кожним пострілом Моррель дедалі дужче бліднув. |
| 5793 |
Він оглянув кулі, якими граф Монте-Крісто вчинив те диво, і побачив, що вони не більші од великих дробин. Потім обернувся до графа Монте-Крісто. Ці слова він промовив таким тоном, що Моррель здригнувся. На графових вустах промайнула страшна посмішка. Моррель спантеличено дивився на нього. |
| 5794 |
Проходячи коридором, граф Монте-Крісто зупинився коло якихось дверей, і Максимільянові з Емманюелем, що не хотіли бути неделікатними і пройшли трохи вперед, здалося, ніби вони чують схлипування і зітхання у відповідь. |
| 5795 |
Ридван уже чекав на них; граф Монте-Крісто сів у нього разом зі своїми секундантами. Точнісінько о восьмій вони вже були на тому місці, про яке й домовилися. Граф Монте-Крісто легко плигнув додолу і подав руку Емманюелеві й Максимільяну, щоб допомогти їм вийти. |
| 5796 |
Максимільян затримав графову руку у своїх долонях. Граф Монте-Крісто одвів Морреля на декілька кроків убік. Моррель здивовано глянув на графа Монте-Крісто. Моррель попрямував до Бошана й Шато-Рено. Ті побачили, що він іде до них, і ступнули кілька кроків йому назустріч. |
| 5797 |
Молодики вклонилися одне одному, якщо й не привітно, то принаймні з усією чемністю. Бошан поглянув на годинника. Однією з алей, що збігалися докупи коло середохрестя, де вони стояли, мчав повіз. І справді, до них наближалися Франц і Дебре. Бошан і Шато-Рено здивовано перезирнулися. |
| 5798 |
Альбер був уже кроків за десять од них. Ось він зупинив коня, плигнув додолу і кинув повід слузі. Він був блідий, повіки його почервоніли і понабрякали. Видно було, що він цілу ніч не спав. На обличчі його був поважний і сумовитий вираз, геть йому не притаманний. |
| 5799 |
Альберові секунданти приголомшено перезирнулися; Франц і Дебре щось буркнули один одному тихо, а Моррель, зрадівши од тієї несподіваної затримки, підійшов до графа Монте-Крісто, що разом з Емманюелем ходив алеєю. Граф Монте-Крісто у супроводі Максимільяна й Емманюеля попрямував до Альбера. |
| 5800 |
Якби ото блискавиця поцілила у свідків тієї несподіваної сцени, то приголомшила б вона їх менше, ніж Альберова заява. Граф Монте-Крісто поволі звів очі до неба, і в них сяяв вираз безмежної вдячності. |
| 5801 |
Він не міг не здивуватися з того, як палкий Альбер, що так хоробро поводився поміж римськими розбійниками, зважився на таке нечуване приниження. І він упізнав уплив Мерседес і зрозумів, чому її шляхетне серденько не опиралося його жертві. |
| 5802 |
Альбер допитливо дивився на своїх секундантів, і хоч погляд його не здавався ніяковим, усе ж таки він ніби допитувався їхньої думки про те, що сталося. Альбер нічого не сказав на те. Шато-Рено ляскав по халяві свого чобота гнучким стеком. Шато-Рено з Бошаном перезирнулися. |
| 5803 |
По тому, як його секунданти посідали в ридван і поїхали собі, він ще із хвилю стояв непорушно, а потім хутко відв'язав свого коня від дерева, довкола якого слуга його замотав повід, легко вихопився у сідло і помчав у Париж. За чверть години він уже заходив у кам'яницю на вулиці Ельдер. |
| 5804 |
Коли він злазив із коня, йому здалося, ніби за шторою у вікні промайнуло бліде обличчя графа де Морсера; він зітхнув і, відвернувшись, увійшов у свій флігель. Ставши на порозі, він окинув останнім поглядом усю ту пишноту, що змалку прикрашала його життя, востаннє глянув на свої картини. |
| 5805 |
Не встигла брама зачинитися за графом, як Альбер попрямував у покої своєї матері; не знайшовши нікого, хто доповів би про нього, він пішов просто у спальню до Мерседес і став на порозі, схвильований тим, що побачив. |
| 5806 |
У матері й сина була наче та сама душа: Мерседес клопоталася тим самим, що робив допіру й Альбер. Усе вона прибрала; мережива, коштовності, золоті речі, білизна, гроші — усе було у шафах, і Мерседес дбайливо замикала їх ключами. |
| 5807 |
Альбер побачив ті приготування; він усе збагнув і, вигукнувши: узяв її в обійми. Художник, що зумів би передати вираз їхніх облич тієї миті, створив би прегарне полотно. Готуючись до сміливого кроку, Альбер не боявся за себе, та материні приготування його злякали. |
| 5808 |
Альбер вийшов із дому і повернувся з фіакром; він згадав, що на вулиці Пресвятих Панотців є невеличкий готелик, тож вирішив винайняти там скромне, та пристойне приміщення для матері. Коли фіакр підкотив до брами й Альбер вийшов, до нього підійшов чоловік і подав йому листа. Альбер упізнав Бертуччо. |
| 5809 |
Вона прочитала: Емманюель не приховував своєї втіхи, що все скінчилося так щасливо, і відверто казав про свої миролюбні уподобання. Моррель сидів у кутку ридвана і не заважав зятеві тішитися й розбалакувати, він радів мовчки, проте щиро, хоч та втіха сяяла тільки в його очах. |
| 5810 |
Біля застави Трон вони зустріли Бертуччо; він чекав на них, непорушний, мов чатовий на стійці. Граф Монте-Крісто вистромився з вікна ридвана, тихо обмінявся з ним кількома словами, і управитель хутко пішов собі. Дверцята зачинилися, й ридван попрямував далі. Моррель усміхнувся і похитав головою. |
| 5811 |
Замість відповіді граф Монте-Крісто простягнув йому руку. Вони підкотили до кам'яниці на Єлисейських Полях. Граф Монте-Крісто відчинив дверцята. Моррель стрибнув на бруківку. На ґанку чекав Бертуччо. Моррель попрямував проспектом Мариньї, а граф Монте-Крісто хутко подався назустріч Бертуччо. |
| 5812 |
Звісно, і радість графа Монте-Крісто, хоч він і не виявляв її так бурхливо, була не менш велика; для змучених сердець радість немов роса, що випадає на висохлу від спекоти землю; серце і земля всотують ту живодайну вологу, та стороннє око не помітить цього. |
| 5813 |
За останні дні граф Монте-Крісто збагнув те, що давно вже здавалося йому неможливим: на світі є дві Мерседес, і він ще може зазнати щастя. Його погляд спрагло поринав у затуманені очі Гайде, аж раптом відчинилися двері. Граф Монте-Крісто насупився. І справді, графове обличчя поясніло. |
| 5814 |
Граф Монте-Крісто всміхнувся. Граф Монте-Крісто закарбував на тому прегарному, чистому чолі поцілунок, і від нього закалатало двоє сердець — одне стрімко, а друге глухо. Нам необхідно пояснити причину тих відвідин, що їх, може, чекав граф Монте-Крісто, та наші читачі, либонь, і не сподівалися. |
| 5815 |
Коли Мерседес, як ми вже казали, робила у себе отой перелік, що й Альбер, коли вона складала свої коштовності, замикала шафи, збирала докупи ключі, щоб лишити все по собі в цілковитому порядку, вона не помітила, що за скляними дверми в коридорі з'явилося бліде похмуре обличчя. |
| 5816 |
Того, хто дивився крізь ті двері, не можна було ні побачити, ні почути, а сам він міг бачити й чути все, що діялося у пані де Морсер. Відійшовши від тих дверей, блідий чоловік подався у спальню і конвульсивно стиснутою рукою підняв штору в тому вікні, що виходило у двір. |
| 5817 |
Так він стояв хвилин із десять, непорушно і безмовно прислухаючись до калатання свого серця. Ті десять хвилин здалися йому вічністю. Ото саме тоді, повертаючись із місця поєдинку, Альбер і вгледів у вікні свого батька, що наглядав за ним, і відвернувся. |
| 5818 |
Граф широко розплющив очі, адже він знав, що Альбер завдав графові Монте-Крісто страшенної образи й у всьому світі така образа передбачає дуель, де одного зі супротивників спіткає смерть. Альбер повернувся живий і неушкоджений, отож, він помстився за батька. |
| 5819 |
Невимовна радість осяяла те похмуре обличчя, наче останній промінь сонця, що сідає у хмари на обрії, мов у справжнісіньку могилу. Та, як ми вже сказали, марно чекав він, що Альбер прийде в його покої і розповість про свою перемогу. Ми знаємо, що Альбер звелів слузі нічого не приховувати від графа. |
| 5820 |
За десять хвилин на ґанку з'явився граф де Морсер, убраний у чорний сурдут із коміром військового зразка, у чорних штанах і в чорних рукавичках. Либонь, він заздалегідь віддав розпорядження, бо не встиг він спуститися з ґанку, як йому подали ридван. |
| 5821 |
Покойовий слуга відразу ж поклав у ридван кирею, де було загорнуто дві шпаги, потім зачинив дверцята і сів поруч із візником. Візник чекав наказу. Коні помчали вперед, коли їх стьобнули батогом; за п'ять хвилин вони зупинилися біля кам'яниці графа Монте-Крісто. |
| 5822 |
Морсер сам відчинив дверцята і, мов той парубок, плигнув на ходу з ридвана, подзвонив і ввійшов разом зі слугою в широко відчинені двері. За мить Батістен доповідав своєму панові про графа де Морсера, і граф Монте-Крісто, провівши Гайде, звелів запровадити Морсера до вітальні. |
| 5823 |
Граф Монте-Крісто зблід як смерть; очі його заяріли грізним вогнем; він кинувся до сусіднього покою, здер із себе краватку, сурдут і камізельку, надів моряцьку куртку і шапочку, з-під якої вибивалася його довга чуприна. За декілька кроків од дому граф звелів зупинитися і виліз із ридвана. |
| 5824 |
Брама була розчахнута навстіж, і посеред двориська чекав кучер фіакра, дивуючись, що його погукали до такої розкішної кам'яниці. Граф перелякано зиркнув на нього, та не зважився ні про що розпитувати і пішов у свої покої. |
| 5825 |
Ми сказали «помалу», тому що в Морреля було ще півгодини часу, а пройти йому належало кроків із п'ятсот; та хоч він мав доста часу, усе ж таки поспішив розлучитися з графом Монте-Крісто, тому що йому кортіло залишитися на самоті зі своїми думками. |
| 5826 |
Він добре пам'ятав про ту пору, яку йому призначили: це було тоді, коли Валентина годувала сніданком Нуартьє, то могла бути певна, що ніхто не потурбує її під час виконання цього благочестивого обов'язку. |
| 5827 |
Нуартьє і Валентина дозволили йому відвідувати їх двічі за тиждень, і він хотів скористатися тим правом. Коли Моррель увійшов, Валентина, що вже зачекалася його, ухопила юнака за руку і припровадила до діда. Вона була бліда і дуже схвильована. |
| 5828 |
У домі Вільфорів ніхто не сумнівався, що неухильним наслідком того випадку буде поєдинок, і Валентина жіночим чуттям збагнула, що Моррель буде секундантом графа Монте-Крісто, і, знаючи його, про ту хоробрість і глибоку прихильність до графа, боялася, що він не обмежиться пасивною роллю свідка. |
| 5829 |
Тож неважко зрозуміти, із яким нетерпінням запитувала вона про подробиці і слухала відповіді, і Моррель прочитав ув очах своєї коханої безмежну втіху, коли вона почула про несподівано щасливий кінець дуелі. |
| 5830 |
Нуартьє значуще зиркнув на внучку, поглядом наказуючи їй замовкнути; та Валентина не дивилася на нього, бо її погляди й усмішка звернені були до Морреля. Нуартьє уважно стежив за її словами. Валентина всміхнулася, та усмішка її була сумна й болісна. |
| 5831 |
Сп'янілий від кохання Максимільян мовчки дивився на неї; вона була така гарна, та її блідість стала якась прозора, очі блищали дужче, ніж звичайно, а руки, що завжди були білі, мов перламутр, здавалися виліпленими з воску, що трохи пожовк із часом. |
| 5832 |
Із Валентини Максимільян перевів погляд на Нуартьє; той дивився своїм загадковим, замисленим поглядом на внучку, що поринула у своє кохання; та й він, як і Моррель, бачив ті ознаки прихованого страждання, що були втім такі непомітні, що їх ніхто не помічав, крім діда і коханого. |
| 5833 |
Нуартьє допитливо глянув на внучку. Нуартьє зблід і дав на здогад, що хоче щось сказати. Валентина підвелася, щоб принести словника. Нуартьє з помітною тривогою стежив за нею поглядом. Кров припливла до її щік, і вона почервоніла. І вона вхопилася за край столу. Він підбіг до неї. |
| 5834 |
Валентина всміхнулася. Вона відчинила двері, підбігла до вікна в коридорі й відразу ж повернулася. Моррель провів її поглядом, він бачив, як за нею зачинилися двері, і чув, як вона побралася маленькими сходами, що провадили до покою пані де Вільфор і до її кімнати. |
| 5835 |
Та оскільки щоразу доводилося перебирати абетку і шукати у словнику кожнісіньке слово, минуло аж десять хвилин, поки думка Нуартьє виллялася у такі слова: Моррель негайно подзвонив лакеєві, який заступав Барруа, і від імені Нуартьє передав йому той наказ. За хвилю слуга Нуартьє повернувся. |
| 5836 |
Карафка і склянка були геть порожні. Нуартьє дав на здогад, що бажає щось сказати. Щоб утілити ту думку в слова, потрібно було п'ять хвилин. Слуга вийшов і відразу ж повернувся. Нуартьє звів очі до неба, наче гравець, що поставив на кін увесь свій маєток. |
| 5837 |
Валентина не помилилася, коли сказала, що приїхала пані Данґляр із донькою; їх попровадили до кімнати пані де Вільфор, яка сказала, що вітатиме їх у себе, тим-то Валентина і пройшла через свою кімнату, бо вона була на тому самому поверсі, що й кімната мачухи, і ділила їх тільки Едуарова кімната. |
| 5838 |
Гості ввійшли у будуар із трохи офіційним виглядом, певне, готуючись сповістити якусь важливу новину. Люди одного кола легко розпізнають різні відтінки у спілкуванні. Пані де Вільфор у відповідь на урочистість обох паній теж прибрала врочистого вигляду. |
| 5839 |
Тієї миті ввійшла Валентина, і всі знову почали вітатися. Данґляр наполягав на князівському титулі. Барон-демократ вважав, що це звучить ліпше, ніж граф. Ежені промовила все це таким рішучим і твердим тоном, що Валентина зашарілася вся. |
| 5840 |
Скромна дівчина не могла зрозуміти цієї сильної натури, у якій не відчувалося ні краплі жіночої ніяковості. Валентина теж знала все, та промовчала. Від поєдинку думки її полинули у кімнату Нуартьє, де на неї чекав Моррель. |
| 5841 |
Поринувши в думи, Валентина вже кілька хвилин і слова не промовила; вона не могла б навіть сказати, про що там була балачка, коли ж це пані Данґляр доторкнулася до її руки. І, попри всю свою простодушність, Валентина збагнула, що може скористатися цим приводом, щоби піти звідціля. |
| 5842 |
Їй залишалося спуститися тільки трьома сходинками, вона вже чула Моррелів голос, аж раптом увіччю їй потьмарилося, заклякла нога схибила, поруччя вислизнуло з її долоні, і, притулившись до стіни, вона вже не спустилася, а скотилася сходами. |
| 5843 |
Моррель швидко відчинив двері й побачив Валентину, що лежала на майданчику. Він підхопив її на руки й посадив у фотель. Валентина розплющила очі. Вона озирнула кімнату; в очах Нуартьє вона побачила страшенний переляк. |
| 5844 |
І вона вибухнула гострим, хворобливим реготом; руки її напнулися, голова відкинулася назад, і вона завмерла. Жахливий зойк, що не міг зірватися з вуст Нуартьє, застиг у його очах. Моррель зрозумів: треба гукати на поміч. |
| 5845 |
Валентина була така бліда, така вона була холодна, що обоє не стали слухати того, що їм казали, а, піддавшись страхові, що панував у тому проклятому домі, із галасом кинулися тікати. Пані Данґляр і Ежені саме збиралися їхати; вони ще встигли дізнатися про причину переполоху. |
| 5846 |
Моррель глянув на Нуартьє, до якого повернулося все його самовладання, і той показав йому очима на нішу, де якось, за подібних обставин, він уже ховався. Він ледве встиг ухопити капелюха і заховатися за шторою. |
| 5847 |
Його вразив у самісіньке серце інший спогад: йому спала на думку розмова поміж Вільфором і лікарем, яку він випадково підслухав тієї ночі, коли віддала Богові душу пані де Сен-Меран; симптоми були такі самі, як ті, що передували смерті Барруа, хоч цього разу і слабші. |
| 5848 |
І йому здалося, ніби у його вухах звучить голос графа Монте-Крісто, що сказав йому години зо дві тому: Він помчав передмістям Сент-Оноре до вулиці Матіньйон, а з вулиці Матіньйон на Єлисейські Поля. |
| 5849 |
Воротар знав його і тільки гукнув услід: Болісне ридання вихопилося з Вільфорових грудей; він ухопив лікаря за руку. І кабріолет, що доправив Вільфора, клусом домчав його назад разом із Д'Авріньї тієї самісінької миті, коли Моррель стукав у двері графа Монте-Крісто. |
| 5850 |
Граф Монте-Крісто був у себе в кабінеті й заклопотано читав записку, яку йому терміново надіслав Бертуччо. Почувши, що йому доповіли про Морреля, який розлучився з ним години зо дві тому, він зачудовано звів голову. |
| 5851 |
Для Морреля, як і для графа Монте-Крісто, за ті дві години, змінилося, мабуть, чималенько: він покинув графа з усмішкою, а тепер стояв перед ним, наче не сам при собі. Граф Монте-Крісто схопився з місця і кинувся до нього. Моррель майже повалився в крісло. І він нерішуче замовк. |
| 5852 |
Моррель вийшов, погукав Батістена і тихо сказав йому декілька слів. Покойовий слуга хутко вийшов. Граф Монте-Крісто слухав із величезним спокоєм, хоч, може, він був удаваний. Моррель здригнувся. Графів голос звучав похмуро, грізно й урочисто. |
| 5853 |
Граф Монте-Крісто вимовив останні слова так виразно, з такою недвозначною інтонацією, що Моррель схопився на ноги. Моррелеве обличчя скривилося; він ухопив графа Монте-Крісто за руку. Граф Монте-Крісто скрикнув, і той дикий крик був наче гарчання пораненого лева. |
| 5854 |
Ніколи ще в усенькому своєму житті не бачив Моррель такого обличчя, такого страшенного погляду. Ніколи ще Жах, що являв йому своє лице й на полі битви, і в смертоносних ночах Алжиру, не світив йому в очі такими зловісними блискавицями. Він позадкував від страху. |
| 5855 |
Після того пристрасного спалаху граф Монте-Крісто на мить заплющив очі, наче його засліпило внутрішнє полум'я, і потроху буря в його грудях ущухла, як ото після грози гамуються під сонячними променями розбурхані піняві буруни. |
| 5856 |
Те напружене мовчання, та боротьба із самим собою тривала секунд із двадцять, не більш. Граф Монте-Крісто звів своє пополотніле обличчя. Моррель глухо застогнав. Моррель сумно похитав головою. Граф Монте-Крісто затулив очі долонею. |
| 5857 |
І молодий офіцер, що ніколи не відступав перед небезпекою, відступив перед графом Монте-Крісто, охоплений невимовним жахом. Та граф Монте-Крісто поглянув на нього з такою сумовитою і лагідною усмішкою, що в Максимільянових очах забриніли сльози. |
| 5858 |
І Моррель скорився тій незбагненній силі, якою підкоряв усіх граф Монте-Крісто, і навіть не намагався опиратися їй. Він потиснув графові долоню і пішов собі. Та, дійшовши до брами, зупинився, щоб зачекати Батістена, який з'явився на розі вулиці Матіньйон. |
| 5859 |
Тим часом Вільфор із Д'Авріньї поспішно прибули в дім королівського прокурора. Вони застали Валентину й досі непритомною, і лікар оглянув недужу з усією ретельністю, якої вимагали обставини від лікаря, що знав цю таємницю. Не відводячи очей від його обличчя, Вільфор чекав його вироку. |
| 5860 |
Він знову опустив у фотель недужу, — її безкровні вуста ледь виділялися на блідому обличчі, — і став непорушно, дивлячись на Нуартьє, що стежив за кожним його порухом. Вільфор опустив голову доньки, яку підтримував рукою, і сам пішов шукати покоївку. |
| 5861 |
Коли він зачинив за собою двері, Д'Авріньї підійшов до Нуартьє. Старий виразно заплющив очі; як ми знаємо, у його розпорядженні то був єдиний ствердний знак. Тієї миті повернувся Вільфор із покоївкою; услід за покоївкою ішла пані Вільфор. |
| 5862 |
І молода жінка зі сльозами в очах і з суто материнською ніжністю підійшла до Валентини і взяла її за руку. Д'Авріньї та пропозиція давала змогу лишитися наодинці з Нуартьє, то він схвально кивнув, та суворо заборонив будь-що давати недужій без його дозволу. |
| 5863 |
Валентину понесли; вона очуняла, та не могла ні поворухнутися, ні навіть балакати, так уразив її той напад. Усе ж таки в неї вистачило сили поглядом попрощатися з дідусем, який дивився на неї з таким відчаєм, наче йому душу з тіла виймали. Щось на кшталт посмішки промайнуло на мертвих устах Нуартьє. |
| 5864 |
Він чекав, як уплинуть ті слова на старого. Той звів очі до неба. Старий дав на здогад, що не може пояснити. Потім знову звернувся до Нуартьє. Старий дав на здогад поглядом, що він у цім не сумнівається. |
| 5865 |
Нуартьє вперто дивився в одному напрямку; Д'Авріньї простежив за його поглядом і побачив, що він падає на склянку з ліками, які йому щоранку приносили. Нуартьє не дав йому скінчити. Очі Нуартьє переможно сяяли. Неземна втіха сяяла у старого в очах, які він звів до неба з виразом безмежної вдячності. |
| 5866 |
Тієї самої хвилини, коли Д'Авріньї з Вільфором заходили до Валентининої кімнати, по сусідству перебував італійський священик із неквапливою ходою, зі спокійною і впевненою мовою, який винаймав дім, що прилягав до Вільфорової кам'яниці. |
| 5867 |
Новий мешканець узяв його в оренду на три, шість чи дев'ять років і, як і належить, заплатив за півроку наперед; цей новий мешканець, як ми вже сказали, був італієць і знали його як синьйора Джакомо Бузоні. |
| 5868 |
Тієї вітальнею, годині о десятій ранку, поринувши в думи і, либонь, чимось заклопотаний, походжав туди й сюди сам барон, поглядаючи на двері й зупиняючись від кожного шереху. Урешті терпець його урвався, і він погукав покойового слугу. |
| 5869 |
Давши у такий спосіб вихід своєму кепському гуморові, барон трохи заспокоївся. Прокинувшись, панна Данґляр справді послала покоївку попросити в барона аудієнції і призначила задля цього позолочену вітальню. |
| 5870 |
Незвичність того прохання, а головне, його офіційність дуже здивували барона, який відразу ж виконав її прохання і перший прийшов до вітальні. Незабаром Етьєн повернувся з відповіддю. Данґляр кивнув головою, давши на здогад, що він задоволений відповіддю. |
| 5871 |
Вважаємо за потрібне докинути, що в інтимному колі весела губа опускалася до рівня скорботної, тож добротливий чоловік здебільшого зникав, поступаючись місцем чоловікові-грубіянові й батькові-деспотові. |
| 5872 |
Він уже вкотре повертався до тієї думки, що непокоїла його, аж раптом двері відчинилися і ввійшла Ежені в темній атласній сукні, гаптованій так само темними квітами, без капелюшка, та в рукавичках, наче вона збиралася посісти свій фотель в Італійській опері. |
| 5873 |
Тим-то я й обрала цю вітальню, де на стінах висять наші щасливі й усміхнені парсуни у своїх чудовних рамах — ваша, моя й моєї матінки, а також різні ідилічні пейзажі й зворушливі пастуші сцени. Я вірю в силу зовнішніх вражень. |
| 5874 |
Може, я й помиляюся щодо вас у цім; та що ж тут удієш? Не була б я мистецькою натурою, якби не зберігала певних моїх ілюзій. Данґляр аж підскочив у фотелі. Побачивши зухвалу й зарозумілу доньчину посмішку, Данґляр не стримався і зняв голос. |
| 5875 |
Ежені поглянула на Данґляра, страшенно здивована, що з нею змагаються за одну з перлин того вінця, що його вона так гордо поклала собі на голову. Ежені вклонилася, та не як покірна донька, що уважно слухає свого батька, а як супротивник, що готується до заперечень. Ежені звела брови. |
| 5876 |
Та Ежені не зігнулася від удару, а гордо випросталася. Данґляр прикусив губу. І він узяв доньчину долоню і стиснув її. Та дивна річ: батько не зважився сказати при цім «дякую» своїй доньці, а донька навіть не всміхнулася йому. Данґляр кивнув, давши на здогад, що балакати вже нема про що. |
| 5877 |
За п'ять хвилин по тому під пальцями панни Д'Армії зазвучав рояль, а панна Данґляр заспівала прокляття Брабанціо Дездемоні. Коли арія добігла краю, ввійшов Етьєн і доповів Ежені, що ридван коло порога і баронеса чекає на неї. |
| 5878 |
Була п'ята година вечора, свіжий легіт шелестів листям у саду перед кам'яницею графа Монте-Крісто; граф зібрався їхати, і коні вже били копитами у дворі, а кучер уже чверть години сидів на передку і насилу стримував їх. |
| 5879 |
О тій порі у браму хутко вкотився вишуканий ридван, із яким уже ми зустрічалися декілька разів, бодай отого відомого нам вечора в Отеї; із нього не вийшов, а радше виплигнув на східці ґанку Андреа Кавальканті, такий чепурний, такий сяючий, наче і він збирався породичатися з князівським домом. |
| 5880 |
Він зі звичною фамільярністю поспитався про графове здоров'я і, легко вихопившись на другий поверх, зіткнувся на сходовому майданчику із самим графом Монте-Крісто. Угледівши його, той зупинився. Проте Андреа Кавальканті добряче розігнався, тож його вже ніщо не могло зупинити. |
| 5881 |
І граф Монте-Крісто увійшов до маленької вітальні на другому поверсі, вмостився у кріслі й, заклавши ногу за ногу, запросив гостя теж сісти. Графів спокій і його невимушеність змусили Андреа збагнути, що його цієї хвилі тримає дужа рука і що йому важкенько буде видертися з тих лабет. |
| 5882 |
Андреа так здивувався, що на хвилю навіть замислився. Андреа прикусив губу. І попри ледь відчутний опір графа Монте-Крісто, вуста якого аж зблідли, хоч і далі поштиво всміхалися, Андреа вхопив графову долоню, потиснув її, сів у ридван і поїхав собі. |
| 5883 |
До самісінького вечора він їздив із візитами, що мали розбудити в його друзях бажання з'явитися у банкіра у всьому своєму блиску, тому що він тішив їх обіцянками надати їм ті самі чарівні акції, які останніми місяцями не давали спокою всім і які поки що залишалися в Данґлярових руках. |
| 5884 |
Увечері, о пів на дев'яту, парадна вітальня Данґлярів, галерея, що прилягала до тієї вітальні, і ще три вітальні того поверху були наповнені напахченою юрмою, яку не приязнь сюди припровадила, а нездоланне бажання бути там, де можна побачити щось нове. |
| 5885 |
Годі й казати, що вітальні сліпуче були осяяні силою-силенною свічок, позолочене різьблення і шовкове оббиття стін залляті були потоками світла, й уся та обстава, що свідчила лишень про багатство, пишалася у всій своїй розкоші. Панна Ежені вбрана була з найвишуканішою простотою. |
| 5886 |
Біла шовкова сукня, гаптована білим квіттям, біла ружа, що виглядала з її темних кіс, становили всеньке її вбрання, не оздоблене жодною коштовністю. Тільки безмежна самовпевненість, що читалася в її очах, суперечила тому цнотливому вбранню, яке вона вважала кумедним і банальним. |
| 5887 |
Решта юрми перепливала з вітальні до вітальні хвилями туркусів, рубінів, смарагдів, опалів і алмазів. Як водиться, найрозкішніше вбрані були немолоді жінки, а бридулі впертіше від усіх виставляли себе напоказ. |
| 5888 |
У цім товчку, дзижчанні й реготі кожної хвилі лунали голоси лакеїв, що вигукували наймення, відомі у фінансовому світі, шановані у військових колах чи уславлені в літературі; тоді легеньке збурення юрми віддавало данину прибульцеві. |
| 5889 |
Він почав із того, що підійшов спершу до пані Данґляр, яка розмовляла з пані де Вільфор, що прийшла сама, тому що Валентина й досі нездужала, потім крізь натовп, що розступився перед ним, до Ежені, яку привітав такими сухими і стриманими словами, що та була приголомшена. |
| 5890 |
Коло неї стояла панна Луїза Д'Армії. Вона подякувала графові за рекомендаційні листи, які він дав їй для мандрівки до Італії, адже вона, за її словами, збиралася негайно скористатися ними. Відійшовши від дівчат, він обернувся і вгледів Данґляра, який прийшов, щоб потиснути йому руку. |
| 5891 |
Виконавши всі вимоги етикету, граф Монте-Крісто зупинився, озирнувши всіх довкола себе впевненим поглядом, із тим особливим виразом обличчя, що притаманний людям певного кола й шанованим у суспільстві, який наче промовляє: |
| 5892 |
Андреа, що перебував у сусідній вітальні, відчув із коливання юрми присутність графа Монте-Крісто і хутко пішов йому назустріч. Він застав його в оточенні щільного кільця гостей. До слів його пильно прислухалися, як ото буває, коли людина говорить мало і нічого не каже даремно. |
| 5893 |
Тієї миті ввійшли нотаріуси і порозкладали свої покреслені карлючками папери на оксамитовій скатертині, що вкривала стіл із позолоченого дерева, який наготували для підписання угод. Один нотаріус сів, другий лишився стояти. |
| 5894 |
Ті величезні суми, ті мільйони, якими сяяло майбутнє молодого подружжя, та ще й улаштована в окремій кімнаті виставка посагу і самоцвітів нареченої, вразили уяву заздрісної юрми. Для парубків врода панни Данґляр виросла удвічі, й тієї миті вона для них самісіньке сонце перевершувала. |
| 5895 |
Що ж до дівчат, то хоч вони, звісно, і заздрили мільйонам, та вважали, що їхня врода їх не потребує. Андреа оточили друзі, які хором вітали його і казали похвальні речі, тож він і сам почав вірити у дійсність цього сну і геть знетямився. Барон узяв ручку й підписав, за ним і вповноважений. |
| 5896 |
Баронеса підійшла до столу попід руку з пані де Вільфор. Андреа насторожився. Усі наставили вуха: граф Монте-Крісто збирався говорити, а це траплялося рідко. Андреа помітно зблід і почав посуватися ближче до дверей. Він бачив, що на обрії з'явилася хмара, боявся, що вона обіцяє бурю. |
| 5897 |
Панії зойкнули, а декотрі вже й зомліти приготувалися. Андреа пильно глянув на графа Монте-Крісто і зник у другій вітальні. Данґляр трохи зблід; Андреа вийшов із другої вітальні й опинився у передпокої. Баронеса, що допіру підписала угоду, передала ручку нотаріусові. |
| 5898 |
Відразу ж після сум'яття, що його викликала у Данґляровому домі поява жандармського офіцера, і викриття, яке настало по тому, простора кам'яниця спорожніла так хутко, наче поміж присутніми з'явилася чума чи холера. |
| 5899 |
Гості кинулися всіма дверми і всіма сходами, поспішаючи піти чи радше чкурнути відтіля. То був один із тих випадків, коли люди й не намагалися втішати банальними словами, які за великих катастроф так болісно вислуховувати навіть із вуст найліпших друзів. |
| 5900 |
У всьому домі лишився тільки сам Данґляр, що давав у себе в кабінеті показання жандармському офіцерові, перелякана пані Данґляр, у себе в будуарі, й Ежені, яка з гордовитим і зневажливим виглядом подалася до своєї кімнати разом зі своєю нерозлучною подругою Луїзою Д'Армії. |
| 5901 |
Наречена, як ми ото казали, пішла собі з гордовитим і зневажливим виглядом, ходою ображеної королеви, у супроводі подруги, що була набагато дужче схвильована, ніж вона сама. Прийшовши до своєї кімнати, Ежені замкнула двері на ключ, і Луїза впала у фотель. Вуста Ежені скривилися у глузливій посмішці. |
| 5902 |
Ежені зі звичною незворушністю розгорнула документ і прочитала: Луїза дістала з письмового столу замкнений на замочок гаманець і відкрила його: там були двадцять три банкові білети. Вона підійшла до дверей, що провадили до покою пані Данґляр, і прислухалася. |
| 5903 |
І обидві дівчини заходилися хутко складати у валізу все, що вони вважали необхідним у мандрівці. Луїза чимдуж натискала своїми білими рученятами на віко валізи. Вона притиснула коліном валізу й напинала свої білі м'язисті руки, аж поки обидві половинки зімкнулися і Луїза замкнула замок. |
| 5904 |
Потім, із вправністю, яка свідчила, що вона не вперше перебирається у вбрання іншої статі, Ежені взулася, убрала штани, зав'язала краватку, застібнула догори камізельку і наділа сурдут, що гарно обтискав її тонку і струнку статуру. |
| 5905 |
І, вхопивши лівою рукою густу косу, яку насилу обіймали її довгі пальці, вона правою взяла великі ножиці, і ось у тих розкішних косах зарипіла сталь, і вони тяжкою хвилею впали їй під ноги, а Ежені одхилилася назад, щоб уберегти сурдут. |
| 5906 |
І обидві дівчини, що, як усі гадали, мали обливатися сльозами, одна — через свою лиху долю, а інша — від любові до подруги, попадали від реготу і заходилися прибирати найпомітніші сліди безладу, що їх вони лишили, збираючись у мандрівку. |
| 5907 |
Потім вони погасили свічки і, сторожко роззираючись довкола, уважно прислухаючись, відчинили двері будуара, що виходили на службові сходи, які провадили простісінько у двір. Ежені йшла попереду, узявшись однією рукою за ручку валізи, яку за другу ручку насилу втримувала обіруч Луїза. |
| 5908 |
Дворисько було порожнє. Вибило північ. Воротар ще не лягав. Ежені тихенько прийшла вперед і побачила, що шановний охоронець дрімає у фотелі. Вона повернулася до Луїзи, знову взяла валізу, яку поставила було долі, і, притуляючись до муру, обидві ввійшли у підворіття. |
| 5909 |
Воротар, як вона і сподівалася, підвівся з фотеля і навіть ступнув декілька кроків, щоб поглянути, хто ж це виходить, та, угледівши молодика, що нетерпляче ляскав по халяві чобота стеком, він хутко сіпнув за шнур. Луїза відразу ж прослизнула у прохилену браму і легко вибігла назовні. |
| 5910 |
Ежені, що зовні була спокійнісінька, хоч серце її калатало частіше, ніж звичайно, теж вийшла на вулицю. Валізу вони віддали посильному, що проходив вулицею, і давши йому адресу: вулиця Віктуар, 36, попрямували за тим чоловіком. |
| 5911 |
Його присутність заспокійливо впливала на Луїзу, а що до Ежені, то вона була така безстрашна, як ото Юдита чи Даліла. Коли вони підійшли до того будинку, Ежені звеліла посильному поставити валізу долі, розрахувалася з ним і, постукавши у віконницю, відпустила його. |
| 5912 |
У домі, куди ото прийшли втікачки, мешкала скромна швачка, з якою вони домовилися заздалегідь. Вона ще не вклалася спати й відразу ж відчинила двері. Швачка здивовано зиркнула на них, та їй уже пообіцяли двадцять луїдорів, то вона нічого не сказала. |
| 5913 |
За чверть години воротар привів із собою візника і коней, яких відразу запрягли до ридвана, а валізку прив'язали ззаду. І, майже не торкаючись приступки, вона плигнула в ридван. За чверть години візник змінив напрямок, як загадала Ежені, і, ляскаючи батогом, проїхав заставу Сен-Мартен. |
| 5914 |
Ті слова потонули у торохтінні коліс по бруківці вулиці Віллет. У Данґляра більше не було доньки. Полишимо поки що панну Данґляр і її подругу на шляху до Брюсселя і повернімося до бідолашного Андреа Кавальканті, так недобре затриманого в погоні за щастям. |
| 5915 |
Той Андреа Кавальканті, попри свій юний вік, був досить спритний і кмітливий хлопчина. Тож як у вітальні захвилювалися всі, він, як ми ото бачили, почав потроху посуватися до дверей, пройшов двома покоями і зник. |
| 5916 |
Звернувши з вулиці Монблан і керуючись тим чуттям, котре провадить зайця до нори, а злодія до міської застави, він урешті опинився наприкінці вулиці Лафаєт. Задихаючись і спливаючи потом, він зупинився. |
| 5917 |
Він самісінький, ліворуч від нього лежало пустельне поле Сен-Лазар, а праворуч — увесь величезний Париж. Коли ж це він угледів фіакр, що їхав од передмістя Пуассоньєр. На передку сидів понурий візник із люлькою в зубах і, певне, прямував до передмістя Сен-Дені. |
| 5918 |
Кавальканті раз у раз питав у запізнілих перехожих і в ще не зачинених шинках про зелений кабріолет і рябого коня, а що шляхом до Голландії проїздить чималенько кабріолетів і з-поміж десяти повозів дев'ять мають зелений колір, то йому відповідали на кожному кроці. |
| 5919 |
Усі зустрічали той кабріолет, він був кроків за п'ятсот, двісті чи й сто попереду, та коли його врешті наздоганяли, то виявлялося, що це не той повіз. Якось їх самих випередили, то був ридван, який учвал мчала пара поштових коней. І глибоко зітхнув. |
| 5920 |
То був той ридван, що віз панну Данґляр і панну Д'Армії. І бідолашний кінь знову помчав шаленим клусом, яким він біг від самісінької застави, і, геть у милі, примчав до Лувра. І, тицьнувши візникові шість монет по п'ять франків, легко плигнув на бруківку. |
| 5921 |
Візник весело заховав гроші до кишені і навтрюхи попрямував до Парижа. Андреа вдав, ніби йде до корчми. Він постояв коло дверей, прислухаючись до торохтіння коліс, що потроху затихало, потім рушив далі шляхом і швидкою ходою пройшов два льє. Тут він відпочив. |
| 5922 |
Був він уже, мабуть, близько від Шапель-ан-Серваля, куди, як ото і казав, він простував. Та не втома змусила Андреа Кавальканті зупинитися, а необхідність щось вирішити і скласти план дій. Сісти в диліжанс було неможливо, найняти поштових коней теж. |
| 5923 |
Щоб мандрувати в такий спосіб, потрібен був паспорт. Залишатися в департаменті Уаза, тобто в одному з найбільш чільних департаментів, які пильно охоронялися, було теж неможливо, надто ж для такого чоловіка, як Андреа, який знав чим це пахне. |
| 5924 |
Андреа сів на краю рова і, опустивши голову на руки, замислився. За десять хвилин він звів голову: рішення знайшлося. Він замурзав у пилюгу пальто, яке встиг зняти з вішалки у передпокої і надіти на фрак, потім дійшов до Шапель-ан-Серваля і впевнено постукав у двері єдиної місцевої корчми. |
| 5925 |
Господар відчинив йому. У будь-якого корчмаря завжди знайдеться кінь, хоч добрячий, хоч і поганенький. Корчмар погукав конюха, загадав йому осідлати Білого і збудив свого сина, семирічного хлопчину, який мав сісти позаду Андреа і припровадити коня назад. |
| 5926 |
То була картка одного з-поміж його друзів у, тож корчмар, знайшовши її після від'їзду Андреа, упевнився, що він дав свого коня графові де Молеону, вулиця Сен-Домінік, 25, таке було прізвище з адресою на тій картці. Білий мчав не швидким, але рівним і впертим клусом. |
| 5927 |
За три з половиною години Андреа проїхав дев'ять льє, що відокремлювали його від Комп'єня. На ратуші вибило четверту, коли він виїхав на майдан, де зупиняються диліжанси. У Комп'єні є пречудова корчма, про неї пам'ятають навіть ті, хто зупинявся в ній однісінький раз. Йому відчинив слуга. |
| 5928 |
Слуга нічого не запідозрив. Розмовляв Андреа спокійно, тримаючи руки в кишенях пальта, з цигаркою в зубах, убрання його було вишукане, борода підстрижена, взуття бездоганне, тож він скидався на звичайнісінького запізнілого міщука. Поки слуга готував йому кімнату, увійшла корчмарка. |
| 5929 |
Андреа зустрів її найчарівнішою усмішкою і запитав, чи не дали б йому кімнату номер три, де він ночував, коли нещодавно був у Комп'єні. На жаль, третя кімната була зайнята молодиком, що мандрував із сестрою. |
| 5930 |
Андреа страшенно засмутився і втішився тільки тоді, коли господиня запевнила його, що сьома кімната, яку йому готують, розташована так само, як і третя: гріючи ноги біля коминка і балакаючи про останні перегони в Шантії, він чекав, поки скажуть, що кімната готова. |
| 5931 |
Андреа недарма згадав про кімнати, що виходять у двір. Те корчемне дворисько, із потрійним рядом галерей, що надають йому вигляду глядацької зали, із жасмином і ломиносом, що живими прикрасами плетуться довкола легкої колонади, було одним із найкращих дворів, які лишень можуть бути в корчми. |
| 5932 |
Курятина була смачна, вино старе, вогонь весело палахтів у коминку; Андреа сам здивувався, що їсть усмак, наче нічого й не сталося. Потім він уклався до ліжка й відразу ж заснув нездоланним сном, як ото засинає людина у двадцять років, навіть якщо у неї гріх на душі. |
| 5933 |
Перетнувши кордон, він оберне самоцвіти на гроші, вартість їхню долучить до десятка банкових білетів, які він про всяк випадок завжди мав у кишені, тож у нього в такий спосіб набереться щонайменше п'ятдесят тисяч ліврів, а це зрештою не так і погано. |
| 5934 |
Утім, щоб прокинутися якомога раніш, Андреа не зачинив віконниці, а тільки замкнув двері на засув і покинув на столику свого відкритого ножа з гострим лезом, що в його пречудовому гарті він уже мав нагоду впевнитися і з яким ніколи не розлучався. |
| 5935 |
Десь о сьомій годині ранку Андреа розбудив теплий і яскравий сонячний промінь, що ковзнув його обличчям. У будь-яких мізках, що правильно діють, завжди є чільна думка, що засинає остання і перша осяває пробуджену свідомість. |
| 5936 |
Жандарм узагалі одне з найбільш помітних явищ на білому світі, навіть для безгрішних людей, а для нечистого сумління, що має всі підстави бути таким, жовтий, блакитний і білий колір його мундира — найбільш зловісні барви на світі. |
| 5937 |
Та перший жандарм не пішов, а з'явився й іще один блакитний, жовтий і білий мундир біля єдиних сходів, що ними Андреа міг спуститися, а третій, верхи на коні, із рушницею в руці, вартував коло єдиної брами, якою він міг вийти надвір. |
| 5938 |
Той третій жандарм був дуже знаменний, бо перед ним юрмилися роззяви, щільно заступаючи браму. Він пополотнів і занепокоєно роззирнувся. Його кімната, як і всі кімнати того поверху, мала вихід тільки на зовнішню галерею, відкриту для всіх поглядів. — сяйнула йому друга думка. |
| 5939 |
Та незабаром у вихорі думок, що вирували в його голові, сяйнула і надія, тож на вустах його з'явилася квола усмішка. Він озирнув кімнату; усе, що було йому потрібно, виявилося на столі — ручка, чорнило і папір. |
| 5940 |
Від самого ранку паризький телеграф почав діяти у всіх напрямках, і у всіх довколишніх містах і селах, які отримали звістку, заворушилися власті, які послали озброєних людей на пошуки Кадрусового убивці. |
| 5941 |
Королівська резиденція Комп'єнь, що була улюбленим місцем для полювання і гарнізонним містом, аж кишіла чиновниками, жандармами і поліційними комісарами, тож відразу після отримання телеграфного наказу почалися облави, а оскільки була перша корчма у місті, то почали з неї. |
| 5942 |
Вартівник, якого поміняли о шостій ранку, згадав навіть, що коли він заступив на стійку, тобто десь на початку п'ятої, то побачив молодика на білому коні із селянським хлопчаком іззаду. Той молодик зліз із коня на майдані й постукав у, куди його і впустили. На того мандрівця й упала підозра. |
| 5943 |
Той мандрівець був не хто інший, як Андреа. На основі тих даних поліційний комісар і жандармський унтер-офіцер і попрямували до кімнати, де спав Андреа. Двері виявились прохилені. І справді, записка і шпилька, що їх лишив Андреа на столі, підтверджували чи радше вказували на сумну істину. |
| 5944 |
Андреа втік. Ми кажемо «вказували», бо жандарм був не той чоловік, щоб задовольнитися першим-ліпшим поясненням. Він роззирнувся, зазирнув під ліжко, відхилив штору, повідчиняв шафи і врешті підійшов до коминка. Завдяки обачності Андреа у попелі не лишилося ніяких слідів. |
| 5945 |
Та все ж таки то був вихід, а за таких обставин будь-який вихід мав стати предметом ретельного огляду. Тому жандарм звелів принести хмизу й соломи, запхав усе те в комин, наче зарядив гармату, і підпалив. |
| 5946 |
Андреа ззамолоду воював із суспільством і вартий був хоч якого жандарма, навіть якщо той мав шановний чин унтер-офіцера, тож, передбачивши те випробування вогнем, він виліз на дах і принишк за димарем. |
| 5947 |
Андреа зрозумів, що в одному з тих вікон негайно з'явиться жандармова голова. Якщо його побачать, то він пропав; утеча дахами не дасть йому ніякого успіху. Тоді він вирішив спуститися, тільки не тим шляхом, яким піднявся, а подібним. |
| 5948 |
Десь із хвилю голова була непорушна, наче кам'яний бовван, що прикрашав ту споруду, потім розчаровано зітхнула і сховалася. Спокійний і величавий, немов закон, що його ото він представляв, унтер-офіцер, не відповідаючи на запитання пройшов крізь юрму і повернувся до корчми. |
| 5949 |
Не встиг шановний охоронець закону вимовити з суто унтер-офіцерською інтонацією те разюче слово, аж усеньке корчемне дворисько наповнили перелякані зойки і шалене дзеленчання дзвоника. Тим часом галас і дзеленчання подужчали удвічі. Слуга кинувся до східців. Тривожне дзеленчання пролунало утретє. |
| 5950 |
Унтер-офіцер із комісаром відразу ж зникли на внутрішніх сходах, а натовп гомонів, схвильований його словами. Ось що сталося. Андреа дуже спритно спустився комином на дві третини, та потім зірвався і хоч упирався руками в стіни, ковзнув униз швидше, а головне з більшим галасом, аніж йому хотілося. |
| 5951 |
То було б ще нічого, якби кімната була порожня, та, на жаль, вона була заселена. Дві жінки спали в тому самому ліжку. Гамір їх збудив. Вони глянули туди, звідки долинав гамір, і побачили, як ув отворі коминка з'явився чоловік. |
| 5952 |
Одна з тих жінок, білявка, страшенно заверещала, аж у всенькому домі було чутно, а друга, чорнява, ухопилася за шворку дзвоника і заходилася чимдуж сіпати, здійнявши ґвалт. Лиха доля вочевидь переслідувала Андреа. |
| 5953 |
Попритулявшись одна до одної й загорнувшись у ковдру, обидві дівчини із жахом і відразою слухали той благальний голос. Той голос належав унтер-офіцерові, який зазирнув у замкову шпарину і вгледів Андреа з благально складеними долонями. |
| 5954 |
Дужий стусан прикладом вивалив замок, ще два зірвали завіси, й виламані двері впали у кімнату. Андреа кинувся до других дверей, що виходили в галерею, і відчинив їх. Жандарми, що стояли на галереї, звели карабіни. |
| 5955 |
Андреа завмер на місці; блідий, трохи відхилившись назад, він стискав у руці непотрібного ножа. Андреа здригнувся і глянув на неї зі зневажливою посмішкою, яка свідчила про те, що його ницій душі незрозумілі ті величні жертви, котрих вимагає невблаганний кодекс честі. |
| 5956 |
Унтер-офіцер підійшов до нього з шаблею в руці. І він простягнув руки. На нього відразу ж наділи кайдани. Дівчата з жахом дивилися на ту відразливу зміну: простісінько на очах у них людина скидала маску світського юнака й оберталася злочинцем. Андреа глянув на них із нахабною посмішкою. |
| 5957 |
Ежені затулила обличчя долонями. І, сказавши отак, вийшов, лишивши втікачок, що не знали куди подітися від сорому і пригнічених ущипливими зауваженнями присутніх. За годину обидві були в жіночому й сідали у ридван. |
| 5958 |
Щоб сховати їх від сторонніх поглядів, браму корчми замкнули, та коли вона відчинилася, їм довелося проїхати крізь натовп роззяв, що перешіптувалися і проводили їх насмішкуватими поглядами. Ежені опустила шторки, та хоч нічого вона й не бачила, усе ж таки все чула, і ті кпини сягали її слуху. |
| 5959 |
Очі її яріли тією люттю, яка ото змушувала Нерона шкодувати, що в римського люду не одна голова й не можна відітнути її однісіньким ударом. Наступного дня вони прибули до Брюсселя і зупинилися в. Андреа ще напередодні кинули до в'язниці Консьєржері. |
| 5960 |
Поки банкір, із краплями холодного поту на чолі і примарою близького банкрутства, виводить довжелезні стовпчики свого пасиву, ми попрямуємо до баронеси, що, насилу оговтавшись від того разючого удару, поспішила до свого постійного порадника, пана Люсьєна Дебре. |
| 5961 |
Слід сказати, що пані Данґляр трохи боялася проникливості Ежені й порад панни Д'Армії; вона помічала зневажливі погляди, якими її донька обдаровувала Дебре. Ті погляди, здавалося їй, свідчили про те, що Ежені відома таємниця її любовних і грошових стосунків з особистим секретарем міністра. |
| 5962 |
За двадцять хвилин до дванадцятої пані Данґляр набридло чекати, тож вона взяла фіакр і поїхала додому. Панії з відомих верств мають те спільне з добре влаштованими гризетками, що ніколи не повертаються додому після півночі. |
| 5963 |
Баронеса повернулася до себе з такими самими осторогами, з якими Ежені допіру покинула батьківський дім; відчуваючи, як гучно калатає її серце, вона нечутно піднялася у свою кімнату, що, як ми знаємо, прилягала до кімнати Ежені. |
| 5964 |
Пані Данґляр подумала, що Ежені, зморившись від болісних вражень того вечора, вклалася у ліжко і заснула. Вона погукала покоївку і розпитала її. Відтоді покоївка не виходила з буфетної і гадала, як і всі, що обидві панни у себе в кімнаті. |
| 5965 |
Отож, пані Данґляр уклалася спати без щонайменшої підозри, бо покоївчині слова розвіяли її тривогу за доньку. Що більше вона думала, то ясніше ставали для неї розміри катастрофи: то був уже не скандал, а розгром, не ганьба, а безчестя. |
| 5966 |
Тоді вона мимохіть згадала, яка безжальна була вона до Мерседес, яку через сина і чоловіка спіткало таке самісіньке лихо. І вона звела очі до неба, дякуючи провидінню, що недовідомо скеровує будучину і недолік, навіть порок, обертає людині на добро. |
| 5967 |
Той Андреа виявився негідником, злодієм, убивцею, проте відчувалося, що він добре вихований, та й у світських колах з'явився він як власник чималенького статку, а покровителями його були шановні люди. І тоді баронеса згадала про Вільфора. |
| 5968 |
Вільфор загадав заарештувати Кавальканті, Вільфор безжально вчинив сум'яття в її родині, наче був їй чужісінький. Якщо Вільфор, друг родини Данґлярів, діяв так, то не можна було припустити, що він міг щось знати заздалегідь і сприяти підступам Андреа. Заспокоївшись отак, вона заснула. |
| 5969 |
Наступного дня, о десятій ранку, вона встала і, не гукаючи покоївки, нікому не показуючись на очі, убралась так само просто, як і напередодні, вийшла з дому, дійшла до вулиці Прованс, там узяла фіакр і звеліла одвезти її до Вільфорового дому. |
| 5970 |
Вона вийшла з фіакра, і коліна її дилькотіли, коли вона подзвонила біля замкненої брами. Аж тоді як вона утретє сіпнула дзвоник, що задзеленчав так, наче підспівував загальній печалі, з'явився воротар і прохилив хвіртку. |
| 5971 |
Він побачив жінку, світську пані, вишукано вбрану, та попри це, хвіртка була ледве прохилена. Воротар зачинив хвіртку, лишивши пані Данґляр на вулиці. Щоправда, чекала баронеса недовго — незабаром хвіртка відчинилася настільки, щоб вона могла ввійти. Щойно вона увійшла, хвіртка за нею зачинилася. |
| 5972 |
Увійшовши у двір, воротар, не зводячи очей із брами, дістав свисток і пронизливо свиснув. На ґанку з'явився лакей Вільфора. У дворі стояв постачальник, якого впустили з тими ж таки осторогами, і якийсь слуга оглядав його товари. |
| 5973 |
Баронеса піднялася на ґанок; та скорбота, що поглиблювала її печаль, струсонула її до глибини душі; у супроводі лакея, що ні на мить не втрачав її з поля зору, вона увійшла до кабінету королівського прокурора. |
| 5974 |
Хоч як була заклопотана пані Данґляр тим, що привело її сюди, проте зустріч, яку влаштували їй слуги, здалася їй такою обурливою, що розпочала вона зі скарг. Та Вільфор помалу звів голову і глянув на неї з такою сумною усмішкою, що скарги завмерли на її вустах. |
| 5975 |
Пані Данґляр частенько чула у світських колах балачки про панічний страх у домі Вільфорів, та вона ніколи не повірила б, що це почуття могло сягнути таких крайнощів, якби не упевнилася в цьому сама. Пані Данґляр глянула на Вільфора, приголомшена цим майже насмішкуватим спокоєм. |
| 5976 |
Те запевнення нагадало їм про інші події, ніж ті, що хвилювали обох цієї миті. Вільфор уклонився. Королівський прокурор похитав головою. Вільфор зиркнув на неї своїм допитливим поглядом. Баронеса зблідла. |
| 5977 |
Адже кожна людина і кожен злочинець, якого я караю, здається мені живим доказом, зайвим доказом того, що я не мерзенний виняток! Що ж, на жаль, усі люди злі, мосьпані, тож доведімо це і покараймо негідника. Вільфор промовив ті останні слова з надзвичайним шалом, майже люттю. |
| 5978 |
Вона була геть знесилена і не вставала з ліжка; про втечу Ежені, про арешт Андреа Кавальканті чи радше Бенедетто, а також про звинувачення його в убивстві вона дізналася у себе в кімнаті, від пані де Вільфор. |
| 5979 |
До чудернацьких дум і плинних примар, що народжувалися в її хворому мозку чи пропливали перед очима, тільки додалося ще кілька невиразних думок, декілька розмитих образів, та й ті незабаром розтанули, бо їх витіснили власні відчуття. |
| 5980 |
Удень Валентину ще пов'язувала з дійсністю присутність Нуартьє, який вимагав, щоб його крісло переносили до внуччиного покою, й цілісінький день збував там, не зводячи з недужої батьківського погляду; повернувшись із суду, Вільфор сидів годину чи й дві з батьком і донькою. |
| 5981 |
О шостій годині Вільфор ішов до свого кабінету, о восьмій приходив Д'Авріньї й сам приносив мікстуру, яку готували Валентині на ніч, потім Нуартьє заносили до його покою. Доглядачка, яку найняв лікар, заступала всіх і йшла аж о десятій чи одинадцятій годині, коли Валентина засинала. |
| 5982 |
Адже Валентина, хоч вона й досі була у сильному нервовому збудженні, почувалася дедалі краще; та й хіба не сказав йому граф Монте-Крісто, коли він прибіг до нього в нестямі, що як за дві години вона не помре, то буде порятована? Тоді їй увижалася то мачуха з грізними полум'яними очима, то Моррель, що простягав до неї руки, то граф Монте-Крісто, навіть меблі, як марила вона, оживали і пересувалися по кімнаті, і так тривало години до третьої ночі, коли її охоплював тяжкий, олов'яний сон, що тривав до самісінького ранку. |
| 5983 |
Валентина вже годину лежала в гарячці, що поверталася до неї щоночі, і в її голові, попри її волю, тривала вперта, одноманітна і невблаганна праця, що без угаву і намарне відтворювала ті самі думки і породжувала ті самі образи. |
| 5984 |
Аж раптом у таємничому, хибкому світлі нічника Валентині здалося, ніби книжкова шафа, що стояла в ніші коло коминка, помалу і безгучно відсунулася. За іншої пори вона сягнула б до дзвоника і погукала на поміч, та вона була в напівзабутті, тож ніщо її вже не дивувало. |
| 5985 |
Валентина так звикла до гарячкових видінь, що не злякалася, а тільки широко розплющила очі, сподіваючись угледіти Морреля. Видіння наблизилося до ліжка, потім зупинилося, наче прислухаючись. Тієї миті промінь від нічника пробіг його обличчям. |
| 5986 |
Валентина простягнула руку, щоб узяти склянку з кришталевої тарілочки, та примара швидко ступнула до ліжка і зупинилася так близько від Валентини, що вона почула її подих і навіть відчула дотик її руки. |
| 5987 |
Ніколи ще примари, які ввижалися Валентині, не скидалися так на дійсність, тож вона почала розуміти, що все це діється насправді, що глузд її не потьмарився, і здригнулася. Дотик, що його вона відчула, зупинив її простягнуту руку. Валентина помалу забрала її. |
| 5988 |
Тоді видіння, що від нього не могла вона відвести очей, та все ж таки почувала до нього радше довіру, ніж страх, узяло склянку, підійшло до нічника і поглянуло на той напій, наче оцінюючи його прозорість і чистоту. Та цього поспішного дослідження, либонь, виявилося не досить. |
| 5989 |
Щоки недужої зашарілися радісним рум'янцем; ім'я, що його промовив граф Монте-Крісто, знищило останню тінь недовіри. Граф Монте-Крісто показав на книжкову шафу. Валентина відвернулася, спалахнувши вся від сорому й обурення. Валентина простягнула руку, та, ледве торкнувшися склянки, відсмикнула її. |
| 5990 |
І з сумовитою, батьківською усмішкою, від якої дівоче серце наповнилося вдячністю, він нечутною ходою попрямував до ніші, де стояла шафа. Та перш аніж зачинити за собою двері, він обернувся до Валентини. Потім усе затихло, і тільки вряди-годи долинало далеке торохтіння коліс. |
| 5991 |
Уся Валентинина увага зосередилася на годиннику в її кімнаті, де маятник відлічував секунди. Вона заходилася лічити секунди і помітила, що серденько її калатає вдвічі швидше. І все-таки вона сумнівалася. |
| 5992 |
Та їй здалося, що крізь двері книжкової шафи вона бачить очі графа Монте-Крісто; не могла вона не думати про ті очі й не знала, чи допоможе їй колись почуття вдячності забути про прикрий сором, що його викликало нескромне графове піклування. |
| 5993 |
Так минуло хвилин із двадцять, двадцять вічностей; потім ще десять хвилин; врешті дзиґар засичав і гучно вибив один раз. Тієї миті тихеньке шкрябання нігтем по дверцятах шафи дало на здогад Валентині, що граф не дрімає і їй радить теж не дрімати. |
| 5994 |
І відразу ж із протилежного боку, де була Едуарова кімната, рипнув паркет; Валентина насторожилася і завмерла, затамувавши подих, ось клацнула клямка, і двері відчинилися. Валентина ледве встигла відкинутися на подушку і затулити ліктем обличчя. |
| 5995 |
Уся вона тремтіла, серденько її стискалося від невимовного жаху. Вона чекала. Хтось підійшов до ліжка і торкнувся запони. Валентина зібрала всю свою мужність і почала дихати рівно, наче спала. Дівчина вся затремтіла, та не відповіла. Мовчання. |
| 5996 |
Валентина пообіцяла графові Монте-Крісто не прокидатися. І тоді вона почула майже невловне дзюрчання плину, що ллявся у склянку, з якої вона нещодавно пила. Тоді вона зважилася розтулити повіки і глянути з-під руки. Жінка в білому пеньюарі наливала у її склянку якийсь плин зі слоїчка. |
| 5997 |
Тієї короткої миті Валентина, мабуть, поворухнулася або затримала подих; жінка перелякано зупинилася і нагнулася до ліжка, щоб глянути, спить вона чи ні. То була пані де Вільфор. Упізнавши мачуху, Валентина так задригоніла, що те тремтіння передалося й ліжкові. |
| 5998 |
Пані де Вільфор притулилася до стіни і, сховавшись по той бік запони, мовчки й уважно стежила за щонайменшим порухом Валентини. Дівчина згадала застереження графа Монте-Крісто, і їй здалося, ніби в мачушиній руці сяйнуло лезо довгого, гострого ножа. |
| 5999 |
Тоді Валентина величезним вольовим зусиллям змусила себе заплющити очі, і той несміливий і зазвичай такий неважкий порух виявився майже не по силі їй, бо допитливість і намагання дізнатися правду не давали змоги стулитися повікам. |
| 6000 |
Тим часом пані де Вільфор заспокоїла тиша, де знову почувся рівний подих Валентини, тож вона вирішила, що дівчина таки спить. Вона знову простягнула руку і, наполовину затулена запоною, що була зсунута до узголів'я, вилляла у Валентинину склянку решту плину зі слоїчка. |
| 6001 |
Вона пішла так тихо, що Валентина не чула її рухів. І тільки побачила, як зникла рука, витончена кругляста рука гожої двадцятип'ятирічної жінки, що лляла смерть. Неможливо висловити, чого зазнала Валентина за ті півтори хвилини, що їх збула у її покої пані де Вільфор. |
| 6002 |
Тихеньке подряпування у шафі вивело дівчину із заціпеніння. Вона ледве звела голову. Дверцята безгучно відчинилися, і знову з'явився граф Монте-Крісто. Валентина застогнала. Він узяв склянку і покуштував плин, ледве вмочивши губи. |
| 6003 |
Валентина склала долоні, наче до молитви, бо відчувала, що тільки Бог може порятувати в цю страшну пору. Вона шепотіла невиразні слова, забувши про те, що плечі її вкриті лиш довгими косами і крізь тонке мереживо пеньюара видно, як калатає її серце. |
| 6004 |
Тоді граф Монте-Крісто дістав із кишені смарагдове пудельце, відчинив золоту кришечку і поклав їй на долоньку пігулку завбільшки з горошину. Валентина взяла її й уважно поглянула на графа Монте-Крісто — на обличчі її безстрашного захисника сяяв відблиск божистої могуті й величі. |
| 6005 |
Потім він узяв склянку, вилляв три чверті у коминок, щоб можна було подумати, ніби Валентина пила з неї, знову поставив її на нічному столику, потім підійшов до книжкової шафи і зник, востаннє глянувши на Валентину. Вона засинала безтурботно, мов янгол біля ніг творця. V. |
| 6006 |
Вуличний гамір ущух і запало моторошне безгоміння. Аж ось двері з Едуарової кімнати прохилилися, й обличчя, що ми його вже бачили, відбилося у дзеркалі, що висіло навпроти, — то була пані де Вільфор, що прийшла поглянути на дію напою. |
| 6007 |
Вона зупинилася на порозі, прислухаючись до потріскування нічника, єдиного звуку в тій кімнаті, що здавалася безлюдною, а потім тихенько підійшла до нічного столика, щоб поглянути, чи порожня склянка. У ній була ще чверть напою, як ми вже казали. |
| 6008 |
Пані де Вільфор взяла її, вилляла рештки у коминок і перемішала попіл, щоб рідина ліпше всоталася; потім старанно виполоскала склянку, витерла її своєю хусточкою і поставила на колишнє місце. Вона довго не зважувалася підійти до ліжка й поглянути на Валентину. |
| 6009 |
Те похмуре світло, безгоміння, темні чари ночі, либонь, знайшли відгук у глибинах її душі: отруйниця боялася того, що вона вчинила. Урешті вона зібралася на дусі, відхилила запинало, нахилилася над узголів'ям і поглянула на Валентину. |
| 6010 |
Дівчина не дихала; найлегша пушинка не гойднулася б на її розтулених, непорушних вустах, повіки її вкрилися бузковою тінню і трохи набрякли, і її довгі темні вії вже виділялися на тлі шкіри, що пожовкла, наче віск. |
| 6011 |
Пані де Вільфор довго дивилася на те промовисте у своїй непорушності обличчя, нарешті зважилася і, піднявши ковдру, притулила долоню до серця дівчини. Воно не калатало. Трепет, який вона відчула в пальцях, був ударами її власного пульсу; вона здригнулася і забрала руку. |
| 6012 |
Валентинина рука звісилася з ліжка; від плеча до зап'ястя вона здавалася виліпленою Жерменом Пілоном, та п'ясть була трохи спотворена конвульсією, і тонкі пальці, заклякнувши, завмерли на червоному дереві ліжка. Лунки нігтів посиніли. |
| 6013 |
Спливали хвилини, а пані де Вільфор не могла випустити запинала, яке вона тримала над головою Валентини, мов саван. Вона платила данину думам, а думи злочинця — це муки сумління. Нічник затріщав гучніш. Пані де Вільфор здригнулася і випустила запону. |
| 6014 |
Тієї ж миті нічник погас, і кімната поринула у непроглядний морок. Затремтівши, злочинниця навпомацки дісталася до дверей і повернулася до свого покою з краплями холодного поту на чолі. Ще дві години в кімнаті стояла темрява. |
| 6015 |
Потім потроху її залляло бліде світло, що цідилося крізь віконниці; воно стало яскравіше і повернуло предметам барви й контури. Незабаром на сходах почулося покашлювання, і до Валентининого покою ввійшла доглядачка з кухликом у руці. |
| 6016 |
Батькові чи коханому варто було поглянути, щоб сказати: Валентина померла, та для тієї наймички вона тільки спала. Потім вона підійшла до коминка, затопила, сіла у фотель і, хоч вона допіру встала з ліжка, скористалася Валентининим сном, щоб іще трохи подрімати. |
| 6017 |
Прокинулася вона, коли дзиґар вибив восьму. Тоді, здивувавшись із того, що недужа так непробудно спить, перелякана тією рукою, яка звісилася з ліжка і якою та навіть не поворухнула, доглядачка підійшла до ліжка й тільки тоді помітила, що губи заклякли, а груди вже захололи. |
| 6018 |
Та перш аніж підійшли батько з лікарем, слуги, що були і в покоях, і в коридорах того самого поверху, уже позаходили і, вгледівши бліду й непорушну Валентину, що лежала на ліжку, у розпачі заламували руки. |
| 6019 |
Та слуги, не відповідаючи, дивилися на Д'Авріньї, що ввійшов до покою, кинувся до Валентини і звів її. Вільфор забіг до кімнати. Вільфор повалився навколішки, мов підтятий, упавши головою на Валентинине ліжко. |
| 6020 |
Почувши лікареві слова, почувши батьків вигук, охоплені панікою слуги вибігли відтіля, глухо вигукуючи прокляття; на сходах і в коридорах лунали їхні квапливі кроки, потім вони пролунали і надворі; потім усе затихло; усі до одного повтікали з того клятого дому. |
| 6021 |
Тоді пані де Вільфор у накинутому на плечі пеньюарі підняла штору; вона зупинилася на порозі, вдавши подив і намагаючись видушити з себе бодай кілька непокірних сльозинок. Раптом вона пополотніла і, простягнувши руки, підбігла до нічного столика. |
| 6022 |
Вона побачила, що Д'Авріньї нахилився й уважно розглядає склянку, яку вона власноруч спорожнила тієї ночі. У склянці було точнісінько стільки ж плину, скільки вона вилляла в попіл. Навіть якби Валентинин дух постав зараз перед нею, отруйниця не була б така ошелешена. |
| 6023 |
Барва того напою, якого вона налляла Валентині у склянку і який та випила, а також та отрута не може обманути очі Д'Авріньї, он він уважно розглядає його, це диво, що його вчинив Господь, щоб, усупереч хитрощам убивці, лишився слід, речовий доказ, свідчення про злочин. |
| 6024 |
Поки пані де Вільфор стояла непорушно, мов утілення жаху, а Вільфор, притулившись головою до ліжка небіжчиці, не бачив більше нічого довкола себе, Д'Авріньї підійшов до вікна. Ще раз уважно глянувши на вміст тієї склянки, він умочив у плин кінчик пальця. |
| 6025 |
Пані де Вільфор роззирнулася довкруги; очі її сяйнули, потім згасли, і вона, заточуючись, намацала рукою двері й пішла. Наступної миті за дверми щось гупнуло — вона повалилася додолу. Проте ніхто на те не звернув уваги. Доглядачка стежила за діями лікаря, Вільфор і далі перебував у тому забутті. |
| 6026 |
Тільки Д'Авріньї провів поглядом пані де Вільфор і помітив, як поспішно вона вийшла. Він підняв штору, і через Едуарову кімнату його погляд просягнув у спальню, де на долівці нерухомо лежала пані де Вільфор. Вільфор із лікарем обернулися. На порозі стояв Моррель, блідий, приголомшений і страшний. |
| 6027 |
Ось що сталося. Звичної пори, маленькими дверми, що провадили до Нуартьє, прийшов Моррель. Проти звичаю, двері не були замкнені. Йому не довелося дзвонити, і він увійшов. Він постояв у передпокої, гукаючи слугу, щоб той провів його до Нуартьє. Та ніхто не відгукнувся; як відомо, слуги покинули дім. |
| 6028 |
Моррель не мав особливих підстав, щоб турбуватися: граф Монте-Крісто обіцяв йому, що Валентина житиме, і досі та обіцянка виконувалася. Щовечора граф приносив йому добрі звістки, які наступного дня підтверджував і Нуартьє. Усе ж таки те безлюддя видалося йому дивним. |
| 6029 |
Перше, що кинулося у вічі, був старий, що сидів у кріслі, на своєму звичному місці; він був дуже блідий, і в його широко розплющених очах завмер переляк. Та на його обличчі читалася дедалі дужча тривога. Моррель почав чимдуж дзвонити, та хоч як сіпав він за шнурок, ніхто не приходив. |
| 6030 |
Він обернувся до Нуартьє; обличчя старого ставало дедалі блідіше й тривожніше. Очі Нуартьє, здавалося, ладні були на лоба вилізти. Моррель розтулив рота, проте не зміг і слова промовити; він заточився і притулився до стіни. Потім показав на двері. Перше, що він почув, було ридання. |
| 6031 |
Він, мов у тумані, побачив темну постать, що стояла навколішки, уткнувшись головою в купу білих, зжужмлених укривал. Жах, смертельний жах прикував його до порога. І тоді він почув голос, що сказав: Вільфор підвівся, майже соромлячись того, що його застали в такому розпачі. |
| 6032 |
Посада грізного обвинувача, яку він мав упродовж двадцяти п'яти років, учинила з нього щось більше чи, може, менше, ніж людина. Погляд його спершу був розгублений і неуважний, та ось він упав на Максимільяна. |
| 6033 |
Та не минуло і п'яти хвилин, як східці зарипіли під тяжкими кроками, і з'явився Моррель, який, із надлюдською силою піднявши крісло Нуартьє, ніс його на другий поверх. Сягнувши сходового майданчика, він поставив крісло на долівку і швидко покотив його до Валентининого покою. |
| 6034 |
Усе він учинив із нестямним розпачем, що вдесятеро збільшив його сили. Та найстрашніше було обличчя Нуартьє, коли Моррель підкотив його до ліжка, де лежала Валентина: на тому обличчі напружено жили тільки очі, й у них зосередилися всі сили і почуття недвиги. |
| 6035 |
І, уздрівши те бліде обличчя з палючим поглядом, Вільфор перелякався. Усе своє життя, щоразу, як він зустрічався з батьком, відбувалося щось жахливе. Вільфор позадкував на крок і здивовано поглянув на майже незнайомого молодика, який прозивав Нуартьє своїм батьком. |
| 6036 |
Здавалося, тієї миті всенька душа старого перейшла в його налляті кров'ю очі: жили на лобі набрякли, шия, щоки і скроні посиніли, як ото буває в епілептиків, і тому внутрішньому вибухові, що струсонув усеньку його істоту, бракувало тільки крику. |
| 6037 |
Той крик неначе спливав із усіх пор його тіла, страшний у своїй німоті, несамовитий у своїй безгучності. Д'Авріньї кинувся до старого і дав йому понюхати спирту. Ридання заглушили його голос. Уривчастий подих стрясав груди старого. Те збурення скидалося на початок агонії. |
| 6038 |
Нарешті сльози ринули з грудей Нуартьє, що був щасливіший від Морреля, бо той ридав без сліз. Старий не міг схилити голову і тільки заплющив очі. І він упав навколішки перед ліжком, конвульсивно вчепившись у нього руками. |
| 6039 |
Так тяжко було бачити цього великого, дужого чоловіка, якого пригнітило горе, що Д'Авріньї відвернувся, приховуючи хвилювання. Вільфор більше не вимагав пояснень, упокорившись тому тяжінню, що вабить нас до людей, котрі любили тих, за ким і ми побиваємося, тож він простягнув Моррелеві руку. |
| 6040 |
Та Максимільян нічого не бачив; він ухопив крижану руку Валентини і, не вміючи плакати, глухо стогнав, учепившись зубами за край простирадла. Декілька хвилин у тій кімнаті чутно було тільки ридання, прокльони і молитви. |
| 6041 |
І все ж таки один звук горував над усім — то був хрипкий, страшний подих Нуартьє. Здавалося, із кожним подихом у грудях старого уривалися якісь життєві пружини. Зрештою Вільфор, що панував над собою ліпше, ніж інші, й наче поступився тимчасово своїм місцем Максимільянові, зважився заговорити. |
| 6042 |
Очі Нуартьє зблиснули, Д'Авріньї підійшов ближче. Вільфор понурив голову, Д'Авріньї підійшов ще на крок, Нуартьє ствердно опустив повіки. І його невблаганний погляд допитувався у Вільфора, який і собі шукав погляду то Нуартьє, то Д'Авріньї. |
| 6043 |
Та замість того, щоб підтримати Вільфора, лікар і батько відповіли йому такими самими непохитними поглядами. Очі Нуартьє зблиснули, Д'Авріньї розтулив рота, щоб заперечити. Моррель звів руку, закликаючи до мовчання. Вільфор і Д'Авріньї перезирнулися. |
| 6044 |
І наче природа зглянулася врешті над цим сильним чоловіком, що ладен був зламатися під тягарем своєї сили, — останні слова його завмерли в горлі, із грудей його вирвалося ридання, непокірні сльози ринули з очей, він заточився і, плачучи, знову повалився на коліна біля ліжка. |
| 6045 |
Потім, немовби прикувавши погляд співрозмовника до своїх очей, він перевів їх на двері. Очі старого невблаганно дивилися на двері. Хоч він і казав це з майже радісним виразом, зуби його цокотіли. Д'Авріньї взяв Максимільяна попід руку і попровадив до сусіднього покою. |
| 6046 |
І в усьому домі запало мовчання, ще глибше, ніж безгоміння смерті. Аж за чверть години пролунали хибкі кроки, і Вільфор постав на порозі вітальні, де перебували Д'Авріньї з Моррелем: один — поринувши у задуму, а інший — не тямлячись від горя. І підвів їх до Нуартьє. |
| 6047 |
Моррель уважно глянув на Вільфора. Обличчя королівського прокурора було бліде як у мерця; багрові плями повиступали на його чолі; пальці його конвульсивно торгали ручку, ламаючи її на друзки. Обоє несамохіть поворухнулися. Моррель несамохіть відсахнувся з недовірливим і нажаханим порухом. |
| 6048 |
І сказавши те, він заскреготів зубами і струснув мертву руку старого. Д'Авріньї одвернувся і неохоче пробурмотів «так», а Моррель висмикнув руку з Вільфорової долоні й вибіг із покою з протяглим стогоном розпуки. Як ми вже казали, слуги всі повтікали. |
| 6049 |
Тож Вільфорові довелося прохати Д'Авріньї взятися до тих численних і складних клопотів, що пов'язані зі смертю в наших великих містах, надто ж смертю за таких підозрілих обставин. Що ж до Нуартьє, то страшно було дивитися на це непорушне горе, цю закам'янілу розпуку, ці безгучні сльози. |
| 6050 |
Вільфор замкнувся у своєму кабінеті; Д'Авріньї пішов по міського лікаря, що його обов'язком було засвідчувати смерть, за що його виразно прозивають мертвецьким лікарем. Нуартьє не захотів розлучатися із внучкою. |
| 6051 |
За півгодини Д'Авріньї повернувся зі своїм колегою; двері з вулиці були замкнені, а що воротар утік разом із іншими слугами, то Вільфор пішов одчиняти сам. Та біля Валентининого покою він зупинився — не було в нього сили, щоб знов увійти туди. Обидва лікарі ввійшли самі. |
| 6052 |
Нуартьє сидів біля ліжка, блідий, як і сама небіжчиця, непорушний і безмовний, як вона. Мертвецький лікар підійшов до ліжка з байдужим виглядом чоловіка, що півжиття пробув коло трупів, відкинув простирало з її обличчя і розтулив їй губи. Нуартьє глухо захарчав. |
| 6053 |
Д'Авріньї обернувся; очі старого блищали. Лікар збагнув, що він хоче побачити внучку; він підійшов до ліжка і, поки другий лікар полоскав у хлористій воді пальці, що торкалися вуст небіжчиці, він відтулив те спокійне, бліде личко, що скидалося на обличчя сонного янгола. |
| 6054 |
Сльози, що забриніли в очах Нуартьє, сказали Д'Авріньї, як глибоко вдячний йому нещасний дідуган. Мертвецький лікар написав свідоцтво тут-таки у Валентининій кімнаті, на краю стола, і, вчинивши ту останню формальність, вийшов у супроводі Д'Авріньї. |
| 6055 |
Вільфор почув, як вони спускалися сходами, і вийшов зі свого кабінету. Подякувавши тому лікареві, королівський прокурор звернувся до Д'Авріньї. Вільфор дав Д'Авріньї ключа, ще раз уклонився міському лікареві й, увійшовши до свого кабінету, взявся до праці. |
| 6056 |
Існують на світі люди, для котрих праця служить ліком від усіх лих. Вийшовши на вулицю, обидва лікарі помітили чоловіка в чорній сутані, що стояв на порозі сусіднього дому. Д'Авріньї підійшов до панотця. |
| 6057 |
Абатова обіцянка звучала врочисто; і, певне, для того, щоб йому не заважали у його молитвах і не турбували Нуартьє в його скорботі, ледве Д'Авріньї пішов, панотець замкнув на засув не лише двері, якими вийшов лікар, а й ті, що провадили до покоїв пані де Вільфор. |
| 6058 |
Уночі гробарі виконали свій печальний обов'язок і зашили в саван тіло, що лежало на ліжку, у скорботне вбрання небіжчиків, яке, хоч що там кажіть про рівність усіх перед смертю, служить останнім нагадуванням про розкіш, яку вони любили за життя. |
| 6059 |
Той саван був клапоть тонкого батисту, що його придбала Валентина два тижні тому. Нуартьє ще ввечері перенесли з Валентининого покою до його кімнати; всупереч очікуванням, старий не протестував, що його розлучають із тілом внучки. |
| 6060 |
Абат Бузоні пробув до ранку і вдосвіта пішов собі, не сказавши нікому ні слова. О восьмій прибув Д'Авріньї; він зустрів Вільфора, який ішов до Нуартьє, і подався разом із ним, щоб дізнатися, як старий перебув ніч. |
| 6061 |
Вони застали його у великому фотелі, що був йому за ліжко; дідуган спав спокійним, майже безтурботним сном. Обоє здивовано завмерли на порозі. І обоє, поринувши в думки, повернулися до кабінету королівського прокурора. І він конвульсивно стиснув руку Д'Авріньї. |
| 6062 |
Об одинадцятій годині траурні ридвани заторохтіли брукованим двориськом, і передмістя Сент-Оноре наповнилося гомоном натовпу, який однаково жадібний і до радості, і до печалі багатіїв, тож біжить, витріщивши очі, й на похорони, й на весілля. |
| 6063 |
Спершу прийшли наші давні знайомці — Дебре, Шато-Рено і Бошан, потім усі очільники судового, літературного і військового світу, тому що пан Вільфор не так навіть за своїм суспільним становищем, як завдяки особистим чеснотам, посідав одне з перших місць у паризьких світських колах. |
| 6064 |
Родич стояв коло дверей і зустрічав прибульців, тож для байдужих людей, треба зізнатися, було великим полегшенням бачити байдуже обличчя, що не вимагало лицемірного суму, вдаваних сліз, як це мало бути у присутності батька, брата чи нареченого. |
| 6065 |
Ті, що були знайомі поміж собою, гукали поглядами один одного і збиралися в гурти. Один такий гурт складався з Дебре, Шато-Рено і Бошана. І молодики підійшли до дверей, щоб почути промову міністра юстиції й віросповідань. |
| 6066 |
Бошан казав правду: йдучи на похорон, він зустрів графа Монте-Крісто, що прямував до Данґляра, на вулицю Шосе-Д'Антен. Банкір із вікна побачив графову колясу, що заїжджала у двір, і вийшов йому назустріч із сумним, та привітним обличчям. |
| 6067 |
Запало мовчання, тільки чутно було, як рипить баронове перо; граф Монте-Крісто розглядав позолочене ліплення на стелі. Граф Монте-Крісто поклав на долоню, наче хотів їх зважити, п'ять клаптиків паперу, які гордовито передав йому Данґляр, і прочитав: |
| 6068 |
Він подав чеки Данґлярові, й той, блідий мов смерть, простягнув було руку, як ото коршак простягає пазурі крізь ґрати клітки, щоб учепитися у м'ясо, яке від нього забирають. Та раптом він похопився, зробив над собою зусилля і стримався. Потім усміхнувся, і його спотворене обличчя пом'якшало. |
| 6069 |
І подався до дверей тієї миті, коли лакей доповідав: На обличчі графа Монте-Крісто, що було завжди таке поважне, мимохідь промайнула посмішка, коли він побачив у руці скарбника притулків капшук. Біля дверей на нього чекала коляса, і він звелів відразу ж їхати у банк. |
| 6070 |
Тим часом Данґляр, гамуючи хвилювання, ішов назустріч своєму відвідувачеві. Дарма й казати, що на вустах його завмерла привітна усмішка. Бовіль узяв папір, який простягав йому Данґляр і прочитав: Бовіль був у величезному захваті. Бовіль тільки головою кивнув, жмакаючи гаманець. |
| 6071 |
Як справжній парижанин, Вільфор дивився на цвинтар Пер-Лашез як на єдине кладовище, що гідне було прийняти останки одного із членів паризької родини; всі інші цвинтарі здавалися йому надто провінційними, якимись наче мебльованими кімнатами смерті. |
| 6072 |
Тільки на цвинтарі Пер-Лашез небіжчик із доброї родини був у себе вдома. Тут, як ми бачили, він придбав у вічну власність місце, де височіла усипальниця, що так швидко заселилася всіма членами його першої родини. |
| 6073 |
Напис на фронтоні мавзолею сповіщав: така була остання воля бідолашної Рене, Валентининої матінки. Отож, пишний кортеж від передмістя Сент-Оноре посувався до Пер-Лашез. Він перетнув усенький Париж, пройшов передмістям Тампль, потім зовнішніми бульварами до цвинтаря. |
| 6074 |
То були майже всуціль молоді люди, яких, наче грім, уразила звістка про смерть Валентини; попри крижаний подих століття і прозаїчність доби, вони улягали поетичному чарові цієї прегарної, непорочної, привабливої дівчини, що загинула в розквіті сил. |
| 6075 |
Коли процесія наближалася до застави, з'явився повіз, запряжений чотирма жвавими кіньми, які відразу ж зупинилися; їхні нервові ноги напнулися, мов сталеві пружини — то прибув граф Монте-Крісто. Він вийшов із коляси і долучився до натовпу, що пішки супроводжував похоронну колісницю. |
| 6076 |
Шато-Рено угледів його й відразу ж виліз зі свого ридвана і приєднався до нього. Бошан теж покинув свій найнятий кабріолет. Граф Монте-Крісто уважно озирав юрму; певне, він когось шукав. Урешті він не втерпів. Граф Монте-Крісто замовк і тільки далі озирався. Нарешті прийшли на цвинтар. |
| 6077 |
Тінь, яку помітив граф Монте-Крісто, хутко перейшла гаєм за могилою Елоїзи й Абеляра, порівнялася зі смолоскипниками, що йшли на чолі процесії, і разом із ними підійшла до місця поховання. Усі погляди ковзали з предмета на предмет. |
| 6078 |
Але граф Монте-Крісто дивився тільки на цю тінь, якої майже не помітили ті, хто був довкруги. Двічі виходив граф Монте-Крісто з юрми, щоб поглянути, чи не шукає рука того чоловіка зброї у складках убрання. |
| 6079 |
Коли кортеж зупинився, у тій тіні впізнали Морреля; блідий, зі впалими щоками, у наглухо застебнутому сурдуті, конвульсивно бгаючи капелюх у руках, він стояв, притулившись до дерева, на пагорбі, що височів над мавзолеєм, тож міг бачити всі подробиці дійства, що мало зараз відбутися. |
| 6080 |
Граф Монте-Крісто нічого не чув, бачив він тільки Морреля, що його спокій і незворушність становили страшне видовище для того, хто знав, що коїться в нього на душі. І показав на нього Шато-Рено. І подав знак вирушати назад, зникнувши й сам, причому ніхто й не завважив, куди він подався. |
| 6081 |
Церемонія похорону добігла краю, присутні попрямували зворотною дорогою. Тільки Шато-Рено пошукав очима Морреля; та поки він проводив поглядом графа Монте-Крісто, який уже віддалявся, Моррель покинув своє місце, і Шато-Рено, так і не знайшовши його, попрямував за Дебре і Бошаном. |
| 6082 |
Моррель помалу роззирнувся довкруги і, поки погляд його звернувся у протилежний бік, граф Монте-Крісто підійшов ще кроків на десять. Максимільян став на коліна. Граф Монте-Крісто і далі наближався до нього, пригнувшись, із широко розплющеними очима, напружений і ладен щомиті кинутися вперед. |
| 6083 |
Граф Монте-Крісто мовчки відійшов, та тільки задля того, щоб знову заховатися на новому місці, з якого він так само не втрачав Морреля з очей; аж той підвівся, обтрусив пилюгу з колін і попрямував шляхом до Парижа, жодного разу не обернувшись. Він помалу пройшов вулицею Рокет. |
| 6084 |
Граф Монте-Крісто відпустив свою колясу, що чекала коло цвинтарної брами, і йшов кроків за сто позаду Морреля. Максимільян перетнув канал і Бульварами дістався до вулиці Меле. За п'ять хвилин по тому, як хвіртка зачинилася за Моррелем, вона відчинилася для графа Монте-Крісто. |
| 6085 |
Жюлі була в саду й уважно наглядала, як Пенелон, що дуже серйозно ставився до свого фаху садівника, нарізував живці бенгальських руж. Граф Монте-Крісто хутко побрався на третій поверх, де мешкав Максимільян, зупинився за майданчику і прислухався: усе було тихо. |
| 6086 |
Як і в більшості старовинних кам'яниць, де мешкали самі господарі, на майданчик виходили тільки одні засклені двері. Але в тих засклених дверях не було ключа. Максимільян замкнувся зсередини, а крізь двері нічого не можна було побачити, тому що вони були запнуті червоною шовковою шторою. |
| 6087 |
Граф аж зашарівся від неспокою, а то була ознака, що цей безпристрасний чоловік надзвичайно хвилюється. На хвилю він замислився. Граф Монте-Крісто здригнувся від ніг до голови, а що його рішення завжди були блискавичні, то він стусонув ліктем у скло на дверях, і воно розлетілося на друзки. |
| 6088 |
Моррель із досадою підвівся і пішов назустріч графові Монте-Крісто, не скільки, щоб вітати його, стільки щоб заступити йому шлях. Граф Монте-Крісто ступнув кілька кроків кімнатою. Максимільян не міг не впустити його, проте йшов за ним. Граф Монте-Крісто роззирнувся довкруги. |
| 6089 |
Проте граф Монте-Крісто знав, що так буде, і випередив його: вхопивши Максимільяна за п'ясть, він зупинив його, як ото крицевий ланцюг зупиняє пружину, що почала розпрямлятися. І Моррель із навіженим реготом знову кинувся до пістолів. |
| 6090 |
Жюлі припала вустами до графової руки, Емманюель цілував його, мов бога-покровителя, а Моррель знову став навколішки і вклонився до самісінької землі. Тоді цей залізний чоловік відчув, що серце його роздирається, пекуче полум'я ринуло з його грудей до очей, і він схилив голову й заплакав. |
| 6091 |
Насилу отямившись після того струсу, Жюлі вибігла з кімнати, спустилася на долішній поверх, із дитячою радістю забігла у вітальню і підняла скляний ковпак, де лежав капшук, якого подарував незнайомець із Меянських алей. |
| 6092 |
Максимільян і досі стояв на колінах, трохи оддалік, притулившись лицем до фотеля. Емманюель окинув поглядом кімнату й угледів Моррелеві пістолі. Очі його перелякано зупинилися на зброї, і він показав на неї графові Монте-Крісто, помалу звівши руку на рівень столу. Граф Монте-Крісто помалу кивнув. |
| 6093 |
Емманюель простягнув було руку до пістолів. Та граф Монте-Крісто перепинив його. Потім підійшов до Морреля і взяв його за руку; бурхливі почуття, що допіру стрясали Максимільянове серце, заступило глибоке заціпеніння. Повернулася Жюлі. Вона поквапила чоловіка. |
| 6094 |
Граф Монте-Крісто лишився з Моррелем, що був непорушний, наче бовван. Граф Монте-Крісто спохмурнів; здавалося, він був у полоні тяжкого сумніву. Граф Монте-Крісто усміхнувся. І Моррель зневажливо й недовірливо похитав головою. Той не опирався, бо розумів, що вартий такого поклоніння. |
| 6095 |
Приходив він зазвичай у тій самісінькій порі, деколи трохи раніше чи пізніше; проте майже завжди, хоч узимку, хоч улітку, приходив у те помешкання десь о четвертій годині дня, і ніколи там не ночував. |
| 6096 |
Узимку, о пів на четверту, мовчазна служниця, що гляділа помешкання, топила коминок; улітку, о пів на четверту, та сама наймичка подавала морозиво. О четвертій годині, як ми вже сказали, прийшов той таємничий мешканець. |
| 6097 |
За двадцять хвилин до кам'яниці під'їжджав ридван; із нього виходила жінка в темному або в гранатовому вбранні, з опущеною на обличчя густою вуаллю, прослизала, мов тінь, біля комірки воротаря і легкою, нечутною ходою підіймалася сходами. |
| 6098 |
Жодного разу не було такого, щоб хтось запитав її, куди вона йде. Тож обличчя її, так само як і обличчя незнайомця, було невідоме обом воротарям, цим зразковим охоронцям, може, єдиним у величезному братстві столичних воротарів, які здатні були до такої скромності. |
| 6099 |
Звісно ж, вона піднімалася не вище другого поверху. Вона тихенько стукала умовним стукотом; двері відчинялися, потім щільно зачинялися, та й годі. Під час виходу з дому відбувався той самий маневр, що й на вході. |
| 6100 |
Незнайомка виходила перша, так само під вуаллю, і сідала в ридван, який прямував то в один кінець вулиці, то в другий; за двадцять хвилин виходив незнайомець, огорнувшись шаликом або затуливши обличчя хусткою, і теж зникав. |
| 6101 |
Наступного дня після візиту графа Монте-Крісто до Данґляра і похорону Валентини таємничий мешканець прийшов не о четвертій годині, як водилося, а о десятій ранку. Майже відразу, без звичної перерви, підкотив найнятий ридван, і пані під вуаллю хутко побралася сходами. |
| 6102 |
І баронеса простягнула Дебре розпечатаний конверт. Перш ніж узятися до читання, Дебре трохи подумав, наче намагався відгадати, що буде в тому листі, чи радше наче хотів заздалегідь ухвалити рішення, хоч що було б у тім листі. За декілька секунд він, певне, на чомусь зупинився і заходився читати. |
| 6103 |
Упродовж цього тривалого і прикрого читання баронеса уважно стежила за Дебре; вона помітила, що він, попри все його самовладання, двічі мінився з лиця. Скінчивши, він помалу згорнув листа і знову замислився. Та Дебре не відповів і лишив її з тим самим тривожним запитанням у погляді й душі. |
| 6104 |
Щоб домогтися першого, вам досить лишитися в Парижі ще на два тижні, повторюючи всім і кожному, що Данґляр кинув вас, і розповідаючи подругам, як це сталося; а вже вони рознесуть це по всьому світові. |
| 6105 |
Усі знатимуть, що вас покинули, і всі будуть вважати, що ви лишилися без шеляга за душею; тільки я знаю ваше фінансове становище і готовий надати вам звіт, як чесний компаньйон. Бліда, вражена баронеса слухала ту промову з жахом і розпукою, а Дебре був спокійнісінький і байдужий. |
| 6106 |
То були єдині слова, якими та жінка, така горда, здатна так гаряче кохати, могла відповісти Дебре. Пані Данґляр мовчки дивилася, намагаючись погамувати серце, що шалено калатало. І стримати сльози, які бриніли в її очах. |
| 6107 |
Зрештою почуття власної гідності взяло гору, і хоч їй не пощастило погамувати калатання серця, та вона не пролляла жодної сльозинки. У травні розпочалися наші операції. У травні ми заробили чотириста п'ятдесят тисяч франків. У червні зиск сягнув дев'ятисот тисяч. |
| 6108 |
У серпні, на початку місяця, ми втратили триста тисяч франків; та до п'ятнадцятого числа ми відшкодували збитки, а наприкінці місяця ще й заробили; я підвів риску нашим операціям від травня до сьогодні. |
| 6109 |
Ми маємо актив у два мільйони чотириста тисяч франків, тобто частка кожного дорівнює мільйон двісті тисяч. Отож, ваша частка становить сорок тисяч франків відсотків, а також первинний внесок у сто тисяч франків, інакше мовлячи, мільйон триста сорок тисяч франків. |
| 6110 |
До того ж, шановна пані, уже позавчора я потурбувався, щоб обернути вашу частку у готівку; як бачите, я наче передчував, що мені доведеться дати вам звіт. Ваші гроші тут: половина — банковими білетами, половина — чеками на пред'явника. |
| 6111 |
І, знову взявши свій нотатник, він заходився старанно викреслювати суми, які вже виплатив. І, як завжди, флегматично, він почав чекати, поки по тому, як пішла пані Данґляр, мине двадцять хвилин, щоб піти самому. Упродовж тих двадцяти хвилин Дебре робив підрахунки, поклавши перед собою годинника. |
| 6112 |
Над тією кімнатою, де ото Дебре поділив із пані Данґляр два з половиною мільйони, була ще одна кімната, і мешканці її знайомі нам і заслуговують на нашу увагу. У тій кімнаті перебували Мерседес із Альбером. Не бідність заступила її розум; не тому, що була вона легкодуха, гнітила її та бідність. |
| 6113 |
Вона здавалася королевою, що переселилася з палацу до вбогої хатини і сама себе не впізнає, коли дивиться на матрац, який заміняє їй м'яке ліжко, і на череп'яний глек, який сама повинна ставити на стіл. |
| 6114 |
Альбер теж був пригнічений і збентежений; його гнітили рештки розкоші, що заважали йому звикнути до нового становища; він хотів би вийти з дому без рукавичок, та руки його були занадто білі; йому хотілося б ходити пішки, та його черевики надто вже лисніли. |
| 6115 |
І все ж таки ці дві шляхетні й розумні душі, нерозривно пов'язані материнською й синівською любов'ю, розуміли одне одного без слів і могли обійтися без зайвої балаканини, що завжди буває навіть поміж близькими друзями, коли йдеться про матеріальну основу нашого життя. |
| 6116 |
У Каталянах у Мерседес багато чого не було, але багато що й було. Неводи були цілі, то риба ловилася; а як ловилася риба, то були і нитки, щоб ті неводи лагодити. Коли нема близьких, а є тільки любов, що ніяк не стосується повсякденних дрібниць, думаєш тільки про себе й відповідаєш лише за себе. |
| 6117 |
Наближалася зима; у графині де Морсер калорифер із сотнями труб зігрівав дім від передпокою до будуару; тепер їй не було чим затопити в цій незатишній і вже холодній кімнаті; її покої тонули в рідкісних квітах, що були на вагу золота, а тепер у неї не було навіть однісінької мізерної квіточки. |
| 6118 |
Екзальтація зречення, може, навіть надмірна, і досі підносила їх над прозою життя. Екзальтація межує з ентузіазмом, а він підносить душу над земними клопотами. Проте ентузіазм першого поривання згас, тож потроху довелося спуститися з країни мрій у світ дійсності. Загалом — 114 франків. |
| 6119 |
І Альбер дістав із записника із золотою застібкою — давня примха чи, може, згадка про якусь із таємничих незнайомок під вуаллю, що тихенько стукали в маленькі двері, — Альбер дістав із записника тисячофранкову банкноту. |
| 6120 |
Ті слова вихопилися в неї з таким невдаваним болем, що їхній справжній зміст не сховався від Альбера; серце його стиснулося. І він ніжно взяв материну руку. Альбер нашвидкуруч зібрав свої папери, погукав господаря, заплатив йому тридцять франків, подав матері руку і вийшов з нею на сходи. |
| 6121 |
Попереду хтось спускався, та, почувши шурхіт шовкової сукні об поруччя, обернувся. Цікавість узяла гору в Дебре попри бажання зберегти інкогніто; крім того, його й так упізнали. Справді, кумедно було зустріти в цьому нікому невідомому домі чоловіка, що його лиха доля накоїла такого галасу в Парижі. |
| 6122 |
Це порівняння відразу ж змусило його забути про свої лицарські спонуки, наочність прикладу вразила його; він пробурмотів декілька загальних фраз і хутко побрався сходами в діл. Того дня міністерські службовці, його підлеглі, зазнали неабиякого лиха від його кепського гумору. |
| 6123 |
Зате ввечері він зробився власником пречудової кам'яниці на бульварі Мадлен, яка давала п'ятдесят тисяч ліврів зиску. Наступного дня, о п'ятій вечора, коли Дебре підписував купчу угоду, пані де Морсер, ніжно поцілувавшись із сином, сіла в поштовий ридван. |
| 6124 |
Стіни тут подвійної товщини; щодня тюремник ретельно оглядає грубі ґрати, а з геркулесової статури, з холодного, проникливого погляду наглядачів видно, що тут добирали людей, котрі могли б керувати своїми підданцями, тримаючи їх у страхові й покорі. |
| 6125 |
Дворисько того відділу оточене високими мурами, якими ковзають скісні промені сонця, коли воно зважується заглянути у цю прірву морального і фізичного каліцтва. Тут вештаються завжди стурбовані й бліді, мов тіні, люди, над якими висить меч правосуддя. |
| 6126 |
Відділ святого Бернара має свою особливу приймальню — це довга зала, поділена навпіл двома ґратами, що розташовані паралельно за три фути одні від одних, щоб відвідувач не міг потиснути в'язневі долоню або щось йому передати. |
| 6127 |
А проте, хоч яке страшне те місце, усе ж таки це рай, де можуть знову натішитися присутністю близьких людей, яким лишилося недовго жити на білому світі; адже із Лев'ячої Ями виходять лишень задля того, щоб вирушити до застави Сен-Жак, або на каторгу, або до одиночної камери. |
| 6128 |
Його можна було б назвати елегантним, якби його вбрання не було всеньке подерте; новісіньке тонке, шовковисте сукно легко набувало полиску під його рукою, коли він його розгладжував, щоб надати йому свіжого вигляду. |
| 6129 |
Із таким самим старанням застібав він батистову сорочку, що значно поміняла барву за той час, що він перебував у в'язниці, і проводив по лакованих черевиках кінчиком носової хустини, де були вигаптувані ініціали, увінчані короною. |
| 6130 |
Декілька мешканців Лев'ячої Ями з очевидною цікавістю стежили за тим, як той в'язень наводить лад у своєму одязі. А предмет цього страшенного захвату, здавалося, тішився відгуками тих похвал, хоч самих слів розібрати він не міг. |
| 6131 |
Він навіть не зареготав на ті слова, які багатьох могли б розвеселити; той чолов'яга і не такого наслухався чи радше чув завжди те саме. Наглядач обернувся і тепер гучно зареготав. В'язні підійшли і з'юрмилися довкола них. |
| 6132 |
Інші пропонували в'юна; то була ще одна забава, яка полягала в тому, що хустку наповнювали піском, камінцями, мідними дрібняками, якщо такі знаходилися, зав'язують її добряче і, наче ціпом, молотять нею жертву по плечах і по голові. |
| 6133 |
Та Андреа обернувся до них, підморгнув, надув щоку і клацнув язиком — то був знак, за яким упізнають один одного розбійники, що мусять мовчати. То було масонське гасло, якому навчив його Кадрус. В'язні впізнали свого. Хустки відразу ж поховали, кутий чобіт повернувся на ногу. |
| 6134 |
Наглядач так здивувався, що відразу ж ухопив Андреа за руки і заходився його обшукувати, бо гадав, що та зміна в поведінці мешканців Лев'ячої Ями сталася, либонь, через якусь набагато суттєвішу обставину, ніж особиста приваба. Андреа бурчав, та не опирався. |
| 6135 |
Його і справді гукали до приймальні, і тому не можна було дивуватися, як дивувався і сам Андреа, тому що, потрапивши до в'язниці Ля-Форс, він, замість того щоб писати листи і прохати допомоги, з обережності зберігав стоїчне мовчання. |
| 6136 |
У Андреа вже був хитромудрий план: цей негідник умів безстрашно нападати і стійко боронитися. Поневіряння у в'язниці, різні злигодні були йому добре знайомі. Проте потроху природа чи радше звичка взяла гору. Андреа потерпав од того, що він обдертий, брудний, голодний; терпіння його вичерпувалося. |
| 6137 |
Такий був у нього настрій, коли голос наглядача погукав його до приймальні. У Андреа радісно закалатало серце. Для слідчого було ще зарано, для начальника в'язниці чи лікаря запізно; значить, то був той відвідувач, що його так довго він чекав. |
| 6138 |
За ґратами приймальні, у яку запровадили Андреа, він побачив широко розплющеними від жадібної допитливості очима розумне, суворе обличчя Бертуччо, який із сумовитим подивом розглядав ґрати, замки на дверях і тінь, що рухалася за крицевими штабами. Бертуччо сів на стілець, Андреа упав на ліжко. |
| 6139 |
Та й сесія судового засідання відкривалася за три дні, тож Вільфор замкнувся в кабінеті й гарячково, невтомно готував звинувачення Кадрусовому вбивці. Ця справа, як і все, до чого мав стосунок граф Монте-Крісто, зняла чималеньку бучу. |
| 6140 |
Слідство добігало краю завдяки безнастанній праці королівського прокурора, який хотів тим процесом відкрити майбутню сесію; і йому довелося усамітнюватися на довше, ніж будь-коли, щоб ухилитися від численних прохань надати квиток на засідання. |
| 6141 |
Уже декілька разів приходив він до кінця саду, до брами коло порожнього городу, що про неї пам'ятає читач, і повертався тією самою ходою тією ж таки алеєю, аж раптом очі його звернулися до будинку, де з галасом грався його син. |
| 6142 |
І ось в одному з відчинених вікон він угледів Нуартьє, який попросив підкотити своє крісло до вікна, щоб погрітися в останніх променях ще теплого сонця: м'яке вечорове світло осявало зів'яле квіття кручених паничів і багряне листя дикого винограду, що оповив балкон. |
| 6143 |
Той погляд був переповнений такою шаленою ненавистю, палав таким нетерпінням, що королівський прокурор, який умів переймати всі вирази того обличчя, яке він так добре знав, одійшов трохи убік, щоб поглянути, на кого ж скерований цей нищівний погляд. |
| 6144 |
І він побачив під липами з майже голим уже гіллям пані де Вільфор, що сиділа з книжкою в руках; уряди-годи вона уривала читання, щоб усміхнутися синові чи кинути йому назад гумовий м'ячик, що його він уперто жбурляв із вітальні у сад. Вільфор пополотнів: він знав, що хоче старий. |
| 6145 |
Улягаючи нездоланній силі, наче ото птах, зачарований поглядом гадюки, Вільфор попрямував до кам'яниці; поки він наближався, очі Нуартьє опускалися, пильнуючи за ним, і полум'я його зіниць аж палило Вільфорове серце. У тому погляді він читав жорстокий докір і нещадну загрозу. |
| 6146 |
І ось Нуартьє звів до неба очі, ніби нагадуючи синові про забуту клятву. Ті слова, либонь, заспокоїли Нуартьє, і він одвів погляд. Вільфор рвучко розстібнув коміра, що душив його, провів тремтливою долонею по чолу і повернувся у свій кабінет. |
| 6147 |
Він відчинив вікно; довга помаранчева стяга перетнула небо і наче розтинала навпіл стрункі тополі, що виділялися темними силуетами на овиді. Над занедбаним городом, потойбіч брами, високо пурхнув жайворонок і завів дзвінку ранкову пісеньку. |
| 6148 |
Понурившись, він декілька разів пройшов кабінетом, потім, не роздягаючись, упав на диван, не так щоб заснути, як щоб дати відпочинок тілові, що заклякло від утоми й безсонної ночі за письмовим столом. Вільфор теж подзвонив. Новий покойовий слуга увійшов і приніс газети. |
| 6149 |
Разом із газетами він приніс чашку шоколаду. І покойовий слуга поставив позолочену філіжанку на столі коло дивана, що, як і всі столи, був захаращений паперами. Потім він вийшов. Вільфор понуро глянув на філіжанку, потім зненацька взяв її нервовим порухом і одним духом вихилив шоколад. |
| 6150 |
Здавалося, він сподівався, що напій смертельний, і закликав смерть, щоб позбутися обов'язку, виконати який для нього було тяжче, ніж умерти. Потім він підвівся і почав ходити кабінетом, із усмішкою, яка жахнула б того, хто її побачив. Шоколад виявився нешкідливий. |
| 6151 |
Коли настала пора сніданку, Вільфор не з'явився за столом. Покойовий слуга знов увійшов до кабінету. Покойовий слуга позадкував. Потім відчинив двері. Пані де Вільфор сиділа на оттоманці, нетерпляче гортаючи журнали і брошури, які Едуар шматував на клапті, навіть не дозволяючи матері їх дочитати. |
| 6152 |
Вона була готова до виїзду; руки її були в рукавичках, капелюшок лежав на фотелі. Як бачимо, пані де Вільфор поставила чимало запитань, та Вільфор стояв перед нею непорушний і німий, мов статуя. Пані де Вільфор здригнулася: холодна чоловікова стриманість і його рішучий тон перелякали її. |
| 6153 |
Едуар звів голову, глянув на матір, і побачивши, що вона не підтверджує батькового наказу, і далі одтинав голови своїм олов'яним воякам. Дитина не звикла до такого поводження і пополотніла, та хтозна від чого — від злості чи зі страху. |
| 6154 |
Батько підійшов до нього, узяв його за лікоть і поцілував у чоло. Едуар вийшов. Вільфор підійшов до дверей і замкнув їх на засув. Пані де Вільфор уся затремтіла, наче той жайворонок, над котрим звужує смертельні кола яструб. |
| 6155 |
Хрипкий, надсадний стогін, не крик і не зітхання, вихопився з грудей пані де Вільфор, яка так зблідла, що аж посиніла. Вона хотіла було підвестися, та сили зрадили її, і вона знову впала на оттоманку. Смертельно бліда, тремтлива, із розпукою в очах, ця жінка була страшенним видовищем. І то було все. |
| 6156 |
Вона поворухнулася. Пані де Вільфор затулила обличчя долонями. Пані де Вільфор заламала руки і впала на коліна. Пані де Вільфор дико зойкнула, і огидний, небачений жах спотворив її обличчя. І вона схопилася на ноги, страшна, розпатлана, із піною на вустах. Пані де Вільфор конвульсивно заламала руки. |
| 6157 |
І дикий, чортячий регіт, регіт навіженої, пролунав у покої й урвався хрипким стогоном. Пані де Вільфор упала навколішки. Вільфор підійшов до неї. Задихаючись, вражена, пригнічена, вона слухала ті слова; здавалося, тільки очі жили на тім обличчі. |
| 6158 |
Газети сповіщали чимало подробиць про його паризьке життя і його життя на каторзі; усе це викликало неабияку цікавість, надто ж поміж тими, хто особисто знав князя Андреа Кавальканті: усі вони зі шкури вилазили, аби лиш побачити на лаві підсудних Бенедетто, убивцю свого приятеля-каторжника. |
| 6159 |
Для багатьох Бенедетто був якщо не жертвою правосуддя, то принаймні жертвою судової помилки; старого Кавальканті знали в Парижі, і всі були певні, що він з'явиться і виручить із халепи свого бравого нащадка. |
| 6160 |
Що ж до самого підсудного, то чимало людей пам'ятали його таким люб'язним, гарним і щедрим, що вони воліли бачити у тому, що сталося, підступи якогось ворога, як це часом трапляється на білому світі, де багатство дає владу, щоб чинити добро і зло і наділяє людей справді нечуваною могутністю. |
| 6161 |
Отож, усі намагалися потрапити на судове засідання: одні — щоб натішитися видовиськом, інші — щоб побалакати про нього. Від сьомої години ранку біля дверей зібралася юрма, і за годину до початку засідання судова зала вже була наповнена вибраною публікою. |
| 6162 |
Коли точаться гучні процеси, до виходу суддів, а частенько і після цього, судова зала дуже скидається на вітальню, де зустрілися знайомі, які то підходять один до одного, якщо не бояться, що хтось посяде їхнє місце, то обмінюються знаками, якщо поміж ними забагато глядачів, адвокатів та жандармів. |
| 6163 |
Була одна з тих чудесних осінніх днин, котрі винагороджують нас за дощове і надто вже коротке літо; хмари, що вранці затуляли сонечко, розвіялися, мов за помахом чарівної палички, і тепле проміння осяяло один із останніх, один із найясніших вересневих днів. |
| 6164 |
Король преси Бошан, для котрого скрізь є готовий престол, розглядав крізь лорнет публіку. Він угледів Шато-Рено й Дебре, які допіру умовили поліцая стати позаду них замість того, щоб затуляти їх, як він мав право вчинити. |
| 6165 |
Гідний охоронець ладу чуттям угадав міністерського секретаря і мільйонера, тож виявив до своїх знатних сусідів велику запобігливість і навіть дозволив їм піти побалакати з Бошаном, пообіцявши постерегти їхні місця. Дебре трохи зашарівся і глянув у той бік, куди дивився Бошан. |
| 6166 |
Усі в залі затупотіли й завешталися; поліцай значущим погукав своїх підопічних, а судовий виконавець, що з'явився у дверях, верескливим голосом, яким усі ті виконавці відзначалися ще за часів Бомарше, виголосив: Судді посідали за столом у глибокій тиші; присяжні теж запосіли свої місця. |
| 6167 |
Усі з подивом дивилися на його суворе, безпристрасне обличчя, яке нічим не виказувало батьківського горя; цей чоловік, якому чужі були всі людські почуття, майже викликав страх. І тоді всі погляди звернулися до дверей, якими повинен був увійти Бенедетто. |
| 6168 |
Незабаром двері відчинилися, і з'явився звинувачуваний. На всіх він справив те саме враження, і ніхто не обманувся з виразом його обличчя. Його риси не мали на собі відбитку того глибокого хвилювання, що від нього кров припливає до серця, а обличчя блідне. |
| 6169 |
Руки його — одну він поклав на капелюха, іншу застромив за пройму пікейної камізельки — не тремтіли; очі були спокійнісінькі й навіть блищали. Допіру ввійшовши в залу, він почав розглядати суддів і публіку а потім довше, ніж на інших, зупинився поглядом на голові й королівському прокуророві. |
| 6170 |
Поруч із Андреа був його адвокат, призначений судом захисник (Андреа не захотів перейматися такими дрібницями, бо, здавалося, не надавав їм ніякого значення), білявий молодик, обличчя його почервоніло і схвильований він був устократ більше, ніж сам підсудний. |
| 6171 |
Голова попросив виголосити акт звинувачення, що його, як відомо, накреслило вправне і невблаганне Вільфорове перо. Під час того довгого читання, що для іншого було б дуже болісне, увага публіки зосередилася на Андреа, який терпів те випробування з душевною бадьорістю спартанця. |
| 6172 |
Уже сама та вступна промова назавжди знищила Бенедетто в очах громадської думки ще до того, як його скарав закон. Андреа не звертав жодної уваги на ті грізні звинувачення, які одне за одним падали на нього. |
| 6173 |
Вільфор часто зиркав у його бік і, либонь, провадив психологічні спостереження, які він уже стільки років здійснював над злочинцями, та жодного разу не міг змусити Андреа опустити очі, хоч який пильний і впертий був його погляд. Урешті звинувачувальний акт добіг краю. Андреа підвівся. |
| 6174 |
Голова здивовано глянув на присяжних, ті поглянули на королівського прокурора. Публіка була спантеличена. Проте Андреа це, вочевидь, не збентежило. Вільфор щось записував, та, почувши ті слова, звів голову. Вільфор удруге глянув на Бенедетто і пополотнів, наче побачив голову Медузи. |
| 6175 |
А Бенедетто тільки граціозно втер губи гаптованим кінцем тонкої батистової хусточки. Гомін чи радше обурений і здивований гук пролунав у залі; навіть судді здивовано перезирнулися, а присяжні, вочевидь, обурені були цинізмом, якого важко було очікувати від світської людини. |
| 6176 |
Подив сягнув своїх меж; у словах підсудного вже не вчувалося ні хвастощів, ні цинізму; схвильована аудиторія відчула, що з цієї чорної хмари зараз ударить грім. Вільфорові потьмарилося увіччю; обличчям його котився піт, він конвульсивно перебирав папери. У залі запала мертва тиша. |
| 6177 |
Усі затамували подих і чекали. Крик обурення, що його так довго стримували присутні з поваги до суду, вихопився із усіх вуст, мов буря; навіть судді не відразу похопилися, щоб закликати до порядку обурену публіку. |
| 6178 |
Вигуки, лайка, скерована до незворушного Бенедетто, погрозливі жести, крики жандармів, регіт тієї ницої частини публіки, що в будь-якій юрмі завжди опиняється зверху, коли настає сум'яття і скандал, — воно тривало хвилин із п'ять, аж поки суддям і виконавцям пощастило врешті навести лад і тишу. |
| 6179 |
Душ із десять метушилися коло королівського прокурора, який охляв у своєму фотелі, утішаючи його, підбадьорюючи і запевняючи у відданості та співчутті. У залі знову запала тиша, тільки в одному кутку ще хвилювалися і перешіптувалися. Усі погляди звернулися до королівського прокурора. |
| 6180 |
Вільфор сидів німий і непорушний, наче його покинуло життя. Отож, повторюю, я народився в Отеї, у ніч із двадцять сьомого на двадцять восьме вересня тисяча вісімсот сімнадцятого року, я син королівського прокурора пана де Вільфора. Хочете знати подробиці? Я скажу їх вам. |
| 6181 |
Я народився на другому поверсі дому номер двадцять вісім на вулиці Фонтен, у кімнаті, оббитій червоним шовком. Мій батько взяв мене на руки, сказав моїй матері, що я помер, загорнув мене в рушник з ініціалами Н. і N. й одніс у сад, а потім закопав у землю живцем. |
| 6182 |
Хвилювання пробігло юрмою, коли вона побачила, що разом із упевненістю підсудного росло і Вільфорове сум'яття. Запала тиша, така глибока, що, якби не схвильований подих тисячі людей, можна було б подумати, що зала порожнісінька. |
| 6183 |
Її спіткав нервовий напад, і її понесли із судової зали; коли її підняли, густа вуаль, що затуляла її обличчя, відкинулася, і всі впізнали пані Данґляр. Попри цілковите виснаження, попри шум у вухах, попри те, що думки переплуталися у нього в голові, Вільфор теж упізнав її й підвівся. |
| 6184 |
Похмура, гнітюча тиша, від якої аж волосся ворушилося на голові, безгоміння, що передує стихійному лихові, огорнуло своїм олов'яним покривалом усіх присутніх. Королівський прокурор похитав головою. Зуби його цокотіли, немов у лихоманці, обличчя було мов крейда. |
| 6185 |
Утім, нелегко було б змалювати те заціпеніння, у якому ішов із суду Вільфор, ту гарячку, що від неї сіпалася кожна його артерія, напинався кожнісінький нерв, набрякала кожна жилка, гарячку, що мільйонами терзань катувала кожнісіньку частину його тлінного тіла. |
| 6186 |
Тільки сила звички допомогла Вільфорові насилу доплентатися до виходу; він скинув із себе суддівську тогу не тому, що цього вимагали правила пристойності, а тому, що вона важенним тягарем пекла його плечі, немов страшне убрання Несса. |
| 6187 |
Страшенним тягарем обвалилася на нього споруда його життя, яку він сам і звів; він був геть розчавлений тим обвалом; він ще не думав про наслідки, не оцінював їх; він їх тільки відчував; не думав він про букву закону, як ото думає байдужий убивця, що тлумачить добре знайому йому статтю. |
| 6188 |
Він простягнув руку; то було віяло, яке забула тут пані де Вільфор, воно впало поміж спинкою і подушками; вигляд того віяла збудив у ньому спогад, і той спогад сяйнув, наче блискавиця у нічній пітьмі. Вільфор згадав про дружину. Він застогнав, наче в серце йому загнали розпечене залізо. |
| 6189 |
Вільфор глухо застогнав од шалу й болю і засовався на єдвабних подушках ридвана. І він рвучко опустив чільне скло ридвана. Перелякані коні вихором помчали додому. І королівський прокурор зітхнув вільніше. Ридван зупинився у дворі його дому. |
| 6190 |
Вільфор плигнув з підніжки на сходинки ґанку; він бачив, що слуги здивовані його швидким поверненням. Нічого іншого він не прочитав на їхніх обличчях; ніхто не забалакав до нього; перед ним, як завжди, розступалися, та й годі. |
| 6191 |
Він поминув кімнату Нуартьє, помітивши крізь прохилені двері дві невиразні тіні, проте не замислився над тим, хто ж прийшов до його батька; його гнала вперед тривога. — подумав він, беручись малими сходами, що провадили до покоїв його дружини і порожньої Валентининої кімнати. |
| 6192 |
Він замкнув за собою двері на сходовий майданчик. І він увійшов до маленької вітальні, де вечорами вкладали спати Едуара; хлопчина навчався в пансіоні, та щовечора повертався додому; мати нізащо не хотіла з ним розлучатися. Вільфор озирнув кімнату. І кинувся до дверей. Та ті двері були замкнені. |
| 6193 |
Він зупинився, відчуваючи, як його тіпає всього. Йому здалося, ніби той голос лунав слабше, ніж звичайно. Та попри владний і заразом тривожний тон цього наказу ніхто не відчинив. Вільфор висадив двері ногою. |
| 6194 |
На порозі будуара стояла пані де Вільфор із блідим, перехнябленим обличчям і дивилася на чоловіка непорушним поглядом, що викликав жах. Вона простягнула до нього безкровну, закляклу руку. І, немов підкошена, повалилася додому. Вільфор підбіг до неї й ухопив її за руку. |
| 6195 |
Той крик був такий страшенний, що на нього звідусіль позбігалася челядь. Холодний піт виступив на Вільфоровому чолі, ноги його задилькотіли, думки закружляли в голові, немов розхитані коліщата зіпсованого годинника. І помалу пішов назад, утираючи однією рукою чоло, а іншою тримаючись за стіну. |
| 6196 |
Труп пані де Вільфор лежав перед дверима до будуара, де тільки й міг бути син; труп наче стеріг порога, у розплющених, непорушних очах, на мертвих вустах заклякла загадкова посмішка. За відхиленою шторою видно було ніжку рояля і край дивана, оббитого блакитним єдвабом. |
| 6197 |
Вільфор ступнув ще декілька кроків уперед і на дивані угледів свого сина. Він, либонь, заснув. Бідолаху охопила невимовна радість; сонячний промінь осяяв мерзенне пекло, де він корчився у страшенних муках. Він переступить труп, увійде до кімнати, візьме дитину на руки і втече з нею далеко-далеко. |
| 6198 |
То був уже не той Вільфор, що у своєму витонченому лицемірстві був прикладом цивілізованої людини; то був смертельно поранений тигр, що ламає зуби, востаннє зціплюючи страшну пащеку. Він боявся вже не пересудів, а примар. Він позадкував на крок і переплигнув тіло, наче палахке вогнище. |
| 6199 |
Він ухопив сина, пригорнув його до грудей, тряс його, гукав на ім'я; хлопчик не відповідав. Вільфор жадібно припав вустами до його обличчя, воно було холодне і мертвотно-бліде; він обмацав заков'язле дитяче тіло, притулив долоню до його серця: воно не калатало. Дитина була мертва. |
| 6200 |
Учетверо згорнутий папірець упав на килим. Вільфор опустився на коліна, ніби його громом поцілило; дитина вислизнула з неживих його рук і покотилася до матері. Вільфор узяв того аркуша, упізнав почерк своєї дружини і жадібно прочитав його. |
| 6201 |
Вільфор не вірив своїм очам, Вільфор не вірив своєму глуздові. Він порачкував до Едуарового тіла і ще раз оглянув його з тією увагою, з якою левиця оглядає тіло свого мертвого левеняти. Із грудей його вихопився страшенний крик. |
| 6202 |
Ще недавно його підтримувала лють, цей великий дар сильних людей, підтримувала його розпука, остання доблесть страченців, яка спонукала Титанів штурмувати самісіньке небо, Аякса — погрожувати кулаками богам. |
| 6203 |
Вільфорова голова схилилася під непосильним тягарем; він звівся з колін, провів тремтливою долонею по волоссю, що злиплося від поту; він, що ніколи не знав жалості, подався до свого батька, щоб хоч комусь розповісти про своє горе, бодай перед кимось вилляти свою муку. |
| 6204 |
Він спустився знайомими нам сходами і ввійшов до Нуартьє. Коли він увійшов, Нуартьє з усією увагою і приязню, яку тільки міг висловити його погляд, слухав панотця Бузоні, що був, як завше, спокійний і незворушний. Угледівши абата, Вільфор підніс руку до чола. |
| 6205 |
Минуле накотилося на нього, немов грізна хвиля, що здіймає більше піни, ніж інші. Він згадав, як був у священика за два дні після обіду в Отеї і як той з'явився до нього того дня, коли померла Валентина. Бузоні випростався. |
| 6206 |
Побачивши спотворене Вільфорове обличчя, його нестямний погляд, він зрозумів, що скандал у залі суду вже вибухнув; про решту він не знав. Абат здер із себе перуку з тонзурою, струснув головою, і довге темне волосся розсипалося на плечах, облямувавши його мужнє обличчя. |
| 6207 |
І він попровадив його до сходів; здивований граф Монте-Крісто попрямував із ним, не знаючи, куди провадить його королівський прокурор, і передчуваючи нове лихо. Граф Монте-Крісто зблід мов смерть; він зрозумів, що в тій помсті перейшов межу; він збагнув, що тепер уже він не зважиться сказати: |
| 6208 |
Це заціпеніння тривало кілька хвилин, і врешті непроглядна пітьма божевілля поглинула Вільфора. Він скрикнув, дико зареготав і побрався сходами в діл. За чверть години двері Валентининої кімнати відчинилися, і на порозі постав граф Монте-Крісто. |
| 6209 |
Граф Монте-Крісто підійшов до нього і ледве чутно, майже смиренно мовив: Сидячи в маленькій вітальні на вулиці Меле, Емманюель із дружиною обговорювали їх із цілком зрозумілим спантеличенням; вони відчували, що існує якийсь зв'язок поміж трьома раптовими і непередбачуваними катастрофами, що спіткали Морсера, Данґляра й Вільфора. |
| 6210 |
Максимільян, що прийшов їх одвідати, слухав їх чи радше був присутній під час їхньої розмови, поринувши у свою звичну байдужість. Ледве він промовив ті слова, як задзеленчав дзвоник. То воротар сповіщав про гостя. Майже відразу відчинилися двері, і на порозі постав граф Монте-Крісто. |
| 6211 |
Жюлі й Емманюель зустріли його радісними вигуками. Максимільян звів голову і знову понурив її. Моррель одвернувся, щоб не бачили, як він геть зашарівся. Максимільян зневажливо, навіть із гнівом зиркнув на графа Монте-Крісто. |
| 6212 |
І граф Монте-Крісто, із жалем покидаючи цей дім, де мешкало щастя, припав губами до руки Жюлі, що кинулася в його обійми, і простягнув руку Емманюелеві; потім кивнув Максимільянові, що був так само байдужий і засмучений. |
| 6213 |
Граф Монте-Крісто потиснув їй долоньку, як одинадцять років тому, на сходах, що провадили до кабінету судновласника Морреля. Як ми вже казали, коло брами чекав поштовий ридван, і четверо прудких коней, стрясаючи гривами, нетерпляче били копитами в землю. Біля ґанку чекав Алі. |
| 6214 |
Він був геть захеканий, спітнілий, наче довго біг. Алі кивнув. Невільник знову кивнув. Алі обернувся до світла, щоб пан міг ліпше його бачити, і, старанно та вправно наслідуючи міміку старого, заплющив очі, як це робив Нуартьє, коли хотів сказати: так. |
| 6215 |
Насилу він промовив те слово, коні рвонули з місця, і з-під копит бризнув цілий сніп іскор. Максимільян мовчки забився в куток. Минуло з півгодини; раптом ридван зупинився: граф Монте-Крісто сіпнув за шовковий шнурок, прив'язаний до пальця Алі. |
| 6216 |
За знаком графа Монте-Крісто ридван од'їхав на декілька кроків, і він лишився сам. Згорнувши руки на грудях, граф Монте-Крісто довго дивився на те горнило, де розжарюються, топляться і відливаються всі думки, що, вихлюпуючись із тієї клекотливої безодні, збурюють усенький білий світ. |
| 6217 |
І він ще раз, немов дух ночі, окинув поглядом широку рівнину; потім провів долонею по чолу, сів усередину, дверцята за ним зачинилися, і ридван поволі сховався потойбіч пагорба у хмарі куряви і торохтінні коліс. Вони проїхали два льє, не сказавши один одному і слова. |
| 6218 |
Мандрівка точилася з тією швидкістю, що була підвладна графові Монте-Крісто; міста на їхньому шляху мигтіли, немов тіні; дерева, що коливалися під першими поривами осіннього вітру, здавалося, мчали їм назустріч, наче кудлаті велети, і вмить зникали. |
| 6219 |
Пароплав створений був для швидкого ходу; він скидався на індійську пірогу; його два колеса були мов крила, і він летів по воді, мов перелітний птах; навіть Морреля сп'янив цей стрімкий рух, і вряди-годи вітер, що розвівав його чуба, мало не розганяв хмари на його чолі. |
| 6220 |
Обличчя її було під вуаллю; граф Монте-Крісто стежив за нею з таким хвилюванням, що Моррель не міг би не помітити цього, якби погляд його не був спрямований на палубу. Граф Монте-Крісто всміхнувся, як він ото завжди всміхався, коли не хотів відповідати. |
| 6221 |
І очі його знову звернулися до жінки під вуаллю; вона вже зникла за рогом. Тоді він обернувся. Моррель мляво потиснув простягнуту йому долоню, потім сумовито кивнув і попрямував у східну частину міста. |
| 6222 |
Дім той так само затіняло гіллясте листя алеї, де полюбляли гуляти марсельці; усенький він заріс диким виноградом, що оповив чорними корчуватими стеблами його кам'яні мури, які пожовкли під полум'яним промінням південного сонця. |
| 6223 |
Цей дім, такий привабливий, попри свою старість, такий веселий, попри свій злиденний вигляд, був той самий, де колись мешкав старий Дантес. Проте він сидів на мансарді, а граф Монте-Крісто надав Мерседес для мешкання всенький дім. |
| 6224 |
Він добре був знайомий із тими вичовганими сходинками, ліпше від усіх знав, як відімкнути ті старі двері; засувка піднімалася за допомогою цвяха з широкою головкою. І він увійшов, не постукавши, не попередивши нікого про свій прихід, увійшов, як друг, як господар. |
| 6225 |
За домом був заллятий сонцем і теплом садок, той самий, де у вказаному місці Мерседес знайшла гроші, які граф Монте-Крісто буцімто поклав там двадцять чотири роки тому; із порога вхідних дверей видно було перші дерева того садка. |
| 6226 |
Переступивши той поріг, граф Монте-Крісто почув зітхання, що скидалося на ридання; він глянув у той бік, звідки воно долинуло, і під кущами віргінського жасмину з густим листям і довгими пурпуровими квітами побачив Мерседес; вона сиділа на лаві й плакала. |
| 6227 |
Вуаль вона відкинула і, перебуваючи сама під куполом небес, затуливши обличчя долонями, вона попустила віжки риданням і зітханням, що їх вона так довго гамувала в присутності сина. Граф Монте-Крісто ступнув кілька кроків, і під його ногою рипнув пісок. Мерседес звела голову і перелякано зойкнула. |
| 6228 |
Граф Монте-Крісто взяв її за руку і шанобливо поцілував; та вона сама відчула, що в тім цілунку не було вогню, наче він закарбований був на мармуровій руці святої. Мерседес журливо всміхнулася. Граф Монте-Крісто пополотнів трохи і понурив голову, пригнічений пристрасною силою того горя. |
| 6229 |
І, потиснувши тремтливою рукою графову долоню, Мерседес побігла до східців і зникла. Тоді граф Монте-Крісто помалу вийшов із дому і знову попрямував до гавані. Та Мерседес не бачила, як він ішов звідтіля, хоч і стояла біля вікна мансарди, де мешкав старий Дантес. |
| 6230 |
Після смерті маленького Едуара в ньому зайшла глибока зміна. Він ішов довгим, звивистим шляхом помсти, і коли сягнув вершини, перед ним зненацька розверзлася прірва сумніву. Ще й надто: розмова з Мерседес розбудила в його душі ті згадки, котрі він чимдуж намагався подолати. |
| 6231 |
Граф Монте-Крісто був не з тих людей, що надовго поринають у меланхолію: це діло для пересічного розуму, що черпає в цім позірну самобутність, та воно згубне для сильних натур. Граф сказав собі: якщо він сумнівається і мало не картає себе, значить, у його розрахунках є якась помилка. |
| 6232 |
Поринувши в ті думи, граф Монте-Крісто помалу прямував вулицею Кессрі. То була та сама вулиця, якою двадцять чотири роки тому його провадили мовчазні жандарми; ці будинки, тепер веселі й людні, були тоді темні й мовчазні. |
| 6233 |
Він спустився вулицею Сен-Лоран до набережної і підійшов до Управління порту; отут його тоді посадили в баркас. Коло берега плив човен з полотняним наметом; граф Монте-Крісто погукав човняра, і той поквапився до нього, передчуваючи щедру винагороду. Днина була гожа, прогулянка чудова. |
| 6234 |
І потроху, як ото струмки, що попересихали за літо, наповнюються вологою, коли насуваються осінні хмари, і починають крапля по краплі оживати, граф Монте-Крісто відчув, як у грудях його крапля за краплею починає точитися жовч, що колись затопила серце Едмона Дантеса. |
| 6235 |
Від цієї хвилі не було для нього більше ні ясного неба, ні легких човнів, ні золотого сяєва; небо запнуло траурними хмарами, а коли перед ним виросла темна озіяка, що прозивалася замком Іф, він здригнувся, наче угледів примару смертельного ворога. Вони були коло мети. |
| 6236 |
Від часу Липневої революції замок Іф уже перестав бути в'язницею; тепер там була сторожа, що не давала возити контрабанду; біля брами стояв воротар, який зустрічав відвідувачів, що приїздили оглядати цей монумент Жаху, що став тепер просто визначною пам'яткою. |
| 6237 |
Граф Монте-Крісто знав усе це і все ж таки, коли він увійшов під ті склепіння, спустився темними сходами, коли його попровадили у підземелля, яке він захотів оглянути, мертвотна блідість укрила його чоло, і крижаний холод пронизав його серце. |
| 6238 |
Він запитав, чи не лишилося тут якогось давнього тюремника часів Реставрації, та виявилося, що всі вони пішли на пенсію або посіли інші посади. Воротар, що водив його скрізь, був тут лише від 1830 року. Його провели у його камеру. |
| 6239 |
Він знову побачив тьмяне світло, що промикалося крізь вузьку продухвину, побачив те місце, де стояло ліжко, яке вже забрали відтіля, а за ліжком ту діру, яку пробив панотець Фаріа, — хоч вона була й замурована, проте виділялася світлішим камінням. |
| 6240 |
Він майже забув його наймення і риси його обличчя, та коли прозвучало це ім'я, він побачив його, наче живого: бородате обличчя, темну куртку і в'язку ключів, що їхнє бряжчання він, здавалося, й досі чув. |
| 6241 |
Граф Монте-Крісто обернувся, і йому здалося, ніби Антуан стоїть у глибині коридору, що здавався ще похмурішим у світлі смолоскипа, якого тримав воротар. І притулив долоню до серця, щоб погамувати його несамовите калатання, із острахом готуючись вислухати оповість про самого себе. |
| 6242 |
Граф Монте-Крісто звів очі до неба, та не побачив його: поміж ним і небесами була кам'яна перепона. Він подумав про те, що поміж очима тих, кому абат Фаріа пропонував скарби, і тими скарбами була не менша завада. І він наблизив смолоскип до стіни. |
| 6243 |
І йому здалося, ніби він знову чує голос Фаріа, який, у відповідь на прохання назватися, гукнув йому крізь мур той номер. Провідник пішов, забравши із собою смолоскип. Граф Монте-Крісто сказав правду: за декілька секунд він почав розрізняти все у пітьмі, наче в денному світлі. |
| 6244 |
Цієї миті на стінах затанцювало світло смолоскипа; то брався сходами воротар. Граф Монте-Крісто пішов йому назустріч. Підземним коридором вони пройшли до інших дверей. В абатовій камері спогади знову накотили на графа Монте-Крісто. |
| 6245 |
Замість жаху, що його він відчував у своїй камері, тут його охопило ніжне й тепле почуття, почуття безмежної вдячності, і в очах його забриніли сльози. Дантес дістав із кишені декілька дукатів і простягнув тому чоловікові, який, нітрохи не знаючи його, двічі його пожалів. |
| 6246 |
Воротар узяв гроші, та, у світлі смолоскипа, побачив, що гість замість кількох дрібняків чомусь дав йому чималеньку суму. Воротар приголомшено глянув на нього. І воротар вийшов. Тоді граф Монте-Крісто став навколішки перед рештками того ліжка, яке смерть учинила для нього вівтарем. |
| 6247 |
Граф Монте-Крісто схилив голову і склав долоні. Граф Монте-Крісто здригнувся й обернувся. Воротар простягав йому клапті полотна, що на них абат Фаріа закарбував усі скарби свого знання. То був рукопис його великої праці про державну владу в Італії. Човен рушив. |
| 6248 |
Граф Монте-Крісто глянув на похмурий замок. Пропливаючи біля Каталян, він одвернувся, і, затуливши лице полою киреї, прошепотів жіноче ім'я. То була цілковита перемога: граф Монте-Крісто подолав і другий сумнів. Ім'я, що його він так ніжно промовив, було наймення Гайде. |
| 6249 |
Вийшовши на берег, він подався на цвинтар, де на нього чекав Моррель. Десять років тому він теж побожно шукав на тім цвинтарі могилу, та все було марно. Повернувшись до Франції мільйонером, він не міг знайти могили свого батька, який умер від голоду. |
| 6250 |
Шановний судновласник виявився щасливіший: він умер на руках у своїх дітей, і його поховали коло дружини, що віддала Богові душу за два роки до нього. Дві широкі мармурові плити, де були викарбувані їхні наймення, лежали поруч під чотирма кипарисами, обгородженими залізною решіткою. |
| 6251 |
Максимільян стояв, притулившись до дерева і втупившись у могили невидющим поглядом. Здавалося, він зсунувся з глузду від горя. І він показав на небо. Максимільян здригнувся. Моррель мовчки понурив голову. |
| 6252 |
О тій-таки порі, коли графів пароплав зникав за рогом Моржіон, мандрівник, що їхав поштовим шляхом із Флоренції до Рима, допіру покинув позаду містечко Аквапенденте. Їхав він так хутко, як тільки міг, не викликаючи підозр. |
| 6253 |
Угледівши Вічне місто, тобто добившись до Сторти, звідкіля вже видно Рим, подорожанин не відчув тієї захопливої цікавості, що змушує кожного чужинця звестися в колясі, щоб побачити славетний купол собору Святого Петра, який видно передовсім, коли під'їжджаєш до Рима. |
| 6254 |
Наш давній знайомець, маестро Пастріні, зустрів мандрівника на порозі, із капелюхом у руці. Мандрівник вийшов із ридвана, замовив добрячий обід і спитався, де міститься банкова компанія, про що йому відразу ж сказали, тому що то була одна з найславетніших банкових компаній у Римі. |
| 6255 |
Оскільки вуличні дітлахи в Римі й роззяви щасливіші від паризьких, бо розуміють усі мови, надто ж французьку, то вони почули, що мандрівник винайняв кімнату, потім замовив обід і врешті спитався адресу банкової компанії. |
| 6256 |
Тож як він вийшов із готелю в супроводі обов'язкового чичероне, від гурту роззяв відокремився чоловік, якого не помітив ні мандрівник, ні, здається, його проводар і попрямував за ним, тримаючись на певній відстані й пильнуючи за ним так спритно, що втер би носа будь-якому паризькому нишпорці. |
| 6257 |
Француз так поспішав відвідати банкову компанію, що не захотів чекати, поки запряжуть коней, і ридван мав наздогнати його дорогою чи вже чекати біля дверей банку. Проте дорогою ридван не наздогнав його. |
| 6258 |
Француз пішов у банк, проводар лишився чекати в передпокої, де відразу ж звів балачку з кількома особами без певної праці чи радше такими, що беруться до всього, що їм скажеш, — у Римі вони завжди вештаються під банками, коло церков, у руїнах, у музеях і в театрах. |
| 6259 |
Разом із французом увійшов і той чоловік, що відокремився від гурту роззяв; француз подзвонив коло віконця контори і ввійшов до першої кімнати; його тінь прослизнула за ним. Службовець, що поважно сидів у першій кімнаті, подав знак, і підійшов лакей. |
| 6260 |
Двері відчинилися, і лакей із бароном зникли за ними. Чоловік, що увійшов услід за Данґляром, сів на лаву для відвідувачів. Хвилин із п'ять службовець писав; упродовж тих п'яти хвилин чоловік сидів на лаві, зберігаючи глибоке мовчання, і навіть не поворухнувся. |
| 6261 |
Ще й десяти хвилин не спливло, як службовець повернувся із сяючим обличчям. Службовець знову взявся до писання, а Пеппіно — до вервиці; і коли двері відчинилися, один писав, а інший молився. З'явився радісний Данґляр і банкір, що провів його до дверей. Услід за Данґляром спустився сходами й Пеппіно. |
| 6262 |
Як і домовлено було, біля дверей банкової компанії стояв ридван. Чичероне, що був дуже запобігливий чоловічок, відчинив дверцята. Данґляр плигнув у ридван з легкістю двадцятирічного парубка. Чичероне зачинив дверцята і сів на передку біля візника. Пеппіно причепився ззаду. |
| 6263 |
За десять хвилин барон уже був у своїй кімнаті, а Пеппіно вмостився на лаві біля входу в готель, спершу прошепотівши декілька слів одному з отих нащадків Марія та Ґракхів; нащадок прудко помчав до Капітолію. Данґляр геть зморився. Він був задоволений і хотів спати. |
| 6264 |
Наступного ранку Данґляр прокинувся пізно, хоча напередодні й рано ліг; уже шість ночей він кепсько спав, навіть якщо йому й щастило заснути. Він добряче поснідав і, не збираючись, як і сказав ото, оглядати цікавинки Вічного міста, звелів, щоб опівдні йому подали поштових коней. |
| 6265 |
Проте він не взяв до уваги, які прискіпливі поліційні власті та які ледачі станційні доглядачі. Коней подали тільки о другій годині пополудні, а чичероне приніс завізований паспорт тільки о третій. Уся та біганина привабила до дверей маестро Пастріні чималенько роззяв. |
| 6266 |
Пастріні переклав запитання й відповідь, і коні помчали учвал. Данґляр збирався заїхати до Венеції й узяти там частину грошей, а з Венеції податися до Відня і там отримати решту. Він хотів осісти в тому місті, бо йому казали, що то місто веселощів. |
| 6267 |
Не встиг він проїхати і три льє римською рівниною, як почало смеркати; Данґляр не припускав, що виїде такої пізньої пори, а то лишився б у готелі; він запитав у візника, чи далеко до найближчого міста. Данґляр кивнув, що мало означати: чудово. І ридван помчав далі. — подумав собі Данґляр. |
| 6268 |
Його ще не покинув учорашній добрий гумор, та й виспався він добряче. Він розсівся на м'яких подушках пречудового англійського ридвана з подвійними ресорами; його мчала пара добрячих коней; він знав, що до найближчої станції сім льє. |
| 6269 |
Утім, інколи, прокинувшись від особливо сильного поштовху, він на мить розплющував очі; щоразу він бачив, що з тією ж таки швидкістю мчить римською рівниною, де бовваніють руїни акведуків, що здаються гранітними велетами, які закам'яніли на ходу. |
| 6270 |
Ридван зупинився; Данґляр вирішив, що він урешті сягнув бажаної мети. Він розплющив очі і глянув вікно, гадаючи, що прибули до якогось міста чи принаймні села; та побачив тільки самотню халупу і трьох чи чотирьох людей, що вешталися довкола неї, мов тіні. |
| 6271 |
Данґляр чекав, що візник, який доправив його сюди, підійде і буде вимагати платню, яка йому належала; він сподівався скористатися зміною візників, щоб розпитати нового кучера; проте запрягли нових коней, а платні ніхто й не вимагав. |
| 6272 |
У темряві, що оповила все навколо, зір його набув тієї гостроти, яка зазвичай супроводжує перші хвилини потужних душевних збурень і від напруги потім згасає. Перш аніж перелякатися, людина бачить ясно; від переляку в очах у неї двоїться, а після переляку все каламутніє. |
| 6273 |
Данґляр побачив, що біля правих дверцят мчить на коні чоловік у киреї. Він вирішив покласти край невідомості. Данґляр обернувся до лівого вікна. І коло нього мчав вершник. І він відкинувся углиб ридвана, проте не задля того, щоб подрімати, а щоб зібратися з думками. Трохи згодом зійшов місяць. |
| 6274 |
Із глибини ридвана Данґляр зиркнув на рівнину і знову вгледів оті велетенські акведуки, ті кам'яні примари, що їх він уже помітив передніш; тільки тепер вони були не з правого боку, а з лівого. Він зрозумів, що ридван повернув назад і його тепер везуть до Рима. |
| 6275 |
Ридван і далі мчав з карколомною швидкістю. У невідомості минула година, кожна нова примара на його шляху безсумнівно підтверджувала втікачеві, що його везуть назад. Аж ось він побачив якесь темне громаддя, і йому здалося, що ридван зараз налетить на нього. |
| 6276 |
Він згадав розповіді про римських розбійників, яким не вірили в Парижі; згадав, як Альбер де Морсер розважав ними пані Данґляр і Ежені ще тоді, як він мав стати зятем першої й чоловіком другої. Раптом колеса застукотіли по чомусь твердішому, ніж піскуватий шлях. |
| 6277 |
Данґляр зібрався на дусі й визирнув із вікна; він пам'ятав чимало подробиць, про які згадував Альбер, тож зараз утямив, що перебуває на Аппієвому шляху. Ліворуч, у низині, виднів круглий паділ. То був цирк Каракалли. За наказом чоловіка, що їхав праворуч, ридван зупинився. |
| 6278 |
Відразу ж із лівого боку відчинилися дверцята. Данґляр одразу ж виліз із ридвана; він ще не міг балакати італійською, але розумів геть усе. Потім роззирнувся навсібіч, не тямлячи себе від жаху. Його оточували четверо, не рахуючи візника. |
| 6279 |
Данґляр слухняно подався за тим проводарем і, навіть не обертаючись, відчував, що ті троє йдуть слідом. Проте йому здавалося, ніби тут люди, як ото вартівники, що стають на чати, один за одним зупиняються через однакові проміжки. |
| 6280 |
Пройшовши отак хвилин із десять, під час яких він і словом не перекинувся з проводарем, Данґляр опинився поміж невеличким пагорбом і заростями високої трави; троє мовчазних чоловіків утворювали трикутник, у центрі якого був він сам. Він хотів було озватися, та язик його не слухався. |
| 6281 |
Цього разу Данґляр збагнув те слово, бо його підтвердили ділом: хтось іззаду дав йому такого копняка, що він налетів на проводаря. Той проводар був наш знайомець Пеппіно, ото він і рушив крізь високу траву такою звивистою стежиною, що тільки куниці та ящірки могли взяти її за протоптану дорогу. |
| 6282 |
Пеппіно зупинився перед невисокою скелею, що заросла густими чагарями; у шпарину тієї скелі, що нагадувала напіврозплющену повіку, він і ковзнув точнісінько так, як ото у феєріях провалюються крізь ляду чорти. Голос і порух чоловіка, що йшов за Данґляром, змусили банкіра вчинити так само. |
| 6283 |
Хоч його черево й було чималеньке і заважало пролазити в такі шпарини, він пропхався туди услід за Пеппіно, заплющив очі й поїхав униз, а потім звівся на ноги. Торкнувшись землі, він розплющив очі. Лаз був широкий, але там було геть поночі. |
| 6284 |
Пеппіно вже не ховався, тому що був тут як удома, тож викресав вогню й запалив смолоскип. Услід за Данґляром туди спустилося ще двоє, котрі пішли ззаду і, пхаючи банкіра в карк, якщо він зупинявся, спадистим лазом припровадили його до похмурого перехрестя. |
| 6285 |
І, згрібши банкіра за комір, припровадив його до отвору, що служив дверми, крізь які проходили до зали, де, либонь, мешкав той ватажок. Щоб виконати той нечемний наказ, Пеппіно так хутко підніс смолоскип до Данґлярового обличчя, аж той відсахнувся, злякавшись, що полум'я обсмалить йому брови. |
| 6286 |
І справді, у глибині величезної зали, зводилися із оберемків сіна і вовчих шкур приятелі чоловіка, якого Альбер де Морсер застав за читанням Цезаря, а Данґляр — за життєписом Александра. Банкір глухо застогнав і подався за проводарем; не намагався він ні кричати, ні благати, щоб його пощадили. |
| 6287 |
У нього ні сили більше не було, ні волі, ні бажань, ні почуттів; ішов він тому, що його змушували йти. Ось він спіткнувся об сходинку, зрозумів, що перед ним сходи, несамохіть нагнувся, щоб не буцнутися лобом, і опинився у якійсь келії, вирубаній простісінько у скелі. |
| 6288 |
Там було чисто і сухо, дарма що вона була глибоко під землею. У кутку лежав оберемок сіна, укритого козячими шкурами. Побачивши те ложе, Данґляр узяв його за осяйний символ порятунку. Удруге за годину називав він ім'я Господнє, а цього не випадало йому вже років із десять. |
| 6289 |
Та хоч би й не було того засува, треба було б бути святим Петром і за провідника дістати янгола Господнього, щоб прокрастися повз ту залогу, що сиділа в катакомбах Сан-Себастьяно, розташувавшись довкола свого отамана, що в ньому читачі, звісно ж, упізнали славетного Луїджі Вампу. |
| 6290 |
Данґляр також упізнав того розбишаку, що в його існування він відмовлявся вірити, коли Альбер намагався познайомити з ним парижан. Упізнав він не лише його, а й ту келію, де сидів колись Морсер і яка, либонь, призначалася для чужоземців. Ті спогади повернули Данґлярові спокій. |
| 6291 |
Якщо розбишаки не вбили його відразу, то вони узагалі не збираються його вбивати. Його зайняли у полон, щоб пограбувати, а оскільки в нього у кишені лише кілька дукатів, то за нього вимагатимуть викуп. |
| 6292 |
Він згадав, що Морсера оцінили десь у чотири тисячі екю; а оскільки він вважав, що вигляд у нього солідніший, то подумав собі, що за нього вимагатимуть вісім тисяч. Вісім тисяч екю — це сорок вісім тисяч ліврів. А в нього десь п'ять мільйонів п'ятдесят тисяч франків. |
| 6293 |
Отож, майже не сумніваючись, що він виплутається, бо ще не було такого, щоб за людину вимагали викупу в п'ять мільйонів п'ятдесят тисяч франків, Данґляр уклався на тому ліжку і, пововтузившись трохи, заснув зі спокоєм героя, що ото його життєпис вивчав Луїджі Вампа. |
| 6294 |
Парижанинові, що звик до шовкових штор, до стін, обтягнутих м'якими тканинами, до запаху живиці від соснових дров, що тріщать у коминку, до пахощів од єдвабної запони, пробудження у крейдяній печері має здаватися страшним маренням. |
| 6295 |
Торкнувшись козячих шкур, що на них він ото лежав, Данґляр, либонь, подумав, що потрапив уві сні до самоїдів чи лапландців. Та за таких обставин досить однісінької миті, щоб сумніви обернулися твердою певністю. |
| 6296 |
Спершу він глибоко вдихнув повітря, щоб упевнитися, чи не поранений він; він вичитав це в, єдиній книжці, яку прочитав за всеньке життя і з якої дещо запам'ятав. І він заходився хутко порпатися у кишенях. |
| 6297 |
У них ніхто й не заглядав; ті сто луїдорів, що їх він лишив собі на дорогу з Рима до Венеції, лежали, як і раніш, у кишені його штанів, а гаманець, де він тримав акредитив на п'ять мільйонів п'ятдесят тисяч франків, і досі був у кишені його сурдута. |
| 6298 |
Данґлярів годинник, справжнісінький шедевр Бреґе, що його він перед тим, як вирушати в дорогу, ретельно завів, продзвонив пів на шосту ранку. У інший спосіб Данґляр не зміг дізнатися, котра година, бо до келії денне світло не просягало. |
| 6299 |
То що, вимагати від розбишак пояснень? Чи радше терпіти й чекати, аж поки вони самі до нього забалакають? Останнє видалося йому обережнішим; Данґляр вирішив чекати. Він чекав до півдня. Упродовж того часу біля його дверей стояв чатовий. О восьмій ранку його змінив інший вартівник. |
| 6300 |
Він помітив, що промені світла, не денного, щоправда, а від каганця, просягають крізь шпарини поміж кепсько припасованими дошками дверей; він підійшов до одної шпарини саме тієї миті, коли розбійник цмулив горілку з бурдюка, від якого так тхнуло, що Данґляр аж носом покрутив. |
| 6301 |
Цього разу він побачив кремезного хлоп'ягу, справжнісінького Голіафа, у нього були витрішкуваті очі, капшукуваті губи і кирпатий ніс; густі пасма рудої чуприни падали йому на плечі, звиваючись, мов гадюки. Як бачите, Данґляр іще здатний був жартувати. |
| 6302 |
І він умостився на козячих шкурах, що своїм огидним духом нагадували йому ту горілку, яку цмулив перший чатовий. Та хоч як він кріпився, а таємниці природи годі збагнути: у найбільш невибагливій їжі криється приваба, що здатна спокусити голодний шлунок. |
| 6303 |
Данґляр зненацька відчув, що його кендюх порожній; чатовий здався йому уже не таким потворним, хліб не таким і чорним, а сир не таким і висхлим. Та й сира цибуля, те огидне дикунське їдло, нагадувало йому соуси Робера і поливки, які так добре готував його кухар, коли Данґляр бувало казав йому: |
| 6304 |
То був Пеппіно, який, певне, вирішив перебути своє чергування зі смаком; він сів коло дверей і поставив долі череп'яне горня, де парував гарячий запахущий турецький горох, підсмажений із салом. Коло горняти Пеппіно поставив кошик із велетрійським виноградом і плящину орвієтського вина. |
| 6305 |
Голос Пеппіно ще дудонів під склепінням, як з'явився юнак, гарний, стрункий і голий до пояса, наче античний торговець рибою; він ніс на голові срібну тацю, не притримуючи її руками. Данґляр попросив ножа і виделку. Данґляр узяв ув одну руку ножа, у другу виделку і вже зібрався було різати те курча. |
| 6306 |
Та він вирішив не опиратися тому здирству. Данґляр вирячив очі, почувши той брутальний жарт. І знову хотів було взятися до курчати, та Пеппіно лівою рукою перепинив його, а праву простягнув долонею вгору. Пеппіно кивнув, і юнак спритно прибрав курку. Данґляр повалився на своє ліжко з козячих шкур. |
| 6307 |
Пеппіно замкнув двері і знову взявся наминати той горох із салом. Данґляр не бачив, що він робить, та розбишака так гучно чвакав, що не залишалося ніяких сумнівів у тому, яке там у нього діло. Пеппіно вдав, ніби не чує й, навіть не обернувшись, їв із тією ж таки незворушною повільністю. |
| 6308 |
Данґлярові здавалося, ніби його кендюх бездонний, мов діжка данаїд; навіть не вірилося, що він колись його напхає. Проте він терпів ще з півгодини; та треба зізнатися, що ті півгодини видалися йому вічністю. Нарешті він підвівся і знову підійшов до дверей. Пеппіно відімкнув двері. |
| 6309 |
Парубок приніс невеличку паляничку. Данґляр затремтів, полуда впала з його очей: звісно, то був жарт, але тепер він збагнув його. Треба сказати, що він уже не вважав його таким банальним, як передніше. |
| 6310 |
Наступного дня Данґляр знову відчув, що він голодний; певне, повітря у тій печері страшенно збуджувало апетит; бранець гадав, що того дня йому не доведеться витрачатися, бо, як ощадлива людина, він заховав у кутку своєї келії півкурчати і півпаляниці. |
| 6311 |
Та не встиг він попоїсти, як йому закортіло пити; цього він не врахував. Він боровся зі спрагою, аж поки відчув, що пересохлий язик прилип до піднебіння. Тоді, не в змозі вже опиратися полум'ю, що палило його, він погукав чатового. Той відімкнув двері; обличчя його було незнайоме. |
| 6312 |
Данґляр вирішив, що ліпше мати справу з давнім знайомцем. Він почав гукати Пеппіно. І всміхнувся, удавши, ніби жартує, хоч на скронях його виступив піт. І хвилини не минуло, аж перед Данґляром постав Луїджі Вампа. Данґляр відчув, як серце його стиснула крижана рука. Данґляр на мить замислився. |
| 6313 |
Він подумав про втечу. Та стіни, що оточували його, були грубші від скелі, біля єдиного виходу з келії сидів чоловік і читав, а за спиною цього чоловіка сновигали озброєні рушницями тіні. Його духу вистачило тільки на два дні, потім він сказав, щоб йому дали попоїсти, і заплатив мільйон. |
| 6314 |
Він так натерпівся, що вже не міг страждати, і робив усе, що від нього хотіли; минуло дванадцять днів, і ось, пообідавши, не гірше, ніж за днів найліпшого свого добробуту, він полічив, скільки видав чеків; виявилося, у нього залишається тільки п'ятдесят тисяч франків. |
| 6315 |
Тоді в ньому зайшла чудернацька зміна: віддавши п'ять мільйонів, Данґляр вирішив урятувати останні п'ятдесят тисяч франків; він зважився на життя, сповнене злигоднів, аби лиш не віддавати отих п'ятдесяти тисяч; у мізках його проблискували надії, що вже радше скидалися на безум. |
| 6316 |
Отак він перевів три дні, і ті три дні ім'я Боже весь час було у нього як не в серці, то принаймні на вустах; проте деколи його охоплювало марення, і він ніби бачив крізь вікно, як у вбогому покоїку, на жалюгідному тапчані, лежить старий чоловік. І помирає він теж із голоду. |
| 6317 |
Тоді він почав благати Пеппіно, як ото благають янгола-охоронця, щоб той дав йому попоїсти; він пропонував йому тисячу франків за кусник хліба. Пеппіно мовчав. П'ятого дня Данґляр порачкував до дверей. І повалився ницьма. |
| 6318 |
Своїм ослаблим зором він спробував розгледіти, що коїться довкола нього, і побачив позаду Луїджі чоловіка в киреї, що насилу виднів у тіні кам'яного стовпа. І він почав бити себе в груди рукою, що вже добряче схудла. Данґляр зойкнув і повалився до його ніг. |
| 6319 |
Вампа виконав усе, що звелів граф Монте-Крісто, і Данґлярові принесли найліпші італійські страви й вина; потім його посадили в ридван, повезли шляхом і висадили біля якогось дерева. Він просидів під ним до самісінького ранку, не знаючи, де він. |
| 6320 |
Денна спека потроху вщухала, і вже віяв той легенький вітерець, котрий здається подихом самісінької природи, що прокидається після спекотного полуденного сну, солодкий легіт, який освіжає береги Середземного моря і несе від узбережжя до узбережжя пахощі дерев, перемішані з терпким запахом моря. |
| 6321 |
Тим велетенським озером, що тягнулося від Гібралтара до Дарданелл і від Туніса до Венеції, линула в першій вечірній імлі легка, струнка яхта. Здавалося, то лине морською гладінню лебідь із розгорнутими крильми. Стрімка і зграбна, мчала вона, залишаючи за собою фосфоресцентний слід. |
| 6322 |
На кормі стояв високий чоловік, із бронзовою барвою обличчя, і непорушним поглядом дивився, як назустріч йому наближається суходіл, що темним конусом виступав із хвиль, наче велетенський каталонський капелюх. |
| 6323 |
Капітан показав на острів: до його вершини здіймався самотній білий димок, що помалу розпливався в повітрі. Капітан дав йому заряджену рушницю; мандрівець узяв її, помалу звів і вистрілив. Хвилин за десять вони вже згорнули вітрила і кинули якір за п'ятсот кроків од невеличкої гавані. |
| 6324 |
На хвилях уже погойдувалася шлюпка з чотирма веслярами і стерновим; мандрівець спустився в неї, та замість того, щоб сісти на кормі, де для нього застелили блакитний килим, згорнув руки на грудях і лишився стояти. Веслярі чекали команди, звівши весла, наче птахи, що сушать крила. |
| 6325 |
Чотири пари весел відразу, навіть не хлюпнувши, поринули у воду, і шлюпка полинула до берега, улягаючи їхнім поштовхам. За хвилю вони вже були в невеличкій бухті поміж бескидами, і човен врізався в піщане дно. |
| 6326 |
Кроків за тридцять вони дісталися суходолу; мандрівець обтрусився і почав озиратися, намагаючись угадати, куди його попровадять, бо вже геть смеркло. Насилу він обернув голову, на плече йому лягла чиясь долоня, і пролунав голос, від якого він здригнувся. |
| 6327 |
Граф Монте-Крісто помітив, що Моррель обернувся, і трохи зачекав. І справді, Моррель здивувався. Що люди, які ото привезли його сюди, нічого не сказали і зникли, перш аніж він устиг їм заплатити. Він почув удари весел; шлюпка поверталася до яхти. Моррель здивовано глянув на графа Монте-Крісто. |
| 6328 |
Граф Монте-Крісто відразу ж спохмурнів. Останні слова Моррель промовив із такою пристрастю, що граф Монте-Крісто здригнувся. Моррель мимоволі подався за ним; він навіть не помітив, як вони увійшли до печери. |
| 6329 |
Він відчув під ногами килим; відчинилися двері, повітря наповнилося пахощами, яскраве світло засліпило очі. Моррель нерішуче зупинився: він боявся тієї млосної розкоші. Граф Монте-Крісто по-дружньому підштовхнув його до столу. Моррель усміхнувся. Він сів за столом; граф Монте-Крісто сів напроти. |
| 6330 |
То була та казкова їдальня, яку ми вже якось змалювали; мармурові статуї, як і тоді, тримали на головах кошики, де було повно квітів та плодів. Увійшовши туди, Моррель неуважним поглядом окинув залу, та, либонь, нічого там не помітив. Граф Монте-Крісто глянув на Морреля з батьківською ніжністю. |
| 6331 |
Моррель простягнув йому руку. Моррель мовчав; його ясний погляд раптом затуманився, потім спалахнув незвичним блиском; велика сльоза скотилася його щокою. Граф Монте-Крісто подумав, що Моррель слабне. І в душі його ожив страшний сумнів, що його він уже подолав у замку Іф. |
| 6332 |
Він поставив скриньку на столі. Потім одімкнув її й дістав золоте пудельце, віко якого відкидалося, якщо натиснути на приховану пружину. Пудельце було наповнене тістуватою масною патокою; відблиск золота і самоцвітів, які оздоблювали те пудельце, заважав розгледіти його барву. |
| 6333 |
Воно мінилося блакиттю, пурпуром і золотом. Граф Монте-Крісто зачерпнув позолоченою ложечкою трохи тієї речовини і простягнув Моррелеві, спрямувавши на нього допитливий погляд. Тепер стало видно, що патока ця зеленкуватого кольору. |
| 6334 |
Граф Монте-Крісто взяв другу ложечку і вдруге зачерпнув із золотого пудельця. І поволі, проте не вагаючись, тільки стискаючи лівою рукою графову руку, Моррель з утіхою проковтнув таємничу речовину. Обидва замовкли. Безмовний і уважний Алі приніс тютюн, кальяни, подав каву і пішов собі. |
| 6335 |
Безмежна змора охопила Максимільяна; кальян випав у нього з рук; предмети губили свої контури і барви; його затьмареному зору здавалося, ніби в стіні навпроти відчиняються якісь двері й відхиляються штори. Він спробував востаннє простягнути руку графові Монте-Крісто, та рука безсило охляла. |
| 6336 |
Тоді йому здалося, ніби граф Монте-Крісто всміхається, та не тією чудернацькою, страхітливою посмішкою, що деколи відкривала йому таємниці тієї бездонної душі, а з тим лагідним співчуттям, з яким ото батьки дивляться на безрозсудства їхніх дітей. |
| 6337 |
І водночас граф Монте-Крісто наче аж виріс; він видавався велетнем на тлі червоної обшивки стін; його темна чуприна була закинута назад, і він стояв, гордий, грізний, немов янгол, що зустріне грішні душі в день Страшного суду. |
| 6338 |
Задихаючись, знесилівши, повалившись на спину, Моррель уже не відчував у собі нічого живого, крім одного марення: йому здалося, ніби він щодуху мчить до того невиразного маячіння, яке кладе початок іншій недовідомості, що називається смертю. |
| 6339 |
Він знову спробував простягнути руку графові Монте-Крісто, та цього разу рука навіть не поворухнулася; він хотів попрощатися востаннє, та язик не слухався його і був наче камінь, що затуляє гробівець. |
| 6340 |
Його втомлені очі несамохіть заплющилися; та крізь стулені повіки йому марився невиразний образ, і він упізнав його, хоч було і темно. То був граф Монте-Крісто; він підійшов до якихось дверей і відчинив їх. |
| 6341 |
І тієї миті сліпуче світло, що сяяло в сусіднім покої чи радше в казковому замку, залляло залу, де конав у солодкій агонії Моррель. На порозі, що поділяв ті дві кімнати, з'явилася дівчина неймовірної вроди. Бліда, із ніжною усмішкою, вона здавалася янголом милосердя, що заклинає янгола-месника. |
| 6342 |
Граф Монте-Крісто показав дівчині на фотель, де лежав Моррель. Вона підійшла до нього, згорнувши руки, з усмішкою на вустах. Та з вуст його не вихопилося жодного звуку; і, наче вклавши всі свої сили в той вигук, він глибоко вдихнув повітря і заплющив очі. Валентина кинулася до нього. |
| 6343 |
Моррелеві вуста ще раз поворухнулися. Валентина вхопила руку графа Монте-Крісто і, не тямлячись на радощах, притулила її до вуст. Граф Монте-Крісто обернувся. Перед ним, похолонувши, стояла бліда Гайде, що дивилася на нього зі смертельним переляком. |
| 6344 |
Граф Монте-Крісто відчув, як серце його шалено закалатало; він простягнув руки, і Гайде, скрикнувши, упала йому в обійми. Граф Монте-Крісто поринув у глибоку задуму. І, обнявши дівчину за ніжний стан, він потиснув Валентині долоньку і пішов собі. |
| 6345 |
Урешті очі його розплющилися, та погляд був непорушний і невидющий; потім до нього повернувся ясний, чіткий зір; разом із ним повернулася і свідомість, а разом зі свідомістю і скорбота. І він рвучко вхопив ножа зі столу. |
| 6346 |
Вони гуляли попід руку морським берегом, і Валентина розповідала Моррелеві, як граф Монте-Крісто з'явився в її покої, як він відкрив їй усе, як дав їй змогу навіч упевнитися в тому, що коїться злочин, і врешті як дивом порятував її від смерті, хоч усі вважали її небіжчицею. |
| 6347 |
У ранковій небесній блакиті ще мерехтіли останні зорі. Раптом Моррель помітив у затінку під бескидом чоловіка, що неначе очікував, щоб його погукали; він показав на нього Валентині. І кивнула, щоб він підійшов. |
| 6348 |
Моррель відкрив лист і прочитав: Слухаючи того листа, де сповіщалося про батькове божевілля і братову смерть, що про них вона дізналася уперше, Валентина пополотніла, болісне зітхання вихопилося з її грудей, і безмовні, проте гіркі сльози покотилися її обличчям; дорогою ціною перепало їй те щастя. |
| 6349 |
Моррель занепокоєно роззирнувся довкруги. Джакопо показав на обрій. Вони звернули погляд туди, куди показував капітан, і вдалині, на темно-синій крайці, що відокремлювала небо від моря, побачили біле вітрило, що було вже не більше, ніж крило морської чайки. |
| 6350 |
Олександр Дюма-батько (так його називають на відміну від сина, теж письменника Олександра Дюма) народився 1802 р. в містечку Віллер-Котре, недалеко від Парижа. Батько його, генерал, за свої республіканські переконання при Наполеоні потрапив у немилість і змушений був піти у відставку. 1803 р. |
| 6351 |
Він сумлінно працює, на дозвіллі читає твори Вільяма Шекспіра, Мольєра, Йоганна Ґете, Фрідріха Шиллера, Вальтера Скотта. Літературний шлях Дюма розпочав у 1825 р. невеличкою збіркою оповідань, пересічною за змістом і стилем. |
| 6352 |
У 30-х роках письменник приєднується до романтичного напряму в літературі і стає активним учасником салону Віктора Гюго — «штаб-квартири романтизму», де збиралися палкі його прихильники: Альфред де Віньї, Шарль Огюстен Сент-Бев, Еміль Дешан, Альфред де Мюссе та ін. |
| 6353 |
Новий напрям швидко завоював міцні позиції у французькій літературі. Романи мадам де Сталь, поезії Віктора Гюго, драматичні твори молодого Проспера Меріме стали видатним літературним явищем і мали величезну популярність. |
| 6354 |
Однак хороших п'єс, які відповідали б сценічним вимогам того часу, досі не було. Таку драму — — написав молодий Олександр Дюма. 1829 р. Її поставили на сцені театру. Того ж року Дюма пише одну з найкращих своїх драм —, яку згодом називає. |
| 6355 |
У своїх драмах Дюма розробляє національно-історичну тематику, порушує проблеми, які знайдуть втілення згодом, коли він створюватиме величезний цикл історико-пригодницьких романів. З початком Липневої революції Дюма стає на бік опозиції, що протестувала проти режиму Луї-Філіппа. 1832 р. |
| 6356 |
У першому романі серії — «Ізабеллі Баварській» — письменник відобразив факти й події далекого минулого, історичним тлом якого було прагнення Англії захопити французькі землі та встановити на них свою владу. Антианглійська спрямованість цього твору незаперечна. |
| 6357 |
У 50-х роках письменник відходить від романтичних позицій і створює низку пересічних історичних романів («Ісаак Лакедем», тощо). Трохи раніше, у 1847 Р. Дюма заснував «Історичний театр», де були поставлені інсценізації романів, |
| 6358 |
Театр проіснував два роки і був закритий у зв'язку з революційними подіями. Під час революції 1848 р. він прагнув політичної кар'єри, мріяв про обрання до Національних зборів. Щоправда, на виборах він зазнав цілковитої поразки. |
| 6359 |
Під час війни між Пруссією і Австрією письменник їде на фронт кореспондентом і регулярно надсилає до паризьких газет огляди воєнних дій. Багато своїх творів Дюма створив у співавторстві з маловідомими або й зовсім невідомими літераторами. |
| 6360 |
Обов'язками співавторів були вибір сюжету твору, інколи розробка того чи іншого образу або ситуації, частіше — підбір необхідних історичних документів і розставлення пунктуаційних знаків, які Дюма майже ніколи не ставив, щоби пришвидшити написання твору. |
| 6361 |
Але головну роботу — перетворення попередніх несміливих начерків у справжній літературний твір — завжди виконував Дюма. Все, що виходило з-під його пера, мало особливий дух, особливу атмосферу, яку Достоєвський називав «дюмівським інтересом». |
| 6362 |
Користуючись класифікацією, що ділить романи Дюма на авантюрно-романтичні, авантюрно-історичні і власне історичні, потрібно зауважити, що більшість своїх власне історичних творів він створив без допомоги співавторів. Це «Ізабелла Баварська», історичні хроніки —, та ін. |
| 6363 |
Дюма вважав, що імена мушкетерів — Атос, Портос та Араміс — вигадані, що Сандр приховав за ними добре відомих осіб. Проте ці три герої існували насправді. Атос народився у провінції Беарн. Про його життя збереглося небагато відомостей. Він був чудовим фехтувальником. Помер 1643 р. |
| 6364 |
Книжка Сандра вийшла друком десь через тридцять років після смерті Д'Артаньяна; автор писав вигадані мемуари свого героя на підставі документів про життя і службову діяльність Д'Артаньяна та трьох його друзів-мушкетерів, додаючи до фактів чимало літературного вимислу. |
| 6365 |
З книжки Редерера романіст запозичив історію з діамантовими підвісками, що їх Анна Австрійська подарувала герцогові Бекінґему. Проте могутня сила уяви дозволила письменникові створити власний оригінальний твір, своєрідний як за змістом, так і за художньою формою. |
| 6366 |
У органічно втілені творчі принципи письменника, стильові особливості історико-пригодницького роману, які він започаткував і розвинув. У романі відображено історичні події за Людовіка ХНІ (1610–1643). |
| 6367 |
Історія для Дюма — це лише сукупність фактів і подій, на підставі яких можна створити цікавий динамічний сюжет. Письменник не зважає на складні явища політичного та соціального характеру, лишає поза увагою життя народу, сповнене повстань і заколотів. Усе це отримує в романі довільне тлумачення. |
| 6368 |
Приміром, війна між Францією та Англією, на його думку, розпочалася через суперництво кардинала Рішельє та герцога Бекінгема, які були закохані в Анну Австрійську. У романі підступний кардинал щоразу зазнає поразки. |
| 6369 |
Здавалося, й загибель Д'Артаньяна та його друзів була неминучою, коли Рішельє дав міледі листа-наказ, за яким вона мала право знищити друзів-мушкетерів. Аж тут наспів Атос, і міледі не вдалося вчинити розправу зі своїми найзапеклішими ворогами. |
| 6370 |
Проте кардинал вирішує використати розум та відвагу мушкетера і вручає йому наказ про підвищення в чині до лейтенанта, сподіваючись, що в такий спосіб залучить на свій бік хоробрих Д'Артаньянових друзів. Письменник зосереджує увагу на приватному житті героїв. |
| 6371 |
Вони — справжні персонажі авантюрного роману. Таку трагічну подію в історії Франції, як облогу міста Ла-Рошель, Дюма пояснює ревнощами кардинала Рішельє до герцога Бекінгема. Романіст зводить до випадкового епізоду криваві події облоги, полестивши і Рішельє, і запеклому ворогові Франції — Бекінґему. |
| 6372 |
Дюма не прагнув бути мислителем і розв'язувати історичні проблеми минулого й сучасного. Головне для нього — стрімкий розвиток дії, незвичайні пригоди героїв, майстерно побудована інтрига, несподіваний поворот сюжету. |
| 6373 |
Його композиція обумовлена жанром «фейлетонного» роману, який вимагав від автора не тільки завершеності розділів, а й їхнього органічного зв'язку. Фінал кожного розділу у письменника — зав'язка епізоду, з якого починається наступний розділ. |
| 6374 |
Енергійна, доступна, позбавлена архаїзмів мова відповідає стрімкому потоку подій, епізодів і випадків, змальованих у романі. Хоробрі та заповзятливі мушкетери мовби якимсь дивом втручаються в усі історичні події. Вони торгують своєю шпагою, служачи королю; за кров їм платять луїдорами. |
| 6375 |
Проте водночас Дюма прагне показати у зовнішності та поведінці героїв риси лицарської шляхетності: задля збереження честі французької королеви вони ладні піти у вогонь і у воду, — попри те, що не кожен з них навіть знав її в обличчя. |
| 6376 |
Зберігаючи велич героїв і виправдовуючи перед читачем їхні вчинки, романіст посилається на звичаї доби, що формувала їхню мораль. Молодцюваті мушкетери намагаються завжди діяти разом, начебто черпають силу та заповзятливість у товариському спілкуванні один із одним. |
| 6377 |
В останній розділ роману, де мелодраматично зображується страта міледі, численні злочини котрої ледве не згубили Атоса, Портоса, Араміса та Д'Артаньяна, Дюма вводить цікавий епізод: катові, котрий погодився відрубати міледі голову, пропонують гаман із золотом, але він кидає золото в річку. |
| 6378 |
Змалювавши долі героїв і вдосталь потішивши читача їхніми незвичайними пригодами, письменник закінчує розповідь картиною бою голландців із французами. У цьому бою Д'Артаньян гине, за кілька хвилин до смерті отримавши звання маршала Франції. Вади Дюма як історика-романіста очевидні і незаперечні. |
| 6379 |
Письменник приваблює нас як цікавий оповідач, майстер інтриги та композиції, творець яскравих, героїчних характерів, у яких своєрідно, хай навіть наївно втілюється віра в те, що розумна, вольова, чесна, шляхетна людина повинна активно втручатися в життя, обстоювати правду, добро та справедливість. |
| 6380 |
Мене привабила назва. Я відніс мемуари додому — зрозуміло, з дозволу пана наглядача бібліотеки, — й почав жадібно їх читати. Не маючи наміру докладно розглядати цей незвичайний твір, я лише пораджу читачам, які вміють цінувати картини минулого, ознайомитися з ним. |
| 6381 |
Але, як відомо, те, що здатне вразити примхливу душу письменника, не завжди хвилює широке коло читачів. Тож захопившись — як, безперечно, будуть захоплюватися й інші, — згаданими подробицями, ми звернули увагу на ще одну цікаву річ — на те, чого ніхто інший, мабуть, і не помітив би. |
| 6382 |
Д'Артаньян оповідає, що під час свого першого візиту до пана де Тревіля, капітана королівських мушкетерів, він зустрів у передпокої трьох молодиків, котрі служили саме в тому уславленому полку, в якому мріяв служити й він, і що звали їх Атос, Портос та Араміс. |
| 6383 |
Відтоді ми взялися невтомно шукати серед творів того часу бодай якийсь слід цих незвичайних імен, що так нас зацікавили. Перелік прочитаних з цією метою книжок зайняв би цілий розділ, що було б, може, й досить повчально, але навряд чи цікаво для читачів. |
| 6384 |
Можна собі уявити, як ми зраділи, коли, гортаючи цей рукопис — нашу останню надію, — побачили на дванадцятій сторінці ім'я Атоса, на двадцять сьомій — ім'я Портоса і на тридцять першій — ім'я Араміса. |
| 6385 |
Ми заходились клопотатися про дозвіл надрукувати його, сподіваючись, що колись нас оберуть до Академії Написів і Красного Письменства хоч би з чужим багажем, якщо не пощастить — річ цілком імовірна — потрапити до Французької Академії з багажем власним. |
| 6386 |
Тож, пропонуючи читачам першу частину цього дорогоцінного рукопису з відповідно зміненою назвою, ми обіцяємо, якщо перша частина матиме успіх, на який заслуговує (в чому ми не маємо жодного сумніву! ), негайно опублікувати другу. |
| 6387 |
Дехто з городян, угледівши жінок, які бігли по Головній вулиці, і почувши зойки дітей біля порогів будинків, квапливо надівали обладунки й, захопивши для хоробрості мушкет або сокиру, поспішали до корчми, навпроти якої збирався щораз більший натовп гомінливих і цікавих людей. |
| 6388 |
За тих часів, коли майже не минало дня, щоб якесь місто не відзначило в своєму літописі схожу подію, такий переполох був справою звичною. То вельможі воювали між собою; то король ворогував з кардиналом; то іспанці йшли війною на короля. |
| 6389 |
Отож згаданого першого понеділка квітня місяця 1625 року жителі Менга, почувши шум і не побачивши ні червоно-жовтих значків, ні ліврей слуг герцога Рішельє, кинулись, за давньою звичкою, до корчми. Прибігши туди, кожен міг довідатись про причину переполоху. |
| 6390 |
Юнак... А втім, намалюємо кількома штрихами його портрет. Уявіть собі Дон Кіхота вісімнадцяти років, Дон Кіхота без панцира, кольчуги й наколінників, Дон Кіхота в шерстяному камзолі, синій колір якого набрав непевного — середнього між кольором винного осаду й небесної блакиті — відтінку. |
| 6391 |
Обличчя — видовжене й засмагле; гострі вилиці — ознака хитрості; надмірно розвинені м'язи на щелепах — прикмета, за якою відразу й безпомилково можна впізнати гасконця, навіть коли він без берета, — а наш юнак мав на голові берет, ще й з поганеньким пером. |
| 6392 |
Бо наш подорожній їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу. То була беарнська верхова конячина віком років дванадцяти, а то й чотирнадцяти, жовтої масті, з облізлим хвостом і рубцями на бабках. |
| 6393 |
На нещастя, ці добрі якості шкапини були так приховані за її химерною мастю та дивною ходою, що на ті часи, коли всяк добре знався на конях, поява її в Менгу, куди вона ступила чверть години тому через Божансійські ворота, викликала справжню сенсацію, яка кинула тінь і на вершника. |
| 6394 |
І ця сенсація була тим прикріша для юного Д'Артаньяна (так звали молодого Дон Кіхота на його новоявленому Россинанті), що й сам юнак, хоч як вправно тримався в сідлі, не гірше за інших розумів, наскільки він смішний на своєму коні. |
| 6395 |
Недарма наш герой так тяжко зітхнув, приймаючи від пана Д'Артаньяна-батька його подарунок. Молодий Д'Артаньян добре знав, що красна ціна його конячині — двадцять ліврів; але слова, якими батько супроводив цей подарунок, ціни не мали. |
| 6396 |
Я навчив вас фехтувати; ноги у вас наче з заліза, а руки — зі сталі; кидайтесь у бій з будь-якого приводу; не бійтеся бою, особливо тому, що дуелі заборонені, — отже, треба бути вдвічі хоробрішим, аби наважитися схрестити шпаги. |
| 6397 |
Я, сину мій, можу дати вам лише п'ятнадцять екю, свого коня й ті поради, що їх ви оце вислухали. Ваша матінка додасть рецепт чудодійного бальзаму, що його вона дістала від однієї циганки, — він гоїть усі рани, окрім сердечних. |
| 6398 |
Згодом, під час першої подорожі до Парижа, пан де Тревіль бився на дуелях п'ять разів; після смерті старого короля й до повноліття молодого, не рахуючи воєн і походів, — сім разів; а з часів повноліття і по сьогодні — ще разів, може, з сотню! |
| 6399 |
І от, попри всі едикти, накази й ухвали, він — капітан мушкетерів, тобто начальник цезарського легіону. Цей легіон дуже високо цінує король; його побоюється навіть кардинал, котрий — а це відомо кожному — не боїться майже нічого. |
| 6400 |
Крім того, пан де Тревіль одержує десять тисяч екю на рік; отже, він вельми високий вельможа... Він починав, як ви; тож підіть до нього з цим листом і, наслідуючи його приклад, чиніть, як він. Пан Д'Артаньян-батько дав синові свою шпагу, ніжно поцілував його в обидві щоки і благословив. |
| 6401 |
Мати прощалася довше й ніжніше, ніж батько, і не тому, що пан Д'Артаньян не любив сина, котрий до того ж був його одинаком, а тому, що пан Д'Артаньян був чоловіком і вважав не гідним чоловіка давати волю почуттям. |
| 6402 |
Дон Кіхот мав вітряки за велетнів, а отару овець — за армію; Д'Артаньян вбачав у кожній посмішці образу і в кожному погляді — виклик. Тому він не розтискав кулаків од самого Тарба аж до Менга й по десять разів на день хапався за шпагу. |
| 6403 |
Проте його кулак досі ще не зачепив жодної щелепи, а шпаги він так і не витяг з піхов жодного разу. Бо хоч вигляд бідолашної жовтої шкапини й викликав у перехожих посмішку, але над конем дзвеніла чимала шпага, а ще вище не просто гордовито, а люто дивились палаючі очі. |
| 6404 |
Тож люди намагалися вгамувати свій сміх або, коли веселість все-таки перемагала розважливість, посміхались принаймні одним боком обличчя, як античні маски. Так, зберігаючи незалежний вигляд і пильно придивляючись до того, що діється довкола, Д'Артаньян і доїхав аж до злощасного Менга. |
| 6405 |
А що ледь помітної посмішки було досить, аби розбурхати запальність молодого гасконця, то легко собі уявити, як обурив його цей регіт. І все-таки Д'Артаньян вирішив спершу приглянутись до незнайомця, що так зухвало кепкував із нього. |
| 6406 |
Штани й камзол, хоч і були нові, здавалися пом'ятими, як дорожні речі, що довго лежали в скрині. Д'Артаньян миттю вгледів усе це своїм метким оком, а може, й інстинктивно відчувши в незнайомцеві людину, яка мала відіграти в його житті неабияку роль. |
| 6407 |
Отож саме тоді, як Д'Артаньян зупинив погляд на незнайомцеві в бузковому камзолі, той висловлював про беарнську конячину такі хитромудрі й глибокодумні міркування, що його співрозмовники заходилися реготом, хоч сам він тільки ледь усміхався, та й то, певно, проти своєї звички. |
| 6408 |
Тепер уже сумнівів не було: з Д'Артаньяна глузували. Певний своєї правоти, він насунув берет на самісінькі очі й, намагаючись наслідувати манери придворних, що їх підмітив ще в Гасконі у приїжджих вельмож, поклав одну руку на ефес шпаги, а другою взявся в бік. |
| 6409 |
На лихо, що ближче підходив Д'Артаньян до зухвальця, то дужче поймав його гнів. І в нього з язика, замість гордого й гідного виклику, зірвалися лише брутальні натяки; крім того, розлючений юнак ще й несамовито замахав руками. |
| 6410 |
Спокійна манера та глузливий вираз обличчя дворянина ще дужче розвеселили його співрозмовників, що залишилися стояти біля вікна. Побачивши незнайомця перед собою, Д'Артаньян на цілий вершок витяг шпагу з піхов. Та не такий був Д'Артаньян, аби відпустити людину, що мала зухвалість насміятися з нього. |
| 6411 |
Збагнувши, що жартом тут не відбутися, дворянин вихопив свою шпагу, вклонився супротивникові й почав захищатися. Але враз обидва його співрозмовники вкупі з корчмарем накинулись на Д'Артаньяна й заходилися безжально лупцювати його кийками, лопатами та камінними щипцями. |
| 6412 |
Змушений змінити тактику, Д'Артаньян обернувся, щоб захиститись од цієї зливи ударів, а його супротивник уклав шпагу в піхви і з учасника бою, яким мало не став, знову перетворився на глядача, виконуючи цю роль зі своєю звичною байдужістю. |
| 6413 |
Але незнайомець не знав, з яким упертюхом має справу; Д'Артаньян був з тих людей, котрі ніколи не просять пощади. Бій тривав ще кілька секунд; нарешті знеможений Д'Артаньян випустив з рук шпагу, яка переламалася навпіл від удару кийка. |
| 6414 |
Мало не в ту ж мить другий удар прийшовся йому по лобі, і юнак, скривавлений, майже непритомний, упав на землю. До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу. |
| 6415 |
Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом. Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови. |
| 6416 |
І от хазяїн, натякнувши на те, що в цю справу може втрутитися поліція, — а він був цілком певен, що Д'Артаньян розпочав сварку зі знатним вельможею, — почав умовляти юнака, аби той, незважаючи на свою слабкість, негайно вирушив у дорогу. |
| 6417 |
Його співбесідницею, чию голівку можна було побачити у віконечку карети, була молода жінка років двадцяти — двадцяти двох. Ми вже казали, з якою швидкістю Д'Артаньян схоплював усі деталі незнайомого обличчя; тож із першого погляду він побачив: жінка була молода та вродлива. |
| 6418 |
Її краса вразила Д'Артаньяна тим більше, що то була краса, зовсім незвична для південних країв, де юнак жив донедавна. Жінка була бліда; довгі біляві кучері падали їй на плечі; в неї були великі млосні голубі очі, рожеві вуста й сніжно-білі руки. Жінка дуже жваво розмовляла з незнайомцем. |
| 6419 |
Хазяїн заїзду розраховував, що його гість хворітиме одинадцять днів, і сподівався заправити з нього по одному екю за день. Але він не взяв до уваги вдачі гостя. Наступного дня, рівно о п'ятій годині, Д'Артаньян прокинувся й сам зійшов до кухні. |
| 6420 |
Тут він зажадав, крім різного зілля, список якого до нас не дійшов, вина, олії та розмарину. Зазираючи в рецепт, який дала йому мати, він приготував бальзам і намастив ним свої рани, час од часу змінюючи пов'язки й не допускаючи до себе ніяких лікарів. Листа до пана де Тревіля не було — він зник. |
| 6421 |
Юнак заходився шукати листа, вивернув разів із двадцять свої кишені, торбинку, витрусив гаманець. Переконавшись, що листа немає, він утретє впав у лють, і це знову змусило його скористатися з вина й ароматичної олії. |
| 6422 |
Побачивши, що примхливий гість не на жарт розпалився й погрожує побити та потрощити все в заїзді, коли не знайдуть листа, хазяїн знову вхопив рогача, дружина — мітлу, а слуги — ті ж самі кийки, які прислужилися їм раніше. На жаль, єдина обставина заважала юнакові здійснити свою погрозу. |
| 6423 |
Ми вже казали: його шпага була зламана навпіл ще в першому бою, про що він зовсім забув. Тому, вихопивши її, Д'Артаньян добачив лише уламок дюймів десять завдовжки, що його хазяїн дбайливо знову вклав у піхви. Решту шпаги корчмар завбачливо Іприховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку. |
| 6424 |
Отож, відкинувши рогача й наказавши дружині зробити те саме з мітлою, а слугам — з кийками, корчмар сам подав приклад і заходився шукати загублений лист. Сподіваючись завдяки цьому листу потрапити до почту короля, Д'Артаньян вирішив, що може, не збрехавши, дати таку трохи неточну відповідь. |
| 6425 |
Він нічим не ризикував, сказавши б і «двадцять тисяч»; тільки юнача сором'язливість втримала його від цього. Раптом хазяїна, розлюченого марними пошуками, ніби світлом осяяло. По тому він з поважним виглядом витяг з кишені два екю і дав їх хазяїнові. Той, знявши шапку, провів гостя аж до воріт. |
| 6426 |
Тут Д'Артаньян сів верхи на свого жовтого коня, який і довіз його — вже без усяких пригод — до Сент-Антуанської застави Парижа, де юнак продав шкапину за три екю; це була добра ціна, коли врахувати, що Д'Артаньян здорово загнав тварину на останньому перегоні. |
| 6427 |
Баришник, якому молодий гасконець продав коня, сказав, що дає такі великі гроші — дев'ять ліврів — тільки з огляду на незвичайну масть худобини. Отож Д'Артаньян увійшов до Парижа пішки, з клуночком під пахвою, і блукав доти, аж поки винайняв невеличку кімнатку по своїх мізерних грошах. |
| 6428 |
Це була мансарда в будинку на вулиці Могильників, неподалік од Люксембурга. Сплативши завдаток, Д'Артаньян зачинився в своїй комірчині й решту дня пришивав до камзола та штанів галуни, які його мати нишком одпорола від майже нового камзола пана Д'Артаньяна-батька. |
| 6429 |
Отже, Людовік ХНІ дуже прихильно ставився до Тревіля, і, дарма що це була королівська, тобто егоїстична прихильність, — вона однаково лишалась прихильністю. За тих важких часів кожен прагнув оточити себе людьми міцного гарту, а де Тревіль був саме такий. |
| 6430 |
Багато хто міг узяти собі за девіз епітет «сильний», який становив другу частину напису на гербі де Тревілів; але мало хто міг претендувати на епітет «вірний», що складав його першу частину. Тревіль був серед останніх. |
| 6431 |
Кожен вихваляв виправку й відвагу своїх охоронців. Прилюдно виступаючи проти дуелей та бійок, вони самі ж непомітно підбурювали їх на сварки, відчуваючи щирий смуток або невимовну радість з приводу поразок чи перемог своїх улюбленців. |
| 6432 |
Так принаймні про це мовиться в спогадах однієї особи, яка зазнала в цих боях кілька поразок і безліч разів виходила переможцем. Тревіль зумів скористатися зі слабинки свого можновладця й завдяки цьому на довгі роки завоював щиру прихильність короля, котрий аж ніяк не відзначався вірністю в дружбі. |
| 6433 |
Тревіль дуже добре знав усі тонкощі військової справи того часу, коли солдати жили або за рахунок ворога, або ж за рахунок своїх співвітчизників; солдати Тревіля були справжнісінькими шибайголовами й підкорялися тільки йому. |
| 6434 |
Іноді королівських мушкетерів убивали, але вони були певні, що їх не забудуть і за них помстяться; частіше вбивали вони, твердо переконані, що не засидяться у в'язниці, — пан де Тревіль завжди знайде спосіб визволити їх. |
| 6435 |
Ці люди на всі лади вихваляли пана де Тревіля, справді палко любили його і, дарма що були зайдиголовами, тремтіли перед ним, як школярі перед учителем; вони беззастережно йому підкорялись і ладні були піти на смерть, аби тільки змити з себе найменший його докір. |
| 6436 |
Проте в жодному спогаді того багатого на мемуари часу немає й натяку на те, що цього дворянина звинуватили в якомусь негідному вчинку навіть його вороги, — а їх у нього було чимало і поміж людей, що володіли пером, і поміж тих, що хвацько орудували шпагою. |
| 6437 |
Ніхто, повторюємо, ніколи не чув, щоб цей гідний дворянин брав хабарі за допомогу своїх вірних солдатів. Навдивовижу тонко вміючи плести придворні інтриги, що рівняло його з найпідступнішими придворними, він залишався чесною людиною. |
| 6438 |
Тому, крім ранкового прийому в короля і кардинала, у Парижі на той час влаштовувалося ще понад двісті малих ранкових прийомів, які також мали великий успіх. Серед цих двохсот малих прийомів ранковий прийом де Тревіля збирав чи не найбільше відвідувачів. |
| 6439 |
Опинившися вперше на цьому подвір'ї, Д'Артаньян був просто приголомшений розкішним виглядом відвідувачів; а слід сказати, що наш провінціал походив з Гасконі і що в ті часи співвітчизників Д'Артаньяна мали за людей, яких не так легко чимось збентежити. |
| 6440 |
Бо й справді, відколи гість минав масивні, оббиті довгими цвяхами з чотирикутними головками ворота, він потрапляв у юрбу людей, котрі, озброєні довжелезними шпагами, походжали подвір'ям, перегукуючись, лаючись і жартуючи одне з одним. |
| 6441 |
Серце в нашого юнака калатало, і він намагався протовпитись крізь галасливу й неспокійну юрбу, притискаючи довгу шпагу до худих ніг, тримаючи руку біля крис капелюха й ніяково усміхаючись, як усякий провінціал, що хоче вдати, ніби він не втратив самовладання. |
| 6442 |
Щоразу, коли Д'Артаньянові щастило обминути який-небудь гурт, він полегшено зітхав. Проте юнак чудово розумів, що всі погляди в цю мить звернені на нього, і вперше в своєму житті, хоч досі був досить високої думки про себе, відчув, що він смішний. |
| 6443 |
Але й перед самими сходами Д'Артаньянові не стало легше: четверо мушкетерів розважалися тут якоюсь дивною грою, а ще десять чи дванадцять чоловік чекали на терасі, поки настане їхня черга взяти участь у витівці. |
| 6444 |
Один з мушкетерів, стоячи на кілька сходинок вище, відбивався шпагою, не даючи або принаймні намагаючись не дати іншим піднятися. Решта троє, також зі шпагами в руках, спритно нападали на нього. Д'Артаньян вирішив спочатку, що це фехтувальні рапіри із затупленим вістрям. |
| 6445 |
Але незабаром з численних подряпин він зрозумів, що, навпаки, кожна шпага якнайкраще відточена; до того ж, при кожному вдалому ударі не тільки глядачі, а й учасники сміялись, як божевільні. Той, що стояв зверху, чудово захищався. |
| 6446 |
За п'ять хвилин усі троє дістали подряпини: один — у руку, другий — у підборіддя, третій — у вухо, тим часом як їхній суперник не був зачеплений жодного разу; за встановленою умовою, це винагороджувалося тим, що переможець вигравав одразу три черги. |
| 6447 |
Він звик, що навіть у його провінції — краї, де так багато відчайдушних заводіяк, — для виклику на дуель потрібен хоч якийсь привід; божевільна витівка чотирьох гультіпак була, на його думку, найнеймовірнішим з усього, про що він досі чув навіть у Гасконі. |
| 6448 |
Юнакові здалося, ніби він перенісся до тієї славнозвісної країни велетнів, куди згодом потрапив Гуллівер і де він натерпівся такого страху. Та навіть минувши фехтувальників, Д'Артаньян не дуже наблизився до мети: треба було пройти ще терасу й передпокій. |
| 6449 |
Тут, на свій превеликий подив, Д'Артаньян почув неприховану критику політики, від якої тремтіла вся Європа; тут висміювалось приватне життя кардинала, а наш юнак добре знав, що за найменшу спробу втрутитися в нього покарано багатьох високих і могутніх вельмож. |
| 6450 |
Проте, коли серед уїдливих жартів на адресу кардинала іноді лунало ім'я короля, всі вмить замовкали, — так, ніби чиясь невидима рука затуляла їм рота; співрозмовники нерішуче озиралися довкола, наче побоюючись, що їхні слова почують у кабінеті пана де Тревіля. |
| 6451 |
Та незабаром хтось влучним натяком знову переводив розмову на його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден вчинок кардинала не лишався поза увагою. Д'Артаньян, ясна річ, не наважувався взяти участь у розмові. |
| 6452 |
Він тільки дивився в обидва ока, слухав в обидва вуха і щосили напружував усі п'ять своїх відчуттів, аби нічого не пропустити. Та хоч як поважав він батька, а все ж відчував, що власні смаки схиляють його до схвалення, а не до осуду всього, що відбувалося навколо. |
| 6453 |
Д'Артаньян ніяково назвав своє ім'я, послався на те, що він земляк пана де Тревіля, і попросив розпорядника, аби той поклопотався перед капітаном мушкетерів про коротку аудієнцію для нього. Розпорядник прихильно пообіцяв передати прохання. |
| 6454 |
Трохи заспокоївшись, Д'Артаньян почав уважніше роздивлятися вбрання та обличчя присутніх. Посеред найгомінливішого гурту стояв високий і гордовитий мушкетер, чий не зовсім звичайний костюм привертав загальну увагу. |
| 6455 |
Довгий плащ з темно-червоного оксамиту спадав з його плечей, даючи змогу лише спереду розгледіти розкішну перев'язь, на якій висіла величезна шпага. Цей мушкетер, що тільки-но змінився з караулу, скаржився на нежить і час од часу навмисне кашляв. |
| 6456 |
Він недбало пояснював співрозмовникам, що саме через застуду й надів плащ, а ті, поки він погордливо підкручував вус, милувалися з гаптованої золотом перев'язі, і Д'Артаньян — більше за всіх. Захоплення побільшало, але й сумніви не розвіювалися. |
| 6457 |
Говорив він мало й повільно, чемно вклонявся численним знайомим і беззвучно всміхався, показуючи свої білі рівні зуби, за якими, певно, доглядав так само старанно, як і за всім своїм туалетом. Араміс ствердно відповів на запитання друга, ледь нахиливши голову. |
| 6458 |
Почувши такі слова й побачивши, як відчинилися двері, всі замовкли, і молодий гасконець, пройшовши через весь передпокій, став перед капітаном мушкетерів, вітаючи себе подумки з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути кінця цієї дивовижної суперечки. |
| 6459 |
Пан де Тревіль був не в гуморі; проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився мало не до землі, й навіть усміхнувся, бо беарнська говірка Д'Артаньяна враз нагадала йому і молодість, і рідний край — два спогади, які розчулюють людину в будь-якому віці. |
| 6460 |
Хоч мушкетери й не були зовсім спокійні, проте трималися так невимушено, гідно й водночас покірливо, що Д'Артаньян, який мав цих людей за напівбогів, а їхнього начальника — за могутнього Юпітера-громовержця, нестямився від захвату. |
| 6461 |
Насупивши брови, пан де Тревіль мовчки пройшовся кілька разів з кутка в куток по кабінету повз виструнчених та занімілих, як на параді, Портоса й Араміса, а потім ураз зупинився і, змірявши їх з ніг до голови лютим поглядом, вигукнув: Д'Артаньян стояв ні в сих ні в тих і ладен був провалитися крізь землю. |
| 6462 |
Портос і Араміс аж трусилися від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби не відчували, що він розмовляє з ними так тільки тому, що дуже їх любить. Вони тупцяли з ноги на ногу, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг. |
| 6463 |
Не менше десятка цікавих товпилося за портьєрою, приклавши вуха до дверей; бліднучи від люті, вони намагалися не пропустити жодного звуку з розмови і від слова до слова переказували всім, хто був у передпокої, образи пана де Тревіля. |
| 6464 |
Тож за мить увесь палац — від дверей кабінету до самого під'їзду — закипів. По цих словах приглушений гомін у передпокої перетворився на справжній ґвалт: звідусюди долинали лайка й прокльони. — усі ці слова наче схрещувалися в повітрі. |
| 6465 |
Д'Артаньян став шукати очима, куди б його сховатись, і відчув непереборне бажання залізти хоч би й під стіл. В цю мить хтось відсунув портьєру, і всі вони побачили шляхетне та гарне, але страшенно бліде обличчя. |
| 6466 |
І, не чекаючи, поки Атос відповість на цей доказ прихильності, пан де Тревіль схопив його праву руку і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри все своє самовладання, аж сіпнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим. |
| 6467 |
Присутні були настільки вражені появою Атоса, про поранення якого, незважаючи на таємницю, знали всі, що ніхто й не подумав зачинити двері. Гомін задоволення заглушив останні слова капітана мушкетерів, і кілька радісно збуджених облич зазирнуло між портьєрами. |
| 6468 |
Зрозуміло, пан де Тревіль одним гострим словом міг би вгамувати порушників етикету, але враз він відчув, що Атос судорожно вчепився в його руку. Глянувши на нього, Тревіль зрозумів: Атос от-от знепритомніє. |
| 6469 |
У ту ж мить мушкетер, який напружував усі сили, аби не виказати страждання, не витримав болю і, наче мертвий, упав на паркет. На крик пана де Тревіля всі кинулись до його кабінету і з'юрмилися навколо пораненого — капітан мушкетерів і на думці не мав зачиняти від будь-кого двері. |
| 6470 |
Та їхня запопадливість була б марною, якби лікар не знайшовся в самому будинку; розштовхавши натовп, він підбіг до непритомного Атоса й зажадав, щоб його негайно перенесли до сусідньої кімнати, далі від цього гамірливого виру. |
| 6471 |
Пан де Тревіль відчинив двері й провів Портоса та Араміса, які винесли свого товариша на руках. Хірург зайшов останнім, і двері за ним зачинилися. Тієї ж миті в кабінеті пана де Тревіля, перед яким взагалі всі трепетали, стало так само гамірно, як у передпокої. |
| 6472 |
Присутні розмовляли, не стишуючи голосів, вигукували, кричали, лаялись, сварилися й посилали кардинала з його гвардійцями під три чорти. За хвилину повернулися Портос та Араміс; біля пораненого лишились тільки пан де Тревіль і хірург. Нарешті з'явився й пан де Тревіль. |
| 6473 |
Атос прийшов до тями; хірург сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо той знепритомнів тільки від втрати крові. Пан де Тревіль зробив знак, і всі вийшли; лише Д'Артаньян добре пам'ятав про свою аудієнцію і з упертістю справжнього гасконця стояв, не рухаючись з місця. |
| 6474 |
Д'Артаньян гордо випростався, немов бажаючи показати, що він ні в кого не проситиме милостиню. Д'Артаньян випростався ще дужче; завдяки продажу коня він починав свою кар'єру, маючи на чотири екю більше, ніж пан де Тревіль, починаючи свою. |
| 6475 |
Хоч як погано Д'Артаньян розумівся на придворних манерах, проте він помітив холодок зустрічі. І юнак розповів про події в Менгу, змалювавши якнайдокладніше незнайомого дворянина, — і все це з таким щирим запалом, що пан де Тревіль замилувався. |
| 6476 |
Лестощі в ті часи вживались на кожному кроці, і пан де Тревіль любив фіміам на менше за будь-якого короля або кардинала. Він не міг стримати задоволеної усмішки, але за мить знову споважнів і знов повернув розмову до подій у Менгу. Раптом Тревіль замовк, уражений несподіваною підозрою. |
| 6477 |
Така проникливість, така, зрештою, щирість викликали захоплення, хоч і не відкидали сумнівів; тож чим більше цей юнак здавався вищим за своїх ровесників, тим більше де Тревіль боявся помилитися в ньому. |
| 6478 |
Пан де Тревіль написав листа, запечатав його і, підвівшись, підійшов до юнака, щоб віддати записку; але в ту мить, коли Д'Артаньян простяг руку, пан де Тревіль із подивом побачив, що його протеже здригнувся й почервонів од гніву, а потім метнувся до дверей, вигукуючи: Аж тут він налетів знов на мушкетера, що виходив од пана де Тревіля через бічні Двері, і, зачепивши головою його плече, примусив того скрикнути, або, точніше, завити від болю. |
| 6479 |
І, все ще сподіваючись розшукати свого незнайомця, який мав бути десь недалеко, бо йшов дуже повільно, юнак кинувся бігти так, наче за ним гнався сам чорт. Але біля воріт Д'Артаньян побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Між співрозмовниками було саме стільки місця, щоб могла пройти людина. |
| 6480 |
Певно, у Портоса були якісь причини, шоб не скидати з себе цю важливу частину свого вбрання, бо, не випускаючи з рук поли, він рвонув її до себе з такою силою, що Д'Артаньян, обкрутившись навколо самого себе, геть заплутався в плащі. |
| 6481 |
Почувши лайку мушкетера, Д'Артаньян вирішив вибратися з-під плаща і заборсався серед його складок. Він дуже боявся відчути рукою холодок чужої перев'язі, про яку ми вже стільки чули; і от, розплющивши очі, юнак побачив, що впирається носом в Портосову спину — саме в те місце, де мала бути перев'язь. |
| 6482 |
На лихо, як і більшість речей цього світу, що блищать тільки зовні, перев'язь була золотою лише спереду; ззаду вона була зшита з простої буйволячої шкіри. Гордий Портос, не маючи змоги купити перев'язь із суцільного золотого шитва, вибрав таку, яка була золотою наполовину. |
| 6483 |
Тож зрозуміло тепер, чому він скаржився на нежить і не знімав із себе плаща. Зрозумів чи не зрозумів Портос цей натяк, але він дав волю гнівові. І, в захваті від свого дотепу, юнак побіг далі, голосно сміючись. Портос осатанів од люті й мало не кинувся битися навкулачки. |
| 6484 |
Д'Артаньян став розпитувати про нього в перехожих, спустившися до порома, піднявся по вулиці Сени й Червоного Хреста, але все було марно. Проте ця погоня пішла юнакові на користь, бо поки піт заливав йому чоло, його серце зрештою охололо. |
| 6485 |
Д'Артаньян вирішив спокійно обміркувати події; їх було немало, і всі вони виявилися фатальними: звернуло тільки на дванадцяту годину, а ранок уже приніс йому немилість пана де Тревіля, який не міг не вважати трохи розв'язним спосіб, обраний Д'Артаньяном, щоб залишити його. |
| 6486 |
А ще він наразився на дві дуелі з бійцями, кожен з яких був здатен убити трьох Д'Артаньянів, — та що й казати, адже це були мушкетери, а він поважав їх так беззастережно, що не тільки в думках, а й у серці ставив понад усіх людей. Обставини складалися справді кепсько. |
| 6487 |
Араміс теж помітив Д'Артаньяна; але через те, що він ще не забув, як саме перед цим юнаком пан де Тревіль давав їм уранці прочухана, і через те, що свідок цієї неприємної розмови таки й справді викликав у нього досаду, — Араміс удав, ніби не бачить юнака. |
| 6488 |
Проте Д'Артаньян, який прагнув будь-що довести свої миролюбні наміри, чемно підійшов до чотирьох молодиків і з найприязнішою усмішкою ввічливо до них вклонився. Араміс ледь нахилив голову, але не всміхнувся у відповідь. Усі четверо одразу припинили розмову й замовкли. |
| 6489 |
Д'Артаньян був доволі спостережливим, аби зрозуміти, що він зайвий; але він іще дуже мало знав манери вищого світу і тому не відав, як вийти зі скрути, коли, зустрівшися з мало знайомими людьми, мимоволі втручаєшся в чужу розмову. |
| 6490 |
За хвилину розмова урвалась, троє гвардійців та мушкетер дружньо потисли один одному руки й розійшлися: гвардійці — в один бік, Араміс — у другий. — сказав сам до себе Д'Артаньян, який під час останньої частини розмови стояв трохи осторонь. |
| 6491 |
Проте або ми погано змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач уже помітив, що Д'Артаньян — юнак не зовсім звичайний. Тож, навіть твердо переконаний у тому, що його смерть неминуча, він не хотів умирати спокійно й тихо, як це зробив би на його місці хтось не такий хоробрий і стійкий. |
| 6492 |
Уявляючи собі різні вдачі тих, з ким мав битися, Д'Артаньян чимраз ясніше бачив загальну картину. Він сподівався серйозними і щиросердими словами пробачення завоювати дружбу Атоса, чия зовнішність знатного вельможі й відкрите обличчя дуже йому сподобалися. |
| 6493 |
Він тішив себе надією залякати Портоса тим, що коли не буде вбитий, то розповість усім про його перев'язь, а така історія, якщо тільки її дотепно змалювати, зробила б мушкетера посміховиськом. Ну, а потайного Араміса Д'Артаньян взагалі не дуже боявся. |
| 6494 |
І якщо навіть припустити, що й до нього дійде черга, то Д'Артаньян твердо вирішив вирядити його в далеку путь або принаймні, поранивши супротивника в обличчя, як Цезар радив робити з воїнами Помпея, назавжди позбавити його вроди, що нею Араміс так пишався. |
| 6495 |
До того ж, у серце Д'Артаньяна вселили непохитну рішучість батькові поради: Саме тому він не йшов, а летів до монастиря Дешо — похмурої споруди без вікон, оточеної витолоченим лужком, де, як і поблизу Пре-о-Клер, здебільшого зустрічалися люди, що не любили гаяти часу. |
| 6496 |
Коли Д'Артаньян підійшов до невеличкого пустиря біля підніжжя монастирської стіни, Атос уже чекав на нього, але не більше п'яти хвилин, — саме в ту мить пробило дванадцяту. Отож Д'Артаньян з'явився так само точно, як Самаритянка, і найсуворіший суддя в законах дуелі не міг би нічого йому закинути. |
| 6497 |
Атос, усе ще тяжко страждаючи від рани, хоч хірург пана де Тревіля й перев'язав її о дев'ятій ранку, сидів на кам'яній приступці й чекав на супротивника, як завжди спокійний і сповнений шляхетності. Побачивши Д'Артаньяна, він ввічливо підвівся і зробив кілька кроків назустріч. |
| 6498 |
Д'Артаньян і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо торкалося землі. Атос на мить замислився. Д'Артаньян сказав це з простотою, яка робила честь його ввічливості й водночас анітрохи не ставила під сумнів його хоробрість. |
| 6499 |
Справді, в кінці вулиці Вожирар з'явилася велетенська постать Портоса. Д'Артаньян обернувся туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса. Портос, який тим часом підійшов ближче і привітав помахом руки Атоса, обернувся до Д'Артаньяна і, впізнавши його, занімів, вражений до краю. |
| 6500 |
Атос, повз увагу якого ніщо не проходило непоміченим, побачив тонку усмішку на губах гасконця. Атос помітив, що Д'Артаньян знов усміхнувся. При слові «вибачитися» легка тінь набігла на чоло Атоса, гордовита посмішка торкнулася губів Портоса, й Араміс заперечливо похитав головою. |
| 6501 |
І Д'Артаньян сміливо вихопив шпагу з піхов. Кров зразу вдарила йому в голову; в цю мить він ладен був схрестити шпагу з усіма мушкетерами королівства так само, як оце збирався ставати до бою з Атосом, Портосом та Арамісом. Було чверть на першу. |
| 6502 |
Полуденне сонце заливало місце, обране для дуелі, своїм пекучим промінням. Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з'явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком. Насмішка Араміса розлютила Жюссака. |
| 6503 |
Поки Жюссак шикував своїх солдатів, Атос, Портос і Араміс миттю стали поруч. Д'Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини, — він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. |
| 6504 |
Битись — означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. |
| 6505 |
Серце в молодого гасконця калатало так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей, але, хвала Богові, не від страху — він і тіні страху не відчув, — а від збудження; Д'Артаньян бився, як розлючений тигр, наскакував на супротивника спереду і ззаду, раз у раз міняючи прийоми й місце бою. |
| 6506 |
Жюссак любив, як тоді казали, «поласувати клинком» і був у цьому неабиякий мастак; проте він ледве встигав захищатись од свого спритного і легкого супротивника, який, нехтуючи всі правила, нападав зусібіч і водночас старанно відбивав чужі удари — як людина, що дуже високо цінує власне життя. |
| 6507 |
Ця боротьба вивела зрештою Жюссака з рівноваги. Розлючений тим, що не може нічого вдіяти із супротивником, якого мав за хлопчиська, він розпалився і став робити один за одним огріхи. Д'Артаньян, який брак практики компенсував досить глибоким знанням теорії, бився чимдалі проворніше. |
| 6508 |
Вирішивши покінчити з юнаком одним ударом, Жюссак зробив різкий випад: Д'Артаньян спритно відбив удар і, поки Жюссак підводився, прослизнув, як змія, у нього під шпагою і встромив свою шпагу йому в груди. Тут же Д'Артаньян кинув швидкий тривожний погляд на поле бою. |
| 6509 |
Араміс убив уже одного зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Та все-таки Араміс був іще в добрій позиції й міг захищатися. Бікара і Портос поранили одне одного. Портос був поранений в руку, Бікара — в стегно. |
| 6510 |
Проте жоден з них не вважав свою рану тяжкою, і обидва фехтували ще завзятіше. Атос, якого Каюзак поранив іще раз, блід прямо-таки на очах, але не відступав ні на крок: він тільки переклав шпагу в ліву руку. |
| 6511 |
Згідно з тогочасними правилами дуелі, Д'Артаньян міг прийти на поміч будь-кому з товаришів; поки він шукав очима, хто з них якнайбільше цього потребує, його погляд раптом вловив погляд Атоса. Очі мушкетера були вельми красномовні. |
| 6512 |
Д'Артаньян і Каюзак водночас зірвалися з місця й побігли, один — щоб повернути собі шпагу, другий — щоб забрати її. Спритніший Д'Артаньян устиг перший і наступив на шпагу ногою. Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, підняв його шпагу й хотів повернутися до Д'Артаньяна. |
| 6513 |
Та в ту саму мить на його дорозі з'явився Атос. Короткого перепочинку, що його дав Атосові Д'Артаньян, виявилося цілком досить; мушкетер, боячись, що ворога вб'є Д'Артаньян, а не він, знову кинувся в бій. Д'Артаньян зрозумів: Атосові буде прикро, якщо йому стануть на перешкоді. |
| 6514 |
Портос заносився, питаючи в Бікара, котра може бути година, і вітаючи його з ротою, яку щойно дали його братові в Наваррському полку. Але всі ці жарти не допомагали мушкетерові. Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими. А втім, час було кінчати. |
| 6515 |
Могла з'явитися сторожа й заарештувати всіх бійців без розбору — поранених і здорових, прихильників короля і прихильників кардинала. Атос, Араміс і Д'Артаньян оточили Бікара, вимагаючи, щоб той здався. Та хоч гвардієць лишався один проти чотирьох, ще й з раною в стегні, він вирішив битися до кінця. |
| 6516 |
Відскочивши назад, він, аби тільки не віддати шпагу ворогам, зламав її об коліно, перекинув уламки через мур монастиря і, схрестивши руки на грудях, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку. Мужність завжди викликає повагу, навіть у ворогів. |
| 6517 |
Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д'Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до монастирських воріт Жюссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. |
| 6518 |
Пан де Тревіль привселюдно обурювався з поведінки мушкетерів, але, залишившись з ними наодинці, щиро їх привітав. Проте, розуміючи, що часу гаяти не можна, він поспішив до Лувру — першим сповістити короля про новину. |
| 6519 |
Та було вже пізно: король зачинився з кардиналом, і панові де Тревілю сказали, що він працює й не велів нікого приймати. Пан де Тревіль з'явився до короля ввечері, коли той грав у карти. Його величність вигравав; а що він був скупеньким, то настрій у нього був пречудовий. |
| 6520 |
Справді, щастя відвернулося від короля — він почав програвати і вирішив скористатися з нагоди (хай пробачать нам цей старий і, зізнаємось, не оригінальний вираз картярів), щоб підкинути комусь свою колоду. |
| 6521 |
Та оскільки й того, чого він досяг, було цілком досить — адже учень збунтувався проти свого навчителя, — він шанобливо вклонився і, попросивши дозволу, вийшов. Того ж вечора трьох мушкетерів попередили про честь, яку їм було виявлено. |
| 6522 |
Давно знаючи короля, вони не дуже схвилювалися; тільки Д'Артаньян з його жвавою уявою гасконця побачив у запрошенні запоруку свого майбутнього щастя і всю ніч малював собі райдужні картини. Рівно о восьмій ранку він був уже в Атоса. Д'Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. |
| 6523 |
Атос запросив Д'Артаньяна піти разом з ними, і той погодився, хоч ніколи не грав у цю гру: ще не було й дев'ятої години, і він просто не знав, як згаяти час до дванадцятої. Обидва мушкетери були вже на місці й безладно перекидалися м'ячем. |
| 6524 |
Атос, який відзначався особливою спритністю в усіх фізичних вправах, став біля Д'Артаньяна з протилежного боку й запропонував зіграти партію. Та тільки-но Атос, навіть граючи лівою рукою, зробив необачний рух, як зрозумів: рана ще не дозволяє йому займатися подібними вправами. |
| 6525 |
Та коли один з м'ячів, спрямованих геркулесівською рукою Портоса, промайнув зовсім близько від голови Д'Артаньяна, той подумав, що якби м'яч не пролетів збоку, а влучив йому в обличчя, то аудієнція могла б і не відбутися, бо юнакові, зрозуміло, не можна було б після того з'явитися до короля. |
| 6526 |
Гасконська уява Д'Артаньяна вже малювала йому, що від цієї аудієнції залежить усе його майбутнє, і тому він, ввічливо вклонившись ҐІортосу й Арамісу, сказав, що гратиме тільки тоді, коли відчує себе здатним протистояти їм, відійшов за канат і став серед глядачів. |
| 6527 |
На лихо для Д'Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства, котрий, збуджений недавньою поразко» своїх товаришів, замислив скористатися з першого ж випадку, щоб помститися за неї. |
| 6528 |
Справді, ім'я Бернажу знали всі, крім хіба що Д'Артаньяна; Це був один з тих забіяк, без яких не обходиться жодна сутичка, — а сутички відбувалися тоді щодня, незважаючи на численні заборони короля та кардинала. |
| 6529 |
Портос і Араміс так захопилися грою, а Атос з такою увагою стежив за нею, що мушкетери навіть не помітили, коли їхній юний товариш вийшов і став біля дверей, чекаючи гвардійця його високопреосвященства. За хвилину вийшов і той. |
| 6530 |
А що Д'Артаньян, поспішаючи на аудієнцію, призначену опівдні, не міг гаяти часу, то він озирнувся довкола і, побачивши, що вулиця безлюдна, одразу ж приступив до справи. Бернажу був не з тих, кому треба двічі це повторювати. |
| 6531 |
Та Д'Артаньян уже пройшов напередодні гарну науку й, захоплений учорашньою перемогою та сповнений віри в своє майбутнє щастя, вирішив не відступати ні на крок: шпаги, задзвенівши, схрестилися. Д'Артаньян упевнено відбив перший удар, і його супротивник змушений був відступити. |
| 6532 |
Пораненого Бернажу перенесли в особняк раніше, і він був, як ми вже казали, в досить тяжкому стані. Мушкетери та їхні спільники були такі розлючені, що хтось навіть запропонував підпалити будинок пана де Ля Тремуйля, щоб покарати його слуг, які наважились напасти на королівських мушкетерів. |
| 6533 |
Цю пропозицію охоче прийняли, але, на щастя, пробило одинадцяту годину; Д'Артаньян та його товариші згадали про аудієнцію і, побоюючись, щоб таку чудову витівку не втнули без них, зробили все, аби заспокоїти гарячі голови. |
| 6534 |
Мушкетери вдовольнилися тим, що кинули кілька каменюк у ворота, які, проте, лишилися цілими. Це трохи вгамувало запал; як на те, заводії вибралися з натовпу й пішли до будинку пана де Тревіля, що, знаючи вже про це безчинство, чекав на них. |
| 6535 |
Пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив До Лувру; але, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому сказали, що король поїхав полювати оленя у Сен-Жерменський ліс. Пан де Тревіль примусив камердинера двічі повторити цю новину, і мушкетери помітили, що він чимдалі хмурніє. |
| 6536 |
Порада була така слушна, до того ж її давала людина, яка так добре знала короля, що четверо молодих людей не наважилися суперечити. Пан де Тревіль запропонував їм розійтися по домівках і чекати на його повідомлення. |
| 6537 |
Він послав одного зі слуг до пана де Ля Тремуйля з листом, в якому просив його вирядити гвардійця пана кардинала зі свого будинку й дати прочуханки його прибічникам за те, що вони наважились напасти на мушкетерів. |
| 6538 |
Але пан де Ля Тремуйль, попереджений своїм конюшим, котрий, як відомо, був родичем Бернажу, наказав відповісти, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а навпаки, це слід робити йому, бо мушкетери не тільки першими напали на його людей, а ще й хотіли підпалити його будинок. |
| 6539 |
А що ця суперечка між двома вельможами могла затягтися надовго і кожен, зрозуміло, відстоював би своє, то пан де Тревіль знайшов хід, який мав усе з'ясувати: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуйля. Не гаючи часу, він підкотив до його будинку і звелів повідомити про себе. |
| 6540 |
Вони були люди шляхетні й чесні; до того ж, пан де Ля Тремуйль як протестант рідко бував при дворі й не належав до жодної партії, а тому здебільшого ставився до всіх без упередження. Проте цього разу його зовні ввічливий прийом здався холоднішим, ніж завжди. |
| 6541 |
Побачивши перед собою двох благородних вельмож, Бернажу спробував підвестися на ліжку, але відчув таку слабість, що, знесилений необачним рухом, упав на постіль майже непритомний. Пан де Ля Тремуйль нахилився до гвардійця, дав йому понюхати солей, і той прийшов до тями. |
| 6542 |
Пан де Тревіль саме цього й хотів; він побажав Бернажу швидкого одужання, попрощався з паном де Ля Тремуйлем, поїхав додому й одразу ж послав попередити чотирьох друзів, що чекатиме їх на обід. Пан де Тревіль приймав найвишуканіше товариство — до речі, всі гості були антикардиналістами. |
| 6543 |
А що Д'Артаньян був героєм обох подій, то на нього й посипались усі поздоровлення, від яких Атос, Портос і Араміс відмовились на користь юнака не тільки як справжні товариші, а й як люди, що давно звикли до похвал. |
| 6544 |
Близько шостої години пан де Тревіль сказав, що треба їхати до Лувру; та оскільки час, призначений його величністю для аудієнції, вже минув, то, замість попросити дозволу ввійти через малий під'їзд, капітан мушкетерів подався разом з чотирма молодими людьми просто до передпокою. |
| 6545 |
Король ще не повернувся з полювання. Молоді люди прогулювалися серед придворних і чекали вже мало не півгодини; аж ось усі двері розчинились, і розпорядник сповістив про прибуття його величності. При цій звістці Д'Артаньян затремтів з голови до п'ят. |
| 6546 |
Та хоч як було ясно, що його величність перебуває в дуже кепському настрої, придворні все-таки вишикувались упродовж його шляху: в королівських передпокоях мають за краще, щоб король побачив їх навіть тоді, коли гнівається, ніж щоб зовсім їх не побачив. |
| 6547 |
Отож троє мушкетерів, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як Д'Артаньян, навпаки, спробував сховатися за ними; та хоч король і знав особисто Атоса, Портоса й Араміса, він проминув їх, навіть не глянувши в бік мушкетерів і не сказавши їм жодного слова, наче ніколи їх і не бачив. |
| 6548 |
Що ж до пана де Тревіля, то він, діждавшись, поки погляд короля зупиниться на ньому, витримав його з такою твердістю, що його величність сам змушений був опустити очі; король пробурмотів щось собі під ніс і хутко пройшов до своїх апартаментів. |
| 6549 |
Тим часом пан де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету, де його величність, силкуючись приховати обурення, сидів у кріслі й ляскав батогом по ботфортах; це, проте, не завадило капітанові мушкетерів якнайспокійніше спитати його про здоров'я. Пан де Тревіль тільки й чекав на ці слова. |
| 6550 |
Це дуже втішило пана де Тревіля. Тепер він був певен, що за час між свідченнями пана де Ля Тремуйля і його власними на короля ніхто не вплине. Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері королівського кабінету відчинилися, і пан де Тревіль побачив на порозі герцога де Ля Тремуйля. |
| 6551 |
Герцог уклонився і вийшов. У ту мить, як він одчиняв двері, троє мушкетерів і Д'Артаньян у супроводі Ля Шене з'явилися на верхньому майданчику сходів. Д'Артаньян зрозумів, що король звертається до нього, і з найрозпачливішим виглядом ступив крок уперед. |
| 6552 |
За тих часів уявлення про гордість було зовсім не таке, як за наших. Дворянин міг одержувати гроші з рук короля, не вважаючи це приниженням. Тож Д'Артаньян не вагаючись поклав у кишеню сорок пістолів і навіть палко подякував його величності. |
| 6553 |
А кардинал, як і передбачав король, так розлютився, що цілий тиждень не приходив грати в шахи, хоч це й не заважало королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою й питати найпривітнішим голосом: Коли всі вони вийшли з Дувру і Д'Артаньян спитав у друзів, що він має робити зі своєю часткою грошей, Атос порадив замовити розкішний обід у, Портос — найняти слугу, а Араміс — познайомитися з гарненькою молодичкою. |
| 6554 |
Обід відбувся того ж таки дня, причому за столом слугував лакей. Страви замовив Атос, а слугу прислав Портос. То був пікардієць, якого славний мушкетер найняв саме для цього обіду на мості Ля Турнель, коли той плював через поручні, милуючись колами, що розбігалися по воді. |
| 6555 |
Портос вирішив, що таке заняття свідчить про схильність до глибокодумності та споглядання, і тому не вагаючись забрав паруб'ягу з собою. Поважний вигляд дворянина, до кого, як гадав Планше — так звали пікардійця, — він іде на службу, спокусив хлопця. |
| 6556 |
Проте, дізнавшися, що його місце вже зайняте колегою на ймення Мушкетон, і почувши від Портоса, що хоч домашнє господарство мушкетера й дуже велике, але він не потребує, аби ним опікувалися двоє слуг, і тому Планше доведеться служити в Д'Артаньяна, він був помітно розчарований. |
| 6557 |
Та, прислуговуючи за обідом, який давав його новий хазяїн, і побачивши, як, розплачуючись, той витяг з кишені пригорщу золотих, Планше вирішив, що знайшов своє щастя, і подякував долі за те, що потрапив на службу до такого креза. |
| 6558 |
Так думав він аж до кінця бенкету, поки залишками їжі не відшкодував собі тривалий піст. Але ввечері, коли Планшешочав стелити постіль хазяїнові, його мрії розвіялись. У квартирі, що складалася з передпокою та спальні, було єдине ліжко. |
| 6559 |
Планше ліг спати долі в передпокої на ковдрі, знятій з ліжка Д'Артаньяна, якому відтоді довелось обходитися без неї. Атос також мав слугу на ймення Грімо, якого він вимуштрував на особливий лад. Цей гідний вельможа був дуже мовчазний. Ми, зрозуміло, маємо на думці Атоса. |
| 6560 |
Через свою стриманість, відлюдкуватість і мовчазність Атос здавався куди старшим за свої роки; тому, не вважаючи за потрібне порушувати свої звички, він привчив і Грімо слухатися його з самого лише жесту або з простого руху губів. |
| 6561 |
Кілька разів Грімо, який боявся свого хазяїна мов вогню — дарма що був йому безмежно відданий і щиро поважав за світлий розум, — вирішивши, що ясно зрозумів бажання Атоса, спішив виконувати його наказ і робив якраз прямо протилежне. Тоді Атос знизував плечима і без усякої злості духопелив Грімо. |
| 6562 |
А втім, кажучи по справедливості, його мало бентежило, слухають його чи ні; він розмовляв задля втіхи порозмовляти і задля втіхи послухати самого себе; він говорив абсолютно про все, крім наук, посилаючись на давню ненависть, яку, за його словами, змалечку відчував до вчених. |
| 6563 |
Вигляд він мав не такий величний, як Атос, і усвідомлення цієї вади викликало в нього на початку їхньої дружби почуття заздрості, тож Портос докладав усіх зусиль, щоб перевершити цього добродія хоч розкішним вбранням. У давньому прислів'ї мовиться: |
| 6564 |
Отож перейдімо від слуги Атоса до слуги Портоса, від Грімо до Мушкетона. Мушкетон був нормандцем, чиє мирне ім'я Боніфацій його хазяїн змінив на куди дзвінкіше — Мушкетон. Він найнявся до Портоса за самі харчі та одяг, але вони мали бути розкішні. |
| 6565 |
Що ж до Араміса, про вдачу якого ми, здається, сказали вже цілком достатньо, хоч за її розвитком, як і за розвитком характерів його товаришів, ще матимемо змогу стежити далі, то його слугу звали Базен. |
| 6566 |
Це був беррієць тридцяти п'яти — сорока років, тихий, сумирний і гладкий; на дозвіллі він читав духовні книжки і вмів приготувати обід, який хоч і складався з небагатьох страв, проте кожна була чудова. |
| 6567 |
Щодо всього іншого, він був німим, сліпим і глухим: вірність його могла витримати будь-яке випробування. Тепер, коли ми вже знаємо, хоч, може, й поверхово, і хазяїв, і їхніх слуг, перейдімо до помешкань, які займав кожен з них. |
| 6568 |
Атос жив на вулиці Феру, за два кроки від Люксембурзького палацу, в двох досить просто умебльованих кімнатах, які здавала хазяйка будинку, ще молода і досить вродлива жінка, що марно поглядала на мушкетера ніжними очима. Ця шпага була предметом тривалих зазіхань Портоса. |
| 6569 |
Атос мовчки вивернув кишені, зібрав усі свої коштовності, гаманці, пряжки й золоті ланцюжки і простяг усе це Портосові; що ж до шпаги, сказав він, то вона прикута до свого місця і залишить його тільки тоді, коли її хазяїн сам перейде в інше помешкання. |
| 6570 |
Нарешті, на виступі каміна стояла скринька чудової ювелірної роботи з тим самим гербом, що й на шпазі та на портреті, яка своєю витонченістю дивно відрізнялася від усього вмеблювання квартири. Ключ од скриньки Атос завжди носив при собі. |
| 6571 |
Якось він одчинив її при Портосові, і той міг переконатися, що там лежать тільки листи та папери: певно, вирішив Портос, любовне листування й сімейний архів. Портос мешкав у дуже великому й розкішному на вигляд помешканні на вулиці Старого Голубника. |
| 6572 |
Що ж до Араміса, то він займав три кімнати — будуар, їдальню та спальню; вікно від спальні, розташованої на першому поверсі, виходило в невеличкий свіжий, зелений і тінистий садочок, що зовсім ховав це вікно від людських очей. |
| 6573 |
Тому він надумав звернутися до Портоса за роз'ясненнями щодо Атоса та Араміса, а в Араміса розпитати про Портоса. На жаль, Портос знав про життя свого мовчазного товариша тільки те, що було відомо всім. |
| 6574 |
Що ж до Портоса, то (крім його справжнього імені, котре, як і імена Атоса й Араміса, знав лише пан де Тревіль) про його життя довідатись було неважко. Хвалькуватий і нестриманий, він просвічувався наскрізь, немов кришталь. |
| 6575 |
Зате Араміс, хоч і могло здатися, що в нього немає жодних секретів, був справді таємничою людиною; він майже не відповідав на запитання про інших і зовсім ухилявся од відповідей на запитання про себе. |
| 6576 |
Якось Д'Артаньян, настирливо розпитуючи Араміса про Портоса й почувши у відповідь посилання на чутки стосовно любовних успіхів цього мушкетера з його герцогинею, спробував дізнатися й про амурні пригоди свого співбесідника. |
| 6577 |
І він вирішив вірити всьому, що говорили про їхнє минуле, сподіваючись дістати більш певні та повні відомості в майбутньому. А тим часом він вважав Атоса Ахіллом, Портоса — Аяксом і Араміса — Йосифом. В усьому іншому четверо друзів жили весело. Атос грав, і завжди нещасливо. |
| 6578 |
Проте він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманець був завжди до їхніх послуг; і якщо він грав на слово, то вже вранці о шостій годині посилав розбудити свого кредитора, щоб сплатити йому борг. |
| 6579 |
Портос грав зрідка: в дні, коли йому щастило виграти, він ставав зухвалим і блискучим; якщо ж програвав, то зникав на кілька днів безслідно, а тоді з'являвся зі схудлим і блідим, мов у мерця, обличчям, але з грішми в кишенях. Що ж до Араміса, то він не грав ніколи. |
| 6580 |
Іноді, посеред обіду, коли гості збиралися посидіти з келихом вина за веселими розмовами ще дві-три години, Араміс несподівано позирав на годинник, підводився і, ввічливо усміхаючись, прощався з товаришами, поспішаючи, як він казав, до вченого богослова, з яким домовився про зустріч. |
| 6581 |
Іншим разом він говорив, що змушений іти додому, аби написати якісь духовні тези, і просив друзів не заважати йому. Атос на це всміхався своєю чарівною задумливою усмішкою, яка так пасувала його благородному обличчю, а Портос пив вино, присягаючись, що з Араміса вийде хіба що сільський абат. |
| 6582 |
Д'Артаньян поміркував і надумав про всяк випадок добряче віддухопелити Планше, що й виконав з ретельністю, яку він вкладав у кожну справу, за котру брався; а відлупцювавши, суворо заборонив залишати службу без його дозволу. |
| 6583 |
Цей вчинок Д'Артаньяна викликав у мушкетерів ще більше захоплення дипломатичними здібностями свого молодого товариша. Планше й собі відчув ще глибшу повагу до пана і більше вже не нагадував про своє бажання піти від Д'Артаньяна. |
| 6584 |
Четверо молодих людей стали жити спільним життям; Д'Артаньян, який досі взагалі не мав ніяких звичок, бо приїхав з провінції й потрапив у зовсім новий для нього світ, невдовзі перейняв звички своїх друзів. |
| 6585 |
Його добре знали в казармі мушкетерів і вважали хорошим товаришем; пан де Тревіль, який оцінив Д'Артаньяна з першого погляду і ставився до юнака зі щирою приязню, без упину вихваляв його перед королем. Троє мушкетерів і собі дуже любили молодого товариша. |
| 6586 |
Дружба, що пов'язувала цю четвірку, і настійна потреба бачитися по три й по чотири рази на день — чи то з приводу дуелі, чи в справі, чи просто для якоїсь забавки, — змушували їх бігати один за одним, мов тіні. |
| 6587 |
Мало не щодня можна було бачити, як котрийсь із цих нерозлучних біг, шукаючи решту, від Люксембурзького палацу до площі Сен-Сюльпіс або від вулиці Старого Голубника до Люксембурзького палацу. Тим часом обіцянки пана де Тревіля почали поступово здійснюватися. |
| 6588 |
Одного чудового дня король звелів пану кавалерові Дезесса-ру прийняти Д'Артаньяна як кадета до своєї гвардійської роти. Д'Артаньян з глибоким сумом надягав форму гвардійця — адже він ладен був оддати десять років життя за мушкетерський плащ. |
| 6589 |
Пан де Тревіль обіцяв йому цю ласку не раніше, ніж через два роки учнівства — строк, який, проте, міг бути й коротшим, коли б випадок допоміг Д'Артаньянові стати в пригоді королю або звершити якийсь подвиг. Почувши цю обіцянку, Д'Артаньян упокорився і з наступного дня почав свою службу. |
| 6590 |
Тепер уже Атос, Портос і Араміс змушені були відбувати варту разом із Д'Артаньяном, коли той стояв на посту. Отже, рота пана кавалера Дезессара в день, коли туди вступив Д'Артаньян, прийняла до своїх лав чотирьох чоловік замість одного. |
| 6591 |
Його змінив Портос: спершу він кудись зник — це, правда, нікого вже не дивувало, — зате потім майже на два тижні забезпечив товариство грішми. Дійшла черга й до Араміса — той залюбки взявся виконувати цю місію і, як він сказав, продажем богословських книжок виручив кілька пістолів. |
| 6592 |
Зрештою, довелось, як і завжди в таких випадках, просити допомоги в пана де Тревіля, котрий дав друзям невеличкий аванс у рахунок належної їм платні; проте ці гроші не надовго виручили трьох мушкетерів, що мали чимало давніх боргів, і гвардійця, що не мав їх ще зовсім. |
| 6593 |
Коли стало ясно, що незабаром їм взагалі ні на що буде жити, вони ледве нашкрябали вісім чи десять пістолів і вирядили Портоса грати. На лихо, йому не пощастило, і він програв не тільки те, що мав у кишені, а й ще двадцять п'ять пістолів на слово. |
| 6594 |
Атоса запросили чотири рази, і на кожен обід він брав із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портос був запрошений шість разів і також водив із собою всіх. Араміс мав вісім запрошень. Як можна було помітити, цей молодик мало говорив, зате багато діяв. |
| 6595 |
Він привів свою братію до священика, де вони строщили двомісячний запас харчів, і до корнета, який почастував їх дуже щедро; проте, як сказав Планше, хоч би скільки ти з'їв за раз, однаково скоро знову зголоднієш. |
| 6596 |
Отже, Д'Артаньян картався сумлінням, що у відповідь на люб'язність Атоса, Портоса та Араміса, які водили весь гурт на стільки розкішних бенкетів, він добув лише півтора частування, бо сніданок у священика можна було вважати хіба що половиною обіду. |
| 6597 |
Зрештою, він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих, заповзятливих і енергійних чоловіків повинні були б займатися ще чимось, крім тривалих прогулянок, фехтування та більш-менш веселих і дотепних розмов. |
| 6598 |
Він саме поринув у свої міркування й сушив собі голову, куди найкраще спрямувати цю неповторну чотириєдину силу, за допомогою якої, немов важелем Архімеда, вони, безперечно, перевернуть світ, коли хтось легенько постукав у двері. Д'Артаньян розбудив Планше і звелів йому відчинити. |
| 6599 |
Проте хай читач зі слів не робить висновку, ніби вже настала ніч або ще не благословлялося на світ. Зовсім ні. Щойно пробило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого пана й попросив дати йому пообідати, на що той відповів приказкою: І Планше вирішив пообідати уві сні. |
| 6600 |
До кімнати зайшов якийсь непоказний городянин. Планше закортіло замість десерту послухати, про що йтиме мова, але гість сказав Д'Артаньянові, що хоче говорити з ним сам на сам, бо те, що він має сказати, — річ надзвичайно важлива і цілком таємна. Д'Артаньян відпустив Планше і запросив гостя сісти. |
| 6601 |
Запала недовга мовчанка. Гість і господар пильно придивлялись один до одного, щоб у такий спосіб скласти собі хоч якесь уявлення про майбутнього співбесідника. Нарешті Д'Артаньян вклонився на знак того, що він слухає. Він вихопив з піхов шпагу й вибіг з кімнати. |
| 6602 |
Портос вбачав у цьому лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодив Д'Артаньян своєю появою на жовтому коні. Араміс казав, що такі історії — завжди загадкові, і краще в них не заглиблюватися. |
| 6603 |
З тих кількох слів, що їх кинув Д'Артаньян, обидва мушкетери зрозуміли, про кого йдеться, і, вважаючи, що Д'Артаньян, наздогнавши незнайомця або не знайшовши його, однаково повернеться додому, пішли своєю дорогою. |
| 6604 |
Д'Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі навколишні вулиці, але, не зустрівши нікого, схожого на свого кривдника, закінчив тим, з чого йому, певно, слід було починати, — постукав до будинку, біля якого побачив незнайомця. |
| 6605 |
Проте, скільки він не гатив молотком у двері, ніхто не відчиняв, а сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, сказали, що ось уже півроку в цьому будинку ніхто не живе і що навіть двері й вікна в ньому давно позабивані. |
| 6606 |
І він слово за словом переказав друзям розмову з хазяїном, додавши, що той, хто викрав дружину шановного домовласника, є також і незнайомцем, з яким Д'Артаньян зустрівся в Менгу біля корчми. Почувши ці слова, Атос насупив брови і прикусив губу. Атос усміхнувся. Араміс замовк. |
| 6607 |
Здавалось, Араміс силкується знайти раду, як людина, що, сказавши неправду, раптом наразилася на непередбачену перешкоду; але погляди трьох товаришів були прикуті до нього — Їм дуже кортіло почути, що він скаже. Відступати вже було ніяк. |
| 6608 |
В цю мить на сходах почулися чиїсь квапливі кроки, потім двері з грюкотом відчинились і до кімнати бомбою влетів нещасний галантерейник. Портос і Араміс підвелися. Аж тут у дверях передпокою з'явилися четверо озброєних людей. |
| 6609 |
В ту мить, коли вони виходили на сходи, Д'Артаньян ляснув начальника по плечу. Можливо, якби вино було погане, начальник і не повірив би в Д'Артаньянову щирість, але вино було чудове, і це його переконало. |
| 6610 |
Відтоді, як суспільство, формуючись, завело поліцію, поліція, в свою чергу, почала вигадувати мишоловки. Наші читачі, мабуть, не обізнані з жаргоном Єрусалимської вулиці, тож спробуємо пояснити, що таке мишоловка. Ось що таке мишоловка. |
| 6611 |
У пана Бонасьє влаштували саме таку мишоловку, і всіх, хто заходив, люди пана кардинала затримували й допитували. Правда, Д'Артаньяновим гостям не було чого боятися, бо він мешкав на другому поверсі й до нього вів окремий хід. |
| 6612 |
А втім, його гостями були тільки троє мушкетерів; усі вони подалися на розшуки, але досі нічого не знайшли і ні про що не довідалися. Атос дійшов навіть до того, що почав розпитувати пана де Тревіля, який, зважаючи на притаманну гідному мушкетерові мовчазність, дуже здивувався з цього. |
| 6613 |
Але пан де Тревіль не розповів йому нічого нового, пригадавши лише, що в день, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал, здавалося, був вельми заклопотаний, король неспокійний, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона не спала вночі або плакала. |
| 6614 |
Ця обставина його, правда, не дуже й вразила, бо королева від часу свого одруження досить часто не спала ночами і ще частіше плакала. Про всяк випадок пан де Тревіль порадив Атосові ще відданіше служити королю і особливо королеві, попросивши переказати те саме і його друзям. |
| 6615 |
З вікон він бачив усіх, хто заходив і наражався на засідку; трохи згодом, розібравши паркет і розкопавши долівку, так що від нижньої кімнати, де відбувалися допити, його тепер відділяла тільки стеля, він став чути розмови інквізиторів з обвинуваченими. |
| 6616 |
На другий вечір після арешту бідолашного Бонасьє, тільки-но Атос вийшов од Д'Артаньяна, щоб навідати пана де Тревіля, тільки-но пробило дев'яту годину і Планше зібрався стелити постіль своєму панові, як хтось постукав у двері, що виходили на вулицю. |
| 6617 |
В ту ж мить двері відчинилися й знову зачинились: чергова жертва піймалася в мишоловку. Д'Артаньян кинувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і почав дослухатися. Незабаром долинув крик, потім стогін, який намагалися заглушити. Про допит не було й мови. |
| 6618 |
Решта троє, правда, намагалися оглушити юнака, кидаючи в нього стільці, ослони і навіть горщики; але дві чи три подряпини шпагою гасконця нагнали на них страху. Десяти хвилин було цілком досить, щоб поліцейські визнали свою поразку, і Д'Артаньян залишився переможцем на полі бою. |
| 6619 |
Сусіди, які повідчиняли вікна зі спокоєм тогочасних парижан, що звикли до безнастанних бойовищ і сутичок, зачинили їх одразу після втечі чотирьох чоловіків у чорному: вони збагнули, що тут уже все закінчено. Та вже було й пізно, а тоді, як і тепер, у Люксембурзькому кварталі лягали спати ще завидна. |
| 6620 |
Залишившись сам з пані Бонасьє, Д'Артаньян обернувся до неї; бідолашна жінка сиділа в кріслі майже непритомна. Юнак кинув на неї швидкий допитливий погляд. Це була чарівна жінка років двадцяти п'яти — двадцяти шести, чорнявка з блакитними очима, маленьким носиком і чудовими зубками. |
| 6621 |
Личко в неї було сніжно-біле з ніжним рум'янцем. На цьому, правда, й вичерпувалися риси, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але досить грубі; ноги також не свідчили про високе походження. На щастя, Д'Артаньяна ще не турбували такі дрібниці. |
| 6622 |
Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши погляд на її ніжках, юнак помітив долі батистову хусточку, машинально підняв її і впізнав вигаптуваний на ріжечку герб — такий самий, що його бачив колись на хусточці, яка мало не спричинилася до дуелі з Арамісом. |
| 6623 |
А що відтоді Д'Артаньян остерігався хусточок з гербами, то він мовчки згорнув її й непомітно поклав до кишені пані Бонасьє. Тої ж миті пані Бонасьє опритомніла, розплющила очі, перелякано озирнулась довкола й побачила, що вона сама зі своїм визволителем. Вона простягла до нього руки і всміхнулась. |
| 6624 |
У пані Бонасьє була найпрекрасніша в світі усмішка. І щось схоже на усмішку осяяло ще й досі перелякане обличчя молодої жінки. Ледь помітна усмішка вдруге перебігла по рожевих губках чарівної молодої жінки. З цими словами вона схопила Д'Артаньяна за руку й потягла його до виходу. |
| 6625 |
Пані Бонасьє пильно глянула на юнака. І вони пішли далі. Атоса й справді не було вдома; Д'Артаньян узяв ключ (як другові Атоса, ключ йому завжди давали без зайвих балачок), піднявся сходами і ввів пані Бонасьє до помешкання, яке ми вже раніше змалювали. |
| 6626 |
І він постукав три рази — двічі підряд досить сильно, третій трошечки згодом і тихіше. Д'Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на її тендітну, чарівну постать палкий, закоханий погляд. Сходячи вниз, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. |
| 6627 |
За кілька хвилин Д'Артаньян був уже в Луврі: коли він наближався до входу з вулиці Ешель, пробило десяту годину. Всі події, про які ми щойно розповіли, відбулися щонайбільше за півгодини. Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. |
| 6628 |
Почувши пароль, Жермен уклонився; за десять хвилин де Ля Порт був уже в приміщенні воротаря; кількома словами Д'Артаньян пояснив йому становище і сказав, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і квапливо подався до виходу. Та не зробивши й кількох кроків, він повернувся назад. |
| 6629 |
За п'ять хвилин пан де Тревіль зайшов до кабінету й спитав у Д'Артаньяна, чим він може бути йому корисний та що спричинилося до візиту в такий пізній час. Д'Артаньян почав докладно розповідати про королеву. |
| 6630 |
Але вже внизу Д'Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок; він хутко піднявся сходами, зайшов до кабінету, вмить пересунув стрілки годинника на місце, аби завтра ніхто не помітив, що він відстає, і, певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, подався додому. |
| 6631 |
Про кого думав Д'Артаньян, що так далеко ухилився від звичної дороги і то зітхав, то усміхався, поглядаючи на зоряне небо? Д'Артаньян уже уявляв — адже мрії на крилах уяви летять дуже швидко, — як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку, де вона призначає йому побачення, і разом із запискою — золотий ланцюжок або й діамантовий перстень. |
| 6632 |
Багаті жінки дарували, крім того, ще й гроші, і можна назвати цілу низку героїв тієї легковажної доби, які не досягли б ні чинів, ні перемог на полі бою без тугих гаманців, подарованих їхніми обраницями. |
| 6633 |
Д'Артаньян не мав нічого; легкий наліт провінційної нерішучості, ця ефемерна квітка, цей ніжний пушок персика досить швидко розвіявся під вітром не дуже цнотливих порад, що їх троє мушкетерів давали своєму другові. |
| 6634 |
Наслідуючи дивні звичаї тих часів, Д'Артаньян відчував себе в Парижі як у поході, саме так, як, скажімо, у Фландрії: там — іспанці, тут — жінки. І там, і тут були вороги, з якими треба воювати, була й контрибуція, яку слід збирати. |
| 6635 |
Та ми повинні зауважити, що нині Д'Артаньяном керувало почуття, більш шляхетне й безкорисливе. Галантерейник сказав йому, що він багатий; юнак, звичайно, здогадався, що в такого телепня, як пан Бонасьє, грошима розпоряджається дружина. |
| 6636 |
Ми кажемо «майже», бо усвідомлення того, що молода, гарна, чарівна й розумна жінка ще й багата, анітрохи не заважає виникненню кохання, а навпаки, додає йому сили. А втім, думаючи про кохану жінку, Д'Артаньян лишався не менш відданим другом. |
| 6637 |
Поринувши у мрії про кохання, він не забував і про своїх товаришів. З гарненькою пані Бонасьє приємно було б пройтися площею Сен-Дені або по Сен-Жерменському ярмарку в товаристві Атоса, Портоса та Араміса, перед якими Д'Артаньян охоче повихвалявся б своїм успіхом. |
| 6638 |
Після тривалої прогулянки з'являється апетит; останнім часом Д'Артаньян почав це примічати. Можна було б влаштовувати чудові обіди у вузькому колі, коли рука торкається руки друга, а нога — ніжки коханої. |
| 6639 |
Ну, а пан Бонасьє, якого Д'Артаньян сам підштовхнув до рук поліції, зрікшися його вголос і пошепки пообіцявши йому порятунок? Мусимо признатися читачам: Д'Артаньян і не згадував про нього, а коли й згадував, то тільки для того, щоб побажати йому якнайдовше лишатися там, де він тепер мав бути. |
| 6640 |
Адже кохання — найегоїстичніше з усіх почуттів. Проте хай наші читачі заспокояться: коли Д'Артаньян і забув про свого хазяїна або вдав, ніби забув про нього з огляду на те, що не знає, куди його поділи, то ми добре пам'ятаємо про пана Бонасьє і знаємо, де він. |
| 6641 |
Але поспішімо за нашим закоханим гасконцем. Про шановного галантерейника розповімо згодом. Отож, захопившися мріями про майбутнє кохання, розмовляючи з темною ніччю і всміхаючись до зірок, Д'Артаньян простував стрімкою вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її тоді називали. |
| 6642 |
Бо якби Планше застав Араміса вдома, той, безперечно, побіг би на вулицю Могильників і, не побачивши там нікого, крім хіба що двох своїх друзів, так і не зрозумів би, що б це мало означати. Все це вимагало пояснень, і саме про це вголос промовляв до себе Д'Артаньян. |
| 6643 |
Перше кохання завжди пов'язане з такою великою радістю, що їй обов'язково треба знайти вихід, а то вона може задушити закоханого. Минуло щонайменше дві години, відколи Париж, потонувши в темряві, обезлюднів. Усі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло. |
| 6644 |
Здалеку, з кількох загублених серед міста шинків, ледь приглушені важкими віконницями, долинали п'яні пісні. Дійшовши до кінця завулка, Д'Артаньян повернув ліворуч. Будинок, де мешкав Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні. |
| 6645 |
Наче сумніваючись, чи не помилилася вона будинком, незнайомка весь час озиралася навкруги, зупинялась, повертала назад, знову рушала вперед. Цікавість перемогла Д'Артаньяна. Тим часом жінка йшла все далі вперед, придивляючись до будинків і вікон. |
| 6646 |
Щоправда, це не вимагало ні особливих зусиль, ані багато часу. Тут стояло лише три особняки, до того ж тільки два вікна виходили на вулицю: одне — в павільйоні, розташованому паралельно флігелю, де мешкав Араміс, друге — у флігелі самого Араміса. |
| 6647 |
Зіщулившись, Д'Артаньян причаївся в найтемнішому закутку вулиці за кам'яною лавою, що стояла в глибині якоїсь ніші. Жінка підійшла зовсім близько і тоді стало ясно, що вона таки молода: молодість виказувала не тільки легка хода, а й те, як вона кахикнула, — голос у неї був дзвінкий і мелодійний. |
| 6648 |
Чи то на цей кашель відповіли якимось умовним знаком, що поклав край нерішучості нічної гості, чи то й сама вона впізнала потрібний будинок, — тільки незнайомка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі через однакові проміжки часу постукала зігнутим пальцем. |
| 6649 |
І справді, не встиг ще затихнути стукіт, як внутрішню раму відчинили й крізь віконницю блимнуло світло. Та, на превеликий подив Д'Артаньяна, віконницю не відчинили. Більше того, світло, що спалахнуло на якусь мить, погасло, і все знову поринуло в темряву. |
| 6650 |
Вирішивши, що це не триватиме довго, Д'Артаньян ще дужче напружив зір і слух. Він мав слушність: за якусь хвилину з будинку долинуло два коротких удари. Молода жінка відповіла знадвору одним ударом, і віконниця прочинилася. Д'Артаньян жадібно вдивлявся і вслухався. |
| 6651 |
На жаль, лампу вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака призвичаїлися до темряви. Недарма кажуть, що очі гасконців мають властивість бачити поночі, як очі котів. Отож Д'Артаньян помітив, що молода жінка витягла з кишені щось біле й розгорнула його. То була хусточка. |
| 6652 |
Піднісши її до вікна, жінка вказала господарю на ріжечок. Д'Артаньянові миттю пригадалася інша хусточка, яку він знайшов біля ніг пані Бонасьє і яка була так схожа на ту, що він підняв її з-під ніг Араміса. |
| 6653 |
Зазирнувши у вікно, Д'Артаньян мало не скрикнув од здивування: з нічною гостею розмовляв не Араміс, а жінка. На жаль, хоч Д'Артаньян і розгледів у темряві контури жіночого стану, але не встиг роздивитись її обличчя. |
| 6654 |
Нарешті віконниця зачинилась; жінка, яка була на вулиці, обернулась і, опустивши відлогу плаща, пройшла за кілька кроків од Д'Артаньяна, але з цією пересторогою вона запізнилася — Д'Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє. |
| 6655 |
Його серце мордував демон ревнощів, наче ця жінка і справді в чомусь завинила перед ним. А втім, лишався дуже простий спосіб з'ясувати, куди йде пані Бонасьє: піти назирці. Цей спосіб був настільки простий, що Д'Артаньян удався до нього, майже не задумуючись. |
| 6656 |
Але, помітивши юнака, що відокремився від стіни, немов статуя, що вийшла зі своєї ніші, і почувши його кроки в себе за спиною, пані Бонасьє скрикнула і кинулась тікати. Д'Артаньян пустився слідом. Наздогнати бідолашну жінку, що плуталась у своєму широкому плащі, було зовсім не важко для Д'Артаньяна. |
| 6657 |
Ці слова нічого не важили для пані Бонасьє — адже вони не виключали найгірших намірів, — проте голос сказав їй усе. Молодій жінці здалося, що вона впізнала цей голос: розплющивши очі, вона глянула на людину, що так сильно перелякала її, і, побачивши Д'Артаньяна, радісно скрикнула. |
| 6658 |
Д'Артаньян запропонував руку пані Бонасьє, яка, так і не знаючи, сміятися їй чи плакати, сперлася на неї, і обоє пішли вгору по вулиці Лягарп. Тут молода жінка знову збентежилась, як і там, на вулиці Вожирар. Проте за якусь мить усе-таки впізнала потрібні їй двері. |
| 6659 |
Молода жінка крадькома глянула на нього. 132 — Послухайте, я вже напав на слід, — вів Д'Артаньян далі. — Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку саму хусточку, яку ви показали жінці, що була в нього; через хусточку з таким самим гербом — я цього певен. |
| 6660 |
Д'Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її. І, ніби не в силі відірватись од руки, яку тримав, Д'Артаньян рвучко обернувся й кинувся бігти, а пані Бонасьє постукала в двері так само, як і в віконницю, тричі — неквапом і через рівні проміжки часу. |
| 6661 |
Д'Артаньян рушив далі — він дав слово не стежити за пані Бонасьє, і навіть якби його життя залежало тепер від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, юнак однаково повернувся б додому, бо пообіцяв, що зробить саме так. За п'ять хвилин він був уже на вулиці Могильників. |
| 6662 |
Пана де Тревіля не було вдома. Його рота відбувала варту в Дуврі; він був там разом зі своїми мушкетерами. Пана де Тревіля треба було побачити обов'язково; слід було повідомити його про те, що сталося. Д'Артаньян вирішив спробувати пройти в Дувр. |
| 6663 |
За перепустку йому мала правити форма гвардійця роти пана Дезессара. Він спустився вниз по вулиці Птіз-Опостен, вийшов на набережну й попрямував до Нового мосту. Він хотів було переплисти річку на поромі, але, підійшовши до берега й сунувши руку в кишеню, переконався, що йому нічим буде заплатити. |
| 6664 |
Простуючи вулицею Генего, Д'Артаньян раптом побачив, як з вулиці Дофіна хутко вийшло двійко перехожих, і зупинився, вражений. Це були чоловік і жінка. Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, чоловік дуже скидався на Араміса. |
| 6665 |
Крім того, жінка була закутана в довгий чорний плащ, обрис якого Д'Артаньян добре запам'ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лягарп. Більш того — чоловік був вбраний у мушкетерську форму. |
| 6666 |
Каптур на голові жінки був опущений, чоловік тримав перед обличчям хусточку; така подвійна завбачливість свідчила про те, що обоє були зацікавлені, аби їх не впізнали. Вони зійшли на міст; Д'Артаньян теж мав іти мостом, оскільки поспішав до Лувру; отже, юнак рушив за ними. |
| 6667 |
Не ступив Д'Артаньян і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що перед ним — пані Бонасьє та Араміс. В його серці знову спалахнули ревнощі. Він був двічі обдурений — і другом, і жінкою, яку вже палко любив. |
| 6668 |
Д'Артаньянові й на думку не спало, що він знайомий з гарненькою галантерейницею лише якихось три години, що вона нічим йому не зобов'язана, хіба що подякою за порятунок од людей у чорному, які хотіли забрати її з собою, і що вона нічого йому не обіцяла. |
| 6669 |
Д'Артаньян обігнав і перестрів їх тої миті, коли вони вже підійшли до мосту, перед яким стояла яскраво освітлена ліхтарем статуя Самаритянки. Д'Артаньян заступив їм дорогу, і вони зупинилися. Мушкетер ступив на два кроки вперед і рукою відсторонив Д'Артаньяна. |
| 6670 |
Д'Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу. В ту ж мить незнайомець вихопив свою. Д'Артаньян узяв шпагу в руку, пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов за ними, ладен точно виконати наказ благородного й вишуканого міністра Карла І. |
| 6671 |
Та, на щастя, нашому юному героєві не довелося доводити герцогу свою відданість, і молода жінка разом з показним мушкетером, так ніким і не помічені, пройшли до Лувру через хвіртку з боку вулиці Ешель. Що ж до Д'Артаньяна, то він одразу повернувся в шинок, де на нього вже чекали Портос і Араміс. |
| 6672 |
Пані Бонасьє і герцог без усяких перешкод увійшли в Лувр; усі знали, що пані Бонасьє — кастелянша королеви; на герцогові була форма мушкетера пана де Тревіля, котрі, як ми вже казали, того дня ввечері стояли в Луврі на варті. |
| 6673 |
Вона замкнула за собою двері, взяла герцога за руку, навпомацки ступила вперед, торкнулася поручнів і, відшукавши ногою першу сходинку, почала підійматись; у такий спосіб герцог невдовзі опинився на третьому поверсі. |
| 6674 |
Вона вже вирішила прийняти його й просити негайно виїхати з країни, коли того самого вечора довідалась про викрадення пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й привести його до Дувру. Перші два дні ніхто не міг відповісти, шо сталося з кастеляншею, і королева навіть почала вагатись. |
| 6675 |
Але досить було пані Бонасьє вирватися на волю та зв'язатися з Ля Портом — і все знову ввійшло в колію; молода жінка довела до кінця небезпечний задум, який, коли б її не арештували, вона здійснила б на три дні раніше. Отож, лишившися на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. |
| 6676 |
Фаворит двох королів, мільйонер, що користувався всією повнотою влади в королівстві, яке він з власної примхи то збурював, то заспокоював, Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем, жив таким багатим на дивовижні пригоди життям, яке довго вражало наступні покоління. |
| 6677 |
Впевнений у собі, переконаний у своїй могутності та в тому, що закони, які керують іншими людьми, писані не для нього, він завжди йшов просто до мети, хоч би ця мета й була такою високою та сліпучою, що для когось іншого могло здатися безумством бодай подумати про неї. |
| 6678 |
Рот був маленький, ніжно-рожевий; і хоч нижня губа, як і в усіх представників австрійського королівського дому, трохи випиналася вперед, усмішка королеви була чарівна. Шкіра в неї була ніжна, мов оксамит, руки та плечі зачаровували дивовижною красою. Всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах. |
| 6679 |
Її біляве в дитинстві волосся, що набуло з роками каштанового відтінку, припудрене й гарно зачесане, ще більше відтіняло обличчя, якому найсуворіший критик міг побажати хіба що трохи менше рум'янцю, а найвимогливіший скульптор — ледь витонченішої лінії носа. |
| 6680 |
Анна Австрійська підійшла до герцога; Бекінгем упав їй до ніг і, перш ніж королева встигла йому перешкодити, поцілував край сукні. Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева із золотою монограмою. |
| 6681 |
Це був пан Бонасьє, шановна жертва політичних і любовних інтриг, які в ті часи рицарських подвигів і легковажних пригод досить щільно перепліталися між собою. На щастя — пам'ятає про це читач чи не пам'ятає, але, повторюємо, на щастя, — ми пообіцяли не забувати про нашого галантерейника. |
| 6682 |
Арештувавши пана Бонасьє, поліцейські відвезли його просто до Бастилії, де, вкрай переляканого, провели перед взводом солдатів, які саме заряджали мушкети. Опинившись у похмурому підземеллі, Бонасьє був зовсім приголомшений найбрутальнішою лайкою і якнайсуворішим обходженням своїх конвоїрів. |
| 6683 |
Поліцейські збагнули, що мають справу не з дворянином, тож і повелися з ним, як з останнім бідняком. Тільки за півгодини з'явився секретар суду, котрий, поклавши край фізичним, але ніяк не моральним мукам пана Бонасьє, наказав одвести його до кімнати для допиту. |
| 6684 |
Здебільшого в'язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не панькатися. Двоє наглядачів схопили галантерейника, провели його подвір'ям, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули до кімнати з низькою стелею, умебльованої тільки столом та стільцем. |
| 6685 |
Біля столу сидів комісар і щось старанно писав. Наглядачі підвели в'язня до столу і, на знак комісара, відійшли до дверей, звідки не можна було почути, про що йтиме мова. Нарешті комісар підвів голову від паперів і глянув на арештованого. |
| 6686 |
Його голова на довгій і рухливій шиї, яка стирчала з коміра широкої чорної мантії, похитувалась, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира. Для початку комісар спитав у Бонасьє його ім'я, прізвище, вік, фах та адресу. |
| 6687 |
Потім комісар так само докладно розповів про могутність і силу пана кардинала — цього неперевершеного політика, переможця міністрів минулих і взірця для міністрів майбутніх, — силі та могутності якого ніхто не спроможний протистояти безкарно. |
| 6688 |
Міркування галантерейника не відзначалися складністю: він кляв ту хвилину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, а особливо, коли ця хрещениця стала на службу до королеви. |
| 6689 |
Глибокий егоїзм і нелюдська скнарість, що складали основу вдачі пана Бонасьє, сполучались у нього з надзвичайним боягузтвом. Кохання, яке він відчував до своєї молодої дружини, було почуттям другорядним і, отже, не могло перебороти ці первинні інстинкти. |
| 6690 |
Бонасьє довго обмірковував те, що сказав йому слідчий. Почувши це «он воно як», Бонасьє зрозумів: його справи зовсім кепські. Пан Бонасьє зовсім розгубився; він не знав, відмагатися йому чи говорити правду. |
| 6691 |
Якщо він буде відмагатись, можуть подумати, що він надто багато знає, аби сказати все як є; якщо ж він розповість правду, то доведе цим свою добру волю. Тому Бонасьє вирішив говорити правду. Комісар не міг стримати хвилювання. Комісар насупився ще дужче. |
| 6692 |
Не звертаючи уваги на відчай пана Бонасьє — зрештою, вони давно вже звикли до відчаю арештантів, — наглядачі взяли в'язня під руки й вивели з кімнати, а комісар хутко написав якогось листа й передав секретареві. |
| 6693 |
Усю ніч він просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого шереху; і коли перші промені сонця ковзнули по стінах, йому здалося, що навіть вранішня зоря зійшла над землею в жалобному вбранні. Тут він почув, як клацнув замок, і підскочив, немов ужалений. |
| 6694 |
Він вирішив, що його зараз поведуть на ешафот; тож коли замість ката побачив на порозі вчорашнього комісара в супроводі секретаря суду, галантерейник мало не кинувся їм на шию. Атос рушив за наглядачами, лише злегка знизавши плечима, а пан Бонасьє залементував так, що міг би розчулити й тигра. |
| 6695 |
Галантерейника відвели до того самого карцера, де він уже ночував, і залишили там на весь день. До самісінького вечора Бонасьє голосив, як і годиться галантерейникові, бо, за його власними словами, в ньому й справді не було нічого військового. |
| 6696 |
Близько дев'ятої години, коли Бонасьє вже ліг спати, він почув у коридорі кроки. Хтось підійшов до карцера, двері відчинились, і на порозі з'явилися наглядачі. І, зовсім знесилений, він покірно почвалав за наглядачами. |
| 6697 |
Його повели тим самим коридором, яким він проходив уранці; потім вони пройшли через внутрішній двір і ще через один будинок. Біля головних воріт на них чекала карета в оточенні чотирьох кінних гвардійців. |
| 6698 |
Крізь заґратоване віконце в'язень бачив тільки будинки і брук; але, як справжній парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по кам'яних тумбах, вивісках і ліхтарях. Коли карета під'їхала до церкви святого Павла, біля якої карали в'язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. |
| 6699 |
Галантерейник подумав, що карета зупиниться саме тут. Але карета повільно котилася далі. Трохи згодом, коли вони під'їхали до кладовища святого Жана, де ховали державних злочинців, Бонасьє знову охопив смертельний страх. |
| 6700 |
Ця погроза трохи заспокоїла Бонасьє: якби його хотіли скарати на Гревській площі, нічого було б затикати йому рота, — адже вони були вже майже на місці страти. А втім, карета не зупинилась і на цій страхітливій площі. |
| 6701 |
Бонасьє марно тішив себе надією, що він гідний площі святого Павла або Гревської площі: його подорож і його життя скінчаться біля Трауарського Хреста! Він ще не бачив злощасного хреста, але майже фізично відчував, як цей хрест наближається до нього. |
| 6702 |
Кроків за двадцять од фатального місця галантерейник почув якийсь гомін, і карета зупинилась. Цього розчавлений страхітливими переживаннями бідолашний Бонасьє вже не витримав; немов перед смертю, він ледве чутно зойкнув, застогнав і знепритомнів. |
| 6703 |
Дверцята карети відчинилися, двоє наглядачів підхопили під руки Бонасьє, якого підтримував поліцейський; в'язня вштовхнули в довгий вузький коридор, змусили піднятися по сходах і ввели в передпокій. Все, що йому наказували, він виконував зовсім безвільно. |
| 6704 |
Бонасьє йшов, наче уві сні, бачив усе, ніби крізь туман, чув якісь звуки, але не розумів їх; якби в цю мить його віддали до рук ката, він не зробив би жодного руху на свій захист, не сказав би й слова, щоб вимолити пощаду. |
| 6705 |
І хоч цей чоловік мав тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, його зачіска, вуса та еспаньйолка почали вже сивіти. Дарма що хазяїн кабінету стояв без шпаги — все виказувало в ньому військового, а тонкий шар пороху на ботфортах з буйволячої шкіри свідчив, що цього дня він їздив верхи. |
| 6706 |
Отож ніщо з першого погляду не виказувало в ньому кардинала, і людина, яка не знала його в обличчя, зразу й не здогадалася б, хто стоїть перед нею. Бідолашний галантерейник закляк біля дверей, а чоловік, якого ми щойно змалювали, уп'яв у нього погляд, наче хотів осягнути все його минуле. |
| 6707 |
Бонасьє впізнав у паперах протоколи його допитів у Бастилії. Час од часу той, хто стояв перед каміном, підводив очі від протоколів і зупиняв їх на в'язневі, і тоді бідолашному галантерейнику здавалося, ніби два кинджали встромляються йому в самісіньке серце. |
| 6708 |
Десяти хвилин читання й десяти секунд спостережень кардиналові було досить, аби скласти тверду думку про майбутнього співбесідника. Кардинал стримав усмішку. Кардинал знову стримав усмішку. Він узяв срібний дзвіночок і подзвонив; увійшов офіцер. |
| 6709 |
Не минуло й п'яти секунд, як двері відчинилися знову і з'явився новий відвідувач. Кардинал подзвонив удруге. Знову з'явився офіцер. Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали обидва наглядачі. |
| 6710 |
Він саме поринув у свої стратегічні задуми, аж тут двері відчинилися, і на порозі став Рошфор. Граф Рошфор вклонився як людина, що визнає недосяжну зверхність свого володаря, і вийшов. Залишившись сам, кардинал знову сів до столу, написав листа, запечатав його своєю особистою печаткою і подзвонив. |
| 6711 |
Ось що було написано в листі: Наступного дня Д'Артаньян і Портос, пересвідчившись, що Атос не ночував удома, сповістили пана де Тревіля про його зникнення. Щодо Араміса, то він узяв відпустку на п'ять днів і, як переказували, поїхав до Руана в сімейних справах. |
| 6712 |
Пан де Тревіль був батьком своїм солдатам. Як тільки нікому ще не відомий і нічим не примітний юнак одягав форму його роти, він уже міг сподіватися на щиру допомогу й підтримку свого капітана. Отож, не гаючи часу, Тревіль подався до головного кримінального судді. |
| 6713 |
Той викликав офіцера, що командував постом біля Червоного Хреста; розпитавши його, вони з'ясували, що Атос ув'язнений у Фор-Левеку. Атос пройшов через ті самі випробування, що їх, як ми знаємо, зазнав і Бонасьє. Ми були присутні на очній ставці, влаштованій обом в'язням. |
| 6714 |
Другого комісара, який був зовсім не проти, щоб показати свою владу судочинця над військовими, так само, як і першого, вразили прості і ясні свідчення мушкетера; до того ж, імена пана де Тревіля та пана герцога де Ля Тремуйля спонукали бути обережними. |
| 6715 |
Атоса також повезли до кардинала, але, на лихо, його високопреосвященство був у Луврі в короля. Саме в цей час пан де Тревіль, вийшовши після марних пошуків невловимого Атоса від головного кримінального судді та коменданта Фор-Левека, також прибув до його величності. |
| 6716 |
Як капітан мушкетерів, пан де Тревіль мав право повсякчас входити до кабінету короля. Ми знаємо, якою хворобливою була упередженість короля проти королеви: цю упередженість старанно розпалював кардинал, котрий в інтригах куди більше боявся жінок, ніж чоловіків. |
| 6717 |
Однією з головних причин цієї упередженості була дружба Анни Австрійської з пані де Шеврез. Ці дві жінки турбували кардинала дужче, ніж війни з Іспанією, суперечки з Англією та фінансові труднощі в самій Франції. |
| 6718 |
Скочивши з місця, блідий і мовчазний, він пішов до дверей, що вели в апартаменти королеви; вираз його обличчя свідчив про те, що він зараз здатен на яку завгодно жорстокість. А втім, кардинал ще й словом не прохопився про герцога Бекінгема. |
| 6719 |
Аж тут до кабінету ввійшов пан де Тревіль, незворушно стриманий, ввічливий, бездоганно вдягнений. Здогадавшись з присутності кардинала і розлюченого обличчя короля, про що вони говорили, пан де Тревіль не розгубився, а навпаки, відчув себе сильним, як Самсон перед філістимлянами. |
| 6720 |
Тревіль шанобливо вклонився, відчуваючи, що до його радості домішується тривога: він волів би, щоб кардинал затявся, а не так несподівано й легко відступив. Король підписав наказ про звільнення, і Тревіль одразу ж узяв його. |
| 6721 |
Коли капітан мушкетерів виходив з кімнати, кардинал приязно всміхнувся до нього й сказав королю: — Яка згуртованість панує між командирами і солдатами у ваших мушкетерів, ваша величносте! Це дуже корисно для служби й робить честь усій роті. |
| 6722 |
В кутку сиділа іспанська камеристка, донья Естефанія, яка супроводила королеву з самого Мадрида. Пані де Гемене читала вголос, усі уважно слухали, і лише королева, яка затіяла це читання лише для того, щоб мати змогу зосередитись на власних думках, тільки вдавала, ніби слухає. |
| 6723 |
Вона й справді була наділена якимось згубним даром, що приносив нещастя всім, з ким зводила її доля; дружба з нею неминуче спричинялася до переслідувань. Пані де Шеврез і пані де Верне потрапили в заслання; навіть Ля Порт не раз казав своїй господині, що з хвилини на хвилину чекає арешту. |
| 6724 |
Королева поринула в найглибші, найсумніші свої думки, коли це двері відчинилися й на порозі став король. Пані де Гемене вмить замовкла, дами шанобливо підвелися зі своїх місць; запала гнітюча мовчанка. |
| 6725 |
Де Рош ле Маль, канонік собору Паризької Богоматері, колишній камердинер його високопреосвященства, порекомендував його кардиналові як особу, гідну цілковитої довіри. Кардинал повірив цій рекомендації і не помилився. Про Сег'є розповідали багато чого, між іншим, і таке. |
| 6726 |
Після вельми бурхливої молодості він постригся в ченці, щоб замолити в монастирі юнацькі гріхи. Але, вступаючи до цього святого місця, бідолашний грішник не зумів швидко зачинити двері, і всі ті спокуси, від яких він тікав, увірвалися слідом за ним. |
| 6727 |
Як і раніше, вони безнастанно напосідали на Сег'є, і абат, якому той розповів про своє нещастя, порадив, аби не піддаватись бісові, хапатися в такі хвилини за мотузку дзвона і дзвонити якнайгучніше. Почувши дзвін, ченці зрозуміють, що спокуси опосідають їхнього брата, і почнуть молитися за нього. |
| 6728 |
Ця порада припала майбутньому канцлерові до смаку. Він заклинав злого духа за допомогою цілої зливи молитв, що їх творили інші ченці. Але не так легко було вибити чорта із захоплених ним позицій: молитви ставали чимраз голоснішими, але й спокуси — чимраз непереборнішими. |
| 6729 |
Вдень вони знай бігали вгору та вниз по сходах, які вели до каплиці; вночі ж у перервах між звичайними молитвами їм доводилось раз у раз схоплюватися з постелей і падати долілиць на кам'яні плити келій. |
| 6730 |
Ніхто не знає, чи то біс відступився, чи то ченцям усе це набридло, але не минуло й трьох місяців, як послушник знову з'явився у світі, де за ним остаточно закріпилася репутація найвідчайдушнішого зайдиголови. |
| 6731 |
Низько вклонившися й даючи зрозуміти, що він і на крок не відступить од виконання покладеного на нього завдання, як це, можливо, зробив би кат у катівні, Сег'є підійшов впритул до Анни Австрійської, що не змогла стримати сліз. Королева, як ми вже казали, була напрочуд вродлива. |
| 6732 |
Анна Австрійська відступила на крок і смертельно зблідла; мало не поточившися й спершись лівою рукою на стіл, вона правою витягла з-за корсажа лист і віддала його канцлерові. Канцлер, який також не міг угамувати хвилювання, взяв листа і, вклонившись до землі, вийшов. |
| 6733 |
Той узяв листа непевною рукою, не зміг знайти адресу, сполотнів, поволі розгорнув аркуш і, зрозумівши з перших слів, що лист адресований іспанському королю, квапливо став його читати. Це був розгорнутий план нападу на кардинала. |
| 6734 |
Королева просила свого брата й австрійського імператора, які були дуже невдоволені з політики Рішельє, що повсякчас намагався принизити австрійський королівський дім, пригрозити Франції війною й умовою миру виставити вимогу скинути кардинала; про кохання в цьому листі не було й мови. |
| 6735 |
Король одразу повеселішав і спитав, чи не поїхав кардинал з Дувру. Йому доповіли, що його високопреосвященство чекає наказів його величності в робочому кабінеті. Король негайно пішов до кардинала. Кардинал узяв листа й уважно прочитав його; потім прочитав іще раз. |
| 6736 |
О, якби йшлося про зраду честі вашої величності, це була б інша річ; я б перший тоді сказав: На щастя, про це не може бути й мови, і ваша величність самі в цьому ще раз пересвідчились. Почувши, як годинник пробив одинадцяту ночі, кардинал низько вклонився й попросив дозволу залишити короля. |
| 6737 |
На прощання він знову порадив його величності помиритися з королевою. Анна Австрійська після того, як у неї відібрали листа, чекала докорів. Як же вона здивувалася, помітивши наступного дня, що король робить спроби примиритися. |
| 6738 |
Спершу вона вирішила не помічати його домагань — гідність жінки і гідність королеви були в ній так глибоко ображені, що вона не могла отак зразу забути цього; але, піддавшись умовлянням придворних дам, вона зрештою вдала, ніби потроху забуває про те, що сталося. |
| 6739 |
Король скористався з цієї переміни й сказав, що найближчим часом хоче влаштувати великий бал. Нещасна Анна Австрійська так рідко бувала на святах, що коли вона почула про бал, то, як і передбачав Рішельє, від її образи не лишилося й сліду — якщо не в серці, то принаймні на обличчі. |
| 6740 |
Вона спитала, на який день призначено свято, але король відповів, що про це ще треба буде порадитися з кардиналом. І справді, він щодня питав кардинала, на коли ж нарешті призначити бал, та Рішельє щоразу знаходив привід, аби ухилитися від чіткої відповіді. Так минув тиждень. |
| 6741 |
Не раз і не двічі він бував прикро вражений тим, що кардинал, маючи чудових шпигунів, хоч вони, звичайно, аж ніяк не досягали досконалості шпигунів сучасних, був більш обізнаний у сімейних справах короля, ніж він сам. |
| 6742 |
Король був певен: у кардинала є свій прихований намір, і він готує одну з тих страхітливих несподіванок, на які його високопреосвященство завжди був неперевершений майстер. Своїми неугавними погрозами король нарешті досяг мети. Вражений таким прямим запитанням, король не знав, що відповісти. |
| 6743 |
Він подумав, що настала нагода попросити королеву про те, про що він мав нагадати тільки напередодні свята. Відповідь була жахлива. Анна Австрійська вирішила, що король знає все і що це кардинал, скориставшися з потайності його вдачі, ще тиждень тому порадив йому не розкривати карт. |
| 6744 |
Королева зблідла, сперлася на невеличкий столик своєю прекрасною рукою, яка здавалась у цю мить виліпленою з воску, і, не в силі вимовити й слова, дивилася на короля переляканими очима. Королева зблідла ще дужче; король помітив це й не зміг стримати радості від її скрути. |
| 6745 |
Знаючи, що за нею стежать пильніше, ніж будь-коли, королева не мала сумніву, що зраджує її одна з придворних дам, але не знала, котра саме. Ля Порт не міг залишити Лувру; їй не було кому довіритись у цілому світі. Згадавши про свою самотність і подумавши, яке лихо чигає на неї, королева заридала. |
| 6746 |
Королева рвучко обернулась; годі було помилитися, почувши цей голос: так міг говорити тільки друг. Справді, біля дверей, що вели до покоїв королеви, стояла чарівна пані Бонасьє. Вона складала сукні й білизну в гардеробній; коли з'явився король, молода жінка не встигла вийти, тож усе чула. |
| 6747 |
Від несподіванки королева голосно скрикнула: розгубившись, вона не одразу впізнала кастеляншу, яку їй рекомендував Ля Порт. Щирості цих слів, що вихопилися з самої глибини серця, не можна було не повірити. |
| 6748 |
Не в силі стримати почуттів, королева схопила обидві руки молодої жінки й глянула на неї так пильно, наче хотіла прочитати все, що таїлося в її серці; побачивши в очах пані Бонасьє щирість і співчуття, вона ніжно поцілувала її. |
| 6749 |
Королева підбігла до маленького столика, на якому стояла чорнильниця й лежали папір та пера. Вона написала два рядки, запечатала листа своєю печаткою й віддала пані Бонасьє. Пані Бонасьє зашарілася. Анна Австрійська підійшла до своєї скриньки. |
| 6750 |
Ця зміна стала особливо помітною після двох чи трьох відвідин графа де Рошфора, який, підкреслюючи свою прихильність до Бонасьє, без особливих зусиль зумів переконати галантерейника, що викрадення його дружини було тільки заходом політичної передбачливості. |
| 6751 |
Молода жінка застала пана Бонасьє самого: бідолаха наводив лад у квартирі, де майже всі меблі були поламані, а шафи порожні, і думав, що правосуддя таки напевно не належить до тих трьох речей, про які цар Соломон сказав, ніби вони не залишають після себе й сліду. |
| 6752 |
Опинившись удома, шановний галантерейник негайно повідомив дружину про своє щасливе повернення, і пані Бонасьє, поздоровивши його, передала, що скористається з першої ж вільної хвилини, щоб побачитися з ним. Цієї хвилини довелося чекати аж п'ять днів. |
| 6753 |
За інших обставин це здалося б панові Бонасьє надто довгим строком; проте розмова з кардиналом і відвідини Рошфора давали йому багату поживу для роздумів, а, як відомо, саме за роздумами найшвидше минає час. До того ж думки Бонасьє були якнайутішніші. |
| 6754 |
Одружившись у вісімнадцять років з паном Бонасьє й опинившися в оточенні чоловікових приятелів, зовсім не здатних викликати почуття в молодої жінки із серцем вразливішим, ніж у більшості людей її стану, пані Бонасьє лишалася байдужою до звичайних зальотів. |
| 6755 |
Але дворянське звання, особливо в ті роки, справляло неабияке враження на городян, а Д'Артаньян був дворянином; до того ж, він носив форму гвардійця, яка, після форми мушкетера, мала найбільший успіх у дам. |
| 6756 |
Він був, повторюємо, гарний, молодий і заповзятливий; він говорив про свої почуття з палкістю юнака, який щиро прагне завоювати серце коханої жінки. Усього цього було досить, щоб порушити душевну рівновагу городянки у двадцять три роки — а пані Бонасьє саме досягла цієї щасливої пори життя. |
| 6757 |
Отож, коли пан та пані Бонасьє побачились — а не бачилися вони цілий тиждень, протягом якого сталися досить-таки важливі події, — і він, і вона думали про своє. А втім, пан Бонасьє пішов назустріч дружині, розкривши обійми й не приховуючи щирої радості. Пані Бонасьє підставила чоло для поцілунку. |
| 6758 |
Пані Бонасьє знала: згадкою про гроші вона влучить у самісіньке серце свого чоловіка. Та хоч би хто то був — навіть галантерейник, — поговоривши десять хвилин з кардиналом Рішельє, він уже ставав зовсім іншою людиною. Бонасьє повторив слова графа де Рошфора. |
| 6759 |
Бідолашна жінка, яка сподівалася на допомогу чоловіка й поручилася за нього перед королевою, затремтіла від передчуття небезпеки, що її мало не накликала на себе, і від усвідомлення власної безпорадності. |
| 6760 |
А втім, знаючи, що скнарість — найбільша вада пана Бонасьє, вона сподівалася все-таки підкорити його своїй волі. Це теж були слова графа де Рошфора, що їх Бонасьє запам'ятав і визнав за доцільне повторити. Бонасьє був боягузом і скнарою, але він кохав дружину; її слова розчулили його. |
| 6761 |
Гнів кардинала видався йому куди страшнішим. Тільки тепер пані Бонасьє збагнула, як далеко вона зайшла, і перелякалась. Вона з жахом вдивлялася в це тупе обличчя, на якому не можна було прочитати нічого — хіба що затятість одурілого від страху телепня. |
| 6762 |
Та що більше затаювалася пані Бонасьє, то більше її чоловік переконувався: таємниця, в якій вона не хотіла йому признатися, — дуже важлива. І він надумав побігти до графа де Рошфора та повідомити його, що королева шукає гінця для поїздки в Лондон. Бонасьє поцілував дружині руку й хутко вийшов. |
| 6763 |
Пані Бонасьє не відповіла, але серце її закалатало й потаємна надія заблищала в очах. Все ще вагаючися, пані Бонасьє глянула на юнака. Але в очах Д'Артаньяна палав такий вогонь, а в словах його бриніла така щира переконаність, що молода жінка відчула непереможне бажання довіритися йому. |
| 6764 |
До того ж, вона опинилась у такому становищі, коли просто мусила піти на ризик. Надмірна завбачливість, як і надмірна довірливість, могли однаково погубити королеву. А ще, зізнаємось, її змусили заговорити ті почуття, які цей юнак мимоволі заронив у її серце. |
| 6765 |
Тоді молода жінка розповіла йому все те, частину чого він уже знав із зустрічі під ліхтарем навпроти Самаритянки. Це було їхнє освідчення в коханні. Д'Артаньян сяяв од гордості та щастя. Таємниця, якою він тепер володів, і жінка, яку він кохав, робили його сильним і впевненим у собі, як ніколи. |
| 6766 |
Сльози забриніли в неї на очах. Д'Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг. Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі. |
| 6767 |
Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей. То був незнайомець із Менга. Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця. |
| 6768 |
Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна. Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив «позичити» йому Планше на вечір. |
| 6769 |
Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність. Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали. Незнайомець вийшов. Аж тут думки Д'Артаньяна й пані Бонасьє увірвав страхітливий зойк. |
| 6770 |
Це волав її чоловік, побачивши, що зникла його торбинка з грішми. Бонасьє кричав довго; проте такі крики лунали в Парижі досить часто, і ніхто не з'явився на вулиці Могильників; до того ж, будинок галантерейника з певного часу зажив поганої слави. |
| 6771 |
Бонасьє, збагнувши, що нікого не докличеться, але все одно голосячи, вибіг з дому й подався до вулиці Дюбак, звідки ще довго долинали його зойки. Молода жінка зашарілася. За кілька хвилин Д'Артаньян теж вийшов на вулицю, загорнувшись у плащ, край якого войовничо піднімали піхви довжелезної шпаги. |
| 6772 |
Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів; отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини. Серце його було сповнене радістю. |
| 6773 |
Д'Артаньянові трапилась нагода здобути водночас і славу, і гроші, до того ж, як першу винагороду, він отримав побачення з жінкою, яку так палко кохав. Цей випадок подарував йому більше щастя, ніж він будь-коли мріяв зазнати. Пан де Тревіль був у вітальні зі своїми знатними друзями. |
| 6774 |
Д'Артаньян, якого тут усі вважали близьким приятелем хазяїна дому, зайшов просто до кабінету й сказав слугам, що має до капітана дуже важливу розмову. Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився пан де Тревіль. |
| 6775 |
Шановний капітан одразу помітив радісне збудження Д'Артаньяна й зрозумів, що в житті юнака сталося щось важливе. Всю дорогу Д'Артаньян вагався, чи довіритися панові де Тревілю, чи тільки попросити в нього свободи дій для виконання секретного доручення. |
| 6776 |
Д'Артаньян написав клопотання, і пан де Тревіль пообіцяв, що не пізніше другої години ночі всі чотири свідоцтва про відпустку будуть на квартирі в кожного з чотирьох учасників подорожі. Д'Артаньян обернувся. Д'Артаньян ляснув себе по кишені, в якій забряжчали монети. |
| 6777 |
Д'Артаньян вклонився панові де Тревілю, і той подав йому руку; юнак потис її із шанобливою вдячністю. З дня приїзду до Парижа молодий гасконець не міг нахвалитися паном де Тревілем — таким шляхетним, чесним і великодушним. |
| 6778 |
Спершу Д'Артаньян навідав Араміса; він не був у свого друга від того пам'ятного вечора, коли стежив за пані Бонасьє. Більше того, останнім часом юнак майже не бачився з ним; коли ж він зустрічав молодого мушкетера випадково, то щоразу помічав на його обличчі тінь глибокої журби і смутку. |
| 6779 |
Цього вечора Араміс також був похмурий і сумний; Д'Артаньян спробував був розпитати, чому він такий зажурений, та Араміс послався на коментар до вісімнадцятої глави Блаженного Августина, що його має написати латиною не пізніше наступного тижня, і сказав, що заклопотаний саме цим. |
| 6780 |
Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками. Слуга низько вклонився і вийшов. Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся. Араміс покликав Базена й звелів йому збиратися до Атоса. |
| 6781 |
Та коли почало світати, язики у них розв'язалися, а разом із сонцем повернулась і звична веселість; наче перед боєм, серця забилися дужче, очі засяяли, і кожному спало на думку, що життя, якого, можливо, доведеться незабаром позбутися, не така вже й погана річ. |
| 6782 |
А втім, вони мали досить грізний вигляд: самі тільки добре вимуштрувані вороні коні мушкетерів, ці благородні помічники й вірні товариші солдата, добре навчені басувати чітким кроком в ескадронному строю, — вже тільки вони самі могли викрити найсуворіше інкогніто. |
| 6783 |
Позаду їхали слуги, озброєні до зубів. Усе йшло гаразд аж до Шантильї, куди всі вони прибули о восьмій годині ранку. Настав час поснідати. Вершники спішилися біля корчми, де над дверима був намальований святий Мартін, що віддавав жебракові половину свого плаща. |
| 6784 |
Слугам наказали не розгнуздувати коней, щоб негайно рушати далі. Друзі ввійшли в корчму й сіли до столу. Якийсь дворянин, щойно приїхавши з Даммартена, снідав за тим самим столом. Він завів розмову про погоду; подорожні відповіли. Він випив за їхнє здоров'я; вони підняли чарки за нього. |
| 6785 |
Але тої миті, коли Мушкетон зайшов сказати, що коні готові, і друзі вже підвелися з-за столу, незнайомець запропонував Портосові випити за здоров'я кардинала. Портос відповів, що залюбки пристане на його пропозицію, якщо тільки добродій не відмовиться випити за здоров'я короля. |
| 6786 |
Незнайомець сказав, що не знає іншого короля, крім його високопреосвященства. Портос назвав його п'яницею; незнайомець вихопив шпагу. Троє друзів скочили на коней і помчали щодуху, а Портос залишився, присягаючись проколоти супротивника наскрізь за всіма правилами фехтувального мистецтва. |
| 6787 |
Подорожні поскакали далі. В Бове вони зупинились на дві години, щоб дати спочити коням і зачекати Портоса. Та коли дві години минули і друзі переконались, що не діждуться ні Портоса, ні бодай якоїсь звістки про нього, вони знову рушили в дорогу. |
| 6788 |
За милю від Бове, в місці, де шлях ішов вузькою стрічкою між двома укосами, подорожні побачили гурт грабарів, які вдавали, ніби ремонтують дорогу, а насправді копали ями й старанно поглиблювали глинясті вибоїни. Араміс, боячись закаляти ботфорти, гримнув на грабарів. |
| 6789 |
Грабарі відступили до рівчака й вихопили звідти по мушкету; отож наші семеро подорожніх змушені були в прямому розумінні слова пробиватися крізь стрій. Одна куля влучила Арамісові в плече, друга засіла Мушкетонові нижче поперека. |
| 6790 |
Проте тільки Мушкетон упав з коня, але не тому, що його рана була надто небезпечна, а тому, що, не маючи змоги роздивитися її як слід, подумав, що поранений набагато серйозніше, ніж насправді. Знемагаючи від болю, Араміс схопився за гриву коня, і той поніс його слідом за іншими. |
| 6791 |
Мушкетонів кінь наздогнав їх без вершника і зайняв своє місце в строю. Вони проскакали ще дві години, хоч коні були такі зморені, що, здавалося, от-от пристануть. Подорожні звернули на путівець, сподіваючись, що тут їм буде безпечніше; але в Кревкері Араміс заявив, що йому несила рухатися далі. |
| 6792 |
Тож Араміса зсадили біля входу до корчми, лишивши з ним і Базена, якого, попри всі його чесноти, в перестрілках слід було скоріше боятися, ніж чекати від нього допомоги, і рушили далі, сподіваючись заночувати в Ам'єні. Вони підострожили коней, і ті помчали ще швидше. |
| 6793 |
Хазяїн мав вигляд найпоряднішої людини на світі; він радо зустрів гостей зі свічником в одній руці й нічним ковпаком у другій і тут же запропонував кожному з них по чудовій кімнаті, які, щоправда, на превеликий його жаль, містилися в протилежних кінцях будинку. Д'Артаньян і Атос відмовились. |
| 6794 |
Тоді хазяїн сказав, що в нього немає інших покоїв, які були б гідні їхніх світлостей, але подорожні відповіли, що вони переночують в одній кімнаті на матрацах, простелених долі. Хоч як хазяїн наполягав на своєму, друзі не здавалися, і корчмар мусив скоритись. |
| 6795 |
Не встигли подорожні замкнути двері й розстелити постелі, як хтось постукав у віконницю; вони спитали, хто там, упізнали голоси своїх слуг і відчинили вікно. Це й справді були Планше та Грімо. Планше вліз у вікно й ліг упоперек дверей. |
| 6796 |
Грімо замкнувся в стайні, сказавши, що на п'яту годину ранку всі четверо коней і він сам будуть готові рушати в дорогу. Ніч минула досить спокійно. Щоправда, близько другої години хтось намагався відчинити двері; але Планше прокинувся й гукнув: О четвертій ранку зі стайні долинув гамір. |
| 6797 |
Тільки Мушкетонів огир, який пробіг учора п'ять чи шість годин порожнем, міг би скакати далі, проте, з незрозумілої причини, коновал, котрого начебто попросили пустити кров одному з хазяйських коней, помилково зарізав коня Мушкетона. |
| 6798 |
Обставини й справді складалися кепсько: всі ці лихі події, які низалися одна на одну, могли бути випадковими, але так само вони могли стати й наслідком змови. Атос і Д'Артаньян вийшли на вулицю, а Планше подався довідатись, чи немає де часом трьох коней для продажу. |
| 6799 |
Біля входу до корчми стояло двоє осідланих скакунів, свіжих і сильних. Це було саме те, що треба. Планше спитав, де власники коней; йому відповіли, що вони ночували в корчмі й зараз розраховуються з хазяїном. Атос пішов заплатити за постій, а Д'Артаньян і Планше залишилися біля воріт. |
| 6800 |
Корчмар був у дальній кімнаті з низькою стелею, і мушкетера попросили зайти туди. Нічого не підозрюючи, Атос вийняв з кишені два пістолі й подав їх хазяїнові: той сидів за конторкою з безліччю маленьких шухлядок, одна з яких була напіввисунута. |
| 6801 |
Корчмар узяв в Атоса гроші, прискіпливо роздивився їх і зненацька заволав, що пістолі фальшиві й що він зараз же накаже арештувати Атоса разом з його спільниками як фальшивомонетників. Аж тут четверо озброєних до зубів чолов'яг увірвалися через бічні двері й кинулись на Атоса. |
| 6802 |
Д'Артаньян і Планше не примусили себе вмовляти. Вони відв'язали коней, що стояли біля воріт, скочили на них, дали остроги й помчали чвалом. Знову підостроживши коней, вони, не зупиняючись, доскакали до Сент-Омера. |
| 6803 |
В Сент-Омері, не випускаючи про всяк випадок з рук вуздечок, подорожні дали коням перепочити, тут же на вулиці нашвидку попоїли й помчали далі. Кроків за сто до в'їзду в Кале Д'Артаньянів кінь упав і не піднявся: кров полилася в нього з ніздрів і з очей. |
| 6804 |
Залишався, правда, кінь Планше, але він став як укопаний, і годі було примусити його зрушити з місця. На щастя, як ми вже сказали, мандрівники були за якихось сто кроків од міста; покинувши коней на дорозі, вони побігли до порту. |
| 6805 |
Планше показав Д'Артаньянові на дворянина, що разом зі слугою також прямував до міста, випередивши їх не більше, ніж на п'ятдесят кроків. Наші подорожні швидко наздогнали дворянина, хоч він і поспішав не менше за них. |
| 6806 |
Ботфорти в незнайомця були запорошені, і він нетерпляче розпитував, чи не можна цієї ж хвилини виїхати до Англії. І разом зі слугою він попрямував до будинку коменданта. Д'Артаньян і Планше пішли слідом за незнайомцем, пропустивши його кроків на п'ятсот уперед. |
| 6807 |
За містом Д'Артаньян наддав ходи й наздогнав дворянина у невеличкому гайку. Дужий і спритний, Планше, який після перших своїх подвигів ще й посміливішав, схопив Любена, кинув його на землю й поставив коліно йому на груди. |
| 6808 |
Д'Артаньян вирішив, що супротивник убитий або принаймні непритомний, і схилився над ним, аби забрати дозвіл, та тільки-но він простяг руку, щоб обшукати пораненого, як той, стиснувши з останніх сил в руці шпагу, вдарив його вістрям у груди. Дворянин заплющив очі й знепритомнів. |
| 6809 |
Та незабаром його думки урвав Любен. Він щосили кликав на допомогу. Планше схопив його за горло. Справді, хоч як міцно стискав Планше горло Любенові, той все одно поривався кричати. І, витягши носовичка, він заткнув Любенові рота. І обоє квапливо подалися до будинку шановного чиновника. |
| 6810 |
Йому доповіли про прихід графа де Варда. Д'Артаньяна ввели до кабінету. І Д'Артаньян якнайдокладніше змалював портрет графа де Варда. Приємно вражений цією обіцянкою, комендант порту зробив на дозволі-перепустці позначку й віддав папір Д'Артаньянові. |
| 6811 |
Д'Артаньян не марнував часу на зайві люб'язності: вклонившися комендантові, він подякував і вийшов з кабінету. Вдвох із Планше вони поспішили до порту кружним шляхом, обминули ліс і увійшли в місто через інші ворота. Шхуна, як і годину тому, стояла напоготові, капітан чекав на березі. |
| 6812 |
Разом із Планше вони сіли в шлюпку; за п'ять хвилин обоє зійшли на шхуну. Це було саме вчасно. Не встигли вони відплисти й на півмилі, як на березі спалахнув вогонь і гуркнув постріл. То був постріл з гармати, який сповіщав про закриття порту. |
| 6813 |
Тепер можна було перев'язати рану; на щастя, як і казав Д'Артаньян, вона була досить легка: вістря шпаги ковзнуло вздовж ребра, сорочка одразу ж присохла до рани, і крові витекло небагато. Д'Артаньян знемагав од утоми; йому прослали на палубі матрац, він упав на нього й заснув. |
| 6814 |
О пів на одинадцяту Д'Артаньян ступив на англійську землю й вигукнув: Д'Артаньян зовсім не знав Лондона, не знав жодного англійського слова; але він написав ім'я герцога Бекінгема на папірці, і йому відразу ж показали, куди треба їхати. Герцог разом з королем був у Віндзорі на полюванні. |
| 6815 |
Д'Артаньян викликав довіреного камердинера герцога, який супроводив свого господаря в усіх його подорожах і тому чудово розмовляв французькою мовою; молодий гасконець пояснив, що прибув з Парижа у надзвичайно важливій справі і що йому треба негайно зустрітися з герцогом. |
| 6816 |
Впевненість, з якою говорив Д'Артаньян, переконала Патріка — так звали цього міністра при міністрові. Він звелів осідлати двох коней і взявся сам супроводити молодого гвардійця. Що ж до Планше, то його, задерев'янілого, ледве зняли з коня: бідолаха був ледь живий від утоми. |
| 6817 |
Ну, а Д'Артаньяна, певно, викували з заліза. Приїхавши до замку, вони спитали, де герцог. Король і Бекінгем були на соколиному полюванні десь у болотах за дві чи три милі від них. Через двадцять хвилин Д'Артаньян і його супутник дісталися до вказаного місця. |
| 6818 |
Бекінгем ураз пригадав Д'Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини; впізнавши здалеку гвардійську форму, він підострожив коня й галопом підскакав до Д'Артаньяна. Патрік шанобливо зупинився збоку. Герцог розпечатав конверт. |
| 6819 |
Слухаючи цю щиру й просту розповідь Д'Артаньяна, герцог час од часу здивовано позирав на нього, ніби не вірячи, що така завбачливість, така мужність і відданість могли визначити поведінку юнака, якому, либонь, не минуло ще й двадцяти років. |
| 6820 |
Коні мчали мов вітер; за кілька хвилин герцог і Д'Артаньян були вже в Лондоні. Д'Артаньян сподівався, що, в'їхавши в місто, герцог стримає коня, але той не зробив цього; Бекінгем мчав тим самим нестримним алюром, мало турбуючись, що збиває з ніг необачних перехожих, які траплялися йому на шляху. |
| 6821 |
На вулицях міста сталося кілька таких випадків; проте герцог жодного разу не озирнувся, аби глянути, що скоїлося з тими, кого він збив. Д'Артаньян чув, як навздогін вершникам безперестанку лунали крики, що дуже скидалися на прокльони. |
| 6822 |
Влетівши на подвір'я палацу, Бекінгем спішився, кинув поводи коневі на спину й побіг до дверей. Д'Артаньян зробив те саме, хоч і куди більше непокоївся за долю свого коня: він цінував по заслузі цих благородних тварин. |
| 6823 |
Він проминув кілька віталень, умебльованих настільки вишукано, що найясніші вельможі Франції навряд чи могли собі таке уявити, і ввійшов до спальні — справжнісінького чуда найвибагливішого смаку і найпишніших розкошів. |
| 6824 |
На невеличкому олтарі, під блакитним оксамитовим балдахіном, увінчаним червоними та білими перами, стояв портрет Анни Австрійської на повен зріст, такий схожий на оригінал, що Д'Артаньян не міг приховати свого захоплення: здавалося, королева от-от заговорить до них. |
| 6825 |
На олтарі під портретом стояла скринька з діамантовими підвісками. Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп'яттям; потім узяв скриньку й відчинив її. І, одну по одній, герцог заходився цілувати підвіски, які мусив тепер віддати. Та враз він розпачливо зойкнув. |
| 6826 |
Довірений камердинер став на порозі. Камердинер вийшов — мовчки й так швидко, наче хотів підкреслити свою звичку до сліпої й беззаперечної покори. Хоч першим викликали ювеліра, проте секретар увійшов раніше. Це було цілком зрозуміло: він мешкав у палаці. |
| 6827 |
Д'Артаньян приголомшено дивився на герцога, який необмежену владу, даровану йому королем, примушував служити своєму коханню, Бекінгем з виразу обличчя юнака вгадав його думки і всміхнувся. Д'Артаньяна вразило, на якій тоненькій ниточці часом висить доля цілого народу й життя багатьох тисяч людей. |
| 6828 |
Ювелір написав дружині листа, додавши до нього чек на тисячу пістолів і попросивши прислати найкращого підмайстра, набір діамантів відповідно до списку, де було точно вказано їхню вагу та якість, а також усі необхідні інструменти. |
| 6829 |
Бекінгем одвів ювеліра в призначену для нього кімнату, яку вже за півгодини переобладнали під майстерню. Потім герцог наказав поставити біля всіх дверей варту й заборонив пропускати туди будь-кого, крім камердинера Патріка. |
| 6830 |
Нема чого й говорити, що ювелірові О'Рейлі та його помічникові було якнайсуворіше заборонено виходити з кімнати під будь-яким приводом. Уладнавши усі ці справи, герцог обернувся до Д'Артаньяна. Бекінгем наказав приготувати Д'Артаньянові кімнату поряд зі своєю спальнею. |
| 6831 |
За годину в Лондоні оголосили наказ про заборону виходити в море геть усім кораблям з вантажем для Франції, в тому числі й поштовим пакетботам. Усім було ясно: це — оголошення війни між двома королівствами. |
| 6832 |
На третій день об одинадцятій годині підвіски були готові; вони були зроблені так точно і такі схожі з рештою, що сам Бекінгем не зміг відрізнити нові від старих, і навіть найдосвідченішим ювелірам годі було б розпізнати їх. Герцог зараз же послав по Д'Артаньяна. |
| 6833 |
Д'Артаньян вклонився герцогові й пішов до виходу. Д'Артаньян вклонився герцогові й швидко вийшов. Проти Тауера він розшукав потрібний йому корабель, передав листа капітанові, той відніс його на підпис до коменданта порту, і вони відразу підняли вітрила. |
| 6834 |
П'ятдесят суден, готових до відплиття, стояли в порту, чекаючи дозволу знятися з якоря. Коли Д'Артаньян пропливав повз одне з них, йому здалося, що він помітив ту саму незнайому красуню з Менга, яку невідомий дворянин називав «міледі» і яка так вразила юнака. |
| 6835 |
Але сила течії й попутний вітер швидко пронесли бриг далі, і кораблі, що стояли на якорі, за хвилину зникли з очей. О дев'ятій годині ранку Д'Артаньян був уже в Сен-Валері. Він одразу подався шукати корчму і знайшов її по вигуках, що долинали звідти. |
| 6836 |
Той, не гаючись і хвилини, знаком запросив гвардійця за собою, вийшов через внутрішні двері на подвір'я й провів юнака до стайні, де стояв осідланий кінь. Потім спитав, чи не треба Д'Артаньянові ще чого-небудь. Д'Артаньян ретельно виконав усі вказівки. |
| 6837 |
В Невшателі, як і в Сен-Валері, на нього чекав осідланий кінь; юнак хотів перекласти пістолети зі старого сідла в нове, але побачив, що й тут у кобури вкладені такі ж самі. Д'Артаньян заперечливо похитав головою й щодуху помчав уперед. |
| 6838 |
В Екуї повторилося те саме: запобігливий корчмар, чудовий кінь; як і на попередніх зупинках, Д'Артаньян залишив свою адресу й поскакав далі до Понтуаза. В Понтуазі він востаннє поміняв коня й о дев'ятій годині вечора влетів на подвір'я палацу пана де Тревіля. |
| 6839 |
За дванадцять годин він проскакав шістдесят миль. Пан де Тревіль зустрів Д'Артаньяна так, наче розлучився з ним уранці; потиснувши йому руку хіба що трохи міцніше, ніж звичайно, він сказав, що рота пана Дезессара несе варту в Дуврі і що він може піти на свій пост. |
| 6840 |
Другого дня в Парижі тільки й говорили, що про бал, який міські старшини давали на честь короля та королеви і на якому їх величності мали танцювати славнозвісний Мерлезонський балет — найулюбленіший балет короля. В ратуші вже цілий тиждень готувалися до цього врочистого вечора. |
| 6841 |
Теслярі збили підмостки, де мали сидіти запрошені дами; бакалійники постачили двісті свічок білого воску, що було нечуваною розкішшю за тих часів; нарешті, на свято запросили двадцятьох скрипалів, призначивши їм подвійну плату, бо, як зазначалося в звіті, вони повинні були грати всю ніч. |
| 6842 |
О десятій годині ранку пан де Ля Кост, лейтенант королівської гвардії, з двома поліцейськими офіцерами та загоном стрільців прибув до секретаря ратуші Клемана й зажадав у нього ключі від усіх воріт та службових приміщень. |
| 6843 |
Ключі було передано йому негайно — на кожному була позначка, за допомогою якої їх можна було відрізнити один від одного, — і з цієї хвилини на пана де Ля Коста покладалася охорона всіх воріт і підходів до ратуші. |
| 6844 |
Об одинадцятій годині з'явився капітан гвардії Дюальє з п'ятдесятьма стрільцями, яких розставили в ратуші — кожного біля призначених йому дверей. О третій годині пополудні прибули дві гвардійські роти — французька й швейцарська. |
| 6845 |
Рота французьких гвардійців складалася наполовину із солдатів пана Дюальє, наполовину із солдатів пана Дезессара. О шостій годині почали з'їжджатися запрошені. Їх проводили до великої зали й показували призначені для них місця на підмостках. О дев'ятій годині прибула дружина конетабля. |
| 6846 |
Всі помітили, що король був дуже сумний і заклопотаний. Одну кімнату приготували для короля, другу — для його брата, герцога Орлеанського. У кожній лежав маскарадний костюм. Те ж саме було зроблено для королеви та для дружини конетабля. |
| 6847 |
Кавалери й дами з почту їх величностей мали вдягатися по двоє у відведених для цього кабінетах. Перш ніж пройти до своєї кімнати, король наказав, щоб його одразу повідомили, коли приїде кардинал. Через півгодини після появи короля знову розляглися захоплені вигуки — приїхала королева. |
| 6848 |
У ту саму мить, коли королева з'явилася в залі, портьєра, що затуляла маленьку ложу, відхилилась, і за нею промайнуло бліде обличчя кардинала, вдягненого іспанським грандом. Він пильно глянув на королеву і люта, зловтішна посмішка скривила його губи: на королеві не було діамантових підвісок. |
| 6849 |
Якийсь час королева стояла, приймаючи вітання старшин і відповідаючи на поклони дам. Аж тут з дверей навпроти вийшов король разом з кардиналом. Король був дуже блідий; кардинал щось тихо йому говорив. |
| 6850 |
Голос короля тремтів од гніву; всі здивовано прислухались і придивлялись, не розуміючи, що відбувається. Анна Австрійська покірно вклонилася й пішла слідом за дамами, які мали провести її до приготованої кімнати. Король теж повернувся до своєї кімнати. |
| 6851 |
На якусь мить у залі запанувала тривожна розгубленість. Усі помітили: між королем і королевою щось трапилось. Але обоє розмовляли так тихо, що ніхто не почув жодного слова; крім того, з поваги до них усі відійшли на кілька кроків. Скрипалі грали що було сили, але ніхто їх не слухав. |
| 6852 |
Король вийшов першим. На ньому було дуже гарне мисливське вбрання; його високість герцог Орлеанський та інші вельможі теж були вдягнені мисливцями. Це вбрання дуже личило королю: в ньому він і справді мав вигляд найшляхетнішого дворянина своєї держави. |
| 6853 |
Кардинал підійшов до короля й підніс йому невеличку скриньку. Король відчинив її й побачив дві діамантові підвіски. Король здивовано глянув на кардинала, але розпитати його ні про що не встиг: вигуки захоплення вирвалися всім з уст. |
| 6854 |
Справді, мисливське вбрання напрочуд їй личило: на ній був фетровий капелюшок з голубими перами, оксамитовий корсаж перлово-сірого кольору з діамантовими ґудзиками й блакитна атласна спідниця, вишита сріблом. |
| 6855 |
На лівому плечі, на пишному банті того ж самого кольору, що й пера та спідниця, сяяли підвіски. Король затремтів од радості, кардинал — од гніву; а втім, вони стояли надто далеко від королеви й не могли полічити підвісок. |
| 6856 |
Король танцював навпроти королеви і щоразу, проминаючи її, втуплював погляд у бант з підвісками, але все-таки не міг їх полічити. Чоло кардинала вкривав холодний піт. Балет тривав годину; він мав шістнадцять виходів. |
| 6857 |
По закінченні кожен кавалер, під оплески всієї зали, відвів свою даму на місце; але король, скориставшись дарованим йому привілеєм, залишив свою даму й підійшов до королеви. З цими словами він простяг королеві дві підвіски, принесені кардиналом. Король покликав кардинала. |
| 6858 |
Королева зникла у своїй кімнаті, і Д'Артаньян уже зібрався вийти із зали, коли раптом відчув, що хтось тихенько торкнувся його плеча. Він озирнувся й побачив молоду жінку, яка дала йому знак іти за собою. |
| 6859 |
Обличчя молодої жінки було сховане під чорною оксамитовою півмаскою, але, попри цю пересторогу, вжиту, правда, радше для інших, ніж для нього, Д'Артаньян упізнав свою колишню провідницю, жваву й дотепну пані Бонасьє. |
| 6860 |
Напередодні вони лише на мить зустрілися у воротаря Жермена, куди Д'Артаньян викликав її. Констанція так поспішала передати королеві радісну звістку про щасливе повернення її гінця, що закохані ледве встигли перемовитися кількома словами. |
| 6861 |
Нарешті, минувши численні ходи й переходи, пані Бонасьє відчинила якісь двері і ввела Д'Артаньяна до зовсім темної кімнати. Тут вона знову зробила йому знак мовчати і, відхиливши портьєру та відчинивши другі двері, з-за яких раптом сяйнуло світло, зникла. |
| 6862 |
Королева пояснювала свою радість пишнотою свята й задоволенням, яке їй дав балет, а що ні в сльозах, ні в сміхові королеві перечити не дозволено, то геть усі дами без міри вихваляли чемність панів старшин міста Парижа. |
| 6863 |
Д'Артаньян не знав королеви, але незабаром — спершу з легкого іноземного акценту, а потім з того зверхнього тону, який мимоволі вчувається в кожному слові можновладних осіб, — виділив її голос серед інших. |
| 6864 |
Він чув, як вона то підходила, то відходила од відчинених дверей, і навіть два чи три рази бачив якусь тінь, що заступала світло. І раптом прекрасна сніжно-біла рука трохи відхилила портьєру; Д'Артаньян збагнув, що це — подяка йому; він упав на коліна, схопив цю руку й шанобливо торкнувся її губами. |
| 6865 |
Потім рука зникла, залишивши йому на долоні коштовний перстень. Двері зачинилися, і юнак знову опинився в темряві. Д'Артаньян надів перстень на палець і чекав, що буде далі. Він розумів — це ще не кінець. Після подяки за відданість мала прийти подяка за кохання. |
| 6866 |
Справді, гомін голосів у сусідній кімнаті став потроху вщухати, віддалятися; потім двері кабінету, де стояв Д'Артаньян, відчинилися, і в них вбігла пані Бонасьє. З цими словами вона відчинила двері й виштовхнула Д'Артаньяна з кабінету. |
| 6867 |
Д'Артаньян щодуху помчав додому і, хоч була вже дуже пізня година, а йому треба було проминути найнебезпечніші квартали Парижа, він не мав жодної неприємної зустрічі. Всім-бо відомо, що у гультіпак і в закоханих є свій ангел-охоронець. |
| 6868 |
Двері його будинку були прочинені; він злетів по сходах нагору й тихенько постукав умовним стуком, відомим тільки йому та слузі. Планше, якого Д'Артаньян вирядив з ратуші за дві години до того, звелівши чекати на нього вдома, відімкнув двері. Юнак убіг до кімнати, схопив листа й розпечатав його. |
| 6869 |
Сповнене радісного сп'яніння, серце юнака ладне було зупинитись на порозі земного раю, що зветься коханням. І Планше вийшов, недовірливо й непевно похитуючи головою. Навіть щедрість Д'Артаньяна не розвіяла його сумнівів. |
| 6870 |
О сьомій ранку Д'Артаньян прокинувся й покликав Планше, який, так і не оговтавшись після вчорашніх тривог, одчинив двері лиш на другий поклик свого хозяїна. І, жартома посварившись на Планше пальцем, він вийшов на вулицю. Пан Бонасьє стояв на порозі своїх дверей. |
| 6871 |
Не знаючи, що Д'Артаньян чув його бесіду з незнайомцем із Менга, пан Бонасьє розповів про знущання цього чудовиська пана де Ляффема, якого він називав не інакше, як катом кардинала, і докладно змалював Бастилію, її засуви, душники, заґратовані вікна та знаряддя тортур. |
| 6872 |
По обличчю Бонасьє перебігла хмарка, але така легенька, що Д'Артаньян її не помітив. Бонасьє зблід так, що Д'Артаньян уже не міг цього не помітити й спитав, що з ним. 1 Д'Артаньян пішов, регочучи з жарту, який, на його думку, був зрозумілий тільки йому. |
| 6873 |
Але Д'Артаньян уже не чув цих слів; до того ж, він був такий щасливий, що якби й почув, то, певно, однаково не звернув би на них ніякої уваги. Він подався до будинку пана де Тревіля; його вчорашній візит був, як ми пам'ятаємо, дуже короткий, і він ні про що не розповів до пуття. |
| 6874 |
Пана де Тревіля він застав у чудовому настрої. На балі король і королева були з ним надзвичайно люб'язні. Зате кардинал аж нетямився з люті. О першій годині запівніч, пославшися на втому, пан де Тревіль поїхав з балу. Що ж до їх величностей, то вони повернулися до Лувру лише о шостій ранку. |
| 6875 |
Д'Артаньян згадав про побачення, яке йому призначила пані Бонасьє на вечір; але, до честі нашого героя, мусимо засвідчити: все те погане, що сказав пан де Тревіль про жінок, аж ніяк не похитнуло довіри юнака до його гарненької хазяйки. |
| 6876 |
І Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, до краю зворушений його батьківським піклуванням про мушкетерів. Він зайшов до Атоса, потім до Портоса, тоді до Араміса. Жоден з них не повернувся, їхні слуги також не приїздили. Ні про тих, ні про тих не було ні чутки, ні вістки. |
| 6877 |
Д'Артаньян міг би розпитати про своїх товаришів у їхніх подруг, але ні Портос, ні Араміс його з ними не знайомили, і він не знав, де їх шукати; що ж до Атоса, то в нього взагалі не було подруги. Проминаючи гвардійські казарми, юнак звернув до стайні: троє з чотирьох коней уже стояли в стійлах. |
| 6878 |
Планше чистив скреблом останнього з них. Він мав ошелешений вигляд. Планше, зрозумівши, що він не переконає свого хазяїна і той не відмовиться від задуманої поїздки, глибоко зітхнув і знову взявся чистити коня. |
| 6879 |
Що ж до Д'Артаньяна, який, по суті, був розсудливою людиною, — то він, не заходячи додому, подався обідати до гасконського священика, який у скрутний для чотирьох друзів час пригостив їх на сніданок шоколадом. |
| 6880 |
О дев'ятій годині Д'Артаньян був біля гвардійських казарм; він застав Планше у повній готовності. Четвертий кінь уже стояв у стійлі. Планше мав із собою мушкет і пістолет. Д'Артаньян причепив шпагу й засунув за пояс два пістолети. |
| 6881 |
Проминувши набережні й виїхавши з міста через ворота Конферанс, Д'Артаньян повернув на дорогу, яка вела до Сен-Клу і була в ті часи куди гарнішою, ніж тепер. Поки вони їхали містом, Планше шанобливо тримався на відстані. |
| 6882 |
Ніде правди діти — гомін буйних верховіть і химерне мерехтіння місячного сяйва в похмурій гущавині не додавали хоробрості Планше. Д'Артаньян помітив, що з його слугою коїться щось дивне. І він пустив коня клусом. Планше вмить зробив те саме й одразу наздогнав Д'Артаньяна. |
| 6883 |
Тим часом Д'Артаньян звернув на вузеньку польову стежку й незабаром вийшов до Сен-Клу, але, замість попрямувати по головній вулиці, він обминув замок, пройшов бічним завулком і аж тоді опинився перед згаданим у листі павільйоном. Павільйон стояв у зовсім безлюдному місці. |
| 6884 |
З одного боку завулка височів мур, біля якого притулився павільйон, з другого — густий живопліт захищав од перехожих садочок, у глибині якого видніла стара хатина. Д'Артаньян прийшов на місце побачення і, не знаючи, як повідомити про свою появу, став чекати. |
| 6885 |
За живоплотом, за садочком, ген за хатиною похмурий туман пасмами огортав неозоре безмежжя, де спав Париж, ця величезна спустошена й розверста прірва, в якій виблискувало лише кілька світлих цяток — сумних зірок земного пекла. |
| 6886 |
Щось зловісне вчувалося в цьому бронзовому бамканні, що глухим стогоном відлунювало серед ночі. Д'Артаньян прикипів очима до павільйону. Всі його вікна були щільно затулені віконницями; світилося тільки одне — на другому поверсі. |
| 6887 |
Заколисаний солодкими мріями, Д'Артаньян спокійно простояв з півгодини, терпляче поглядаючи на привітне гніздечко; частина стелі з позолоченим карнизом, що її було видно знадвору, свідчила про вишуканість оздоблення всього павільйону. Дзвін на вежі Сен-Клу вибив пів на одинадцяту. |
| 6888 |
Д'Артаньян відчув, як по жилах його пробіг неприємний холодок. А втім, може, він просто змерз і суто зовнішні неприємні відчуття сприйняв як внутрішній неспокій. Потім йому спало на думку, що він неуважно прочитав записку й що побачення призначено на одинадцяту годину. |
| 6889 |
Він підійшов до вікна, став під світло, витяг листа й перечитав його; ні, він не помилився, побачення призначено таки на десяту. Юнак вернувся на своє місце, відчуваючи, що тиша й самотність чимдалі більше непокоять його. Вибило одинадцяту годину. |
| 6890 |
Д'Артаньян почав турбуватися, чи не скоїлося якогось лиха з пані Бонасьє. Він тричі ляснув у долоні — звичайний сигнал закоханих; проте ніхто йому не відповів, навіть луна. Тоді, не без досади, він подумав, що, може, чекаючи на нього, молода жінка заснула. |
| 6891 |
Тоді він звернув увагу на липи, листя яких було, як і раніше, посріблене світлом; одна з них виступала над дорогою, і Д'Артаньян подумав, що з неї легко можна роздивитися павільйон всередині. Липа була розлога. |
| 6892 |
До того ж, Д'Артаньянові ледве минуло двадцять років — він іще не забув своїх школярських витівок. За якусь мить юнак опинився серед гілля і глянув у вікно. Д'Артаньян побачив страшне видовище, від якого затремтів з голови до п'ят: це м'яке світло, ця затишна лампа осявала картину жахливої розрухи. |
| 6893 |
Шибка була розбита, двері виламані, стулки висіли на завісах; стіл, накритий, певно, для вишуканої вечері, лежав перекинутий; розбиті пляшки, розчавлені фрукти валялись на паркеті; все в кімнаті свідчило про жорстоку й відчайдушну боротьбу. |
| 6894 |
Д'Артаньянові навіть здалося, що серед цього страхітливого безладдя він помітив клапті одежі й кілька кривавих плям на скатертині та на портьєрах. Відчуваючи, як закалатало в нього серце, юнак квапливо спустився на землю, щоб пересвідчитись, чи немає довкола ще якихось слідів боротьби. |
| 6895 |
Лагідне світло, як і раніше, сяяло серед нічної пітьми. І тоді Д'Артаньян помітив те, на що досі, не маючи підстав уважно придивлятися до місцевості, просто не звернув уваги: земля була порита колесами, втоптана ногами людей і покопана кінськими копитами. |
| 6896 |
Крім того, слід коліс од екіпажу, який приїздив, певно, з Парижа, за кілька кроків до павільйону знову повертав у бік міста. Д'Артаньян шукав далі й нарешті знайшов під стіною подерту дамську рукавичку. Там, де вона не була замазана землею, рукавичка зберігала бездоганну чистоту і свіжість. |
| 6897 |
Такі напахчені рукавички закохані радо зривають з чарівних ручок своїх обраниць. Д'Артаньян знову заходився оглядати землю. Холодний піт чимраз рясніше кропив йому чоло, дихання ставало дедалі уривчастішим, серце стискалося тугою. |
| 6898 |
Щоб заспокоїтись хоч трохи, він намагався умовити себе, що, може, цей павільйон не має ніякого відношення до пані Бонасьє, що молода жінка призначила йому побачення біля павільйону, а не в ньому, що її затримали в Парижі справи чи навіть ревнощі чоловіка. |
| 6899 |
Але всі ці міркування розбивало, нищило, руйнувало те відчуття внутрішнього болю, яке часом охоплює все наше єство й волає до нас, попереджаючи про близьке нещастя. Д'Артаньян, як навіжений, кинувся до шляху, звернув на стежку, якою прийшов сюди, добіг до порому й став розпитувати перевізника. |
| 6900 |
Перевізник розповів, що близько сьомої години вечора він переправив через річку жінку в довгій чорній накидці. Певно, жінка не хотіла, аби її впізнали, але саме через це перевізник звернув на неї увагу й роздивився, що його пасажирка молода та гарна. |
| 6901 |
При світлі лампи, що горіла в хатині перевізника, юнак ще раз перечитав записку пані Бонасьє; побачення було призначене таки в Сен-Клу, а не деінде, біля павільйону пана Д'Естре, а не на іншій вулиці. |
| 6902 |
Все сходилось докупи, аби довести Д'Артаньянові, що передчуття не обдурили його і що сталося страшне нещастя. Він чимдуж побіг назад до замку; йому здавалося, що за час його відсутності в павільйоні сталися ще якісь події й що все ще повернеться на краще. |
| 6903 |
Завулок, як і раніше, був безлюдний, і те ж саме спокійне м'яке світло струменіло з вікна. Раптом Д'Артаньян згадав про халупу в садочку. Сліпа й німа, вона, проте, мусила щось бачити й навіть могла дещо розповісти. |
| 6904 |
В хатині панувала така ж мертва тиша, як і в павільйоні; але ця хатина була останньою надією Д'Артаньяна, і він постукав іще раз. Незабаром йому вчулося шарудіння — таке тихеньке й боязке, аж, здавалося, воно саме боїться, щоб його не почули. |
| 6905 |
Нарешті трухлява віконниця відчинилась, або, точніше, прочинилась і враз зачинилася знову, коли вогник малесенького ґнотика, що блимав у кутку комірчини, освітив перев'язь, ефес шпаги й рукояті пістолетів Д'Артаньяна. А втім, хоч як швидко все це сталося, Д'Артаньян устиг розгледіти обличчя дідуся. |
| 6906 |
Д'Артаньян розповів дідусеві все, не називаючи тільки імен: що біля цього павільйону йому призначила побачення молода жінка і що, не дочекавшися її, він виліз на липу й у вікно побачив у кімнаті розгром. |
| 6907 |
Зачинивши за ним хвіртку, я вдав, ніби вертаюся до хати, а сам вийшов через задні двері, і, скрадаючись у темряві, добрався он до тих кущів бузини, звідки міг непомітно стежити за всім, що відбувалося. Товстун стояв біля дверцят карети, кучер притримував запряг, а слуга — верхових коней. |
| 6908 |
Раптом з павільйону долинули зойки, якась жінка підбігла до вікна й відчинила його, наче хотіла кинутися вниз. Та, побачивши двох незнайомців, відскочила назад. Чоловіки через вікно вдерлися в кімнату. Більше я нічого не бачив, але чув, як тріщали розламувані меблі. |
| 6909 |
Той, що залишився в павільйоні, зачинив вікно, за хвилину вийшов через двері й зазирнув до карети, щоб пересвідчитись, чи жінка там. Двоє чекали на нього, вже посідавши на коней. За якусь мить він теж був у сідлі; слуга сів поруч з кучером, і карета помчала в супроводі трьох вершників. |
| 6910 |
Усе було скінчено. Більше я нічого не бачив і не чув. Приголомшений цією страхітливою звісткою, Д'Артаньян занімів на місці; гнів і ревнощі краяли йому серце. Глибоко засмучений, Д'Артаньян подався до порому. |
| 6911 |
Він то потішав себе думкою, що це не пані Бонасьє і завтра він побачить її в Дуврі; то боявся, що в неї інтрига з кимось іншим, і цей другий, ревнивець, застав її тут та викрав. Юнак не знав, що думати, й мучився невідомістю; він то впадав у розпач, то проймався надією. |
| 6912 |
У шостому шинку Д'Артаньянові спало на думку, що він шукає марно. Адже юнак наказав слузі чекати на нього лише о шостій ранку, і хоч би де той був нині, він мав на те право. До того ж, йому сяйнуло, що, залишаючись поблизу місця події, він дістане якісь додаткові відомості про цю таємничу історію. |
| 6913 |
Але й на цей раз його сподівання були марні, і хоч як пильно він дослухався, проте, крім лайок, образ і прокльонів ремісників, слуг та візників, звичних гостей цього шинку, не почув нічого, що б навело його на слід бідолашної полонянки. |
| 6914 |
Д'Артаньянові, як ми пам'ятаємо, ледве минуло двадцять років, а в цьому віці люди, хоч яке з ними трапляється горе, завжди сплять міцним сном. Близько шостої години Д'Артаньян прокинувся розбитий і втомлений, як здебільшого буває після погано проведеної ночі. |
| 6915 |
Збирався він недовго; обмацав себе, щоб переконатися, чи ніхто не обікрав його під час сну, і, знайшовши перстень на пальці, гаманець у кишені й пістолети за поясом, підвівся, заплатив за вино і вийшов, сподіваючись, що вранці легше знайде свого слугу. |
| 6916 |
І справді, перше, що він розгледів крізь вогкий сіруватий туман, — це постать вірного Планше, який чекав на свого хазяїна з двома кіньми на поводу біля дверей злиденної корчми, яку Д'Артаньян вночі проминув, навіть не підозрюючи про її існування. |
| 6917 |
Безперечно, пан де Тревіль дасть йому добру пораду з приводу цієї історії, до того ж, він майже щодня бачить королеву, і, можливо, йому пощастить довідатись у її величності бодай щось про бідолашну жінку, якій, певно, довелося тепер заплатити за відданість своїй володарці. |
| 6918 |
Пан де Тревіль вислухав юнака з увагою, яка свідчила, що він вбачає у цій пригоді дещо більше, ніж любовну інтригу. Д'Артаньян знав, що пан де Тревіль, хоч і гасконець, а не любить давати обіцянки; та вже коли він щось комусь обіцяв, то робив більше, ніж обіцяв. |
| 6919 |
Отож Д'Артаньян уклонився йому з вдячністю за все минуле й за майбутнє, а шановний капітан, який теж вельми прихильно ставився до цього хороброго й рішучого юнака, щиро потис йому руку й побажав щасливої дороги. |
| 6920 |
Справді, крім жовтавої хворобливої блідості, яка свідчила про розлиття жовчі в крові і, можливо, таки мала свою причину, Д'Артаньян помітив у його обличчі щось відразливе, гидке. Шахрай сміється не так, як чесна людина, облудник плаче не тими слізьми, якими плаче людина щира. |
| 6921 |
Всяка нещирість — маска, і хоч як добре вона буде зроблена, але, придивившися уважно, її завжди можна відрізнити від справжнього обличчя. Отож Д'Артаньянові здалося, що пан Бонасьє носить маску, до того ж найвідразливішу маску. |
| 6922 |
Д'Артаньян глянув на свої заболочені чоботи, потім його погляд ненароком ковзнув по черевиках і панчохах галантерейника. Вони, схоже, побували в одній калюжі: і ті, й ті були забрьохані однаково. Раптом Д'Артаньянові сяйнуло. |
| 6923 |
Те, що Бонасьє назвав саме цю місцевість, підтвердило Д'Артаньянові підозри: адже на Сен-Манде їхати зовсім в інший бік, ніж на Сен-Клу. Це припущення враз заспокоїло юнака. Якщо Бонасьє знає, де дружина, то можна, вдавшися до крайніх заходів, змусити його розв'язати язика й виказати таємницю. |
| 6924 |
Отож, він вернувся додому недавно — годину, щонайбільше дві тому; він супроводив свою дружину до того місця, куди її відвезли, або принаймні до першої поштової станції. Д'Артаньян пішов, а галантерейник залишився стояти, ошелешений цим дивним прощанням. |
| 6925 |
Він навіть подумав, чи, бува, не заплутався у власній брехні. Біля своїх дверей на сходах Д'Артаньян зустрів стурбованого Планше. Як і було домовлено, Д'Артаньян вийшов з будинку перший; по дорозі він для годиться востаннє навідав квартири трьох своїх друзів. |
| 6926 |
Од них не було жодної звістки, тільки на ім'я Араміса надійшов напахчений лист, написаний дрібним і вишуканим почерком. Д'Артаньян узявся передати його за призначенням. Через десять хвилин Планше прийшов на стайню гвардійських казарм. Д'Артаньян, який не любив гаяти час, уже осідлав свого коня. |
| 6927 |
Слід зазначити, що вдень Планше був куди хоробріший, ніж уночі. І все-таки обачність не полишала його ні на мить. Добре пам'ятаючи прикрощі першої подорожі, Планше в кожному, хто зустрічався йому по дорозі, вбачав ворога. |
| 6928 |
Вітаючись, він безперестанку знімав перед ними капелюха, за що дістав доброї прочуханки від Д'Артаньяна, який не хотів, аби через цю запопадливість подумали, ніби Планше — слуга якоїсь незначної особи. |
| 6929 |
Однак чи то всі перехожі були зворушені вихованістю Планше, чи на цей раз нікого не підіслали перепинити Д'Артаньяна, наші подорожні щасливо добулися до Шантильї й під'їхали до корчми, де зупинялись під час своєї першої подорожі. |
| 6930 |
Вгледівши юнака, за яким їхав слуга з двома запасними скакунами, хазяїн шанобливо зустрів його на порозі. Д'Артаньян, що проскакав уже одинадцять льє, вирішив зупинитися — байдуже, є тут Портос чи нема. До того ж, він гадав, що необачно відразу розпитувати про мушкетера. |
| 6931 |
Ось чому Д'Артаньян без зайвих балачок спішився, лишив коней під наглядом Планше, зайшов до невеличкої кімнати, призначеної для гостей, які хотіли побути самі, й замовив пляшку найкращого вина та наивишуканіших страв на сніданок. Це переконало корчмаря, що його гість — особа, гідна поваги. |
| 6932 |
Отож замовлення Д'Артаньяна було виконано напрочуд швидко. До гвардійського полку набирали дворян з кращих родин королівства, і Д'Артаньян, який подорожував у супроводі слуги та ше й з четвіркою чудових коней, незважаючи на простоту мундира, справив тут неабияке враження. |
| 6933 |
З цими словами Д'Артаньян піднявся по сходах, певний, що йому пощастило хоч трохи заспокоїти хазяїна, принаймні стосовно двох речей, якими той, безперечно, найбільше дорожив: стосовно гаманця й життя. |
| 6934 |
На найпримітніших в усьому коридорі дверях чорним чорнилом була виведена величезна цифра «1»; Д'Артаньян постукав і, почувши пропозицію іти своїм шляхом, увійшов до кімнати. Портос лежав у ліжку і, щоб набити руку, грав у ландскнехт з Мушкетоном. |
| 6935 |
Над вогнищем обертався рожен з куріпкою, а обабіч кипіли на жаровнях дві каструлі, з яких смачно пахло кролячим фрікасе й рибою у винному соусі. Конторка й мармурова дошка комода були заставлені порожніми пляшками. |
| 6936 |
Побачивши друга, Портос радісно привітав його, а Мушкетон, шанобливо підвівшись, запропонував своє місце Д'Артаньянові й пішов глянути на каструлі, які, слід гадати, перебували під його особливою опікою. |
| 6937 |
От і все, ви зрозуміли? Наш хазяїн має багатий винний погрібець, але з ключем од нього ніколи не розлучається. Однак у погребі є душник. Через нього я й кидаю зашморг. Тепер уже я знаю напевно, де стоїть краще вино, то звідти й черпаю свої припаси. |
| 6938 |
Проте на цьому відвертість Д'Артаньяна й скінчилася. Він розповів лише, що привіз із Англії чотирьох чудових скакунів — одного для себе, а решту для товаришів; потім він сказав Портосові, що його кінь уже стоїть у стайні корчмаря. |
| 6939 |
Аж тут до кімнати ввійшов Планше; він доповів хазяїнові, що коні відпочили й можна їхати далі, щоб заночувати в Клермоні. Д'Артаньянові, вже майже спокійному за долю Портоса, не терпілося дізнатись про те, що сталося з двома іншими друзями. |
| 6940 |
Тож він потиснув хворому руку й сказав, що їде далі їх шукати. Він мав намір вертатися цією самою дорогою і додав, що коли через тиждень Портос ще не виїде з корчми, то він і його забере з собою. Портос відповів, що хворе коліно навряд чи дозволить йому поїхати раніше. |
| 6941 |
До того ж, він конче хотів дочекатися листа від своєї герцогині. Д'Артаньян побажав йому діждатися швидкої та приємної відповіді; потім, загадавши Мушкетонові й далі опікуватися Портосом та розплатившися з корчмарем, він рушив у дорогу разом з Планше, який вів тепер вже не трьох, а двох коней. |
| 6942 |
Тому він удав, ніби вірить усьому, що розповів хвалькуватий мушкетер, твердо переконаний, що ніяка дружба не встоїть перед розкритою таємницею, особливо коли ця таємниця вражає самолюбство; до того ж, ми завжди відчуваємо певну моральну перевагу над тими, про кого знаємо більше, ніж вони гадають. |
| 6943 |
Ось чому, складаючи плани на майбутнє й сподіваючись, що троє друзів допоможуть йому досягти успіху, Д'Артаньян хотів заздалегідь зібрати докупи ті невидимі нитки, які дали б йому змогу впливати на мушкетерів. |
| 6944 |
Проте всю дорогу глибокий сум краяв йому серце; він думав про молоду й гарну пані Бонасьє, що мала винагородити юнака за його відданість; але, як по правді, то найдужче за все він боявся, що з бідолашною жінкою скоїлося лихо, і аж ніяк не сумував за своїм утраченим щастям. |
| 6945 |
Яким побитом він сам заслужив прихильність міністра, Д'Артаньян, ясна річ, не знав і досі; певно, він міг би скласти собі про це уявлення тільки після розмови з капітаном гвардії паном де Кавуа, коли б той застав його вдома. Ніщо так не вкорочує час і відстань, як невідступна, всепоглинаюча думка. |
| 6946 |
Людина перестає помічати реальний світ, думка неначе переносить її у світ химерних уявлень. Час тоді втрачає лік, а простір — віддаленість. Людина вирушає з одного місця і приїздить до другого — тільки й усього. |
| 6947 |
Так і Д'Артаньян незчувся, як, давши волю своєму коневі, проїхав у полоні непевних видінь шість чи вісім льє од Шантильї до Кревкера, а, прибувши в це село, відразу забув про все, що стрілося йому на шляху. Тільки тут він прийшов до тями. |
| 6948 |
Юнак похитав головою і, побачивши корчму, де залишив Араміса, пустив коня клусом. Цього разу його зустрів не хазяїн, а хазяйка. Д'Артаньян був фізіономістом; тож, глянувши на її гладке, простодушне й веселе обличчя, він ураз відчув, що від цієї особи можна не критись і що боятися її нічого. |
| 6949 |
Але не так просто було потрапити до майбутнього абата: підступи до Арамісової кімнати охоронялися не менш суворо, ніж сади Арміди: в коридорі стояв Базен, який заступив Д'Артаньянові дорогу з тим більшою безстрашністю, що після багаторічних випробувань бідолаха був нарешті близький до омріяної мети. |
| 6950 |
Тільки раз у раз повторювана молодим мушкетером обіцянка, що ця хвилина неодмінно настане, тримала Базена на службі в Араміса, де, за словами самого ж Базена, можна було лише занапастити душу. Отож Базен просто нетямився з радості. |
| 6951 |
Поєднання фізичного болю з моральним призвело до давно очікуваного рішення: Араміс, який страждав душею і тілом водночас, вважав своє подвійне нещастя — несподіваний від'їзд коханої жінки та рану в плече — пересторогою неба й звернув нарешті свої помисли до релігії. |
| 6952 |
Проте красномовна тирада добродія Базена не справила враження на Д'Артаньяна; не заходячи в суперечку зі слугою свого друга, він мовчки відсторонив його однією рукою, а другою повернув клямку в дверях кімнати номер п'ять. Двері відчинилися, і юнак увійшов до кімнати. |
| 6953 |
Араміс у широкому чорному вбранні, в кругленькій і плоскій шапочці на голові, що дуже скидалася на скуфію, сидів за довгим столом, захаращеним сувоями паперу й грубезними фоліантами; праворуч од нього сидів абат єзуїтського монастиря, а ліворуч — кюре з Мондидьє. |
| 6954 |
Замість усього цього на стіні, в найтемнішому кутку, висіла на цвяху якась дивна річ, що дуже скидалась на канчук для самокатування. Почувши рипіння дверей, Араміс підвів голову й побачив свого друга. |
| 6955 |
Але, на превеликий подив Д'Артаньяна, його прихід не справив на мушкетера ніякого враження, такі далекі від усього земного були його думки. Добродії в чорному, зрозумівши Д'Артаньянів натяк, погрозливо зиркнули на нього. Проте юнак не злякався. Араміс зашарівся. |
| 6956 |
Д'Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайомитись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як і ту, що її йому навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак отримав їх од герцога Бекінгема. Що ж до Д'Артаньяна, то захоплення двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушило. |
| 6957 |
|
| 6958 |
Д'Артаньян здригнувся. Вислухайте таку дилему: Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом — значить сумувати за дияволом; такий мій висновок. Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. |
| 6959 |
Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови. Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме. Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді. Д'Артаньян і кюре були в захваті. |
| 6960 |
Базен, який весь час був у кімнаті і з благочестивою радістю слухав цю вчену суперечку, підійшов до них, узяв молитовник кюре, требник єзуїта й шанобливо рушив уперед, прокладаючи їм дорогу. Араміс провів гостей по сходах і одразу ж повернувся до Д'Артаньяна, який і досі не оговтався від побаченого. |
| 6961 |
Мабуть, я таки дуже злякався; я зблід як стіна, земля захиталася в мене під ногами, я не знайшов, що відповісти своєму кривдникові, і промовчав. Не дочекавшись відповіді, офіцер засміявся мені у вічі, повернувся до мене спиною і зник у дверях дому. Я побрів до семінарії. |
| 6962 |
Я дворянин від роду, і кров у мене гаряча, як ви могли це помітити, мій любий Д'Артаньяне; образа була жахлива, і, незважаючи на те, що про неї ніхто не знав, вона пойняла мені серце і спопеляла його. |
| 6963 |
Я сказав панотцям, що не вважаю себе достатньо підготовленим для висвячення, і на моє прохання вони відклали цей обряд на рік. Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. |
| 6964 |
Рівно через рік, того самого дня, коли мене образили, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з'явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од виправної в'язниці. |
| 6965 |
Офіцер здивовано глянув на мене і сказав: Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці. Очі Араміса мимоволі спалахнули. |
| 6966 |
І друзі пішли в танок навколо шановного Іоанна Златоуста, завзято тупаючи просто по аркушах дисертації, що розлетілися по підлозі. Аж тут до кімнати ввійшов Базен, несучи тарелі зі шпинатом та яєчнею. |
| 6967 |
Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом, — сказав Д'Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що сталися в столиці з дня його від'їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого — втому. |
| 6968 |
Вранці, зайшовши в Арамісову кімнату, Д'Артаньян застав його біля вікна. Базен з'явився на порозі, сумний і понурий. Базен зітхнув. Отак розмовляючи, Д'Артаньян, Араміс і бідолашний слуга зійшли на подвір'я. І він легко й граціозно скочив у сідло. |
| 6969 |
Але після кількох вольтів і курбетів благородної тварини Араміс відчув такий нестерпний біль, що зблід і похитнувся. Обачний Д'Артаньян, який не спускав з нього ока, кинувся до друга, підтримав його, допоміг злізти з коня й одвів до кімнати. Араміс усміхнувся. |
| 6970 |
Ця думка так засмутила юнака, що він тяжко зітхнув і сам собі присягнувся помститися за свого товариша. З усіх Д'Артаньянових друзів Атос був найстаршим і, здавалось би, мав бути найменш близький йому за смаками й звичками. І все-таки Д'Артаньян вирізняв його серед усіх. |
| 6971 |
Як і всі вельможі того часу, Атос блискуче фехтував та їздив верхи. Понад те, він так знався навіть на схоластичних науках, які нечасто вивчалися тоді військовими, що тільки поблажливо всміхався, дослухаючись до тих нечисленних латинських фраз, якими хизувався Араміс і які начебто розумів Портос. |
| 6972 |
До того ж він був бездоганно чесним, і це в ту добу, коли військові так легко обходилися з вірою та совістю, коханці — з делікатністю, властивою для наших днів, а бідняки — із сьомою запозіддю Божою! Словом, Атос був незвичайною людиною. |
| 6973 |
Але траплялося й так, що часом цю витончену натуру, це прекрасне створіння, цей проникливий розум долала низька буденщина — подібно до того, як це буває зі старими людьми, що помалу підупадають на силах і втрачають глузд. |
| 6974 |
Коли — справа цілком звична — Атос потрапляв у скруту, все світле, що було в ньому, згасало, і всі його достойності розвіювались, немов поглинуті темрявою ночі. Напівбог зникав — але й людині майже не лишалося місця. |
| 6975 |
Схиливши голову, ледве повертаючи язиком, Атос довгими годинами дивився згаслими очима то на пляшку і склянку, то на Грімо, який, звикши підкорятися кожному його знаку, читав у безтямному погляді свого хазяїна найменші його бажання й одразу ж виконував їх. |
| 6976 |
Якщо четверо друзів збиралися саме в такий час, Атос за всю розмову прохоплювався одним-двома словами, та й то сказаними через силу. Натомість він пив за чотирьох; але це зовсім не впливало на нього, хіба що він трохи більше насуплював брови та ставав ще сумнішим, ніж звичайно. |
| 6977 |
Д'Артаньян, що, як ми знаємо, мав допитливий і проникливий розум, не годен був, попри всю свою цікавість, збагнути причин цієї глибокої байдужості або хоч визначити обставини, що породжували її. Атос ніколи не отримував листів, як ніколи й не робив чогось такого, про що було б не відомо його друзям. |
| 6978 |
Не можна було пояснити його чорну меланхолію й невдалою грою, бо, на відміну від Портоса, який, залежно від повороту обставин, то горлав пісень, то вибухав прокльонами, Атос, виграючи, лишався таким самим байдужим, як і тоді, коли програвав. |
| 6979 |
Смуток, що затьмарював йому обличчя, аж ніяк не можна було пояснити також впливом змін погоди, як це трапляється з нашими сусідами-англійцями. Його туга збільшувалася саме в найкращу пору року — червень і липень були для Атоса найгіршими місяцями. |
| 6980 |
Останнім часом ніхто не бачив його засмученим, і він тільки знизував плечима, коли з ним говорили про майбутнє; отож Атосова таємниця була пов'язана з минулим, і це підтверджували непевні чутки, які дійшли свого часу й до Д'Артаньяна. |
| 6981 |
Ця таємничість збуджувала тим більшу цікавість, що Атоса навіть у хвилини найсильнішого сп'яніння жодного разу не зрадили ні очі, ні язик, хоч які хитромудрі запитання ставили йому співбесідники. Ці слова подвоїли запал Д'Артаньяна, і він під острожив коня, який і без того ніс вершника чвалом. |
| 6982 |
Близько одинадцятої години ранку подорожні побачили Ам'єн; о пів на дванадцяту вони підскакали до дверей проклятої корчми. Д'Артаньян уже не раз думав про те, яку найлютішу помсту обрати для підступного корчмаря. |
| 6983 |
Отож він насунув капелюха на лоба, поклав ліву руку на ефес шпаги, у праву взяв канчук й переступив поріг. Побачивши, що Д'Артаньян войовничо насупив брови і що Планше зробив те саме, корчмар зблід, як стіна. Німий од гніву й хвилювання, Д'Артаньян сів, грізний, немов судія. |
| 6984 |
Планше гордовито став біля його крісла. Цей наказ було виконано негайно; ви чудово розумієте, добродію, що ми були ладні зробити все, чого зажадає ваш друг. Пан Грімо (цей назвав своє ім'я, хоч він і не з говірких), незважаючи на свою рану, спустився в погріб. |
| 6985 |
Тоді ваш друг знову замкнув двері, а нам гукнув, щоб ми забиралися геть. Д'Артаньян і справді почув сильний гамір. Він підвівся і, пропустивши вперед хазяїна, який розпачливо ламав руки, підступився до погреба. Слідом ішов Планше, тримаючи напоготові мушкет. |
| 6986 |
Англійці були дуже сердиті; стомившися після довгої дороги, вони вмирали від голоду і спраги. Хоч які безстрашні були англійці, вони нерішуче перезирнулись. Їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно ввійти до його печери. |
| 6987 |
На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість; найбільш нетерплячий з них спустився на п'ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою в двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну. |
| 6988 |
Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте, — як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл. В корчмаря аж мороз поза спиною пішов. І Д'Артаньян перший подав приклад. |
| 6989 |
Потім, обернувшись до Планше, він знаком наказав йому розрядити мушкет. Якусь мить повагавшися, англійці й собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув'язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то в усьому звинуватили корчмаря. Англійці вклонились і пішли. |
| 6990 |
У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони й контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений. За хвилину двері прочинились, і в отворі з'явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч. |
| 6991 |
Д'Артаньян підбіг до друга й ніжно обняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується. Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало. Аж тут слідом за Атосом з'явився Грімо з мушкетом на плечі. |
| 6992 |
Голова в нього трусилася, і він був схожий на п'яного сатира, що зійшов з картини Рубенса. Грімо весь був заллятий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав свою найкращу прованську олію. Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть. |
| 6993 |
За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос, — оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва, — лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. |
| 6994 |
У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою. |
| 6995 |
Зойки корчмаря та його дружини, що долинули з погреба, зворушили Д'Артаньяна. Атос навіть не озирнувся. А втім, скорботу дуже скоро заступила лють. Не тямлячи себе з відчаю, хазяїн схопив рожен і ввірвався до кімнати, де розмовляли наші друзі. |
| 6996 |
Але він одразу ж поточився і знову впав на стілець: сили зрадили його. Д'Артаньян прийшов товаришеві на допомогу й посварився канчуком на хазяїна. Той позадкував і несподівано залився слізьми. Хазяїн з острахом підійшов до мушкетера. |
| 6997 |
Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса — за столом у товаристві двох богословів. Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів. Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. |
| 6998 |
Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними. Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він так багато випив, що будь-хто інший на його місці впав би й заснув. Але він тільки марив наяву. |
| 6999 |
Мій друг, знатний вельможа, міг би легко звабити її або взяти силою — він був повновладним господарем у тому краї; та й хто став би оступатися за чужих, нікому не відомих людей? На жаль, він був чесною людиною. Він одружився з нею. |
| 7000 |
Дурень, віслюк, бовдур! Дарма що наш гасконець трохи випив звечора, — прокинувшись уранці, він пам'ятав учорашню Атосову розповідь так точно, наче кожне слово було вкарбоване в його свідомість. Недомовки друга тільки зміцнили бажання юнака з'ясувати загадку до кінця. |
| 7001 |
Уранці Д'Артаньян пішов до Атоса з твердим наміром продовжити розмову. Атос уже заспокоївся й був, як завжди, стриманий, вишуканий і непроникний. А втім, потиснувши Д'Артаньянові руку, мушкетер перший обізвався до нашого гасконця. |
| 7002 |
І він утупився в друга таким пильним поглядом, що той не зміг побороти ніяковість. І він глянув на юнака так, наче хотів прочитати найглибші таємниці його серця. На Атоса ці слова не справили ніякого враження, і він повів далі: Д'Артаньян промовчав. Сказано — зроблено; і я програв коня. |
| 7003 |
Зате потім я відіграв сідло, — докінчив свою розповідь Атос. Д'Артаньян скривився. Д'Артаньян похолов. Д'Артаньян зітхнув так, наче йому звалилася з плечей уся корчма. Атос пішов по англійця і знайшов його у стайні, де той захоплено розглядав сідла. Кращої нагоди нічого було й сподіватися. |
| 7004 |
Атос запропонував умови: двоє сідел — проти одного коня або сотні пістолів. Англієць швидко підрахував: два сідла коштували разом триста пістолів. Він охоче погодився. Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати досаду. Англієць глянув — і занімів од здивування; Д'Артаньян глянув — і занімів од радості. |
| 7005 |
Атос одвів Д'Артаньяна вбік. Д'Артаньянові бракувало лише одного доказу, щоб пристати на пораду друга. Остання думка здалася йому дуже переконливою. До того ж, він боявся, щоб Атос не розцінив його впертість як прояв егоїзму. |
| 7006 |
Отож він поступився й вирішив узяти сотню пістолів, які англієць одразу й віддав. Ніщо більше не заважало друзям лаштуватися в дорогу. Мир із хазяїном коштував їм, крім колишнього коня Атоса, ще шістьох пістолів. |
| 7007 |
Д'Артаньян і Атос сіли на коней Планше та Грімо, а слуги рушили пішки, несучи сідла на голові. Хоч які погані були коні, все-таки обоє друзів швидко перегнали своїх слуг і першими прибули до Кревкера. |
| 7008 |
Саме в цю мить якийсь фургон, що за кілька хвилин до того з'явився на Ам'єнській дорозі, зупинився біля корчми, і з нього вилізли Планше та Грімо із сідлами на голові. Фургон повертався до Парижа порожнем, і слуги домовилися з візником, що він підвезе їх, пообіцявши всю дорогу поїти його вином. |
| 7009 |
Вони застали його в доброму гуморі й далеко не такого змарнілого, як під час перших відвідин Д'Артаньяна. Портос сидів за столом, на якому стояли чотири прибори, дарма що мушкетер був сам; на обід були приготовані найрізноманітніші м'ясні страви, добірні вина й розкішні фрукти. |
| 7010 |
Вибух реготу вкрай збентежив бідолашного Портоса. Та коли йому пояснили причину веселощів, він і собі гучно зареготав. І четверо друзів, заспокоївшись щодо свого майбутнього, віддали честь стравам. Вистачило їх ще й панам Мушкетонові, Базенові, Планше та Грімо. |
| 7011 |
А що це було вершиною його сподівань — крім, звичайно, бажання знайти пані Бонасьє, — то Д'Артаньян у захваті помчав до своїх друзів, яких залишив тільки півгодини тому і яких застав тепер дуже сумними й заклопотаними. Вони зібралися на раду в Атоса, а це означало: їм непереливки. |
| 7012 |
Пан де Тревіль сповістив їх, що, у зв'язку з твердим наміром його величності розпочати воєнні дії першого травня, їм належить негайно придбати все необхідне для походу спорядження. Четверо філософів розгублено поглядали один на одного: пан де Тревіль не любив жартувати, коли йшлося про дисципліну. |
| 7013 |
Проте наш юний гасконець — читач, безперечно, вже помітив це — був завбачливим мало не до скнарості і водночас (спробуйте пояснити таку суперечливість вдачі! ) майже такий марнославний, як Портос. І все-таки, попри всі його турботи, Д'Артаньяна весь час проймав неспокій менш егоїстичного характеру. |
| 7014 |
Всі його спроби дізнатися про долю пані Бонасьє лишалися марними. Пан де Тревіль розповів про неї королеві; королева не знала, де перебуває молода дружина галантерейника, але пообіцяла організувати розшуки. Проте ця обіцянка була дуже непевна й аж ніяк не заспокоїла Д'Артаньяна. |
| 7015 |
Мушкетон сушив сухарі; набожний Базен не виходив з церкви; Планше лічив мух; а Грімо, котрого навіть загальний смуток не міг примусити порушити мовчанку, якої неухильно вимагав його хазяїн, зітхав так розпачливо, що, здавалось, і камінь би розчулився. |
| 7016 |
Троє друзів — бо, як ми вже казали, Атос присягнувся, що не ступить і кроку задля спорядження, — отож троє друзів виходили з дому рано-вранці й поверталися пізно вночі. Вони блукали по вулицях, розглядаючи кожен камінь на бруківці, ніби шукали, чи не загубив хтось із перехожих свій гаманець. |
| 7017 |
Побачивши якось, що Портос попрямував до церкви Сен-Ле, Д'Артаньян відчув непереборне бажання податися за ним назирці. Перш ніж увійти до храму, Портос підкрутив вуса й пригладив еспаньйолку, що завжди виказувало войовничість його намірів. |
| 7018 |
Д'Артаньян намагався не потрапляти йому на очі, і Портос не помічав його. Юнак увійшов до церкви слідом за Портосом, коли той встиг уже притулитися до колони; непомітний мушкетерові, Д'Артаньян притулився до тієї ж колони, тільки з протилежного боку. |
| 7019 |
На лаві, що стояла поряд з колоною, до якої притулилися Д'Артаньян і Портос, юнак помітив перезрілу красуню в чорному головному уборі, в міру жовту і в міру кістляву, але дуже пихату й гоноровиту на вигляд. Погляд Портоса то зупинявся непомітно на цій дамі, то пурхав далі, в глибину церкви. |
| 7020 |
Дама в чорному перехопила нарешті Портосів погляд і побачила, що він раз у раз зупиняється на дамі з оксамитовою подушкою, негреням та служницею. Тим часом Портос вів детально продуману гру: він підморгував, прикладав пальці до губів, посилав убивчі посмішки, які й справді вбивали зневажену красуню. |
| 7021 |
Вона справила не менше враження й на Портоса, який, безперечно, розумів, що вона набагато красивіша за даму в чорному, і на Д'Артаньяна, котрий впізнав у ній ту саму незнайомку з Менга, Кале та Дувра, яку його переслідувач, дворянин зі шрамом, називав міледі. |
| 7022 |
Не спускаючи з ока даму з червоною подушкою, Д'Артаньян далі стежив за маневрами Портоса, які дуже забавляли його; він збагнув, що дама в чорному — це і є дружина прокурора з Ведмежої вулиці, тим паче що церква Сен-Ле стояла зовсім недалечко від неї. |
| 7023 |
Оцінивши становище, юнак зрозумів також, що Портос прагне відігратися перед дружиною прокурора за свою поразку в Шантильї, коли ця перезріла красуня з такою непохитністю захищала недоторканність своєї калитки. Але за всім тим Д'Артаньян помітив також, що ніхто не відповідав на залицяння Портоса. |
| 7024 |
Коли вона була не більше ніж за три кроки від нього, Портос раптом одвернувся й глянув на даму з червоною подушкою, яка підвелася з місця і тепер наближалась у супроводі негреняти та покоївки. Побачивши біля себе даму з червоною подушкою, Портос витяг руку з кропильниці. |
| 7025 |
Чарівна богомолка торкнулась своєю маленькою ручкою величезної руки Портоса, ледь помітно всміхнулася до нього, перехрестилась і вийшла з церкви. Для дружини прокурора цього було досить: вона не мала жодного сумніву, що ця дама й Портос кохаються. |
| 7026 |
Скоряючись руці дружини прокурора, як човен керму, Портос попрямував на подвір'я монастиря Сен-Маглуар і опинився у відлюдному проході, відгородженому турнікетами з обох боків. Удень там можна було побачити лише жебраків за їжею та ще хіба дітей з їхніми забавками. |
| 7027 |
Портос не помітив ні лакея, ні карети, але пані Кокнар ревнивим жіночим поглядом розгледіла все. Портос пожалкував, що одразу не назвав даму з червоною подушкою принцесою. Дружина прокурора глибоко зітхнула. Дружина прокурора заплакала. Портос мовчав. |
| 7028 |
Д'Артаньян наказав йому осідлати двох коней зі стайні пана де Тревіля — одного для нього, Д'Артаньяна, а другого для Планше — й заїхати по нього до Атоса. Пан де Тревіль раз і назавжди дозволив Д'Артаньянові розпоряджатися його кіньми, як той сам схоче. |
| 7029 |
Планше подався на вулицю Старого Голубника, а Д'Артаньян — на вулицю Феру. Атос сидів удома й сумно допивав одну з пляшок того чудового іспанського вина, яке привіз із Пікардії. Він знаком наказав Грімо принести склянку для Д'Артаньяна, і Грімо мовчки виконав його наказ. |
| 7030 |
Д'Артаньян розповів Атосові про все, що бачив і чув у церкві, додавши, що, на його переконання, Портос знайшов-таки спосіб придбати спорядження. І він знаком наказав Грімо принести ще одну пляшку. Аж тут у прочинені двері просунув голову Планше й повідомив хазяїна, що коні готові. |
| 7031 |
Д'Артаньян і Планше посідали на коней і рушили до Сен-Жермена. Всю дорогу Атосові слова про пані Бонасьє не виходили Д'Артаньянові з голови. Гарненька дружина галантерейника залишила глибокий слід у його серці, дарма що наш гасконець аж ніяк не був сентиментальний. |
| 7032 |
Щоб відшукати її, він, як ми вже казали, ладен був податися на край світу. Але земля має багато країв, тому вона й кругла; отож, Д'Артаньян і не знав, у який бік їхати. А тим часом він вирішив будь-що дізнатися, хто ж усе-таки міледі. |
| 7033 |
І, кажучи, що розшуки міледі — це водночас і розшуки Констанци', Д'Артаньян брехав лише наполовину, а це вже майже зовсім не брехня. Отак міркуючи і час од часу підострожуючи коня, Д'Артаньян незчувся, як приїхав до Сен-Жермена. Планше впізнав цього хлопця перший. |
| 7034 |
Планше зіскочив з коня, підійшов до Любена, який справді не впізнав його, і вони дуже скоро знайшли спільну мову. А Д'Артаньян повернув коней у завулок і, об'їхавши навколо будинку, принишк за кущами, щоб почути їхню розмову. |
| 7035 |
За якусь хвилину долинуло рипіння коліс, і Д'Артаньян побачив, що навпроти нього зупинилась карета міледі. Годі було помилитися: в кареті сиділа вона сама. Д'Артаньян пригнувся до шиї коня, щоб його не помітили, а він міг усе бачити. |
| 7036 |
Служниця, вродлива дівчина років двадцяти — двадцяти двох, жвава й моторна, справжня субретка вельможної пані, зіскочила з підніжки, де вона, як було заведено за тих часів, сиділа, й попрямувала до тераси, де Д'Артаньян помітив Ліобена. |
| 7037 |
Планше покрутив записку в руках, потім, вірний своїй звичці підкорятися будь-якому наказові, зіскочив з тераси, побіг у завулок і кроків через двадцять зустрівся з Д'Артаньяном, який усе бачив і поїхав йому назустріч. слуга в чорно-червоній лівреї чекатиме на вашу відповідь''. Це тривало недовго. |
| 7038 |
За п'ять хвилин вони побачили карету, що зупинилася на узбіччі; розкішно вбраний вершник гарцював на коні біля дверцят. Міледі й вершник були так захоплені розмовою, що коли Д'Артаньян зупинився з другого боку карети, ніхто, крім гарненької служниці, його не помітив. |
| 7039 |
Розмова точилася англійською мовою, якої Д'Артаньян не знав. Але з тону юнак зрозумів: чарівна англійка дуже розгнівана. Її жест, яким вона супроводила останню фразу, не залишав жодного сумніву щодо характеру розмови. Міледі так нервово стиснула своє віяло, що воно розлетілося на друзки. |
| 7040 |
Вершник голосно зареготав, і це, мабуть, ще дужче розлютило міледі. Д'Артаньян вирішив — настав час втрутитися. Він під'їхав до других дверцят і шанобливо зняв капелюха. Міледі здивовано обернулась до Д'Артаньяна. Вершник сказав сестрі кілька слів по-англійськи. |
| 7041 |
Можна було сподіватися, що міледі, з властивою жінкам боязкістю, втрутиться в сварку, щоб не дати їй зайти надто далеко. Гарненька служниця стурбовано глянула на Д'Артаньяна, зовнішність якого, мабуть, справила на неї враження. Карета поїхала; вершники залишилися один проти одного. |
| 7042 |
Тепер уже ніяка перешкода не розділяла їх. Англієць хотів поскакати за каретою; але Д'Артаньян, який враз ще дужче розлютився, бо впізнав у незнайомцеві того самого англійця, що виграв у нього в Ам'єні коня і мало не виграв діамант в Атоса, рвонув за повід і зупинив його. |
| 7043 |
Давши остроги коню, він пустив його чвалом і поскакав назад до Парижа. Як завжди в таких випадках, Д'Артаньян передусім заїхав до Атоса. Атос лежав на широкій канапі й, за його власним висловом, чекав, поки до нього прийде спорядження. |
| 7044 |
Д'Артаньян розповів йому все, не згадавши лише про лист до пана де Варда. Атос невимовно зрадів, дізнавшись, що має битися з англійцем. Ми вже згадували, що він весь час мріяв про це. Друзі одразу ж послали слуг по Араміса та Портоса й розповіли їм новину. |
| 7045 |
А Д'Артаньян тим часом обмірковував невеличкий план, за здійсненням якого ми простежимо далі і який, певно, обіцяв йому вельми приємну пригоду, судячи з усмішки, що час од часу осявала його задумливе обличчя. |
| 7046 |
Призначеної години друзі разом зі своїми слугами прийшли до Люксембурзького палацу, на загороджений лужок, де паслися кози. Атос дав пастухові дрібну монету, і той подався геть. Слуг поставили на сторожі. Невдовзі на лужку з'явився мовчазний гурт людей, які підійшли до мушкетерів. |
| 7047 |
За англійським звичаєм, перед дуеллю супротивники відрекомендувались одне одному. Англійці були людьми найшляхетнішого походження; химерні імена супротивників не тільки здивували, а й збентежили їх. І, відвівши вбік того з англійців, з яким мав битися, назвав йому пошепки своє ім'я. |
| 7048 |
Портос з Арамісом зробили те саме. Англієць глянув на Атоса, думаючи, що той жартує; проте Атос не жартував. Вісім шпаг блиснуло в променях вечірнього сонця. Почався запеклий бій між людьми, що були подвійними ворогами. |
| 7049 |
Атос нападав так спокійно й відбивав удари суперника так методично, ніби був у фехтувальному залі. Портос, якому пригода в Шантильї трохи збила пиху й самовпевненість, фехтував спритно та обережно. Араміс, який мав іще закінчити третю пісню своєї поеми, поспішав, як людина, в котрої дуже мало часу. |
| 7050 |
Атос перший убив свого супротивника: він зробив лише один випад, але, як і попереджав, удар виявився смертельним — шпага поцілила в серце. Портос другий поклав на траву свого ворога, проколовши йому стегно. Англієць оддав мушкетерові шпагу, і Портос на руках одніс його до карети. |
| 7051 |
Араміс так несамовито напосідав на свого супротивника, що, зрештою, відступивши кроків на п'ятдесят, той дременув з поля бою під свист і регіт слуг. Що ж до Д'Артаньяна, то він якийсь час тільки оборонявся. |
| 7052 |
А що супротивник Портоса вже лежав у кареті, а супротивник Араміса втік, то всі гуртом заходилися коло вбитого. Коли Портос з Арамісом, усе ж таки сподіваючись, що англієць поранений не смертельно, почали його роздягати, з-за пояса в нього випав туго набитий гаманець. |
| 7053 |
Д'Артаньян підняв його і простяг лордові Вінтеру. Д'Артаньян поклав гаман у кишеню. Д'Артаньян зашарівся від утіхи і вклонився на знак згоди. Тут до нього підійшов Атос. Портос знизав плечима, Араміс схвально всміхнувся. |
| 7054 |
Ця великодушність людини, в якої не було жодного су в кишені, вразила навіть Портоса, а французька щедрість, про яку потім скрізь розповідав лорд Вінтер і його друзі, викликала шанобливе захоплення у всіх, крім хіба що панів Грімо, Мушкетона, Планше та Базена. |
| 7055 |
Прощаючись із Д'Артаньяном, лорд Вінтер дав йому адресу своєї сестри. Вона мешкала на Королівській площі, в модному на той час кварталі, в будинку номер шість. А втім, лорд Вінтер обіцяв заїхати по Д'Артаньяна сам, щоб познайомити його із сестрою. |
| 7056 |
Д'Артаньян призначив йому побачення о восьмій годині вечора в Атоса. Майбутнє знайомство з міледі дуже хвилювало нашого молодого гасконця. Він пригадував, яким химерним способом поява цієї жінки перепліталася з його долею. |
| 7057 |
Юнак був певен: вона — одна з креатур кардинала, і все-таки відчував до неї непереборний потяг, одне з тих почуттів, що непідвладні нашому розумові. Д'Артаньян побоювався тільки одного — аби міледі не впізнала в ньому подорожнього з Менга й не пригадала зустрічі в Дуврі. |
| 7058 |
Тоді, знаючи, що він — друг пана де Тревіля, отже, тілом і душею відданий королю, міледі могла б відхилити Д'Артаньянові зальоти, тим часом як тепер, коли міледі знала його не більше, ніж він її, їхні шанси у грі були однакові. |
| 7059 |
Що ж до прихильних стосунків, які намічались у міледі з графом де Бардом, то вони не дуже бентежили самовпевненого юнака, хоч граф таки був молодий, вродливий, багатий і, до того ж, користувався неабиякою ласкою в кардинала. В двадцять років усе здається простим, особливо коли ви народилися в Тарбі. |
| 7060 |
Передусім Д'Артаньян квапливо подався додому. Старанно одягнувшись, він знову пішов до Атоса і, як завжди в таких випадках, усе йому розповів. Вислухавши його плани, Атос скрушно похитав головою й порадив бути обережним. Д'Артаньян відчув справедливість докору. |
| 7061 |
Лорд Вінтер з'явився точно о призначеній годині; Атос, який знав про це заздалегідь, перейшов до іншої кімнати. Тож англієць застав Д'Артаньяна самого і, оскільки було вже близько восьмої, відразу ж забрав його з собою. |
| 7062 |
Внизу на них чекала гарна карета, запряжена парою чудових коней, які миттю домчали Д'Артаньяна і лорда Вінтера до Королівської площі. Леді Кларік зустріла Д'Артаньяна стримано. Її особняк був справді розкішний. |
| 7063 |
Гнані війною, майже всі англійці вже покинули Францію або збиралися виїздити; міледі ж, навпаки, не шкодуючи грошей, переобладнала будинок. Це свідчило, що загальне розпорядження про вислання англійців її не обходило. Міледі ледь помітно насупилась. |
| 7064 |
Майже невловима тінь затьмарила їй чоло, а на устах з'явилася така дивна посмішка, що юнака, який помітив ці зміни, враз аж морозом обсипало. Брат нічого не побачив; він саме відвернувся, щоб погратися з улюбленою мавпочкою міледі, яка схопила його за камзол. |
| 7065 |
Барон Вінтер обернувся до них і почав докладно розповідати про дуель. Міледі слухала його дуже уважно, але, попри всі її зусилля приховати свої почуття, неважко було помітити, що ця розповідь їй дуже неприємна. Вона то червоніла, то блідла, а її маленька ніжка нервово постукувала об підлогу. |
| 7066 |
Та лорд Вінтер нічого не помічав. Закінчивши розповідь, він підійшов до столу, де на таці стояла пляшка іспанського вина й склянки. Наливши дві склянки, він знаком запропонував Д'Артаньянові випити разом з ним. Д'Артаньян знав, що відмовитись — значить кревно образити англійця. |
| 7067 |
Тож він підійшов до столу і взяв другу склянку. А втім, він не спускав ока з міледі й побачив у дзеркалі, як змінилося її обличчя. Тепер, коли вона думала, що на неї ніхто не дивиться, звіряча лють спотворила її риси. Вона запекло кусала носовичок. |
| 7068 |
В цю мить до кімнати ввійшла та сама молода й гарненька покоївка, яку Д'Артаньян уже бачив раніше; вона щось сказала по-англійському лордові Вінтеру, і той, пославшись на невідкладні справи, попросив у Д'Артаньяна дозволу залишити його, а сестрі доручив ще раз вибачитися за нього. |
| 7069 |
Д'Артаньян потис лордові Вінтеру руку й знову підійшов до міледі. Її обличчя враз прибрало найпривітнішого виразу, і лише кілька червоних цяток на носовичку свідчили про те, що міледі хвилину тому покусала собі губи до крові. Губки у неї були чудові — червоні, немов коралі. Розмова пожвавішала. |
| 7070 |
Міледі опанувала себе. Вона розповіла, що лорд Вінтер їй не брат, а дівер: вона вийшла заміж за молодшого члена родини, який помер, залишивши її вдовою з дитиною. Якщо лорд Вінтер не одружиться, ця дитина буде єдиним спадкоємцем усіх його багатств. |
| 7071 |
Слова міледі заронили Д'Артаньянові виразну підозру, Що тут приховується якась таємниця, але розгадати її він ще не міг. Незабаром Д'Артаньян переконався, що міледі — його співвітчизниця: вона розмовляла французькою мовою так правильно й вишукано, що не лишалося жодних сумнівів щодо її походження. |
| 7072 |
Д'Артаньян наговорив співрозмовниці купу компліментів, запевняючи її в своїй відданості. Слухаючи теревені молодого гасконця, міледі Прихильно всміхалася. Нарешті наспів час прощатись. Д'Артаньян вклонився і вийшов з вітальні найщасливішим з людей. |
| 7073 |
На сходах він зустрів гарненьку покоївку, яка, проминаючи його, зачепила юнака краєчком сукні й, зашарівшись по самісінькі вуха, попросила вибачення таким ніжним голосом, що не вибачити її було просто неможливо. Наступного дня Д'Артаньян прийшов знову. Його зустріли ще привітніше, ніж напередодні. |
| 7074 |
Лорда Вінтера цього разу не було, і весь вечір гостя розважала сама міледі. Здавалось, господиня дуже зацікавилася ним — розпитувала, звідки він родом, хто його друзі і чи не має він наміру вступити на службу до пана кардинала. |
| 7075 |
Він висловив велику прихильність до його високопреосвященства і сказав, що неодмінно вступив би замість гвардії короля до гвардії кардинала, коли б до знайомства з паном де Тревілем познайомився з паном де Кавуа. |
| 7076 |
Міледі змінила тему розмови й найневимушенішим тоном спитала Д'Артаньяна, чи бував він в Англії. Д'Артаньян відповів, що пан де Тревіль посилав його туди закупити коней і що він навіть привіз чотирьох на зразок. Міледі раз у раз кусала губи: цей гасконець вів спритну гру. |
| 7077 |
Але всі Д'Артаньянові помисли були звернені до її господині, і він не помічав нікого, крім неї. Д'Артаньян став учащати до міледі; вона приймала його чимдалі люб'язніше. І щоразу — то в передпокої, то в коридорі, а то й на сходах — юнак зустрічав гарненьку Кетті. |
| 7078 |
Наступного дня, десь о першій годині, Мушкетон востаннє торкнувся щіткою вбрання свого хазяїна, і сяючий Портос попростував на Ведмежу вулицю впевненою ходою людини, якій у всьому щастить. Його серце тьохкало, але не так, як у закоханого, сповненого юнацьким запалом Д'Артаньяна. |
| 7079 |
Та коли не зважати на деякі ознаки ощадливості, що їх Портос вважав цілком доречними, дружина прокурора була досить щедра до нього — зрозуміло, як на дружину прокурора. Отож Портос сподівався побачити розкішний дім і поласувати розкішним обідом. |
| 7080 |
Однак уже біля дверей мушкетера охопили сумніви — підходи до помешкання були аж надто непривабливі: смердючий і брудний коридор, напівтемні сходи із заґратованим вікном, крізь яке ледве пробивалося світло з сусіднього подвір'я. |
| 7081 |
Другий писар, трохи нижчий на зріст, визирнув з-за спини першого, третій, трохи вищий — слідом за другим, і, нарешті, миршавий писарчук років дванадцяти виткнувся слідом за третім. Аж три з половиною писарі! На ті часи це свідчило про неабияке процвітання контори. |
| 7082 |
Пані Кокнар вийшла з дверей майже в ту саму мить, коли її гість опинився перед ними, і поява шановної господині виручила нашого мушкетера з великої скрути. Писарі втупилися в нього, і, не знаючи до пуття, що їм сказати, Портос стояв, проковтнувши язика. Почувши ім'я, писарі засміялися. |
| 7083 |
Але мушкетер обернувся до них, і їхні обличчя вмить споважніли. Щоб потрапити до кабінету прокурора, треба було з передпокою, де зараз стояли писарі, пройти через контору, де їм належало сидіти. Контора являла собою брудну, захаращену паперами кімнату. |
| 7084 |
Прокурора, певно, попередили про візит, бо він анітрохи не здивувався, коли Портос невимушено підійшов до нього і ввічливо привітався. Одягнений у широчезний чорний камзол, що висів на ньому, мов на кілку, цей дідуган був сухий і зелений. |
| 7085 |
Його сірі очиці блищали, наче два карбункули; здавалося, тільки в них та ще хіба в надто рухливому роті жевріло життя. На нещастя, ноги вже вгиналися під цим лантухом з кістками: відтоді, як півроку тому він зовсім заслаб, шановний прокурор, по суті, став рабом своєї дружини. |
| 7086 |
Що вдієш, — двоюрідного брата він сприймав як спокуту за свої хвороби. Якби метр Кокнар був здоровий, він ніколи не визнав би пана Портоса за свого родича. Відколи прийшов Портос, метр Кокнар неспокійно позирав на велику шафу, що стояла навпроти його дубової конторки. |
| 7087 |
Допомога, яка наспіла саме в ту мить, коли гастрономічним сподіванням Портоса починала загрожувати небезпека, викликала в нього почуття глибокої вдячності до дружини прокурора. Невдовзі настав час обідати. Всі перейшли до їдальні, великої темної кімнати навпроти кухні. |
| 7088 |
Писарі, які, здавалося, почули в оселі незвичні запахи, з військовою точністю з'явилися до їдальні з табуретками в руках і стали напоготові. Їхні щелепи заздалегідь ворушилися, що свідчило про рішучість їхніх намірів. |
| 7089 |
З'явився метр Кокнар, якого везла в кріслі пані Кокнар, і Портос допоміг їй підкотити чоловіка до столу. Щойно прокурор опинився в їдальні, його ніздрі й щелепи заворушилися точнісінько так, як у писарів. Пані Кокнар усміхнулася, і всі поквапилися за її сигналом сісти на свої місця. |
| 7090 |
В цю мить двері до їдальні з рипінням прочинилися, й Портос угледів за стулками найменшого писарчука, який, не маючи змоги бенкетувати разом з усіма, їв свою скибку хліба, присмачуючи її запахами, які линули і з кухні, і з їдальні. |
| 7091 |
Після супу служниця принесла варену курку — розкішну страву, побачивши яку, всі мало не осліпли. Бідолашна курка була така худа і вкрита такою товстою їжакуватою шкірою, що її неможливо було пробити ніякими кістками. |
| 7092 |
Мабуть, господиня добре попошукала, перш ніж знайшла курку на сідалі, куди вона забилася, щоб спокійнісінько померти від старості. І він почав роздивлятися навколо, щоб переконатися, чи всі такої самої думки. |
| 7093 |
Портосові вона поклала крильце й віддала курку служниці майже цілою, а та прибрала її зі столу раніше, ніж мушкетер устиг спостерегти, як мінилися обличчя всіх, хто сидів за столом, — від палкої надії до смиренної покори. |
| 7094 |
Тим часом на столі з'явилася величезна таріль з бобами, на якій лежало ще й кілька баранячих маслаків; з першого погляду могло здатися, що на них є м'ясо. Але писарі не далися на облуду, і похмурий вираз на їхніх обличчях змінився виразом покірливості долі. |
| 7095 |
Пані Кокнар поділила між ними цю страву з поміркованістю ощадливої господині. Дійшла черга до вина. Метр Кокнар налив з невеличкої фаянсової карафки по третині склянки кожному з писарів, стільки ж націдив собі — і карафка одразу перейшла до Портоса та пані Кокнар. |
| 7096 |
Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах. Метр Кокнар, глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув. |
| 7097 |
Ця мовчанка і зникнення зі столу всіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грізного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні. |
| 7098 |
Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди. Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду. |
| 7099 |
Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла. Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося — карафка була порожня. Пан і пані Кокнар удали, що не помічають цього. |
| 7100 |
Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж поки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив під неї ноги. Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення. |
| 7101 |
Дружина прокурора з жахом чекала продовження фрази. Портос гордо випростався, і пані Кокнар зрозуміла його. Портос усміхнувся: ми добре пам'ятаємо, що в нього було вже сідло, подароване герцогом Бекінгемом, тож ці триста ліврів він просто збирався покласти нишком до своєї кишені. |
| 7102 |
Вона, правда, хотіла затримати його ніжним поглядом; але Портос послався на службові справи, і дружині прокурора довелося поступитися цим перед королем. Мушкетер повернувся додому голодний і в дуже поганому настрої. |
| 7103 |
Тим часом, як ми вже казали, незважаючи на докори сумління й на мудрі поради Атоса, Д'Артаньян дедалі більше закохувався в міледі. Він щодня бував у неї. Заповзятливий гасконець упадав біля молодої жінки, певний, що рано чи пізно вона неодмінно відповість на його залицяння. |
| 7104 |
Якось увечері, підходячи до будинку міледі з переможним і щасливим виглядом людини, для якої немає нічого недосяжного, він зустрів під ворітьми покоївку. Цього разу гарненька Кетті не обмежилася тим, що мимохіть торкнулась його, а ніжно взяла за руку. |
| 7105 |
І він глянув на вродливу дівчину поглядом переможця. Не випускаючи Д'Артаньянової руки, Кетті повела його потаємними крутими сходами і, піднявшись на десять-п'ятнадцять сходинок, відімкнула двері. Д'Артаньян оглядівся. Маленька затишна кімнатчина була опоряджена зі смаком і сяяла чистотою. |
| 7106 |
Д'Артаньян зблід; його самолюбство було вражене; він вирішив, що скривджене також і його кохання. І Д'Артаньян поцілував її. Покоївка почервоніла, немов вишня. Тільки тепер Д'Артаньян пригадав ніжні погляди Кетті, зустрічі з нею в передпокої, на сходах, у коридорі, дотики її рук і потаємні зітхання. |
| 7107 |
І він розповів Кетті про це так красномовно, що бідолашна дівчина, якій і справді дуже хотілося повірити, повірила йому... Проте, на щирий подив Д'Артаньяна, гарненька Кетті виявила неабияку рішучість і не склала зброї. В нападах і в захисті час минає швидко. Пробило північ. |
| 7108 |
Тієї ж миті зі спальні міледі пролунав дзвінок. Д'Артаньян підвівся і взяв капелюх, наче збираючись вийти; та, замість цього, він хутко відчинив дверцята великої шафи, вскочив у неї й сховався між сукнями та пеньюарами міледі. |
| 7109 |
Д'Артаньян, який встиг схопити ключ, замкнувся зсередини і нічого не відповів. І Д'Артаньян почув, як двері зі спальні міледі відчинилися. Вони пішли до спальні. А що двері лишилися відчинені, то Д'Артаньян чув, як міледі сварила покоївку. |
| 7110 |
Почувши, як ця чарівна істота дорікає йому тим, що він не вбив людину, яку вона в нього ж на очах осипала знаками дружньої приязні, почувши цей пронизливий голос, яким вона вміла так підступно зачаровувати в світській розмові, Д'Артаньян затремтів. |
| 7111 |
Холодний піт зросив Д'Артаньянові чоло: ця жінка й справді була страховиськом. Він знову почав дослухатися, та, на жаль, туалет було закінчено. І він обійняв Кетті. Чинити опір не можна було — від опору завжди стільки шуму! Тому Кетті не стала боронитися. То була помста, спрямована проти міледі. |
| 7112 |
Д'Артаньян переконався, якою солодкою може бути така помста. І якби в ньому бодай жевріло справжнє почуття, він, безперечно, задовольнився б цією новою перемогою. Однак ним володіли тільки гордість і честолюбство. |
| 7113 |
Проте — і це слід сказати на користь Д'Артаньянові, — свій вплив на Кетті він використав передусім для того, аби дізнатися, що сталося з пані Бонасьє. Бідолашна дівчина поклялася на розп'ятті, що нічого не знає, бо її господиня ніколи й наполовину не звіряла їй своїх таємниць. |
| 7114 |
Єдине, в чому вона не мала сумніву, було те, що пані Бонасьє жива. Не знала Кетті й того, чому міледі мало не позбулася прихильності кардинала. Але тут уже Д'Артаньян був поінформований краще, ніж вона: адже він бачив міледі на одному із затриманих кораблів у ту хвилину, коли відпливав з Англії. |
| 7115 |
Тож він не мав жодного сумніву, що йшлося про діамантові підвіски. Але головне полягало в тому, що глибока затята ненависть міледі до Д'Артаньяна була викликана тим, що він не вбив лорда Вінтера. Наступного дня Д'Артаньян знову прийшов до міледі. |
| 7116 |
А втім, під кінець вечора прекрасна левиця пом'якшала; вона поблажливо слухала ніжні балачки Д'Артаньяна і навіть дозволила йому поцілувати руку на прощання. Д'Артаньян вийшов од неї, не знаючи, що й думати. Проте наш юнак був не з тих, хто легко втрачає здоровий глузд. |
| 7117 |
Залицяючись до міледі, він водночас склав маленький план. Як і напередодні, біля дверей Д'Артаньян зустрів Кетті й піднявся до неї в кімнату. Кетті розповіла, що міледі дуже лаяла її й картала за недбалість. |
| 7118 |
Міледі не знала, чому мовчить граф де Вард, і звеліла дівчині з'явитись до неї о дев'ятій годині ранку по новий лист — уже третій. Д'Артаньян узяв з Кетті слово, що вранці вона принесе листа до нього. Бідолашна дівчина обіцяла все, чого вимагав од неї юнак: дона зовсім розгубилася. |
| 7119 |
Все сталося так само, як і напередодні: Д'Артаньян сховався в шафі, міледі покликала покоївку, перевдяглася, відіслала Кетті й замкнула двері. Як і вчора, Д'Артаньян пішов додому лише о п'ятій годині ранку. Об одинадцятій до нього прибігла Кетті; в руках у неї був лист од міледі. |
| 7120 |
Цей лист, мало того, що був фальшивий, був нечемний; понад те, як на сучасні звичаї, він був ще й образливий. Але за тих часів люди церемонилися куди менше. До того ж, Д'Артаньян од самої міледі знав, що вона здатна зрадити у справах багато серйозніших, тож і не надто поважав її. |
| 7121 |
І все-таки якесь божевільне почуття палало в ньому до цієї жінки. То була п'янка пристрасть, змішана з презирством; пристрасть чи навіть шал — це вже як кому буде завгодно. Д'Артаньянів задум був дуже простий: з кімнати Кетті увійти до спальні її хазяйки. |
| 7122 |
Скористатися з першої миті здивування, сорому, страху, щоб досягти свого; може, йому й не пощастить, але він мусить спробувати. Через тиждень йому треба буде вирушати в похід; Д'Артаньян просто не мав часу для того, щоб розігрувати любовну ідилію. |
| 7123 |
Здогадавшись про зміст записки, бідолашна Кетті зблідла, як стіна. Дівчина все-таки поплакала, перш ніж наважилася віддати листа міледі; але зрештою наважилась, і це було саме те, чого хотів Д'Артаньян. До того ж, він обіцяв Кетті, що сьогодні піде від міледі рано й неодмінно завітає до неї. |
| 7124 |
Відтоді, як четверо друзів кинулися полювати за спорядженням, вони бачилися рідко. Обідали кожен окремо, де трапиться, або, точніше, де перепаде. Служба теж забирала чимало дорогоцінного й швидкоплинного часу. |
| 7125 |
Отож вони домовилися неодмінно збиратися раз на тиждень, близько першої години дня, в Атоса, бо, вірний своїй клятві, він не виходив на поріг будинку. Того дня, коли Кетті була в Д'Артаньяна, друзі саме мали зібратися разом. Д'Артаньян попрощався з Кетті й подався на вулицю Феру. |
| 7126 |
Він застав Атоса та Араміса за філософською бесідою. Араміс говорив про те, що має намір знову прийняти духовне звання. Атос, як завжди, не перечив, але й не схвалював його наміру. Він стояв на думці: хай кожен робить те, що вважає за потрібне. Він давав поради лише тоді, коли його про це просили. |
| 7127 |
Обличчя Портоса було спокійне, обличчя Д'Артаньяна — осяяне надією, обличчя Араміса — затуманене тривогою, обличчя Атоса — безтурботне. Після короткої розмови, під час якої Портос натякнув, що одна висока особа висловила бажання допомогти йому в скруті, з'явився Мушкетон. |
| 7128 |
Він прийшов до свого господаря, сказавши з отетерілим виглядом, що його присутність конче необхідна вдома. Портос попрощався з друзями й вийшов з Мушкетоном. За хвилину на порозі став Базен. Зірвавшися з місця, він квапливо вийшов з кімнати. Атос і Д'Артаньян лишилися удвох. |
| 7129 |
Д'Артаньян ледве стримався, щоб не розповісти Атосові про все; його зупинило одне міркування — Атос був украй делікатний в питаннях честі, а в тому маленькому плані, який замислив палкий юнак щодо міледі, були такі деталі, що їх, на глибоке переконання Д'Артаньяна, відразу б одхилив цей пуританин. |
| 7130 |
Ось чому Д'Артаньян вважав за краще промовчати. А що Атос ніколи ні про що не допитувався, то розмова на цьому й урвалася. Отож, лишімо наших друзів, у яких вже нічого важливого не лишилося розповісти одне одному, й підемо за Арамісом. |
| 7131 |
Тільки-но він вийшов, жебрак кинув швидкий погляд навколо і, переконавшись, що його ніхто не побачить і не почує, розстебнув недбало підперезаний шкіряним поясом подертий камзол, підпоров комір і витяг листа. |
| 7132 |
Потім він неквапно витяг з-під брудного лахміття сто п'ятдесят подвійних іспанських пістолів і поклав їх на стіл; тоді одчинив двері, вклонився і зник, перше ніж вражений мушкетер встиг сказати йому бодай слово. |
| 7133 |
Араміс ще раз прочитав листа й помітив приписку: Прийміть пред'явника листа з повагою — це граф й іспанський гранд». І він ще раз палко поцілував лист, навіть не глянувши на золото, що виблискувало на столі. Базен тихенько постукав у двері. |
| 7134 |
В Араміса більше не було причин тримати його за порогом; він дозволив слузі зайти до кімнати. Вгледівши стільки грошей, Базен отетерів і вмить забув, що прийшов сказати про Д'Артаньяна, який по дорозі від Атоса завітав до Араміса дізнатися, хто ж усе-таки був цей жебрак. |
| 7135 |
Поклавши в кишеню кілька подвійних пістолів, мушкетер замкнув решту в скриньку чорного дерева з перламутровою інкрустацією, де вже лежала та сама хусточка, що правила йому за талісман. Отож, друзі подалися до Атоса, який, вірний своїй клятві нікуди не виходити, взявся замовити обід до себе додому. |
| 7136 |
Д'Артаньян та Араміс, вважаючи його найкращим знавцем гастрономії та кулінарії, охоче пристали на пропозицію довірити цю важливу справу його турботам. Друзі пішли до Портоса. Аж тут на розі вулиці Бак вони зустріли Мушкетона, який, похнюпившись, гнав перед собою мула й коня. |
| 7137 |
Радісний вигук вихопився з Д'Артаньянових грудей. І поки друзі стали дзвонити в двері безталанного Портоса, Мушкетон подався далі, до набережної Великих Августинців. Помітивши Д'Артаньяна та Араміса під дверима, Портос вирішив не відчиняти. Отож дзвонили вони марно. |
| 7138 |
Тут, виконуючи наказ свого пана, він прив'язав коня й мула до молотка на дверях прокурорського будинку; потім, не турбуючись про їхню дальшу долю, повернувся додому й сказав Портосові, що його доручення виконано. |
| 7139 |
Незабаром кінь і мул, не годовані з самого ранку, зняли такий грюкіт, смикаючи за припони, прив'язані до молотка на дверях, що прокурор звелів писарчуку вийти на вулицю й спитати в сусідів, чия це худоба. Пані Кокнар, упізнавши свій подарунок, спершу не збагнула, що означає це повернення. |
| 7140 |
Бо Мушкетон, не ховаючись, розповів своєму хазяїнові, що зустрів Д'Артаньяна з Арамісом і що Д'Артаньян упізнав у жовтогарячій шкапині свого беарнського коня, на якому приїхав до Парижа і якого продав за три екю. Портос призначив дружині прокурора побачення біля монастиря Сен-Маглуар і попрощався. |
| 7141 |
Побачивши, що гість збирається йти, прокурор запросив його пообідати, але мушкетер величним жестом відхилив запрошення. Пані Кокнар прийшла до монастиря Сен-Маглуар і, тремтячи, стала чекати на цілком заслужені докори; але світські манери Портоса просто зачарували її. |
| 7142 |
Всі прокляття й докори, які тільки ображена в своєму самолюбстві людина може вилити на голову винного, Портос вилив на низько схилену голову дружини прокурора. І Портос, повернувшись на підборах, хотів піти геть. Портос мовчки ступив іще один крок. |
| 7143 |
Дружині прокурора раптом здалося, що навколо мушкетера хмарами в'ються герцогині та маркізи й кидають торбинки з золотом йому до ніг. Дружина прокурора повисла на руці в Портоса і з розпачем зойкнула: Вечір, якого так нетерпляче ждали Портос і Д'Артаньян, нарешті настав. |
| 7144 |
Д'Артаньян, як завжди, прийшов до міледі близько дев'ятої години. Він застав її в чудовому настрої; ніколи ще вона не приймала його так ласкаво. Наш гасконець одразу збагнув, що його листа передано і що він справив належне враження. Ввійшла Кетті й подала шербет. |
| 7145 |
Д'Артаньян спостерігав за обома жінками й змушений був визнати, що, створюючи їх, природа припустилася помилки: вельможній дамі вона дала продажну й низьку душу, а покоївці — серце герцогині. О десятій годині міледі почала нервувати, і Д'Артаньян зрозумів, що це означає. |
| 7146 |
Юнак відчув, як вона стиснула його руку, і зрозумів: це було зроблено не з кокетства, а з почуття вдячності за те, що він іде. Цього разу Кетті не перестріла його ні в передпокої, ні в коридорі, ні біля воріт. Д'Артаньянові довелося самому шукати сходи до маленької кімнатки. |
| 7147 |
Як і сподівався Д'Артаньян, міледі, одержавши листа, в пориві радості розповіла все служниці; потім, у подяку за те, що Кетті виконала доручення, вона подарувала їй гаманець з грошима. Увійшовши до своєї кімнатки, Кетті шпурнула гаманець у куток, і з нього на килим викотилося кілька золотих монет. |
| 7148 |
Почувши, як Д'Артаньян ніжно торкнув її за плечі, бідолашна дівчина підвела голову. Вираз її обличчя злякав навіть Д'Артаньяна; вона благально простягла руки, але не могла вимовити жодного слова. Хоч яким малочутливим було Д'Артаньянове серце, але й він був зворушений цією німою скорботою. |
| 7149 |
Проте юнак вирішив не відступати від своїх планів і ні в чому не змінювати заздалегідь наміченого порядку дій. Тому він не подав Кетті жодної надії на те, що їй пощастить умовити його, а став доводити, що тільки помста спонукає його до цього кроку. |
| 7150 |
Ця помста полегшувалась для нього тією обставиною, що міледі, сподіваючись, певно, приховати від графа де Варда рум'яна на обличчі, звеліла Кетті погасити лампи в усіх кімнатах і навіть у себе в спальні. Граф мав піти до світанку, поночі. Невдовзі вони почули, як міледі ввійшла до спальні. |
| 7151 |
Д'Артаньян прожогом кинувся в шафу. Ледве він там сховався, як пролунав дзвінок. Кетті пішла до господині й зачинила за собою двері; але перегородка була така тонка, що чути було майже всю розмову жінок. Міледі наче сп'яніла від радості. |
| 7152 |
Вона примусила Кетті повторити подробиці вигаданого побачення її з де Вардом, розпитувала, як він узяв листа, як писав відповідь, який вираз мало його обличчя, чи здавався він по-справжньому закоханим. |
| 7153 |
На всі ці запитання бідолашна Кетті, силкуючись зберігати спокій, відповідала уривчастим голосом, сумного відтінку якого не помічала її господиня, — адже щастя завжди егоїстичне. Час побачення з графом наближався. |
| 7154 |
Ледве Д'Артаньян побачив у щілину, що кімнати поринули в морок, він вискочив зі своєї засідки, навіть не давши Кетті замкнути двері до спальні господині. Почувши ці слова, Д'Артаньян лагідно відсторонив Кетті й кинувся до спальні. |
| 7155 |
Немає більшої люті й несамовитішого болю, ніж лють і біль, що крають душу коханця, який видає себе за іншого й приймає кохання та пестощі, адресовані його щасливому супернику. Д'Артаньян опинився в такому нестерпному становищі, якого сам не сподівався. |
| 7156 |
Ревнощі терзали його серце, і він страждав майже так само, як бідолашна Кетті, що плакала в цю мить у сусідній кімнаті. Вона зняла з пальця перстень і наділа його на палець Д'Артаньяна. Юнак пригадав — він уже бачив цей перстень на руці в міледі: це був чудовий сапфір в оправі з діамантів. |
| 7157 |
І Бідолашна Кетті сподівалася, що їй пощастить сказати Д'Артаньянові бодай кілька слів, коли він проходитиме через її кімнату; але міледі сама провела його в темряві й розсталася з ним тільки на сходах. Уранці Д'Артаньян помчав до Атоса. Він потрапив у таку дивну історію, що потребував поради. |
| 7158 |
Юнак усе розповів мушкетерові. Атос невдоволено насупив брови. Промовляючи ці слова, Атос пильно дивився на сапфір в оправі з діамантів, який палав тепер на пальці Д'Артаньяна замість персня королеви, дбайливо схованого в скриньку. |
| 7159 |
Роздивившись перстень, Атос зблід, потім приміряв його на підмізинний палець лівої руки. Він прийшовся впору, ніби був замовлений саме для нього. Гнівний і мстивий вираз затьмарив спокійне обличчя Атоса. І він оддав перстень Д'Артаньянові, не відводячи від нього погляду. |
| 7160 |
Д'Артаньян знову зняв з пальця перстень і віддав його Атосові. Атос здригнувся. Д'Артаньян замислився. В цю мить душа міледі уявилася йому бездонною й похмурою прірвою. Він поклав перстень до кишені. Атос кивнув Д'Артаньянові, даючи зрозуміти, що хоче побути на сгеноті зі своїми думками. |
| 7161 |
Вдома на Д'Артаньяна чекала Кетті. Після місяця гарячки бідолашна дівчина не змінилася б більше, ніж після однієї цієї безсонної ночі. Господиня послала її до уявного де Варда. Міледі сп'яніла від Іщастя. Їй хотілося знати, коли милий подарує їй другу ніч. |
| 7162 |
Нещасна Кетті, бліда й тремтяча, чекала від Д'Артаньяна відповіді. Атос мав на юнака великий вплив: тепер, коли його самолюбство й жадоба помсти були вдоволені, поради друга, поєднавшися з голосом власного серця, дали Д'Артаньянові силу зважитися на розрив з міледі. |
| 7163 |
Про сапфір у листі не було й слова. Може, наш гасконець хотів зберегти його як зброю проти міледі, а може — будьмо щирі, — вирішив залишити перстень у себе як останній засіб заплатити за спорядження. Не запечатуючи листа, Д'Артаньян оддав його Кетті. |
| 7164 |
Незважаючи на небезпеку, яку таїла для бідолашної дівчини запальна вдача міледі, Кетті побігла на Королівську площу, щоб якнайшвидше віддати листа своїй господині. Серце навіть найкращої жінки безжальне до страждань суперниці. |
| 7165 |
Міледі розгорнула листа так само квапливо, як покоївка принесла його, та, прочитавши перші слова, зблідла, мов смерть. Зібгавши папір, міледі обернулась до Кетті, і очі її люто заблищали. Кетті, думаючи, що господиня знепритомніла, підбігла, щоб розстебнути корсаж. Але міледі враз випросталася. |
| 7166 |
Д'Артаньян усміхнувся: ревнивий гнів міледі — це вже була помста. Увечері міледі була ще більш роздратована, ніж напередодні, і знову повторила свій наказ щодо гасконця. Проте і цього разу вона чекала його даремно. |
| 7167 |
Ще через день Кетті прийшла до Д'Артаньяна, але не радісна й жвава, як раніше, а дуже сумна. Д'Артаньян спитав, що з нею; замість відповіді Кетті вийняла з кишені листа й віддала юнакові. Лист був написаний рукою міледі; тільки цього разу він був адресований не графові де Варду, а Д'Артаньянові. |
| 7168 |
Бідолашна дівчина мимоволі передчувала те, що мало статися. Д'Артаньян, як міг, заспокоїв її й пообіцяв, що не піддасться чарам міледі. Д'Артаньян доручив передати міледі його найщирішу подяку за прихильність і сказати, що буде до її послуг сьогодні ввечері. |
| 7169 |
Певно, лакеїв, що чекали в передпокої, буде попереджено, бо тільки-но юнак увійшов, як один з них побіг сказати про нього міледі, хоч мушкетер не встиг навіть спитати, чи приймає вона. Його ввели до вітальні. Лакей вийшов. |
| 7170 |
Д'Артаньян цікавим оком глянув на міледі: вона була бліда, очі втомлені — чи то від сліз, чи то від безсоння. В кімнаті було не так ясно, як звичайно, і все-таки цей навмисний півморок не міг приховати слідів нервового збудження, що мучило міледі останні два дні. |
| 7171 |
Д'Артаньян підійшов до неї такий само люб'язний, як і раніше. Міледі зробила над собою неймовірне зусилля й привітно всміхнулася, але усмішка аж ніяк не пасувала до її спотвореного хвилюванням обличчя. 365 Д'Артаньян спитав, як міледі почувається. |
| 7172 |
Міледі якнайприязніше усміхнулась і завела невимушену розмову. Збудження, що було на мить зрадило її, повернулося до неї, очі заблищали, щоки заполум'яніли, губи порожевіли. Перед Д'Артаньяном знову постала Цирцея, що вже давно причарувала його. |
| 7173 |
Він вважав, що його кохання згасло, але воно тільки заснуло. Тепер воно знову прокинулося в серці юнака. Міледі всміхалася — і Д'Артаньян ладен був занапастити душу заради цієї усмішки. На мить він навіть відчув щось схоже на докори совісті. А міледі тим часом стала ще ласкавішою. |
| 7174 |
Д'Артаньян одразу збагнув, куди хилить ця мстива жінка. Вона замовкла. Д'Артаньян підвів голову. І юнак ніжно пригорнув міледі до себе. Вона майже не пручалася. Наш гасконець нічим не ризикував; він знав, чого хоче. |
| 7175 |
Від жагучого потиску її руки Д'Артаньян затремтів, наче і йому передалася та лихоманка, що спопеляла міледі. І він обняв її. Міледі не ухилилася від поцілунку, але й не відповіла на нього. Губи її були холодні; Д'Артаньянові здалося, що він поцілував статую. |
| 7176 |
І все-таки він сп'янів од радості; він майже повірив у ніжні почуття міледі; він майже повірив у злочин де Варда. Якби де Вард був у цю мить біля нього, він убив би його. Міледі скористалася з нагоди. Д'Артаньян збагнув, що припустився помилки. |
| 7177 |
Це слово, як легко здогадатися, дійшло Д'Артаньянові до самісінького серця. Міледі мало не вигукнула: — але тут же похопилася, щоб Д'Артаньян, бува, не розцінив таку поквапливість як вияв нечемності до нього. |
| 7178 |
Він вчинив так з двох причин: по-перше, не хотів чути докорів, звинувачень і благань, а по-друге, треба було хоч трохи заспокоїтись, розібратися в своїх думках і, скільки буде змоги, в думках цієї жінки. |
| 7179 |
В якусь мить юнак навіть подумав: чи не краще прийти додому, написати міледі довгого листа, де признатися, що він і де Вард були досі однією й тією ж особою, отже, що вбивство де Варда стало б для нього рівнозначним самогубству. |
| 7180 |
Але нашого гасконця підхльостувала люта жага помсти; він хотів лишитися на самоті з цією жінкою, але вже під власним ім'ям. А що ця помста видавалася юнакові досить принадною, то він аж ніяк не збирався від неї відмовлятися. |
| 7181 |
Д'Артаньян п'ять чи шість разів обійшов Королівську площу, озираючись через кожні десять кроків, аби глянути на світло, що струменіло крізь жалюзі з кімнат міледі. Певно, сьогодні міледі не так поспішала до спальні, як раніше. Нарешті світло згасло. |
| 7182 |
Разом зі світлом в серці Д'Артаньяна згасли й останні вагання. Він згадав їхню першу зустріч, кинувся до особняка й побіг у кімнату Кетті. Бліда як смерть, не в силі стримати дрожу, дівчина хотіла заступити шлях своєму коханому. |
| 7183 |
Але міледі, що була насторожі, почула, як Д'Артаньян увійшов, і сама відчинила двері. Все це було зроблено з такою неймовірною безсоромністю й дивовижною зухвалістю, що Д'Артаньян не міг повірити ні власним очам, ні вухам. |
| 7184 |
Йому здалося, що він заплутався в фантастичній пригоді — одній з тих, які трапляються тільки уві сні. І все-таки він рвонувся до міледі, піддаючись тій невідпорній силі, з якою магніт притягає залізо. Двері за ним зачинилися. Кетті шарпнулася до дверей. |
| 7185 |
Ревнощі, лють, ображена гордість — всі почуття, що шаленіють в Душі закоханої жінки, — спонукали її до викриття. Але вона неминуче загинула б, признавшись, що причетна до цієї інтриги, а головне — Д'Артаньян був би втрачений для неї назавжди. |
| 7186 |
І вона перемогла себе, вирішивши принести ще й цю, останню жертву. Що ж до Д'Артаньяна, то він досяг вінця своїх бажань. Зараз міледі кохала не його суперника — вона кохала або вдавала, ніби кохає, його самого. |
| 7187 |
Правда, потаємний внутрішній голос підказував юнакові, що він — лише знаряддя помсти, що його пестять лише для того, аби він вчинив убивство; але гордість, самолюбство, палке захоплення примушували замовкнути цей голос. |
| 7188 |
До того ж, наш гасконець, котрий, як відомо, був досить-таки самовпевнений, подумки порівнював себе з де Вардом і ніяк не міг зрозуміти, чому б, зрештою, міледі не покохати його, Д'Артаньяна, заради нього самого. Отже, він цілком віддався своїм почуттям. |
| 7189 |
Міледі вже не була для нього фатальною жінкою, яка жахала його; тепер це була його кохана — жагуча й палка. Так минуло близько двох годин. Міледі перша повернулась до дійсності й спитала в юнака, чи надумав він привід, щоб завтра викликати графа де Варда на дуель. |
| 7190 |
Проте Д'Артаньян, зовсім забувши про графа, жартома заперечив: зараз надто пізно, щоб говорити про поєдинки на шпагах. Ця байдужість до єдиної речі, яка турбувала міледі, збентежила молоду жінку, і вона вирішила не відступати. |
| 7191 |
Д'Артаньян, який ніколи не думав серйозно про цю немислиму дуель, спробував повернути розмову на інше, але то було марною справою. Твердий розум і залізна воля міледі утримували його в межах, які вона наперед визначила для цієї розмови. |
| 7192 |
Д'Артаньян не знайшов нічого дотепнішого, як порадити міледі пробачити де Бардові й відмовитись від своїх лютих замірів. Але, почувши такі слова, молода жінка відсахнулась од нього й затремтіла. Ми не знаємо, чи довгою здалася ця ніч міледі. |
| 7193 |
Але Д'Артаньянові здалося, що він не пробув у її спальні й двох годин, коли крізь щілини жалюзі заяснів світанок і заповнив кімнату тьмяним світлом. Побачивши, що Д'Артаньян збирається йти, міледі нагадала про обіцянку помститися де Бардові. Міледі мовчки глянула на Д'Артаньяна. |
| 7194 |
Тьмяні промені вранішньої зорі надавали її блакитним очам дивовижного, зловісного виразу. Вона пильно глянула на Д'Артаньяна, і в її очах спалахнув лихий вогник. Д'Артаньян якнайніжніше усміхнувся й хотів пригорнути до себе міледі, але вона відштовхнула його. |
| 7195 |
Необачний юнак сподівався сором'язливого замішання, легкої бурі, яка скінчиться сльозами. Але він жорстоко помилився і в ту ж мить зрозумів свою помилку. Бліда й страшна, міледі підвелась і, відштовхнувши Д'Артаньяна сильним ударом в груди, зірвалася на ноги. Вже зовсім розвиднілось. |
| 7196 |
У ту ж мить батист розірвався, плечі її оголилися, і на одному з цих чарівних, ніжно-білих округлих плечей Д'Артаньян з невимовним жахом побачив квітку лілії, це незгладне ганебне тавро, залишене караючою рукою ката. Міледі одразу здогадалася, що її викрито. |
| 7197 |
Вона підбігла до невеличкої інкрустованої скриньки, що стояла на туалеті, похапцем відчинила її непевною рукою, схопила маленький кинджал з золотим держаком, з гострим та тонким лезом і кинулась до Д'Артаньяна. |
| 7198 |
Хоч який хоробрий був наш гасконець, а втім, і його злякало це спотворене обличчя, ці страхітливо розширені зіниці, бліді щоки й криваво-червоні губи. Він одсахнувся до самої стіни, наче вгледівши змію, що підповзала до нього, і, випадково натрапивши рукою на шпагу, вихопив її з піхов. |
| 7199 |
Вона намагалася схопити шпагу руками; але Д'Артаньян не дозволив їй зробити цього і, приставляючи шпагу то до її очей, то до грудей, зіскочив на підлогу й позадкував до дверей, які вели до кімнати Кетті. Проте міледі, нестямно лаючись, дедалі несамовитіше нападала на нього. |
| 7200 |
Це вже скидалося на справжню дуель; тож Д'Артаньян потроху прийшов до тями. Проте Д'Артаньян уже був біля дверей кімнати Кетті. Почувши грюкіт у спальні міледі — вона перекидала стільці, щоб підступитися до юнака, а він, боронячись, ховався за них, — Кетті відімкнула двері. |
| 7201 |
Д'Артаньян, який усе ще маневрував, щоб наблизитись до цих дверей, був кроків за три від них. Він миттю вскочив до кімнати покоївки, блискавично зачинив двері й наліг на них усім тілом, аж поки Кетті замкнула їх на засув. |
| 7202 |
Міледі в нестямі почала ломитися в стіну, яка відділяла спальню від кімнати служниці; переконавшись, що це — марна справа, вона заходилась колоти двері кинджалом. Кілька ударів пробили дерево наскрізь. За кожним ударом чулися страшні прокльони. Кетті зрозуміла це. |
| 7203 |
За якусь мить вона похапцем натягла на Д'Артаньяна квітчастий халат, великий чепець і накидку, дала взути пантофлі на босу ногу й мерщій потягла його вниз по сходах. Це було саме вчасно, бо міледі вже встигла подзвонити й розбудила всіх у домі. |
| 7204 |
Розгубленість, жах, що підганяли його, вигуки патрулів, які намагалися наздогнати страхополоха, свист перехожих, яких, попри ранню годину, вже чимало було на вулицях, спонукали юнака припустити ще швидше. Він проминув подвір'я, піднявся на третій поверх і загрюкав у двері Атоса. |
| 7205 |
Йому відчинив Грімо із запухлими від сну очима. Д'Артаньян увірвався до кімнати, мало не збивши його з ніг. Всупереч своїй звичній німоті, цього разу бідолаха заговорив. Д'Артаньян зсунув набік чепець і вивільнив руки з-під накидки. |
| 7206 |
Побачивши вуса й шпагу, бідолашний Грімо збагнув, що має справу з чоловіком. Тоді він вирішив, що це грабіжник або вбивця. Покірливий Грімо мовчки тицьнув пальцем на Д'Артаньяна. Атос упізнав товариша і, всупереч своїй звичній стриманості, зайшовся сміхом. |
| 7207 |
Турбуючись за свого пана й прагнучи дізнатися, що з ним сталося, він скористався з нагоди й приніс одежу сам. Д'Артаньян одягнувся, Атос зробив те саме. Перш ніж вийти на вулицю, Атос знаком показав Грімо, що прицілюється; Грімо зняв зі стіни мушкет і приготувався супроводити свого пана. |
| 7208 |
Вони щасливо дісталися до вулиці Могильників. Бонасьє, який стояв біля дверей, насмішкувато глянув на Д'Артаньяна. Справді, в передпокої, біля його кімнати, притулившись до одвірка, стояла бліда й тремтяча Кетті. Він сів до столу, написав записку, запечатав її своїм перснем і віддав Кетті. |
| 7209 |
Більше того, лихвар сказав, що, коли б вони побажали продати йому перстень, він дав би за нього п'ятсот пістолів, бо цей сапфір чудово підходить до однієї пари сережок. Атосові й Д'Артаньянові, як добрим солдатам і неабияким знавцям, вистачило трьох годин, щоб придбати все мушкетерське спорядження. |
| 7210 |
Д'Артаньян спробував зауважити другові, проте Атос, лагідно усміхнувшись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів: коли йому, бідному гасконському дворянинові, й годиться торгуватись, то це аж ніяк не личить людині, котра поводиться, як принц крові. |
| 7211 |
Мушкетер нагледів чудового андалузького коня шести років, чорного, як агат, з яскраво-червоними ніздрями, з тонкими й стрункими ногами. Він пильно оглянув його, але не знайшов жодної вади. За коня заправили тисячу ліврів. |
| 7212 |
Купивши сідло для цієї конячини та зброю для Грімо, Атос побачив, що від його ста п'ятдесяти пістолів не лишилося нічого. Д'Артаньян запропонував другові частину своїх грошей, а той, мовляв, згодом оддасть борг. Атос знизав плечима. |
| 7213 |
З турботами про спорядження було покінчено, і тепер на обличчі кожного відбивалися тільки власні потаємні турботи. Адже кожна хвилина здобутого сьогодні щастя таїть у собі тривогу за майбутнє. Несподівано прийшов Планше з двома листами, адресованими Д'Артаньянові. |
| 7214 |
Один являв собою маленьку записочку, вишукано згорнену впродовж аркуша й запечатану гарною печаткою зеленого воску із зображенням голуба, що несе в дзьобі зелену гілочку. Другий був великий, чотирикутний; на ньому виблискував грізний герб його високопреосвященства герцога-кардинала. |
| 7215 |
Коли Д'Артаньян побачив маленького листа, серце в нього радісно закалатало: він упізнав почерк, який запам'ятав на все життя, дарма що бачив його лише раз. Юнак схопив цей лист і розпечатав його. Підпису не було. Д'Артаньян зашарівся. |
| 7216 |
Д'Артаньян розкрив листа й прочитав: Але післязавтра нам треба вирушати в похід, отже, було б краще, якби ви не лізли в Бастилію. І Д'Артаньян забряжчав у кишені пістолями. За чверть години в кінці вулиці Феру показався Портос на розкішному іспанському огирі. |
| 7217 |
Через хвилину з другого кінця вулиці виїхав Араміс на чудовому англійському скакуні; за ним на руанській кобилі їхав Базен, ведучи на поводу могутнього мекленбурзького коня: то був кінь для Д'Артаньяна. Мушкетери з'їхалися біля дверей; Атос і Д'Артаньян побачили їх з вікна. |
| 7218 |
Д'Артаньян і Атос вийшли з дому, скочили в сідла, і всі четверо рушили в путь: Атос на коні, яким він мав завдячувати своїй дружині, Араміс — коханці, Портос — дружині прокурора, а Д'Артаньян — своєму щастю, найкращій коханці в світі. |
| 7219 |
Як і передбачав Портос, кавалькада справляла на перехожих неабияке враження, і коли б пані Кокнар зустріла зараз Портоса й побачила, як велично він сидить на своєму чудовому іспанському огирі, то, певно, не пошкодувала б про кровопускання, що його вона мусила зробити грошовій шафі свого чоловіка. |
| 7220 |
Пан де Тревіль схвалив прийняте друзями рішення і запевнив, що, коли Д'Артаньян не прийде до нього завтра, він сам знайде можливість його розшукати, хоч би де той був. Аж тут годинник на Самаритянці вибив шосту. |
| 7221 |
Пославшись на термінове побачення, четверо друзів перепросили пана де Тревіля й попрощалися з ним. Вони пустили коней чвалом і виїхали на Шайотську дорогу. Вже сутеніло, але карети ще проїздили повз них. Д'Артаньян тримався попереду, друзі, охороняючи його, відступили на кілька кроків назад. |
| 7222 |
Тої ж миті з віконця карети висунулася жіноча голівка; два пальчики, прикладені до губів, чи то вимагали мовчанки, чи то посилали йому поцілунок. Д'Артаньян не міг стримати радісного вигуку: ця жінка, або, точніше, це видіння, — бо карета промчала зі швидкістю блискавки, — була пані Бонасьє. |
| 7223 |
Не в силі опанувати себе і всупереч одержаному застереженню, Д'Артаньян пустив коня навскач і за якихось кілька секунд наздогнав карету. Але віконце було вже щільно завішене; видіння зникло. Тільки тоді Д'Артаньян згадав про пересторогу: |
| 7224 |
Він зупинився, пойнятий тривогою — не за себе, а за бідолашну жінку: це побачення, безперечно, загрожувало їй неабиякою небезпекою. Тим часом карета швидко помчала далі; трохи згодом вона влетіла в Париж і зникла з очей. Збентежений Д'Артаньян не знав, що подумати. |
| 7225 |
Всі троє чудово бачили, як з віконця карети визирнула жіноча голівка, але ніхто, крім Атоса, не знав пані Бонасьє в обличчя. На думку Атоса, то, безперечно, була вона. Проте, на відміну від Д'Артаньяна, Атос помітив не тільки її гарненьке личко, а ще й чоловічу голову в глибині карети. |
| 7226 |
Годинник вибив пів на восьму. Карета спізнилася хвилин на двадцять проти часу, зазначеного в листі. Друзі нагадали Д'Артаньянові: на нього чекає ще одне побачення, зауваживши, що ще не пізно від нього відмовитись. Але Д'Артаньян був упертий і допитливий водночас. |
| 7227 |
Він твердо вирішив піти в палац до кардинала й дізнатися, що хоче сказати його високопреосвященство. Ніяка сила не могла примусити його змінити це рішення. Друзі поскакали на вулицю Сент-Оноре й на площі Кардинальського Палацу зустріли дванадцятьох мушкетерів, які вже чекали на них. |
| 7228 |
Тільки тепер їм пояснили, що вони повинні робити. Д'Артаньяна добре знали в славному полку королівських мушкетерів, де було відомо також, що незабаром він одягне мушкетерську форму; отож його вважали тут своїм товаришем. Кожен охоче погодився прилучитися до справи, для якої його запросили. |
| 7229 |
До того ж, ішлося, як можна було здогадатися, про те, щоб допекти кардиналові та його людям, а ці гідні дворяни завжди радо приставали на такі пропозиції. Атос поділив усіх на три загони, взяв на себе командування одним з них, другий віддав Арамісові, третій — Портосові. |
| 7230 |
Всі три загони засіли навпроти кожних воріт кардинальського палацу. Що ж до Д'Артаньяна, то він хоробро попрямував до головного входу. Дарма що юнак відчував за собою сильну підтримку — він усе-таки хвилювався, піднімаючись широкими сходами. |
| 7231 |
До того ж, де Вард, з яким він так жорстоко повівся, теж був одним із прибічників його високопреосвященства, а Д'Артаньян знав: наскільки його високопреосвященство був нещадний до ворогів, настільки прихильний і щирий до своїх друзів. Тут увійшов служитель і знаком запросив Д'Артаньяна йти за ним. |
| 7232 |
Юнакові здалося, ніби гвардійці перешіптуються за його спиною. Він пройшов коридор, перетнув велику залу, вступив до бібліотеки й зупинився перед людиною, яка сиділа біля письмового стола й щось писала. |
| 7233 |
Спершу юнак подумав, що перед ним суддя, який вивчає чиюсь справу, але незабаром помітив, що, сидячи за столом, незнайомець пише, або, точніше, виправляє рядки неоднакової довжини, відлічуючи склади по пальцях. Д'Артаньян збагнув, що перед ним поет. |
| 7234 |
Одначе він стримав хвилювання і, держачи капелюх у руці, чекав без зайвої пихи, але й без зайвої покірливості, поки його високопреосвященство матиме ласку заговорити з ним. Д'Артаньян схопився за подарований королевою перстень і квапливо повернув його каменем усередину; але було вже пізно. |
| 7235 |
Саме того вечора було викрадено пані Бонасьє. Д'Артаньян здригнувся; він пригадав, що півгодини тому бідолашна жінка промчала повз нього, перебуваючи, безперечно, в руках у тих, хто організував її викрадення. Д'Артаньян шанобливо вклонився. Д'Артаньян дивувався чимдалі дужче. |
| 7236 |
В останніх словах кардинала вчувався страхітливий сумнів; вони жахнули Д'Артаньяна більше, ніж пряма погроза, бо він зрозумів, що це — пересторога. Отже, Рішельє застерігав юнака від нещастя, яке чатувало на нього. |
| 7237 |
Наш герой відкрив було рота для відповіді, але кардинал гордовитим жестом дав йому зрозуміти: аудієнцію закінчено. Д'Артаньян вийшов. Та коли він переступив поріг, мужність мало не зрадила його, — ще трохи, і він повернувся б до кабінету. |
| 7238 |
Тільки ця думка й стримала Д'Артаньяна — отакий вплив справляє по-справжньому благородна людина на все, що її оточує. Наш гасконець спустився вниз і побачив біля виходу Атоса та чотирьох мушкетерів, які чекали його повернення і вже турбувалися. |
| 7239 |
Д'Артаньян заспокоїв їх, і Планше побіг до інших постів сказати, що все гаразд і що його пан вийшов від кардинала цілим і здоровим. На квартирі в Атоса Араміс і Портос стали розпитувати про причини цього незвичайного побачення. |
| 7240 |
Але Д'Артаньян сказав тільки, що пан Рішельє пропонував йому вступити лейтенантом до кардинальської гвардії і що він одмовився. Д'Артаньян зітхнув. Атосові слова дивовижно відповідали потаємному голосові його власного серця, який підказував, що на нього чекають великі нещастя. |
| 7241 |
Наступного дня всі лаштувалися до від'їзду. Д'Артаньян пішов попрощатися з паном де Тревілем. Всі вважали, що розлука гвардійців з мушкетерами буде дуже недовгою, бо в цей день король засідав у парламенті й збирався виїхати завтра вранці. |
| 7242 |
І пан де Тревіль обмежився тим, що спитав у Д'Артаньяна, чи не потребує він чого-небудь. Д'Артаньян з гордістю відповів, що в нього є все необхідне. Пізно ввечері гвардійці роти пана Дезессара зібралися разом з мушкетерами роти пана де Тревіля — вони вже давно щиро товаришували між собою. |
| 7243 |
Почувши вранці звуки сурм, друзі попрощалися: мушкетери побігли до казарм пана де Тревіля, гвардійці — до казарм пана Дезессара. Обидва капітани одразу ж повели свої роти до Дувру, де король призначив огляд військові. |
| 7244 |
Він наказав шикувати військо для огляду, сподіваючись, що зусиллям волі переборе хворобу. Після огляду гвардійці рушили в похід самі, бо мушкетери мали виїхати з Парижа тільки з королем, і це дозволило Портосові показатися в своїй блискучій вирядці на Ведмежій вулиці. |
| 7245 |
Він проїхав під вікнами дружини прокурора в новому мундирі, верхи на чудовому коні. Пані Кокнар надто кохала Портоса, щоб відпустити його просто так: вона знаком запросила його спішитись і завітати до неї. |
| 7246 |
Портос був просто розкішний; його остроги видзвонювали, кіраса виблискувала, шпага нещадно била його по литках. Цього разу він мав такий пишний і грізний вигляд, що писарям і на думку не спало сміятися з нього. Мушкетера ввели до кабінету метра Кокнара. |
| 7247 |
Сірі очиці прокурора гнівно блиснули, коли він побачив кузена в нових пишних шатах. Проте він потай плекав надію, що Портоса вб'ють, бо всі казали, що похід буде небезпечний. Це трохи втішало метра Кокнара. Портос сказав прокуророві кілька люб'язних слів і попрощався з ним. |
| 7248 |
Метр Кокнар побажав йому всього найкращого. Що ж до пані Кокнар, то вона не змогла стримати сліз; але ніхто погано не подумав про її тугу, бо всі знали про її палку любов до своїх родичів, через яких вона без угаву сварилася з чоловіком. |
| 7249 |
Проте справжнє прощання відбулося в кімнаті у пані Кокнар: це було несамовите прощання. Потім дружина прокурора, вихилившися з вікна так, ніби збиралася вистрибнути з нього, довго махала хусточкою вслід Портосові. Мушкетер приймав знаки прихильності з виглядом людини, яка звикла до таких сцен. |
| 7250 |
І тільки завертаючи за ріг, він зняв капелюха й помахав ним на прощання. Араміс того дня писав довгого листа. До кого? Цього ніхто не знав. Кетті, яка мала ввечері виїхати до Тура, чекала в сусідній кімнаті. Атос маленькими ковтками допивав останню пляшку іспанського вина. |
| 7251 |
А що він дивився тільки на Бастилію, то й не помітив міледі, яка, сидячи верхи на буланому коні, показувала на нього двом підозрілим з вигляду чолов'ягам, котрі одразу ж підступилися ближче до гвардійських лав, аби краще роздивитися юнака. |
| 7252 |
До того ж, чимало обставин цієї облоги так тісно пов'язані з історією, яку ми розповідаємо, що нам просто неможливо обійти їх мовчанкою. Розпочати облогу кардинала примусили досить поважні політичні міркування. |
| 7253 |
Невдоволені іспанці, англійці, італійці, авантюристи з усього світу, колишні солдати з найрізноманітніших сект на перший-ліпший заклик гуртувалися під прапорами протестантів у своєрідне широке об'єднання, що невпинно розгалужувалося в усі боки й охоплювало часом мало не всю Європу. |
| 7254 |
Більше того, порт Ла-Рошелі був останнім морським портом, що відкривав англійцям вхід до французького королівства, і, закриваючи його для Англії, цього споконвічного ворога Франції, кардинал мав завершити справу Жанни д'Аркі герцога де Гіза. |
| 7255 |
Але, як ми вже сказали, поряд з цими ясними й широкими планами міністра, що належали історії, літописець мусить визнати й існування дрібних, себелюбних замірів закоханої людини та заздрісного суперника. Адже відомо, що Рішельє кохав королеву. |
| 7256 |
Та ми вже бачили з розвитку подій, що Бекінгем переміг кардинала і в двох чи трьох випадках (надто в історії з підвісками) зумів, завдяки відданості трьох мушкетерів та мужності Д'Артаньяна, жорстоко насміятися з нього. |
| 7257 |
Тому Рішельє мав намір не тільки захистити Францію від ворога, а й помститися суперникові; до того ж, ця помста мала бути разючою й беззаперечною, цілком гідною людини, яка тримала в своїх руках військові сили цілого королівства. |
| 7258 |
Рішельє знав, що, перемігши Англію, він цим самим переможе Бекінгема; що, тріумфуючи над Англією, він тріумфуватиме й над Бекінгемом; що, нарешті, принизивши Англію в очах Європи, він принизить Бекінгема в очах королеви. |
| 7259 |
Зі свого боку й Бекінгем — хоч він над усе ставив честь Англії, — також діяв під впливом тих самих міркувань, які керували кардиналом. Герцог і собі прагнув вдовольнити почуття особистої помсти: ніщо не могло змусити його повернутися до Франції послом — він хотів увійти туди тільки переможцем. |
| 7260 |
Першу перемогу здобув герцог Бекінгем: несподівано підійшовши до острова Ре з дев'ятьма десятками кораблів та тисячами двадцятьма солдатів, він зненацька напав на розгубленого графа де Туара, який командував тут од імені короля; після кровопролитного бою герцог висів на острові. |
| 7261 |
Зауважимо принагідно, що в цьому бою загинув барон де Шанталь — той самий барон де Шанталь, котрий залишив після себе маленьку сирітку, півторарічну дівчинку. Ця дівчинка стала згодом пані де Севіньє. До цього передового загону й потрапив наш друг Д'Артаньян. |
| 7262 |
Зрозуміло, ця розлука, що здавалася йому просто прикрою недоречністю, стурбувала б його набагато дужче, коли б він міг наперед знати, яка небезпека і які непередбачені випробування чигають на нього з усіх боків. |
| 7263 |
Тут усе лишалося по-старому; герцог Бекінгем та його англійці, захопивши острів Ре, засіли на ньому й оточили фортецю Сен-Тартен та форт де Ля Пре; сутички з ла-рошельцями почалися тільки два-три дні тому, коли герцог Ангулемський збудував новий форт поблизу самого міста. |
| 7264 |
Гвардійці на чолі з паном Дезессаром отаборились у францисканському монастирі. Проте, як нам відомо, Д'Артаньян, охоплений честолюбною мрією стати мушкетером, мало дружив зі своїми товаришами по гвардійській роті; тож він опинився на самоті з власними думками. Думки ці були не дуже веселі. |
| 7265 |
Коли ж говорити про кар'єру, то тут він, дарма що був незначною, малопомітною людиною, зумів нажити ворога в особі кардинала, — а перед кардиналом тремтіли всі в королівстві, починаючи з самого короля. Рішельє міг розчавити його, але чомусь не зробив цього. |
| 7266 |
Проникливий і розумний Д'Артаньян вважав таку поблажливість просвітком, у якому вбачав краще майбутнє. Крім того, юнак нажив ще одного ворога, менш небезпечного (так принаймні він думав), але якого — він підсвідомо відчував це, — годі було нехтувати; цим ворогом була міледі. |
| 7267 |
Щоправда, Д'Артаньян дістав прихильність і заступництво королеви. Але прихильність королеви була в ті часи тільки ще одним приводом для переслідувань, а її заступництво, як відомо, дуже непевно захищало від лиха: доказом цього були Шале та пані Бонасьє. |
| 7268 |
Ми згадали про камінці в нього під ногами, бо, замислившись над усім цим, Д'Артаньян саме брів по мальовничій кам'янистій стежці, що вела від табору до села Ангутен. За цими своїми думками юнак не помітив, як зайшов далі, ніж передбачав. День хилився до вечора. |
| 7269 |
Раптом Д'Артаньянові здалося, що в промінні призахідного сонця за живоплотом блиснуло дуло мушкета. У Д'Артаньяна було зірке око й меткий розум; він одразу збагнув, що мушкет не прийшов сюди сам і що той, хто тримає його в руках, ховається за живоплотом аж ніяк не з дружніми намірами. |
| 7270 |
Отож він вирішив тікати. Аж тут з другого боку дороги, за великим каменем, блиснуло дуло другого мушкета. Це була засідка. Юнак глянув на перший мушкет і не без тривоги помітив, що він опускається, — хтось цілився просто в нього. Тільки-но дуло мушкета застигло, Д'Артаньян ницьма упав на землю. |
| 7271 |
Майже водночас пролунав постріл, і юнак почув, як куля просвистіла над самісінькою його головою. Не можна було гаяти жодної хвилини. Д'Артаньян схопився на рівні ноги, — і в ту саму мить куля з другого мушкета розкидала камінці на тому місці стежки, де він тільки що лежав. |
| 7272 |
Д'Артаньян був не з тих відчайдухів, які шукають дурної смерті, аби тільки про них сказали, що вони не відступили ні на крок; до того ж, тут взагалі не йшлося про хоробрість: адже наш гасконець попав у звичайнісіньку пастку. |
| 7273 |
І він дременув до табору так, як уміють бігати тільки гасконці, що славляться своєю спритністю. Та хоч як він мчав, перший стрілець устиг перезарядити свій мушкет і вистрілив удруге, та ще й так влучно, що куля пробила Д'Артаньянів капелюх, відкинувши його кроків на десять уперед. |
| 7274 |
Д'Артаньян, не маючи іншого капелюха, на ходу підхопив його. Захеканий, блідий, він прибіг до себе в кімнату, сів на ослін і, нікому нічого не сказавши, почав обмірковувати становище. Ця подія могла мати три пояснення. |
| 7275 |
Перше й найприродніше: це була засідка ла-рошельців, які охоче вбили б одного з гвардійців його величності перш за все тому, щоб мати на одного ворога менше, й сподіваючись на те, що в цього ворога знайдеться в кишені тугий гаманець. Д'Артаньян узяв капелюх, оглянув дірку від кулі й похитав головою. |
| 7276 |
Куля була пущена не з мушкета, а з аркебузи. Влучність пострілу з самого початку навела юнака на думку, що це — незвичайна зброя: куля була не каліберна; отже, то була не військова засідка ла-рошельців. Це могло бути також люб'язне нагадування пана кардинала. |
| 7277 |
Читач пам'ятає, що саме в ту хвилину, коли завдяки благословенним променям сонця Д'Артаньян помітив дуло аркебузи, він дивувався з довготерпіння його високопреосвященства. Тут Д'Артаньян знову заперечливо похитав головою. |
| 7278 |
Маючи справу з людьми, яких він легко знищив би одним пальцем, Рішельє рідко вдавався до таких заходів. Це могла бути помста міледі. Так, це найвірогідніше. Д'Артаньян марно силкувався пригадати обличчя або одяг убивць; він утік од них так швидко, що не встиг нічого розгледіти. |
| 7279 |
Д'Артаньянові кепсько спалося цієї ночі. Три чи чотири рази він прокидався, бо йому ввижалося, що хтось підкрадається до ліжка, щоб заколоти його кинджалом. А втім, ніч минула спокійно. Настав ранок. І все-таки Д'Артаньян був майже певен, що це тільки початок, що на цьому справа не скінчиться. |
| 7280 |
Весь день юнак просидів удома. Він шукав собі виправдання в тому, що була погана погода. Ще через день, о дев'ятій ранку, засурмили збір. Герцог Орлеанський об'їздив пости. Гвардійці вишикувалися в лави, і Д'Артаньян став на своє місце. |
| 7281 |
За хвилину Д'Артаньянові здалося, що пан Дезессар знаком кличе його до себе; аби переконатися, що це й справді так, він почекав повторного сигналу, а коли пан Дезессар вдруге подав йому знак, Д'Артаньян вийшов зі строю і хутко підбіг до свого командира. |
| 7282 |
Вночі ла-рошельці зробили вилазку й відбили бастіон, що його захопило королівське військо за два дні до того. Тож ішлося про те, щоб послати туди кілька чоловік на дуже небезпечну рекогносцировку, аби дізнатися, як охороняється бастіон. |
| 7283 |
Двоє його товаришів-гвардійців одразу ж виступили наперед, до них приєдналося ще два солдати. Потрібну кількість добровольців було набрано; щоб не ображати тих, хто зголосився перший, решті Д'Артаньян відмовив. |
| 7284 |
Д'Артаньян разом зі своїми чотирма помічниками рушив у розвідку вздовж траншеї; гвардійці крокували поруч, солдати йшли трохи позаду. Ховаючись за бруствером, вони незабаром підступилися до бастіону й зупинились кроків за сто від нього. Д'Артаньян озирнувся й побачив — солдатів немає. |
| 7285 |
Він подумав, що, злякавшися, вони зупинились на півдорозі, й вирішив не чекати на них. Повернувши разом з гвардійцями за ріг траншеї, юнак опинився кроків за шістдесят од бастіону. Там не було видно жодної людини. Бастіон здавався покинутим. Троє сміливців стали радитися, чи варто йти далі. |
| 7286 |
Раптом цю кам'яну брилу оперезало кільце диму. Навколо Д'Артаньяна та його супутників засвистіли кулі. Тепер вони дізналися те, що мали дізнатися: бастіон охоронявся. Далі перебувати в такому небезпечному місці не було потреби. |
| 7287 |
Д'Артаньян з гвардійцями повернули назад і почали відступ, що дуже скидався на втечу. Коли вони добігли до повороту траншеї, який мав захистити їх од ла-рошельців, один з гвардійців упав: куля влучила йому в груди. Другий гвардієць щодуху помчав до табору. |
| 7288 |
Д'Артаньян не схотів залишати товариша напризволяще й нахилився, щоб підняти його та допомогти дістатися до своїх. Але в цю мить пролунало ще два постріли; одна куля поцілила пораненому в голову, друга розплющилась об камінь за якихось два дюйми від Д'Артаньяна. |
| 7289 |
Цього разу Д'Артаньян вирішив неодмінно з'ясувати, в чім річ, і впав на тіло свого товариша, прикинувшись мертвим. З-за напівзруйнованого земляного валу, кроків за тридцять од траншеї, виткнулося дві голови: то й справді були голови удаваних добровольців. |
| 7290 |
Д'Артаньян не помилився: вони пішли з ним лише для того, щоб убити його, сподіваючись — смерть юнака можна буде приписати ворогові. А що він міг бути тільки поранений і згодом розповісти про їхній злочин, бандити підійшли ближче — добити його. |
| 7291 |
На щастя, обдурені хитрістю Д'Артаньяна, вони не зарядили знову рушниць. Коли солдати наблизилися кроків на десять, Д'Артаньян, який, падаючи, не випустив з рук шпаги, зірвався на рівні ноги й одним стрибком підскочив до них. |
| 7292 |
Він завдав би Д'Артаньянові страхітливого удару, якби юнак не відскочив убік; проте цей стрибок звільнив бандитові дорогу, і він прожогом побіг до бастіону. Не знаючи про наміри втікача, ла-рошельці, які охороняли бастіон, відкрили вогонь, і зрадник упав — куля роздробила йому плече. |
| 7293 |
Д'Артаньян зі шпагою в руці кинувся на другого солдата. Боротьба тривала недовго, бо негідник мав для захисту тільки розряджену аркебузу, яка вже не являла для юнака небезпеки. Шпага гвардійця ковзнула по її дулу, влучила убивці в стегно, і той упав. Д'Артаньян приставив вістря шпаги йому до горла. |
| 7294 |
Д'Артаньян супроводив ці слова таким грізним жестом, що поранений підвівся. Страшно було дивитись, як цей сердега, лишаючи за собою довгий кривавий слід, блідий од страху, плазом посувався до тіла свого співучасника, що лежав за двадцять кроків од нього, — назустріч видимій смерті. |
| 7295 |
Було лише два способи дістати листа: обшукати пораненого на місці або, прикриваючись ним, перетягти до траншеї й там обшукати. Д'Артаньян обрав другий спосіб і взяв солдата на плечі саме в ту мить, коли ворог відкрив вогонь. |
| 7296 |
Легкий поштовх, приглушений звук трьох куль, що пробили тіло, останній зойк, передсмертна судорога — все це підказало Д'Артаньянові, що той, хто хотів убити його, зараз мимоволі врятував йому життя. Юнак добіг до траншеї й кинув тіло поруч з пораненим, що був блідий, як смерть. |
| 7297 |
Не гаючи часу, Д'Артаньян обшукав кишені вбитого: шкіряне портмоне, гаманець з грішми, певно, одержаними за зраду, ріжечок для гральних костей і самі кості — ото й уся його спадщина. Д'Артаньян лишив кості з ріжечком там, де вони розсипались, кинув гаманець пораненому й схопив портмоне. |
| 7298 |
Той признався, що вони вдвох із спільником погодилися викрасти молоду жінку, яка мала виїхати з Парижа через заставу Ла-Вільєт, але що, засидівшись у шинку, вони запізнилися на десять хвилин і проґавили карету. |
| 7299 |
Юнак жахнувся, збагнувши, яка страхітлива жадоба помсти керувала цією жінкою в її намаганні знищити його самого та всіх, хто його кохав, І як добре їй були відомі всі придворні справи, коли вона так легко зуміла про все дізнатися. Поза всякими сумнівами, ці відомості вона дістала від кардинала. |
| 7300 |
Тепер уже лист, що його Д'Артаньян одержав від пані Бонасьє, і її поява на Шайотській дорозі — поява, яка скидалася скоріше на химерне видіння, — стали зрозумілими. Отже, як і передрікав Атос, з'явилася надія розшукати пані Бонасьє: немає на світі такого монастиря, куди не можна знайти дороги. |
| 7301 |
Але Д'Артаньян, який не мав більше ні причин, ні бажання залишатися так близько від ворожого бастіону, поклав край цьому вияву вдячності. Гвардієць, що прибіг до табору після перших пострілів з бастіону, сповістив про смерть усіх чотирьох супутників. |
| 7302 |
Тож у полку дуже здивувалися, а ще дужче зраділи, побачивши Д'Артаньяна цілим і здоровим. Юнак сказав, що його супутника поранено шпагою під час ворожої вилазки. Він розповів також про смерть другого солдата й про небезпеку, якої їм пощастило уникнути. Ця історія принесла йому славу. |
| 7303 |
Усе військо цілий день тільки й говорило про розвідку, і навіть сам герцог Орлеанський звелів переказати Д'Артаньянові подяку. А що кожний добрий вчинок таїть винагороду в собі самому, то цей випадок повернув Д'Артаньянові спокій. |
| 7304 |
Бо й справді, знаючи, що один із двох його ворогів мертвий, а другий беззастережно відданий йому, юнак відтепер був певен у своїй безпеці. Одначе ця певність доводила тільки одне: Д'Артаньян дуже погано знав міледі. |
| 7305 |
Та якось уранці, на початку листопада, він одержав з Віллеруа такого листа: І Д'Артаньян побіг до двох гвардійців, з якими він приятелював більше, ніж з іншими, щоб запросити їх випити чудового анжуйського вина, надісланого з Віллеруа. |
| 7306 |
Проте один гвардієць мав уже йти в гості сьогодні ввечері, а другий — завтра. Тому зустріч було призначено на післязавтра. Прийшовши додому, Д'Артаньян наказав віднести всю дюжину пляшок до похідного гвардійського буфету й попросив сказати, щоб їх там зберігали якнайретельніше. |
| 7307 |
Тому він узяв собі на допомогу слугу одного із запрошених на обід гостей, якого звали Фурро, і того самого солдата, котрий хотів убити Д'Артаньяна; після того, як юнак врятував йому життя, солдат, не належачи до жодної частини, став прислужувати молодому гасконцеві, або, точніше, Планше. |
| 7308 |
Гості з'явилися на обід точно о призначеній годині й посідали за пишно накритий стіл. Планше прислужував із серветкою, перекинутою через руку; Фурро відкорковував пляшки, а Бризмон — так звали третього — переливав вино в скляні карафки, оскільки в ньому був якийсь осад, певно, від довгої дороги. |
| 7309 |
Вино в першій пляшці трохи скаламутніло; Бризмон вилив залишки в склянку, і Д'Артаньян дозволив йому випити їх: бідолаха після поранення був іще дуже кволий. З'ївши суп, гості вже були піднесли до губів склянки з вином, коли раптом з боку Нового форту й форту Людовіка гримнули гарматні постріли. |
| 7310 |
Вирішивши, що це ла-рошельці або англійці напали на французьке військо, гвардійці миттю схопили шпаги. Д'Артаньян, не менш меткий, ніж вони, зробив те саме, і всі троє побігли до своїх постів. Та тільки-но вони вискочили з буфету, як збагнули справжню причину шуму. |
| 7311 |
З усіх боків лунали вигуки: — і звідусюди було чути барабанний дріб. Справді, король, як ми вже сказали, не в силі стримати нетерпіння, проїхав без відпочинку два перегони і саме в цю мить прибув до табору зі своїм почтом та підкріпленням у десять тисяч солдатів; попереду і ззаду їхали мушкетери. |
| 7312 |
Д'Артаньян, стоячи в лавах гвардійської роти, жестом вітав своїх друзів, які не відводили від нього очей, і пана де Тревіля, який теж помітив його. Незабаром церемонія зустрічі скінчилась, і друзі кинулися один одному в обійми. Д'Артаньян зблід і мимоволі затремтів. Тепер уже зблід і Атос. |
| 7313 |
Д'Артаньян побіг до буфету, три мушкетери та обидва гвардійці поспішили за ним. У буфеті Д'Артаньян побачив Бризмона, який корчився в судорогах. На смерть перелякані Планше і Фурро намагалися допомогти йому. Але було ясно: ніщо бідоласі не зарадить. Бризмон уже конав. |
| 7314 |
Коли свідки пішли, Д'Артаньян і троє мушкетерів перезирнулися з таким виглядом, який свідчив, що кожен з них добре розуміє серйозність становища. Четверо друзів вийшли з кімнати, довіривши Планше та Фурро турботи про похорон Бризмона. |
| 7315 |
Хазяїн відвів їм іншу кімнату й подав рідко зварені яйця та воду, яку Атос сам набрав з колодязя. Портосові й Арамісові коротко розповіли про суть справи. Д'Артаньян похитав головою. По цьому друзі, закінчивши свій скромний обід, розпрощалися, домовившись про зустріч на той же вечір. |
| 7316 |
Тим часом король, який справді хотів чимшвидше стати віч-на-віч з ворогом і з набагато більшим правом, ніж кардинал, поділяв його ненависть до Бекінгема, вирішив не гаючись ужити всіх необхідних заходів для того, щоб спочатку вибити англійців з острова Ре, а потім посилити облогу Ла-Рошелі. |
| 7317 |
А втім, не так легко було подолати незгоди, які виникли між Бассомп'єром та Шомбером з одного боку і герцогом Ангулемським — з другого. Бассомп'єр і Шомбер були маршалами Франції й домагалися свого права очолити військо під верховним командуванням короля. |
| 7318 |
Проте кардинал, боячись, що Бассомп'єр, гугенот в глибині душі, не буде активно діяти проти англійців та ла-рошельців, своїх братів по вірі, запропонував на цей пост герцога Ангулемського, якого король, на вимогу Рішельє, й призначив старшим серед генералів. |
| 7319 |
Резиденція герцога Орлеанського була в Домп'єрі. Резиденція короля була почасти в Етре, почасти в Лажаррі. Кардинал оселився в дюнах, неподалік од Кам'яного Мосту, в невеличкому будиночку, навколо якого не було жодних укріплень. |
| 7320 |
Отже, герцог Орлеанський стежив за Бассомп'єром; король — за герцогом Ангулемським; кардинал — за Шомбером. Вирішивши все, що стосувалося організації командування військом, король наказав готуватися до вигнання англійців з острова. Обставини сприяли французам. |
| 7321 |
До того ж море, дуже бурхливе в цю пору року на всьому узбережжі, щодня трощило їхні невеличкі кораблі, так що весь берег од Егійонського мису до самісіньких траншей після кожного прибою був усіяний уламками шлюпок, фелюг та інших суден. |
| 7322 |
З усього цього випливало, що навіть коли б солдати короля взагалі не виходили зі свого табору, то й тоді Бекінгемові, який сидів на острові Ре тільки з упертості, довелося б коли не сьогодні, то завтра зняти облогу. |
| 7323 |
Ми не маємо наміру докладно змальовувати весь перебіг облоги, а тому обмежимось описом лише тих подій, що мають безпосередній зв'язок з історією, яку розповідаємо. Скажемо коротко: цей бій скінчився блискучою перемогою — на превеликий подив короля і на гучну славу кардинала. |
| 7324 |
Урочисті відправи відбувалися спершу в таборі, а потім і по всій Франції. Кардинал дістав тепер цілковиту можливість довести до кінця облогу Ла-Рошелі, не боячись, принаймні тимчасово, ніяких несподіванок з боку англійців. А втім, як ми вже сказали, спокій і справді був лише тимчасовим. |
| 7325 |
Незабаром у полон попав один з кур'єрів герцога Бекінгема, офіцер на ім'я Монтегю; через нього стало відомо про існування союзу між Австрією, Іспанією, Англією та Лотарингією. Цей союз був спрямований проти Франції. |
| 7326 |
Понад те у ставці Бекінгема, яку йому довелося залишити куди квапливіше, ніж він сподівався, знайшли папери, що ще раз підтверджували існування такого союзу; до того ж, як кардинал пише в своїх, ці папери кидали тінь на пані де Шеврез, а отже, й на королеву. |
| 7327 |
Вся відповідальність падала, зрозуміло, на кардинала: не можна бути повновладним міністром і лишатися при цьому безвідповідальною особою. Тому, напружуючи всі сили свого далекосяжного розуму, він удень і вночі стежив за найменшими змінами, які відбувалися в кожній з великих держав Європи. |
| 7328 |
Король, який підкорявся йому, немов дитина, але й ненавидів його, як дитина ненавидить знавіснілого вчителя, негайно віддав би його до рук герцога Орлеанського та королеви, котрі тільки й чекали змоги помститися. Словом, Рішельє, безперечно, загинув би, і, можливо, Франція загинула б разом з ним. |
| 7329 |
Траплялися й інші, не такі приємні візити: двічі чи тричі розносилися чутки про замах на життя кардинала. Правда, вороги його високопреосвященства казали, буцімто він сам наймав удаваних вбивць, аби й собі мати можливість в разі потреби поквитатися з недругами. |
| 7330 |
Якось увечері, коли Д'Артаньян стояв на варті в траншеї й не міг взяти участі в їхній поїздці, Атос, Портос та Араміс верхи на своїх бойових конях, загорнувшись у похідні плащі й тримаючи пістолети напоготові, поверталися з корчми, яку Атос надибав два дні тому по дорозі з Лажаррі. |
| 7331 |
Прямуючи, як ми вже сказали, до табору й тримаючись назирці, аби не потрапити в засідку, мушкетери раптом, десь за чверть льє від села Буанар, почули кінський тупіт. Усі троє під'їхали ближче один до одного, зупинилися й стали чекати. |
| 7332 |
За хвилину, при світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, вони побачили двох вершників, які їхали їм назустріч. Помітивши мушкетерів, ті й собі зупинилися — певно, щоб порадитись, їхати далі чи повернути назад. |
| 7333 |
Один із вершників — той, що заговорив другим, — був кроків на десять попереду від супутника. Атос знаком запропонував Портосові й Арамісові зупинитися й під'їхав сам. Кардинал знаком покликав свого супутника. Той квапливо під'їхав до нього. |
| 7334 |
Кардинал утупив свої пронизливі очі в сміливого співрозмовника. Мушкетери низько схилилися, вклоняючись мало не до грив своїх коней. Атос уклонився. Мушкетери пропустили кардинала вперед; він знову насунув на обличчя каптур, стьобнув коня й поскакав на вісімдесят кроків попереду супутників. |
| 7335 |
Незабаром загін під'їхав до корчми, яка здавалась безлюдною й мовчазною: хазяїн, мабуть, знав, який поважний гість має прибути до нього, і заздалегідь випровадив надокучливих гостей. За кілька кроків перед дверима кардинал знаком наказав усім зупинитися. |
| 7336 |
Побачивши прив'язаного до віконниці осідланого коня, він тричі постукав у двері через певні проміжки часу. З будинку вийшов незнайомець, загорнутий у плащ, і обмінявся з кардиналом кількома словами; потім він скочив на коня й помчав по дорозі до Сюржера, що вела також і до Парижа. |
| 7337 |
Кардинал спішився, мушкетери зробили те саме; кардинал кинув поводи своєму супутникові, мушкетери прив'язали коней до віконниць. Корчмар стояв на порозі. Він мав кардинала за звичайного офіцера, що приїхав на побачення з дамою. |
| 7338 |
Корчмар відчинив двері великої кімнати, де недавно замість поганенької груби поставили чудовий великий камін. І поки мушкетери входили до кімнати нижнього поверху, кардинал, не чекаючи зайвих пояснень, швидко піднявся по сходах як людина, що не потребує того, аби їй показували дорогу. |
| 7339 |
Було ясно: троє наших друзів, самі того не підозрюючи, в пориві рицарських почуттів і відваги прислужились якійсь особі, що користувалася високим заступництвом кардинала. Хто ж ця особа? Ось запитання, яке мушкетери поставили собі перш за все. |
| 7340 |
Потім, зрозумівши, що однаково про це не здогадаються, Портос покликав корчмаря й звелів принести гральні кості. Портос та Араміс сіли за стіл і заходилися грати. Атос, замислившись, походжав по кімнаті. |
| 7341 |
Він щоразу проминав димар розваленої груби, другий кінець якого було виведено в кімнату горішнього поверху, і щоразу, наблизившись до димаря, чув якісь приглушені голоси. Кінець кінцем ці голоси привернули його увагу. |
| 7342 |
Атос прислухався й розібрав кілька слів, які так зацікавили його, що він знаком попросив друзів замовкнути й закляк на місці, нахилившись і притуливши вухо до отвору в димарі. Почувши його, Атос затремтів. Співрозмовники на мить замовкли. |
| 7343 |
Було ясно: кардинал заздалегідь зважує свої слова, а міледі збирається з думками, аби якнайкраще зрозуміти і запам'ятати все, що він скаже. Скориставшися з цієї хвилини, Атос попросив друзів замкнути двері й знаком запропонував їм послухати розмову разом. |
| 7344 |
Коли ж усе-таки герцог не відступиться від своїх намірів, то, оскільки моя місія обмежується тільки цими дорученнями, мені лишиться єдине — благати Бога, щоб він сотворив чудо, яке врятувало б Францію. Як і передбачав Атос, кардинал майже одразу спустився вниз. |
| 7345 |
Він одчинив двері кімнати, де на нього чекали мушкетери, і побачив, що Портос та Араміс азартно грають у кості. Кинувши метким оком по кімнаті, Рішельє побачив, що одного з його охоронців немає. Зброєносець чекав біля дверей, тримаючи кардиналового коня на поводу. |
| 7346 |
Трохи віддалік у мороці видніли двоє чоловіків і троє коней; це були ті самі люди, які мали супроводити міледі до форту де Ла Пуант і простежити за її посадкою на корабель. Зброєносець повторив кардиналові все, що йому сказали мушкетери про Атоса. |
| 7347 |
Кардинал кивнув головою, сів на коня й рушив уперед з тією ж обережністю, як і тоді, коли їхав на побачення з міледі. Залишмо його по дорозі до табору під охороною зброєносця та двох мушкетерів і повернімось до Атоса. |
| 7348 |
Якусь сотню кроків Атос проїхав так само не кваплячись; але, переконавшися, що за ним не стежать, одразу повернув праворуч, манівцями проскакав назад і, сховавшись у чагарях кроків за двадцять від дороги, став чекати, коли кардинал зі своїм супроводом проїде повз нього. |
| 7349 |
Впізнавши широкі криси капелюхів на головах своїх товаришів і золоті торочки кардиналового плаща, Атос дав вершникам проминути поворот дороги і, тільки-но вони зникли з очей, чвалом поскакав до корчми, де йому відразу ж одчинили. Корчмар упізнав мушкетера. |
| 7350 |
Він увійшов до кімнати й замкнув за собою двері. Почувши брязкіт засува, міледі озирнулася. Атос стояв біля дверей, загорнувшись у плащ і насунувши капелюха на очі. Побачивши цю мовчазну, нерухому, наче статуя, постать, міледі злякалася. Він одкинув плащ, зсунув з лоба капелюх і підійшов до міледі. |
| 7351 |
Скута жахом, міледі сіла, не сказавши й слова. Ці слова збудили в міледі страшні спогади; вона схилила голову й глухо застогнала. Міледі скочила, наче підкинута пружиною, очі її заблищали. Атос лишився сидіти. Недовірлива посмішка скривила бліді губи міледі. Міледі зблідла. |
| 7352 |
Міледі хотіла крикнути, але з блідих заціпенілих її уст зірвався лише хрипкий звук, що не мав нічого спільного з людською мовою й нагадував скоріше рикання дикого звіра. Притиснувшись до темної стіни, простоволоса й розпатлана, вона була наче живе втілення жаху. |
| 7353 |
Атос узяв папірець, засунув пістолет за пояс, підійшов до лампи — пересвідчитись, що це саме той лист, який йому потрібен, розгорнув його й прочитав: І він, не озирнувшися, вийшов з кімнати. Біля дверей корчми він побачив двох вершників, які тримали на поводу ще одного коня. |
| 7354 |
Слова Атоса відповідали наказові, що його одержали ці люди; тож вони вклонилися на знак згоди. Що ж до Атоса, то він спритно скочив у сідло й помчав чвалом. Але, замість їхати по дорозі, він подався навпростець через поле, без упину підострожуючи коня й час од часу зупиняючись, щоб дослухатися. |
| 7355 |
Кардинал кивком голови відпустив трьох друзів і, в супроводі свого зброєносця, повернув праворуч, бо цього разу він збирався заночувати в таборі. Троє друзів не перекинулися більше жодним словом до самої своєї квартири, коли не рахувати того, що вони назвали пароль вартовим. |
| 7356 |
Єдине, що вони зробили, — послали Мушкетона передати Планше, що його пана просять, тільки-но він відстоїть варту в траншеї, поспішити до мушкетерів на квартиру. Ну, а міледі, як і передбачав Атос, зустрівши біля корчми-людей, що чекали на неї, без зайвих слів поїхала з ними. |
| 7357 |
Отож міледі вирішила: тим часом краще промовчати, таємно виїхати до Англії, спритно виконати взяте на себе складне доручення й лише після того, як усе буде зроблено на цілковите задоволення кардинала, з'явитися до нього й зажадати, щоб він допоміг їй помститися за себе. |
| 7358 |
А тим часом, проскакавши верхи цілу ніч, вона о сьомій годині ранку прибула до форту де Ла Пуант, о восьмій годині була вже на борту судна, а о дев'ятій годині корабель, маючи каперне свідоцтвоза підписом кардинала про відплиття до Байонни, знявся з якоря й поплив до берегів Англії. |
| 7359 |
Прийшовши до друзів, Д'Артаньян застав їх усіх у тій самій кімнаті. Атос сидів замислившись, Портос підкручував вуса, Араміс молився, час од часу заглядаючи до невеличкого молитовника, вишукано оправленого в блакитний оксамит. |
| 7360 |
Д'Артаньян, який добре вивчив звички свого друга і з єдиного його слова, жесту або знаку міг збагнути всю серйозність становища, взяв Атоса під руку й вийшов з ним із кімнати, ні про що не питаючи. Портос та Араміс рушили слідом за ними, розмовляючи про щось. |
| 7361 |
Зустрівши по дорозі Грімо, Атос знаком запропонував йому йти з ними. Грімо, як і завжди, мовчки підкорився; бідолаха дійшов до того, що вже майже розучився розмовляти. Друзі зайшли до корчми. Була сьома година ранку, тільки-но почало розвиднятися. |
| 7362 |
Драгуни, швейцарці, гвардійці, мушкетери й кіннотники, щоб розігнати сон та зігрітися від ранкової свіжості, гуртами й по одному заходили до корчми перехилити склянку вина. Це було дуже вигідно корчмареві, але псувало плани чотирьох друзів. |
| 7363 |
Атос покликав Грімо, показав йому на великий кошик, що валявся в кутку зали, і жестом наказав загорнути в серветки принесену смаженю. Грімо збагнув, що йдеться про сніданок десь на повітрі. Він узяв кошик, поклав у нього смаженю, поставив пляшки й повісив кошик на руку. |
| 7364 |
І він величним жестом кинув на стіл два пістолі. Справа виявилася не такою вигідною, як корчмареві здалося спочатку, але він надолужив на тому, що поклав у кошик замість шампанського дві пляшки анжуйського вина. |
| 7365 |
Вклонившись приголомшеним свідкам закладу, друзі рушили до бастіону Сен-Жерве в супроводі Грімо, що ніс кошик, і гадки не маючи, куди він іде. Звиклий беззастережно слухатися Атоса, він не насмілювався навіть спитати про це. |
| 7366 |
Але, тільки-но друзі проминули смугу табірних укріплень та опинилися посеред чистого поля, Д'Артаньян, який і досі не збагнув, про що йдеться, вирішив, що наспів час з'ясувати обставини. Щоб виграти наш заклад, ми мусимо протриматися на бастіоні годину. Або нас атакують, або цього не станеться. |
| 7367 |
Якщо нас не атакують, ми матимемо час на розмову, і ніхто нас не підслухає, бо, ручуся, стіни цього бастіону не мають вух. Якщо ж нас атакують, ми все-таки зуміємо поговорити про наші справи і, до того ж, обороняючись, ще й уславимо себе. Отже, ви самі бачите — все складається для нас на добре. |
| 7368 |
Але Д'Артаньяна ці докази, здавалося, не переконали. А втім, Грімо теж, либонь, поділяв сумніви юнака, бо, побачивши, що всі вони йдуть у бік бастіону, — а він досі в це не вірив, — смикнув свого пана за край камзола. Атос показав на бастіон. Атос звів очі й руки до неба. |
| 7369 |
Грімо поставив кошик на землю, сів біля нього й заперечливо похитав головою. Атос витяг з-за пояса пістолет, перевірив, чи добре він заряджений, клацнув курком і приставив дуло до вуха Грімо. Грімо зірвався на рівні ноги. Атос знаком наказав йому взяти кошик і йти вперед. Грімо підкорився. |
| 7370 |
Понад триста солдатів юрмилися біля воріт табору, а трохи віддалік стояли пан де Бюзиньї, драгун, швейцарець та четвертий учасник закладу. Атос скинув капелюха, надів його на вістря шпаги й помахав ним у повітрі. |
| 7371 |
Вихиливши склянку й поставивши її біля себе, Атос неквапливо підвівся, взяв перший-ліпший мушкет і підійшов до бійниці. Портос, Араміс і Д'Артаньян зробили те саме. Що ж до Грімо, то він отримав наказ стати позаду чотирьох друзів і перезаряджати мушкети. За хвилину з'явився гурт людей. |
| 7372 |
Вони йшли вздовж вузької траншеї, що правила за хід сполучення між бастіоном і містом. Та Атос, пустивши повз вуха ці слова й ставши в проломі з мушкетом в одній руці та капелюхом у другій, гукнув до солдатів і землекопів. Ті, вражені його появою, зупинилися за півсотні кроків од бастіону. |
| 7373 |
Проте вони були набагато влучніші, ніж постріли нападаючих: троє солдатів упали мертвими, а одного землекопа було поранено. Грімо негайно виконав наказ. Портос, Араміс і Д'Артаньян знову зарядили свої рушниці. |
| 7374 |
Вискочивши з-за стін форту, четверо друзів побігли до поля бою, підібрали чотири мушкети та спис бригадира і, певні, що втікачі тепер не спиняться аж до самого міста, повернулися на бастіон з трофеями. Д'Артаньян не міг стримати обурення. Грімо мовчки виконав наказ. |
| 7375 |
За хвилину над головами друзів замайорів білий прапор. Грім оплесків привітав його появу: на валу вже юрмилася сила-силенна солдатів — не менше половини табору. І він витяг з кишені плаща дорогоцінний лист. Одразу ж забив барабан, і загін пішов у наступ. |
| 7376 |
Постріли лунали один за одним, такі ж само влучні. Але ла-рошельці, ніби знаючи, що наших друзів усього четверо, все наближалися, тепер уже врозсип. Від трьох пострілів упало ще двоє; і все-таки ті, хто вцілів, не уповільнювали кроку. |
| 7377 |
До бастіону добігло чоловік дванадцять, а то й п'ятнадцять; їх зустріли ще одним залпом, але це їх не зупинило: вони скочили до рову, щоб звідти вдертися в пролом. Четверо друзів разом з Грімо, який допомагав їм, мушкетами заходилися підважувати величезний уламок стіни. |
| 7378 |
За хвилину він нахилився, ніби під подувом вітру, і, зірвавшись зі своєї опори, з оглушливим гуркотом упав у рів. Розлігся жахливий зойк, хмара пилу знялася до неба — і все було скінчено. І справді, кілька нещасних людей, перемазаних землею і кров'ю, тікало по ходу сполучення до міста. |
| 7379 |
Грімо кивнув головою й показав ряд забитих, яких він розставив під стіною в наймальовничіших позах: ті стояли з мушкетами на плечі, ті наче цілилися, ті тримали в руках шпаги. Грімо вже помчав уперед з кошиком і залишками сніданку. Друзі рушили слідом за ним. |
| 7380 |
Атос бігом кинувся назад до бастіону, видерся на вежу й зняв прапор. Ла-рошельці, які вже наблизились на відстань мушкетного пострілу, відкрили шалений вогонь по людині, яка, наче їм на втіху, підставляла себе під кулі. |
| 7381 |
Проте Атос був ніби заворожений: кулі свистіли навколо, але жодна не зачепила його. Атос обернувся спиною до захисників міста й помахав прапором, вітаючи захисників табору. У відповідь розляглися голосні вигуки: з одного боку — люта лайка, з другого — гомін захоплення. |
| 7382 |
Та Атос не слухав умовлянь своїх товаришів і йшов так само повільно; ті, зрозумівши, що його нічим не переконаєш, мусили рівнятися на його крок. Грімо зі своїм кошиком значно випередив їх, і кулі вже до нього не долітали. Раптом друзі почули шалену стрілянину. |
| 7383 |
Французи, побачивши, що друзі повертаються неквапним кроком до табору, зустріли їх радісними вигуками. Знову гримнули постріли, але тепер кулі розплющувалися об придорожні камені навколо наших героїв і зловісно свистіли їм повз вуха. Певно, ла-рошельці заволоділи бастіоном. |
| 7384 |
Ми вже казали, що Атос любив Д'Артаньяна, як рідного сина; цей суворий мушкетер мав до юнака майже батьківське почуття. Стрілянина тривала, але наші друзі були вже на відстані, недосяжній для пострілів, і ла-рошельці ціляли в них тільки для годиться. |
| 7385 |
Справді, як ми вже казали, весь табір був збурений до краю; понад дві тисячі чоловік були, наче під час спектаклю, свідками сміливої витівки чотирьох друзів, яка так щасливо закінчилась і про справжню мету якої ніхто, ясна річ, і гадки не мав. |
| 7386 |
Пан де Бюзиньї підійшов першим — потиснути руку Атосові й сказати, що заклад він програв. За де Бюзиньї з'явилися драгун та швейцарець. Слідом за ними кинулись і всі їхні товариші. Дружнім вітанням, рукостисканням, обіймам та насмішкам з ла-рошель-ців не було кінця-краю. |
| 7387 |
Того ж вечора пан де Тревіль сповістив цю приємну новину трьом мушкетерам і Д'Артаньянові, запросивши всіх чотирьох наступного дня до себе на сніданок. Д'Артаньян був на сьомому небі. Як ми вже знаємо, він давно мріяв про те, щоб стати мушкетером. Троє його друзів теж були дуже щасливі. |
| 7388 |
Д'Артаньян одразу пішов до пана Дезессара висловити йому свою повагу й повідомити про перехід до роти мушкетерів. Пан Дезессар, що дуже любив гасконця, запропонував йому свої послуги: перехід до іншого полку був пов'язаний з великими витратами на спорядження. |
| 7389 |
Д'Артаньян подякував за увагу й відмовився від допомоги; але, скориставшися з нагоди, попросив пана Дезессара, щоб той наказав оцінити діамант, і віддав йому перстень, сказавши, що хотів би обернути його на гроші. |
| 7390 |
В сімейні справи кардинал не мав права втручатися; сімейні справи не обходили нікого; врешті-решт, сімейними справами можна було займатися у всіх на очах. Отже, Атос знайшов назву: сімейна справа. Араміс знайшов засіб: слуги. Портос знайшов гроші: діамант. |
| 7391 |
І тільки Д'Артаньян, який мало не завжди був найзаповзятливішим з усіх чотирьох, нічого не знайшов. А втім, слід сказати, що цього разу саме ім'я міледі паралізувало всі його думки. Ба ні, ми таки помилилися: він знайшов покупця на діамант. На сніданку в пана де Тревіля всі були дуже веселі. |
| 7392 |
Оскільки він був майже такий самий на зріст, як Араміс, а сам Араміс, діставши, як пригадує читач, од видавця небувало щедру винагороду за свою поему, справив необхідне обмундирування в подвійній кількості, то він і відступив Д'Артаньянові один комплект. |
| 7393 |
Д'Артаньян вважав би себе найщасливішим зі смертних, якби не міледі, що, немов чорна хмара, невідступно стояла на його обрії. Після сніданку друзі домовились зібратися ввечері в Атоса й остаточно обговорити свої справи. Д'Артаньян цілий день ходив по табору, красуючись у своїй мушкетерській формі. |
| 7394 |
Увечері, рівно о призначеній годині, четверо друзів зібралися разом. Вони мали вирішити три питання: що написати брату міледі; що написати спритній особі в Тур; хто зі слуг повезе листи. Кожен пропонував свого. |
| 7395 |
Всі ці чотири чесноти запекло змагалися між собою, даючи поживу для виголошення блискучих промов, яких ми не наводимо тут тільки тому, що вони видадуться трохи задовгими. Д'Артаньян та Атос якийсь час мовчки дивились один на одного. |
| 7396 |
Нарешті Атос, зібравшись з думками й збліднувши більше, ніж звичайно, кивнув головою, і Д'Артаньян зрозумів: можна говорити. Тут Д'Артаньян зупинився, ніби шукаючи потрібного слова, і глянув на Атоса. Ці три «так» вимовив Атос, і кожне наступне звучало похмуріше за попереднє. |
| 7397 |
На якусь мить запала напружена тиша — кожен перебував під враженням почутого. Араміс узяв перо, на якусь мить замислився, потім написав дрібним і гарним, майже жіночим почерком десяток рядків, а тоді неголосно й повільно, зважуючи кожне слово, прочитав: І Д'Артаньян кинув на стіл гаман. |
| 7398 |
Араміс знову взяв перо, знову трохи подумав і написав такі рядки, які одразу ж віддав на суд своїм друзям: Ви самі розумієте: людина, яка плекає такі плани, не дасть себе схопити, а вже коли її і впіймають, вона скорше помре під тортурами, ніж мовить бодай слово. |
| 7399 |
Друзі покликали Планше і пояснили, що він має робити. Та ми не зважимось сказати, чи від страху він плакав, чи від замилування такою непорушною одностайністю чотирьох друзів. Д'Артаньян потиснув Планше руку й обійняв його. |
| 7400 |
Вирішили: Планше іде завтра о восьмій ранку, щоб за ніч він міг вивчити листа напам'ять. Серце його, ніде правди діти, трохи щеміло від спогадів про погрози трьох мушкетерів, та все ж він був у прегарному настрої. |
| 7401 |
Базен виїхав наступного ранку до Тура, маючи вісім діб для виконання покладеного на нього доручення. Вони намагались дізнатися, про шо гомонять у таборі, стежили за кожним кроком кардинала й рознюхували, чи не прибув часом до Рішельє який-небудь новий посланець. |
| 7402 |
Не раз і не двічі вони жахалися, коли їх несподівано викликали до начальства. Базен одразу пішов спати, підмостивши собі під голову жмут соломи. А що він мав жвавішу уяву, ніж швейцарець, то йому приснилося, ніби пан Араміс, ставши папою, одягає йому на голову кардинальську шапку. |
| 7403 |
Проте, як ми вже казали, своїм щасливим поверненням Базен тільки трохи розвіяв ту тривогу, яка огорнула наших друзів. Дні чекання тягнуться довго, і Д'Артаньян ладен був побитися об заклад, що доба мала тепер сорок вісім годин. |
| 7404 |
Він забував про вимушену довготривалість подорожі по морю, він перебільшував всемогутність міледі. Д'Артаньян гадав, що в цієї жінки, яка здавалася йому втіленням демонічної сили, є такі самі надприродні спільники. |
| 7405 |
Почувши ледь уловимий шурхіт, він думав, що це вже прийшли по нього або привели назад Планше для очної ставки з ним та його друзями. Більше того, його довіра до шановного пікардійця меншала з кожним днем. Тривога Д'Артаньяна, яку він уже не міг приховати, передалася Портосові й Арамісові. |
| 7406 |
Тільки Атос був, як завжди, незворушний, наче на нього не чатувала небезпека й життя, як і раніше, минало спокійно та буденно. На шістнадцятий день Д'Артаньян та двоє його друзів хвилювалися так, що не могли всидіти на місці. Ніби привиди, тинялись вони по дорозі, якою мав приїхати Планше. |
| 7407 |
Атос здригнувся, провів рукою по чолу, ніби витираючи піт, і підвівся, не в силі приховати нервового збудження. Тим часом день минув, і хоч вечір спускався повільніше, ніж друзям хотілось би, але, зрештою, він усе-таки настав. До шинків посунули завсідники. |
| 7408 |
Отож вони, за звичкою, фали вдвох у кості, коли пробило сьому годину; повз вікна пройшли патрулі, які мали посилити сторожові пости. О пів на восьму просурмили вечірню зорю. Атос і Д'Артаньян вийшли з. Слідом за ними вийшли й Араміс з Портосом під руку. |
| 7409 |
Аж тут із темряви виступила постать, обриси якої здалися Д'Артаньянові дивно знайомими, і звичний його слуху голос сказав: Д'Артаньянові дуже кортіло обійняти Планше, як це він зробив при його від'їзді; але юнак боявся, що така прихильність до слуги може видатися кому-небудь з перехожих підозрілою, і стримався. |
| 7410 |
Нарешті вони ввійшли до намету. Їй було несила змиритися з думкою, що вона залишає Францію, не помстившися ні Д'Артаньянові, який образив її, ні Атосові, який насмілився їй погрожувати. Незабаром ця думка так полонила її, що, забувши про небезпеку, міледі почала благати капітана причалити до берега. |
| 7411 |
Він лише обіцяв своїй пасажирці, яку, до речі, кардинал доручив його особистому догляду, що висадить її, коли, звичайно, дозволять море і французи, в одному з бретанських портів — у Лоріані чи в Бресті. |
| 7412 |
Але вітер був несприятливий, море хвилювалося, і капітанові доводилось докладати всіх сил, аби хоч якось утримати корабель на потрібному курсі. Через дев'ять днів після виходу з Шаранти міледі, бліда від горя й лютої злоби, побачила вдалині тільки синюваті береги Фіністера. |
| 7413 |
Вона прикинула: щоб дістатися з цього куточка Франції до кардинала, їй потрібно щонайменше три дні; як додати до них іще день на висадку — вийде чотири дні; додати ці чотири до решти дев'яти — буде тринадцять утрачених днів. |
| 7414 |
Аж тринадцять днів, протягом яких у Лондоні могло статися стільки важливих подій! Міледі подумала, що цей її приїзд, безперечно, розлютить кардинала і що, ясна річ, він буде більш схильний слухати скарги на неї, ніж її звинувачення проти інших. |
| 7415 |
Отож міледі продовжувала свій шлях, і того самого дня, коли Планше з Портсмута відпливав до Франції, довірена особа його високопреосвященства, подолавши всі злигодні морської подорожі, входила в цей порт. Місто було до краю збуджене — саме спускали на воду чотири великі нові кораблі. |
| 7416 |
На молу, весь у золоті, діамантах і самоцвітах, у капелюсі з білим пером, що спадало йому на плече, стояв Бекінгем, оточений почтом, майже таким само пишним, як і він. Був один з тих рідкісних погожих зимових днів, коли Англія згадує, що на світі є сонце. |
| 7417 |
Згасаюче, але все ще розкішне світило ховалося за обрій, обливаючи пурпуром небо і море й кидаючи на вежі та старовинні будинки міста останні золоті промені, що мерехтіли в шибках, наче відблиск пожежі. |
| 7418 |
Корабель став на рейді; та коли вже все було готове для того, щоб кинути якір, до нього підійшов добре озброєний катер берегової охорони і спустив шлюпку, що швидко підпливла до трапу. В шлюпці сиділи офіцер, боцман та восьмеро веслярів. |
| 7419 |
Офіцер піднявся на борт корабля, де його зустріли з поштивістю, з якою цивільні моряки звикли ставитися до людей у військовій формі. Офіцер сказав щось капітанові судна й дав йому прочитати папери, що їх привіз із собою. |
| 7420 |
Після цього, за наказом капітана, всіх матросів і пасажирів покликали на палубу. Коли всі вишикувалися в ряд, офіцер голосно спитав, з якого порту вийшов бриг, який тримав курс і де приставав до берега. Капітан дав на все чіткі й вичерпні відповіді. |
| 7421 |
Корабель рушив далі, тепер уже в супроводі маленького катера, що, тримаючи його під жерлами всіх своїх шести гармат, плив поряд, і ще меншої шлюпки, яка, пливучи в кільватері корабля, порівняно з ним здавалася зовсім крихітною. |
| 7422 |
Поки офіцер розглядав міледі, вона, звичайно, теж не зводила з нього очей. Та хоч як звикла ця жінка з пронизливим і палаючим поглядом читати думки й осягати в серцях людських їхні таємниці, цього разу перед нею постало таке незворушне обличчя, що прозирнути на ньому не можна було нічого. |
| 7423 |
До гавані ввійшли вже поночі. Морок здавався ще щільнішим через туман, який оповив сигнальні ліхтарі на щоглах і вогні молу серпанком, схожим на той, що огортає місяць перед дощами. Повітря було вологе й прохолодне. Міледі, ця сильна, рішуча жінка, мимоволі здригнулася. |
| 7424 |
Офіцер зажадав, щоб йому показали речі міледі, й звелів віднести її вантаж у шлюпку. Потім він запросив її спуститися туди ж і запропонував руку. Міледі глянула на нього й нерішуче зупинилася. Ці слова були сказані з бездоганною ввічливістю й найспокійнішим тоном. Проте вони не переконали міледі. |
| 7425 |
І, спершись на руку офіцера, міледі почала спускатися по трапу, внизу якого на неї чекала шлюпка. Офіцер зійшов за нею слідом. На кормі було розіслано широкий плащ; офіцер запропонував міледі місце на ньому й сам сів поруч. |
| 7426 |
Вісім весел водночас занурились у воду, їхні удари злились в один звук, а гребки — в один рух. Шлюпка мовби полетіла по воді. За п'ять хвилин вони пристали до берега. Офіцер зіскочив на набережну й простяг міледі руку. На них чекала карета. І, не вагаючись, вона сіла в карету. |
| 7427 |
Офіцер простежив, щоб її багаж ретельно прив'язали позаду кузова, потім сів поряд з міледі й зачинив дверцята. Не чекаючи наказу і навіть не питаючи, куди їхати, кучер пустив коней вскач, і карета помчала по вулицях міста. Такий дивний прийом давав міледі неабияку поживу для роздумів. |
| 7428 |
За чверть години, здивована з того, що вони так довго ідуть, міледі глянула у віконце, сподіваючись дізнатися, куди її везуть. Будинків не було видно; дерева здавалися в темряві величезними чорними примарами, що гнались одна за одною. Міледі здригнулася. Офіцер мовчав. |
| 7429 |
Ця погроза теж лишилася без відповіді. Ніхто не відгукнувся на її крик. Карета так само швидко мчала по дорозі; офіцер сидів, як кам'яна статуя. Міледі глянула на нього з виразом такої люті, який рідко коли не справляв належного враження; очі її хижо виблискували в темряві. |
| 7430 |
Офіцер нахилився, глянув на неї й здивувався, побачивши, що її обличчя, ще зовсім недавно таке вродливе, спотворилося від несамовитого гніву й стало майже нелюдськи страшним. Лукава жінка збагнула, що загине, коли дасть змогу зазирнути собі в душу. |
| 7431 |
Десь через годину карета зупинилася перед залізними заґратованими ворітьми, що перекривали безлюдну дорогу, яка вела до суворого громаддя самотнього замку. Тепер, коли колеса карети зашурхотіли по дрібному піску, міледі почула гучний шум і здогадалась, що це море накочує хвилі на стрімкий берег. |
| 7432 |
Карета проїхала попід двома склепіннями й нарешті зупинилася в темному чотирикутному дворі; дверцята майже одразу відчинились, офіцер спритно скочив на землю й подав руку міледі, яка сперлася на неї й досить спокійно вийшла з карети. Хоч який приємний був комплімент, офіцер не відповів на нього. |
| 7433 |
Натомість, витягши з-за пояса срібний свищик, він тричі свиснув, щоразу по-новому. Тої ж миті з'явилися слуги; вони розпрягли змилених коней і поставили карету в сарай. Офіцер так само чемно та спокійно запросив полонянку зайти до замку. |
| 7434 |
Усміхаючись, вона сперлася на його руку і ввійшла в низькі склепінчасті двері, за якими освітлений з глибини коридор вів до кручених кам'яних сходів. Піднявшись по сходах, міледі й офіцер зупинились перед важкими дверима. |
| 7435 |
Молодий офіцер одімкнув їх ключем, якого мав при собі; двері важко повернулися на завісах і відчинилися в кімнату, призначену для міледі. Одним-єдиним поглядом окинувши кімнату, полонянка розгледіла все до найменших подробиць. |
| 7436 |
Умеблювання цієї кімнати було однаково придатне і для в'язниці, й для помешкання вільної людини. Проте грати на вікнах і зовнішні засуви на дверях схиляли до думки, що це все-таки в'язниця. На якусь мить сили зрадили цю загартовану нелюдськими випробуваннями жінку. |
| 7437 |
Вона впала в крісло, схрестила руки й схилила голову, чекаючи, що ось-ось до кімнати зайде суддя та почне допит. Але зайшли лише кілька солдатів морської піхоти, які внесли багаж міледі. Поставивши все в кутку, вони мовчки вийшли. |
| 7438 |
Офіцер розпоряджався солдатами з тим самим, уже знайомим міледі спокоєм, не мовлячи жодного слова й віддаючи накази жестами чи свистком свого свищика. Здавалося, для нього та для його підлеглих взагалі не існує мови або вона їм не потрібна. Кінець кінцем міледі не витримала. |
| 7439 |
Аж тут на сходах лунко задзвеніли остроги й почулися голоси. Потім усе затихло. До дверей наближалися людські кроки. Він одійшов від дверей і виструнчився в шанобливій та покірливій позі. Двері відчинились; на порозі з'явилася постать чоловіка. |
| 7440 |
Він був без капелюха, зі шпагою при боці, з носовою хусточкою в руках. Міледі здалося, що вона впізнає прибулого; вона сперлася рукою на бильце крісла й підвела голову наче для того, щоб пильніше вдивитися в незнайомця. Той неквапно підійшов. |
| 7441 |
Поки лорд Вінтер замикав двері, зачиняв віконниці й присував стілець до крісла своєї невістки, міледі подумки перебирала найрізноманітніші припущення і, зрештою, збагнула той потаємний намір, якого вона не могла передбачити, поки не дізналася, до чиїх рук потрапила. |
| 7442 |
Вона скоріше повірила б, що з'ясувалися її колишні справи в Англії. Бекінгем міг здогадатись, що саме вона зрізала дві діамантові підвіски, і помститися за цю дрібну зраду. Але Бекінгем був не здатним учинити насильство над жінкою, надто коли вважав, що ця жінка діяла під впливом ревнощів. |
| 7443 |
Така думка здалася міледі найвірогіднішою. Отже, їй хочуть помститися за минуле, а не застерегти на майбутнє. І вона щиро зраділа, що потрапила не до рук справжнього й розумного ворога, а до рук свого дівера, якого сподівалася досить легко перехитрити. Міледі відповіла запитанням на запитання. |
| 7444 |
Лорд Вінтер вирішив наслідувати тактику міледі, розміркувавши, що коли вже його невістка вдається до неї, то ця тактика й справді найкраща. Хоч як добре вміла міледі володіти собою, вона мимоволі здригнулася. А що, кажучи ці слова, лорд Вінтер поклав руку на невістчине плече, то він відчув її дрож. |
| 7445 |
Удар справді був влучний та глибокий. В міледі промайнула думка, що її виказала Кетті, що саме Кетті розповіла баронові про те корисливе й недоброзичливе ставлення до нього, яке міледі так необачно виявила в присутності служниці. |
| 7446 |
Вона згадала також свій безтямний і необережний випад проти Д'Артаньяна після того, як він подарував життя лордові Вінтеру. Міледі збагнула — лорд Вінтер каже неправду, — і це ще більше насторожило її. Холодний піт зросив міледі чоло. |
| 7447 |
І, наче суддя, що звинувачує злочинця, барон неквапним жестом показав на ліве плече міледі, мало не торкнувшися його пальцем. Міледі глухо зойкнула й метнулася в дальній куток кімнати, мов пантера, яка стискається в клубок, щоб краще приготуватися до стрибка. Очі міледі метали блискавки. |
| 7448 |
В кімнаті запала німа тиша. За хвилину з-за дверей долинули повільні й розмірені звуки кроків, що наближалися. Незабаром у півмороці коридора з'явилася людська постать. Молодий офіцер, з яким ми вже познайомилися, зупинився на порозі, чекаючи на розпорядження барона. Офіцер увійшов до кімнати. |
| 7449 |
Міледі зустріла цей погляд з виглядом покірливої жертви. Годі було собі уявити смиренніший і лагідніший вираз, ніж той, що осявав її чарівне личко. Навіть лорд Вінтер ледве впізнав у ній ту тигрицю, з якою хвилину тому ледве не вступив у люту боротьбу. |
| 7450 |
Міледі схилила голову, ніби цей вирок її й справді приголомшив. Лорд Вінтер вийшов з кімнати, жестом запросивши Фелтона. Той поспішив слідом за ним і замкнув двері. За хвилину в коридорі залунали важкі кроки солдата морської піхоти, що вартував з палашем за поясом і з мушкетом в руках. |
| 7451 |
Хоч Ла-Рошель перебувала в щільній облозі й успіх її, завдяки вжитим заходам, особливо завдяки дамбі, яка не давала човнам пробиратись у місто, видавався безсумнівним, проте блокада могла тривати ще довго, на превелику ганьбу королівського війська та на превелике невдоволення кардинала. |
| 7452 |
Що ж до брата короля, герцога Орлеанського, який почав облогу, то турботу про її завершення він цілком переклав на кардиналові плечі. Ла-рошельці, попри надзвичайну стійкість свого мера, зробили спробу збунтуватися, щоб скласти зброю. Мер наказав повісити бунтівників. |
| 7453 |
Зі свого боку, французи час від часу ловили гінців, яких ла-рошельці посилали до Бекінгема, або шпигунів, яких Бекінгем посилав до ла-рошельців. В усіх випадках суд був короткий. Пан кардинал вимовляв одне-однісіньке слово: Запрошували короля подивитися на страту. |
| 7454 |
Тож якби не ці шпигуни та гінці, його високопреосвященство, незважаючи на всю свою винахідливість, опинився б у великій скруті. Проте час минав, а ла-рошельці не здавалися: останній гонець, якого впіймали французи, віз листа Бекінгемові. |
| 7455 |
В листі, правда, мовилося, що місто перебуває в жахливому становищі; але замість написати: — автори повідомляли зовсім інше: Отож ла-рошельці покладали всі надії тільки на Бекінгема. Вони вважали Бекінгема своїм месією. |
| 7456 |
Було ясно: якби вони напевне дізналися, що на Бекінгема розраховувати вже марно, то разом з надією втратили б і всю свою мужність. Тому кардинал дуже нетерпляче чекав з Англії вістей про те, що Бекінгем не прибуде до Ла-Рошелі. |
| 7457 |
Чи не зрадила вона його? А чи, бува, не вмерла? Рішельє вже досить добре вивчив міледі й знав: незалежно від того, служить вона йому чи його супротивникам, незалежно від того, друг вона йому чи ворог, — вона не може бути бездіяльною, хіба що її змусять до цього якісь непередбачені обставини. |
| 7458 |
Він здогадувався, що з минулим цієї жінки пов'язані страшні речі, приховати які могла тільки його червона мантія, і відчував, що, з тієї чи іншої причини, але міледі перебуває в його владі, бо тільки в нього одного знайде підтримку і захист від небезпеки, яка їй загрожує. |
| 7459 |
|
| 7460 |
У цих начальників вдосталь зерна, однак вони не хочуть ділити його між населенням; вони дотримуються правил, бо в них, бачте, теж є свої правила: не біда, якщо помруть жінки, діти й старі, — аби тільки чоловіки, котрі мусять захищати стіни їхнього міста, були здорові й повні сил. |
| 7461 |
На той час це правило — може, тому, що городяни ладні були на самопожертву, а може, й тому, шо вони не могли йому протидіяти, — хоч і не дістало загального схвалення, а перейшло все-таки з царини теорії в практику. А втім, кардинальські листи робили свою справу. |
| 7462 |
Ці листи нагадували чоловікам, що приречені на смерть діти, жінки й старі — то їхні сини, дружини та батьки; що було б куди справедливіше, аби всі розділяли загальну біду, бо тоді спільне лихо спонукало б ла-рошельців до одностайних рішень. |
| 7463 |
Цей лист читали на всіх майданах міста, копії з нього розвісили на перехрестях вулиць, і навіть ті, хто почав вести переговори з королівським військом, припинили їх, вирішивши діждатися обіцяної допомоги. |
| 7464 |
Ця несподівана обставина збудила в Рішельє колишній неспокій і мимоволі змусила його знову звернути свій погляд на той бік моря. Тим часом королівське військо, зовсім не думаючи про турботи, що обсіли його єдиного справжнього володаря, досить безжурно збавляло час. |
| 7465 |
Неспішно піднявшися на пагорбок, він раптом помітив недалеко за живоплотом сімох чоловіків, що, розкидавши навколо порожні пляшки, лежали на піску й грілися в променях ще досить скупого в цю пору року сонця. |
| 7466 |
Четверо з них були наші мушкетери; вони зібралися, аби послухати листа, щойно одержаного одним з них. Цей лист видавався їм таким важливим, що задля нього вони навіть покинули на барабані приготовані для гри карти й кості. |
| 7467 |
Троє інших зішкрібали смолу з шийки величезної, обплетеної соломою пляшки коліурського вина. Це були слуги наших героїв. Кардинал, як ми вже сказали, був у поганому настрої, а коли це з ним траплялося, то ніщо так його не гнівило, як веселощі інших. |
| 7468 |
Отож він зробив Каюзакові й Ля Удиньєрові знак зупинитися, зійшов з коня й попрямував до реготунів, сподіваючись, що пісок заглушить шум його кроків, живопліт сховає його самого і він без перешкод підслухає бодай кілька слів з розмови, напевне, дуже цікавої. |
| 7469 |
Підійшовши ближче до живоплоту, Рішельє впізнав вимову гасконця. А що раніше він розгледів саме мушкетерів, то й не мав тепер жодного сумніву: троє інших — це ті, кого називають нерозлучними друзями, — Атос, Портос та Араміс. |
| 7470 |
Та ледве він устиг вловити кілька звуків, не розібравши до пуття жодного окремого слова, як лункий і уривчастий крик примусив його здригнутися. Мушкетери й собі підвели голови. Грімо мовчки тицьнув пальцем у бік живоплоту, сповіщаючи про появу кардинала та його почту. |
| 7471 |
Мушкетери враз зірвались на рівні ноги й шанобливо вклонилися. Кардинал ледве стримував лють. Ці слова були сказані з тим непохитним спокоєм, який відзначав Атоса в хвилини небезпеки, і з тією надзвичайною чемністю, яка робила його в певні хвилини величнішим, ніж природжені королі. |
| 7472 |
Кардинал кусав вуса й губи. Атос спалахнув і ступив крок до його високопреосвященства. Кардинал зблід як смерть; очі його спалахнули зловісним огнем. Він обернувся, ніби для того, щоб оддати наказ Каюзакові та Ля Удиньєрові. |
| 7473 |
Атос уловив цей рух; він ступив крок до мушкетів, з яких не зводили очей і його друзі, зовсім не схильні дозволити себе арештувати. На боці кардинала, разом з ним самим, було троє; мушкетерів з їхніми слугами було семеро. |
| 7474 |
Кардинал зрозумів: гра буде тим більш нерівною, що Атос зі своїми товаришами й справді про щось таємно домовлялися. І він удався до одного з тих несподіваних поворотів, що їх завжди тримав напоготові. Його обличчя засяяло усмішкою. |
| 7475 |
Він сів на коня, якого підвів йому Каюзак, попрощався з мушкетерами помахом руки і помчав уперед. Четверо друзів стояли нерухомо, мовчки дивлячись кардиналові вслід, аж поки він зник з очей. Тоді вони перезирнулися. |
| 7476 |
Араміс вийняв листа з кишені, троє друзів присунулись до нього, а слуги знову схилилися над пляшкою. Грімо підвівся й підійшов. Грімо всміхнувся й, спрямувавши погляд на склянку, яку Атос налив по вінця, розжував папір і проковтнув його. Грімо так само мовчки перехилив склянку бордоського. |
| 7477 |
Ми застанемо її в тому ж безнадійному становищі, в якому й залишили, заглибленою в сумні думки, кинутою в самісіньке пекло, біля воріт якого вона залишила будь-яку надію; це вперше в житті беруть її сумніви, вперше в житті охоплює страх. |
| 7478 |
Двічі щастя зрадило її, двічі її розгадали й занапастили, і обидва рази винуватцем її невдачі був злий дух, якого, безперечно, послав їй Всевишній, щоб здолати її: Д'Артаньян переміг її, цю досі непереможну злу силу. |
| 7479 |
Він насміявся з її кохання, принизив її гордість, обдурив її честолюбні заміри і ось тепер хоче позбавити її багатства, зазіхає на свободу й навіть загрожує життю. Більше того — він зірвав краєчок її маски, тієї егіди, якою міледі так уміло прикривалась і яка робила її такою сильною. |
| 7480 |
Д'Артаньян відвернув од Бекінгема, котрого міледі ненавидить, як ненавидить усе, що перш кохала, бурю, якою йому й королеві погрожував Рішельє. Д'Артаньян видав себе за де Варда, до якого вона спалахнула пристрастю тигриці. Бо все це, поза всякими сумнівами, походить від Д'Артаньяна. |
| 7481 |
А щоб стати вільною, коли перебуваєш в ув'язненні, треба проламати стіну, розпиляти грати, розібрати підлогу — зробити те, що до снаги наполегливому й дужому мужчині, але не під силу гарячково збудженій слабкій жінці. |
| 7482 |
До того ж, на це треба мати час — місяці, роки, а в неї... у неї попереду лише десять чи дванадцять днів, як сказав лорд Вінтер, її брат і грізний тюремник. І все-таки, якби вона була мужчиною, то спробувала б вибратися звідси й, можливо, досягла б успіху. |
| 7483 |
Ніби бажаючи переконатися, наскільки вільно володіє вона своїм виразним і рухливим обличчям, міледі стала спостерігати, як, залежно від її бажання, на ньому мінялися всі відтінки почуттів — од гніву, що спотворював його риси, до найлагіднішої, найніжнішої і найзвабливішої усмішки. |
| 7484 |
Полонянка не хотіла гаяти часу й вирішила цього ж вечора прозондувати Грунт і пильніше придивитися до тих людей, яким було доручено її стерегти. У щілині під дверима з'явилося світло; воно сповіщало про прихід її тюремників. |
| 7485 |
Міледі, яка було підвелася, знову сіла в крісло, відкинула назад голову, від чого її гарне волосся розсипалося по плечах, а груди ледь оголилися під зім'ятим мереживом. Поклавши одну руку на серце, другу вона звісила з крісла. Загриміли засуви, двері зарипіли, і в кімнаті пролунали кроки. |
| 7486 |
Наказ було виконано. До того ж, накази молодого лейтенанта виконувалися з тією мовчазною швидкістю, яка свідчила про беззастережну дисципліну. Нарешті Фелтон, який досі не дивився на міледі, глянув у її бік. І він пішов до дверей. Солдат вийшов передати наказ свого офіцера. |
| 7487 |
Фелтон сів у крісло, яке стояло біля дверей, і став чекати, такий же мовчазний та нерухомий. Міледі досконало володіла жіночим мистецтвом дивитися з-під довгих вій, наче й не розплющуючи повік; вона помітила, що Фелтон сидить до неї спиною. |
| 7488 |
Не відводячи погляду, міледі спостерігала за ним хвилин з десять; за всі ці десять хвилин її незворушний вартовий жодного разу не озирнувся. Міледі збагнула, що зараз прийде лорд Вінтер і що його поява додасть її тюремникові нових сил. |
| 7489 |
Її перша спроба виявилась марною, і вона примирилася з цим, як жінка, що має ще чимало способів у запасі. Тож вона підвела голову, розплющила очі й ледь чутно зітхнула. Почувши зітхання, Фелтон нарешті озирнувся. |
| 7490 |
І, випроставшись у кріслі, вона прибрала ще принаднішої пози, ніж та, в якій лежала досі. Фелтон підвівся. Фелтон ледь помітно вклонився й пішов до дверей. Аж тут у коридорі з'явився лорд Вінтер із солдатом, якому було наказано доповісти, що міледі знепритомніла. |
| 7491 |
Лорд Вінтер тримав у руці флакон з нюхальною сіллю. Міледі затремтіла. Фелтонові слова холодили їй кров. З цими словами лорд Вінтер узяв Фелтона під руку і, сміючись, вивів його з кімнати. Це було понад те, що могла стерпіти міледі. |
| 7492 |
Вона вп'ялася руками в бильця крісла, заскреготіла зубами, звернула лютий погляд на двері, які зачинилися за лордом Вінтером та Фелтоном, і, залишившись нарешті сама, відчула, що знову втрачає самовладання. Міледі глянула на стіл, побачила в сяєві свічок ніж і миттю схопила його. |
| 7493 |
Справді, міледі ще тримала ніж у судомно стиснутій руці, але останні слова лорда Вінтера — ця страхітлива образа — примусили її руки розтиснутись, позбавили її сили й навіть волі. Ніж упав додолу. І вони вийшли з кімнати. |
| 7494 |
Цього разу міледі дослухалась уважніше, ніж першого разу, і зачекала, поки їхні кроки віддалилися й затихли в глибині коридора. Справді, як свідчило це останнє міркування міледі, це її інстинктивне повернення до надії, — ні страх, ані розгубленість надовго не оволодівали цією сильною душею. |
| 7495 |
Перш ніж лягти, вона вже встигла розібрати, обміркувати, витлумачити й всебічно вивчити всі слова, вчинки, жести, найменші рухи, ба навіть мовчанку своїх співрозмовників і зробити з цього глибокого, вмілого та ретельного дослідження висновок: з двох її мучителів Фелтон був усе-таки вразливіший. |
| 7496 |
Міледі снилося, що Д'Артаньян нарешті в її руках і що його от-от мають стратити; саме коли кат заніс сокиру над його головою, міледі чарівливо усміхнулася вві сні. Вона спала, як спить в'язень, заколисаний надією, що замріла перед ним. Вранці, коли ввійшли до кімнати міледі, вона ще лежала в ліжку. |
| 7497 |
Фелтон лишився в коридорі. Він привів ту саму жінку, про яку казав напередодні. Жінка підступилася до міледі й запропонувала їй свої послуги. Міледі мала дуже бліде обличчя, і це часто вводило в оману кожного, хто бачив її вперше. |
| 7498 |
Міледі враз збагнула: чим більше буде біля неї людей, тим більше їй доведеться їх розжалювати; отже, посилиться й нагляд лорда Вінтера. До того ж, лікар міг сказати, що її хвороба удавана, а міледі, програвши першу гру, не хотіла програвати другу. |
| 7499 |
Вона вигукнула це так палко, такий біль вчувався в її голосі, що Фелтон мимоволі ступив кілька кроків і ввійшов у кімнату. — промайнуло в голові у міледі. Міледі нічого не відповіла; натомість вона впала своїм чарівним личком у подушки й заридала. |
| 7500 |
Якусь мить Фелтон дивився на неї зі своєю звичайною байдужістю. Потім, збагнувши, що плач може тривати довго, він вийшов; жінка подалася слідом за ним. Лорд Вінтер ще не прийшов. Минуло дві години. Вранці міледі принесли сніданок. |
| 7501 |
Було ясно, що незабаром прийдуть прибирати зі столу, і тоді вона зможе ще раз побачити Фелтона. Міледі не помилилась: Фелтон прийшов знову і, не звернувши уваги на те, чи їла міледі, чи ні, наказав винести стіл, який перед тим унесли вже накритим. |
| 7502 |
Фелтон лишився в кімнаті останнім; в руках у нього була книжка. Чарівна, бліда й покірлива, міледі напівлежала в кріслі, що стояло біля каміна, і скидалася на святу діву, яка чекає на мученицьку смерть. |
| 7503 |
Цих двох слів — «ваші молитви» — й миттєвого погляду, кинутого на Фелтона, було досить, аби міледі збагнула всю важливість того, що вона має сказати у відповідь. Тепер вона діяла майже інстинктивно. Погляд, яким Фелтон глянув на міледі, розкрив їй, як багато вона виграла однією цією фразою. |
| 7504 |
Проте молодий офіцер стояв так само непорушно й мовчав; тільки очі його промовляли красномовніше за будь-які слова. Фелтон нічого не відповів, узяв молитовник з тою самою огидою, якої вже раз не міг приховати, й, замислений, вийшов з кімнати. Близько п'ятої години пополудні завітав лорд Вінтер. |
| 7505 |
За весь день міледі мала доволі часу, щоб обміркувати свою поведінку на майбутнє. Тож вона зустріла свого дівера як жінка, шо вже цілком опанувала себе. А втім, за тиждень ви будете там, де вам належить бути, і я виконаю щодо вас свій намір. |
| 7506 |
Лорд Вінтер вийшов, сиплячи прокльонами; за тих часів це було звичним навіть серед людей вищого світу. Фелтон стояв за дверима і чув усю розмову від слова до слова. Міледі й цього разу не помилилась. В кімнаті запала тиша. Минуло дві години. |
| 7507 |
Коли солдати принесли вечерю, міледі голосно читала молитви, ті самі молитви, яких навчив її старий слуга її другого чоловіка, найревніший пуританин. Вона була наче в екстазі й не звертала уваги на те, що діялось навколо неї. |
| 7508 |
Фелтон зробив знак, щоб їй не заважали, і, коли все було розставлено, вийшов разом із солдатами. Міледі знала, що за нею стежать, тож прочитала молитви до кінця, і їй здалося, що вартовий біля дверей перестав ходити й прислухається. В цей вечір їй більше нічого й не треба було. |
| 7509 |
Вона підвелася, сіла до столу, трохи попоїла й випила самої тільки води. За годину солдати прийшли винести стіл, але цього разу Фелтона з ними не було. Отже, він боявся надто часто бачити її. Міледі одвернулась до стіни, приховуючи усмішку, таку радісну, що вона могла б її виказати. |
| 7510 |
Вона знову заспівала, зворушливо й натхненно, їй навіть самій здавалося, що чарівні звуки, які лунають під склепіннями замку, заворожують серця її тюремників. Але вартовий, безперечно, ревний католик, не піддався чарам і гукнув з-за дверей. |
| 7511 |
Фелтонові здалося, що він чує пісню ангела, який утішав трьох біблійних отроків у печі вогняній. Цей вірш, в який грізна чарівниця вклала всю свою душу, до краю схвилював молодого офіцера. Фелтон різким рухом одчинив двері й став перед міледі. Він був блідий, як завжди, але очі його палали. |
| 7512 |
Міледі була така прекрасна в цю мить, а релігійний екстаз, в якому вона, здавалось, перебувала, надавав такого неземного виразу її обличчю, що засліпленому її вродою Фелтонові уявилося, ніби він бачить перед собою ангела, спів якого оце чув. Бідолашний безумець не помічав недоладності своїх слів. |
| 7513 |
Але міледі треба було зробити ще одне зусилля: затримати його, або, точніше, домогтися того, щоб він сам затримався. Як це зробити, міледі поки що не знала. А втім, вона мала добитися ще більшого: примусити Фелтона розмовляти, щоб і самій говорити з ним. |
| 7514 |
Адже Фелтон був попереджений і навіть упереджений проти неї. Ось чому вона пильно стежила за кожним його вчинком, за кожним словом, за найнепомітнішим поглядом і жестом, ба навіть за подихом — бо подих можна було витлумачити як зітхання. |
| 7515 |
Вона поклала бути мовчазною й сповненою гідності, час од часу дратувати дівера підкресленою зневагою, яким-небудь зухвалим словом провокуючи його на погрози й насильства, що ще дужче підкреслювало б її покірливість. Фелтон бачитиме все це; можливо, він нічого не скаже, але він усе бачитиме. |
| 7516 |
Вранці Фелтон з'явився як звичайно, але міледі за весь час, поки він був у кімнаті, не обізвалася до нього жодним словом. Зате коли він уже збирався вийти, в неї блиснула надія: міледі здалося, що Фелтон хоче заговорити сам. Губи його ворухнулися, проте він одразу ж опанував себе. |
| 7517 |
Затаївши в серці слова, які мало не вихопилися йому з уст, він вийшов. Близько полудня нагодився лорд Вінтер. Був досить погожий зимовий день, і промінь тьмяного англійського сонця, що тільки світить, але не гріє, зазирнув крізь грати до в'язниці міледі. |
| 7518 |
У той момент, коли він переступав поріг, міледі помітила Фелтона, який рвонувся в темний куток, щоб вона його не побачила. Тоді вона впала навколішки й почала голосно молитися. Двері тихо відчинились. |
| 7519 |
Фелтон висловлював лише те почуття огиди, що його всі англійці відчували до герцога, якого навіть католики називали шантажистом, хабарником і розпусником, а пуритани — просто сатаною. — подумала міледі, не в силі стримати радості від того, що так швидко досягла успіху. |
| 7520 |
І міледі заламала руки, немов у пориві скорботи. Фелтон, певно, відчув, що стійкість залишає його, і ступив кілька кроків до дверей. Полонянка, яка не зводила з нього очей, кинулась за ним і зупинила його. Фелтон стояв нерухомо, не знаючи, на що наважитись. |
| 7521 |
Аж тут вони почули, що хтось іде по коридору. Міледі впізнала кроки лорда Вінтера. Фелтон теж упізнав їх і рушив до дверей. Міледі кинулась до нього. Кроки чимраз наближалися, і міледі замовкла, боячись, що її голос почують. |
| 7522 |
З виразом безмежного жаху приклала вона свої чарівні пальчики до губів Фелтона. Фелтон м'яко відсторонив міледі, і вона впала у крісло. Лорд Вінтер не зупиняючись проминув двері, і його кроки почали віддалятися. |
| 7523 |
Фелтон, блідий, мов стіна, ще кілька секунд напружено прислухався, а потім, коли кроки затихли, зітхнув, як людина, що прокинулась од сну, і кинувся геть з кімнати. Раптом обличчя їй знову затьмарилось. Міледі сіла біля дзеркала й глянула на себе. Ніколи ще вона не була така гарна. |
| 7524 |
Увечері, коли принесли вечерю, прийшов і лорд Вінтер. Міледі здригнулась, подумавши, що Фелтон виказав її; мабуть, іще ніколи серце цієї жінки, яка зазнала в своєму житті стільки гострих і різноманітних переживань, не калатало так сильно, як у цей момент. Міледі сиділа. |
| 7525 |
Вона подумала, що наказ має бути виконаний негайно, що лорд Вінтер прискорив її від'їзд і що її повезуть у заслання сьогодні ж увечері. На якусь мить їй здалося, що все вже втрачено. Аж тут вона помітила, що під наказом немає підпису. |
| 7526 |
Радість від цього відкриття була така велика, що міледі не зуміла її приховати. Міледі нічого не відповіла, але зблідла як смерть. Лорд Вінтер підвівся, глузливо вклонився міледі й вийшов з кімнати. Міледі полегшено зітхнула: вона мала ще чотири дні попереду. |
| 7527 |
Цих днів досить, щоб остаточно спокусити Фелтона. Та враз їй сяйнула страхітлива думка: а що, як лорд Вінтер відрядить до Бекінгема саме Фелтона? Тоді Фелтон вислизне з її рук, а для повного успіху їй треба було весь час тримати в руках свою жертву. |
| 7528 |
І все-таки, як ми вже казали, одна обставина втішила міледі: Фелтон не зрадив її. Не бажаючи показати, що погрози лорда Вінтера злякали її, міледі сіла до столу й повечеряла. Потім, як і напередодні, вона впала навколішки й прочитала молитви. |
| 7529 |
Як і напередодні, солдат перестав ходити за дверима й зупинився, дослухаючись. Незабаром вона почула: хтось, ступаючи легше, ніж вартовий, підійшов до дверей і зупинився. — подумала міледі. І вона заспівала той самий гімн, який учора так зворушив Фелтона. |
| 7530 |
Та хоч як мелодійно й проникливо бринів цього разу її чистий, глибокий і дзвінкий голос, двері не відчинилися. Міледі крадькома глянула на заґратоване віконце, і їй здалося, що вона бачить блискучі очі молодого офіцера. Чи це було насправді, чи тільки привиділося їй, вона не могла сказати напевне. |
| 7531 |
Проте цього разу Фелтонові вистачило самовладання не зайти до кімнати. І тільки за хвилину по тому, як міледі доспівала гімн, їй вчулося неначе глибоке зітхання. Легкі кроки, що незадовго до цього наблизились до дверей, повільно й наче нехотя віддалились. |
| 7532 |
Почувши рипіння дверей, міледі хутко скочила з крісла і вдала, що ховає мотузку за спиною. Молодий офіцер був блідіший, ніж звичайно; його почервонілі від безсоння очі свідчили, що він провів тривожну ніч. А втім, обличчя його було ще суворіше, ніж завжди. Він здригнувся. |
| 7533 |
Полонянка це помітила, бо хоч вона й опустила очі, ніщо не проходило повз її увагу. Фелтон, хоч який безпристрасний він був або хоч як намагався вдавати такого, відчув, що не може більше опиратися. Бісівська радість, миттєва, мов спалах думки, сяйнула в очах міледі. |
| 7534 |
Та хоч який скороминущий був цей пломінь, Фелтон уловив його й здригнувся, наче він і справді освітив усю безодню серця цієї жінки. Фелтонові враз пригадалися застереження лорда Вінтера й перші спроби міледі спокусити його. Він одійшов на крок і схилив голову. |
| 7535 |
Проте, наче й справді заворожений цим дивовижним створінням, він усе ще не міг одвести від міледі погляду. Вона добре розуміла причину його нерішучості. Непорушна холоднокровність, що таїлася за удаваним хвилюванням міледі, ні на хвилину не зрадила цю жінку. |
| 7536 |
Мало-помалу спокусниця знову постала перед ним у тому магічному уборі, що його вона з власної примхи то виставляла напоказ, то ховала і який складали врода, лагідність, сльози й особливо невідпорна привабливість містичного любострастя — найзгубніша з усіх пристрастей. |
| 7537 |
Міледі довго дивилась на нього з виразом, який молодий офіцер мав за вагання, але який скоріше свідчив про те, що молода жінка пильно вивчає його, наче й справді хоче зачарувати. Фелтон благально склав руки. Аж тут залунали кроки лорда Вінтера. |
| 7538 |
Барон узяв Фелтона під руку й пішов з ним до дверей, повернувши голову через плече й не зводячи з міледі очей, аж поки обоє не опинилися в коридорі. І все-таки міледі чекала Фелтона нетерпляче. Вона була певна, що він обов'язково прийде до неї до настання ночі. |
| 7539 |
Нарешті, через годину після змальованої нами сцени, вона почула за дверима тиху розмову; потім двері відчинилися, й перед нею з'явився Фелтон. Молодий офіцер швидко увійшов до кімнати, залишивши двері напівпрочиненими, і зробив міледі знак, щоб вона мовчала. Обличчя його було стурбоване. |
| 7540 |
Міледі усміхнулася з виразом покірливої жертви. По цих словах він кинувся з кімнати, зачинив за собою двері й, зі списом в руці, став у коридорі, ніби замінюючи вартового. Коли солдат повернувся, Фелтон оддав йому зброю. |
| 7541 |
Що ж до полонянки, то, скрививши губи у злій і зневажливій усмішці, вона знову вмостилася в кріслі, з блюзнірським зухвальством повторюючи грізне ім'я Бога, яким вона щойно присягалася, хоч так і не навчилась його шанувати. |
| 7542 |
Але цього разу вона вступила в двобій з людиною, яка за довгі роки самокатування виховала в собі непохитну твердість, замкненість, нечутливість. Релігія й суворий послух зробили Фелтона неприступним для житейських спокус. |
| 7543 |
У його голові роїлися такі широкі плани й такі бентежні задуми, які не лишали місця для випадкового кохання, що породжується пристрастю, живиться неробством і зростає під впливом моральної розбещеності. |
| 7544 |
Нарешті вона, яка й сама досі не знала цього за собою, показала, на що здатна, змагаючись з найупертішою істотою, яку тільки природа й релігія могли поставити їй на шляху. Однак не раз і не двічі за вечір міледі зневірялась і в своїй долі, і в самій собі. |
| 7545 |
Ми вже знаємо, що вона не зверталася до Бога; але вона покладалась на владу зла, цю могутню силу, яка панує над кожним проявом людського життя і якій, немов в арабській казці, досить одного-єдиного гранатового зернятка, щоб відродити з руїни Всесвіт. |
| 7546 |
Адже в неї лишалося всього два дні: тільки-но Бекінгем підпише наказ (а Бекінгем неодмінно підпише його, бо ж у наказі проставлене вигадане ім'я, отже, він не знатиме, про яку жінку йдеться), — отож, повторюємо, тільки-но наказ буде підписаний, як лорд Вінтер одвезе її на корабель. |
| 7547 |
Крім того, вона знала, що засудженим на заслання жінкам куди важче спокусити будь-кого, ніж тим, яких вважають доброчесними, якими захоплюються в придворних салонах, чию вроду осяває блиск вищого світу і чия принадність відзолочує чарівними променями аристократичного походження. |
| 7548 |
Як усі по-справжньому обдаровані люди, міледі чудово розуміла, в якому оточенні найкраще розкриваються особливості її вдачі, її природного хисту. Злидні викликали в неї огиду, моральне убозтво віднімало дві третини її могутності. |
| 7549 |
Безперечно, вона зуміла б повернутися з заслання, — в цьому вона не мала жодного сумніву; але скільки часу триватиме це заслання? Для діяльної та властолюбної натури міледі дні, що їх вона не використала для досягнення високих честолюбних замірів, були фатально втраченими днями. |
| 7550 |
А втім, буря, що лютувала в ній, додавала їй снаги, і вона відчувала, що здатна розтрощити стіни своєї в'язниці, аби тільки її фізичні сили могли б хоч на мить зрівнятися з незламністю її духу. До того ж, попри все це, серце її краяли спогади про кардинала. |
| 7551 |
Але час минав, години одна за одною немов будили дзвін, і кожен удар мідного била відлунював у серці полонянки. О дев'ятій годині прийшов, своїм звичаєм, лорд Вінтер, оглянув вікно та грати, перевірив підлогу й стіни, зазирнув у камін і за двері. |
| 7552 |
Поки тривав цей довгий і ретельний огляд, ні він, ні міледі не мовили жодного слова. Безперечно, вони розуміли, що становище аж надто серйозне, аби марнувати час на непотрібні розмови й безплідний гнів. О десятій годині Фелтон прийшов поставити вартового; міледі впізнала його кроки. |
| 7553 |
Вона вгадувала їх тепер, як коханка вгадує кроки свого коханого, — а тим часом міледі ненавиділа й зневажала цього слабкодухого фанатика. Та умовлений час іще не настав, і Фелтон не зайшов до її кімнати. Через дві години, коли пробило північ, знову змінилася варта. Тепер було саме впору. |
| 7554 |
Міледі стала нетерпеливо чекати побачення. Новий вартовий ходив по коридору. За десять хвилин прийшов Фелтон. Міледі прислухалась. Що ж до солдата, то він тільки всміхнувся. Фелтон зашарівся; за будь-яких інших обставин він суворо вичитав би солдатові, який дозволив собі такий жарт. |
| 7555 |
Але сумління говорило в ньому надто голосно, щоб уста наважились що-небудь мовити. Фелтон увійшов до міледі. Міледі підвелася. Фелтон простяг ножа. Міледі ретельно оглянула лезо й випробувала вістря на кінчику пальця. Фелтон узяв ніж і, як було домовлено, поклав його на стіл. |
| 7556 |
Міледі простежила за Фелтоном поглядом і вдоволено кивнула головою. Це запрошення було зайве: молодий офіцер стояв перед нею, нетерпляче чекаючи її слів. Про те, що сталося, поки я спала, і про те, скільки часу тривав мій сон, я не зберегла жодного спогаду. |
| 7557 |
Прокинулась я, лежачи в ліжку в якійсь круглій, пишно вмебльованій кімнаті, до якої світло потрапляло крізь отвір у стелі. Крім цього отвору, я не помітила жодних дверей; можна було подумати, що мене кинули до розкішної в'язниці. Я довго не в силі була збагнути, де я. |
| 7558 |
Але все це уявлялося мені так плутано й так непевно, ніби відбувалося не зі мною, а з кимось іншим, хоч, внаслідок незбагненного роздвоєння єства, і вплелося в моє життя. Певний час стан, в якому я перебувала, здавався мені таким неймовірним, що я вирішила, ніби бачу все це уві сні. |
| 7559 |
Ця кімната, судячи з її умеблювання, призначалася для прийому жінки; найвередливіша кокетка, оглянувши помешкання, переконалася б, що всі її примхи передбачено наперед. Звичайно, я була не першою полонянкою, замкненою в цій розкішній в'язниці. |
| 7560 |
Та ви самі розумієте, Фелтоне: чим вишуканішою була в'язниця, тим більший жах мене охоплював. Так, це була й справді в'язниця, бо я марно намагалася вийти з неї. Щоб знайти двері, я обстукала всі стіни, але вони відлунювали однаковим глухим звуком. |
| 7561 |
Мені здавалося, що звідусюди на мене чигає небезпека і що варто мені ступити бодай один крок, як я загину. Хоч я нічого не їла з учорашнього дня, страх брав гору над голодом. Жодного звуку, який дозволив би визначити час, не долинало знадвору. |
| 7562 |
Проте я вирішила, що вже повернуло на восьму годину вечора, бо все це відбувалося в жовтні, і вже зовсім споночіло. Раптом заскреготіли дверні засуви. Я здригнулася; над заскленим отвором стелі повисла лампа у вигляді вогняної кулі. |
| 7563 |
Вона яскраво освітила кімнату, і я з жахом побачила: за кілька кроків од мене стоїть чоловік. Ніби за помахом чарівної палички, посеред кімнати з'явився стіл, накритий для вечері на дві персони. Це був саме той, хто переслідував мене вже цілий рік і хто заприсягся збезчестити мене. |
| 7564 |
З перших же його слів я зрозуміла, що минулої ночі він здійснив свою присягу. Я вилила на нього всю зневагу й усе презирство, яке тільки може вмістити серце жінки. Мабуть, він звик до таких докорів, бо вислухав мене, усміхаючись. |
| 7565 |
Вирішивши, що я сказала все, він ступив крок до мене; я кинулась до столу, схопила ніж і приставила його собі до грудей. У моєму погляді, голосі, в усій моїй постаті було, мабуть, стільки щирої промовистості, що вона переконала б навіть найрозбещеніших людей. Тож він зупинився. |
| 7566 |
Сказавши це, він свиснув у сюрчок; вогняна куля, що освітлювала кімнату, піднялася вгору й зникла. Стало зовсім темно. За якусь мить я почула скрегіт дверей, що відчинились і тут же зачинились. Вогненна куля знову опустилася, і я залишилась сама. |
| 7567 |
Це була жахлива мить; якщо досі я ще сумнівалася в своєму нещасті, то тепер страхітлива дійсність розвіяла останні сумніви: я потрапила до рук людини, яку не тільки ненавиділа, а й зневажала, до рук людини, здатної на все, — до негідника, який уже так фатально довів мені, що він може вчинити. |
| 7568 |
Цей ніж був моєю надією. Я знемагала від утоми; очі мені пекли від безсоння. Я не наважувалася заснути ні на хвилину. Денне світло трохи заспокоїло мене, я кинулась у ліжко й сховала свій рятівний ніж під подушку. Прокинувшись, я знову побачила в кімнаті накритий стіл. |
| 7569 |
Я з'їла трохи хліба та фруктів; потім, згадавши про снодійний порошок, підмішаний до води, яку мені дали напередодні, я не стала пити тієї, що стояла на столі, й наповнила свою склянку водою з мармурового фонтана, вмурованого в стіну над умивальником. |
| 7570 |
Та, незважаючи на цю пересторогу, я все-таки дуже турбувалася. Але цього разу мої побоювання були марні: день минув, і я не відчула нічого схожого на те, чого чекала з таким страхом. Щоб ніхто не здогадався про мою недовірливість, я передбачливо наполовину вилила воду з карафки. |
| 7571 |
Я побачила в мороці, як стіл зник в отворі, що відкрився в паркеті; за чверть години стіл знову піднявся, накритий для вечері; ще за мить вгорі з'явилась та сама лампа й освітила кімнату. Я вирішила їсти тільки те, у що не можна було домішати снодійного порошку. |
| 7572 |
Двоє яєць і трохи фруктів складали мою вечерю. Потім я налила склянку води з мого рятівного фонтана й стала пити. Зробивши кілька ковтків, я відчула, що вода не така на смак, як уранці. В мені збудилася підозра, і я зупинилась. Але я вже відпила півсклянки. |
| 7573 |
Я вилила решту води й з жахом чекала, що буде далі. Якийсь невидимий свідок, безперечно, бачив, що я брала воду з фонтана, і вирішив скористатися з моєї простодушності, щоб остаточно занапастити мене. Він усе холоднокровно обміркував і прагнув цього досягти зі страхітливою жорстокістю. |
| 7574 |
Через півгодини з'явилися ті ж ознаки, що й першого разу. Але тепер я випила лише півсклянки, отож довше, ніж напередодні, боролася зі сном і таки не заснула, а наче тільки задрімала. Я чула й відчувала все, що діялося навколо, проте зовсім не мала сили ні для опору, ні для втечі. |
| 7575 |
Я спробувала доповзти до ліжка, щоб дістати з-під подушки єдиний засіб захисту — мій рятівний ніж. Та, ледве дотягшися рукою до подушки, я впала на коліна й зрозуміла, що загинула. Фелтон зблід; його охопило нервове тремтіння. Я бачила, як лампа піднялася вгору, і я знову опинилась у темряві. |
| 7576 |
Потім я почула вже добре знайомий скрегіт дверей, хоч досі вони відчинялися при мені тільки двічі. Я інстинктивно відчула: до мене хтось наближається. Кажуть, що нещасні бідолахи, заблукавши в безлюдних просторах Америки, саме так відчувають наближення змії. |
| 7577 |
Я намагалась перебороти свою немічність і закричати; неймовірним зусиллям волі я навіть підвелася, але тільки для того, щоб одразу ж і впасти... впасти в обійми мого ката. Гай-гай! Мій опір не міг тривати довго, я відчувала, що втрачаю останні сили. Фелтон слухав і час од часу приглушено стогнав. |
| 7578 |
Холодний піт струменів йому по блідому чолу, рука судорожно притискалася до грудей. Та коли я взяла ніж, Фелтоне, страхітлива думка сяйнула мені в голові. Я заприсяглася сказати вам усе і скажу все; я обіцяла відкрити вам правду й відкрию її — хай навіть занапащу себе цим. |
| 7579 |
Тому, коли настав час снідати, я не вагаючись з'їла й випила те, що подали до столу. За вечерею я вирішила тільки вдати, що їм, а насправді ні до чого не торкатись, тож мені треба було вранці добре підживитися. |
| 7580 |
А що за ті дві доби, протягом яких мені довелося пробути без їжі й питва, я найбільше страждала від спраги, то вирішила сховати склянку води від сніданку. Все, що я передумала за день, ще більше утвердило мене в прийнятому рішенні. |
| 7581 |
Я тільки пильнувала, щоб моє обличчя не виказало того, що було в мене на серці, бо й на мить не сумнівалася: за мною наглядають. Я навіть кілька разів упіймала себе на тому, що мимоволі усміхаюся. Фелтоне, я не зважуюсь признатися вам, якій думці я всміхалася, бо ви відчули б до мене огиду. |
| 7582 |
Я попоїла самих тільки фруктів; вдала, що налила собі води з карафки, але випила тільки ту, яку залишила в склянці після сніданку. Цю підміну я зробила так добре, що мої шпигуни, якби вони й справді у мене були, нічого не запідозрили б. Після вечері я вдала, що впадаю в заціпеніння. |
| 7583 |
Але цього разу, прикинувшись, що знемагаю від утоми та що взагалі звикла до небезпеки, я дочвалала до ліжка, роздяглася й лягла в постіль. Я намацала під подушкою ніж і, заплющивши очі, немов зморена сном, гарячково вп'ялася пальцями в його рукоятку. Минуло дві години, але нічого не змінилося. |
| 7584 |
І я — Боже мій, чи могла б я цьому повірити ще напередодні! — я почала непокоїтись, що він не прийде. Аж ось лампа повільно піднялася й зникла. Нарешті я почула такий знайомий скрегіт дверей і кроки, під якими, незважаючи на товщину килима, зарипіла підлога. |
| 7585 |
Хоч як було темно, я розгледіла постать, що підступалася до мого ліжка. Я бажала тільки одного — щоб він убив мене. Хоч як добре володів собою мій кат — він не міг приховати своєї люті. Я не розгледіла виразу його обличчя, але відчула: під моєю рукою затремтіла його рука. З цими словами він вийшов. |
| 7586 |
Я почула, як відчинилися й знову зачинилися двері, і залишилась сама, розчавлена не стільки горем, як, мушу признатися, соромом, що так і не помстилася за себе. Він дотримав слова. Я не бачила його цілу добу. |
| 7587 |
А втім, я теж дотримувала слова й нічого не їла та не пила; я таки вирішила замордувати себе голодом. Весь день і всю ніч я молилася, бо все ще сподівалась, що Бог пробачить мені самогубство. Наступної ночі двері знову відчинилися. Я лежала долі — сили почали зраджувати мене. |
| 7588 |
Почувши скрегіт дверей, я підвелась, спираючись на руку. На розп'ятті! Присягаюсь, що коли тільки мені пощастить вирватися звідси, я благатиму весь рід людський помститися вам. Я зібрала решту сил і засміялась йому в обличчя. Він зрозумів, що відтепер між нами — вічна війна не на життя, а на смерть. |
| 7589 |
О, запевняю вас, Фелтоне, я вважала його божевільним. Фелтон спирався на крісло, і міледі з демонічною радістю бачила, що йому навряд чи стане сили дослухати до кінця її розповідь. |
| 7590 |
Він з'явився в супроводі людини, обличчя якої було сховане під маскою, та й сам він був у масці. Але я впізнала його кроки, впізнала його голос, впізнала цей величний вигляд, яким пекло наділило його на погибель людям. Фелтон застогнав. |
| 7591 |
Міледі хутко розстебнула сукню, розірвала батист, що прикривав її груди, і, зашарівшись з удаваного гніву та сорому, показала молодому офіцерові незгладимий слід безчестя на своєму чарівному плечі. Цього було занадто для Фелтона. Тавро перестало існувати для нього — залишилась сама тільки врода. |
| 7592 |
Міледі подарувала йому один з тих поглядів, які раба роблять королем. Фелтон був пуританином: він випустив руку міледі й став цілувати її ноги. Він уже не кохав — він обожнював її. Сп'янівши від кохання й гніву, Фелтон підхопив її й палко пригорнув до свого серця. |
| 7593 |
Міледі відсторонила його повільним рухом руки, хоч погляд її й вабив до себе. Та Фелтон знову обійняв її, гарячково звівши на полонянку очі, немов перед ним і справді було якесь божество. Аж тут у двері часто й гучно загрюкали. Міледі вже по-справжньому відштовхнула Фелтона. |
| 7594 |
А втім, певно, завдяки щасливому випадку, а ми скажемо — завдяки спритності міледі, ніж ковзнув по одній зі сталевих планшеток корсета, які за тих часів, подібно до панцира, захищали груди жінок; тож, ковзнувши по цій планшетці, він розірвав одяг і тільки кінчиком зачепив тіло біля ребер. |
| 7595 |
Що ж до лорда Вінтера, то він покликав жінку, яка прислужувала міледі, а коли та з'явилася, доручив її турботам полонянку, й досі непритомну. Проте, побоюючись, що рана все-таки серйозна, він негайно відрядив верхівця по лікаря. |
| 7596 |
Вона спритно обдурила служницю, й та вирішила просидіти біля її ліжка всю ніч, хоч міледі й заперечувала проти цього. Проте присутність цієї жінки не завадила полонянці віддатися своїм думкам. Поза всякими сумнівами, Фелтон беззастережно повірив їй. |
| 7597 |
Фелтон був відданий їй усією душею; якби йому тепер з'явився ангел і став звинувачувати міледі, то молодий офіцер напевно вирішив би, що це посланець чорта. Міледі всміхнулася такій своїй думці: віднині Фелтон став її єдиною надією, єдиним засобом порятунку. |
| 7598 |
Але лорд Вінтер міг його запідозрити, і за самим Фелтоном могли тепер встановити нагляд. Лікар приїхав близько четвертої години ранку. Рана міледі майже закрилася: тож лікар навіть не міг сказати, чи глибока вона. Але з частоти пульсу він визначив, що стан хворої анітрохи не загрозливий. |
| 7599 |
Невже її побоювання справдились? Невже барон запідозрив Фелтона, і молодий офіцер не допоможе їй у вирішальну хвилину? їй лишався тільки один день: лорд Вінтер повідомив, що відплиття призначене на двадцять третє число, а вже настав ранок двадцять другого. |
| 7600 |
І все-таки міледі досить терпляче чекала обіду. Хоч уранці вона нічого не їла, обід принесли о звичайній порі. Міледі з жахом помітила, що солдати, які охороняли її тепер, одягнені в іншу форму. Тоді вона наважилася спитати, що сталося з Фелтоном. |
| 7601 |
Їй відповіли, що годину тому Фелтон сів на коня й кудись поїхав. Вона поцікавилась, чи барон у замку; солдат відповів ствердно і додав, що лорд Вінтер наказав сповістити його, коли ув'язнена захоче з ним поговорити. |
| 7602 |
Міледі сказала, що зараз вона ще надто квола й що єдине її бажання — залишитися на самоті. Солдат поставив обід і вийшов. Фелтона відсторонили, солдатів морської піхоти замінили — отже, Фелтонові більше не довіряли. Це був останній удар. |
| 7603 |
Лишившись сама, міледі встала; ліжко, в якому вона завбачливо пролежала весь ранок, щоб усі вважали, ніби вона тяжко поранена, палило її, немов розпечена жаровня. Вона глянула на двері: віконце було забите дошкою. |
| 7604 |
Мабуть, лорд Вінтер боявся, щоб вона в якийсь демонський спосіб не спокусила через цей отвір вартових. Міледі аж усміхнулася з радості; нарешті вона могла вільно виявляти свої почуття, не боячись, що за нею підглядають. |
| 7605 |
В пориві несамовитої люті вона заметалася по кімнаті, наче тигриця, яку замкнули в залізну клітку. Мабуть, якби їй залишили ніж, вона мріяла б про те, щоб убити цього разу не себе, а барона. О шостій годині прийшов лорд Вінтер; він був озброєний по самісінькі вуха. |
| 7606 |
Барон, про якого міледі досі думала, що він лише не вельми розумний придворний кавалер, став чудовим тюремником: здавалося, він усе передбачав, про все здогадувався, все попереджав. З одного кинутого на міледі погляду він зрозумів усе, що відбувається у неї в душі. Барон вийшов з кімнати. |
| 7607 |
Принесли вечерю; полонянка відчула, що їй треба підживитися, — адже вона не знала, що станеться цієї ночі, яка вже наближалась, похмура й грізна, бо по небу клубочились важкі хмари, й далекі спалахи блискавок віщували грозу. Гроза почалася близько десятої години. |
| 7608 |
Міледі з радістю бачила, що природа поділяє сум'яття, яке панувало у неї в душі. Грім гримів у небі, мов гнів у її серці; їй здавалось, що пориви вітру куйовдять її волосся точнісінько так, як гнуть віти дерев і зривають з них листя. |
| 7609 |
Вона голосила, наче ураган, і її голос зливався з могутнім голосом природи, яка немовби теж несамовито стогнала в розпуці. Раптом міледі почула — хтось стукає в шибку. В спалаху блискавки вона помітила за ґратами людське обличчя. Вона підбігла до вікна й відчинила його. |
| 7610 |
Цілу годину вона пролежала, затамувавши подих, дослухаючись, вкриваючись холодним потом і відчуваючи, як серце в неї заходиться від моторошного страху при найменшому шурхоті, що долинав з коридора. Бувають години, довші за роки. Нарешті Фелтон знову постукав у шибку. |
| 7611 |
Міледі скочила з ліжка й відчинила вікно. Два прути ґрат були перепиляні, і в отвір могла вільно пролізти людина. Фелтон узяв його й кинув униз, до підніжжя стіни. Міледі стала на крісло і висунулась у вікно. Вона побачила, що молодий офіцер висить над безоднею на мотузяній драбині. |
| 7612 |
Вперше в житті її охопив жах: адже вона все-таки була жінка. Вона мало не заточилась. Фелтон зв'язав їй зап'ястя своєю хусткою, а поверх хустки ще й мотузкою. Не можна було гаяти ні хвилини. Міледі обхопила руками шию Фелтона і з його допомогою прослизнула у вікно. |
| 7613 |
Фелтон почав повільно спускатися зі сходинки на сходинку. Незважаючи на вагу двох тіл, драбина хиталася в повітрі від лютих поривів бурі. Раптом Фелтон зупинився. Вони замовкли, прислухаючись. Затамувавши подих, втікачі нерухомо висіли в двадцяти футах над землею. |
| 7614 |
Саме в цю мить під ними, сміючись і розмовляючи, проходили солдати. Для втікачів настала страшна хвилина. Патруль пройшов; кроки подаленіли, й голоси мало-помалу затихли. Фелтон знову почав спускатися. |
| 7615 |
Діставшись до кінця драбини й не відчуваючи далі опори під ногами, він став чіплятися за сходинки руками. Вхопившись нарешті за останню сходинку, молодий офіцер повис на ній і торкнувся ногами землі. Фелтон нахилився, підібрав мішечок із золотом і взяв його в зуби. |
| 7616 |
Потім він схопив міледі на руки й хутко подався в бік, протилежний тому, куди пішов патруль. Незабаром він звернув з дозорного шляху, спустився поміж стрімчаків до моря і, діставшись до берега, свиснув. |
| 7617 |
У відповідь долинув такий самий свист, і за п'ять хвилин неподалік з'явився човен з чотирма веслувальниками. Човен підплив так близько, як тільки було можливо, але недостатня глибина все-таки не дозволяла йому пристати до берега. |
| 7618 |
Фелтон увійшов по пояс у воду, нікому не довіряючи свою дорогоцінну ношу. На щастя, буря почала вщухати. Тільки море ще лютувало. Маленький човен стрибав на хвилях, неначе горіхова шкаралупа. І все-таки втікачі віддалялись од замку; це було найважливіше. |
| 7619 |
Ніч була така темна, що з човна майже неможливо було розрізнити берег, а про те, щоб з берега хтось побачив човен, годі було й думати. На воді похитувалась чорна цятка. Це була шхуна. Поки матроси веслували до неї, Фелтон розплутав спочатку мотузку, а потім і хустку, якою були зв'язані руки міледі. |
| 7620 |
Вивільнивши їй руки, він зачерпнув морської води і збризнув утікачці обличчя. Міледі глибоко зітхнула й розплющила очі. Молодий офіцер пригорнув її до серця. Міледі звела руки: її зап'ястя й справді заніміли й посиніли. Вона кинула оком довкола себе. Втікачі підпливли до шхуни. |
| 7621 |
Вахтовий гукнув до них; з човна відповіли. Міледі затремтіла з радості. Вона прочитала в найпотаємнішій глибині серця молодого офіцера: там була написана смерть Бекінгема. Справді, човен підпливав до шхуни. Фелтон перший вибрався по трапу й подав міледі руку. |
| 7622 |
Матроси підтримали її, бо море ще хвилювалося. За хвилину втікачі ступили на палубу. Капітан наказав узяти належний курс, і близько сьомої години ранку невеличкий корабель кинув якір у вказаній Фелтоном бухті. |
| 7623 |
Під час цього переїзду Фелтон усе розповів міледі: як, замість поїхати до Лондона, він найняв корабель, як повернувся назад, як видерся на стіну, забиваючи залізні гаки між камінням і стаючи на них, і як, нарешті, добравшись до заґратованого вікна, прив'язав мотузяну драбину. |
| 7624 |
Все інше міледі було відомо. Зі свого боку, міледі намагалася зміцнити Фелтона в його замірах; але вже з перших сказаних ним слів вона зрозуміла: молодого фанатика треба скоріше стримувати, ніж заохочувати. |
| 7625 |
Вони домовились, що міледі чекатиме на Фелтона до десятої години і що коли о десятій годині він не з'явиться до неї, вона рушить у дорогу сама. Тоді, якщо він буде на волі, вони зустрінуться у Франції в монастирі кармеліток у Бетюні. |
| 7626 |
Зовні він, як і завжди, здавався спокійним; але його очі блищали незвичним, якимось наче гарячковим блиском, обличчя було блідіше, ніж звичайно; він зціпив зуби, і слова, що їх промовляв коротко й уривчасто, виказували ті пекельні почуття, які лютували в його душі. |
| 7627 |
Поки Фелтон плив човном назад до берега, він не відводив очей від міледі, яка, стоячи на палубі, проводжала його поглядом. Вони вже майже не боялися погоні: до кімнати міледі ніхто не заходив раніше дев'ятої години, а щоб дістатися від замку до Лондона, потрібно не менше трьох годин їзди. |
| 7628 |
Фелтон зійшов на берег, видерся на стрімчак, востаннє помахав міледі рукою й подався в місто. Дорога спускалася вниз, і коли він, одійшовши кроків на сто від берега, озирнувся, то побачив саму тільки щоглу шхуни. |
| 7629 |
Молодий офіцер поспішив до Портсмута, вежі й будинки якого, огорнуті вранішнім туманом, видніли перед ним за півмилі. Прямо за Портсмутом на воді похитувалися під вітром кораблі, чиї щогли скидалися на тополиний ліс, оголений зимовими вітрами. |
| 7630 |
Швидко крокуючи вперед, Фелтон перебирав у пам'яті всі ті звинувачення, справжні чи вигадані, що за два роки пильних спостережень на службі та за ще довший час перебування серед пуритан він зібрав проти Бекінгема, фаворита Якова І та Карла І. |
| 7631 |
Порівнюючи публічні злочини цього міністра, злочини незаперечні й, сказати б, європейські, з нікому не відомими злочинами в приватному житті, які привинювала герцогові міледі, Фелтон вважав, що з двох злочинців, які уживалися в Бекінгемові, більше винен той, чиї вчинки невідомі широкому загалу. |
| 7632 |
Швидка хода ще більше розпалила його. Думка про те, що там, позаду, лишилася, наражаючись на небезпеку страхітливої помсти, жінка, яку він кохає, або, скоріше, обожнює, немов святу, нервова втома після недавніх переживань — усе це збуджувало його майже до нестями. |
| 7633 |
Він увійшов до Портсмута близько восьмої години ранку. Все місто було вже на ногах. На вулицях і в гавані били в барабани; військо, що мало відпливати з флотом, спускалося до моря. Фелтон підбіг до адміралтейства, спітнілий та запорошений, червоний, як жар, від швидкої ходи й гніву. |
| 7634 |
Фелтон майже вбіг до палацу. В ту мить, коли він входив до вестибюля, туди ж убіг незнайомець, теж увесь запорошений і захеканий до знемоги; він залишив на подвір'ї поштового коня, що, доскакавши до ґанку, тут же впав на коліна. |
| 7635 |
Обидва посланці водночас звернулися до Патріка, довіреного камердинера герцога. Фелтон послався на лорда Вінтера, незнайомець відмовився назвати будь-кого, сказавши, що пояснить, хто він такий, тільки герцогові. Кожен наполягав на тому, щоб його пропустити першим. |
| 7636 |
Патрік, знаючи, що лорда Вінтера зв'язують з герцогом не тільки службові справи, а й давня дружба, віддав перевагу тому, хто з'явився від його імені. Другому гінцеві довелось поступитися, і було тяжко дивитись, як він проклинає цю затримку. |
| 7637 |
Камердинер провів Фелтона через велику залу, в якій чекала прийому депутація мешканців Ла-Рошелі на чолі з принцом Субізом, і підступився до дверей кімнати, де Бекінгем, щойно прийнявши ванну, зі звичною ретельністю закінчував свій туалет. Фелтон увійшов до кабінету. |
| 7638 |
Саме в цю хвилину Бекінгем кинув на канапу розкішний гаптований золотом халат і став одягати синій оксамитовий камзол, розшитий перлинами. Патрік вийшов. І, взявши з рук Фелтона папір, він швидко пробіг його очима. |
| 7639 |
Переконавшись, що це саме той наказ, про який попереджав лорд Вінтер, Бекінгем поклав його на стіл і взяв перо, збираючись поставити підпис. Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід. Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав. |
| 7640 |
Обмежити її покарання засланням — майже те саме, що помилувати її. Герцог пером торкнувся паперу. Одним стрибком він опинився біля герцога. Тут до кабінету ввійшов Патрік. Скориставшися з цієї миті, Фелтон встромив герцогові в бік ножа по самісіньку рукоятку. |
| 7641 |
Фелтон озирнувся навкруги й, побачивши, що двері прочинені, кинувся тікати. Він убіг до сусідньої зали, де, як ми вже казали, чекала прийому депутація Ла-Рошелі, хутко проминув її й поспішив до сходів. |
| 7642 |
Лорд Вінтер передав його до рук варти, яка, чекаючи на дальші розпорядження, відвела молодого офіцера на невеличку терасу, що виходила на море, а сам квапливо подався до кабінету Бекінгема. На зойк герцога, на крик Патріка незнайомець, з яким Фелтон зустрівся в передпокої, вбіг до кабінету. |
| 7643 |
Герцог лежав на канапі, судорожно притискаючи рукою рану. І герцог знепритомнів. Тим часом лорд Вінтер, посланці Ла-Рошелі, начальник експедиційних військ та офіцери почту Бекінгема поспішили до його кімнати. Звідусюди лунали розпачливі зойки, голосний плач. |
| 7644 |
Незабаром сумна звістка рознеслася по всьому місту. Гарматний постріл сповістив: сталося щось важливе й несподіване. Лорд Вінтер рвав на собі волосся. Справді, о сьомій годині ранку йому доповіли, що під одним з вікон замку висить мотузяна драбина. |
| 7645 |
Пригадавши застереження Д'Артаньяна, передане його гінцем, лорд Вінтер затремтів од страху за герцога, побіг до стайні, скочив на незасідланого коня, щодуху помчав до адміралтейства, кинув коня на подвір'ї, пробіг сходами і, як ми вже казали, зустрівся на верхній сходинці з Фелтоном. |
| 7646 |
А втім, герцог був іще живий: він прийшов до тями, розплющив очі, і серця всіх, хто оточував його, сповнилися надією. Барон, ридаючи, вийшов. У кімнаті лишилися тільки герцог, Ля Порт і Патрік. Лікар іще не прибув, хоч по нього давно вже послали. |
| 7647 |
Він знову став шукати щось поглядом, але його затьмарені близькою смертю очі розгледіли тільки закривавлений ніж, який випав з рук Фелтона. В Бекінгема ще стало сили покласти в скриньку мішечок і ніж: але він знаком показав Ля Портові, що не може більше говорити. |
| 7648 |
Потім він судорожно затремтів і впав з канапи на паркет. Патрік закричав. Бекінгем ще хотів осміхнутися, але смерть зупинила його думку. На обличчі його застиг вираз останнього прощання. Тут до кімнати вбіг лікар герцога. Він був уже на адміральському кораблі, і по нього довелося посилати аж туди. |
| 7649 |
Лікар підійшов до герцога, взяв його руку, подержав і опустив. На цей крик усі знову збіглися до кімнати, розгублені та збуджені. Лорд Вінтер кинувся до Фелтона, якого солдати стерегли на терасі палацу. |
| 7650 |
Щоразу, коли до нього долинав якийсь гомін, наївному пуританинові здавалося, що це кроки й голос міледі, яка прибігла кинутися до нього в обійми, визнати свою провину й загинути разом з ним. Та ось, звернувши погляд на море, він побачив удалині ледь помітну цятку й здригнувся. |
| 7651 |
Орлиним зором моряка молодий офіцер розгледів те, що комусь іншому здалося б із такої відстані чайкою на бурхливих хвилях: вітрило шхуни, яка пливла до берегів Франції. Фелтон зблід і підніс руку до серця: він збагнув усю глибину зрадництва міледі. |
| 7652 |
Міледі на півтори години прискорила свій від'їзд; почувши гарматний постріл, що сповіщав про фатальну подію, вона одразу ж наказала підняти якір. Шхуна пливла під ясним блакитним небом уже далеко від берега. |
| 7653 |
Вінтер простежив за поглядом Фелтона, допитливо глянув на його страдницьке обличчя і все зрозумів. Фелтон похнюпився, не обізвавшись і словом. Що ж до лорда Вінтера, то він бігцем спустився по сходах і квапливо подався до гавані. |
| 7654 |
Отож він спробував, як пише в своїх Рішельє, приховувати від них новину якомога довше: наказав закрити всі гавані свого королівства й ретельно стежити за тим, щоб жоден корабель не вийшов у море, аж поки військо, яке споряджав Бекінгем, не вирушить під Ла-Рошель. |
| 7655 |
Він довів суворість цієї заборони до того, що навіть затримав в Англії данських послів, які вже відбули прощальну аудієнцію, і постійного представника Голландії, який мав супроводити до Фліссингена ост-індські кораблі, що їх Карл І повернув Сполученим Нідерландам. |
| 7656 |
На одному з них, як ми знаємо, пливла міледі, котра вже здогадувалась про те, що сталося, і остаточно переконалась у справедливості своїх припущень, побачивши, як на щоглі адміральського корабля затріпотів чорний прапор. |
| 7657 |
Тільки король, який завжди страшенно нудьгував, а в таборі, слід гадати, нудьгував іще більше, вирішив поїхати інкогніто до Сен-Жермена на день святого Людовіка й доручив кардиналові спорядити йому ескорт лише з двадцятьох мушкетерів. |
| 7658 |
Поставлений до відома його високопреосвященством, пан де Тревіль негайно зібрався в дорогу і, знаючи, що його друзям, з невідомих йому причин, дуже хочеться, а точніше, конче треба побувати в Парижі, включив їх до королівського ескорту. |
| 7659 |
Наші мушкетери дізналися про цю новину за чверть години після пана де Тревіля, бо він саме їм першим сповістив про неї. Ось коли Д'Артаньян зміг нарешті повною мірою оцінити милість кардинала, який таки дозволив йому надіти мушкетерський плащ. |
| 7660 |
Якби не ця обставина, юнакові довелося б залишатися в таборі, і друзі поїхали б без нього. Нема чого й казати, що цю нетерплячку повернутись до Парижа викликала в них небезпека, яка загрожувала пані Бонасьє, коли б вона зустрілася в Бетюнському монастирі зі своїм смертельним ворогом — міледі. |
| 7661 |
Тому, як ми вже знаємо, Араміс негайно написав листа до Тура тій самій білошвейці Марі Мішон, що мала такі впливові знайомства, й попросив її дістати в королеви дозвіл на звільнення пані Бонасьє з монастиря та на її від'їзд до Лотарингії або до Бельгії. |
| 7662 |
А втім, двічі чи тричі зашарівшися по самісінькі вуха від досить-таки брутальних жартів Портоса, Араміс попросив більше про це не згадувати й сказав, що коли хтось із друзів прохопиться бодай єдиним словом, він більше ніколи не звернеться в таких справах по допомогу до своєї кузини. |
| 7663 |
Правда, від цього дозволу, поки друзі перебували в таборі під Ла-Рошеллю, тобто на другому кінці Франції, їм було мало користі, а тому Д'Артаньян уже збирався прямо сказати панові де Тревілю, яка важлива для нього ця поїздка, й попросити у свого капітана відпустку. |
| 7664 |
Аж тут молодого гасконця та його товаришів повідомили, що король вирушає до Парижа в супроводі ескорту з двадцяти мушкетерів і що вони призначені в цей ескорт. Друзі невимовно зраділи. Вони послали слуг уперед з вантажем, а на ранок виїхали самі. |
| 7665 |
Король подякував панові де Тревілю й дозволив йому розподілити між мушкетерами чотириденні відпустки з умовою, щоб ніхто із щасливців, під страхом ув'язнення в Бастилії, не показувався в людних місцях. Перші чотири відпустки, як легко здогадатися, дістали наші друзі. |
| 7666 |
Більше того — Атос домігся в пана де Тревіля шістьох днів замість чотирьох; приєднавши до них ще й дві ночі, бо вони виїхали двадцять четвертого о п'ятій годині вечора, а пан де Тревіль милостиво позначив відпускне свідоцтво ранком двадцять п'ятого. |
| 7667 |
А тоді, повернувшись з походу, ми вже зуміємо добитися від королеви — почасти з допомогою її кузини, почасти за послуги, зроблені нами самими, — всього, чого попросимо. Тож сидіть собі тут і не витрачайте марно сил. Ми вдвох — я і Планше — впораємося з цією нескладною справою. |
| 7668 |
Двадцять п'ятого числа надвечір, коли при в'їзді до Арраса Д'Артаньян зіскочив з коня біля корчми, щоб випити склянку вина, якийсь вершник, змінивши на поштовому дворі коня, виїхав на дорогу й промчав у бік Парижа. |
| 7669 |
В ту мить, коли незнайомець виїздив з воріт, вітер шарпонув плащ, в який він був закутаний, дарма що надворі тільки кінчався серпень, і мало не зірвав йому з голови капелюха. Подорожній спритно схопив його за криси й, впіймавши на льоту, хутко насунув на очі. |
| 7670 |
Д'Артаньян, який не зводив погляду з цього вершника, зблід і впустив з рук склянку. Друзі підбігли й побачили, що Д'Артаньян, живий і здоровий, кинувся до свого коня. Вони заступили йому дорогу. І конюх, у захопленні від такої щасливої операції, подався назад до корчми. |
| 7671 |
Висаджуючись у Портсмуті, міледі сказала, що вона англійка, яка покинула Ла-Рошель через переслідування французів. Висаджуючись після дводенної морської подорожі в Булоні, вона вдала з себе француженку, якій англійці з ненависті до Франції чинили утиски в Портсмуті. |
| 7672 |
Звільнена, завдяки привітній усмішці й вишуканим манерам, підстаркуватим начальником порту (він навіть поцілував їй руку) від усіх необхідних формальностей, міледі пробула в Булоні рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб надіслати поштою такого листа: Того ж таки вечора міледі виїхала з Булоні. |
| 7673 |
Ніч застала її в дорозі; вона переночувала в заїзді. О п'ятій годині ранку міледі рушила далі й через три години була вже в Бетюні. Розпитавшися, де міститься монастир кармеліток, вона відразу ж поїхала туди. |
| 7674 |
Усе минуле вже встигло стертися з пам'яті міледі, і, звертаючи погляд у майбутнє, вона бачила перед собою тільки знаки високої прихильності кардинала, якому так щасливо прислужилася, ні в чому не заплямувавши його імені в цій кривавій справі. |
| 7675 |
Щораз нові пристрасті, які вирували в ній, робили життя міледі схожим на ті хмари, що, пливучи по небу й відбиваючи то блакить, то полум'я, а то й непроникну темінь бурі, лишають по собі на землі тільки руїни та смерть. Після сніданку абатиса прийшла до міледі з візитом. |
| 7676 |
Абатиса, особа вельможного походження, над усе любила розповіді про придворні інтриги, які так рідко доходили до віддалених куточків королівства; особливо ж важко було пройти тим чуткам крізь високі монастирські мури, перед порогом яких мала згинути мирська суєта. |
| 7677 |
Тож вона залюбки розважала добру абатису розмовами про легковажні світські звичаї французького двору, що мирно співіснували з підкресленою набожністю короля, та про скандальні пригоди знатних дам і вельмож, імена яких добре були відомі абатисі; вона навіть натякнула на кохання королеви й Бекінгема. |
| 7678 |
Словом, міледі говорила й говорила, щоб викликати на відвертість співрозмовницю. Проте абатиса лише слухала й посміхалась, не кажучи у відповідь жодного слова. Помітивши, що такі балачки їй до серця, міледі вела далі в тому ж дусі. Потім вона звернула розмову на кардинала. |
| 7679 |
А втім, тут міледі серйозно задумалась: вона ще не знала, роялістка абатиса чи кардиналістка. З обережності міледі вирішила триматися середини; але паніматка й собі стала ще обережнішою і тільки низько схиляла голову щоразу, коли гостя згадувала ім'я його високопреосвященства. |
| 7680 |
Щоб пересвідчитись, чи далеко заходить стриманість доброї абатиси, вона почала спершу натякати, а потім і більш одверто гудити кардинала, розповідаючи про його зв'язки з пані Д'Егійон, Маріон Делорм та іншими жінками. Абатиса стала слухати пильніше, пожвавішала й усміхнулася. |
| 7681 |
Гостя заходилась розповідати про те, як кардинал переслідує своїх ворогів. Абатиса перехрестилась, не мовивши жодного слова ні на знак схвалення, ні на знак осуду. Це ствердило міледі в думці, що її паніматка скоріше роялістка, ніж кардиналістка. |
| 7682 |
Тож вона говорила далі, наводячи чимраз разючіші приклади. І вона надала своєму обличчю найщирішої лагідності. Якусь мить паніматка схвильовано дивилася на міледі, наче враз їй сяйнула несподівана думка. |
| 7683 |
Схвильована новою пригодою, від якої з новою силою закалатало її схильне до інтриг серце, міледі чудово могла б обійтися й без сну. Проте вона скористалася з поради: за останні два тижні їй випало стільки переживань, що хоч її залізне тіло ще витримувало втому, душа потребувала відпочинку. |
| 7684 |
Вона попрощалася з абатисою й лягла, заколисувана приємними думками про помсту, на які її мимоволі навело ім'я Кетті. Міледі згадала майже беззастережну обіцянку кардинала надати їй свободу дій, коли вона успішно виконає його доручення. |
| 7685 |
Одне тільки жахало міледі — спогад про чоловіка, графа де Ля Фера, про якого вона думала, що він помер або принаймні виїхав з Франції, і якого так несподівано впізнала в Атосі, кращому другові Д'Артаньяна. |
| 7686 |
А втім, міледі усміхнулась, відзначивши, що має, порівняно зі своєю новою знайомою, куди вельможніший вигляд та аристократичніші манери. Правда, одяг послушниці на молодій жінці навряд чи міг допомогти їй у цьому змаганні. |
| 7687 |
Познайомивши жінок, абатиса попросила дозволу залишити їх, сказавши, що обов'язки наставниці вимагають її присутності в церкві. Міледі й молода послушниця зостались удвох. Послушниця, побачивши, що міледі ще лежить у ліжку, хотіла піти слідом за абатисою, та міледі затримала її. |
| 7688 |
Міледі простягла до пані Бонасьє руки; а та, переконана її словами, бачила тепер у цій жінці, яку вона ще хвилину тому вважала своєю суперницею, щирого й відданого друга. Жінки кинулись одна одній в обійми. |
| 7689 |
Певно, якби сили міледі дорівнювали її ненависті, пані Бонасьє знайшла б у тих обіймах свою смерть. Але, неспроможна задушити молоду жінку, міледі лише всміхнулася до неї. Міледі машинально повторила: Міледі лишилася в ліжку, заклякла й заніміла. |
| 7690 |
Стільки несподіванок звалилось на неї одразу, що вона вперше в житті розгубилася. Міледі скочила з ліжка. Міледі похапцем одяглася. Лишившись сама, міледі прикипіла очима до дверей. За якусь мить на сходах лунко продзвеніли остроги, потім двері відчинились і на порозі став незнайомець. |
| 7691 |
Міледі радісно скрикнула. Цей незнайомець був граф де Рошфор, душею й тілом відданий його високопреосвященству. |
| 7692 |
Вершник глянув угору, помітив молодих жінок і привітно махнув міледі рукою. Вона знову сіла на стілець і вдала, що поринула в глибокі роздуми. Жінки привітно всміхнулись одна до одної й розійшлися в різні боки. Міледі казала правду: ЇЇ таки боліла голова. Непевні заміри хаотично юрмились у мозку. |
| 7693 |
Передусім вона мала якнайшвидше викрасти пані Бонасьє, сховати її в надійному місці і, в разі необхідності, тримати там заложницею. Міледі вже почала сумніватися в наслідках цієї відчайдушної боротьби, в яку її вороги вкладали стільки ж наполегливості, скільки вона жорстокості. |
| 7694 |
До того ж, міледі відчувала — як дехто відчуває наближення грози, — що розв'язка ось-ось настане й що вона неминуче буде жахливою. На випадок, якби міледі спіткала невдача, то, маючи пані Бонасьє заложницею, вона вступила б у переговори і, безперечно, домоглася б необхідних поступок. |
| 7695 |
Отже, ця справа була залагоджена. Пані Бонасьє без жодних сумнівів піде за нею. А коли вони дістануться до Армантьєра, міледі переконає її, що Д'Артаньян так і не приїхав до Бетюна. Через два тижні повернеться Рошфор. За ці півмісяця міледі вирішить, як помститися чотирьом друзям. |
| 7696 |
Вона діяла, мов досвідчений полководець, який, думаючи про перемогу, не забуває й про можливу поразку, а тому передбачає все, щоб бути готовим і до наступу, і до відступу. За годину міледі почула, як хтось кличе її ласкавим голосом. Це була пані Бонасьє. |
| 7697 |
Добра абатиса, звичайно, пристала на всі її прохання, і вже сьогодні на молодих жінок чекала спільна вечеря. Вийшовши на подвір'я, вони почули, як до воріт під'їхала карета. Міледі прислухалась. Міледі не помилилась: біля воріт пролунав дзвоник. |
| 7698 |
Міледі квапливо подалася до своєї кімнати, застала там лакея Рошфора й пояснила йому, що він має робити. Він чекатиме біля воріт; якщо з'являться мушкетери, лакей негайно заверне за ріг муру, об'їде монастир і чекатиме міледі в невеличкому селі по той бік гаю. |
| 7699 |
Тоді вона вийде на дорогу садом і пішки добереться до села: ми вже казали, що міледі чудово знала цей куточок Франції. Якщо ж мушкетери не з'являться, все відбудеться так, як було домовлено раніше: пані Бонасьє стане на приступку карети наче для того, щоб попрощатися з міледі, й поїде разом із нею. |
| 7700 |
Пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Щоб розвіяти останні її сумніви, міледі повторила лакеєві другу половину своїх розпоряджень. Вона спитала, яка чекає на них карета. Виявилось, що карета запряжена трійкою коней, якими править поштар; лакей Рошфора мав супроводити карету як форейтор. |
| 7701 |
Пані Бонасьє ледве доторкнулась до їжі і тільки вмочила губи в чарку. Аж тут здалеку долинув цокіт копит. Він ставав усе виразнішим; за хвилину почулося кінське іржання. Ці звуки вразили міледі, як грім серед ясного неба. Вона пополотніла й кинулась до вікна. |
| 7702 |
Пані Бонасьє, затремтівши всім тілом, підвелась і сперлася рукою на стілець, щоб не впасти. Вершників ще не було видно, але цокіт копит ближчав і ближчав. Пані Бонасьє вклякла на місці, мовчазна й біла, немов статуя. Гомін усе гучнішав. |
| 7703 |
Коні мчали не далі як за півтораста кроків од монастиря; їх тільки тому не видно було, що вони ще не доскакали до повороту дороги. Проте тупіт ставав таким виразним, що можна було полічити кількість коней по цокотінню копит. Міледі напружено вдивлялась удалину. |
| 7704 |
Ще не смеркло, і вона сподівалася розгледіти вершників. Нарешті вона побачила: на повороті майнули обшиті галунами капелюхи й заколихались на вітрі пера. Вона нарахувала спочатку двох, потім п'ятьох і, нарешті, вісьмох вершників; один з них вирвався на два корпуси вперед. Міледі глухо застогнала. |
| 7705 |
В тому, хто скакав попереду, вона впізнала Д'Артаньяна. Вони почули, як вершники проскакали під вікном. Пані Бонасьє ступила два кроки й упала на коліна. Міледі хотіла було підняти й вивести її, але їй забракло сил. Аж тут долинув стукіт карети — угледівши мушкетерів, поштар погнав коней чвалом. |
| 7706 |
Пролунало кілька пострілів. Несподівано вона зупинилась, очі її заблищали недобрим вогнем. Підбігши до столу, вона відкрила перстень і вкинула в чарку пані Бонасьє червонясту зернинку. Зернинка одразу ж розтанула у вині. |
| 7707 |
Вона поринула в той стан, який відчувають люди, шо бачать уві сні, наче хтось женеться за ними, й марно силкуються втекти. За кілька хвилин знадвору долинув відчайдушний стукіт у ворота. Пані Бонасьє чекала, що міледі вернеться по неї, але та не з'явилася. |
| 7708 |
Певно, від страху, чоло молодої жінки вкрилося холодним потом. Нарешті заґратовані ворота з грюкотом відчинилися, і на сходах загриміли чоботи та задзвеніли остроги. Збуджені голоси лунали ближче та ближче, і їй здалося, ніби вона почула своє ім'я. |
| 7709 |
Впізнавши голос Д'Артаньяна, молода жінка кинулась до дверей. Д'Артаньян кинув пістолет, з дула якого ще струмив дим, і став на коліна перед коханою. Атос заткнув свій пістолет за пояс. Портос та Араміс, які ввійшли до кімнати зі шпагами в руках, вклали їх у піхви. |
| 7710 |
При слові «вона» Атос, що сів був у крісло, рвучко підвівся. Портос став щосили гукати на допомогу, Араміс кинувся до столу — налити склянку води. Та враз він зупинився, побачивши Атоса — такий у нього був страшний вигляд. |
| 7711 |
Застиглими від жаху очима Атос дивився на одну з чарок і, здавалось, мучився страхітливою підозрою. Тут пані Бонасьє розплющила очі. Четверо друзів не могли стримати розпачливого зойку, але голос Атоса пролунав гучніше від інших. |
| 7712 |
Обличчя пані Бонасьє стало бліде, як крейда; гострий біль підкосив її, і вона, задихаючись, упала на руки Портоса й Араміса. Д'Артаньян з невимовною тривогою схопив Атоса за руку. Д'Артаньян, який судорожно стискав руку Атоса, випустив її й кинувся до пані Бонасьє. |
| 7713 |
Зібравши останні сили, вона взяла обома руками голову юнака, глянула на нього так, ніби вклала в цей погляд усю свою душу, і, ридаючи, притислась губами до його губів. Юнак застогнав і впав біля своєї коханої, як і вона, блідий та холодний. |
| 7714 |
Портос заплакав, Араміс здійняв руки до неба, Атос перехрестився. В цю мить на порозі став незнайомець, майже такий само блідий, як і всі, хто був у кімнаті. Він оглядівся навколо. Побачивши мертву пані Бонасьє та непритомного Д'Артаньяна, незнайомець закляк на місці. |
| 7715 |
Його появи наче ніхто не помітив; усі стояли в німому заціпенінні, вражені наглою смертю пані Бонасьє. Усі троє здивовано глянули на того, хто назвав їх на ім'я. Їм здалося, що вони вже колись бачили цього чоловіка. Друзі мовчали. |
| 7716 |
Голос незнайомця, так само, як і його обличчя, здавався їм дивно знайомим. Але вони не могли пригадати, де й коли чули його. Ці слова вразили трьох мушкетерів. Атос підвівся й подав лордові Вінтеру руку. Він вирвався з рук Портоса та Араміса й безтямно кинувся до тіла своєї коханої. |
| 7717 |
Обоє друзів зустріли її в коридорі, схвильовану й розгублену від такої кількості подій. Абатиса покликала кількох черниць, і вони, всупереч усім монастирським звичаям, ввійшли в кімнату, де було п'ятеро чоловіків. Д'Артаньян сховав обличчя на грудях Атоса й заридав. |
| 7718 |
І він вивів свого друга з кімнати, дбайливий, як батько, співчутливий, як пастор. Він, що так багато страждав, як ніхто, розумів Д'Артаньяна. Всі п'ятеро в супроводі слуг, що вели на поводу коней, подалися до Бетюна, околиці якого видніли вдалині, і зупинились перед першою-ліпшою корчмою. |
| 7719 |
Д'Артаньян так вірив словам свого друга, що схилив голову і, не заперечуючи, ввійшов до корчми. Портос і Араміс перезирнулися, не розуміючи, звідки в Атоса така впевненість. Лорд Вінтер подумав, що Атос каже це, аби пом'якшити горе Д'Артаньяна. |
| 7720 |
Крім того, слуги, які в когось про щось розпитують, викликають куди менше підозр, ніж їхні пани, і зустрічають більше прихильності в тих, до кого звертаються. І, нарешті, міледі знала наших друзів, але не знала їхніх слуг. Слуги ж, навпаки, чудово знали міледі. |
| 7721 |
Всі четверо завтра об одинадцятій годині мали зійтися в умовленому місці. Якби їм пощастило з'ясувати, де переховується міледі, троє мали б залишитися стерегти її, а четвертий повернувся б до Бетюна — попередити Атоса і стати друзям за провідника. |
| 7722 |
Вислухавши ці розпорядження, слуги рушили кожен своєю дорогою. Тоді Атос підвівся зі стільця, надів перев'язь зі шпагою, загорнувся в плащ і вийшов з корчми. Було близько десятої години вечора, а, як відомо, о такій порі вулиці в провінційних містах майже завжди стають безлюдними. |
| 7723 |
Проте Атос вирішив знайти хоч кого-небудь, щоб звернутися до нього з запитанням. Нарешті він таки здибав запізнілого перехожого, підійшов до нього і сказав кілька слів. Той перелякано відсахнувся від мушкетера, та все-таки у відповідь на запитання вказав рукою у глиб вулиці. |
| 7724 |
Атос запропонував перехожому півпістоля, щоб той провів його, однак це виявилося марною справою. Атос звернув на вулицю, яку показав йому перехожий, але, діставшись до перехрестя, знову зупинився, не знаючи, кудою податися далі. Він став чекати, сподіваючись, що зустріне ще кого-небудь. |
| 7725 |
І справді, за кілька хвилин неподалік з'явився нічний сторож. Атос звернувся до нього з тим самим запитанням, що й до недавнього перехожого; сторож так само злякався, теж не схотів іти з мушкетером і тільки показав рукою напрям. |
| 7726 |
Атос пішов уперед і незабаром дістався до околиці, протилежної тій, через яку він та його товариші ввійшли до міста. Тут він знову безпорадно спинився. На щастя, до Атоса підійшов якийсь жебрак і попросив милостиню. |
| 7727 |
Мушкетер запропонував жебракові екю за те, щоб той довів його туди, куди Атосові було треба. Жебрак теж був спершу завагався, але, побачивши срібну монету, що блищала в темряві, наважився і зголосився провести Атоса. |
| 7728 |
Дійшовши до рогу якоїсь вулиці, жебрак показав Атосові на невеличкий будиночок, що стояв удалині окремо від інших, самотній і сумний. Атос рушив до нього, а жебрак, діставши свій екю, щодуху кинувся тікати. |
| 7729 |
Тільки обійшовши будиночок з усіх боків, Атос знайшов двері, що були майже непомітні на тлі стіни, вкритої червонястою фарбою. Жоден промінь світла не пробивався крізь щілини віконниць, жоден звук не свідчив про те, що тут хтось мешкає. Будиночок був похмурий і німий, як могила. Атос тричі постукав. |
| 7730 |
Ніхто не відповів. Проте за третім разом зсередини долинув шум кроків, що наближалися. Нарешті двері прочинились, і на порозі став високий чоловік з блідим обличчям, чорним волоссям і такою ж чорною бородою. Атос тихо сказав кілька слів, після чого хазяїн знаком запросив мушкетера зайти. |
| 7731 |
Мушкетер одразу ж скористався з запрошення, і двері за ним зачинилися. Незнайомець, якого Атос так довго шукав і з такими труднощами нарешті знайшов, увів свого гостя до майстерні, де він перед тим з'єднував дротом торохкітливі кістки людського скелета. |
| 7732 |
Весь кістяк був уже зібраний: тільки череп лежав окремо на столі. Всі речі, розкладені та розвішані по кімнаті, свідчили, що її хазяїн цікавиться природничими науками. Тут були змії в скляних банках з прикріпленими до них ярликами, де вказувалась назва кожної породи. |
| 7733 |
Висушені ящірки виблискували, наче смарагди, оправлені у великі рами чорного дерева. Нарешті, скрізь висіли жмути і в'язки пахучого сушеного зілля, безперечно, наділеного властивостями, невідомими звичайним людям. Людей у кімнаті не було — ні домочадців, ні слуг; високий чорнявий чоловік жив сам. |
| 7734 |
Та ледве встиг Атос докінчити фразу, як хазяїн, що й досі стояв перед мушкетером, з жахом відсахнувся від гостя й навідріз одмовився виконати його прохання. Тоді мушкетер вийняв з кишені папірець, на якому були написані два рядки тексту, скріплені підписом та печаткою, й показав його незнайомцеві. |
| 7735 |
Прочитавши ці два рядки, побачивши підпис і впізнавши печатку, той одразу ж вклонився на знак того, що більше не має заперечень і що ладен виконати все, чого від нього вимагають. Атосові нічого більше й не треба було. |
| 7736 |
Він підвівся, попрощався, вийшов з кімнати, подався назад тією ж дорогою, якою прийшов, дістався до корчми й зачинився у себе в кімнаті. На світанку до нього прийшов Д'Артаньян і спитав, що слід робити. За кілька хвилин абатиса монастиря сповістила мушкетерів, що похорон відбудеться опівдні. |
| 7737 |
Призначеної години лорд Вінтер і четверо друзів прибули до монастиря; там дзвонили в усі дзвони, двері каплиці були відчинені, але грати криласа замкнені. Посеред криласа стояла труна з тілом жертви, прибраним в одяг послушниці. |
| 7738 |
З обох боків криласа, за ґратами, куди можна було потрапити тільки з боку монастиря, стояли всі кармелітки, які слухали заупокійну службу й співали разом із священиками. Проте вони не бачили мирян, і миряни їх теж не бачили. Коли Д'Артаньян підійшов до дверей каплиці, мужність знову зрадила його. |
| 7739 |
Простуючи по піщаній стежці, на якій видно було ледь помітні відбитки ніг цієї жінки, яка залишала за собою кривавий слід скрізь, де тільки з'являлась, він підійшов до хвіртки, наказав відімкнути її й подався в гай. Тут усі його припущення підтвердились: дорога, куди звернула карета, огинала гай. |
| 7740 |
Десь за три чверті льє від монастиря, кроків за п'ятдесят од села Фестюбер, червоніла більша пляма; земля навколо була витоптана кінськими копитами. Між лісом і цим місцем, яке викривало злочинців, поряд із зритою кіньми землею, видніли ті самі сліди, що і в саду. Тут карета зупинялася. |
| 7741 |
Тут міледі вийшла з лісу й сіла в карету. Задоволений своїм відкриттям, що підтверджувало всі його здогади, Атос поспішив назад до корчми й застав там Планше, який нетерпляче чекав на нього. Все сталося так, як і передбачав Атос. |
| 7742 |
Там, сидячи в шинку за пляшкою вина, він, навіть нікого не розпитуючи, дізнався, що напередодні, о пів на дев'яту вечора, якийсь поранений добродій, що супроводжував даму, яка їхала в поштовій кареті, змушений був зупинитись, не в силі подорожувати далі. |
| 7743 |
Рану незнайомця вони пояснювали нападом грабіжників, котрі начебто зупинили карету в лісі. Поранений лишився в селі, а дама перемінила коней і рушила далі. Планше став розпитувати про поштаря і знайшов його. Той сказав, що довіз даму до Фромеля, а з Фромеля вона поїхала до Армантьєра. |
| 7744 |
Не поговоривши й десяти хвилин зі слугами заїзду, він уже знав, що якась дама — сама, без супроводу — приїхала напередодні об одинадцятій годині вечора, зайняла кімнату, звеліла покликати до себе хазяїна й сказала, що хотіла б певний час пожити в околицях Армантьєра. |
| 7745 |
Планше дізнався про все, що йому було потрібно. Він побіг на призначене місце, зустрівся там з трьома іншими слугами, доручив їм стерегти всі виходи з заїзду й поспішив назад до Атоса, якому й розповів про зібрані ним відомості. Тут у кімнату зайшли друзі мушкетера; вони повернулися з похорону. |
| 7746 |
Всі, навіть завжди лагідний Араміс, були понурі й насуплені. Вони розійшлися по своїх кімнатах. О восьмій годині вечора Атос загадав сідлати коней і переказати лордові Вінтеру та своїм друзям, щоб вони ладналися в дорогу. За хвилину всі п'ятеро були готові. |
| 7747 |
Кожен оглянув свою зброю і привів її в стан готовності. Атос зійшов униз останній і побачив, що Д'Артаньян уже сидить верхи й квапить усіх з від'їздом. Четверо вершників здивовано озирнулись довкола себе, марно силкуючись пригадати, кого їм може бракувати. |
| 7748 |
Тим часом Планше привів Атосового коня; мушкетер легко скочив у сідло. І він пустив коня вчвал. За чверть години він і справді вернувся в супроводі людини в масці, закутаної в довгий червоний плащ. Лорд Вінтер і троє мушкетерів збентежено перезирнулися. Ніхто з них не знав, хто ця людина. |
| 7749 |
Час од часу, при світлі блискавки, що спалахувала десь на обрії, подорожні могли розрізнити безлюдну дорогу, яка білою смугою тікала вдалину; потім, коли блискавка згасала, все знову занурювалось у непроглядний морок. |
| 7750 |
Атос щохвилини гукав до Д'Артаньяна, який намагався випередити невеличкий загін, щоб той їхав разом з усіма. Та вже за якусь мить Д'Артаньян знову залишав їх позаду. Він жив єдиною думкою — мчати вперед, і ця думка несла його за собою. |
| 7751 |
Вершники мовчки проїхали село Фестюбер, де лишився поранений лакей, потім обминули Ришбурзький ліс. Угледівши Ерліє, Планше, що, як і раніше, показував дорогу, звернув ліворуч. Кілька разів то лорд Вінтер, то Портос, то Араміс озивалися до людини в червоному плащі. |
| 7752 |
Тим часом гроза набирала сили, блискавки спалахували чимраз частіше, грім гуркотів чимраз дужче; вітер, провісник урагану, куйовдив волосся вершників і свистів у перах їхніх капелюхів. Вони пустили коней клусом. Одразу ж за Фромелем почалася гроза, і вершники загорнулися в плащі. |
| 7753 |
В ту мить, коли загін, проминувши Госкаль, під'їздив до поштової станції, якийсь чоловік, що ховався від дощу під деревом, відступив од стовбура, з яким він зливався у темряві, вийшов на дорогу й притулив палець до губів. Атос упізнав Грімо. Грімо ствердно кивнув головою. |
| 7754 |
Д'Артаньян заскреготів зубами. Грімо простяг руку до річки Ліс. Грімо показав зігнутий вказівний палець. Грімо пішов навпростець через поле, показуючи дорогу. Кроків через п'ятсот шлях їм перепинив ручай, і вершники подолали його бродом. При спаласі блискавки вони побачили село Ангенгем. |
| 7755 |
Блискавка спалахнула ще раз; Грімо простяг руку, і в яскраво-блакитному сяйві вогняної змії вершники розгледіли на самому березі річки усамітнений маленький будиночок, що стояв не далі, ніж за сто кроків од порому. В одному вікні світилося. У цю мить хтось виліз із рівчака. Це був Мушкетон. |
| 7756 |
Він пальцем показав на освітлене вікно. Атос скочив з коня, віддав повід Грімо й, зробивши всім знак об'їхати будиночок та стати біля дверей, попрямував до вікна. Будиночок був оточений живоплотом у два-три фути заввишки. |
| 7757 |
Атос перестрибнув через нього й підійшов до вікна, що не мало віконниць, але було щільно запнуте завісками, які затуляли його нижню половину. Атос став на кам'яну приступку й зазирнув поверх завісок у кімнату. |
| 7758 |
При світлі лампи він побачив загорнену в темну мантилью жінку, що сиділа на ослоні перед згасаючим вогнем. Спершись ліктями на вбогий столик, вона схилила голову на білі, немов виточені зі слонової кістки, руки. Її обличчя важко було розгледіти, але на губах Атоса майнула зловісна усмішка. |
| 7759 |
Слідом за Д'Артаньяном до кімнати ввійшли Портос, Араміс, лорд Вінтер і незнайомець у червоному плащі. Слуги стали біля дверей та вікна. Міледі впала на ослін і здійняла догори руки, наче заклинаючи це страшне видіння. Побачивши свого дівера, вона несамовито закричала. Д'Артаньян вийшов наперед. |
| 7760 |
Він обернувся до Портоса та Араміса. І Д'Артаньян разом з Портосом та Арамісом відійшов у протилежний куток кімнати. Почувши про ці нові, досі невідомі їм злочини, судді мимоволі здригнулись. І лорд Вінтер став поруч з Д'Артаньяном, поступаючись місцем перед іншим обвинувачем. |
| 7761 |
Міледі схилила голову на руки, намагаючись зібрати думки, що переплутались їй у голові від смертельного жаху. Я дав їй своє багатство, дав своє ім'я. Г от якось я побачив, що цю жінку затавровано: на лівому плечі в неї випечено квітку лілії. |
| 7762 |
Всі звернули погляд на незнайомця, бо ніхто, крім Атоса, не знав, хто він такий. А втім, Атос теж дивився на нього так само здивовано, як і інші, не розуміючи, чим причетний він до тієї жахливої драми, розв'язка якої наставала у цю хвилину. |
| 7763 |
Повільно й урочисто підступившись до міледі на таку відстань, що між ними лишився тільки стіл, незнайомець зірвав з себе маску. Міледі з острахом вдивлялася в це бліде обличчя, облямоване чорним волоссям і такою ж чорною бородою, в обличчя, що зберігало байдужий, крижаний спокій. |
| 7764 |
Але для того, щоб виїхати звідти, щоб утекти разом, перебратися до іншої частини Франції, де вони могли б жити спокійно, бо ніхто не знав би їх там, потрібні були гроші. Ні вона, ні він їх не мали. Священик украв святі чаші й продав їх. А що вони готували втечу разом, то їх арештували обох. |
| 7765 |
Я здогадувався, де вона переховується, вистежив її, піймав, зв'язав і затаврував тим самим знаком, яким затаврував свого брата. Через день після того, як я повернувся до Лілля, моєму братові пощастило втекти з в'язниці. |
| 7766 |
Мене звинуватили в причетності до його втечі й засудили до ув'язнення замість нього доти, аж поки він сам віддасть себе до рук властей. Бідолашний брат не знав про цей вирок. Він помирився з цією жінкою; вони разом утекли до Беррі. Там він дістав невеличку парафію. |
| 7767 |
А втім, властям треба віддати належне — ті, хто засудив мене, дотримали свого слова. Коли особу самогубця було встановлено, мене звільнили з ув'язнення. Ось злочин, в якому я її звинувачую; ось за що її затавровано. |
| 7768 |
Почувши ці слова, які не лишали їй жодної надії на порятунок, міледі підвелася, випросталась на весь зріст і хотіла щось сказати, але сили зрадили її. Їй здалося, що чиясь владна, невблаганна рука схопила її за волосся й повела за собою так само безповоротно, як зла доля веде людину до загибелі. |
| 7769 |
Навіть не намагаючись чинити опір, вона вийшла з будинку. Лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс вийшли слідом за нею. Слуги пішли за своїми панами. В порожній кімнаті з розбитою шибкою і навстіж розчиненими дверима сумно догоряла на столі чадна лампа. Було вже близько півночі. |
| 7770 |
Щербатий місяць, закривавлений останнім відблиском грози, сходив за містечком Армантьєр, і в його тьмяному світлі бовваніли темні силуети будинків та кістяк високої ажурної дзвіниці. Річка Ліс котила свої води, схожі на потік розтопленого олова. |
| 7771 |
На тому березі видніли чорні купи дерев, що вирізнялися на тлі грозового неба, вкритого важкими мідно-червоними хмарами, які трохи розсіювали непроглядний морок ночі. Ліворуч височів старий занедбаний вітряк з нерухомими крилами, з руїн якого вряди-годи долинали пронизливі й монотонні крики сови. |
| 7772 |
Тут і там на рівнині, праворуч і ліворуч од дороги, по якій рухалась зловісна процесія, чорніли низькі, присадкуваті дерева, що скидалися на потворних карликів, які присіли навпочіпки й підстерігають людей у цю лиху годину. |
| 7773 |
Мертва тиша гнітила всю природу, земля була волога та слизька після недавнього дощу, а свіжі трави пахли сильніше, ніж звичайно. Двоє слуг вели міледі, тримаючи її за руки. Кат ішов слідом за ними, а лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс простували за катом. Планше і Базен ішли останніми. |
| 7774 |
Скориставшися з того, що вона опинилась на кілька кроків попереду всіх, міледі сказала слугам: Почувши голос міледі, Атос підбігдо слуг; лорд Вінтер зробив те ж саме. Покликали Планше та Базена, які замінили Грімо та Мушкетона. |
| 7775 |
Коли всі дісталися берега, кат підійшов до міледі і зв'язав їй руки та ноги. Промовляючи ці слова, він продовжував зв'язувати її. Міледі нестямно закричала; крик цей химерно відлунив у нічній тиші й загубився далеко за лісом. Міледі несамовито зойкнула і впала навколішки. |
| 7776 |
Кат ухопив її попідруки, щоб віднести до човна. В цих криках вчувався такий розпач, що Д'Артаньян, який досі був найзапеклішим переслідувачем міледі, одійшов убік і сів на колоду, схиливши голову й затуливши долонями вуха. Та, незважаючи на це, він усе-таки чув її голосіння й погрози. |
| 7777 |
Д'Артаньян був наймолодший з усіх; серце його нарешті не витримало. Міледі почула його слова, і в неї сяйнув промінець надії. Юнак підвівся і ступив крок до неї. Але Атос вихопив шпагу й заступив йому дорогу. Д'Артаньян упав на коліна й став читати молитву. Атос підійшов до міледі. |
| 7778 |
Потім до неї підійшов лорд Вінтер. Вона нічого не побачила. Вона прислухалась, але нічого не почула. Її оточували тільки вороги. Він посадив її в човен і вже збирався відштовхнути його від берега, коли Атос простяг йому гаманець із золотом. І він кинув золото в річку. |
| 7779 |
Човен з катом і злочинницею поплив до лівого берега Лісу; всі, хто залишився на правому березі, стали на коліна. Човен повільно рухався уздовж поромного каната в тьмяних відсвітах блякло-сірої хмари, що нависала над водою. Нарешті він пристав до берега. |
| 7780 |
Постаті ката й міледі чорними силуетами вимальовувались на червонястому тлі неба. Поки човен переправлявся через річку, міледі пощастило розв'язати мотузку на ногах. Діставшись до берега, вона спритно скочила на землю й побігла. |
| 7781 |
Але земля була мокра; вибігши на пагорб, міледі підсковзнулась і впала на коліна. Забобонна думка вразила її. Вона вирішила, що небо відмовляється від неї, і застигла, схиливши голову й смиренно склавши руки. |
| 7782 |
З правого берега побачили, як кат неквапно підняв обидві руки, як у сяйві місяця блиснуло лезо широкого меча й як руки раптом різко опустились. Почувся зойк жертви, і обезглавлене тіло впало на землю. Він виїхав, усе ще приголомшений звісткою про смерть Бекінгема, що миттю облетіла весь Париж. |
| 7783 |
Та вже наступного дня їй довелося повірити у фатальну новину: Ля Порт, що йому, як і всім іншим подорожнім, довелося затриматись в Англії за наказом короля Карла І, привіз королеві останній, передсмертний подарунок Бекінгема. Радість короля не мала меж. |
| 7784 |
Його чоло ніколи надовго не прояснялося: він чудово розумів, що, прибувши до табору, знову потрапить у рабство, і все-таки їхав туди. Кардинал був для нього змією з гіпнотичним поглядом, а сам він — птахом, який хоч і перепурхує з гілки на гілку, проте не може втекти від змії. |
| 7785 |
Ось чому повернення до Ла-Рошелі було таким нудним. Наші четверо друзів особливо дивували своїх товаришів: вони всю дорогу їхали окремо від інших, низько схиливши голови й понуро дивлячись перед себе. |
| 7786 |
Тільки-но прибував король до якогось міста, четверо друзів, відбувши почесний ескорт, йшли або до відведеного їм для ночівлі помешкання, або ж поспішали до віддаленого шинку, де, проте, не грали в кості й не пили вина. Натомість вони про щось стиха розмовляли, пильнуючи, щоб ніхто їх не підслухав. |
| 7787 |
Якось, коли король затримався в дорозі для полювання й четверо друзів, замість приєднатися до мисливців, подались, своєю звичкою, до корчми, що стояла на битому шляху, біля цього заїзду зупинився вершник, що прискакав на змиленому коні з Ла-Рошелі. |
| 7788 |
Збираючись випити склянку вина, він зазирнув до зали, де за столом сиділи четверо мушкетерів. Д'Артаньян підвів голову й не стримав радісного вигуку. Перед ним був той самий незнайомець, якого він називав своїм привидом, той самий незнайомець з Менга, з вулиці Могильників і з Арраса. |
| 7789 |
Д'Артаньян вихопив шпагу й кинувся до дверей. Але цього разу незнайомець не став тікати, а скочив з коня й сам пішов назустріч Д'Артаньянові. Шевальє де Рошфор озирнувся й побачив, що Портос і Араміс стали між ним і дверима; він зрозумів, що перебуває цілком у владі цих чотирьох чоловіків. |
| 7790 |
Відбувся урочистий церемоніал зустрічі, під час якої міністр і король палко привітали один одного зі щасливим випадком, що дозволив Франції позбутися запеклого ворога, який підбурював проти неї всю Європу. |
| 7791 |
Після цього кардинал, попереджений Рошфором про арешт Д'Артаньяна, бажаючи якнайскоріше побачити арештованого, попрощався з королем, запросивши його завтра оглянути збудовану за час його відсутності греблю. |
| 7792 |
Коли ввечері Рішельє прибув до своєї ставки поблизу Кам'яного Мосту, він побачив біля дверей Д'Артаньяна без шпаги і з ним трьох озброєних мушкетерів. Цього разу, свідомий своєї сили, кардинал суворо глянув на них і, махнувши Д'Артаньянові рукою, поглядом наказав йому йти за собою. |
| 7793 |
Д'Артаньян підкорився. Його високопреосвященство насупив брови й навіть на мить зупинився, але потім, не мовивши жодного слова, поспішив до будинку. Д'Артаньян пройшов слідом за кардиналом. Друзі лишилися на варті за дверима. |
| 7794 |
Це було друге його побачення з Рішельє, і, як зізнавався потім сам Д'Артаньян, він був певен: це побачення останнє. Рішельє підійшов до каміна й притулився до його стінки; великий письмовий стіл одділяв його від Д'Артаньяна. Рішельє пильно глянув на юнака. |
| 7795 |
І Д'Артаньян розповів про отруєння пані Бонасьє в Бетюнському монастирі кармеліток, про суд в самотньому будиночку, про страту на березі Лісу. Дрож пробіг по тілу кардинала, хоч він умів стримувати свої почуття. |
| 7796 |
Кардинал узяв папір і повільно, наголошуючи на кожному слові, прочитав: Прочитавши ці два рядки, кардинал глибоко замислився, але не повернув документа Д'Артаньянові. Молодий мушкетер був певен, що геройськи зустріне смерть. Замислившись, Рішельє то згортав, то розгортав у руках записку. |
| 7797 |
Він прочитав на цьому обличчі сліди всіх страждань, що їх Д'Артаньян зазнав за останній місяць, і втретє, а то й учетверте подумав про те, які великі надії подає цей юнак у свої двадцять років і як успішно міг би скористатися з його енергії, мужності та розуму далекоглядний політик. |
| 7798 |
До того ж, правду кажучи, злочини, могутність і пекельний геній міледі не раз страхали кардинала. Він відчував якусь потаємну радість від думки, що назавжди позбувся цієї небезпечної спільниці. Рішельє неквапно розірвав документ, що його так великодушно віддав йому мушкетер. — подумав Д'Артаньян. |
| 7799 |
Вони разом вийшли з кімнати. Молоді люди усміхнулись один до одного, потисли один одному руки і вклонилися його високопреосвященству. Справді, того ж вечора Д'Артаньян прийшов до Атоса і застав його за пляшкою іспанського вина. Д'Артаньян розповів йому все, що сталося між ним і кардиналом. |
| 7800 |
Д'Артаньян розповів Портосові про своє побачення з кардиналом і, вийнявши з кишені патент, сказав: — Візьміть, любий друже, впишіть своє ім'я й будьте мені хорошим командиром. Портос глянув на патент і, на превеликий подив Д'Артаньяна, повернув його назад. І він оддав патент Д'Артаньянові. |
| 7801 |
Д'Артаньян прийняв чин лейтенанта. Портос покинув службу й одружився наступного року з пані Кокнар. В омріяній скрині виявилося вісімсот тисяч ліврів. Мушкетонові пошили розкішну ліврею, і нарешті збулась його найзаповітніша мрія: він став їздити на приступці визолоченої карети. |
| 7802 |
Араміс після однієї з подорожей до Лотарингії несподівано зник і перестав писати друзям. Згодом, через пані де Шеврез, яка розповіла про це кільком своїм близьким знайомим, стало відомо, що він постригся в ченці в одному з монастирів у Нансі. Базен став послушником. |
| 7803 |
Атос служив мушкетером під командуванням Д'Артаньяна аж до 1631 року, коли, поїхавши до Турені, теж залишив службу, пояснивши це тим, що дістав невелику спадщину в Русийоні. Грімо поїхав з Атосом. Д'Артаньян тричі бився на дуелі з Рошфором і всі три рази його поранив. |
| 7804 |
Був холодний і ясний квітневий день, і годинник вибив тринадцяту годину. Вінстон Сміт, притиснувши підборіддя до грудей, щоб заховати обличчя від різкого вітру, хутко прослизнув у скляні двері багатоквартирного будинку, але все ж хмарка піщаної пилюги встигла залетіти слідом за ним. |
| 7805 |
На ньому було зображене лише величезне обличчя, понад метр завширшки — обличчя чоловіка приблизно сорока п'яти років з густими чорними вусами і грубими, проте симпатичними рисами. Вінстон попрямував до сходів. Годі було й намагатися піднятися ліфтом. |
| 7806 |
Щоб дістатися квартири, треба було подолати сім маршів сходів, і Вінстон, який мав тридцять дев'ять років, та ще й варикозну виразку над своєю правою щиколоткою, підіймався повільно, зупиняючись кілька разів для перепочинку. |
| 7807 |
На кожному сходовому майданчику навпроти ліфтової шахти на нього зі стіни дивилося величезне обличчя. Воно було намальоване таким чином, що, незалежно від того, де ви стоїте, його очі увесь час стежили за вами. СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ — значилося під малюнком. |
| 7808 |
У квартирі солодкоголосо зачитувалися цифри, що якось стосувалися виробництва чавуну. Голос лунав із видовженої металевої пластини, схожої на закіптюжене дзеркало, яка утворювала частину поверхні стіни праворуч. Вінстон повернув вимикач, і голос притих, хоча слова й далі звучали досить виразно. |
| 7809 |
Пристрій (він називався телеекраном) можна було приглушити, але не можна було зовсім вимкнути. Вінстон підійшов до вікна — синій комбінезон, який був одностроєм Партії, лише підкреслював скромні розміри його фігури. |
| 7810 |
У нього було дуже світле волосся та від природи рум'яне обличчя із загрублою шкірою — від поганого мила, тупих лез і зимового холоду, який лише нещодавно минувся. Щоправда, навіть крізь зачинене вікно зовнішній світ видавався холодним. |
| 7811 |
Унизу на вулиці пориви вітру крутили невеликі смерчі з пилу та клаптів паперу, і попри сонячну погоду й чисте синє небо, усе навколо, окрім розвішаних скрізь плакатів, видавалося сірим та безбарвним. З кожного помітного місця вулиці на людей дивилося позначене чорними вусами обличчя. |
| 7812 |
Інший плакат, розміщений на рівні першого поверху, лопотів на вітрі відірваним краєм, то затуляючи, то відкриваючи слово АНГСОЦ. Удалині між дахами, неначе трупна муха, завис гелікоптер, а потім ковзнув убік і пощез. То був поліцейський патруль, який зазирав людям у вікна. |
| 7813 |
Проте поліцейські патрулі нікого не лякали. По-справжньому боялися лише Поліції Думок. За спиною у Вінстона й досі бубнів голос із телеекрана про виробництво чавуну й перевиконання Дев'ятої Трирічки. Телеекран передавав звуки і водночас їх приймав. |
| 7814 |
Кожне слово, яке Вінстон вимовляв гучніше за тихе шепотіння, ним вловлювалося. До того ж, поки він залишався в полі зору екрана, його могли не лише чути, а й бачити. Звичайно, він не знав, чи спостерігають за ним саме цієї миті. |
| 7815 |
Наскільки часто або за якою системою Поліція Думок підключалася до тієї чи тієї індивідуальної мережі, залишалося лише гадати. Також не виключено, що вони постійно стежать за всіма. Та хай там як, але вони будь-якої миті могли підключитися до мережі. |
| 7816 |
Доводилося жити, — жили за звичкою, яка перетворилася на інстинкт, — будучи переконаним, що підслуховується кожне промовлене слово і простежується кожен ваш рух, якщо навколо не цілковита темрява. Вінстон намагався триматися спиною до телеекрана. |
| 7817 |
Ось який він, Лондон, подумав він із виразним почуттям огиди, головне місто Першої Злітної Смуги, третьої за кількістю населення провінції держави Океанія. Він спробував викликати у собі якісь дитячі спогади, що підказали б йому, чи завжди Лондон був таким, як зараз. |
| 7818 |
Але його зусилля виявилися марними — йому ніяк не вдавалося нічого пригадати. Від спогадів про дитинство нічого не залишилося, окрім хіба що фрагментарних яскраво освітлених сцен, позбавлених тла і переважно малозрозумілих. |
| 7819 |
Міністерство Правди — Мініправд Новомовою — разюче відрізнялося від будь-чого іншого у полі зору. Величезна пірамідальна споруда з блискучого білого бетону, що стриміла — тераса за терасою — на триста метрів у височінь. У Лондоні були лише три подібні споруди. |
| 7820 |
Вони так пригнічували навколишню архітектуру, що з даху будинку їх можна було побачити одночасно. У них розташувалися всі чотири міністерства, з яких складався апарат уряду. Міністерство Правди керувало новинами, розвагами, освітою та мистецтвами. Міністерство Миру опікувалося війною. |
| 7821 |
Міністерство Любові — законом і порядком. Міністерство Достатку — економікою. У Новомові вони називалися Мініправд, Мінімир, Мінілюб і Мінідос. Мінілюб жахало своїм виглядом. Воно було зовсім позбавлене вікон. |
| 7822 |
Вінстон ніколи не був у будівлі Міністерства Любові, навіть не підходив до нього ближче, ніж на півкілометра. Потрапити туди можна було лише в офіційних справах, проникнувши крізь лабіринт загорож із колючого дроту, залізних дверей і прихованих кулеметних гнізд. |
| 7823 |
Навіть дотичні до його зовнішніх бар'єрів вулиці кишіли озброєними важкими кийками охоронцями у чорних одностроях з горилоподібними обличчями. Вінстон рвучко обернувся, напустивши на обличчя вираз спокійного оптимізму, — саме з таким виразом обличчя рекомендувалося перебувати перед телеекраном. |
| 7824 |
Він перетнув кімнату і опинився на маленькій кухні. Пішовши з Міністерства о цій порі дня, він пожертвував своїм обідом у буфеті, хоча й знав, що вдома на кухні немає їжі, окрім шматка чорного хліба, який він ще мусив приберегти для завтрашнього сніданку. |
| 7825 |
Він дістав з полиці пляшку безбарвної рідини із простою білою етикеткою, на якій було написано Джин. Від нього ширився нудотний олійний духман, як від китайського рисового спирту. Вінстон налив собі майже повну кружку, зібрався з духом і випив її як ліки. |
| 7826 |
Умить його обличчя побуряковіло, а з очей потекли сльози. На смак цей напій був як азотна кислота, і, ковтаючи його, здавалося, ніби по голові уперіщив гумовий кийок. Проте наступної миті у животі йому перестало пекти, і світ навколо повеселішав. |
| 7827 |
Він дістав цигарку із зім'ятої пачки з написом Сигарети, неуважно повернув її вертикально, і тютюн відразу ж висипався на підлогу. З наступною цигаркою він був обережнішим. Потім повернувся до кімнати і сів за столик, що стояв ліворуч від телеекрана. |
| 7828 |
Дістав із шухляди ручку, чорнильницю і новий записник, завбільшки з четвертину звичайного аркуша паперу. Записник мав червоний корінець і палітурку під мармур. Телеекран у кімнаті чомусь був розміщений нестандартно. |
| 7829 |
Замість звичного розташування на торцевій стіні, звідки у полі його зору опинялася вся кімната, екран був змонтований на довшій стіні, навпроти вікна. Збоку від нього була неглибока ніша, яка при плануванні квартир, мабуть, призначалася для книжкових полиць — якраз там тепер і сидів Вінстон. |
| 7830 |
Саме незвичне планування кімнати почасти підштовхнуло його до думки зайнятися тим, що він саме зараз збирався робити. Але також цю ідею йому підкинув ще й записник, який він щойно дістав із шухляди. Записник був дуже гарним. |
| 7831 |
Членам партії не рекомендувалося користуватися звичайними крамницями (це називалося «купувати товари на чорному ринку»), але цього правила не завжди дотримувалися, бо існували такі речі, як шнурки для черевиків або леза для гоління, які годі було придбати деінде. |
| 7832 |
Він швидко ковзнув поглядом вгору й униз по вулиці, а потім прослизнув до крамниці й купив того записника за два долари п'ятдесят центів. Тоді він ще не знав напевне, що робитиме із записником. З почуттям провини він у своєму портфелі приніс його додому. |
| 7833 |
Закон це не забороняв (закон нічого не забороняв, адже його більше не існувало), але якби його спіймали, то напевне засудили б до смерті або, щонайменше, заслали б на двадцять п'ять років до табору примусової праці. Вінстон встромив у ручку залізне перо й послинив, обсмоктуючи жир. |
| 7834 |
Перо було архаїчним інструментом, яке рідко вживалося навіть для підписів, і він потай роздобув собі одне, хоча це було й нелегко, лише через відчуття, що чудовий кремовий папір заслуговував, аби на ньому писали справжнім пером, а не шкрябали чорнильним олівцем. Власне, він не звик писати від руки. |
| 7835 |
Крім дуже коротких нотаток усе інше він диктував у мовопис, але для його нинішньої мети цей спосіб, звичайно, не підходив. Він умочив перо у чорнило і лише на секунду завмер. Він затремтів. Залишити на папері слід від чорнила означало безповоротно переступити межу. |
| 7836 |
Ця дата була наближеною до правди, бо він не сумнівався, що йому виповнилося тридцять дев'ять, і вірив у те, що він народився десь між 1944 і 1945 роками. Але точно визначити дату в межах кількох років сьогодні вже було неможливо. |
| 7837 |
А для кого, власне, — раптом виник у нього сумнів — він надумав вести щоденник? Для майбутнього, для людей, які ще не народилися. Він деякий час роздумував над сумнівною датою, виведеною у записнику, а потім раптом його думки наштовхнулися на слово з Новомови — дводумство. |
| 7838 |
Чи не вперше він збагнув грандіозність свого задуму. Чи зможе він звернутися до майбутнього? Це неможливо. Майбутнє або буде схоже на сучасність, і в такому разі воно не слухатиме його, або ж воно буде зовсім іншим і не зрозуміє Вінстонових проблем. Якийсь час він сидів, втупившись у папір. |
| 7839 |
З телеекрана гримнула скрипуча військова музика. Цікаво, що він не лише втратив спроможність виразити себе, а й навіть забув, що саме хотів спочатку сказати. Протягом тижнів він готувався до цієї миті, але йому ніколи не спадало на думку, що для цього йому потрібно буде щось іще, окрім мужності. |
| 7840 |
Треба було просто взяти і написати. Усе, що він мав зробити, — це перенести на папір нескінченний і тривожний монолог, що багато років лунав у його голові. Проте цієї хвилини навіть монолог затих. Окрім того, нестерпно засвербіла його варикозна виразка. |
| 7841 |
Він не наважувався її почухати, бо від цього вона щоразу запалювалася. Секунди спливали. Він не усвідомлював нічого, крім білої порожнечі сторінки перед собою, свербіння шкіри над своєю щиколоткою, ревіння музики та легкого дурману в голові від випитого джину. |
| 7842 |
Несподівано, запанікувавши, він почав писати, лише нечітко усвідомлюючи, що саме він виливає на папір. Його дрібні дитячі букви повзли сторінкою то вгору, то вниз; спочатку почали губитися великі літери, а потім крапки і коми: Вінстон перестав писати, почасти через судому в руці. |
| 7843 |
Він не знав, що саме його спонукало, вихлюпнути на папір цю нісенітницю. Але цікаво — поки він так писав, у його пам'яті зринув зовсім інший спогад, настільки чіткий, що він міг записати його на папері. |
| 7844 |
Бо саме цей, інший випадок — тепер він зрозумів — спонукав його несподівано повернутися додому й почати вести щоденник. Це трапилося сьогодні у Міністерстві, якщо слово «трапилося» можна застосовувати до чогось настільки незначного, як цей випадок. |
| 7845 |
Було близько одинадцятої нуль-нуль, і в Департаменті документації, де працював Вінстон, витягали стільці зі своїх кабінок і ставили їх у центрі холу, навпроти великого телеекрана, готуючись до Двохвилинки Ненависті. |
| 7846 |
Вінстон саме займав своє місце в одному із середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей — він їх наочно знав, але ніколи не розмовляв з ними. Однією була дівчина, з якою він часто розминався у коридорах. |
| 7847 |
Він не знав, як її звати, зате знав, що вона працює у відділі художньої літератури. Ймовірно — у нього були підстави так вважати, бо не раз бачив її із руками у мастилі й гайковим ключем — вона обслуговувала одну з машин, що писали романи. |
| 7848 |
Зухвала на вигляд дівчина років двадцяти семи, з густим темним волоссям, веснянкуватим обличчям і стрімкими атлетичними рухами. У талії її комбінезон був стягнений вузьким червоним паском, — емблемою молодіжної Антисексуальної Ліги. |
| 7849 |
Він щільно, у кілька разів, огортав стан, підкреслюючи силует її стегон. Вінстон незлюбив її, відколи вперше побачив. І причина йому була відома. Він терпіти не міг цієї атмосфери хокейних полів, холодних ванн, спільних екскурсій та благочестя, яку вона випромінювала. |
| 7850 |
Йому не подобалися майже всі жінки, а надто — молоді і вродливі. Саме жінки, а передусім молоді, були фанатичними прихильницями Партії, вони з насолодою всотували її гасла, шпигували та виявляли неблагонадійних. Але ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою за більшість подібних. |
| 7851 |
Одного разу, коли вони розминалися в коридорі, вона скоса зиркнула на нього тривалим поглядом, який, здавалося, пронизав його і сповнив на мить чорним жахом. У нього навіть промайнула підозра, що вона агент Поліції Думок. Але навряд чи це було так. |
| 7852 |
Побачивши, як до них наближається член Внутрішньої Партії у своєму чорному комбінезоні, люди, що стояли навколо стільців, враз примовкли. О'Браєн був кремезним чоловіком, з міцною шиєю та грубим і, разом з тим, іронічним обличчям. Попри свою грізну зовнішність, він не був позбавлений певної харизми. |
| 7853 |
На думку відразу спадав джентльмен вісімнадцятого сторіччя, що пропонує свою табакерку з нюхальним тютюном, якщо хтось і досі міг мислити подібними категоріями. Вінстон бачив О'Браєна хіба що з десяток разів за стільки ж років. |
| 7854 |
Набагато ґрунтовнішою причиною була потаємна віра — а може, навіть не віра, а сподівання, — що політична благонадійність О'Браєна не є аж такою однозначною. Щось у його обличчі давало надію для такого припущення. |
| 7855 |
А можливо, в його рисах вбачалося не стільки несприйняття заскорузлих догматів, скільки просто розум. Та у будь-якому разі він мав вигляд людини, з якою хотілося поговорити, звичайно, за умови, що можна було якось перехитрити телеекран і залишитися з ним наодинці. |
| 7856 |
Саме цієї миті О'Браєн подивився на свого наручного годинника, побачив, що вже одинадцята нуль-нуль, і, мабуть, до закінчення Двохвилинки Ненависті вирішив залишитися у Департаменті Документації. Він сів у тому самому ряду, що й Вінстон — десь за два місця від нього. |
| 7857 |
Між ними сиділа маленька русява жінка, що працювала у кабінці поруч із Вінстоном. Дівчина з темним волоссям примостилася позаду нього. Наступної миті з прилаштованого у кінці зали великого телеекрана долинув огидний скрегіт, схожий на звук роботи страхітливого незмащеного механізму. |
| 7858 |
Це був звук, від якого боляче стискалися зуби, а волосся на потилиці ставало сторч. Розпочалася ненависть. Як завжди, на екрані з'явилося обличчя Емануїла Ґолдштайна, ворога народу. Серед публіки подекуди залунало сичання. Маленька русява жінка зойкнула зі змішаним почуттям страху й огиди. |
| 7859 |
Програми Двохвилинок Ненависті постійно змінювалися, але в кожній з них Ґолдштайн виступав головним персонажем. Він був найпершим зрадником і перший осквернив чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі вияви зради, акти саботажу, єресі, відступництва походили безпосередньо з його вчення. |
| 7860 |
Він був ще живий і снував свої підступи проти Партії. Можливо, ховався десь далеко за морем, під захистом своїх чужоземних покровителів, які оплачували його контрреволюційну діяльність, а можливо навіть — такі чутки іноді ходили — він перебував у підпіллі на території самої Океанії. |
| 7861 |
То було худе єврейське обличчя з пухнастим ореолом сивого волосся й маленькою цапиною борідкою — розумне й водночас внутрішньо жалюгідне з виразом старечої недоумкуватості, яку підкреслював довгий тонкий ніс, на самому кінчику якого притулилися окуляри. |
| 7862 |
Ґолдштайн провадив свої звичайні отруйні випади проти доктрин Партії — випади настільки безглузді й гротескні, що навіть діти розуміли їхню непереконливість, але водночас досить правдоподібні, аби вселити тривогу, що їм можуть повірити інші, менш стійкі люди. |
| 7863 |
Глухе ритмічне гупання солдатських чобіт утворювало тло, на якому лунало бекання Ґолдштайна. Ненависть ще не тривала й тридцятьох секунд, а вже половина людей у кімнаті почали щось мимоволі вигукувати. |
| 7864 |
Годі було витримати самовдоволене овече обличчя на телеекрані й жахливу могутність євразійської армії за ним. Крім того, зображення Ґолдштайна чи навіть лише думка про нього несамохіть спричиняла страх і гнів. |
| 7865 |
Але дивувало те, що, хоча Ґолдштайна всі ненавиділи й зневажали, і з трибун, телеекранів, газет і книжок тисячі разів на день його теорії відкидалися, спростовувалися, висміювалися, виставлялися як жалюгідне сміття, — незважаючи на все це, ніколи не зменшувалася загроза його впливу. |
| 7866 |
Він був командиром великої таємної армії, підпільної мережі конспіраторів, які докладали всіх зусиль для руйнування держави. Вони називали себе Братством. Також пошепки розповідали історії про жахливу книжку, збірник усіх єресей, автором якої був Ґолдштайн і яку таємно передавали з рук у руки. |
| 7867 |
То була книжка без назви. Люди воліли називати її просто книжкою. Але про такі речі всі знали лише з туманних пліток. Рядовий член партії не став би просто так згадувати ані про Братство, ані про книжку. Наступної хвилини ненависть перетворилася на шаленство. |
| 7868 |
Люди підстрибували на своїх місцях й щосили горлали, намагаючись заглушити овече бекання, що лунало з телеекрана. Обличчя маленької русявої жінки вкрилося червоними плямами, і вона роззявляла рота, наче викинута на берег рибина. Навіть важке обличчя О'Браєна розпашіло. |
| 7869 |
Він сидів на своєму стільці випростаний, його могутні груди то здіймалися, то опускалися, наче на них накочувалися хвилі. Чорнява дівчина позаду Вінстона почала кричати: і раптом схопила важкий словник Новомови і пожбурила ним в екран. |
| 7870 |
Жахлива особливість Двохвилинки Ненависті полягала не в тому, що потрібно було прикидатися, а в тому, що годі було залишитися осторонь від загального божевілля. За якихось півхвилини вже не потрібно було прикидатися. |
| 7871 |
Гидкий шал страху й мстивості, бажання вбивати, катувати, трощити обличчя ковальським молотом, здавалося, пронизував людей електричним струмом, мимоволі перетворюючи кожного на верескливого безумця зі спотвореним гримасою обличчям. |
| 7872 |
Проте лють була абстрактною, нікуди не спрямованою, її можна було переключити з одного об'єкта на інший, як полум'я паяльної лампи. Так, якоїсь миті ненависть Вінстона була спрямована зовсім не проти Ґолдштайна, а навпаки, проти Старшого Брата, проти Партії і Поліції Думок. |
| 7873 |
У такі хвилини він линув серцем до самотнього висміюваного єретика на екрані, єдиного охоронця правди й здорового глузду у світі брехні. А вже наступної миті він був заодно з людьми, що оточували його, й усе, що говорили про Ґолдштайна, здавалося йому правдою. |
| 7874 |
Бувало, доклавши того надзусилля, яким людина відриває голову від подушки, коли їй наснилося жахіття, Вінстонові вдавалося переключити свою ненависть з обличчя на екрані на обличчя чорнявої, що сиділа позаду нього. Тоді в його свідомості спалахували дивовижні і яскраві галюцинації. |
| 7875 |
Він забивав її до смерті гумовим кийком. Він прив'язував її до стовпа й обстрілював з лука, як святого Себастьяна. Він її ґвалтував і в момент оргазму перетинав їй горло. У такі хвилини він краще, ніж раніше, усвідомлював, чому її ненавидить. |
| 7876 |
Він ненавидів її тому, що вона була молода, гарна й ворожа до сексу, а ще тому, що він хотів затягти її до ліжка й не мав найменшої надії це зробити, бо навколо її тонкого стану, який він хотів би обняти, обвивався бридкий яскраво-червоний пасок, агресивний символ незайманості. |
| 7877 |
Але тієї ж таки миті з усіх грудей вихопилося глибоке зітхання полегкості, бо ворожа постать розвіялася, змінившись обличчям Старшого Брата, темноволосим і з чорними вусами, сповненим сили й таємничого спокою, воно було таке велике, що майже цілком заповнило собою екран. |
| 7878 |
Ніхто не чув, що саме казав Старший Брат. То було лише кілька слів підбадьорення, подібних до слів, що промовляються в гуркоті битви, які годі зрозуміти кожне окремо, але вони вселяють упевненість самим фактом свого звучання. |
| 7879 |
Маленька русява жінка перехилилася через спинку стільця, що стояв попереду неї. З тремтячим шепотінням, на кшталт, вона тягла руки до телеекрана. Потім затулила ними обличчя. Скидалося на те, що вона читає молитву. |
| 7880 |
Цієї миті увесь гурт людей розпочав глибокий, ритмічний, повільний спів: — знову й знову, дуже повільно, з великою паузою між і, а потім став лунати важкий звук, схожий на мурмотіння, щось напрочуд дике, в чому вчувалося тупотіння босих ніг і гуркіт тамтамів. Вони десь півхвилини відбивали ритм. |
| 7881 |
Таке нерідко траплялося у хвилини найвищого емоційного піднесення. Почасти це був гімн, присвячений мудрості й величі Старшого Брата, але ще більшою мірою — акт самогіпнозу, добровільне затоплення свідомості ритмічним шумом. Нутрощі Вінстона, здавалося, захололи. |
| 7882 |
Протягом Двохвилинки Ненависті він не міг не приєднатися до загального безуму, але це нелюдське виспівування завжди виповнювало його жахом. Звичайно ж, він співав разом з усіма — було б самогубством не робити цього. |
| 7883 |
Маскувати свої почуття, контролювати вираз обличчя, робити те, що й інші, — все це було інстинктивною реакцією. Але існував проміжок часу, приблизно дві секунди, протягом якого вираз його очей міг його зрадити. І це відбулося саме тієї миті, коли трапилася вельми значуща річ, якщо таке взагалі було. |
| 7884 |
Але на якусь частку секунди їхні погляди перетнулися, й протягом того мікроскопічного відтинку часу, коли це сталося, Вінстон зрозумів — так, він зрозумів! — що О'Браєн думає так само, як і він. Між ними промайнуло щось виразно однозначне. |
| 7885 |
Так, ніби їхні свідомості відкрилися, й, просочившись крізь очі, думки перетекли з однієї в іншу. Проте той відблиск розуміння відразу погас, і О'Браєнове обличчя стало таким самим непроникним, як і обличчя всіх інших. Оце й усе, і Вінстон відразу втратив певність, що це насправді сталося. |
| 7886 |
Такі випадки ніколи не мали продовження. Вони лише допомагали йому підтримувати в собі живими віру чи надію, що не тільки він, а й інші люди також вороже ставляться до Партії. Можливо, чутки про широку підпільну змову, зрештою, правдиві — можливо, Братство справді існує. |
| 7887 |
Він не мав жодного підтвердження, лише невиразні натяки, які могли щось означати, а могли й нічого не значити: уривки підслуханих розмов, ледь помітні слова, написані на стінах убиралень, — а часом навіть, при зустрічах незнайомців, легкі порухи рук, схожі на потаємні знаки впізнавання. |
| 7888 |
Проте це лише здогади: цілком ймовірно, що він усе вигадав. Вінстон повернувся до своєї кабінки, так і не поглянувши ще раз на О'Браєна. Він не збирався продовжувати їхній побіжний контакт. Навіть якби він знав, як це зробити, все це було надто небезпечно. |
| 7889 |
На секунду-дві вони обмінялися випадковим поглядом, і це кінець історії, і навіть це прикметна подія у тій цілковитій самотності, в якій йому доводиться жити. Вінстон ворухнувся й випростався на своєму стільці. Відригнув — з його нутрощів здіймався джин. Його погляд знову зосередився на сторінці. |
| 7890 |
І хоча написання цих слів аж ніяк не небезпечніше за початок записів у щоденнику, але на мить він відчув спокусу видерти із нотатника зіпсовані сторінки і взагалі облишити свій задум. Проте він цього не зробив, бо знав, що це не мало сенсу. Яка різниця — написав він ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА чи ні. |
| 7891 |
Писатиме він далі свій щоденник чи не писатиме, теж було не важливо. У будь-якому разі його заарештує Поліція Думок. Він уже скоїв істотний злочин — навіть якби не торкався пером паперу — злочин, що містить у собі всі інші злочини. Такий злочин називається думкозлочином. |
| 7892 |
А думкозлочин не належить до тих речей, які вічно можна приховувати. Ти можеш певний час успішно переховуватися, можливо навіть не один рік, але рано чи пізно вони тебе схоплять. Це завжди відбувалося вночі — людей забирали лише серед ночі. |
| 7893 |
Несподіване пробудження, грубо смикають за плече, різке світло сліпить очі, навколо ліжка — суворі обличчя. У переважній більшості випадків не було слідства, ні повідомлення про арешт. Люди просто зникали — й зникали вони завжди вночі. |
| 7894 |
Прізвище викреслювали з усіх реєстраційних записів, також знищували всі згадки про будь-яку діяльність, заперечувався сам факт існування, а потім наставало забуття. Людину скасовували, виполювали з реальності. Це називалося розпорошити. На мить його опанувало щось подібне до істерії. |
| 7895 |
Наступної миті, почувши, як хтось постукав у двері, він перелякано стрепенувся. Уже! Він сидів тихо, як миша, сподіваючись, що той, хто там був, після першої спроби піде геть. Але ні, стукіт повторився. Найгіршим у цьому випадку було зволікання. |
| 7896 |
І відразу ж на нього накотилася тепла хвиля полегкості. За дверима стояла безбарвна, виснажена жінка з рідким волоссям і зморшкуватим обличчям. Це була місіс Парсонс, дружина сусіда, який мешкав на одному поверсі з Вінстоном. |
| 7897 |
Від стель і стін постійно відпадали шматки тиньку, труби лопалися від кожного сильного заморозку, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, опалювальна система протікала навіть від половини звичайного тиску, але частіше задля економії зовсім не працювала. |
| 7898 |
Ремонти, окрім тих, які можна було зробити власноруч, мали схвалюватися далекими комітетами, які могли протягом двох років не давати дозволу навіть замінити розбиту шибку. Квартира Парсонсів була більшою за квартиру Вінстона і по-інакшому занедбаною. |
| 7899 |
Спорядження для різних ігор — хокейні ключки, боксерські рукавиці, пробитий футбольний м'яч, вивернуті, мокрі від поту шорти — все це лежало, розкидане підлогою, а на столі стояли брудні тарілки й лежали підручники із загнутими краями. |
| 7900 |
Тут стояв звичний дух вареної капусти, притаманний усьому будинку, але його забивав ще гостріший сморід поту, який належав тому, кого зараз саме не було вдома — це ставало очевидним з першого подиху, попри не зовсім зрозумілі причини для такої впевненості. |
| 7901 |
Кухонна раковина була майже по вінця наповнена зеленавою водою, яка ще більше смерділа вареною капустою. Вінстон опустився навколішки й уважно оглянув колінчасті вигини труби. Йому було гидко торкатися її руками, і він ненавидів нахилятися, бо після цього завжди кашляв. |
| 7902 |
Він був огрядним, але діяльним, безмежно дурним, сповненим ідіотського ентузіазму, одним із тих відданих і працьовитих йолопів, від яких стабільність Партії залежала більше, аніж навіть від Поліції Думок. |
| 7903 |
У Міністерстві він виконував не надто важливу роботу, для якої не потрібен був розум, натомість він був провідним активістом Спортивного комітету та всіх інших комітетів, які займалися організацією екскурсій і демонстрацій, збиранням коштів та всіма іншими видами добровільних ініціатив. |
| 7904 |
Парсонса скрізь супроводжував гострий запах поту — своєрідне свідчення напруженого способу його життя, — навіть після того, як він ішов, продовжувало смердіти потом. Затупотіли ноги, знову почулася мелодія гребінця, і до вітальні вдерлися діти. Місіс Парсонс принесла гайковий ключ. |
| 7905 |
Гарний дев'ятирічний хлопчик з лютим обличчям визирнув з-за столу й націлив на нього іграшкового пістолета, у той час як його молодша на кілька років сестра таким самим жестом наставила на нього дерев'яну палицю. |
| 7906 |
Обоє були вдягнені в сині шорти, сірі сорочки та червоні нашийні хустки — однострій Розвідників. Вінстон підняв руки над головою, але з неприємним відчуттям, що це не зовсім гра — такою загрозливою була поведінка хлопчика. |
| 7907 |
Несподівано вони затанцювали навколо нього, вигукуючи: і, причому дівчинка кожним своїм рухом наслідувача брата. Це лякало, як можуть лякати тигренята, які скоро виростуть і перетворяться на людожерів. |
| 7908 |
В очах хлопчика було щось схоже на веселу злість, вгадувалося очевидне бажання вдарити або копнути Вінстона й усвідомлення того, що він уже досить дорослий, аби так вчинити. Йому справді пощастило, що в руках у хлопця не справжній пістолет, подумав Вінстон. |
| 7909 |
Вінстон пригадав, що увечері в парку мали повісити кількох євразійських полонених, звинувачених у воєнних злочинах. Це траплялося десь раз на місяць і було загальною розвагою. Діти також не хотіли проґавити цієї вистави. Вінстон попрощався з місіс Парсонс і рушив до дверей. |
| 7910 |
Але не встиг він ступити і кількох кроків по коридору, як щось надзвичайно боляче сапонуло його в шию. Здавалося, ніби йому під шкіру встромили розжарений дріт. Він обернувся і встиг побачити, як місіс Парсонс заштовхує свого сина за двері, а хлопець ховав у кишені рогатку. |
| 7911 |
Але найбільше Вінстона вразив вираз безпорадного страху на посірілому обличчі жінки. Повернувшись до своєї кімнати, він швидко проминув телеекран і, потираючи шию, знову сів за стіл. Музика з телеекрана урвалася. |
| 7912 |
Натомість карбований військовий голос почав зловтішно розповідати про озброєння нової плавучої фортеці, яка щойно стала на якір між Ісландією та Фарерськими островами. Маючи таких дітей, подумав він, ця бідолашна жінка, певно, живе у постійному страху. |
| 7913 |
Найгіршим було те, що через такі організації, як Розвідники, їх систематично перетворювали на непокірних малих дикунів, але це зовсім не спонукало їх збунтуватися проти дисципліни, якої від них вимагала Партія. Навпаки, вони обожнювали Партію і поводилися згідно з її настановами. |
| 7914 |
Пісні, процесії, прапори, туристичні походи, муштрування з іграшковими рушницями, викрикування гасел, обожнювання Старшого Брата — все це було для них улюбленими іграми. Вся їхня лють спрямовувалася проти ворогів Держави, проти чужоземців, зрадників, саботажників, думкозлочинців. |
| 7915 |
І на це були вагомі причини, бо не минало й тижня, щоб у не надрукували статті про те, як той чи той підлий малий шпигун — «дитина-герой», так здебільшого їх називали — підслухав антидержавні висловлювання батьків і повідомив про це Поліцію Думок. Біль від випущеної з рогатки кулі ущух. |
| 7916 |
Вінстон неохоче взяв ручку, міркуючи, чи знайдеться щось іще, аби записати до щоденника. Несподівано на думку знову прийшов О'Браєн. Кілька років тому. — коли це було? Либонь, відтоді вже минуло сім років — йому наснилося, що він іде через огорнуту пітьмою кімнату. |
| 7917 |
І хтось, коли Вінстон проходив повз нього, сказав йому: Це було вимовлено дуже спокійно, майже мимохіть, — не заклик, а просто твердження. Він пішов далі, так і не озвавшись до того, хто це промовив. Дивним було те, що тоді, у темряві, ці слова не справили на нього великого враження. |
| 7918 |
Лише згодом і поступово вони почали набувати значення. Тепер він не міг пригадати, коли вперше побачив О'Браєна — раніше за цей сон чи пізніше, також він не пам'ятав, коли вирішив, що голос у сні належить О'Браєну. Але хай там як, а той голос він пов'язував з О'Браєном. |
| 7919 |
Тоді із темряви до нього заговорив саме О'Браєн. Вінстон ніколи не був певен — навіть після сьогоднішнього миттєвого обміну поглядами — ким є для нього О'Браєн — другом чи ворогом. Та, схоже, це було не так і важливо. Між ними існував зв'язок важливіший, аніж прихильність чи приязнь. |
| 7920 |
Скрипучий голос провадив: І справді, після кривавого опису знищення євразійського війська з величезними цифрами убитих і полонених надійшло повідомлення про те, що, починаючи з наступного тижня, порція шоколаду знизиться з тридцятьох грамів до двадцятьох. Вінстон знову відригнув. |
| 7921 |
Джин вивітрювався, залишаючи після себе відчуття порожнечі. Телеекран — чи то святкуючи перемогу, чи то намагаючись приглушити звістку про шоколад — гримнув пісню Під час її прослуховування потрібно було виструнчитися. Але в ніші він був невидимий. Після залунала легша музика. |
| 7922 |
Вінстон відійшов до вікна, обернувшись спиною до телеекрана. День був холодний і ясний. Десь далеко вибухнула ракета, гуркіт її вибуху прокотився довкружжям. Зараз на Лондон щотижня падало по двадцять-тридцять ракет. Унизу на вулиці вітер тріпав подертий плакат з написом АНГСОЦ. Ангсоц. |
| 7923 |
Священні принципи ангсоцу. Новомова, дводумство, можливість змінювати минуле. Йому здавалося, ніби він продирався крізь густі хащі на океанському дні, заблукавши в страховинному світі, де він сам був страховиськом. Він самотній. Минуле померло, майбутнє годі собі уявити. |
| 7924 |
Там також дрібними літерами були викарбувані ці самі гасла, а на іншому боці монети — обличчя Старшого Брата. Його очі пильнували за ним навіть з монети. Вони були зображені на монетах, на поштових марках, на обкладинках книжок, на прапорах, на плакатах, на сигаретних пачках — всюди. |
| 7925 |
Ти завжди бачиш його очі, що стежать за тобою, й повсякчас чуєш його голос. Спиш чи не спиш, працюєш чи їси, перебуваєш удома чи ні, миєшся у ванні чи лежиш у ліжку — тобі ніде не заховатися. Ти не маєш нічого власного, окрім кількох кубічних сантиметрів у власному черепі. |
| 7926 |
Сонце заховалося за обрій, і безліч вікон на фронтоні Міністерства Правди, на які більше не падало світло, зробилися темними, наче бійниці фортеці. Коли Вінстон окинув поглядом величезну пірамідальну споруду, у нього стало важко на серці. Вона надто могутня, і її не зруйнуєш. |
| 7927 |
Навіть тисячі ракет не зможуть її порушити. Він знову запитав себе, для кого він пише цей щоденник. Для майбутнього, для минулого — для епохи, яку можна лише уявити. І попереду його чекає не просто смерть, а цілковите знищення. Його щоденник перетвориться на попіл, а сам він — на пил. |
| 7928 |
Він повинен повернутися на роботу о чотирнадцятій тридцять. Дивно, але сигнал годинника, здавалося, сповнив його новими силами. Він самотній привид, що промовляє правду, якої ніхто ніколи не почує. Але доти, доки він це робитиме, щось і далі триватиме. |
| 7929 |
Марно думати про те, щоб заховати його, але він принаймні зможе переконатися, чи хтось дізнався про його існування. Волосина на обрізі була б надто помітною. Кінчиком пальця він підняв порошинку білуватого пилу і поклав її на куточок оправи. Якщо до його зошита хтось доторкнеться, порошинка впаде. |
| 7930 |
Батька він пам'ятав гірше — чорнявий худорлявий чоловік в акуратному темному костюмі і в окулярах (Вінстонові особливо запам'яталися дуже тонкі підошви батькових черевиків). Їх обох, мабуть, поглинула одна з перших великих чисток, що відбувалися у п'ятдесятих роках. |
| 7931 |
Уві сні мати сиділа десь унизу з його молодшою сестрою на руках. Він зовсім не пам'ятав сестри, пам'ятав лише крихітне слабке немовля, завжди мовчазне, з великими, спостережливими оченятами. Обидві вони дивилися на нього знизу вгору. |
| 7932 |
Вони перебували в якомусь підземеллі, — можливо, на дні колодязя або глибокої могили, — але те місце, хоч і так уже було внизу, продовжувало опускатися. Мабуть, вони були на тонучому кораблі й дивилися на нього крізь воду, що ставала дедалі темнішою. |
| 7933 |
Ані на їхніх обличчях, ані в їхніх серцях не було докору — було лише усвідомлення того, що вони мусять померти для того, щоб він міг залишитися живим, і що це було частиною невблаганного порядку речей. |
| 7934 |
То був один із тих снів, які, зберігаючи характерний для сну сценарій, був відображенням реального людського життя, сон, в якому довідуєшся про події та речі, що продовжують здаватися новими й цінними, навіть після того як прокинешся. |
| 7935 |
Смерть матері відлунювала болем у його серці, бо вона померла, люблячи його, коли він був ще надто малий та егоїстичний, щоб відповісти любов'ю на її любов, і тому що він не пам'ятав, як саме вона принесла себе в жертву на олтар особистої стійкої вірності. |
| 7936 |
Здавалося, він усе це побачив у великих материних очах та очах сестри, які дивилися на нього крізь товщу зеленавої води, з глибини сотень метрів, занурюючись усе глибше й глибше. Несподівано він опинився на пружному дерні посеред літнього надвечір'я, коли навскісні промені сонця золотять землю. |
| 7937 |
Краєвид, на який він дивився, так часто повторювався в його снах, що він ніколи не міг зрозуміти, бачив він його у реальному житті чи ні. Прокидаючись, він називав його Золотою Країною. То було старе, всіяне кротовими норами і витоптане кролями пасовище, зі стежкою через нього. |
| 7938 |
Над поріділим живоплотом на протилежному кінці поля вітер легенько гойдав гілки в'язів, і густе листя своїми переливами нагадувало жіноче волосся. Десь неподалік дзюрчав невидимий струмок, а в загатах під вербами плавала дрібна риба. До нього через поле наближалася чорнява дівчина. |
| 7939 |
Здавалося, вона одним рухом зірвала із себе одяг і недбало відкинула його вбік. У неї було біле гладеньке тіло, але воно не розбурхало в ньому бажання, власне, він майже на нього не дивився. Тієї миті він захоплено зосередився на тому русі, яким вона відкинула убік одяг. |
| 7940 |
Своєю грацією й недбалістю цей рух, здавалося, знищив цілу культуру, цілий світогляд, так ніби Старшого Брата, Партію та Поліцію Думок можна було відкинути одним вишуканим порухом руки. То був жест, що належав давнім часам. Вінстон прокинувся, промовляючи слово. |
| 7941 |
Вінстон зірвався з ліжка — голий, бо члени Зовнішньої Партії отримували на рік лише три тисячі купонів на одяг, а піжама коштувала шістсот купонів — і схопив із стільця брудну майку та шорти. За три хвилини мала розпочатися ранкова гімнастика. |
| 7942 |
Але наступної миті його склав навпіл жахливий напад кашлю, який майже завжди траплявся після пробудження. Він так виснажував його легені, що він починав нормально дихати лише після того, як перевертався на спину і робив кілька глибоких вдихів та видихів. |
| 7943 |
Від натужного кашлю у нього роздулися вени, і відразу ж почала свербіти варикозна виразка. Вінстон виструнчився перед телеекраном, на якому вже з'явилася постать молодої жінки — худа, але м'язиста, у спортивній формі і гімнастичному взутті. |
| 7944 |
Поки він махав руками з виразом похмурого задоволення на обличчі, що якнайкраще відповідав фізичним вправам, він намагався пригадати похмурий період свого раннього дитинства. Це було дуже тяжко. До кінця п'ятдесятих років усе губилося в густому мороці. |
| 7945 |
Коли неможливо було спертися на жодні сторонні свідчення, губилися навіть обриси власного життя. Пригадувалися якісь значні події, яких, можливо, насправді ніколи й не було, зринали подробиці інцидентів, деталі яких годі було пригадати, й були тривалі періоди нічим не заповненої порожнечі. |
| 7946 |
Тоді все було інакшим. Навіть назви країн, і їхні обриси на мапі були іншими. Наприклад, Перша Злітна Смуга у ті часи називалася інакше: вона звалася Англією або Британією, хоча він був майже переконаний, що Лондон і тоді називався Лондоном. |
| 7947 |
Вінстон не міг пригадати часу, коли б його країна не воювала, та, поза сумнівом, у його дитинстві був тривалий період миру, бо одним із його ранніх спогадів став повітряний наліт, який заскочив усіх зненацька. Можливо, то був час, коли перша атомна бомба впала на Колчестер. |
| 7948 |
Його мати, у своїй повільній замріяній манері, йшла за ними десь далеко позаду. Вона тримала на руках його сестру-немовля, а можливо, то був лише згорток ковдр, які вона несла — він не був певен, що вже тоді народилася його сестра. |
| 7949 |
Нарешті вони дійшли до галасливого заповненого людьми місця, в якому він упізнав станцію метро. На кам'яній підлозі скрізь сиділи люди, а інші тісними гуртами примостилися на кількаярусних металевих нарах. |
| 7950 |
Чоловік був одягнений у пристойний чорний костюм і чорний капелюх, зсунутий на потилицю, з-під якого вибивалося сиве, майже зовсім біле волосся, у нього було почервоніле обличчя, а сині очі сльозилися. Від нього смерділо джином. |
| 7951 |
Здавалося, що замість поту з його тіла сочився джин, і навіть сльози, які текли з очей, також були чистим джином. Але хоча старий і був напідпитку, він також страждав від чогось тяжкого й нестерпного. |
| 7952 |
Своїм дитячим розумом Вінстон зрозумів, що той переживав жахливе горе, яке щойно з ним трапилося, горе незбутнє й безповоротне. Йому також здалося, він знає, що то за горе. Загинув хтось, кого старий дуже любив, — можливо, його онука. |
| 7953 |
Але неможливо було простежити за історією всього періоду, сказати, хто і проти кого тоді воював, оскільки не було жодного запису, жодного свідчення про якусь іншу диспозицію воюючих сторін, відмінну від теперішньої. |
| 7954 |
Зараз, наприклад, у 1984 році (якщо це справді був 1984 рік), Океанія воювала з Євразією і перебувала у союзі з Остазією. Ні публічно, ні приватно ніхто ніколи не згадував, що протистояння між цими трьома державами колись було інакшим. |
| 7955 |
Хоча насправді Вінстон чудово знав, що відтоді як Океанія воювала з Остазією і перебувала у союзі з Євразією, минуло лише чотири роки. Але це було лише уривком потаємного знання, яким він володів лише тому, що належним чином не контролював своєї пам'яті. |
| 7956 |
Офіційно зміна союзників ніколи не відбувалася. Зараз Океанія воює з Євразією, а отже, — Океанія завжди воювала з Євразією. Нинішній ворог завжди втілював абсолютне зло, і це означало, що жоден союз з ним — у минулому чи в майбутньому — був неможливим. |
| 7957 |
Найстрашніше, вже вкотре думав він, відхиляючись важко назад (тримаючи руки на попереку, вони робили тулубом кругові рухи — вважалося, що ця вправа корисна для м'язів спини), найстрашніше те, що все це могло бути правдою. |
| 7958 |
І якщо всі прийматимуть нав'язану Партією брехню — якщо всі свідчення підтверджуватимуть цю легенду, — тоді брехня стане історією і перетвориться на правду. Хоча вважалося, що минуле, яке увесь час мінялося, насправді залишалося незмінним. Істинне сьогодні залишиться таким на віки вічні. |
| 7959 |
Все дуже просто. Потрібна лише низка безкінечних перемог над власною пам'яттю. Вони це називають «контролем реальності». У Новомові — дводумством. Вінстон опустив руки і повільно вдихнув. Його свідомість ковзнула назад, у лабіринт дводумства. |
| 7960 |
Але найбільша віртуозність полягає у тому, щоб свідомо провалюватися в несвідомість, не усвідомлюючи того акту самогіпнозу, який ти щойно здійснив. Навіть для того, щоб зрозуміти слово дводумство, потрібно вдаватися до дводумства. Інструкторка знову наказала стати струнко. |
| 7961 |
Вінстон ненавидів цю вправу, яка від п'ят до сідниць прострілювала тіло болем і часто спричиняла новий напад кашлю. Він випірнув із спогадів, які навівали приємний смуток. Минуле, подумав він, не просто змінювалося, воно руйнувалося. |
| 7962 |
Бо як можна стверджувати навіть найочевидніший факт, коли про нього не має жодного свідчення, окрім твоєї власної пам'яті? Він спробував пригадати, коли вперше почув про Старшого Брата. Він подумав, що це сталося десь у шістдесятих роках, але не був певен у цьому. |
| 7963 |
Його подвиги потроху відсувалися назад у часі, аж поки досягали легендарного світу сорокових і тридцятих років, коли капіталісти в їхніх чудернацьких циліндрах на голові ще їздили вулицями Лондона у великих блискучих автомобілях або в каретах зі скляними вікнами. |
| 7964 |
Хтозна, яка частина цієї легенди правдива, а яка вигадана. Вінстон не міг навіть пригадати, коли з'явилася сама Партія. Він сумнівався, що до 1960 року чув слово «ангсоц», хоча, можливо, раніше воно вживалося у своєму початковому вигляді — тобто «англійський соціалізм». Усе оповив туман. |
| 7965 |
Щоправда, іноді можна було викрити очевидну брехню. Наприклад, брехнею було те, що Партія винайшла літаки, як це стверджувалося в історичних книгах Партії. Він ще з раннього дитинства пам'ятав літаки. Але годі було щось довести. Ніколи не було жодних доказів. |
| 7966 |
Лише один раз у своєму житті він тримав у руках неспростовне документальне свідчення фальсифікації історичного факту. Але тоді. Несподівано Вінстона кинуло у холодний піт. Але вираз його обличчя залишився повністю непроникним. |
| 7967 |
Ніколи не виказувати страху! Ніколи не виказувати обурення! Навіть одна іскра в очах може зрадити. Він стояв, спостерігаючи, аж поки інструкторка піднесла руки над головою і — ніхто не назвав би цей рух граційним — з дивовижною точністю й спритністю нахилилася й вхопила пальцями носки свого взуття. |
| 7968 |
Праворуч від мовописа — маленька пневматична труба для письмових повідомлень, ліворуч — більша труба для газет, а в бічній стіні, на відстані його витягнутої руки, була широка діра, захищена дротяними ґратами, призначена для використаного паперу. Вінстон розгорнув і оглянув чотири аркуші паперу. |
| 7969 |
Там було написано: Робота над іншими трьома повідомленнями була рутинною справою, хоча друге, мабуть, вимагатиме занудного блукання колонками цифр. Вінстон набрав на телеекрані «минулі номери» й замовив відповідні випуски, які вже за кілька хвилин вискочили з пневматичних труб. |
| 7970 |
Наприклад, у номері від сімнадцятого березня вісімдесят четвертого року повідомлялося, що Старший Брат у своїй вчорашній промові передбачив, що на Південно-Індійському фронті все залишиться без змін, тоді як у Північній Африці слід чекати наступу євразійського війська. |
| 7971 |
Але насправді сталося так, що Євразійське Вище Командування розпочало наступ у Південній Індії, а фронт у Північній Африці залишило поза увагою. Отже, виникла необхідність переписати один абзац із промови Старшого Брата так, щоб у ній було передбачено подію, яка відбулася насправді. |
| 7972 |
Або, наприклад, у за дев'ятнадцяте грудня були опубліковані офіційні прогнози про виробництво різних споживчих товарів у четвертому кварталі 1983 року, який був також шостим кварталом Дев'ятого Трирічного Плану. |
| 7973 |
У сьогоднішньому числі газети повідомлялося про реальні цифри виробництва, які свідчили, що прогнози в жодному з випадків не справдилися. Робота Вінстона полягала у тому, щоб виправити попередні цифри прогнозів, узгодивши їх із сьогоднішніми реаліями. |
| 7974 |
Щодо третього повідомлення, то воно стосувалося дуже простої помилки, яку можна було виправити за дві хвилини. Зовсім недавно, в лютому, Міністерство Достатку повідомило («категорично заявило» — такими були офіційні слова), що 1984 року не буде зменшення порцій шоколаду. |
| 7975 |
Насправді, як Вінстону вже було відомо, наприкінці нинішнього тижня пайку шоколаду мали урізати з тридцятьох до двадцятьох грамів. Усе, що він мусив зробити, — це замінити початкову обіцянку застереженням, що, можливо, у квітні доведеться трохи зменшити норму шоколаду. |
| 7976 |
Потім майже автоматичним рухом зіжмакав початкові повідомлення та всі зроблені ним виправлення і вкинув у діру пам'яті, віддавши їх вогню. Що відбувається в невидимому лабіринті, до якого вели пневматичні труби, він достоту не знав, але приблизно уявляв. |
| 7977 |
Цей процес безперервних виправлень практикувався не лише у випадку газет, а й книжок, часописів, памфлетів, плакатів, брошур, кінофільмів, звукозаписів, коміксів, фотографій — до кожного різновиду літературної або документальної продукції, що мала хоч якесь політичне або ідеологічне значення. |
| 7978 |
День за днем і, можна сказати, хвилина за хвилиною минуле узгоджувалося із сьогоднішнім днем. Завдяки цьому можна було документально довести, що будь-яке передбачення Партії було правильним. На папері не дозволялося залишатися жодній новині, жодній думці, яка б суперечила вимогам сьогодення. |
| 7979 |
Найбільший відділ Департаменту Записів, набагато більший, аніж той, в якому працював Вінстон, складався лише з людей, чиїм обов'язком було знаходити й збирати примірники всіх книжок, газет та інших документів, які були скасовані й приречені на знищення. |
| 7980 |
Навіть письмові розпорядження, які отримував Вінстон і яких він незмінно позбувався відразу після їх виконання, ніколи жодним словом не натякали, що у них ідеться про фальсифікацію: завжди говорилося лише про недбалості, друкарські або інші помилки, хибні цитати, які задля точності слід виправити. |
| 7981 |
Більшість матеріалу не мала жодного стосунку до бодай чогось у реальному світі, навіть того стосунку, який хоча б можна було назвати відвертою брехнею. Статистичні дані в їхній первісній версії були не менш фантастичними, аніж їхній виправлений варіант. |
| 7982 |
У більшості випадків передбачалося, що їх просто придумують на ходу. Наприклад, за прогнозом Міністерства Достатку, за квартал мало бути виготовлено сто сорок п'ять мільйонів пар черевиків. Наприкінці кварталу повідомлялося, що реально їх виготовили шістдесят два мільйони. |
| 7983 |
Проте Вінстон, переписуючи прогноз, знижував цифру до п'ятдесяти сімох мільйонів, аби показати, що план, як завжди, було перевиконано. Та у будь-якому разі шістдесят два мільйони були не ближчими до істини, ніж п'ятдесят сім мільйонів або сто сорок п'ять мільйонів. |
| 7984 |
Він знав тільки, що в кожному кварталі астрономічні цифри пошитих черевиків залишалися лише на папері, тоді як щонайменше половина населення Океанії ходила босоніж. І так було з кожним видом зафіксованих фактів, байдуже — важливих чи ні. |
| 7985 |
Там у своїй кабінці напружено працював маленький акуратний чоловічок із синюшним підборіддям на ім'я Тіллотсон — він тримав на коліні розгорнуту газету, наблизивши рот майже впритул до мікрофона мовописа. Він мав такий вигляд, ніби хотів, аби те, що він казав, залишилося лише між ним і телеекраном. |
| 7986 |
Він підвів голову, і його окуляри вороже зблиснули у напрямку Вінстона. Вінстон майже не знав Тіллотсона і не мав уявлення про те, яку роботу той виконує. Працівники Департаменту Записів не розмовляли між собою про свою роботу. |
| 7987 |
Він знав, що у сусідній кабінці працювала маленька жінка з русявим волоссям, знаходячи у пресі та видаляючи звідти прізвища розпорошених людей, а отже, визнаних такими, яких ніколи не існувало. У цьому була своєрідна закономірність, оскільки її власного чоловіка розпорошили два роки тому. |
| 7988 |
Був там і Департамент Телепрограм зі своїми інженерами, продюсерами й командами акторів, яких спеціально підбирали завдяки їхньому вмінню імітувати голоси. Були там цілі армії референтів, чиє завдання полягало лише в тому, щоб знаходити книжки та журнали, що потребували виправлення. |
| 7989 |
Були великі склади, де зберігалися виправлені документи, й топки, в яких спалювали оригінальні примірники. І десь був анонімний керуючий мозок, який координував усі зусилля й випрацьовував політичну лінію, згідно якою якийсь фрагмент минулого зберігався, інший — фальсифікувався, а третій знищувався. |
| 7990 |
І Міністерство мало не лише забезпечувати численні потреби Партії, але й транслювати всі ці інформаційні джерела на нижній рівень, для потреб пролетаріату. Існувала ціла низка окремих департаментів, які працювали з пролетарською літературою, музикою, п'єсами та загалом розважальною сферою. |
| 7991 |
Тут друкувалися низькопробні газети, в яких не публікувалося нічого, окрім інформації про спорт, злочини та астрологію, сенсаційні п'ятицентові оповідання, тут знімали фільми, просякнуті сексом, і писали ліричні пісні — суто механічним способом на спеціальному механізмі, що називався версифікатором. |
| 7992 |
Була тут навіть ціла секція — Порносек Новомовою, — яка займалася створенням порнографії найнижчого гатунку, що розсилалася в непрозорих пакетах і яку не дозволялося дивитися жодному членові Партії, окрім тих, що працювали над її виготовленням. |
| 7993 |
Після закінчення Ненависті він повернувся до своєї кабінки, зняв з полиці словник Новомови, відсунув убік мовопис, протер окуляри й приготувався до свого основного сьогоднішнього завдання. Головну втіху життя Вінстон знаходив у своїй роботі. Вінстон умів розв'язувати такі проблеми. |
| 7994 |
У ньому було написано: Окремо відзначали такого собі товариша Відзерса, визначного діяча Внутрішньої Партії, якого нагородили Орденом Особливих заслуг Другого Класу. Через три місяці без пояснення причин СППФ було несподівано розпущено. |
| 7995 |
Можна було припустити, що Відзерс та його колеги потрапили в опалу, але ані в пресі, ані на телеекрані не було жодного повідомлення стосовно цієї справи. Цього слід було чекати, адже притягнення політичних правопорушників до суду чи навіть їхнє публічне обвинувачення не практикувалося. |
| 7996 |
Великі чистки, які зачіпали тисячі людей із судами над зрадниками та думкозлочинцями, які смиренно каялися у своїх злочинах і потім страчувалися, вважалися спеціальними виставами, які відбувалися не частіше ніж раз на кілька років. |
| 7997 |
Здебільшого люди, що накликали на себе гнів Партії, просто зникали, і про них ніхто більше ніколи не чув. Ніхто не мав жодного уявлення, що з ними сталося. У деяких випадках вони навіть залишалися живими. |
| 7998 |
Вінстон знав особисто близько тридцятьох людей, не кажучи вже про його батьків, які свого часу зникли. Вінстон обережно почухав ніс скріпкою для паперу. У кабінці по той бік коридору товариш Тіллотсон і досі сидів, низько схилившись над своїм мовописом. |
| 7999 |
Таку делікатну роботу ніколи не довіряли комусь одному: з іншого боку, доручити її комітетові означало б відверто визнати, що відбувається акт фальсифікації. Імовірно, не менше десяти людей зараз працюють над своїми версіями того, що насправді сказав Старший Брат. |
| 8000 |
А потім якийсь розумник у Внутрішній Партії вибере одну версію, відредагує її і, якщо знадобиться, запустить складні процеси перехресного порівняння, після чого відібрана брехня перейде в постійні записи й стане правдою. Вінстон не знав, чому Відзерс потрапив у немилість. |
| 8001 |
Можливо, його звинуватили у корупції або в некомпетентності. А може, Старший Брат просто хотів позбутися надто популярного підлеглого. Можливо, Відзерса або когось близького до нього запідозрили в неблагонадійності. |
| 8002 |
Або, найімовірніше, це сталося тому, що чистки та розпорошування людей становили важливу частину процесу врядування. Єдину реальну інформацію містило слово «неособи», яке означало, що Відзерс уже мертвий. У цьому не можна було бути упевненим, навіть коли людей заарештовували. |
| 8003 |
Бувало, що та чи та людина, яка вважалася давно мертвою, наче привид, з'являлася на якомусь публічному процесі, і, перш ніж знову пощезнути, цього разу вже навіки, своїми свідченнями втягувала в нього сотні людей. Проте Відзерс уже був «неособою». |
| 8004 |
Його більше не існувало: отже, його ніколи не існувало. Вінстон вирішив, що, вочевидь, було б замало лише поміняти загальне спрямування промови Старшого Брата. Ліпше зробити її цілком не пов'язаною з первісною темою. |
| 8005 |
Він може перетворити промову на звичайне обвинувачення, спрямоване проти зрадників та думкозлочинців, але це було б дуже банально, а вигадка про перемогу на фронті або якесь тріумфальне перевиконання Дев'ятого Трирічного Плану занадто ускладнила б записи. Тут потрібно трохи чистої фантазії. |
| 8006 |
Несподівано в його вже налаштовані на вигадку думки проник образ такого собі товариша Огілві, який нещодавно героїчно загинув у битві. Були випадки, коли Старший Брат присвячував Наказ Дня якомусь скромному рядовому членові Партії, чиє життя та смерть він вважав гідними для наслідування. |
| 8007 |
Вінстон на хвилину замислився, а тоді взяв мовопис і почав диктувати у знайомому стилі Старшого Брата: стилі військовому і педантичному водночас. Його було легко наслідувати завдяки специфічній манері, коли він ставив запитання й відразу відповідав на них ( і так далі, і тому подібне). |
| 8008 |
У віці трьох років товариш Огілві відмовився від усіх іграшок, крім барабана, ручного кулемета та іграшкового гелікоптера. У шість років — на рік раніше, ніж зазвичай — вступив до лав Розвідників, у дев'ять став лідером групи. |
| 8009 |
У дев'ятнадцять років винайшов гранату, що була схвалена Міністерством Миру, яка під час першого випробування одним вибухом убила тридцять одного євразійського полоненого. У свої двадцять три роки він загинув за особливих обставин. |
| 8010 |
Переслідуваний ворожими реактивними літаками під час польоту через Індійський океан із важливими депешами, він прив'язав себе до кулемета і з усіма документами вистрибнув із гелікоптера у воду — на таку смерть, сказав Старший Брат, неможливо дивитися без почуття заздрості. |
| 8011 |
Він не курив і не вживав алкоголю, не дозволяв собі жодного зайвого відпочинку, окрім годинної перерви у спортзалі, й дав обітницю безшлюбності, вважаючи, що одруження і турбота про родину несумісна з цілодобовим служінням обов'язку. |
| 8012 |
Вінстон замислився, чи не нагородити йому товариша Огілві Орденом, але швидко відмовився, оскільки це вимагало б великих перехресних посилань. Вінстон знову подивився на свого суперника у кабінці навпроти. Чомусь він був переконаний, що Тіллотсон займається тією самою роботою, що й він. |
| 8013 |
Він ніяк не міг знати, чию роботу зрештою схвалять, але відчував глибоку переконаність, що це буде саме його варіант виступу Старшого Брата. Товариш Огілві, якого ще годину тому не існувало, тепер став фактом. Йому видалося цікавим те, що можна створювати не живих, а мертвих людей. |
| 8014 |
Товариш Огілві, якого ніколи не існувало у теперішньому часі, віднині існував у минулому, і коли навіть пам'ять зітреться про сам акт підробки, він існуватиме так само беззаперечно й на підставі таких самих фактів, що й Карл Великий або Юлій Цезар. |
| 8015 |
Глибоко під землею у їдальні з низькою стелею повільно й уривчасто просувалася черга на обід. Кімната була вже повністю заповнена, і в ній стояв оглушливий гамір. Від печені за прилавком ширився кислий металевий запах, який не міг заглушити навіть сморід джину. |
| 8016 |
У далекому кінці кімнати був маленький бар — звичайний отвір у стіні, де можна було купити джин по десять центів за велику чарку. Він обернувся. Це був його друг Сайм, який працював у Дослідницькому Департаменті. Хоча «друг», можливо, було не зовсім точним визначенням. |
| 8017 |
Сьогодні не має друзів — є товариші. Але існували товариші, чиє товариство було приємнішим за товариство інших. Сайм був філологом, фахівцем із Новомови. Власне, він належав до величезної команди експертів, що якраз готували Одинадцяте Видання Словника Новомови. |
| 8018 |
Він був дрібним чоловічком, меншим за Вінстона, з темним волоссям і великими витрішкуватими очима, сумними і водночас насмішкуватими, і поки він говорив, ці його очі, здавалося, пильно вивчали обличчя співрозмовника. Усі запитували його, чи не має у нього лез для гоління. |
| 8019 |
Насправді у нього було ще два невикористані леза, які йому вдалося приберегти. Вони були в дефіциті вже кілька місяців. Нерідко у партійних крамницях зникав той чи той товар. Іноді то були ґудзики, іноді — шнурівки для черевиків. Нині — леза для гоління. |
| 8020 |
Загалом, за умови, якщо вони взагалі існували, їх можна було потайки дістати на чорному ринку, та й то лише якщо пощастить. Черга знову смикнулася вперед. Коли вони зупинилися, він обернувся і ще раз поглянув на Сайма. Кожен із них узяв брудну металеву тацю із стосу на краю прилавка. |
| 8021 |
Його насмішкуватий погляд ковзнув обличчям Вінстона. За світоглядом Сайм був лютим ортодоксом. Він із неприємним зловтішним задоволенням говорив про атаки гелікоптерів на села супротивника, про суди над думкозлочинцями та їхні зізнання, про екзекуції в підземеллях Міністерства Любові. |
| 8022 |
Розмовляючи з ним, Вінстон намагався змінювати такі теми і, за можливості, переводити розмову на технічні особливості Новомови, про які той розповідав авторитетно і цікаво. Вінстон трохи повернув голову, щоб уникнути пронизливого погляду його великих темних очей. Вінстон і Сайм підсунули свої таці. |
| 8023 |
На кожну з них швидко поклали звичайні обідні порції — рожево-сіру печеню з металевим запахом, окраєць хліба, шматок сиру, кружку із кавою без молока й пігулку сахарину. Джин їм подали у китайських чашках без ручок. |
| 8024 |
Вони перетнули заповнену людьми кімнату й поставили свої таці на металевий стіл, на краю якого хтось розлив соус від печені — брудну густу рідину, схожу на блювотиння. Вінстон узяв свою склянку із джином, на мить завмер, щоб зібратися з духом, і проковтнув рідину, що відгонила нафтою. |
| 8025 |
Коли він змахнув з очей сльози, то несподівано відчув, що дуже голодний. Він почав набирати повні ложки і ковтати густу підливу, в якій подекуди плавали ніздрюваті кубики рожевої речовини, що, мабуть, були м'ясом. Вони обоє мовчали, поки не спорожнили свої миски. |
| 8026 |
Відсунув убік свою миску, делікатно взяв в одну руку окраєць хліба, у другу — сир і, щоб не кричати, перехилився через стіл. Він жадібно відкусив хліб і проковтнув кілька шматочків, а потім продовжив з педантичною пристрастю. |
| 8027 |
Його смугляве обличчя пожвавилося, очі втратили притаманний їм насмішкуватий вираз і стали майже замріяними. Від згадки про Старшого Брата на Вінстоновому обличчі теж з'явилося щось схоже на млявий ентузіазм. Проте Сайм відразу помітив, що ентузіазм його співрозмовника не був щирим. |
| 8028 |
Несподівано у Вінстона з'явилася тверда впевненість, що Сайма колись розпорошать. Він надто розумний. Він надто ясно бачить і надто відверто говорить. Партія таких не любить. Одного дня він пощезне. Це написано на його обличчі. Вінстон доїв хліб із сиром. Він повернувся, щоб узяти свій кухоль кави. |
| 8029 |
За столом, ліворуч від нього, продовжував патякати чоловік із нещадно скрипучим голосом. Молода жінка, яка, мабуть, була його секретаркою і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, палко погоджувалася з усім, що той казав. |
| 8030 |
Інколи Вінстон ловив її зауваження на кшталт «вважаю, ви абсолютно праві, я цілком поділяю вашу думку», які дурнуватим тоном повторював молодий жіночий голос. Але чоловік ні на мить не замовкав, навіть під час її реплік. |
| 8031 |
Вінстон з вигляду знав того чоловіка, хоч йому про нього було відомо лише, що той обіймав важливу посаду в Департаменті Художньої Літератури. Йому було близько тридцяти років, і він мав м'язисту шию і великий рухливий рот. |
| 8032 |
Його голова була трохи відкинута назад, і світло падало під таким кутом на його окуляри, що замість очей на його обличчі Вінстон бачив лише два порожні диски. Найжахливішим було те, що з потоку звуків, які постійно лунали з його рота, неможливо було розібрати жодного слова. |
| 8033 |
Лише один раз Вінстон розпізнав фразу «повне й остаточне викорінення ґолдштайнізму», яку той дуже швидко промовив, наче суцільний рядок друкованого машинопису. В усьому іншому це був просто набір звуків, схожих на качине крякання. |
| 8034 |
Він, певно, розвінчував Ґолдштайна і вимагав уживати найсуворіших заходів проти думкозлочинців та саботажників, він міг обурюватися жорстокістю євразійської армії, міг вихваляти Старшого Брата або героїв на Малабарському фронті — зрештою, не було жодної різниці. |
| 8035 |
Хоч би що він казав, було очевидно, що це тотальна правовірність, чистий Ангсоц. Дивлячись на безоке обличчя зі швидкою рухливою щелепою, у Вінстона виникало дивне відчуття, що це не людина, а радше манекен. Говорив не його мозок, а гортань. |
| 8036 |
Хоча й потік цих звуків складався із слів, але це не була мова у звичному розумінні — ці схожі на качине крякання звуки він вистрелював із себе без жодного усвідомлення. Сайм на хвилину примовк і на підливі печені креслив якісь лінії ручкою своєї ложки. |
| 8037 |
Ця думка його трохи засмутила, хоча він знав, що Сайм його зневажає, та й загалом ставиться до нього з осудом, а отже — цілком міг донести на нього як на думкозлочинця, якщо, звичайно, вважатиме за потрібне. У Саймі був якийсь невловимий ґандж. |
| 8038 |
Володіючи у повному обсязі інформацією, недоступною для рядового члена Партії, він водночас вірив у принципи Ангсоцу, шанував Старшого Брата, радів його перемогам, ненавидів відступників, і то не просто їх ненавидів, а робив це зі щирим непідробним ентузіазмом. |
| 8039 |
Проте він не був позбавлений певних сумнівних рис. Сайм говорив про речі, про які ліпше було б мовчати, він читав забагато книжок, відвідував кафе — притулок художників і музикантів. Ходити у кафе не забороняв жоден, навіть неписаний, закон, але це вважалося поганим місцем. |
| 8040 |
Зазвичай там збиралися старі партійні функціонери, які втратили репутацію, але ще не стали жертвами чистки. Казали, що багато років і десятиліть тому там іноді бував сам Ґолдштайн. Отож неважко було передбачити подальшу долю Сайма. |
| 8041 |
Але годі було сумніватися, що якби Сайм бодай на мить розгадав природу його, Вінстонових, потаємних думок, він би негайно доніс на нього у Поліцію Думок. Власне, кожен би так вчинив. Але Сайм — без жодних сумнівів. Одного ентузіазму тут не досить. Правовірність — це неусвідомлений стан. |
| 8042 |
Сайм підвів голову. Здавалося, в його голосі також звучало невимовлене: «цей кінчений ідіот». І справді, через залу йшов Парсонс, Вінстонів сусід у будинку, — гладкий чоловік середнього віку з русявим волоссям і жаб'ячим обличчям. |
| 8043 |
Увесь його вигляд настільки нагадував хлопчака у дорослому тілі, що, незважаючи на військовий комбінезон, його легше було уявляти в однострої Розвідників — синіх шортах, сірій сорочці та червоній хусточці на шиї. |
| 8044 |
Кожен, хто дивився на нього, завжди уявляв собі ямочки на колінах і закасані рукави на коротких і пухлих руках. І справді, за першої-ліпшої нагоди Парсонс завжди намагався одягти шорти — коли йшов у похід чи брав участь у якійсь фізкультурній масовці. |
| 8045 |
У клубі завжди можна було вгадати, що саме він грав у настільний теніс — настільки мокрим було руків'я ракетки після його руки. Сайм дістав клапоть паперу, на якому була записана довга колонка слів, і став їх переглядати, затиснувши між пальцями чорнильний олівець. |
| 8046 |
Приблизно чверть його платні доводилося витрачати на добровільні внески, яких було стільки, що їх усі годі було запам'ятати. Вінстон витяг і простягнув йому дві м'яті й засмальцьовані банкноти, які Парсонс поклав у маленький нотатник, записавши його прізвище акуратним почерком малограмотної людини. |
| 8047 |
Наче на підтвердження цих слів, з телеекрана над їхніми головами пролунав звук сурми. Але цього разу йшлося не про чергову перемогу — це було повідомлення Міністерства Достатку. Фразу «за наше нове щасливе життя» повторили кілька разів. Міністерство Достатку тепер часто її повторювало. |
| 8048 |
Парсонс, якого привернув звук сурми, сидів, слухаючи повідомлення з роззявленим ротом, проте на його обличчі застиг вираз узвичаєної нудьги. Він не міг встежити за цифрами, але знав, що якимось чином вони були причиною для оптимізму. |
| 8049 |
Він дістав величезну й смердючу люльку, наполовину забиту вже спаленим тютюном. Оскільки норма видачі тютюну становила сто грамів на тиждень, то йому рідко щастило повністю натоптати люльку. Вінстон курив цигарки, які намагався тримати лише горизонтально. |
| 8050 |
Повідомили навіть про демонстрації, учасники яких дякували Старшому Братові за підвищення норми видачі шоколаду до двадцятьох грамів на тиждень. А лише вчора, подумав він, було оголошено, що норму видачі шоколаду знижують до двадцятьох грамів на тиждень. |
| 8051 |
Безоке створіння за сусіднім столом ковтнуло з фанатичною пристрастю, з шаленою готовністю розтоптати, обмовити й розпорошити кожного, хто б наважився стверджувати, що минулого тижня норма видачі шоколаду становила тридцять грамів. |
| 8052 |
Порівняно з минулим роком зросла кількість харчів, одягу, будинків, меблів, каструль, пального, кораблів, гелікоптерів, книжок, немовлят — зросла кількість усього, крім хвороб, злочинів і божевільних. Рік за роком і хвилина за хвилиною все швидко зростало. |
| 8053 |
Майже всі навколо були бридкими, і навіть якби їх одягти не в сині комбінезони, а якось інакше, вони б усе одно залишилися такими самими. У дальньому кінці їдальні маленький, схожий на жука чоловічок самотньо сидів за столом, пив каву і кидав навсібіч насторожені погляди. |
| 8054 |
Якщо ти не роззираєшся навколо, подумав Вінстон, можна легко повірити, що й справді зараз переважає встановлений Партією фізичний тип людини: високі м'язисті юнаки та пишногруді дівчата — біляві, жваві, засмаглі на сонці. |
| 8055 |
Можна було тільки дивуватися, наскільки у Міністерствах переважав цей схожий на жуків тип людей: маленькі присадкуваті чоловічки, з раннім черевом, короткими ногами, зі швидкими поривчастими рухами, гладкими непроникними обличчями і невеликими очима. |
| 8056 |
Здавалося, за панування Партії найбільше процвітав саме оцей тип людей. Ще один звук сурми завершив повідомлення Міністерства Достатку, а далі воно змінилося музикою з металічними нотками. Парсонс, унаслідок бомбардування цифрами виповнений невимовним ентузіазмом, вийняв люльку з рота. |
| 8057 |
Крякання із сусіднього столу, що під час повідомлення Міністерства тимчасово вмовкло, поновилося з іще більшою силою. Чомусь несподівано Вінстон почав думати про місіс Парсонс з її тонким, як павутина, волоссям і запилюженими зморшками на обличчі. |
| 8058 |
Через два роки її дітки донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс розпорошать. Вінстона розпорошать. О'Браєна розпорошать. А ось Парсонса, навпаки — ніколи не розпорошать. Безоке створіння з качиним голосом теж ніколи не розпорошать. |
| 8059 |
Кургузі, схожі на жуків чоловіки, які мовчки блукають у лабіринті коридорів Міністерства, — їх теж ніколи не розпорошать. І чорнява дівчина з Департаменту Художньої Літератури — вона також уникне цієї участі. |
| 8060 |
Йому здавалося, він інтуїтивно знає, хто виживе, а хто загине: хоча й він достеменно не знав, що саме треба робити, аби вижити. Цієї миті його розмірковування грубо перервали. За сусіднім столом упівоберта сиділа дівчина і дивилася на нього. Це була та сама, чорнява. |
| 8061 |
Вона втупилася в нього з напруженою цікавістю, а коли їхні погляди зустрілися — відвернулася. Вінстонова спина спітніла. Його пронизав болючий спазм жаху. Він минувся майже відразу, але залишив по собі тяжке відчуття. |
| 8062 |
Чому вона дивилася на нього? Чому вона його переслідує? На жаль, він не міг пригадати, чи вона вже сиділа за столом, коли він прийшов, чи підсіла згодом. Але, в будь-якому разі учора, під час Двохвилинки Ненависті, вона сіла відразу за ним, хоч і не мала в тому особливої потреби. |
| 8063 |
Дуже ймовірно, її справжньою метою було дослухатися до нього і з'ясувати, наскільки голосно він кричить. Він повернувся до своїх попередніх міркувань: можливо, вона й не пов'язана із Поліцією Думок, але ж вона може бути шпигуном-аматором, а це ще небезпечніше. |
| 8064 |
Вінстон не знав, скільки часу вона вже за ним спостерігає, але не виключено, що вона вже дивилася на нього не менше п'ятьох хвилин, і він не міг гарантувати, що протягом цього часу він контролював вираз свого обличчя. |
| 8065 |
У будь-якому разі мати вираз обличчя, що не відповідав ситуації (наприклад — вираз сумніву, коли повідомляли про перемогу), було карним злочином. У Новомові навіть існувало відповідне слово: лицезлочин. Дівчина знову повернулася до нього спиною. Зрештою, можливо, вона й не переслідувала його. |
| 8066 |
Може, вона просто випадково два дні поспіль сідала неподалік від нього. Сигарета погасла, і він обережно поклав її на край столу. Він докурить її після роботи, якщо йому пощастить не висипати з неї рештки тютюну. |
| 8067 |
Можливо, та, що сиділа за сусіднім столом, була шпигуном Поліції Думок, і дуже ймовірно, що вже через три дні він сидітиме у підвалах Міністерства Любові, але все ж таки треба зберегти недопалок. Сайм згорнув свій клаптик паперу й запхав його у задню кишеню. Знову заговорив Парсонс. |
| 8068 |
Цієї миті з телеекрана долинув пронизливий свист. То був сигнал повернення до роботи. Усі посхоплювалися, щоб долучитися до штовханини перед ліфтами, а з Вінстонової цигарки висипалися залишки неспаленого тютюну. На мить йому стало важко продовжувати писати. |
| 8069 |
Або вперіщитися головою об стіну, копнути ногою стіл і пожбурити чорнильницю у вікно — вчинити щось шалене, гучне або болюче, що могло б затьмарити його пам'ять, аби вона не катувала його. Найлютіший ворог, подумав він, це власна нервова система. Напруга в ньому могла стати помітною будь-якої миті. |
| 8070 |
Він пригадав чоловіка, якого кілька тижнів тому проминув на вулиці: звичайний на вигляд чоловік, член Партії, тридцяти п'яти-сорока років, із валізою в руках. Вони були за кілька метрів один від одного, коли ліва половина незнайомцевого обличчя несподівано пересмикнулася. |
| 8071 |
Цей спазм знову повторився, коли вони проминали один одного: то був лише посмик, швидка, наче клацання фотографічного затвора, судома, яка, мабуть, була для нього звичною. Він згадав, як ще тоді подумав: цей бідолаха довго не протягне. |
| 8072 |
Вінстон перевів подих і продовжив писати далі: Біля тієї жінки у напівпідвальній кухні він згадав про Катаріну, свою дружину. Вінстон був одружений — принаймні колись. Мабуть, він і тепер вважався одруженим, бо, наскільки йому було відомо, його дружина ще не померла. Парфумами пахли лише пролки. |
| 8073 |
У його свідомості запах парфумів був нерозривно пов'язаний зі зляганням. Коли він пішов з тією жінкою, то було його перше гріхопадіння за приблизно два роки. Звичайно, було заборонено мати стосунки з повіями, але то було одне з тих правил, яке іноді можна було порушити. |
| 8074 |
Хоча й таке порушення було небезпечним, але це не було питанням життя і смерті. Якщо упіймають із повією, можна було загриміти на п'ять років у табір примусової праці, але не більше того, якщо, звичайно, ти не скоїв ще чогось. |
| 8075 |
А якщо тебе не заскочили прямо у ліжку, то взагалі було легко уникнути покарання. Бідняцькі квартали кишіли жінками, ладними себе продати. Деяких можна було купити навіть за пляшку джину, бо пролам не дозволялося його пити. |
| 8076 |
Партія навіть частково заохочувала проституцію як вигрібну яму для зливання інстинктів, які неможливо було повністю викорінити. Проста розпуста була незначним злочином, за умови, що їй віддавалися таємно й без радості і у ній брали участь лише жінки з найбіднішого й упослідженого класу. |
| 8077 |
Сексуальна розбещеність між членами Партії була непрощенним злочином. Але — хоча це й належало до тих злочинів, у яких незмінно зізнавалися під час великих чисток — годі було навіть уявити, щоб таке насправді могло статися. |
| 8078 |
Завдання Партії полягало не лише в тому, щоб перешкодити чоловікам і жінкам утворювати союзи, які вона не змогла б контролювати. Її справжньою і непроголошеною метою було позбавити статевий акт будь-якої втіхи. |
| 8079 |
Усі шлюби між членами Партії мали схвалюватися спеціально призначеним для цієї мети комітетом, і — хоча цей принцип ніколи відверто не декларувався — якщо складалося враження, що певна пара має фізичний потяг одне до одного, їй ніколи не давали дозвіл на одруження. |
| 8080 |
Єдиною метою шлюбу було народження дітей, які служитимуть Партії. На статеві стосунки дивилися як на бридку незначну процедуру, на кшталт застосування клізми. Про це також ніколи не говорили прямо, але від самого дитинства втовкмачували кожному членові Партії. |
| 8081 |
Були навіть організації, такі як Молодіжна Антисексуальна Ліга, які проголошували цілковите утримання від статевих стосунків для обох статей. Усі діти мали народжуватися через штучне запліднення (Новомовою це називалося штучзап) і виховуватися у громадських закладах. |
| 8082 |
Вінстон знав, що поки за це ще серйозно не взялися, але така теорія була цілком у дусі загальної партійної ідеології. Партія намагалася знищити статевий потяг, а якщо не знищити, то хоча б спотворити і забруднити. |
| 8083 |
Він не знав, у чому саме полягає причина цього, але й не особливо дивувався тому, що відбувається. І що стосувалося жінок, то тут результати діяльності Партії були значно успішнішими. Він знову згадав Катаріну. Минуло вже десять чи майже одинадцять років, як вони розлучилися. |
| 8084 |
Дивно, наскільки рідко він про неї думав. Іноді він міг надовго забувати про те, що колись був одружений. Вони жили разом лише близько п'ятнадцяти місяців. Партія не дозволяла розлучень, але, якщо у подружжя не було дітей, то й не забороняла жити окремо. |
| 8085 |
Катаріна була високою дівчиною з русявим волоссям, дуже стрункою, з граційними рухами. Вона мала самовпевнене обличчя з орлиним профілем, яке можна було вважати шляхетним доти, доки не розумів, що це була лише зовнішня маска, нічим не підкріплена ізсередини. |
| 8086 |
В їхньому шлюбному житті він дуже рано дійшов висновку, — можливо, саме через те, що знав її краще, аніж більшість людей, — що вона, безсумнівно, була найтупішою, найвульґарнішою, найпустішою з усіх, кого він будь-коли знав. |
| 8087 |
В її голові не було жодної думки, яка не була б гаслом, і не було жодного ідіотизму, абсолютно жодного, який вона не могла б проковтнути, якщо цей ідіотизм пропонувався Партією. Він подумки прозвав її «людським магнітозаписом». А проте він ще якось міг би стерпіти спільне з нею життя, якби не секс. |
| 8088 |
Як тільки він її торкався, вона здригалася й заклякала. Обіймати її було те саме, що обіймати дерев'яну ляльку. А коли вона обіймала його й пригортала до себе, то виникало дивне відчуття, ніби вона водночас з усіх сил його відштовхує. Таке враження створювали її задерев'янілі м'язи. |
| 8089 |
Вона лежала із заплющеними очима, не опираючись і не допомагаючи, а саме підкоряючись. Спочатку це його бентежило, а потім стало просто жахати. Але й тоді він міг би з нею жити, якби вони домовилися відмовитися від сексу. Але, на його подив, саме Катаріна не захотіла цього робити. |
| 8090 |
Вона казала, що, якщо зможуть, вони повинні народити дитину. Отож, якщо ніщо не заважало, то регулярно раз на тиждень відбувалася ця процедура. Вона навіть нагадувала йому про це вранці, як про невідкладну справу на вечір, про яку не можна забувати. Вона мала для неї дві назви. |
| 8091 |
Чому все було саме так? Чому він не міг мати власну жінку замість цих бридких злягань з інтервалом у роки? Але справжня любовна пригода видавалася йому немислимою. Партійні жінки були всі однакові. Цнотливість пронизувала їх так само глибоко, як і вірність Партії. |
| 8092 |
Унаслідок старанного виховання, через ігри та обливання холодною водою, через ту нісенітницю, яку втовкмачували їм у школі, у Розвідниках і в Молодіжній лізі, через лекції, паради, пісні, гасла та маршову музику з них витісняли природні почуття. |
| 8093 |
Розум підказував, що мають бути винятки, але серце відмовлялося вірити. Вони всі недоступні, бо їм так наказала Партія. Звичайно, він хотів, щоб його кохали, але навіть більшою мірою прагнув проламати стіну цнотливості, хай навіть це сталося б лише єдиний раз за все його життя. |
| 8094 |
Успішно здійснений сексуальний акт був би бунтом. Бажання було думкозлочином. Навіть якби він зміг розбудити Катаріну, він би вчинив акт зваблення, незважаючи на те, що вона й так була його дружиною. Але він мусив закінчити свою історію. |
| 8095 |
Після темряви слабеньке світло гасової лампи здалося йому дуже яскравим. Він зміг уперше роздивитися жінку. Він ступив крок до неї й зупинився, опанований хіттю і жахом. Прийшовши сюди, він болісно усвідомив, на який ризик себе наражає. Цілком можливо, щойно він звідси вийде — його схоплять патрулі. |
| 8096 |
Може, стоячи за дверима, вони вже чатують на нього. Навіть якщо він вийде звідси, не зробивши того, для чого прийшов. Він мусив це записати, мусив у всьому зізнатися. У світлі лампи він насамперед побачив, що жінка стара. |
| 8097 |
На її обличчі був такий грубий шар косметики, що, здавалося, воно може луснути, як маска. У її волоссі виднілися сиві пасма. Але найжахливішим було те, що в її напіввідкритому роті не було нічого, крім жахливої чорноти. У неї не було жодного зуба. |
| 8098 |
Він похапцем нашкрябав своїм нерівним почерком: Якщо є надія, то її слід шукати лише у пролах, бо тільки там, у тій величезній зневаженій масі, яка становить 85 відсотків населення Океанії, може народитися сила, спроможна зруйнувати Партію. Партію не можна знищити ізсередини. |
| 8099 |
Її вороги, якщо в неї є вороги, не мають можливості об'єднатися чи просто упізнати один одного. Навіть якщо легендарне Братство існує, то годі уявити, щоб його члени могли зібратися у більшій кількості, аніж по двоє чи по троє. |
| 8100 |
Вони могли б повставати лише очима, зміною голосу, щонайбільше, вимовленим пошепки словом. Але проли, якби вони лише якось усвідомили свою силу, не мали б потреби влаштовувати змови. Їм потрібно лише піднятися і струснутися, як кінь струшує із себе мух. |
| 8101 |
Якби вони захотіли, то вже завтра вранці рознесли б Партію на друзки. Безперечно, раніше чи пізніше вони надумають так зробити. Але ж. Він пригадав, як одного разу йшов багатолюдною вулицею, коли попереду із бічного провулка гримнув могутній крик сотень голосів — жіночих голосів. |
| 8102 |
Повстання! Нарешті проли пробудилися зі сну! Коли він підійшов до того місця, звідки лунав крик, то побачив натовп із двохсот-трьохсот жінок, які з'юрмилися біля прилавків вуличного ринку з такими трагічними обличчями, ніби вони були приреченими пасажирами корабля, що йшов на дно. |
| 8103 |
Але цієї миті загальний розпач трансформувався у безліч індивідуальних сварок. З'ясувалося, що на одному з прилавків продавали металеві каструлі. Вони були поганими й ламкими, але завжди було важко купити будь-який посуд. Сьогодні ж вони несподівано надійшли у продаж. |
| 8104 |
Жінки, яким пощастило їх купити, під ударами й штурханами решти намагалися зі своїми каструлями видертися із товкотнечі, тоді як інші галасували біля прилавка, звинувачуючи продавця в тому, що він обслуговував інших, а більшу частину каструль узагалі сховав кудись під прилавок. |
| 8105 |
Знову вибухнули крики. Дві гладкі жінки, в однієї з яких було довге волосся, вчепилися в ту саму каструлю і намагалися видерти її одна в одної. Близько хвилини вони тягли її кожна до себе, поки у неї не відірвалася ручка. Вінстон з огидою спостерігав за ними. |
| 8106 |
Партія, звичайно, стверджувала, що вона визволила пролів з рабської залежності. До Революції капіталісти їх тяжко пригнічували, морили голодом і шмагали, жінок примушували працювати в шахтах (до речі, вони й досі там працюють), дітей з шестирічного віку продавали на фабрики. |
| 8107 |
Але водночас, згідно з принципами дводумства, Партія навчала, що проли, природно, належать до нижчого класу і їх, вдаючись до дуже простих правил, треба утримувати в покорі, як тварин. Насправді про пролів відомо дуже мало. Але, з іншого боку, про них і не було чого багато знати. |
| 8108 |
Поки вони працюють і розмножуються, інший бік їхнього життя не має жодного значення. Полишені на самих себе, як худоба на рівнинах Аргентини, вони живуть життям, яке видається їм природним, дотримуючись звичаїв предків. |
| 8109 |
Вони народжуються й виростають у канавах, у дванадцять років починають працювати, переживають короткий період краси й статевого потягу, у двадцять років одружуються, в тридцять досягають середнього віку, а помирають здебільшого в шістдесят. |
| 8110 |
Обрій їхньої свідомості заповнюється тяжкою фізичною працею, піклуванням про родину і дітей, дрібними сварками із сусідами, кінофільмами, футболом, пивом, а передусім азартними іграми. Їх неважко контролювати. |
| 8111 |
Поміж ними завжди штовхаються кілька агентів Поліції Думок, поширюючи брехливі чутки та помічаючи й усуваючи тих, хто, на їхній погляд, може становити загрозу, але не робилося жодної спроби нав'язати їм партійну ідеологію. Залучати пролів у політичні процеси вважалося недоцільним. |
| 8112 |
І навіть коли вони ставали невдоволеними, а таке іноді траплялося, їхнє невдоволення ні до чого не призводило, бо позбавлені загальних ідей, вони могли зосередитися лише на дрібних специфічних турботах. Вони зазвичай не помічали важливіших проблем. |
| 8113 |
У Лондоні процвітала злочинність, тут існував цілий світ злодіїв, бандитів, повій, торговців наркотиками і різномастих рекетирів, та оскільки цей світ існував у середовищі самих пролів, то це також не мало значення. У всіх питаннях моралі їм дозволялося дотримуватися старих звичаїв. |
| 8114 |
Їм не насадили сексуального пуританства Партії. Не карають за розпусту, дозволяють розлучення. Їм би також дозволили будь-яку релігійну діяльність, якби проли виявляли до неї найменший інтерес. Їх ніколи не підозрюють. Як сказано в одному з партійних гасел: |
| 8115 |
Вінстон нахилився й обережно почухав свою варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Проблема, до якої він незмінно повертався, полягала в неможливості дізнатися, яким насправді було життя до Революції. |
| 8116 |
Буде згадано про єпископів з їхніми батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих мантіях, про стовпи ганьби, про акції, про одноманітну механічну працю, про покарання канчуками, про банкети у лорда-мера і практику цілування ніг у папи римського. |
| 8117 |
Був також звичай, що називався правом першої ночі, про який, мабуть, не згадують у підручнику для дітей. Це був закон, що дозволяв кожному капіталістові спати з будь-якою жінкою, що працювала на одній із його фабрик. |
| 8118 |
Більша його частина, навіть для члена Партії, є нейтральною і не стосується політики — скніння на нудній роботі, товкотнеча у метро, штопання роздертої шкарпетки, спроби дістати пігулку сахарину, збереження цигаркового недопалку. |
| 8119 |
Реальність зовсім інша: тьмяні й брудні міста, де сновигають вічно голодні люди у подертих черевиках, що пропускають воду, напівзруйновані будинки, збудовані в дев'ятнадцятому сторіччі, просякнуті смородом вареної капусти та несправних нужників. |
| 8120 |
У його уяві постало видіння Лондона, величезного й напівзруйнованого міста з мільйоном сміттєвих баків, а на нього наклався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і поріділим волоссям, яка безнадійно длубається у засміченій каналізаційній трубі. |
| 8121 |
Жодне слово з цієї балаканини не можна ані довести, ані спростувати. Наприклад, Партія стверджує, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів мають освіту, а нібито до Революції освічених пролів було лише п'ятнадцять відсотків. |
| 8122 |
Партія запевняє, що сьогодні дитяча смертність становить лише сто шістдесят на кожну тисячу і продовжує зменшуватися, тоді як до Революції вона становила всі триста. Це наче одне рівняння з двома невідомими. |
| 8123 |
Може бути так, що буквально кожне слово у книжках з історії, навіть ті речі, які ти беззастережно приймаєш, це чиста фантазія. Зрештою, могло ніколи й не існувати такого закону, як право першої ночі, і навіть такого створіння, як капіталіст, або такого капелюха, як циліндр. |
| 8124 |
Усе розпливалося в невизначеності. Минуле було стерте, процес стирання забутий, брехня стала правдою. Лише раз у своєму житті він мав конкретний, неспростовний доказ фальсифікації. Він приблизно півхвилини тримав його у своїх руках. |
| 8125 |
Це було 1973 року — приблизно в той самий час, коли він розлучився із Катаріною. Але та подія сталася на сім чи вісім років раніше. Історія почалася в середині шістдесятих років, у період великих чисток, коли були знищені перші вожді революції. |
| 8126 |
Ґолдштайн утік і переховувався невідомо де, а кілька інших просто зникли, тоді як більшість були страчені після показових публічних процесів, на яких вони зізнавалися у своїх злочинах. Серед тих останніх, хто вижив, було троє людей на ім'я Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд. |
| 8127 |
Здається, цих трьох заарештували 1965 року. Як то часто траплялося, вони зникли десь на рік чи надовше, і ніхто не знав, живі вони чи мертві, а потім несподівано їх вивели на сцену й висунули проти них звичайні звинувачення. |
| 8128 |
Вони зізналися у своїх зв'язках із ворогом (тоді ворогом також була Євразія), розтраті державних коштів, убивстві кількох авторитетних членів Партії, інтригах проти лідерства Старшого Брата, які почалися ще задовго до Революції, а також в актах саботажу, що спричинили смерть сотень тисяч людей. |
| 8129 |
Після того як вони в усьому зізналися, їх помилували, поновили в Партії й призначили на посади — на перший погляд, важливі, але насправді малозначущі. Усі троє опублікували в довгі розвінчувальні статті, аналізуючи причини свого ренегатства й обіцяючи виправитися. |
| 8130 |
Невдовзі після того, як їх виправдали, Вінстон побачив усіх трьох у кафе. Він пригадав, з яким нажаханим зачудуванням краєм ока спостерігав за ними. Вони були набагато старші за нього, релікти старого світу, майже останні великі постаті, що залишилися від героїчних днів ранньої Партії. |
| 8131 |
Їх ще осявала слава підпільної боротьби та громадянської війни. Йому здавалося, що він дізнався про їхні імена раніше, аніж про Старшого Брата, хоча на той час половина фактів і дат уже встигли стертися. |
| 8132 |
Але, водночас, тепер вони були поза законом, недоторканні, найпевніше приречені на знищення через рік або два. Врешті-решт, ніхто з тих, хто потрапляв у лабети Поліції Думок, не міг врятуватися. Вони були мерцями, які лише чекали, коли їх покладуть у могили. |
| 8133 |
Ніхто не сидів за сусідніми від них столами. Бути поміченим поблизу таких людей було вкрай необачно. Вони мовчки сиділи перед склянками з джином, приправленим гвоздикою — фірмовим напоєм кафе. Із них трьох найбільше враження на Вінстона справила зовнішність Рудзерфорда. |
| 8134 |
Це було лише імітацією його колишніх робіт — позбавлені життя та непереконливі, ці малюнки завжди були переспівом його давніх тем: бридкі нетрі, діти, що помирають від голоду, вуличні бійки, капіталісти в циліндрах — нескінченні марні зусилля повернутися у минуле. |
| 8135 |
Він виглядав страхітливо: із гривою брудного сивого волосся, з мішками під очима, покраяним зморшками обличчям і товстими негроїдними губами. Мабуть, колись він був надзвичайно сильним; але тепер його велике тіло обвисло, обм'якло, роздулося, розповзлося на всі боки. |
| 8136 |
Здавалося, він розламувався й розсипався, наче обвалена гора. То був безлюдний час близько третьої години дня. Тепер Вінстон не міг пригадати, як о такій незвичній порі він міг опинитися у кафе. Воно було майже порожнє. З телеекранів лунала музика з металевим відлунням. |
| 8137 |
Троє чоловіків сиділи у своєму кутку, застиглі, мовчазні. Офіціант без замовлення приніс їм наступні склянки з джином. Біля них стояла на столі шахівниця із розставленими фігурами, проте гра не розпочиналася. А тоді десь на півхвилини щось сталося з телеекранами. |
| 8138 |
Мелодія, що з них лунала, змінилася, і змінився також сам тон музики. В неї вплелося щось дивне, але це було важко описати. То була незвична, тріскуча, пронизлива й глузлива нота — про себе Вінстон назвав її жовтою нотою. |
| 8139 |
А потім голос із телеекрана заспівав: Та коли Вінстон знову подивився на спотворене обличчя Рудзерфорда, то побачив, що його очі наповнені слізьми. І тоді вперше, із внутрішнім незрозумілим йому тремтінням, він помітив, що в Ааронсона й Рудзерфорда зламані носи. |
| 8140 |
Трохи згодом усіх трьох знову заарештували. З'ясувалося, що як тільки їх випустили на волю, вони знову стали плести змови. На своєму другому процесі вони ще раз зізналися в усіх своїх попередніх злочинах, додавши до них цілу купу нових. |
| 8141 |
Їх стратили, а їхня доля залишилася в історії Партії як застереження нащадкам. Десь через п'ять років по тому, 1973 року, Вінстон розгорнув рулон документів, який вилетів із пневматичної труби на його стіл, і побачив клапоть паперу, який, мабуть, випадково потрапив туди. |
| 8142 |
Розгорнувши його, Вінстон відразу усвідомив його значення. Це було пів-сторінки, видертої з близько десяти років тому, — верхня, позначена датою, частина сторінки, — і там була фотографія делегатів від Партії на якомусь конгресі у Нью-Йорку. Групу очолювали Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд. |
| 8143 |
Помилитися в тому, що це вони, було неможливо — фотографія була підписана їхніми іменами. Суть полягала у тому, що на обох процесах усі троє зізналися, що того дня вони перебували на території Євразії. |
| 8144 |
Вони нібито вилетіли з потаємного аеродрому в Канаді кудись у Сибір на зустріч і нараду із членами євразійського генерального штабу, яким вони передали важливі державні таємниці. Вінстон запам'ятав дату, бо то був день літнього сонцестояння. |
| 8145 |
Навіть тоді Вінстон не вважав, що знищені під час чисток люди справді вчинили ті злочини, в яких їх звинувачували. Але тут він побачив конкретний доказ — фрагмент забороненого минулого, наче викопна кістка, яку знаходять не в тому шарі ґрунту і яка руйнує загальну геологічну теорію. |
| 8146 |
Якби поширити цю інформацію, пояснити її значення, то цього було б досить, аби розпорошити Партію на атоми. Він узявся до роботи. Як тільки побачив, що то за фотографія і що вона означає, він накрив її іншим аркушем паперу. |
| 8147 |
Йому було неважко зберігати байдужий вираз на обличчі, і він навіть, доклавши певних зусиль, міг контролювати своє дихання, але контролювати калатання серця неможливо, а телеекран був досить чутливим, щоб його уловити. |
| 8148 |
Опанований страхом, що його щось викаже, наприклад, несподіваний протяг над столом, він чекав, як йому здалося, хвилин десять. Потім, не перевертаючи фотографії, він укинув її у діру пам'яті разом з іншими використаними паперами. Мабуть, за хвилину вона перетворилася на попіл. |
| 8149 |
Це було десять-одинадцять років тому. Сьогодні він, мабуть, зберіг би ту фотографію. Дивувало, що навіть тепер, коли й сама фотографія, і та подія, яку вона відтворювала, залишилися лише у спогадах, йому видавався значущим сам факт того, що він тримав її у руках. |
| 8150 |
Тоді, коли він зробив своє відкриття, Океанія вже не воювала з Євразією, й троє мертвих чоловіків мали б зрадити свою країну агентам Остазії. Відтоді сталося ще кілька замін супротивника — дві, три, він уже достоту й не пам'ятав скільки саме. |
| 8151 |
Дуже ймовірно, зізнання звинувачених переписувалися, й переписувалися не один раз, аж поки первісні факти й дати втратили будь-яке значення. Минуле не просто змінилося, воно продовжувало постійно мінятися. |
| 8152 |
Справжнім жахіттям для нього було те, що він ніколи до кінця не розумів, навіщо здійснювався цей грандіозний обман. Сьогочасні переваги фальсифікації були очевидними, але кінцевий мотив був незрозумілим. |
| 8153 |
Колись вважали божевіллям вірити у те, що Земля обертається навколо Сонця: сьогодні — вірити у незмінність минулого. Він єдиний міг у це вірити, а отже, він — божевільний. Але думка про те, що він божевільний, не надто його турбувала: по-справжньому жахало те, що він міг помилятися. |
| 8154 |
Враження було таке, ніби на нього тиснула чиясь могутня сила — вона проникала всередину черепа, гупала у мозок, залякувала, домагаючись, щоб він перестав вірити у те, у що вірив, переконуючи, щоб перестав довіряти своїм відчуттям. |
| 8155 |
Її філософія піддавала мовчазному запереченню не лише його власний досвід сприйняття світу, а й саме існування зовнішньої реальності. Найбільшою єрессю вони вважали здоровий глузд. Лякало не те, що його могли знищити іншу точку зору, а що вони могли виявитися правими. |
| 8156 |
Бо, зрештою, звідки ми знаємо, що два плюс два буде чотири? Або що існує сила тяжіння? Або що минуле не можна змінювати? Якщо і минуле, і зовнішній світ існують лише в його свідомості, а свідомістю можна керувати — що тоді? Він буде схожий на безкінечного листа, якого ніхто ніколи не прочитає, але який адресований одній особі і визначений саме цим фактом. |
| 8157 |
Він подумав про ту могутню силу, спрямовану проти нього, про ту легкість, з якою будь-який партійний ідеолог переможе його в суперечці, про витончені аргументи, які він не зможе навіть зрозуміти, не те що відповісти на них. |
| 8158 |
А проте він має рацію! Вони не праві, а він — правий! Треба захищати очевидне й правдиве! Правда існує — і на цьому треба стояти! Закони реального світу не змінюються. Каміння тверде, вода мокра, незакріплені предмети падають на землю. |
| 8159 |
Принаймні на кілька секунд він опинився у напівзабутому світі дитинства. Потім двері хряснули і відрізали запах, так ніби він був звуком. Він пройшов кілька кілометрів, і його варикозна виразка боляче пульсувала. |
| 8160 |
Вже вдруге за три тижні він пропустив вечір у Громадському Центрі: досить необачно, бо, поза сумнівом, за його відвідинами Центру пильно стежать. Загалом член Партії ніколи не повинен мати вільного часу і ніколи не мав бути на самоті, окрім як у ліжку. |
| 8161 |
Вважалося, що коли він не працює, не їсть і не спить, то має брати участь в одній із колективних розваг — було дещо небезпечно демонструвати, що тобі подобається бути на самоті чи просто одному гуляти. |
| 8162 |
У Новомові для цього навіть існувало спеціальне слово: таку властивість характеру називали саможит, маючи на увазі індивідуалізм і дивацтво. Але цього вечора, коли він вийшов з Міністерства, його звабила свіжість квітневого повітря. |
| 8163 |
Небо було такого теплого синього відтінку, якого він ще не бачив цього року, і несподівано йому здалися нестерпними тривалий гамірний вечір у Центрі, занудні й виснажливі ігри, лекції і галасливе розігріте джином товариство. |
| 8164 |
Підкорившись раптовому пориву, він відійшов від автобусної зупинки й помандрував у лабіринти Лондона, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, заблукавши серед незнайомих вулиць і майже не помічаючи напрямку свого руху. |
| 8165 |
Йому знову згадалися ці слова, твердження містичної істини й очевидного абсурду. Він блукав десь серед невиразних брунатних нетрищ на північ і схід від споруд, які колись були залізничною станцією Сент-Панкрас. |
| 8166 |
Він ішов вимощеною бруківкою вулицею поміж невеликих двоповерхових будинків з виламаними дверима, що виходили прямо на тротуар, дивним чином нагадуючи пацючі нори. Між каменями бруківки то тут, то там блищали калюжки смердючої застояної води. Приблизно чверть вікон на цій вулиці були забиті дошками. |
| 8167 |
Більшість людей не звертали на Вінстона уваги, але дехто поглядав на нього з настороженою цікавістю. Під дверима розмовляли дві величезні жінки зі схрещеними на фартухах руками цеглистого кольору. Наблизившись, Вінстон вловив уривки їхньої розмови. їхні верескливі голоси несподівано урвалися. |
| 8168 |
Коли він їх проминав, жінки мовчки окинули його недоброзичливими поглядами. Але, по суті, то не була ворожість. А така собі ніби осторога, миттєве напруження, коли поруч проходить невідомий звір. На цих вулицях нечасто з'являлися люди у синіх комбінезонах Партії. |
| 8169 |
Насправді ж було необачно з'являтися у таких місцях без нагальної потреби. Та й патруль міг перепинити. Несподівано вся вулиця сколихнулася. Зусібіч почулися застережливі крики. Люди розбіглися, як налякані кролики. |
| 8170 |
Попереду Вінстона з дверей вискочила молода жінка, схопила дитину, яка гралася в калюжі, й заскочила назад — усе це відбулося за якусь мить. У цей час із бічного провулка вигулькнув чоловік у схожому на баян чорному костюмі, він підскочив до Вінстона, збуджено показуючи на небо. |
| 8171 |
Пролунав гуркіт, від якого, здавалося, здибився хідник, йому на спину посипався град якогось сміття. Коли він підвівся, то побачив, що весь обсипаний скалками скла з найближчого вікна. Він пішов далі. Ракета зруйнувала кілька будинків за двісті метрів угору по вулиці. |
| 8172 |
У небі повис чорний плюмаж диму, а під ним утворилася хмара пилюки, в якій навколо руїн уже почав збиратися натовп. На хіднику перед собою він побачив купу тиньку. А на ній — якийсь яскраво-червоний цурпалок. Коли підійшов ближче, то розгледів, що то шматок перебитої біля зап'ястка людської руки. |
| 8173 |
Через три-чотири хвилини він опинився поза зоною падіння ракети, і тут, ніби нічого й не сталося, тривала вулична мурашина метушня. Було близько двадцятої години, й забігайлівки для пролів (вони називали їх «пабами») були по зав'язку напхані. |
| 8174 |
Крізь двостулкові двері, що безперервно хряпали, сочився запах сечі, затхлості і кислого пива. У закутку, утвореному двома щільно прилеглими будинками, троє чоловіків стояли дуже близько один до одного, середній тримав у руках розгорнуту газету, двоє інших зазирали йому через плече. |
| 8175 |
Навіть не підходячи до них близько і не бачачи виразу їхніх облич, Вінстон зауважив напруженість у їхніх постатях. Схоже, вони читали якісь дуже серйозні новини. Він уже був за кілька кроків від них, коли несподівано двоє з них почали сперечатися. На мить йому здалося, що зараз вони поб'ються. |
| 8176 |
Вони розмовляли про лотерею. Відійшовши від них на тридцять метрів, Вінстон озирнувся. Вони й досі зі збудженими обличчями азартно сперечалися. Лотерея з її щотижневою виплатою величезних виграшів була єдиною громадською подією, якій проли приділяли серйозну увагу. |
| 8177 |
Там, де йшлося про лотерею, навіть люди, які майже не вміли читати й писати, здавалося, могли здійснювати складні, заплутані розрахунки і приголомшливі звершення нам'яті. Існував цілий прошарок людей, які жили з того, що продавали системи, прогнози і щасливі амулети. |
| 8178 |
Вінстон не мав жодного стосунку до організації лотереї, якою займалося Міністерство Достатку, але він знав (насправді кожен член Партії про це знав), що виграші були великою мірою надуманими. Виплачувалися лише невеличкі суми, а тих, хто мав великі виграші, насправді не існувало. |
| 8179 |
Завдяки відсутності нормального зв'язку між різними частинами Океанії це було неважко реалізувати. Але якщо і є надія, то вона у пролах. Потрібно триматися цієї думки. Висловлена, вона здається розумною, але коли дивишся на зустрічних людей, то все це виглядає занадто ідеалістично. |
| 8180 |
Провулок виводив на головний проспект, і за наступним поворотом, хвилин за п'ять ходу, була антикварна крамниця, де він купив записник, який тепер став його щоденником. А в невеличкій крамниці канцелярських товарів, що була неподалік, він купив ручку й чорнильницю з чорнилом. |
| 8181 |
На початку сходів він на мить зупинився. На протилежному боці провулка стояв невеличкий брудний паб із запилюженими і від того наче непрозорими вікнами. Згорблений, але жвавий старий з білими вусами, що стриміли вперед, наче вуса креветки, штовхнув двостулкові двері й увійшов до пабу. |
| 8182 |
Поки Вінстон стояв і дивився на нього, йому промайнуло в голові, що старий, якому зараз щонайменше вісімдесят, під час Революції мав би бути десь середнього віку. Він і ще небагато йому подібних були тими останніми сполучними ланками, які пов'язували теперішнє зі зниклим світом капіталізму. |
| 8183 |
У самій Партії залишилося обмаль людей, чиї погляди формувалися ще до Революції. Старше покоління майже все загинуло у великих чистках п'ятдесятих і шістдесятих років, а ті, хто вижив, від жаху давно перетворилися на жертв цілковитої інтелектуальної капітуляції. |
| 8184 |
Якби знайшовся хтось живий, хто міг би правдиво розповісти про життя на початку сторіччя, то ним міг бути лише прол. Вінстон несподівано пригадав уривок з підручника з історії, який він переписав до свого щоденника, і його охопило божевільне бажання. |
| 8185 |
Загалом, не існувало правила, яке забороняло б розмовляти з пролами і відвідувати їхні паби, але такий вчинок був надто незвичайним, аби залишатися поза увагою. Якби з'явилися патрулі, він міг би вигадати, що йому стало зле, але навряд чи йому б повірили. |
| 8186 |
Він штовхнув двері, і йому вдарив у ніс бридкий сморід прокислого пива. Коли він увійшов, гомін голосів став удвоє тихішим. Він відчував, як у нього за спиною всі погляди схрестилися на його синьому комбінезоні. Гра у дротики на протилежному кінці зали припинилася щонайменше на півхвилини. |
| 8187 |
Старий, з яким він хотів поговорити, стояв біля бару, сперечаючись із барменом, високим і кремезним молодиком з гачкуватим носом і довжелезними руками. Інші завсідники стовбичили навколо з кухлями в руках і спостерігали сцену. Пролунав сміх, і викликане появою Вінстона збентеження, здається, зникло. |
| 8188 |
Заросле сивою щетиною обличчя старого почервоніло. Він обернувся, щось бурмочучи, і наштовхнувся на Вінстона. Вінстон обережно взяв його за руку. Бармен налив дві півлітри темного пива у товсті кухлі, які він сполоснув у відрі під прилавком. |
| 8189 |
Пиво було єдиною випивкою, яку можна було замовити у пролівському пабі. Їм не дозволялося пити джин, хоча насправді вони могли легко його роздобути. Гра в дротики продовжилася повним ходом, і чоловіки біля бару почали говорити про лотерейні квитки. Про Вінстона на деякий час забули. |
| 8190 |
Біля вікна стояв сосновий стіл, де вони зі старим могли поговорити, не боячись, що їх підслухають. Це було вкрай небезпечно, але принаймні у кімнаті не було телеекрана — щойно увійшовши до бару, Вінстон відразу переконався у цьому. |
| 8191 |
Погляд блакитних очей старого ковзнув від дошки для дротиків до шинквасу, а від шинквасу до дверей чоловічого нужника, так ніби його запитали про зміни, що відбулися у цьому пабі. Гостре адамове яблуко швидко ковзнуло його худим горлом, і пиво зникло. |
| 8192 |
Вінстон пішов до бару і повернувся ще з двома півлітрами. Старий, здавалося, забув про своє упередження проти повної літри. Обличчя старого несподівано прояснилося. Обличчя в старого знову прояснилося. Вінстон відчував, що вони балакають про різні речі. Здавалося, старий глибоко замислився. |
| 8193 |
Перш ніж відповісти, він випив майже чверть свого пива. На Вінстона навалилося почуття безпорадності. Пам'ять старого була справжнім звалищем дріб'язкових подій. Його можна було розпитувати цілий день і не довідатися від нього нічого істотного. До певної міри історія Партії могла бути правдивою. |
| 8194 |
Вона могла бути й цілком правдивою. Він удався до останньої спроби. Старий замислено подивився на дошку для гри в дротики. Він допив своє пиво, повільніше, ніж спочатку. Коли він почав говорити, його тон набув філософської смиренності, так ніби пиво його пом'якшило. |
| 8195 |
Вінстон сперся спиною на підвіконня. Було безглуздо далі продовжувати цю розмову. Він хотів піти купити ще пива, але тут старий несподівано підхопився на ноги й швидко почовгав до смердючого пісуару в кутку кімнати. Зайві півлітри вже подіяли на нього. |
| 8196 |
Вінстон сидів хвилину або дві, дивлячись на свій порожній кухоль, і майже не помітив, як ноги понесли його назад на вулицю. Щонайбільше через двадцять років, подумав він, на величне й просте запитання: уже ніхто не зможе відповісти. |
| 8197 |
Вони пам'ятають мільйони незначних подій, суперечку з колегою по роботі, пошуки загубленої помпи до мотоцикла, вираз на обличчі давно померлої сестри, хмари пилюги, що здіймалася вітряного ранку сімдесят років тому: але всі значущі факти поза зоною їхнього бачення. |
| 8198 |
І коли зникне пам'ять, а письмові записи будуть фальсифіковані — коли це станеться, то доведеться змиритися з претензіями Партії на поліпшення умов життя, бо не існувало і ніколи не існуватиме жодного стандарту, із яким можна було б його порівняти. Тієї миті потік його думок несподівано урвався. |
| 8199 |
Він зупинився і підвів голову. Він стояв на вузенькій вуличці з кількома невеличкими темними крамницями, затиснутими поміж будинків. Над головою висіли три облізлі металеві кулі, які, схоже, раніше були позолочені. Йому здалося, він знає це місце. |
| 8200 |
Авжеж! Він стояв перед крамничкою лихваря, в якій купив записника для свого щоденника. Раптом його опанував страх. Купити записника — це вже був сам по собі досить зухвалий вчинок, і він тоді заприсягнувся, що ніколи знову сюди не поткнеться. |
| 8201 |
Але коли він задумався і послабив контроль, ноги самі його сюди принесли. Почавши писати свій щоденник, він сподівався захиститися саме від подібних самовбивчих вчинків. Водночас він помітив, що хоча вже була майже дев'ята вечора, крамниця була ще відчинена. |
| 8202 |
Міркуючи, що в самій крамниці він значно менше привертатиме до себе уваги, аніж коли стовбичитиме перед нею на вулиці, він увійшов досередини. Якщо виникнуть запитання, він зможе пояснити, що шукав леза для гоління. |
| 8203 |
Крамар щойно запалив підвісну гасову лампу, яка трохи чаділа, але зате створювала затишну атмосферу. Це був худорлявий і сутулий доброзичливий чоловік років шістдесяти, з довгим носом і лагідними очима, що ховалися за товстими скельцями окулярів. |
| 8204 |
Його волосся було майже біле, але кошлаті брови ще були чорними. Його окуляри, його скупі, але метушливі рухи і той факт, що на ньому був старий піджак із чорного оксамиту, надавали йому інтелігентного вигляду і видавали в ньому належність до літературного чи музичного світу. |
| 8205 |
Насправді ж, увесь невеличкий простір крамниці був під зав'язку забитий усілякими речами, але між ними не було жодної, яка становила хоч якусь цінність. На підлозі залишилося зовсім мало місця, бо під стінами лежало повно запилюжених картинних рам. |
| 8206 |
Лише у кутку на маленькому столику лежали предмети, серед яких, здавалося, могло бути щось цікаве — лаковані табакерки, агатові брошки тощо. Коли Вінстон підійшов до столика, його погляд упав на круглу гладеньку річ, що м'яко мерехтіла у світлі лампи, і він узяв її в руки. |
| 8207 |
У самому його центрі, збільшене вигнутою поверхнею, було щось дивне, рожеве й закручене спіраллю, схоже на троянду чи морську анемону. Вінстон негайно заплатив чотири долари й поклав жадану річ до кишені. |
| 8208 |
Йому сподобалась не так її краса, як той шарм давнини, що її огортав, виказуючи її належність до геть іншої, відмінної від теперішньої, доби. М'яке скло, ніби з дощової води, не було схоже на жодне скло, яке йому доводилося бачити. |
| 8209 |
Особливий шарм цієї речі полягав у тому, що вона була зовсім непотрібною, хоча й він здогадувався, що колись її задумали як прес-пап'є. Вона важко відтягувала його кишеню, але, на щастя, не дуже випиналася. Звичайно, факт володіння такою химерною штукою компрометував його як члена Партії. |
| 8210 |
Усе старе, а в цьому випадку ще й гарне, завжди викликало певні підозри. Літній крамар, одержавши свої чотири долари, помітно повеселішав. Вінстон зрозумів, що міг би її виторгувати за три чи навіть два долари. |
| 8211 |
Він запалив ще одну лампу і, зігнувшись, повільно побрався крутими й обдертими сходами, а потім пройшов вузьким коридором до кімнати, вікно якої виходило не на вулицю, а на вимощене бруківкою подвір'я і цілий ліс димарів. |
| 8212 |
Вінстон зауважив, що меблі тут були розставлені так, ніби в кімнаті мав хтось жити. Він побачив килим на підлозі, кілька картин на стінах і глибоке неохайне крісло, присунуте до каміна. На полиці над каміном цокав старомодний скляний годинник з циферблатом, поділеним на дванадцять годин. |
| 8213 |
Займаючи чверть кімнати, біля вікна стояло величезне ліжко з постеленим на ньому матрацом. Він високо підняв лампу, ніби хотів освітити всю кімнату, і в теплому приглушеному світлі приміщення здалося напрочуд затишним. |
| 8214 |
В іншому кутку була невеличка книжкова поличка, і Вінстон підійшов ближче, щоб краще її роздивитися. На ній не було нічого, крім макулатури. Полювання на книжки та їхнє знищення у кварталах пролів відбувалося з не меншою активністю, аніж деінде. |
| 8215 |
Навряд чи десь в Океанії існує бодай один примірник книжки, надрукованої раніше, ніж у 1960 році. Старий, все ще тримаючи в руках лампу, стояв перед картиною в рамі з палісандрового дерева, яка висіла напроти ліжка з іншого боку від каміна. Вінстон підійшов подивитися на картину. |
| 8216 |
Вона була вигравіювана на металі і зображувала овальну будівлю з прямокутними вікнами й невеличкою башточкою попереду. Будівля була обнесена огорожею, а позаду височіло щось подібне до статуї. Вінстон розглядав її кілька хвилин. Будинок здався йому дуже знайомим, хоча він не пригадував статуї. |
| 8217 |
Вінстон замислився, до якого сторіччя належала церква. Завжди було важко визначити вік якоїсь лондонської споруди. Усі ті, що були великими й виглядали новими, автоматично оголошувалися збудованими після Революції, тоді як старіші приписувалися туманному періодові, що називався середніми віками. |
| 8218 |
Вважалося, що століття капіталізму не залишили по собі нічого цінного. Вивчати історію за архітектурою було так само безглуздо, як і за книжками. Статуї, написи, меморіальні дошки, назви вулиць — усе, що могло відкинути світло на минуле, систематично змінювалося. Це те, що я можу пригадати. |
| 8219 |
Фартинг був дрібною мідною монетою, схожою на один цент. Вінстон добре знав те місце. У тій будівлі був музей, в якому проходили всілякі пропагандистські виставки — моделей ракет, плавучих фортець, воскові панорами, що ілюстрували звірства ворогів і таке інше. Вінстон не купив картини. |
| 8220 |
Вона могла б викликати ще більші підозри, аніж скляне прес-пап'є, і її неможливо було віднести додому, не вийнявши з рами. Але він затримався ще на кілька хвилин, розмовляючи зі старим крамарем, чиє прізвище, як він дізнався, було не Вікс, як написано на вивісці над крамницею, а Чаррінгтон. |
| 8221 |
З'ясувалося, Містер Чаррінгтон був удівець, йому було шістдесят три роки і він тримав цю крамницю вже тридцять років. Він не раз думав змінити прізвище над вітриною, але так ніколи й не зібрався цього зробити. Увесь час, поки вони розмовляли, у Вінстоновій голові крутився уривок віршика. |
| 8222 |
Смішно, але коли він подумки їх повторював, йому здавалося, ніби він і справді чує дзвони, дзвони втраченого Лондона, які ще й досі десь існували, приховані й забуті. Він чув, як звуки линуть від однієї примарної дзвіниці до іншої. |
| 8223 |
Хоча, наскільки міг пригадати, він ніколи у своєму житті не чув, як лунають церковні дзвони. Він залишив містера Чаррінгтона і спустився сходами один, щоб старий не побачив, як він, перш ніж вийти за двері, пильно оглядає вулицю. |
| 8224 |
Він уже вирішив, що нескоро знову ризикне відвідати цю крамницю — скажімо, лише за місяць. Навряд чи це буде небезпечнішим, аніж пропустити якийсь вечір у Центрі. Набагато більшою дурницею було повернутися сюди після купівлі щоденника, не знаючи, чи можна довіряти власникові крамниці. |
| 8225 |
Так, подумав він знову, він сюди повернеться. Він купить інші чудові рештки минулого, які тут залишилися. Купить гравюру церкви Святого Климента Данського, вийме її з рами й принесе додому, заховавши під комбінезоном. Він примусить містера Чаррінгтона пригадати решту вірша. |
| 8226 |
На мить у його свідомості навіть знову промайнула божевільна думка винайняти кімнату нагорі крамниці. Він так нею захопився, що секунд на п'ять забув про всяку обережність і вийшов на вулицю, не виглянувши попередньо у вікно. Несподівано його серце заціпеніло, а всередині все похололо. |
| 8227 |
За десять метрів йому назустріч хідником ішов хтось у синьому комбінезоні. Це була та сама чорнява дівчина з Департаменту Художньої Літератури. Світло було слабке, але він легко її упізнав. Вона подивилася йому прямо у вічі, а потім швидко проминула його, наче нічого й не сталося. |
| 8228 |
Вінстона на кілька секунд паралізувало так, що він не міг ворухнутися. Потім повернув праворуч і надсилу рушив геть, не помітивши, що пішов у хибному напрямку. У будь-якому разі одну проблему було розв'язано. Він уже не сумнівався, що дівчина за ним шпигує. |
| 8229 |
Вона навмисне пішла за ним сюди, адже годі було повірити, що проста випадковість привела її того самого вечора на ту ж саму темну вулицю за кілометри від будь-якого кварталу, де жили члени Партії. Це було б неймовірним збігом. |
| 8230 |
Чи вона справді агент Поліції Думок, чи просто шпигун-аматор, який вирішив прислужитися владі, — це нічого не міняло. Досить того, що вона за ним стежить. Мабуть те, як він заходив до пабу, також не залишилося поза її увагою. Йому довелося примусити себе іти далі. |
| 8231 |
З кожним кроком важке скло у кишені било його по стегну, і він уже навіть подумував викинути його. Але найбільше надокучав біль у животі. Протягом кількох хвилин йому здавалося, що якщо він швидко не знайде туалету, то помре. Але у такому кварталі не було громадських туалетів. |
| 8232 |
Коли він повертався, йому подумалося, що дівчина проминула його лише три хвилину тому, і якщо він побіжить, то зможе її наздогнати. Він ітиме за нею, поки вони не потраплять до якогось тихого кварталу, і там проломить їй череп каменем з бруківки. |
| 8233 |
Шматок скла в його кишені був для цього занадто легким. Але він негайно відмовився від цього наміру, бо для нього нестерпною була навіть сама думка про те, щоб примусити себе зробити якесь фізичне зусилля. Він не зможе бігти, не зможе завдати удару. Крім того, вона молода й дужа і стане захищатися. |
| 8234 |
Він також подумав, що йому варто поквапитися до Громадського Центру і залишатися там аж до його закриття, щоб забезпечити собі бодай часткове алібі на цей вечір. Але це також було неможливо. Його охопила смертельна млявість. |
| 8235 |
Єдине, чого він хотів, — це якнайшвидше дістатися дому, а потім сісти і заспокоїтися. Коли він прийшов додому, була вже десята година вечора. Світло мали вимкнути найраніше о двадцять третій тридцять. Він пішов на кухню й ковтнув майже повну кружку джину. |
| 8236 |
Потім підійшов до столу в ніші, сів і дістав із шухляди щоденник. Але одразу його не розгорнув. Телеекран жіночим металевим голосом завивав якусь патріотичну пісню. Він сів, дивлячись на оправу свого записника з мармуровим візерунком, марно намагаючись виштовхати голос зі своєї свідомості. |
| 8237 |
Вони приходять вночі, завжди вночі. Найрозумніше вбити себе, перш ніж вони тебе схоплять. Безперечно, дехто так і робить. Багато зникнень — це просто самогубства. Але треба бути достатньо мужнім, щоб накласти на себе руки у світі, де зовсім недоступні вогнепальна зброя або швидка і надійна отрута. |
| 8238 |
Він міг би змусити мовчати чорняву, якби лише діяв достатньо швидко: але саме через невідворотність небезпеки він утратив саму спроможність діяти. Його вразив той факт, що у хвилини кризи ніколи не доводиться боротися проти зовнішнього ворога. А завжди — лише проти власного тіла. |
| 8239 |
Він спробував подумати про О'Браєна, для кого чи кому він писав свого щоденника, але натомість почав думати про те, що з ним станеться, коли його схопить Поліція Думок. Немає значення, чи вб'ють вони тебе одразу. Краще, якщо одразу. |
| 8240 |
Але перед смертю (ніхто про це не говорив, але кожен знав) відбувалася рутина зізнання, яку треба було пройти: плазування підлогою і благання пощади, тріск поламаних кісток, вибиті зуби і злипле у криваві пасма волосся. |
| 8241 |
Навіщо все це терпіти, якщо кінець завжди однаковий? Хіба не можна скоротній своє життя на кілька днів або тижнів? Нікому не вдавалося ухилитися від слідства, і кожен зізнавався. А якщо бодай один раз зізнатися у своїх злочинних намірах, то раніше чи пізніше помреш. |
| 8242 |
Місцем, де немає темряви, було уявне майбутнє, якого ніхто ніколи не побачить, але до якого кожен, завдяки попередньому знанню, може містично долучитися. Проте через надокучливий голос із телеекрана він ніяк не міг продовжити цієї думки. Він устромив у зуби сигарету. |
| 8243 |
Половина тютюну швидко висипалася на язик, і годі було виплюнути назад цю гірку пилюку. Витіснивши обличчя О'Браєна, в його уяві виринуло обличчя Старшого Брата. Як і кілька днів тому, він дістав із кишені монету і поглянув на неї. На нього дивилося його обличчя: важке, спокійне, поблажливе. |
| 8244 |
З протилежного кінця довгого, яскраво освітленого коридора йому назустріч ішла самотня постать. Це була та сама чорнява дівчина. Минуло чотири дні відтоді, як він зустрівся з нею біля антикварної крамниці. |
| 8245 |
Коли вона підійшла ближче, він побачив, що її права рука висить на непомітній здалеку пов'язці, яка була одного кольору з її комбінезоном. Вона, мабуть, зламала собі руку, повертаючи один із великих калейдоскопів із сюжетними шаблонами для романів. |
| 8246 |
Це була звичайна травма для Департаменту Художньої Літератури. Між ними залишалося десь чотири метри, коли дівчина спіткнулася і впала, мало не вдарившись об підлогу обличчям. Вона скрикнула від болю. Певно, вона впала прямо на свою травмовану руку. Вінстон зупинився. Дівчина звелася навколішки. |
| 8247 |
Тієї миті, коли він побачив, як вона падає на свою забинтовану руку, він неначе сам відчув біль у власному тілі. Дівчина сказала це так, ніби в неї сильно калатало серце. І ще вона дуже зблідла. Вона подала йому свою вільну руку, й він допоміг їй підвестися. |
| 8248 |
Не дозволяти з'являтися на обличчі почуттям уже стало природженим інстинктом, і до того ж, коли це сталося, вони були просто перед телеекраном. Проте йому було складно приховати миттєвий подив, бо за ті дві чи три секунди, поки він їй допомагав, дівчина встигла тицьнути щось йому в руку. |
| 8249 |
Не було найменшого сумніву, що вона зробила це навмисне. Щось маленьке й пласке. Коли він проходив у двері вбиральні, то поклав це до кишені й торкнувся кінчиками пальців. Це був кілька разів складений клаптик паперу. Стоячи біля пісуару, він примудрився розгорнути його пальцями. |
| 8250 |
На щастя, завдання, над яким він зараз працював, було дуже рутинним, звичайною перевіркою цілої низки цифр, де не вимагалося глибокої зосередженості. Незалежно від того, що саме написано на тому папірці, мабуть, це мало якесь політичне значення. |
| 8251 |
Наскільки він розумів, тут могло бути лише два варіанти. Перший, імовірніший: як він і боявся, дівчина виявилася агентом Поліції Думок. Він не знав, чому Поліція Думок вирішила саме так передати своє послання, але, певно, вони мали на це причини. |
| 8252 |
Написане на тому клаптику паперу могло бути погрозою, судовою повісткою, наказом накласти на себе руки, якоюсь пасткою. Але був ще один малоймовірний варіант, сподівання на який поволі міцнішало, всупереч усім намаганням його притлумити. |
| 8253 |
Послання могло бути не від Поліції Думок, а від якоїсь підпільної організації. Можливо, справді існує Братство! Можливо, дівчина входить до нього! Безперечно, це абсурдна думка, але вона виникла саме тої миті, коли він відчув у своїх пальцях клаптик паперу. |
| 8254 |
І навіть тепер, хоча розум і підказував йому, що це послання, мабуть, означає смерть, він не хотів у це вірити, примарна надія продовжувала жити, серце стугоніло, і він докладав великих зусиль, щоб у нього не тремтів голос, поки він бурмотів свої цифри у мовопис. |
| 8255 |
Він згорнув рулон із виконаним завданням і запхав його у пневматичну трубу. Минуло вже вісім хвилин. Він поправив на носі окуляри й підтягнув до себе наступну порцію завдань, поверх яких лежав клаптик паперу. Розгорнув його. |
| 8256 |
Але перед тим, як це зробити, він усе ж таки не втримався і, попри небезпеку, яку таїла в собі оця його надмірна цікавість, ще раз перечитав послання, просто щоб упевнитися в реальності написаних там слів. Решту ранку йому було дуже важко працювати. |
| 8257 |
Необхідність приховувати від телеекрана своє хвилювання була навіть обтяжливішою за постійне зосередження на нудних одноманітних завданнях. Йому здавалося, ніби у нього в животі палахкотить вогонь. Обід у задушливій, забитій людьми їдальні був справжньою мукою. |
| 8258 |
Під час обіду він сподівався побути на самоті, але, як на зло, за стіл поруч із ним усівся дурнуватий Парсонс, сморід його поту відразу ж забив металевий запах печені, і йому довелося витерпіти довгу розмову про підготовку до Тижня Ненависті. |
| 8259 |
Вінстона неймовірно дратувало те, що в гаморі голосів він майже не чув, що йому каже Парсонс, і постійно мусив перепитувати його, аби знову вислухати ту саму безглузду маячню. Лише один раз йому пощастило глянути на дівчину — вона сиділа за столом у дальньому кінці кімнати з двома іншими дівчатами. |
| 8260 |
Схоже, вона його не побачила, і він більше не дивився у той бік. Другу половину дня було легше витримати. Відразу після обіду йому надійшло складне делікатне завдання, на яке пішло кілька годин, і на деякий час він зосередився лише на ньому. |
| 8261 |
Вінстонові завжди добре вдавалися подібні завдання, і дівчина більш ніж на дві години вивітрилася з його думок. Потім в його уяві знову спливло її обличчя, а разом з ним з'явилося шалене, непереборне бажання побути на самоті. |
| 8262 |
Він з'їв у їдальні ще одну несмачну вечерю і поквапився до Центру, де взяв участь у безглуздій дискусії, зіграв дві партії у настільний теніс, проковтнув кілька склянок джину і протягом години слухав лекцію. Його розум корчився від нудьги, але чи не вперше йому не хотілося чимшвидше покинути Центр. |
| 8263 |
Після того, як він прочитав слова, у ньому прокинулося бажання жити, і він зовсім не ризикував. Уже об одинадцятій вечора він був удома у ліжку — якщо лежати мовчки у темряві, то можна було почуватися певним чином захищеним навіть від телеекрана, — і нарешті міг спокійно все обміркувати. |
| 8264 |
Йому треба було розв'язати суто технічну проблему: як поговорити з дівчиною і призначити побачення. Він уже відмовився від думки, що вона хоче налаштувати йому пастку. Вінстон знав, що це не так, бо помітив, як вона хвилювалася, коли передавала йому папірець. |
| 8265 |
Лише п'ять днів тому він роздумував, чи не розвалити їй голову каменюкою, але тепер це не мало жодного значення, зараз він думав про її молоде оголене тіло, таке, яким він бачив жіноче тіло у своїх мріях. |
| 8266 |
Коли він думав, що може її втратити, що її біле молоде тіло може вислизнути від нього, його починало лихоманити! Найбільше його лякало те, що коли йому не вдасться достатньо швидко увійти з нею в контакт, вона може передумати. Але реалізувати побачення на практиці було неймовірно складно. |
| 8267 |
Це нагадувало шахи — спробу зробити хід, коли король уже одержав мат. Хай би куди ти поткнувся, телеекран скрізь стежив за тобою. Через п'ять хвилин після прочитання записки він вважав, що існують можливі варіанти зустрічі з нею. |
| 8268 |
Але тепер, коли з'явився час подумати, він почав перебирати їх один за одним, так ніби розкладав на столі інструменти. Безперечно, не можна повторювати такої зустрічі, що сталася у них сьогодні вранці. |
| 8269 |
Якби вона хоча б працювала у Департаменті Записів, мабуть, це було б відносно легко організувати, але він мав лише туманне уявлення, де розміщений Департамент Художньої Літератури, і в нього не було найменшого приводу, щоб туди піти. |
| 8270 |
Якби він знав, де вона живе й о котрій годині закінчує роботу, спробував би її зустріти, коли вона повертатиметься додому, але проводити її додому небезпечно, бо це означало б вештатися поблизу Міністерства, що не могло лишитися непоміченим. |
| 8271 |
Також не було жодної мови про те, щоб послати їй листа поштою. Загальновідомо, що під час пересилання всі листи прочитуються. Тому тепер мало хто листувався. Для тих повідомлень, які іноді треба було послати, існували надруковані поштові листівки з довгим списком фраз, і ти лише викреслював зайві. |
| 8272 |
Якби він застав її одну за столом десь посередині кімнати, не надто близько до телеекранів і щоб при цьому навколо було достатньо гамірно, якби це тривало бодай півхвилини, вони змогли б обмінятися кількома словами. Увесь наступний тиждень його життя нагадувало тривожний сон. |
| 8273 |
Проте через день вона знову прийшла до їдальні у звичний час, але з трьома іншими дівчатами, і вони розташувалися під самим телеекраном. Протягом трьох наступних жахливих днів вона взагалі не з'являлася. |
| 8274 |
Його свідомість і його тіло опанувала нестерпна чуттєвість, яка перетворювала на муку кожен рух, кожен звук, кожен дотик, кожне слово, яке він промовляв або чув. Навіть уві сні він не міг позбутися її образу. Протягом цих днів він не торкався щоденника. |
| 8275 |
Її могли розпорошити, вона могла накласти на себе руки, її могли перекинути на інший кінець Океанії, а найгіршим і найімовірнішим було те, що вона просто змінила думку про нього і тепер уникає його. Але наступного дня вона знову з'явилася. |
| 8276 |
Її рука вже не висіла на перев'язі, а зап'ясток був обмотаний бинтом. Від того, що він нарешті її побачив, його охопила така полегкість, що він не міг опиратися бажанню на кілька секунд затримати на ній погляд. Ще через день йому ледь не вдалося з нею поговорити. |
| 8277 |
Черга швидко посувалася вперед, і Вінстон майже підійшов до прилавка, але потім затримався на дві хвилини, бо хтось попереду став нарікати, що йому не видали пігулку сахарину. Але коли Вінстон узяв свою тацю і попрямував до її столу, дівчина все ще була сама. |
| 8278 |
Він спокійно ішов до неї, шукаючи очима місця десь за її столом. Йому залишалося пройти до неї метрів зо три. Ще кілька секунд, і він опиниться поруч із нею. Раптом позаду нього почувся голос: Він удав, ніби нічого не почув. — уже гучніше повторив голос. Не було більше сенсу прикидатися. |
| 8279 |
Він обернувся. Білявий хлопець із дурнуватим обличчям на прізвище Вілшер, якого він майже не знав, з усмішкою запрошував його на вільне місце за своїм столом. Відмовлятися було необачно. Після того як його упізнали, він уже не міг сісти за стіл із випадковою дівчиною. Це відразу впало б у вічі. |
| 8280 |
Приязно усміхаючись, він сів за стіл хлопця. Дурнувате обличчя з білявою чуприною сяйнуло у відповідь усмішкою. Вінстон уявив, як він сокирою розколює цю голову. За кілька хвилин стіл дівчини був уже заповнений людьми. Але вона бачила, як він прямував до неї, й, либонь, зрозуміла натяк. |
| 8281 |
Наступного дня він прийшов якомога раніше, вона вже сиділа за столом майже на тому самому місці, і знову сама. Перед ним у черзі стояв невеличкий, метушливий, схожий на жука чоловічок із пласким обличчям і невеликими, недовірливими оченятами. |
| 8282 |
Коли Вінстон зі своєю тацею відійшов від прилавка, він побачив, що той чоловічок прямує до столу дівчини. Його сподівання почали згасати. Було вільне місце за столом трохи далі, але щось у вигляді того чоловічка підказувало, що він для власного комфорту обере найвільніший стіл. |
| 8283 |
Із похололим серцем Вінстон плівся за ним. Не було сенсу підсідати до дівчини, якщо за її столом буде ще хтось. Цієї миті почувся страхітливий тріск. Чоловічок стояв навкарачки, таця вислизнула у нього з рук, підлогою розтеклися дві калюжі із супу і кави. |
| 8284 |
Він підхопився на ноги, сердито глипнувши на Вінстона, запідозривши, що саме він його перечепив. Але все було гаразд. За п'ять секунд схвильований Вінстон уже сидів за столом дівчини. Він не подивився на неї. Натомість звільнив свою тацю й відразу заходився їсти. |
| 8285 |
Важливо було заговорити відразу, поки ще ніхто не підійшов, але зараз його охопив панічний страх. Вона, певно, вже змінила думку про нього, не могла не змінити! Малоймовірно, щоб ця пригода закінчилася успішно, в реальному житті такого не буває. |
| 8286 |
Він би взагалі промовчав, якби цієї миті не побачив Емплфорта, поета з волохатими вухами, який, підшукуючи собі вільне місце, кульгав через залу із тацею в руках. Невідомо чому, але Емплфорт симпатизував Вінстонові і, якби лише його помітив, то безперечно підсів би до нього за стіл. |
| 8287 |
Напевне, у нього залишалося не більше хвилини, щоб усе сказати. Вони обоє, Вінстон і дівчина, були цілковито зосереджені на їжі. Вони їли печеню з такою рідкою підливою, яку можна було б сміливо назвати квасоляним супом. Вінстон стиха заговорив. |
| 8288 |
Ніхто з них не підвів голови, вони розмірено підносили їжу до рота й у паузі між однією й наступною ложками обмінялися кількома необхідними словами, промовляючи їх тихими невиразними голосами. Емплфорт не помітив Вінстона й сів за інший стіл. |
| 8289 |
Вони більше не розмовляли і не дивилися одне на одного, наскільки це було можливо для людей, що сидять навпроти. Дівчина швидко доїла свій обід і пішла геть, а Вінстон залишився, щоб викурити сигарету. Вінстон прийшов на площу Вікторії раніше призначеного часу. |
| 8290 |
Він блукав навколо підніжжя величезної різьбленої колони, на вершині якої Старший Брат дивився на небо у південному напрямку, де він здобув перемогу над євразійськими літаками (кілька років тому це були ост-азійські літаки) у Битві за Першу Злітну Смугу. |
| 8291 |
На вулиці перед ним стояла статуя чоловіка верхи на коні, який нібито зображував Олівера Кромвеля. Минуло вже п'ять хвилин після домовленого часу, а дівчина все ще не з'являлася. Вінстона знову опанувало почуття жаху. |
| 8292 |
Вона не прийде, вона передумала! Він повільно пройшов до північного краю площі і трохи втішився, упізнавши церкву Сент-Мартіна, дзвони якої, коли вони ще в неї були, виспівували: «віддавай три фартинги». |
| 8293 |
Нарешті він помітив дівчину — вона стояла біля підніжжя пам'ятника, читаючи чи вдаючи, ніби читає афішу, яка спіраллю тягнулася колоною вгору. Поки там не зібралося більше людей, наближатися до неї було небезпечно. Навколо постаменту блимало безліч телеекранів. |
| 8294 |
Але цієї миті звідкілясь зліва долинули крики й гуркіт важких машин. Несподівано всі кинулися бігти через майдан. Дівчина спритно обминула левів біля підніжжя монумента і приєдналася до тих, хто біг. Вінстон рвонув за нею. |
| 8295 |
Почувши на бігу вигуки, він зрозумів, що десь поруч проходить конвой євразійських полонених. Південну сторону майдану вже запруджувала щільна маса народу. Вінстон, який завжди намагався триматися осторонь будь-якої штовханини, тепер пробивався, проштовхувався, протискався у саму гущу натовпу. |
| 8296 |
Незабаром він уже був на відстані простягнутої руки від дівчини, але велетенський прол заступив йому дорогу на пару з не менш громіздкою жінкою, яка, мабуть, була його дружиною — здавалося, вони утворювали нериступний мур з людської плоті. |
| 8297 |
Вінстон повернувся боком і потужним ривком примудрився протиснути між ними плече. На мить йому здалося, що його нутрощі, розчавлені двома м'язистими тілами, перетворилися на кашу, але все ж таки, спітнівши, він протиснувся крізь них. Тепер він стояв поряд із дівчиною. |
| 8298 |
Дивлячись прямо перед себе, вони обоє стояли плече до плеча. Вниз вулицею сунула довга валка вантажівок у супроводі охоронців із закам'янілими обличчями і ручними кулеметами. У кузовах вантажівок, тісно притиснуті один до одного, сиділи навпочіпки маленькі жовті чоловічки у зелених одностроях. |
| 8299 |
Їхні сумні монголоїдні обличчя байдуже дивилися через борти вантажівок. Вряди-годи, коли вантажівка підстрибувала, лунав брязкіт металу: ноги усіх в'язнів були закуті в кайдани. Повз них проїжджали вантажівки за вантажівками, навантажені сумними обличчями. Вінстон майже не дивився на них. |
| 8300 |
Заговорила тим самим безвиразним голосом, що й раніше, її губи ледве ворушилися, і їхнє мурмотіння відразу тонуло в гаморі голосів та гуркоті вантажівок. З вартою подиву військовою точністю вона накреслила маршрут, якого він мав дотримуватися. |
| 8301 |
Півгодини подорожі залізницею, два кілометри по дорозі, ворота без верхньої перекладини, стежка через поле, заросла травою галявина, стежка між кущами, вкритий мохом стовбур поваленого дерева. Вона неначе тримала у своїй голові мапу. Цього вона могла йому й не казати. |
| 8302 |
Але якусь мить вони не могли виборсатися із натовпу. Вантажівки й досі їхали, і люди продовжували проводжати їх ненаситними жадібними поглядами. Спочатку почулося кілька посвистів і погрозливих вигуків, але вони пролунали лише з вуст членів Партії, що перебували у натовпі, і незабаром стихли. |
| 8303 |
Головною емоцією була звичайна цікавість. Чужоземці — чи то з Євразії, чи то з Остазії — скидалися на небачених досі дивних тварин. Ніхто й ніколи їх не бачив інакше, ніж у ролі полонених, і навіть у такому вигляді їх можна було побачити лише мигцем. |
| 8304 |
Ніхто не знав, що з ними стається, окрім тих небагатьох, яких вішали як воєнних злочинців. Інші, мабуть, просто зникали у таборах примусової праці. Круглі монголоїдні обличчя змінилися європейськими, брудними, бородатими і виснаженими. |
| 8305 |
У кузові останньої вантажівки він побачив старого чоловіка, його обличчя було заросле сивим волоссям, він стояв прямо, тримаючи перед собою схрещені зап'ястки, ніби звик до того, що вони завжди закуті у кайдани. Вінстон з дівчиною вже мали розходитися. |
| 8306 |
Але останньої миті, коли натовп ще притискав їх одне до одного, її рука знайшла його руку й стиснула її. Цей миттєвий потиск тривав менше десяти секунд, а проте йому здалося, що їхні руки надовго з'єдналися. Йому вистачило часу, щоб дослідити кожну риску її руки. |
| 8307 |
Він обмацав довгі пальці, акуратно підстрижені нігті, затверділу від праці мозолисту долоню, гладеньку шкіру під зап'ястком. Він так ретельно вивчив її руку, що тепер упізнав би її, навіть просто поглянувши на неї. Враз йому сяйнула думка, що він не знає, якого кольору її очі. |
| 8308 |
Вінстон ішов стежкою у плямистому змережаному тінями світлі, ступаючи по золотавих калюжках там, де розходилися гілки. Під деревами ліворуч від нього земля була вкрита дзвіночками. Здавалося, повітря пестить його шкіру. Було друге травня. Десь із глибини лісу долинало туркотіння припутнів. |
| 8309 |
Він прийшов трохи зарано. Подорож сюди не викликала у нього жодних труднощів, і дівчина, вочевидь, була такою досвідченою у цих справах, що він навіть не був таким наляканим, як зазвичай. Схоже, їй можна було довіряти, і вона вміла знайти безпечне місце. |
| 8310 |
Загалом не варто вважати, що на природі безпечніше, ніж у Лондоні. Звичайно, тут не було телеекранів, але завжди існувала небезпека прихованих мікрофонів, які могли почути і розпізнати голос. Крім того, було досить непросто подорожувати самому, не привертаючи уваги. |
| 8311 |
Переміщуючись на відстань, меншу за сто кілометрів, можна було й не робити позначки у своєму паспорті, але іноді біля залізничних станцій стовбичили патрулі, які зазирали у документи кожного члена Партії, якого там зустрічали, і ставили йому незручні запитання. |
| 8312 |
Проте, на щастя, йому не зустрілися патрулі, а дорогою від станції він кілька разів обережно озирнувся, аби переконатися, що за ним ніхто не стежить. У потязі було повно пролів, які через гарну погоду мали піднесений настрій. |
| 8313 |
Він їхав у вагоні із дерев'яними сидіннями, який був забитий однією величезною родиною — від беззубої прабабусі до місячного немовляти, — які збиралися провести вихідний день у сватів на селі й роздобути на чорному ринку трохи масла. |
| 8314 |
Дерева розступилися, і за хвилину він вийшов на той самий шлях, про який вона йому розповідала — протоптану худобою стежку, що звивалася поміж кущами. Він не мав годинника, але мабуть, ще не було п'ятнадцятої. Дзвіночки росли так рясно, що неможливо було на них не наступити. |
| 8315 |
Він уже назбирав чималий букет і вдихав його легкий запах, коли у нього за спиною пролунав звук, від якого він увесь похолов, — гучний тріск гілок від чиїхось кроків. Він продовжував зривати дзвіночки. Це було найкращим варіантом. |
| 8316 |
Кроки могли належати дівчині, але, зрештою, його могли й переслідувати. Озирнутися — означало б виставити себе у чомусь винним. Він і далі зривав квіти. Хтось легенько торкнувся його плеча. Він підвів голову. Це була дівчина. |
| 8317 |
Вона похитала головою, вочевидь, застерігаючи його, щоб він мовчав, потім розсунула кущі й швидко повела його вузькою стежкою в ліс. Мабуть, раніше вона вже ходила тут, бо звично оминала болотяні місця. Вінстон пішов за нею, все ще тримаючи в руках букет. |
| 8318 |
Його першим почуттям була полегкість, та коли він дивився на сильне струнке тіло дівчини, яка йшла попереду, підперезане червоним паском, саме настільки туго, щоб продемонструвати вигин її стегон, його починало опановувати відчуття власної нікчемності. |
| 8319 |
Вже коли він ішов сюди від станції, травневе сонце змусило його відчути себе брудним, хворобливим кімнатним створінням із лондонською кіптявою і пилюкою, що позабивалися у пори шкіри. Йому спало на думку, що досі вона, певно, ніколи не бачила його у світлі дня просто неба. |
| 8320 |
Коли Вінстон пішов за нею, то побачив, що вони опинилися на галявині, на маленькому трав'янистому пагорку, оточеному молодими деревцями, які повністю затуляли його зусібіч. Дівчина зупинилася й обернулася. Вінстон дивився на неї з відстані кількох кроків. Він і досі не наважувався підійти ближче. |
| 8321 |
Він усе ще не наважувався наблизитись до неї. Вони тільки почали розмову. Тепер він наважився підійти до неї трохи ближче. Вона стояла перед ним випростана, з трохи іронічною усмішкою усмішкою на обличчі, ніби вона дивувалася, чому він так довго не приступає до справи. Дзвіночки посипалися на землю. |
| 8322 |
Здавалося, вони за власним бажанням випали з Вінстонових рук. Він торкнувся її руки. Наступної миті, важко сказати з чиєї ініціативи, вона опинилася в його обіймах. Спочатку він не відчував нічого, крім цілковитої недовіри. |
| 8323 |
Молоде тіло пригорталося до його тіла, локони темного волосся лоскотали йому обличчя, вона підвела до нього своє лице, і він цілував її червоні розтулені губи. Вона обхопила його руками за шию, називала любим, найдорожчим, коханим. |
| 8324 |
Він поклав її на землю, вона не чинила спротиву, він міг робити з нею все, що хотів. Але насправді його бажання не прокинулося, він лише відчував дотик її тіла. Він ніяк не міг повірити у те, що з ним відбувалося, і водночас відчував гордість. |
| 8325 |
Він був радий тому, що сталося, але не відчував фізичного потягу. Він не знав, чому так — можливо, все сталося надто швидко, або ж його налякали її молодість і врода, чи він просто звик жити без жінок. Дівчина сіла й витягла зі свого волосся синій дзвіночок. |
| 8326 |
Вона сиділа навпроти нього, обнявши його за стан. Він не мав жодного бажання їй брехати. Почати з найгіршого — це було б найбільшим виявом кохання. Дівчина радісно засміялася, мабуть сприйнявши його слова за похвалу її таланту до маскування. Перший шматочок шоколаду розтанув на Вінстоновому язиці. |
| 8327 |
Схоже, «них» означало Партію, і насамперед — Внутрішню Партію, про яку вона говорила зі щирою глузливою ненавистю, що бентежило Вінстона, хоча він і знав, що вони тут у безпеці, якщо взагалі де-небудь було безпечно. Що його здивувало, то це брутальність її мови. |
| 8328 |
Вважалося, що члени Партії не повинні лаятися, і сам Вінстон лаявся дуже рідко, принаймні вголос. Проте Джулія, здавалося, не могла згадати про Партію, а надто про Внутрішню Партію, не вживаючи слів, які пишуть крейдою на стінах. Не можна сказати, щоб йому це не подобалося. |
| 8329 |
Це був лише один із виявів її протесту проти Партії та її політики, і чомусь це здавалося природним і нормальним, як цілком природним видається форкання коня, що нюхнув поганого сіна. Вони полишили галявину й ішли обнявшись через плямисту тінь, коли було достатньо місця, щоб іти поруч. |
| 8330 |
Він помітив, наскільки гнучкішим тепер здавався її стан, коли вона скинула пасок. Вони розмовляли пошепки. Поза межами галявини, сказала Джулія, краще розмовляти тихо або взагалі мовчати. Незабаром вони дійшли до краю гайка. Вона зупинила його. Вони стояли у затінку кущів ліщини. |
| 8331 |
Сонячне світло, що просочувалося крізь густе листя, продовжувало пестити їхні обличчя. Вінстон подивився на поле, що розкинулося перед ним, і у нього з'явилося дивне відчуття повільного упізнавання. Йому був знайомий цей краєвид. |
| 8332 |
Він упізнав старе, витоптане копитами пасовище, яке перетинала стежка, і на якому то там, то тут виднілися кротячі нори. На протилежному боці дерева стояли нерівним живоплотом, і на слабкому вітрі ледь помітно ворушилося віття в'язів, а їхнє листя легенько тремтіло, як розплетене жіноче волосся. |
| 8333 |
Він не сумнівався, що десь поруч, але невидимий звідси, має дзюркотіти струмок із зеленими заплавами, в яких снує срібляста риба. За п'ять метрів від них, на гілку, що росла майже на рівні їхніх облич, сів дрізд. Можливо, він їх не бачив, бо був на сонці, а вони — у затінку. |
| 8334 |
Він розгорнув крила, потім акуратно склав їх, нахилив на мить голову, ніби хотів уклонитися сонцю, і заходився співати. У полудневій тиші гучність його співу приголомшувала. Зачаровані, Вінстон і Джулія пригорнулися одне до одного. |
| 8335 |
Музика пташиного співу лунала і лунала, хвилина за хвилиною, з дивовижними варіаціями, жодного разу не повторившись, ніби пташка зумисне демонструвала свою віртуозність. Іноді вона замовкала на кілька секунд, розгортала і складала крила, потім роздимала плямисті груди й продовжувала співати. |
| 8336 |
Що примушувало її сидіти на узліссі й заповнювати порожнечу своєю піснею? Він подумав, а чи справді тут немає захованого десь поблизу мікрофона? Він із Джулією розмовляли лише пошепки, й пристрій не міг уловити їхніх слів, але він міг записати спів дрозда. |
| 8337 |
Можливо, десь якийсь маленький, схожий на жука чоловічок уважно дослухався — слухав пташиний спів. Тремтливий потік музики витіснив усі думки з голови Вінстона. Здавалося, на нього виливалася якась мелодійна рідина і змішувалася із сонячним світлом, що пробивалося крізь листя. |
| 8338 |
Він перестав думати і зосередився на відчуттях. Стан дівчини під його пальцями був пружним і теплим. Він повернув її так, щоб вони опинилися обличчям до обличчя. Здавалося, її тіло розчинилося в ньому. Хоч би куди мандрували його руки, воно пропускало їх у себе, наче вода. |
| 8339 |
Їхні вуста злилися, цей поцілунок відрізнявся від тих твердих поцілунків, які у них були раніше. Коли їхні обличчя відхилилися, обоє глибоко зітхнули. Пташка злетіла і, гучно виляскуючи крильми, полетіла геть. Швидко, іноді потріскуючи хмизом під ногами, вони повернулися на галявину. |
| 8340 |
Коли опинилися всередині кільця молодих деревець, вона обернулася до нього. Обоє трохи засапалися, але в кутиках її рота знову з'явилася усмішка. Вона стояла, якусь мить дивлячись на нього, а тоді намацала змійку свого комбінезона. Усе відбувалося, як у його сні. |
| 8341 |
Майже так само швидко, як він собі уявляв, вона зірвала із себе одяг, і коли відкидала його убік, то зробила це таким величним жестом, який, здавалося, руйнував цілу цивілізацію. Її тіло зблиснуло на сонці білизною. |
| 8342 |
Але якусь мить він не дивився на її тіло, його погляд прикипів до вкритого ластовинням обличчя з його ніжною сміливою усмішкою. Він опустився біля неї навколішки і взяв її за руки. Його серце стрепенулося. Вона робила це десятки разів. Він хотів би, щоб вона робила це сотні разів — тисячі. |
| 8343 |
Якби міг, він би радо позаражав їх усіх проказою або сифілісом! Зробив би все, аби вони прогнили, ослабли, надірвалися! Він потяг її вниз, і вони опустилися навколішки обличчям до обличчя. Це було навіть більше, аніж він сподівався почути. |
| 8344 |
Не просто кохання до однієї людини, але тваринний інстинкт, проста нерозбірлива жага: ось та сила, яка зітре Партію на порох. Він притиснув її до трави із розсипаними на ній дзвіночками. Тепер усе відбулося легко. Незабаром їхнє дихання уповільнилося, і, знесилені, вони розплели обійми. |
| 8345 |
Він сів і почав розглядати вкрите ластовинням обличчя дівчини, яка ще мирно спала, підклавши під щоку долоню. Гарним у неї був, либонь, лише рот. Якщо придивитися уважно, навколо очей вона мала кілька зморщок. Коротке чорняве волосся було надзвичайно густе і м'яке. |
| 8346 |
Він пригадав, що досі не знає ані її прізвища, ані де вона мешкає. Молоде сильне тіло, тепер уві сні беззахисне, викликало у ньому бажання захистити його. Але те почуття шаленої ніжності, яке опанувало його під час співу пташки, повністю не повернулося. |
| 8347 |
Він підняв комбінезон і почав розглядати її гладенький лівий бік. У давні часи, подумав він, чоловік дивився на тіло дівчини, вважав його жаданим, і це все. Але сьогодні не можна просто кохати і просто хотіти. Зараз жодна емоція не є чистою, бо все змішалося зі страхом і ненавистю. |
| 8348 |
Природно, що саме вона взялася за це. Безперечно, у неї була та практична винахідливість, якої бракувало Вінстонові, і, схоже, вона досконало знала околиці Лондона, вивчивши їх під час багатьох колективних екскурсій. |
| 8349 |
Маршрут, який вона йому підготувала, цілком відрізнявся від того, яким він сюди дістався, і доправляв його на іншу залізничну станцію. — сказала вона, ніби виголошуючи важливий загальний принцип. Вона першою вирушить у дорогу, а Вінстонові доведеться зачекати з півгодини, перш ніж податися за нею. |
| 8350 |
Вона назвала місце, де через чотири дні вони могли зустрітися після роботи. Це була вулиця в одному з бідняцьких кварталів, неподалік базару, де завжди людно і гамірно. Вона блукатиме там біля прилавків, вдаючи, ніби шукає шнурки для черевиків або нитки для шиття. |
| 8351 |
Якщо вона вирішить, що небезпеки немає, то, коли він підійде, висякає носа, якщо ж ні, то він муситиме її байдуже проминути. Та якщо їм пощастить, то там, у гущі натовпу, можна буде хвилин п'ятнадцять безпечно поговорити і домовитися про наступну зустріч. |
| 8352 |
Проте це не мало значення, бо годі було собі уявити, що вони коли-небудь зустрінуться десь у приміщенні або обміняються листами. Але сталося так, що вони ніколи не повернулися на галявину в лісі. У травні їм випала лише одна нагода покохатися. |
| 8353 |
Це сталося ще в одній відомій Джулії криївці, у дзвіниці зруйнованої церкви в майже безлюдній місцевості, де тридцять років тому впала атомна бомба. То був дуже надійний сховок, якщо туди вже вдалося дістатися, але дорога до нього було вкрай небезпечною. |
| 8354 |
Коли вони розлучалися в умовленому місці, розмова знову вривалася, а потім наступного дня провадилася без жодного вступу. Здавалося, Джулії було не звикати до такого спілкування, яке вона називала «відтермінована розмова». Вона також надзвичайно вправно розмовляла, не ворушачи губами. |
| 8355 |
Вони мовчки йшли бічним провулком (Джулія ніколи не розмовляла, коли вони звертали з головних вулиць), коли раптом пролунало оглушливе ревисько, застугоніла земля, повітря почорніло, і вкритий саднами та нажаханий Вінстон опинився долі. Мабуть, десь зовсім близько впала ракета. |
| 8356 |
Несподівано за кілька сантиметрів від себе він побачив обличчя Джулії — смертельно бліде, біле як крейда. Навіть губи в неї були білі. Вона мертва! Він пригорнув її до себе і збагнув, що цілує живе, тепле обличчя. Але на губах був якийсь білий пил. Їхні обличчя були густо припорошені тиньком. |
| 8357 |
Бували вечори, коли вони приходили на місце зустрічі, але якраз з-за рогу вулиці вигулькував патруль, або угорі кружляв гелікоптер, і тоді їм доводилося мовчки розходитися. Та навіть попри небезпеки, у них іноді випадало викраяти час для зустрічі. |
| 8358 |
Робочий тиждень Вінстона тривав шістдесят годин, у Джулії він був навіть довшим, а графік їхніх вихідних змінювався залежно від навантаження на роботі і не часто збігався. У будь-якому разі, Джулія рідко мала цілком вільний вечір. |
| 8359 |
Дуже багато часу вона витрачала на відвідування лекцій та участь у демонстраціях, на поширення літератури між членами Молодіжної Антисексуальної Ліги, підготовку прапорів до Тижня Ненависті, збір усіляких добровільних внесків та інші подібні справи. Це допомагає добре замаскуватися, казала вона. |
| 8360 |
Якщо ти дотримуєшся незначних правил, то можеш порушувати значні. Вона навіть умовила Вінстона присвятити один зі своїх вечорів праці у галузі озброєння, яку добровільно виконували самовіддані члени Партії. |
| 8361 |
Тож один вечір на тиждень Вінстон протягом чотирьох годин пропадав із нудьги, скручуючи докупи невеличкі шматки металу, які, певно, були частинами бомбових запалів, у вистудженій протягами погано освітленій майстерні, де грюкіт молотків монотонно переплітався із музикою, що лунала з телеекранів. |
| 8362 |
Коли вони зустрілися у церковній дзвіниці, провали у їхній фрагментарній розмові вже були заповнені. То був яскравий сонячний полудень. Повітря у маленькому квадратному приміщенні над дзвонами було гаряче і застояне, а ще нестерпно смерділо голуб'ячим послідом. |
| 8363 |
Вони сиділи, годинами розмовляючи на запилюженій, засміченій хворостинками підлозі, і вряди-годи він або вона підходили до вузьких бійниць переконатися, чи ніхто, бува, не наближається. Джулії було двадцять шість років. |
| 8364 |
Вона любила свою роботу, яка переважно полягала у вмиканні й обслуговуванні потужного, але підступного електричного мотора. Вона не була надто кмітливою, але мала золоті руки і вміла вправлятися з механізмами. |
| 8365 |
Вона могла описати увесь процес створення роману — від генеральної директиви, яку випускав Комітет Планування, до останніх правок, які робила Команда Переписувачів. Але вона зовсім не цікавилася кінцевим продуктом. |
| 8366 |
У школі вона була капітаном хокейної команди й два роки поспіль здобувала головний приз на змаганнях з гімнастики. Вона керувала загоном у Розвідниках і була секретарем відділення у Підлітковій Лізі, перш ніж вступила до Молодіжної Антисексуальної Ліги. Вона завжди славилася чудовим характером. |
| 8367 |
Її навіть обрали (непомильна ознака незаплямованої репутації) працювати у Порносеці, підрозділі Департаменту Художньої Літератури, що виготовляв дешеву порнографію, яку розповсюджували серед чорноробів. Люди, які в ньому працювали, називали цей департамент Відділом Лайна. |
| 8368 |
Там вона пробула рік, допомагаючи виготовляти брошурки у непрозорих пакетах із такими заголовками, як або « Одна ніч у жіночій школі», які нишком купували пролівські юнаки, думаючи, що купують заборонену літературу. |
| 8369 |
Він із подивом довідався, що всі працівники Порносеку, окрім директора відділу, були дівчатами. Побутувала теорія, ніби чоловіків, чиї сексуальні інстинкти важче контролювалися, аніж жіночі, мали більше шансів розбеститися тією гиддю, яку вони виготовляли. |
| 8370 |
Коли їй виповнилося шістнадцять років, вона пережила свою першу любовну пригоду із шістдесятилітнім членом Партії, який згодом, щоб уникнути арешту, наклав на себе руки. «І правильно зробив, — сказала Джулія, — інакше вони могли б під час допитів вичавити з нього моє ім'я». |
| 8371 |
Схоже, те, що вони не дозволяють їй насолоджуватися життям, вона вважала настільки ж природним, як і те, що вона не хотіла, щоб її упіймали. Вона ненавиділа Партію і виражала свою ненависть у найбрутальніших словах, але загалом не критикувала її. |
| 8372 |
Вона цікавилася доктриною Партії лише у тому випадку, коли це стосувалося її особистого життя. Він помітив, що вона ніколи не вдавалася до Новомови, крім тих слів, які стали загальновживаними. Вона ніколи не чула про Братство й не хотіла вірити в його існування. |
| 8373 |
Їй здавалися безглуздими будь-які спроби організованого повстання проти Партії, оскільки вважала їх приреченими на поразку. Найрозумнішим було порушувати правила, але при цьому ухитрятися залишатися живою. |
| 8374 |
Він міркував, чи багато серед молодшого покоління таких, як вона, — людей, що росли у часи Революції, не знаючи нічого іншого, окрім Партії, і вважаючи її чимось незрушним, як небо, не протестуючи проти її влади, а просто ховаючись від неї, як кролик від собаки. Вони не мріяли про одруження. |
| 8375 |
Такий варіант був надто неймовірним, щоб про нього говорити. Жоден комітет, який вони могли собі уявити, ніколи не дав би дозволу на їхній шлюб, навіть якби Вінстонові пощастило позбутися своєї дружини Катаріни. Це було безнадійно, цілковита фантастика. |
| 8376 |
Вона описала йому це так, ніби сама бачила чи відчувала, як напружувалося тіло Катаріни, коли він його торкався, як вона, здавалося, відштовхує його щосили, навіть тоді, коли її руки міцно його обплітали. |
| 8377 |
З Джулією йому було зовсім легко говорити про такі речі: у будь-якому разі, пам'ять про Катаріну вже давно відболіла — просто йому було гидко про неї згадувати. Джулія продовжила розвивати цю тему. Вона все пояснювала своєю власною сексуальністю. |
| 8378 |
Річ була не лише в тому, що сексуальний інстинкт утворював світ, який опинявся поза контролем Партії, а отже, який, в міру можливості, слід зруйнувати. Ще важливішим було те, що сексуальне утримання спричиняє корисну істерію, яку вже можна перетворити на воєнну лихоманку та ідолопоклонство вождям. |
| 8379 |
Вони також і з інстинктом батьківства провернули те саме. Не можна скасувати родину, і тому вони навіть заохочують людей любити дітей майже так само, як і колись. Натомість дітей систематично налаштовують проти батьків і навчають шпигувати за ними й повідомляти про всі їхні порушення. |
| 8380 |
Власне, родину як таку перетворили на відгалуження Поліції Думок. Таким чином, кожна людина вдень і вночі була оточена виказувачами, які до того ж її найкраще знали. Несподівано він знову подумав про Катаріну. |
| 8381 |
Якби Катаріна не була надто дурною, щоб зауважити у його поглядах неблагонадійність, вона, поза всяким сумнівом, донесла б на нього у Поліцію Думок. Але насправді спогади про неї йому навіяла саме задушлива полуднева спека, від якої у нього на лобі виступив піт. |
| 8382 |
Йому захотілося розповісти Джулії про те, що трапилося, або радше, не змогло трапитися такого самого гарячого літнього полудня, одинадцять років тому. Уже минуло три або чотири місяці, відколи вони одружилися. Під час колективної екскурсії десь у Кенті вони відстали від гурту. |
| 8383 |
Затрималися лише на кілька хвилини, але потім пішли не в тому напрямку і незабаром опинилися на краю кар'єру, де видобували крейду. Перед ними виникла прямовисна стіна з великими каменюками на дні. Поблизу не було нікого, хто міг би підказати їм дорогу. |
| 8384 |
Як тільки Катаріна зрозуміла, що вони заблукали, то дуже стривожилася. Для неї було величезною помилкою навіть на кілька хвилин відділитися від галасливої юрби екскурсантів. Вона хотіла повернутися назад і звідти знову розпочати пошуки. |
| 8385 |
Але цієї миті Вінстон помітив кілька кущиків верболозу, що росли у тріщинах скелі. Один кущ мав гілки двох різних кольорів — яскраво-червонястого і цеглянистого, що росли з одного кореня. Він ніколи раніше не бачив нічого подібного і покликав Катаріну, щоб вона підійшла й поглянула на його знахідку. |
| 8386 |
Вона вже була рушила назад, але швидко повернулася й підійшла до нього. Вона навіть перехилилася через край скелі, щоб подивитися, куди він показує. Він стояв трохи позаду й обіймав її за стан, щоб притримати її. Раптом йому несподівано спало на думку, що вони тут самі. |
| 8387 |
Ніде не було жодної людини, не шелестів жоден листок, поблизу не пурхало жодної пташки. Було малоймовірно, що у такому місці десь схований мікрофон, та й навіть якби він тут був, то фіксував би лише звуки. Стояв спекотний полудень, коли страшенно хочеться спати. |
| 8388 |
Згори припікало сонце, його обличчям струменів піт. І йому спало на думку. Вони сиділи поруч на запилюженій підлозі. Він притягнув її ближче до себе. Її голова лежала у нього на плечі, і приємний запах її волосся перемагав сморід голуб'ячого посліду. |
| 8389 |
Він подумав, що вона дуже молода, вона ще сподівається щось отримати від життя, не розуміючи, що коли ти штовхнеш когось, хто тобі заважає, з урвища, то це насправді нічого не змінить. Він відчув, як, не погоджуючись, вона стенула плечима. |
| 8390 |
Певним чином вона розуміла, що приречена, що рано чи пізно Поліція Думок її упіймає і знищить, але водночас вона вірила, що якимось чином можна побудувати таємний світ, у якому можна буде жити як заманеться. Потрібні лише талан, хитрощі й сміливість. |
| 8391 |
Вона не розуміла, що не існує ніякого талану, що лише у далекому майбутньому можна сподіватися на перемогу, і то це буде дуже нескоро, вже після смерті, не розуміла, що з тієї самої миті, після оголошення війни Партії, найкраще вважати себе вже мертвою. |
| 8392 |
У кутку на розсувному столі в напівтемряві м'яким світлом мерехтіло скляне прес-пап'є, яке він придбав тут під час свого останнього візиту. На камінній решітці стояли пошарпана жерстяна гасівка, каструля, блюдце та дві чашки, видані містером Чаррінгтоном. |
| 8393 |
Вінстон запалив гасівку і поставив на вогонь каструлю з водою. Він приніс із собою пакет з кавою і кілька пігулок сахарину. Стрілки годинника показували двадцять по сьомій: отже, була дев'ятнадцята двадцять. Джулія мала прийти о дев'ятнадцятій тридцять. |
| 8394 |
Божевілля, божевілля, казало йому серце: свідоме, добровільне, самовбивче божевілля! З усіх злочинів, на які міг наважитися член Партії, цей було найважче приховати. Власне, спочатку ця ідея з'явилася в нього у вигляді видіння скляного прес-пап'є, віддзеркаленого поверхнею розсувного стола. |
| 8395 |
Як він і передбачив, містер Чаррінгтон не став заперечувати, щоби здати в оренду кімнату. Вочевидь, він був не проти заробити ці кілька доларів. Він також не здивувався і анітрохи не образився, коли Вінстон повідомив, що кімната погрібна йому для зустрічей із жінкою. |
| 8396 |
Натомість він поглянув кудись убік і заговорив про щось незначне з таким делікатним виглядом, ніби хотів створити враження, що він може бути майже невидимим. Можливість усамітнитися, сказав він, має величезне значення. Кожен хоче мати місце, де він іноді може почуватися самотнім. |
| 8397 |
І коли у когось є таке місце, то звичайна ввічливість вимагає, аби хтось інший, кому про це відомо, тримав це знання при собі. Вдаючи, що його вже тут ніби й немає, він навіть додав, що у будинку є два виходи, і один з них веде на заднє подвір'я, звідкіля можна потрапити у провулок. |
| 8398 |
Червневе сонце було ще високо в небі, і внизу на залитому сонячним світлом подвір'ї, між пральними ночвами і мотузкою для білизни метушилася велетенська жінка, масивна, як норманська колона, із сильними руками бордового відтінку і підв'язаному на талії мішкуватому фартусі. |
| 8399 |
Одна з незліченних пісень, що виробляв відповідний відділ Музичного Департаменту для розваги пролів. Слова пісень створювалися без участі людей на інструменті, що називався версифікатор. Але жінка співала так мелодійно, що перетворила цю дрімучу нісенітницю на щось майже приємне. |
| 8400 |
Він чув спів жінки, звуки її човгання бруківкою, крики дітей на вулиці і слабкий гуркіт вуличного руху десь удалині, а проте, завдяки відсутності телеекрана, кімната здавалася напрочуд тихою. Божевілля, божевілля, божевілля! — подумав він знову. |
| 8401 |
Навряд, щоб протягом кількох тижнів вони могли сюди приходити і не попастися. Але надто великою виявилася для них обох спокуса мати свій власний сховок у будинку, який, до того ж, зовсім поруч. Після їхніх походів до церковної дзвіниці деякий час взагалі не виходило влаштувати жодного побачення. |
| 8402 |
Напередодні Тижня Ненависті радикально збільшили кількість робочих годин. До нього залишався ще місяць, але всім накинули понаднормову роботу для грандіозних і комплексних приготувань. Нарешті обоє в один і той самий день зуміли викроїти кілька вільних годин. |
| 8403 |
Вони домовилися знову побачитися на галявині у лісі. Напередодні увечері вони ненадовго зустрілися на вулиці. Коли у натовпі вони наближалися одне до одного, Вінстон, як завжди, майже не дивився на Джулію, але ось він кинув у її бік короткий погляд, і вона здалася йому блідішою, ніж зазвичай. |
| 8404 |
На якусь мить він страшенно розгнівався. За місяць, протягом якого він її знав, його ставлення до неї змінювалося. Спочатку він мало що відчував до неї. Їхнє перше побачення було лише виявом волі. Але після другого разу все змінилося. |
| 8405 |
Запах її волосся, смак її вуст, відчуття її шкіри, здавалося, проникли всередину нього, заповнили собою повітря, яким він дихав. Вона стала для нього фізичною потребою, чимось таким, чого він не лише жадав, а й відчував, що має на це право. |
| 8406 |
Коли вона сказала, що не зможе прийти, йому здалося, що вона його обманює. Але саме цієї миті натовп їх стиснув, і їхні руки випадково зустрілися. Вона швидко стиснула кінчики його пальців, ніби замість просто жадання намагаючись пробудити у ньому тонші почуття. |
| 8407 |
Йому спало на думку, що коли хтось живе із жінкою, то таке розчарування має бути чимось нормальним і повторюваним, і його раптом охопила глибока ніжність до неї, якої він ще не відчував досі. Йому захотілося, щоб вони були подружжям, яке вже прожило разом десять років. |
| 8408 |
Йому захотілося, щоб вони, як тепер, ходили вулицями, але відкрито і без страху, розмовляли про дрібниці й купували всілякі речі для дому. Але найбільше йому хотілося, щоб вони мали якесь місце, де могли б побути наодинці, не відчуваючи себе зобов'язаними кохатися при кожній зустрічі. |
| 8409 |
Але ідея винайняти кімнату у містера Чаррінґтона сяйнула йому не тоді, а десь наступного дня. Коли він поділився нею із Джулією, та раптом з несподіваною готовністю погодилася. Обоє знали, що це божевілля. Ніби вони свідомо зробили крок до своїх могил. |
| 8410 |
Сидячи на краю ліжка, він знову подумав про підземелля Міністерства Любові. Дивно, як цей передбачуваний жах то просочувався у свідомість, то знову відступав. Передуючи смерті, він чатує на нього десь у майбутньому, з такою певністю, як 99 відсотків передують 100 відсоткам. |
| 8411 |
Його не можна уникнути, але є можливість відстрочити якнайдовше. Проте натомість він знову й знову свідомо скорочував проміжок часу, який відділяє його від жаху. Цієї миті на сходах пролунали швидкі кроки. До кімнати забігла Джулія. |
| 8412 |
Вона тримала в руках сумку для інструментів із грубого коричневого полотна, ту саму, яку він не раз бачив у неї в Міністерстві. Він підійшов до неї, намагаючись обійняти, але вона швидко випручалася, мабуть через те, що й досі тримала сумку в руці. |
| 8413 |
Вона опустилася навколішки, відкрила сумку й дістала звідти кілька гайкових ключів та викрутку, що лежали зверху. Нижче були складені кілька акуратних паперових пакетів. У першому пакеті, який вона передала Вінстонові, було щось, дивно знайоме на дотик. Вінстон присів навпочіпки поруч із нею. |
| 8414 |
Здавалося, вона була б страшенно щасливою, якби цей червневий вечір тривав вічно, і ніколи не закінчувався мокрий одяг, і щоб вона залишалася там тисячу років, діставала з рота прищіпки і співала нісенітниці. |
| 8415 |
Він з подивом подумав про те, що ніколи не чув, аби хтось із членів Партії співав на самоті. Це навіть могло б видатися чимось неблагонадійним, небезпечним дивацтвом, як звичка розмовляти із самим собою. |
| 8416 |
Мабуть, вона зайшла до якоїсь крамниці у пролівських кварталах і скупила всю косметику й парфумерію. Її губи були густо нафарбовані червоною помадою, щоки палахкотіли, ніс був напудрений, вона навіть підвела очі, від чого вони засяяли ще яскравіше. |
| 8417 |
Лише завдяки кільком кольоровим мазкам у потрібних місцях вона зробилася не лише привабливішою, а й набагато жіночнішою. А її коротко підстрижене волосся і хлоп'ячий комбінезон лише підсилювали цей ефект. Коли він її обійняв, йому в ніс вдарила хвиля синтетичних фіалкових пахощів. |
| 8418 |
Він пригадав напівтемряву підвальної кухні і чорну порожнечу рота тієї жінки. Це був той самий запах, але йому було байдуже. Вони роздягайся й лягли на велике ліжко з червоного дерева. Це вперше він повністю при ній роздягався. |
| 8419 |
Досі він надто соромився свого блідого й виснаженого тіла з варикозними венами на литках і безбарвною плямою на щиколотці. Простирадел тут не було, але ковдра, на якій вони лежали, була потерта й гладенька, а розміри й пружність ліжка обох приємно здивували. |
| 8420 |
Сьогодні вже ніде не можна було знайти подвійного ліжка, хіба що в оселях пролів. Колись, у дитинстві, Вінстон іноді спав на такому ліжку. Джулія ж, наскільки вона пам'ятала, ніколи не бачила такого ліжка. Покохавшись, вони поринули у короткий сон. |
| 8421 |
Коли Вінстон прокинувся, стрілки годинника показували майже дев'яту. Він не ворухнувся, бо Джулія спала, поклавши голову на його руку. Більша частина її помади та косметики перекочувала на його обличчя та підголівок ліжка, але легкий відтінок рум'ян усе ще підкреслював красу її вилиць. |
| 8422 |
Між ніжками ліжка пробивався жовтавий промінь призахідного сонця й освітлював камін, на якому у каструлі кипіла вода. Внизу на подвір'ї жінка перестала співати, але з вулиці приглушено долинали крики дітей. |
| 8423 |
Він знічев'я подумав, чи вважалося нормальним у скасованому минулому, коли роздягнені чоловік і жінка лежали поруч у ліжку прохолодного літнього вечора, кохаючись щоразу, коли їм цього хотілося, не маючи жодного бажання підводитися, а просто отак лежати і слухати заколисливі звуки вулиці. |
| 8424 |
Вона несподівано крутнулася на ліжку, схопила з підлоги черевик і по-хлоп'ячому пожбурила ним у куток, достоту так, як уранці на Двохвилинні Ненависті вона жбурляла словником у Ґолдштайна. Вона пригорнулася до нього й обвила його руками й ногами, ніби захищаючи його теплом свого тіла. |
| 8425 |
Він стояв перед стіною темряви й відчував, що з іншого боку причаїлося щось нестерпне, щось настільки жахливе, що він навіть не міг поглянути на нього. Уві сні його завжди опановувало відчуття, ніби він сам себе обманює, бо в глибині душі знає, що насправді було за тією стіною темряви. |
| 8426 |
Здавалося, він навіть міг витягти звідтіля те щось, але це вимагало величезних зусиль, так ніби вивертати назовні свій мозок. Він щоразу прокидався, так і не дізнавшись, що то було: але він усвідомив, що воно якось пов'язане з тим, про що говорила Джулія, коли він її урвав. |
| 8427 |
Пахощі, що ширилися від каструлі, були такими сильними і звабливими, що вони зачинили вікно, аби, почувши цей запах, ніхто ззовні не зацікавився ними. Але ще кращою за смак кави була та особлива шовковистість, що їй надавав цукор — за роки користування сахарином Вінстон майже забув про нього. |
| 8428 |
Вона принесла до ліжка скляне прес-пап'є, щоб роздивитися його у кращому освітленні. Він узяв його в неї з рук, як завжди вражений м'якою, прозорою, наче вода, поверхнею скла. Вона підійшла, щоб краще роздивитися гравюру. Вінстон ще кілька хвилин лежав на ліжку. Почало сутеніти. |
| 8429 |
Він повернувся до світла й лежав, розглядаючи скляне прес-пап'є. Його більше цікавив навіть не сам уламок коралу, а внутрішній простір скла. У ньому була глибина, а проте воно було прозорим, наче повітря. |
| 8430 |
Йому здавалося, ніби він навіть може проникнути в неї, і що насправді він уже перебуває там, усередині, разом з ліжком із червоного дерева та столом із розсувними ніжками, і годинником, і гравюрою, й самим прес-пап'є. |
| 8431 |
На третій день Вінстон пішов до вестибюля Департаменту Записів поглянути на дошку оголошень. Там висів список Шахового Комітету, куди Сайм також входив. Він був майже таким, як і раніше, — ніхто не був викреслений, — але в ньому бракувало одного прізвища. Цього було досить. |
| 8432 |
Сайм перестав існувати: його ніколи не існувало. Стояла спека. У кімнатах у глибині лабіринтів Міністерства, що не мали вікон і в яких кондиціонувалося повітря, температура була більш-менш нормальна, але на вулиці бруківка аж обпікала ноги, і в години пік у метро стояв нестерпний сморід. |
| 8433 |
Процесії, мітинги, військові паради, лекції, виставки воскових фігур, покази фільмів і телепрограм — усе це треба було організувати, треба було поставити стенди, розвісити портрети, вигадати гасла, написати пісні, поширити чутки, підробити фотографії. |
| 8434 |
На додаток до своїх звичайних завдань, Вінстон щодня тривалий час переглядав статті і змінював та поліпшував нові публікації, які мали цитуватися у промовах. Пізно вночі, коли на вулицях кишіли юрби галасливих пролів, місто немов починало лихоманити. |
| 8435 |
Ракети падали частіше, ніж будь-коли, а іноді десь далеко лунали страхітливі вибухи, які ніхто не міг пояснити і про які ширилися дикі чутки. Уже було створено нову мелодію для головної пісні Тижня Ненависті (її називали ), і тепер вона безперервно лунала з телеекранів. |
| 8436 |
Вона мала дикий, уривчастий ритм і була схожа не так на музику, як на барабанний бій. І коли під ритмічне тупотіння ніг у марші її горлали кількасот голосів, вона створювала досить гнітюче враження. Пролам вона сподобалася і стала конкурувати на нічних вулицях з досі популярною. |
| 8437 |
Організовані Парсонсом добровольчі загони готували вулицю до Тижня Ненависті, вишиваючи прапори, малюючи плакати, встановлюючи на дахах держаки для прапорів і натягаючи поперек вулиці дроти для транспарантів. |
| 8438 |
Парсонс хвалився, що лише один квартал будинків виставить чотириста метрів святкових декорацій. Парсонс поринув у свою стихію і сяяв як нова копійка. Груба праця і спека слугували для нього нагодою надвечір перевдягатися у шорти та безрукавку. |
| 8439 |
Він був скрізь одночасно — штовхав, тягнув, пиляв, грюкав молотком, вигадував, усіх веселив та по-дружньому підбадьорював, поширюючи, здавалося, невичерпний запас гострого смороду поту з кожної складки свого тіла. Несподівано по всьому Лондону з'явився новий плакат. |
| 8440 |
На ньому не було написів, а просто була зображена страхітлива постать євразійського солдата трьох чи чотирьох метрів заввишки. З непроникним монголоїдним обличчям, у величезних чоботях, він крокував уперед, цілячись зі спертого на стегно ручного кулемета. |
| 8441 |
Хоч під яким кутом дивитися на цей плакат, збільшене в перспективі дуло кулемета завжди цілилося тобі в обличчя. Плакат причепили на кожне вільне місце, на кожну стіну, їх було навіть більше, аніж зображень Старшого Брата. |
| 8442 |
Пролів, зазвичай байдужих до війни, охопив один з їхніх періодичних загострень патріотизму. Ніби підхоплюючи загальну істерію, ракети вбивали ще більше людей, ніж зазвичай. Одна з них упала на переповнений людьми кінотеатр у Степні, поховавши під руїнами кількасот чоловік. |
| 8443 |
Усе населення навколишніх кварталів вийшло на довгий нескінченний похорон, який за кілька годин перетворився на мітинг осуду й обурення. Ще одна ракета впала на пустир, де бавилися діти, і кілька десятків з них розірвало на шмаття. |
| 8444 |
Це відразу викликало численні гнівні демонстрації, зі спаленням карикатурних образів Ґолдштайна, сотні плакатів з євразійським солдатом позривали й кинули у вогонь, а під час заворушень було пограбовано чимало крамниць. Потім поширилася чутка, що ракети спрямовували шпигуни за допомогою радіохвиль. |
| 8445 |
Літнє подружжя запідозрили у шпигунстві на користь ворогів і підпалили їхній будинок, в якому вони й задихнулися. Джулія і Вінстон, коли їм щастило усамітнитися у кімнаті над крамницею містера Чаррінгтона, рятуючись від спеки, лежали голі на незастеленому ліжку біля відчиненого вікна. |
| 8446 |
Приходячи, вони все посипали купленим на чорному ринку перцем, зривали із себе одяг і мокрі від поту кохалися, потім засинали, а коли прокидалися, то бачили, що клопи оговтуються, перегруповуються і готуються до контратаки. Чотири, п'ять, шість — у червні вони зустрічалися сім разів. |
| 8447 |
Вінстон відмовився від своєї звички за будь-якої години пити джин серед дня. Здавалося, йому це просто стало непотрібним. Він поправився, його варикозна виразка загоїлася, залишивши по собі лише коричневу пляму над щиколоткою, рано-вранці його вже не турбували напади кашлю. |
| 8448 |
Життя перестало бути нестерпним, йому більше не хотілося корчити гримаси у бік телеекрана або на повний голос кричати прокляття. Тепер, коли вони мали надійний сховок, майже власний дім, їх навіть не дуже турбувало те, що вони нечасто зустрічалися, і то не більш ніж на одну-дві години. |
| 8449 |
Для них мало значення лише те, що є ця кімната над крамницею старожитностей. Знати, що вона просто існує, було майже те саме, що й перебувати у ній. Ту кімнату вони вважали власним світом, уламком минулого, де могли гуляти вимерлі види. Містер Чаррінґтон, думав Вінстон, ще один вимерлий вид. |
| 8450 |
Його життя, що скидалося на життя привида, минало між маленькою темною крамницею і ще меншою кухонькою, де він готував собі щось поїсти і де поміж інших речей стояв неймовірно старий грамофон з дуже широким розтрубом. Схоже, він завжди був радий нагоді потеревенити. |
| 8451 |
Блукаючи крамницею поміж усякого непотребу, довгоносий, в окулярах з товстими скельцями і зсутуленими плечима, поверх яких був накинутий оксамитовий жакет, він завжди мав вигляд радше колекціонера, аніж крамаря. |
| 8452 |
Із млявим ентузіазмом він демонстрував ту чи ту дрібничку — корок від китайської пляшки, пофарбовану кришку від зламаної табакерки, фальшивий медальйон, у якому зберігалося пасмо давно померлої дитини — ніколи не пропонуючи, щоб Вінстон це купив, а просто давав нею помилуватися. |
| 8453 |
В одному з них розповідалося про двадцятьох чотирьох шпаків, в іншому про корову з надламаним рогом, а ще в одному про смерть бідолашного дрозда. Але з кожного віршика він ніколи не міг пригадати більше ніж кілька рядків. |
| 8454 |
Бувало, факт невідворотної смерті здавався майже таким відчутним, як дотик ліжка, на якому вони лежали, і тоді вони розпачливо пригорталися одне до одного, як прокляті душі, що хапаються за останній шматочок щастя, коли до фатального удару годинника залишається всього п'ять хвилин. |
| 8455 |
Але бувало також, коли їм здавалося, що вони не лише перебувають у безпеці, а й що це ще довго триватиме. Їм ніщо не загрожує доти, доки вони залишатимуться у цій кімнаті. Діставатися сюди важко й небезпечно, але кімната — їхнє святилище. |
| 8456 |
Вінстон відчував щось подібне, коли зазирав усередину прес-пап'є, йому тоді здавалося, що туди можна проникнути й коли там опинитися, то можна зупинити час. Вони часто мріяли про можливість порятунку. |
| 8457 |
Їхнє щастя триватиме нескінченно довго, і вони до останніх днів життя зможуть бути разом, так само як зараз. Або що Катаріна помре, і всілякими хитрощами Вінстон і Джулія зможуть отримати дозвіл на шлюб. Або що вони разом вкоротять собі віку. |
| 8458 |
Або зникнуть, до невпізнання змінять зовнішність, навчаться говорити з пролівським акцентом, влаштуються працювати десь на фабрику і решту життя проживуть невпізнаними на одній із глухих вулиць. Усе це, звичайно, були нісенітниці, і вони це чудово розуміли. |
| 8459 |
Насправді ж у них не було жодного шансу на порятунок. А єдиний реальний план — самогубство — вони також не поспішали втілювати в життя. День за днем, тиждень за тижнем вони проживали теперішнє без надії на майбутнє — це здавалося нездоланним інстинктом, таким, як вдихати повітря. |
| 8460 |
Дивно, але їй це не здалося чимось неможливим. Вона звикла оцінювати людей за їхніми обличчями, і їй здалося цілком природним, що Вінстон готовий довіритися О'Браєну, лише один раз зустрівшись із ним поглядом. |
| 8461 |
Окрім того, вона вважала цілком природним, що всі або майже всі потай ненавидять Партію і готові порушити її правила, якщо будуть переконані, що це їм нічим не загрожує. Але вона відмовлялася повірити в існування організованої й численної опозиції. |
| 8462 |
Коли відбувалися публічні процеси, вона була в загонах Молодіжної Ліги, які з ранку до ночі оточували суди, знову й знову вигукуючи: Протягом Двохвилинки Ненависті вона завжди гучніше за всіх крила Ґолдштайна прокляттями. |
| 8463 |
Проте вона мала дуже посереднє уявлення, хто такий Ґолдштайн і яких він притримується поглядів. Вона виросла вже після Революції і була надто молодою, щоб пам'ятати про ідеологічні битви п'ятдесятих і шістдесятих років. |
| 8464 |
Таке поняття, як незалежний політичний рух, був поза межами її уяви, та й у будь-якому разі Партію неможливо здолати. Вона буде завжди і завжди буде однаковою. Проти неї можна повставати лише через таємний непослух або, щонайбільше, через поодинокі насильницькі акти, на кшталт убивств чи вибухів. |
| 8465 |
У деяких питаннях вона була набагато кмітливіша за Вінстона і менше піддавалася партійній пропаганді. Одного разу, коли він згадав про війну з Євразією, вона приголомшила його, сказавши, що, на її думку, немає ніякої війни. |
| 8466 |
Ракети, які щодня падають на Лондон, мабуть, запускає сам уряд Океанії, «щоб тримати людей у страху». Йому таке ніколи не спадало на думку. Також вона викликала у ньому щось подібне до заздрощів, заявивши, що на Двохвилинках Ненависті їй найважче втриматися від сміху. |
| 8467 |
Але вона засуджувала вчення Партії лише тоді, коли воно якось зачіпало її особисте життя. Часто вона була готова прийняти офіційну міфологію лише тому, що їй здавалася неважливою різниця між правдою і брехнею. Наприклад, вона вірила, що Партія винайшла літаки, бо гак її навчили у школі. |
| 8468 |
Зрештою, яке мало значення, хто винайшов літаки? Ще більше його вразило, коли з її випадкової репліки він довідався, що вона не пам'ятає, що лише чотири роки тому Океанія воювала з Остазією і не ворогувала з Євразією. Щоправда, вона вважала війну обманом. |
| 8469 |
Але вочевидь, вона навіть не помітила, як змінилася назва їхнього ворога. — неуважно сказала вона. Це його дещо налякало. Літаки винайшли задовго до її народження, але ворог змінився лише чотири роки тому, коли вона вже давно була дорослою. Він з нею про це сперечався, мабуть, із чверть години. |
| 8470 |
Іноді він розповідав їй про Департамент Записів і про нахабні й безсоромні фальсифікації, якими він там займається. Його розповіді її не жахали. І від думки про те, як брехня перетворюється на правду, у неї не виникало відчуття, ніби під ногами розверзається прірва. |
| 8471 |
Він розповів їй історію про Джонса, Ааронсона та Рудзерфорда і той клаптик паперу, що якось несподівано опинився в його руках. Це теж не справило на неї великого враження. Правда, спочатку вона не зовсім зрозуміла, про що йдеться. Він спробував їй усе пояснити. |
| 8472 |
Щоразу, коли він починав говорити про принципи Ангсоцу, дводумство, про мінливість минулого, заперечення об'єктивної реальності і вживання Новомови, вона нудилася, плуталася і казала, що ніколи не відчувала найменшого інтересу до таких речей. |
| 8473 |
Ти ж знаєш, що все це нісенітниця, то ж навіщо нею перейматися? Вона знає, коли їй веселитися, а коли сумувати, і більше їй нічого не треба. Коли він наполягав, продовжуючи обговорювати ці теми, вона взяла за звичку засинати. |
| 8474 |
Джулія належала до тих людей, які можуть заснути будь-коли і в будь-якій позі. Розмовляючи з нею, він зрозумів, як легко здаватися благонадійним, не маючи найменшого уявлення про те, що таке благонадійність. |
| 8475 |
Їх можна було переконати прийняти найочевидніші порушення реальності, бо вони ніколи не зрозуміють суті того збочення, яке від них вимагають, так само як ніколи не цікавилися суспільними подіями, щоб бодай спробувати розібратися в тому, що ж навколо відбувається. |
| 8476 |
Відсутність усвідомлення допомагає їм не з'їхати з глузду. Вони просто все це ковтають, і те, що вони проковтнули, не завдає їм жодної шкоди, бо нічого по собі не залишає — так само як крізь тіло пташки проходить неперетравлена зернина. |
| 8477 |
Він ішов довгим коридором Міністерства й був майже біля того місця, де Джулія тицьнула йому в руку записку, коли усвідомив, що хтось іде слідом за ним, майже упритул, і цей хтось більший за нього. Той, хто за ним слідував, тихо кахикнув, ніби натякаючи на своє бажання поговорити. |
| 8478 |
Проте О'Браєн продовжував іти, на мить дружньо торкнувшись рукою Вінстонового плеча, так що тепер вони обидва йшли поруч. Він заговорив із тією особливою поважною чемністю, яка відрізняла його від більшості членів Внутрішньої Партії. Вінстон встиг себе трохи опанувати. |
| 8479 |
Вінстонове серце знову боляче стислося. Не було жодного сумніву, що він мав на увазі Сайма. Але Сайм не просто помер, він скасований, він став неособою. І згадка про нього смертельно небезпечна. Поза сумнівом, репліка О'Браєна не могла бути нічим іншим, аніж сигналом чи паролем. |
| 8480 |
Він поправив окуляри отим своїм напрочуд харизматичним і водночас беззахисним жестом, а тоді продовжив: Під самим телеекраном, стоячи так, щоб кожен, хто спостерігав за ним на протилежному кінці лінії, міг прочитати, що він пише, О'Браєн нашкрябав свою адресу, вирвав сторінку й простягнув її Вінстонові. |
| 8481 |
Він пішов, залишивши Вінстона з клаптиком паперу у руках, який цього разу вже не треба було ховати. Проте він добре запам'ятав, що на ньому написано, й через кілька годин вкинув його у діру пам'яті разом з іншими використаними паперами. Вони розмовляли щонайбільше дві хвилини. |
| 8482 |
Це все могло означати лише одне. Все було задумано, щоб повідомити Вінстонові адресу О'Браєна. Це було необхідно, бо довідатися, де хтось живе, можна було лише прямо про це запитавши. Не було жодних відповідних довідників. — ось що повідомив йому О'Браєн. |
| 8483 |
Можливо, навіть десь у словнику він знайде заховане послання. Але у будь-якому разі одне було очевидним. Змова, про яку він стільки мріяв, існує, і він упритул наблизився до неї. Вінстон знав, що рано чи пізно він прийме запрошення О'Браєна. |
| 8484 |
Можливо, завтра, можливо, дещо пізніше — він ще не вирішив. Те, що з ним відбувалося, означало рух уперед, який розпочався кілька років тому. Першим його кроком була мимовільна потаємна думка, другим — записи у щоденнику. Він перейшов від думок до слів, а тепер мусить перейти від слів до дій. |
| 8485 |
Останнім кроком стане те, що чекає на нього у Міністерстві Любові. Він приймає це. Початок уже містить у собі його кінець. Але йому було страшно, точніше, він ніби відчув присмак смерті, відчув себе дещо менш живим. |
| 8486 |
Навіть коли розмовляв з О'Браєном, коли нічого прямо не говорилося, його тіло опанувало холодне тремтливе передчуття. Сон був надто заплутаний, щоб переказувати його словами. Але був ще пов'язаний зі сном спогад, що з'явився за кілька секунд, після того як він прокинувся. |
| 8487 |
Усе ще перебуваючи у напівсні, він знову ліг і заплющив очі. Крім того, сон нагадав йому про жест материнської руки, повторений через тридцять років єврейкою, яку він бачив у кінохроніці і яка намагалася затулити свого маленького сина від куль, перш ніж гелікоптер розірвав обох на шмаття. |
| 8488 |
Уві сні він пригадав, як востаннє бачив матір, а за мить після того як прокинувся, пригадав ще й багато інших подій, які тоді трапилися. Це були спогади, які протягом багатьох років він навмисне виштовхував зі своєї свідомості. |
| 8489 |
Коли зник батько, мати не надто дивувалася і не виказувала горя, але з нею відбулася якась несподівана зміна. Здавалося, вона втратила саме відчуття життя. Навіть для Вінстона було очевидно, що вона чекає на щось, що обов'язково має з нею трапитися. |
| 8490 |
Вона робила все необхідне — готувала, прала й штопала білизну, застеляла ліжко, підмітала підлогу, витирала пил на полиці над каміном, — але завжди робила це дуже повільно, без жодного зайвого руху, схожа на живу маріонетку, яка рухається сама по собі. |
| 8491 |
Іноді її ставне й струнке тіло несподівано, ніби саме по собі, завмирало. Цілими годинами вона нерухомо сиділа на ліжку з молодшою сестрою на руках — крихітною, хворобливою й мовчазною дитиною двох-трьох років, з таким виснаженим личком, що чимось скидалася на мавпочку. |
| 8492 |
Він пам'ятав кімнату, в якій вони жили — темне затхле приміщення, половину якого займало накрите білим покривалом ліжко. Там була газова конфорка з решіткою і полиця, на якій тримали їстівні припаси, а на майданчику ззовні була коричнева керамічна раковина, одна на кілька квартир. |
| 8493 |
Він пам'ятав, як схоже на статую тіло матері нахилялося над газовою плитою, коли вона там щось помішувала у каструлі. Та найбільше йому врізався в пам'ять постійний голод і неприємні жорстокі сварки під час їжі. |
| 8494 |
Він знову й знову сердито запитував матір, чому немає більше їжі, він із люттю кричав на неї (навіть пам'ятав тон свого голосу, який почав передчасно ламатися й іноді гудів басом), а інколи, намагаючись випросити більше, ніж йому давали, він починав жалібно скиглити. |
| 8495 |
Він завжди люто кричав, коли вона закінчувала наливати йому суп, він намагався видерти з її рук каструлю та черпак, він хапав шматки з тарілки своєї сестрички. Він знав, що через нього мама і сестра недоїдають, але нічого не міг із собою вдіяти; йому навіть здавалося, що у нього є на це право. |
| 8496 |
Його ніби виправдовував страшенний голод, що лютував у його животі. А між трапезами, якщо мати втрачала пильність, він крав їжу з їхніх убогих запасів на полиці. Одного дня їм видали порцію шоколаду. Його не видавали вже багато тижнів чи навіть місяців. |
| 8497 |
Він добре пам'ятав ту дорогоцінну маленьку плитку шоколаду. Вона важила дві унції (тоді ще міряли унціями), і треба було розділити її на трьох. Було зрозуміло, що розділити потрібно на три рівні частини. |
| 8498 |
Несподівано, так ніби замість нього говорив хтось інший, Вінстон почав голосно вимагати, щоб йому віддали всю плитку. Мати сказала, щоб він не був жадібним. Зчинилася довга й неприємна сварка, яка тяглася й тяглася, з криками, скиглінням, слізьми, благаннями, вимогами. |
| 8499 |
Обнявши матір обома руками, його сестричка, схожа на дитинча мавпочки, сиділа, дивлячись на нього через материне плече великими сумними оченятами. Зрештою мати відламала три чверті від плитки і віддала Вінстонові, залишивши чверть сестричці. |
| 8500 |
Дівчинка взяла свою частину й тупо витріщилася на неї, можливо, не розуміючи, що це таке. Він стояв і якусь мить дивився на неї. Потім підскочив до сестри, вихопив з її ручки шоколад і кинувся до дверей. Він зупинився, але назад не повернувся. Стривожений погляд матері прикипів до його обличчя. |
| 8501 |
Навіть тепер, коли він згадував про це, то не розумів, що мати тоді думала про неминуче. Сестричка, зрозумівши, що в неї щось забрали, тихенько заскиглила. Мати обняла дитину й притиснула її личко до своїх грудей. Щось у цьому її жесті підказало йому, що сестричка помирає. |
| 8502 |
Він обернувся й побіг униз сходами, а шоколад у його руці почав розм'якати. Він ніколи більше не бачив матері. Ум'явши шоколад, Вінстон відчув сором, і він кілька годин блукав вулицями, аж поки голод не примусив його повернутися додому. Коли він прийшов, матері не було. |
| 8503 |
Тоді це вже стало звичною справою. Окрім матері й сестри, у кімнаті все залишилося, як було. Вони не взяли нічого з одягу, навіть материного пальта. Аж до сьогоднішнього дня він не був на сто відсотків упевнений, що мати померла. Можливо, її лише відправили до табору примусової праці. |
| 8504 |
А сестричку, як і самого Вінстона, могли віддати до однієї з колоній для безпритульних дітей (їх називали Виправними Центрами), які з'явилися після громадянської війни, або ж її могли разом із матір'ю відправити до трудового табору чи просто викинули десь помирати. |
| 8505 |
Сон і досі стояв у нього перед очима, а надто той материн жест, коли вона, захищаючи, пригортала доньку — у цьому й містився увесь його зміст. Пригадався інший сон, який йому наснився два місяці тому. Він розповів Джулії про зникнення своєї матері. |
| 8506 |
З того, що Вінстон пам'ятав про неї, він не думав, що вона була якоюсь незвичайною чи дуже розумною; а проте вона не була позбавлена певної шляхетності, своєрідної чистоти, просто тому, що завжди дотримувалася своїх особистих правил. Її почуття були її власними почуттями, і ніхто не міг їх змінити. |
| 8507 |
Їй би й на думку не спало, що вчинок, який не приведе до бажаного результату, не має сенсу. Якщо когось любиш — значить, любиш, і якщо не можеш йому більше нічого дати, ти просто даруєш свою любов. Втративши останній шматочок шоколаду, його мати пригорнула свою дитину. |
| 8508 |
Партія зробила жахливу річ — вона переконала людей у тому, що прості пориви, звичайні почуття не мають жодного значення, і водночас вона позбавила людей будь-якої спроможності впливати на матеріальний світ. |
| 8509 |
Коли ти потрапляв у лабети Партії, зникала будь-яка різниця між твоїм реальним вчинком, не скоєним вчинком, і вчинком, який ти відмовився коїти. Незалежно від і ого, що було насправді, ти зникаєш, і більше ніхто ніколи не почує ані про тебе, ані про твої вчинки. Тебе просто вичищали з плину історії. |
| 8510 |
Для них мали вагу особисті взаємини, і безпорадний жест, обійми, сльоза, слово, промовлене до вмираючої людини, — були самоцінними. Проли, несподівано подумав він, ось вони залишилися у цьому стані. Вони не були відданими Партії, країні чи ідеї, вони були відданими один одному. |
| 8511 |
Вперше у своєму житті він не думав зверхньо про пролів, не сприймав їх в як інертну силу, яка врешті-решт повстане й відродить світ. Проли залишилися людьми. Вони не скам'яніли всередині. Вони зберегли в собі ті первинні емоції, які йому доводилося відновлювати свідомим зусиллям. |
| 8512 |
І думаючи про це, він без видимого зв'язку пригадав, як кілька тижнів тому побачив на хіднику відірвану руку і носаком черевика скинув її у канаву, ніби то був качан капусти. Він трохи подумав. Вона замислилася. Він подумав про телеекран з його постійно ввімкнутими підслуховуючими пристроями. |
| 8513 |
Вони можуть шпигувати вдень і вночі, але якщо бути розважливим і обережним, їх можна перехитрити. При всіх своїх підступах, вони так і не навчилися нишпорити у думках інших людей. Можливо, якщо потрапити до них у лапи, то виявиться, що це й не зовсім так. |
| 8514 |
Ніхто ж не знає, що коїться у Міністерстві Любові, але можна легко здогадатися: тортури, наркотики, хитромудрі інструменти, які реєструють нервові реакції, поступове виснаження безсонним і самотністю, безперервний допит. У будь-якому разі, факти неможливо приховати. |
| 8515 |
Їх можна розслідувати, їх можна вичавити тортурами. Але якщо мета не в тому, щоб залишатися живим, а в тому, щоб залишатися людиною, то яка різниця? Вони не можуть змінити твоїх почуттів: зрештою, ти й сам не можеш їх змінити, навіть якщо захочеш. |
| 8516 |
Вони ладні з'ясувати до найменших подробиць усе, що ти робив, або сказав, чи думав. Але твоя душа, порухи якої загадкові навіть для тебе самого, залишається для них недоступною. Кімната, в якій вони перебували, була видовжена й освітлювалася м'яким світлом. |
| 8517 |
Телеекран був стишений до ледь чутного мурмотіння. Розкішний синій килим здавався м'яким, наче оксамит. О'Браєн сидів за столом у дальньому кінці кімнати під лампою із зеленим абажуром, поруч нього лежали два стоси паперів. |
| 8518 |
Коли служник привів Джулію і Вінстона до кімнати, той навіть не підвів голови. Вінстонове серце так калатало, що він сумнівався, чи зможе говорити. Вони це зробили, нарешті вони це зробили — от і все, про що він міг думати. |
| 8519 |
Прийшовши сюди, вони вчинили вкрай необачно, а те, що вони явилися удвох, було справжнім безумством. Хоча вони й добиралися сюди різними шляхами і зустрілися лише перед сходинками біля дверей О'Браєна. Але навіть прийти сюди коштувало неабияких нервів. |
| 8520 |
Уся атмосфера величезного кварталу, їхніх будинків, їхні розміри та розкіш, незвичні пахощі якісної їжі та доброго тютюну, безшумні та напрочуд швидкі ліфти, які ковзали вгору і вниз, метушня слуг у білих піджаках — усе тут приголомшувало й лякало. |
| 8521 |
Хоча Вінстон і мав поважну причину для свого візиту сюди, з кожним кроком боявся, що зараз з-за рогу вулиці з'явиться охоронець у чорному однострої, спитає у нього документи й накаже йому забиратися геть. Проте служник О'Браєна без заперечень впустив їх обох. |
| 8522 |
Це був схожий на китайця маленький темноволосий чоловік у білому піджаку, з гострим непроникним обличчям. Коридор, яким він їх вів, був застелений м'яким килимом, бездоганно чистий, оздоблений кремовими шпалерами і білими панелями. Це також вражало. |
| 8523 |
Вінстон не міг пригадати коридору, де стіни не були б заяложені людськими тілами. О'Браєн тримав у руках документ і, здавалося, уважно його вивчав. Його велике обличчя, повернене до них у профіль, здавалося грізним і розумним водночас. Секунд двадцять він сидів непорушно. |
| 8524 |
Припинивши говорити Новомовою, він частково позбувся офіціозу, але вираз його обличчя був похмурішим, ніж зазвичай, так ніби він сердився, що його відволікли. До жаху, який уже й так опанував Вінстона, долучилася звичайна розгубленість. Йому здалося, що він припустився прикрої помилки. |
| 8525 |
Він навіть не міг послатися на те, що просто прийшов позичити словник, бо як у такому разі було пояснити присутність Джулії? Коли О'Браєн проходив повз телеекран, йому, здається, сяйнула якась думка. Він зупинився, обернувся й натиснув на якусь кнопку у стіні. |
| 8526 |
Із суворим виразом він чекав, поки Вінстон заговорить, але що казати? Навіть зараз цілком можна було припустити, що він просто заклопотаний справами чоловік, який дратується через те, що його відірвали від роботи. Всі мовчали. Після вимкнення телеекрана в кімнаті запала глибока тиша. |
| 8527 |
Повільно спливали секунди. Вінстонові коштувало чималих зусиль не відводити погляду від О'Браєна. Несподівано його похмуре обличчя посвітліло, ніби він збирався усміхнутися. О'Браєн своїм характерним жестом поправив на носі окуляри. Він замовк, уперше усвідомивши невиразність своїх намірів. |
| 8528 |
Оскільки він насправді не знав, якої саме допомоги чекає від О'Браєна, то йому було складно висловити, навіщо він сюди прийшов. Усвідомлюючи, що все сказане ним звучить дивно і непереконливо, він, однак, продовжив. Відчувши, ніби відчинилися двері, він замовк й озирнувся через плече. |
| 8529 |
І справді, не постукавши, до кімнати увійшов маленький жовтолиций служник. Вінстон побачив, що він тримає в руках тацю з графином і келихами. Чоловічок сів і розслабився, проте зробив це з виглядом служника, служника, що користується привілеями. Вінстон поглядав на нього краєм ока. |
| 8530 |
Це пробудило у Вінстона спогад про щось, що він бачив дуже давно на стіні чи на паркані — велику, осяяну електричним світлом пляшку, що рухалася вгору та вниз, переливаючи свій вміст у келих. Якщо дивитися згори, то рідина здавалася майже чорною, але в графині вона сяяла, мов рубін. |
| 8531 |
Як і скляне прес-пап'є чи напівзабуті віршики містера Чаррінгтона, воно належало до зниклого романтичного минулого, золотого часу, як він потай називав його у думках. Він чомусь завжди вважав, що вино — це щось надзвичайно солодке, схоже на варення з чорної смородини, яке відразу ж п'янило. |
| 8532 |
Та ковтнувши, він відчув розчарування. Насправді ж, багато років п'ючи джин, він не зміг оцінити смаку вина. Вінстон поставив на стіл порожній келих. О'Браєн напівобернувся на своєму стільці, щоб краще бачити Вінстона. Він майже не зважав на Джулію, либонь, вважаючи, що Вінстон говорить за них обох. |
| 8533 |
На мить він прикрив очі. І тихим безвиразним голосом почав ставити свої запитання, так ніби це була рутина, щось подібне до катехизи, і ніби більшість відповідей були йому вже відомі наперед. Вінстонові здалося, що минуло немало часу, перш ніж він відповів. На якусь мить у нього ніби відібрало мову. |
| 8534 |
Він беззвучно ворушив язиком, намагаючись вимовити то одне, то інше слово, і так знову і знову. Він навіть сам не знав, що це за слово, аж поки не вимовив його. Він обернувся до Джулії і додав уже не так відсторонено: Шрамів не було помітно. |
| 8535 |
Джулія трохи зблідла, і її ластовиння стало помітнішим, але вона продовжувала з викликом дивитися на О'Браєна. Вона промурмотіла щось, що швидше за все мало означати згоду. На столі лежала срібна табакерка із сигаретами. |
| 8536 |
О'Браєн неуважно штовхнув її до них, узяв сам одну сигарету, потім підвівся й почав ходити туди-сюди, так ніби йому ліпше думалося, коли він був на ногах. Сигарети були дуже добрими, товсті й щедро набиті тютюном, із незвично шовковистим папером. О'Браєн знову поглянув на свого наручного годинника. |
| 8537 |
Як і до цього, коли вони заходили у парадні двері, їхніми обличчями ковзнули чорні очі чоловічка. В його вигляді не було жодної ознаки приязні. Він запам'ятовував їхню зовнішність, але не відчував до них жодного інтересу, або ж вдавав, ніби не відчуває. |
| 8538 |
О'Браєн креслив кімнату з кінця в кінець, засунувши одну руку в кишеню свого чорного комбінезона, а в другій тримаючи сигарету. Він усе ходив і ходив м'яким килимом. Попри масивність, у його рухах прозирала дивовижна грація. |
| 8539 |
Але, незалежно від того, наскільки правдивим було враження, яке він справляв, у ньому не було нічого від притаманної фанатикам обмеженості. Він майже жартівливо говорив про вбивства, самогубства, венеричні захворювання, ампутовані руки, ноги та змінені обличчя. |
| 8540 |
Він викликав у Вінстона майже побожний захват. Він навіть на мить забув про примарну постать Ґолдштайна. Дивлячись на могутні плечі О'Браєна, на суворі риси його грубого, а проте такого інтелігентного обличчя, годі було повірити, що він може зазнати поразки. |
| 8541 |
Не було такої стратегії, яку він не зміг би освоїти, не було такої небезпеки, яку він би не передбачив. Навіть Джулія була вражена. Вона так заслухалася, що сигарета в її руках встигла зотліти. Тим часом О'Браєн провадив: Він налив вина і підняв свій келих, тримаючи його за ніжку. |
| 8542 |
Вони спорожнили свої келихи, і за мить Джулія підвелася, щоб іти. О'Браєн узяв невелику коробку, що стояла на шафі, й дав їй пласку білу пігулку, сказавши, щоб вона поклала її собі на язик. Коли виходиш, сказав він, важливо не пахнути вином: ліфтери дуже спостережливі. |
| 8543 |
Як тільки двері за Джулією зачинилися, він, здавалося, забув про її існування. О'Браєн ще раз пройшовся кімнатою і зупинився. Вінстон розповів йому про кімнату над крамницею містера Чаррінгтона. Вони хвилину помовчали. |
| 8544 |
Замість чогось безпосередньо пов'язаного з О'Браєном чи Братством у його свідомості виникла картина темної спальні, в якій його мати прожила свої останні дні, і кімнати над крамницею містера Чаррінґтона зі скляним прес-пап'є та залізною гравюрою в рамі з червоного дерева. |
| 8545 |
Його тіло було не лише розм'яклим, як желе, а й напівпрозорим. У нього було таке відчуття, що коли він підніме догори руку, то на світлі вона просвічуватиметься. Постійна наднормова праця висмоктала з нього всю кров і лімфу, залишивши тільки крихку субстанцію нервів, кісток і шкіри. |
| 8546 |
Усі відчуття страшенно загострилися. Комбінезон натирав йому плечі, хідник лоскотав ноги, навіть стискання пальців у кулак вимагало таких зусиль, що в нього аж тріщали суглоби. За п'ять днів він пропрацював понад дев'яносто годин. Всі у Міністерстві працювали так само. |
| 8547 |
У променях лагідного полудневого сонця він повільно простував брудною вулицею у напрямку крамниці містера Чаррінгтона, поглядаючи краєм ока, чи немає десь поблизу патрулів, але інтуїція йому підказувала, що цього полудня він у безпеці і йому немає чого боятися. |
| 8548 |
В руці він тримав важкий портфель, який з кожним кроком, чіпляючи ногу, бився об коліно. У портфелі лежала книжка, яка тепер на шість днів була в його розпорядженні і яку він ще й досі не розгортав, і навіть не дивився на неї. Океанія воює з Остазією. Євразія ж є союзником. |
| 8549 |
Звичайно, ніхто не уточнював, що відбулася якась зміна. Просто раптово й водночас повсюди стало відомо, що ворогом є Остазія, а не Євразія. Тоді, коли це сталося, Вінстон саме брав участь у демонстрації на одній із центральних площ Лондона. |
| 8550 |
З обтягненої кумачевою тканиною трибуни з промовою виступав оратор з Внутрішньої Партії — маленький худий чоловічок із непропорційно довгими руками та великим лисим черепом, на якому ще збереглося кілька жмутиків прилизаного волосся. |
| 8551 |
Його багаторазово підсилений голос металічно гудів, зачитуючи нескінченний перелік жорстокостей, убивств, депортацій, грабунків, зґвалтувань, знущань над в'язнями, бомбардувань мирних жителів, шаленої пропаганди, несправедливих агресій, порушених договорів. |
| 8552 |
Його було неможливо слухати без того, щоб спочатку не перейнятися почутим, а потім не збожеволіти від люті. Через кожні кілька секунд лють натовпу сягала апогею, й голос промовця тонув у дикому ревищі, який безконтрольно вихоплювався з тисячі горлянок. Найнесамовитіші зойки лунали від школярів. |
| 8553 |
Промова тривала вже десь хвилин двадцять, коли на платформу вистрибнув посланець і тицьнув оратору папірець. Той, не припиняючи говорити, розгорнув його і прочитав. Нічого не змінилося ані в його голосі, ані в поведінці, ані в його прокламаціях, але назви раптом стали іншими. |
| 8554 |
Натовпом без зайвих слів прокотилася хвиля розуміння. Океанія воює з Остазією! Наступної миті зчинилася несамовита метушня. Всі прапори і транспаранти, якими був прикрашений майдан, — усі вони хибні! На половині з них зображені не ті обличчя. |
| 8555 |
Це саботаж! Це справа рук голдштайнівських агентів! Запанувала галаслива інтерлюдія, зі стін зривалися плакати, шматувалися на клапті і розтоптувалися ногами прапори. Розвідники, вилазячи на дахи й зриваючи з димарів транспаранти, демонстрували дива спритності. |
| 8556 |
Але за кілька хвилин уже все завершилося. Оратор, усе ще вчепившись у мікрофон і подавшись уперед, вимахував у повітрі рукою і продовжував свою промову. Минула ще хвилина, і з горлянок натовпу знову вихопилися несамовиті крики люті. Ненависть тривала, як і до цього, змінився лише її об'єкт. |
| 8557 |
Саме у мить найбільшого безладу, коли повсюди зривали афіші й транспаранти, чоловік, обличчя якого він не запам'ятав, поплескав його по плечу й сказав: Не промовивши й слова, Вінстон неуважно підняв портфель. Він знав, що мине кілька днів, перш ніж у нього з'явиться нагода зазирнути до нього. |
| 8558 |
Хоча вже була двадцять третя година, після демонстрації він подався прямісінько до Міністерства Правди. Всі інші працівники Міністерства вчинили так само. З телеекранів лунали накази всім зайняти свої робочі місця, але вони, вочевидь, уже були зайвими. |
| 8559 |
Передбачалася грандіозна робота, тим більше, що процеси, які вона в себе включала, не можна було називати їхніми правдивими назвами. Кожен у Департаменті Записів працював по вісімнадцять годин на добу, вриваючи по дві-три години на короткий сон. |
| 8560 |
Переносячи війну з однієї частини світу до іншої, потрібно хоча б добре орієнтуватися у географії, не кажучи вже про все інше. На третій день у нього нестерпно боліли очі, а окуляри доводилося протирати що кілька хвилин. |
| 8561 |
У ті хвилини, коли у нього з'являвся час про щось подумати, його анітрохи не турбував той факт, що кожне слово, яке він бурмотів у мовопис, кожен рядок, написаний його чорнильним олівцем, були свідомою брехнею. Його, як і кожного в Департаменті, хвилювало лише те, щоб підробка була досконалою. |
| 8562 |
На ранок шостого дня навала циліндрів почала вщухати. За більш ніж півгодини з труби нічого не вилетіло, потім ще один циліндр — і знову нічого. Потік завдань почав стихати скрізь і майже одночасно. Департаментом немовби пронеслося глибоке тамоване зітхання. |
| 8563 |
Нарешті було закінчено те грандіозне звершення, про яке ніколи не буде згадано. Тепер ніхто не зможе довести існування нещодавньої війни з Євразією. Рівно о дванадцятій годині несподівано повідомили, що до завтрашнього ранку всі працівники Міністерства вільні. |
| 8564 |
Увесь цей час Вінстон тримав при собі теку з книжкою — працюючи, він затискав її між ногами, а коли спав, то клав собі під голову. Прийшовши додому, він поголився і, незважаючи на ледь теплу воду, трохи не заснув у ванні. |
| 8565 |
Під акомпанемент потріскування суглобів він піднявся сходами у кімнату над крамницею містера Чаррінґтона. Попри втому спати вже не хотілося. Він відчинив вікно, запалив маленьку брудну гасівку й поставив у каструлі воду на каву. Скоро прийде Джулія: а тим часом можна зайнятися книжкою. |
| 8566 |
Він сів у зашмульгане крісло й відкрив застібки портфеля. Це була важка чорна книжка у саморобній палітурці без назви. Друк також був доволі неякісним. Обтріпані по краях сторінки легко перегорталися — певно, книжка пройшла через багато рук. |
| 8567 |
Вони ділилися за різними ознаками, мали багато різних назв, їхня відносна кількість змінювалася від епохи до епохи, так само як і їхнє ставлення одне до одного: але принципова структура суспільства ніколи не змінювалася. |
| 8568 |
Навіть після величезних заворушень і, на перший погляд, безповоротних перемін завжди відновлювалася та сама структура, немов гіроскоп, який увесь час повертається до рівноваги незалежно від того, наскільки сильно його відхилити убік. Ці три групи мають абсолютно несумісні цілі. |
| 8569 |
Вінстон урвав читання, щоб зайвий раз переконатися, що він читає у комфорті і безпеці. Він був один: жодного телеекрана, жодного вуха біля замкової шпарини, жодного нервового пориву озирнутися через плече чи прикрити долонею сторінку. Його обличчя легенько овівало запашне літнє повітря. |
| 8570 |
Звідкись здалеку ледь чутно долинали крики дітей, і лише цокання годинника порушувало тишу кімнати. Він зручніше вмостився у кріслі й поклав ноги на камінну решітку. Це було блаженство, і хотілося, щоб так тривало вічність. |
| 8571 |
Не важко було передбачити поділ світу на три великі наддержави, і це передбачення з'явилося ще у першій половині двадцятого сторіччя. Коли Росія поглинула Європу, а Сполучені Штати — Британську імперію, вже фактично утворилися дві з трьох нині існуючих держав, Євразія та Океанія. |
| 8572 |
Третя наддержава, Остазія, виникла як окреме утворення після ще одного десятиліття безладних воєнних конфліктів. Кордони між трьома наддержавами мають досить умовний характер і змінюються залежно від їхніх військових успіхів, але загалом відповідають природним географічним розмежуванням. |
| 8573 |
Євразія включає в себе всю північну частину європейського й азійського материків — від Португалії до Берингової протоки. Океанія складається з обох Америк, островів Атлантики, включаючи Британські острови, Австралазії і південної частини Африки. |
| 8574 |
Остазія, менша за дві інші наддержави, маючи не так чітко окреслений західний кордон, включає в себе Китай і країни на південь від нього, Японські острови і значну, але позбавлену чітких кордонів частину Маньчжурії, Монголії і Тибету. |
| 8575 |
У тій чи тій комбінації ці три наддержави постійно воюють між собою і перебувають у такому стані протягом останніх двадцяти п'яти років. Проте війна вже не є тією запеклою, нищівною боротьбою, якою вона була в перші десятиліття двадцятого сторіччя. |
| 8576 |
Це доволі локальні воєнні зіткнення між державами, які неспроможні знищити одна одну, не мають матеріальної бази для військових дій і які не розділені принциповими ідеологічними відмінностями. Це не означає, що ведення війни чи ставлення до неї стало менш жорстоким чи кривавим. |
| 8577 |
Якщо й ведуться бої, то вони відбуваються на спірних кордонах, про місцезнаходження яких пересічна людина може лише здогадуватися, або навколо Плавучих Фортець, які охороняють стратегічні кордони на морі. |
| 8578 |
У цивілізаційних центрах війна означає лише постійне скорочення споживчих продуктів і непередбачувані падіння ракет, які можуть спричинити десятки смертей. Фактично війна змінила свій характер. Або, якщо говорити точніше, змінилися приорітети причин ведення війни. |
| 8579 |
Ті мотиви, які також спостерігалися у великих війнах початку двадцятого сторіччя, але при цьому відігравали лише незначну роль, тепер вийшли на передній план і свідомо визнаються та стають головними причинами розв'язування війни. |
| 8580 |
Щоб зрозуміти природу нинішньої війни — бо попри зміни військових союзів, що відбуваються кожні кілька років, це завжди та сама війна, — потрібно насамперед зрозуміти, що вона не може бути вирішальною. Жодна з трьох наддержав не може бути остаточно завойована навіть об'єднаними зусиллями двох інших. |
| 8581 |
Їхні сили занадто рівні, і в кожної надто потужний природний захисний потенціал. Євразія захищена своїми неозорими просторами, Океанія — безмежними обширами Атлантичного й Тихого океанів, Остазія — родючістю своїх земель і працелюбністю жителів. |
| 8582 |
По-друге, у матеріальному аспекті більше немає за що воювати. Після запровадження самодостатніх економік, в яких виробництво та споживання узгоджені між собою, припинилася боротьба за ринки — головна причина попередніх війн, а боротьба за сировинні ресурси перестала бути справою виживання. |
| 8583 |
Хай там як, а кожна з трьох наддержав має настільки великі території, що може добути всі потрібні їй матеріали в межах власних кордонів. Якщо говорити про безпосередні економічні цілі сучасної війни, то це війна за робочу силу. |
| 8584 |
Між кордонами наддержав лежить грубо окреслений чотирикутних, на кутах якого розташовані міста Танжер, Браззавіль, Дарвін і Гонконг, які ніколи надовго не належали жодній зі сторін і де проживає близько п'ятої частини світового населення. |
| 8585 |
На всіх спірних територіях є поклади цінних мінералів, а деякі постачають рослинну сировину, наприклад каучук, який відносно дорого синтезувати у країнах із холодним кліматом. Але насамперед цей регіон є необмеженим резервом дешевої робочої сили. |
| 8586 |
Хоч би яка з держав контролювала екваторіальну Африку, країни Близького Сходу, Південну Індію чи Індонезійський архіпелаг, вона має у своєму розпорядженні сотні мільйонів убогих людей, тяжка праця яких дешево обходиться. |
| 8587 |
Населення цих територій більш чи менш відкрито прирівнюється до рабів і використовується як вугілля або нафта, з метою виробляти ще більше зброї, захоплювати ще більше територій, і так до нескінченності. Слід зазначити, що воєнні дії завжди відбуваються лише на кордонах спірних територій. |
| 8588 |
Крім того, робоча сила експлуатованого населення, яке населяє район екватора, не є конче необхідною для світової економіки. Вони нічого не додають до світового надбання, оскільки все, що вони виробляють, використовується для потреб війни, а кожна війна спричиняє наступну війну. |
| 8589 |
Поневолене населення своєю працею сприяє розвитку ситуації, що провокує розв'язування війни. Але навіть якби його не існувало, то істотно не змінилися б ані структура світового суспільства, ані процеси, що її підтримують. |
| 8590 |
Головною метою сучасної війни (згідно з принципами дводумства керівництвом Внутрішньої Партії ця мета визнається й не визнається водночас) є збільшити машинне виробництво, одночасно залишаючи загальний стандарт життя на попередньому рівні. |
| 8591 |
З кінця дев'ятнадцятого сторіччя в індустріальному суспільстві неявно постала проблема: що робити із залишками споживчих товарів? Сьогодні, коли нормально харчується лише невелика група людей, ця проблема, вочевидь, перестала бути актуальною, і це стало можливим завдяки штучним процесам руйнування. |
| 8592 |
На початку двадцятого сторіччя майже кожна освічена людина уявляла собі майбутнє суспільство неймовірно багатим, щасливим, упорядкованим та ефективним — блискучим, бездоганно чистим світом зі скла, сталі й білосніжного бетону. |
| 8593 |
Цього не сталося — почасти через зубожіння, спричинене низкою тривалих війн та революцій, а почасти тому, що науковий і технічний поступ залежав від емпіричної спрямованості думки, яка не змогла вижити у жорстко регламентованому суспільстві. |
| 8594 |
Звичайно, деякі відсталі галузі розвинулися, також вдосконалилися технології, передусім пов'язані з війною та з поліційним стеженням, але водночас переважно припинилися наукові відкриття і винаходи, а руїна, спричинена атомною війною у п'ятдесятих роках, так і не була повністю подолана. |
| 8595 |
Разом з тим нікуди не поділися небезпеки, пов'язані з розвитком машин. Відтоді, коли вперше з'явилася машина, для всіх розумних людей стало очевидним, що зникла потреба у грубій праці людей, а отже, певною мірою зникала й причина їхньої нерівності. |
| 8596 |
Але завдяки машинам, навіть якщо вони й не використовувалися виключно з такою метою, а просто виробляли блага, які іноді неможливо було розподілити, у кінці дев'ятнадцятого — на початку двадцятого сторіч, за приблизно п'ятдесят років значно зріс рівень життя пересічної людини. |
| 8597 |
У світі, де кожен працював би лише кілька годин на добу, мав достатньо їжі, жив у будинку з ванною та холодильником і мав автомобіль чи навіть літак, зникла б найочевидніша і, мабуть, найважливіша форма нерівності. Якби це сталося, заможність уже не змогла б спричинитися до нерівності між людьми. |
| 8598 |
Звичайно, можна уявити суспільство, в якому багатство, в розумінні персональних володінь і персональної розкоші, розподілялося б порівну, тоді як влада залишалася б у руках невеличкої привілейованої касти. Але на практиці таке суспільство не могло б тривалий час залишатися стабільним. |
| 8599 |
Лише спираючись на бідність та невігластво, ієрархічне суспільство здатне існувати тривалий час. Повернення до сільськогосподарського минулого, як закликали деякі мислителі на початку двадцятого сторіччя, також практично не розв'язувало проблеми. |
| 8600 |
Це б спричинило конфлікт із потягом до механізації, який у всьому світі заледве не став інстинктивним, а кожна країна, яка залишилася б індустріально відсталою, була б безпорадною у військовому сенсі і приречена на пряму чи опосередковану рабську залежність від своїх розвиненіших сусідів. |
| 8601 |
Також не вирішував проблеми й інший шлях, як то обмеження виробництва товарів і навмисне утримування людських мас в убогості. Значною мірою це відбувалося протягом останньої фази капіталізму, приблизно між 1920 і 1940 роками. |
| 8602 |
Економіку багатьох країн було піддано стагнації, припинили обробляти землі, обладнання не оновлювали, значну частину населення позбавили можливості працювати і за допомогою соціальних подачок тримали їх у напівголодному стані. |
| 8603 |
Проблема полягала у тому, щоб, розкручуючи маховик виробництва, водночас не збільшувати у світі кількості реальних благ. Потрібно виробляти товари, але не потрібно їх розподіляти. Досягти цього на практиці можна було лише за допомогою ведення безперервної війни. |
| 8604 |
Війна — це спосіб трощити, розпорошувати у стратосфері або топити в океанських глибинах ті матеріали, які інакше можна було б використати для поліпшення життя людей, які, врешті-решт, могли б стати занадто розумними. |
| 8605 |
Навіть без знищення зброї, її виробництво залишається зручним способом утримувати робочу силу від виготовлення споживчих товарів. Наприклад, будівництво плавучої фортеці потребує робочих ресурсів, які могли б бути використані для створення сотні вантажних кораблів. |
| 8606 |
Утримування на межі бідності навіть привілейованих верств суспільства є свідомою політикою, бо загальна бідність збільшує важливість невеличких привілеїв, а отже, й посилює різницю між соціальними групами. |
| 8607 |
Створюється соціальна атмосфера міста в облозі, де володіння шматком конини утворює різницю між заможністю і бідністю. І водночас завдяки усвідомленню існування в умовах війни, а отже, усвідомлення небезпеки, передача всієї повноти влади невеличкій касті видається необхідною умовою виживання. |
| 8608 |
Загалом, було б дуже просто витрачати світову додаткову робочу силу на будівництво храмів і пірамід, на копання ям і закидання їх землею, або навіть на виробництво купи товарів, які потім можна просто спалити. |
| 8609 |
Але для ієрархічного суспільства це забезпечить лише економічну основу, без її емоційної складової. Тут вже йдеться не про мораль народних мас, якою можна нехтувати, допоки вони зайняті працею, а про мораль самої Партії. |
| 8610 |
Навіть від найскромнішого члена Партії чекають, що він буде компетентним, працелюбним і у певному сенсі розумним, але також необхідно, щоб він був довірливим і тупим фанатиком, головними емоціями якого будуть страх, ненависть, підлабузництво і несамовите захоплення. |
| 8611 |
Інакше кажучи, необхідно, щоб його душевний стан відповідав стану війни. І не має значення, чи відбувається насправді війна, а оскільки остаточна перемога неможлива, то також байдуже, чого в ній більше — перемог чи поразок. Усе, що потрібно — це існування самої війни. |
| 8612 |
Інформаторство, якого вимагає Партія від своїх членів і яке легше досягається в атмосфері війни, тепер стало майже всеохопним, але воно найпомітніше серед найвисокопоставленіших осіб. Воєнна істерія і ненависть до ворога найсильніше виявляються саме у Внутрішній Партії. |
| 8613 |
Тим часом жоден член Внутрішньої Партії ані на мить не вагається у своїй містичній вірі у те, що війна реальна, що вона неодмінно закінчиться перемогою й Океанія стане незаперечним володарем світу. Усі члени Внутрішньої Партії беззастережно вірять у цю майбутню перемогу. |
| 8614 |
Пошуки нової зброї тривають безперервно і залишаються одним із небагатьох видів діяльності, в яких може знайти застосування допитливий і схильний до винахідництва розум. Сьогодні в Океанії наука, у колишньому розумінні, майже припинила своє існування. У Новомові немає слова «наука». |
| 8615 |
Емпіричні методи мислення, на яких ґрунтувалися всі наукові досягнення минулого, суперечать найфундаментальнішим засадам Ангсоцу. І технологічний поступ тепер можливий лише у тих випадках, коли його результати можуть якимось чином використовуватися для обмеження людської свободи. |
| 8616 |
У всіх корисних ремеслах світ або стоїть на місці, або відкочується назад. Поля обробляються кіньми, годі як книжки пишуться машинами. Але у справах великої життєвої необхідності — мається на увазі війна чи поліційний шпіонаж — емпіричний підхід і досі заохочується або принаймні не засуджується. |
| 8617 |
Дві великі цілі Партії полягають у тому, щоб завоювати всю поверхню Землі і щоб раз і назавжди знищити можливість незалежної думки. Тому перед нею стоять дві великі проблеми, які вона сповнена рішучості розв'язати. |
| 8618 |
Одна — це вивідати думки людини всупереч її волі, а інша — з'ясувати, як за кілька секунд несподівано убити кількасот мільйонів людей. Оскільки наукові дослідження все ще проводяться, ці питання і є предметом їхніх пошуків. |
| 8619 |
У просторих лабораторіях Міністерства Миру та на захованих у бразильських лісах, австралійській пустелі чи на далеких островах Антарктики експериментальних станціях невтомно трудяться команди експертів. |
| 8620 |
Але поки що всі ці проекти далекі від реалізації, і жодна із супердержав не здобула над своїми супротивниками відчутної переваги. Особливо слід відзначити, що всі три супердержави вже мають атомні бомби, набагато могутнішу зброю, ніж можуть запропонувати їхні сучасні дослідження. |
| 8621 |
Тоді сотні бомб було скинуто на промислові міста, передусім у європейській частині Росії, Західній Європі та Північній Америці. В результаті правлячі групи усіх країн зрозуміли, що ще кілька атомних бомб означатимуть кінець організованого суспільства, а отже, і їхньої влади. |
| 8622 |
Тому атомні бомби більше не застосовували, хоча про це й не було укладено жодної формальної угоди. Всі три наддержави продовжують їх виробляти і накопичувати, чекаючи вирішальної нагоди, яка, на їхню думку, має рано чи пізно настати. |
| 8623 |
Тепер частіше, ніж колись, застосовують гелікоптери, бойові ракети майже витіснили бомбардувальники, а досить вразливі кораблі поступилися місцем плавучим фортецям, потопити які практично неможливо; але окрім цього військова техніка майже не розвивалася. |
| 8624 |
І попри безкінечні повідомлення у газетах і на телеекранах про масові вбивства, грандіозні й нещадні битви минулих воєн більше не повторювалися, коли за кілька тижнів гинули сотні тисяч чи навіть мільйонів людей. |
| 8625 |
Жодна з трьох наддержав не наважується на маневр, який би загрожував їй серйозною поразкою. Як правило, велика операція означає раптовий напад на союзника. Саме такою і є стратегія всіх трьох наддержав, або ж вони вдають, що вона є такою, і що, зрештою, є тим самим. |
| 8626 |
Завдяки поєднанню військових дій, домовленостей і вчасної зради, кожна з них прагне побудувати кільце баз, що повністю оточили б ту чи ту ворожу державу, а тоді з цією державою підписати пакт про дружбу і, аби приспати підозру, жити з нею у мирі стільки років, скільки знадобиться. |
| 8627 |
За цей час в усіх стратегічно важливих пунктах можна підготувати ракети з атомними зарядами; зрештою, вони всі будуть одночасно запущені і спричинять такий нищівний ефект, який би унеможливив удар у відповідь. |
| 8628 |
Крім того, всі битви відбуваються лише на спірних територіях, поблизу екватора чи Північного полюса — на територію ворога не було ніколи жодного вторгнення. Це пояснюється тим, що у деяких місцях кордони між наддержавами мають досить умовний характер. Ця проблема стоїть перед усіма наддержавами. |
| 8629 |
Для їхньої структури конче необхідно, щоб їхнє населення не контактувало з чужоземцями, окрім, хіба що, військовополонених та кольорових рабів. Навіть на нинішнього офіційного союзника завжди дивляться з прихованою підозрою. |
| 8630 |
В Океанії панівна філософія має назву Ангсоц, у Євразії вона називається Необільшовизм, а в Остазії її називають китайським словом, що зазвичай перекладається як, але можливо, це значення краще описується як. |
| 8631 |
Насправді, ці три філософські концепції майже не різняться між собою, а соціальні системи, які вони підтримують, узагалі однакові. У всіх трьох наддержавах існує пірамідальна структура, таке саме поклоніння напівбожественному вождю і така сама економіка, що функціонує задля безперервної війни. |
| 8632 |
З цього випливає, що три наддержави не тільки неспроможні підкорити одна одну, але й, намагаючись це зробити, не зможуть досягти жодної переваги. Навпаки, доти, доки вони перебувають у конфлікті, вони, як три снопи пшениці, підтримують одна одну. |
| 8633 |
І як завжди, правлячі групи всіх трьох наддержав розуміють і водночас не розуміють того, що вони роблять. Їхні життя присвячені завоюванню світу, але вони також знають, що їм треба, аби війна, не приносячи перемоги, тривала нескінченно. |
| 8634 |
Водночас факт відсутності небезпеки завоювання уможливлює заперечення реальності, що є специфічною характеристикою Ангсоцу та конкурентних йому доктрин. Тут необхідно повторити те, що вже було сказано: ставши безперервною, війна радикально змінила свій характер. |
| 8635 |
У минулі століття війна, за визначенням, була чимось, що раніше або пізніше, але все ж мало закінчитися безсумнівною перемогою або поразкою. У минулому війна була також одним із головних інструментів, завдяки яким людські суспільства перебували у контакті з фізичною реальністю. |
| 8636 |
У філософії, релігії, етиці чи в політиці два плюс два могло означати п'ять, та коли ви проектували гармату або літак, результат мав бути рівний чотирьом. Неефективні народи рано чи пізно опинялися під владою завойовників, а ефективність не могла досягатися за допомогою ілюзій. |
| 8637 |
Звичайно, газети й історичні книжки ніколи не були точними і до кінця правдивими, але ніколи раніше не був можливий сьогоднішній рівень фальсифікацій. Війна стояла на сторожі здорового глузду, а стосовно панівних класів вона, безперечно, була найважливішим з усіх охоронців. |
| 8638 |
Коли у війнах можна було здобути перемогу чи зазнати поразки, жоден панівний клас не міг правити з цілковитою безвідповідальністю. Та коли війна стає практично безперервною, вона перестає бути небезпечною. Коли війна не припиняється, то зникає таке поняття, як воєнна необхідність. |
| 8639 |
Як ми вже бачили, те, що можна назвати науковими дослідженнями, і надалі ведеться на вимогу війни, але вони стали схожими на пустопорожні марення, і зовсім не важливо те, що вони не приностять жодних результатів. Більше немає потреби в ефективності, навіть якщо мова йде про воєнну ефективність. |
| 8640 |
Крім Поліції Думок, в Океанії немає нічого ефективного. Оскільки неможливо перемогти жодну з трьох наддержав, кожна з них є, по суті, окремим всесвітом, в якому практикується майже будь-яке спотворення думки. |
| 8641 |
Реальність впливає лише на потреби повсякденного життя — на необхідність їсти і пити, мати прихисток та одяг, не вживати отрути, не вистрибувати з горішніх вікон і таке інше. Все ще зберігається різниця між життям і смертю, між фізичною втіхою та фізичним болем, але не більше цього. |
| 8642 |
Громадянин Океанії, відірваний від контактів із зовнішнім світом та позбавлений минулого, схожий на людину в міжзоряному просторі, що не знає, де верх, а де низ. Правителі такої держави мають абсолютну владу, якої не було ані у фараонів, ані у цезарів. |
| 8643 |
Вони лише мають пильнувати, щоб занадто багато їхніх підлеглих не вмирало від голоду, і ще стежити, щоб розвиток воєнної техніки залишався на такому ж низькому рівні, що й у супротивника, а, отримавши ці необхідні здобутки, вже можуть спотворювати реальність як завгодно. |
| 8644 |
Таким чином, війна, якщо її оцінювати за стандартами минулих війн, — це просто обман. Вона схожа на битви між деякими жуйними тваринами, чиї роги загнуті під таким кутом, що вони неспроможні поранити одне одного. Але якщо війна й нереальна, то це не означає, що вона не має сенсу. |
| 8645 |
Вона поглинає надмір товарів споживання, і вона допомагає зберігати ту особливу психологічну атмосферу, якої потребує ієрархічне суспільство. Як ми переконалися, тепер війна є суто внутрішньою справою. |
| 8646 |
Раніше панівні групи всіх країн усвідомлювали свій спільний інтерес і тому, воюючи одне проти одного, обмежували руйнування внаслідок воєнних дій, а тоді переможець завжди грабував переможеного. У наші дні вони не воюють одне проти одного. |
| 8647 |
Кожна з панівних груп воює проти власних підлеглих, і мета війни полягає не у тому, щоб завоювати територію або перешкодити її завоюванню, а у тому, щоб зберегти існуючу структуру суспільства. Саме слово «війна» теж уводить в оману. |
| 8648 |
Мабуть, краще сказати, що, ставши безперервною, війна як така зникла. Той особливий тиск, який вона чинила на людей у період між добою неоліту й початком двадцятого сторіччя, пощез і перетворився на щось геть інше. |
| 8649 |
Бо й у цьому разі кожна з них залишилася б замкненим всесвітом, назавжди позбавленим впливу зовнішньої небезпеки, яка мала здатність приводити до тями. По-справжньому перманентний мир нічим би не відрізнявся від перманентної війни. |
| 8650 |
Саме це — хоча переважна більшість членів Партії сприймають його в значно вужчому розумінні — і є внутрішнім сенсом партійного гасла: війна — це мир. Вінстон на мить припинив читати. Десь далеко вибухнула ракета. |
| 8651 |
Його не полишало блаженне відчуття від перебування на самоті із забороненою книжкою у кімнаті без телеекрана. Він майже фізично відчував самотність і безпеку, що якось дивно змішалися з утомою його тіла, м'якістю крісла, слабкими подувами вітерцю, що налітав з вікна і лоскотав йому щоку. |
| 8652 |
Книжка зачарувала його, або, точніше, додала йому впевненості. Загалом, нічого нового він не дізнався, але якраз у тому й полягала частина її привабливості. У ній йшлося саме про те, що він би також висловив, якби зумів привести до ладу свої переплутані думки. |
| 8653 |
Це був витвір розуму, схожого на його власний, але набагато могутнішого, систематичнішого, менш заляканого. Він зауважив, що найкращими книжками є такі, які розповідають про те, що тобі вже й так відомо. |
| 8654 |
Він щойно повернувся до першого розділу, коли почув на сходах кроки Джулії, і щоб зустріти її, підхопився з крісла. Вона поставила на підлогу свою коричневу сумку з інструментами й кинулася йому в обійми. Минуло більше тижня, відколи вони востаннє бачилися. |
| 8655 |
Вони повернулися до цієї теми лише після того, як з півгодини повилежувалися у ліжку. Вечір був прохолодний, і вони грілися під стьобаним покривалом. Знизу долинали знайомі звуки співу та човгання ніг по бруківці. |
| 8656 |
Дебела жінка з червоними руками, яку Вінстон побачив там під час свого першого візиту, знову була на подвір'ї. Здавалося, не було такої години дня, коли б вона не снувала там між ночвами й натягнутою мотузкою, знову й знову затикаючи собі рота прищіпками і дзвінко співаючи, коли їх виймала. |
| 8657 |
Джулія перевернулася на бік і, здавалося, вже засинала. Він підняв книжку, що лежала на підлозі, й сів в узголов'ї ліжка. Стрілки годинника показали шосту, що означало вісімнадцяту годину. У них було ще три-чотири години. |
| 8658 |
Вони ділилися за різними ознаками, мали багато різних назв, їхня відносна кількість змінювалася від епохи до епохи, так само як і їхнє ставлення одне до одного: але принципова структура суспільства ніколи не змінювалася. |
| 8659 |
Навіть після величезних заворушень і, на перший погляд, безповоротних перемін завжди відновлювалася та сама структура, немов гіроскоп, який увесь час повертається до рівноваги незалежно від того, наскільки сильно його відхилити убік. |
| 8660 |
Метою Нижчих, якщо у них є мета — бо Нижчі незмінно характеризуються тим, що вони надто розчавлені вбогістю й лише зрідка усвідомлюють щось поза межами їхнього повсякденного життя, — є усунути всі відмінності і створити суспільство, в якому всі люди були б рівними. |
| 8661 |
Протягом тривалих періодів Вищі міцно тримаються при владі, але раніше чи пізніше завжди настає мить, коли вони втрачають віру у себе, чи свою спроможність ефективно керувати державою, або те і те одночасно. |
| 8662 |
Тоді їх повалюють Середні, які переманюють Нижчих на свій бік, вдаючи, ніби борються за свободу й справедливість. Як тільки вони досягають своєї мети, Середні відкидають Нижчих назад до їхньої колишньої рабської залежності і самі стають Вищими. |
| 8663 |
Незабаром утворюється нова група Середніх, почасти відколюючись від однієї або іншої групи, або одночасно від обох, і знову починається боротьба. З трьох описаних груп лише Нижчі ніколи, бодай тимчасово, не досягають своїх цілей. |
| 8664 |
Але жодні досягнення у добробуті, жодне пом'якшення звичаїв, жодна реформа чи революція бодай на міліметр не наближали людську рівність. З погляду Нижчих, жодна історична зміна ніколи нічого їм не приносила, окрім зміни імен їхніх гнобителів. |
| 8665 |
Наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя для багатьох спостерігачів повторюваність цієї системи стала надто очевидною. Саме тоді виникли школи мислителів, що тлумачили історію як циклічний процес і намагалися довести, що нерівність — незмінний закон людського життя. |
| 8666 |
Її проповідували королі й аристократи, священнослужителі, адвокати і подібні до них, одне слово, ті, котрі провадили паразитичний спосіб життя, і ця доктрина зазвичай пом'якшувалася обіцянками про компенсацію в уявному світі після смерті. |
| 8667 |
Змагаючись за владу, Середні завжди послуговувалися такими термінами як свобода, справедливість і братерство. Проте тепер концепцію людського братерства стали заперечувати люди, які поки що не були при владі, але сподівалися невдовзі до неї пробитися. |
| 8668 |
Соціалізм — теорія, яка виникла на початку дев'ятнадцятого сторіччя і була останньою ланкою у ланцюжку концепцій, що простягався ще в античні часи повстань рабів — був усе ще глибоко просякнутий утопіями минулих віків. |
| 8669 |
Нові доктрини, які виникли в середині двадцятого сторіччя, Ангсоц в Океанії, Необільшовизм в Євразії, Культ смерті, як його зазвичай називають, в Остазії, ставили перед собою свідому мету зберегти несвободу й нерівність. |
| 8670 |
Звичайно, ці нові рухи виникали на основі попередніх і намагалися зберігати їхні назви та на словах підтримували їхні ідеології. Але їхня мета полягала в тому, щоб зупинити поступ і на певному етапі заморозити історію. Маятник мав ще раз хитнутися і зупинитися назавжди. |
| 8671 |
Нові доктрини виникли почасти завдяки накопиченню історичних знань і зростанню історичного розуміння, яке навряд чи існувало до дев'ятнадцятого сторіччя. Тепер циклічний рух історії був зрозумілим чи принаймні здавався таким. А якщо він зрозумілий, то, отже, його можна змінити. |
| 8672 |
Власне, як і раніше, люди не були рівними у своїх природжених талантах, і їхні обов'язки мали розподілятися таким чином, щоб одні індивіди одержували перевагу над іншими; але вже не було реальної потреби у класових відмінностях або у великій майновій нерівності. |
| 8673 |
У давніші часи класові відмінності були не лише неминучими, а й бажаними. За цивілізацію платили нерівністю. Проте з розвитком машинобудування все змінилося. Навіть якщо досі було необхідно, щоб люди виконували різну роботу, їм уже не обов'язково було жити на різних соціальних чи економічних рівнях. |
| 8674 |
Тому з погляду нових груп, які ось-ось мали прийти до влади, рівність людей з бажаного ідеалу перетворювалася на небезпеку, якої слід уникати. У примітивніші віки, коли було фактично неможливим справедливе і мирне суспільство, вірити в нього було досить легко. |
| 8675 |
Протягом тисяч років людську уяву хвилювала думка про земний рай, в якому всі житимуть у братерстві, без законів і без тяжкої грубої праці. І це видіння мало вплив навіть на ті групи, які за кожної історичної зміни виходили на передній план. |
| 8676 |
Нащадки Французької, Англійської та Американської революцій почасти вірили у свої власні фрази про права людини, свободу слова, рівність перед законом і тому подібне й їхні дії навіть інколи деякою мірою відповідали цьому. |
| 8677 |
Але у сорокових роках двадцятого сторіччя всі головні політичні течії вже стали авторитарними. Саме тієї миті, коли ідея земного раю стала здійсненною, вона втратила свою популярність. Кожна нова політична теорія, хай як вона себе називала, вела назад до ієрархії та регламентації суспільства. |
| 8678 |
Але вони мали попередників у вигляді різних систем, які загалом називалися тоталітарними і які виникли раніше у цьому сторіччі, і тоді стало зрозуміло, який саме світ мав постати з розбурханого хаосу. Як стало очевидним і те, хто саме цей світ контролюватиме. |
| 8679 |
Порівняно з попередниками, що були при владі у минулих століттях, вони не були такими жадібними, менше тяжіли до розкошів і більше до влади, а головне, краще усвідомлювали те, що вони роблять, і ще сильніше прагнули знищення опозиції. Ця остання відмінність є кардинальною. |
| 8680 |
Супроти сучасної системи всі тиранії минулого видаються слабкими і неефективними. Панівні групи завжди були до певної міри заражені ліберальними ідеями, вони часто не звертали уваги на важливі аспекти, їх цікавили лише вчинки своїх підлеглих, і їм було байдуже, що ті думають. |
| 8681 |
Навіть католицька церква середніх віків, якщо її оцінювати за сучасними стандартами, була толерантною. Причина цього почасти була в тому, що раніше жоден уряд не мав можливостей утримувати своїх громадян під постійним наглядом. |
| 8682 |
Кожен громадянин або, принаймні, кожен достатньо важливий громадянин, аби за ним стежили, міг по двадцять чотири години на добу перебувати під наглядом поліції і шквалом офіційної пропаганди, водночас позбавлений будь-яких інших альтернативних комунікаційних каналів. |
| 8683 |
Уперше виникла можливість домогтися не лише цілковитої покори перед державою, а й цілковитої єдності у будь-яких питаннях. Після революційного періоду п'ятдесятих і шістдесятих років, як і завжди, суспільство перегрупувалося у Вищих, Середніх і Нижчих. |
| 8684 |
Але, на відміну від усіх своїх попередників, нова група Вищих діяла не інстинктивно, а точно знаючи, що саме треба робити для того, аби зберегти свої позиції. Було вже давно з'ясовано, що єдиною надійною основою для олігархії є колективізм. |
| 8685 |
Так зване «скасування приватної власності», здійснене в середині сторіччя, насправді означало концентрацію власності в значно меншій кількості рук, аніж раніше, але з тією відмінністю, що нові власники утворювали організовану групу, а не стихійну масу індивідів. |
| 8686 |
У роки після Революції їй вдалося майже без опору захопити владу, бо весь процес був представлений як акт колективізації. Усі вважали, що коли знищити клас капіталістів, на зміну йому прийде соціалізм. І капіталізм справді був знищений. |
| 8687 |
Ангсоц, який утворився з попреднього соціалістичного руху й успадкував його риторику, проголосив новий напрям у соціалістичній програмі; з передбаченим і бажаним результатом, за якого економічна нерівність закріплювалася назавжди. |
| 8688 |
Вона або має зазнати зовнішньої поразки, або внаслідок її неефективного керування збунтуються народні маси, або вона дозволить прийти до влади сильній і невдоволеній Середній групі, або ж вона втратить упевненість у своїх силах і бажання владарювати. |
| 8689 |
Всі ці причини ніколи не впливають поодинці і зазвичай поєднуються у той чи той спосіб. Панівний клас, який зможе протистояти усім цим причинам, увесь час залишатиметься при владі. Отже, визначальним фактором є психологічний стан самого панівного класу. |
| 8690 |
У другій половині нинішнього сторіччя зникла перша небезпека. Кожна з трьох наддержав, між якими розділений сучасний світ, є фактично непереможною, і також не може зазнати поразки через повільні демографічні зміни, яким може легко запобігти уряд із міцною владою. |
| 8691 |
Друга небезпека також є суто теоретичною. Народні маси ніколи не повстануть з власної ініціативи, і вони ніколи не повстануть лише тому, що їх пригнічують. І справді, поки у них немає з чим порівнювати, вони навіть не усвідомлюють свого пригнічення. |
| 8692 |
Повторювані економічні кризи минулого були цілком непотрібними, і тепер їх більше не допускають, але трапляються інші, такі самі, а то й більші кризи, які, втім, не призводять до політичних змін, оскільки масам не залишають можливості виразити своє невдоволення. |
| 8693 |
Отже, з погляду наших сьогоднішніх керівників, єдиними небезпеками залишаються утворення з частково незайнятих, жадібних до влади людей нової успішної групи і зростання лібералізму та скептицизму в їхніх власних рядах. |
| 8694 |
Ідеться, так би мовити, про проблему суто освітнього характеру, тобто проблему безперервного формування свідомості як у панівної верхівки, так і у великих груп тих виконавців, що перебувають безпосередньо під нею. На свідомість мас достатньо чинити лише негативний вплив. |
| 8695 |
З огляду на це можна зробити висновок про загальну структуру суспільства Океанії, якщо, звичайно, ця інформація для когось виявиться новою. На вершині піраміди перебуває Старший Брат. Старший Брат непохитний і наділений усією повнотою влади. |
| 8696 |
Кожен успіх, кожне досягнення, кожна перемога, кожне наукове відкриття, усе знання, уся мудрість, усе щастя, уся доброчесність безпосередньо завдячують його лідерству і його натхненню. Ніхто ніколи не бачив Старшого Брата. Він — це обличчя на плакатах, голос, що лунає з телеекранів. |
| 8697 |
Ми маємо всі підстави вважати, що він ніколи не помре, і ніхто не може з певністю сказати, коли він народився. Старший Брат — це маска, в якій Партія постає перед світом. Його функція — бути точкою фокусування для любові, страху й пошани, які легше відчувати до індивіда, аніж до організації. |
| 8698 |
Внутрішній Партії підлягає Зовнішня Партія, і якщо Внутрішню Партію називають мозком держави, то Зовнішню Партію можна порівняти з її руками. Ще нижче перебуває безмовна й обмежена маса, яку ми звикли називати «пролами» і яка становить приблизно вісімдесят п'ять відсотків усього населення. |
| 8699 |
За нашою попередньою класифікацією, проли залишаються в юридичному полі, на відміну від рабського населення екваторіальних земель, яке постійно переходить від завойовника до завойовника і не є сталою чи необхідною частиною структури. Загалом, членство у цих трьох групах не є спадковим. |
| 8700 |
Теоретично, якщо батьки належать до Внутрішньої Партії, то це не означає, що їхня дитина також у Внутрішній Партії. Щоб бути прийнятим у те або те відгалуження Партії, треба скласти іспити у віці шістнадцятьох років. Також немає расової дискримінації або очевидної переваги однієї області над іншою. |
| 8701 |
Насправді ж наше суспільство дуже чітко розшароване, як здається на перший погляд, саме за спадковими ознаками. Між різними групами населення спостерігається значно менше перемішування, ніж це було за часів капіталізму або навіть у доіндустріальні часи. |
| 8702 |
Між двома гілками Партії відбувається певний рух, але лише у тих масштабах, які дозволяють усунути з лав Внутрішньої Партії відвертих слабаків і, водночас, уникнути загрози від амбітних членів Зовнішньої Партії, дозволивши їм піднятися нагору. |
| 8703 |
Пролетарям, як правило, не дозволяють проникати у Партію. Найобдарованіші з них, які можуть стати лідерами невдоволених, просто потрапляють під нагляд Поліції Думок і врешті-решт знищуються. Але такий стан речей не обов'язково носить перманентний характер і не є принциповим. |
| 8704 |
У колишньому розумінні Партія не є соціальним класом. Вона не прагне передавати владу лише своїм власним дітям, і якщо не буде іншого способу висувати на вершину найздібніших людей, вона цілком готова набрати нову генерацію з рядів пролетаріату. |
| 8705 |
Саме те, що Партія не є спадковою групою людей, допомагало їй у важкі роки нейтралізовувати опозицію. Колишні соціалісти, звиклі боротися проти так званих «класових привілеїв», вважали, що влада, яка не спирається на спадкову єдність, не може бути перманентною. |
| 8706 |
Вони не розуміли, що безперервність олігархії не є фізичною, так само як не замислювалися над тим, що існування спадкових аристократій завжди було коротким, тоді як організації, які ззовні поповнювали свої ряди, такі як католицька церква, іноді існували протягом сотень і тисяч років. |
| 8707 |
Смутність олігархічного правління не у спадковій передачі влади від батька до сина, а в монолітності світогляду і певного способу життя, який мертві нав'язують живим. Панівна верхівка залишається панівною доти, доки вона спроможна обирати своїх наступників. |
| 8708 |
Усі притаманні нашому часові вірування, звички, смаки, емоції, психологія насправді покликані лише підтримувати містичний ореол Партії і приховувати справжню природу сьогоднішнього суспільства. Нині неможливе фізичне повстання або якісь спроби протесту. Пролів можна не боятися. |
| 8709 |
Полишені на самих себе, вони з покоління у покоління, зі століття у століття працюватимуть, народжуватимуть дітей і вмиратимуть не лише без жодного бажання повстати, а й навіть нездатні зрозуміти, що світ може бути інакшим, аніж він є. |
| 8710 |
Вони могли б становити загрозу лише у тому разі, якби розвиток технічної індустріалізації спонукав їх до необхідності отримання кращої освіти. Та оскільки військова і комерційна конкуренція сьогодні не має значення, то рівень народної освіти тільки знижується. |
| 8711 |
Сьогодні байдуже, що думають народні маси. Їм можна надати інтелектуальну свободу, оскільки у них немає інтелекту. Коли ж ідеться про членів Партії, то не допускається навіть найменшого відхилення поглядів щодо найменшої дрібниці. |
| 8712 |
Не залежно від того, спить він чи не спить, працює чи відпочиває, миється у ванні чи лежить у ліжку, за ним можуть таємно стежити, і він не знатиме, що перебуває під наглядом. Жоден з його вчинків не залишається поза увагою. |
| 8713 |
Його взаємини з друзями, його відпочинок, його ставлення до дружини та дітей, вираз його обличчя, коли він перебуває наодинці із собою, слова, які він бурмоче уві сні, навіть характерні рухи його тіла — все це перебуває під пильним наглядом. |
| 8714 |
Неодмінно фіксується не лише хибна поведінка, а й будь-яка, навіть найнезначущіша, дивакуватість, зміна звичок, знервованість, яка може свідчити про внутрішнє занепокоєння. Він ні в чому не має свободи вибору. Член Партії повинен мати не лише правильні думки, а й правильні інстинкти. |
| 8715 |
Але у будь-якому разі, ретельне тренування розуму, яким він займається у дитинстві, орієнтуючись на такі слова Новомови, як стопзлоч, чорнобіл і дводумство, робить його взагалі нездатним надто глибоко обмірковувати будь-яку тему. |
| 8716 |
Від члена Партії очікують, що він не матиме особистих емоцій і буде постійно сповнений ентузіазму. Він має ненавидіти чужоземних ворогів і внутрішніх зрадників, відчувати тріумф від перемог і віддано захоплюватися силою та мудрістю Партії. |
| 8717 |
Невдоволення, яке виникає через нудне й незадовільне життя, зумисне спрямовують на інші об'єкти і розвіюють такими заходами, як Двохвилинка Ненависті, а шкідливі роздуми, які могли б призвести до бунтівної поведінки, відразу ж знищуються його раніше набутою власною внутрішньою дисципліною. |
| 8718 |
Найперший і найпростіший крок у цій дисципліні, якому можна навчити навіть малих дітей, Новомовою називається стопзлоч. Стопзлоч означає раптову, немов інстинктивну, зупинку на порозі небезпечної думки. |
| 8719 |
Він включає в себе спроможність не шукати аналогій, ігнорувати логічні помилки, не сприймати найпростіших аргументів, якщо вони ворожі Ангсоцу, і відчувати нудьгу або огиду до будь-яких думок, що ведуть в неблагонадійному напрямі. Одне слово, стопзлоч означає рятівну дурість. |
| 8720 |
Але дурості недостатньо. Навпаки, правовірність у своєму широкому розумінні вимагає не меншого контролю над своїми психічними процесами, аніж контроль акробата над своїм тілом. У кінцевому підсумку суспільство Океанії базується на вірі, що Старший Брат усемогутній і що Партія не помиляється. |
| 8721 |
Та оскільки насправді Старший Брат не всемогутній, а Партія помиляється, то від кожного члена Партії вимагається невтомна й постійна гнучкість у витлумаченні фактів. Тут ключове слово чорнобіл. Як багато слів Новомови, воно має два протилежні суперечливі значення. |
| 8722 |
Коли йдеться про опонента, то воно означає звичку усупереч очевидним фактам безсоромно стверджувати, що чорне — це біле. Стосовно ж члена Партії воно означає лояльне бажання сказати, що чорне — це біле, в разі якщо цього вимагає партійна дисципліна. |
| 8723 |
Але воно також означає спроможність повірити, що чорне є білим, і навіть знати, що чорне є білим, і забути про те, що ти раніше вірив у протилежне. Це вимагає постійної зміни минулого, яку робить можливою загальний метод мислення, відомий у Новомові як дводумство. |
| 8724 |
Є дві причини для зміни минулого, одна з яких другорядна і, так би мовити, превентивна. Другорядна причина полягає в тому, що член Партії, як і прол, терпить сьогоднішні умови життя ще й через те, що він не має стандартів для порівнювання. |
| 8725 |
Він повинен бути відірваним від минулого і так само відірваним від чужоземних країн, бо йому необхідно вірити, що він живе краще, ніж його предки, і що середній рівень матеріального достатку постійно зростає. Але найважливішою причиною зміни минулого є потреба у збереженні непогрішності Партії. |
| 8726 |
Тут йдеться не лише про потребу демонструвати, що прогнози Партії були завжди правильними, і, відповідно, повсякчас узгоджувати із сьогоденням промови, статистику та різні письмові матеріали. Крім того, треба довести, що доктрина чи політична лінія Партії ніколи не змінювалися. |
| 8727 |
Бо змінити свої погляди або навіть політику означало б виявити слабкість. Якщо, наприклад, Євразія або Остазія (байдуже котра з них) сьогодні є ворогом, то необхідно, щоб ця країна завжди була ворогом. І якщо факти свідчать про протилежне, то факти потрібно змінити. |
| 8728 |
Таким чином, історія постійно переписується. Така щоденна фальсифікація минулого, здійснювана Міністерством Правди, так само необхідна для стабільності режиму, як і забезпечувані Міністерством Любові репресії та шпіонаж. Змінюваний характер минулого є головною доктриною Ангсоцу. |
| 8729 |
А оскільки Партія повністю контролює всі записи і так само повністю контролює думки своїх членів, то з цього випливає, що минуле є таким, яким його робить Партія. З цього також випливає, що хоча минуле й мінливе, воно ніколи не змінювалося в жодному з конкретних випадків. |
| 8730 |
Таке твердження залишається справедливим навіть тоді, коли, як це часто трапляється, протягом року кілька разів доводиться до невпізнання змінювати ту саму подію. Абсолютна істина завжди в руках Партії, а абсолютне не може бути інакшим, ніж тепер. |
| 8731 |
Неважко переконатися, що контроль за минулим передусім залежить від тренування пам'яті. Узгодити всі записи відповідно з потребами моменту є суто механічним актом. Але слід також пам'ятати, що події відбувалися саме так, як потрібно. |
| 8732 |
І якщо необхідно підправити пам'ять або узгодити її із записами, тоді треба забути, що ти це зробив. Цей трюк можна освоїти, як і будь-який інший вид розумової роботи. Цьому навчаються більшість членів Партії, але насамперед ті, хто окрім правовірності ще й має голову на плечах. |
| 8733 |
У Старомові це відверто називають «контролем за реальністю». У Новомові воно називається дводумство, хоча значення слова дводумство не обмежується лише цим. Дводумство означає спроможність одного розуму притримуватися водночас двох протилежних переконань і однаково приймати обидва з них. |
| 8734 |
Партійний інтелектуал знає, в якому напрямі потрібно змінити свою пам'ять, а отже, знає й те, що він маніпулює реальністю; але звертаючись до дводумства, він також переконує себе в тому, що він не порушував реальності. Навіть послуговуючись словом дводумство, потрібно використовувати дводумство. |
| 8735 |
Врешті-решт саме завдяки дводумству Партія змогла — і, наскільки нам відомо, зможе ще протягом тисяч років — зупиняти плин історії. Усі колишні олігархії втрачали владу через власний консерватизм або через власну слабкість. |
| 8736 |
Або ж вони через обмеженість і самовпевненість не могли пристосуватися до мінливих обставин, через що були повалені, чи ставали ліберальними й боягузливими і йшли на поступки тоді, коли мали б застосувати силу, через що знову ж таки були повалені. |
| 8737 |
Тобто вони зазнавали поразки через надмірну свідомість думки або ж через цілковиту відсутність усвідомлення взагалі. Заслуга Партії полягає в тому, що вона створила систему мислення, в якій можуть одночасно існувати обидва стани. |
| 8738 |
Бо таємниця міцної влади полягає у тому, щоб поєднати віру у власну непогрішність зі спроможністю навчатися на колишніх помилках. Зайве казати, що найкраще користуватися дводумством уміють ті, хто винайшов дводумство і знають, що це комплексна система розумового обману. |
| 8739 |
У нашому суспільстві ті, хто найкраще знає, що саме відбувається, водночас перебувають якнайдалі від реального бачення світу. Загалом, що більше розуміння, то сильніша омана, що більше розуму, то сильніше безумство. |
| 8740 |
Яскравою ілюстрацією цього твердження є той факт, що чим вище хтось перебуває на суспільному щаблі, тим вищий у нього градус воєнної істерії. Найраціональніше ставлення до війни демонструють підкорені народи спірних територій. |
| 8741 |
Для них зміна влади означає лише те, що їм доведеться виконувати ту саму роботу, що й раніше, але для нових володарів, які ставитимуться до них так само, як і попередні. Робітники, яких ми називаємо «пролами» і які перебувають у трохи кращому становищі, в різний час ставляться по-різному до війни. |
| 8742 |
У разі потреби вони дозволяють довести себе до божевільного страху й ненависті, та коли їх полишають на самих себе, вони можуть на тривалий час забувати про війну. Лише в рядах Партії, а передусім у Внутрішній Партії, існує справжній воєнний ентузіазм. |
| 8743 |
Найбільше у завоювання світу вірять ті, хто напевне знає, що це неможливо. Це дивне поєднання протилежностей — знання з невіглаством, цинізму з фанатизмом — є однією з головних характеристик суспільства Океанії. Офіційна ідеологія багата на суперечності навіть там, де в них немає практичної потреби. |
| 8744 |
Вона систематично руйнує цілісність родини, але називає свого вождя ім'ям, яке безпосередньо пов'язане з родинними почуттями. Навіть назви чотирьох керівних Міністерств вражають своєю безсоромністю в зумисному перекрученні фактів. |
| 8745 |
Міністерство Миру займається війною, Міністерство Правди — брехнею, Міністерство Любові — тортурами, а Міністерство Достатку морить голодом. Ці суперечності не випадкові й не є результатом звичайного лицемірства: вони ілюструють принцип дводумства. |
| 8746 |
Якщо, як ми їх називаємо, Вищі хочуть назавжди утриматися при владі, і для цього потрібно назавжди відмовитися від рівності людей, тоді головною духовною ознакою людства має стати контрольоване божевілля. Але є ще один аспект, який ми досі майже оминали увагою. |
| 8747 |
Але значно глибше лежить первісний мотив, той незаперечний інстинкт, який спочатку дозволив певним людям захопити владу, а пізніше призвів до утворення дводумства, Поліції Думок, безперервної війни й усіх інших подібних атрибутів. Насправді цей мотив полягає. |
| 8748 |
Вінстон почув тишу, як чують новий звук. Йому здалося, що останнім часом Джулія не ворушилася. Напівоголена, вона лежала, повернувшись на бік і підперши долонею щоку. Одне темне пасмо спадало їй на очі. Від диханя її груди здіймалися повільно і розмірено. Відповіді не було. Вона не відповідала. |
| 8749 |
Розділ перший, як і розділ третій, не розповів йому нічого такого, чого б він не знав раніше — лише систематизував знання, якими він уже володів. Але після прочитаного Вінстон переконався, що він не божевільний. |
| 8750 |
Перебування у меншості, хай навіть ця меншість складається з тебе одного, не робить тебе божевільним. На світі існують правда й брехня, і якщо ти борониш правду навіть проти всього світу, ти не божевільний. Золотистий промінь вечірнього сонця проник через вікно і впав на подушку. Він заплющив очі. |
| 8751 |
Сонце на його обличчі і гладеньке дівоче тіло, що торкалося його тіла, наповнили його спокійним і сонним почуттям упевненості. Він у безпеці, з ним усе гаразд. Він заснув, прошепотівши: і йому здалося, що у цих словах криється глибока мудрість. |
| 8752 |
Невтомна жінка на подвір'ї снувала туди-сюди, затискаючи в роті і виймаючи звідти прищіпки, перериваючи спів і вивішуючи на мотузку все більше й більше рушників та дитячих пелюшок. Він подумав, чи вона заробляє пранням собі на життя, чи, як рабиня, працює на двадцятьох або тридцятьох онуків. |
| 8753 |
Джулія підійшла до нього, і вони разом дивилися вниз на дебелу жіночу постать. Коли він дивився на жінку в її характерній позі, на її повні руки, що тягнися до мотузки, на її могутні опуклі сідниці, схожі на сідниці кобили, йому вперше сяйнуло, що вона вродлива. |
| 8754 |
Йому ніколи раніше не спадало на думку, що тіло п'ятдесятирічної жінки, роздуте до страхітливих розмірів від народження дітей, а потім затверділе й загрубле від праці, наче перестигла ріпа, могло бути гарним. |
| 8755 |
Йому подумалося, що воно й справді гарне — хіба ні? Гладке, кремезне, наче гранітна брила, тіло з пошкарублою червоною шкірою так само відрізнялося від дівочого, як трояндове стебло від троянди. Але хіба плід гірший за квітку? Їхні тіла притискалися одне до одного. |
| 8756 |
Тіла, які ніколи не народять жодної дитини. Вони ніколи цього не зроблять. Вони передадуть лише слова — від розуму до розуму, зможуть передати далі свою таємницю. Жінка на подвір'ї внизу не була розумною, вона мала лише дужі руки, гаряче серце й плодюче лоно. Але вона й досі співала. |
| 8757 |
Містичне благоговіння, яке він відчував до неї, було якимось чином пов'язане з видивом чистого, безхмарного неба, що безкрайо простягалося за димарями будинків. Було дивно усвідомлювати, що для кожного в Євразії або Остазії небо таке саме, як і тут. |
| 8758 |
А чи міг він бути певен, що коли настане їхній час, світ, який вони побудують, не буде для нього, Вінстона Сміта, таким самим чужим, як і світ Партії? Так, бо принаймні це буде світ здорового глузду. Там, де існує рівність, там може існувати і здоровий глузд. |
| 8759 |
А поки цього не сталося, хоча й статися це може не раніш як за тисячу років, вони будуть жити, попри всі випробування, як птахи, передаючи від тіла до тіла життєздатність, яка непідвладна Партії і яку вона не в змозі знищити. Пташки співають, проли співають, Партія не співає. |
| 8760 |
Одного дня з-поміж її могутніх стегон постане раса свідомих істот. Ти мрець, а за ними — майбутнє. Але, якщо збережеш живим свій розум, як вони зберегли живими свої тіла, ти можеш прилучитися до цього майбутнього й передати їм таємне знання, що два плюс два буде чотири. |
| 8761 |
Вони відсахнулися одне від одного. Всередині Вінстона все похололо. Він побачив, як сполотніло обличчя Джулії. Воно стало молочно-жовтим. Рум'яна на вилицях стали яскравішими, ніби відокремилися від шкіри. |
| 8762 |
Почалося, нарешті почалося! Вони не могли нічого зробити, окрім як стояти й дивитися одне одному у вічі. Рятуватися, втікати, доки не пізно, вибігти з дому — їм і на думку таке не спало. Залізному голосові зі стіни неможливо було опиратися. |
| 8763 |
Щось клацнуло, ніби повернули вимикач, і пролунав тріск розбитого скла. Картина впала на підлогу, відкривши телеекран за нею. Вони не торкалися одне одного, але Вінстонові здавалося, що він відчуває, як тремтить тіло Джулії. Хоча, можливо, це тремтів він сам. |
| 8764 |
Він зміг угамувати стукіт зубів, але нічого не міг зробити з колінами. Знизу пролунало гупання ніг — всередині будинку й на вулиці. Схоже, на подвір'ї було багато чоловіків. Вони щось тягли по кам'яних плитах. Спів жінки раптово урвався. |
| 8765 |
Щось брязнуло, так ніби через двір пожбурили ночви, потім пролунали сердиті крики, а за ними болісний зойк. Він почув, як клацнули зуби Джулії. За спиною Вінстона над ліжком щось затріщало. Вибивши скло, у вікно просунувся кінець драбини. Хтось через вікно ліз до кімнати. |
| 8766 |
Почулося тупотіння ніг, що піднімалися сходами вгору. Кімната наповнилася кремезними чоловіками у чорних одностроях, підбитих залізом черевиках і з кийками у руках. Вінстон уже не тремтів. Він навіть майже не водив очима. Важливо було лише одне: не рухатися, не рухатися і не давати їм приводу бити. |
| 8767 |
Вимахуючи києм, якого тримав між великим і вказівним пальцями, навпроти нього задумливо зупинився чоловік із масивною боксерською щелепою. Їхні погляди зустрілися. Відчуття голизни було майже нестерпним — руки були за головою, а обличчя й тіло повністю відкриті. |
| 8768 |
Чоловік висунув кінчик білого язика, облизав те місце, де мали бути губи, й пішов далі. Пролунав ще один брязкіт. Хтось взяв зі столу скляне прес-пап'є і, жбурнувши об кам'яне дно каміна, розтрощив його на друзки. Килимком покотився фрагмент корала, тонка рожева смужка, схожа на карамель із торта. |
| 8769 |
Яким маленьким, подумав Вінстон, яким маленьким завжди був цей корал! Позаду нього почулося важке диханя і глухий звук удару. Його копнули по щиколотці, й він мало не втратив рівноваги. Один із чоловіків зацідив кулаком Джулії під дих, і вона зігнулася, наче складана лінійка. |
| 8770 |
Він знав, що це таке: жахливий біль, від якого корчилося все її тіло, але вона ще не вповні відчула його, бо насамперед їй треба було знову почати дихати і набрати в груди бодай трохи повітря. Потім двоє чоловіків підхопили її за коліна й плечі і як мішок винесли з кімнати. |
| 8771 |
Вінстон на мить побачив її обличчя, повернуте вниз, жовте й спотворене, із заплющеними очима і червоними плямами на щоках. Це обличчя було останнім, що він побачив перед тим, як вона повністю зникла з його поля зору. Він стояв нерухомо. Поки що його ніхто не бив. |
| 8772 |
У голові мимоволі закрутилися якісь зайві непотрібні думки. Він подумав, чи схопили вони містера Чаррінґтона? Що вони зробили з жінкою на подвір'ї? Він відчув, що йому страшенно хочеться в туалет, і здивувався, бо лише дві чи три години тому він уже був у вбиральні. |
| 8773 |
Хіба у серпневий вечір о двадцять першій годині вже не починає сутеніти? Він подумав, чи не переплутали вони із Джулією час — проспали повний оберт годинника, і їм здалося, що вони прокинулися о двадцятій тридцять, тоді як насправді уже була восьма тридцять наступного ранку. |
| 8774 |
Але він не став розвивати цієї думки. Йому було це нецікаво. На сходах пролунали ще одні, легші кроки. До кімнати увійшов Містер Чаррінгтон. Чоловіки у чорних одностроях несподівано притихли. У вигляді містера Чаррінґтона також щось змінилося. Його погляд упав на розтрощене скляне прес-пап'є. |
| 8775 |
Один із чоловіків заходився виконувати наказ. Вимова кокні зникла. Вінстон раптом зрозумів, чий голос він нещодавно почув з телеекрана. Містер Чаррінгтон і досі був у своєму старому оксамитовому піджаку, але його майже сиве волосся тепер перетворилося на чорне. На ньому також не було окулярів. |
| 8776 |
Він зиркнув на Вінстона гострим поглядом, ніби хотів переконатися, що це й справді він, і перестав звертати на нього увагу. Його ще можна було впізнати, але це вже була геть інша людина. Він випростався і, здавалося, став вищим на зріст. |
| 8777 |
Його обличчя не надто змінилося, але все ж це було обличчя іншої людини. Чорні брови зробилися не такими густими, зморшки зникли, всі риси здавалися іншими. Навіть ніс ніби став коротшим. Тепер це було насторожене, холодне обличчя чоловіка років тридцяти п'яти. |
| 8778 |
Вінстонові спало на думку, що вперше у своєму житті він побачив працівника Поліції Думок. Вінстон не знав, де він. Мабуть, його доправили до Міністерства Любові. Але у нього не було жодної можливості упевнитися в цьому. |
| 8779 |
Він був у камері з високою стелею, без вікон, зі стінами, обкладеними блискучим білим кахлем. Приховані лампи заливали її холодним світлом, і щось безперервно гуділо — йому здавалося, це було пов'язано з вентиляцією. |
| 8780 |
Вздовж стін тяглася лава чи полиця, ширина якої дозволяла тільки сидіти, вона уривалася лише дверима, а навпроти дверей — унітазом без сидіння. У камері було чотири телеекрани, по одному на кожній стіні. Живіт нив тупим болем. |
| 8781 |
Біль мучив його відтоді, як вони запхали його в буду машини й повезли геть. Але йому також дуже хотілося їсти, і то був нездоровий болючий голод. Відколи він востаннє їв, уже могло минути двадцять чотири години, а могло й тридцять шість. |
| 8782 |
Він не знав і, либонь, ніколи не знатиме, коли його заарештували — вранці чи ввечері. Відтоді, як його заарештували, йому не давали їсти. Він наскільки міг тихо сяк-так примостився на вузькій лаві, схрестивши руки на коліні. Він уже привчився сидіти тихо. |
| 8783 |
Якщо робив різкі рухи, на нього кричали з телеекрана. Але його дедалі дужче діймав голод. Чого він хотів найбільше — то це з'їсти шматок хліба. Йому почало здаватися, що в кишені комбінезона він може знайти якісь крихти хліба. |
| 8784 |
Можливо, думав він, в той час як вряди-годи щось лоскотало йому ногу, там навіть знайдеться цілий шматок. Зрештою, спокуса перевірити це припущення переважила страх, і він засунув руку до кишені. І він знову сидів тихо, поклавши руки на коліно. |
| 8785 |
Перш ніж сюди потрапити, його привели до іншого місця, яке, мабуть, було звичайною тюремною камерою або місцем попереднього ув'язнення, яким користувалися патрулі. Він не знав, скільки часу пробув там, принаймні не менше кількох годин — нелегко визначити час без годинника і без денного світла. |
| 8786 |
То було смердюче гамірне місце. Вони привели його в камеру, схожу на теперішню, але брудну й загиджену, в яку іноді напихали по десять, а то й п'ятнадцять чоловік. Більшість були звичайними кримінальними злочинцями, але серед них було й кілька політичних в'язнів. |
| 8787 |
Він мовчки сидів під стіною, стиснутий брудними тілами, надто потерпаючи від страху й болю у животі, щоб надто цікавитися своїм оточенням, але все ж таки звернув увагу на дивовижну різницю між поведінкою партійних і не партійних в'язнів. |
| 8788 |
Вони обзивали охоронців, шалено опиралися, коли конфісковували їхні речі, писали на підлозі матючча, їли пронесену до в'язниці їжу, добуту з потаємних схованок у своєму одязі, й навіть огризалися на телеекран за спроби навести лад. |
| 8789 |
Охоронці також ставилися до звичайних кримінальних злочинців із певним терпінням навіть тоді, коли їм доводилося їх брутально карати. Тут точилося чимало розмов про табори примусової праці, до яких сподівалися потрапити більшість в'язнів. |
| 8790 |
Якщо мати налагоджені контакти і знати, як там усе влаштовано, то у таборах «було добре». Там процвітали хабарі, фаворитизм, здирництво всіх різновидів, гомосексуалізм і проституція, там навіть гнали самогон з картоплі. |
| 8791 |
Охоронці довіряли лише кримінальним злочинцям, а надто розбійникам і вбивцям, які становили своєрідну аристократію. Усією брудною роботою займалися політичні. Через камеру проходили найрізноманітніші в'язні: наркоторговці, злодії, бандити, спекулянти, п'яниці й повії. |
| 8792 |
Четверо охоронців, тримаючи за руки й ноги, втягли до камери здоровенну бабу років шістдесяти з величезними обвислими цицьками, вона люто пручалася й кричала, а її сиве волосся волочилося за нею розпатланими пасмами. |
| 8793 |
Охоронці зірвали з неї черевики, якими вона намагалася їх копнути, і жбурнули її Вінстонові на коліна, мало не переламавши йому кістки. Жінка випросталася й крикнула їм навздогін: Потім, помітивши, що сидить на чомусь нерівному, переповзла з Вінстонових колін на лаву. |
| 8794 |
Вона нахилилася й почала блювати на підлогу. Вона збадьорилася і ще раз поглянула на Вінстона: схоже, він їй сподобався. Обняла його за плечі своєю дебелою рукою і притягла до себе, дихаючи йому в обличчя пивом і блювотиною. Справді, подумав Вінстон, вона б могла бути моєю матір'ю. |
| 8795 |
У неї підхожий вік і тілобудова, хоча за двадцять років у таборах люди, напевно, змінюються. До нього більше ніхто не намагався заговорити. Дивно, але кримінальні злочинці не звертали уваги на партійних ув'язнених. — називали вони їх із відвертою байдужою зневагою. |
| 8796 |
Налякані партійні в'язні уникали розмов між собою. Лише одного разу, коли двох членів Партії, жінок, притисли на лаві одна до одної, у гаморі голосів він почув кілька пошепки промовлених слів — вони згадували якусь «сто першу» кімнату, але він не зрозумів, про що саме йшлося. |
| 8797 |
Відтоді як вони перевели його до нової камери, минуло дві чи три години. Його ніяк не відпускав тупий біль у животі, хоча іноді він слабшав, а іноді знову посилювався, і в унісон з ним його думки також то розросталися вшир, то знову зіщулювалися. |
| 8798 |
Коли біль посилювався, він думав лише про нього і про свій голод. Коли ж відпускало — його охоплювала паніка. Були хвилини, коли він настільки чітко бачив своє майбутнє, що його серце починало шалено калатати, аж забивало подих. |
| 8799 |
На своїх ліктях він відчував удари кийків, а на гомілках — копняки підбитих залізом черевиків, бачив, як качається по підлозі, благаючи пощади крізь вибиті зуби. Він майже не думав про Джулію. Він не міг зосередити на ній своїх думок. |
| 8800 |
Він кохає її, і він її не зрадить, але це був лише відомий йому факт, такий самий, як арифметичні правила. Зараз він не відчував до неї любові і майже не думав про те, що з нею тепер відбувається. Частіше його думки з надією ковзали у бік О'Браєна. О'Браєн мусить знати, що його заарештували. |
| 8801 |
Він сказав, що Братство ніколи не намагається врятувати своїх членів. Але ж існує лезо для гоління, якщо зможуть, вони передадуть йому лезо. Тоді, перш ніж охоронці вдеруться до камери, він матиме бодай п'ять секунд. |
| 8802 |
Обпалюючи холодом, лезо увійде в нього, і навіть пальці, що триматимуть його, будуть розтяті до кістки. Він усе це відчував своїм хворим тілом, яке тремтіло й стискалося від найменшого болю. Він не був певен, що скористається лезом для гоління, навіть якщо йому його передадуть. |
| 8803 |
Природнішим було існувати від секунди до секунди, домігшись ще десятьох хвилин життя, навіть напевне знаючи, що наприкінці на нього чекають тортури. Іноді він намагався порахувати кількість кахлів на стінах камери. Це мало бути легко, але в якомусь місці він знову й знову збивався з ліку. |
| 8804 |
Частіше він думав про те, де зараз перебуває і котра тепер година дня чи ночі. Інколи він був переконаний, що за стінами в'язниці світить сонце, а вже наступної миті був упевнений, що там панує непроникна темрява. Він інтуїтивно відчував, що тут ніколи не вимикають світла. |
| 8805 |
Це було місце, де немає пітьми: тепер він знав, чому О'Браєн так легко зрозумів його натяк. У Міністерстві Любові не було вікон. Його камера розміщувалася в самому центрі будівлі або ж біля зовнішньої стіни. Вона могла бути на десять поверхів під землею або на тридцять поверхів над нею. |
| 8806 |
Подумки він блукав від місця до місця і намагався за власними відчуттями визначити, чи він високо у повітрі, чи навпаки — глибоко під землею. Зовні почулося тупотіння черевиків. Залізні двері з брязкотом відчинилися. |
| 8807 |
У двері елегантно увійшов молодий офіцер, струнка постать у чорному однострої, що, здавалося, весь виблискував гладенькою шкірою, а його бліде обличчя з правильними рисами нагадувало воскову маску. Він махнув рукою, наказавши охоронцям позад себе увести в'язня. До камери прошкутильгав поет Емплфорт. |
| 8808 |
Двері знову з брязкотом захлеснулися. Емплфорт кілька разів невпевнено смикнувся в один, а потім в інший бік, так ніби йому здалося, що десь тут були ще одні двері, крізь які звідси можна вийти, а тоді став безцільно блукати камерою. Він поки що не встиг помітити Вінстона. |
| 8809 |
Вона аж до вилиць вкривала його обличчя, надаючи йому якогось хуліганського виразу, що дивно контрастувало з його великою немічною постаттю і нервовими рухами. Вінстон намагався виборсатися зі своєї летаргії. |
| 8810 |
Він мусить заговорити до Емплфорта, попри ризик, що з телеекрана на нього голосно загорлають. Можливо, Емплфорт навіть приніс йому лезо. З телеекрана ніхто не кричав. Трохи наляканий, Емплфорт завмер. Його погляд повільно сфокусувався на Вінстоні. |
| 8811 |
Особливо зважаючи на ті обставини, в яких він тепер опинився, вона не здалася йому ані важливою, ані цікавою. Емплфорт знову здивувався. Вони ще кілька хвилин говорили про те й про се, аж раптом несподіваний крик із телеекрана примусив їх замовкнути. Вінстон сидів спокійно, схрестивши руки. |
| 8812 |
Емплфорт, надто великий, щоб зручно вмоститися на вузькій лаві, неспокійно совався, обхоплюючи своїми худими руками то одне, то інше коліно. Телеекран верескнув, щоб він сидів спокійно. Минав час. Двадцять хвилин, година — неможливо було точно визначити. Знову почулося тупотіння важких черевиків. |
| 8813 |
Нутрощі Вінстона стислися. Скоро, дуже скоро, можливо, через п'ять хвилин, можливо — тепер, гупання черевиків означатиме, що настала і його черга. Відчинилися двері. До камери увійшов молодий офіцер із холодним обличчям. Коротким порухом руки він показав на Емплфорта. |
| 8814 |
Затиснутий між двома охоронцями, Емплфорт незграбно вийшов із камери. На його обличчі був вираз легкої стурбованості, хоча він і нічого не зрозумів. Здавалося, вже минуло чимало часу. Знову посилився біль у животі. Його думки котилися в одному напрямку, немов кульки, що застрягали в тих самих ямках. |
| 8815 |
У нього було лише сім думок: біль у животі, шматок хліба, кров і крики, О'Браєн, Джулія, лезо для гоління. Його скрутив новий спазм у нутрощах, наближалися кроки важких черевиків. Коли відчинилися двері, війнуло гострим смородом холодного поту. До камери увійшов Парсонс. |
| 8816 |
Було помітно, як тремтять його пухлі коліна. В його широко розплющених очах застиг подив, і, здавалося, ніби він ніяк не може відірвати погляду від чогось у далечині. Він стишив голос, як той, хто з медичних міркувань змушений брудно вилаятись. |
| 8817 |
Він знову кілька разів смикнувся, тужливо позираючи на унітаз. А потім несподівано стягнув із себе шорти. Він гепнувся своїм широким задом на унітаз. Вінстон обома долонями затулив обличчя. Вінстон відкрив обличчя. Парсонс потужно й гучно справлявся на унітазі. |
| 8818 |
Пізніше з'ясувалося, що кришка зламана, і в камері ще кілька годин немилосердно смерділо. Парсонса забрали. Інші в'язні з'являлися і зникали не менш загадково. Одну з них, жінку, повели до сто першої кімнати, і Вінстон зауважив, як, почувши ці слова, вона затремтіла і зблідла. |
| 8819 |
Навпроти Вінстона примостився чоловік без підборіддя, з випнутими уперед зубами, схожий на великого нешкідливого гризуна. Товсті плямисті щоки були внизу дуже роздутими, так що здавалося, ніби він напхав туди якоїсь їжі. |
| 8820 |
Його світло-сірі очі боязко ковзали обличчями і коли з кимось зустрічалися поглядом, то швидко ховалися. Відчинилися двері, і до камери завели наступного в'язня, поглянувши на якого Вінстон увесь похолов. |
| 8821 |
Схоже на обтягнутий шкірою череп, воно було настільки схудлим, що рот і очі здавалися непропорційно великими, а очі, крім усього, світилися вбивчою, непримиренною ненавистю. Чоловік сів на лаву неподалік від Вінстона. |
| 8822 |
Вінстон більше не дивився на нього, але змучене, схоже на череп обличчя й досі стояло перед очима. Несподівано він зрозумів, у чому річ. Чоловік помирав від голоду. Ця сама думка, певно, виникла водночас у всіх, хто сидів у камері, і вони неспокійно заворушилися на лаві. |
| 8823 |
Очі в'язня без підборіддя втупилися у чоловіка з обтягненим шкірою черепом, потім винувато ковзнули вбік, потім знову подивилися на нього, не в змозі побороти цікавість. Незабаром він став соватися на своєму місці. |
| 8824 |
Нарешті підвівся, незграбно прошкандибав через камеру, встромив руку в кишеню комбінезона, зі збентеженим виглядом дістав звідти чорний шматок хліба і дав його чоловікові з обтягненим шкірою черепом. З телеекрана пролунало оглушливе розлючене ревіння. |
| 8825 |
Той, що без підборіддя, злякано відстрибнув назад. А чоловік з обтягненим шкірою черепом засунув руки за спину, ніби показуючи всьому світові, що він відмовляється від подарунка. Чоловік без підборіддя кинув свій хліб на підлогу. Чоловік без підборіддя скорився. Його надуті щоки мимоволі тремтіли. |
| 8826 |
Він зупинився перед чоловіком без підборіддя, а потім, за сигналом офіцера, завдав страшного удару прямо по зубах, підкріпивши його вагою всього свого тіла. Здавалося, сила удару відірвала того від підлоги. Його тіло пролетіло камерою і врізалося в унітаз. |
| 8827 |
Якийсь час він лежав, мов непритомний, і з його рота й носа струменіла чорна кров. Він ніби мимоволі застогнав і тонко заскиглив. Потім перевернувся і, хитаючись, зіп'явся на руки й коліна. Разом із цівкою крові й слини у нього з рота випали дві половинки зламаного зубного протеза. |
| 8828 |
В'язні сиділи дуже тихо, схрестивши руки на колінах. Чоловік без підборіддя поповз до свого місця. Один бік його обличчя геть почорнів, а рот перетворився на безформну масу кольору стиглої вишні з чорним отвором посередині. Краплі крові знову й знову точилися йому на груди. |
| 8829 |
Сірі очі досі бігали від обличчя до обличчя з іще винуватішим виразом, ніж раніше, так ніби він намагався розібратися, наскільки інші зневажають його за це приниження. Двері відчинилися. Офіцер недбало показав на чоловіка з обтягненим шкірою черепом. |
| 8830 |
Біля Вінстона почулося глибоке зітхання і зчинилася метушня. Чоловік упав навколішки, тримаючи складені руки за спиною. Уже й без того бліде обличчя чоловіка-черепа набуло небаченого кольору, який Вінстон узагалі вважав неможливим. Воно стало зеленавим. |
| 8831 |
Чоловік окинув божевільним поглядом інших в'язнів, наче йому сяйнула думка, що він може запропонувати замість себе когось іншого. Його очі зупинилися на розтовченому обличчі чоловіка без підборіддя. Він показав на нього своєю худою рукою. Два кремезні охоронці зупинилися, щоб узяти його під руки. |
| 8832 |
Але цієї миті той упав на підлогу, ухопився за залізну ніжку лави і почав по-звірячому вити. Охоронці схопили його, намагаючись відірвати від лави, але той з дивовижною силою чіплявся за неї. Вони секунд двадцять тягли й смикали його. |
| 8833 |
В'язні сиділи тихо, схрестивши руки на колінах, і дивилися прямо перед собою. Виття стихло — у нещасного забракло дихання, він вклав свої останні сили в те, щоб утриматися за ніжку лави. Потім пролунав зовсім інший крик. Черевик охоронця зламав йому пальці однієї руки. |
| 8834 |
Якщо чоловіка з обтягнутим шкірою черепом вивели опівночі, то вже настав ранок, якщо ж його забрали вранці, то вже був полудень. Вінстон залишився один і вже багато годин сидів на самоті. Від сидіння на вузькій лаві з'явився такий нестерпний біль, що іноді він підводився й ходив по камері. |
| 8835 |
Голос із телеекрана за це не дорікав. Шматок хліба й досі лежав на тому місці, куди його викинув чоловік без підборіддя. Спочатку йому було дуже важко стримуватися, щоб не дивитися на нього, але тепер голод поступився місцем спразі. У роті стало бридко і сухо. |
| 8836 |
Гудіння і яскраве біле світло його страшенно втомили, у голові було порожньо. Він підводився на ноги, бо біль у кістках ставав нестерпним, а потім знову сідав, бо починала йти обертом голова і він боявся, що впаде. А коли йому щастило трохи себе опанувати — знову повертався жах. |
| 8837 |
Іноді з дедалі слабшою надією він думав про О'Браєна і про лезо для гоління. Можливо, йому передадуть лезо з їжею, якщо йому, звичайно, колись дадуть поїсти. Про Джулію він майже не згадував. Вона також десь страждала, можливо, навіть більше, ніж він. Можливо, цієї миті вона стогне від болю. |
| 8838 |
Він подумав: Але це рішення було всього лише у нього в думках, ухвалене тому, що він мусив так вирішити. Він його не відчував по-справжньому. Тут ти не можеш відчути нічого. Окрім болю та передчуття болю, тут неможливо нічого по-справжньому відчувати. |
| 8839 |
З іншого боку, чи можна, страждаючи, з якоїсь причини свідомо бажати посилення цих страждань? Але на це запитання він не мав відповіді. Знову наблизилися кроки. Відчинилися двері. Увійшов О'Браєн. Вінстон схопився на ноги. Побачене його настільки вразило, що він утратив будь-яку обережність. |
| 8840 |
Уперше за багато років він забув про телеекран. Він відступив убік. З-за його спини вигулькнув широкоплечий охоронець із довгим чорним кийком у руці. Так, він знав, тепер Вінстон це зрозумів. Але у нього не було часу думати про це. Уся його увага була прикута до кийка в руці охоронця. |
| 8841 |
Неймовірно, просто неймовірно, щоб один удар міг завдати такого болю! Світло розсіялося, і він побачив, як ті двоє згори вниз дивляться на нього. Охоронець посміхався, спостерігаючи за його корчами. Принаймні, він отримав відповідь на одне запитання. |
| 8842 |
Ніколи, нізащо на світі не можна погодитися на посилення болю. Думаючи про біль, можна хотіти лише одного: щоб він припинився. У світі немає нічого гіршого за фізичний біль. Перед лицем болю немає героїв, знову й знову думав він, скорчившись на підлозі, марно хапаючись за свою скалічену ліву руку. |
| 8843 |
Він лежав на чомусь схожому на розкладне ліжко, настільки скутий, що навіть не міг поворухнутися. Йому в обличчя било світло, яке здавалося ще яскравішим, ніж зазвичай. Поруч стояв О'Браєн і пильно на нього дивився. З іншого боку стояв чоловік у білому халаті зі шприцом у руці. |
| 8844 |
Навіть розплющивши очі, він не міг одразу зрозуміти, де перебуває. Йому здавалося, ніби він випірнув у цій кімнаті з якогось геть іншого світу, немов піднявся сюди з глибини. Він не знав, скільки саме перебував там, унизу. |
| 8845 |
Відтоді як вони його заарештували, він не бачив ані темряви, ані денного світла. Крім того, його спогади не були безперервними. Траплялося, що ланцюжок його свідомості, навіть такої, яка буває уві сні, вривався і виникав знову лише після якогось провалу. |
| 8846 |
Але він не знав, як довго тривали ті провали — дні, тижні чи всього лише секунди. Жахіття почалося з першим ударом по ліктю. Згодом він зрозумів: усе, що тоді сталося, було лише вступом, рутинним допитом, якому піддавали майже всіх в'язнів. |
| 8847 |
Була ціла низка злочинів — шпіонаж, саботаж і подібне, — в яких кожен мусив неодмінно зізнатися. Це була формальність, хоча тортури були цілком реальними. Він не міг пригадати, скільки разів його били і скільки саме тривало кожне побиття. |
| 8848 |
Траплялося, що він бездумно, як тварина, звиваючись усім тілом, качався підлогою у нескінченних і безнадійних спробах уникнути копняків, проте він отримував їх усе більше й більше, важкі черевики били його по ребрах, по животу, ліктях, гомілках, у пах, куприк. |
| 8849 |
Також траплялося, що він сповнювався рішучості ні в чому не зізнаватися, коли кожне слово витискали з нього між нападами лютого болю, які не давали йому продихнути, а бували хвилини, коли він малодушно намагався вигадати компроміс, кажучи собі: |
| 8850 |
Іноді його били доти, доки він уже не міг триматися на ногах і, як мішок із картоплею, падав на кам'яну підлогу камери, і його на кілька годин залишали у спокої, щоб він очуняв, а потім підводили й знову били. Були також періоди, коли він дуже довго не міг прийти до тями. |
| 8851 |
Він пам'ятав їх зовсім невиразно, бо вони минали для нього здебільшого уві сні або коли він був без свідомості. Він пригадував камеру з ліжком із дощок — щось подібне до полиці, яка стриміла зі стіни, металевий умивальник, пригадував, як йому давали поїсти гарячого супу, давали хліб, а іноді й каву. |
| 8852 |
Тепер його допитували не грубі головорізи в чорних комбінезонах, а партійні розумники, невеличкі круглі чоловічки в блискучих окулярах зі швидкими рухами, які працювали з ним періодами, що тривали, як йому здавалося, по десять-дванадцять годин поспіль. |
| 8853 |
Вони ляскали його по обличчю, крутили йому вуха, смикали за волосся, примушували стояти на одній нозі, не відпускали до вбиральні, світили яскравим світлом йому в очі, аж поки з них не котилися сльози. |
| 8854 |
Вони ловили його на словах, влаштовували пастки, перекручували все, що він казав, знову й знову звинувачуючи його у брехні та суперечностях, аж поки він починав плакати від сорому і нервової перевтоми. Іноді на одному допиті він плакав по десять разів. |
| 8855 |
Коли після багатогодинних допитів у нього не витримували нерви, то навіть це запитання доводило його до бурхливих сліз. Зрештою, ці докірливі лагідні голоси виявилися ефективнішими, аніж черевики та кулаки охоронців. |
| 8856 |
Він перетворився на рот, що відповідав, і на руку, що підписувала геть усе, що від нього вимагали. Він переймався лише тим, щоб угадувати, в чому саме він має зізнатися, а потім відразу швиденько зізнавався, поки знову не розпочалося залякування. |
| 8857 |
Він зізнавався в убивствах видатних членів Партії, у розповсюдженні бунтівних памфлетів, розбазарюванні громадських фондів, продажу військових таємниць, у всіх різновидах саботажу. Він зізнався, що був шпигуном на ставці Остазійського уряду ще з 1968 року. |
| 8858 |
Він зізнався, що роками підтримував постійний зв'язок із Ґолдштайном і був членом підпільної організації, куди входили майже всі ті люди, яких він будь-коли знав. Найлегше було відразу в усьому зізнаватися і всіх втягувати у це коло зізнань. Крім того, у певному сенсі, він говорив правду. |
| 8859 |
Він і справді був ворогом Партії, а в розумінні Партії між думкою і дією не було жодної різниці. Були ще й інші спогади. Вони не були пов'язані між собою і нагадували розрізнені зображення посеред пітьми. |
| 8860 |
Він перебував у камері, яка могла бути як темною, так і світлою, бо він нічого не бачив, окрім двох очей. Біля його руки повільно й ритмічно цокав якийсь прилад. Очі стали більшими й променистішими. Несподівано він підвівся зі свого місця, пірнув у ті очі, і вони його поглинули. |
| 8861 |
Він сидів під сліпучим світлом, прив'язаний до стільця й оточений циферблатами. Чоловік у білому халаті дивився на циферблати. Зовні пролунало гупання важких черевиків. Двері відчинилися. Увійшов офіцер із восковим обличчям у супроводі двох охоронців. Чоловік у білому халаті не обернувся. |
| 8862 |
Продовжуючи стежити за циферблатами, він навіть не поглянув у Вінстонів бік. Його котили величезним, завширшки з кілометр, коридором, залитим яскравим золотавим світлом, а він дзвінко сміявся і гучно навсібіч сипав зізнаннями. |
| 8863 |
Поруч були охоронці, інші допитувачі, люди у білих халатах, О'Браєн, Джулія, містер Чаррінгтон — усі вони поруч котилися коридором, кричали й сміялися. Їм якось вдалося уникнути чогось жахливого, чогось, що мало з ними трапитися, але не трапилося. |
| 8864 |
На всіх допитах його не полишало відчуття, що десь тут, зовсім поруч був О'Браєн, хоча насправді він його там ніколи не бачив. Так, тут усім верховодив О'Браєн. Це він нацьковував охоронців на Вінстона і стежив, щоб вони його не вбили. |
| 8865 |
Він вирішував, коли Вінстон має кричати від болю, а коли йому слід перепочити, коли його треба нагодувати, а коли йому потрібно поспати і коли йому в руку треба ввести наркотики. Це він ставив запитання і пропонував відповіді. |
| 8866 |
Він був мучителем, він був охоронцем, він був його інквізитором, він був його другом. А одного разу — Вінстон не пам'ятав, чи це було у наркотичному маренні, чи просто уві сні, чи навіть коли він не спав — чийсь голос прошепотів йому на вухо: |
| 8867 |
Спочатку був період непроникної темряви, а потім навколо нього потроху матеріалізувалася камера чи кімната, в якій він тепер перебував. Він лежав майже горизонтально на спині і не міг ворухнутися. Його тіло було майже повністю прикуте до лежака. Вони навіть якось зафіксували його потилицю. |
| 8868 |
О'Браєн дивився на нього згори вниз серйозним і дещо сумним поглядом. З такого ракурсу його обличчя здавалося грубим і виснаженим, з мішками під очима і складками втоми, що тяглися від носа до підборіддя. |
| 8869 |
Він був старший, аніж раніше вважав Вінстон — йому було не менше сорока восьми-п'ятдесяти років. Його рука лежала на важелі, під яким був розмічений поділками циферблат. Без будь-якого попередження, окрім хіба що легкого поруху О'Браєнової руки, на нього накотилася хвиля болю. |
| 8870 |
Це був жахливий біль і, оскільки він не бачив, що з ним відбувається, йому здалося, що його якось смертельно поранили. Він не знав, чи з ним і справді щось таке зробили, чи це був якийсь ефект від електричного струму, але його тіло поступово викручувалось, потроху виверталися суглоби. |
| 8871 |
Незважаючи на жахливий біль, від якого його кинуло у піт, найбільше його доконував страх, що у нього зламається хребет. Він зціпив зуби й важко дихав носом, намагаючись мовчати, скільки зможе. Вінстон не відповів. О'Браєн повернув назад важіль на циферблаті. |
| 8872 |
Хвиля болю відкотилася так само швидко, як і з'явилася. О'Браєн полагіднішав. Він замислено поправив свої окуляри й пройшовся кімнатою. Коли він заговорив, його голос був лагідним і терплячим. Він мав вигляд лікаря чи навіть священика, налаштованого не карати, а радше пояснювати і переконувати. |
| 8873 |
Вінстон глибоко вдихнув. Він розкрив рота, щоб заговорити, але промовчав. Він не міг відірвати погляду від циферблата. О'Браєн зупинив його порухом руки. У руках О'Браєна з'явилася довга газетна вирізка. У Вінстона було кілька секунд, щоб її роздивитися. Щодо цієї фотографії не було жодних сумнівів. |
| 8874 |
Це була та сама фотографія. Це був ще один примірник фотографії Джонса, Ааронсона та Рудзерфорда на партійній зустрічі у Нью-Йорку, тієї самої, яка одинадцять років тому потрапила йому на очі і яку він відразу знищив. О'Браєн тримав її перед його очима лише якусь мить і відразу ж прибрав. |
| 8875 |
Але він бачив її, він, безперечно, її бачив! Вінстон здійснив відчайдушну, болісну спробу поворушити верхньою частиною свого тіла. Проте він не міг зрушитися бодай на сантиметр. На мить він навіть забув про циферблат. |
| 8876 |
Йому лише хотілося знову потримати ту світлину у своїх руках або принаймні ще раз побачити її. Він зупинився посеред кімнати. У стіні напроти була діра пам'яті. О'Браєн підняв решітку. Невидимий потік теплого повітря підхопив тонкий клапоть паперу, і він зник у спалаху полум'я. |
| 8877 |
О'Браєн відвернувся від стіни. У Вінстона стислося серце. Це було дводумство. Його опанувало відчуття повної безпорадності. Це було б не так важливо, якби він був певен, що О'Браєн бреше. Але скидалося на те, що О'Браєн і справді забув про фотографію. |
| 8878 |
А якщо так, то, можливо, він уже встиг забути й про свої заперечення, що він її пам'ятає, і забув про сам факт свого забування? Чи можна це вважати простим обманом? Можливо, й справді у свідомості можуть відбуватися такі божевільні маніпулювання? Ця думка остаточно збила його з пантелику. |
| 8879 |
О'Браєн замислено дивився на нього. Зараз він більше, аніж будь-коли, нагадував учителя, що мордується з відсталим, але здібним учнем. Вінстона знову опанувало почуття безпорадності. Його погляд ковзнув на циферблат. |
| 8880 |
Він не те що не знав, яка саме відповідь — «так» чи «ні» — порятує його від болю, він навіть не міг з упевненістю сказати, яку з них він сам вважає правильною. О'Браєн ледь посміхнувся. О'Браєн знову посуворішав. Він поклав руку на важіль. |
| 8881 |
Він кілька хвилин помовчав, немовби даючи час на усвідомлення того, що він щойно казав. О'Браєн підніс свою ліву руку до Вінстона, заховавши великого пальця і виставивши чотири інші. Вимовивши це, він зойкнув від болю. Стрілка циферблата скочила на п'ятдесят п'ять. |
| 8882 |
По всьому Вінстоновому тілу виступив піт. Він судомно хапнув повітря, а його видих супроводжувався важким стогоном, якого він не міг стримати, навіть зціпивши зуби. О'Браєн дивився на нього, все ще показуючи чотири пальці. Він знову торкнувся важеля. Цього разу біль був лише трохи слабшим. |
| 8883 |
Стрілка досягла шістдесяти. Мабуть, стрілка сягнула ще далі, але він уже не дивився на неї. Він бачив лише важке суворе обличчя й чотири пальці. Пальці стриміли перед його очима — величезні, наче стовпи, нечіткі, але, беззаперечно, їх було чотири. |
| 8884 |
Несподівано він відчув, що сидить, а рука О'Браєна обхопила його за плечі. Мабуть, він на кілька секунд знепритомнів. Пута, що сковували його тіло, ослабли. Йому було дуже холодно, він тремтів і цокотів зубами, його щоками котилися сльози. На мить він, немов дитина, пригорнувся до О'Браєна. |
| 8885 |
Важка рука, що обіймала його за плечі, давала відчуття дивного затишку. Йому почало здаватися, що О'Браєн його оборонець, що біль приходить звідкись іззовні, з якогось іншого джерела, і що це О'Браєн врятує його від нього. Він поклав Вінстона на ліжко. |
| 8886 |
Пута на його руках і ногах знову натяглися, але йому вже було майже не боляче і його перестало трусити, хоча й залишалися слабкість і холод. О'Браєн кивнув головою чоловікові у білому халаті, який стояв нерухомо протягом усієї процедури. |
| 8887 |
Той нахилився й уважно заглянув у вічі Вінстону, помацав його пульс, притулив вухо до його грудей, десь поплескав долонею. Потім кивнув О'Браєнові. Тіло Вінстона пронизав біль. Мабуть, стрілка показувала сімдесят-сімдесят п'ять. Цього разу він заплющив очі. |
| 8888 |
Він знав, що пальці досі у нього перед очима, і їх так само чотири. Головне для нього зараз було якось протриматися, доки його відпустить спазм. Він перестав помічати, кричить він чи ні, плаче чи не плаче. Вінстон розплющив очі. О'Браєн повернув важіль назад. |
| 8889 |
Мабуть, стрілка досягла вісімдесяти-дев'яноста. Вінстон точно не пам'ятав, звідки у нього цей біль. Перед його закоченими очима витанцьовував цілий ліс пальців — вони спліталися і розпліталися, ховаючись один за одним і знову вигулькуючи. Він намагався їх порахувати, але не міг пригадати навіщо. |
| 8890 |
Він лише знав, що їх неможливо порахувати і що це якось пов'язано з таємничою тотожністю між п'ятьма й чотирма. Біль знову відступив. Коли він розплющив очі, то з'ясувалося, що він усе ще бачить те саме. |
| 8891 |
Перед ним повсюди все ще ворушилися незліченні пальці, вони нагадували рухливі гілки дерев, які постійно перехрещувалися і розходилися врізнобіч. Він знову заплющив очі. У Вінстонову руку встромилася голка. Майже відразу ж його тілом розлилося приємне, блаженне тепло. Біль швидко забувався. |
| 8892 |
Він розплющив очі й подивився вдячним поглядом на О'Браєна. Коли він побачив це важке покраяне зморшками обличчя, таке грубе й таке інтелігентне, його серце, здавалося, стрепенулося. Якби він міг ворухнутися, він би простяг руку і поклав її на руку О'Браєна. |
| 8893 |
Він ніколи так глибоко не любив його, як цієї хвилини, і не лише тому, що той зупинив біль. До нього повернулося давнє відчуття, що зовсім не важливо, друг йому О'Браєн чи ворог. О'Браєн був людиною, з якою можна поговорити. Можливо, найголовніше — це не любов, а розуміння. |
| 8894 |
У якомусь розумінні це глибше, ніж просто дружба, вони найближчі потаємні друзі: так чи інакше, хай навіть між ними не пролунає жодного слова, десь все ж таки існує те місце, де вони зможуть зустрітися і поговорити. |
| 8895 |
Наблизившись, його обличчя зробилося величезним, а через те, що Вінстон дивився на нього знизу — бридким і потворним. Крім того, воно було сповнене захватом і божевільним збудженням. У Вінстона знову стислося серце. Якби він тільки міг, він би ще глибше втиснувся у свій лежак. |
| 8896 |
Він не прикидається, подумав Вінстон, він не лицемірить, він вірить у кожне своє слово. Найбільше його гнітило усвідомлення власної інтелектуальної нікчемності. Він дивився, як важке, але граційне тіло курсує туди-сюди, з'являючись у полі його зору, то зникаючи. |
| 8897 |
У всіх сенсах О'Браєн був вищий і сильніший за нього. Не існувало нічого, про що він думав або лише міг подумати і що, водночас, уже не було давно відоме О'Браєнові — обдумане ним і відкинуте. Його свідомість вміщувала свідомість Вінстона. |
| 8898 |
Але чи можна в такому разі вважати О'Браєна божевільним? Тоді це він, Вінстон, має бути божевільним. О'Браєн зупинився і поглянув на нього. Його голос знову посуворішав. Він замовк і зробив знак чоловікові у білому халаті. Вінстон відчув, що у нього за головою встановили якийсь важкий апарат. |
| 8899 |
О'Браєн сів поруч із ліжком так, що його обличчя опинилося майже на одному рівні з Вінстоновим обличчям. До скронь Вінстона притулили дві м'які ледь вологі подушечки. Він злякався. Наближався біль, якийсь новий біль. О'Браєн заспокійливо, майже по-дружньому поклав свою руку на його. |
| 8900 |
У цю мить пролунав оглушливий вибух, чи принаймні Вінстонові здалося, що це вибух, бо він не був певен, що лунав якийсь звук. Але що був сліпучий спалах світла — це вже напевне. Вінстон не відчував болю — лише прострацію. |
| 8901 |
Коли він знову сфокусував зір, то згадав, хто він і де перебуває, а також упізнав обличчя, яке на нього дивилося, але десь всередині нього утворилася велика зона порожнечі, так ніби з його мозку взяли й витягли якийсь шмат. Вінстон подумав. |
| 8902 |
Він знав, що означає Океанія, знав, що він громадянин Океанії. Він також пам'ятав про існування Євразії та Остазії. Але він не міг пригадати, хто з ким воював. Власне, він взагалі не був упевнений у тому, що йде війна. О'Браєн, заховавши великий палець, простяг уперед пальці лівої руки. |
| 8903 |
І перш ніж у його мозку змінилася картинка, він і справді на коротку мить їх побачив. Він чітко бачив п'ять пальців. Потім усе знову стало як раніше, і в його свідомість знову заповзли колишній страх, ненависть і розгубленість. |
| 8904 |
Але була мить — він не знав, скільки вона тривала — можливо, тридцять секунд — осяйної певності, коли кожне нове твердження О'Браєна заповнювало зону порожнечі і ставало абсолютною істиною, і тоді за потреби два плюс два у сумі так само легко дорівнювало трьом, як і п'яти. |
| 8905 |
Все пощезло ще до того, як О'Браєн встиг опустити руку, але, хоча Вінстон і не міг цього знову відчути, у нього все ж залишилася пам'ять про це відчуття, як залишається пам'ять про якесь давнє враження з колишнього періоду життя, коли людина була, по суті, іншою особистістю. |
| 8906 |
О'Браєн із задоволеним виглядом підвівся. Вінстон побачив, як ліворуч чоловік у білому халаті зламав кінчик ампули і став набирати шприц. О'Браєн, усміхаючись, обернувся до Вінстона. Він, майже як колись, поправив окуляри на носі. О'Браєн знову усміхнувся. О'Браєн не відповів. |
| 8907 |
Хіба саме твердження: вже не є абсурдним з погляду логіки? Навіщо він так сказав? Його свідомість зіщулилася, коли він подумав про незаперечні, божевільні аргументи, якими О'Браєн спростовуватиме його твердження. Вінстон лежав мовчки. Його дихання трохи пришвидшилося. |
| 8908 |
Він досі не запитав того, про що насамперед подумав. Він повинен про це запитати, а проте йому здавалося, що в нього не повернеться язик про це спитати. На обличчі О'Браєна блукав вираз іронічного очікування. Навіть його окуляри насмішливо виблискували. |
| 8909 |
Вінстон, як завжди, лежав випростаний на спині. Але віднедавна кріплення сковували його не так міцно. Вони все ще фіксували його до лежака, але він міг трохи рухати коліньми, міг повертати голову і від ліктя рухати руками. Циферблат також перестав його надто жахати. |
| 8910 |
Якщо він швидко думав, то міг уникати цього болю: О'Браєн брався за важіль лише тоді, коли він був недостатньо кмітливим. Іноді за увесь сеанс до нього не вдавалися жодного разу. Він не пам'ятав, скільки сеансів він уже відбув. |
| 8911 |
Здавалося, що увесь процес розтягнувся на тривалий і невизначений час — мабуть, на багато тижнів, а перерви між сеансами, бувало, тривали по кілька днів, а іноді лише годину або дві. Він підійшов до ліжка. Проте Вінстон мовчав ще кілька хвилин. Його охопило відчуття перевтоми. |
| 8912 |
Що вона тримається за владу, бо люди у своїй масі є боягузливими створіннями, неспроможними витримати свободу й дивитися правді у вічі, а тому правити ними й систематично їх обманювати мусять ті, хто набагато сильніший за них. |
| 8913 |
Що вибір людства лежить між свободою і щастям, і більшість віддають перевагу щастю. Що Партія є вічним охоронцем слабких, сектою, яка, жертвуючи своїм щастям задля щастя інших, коїть лихо заради добра. |
| 8914 |
Він знає у тисячу разів краще за Вінстона, чим насправді є світ, в якій злиденності живе величезна кількість людей і ціною якої брехні та варварства Партія утримує їх у такому стані. Він усе це зрозумів, зважив, а проте це аніскільки не вплинуло на його поведінку: мета виправдовувала засоби. |
| 8915 |
Вінстон був приголомшений, як раніше його приголомшив стомлений вираз на обличчі О'Браєна. Воно було сильне, м'ясисте й грубе, сповнене розуму й контрольованої пристрасті, перед якою він почував себе безпорадним, але воно було стомленим. У нього були капшуки під очима, провислі щоки. |
| 8916 |
О'Браєн схилився над ним, навмисне наблизивши до нього своє втомлене обличчя. Він повернувся і знову почав ходити туди-сюди, тримаючи одну руку у кишені. На мить Вінстон забув про циферблат. Він зробив надлюдське зусилля, намагаючись сісти у ліжку. А проте він знає, він знає, що правда на його боці. |
| 8917 |
Віра у те, що поза нашою свідомістю нічого не існує — безперечно, хибна. Хіба це не довели ще дуже давно? Для цього навіть є окрема назва, яку він давно забув. Коли О'Браєн поглянув на нього згори вниз, бліда усмішка торкнула кутики його рота. Він зробив паузу, ніби чекаючи, що Вінстон заговорить. |
| 8918 |
Але Вінстон лише відкинувся назад і повторив спробу ще сильніше втиснутися у лежак. Він нічого не міг сказати. Здавалося, у нього скам'яніло серце. Немічним голосом, не маючи контраргументів, позбавлений підтримки, окрім почуття невиразного жаху перед тим, що сказав О'Браєн, він знову пішов в атаку. |
| 8919 |
О'Браєн мовчав. Натомість почулися два інші голоси. За мить в одному з них Вінстон упізнав свій власний голос. Це був магнітофонний запис розмови з О'Браєном того вечора, коли він захотів вступити до Братства. |
| 8920 |
Вінстон почув, як він пообіцяв брехати, красти, фальсифікувати, вбивати, сприяти наркоманії та проституції, поширювати венеричні захворювання, бризкати кислотою дітям в обличчя. О'Браєн нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що навряд чи варто це далі слухати. |
| 8921 |
Потім клацнув вимикачем, і голоси замовкли. Фіксатори ослабли. Вінстон спустив ноги на підлогу і хитаючись підвівся. Вінстон розв'язав мотузку, якою був підперезаний його комбінезон. Замок-блискавку давно з нього видерли. Він не міг пригадати, чи роздягався він хоч раз догола з дня свого арешту. |
| 8922 |
Під комбінезоном його тіло обгортали брудні жовті ганчірки — рештки колишньої білизни. Коли він скинув їх на підлогу, то побачив трельяж у протилежному кінці кімнати. Він наблизився до нього й рвучко зупинився. У нього вихопився мимовільний крик. Вінстон закляк від жаху. |
| 8923 |
Йому назустріч рухалося згорблене, сіре, схоже на скелет створіння. Навіть попри те, що він упізнав самого себе, постать у дзеркалі виглядала відразливо. Він підійшов ще ближче. Здавалося, що через згорблену поставу обличчя бридкого створіння випирало вперед. |
| 8924 |
Жалюгідне обличчя арештанта з покритим ґулями лобом, який переходив у безволосий череп, кривий ніс і розтрощені вилиці, над якими хворобливо і зацьковано блищали очі. Щоки були покраяні шрамами, рот немов провалився. |
| 8925 |
Безперечно, це було його обличчя, але йому здалося, воно змінилося ще більше, аніж його внутрішнє єство. Воно виражало зовсім інші емоції, аніж ті, які він відчував насправді. Він частково облисів. Першої миті, через сіруватий колір шкіри на голові, йому здалося, що він до того ж ще й посивів. |
| 8926 |
Окрім рук та обличчя, його тіло, в яке в'ївся давній бруд, також набуло сірого кольору. У деяких місцях під брудом виднілися рожеві шрами, а біля щиколотки лущилася запалена варикозна виразка. Але найбільше його вжахнуло виснажене тіло. Шкіра обтягнула ребра, як у скелета. |
| 8927 |
Ноги настільки всохли, що коліна стали товщими за стегна. Тепер він розумів, що мав на увазі О'Браєн, порадивши йому поглянути на себе збоку. Його хребет був жахливо викривлений. Тонкі плечі — зведені вперед, утворюючи западину на місці грудної клітки, худа шия ламалася під вагою голови. |
| 8928 |
Можна було припустити, що це тіло належить шістдесятилітньому чоловікові, який страждає від якоїсь тяжкої недуги. Він схопив Вінстона за плечі й повернув його до себе. Він схопив своїми сильними пальцями один із кількох передніх зубів, які все ще залишилися у Вінстона. |
| 8929 |
Щелепу Вінстона пронизав гострий біль. О'Браєн висмикнув зуб із коренем. Він кинув його у куток камери. Повільно й незграбно, Вінстон почав одягатися. Здавалося, він досі не помічав, яким слабким і немічним він став. |
| 8930 |
У його голові крутилася лише одна думка: мабуть, він тут був набагато довше, аніж уявляв собі. Потім, коли він дивився на жалюгідні лахи, що теліпалися на ньому, його раптом охопило почуття жалю до свого зруйнованого тіла. |
| 8931 |
Перш ніж до нього дійшло, що він робить, він упав на стільчик, який стояв біля ліжка, і залився слізьми. Він усвідомлював свою потворність, свою нікчемність, усвідомлював, що перетворився на купу кісток, що сидить на стільчику й плаче, але не міг зупинитися. |
| 8932 |
Серце Вінстона знову виповнила дивовижна повага до О'Браєна, яку, здавалося, ніщо не могло зруйнувати. Який же він розумний, подумав він, який інтелігентний! О'Браєн завжди розумів усе, що він йому казав. |
| 8933 |
Будь-хто інший на земній кулі негайно відповів би, що це неправда, що насправді він зрадив Джулію. Бо хіба існувало хоч щось, чого б вони не вирвали з нього тортурами? Він розповів їм усе, що знав про неї, про її звички, характер, минуле життя. |
| 8934 |
Він з усіма найдрібнішими подробицями розповів про те, що відбувалося під час їхніх зустрічей, про все, що він їй сказав або що вона сказала йому, про їжу, яку вони купували на чорному ринку, про їхні зради, про їхні недолугі змови проти Партії — геть усе. |
| 8935 |
А проте, у тому сенсі, який він вкладав у це слово, він її не зрадив. Він не перестав її кохати, його почуття до неї залишилися тими самими. О'Браєн без зайвих пояснень зрозумів, що саме він має на увазі. З кожним днем, — якщо ще був сенс вести лік часу в таких вимірах, — він поправлявся і міцнів. |
| 8936 |
Біле світло й гудіння залишалися, але камера тепер була трохи зручнішою, аніж ті, в яких він перебував раніше. На дощаному ліжку були матрац і подушка, у камері стояв стілець, на якому можна сидіти. Вони його вимили й часто дозволяли самому митися у цинкових ночвах. |
| 8937 |
Навіть приносили йому для миття теплу воду. Йому видали чисту білизну й новий комбінезон. Його варикозну виразку намастили якоюсь лікувальною маззю, що тамувала біль. Вони висмикнули рештки його зубів і поставили протези. |
| 8938 |
Коли він перший раз спробував палити, його занудило, але він витерпів і надовго розтягнув пачку, викурюючи по півсиґарети після кожної трапези. Йому видали грифельну дошку з прив'язаним огризком олівця. Спочатку він ним не користувався. Навіть коли не спав, він почувався загальмованим. |
| 8939 |
Він перебував у Золотій Країні або сидів серед величних, осяяних сонцем руїн зі своєю матір'ю, Джулією, О'Браєном — нічого не роблячи, просто сидячи на сонці, розмовляючи про щось приємне. Коли він не спав, то зазвичай його думки оберталися довкола сновидінь. |
| 8940 |
Здавалося, тепер, коли зник біль, він утратив здатність докладати якихось інтелектуальних зусиль. Він не нудився, але не мав бажання ані розмовляти, ані думати. Йому цілком вистачало того, що його залишили у спокої, що він був чистий, його не били й не допитували і давали вдосталь їжі. |
| 8941 |
Поступово він витрачав усе менше часу на сон, але все ще над силу підводився з ліжка. Усе, що йому було потрібно — це спокійно лежати і відчувати, як зміцнюється його тіло. Він не раз обмацував себе, намагаючись переконатися, що це не ілюзія і його м'язи справді округлюються, а шкіра стає пружною. |
| 8942 |
Невдовзі, ходячи камерою, він уже міг долати три кілометри, і його зсутулені плечі поступово розпрямлялися. Він спробував робити складніші вправи й був неприємно здивований, з'ясувавши, що далеко не все йому до снаги. |
| 8943 |
Він міг пересуватися лише кроком, не міг утримати стілець у витягнутій руці, не міг встояти на одній нозі, бо відразу падав на підлогу. Присівши навпочіпки, з'ясував, що може звестися на ноги, лише долаючи гострий біль у стегнах і литках. Ліг на живіт і спробував відтиснутися на руках. |
| 8944 |
Це виявилося безнадійним, він не зміг відірватися від підлоги бодай на сантиметр. Але через кілька днів і кілька прийомів їжі він здійснив і цей подвиг. Настав день, коли він зміг відтиснутися від підлоги шість разів. |
| 8945 |
Він почав пишатися своїм тілом і водночас плекати надію, що його обличчя також повертається до нормального стану. І лише коли він випадково поклав долоню на свій голомозий череп, то пригадав покраяне зморшками, жалюгідне обличчя, що дивилося на нього з дзеркала. Його розум також відновлювався. |
| 8946 |
Вінстон примощувався на ліжку, спирався спиною на стіну, клав собі на коліна грифельну дошку і неквапно займався самоосвітою. Він капітулює, це було вирішено. Тепер стало очевидним, що насправді він був готовий здатися ще задовго до того, як свідомо це вирішив. |
| 8947 |
З тієї самої миті, коли він потрапив до Міністерства Любові, — і навіть протягом тих хвилин, коли вони стояли разом із Джулією, безпорадно слухаючи, як грізний голос із телеекрана наказував їм, що їм робити, — він зрозумів легковажність і несерйозність своєї спроби виступити проти влади Партії. |
| 8948 |
Тепер він знав, що всі сім років за ним стежила Поліція Думок, як спостерігають за жуком крізь збільшувальне скло. Він не здійснив жодного вчинку, не промовив уголос жодного слова, яких би вони не побачили й не почули, в його голові не промайнуло жодної думки, якої б вони не розгадали. |
| 8949 |
Вони навіть акуратно клали на місце білу порошинку на обкладинці його щоденника. Вони ставили йому магнітофонні записи, показували світлини. На деяких з них вони були разом із Джулією. Атож, навіть так. Він більше не може боротися з Партією. Бо Партія права. |
| 8950 |
Він знав, що напише далі, але якийсь час не міг пригадати, про що йдеться. А коли нарешті зміг пригадати, то спромігся цього досягти лише шляхом логічних міркувань: це не були безпосередньо його думки. Він написав: Минуле ніколи не змінювалося. Океанія воює з Остазією. |
| 8951 |
Океанія завжди воювала з Остазією. Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд винні у тих злочинах, за які їх судили. Він ніколи не бачив світлини, що спростовувала їхню провину. Її ніколи не існувало, він її вигадав. |
| 8952 |
Це було немов плисти проти течії, яка, попри всі зусилля, все одно відносить назад, а потім раптом обернутися і, замість чинити їй опір, скоритися і поплисти за нею. Ніщо не змінне, окрім твого власного ставлення: те, що має статися, стається у будь-якому разі. |
| 8953 |
Йому тепер важко було зрозуміти, чому він так бунтував. Усе так легко, крім. Правдою може бути все що завгодно. Так звані закони природи — нісенітниця. Закон земного тяжіння — нісенітниця. Вінстон обміркував його слова. |
| 8954 |
Несподівано, як на поверхню моря зринає уламок затонулого корабля, у нього виникла думка: Він негайно відкинув цю думку. Його помилка очевидна. З неї випливає, що десь поза ним існує «реальний» світ, де відбуваються «реальні» речі. |
| 8955 |
Але як такий світ може існувати? Хіба ми не отримуємо знання про все, лише пропустивши його крізь власну свідомість? Усе, що відбувається — відбувається у нашій свідомості. Те, що відбувається в усіх свідомостях, відбувається насправді. |
| 8956 |
Він легко виявив хибність міркування, уник небезпеки нової помилки. Проте він усвідомлював, що така думка взагалі ніколи не повинна була у нього виникати. Як тільки виникала загроза небезпечної думки, в його свідомості мала відразу з'являтися сліпа зона. |
| 8957 |
Цей процес мав відбуватися автоматично, інстинктивно. У Новомові вони це називають злочстоп. Він заходився вправлятися у злочстопі. Він розглянув такі твердження, як і — і став переконувати себе, що він не бачить або не розуміє аргументів, які суперечать цим твердженням. Це було нелегко. |
| 8958 |
Такі вправи вимагали також певної інтелектуальної тренованості і вміння певної миті обережно застосовувати логіку, а наступної миті вже не помічати найгрубіших логічних помилок. Неуцтво було не менш необхідним, аніж освіченість, і настільки ж важким для оволодіння ним. |
| 8959 |
Водночас він намагався вгадати, коли вони його розстріляють. — сказав йому О'Браєн, але він знав, що не існує такого усвідомленого вчинку, яким він міг би наблизити мить своєї смерті. Це могло статися за десять хвилин, а могло й через десять років. |
| 8960 |
Вони могли багато років тримати його ув'язненим на самоті із собою, могли відправити його в табір примусової праці, могли, як інколи це робили, на деякий час звільнити. Цілком можливо, що перш ніж його розстріляють, спочатку знову буде розіграна уся драма його арешту та допитів. |
| 8961 |
Він міг бути певним лише в тому, що смерть не прийде саме тоді, коли він чекатиме на неї. Неоголошена традиція — звідкілясь про неї всі знали, хоча це й ніколи не озвучувалося — вимагала, щоб його застрелили ззаду, завжди у потилицю, без попередження, під час переходу коридором від камери до камери. |
| 8962 |
Одного дня — хоча вираз «одного дня» був неточним, цілком можливо, що це відбулося посеред ночі, — одного разу він провалився у дивне й блаженне сновидіння. Він ішов коридором, чекаючи кулі в потилицю. Він знав, що за мить її отримає. Усе було розв'язано, уточнено, примирено. |
| 8963 |
Не залишилося більше ані сумнівів, ані аргументів, ані болю, ані страху. Його тіло було здоровим і сильним. Він легко йшов, насолоджуючись рухом, і йому здавалося, ніби він іде у сяйві сонячних променів. |
| 8964 |
Це вже не був один з вузьких білих коридорів Міністерства Любові — він перебував у величезному освітленому сонцем проході, завширшки з кілометр, яким він ішов у наркотичному маренні. Він був у Золотій Країні, ішов стежкою, протоптаною через давнє, вкрите кролячими норами пасовище. |
| 8965 |
Він відчував під ногами пружну траву, а на обличчі лагідне сонячне світло. На краю пасовиська, ледь ворушачи вітами, стояли в'язи, а десь за ними дзюркотів струмок, у зелених заводях якого під вербами ліниво ворушила плавниками срібляста риба. Несподівано, опанований жахом, він підхопився на ноги. |
| 8966 |
Він підкорився Партії, але він і досі ненавидить Партію. Колись він ховав неправовірні думки під маскою послуху. Тепер він відступив ще назад: його свідомість скорилася, але він сподівався зберегти недоторканим своє єство. Він знав, що це помилка, але він прагнув цього. |
| 8967 |
Вони це зрозуміють — О'Браєн це зрозуміє. Все пропало через один ідіотський вигук. Він муситиме все пройти спочатку. На це можуть піти роки. Він провів рукою по обличчю, вивчаючи його нову форму. На щоках були глибокі зморшки, вилиці загострилися, ніс приплюснувся. |
| 8968 |
Крім того, відколи він востаннє бачив себе у дзеркалі, йому вставили всі нові зуби. Нелегко зберігати непроникний вираз обличчя, коли ти не знаєш, як воно зараз виглядає. У будь-якому разі, тут недостатньо просто контролювати його вираз. |
| 8969 |
Уперше він зрозумів, що коли потрібно зберегти таємницю, то мусиш ховати її навіть від себе. Ти повсякчас маєш знати, що вона тут, але поки вона не знадобиться, ти не повинен дозволяти їй виникати у твоїй свідомості в будь-якій конкретній формі. |
| 8970 |
І повсякчас муситиме тримати свою ненависть захованою глибоко всередині себе, ніби якесь фізичне утворення, яке є його частиною, але водночас і не пов'язане з рештою його самого, щось на зразок кісти. Одного дня вони вирішать його розстріляти. |
| 8971 |
Йому не скажуть, коли це має статися, але за кілька секунд до того можна буде здогадатися. Вони завжди стріляють у потилицю, коли ти йдеш коридором. Вистачить десяти секунд. За цей час його внутрішній світ може перевернутися з ніг на голову. |
| 8972 |
І потім раптом, не кажучи жодного слова, не міняючи ритму ходи, не міняючись в обличчі, — несподівано спаде маска — і бах! Вмить розрядяться батареї його ненависті. Ненависть виповнить його, як величезне бурхливе полум'я. І майже тієї ж миті — бабах! — вилетить куля, надто пізно чи надто рано. |
| 8973 |
Вони рознесуть його мозок на шматки, перш ніж зможуть вторгнутися в нього. Неправовірна думка залишиться непокараною, нерозкаяною, недосяжною для них назавжди. Вони продірявлять свою власну досконалість. Померти з ненавистю до них — це і є свобода. Він заплющив очі. |
| 8974 |
Це набагато важче, аніж дотримуватися інтелектуальної дисципліни. Це питання самоприниження, самокалічення. Він повинен зануритися в найсмердючіше багно. А що для нього найжахливіше, найнудотніше? Він подумав про Старшого Брата. |
| 8975 |
У його свідомість, здавалося, самовільно вповзло величезне обличчя (постійно бачачи його на плакатах, він уявляв його собі з метр завширшки), з густими чорними вусами, з очима, які скрізь стежили за ним. Що він насправді відчуває до Старшого Брата? Сталеві двері з брязкотом відчинилися. |
| 8976 |
До камери увійшов О'Браєн. За ним стояв офіцер із восковим обличчям й охоронці у чорних одностроях. Вінстон став перед ним. О'Браєн своїми дужими руками узяв його за плечі й пильно на нього подивився. Він помовчав і провадив трохи м'якшим тоном. |
| 8977 |
Ті камери, в яких охоронці його били, були нижче рівня землі. Кімната, в якій його допитував О'Браєн, була високо вгорі, майже під самим дахом. Камера, до якої його привели тепер, була глибоко внизу, мабуть, найглибше від усіх. |
| 8978 |
Вона була більшою, аніж переважна частина камер, де йому довелося побувати. Але він не розглядався. Він лише звернув увагу на два столики, які стояли перед ним, кожен накритий зеленим сукном. Один був за метр чи два від нього, а другий трохи далі, біля дверей. |
| 8979 |
Він був так міцно прив'язаний до стільця, що не міг поворухнути навіть головою. Ззаду його голову підпирало щось подібне до тугої подушечки, змушуючи його дивитися прямо перед собою. Якийсь час він був один, потім двері відчинилися й увійшов О'Браєн. Двері знову відчинилися. |
| 8980 |
Зайшов охоронець, несучи щось із дроту, схоже на коробку чи кошик. Він поставив це на дальній стіл. Через О'Браєна, який затуляв йому огляд, Вінстон ніяк не міг розгледіти, що то таке. Він трохи відступив убік, щоб Вінстон зміг роздивитися те, що лежало на столі. |
| 8981 |
Хоча клітка була за три чи чотири метри від нього, він зауважив, що вона розділена поздовжньою стінкою на два відділи, у кожному з яких ворушилося щось живе. То були пацюки. Коли Вінстон уперше поглянув на клітку, він несамохіть затремтів і його охопив непоясненний страх. |
| 8982 |
Але цієї миті до нього несподівано дійшло значення схожого на фехтувальну маску приладу. Його нутрощі, здавалося, перетворилися на кисіль. О'Браєн не відповів йому прямо. Натомість він заговорив тоном шкільного вчителя, яким іноді любив послуговуватися. |
| 8983 |
Він замислено вдивлявся у далечінь, ніби звертався до публіки, яка була десь за спиною у Вінстона. О'Браєн узяв клітку й переніс її на ближній стіл. Він обережно поставив її на зелене сукно. Вінстон чув, як йому у вухах стугонить кров. Йому здавалося, ніби він сидить зовсім самотній. |
| 8984 |
Він сидів посеред великої голої рівнини, посеред пустелі, залитої сонячним світлом, і звуки доходили до нього з величезної відстані. Але клітка з пацюками стояла лише за два метри від нього. Пацюки були величезні. |
| 8985 |
Вони досягли того віку, коли пацюча морда стає тупою й лютою, а шерсть замість сірої — бурою. У клітці здійнявся писк. Здавалося, цей звук дуже здалеку долетів до Вінстона. Пацюки билися. Вони намагалися дістати один одного крізь перегородку. |
| 8986 |
Також він почув глибокий розпачливий стогін, що теж долинув звідкілясь іззовні. О'Браєн узяв клітку і, підіймаючи її, щось у ній натиснув. Пролунало різке клацання. Вінстон зробив відчайдушне зусилля випручатися зі стільця. Однак марно: він не міг поворушити жодною частиною тіла, навіть головою. |
| 8987 |
О'Браєн підніс клітку ближче. Вона вже була менш як за метр від обличчя Вінстона. Клітка була все ближче, вона насувалася на його обличчя. Вінстон чув пронизливе пищання, яке, здавалося, лунало у нього над головою. Але він щосили стримував паніку. |
| 8988 |
Думати, думати — навіть протягом тих секунд, які в нього залишалися, — це була його єдина надія. Раптом йому в ніздрі ударив гидкий, нудотний сморід розлючених тварюк. Його різко й нестерпно занудило, і він майже знепритомнів. Усе почорніло. |
| 8989 |
На мить він перетворився на збожеволілу тварину, яка верещала не своїм голосом. А проте, вхопившись за рятівну думку, він виринув із пітьми. Він побачив один-єдиний шанс урятуватися. Він мусить прикритися від пацюків іншою людиною, тілом іншої людини. |
| 8990 |
Один із них стрибав угору й униз, а другий, старий пошарпаний патріарх стічних канав, став на задні лапки, а рожеві передні просунув крізь щілини у дроті й люто нюшив повітря. Вінстон бачив його вуса та жовті зуби. Його знову опанувала чорна паніка. Він був сліпий, безпорадний, збожеволілий. |
| 8991 |
І він заволав божевільним голосом, знову й знову: Він і досі був прикутий до стільця, але впав крізь підлогу, крізь стіни будівлі, крізь землю, крізь океани, крізь атмосферу, у космос, у провалля між зірками — і летів усе далі, далі й далі від пацюків. |
| 8992 |
Він був уже за багато світлових років звідси, але О'Браєн і досі стояв поруч нього. Він досі відчував холодний доторк дроту до своєї щоки. Але крізь темряву, що огортала його, почув ще одне металеве клацання, і знав, що то клацнули дверцята клітки, які зачинилися, замість того щоб відчинитися. |
| 8993 |
Крізь вікно на запорошені столи навскоси падало золотаве сонячне світло. Була п'ятнадцята — безлюдна пора. Вінстон сидів у своєму звичному кутку, втупившись у порожню склянку. Його погляд знову й знову падав на широке обличчя, яке дивилося на нього з протилежної стіни. |
| 8994 |
Під обличчям великими літерами було написано: СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ. Хоча його й ніхто не кликав, підійшов офіціант і наповнив його склянку джином, додавши кілька крапель з іншої пляшки, увінчаної корком з трубочкою. Це був сахарин, настояний на гвоздиці — фірмова родзинка закладу. |
| 8995 |
Вінстон слухав телеекран. Поки що з нього лунала лише музика, але будь-якої миті могли зачитати інформаційне зведення Міністерства Миру. Новини з африканського фронту були вкрай тривожними. Він думав про це з ранку до вечора. Євразійська армія (Океанія воювала з Євразією. |
| 8996 |
Океанія завжди воювала з Євразією) із загрозливою швидкістю наступала у південному напрямку. У полудневому зведенні не називали жодної конкретної території, та можливо, бої точаться вже у гирлі Конго. Браззавіль і Леопольдвіль опинилися під загрозою. |
| 8997 |
У ньому спалахнули бурхливі емоції, власне, не страх, а щось подібне до незрозумілого збудження, і майже відразу згасли. Він перестав думати про війну. Цими днями йому не вдавалося зосередитися на чомусь одному більш ніж на кілька секунд. Він підняв свою склянку і вдавив її одним ковтком. |
| 8998 |
Але найгіршим було те, що сморід джину, який не вивітрювався ні вдень ні вночі, нерозривно асоціювався у його уяві із запахами тих. Він ніколи, навіть подумки, не називав їх і, наскільки це можливо, намагався їх не уявляти. |
| 8999 |
Вони були чимось таким, що він не зовсім усвідомлював, але вони повсякчас бовваніли перед його обличчям, а їхній запах лоскотав його ніздрі. Коли джин почав здійматися в ньому, він червоногубо відригнув. |
| 9000 |
Відколи його звільнили, він розповнів, а його обличчя повернуло свій колишній колір — навіть аж занадто. Його риси зробилися грубшими, шкіра на носі й на вилицях побуряковіла, навіть лисина стала рожевою. |
| 9001 |
Офіціант, якого і цього разу ніхто не гукав, приніс шахову дошку й останній номер, розгорнутий на сторінці із шаховою задачею. Потім, побачивши, що Вінстонова склянка порожня, приніс пляшку з джином і наповнив її. Не було сенсу тут щось замовляти. Вони знали його звички. |
| 9002 |
На нього завжди чекала шахова дошка, його стіл у кутку завжди був зарезервований. Навіть коли кафе було забите, для Вінстона залишали стіл, оскільки ніхто не хотів сидіти поруч з ним. Він ніколи навіть не завдавав собі клопоту рахувати випиті склянки з джином. |
| 9003 |
Час від часу вони приносили йому брудний клапоть паперу, який вважався рахунком, але йому здавалося, що вони зменшували суму. Та йому було б байдуже якби вони робили навпаки. Тепер у нього завжди було чимало грошей. |
| 9004 |
У нього навіть була робота — умовна посада, за яку платили більше, ніж на його колишній роботі. Музика з телеекрана урвалась, і на зміну їй залунав голос. Вінстон підвів голову і став слухати. Проте він так і не почув зведень із фронту. Це було лише коротке повідомлення від Міністерства Достатку. |
| 9005 |
Виявляється, у попередньому кварталі Десятий Трирічний План з випуску шнурівок для черевиків був перевиконаний на дев'яносто вісім відсотків. Він вивчив шахову задачу і розставив фігури. Це було хитре закінчення партії за участі двох коней. Вінстон поглянув на портрет Старшого Брата. |
| 9006 |
Голос із телеекрана зробив паузу й додав іншим, набагато серйознішим тоном: Це мала бути звістка із фронту, інтуїція підказувала йому, що цього разу надійдуть погані новини. Увесь день, супроводжуючись короткими спалахами збудження, його не полишали думки про нищівну поразку в Африці. |
| 9007 |
Він бачив майже наяву, як євразійське військо перетинає ніколи не порушуваний кордон і, як колонія мурах, розповзається територією Африки. Чому не можна їх якось атакувати з флангу? В його свідомості яскраво окреслилися обриси західноафриканського узбережжя. |
| 9008 |
Він узяв білого коня й переставив його на інший край шахівниці. Він має стояти ось тут! Хоча він і бачив, як чорні орди сунуть на південь, проте він бачив й іншу силу, що потай гуртувалася, виходила їм у тил, перетинала їхні комунікації на суходолі й на морі. |
| 9009 |
Йому здавалося, що своїм бажанням він робив цю силу реальною. Але діяти треба швидко. Якщо вони здобудуть контроль над усією Африкою, якщо вони розташують аеродроми та бази субмарин на мисі Доброї Надії, це розітне Океанію навпіл. |
| 9010 |
Це може означати геть усе: поразку, крах, переділ світу, загибель Партії! Він глибоко вдихнув. У ньому нуртувала дивовижна суміш почуттів, навіть не суміш, а послідовне їх нашарування, і годі було визначити, яке з почуттів лежить в основі всього. Спазм минувся. |
| 9011 |
Є такі речі, власні вчинки, від яких ніколи не одужаєш. В його грудях, всередині, щось убили: випалили, витравили. Він зустрічався з нею, навіть розмовляв. Це було безпечно. Інтуїція підказувала йому: тепер вони майже не цікавляться тим, що він робить. |
| 9012 |
Це було у парку, в один із паскудних і холодних днів березня, коли земля була тверда мов залізо, а вся трава здавалася мертвою, й ніде не було жодного паростка, крім кількох крокусів, які виткнулися із землі, щоб їх відразу ж покалічив вітер. |
| 9013 |
Він якраз поспішав, у нього мерзли руки і сльозилися очі, коли за десять метрів побачив її. Його відразу приголомшило те, як вона змінилася, стала зовсім не схожою на себе. Вони майже розминулися, навіть не поглянувши одне на одного, а потім він розвернувся і неохоче пішов за нею. |
| 9014 |
Він знав, що небезпеки немає, що ніхто ними не зацікавиться. Вона мовчала. Звернула вбік і пішла навпростець по траві, ніби хотіла від нього відірватися, але потім, схоже, змирилася з тим, що він іде поруч. |
| 9015 |
Незабаром вони увійшли в негусті зарості безлистого чагарника, який ані ховав, ані захищав від вітру. Вони зупинилися. Було страшенно холодно. Вітер свистів у гілках і тріпав поодинокі бруднуваті крокуси. Він обняв її рукою за стан. |
| 9016 |
Поблизу не було телеекрана, але десь мали бути сховані мікрофони, крім того, їх могли побачити. Але це не мало значення, нічого не мало значення. Вони могли б лягти на землю й зробити це, якби у них було таке бажання. Подумавши про це, він похолов від жаху. |
| 9017 |
Вона ніяк не реагувала на руку, що її обіймала, — вона навіть не спробувала випручатися або скинути її із себе. Тепер він зрозумів, що в ній змінилося. Її обличчя стало жовтаво-землистим, лоб і скроню перетинав довгий, частково схований під волоссям шрам, але не це було головним. |
| 9018 |
Він пригадав, як одного разу після вибуху ракети допомагав витягти труп із якихось руїн і був здивований не лише його неймовірною вагою, а й тим, яким закляклим він виявився і як незручно було його тримати, від чого те тіло робилося більше схожим на камінь, аніж на людську плоть. |
| 9019 |
Тепер її тіло здавалося йому таким самим. Він подумав, що її шкіра зараз також зовсім інакша, ніж колись. Він не намагався її поцілувати, і вони не розмовляли. Коли йшли по траві назад, вона вперше на нього подивилася. То був короткий погляд, сповнений зневаги і неприязні. |
| 9020 |
Він розмірковував, чи ця неприязнь була через колишнє, а чи через його одутле обличчя й очі, які сльозилися на вітрі. Вони розташувалися на залізних стільцях, поруч, але не занадто близько одне до одного. Він зрозумів, що вона хоче щось сказати. |
| 9021 |
Вона на кілька сантиметрів посунула свій грубий черевик і зумисне зламала суху галузку. Він помітив, що її ступні наче стали ширшими. Вона ще раз з неприязню глипнула на нього. Більше їм не було чого сказати одне одному. Вітер обліплював їхні тіла тонкими комбінезонами. |
| 9022 |
Майже відразу їм стало ніяково мовчки сидіти там: крім того, було надто холодно, щоб сидіти нерухомо. Вона сказала, що їй ще треба встигнути на метро, і підвелася. Якийсь час він повільно й нерішуче йшов за нею. Вони продовжували мовчати. |
| 9023 |
Вона не намагалася позбутися його, але йшла так швидко, щоб він не міг іти поруч з нею. Він уже було вирішив провести її до станції метро, але несподівано оце ходіння на холоді здалося йому безглуздим і нестерпним. |
| 9024 |
Його охопило бажання не стільки покинути Джулію, скільки повернутися до кафе, яке ніколи досі не здавалося йому таким привабливим, як зараз. В його уяві постало ностальгійне видіння свого столика в кутку, з газетою, шахівницею і склянкою джину, яка ніколи не вичерпувалася. Крім того, там тепло. |
| 9025 |
Наступної миті він навмисне дозволив людям їх розділити. Спочатку вдав, ніби хоче її наздогнати, потім уповільнив ходу, розвернувся і подався у протилежному напрямку. За півсотні метрів озирнувся. Людей на вулиці було небагато, але він уже не зміг її розгледіти. |
| 9026 |
Нею могла бути кожна із десятків квапливих постатей. А можливо, він не зміг упізнати її зі спини через огрядне загрубіле тіло. Він справді хотів, щоб так сталося. Він не просто це сказав, він цього хотів. Він хотів, щоб пацюкам віддали не його, а її. |
| 9027 |
А тоді — можливо, цього й не було, можливо, це його пам'ять відгукнулася на такий звук — голос заспівав: Офіціант, який проходив повз нього, побачив, що його склянка порожня, й повернувся із пляшкою джину. Він узяв свою склянку й понюхав її. |
| 9028 |
Коли він прокидався, — а це зазвичай відбувалося не раніше одинадцятої години, — з обважнілими повіками, вогнем у роті і закляклою спиною, він би навіть не підводився з ліжка, якби не потрібно було дотягтися до пляшки і чайної кружки, які він ставив уночі на столик біля ліжка. |
| 9029 |
Удень він сидів, слухаючи телеекран, із скам'янілим обличчям і пляшкою напохваті. З п'ятнадцятої і аж до закриття закладу він стовбичив у кафе. Нікого більше не цікавило, чим він займається, його не будив жоден свист, жоден телеекран не горлав на нього. |
| 9030 |
Його призначили у підкомітет підкомітету, який був підрозділом одного з незліченних департаментів, що займалися дрібними проблемами, які виникали під час підготовки Одинадцятого видання Словника Новомови. |
| 9031 |
Вони займалися підготовкою чогось, що називалося Проміжним Звітом, але він ніколи не міг достоту зрозуміти, про що саме вони звітували. Здається, йшлося про те, де треба ставити коми — всередині дужок чи зовні. До комітету входили ще четверо людей, усі вони були схожими на нього. |
| 9032 |
А тоді несподівано з них ніби витікало життя, і вони сиділи за столом, дивлячись один на одного згаслими очима, наче привиди, які щезають після вранішнього крику півнів. Телеекран на мить замовк. Вінстон знову підвів голову. Повідомлення! Але ні, просто змінилася музика. |
| 9033 |
У нього перед очима стояла мапа Африки. Пересування армій там було у вигляді діаграми: чорна стріла була спрямована вертикально вгору, а біла стріла — горизонтально на схід, перетинаючи хвіст першої. Ніби для певності, він поглянув на незворушне обличчя на портреті. |
| 9034 |
Він побачив освітлену свічкою кімнату з ліжком, накритим білим покривалом, і себе, хлопця дев'яти чи десяти років, який сидить на підлозі, трясе гральні кості й збуджено сміється. Його мати сидить навпроти нього і також сміється. Мабуть, це було за місяць до того, як вона зникла. |
| 9035 |
То була хвилина злагоди, коли він забув про свій лютий голод і тимчасово ожила його колишня любов до неї. Він добре запам'ятав той день, похмурий сльотавий день, коли шибками вікон струменіла вода, а світло у кімнаті було надто тьмяне, щоб читати. |
| 9036 |
Нудьга двох дітей у темній, тісній кімнаті ставала нестерпною. Вінстон скиглив і приндився, робив марні спроби попросити їсти, гасав кімнатою, перекидаючи всі речі і копаючи нижні панелі стін, аж поки сусіди почали стукати в стіну, а мала знову й знову пхинькала. Врешті-решт мати сказала: |
| 9037 |
Вона вийшла під дощ до ближньої крамнички, де продавалося геть усе, і повернулася з картонною коробкою, в якій була гра. Він досі пам'ятав запах мокрого картону. Гра була нікудишньою. Дошка розстріскалася, а маленькі дерев'яні фігурки були так грубо вирізані, що не могли стояти й перекидалися. |
| 9038 |
Вінстон байдуже і похмуро дивився на гру. Але потім мати запалила недогарок свічки, вони сіли на підлогу й почали грати. Незабаром Вінстона охопив азарт, і він вибухав сміхом, а фігурки дерлися драбинами до перемоги, а потім ковзали по зміях униз майже до самого початку. |
| 9039 |
Вони зіграли вісім разів — кожен виграв по чотири гри. Надто мала, аби зрозуміти суть гри, сестричка сиділа, спершись на подушку, і сміялася разом з ними. До самого вечора їм усім було добре разом, як у його ранньому дитинстві. Він витіснив це видиво зі своєї свідомості. Фальшивий спогад. |
| 9040 |
Йому іноді докучали фальшиві спогади. Пусте, якщо знати, що насправді все це нічого не значить. Деякі події траплялися, деякі — ні. Він повернувся до шахівниці й знову підняв білого коня. Майже тієї самої миті кінь вислизнув у нього з пальців і зі стукотом упав на дошку. |
| 9041 |
Він стрепенувся, наче його штрикнули голкою. Повітря пронизав гучний звук сурми. Коли перед новинами звучав звук сурми, це завжди означало перемогу. Закладом неначе пробіг електричний розряд. Навіть офіціанти стрепенулися й нашорошили вуха. Звук сурми спричинив оглушливий гамір. |
| 9042 |
Вінстонові ноги конвульсивно засмикалися під столом. Він не підводився зі стільця, але подумки біг, дуже швидко біг разом із вуличним натовпом і оглушливо горлав. Він знову поглянув угору на портрет Старшого Брата. |
| 9043 |
Голос із телеекрана лунав і досі, розповідаючи про полонених, трофеї і різанину, проте крики зовні трохи стихли. Офіціанти поверталися до роботи. Один з них підійшов із пляшкою джину. Перебуваючи у блаженному маренні, Вінстон не звернув уваги на те, що йому знову наповнили склянку. |
| 9044 |
Він уже не біг вулицями і не горлав. Він повернувся у Міністерство Любові, і тепер, отримавши остаточне прощення, його душа була чистою, мов перший сніг. Він сидів на лаві підсудних, у всьому зізнавався і всіх здавав. |
| 9045 |
Він ішов вистеленим білими плитами коридором, і йому здавалося, що він іде під променями сонця, а за спиню у нього — озброєний охоронець. Довгоочікувана куля входила в його мозок. Він звів погляд на величезне обличчя. |
| 9046 |
Йому знадобилося цілих сорок років, аби зрозуміти, яка усмішка ховається під чорними вусами. О жорстоке, безглузде непорозуміння! О впертий, норовливий утікач від люблячої турботливості! Його щоками скотилися дві розбавлені джином сльози. Але все гаразд, тепер усе гаразд, боротьба завершилася. |
| 9047 |
Він здобув над собою перемогу. Він полюбив Старшого Брата. Новомову, офіційну мову Океанії, було створено для ідеологічних потреб Ангсоцу, або Англійського Соціалізму. У 1984 році ще не було жодної людини, яка б усно чи письмово послуговувалася Новомовою як єдиним засобом комунікації. |
| 9048 |
Передовиці в Таймсі писалися Новомовою, але то було справжнє сподвижництво, до снаги лише фахівцю. Сподівалися, що Новомова остаточно витіснить Старомову (або, як ми її називаємо, стандартну англійську мову) приблизно до 2050 року. |
| 9049 |
Версія, якою послуговувалися 1984 року і яка була втілена у Дев'ятому та Десятому виданнях словника Новомови, була тимчасовою і включала багато слів та архаїчних конструкцій, які згодом мали бути вилучені. Ми ж вестимемо мову про вдосконалену версію, втілену в Одинадцятому виданні словника. |
| 9050 |
Існує припущення, що коли остаточно запровадять Новомову і Старомова буде забута, неправовірну думку — тобто таку думку, яка відхиляється від принципів Ангсоцу — неможливо буде буде виразити, оскільки мислення передовсім базується на словах. |
| 9051 |
Її словник буде створений таким чином, що слова точно і дуже тонко виражатимуть саме те значення, яке захоче сформулювати член Партії, водночас виключаючи всі інші значення, а також саму можливість їх отримати хай навіть обхідними шляхами. Частково це було втілено за допомогою творення нових слів. |
| 9052 |
Але головним чином це завдання вирішувалося через вилучення небажаних слів, а також очищення слів від їхніх залишкових неправовірних значень і, наскільки це було можливо, очищення слів від будь-яких другорядних значень узагалі. Розгляньмо простий приклад. |
| 9053 |
Воно не може вживатися в його давньому значенні «політично вільний» або «інтелектуально вільний», оскільки більше не існує політичної й інтелектуальної свободи навіть у вигляді понять, а тому немає сенсу їх означувати. |
| 9054 |
Окрім вилучення явно єретичних слів, окремим завданням також було скорочення обсягу словника, з якого усувалися всі слова, без яких можна було обійтися. Новомова створювалася не для розширення, а для звуження обширу мислення, і, звівши вибір слів до мінімуму, цієї мети було опосередковано досягнуто. |
| 9055 |
Новомову було створено на основі відомої нам англійської мови, хоча багато речень Новомови — навіть ті, які не містять у собі новостворених слів — навряд чи будуть зрозумілі носієві сучасної англійської мови. |
| 9056 |
Простіше розглядати кожен клас окремо, але оскільки для всіх трьох категорій діють однакові правила, то в розділі, присвяченому словникові А, ми також обговоримо і граматичні особливості мови. Словник А. |
| 9057 |
Словник А складається зі слів, необхідних для повсякденного вжитку, таких як: їсти, пити, працювати, одягатися, підійматися сходами вгору і спускатися вниз, їздити на машині, займатися садівництвом, готувати їжу і таке інше. |
| 9058 |
Він був утворений майже виключно з тих слів, які нам уже відомі — таких як бити, бігти, собака, дерево, цукор, будинок, поле, але порівняно зі словником сучасної англійської мови їх надзвичайно мало, а їхні значення набагато вужчі. |
| 9059 |
Вони були позбавлені усіх багатозначностей і різних відтінків значень. З досягненням цього слово Новомови з цього класу претворилося на уривчасту послідовність звуків, виражаючи лише одне чітко визначене поняття. |
| 9060 |
Словник А зовсім непридатний для використання у літературній сфері або для ведення політичної чи філософської дискусії. Він покликаний означувати лише прості, прикладні думки, які зазвичай виражають конкретні об'єкти чи фізичні дії. Граматика Новомови має дві визначальні особливості. |
| 9061 |
Першою з них є майже повна взаємозамінність між різними частинами мови. Будь-яке слово (загалом це стосується навіть таких дуже абстрактних слів як якщо або коли) може використовуватися як дієслово, іменник, прикметник або прислівник. |
| 9062 |
Тут не має жодного етимологічного принципу: у деяких випадках за основу брався іменник, а в деяких — дієслово. Навіть там, де іменник і дієслово спорідненого значення не були етимологічно пов'язані, одне з двох слів часто вилучалося з Новомови. |
| 9063 |
Тому іноді для милозвучності до слова додавалися зайві літери або зберігалася його архаїчна форма. Але здебільшого ця потреба стосувалася слів, які належать до словника В. Далі у цьому есеї буде пояснено, чому полегшенню вимови надавалася така вага. Словник В. |
| 9064 |
Словник В головним чином складається зі слів, спеціально утворених для політичних цілей: вони не лише застосовуються у виключно політичному значенні, а й створені з наміром людині, яка їх використовує, накинути певне ставлення до явища/предмета. |
| 9065 |
Ці слова важко правильно вживати без повного розуміння принципів Ангсоцу. У деяких випадках їх можна перекласти на Старомову або навіть виразити словами зі словника А, але зазвичай це потребує розлогого описового перекладу і завжди призводить до втрати певних семантичних відтінків. |
| 9066 |
Слова зі словника В є певним різновидом вербальної стенографії, часто стискаючи цілий спектр понять до кількох складів, і водночас, на відміну від звичайної мови, їм властива набагато більша переконливість і точність. В усіх випадках слова зі словника В є складеними словами. |
| 9067 |
Слова словника В не створювалися на етимологічній основі. Слова, з яких їх утворювали, могли належати до будь-яких частин мови, розташовуватися у будь-якому порядку і як завгодно спотворюватися — задля полегшення вимови і водночас щоб було зрозуміле їхнє походження. |
| 9068 |
Але загалом усі слова словника В можуть утворювати флексії і утворюють їх, як і всі інші. Деяким словам зі словника В притаманні настільки тонкі відтінки значень, що вони майже не зрозумілі тому, хто не опанував мови загалом. |
| 9069 |
Таких слів було не багато, але вони наділялися дуже широким спектром значень, що включали у себе цілі низки слів, які можна було вилучити і забути, оскільки вони тепер входили у єдине всеохопне поняття. |
| 9070 |
Найбільшим викликом, з яким зіткнулися укладачі словника Новомови, було не винайти нові слова, а, винайшовши їх, точно з'ясувати, що вони означають: тобто з'ясувати, які серії слів вони собою замістять. |
| 9071 |
Йому не треба було знати, що ті боги носили імена Ваала, Озиріса, Молоха, Аштарота та інші: мабуть, що менше він про них знав, то ліпше було для його правовірності. Він знав Єгову й заповіді Єгови: тому він знав, що всі боги з іншими іменами та іншими характеристиками — фальшиві. |
| 9072 |
Воно включає в себе розпусту, перелюб, гомосексуалізм та інші збочення, а також звичайні статеві зносини, призначені лише для втіхи. Немає сенсу їх окремо перераховувати, бо всі вони однаково вважаються злочинними й, загалом, караються смертю. |
| 9073 |
Обмірковуючи єретичну думку за допомогою Новомови, нечасто можна просунутися у розмірковуваннях далі за усвідомлення, що вона єретична. Інших слів, необхідних для уточнення, не існує. У словнику В немає жодного ідеологічно нейтрального слова. Велику частину слів становлять євфемізми. |
| 9074 |
Наприклад, слова Комуністичний Інтернаціонал викликають в уяві складну картину універсального людського братерства, червоні прапори, барикади, Карла Маркса й Паризьку Комуну. Натомість слово Комінтерн позначає лише міцно спаяну організацію й чітко визначену доктрину. |
| 9075 |
Воно вказує на щось легко впізнаване і водночас обмежене у використанні, як стілець або стіл. Комінтерн — це слово, яке можна вимовити навіть не задумуючись, тоді як Комуністичний Інтернаціонал — це фраза, яка майже відразу змушує над нею замислитися. |
| 9076 |
Це пояснює не лише звичку скрізь, де можливо, створювати абревіатури, а й ту надмірну увагу, яка приділяється намаганням формувати їх таким чином, щоб вони легко вимовлялися. У Новомові милозвуччя домінує над будь-якими іншими аспектами, окрім точності значення. |
| 9077 |
І за необхідності, у жертву йому приносяться навіть граматичні правила. Оскільки для всіх політичних цілей передовсім потрібні короткі обрубані слова вузького значення, які можна швидко й легко вимовити і які у голові мовця породжують мінімум семантичних відтінків. |
| 9078 |
Їхнє вживання породжує нечітку вимову і, водночас, робить мовлення уривчастим та монотонним. Саме цього й намагалися досягти. Завдання полягало у тому, щоб зробити мову, а надто мову будь-якого ідеологічно заангажованого суб'єкта, максимально незалежною від свідомості. |
| 9079 |
Безперечно, у повсякденному житті, перш ніж щось сказати, іноді треба подумати, але член Партії, який висловлює політичне або етичне судження, мусить висловлювати правильні погляди так само автоматично і не задумуючись, як стріляючий кулемет. |
| 9080 |
Це досягається завдяки його спеціальній підготовці, мова озброює його надійним інструментом, а структура слів з їхнім різким звучанням і зумисною спотвореністю, що відповідає духу Ангсоцу, ще більше сприяє цьому процесові. Також сприятливим фактом є обмежений вибір слів. |
| 9081 |
Порівняно із сучасною мовою словник Новомови зовсім невеликий, і постійно відшуковуються усе нові способи його скорочення. Новомова відрізняється від майже всіх інших мов тим, що її словник, замість розширюватися, з кожним роком звужується. |
| 9082 |
Кожне скорочення було певним успіхом, оскільки кожне зменшення альтернативи вибору зменшувало спокусу думати. У кінцевому підсумку сподіваються, що артикульована мова утворюватиметься безпосередньо у гортані, зовсім не зачіпаючи найвищих мозкових центрів. |
| 9083 |
Вони нагадують наукові терміни, які ми застосовуємо сьогодні, і утворюються з тих самих коренів, але було також проведено роботу для надання їм точного визначення і очищення від небажаних значень. До них застосовуються ті самі граматичні правила, що й до слів з інших словників. |
| 9084 |
Дуже мало слів зі словника С застосовуються у повсякденному і політичному мовленні. Кожен учений або технічний працівник можуть знайти всі потрібні їм слова у списку, присвяченому його фаху, але вони рідко послуговуються словами з інших списків. |
| 9085 |
Лише дуже мала кількість слів належить до всіх списків, і немає словника, який би виражав функцію Науки як загальну методу мислення незалежно від її конкретних галузей. Власне, не існує навіть слова «наука», бо всі значення, які воно могло б виражати, цілком перебрало на себе слово Ангсоц. |
| 9086 |
Ворожі Ангсоцу ідеї можуть бути представлені лише в нечіткій безсловесній формі і можуть бути означеними лише у дуже загальних термінах, які узагальнюють і засуджують одразу велику групу неправовірних переконань, водночас не конкретизуючи їх. |
| 9087 |
Загалом, використати Новомову з неправовірною метою можна, лише незаконно переклавши деякі слова назад на Старомову. Наприклад, у Новомові можливе речення Всі люди рівні, але лише у сенсі, яким у Старомові було б наділене висловлювання Всі люди мають руде волосся. |
| 9088 |
Воно не містить у собі граматичної помилки, але висловлює очевидну неправду — те саме, що сказати: усі люди одного зросту, однакової ваги і наділені однаковою силою. Більше не існує концепту політичної рівності, і зі слова рівний було вичищене це побічне значення. |
| 9089 |
Передбачається, що з часом визначальні характеристики Новомови ставатимуть усе промовистішими — зменшуватиметься кількість її слів, дедалі вужчими ставатимуть їхні значення і так само зменшуватимуться шанси їхнього неправильного застосування. |
| 9090 |
Коли Старомова буде остаточно витіснена, порветься останній зв'язок, що поєднує людей з їхнім минулим. До того моменту історія вже буде переписана, але подекуди збережуться не до кінця цензуровані фрагменти з давньої літератури, і, якщо поновити знання Старомови, їх можна буде прочитати. |
| 9091 |
Перекласти якийсь уривок зі Старомови на Новомову можна буде тільки у тому разі, коли йтиметься про якийсь технічний процес, просту повсякденну дію, або якщо він за своєю суттю буде правовірним (добродумним — як сказали б Новомовою). |
| 9092 |
На практиці це означає, що жодна книжка, написана приблизно до 1964 року, не може бути цілком перекладена. Дореволюційну літературу можна піддати лише ідеологічному перекладу — тобто змінивши не лише її мову, а й зміст. |
| 9093 |
Щоб забезпечити ці права, люди обирають собі уряд, який отримує владу зі згоди тих, ким він керує. І якщо будь-яка форма врядування починає руйнувати ці незаперечні права, то люди мають право замінити або повалити цю владу і вповноважити нову. |
| 9094 |
Дотримуючись змісту оригіналу, Новомовою неможливо перекласти цей уривок. Найточніший його переклад стиснув би цей уривок в одне слово думкозлочин. Повний переклад можливий лише у вигляді ідеологічного перекладу, у якому слова Джефферсона замінили б на панегірик абсолютній владі. |
| 9095 |
Насправді таким чином уже було трансформовано велику частину літератури минулого. З міркувань престижу бажано було зберегти пам'ять про певні історичні постаті, водночас привівши їхні досягнення у відповідність до філософії Ангсоцу. |
| 9096 |
Перекладаються різні письменники, такі як Шекспір, Мільтон, Свіфт, Байрон, Дікенс та деякі інші: коли це завдання буде виконане, їхні оригінальні твори з усією тією літературою минулого, якій пощастило зберегтися, будуть остаточно знищені. |
| 9097 |
Ці переклади вимагають повільної і копіткої праці, і навряд чи можна сподіватися, щоб їх було закінчено раніше першого або другого десятиліття двадцять першого сторіччя. Існує також велика кількість суто утилітарної літератури — безцінні технічні посібники тощо, які зазнають тієї ж долі. |
| 9098 |
Саме закінчилася Друга світова війна — кровопролитна і надзвичайно ефективна за показником нищення людей і створених ними благ. Вона відбулася лише через двадцять років після не менш кривавої, але дещо менш технологічної Першої світової. |
| 9099 |
Природно, що Орвелл у романі не приховує своїх похмурих прогнозів щодо подальшого напряму розвитку цивілізації. Друга світова війна завершилася використанням нової надпотужної атомної зброї, здатної водночас нищити мільйони людей і руйнувати величезні міста-мегаполіси. |
| 9100 |
Власне, світ «1984» — це світ після умовної Карибської кризи, яка так і не була розв'язана. Або ж, якщо завгодно, була розв'язана саме атомною зброєю, і людство нарешті отримало відповідь на запитання щодо атомної війни. |
| 9101 |
Схожа й атмосфера обох книжок, та й зображений у них тип суспільства однаковий, хоча у Гакслі не так сильно відчувається політичний підтекст і помітніший вплив найновітніших біологічних і психологічних теорій». |
| 9102 |
Орвелл вважає, що майбутні тоталітарні режими характеризуватимуться не лише обмеженням свободи, але й навмисним загальним зубожінням населення, утримуванням його у постійному страху, пригніченні і неуцтві. |
| 9103 |
Першокласний науковий працівник виводиться наскільки ж легко, як і напівідіот касти Епсілон, і в обох випадках легко усуваються залишки примітивних інстинктів на кшталт материнських почуттів чи жаги свободи. |
| 9104 |
Але тоді лишається незрозумілою причина такого витонченого розділення зображуваного суспільства на касти. Це не економічна експлуатація, але й не бажання залякати і пригнобити. Тут не існує ні голоду, ні жорстокості, ні будь-яких страждань. |
| 9105 |
У верхів немає серйозних причин, щоб триматися за владу, і, хоча кожен знаходить своє щастя у безглуздості, життя стало настільки порожнім, що важко повірити у можливість існування описаного суспільства». |
| 9106 |
Ще одним підтвердженням впливу принаймні роману на подальше написання «1984» є лист Джорджа Орвелла до Гліба Струве від 17. 02. 44, в якому він дякує за те, що Струве надіслав йому книжку Замятіна, і, зокрема, пише: про який я раніше не чув. |
| 9107 |
Тобто прадавній конфлікт «я — вони», на думку всіх трьох письменників, у майбутньому неодмінно вирішиться на користь «ми», оскільки саме такий стан суспільства і є головною передумовою здійснення над ним влади. |
| 9108 |
Тобто, якщо в обох випадках тоталітаризм має хоч якесь виправдання і влада лицемірно, а чи щиросердно виправдовувалася певною благою метою, то в Орвелла немає жодних ілюзій щодо справжньої мети здійснення влади. |
| 9109 |
Свій погляд на кінцеву мету влади Орвел, найкраще виражає вустами О'Браєна: Тут немає місця тій сірій безвиході, невимовній самотності й усвідомленню приреченості на життя у світі, де минуле скасоване, знищене й розпорошене, а майбутнє навічно забетоноване у безкінечному сьогоднішньому дні, як це описано у «1984»: Мабуть, їх дуже обурював цей текст, якщо йому дозволили з'явитися лише за рік-два до краху про-гнилої червоної імперії, дозволили тоді, коли вже кілька років як дозволялося все, включаючи рок-музику, Бога, проституцію, рекет і навіть найжахливіше — приватне підприємництво. |
| 9110 |
До кінця життя Орвелл був послідовним і переконаним соціалістом. У когось, певно, цей факт може викликати природне здивування, оскільки у «1984» він безжалісно критикує саме соціалістичну модель суспільства, нехай і у крайньому тоталітарному його прояві. |
| 9111 |
Як зазначає сам Орвелл, до 1930 року він не мав чітко окреслених політичних поглядів. Він став соціалістом радше через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших верств промислового робітництва, аніж через теоретичне захоплення плановим суспільством. |
| 9112 |
Після закінчення школи, коли майбутньому письменникові не було ще й двадцяти років, він виїхав у Бірму і вступив у лави Імперської поліції в Індії. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія. На цій службі він пробув п'ять років. |
| 9113 |
Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії — перша ластівка майбутніх грізних подій, що на довгі роки охоплять Європу, а разом з нею і півсвіту. Подружжя виявило бажання поїхати до Іспанії та взяти учать у війні на боці іспанського уряду. |
| 9114 |
В Іспанії Орвелл пробув близько шести місяців на арагонському фронті, поки фашистський снайпер не прострелив йому шиї. Як писав сам Джорж Орвелл, у ранньому періоді війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що велася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. |
| 9115 |
Таким чином, у першій половині 1937 року, коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькістів, Орвелл з дружиною раптом опинились між переслідуваними. |
| 9116 |
Письменник тоді ще не знав, що для Сталіна в Іспанії точилося дві війни — другорядна війна проти фашизму і головна, таємна війна проти Троцького, за одноосібний вплив на міжнародний комуністичний рух. |
| 9117 |
Насправді Орвеллу з дружиною дуже пощастило, що їм вдалося виїхати з Іспанії живими, та ще й не бувши жодного разу заарештованими, оскільки багато з-поміж їхніх друзів було розстріляно, інші просиділи довгий час у в'язницях чи просто позникали. |
| 9118 |
Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СРСР і були лише їхнім відлунням. Суть обвинувачень — а саме: змова з фашистами — була в Іспанії і в СРСР однакова. Коли йшлося про Іспанію, Джорж Орвелл знав напевне, що ці обвинувачення брехливі і безпідставні. |
| 9119 |
А повернувшись до Англії, він побачив, що розсудливі й добре інформовані оглядачі вірять в усілякі неймовірні оповідки про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової зали. Роман «1984» побудований за класичною оповідною схемою і складається із трьох частин. |
| 9120 |
Друга частина присвячена його коханню з Джулією і налагодженню контактів з О'Браєном у надії розпочати підпільну діяльність проти Партії. А третя частина оповідає про «лікування» Вінстона у Міністерстві Любові. |
| 9121 |
Та якщо оголити структуру «1984» до самої основи, дістатися до його каркасу, то ми, по суті, отримуємо дві рівнозначно вагомі частини роману. Перша частина — це запитання Вінстона щодо світу, в якому він живе. |
| 9122 |
Тобто Вінстон отримує справжні відповіді на те, що його завжди цікавило, але ці відповіді унеможливлюють подальше існування його самого. У цьому випадку твердження, що знання оплачуються дорогою ціною, доведене до найвищого ступеня. |
| 9123 |
Проте, потрапивши у Міністерство Любові, Вінстон зіштовхується з партійною логікою О'Браєна — він своїми збоченими аргументами щоразу спростовує всі логічні міркування Вінстона, які на початку видавалися йому непохитними. О'Браєн послідовно доводить, що реальність — це лише породження свідомості. |
| 9124 |
Такий підхід, хоча, можливо, й не відображає так званого об'єктивного стану речей, водночас є надзвичайно корисним і продуктивним у питаннях, що стосуються нав'язування масам певних ідеологічних платформ, маніпулювання фактами, перекручування історичних свідчень і навіть заперечення очевидних речей. |
| 9125 |
У книжці багато розповідається про принципи застосування дводумства, цього ефективного інструменту маніпулювання дійсністю і наріжного каменя владарювання Партії, але водночас декому може здатися, що принцип дводумства носить дещо перебільшений, гротескний, а чи символічний характер. |
| 9126 |
І як тут не згадати недавню історію і те, що, а потім пригадати пакт Молотова-Ріббентропа і радісні усмішки радянських і німецьких солдатів, які 1939 року пліч-о-опліч із солдатами фашистської Німеччини марширували вулицями захопленої і розділеної Польщі? Дводумство — це наша з вами справжня реальність, яка й досі існує, допомагаючи отруювати свідомість мільйонів людей. |
| 9127 |
У цій своїй наївній вірі Вінстон певною мірою відображає класичну позицію інтелігенції, яка чомусь завжди сподівається, що з якоїсь причини низи раптом самі собою порозумнішають, стануть свідомими і повстануть проти поневолювачів. |
| 9128 |
Але Вінстон вірить у можливість ще одної, нехай віддаленої у часі остаточної соціалістичної революції, яка, на відміну від усіх попередніх, чомусь має дати позитивні результати. На його думку, проли врешті-решт «пробудяться», стануть розумними і почнуть свідомо прагнути до зміни суспільного устрою. |
| 9129 |
Окрім того, проли, які становлять переважну частину населення суспільства Океанії, якраз і є тією мовчазною, інертною, неосвіченою і через це легкокерованою масою, яка слугує найкращим підмурівком для вічного панування Партії. |
| 9130 |
Далі О'Браєн великодушно відповідає на ще одне запитання, на яке Вінстон ніяк не міг знайти відповіді: він розумів як, тобто якими методами Партія здійснює свою владу, але ніяк не міг зрозуміти навіщо. |
| 9131 |
Найстрашніше те, що для Партії, для її всепроникної сили немає жодних бар'єрів, немає нічого нездійсненного, немає жодної царини, яку б вона не змогла переробити, вивернути, спотворити за своїм бажанням і на свій власний розсуд — навіть думки людини, навіть її почуття. |
| 9132 |
Поступово, крок за кроком, за допомогою хитромудрих приладів, тортур, безкінечних принижень і вивернутої, збоченої логіки О'Браєн дістається до свідомості Вінстона і змінює його ставлення до об'єктивної реальності. |
| 9133 |
Коли тортури сягають апогею, Вінстон у розпачі питає, що він іще має розказати, кого ще він має зрадити, щоб вони припинили його муки, і О'Браєн йому відповідає, що він мусить змінитися, вилікуватися. |
| 9134 |
Далі О'Браєн пояснює принцип боротьби Партії з будь-яким виявом вільнодумства, — він називає це лікуванням, — оскільки офіційна доктрина Партії полягає у тому, що нормальна людина не може протестувати проти Партії — так можуть чинити або вороги, або душевно хворі. |
| 9135 |
От Вінстон, приміром, душевно хворий, і завданням О'Браєна є його лікування. Режими минулого, зазначає О'Браєн, дозволяли собі знищувати ворогів не вилікуваними — йдучи на смерть, ті ще більше зміцнювалися у власній правоті і так перетворювалися на героїчні символи опору. |
| 9136 |
І справді, те, що відбулося з Вінстоном у Міністерстві Любові, — страшніше за будь-яке фізичне каліцтво, будь-яке страждання і навіть страшніше за саму смерть, бо ті зміни, яких зазнав Вінстон, стосуються самої його суті, його глибинного єства, якщо завгодно — його душі. |
| 9137 |
Оце і є справжня, найжахливіша смерть. Але навіть видозмінивши Вінстонове єство, змусивши його внутрішньо капітулювати, відмовитися від будь-якого виду опору, Партія ще не отримала остаточної перемоги над ним. |
| 9138 |
У кожної людини є свій власний зачаєний жах, щось таке, перед чим капітулює її свідомість, її тіло, її єство, щось настільки для неї нестерпне, що, аби цього уникнути, людина ладна на все, на будь-яку зраду, на будь-який злочин. |
| 9139 |
Словом, немає такого, чого б не зробила людина, аби уникнути оцього свого найголовнішого жаху. Це є у кожного. У випадку Вінстона цим потаємним нестерпним жахом виявляються пацюки. Зіштовхнувшись зі своїм страхом буквально обличчям до обличчя, Вінстон зраджує своє кохання до Джулії. |
| 9140 |
Прикметним є те, що ця зрада є глибинною і щирою, після якої вже неможливе кохання — він свідомо випалює в собі це останнє почуття, цю останню незайману часточку своєї душі, завдяки якій він ще залишався не повністю «вилікуваним», а отже хоча б частково залишався собою. |
| 9141 |
Цим вони відразу розставляють усі крапки над «і» у своєму подальшому короткому спілкуванні, під час якого не відчувають одне до одного нічого, окрім виразної неприязні. Партія вкотре перемогла — вони обоє «вилікувалися» від свого кохання, вони обоє стали такими, якими хотіла їх бачити Партія. |
| 9142 |
Отже, всі Вінстонові ілюзії щодо можливості спротиву всеохопній тоталітарній машині Партії планомірно і одна за одною розвіюються, врешті-решт перетворюючи його самого на найвагоміший доказ хибності своїх колишніх поглядів. |
| 9143 |
А ще він подумки звертається до О'Браєна — єдиної людини, яка, на його думку, може його зрозуміти. Джулію ж не цікавлять його рефлексії і розмірковування над тоталітарним правлінням Партії і можливостями повалення її влади — протест Джулії простий і приземлений. |
| 9144 |
Вона не розділяє розпачу Вінстона стосовно світу, в якому вони вимушені жити, її не цікавить ні те, хто з ким ще вчора воював і хто із ким воює сьогодні, і навіть головна та єдина книжка спротиву авторства Ґолдштайна викликає у неї нудьгу. |
| 9145 |
Можливо, саме через оцю свою самотність, неможливість ні з ким вести діалог на рівних, навіть після всіх мук, яких О'Браєн завдає Вінстонові, той все одно продовжує відчувати до нього глибоку прихильність. Стосунки Вінстона і О'Браєна виразно позначені елементами стокгольмського синдрому. |
| 9146 |
Навіть попри ті перспективи страшного безнадійного тоталітарного світу, про який розповідає Вінстонові О'Браєн і який своїми діями втілює Пратія і особисто він, Вінстон все одно відчуває до нього прихильність, оскільки О'Браєн розумний, він його розуміє і з ним можна поговорити. |
| 9147 |
Цей момент, можливо, вказує на те, як Орвелл, бачить стосунки інтелігенції і панівного апарату, коли інтелігенція дозволяє робити з нею все що завгодно, аби лише палач видавався більш-менш культурним і освіченим: Певною мірою так воно і є. |
| 9148 |
Проте за всіма цими ідеологічними протистояннями і холодними війнами мало хто розумів, що «1984» викриває тоталітарну сутність влади як такої, не зважаючи на її колір. І декорації не є такими вже й важливими, і не обов'язково прес влади має бути у вигляді, чи. |
| 9149 |
Проте ті методи, що використовуються у сучасній Росії, методи перетворення людини на слухняний інструмент ненависті і підтримки будь-якого злочину, який лише вигідний панівному режимові, вочевидь, ще ефективніші, аніж описані Орвеллом. |
| 9150 |
Але сучасна російська агітпроп машина примудрилася досягти не менш вражаючих результатів, геть не вдаючись до тортур, а лише завдяки тупому, але надзвичайно об'ємному і масштабному інфо-бомбардуванню населення. |
| 9151 |
І якщо пригадати три головні партійні гасла: і, то якраз останнє гасло варто поставити на перше місце, оскільки саме воно і є визначальною передумовою успішного втілення інших двох. Як писав Вінстон у своєму щоденнику: «головне — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4. |
| 9152 |
Ураган лютував без перепочинку з 18 до 26 березня і зробив вели чемні спустошення в Америці, у Європі й в Азії, захопивши зону завширшки тисяча вісімсот миль, що простягнулася до екватора навскіс від тридцять п'ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. |
| 9153 |
Вірите, цілі краї, перетворені на пустелі згубною силою смерчів, які трощили все на своєму шляху, багато тисяч людей, що загинули на суші або поховані у безодні морській, — такі були наслідки цього грізного урагану. |
| 9154 |
Справді, ураган підхопив повітряну кулю, підкинув її, неначе м'яча, на вершину смерчу і, завертівши разом зі стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев'яноста миль на годину; куля вовчком оберталася навколо власної осі, начебто потрапила у якийсь повітряний мальстрим. |
| 9155 |
Під нижнім обручем сітки повітряної кулі гойдалася плетена гондола, де знаходилися п'ятеро людей, — їх ледве можна було розрізнити в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що стояв над поверхнею океану. |
| 9156 |
Звідки ж нісся цей аеростат, жалюгідна іграшка невблаганної бурі? З якого куточка земної кулі ринувся він у небеса? Безсумнівно, він не міг вирушити в дорогу під час негоди. Але ж ураган не вщухав уже п'ять днів, — його перші ознаки проявилися 18 березня. |
| 9157 |
Були всі підстави припустити, що ця повітряна куля примчалася здалеку, тому що вона напевно пролітала не менше двох тисяч миль на добу. Мандрівники в гондолі не мали можливості встановити, чи велику відстань вони подолали і куди занесло аеростат, — для цього не було в них жодної віхи. |
| 9158 |
Можливо, вони випробували на собі надзвичайно цікаве явище: линучи на крилах шаленої бурі, вони її не відчували. Куля рухалася далі, а пасажири не помічали ні її обертального руху, ні скаженого переміщення по горизонталі. Очі їхні нічого не розрізняли крізь хмари, що клубочилися під гондолою. |
| 9159 |
Навколо них усе застилала завіса туману, такого щільного, що вони не могли б сказати — день зараз чи ніч. Жодного відблиску небесних світил, найменшого відлуння земних шумів, хоча б слабкого відгомону ревучого океану не долинало до них серед безмежної пітьми, доки вони летіли на великій висоті. |
| 9160 |
Почувши ревіння моря під гондолою, мандрівники вважали, що вгорі для них менше небезпеки, і без вагань викинули за борт навіть найнеобхідніші речі, тому що намагалися всіляко зберегти газ — цю душу свого повітряного корабля, який ніс їх над безоднею океану. |
| 9161 |
Ніч минула в тривогах, що були б смертельними для людей боязкіших. Нарешті, почало світати, і тільки-но розвиднилося, ураган начебто потихшав. 24 березня з раннього ранку з'явилися ознаки близького заспокоєння. На світанку навислі над морем грозові хмари піднялися високо. |
| 9162 |
За кілька годин лійка смерчу розширилася, і стовп його розірвався. Ураган перетворився на «дуже свіжий вітер», тобто швидкість переміщення шарів повітря зменшилася вдвічі. Усе ще, як кажуть моряки, дув «вітер на три рифи», але розбурхані стихії майже вгамувалися. |
| 9163 |
До одинадцятої години ранку небо майже очистилося від хмар, вологе повітря набуло тієї особливої прозорості помітної після того, як пронесеться сильна буря. Здавалося, ураган не забрався геть, на захід, а припинився сам собою. |
| 9164 |
Можливо, коли розірвався стовп смерчу, буря розродилася електричними розрядами, як це буває іноді з тайфунами в Індійському океані. Але в той же час пасажири повітряної кулі знову помітили, що вони повільно, але безупинно спускаються. |
| 9165 |
Щоб полегшити вагу гондоли, мандрівники вже викинули за борт останні хоч трішки важкі предмети, позбулися невеликого запасу їжі, навіть пожбурляли все, що лежало в них у кишенях; потім один з пасажирів піднявся на нижній обруч, до якого була прикріплена мотузяна сітка, що захищає оболонку кулі, й спробував щільніше прив'язати нижній клапан аеростата. |
| 9166 |
Навкруги тільки море все ще з незбагненною люттю перекочувало хвилі. Куди не кинеш оком — скрізь тільки безмежний океан; нещасні аеронавти, хоча й дивилися з великої висоти і могли охопити поглядом простір на сорок миль навколо, не бачили берега. |
| 9167 |
Перед ними розлягалася тільки водна пустеля, безжалісно схльостана ураганом, порита хвилями, — вони неслися, немов дикі коні з розхристаними гривами; гребені лютих валів, що миготіли, здавалися зверху величезною білою сіткою. |
| 9168 |
Але старання їхні залишалися марними — куля опускалася все нижче, разом з тим вітер ніс її з надзвичайною швидкістю в напрямку з північного сходу на південний захід. Мандрівники опинилися в жахливому становищі. Сумнівів не залишилося — вони втратили будь-яку владу над аеростатом. |
| 9169 |
Усі їхні спроби ні до чого не призводили. Оболонка повітряної кулі стискалася все більше. Газ виходив з неї, і не було ніякої можливості втримати його. Спуск помітно прискорювався, до години дня гондолу відокремлювало від поверхні океану тільки шістсот футів. А газу все меншало. |
| 9170 |
Залишалося спробувати тільки один засіб, і мандрівники вдалися до нього, показавши себе людьми енергійними і відважними, котрим не раз доводилося дивитися смерті в очі. Ні найменшого нарікання не зірвалося з їхніх вуст. |
| 9171 |
Вони вирішили боротися до останньої хвилини і всіма силами намагатися сповільнити падіння кулі. Гондола являла собою щось на зразок плетеного кошика і, звичайно, не могла плавати: якби вона впала у воду, відразу б затонула. |
| 9172 |
До другої години дня аеростат опинився вже за чотириста футів від поверхні океану. І тоді пролунав мужній голос — голос людини сміливої, чиє серце не знає страху. Йому озвалися голоси не менш рішучі. І негайно важкий мішок полетів в океан. |
| 9173 |
Дійсно, залишався тільки цей єдиний і останній спосіб полегшити кулю. Мотузки, якими гондола була прив'язана до обруча сітки, перерізали, і тільки-но гондола відірвалася, аеростат піднявся на висоту до двох тисяч футів. |
| 9174 |
П'ятеро мандрівників видерлися вище обруча і тепер трималися у вічках сітки, вчепившись за мотузки. Всі п'ятеро дивилися вниз, туди, де ревів океан. Відомо, якою незвичайною чутливістю відрізняється будь-який аеростат. Зменшіть хоч трохи його вантаж, і куля відразу підніметься вгору. |
| 9175 |
Аеростат, що ширяє у повітрі, своєю чутливістю подібний до математично точних терезів. І цілком зрозуміло; що куля без досить важкої гондоли негайно злетить на значну висоту. так і сталося в даному випадку. Але, протримавшись одну мить вгорі, аеростат знову почав спускатися. |
| 9176 |
Газ витікав крізь діру в оболонці, і пошкодження неможливо було усунути. Мандрівники зробили все, що могли, і тепер уже ніякі сили людські не врятували б їх. Надія була тільки на чудо. О четвертій годині дня куля опинилася на висоті всього лише п'ятисот футів від поверхні океану. |
| 9177 |
Кулю, як і раніше, несло вітром до південного заходу; зранку вона вже пролетіла сотні миль, і дійсно перед мандрівниками постав досить високий берег. Але земля ця знаходилася на відстані тридцяти миль. Вони не знали, острів це чи материк, навряд чи уявляли, до якої частини світу їх занесло бурею. |
| 9178 |
Але нехай навіть замість гостинної землі перед ними лежав незаселений острів, до нього необхідно було дістатися за будь-яку ціну. Однак о четвертій годині дня остаточно з'ясувалося, що куля більше триматися в повітрі не може. Вона летіла, торкаючись поверхні води. |
| 9179 |
Гребені величезних валів не раз лизали нижні вічка сітки, вона намокла, обважніла, і аеростат ледве піднімався, як птах з перебитим крилом. Пасажири, які схопилися за сітку, стали для кулі непосильним тягарем, — незабаром вона наполовину занурилася у воду, і розлючені хвилі взялися цвьохати по ній. |
| 9180 |
Оболонку вигнуло горбом, і вітер, надувши її, помчав по воді, немов вітрильний човен. Здавалося, ось-ось вона досягне суші. І дійсно, їх відділяли два кабельтових від берега, як раптом у чотирьох мандрівників вирвався лемент жаху. |
| 9181 |
Немов звільнившись від якоїсь частини свого вантажу, вона піднялася на тисячу п'ятсот футів, але тут потрапила до повітряної лійки, її закрутило вітром і понесло вже не вбік суші, а майже паралельно до неї. |
| 9182 |
Куля, звільнившись від обтяжливого тягаря, злетіла з першим поривом вітру і, немов поранений птах, на мить повернутий до життя, знялася вгору і зникла в небесному просторі. Гондола аеростата несла п'ятьох мандрівників і собаку, але на берег викинуло тільки чотирьох. |
| 9183 |
Двадцятого березня мандрівники вже знаходилися за сім тисяч миль від Ричмонда, оточеного військами генерала Улісса Гранта, — вони втекли зі столиці штату Віргінія — головної цитаделі сепаратистів у дні жахливої Громадянської війни. Повітряна їхня подорож тривала п'ять днів. |
| 9184 |
Один з найпримітніших бранців перебував при головному штабі армії Гранта, звали його Сайрес Сміт. Сайрес Сміт, уродженець Массачусетсу, за професією інженер, був першокласним ученим; під час війни уряд Сполучених Штатів довірив йому керувати залізницями важливого стратегічного значення. |
| 9185 |
Худий, кощавий, сухорлявий, він і зовні міг нагадувати справжнього північноамериканця, і хоча йому було не більше сорока п'яти років, у його коротко обстриженому волоссі блищала сивина; срібні нитки проглядали б і в бороді, але Сайрес Сміт не мав бороди, залишаючи тільки густі вуса. |
| 9186 |
Його обличчя вражало суворою красою і карбованим профілем — такі обличчя начебто створені для того, щоб їх зображували на медалях; очі горіли вогнем енергії, суворі губи рідко посміхалися, — словом, у Сайреса Сміта був вигляд ученого, наділеного духом воїна. |
| 9187 |
Він належав до числа тих інженерів, які на початку своєї кар'єри добровільно орудували молотом і киркою, уподібнюючись генералам, які піднялися службовими сходинками від рядових. Тому не дивно, що при винятковій винахідливості й гостроті розуму він мав ще й дуже спритні, вмілі руки. |
| 9188 |
Розвинута мускулатура вказувала на його велику силу. Це була людина справи і разом з тим мислитель; він діяв без будь-яких зусиль над собою, спонукуваний неприборканою життєвою енергією, відрізнявся рідкісною завзятістю й ніколи не лякався можливих невдач. |
| 9189 |
Великі знання поєднувалися в нього з практичним складом розуму і, як говорять солдати, з великою кмітливістю; до того ж він виробив у собі чудову витримку і за будь-яких обставин не втрачав голови, — коротше кажучи, у нього найкраще розвилися три риси, властиві сильній людині: енергія фізична і розумова, цілеспрямованість і могутня воля. |
| 9190 |
Почавши службу під командою Улісса Гранта в загоні волонтерів Іллінойсу, він боровся під Падьюкою, Белмонтом, Пітсбургом-Лендингом, під час облоги Коринфа, біля Порт-Гібсона, біля Чорної Ріки, під Чаттанугою, біля Уайльдернесса, на Потомаці — і всюди боровся доблесно, як солдат, гідний генерала Гранта, який на запитання про втрати відповів: |
| 9191 |
Сто разів Сайрес Сміт міг опинитися серед тих, кого не підраховував грізний полководець, але хоч він і не беріг себе в цих битвах, йому щастило до того дня, коли він був поранений під Ричмондом і попав у полон. |
| 9192 |
Разом із Сайресом Смітом того ж дня потрапила до рук жителів Півдня й інша видатна людина — такий собі Гедеон Спілет, спеціальний кореспондент газети, прикомандирований до армії жителів Півночі для того, щоб стежити за перипетіями війни. |
| 9193 |
Гедеон Спілет належав до тієї дивної породи репортерів, переважно англійців і американців, які за прикладом Стенлі та йому подібних не відступають ні перед чим, аби добути точні зведення про злободенну подію та швидше повідомити їх до своєї газети. |
| 9194 |
У Сполучених Штатах такі великі газети, як, стали справжньою силою, і з їхніми представниками, «спеціальними кореспондентами», доводиться рахуватися. Гедеон Спілет займав одне з перших місць серед цих «спеціальних кореспондентів». |
| 9195 |
Чоловік досить гідний, енергійний, рухливий і рішучий, журналіст, який об'їхав увесь світ, солдат і художник, з кипучим розумом, здатний в усьому розібратися, натура заповзятлива і дієва, Спілет не боявся ні праці, ні втоми, ні небезпек, коли йому хотілося що-небудь «довідатися», — насамперед для самого себе, а потім для своєї газети. |
| 9196 |
Це був справжній герой допитливості, невтомний шукач нових відомостей, усього незвіданого, невідомого, неможливого, неймовірного, — один з тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні замітки під свист куль, складають «хроніку» під ядрами, що пролітають, і вважають будь-яку небезпеку захоплюючою пригодою. |
| 9197 |
На противагу репортерам, особливо красномовним, коли їм нічого сказати, він не займав телеграфні дроти нескінченними депешами, але кожна його замітка, коротка, точна, зрозуміла, завжди проливала світло на яку-небудь важливу подію. До речі, він мав почуття гумору. |
| 9198 |
Це він після бою поблизу Чорної Ріки, бажаючи за будь-яку ціну зберегти свою чергу біля віконечка телеграфу і повідомити до газети про результат бойовища, протягом двох годин передавав телеграфом перші розділи Біблії. |
| 9199 |
Уже десять років Гедеон Спілет перебував постійним кореспондентом і збагачував газету своїми замітками та малюнками, — він однаково добре володів пером літератора й олівцем малювальника. У ту хвилину, коли його захопили в полон, він описував хід бою і робив начерки. |
| 9200 |
Замітки в його записникові обірвалися наступними словами: Стрілець промахнувся: Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з гарячого бою без жодної подряпини. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знали один одного тільки з чуток. Обох переправили до Ричмонда. |
| 9201 |
Інженер швидко одужав від своєї рани і під час видужання познайомився з журналістом. Вони відчули взаємну повагу і приязнь. Незабаром їх з'єднала мета, що невідступно стояла перед ними. Обоє хотіли тільки одного: втекти, повернутися до армії Гранта і знову боротися в її лавах за федеральну єдність. |
| 9202 |
Двоє друзів вирішили скористатися для втечі будь-якими сприятливими обставинами, але хоча в Ричмонді вони жили на волі, місто так суворо охоронялося, що утеча вважалася неможливою. У той час до Сайреса Сміта примудрився пробратися безмежно відданий йому слуга. |
| 9203 |
Цей відважний чоловік, який побачив світ на фермі батьків інженера, був негром, сином невільників і сам невільник, але Сайрес Сміт, — за переконанням і за голосом серця — супротивник рабства, дав негру вільну. Раб, одержавши свободу, не побажав розлучатися зі своїм хазяїном. |
| 9204 |
Він палко його любив і готовий був померти за нього. Йому йшов тридцять перший рік, він був сильний, моторний, спритний і кмітливий чоловік, лагідний і спокійний, часом дуже наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. |
| 9205 |
Тим часом Грант продовжував вести рішучі воєнні дії! У гарячому бою з жителями Півдня під Петерсбергом він здобув перемогу. Але з'єднані сили його армії та війська Бутлера поки що нічого не могли домогтися в облозі Ричмонда, і ніщо не провіщало близького звільнення військовополонених. |
| 9206 |
Одноманітне життя в'язня не давало репортеру ніякої поживи для заміток, і він уже не в змозі був його терпіти. Його не залишало прагнення втекти з Ричмонда, втекти за будь-яку ціну. Кілька разів він намагався зробити це і не міг: перешкоди були нездоланними. |
| 9207 |
Облога міста йшла своєю чергою, і якщо військовополонені жадали втечі з нього, щоб повернутися до армії Гранта, декому з обложених дуже хотілося залишити Ричмонд, щоб дістатися до військ сепаратистів; серед цих вояків був і Джонатан Форстер — запеклий прихильник жителів Півдня. |
| 9208 |
І ось Джонатану Форстеру спало на думку вилетіти з Ричмонда в гондолі повітряної кулі, перетнути таким способом лінії військ облоги і дістатися до табору сепаратистів. Губернатор дозволив таку спробу. |
| 9209 |
Виготовили аеростат і надали його Джонатану Форстеру, який мав намір здійснити свою повітряну подорож з п'ятьма супутниками. Аеронавтів постачили зброєю на випадок, якщо вони, після приземлення, наштовхнуться на ворога і змушені будуть захищатися. |
| 9210 |
Одержали вони і запас провіанту на випадок тривалого перебування в повітрі. Виліт призначили на 18 березня. Передбачалося, що він здійсниться вночі, при свіжому північно-західному вітрі: мандрівники розраховували за кілька годин долетіти до штаб-квартири генерала Лі. |
| 9211 |
Але північно-західний вітер виявився іншим, ніж очікували. Вісімнадцятого березня вже з ранку зрозуміли, що насувається буря. А незабаром піднявся такий ураган, що відліт Форстера довелося перенести, тому що небезпечно було віддати аеростат і п'ятьох мандрівників на волю розбурханої стихії. |
| 9212 |
Наповнена газом повітряна куля знаходилася на головному майдані Ричмонда, готова до вильоту при першій змозі, і все місто чекало цієї нагоди зі зростаючим нетерпінням, а тим часом погода все не поліпшувалася. Вісімнадцятого і дев'ятнадцятого березня буря лютувала без перепочинку. |
| 9213 |
З великими зусиллями оберігали від неї прив'язану канатами повітряну кулю, притиснуту поривами шквалу до самісінької землі. Минула ніч з дев'ятнадцятого на двадцяте березня, а вранці буря розігралася ще сильніше. Летіти було неможливо. |
| 9214 |
Цього дня до інженера Сайреса підійшов на вулиці якийсь незнайомець. Це був моряк років тридцяти п'яти або сорока, на прізвище Пенкроф, гінкий, міцний і дуже засмаглий, з живими очима, що швидко кліпали, і добродушним обличчям. |
| 9215 |
Він був уродженцем Північної Америки, ходив по всіх морях, не раз потрапляв у халепу, зазнав безлічі незвичайних пригод, які іншому сухопутному обивателеві й уві сні не примаряться. Що й казати, це був чоловік заповзятливий, сміливець, який нічого не боявся і нічому не дивувався. |
| 9216 |
На початку 1865 року Пенкроф приїхав у справах до Ричмонда з Нью-Джерсі з п'ятнадцятирічним Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана; Пенкроф любив цього юнака, як рідного сина. До початку облоги йому не вдалося виїхати з міста, і, на превеликий жаль, він виявився замкненим у Ричмонді. |
| 9217 |
Звичайно, ризикуєш при цьому життям, але що вдієш! Ураган, зрозуміло, роз'ярився, бушує на повну силу, але такий майстерний і сміливий інженер, як Сайрес Сміт, прекрасно зуміє впоратися з повітряним кораблем. |
| 9218 |
Чи мало моряк Пенкроф бачив буревіїв на своєму віку! таким ураганом його не здивуєш! Незважаючи на охорону, уночі можна прокрастися до повітряної кулі, залізти в гондолу, потім перерізати канати, що утримують кулю! Зрозуміло, тут легко й головою накласти, але можливо, що все минеться добре, а без цієї бурі... так, без цієї бурі куля вже давно б вилетіла і довгоочікуваний випадок вони б втратили. |
| 9219 |
Він тільки здивувався, що йому самому не спала на думку така проста ідея, А що стосується Наба, то він пішов би за хазяїном усюди, куди б тому не заманулося вирушити. Пенкроф попрощався з інженером і повернувся до себе на квартиру, де залишався юний Герберт Браун. |
| 9220 |
Інженер боявся тільки одного: як би оболонка аеростата, що його вітром прибивало до землі, не розірвалася на тисячу шматків. Годинами Сміт блукав майже безлюдним майданом, спостерігаючи за повітряною кулею. |
| 9221 |
Те ж саме робив і Пенкроф: засунувши руки до кишень, він походжав майданом, час від часу позіхаючи, немов заблукав сюди знічев'я і не знає, як йому вбити час; а насправді теж побоювався, що оболонка кулі розірветься або, чого доброго, лопнуть канати і куля понесеться в небеса. Настав вечір. |
| 9222 |
Здавалося, що шалена буря встановила перемир'я між обложниками й обложеними, і гармати замовкли, вгамовані грізним ревінням урагану. Вулиці міста спорожніли. Ні душі й на майдані, посередині якого бився на вітрі аеростат, — можливо, не вважали за потрібне у таку люту непогоду охороняти його. |
| 9223 |
Не видно було навіть обрисів величезного аеростата, прибитого вітром до землі. Крім мішків з баластом, прив'язаних до запобіжної сітки, гондолу кулі ще тримав міцний канат, — він був пропущений крізь залізне кільце, вправлене в бруківку, і обидва його кінці прив'язані до плетеної гондоли. |
| 9224 |
П'ятеро бранців зустрілися біля цього кошика. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що. й самі вони один одного не бачили. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки забралися в гондолу, а тим часом Пенкроф, за вказівкою інженера, відв'язував один за одним мішки з баластом. |
| 9225 |
Через кілька секунд моряк приєднався до своїх товаришів. Тепер аеростат утримував тільки канат, і Сайресу Сміту залишалося лише дати наказ до відльоту. І раптом у цю хвилину в гондолу стрибнув собака. Це був Топ, улюблений пес інженера, — обірвавши свій ланцюг, він прибіг слідом за хазяїном. |
| 9226 |
Боячись, що собака, виявиться зайвим вантажем, Сайрес Сміт хотів його прогнати. Потім він відв'язав канат, і куля, злетівши навскіс, з несамовитою силою здійнялася в піднебесся, збивши при зльоті два димарі. Ураган бушував на всю свою люту міць. |
| 9227 |
Уночі ніхто й гадки не мав про спуск, а коли настав день, землі не було видно через щільну завісу туману. Тільки на п'ятий день під аеростатом у просвіті між хмарами, що їх вітер гнав з жахаючою швидкістю, з'явилося море. |
| 9228 |
Читачам уже відомо, що з п'яти втікачів, які піднялися 20 березня на повітряній кулі, чотирьох викинуло 24 березня на пустельний берег на відстані шести тисяч миль від Ричмонда, а той, кого не виявилось серед врятованих, той, до кого вони насамперед кинулися на допомогу, був не хто інший, як Сайрес Сміт — людина, що цілком природно стала їхнім проводирем. |
| 9229 |
Інженера Сміта, який прилаштувався у вічках запобіжної сітки, змило хвилею, коли порвалися мотузки. Зник і його собака Топ — вірний пес сам кинувся в море на допомогу хазяїну. І всі четверо — Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, — забувши про голод і втому, вирушили на пошуки свого товариша. |
| 9230 |
Бідолаха Наб плакав з люті й розпачу при думці про те, що він утратив найдорожчу йому на світі людину. Не минуло й двох хвилин з тієї миті, як Сайрес Сміт зник. Отже, супутники його, які досягли землі, ще могли сподіватися, що вони встигнуть врятувати інженера. |
| 9231 |
Моряк прислухався до ревіння океану і похитав головою. Інженер зник біля північної частини узбережжя, приблизно за півмилі від того місця, куди викинуло інших. Вони йшли, відчуваючи під ногами то пісок, то каміння, — здавалося, що земля тут зовсім позбавлена рослинності. |
| 9232 |
Просуватися вперед було дуже важко. Вони рухалися в темряві по якихось горбах, місцями траплялися глибокі вибоїни. З них щохвилинно піднімалися невидимі в мороці великі птахи і, важко змахуючи крилами, розліталися на усі боки. |
| 9233 |
Інші птахи, менші та спритніші, випурхували цілими зграями і живою хмарою проносилися над головами мандрівників. Морякові здавалося, що це були баклани і чайки, — він упізнав їх за жалібним пронизливим квилінням, що перекривало грізне ревіння прибою. |
| 9234 |
Можливо, Сайресу Сміту вдалося врятуватися і вони вже недалеко від того місця, де він вибрався на берег; а якщо сам Сміт і неспроможний покликати на допомогу, то загавкає його пес, і дзвінкий гавкіт Топа долине до них. |
| 9235 |
Хвилин за двадцять усі четверо раптово зупинилися — далі йти було нікуди, перед ними набігали на берег високі хвилі, розбиваючись об камені. Вони опинилися на краю гострого скелястого мису, біля якого злобно вирували хвилі. |
| 9236 |
Усі четверо гукнули, разом, але голосний їхній заклик залишився без відповіді. Вони почекали хвилину відносної тиші. Знову погукали в пітьму. І знову не почули відгуку. Тоді мандрівники обігнули край мису й пішли далі, ступаючи по піщаному і кам'янистому ґрунту. |
| 9237 |
Одначе Пенкроф помітив, що берег стає крутіше, піднімається вище, і зробив припущення, що він досить довгою грядою з'єднується з косогором, обриси якого невиразно вимальовувалися в темряві. У цій частині узбережжя птахів уже було менше. |
| 9238 |
І море тут не так вирувало й ревіло, хвилювання помітно зменшилося. Ледве долинало шарудіння гальки, що перекочується. Безсумнівно, звивина берега утворила тут бухту, яку скелястий виступ мису захищав від валів, що грали у відкритому морі. |
| 9239 |
Однак, вирушаючи в цьому напрямку, мандрівники віддалялися на південь, у бік, протилежний тій частині узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Впродовж півтори милі вони не знайшли ні найменшого вигину берега, що дав би їм можливість повернути на північ. |
| 9240 |
Але ж мис, який довелося обігнути, з'єднувався із сушею. І, напружуючи останні сили, виснажені мандрівники мужньо йшли вперед, сподіваючись, що ось-ось лінія берега зробить крутий поворот і вони знову підуть на північ. |
| 9241 |
Чи був цей кам'янистий недолугий острівець, сумовитий притулок морських птахів, частиною якого-небудь великого архіпелагу? Хтозна? Коли наші мандрівники побачили його крізь туман з гондоли повітряної кулі, вони не могли добре його роздивитися і визначити, чи великий він. |
| 9242 |
Але тепер Пенкроф зірким поглядом моряка, який звик вдивлятися в темряву, здавалося, розрізняв на заході масивний силует скелястого берега. Одначе у нічній пітьмі Пенкроф не міг з'ясувати, чи лежав їхній острівець біля якогось одного острова, чи був частиною архіпелагу. |
| 9243 |
Не могли вони також вибратися з острівця, тому що його оточувало море. А пошуки інженера Сміта, який, на біду, ні найменшим вигуком не сповіщав про себе, довелося відкласти до ранку. Журналісту спала на думку ідея запалити на першому з виступів берега багаття, щоб подати сигнал Сайресу Сміту. |
| 9244 |
Але марно всі четверо шукали палива для вогнища, хоча б стебел сухого бур'яну. Навкруги були тільки камені та пісок. Неважко уявити, як журилися Наб і його супутники, — усі вони вже встигли прив'язатися до відважного Сайреса Сміта. Але було достоту відомо, що зараз вони неспроможні йому допомогти. |
| 9245 |
Доводилося чекати світанку. Можливо, що Сміту вдалося врятуватися і він уже знайшов собі притулок на березі, а може, він загинув у морі. Потягнулися довгі та болісні години. Вночі сильно похолодало. Нещасні втікачі жорстоко мерзли, але майже не помічали своїх страждань. |
| 9246 |
Вони навіть і не подумали прилягти відпочити. Забуваючи про себе, вони думали тільки про свого керівника й товариша, сподівалися, що він живий, підтримували один в одного надію; вони блукали по цьому недолугому острівцеві, і все їх тягло до північного виступу берега, найближчого до місця катастрофи. |
| 9247 |
Вони прислухалися, вони гукали зниклого друга, намагалися розрізнити, чи не чується крик, волання про допомогу, і, можливо, їхні голоси розносилися далеко, тому що вітер влігся і грізний шум океану вже почав стихати, оскільки хвилювання зменшилося. |
| 9248 |
Справді, на цьому чужому небосхилі не запалилася Полярна зірка; сузір'я, що блищали в зеніті, були зовсім не схожі на ті, які звикли бачити жителі північної частини Нового Світу; Південний Хрест, зблискуючи у пітьмі, вказував, що мандрівники знаходяться в Південній півкулі. Ніч минала. |
| 9249 |
Утікачі нічого не могли розрізнити навколо. Наб і журналіст Спілет марно вдивлялися в морську далечінь; моряк і Герберт шукали поглядом високий берег на заході. Але ніде не помічали ані клаптика суші. |
| 9250 |
Одначе завіса туману незабаром розірвалася, він став підніматися у височину, перетворюючись просто на серпанок, обіцяючи погожу днину. У небі засяяло яскраве сонечко, жаркі промені, проникаючи крізь прозору завісу, розливали в повітрі тепло. |
| 9251 |
Незабаром чітко вирізнився весь острівець, потім з імлистої завіси виступило і синє півколо моря, на сході безмежне, а на заході перетнуте високим стрімчастим берегом. так, там була земля. Там був порятунок, хоча б і тимчасовий. |
| 9252 |
Від високого берега цієї невідомої землі острівець відокремлювався протокою завширшки з півмилі; вода в ній бігла гучним, стрімким потоком. І раптом один з мандрівників, скоряючись голосу серця, не порадившись з товаришами, не промовивши ні слова, кинувся в протоку. Це був Наб. |
| 9253 |
Він вибрався з води біля підніжжя високої гранітної кручі й енергійно обтрусився, потім миттю кинувся бігти і незабаром зник за скелястим мисом, що видавався в море майже напроти північного краю острівця. |
| 9254 |
Супутники з тривогою стежили за сміливим плавцем, а коли він зник, спрямували погляди на берег, де збиралися знайти собі притулок; обдивляючись цю невідому їм землю, вони в той же час тамували голод черепашками, якими був засіяний пісок, — трапеза, звичайно, дуже вбога. |
| 9255 |
Берег, що лежав перед ними, вигинався, утворюючи широку затоку, обмежену з південного боку дикою, голою скелею, що далеко виступала в море. Вона з'єднувалася з берегом примхливо обкресленою грядою високих гранітних стрімчаків. |
| 9256 |
До півночі затока розширювалася, берег йшов округлою лінією з південного заходу на північний схід і закінчувався вузьким гострим мисом. Між двома цими виступами, що завершували дугу затоки, відстань була, можливо, миль вісім. |
| 9257 |
На передньому плані протилежного берега тяглася піщана обмілина, засіяна темними скелями, — їх поступово оголював відлив; за нею здіймалася, неначе фортечний редут, стрімка гранітна круча заввишки триста футів, увінчана вигадливим карнизом. |
| 9258 |
З лівого ж краю цей незвичайний гранітний вал неначе розколовся, розбився на скелі призматичної форми, обрушився кам'яними осипами І, поступово знижуючись, витягнувся довгим спуском, що зливався внизу з підводними рифами південного мису. |
| 9259 |
Угорі кряж переходив у голе плоскогір'я, без єдиного деревця, рівне, як стіл, подібно вершині Столової гори, що піднімається над Кейптауном біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні таким воно здавалося, коли на нього дивилися з острівця. |
| 9260 |
Одначе праворуч, за стрімким урвищем, на ньому малася рослинність. Чітко можна було розрізнити, як зелені крони великих дерев зливалися в суцільну хащу, що йшла кудись удалину, недоступну погляду. Зелень ця тішила око після суворої картини голих гранітних берегів. |
| 9261 |
І, нарешті, на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід, на сонці зблискував яскраво-білий конус. То була вершина якоїсь далекої гори, вкрита шапкою вічних снігів. Поки що не можна було визначити, що являє собою побачена земля — острів чи частину материка. |
| 9262 |
Зате, глянувши на хаотичне накопичення величезних кам'яних брил з лівого краю затоки, геолог, не вагаючись, сказав би, що вони, безсумнівно, вулканічного походження і, безперечно, є результатом виверження вогнедишних гір. |
| 9263 |
Пенкроф не помилився у своїх розрахунках: за третину години велика частина піщаного дна протоки оголилася. Між острівцем і протилежним берегом залишалася тільки вузька смужка води, через яку, можливо, неважко було перебратися. |
| 9264 |
Для Герберта навіть така глибина була ще не по зросту, але він плавав, як риба, і прекрасно вийшов зі скрутного становища. Усі троє без будь-яких халеп досягли берега. Там вони швидко обсохнули на сопці, одяглися у вбрання, що зуміли вберегти від води, і почали радитися. |
| 9265 |
Насамперед вирішили почати розвідку, і Гедеон Спілет, звелівши морякові чекати на нього на тому самому місці, куди вони вийшли з острівця, негайно вирушив берегом у тому ж напрямку, за яким кілька годин тому помчався негр Наб. |
| 9266 |
Журналіст ішов квапливими кроками і незабаром зник за скелями, — йому не терпілося дізнатися, що сталося із Сайресом Смітом. Герберт спочатку хотів іти разом з ним. І обоє подалися вздовж величезної гранітної стіни, крокуючи піщаною смугою, що широко оголювалася в години відливу. |
| 9267 |
Але замість того щоб повернути на північ, як Гедеон Спілет, вони рушили на південь. Пенкроф запримітив розпадину, яка перерізала кряж за декілька сотень кроків від місця їхньої переправи, і вирішив, що це, напевно, русло річки або струмка. |
| 9268 |
Як ми вже говорили, берег піднімався суцільною стіною заввишки триста футів, і навіть унизу, де хвилі, траплялося, лизали камінь, не було в ній жодної печери чи заглиблення, що могло б послужити мандрівникові тимчасовим притулком. |
| 9269 |
Біля верхнього його карниза літали хмари, морських птахів, головним чином, усілякі породи перетинчатолапих з довгими і тонкими гострими дзьобами; усі ці пернаті здіймали неймовірний шум і анітрошки не були налякані появою людей, — очевидно, вперше людина порушила їхній спокій. |
| 9270 |
Вистріливши з рушниці навмання в ці пташині зграї, що кружляли в повітрі, можна було б одержати багату здобич, але, для того щоб вистрілити, потрібна рушниця, а саме ні Пенкроф, ні Герберт зброї не мали. Втім, чайки і поморники майже неїстівні, і навіть їхні яйця відрізняються огидним смаком. |
| 9271 |
На цих скелях серед слизьких стебел прибережника до каменю ліпилося безліч їстівних двостулкових черепашок, якими на голодний шлунок не випадало нехтувати. Герберт покликав Пенкрофа; той зараз же підбіг. Моряк цілком міг покластися на Герберта. |
| 9272 |
Юнак добре знався на природознавстві і завжди палко ним захоплювався. Спрямував його на цей шлях покійний батько і дав йому можливість учитися в кращих професорів-природознавців Бостона, які відразу вподобали розумного і старанного хлопчика. |
| 9273 |
Схильності та пізнання юного натураліста згодом не раз прислужилися його старшим товаришам, і від самого початку він не помилився у своєму визначенні. Літодоми являли собою довгасті черепашки, які приліпилися до скелі цілими гронами і так міцно приросли до неї, що їх важко було відірвати. |
| 9274 |
Вони належали до виду молюсків-свердлильників, котрі висвердлюють собі ямку в найтвердішому камені, а їхня мушля буває закруглена з обох кінців, — такого пристрою в звичайних двостулкових черепашок не спостерігається. |
| 9275 |
Пенкроф і Герберт удосталь почастувалися літодомами, що відкрили на сонечку стулки своїх будиночків. Їсти їх треба було так само, як устриць. І обоє вони відзначили дуже гострий смак літодомів і тому не шкодували про відсутність перцю й інших приправ. Отже, мандрівники трохи втамували голод. |
| 9276 |
Але спрага в обох ще посилилася після того, як вони проковтнули багатенько пряних від природи молюсків. Тепер потрібно було розшукати де-небудь прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на такому гористому березі не знайшлося бодай маленьке джерело. |
| 9277 |
Зробивши великий запас черепашок, тобто наповнивши ними всі кишені та насипавши їх у носові хустки, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гранітного кряжа. Пройшовши на південь ще кроків двісті, вони дійсно побачили розпадину, а в ній, як і думав Пенкроф, текла вузька, але повновода річка. |
| 9278 |
У цьому місці гранітна стіна начебто розкололася від сильного вулканічного поштовху. Біля виходу з ущелини утворилася невелика, майже трикутна, бухточка. Ширина гірського потоку досягала тут ста футів, а русло його займало майже всю ущелину. Береги були не ширше двадцяти футів. |
| 9279 |
Річка неслася майже по прямій лінії між двох гранітних стін, що знижувалися вгору за течією. На деякій відстані вона різко повертала і через півмилі зникала в лісових заростях. Річка була зовсім прозора. |
| 9280 |
Пенкроф переконався, що під час відливу, коли до неї не доходили морські хвилі, вода в ній була прісною і цілком придатною для пиття. Тільки-но ця важлива обставина з'ясувалася, Герберт взявся шукати яку-небудь печеру, де можна було б притулитися, але пошуки його виявилися марними. |
| 9281 |
Усюди гранітний кряж височів рівною, гладкою, стрімкою стіною. Одначе недалеко від гирла ріки, вище того місця, куди доходив приплив, вони знайшли дуже своєрідне накопичення кам'яних брил. такі природні спорудження нерідко зустрічаються на гранітних височинах і звуться «каміни». |
| 9282 |
Досліджуючи цей лабіринт, Пенкроф і Герберт досить далеко заглибилися в нього, рухаючись піщаними проходами, куди світло просотувалося в щілини між брилами, з яких деякі зберігали рівновагу тільки дивом. |
| 9283 |
Приплив (а в ці хвилини його настання було помітне), мабуть, заходив до гирла ріки, із силою відкидаючи її води на досить велику відстань. І моряк подумав, що дією припливу і відливу можна б скористатися для сплаву плотами усіляких вантажів. |
| 9284 |
Юний натураліст розпізнав тут породу деодарів, численні різновиди яких зустрічаються в зоні Гімалайських гір; ці дерева наповнювали довкілля дуже приємним запахом. Між велетенськими деодарами розкидані були купи сосон, що розкривали свої густі кропи широкими парасолями. |
| 9285 |
Внизу землю застеляв килим трави, і, ступаючи по ньому, Пенкроф чув, як хрумтіли під ногами опалі з дерев сухі сучки, — вони тріскотіли, як ракети, що злітають. Набрати палива виявилося дуже легко, не доводилося навіть обламувати сухі гілки, хмизу вдосталь лежало на землі. |
| 9286 |
Отже, у паливі нестачі не відчувалося, але тут постало питання, як доправити його до місця стоянки. Сухі дрова горять дуже швидко — отже, потрібно принести в Нетрі неймовірну купу хмизу, ношу, непосильну для двох чоловіків. Герберт сказав про це Пенкрофу. |
| 9287 |
Моряк у супроводі Герберта попрямував до галявини лісу, що підступав до закруту ріки. Кожний тяг на спині в'язку хмизу, яку міг підняти. На березі, порослому травою, якою, напевно, ще не ступала нога людини, теж знайшлося чимало труску. Пенкроф негайно ж почав робити пліт. |
| 9288 |
До маленької заводі, захищеної виступом берега, об який розбивалася течія, моряк і Герберт спустили кілька деревних стовбурів, міцно зв'язавши їх між собою сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту, на нього склали весь зібраний хмиз — ношу, для двадцятьох, не менше. |
| 9289 |
За двісті кроків від закруту ріки гранітна стіна закінчувалася кам'яним осипом і, поступово знижуючись, порогами опускалася до лісової галявини. Природа начебто влаштувала тут сходи. Герберт і моряк почали підніматися ними. |
| 9290 |
Обоє мали прудкі ноги, міцні м'язи, і за кілька хвилин вони вже досягли гребеня височини і зупинилися на виступі, що піднімався над гирлом ріки. Тільки-но обоє вони опинилися на плоскогір'ї, погляди їхні звернулися до океану, над яким вони пролетіли в таку жахливу бурю. |
| 9291 |
З глибоким хвилюванням дивилися вони на північний берег острова, — адже саме біля нього сталася катастрофа і десь там зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом, чи не пливе по хвилях обривок оболонки аеростата, за який могла б вчепитися людина. Ні, ніде нічого не виднілося. |
| 9292 |
Тільки неозора пустельна широчінь океану. Порожнім був і берег. Ні Гедеон Спілет, ні Наб не з'являлися. Можливоо, одначе, вони пішли так далеко, що їх не можна було побачити. Моряк сумно похитав головою. |
| 9293 |
Сам він уже не сподівався побачити коли-небудь Сайреса Сміта, але не хотів позбавляти юнака надії. А в цей час він з пильною увагою оглядав берег. Перед очима його тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла ріки грядою підводних скель. |
| 9294 |
З півдня краєвид закривав гострий високий мис, і не можна було визначити, чи продовжується за ним суша, чи вона витягнута в напрямку з південного сходу на південний захід і утворює якийсь довгий півострів. |
| 9295 |
З північного боку берег, доступний для огляду на великій відстані, плавно вигинався, облямовуючи округлу бухту. Там він був низький, плоский, без гранітних скель, із широкими піщаними обмілинами, що оголювалися під час відливу. |
| 9296 |
Пенкроф і Герберт повернулися на захід; погляд обох насамперед захопила гора зі сніжною вершиною, що підіймалася вдалечині, на відстані шести або семи миль. Від перших її уступів і нижче, по широкому плато, йшли лісові зарості, а серед них яскравими плямами виділялися купи вічнозелених дерев. |
| 9297 |
Ліворуч у просвітах між деревами блищала річка, така звивиста, що, здавалося, вона поверталася назад до тих відрогів високої гори, серед яких, можливо, брала початок, У тім місці, де Пенкроф залишив свій пліт, вода текла між високих гранітних берегів, але лівий берег увесь час ішов стрімчастою кручею, а правий поступово знижувався; суцільна стіна змінювалася грядою окремих брил, потім розсипом каміння, а далі, до самого кінця коси, — дрібною галькою. |
| 9298 |
Але яким би важливим не було це питання, розв'язати його вони поки що не могли. Доводилося відкласти його з'ясування. Однак чим би не була суша, на яку вони потрапили, — островом чи материком, — земля тут здавалася родючою, а природа красивою і багатою численними дарунками. |
| 9299 |
Довго ще Пенкроф і Герберт дивилися на ту невідому землю, куди їх закинула доля, але й після цих перших вражень ні один, ні другий не могли уявити собі, що на них тут чекає. Потім вони поверталися південним краєм плоскогір'я, облямованого карнизом зі скель найвигадливіших обрисів. |
| 9300 |
У западинах тут гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з однієї брили на іншу, Герберт наполохав цілу зграю пернатих мешканців скель. Пенкроф і юнак взялися досить уважно оглядати всі западини між гранітними брилами; подекуди дійсно виявилися яйця. |
| 9301 |
Зібравши кілька десятків голубиних яєць, склали їх у носову хустку моряка, а потім, думаючи, що приплив уже скінчився, спустилися по схилу до ріки. За годину пополудні вони дійшли до знайомого закруту. Приплив, уже не заважав течії ріки. Треба було скористатися цим, щоб пригнати пліт до ущелини. |
| 9302 |
Пенкроф зовсім не мав наміру вручати свій пліт примхам долі, залишивши його без будь-якого керування. Не хотів він також і піднятися на пліт, щоб ним управляти. Отут йому прийшло на допомогу вміння моряків змайструвати канат з того, що є під рукою, — моряк завжди знайде вихід. |
| 9303 |
Набравши сухих ліан, Пенкроф зсукав з них мотузку завдовжки кілька сажнів. Цей імпровізований канат прив'язали до плоту позаду, і кінець його моряк міцно тримав у руці, а Герберт, озброївшись довгою жердиною, відштовхував пліт від берега на бистрину ріки. Спосіб сплаву виявився дуже вдалим. |
| 9304 |
Ідучи берегом, Пенкроф стримував канатом важко навантажений пліт, і він спокійно плив за течією. Берег тягся стрімчастою кручею, і нічого було побоюватися, що пліт застрягне де-небудь на обмілині. Години за дві він благополучно досяг гирла ріки, що знаходилось біля Нетрів. |
| 9305 |
Використовуючи пісок, каміння, щити, сплетені з гілок, та мокру глину, Пенкроф і Герберт щільно закупорили галереї, відкриті холодним вітрам, і відокремили верхню петлю друкарського знака &. Залишили тільки один вузький звивистий коридор, що з'єднувався з бічною галереєю. |
| 9306 |
Але тут було сухо, і тут можна постояти, випроставшись на весь зріст, принаймні в найбільшій з цих «зал», що знаходилася всередині. Землю скрізь застеляв шар дрібного піску. Коротше кажучи, видавалося можливим у чеканні ліпшого якось перебути в цьому притулку. |
| 9307 |
Працюючи над його благоустроєм, Герберт і Пенкроф жваво розмовляли. Облаштування Нетрів закінчилося швидко, і Пенкроф заявив, що він цілком задоволений. Залишалося тільки спорудити вогнище і приготувати обід, — справа в сутності проста і неважка. |
| 9308 |
У глибині першого коридору ліворуч склали з плоских каменів вогнище біля отвору «димоходу». Звичайно, не все тепло виносило б назовні разом з димом, і «кімнати» повинні були нагріватися. Один з коридорів перетворили на дров'яник. Моряк почав складати у вогнищі дрова і дрібні сухі гілки. |
| 9309 |
Він ще не закінчив роботу, як раптом Герберт запитав, чи є в них сірники. Пенкроф пошукав у кишенях куртки коробку із сірниками, з якими ніколи не розставався, як і належить запеклому курцю. Коробки там не виявилося. Він понишпорив у кишенях штанів, але й там не знайшов дорогоцінної коробки. |
| 9310 |
Моряк, а слідом за ним і Герберт вийшли з Нетрів. Пенкроф з досадою тер собі чоло. Обоє взялися ретельно шукати на піску і між скелями на березі ріки, але зусилля їхні виявилися марними. А тим часом мідна коробочка, у якій Пенкроф тримав сірники, напевно кинулася б їм у вічі. |
| 9311 |
Мало було надії розшукати коробку, — якщо навіть море й викинуло її, то при великій воді хвилі, швидше за все, зарили її серед гальки. Одначе не завадило спробувати щастя, і Герберт із Пенкрофом поспіхом подалися на кінець тієї самої коси, біля якої напередодні викинуло їх на сушу. |
| 9312 |
Це місце було кроків за двісті від Нетрів. Там вони ретельно оглянули весь берег, посипаний галькою, кожну западину між каменями. Марні старання! Якщо коробка і випала тут, — мабуть, хвилі віднесли її в море. |
| 9313 |
В міру того як відлив оголював дію, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. Утрата була дуже важка і поки що непоправна. Пенкроф не міг приховати свого засмучення. На чолі в нього залягли зморшки, він замкнувся в похмурому мовчанні. |
| 9314 |
Герберту дуже хотілося його втішити, і він сказав, що, мабуть, сірники підмокли і все-одно від них не було б ніякої користі. Герберт промовчав. Утрата коробки сірників була, зрозуміло, сумною подією, але юнак розраховував, що тим чи іншим способом вогонь вдасться добути. |
| 9315 |
На той випадок, якщо неможливо буде розпалити вогонь, моряк і Герберт поповнили запас літодомів, а потім мовчки вирушили до свого житла. Пенкроф ішов, втупивши погляд у землю, оскільки все ще сподівався знайти зниклу коробку. На жаль, від пошуків сірникової коробки довелося відмовитися. |
| 9316 |
Разом з Набом він пройшов берегом більше восьми миль, — отже, вони зайшли значно далі того місця, біля якого зникли інженер, і його собака Топ. Піщаний берег виявився зовсім пустельним. Жодної прикмети, ніякого відбитка. |
| 9317 |
Непомітно було, щоб ось тут недавно перевернули камінь, а там залишився на піску слід людської ступні; на всій цій частині узбережжя не знайшлося жодного знака. Якщо це населена земля, то, мабуть, ніхто не з'являється на узбережжі. |
| 9318 |
Журналіст зупинився, понишпорив у кишенях і, нічого там не знайшовши, відповів: Журналіст знову взявся ритися в кишенях жилета, штанів, пальто і, нарешті, на превелику радість Пенкрофа і свій великий подив, намацав тоненьку паличку за підкладкою жилета. |
| 9319 |
Він її відчував крізь тканину, він міцно стискав пальцями сірник, але не міг витягти. Це, безсумнівно, був сірник, один-єдиний сірник, і завдання полягало у тому, щоб його витягти, не пошкодивши фосфорної голівки. |
| 9320 |
Сірники, які в населених краях так мало цінуються, якими користуються так байдужо і палять їх так марнотратно, тут нагадували скарб, і з цим єдиним сірником потрібно було поводитися з великою дбайливістю. Насамперед моряк упевнився, що сірник зовсім сухий. |
| 9321 |
Листок паперу Пенкроф згорнув кульком, як це роблять курці, розпалюючи трубку на вітрі, і притулив цей кульок серед моху. Потім узяв шорстку гальку, ретельно обтер її і, із сильним серцебиттям, затамувавши подих, легенько чиркнув сірником об гальку. |
| 9322 |
Напевно, Прометей, наважуючись викрасти вогонь з неба, не знав подібного хвилювання! Одначе юнак, не роздумуючи, швидко креснув сірником об камінчик. Почувся слабкий тріск, і на кінці сірника затріпотів блакитнуватий вогник, що поширював їдкий дим. |
| 9323 |
Через кілька митей почулося потріскування сучків, які розгорілися, і в темряві весело заграло полум'я багаття, яке моряк роздував з усіх сил. Радісно було дивитися, як у вогнищі, складеному з плоских каменів, палахкоче вогонь. |
| 9324 |
Дим вільно виходив через вузький прохід, тяга була добра, і незабаром по Нетрях уже розливалося приємне тепло. За вогнем, зрозуміло, треба було стежити, а щоб він не згасав остаточно, завжди зберігати в попелі кілька розпечених жарин —. |
| 9325 |
Чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він зараз знаходиться? Якщо він уцілів після свого падіння в море, то чим пояснюється те, що він не знайшов можливості подати про себе звістки? Ось про що думав Гедеон Спілет, а Наб тим часом страждав на березі моря, блукаючи там, немов тінь, позбавлена душі. |
| 9326 |
Пенкроф знав п'ятдесят два способи готування яєць, але тут у нього не було вибору: довелося просто спекти їх у гарячому попелі. Через кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запросив Гедеона Спілета взяти участь у вечері. так виглядала перша трапеза нещасних аеронавтів на невідомому для них березі. |
| 9327 |
О, якби повернувся той, кого не вистачало за цією трапезою! Якщо б усі п'ятеро бранців, які втекли з Ричмонда, були зараз разом, у цьому притулку серед скель, біля цього багаття, що яскраво палало, на цьому сухому піску, — вони б від душі подякували небу. |
| 9328 |
Але, на жаль! Бракувало Сайреса Сміта, людини такої винахідливої, такої вченої, визнаного їхнього ватажка, — він загинув і вони навіть не могли поховати його. так минув день — 25 березня. Настала ніч. Зовні долинало завивання вітру та одноманітний шум прибою, що бився об берег. |
| 9329 |
Хвилі з оглушливим гуркотом перекочували каміння і гальку. Нашвидкуруч записавши у свій блокнот події минулого дня — поява невідомої землі, можлива загибель Сайреса Сміта, пошуки на узбережжі, епізод із сірниками і т. |
| 9330 |
Втім, варто згадати, що в Гедеона Спілета, — мабуть, за чистісінькою випадковістю, — уціліли годинник і записник, але ні в кого не збереглося ні зброї, ні інструментів, ні навіть складаного ножа. Пасажири повітряної кулі все викинули за борт гондоли, щоб полегшити вантаж аеростата. |
| 9331 |
Усе для себе необхідне вони знаходили на своєму розбитому кораблі — і зерно, і домашніх тварин, й інструменти, і рушниці, й запаси пороху та куль, — або ж море викидало на берег уламки судна і частину його вантажу, що давало їм можливість задовольняти свої насущні потреби. |
| 9332 |
Якби ще доля повернула їм Сайреса Сміта, якби він своїми знаннями і практичним розумом допоміг у біді товаришам, — надія, можливо, ще б не була втрачена. На жаль! Нічого й сподіватись, що він повернеться. |
| 9333 |
Але перш ніж оселитися на цьому узбережжі, хіба не потрібно було мандрівникам довідатися, куди вони потрапили? Де вони? На якому-небудь материку чи на острові? Чи живуть у цих краях люди, чи це берег незаселеної землі? Одначе, за порадою Пенкрофа, вирішили почекати кілька днів, перш ніж вирушити на розвідку. |
| 9334 |
Спочатку треба було роздобути провіант і запастися в дорогу не голубиними яйцями і черепашками, а ситнішою їжею. Можливо, випадуть стомлюючі переходи, на привалах не буде даху над головою, — у таких умовах людям насамперед необхідно хоч їжею підкріплювати свої сили. |
| 9335 |
Для тимчасової стоянки вистачало і Нетрів. Вогонь вдалося розпалити, зберігати під шаром попелу купку тліючих вуглинок було неважко. Поки що було вдосталь черепашок на березі і яєць у гніздах диких голубів серед скель. |
| 9336 |
Голуби сотнями кружляли над карнизом плато, і, можливо, існував який-небудь спосіб убити кілька штук хоча б ударом ціпка або влучно кинутим каменем. Ймовірно, у сусідньому лісі ростуть дерева, що приносять їстівні плоди. І, нарешті, поруч протікає ріка — джерело прісної води. |
| 9337 |
Наб гаряче схвалив намір затриматися якийсь час на стоянці, — він затято чіплявся за свою надію і не хотів віддалятися від тієї частини берега, де відбулася катастрофа. Він не вірив, не хотів вірити припущенню, що Сайреса Сміта більше немає серед живих. |
| 9338 |
Йому здавалося просто неможливим, щоб така людина загинула настільки безглуздою смертю, щоб хвиля змила його і він потонув зовсім близько від берега! Ні, поки море не викине на берег труп Сайреса Сміта і поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками, — він не повірить у загибель свого хазяїна! Думка ця міцно заволоділа Набом, у серці його не вгасала надія. |
| 9339 |
Можливо, він сам себе обдурював, але такий самообман заслуговував поваги, і Пенкроф не наважувався переконувати Наба. Сам же він змирився з думкою, що інженер Сайрес Сміт знайшов собі могилу в безодні океану, але з Набом, звичайно, сперечатися було неможливо. |
| 9340 |
Ранком 26 березня, ледве розвиднилось, Наб знову вирушив на берег і пішов на північ, туди, де, цілком можливо, хвилі океану зімкнулися над головою нещасного Сайреса Сміта. Сніданок того ранку знову складався лише з голубиних яєць і черепашок. |
| 9341 |
Герберт знайшов у западині скелі сіль, що залишилася після випару морської води, і ця мінеральна приправа виявилася дуже доречною. Покінчивши з їжею, Пенкроф запитав журналіста, чи не бажає той піти разом з ним і з Гербертом до лісу, де вони збираються полювати. |
| 9342 |
Але, обговоривши цю ідею, мешканці Нетрів вирішили, що кому-небудь потрібно залишитися на стоянці для того, щоб підтримувати вогонь у вогнищі, а також на той малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і йому знадобиться допомога. Охоронцем вогню залишився Гедеон Спілет. |
| 9343 |
Перед відходом Герберт сказав, що, раз у них немає трута для висікання вогню, було б непогано чимось його замінити. Моряк визнав пропозицію Герберта цілком розумною. Правда, шкода було жертвувати обривком носової хустки, але ціль виправдувала таку жертву. |
| 9344 |
Незабаром від великої картатої хустки Пенкрофа відірвали шматок і обпалили на вогні. Цю легкозаймисту тканину сховали в середній «кімнаті», у вузькій западині кам'яної брили, — там вона була захищена від вітру і вологи. Була дев'ята година ранку. Погода супилася, дув сильний південно-східний вітер. |
| 9345 |
Як тільки дійшли до лісу, Пенкроф зламав дві товсті гілки, що стали палицями наших мисливців; Герберт обточив кінці цих кийків об гострий край скелі. Ох, що він дав би за звичайнісінький ніж! Мисливці рушили далі берегом, порослим високою травою. |
| 9346 |
Починаючи з того закруту, де річка різко повертала на південний захід, — вона вужчала, текла в дуже високих берегах, і над нею арками спліталися гілки дерев. Боячись заблукати, Пенкроф вирішив, що і повертатися варто берегом ріки, — вона приведе їх до того місця, звідкіля вони вийшли. |
| 9347 |
Але обраний ними шлях виявився дуже нелегким: тут заважали гнучкі гілки дерев, що схилилися до самої води, там дорогу перепиняли ліани або колючий чагарник, і доводилося кийком розчищати собі шлях. Найчастіше Герберт із моторністю дикої кішки, прослизнувши між кущами, зникав у густих заростях. |
| 9348 |
Але Пенкроф негайно кликав його назад і наполегливо просив не відходити убік. Моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості, помічав характер її природи. Лівий берег був низький і переходив у рівнину, яка непомітно підвищувалася. |
| 9349 |
Подекуди він ставав болотистим — відчувалося, що тут під ґрунтом цілою мережею струмують джерела, шукають собі виходу і, знайшовши його, виливаються в ріку. Іноді зелену хащу прорізав струмок, але він не створював великої перешкоди. |
| 9350 |
Йти правим берегом було б значно сутужніше, тому що нерідко схил його ставав стрімчастим; дерева, схиляючись до води, трималися там лише силою міцних коренів. Не варто й казати, що в цьому лісі так само, як і на березі моря, де вони вже побували, не було ніяких ознак присутності людини. |
| 9351 |
Можливо, думав Герберт, сюди навідувалися і грізні хижаки, з якими їм, імовірно, коли-небудь доведеться зіштовхнутися, але ніде не було ні карбу, зробленого на дереві сокирою, ні залишків згаслого багаття, ні відбитка людської ноги; втім, цьому, мабуть, випадало порадіти: зустріч з людиною в диких нетрях біля берегів Тихого океану нічого, доброго не обіцяла. |
| 9352 |
У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха з довгим і гострим дзьобом, схожого на зимородка-рибалку, — одначе від рибалки він відрізнявся яскравішим оперенням з металевим відливом. |
| 9353 |
Але тут ліс складався тільки з хвойних дерев, — таких, наприклад, як деодари, яких Герберт примітив уже напередодні, дугласи, схожі на ті, що ростуть на північно-західному березі Америки, і чудові сосни заввишки сто п'ятдесят футів. |
| 9354 |
Раптом перед нашими мисливцями пронеслася велика зграя красивих строкатих пташок з довгими хвостами переливчастого забарвлення; вони хмарою спустилися на гілки дерев, гублячи, пір'їнки, і засіяли землю ніжним пухом. |
| 9355 |
Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, підкралися до дерева, нижні гілки якого суцільно обліпили пташки. Куруку підстерігали комах, що служили їм їжею. Видно було, як вони міцно вчепилися волохатими лапками за гілочки, на які сіли. |
| 9356 |
Мисливці схопилися і, змахуючи своїми кийками, як косами, збивали куруку цілими рядами, але дурні птахи й не думали летіти. Лише коли на землі їх лежало вже не менше сотні, інші подалися геть. Убитих пташок моряк нанизав на гнучкий прут, і мисливці вирушили далі. |
| 9357 |
Вони помітили, що ріка, повертає на південь, але, можливо, це був лише закрут, джерела ж ріки мали знаходитися на півночі, у горах, де її живили танучі сніги, що покривали схили центральної конусоподібної вершини. |
| 9358 |
Тому моряк діяльно продовжував пошуки і слав прокльони, коли, промайнувши перед ним у високій траві, зникала яка-небудь дичина, яку він навіть не встигав роздивитися. Ох, якби мисливців супроводжував собака! Але Топ зник одночасно з хазяїном і, мабуть, загинув разом з ним. |
| 9359 |
Майже о третій годині дня мисливці побачили на прогалинці між деревами нову зграю птахів, що сиділи на кущах ялівцю і дзьобали його пахучі ягоди. Раптом по лісі рознісся звук, схожий на спів мідної фанфари. |
| 9360 |
Ці дивні, трубні звуки видавали птахів із сімейства курячих, — тетеруків, яких у Сполучених Штатах називають «тетрасами». Незабаром на прогалину вилетіла пара цих птахів. Їхнє рудувате забарвлення переходило в коричневий і темно-коричневий хвіст. |
| 9361 |
Герберт розрізнив самців за красивим пухнатим коміром з двома гострими зубцями по обидва боки шиї. Птахи ці завбільшки з курку, а м'ясо в них таке ж смачне, як у рябчиків. Пенкроф вирішив за будь-яку ціну піймати хоч одного тетраса. |
| 9362 |
Він відвів Герберта вбік і там приготував свою дивну снасть, з терпінням і спритністю, що зробили б честь навіть учню Ісаака Уалтона. Герберт стежив за його роботою з цілком зрозумілим інтересом, але сумнівався в успіхові цього задуму. |
| 9363 |
Лісочки Пенкроф зробив довжиною п'ятнадцять-двадцять футів із тонких сухих ліан, зв'язавши їх між собою. Гачками послужили дуже міцні колючки із загнутим кінцем, які він обламав з куща карликової акації. |
| 9364 |
Пенкроф прив'язав їх до своїх волосіней і насадив на ці гачки наживку — товстих червоних черв'яків, що плазували по землі. Закінчивши роботу, Пенкроф, спритно ховаючись у високій траві, підібрався до тетерукових гнізд і розклав біля них свої лісочки з наживкою. |
| 9365 |
Потім він повернувся і, затиснувши в руці вільні кінці лісочок, сховався разом з Гербертом за товсте дерево. Мисливці завмерли в терплячому чеканні. Герберт, одначе, не дуже розраховував на успіх винаходу Пенкрофа. |
| 9366 |
Минуло півгодини, і, як передбачав моряк, тетеруки і тетеручки повернулися до своїх гнізд. Самці, підстрибуючи, походжали біля місця гніздування, щось видзьобували з землі, зовсім не помічаючи мисливців, які, до речі, постаралися заховатися з підвітряного боку. |
| 9367 |
Герберта, зрозуміло, дуже притягувало це полювання. Він чекав затамувавши подих. А моряк, завмираючи від хвилювання, не зводив очей з тетеруків, розкривши рота і витягнувши губи трубочкою, начебто хотів проковтнути ласий шматочок. |
| 9368 |
Без сумніву, в цю хвилину моряк хвилювався значно сильніше, ніж рибалка, який, сидячи з вудкою на березі, не може бачити крізь товщу води, як риба крутиться біля наживки. Черв'яки, які гойдалися від посмикування волосіні, звернули на себе увагу птахів, і гострі їхні дзьоби схопили поживу. |
| 9369 |
Три тетеруки, мабуть, дуже ненажерливі, жадібно проковтнули і черв'яків, і гачки. Пенкроф відразу підсік свої вудки, і гучне тріпотіння крил вказало йому, що птахи спіймалися. Герберт заплескав у долоні. Вперше він бачив, як ловлять птахів на вудку. |
| 9370 |
Але Пенкроф скромно сказав, що, хоча це й не перший його досвід, одначе заслуга такого винаходу належить не йому. Тетеруків прив'язали за лапи, і Пенкроф, просяявши від думки, що з полювання він повернеться не голіруч, запропонував йти швидше додому, тому що вже починає сутеніти. |
| 9371 |
Дорогу до Нетрів знайти виявилося неважко. Потрібно було тільки не віддалятися від ріки і йти вниз за течією. Майже о шостій вечора Герберт і Пенкроф, втомлені, але задоволені, повернулися до свого притулку. |
| 9372 |
Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі, схрестивши на грудях руки, і дивився, як над морем зі сходу швидко насувається чорна грозова хмара. Вітер дужчав, з настанням сутінок зробилося холодно. Небо виглядало якось лиховісно, все провіщало наближення шторму. |
| 9373 |
Там у багатті вже горів яскравий вогонь, Герберт підкинув у нього оберемок сухого хмизу, і високі язики полум'я освітили всі темні завулки коридору. Пенкроф негайно взявся готувати обід. Він вважав за необхідне нагодувати товаришів ситніше, знаючи, як їм потрібно підкріпити свої сили. |
| 9374 |
Нанизаних на лозину пташок він залишив на завтра, але з трьох тетеруків двох общипав, попатрав, і незабаром представники сімейства курячих уже підсмажувалися на імпровізованому рожні. О сьомій годині вечора Наба все ще не було. |
| 9375 |
Відсутність його дуже турбувала Пенкрофа, — він боявся, як би не сталося з ним яке-небудь лихо на цій незнайомій землі. А що, коли бідолаха Наб у розпачі наклав на себе руки? Але Герберт робив зовсім інші висновки з довгої відсутності Наба. |
| 9376 |
Він запевняв, що коли Наб не повертається, значить щось спонукало його продовжувати пошуки, значить з'явилися якісь обставини, звичайно, сприятливі для Сайреса Сміта. Чому Наб затримався? Звичайно, тому, що його надія зміцніла. Журналіст навіть кивав головою на знак згоди. |
| 9377 |
Але Пенкроф думав інакше — він вважав, що Наб під час пошуків зайшов ще далі, ніж учора, і тому не встиг повернутися засвітла. Якісь нечіткі передчуття хвилювали Герберта, і він кілька разів поривався піти назустріч Набу. |
| 9378 |
Але Пенкроф переконував його, що це марно: у такій темряві та ще в таку жахливу погоду неможливо знайти Наба, і найкраще почекати його в притулку. Якщо завтра вранці негр не повернеться, то Пенкроф без будь-яких розмов піде разом з Гербертом розшукувати Наба. |
| 9379 |
Гедеон Спілет підтримав моряка, говорячи, що їм не слід розлучатися, і Герберту довелося відмовитися від свого наміру, але зробив він це з прикрістю, з очей його покотилися сльози. Журналіст не міг втриматися і поцілував великодушного юнака. Тим часом дійсно розігралася негода. |
| 9380 |
З дикою силою налетіли пориви південно-східного вітру. У темряві чути було, як море, де наступив тоді відлив, ревіло й билося вдалині від берега, біля першої смуги рифів. Підхоплюючи струмені дощу, шквал дробив їх на водяний пил і мчав у простір хмарою холодної вологи. |
| 9381 |
Берегом неначе повзли жмути сивих туманів; море з таким гуркотом перекочувало каміння, наче навкруги один за одним перекидалися вози, вантажені кругляками. Піднімаючи цілі хмари піску, вітер змішував їх з потоками зливи, і витримати його натиск було неможливе. |
| 9382 |
Повітря просякло пісковим і дощовим пилом. Вдаряючись об прибережний гранітний вал, вітер кружляв вихором, не знаходячи собі іншого виходу, зі скаженою силою вривався в ущелину, відкіля випливала річка, і з диким виттям гнав назад її води, що здулися. |
| 9383 |
Шалені пориви вітру раз у раз забивали назад у вузьку щілину, що служила димоходом, весь дим від вогнища, і в коридорах Нетрів нічим було дихати. Тому Пенкроф, як тільки тетеруки засмажилися, загасив багаття і, залишивши лише кілька тліючих жаринок, прикрив їх попелом. |
| 9384 |
О восьмій вечора Наб ще не повернувся, але тепер цілком можна було припустити, що його затримала буря, йому довелося шукати собі пристановища в якій-небудь печері і він перечікує, коли скінчиться негода, або просто хоче дочекатися світанку. Нічого й думати йти йому назустріч. |
| 9385 |
Вечеря складалася тільки з однієї страви — смаженої дичини. Усі віддали їй належне, тим паче що м'ясо тетеруків славиться своїм чудовим смаком. Після довгої мисливської експедиції Пенкроф і Герберт зголодніли, тому їли тепер з вовчим апетитом. |
| 9386 |
Повечерявши, кожен влаштувався в тому самому кутку, де спав напередодні; першим, звичайно, заснув юний Герберт, придрімав біля моряка, який розташувався біля багаття. Потекли нічні години; буря посилювалася і з грізною силою бушувала в мороці. |
| 9387 |
Над його безкрайньою широчінню немає перешкод для люті вітрів; бурі, дуже часті в пору рівнодення, лютують там на волі, несучи жорстокі нещастя! Цілком зрозуміло, що берег, звернений до сходу, тобто саме назустріч поривам урагану, приймав на себе всі його удари, і найяскравіші описи не можуть передати, з якою неймовірною силою він кидався в наступ на землю. |
| 9388 |
На щастя, скупчення скель, що утворило Нетрі, трималося міцно. Але навіть серед цих величезних кам'яних брил інші, найменш стійкі, здавалося, злегка погойдувалися. Пенкроф помітив це: приклавши долоні до гранітної брили, він відчув, що вона потроху коливається. |
| 9389 |
Але він заспокоював себе, справедливо міркуючи, що боятися нічого, тому що це імпровізоване житло не завалиться. Одначе він чув, як гуркоче каміння, яке вітер збивав із краю верхнього плато і гнав по схилу до самого моря. |
| 9390 |
Іноді зриваючись камені падали на скелі, що служили Нетрям покрівлею, і якщо вони летіли прямовисно, то, вдаряючись об Граніт, розбивалися на дрібні осколки. Двічі моряк вставав і, хапаючись за стінку кам'яного коридору, добирався до виходу — подивитися, що там діється. |
| 9391 |
Але обвали були незначні, вони не несли ніякої небезпеки, і Пенкроф, повернувшись на своє місце, знову лягав біля вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували розпечені жарини. Незважаючи па лютий ураган, виття вітру і гуркіт обвалів, Герберт спав міцним сном. |
| 9392 |
Задрімав, нарешті, і Пенкроф, який звик у своєму житті до всяких бур. Тільки Гедеон Спілет не міг заснути. Він докоряв собі, навіщо не пішов разом з Набом. Ми вже говорили, що надія не залишала Спілета. Передчуття, які бентежили Герберта, хвилювали і його самого. Він все думав про Наба. |
| 9393 |
Чому Наб не повернувся? І журналіст у тривозі перевертався з боку на бік на своєму піщаному ложі, ледве помічаючи битву стихій. Іноді втома брала своє, на мить його обважнілі повіки стулялися, але негайно ж яка-небудь думка, що промайнула в голові, будила його, і він розплющував очі. Час ішов. |
| 9394 |
Пенкроф весь перетворився на слух, і дійсно, у мить затишшя начебто почув здалеку гавкіт собаки. Навколо панувала непроглядна пітьма. Море, небо, земля не розрізнялися в цьому чорному мороці. Здавалося, в світі немає жодної іскорки світла. Вибратися назовні вимагало великих усиль. |
| 9395 |
При кожній спробі вітер відкидав їх назад. Нарешті, вдалося побороти порив вітру, але, щоб утриматися на ногах; довелося притулитися до скелі. Вони мовчки дивилися один на одного, розмовляти було неможливо. |
| 9396 |
Кілька хвилин Гедеон Спілет і обидва його супутники не могли ступити ні кроку — шквал немов прибив їх до скелі, усі троє змокли до, нитки, пісок заліпив очі. І раптом у коротку мить затишшя вони виразно почули віддалений гавкіт собаки. так гавкати міг тільки Топ! |
| 9397 |
Через мить він вийшов, тримаючи в руках жмут запаленого хмизу, і почав розмахувати ним у темряві, стрясаючи повітря пронизливим свистом. Собака немов чекав цього сигналу: гавкіт долинув ближче, і незабаром він вбіг до кам'яного проходу. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет поспішили слідом за ним. |
| 9398 |
На тліючі жарини кинули оберемок сухих сучків. Яскраве полум'я освітило всю «кімнату». Справді, це був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, який одержав від схрещення двох порід надзвичайно тонке чуття і прудкі ноги — якості, що відрізняють мисливського собаку. |
| 9399 |
Але який інстинкт міг привести його сюди, до Нетрів, де він ніколи не бував, та ще в таку темну ніч, у таку бурю! Незбагненне явище! І ще більш дивним було те, що собака не здавався втомленим, виснаженим і навіть не забрьоханий брудом і піском... |
| 9400 |
Йти ставало все важче. Найкраще було покластися на інстинкт Топа. Мандрівники так і вчинили. Гедеон Спілет і Герберт йшли слідом за собакою, моряк замикав хід. Неможливо було перемовитися жодним словом. |
| 9401 |
Часом наші подорожні навіть рухалися швидше, ніж хотіли, і поза власною волею прискорювали крок, для того щоб вітер не збив їх з ніг, але зміцніла надія додавала їм сили. Адже вони йшли тепер не навмання, — вони вже не сумнівалися, що Наб знайшов свого хазяїна і послав за ними вірного собаку. |
| 9402 |
Але чи живий був Сайрес Сміт? Можливо, Наб кликав їх лише, щоб віддати останню шану померлому. Проминувши гостру грань гранітного кряжа, який вони розсудливо обійшли стороною, мандрівники зупинилися: всі троє потребували перепочинку. |
| 9403 |
Опинившись за цим прикриттям, вони могли чути один одного, і раптом, коли Герберт вимовив ім'я Сайреса Сміта, Топ задзявкав, начебто хотів сказати, що хазяїн його живий. Собака тихенько підвискував, немов підтверджував його слова. Нарешті, рушили далі. Було майже пів на третю. |
| 9404 |
В морі починався приплив, а він у такі сильні шторми, та ще й на молодика, відрізняється грізною силою. Біля гряди рифів ревіли високі вали, кидалися на них із шаленою люттю; мабуть, ці водяні гори перекочувалися і через невидимий у густому мороці острівець. |
| 9405 |
Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег, яким вони йшли, не захищав його від розгніваної водної стихії. Тільки-но моряк і його супутники вийшли з-під виступу скелі, вітер знову, як скажений, налетів на них. |
| 9406 |
Низько зігнувшись, підставляючи спину його лютим поштовхам, вони швидко крокували слідом за Топом, що впевнено біг попереду. Вони рухалися на північ; праворуч від них горами здіймалися й оглушливо ревіли пінні хвилі, а ліворуч була невидима, незрима в пітьмі земля. |
| 9407 |
Але вони добре відчували, що поверхня її відносно рівна і низька, тому що вітер дув тепер в одному напрямку, а не кружляв вихором, як це було, коли він наштовхувався на гранітний кряж. До четвертої ранку вони, мабуть, подолали близько п'яти миль. |
| 9408 |
Хмари вже не повзли над самою землею, а піднялися вище. Дощ майже ущух, вітер став менш вологим, зате пронизував холодом. І Пенкроф, і Герберт, і Гедеон Спілет змерзли до кісток, але в них не вирвалося жодного слова нарікань. Вони твердо вирішили йти за Топом туди, куди веде їх розумний собака. |
| 9409 |
Близько п'ятої години ранку зазоріло. Спочатку посвітліло у височині неба, де хмари лежали не такою густою завісою; їхні краї стали перлинно-сірі, а незабаром нижче від них, під темною щільною смугою туману, світлішою рисою позначився морський обрій. |
| 9410 |
По воді пробігли тьмяні відблиски, і гребені хвиль знову стали білими. З лівого боку, ще дуже нечітко, сірими силуетами на чорному тлі, виступили нерівні обриси берега. О шостій годині ранку зовсім розвиднилося. Високо в небі квапливо бігли хмари. |
| 9411 |
Пенкроф і його супутники пройшли майже шість миль від свого притулку. Тепер вони рухалися піщаним плоским берегом, удалечині від нього в морі пролягала гряда підводних скель, які ледве виднілися над хвилями, тому що вже була висока вода. |
| 9412 |
Ліворуч простиралася широка пустельна рівнина, занесена пісками, і на ній піднімалися дюни, порослі колючими будяками. Слабко порізаний берег захищав від океанських вітрів лише переривчастий ланцюг невисоких пагорбів. |
| 9413 |
Подекуди, поодинці або купами, розкидані були криві, потворні дерева, що згинали до заходу і стовбур, і гілля. Далі, на південному заході, сутеніла галявина лісу. Раптом собака заметушився: то він мчав уперед, то повертався і підбігав до Пенкрофа, начебто благав його прискорити крок. |
| 9414 |
Потім він зминув з берега на рівнину і, спонуканий разючим своїм чуттям, без найменшого коливання побіг між дюнами. Мандрівники рушили слідом за ним. Навкруги була глухомань, жодної живої істоти. Широка смуга дюн складалася з примхливо розкиданих бугрів, пагорків і навіть пагорбів. |
| 9415 |
Це була дійсна піщана Швейцарія, і лише завдяки своєму разючому інстинкту собака не заблудився. Хвилин за п'ять після того як зминули з берега, журналіст і його супутники опинилися перед неглибокою печерою, утвореною у внутрішньому схилі високої дюни. Топ зупинився і лунко загавкав. |
| 9416 |
Спілет, Герберт і Пенкроф увійшли до печери. Там стояв на колінах Наб, схилившись над тілом, позбавленим життя, розпростертим на ложі з трави. У людині, яка лежала нерухомо, вони впізнали Сайреса Сміта. |
| 9417 |
Зрозуміло було, що бідний негр такий приголомшений горем, що не помітив своїх товаришів, не чув запитання Пенкрофа. Журналіст опустився на коліна біля розпростертого тіла, розстебнув на Сайресі одяг і притулився вухом до його грудей. |
| 9418 |
Минула хвилина — ціла вічність, — поки він уловив ледве чутне серцебиття. Наб підвів голову і подивився навколо незрячим поглядом. На щастя, виявилося достатньо і мокрої хустки: Гедеон Спілет хотів тільки змочити Сайресу губи. Кілька крапель холодної води зробили чудо. |
| 9419 |
Але ніде не було ні ран, ні забитих місць, ні саден, що дуже всіх здивувало, тому що хвилі, безумовно, пронесли його через підводні скелі; навіть на руках не виявилося жодної подряпини, і було просто незбагненно, як на тілі потопельника не залишилося ніяких слідів його боротьби зі сліпою стихією, його зусиль дробитися через лінію рифів. |
| 9420 |
Можливо, для цього необхідні розтирання? Моряк скинув із себе куртку і взявся з усіх сил розтирати нею закоцюбле тіло Сайреса Сміта. Зігрівшись від цього енергійного масажу, той злегка поворухнув руками, дихання його стало рівніше. |
| 9421 |
І знову, — хоча й без усілякої надії, як сам зізнався, — Наб узявся шукати: заглядав у кожну западину між скелями, вдивлявся в поверхню піщаної тераси — чи немає там якого-небудь сліду, що допоможе його пошукам. |
| 9422 |
Оглядав він головним чином ту частину берега, яку не затопляла вода, тому що на краю моря припливи і відливи, чергуючись, безумовно, стерли всі сліди. Наб більше не сподівався знайти свого хазяїна живим. Він шукав тіло Сайреса Сміта, щоб власноруч поховати його! Усі його зусилля залишалися марними. |
| 9423 |
Здавалося, на цьому пустельному березі ніколи не з'являлася людина. Ту смугу берегової тераси, до якої доходив приплив, засівали мільйони мушель, і жодна з них не була розтоптана. Протягом двох-трьох сотень ярдів Наб не міг знайти слідів людини. Було зрозуміло, що до берега ніхто не приставав. |
| 9424 |
Наб вирішив пройти ще кілька миль. Можливо, що тіло віднесло течією. Якщо потопельник пливе недалеко від низького берега, рідко трапляється, щоб хвилі рано чи пізно не викинули труп. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на свого хазяїна. |
| 9425 |
І під кінець Наб розповів про те, як він побивався, коли побачив безжиттєве тіло Сайреса Сміта. Марно він намагався знайти в ньому хоч які-небудь ознаки життя. Він шукав мертве тіло, але тепер, побачивши його, жадав відродити в ньому життя! Усі його зусилля були марні. |
| 9426 |
Хіба не можна покластися на кмітливість такого розумного пса, такого відданого друга? Наб кілька разів вимовив ім'я журналіста: із супутників хазяїна Топ краще за всіх знав Гедеона Спілета. Потім Наб показав рукою на південь, і собака помчав берегом в той бік. |
| 9427 |
Пенкроф дуже шкодував, що в печері не горить багаття, та й не можна розвести вогонь, тому що, виходячи з Нетрів, він забув захопити із собою віхоть з обпаленої ганчірки, — цей замінник трута було б легко запалити, висікаючи іскри за допомогою двох кременів. |
| 9428 |
В інженера сірників не виявилося, у всіх його кишенях було порожньо, тільки в жилетній кишені уцілів годинник. Порадившись, друзі Сайреса Сміта прийшли до одностайного рішення — швидше перенести його до Нетрів. |
| 9429 |
Завдяки турботливому догляду товаришів Сайрес Сміт опритомнів швидше, ніж можна було очікувати. Вода, якою змочували йому запечені губи, подіяла на нього благотворно. У Пенкрофа виникла вдала ідея — додати в неї м'ясного соку, вичавленого із залишків печені, яку він захопив у дорогу. |
| 9430 |
Герберт побіг на берег моря і приніс відтіля дві великі двостулкові мушлі. Приготувавши щось на зразок мікстури, моряк обережно влив до рота Сайресу Сміту кілька крапель, і той жадібно їх проковтнув. Нарешті він розплющив очі. Наб і журналіст нахилилися над ним. |
| 9431 |
Знову він вимовив щось нескладне, начебто ті ж слова, що вирвалися в нього непритомного і передавали думку, яка ще тоді не давала йому спокою. Але тепер ці слова можна було розібрати. Інженер злегка кивнув головою, погоджуючись з ним, потім начебто задрімав. |
| 9432 |
Гедеон Спілет залишився в печері оберігати сон Сайреса Сміта, а троє інших, за порадою журналіста, пішли приготувати ноші, щоб перенести хворого, по можливості не турбуючи його. Наб, Герберт і Пенкроф вирушили до високої дюни, увінчаної купою хирлявих дерев. |
| 9433 |
Піднявшись на вершину дюни, Пенкроф і двоє його товаришів, не маючи інших знарядь, крім власних рук, просто обламали найтовщі гілки досить кволих, пошарпаних вітром дерев; які належали до різновиду морської сосни; з гілок вони зробили ноші та наклали на них листя і трави, щоб Сайресу Сміту зручніше було лежати. |
| 9434 |
На всю цю роботу пішло хвилин сорок, і коли моряк, Наб і Герберт повернулися в печеру, до Сайреса Сміта, від якого не відходив Спілет, зрівнялася десята година ранку. Інженер прокинувся, нарешті, або, точніше, отямився після свого довгого забуття. |
| 9435 |
На його обличчі, яке вражало досі восковою блідістю, проступив рум'янець. Він підвівся на лікті й подивився навколо здивовано, начебто запитуючи, де він опинився. Сайрес Сміт з'їв кілька шматочків; все інше розділили між собою його зголоднілі товариші й оцінили свій сніданок як досить убогий. |
| 9436 |
Журналіст повідав про все, що відбулося, і, описуючи події, про які Сайрес Сміт не міг знати, розповів, як повітряну кулю викинуло на берег, як її пасажири ступили на якусь невідому землю, швидше за все ненаселену, хоча ще невідомо, що вона собою являє — острів чи материк; як вони влаштували собі притулок у Нетрях і як почали шукати Сайреса Сміта; розповів про самовіддані пошуки Наба, про те, як багато завдячують кмітливості вірного пса Топа і т. |
| 9437 |
У напівмороці він помітив біля себе якусь живу істоту, яка боролася з хвилями. Це був Топ, що кинувся на допомогу хазяїну. Підвівши очі, Сміт уже не побачив повітряної кулі: тільки-но інженер і його собака випали із сітки і вага аеростата зменшилася, він стрілою злетів у вишину. |
| 9438 |
Топ підтримував хазяїна, схопивши його зубами за одяг; але раптом стрімка течія підхопила його, понесла на північ, а тут захлиснула хвиля, й після півгодинної боротьби він пішов на дно, захоплюючи за собою Топа. За хвилину Наб і Герберт повернулися. |
| 9439 |
Ніяких сумнівів не виникало: підошви черевиків Сайреса Сміта точно збігалися з уцілілими відбитками. Отже, сліди на піску належали Сайресу Сміту. Красень пес з радісним виском кинувся до хазяїна. І, звичайно, був нагороджений за свою відданість незліченними ласками. |
| 9440 |
Читач, безумовно, погодиться, що пояснити порятунок Сайреса Сміта як-небудь інакше було неможливо і тому ця честь цілком належала Топу. Близько полудня Пенкроф запитав інженера, чи можна тепер перенести його до притулку. |
| 9441 |
Замість відповіді Сайрес Сміт зусиллям волі змусив себе піднятися, але відразу ноги в нього підкосилися, і, щоб не впасти, він схопився за плече Пенкрофа. Принесли ноші, покриті м'яким мохом і травою, вклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. |
| 9442 |
Пенкроф узявся за ноші попереду, а Наб позаду. До Нетрів треба було пройти вісім миль, а до того ж нести хворого потрібно було повільно, не поспішаючи, і, мабуть, часто зупиняючись, тому мандрівники розраховували, що вони дістануться до місця годин за шість. |
| 9443 |
Як і раніше дув сильний вітер, але дощ, на щастя, перестав. Лежачи на ношах, інженер підвівся на лікті й оглядав берег, особливо верхню терасу. Він не промовив ні слова, але дивився уважно, і, безумовно, обриси цього узбережжя, його піски, скелі й ліси закарбувалися в пам'яті інженера Сміта. |
| 9444 |
Одначе години за дві втома взяла своє, він витягнувся на ношах і заснув. О пів на шосту вечора маленький караван досяг зрізаного кута гранітного кряжа, а незабаром дістався до Нетрів. Усі зупинилися. Ноші опустили на землю. Сайрес Сміт не прокинувся — так міцно він спав. |
| 9445 |
На превеликий свій подив, Пенкроф побачив, що буря, яка шаленіла вночі, змінила вже знайому картину. Сталися досить значні обвали, на піску лежали великі брили, що скотилися, весь берег килимом устеляв товстий шар водоростей. |
| 9446 |
Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, доходили до підніжжя гранітного кряжа. Перед входом до притулку земля була порита — безумовно, і на ці брили кидалися приступом нищівні морські вали. Страшний здогад майнув у голові Пенкрофа, і він прожогом кинувся в кам'яний прохід. |
| 9447 |
Сайрес знову з товаришами. — Досліди Пенкрофа. — Безуспішна спроба. — Острів чи материк? — Задуми інженера Сміта. — В якому місці Тихого океану? — У лісовій хащі. — Соснова шишка. — Полювання на водяну свинку. Моряк коротко переповів Гедеону Спілету, Герберту і Набу про скоєне ураганом. |
| 9448 |
Що міг відповісти на це Пенкроф? Він промовчав, тому що в глибині душі не менше своїх товаришів вірив у Сайреса Сміта; для них інженер Сміт був чудом Всесвіту, джерелом премудрості та всіх пізнань людських! Краще опинитися із Сайресом на незаселеному острові, ніж без Сайреса в найбільшому і культурному місті Сполучених Штатів. |
| 9449 |
Довелося обійтися без вогню й обмежитися досить жалюгідною вечерею. Тетеруків уже з'їли, а засмажити яку-небудь іншу дичину було неможливо. Насамперед Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора притулку. Там йому влаштували ложе з підсохлих водоростей. |
| 9450 |
Оскільки море знищило перегородки, зроблені Пенкрофом у коридорах, там тепер безперешкодно розгулювали протяги, і знайдений притулок виявився мало придатним для житла. Сайрес Сміт зовсім би змерз, якби товариші не познімали із себе хто куртку, хто блузу і не загорнули його гарненько. |
| 9451 |
Вечеря того дня складалася з незмінних літодомів; Герберт і Наб принесли їх безліч з берега, а до черепашок юнак додав ще чимало їстівних водоростей, знайдених ним на прибережних скелях, які затоплювало тільки в найбільші припливи. |
| 9452 |
Водорості ці належали до сімейства фукусових, були різновидом саргасів і, висихаючи, утворювали клейку масу, досить багату на живильні речовини. Журналіст і його товариші, поглинувши чимало літодомів, взялися за саргасів і оцінили, що вони досить непогані на смак. |
| 9453 |
Варто зазначити, що на тихоокеанських берегах Азії тубільці широко вживають саргасів у їжу. Між тим холод сильнішав, і ніщо не захищало від нього. Пенкроф, украй розсерджений, усіляко намагався добути вогонь. Наб допомагав йому в цих експериментах. |
| 9454 |
Вони знайшли трохи сухого моху і; вдаряючи кремінь об кремінь, взялися висікати іскри. Але волокна моху були недостатньо сухі, і він усе не загорявся, тим більше що іскри, які вилітали, були слабкіші тих, що висікають за допомогою сталевого кресала. Спроба не вдалася. |
| 9455 |
Потім Пенкроф здумав добути вогонь способом дикунів і спробував терти один об інший два шматки дерева. Якби рухи самого Пенкрофа і Наба можна було, відповідно до нової теорії трансформації енергії, перетворити на теплову енергію, її вистачило б, щоб закипіла вода в котлі паровоза. |
| 9456 |
Одначе вогню вони не добули: шматки дерева зробилися гарячими, а Набу й морякові стало пекуче, — ось і все. Потрудившись годину, Пенкроф, обливаючись потом, з досадою відкинув цурки. Пенкроф даремно не вірив у цей спосіб. Дикуни дійсно вміють добувати вогонь швидким тертям шматків дерева. |
| 9457 |
Але не всяке дерево придатне для цього. До того ж недаремно говориться, що справа майстра, боїться, а Пенкроф не знав, як узятися за це діло. Прикрість незабаром минула у Пенкрофа. Шматки дерева, що він відкинув, підібрав Герберт і теж взявся терти їх. |
| 9458 |
Пенкроф не міг втриматися від сміху, дивлячись, як тендітний підліток здумав змагатися з ним, здорованем Пенкрофом, і самовпевнено повторює його невдалий експеримент. Дійсно, Герберт добре зігрівся, але не більше. І Пенкроф розповів про те, що сталося напередодні. |
| 9459 |
Інженера насмішив епізод з єдиним сірником, а потім невдала спроба добути вогонь способом дикунів. Моряк зовсім не поділяв такої думки, але заперечувати не став. Усі вийшли з Нетрів. Погода була чудова. |
| 9460 |
А тим часом Наб, Герберт і Пенкроф підуть до лісу, поповнять запас палива і постараються побільше принести здобичі — і пернатої, й чотириногої, яка трапиться. Мисливці вирушили в похід о десятій годині ранку. Цього разу мисливці відійшли від берега ріки і заглибилися в ліс. |
| 9461 |
Навкруги, як і раніше, стояли хвойні дерева, здебільшого сосни. Подекуди ліс рідів, і на галявині, що відкривалася погляду, здіймалися величезні, могутні сосни. Очевидно, наші аеронавти опинилися у вищих широтах, ніж припускав інженер. |
| 9462 |
Часом траплялися прогалини, де стирчали на всі боки сучки старого замшілого сухостою і земля була вистелена труском, — словом, найбагатший природний склад палива. Потім знову тягся ліс, майже непрохідні зарості, що сплелися суцільною стіною. |
| 9463 |
Він уже думав, що, мабуть, марно вони не пішли вздовж берега, як у першу свою експедицію, тому що рухалися вони вже цілу годину, а дичини наче й не було. Топ нишпорив під низько навислими гілками і піднімав птахів, але вони не підпускали до себе наших мисливців. |
| 9464 |
Усі куруку кудись зникли, і Пенкроф уже подумував, чи не піти знову до болотистої частини лісу, де він так вдало піймав на вудку тетеруків. Сонце ще не досягло зеніту, і експедиція могла продовжуватися. Герберт зробив відкриття — знайшов дерево з їстівними плодами. |
| 9465 |
То була кедрова сосна, що росте в помірному кліматі Америки та Європи і дає чудові, досить цінні горіхи. У шишках виявилися зовсім стиглі горіхи, і Герберт з товаришами поласували ними. Моряк і Герберт кинулися слідом за Набом. |
| 9466 |
Це чотириноге, схоже на порося, було завдовжки футів два з половиною і покрите твердою темно-коричневою вовною, світлішою на череві. Лапи, якими воно міцно впиралося в землю, були перетинчасті. Герберт вирішив, що це водяна свинка — один з найбільших представників сімейства гризунів. |
| 9467 |
Наб міцніше стис у руці свого кийка і хотів уже прибити гризуна, як раптом той, рвонувся і, залишивши в зубах Топа кінчик свого вуха, з голосним рохканням дременув навтьоки, наскочив на Герберта і, ледве не збивши його з ніг, зник у лісі. |
| 9468 |
Усі кинулися слідом за Топом наздоганяти втікача й ось-ось уже готові були схопити його, як раптом тварина кинулася в озерце, оточене віковими соснами, і сховалася під водою. Мисливці в розгубленості зупинилися. Топ стрибнув у воду, але водяна свинка, пірнувши на дно, не з'являлася. |
| 9469 |
Топ все ще не вилазив з води. Мисливці поставали на березі з різних боків, щоб відрізати водяній свинці шлях до відступу, а Топ, розшукавши її, плавав по озеру. Герберт не помилився. Через кілька хвилин, тварина виринула, і Топ негайно схопив її, не даючи їй піти під воду. |
| 9470 |
Хвилину потому всі троє мисливців уже були біля вогню, що палав у багатті, біля якого сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф зупинився і мовчки дивився на них, тримаючи в руках здобич. Відповідь абсолютно правильна. Вогонь, який так захопив Пенкрофа, дало саме сонце. |
| 9471 |
У нього вийшло в такий спосіб двоопукле запальне скло; піймавши в його фокусі пучок сонячних променів, він спрямував їх на жменю сухого моху, і мох загорівся. Моряк подивився на дотепне пристосування, потім поглянув на інженера і не вимовив ні слова. |
| 9472 |
Потім Пенкроф за допомогою Наба встановив рожен, і незабаром майстерно випотрошена водяна свинка, немов молочне порося, уже підрум'янювалася на яскравому вогні. Нетрі знову стали придатним житлом, — від багаття потягнуло теплом по коридорах; знову складені були з каменів перегородки. |
| 9473 |
Як ми бачимо, інженер Сміт і його товариші з користю провели день. Сайрес Сміт зміцнів і спробував піднятися на верхнє плато. Відтіля він своїм зірким оком, що звикло визначати відстані, довго дивився на конусоподібну вершину, на яку повинні були завтра піднятися. |
| 9474 |
Гора ця стояла миль за шість до північного заходу, висота ж її, як здавалося, сягала трьох з половиною тисяч футів над рівнем моря. Отже, з вершини гори спостерігач міг бачити на п'ятдесят миль навколо. |
| 9475 |
Можливо, що тоді вдасться розв'язати питання: — питання, яке Сайрес Сміт не без підстави вважав поки що найважливішим. Повечеряли дуже смачно. М'ясо водяної свинки виявилося чудовим. Трапезу доповнили водорості й кедрові горіхи. |
| 9476 |
Інженер майже нічого не говорив, його поглинали думки про майбутню подорож. Разів зо два Пенкроф висловлював своє розуміння того, що варто було б почати, але Сайрес Сміт, який очевидно мав досить методичний розум, тільки кивав головою. |
| 9477 |
Ніякі халепи не потривожили в ту ніч їхній мирний сон, і наступного ранку, двадцять дев'ятого березня, вони прокинулися відпочилими і бадьорими, всі запаслися силами для експедиції, від якої залежала їхня доля. Приготування закінчилися. Залишками печені мандрівники могли харчуватися ще добу. |
| 9478 |
До того ж вони сподівалися поповнити дорогою запас провіанту. Оскільки скельця вставили знову на свої місця — в обідки годинників інженера і Гедеона Спілета, то Пенкроф обпалив на вогні ганчірку замість відсутнього трута. |
| 9479 |
Кременів же можна було знайти скільки завгодно біля підніжжя цих скель, що складалися, безумовно, з вулканічних порід. Пів на восьму ранку дослідники, озброївшись кийками, вийшли зі свого притулку. За порадою Пенкрофа, вирішили йти вже знайомими місцями — через ліс, а повернутися іншою дорогою. |
| 9480 |
До того ж це був, звісно, найкоротший шлях до гори. Отже, всі рушили на південь і, зминувши за південний край гранітного кряжа, пішли лівим берегом ріки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, заглибилися в ліс. Під високими деревами миготіли якісь звірята. |
| 9481 |
Але не встигав Топ підняти дичину, як хазяїн негайно ж його підкликав, вважаючи, що зараз не час полювати, — пізніше обставини підкажуть. таких людей, як інженер Сайрес Сміт, не можна відвернути від наміченої мети, від думки, що опанувала ними. |
| 9482 |
Мабуть, ми не помилимося, якщо скажемо, що він навіть не звертав уваги на характер місцевості, якою вони проходили, на її рельєф і природні багатства. Він поставив собі завдання — зійти на гору і не хотів відволікатися від нього. О десятій годині зробили короткий привал. |
| 9483 |
Між цими відрогами пролягали ущелини, стрімчасті схили яких поросли деревами аж до усіченої вершини першої гори. На північно-східному схилі рослинність, мабуть, була менш густа, між зеленими гайками виднілися досить звивисті просвіти, можливо, прокладені потоками лави. |
| 9484 |
Біля першого конуса піднімався другий; ледь заокруглена його верхівка стояла трохи криво, немов шапка, заломлена набакир. На її голих схилах у багатьох місцях здіймалися червонуваті скелі. Саме на вершину цієї другої гори їм і випадало піднятися; і, мабуть, найкраще було йти по гребенях відрогів. |
| 9485 |
Подекуди зеленіли високі хвойні дерева, — ті ж самі породи, що на кілька сот футів нижче покривали дно й обриви ущелин, зливаючись в густу хащу, непрохідну для променів сонця. На початку підйому Герберт помітив свіжі сліди, що належали якійсь великій тварині, можливо небезпечному хижаку. |
| 9486 |
Мандрівники піднімалися повільно, через усілякі нездоланні перешкоди доводилося відхилятися від прямого шляху. Іноді схил раптово розсікало провалля, і маленький загін повинен був його обходити. Іншого разу мимоволі відступали, поверталися назад, відшукуючи зручніше для підйому місце. |
| 9487 |
Час ішов, зростала втома. Опівдні зупинилися в затінку високих ялин біля струмочка, який каскадом збігав по каменях; до цього часу подолали тільки половину підйому на перший уступ, і стало зрозуміло, що завидна до нього не доберешся. |
| 9488 |
З місця привалу відкривався широкий вид на море, але з правого боку кругозір обмежував високий гострий мис, що простягнувся до південного сходу, і не можна було визначити, йде за ним море чи суша. Ліворуч далечінь виднілася на північ на кілька миль. |
| 9489 |
На північному заході картина завершувалася гірським відрогом вигадливих обрисів, — він здавався застиглим потоком лави, колись виверженої вулканом. Отже, поки що не було можливості дати відповідь на питання, яку хотів знайти Сайрес Сміт. О першій годині дня вирушили далі. |
| 9490 |
Це були трагопани, прикрашені м'ясистим наростом, що висів біля зоба, і двома циліндричними виступами, посадженими за очима. Птахи були завбільшки з домашнього півня; самкам дісталося скромне коричневе оперення, а самці хизувалися в чудових червоних перах, засіяних білими цяточками. |
| 9491 |
Отут потрібно було знову повернути на схід і рухатися, петляючи по схилу, тому що підйом ставав крутішим, нездоланнішим, — кожний повинен був іти з обережністю і дивитися, куди він ставить ногу. Попереду піднімалися Наб і Герберт; Пенкроф замикав ходу, в середині піднімалися Сайрес Сміт і журналіст. |
| 9492 |
Тварини, що водилися, на цих висотах (слідів тут зустрічалося чимало), мабуть, мали сталеві м'язи і велику гнучкість, якою відрізняються, наприклад, сарпи й дикі кози. Деякі з цих мешканців гір навіть потрапляли їм на очі, і, побачивши цих істот вперше, Пенкроф охрестив їх по-своєму. |
| 9493 |
Мандрівники зупинилися. Кроків за п'ятдесят від них стояло шість-сім великих тварин із широкими, загнутими назад рогами, стиснутими на кінцях, з довгою шовковистою вовною бурого кольору, що прикриває густе підшерстя. |
| 9494 |
Це були не звичайні барани, а барани особливої породи, що зустрічаються в гірських областях помірного клімату. Герберт назвав їх муфлонами. Застигши нерухомо серед базальтових брил, муфлони здивовано дивилися на прибульців, — мабуть, вони вперше бачили людей. |
| 9495 |
І раптом злякано сахнулися і миттю зникли між скель. Підйом продовжувався. Часто на схилі вигадливими зиґзаґами виступало натікання застиглої лави. На шляху не раз траплялися паруючі вулканчики — сольфатори, які доводилося обминати. |
| 9496 |
Іноді сірка відкладалася у формі кристалічних друз, вкраплених у породи, які вулкан викидає перед виливом лави: грубозернисті сильно спечені пуццолани і білуватий вулканічний попіл, що складається з незліченних дрібних кристалів польового шпату. |
| 9497 |
З наближенням до першого плато, утвореного підошвою ближнього вулкана, підніматися стало ще важче. До четвертої години дня вже минули лісову зону. Лише подекуди траплялися потворно вигнуті оголені сосни, мабуть, дуже живучі, оскільки вони витримували на такій висоті пориви океанських вітрів. |
| 9498 |
На щастя для Сайреса Сміта і його супутників день був ясний, тихий, — адже на висоті три тисячі футів різкіший вітер дуже ускладнив би сходження на вершину. Небо виглядало чистим, безхмарним, повітря зовсім прозоре. Навкруги панувала глибока тиша. |
| 9499 |
Тільки п'ятсот футів відокремлювало наших мандрівників від того плато, де вони хотіли зупинитися ночувати, але, щоб дістатися до нього, довелося стільки кружляти, що цей короткий шлях збільшився щонайменше на дві милі. |
| 9500 |
Скоріше влаштуватися на привалі, підкріпитися вечерею, а потім спати! Другий ярус гори спочивав на гранітній підставці, і навколо громадилося стільки скель, що знайти серед них притулок виявилося неважкою справою. |
| 9501 |
Палива навколо було небагато, але все-таки вдалося розвести багаття, набравши моху та сухих гілок чагарнику, який подекуди ріс на цьому плато. Поки Пенкроф складав з каменів вогнище, Наб і Герберт вирушили по дрова. Незабаром вони принесли великі оберемки хмизу. |
| 9502 |
Воно призначалося лише для того, щоб погрітися біля вогню, тому що до вечора стало дуже прохолодно, а фазана на ньому не смажили — Наб беріг птаха на завтрашній день. На вечерю пішли залишки смаженої водяної свинки та кедрові горіхи. Пів на шосту трапеза закінчилася. |
| 9503 |
Сайресу Сміту спало на думку оглянути, поки ще не стемніло, широку округлу підставку верхнього конуса. Перш ніж прилягти відпочити, він захотів довідатися, чи вдасться обійти навколо конуса у випадку якщо неможливо буде піднятися крутими схилами на саму його вершину. |
| 9504 |
І ось Сайрес Сміт, забувши про втому, покрокував по краю плато, прямуючи на північ; Герберт пішов разом з ним, тоді як Пенкроф і Наб зайнялися готуваннями до ночівлі, а Гедеон Спілет занотовував у записнику події минулого дня. Вечір видався ясний, тихий. Ще не зовсім стемніло. |
| 9505 |
Сайрес Сміт і юнак йшли мовчки. Підошва конуса то розширювалася, і тоді йти було легко, то звужувалася, захаращена обвалами, і тут уже наші дослідники просувалися обережно, один вслід іншому. Хвилин за двадцять їм довелося зупинитися. Далі обидва конуси зовсім зрослись біля підставки. |
| 9506 |
Обійти ж цю гору по схилу, що схилявся під кутом 70 градусів, було неможливо. Отже, Сайрес Сміт і його юний супутник зазнали невдачі у своїх спробах обігнути вершину, зате вони побачили, що можна піднятися на неї. |
| 9507 |
Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у розташуванні тріщини і, хоча темрява вже згущалася, без коливань почав підніматися величезними «сходами» разом з Гербертом, який не відставав від нього. Варто було здолати підйом у тисячу футів. |
| 9508 |
Чи доступнішими виявилися стінки кратера? Ми незабаром про це довідаємося. Інженер вирішив підніматися доти, доки буде можливо. На щастя, по стінках кратера тяглися звивисті борозни, немов нарізки велетенського гвинта, що полегшувало підйом. Вулкан, безумовно, належав до числа згаслих. |
| 9509 |
Ні найменшого струмка диму не піднімалося над його схилами. Ні найменшого язичка полум'я не виривалося з його глибини. Не чутно було навіть слабкого рокоту, гулу підземного здригання, — усе було спокійно в темній безодні, що сягала, можливо, до самих надр землі. |
| 9510 |
Повітря всередині кратера не насичували сірчисті випари. Вулкан не занурився в дрімоту, — ні, в ньому висохло життя. Спроба Сайреса Сміта обіцяла вдале сходження. Разом з Гербертом він піднімався все вище, лійка кратера розширялася все більше. |
| 9511 |
Округлий клаптик неба, який виднівся між краями кратера, все збільшувався. Можна сказати, що з кожним кроком Сайреса Сміта і Герберта їм відкривалися нові зірки й чудові, яскраві сузір'я Південної півкулі. |
| 9512 |
Потім, у міру того як розширювалася лійка кратера, виникли Фомальґаут із сузір'я Риб, Зоряний трикутник і, нарешті, майже над самим антарктичним полюсом заблищав Південний Хрест, зірка-дороговказ Південної півкулі, подібно Полярній зірці, що вказує шлях мореплавцям у Північній півкулі. |
| 9513 |
Чи оточує з усіх боків цю невідому землю море, чи вона з'єднується на заході з яким-небудь материком, омитим Тихим океаном, — зараз цього не скажеш. На заході чітко вимальовувалася гряда хмар, що ще збільшували сутінки; вже не відрізнялося море від неба, вони зливалися в єдине широке темне коло. |
| 9514 |
Через півгодини Сайрес Сміт і Герберт повернулися на стоянку. Інженер сказав своїм друзям, що земля, на якій вони опинилися випадково, — острів; завтра треба багато чого обміркувати і вирішити, що робити. |
| 9515 |
Наступного ранку, 30 березня, після жебрацького сніданку, що складався тільки з трагопана, засмаженого на рожні, інженер вирішив знову піднятися на вершину згаслого вулкана і відтіля уважно оглянути острів, де зазнали катастрофи аеронавти. |
| 9516 |
Можливо, їм випадає залишатися в'язнями на все життя, якщо острів розташований далеко від материка і не знаходиться на шляхах кораблів, що відвідують тихоокеанські архіпелаги. Усі супутники інженера Сміта вирішили йти разом з ним у цю нову експедицію. |
| 9517 |
Їм теж хотілося побачити загальну картину цього острова, де вони змушені жити і боротися за своє існування. Близько сьомої години ранку Сайрес Сміт, Герберт, Пенкроф, Гедеон Спілет і Наб попрощались із базальтовим притулком. |
| 9518 |
Інженер вірив у майбутнє тому, що почував себе здатним вирвати у цієї дикої природи все необхідне для свого життя і для життя своїх товаришів, а вони не боялися нічого, знаючи, що з ними Сайрес Сміт. І це було зрозуміло. |
| 9519 |
Пенкроф сповнився такої довіри до інженера відтоді, як знову запалав у багатті згаслий вогонь. Тобто опинись вони всі на голій скелі, він і тоді не втратив би надії, аби там був з ними Сайрес Сміт. Сайрес Сміт вирушив тією ж дорогою, якою він піднімався напередодні. |
| 9520 |
Обігнули конус вулкана по плато, на якому він здіймався, і незабаром дісталися до величезної розпадини. Погода стояла прекрасна. Сонце, що сяяло в безхмарному чистому небі, заливало своїм світлом східний схил гори. Підійшли, нарешті, до кратера. |
| 9521 |
Від нижнього кінця тріщини по схилу гори зміїлися широкі й могутні скам'янілі потоки лави, а брили вивержених порід розкидані були до нижніх долин, що порізали північну частину острова. Стінки кратера мали нахил не більше тридцяти п'яти — сорока градусів, і підніматися ними виявилося зовсім неважко. |
| 9522 |
Щодо внутрішнього каналу, яким кратер з'єднувався з надрами землі, глибину його не можна було визначити на око, тому що він губився в темряві. Але безсумнівною залишалася та обставина, що вулкан належить до числа згаслих. |
| 9523 |
Вдруге здійснюючи сходження на згаслий вулкан, Сайрес Сміт, можливо, плекав надію побачити неподалік іншу землю, інший острів, яких він напередодні не роздивився у темряві. Але до самого обрію, тобто впродовж п'ятдесяти миль навколо, простягалася водна пустеля. |
| 9524 |
Ніякої землі на видноколі! І жодного вітрила! Безмежна широчінь океану, і в ній загубився їхній острів. Інженер і його побратими застигли в мовчанні і довго стояли нерухомо, обводячи поглядами океан. Очі їхні жадібно впивалися в морську далечінь. |
| 9525 |
Але навіть Пенкроф, що відрізнявся чудесною пильністю, не побачив нічого, адже якби десь на обрії з'явилася земля, то, нехай вона навіть виникла б у вигляді невловимої для інших смужки туману, Пенкроф, безумовно, помітив би її, тому що природа наділила його справжніми телескопами, якими він оглядав світ з-під насуплених брів. |
| 9526 |
Сайрес Сміт не помилився у своєму визначенні, — острів за величиною приблизно дорівнював Мальті або острову Закінф у Середземному морі, але мав значно неправильнішу форму, а разом з тим був бідніший на миси, стрілки, коси, затоки, бухти. |
| 9527 |
Його дивні обриси вражали уяву, і коли Гедеон Спілет, на прохання інженера, замалював контури острова, усі погодились, що він схожий на якусь фантастичну тварину, на дивовижне крилоноге, що спить на хвилях Тихого океану. Журналіст негайно склав досить точну карту острова. |
| 9528 |
Незайвим буде ознайомити читачів з обрисами острова. У тій частині берега, куди пристали наші мандрівники, коли їхня куля зазнала аварії, розташувалася широка бухта, обмежена з південного сходу гострим мисом, що під час першої подорожі Пенкрофа був схований від його очей. |
| 9529 |
У напрямку з північного сходу на південний захід берег видавався в море округлим виступом, що нагадував приплющений череп якогось хижого звіра, а потім, біля того місця, де знаходився згаслий вулкан, піднімалися горбом кілька розпливчастих контурів. |
| 9530 |
Далі берег тягнувся з півночі на південь досить плавною кривою аж до невеликої бухти, що врізалася в берег на середині периметра острова, а за нею вигинався скелястий мис, схожий на хвіст гігантського алігатора. |
| 9531 |
Цей мис являв собою край великого півострова тридцять миль завдовжки, рахуючи від південно-східного мису, про який ми вже згадували, внизу берег півострова плавно вигинався, утворюючи широку відкриту затоку. так химерно виглядали обриси острова. |
| 9532 |
У найвужчій своїй частині — між Нетрями і бухтою, що лежала на західному березі саме напроти них, — острів мав тільки десять миль у поперечнику, а в найширшій частині — від північно-східного мису, схожого на щелепу акули, і до південно-західного краю острова — не менше тридцяти миль. |
| 9533 |
Поверхня острова відрізнялася розмаїтістю: від перших відрогів гори до самого берега океану його покривав густий ліс, а північна частина була безводна, піщана, гола. Між горою і східним берегом Сайрес Сміт і його супутники, на свій подив, знайшли озеро, облямоване зеленню. |
| 9534 |
Вони й не підозрювали про його існування. З висоти здавалося, що озеро лежить на одному рівні з океаном, але, помізкувавши, інженер пояснив своїм супутникам, що воно розташоване футів на триста вище, тому що водоймою служить западина плоскогір'я, яка є продовженням гранітного берегового кряжа. |
| 9535 |
Цей швидкий, досить звивистий гірський струмок і вже обстежена ріка, мабуть, являли собою всю річкову систему острова, наскільки вона була доступна погляду наших мандрівників. Можливо, що в лісових хащах, які вкривали дві третини острова, текли до моря й інші річки. |
| 9536 |
Можливо, що на болотистому північно-східному краю острова зібралися стоячі води, — загалом, там була дика і, мабуть, порожня область дюн, пісків і каменю — місцевість, що являла собою різкий контраст з іншою територією острова, яка відрізнялася багатою природою. |
| 9537 |
Вулкан, що знаходився не посередині острова, а ближче до північно-західного узбережжя, начебто служив межею цих двох зон. На південному заході, на півдні і на південному сході нижні уступи гірських відрогів зовсім зникали під зеленим плащем лісів. |
| 9538 |
Саме з північного боку в ті далекі часи, коли відбувалися виверження вулкана, потоки лави, що випливали з нього, проклали собі широку дорогу і вимостили її своєю застиглою товщею аж до того гострого мису, який закривав бухту з північного сходу. |
| 9539 |
Сайрес Сміт і його товариші пробули на вершині гори не менше години. Острів лежав перед ними, немов рельєфна карта, традиційно розфарбована: зеленим кольором позначалися ліси, жовтим — піски, блакитним — води. |
| 9540 |
Усім здавалося, що, після того як вони оглянули острів з вершини гори, на таке запитання вже можна дати негативну відповідь. Ніде не помітно було творінь рук людських — ні селищ, хоча б які складалися із жалюгідних халуп, ні самотніх халуп, ні сіток, ні рибальських човнів біля берега. |
| 9541 |
Правда, довгий, схожий на хвіст алігатора край острова, що простягнувся на південний захід, був від спостерігачів за тридцять миль, і навіть зіркі очі Пенкрофа не могли б побачити на такій відстані людського житла. |
| 9542 |
Але звичайне населення тихоокеанських островів, цих клаптиків суші, які немов виплили з морської безодні, живе на узбережжі, а тут воно здавалося зовсім пустельним. Отже, надалі до детальнішого дослідження можна було припускати, що острів ненаселений. |
| 9543 |
Але що, коли сюди навідувалися, хоча б ненадовго, тубільці з яких-небудь сусідніх островів? Відповісти на це питання поки було неможливо. На п'ятдесят миль навколо не виднілося ніякої землі. Але ж п'ятдесят миль неважко здолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. |
| 9544 |
Усе залежало від розташування острова: височіє він самотньо серед океану чи ж знаходиться недалеко від яких-небудь архіпелагів. Чи вдасться пізніше Сайресу Сміту без інструментів визначити широту і довготу острова? Задача дуже важка. |
| 9545 |
А оскільки поки що нічого не відомо, не зайвими будуть заходи обережності на випадок можливого відвідування острова сусідами-дикунами. Загальне знайомство з островом закінчилося, визначено його конфігурацію та рельєф, обчислена площа, встановлені його гідрографія й орографія. |
| 9546 |
На плані, нашвидку складеному журналістом, було загалом позначено розташування лісів і рівнин. Тепер випадало спуститися по схилу гори і досліджувати острів щодо його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу. |
| 9547 |
Але перш ніж скомандувати вирушати, Сайрес Сміт звернувся до товаришів із промовою. Сайрес Сміт не міг утриматися від посмішки. Пропозицію моряка прийняли. Потім інженер подякував своїм товаришам за довіру і додав, що дуже розраховує на їхню енергію і на допомогу неба. |
| 9548 |
Пропозицію інженера прийняли одностайно. Острів лежав перед очима мандрівників, немов розгорнута карта, і залишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці та височині. Гедеон Спілет записував ці назви, і географічна номенклатура острова була остаточно встановлена. |
| 9549 |
Насамперед записали наступні найменування, запропоновані інженером: бухта З'єднання, бухта Вашингтона, гора Франкліна. Наб дуже вдало придумав назву — мис дійсно здавався страшним пазуром тієї фантастичної тварини, яку своїми незвичайними обрисами нагадував острів. |
| 9550 |
У Пенкрофа викликало розчулення це веселе заняття, яке давало простір уяві. Незабаром виникли нові назви. Ріку, яка стала для мешканців острова джерелом питної води, ту саму ріку, біля якої вони знайшли собі притулок, назвали рікою Віддяки, на знак щирої вдячності до провидіння. |
| 9551 |
Острівець, на який їх викинуло, одержав назву острівець Порятунку. Широке плато, що простягалося за карнизом берегової гранітної стіни, яка піднімалася над Нетрями, і давала можливість охопити поглядом усю велику бухту, назвали плато Круговиду. |
| 9552 |
І, нарешті, непролазні хащі, що покривали півострів Звивистий, охрестили лісами Далекого Заходу. Отже, всі доступні погляду пункти у розвіданій частині острова дістали імена. Вирішили, що список їхній будуть поповнювати в міру того як з'являться нові відкриття. |
| 9553 |
Але Сайрес Сміт збирався наступного дня зафіксувати точний час сходу і заходу сонця, положення світила на небі на середині шляху від сходу до заходу і сподівався точно встановити, де знаходиться північний бік острова, — у Південній півкулі в момент своєї кульмінації (тобто опівдні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на противагу тому, що ми бачимо в Північній півкулі. |
| 9554 |
Поселенці острова Лінкольна кинули навколо останній погляд, обігнули кратер вузькою закраїною і почали спускатися; за півгодини вони вже були на першому плато, там, де зупинялися на ночівлю під час підйому. |
| 9555 |
Пенкроф заявив, що варто поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити свої годинники. Зазначимо, що в Гедеона Спілета годинник не постраждав від води, тому що його першим викинуло на берег, де він виявився недосяжним для хвиль. |
| 9556 |
Годинник у нього мав чудовий механізм — дійсний кишеньковий хронометр, і журналіст щодня заводив його найретельніше. Сайрес Сміт, зрозуміло, не міг заводити свого годинника, поки лежав непритомний в дюнах. Топ, напевно, не наситився своєю жалюгідною порцією і підніме в лісі яку-небудь дичину. |
| 9557 |
Крім того, моряк уже подумував, чи не попросити інженера Сміта виготовити порох і парочку мисливських рушниць, — він вважав, що для Сайреса Сміта це не буде проблемою. Йдучи з місця привалу, Сайрес Сміт запропонував товаришам дістатися до Нетрів іншою дорогою. |
| 9558 |
Йому хотілося ближче познайомитися з озером Гранта, красиво обрамленим деревами. Почали спускатися гребенем одного з відрогів, між яких, можливо, витікала річка, що живила озеро. Можливо, в густих лісах на острові водяться хижаки, і розсудливість вимагає триматися напоготові. |
| 9559 |
Гедеон Спілет і Сайрес Сміт йшли разом, — журналіст тримав напоготові свого записника, щоб занести до нього будь-яку подію; мовчазний Сайрес спокійно крокував поруч з ним, відходячи убік лише для того, щоб підібрати зразки мінералів або зірвати яку-небудь рослішу, і без зайвих розмов ховав те й інше до кишені. |
| 9560 |
Близько десятої години ранку маленький загін уже спускався останніми відрогами гірського хребта. На схилах траплялися лише кущі та зрідка самотні дерева. Потім шлях пішов рівниною завдовжки близько милі, а далі сутеніла галявина лісу. |
| 9561 |
Земля тут була горбиста, жовтувата, немов обпалена вогнем, і всюди траплялися вивержені вулканом великі брили базальту, для охолодження якого в земній корі згідно з дослідженнями Бішофа знадобилося триста п'ятдесят мільйонів років. |
| 9562 |
Одначе ніде не було помітно слідів лави, — колись вона виливалася головним чином північним схилом вулкана. Сайрес Сміт уже думав, що до річки, яка протікала, на його думку, лід деревами, на краю долини, вони дійдуть без усіляких пригод, як раптом побачив, що назустріч їм прожогом біжить Герберт. |
| 9563 |
Наба і моряка не видно було за скелями. Через кілька митей інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до товаришів і так само, як вони, сховалися за базальтовими брилами. І тут усі вони виразно побачили, що в повітрі клубочиться дим дуже характерного жовтуватого кольору. |
| 9564 |
Колоністи завмерли, з тривогою очікуючи результатів розвідки, як раптом почули голос Сайреса Сміта, який гукав їх, і вони чимдуж кинулися до нього. Усі четверо миттю опинилися біля інженера і відразу були вражені неприємним їдким запахом, яким просякло повітря. |
| 9565 |
Вони побачили досить розлоге сірчане джерело між скелями; води його, поглинаючи кисень з повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти. Сайрес Сміт занурив у джерело руку і помітив, що вода масляниста. |
| 9566 |
Надпивши ковток із жмені, він сказав, що в неї ледь солодкуватий присмак, температура ж її, на його думку, була дев'яносто п'ять градусів за Фаренгейтом (35 градусів вище нуля за стоградусною шкалою). |
| 9567 |
Як і передбачав інженер, там бігла річка, швидка річка з чистою, прозорою водою; її високі береги були червонястого кольору, що свідчило про наявність окису заліза в породах, з яких вони складалися. За кольором берегів колоністи відразу дали річці назву: |
| 9568 |
Та це й дійсно був просто глибокий і світлий струмок, який витікав з гір, то рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно струменів піщаним дном, то із сердитим, ревінням стрибаючи по скелястих порогах або падаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера; ширина його була де тридцять, де сорок футів, а довжина — півтори милі. |
| 9569 |
Дерева, під покровом яких струмок пробігав кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірному поясі Австралії й у Тасманії, і не схожі були на ті хвойні дерева, що зустрічалися вже в дослідженій частині острова — за декілька миль від плато Круговиду. |
| 9570 |
Тієї пори року, тобто на початку осені (у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню), з них ще не облетіло листя. Найбільше тут росло казуаринів і евкаліптів; деякі з цих порід навесні, мабуть, давали солодку манну, подібну до східної манни. |
| 9571 |
На галявинах здіймалися купи могутніх австралійських кедрів, а навколо росла висока трава, іменована в Австралії «тусок», але кокосових пальм, яких так багато на архіпелагах Тихого океану, зовсім не було, — мабуть, острів лежав занадто далеко від тропіків. |
| 9572 |
Чорні, білі й сірі какаду, строкаті папуги всіх кольорів і відтінків, яскраво-зелені корольки з червоним чубчиком, небесно-голубі лорі, — незліченне крилате плем'я блищало пір'ям, як жива веселка, і піднімало оглушливий різноголосий гамір. |
| 9573 |
Раптом із зеленої хащі долинули дивовижні, нестрункі звуки: то вчувався дзвінкий пташиний щебет, то котяче нявкання, то рикання звіра, то якесь плямкання, начебто клацала язиком людина. Забувши про будь-яку обережність, Наб і Герберт кинулися до кущів. |
| 9574 |
На щастя, там не виявилося ні грізних хижаків, ні дикуна, який зачаївся, а сиділо на гілках близько півдюжини нездатних нікого образити істот — співочих птахів пересмішників, яких називають «гірські фазани». |
| 9575 |
Герберт показав своїм супутникам диких голубів, красенів із бронзовими крилами, — одні мали чудові чубчики, інші зелений комір, як їхні побратими на берегах затоки Маккуорі; але голуби й близько не підпустили до себе мисливців так само, як ворони і сороки, що полетіли зграями. |
| 9576 |
Вистріливши з рушниці дрібним дробом, можна було б вполювати багато цих пернатих, але поки що наші мисливці не мали не тільки дробовиків, а навіть списів, дротиків або пращ; втім, примітивна зброя навряд чи б тут допомогла. |
| 9577 |
Безпорадність мисливців виявилася ще очевиднішою, коли повз них пронеслася зграя якихось чотириногих; вони мчалися підскоком і раптово робили стрибок довжиною до тридцяти футів, немов злітали на крилах; вони майнули через ліс так швидко і стрибали так високо, що здавалося, начебто вони, як білки, перелітали з дерева на дерево. |
| 9578 |
Але марні виявилися і спроби наздогнати кенгуру, що на пружних своїх ногах відскакували від землі, немов гумові м'ячі. Через п'ять хвилин мисливці зовсім засапалися, а кенгуру зникли в хащі. Топа переслідувала така ж невдача, як і його хазяїв. |
| 9579 |
Добряга не ховав своєї досади, думаючи про те, що пообідати доведеться тільки співочими фазанами, але доля ще раз змилосердилася над ним. Справді, Топ, який відчував, що тут порушено і його власні інтереси, нишпорив по всіх кущах; голод ще загострив його чуття. |
| 9580 |
Час наближався до третьої години дня; раптом собака пірнув у густі зарості чагарнику, і незабаром глухе рикання засвідчило, що він зійшовся у двобої з якоюсь твариною. Наб кинувся до місця бою і побачив, що Топ пожирає якесь звірятко. |
| 9581 |
За десять секунд уже не можна було б довідатися, яке, — воно зникло б у шлунку Топа. На щастя, собака наштовхнувся на цілий виводок, — на землі лежали бездиханно два інших гризуни (здобич Топа належала до породи гризунів). Наб тріумфуючи, вийшов з кущів, тримаючи в кожній руці майбутню печеню. |
| 9582 |
Наші мисливці, як жителі Сполучених Штатів, відразу впізнали в них марасів — різновид агуті, але трохи більших своїх побратимів, які живуть у тропічних країнах; мараси — справжні американські кролики, довговухі звірята, озброєні з кожного боку щелеп п'ятьма корінними зубами, що саме й відрізняє їх від агуті. |
| 9583 |
Перервана ненадовго подорож відновилася. Колоністи як і раніше йшли берегом Червоного струмка, який ніс свої прозорі, чисті води під навислим сплетінням гілок казуаринів, банксій і гігантських каучукових дерев. |
| 9584 |
Чудові лілейні рослини, що досягали двадцяти футів заввишки, і якісь незнайомі юному натуралісту деревоподібні чагарники схилялися до струмка, який жебонів під покровом зелених склепінь. Струмок помітно ширшав, Сайресу Сміту здавалося, що вони вже наближаються до гирла. |
| 9585 |
І справді, тільки-но колоністи вийшли з лісової хащі, де їх дивували прекрасні дерева, показалося й гирло Червоного струмка. Дослідники потрапили на західний берег озера Гранта. На озеро дійсно варто було подивитися. |
| 9586 |
Воно досягало майже семи миль в окружності, а площа його дорівнювала двомстам п'ятдесятьом акрам; спокійну водну гладь облямовували найрізноманітніші дерева. Зі східного боку крізь мальовничі просвіти місцями зблискувало на сонці море. |
| 9587 |
Тут жили десятки подружніх пар зимородків-рибалок; стоячи на якому-небудь прибережному камені, пихаті, нерухомі, вони підстерігали рибу, що пропливала повз них, раптово з пронизливим криком кидалися у воду і, пірнувши, через мить злітали, тримаючи здобич у дзьобі. |
| 9588 |
А далі, на берегах і на острівці, поважно походжали дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголовки, щурки, яких природа наділила язиком у вигляді пензлика, два-три представники лірохвостів, красивої породи пернатих, у яких хвостові пера вишукано загнуті у вигляді ліри. |
| 9589 |
Вода в озері виявилася прісною, прозорою і синюватою; а глянувши на бульбашки, що піднімалися на поверхню води, і на кола, які розпливалися, можна було з упевненістю сказати, що в озері цьому дуже багато риби. |
| 9590 |
В цей бік вони пройшли дві милі; нарешті, розсунулася остання завіса дерев, і перед очима мандрівників виникло плато, яке зеленіло густою травою, і неосяжна широчінь океану. Щоб повернутися в Нетрі, досить було перетнути навскіс плато й спуститися по його схилу до першого закруту ріки Віддяки. |
| 9591 |
Але інженеру хотілося знати, де і як випливають з озера надлишкові води, а тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. Справді, можливо, десь існував стік; або ж вода випливала через розпадину гранітної стіни. |
| 9592 |
Адже озеро являло собою величезну кам'яну западину, яку Червоний струмок поступово наповнив водою; значить надлишок її повинен був десь стікати до моря, падаючи водоспадом. Отже, дослідження берегів озера Гранта продовжувалося. |
| 9593 |
Пройшли по гірському плато на північ ще півтори милі, але всупереч своїм чеканням Сайрес Сміт ніде не знайшов стоку води. Стрілка годинника вже показувала пів на п'яту. Час було повертатися до притулку, приготувати на вогнищі обід. |
| 9594 |
Наб і Пенкроф виявилися справдешніми кухарями — один завдяки кулінарним здібностям, властивим неграм, а інший — як і личить морякові, який усе вміє робити; вони швидко приготували печеню зі своєї здобичі. Дійсно, острів'янам довелося починати «із самого початку». |
| 9595 |
У них не було ніяких інструментів для виготовлення найнеобхіднішого начиння; не могли вони також уподібнитись природі, у якої попереду дуже багато часу, і тому вона не квапиться, зберігаючи свої сили. Вони не мали такого запасу. |
| 9596 |
Для них залізо і сталь існували ще в стані мінералів, гончарні вироби поки що були просто глиною, а для одягу їм необхідно ще знайти матеріал. Треба, одначе, сказати, що наші острів'яни були дійсно людьми в кращому, у найвищому значенні цього слова. |
| 9597 |
Спілет впорається з будь-яким завданням, а оскільки він азартний мисливець, то нехай полювання, що досі було для нього розвагою, стане відтепер його обов'язком. Герберт — славний хлопчик, який має великі природничі знання; він надасть серйозну допомогу спільній справі. Наб — це втілена відданість. |
| 9598 |
Пенкроф ходив по всіх морях і океанах, теслював на кораблебудівних верфях у Брукліні, бував і підручним кравця на державних кораблях, садівником і землеробом, коли приїжджав у відпустку додому, — тобто, як і личить морякові, мав славу майстра на всі руки. |
| 9599 |
Отже, тут неначе навмисно дібралася п'ятірка товаришів, здатних боротися з долею і перемогти її. — сказав Сайрес Сміт. Спочатку необхідно зробити важливе пристосування для обробки мінеральної сировини, яку давала природа. Відомо, яку роль у цій обробці відіграє висока температура. |
| 9600 |
Якщо нагострити її об камінь, вийде справжнє лезо, а, потім можна відшліфувати його осколком дрібнозернистого піщанику. таких каменів скільки завгодно на березі, і за дві години колонія розбагатіла на два гострих клинки, до них легко прилаштовувались міцні руків'я. |
| 9601 |
Появу першого знаряддя зустріли радісно, як велику перемогу. Та це й дійсно було перемогою, і до того ж здобутою вчасно. Вирушили в дорогу. Сайрес Сміт повів товаришів на західний берег озера, туди, де він учора помітив багато глини, зразок якої прихопив із собою. |
| 9602 |
Спочатку йшли вздовж ріки Віддяки, потім перетнули плато Круговиду і, подолавши близько п'яти миль, зупинилися на галявині, за двісті кроків від озера Гранта. Дорогою Герберт знайшов дерево, з гілок якого індіанці в Південній Америці роблять луки. |
| 9603 |
Це дерево — «крехимба» — належить до сімейства пальмових, але не дає їстівних плодів. Вибравши довгі та рівні гілки, — Пенкроф зрізав їх, обчухрав листя, потім підстругав гілки на кінцях так, щоб посередині вони були товщими і міцнішими; залишалося тільки знайти рослину, придатну для тятиви. |
| 9604 |
Рослина ця належить до сімейства мальвових, роду гібіска, має міцні волокна, які пружністю, мабуть, не поступаються сухожиллям тварин. так Пенкроф виготовив досить надійні луки; не вистачало тільки стріл. |
| 9605 |
Правда, їх легко зробити з твердих і прямих гілок без сучків, але де взяти гострі вістря? Адже матеріал, що міг би замінити залізо, навряд чи легко доступний. Пенкроф утішав себе думкою, що він потрудився на совість, а в усьому іншому допоможе випадок. |
| 9606 |
Острів'яни прийшли на те місце, яке вони обстежували напередодні. Ґрунт тут складався з червоної глини, що використовується для виробництва цегли й черепиці, і, отже, колоністи цілком могли втілити свій задум. Робочі руки є. Виробництво цегли справа не така вже й складна. |
| 9607 |
Потрібно глину замісити з піском, зліпити цеглини й обпалити їх у вогні великого багаття. Звичайно цеглу роблять за допомогою форм, але колоністам довелося зайнятися формуванням голіруч. Час до темряви і весь наступний день присвятили виготовленню цеглин. |
| 9608 |
Досвідчений робітник може за півдоби виготовити вручну майже десять тисяч цеглин, але п'ять наших майстрів на острові Лінкольна за два дні роботи зробили не більше трьох тисяч штук; сирі цеглини вклали рядами, так їм належало добре висохнути три-чотири дні, а потім можна починати випал. |
| 9609 |
Другого квітня вдень Сайрес Сміт спробував визначити положення острова відносно сторін світу. Напередодні він точно зафіксував час, коли закотилося сонце, врахувавши при цьому явище рефракції. А ранком 2 квітня не менш точно встановив час сходу сонця. |
| 9610 |
Від заходу до сходу минуло дванадцять годин двадцять чотири хвилини. Отже, за шість годин і дванадцять хвилин після сходу того дня сонце повинно було пройти через меридіан острова, і точка, на якій воно в той момент виявиться в небі, і вкаже, де знаходиться північ. |
| 9611 |
У призначений час Сайрес помітив цю точку в небі і, провівши подумки лінію від сонця через два дерева, які він обрав віхами, одержав постійний меридіан для своїх астрономічних спостережень. Перед випалом цегли два дні запасали паливо. |
| 9612 |
Обламали гілки на деревах, що оточували галявину, зібрали весь хмиз у найближчих куточках лісу. Готуючи паливо, звичайно, і полювали в околицях, тим більше що в Пенкрофа з'явилося тепер кілька десятків стріл з дуже гострими вістрями. |
| 9613 |
Добув їх вірний Топ: він притяг з лісу дикобраза — тварину, не дуже придатну для їжі, але досить цінну для острів'ян своїми голками. їх насадили на тонкий кінець стріл, а до іншого кінця прилаштували пера чубатого папуги, — щоб стріла летіла рівніше. |
| 9614 |
Дичину з'їдали смаженою, але окіст дикого кабана закоптили в диму багаття із зелених гілок, попередньо нашпигувавши м'ясо запашними травами. Словом, їли наші острів'яни дуже ситно, але одноманітно, смажене м'ясо їм набридло, всі мріяли про суп і хотіли почути, як булькає на вогні горщик з юшкою. |
| 9615 |
Одначе варити її було ні в чому, доводилося чекати, поки складуть гончарну піч і обпалять у ній горщики. Під час своїх походів найближчими околицями «цегельного заводу» мисливці помітили свіжі сліди якихось великих звірів, з могутніми пазурами, але які саме тварини, визначити не могли. |
| 9616 |
Сайрес Сміт наказав товаришам бути обережними — адже в лісі вони могли зіштовхнутися з якимись небезпечними хижаками. Порада виявилася доречною. Одного разу Гедеон Спілет і Герберт бачили звіра, схожого на ягуара. На щастя, хижак не напав на них, інакше мисливці опинилися б у біді. |
| 9617 |
У ці дні колоністи не займалися облаштуванням свого притулку в Нетрях, оскільки інженер сподівався, що їм вдасться відшукати або побудувати собі зручніше житло. Поки задовольнилися тим, що в коридорах на піску поклали підстилки з моху і сухого листя. |
| 9618 |
На таких досить твердих постелях втомленим трудівникам спочивалось прекрасно. Пригадавши, скільки днів вони вже провели на острові Лінкольна, вирішили надалі вести точний підрахунок. П'ятого квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на цей острів. |
| 9619 |
На землі акуратно вимостили в'язки хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одна на одну висохлі цеглини, так що вийшов куб, у якому залишили продув. Робота тривала цілий день, і тільки ввечері запалили хмиз. Уночі ніхто не лягав спати — стежили за тим, щоб вогонь не слабшав. |
| 9620 |
Потім розпеченій печі дали охолонути, а тим часом Наб і Пенкроф, за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, притягли на них за кілька ходок неабияку купу вапняку, досить поширеної гірської породи, якої виявилося дуже багато на північному березі озера. |
| 9621 |
З цих каменів, що розсипалися при прожарюванні їх на вогні, вийшло жирне негашене вапно, яке сильно здувалося і вирувало при гасінні, — вапно таке ж чисте, як те, що виходить при випалюванні мармуру або крейди. |
| 9622 |
Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому, затвердіти занадто швидко, наші колоністи одержували чудову цементуючу речовину. Дев'ятого квітня в результаті всіх цих робіт Сміт уже мав деяку кількість гашеного вапна і кілька тисяч цеглин. |
| 9623 |
За п'ять днів у топку заклали кам'яне вугілля (Сайрес Сміт знайшов біля гирла Червоного струмка поклади вугілля, що виходили просто на поверхню землі), і з труби, заввишки двадцять футів, піднявся перший стовп диму. |
| 9624 |
Галявина перетворювалася на завод, і Пенкроф уже не схилявся до думки, що з цієї печі вийдуть усі вироби сучасної промисловості. В першу чергу виліпили звичайний глиняний посуд, зроблений досить грубо, але цілком придатний для варіння їжі. |
| 9625 |
Сировиною для гончарних виробів послужила все та, ж глина, що й для цегли, але до неї Сайрес Сміт звелів додати трохи вапна і кварцу. Вийшла справжня гончарна глина, з якої наробили горщиків, чашок, формуючи їх у западинах каменів, а також тарілок, мисок, великих чанів для води і т. ін. |
| 9626 |
Усі ці вироби виходили незграбними, кособокими, кривими, але коли їх випалили в печі при високій температурі, то в колоністів з'явилося необхідне начиння, зараз для них дорожче найвитонченіших порцелянових сервізів. |
| 9627 |
Варто нагадати, що Пенкроф, бажаючи довідатися, чи годиться ця глина для виготовлення люльок-носогрійок, зробив їх собі кілька штук; люльки вийшли досить потворними, але Пенкроф вважав їх чудовими. На жаль! Курити в них було нічого; тютюну на острові не знайшли. Гончарні роботи тривали до 15 квітня. |
| 9628 |
Але наступного дня, 16 квітня, була неділя, навіть Великодня неділя, і всі вирішили присвятити цей день відпочинку. Ці п'ятеро американців були людьми благочестивими, дотримувалися рекомендацій Біблії, а при теперішньому становищі в їхніх серцях лише зросла віра у Творця всього сущого. |
| 9629 |
Увечері 15 квітня вони повернулися до Нетрів, захопивши з собою останню партію горщиків і загасивши піч до нових робіт. На зворотному шляху до притулку зробили приємне відкриття — Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. |
| 9630 |
І справді, висушений чорнобильник дуже легко спалахує; він прекрасно замінив трут нашим колоністам, особливо коли інженер пізніше просочував його розчином азотнокислої солі калію — на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, що є не чим іншим, як селітрою. |
| 9631 |
Повечерявши, Сайрес Сміт і його товариші о восьмій годині пішли на берег моря подихати чистим повітрям. Наближалася прекрасна тиха ніч. Місяць, який п'ять днів тому вступив у фазу повні, ще не піднявся, але на обрії вже сріблилося ніжне, бліде сяйво, — його можна назвати місячною зорею. |
| 9632 |
Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра опівдні за проходженням сонця через меридіан даної місцевості він визначив би координати острова. Але відсутній секстан треба було чим-небудь замінити. Сайрес Сміт повернувся до Нетрів. |
| 9633 |
При світлі вогню, який палав у багатті, він вистругав дві рівні лінієчки і, з'єднавши їх одну з одною, зробив щось подібне до циркуля, ніжки якого ворушились і розсовувались; скріпив він лінійки за допомогою шипа акації, зрізавши його із сухої гілки, що лежала в купі хмизу. |
| 9634 |
З цим інструментом інженер знову вирушив на берег моря, аби обчислити висоту полюса над обрієм, для чого необхідно вибрати найчіткіший, а саме морський обрій; мис Пазур закривав південний бік обрію, і Сайресу Сміту довелося шукати зручніше місце для спостереження. |
| 9635 |
Зваживши всі обставини, Сайрес Сміт вирішив обрати своєю обсерваторією плато Круговиду, врахувавши при обчисленнях його висоту над рівнем моря, а висоту цю він передбачав визначити завтра, шляхом застосування елементарних теорій геометрії. |
| 9636 |
Пройшовши лівим берегом ріки Віддяки, колоністи піднялися на плато і влаштували спостережний пункт біля краю, що тягнувся з північного заходу на південний схід, тобто над грядою вигадливих стрімчаків, що облямовували берег ріки! Отже, ніщо не затуляло від спостерігача півколо обрію від мису Пазур до Зміїного мису. |
| 9637 |
На півдні ця лінія, освітлена першими променями місяця, що сходив, різко розмежовувала море і небо, що мало б сприяти точності обчислень. Південний Хрест опинився перед спостерігачем неначе догори ногами — зірка альфа цього сузір'я виявилася внизу, тобто ближче за всіх до Південного полюса. |
| 9638 |
Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев'яного циркуля на лінію обрію, а інший на альфу Південного Хреста, немов наставив на них кутомір; відстань між двома ніжками циркуля відповідала куту між альфою й обрієм. |
| 9639 |
Величина кута мала дати висоту альфи Південного Хреста, а отже, і висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, тому що географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці. |
| 9640 |
Наступного дня, 16 квітня, у Великодню неділю, колоністи вже на світанку вийшли з притулку і взялися прати свою білизну, вибивати і чистити одяг. Інженер збирався зварити мило, як тільки знайдуться необхідні для цього складові частини — сода або поташ, сало або яка-небудь рослинна олія. |
| 9641 |
Сонце, що піднімалося над обрієм, обіцяло чудову неділю, один з тих чудових осінніх днів, коли літо начебто повертається на коротку мить, щоб попрощатися із землею. Потрібно було доповнити дані вчорашніх спостережень, виміривши висоту плато Круговиду над рівнем моря. |
| 9642 |
Герберт, юнак надзвичайно допитливий, завжди прагнув довідатися щось нове, тому вирушив разом з інженером. Сайрес Сміт відійшов від гранітної стіни до краю берега. Тим часом Пенкроф, Наб і журналіст зайнялися іншими справами. |
| 9643 |
Сайрес Сміт захопив із собою пряму рівну жердину завдовжки близько дванадцяти футів — довжину він визначив за власним зростом, який він знав точно. Герберту Сайрес Сміт доручив нести висок — тобто гнучку ліану, до кінця якої підвісили звичайний камінь. |
| 9644 |
Зупинившись кроків за двадцять від краю моря і кроків за п'ятсот від гранітного кряжа, Сайрес Сміт устромив жердину в пісок і старанно випрямив її, домігшись шляхом вивіряння виском, щоб вона стояла перпендикулярно до площини обрію. |
| 9645 |
Це місце він відзначив на піску кілочком і, повернувшись до Герберта, запитав: Основи обох трикутників обміряли за допомогою тієї ж самої жердини, висота якої над поверхнею піску дорівнювала десять футів; виявилося, що відстань між кілочком і жердиною — п'ятнадцять футів, а відстань між кілочком і підошвою стіни — п'ятсот футів. |
| 9646 |
Закінчивши виміри, Сайрес Сміт і юнак повернулися до Нетрів. Там інженер узяв плоский камінь, принесений ним з попередніх експедицій, щось на зразок шиферного сланцю, на якому легко видряпувались цифри гострою черепашкою. |
| 9647 |
І на цій аспидній дошці Сайрес Сміт склав такуОтже, висота гранітної стіни була триста тридцять три фути. Тоді Сайрес Сміт взяв інструмент, зроблений напередодні; кут між розсунутими ніжками циркуля відповідав кутовій відстані від альфи Південного Хреста до площини обрію. |
| 9648 |
Отже, Сайрес Сміт дійшов висновку, що острів Лінкольна знаходиться на тридцять сьомому градусі південної широти; але, з огляду на те, що недосконалість його спостережень і викладень могла призвести до помилки в п'ять градусів, він вважав більш правильним записати, що острів знаходиться між тридцять п'ятою і сороковою паралеллю. |
| 9649 |
Неділю вирішили використати на прогулянку, або, точніше, на дослідження тієї частини острова, що знаходилася між північним берегом озера і затокою Акули, а якщо дозволить погода, дійти й до північного сходу мису Південна щелепа. |
| 9650 |
Для обіду мали намір зробити привал у дюнах і повернутися до Нетрів тільки ввечері. Пів на дев'яту ранку маленький загін уже рухався берегом протоки, яка відділяла острів Лінкольна від острівця Порятунку, де перевальцем поважно походжали біля води короткокрилі пінгвіни, схожі на безруких людей. |
| 9651 |
Вони чудово плавали і пірнали, і їх відразу можна було впізнати за характерним, дуже неприємним лементом, схожим на ревіння віслюка. Пенкрофа вони зацікавили лише з кулінарного боку, і він не без задоволення почув, що м'ясо цих птахів, хоча й темне, цілком їстівне. |
| 9652 |
Сподіватися на придатність тюленів для їжі неможливо — їхнє жирне м'ясо огидне на смак; одначе Сайрес Сміт дуже уважно їх розглядав і, не поділившись ні з ким своїми думками, сказав товаришам, що незабаром треба буде навідатися на острівець. |
| 9653 |
Але значно кориснішим відкриттям була устрична обмілина, що оголилася при відливі; Наб знайшов її між рифами, милі за чотири від Нетрів. І, не чекаючи відповіді, Пенкроф і Наб узялися відривати мушлі від каміння. |
| 9654 |
Зібраних устриць поклали до кошика, сплетеного Набом з волокон гібіска; у ньому вже лежала їжа, припасена для обіду. Потім мандрівники рушили далі берегом, що тягся повз дюни. Сайрес Сміт раз у раз поглядав на годинник, щоб встигнути підготуватися до спостереження, яке мав зробити рівно опівдні. |
| 9655 |
На цей сумовитий берег прилітали морські птахи — баклани, ширококрилі альбатроси і дикі качки, що цілком заслужено викликали в Пенкрофа мисливське хвилювання. Він пустив у них стрілу, але безрезультатно — качки не сідали на землю, їх можна було підстрелити лише на льоту. |
| 9656 |
У мене немає карти Тихого океану, але я дуже чітко уявляю собі його південну частину. За широтою, яку ми з вами сьогодні встановили, острів Лінкольна, безумовно, повинний знаходитися на паралелі, що перетинає на заході Нову Зеландію, а на сході — Чилі. |
| 9657 |
Але між двома цими межами не менше шести тисяч миль. Тепер нам треба дізнатися, у якій же точці цієї великої смуги океану стоїть наш острів, і ми це зараз обчислимо, сподіваюся, з достатньою точністю, коли визначимо географічну довготу нашої місцевості. |
| 9658 |
Але як же Сайрес Сміт здійснить його? Як він, не маючи жодного приладу, вловить момент проходження сонця через меридіан острова? Герберт не міг цього зрозуміти. Спостерігачі знаходилися вже за шість миль від Нетрів — біля тих дюн, де колись знайшли Сайреса Сміта після його загадкового порятунку. |
| 9659 |
Тут зробили привал і почали готуватися до обіду, тому що було пів на дванадцяту. Захопивши глечик, принесений Набом, Герберт побіг по воду до струмка, який жебонів неподалік. Тим часом Сайрес Сміт все приготував для своїх астрономічних спостережень. |
| 9660 |
Втім, не мало особливого значення, чи горизонтальна ця поверхня, так само, як не варто було домагатися того, щоб паличка довжиною в шість футів, яку інженер устромив у пісок, перебувала до неї чітко перпендикулярно. |
| 9661 |
Навпаки, він нахилив її до півдня, тобто в бік, протилежний сонцю, тому що не треба забувати, що для колоністів острова Лінкольна, який знаходився в Південній півкулі, видимий свій полуденний рух сяюче світило здійснювало, піднімаючись над північним, а не над південним краєм обрію. |
| 9662 |
Сайрес Сміт хотів це зробити, скориставшись тінню, що відкидається на пісок встромленою паличкою, — спосіб цей і без астрономічних інструментів міг дати йому з достатньою точністю очікуваний результат. Справді, той момент, коли довжина тіні виявиться найменшою, вважається полуднем. |
| 9663 |
Досить буде стежити за кінцем цієї тіні, щоб вловити, як вона після поступового свого скорочення знову почне подовжуватися. Нахиливши паличку в бік, протилежний сонцю, Сайрес Сміт тим самим подовжив тінь, що відкидається, а від цього легше було стежити за її змінами. |
| 9664 |
Вирішивши, що вже настав час спостережень, Сайрес Сміт став на коліна і, встромляючи в пісок маленькі дерев'яні кілочки, почав відзначати послідовно скорочення тіні від палички. Товариші дослідника, низько нахилившись, зосереджено спостерігали за його діями. |
| 9665 |
Оскільки Сайрес Сміт робив своє спостереження шістнадцятого квітня, тобто того дня, коли справжній час і середній час збігаються, година, відзначена Гедеоном Спілетом, була б дійсним часом для Вашингтона, що полегшувало б розрахунки. |
| 9666 |
Оскільки географічна довгота Вашингтона дорівнює 77° 11', а з округленням — сімдесят сім градусів від Гринвіцького меридіана, — який і англійці, й американці приймають за відправну точку при визначенні довготи, — то, значить, острів знаходиться на захід від Гринвіча на сімдесят сім градусів (довгота Вашингтона) плюс сімдесят п'ять градусів — тобто на сто п'ятдесят другому градусі західної довготи. |
| 9667 |
Сайрес Сміт повідомив товаришам результат своїх розрахунків і, враховуючи, як і при визначенні широти, можливі помилки в спостереженні, вважав за потрібне заявити, що острів Лінкольна лежить між тридцять п'ятою і тридцять сьомою південною паралеллю і між сто п'ятдесятим і сто п'ятдесят п'ятим меридіаном на захід від меридіана Гринвіча. |
| 9668 |
Як бачите, він припускав можливість помилки в п'ять градусів при визначенні обох координат, а оскільки градус дорівнює шістдесят миль, то дійсна широта і довгота острова, можливо, на триста миль відхилилася від обчислених даних. |
| 9669 |
Але ця помилка ні в якому разі не впливала на рішення, котре довелося прийняти. Стало зрозуміло, що острів Лінкольна знаходиться занадто далеко від будь-якої землі: нічого й намагатися перебороти цю відстань у хисткому човнику. |
| 9670 |
Отримані координати вказували: щонайменше тисяча двісті миль відокремлюють його від Таїті й островів архіпелагу Туамоту, а до Нової Зеландії понад тисячу восьмисот миль і більше чотирьох з половиною тисяч миль — до берегів Америки. |
| 9671 |
Навкруги вже не здіймалися гранітні вали з плоскими вершинами, як плато Круговид, а лежала гряда скель незвичайно вигадливих обрисів, що оточувала вузьку бухту, відгороджену двома мисами вулканічного походження. |
| 9672 |
Дійшовши до цього місця, колоністи повернули назад і до ночі досягли свого притулку, але не лягали спати доти, доки остаточно не вирішили питання, чи можна їм спробувати вибратися з острова Лінкольна. Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань — тисяча двісті миль. |
| 9673 |
Для такого плавання простий човен не годиться, особливо в осінню негоду, категорично заявив Пенкроф. І все-таки не легко побудувати хоча б звичайного човна, навіть маючи необхідні для цього інструменти, а в колоністів острова Лінкольна не, було ніяких знарядь. |
| 9674 |
Виходить, їм у першу чергу випадало зробити молотки, сокири, сокирки, пилки, свердла, рубанки і т. ін. а те потребувало часу. Отже, вирішили перезимувати на острові і знайти собі житло зручніше Нетрів, — таке, де легше провести холодну пору року. |
| 9675 |
Насамперед необхідно було пустити в хід залізну руду з тих родовищ, які інженер знайшов у північно-західній частині острова, добути з неї залізо і навіть сталь. У земній корі метали звичайно не зустрічаються в чистому вигляді. |
| 9676 |
У більшості випадків знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або із сіркою. Саме два зразки, принесені до Нетрів Сайресом Смітом, і були такими сполуками: перший — магнітний залізняк без домішок вуглецю, а другий — пірит, тобто залізний колчедан. |
| 9677 |
Для вилучення кисню руду і вугілля доводять до високої температури — або досить простим «каталонським» способом, що вимагає тільки одного процесу для одержання заліза, або використовуючи доменні печі, у яких з руди виплавляється чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чотири відсотки вуглецю, що входив до нього, одержують залізо. |
| 9678 |
Що потрібно було Сайресу Сміту? Одержати чавун і притому найшвидшим способом; до речі, руда, знайдена ним, здавалася чистою і багатою на залізо, це був окис заліза, — руда, що зустрічається сипкими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий пил, кристалізується з розчинів правильними восьмигранниками й утворює іноді природні магніти; вона служить у Європі сировиною для виплавки першокласної сталі, якою славляться Швеція та Норвегія. |
| 9679 |
На острові Лінкольна неподалік від родовища цієї руди знайшлися і поклади кам'яного вугілля, яким уже скористалися колоністи. Отже, обробка руди дуже полегшувалася, оскільки всі елементи, необхідні для виробництва, зосереджувалися в одному місці. |
| 9680 |
Подібні обставини чудово використовуються в Сполучених Штатах, де кам'яне вугілля служить для виплавки металу, добутого в тій же місцевості, що й вугілля. Але інженер уже вийшов із притулку, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не одержавши зрозуміліших роз'яснень. |
| 9681 |
Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки, у тому місці, де її легше перейти убрід при малій воді. Саме настав відлив, і мисливці переправилися на острівець убрід; вода сягала їм тільки до колін. |
| 9682 |
Колоністи озброїлися важкими кийками і без зусиль могли б убити чимало птахів з цього полчища, але вони й не подумали займатися таким марним побиттям, тим, більше що не хотіли злякати тюленів, які лежали на піску за декілька кабельтових. |
| 9683 |
Отже, вони помилували дурнуватих істот, у яких крила схожі на обрубки, плоскі, як плавці, і покриті рідкими пір'їнками, схожими на лусочки. Колоністи обережно рухалися до північного краю острівця; весь берег був у вимоїнах, що служили гніздами для морських птахів. |
| 9684 |
Але треба було почекати, поки тюлені вилізуть на берег, — завдяки вузькій веретеноподібній формі тіла, густому короткому хутру тюлені чудово плавають, і спіймати їх у морі дуже важко, а на землі вони можуть лише повільно плазувати на своїх коротких ластах. |
| 9685 |
Знаючи звички тюленів, Пенкроф порадив не починати полювання, поки вони не вийдуть на берег і не заляжуть погрітися на сонечку, — тут вони швидко заснуть міцним сном, і тоді потрібно відрізати тюленям шлях до відступу в море і наносити їм удари по переніссю. |
| 9686 |
Пенкроф і Герберт відокремилися від товаришів і крадькома обігнули обмілину, щоб напасти на тюленів з боку моря, відрізавши їм шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом пробралися вздовж скель і з'явилися на бойовище. |
| 9687 |
Раптом на березі піднялася висока фігура Пенкрофа, і він голосно закричав; інженер і двоє його супутників помчали прожогом, щоб не підпустити тюленів до води. Двох тюленів убили ударом кийка, іншим вдалося доповзти до моря, і вони миттєво зникли у хвилях. |
| 9688 |
Інженер дійсно розраховував зробити з тюленячої шкіри ковальські міхи, необхідні для роздування вогню при виплавці, металу. Вбиті тюлені були середнього розміру, не більше шести футів, мордами вони нагадували собак. |
| 9689 |
Моряк і Наб прекрасно впоралися, і за три години в розпорядженні Сайреса Сміта виявилися дві тюленячі шкіри, які він вирішив швидше використати для міхів, не піддаючи їх дубленню. Колоністи дочекалися малої води і, перейшовши тоді через протоку, повернулися до Нетрів. |
| 9690 |
Важкою справою виявилося висушити шкіри тюленів, натягнувши їх на дерев'яні рами, що служили розпірками, зшити ці шкіри за допомогою тонких ліан так, щоб через шви не виходило з міхів повітря. Довелося кілька разів переробляти роботу. |
| 9691 |
У розпорядженні Сайреса Сміта було лише два сталевих леза, зроблених з нашийника Топа, але він мав такі спритні руки, товариші так уміло допомагали йому, що за три дні маленька колонія одержала ще одне знаряддя — ковальські міхи, призначені для нагнітання повітря при виплавлюванні руди, — умова, необхідна для успіху справи. |
| 9692 |
Двадцятого квітня з ранку почався «металургійний період», як його назвав журналіст у своїх записах. Як ми вже згадували, інженер вважав найзручнішим вести роботу на місці покладів вугілля і залізної руди. |
| 9693 |
Нічого було й думати про щоденне повернення на нічліг до свого обжитого притулку, і «металурги» воліли тулитися в курені з гілок, аби початі важливі роботи тривали безупинно цілодобово. Прийнявши таке рішення, вирушили того ж ранку до місця робіт. |
| 9694 |
Наб і Пенкроф тягли на великій плетінці ковальські міхи і деяку провізію — дичину та їстівні рослини, розраховуючи дорогою поповнити запаси. Шлях вибрали через ліс Жакамара і перетнули його навскіс з південного сходу на північний захід. |
| 9695 |
Довелося прокладати собі в заростях дорогу, і згодом вона стала найкоротшою стежкою між плато Круговиду і горою Франкліна. Ніким не торкнуті, росли тут вікові чудові дерева все тих же порід, які вже зустрічалися на острові нашим колоністам. |
| 9696 |
Але Герберт знайшов нові породи і серед них драцену, яку Пенкроф презирливо назвав «хвалькуватим пореєм», тому що драцена, незважаючи на свою висоту, належить до того ж самого сімейства лілейних, до якого відносять цибулю звичайну, цибулю зубцювату, цибулю шарлот і спаржу. |
| 9697 |
Волокнисті корені драцени у вареному вигляді — пресмачна страва, а з відвару після бродіння роблять дуже приємний напій. Колоністи запаслися в лісі цими коренями. Лісом ішли довго — цілий день, але завдяки такій подорожі ознайомилися з флорою і фауною острова. |
| 9698 |
Герберт і Гедеон Спілет стрілами убили двох кенгуру і ще якусь тварину, схожу і на їжака, і на мурахоїда: їжака вона нагадувала тим, що згорталася клубком, виставляючи для самозахисту голки, а подібності з мурахоїдом додавали їй пазурі землерийки, вузька мордочка, що закінчувалася деякою подобою дзьоба, і тонкий довгий язик, весь у малесеньких колючках, призначених для захоплювання і втримання комах. |
| 9699 |
Під час цієї експедиції колоністи бачили диких кабанів, які, одначе, й не намагалися напасти на них; здавалося, що в цьому лісі не загрожує зустріч з небезпечними хижаками, як раптом у густій хащі — побачив за декілька кроків від себе на нижніх гілках дерева волохатого звіра, який здався йому ведмедем, і почав тварину замальовувати. |
| 9700 |
На щастя для Гедеона Спілета, його натурник не належав до грізного сімейства «стопоходячих» — виявилося, що це звичайний коала, відомий також під ім'ям «лінивця», добродушний звір завбільшки з великого собаку, покритий кошлатим хутром бурого кольору і забезпечений довгими міцними пазурами, що дозволяють йому лазити по деревах; — він харчується листям. |
| 9701 |
Коли встановили, що за звір служить натурою Гедеонові Спілету, який продовжував під час обговорення питання працювати олівцем, художник стер зроблений під начерком напис: — і зазначив замість нього —. Потім всі вирушили далі. О п'ятій годині вечора Сайрес Сміт подав сигнал до відпочинку. |
| 9702 |
До цього часу колоністи уже вийшли з лісу і були біля підніжжя могутніх відрогів, що служили підступами до гори Франкліна зі сходу. За кількасот кроків від місця зупинки протікав Червоний струмок, отже вода знаходилася близько. Колоністи негайно взялися влаштовувати собі притулок. |
| 9703 |
Приготували вечерю; розклали перед куренем яскраве багаття, засмажили на рожні дичину, а о восьмій годині вечора мандрівники вже спали солодким сном, тільки один сидів біля вогнища і підтримував його на той випадок, якщо неподалік блукає який-небудь небезпечний звір. |
| 9704 |
Наступного дня, 21 квітня, Сайрес Сміт у супроводі Герберта вирушив на пошуки тієї височини давньої формації, де він знайшов зразки залізних руд. Виявлені ним поклади, що виходили на поверхню землі, розташувалися біля підніжжя одного з північно-східних відрогів. |
| 9705 |
Легкоплавка руда, багата на залізо, цілком підходила для того способу обробки, який планував застосувати Сайрес; спосіб цей, названий каталонським, у спрощеному вигляді широко застосовують на Корсиці. |
| 9706 |
Але Сайрес Сміт, прагнучи уникнути громіздких процесів, вирішив просто скласти руду і вугілля величезним кубом і в середину його нагнітати за допомогою міхів струмені повітря. Мабуть, такий же спосіб застосовували колись біблійний Тувалкаїн і перші металурги населеного світу. |
| 9707 |
І те, що вдавалося праонукам Адама, що досі давало позитивні результати у краях, багатих на залізну руду і паливо, безумовно, можна було зробити і на острові Лінкольна. Вугілля наші металурги добули без зусиль біля свого табору — з родовища, яке лежало на поверхні землі. |
| 9708 |
Руду розкололи на дрібні шматки і вручну очистили від грудок землі та піску. Потім шарами, що чергувалися, насипали велику купу вугілля і руди, як складають дрова вуглярі, коли перепалюють їх на вугілля. |
| 9709 |
Під дією повітря, що нагнітається міхами, вугілля в цій купі перетворювалося на двоокис, а потім на окис вуглецю, що, впливаючи на окис заліза, забирав з нього кисень. Сайрес Сміт зробив для цього все належне. |
| 9710 |
Біля насипаної купи руди і вугілля встановили міхи, зроблені з тюленячих шкір; повітря виходило з міхів через трубку, зроблену з вогнетривкої глини, — трубку цю спеціально виготовили й обпалили в гончарній печі. |
| 9711 |
Запрацював механізм міхів, що складався з рухливої рами, саморобної мотузки та противаги, і негайно з трубки вирвався сильний струмінь повітря; піднімаючи температуру купи, що прожарюється, воно сприяло також хімічному процесу утворення заліза при взаємодії руди і вугілля. |
| 9712 |
У самоучок-ковалів, зрозуміло, не було ковальського молота, але вони знайшли вихід за прикладом своїх побратимів, металургів первісного суспільства. Робота була складна. Від колоністів вимагалося багато терпіння і кмітливості, щоб впоратися з нею. |
| 9713 |
Першу залізну чушку прив'язали до держака, і вона послужила молотом; цим молотом взялися кувати на гранітному ковадлі крицю й у такий спосіб одержали залізо грубого кування, але придатне для різних виробів. |
| 9714 |
І ось після важкої праці 25 квітня викували кілька залізних болванок, а згодом їх перетворили на інструменти — щипці, кліщі, кирки, ломи, і т. д. Пенкроф і Наб назвали їх справжнім скарбом. Одначе більше користі, ніж чисте залізо, могла дати сталь. |
| 9715 |
У першому випадку з чавуну одержують натуральну або пудлінгову сталь, а шляхом додавання до чистого заліза вуглецю — томлену сталь. Саме таку сталь Сайресу Сміту і хотілося виплавити, тому що він уже мав чисте залізо. |
| 9716 |
П'ятого травня перший «металургійний період» закінчився, і ковалі повернулися до Нетрів, а незабаром, почавши нові роботи, вони опанували нові навички й одержали право називатися майстрами й інших ремесел. |
| 9717 |
У всякому разі, холоди ще тільки збиралися наскочити, але вже наближався період дощів, а на цьому самотньому острові, загубленому в Тихому океані, де шаленіють люті шторми, бурі, мабуть, — часті та грізні гості. Колоністи знову порадилися про житло, придатніше, ніж Нетрі, і швидко дійшли згоди. |
| 9718 |
Але Сайрес Сміт не хотів розчаровувати Пенкрофа, тому запропонував гарненько оглянути всю гранітну стіну — від гирла річки до того кута, яким вона закінчувалася на півночі. Відправившись у розвідку, колоністи пройшли близько двох миль, ретельно досліджуючи гранітну стіну. |
| 9719 |
Але ніде, абсолютно ніде, не траплялося жодної западини на її рівній, стрімкій поверхні. Скелясті голуби, які літали над нею, гніздилися в заглибинах, що зустрічалися лише на гребені гранітного кряжа і між вигадливих зубців його карниза. |
| 9720 |
Доля розпорядилася так, що на всій цій смузі берега тільки одне місце виглядало придатним хоча б для тимчасового притулку, — ті самі Нетрі, відкриті Пенкрофом; але тепер з цим притулком необхідно попрощатися. |
| 9721 |
Від цього місця і до західної околиці острова берегова височина нижчала з ухилом не більше ніж сорок п'ять градусів, об'єднуючи нахаращення каменів, землі й піску, скріплених коренями кущів, низькорослих дерев і трав. Подекуди із сипкої товщі зовнішнього покриву гострими скелями пробивався граніт. |
| 9722 |
По схилах ярусами піднімалися купи дерев і зеленіла досить густа трава. Але до низу рослинності меншало, і від підніжжя укосу до моря сумовитою, безплідною смугою розлягався пісок. У Сайреса Сміта майнула небезпідставна думка, що де-небудь тут, на озері Гранта, є водоспад. |
| 9723 |
Адже повинен же знаходити собі вихід надлишок води, що безперестану ніс до озера Червоний струмок. Одначе досі інженер ніде не помічав цього стоку, хоча досліджував берег озера від гирла струмка до плато Круговиду. |
| 9724 |
Сайрес Сміт запропонував товаришам піднятися по схилу кряжа і повернутися в Нетрі через плато Круговиду, досліджуючи дорогою північний і східний, береги озера. Пропозицію схвалили, і через кілька хвилин Герберт і Наб уже видерлися на плоскогір'я. |
| 9725 |
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф повільніше статечно йшли слідком за ними. За двісті футів від краю плоскогір'я, крізь сплетіння гілок зблискувала на сонці спокійна гладінь прекрасного озера. Пейзаж навкруги був чудесний. |
| 9726 |
Повітря дзвеніло від пташиного щебету, криків галасливих какаду, які пурхали з гілки на гілку, наче жива крилата веселка. Здавалося, сонячне світло проникало в ці незвичайні гаї, розбившись на всі кольори свого спектра. |
| 9727 |
Замість того щоб відразу вирушити до північного берега озера, мандрівники обігнули плато, збираючись дістатися до лівого берега струмка біля його гирла. Вони зробили так милі півтори, але шлях виявився легким, тому що ліс зрідів і між деревами залишалися вільні проходи. |
| 9728 |
Відчувалося, що тут кінчається родюча частина острова, — вже не було такої буйної рослинності, як у зоні, що пролягала від Червоного струмка до ріки Віддяки. Сайрес Сміт і його товариші досить обережно просувалися в цьому новому для них куточку острова. |
| 9729 |
Адже зброєю їм служили тільки луки та стріли і кийки, куті залізом. Втім, жоден хижий звір не з'являвся. Можливо, ці небезпечні вороги надавали перевагу лісовим хащам південної частини острова. І раптом відбулася досить неприємна зустріч. |
| 9730 |
Топ зробив стійку перед великою змією чотирнадцяти — п'ятнадцяти футів завдовжки. Наб убив її кийком. Оглянувши змію, Сайрес Сміт сказав, що вона не отруйна і належить до породи «алмазних змій», яких у Новому Південному Уельсі тубільці їдять. |
| 9731 |
Але, безумовно, тут водилися й інші змії, укус яких смертельний, як, наприклад, «глухі гадюки» з роздвоєним хвостом, що раптово звиваються з-під ніг, «крилаті змії» із двома наростами, завдяки яким вони кидаються на свою жертву з блискавичною швидкістю. |
| 9732 |
Сайрес Сміт переконався, що дебет Червоного струмка досить значний, отже природа повинна дати вихід зайвій воді, інакше озеро переповнилося б. Але де ж цей стік? Обов'язково треба його знайти і скористатися силою падіння води як механічним двигуном. |
| 9733 |
Розбившись на групи, але не віддаляючись один від одного, колоністи рухалися крутим берегом озера. Багато ознак свідчило, що в ньому дуже багато риби, і Пенкроф вирішив скористатися, цим багатством, зробивши для такої мети рибальську снасть. |
| 9734 |
Припущення ці не виправдалися, і колоністи пішли далі берегом озера, що після невеликого закруту тяглося паралельно до узбережжя океану. На цьому боці берег уже не був лісистим, мальовничо розкидані навколо купи дерев збільшували чарівність пейзажу. |
| 9735 |
Озеро Гранта постало перед мандрівниками все цілком, і жоден подув вітерцю не брижив його дзеркальної гладі. Нишпорячи в кущах, Топ піднімав різних птахів; Гедеон Спілет і Герберт зустрічали їх стрілами. Один із птахів, жертва влучності юного мисливця, впав у високі очерети. |
| 9736 |
Дичина непринадна, з твердим і несмачним м'ясом, але оскільки Топ виявляв менше розбірливості, ніж його господарі, вирішили віддати йому лисуху на вечерю. Колоністи йшли східним берегом і вже наближалися до обстежених місць. |
| 9737 |
Сайрес Сміт, на превеликий подив, ніде не бачив ніяких ознак стоку води з озера. Розмовляючий з Гедеоном Спілетом і Пенкрофом, він не приховав свого здивування. Раптом Топ, що біг попереду хазяїна, стурбувався. |
| 9738 |
Розумний пес почав нервово нишпорити по берегу і, раптово зупинившись, утупився у воду і підняв лапу, немов робив стійку над якоюсь невидимою дичиною; потім він люто загавкав; начебто підкликаючи хазяїна, і зненацька замовк. |
| 9739 |
Топ вискочив з води за наказом хазяїна, але ні секунди не міг заспокоїтися; він збуджено стрибав у високій траві, немов чув якусь невидиму людям тварину, що плила під водою біля самісінького берега. Одначе вода залишалася зовсім спокійною, ні найменші брижі не пробігали по безтурботній гладі. |
| 9740 |
Кілька разів колоністи зупинялися на березі та вдивлялися сторожко. З води ніхто не з'являвся. Усе це виглядало загадково. Інженера Сміта це дуже непокоїло. За півгодини колоністи дійшли до південно-східного боку озера і знову опинилися на плато Круговиду. |
| 9741 |
Дослідження озерних берегів могло вважатися завершеним, але Сайресу Сміту так і не вдалося знайти, де і як іде з озера зайва вода. Колоністи вже збиралися перетнути плато, щоб повернутися до Нетрів, тому що минула п'ята година вечора, як раптом Топ знову стурбувався. |
| 9742 |
Він несамовито загавкав і, перш ніж хазяїн устиг його стримати, вдруге кинувся в озеро. Усі підбігли до берега. Собака уже відплив від нього футів на двадцять, і Сайрес Сміт голосно кликав його. Раптом з води висунулася величезна голова якоїсь тварини; озеро виявилося тут неглибоким. |
| 9743 |
Герберт відразу впізнав, до якого роду земноводних належить це потворне чудовисько з конічною мордою, витрішкуватими очима і довгими шовковистими вусами. Але це був не ламантин, а інший представник водних ссавців, що зветься «дюгонь», ніздрі розташовані в нього у верхній частині морди. |
| 9744 |
Чудовисько кинулося до собаки. Марно Топ хотів ухилитися і доплисти до берега. Хазяїн нічого не міг вдіяти, щоб врятувати бідного пса. Не встигли Гедеон Спілет і Герберт націлитися і пустити в страховисько стріли, як дюгонь схопив собаку і зник з ним під водою. |
| 9745 |
Одначе під водою відбувалася боротьба, здавалося б незрозуміла, — адже собака не міг у таких умовах чинити звіру опір, боротьба запекла, тому що поверхня озера буквально кипіла, боротьба безнадійна, тому що результатом її могла бути лише загибель нещасного пса! І раптом серед пінистого кола з води зринув Топ. |
| 9746 |
Підкинутий у повітря якоюсь невідомою силою, він злетів над озером на десять футів, знову впав у вируючі хвилі, потім поплив, спритно працюючи лапами, і незабаром вибрався з води, врятований якимсь дивом і навіть не одержавши жодної серйозної рани. |
| 9747 |
Сайрес Сміт і його товариші остовпіли від здивування. Але потім їх приголомшила обставина ще загадковіша — під водою начебто тривала боротьба. Мабуть, на дюгоня напав якийсь могутній супротивник, і чудовисько, випустивши собаку, тепер захищало своє власне життя. Але сутичка тривала недовго. |
| 9748 |
Вода червоніла від крові, і на поверхні озера, чорніючи серед червоних кіл, що розпливалися, виринуло нерухоме тіло дюгоня, а хвиля викинула його на вузьку піщану обмілину на південному боці озера. Колоністи побігли туди. Дюгонь був мертвий. |
| 9749 |
Сайрес Сміт і журналіст швидко дійшли до тієї піщаної обмілини на південному боці озера, на яку хвилі викинули дюгоня. На його м'ясисту тушу вже злетілися зграї птахів. Довелося розігнати їх каменюками, тому що інженер хотів зберегти жир убитого чудовиська для потреб колонії. |
| 9750 |
М'ясо дюгоня не тільки їстівне, але дуже смачне, прекрасно могло піти в їжу, — недаремно в деяких, областях Малайї його подають лише до столу тубільних царьків. Але такими справами відав Наб. Сайреса Сміта переймали інші думки. У нього з голови не йшла вчорашня пригода. |
| 9751 |
Йому хотілося розгадати таємницю підводної сутички і довідатися, який родич мастодонтів або морських чудовиськ наніс дюгоню таку дивну рану. Інженер мовчки стояв на березі й пильно дивився на озеро, але нічого не помічав у спокійних, прозорих водах, що блищали сріблом під першими променями сонця. |
| 9752 |
Біля піщаної смужки берега, де лежав труп дюгоня, було досить мілко, але поступово глибина збільшувалася, і на середині озеро, мабуть, значно глибшало. Улоговина озера здавалася великою кам'яною чашею, яку Червоний струмок наповнив водою. |
| 9753 |
Як читачам уже відомо, Сайрес Сміт усе ще не міг встановити, де саме витікає з озера зайва вода, але оскільки не було ні найменших ознак, що воно коли-небудь виходило з берегів, то, значить, десь існував водостік. |
| 9754 |
І тут раптом Сайрес Сміт з деяким подивом помітив, що в тім місці, біля якого він стоїть, — проходить досить сильна течія. Він кинув у воду кілька гілочок і побачив, як вони поплили на південний бік озера. Тоді він пішов берегом униз за течією, і вона привела його на південний бік озера. |
| 9755 |
А там рівень води відразу понизився, начебто вода раптово ішла в якусь тріщину. Сайрес Сміт ліг на берег ниць, уважно прислухався, ледь не припав вухом до води, і виразно розрізнив шум потоку, що падав кудись під землю. |
| 9756 |
Сайрес Сміт зрізав довгу гілку, обчухрав з неї листя, занурив у воду в тім місці, де два береги озера сходилися під кутом, і встановив, що там дійсно є широкий отвір, на глибині усього лише одного фута від поверхні води. Підземний стік, який Сайрес Сміт марно шукав досі, знайшовся. |
| 9757 |
Сила течії, спрямованої в нього, була така велика, що гілку вирвало з рук інженера й миттєво віднесло. І інженер рішучим кроком подався назад, закликаючи за собою свого друга. Той так вірив у Сайреса Сміта, що ні на хвилину не засумнівався в успіху його задумів. |
| 9758 |
На його думку, всередині гранітного кряжа, на якому знаходиться плато Круговиду, повинна бути більш-менш велика печера, і Сайрес Сміт мав намір проникнути в неї. Для цього потрібно, говорив він, понизити рівень води в озері й оголити отвір стоку, по якому виливається зайва вода. |
| 9759 |
Героїчними зусиллями підірвати граніт, створити водоспад, — морякові це припало до душі! І раз інженеру Сміту потрібні хіміки, Пенкроф згоджувався виступити в ролі хіміка з таким же успіхом, як у ролі муляра або шевця. |
| 9760 |
Він готовий був робити все, що завгодно, навіть перетворитися на вчителя танців і гарних манер, якщо це знадобиться, говорив він Набу. В першу чергу Набу і Пенкрофу доручили оббілувати вбитого дюгоня, зрізати з туші весь жир, а м'ясом запастися. |
| 9761 |
Кілька хвилин потому рушили в дорогу і троє інших колоністів — Сайрес Сміт, Герберт і Гедеон Спілет; волочачи за собою великий кошик, вони йшли вгору за течією ріки до родовища кам'яного вугілля, де було також дуже багато сірчаного колчедану, що зустрічається в перехідних формаціях порівняно недавнього походження. |
| 9762 |
Сайрес Сміт уже приносив зразки цього мінералу. Цілий день троє геологів перетягали до Нетрів купи піриту, до вечора його зібралося там кілька тонн. У понеділок, наступного ранку, 8 травня, інженер почав свої досліди. |
| 9763 |
Піритоносні сланці в основному складаються з вуглецю, кремнезему, окису алюмінію і сірчистого з'єднання заліза — його там найбільше за все; потрібно було виділити сірчисте залізо і якомога швидше перетворити його на залізний купорос, а одержавши залізний купорос, добути з нього сірчану кислоту. |
| 9764 |
Вибравши за Нетрями майданчик, колоністи ретельно його вирівняли, склали там багаття з хмизу і дров; на нього поклали шматки залізного колчедану так, щоб між ними проходило повітря, а зверху засипали тонким шаром сірчаного колчедану, подрібненого на шматочки завбільшки з горіх. |
| 9765 |
Тоді зверху поклали ще кілька шарів подрібненого колчедану, і всю цю величезну купу прикрили зверху землею і дерном, залишивши лише кілька отворів, як це робиться, коли складають купу дров, перепалюючи їх на вугілля. |
| 9766 |
Палаючій без руху купі мінералів і палива, у якій відбувалися хімічні перетворення, дали спокій — потрібно було не менше десяти — дванадцяти днів для того, щоб колчедан перетворився на сірчисте залізо і далі на залізний купорос, а окис алюмінію — на сірчанокислий алюміній, тобто на однаково розчинні з'єднання, тоді як кремнезем і вуглець, що перейшли в попіл, нерозчинні. |
| 9767 |
Поки відбувалися ці хімічні процеси, колоністи під керівництвом Сайреса Сміта зайнялися іншою роботою і виконували її не тільки ретельно, але з якоюсь шаленою заповзятістю. Наб і Пенкроф зрізали весь жир з туші дюгоня і склали його у великі глиняні корчаги. |
| 9768 |
З цього жиру потрібно було виділити одну з його складових — гліцерин. Для цього вистачало обробки його содою або вапном. І в тому й в іншому випадку вийшло б мило і виділився необхідний Сайресу Сміту гліцерин. |
| 9769 |
Як ми знаємо, вапна колоністи мали вдосталь, але обробка жиру вапном дає нерозчинне і, отже, непотрібне мило, тоді як при обробці содою вийшло б розчинне мило, яке б згодилося колоністам у їхньому повсякденні. Як людина практична, Сайрес Сміт вирішив обробити жир содою. |
| 9770 |
І ось колоністи зібрали цілі купи водоростей, спочатку їх висушили, а потім спалили у відкритих ямах... Згоряння тривало кілька днів, і температура піднялася так високо, що попіл розплавився; в результаті перепалювання вийшла суцільна сірувата маса, давно відома як натуральна сода. |
| 9771 |
Тепер Сайрес Сміт мав можливість обробити жир содою, одержавши в такий спосіб розчинне мило і нейтральну речовину — гліцерин. Але цього ще було замало. Для майбутніх робіт Сайресу Сміту вимагалася азотнокисла сіль, більш відома під назвою селітри. |
| 9772 |
Сайрес Сміт міг би одержати її, обробивши азотною кислотою вуглекислу сіль поташу, яку легко витягти з попелу рослин. Але азотної кислоти він не мав, — саме її й хотів він одержати. Отже, тут було зачароване коло; здавалося, виходу не знайти. |
| 9773 |
На щастя, сама природа надала інженеру Сміту селітру — довелося тільки потрудитися, щоб її зібрати. Герберт відкрив цілі поклади селітри в північній частині острова, біля підніжжя гори Франкліна; залишалося тільки очистити цю азотнокислу сіль. |
| 9774 |
Усі ці різноманітні роботи тривали тиждень; закінчилися вони перш, ніж відбулося перетворення сірчистого заліза на залізний купорос. Колоністи ще встигли доти виготовити глиняні вогнетривкі посудини і скласти цегляну піч особливого пристосування для майбутньої перегонки залізного купоросу. |
| 9775 |
Все закінчили 18 травня і того ж дня майже завершилися хімічні процеси, що відбувалися. Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф під керівництвом інженера стали чудовими робітниками. Втім, необхідність — кращий учитель, і до неї найбільше прислухаються. |
| 9776 |
Усе це поклали до корчаги, наповненої водою, розбовтали в ній, дали відстоятися, і коли рідина стала прозорою, її злили — вона являла собою розчин залізного купоросу і сірчанокислого алюмінію, всі інші речовини залишилися на дні корчаги у вигляді нерозчинного осаду. |
| 9777 |
Рідину частково випарили, при цьому відклалися кристали залізного купоросу, а невипарену воду, що містила купорос алюмінію, залишили без використання. Тепер Сайрес Сміт мав чимало кристалів залізного купоросу; потрібно було одержати з нього сірчану кислоту. |
| 9778 |
У промисловій практиці для виробництва сірчаної кислоти необхідна дорога установка. Тут потрібні і заводи, і лабораторії, спеціально обладнані платиновим посудом, свинцеві камери, у яких відбуваються хімічні реакції (свинець не піддається дії кислоти) і т. ін. |
| 9779 |
Звичайно, у Сайреса Сміта і гадки не було про таке устаткування, але він знав, що в деяких країнах, наприклад у Богемії, сірчану кислоту роблять простішим способом і при цьому навіть досягають кращих результатів, — одержують кислоту сильнішої концентрації. |
| 9780 |
Для одержання сірчаної кислоти Сайресу Сміту залишалося зробити суху перегонку: пропекти у закритій посудині кристали залізного купоросу для того, щоб сірчана кислота виділилася у вигляді пари, а потім, конденсуючись, ця пара перетворилася б на рідку сірчану кислоту. |
| 9781 |
Перегонку і конденсацію провели чудово, і 20 травня, через дванадцять днів після початку всього процесу, Сайрес Сміт одержав найсильніший реактив, який він розраховував використати пізніше для найрізноманітніших цілей. |
| 9782 |
Для чого ж йому потрібна була сірчана кислота в першу чергу? Та просто щоб мати азотну кислоту; одержати її виявилося неважко: обробивши сірчаною кислотою селітру, він шляхом дистиляції домігся виділення азотної кислоти. |
| 9783 |
Але навіщо знадобилася Сайресу Сміту азотна кислота? Цього побратими інженера поки що не знали — він не розкрив їм кінцевої мети своїх робіт. Одначе інженер уже наближався до кінцевого результату, і останні його досліди дали, нарешті, ту речовину, одержання якої вимагало стільки зусиль. |
| 9784 |
Добувши азотну кислоту, Сайрес Сміт підлив до неї гліцерину, попередньо згустивши його шляхом випарювання на водяній бані, і одержав (навіть без додавання суміші, яка охолоджує) кілька пінт жовтуватої маслянистої рідини. |
| 9785 |
Суміш Сайрес Сміт готував самотужки і на відстані від Нетрів, тому що ця сполука була небезпечною і могла призвести до вибуху; а коли він приніс своїм товаришам посудину з отриманою рідиною, то коротко сказав: Правда, застосування нітрогліцерину стало безпечнішим відтоді, як хіміки знайшли спосіб перетворювати його на динаміт, змішуючи з такими речовинами, як цукор або глина, що можуть вбирати в себе цю небезпечну рідину. |
| 9786 |
Але в той час коли мандрівники опинилися на острові Лінкольна, динаміт ще не був відомий. Наступного дня, 21 травня, мінери на світанку вирушили до затоки, утвореної озером Гранта, усього лише за п'ятсот кроків від узбережжя океану. |
| 9787 |
В результаті рівень озера понизиться й отвір колишнього водостоку відкриється, чого й хотів досягти Сайрес Сміт. Отже, колоністам випадало проломити гранітну огорожу озера. Під керівництвом інженера Пенкроф, озброївшись киркою, взявся спритними і сильними ударами видовбувати заглиблення в камені. |
| 9788 |
Граніт почали довбати в горизонтальній основі берега і вели виїмку навскіс, з таким розрахунком, щоб дно її виявилося нижче рівня води в озері. Сила вибуху, роздрібнивши скелю, повинна була дати воді широкий вихід і помітно понизити її рівень. |
| 9789 |
Робота тривала довго, тому що інженер хотів зробити потужний вибух, використавши для цього не менше десяти літрів нітрогліцерину. Але Пенкроф і Наб, змінюючи один одного, працювали з такою ретельністю, що до четвертої години дня вже підготували яму для закладки міни. |
| 9790 |
Залишилося розв'язати питання, як запалити вибухову суміш. Звичайно для нітрогліцерину це робиться за допомогою запальних патронів із гримучої ртуті. Для того щоб відбувся вибух, потрібний поштовх, а якщо просто запалити нітрогліцерин, він спокійно горітиме і не вибухне. |
| 9791 |
Сайрес Сміт, звичайно, міг без особливих зусиль зробити запальні патрони. Гримучої ртуті в нього не було, але він вже мав у своєму розпорядженні азотну кислоту, що дозволило б одержати речовину, подібну до бавовняного пороху. |
| 9792 |
А варто було опустити в нітрогліцерин патрон, набитий таким порохом, і підпалити його за допомогою ґнота, як він, спалахнувши, викликав би вибух. Але Сайрес Сміт вчинив простіше, знаючи, що нітрогліцерин має властивість вибухати від удару. |
| 9793 |
Він вирішив скористатися цією його особливістю, а у випадку невдачі застосувати інший спосіб. Дійсно, тільки-но налили б кілька крапель нітрогліцерину на камінь і вдарили б по каменю в цьому місці молотком, як відбувся б вибух. Одначе той, хто зробив би такий дослід, став би його жертвою. |
| 9794 |
І ось Сайрес Сміт придумав спосіб, як уникнути небезпеки. Він вирішив установити над ямою з нітрогліцерином козли і підвісити до них залізний брусок вагою кілька фунтів, прикріпивши його мотузкою, сплетеною з ліан. |
| 9795 |
Встановили це пристосування, потім інженер звелів товаришам відійти подалі від небезпечного місця і, наповнивши яму до країв нітрогліцерином, вилив кілька крапель своєї вибухової суміші на камінь саме під залізним бруском. |
| 9796 |
Зробивши все це, Сайрес Сміт запалив вільний кінець мотузки, просякнутої сіркою, і приєднався до своїх товаришів, які чекали на нього в Нетрях. За його розрахунками, ліана повинна була горіти хвилин двадцять п'ять; і дійсно, за двадцять п'ять хвилин пролунав вибух потужної сили. |
| 9797 |
Здавалося, здригнувся весь острів до самих своїх надр. У повітря фонтаном злетіло каміння, неначе під час виверження вулкана. Від струсу землі й повітря захиталися кам'яні брили, нагромаджені одна на одну в Нетрях. Колоністів, хоча вони знаходилися за дві милі від місця вибуху, жбурнуло на землю. |
| 9798 |
Наб стрибав із радості, а Пенкроф, хитаючи головою, бурмотів: Досягти плато Круговиду, колоністи направилися на той бік озера, де знаходився старий стік, — тепер він мав оголитися, і, оскільки вода більше не бігла в нього, мабуть, неважко було проникнути туди і подивитися, що там робиться. |
| 9799 |
Кілька хвилин потому колоністи вже досягли південного боку озера. Кинувши на нього погляд, вони переконалися, що бажана мета досягнута. Справді, у гранітному березі, тепер уже вище рівня води, виднівся отвір стоку, який вони так довго шукали. |
| 9800 |
Вузький виступ берега, що оголився, дозволив дістатися до нього. Ширина отвору була приблизно двадцять футів, а висота — тільки два фути, — це скидалося на отвір стічної труби, яка чорніє за ґратами на краю тротуару. |
| 9801 |
Отже, проникнути в цей підземний канал виявилося нелегко, але Наб і Пенкроф узялися за кирки, і через якусь годину туди вже можна було увійти. Інженер підійшов до стоку і, вдивившись, переконався, що спочатку він іде вниз з ухилом не більше ніж тридцять — тридцять п'ять градусів. |
| 9802 |
Виходить, не так уже важко буде спуститися по ньому і, якщо крутість схилу не збільшується, дістатися до самого моря. Цілком можливо, що всередині гранітного кряжа виявиться велика печера, якою вдасться скористатися. |
| 9803 |
За допомогою кресала запалили їх, і колоністи на чолі із Сайресом Смітом рушили темним підземним проходом, по якому ще так недавно спрямовувалася зайва вода озера. Всупереч побоюванням наших дослідників прохід розширювався, і незабаром уже не потрібно було нахилятися при спуску. |
| 9804 |
Але гранітне русло, шліфоване водою цілу вічність, стало слизьким, і падіння тут загрожувало травмами. Тому вони зв'язали себе один з одним мотузкою, як це робиться при сходженні на вершини гір. На щастя, спуск полегшували кам'яні виступи, що траплялися під ногами, схожі на сходинки. |
| 9805 |
Краплі води, які ще соталися по граніту, переливалися при світлі смолоскипів усіма барвами веселки, і здавалося, що з темного склепіння звисають незліченні сталактити. Інженер уважно оглядав чорні гладкі стіни підземного проходу. |
| 9806 |
Швидше за все, гранітний кряж пробила рука самого Плутона, а не Нептуна, — на стінках проходу виднілися сліди вулканічних поштовхів, ще не зовсім згладжені водою. Мандрівники просувалися дуже повільно. |
| 9807 |
Усі мовчали, тому що переживали мимовільне хвилювання, опускаючись в надра кам'яного кряжа, куди, швидше за все, вперше проникла людина, і, можливо, не одному з них спадало на думку, що в якому-небудь темному закутку цього підземного каналу, що сполучається з океаном, зачаївся спрут або інший велетенський головоногий. |
| 9808 |
Потрібно було просуватися дуже обережно. Втім, попереду маленького загону дослідників біг Топ, і вони покладалися на його чуття і кмітливість: у випадку небезпеки він підняв би тривогу. Спустившись звивистим проходом футів на сто, Сайрес Сміт, який очолював їх, зупинився. |
| 9809 |
Супутники підійшли до нього. У цьому місці прохід, розширюючись, утворював невелику печеру. З кам'яного її склепіння падали краплі води, але вони потрапили сюди не внаслідок просочування з озера через тріщини в граніті, — то просто були ще свіжі сліди потоку, який так довго біг отут. |
| 9810 |
У вологому повітрі не відчувалося ніяких тлінних випарів. Ну, дорогий Сайресе, — сказав Гедеон Спілет, — ось вам і притулок, досить відокремлений і прекрасно схований у гірських надрах. Шкода тільки, що жити в ньому не можна. Обійшли всю печеру, Топа в ній не знайшли. |
| 9811 |
Колоністи опустилися ще на п'ятдесят футів, рахуючи прямовисно, і раптом увагу їхню привернули якісь віддалені звуки, що долинали з глибини проходу. Всі зупинилися, прислухалися. Звуки ці відтворювались кам'яним коридором зовсім чітко, немов через слухавку. |
| 9812 |
Вони вже не просто спускалися, вони котилися по слизькому дну каналу і, опинившись за кілька секунд на п'ятдесят футів нижче, побачили Топа. У цьому місці прохід виводив у велику і дуже красиву печеру, де нишпорив Топ, заливаючись лютим гавкотом. |
| 9813 |
Пенкроф і Наб, розмахуючи смолоскипами, висвітлювали всі виступи і западини гранітних стін, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши куті залізом кілки, приготувалися зустріти будь-якого ворога. Але величезна печера виявилася порожньою. |
| 9814 |
Мандрівники обстежували її уздовж і впоперек — у ній не було жодної живої істоти. А Топ гавкав так само несамовито. Ні ласками, ні погрозами його не могли втихомирити. Колоністи вирушили слідом за ним і при світлі смолоскипів побачили чорний провал, що зяяв у граніті. |
| 9815 |
Безумовно, туди й стікала вода, яка ще зовсім недавно пробігала усередині кам'яного кряжа, але цей стік уже не являв собою коридор з похилим схилом, а справжній колодязь, і проникнути в нього було неможливо. Нахиливши над отвором колодязя смолоскипи, все-одно нічого там не могли розрізнити. |
| 9816 |
Сайрес Сміт взяв одну з палаючих гілок і кинув її в зяючу прірву. Смолиста гілка, розгорівшись ще більше від швидкого падіння, освітила колодязь зсередини, і знову мандрівники нічого не побачили. Потім полум'я, затріпотівши, згасло — мабуть, гілка торкнулася води, значить досягла моря. |
| 9817 |
Порахувавши, скільки секунд тривало падіння гілки, Сайрес Сміт визначив, що глибина колодязя дорівнює приблизно дев'яносто футів. Отже, підлога гранітної печери знаходилася на висоті дев'яноста футів над рівнем моря. |
| 9818 |
За примхою долі, якій прийшла на допомогу незвичайна проникливість їхнього керівника, колоністи знайшли велику печеру, розміри якої вони ще не могли визначити при тьмяному світлі смолоскипів, але, безумовно, її неважко було розділити цегляними перегородками на кілька «кімнат», і в них вийшов би якщо не справжній будинок, то принаймні просторий притулок. |
| 9819 |
Вода з нього пішла і вже ніколи не повернеться. Місце було вільне. Правда, ще залишалися дві перешкоди: як освітити величезний грот, схований у гранітному кряжі, і як зробити вхід до нього доступнішим? Прорубати отвір угорі нічого було й думати — занадто велика товща граніту лежала над склепінням. |
| 9820 |
Але, якщо вдасться пробити вікно в передній стіні, зверненій до моря? Спускаючись підземним коридором, Сайрес Сміт приблизно визначив його нахил, а отже, й довжину, і тепер думав, що передня стіна печери не повинна бути надто товстою. |
| 9821 |
А якщо зможуть прорубати в ній вікна, то проб'ють і двері, зроблять зовнішні сходи, а тоді й вхід стане зручнішим. Інженер поділився своїми задумами з товаришами. Пенкроф взявся при світлі смолоскипів довбати киркою; довкола нього віялом сипалися осколки каменю, з-під кирки вилітали іскри. |
| 9822 |
Через півгодини його змінив Наб, а після Наба киркою озброївся Гедеон Спілет. Робота тривала вже другу годину, і виникали побоювання, що киркою не продовбаєш граніту, але раптом останній удар, зроблений Гедеоном Спілетом, пробив стіну, і кирка випала назовні. |
| 9823 |
Ліворуч печера мала не більше тридцяти футів заввишки і стільки ж завширшки, а завдовжки — сто футів; зате права її частина була величезна; гранітне склепіння згиналося там округлим куполом на висоті більш ніж дев'яносто футів. |
| 9824 |
Подекуди в примхливому безладді здіймалися гранітні колони, що підтримували стелю, немов у головному боковому вівтарі собору. Цей купол спирався з боків на масивні стовпи, з'єднані то кам'яними півколами, то високими стрільчатими арками, що йшли вдалину темними прольотами. |
| 9825 |
Смолоскипи вже догоряли і, оскільки, потрібно було витратити ще чимало часу, аби вибратися підземним ходом на плато Круговиду, вирішили відкласти облаштування нового житла до наступного дня. Перед поверненням Сайрес Сміт ще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно спускався до самого моря. |
| 9826 |
Він уважно прислухався. З чорної глибини не долинало ні найменшого звуку, навіть віддаленого шуму хвиль, — але ж вони повинні були іноді хлюпатися в цьому провалі. Знову кинули туди палаючу смолисту гілку. |
| 9827 |
Якщо яке-небудь морське чудовисько і застали зненацька несподіваним зникненням підземного потоку, воно, мабуть, втекло на дно океану, діставшись тим самим каналом, яким виливалася в море зайва вода з озера, поки їй не відкрили новий стік. |
| 9828 |
Маленький загін попрощався з печерою і почав підніматися темним водостоком до берегів озера. Топ цього разу замикав процесію і, як це не дивно, час від часу все ще люто гарчав. Підйом був досить важкий. |
| 9829 |
Колоністи вирішили перепочити кілька хвилин у верхньому гроті, який являв собою неначе майданчик на середині цих довгих сходів із гранітними сходинками. Потім усі знову продовжили видряпуватися нагору. Незабаром на них війнуло свіжим вітерцем. |
| 9830 |
На стінках каналу вже не блищали краплі води, — вона випарувалася. Зблякло світло палаючих смолоскипів. Смолоскип Наба востаннє спалахнув і згас. Треба було квапитися, щоб не йти у непроглядній пітьмі. |
| 9831 |
Наступного дня, 22 травня, почалося впорядковування нового житла, колоністам не терпілося швидше переселитися з Нетрів, притулку дуже незручного, до просторого сухого житла, схованого в гірському кряжі, не доступного ні хвилям морським, ні зливам небесним. |
| 9832 |
Він поспішив на берег моря, до підніжжя гранітного валу, і оскільки кирка, загублена журналістом, безумовно, впала на берег, то, знайшовши її, можна було визначити, куди звернено отвір, пророблений у стіні печери. |
| 9833 |
Кирку Гедеон Спілет розшукав без зусиль, — вона встромилася в пісок саме під вікном, пробитим приблизно на висоті вісімдесятьох футів від берега. Скельні голуби вже влітали і вилітали через це віконце, начебто колоністи для них і відшукали Гранітний палац. |
| 9834 |
П'ять вікон! Пенкроф був цим дуже задоволений, але двері вважалися марною розкішшю, оскільки старий водостік являв собою влаштовані самою природою сходи, якими завжди легко буде проходити до Гранітного палацу. |
| 9835 |
Отже, з одного боку печери, що уособлювала квартиру, випадало пробити по фасаду Гранітного палацу п'ять вікон і двері, а в чудовий грот, який вирішили перетворити на парадний зал, світло мало б проникати в достатній кількості через широкий отвір у передній стіні і круглі віконця. |
| 9836 |
Нове житло знаходилося в тій частині кряжа, яка тяглася від виступу біля ріки Віддяки і до циклопічного накопичення кам'яних брил, названого Пенкрофом Нетрями. Тому пориви лютого норд-осту зачіпали його лише мимохідь — захистом йому служив згаданий виступ кряжа. |
| 9837 |
Втім, у чеканні тих днів, коли виготовлять рами, інженер мав намір закривати віконні отвори міцними віконницями, аби захистити житло від вітру і дощу, а при потребі навіть замаскувати. Але в першу чергу необхідно, звичайно, пробити ці отвори, — їх ще не було. |
| 9838 |
Довбати твердий граніт ломом було б дуже довго, а, як нам уже відомо, Сайрес Сміт любив діяти рішуче. У нього ще залишався нітрогліцерин, ця вибухова речовина принесла й тут велику користь. Інженер уміло локалізував його дію, і отвори в граніті вийшли саме в місцях, намічених ним. |
| 9839 |
Потім киркою і ломом надали стрільчастої форми п'ятьом віконним прорізам «квартири», широкому вікну, слуховим вікнам і дверям, вирівняли краї цих пробоїн, які мали досить примхливі обриси, і через кілька днів завдяки ретельності мулярів Гранітний палац зі сходом сонця вже заливали потоки яскравого світла, що проникали в найтемніші його закутки. |
| 9840 |
За задумом Сайреса Сміта, «квартиру» випадало розділити на п'ять «кімнат» з видом на море: ліворуч — передпокій з прорубаними дверима, до яких передбачалося діставатися мотузковою драбиною, потім кухня завширшки тридцять футів, їдальня — сорок футів, спальня таких же розмірів, і, нарешті (за настійливою вимогою Пенкрофа), — кімната для друзів, суміжна з парадним залом. |
| 9841 |
Усе, що флора і фауна острова могли дати для потреб колоністів, прекрасно зберігалося б тут, не псуючись від вогкості. Місця в складі вистачало, приміщення дозволяло все розкласти і розставити один по одному. |
| 9842 |
Мінери знову стали мулярами, а потім вантажниками: виготовлені ними цеглини вони перенесли на берег і склали біля підніжжя Гранітного палацу. Сайрес Сміт і його товариші усе ще діставалися до печери через колишній водостік. |
| 9843 |
Сайрес Сміт вирішив, що баритися не варто і настав, час виготовити мотузкову драбину. Досить було мешканцям Гранітного палацу, піднявшись такими сходами, забрати її, — ніхто вже знизу не міг би проникнути до них. |
| 9844 |
Драбину виготовили з найбільшою старанністю, зсукавши мотузки з волокнистих рослин за допомогою дерев'яної «вертушки»; міцністю вони не поступалися товстому канату... Для поперечин узяли легкі й міцні дощечки, вирізані з червоного кедра; усе було зроблено вмілими руками Пенкрофа. |
| 9845 |
Зсукали з волокон рослин й інші мотузки та встановили біля дверей щось на зразок лебідки. Хоча це пристосування і виглядало досить грубо, воно дуже спростило перенесення будівельних матеріалів, і негайно почалися роботи всередині печери. |
| 9846 |
Вапна запасли досить, цеглини лежали штабелями, готові до використання. Будівельники без особливих зусиль поставили дерев'яні, досить примітивні стійки для перегородок, і в дуже короткий термін «квартира» була розділена на кімнати й склад. |
| 9847 |
Інженер Сміт знав, здається, будь-яке ремесло і завжди подавав приклад своїм тямущим і старанним товаришам; все вдавалося, трудилися дружно і навіть весело. Пенкроф, який працював і за мотузника, і за теслю, і за муляра, усіх умів розсмішити, усіх заражав своєю бадьорістю. |
| 9848 |
Як обновити зношений одяг і взуття (питання, безперечно, дуже важливе), чим освітлювати житло в довгі зимові вечори, як скористатися дарунками природи в родючій частині острова і перетворити дику рослинність на культурні насадження, — усе тепер здавалося Пенкрофу легким: Сайрес Сміт допоможе подолати будь-які труднощі, і свого часу колонія ні в чому не матиме нестачі. |
| 9849 |
Пенкроф мріяв про канали, що полегшать перевезення добутих природних багатств острова, розробку каменоломень і шахт, машини для різних промислових виробів, цілу мережу залізниць, що покриє весь острів. Інженер не розчаровував Пенкрофа, не висміював надмірних мріянь цієї славної людини. |
| 9850 |
Він знав, яка заразлива впевненість; він навіть посміхався, слухаючи Пенкрофа, і нічого не говорив про тривогу, яку відчував часом, думаючи про майбутнє. Адже виникали побоювання, що в цій частині Тихого океану, далекій від морських шляхів, жоден корабель не прийде їм на допомогу. |
| 9851 |
Вони могли розраховувати тільки на самих себе, тому що перебороти величезну відстань, що відокремлювала їхній острів навіть від найближчої землі, та ще пропливти її в саморобному убогому човні, виглядало би безсумнівно спробою зухвалою і більш ніж небезпечною. |
| 9852 |
Адже наші аеронавти мали знання, і як люди освічені, вони завжди вийдуть переможцями там, де на інших чекає животіння й неминуча загибель. У облаштуванні житла вирізнявся Герберт. Розумний і дієвий юнак швидко усе схоплював і добре виконував. |
| 9853 |
Наб залишався все таким же, як колись, і мабуть, йому судилося завжди слугувати втіленням мужності, ретельності, вірності та самовідданості. Вірив він у свого хазяїна, звичайно, не менше Пенкрофа, але не так галасливо виявляв свої почуття. |
| 9854 |
Гедеон Спілет у роботі не відставав від інших і аж ніяк не відрізнявся невправністю, на превеликий подив, Пенкрофа: як же так — «газетяр», здатний не тільки красномовно говорити, але й добре працювати руками. |
| 9855 |
Двадцять восьмого травня встановили, нарешті, драбину завдовжки вісімдесят футів, зробивши на ній щонайменше сто сходів. На щастя, Сайресу Сміту вдалося розділити її на дві частини, скориставшись уступом гранітної стіни, на висоті приблизно сорок футів. |
| 9856 |
Старанно вирівнявши киркою цей уступ, його перетворили на своєрідний сходовий майданчик і закріпили на ньому кінець перших сходів, що тепер розгойдувалися вдвічі менше; за допомогою мотузки її можна було втягти до Гранітного палацу. |
| 9857 |
Втім, Сайрес Сміт розраховував улаштувати згодом гідравлічний підйомник, щоб зберегти час і сили мешканців Гранітного палацу. Колоністи швидко звикли підніматися сходами. Усі вони були спритні, моторні, і Пенкроф, як моряк, призвичаєний лазити по вантах і реях, міг дати їм уроки. |
| 9858 |
Але, Пенкроф виявився терплячим учителем, і зрештою Топ досить пристойно навчився підніматися поперечинами драбини, а через якийсь час піднімався на самий її верх не гірше дресированих собак, яких показують у цирку. |
| 9859 |
Важко сказати, чи пишався моряк успіхами свого учня; як би то не було, піднімаючись по драбині, він частенько тяг Топа, зваливши його собі на спину, причому пес ніколи не висловлював невдоволення на такий спосіб сходження. |
| 9860 |
Зазначимо, що роботи велися найенергійніше, тому що наближалася непогода; при цьому колоністи ще встигали запасатися на зиму провіантом. Журналіст і Герберт зробилися постачальниками дичини для колонії і щодня присвячували полюванню кілька годин. |
| 9861 |
Вони промишляли тільки в лісі Жакамара, на лівому березі ріки Віддяки, — ні моста через ріку, ні човна в них поки що не було, а тому на правий берег вони ще не заглядали. Величезні лісові хащі, яким вони дали назву лісів Далекого Заходу, залишалися для них ще невідомими. |
| 9862 |
Важливу експедицію для їхнього обстеження відклали до перших теплих днів майбутньої весни. Але й у лісі Жакамара вистачало дичини; кенгуру й кабанів водилося там вдосталь, і в умілих руках наших мисливців загострені кілки, куті залізом, лук і стріли — творили чудеса. |
| 9863 |
Крім того, Герберт знайшов на південному заході від заводі ріки Віддяки кролячий саж, влаштований самою природою: кролики обрали для своїх нір вогкуваті луки, затінені вербами і порослі запашними травами, що розливають у повітрі пахощі: чебрецем, травичкою Богородиці, васильками і різними ароматичними рослинами із сімейства губоцвітих, до яких кролики дуже ласі. |
| 9864 |
Проти такого міркування важко заперечити щось, але усе-таки воно не зашкодило Герберту зібрати великий урожай, і в Гранітному палаці його зустріли доброзичливо, тим більше що, крім цілющих рослин, Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою «чаю Освего», — настій цієї трави — чудовий напій. |
| 9865 |
Питання, одначе, швидко розв'язалося: майже відразу в усі боки пирснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, і мчалися з такою швидкістю, що навіть Топ за ними не міг би вгнатися. Мисливці із собакою марно переслідували гризунів, — кролики зникли, а журналіст не встиг і оком моргнути. |
| 9866 |
Але Гедеон Спілет твердо вирішив не йти, поки він не піймає з півдюжини цих звірят. Зараз він хотів тільки забезпечити кролячими тушками кухню Гранітного палацу, але думав зайнятися пізніше розведенням кроликів. Спіймалися б вони легко, для цього варто поставити біля отворів нір кілька сілець. |
| 9867 |
Але пасток ще не зробили, а на місці їх ні з чого було змайструвати. Хоч-не-хоч, а довелося оглядати кожну нору, шарити в ній палицею — тобто запастися терпінням, оскільки іншого варіанту не існувало. Цілу годину нишпорили в норах і, нарешті, спіймали чотирьох гризунів. |
| 9868 |
Виявилося, що ці тварини, яких звичайно називають «американськими кроликами», дуже схожі на своїх європейських родичів. Мисливці принесли свою здобич до Гранітного палацу і там кроликів приготували на вечерю. |
| 9869 |
М'ясо їхнє виявилося пресмачним, і тому аж ніяк не випадало нехтувати знайденим кролячим поселенням, — воно могло стати дуже цінною підмогою для колонії, як невичерпне джерело м'ясної їжі. Тридцять першого травня закінчили установку перегородок. |
| 9870 |
Залишалося тільки обставити кімнати меблями, але цю справу відклали до нудних зимових днів. У першій кімнаті, що слугувала кухнею, склали вогнище. Над трубою для димоходу пічникам-самоучкам довелося поморочитися. |
| 9871 |
Сайрес Сміт розрахував, що найпростіше зробити глиняну трубу; вивести її через склепіння, яке впиралося в кам'яну товщу плоскогір'я, звичайно, було неможливо, тому пробили діру в передній стіні над вікном кухні і похило протягли до неї трубу, як роблять димоходи для залізних переносних пічок. |
| 9872 |
Коли облаштування квартири закінчили, Сайрес Сміт почав іншу роботу — вирішив закласти жерло колишнього водостоку, щоб остаточно перепинити доступ до Гранітного палацу з боку озера. До отвору підкотили кам'яні брили і, заваливши вхід, скріпили їх цементом. |
| 9873 |
Сайрес Сміт поки що не вважав за необхідне затопити цей замурований вхід, піднявши греблею воду в озері до колишнього рівня. Він тільки замаскував його, насадивши між каменями трави і кущів; навесні вони буйно розростуться. |
| 9874 |
Усе-таки він скористався водостоком для того, щоб відвести з озера прісну воду до нового притулку. Через вузький отвір, зроблений нижче рівня озера, водостоком біг тепер тоненький струмок, і він давав щодня від двадцяти п'яти до тридцяти галонів чистої, прозорої води. |
| 9875 |
Отже, мешканцям Гранітного палацу ніколи не довелося б страждати від нестачі питної води. Нарешті, всі роботи закінчилися, і саме вчасно — настала негода. Вікна закрили міцними важкими віконницями — у чеканні тих днів, коли інженер спроможеться виготовити шибки. |
| 9876 |
Навколо вікон Гедеон Спілет насадив різноманітні рослини, ліани з кучерявими пагонами, декоративні трави, красиво розташувавши їх на виступах скелі, і тепер віконні прорізи мальовничо облямовувало зелене листя. Мешканці Гранітного Палацу тішилися своїм міцним, надійним і просторим притулком. |
| 9877 |
Недаремно вклали вони в нього стільки праці! З вікон їхнім поглядам відкривався широкий морський обрій, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня — мисом Пазура. Перед ними розгорталася чудовою картиною бухта З'єднання. |
| 9878 |
Колишній їхній притулок погано захищав би їх від зимових холодів; могло статися також, що туди знову увірвуться хвилі під час великих припливів, коли їх підхльостують вітри, налітаючи з відкритого моря. Передбачаючи таке лихо, Сайрес Сміт навіть вжив деяких запобіжних заходів. |
| 9879 |
Він хотів уберегти від псування ковальський горн і плавильні печі, складені тепер у Нетрях. Весь червень колоністи витратили на різні роботи, не забуваючи, одначе, полювання і риболовлю, тому запаси в їхній коморі не вичерпувалися. |
| 9880 |
Пенкроф збирався, як тільки в нього випаде вільна годинка, зайнятися конструюванням різних пасток, на які він покладав великі надії. Він наробив з волокон рослин безліч сілець, і тепер крільчатник щодня постачав Гранітному палацу вдосталь кролячих тушок. |
| 9881 |
Одяг цей був теплий, зшитий з добротних, міцних тканин, кожний беріг його, намагався тримати в чистоті, але все-таки він пошарпався і вимагав заміни. А крім того, у випадку суворої зими він погано захищав би від холоду. |
| 9882 |
Але саме про одяг винахідливий Сайрес Сміт не подбав, — він зайнятий, був задоволенням інших, більш насущних потреб: облаштуванням притулку, забезпеченням їжею, і хоча ось-ось могли нагрянути холоди, проблема вбрання ще залишалася. |
| 9883 |
Колоністи змирилися з думкою, що першу зиму усім доведеться трохи померзнути. Нічого не вдієш, нарікати на випробування не випадає. Ось прийде весна, тоді почнуть полювати на муфлонів, яких бачили при обстеженні гори Франкліна, і настрижуть з них вовни. |
| 9884 |
Дійсно, такий був задум інженера — задум цілком здійсненний, тому що в розпорядженні колонії перебували тепер вапно і сірчана кислота, а тюлені, які облюбували острівець Порятунку, могли дати жир, необхідний для виготовлення свічок. Настала неділя, 4 червня. |
| 9885 |
Це було свято — Трійця, і вирішили відзначити його. Всі роботи припинили, присвятивши цей день відпочинку і молитві. Тепер колоністи острова Лінкольна адресували небесам подяки. Вони вже не були нещасними людьми, які зазнали катастрофи і потрапили на голий острівець. |
| 9886 |
Щоб переправитися убрід через протоку, треба було чекати, коли спаде вода, і тут колоністи вирішили, що вони обов'язково побудують, як зуміють, човен, — тоді полегшає сполучення з острівцем і з будь-яким місцем на узбережжі, можна буде піднятися в ньому вгору річкою Віддяки під час великої експедиції для обстеження південно-західної частини острова, що відклали до перших весняних днів. |
| 9887 |
Тюленів на лежбищі виявилося багато, і мисливці, озброївшись палицями з залізним вістрям, без особливих зусиль забили з півдюжини тюленів. Наб і Пенкроф оббілували туші, але принесли до Гранітного палацу тільки жир і шкіри, — із шкір передбачалося зшити міцне взуття. |
| 9888 |
Полювання дало Сайресу Сміту близько трьохсот кілограмів тюленячого жиру, інженер вирішив використати його на вироблення свічок. Спосіб виробництва він застосував найпростіший, і якщо не одержав свічок вищого сорту, то все-таки вони були цілком придатні для освітлення. |
| 9889 |
Якби Сайрес Сміт мав одну тільки сірчану кислоту, і тоді він міг би, обробивши нею яку-небудь речовину, на зразок тюленячого жиру, виділити з цієї суміші гліцерин, а потім, заливши отримане з'єднання крутим окропом, він без зусиль виділив би з нього олеїн, пальметин і стеарин. |
| 9890 |
Але для спрощення справи Сайрес Сміт захотів обмилити жир розчином вапна. таким способом він одержав вапняне мило, що під дією сірчаної кислоти легко буде розкласти на сірчисте вапно і на жирні кислоти. |
| 9891 |
З трьох цих кислот — олеїнової, пальметинової і стеаринової — олеїнова кислота, що знаходилася в рідкому стані, була віджата тиском, а дві інших утворили ту масу, з якої треба відливати свічі. Виготовлення свічок зайняло лише добу. |
| 9892 |
Звичайно, вони поступалися якістю свічкам фабричного випуску, у яких гніт просочують борною кислотою, а тому скляніє в міру горіння і повністю згоряє; але Сайрес Сміт зробив пару чудових щипчиків, щоб знімати нагар, і в довгі зимові вечори саморобні свічі добре прислужилися мешканцям Гранітного палацу й одержали їхню високу оцінку. |
| 9893 |
Весь червень, кипіла робота з оздоблення нового житла. Столярам знайшлося багато справ. Взялися також поліпшувати виготовлені раніше інструменти, вважаючи їх тепер занадто примітивними; поповнили набір інструментів новими. так, наприклад, у Гранітному палаці з'явилися ножиці. |
| 9894 |
Нарешті колоністи змогли постригтися, і якщо не поголитися, то хоч підправити бороди і надати їм певні форми на свій смак. Правда, Герберт був ще безвусим молодиком, а в Наба борода погано росла, зате їхні товариші так обросли, що поява ножиців виявилася дуже доречною. |
| 9895 |
Прекрасний вигляд мала тепер кухня з її багатоярусними полицями і розставленим на них різноманітним глиняним начинням, з цегляною грубкою і навіть зі шматками пемзи для чищення посуду; Наб священнодіяв там, немов хімік у своїй лабораторії. |
| 9896 |
Адже тепер і плато, і берег перетинав швидкий потік, через який доводилося перебиратися, щоб потрапити до північної частини острова. Бажаючи уникнути переправи, колоністи хоч-не-хоч робили великий гак і обгинали плато з західного боку, доходячи до самих витоків Червоного струмка. |
| 9897 |
Вони прихопили із собою грубо зроблений візок, що замінив колишню незручну плетінку, і привезли з обмілини кілька тисяч устриць, які швидко прижилися на новому місці. Серед підводних скель, біля гирла ріки Віддяки, з'явилася нова устрична колонія. |
| 9898 |
І здавалося можливим, що в його лісах, які тяглися від ріки Віддяки до Зміїного мису, в найпотаємніших куточках щедра природа приберегла для них нові скарби. Тільки одного її дарунка не вистачало поселенцям острова, і це виявилося для них важким випробуванням. |
| 9899 |
Можливо, згодом колоністам вдалося б замінити хліб яким-небудь схожим на нього сурогатом — крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистих плодів хлібного дерева, — у випадку, якщо це дерево росло в лісах південної частини острова, але поки що воно не зустрічалося колоністам. |
| 9900 |
Правда, ця допомога з'явилася у нескінченно мізерному вигляді, але, при всій своїй винахідливості, при всьому своєму розумі, Сайрес Сміт не міг би створити того, що Герберт зовсім випадково знайшов одного разу за підкладкою своєї куртки, коли зайнявся її ремонтом. |
| 9901 |
Не надаючи ніякого значення своїй знахідці, юнак хотів уже кинути її на підлогу, але Сайрес узяв зерно з рук Герберта і, уважно його розглянувши, визначив, що воно анітрошки не пошкоджене. Товариші мовчки його слухали. такі цифри їх приголомшили. Одначе підрахунки Сайреса Сміта були правильні. |
| 9902 |
Спершу хотіли посадити його в глиняний горщик, але, розсудивши, вирішили покластися на природу і довірити його безпосередньо землі. Посів зробили того ж дня, і, зрозуміло, вжили всіх заходів, щоб ця найважливіша справа пройшла успішно. |
| 9903 |
Землю там очистили від каміння, старанно скопали, розпушили, можна сказати навіть перебрали руками, розтираючи кожну грудочку, видалили всіх хробаків і жучків, додали шар перегною, підмішавши до нього трохи вапна, і, нарешті, урочисто посадили зерно у зволожену землю й обгородили це місце. |
| 9904 |
Але тепер справа була значно важливіша — адже вогонь нещасні аеронавти тим чи іншим способом, рано чи пізно добули б, але ніякі сили людські не могли б відродити пшеничне зернятко, якби воно, на біду, загинуло! І непереливки було комасі, яка наважувалася забратися туди! Пенкроф їх нещадно знищував. |
| 9905 |
Наприкінці червня, після нескінченних дощів, настала зима. І 29 червня термометр Фаренгейта напевно показав би не більше двадцяти градусів вище нуля (6, 67° морозу за Цельсієм). Наступний день, 30 червня, що відповідає в Північній півкулі 31 грудня, припав на п'ятницю. |
| 9906 |
Наб поскаржився, що рік кінчається «нещасливим днем», на це Пенкроф відповів, що новий рік зате буде в суботу — «щасливий день», а це набагато приємніше. Не зважаючи на ці прикмети, новий рік почався сильним морозом. У гирлі ріки Віддяки нагромаджувалися крижини, незабаром замерзло й озеро. |
| 9907 |
Кілька разів довелося поповнювати запас палива. Поки ріка ще не замерзла, Пенкроф кілька разів сплавив по ній величезні плоти. Немов невтомний двигун, тягла вона колоди вниз за течією, але тут і її скувало льодом. |
| 9908 |
Сильний жар, що дає кам'яне вугілля, оцінили у Гранітному палаці належним чином, тому що холоди посилилися, і 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (30° морозу за Цельсієм). Склали другу грубку, у їдальні, де тепер усі разом проводили час за роботою. |
| 9909 |
Погода весь цей час стояла зовсім суха, і колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова — між рікою Віддяки і мисом Пазур. |
| 9910 |
У цих болотистих місцях вони збиралися і полювати, думаючи, що там повинно водитися багато водяних птахів. До боліт випадало пройти вісім-дев'ять миль і стільки ж назад, отже, експедиція повинна зайняти весь день. Оскільки прямували до місць, зовсім ще не розвіданих, вирішили йти всі разом. |
| 9911 |
І ось 5 липня, о шостій годині ранку, ледь заяснів світанок, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись палицями, сільцями, луками і стрілами та захопивши достатній запас провізії, вийшли з Гранітного палацу. Топ, якого теж узяли із собою, весело біг попереду загону. |
| 9912 |
Це й справді були лисиці, але незвичайно великі та ще й гавкали, як собаки. Остання обставина так вразила Топа, що він, розгубившись, зупинився, і прудкі звірі зникли. Топу, недосвідченому в природознавстві, можна вибачити його подив. |
| 9913 |
Він відразу ж пояснив, що вони належать до породи американських диких собак, які водяться в Чилі, на Фолклендських островах і в усіх країнах Америки, що лежать між тридцятою і сороковою паралеллю. Герберт бідкався, що Топу не вдалося спіймати жодного з цих хижаків. |
| 9914 |
Сайрес Сміт з мимовільною посмішкою слухав пояснення юного натураліста, що свідчили про його незвичайні пізнання і розум. У Пенкрофа ж зник будь-який інтерес до лисиць, оскільки виявилося, що вони не їстівні. |
| 9915 |
Одначе він зауважив, що коли при Гранітному палаці влаштують пташник, то треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих розбійників. Ніхто йому не заперечував. Обігнувши мис Знахідки, мандрівники побачили довгу смугу піщаного берега і морську широчінь. Була восьма година ранку. |
| 9916 |
Чисту синяву неба не затьмарювала жодна хмарина, як то нерідко спостерігається в сильні холоди; пощипував мороз, але Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від ходьби, майже його не помічали. Втім, день почався тихий, безвітряний, а коли вітру немає, значно легше витримувати навіть міцні морози. |
| 9917 |
Сонце сяяло, але не гріло, його величезний диск, що піднімався над водою, неначе тихо погойдувався в небі. Море простиралося спокійною гладдю, яскраво-синє, немов затока Середземномор'я погожої днини. |
| 9918 |
Вдалині, миль за чотири до південного сходу, чітко вимальовувалися обриси мису Пазура, вигнутого, як турецький ятаган. Ліворуч болотисту низину відмежовувала вузька стрілка, яка здавалася в променях сонця, що сходило, вогненною рискою. |
| 9919 |
Застигла, спокійна поверхня моря, рівний синій колір води, не скаламученої жовтуватими плямами, і, нарешті, відсутність рифів свідчили, що берег обривається кручею й тут відразу ж починаються страшні глибини океану. |
| 9920 |
Ліси Далекого Заходу залишилися позаду миль за чотири, виднілися темною стіною їхні перші зарості. Картина навколо була сумовита, колоністи начебто опинилися на похмурих берегах якогось острова Антарктики, вкритого снігом і льодами. Мандрівники зробили привал, щоб поснідати. |
| 9921 |
Колоністи їли, насторожено дивлячись навколо, — ця частина острова Лінкольна виявилася такою порожньою, так різко контрастувала із західним його краєм! І журналіст сказав, що, коли б випадково вони, зазнавши катастрофи, опинилися на цьому березі, у них склалося б най сумовитіше уявлення про свої майбутні володіння. |
| 9922 |
Слова ці стали висновком бесіди. Сніданок закінчився. Дослідники рушили далі й дійшли до початку боліт. Болота займали величезний простір, тяглися до округлого виступу на південно-східному боці острова, загальна їхня площа охоплювала приблизно двадцять квадратних миль. |
| 9923 |
Багнистий ґрунт складався з глини і кремнезему, змішаних з гниючими залишками рослин. Тут росли очерет, болотний мох, осока, рогіз; подекуди поверхню трясовини покривав товстий шар дерну, схожий на килим із зеленого бобрику, подекуди поблискували на сонці затягнуті льодом «вікна» болота. |
| 9924 |
Найсильніші дощі або розливи ріки, у якій зненацька піднімався рівень, не могли б так затопити ці низини. Саме собою напрошувалася правильна думка, що тут просочувалися на поверхню землі ґрунтові води. |
| 9925 |
Виникало побоювання, що в літню спеку повітря на болоті насичували шкідливі міазми, які породжують болотну лихоманку. Над очеретами і біля самої поверхні води літало безліч птахів. Вправні стрілки, знавці полювання на болотах, не зробили б тут даремно жодного пострілу. |
| 9926 |
Дикі качки, шилохвости, чирки, кулики жили тут великими зграями, і вся ця нелякана дичина вільно підпускала до себе людей. Одним зарядом дробу напевно вдалося б покласти кілька десятків птахів, — так тісно сиділи вони біля води. Наші мисливці могли бити їх тільки стрілами. |
| 9927 |
Мисливці втішились на перший раз скромною здобиччю, що складалася з дюжини качок; цих качок вирізняло біле оперення з коричневою опояскою, зелена шапочка, чорні крила з білими і рудими цяточками, плоский дзьоб, — Герберт відразу впізнав у них казарок. |
| 9928 |
О п'ятій годині вечора Сайрес Сміт і його супутники вирішили повертатися, перетнули Качине болото і перебралися через ріку Віддяки крижаним мостом. О восьмій годині вечора всі вже були в Гранітному палаці. |
| 9929 |
Пенкроф вважав, що будь-яка здобич згодиться, і якщо обновлять пастки гризуни або хижаки, вони будуть прийняті в Гранітному палаці з пошаною. До речі, пастки були влаштовані дуже просто: вириту яму згори прикрили гілками і травою, а на дні — приманка, яка вабила звірів сильним запахом, — ось й все. |
| 9930 |
Ями рили не де заманеться, а там, де зустрічалися численні сліди, які вказували, що чотириногі часто відвідують ці місця. Мисливці щодня ходили оглядати свої пастки і в перший же день знайшли там трьох представників тієї самої породи лисиць, що їм уже зустрічалися на правому березі ріки Віддяки. |
| 9931 |
Пропозицію журналіста використали; тушки убитих лисиць поклали до ям як принаду. Моряк зробив також пута з гібіскових волокон, і від них було більше користі, ніж від виритих ям. Рідко випадав день, щоб у путах не борсалися мешканці крільчатника. |
| 9932 |
Незмінно до столу подавалася печеня з кролика, але Наб умів урізноманітнити соуси, і його співтрапезникам не доводилося скаржитися. В середині серпня двічі-тричі з ям витягали не лисиць, а тварин корисніших, — туди потрапило кілька пекарі, які вже зустрічалися на півночі острова. |
| 9933 |
У середині серпня раптом відбулася різка зміна погоди: подув північно-західний вітер, мороз зменшився на кілька градусів, і водяні випари, що зібралися в повітрі, випали у вигляді снігу. Весь острів покрився білою ковдрою і постав перед своїми мешканцями в новому вигляді. |
| 9934 |
На інших поворотах берега закручувалися вихори і, піднімаючи високі стовпи снігу, кружляли їх зі скаженою силою, немов водяні смерчі, що мчаться, погойдуючись в нижній своїй лійці, — ті самі згубні смерчі, під час яких судна стріляють з гармат. |
| 9935 |
В таку страшну хуртовину, що шаленіла, неначе в полярних краях, ні Сайрес Сміт, ні його товариші при всім бажанні не могли вийти з будинку і цілих п'ять днів, із двадцятого по двадцять п'яте серпня, сиділи в ув'язненні. Чули, як виє вітер у лісі Жакамара. |
| 9936 |
За диким ревінням прибою, що долинав з берега, було зрозуміло, що колишній притулок тепер зовсім не придатний для житла, тому що хвилі, перехльостуючи через острівець, б'ють у нього з нестримною силою. |
| 9937 |
Це масивне рухоме майно нелегко було пересувати, але Наб і Пенкроф не проміняли б меблі, зроблені власноруч, на мистецькі вироби червонодеревців і навіть самого Буля. Потім столяри перетворилися на майстрів лозоплетіння і досягли великих успіхів у своєму новому ремеслі. |
| 9938 |
На північному березі озера Гранта виявилися зарості верболозу і серед них — чимало верболозу — шелюги. Ще до дощів Пенкроф і Герберт запасли і ретельно очистили безліч гілок цих корисних кущів, і тепер лозини можна було з успіхом пустити в діло. |
| 9939 |
Перші вправи з плетіння кошиків закінчилися невдачами, кошики вийшли потворні, але завдяки спритності й кмітливості плетільники впоралися зі справою; вони радилися один з одним, пригадували зразки раніше бачених кошиків, змагалися в ретельності, — і незабаром в інвентарі Гранітного палацу з'явилися кошики всіляких розмірів і фасонів. |
| 9940 |
Зробили кошики і для комори, і Наб тепер тримав у них збір їстівного коріння, горіхів і коренів драцени. В останній тиждень серпня погода знову змінилася — стало холодніше, але буря вляглася. Колоністи поспішили вийти на повітря. |
| 9941 |
Яка зміна! Ліси, бачені ще так недавно зеленими, особливо в околицях Гранітного палацу, де переважали хвойні дерева, покрилися одноманітною білою пеленою. Все завмерло від верхівки гори Франкліна до узбережжя — ліси, луки, озеро, ріка і берег моря. |
| 9942 |
Вода в річці Віддяки текла під крижаним панциром, і при кожному припливі та відливі він з гуркотом розбивався на шматки. Над замерзлим озером літали качки і чирки, шилохвостки і чистики. Їх тут були тисячі. |
| 9943 |
Скелі, між якими з краю плато падав водоспад, наїжачилися крижаними голками, рогами, напливами — вода текла начебто з гігантського жолоба, який художники Відродження викарбували у вигляді роззявленої пащі чудовиська. Якої втрати зазнали ліси під час бурі, — важко сказати, доки ховає їх біла завіса. |
| 9944 |
Довелося рухатися обережно, щоб не впасти в яму, вириту для звірів, — це було б небезпечно та й прикро: потрапити до власної пастки! такої неприємності вони уникли, але всі ями виявилися порожніми, а приманки неторканими. |
| 9945 |
Жодна тварина не потрапила до пастки, одначе навкруги чітко виднілися численні сліди, і серед них відбитки пазуристих лап. Герберт упевнено сказав, що ці сліди залишені якимось хижаком із сімейства котячих, — отже, підтверджувалося припущення Сайреса Сміта, що на острові водяться небезпечні звірі. |
| 9946 |
Можливо, вони жили в густих лісах Далекого Заходу, але голод вигнав їх звідти, і вони заблукали на плато Круговиду. Може, вони почули людей. Нарешті, потеплішало — і настільки, що сніг почав танути. Пішли дощі й змили білий покрив. |
| 9947 |
Незважаючи на негоду, колоністи поповнили свої запаси рослинної їжі — горіхів, коренів драцени та іншого їстівного коріння, кленового соку, а запаси м'ясної їжі їм забезпечували кролики з крільчатника, агуті і кенгуру. |
| 9948 |
Кілька разів вони ходили до лісу на полювання і переконалися, що буря дійсно повалила там чимало дерев. Пенкроф з Набом неодноразово вирушали з візком до покладів кам'яного вугілля, вирішивши запастися кількома тоннами. |
| 9949 |
Дорогою вони помітили, що труба гончарної печі сильно пошкоджена вітром, і верхівка її збита не менше ніж на шість футів. Крім вугілля, запасли ще й дрова для Гранітного палацу і сплавили їх на плоті по ріці Віддяки, що скинула із себе окови льоду. |
| 9950 |
Виникало побоювання, що знову настануть сильні холоди. Відвідали також і Нетрі, і, навідавши колишній свій притулок, колоністи могли тільки порадіти, що вони не жили там під час бурі. Море залишило в кам'яному лабіринті незаперечні сліди свого вторгнення. |
| 9951 |
Вітри, розгулявшись на океанських просторах, гнали водяні гори, і хвилі, перехльостуючи через острівець, з дикою силою кидалися в проходи між гранітними брилами; вони до половини забили ці коридори піском, покрили камені товстим шаром водоростей. |
| 9952 |
Поки Наб, Герберт і Пенкроф полювали і ходили по дрова, Сайрес Сміт з Гедеоном Спілетом порядкували у Нетрях; на превелику радість, гори і плавильні печі майже не постраждали, тому що купи піску, нанесені морем, захистили їх від шаленої бурі. |
| 9953 |
Колоністи завбачливо запаслися паливом, — морози ще не скінчилися. Як відомо, лютий у Північній півкулі завжди відзначається сильними холодами, а в Південній півкулі кінець серпня відповідає північному лютому, і на острові Лінкольна ця пора не була винятком із правила. |
| 9954 |
На думку Сайреса Сміта, ртутний стовпчик термометра Фаренгейта показував би не менше ніж вісім градусів нижче нуля (22, 22° холоду за Цельсієм), і мороз, що тримався кілька днів, переносився ще сутужніше через різкий вітер. |
| 9955 |
Знову довелося колоністам замкнутися в Гранітному палаці, закупорити двері й вікна, залишивши лише вузький отвір для доступу свіжого повітря; свічок палили дуже багато і, щоб поберегти їх, найчастіше задовольнялися відблисками вогню від багаття, що топилося, для якого дров не шкодували. |
| 9956 |
Кілька разів то один, то інший мешканець Гранітного палацу спускався на берег моря, де щодня приплив нагромаджував цілі купи крижин, але, змерзнувши, поспішав повернутися додому і не без зусиль піднімався сходами, хапаючись за поперечини закоцюблими, закляклими руками. |
| 9957 |
На морозі скрижанілі сходинки обпікали пальці. Потрібно було якось заповнити вимушене дозвілля, коли мимоволі довелося сидіти в чотирьох стінах. І тоді Сайрес Сміт придумав роботу, придатну для приміщення. |
| 9958 |
Але в такий спосіб одержання цукру можна було внести удосконалення, і в один прекрасний день Сайрес Сміт оголосив, своїм товаришам, що вони займуться цукроварінням. При слові «цукроваріння» завжди уявляються цукрові заводи з їхнім складним устаткуванням і робітниками різних спеціальностей. |
| 9959 |
Сік поставили на вогонь у великих глиняних мисках, піддали його випарюванню, і незабаром на поверхні сиропу спливла піна; її зняли, а тільки-но сироп почав загусати, Наб узявся обережно помішувати його дерев'яною лопаточкою, щоб він скоріше випарювався і не підгоряв. |
| 9960 |
Кілька годин рідина кипіла на жаркому вогні, що приносив користь і процесу цукроваріння і зігрівав цукроварів, а в мисках одержали дуже густий сироп. Його злили в глиняні посудини, заздалегідь зліплені й обпалені в духовці кухонної плити. |
| 9961 |
Наступного дня охололий сироп затвердів, набувши форму цукрових голів і брусків. Колоністи зварили справжнісінький цукор, щоправда, жовтуватий, але майже прозорий і чудовий на смак. Холоди протрималися до половини вересня, і в'язням Гранітного палацу набридло їхнє усамітнення. |
| 9962 |
Майже щодня вони вибиралися на свіже повітря, але вилазки їхні мимоволі не тривали довго. Впорядкування житла продовжувалося. За роботою йшли бесіди. Сайрес Сміт знайомив своїх супутників з найрізноманітнішими предметами, — головним чином із прикладними науками. |
| 9963 |
У колоністів не існувало ніякої бібліотеки, але інженер Сміт був живою енциклопедією, завжди готовою до послуг товаришів, завжди відкритою на потрібній комусь сторінці, і до цього джерела, яке висвітлювало будь-яке їхнє питання, що викликало зацікавлення, вони зверталися дуже часто. |
| 9964 |
Якби колоністи мали теплий одяг і могли не боятися морозів, скільки вилазок зробили б вони, навідалися б і в дюни, і на Качине болото! Тепер до дичини легко було підібратися, і полювання, звичайно, проходило б вдало. |
| 9965 |
Варто зауважити, що найнетерплячіше за всіх (за винятком Пенкрофа) переносив своє ув'язнення Топ і Бідний пес нудився в Гранітному палаці, сновигав із кімнати до кімнати і на свій лад, але дуже красномовно, висловлював свою тугу і досаду на довгий і надокучливий полон. |
| 9966 |
Сайрес Сміт не раз помічав, що як тільки пес наближався до провалу, який сполучався з морем і відкривав свою чорну пащу у кутку складу, Топ шкірив зуби і гарчав; він кружляв біля цього колодязя, прикритого тепер дощаним трапом. |
| 9967 |
Іноді він навіть намагався просунути під цей трап передні лапи, начебто хотів підняти його. І гавкав він тоді якось дивно — люто і тривожно. Інженер часто спостерігав за такими незрозумілими витівками Топа. |
| 9968 |
Що ж причаїлося в цій прірві? Що могло так хвилювати розумного собаку? Провал, безумовно, досягав моря. Можливо, всередині гранітного кряжа він розгалужувався на вузькі проходи. Можливо, він сполучувався з якою-небудь іншою печерою, схованою в надрах граніту. |
| 9969 |
Але як же пояснити той факт, що собака, який не відрізнявся особливою нервозністю і ніколи, наприклад, не вив на Місяць, так завзято обнюхує кришку колодязя і сторожко прислухається, роблячи стійку над нею. |
| 9970 |
Принаймні він поділився своїми спостереженнями тільки з Гедеоном Спілетом, вважаючи зайвим посвячувати своїх товаришів у міркування, на які його наштовхують дивні звички, а може, просто примхи Топа. Нарешті, морози скінчилися. |
| 9971 |
Він умовляв Герберта і Гедеона Спілета почекати трохи, тому що вони вже прекрасно навчилися стріляти з луків і приносили з полювання чудову здобич усіх видів, і чотириногу і пернату: агуті, кенгуру, пекарі, голубів, дрохв, диких качок, чирків. |
| 9972 |
Але впертий моряк нічого не бажав чути і не давав Сміту спокою, домагаючись, щоб той виконав його бажання. Втім, і Гедеон Спілет підтримував Пенкрофа. Але поки що Сайреса Сміта турбувало питання не про зброю, а про одяг. Вбрання колоністів витримало зиму, але до наступних морозів явно б не дожило. |
| 9973 |
За всяку ціну необхідно роздобути звірині шкури або вовну жуйних тварин, а оскільки на острові водилася чимала кількість муфлонів, треба було знайти спосіб приручити їх, завести цілу череду і розводити муфлонів для потреб колонії. |
| 9974 |
Здійсненню цього повинна передувати розвідка ще не дослідженої частини острова Лінкольна — в густих лісах, що тяглися правим берегом ріки Віддяки, від її гирла до кінця півострова Звивистого, і по всьому західному берегу острова. |
| 9975 |
Але цю експедицію доводилося відкласти до кращої погоди, тобто перечекати ще з місяць. Початку розвідки колоністи дожидалися з нетерпінням, і раптом відбулася подія, яка ще більше розпалила їхнє прагнення досліджувати всі свої володіння. Сталося це 24 жовтня. |
| 9976 |
Дуже задоволений такою вдачею, Пенкроф повернувся до Гранітного палацу і, як завжди, взявся розхвалювати свої мисливські трофеї. Підхопивши Наба під руку, моряк подався до кухні й занурився у кухарські старання. Ніхто, звичайно, не перешкоджав його кулінарним витівкам. |
| 9977 |
Разом з Набом він приготував відмінний обід, до якого входили двоє поросят, суп з кенгуру, копчений окіст, горіхи, пиво з відвару драцени, «чай Освего», — тобто все, що краще з комори, але всі наїдки затьмарювала головна страва — тушковане м'ясо пекарі. |
| 9978 |
До п'ятої години обід був готовий, і мешканці Гранітного палацу зібралися в їдальні. На столі вже парував у мисці суп з кенгуру. Всім він надзвичайно сподобався. За супом пішли смажені поросята. Пенкроф захотів власноруч розрізати м'ясо і подав кожному співтрапезнику величезну порцію. |
| 9979 |
Печеня дійсно виявилася відмінною, і Пенкроф наминав свою пайку із завидним апетитом, як раптом у нього вирвалася лайка. Дробинка. — Будівля піроги. — Полювання. — На верхівці каурі. — Ніщо не говорить про присутність людини. — Наб і Герберт на риболовлі. — Черепаха перевернулася. — Черепаха зникла. |
| 9980 |
Минуло рівно сім місяців відтоді, як пасажири повітряної кулі опинилися на острові Лінкольна. І з того часу, незважаючи на всі пошуки, вони не знайшли жодної людської істоти. Жодного разу не бачили вони диму, який би свідчив про те, що на острові є люди. |
| 9981 |
Очевидно, вони відразу уявили собі, як важливі наслідки цього, здавалося б, незначного випадку. Навіть якби вони раптом побачили щось надприродне, то не були б такі вражені. Сайрес Сміт негайно ж висловив деякі припущення з приводу цієї дивної і несподіваної знахідки. |
| 9982 |
Зі шматків кори, з'єднаних один з одним, мало вийти легеньке суденце, — у разі потреби його можна було б перенести на руках. Пенкроф збирався зшити довгі смуги кори дерев'яними цвяхами так, щоб човен став водонепроникним. Вимагалося вибрати дерева з гнучкою і міцною корою. |
| 9983 |
Ураган, що пронісся недавно, звалив кілька хвойних дерев, вони цілком годилися для будівлі суденця. Дерева лежали на землі, і залишалося лише одне: здерти зі стовбурів кору, але інструменти в наших колоністів були такі недосконалі, що й це виявилося важким завданням. |
| 9984 |
Зрештою впоралися і з цією справою. Поки Пенкроф, не втрачаючи ні хвилини, працював під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт теж не сиділи склавши руки. На них лежав обов'язок забезпечувати провізією всю колонію. |
| 9985 |
Журналіст не міг намилуватися Гербертом, який відмінно стріляв з лука і метав списа. Юнак був відважний і холоднокровний, а ці якості можна назвати «розумною сміливістю». Обидва мисливці дотримувалися порад Сайреса Сміта і не заходили далі двох миль від Гранітного палацу. |
| 9986 |
Але навіть поблизу, не заглиблюючись в лісові хащі, вони знаходили чимало агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої дичини. З того часу як скінчилися холоди, звірі рідше потрапляли в пастки, зате кролячі сажі завжди були повні і могли б прогодувати всіх поселенців острова Лінкольна. |
| 9987 |
Спритний і моторний юнак виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було дуже зручно, і за кілька хвилин опинився на верхівці каурі, що височіла над цілим морем зелених округлих вершин. |
| 9988 |
Зі свого спостережного пункту Герберт бачив частину острова, ще невідому колоністам; можливо, там і перебували люди, про присутність яких колоністи підозрювали. Юнак з найбільшою увагою почав оглядати море. |
| 9989 |
Але ні на обрії, ні поблизу острова не біліло жодного вітрила; правда, лісовий масив ховав узбережжя, хвилі, можливо, й викинули на берег яке-небудь судно, особливо якщо воно втратило рангоут, але Герберт просто його не бачив. Він нічого не міг роздивитися й у хащі лісів Далекого Заходу. |
| 9990 |
Ліси розкинулися килимом, непроникним для погляду, і тяглися на багато квадратних миль без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було простежити за руслом річки і побачити те місце в горах, звідки вона витікала. Можливо, й інші річки бігли на захід, втім, стверджувати це було важко. |
| 9991 |
Герберту не вдалося знайти й ознаки табору, але він чекав, чи не з'явиться димок, що свідчить про присутність людини? Повітря було таке чисте, що юнак помітив би на тлі неба навіть тоненький струмок диму. |
| 9992 |
Раптом Герберту здалося, що він бачить легкий димок на заході; він вдивився пильніше і зрозумів, що помилився. А дивився він зірко, і зір у нього був чудовий... Ні, нічого, анічогісінько не було видно. Герберт зліз з дерева, і обидва мисливці повернулися до Гранітного палацу. |
| 9993 |
Вислухавши розповідь юнака, Сайрес Сміт похитав головою і замислився. Та й що скажеш, якщо вони не дослідили острів ґрунтовно. Через день — 28 жовтня — відбулася ще одна подія, якій ніхто так і не знайшов пояснення. |
| 9994 |
Герберт і Наб блукали піщаним берегом за дві милі від Гранітного палацу і наштовхнулися на черепаху; екземпляр був чудовий — справжня морська черепаха з панциром у красивих зелених переливах. Герберт помітив черепаху, коли вона пробиралася між скелями до моря. Наб підбіг до юнака. |
| 9995 |
Черепаха, зачувши небезпеку, увібрала голову і лапи; вона лежала нерухомо під захистом свого панцира, немов кам'яна. Тоді Герберт і Наб підсунули палицю під черепаху і загальними зусиллями, хоч і не відразу, перевернули тварину на спину. |
| 9996 |
У цю мить з-під панцира з'явилася маленька приплющена голівка, яка розширювалася до шиї, із сильно позначеними западинами на скронях. Для більшої надійності, хоч Наб і вважав це зайвим, Герберт придавив тварину великими каменями. |
| 9997 |
Герберту хотілося зробити Пенкрофу сюрприз, і він нічого не сказав про «чудовий екземпляр» тварини із загону Морських черепах, що чекав їх на піску; за дві години, прихопивши візок, вони з Набом повернулися туди, де лежала черепаха. Але «чудового екземпляра» не знайшли. |
| 9998 |
Наб і Герберт перезирнулися, почали роззиратися на всі боки. так, вони прийшли на те саме місце, де залишили черепаху. Юнак навіть розшукав камені, якими її придавив, — отже, він не помилився. І обоє, прихопивши візок, який даремно притягли, вирушили до Гранітного палацу. |
| 9999 |
Коли вони прийшли на те місце, де інженер і моряк майстрували човен, Герберт розповів про все, що відбулося. Пояснення Сайреса Сміта, звичайно, було правдоподібне. Але чи вірив він сам у своє пояснення? Стверджувати важко. |
| 10000 |
Банку на кормі, банку посередині, для зміцнення бортів, третя банка на носі, планшир — для кочетів, два весла, кормове весло для керування — так було споряджене суденце завдовжки дванадцять футів і вагою не більш двохсот фунтів. Спустити його на воду було не важко. |
| 10001 |
Легку пірогу віднесли на піщаний берег і поставили біля самого моря напроти Гранітного палацу, а приплив підняв її. Пенкроф негайно ж опинився в човні, спробував управляти кормовим веслом і переконався, що пірога годиться для наміченої мети. І справді, чому ж не влаштувати цей експеримент. |
| 10002 |
Пенкроф одним змахом весла підвів човен до піщаної обмілини вузькою протокою між скелями, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній уздовж берега до першого мису в південній частині бухти З'єднання. Отже, всі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. |
| 10003 |
Погода стояла чудова, океанська широчінь була спокійна, як поверхня невеликого озера, і пірога могла сміливо плисти, немов річкою Віддяки. Наб гріб одним веслом, Герберт — другим, а Пенкроф, стоячи позаду, управляв кормовим веслом. Моряк перетнув протоку й обігнув південний край острівця Порятунку. |
| 10004 |
Слабкий вітерець дув з півдня. Хвилювання не було ні в протоці, ні у відкритому морі. Легкі брижі нітрохи не відбивалися на важко навантаженій пірозі. Мандрівники відплили приблизно на півмилі від берега, щоб побачити гору Франкліна у всій її величі. |
| 10005 |
Потім вони повернули пірогу і повернулися до гирла ріки. Тепер вона ковзала уздовж берега, що, вигинаючись, закінчувався гострим мисом і ховав від погляду мореплавців Качине болото. Мис цей знаходився приблизно за три милі від ріки Віддяки, рахуючи не по прямій, а по лінії берега. |
| 10006 |
Колоністи вирішили дістатися до крайньої точки мису і відтіля швидко оглянути все узбережжя до мису Пазура. Отже, човен йшов не більше двох кабельтових, раз у раз обминаючи підводні камені, майже сховані припливом. Від гирла річки до мису кам'янистий берег поступово знижувався. |
| 10007 |
Ні билинки не росло на крутому гребені кам'яної гряди, що йшла на дві милі всередину острова; вона здавалася рукою велетня, що стирчала із зеленого рукава — лісу. Човен легко йшов, на двох веслах. Гедеон Спілет, озброївшись олівцем і записничкою, великими штрихами замальовував берег. |
| 10008 |
Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи цю, ще невідому частину своїх володінь; пірога плила все далі на південь, і обидва миси Щелепи немов переміщалися, ще тісніше замикаючи вхід до бухти З'єднання. |
| 10009 |
Кілька змахів весел — і пірога, увійшовши до маленької бухти, пристала до берега; мандрівники вискочили на пісок. Пенкроф не помилився. На березі лежали дві діжки, наполовину занесені піском і міцно прив'язані до об'ємного ящика, який вони підтримували на воді, поки їх не викинула хвиля. |
| 10010 |
Моряк підняв важкий камінь і хотів уже вибити одну зі стінок ящика, але інженер зупинив його. Пропозиція інженера була розумною. І дійсно, у пірозі, мабуть, не помістилися б усі речі, що знаходилися в ящику, очевидно важкому, тому що він тримався на воді за допомогою двох порожніх діжок. |
| 10011 |
Краще взяти його на буксир і доплисти з ним до Гранітного палацу. Але звідки ж хвилі принесли ящик? Питання було важливе. Сайрес Сміт і його супутники уважно оглянули все навколо. Вони пройшли берегом кількасот кроків, але більше нічого не знайшли. Друзі довго дивилися на море. |
| 10012 |
Можливо, знахідка якось причетна до дробинки? Можливо, люди із судна висадилися на іншому боці острова? Можливо, вони ще там? Колоністи вирішили, що зазнали катастрофи не малайські пірати, оскільки було очевидно, що речі, викинуті морем, американського або європейського походження. |
| 10013 |
Дві великі герметично закупорені діжки, судячи зі звуку, порожні, кріпилися до ящика міцними мотузками, зав'язаними, заявив Пенкроф, «морським вузлом». Ящик, здавалося, зберігся чудово — адже його викинуло на пісок, а не на скелі. |
| 10014 |
Очевидно, ящик викинули за борт судна, яке зазнало катастрофи, і воно пливло з волі хвиль до острова, а екіпаж, у надії дістатися до берега і потім знайти там ящик, прив'язав його до діжок. Починався приплив: хвилі підбиралися до ящика і, здавалося, ось-ось віднесуть його в море. |
| 10015 |
Колоністи відв'язали одну з мотузок від діжок і закріпили її на кормі човна. Потім Пенкроф і Наб веслами розгребли пісок і витягли ящик; човен, узявши його на буксир, відчалив і поплив, обминаючи мис, охрещений мандрівниками мис Знахідки. |
| 10016 |
Моряк боявся, що знахідка відв'яжеться і піде на дно; але, на щастя, страхи Пенкрофа виявилися марними, і за півтори години — стільки часу зайняло подолання якихось трьох миль, — пірога пристала до берега біля Гранітного палацу. |
| 10017 |
Човен і ящик витягли на пісок; почався відлив, хвиля вже не могла їх захлиснути. Наб збігав за інструментами, ящик обережно розкрили і відразу почали описувати вміст. Пенкроф дуже хвилювався. Моряк спочатку відв'язав діжки, які повністю вціліли, а тому, зрозуміло, могли згодитися. |
| 10018 |
Потім витяг цвяхи і підняв кришку. Під нею знаходився другий ящик, цинковий, мабуть, він охороняв речі від вологи. Ой, а раптом там консерви? — закричав Наб. Цинкову кришку розсікли посередині, відігнули до країв ящика, почали витягати найрізноманітніші предмети і складати їх на пісок. |
| 10019 |
Як тільки з'являлася яка-небудь річ, Пенкроф кричав «ура», Герберт плескав у долоні, а Наб танцював негритянський танець. Були там і книги, що привели Герберта в захват, і кухонний посуд, який Наб мало не цілував. |
| 10020 |
Усіх колоністів переповнювало щастя, тому що в ящику знайшлися й інструменти, і зброя, і прилади, і одяг, і книги, і багато чого іншого; ось точний перелік речей, занесений до записнички Гедеона Спілета: 2 барила з порохом, фунтів до двадцяти п'яти у кожному, 1 коробка з фотографічним апаратом і набором приладдя — об'єктив, пластинки, хімічні речовини для прояву і т. |
| 10021 |
Але, проти звичаю, на рушницях і книгах не позначалося, де вони вироблялися або друкувалися, але ж фабрична марка не могла стертися, тому що речі, мабуть, ще не використовувались; кухонний посуд та інструменти теж були зовсім новими. |
| 10022 |
Словом, все доводило, що люди не похапцем кинули речі до ящика, а навпаки, вибирали кожний предмет обдумано, ретельно. Про це свідчив і внутрішній металевий ящик, що охороняв речі від вологи, — його не можна було запаяти поспіхом. |
| 10023 |
Колоністи ретельно оглянули всі речі, але не могли здогадатися, якій країні належало судно, що, очевидно, недавно побувало в тутешніх водах. Але звідки б не з'явився ящик, він збагатив колоністів острова Лінкольна. |
| 10024 |
Досі вони користувалися лише дарунками природи, усе робили самі, а розум і знання допомагали їм виходити зі скрутного становища. Чи не провидіння, бажаючи винагородити їх, послало ці фабричні вироби? І поселенці адресували небесам вдячну молитву. |
| 10025 |
Очевидно, у шухляді не виявилося саме того, чого йому так бракувало, і поки витягали предмет за предметом, усе тихіше і тихіше лунало його «ура», а коли опис закінчився, всі почули, як він пробурчав: Тепер, після знахідки, виникла потреба ретельніше, ніж колись, обстежити острів. |
| 10026 |
Друзі вирішили наступного ж дня, на світанку, вирушити в дорогу, піднятися вгору річкою Віддяки і дістатися до західної частини острова. Можливо, жертви аварії корабля висадилися там на узбережжя і опинилися у скруті, — колоністам хотілося швидше прийти до них на допомогу. |
| 10027 |
Звичайно, візок зручніший хисткої піроги, але у важкий і громіздкий візок довелося б запрягтися самим, і це змусило Пенкрофа пожалкувати, що в ящику не виявилося не тільки «півфунтика тютюнцю», але й пари сильних породистих нью-джерсійських коней, що зробили б стільки послуг поселенцям. |
| 10028 |
Крім того, поселенці розраховували поповнити запаси в дорозі, і Наб завбачливо прихопив, крім всього іншого, і переносну пічку. Вони взяли із собою також дві сокири, щоб прокладати дорогу в хащах, бінокль і кишеньковий компас. |
| 10029 |
Зі зброї вибрали дві кремінні рушниці, більш придатних тут, ніж пістонні рушниці, тому що для кремінних потрібні лише кремені, а їх не важко замінити: запас пістонів при частому вживанні незабаром би вичерпався; мандрівники взяли також карабін і патрони. |
| 10030 |
Що й казати, Пенкроф, Герберт і Наб, озброївшись до зубів, нетямилися від радості, хоча вони й обіцяли Сайресу Сміту не стріляти без потреби жодного разу. О шостій годині ранку спустили пірогу на воду. Мандрівники, рахуючи і Топа, розмістилися в ній і поплили морем до гирла ріки Віддяки. |
| 10031 |
Приплив був високий, тому що через три дні наставала повня, і пірога, яку він підганяв вгору за течією, швидко ковзала між двох високих берегів, навіть без допомоги весел. За кілька хвилин друзі доплили до закруту ріки і опинилися в тому місці, де півроку тому Пенкроф спорудив перший пліт. |
| 10032 |
Тут ріка досить круто повертала, і, роблячи закрут, текла на південний захід під покровом великих хвойних дерев. Береги ріки Віддяки виглядали Дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки. |
| 10033 |
Вони просувалися вперед, і породи дерев мінялися. На правому березі ярусами піднімалися чудові дерева із сімейства ільмових — могутні в'язи, деревина яких довго не псується у воді, тому на них так і полюють кораблебудівники. |
| 10034 |
А ще далі Герберт примітив трохи лардизабалових дерев з гнучкими гілками; після вимочування у воді з них виходять чудові канати; і два-три стовбури чорного дерева — густого, темного кольору, з вигадливими прожилками. |
| 10035 |
Тут траплялася не тільки дичина, але й корисні рослини, нехтувати якими не випадало; юний натураліст був дуже задоволений, тому що він відкрив різновид дикого шпинату із сімейства лободових і безліч хрестоцвітих рослин, з роду капустяних, — їх, без сумніву, можна вирощувати, пересадивши на інший ґрунт; тут росли крес луговий, хрін, ріпа і невеликі, метр заввишки, покриті пушком, кущуваті рослини з коричнюватим насінням. |
| 10036 |
Вони ретельно викопували різні рослини, переносили їх у пірогу, з якої не виходив Сайрес Сміт; він сидів у ній і про щось міркував. Журналіст, Герберт і Пенкроф висаджувалися кілька разів то на правому, то на лівому березі. Правий був не такий крутий, а лівий більш лісистий. |
| 10037 |
Інженер визначив за компасом, що від першого закруту ріка тече з південного заходу на північний схід майже по прямій лінії впродовж трьох миль. Можливо, далі її течія мінялася, і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, мабуть, і починалася. |
| 10038 |
Береги ріки Віддяки виглядали дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки. Гедеонові Спілету вдалося спіймати на березі двох самців і двох самок із сімейства курячих. |
| 10039 |
То були птахи з довгими і тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт не помилився, визначивши, що це скритохвости, і відразу вирішили, що вони стануть першими мешканцями майбутнього пташника. |
| 10040 |
Але досі рушниці мовчали, і тільки коли з'явився красивий птах, схожий на зимородка, в лісах Далекого Заходу пролунав перший постріл. І правда, це був жакамар — прекрасний птах з досить твердим оперенням, що відливало металевим блиском. |
| 10041 |
Кілька дробинок убили жакамара наповал, і Топ приніс його до човна, а за ним з дюжину чубатих папужок із сімейства парнопалих, завбільшки з голуба; оперення в них яскраво-зелене, півкрила — малинове, а на чубчику — білий обідок. Морякові належала честь вдалого пострілу, і він дуже пишався. |
| 10042 |
Папужки смачніші жакамара, — його м'ясо жорсткувате, але Пенкрофа було важко переконати, що на світі знайдеться дичина краща, ніж убитий ним жакамар. О десятій годині ранку пірога опинилася біля другого закруту ріки — за п'ять миль від гирла. |
| 10043 |
Мандрівники влаштували привал, поснідали і відпочили з півгодини в затінку високих красивих дерев. Ширина ріки досягала тут шістдесятьох — сімдесятьох футів, а глибина — шести. Інженер помітив, що в ріку впадають численні притоки, роблячи її повноводнішою, але що всі ці річечки несуднохідні. |
| 10044 |
Мандрівники не знайшли ніяких слідів, які б, доводили, що тут є люди, і було зрозуміло, що сокира ще не торкнулася дерев, мисливський ніж ще не розсікав ліан, які перекинулися зі стовбура на стовбур, серед непрохідного чагарнику і високих трав. |
| 10045 |
Вони знову вирушили в дорогу, і хоча їм здавалося, що русло ріки веде їх не до берега, а скоріше до гори Франкліна, все-таки вирішили плисти доти, доки під днищем піроги вистачатиме води, — так зберігалися сили і вигравався час; якби вони пішли лісом, їм довелося б прокладати дорогу сокирою. |
| 10046 |
Але незабаром течія перестала допомагати їм, можливо, тому, що послабшав приплив — дійсно, у цю годину випадало початися відливу, — а можливо, тому, що приплив не відчувався на такій відстані від гирла ріки Віддяки. Довелося взятися за весла. |
| 10047 |
Наб і Герберт сіли на банку, Пенкроф — за кормове весло, що служило кермом, — і пірога знову поплила вгору за течією. Чим далі плили вони до лісів Далекого Заходу, тим рідше ставав ліс. Дерева росли не так густо і навіть подекуди стояли поодинці. |
| 10048 |
Але саме достатня кількість землі, світла й повітря сприяли тому, що вони розрослися на привіллі і виглядали чудово. Які розкішні представники рослинного світу зустрічаються в цих широтах! Подивившись на них, ботанік без вагання визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна. |
| 10049 |
І дійсно, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі евкаліптів Австралії і Нової Зеландії, які лежать на тій же широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них виросли на двісті футів. |
| 10050 |
Вони пропливли ще милі дві серед евкаліптів, що в цій частині острова піднімалися над всіма іншими деревами. Неозорі евкаліптові ліси тяглися по обидва боки ріки Віддяки, що зміїлася між крутими зеленими берегами. |
| 10051 |
Місцями русло заросло високими травами, з води виступали гострі скелі, що ускладнювало плавання. Гребти ставало все важче, і Пенкрофу довелося відштовхуватися жердиною. Вони помітили, що вода в ріці поступово спадає і невдовзі доведеться зупинитися через мілководдя. |
| 10052 |
Вже сонце схилялося до обрію і на землю лягали довгі тіні дерев. Сайрес Сміт, розуміючи, що засвітла їм не дістатися до західного берега острова, вирішив розташуватися на нічліг у тому місці, де мілководдя змусить їх перервати плавання. |
| 10053 |
Вони могли легко перестріляти мавп, але Сайрес Сміт запротестував проти безглуздого знищення тварин, хоча це й спокушало завзятого мисливця Пенкрофа. Та й стрілянина виглядала нерозсудливо, тому що сильні й надзвичайно прудкі мавпи в люті страшні, тож краще їх не дратувати. |
| 10054 |
Час наближався до четвертої години пополудні; плисти рікою Віддяки ставало все важче, тому що водорості та каміння перепиняли шлях. Береги піднімалися все вище: ріка зміїлася між першими відрогами гори Франкліна. |
| 10055 |
Очевидно, її витоки знаходилися неподалік, вони живилися водами, що біжать з південних схилів гори. Але незабаром човен почав зачіпати кам'янисте дно ріки, ширина якої в цьому місці не сягала і двадцяти футів. Густа зелень аркою перевидалася над рікою й огортала її напівтемрявою. |
| 10056 |
Досить чітко чувся шум водоспаду, і це свідчило про те, що неподалік звідси, вгору за течією знаходиться природна гребля. І дійсно, за поворотом ріки мандрівники крізь дерева побачили невеликий водоспад. Човен вдарився об дно, а за кілька хвилин його прив'язали до стовбура дерева на правому березі. |
| 10057 |
Було близько п'ятої години. Останні промені сонця, що заходить, проникали, крізь густе листя дерев, переломлюючись в струменях води, і дрібні бризки, розлітаючись віялом, іскрилися всіма барвами веселки. А далі ріка Віддяки губилася в лісових заростях — там, де ховалися її витоки. |
| 10058 |
Річечки, що впадали в неї на всьому протязі, перетворювали її ближче до гирла на справжню ріку, — тут же вона була прозорим дрібним струмком. У цьому чарівному куточку мандрівники і розташувалися на нічліг. |
| 10059 |
Вони розвантажили човен, розпалили багаття і приготували вечерю в невеликому гайку кропив'яних дерев, у гілках яких Сайрес Сміт і його товариші могли в разі потреби знайти притулок на ніч. З вечерею покінчили швидко, тому що всі дуже зголодніли, і тепер залишалося одне — лягти спати. |
| 10060 |
Але тільки-но стемніло, пролунало ричання, почулося ревіння якихось звірів, тому мандрівники підкинули хмизу в багаття — нехай горить усю ніч, нехай зблиски полум'я охороняють сплячих. Наб і Пенкроф чергували по черзі і не шкодували палива. |
| 10061 |
Можливо, вони не помилилися, думаючи, що бачать тіні якихось тварин, — звірі блукали навколо табору, миготіли серед гілок дерев; одначе ніч минула без пригод, і наступного дня, 31 жовтня, всі вже були на ногах з п'ятої години ранку, готуючись продовжувати шлях. |
| 10062 |
Минула шоста година ранку, коли колоністи, покінчивши зі сніданком, вирушили в дорогу, — їм хотілося швидше досягти західного берега. За скільки годин дістануться вони туди? Сайрес Сміт сказав, що за дві, але, мабуть, це залежало від того, які перешкоди виникнуть перед ними. |
| 10063 |
Цю частину Далекого Заходу, здавалося, покривали суцільні ліси — росли там найрізноманітніші породи дерев. Мандрівники, мабуть, повинні прокладати собі дорогу сокирою крізь зарості трав, чагарники, ліани, не випускаючи з рук, звичайно, і рушниці, — недаремно вночі чулося ричання хижих звірів. |
| 10064 |
Точне місце розташування табору визначалося по горі Франкліна; вулкан піднімався на півночі, на відстані принаймні трьох миль, — виходить, щоб дістатися до узбережжя, потрібно йти прямо на південний захід. Мандрівники ретельно прив'язали човен і вирушили в дорогу. |
| 10065 |
Пенкроф і Наб несли їстівні припаси — їх цілком вистачало для маленького загону принаймні на два дні. Вирішили не полювати. Інженер порадив своїм супутникам без потреби не стріляти, щоб не виказати своєї присутності поблизу від берега моря. |
| 10066 |
Першими ударами сокири вони розчистили собі шлях серед густих заростей, трохи вище водоспаду; і Сайрес Сміт з компасом у руці пішов уперед, вказуючи дорогу. Майже усі дерева, що ростуть тут, у лісі, уже зустрічалися їм на озері і на плато Круговиду. |
| 10067 |
Вони весь час йшли вниз, спускаючись широкими уступами, характерними для орографічної системи острова; ґрунт був сухий, але його покривала розкішна рослинність, яку, мабуть, живили підземні струмки, а можливо, поблизу протікала річка. |
| 10068 |
Однак Сайрес Сміт не помітив, коли піднімався на згаслий вулкан, інших річок, крім Червоного струмка і ріки Віддяки. Мандрівники йшли вже кілька годин, коли їм зустрілися цілі зграї мавп, що виявляли жваву цікавість, тому що вони бачили людей уперше. |
| 10069 |
Гедеон Спілет жартівливо запитував, чи не приймають ці моторні і сильні чотирирукі його самого і його супутників за своїх перероджених братів? І справді, мандрівники на кожному кроці зупинялися перед заростями чагарників, плуталися в ліанах, спотикалися об повалені дерева і не могли змагатися у спритності з мавпами, які легко стрибали з гілки на гілку і долали будь-які перешкоди. |
| 10070 |
Мавп було безліч, але, на щастя, вони не виявляли ворожих намірів. Траплялися також кабани, агуті, кенгуру та різні гризуни, а двічі-тричі — сумчатий ведмідь. Пенкроф із задоволенням всадив би в звірів кілька куль. |
| 10071 |
Наповнивши цілий мішок цими істотами із синім, неначе кобальт, панциром і невеликими клішнями, колоністи знову продовжили похід. Дорога вздовж потоку полегшала, і мандрівники просувалися вперед швидше. Як і раніше ніщо навколо не свідчило про присутність людини. |
| 10072 |
Одначе, спостерігаючи за швидким потоком, що біг до моря, Сайрес Сміт зробив припущення, що вони перебувають значно далі від західного берега, ніж думають. Дійсно, уже настав час припливу, і він неодмінно погнав би назад води потоку, якби гирло знаходилося лише за декілька миль звідси. |
| 10073 |
Одначе ріка текла з природним ухилом. Інженер здивувався; він раз у раз поглядав на компас, щоб переконатися, чи не веде їх звивиста течія назад у нетрі лісів Далекого Заходу. А потік розширювався, і води його ставали спокійнішими. |
| 10074 |
Дерева на правобережжі росли так само густо, як і на лівобережжі, хащі були непролазні, але, звичайно, ліси залишалися ненаселеними, — адже Топ не гавкав, а розумний пес негайно сповістив би про присутність людей, якби вони розташувалися неподалік від річки. |
| 10075 |
Вони побачили не звичайний берег, яким його створює природа, розстеляючи великий піщаний килим, вигадливо нагромаджуючи скелі. Їм відкрилася чудесна лісова галявина з найпрекраснішими на світі деревами. |
| 10076 |
Русло ріки розташувалося так високо, що до нього не доходило море навіть у години найпотужніших припливів; на родючому ґрунті з гранітною основою величні дерева всіх порід пустили такі ж міцні корені, як і там, у глибині острова. |
| 10077 |
Колоністи опинилися біля невеликої бухти, у якій не помістилося б навіть два-три рибальських судна; вона-то й була гирлом ріки; її води не йшли в море, плавно котячись розлогим схилом, а падали з висоти сорока футів, а то й більше, — ось чому приплив не змінював плину потоку. |
| 10078 |
Ніколи ще, мабуть, хвилі Тихого океану, яким би високим не був приплив, не досягали берегів річки, що неначе утворила природний шлюз, і, без сумніву, тільки через мільйони років води могли б підточити його гранітне дно і прокласти зручний шлях для ріки, що впадає в море. |
| 10079 |
Тому, за спільною згодою, потоку дали назву. Ліс тягся берегом на північ майже впродовж двох миль; а далі він рідів, і за деревами вздовж узбережжя, що йде майже по прямій лінії, виднілася мальовнича гряда пагорбів. |
| 10080 |
Саме тут, тобто на півострові Звивистому, і варто продовжувати пошуки, тому що в цій частині узбережжя, а не в іншій, порожній і дикій, мабуть, знайшли притулок люди, які пережили аварію корабля, ким би вони не були. |
| 10081 |
Стояла чудова, ясна погода, і з високого скелястого берега, на якому Наб з Пенкрофом готували обід, відкривався широкий краєвид. На обрії не біліло ні вітрила. На всьому узбережжі, наскільки сягало око, не виднілося ні човна, ні уламків корабля. |
| 10082 |
З обідом швидко впоралися; о пів на дванадцяту Сайрес Сміт дав сигнал збиратися в дорогу; перед ними лежав не кам'янистий берег, не прибережна піщана смуга, а їм доводилося пробиратися через хащу, біля самої води. |
| 10083 |
На її подолання вистачило б чотирьох годин при гарній дорозі, але наші мандрівники йшли вдвічі довше, тому що доводилося обминати дерева, прорубувати густий чагарник і розривати ліани, в яких плуталися ноги. Усе це значно подовжувало шлях. Друзі так і не знайшли слідів аварії корабля. |
| 10084 |
Можливо, як справедливо зазначив Гедеон Спілет, вода все віднесла в море; якщо навіть не вдасться знайти жодного уламка, не можна стверджувати, начебто хвилі не викинули розбитого корабля на західний берег острова Лінкольна. |
| 10085 |
Журналіст міркував правильно, крім того, випадок із дробинкою незаперечно доводив, що місяців три тому на острові хтось вистрілив з рушниці. Була вже п'ята година вечора, а мандрівникам залишалося ще пройти дві милі до крайньої точки півострова Звивистого. |
| 10086 |
Тому доводилося провести ніч на мисі, їстівних припасів у них вистачало, і це виявилося дуже доречно, тому що в лісі, на узбережжі, звірів не траплялося. Птахів же було безліч: жакамари, куруку, трагопани, тетеруки, маленькі й великі папуги, какаду, фазани, голуби та сотні інших пернатих. |
| 10087 |
Тут кінчався ліс, і берег на півдні острова перетворився на звичайний морський берег — з'явилися скелі, рифи і піщані обмілини. Можливо, де-небудь тут і викинуло корабель, що зазнав катастрофи, але вже стемніло, дослідження довелося відкласти на завтра. |
| 10088 |
Хвилі, які підганяв південно-західний вітер, нещадно били в прибережні скелі, і там зяяли глибокі печери, — у них можна, було переночувати, сховатися від негоди. Тільки-но приятелі зібралися увійти до однієї з печер, як раптом почули люте ричання. |
| 10089 |
Схопивши Герберта за руку, моряк відтягнув його під прикриття скелі, і в ту ж мить з печери вийшов чудовий звір. Це був ягуар, такої ж величини, як його родичі в Азії, тобто завдовжки п'ять футів. Його руду шкіру покривали чорні плями. Вони особливо яскраво виділялися на білому хутрі черева. |
| 10090 |
У цю хвилину з-за високих скель з'явився журналіст, і Герберт, думаючи, що Спілет не помітив ягуара, кинувся вже до нього, але Гедеон Спілет знаком зупинив його і продовжував йти вперед. Йому випадало полювати на тигрів; підійшовши кроків на десять до звіра, він завмер, цілячись у нього з карабіна. |
| 10091 |
Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара, Наб і Сайрес Сміт теж прибігли, і всі почали дивитися на тварину, розпростерту на землі, вирішивши, що ця чудова шкіра прикрасить зал Гранітного палацу. — А раптом повернуться інші? — занепокоєно допитувався Пенкроф. |
| 10092 |
Колоністи вирушили до покинутого лігвища, а поки Наб здирав з ягуара шкіру, його товариші зібрали біля входу величезну купу хмизу, якого в лісі було скільки завгодно. Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу. |
| 10093 |
Покінчивши зі справами, усі розташувалися в печері на піску, покритому обгризеними кістками; рушниці зарядили на випадок раптового нападу; мандрівники повечеряли і, перш ніж лягти спати, запалили багаття, розкладене біля входу. |
| 10094 |
Сайрес Сміт і його супутники чудово виспались в печері, люб'язно наданій ягуаром. Зі сходом сонця всі вже стояли на березі, на самісінькому кіпці мису, і знову оглядали обрій, що широко відкривався в цьому місці. |
| 10095 |
Нічого не виднілося і на березі моря, принаймні на південному боці мису —, майже прямій смузі завдовжки три милі, тому що далі вигин невеликої затоки ховав від погляду іншу частину узбережжя; і, навіть стоячи на крайньому виступі півострова Звивистого, не можна було роздивитися мис Пазур, закритий високими береговими скелями. |
| 10096 |
Гедеон Спілет запропонував обстежити острів, щоб остаточно розв'язати питання, чи не відбулася тут аварія корабля, і запитав, скільки приблизно миль відокремлює мис Пазур від крайньої точки півострова. |
| 10097 |
Очевидно, йому хотілося щось додати, тому що він відкрив рота, немов збираючись говорити, але так і не сказав ні слова. Усі палко схвалили пропозицію журналіста, підтриману Пенкрофом, тому що кожному теж хотілося покінчити зі своїми сумнівами і, обігнувши мис Пазур, завершити обстеження острова. |
| 10098 |
Але не можна було втрачати ні хвилини — адже випадало подолати сорок миль, і мандрівники не сподівалися, що дійдуть засвітла до Гранітного палацу. О шостій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу. |
| 10099 |
Від мису, схожого на хвіст гігантського плазуна, там, де закінчувався півострів, берег злегка вигинався впродовж п'яти миль; мандрівники швидко пройшли їх, але, незважаючи на найретельніші дослідження, нічого не знайшли — ні слідів давньої або недавньої аварії корабля, ні слідів привалу, ні попелу згаслого багаття, ні відбитка людської ноги. |
| 10100 |
За двадцять п'ять миль ледве виднівся в ранковому тумані мис Пазур, і здавалося, — у мандрівників з'явилися зорові галюцинації, — начебто він піднятий і висить між небом і водою. Від цієї точки і до кінця великої бухти тягся рівний, плоский піщаний берег, облямований темною смугою лісу. |
| 10101 |
Далі берег був сильно порізаний, гострі коси ішли в море, а на самому краю мису Пазура чорніли скелі, нагромаджені у вигадливому безладді. Ось які обриси мала ця частина острова, побачена дослідниками вперше; вони зупинилися, щоб оглянути все узбережжя. |
| 10102 |
Берег змінився: він був скелястий, вигадливо порізаний, довгою Грядою вишикувалися підводні камені, що змінили обмілини; море, зараз спокійне, мало їх оголити під час відливу. Хвилі, облямовані пінистою бахромою, м'яко розбивалися об верхівки підводних стрімчаків. |
| 10103 |
Вищав гранітний кряж, дерева, які ростуть на ньому, здавалося, відступали назад — виднілися тільки зелені верхівки, — вони немов застигли в нерухомому повітрі. Перепочивши півгодини, мандрівники рушили далі й оглянули кожний куточок у прибережних скелях і на березі. |
| 10104 |
Лише одне вони відкрили, що берег всипаний їстівними черепашками, але годі й думати про їхнє збирання, доки через ріку Віддяки не з'явиться переправа і колоністи не розживуться досконалішими перевізними засобами. |
| 10105 |
Отже, тут теж не вдалося знайти слідів очевидної аварії корабля, але ж мандрівники неодмінно помітили б, скажімо, кістяк судна або його уламки, якби море викинуло все це на берег, як викинуло воно ящик, знайдений принаймні за двадцять миль звідси. Ні, абсолютно нічого не траплялося. |
| 10106 |
Очевидно, сильний підземний поштовх розколов гряду стрімчаків у глибині бухти, — утворився пологий схил, по якому легко було піднятися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Пазура і, отже, за чотири милі навпростець від плато Круговиду. |
| 10107 |
Гедеон Спілет запропонував супутникам зробити привал; вони погодилися, в усіх розгулявся апетит, і, хоча пора обіду ще не настала, ніхто не відмовився підкріпитися шматочком дичини. Якщо зараз перекусити, можна потерпіти до вечері в Гранітному палаці. |
| 10108 |
Але ледь він підвівся, як пролунав голосний гавкіт Топа, і собака вискочив з лісу, тримаючи в зубах брудний шматок тканини. Наб вихопив річ з пащі собаки. Це був шматок товстої полотнини. Топ збуджено гавкав, бігав і стрибав, начебто запрошуючи хазяїна піти слідом за ним до лісу. |
| 10109 |
І всі пішли за собакою, пробираючись між високими соснами, які стіною стояли на галявині. Про всяк випадок Сайрес Сміт і його супутники звели курки. Поселенці заглибилися в ліс, але, на превелике своє розчарування, не знайшли відбитків людських ніг. |
| 10110 |
Чагарнику і ліан ніхто не торкався, доводилося розрубувати їх сокирою, як у непролазних хащах Далекого Заходу. Важко було припустити, що тут побувала людина, а тим часом Топ бігав туди-сюди, начебто наполегливо обнюхуючи випадкові сліди, домагаючись якоїсь мети. |
| 10111 |
Вони вирішили зберегти оболонку кулі на той випадок, якщо надумають знову почати повітряну подорож, або з користю застосувати кількасот ліктів бавовняної тканини відмінної якості, попередньо знежиривши її. Зрозуміло, що всі поділяли радість Пенкрофа. |
| 10112 |
Але потрібно було зняти оболонку кулі з дерева і сховати її в надійному місці — завдання не з легких. Наб, Герберт і моряк вилізли на верхівку сосни, демонструючи чудеса спритності, і взялися відчіплювати величезний аеростат, який лопнув. |
| 10113 |
Вони вовтузилися більше двох годин і, нарешті, спустили на землю не тільки оболонку з клапаном, пружинами, мідними частинами, але й сітку, інакше кажучи, мотузки і троси — майбутній такелаж, а на додачу — обруч і якір. Оболонка збереглася добре, якщо не враховувати, що нижня її частина розірвалася. |
| 10114 |
Ціле багатство впало на них з неба. Дійсно, була неможливою доставка такого важкого вантажу — полотна, тросів, мотузок — до Гранітного палацу, для цього потрібен був візок, а поки вимагалося вберегти багатство від негоди. |
| 10115 |
Поселенці спільними зусиллями знесли все на берег; там вони знайшли в скелях досить велике заглиблення, майже печеру, захищену від вітру, дощу і морського прибою. О шостій годині вечора роботу закінчили. Охрестивши бухту Портом Повітряної кулі, мандрівники вирушили до мису Пазура. |
| 10116 |
Насамперед потрібно перекинути міст через ріку Віддяки, щоб налагодити сполучення з південною частиною острова, потім забрати візком аеростат, тому що на човні його не перевезеш, і, нарешті, спорудити палубне судно; Пенкроф оснастить його як шлюп; і тоді можна вирушати у довколосвітню подорож... навколо Острова, а потім... |
| 10117 |
Панувала темна ніч. Пенкроф збирався виконати обіцянку — спорудити щось схоже на пліт, щоб переправитися через ріку Віддяки. Наб і моряк озброїлися сокирами, облюбували біля самої води два підходящих дерева і взялися рубати їх під корінь. |
| 10118 |
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сиділи на березі та чекали, коли знадобиться їхня допомога, а Герберт блукав неподалік. Човен витягли на піщаний берег біля Нетрів, і всі рушили до мотузкової драбини Гранітного палацу. |
| 10119 |
Але раптом люто загавкав Топ, а Наб, який шукав навпомацки першу сходинку, закричав...Вигуки Пенкрофа. — Ніч у Нетрях. — Стріла Герберта. — План Сайреса Сміта. — Зненацька знайдений вихід. Сайрес Сміт мовчки зупинився. |
| 10120 |
І моряк крикнув громовим голосом: Поселенці прислухалися: їм здалося, що там, нагорі, хтось глумливо хихикнув, але неможливо було зрозуміти, хто. Одначе Пенкрофу не відповіли, і він знову закричав. Подія ця, звичайно, могла приголомшити навіть людей сторонніх, а поселенців тим паче. |
| 10121 |
У їхньому становищі кожна дрібниця виглядала багатозначно, але, справді, за сім місяців, проведених на острові, такого дива з ними ще не траплялося. Отже, колоністи забули про втому, їх так поглинули події, що вони стояли біля підніжжя Гранітного палацу, не знаючи, що й думати, з чого почати. |
| 10122 |
Вони ставили один одному запитання, що залишалися без відповіді, і робили припущення, одне за інше неймовірніше. Наб, обдурений у своїх сподіваннях, гірко нарікав, що не може потрапити до кухні, та й їстівні припаси, взяті в дорогу, скінчилися, і він не знав, де роздобути їжу. |
| 10123 |
Ким би не був цей «нахаба», мандрівникам випадало одне — за порадою Сайреса Сміта, дістатися до Нетрів і дочекатися там ранку. Про всяк випадок Топу наказали вартувати під вікнами Гранітного палацу, а якщо Топ одержував наказ, то виконував його беззаперечно. |
| 10124 |
Отже, вірний пес залишився біля підніжжя гранітної стіни, а його хазяїн з товаришами знайшли притулок серед скель. Якби ми сказали читачам, що поселенці, незважаючи на втому, добре спали, лежачи на піску в Нетрях, ми погрішили б проти істини. |
| 10125 |
Вони бентежились, розуміючи, що в їхньому житті знову сталося щось важливе. Чи випадковість це, винуватиця якої — стихія, або, навпаки, справа рук людських, про все вони довідаються вранці; до того ж їм дуже незручно лежалося на голій землі. |
| 10126 |
Один лише Сайрес Сміт чекав ранку з властивою йому холоднокровністю, і хоча його думка енергійно працювала, він дубився в здогадах, не знаходячи пояснень; інженер обурювався, міркуючи про те, що вони оточені якимись, мабуть, могутніми силами, а він не в змозі зрозуміти, що це таке. |
| 10127 |
А Наб зрештою вирішив, що все це його не стосується, це справа його хазяїна, і якби славний негр не побоявся здатися нечемним, він у цю ніч спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному палаці. Зате Пенкроф не тямився з люті. |
| 10128 |
Тільки-но зайнялася зоря, поселенці, озброєні належним чином, вирушили на берег, до краю підводних скель. Гранітний палац виходив безпосередньо на схід, із хвилини на хвилину його мало освітити сонце, що сходило. |
| 10129 |
І дійсно, ще не минула й п'ята година, як проміння впало крізь завісу, листя на закриті віконниці. Здавалося, що все йшло добре, але поселенці мимоволі скрикнули, помітивши, що двері, які вони, йдучи, зачинили, розчахнуті навстіж. Хтось проникнув до Гранітного палацу. Сумнівів не залишалося. |
| 10130 |
Верхні сходинки, що вели від майданчика до дверей, були на місці, а ось нижні хтось притяг до самісінького порога. Зрозуміло, що люди, які вдерлися до будинку, вирішили убезпечити себе від усіляких несподіванок. |
| 10131 |
Довідатися ж, які там некликані гості і скільки їх, не випадало можливості, тому що на порозі ніхто не з'являвся. Якщо Пенкроф, справжній американець, називав когось «поріддям Джона Буля», значить хотів образити. |
| 10132 |
Поселенці дивувалися — вдерся чи ні хтось до Гранітного палацу? Втім, сумніватися не доводилося — адже драбину хтось забрав, до того ж некликані гості, ким би вони не були, не могли втекти! Але як до них дістатися? Герберту спала на думку ідея прив'язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між нижніми сходинками драбини, яка теліпалася біля порога, потім тихенько потягнути за мотузку — сходи впадуть на землю, тоді можна буде піднятися до Гранітного палацу. |
| 10133 |
Нічого іншого, мабуть, не зробиш, і при відомій спритності можна сподіватися на успіх. На щастя, луки і стріли зберігалися в одному з коридорів Нетрів, знайшлося і кілька сажців тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до стріли, добре опереної. |
| 10134 |
Потім Герберт натягнув тятиву і ретельно прицілився в кінець драбини, яка звисала. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили назад, — вони спостерігали за вікнами Гранітного палацу. Журналіст, приставивши карабін до плеча, спрямував дуло на двері. |
| 10135 |
І в цю хвилину, начебто підтверджуючи слова моряка, троє чи четверо чотирируких з'явилися у вікнах: мавпи відкрили віконниці та почали кривлятися і гримасувати, неначе по-своєму вітали справжніх власників будинку. Моряк підкинув рушницю, швидко прицілився і вистрілив. |
| 10136 |
Якої вона була породи — шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, — невідомо, але належала вона до людиноподібних мавп, названих так завдяки подібності з людьми. Потім Герберт визначив, що це орангутанг, а ми пам'ятаємо: юнак знався на зоології. |
| 10137 |
Поки що ніхто не міг відповісти на запитання Пенкрофа; важко було влучити в ціль, тому що нижній кінець драбини забрали за двері; коли ж він знову потягнув за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на попередньому місці. Колоністи опинилися в скрутному становищі. Пенкроф шаленів. |
| 10138 |
Усі виконали наказ інженера, а кращі стрілки — журналіст і юнак — зайняли зручну позицію між скелями, — мавпи їх не могли бачити. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт піднялися на плато, вирушили до лісу постріляти дичини: настав час сніданку, а їсти було нічого. |
| 10139 |
Менше ніж за півгодини мисливці повернулися — вони принесли кілька скелястих голубів і нашвидкуруч засмажили. А з будинку так і не з'явилася жодна мавпа. Гедеон Спілет і Герберт теж поснідали, поки Топ сторожував під вікнами. Перехопивши нашвидкоруч, вони повернулися на свій пост. |
| 10140 |
Чотирирукі не подавали ніяких ознак життя, можна було подумати, що вони розбіглися; очевидно, їх так налякала загибель родича, наполохав гуркіт пострілів, що вони забилися в який-небудь затишний куточок Гранітного палацу, можливо, навіть до комори. |
| 10141 |
Поселенці, згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, втрачали розсудливість і, незважаючи на вмовляння інженера, все більше дратувалися, відверто кажучи, не без причин. Дійсно, тільки таким шляхом і можна було дістатися до Гранітного палацу, позмагатися зі зграєю мавп і вигнати їх. |
| 10142 |
Правда, отвір водостоку забили міцною кам'яною кладкою, яку доведеться зруйнувати; ну що ж, потім її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму і не затопив отвір, піднявши рівень води в озері, — отоді довелося б витратити чимало часу, щоб прокласти дорогу до будинку. |
| 10143 |
Уже минув полудень, коли колоністи, добре озброївшись і захопивши із собою мотики і заступи, залишили Нетрі, пройшли під вікнами Гранітного палацу, наказавши Топу залишатися на місці; вони збиралися дістатися лівим берегом ріки Віддяки до плато Круговиду. |
| 10144 |
Але не встигли вони зробити і, п'ятдесятьох кроків, як почули лютий гавкіт собаки. Здавалося, Топ у розпачі кликав їх. Вони зупинилися. Обігнувши кряж, вони побачили, що становище змінилося. І справді, мавпи, охоплені раптовим і незрозумілим страхом, намагалися знайти шлях до втечі. |
| 10145 |
Дві чи три металися, підбігаючи то до одного, то до іншого вікна, стрибаючи зі спритністю клоунів; мавпи навіть не спробували спустити драбину і, мабуть, від страху забули, що це полегшило б їм відступ. |
| 10146 |
Інші ж почали стрибати вниз і розбивалися на смерть; кілька хвилин потому в Гранітному палаці, мабуть, не залишилося жодної мавпи. У цю мить, немов у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина вислизнула через поріг, потім розгорнулася й упала вниз. |
| 10147 |
Це був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерливість бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані звички павіана! У представників цього сімейства людиноподібних спостерігаєш риси, що свідчать майже про людський розум. |
| 10148 |
Ручні орангутанги вміло прислужують за столом, прибирають у кімнатах, дають лад одягу, чистять взуття, спритно користуються ножем, ложкою, виделкою і навіть п'ють вино... неначе двоногі слуги без мавпячої шкіри. Відомо, що орангутанг служив Бюффону, як відданий і старанний слуга. |
| 10149 |
Зв'язаний орангутанг, що лежав у залі Гранітного палацу, був просто велетнем, шести футів заввишки; він мав пропорційну статуру, широкі груди, голову середніх розмірів, лицьовий кут дорівнював шістдесяти п'яти градусам, круглий череп, великий ніс, тіло вкрите м'яким лискучим хутром, — тобто це був чудовий представник людиноподібних мавп. |
| 10150 |
Втретє прозвучало задоволене бубоніння. так з'явився на острові ще один поселенець, який згодом надав усім безліч послуг. Назвали його на прохання моряка й на згадку про мавпу, відому йому колись, Юпітером, а скорочено — Юпом. Ось, як дядечко Юп без особливих церемоній оселився в Гранітному палаці. |
| 10151 |
Роботи, які не терплять зволікання. — Міст через ріку Віддяки. — Плато Круговиду перетвориться на острів. — Підйомний міст. — Збір зерна. — Струмок. — Містки. — Пташиний двір. — Голубник. — Онагри. — Запряжка. |
| 10152 |
І справді, їм пощастило, тому що тієї миті, коли вони вже зібралися почати роботу, зграю мавп охопив раптовий і незрозумілий жах, який вигнав їх із Гранітного палацу. Можливо, тварини відчули, що їм загрожує напад з іншого боку? Тільки так і пояснювалась їхня стрімка втеча. |
| 10153 |
Наприкінці дня поселенці перенесли трупи мавп до лісу і зарили; потім вони впорядкували житло: непрошені гості все перекинули догори дном, але майже нічого не поламали. Наб розпалив плиту і приготував із запасів, що зберігалися в коморі, смачний обід, якому всі віддали належне. |
| 10154 |
Не забули і Юпа, він з апетитом з'їв кедрові горіхи і коренеплоди, якими його просто загодували. Пенкроф розв'язав йому руки, але ноги залишив сплутаними мотузами, доки не переконається в слухняності мавпи. А перед сном Сайрес Сміт і його товариші, сидячи за столом, обговорили деякі нагальні плани. |
| 10155 |
Найважливішою і спішною справою вони вважали спорудження мосту через ріку Віддяки — треба налагодити сполучення між Гранітним палацом і південною частиною острова; потім доводилося влаштувати кораль для муфлонів та інших тварин, яких вирішили приручити. |
| 10156 |
Здійснивши обидва плани, поселенці розв'язали б важливе питання — поновили б одяг. Справді, через міст легко буде переправити оболонку кулі, з якої вийде прекрасна білизна, а в коралі вони настрижуть вовни для зимового вбрання. |
| 10157 |
Дорога між плато Круговиду і витоками Червоного струмка була майже прокладена, а коли вони розбагатіють на удосконалений візок, пересування полегшиться, особливо якщо вдасться спіймати яку-небудь запряжну тварину. |
| 10158 |
Але якщо на кораль не впливала віддаленість від Гранітного палацу, то інакше розгорталися перспективи пташника, на цьому Наб і зупинив увагу поселенців. І справді, місце домашнього птаха — під рукою головного кухаря. |
| 10159 |
І всі погодились, що немає зручнішого куточка для пташиного двору, ніж на березі озера, поруч зі старим водостоком. Водяне птаство жило б там на волі, як і всі інші пернаті. Вирішили зробити першу спробу і приручити самця та самку прихованохвостів, спійманих під час недавньої експедиції. |
| 10160 |
Ранком 3 листопада випадало братися за нові роботи — спорудження мосту, і в цій важливій справі повинні були брати участь усі поселенці. Вони перетворилися на тесль і, взявши на плечі пилки, сокири, прихопивши кліщі, молотки, пішли до берега ріки. |
| 10161 |
І вони прив'язали драбину до двох кілків, глибоко вбитих у землю. Потім поселенці піднялися лівим берегом ріки Віддяки і незабаром дійшли до першого закруту ріки. Вони зупинилися, щоб перевірити, чи можна тут перекинути міст. Місце здалося їм зручним. |
| 10162 |
І справді, звідси до порту Повітряної кулі, відкритого напередодні на південному березі, було усього лише три з половиною милі: між цими двома точками неважко прокласти дорогу, що з'єднає Гранітний палац з південною частиною острова. |
| 10163 |
Сайрес Сміт поділився з товаришами планом, який він уже давно обміркував. Здійснити його було дуже легко, і він дав би величезну користь усій колонії. План полягав у тому, щоб відгородити від зовнішнього світу плато Круговиду, убезпечити його від нападу чотириногих і чотирируких. |
| 10164 |
На північному заході розстелялося озеро Гранта, берег його йшов від затоки колишнього водостоку до пробоїни, зробленої в східному березі для спуску води. З цієї пробоїни на півночі плоскогір'я падав у море рукотворний водоспад; потік проклав собі шлях схилом кряжа і піщаним берегом. |
| 10165 |
Варто поглибити на всьому протязі русло цієї штучної гірської річки, і вона стане нездоланною перешкодою для диких тварин. Уздовж усього східного краю плато, від гирла цієї річки і до гирла річки Віддяки, захистом служило море. |
| 10166 |
Нарешті, на півдні плато обмежувала нижня течія ріки Віддяки, від її гирла до того закруту, де поселенці збиралися спорудити міст. Отже, залишався незахищеним лише західний край плато між закрутом ріки і південним берегом озера; він тягнувся близько милі і відкривався для будь-якого вторгнення. |
| 10167 |
Поселенці мали вирити широкий і глибокий рів, заповнити водою з озера, влаштувавши другий водостік, цього разу — вбік ріки Віддяки. Звичайно, рівень води в озері через це набагато понизився б, але Сайрес Сміт розрахував, що Червоний струмок дасть цілком достатньо води для здійснення його задуму. |
| 10168 |
Будівельники вибрали дерева, повалили їх, обрубали гілки, розпиляли стовбури на балки, бруси і дошки. Частину мосту, що прилягає до правого берега ріки Віддяки, вирішили зміцнити, а його ліву половину піднімати за допомогою противаг, як ворота в деяких шлюзах. |
| 10169 |
Робота, звичайно, складна, і, як би вміло її не виконували, часу забрала багато, тому що ширина ріки досягала в цьому місці вісімдесятьох футів. Забили палі, — на них мала спочивати нерухома частина мосту, — а для цього довелося спорудити копер. |
| 10170 |
Варто сказати, що Гедеон Спілет не відставав від інших і навіть змагався у швидкості із самим моряком, який «ніяк не очікував такої спритності від журналіста». Будували міст через ріку Віддяки три тижні і займалися тільки цим. Обідали тут же, на місці роботи. |
| 10171 |
Погода стояла чудова, тому додому поверталися лише на вечерю. За цей час усі переконалися, що дядечко Юп легко освоюється в новій обстановці та звикає до своїх господарів, на яких дивиться з найживішою цікавістю. |
| 10172 |
Одначе Пенкроф з обережності не зняв з нього пута, він вирішив почекати — і це було розсудливо — того дня, коли закінчаться роботи і плато стане неприступним, а втеча з нього неможливою. Топ і Юп подружилися й охоче гралися разом, хоча Юп взагалі все робив з дуже поважним виглядом. |
| 10173 |
Двадцятого листопада закінчили будівлю мосту. Піднімальна частина, урівноважена противагами, легко піднімалася — вистачало лише невеликого зусилля: між шарніром і останньою поперечиною, на яку вона звичайно спиралася, виходив проліт завширшки двадцять футів, а це перепиняло дорогу будь-якому звіру. |
| 10174 |
І тут постало питання, чи не час вирушити за оболонкою аеростата, яку поселенцям не терпілось заховати в безпечному місці; але щоб перевезти її, необхідно було доставити візок у порт Повітряної кулі, а отже — прокласти дорогу крізь лісову хащу Далекого Заходу. Це вимагало часу. |
| 10175 |
Наб і Пенкроф подалися на розвідку; дійшовши до бухти, вони переконалися, що «запас полотна для білизни» нітрохи не постраждав у печері, де вони його приховали, тому вирішили не переривати робіт і швидше перетворити на острів плато Круговиду. |
| 10176 |
Справа в тім, що перше поле, в яке кинули одне-єдине зерно, дало завдяки турботам Пенкрофа чудові сходи. Він виростив десять колосків, обіцяних інженером, і тому що кожен колосок приніс вісімдесят зерен, колонія одержала вісімсот зерен, до того ж за півроку, що обіцяло два врожаї на рік. |
| 10177 |
З восьмисот зерен п'ятдесят треба було сховати про запас з обережності, а інші посіяти на новому полі — і не менш ретельно, ніж перше і єдине зерно. Поле зорали, потім загородили міцним парканом з високих гострих кілків, що звірі не могли перебратися через нього. |
| 10178 |
Шар родючого ґрунту в два-три фути завтовшки прикривав у цьому місці гранітний масив. Знову довелося готувати нітрогліцерин, і він зробив звичайну дію. Не минуло й двох тижнів, як у твердому ґрунті плато вдалося проробити рів дванадцять футів шириною і шість глибиною. |
| 10179 |
Нарешті, щоб перетворити плато на неприступну твердиню, русло струмка, який впадав у море, суттєво розширили, а його піщані береги зміцнили огорожею з подвійного ряду кілків. У першій половині грудня поселенці закінчили всі ці роботи. |
| 10180 |
Одначе колоністам не хотілося навіть на деякий час відмовитися від здійснення своїх планів, а оскільки влаштування пташиного двору ставало справою невідкладною, то вони почали нові роботи. Нічого й казати, що вони дали повну волю дядечкові Юпу, як тільки відгородили плато від зовнішнього світу. |
| 10181 |
Орангутанг не розлучався зі своїми господарями і не виявляв ні найменшого бажання втекти. Він був дуже сильний, спритний і відрізнявся лагідною вдачею. Поселенці, піднімаючись по драбині до Гранітного палацу, і не намагалися змагатися з ним у швидкості. |
| 10182 |
Йому вже доручали деяку роботу: він приносив дрова і тягав камені, залишені після робіт на березі Гліцеринового струмка. Пташиний двір зайняв двісті квадратних ярдів на південно-східному березі озера. |
| 10183 |
Його оточили частоколом, усередині огорожі побудували приміщення для майбутніх пернатих мешканців — сараї, розділені перегородками на комірки. Першими мешканцями стали прихованохвости; вони незабаром завели численне потомство. До них приєдналося півдюжини качок, які водилися на березі озера. |
| 10184 |
А пелікани, зимородки, водяні курочки самі з'явилися на берег, до пташиного двору; і пернате населення, яке щебетало, пищало, кудкудакало, спочатку сварилося, а потім дійшло згоди; птахів ставало все більше й більше, так що їжа поселенцям була забезпечена. |
| 10185 |
Голуби швидко звикли повертатися вечорами до нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж їхніх родичів — вяхирів, які до того ж не розмножуються в неволі. Нарешті, настала пора скористатися оболонкою аеростата і зшити з неї білизну. |
| 10186 |
Справді, зберігати оболонку, щоб стрімголов залишити острів і летіти на кулі, наповненій теплим повітрям, над безмежною широчінню океану, могли тільки відчайдухи, доведені до крайності, а Сайрес Сміт, людина розважлива, про це й не думав. |
| 10187 |
Одного разу, 23 грудня, раптом долинули крики Наба і голосний гавкіт Топа. Поселенці, які працювали в Нетрях, побігли в той бік, звідки лементували, побоюючись, чи не сталося лиха. Що ж вони побачили? Дві прекрасні тварини заблукали на плато, — бо містки опустили. |
| 10188 |
Тварини, самець і самка, нагадували коней, скоріше, мабуть, віслюків; вони були буланої масті, хвіст і ноги — білі, а голова, шия, тулуб — у чорних смугах, як у зебри. Тварини спокійно наближалися, нітрохи не тривожачись і поглядаючи розумними очима на людей, яких ще не визнавали господарями. |
| 10189 |
Моряк доповз, ховаючись у траві, щоб не злякати тварин, до містка, перекинутого через Гліцериновий струмок, і розвів його — онагри залишилися в полоні. Як же з ними вчинити — захопити силою і змусити ходити в запряжці? Ні. |
| 10190 |
Вирішили так — нехай кілька днів вільно поблукають по плато, зарослому травою, а за цей час біля пташиного двору під керівництвом інженера збудують зручну стайню, — якщо онагри забредуть туди, вони знайдуть м'яку підстилку і притулок на ніч. |
| 10191 |
Поселенці бачили, як вони намагаються вийти за нездоланну перешкоду — водне кільце, як із пронизливим іржанням скачуть лугом, а потім, заспокоївшись, годинами дивляться на величезні ліси, у які їм ніколи не повернутися! Поселенці виготовили упряж і посторонки з рослинних волокон, а за кілька днів, після того як спіймали онагрів, не тільки змайстрували візок, але й провели пряму дорогу — прорубали просіку через ліс Далекого Заходу, від закруту ріки Віддяки до порту Повітряної кулі; по ній можна було проїхати на візку. |
| 10192 |
І ось наприкінці грудня вперше спробували запрягти онагрів. Пенкрофу вже вдалося приручити тварин: вони самі підходили до нього, їли з рук, підпускали до себе, але як тільки спробували запрягти онагрів, вони стали дибки, — з ними ледь вдалося впоратися. |
| 10193 |
Втім, вони незабаром скорилися своїй долі, — взагалі онагрів, не таких норовливих, як зебри, часто запрягають у гірських місцевостях Південної Африки, вони приживалися навіть у відносно холодних поясах Європи. |
| 10194 |
Голки, знайдені в ящику, миготіли в не дуже гнучких, але зате сильних пальцях, і виникала упевненість, що всі речі зроблені на совість. Ниток вистачало: Сайрес Сміт запропонував скористатися нитками, якими була зшита оболонка аеростата. |
| 10195 |
Гедеон Спілет і Герберт із дивовижним терпінням розпороли її на довгі смуги, Пенкроф же відмовився від цієї роботи, що його надзвичайно дратувала. Зате шив він краще за усіх. Як відомо, моряки схильні до швацького ремесла. |
| 10196 |
Полотнину, з якої була зшита оболонка аеростата, знежирили за допомогою соди і поташу, отриманих із попелу спалених рослин, і промаслена тканина знову стала м'якою й еластичною; потім її розстелили на сонці, вона вицвіла і побіліла. |
| 10197 |
З якою насолодою поселенці, нарешті, переодяглися в білизну, звичайно дуже грубу, — але такі дрібниці їх не бентежили, — і лягли спати на простирадла: жителям Гранітного палацу здалося, що вони засипають у справжніх постелях. |
| 10198 |
На цю ж пору вони зшили собі взуття з тюленячої шкіри — і вчасно, тому що черевики і чоботи, вивезені з Америки, зовсім зносилися. Можна з упевненістю сказати, що нове взуття було просторе і нітрохи не муляло. Настав новий, 1866 рік. Спека не спадала, але полювання в лісах продовжувалося. |
| 10199 |
І справді, мало куди випадок міг закинути його самого і товаришів, якщо вони залишать свої володіння? Варто заздалегідь приготуватися до всіляких несподіванок і берегти бойові припаси, заміняючи їх іншими речовинами, які легко добувати. |
| 10200 |
Сайрес Сміт міг би виготовляти і порох, тому що мав у розпорядженні селітру, сірку і вугілля, але виготовлення його вимагає особливої старанності, — і без спеціальних пристосувань важко одержати якісний порох. |
| 10201 |
Тому Сайрес Сміт обрав виготовлення піроксиліну, тобто вибухової речовини, звичайно одержуваної з бавовняного паперу. Одначе можна обійтися і без бавовни, тому що вона застосовується тільки заради клітковини, що утримується в ній. |
| 10202 |
Бузини ж росло вдосталь біля гирла Червоного струмка, і поселенці заварювали замість кави ягоди цієї рослини, що належить до сімейства жимолостевих. Отже, треба було запастися серцевиною бузини, тобто клітковиною; інша речовина, необхідна для виготовлення піроксиліну, — паруюча азотна кислота. |
| 10203 |
Сайрес Сміт вирішив виготовляти і застосовувати піроксилін, хоч і визнавав досить значні його недоліки, а саме; нерівномірність дії, здатність швидко займатися (при ста сімдесяти градусах замість двохсот сорока) і, нарешті, миттєвий спалах, що може попсувати вогнепальну зброю. |
| 10204 |
Зате переваги піроксиліну в тому, що він не боїться вологи, не забруднює ствола рушниці та має вчетверо більшу вибухову силу, ніж порох. Щоб одержати піроксилін, досить занурити на чверть години клітковину в паруючу азотну кислоту, потім промити її у воді і просушити. |
| 10205 |
Сайрес Сміт мав тільки звичайну азотну кислоту, а не паруючу або міцну, тобто таку, що на вологому повітрі виділяє білуваті пари; але, замінивши паруючу азотну кислоту звичайною азотною кислотою, змішаною в пропорції трьох до п'яти з концентрованою сірчаною кислотою, інженер одержав би ті ж результати і дійсно домігся цього. |
| 10206 |
Отже, в остров'ян-мисливців незабаром з'явилася вибухова речовина, що при вмілому використанні чудово їм служила. На ту пору колоністи розорали три акри землі на плато Круговиду, а інші землі відвели під пасовища для онагрів. |
| 10207 |
Кілька разів ходили поселенці в ліс Жакамара й у ліси Далекого Заходу і приносили звідти розсаду дикоростучих овочів — шпинат, крес-салат, хрін, ріпу; незабаром, при вмілому догляді, овочі повинні були покращитися і урізноманітнити м'ясну їжу, якою поки що доводилося задовольнятися колоністам острова Лінкольна. |
| 10208 |
Крільчатник знаходився трохи вище Гліцеринового струмка, тому його мешканці не могли проникнути на заповідне плато і, отже, зашкодити молодим насадженням. На обмілині, розташованій серед берегових скель, поселенці збирали устриць і постійно поновлювали запас цих смачних молюсків. |
| 10209 |
Крім того, вони ловили рибу в озері й у ріці Віддяки; улов бував тепер щедрий, тому що Пенкроф встановив донні вудки з залізними гачками, і на них часто ловилася чудова форель і ще якась прекрасна риба, срібляста з жовтими цяточками. |
| 10210 |
Піщаний берег був увесь у горбках — там лежали яйця кулястої форми з твердою білою шкаралупою, білок яких не звертається, як білок пташиних яєць. Під дією сонячного тепла вилуплювалися малесенькі черепахи; яєць знаходили безліч, тому що одна черепаха може відкладати їх щорічно до двохсот п'ятдесяти. |
| 10211 |
Черепаховий суп, приправлений запашними травами й овочами із сімейства хрестоцвітих, приносив заслужені похвали Набу, який майстерно його варив. Потрібно згадати про одну щасливу обставину, що дозволила збільшити запас їжі на зиму. |
| 10212 |
У ріку Віддяки заплили косяки лососів — вони піднялися на кілька миль вгору за течією. Цієї пори самки, в пошуках зручних місць для нересту йдуть попереду самців, із шумом розсікаючи воду в ріках. Отже, сотні цих риб плили рікою. Поселенці спорудили кілька загат, і безліч лососів потрапило в полон. |
| 10213 |
Не одну сотню лососів виловили, засолили і сховали про запас, тому що взимку, коли ріки покриваються льодом, риболовля неможлива. Тоді ж Юпа, — він виявився дуже кмітливим, — підвищили до посади камердинера. |
| 10214 |
Втім, учитель з дивним терпінням і навіть запопадливістю навчав учня, а учень з разючою тямущістю застосовував знання, тлумачені вчителем. Зважте, яке задоволення одержали зненацька господарі Юпа. Якось під час обіду він взявся прислужувати за столом із серветкою в руці. |
| 10215 |
Він був такий спритний, такий уважний, так бездоганно виконував свої обов'язки — змінював тарілки, приносив страви, наливав напої, — робив, усе це з таким поважним виглядом, що поселенці від душі тішилися, а Пенкроф наказував з невимовним захватом. |
| 10216 |
Знадобиться, траплялося, зірвати плід із верхівки дерева, і Юп прожогом вилазить на саму верхівку; загрузне в грязюці колесо візка, — силачу Юпу варто тільки підштовхнути його плечем, і він негайно ж викотиться на гарну дорогу. |
| 10217 |
Недалеко від витоків Червоного струмка, біля підошви гори Франкліна, вирішили влаштувати кораль для жуйних тварин, — вони заважали б поселенцям біля Гранітного палацу; кораль призначався головним чином для муфлонів, які б давали колонії вовну для зимового одягу. |
| 10218 |
Щоранку колоністи, іноді всі разом, а частіше тільки Сайрес Сміт, Герберт і Пенкроф, вирушали до витоків Червоного струмка, немов здійснюючи розважальну прогулянку, тому що всі п'ять миль онагри везли їх по дорозі, недавно прокладеній під зеленими склепіннями дерев і названій Дорогою в кораль. |
| 10219 |
Друзі обрали великі луки, що лежали між двома відрогами гори. Ділянка ця, подекуди поросла деревами, була дуже зручна. Її не тільки захищали гори, але й перетинав струмочок, який починався на одному зі схилів і впадав до Червоного струмка. |
| 10220 |
Трава там росла соковита, а поодинокі дерева не заважали вітерцю гуляти лугом. Треба було оточити ділянку таким високим частоколом, щоб тварини, навіть найпрудкіші, не могли через нього перестрибнути, і підвести огорожу з двох боків до відрогів гірського кряжа. |
| 10221 |
Інженер намітив межі кораля; тепер вимагалося рубати дерева для частоколу; але колоністи, прокладаючи дорогу, вже звалили чимало дерев, їх і перевезли сюди, зробили не одну сотню паль і міцно-преміцно забили в землю. |
| 10222 |
У передній частині частоколу проробили досить широкі двостулкові ворота, збиті з товстих дощок і брусів. Колоністи трудилися тижнів три і не тільки обгородили кораль частоколом, але й побудували під керівництвом Сайреса Сміта місткі сараї з дощок — притулок для худоби. |
| 10223 |
Намагалися спорудити все ґрунтовно, тому що муфлони сильні, і колоністи побоювалися, що в неволі вони шаленітимуть. Палі, загострені вгорі і для міцності обвуглені, скріпили поперечними брусами, а додаткові підпірки робили частокіл ще міцнішим. |
| 10224 |
З коралем закінчили, тепер випадало влаштувати облаву на жуйних тварин біля підніжжя гори Франкліна, на луках, де вони паслися. 7 лютого, в ясний літній день, усі взяли участь в облаві: Дуже прислужилися обидва онагри, вже досить добре об'їжджені, на них скакали верхи Гедеон Спілет і Герберт. |
| 10225 |
Уся справа зводилася до того, щоб оточити муфлонів та кіз і, поступово звужуючи коло, погнати їх до коралю. Сайрес Сміт, Пенкроф, Наб і Юп розташувалися по різні боки виярку, а вершники і Топ кружляли навколо кораля на відстані півмилі. |
| 10226 |
У цій частині острова водилося безліч муфлонів; ці красиві тварини, з великими рогами і довгою сіруватою вовною, були не більшими лані і скидалися на аргалів або диких баранів. Мисливці дуже втомилися на облаві. |
| 10227 |
Скільки вони метушилися, бігали туди-сюди, скільки кричали! Колоністи оточили цілу сотню муфлонів, але тварини почали розбігатися, череда зменшилася втричі, й до коралю вдалося пригнати усього лише тридцять баранів і десять диких кіз; тварини побачили відкриті ворота і, мабуть, уявивши, що знайшли шлях до порятунку, ринулися туди та й потрапили в полон. |
| 10228 |
Загалом, усе пройшло вдало, і нарікати поселенцям не випадало. Самок виявилося більше, і деякі повинні були незабаром принести приплід. Не виникало сумнівів, що череда збільшиться і поселенці одержать вдосталь вовни і шкіри. Увечері мисливці повернулися до Гранітного палацу, знемагаючи від утоми. |
| 10229 |
Все ще не вдавалося обстежити одну ділянку острова Лінкольна — півострів Звивистий, покритий густими лісами, де водилися хижаки; Гедеонові Спілету дуже хотілося позбутися їх у своїх володіннях. До настання холодів друзі ретельно вирощували дикоростучі овочі, пересаджені з лісу на плато Круговиду. |
| 10230 |
Герберт завжди приносив зі своїх екскурсій різні корисні рослини: то цикорій, з насіння якого можна вичавлювати чудову олію; то звичайний щавель, протицинготними властивостями якого не варто було зневажати; давав він і цінні коренеплоди, вирощувані за всіх часів у Південній Америці, — картоплю, якої тепер налічують понад двісті, сортів. |
| 10231 |
За городом стежили, його ретельно поливали, дбайливо охороняли від птахів; на грядках росли салат, картопля, щавель, ріпа, редька та інші хрестоцвіті. Земля на плато була дивовижно родюча, і поселенці сподівалися, що зберуть рясний врожай. |
| 10232 |
До кінця літа па пташиному дворі завелися самець і самка дрохв, з породи дрохв-красунь, з пишним оперенням, схожим на пелеринку, дюжина великих широконосок з наростами по обидва боки дзьоба і чудові Дикі індики, які нагадували мозамбіцьких індиків, — вони з поважним виглядом, немов пишаючись своїм чорним пір'ям, гребінцем і зобом, походжали берегом озера. |
| 10233 |
Отже, все йшло успішно завдяки енергії мужніх і розумних людей. Звичайно, провидіння багато в чому підтримувало їх, а головне — поселенці, сповідуючи мудру заповідь, самі допомагали собі, а вже потім сподівалися на небеса. |
| 10234 |
Увечері, після пекучого літнього дня, в ту годину, коли з моря дув легкий вітерець, колоністи любили посидіти, закінчивши роботи на плато Круговиду, під навісом з кучерявих рослин, власноручно посаджених Набом. |
| 10235 |
Вони вели бесіду, ділилися знаннями, мріяли про майбутнє, а грубуваті, добродушні жарти моряка вносили веселощі в цей маленький світ, у якому незмінно панувала цілковита злагода. Говорили вони і про свою батьківщину, про дорогу їхньому серцю Америку. |
| 10236 |
Чи триває досі Громадянська війна між Північчю та Півднем? Не може бути, щоб вона ще продовжувалася. Ричмонд, без сумніву, швидко здався генералу Гранту! Падіння столиці рабовласницьких штатів, мабуть, і послужило заключним актом кривавої битви. |
| 10237 |
Незабаром 24 березня — річниця того дня, коли повітряна куля викинула їх на ці, нікому невідомі береги. Тоді вони пережили катастрофу і не знали, чи вдасться їм врятувати в боротьбі зі стихіями своє жалюгідне життя. |
| 10238 |
А тепер завдяки знанням свого керівника, завдяки своєму власному розуму вони перетворилися на колоністів; у них є зброя, знаряддя, інструменти, прилади; вони зуміли поставити собі на службу тварин, рослини і мінерали острова, тобто всі три царства природи. |
| 10239 |
Часом яке-небудь зауваження Герберта або кумедна витівка Пенкрофа викликали в нього посмішку, але завжди й усюди він міркував про ті незрозумілі явища, про ту дивну загадку, таємницю якої не міг осягти! Першого ж березневого тижня погода змінилася. |
| 10240 |
На початок місяця припала повня й усе ще стояла нестерпна спека. Відчувалося, що повітря насичене електрикою; виникали побоювання, що на досить довгий час затягнеться період дощів і гроз. І дійсно, 2 березня із шаленою силою гримнув грім. |
| 10241 |
Побачивши, що йде град, а деякі градини були завбільшки як голубине яйце, Пенкроф забив на сполох: його хлібне поле наражалося на велику небезпеку. І він негайно побіг на поле, де колосся вже підняло зелені голівки, і прикрив його полотнищем від оболонки аеростата. |
| 10242 |
Моряка теж добряче побив град, але він не скаржився. Погана погода протрималася з тиждень, і весь цей час безперервно гримів грім. Гроза вибухала за грозою, — тільки затихне одна, не відгудуть ще глухі гуркоти грому за обрієм, а вже лунають нові шалені удари. |
| 10243 |
Блискавки зиґзаґами прорізали небо, спалили чимало дерев на острові, а серед них і величезну сосну, що піднімалася біля озера, на галявині лісу. Двічі-тричі блискавка вдарила в піщаний берег і розплавила пісок, перетворивши його на скло. |
| 10244 |
Інженер влаштував токарський верстат і виточив на ньому деяке туалетне приладдя і кухонне начиння; зробив він і ґудзики, необхідні колоністам. Вони змайстрували козли для зброї, яку утримували з рідкісною акуратністю, шафи і полиці. |
| 10245 |
Про дядечка Юпа теж не забули: біля головного складу йому відвели окрему кімнатку, схожу на каюту, з підвісним ліжком, покритим підстилкою, — там йому було дуже затишно. Юп, дійсно, до тонкощів знав свої обов'язки. |
| 10246 |
Він витрушував одяг, повертав рожен, підмітав кімнати, прислужував за столом, складав дрова і, що особливо захоплювало Пенкрофа, перед сном завжди підгортав ковдру високоповажного моряка. Здоров'я у всіх членів маленької колонії — двоногих і дворуких, чотирируких і чотириногих — було чудовим. |
| 10247 |
Жили колоністи на свіжому повітрі, у краю з гарним, помірним кліматом, займалися розумовою і фізичною працею; їх не лякали хвороби. І справді, всі почувалися чудово. Герберт за цей рік виріс на два дюйми. |
| 10248 |
Коли в нього залишався час, вільний від роботи, він учився; юнак прочитав усі книги, знайдені в ящику, а після практичних занять, безпосередньо пов'язаних з життям на острові, він звертався до інженера або журналіста, і ті з радістю допомагали йому поповнювати освіту: Сайрес Сміт — в галузі науки, Гедеон Спілет — у знанні мов. |
| 10249 |
Інженеру палко хотілося передати юнакові все те, що він знав, наставити його і прикладом, і словом; до честі Герберта варто сказати, що він зробив великі успіхи, займаючись зі своїм учителем. Буря стихла 9 березня, але так і не вигодинилося до кінця цього останнього літнього місяця. |
| 10250 |
Сильні електричні розряди порушували спокій атмосфери, небо не повернуло колишньої ясності, майже весь час лив дощ і клубочився туман, випало усього лише три-чотири дні, сприятливих для всіляких походів. На ту пору самка онагра привела дитинча, на подив, міцне — теж самку. |
| 10251 |
У коралі збільшувалося і поголів'я муфлонів: у сараях бекали ягнята, на превелику радість Наба і Герберта, — кожен з них мав улюбленців серед малечі. Поселенці спробували приручити пекарі, і експеримент вийшов вдалим. |
| 10252 |
Біля пташиного двору спорудили хлів, і незабаром там з'явилися поросята, які прагнули прилучитися до цивілізації, тобто відгодуватися завдяки турботам Наба. Дядечкові Юпу доручили носити їм щодня їжу — помиї, кухонні покидьки, і він сумлінно викопував свої обов'язки. |
| 10253 |
Правда, іноді він потішався над своїми підопічними і тягав їх за хвостики, але робив це люблячи, а не зозла — його дуже розважали хвостики, скручені колечком, немов іграшкові, адже натура в нього була зовсім дитяча. |
| 10254 |
Якось у березні Пенкроф нагадав інженеру про одну його обіцянку, яку той досі не виконав. І дійсно, у розпорядженні інженера була природна сила, яку можна використати без особливих зусиль, щоб пустити в хід підйомник. |
| 10255 |
За допомогою довгої мотузки, що звисала до землі та дозволяла вмикати і вимикати гідравлічний пристрій, можна було піднятися в кошику до дверей Гранітного палацу. Сімнадцятого березня, на радість усім, підйомник запрацював вперше. |
| 10256 |
Топ був просто в захваті від удосконалення: адже він не міг змагатися у спритності з дядечком Юпом і з зусиллям дряпався по сходинках; часом Набу і навіть Юпу доводилося нести його на спині, коли вони піднімалися до Гранітного палацу. |
| 10257 |
Виникло багато ускладнень, і після кількох марних спроб йому все-таки вдалося влаштувати майстерню для виготовлення скла, — Гедеон Спілет і Герберт, справжні помічники інженера, не виходили з неї кілька днів. До складу скла входять пісок, крейда і сода (вуглекислий або сірчанокислий натрій). |
| 10258 |
На березі було скільки завгодно піску, з покладів вапняку поселенці добували крейду, з водоростей — соду, із сірчаного колчедану — сірчану кислоту, а з земних надр — кам'яне вугілля для нагрівання печі до потрібної температури. Отже, у Сайреса Сміта було все необхідне для виробництва скла. |
| 10259 |
Виявилося, що найскладніше виготовити «тростину» склодува — залізну трубку п'яти-шести футів завдовжки, одним кінцем якої набирають розплавлену скляну масу. Але Пенкроф узяв тонку довгу смугу заліза, згорнув її на зразок рушничного ствола — вийшла трубка, якою колоністи незабаром і скористалися. |
| 10260 |
Двадцять восьмого березня піч розжарили. Сто частин піску, тридцять п'ять крейди, сорок сірчанокислого натрію змішали з двома-трьома частинами вугільного порошку і цю масу поклали в тиглі з вогнетривкої глини. |
| 10261 |
Коли все це розплавилося під дією високої температури в печі, точніше, перетворилося на грузьке місиво, Сайрес Сміт набрав у трубку трохи скляної маси і почав її перемішувати на заздалегідь приготованій металевій пластині, надаючи масі форму, зручну для дуття; потім він простягнув трубку Герберту і запропонував йому подути в неї. |
| 10262 |
Отже, вдалося видути скляний циліндр із двома напівсферичними поверхнями на кінцях, їх без зусиль зрізали гострим ножем, змоченим у холодній воді; таким же способом розрізали циліндр вздовж, знову нагріли і, розм'якшивши, поклали на металеву пластину, потім розкачали дерев'яною качалкою. |
| 10263 |
Все йшло в хід, навіть якщо погано виходило. Пенкроф теж випросив дозволу «подути», — і яке ж це дало йому задоволення! Правда, він дув з такою силою, що його витвори набували найдивовижніші форми, щиро його захоплюючи. |
| 10264 |
Того дня Сайрес Сміт і Герберт пішли на полювання в ліси Далекого Заходу, на лівий берег ріки Віддяки; як завжди, юнак ставив інженеру безліч запитань, на які той із задоволенням відповідав. Але полювання, як і будь-яка справа, вимагає уваги, інакше успіху не досягнеш. |
| 10265 |
Він розрубав стовбур дерева, що складався з пористої кори і борошнистої серцевини, яка поросла волокнами, розділеними концентричними кільцями з тієї ж речовини. Крохмаль був просочений клейким соком, неприємним на смак, але він легко видалявся. |
| 10266 |
Інженер влаштував прес, вичавив клейкий сік, змішаний із крохмалистою речовиною, і одержав чимало борошна; в руках Наба воно перетворилося на печиво і пудинги. Смак хліба нагадував їм справжній пшеничний хліб. |
| 10267 |
Тому доводилося часто до них навідуватися; їздили у візку, вірніше в легкій колясці, що його замінила; коли наставала черга Пенкрофа, він брав із собою Юпа і змушував його правити; Юп ляскав батогом, виконуючи доручену йому справу зі звичайною своєю кмітливістю. |
| 10268 |
Але любов до батьківщини володіє серцем людини з нездоланною силою, і якби поселенці помітили корабель, то почали б подавати сигнали, привертаючи увагу команди, і вибралися б... А поки вони жили безжурним життям і скоріше боялися, ніж хотіли, щоб його порушили які-небудь події. |
| 10269 |
Наступного дня за допомогою секстана зробили необхідні обсервації, щоб перевірити координати, визначені інженером раніше. таким, чином, незважаючи на недосконалий спосіб вимірів, Сайрес Сміт від початку визначив координати з-такою точністю, що його помилка не перевищила п'яти градусів. |
| 10270 |
Герберт приніс атлас, виданий, мабуть, у Франції, — тому що географічні назви були французькою мовою. Розгорнули карту Тихого океану; інженер з циркулем у руці зібрався визначити місце розташування острова. Якщо Пенкрофу спадала на думку яка-небудь ідея, він не заспокоювався, поки її не втілював. |
| 10271 |
Задумав він, наприклад, дістатися до острова Табора, для цього знадобилося досить велике судно, — і ось довелося взятися за кораблебудування. Інженер, підтриманий моряком, зупинився на такому проекті. |
| 10272 |
Довжина судна дорівнюватиме тридцяти п'яти футам, ширина — дев'яти, що додасть йому швидкохідності, якщо вдало вийдуть обведення й осідання виявиться нормальним: воно не повинно перевищувати шість футів, одначе судну для стійкості потрібно досить глибоко сидіти у воді. |
| 10273 |
Палубу вирішили наслати суцільну, від носа до корми, приладнавши в ній два люки, влаштувати спуск до двох кают, розділених непроникними перегородками, оснастити судно, як великий шлюп, — косим ґротом і клівером, тобто вітрилами, якими легко управляти, маневрувати під час шторму або йти круто в бейдевінд. |
| 10274 |
І, нарешті, вирішили, що корпус збудують з високим надводним бортом, дошки зовнішньої обшивки будуть з'єднані впритул, а не накладені одна на одну; обшивку судна припасують до фальшивих шпангоутів, а потім прикріплять до набору судна. |
| 10275 |
З якого ж дерева спорудити його? В'язів і сосон вдосталь росте на острові. Зупинилися на сосні, — правда, дерево це, за виразом тесль, надто вже «кілке», зате обробляти його легко і сосна не боїться води. |
| 10276 |
Продумавши все до дрібниць, поселенці вирішили, що суднобудуванням займуться тільки Сайрес Сміт і Пенкроф, тому що до весни залишалося ще цілих півроку. Гедеон Спілет і Герберт, як і раніше полюватимуть, а Наб і його помічник, дядечко Юп, — виконуватимуть свої господарчі обов'язки. |
| 10277 |
А тиждень потому в природному заглибленні між Нетрями і гранітним кряжем, там, де знаходилася верф, уже лежав тридцятип'ятифутовий брус — киль судна з ахтерштевнем позаду і форштевнем попереду. Сайрес Сміт взявся до роботи зі знанням справи. |
| 10278 |
Він знався на кораблебудуванні, як і багато на чому іншому, і насамперед зробив креслення судна. Правда, він мав чудового помічника — Пенкроф кілька років працював на Бруклінських верфях і добре тямив у суднобудуванні. |
| 10279 |
Після ретельних розрахунків і довгих міркувань вони вирішили зробити додаткові шпангоути. Пенкроф, зрозуміло, натхненно взявся за будівництво судна і готовий був працювати без перепочинку. Але заради однієї справи він якось, правда лише на день, пішов зі стапеля. |
| 10280 |
Відбулося це 15 квітня, коли він вдруге зібрав урожай пшениці. Врожай був дуже гарний, як і першого разу, — скільки передбачалося, стільки й зібрали зерна. Тому втретє під хлібне поле відвели ділянку, значно ширшу, ніж колись, і найретельніше обробили землю, посіяли пшеницю. |
| 10281 |
Покінчивши з цією справою, Пенкроф знову взявся за будівництво судна. А Гедеон Спілет і Герберт весь цей час полювали в околицях або заглиблювалися в невідомі нетрі лісів Далекого Заходу, тримаючи напоготові рушниці, заряджені кулями. |
| 10282 |
Досліджувати лісові хащі виявилося справою надзвичайно важкою, і журналіст завжди брав із собою компас, тому що сонячні промені із зусиллям пробивалися крізь густі гілки й легко можна було заблукати. Дичини, зрозуміло, тут траплялася менше, тому що звірам і птахам не вистачало простору. |
| 10283 |
І все-таки наші мисливці в другій половині квітня підстрелили трьох великих травоїдних. То були сумчасті ведмеді (поселенці вже якось бачили таких ведмедів на північному березі озера); тварини спробували сховатися від мисливців за густими гілками, але були вбиті влучними пострілами. |
| 10284 |
Мисливці принесли шкіри до Гранітного палацу, обробили сірчаною кислотою, видубили, і вони стали придатні для використання. Одного разу під час полювання трапилася коштовна знахідка, правда, зовсім в іншому дусі; честь відкриття належала Гедеонові Спілету. Сталося це 30 квітня. |
| 10285 |
Мисливці зайшли на південно-західну частину лісу Далекого Заходу, причому журналіст, випередивши Герберта кроків на п'ятдесят, опинився на галявинці — дерева там немов розступилися і дали дорогу сонячним променям. |
| 10286 |
На це пішло два місяці, все вдалося зробити так, що Пенкроф нічого й не помітив: його поглинали кораблебудівні клопоти і тільки пізно ввечері він повертався додому. Першого травня морякові все-таки довелося перервати улюблену роботу і разом зі своїми товаришами пополювати на рідкісну тварину. |
| 10287 |
І Пенкроф, зітхаючи, взявся за роботу, тому що кожний матрос у душі рибалка, а якщо задоволення від риболовлі прямо пропорційне улову, то поміркуйте самі, які почуття переповнюють гарпунника, коли він бачить кита. |
| 10288 |
Спостереження за твариною велося то з плато Круговиду, то з вікон Гранітного палацу; коли Герберт і Гедеон Спілет не полювали, вони щохвилинно дивилися в підзорну трубу, як і Наб, який іноді відходив від плити. |
| 10289 |
Кит потрапив до великої бухти З'єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Пазура; він рухався за допомогою свого дивно могутнього хвостового плавця, на який налягав, просуваючись вперед якимись стрибками і розвиваючи швидкість, що сягала часом дванадцяти миль за годину. |
| 10290 |
Іноді він так близько підходив до острова, що його можна було добре роздивитися. Виявилося, що це справжній південний кит, він був чорного кольору, голову мав приплюснуту більше, ніж у китів Північної півкулі. |
| 10291 |
Що ж він викидає — пару чи воду? Є припущення, що це пара, яка перетворюється на воду, стикаючись з холодним повітрям, і осідає, розсипаючись бризками. Отже, величезний ссавець займав усі помисли колоністів. Особливо приваблював кит Пенкрофа, навіть відволікав його від роботи. |
| 10292 |
Скінчилося тим, що наш моряк почав думати тільки про одне: як би спіймати кита, — так заборонений плід вабить дитину. Моряк навіть уві сні бачив кита, і якби мав спорядження гарпунника та був би готовий бот, він, звичайно, не роздумуючи, вирушив би у море слідом за китом. |
| 10293 |
Герберт і Гедеон Спілет, які вже зібралися на полювання, облишили рушниці, Пенкроф кинув сокиру, Сайрес Сміт і Наб приєдналися до друзів, і всі побігли до місця, де лежав кит. Вода спала, а він залишився на піщаній обмілині біля мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. |
| 10294 |
Очевидно, китові нелегко було звідти вибратися. так чи інакше, друзі вирішили, не гаючи часу, відрізати йому всі шляхи до відступу. Прихопивши піки, кілки із залізними вістрями, колоністи побігли до мису. |
| 10295 |
Ось вони проминули міст через ріку Віддяки, перебралися на правий берег ріки, ось ідуть по піску, а за двадцять хвилин — вони вже біля величезної тварини, над якою хмарою кружляють птахи. Чудовисько лежало на обмілині, не било хвостом, не намагалося спливти; поки приплив був ще високий. |
| 10296 |
І правда, вихопивши гарпун, що встромився в бік киту, Пенкроф прочитав наступний напис: Виявилося, що вони знайшли самку кита, — з її сосків бігло молоко, а молоко це, на думку натураліста Диффенбаха, цілком заміняє коров'яче, від якого не відрізняється ні за смаком, ні за кольором, ні за густотою. |
| 10297 |
Пенкроф колись служив на китобійному судні, тому тушу розібрали за його вказівками і всіма правилами; заняття було не з приємних і тривало три дні, але жоден колоніст не відмовився від роботи — навіть Гедеон Спілет, що, як заявив Пенкроф, «зуміє з усього викрутитись». |
| 10298 |
Сало розрізали на рівні скиби по два з половиною фута завтовшки, потім їх розділили на шматки вагою, мабуть, тисячу фунтів і розтопили у величезних глиняних чанах, привезених колоністами до місця роботи, тому що їм не хотілося забруднювати околиці плато Круговиду; жиру витопили на третину менше. |
| 10299 |
У пащі кита з двох боків верхньої щелепи звисало по ряду еластичних рогових пластинок, їх було близько восьмисот. Пластинки звужувалися донизу, і їхні ряди нагадували дві величезні «гребінки» із зубами по шість футів завдовжки. |
| 10300 |
Ці гребінки затримували безліч мікроскопічних тварин, рибок і молюсків, якими харчується кит. Нарешті закінчення роботи дало задоволення. Залишивши тушу на розтерзання ненажерливим птахам, під дзьобами яких вона мала навіки зникнути, колоністи повернулися додому до своїх щоденних справ. |
| 10301 |
Одначе Сайрес Сміт не відразу відновив спорудження судна, а взявся щось майструвати; дивлячись на нього, колоністи згоряли від цікавості. Він узяв дюжину пластинок китового вуса, розрізав кожну на шість рівних частин і відточив кінці. |
| 10302 |
Пенкроф працював з надзвичайною наснагою і тільки завдяки своєму могутньому здоров'ю міг переборювати втому; а тим часом товариші, у нагороду за всі його зусилля, готували йому приємний сюрприз, і 31 травня йому випало пережити мало не найбільшу радість у житті. |
| 10303 |
Пенкроф раптом підхопився, і його широке добродушне обличчя сполотніло: він побачив, що журналіст простягає йому набиту люльку, а Герберт — вуглинку. Моряк, хотів щось сказати, але не міг вимовити ні слова; він схопив люльку, підніс її до губ, прикурив об вуглинку і зробив кілька затяжок. |
| 10304 |
Зрозуміло, що в Сайреса Сміта не було ні чесальної, ні тіпальної, ні прасувальної, ні прокатної, ні сукальної, ні прядильної машини, ні механічної прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб виготовити тканину, і йому довелося обійтися найпростішими засобами, так щоб не ткати і не прясти. |
| 10305 |
Він і справді вирішив просто скористатися тим, що вовна, коли її розгортаєш, звалюється, волокна її зчіплюються і переплітаються, — у такий спосіб виготовляють повсть. Отже, повсть можна одержати найпростішим способом і, валяючи вовну, щоб мати грубу, але дуже теплу матерію. |
| 10306 |
Інженер за допомогою своїх товаришів, враховуючи і Пенкрофа, якому ще раз довелося кинути спорудження бота, взялися за підготовчі роботи: треба було очистити вовну, просякнути маслянистими і жирними речовинами, що називаються «жиропотом». |
| 10307 |
Вовну знежирили так: занурили її в чани, наповнені водою, нагрітою до сімдесяти градусів, і протримали там добу; потім ретельно промили в содовому розчині, вичавили під пресом, і вовна була готова для валяння, тобто для виробництва повсті — щільної, хоча й грубої матерії, що не дуже цінується в промислових центрах Європи й Америки, але досить дорога на «ринках острова Лінкольна». |
| 10308 |
Повсть відома здавна — перші сукна виготовлялися за тим же способом, до якого вдався Сайрес Сміт. Пізнання в області техніки дуже виручили інженера, коли він почав конструювати валяльну машину; для роботи сукновальні він мистецьки застосував не використану доти рушійну силу водоспаду. |
| 10309 |
Вал, обладнаний кулачками, які по черзі то піднімали, то опускали вертикальні вальці, шухляди, призначені для вовни, по-якій і били ці вальці, міцна дерев'яна рама, що з'єднує весь пристрій, — ось яка була ця машина протягом багатьох століть, поки винахідники не замінили вальці компресорами, поки не перестали валяти вовну, а почали її прокочувати. |
| 10310 |
Сайрес Сміт керував роботою, і все йшло пречудово. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою для того, щоб шерстинки стали слизькими і м'якими, краще зчіплювалися одна з одною і не рвалися б при валянні; із сукновальні виходили товсті полотнища повсті. |
| 10311 |
Що й казати, далеко йому було до тканини з вовни мериносів, до мусліну, шотландського кашеміру, до штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкого сукна, фланелі. То була «лінкольнська повсть»; промисли острова Лінкольна розширилися. |
| 10312 |
Колоністи мали добротний одяг, спали вони під ковдрами і могли без страху зустріти зиму. У двадцятих числах червня настали справжні холоди, і Пенкрофу, на превеликий жаль, довелося відкласти спорудження бота; втім, він вирішив за будь-яку ціну закінчити його до весни. |
| 10313 |
Його невідступно переслідувала одна думка — обстежити острів Табор, хоча Сайрес Сміт не схвалював цю подорож, вважаючи, що вона починається з безпідставної цікавості, — хто ж міг допомогти їм на скелястому острівці, пустельному і ненаселеному. |
| 10314 |
А що, коли бот, потрапивши у відкрите море, не дістанеться до Табору, а повернутися на острів Лінкольна не зможе? Що тоді станеться з ним посередині грізного океану, повного небезпек? Сайрес Сміт часто говорив про це з Пенкрофом, але моряк з якоюсь незрозумілою впертістю відстоював свою витівку, мабуть, сам не усвідомлюючи, звідки така його впертість. |
| 10315 |
На цьому і перервалася розмова, але вона відновлювалася не раз, одначе Сайрес Сміт і моряк не переконали один одного. Сніг випав наприкінці червня. Поселенці заготовили в коралі чималий запас корму, тому відпала необхідність їздити туди щодня, і вони вирішили навідуватись раз на тиждень. |
| 10316 |
Знову розставили пастки і вперше випробували на ділі знаряддя Сайреса Сміта. Кільця з китового вуса, покриті льодом і густо змазані жиром, розкидали біля галявини лісу в тому місці, де звичайно проходили звірі, прямуючи до озера. Інженер був задоволений — винахід алеутських рибалок діяв чудово. |
| 10317 |
На приманку спіймалося близько дюжини лисиць, кілька кабанів і навіть один ягуар: пластинки китового вуса пропороли їм шлунок. Варто розповісти про те, як колоністи вперше спробували встановити зв'язок із зовнішнім світом. |
| 10318 |
Але хіба можна сподіватися на голубів або на пляшку: адже острів віддалений від інших земель на тисячу двісті миль! Сподівання скидалося б на божевілля. Тридцятого червня поселенці не без зусиль спіймали альбатроса, — Герберт легко поранив його в лапу, вистріливши з рушниці. |
| 10319 |
Герберту дуже хотілося зберегти прекрасного птаха, — рана у нього швидко загоїлась, і юнак мріяв його приручити, — але Гедеон Спілет переконав його, що не можна зневажати можливістю подати про себе звістку на узбережжя Тихого океану й втратити такого гінця, і Герберту довелося змиритися: якщо альбатрос прилетів із краю, населеного людьми, то варто його випустити на волю — він повернеться в рідні місця. |
| 10320 |
Можливо, Гедеон Спілет, у душі якого іноді прокидався «газетяр», готовий був віддати на відкуп випадку захоплюючий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Гучний успіх чекав на постійного кореспондента! Читачі виривали б один в одного номер газети зі статтею, якби вона потрапила до головного редактора, високоповажного Джона Бенета! Мішечок прив'язали до шиї, а не до лапи альбатроса, тому що він любить відпочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого вісника випустили на волю, і колоністи не без хвилювання стежили за його польотом, доки він не зник у мрячній далечіні, на заході. |
| 10321 |
Колоністи блаженствували, коли, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами, за чашкою «кави» з бузини, покурювали люльки із запашним тютюном і слухали, як за вікнами Гранітного палацу завиває буря. |
| 10322 |
І вони завжди говорили про свою батьківщину, далеких друзів, могутню американську республіку, її зростаюче значення, і Сайрес Сміт, який добре орієнтувався у внутрішній політиці Сполучених Штатів, чимало розповідав, ділився з друзями висновками, припущеннями, і всі слухали його з найжвавішою цікавістю. |
| 10323 |
Топ, як і колись, з гавкотом крутився навколо колодязя в кінці внутрішнього коридору. Орангутанг справді підтримував собаку; він неприховано був чимось збуджений, — дивна справа, здавалося, начебто обоє стривожені, але не роздратовані. Мавпа і собака притихли. |
| 10324 |
Температура не опускалася так низько, як минулої зими, морози не перевищували восьми градусів за Фаренгейтом (13°33′ нижче нуля за Цельсієм). Але хоча зима й була не дуже холодна, зате лютували бурі, дули вітри. Бурхливі хвилі не раз із шаленою силою підступали до Нетрів. |
| 10325 |
Колоністи милувалися величним видовищем, дивлячись з вікон будинку, як хвилі, схожі на гори, йдуть приступом на берег, як вони відступають, підкидаючи фонтани бризок, як у безсилій люті шаленіє океан, як грізні вали в сліпучо білій піні заливають піщаний берег. |
| 10326 |
Здавалося, що гранітний кряж виступає з морської безодні у бризках піни, що злітала на сто футів угору. Важко і небезпечно було ходити по дорогах: коли бурхала буря — вітер часом валив дерева. І все-таки колоністи неодмінно раз на тиждень вирушали в кораль. |
| 10327 |
На щастя, коралю, захищеному південно-східними відрогами гори Франкліна, скажені урагани не завдали особливих збитків, вони немов щадили дерева, будівлі та частокіл. Зате пташник, розташований на плато Круговиду і, отже, відкритий східним вітрам, суттєво постраждав. |
| 10328 |
Двічі скинуло голубник, звалило огорожу. Усе це вимагало перебудови, зміцнення, оскільки колоністи зрозуміли, що острів Лінкольна розташований у найбурхливішій частині Тихого океану. Здавалося, він є центром притягання могутніх циклонів, що нерідко шмагали його, як хлист шмагає дзиґу. |
| 10329 |
Тільки в даному випадку дзиґа не рухалася, а хлист крутився. Настав серпень, і першого ж тижня буря почала стихати, небо дало людям спокій, втрачений, як ще недавно здавалося, назавжди. Стало тихо, але значно холодніше, і градусник Фаренгейта показував вісім градусів нижче нуля (-22° за Цельсієм). |
| 10330 |
Третього серпня колоністи почали давно задуманий похід у південно-східну частину острова, до Качиного болота. Їх вабила дичина, якої взимку там водилось вдосталь: дикі качки, бекаси, чирки, нирки, шилохвости; вирішили присвятити день полюванню. |
| 10331 |
У поході взяли участь не тільки Гедеон Спілет і Герберт, але й Пенкроф з Набом. Тільки Сайрес Сміт, пославшись на зайнятість, залишився в будинку. Отже, мисливці вирушили на болото дорогою, що веде до порту Повітряної кулі, пообіцявши повернутися до вечора. Їх супроводжували Топ і Юп. |
| 10332 |
Чому Топ так часто крутиться довкола нього? Чому так дивно гавкає, чому тривожно підбігає до отвору? Чому і Юп розділяє занепокоєння Топа? Можливо, підземні відгалуження йдуть від колодязя, що з'єднувався з морем, до інших частин острова? Усе це й хотів з'ясувати Сайрес Сміт, нікого не посвячуючи у свої сумніви. |
| 10333 |
Він вирішив досліджувати колодязь, коли всі підуть з будинку, і, нарешті, випала нагода. Було неважко спуститися всередину колодязя мотузковою драбиною, якою колоністи не користувалися відтоді, як установили підйомник; її довжини цілком вистачало. |
| 10334 |
Інженер притяг драбину до колодязя, діаметр отвору якого був майже шість футів, і, міцно-преміцно прив'язавши за верхній кінець, скинув униз. Потім він запалив ліхтар, озброївся карабіном, заткнув за пояс ножа і почав спускатися по сходинках. |
| 10335 |
Подумавши про це, інженер освітив ліхтарем усі ці виступи, але не знайшов жодного сліду, жодної щербини, ніщо не говорило про те, що по них, як по сходах, хто-небудь піднімався. Сайрес Сміт спустився ще глибше, висвітлюючи кожну п'ядь стіни. Він не помітив нічого підозрілого. |
| 10336 |
Діставшись до останніх сходинок, інженер відчув під ногами воду, що в ту мить була зовсім спокійною. Ні тут, біля її поверхні, ні в стінах не виднівся підземний хід, що вів би від колодязя до якої-небудь частини острова. Сайрес Сміт простукав стіну руків'ям ножа і визначив, що порожнеч немає. |
| 10337 |
Жодна жива істота не могла б прокласти собі дорогу в суцільному граніті; щоб потрапити на дно колодязя, а потім піднятися вгору, треба було пройти по каналу, затопленому водою, який з'єднує цей колодязь з морем під скелястим берегом, а де могли зробити лише морські тварини. |
| 10338 |
До їхнього житла війнуло смачним — пахли страви, мистецьки приготовані Набом і журналістом; одначе не всю дичину, підстрелену на болоті, заготовили про запас, зберегли птахів і свіжими, на морозі; колоністи ласували печенею з диких качок та іншої дичини і нахвалювали, заявляючи, що немає на світі нічого смачнішого, ніж водяний птах. |
| 10339 |
Весь цей тиждень Пенкроф за допомогою Герберта, який спритно орудував голкою, зшивав вітрила і працював з такою ретельністю, що незабаром все було готове. На снасті пішли троси, з яких колись сплели сітку, знайдену разом з оболонкою повітряної кулі. |
| 10340 |
Канати і троси відрізнялися чудовою якістю, і моряк ними скористався. Вітрила зміцнили; тросів вистачило щоб виготовити фал, ванти, шкоти та інший такелаж. За порадою Пенкрофа, Сайрес Сміт виточив на токарському верстаті необхідні блоки. |
| 10341 |
До тридцяти семи зірок, що символізують тридцять сім штатів на прапорах американських суден, моряк додав тридцять восьму — зірку «штату Лінкольна», адже він вважав, що острів уже приєднаний до американської республіки. |
| 10342 |
А поки прапор не здійнявся на судні, колоністи під триразове «ура» підняли його над головним входом до Гранітного палацу. Тим часом зима закінчувалася, і поселенці сподівалися, що й друга зима мине без особливих подій, як раптом в ніч на 11 серпня плато Круговиду ледве не зазнало спустошення. |
| 10343 |
Поселенці, втомлені денною працею, спали міцним сном, але близько четвертої години ранку їх розбудив гавкіт Топа. Цього разу собака не бігав з гавкотом навколо колодязя, а кидався на двері, немов хотів їх виламати. Юп пронизливо волав. Але собака загавкав ще лютіше. |
| 10344 |
Усі поспіхом одяглися і, відкривши вікна, подивилися вниз. Перед їхніми очима розстелявся сніговий покрив, що ледве білів у пічній пітьмі. Колоністи нічого не помітили, але в темряві лунав дивний гавкіт. Зрозуміло, що на берег вдерлись якісь звірі, але їх неможливо було роздивитися. |
| 10345 |
Сайрес Сміт і його товариші квапливо обмінялися декількома словами. Всі зрозуміли, що якісь невідомі звірі перебралися по містку, вдерлись на узбережжя і що, піднявшись лівим берегом ріки Віддяки, вони могли дістатися до плато Круговиду. |
| 10346 |
Треба було, не зволікаючи, прогнати їх і, якщо знадобиться, вступити з ними в бій. Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув точно такі звуки, коли вперше побував біля витоків Червоного струмка. |
| 10347 |
І колоністи, озброївшись сокирами, карабінами і рушницями, швидко влізли в підйомник і спустилися на берег. Зграї голодних диких собак небезпечні. І все-таки колоністи відважно кинулися в саму гущавину, перші ж їхні постріли, блискавкою спалахнувши в темряві, змусили ворога відступити. |
| 10348 |
Насамперед не можна було допустити хижаків на плато Круговиду, тому що там вони розправилися б із пташником, витоптали б насадження і, звичайно, завдали б усьому величезних, можливо, непоправних, збитків, особливо хлібному полю. |
| 10349 |
Але звірі могли вдертися на плато тільки лівим берегом ріки Віддяки, тому треба було стати нездоланною перешкодою на вузькій частині берега між рікою і гранітною стіною. Колоністи чудово зрозуміли це і за наказом Сайреса Сміта поспішили туди; зграї собак кинулися за ними. |
| 10350 |
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб вишикувалися зімкнутим рядом. Топ, роззявивши свою страшну пащу, став попереду, а за ним — Юп, розмахуючи вузлуватим кийком, як палицею. Ніч випала дуже темна. |
| 10351 |
Тільки при спалахах пострілів, причому не можна було стріляти навмання, колоністи бачили не менше сотні звірів, що йдуть на приступ, з палаючими, як жарини, очима. Незабаром дикі собаки впритул підступили до колоністів, і не обійшлося без поранень, на щастя, легких. |
| 10352 |
Герберт вистрілив і вбив звіра, що, немов дика кішка, здерся на спину Наба. Топ боровся з неприборканою люттю: він впивався іклами в горлянки диких собак і душив їх. Юп нещадно бив ворогів дрюком — його неможливо було відтягнути назад. |
| 10353 |
Коли сонце освітило бойовище, колоністи порахували вбитих тварин, що валялися на березі, — виявилося, що їх близько півсотні. Юп пропав. Наб кликав його, але той уперше не відгукнувся на заклик друга. Всі кинулися на пошуки, їх лякала думка, що Юп лежить серед убитих звірів. |
| 10354 |
Колоністи розгребли трупи на закривавленому снігу і відкопали Юпа з-під цілої купи убитих собак; роздроблені щелепи, перебиті хребти свідчили про те, що на звірів обрушилися нищівні удари кийка безстрашного Юпа. |
| 10355 |
Бідний Юп усе ще стискав уламок дрюка: звірі, мабуть, накинулися на нього, беззбройного, і збили з ніг; глибокі рани зяяли на грудях Юпа. Юп немов зрозумів, тому що припав головою до плеча моряка, неначе дякуючи. |
| 10356 |
Моряк теж постраждав, але і його рана, і рани його товаришів не були небезпечними, — вогнепальна зброя майже ввесь час тримала звірів на відстані. Важко постраждала одна лише мавпа. Пенкроф і Наб віднесли Юпа до підйомника, і тільки тут він слабко застогнав. |
| 10357 |
Його обережно підняли до Гранітного палацу, вклали на матраци, знявши їх з одного з ліжок, і зі зворушливою дбайливістю промили йому рани. Судячи з усього, внутрішні органи мавпи не були зачеплені, але Юп дуже ослабнув від втрати крові й у нього піднялася температура. |
| 10358 |
Отже, його перев'язали, вклали і прописали найсуворішу дієту, «як справжній людині», — зауважив Наб; потім хворого змусили випити кілька чашок жарознижуючого напою, звареного з лікарських трав, що зберігалися в аптечці Гранітного палацу. |
| 10359 |
Спочатку Юп задрімав тривожним сном, але поступово дихання його вирівнялося, і колоністи пішли, щоб дати пораненому повний спокій. Іноді тільки Топ тихенько, немов «навшпиньках», скрадався до кімнати друга, начебто схвалюючи турботу про нього. |
| 10360 |
Напад хижаків, Що міг мати неприємні наслідки, послужив колоністам гарним уроком, і відтоді вони не лягали спати, не переконавшись, що мости підняті і вторгнення неможливе. Тим часом Юп, стан якого викликав тривогу колоністів, за кілька днів переборов хворобу. |
| 10361 |
Наб приготував для нього смачні солодкі страви, і хворий поглинав їх із захватом, тому що мав грішок — він любив поласувати, а Наб не боровся з цим недоліком. Дядечко Юп десять днів провів у ліжку; 21 серпня йому дозволили встати. |
| 10362 |
Рани загоїлись, і було видно, що незабаром він знову стане сильним і спритним. У Юна, як і у всіх одужуючих, розгулявся ненаситний апетит, і журналіст дозволив йому їсти досхочу, покладаючись на інстинкт, найчастіше відсутній у людей: він повинен був уберегти орангутанга від надмірностей. |
| 10363 |
І що ж вони побачили! Дядечко Юп мирно сидів навпочіпки біля порога Гранітного палацу, неначе турок, і покурював люлечку. А Юп поважно випускав густі клуби диму і, мабуть, одержував незрівнянне задоволення. |
| 10364 |
Сайрес Сміт нітрохи не здивувався; він розповів, як ручні мавпи ставали завзятими курцями, і навів безліч прикладів. З цього дня в Юпа з'явилася власна люлька, що належала колись морякові; вона висіла в його кімнаті поруч з кисетом. |
| 10365 |
Ти не здивуєшся, якщо він одного прекрасного дня заговорить з нами? Скінчилася зима, і колоністи повернулися до роботи. Спорудження бота швидко просувалося. Корпус уже обшили і зараз обшивали судно зсередини дошками, обробленими парою, що легко було приганяти за лекалом до обведень шпангоутів. |
| 10366 |
Лісу вистачало, і Пенкроф запропонував інженеру зробити і цю внутрішню обшивку водонепроникною, щоб збільшити міцність бота. Не відомо, що чекало на них у майбутньому, тому Сайрес Сміт схвалив намір моряка побудувати добротне судно. Внутрішнє обшивання і палубу закінчили до 15 вересня. |
| 10367 |
Судно проконопатили сухою морською травою, що забили дерев'яною стукалкою в пази палуби, а також внутрішньої та зовнішньої обшивок; потім залили їх киплячою смолою, добутою із сосон, яких вдосталь росло в лісі. Судно обладнали надзвичайно просто. |
| 10368 |
Насамперед замість баласту в трюм завантажили гранітні брили, вагою приблизно дванадцять тисяч фунтів, і міцно їх закріпили. Над баластом наслали палубу; всередині бот розділили на дві каюти, у кожній, уздовж перегородок, стояло по два ліжка, що служили і скринями. |
| 10369 |
Основа щогли припадала на середину перегородки, що розділяла каюти; з кают вели на палубу люки з кришками, які щільно закривалися. Пенкроф без зусиль відшукав дерево для щогли. Він вибрав молоду, пряму ялину з гладким стовбуром, зрубав її, обтесав і закруглив верхівку. |
| 10370 |
Реї, флагшток і весь інший рангоут, а також весла й ще дещо закінчили в перший тиждень жовтня, і колоністи вирішили випробувати судно біля берегів острова, щоб подивитися, як воно тримається на воді та чи можна на ньому вирушати в далеке плавання. Тим часом щоденні роботи йшли своєю чергою. |
| 10371 |
Поселенці знайшли ще деякі місцеві рослини, можливо, і не такі вже необхідні, але вони розмаїтили меню мешканців Гранітного палацу. Це були полуденники різних видів, в одного — м'ясисте їстівне листя, з насіння інших добували щось на зразок борошна. Десятого жовтня бот спустили на воду. |
| 10372 |
Пенкроф сяяв від радості. Усе пройшло чудово. Цілком оснащене судно на котках підкотили до самого берега, де його підхопив приплив, і воно гордо поплило під оплески колоністів; особливо голосно плескав у долоні Пенкроф, що не виявив при цьому ні найменшої скромності. |
| 10373 |
Як тільки поплив по хвилях, усі переконалися, що в нього зразкове осідання і він буде добре триматися на воді за будь-якого ходу. Втім, того ж дня випробували судно на ділі, вирушивши у плавання навколо острова. |
| 10374 |
Стояла чудова погода, вітер був свіжий, але хвилювання не сильне, особливо біля південного узбережжя; вже понад годину дув норд-вест. Але, перш ніж вирушити у плавання, вирішили поснідати, а крім того, прихопити провізію із собою на той випадок, якщо прогулянка затягнеться до вечора. |
| 10375 |
Сайресу Сміту теж хотілося швидше випробувати бот, зроблений за його кресленнями, і хоча він не раз змінював деякі деталі за порадою моряка, але все-таки не був так непохитно впевнений у судні, як Пенкроф, і сподівався, що моряк відмовиться від наміру дістатися до острова Табора, тому що мова про це більше не заходила. |
| 10376 |
Сайрес Сміт не хотів і думати, що двоє-троє його товаришів наважаться плисти на такому маленькому суденці, водотоннажністю не більше п'ятнадцяти тонн. О пів на одинадцяту всі піднялися на борт корабля, навіть Топ і Юп. |
| 10377 |
Наб і Герберт витягли якір, що зарився в пісок біля гирла ріки Віддяки і, піднявши косий грот із острівним прапором, що розвівався на щоглі, вирушив у відкрите море під командуванням капітана Пенкрофа. |
| 10378 |
Коли обігнули мис Знахідки і мис Пазур, Пенкрофу довелося триматися круто до вітру, щоб плисти вздовж південного берега острова, і, лавіруючи, він помітив, що може йти за п'ять румбів від вітру, не дуже дрейфуючи. |
| 10379 |
Він добре лягав на інший галс, роблячи поворот оверштаг, як говорять моряки, і навіть вигравав час при цьому маневрі. Пасажири аж замилувалися. У них з'явилося чудове судно, що в разі потреби прислужиться їм, а зараз, у цей чудесний день, та ще при сприятливому вітрі, плисти було дуже приємно. |
| 10380 |
Пенкроф повів бот у відкрите море, тримаючись за три-чотири милі від берега і спрямовуючи на траверс порту Повітряної кулі. Острів постав перед ними по-новому: у всій своїй пишноті розгорнулася панорама узбережжя від мису Пазура до Зміїного мису. |
| 10381 |
На передньому плані стіною стояв ліс, хвойні дерева темніли на тлі молодої зелені листяних дерев, а над усім піднімалася гора Франкліна, на вершині якої білів сніг. І обидва доблесних острів'янина крикнули тричі голосне «ура» на честь свого острова. |
| 10382 |
Тим часом Гедеон Спілет, притулившись до щогли, малював панораму, що розгорнулася перед очима мореплавців. Сайрес Сміт мовчки вдивлявся в берег. Впертий моряк не відповів, але про себе вирішив при нагоді відновити розмову. |
| 10383 |
Він і не думав, що випадок невдовзі прийде йому на допомогу і перетворить його нічим не виправдану примху на гуманний вчинок. Після плавання у відкритому морі наблизився до берега, прямуючи до порту Повітряної кулі. |
| 10384 |
Випадало з'ясувати, чи може він пройти між обмілиною і підводними рифами, тому що колоністи збиралися постійно тримати судно в цій маленькій бухті. До берега залишалося всього півмилі, і доводилося маневрувати, щоб іти проти вітру. |
| 10385 |
Сайрес Сміт узяв пляшку, мовчки вибив корок і витяг підмоклий папір, на якому можна було розібрати такі слова: Вирішено плисти. — Припущення. — Збори... — Троє пасажирів. — Перша ніч. — Друга ніч. — Острів Табор. — Пошуки на піщаному березі. — Пошуки в лісі. — На острові нікого немає. — Тварини. |
| 10386 |
А раптом вони спізнилися і її не врятувати? У житті колоністів відбулася велика подія. Вони самі зазнали аварії, але боялися, що цій людині не так пощастило, як їм, і вважали своїм обов'язком поспішити на допомогу нещасному. обігнув мис Пазур і о четвертій годині став на якір біля ріки Віддяки. |
| 10387 |
Відпливши наступного дня, 11 жовтня, вони могли пристати до острова тринадцятого вдень, тому що при попутному вітрі за дві доби легко пройти сто п'ятдесят миль; день вони пробудуть на острові, три-чотири дні витратять на зворотний шлях, значить 17 жовтня повинні повернутися на острів Лінкольна. |
| 10388 |
Погода стояла прекрасна, барометр плавно піднімався, напрямок вітру начебто встановився, — словом, все сприяло відважним мандрівникам, що залишили свій милий острів з почуття обов'язку і любові до ближнього. |
| 10389 |
Отже, вирішили, що Сайрес Сміт, Наб і Гедеон Спілет залишаться в будинку; але Гедеон Спілет, який не забув про те, що він кореспондент газети, раптом заявив, що готовий до плавання і подібного випадку не проґавить, і теж потрапив до числа мандрівників. |
| 10390 |
Наступного дня, о п'ятій ранку, троє друзів не без хвилювання попрощалися з тими, хто залишався, і Пенкроф, піднявши вітрила, взяв курс на мис Пазур, який потрібно було обігнути, перш ніж плисти на південний захід. |
| 10391 |
Весь ранок йшов вздовж південної частини острова Лінкольна, що нагадував здалеку зелений кошик, з якого стирчала гора Франкліна. Гориста поверхня, згладжена відстанню, навряд чи змогла б привернути увагу кораблів, що випадково потрапили в ці води. |
| 10392 |
Близько години дня минули Зміїний мис за десять миль від берега. Звідси вже не можна було роздивитися західну частину узбережжя, що простиралася до відрогів гори Франкліна, а три години потому клаптик суші, що називався островом Лінкольна, сховався за обрієм. ішов чудово. |
| 10393 |
Час від часу Герберт підміняв Пенкрофа за штурвалом; він так упевнено управляв, що бот не відхилявся від курсу і капітану ні в чому було дорікнути своєму помічникові. Гедеон Спілет вів бесіду то з моряком, то з Гербертом, а іноді допомагав їм ставити або забирати вітрила. |
| 10394 |
Капітан не міг нахвалитися своїм екіпажем і обіцяв «піднести вахтовим скляночку винця». Надвечір у прозорих сутінках з'явився тонкий серп місяця, перша чверть якого мала бути шістнадцятого числа; він швидко затьмарився. Настала темна, але зоряна ніч, що обіцяла погожу днину. |
| 10395 |
Пенкроф з обережності забрав топсель, щоб не підставляти верхнє вітрило під несподіваний порив вітру. Можливо, це й була зайва обережність, тому що ніч стояла тиха, але Пенкроф належав до розсудливих моряків, — не дорікаймо йому за це. Журналіст проспав майже всю ніч. |
| 10396 |
А Пенкроф і Герберт що дві години стояли на вахті біля штурвала. Моряк покладався на Герберта, як на самого себе: холоднокровність і розважливість юнака виправдали його довіру. Пенкроф давав йому вказівки, як капітан кермовому, і Герберт не дозволяв судну відхилятися вбік. |
| 10397 |
Ніч минула благополучно, і вдень 12 жовтня нічого нового не сталося. Південно-західного напрямку суворо дотримувалися весь день, і якщо тільки не відносила вбік невідома течія, він повинен вийти просто до острова Табора. Море, яким вони йшли, було пустельне. |
| 10398 |
Тільки іноді який-небудь великий птах — альбатрос або фрегат — пролітав на відстані рушничного пострілу. І Гедеон Спілет розмірковував, чи не одному з цих великих пернатих довірив він свій нарис, написаний для. |
| 10399 |
Увечері мандрівники розрахували, що за тридцять годин, швидше за все, відплив від острова Лінкольна на сто двадцять миль, тому що він ішов зі швидкістю більше трьох миль за годину. Дув такий слабкий вітер, що здавалося, він ось-ось зовсім стихне. |
| 10400 |
І все-таки можна було сподіватися, що на світанку з'явиться острів Табор, якщо тільки розрахунки правильні і якщо бот не збився з курсу. Але ніхто з них — ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф — не зімкнув очей в ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чекали ранку і не могли перебороти тривоги. |
| 10401 |
Їх мучило стільки сумнівів! Чи знаходяться вони поблизу острова Табора? Чи жива ще людина, яка зазнала аварії корабля, і чи не марно вони до неї поспішають? Хто ця людина? Чи не внесе вона розладу в дружну родину колоністів? Чи захоче вона змінити одну в'язницю на іншу? Всі ці запитання, що, очевидно, розв'яжуться наступного дня, не давали їм заснути, і з першими зблисками ранку вони почали невідривно дивитися на захід, вдивлятися в лінію обрію. |
| 10402 |
Об одинадцятій годині ранку залишилося пройти усього лише дві милі, і Пенкроф, відшукуючи фарватер, вів судно незнайомими водами із крайньою обережністю. Тепер друзі бачили весь острівець, на якому зеленіли камедні та ще якісь величезні дерева, схожі на ті, що росли на острові Лінкольна. |
| 10403 |
Він довірив Герберту стерно, а сам, стоячи на носі бота, вдивлявся у воду і, взявши фал готовий був негайно спустити вітрило. Гедеон Спілет оглядав берег у бінокль, але нічого не помітив. Нарешті, майже опівдні форштевень вдарився об піщаний берег. |
| 10404 |
Кинули якір, спустили вітрила, і екіпаж бота висадився на сушу. Вони не сумнівалися, що це острів Табор, тому що, судячи з останніх карт, іншого острова між Новою Зеландією й узбережжям Америки в Тихому океані не існувало. Судно міцно пришвартували, щоб його не відніс відлив. |
| 10405 |
Потім Пенкроф і обидва його товариша, добряче озброївшись, вирушили до пагорба конічної форми, що піднімався футів на двісті п'ятдесят — триста над рівнем моря, за півмилі від берега. Друзі, розмовляючи, йшли лугом, що простягався до підніжжя пагорба. |
| 10406 |
Над ними кружляла зграя скелястих голубів і морських ластівок, таких же, як на острові Лінкольна. Ліворуч тягся ліс, і звідти долинав тріск сучків; мандрівники побачили, як загойдалася трава, — можливо, зачувши їх, розбіглися якісь полохливі тваринки; одначе ніщо не вказувало на присутність людини. |
| 10407 |
Колоністи дійшли до підніжжя пагорба, спритно піднялися на нього й оглянули околиці. Вони потрапили на острівець, що мав форму подовженого овалу; розміри його не перевищували шести миль в окружності, а рівна лінія берега майже не була порізана мисами, бухтами і затоками. |
| 10408 |
Навколо, зливаючись з обрієм, розстелялася водна пустеля. Ні землі, ні вітрила не виднілося. Острівець суцільно вкривали ліси, не те що острів Лінкольна, безводний і дикий в одній частині й тільки в іншій — родючий та багатий на рослинність. |
| 10409 |
Над рівним килимом зелені піднімалися два-три невисоких пагорби. Струмок, що біг великим лугом, перетинав навскіс острів і впадав у море на західному березі, злегка розширюючись біля гирла. Моряк і його товариші повернулися на берег, до стоянки. |
| 10410 |
Йти берегом було легко, тільки подекуди піднімалися скелі, але колоністи їх обходили; вони прямували на південь, полохаючи водяних птахів і стада тюленів, що кидалися в море, ще здалеку помітивши людей. |
| 10411 |
За годину троє друзів дісталися до південного берега, що закінчувався гострим мисом, потім повернули на північ, ідучи уздовж західного берега, теж покритого піском і скелями й облямованого густим лісом. |
| 10412 |
Вони обійшли усе узбережжя за чотири години і ніде не знайшли житла, не помітили сліду людської ноги. Це було вражаюче. Здавалося, що острів Табор узагалі ненаселений або що тут уже давно ніхто не живе. |
| 10413 |
Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт, висуваючи різні версії, поспіхом пообідали на боті, — вони квапилися знову вирушити в дорогу, щоб обстежити острів до настання темряви. І ось о п'ятій годині вечора вони заглибилися в лісову хащу. |
| 10414 |
Друзі наполохали якихось тварин, що дременули врізнобіч: виявилося, що це кози і свині, що нагадували європейських. Цілком можливо, їх сюди випадково завезло китобійне судно, і вони швидко розмножилися. Герберт вирішив за всяку ціну спіймати кілька самок і самців та відвезти їх на острів Лінкольна. |
| 10415 |
Мандрівники переконалися в цьому, увійшовши до лісу: там валялися стовбури дерев, зрубаних сокирою, і усюди виднілися сліди боротьби людини з природою; правда, стовбури майже згнили, тому що були зрубані багато років тому, мітки, зроблені сокирою, покрилися мохом, а стежини заросли такою густою і високою травою, що їх важко було відшукати. |
| 10416 |
Отже, пошуки продовжувалися. Моряк і його друзі пішли дорогою, що навскіс перетинала острівець, і вона привела їх до річки, яка впадає в океан. Не тільки тварини, вивезені з Європи, не тільки сліди сокири, але й рослини, що зустрічаються тут, незаперечно доводили, що людина побувала на острові. |
| 10417 |
В сутінках можна було роздивитися, що вона побудована з дощок і вкрита товстою просмоленою парусиною. Пенкроф рвонув напіввідчинені двері і вбіг до хатини. Опис речей. — Ніч. — Кілька букв. — Пошуки продовжуються. — Рослини і тварини. — Герберт уник загибелі. — На борту. — Відплиття. — Негода. |
| 10418 |
І тут друзі помітили ліжко, застелене відвологлими, пожовтілими ковдрами, — очевидно, ним вже давно ніхто не користувався; біля печі валялися два іржавих казанки і перекинута миска; у шафі висів деякий матроський одяг, покритий цвіллю; на столі виднілися олов'яні тарілки і Біблія, позеленіла від вологи; в кутку лежали інструменти — лопата, кирка, мотика та дві мисливські рушниці, причому одна зламана; на полиці стояли барила з порохом і з дробом, кілька коробок з капсулями; усе вкривав густий шар пилу, що збирався, можливо, довгі роки. |
| 10419 |
Отже, друзі вирішили перебути ніч у покинутій хатині; вони добре натопили її, бо дров вистачало. Закривши двері, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет сіли на лаву; вони поринули у свої думи і лише зрідка перекидалися словами. |
| 10420 |
І якби двері раптом відчинилися і хто-небудь увійшов, вони нітрохи не здивувалися б, хоча будиночок і був закинутий; вони від усієї душі потисли б руку людині, яка пережила аварію корабля, — невідомого, котрого чекали, як друга. |
| 10421 |
Але вони так і не почули шуму кроків, двері так і не відчинилися, а час збігав. Якою ж довгою здалася ніч морякові та його супутникам! Герберт, щоправда, проспав години дві, тому що в його віці сон необхідний. Усім трьом хотілося швидше знову взятися за пошуки й оглянути всі затишні куточки острова. |
| 10422 |
Зрозуміло, Пенкроф зробив правильні висновки, і можна було з упевненістю сказати, дивлячись на покинуту хатину й уцілілі в ній інструменти, начиння і зброю, що людина, яка жила тут, загинула. Тому вирішили розшукати її останки і поховати їх за християнським звичаєм. розвиднилося. |
| 10423 |
Пенкроф і його товариші негайно ж почали оглядати хатину. Місце для неї обрано дуже вдало, біля підніжжя пагорба, під покровом п'яти-шести чудових камедних дерев. Прорубана перед фасадом широка просіка, дозволяла добре бачити море. |
| 10424 |
Галявина, оточена майже розваленою дерев'яною огорожею, спускалася до берега, а ліворуч від неї в море впадав струмок. Матеріалом для спорудження хатини слугувала швидше за все обшивка корпуса або палуби якогось судна. |
| 10425 |
Ніяких сумнівів не залишилося, коли Гедеон Спілет, обійшовши навколо хатини, помітив на одній з дощок — можливо, колишнього фальшборту — напівзітерті літери: Пенкроф почав непокоїтися. А раптом на острові живуть люди і хтось із його мешканців заволодів ботом. |
| 10426 |
Але він сам знизав плечима, зробивши таке неймовірне припущення. До того ж він охоче поснідав би на борту. До берега вела недовга доріжка — не більше милі. Отже, всі вирушили до бота, дорогою зазираючи до лісу і чагарників, куди тікали цілі череди кіз і свиней. |
| 10427 |
За двадцять хвилин вони знову побачили східний берег острова і свій бот, що тримався на якорі, глибоко зануреному в пісок. Пенкроф полегшено зітхнув. Адже судно було його дітищем, а батьки мають право піддаватися тривозі, не чуючи голосу розуму. |
| 10428 |
Мандрівники піднялися на судно і добряче поснідали, щоб не зголодніти до обіду, інакше кажучи — до пізнього вечора; покінчивши з їжею, вони знову вирушили на острів і найретельніше обстежили його. Швидше за все, єдиний мешканець острова загинув. |
| 10429 |
Тому Пенкроф і його товариші шукали, мабуть, не людину, а її останки. Але всі пошуки були марними: півдня друзі безглуздо блукали лісами, що вкривали острівець. Вони дійшли висновку, що жертва стихії померла і від неї не залишилося й сліду: можливо, хижі звірі роздерли труп. |
| 10430 |
Герберт пішов доріжкою, що веде до полів і городів, а моряк з журналістом заглибилися в ліс. Тут водилися свині всіляких порід; але на рідкість спритні тварини й не думали підпускати до себе людей і кидалися врозтіч. |
| 10431 |
За півгодини мисливці все-таки наздогнали серед густих заростей самця і самку, як раптом за кількасот кроків на північ пролунали крики. З ними змішувалось якесь страшне, звіряче рикання. Пенкроф і Гедеон Спілет випросталися і почали дослухатися; свині, яких моряк не встиг зв'язати, розбіглися. |
| 10432 |
І обоє стрімголов кинулися до того місця, звідки долинали крики. Пенкроф і Гедеон Спілет зі швидкістю блискавки опинилися біля чудовиська, збили з ніг і, звільнивши з його лап Герберта, притисли до землі. |
| 10433 |
Моряк був могутній, як Геркулес, журналіст теж відрізнявся чималою силою, і хоч бранець пручався, його зв'язали так міцно, що він не міг ворухнутися. При цих словах Пенкроф і Гедеон Спілет глянули на дивну істоту, що лежала на землі. |
| 10434 |
Скуйовджене волосся, брудна борода, що звисала на груди, замість одягу — пов'язка на стегнах, якийсь обідраний шматок; блукаючі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, шкіра на обличчі темна, як чорне дерево, ступні зашкарублі, начебто рогові. |
| 10435 |
І всі зрозуміли: якщо бранець і був колись розумною істотою, самотність перетворила його на звіра, а не просто на дикуна. Він гарчав, шкірив зуби, гострі, як у хижаків, і неначе створені, щоб розгризати сире м'ясо. |
| 10436 |
Мабуть, він вже давно забув, хто він такий, відвик користуватися інструментами, зброєю, розучився добувати вогонь. Вінбув спритний, ставний, але, і мабуть, ці фізичні якості розвилися в ньому на шкоду якостям розумовим. Гедеон Спілет заговорив з ним. |
| 10437 |
Але він, здавалося, нічого не зрозумів і начебто навіть не почув... І, одначе, глянувши уважніше йому в очі, журналіст побачив, що розум цієї істоти ще не цілком згас. А тим часом бранець не відбивався і не намагався порвати мотузки, що зв'язували його. |
| 10438 |
Можливо, він скорився, побачивши людей, — побачивши собі подібних? Або який-небудь миттєвий спогад змусив його відчути, що він знову став людиною? Втік би він чи залишився, якби його звільнили? Невідомо, але колоністи й не збиралися його звільняти; подивившись з найбільшою увагою на нещасного, Гедеон Спілет сказав: Дійсно, такий був обов'язок кожної людини і християнина. |
| 10439 |
Всі троє розуміли це й добре знали, що Сайрес Сміт схвалить їхній вчинок. І вони розплутали мотузки, що заважали бранцю йти, руки ж у нього, як і раніше, залишалися міцно зв'язаними. Він підвівся і навіть не спробував утекти. |
| 10440 |
Його гострий погляд стежив за трьома людьми, що йшли поруч, але, швидше за все, невідомий так і не згадав, що він сам — людина або що принаймні колись був людиною. Бранець важко дихав, виглядав похмуро, але він не пручався. За порадою журналіста, бранця повели до хатини. |
| 10441 |
Уже за одним тим, наскільки здичавів нещасний, можна зробити висновок, що він давно живе на острівці, перетвореному для нього на в'язницю, що, потрапивши сюди розумною людиною, він під впливом самотності втратив розум. |
| 10442 |
Журналіст вирішив спробувати, чи не подіє на бранця вогонь, і негайно ж яскраве полум'я, що приваблює навіть тварин, спалахнуло у печі. Спочатку полум'я начебто прикувало увагу нещасного, але трохи згодом він відійшов від печі, його погляд згас і знову став безглуздим. |
| 10443 |
Герберт і Гедеон Спілет вирушили на берег, щоб завершити почату справу, і за кілька годин повернулися з начинням і зброєю, із запасом городнього насіння, дичиною й свинями. Вони повантажили все це на судно; готувався знятися з якоря ранком, як тільки почнеться приплив. |
| 10444 |
І дійсно, як тільки моряк підніс йому качку, підстрелену Гербертом, він накинувся на неї і з'їв жадібно, як звір. Ніч минула; чи спав бранець, чи не склепив очей, невідомо, в усякому разі він не рухався, хоча його й розв'язали. |
| 10445 |
Він нагадував хижого звіра, якого неволя спочатку пригнічує, а потім змушує скаженіти. Раннім ранком 15 жовтня, як і передбачав Пенкроф, погода змінилася: подув північно-західний вітер, сприятливий для, але море розбушувалося, що провіщало важке плавання. О п'ятій годині ранку знялися з якоря. |
| 10446 |
Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід-північний-схід, прямуючи до острова Лінкольна. У перший день плавання не сталося нічого примітного. Бранець притих у себе в каюті, на носі судна, — адже він був моряком, тому хвилювання на морі, мабуть, позитивно на нього впливало. |
| 10447 |
Можливо, він згадував службу на кораблі? Принаймні, він поводився сумирно і, здавалося, швидше дивувався, аніж впадав у відчай. Наступного дня, 16 жовтня, вітер посилився, подув майже з півночі, що не сприяло. Хвилі шпурляли бот. |
| 10448 |
Пенкрофу довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі з люттю обрушувалися на ніс бота, і моряк тривожився, хоча не говорив про це супутникам. Було зрозуміло: якщо вітер не зміниться, то до острова Лінкольна доведеться плисти довше, ніж вони плили до острова Табора. |
| 10449 |
Дійсно, 17 жовтня ранком минуло дві доби відтоді, як вийшов у море, а ніщо не вказувало на близькість острова. Втім, було неможливо розрахувати, скільки миль вони пройшли, тому що і напрямок і швидкість увесь час мінялися. Минула ще доба, а земля все не з'являлася. |
| 10450 |
Пенкроф і його товариші буквально збилися з ніг, але тут їм зненацька допоміг бранець; він вискочив з люка, немов у ньому заговорив інстинкт моряка, і могутнім ударом вимбівки пробив фальшборт, щоб зійшла вода, що залила палубу; а коли бот звільнився від зайвої ваги, бранець, не кажучи ні слова, спустився до себе в каюту. |
| 10451 |
Але близько одинадцятої години вітер стих, хвилювання вляглося, уже не так шпурляло, швидкість ходу збільшилася. Загалом, бот прекрасно витримав бурю. Ні Пенкроф, ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зімкнули очей. |
| 10452 |
І справді, яскравий сніп світла з'явився за двадцять миль від них, у північно-східному напрямку. Там, на острові Лінкольна, палало яскраве багаття, очевидно розведене Сайресом Смітом, і вказувало їм шлях. |
| 10453 |
Наступного дня, 20 жовтня, о сьомій годині ранку, після чотириденного плавання обережно причалив до берега біля гирла ріки Віддяки. Сайрес Сміт і Наб, стривожені негодою і довгою відсутністю друзів, на світанку піднялися на плато Круговиду і, нарешті, побачили довгоочікуваний. |
| 10454 |
Спочатку інженер, порахувавши людей на палубі, вирішив, що Пенкроф не розшукав на острові Табора людини, яка пережила аварію корабля, або що нещасний відмовився розстатися зі своїм острівцем і змінити одну в'язницю на іншу. І дійсно, на палубі стояли тільки троє: Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет. |
| 10455 |
Коли судно причалило, інженер і Наб уже чекали друзів на березі, і не встигли мандрівники ступити на землю, як Сайрес Сміт сказав: Розповіли про свої пошуки, про те, як знайшли на острівці одну-єдину хатину, давно покинуту, як, нарешті, потрапив у полон той, хто зазнав аварії корабля, і, здавалося, не належав більше до роду людському. |
| 10456 |
Герберт кількома словами переповів те, що сталося на зворотному шляху, як до бранця повернувся розум у ту мить, коли скажений шквал немов розбудив у ньому моряка; юнак звернув особливу увагу Сайреса Сміта на цей цікавий факт. |
| 10457 |
Привезеного з острова Табора бранця із глибоким жалем роздивлявся інженер, а Наб — з великим подивом, коли того вивели з каюти, що знаходилася на носі судна; ступивши на землю, він спробував вирватися й утекти. |
| 10458 |
Але Сайрес Сміт підійшов до нього і, владним жестом поклавши йому руку на плече, подивився на нього з невимовною добротою. І нещасний, немов підкоряючись якійсь силі, затих, опустив очі, похнюпився і перестав пручатися. Усіма покинутий бідолаха! — прошепотів інженер. |
| 10459 |
Сайрес Сміт уважно спостерігав за бранцем. Судячи із зовнішності, у жалюгідній цій істоті не залишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само як перед цим і Гедеона Спілета, вразив якийсь невловимий проблиск думки в його очах. |
| 10460 |
Він погодився з друзями, що невідомий — очевидно, англієць або американець: сама назва говорила про себе, до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що, незважаючи на кошлату бороду і скуйовджене волосся, розпізнав у рисах незнайомця, характерне для англосакса. |
| 10461 |
Поснідавши, Сайрес Сміт і його товариші вийшли з будинку і вирушили на берег. Вони розвантажили. Інженер, оглянувши зброю й інструменти, не знайшов нічого такого, що допомогло б йому встановити особу невідомого. |
| 10462 |
Свиней, привезених з острівця, зустріли схвально, — вони примножили господарство колонії острова Лінкольна; тварин відвели у хлів, і, звичайно, вони повинні були незабаром звикнути до нового місця. Інженер похвалив друзів за те, що вони привезли барила з порохом і дробом, а також ящики з капсулями. |
| 10463 |
Колоністи задумали влаштувати маленький пороховий льох біля Гранітного палацу або ж у верхній печері. Тоді не страшний буде ніякий вибух. Одначе все-таки вирішили, як і раніше, користуватися піроксиліном, тому що застосування цієї речовини давало чудові результати і не варто заміняти його порохом. |
| 10464 |
Чи можна було сказати, спостерігаючи за тим, як поводиться невідомий у перші дні перебування в Гранітному палаці, що його відлюдкуватий характер пом'якшав? Чи прояснилася його свідомість? Чи піднісся він духом? так, безсумнівно, і це було настільки очевидно, що Сайрес Сміт і журналіст почали думати, що навряд чи розум нещасного зовсім затьмарений. |
| 10465 |
Спочатку на невідомого, звиклого до вільного простору і тієї нестримної волі, якою він користувався на острові Табора, накочувалися приступи глухої люті, і колоністи боялися, як би він не викинувся з вікна Гранітного палацу. Але помалу він скорився, і йому надали більше волі. |
| 10466 |
У поселенців з'явилася надія. Невідомий відмовився від своїх кровожерливих інстинктів; він більше не їв сирого м'яса, яким харчувався на острівці, а варене м'ясо не викликало в ньому відрази, як спочатку, на борту. |
| 10467 |
Одного разу Сайрес Сміт, скориставшись тим, що невідомий заснув, підстриг гриву кошлатого волосся і довгу бороду, що додавали йому такого страхітливого вигляду. Інженер одяг на нього більш підходяще вбрання замість того шматка, що він носив. |
| 10468 |
І ось, нарешті, в особі невідомого, оточеного турботою, з'явилося щось людське і погляд його, здавалося, пом'якшився. Мабуть, тоді, коли в очах його світилася думка, він був просто красивий. Сайрес Сміт зробив своїм правилом щодня проводити кілька годин у його товаристві. |
| 10469 |
Він приходив в кімнату до невідомого з роботою і всіма силами намагався чим-небудь його зацікавити. Інженер сподівався, що проблиск думки освітить його темну душу, який-небудь спогад поверне до свідомого життя. |
| 10470 |
Інженер розповідав йому про щось, намагаючись розбудити його дрімаючий розум, змушуючи незнайомця прислухатися і придивлятися. Іноді до кімнати входив то один, то інший колоніст, часом друзі збиралися всі разом. |
| 10471 |
Іноді вони помічали в нього на обличчі скорботний вираз, що свідчило про щиросердні страждання, тому що важко було припустити, що він прикидається; але нещасний мовчав, хоча не раз їм здавалося, що слова готові зірватися з його вуст. Він зберігав якийсь сумний спокій. |
| 10472 |
Але чи облагородило його нове життя, яке він тепер вів, або ж, і це слово тут доречніше, його просто вдалося приручити? Ось у чому було питання, і Сайресу Сміту хотілося швидше розвіяти свої сумніви, але він боявся наполохати хворого, тому що вважав, його хворим! Утім, чи зцілиться коли-небудь невідомий? Вони намагалися допомогти йому в цій справі, продиктованій гуманізмом, і всі, за винятком, мабуть, одного маловіра Пенкрофа, сподівалися, як і Сайрес Сміт, на зцілення невідомого. |
| 10473 |
Тому Сайрес Сміт вирішив випробувати його і, вирвавши зі звичної обстановки, відпустити на берег океану, який раніше розстилався перед його очима, на галявину лісу, що мав нагадати йому ті ліси, де він провів стільки років! Пильно подивившись на Сайреса Сміта, він пішов слідом за ним, а моряк, крокуючи позаду, всім своїм виглядом показував, що нітрохи не вірить в успіх задуму. |
| 10474 |
Біля дверей Сайрес Сміт і Пенкроф посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Кошик спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі. Колоністи відійшли від незнайомця, щоб не обмежувати його. |
| 10475 |
Коли невідомий опинився на галявині лісу і побачив розкішні дерева, листя яких гойдав легкий вітерець, він із захватом почав ковтати запашне лісове повітря, і глибокий подих вирвався з його грудей. Колоністи стояли віддалік і готові буди схопити його при найменшій спробі до втечі. |
| 10476 |
І дійсно, нещасний ледве не кинувся в струмок, що відокремлював від нього ліс, — м'язи на його ногах на мить напружилися... Але він негайно ж відступив, опустився на землю, і велика сльоза скотилася по його щоці! Колоністи відійшли, залишивши його на плато, щоб він відчув себе на волі, але невідомий і не думав користуватися цією волею, і Сайрес Сміт незабаром відвів його до Гранітного палацу. |
| 10477 |
Одного разу увечері Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як він бурмоче: І ось, нарешті, невідомий узявся за роботу, — він почав скопувати грядки на городі, але часто кидав лопату і подовгу стояв нерухомо, занурившись у свої думи; колоністи за порадою інженера не порушували самоти, до якої він так прагнув. |
| 10478 |
Можливо, його мучили каяття совісті? так, можливо, воно й було; одного разу Гедеон Спілет, не витримавши, зробив наступне зауваження: Кілька днів потому, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір'ї, раптом кинув лопату, і Сайрес Сміт, який спостерігав здалеку за ним, знову побачив, що він плаче. |
| 10479 |
У нестримному пориві, піддавшись жалості, інженер підійшов до нього і тихенько доторкнувся до його плеча. Невідомий подивився на інженера, підкоряючись його волі, як людина, що знаходиться під гіпнозом. Він хотів спершу втекти. Але раптом обличчя його змінилося. Очі спалахнули. |
| 10480 |
З губ готові були зірватися якісь слова. Він більше не міг стримуватися! Години дві невідомий провів один на березі; очевидно, під напливом спогадів у його душі ожило минуле, і, звичайно, минуле сумне; колоністи не випускали з очей нещасного, але не намагалися порушувати його самоти. |
| 10481 |
І ось після довгих роздумів він немов прийняв якесь рішення і підійшов до Сайреса Сміта. Йому, мабуть, нелегко було вимовити ці кілька слів, тому що він негайно ж пішов з берега; він біг від водоспаду до гирла ріки і, здавалося, нетямився від хвилювання. |
| 10482 |
Одного разу, проходячи повз Герберта, він зупинився і запитав здавленим голосом: Більш того, у ній точно вказувалися широта та довгота острова Табора, а це свідчило про великі знання її автора з гідрографії, яких не міг мати простий матрос. |
| 10483 |
Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ні слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що оточував плато. Не покладаючи рук, не втрачаючи ні хвилини, він працював на городі, але віддалік від інших. |
| 10484 |
Він не приходив ночувати до відведеної йому кімнати й спав на плато під деревами, а в негоду ховався серед скель, — словом, він жив так само, як на острові Таборі, коли йому єдиним притулком слугував ліс; усі спроби колоністів змінити звички невідомого були марні — їм довелося запастися терпінням. |
| 10485 |
І ось, нарешті, у нього озвався голос совісті, і жахливі зізнання мимоволі зірвалися, з його губ, немов під впливом нездоланної сили. Десятого листопада, близько восьмої години вечора, коли колоністи сиділи в сутінках під накриттям, повитим зеленню, перед ними зненацька постав невідомий. |
| 10486 |
Відтоді минуло чимало днів, але Сайрес Сміт, немов передбачаючи, як і раніше зберігав упевненість, що нещасний вигнанець рано чи пізно повернеться. Тим часом колоністи продовжували працювати, і на плато Круговиду й у коралі, де Сайрес Сміт задумав побудувати ферму. |
| 10487 |
Насіння, зібране Гербертом на острові Таборі, було, зрозуміло, посіяне найретельніше. На плато розбили великий город з акуратними, добре обробленими грядками, і колоністам доводилося трудитися не покладаючи рук. Там для них завжди знаходилася робота. |
| 10488 |
Овочів більшало, почали скопувати під городи навіть луки. Безліч пасовищ на острові забезпечували онаграм корм. Розумніше за все було відвести під городи плато Круговиду, захищене кільцем глибоких струмків; тварини могли б пастися на лугах, не остерігаючись нападу хижаків. |
| 10489 |
П'ятнадцятого листопада колоністи втретє зібрали врожай пшениці. Поле зробилося невпізнанним за півтора року від того дня, коли там кинули в землю перше зернятко. На другий рік посіяли шістсот тисяч зерен і одержали чотири тисячі буассо, тобто понад п'ятсот мільйонів хлібних зерен. |
| 10490 |
Тепер у колонії вдосталь буде пшениці, тому що поселенцям вистачить для щорічного посіву близько десяти буассо, щоб збирати гарний врожай, забезпечуючи хлібом і себе, і домашню худобу. Отже, зібравши врожай, колоністи присвятили весь кінець листопада підготовці до обмолоту зерна. |
| 10491 |
Сайрес Сміт спершу хотів скористатися другим водоспадом, що падав у ріку Віддяки, щоб побудувати там водяний млин, тому що перший водоспад уже надавав руху сукновальні, але, помізкувавши, друзі вирішили побудувати звичайний вітряк на плато Круговиду. |
| 10492 |
Зробити це було не так важко; крім того, колоністи не сумнівалися, що на плато, відкритому усім вітрам, що дмуть з моря, вітряний двигун добре працюватиме. Колоністи взялися за роботу, вибрали будівельний ліс для корпуса й інших складових частин. |
| 10493 |
З брил піщанику, знайдених на північному березі озера, можна було зробити жорна, а на крила вирішили використати тканину з того невичерпного запасу, яким слугувала оболонка повітряної кулі. Сайрес Сміт зробив креслення; млин дуже гарно поставити трохи праворуч пташника, біля берега озера. |
| 10494 |
Корпус мав розміститися на стояку, вмурованому в зруб, і обертатися повністю, разом із усім механізмом під дією вітру. Млин побудували швидко. Наб і Пенкроф, ставши справдешніми теслями, працювали за кресленнями інженера. Незабаром на березі виросла будка з гострим дахом, зовні схожа на перечницю. |
| 10495 |
Без особливих зусиль виготовили і внутрішні частини млина: ящик для двох жорен — нерухомого і рухомого; велике квадратне корито, що розширюється догори, з якого зерно сиплеться на жорна, кошик для рівномірної подачі зерна, охрещений «потряском», тому що він безупинно трясеться, і, нарешті, сито, через яке просівається борошно, відділяючись від висівок. |
| 10496 |
Інструменти колоністи мали гарні, робота виявилася нескладною, тому що всі складові частини млина дуже прості. Колоністи спільно трудилися над його спорудженням, і 1 грудня все закінчили. Як завжди, Пенкроф захоплювався своєю роботою, не сумніваючись, що млин вийшов чудовий. |
| 10497 |
А незнайомець не подавав ознак життя. Не раз Гедеон Спілет і Герберт ходили лісом в околицях Гранітного палацу, але втікача не зустріли і навіть не знайшли слідів його перебування. Колоністи почали непокоїтися. |
| 10498 |
Звичайно, людина, що жила, як дикун, на острові Табора, знайде собі їжу в лісах Далекого Заходу, багатих на дичину, але чи не повернеться він до своїх старих звичок і чи не оживуть на волі його кровожерливі інстинкти? І все-таки Сайрес Сміт затято повторював, що втікач прийде, немов так підказував йому якийсь внутрішній голос. |
| 10499 |
Події довели, що Сайрес Сміт мав рацію. Третього грудня Герберт спустився з плато Круговиду і вирушив ловити рибу на південний берег озера. Він не взяв із собою рушниці: боятися було нічого, тому що дикі тварини не з'являлися в цій частині острова. |
| 10500 |
Але перед ними біг невідомий, про присутність якого ніхто й не підозрював, — він перебрався через Гліцериновий струмок, що відокремлював плато від лісу, і вискочив на протилежний берег. До Герберта підкрався величезний ягуар, що нагадував ягуара, вбитого на Зміїному мисі. |
| 10501 |
Хижак застав юнака зненацька; він притулився до дерева, а звір, припавши до землі, готувався до стрибка... І в цю мить невідомий, вихопивши ножа, кинувся на хижака; звір обернувся і напав на нового супротивника. Сутичка була блискавичною. Невідомий відрізнявся незвичайною силою і спритністю. |
| 10502 |
Герберт підбіг до свого рятівника, щоб подякувати йому, але невідомий схрестив руки; його груди бурхливо здіймалися, погляд затуманився — здавалося, він вирішив утекти, але, зробивши над собою неймовірне зусилля, вимовив різким голосом: Кількома словами Сайрес Сміт переповів про все, що сталося з ними після втечі з Ричмонда, розповів, як їм вдалося врятуватися і що вони збудували тут, на острові. |
| 10503 |
Потім інженер почав говорити про своїх товаришів — Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа, Наба — і додав, що найбільшу радість відтоді, як усі вони опинилися на острові Лінкольна, вони пережили того дня, коли повернувся з плавання, бо вони довідалися, що в них з'явився новий товариш. |
| 10504 |
Злочинця мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі із сердечною теплотою потисли б йому руку, але він відчував, що не гідний потисків рук чесних людей! Одначе після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і з цього дня вже не залишав плато Круговиду. |
| 10505 |
Що ж за таємниця супроводжувала його в житті? Чи відкриє він це коли-небудь? Одне тільки й залишалося: чекати. Принаймні колоністи твердо вирішили не розпитувати його і поводитися так, неначе вони нічого не підозрюють. За кілька днів життя на острові увійшло в свою колію. |
| 10506 |
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Тільки іноді журналіст вирушав на полювання з Гербертом, тому що тепер колоністи боялися відпускати юнака одного до лісу; доводилося бути насторожі. |
| 10507 |
А Наб і Пенкроф трудилися — один день у загоні й пташнику, інший — у, коралі, до того ж клопоталися по господарству, — словом, справ у них набиралося вдосталь. Невідомий працював осторонь від товаришів, як і раніше не сідав за спільний стіл, спав під деревом на плато і не брав участі в бесідах. |
| 10508 |
Десятого грудня, за тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, смиренно сказав: Сайрес Сміт зрозумів щиросердний стан злочинця, який, мабуть, боявся, що його почнуть розпитувати про минуле. Сайрес Сміт стримав його. Невідомий провів рукою по очах. |
| 10509 |
Будиночок стояв на пагорку, футів за двадцять від хлівів, відтіля зручніше за все було спостерігати за чередою муфлонів, яких нараховувалось уже більше вісімдесяти голів. Змайстрували дещо з меблів — ліжко, стіл, лаву, шафу, скриню, привезли в кораль зброю, бойові припаси і набір інструментів. |
| 10510 |
Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло і, не звертаючи уваги на колоністів, які працюють на будові, трудився на плато, очевидно бажаючи довести до кінця почату справу. І дійсно, завдяки його ретельності земля була оброблена і тільки чекала сівби. |
| 10511 |
Двадцятого грудня впорядкування будиночка закінчилося. Інженер повідомив невідомому, що його житло готове, і той відповів, що сьогодні ж там ночуватиме. Того вечора жителі Гранітного палацу зібралися у великому залі. Наближалася восьма година — невідомому час було йти. |
| 10512 |
Вони не хотіли обтяжувати його, не хотіли прощатися з ним, вирішивши, що це принесе йому прикрі хвилини, тому, закінчивши роботу, залишили його на самоті, а самі вирушили додому. Отже, вони розмовляли, сидячи у великому залі, коли в двері неголосно постукали. |
| 10513 |
У записці коротко повідомлялося, що під час катастрофи врятувалося троє — капітан Грант і двоє матросів, що вони потрапили на якусь землю; вказувалися і широта, і довгота, але неможливо було розібрати, яка це довгота, — цифру розмило. |
| 10514 |
Яхту спорядили в далеке плавання, у якому побажали взяти участь дружина лорда і діти капітана Гранта; і ось, залишивши Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і попрямував до берегів Патагонії, де, за деякими припущеннями — спочатку саме так витлумачили записку, — капітан Грант нудився в тубільському полоні. |
| 10515 |
Гленарван і його супутники пройшли всю Патагонію по тридцять сьомій паралелі, і, не знайшовши ніяких слідів перебування капітана Гранта, тринадцятого листопада знову сіли на яхту, щоб продовжувати пошуки у відкритому морі. |
| 10516 |
Вони обстежували, але марно, два острови, що лежать на шляху — Тристан-да-Кунья й Амстердам, — і, як я вже говорив, двадцятого грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року наблизився до мису Бернуллі, розташованого на австралійському узбережжі. |
| 10517 |
Лорд Гленарван розповів ірландцю про те, що привело його в ці краї, і запитав, чи немає в нього відомостей про англійське трищоглове судно, яке зазнало катастрофи близько двох років тому десь біля західних берегів Австралії. |
| 10518 |
Він розповів, що начебто випустив з поля зору капітана в ту мить, коли корабель розбився об прибережні рифи, і начебто досі переконаний, що з усього екіпажу вцілів тільки він, що капітан Грант загинув разом з усіма. Айртон говорив із привабливою щирістю, дивився прямо в очі. |
| 10519 |
Його слова не викликали сумніву, до того ж за нього ручався ірландець, у якого він прослужив більше року. Лорд Гленарван повірив, що Айртон людина чесна, і за його порадою вирішив перетнути Австралію вздовж тридцять сьомої паралелі. |
| 10520 |
Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, географ, капітан Манглі й кілька матросів, зібравшись у невеликий загін, вирушили в дорогу на чолі з Айртоном, а під командою Тома Остапа, помічника капітана яхти, взяв курс на Мельбурн, де мав чекати розпоряджень Гленарвана. |
| 10521 |
Двадцять третього грудня, тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року загін попрямував до східних берегів Австралії. Варто сказати, що Айртон був зрадником. Він і справді служив боцманом на, але вступив у суперечку з капітаном і намагався підмовити екіпаж до заколоту — хотів захопити корабель. |
| 10522 |
Капітан Грант висадив його на західному березі Австралії восьмого квітня тисяча вісімсот п'ятдесят другого року — то була цілком справедлива кара. Отже, негідник цей навіть не чув про загибель. Вперше він довідався про все з розповіді Гленарвана. |
| 10523 |
Він навмисно спрямував лорда Гленарвана на помилковий шлях, з надією, що, поки той подорожуватиме, йому вдасться заволодіти яхтою, перетворити її на піратське судно і стати грозою морів. Невідомий помовчав. |
| 10524 |
Потім заговорив знову тремтячим голосом: Айртон завів експедицію в непрохідні ліси неподалік від узбережжя, де вона терпіла неймовірні нестатки, потім переконав Гленарвана написати листа помічнику капітана яхти і взявся доставити цього листа, у якому Гленарван наказував екіпажу негайно привести до затоки Туфолда, розташованої на східному узбережжі за декілька днів шляху від стоянки загону. |
| 10525 |
Там Айртона мала чекати його зграя. Зраднику ледве не вручили наказ на ім'я помічника капітана, але тут його зненацька викрили, і йому довелося втекти. Одначе лист віддавав під владу Айртона яхту, і він постарався роздобути його за будь-яку ціну. Це вдалося, і за два дні Айртон уже був у Мельбурні. |
| 10526 |
Досі злочинцю щастило, і він уявив, що так буде й далі: він відправить до затоки Туфолда, зграя бандитів переб'є екіпаж і заволодіє судном, а він, Бен Джойс, господарюватиме в тутешніх морях. Господь не дав лиходію здійснити свої криваві задуми. |
| 10527 |
З'явившись до Мельбурна, Айртон передав наказ помічнику капітана, Томові Остину, і той, ознайомившись з його змістом, відразу велів знятися з якоря; але можна собі уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не до затоки Туфолда, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував заперечити, але Остин показав йому листа. |
| 10528 |
І справді, завдяки щасливій випадковості — описці француза-географа — кораблю велено було відправитися до східних берегів Нової Зеландії. Усі плани Айртона зруйнувалися! Він здумав бунтувати. Його замкнули. |
| 10529 |
Отже, він плив проти волі до Нової Зеландії, не знаючи, що сталося з його зграєю, що сталося із загоном лорда Гленарвана. рухався вздовж берегів Нової Зеландії до третього березня. Того дня Айртон почув постріли. Яхти там не було! Гленарван телеграфував до Мельбурна. |
| 10530 |
Йому відповіли: відплив у невідомому напрямку». Гленарван вирішив, що його відважний екіпаж потрапив до рук Бена Джойса, а яхта стала піратським судном. І все-таки Гленарван не відмовився від пошуків. То була смілива і шляхетна людина. |
| 10531 |
Він сів на перше торговельне судно, що трапилося, доплив на ньому до західних берегів Нової Зеландії, перетнув її, рухаючись тридцять сьомою паралеллю, але не знайшов ніяких слідів капітана Гранта; зате на східному березі він, на свій подив і завдяки Божій допомозі знайшов, що за наказом помічника капітана чекав його тут цілих п'ять тижнів! Отже, Гленарван знову ступив на борт, — там уже знаходився й Айртон. |
| 10532 |
Його привели до Гленарвана, який хотів вивідати у лиходія, чи знає він що-небудь про долю капітана Гранта. Айртон відповідати відмовився. Гленарван попередив негідника, що в першому ж порту здасть його англійській владі. Але Айртон мовчав. продовжував плисти вздовж тридцять сьомої паралелі. |
| 10533 |
А тим часом леді Гленарван вирішила побороти затятість лиходія. Зрештою їй це вдалося, і Айртон обіцяв усе розповісти Гленарвану, але за умови, що його не видадуть англійській владі, а висадять на одному з островів Тихого океану. |
| 10534 |
Гленарван погодився, тому що готовий був на все, аби що-небудь довідатися про долю капітана Гранта. Отут Айртон розповів історію свого життя, зізнавшись, що відтоді, як його висадили на узбережжя Австралії, він нічого не знає про капітана Гранта. Гленарван проте дотримав свого слова. |
| 10535 |
Айртон залишився один, але його забезпечили всім необхідним: зброєю, інструментами, їстівними припасами. У його розпорядженні був будинок, споруджений високодостойним капітаном Грантом. Вигнанцю призначалося самотньо животіти, спокутуючи вчинені ним злочини. |
| 10536 |
І він покаявся, добродії, совість не давала йому спокою; він був так нещасний! Він вирішив: якщо одного прекрасного дня люди приїдуть по нього, йому треба повернутися у світ іншою людиною! Як настраждався цей знедолений! Як багато працював, сподіваючись; що робота його виправить! Як багато часу проводив у молитвах, розраховуючи, що молитва переродить його! Бесіда. |
| 10537 |
Наступного дня, 21 грудня, колоністи обійшли берег, потім піднялися на плато, але ніде не знайшли Айртона. Він ще вночі пішов у кораль, і колоністи вирішили не заважати йому. Вони сподівалися, що час зробить те, чого не зробило їхнє дружнє співчуття. |
| 10538 |
Герберт, Пенкроф і Наб взялися за свою щоденну роботу. А Сайрес Сміт і журналіст зустрілися в майстерні, у Нетрях. Настав січень. Почався новий, 1867 рік. Як завжди влітку, колоністи багато працювали. |
| 10539 |
Одного разу Герберт і Гедеон Спілет відвідали кораль і переконалися, що Айртон живе в будиночку, спорудженому для нього. Він дбайливо доглядав за великою чередою і позбавив колоністів від зайвих зусиль: вони вже не навідувалися в кораль кожні два-три дні. |
| 10540 |
Крім того, за цією частиною острова, що викликала деякі підозри у інженера та Гедеона Спілета, випадало спостерігати, і якби там що-небудь сталося, Айртон неодмінно повідомив би про всі новини жителям Гранітного палацу. |
| 10541 |
А раптом йому знадобилося б негайно сповістити про що-небудь інженера? Адже там, навіть не говорячи про все, що було пов'язано з таємницею острова Лінкольна, могло відбутися чимало всіляких подій, що вимагають негайного втручання колоністів: з'явиться судно, зазнає аварії корабель, висадяться пірати і таке інше. |
| 10542 |
І ось колоністи взялися за роботу, почавши з найважчого, тобто з виробництва дроту, оскільки вони розуміли: якщо в цій справі зазнають поразки, то навіщо виготовляти батареї і все інше. Як відомо, залізо на острові Лінкольна відрізнялося чудовою якістю, і, отже, з нього легко було зробити дріт. |
| 10543 |
Загартувавши дошку волочильні «донесхочу», як говорять сталевари, він закріпив її на підставці, вритій у землю за декілька кроків від великого водоспаду; інженер знову вирішив скористатися рушійною силою цього водоспаду. |
| 10544 |
Колоністи вставляли довгі, топкі залізні прути, загострені з одного кінця напилком, у найбільший отвір волочильні, а обертовий вал сукновальні, на який намотувалося двадцять п'ять — тридцять футів дроту, витягав його, потім дріт розмотувався і пропускався до менших отворів. |
| 10545 |
Усю цю роботу завершили за кілька днів; як тільки встановили волочильню, Сайрес Сміт доручив її товаришам, а сам зайнявся батареєю. Він збирався виготовити батарею постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються зі штучного графіту, цинку й міді. |
| 10546 |
Міді в інженера не було, — незважаючи на всі пошуки, він не знайшов навіть ознак її на острові Лінкольна; довелося обійтися без цього металу. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як з кам'яного вугілля в ретортах виділиться весь водень. |
| 10547 |
Наші колоністи могли б добути такий графіт, але для цього довелося б встановити спеціальні прилади — завдання занадто складне. Зате цинк вони мали. Як пам'ятають читачі, у ящику, підібраному на мисі Знахідки, був вкладений інший, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі й придумати. |
| 10548 |
Отже, після довгих міркувань Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, на зразок тієї, котру 1820 року винайшов Беккерель, тому що для цієї батареї потрібний лише Цинк. Інших же речовин — азотної кислоти і поташу — інженер мав скільки завгодно. |
| 10549 |
Опустивши в кислоту трубку цим кінцем, він влив у її верхній отвір розчин поташу, добутого з попелу деяких рослин; таким чином, пройшовши крізь глиняну втулку, поташ вступав у реакцію з азотною кислотою. |
| 10550 |
Потім Сайрес Сміт узяв дві цинкові пластинки, занурив одну в азотну кислоту, а іншу — у розчин поташу. І негайно ж виник електричний струм; він передався дротом від негативного полюса — від пластинки, азотній кислоті, до позитивного полюса — пластинки в розчині поташу. |
| 10551 |
Отже, тепер треба було з'єднати всі ці банки, щоб одержати цілу батарею, струм якої привів би в дію електричний телеграф. Дотепний і простий винахід допоміг Сайресу Сміту встановити телеграфний зв'язок між Гранітним палацом і коралем. |
| 10552 |
За кілька днів усе підготували, треба було тільки пустити струм, — він побіг би дротами зі швидкістю сто тисяч кілометрів за секунду; додамо, що земля слугувала тим провідником, по якому струм повертався до відправної точки. |
| 10553 |
Виготовили дві батареї — одну для Гранітного палацу, іншу — для кораля, щоб установити між ними двосторонній телеграфний зв'язок. Прийомний і передавальний апарати були дуже прості. На обох станціях дріт був намотаний на електромагніт, тобто брусок м'якого заліза. |
| 10554 |
У ланцюг уключався струм; він йшов дротами від позитивного полюса до електромагніта, тимчасово намагнічував його і повертався через землю до негативного полюса. Якщо струм припинявся, електромагніт розмагнічувався. |
| 10555 |
Сайрес Сміт використовував рух пластинки для переміщення стрілки, яка щоразу зупинялася проти потрібної букви алфавіту, нанесеного на циферблаті. таким чином, інженер установив телеграфне сполучення між Гранітним палацом і коралем. Все остаточно підготували 12 лютого. |
| 10556 |
У цей день Сайрес Сміт уключив струм і запитав Айртона, чи все в нього благополучно, а за кілька секунд одержав позитивну відповідь. Винахід приносив величезне задоволення Пенкрофу; він вранці і ввечері посилав телеграми Айртону й ніколи не залишався без відповіді. |
| 10557 |
Вони вчетверте зняли дуже гарний врожай пшениці, і тепер нікому й на думку не спадало впевнитися, чи дійсно зібрано чотириста мільярдів зерен! Утім, Пенкроф вже зібрався перерахувати зерна, але негайно ж відмовився від свого наміру, тому що Сайрес Сміт розтлумачив поважному морякові, що на цю витівку пішло б майже п'ять з половиною тисяч років, навіть якби вдалося відраховувати по триста зерен на хвилину або по дев'ять тисяч на годину. |
| 10558 |
Погода стояла чудова: вдень бувало дуже жарко, зате до вечора спека спадала, дув свіжий морський вітерець, і мешканці Гранітного палацу насолоджувалися нічною прохолодою. Кілька разів над островом Лінкольна вибухали нетривалі, але надзвичайно сильні грози. |
| 10559 |
У небі подовгу спалахували блискавки, а гуркоти грому здавалися нескінченними. На ту пору господарство маленької колонії досягло небувалого розквіту. Тепер колоністи харчувалися домашніми птахами, тому що їх розплодилося так багато, що вони вирішили скоротити чисельність пернатих мешканців. |
| 10560 |
Свині опоросилися, тому Набу і Пенкрофу доводилося багато з ними панькатися. Гедеон Спілет і Герберт, який став під керівництвом журналіста чудовим вершником, нерідко каталися верхи на онаграх, що теж принесли потомство — двох гарненьких осликів. |
| 10561 |
Йдучи у похід, дослідники брали із собою зброю, тому що їм нерідко траплялися люті кабани, зустріч з якими не обіцяє нічого доброго. Цим же літом колоністи пішли війною на ягуарів. Гедеон Спілет ненавидів їх лютою ненавистю, і Герберт поділяв його почуття. |
| 10562 |
Обоє чудово озброїлись і нітрохи не боялися страшних хижаків. Усі захоплювалися відвагою Герберта і холоднокровністю журналіста. Штук двадцять чудових шкір уже прикрашало великий зал Гранітного палацу, і якби погода дозволила, мисливці досягли б своєї мети і винищили всіх ягуарів на острові. |
| 10563 |
Іноді інженер теж досліджував невідомі частини острова, оглядаючи місцевість з особливою увагою. Він, мабуть, шукав чиїсь сліди в непролазних лісових хащах, одначе жодного разу не помітив нічого підозрілого. |
| 10564 |
У ті дні Гедеон Спілет і його помічник Герберт скористалися знайденим у ящику фотографічним апаратом, що досі лежав без застосування, і зробили безліч знімків у наймальовничіших куточках острова. Крім апарата із сильним об'єктивом, знайшлося все, що необхідно фотографу. |
| 10565 |
До їхнього розпорядження потрапили колодій для обробки пластинок, азотнокисле срібло, що робить пластинки світлочутливими, гіпосульфіт для фіксажу, хлористий амоній, у якому вимочується папір для позитивів, оцтовокислий натрій і хлористе золото, у якому його просочують. |
| 10566 |
Незабаром журналіст і його помічник стали майстерними фотографами; у них виходили вдалі знімки краєвидів — панорама острова з горою Франкліна на обрії, знята з плато Круговиду, гирло ріки Віддяки, мальовничо оточене високими скелями, лісова галявина і кораль, що приліпився до відрогів гори, вигадливі обриси мису Пазура і мису Знахідки. |
| 10567 |
Моряк був у захваті від власного портрета, що прикрашав разом з іншими знімками стіни Гранітного палацу; він розглядав із задоволенням і подовгу цю виставку, неначе перед ним сяяла вітрина розкішного магазину на Бродвеї. Відверто кажучи, найкраще виглядав дядечко Юп. |
| 10568 |
Характер Юпа відрізнявся норовливістю, він би розлютився, якби портрет не припав йому до смаку; але знімок вдався так добре, що він споглядав його з розчуленим і — самовдоволеним виглядом. У березні додалося прохолоди. Часом випадали дощі, але повітря зберігало тепло. |
| 10569 |
Цього року березень, — а він відповідає вересню в Північній півкулі! — виявився більш дощовим і холоднішим, ніж чекали. Можливо, це обіцяло ранню і сувору зиму. Якось ранком, 21 березня, всім навіть здалося, що випав перший сніг. |
| 10570 |
Не встиг орангутанг ступити на землю, як товстий шар снігу здійнявся нагору і розсипався в повітрі незліченними сніжинками, на мить затуливши сонце. Дійсно, то були зграї морських птахів зі сліпуче білим оперенням. |
| 10571 |
Сотні тисяч птахів опустилися на острівець і на узбережжя, а тепер, злетівши в небо, зникли вдалині, на очах у здивованих колоністів, перед якими, неначе на сцені, зима зненацька перетворилася на літо. |
| 10572 |
Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей! Вони не знали про те, що діється в цивілізованому світі, і, потрапивши на острів, загублений серед океану, немов опинилися на малесенькому астероїді Сонячної системи, і що зараз відбувається в них на батьківщині? Їх невідступно переслідувала думка про рідну країну, яку роздирала Громадянська війна в ту годину, коли вони її залишали, — можливо, заколот жителів Півдня заливає її потоками крові! Думка ця тривожила їх, і вони часто розмовляли про батьківщину, не сумніваючись, одначе, що справедлива боротьба жителів Півночі закінчиться перемогою на славу Сполученим Штатам. |
| 10573 |
За ці два роки жоден корабель не пройшов повз острів, жодне вітрило не з'явилося на обрії. Очевидно, острів Лінкольна знаходився осторонь від морських шляхів і про нього ніхто не знав, про що свідчили також і карти. |
| 10574 |
Інакше джерела прісної води, безперечно, залучали б сюди кораблі, хоч на острові й не було зручної бухти. Безмежне море, що розстелялося навколо, завжди виглядало безлюдно, і колоністи знали: ніхто не допоможе їм повернутися на батьківщину. Треба розраховувати тільки на самих себе. |
| 10575 |
І все-таки в них була єдина можливість врятуватися, про неї колоністи й говорили якось на початку квітня, зібравшись у залі Гранітного палацу. Мова зайшла про Америку, рідну країну, яку вони майже не сподівалися побачити знову. |
| 10576 |
Прийнявши таке рішення, колоністи більше не вели мови про спорудження великого корабля, про далеке плавання на північ, до архіпелагів, або на захід, до берегів Нової Зеландії, і повернулися до повсякденних справ, готуючись до третьої зимівлі в Гранітному палаці. |
| 10577 |
Вони ще достатньо не обстежували узбережжя, і мали досить туманне уявлення про його північну і західну частини, що лежали між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелепи, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули. |
| 10578 |
Цей задум Пенкрофа абсолютно схвалив Сайрес Сміт, якому хотілося оглянути свої володіння. Погода стояла непевна, але барометр не робив різких стрибків, тому колоністи розраховували, що атмосферні умови сприятимуть плаванню. |
| 10579 |
На початку квітня стрілка барометра пішла вниз, п'ять-шість днів дув сильний західний вітер, а потім вона перемістилася на. «ясно» і завмерла на рівні 29, 9 дюймів (759, 45 міліметра); колоністи вважали, що настав час вирушити в дорогу. |
| 10580 |
Сайрес Сміт попередив Айртона про заплановану експедицію і запропонував взяти в ній участь, але Айртон відмовився, і вони домовилися, що до повернення колоністів він житиме в Гранітному палаці. Разом з ним залишався і дядечко Юп, який поставився до рішення цілком прихильно. |
| 10581 |
Ранком 16 квітня колоністи в супроводі Топа почали подорож. Дув сильний південно-західний вітер, і, вийшовши з порту Повітряної кулі, лавірував, тримаючи курс на Зміїний мис. Окружність острова складала дев'яносто миль, а південна частина узбережжя, від гавані до мису, — двадцять миль. |
| 10582 |
Усі ці двадцять миль колоністи плили проти вітру. Минув майже весь день, поки бот досяг мису, тому що за дві години після його відплиття скінчився відлив, і довелося шість годин поспіль боротися з припливом. Тільки з настанням ночі він обігнув мис. |
| 10583 |
Тут Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженеру продовжувати шлях з невеликою швидкістю. Але Сайрес Сміт волів стати на якір за декілька кабельтових від острова, щоб вдень оглянути берег. |
| 10584 |
Домовилися плисти тільки вдень, щоб краще досліджувати узбережжя, а з настанням сутінків кинути якір ближче до землі. Отже, бот простояв на якорі біля мису всю ніч; вітер улігся, клубочився туман, і було дуже тихо. Мореплавці, крім Пенкрофа, заснули, хоча й не таким міцним сном, як у себе в будинку. |
| 10585 |
Сімнадцятого квітня Пенкроф зі сходом сонця знявся з якоря і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись поблизу західного берега. Колоністи впізнавали мальовничий берег, порослий лісом, галявиною якого вони якось ішли пішки, одначе вони захоплювалися ландшафтом і цього разу. |
| 10586 |
Щоб краще все роздивитися, плили, намагаючись триматися ближче до суші, обережно обходячи стовбури дерев, що вигойдувалися на хвилях. Кілька разів навіть кидали якір, і Гедеон Спілет фотографував прекрасні пейзажі. Близько полудня підійшов до гирла Водоспадної річки. |
| 10587 |
Як відрізнялися одна від одної південна і північна частини узбережжя! З одного боку — яскрава зелень лісів, з іншого — дикі, порожні скелі! Південний берег заслуговував назви «залізного берега», — так в інших краях іменують подібні місця; здиблені скелі, здавалося, свідчили про те, що тут в одну з геологічних епох відбулася раптова кристалізація киплячої лави. |
| 10588 |
Колоністи жахнулися б, побачивши страшне накопичення брил, якби випадок закинув їх сюди в годину катастрофи! Оглядаючи околиці з вершини гори Франкліна, вони не уявляли собі, який лиховісний і похмурий цей берег, тому що дивилися на нього з великої висоти, а зараз він постав перед ними у всій своїй неповторній самобутності; можливо, ніде в світі не можна було споглядати подібний ландшафт. |
| 10589 |
То здавалося, начебто бачиш містки, перекинуті зі скелі на скелю, то — арки, схожі на браму храму, у глибині якого губився погляд; подалі — великі печери з монументальними склепіннями; а поруч — ліс шпилів, пірамідальних башточок, яких не знайти в жодному готичному соборі. |
| 10590 |
Витвори природи, різноманітніші й вигадливіші, ніж витвори людської уяви, додавали величі цьому берегу, що тягся на вісім-дев'ять миль. Сайрес Сміт і його супутники, застигши від здивування, дивилися на узбережжя. |
| 10591 |
Зате Топ без ніяковіння порушував тишу і голосно гавкав, будячи в базальтових скелях багатоголосу луну. Гавкіт цей здався дивним інженеру — саме так гавкав пес, бігаючи навколо отвору колодязя в Гранітному палаці. І майже впритул підійшов до скелястого берега. |
| 10592 |
Можливо, там виявиться який-небудь грот, вартий обстеження? Але Сайрес Сміт нічого не знайшов — ні печери, ні заглиблення, ніде було причаїтися живій істоті, тому що хвилі під. час прибою заливали підніжжя скель. |
| 10593 |
Північно-західна частина узбережжя була пологою і піщаною; подекуди над болотистою низиною, уже знайомою колоністам, стирчали самотні дерева; водяні птахи пожвавлювали пейзаж, що разюче контрастував із пустельним берегом, залишеним позаду. |
| 10594 |
Незабаром кинув якір біля північного краю острова у невеликій, але такій глибокій бухточці, що вдалося причалити просто до берега. Ніч пройшла спокійно, тому що вітер, якщо можна так висловитися, згас з останніми променями сонця і знову ожив тільки з першими зблисками зорі. |
| 10595 |
Зійти на берег було неважко, тому Герберт і Гедеон Спілет, визнані кращими мисливцями колонії, зі світанком вирушили до лісу і за дві години повернулися із в'язанками качок і куликів. Топ творив чудеса, і завдяки його моторності та пильності вони не проґавили жодного птаха. |
| 10596 |
О восьмій годині ранку підняв якір і при попутному вітрі, що помітно свіжів, понісся до мису Північної Щелепи. називають довгі легкі хмари, розкидані в зеніті, що нагадують жмутки вати; вони не спускаються нижче п'яти тисяч футів над рівнем моря і звичайно віщують бурю. |
| 10597 |
Усе відбулося саме так, як передбачав Пенкроф, — чуття не обдурило його. Вітер ставав свіжішим і, вибухнувши бурею, досяг швидкості сорока — сорока п'яти миль на годину вітрильники, захоплені таким вітром у відкритому морі, звичайно поспішають узяти рифи і забрати брамселі. |
| 10598 |
Близько шостої години вечора, прийшов на траверс затоки Акули, але почався відлив, і судну не вдалося ввійти до бухти. Капітан Пенкроф, змушений триматися у відкритому морі, при всьому бажанні не міг би дістатися навіть до гирла ріки Віддяки. |
| 10599 |
Отже, зарифивши грот і поставивши клівер, він вичікував, повернувши бот носом до суші. На щастя, незважаючи на скажені пориви вітру, море, захищене берегом, розбурхалося не дуже сильно. Їх не надто лякали вали, удари яких згубні для маленьких суденець. |
| 10600 |
Та й, мабуть, не перевернувся б, тому що був навантажений баластом за всіма правилами, але величезні вали падали на палубу і могли розбити судно. Пенкроф — досвідчений моряк — приготувався до бою. Він безмежно вірив у переваги свого бота, але все-таки чекав ранку з деяким занепокоєнням. |
| 10601 |
За всю ніч Сайресу Сміту і Гедеонові Спілету жодного разу не вдалося залишитися віч-на-віч, а тим часом, судячи зі слів, що інженер шепнув журналісту, виникала потреба поговорити про новий прояв таємничої сили, яка очевидно керує островом Лінкольна. |
| 10602 |
Адже неприснилося ж йому багаття! Герберт і Пенкроф теж його бачили! Багаття допомогло їм у непроглядній пітьмі визначити положення острова; вони не сумнівалися, що його розпалив інженер, а тепер, ти дивись, Сайрес Сміт рішуче стверджує, що він тут ні до чого! Коли на сході зблиснула зоря, вітер трохи затих і змінив напрямок на два румби, що дозволило Пенкрофу без зусиль провести бот вузькою протокою. |
| 10603 |
Годині о сьомій ранку, обігнувши мис Північної Щелепи, обережно минув протоку і ввійшов до бухти, оточеної брилами застиглої лави найвигадливіших обрисів. Чудовий рейд, тут міг би розміститися цілий флот! — вигукнув Пенкроф. І моряк кинув у воду саморобний лот — довгий лин із залізним грузилом. |
| 10604 |
Цей лин, а в ньому було близько п'ятдесяти морських сажнів, розмотався до кінця, але лот дна не торкнувся. І дійсно, до високих, крутих стін з лави, що оточували затоку, не можна було підступитися. Немов то були неприступні вали бастіону або береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. |
| 10605 |
Пенкроф утішався тим, що при потребі можна буде міною підірвати стіну; потім, вирішивши, що в затоці робити більше нічого, спрямував бот до бухти і близько другої години пополудні опинився у відкритому морі. |
| 10606 |
Близько четвертої години пополудні бот обігнув ліворуч острівець Порятунку, ввійшов до протоки, що відокремлює острівець від узбережжя, а о п'ятій годині якір встромився в піщане дно гирла ріки Віддяки. Три доби колоністи не були в будинку. |
| 10607 |
Герберт, Пенкроф і Наб перезирнулися, не знаючи, що відповісти, тому що вперше всі ці події постали перед ними як ланки одного ланцюга і надзвичайно вразили їх. Пенкроф і Герберт остовпіли від здивування. |
| 10608 |
Ні, вони не могли помилитися: в ніч з 19 на 20 жовтня вони дійсно бачили вогонь, що горів на березі. так! Довелося погодитися: все це оточене таємницею! Якась незбагненна сила, що прихильно ставилася до колоністів, мабуть, володіла островом Лінкольна і вчасно приходила їм на допомогу. |
| 10609 |
Сайрес Сміт нагадав товаришам про те, як дивно поводилися Топ і Юп, бігаючи навколо колодязя, що спускався з будинку прямо до моря, і зізнався, що обстежував колодязь, але не знайшов нічого підозрілого. Колоністи закінчили бесіду, вирішивши в перші ж весняні дні обшукати весь острів. |
| 10610 |
З того вечора Пенкроф зробився замисленим і заклопотаним. Йому здавалося, що на острові, який він досі вважав своєю власністю, тепер з'явився ще один господар, і що усім їм хоч-не-хоч доводиться підкорятися. |
| 10611 |
Вони з Набом часто розмірковували про загадки острова Лінкольна, а тому що обоє були марновірні, то зрештою майже повірили, що острів під владою якоїсь надприродної сили. Підійшов травень, що нагадує листопад у Північній півкулі, і потяглися дні негоди. Насувалася рання сувора зима. |
| 10612 |
Тому треба було, не відкладаючи, підготуватися до зимівлі. Втім, колоністи у всеозброєнні зустрічали і найдужчі холоди. У них був чималий запас саморобного одягу, а численна череда муфлонів з надлишком постачала їм вовну, необхідну для виготовлення грубої, але теплої тканини. |
| 10613 |
Зрозуміло, Айртона теж одягли по-зимовому. Сайрес Сміт запропонував йому з настанням холодів переселитися до Гранітного палацу, де було набагато затишніше, ніж у коралі, і Айртон обіцяв перебратися, як тільки закінчить усі роботи. Він дотримав слова і переселився в середині квітня. |
| 10614 |
З тієї пори Айртон жив разом із усіма колоністами; він був послужливий, тримався скромно, але вигляд мав сумний, і він ніколи не брав участі в розвагах товаришів. Майже всю зиму — третю зиму на острові Лінкольна — колоністи не виходили з будинку. |
| 10615 |
Шаленіли бурі, лютували жахаючі урагани, стрімчаки здригалися під натиском вітру. Величезні хвилі, здавалося, ось-ось заллють острів: корабель, що випадково кинув якір біля берега, неодмінно розбився б об скелі. Двічі під час шторму ріка Віддяки розливалася і загрожувала знести мости й містки. |
| 10616 |
Колоністам навіть довелося зміцнити мости, наведені на узбережжя і зникаючі під водою щоразу, коли хвилі били об берег. Зрозуміло, вихори з дощем і снігом, що нагадували смерч, накоїли чимало лиха на плато Круговиду. Особливо дісталося млину і пташнику. |
| 10617 |
Колоністам раз у раз доводилося спішно лагодити пошкоджене, рятуючи від загибелі пернатих. Нерідко в ті дні, коли розігрувалася негода, ягуари, що блукали парами, і зграї мавп, гнані голодом, підходили до плато; найспритніші і найсміливіші могли перебратися через струмок, тим паче скутий кригою. |
| 10618 |
Звичайно, крім цих турбот у зимівників завжди знаходилася безліч усіляких справ, тому що вони безперестану займалися облаштуванням свого житла. Іноді, навіть у ці холодні дні, вони вирушали полювати на Качине болото. |
| 10619 |
Дістатися до цих місць, щедрих на дичину, було неважко — або дорогою, що веде до порту Повітряної кулі через ріку Віддяки, або обігнувши мис Знахідки; словом, мисливці віддалялися від будинку на дві-три милі, не більше. |
| 10620 |
Взагалі ж мешканці Гранітного палацу не дуже страждали від негоди, так само як і мешканці кораля, що стояв не на такому відкритому місці, як Гранітний палац, і був з одного боку захищений горою Франкліна, а з інших — лісами і високим скелястим берегом; розбиваючись об ці перешкоди, шквали втрачали свою нищівну силу. |
| 10621 |
Тому бурі принесли коралю зовсім незначних збитків, і діяльний, вмілий Айртон усе швидко виправив, проживши там кілька днів у другій половині жовтня. Ніяких таємничих подій узимку на острові не сталося. |
| 10622 |
Але одна важлива подія, загрожуючи фатальними наслідками, раптово порушила всі плани Сайреса Сміта і його товаришів. Сталося це в жовтні. Наближалася весна. Живлющі промені сонця обновили природу, і на галявині лісу, серед хвойних дерев, уже зазеленіли кропив'яні дерева, банксії, деодари. |
| 10623 |
Одного разу, справа була 17 жовтня, близько третьої години пополудні, Герберт вирішив скористатися ясною погодою і сфотографувати всю бухту З'єднання, що розкинулася навпроти Гранітного палацу від мису Щелепи до мису Пазура. |
| 10624 |
Чітко вимальовувалася лінія обрію, дув легкий вітерець, і море подекуди покрилося брижами, а вдалині скидалося на безтурботно спокійне озеро; то тут, то там на його гладіні зблискували яскраві відблиски. |
| 10625 |
Герберт поставив фотографічний апарат на підвіконня у великому залі Гранітного палацу, звідки відкривався широкий вид на берег і бухту. Зробивши за всіма правилами знімок, юнак пішов проявити його до темної комірчини. |
| 10626 |
А коли він повернувся і при яскравому світлі розглянув негатив, то помітив, що на лінії обрію чорніє ледве помітна цятка. — подумав Герберт. Але все-таки він вирішив розглянути цятку в збільшувальне скло, вийняте з підзорної труби. |
| 10627 |
Юнак подивився на знімок і скрикнув, ледве не випустивши його з рук. Вбігши до кімнати, де працював Сайрес Сміт, він простягнув йому негатив і лупу та вказав на цятку. Сайрес Сміт вдивився в точку, що чорніла на знімку, і, схопивши підзорну трубу, кинувся до віконця. |
| 10628 |
Одного разу журналіст спробував скористатися для цієї мети птахом і, написавши кілька слів, довірив крилатому віснику таємницю їхнього зникнення, але навряд чи можна розраховувати на те, що послання потрапить до людей. |
| 10629 |
Сайрес Сміт і Герберт негайно ж покликали Спілета, Пенкрофа і Наба до великого залу Гранітного палацу і поділилися з ними новиною. Схопивши підзорну трубу, Пенкроф поспішно оглянув обрій і знайшов чорну точку саме в тому місці, де на фотографічній пластинці виднілася ледве помітна цятка. |
| 10630 |
Звичайно, не можна було порівнювати наших колоністів з тими нещасними жертвами аварії корабля, яких море викидає на порожній острів, де треба відвойовувати в мачухи-природи право навіть на жалюгідне існування і де людину мучить невідступне бажання повернутися на землю населену. |
| 10631 |
В першу чергу розлука з островом засмутила б Наба, та й Пенкрофа теж, які почували себе тут такими щасливими і багатими. Обоє вони змирились зі своїм новим існуванням, жили серед своїх власних володінь, що силою людського розуму прилучилися до цивілізованого світу. |
| 10632 |
Але ж корабель — це звістки з материка, це, можливо, часточка батьківщини, і ось він тепер з кожною хвилиною наближається до них, на його борту знаходяться люди, істоти схожі на них, — як же було не затріпотіти серцям колоністів побачивши це судно. |
| 10633 |
Час від часу Пенкроф з підзорною трубою підходив до вікна. Звідти він, напружуючи усю свою увагу, вдивлявся в обриси судна, що тепер знаходилося за двадцять миль від острова. Виходить, нічого й думати, що звідти помітять сигнали. |
| 10634 |
Підняти прапор? Але прапор не побачать, звуки пострілів не почують і не роздивляться диму багаття. Проте було достеменно зрозуміло, що острів, над яким панувала гора Франкліна, не міг залишитися непоміченим сигнальниками, які сидять на щоглі корабля. |
| 10635 |
Але з якого дива судно пристане до пустельного берега? Хіба не випадково опинилося воно в цій частині Тихого океану, там, де на географічних картах не вказується ніяких земель, якщо не вважати острівця Табора, та й то він лежить осторонь від звичного курсу, яким рухаються судна далекого плавання, прямуючи до Полінезійських островів, до Нової Зеландії і берегів Америки? Ім'я, як пам'ятає читач, мала яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острівці Табора й повинний був рано чи пізно повернутися за ним. |
| 10636 |
Але ж цей острівець знаходиться досить близько від острова Лінкольна, і судно, що тримало курс на острів Табор, так чи інакше пройде на виду колоністів. Одначе, оскільки дув норд-ост, природним виглядало припущення, що судно йде правим галсом. |
| 10637 |
Невже довгі дванадцять років, проведені на самоті на пустельному острові, не спокутували, на думку самого Айртона, його провини? Невже після каяття злочинець не вибачив собі своїх злодіянь і не вірив, що йому вибачили інші? Схвильовані тим, що сталося, колоністи були просто не в змозі повернутися до перерваної роботи. |
| 10638 |
Особливо нервували Гедеон Спілет і Пенкроф. Вони буквально не могли всидіти на місці і міряли зал уздовж і впоперек великими кроками. Герберт згоряв від цікавості. Один лише Наб зберігав свій звичайний спокій. Адже рідний край для нього там, де знаходиться Сайрес Сміт, його хазяїн. |
| 10639 |
Але якщо судно не сповільнить ходу, то незабаром воно сховається за краєм мису Пазура, тому що йде воно на південний захід, і тоді подальші спостереження доведеться вести з височини в бухті Вашингтона біля порту Повітряної кулі. |
| 10640 |
Обставина вкрай прикра, тим більше що вже було близько п'ятої години і вечірні сутінки, звичайно, перешкодять спостереженням. Журналіст поставив своїм друзям непросте питання, і, хоча лиховісні передчуття Сайреса Сміта ще не цілком розсіялися, все-таки вирішили запалити багаття. |
| 10641 |
Але коли Наб і моряк зібралися залишити Гранітний палац, судно раптом змінило напрямок, воно пішло прямо до острова, тримаючи курс на бухту З'єднання. Мабуть, бриг належав до числа швидкохідних, тому що відстань між ним і берегом помітно зменшувалася. |
| 10642 |
Наб і Пенкроф затрималися в Гранітному палаці, а Айртону вручили підзорну трубу з проханням визначити, нарешті, це чи ні. Адже шотландська яхта теж мала оснащення брига. Отже, мова йшла про те, щоб установити, чи є труба між двох щогл судна, що знаходилося тепер на відстані десяти миль від берега. |
| 10643 |
Тепер Пенкроф піймав судно в поле зору підзорної труби і повідомив товаришам, що бриг цей водотоннажністю від трьохсот до чотирьохсот тонн, він прекрасно побудований і оснащений, — словом, що це один із швидкісних кораблів, які тільки борознять моря. |
| 10644 |
А от його національну приналежність, поки що визначити важко. Розмовляючи з журналістом, Пенкроф не відривав ока від підзорної труби. День хилився до заходу, і разом з останніми променями сонця поступово стихав вітер. |
| 10645 |
Отже, передчуття не обдурили інженера? Виходить, це розбійницьке судно? Воно піратствує тут, у південних водах Тихого океану, суперничаючи з малайськими «прао», які усе ще бешкетують у цих широтах? Навіщо цьому кораблю приставати до острова Лінкольна? Можливо, він обрав цю нікому невідому, забуту людьми землю як надійну охоронницю награбованих їхніх скарбів? Або, можливо, він шукає тут тихої гавані, прихистку від зимових бур? Невже судилося славним володінням колоністів стати мерзенним кублом, резиденцією піратів Тихого океану? На жаль, вони чітко усвідомлювали, чим загрожує зустріч з чорним прапором. |
| 10646 |
Чорний прапор — прапор піратів! І такий прапор підняли б на щоглі, якби каторжникам вдалося здійснити їхній злочинницький задум! Поки вони трудилися, їхні товариші вирушили до галявини лісу Жакамара і принесли звідти величезні оберемки гілок і ліан, що здалеку могли скидатися на природну рослинність, і надійно вкрили ними прорізи вікон, пробитих у гранітній стіні. |
| 10647 |
Чи зайде бриг усередину бухти? Ось яке питання особливо хвилювало колоністів. А зайшовши до бухти, чи кине він там якір? Це теж мучило їх. Можливо, він обмежиться лише оглядом узбережжя і піде у відкрите море, не висадивши екіпаж на сушу? Відповідь з'ясується менше ніж за годину. |
| 10648 |
Невже він загрожує їхній спільній справі, справі їхньої колонії, усьому, чого вони зуміли домогтися своєю працею? Невже пірати, — тепер уже не залишалося сумніву в тому, що екіпаж брига складається з морських розбійників, — відвідували і раніше цей острів? Інакше, підпливаючи до нього, вони не піднімали б прапор. |
| 10649 |
Чи висаджувалися вони колись на його берег? Якщо так, то це пролило б світло на деякі поки ще загадкові обставини. Раптом переховуються де-небудь на недослідженій частині острова їхні спільники, що тільки й чекають висадки, щоб приєднатися до своїх дружків? |
| 10650 |
Ні на одне з цих питань, які Сайрес Сміт ставив собі подумки, він не знаходив відповіді; розумів тільки, що з прибуттям піратського брига колоністи наражаються на серйозну небезпеку. Проте його товариші та й він сам твердо вирішили чинити опір до останньої можливості. |
| 10651 |
Корабель зник у пітьмі, вогні на ньому загасили, і якщо він продовжував іти поблизу острова, уже неможливо було визначити його місцезнаходження. Неначе у відповідь на зауваження моряка, над морем блиснув яскравий спалах, і пролунав гарматний постріл. |
| 10652 |
Бриг був, як і раніше, тут і мав на борту артилерійські гармати. Між спалахом вогню і звуком пострілу минуло шість секунд. Отже, бриг знаходився на відстані милі з чвертю від берега. І в ту ж хвилину до колоністів донісся брязкіт ланцюгів, які з гуркотом спускалися через клюзи. Нарада. — Передчуття. |
| 10653 |
Хто знає, можливо, вони й справді хочуть тільки запастися прісною водою в ріці Віддяки і, можливо, не помітять ні моста, перекинутого через ріку за півтори милі від гирла, ні ознак господарювання людини в Нетрях? Але заради чого вони тоді підняли на щоглі чорний прапор? Заради чого стріляли з гармати? Звичайно, з чистих хвастощів, якщо тільки цей постріл не означав, що відтепер вони, новоприбулі, — господарі острова. |
| 10654 |
Сайрес Сміт знав тепер, що бриг озброєний, як кажуть, до зубів. А чим можуть відповісти колоністи острова Лінкольна піратським гарматам? Рушничними пострілами, і тільки. Пропозицію Айртона прийняли, і він почав готуватися до походу. |
| 10655 |
Як не зухвало виглядав його план, одначе під покривом нічної темряви він міг увінчатися успіхом. Айртон розраховував, діставшись уплав до судна, вчепитися за снасті й спробувати визначити чисельність екіпажу і дізнатися наміри піратів. |
| 10656 |
У супроводі інших колоністів Айртон і Пенкроф спустилися на берег. Айртон роздягнувся і натер усе тіло жиром, що, як відомо, дозволяє людині легше переносити низьку температуру. Бо хто знає, можливо, доведеться провести в холодній воді не одну годину. |
| 10657 |
Тим часом Пенкроф і Наб вирушили за пірогою, що стояла на причалі за сотню кроків звідти вгору по ріці Віддяки; коли вони повернулися, Айртон уже приготувався. Хтось послужливо накинув на його плечі теплу ковдру, і поселенці по черзі потисли його руку. |
| 10658 |
Пірога, в яку сіли Пенкроф і Айртон, відчалила від берега. Обох мандрівників незабаром поглинув морок — було вже пів на одинадцяту. Колоністи мовчки вирушили в Нетрі чекати повернення сміливців. Пірога швидко перетнула протоку і причалила до берега острівця. |
| 10659 |
Супроводжуваний Пенкрофом, Айртон швидким кроком перетнув острівець, лякаючи на ходу птахів, які влаштувалися на нічліг у розпадинах скель; потім він рішуче кинувся у воду і безшумно поплив до корабля, на борту якого недавно запалилися вогники, вказуючи його точне місцезнаходження. |
| 10660 |
Він пам'ятав лише одне: потрібно будь-що дотримати даного товаришам слова — виконати свій обов'язок; він навіть не думав ні про небезпеку, що підстерігає на борту корабля, ні про акул, які нерідко з'являлися біля острова. Течія несла сміливця, і берег залишився далеко позаду. |
| 10661 |
За півгодини Айртон, нічим не видавши своєї присутності, уже схопився рукою за снасті. Передихнувши трохи, він видерся на ланцюг і благополучно дістався до місця, де сушилося кілька пар матроських штанів. Айртон швидко натягнув на себе одні і, влаштувавшись зручніше, прислухався. |
| 10662 |
Неважко уявити собі, що пережив під час цієї бесіди Айртон, особливо якщо згадати, що цей самий Боб Гарвей був його колишній спільник, з яким він знався ще в Австралії, розбишака і моряк, який здійснив тепер їхні спільні злочинні задуми. |
| 10663 |
Його зграя в повному складі перебралася на борт брига, і теперішні пірати, вони ж колишні каторжники, покидьки суспільства і шибеники, сміливо борознили води Тихого океану, нападаючи на судна, знищуючи корабельні команди, перевершуючи в жорстокості навіть малайських морських розбійників. |
| 10664 |
До Айртона долинали голосні вигуки каторжників, які перепилися і навперебій вихвалялися один перед одним своїми подвигами і молодецтвом, і ось що йому вдалося зрозуміти з їхніх уривчастих слів. Теперішній екіпаж складається суцільно з англійських каторжників, які втекли з Норфолка. |
| 10665 |
Розповімо коротенько, що являє собою цей Норфолк. На 29°2' південної широти і 165°42' східної довготи лежить до сходу від Австралії острівець, шести льє в окружності. Його вінчає гора Пітта, що піднімається на тисячу сто футів над рівнем моря. |
| 10666 |
Їх там утримується півтисячі, там установлена сувора дисципліна, розроблена ціла система жорстоких покарань, і охороняє острів сто п'ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що знаходяться в розпорядженні губернатора. |
| 10667 |
Навряд чи де-небудь на земній кулі є інше настільки мерзенне збіговисько негідників. Іноді — втім, досить рідко — декому з каторжників удається, обдуривши суперпильну варту, заволодіти зненацька яким-небудь судном, і тоді вони вирушають у плавання і розбійничають на Полінезійських островах. |
| 10668 |
Боб Гарвей заволодів бригом, що стояв на якорі поблизу острова Норфолк; бандити перебили суднову команду, і ось уже цілий рік мирне судно, перетворене на піратський корабель, борознило Тихий океан під командуванням Гарвея, колись капітана далекого плавання, а тепер страшнючого пірата і старого знайомого Айртона! Пірати жодного разу не ступали на його берег, але, як і передбачав Сайрес Сміт, капітан, помітивши землю, не зазначену на картах і тому нікому не відому, вирішив відвідати її і, якщо трапиться підходяща бухта, влаштувати на острові стоянку для брига. |
| 10669 |
А прапор вони підняли на щоглі та вистрілили з гармати просто так, із хвастощів, заради наслідування військових кораблів, що, піднявши вимпел, дають салют із гармат. так, що постріл не служив сигналом, і між утікачами з острова Норфолк і островом Лінкольна ніякого зв'язку не існує. |
| 10670 |
Ні сумніву, що острів Лінкольна припаде бандитам до душі — адже він мав запаси питної води, зручну для стоянки судів бухту, тут чимало потрудилися колоністи, помноживши природні багатства острова, та й сама природа спорудила тут надійне укріплення — Гранітний палац. |
| 10671 |
Сайрес Сміт і його товариші не могли розраховувати врятуватися втечею або переховатися де-небудь на острові, тому що пірати вирішили там міцно закріпитися; навіть коли почне чергову піратську вилазку, кілька людей з екіпажу, можливо, залишаться на суші. |
| 10672 |
Отже, є тільки один вихід — вступити в бій, винищити усіх цих шибеників, що не заслуговуюсь ніякого милосердя, удавшись для цієї мети до будь-якого засобу, тому що з такими людьми усякий засіб прийнятний. |
| 10673 |
Ось які думки тіснилися в голові Айртона, і він знав, добре знав, що Сайрес Сміт думає те ж саме. Але чи можливий опір і чи дасть він колоністам бажану перемогу? Це залежить від того, наскільки добре озброєний бриг і скільки людей він має на борту. |
| 10674 |
Ось про це-то й вирішив довідатися за будь-яку ціну Айртон, і, коли, приблизно за годину, на палубі змовкли лементи і прокляття, коли добра половина піратів заснула, убита непомірною кількістю хмільного, він, не вагаючись, потрапив на палубу, де вже згасли вогні й панував морок. |
| 10675 |
Він видерся на бушприт і звідти, скрадаючись, дістався на бак. Обережно лавіруючи між сплячими там і сям каторжниками, він обійшов усе судно й установив, що на є чотири восьми- або десятифунтові гармати. Обмацавши їх для певності, він переконався, що заряджаються вони з казенної частини. |
| 10676 |
Отже, перед ним були знаряддя останнього зразка, зручні в дії й з величезною руйнівною силою. На палубі Айртон нарахував десять сплячих піратів, але, мабуть, стільки ж, якщо не більше, мирно спочивали в кубрику. |
| 10677 |
П'ятдесят проти шести колоністів острова Лінкольна — чи не занадто багато! Але зате завдяки самовідданому вчинку Айртона не застигнуть зненацька Сайреса Сміта, який вчасно довідається про сили супротивника і зможе діяти обдумано й обережно. |
| 10678 |
Але раптом смілива думка майнула в його голові — недаремно Айртон сказав інженеру, що він хоче виконати свій обов'язок, точніше зробити більше того, що вимагав обов'язок. так, він пожертвує життям, зате острів і колоністи будуть врятовані. |
| 10679 |
Безумовно: Сайрес Сміт і його товариші не можуть дати відсіч п'ятдесятьом прекрасно озброєним піратам, які все одно переможуть, чи увірвуться вони силою до Гранітного палацу, чи поведуть облогу і візьмуть поселенців змором. |
| 10680 |
І ось пірати безжалісно винищать їх, знищать плоди їхньої праці, перетворять острів на розбійницький вертеп! А хто виявиться безпосереднім винуватцем усіх цих нещасть? Сам Айртон, тому що його колишній друг і спільник Боб Гарвей лише здійснив його власні задуми. При цій думці Айртона охопив жах. |
| 10681 |
Він вирішив будь-що підірвати бриг і разом з ним весь екіпаж. Нехай він, Айртон, загине під час вибуху, зате з честю виконає свій обов'язок. Айртон більше не вагався. Дістатися до порохівниці, зазвичай розташованої в кормовій частині корабля, було не важко. |
| 10682 |
На піратському судні повинен зберігатися солідний запас пороху, і однієї-єдиної іскри вистачить, щоб підірвати його за мить. Айртон обережно спустився в міжпалубне приміщення, де покотом лежали пірати, яких звалив з ніг не стільки сон, скільки хміль. |
| 10683 |
Біля грота-щогли горів ліхтар, а навколо неї влаштували стійку для вогнепальної зброї всіх видів. Айртон вибрав собі револьвер, переконавшись попередньо, що він заряджений і що капсуль на місці. Тепер він може здійснити свій згубний для брига план. |
| 10684 |
Одначе тут на кораблі, зануреному в напівморок, просування сполучалося з чималими труднощами, тому що дорогу перепиняли тіла піратів; Айртон раз у раз зачіпав кого-небудь зі сплячих, і той, не відкриваючи очей, вибухав лайкою і навіть штовхав зухвалого; тоді Айртон, тамуючи подих, завмирав на місці. |
| 10685 |
Все-таки він дістався до перегородки, що відокремлювала кормову частину судна, і намацав двері, безсумнівно, двері самої крюйт-камери. Залишалося зламати ці двері, і Айртон узявся за діло, намагаючись не шуміти, що було нелегко, тому що йому випадало збити висячий замок. |
| 10686 |
У промені світла, що зблиснув яскраво, перед ним постав колишній спільник — Боб Гарвей, але Гарвей не впізнав Айртона, тому що вважав, що той уже давно помер. Але Айртон, не відповівши, із силою відкинув від себе ватажка піратів і кинувся до крюйт-камери. |
| 10687 |
Один постріл з револьвера в бочку з порохом — і все скінчиться! Двоє чи троє піратів, розбуджені його криком, підхопилися і кинулися на Айртона, намагаючись збити його з ніг. Але силачу Айртону вдалося вирватися з їхніх рук. |
| 10688 |
Пролунали один за одним два револьверних постріли, і двоє злочинців впали на підлогу; але раптовий удар ножа розсік Айртону плече, перш ніж він встиг уникнути його. Айртон зрозумів, що задум його зірвався. |
| 10689 |
Айртон вистрілив ще двічі, одначе постріл, що призначався Бобові Гарвею, не потрапив у ціль, а якщо і поранив його, то легко; Айртон, скориставшись тим, що пірати на мить відступили, кинувся до трапа, що вів на палубу брига. |
| 10690 |
Пробігаючи повз ліхтар, Айртон розбив його рукояткою револьвера, палуба занурилася в морок, що значно полегшувало втечу. Дехто з піратів, розбуджених шумом, спускався по трапу. П'ятим пострілом Айртон скинув одного зі сходів, а інші сахнулися вбік, не розуміючи, що відбувається на кораблі. |
| 10691 |
У два стрибки Айртон вискочив на палубу і за три секунди послав шостий, останній, постріл прямо у фізіономію якогось пірата, який майже схопив втікача за комір; потім Айртон перестрибнув через фальшборт і кинувся в море. |
| 10692 |
Не устиг він відплисти і шести сажнів, як довкола нього під градом куль закипіла вода. Що передумав Пенкроф, чекаючи Айртона на острівці, під захистом скелі, що відчували Сайрес Сміт, журналіст Герберт, Наб, ховаючись в Нетрях, коли до їхнього слуху долетіла стрілянина. |
| 10693 |
Постріли припинилися, одначе досі не повернулись ні Айртон, ні Пенкроф. Невже пірати вже заволоділи острівцем? Можливо, необхідно зараз же, негайно кинутися на допомогу Айртону і Пенкрофу? Але як? З причини великої води неможливо переправитися через протоку. Та й пірога знаходилася по той бік. |
| 10694 |
Нарешті, пів на першу ночі до берега причалила пірога, у ній сиділи двоє чоловіків. Колоністи з розкритими обіймами зустріли Айртона, для якого все обійшлося легкою раною в плече, і Пенкрофа, живого і неушкодженого. Не гаючись, усі вирушили в Нетрі. |
| 10695 |
Тут Айртон оповів слухачам про свої пригоди, не приховавши від них і свою невдалу спробу підірвати бриг. Ледь устигаючи відповідати на рукостискання товаришів, Айртон продовжував свою розповідь. Він не приховав від них, що становище досить серйозне. Пірати зараз напоготові. |
| 10696 |
Вони вже знають, що острів Лінкольна населений, і тому поспішать висадити на берег численний і добре озброєний загін, що нікому спуску не дасть. Виходить, якщо поселенці потраплять до рук піратів, нічого розраховувати на милосердя. Туман розсіюється. Ніч пройшла без подій. |
| 10697 |
З того часу як змовкли рушничні залпи, послані вслід Айртону, не долинало ні пострілу, ні шуму; ніщо не вказувало на присутність судна у водах, які омивали острів Лінкольна. Можна було навіть подумати, що бриг знявся з якоря, боячись зустріти запеклий опір, і вважав за благо залишити ці широти. |
| 10698 |
Але все йшло інакше, і коли зайнялася зоря, колоністи роздивилися в ранковому серпанку нечіткі обриси корабля. Це був. Сайрес Сміт намітив чіткий план дії, говорив він найспокійнішим тоном, начебто мова йшла про повсякденні роботи, а не про кровопролитну битву. |
| 10699 |
Товариші, не перериваючи, вислухали його мову, і мовчання їхнє було знаком беззастережної згоди. Тепер кожному випадало негайно зайняти своє місце під прикриттям туману, який ще не розсіявся. Наб і Пенкроф негайно ж вирушили до Гранітного палацу і принесли звідти достатню кількість куль і пороху. |
| 10700 |
Гедеон Спілет і Айртон — обидва першокласні стрілки — озброїлися карабінами, що били на цілу милю. Чотири рушниці, що залишилися, розподілили між Сайресом Смітом, Набом, Пенкрофом і Гербертом. Тепер подивімося, як були розставлені пости. |
| 10701 |
Гедеон Спілет з Набом заховалися в скелях біля гирла ріки Віддяки, де підняли великий міст, а також і всі містки, — цій групі доручалося не тільки не підпускати жодної ворожої шлюпки, але й по можливості перешкодити висадці піратів на протилежному березі. |
| 10702 |
А Пенкроф з Айртоном тим часом спустили на воду пірогу, щоб переправитися через протоку на острівець, де вони й повинні були зайняти два віддалених один від одного пости. Побачивши, що стрілянина йде з чотирьох боків, пірати вирішать, що острів населений і жителі його дорого продадуть свою волю. |
| 10703 |
Якщо ж висадка піратів усе-таки відбудеться або якщо виникне загроза, що Пенкрофа й Айртона обійдуть з тилу, обидва зобов'язані негайно повернутися на острів і вирушити на ділянку, якій найбільше загрожуватиме небезпека. |
| 10704 |
Перш ніж зайняти свої бойові пости, колоністи востаннє міцно потисли один одному руки. Пенкроф, обіймаючи Герберта, свого названого сина, зібрав усю силу волі, щоб приховати хвилювання, що його охопило, і друзі розсталися. |
| 10705 |
Не гаючи часу, Сайрес Сміт з Гербертом і журналіст із Набом вирушили в дорогу і незабаром зникли за скелями, а за п'ять хвилин Айртон і Пенкроф благополучно переправилися через протоку, висадилися на острівці й заховалися за скелями на його східному березі. |
| 10706 |
З брига їх не помітили, та й самі вони ледве розрізняли в густому тумані обриси корабля. Було пів на сьому ранку. Незабаром завіса туману розірвалася, і показалися огорнуті легким серпанком верхівки, щогл. |
| 10707 |
Ще кілька митей туман клубочився над поверхнею моря, потім піднявся вітер і відніс вдалину останні його жмутки. Корпус, чітко вимальовуючись на тлі чистого неба, стояв на двох якорях, носом до півночі, повернувши до острова свій лівий борт. |
| 10708 |
Як і припускав Сайрес Сміт, бриг знаходився приблизно за милю з чвертю від берега. На щоглі майорів лиховісний чорний прапор. Інженер, озброївшись підзорною трубою, роздивився чотири гармати, що складали суднову батарею; дула гармат були звернені вбік острова. |
| 10709 |
Здавалося, вони лише чекали сигналу, щоб почати обстріл. Одначе продовжував зберігати мовчання. По палубі походжали двадцять, можливо, навіть і тридцять піратів. Кілька людей стояло на юті, двоє інших, озброївшись підзорною трубою, уважно оглядали острів. |
| 10710 |
Очевидно, Боб Гарвей і його команда лише приблизно уявляли собі події, що розігралися минулої ночі на борту судна. Якийсь напівголий чоловік зламав двері крюйт-камери, вони накинулися на нього, він випустив шість куль, убив їхнього товариша, поранив ще двох. |
| 10711 |
Але що ж сталося з цією людиною? Чи наздогнав його рушничний залп? Чи вдалося йому дістатися вплав до острова? Та й відкіля взагалі він узявся? Що робив на їхньому судні? Мабуть, і справді вирішив підірвати бриг, як думав Боб Гарвей. В усьому цьому нелегко було розібратися. |
| 10712 |
Але в одному тепер твердо переконалися втікачі-каторжники: невідомий острів, проти якого кинув якір, населений і, можливо, на захист його встане все населення. І все-таки ні на березі, ні на плоскогір'ї — ні душі. І ніде ні найменших ознак людського житла. |
| 10713 |
Минуло півтори години, але ніщо на борту брига не вказувало, що пірати готуються до нападу або висадки. Очевидно, Боб Гарвей перебував у нерішучості. Навіть у найпотужнішу підзорну трубу він, зрозуміло, не міг роздивитися колоністів, які зачаїлися між скелями. |
| 10714 |
І справді, як він міг уявити, що тут, на такій висоті, у надрах гранітного кряжа, влаштували собі житло люди? На всьому узбережжі бухти З'єднання — від мису Пазура до мису Щелепи — не було ніяких ознак того, що острів населений. Одначе о восьмій годині ранку поселенці помітили на борту якийсь рух. |
| 10715 |
За допомогою талів матроси спустили на воду шлюпку. Семеро розмістилися в ній. У кожного була рушниця; один із сімки піратів сів за кермо, четверо взялися за весла, а двоє притулилися на носі; низько пригнувшись і тримаючи рушниці напоготові, вони уважно оглядали берег. |
| 10716 |
У їхнє завдання, безсумнівно, входила розвідка острова, а ніяк не висадка, тому що в цьому випадку капітан вислав би численніший загін. шлюпкою, що пірати не збираються увійти до протоки, очевидно з міркувань обережності, а хочуть спочатку пристати до острівця. |
| 10717 |
Пенкроф і Айртон, причаївшись кожний у своєму укритті, за виступом скелі, бачили, що шлюпка направляється прямо до них, і чекали, коли вона підійде на відстань пострілу. Веслярі обережно просувалися вперед, намагаючись не привертати уваги до шлюпки, і підганяли її рідкими змахами весел. |
| 10718 |
Видно було, що один з піратів, який сидів на носі, тримає в руці лот і намагається знайти фарватер, прокладений течією ріки Віддяки. А це означало, що Боб Гарвей хоче підвести свій бриг якнайближче до берега. |
| 10719 |
Близько тридцяти піратів, розсипавшись по вантах, стежили за шлюпкою і примічали шлях, щоб безпечно підійти до берега. Не доходячи двох кабельтових до острівця, шлюпка зупинилася. Стерновий підвівся і витягнувся на весь зріст, шукаючи поглядом, де б краще пристати. У цю мить пролунало два постріли. |
| 10720 |
Майже в ту ж мить почувся страшний гуркіт; над бригом піднявся стовп диму, і гарматне ядро вдарило об скелі, під якими причаїлися Айртон і Пенкроф; осколки каменю полетіли в усебіч, але, на щастя, наші стрілки вціліли. Грім прокльонів донісся зі шлюпки, одначе вона відразу поплила далі. |
| 10721 |
Місце стернового зайняв один з матросів, веслярі з люттю налягли на весла. Замість того щоб повернути до брига, як можна було припустити, шлюпка пройшла вздовж берега, прагнучи обігнути острівець з південного боку. Пірати гребли з усіх сил, намагаючись піти подалі від куль. |
| 10722 |
Зрозуміло, вони хотіли проникнути в протоку й обійти з тилу тих, хто сидить у засідці на острівці; таким чином, захисники острівця, які б численні вони не були, опинилися б між шлюпкою, звідки сипалися градом рушничні кулі, і бригом, звідки летіли гарматні ядра, — такому становищу не позаздриш. |
| 10723 |
Хоча Пенкроф і Айртон чудово розуміли, що їх можуть обійти з тилу, вони не збиралися залишати свою позицію з багатьох міркувань — ні до чого було виявляти перед нападниками свою присутність, ставши в такий спосіб мішенню для снарядів, та, крім того, вони сподівалися на Гедеона Спілета і Наба, які охороняли гирло ріки, а також на Сайреса Сміта з Гербертом, які зачаїлися у скелях Нетрів. |
| 10724 |
Почався звичайний у цю годину приплив, особливо сильний тут, у вузькій протоці; шлюпку потягло до ріки, і пірати утримувалися посередині протоки тільки тому, що працювали з усіх сил веслами, але коли вони опинилися на відстані пострілу від гирла ріки, дві кулі, випущені їм назустріч, уклали ще двох піратів: Наб і Спілет не промахнулися. |
| 10725 |
Негайно ж із брига вилетіло друге ядро, послане туди, де піднявся зрадницький димок, але воно лише обломило кілька скель, не завдавши ні найменшої шкоди людям. Тепер у шлюпці залишилося тільки троє боєздатних чоловіків. |
| 10726 |
Підхоплена течією, вона зі швидкістю стріли пронеслася повз Сайреса Сміта і Герберта, які, одначе, розсудливо утрималися від пострілів, побоюючись, що кулі не досягнуть мети; потім, обігнувши північний край острівця, шлюпка всього лише на двох веслах пустилася назад до брига. |
| 10727 |
Досі захисникам острівця ні на що було нарікати. Перша вилазка закінчилася невдало для ворога. Чотирьох піратів важко поранено, а можливо й убито; ніхто з колоністів навіть не подряпався, і вони не випустили даремно жодної кулі. |
| 10728 |
Пірати, безсумнівно, вирішать, що перед ними численний і добре озброєний ворог, якого не так-то легко здолати. Тільки за півгодини, не раніше, шлюпка, завзято долаючи хвилі, що набігали, дісталася до. |
| 10729 |
До колоністів донеслися голосні крики, коли веслярі винесли зі шлюпки своїх поранених товаришів; із брига послали три або чотири ядра, хоча вони не могли досягти мети. Але тепер уже ціла дюжина піратів, сп'янілих від люті, а можливо і вчорашньої пиятики, вирушила на шлюпці до берега. |
| 10730 |
Слідом за нею на воду спустили другу шлюпку, куди сіло восьмеро, і поки перша йшла прямо до острівця, сподіваючись вибити звідти ворога, друга почала маневрувати з розрахунком проникнути в гирло ріки Віддяки. |
| 10731 |
Становище Пенкрофа й Айртона ставало занадто небезпечним, і вони зрозуміли, що настав час перебратися назад на острів. Одначе вони вирішили підпустити ближче перший човен, і два влучних постріли знову внесли розлад у лави веслярів. |
| 10732 |
Потім стрілки вибралися з засідки, як вітер пронеслися під градом куль по острівцеві, стрибнули в пірогу і перетнули протоку в той самий момент, коли друга шлюпка досягла південного краю острівця; потім вони заховалися в Нетрях. |
| 10733 |
Ледве вони встигли приєднатися до Сайреса Сміта і Герберта, як пірати з першої шлюпки висадилися на острівець і кинулися нишпорити на ньому. Майже одночасно гримнули постріли біля гирла ріки Віддяки, куди швидко підійшла друга шлюпка. |
| 10734 |
Двох з восьми членів команди вбили Гедеон Спілет і Наб, а шлюпка, підхоплена нездоланною течією, розбилася об підводні рифи біля входу до гирла. Одначе шестеро вцілілих піратів, піднявши рушниці над головою, щоб уберегти їх від води, вибралися на правий берег ріки. |
| 10735 |
Ситуація склалася така: на острівці знаходилося дванадцятеро піратів, правда дехто з них поранений, але зате вони мали човна; на острів висадилося шестеро, але дістатися до Гранітного палацу вони не могли, тому що шлях їм перепиняла ріка, а всі мости були підняті. |
| 10736 |
Зауваження Пенкрофа прозвучало цілком слушно! повертався на якорі, справді наміряючись підійти до острова. Приплив протриває ще години півтори, і тому що течія послабшала, бриг міг легко маневрувати. Але Пенкроф ніяк не бажав погодитися з Айртоном, що бриг ризикне увійти до протоки. |
| 10737 |
Озброєні тільки рушницями, вони не могли завдати ніякої шкоди колоністам, що заховалися частково в Нетрях, частково біля гирла ріки; не припускаючи, що у ворога є далекобійні карабіни, прибульці вважали, що тут їм не загрожує ані найменша небезпека. |
| 10738 |
Тому вони преспокійно обстежували острівець і навіть настільки осміліли, що відкрито йшли самим берегом. Але їхня омана розвіялася занадто швидко. Зненацька дружно заговорили карабіни Айртона і Спілета; мабуть, ця розмова не дала втіхи двом каторжникам, які горілиць упали на землю. |
| 10739 |
Почалася невимовна паніка. Десятеро уцілілих піратів, навіть не прихопивши своїх поранених або вбитих товаришів, дременули до протилежного берега острівця, стрибнули в шлюпку і погнали її до брига сильними ударами весел. |
| 10740 |
Дійсно, чітко чувся брязкіт стопора на кабестані, який обертала команда: У першу хвилину потягнуло до якоря, але коли якір відірвався від ґрунту, бриг рушив до берега. Вітер дув з моря, напинав вітрила. Судно наближалося до острова. |
| 10741 |
Але яке? Замкнутися в Гранітному палаці, який оточать пірати, і витримувати облогу тиждень, місяць, а можливо, й кілька місяців, оскільки їстівних припасів вистачить з надлишком? Добре, зробимо припущення, що цей план йому вдасться. |
| 10742 |
Ну, а далі що? Все одно пірати господарюватимуть на острові, вони натішаться тут досхочу, все перевернуть догори дном і зрештою здолають бранців Гранітного палацу. Втім, залишався ще один шанс: якщо Боб Гарвей не ризикне ввести бриг до протоки і не пристане до острівця. |
| 10743 |
У цьому випадку судно опиниться за півмилі від острова, і з такої відстані його ядра не зможуть завдати колонії і колоністам особливо нищівних ударів. Одначе бриг наблизився до острівця: мабуть, пірати мали намір досягти південного його краю. |
| 10744 |
Дув слабкий вітер, і оскільки течія значно послабшала, Боб Гарвей мав можливість спрямувати свій корабель, куди йому заманеться. Піратські шлюпки, послані на розвідку, знайшли фарватер, і тому бриг сміливо просувався вперед. |
| 10745 |
Незабаром досяг краю острівця і безперешкодно обігнув його; на судні підняли косий грот, і бриг, тримаючись круто до вітру, прийшов на траверс ріки Віддяки. У цю хвилину до Сайреса Сміта, Айртона, моряка і Герберта приєдналися Наб і Гедеон Спілет. |
| 10746 |
Журналіст і його товариші вирішили, що настав час залишити свої пости біля гирла ріки, і вчинили цілком слушно, тому що звідти стріляти по кораблю просто безглуздо. Значно краще бути усім разом у рішучу хвилину, коли, можливо, почнеться жорстока сутичка. |
| 10747 |
Дістатися до підйомника, досягти дверей Гранітного палацу, де з учорашнього дня сиділи замкнуті у великому залі Топ і Юп, було справою однієї хвилини. І вчасно! У вікна, повиті зеленню, вони побачили, як, огорнутий клубами диму, входив до протоки. |
| 10748 |
Обстріл Гранітного палацу продовжувався з подвоєною жорстокістю, і незабаром ще одне ядро зірвало зелені гілки, оголивши в граніті зяючий отвір. Становище колоністів стало безнадійним. Їхній притулок викрили. |
| 10749 |
А вони не могли спорудити перешкоди проти ядер, навіть не могли заховатися від осколків граніту, які фонтаном злітали навколо них. Залишалося тільки одне: перейти до верхнього коридору Гранітного палацу, кинувши своє житло напризволяще. Раптом пролунав глухий удар і слідом за ним запеклі волання. |
| 10750 |
Справді! Злетіли в повітря, немов Айртон підпалив порох у їхній крюйт-камері! — підтвердив Пенкроф, кидаючись разом з Набом і юнаком до підйомника. І Сайрес Сміт, гукнувши із собою журналіста й Айртона, поспішив на берег, де їх чекали Пенкроф, Наб і Герберт. |
| 10751 |
На поверхні води кружляли уламки корабля — цілий набір запасних щогл і рей, клітки з курми (крилаті бранки були ще живі), ящики і барила, яких напором води викинуло через люки, і вони поступово спливали на поверхню; одначе не видно було ані дощок палуби, ані шматків обшивки, що робило ще загадковішими обставини раптової загибелі. |
| 10752 |
Але ж хіба можна дивитися, склавши руки, як відлив несе всі ці багатства у відкрите море, — звичайно ні, і Айртон з Пенкрофом кинулися до піроги, наміряючись пригнати вцілілий рангоут до острова або до острівця Порятунку. Але коли вони уже взялися за весла, їх зупинив голос Гедеона Спілета. |
| 10753 |
Цілком імовірно, що, ставши свідками загибелі брига, поглиненого водами протоки, бандити сховалися в глибині острова. Айртон з Пенкрофом відіпхнули пірогу від берега, і, скоряючись могутнім ударам весел, вона помчалася до місця катастрофи. |
| 10754 |
Море було спокійне, і вода стояла дуже високо, тому що два дні тому настав молодик. Отже, мине близько години, перш ніж відкриється остов брига, що затонув у протоці. Пенкроф і Айртон устигли зв'язати щогли і дерев'яні бруси канатом, кінець якого закинули на берег біля підніжжя Гранітного палацу. |
| 10755 |
Колоністи спільними зусиллями витягли їх на сушу. Потім на пірогу підібрали все, що плавало на поверхні: клітки з курями, барила, ящики — і всю цю здобич негайно перенесли до Нетрів. Разом з уламками корабля спливло кілька трупів. |
| 10756 |
Поглинені роботою, вони майже не розмовляли, але як багато думок юрмилося у кожного в голові! Бриг, із усім його вмістом, — це ж сьогоденне багатство. Усяке судно являє собою цілий плавучий світ, і майно колоністів, безсумнівно, поповниться безліччю необхідних предметів. |
| 10757 |
Але, для того щоб вирішити це важливе питання, доводилося чекати кінця відливу: тоді можна буде оглянути з усіх боків корпус судна. Коли залишки затонулого корабля виловили з води і склали на березі в безпечному місці, колоністи вирішили перепочити і поснідати. |
| 10758 |
Читач, звичайно, здогадується, що під час їжі всі розмови точилися навколо несподіваної події, що чудом врятувала колоністів від неминучої загибелі. Сайрес начебто не чув цього зауваження. Але ці слова анітрохи не задовольнили Пенкрофа. |
| 10759 |
Ніхто його ніколи не переконає, що в їхній протоці, дію якої, як і сам берег, покрито дрібним піском, що в їхній протоці, через яку він десятки разів переправлявся під час відливу, могла раптом існувати нікому не відома підводна скеля. |
| 10760 |
Та й у ту хвилину, коли корабель затонув, був приплив, іншими словами — судно Могло преспокійно пройти, не зачепивши рифи, яких не видно навіть при відливі. Отже, мова могла йти тільки про вибух. Отже, корабель не розбився об рифи. Отже, він злетів у повітря. |
| 10761 |
Шкода тільки, що не вдалося врятувати двох суднових шлюпок; але одна, як відомо, розбилася біля гирла ріки Віддяки, і вона не підлягала ремонту, а іншу поглинула безодня одночасно з бригом, що, мабуть, роздавив тендітну шлюпку, чому вона й не спливла на поверхню. |
| 10762 |
У носовій частині судна, по обидва боки кіля, за сім-вісім футів від основи форштевня, боки брига були жахливо розколочені уздовж не менше ніж у двадцять футів. Нічого й думати про те, щоб закрити ці зяючі пробоїни. |
| 10763 |
В ушкоджених місцях не вдалося знайти не тільки дерев'яної, а й мідної обшивки, що, як видно, знищена дощенту; зникли навіть частини набору, залізні цвяхи, болти і нагелі. По всьому корпусу, аж до кормової частини, обшивка корабельного набору розхиталася і зробилася непридатною. |
| 10764 |
Кіль тріснув по всій своїй довжині. Усі погодилися з цією розумною пропозицією, та, крім того, треба було скласти опис багатств, що знаходилися в затопленому судні, і спробувати, врятувати їх. Дістатися у внутрішню частину брига змогли тепер без особливих зусиль. |
| 10765 |
Вода, поступово спадаючи, майже зовсім пішла, і потрапити всередину судна найзручніше було через нижню палубу, що тепер опинилася вгорі, тому що корпус судна перевернувся. Чавунні колоди, використані як баласт, пробили її в декількох місцях. |
| 10766 |
Вода рівномірно струменіла з тріщин, які пронизували корпус брига. Сайрес Сміт і його товариші, озброївшись сокирами, ступили на покалічену палубу. Прохід захаращували ящики всіх розмірів, і тому що вони пробули під водою недовго, можна було очікувати, що вміст їхній не постраждав. |
| 10767 |
Спершу колоністи відтягнули весь вантаж у надійне місце. Приплив почнеться тільки за кілька годин, і друзі не втрачали часу даремно. Айртон і Пенкроф установили в пробоїни талі для спуску ящиків і барил. Їх вантажили на пірогу і відразу доставляли на берег. |
| 10768 |
Але й зараз колоністи переконалися, на превелику радість, що в трюмах брига зберігається багато цінних речей — найрізноманітніші предмети, домашнє начиння, посуд, тканина, інструменти, — словом, звичайний вантаж судна, що торгує з островами Полінезії. |
| 10769 |
Одначе Сайрес Сміт з подивом переконався в тому, що постраждав не тільки, як ми вже говорили, корпус брига внаслідок якогось удару, що призвів до катастрофи, але навіть внутрішність судна, особливо в носовій його частині. |
| 10770 |
Переборки знесло, неначе всередині брига розірвався снаряд потужної руйнівної сили. Колоністи безперешкодно пройшли від носа до корми, лавіруючи між ящиками і тюками, що поступово витягалися з трюму. На щастя, усі ці речі виявилися не важкими, але лежали вони безладно. |
| 10771 |
Сайрес Сміт сподівався, що вона не вибухнула, і, отже, кілька барил з порохом уціліли, а оскільки порох звичайно зберігається в металевій упаковці, він, мабуть, не підмокнув. Припущення інженера виправдалися. |
| 10772 |
Серед безлічі снарядів колоністи знайшли десятків два барил з порохом, оббитих зсередини мідними листами; барила відразу з усіма пересторогами витягли з крюйт-камери. Пенкроф, отже, міг на власні очі переконатися, що загинув не від вибуху. |
| 10773 |
Втім, нічого було боятися, що хвилі віднесуть остов брига у відкрите море, тому що судно вже загрузло в піску і трималося міцніше, ніж на всіх своїх якорях. Тому можна було спокійно чекати наступного відливу, щоб закінчити вивантаження виявленого на бригу майна. |
| 10774 |
Але сам корабель загинув безповоротно, і треба було поспішати, аби врятувати хоч уламки корпуса, поки їх не засмоктав хиткий пісок на дні протоки. Була вже п'ята година вечора. Нелегкий випав для колоністів деньок. |
| 10775 |
Вони пообідали з чудовим апетитом і, хоча падали з ніг від утоми, не втрималися від спокуси ознайомитися із вмістом ящиків, знайдених у трюмах. У більшості з них виявився готовий одяг, що, цілком зрозуміло, колоністи зустріли радісними вигуками. |
| 10776 |
Раз у раз лупало голосне «ура», яким безжурний моряк вітав кожну нову знахідку, — то барило з горілкою із цукрової тростини, то стоси тютюну, то вогнепальну або холодну зброю, сувої бавовни, сільськогосподарський інвентар, теслярські, столярні та ковальські інструменти, мішки з насіннями всіляких рослин, не потерпілі від свого короткочасного перебування у воді. |
| 10777 |
О, яким воістину неоціненним скарбом стало б усе це для них два роки тому! Але нічого, навіть зараз, коли винахідливі і працьовиті колоністи зуміли власноруч створити все необхідне, ці скарби знайдуть своє застосування. |
| 10778 |
У коморах Гранітного палацу місця вистачало з надлишком, але того дня вже ніколи було займатися перенесенням речей. Попри все те не варто забувати, що на острові блукають шестеро уцілілих піратів з, що незвані гості — страшенні негідники і варто триматися напоготові. |
| 10779 |
Нехай міст на ріці Віддяки і всі містки підняті, хіба злочинців зупинить струмок або навіть ріка? А зараз, доведені до крайності, вони стали вдвічі небезпечніші. Поки що немає потреби вживати заходів проти прибульців. |
| 10780 |
Час покаже, як потрібно діяти, вирішили колоністи, а поки необхідно пильно охороняти ящики і тюки, складені біля Нетрів, і тому друзі всю ніч по черзі чергували. Ніч минула спокійно, пірати не насмілилися напасти на поселенців. |
| 10781 |
Дядечко Юп і Топ, на яких поклали охорону Гранітного палацу, звичайно, негайно б зняли тривогу. Три наступні дні — дев'ятнадцяте, двадцяте і двадцять перше жовтня — колоністи потрудилися на славу, рятуючи все, що мало хоч яку-небудь цінність, — хоч вантаж, хоч частини його оснащення. |
| 10782 |
Під час відливу вони розвантажували трюм. Починався приплив — доставляли майно на берег. Хоча пісок з кожним днем усе більше засмоктував остов корабля, вдалося все-таки зняти з брига велику частину його мідної обшивки. |
| 10783 |
Кілька разів Айртон і Пенкроф поринали на дно каналу і витягали звідти важкі предмети, які загрожував поглинути пісок, — ланцюги, якорі, чавунні колоди і навіть чотири гармати суднової батареї; за допомогою порожніх діжок вдалося пригнати цей вантаж до берега. |
| 10784 |
Як ми бачимо, колоністи добряче поповнили не тільки свої склади і комори, але й свій арсенал. Пенкроф, захоплений новими задумами, виношував план установити батарею, щоб охороняти підступи до протоки й гирла ріки. |
| 10785 |
Адже в них аж чотири гармати, і з їхньою допомогою Пенкроф мав намір змусити втікати будь-яку флотилію, «хоч наймогутнішу», як він висловлювався, якщо доведеться вирушити в плавання по водах, що омивають острів Лінкольна! І дійсно, в ніч із двадцять третього на двадцять четверте жовтня буря розбила вщент остов брига і викинула частину уламків на берег. |
| 10786 |
Очевидно, пірати знищили всі папери, що можуть свідчити про особу їхнього капітана або колишнього власника брига, а оскільки на кормовій дошці не значилося найменування порту приписки брига, то не можна було визначити і його національну приналежність. |
| 10787 |
Одначе Айртон і Пенкроф стверджували, що, судячи з носової частини брига, він вийшов з англійських верфів. За тиждень після катастрофи, вірніше після таємничої розв'язки, що врятувала життя колоністам, навіть під час відливу вже ніхто б не знайшов слідів. |
| 10788 |
Одначе обставини настільки несподіваної і дивної загибелі так би й залишилися таємницею, якби тридцятого жовтня Наб, блукаючи берегом, не знайшов уламка металевого товстостінного циліндра, що зберігав на собі сліди вибуху. |
| 10789 |
Саме під дією цього циліндра, начиненого нітрогліцерином, солями пікринової кислоти або іншою вибуховою речовиною, із протоки піднявся водяний стовп, і, вбитий блискавичним ударом, бриг пішов на дно; підняти його було неможливо, оскільки надто постраждав корпус судна. |
| 10790 |
Усі наступні дні колоністи діяльно готувалися до зими — запасали корм для худоби, збирали врожай. Вони вирішили, що спочатку треба покінчити з усіма невідкладними справами, а вже потім вирушати на обстеження острова. До того ж достигли овочі, вивезені з острова Табор. |
| 10791 |
Випадало скласти до комори плоди наполегливої праці; на щастя, у Гранітному палаці вистачило б місця для всіх багатств острова. Запаси поселенців зберігалися в повному порядку в цих надійних природних коморах, куди не могли пробратися ні чотириногі, ні двоногі вороги. |
| 10792 |
Кілька природних печер, розташованих у верхній частині коридору, колоністи розширили або розчистили за допомогою кирки чи пороху, і в такий спосіб у Гранітному палаці з'явилися величезні склади, де тепер зберігалися провізія, бойові припаси, інструменти й посуд — словом, усе майно поселенців. |
| 10793 |
Гармати, зняті з брига, виявилися прекрасними знаряддями, відлитими зі сталі, і, за настійною вимогою Пенкрофа, їх витягли до Гранітного палацу за допомогою лебідок і талів; між вікнами пробили бійниці, і незабаром з амбразур визирнули довгі блискучі стволи гармат. |
| 10794 |
Вони панували з цієї висоти над бухтою З'єднання. Вийшов неначе Гібралтар у мініатюрі, і будь-яке судно, що стало б на шпринг біля острова Лінкольна, виявилося б прекрасною мішенню для цієї батареї. Сайрес Сміт недаремно був знавцем артилерійської справи. |
| 10795 |
Він відразу визначив, що гармати зроблено відмінно. Для їхнього виготовлення пішла краща сталь, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великокаліберними ядрами і, отже, били на значну відстань. |
| 10796 |
Як відомо, далекобійність зброї тим більша, чим довша траєкторія, описувана ядром, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда. Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в зразковому порядку. |
| 10797 |
Відтоді як їх витягли з води і доставили на берег, Пенкроф, не шкодуючи сил і часу, натирав їх, змазував жиром, полірував, чистив затвор, замок, затискний гвинт. І зараз гармати блищали так, немов знаходилися на борту військового американського фрегата. |
| 10798 |
Отже, того дня, у присутності всіх колоністів, включаючи, зрозуміло, Топа і дядечка Юпа, були по черзі випробувані всі чотири гармати. їх зарядили піроксиліном, врахувавши його вибухову силу, що, як ми говорили, вчетверо перевершувала вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму. |
| 10799 |
Пенкроф тримав у руці шнур запального ґнота, готуючись діяти. За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене вбік моря, пронеслося над острівцем і зникло десь удалині, так що визначити точну відстань було неможливо. |
| 10800 |
Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, вдарившись об гострий виступ скелі на відстані приблизно трьох миль від Гранітного палацу, рознесло його на шматки. Навів гармату і вистрілив Герберт, і чи треба говорити, як він пишався своїм першим пострілом. |
| 10801 |
Третє ядро, послане в напрямку гряди дюн, що йде вздовж берега бухти З'єднання, вдарилося в пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім силою рикошету підскочило й упало в море, піднявши фонтани бризок. |
| 10802 |
Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт збільшив кількість піроксиліну, бажаючи випробувати граничну далекобійність гармат. Потім поселенці відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і ґніт підпалили за допомогою довгого шнура. |
| 10803 |
Пролунав оглушливий гуркіт, але зброя витримала, і поселенці, кинувшись до вікна, побачили, як ядро зрізало верхівку скелі на мисі Щелепи, на відстані приблизно п'яти миль від Гранітного палацу, і зникло у водах затоки Акули. |
| 10804 |
Айртон не відразу відповів, і Сайрес Сміт пошкодував, що моряк необачно поставив подібне запитання. Він із хвилюванням чекав відповіді Айртона. І він повільним кроком вийшов з кімнати. Пенкроф усе зрозумів. Але я хотів тільки довідатися його думку, він має право її висловити, як і кожен з нас. |
| 10805 |
Людина відверта і сувора, він і на мить не припускав, що комусь спаде на думку загравати з піратами, які висадилися на їхній острів, починати переговори з поплічниками Боба Гарвея, з розбійницьким екіпажем; він щиро вважав їх дикими звірами, яких варто знищувати, неначе хижаків, без вагань і докорів сумління. |
| 10806 |
Пропозицію інженера прийняли, хоча Пенкроф не схвалював цієї тактики і вважав, що до доброго вона не приведе. Вирішили поки що вичікувати, нічого не починаючи, але триматися напоготові. Адже острів Лінкольна досить великий, земля тут родюча. |
| 10807 |
Якщо в душі прибульці зберегли добрі почуття, можливо, вони зрештою виправляться. В тих умовах, у яких вони тепер опинилися, в їхніх же власних інтересах повернутися до чесного життя. У всякому разі, варто чекати хоча б з гуманності. |
| 10808 |
Правда, поселенцям уже не доведеться так безтурботно, як раніше, розгулювати по всьому острову. Досі вони побоювалися лише диких звірів, а тепер шестеро злочинців, можливо, лютіших, ніж хижаки, блукають десь неподалік. |
| 10809 |
Небезпека чимала, і, безперечно, люди не такі хоробрі, як наші колоністи, втратили б надовго душевний спокій. Що з того! У суперечці з Пенкрофом правда була на боці колоністів. Але чи не помиляються вони — це покаже майбутнє. |
| 10810 |
Тим часом колоністи готувалися до ретельного обстеження острова, справедливо вважаючи це своїм найважливішим завданням, тому що тепер їхня експедиція мала подвійну мету: насамперед знайти таємничого заступника, в існуванні якого вже ніхто більш не сумнівався, і одночасно довідатися, що сталося з піратами, де вони переховуються, чим промишляють і чого варто побоюватися з їхнього боку. |
| 10811 |
Сайрес Сміт охоче б вирушив у дорогу без зволікання, але подорож триватиме кілька днів, а тому випадало взяти із собою візок, навантаживши його табірним устаткуванням і різним начинням, необхідним для облаштування привалів. |
| 10812 |
Але як на гріх, один з онагрів пошкодив собі ногу і не міг ходити в запряжці; він потребував кількаденного відпочинку, і колоністи вирішили відкласти від'їзд на десять днів, тобто до двадцятого листопада. У цих широтах листопад відповідає травню в Північній півкулі. Весна була в самому розпалі. |
| 10813 |
Якщо навіть вона і не приведе до бажаної мети, то скільки можна буде зробити відкриттів, знайти природних багатств: адже за задумом Сайреса Сміта вони мали досліджувати густі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого. |
| 10814 |
Протягом десяти днів, що залишилися до початку експедиції, колоністи вирішили закінчити останні роботи на плато Круговиду. Однак Айртону необхідно було повернутися в кораль, тому що свійські тварини мали потребу в догляді. |
| 10815 |
Домовилися, що він проведе там два дні й повернеться до Гранітного палацу, зоставивши худобі побільше корму. Перед самим від'їздом Айртона Сайрес Сміт запитав його, чи не хоче він, щоб хто-небудь з колоністів супроводжував його, тому що просування по острову тепер небезпечно. |
| 10816 |
Айртон відповів, що такі перестороги абсолютно зайві, — він і один прекрасно впорається з роботою та крім того, не боїться зустрічі з піратами. Якщо в самому коралі або поблизу що-небудь відбудеться, він відразу повідомить про це телеграфом мешканцям Гранітного палацу. |
| 10817 |
Отже, Айртон виїхав на світанку 9 листопада на візку, запряженому онагром, а за дві години телеграф повідомив, що в коралі все гаразд. За ці два дні Сайрес Сміт здійснив свій давній проект — остаточно убезпечив Гранітний палац від можливості несподіваного вторгнення. |
| 10818 |
Довершити почате не вимагало надмірних зусиль, тому що досить було підняти на два-три фути рівень води в озері, щоб зовсім затопити замурований водостік. А зробити це можна було, спорудивши дві загати на озері — там, де брали початок Гліцериновий струмок і Водоспадна річка. |
| 10819 |
Навряд чи варто говорити, що відвідний струмочок, який живив Гранітний палац водою і приводив у дію підйомник, залишився недоторканим. Коли підйомник бував піднятий, колоністи у своєму надійному, затишному притулку могли не боятися раптового нападу. |
| 10820 |
Швидко впоравшись з цією роботою, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт вирішили дістатися до порту Повітряної кулі, на щастя до від'їзду ще залишався час. Морякові особливо не терпілося довідатися, чи відвідали пірати маленьку бухточку, де стояв на якорі. |
| 10821 |
Побоювання Пенкрофа мали підставу, і тому ніхто не заперечував його цілком доречного наміру навідатися до порту Повітряної кулі. Моряк і його товариші вирушили в дорогу 10 листопада після обіду, захопивши із собою рушниці. |
| 10822 |
Пенкроф з підкреслено байдужим виглядом уклав по два патрони до кожного ствола своєї рушниці і, закінчивши цю операцію, багатозначно кивнув головою; цей кивок не віщував нічого доброго будь-якому зустрічному, «хоч то звір, хоч то людина», як він сам висловлювався, коли б хто зважився наблизитись до стрільця. |
| 10823 |
Гедеон Спілет і Герберт теж узяли рушниці і близько третьої години пополудні залишили Гранітний палац. Наб провів мандрівників до закруту ріки Віддяки і, коли вони опинилися на іншому березі, підняв міст. |
| 10824 |
Було домовлено, що на зворотному шляху один з них вистрілить з рушниці, і Наб, почувши сигнал, опустить міст і знову з'єднає обидва береги. Маленький загін попрямував до порту, тобто до південного берега острова. |
| 10825 |
Вони ретельно обшукали всю місцевість, що прилягає до дороги як з боку лісу, так і з боку Качиного болота, одначе не знайшли ніякого сліду втікачів; цілком можливо, не знаючи ні чисельності колоністів, ні того, як вони озброєні, пірати вибрали прихисток де-небудь у віддаленій і недоступній частині острова. |
| 10826 |
Втім, сама природа подбала приховати його від людських очей серед нагромадження високих скель; ні з моря, ні з суші бухточку просто не можна було побачити, і тільки випадково потрапивши туди або піднявшись на прибережні скелі, людина могла помітити цю природну гавань. |
| 10827 |
І Пенкроф показав на мотузку, якою якірний канат прив'язали до бітенга, щоб він не розмотався. Моряк вимовив ці слова таким переконливим тоном, що ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зважилися йому суперечити. |
| 10828 |
Він навіть пообіцяв Пенкрофу докладно обстежити частину протоки між острівцем Порятунку і берегом, щоб установити, де можна влаштувати там штучну гавань за допомогою загат. Якщо це вдасться, буде завжди під рукою, на очах у колоністів, а у випадку потреби навіть під замком. |
| 10829 |
Того ж вечора Айртону послали телеграму з проханням привести з кораля двох кіз, тому що Наб хотів привчити їх до лук плоскогір'я. Але, дивна справа, Айртон проти звичаю не підтвердив одержання депеші. Інженер здивувався. |
| 10830 |
Правда, могло статися, що Айртона в цю хвилину не було в коралі, — очевидно, він уже на півдорозі до Гранітного палацу. З часу його від'їзду минуло два дні, а за умовою він мав повернутися десятого до вечора або, найпізніше, одинадцятого вранці. |
| 10831 |
Колоністи очікували, що з хвилини на хвилину Айртон з'явиться на плато Круговиду. Наб з Гербертом чергували біля моста, щоб негайно опустити його, побачивши друга. Було вже близько десятої години вечора, Айртон усе ще не з'являвся. Тоді вирішили послати другу депешу і зажадати термінової відповіді. |
| 10832 |
Вирішили чекати до ранку, але занепокоєння поселенців зростало. Одинадцятого листопада з першими променями сонця Сайрес Сміт знову застосував телеграфний апарат і знову не одержав відповіді. Він повторив свою спробу: теж мовчання. У Гранітному палаці залишили Наба, щоб не кидати житла напризволяще. |
| 10833 |
У тому випадку, якщо з'являться пірати і намагатимуться проникнути на плато Круговиду, він постарається їх затримати, відкривши рушничну стрілянину, а в найгіршому разі заховається в Гранітному палаці й забере підйомник, — у цій неприступній фортеці він може нічого не боятися. |
| 10834 |
О шостій годині ранку інженер із трьома своїми супутниками перейшли через Гліцериновий струмок, а Наб заховався на його лівому березі за пагорбом, на якому росло кілька високих драконових дерев. Спустившись з плато Круговиду, поселенці попрямували до коралю. |
| 10835 |
По обидва боки дороги стояв стіною густий чагарник, де легко могли знайти собі притулок зловмисники, але ж вони були озброєні, — отже, зустріч з кожним з них була небезпечною. Колоністи крокували швидко, не обмінюючись ні словом. |
| 10836 |
Попереду біг Топ, — він то нісся по дорозі, то заглиблювався до лісу, безтурботно обнюхуючи землю і не подаючи голосу. А колоністи знали, що вірний пес здалеку зачує небезпеку і заллється дзвінким гавкотом при наближенні будь-якого ворога. |
| 10837 |
Вздовж дороги, якою крокували колоністи, тягся телеграфний дріт, що зв'язував кораль із Гранітним палацом. Вони пройшли вже близько двох миль і ніде не знайшли пошкодження. Стовпи стояли на місці, дріт був добре натягнутий. І справді, в коралі, мабуть, сталося щось серйозне. |
| 10838 |
Звичайно, Айртон міг послати до Гранітного палацу депешу, але вона все одно б не дійшла; ясно, не це тривожило колоністів, а те, що Айртон обіцяв прийти ще напередодні ввечері і не прийшов, усупереч своїй обіцянці. Ось що виглядало справді загадково. |
| 10839 |
І, нарешті, не випадково ж порвався дріт, що з'єднує Гранітний палац з коралем. А хто, крім утікачів-каторжників, був зацікавлений у тому, щоб перервати телеграфне сполучення? Тут вони сповільнили крок, щоб віддихатися і, якщо знадобиться, зі свіжими силами вступити в бій. |
| 10840 |
Курки рушниць були зведені. Кожний стежив за визначеною ділянкою лісу. Топ неголосно гарчав, що теж не обіцяло нічого доброго. Нарешті, крізь дерева забовваніла огорожа кораля. На вигляд вона здавалася цілою. Ворота, як звичайно, замкнуті. |
| 10841 |
За ними панувала повна тиша: ні звичного бекання, муфлонів, ні суворих окриків Айртона. Інженер підійшов до огорожі, а його товариші стояли насторожі за двадцять кроків, готові негайно відкрити вогонь. |
| 10842 |
Сайрес Сміт підняв, внутрішню клямку і хотів уже відкрити одну стулку воріт, як раптом Топ люто загавкав. Через огорожу гримнув постріл, і у відповідь на нього пролунав жалібний крик. Журналіст і Пенкроф у коралі. — Герберта переносять до будинку. — Розпач моряка. — Інженер і журналіст радять. |
| 10843 |
Тим часом Гедеон Спілет і моряк, підтяглись на руках, досягли верхівки огорожі, перестрибнули через неї, відкинули підпірки, що заважали розкрити ворота, і ввірвалися до будинку, що виявився порожнім. Незабаром нещасний Герберт уже лежав на постелі Айртона. |
| 10844 |
За кілька митей до них приєднався Сайрес Сміт. Побачивши непорушного Герберта, моряк впав у невимовний відчай. Він плакав, ридав, хотів розбити собі голову об стіну. Ні інженеру, ні журналісту не вдавалося його заспокоїти. Та вони й не могли говорити, тому що від хвилювання в них перехопило подих. |
| 10845 |
Одначе вони спробували зробити все, щоб вирвати з лап смерті нещасного Герберта, хвилини якого, здавалося, були полічені. Гедеон Спілет, якому випало багате на пригоди життя, мав деякі знання з медицини. |
| 10846 |
Він знав усього потроху, і нерідко випадок приводив його як цілителя до узголів'я поранених вогнепальною або холодною зброєю. За допомогою Сайреса Сміта він оглянув хворого і постарався надати йому першу допомогу. |
| 10847 |
Насамперед журналіста вразила повна нерухомість, вірніше заціпеніння Герберта, причиною якого могла стати велика втрата крові або шок; очевидно, куля, з величезною силою вдаривши об кістку, викликала струс всього організму. |
| 10848 |
Обличчя Герберта залила мертвотна блідість, пульс ледве бився і з такими перебоями, що Гедеон Спілет, не без зусиль намацавши його, злякався, як би серце зовсім не зупинилося. Юнак ніяк не приходив до тями. Словом, симптоми, були найлиховісніші. |
| 10849 |
Журналіст обережно оголив груди Герберта, витер кров, прикладаючи до рани носові хустки, і обмив його холодною водою. Тепер можна було оглянути вражене місце. Між третім і четвертим ребром червонів овальний отвір. Сюди і вразила куля нещасного Герберта. |
| 10850 |
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет повернули пораненого, котрий ледь чутно застогнав, і стогін той швидше нагадував передсмертний подих. Друга кривава рана зяяла на спині, звідси вилетіла куля, що вразила Герберта. |
| 10851 |
Усе-таки Гедеон Спілет твердо знав одне: необхідно попередити запальний процес ушкодженої тканини, потім боротися проти місцевого запалення і лихоманки, що повинна викликати рана — можливо, смертельна! Але які є в його розпорядженні засоби, які ліки, що запобігають запаленню? Як уникнути ускладнень? Гедеон Спілет вирішив, що неможливо ні промити рани теплою водою, ні стягати їхні краї, тому що це могло викликати нову кровотечу. |
| 10852 |
Кровотеча і так була надто великою, і Герберт дуже ослабнув. Тому журналіст обмежився тим, що обмив обидві рани холодною водою. Юнака повернули на лівий бік і стежили за тим, щоб він лежав у цьому положенні. |
| 10853 |
Почувши ці слова, Гедеон Спілет знайшов у собі сили повернути впевненість, яку мало не втратив у хвилину розпачу, коли він раптом усвідомив усю глибину своєї відповідальності. Він присів біля постелі пораненого. |
| 10854 |
Гедеон Спілет пояснив Сайресу Сміту, що, на його думку, необхідно спершу зупинити кровотечу, але закривати рани не варто, так само як не варто і домагатися їхнього передчасного зарубцювання, оскільки вражені внутрішні органи. Крім того, треба попередити скупчення гною в грудній клітці. |
| 10855 |
Поруч текла чиста холодна вода, інакше кажучи — чудовий болезаспокійливий засіб, яким користуються при запальних процесах, пов'язаних з пораненням, ефективний цілющий засіб при важких захворюваннях, визнаний нині всіма лікарями. |
| 10856 |
Холодна вода має до того ж іще одну чималу перевагу: рана завдяки їй може залишатися в спокої, вода рятує від необхідності негайної перев'язки, що досить цінно, оскільки, як показав досвід, у перші дні хвороби зіткнення рани з повітрям згубне для хворого. |
| 10857 |
Гедеоном Спілетом і Сайресом Смітом у даному випадку керував простий здоровий глузд, і діяли вони, як діяв би найвправніший хірург. На обидві рани нещасного Герберта поклали компреси з полотняної тканини і безперервно змочували їх холодною водою. |
| 10858 |
Моряк тим часом розвів у печі вогонь і оглянув «будиночок Айртона, де було все необхідне для життя. З кленового цукру і лікарських трав, зібраних самим Гербертом на берегах озера Гранта, зварили освіжаючий напій і влили кілька ложечок до рота юнака, але хворий нічого не відчув. |
| 10859 |
Температура в нього була дуже висока, він цілу добу не опритомнював. Життя Герберта висіло на волосинці, і волосинка ця могла обірватися в будь-яку хвилину. Наступного дня, 12 листопада, у колоністів зародилася слабка надія. Герберт прийшов до тями після тривалої непритомності. |
| 10860 |
Втім, Герберт майже не відчував болю, а холодні примочки, які безупинно змінювались, запобігли запальному процесу. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше зітхнув з полегшенням. |
| 10861 |
Він перетворився на справжню доглядальницю, як рідна мати упадав він за своїм «голубчиком». Герберт знову заснув, але цього разу спокійним сном. Абсолютно природно, що протягом доби, проведеної вдалині від Гранітного палацу, поселенці думали тільки про Герберта, піклувалися тільки про нього. |
| 10862 |
Вони забули про небезпеку, що загрожувала їм, про те, що пірати можуть повернутися, не вживали ніяких заходів для охорони кораля. Але 12 листопада, поки Пенкроф чергував біля постелі пораненого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили обговорити становище, яке склалося, і почати діяти. |
| 10863 |
Спершу вони обійшли весь кораль, але не знайшли ніяких слідів Айртона. Невже нещасного повели із собою його колишні спільники? Виходить, вони застали його зненацька? Чи вступив він з ними в боротьбу, чи упав від їхньої руки? Останнє припущення було більш ніж ймовірне. |
| 10864 |
Перелазячи напередодні через огорожу, Гедеон Спілет устиг помітити, як один з піратів кинувся бігти до південного відрога гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. Це був, звичайно, один з незваних прибульців, чия шлюпка розбилася об скелі біля гирла ріки Віддяки. |
| 10865 |
Втім, розбійник, убитий кинджалом Сайреса Сміта, тіло якого знайшли за огорожею, теж належав до зграї Боба Гарвея. Однак ніяких руйнувань у коралі не виявилося. Муфлони і кози не розбіглися по лісі, тому що ворота були на запорі. |
| 10866 |
Ця коротенька записка містила всі новини, які повинний був знати Наб, і всі запитання, відповіді на які з нетерпінням очікували колоністи. Журналіст склав записку і засунув її за нашийник Топа так, що куточок паперу визирав назовні. Почувши ці слова, Топ негайно зірвався з місця. |
| 10867 |
Він зрозумів, він угадав, що від нього вимагав хазяїн. Дорогу з кораля він знав добре. За півгодини якнайбільше він буде в будинку і, як сподівалися колоністи, пробереться непоміченим у лісі та густій траві, тоді як людина, що вийшла за огорожу, підставляє себе під ворожі кулі. |
| 10868 |
Інженер підійшов до воріт і відкрив їх. Топ вислизнув за огорожу і за мить зник з виду. — А котра година? — запитав Гедеон Спілет. Ворота знову замкнули. Інженер і журналіст увійшли до будинку. Герберт, як і раніше, спав глибоким сном. Пенкроф увесь час змінював йому холодні компреси. |
| 10869 |
Гедеон Спілет, відклавши на деякий час свої обов'язки лікаря, зайнявся готуванням нескладного обіду, але раз у раз поглядав на ту частину огорожі, що примикала до відрога гори і була найзручнішим місцем для нападу. Колоністи з тривогою чекали повернення Топа. |
| 10870 |
Близько одинадцятої години Сайрес Сміт і журналіст, захопивши карабіни, стали біля воріт, щоб відкрити їх, як тільки вдалині залунає собачий гавкіт. Вони не сумнівалися, що, коли Топу вдалося благополучно дістатися до Гранітного палацу, Наб відразу відішле його назад. |
| 10871 |
Отже, спритні каторжники, як і раніше, були тут, вони спостерігали за поселенцями і, мабуть, збиралися перестріляти їх одного за одним. Незвані прибульці дійсно нагадували диких звірів і не заслуговували милосердя. |
| 10872 |
Але насамперед доводилося дотримуватися найбільшої обережності, оскільки усі переваги залишалися на боці піратів, — вони могли бачити, зостаючись невидимими, могли напасти з-за рогу, а їх самих не застанеш зненацька. |
| 10873 |
Сайрес Сміт вирішив тому пересидіти в коралі, де, на щастя, знайшовся запас провізії на кілька тижнів. У будинку Айртона було все, що необхідно людині для життя, поселенці з'явилися тут настільки раптово, що пірати нічого не встигли розграбувати. |
| 10874 |
Очевидно, події розігралися саме так, як і припускав Гедеон Спілет: шестеро каторжників, висадившись на острів Лінкольна, вирушили вздовж південного узбережжя, обігнули півострів Звивистий і, не бажаючи заглиблюватися в ліси Далекого Заходу, дісталися до гирла Водоспадної річки. |
| 10875 |
Звідси, прямуючи правим її берегом, вони досягли відрогів гори Франкліна і, тверезо розсудивши, що в гористій місцевості неважко знайти притулок, подалися на пошуки такого і майже відразу знайшли кораль, де на ту пору нікого з колоністів не було. |
| 10876 |
Тут вони, цілком можливо, і вирішили влаштувати собі кубло, вичікуючи сприятливої хвилини для здійснення своїх злочинницьких задумів. Несподівана поява Айртона зруйнувала їхні плани, але їм удалося захопити нещасного... і неважко собі уявити, що відбулося згодом. |
| 10877 |
Тепер пірати, — правда їх залишилося п'ятеро, але всі п'ятеро озброєні до зубів, — блукають околицями, і будь-яка спроба пробратися через ліс пов'язана з величезним ризиком — кожен колоніст став би прекрасною мішенню для розбійницької кулі, а сам не міг ні запобігти нападу, ні приготуватися до нього. |
| 10878 |
Здоров'я Герберта стало предметом засмучень і турбот колоністів. Пройшло кілька днів, і, на щастя, стан бідного юнака не погіршився. А вирвати в хвороби кілька днів — це вже чимало. Безперервно змінювані холодні компреси не дали ранам запалитися. |
| 10879 |
Журналіст вважав навіть, що ця вода, що містить невелику кількість сірки внаслідок близькості вулкана, мала загоювальну властивість. Виділення гною майже припинилося, і завдяки невсипущим турботам Герберт повільно повертався до життя; температура в нього поступово знижувалася. |
| 10880 |
Оскільки пораненого тримали на найсуворішій дієті, він дуже ослаб; усе-таки цілющі настоянки, а головне повний спокій зробили свою справу. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф — усі троє досягли великої майстерності в мистецтві перев'язки ран. |
| 10881 |
Уся білизна, виявлена в будиночку Айртона, прислужилася для цього. Рани Герберта, на яких лежали компреси і корпія, були перев'язані не занадто туго і не занадто вільно, а це прискорювало рубцювання, не викликаючи запального процесу. |
| 10882 |
Журналіст з особливою старанністю робив перев'язку, знаючи, наскільки це важливо, — він не раз нагадував своїм друзям, що такої ж думки дотримуються і лікарі; недаремно кажуть — легше зробити вдалу операцію, ніж вдалу перев'язку. За десять днів, 22 листопада, Герберту стало значно краще. |
| 10883 |
Не бажаючи засмучувати хворого, моряк коротко пояснив йому, що Айртон повернувся до Гранітного палацу, який вони з Набом повинні захищати у випадку нападу піратів. Справа явно йшла на видужання, і, якщо хвороба обійдеться без ускладнень, можна вважати, що небезпека минула. |
| 10884 |
Цього разу, як і в ряді інших випадків, поселенці поклалися на здоровий глузд, що часто визволяв їх зі скрутного становища, і знову завдяки своїм знанням: вони здобули нову перемогу! Але раптом настане така хвилина, коли всі їхні знання, уся їхня логіка будуть безсилі? Адже вони одні на цьому острові! А в суспільстві одна людина доповнює іншу, люди не можуть обходитися один без одного. |
| 10885 |
Сайрес Сміт прекрасно знав це і часом з тривогою думав про те, що можуть виникнути такі обставини, проти яких колоністи виявляться безсилими. Йому здавалося навіть, що його товариші, та й він сам, живучи до цього дня так щасливо, вступили у фатальну смугу. |
| 10886 |
Надра острова були багаті на метали і мінерали, ліси і рівнини — на корисні рослини і тварини, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дарунки, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії не залишав бажати нічого кращого. |
| 10887 |
І справді, у водах, які омивали острів, з'явився розбійницький бриг, і нехай пірати загинули за допомогою якогось таємничого втручання, шестеро з них усе-таки врятувалися від катастрофи. Мало того, вони висадилися на берег, і п'ятеро, що залишилися живими, практично невловимі. |
| 10888 |
Айртон, без сумніву, загинув від руки цих негідників, озброєних до зубів. Вони випробували на нещасному влучність своїх карабінів. Герберта наздогнала ворожа куля. Ледве вдалося вирвати його з пазурів смерті. |
| 10889 |
І чи не збирається доля завдати поселенцям нові нещадні удари? Ось які думки хвилювали Сайреса Сміта. Ось про що він не раз говорив з журналістом, і обом часом здавалося, що вони позбулися незбагненного, але могутнього заступництва. |
| 10890 |
Не такі вони люди! Вони сміливо йшли назустріч будь-яким випробуванням, намагалися знайти з усякого становища найдоцільніший вихід, у всеозброєнні чекали будь-якої несподіванки, що її заманеться долі піднести колоністам, впевнено дивилися в майбутнє, і якщо знову призначено впасти на них нещастю, вони зустрінуть його як мужні борці. |
| 10891 |
Колоніста бажали тепер лише одного: як тільки юнак досить зміцніє, доставити його до Гранітного палацу. Хоча будиночок у коралі мав усе необхідне, все-таки він безперечно поступався у зручностях їхньому кам'яному житлу. |
| 10892 |
Тому вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде перевезти Герберта додому без ризику для його здоров'я, і вирішили будь-що здійснити свій план, хоча чудово уявляли собі, як важко буде пробратися через ліс Жакамара. Від Наба не надходило, ніяких звісток, але це не бентежило колоністів. |
| 10893 |
Хоробрий негр, сховавшись у надійному гранітному притулку, так просто не дасться в руки ворогові. Тому Топа не послали вдруге до Наба з листом, — шкода було піддавати вірного пса небезпеці, а тим більше позбавитися такого цінного члена колонії. |
| 10894 |
Після зникнення Айртона їх залишилося тільки четверо проти п'ятьох, тому що Герберт поки що не міг йти в рахунок, і ця обставина принесла чуйному юнакові чимало важких хвилин, — нелегко йому було усвідомлювати, що він є причиною виниклих ускладнень! Було б просто безглуздям заперечувати вагомим доказам Сайреса Сміта, його товариші добре зрозуміли це. |
| 10895 |
За тиждень! Виходить, повернення до Гранітного палацу відкладається до початку грудня. Минуло вже два весняних місяці. Стояла чудова погода, почалася спека. Ліси красувалися в ошатному зеленому вбранні, наближався час збирання врожаю. |
| 10896 |
Отже, після повернення до Гранітного палацу відразу ж почнуться польові роботи, що триватимуть аж до дня задуманої експедиції. Читачі зрозуміють, як згубно відбивалося на добробуті колонії це змушене ув'язнення. І хоча доводилося мовчки скорятися необхідності, поселенців гризла тривога. |
| 10897 |
Раз або двічі журналіст усе-таки вибрався з кораля й обійшов навколо огорожі. З ним вирушив Топ. Гедеон Спілет, тримаючи карабін напереваги, був готовий до будь-якої несподіваної зустрічі. Але ніхто не трапився йому на дорозі, ніяких підозрілих слідів він не знайшов. |
| 10898 |
Одначе під час другої своєї вилазки, 27 листопада, Гедеон Спілет, який ризикнув заглибитися на чверть милі в хащу біля південного схилу гори, раптом помітив, що Топ занепокоївся. Пес уже не стрибав з безтурботним виглядом, він гасав туди-сюди, обнюхуючи траву та кущі, немов чув щось підозріле. |
| 10899 |
Навряд чи Топ зачув присутність людини, тому що в таких випадках він починав уривчасто і глухо гавкати, немов гнівався на невидимого ворога. А зараз він навіть не гарчав, — отже, небезпека була ще далеко. |
| 10900 |
Хвилин п'ять Топ нишпорив по лісі, а журналіст обережно рухався за ним, як раптом собака кинувся до густого чагарника і витяг відтіля шматок тканини. Це був обривок одягу, забруднений, розірваний, і Гедеон Спілет негайно відніс знахідку в кораль. |
| 10901 |
Але якщо каторжники не вбили його відразу ж, якщо вони повели його із собою кудись всередину острова, хіба не може статися, що він і досі потерпає в них у полоні? Можливо, хто-небудь з піратів впізнав у Айртоні свого колишнього дружка по Австралії — Бена Джойса, ватажка втікачів-каторжників. |
| 10902 |
І, хто знає, чи не виник у них божевільний план знову заманити Айртона до своєї піратської зграї? Адже якби їм вдалося схилити його до зради, він був би їм украй корисний! Отже, знахідка клаптя відродила надії поселенців, і вони вирішили, що їм ще пощастить побачити свого друга. |
| 10903 |
Але варто сказати що й Герберт рвався до Гранітного палацу, розуміючи, як необхідна там присутність усіх поселенців. Адже через нього вони сидять тут, у коралі! Одна думка невідступно переслідувала його: піти звідси, піти будь-що! Він вважав, що цілком може перенести подорож до Гранітного палацу. |
| 10904 |
Одначе незабаром сталася подія, що змусила Сайреса Сміта і його друзів поступитися наполяганням юнака, і один Бог знає, скільки горя і каяття принесло їм це рішення. Трапилося це 29 листопада, о сьомій годині ранку. |
| 10905 |
Троє колоністів мирно розмовляли біля постелі Герберта, як раптом до їхнього слуху донісся голосний гавкіт. Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет схопилися за карабіни і вибігли з будинку, готуючись відкрити стрілянину. Топ гасав в огорожі кораля, стрибав, гавкав, але гавкав весело, не люто. |
| 10906 |
Це був Юп, дядечко Юп власною персоною, і це його вітав радісним гавкотом вірний Топ! І дійсно, якщо Набу необхідно було подати звістку своєму господарю, він не міг вибрати надійнішого і спритнішого посланця, ніж дядечко Юп, який без зусиль пробрався там, де не могли б пройти не тільки колоністи, але навіть і Топ. |
| 10907 |
Сайрес Сміт не помилився. Ноші мають перед візком ту перевагу, що хворий при пересуванні не страждає від поштовхів, але зате вони вимагають двох носіїв, іншими словами — у випадку раптового нападу в їхньому маленькому загоні виявиться двома стрільцями менше. |
| 10908 |
І навпаки, при пересуванні на візку руки всіх трьох колоністів залишаться вільними. І хіба не можна покласти на дно візка побільше матраців і обережно вести онагра за вуздечку, щоб уберегти пораненого від поштовхів? Звичайно, можна. Візок підтягли до будинку, і Пенкроф запряг у нього онагра. |
| 10909 |
Сайрес Сміт з журналістом узяли матраци, на яких лежав Герберт, поклали їх на дію візка. День видався на славу. Крізь соковиту зелень дерев пробивалися веселі сонячні промені. Усе виявилося в повному порядку. Інженер і Пенкроф озброїлися двостволками, а Гедеон Спілет узяв свій карабін. |
| 10910 |
Можна було вирушати. Хоча Герберт бадьорився, він не міг приховати, якими зусиллями сконцентрував усю свою енергію і з величезною напругою відганяє слабість і нудоту. Серце Сайреса Сміта болісно стислося. Він боровся з ваганням, барився давати сигнал до відправлення. |
| 10911 |
Але відкласти поїздку — значило довести до відчаю Герберта, можливо, навіть убити його. Ворота кораля відчинилися. Юп і Топ кинулися на волю першими, не подаючи голосу, — при потребі вони вміли мовчати. Візок виїхав за огорожу, ворота зачинилися; онагр, яким правив Пенкроф, повільно рушив уперед. |
| 10912 |
Звичайно, колоністам довелося вибрати не ту дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу, але вони побоювалися, що з візком їм важко буде пробратися крізь лісову хащу. Тому хоч-не-хоч довелося обрати цей шлях, хоча про нього й знали пірати. |
| 10913 |
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет ішли по обидва боки візка, готові відбити будь-який напад. Утім, навряд чи пірати ні з того ні з сього залишать плато Круговиду. Очевидно, як тільки Наб помітив ворогів, він відразу написав і послав записку. |
| 10914 |
Та й на записці значилося «шоста година ранку», а спритному орангутангу, який не раз бував у коралі в якості гостя, вистачило сорока п'яти хвилин, щоб подолати п'ять миль, що відокремлювали кораль від Гранітного палацу. |
| 10915 |
Топ і Юп (останній не випускав з рук свого кийка) то забігали вперед, то заглиблювалися в ліс, що тягся по обидва боки дороги, але поводилися спокійно. Візок, керований Пенкрофом, повільно рухався вперед. З кораля колоністи вирушили о пів на восьму. |
| 10916 |
За годину вони благополучно, без усяких халеп, пройшли вже чотири милі. Дорога була пустельна, як і вся ця частина лісу Жакамара, що лежала між рікою Віддяки й озером. Усе здавалося спокійним. Лісові хащі виглядали настільки ж безлюдними, як і того дня, коли колоністи висадилися на острів. |
| 10917 |
Сайрес Сміт не сумнівався, що місток опущений; пірати або вже пройшли по ньому, або, перебравшись через одну з водних перешкод, подбали, щоб заздалегідь його опустити, аби полегшити собі відступ. Нарешті у просвіті між стовбурами дерев блиснуло море. |
| 10918 |
Якась людина то зникала у клубах диму, то з'являлася знову. Це був Наб. Колоністи голосно гукнули його. Наб почув голоси і кинувся назустріч друзям. Каторжники залишили плато півгодини тому, зруйнувавши попередньо усе, що могли зруйнувати. |
| 10919 |
Що, коли на юнака згубно вплинуло перевезення на візку? Раптом ця подорож викличе яке-небудь серйозне ускладнення? Гедеон Спілет не міг передбачити результат хвороби. І він сам, і його товариші впали у відчай. |
| 10920 |
Візок зупинили біля закруту ріки, а там пораненого непритомним підняли на матрацах, на яких він лежав, і переклали на ноші, поспіхом сплетені з гілок. За десять хвилин Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф уже опинилися біля підніжжя гранітного валу, доручивши Набу доставити візок на плато Круговиду. |
| 10921 |
Пустили в хід підйомник, і незабаром Герберт уже лежав на своїй постелі в Гранітному палаці. Турботливим доглядом хворого привели до тями. Він посміхнувся, побачивши, що лежить у своїй кімнаті, але від слабості ледь міг вимовити кілька слів. Гедеон Спілет оглянув хворого. |
| 10922 |
Тим часом Сайрес Сміт розповів Набу про те, що відбулося в коралі, а Наб описав йому події, що розігралися на плато Круговиду. Минулої ночі пірати з'явилися на галявині лісу, біля Гліцеринового струмка. |
| 10923 |
За дев'ятнадцять днів Наб одержав лише ті звістки, що повідомлялися в записці, посланій з Топом, — новини жахливі: Айртон зник, Герберт важко поранений, інженер, журналіст і моряк стали, так би мовити, бранцями в коралі. І тоді Набу спало на думку послати в кораль Юпа, довіривши йому записку. |
| 10924 |
Він знав не раз випробувану, незвичайну кмітливість орангутанга. Юп розумів слово «кораль», що часто вимовляли при ньому, і читачі, напевно, пам'ятають, що він багато разів їздив туди на візку разом з Пенкрофом. Ще не починало світати. |
| 10925 |
Чи велике населення острова, вони не знали і могли припускати, що Гранітний палац знаходиться під захистом значного загону. Мабуть, вони пам'ятали, що при нападі брига на острів їх зустріли сильним вогнем і з нижніх, і з верхніх скель, і, звичайно, вони не хотіли піддавати себе небезпеці. |
| 10926 |
І вже тут злочинці дали волю своїм хижим інстинктам, взяли все громити, грабувати, палити, чинити зло заради самого зла і відступили лише за півгодини до прибуття колоністів, вважаючи, мабуть, що ті все ще замкнуті в коралі. Тоді Наб поспішив вибратися зі свого притулку. |
| 10927 |
З повною вірогідністю складалися такі припущення: або пірати довідалися про повернення колоністів до Гранітного палацу, побачивши їх на дорозі, що веде з кораля; або ж вони нічого не знають про це повернення, тому що спустилися вниз рікою Віддяки і заглибилися в ліс Жакамара. |
| 10928 |
У першому випадку вони, мабуть, знову рушили до беззахисного кораля, де зберігалося стільки цінних для них припасів. В другому випадку вони, безсумнівно, повернулися до свого табору і, дочекавшись нагоди, відновлять напад. |
| 10929 |
Добре було б першими напасти на піратів, але всяка спроба очистити від них острів усе ще залежала від стану здоров'я Герберта. Сайрес Сміт потребував усіх своїх помічників, тому ніхто не мав права залишити Гранітний палац. Інженер і Наб вийшли на плато Круговиду. |
| 10930 |
Яка жахлива картина! Поля витоптані; уже достиглі, готові для жнив хліба полягли, осипалися. Не менше постраждали й інші насадження. Весь город переритий. На щастя, у Гранітному палаці зберігався запас насіння, що дозволяв зарадити лиху. |
| 10931 |
Що стосується млина, будівель пташника і стайні для онагрів — їх знищив вогонь. По плато Круговиду блукали деякі вцілілі тварини. Птахи, що полетіли під час пожежі на далекий край озера, уже поверталися на звичне місце і нишпорилися на березі. Тут усе потрібно було створювати заново. |
| 10932 |
Бліде обличчя Сайреса Сміта видавало його обурення, він із зусиллям стримував гнів; але не вимовив ні слова. Кинувши останній погляд на спустошені поля, на паруюче пожарище, він повернувся до Гранітного палацу. |
| 10933 |
Здавалося, потрясіння організму, що викликали отримані ним рани, ускладнилося якоюсь новою важкою недугою, і Гедеон Спілет передбачав фатальне погіршення стану хворого, з яким він неспроможний боротися. Герберт майже весь час лежав у напівзабутті, у нього вже почалося марення. |
| 10934 |
А колоністи мали тільки досить нескладні ліки — освіжаючий відвар трав. Лихоманка ще не дуже мучила його, але незабаром її приступи стали повторюватися регулярно. Гедеон Спілет переконався в цьому 6 грудня. |
| 10935 |
Раптом піднявся сильний жар, очі заблищали, розчервонілося обличчя, пульс почастішав; потім виступив рясний піт, а після цього жар спав і лихоманка начебто зменшилася. Приступ тривав близько п'яти годин. |
| 10936 |
Сайрес Сміт сам ходив на озеро і зрізав зі стовбура «чорної верби» кілька шматків кори; він приніс вербову кору до Гранітного палацу, стовк її, і в той же вечір Герберту дали прийняти цей порошок. Ніч пройшла благополучно. Герберт небагато марив, але приступів не було ні вночі, ні наступного дня. |
| 10937 |
У Пенкрофа з'явилася надія, Гедеон Спілет нічого не говорив. Можливо, що просто подовжилися проміжки між приступами і вони стануть повторюватися не щодня, а через день. Завтра все повинно з'ясуватися. |
| 10938 |
Був ще один симптом, який дуже налякав Гедеона Спілета: печінка в Герберта сильно збільшилася і запалилася, а незабаром підсилилося марення, доводячи, що хвороба подіяла і на мозок. Гедеон Спілет був вражений цим новим ускладненням. На щастя, Пенкроф не чув цієї розмови. Він би збожеволів. |
| 10939 |
Цілком зрозуміло, що Сайреса Сміта і Гедеона Спілета мучила тривога весь день 7 грудня і всю наступну ніч. У середині дня почався другий приступ. Криза була страшна. Герберт почував близькість смерті. Він благально простягав руки до Сайреса Сміта, до Спілета, до Пенкрофа. |
| 10940 |
Він благав зниклого тепер заступника про допомогу, думка про таємничого незнайомця переслідувала його... А потім сили залишали Герберта, і він лежав у глибокому заціпенінні, непритомний, без руху... Кілька разів Гедеонові Спілету здавалося, що бідний хлопчик уже помер. |
| 10941 |
Наступного дня, 8 грудня, слабість у Герберта продовжувала зростати. Схудлі руки його перебирали край ковдри. Йому знову дали товченої вербової кори, але Гедеон Спілет уже не покладав на неї надії. Настала ніч, безсумнівно остання ніч Герберта. |
| 10942 |
Усі любили його, як рідного сина, і не могли його врятувати! На острові Лінкольна не було того єдиного засобу проти злоякісної лихоманки, що міг її перемогти! Печінка була страшно збільшена, голова запаморочилася, Герберт уже нікого не впізнавав. |
| 10943 |
Чи доживе він до завтра? Але третій приступ усе одно забере його. Герберт виснажився, і в проміжках між нападами марення він лежав як мертвий. Близько третьої години ранку Герберт раптом нестямно крикнув і забився, здавалося, у передсмертних судомах. |
| 10944 |
Наб, який чергував біля його постелі, з жахом кинувся за допомогою в сусідню кімнату, де сиділи без сну його товариші. Гедеон Спілет схопив коробочку і розкрив її. У ній виявилося близько двохсот гранів білого порошку. Журналіст взяв до рота кілька крупинок цього порошку. |
| 10945 |
Страшна їхня гіркота підтвердила, що напис на кришці не обдурив. Дійсно, то був дорогоцінний алкалоїд кори хінного дерева, чудовий засіб проти лихоманки. Потрібно було без довгих міркувань дати Герберту порошок хініну. Як тут опинилася коробочка — про це можна поговорити потім. |
| 10946 |
Наб миттєво приніс чашку теплої кави. Знову проявилася таємнича благодійна сила, та ще в таку хвилину, коли всі втратили надію на її допомогу! За кілька годин Герберт уже спав спокійнішим сном. Його друзі могли тоді поговорити про те, що трапилося. |
| 10947 |
Втручання незнайомця в їхнє життя ніколи ще не було таким очевидним. Але як він міг проникнути до Гранітного палацу, та ще й вночі? Це було незбагненно. Усі дії таємничого «генія острова» виглядали не менш загадково, ніж сам геній. Протягом дня Герберту через кожну третину години давали хінін. |
| 10948 |
Уже наступної доби йому стало краще. Звичайно, він ще не видужав, а перемежована лихоманка найчастіше дає небезпечні рецидиви, але ж за хворим був такий турботливий догляд. І до того ж тепер існували рятівні ліки і, безсумнівно, десь недалеко знаходився той, хто їх приніс. |
| 10949 |
Отже, у серці кожного зажеврілася надія. Надія не виявилася оманою. Десять днів потому, 20 грудня, Герберт почав уже видужувати. Він ще був слабким, йому доводилося дотримуватися суворої дієти, але приступи більше не повторювалися. Славний хлопчик покірно виконував усі лікарські розпорядження. |
| 10950 |
Пенкроф начебто теж воскрес із мертвих, і радість свою він висловлював так бурхливо, немов з глузду з'їхав. Коли благополучно минув термін третього приступу, моряк від щастя ледве не задушив Гедеона Спілета у своїх обіймах. З тих пір він називав журналіста не інакше, як лікар. |
| 10951 |
Усім не терпілося знайти того, хто був справжнім цілителем. За весь цей час пірати жодного разу не з'являлися в околицях Гранітного палацу. Від Айртона не надходило ніяких звісток. Сайрес Сміт і Герберт ще не втратили надії знайти його, але інші вважали тепер, що бідолаха Айртон загинув. |
| 10952 |
Але раніше ніж через місяць неможливо було її почати: для того, щоб здолати бандитів, потрібна участь у поході всіх колоністів. А Герберту ставало все краще. Запалення печінки пройшло, рани остаточно зарубцювалися. |
| 10953 |
Весь січень колоністи вели на плато Круговиду великі роботи для того, щоб забезпечити, наскільки можна, майбутній врожай хліба й овочів. Для другого посіву, що мав початися невдовзі, зібрали уціліле зерно, заготовили саджанці. |
| 10954 |
Млин, стайні та будівлі на пташнику Сайрес Сміт не поспішав відбудовувати. Адже поки він з товаришами шукатиме розбійників, ці негідники можуть знову навідатися на плато; не варто давати їм привід зайвий раз попрактикуватися в грабунках і підпалах. |
| 10955 |
Як тільки острів очистять від цих лиходіїв, справа інша, — тоді все треба буде спорудити заново. У другій половині січня хворий уже так зміцнів, що йому дозволили вставати з постелі — спочатку на годину в день, потім на дві, а потім і на три години. |
| 10956 |
За хворим ще був потрібний догляд («лікар» Спілет у цьому плані виявився невблаганний), але видужання його йшло своєю чергою. До кінця місяця Герберт уже блукав по плато Круговиду і по всьому узбережжю. Не раз він купався в морі разом з Пенкрофом і Набом, і ці купання йшли йому на користь. |
| 10957 |
Сайрес Сміт уже вважав можливим призначити день відправлення експедиції — вирішили виступити 15 лютого. Як завжди в цю пору року ночі були дуже світлі — обставина, сприятлива для розвідки, яку збиралися вести по всьому острову. |
| 10958 |
Отже, почалася підготовка до походу, підготовка досить серйозна, тому що колоністи дали обіцянку не повертатися в Гранітний палац доти, доки не досягнуть подвійної мети, поставленої перед собою: по-перше, вони хотіли знищити піратів і знайти Айртона, якщо він ще живий, по-друге, розшукати того, хто брав таку діяльну участь у долі колонії. |
| 10959 |
На острові Лінкольна колоністи знали досконально наступні місця: весь східний берег — від мису Пазура до мису Південної Щелепи і Північної Щелепи, велике Качине болото, околиці озера Гранта, лісові зарості Жакамара (ту їхню частину, що знаходилася між дорогою до кораля і рікою Віддяки), береги ріки Віддяки і Червоного струмка і, нарешті, ті відроги гори Франкліна, між якими розташувався кораль. |
| 10960 |
Вони досліджували, але досить поверхово, узбережжя бухти Вашингтона — від мису Пазура до Зміїного мису, а також ліси і болота вздовж західного берега і нескінченні дюни, що доходили до затоки, схожої на напівроззявлену пащу акули. |
| 10961 |
Але вони зовсім не знали великі ліси, що покривали півострів Звивистий, весь правий берег ріки Віддяки, лівий берег Водоспадної річки і лабіринт відрогів, ущелин і долин, що охоплюють своєю заплутаною мережею гору Франкліна з трьох боків — із заходу, з півночі і зі сходу, а там, можливо, існували глибокі печери. |
| 10962 |
Але перешкодити спустошенню кораля колоністи не могли, воно, мабуть, уже сталося, а якщо пірати вважали для себе зручним заховатися в цьому відокремленому кутку, завжди можна дістатися до них, це ще встигнеться. І ось, порадившись, зупинилися на початковому плані — рушити через ліс до Зміїного мису. |
| 10963 |
Протягом шістнадцяти — сімнадцяти миль шлях доведеться прокладати сокирою, і це стане першою дорогою, що зв'яже згодом Гранітний палац і край півострова Звивистого. Візок був у повній справності. Онагри добре відпочили і могли зробити великий перегін. |
| 10964 |
Не завадило пам'ятати, що пірати, можливо, ховаються в лісах, зненацька в густих заростях зав'яжеться перестрілка, а отже, маленькому загону колоністів ні в якому разі не можна було розбиватися на групи і віддалятися один від одного. Вирішили також нікого не залишати в Гранітному палаці. |
| 10965 |
Навіть Топ і Юп мали взяти участь в експедиції. Неприступний притулок міг на деякий час залишитися без охорони. Переддень виступу, 14 лютого, припадав на неділю. Весь цей день присвятили відпочинку і вдячним молитвам Творцю. |
| 10966 |
Мотузкову драбину, якою завжди піднімалися колоністи, віднесли в Нетрі й глибоко зарили в пісок, але поклали її дуже дбайливо, тому що доведеться користуватися нею і після повернення; тамбур підйомника, та й усе це пристосування встигли розібрати — його більше не існувало. |
| 10967 |
Роботу цю виконав Пенкроф, і, затримавшись, для того щоб її закінчити, він спустився з Гранітного палацу останнім по мотузці, перекинутій через виступ скелі; а тільки-но мотузку забрали, не залишилося ніякої можливості забратися з берега на верхній майданчик. Погода випала чудова. |
| 10968 |
Візок чекав на березі біля Нетрів; журналіст наполіг, щоб Герберт їхав на ньому хоча б частину шляху. Юнакові довелося підкоритися розпорядженню свого лікаря. Наб взяв онагрів за вуздечку. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пройшли вперед. Топ, мабуть надзвичайно задоволений, стрибав біля них. |
| 10969 |
Візок зминув за виступ гранітного кряжа і, проїхавши милю лівим берегом ріки Віддяки, переправився по мосту на інший берег, де вже починалася дорога до порту Повітряної кулі; залишивши дорогу ліворуч, рушили в тіні високих дерев по великих лісах Далекого Заходу. |
| 10970 |
Протягом перших двох миль дерева не спліталися в непролазну хащу, і візок, вільно проїжджав між ними; іноді мандрівникам доводилось розрубувати сокирою сплетіння ліан або прокладати дорогу в заростях чагарника. Але ніякі серйозні перешкоди не затримували загін. |
| 10971 |
У густій тіні гіллястих дерев стояла приємна прохолода. Навколо розкинулося неозоре лісове царство, де, чергуючись, височіли деодари, дугласи, казуарини, банксії, камедні дерева, драцени і зразки інших деревних порід, що вже зустрічалися колоністам. |
| 10972 |
Зібралися тут і всі представники пташиного населення острова: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, галасливі зграйки какаду, папуг і папужок. Пробігаючи між кущами, миготіли агуті, кенгуру, водосвинки — усе нагадувало колоністам їхні перші експедиції островом. |
| 10973 |
Справді, у багатьох місцях мандрівники помітили прикмети, які вказували, що лісом недавно проходив цілий загін: тут заломлені гілки дерев, мабуть для того, щоб знайти по цих віхах зворотний шлях, там — купа попелу від згаслого багаття і відбитки людських ніг, що збереглися на глинистому ґрунті. |
| 10974 |
Але не було ніяких ознак, що люди, які проходили, десь зупинилися табором. Інженер порадив товаришам утриматися від полювання. Постріли могли привернути увагу піратів, — адже вони, чого доброго, блукали в цих лісах. |
| 10975 |
Перш ніж забиратися в зарості, Сайрес Сміт посилав туди як розвідників Топа і Юпа; вони найсумлінніше виконували свої обов'язки, і якщо спокійно поверталися до господарів, значить все спокійно, — у лісі загін не підстерігали ні пірати, ні дикі звірі — два види однаково небезпечних хижаків. |
| 10976 |
До вечора колоністи отаборилися миль за дев'ять від Гранітного палацу, на березі маленької річки, притоки ріки Віддяки, про існування якої вони і не підозрювали, — ще один елемент гідрографічної системи острова, що сприяє незвичайній родючості ґрунту. |
| 10977 |
Якби доводилося остерігатися лише диких звірів, ягуарів або інших хижаків, Сайрес Сміт просто запалив би багаття навколо табору, — це виявилося б достатнім захистом; але піратів вогні багать швидше привернули б, ніж злякали, і густий морок був найкращим засобом оборони від них. |
| 10978 |
Установили суворий розпорядок дозору: вартові по двоє повинні були стежити за околицею і змінюватися кожні дві години. Герберта, незважаючи на його протести, звільнили від чергування. Дві пари вартових — Пенкроф з Гедеоном Спілетом і Сайрес Сміт з Набом — по черзі стояли на сторожі біля табору. |
| 10979 |
Втім, ніч була коротка, темрява швидше залежала від густої тіні, що панувала під гіллястими деревами, ніж від відсутності сонця. Тишу лише зрідка порушувало хрипке ревіння ягуара та уїдливий регіт мавп, який, мабуть, особливо дратував статечного Юпа. |
| 10980 |
Ніч пройшла спокійно, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс, де шлях випав нелегкий, а головне, повільний. Того дня пройшли тільки шість миль, — щохвилинно доводилося зупинятися і діяти сокирою. |
| 10981 |
Як справжні господарі, колоністи берегли великі красиві дерева, та й рубати їх було дуже втомливо, тому сокири валили маленькі дерева, але через такий спосіб пересування шлях аж ніяк не йшов по прямій, а подовжувався від нескінченних вигинів і поворотів. |
| 10982 |
Цього дня Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, що ще не зустрічалися їм на острові. Наприклад, деревоподібні папороті — пір'ясті, їхнє листя спадало до землі, як струмені фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими і дуже смачними солодкими стручками, — онагри з задоволенням поїдали їх. |
| 10983 |
Знову колоністам зустрілися тут купи чудових каурі, у яких стовбур, подібний до колони, підносив на висоту двісті футів темний конус зелені. Ці дерева, величні велетні лісів Нової Зеландії, так само знамениті, як кедри ліванські. |
| 10984 |
Правда, вони мигцем побачили вдалечині пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, — один із видів казуарів, що називаються ему; ці птахи заввишки п'ять футів, покриті коричневими перами, належать до загону голенастих. |
| 10985 |
Топ щодуху помчався за ними навздогін, але ему без зусиль випередили його, тому що бігають вони вражаюче швидко. Із бандитами мандрівникам не довелося зіштовхнутися, але сліди їхні вони знову знайшли в лісі. |
| 10986 |
Біля залишків згаслого багаття — згаслого, мабуть, недавно, — вони помітили відбитки людських ніг. Сліди ці розглядали з найбільшою увагою, один за іншим, виміряли їхню довжину і ширину і легко встановили, що тут недавно проходило п'ятеро людей. |
| 10987 |
Але справедлива відплата лиходіям не могла повернути життя Айртону; роздивившись сліди, що відбилися на сирій землі, колоністи змушені були зробити висновок, що потрібно залишити всяку надію коли-небудь побачити Айртона! Дійсно, наступного дня дійшли до цього мису, і, отже, ліс був пройдений від краю до краю; але ніде колоністи не знайшли ні найменших ознак, що вказують, куди сховалися пірати і де знаходився потаємний притулок — притулок таємничого незнайомця. |
| 10988 |
Наступного дня, 18, лютого, досліджували лісисту частину узбережжя, що тяглася від Зміїного мису до Водоспадної річки. Колоністам удалося ґрунтовно обстежити весь цей ліс, що йшов смугою завширшки від трьох до Чотирьох миль, обмеженою берегами півострова. |
| 10989 |
Могутні гіллясті дерева свідчили про вражаючу родючість ґрунту, — мабуть, найродючішого на всьому острові. Здавалося, сюди, у помірний пояс, природа перенесла куточок незайманих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. |
| 10990 |
Очевидно, буйна рослинність знаходила в цьому ґрунті, вологому у верхньому своєму шарі та зігрітому зсередини вулканічним вогнем, тепло, не властиве помірному клімату. Переважними породами в лісі були каурі й евкаліпти, що досягали тут гігантських розмірів. |
| 10991 |
Але колоністи прийшли сюди не для того, щоб захоплюватися чудовою рослинністю. Вони вже знали, що в цьому відношенні острів Лінкольна міг позмагатися з групою Канарських островів, що спочатку мали назву Щасливих островів. |
| 10992 |
На західному березі колоністи, як не шукали, вже не знайшли ознак перебування піратів — ні відбитків ніг, ні заломлених гілок на деревах, ні попелу погаслого багаття, ні слідів недавнього притулку. Пенкроф у сутності висловив думку усіх своїх співтоваришів. |
| 10993 |
Герберт знову став міцним і здоровим юнаком, яким він був до хвороби, йому пішло на користь життя на вільному повітрі, океанські вітри і цілющі пахощі лісів. Тепер він уже міг не їхати на візку, а йти на чолі каравану. |
| 10994 |
Наступного дня, 19 лютого, колоністи розсталися з узбережжям, де за гирлом річки мальовничо нагромаджувалися базальтові брили найвигадливіших обрисів, і почали підніматися лівим берегом вгору за течією. |
| 10995 |
Сайрес Сміт запропонував наступний план: тримаючи під ретельним спостереженням усю долину, по якій пролягало русло ріки, обережно підійти до кораля; якщо кораль захоплений — відбити його силою; якщо він вільний — закріпитися там і зробити його осередком подальших походів для обстеження гори Франкліна. |
| 10996 |
План цей одностайно схвалили, адже колоністам не терпілось знову стати господарями на своєму острові! Отже, мандрівники рушили по вузькій долині; яка розділяла два найбільші відроги гори Франкліна. Гаї, що тіснилися на берегах річки, ріділи, піднімаючись до вершини вулкана. |
| 10997 |
Одначе не було ніяких ознак, які б свідчили, що хтось блукав недавно берегами гірського потоку і що пірати знаходяться десь поблизу. Близько п'ятої години вечора візок зупинився кроків за шістсот від частоколу, що служив огорожею кораля. Півколо високих дерев закривало його завісою густих гілок. |
| 10998 |
Треба було розвідати, дізнатися, чи не захоплений кораль. Але якщо там засіли бандити, рушити туди відкрито, коли світило ще сонце, значило підставляти себе під постріли й одержати кулю в груди, як це сталося з Гербертом. Вирішили, що розумніше дочекатися темряви. |
| 10999 |
Одначе Гедеонові Спілету хотілося, не гаючись, розвідати підступи до кораля, і Пенкроф, що зовсім уже втратив терпіння, мав намір піти разом з ним. Отже, колоністи чекали, зібравшись біля візка, і уважно стежили за тим, що робиться по сусідству, у лісі. так настала четверта година. Вітер стих. |
| 11000 |
Під високими деревами запанувала тиша, настільки глибока, що вона виказала б найслабший звук: легкий хрускіт тоненької гілочки, що зламалася, шерех обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим'ятої повзучою людиною. Все навкруги було спокійно. |
| 11001 |
Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на витягнуті лапи, і не виявляв ні найменшої тривоги. До восьмої години вже досить стемніло, і, здавалося, все сприяло розвідці. Гедеон Спілет заявив, що він готовий вирушити разом з Пенкрофом. Сайрес Сміт дав на це згоду. |
| 11002 |
Топу і Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом; адже собака міг загавкати, а Юп — заволати, і цей недоречний шум наполохав би ворогів передчасно. І обоє розвідників рушили в дорогу. В лісі під деревами вже стояла така темрява, що за тридцять — сорок футів нічого не було видно. |
| 11003 |
Журналіст і Пенкроф ступали обережно й застигали на місці при найменшому підозрілому звуці. Вони йшли на деякій відстані один від одного, не бажаючи ставати зручною мішенню. Треба сказати, що вони щохвилини чекали пострілу. |
| 11004 |
За п'ять хвилин Гедеон Спілет і Пенкроф уже вийшли на галявину лісу; перед ними була галявина, а вкінці її — частокіл, що оточував кораль. Вони зупинилися. Бліде, сутінкове проміння ще освітлювало довкілля. За тридцять кроків від себе розвідники побачили ворота кораля, здавалося, замкнені. |
| 11005 |
Треба було подолати тридцять кроків — від галявини до огорожі. Але за термінологією, що вживається в балістиці, простір цей являв собою «небезпечну зону». Дійсно, кілька куль і навіть самотній постріл могли вкласти на місці всякого, хто наважився б з'явитися в цій «небезпечній зоні». |
| 11006 |
Пенкроф зупинився, міцно стискаючи ствол своєї рушниці, і завмер у чеканні, подумки проклинаючи бандитів. Незабаром згасли останні, тьмяні відсвіти. Галявину огорнув морок, немов виповз із лісової хащі. |
| 11007 |
Гора Франкліна височіла, начебто величезний заслін, що закривав смугу заходу; швидко впала пітьма, як це буває в низьких широтах. Час було діяти. З тієї хвилини, як журналіст і Пенкроф зупинилися на галявині лісу, вони не випускали з виду огорожу. Здавалося, в коралі нікого немає. |
| 11008 |
Гребінь огорожі виділявся в темряві чорною лінією, і ніщо не змінювало його чітких обрисів. Одначе, якби в коралі були пірати, їм довелося б поставити тут дозорця, щоб убезпечити себе від усякого роду неприємних несподіванок. |
| 11009 |
З цього випливало, що пірати Знаходяться в коралі й, цілком імовірно, замкнулися міцно-преміцно, щоб до них не могли увірватися. Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися. За огорожею панувала мертва тиша. Мабуть, муфлони і кози спали, із хлівів не долинало ні звуку. |
| 11010 |
Не чуючи ні найменшого шуму, журналіст і Пенкроф розмірковували, чи не перелізти їм через огорожу. Одначе це суперечило вказівкам Сайреса Сміта. Спроба могла увінчатися успіхом, але вона могла призвести і до поразки. |
| 11011 |
Він думав — чи не краще почекати, поки всі зберуться, а тоді вже спробувати проникнути в кораль. У всякому разі, зрозуміло було, що до огорожі можна дістатися непомітно і що її ніхто не охороняє. З'ясувавши цю обставину, розвідники вирішили повернутися до своїх і обговорити з ними становище. |
| 11012 |
Пенкроф, мабуть, розділяв тепер цю точку зору, тому мовчки пішов за журналістом, коли той повернув назад, до лісу. Кілька хвилин потому інженер уже знав, як розгортаються події. Колоністи приготувалися відкрити вогонь. Юпу моряк велів рухатися позаду. |
| 11013 |
Наб тримав Топа на мотузку, щоб він не кинувся вперед. Незабаром підійшли до галявини. На ній нікого не було. Маленький загін сміливо рушив до огорожі. Швидко перетнули «небезпечну зону». Жоден постріл не порушив тиші. Візок зупинився біля частоколу. Наб залишився біля онагрів, щоб стримувати їх. |
| 11014 |
Усі п'ятеро підійшли до воріт. Дійсно, прямо напроти них, у вікні, мерехтів тьмяний вогник. Сайрес Сміт швидко прийняв рішення. Колоністи прокралися в двір, тримаючи напоготові рушниці. Візок залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, з обережності прив'язавши їх до самого візка. |
| 11015 |
Сайрес Сміт, Пенкроф, Гедеон Спілет — з одного боку, а Герберт і Наб — з іншого, безшумно рухалися вздовж огорожі. Навкруги було темно і безлюдно. За кілька митей усі опинилися біля будинку, біля замкнених дверей. |
| 11016 |
Сайрес Сміт знаком велів товаришам не ворушитися і зазирнув у вікно, слабко освітлене зсередини. Він обвів поглядом кімнату — єдину в нижньому поверсі будинку. На столі горів ліхтар. Поруч зі столом стояло ліжко, на якому колись спав Айртон. На ліжку хтось лежав. |
| 11017 |
Негайно ж двері відчинили, точніше, виламали, і колоніста кинулися в кімнату. Айртон, здавалося, спав. Обличчя в нього було змучене, що свідчило про довгі й жорстокі страждання. На зап'ястках і на кісточках виднілися скривавлені садна. Не можна було втрачати ні хвилини. |
| 11018 |
Можливо, візок уже потрапив до рук піратів. В одну мить журналіст із двома товаришами промчалися через двір, але, вибігши за огорожу, почули глухе гарчання Топа. Залишивши на хвилину Айртона, інженер вийшов за поріг, тримаючи рушницю напоготові. Герберт став поруч з ним. |
| 11019 |
Обоє насторожено дивилися на гребінь відрога, що піднімався над коралем. Якщо бандити влаштували там засідку, вони могли перестріляти всіх колоністів одного за одним. У цю мить над чорною завісою лісових заростей виплив місяць, і стало світло, як удень. |
| 11020 |
Місячне сяйво освітило весь кораль, розкидані по ньому купки дерев, які зрошував струмочок, і широко розстелений килим зеленої трави. Незабаром у світлому колі з'явилося щось громіздке й чорне, — це в'їхав у двір візок, і Сайрес Сміт почув, як зачинилися ворота і загриміли засуви. |
| 11021 |
Але в цю хвилину Топ, зірвавшись з прив'язі й заливаючись лютим гавкотом, кинувся в глибину кораля, праворуч від будинку. Колоністи підкинули рушниці і вже готові були вистрілити. Топ гавкав, не змовкаючи, а Юп, підбігши до нього, пронизливо засвистів. |
| 11022 |
Гублячись у догадках, колоністи всю ніч не спали від хвилювання, ніхто не виходив з будинку, не зважився ще раз побувати на тім місці, де лежали трупи піратів. Швидше за все, Айртон не міг сказати, за яких обставин вони знайшли смерть, адже бідолаха навіть не знав, що він знаходиться в коралі. |
| 11023 |
Але, можливо, йому відомо, що відбулося перед цією жахливою стратою. Наступного дня Айртон оговтався, і всі сердечно раділи, що після ста чотирьох днів розлуки бачать його живим і майже здоровим. І тут Айртон коротенько переповів, що відбулося, — в усякому разі те, що він знав. |
| 11024 |
Десятого листопада, наступного дня після повернення Айртона в кораль, як тільки стемніло, через огорожу перелізли пірати й схопили його. Зв'язавши Айртона, лиходії заткнули йому рота і відвели до підніжжя гори Франкліна в одну з тих темних печер, де вони переховувалися. |
| 11025 |
Його прирекли на смерть і збиралися вбити наступного, дня. Але раптом один з піратів впізнав його і назвав тим іменем, яке він мав в Австралії. Негідники, маючи намір замучити Айртона, не посміли торкнутися Бена Джойса. |
| 11026 |
Вони вирішили перетягнути його на свій бік, розраховуючи, що він допоможе їм заволодіти Гранітним палацом; вони сподівалися, що, проникнувши до цього неприступного притулку, переб'ють колоністів і стануть господарями на острові! Колишній розбійник, який спокутував провину каяттям і заслужив прощення, швидше вмер би, ніж виказав своїх товаришів. |
| 11027 |
Двоє з цих бандитів 11 листопада наштовхнулися на колоністів і стріляли в Герберта; повернувшись до своїх побратимів, один з них хвалився, що «укоськав» когось з мешканців острова; але злочинець повернувся один — його спільника, як нам уже відомо, вбив кинджал Сайреса Сміта. |
| 11028 |
Після цієї події, протягом тих днів, коли колоністи знаходилися в будиночку Айртона, де їх утримувала хвороба Герберта, пірати ховалися в печері, і, навіть спустошивши плато Круговиду, вони з обережності не покинули свого притулку. З Айртоном стали поводитися ще гірше. |
| 11029 |
Розбійники вичікували доброї нагоди для нападу на колоністів і рідко виповзали зі свого лігвища, лише робили кілька разів вилазки для полювання; промишляючи то всередині острова, то дістаючись до південного берега. Товариші підтримали його. |
| 11030 |
Він хотів устати з постелі, йому допомогли піднятися, і всі разом рушили до струмочка. Уже зовсім розвиднилося. На березі струмка лежали нерухомі тіла в тих позах, у яких, мабуть, застала піратів миттєва смерть. |
| 11031 |
І лише пильно вдивившись, Пенкроф помітив у кожного з них маленьку червону цятку, немов слід від забитого місця: в одного цятка була на чолі, в іншого — на грудях, у того — на спині, у цього — на плечі. Звідки взялися ці мітки, встановити було неможливо. |
| 11032 |
Заступництво невидимого благодійника, що зводило нанівець їхні власні зусилля, і дратувало і разом з тим глибоко зворушувало Сайреса Сміта. Щоразу його втручання свідчило про відносну безпорадність самого Сайреса Сміта, а для гордих душ таке почуття образливе. |
| 11033 |
У великодушній допомозі, зробленій потайки, уникаючи усяких виявлень подяки з боку тих, кому роблять благодіяння, є відома частка зарозумілості, і, на думку Сайреса Сміта, це зменшувало ціну доброчинства. З того дня пошуки незнайомця стали єдиною турботою мешканців острова Лінкольна. |
| 11034 |
Усе спонукало їх знайти ключ цієї загадки, довідатися ім'я людини, котра володіє справді непоясненою, якоюсь надприродною могутністю. Колоністи поспішили повернутися до будинку, і їхні турботи швидко повернули Айртону душевні й тілесні сили. |
| 11035 |
Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, подалі від кораля, і глибоко зарили їх у землю. Потім Айртону розповіли, що відбулося в той час, як він був у полоні. Він довідався тоді про поранення Герберта і про всі випробування, що випали на долю колоністів. |
| 11036 |
Товариші сказали йому, що вони вже не сподівалися бачити його, так вони боялися, що безжалісні злочинці по-звірячому вбили його. Загибель корабля дійсно був великою втратою для колоністів, і вони твердо вирішили якомога швидше зарадити лиху. |
| 11037 |
Біля підніжжя гори Франкліна, між її відрогами і численними їхніми розгалуженнями, вився справжній лабіринт долин і ярів, розташованих надзвичайно примхливо. Очевидно, шукати потрібно було в цих вузьких ущелинах, можливо навіть у надрах гори. |
| 11038 |
Людині, яка бажала залишатися для всіх невідомою, найлегше влаштувати собі потаємне житло саме в цій частині острова. Відроги так хаотично перепліталися між собою, що Сайресу Сміту довелося вести пошуки з найсуворішою методичністю. |
| 11039 |
Насамперед обстежили всі долини південного схилу вулкана й біля джерел Водоспадної річки. Айртон показав колоністам притулок бандитів — ту печеру, де він нудився в ув'язненні, поки його не перенесли в кораль. У печері все залишалося в тому ж вигляді, як і при Айртоні. |
| 11040 |
Колоністи ретельно обстежували всю сусідню з печерою долину, порослу прекрасними деревами, головним чином хвойними; потім, обігнувши край південно-західного відрога, вони направилися у вузьку ущелину, що доходила до мальовничого накопичення базальтових брил на узбережжі. Тут дерев росло менше. |
| 11041 |
Уже можна було помітити, що з численних долин, котрі розгалужувалися біля підніжжя гори Франкліна, тільки три багаті на ліс і пасовища, як, наприклад, долина, обрана для кораля і Водоспадної річки, що межувала на заході з долиною Водоспадної річки, а на сході з долиною Червоного струмка. |
| 11042 |
Одна з вищезгаданих долин, де вистачало питної води, цілком підходила для притулку якого-небудь пустельника, — він міг знайти тут все необхідне для життя. Колоністи ретельно досліджували всі три долини, але ніде не знайшли присутності людини. |
| 11043 |
Біля підошви гори Франкліна з північного боку пролягали тільки дві широкі і неглибокі долини; вони були зовсім позбавлені зелені, засіяні валунами, поцятковані довгими смугами морен і потоками застиглої лави, між якими здіймалися пагорбами вулканічні гірські породи і лежали розсипом дрібні уламки обсидіану і лабрадоритів. |
| 11044 |
Ця частина острова потребувала довгих і важких досліджень. У схили гори врізалася тут безліч печер, звичайно надто незручних для житла, але зовсім схованих від очей і майже неприступних. Колоністи оглянули навіть темні тунелі, що виникли ще в епоху утворення острова. |
| 11045 |
При світлі смоляних смолоскипів дослідники пройшли по всіх цих похмурих галереях, обшукали кожний грот, досліджували кожну западину. Всюди тиша і морок. Здавалося, ніколи ще по цих давніх підземних ходах не ступала нога людини, ніколи вона не пересунула тут жодного каменю. |
| 11046 |
Проходячи однією з цих похмурих печер, що врізалися в товщу гори на кількасот футів, він на свій подив почув рокіт, що долинав, примножувався здалеку, віддавався луною під кам'яними склепіннями підземної галереї. |
| 11047 |
Гедеон Спілет, який ішов разом з ним, теж почув цей віддалений гул, який вказував, що в надрах вулкана ожив погаслий вогонь. Обоє прислухалися, — глухі перекати повторилися кілька разів; очевидно, у глибинах землі відбувався якийсь геологічний процес. |
| 11048 |
Як бачать читачі, віру Пенкрофа в новоявлене божество, яке править островом, не вдавалося похитнути, та й, треба сказати, таємнича сила, що виявлялася дотепер у багатьох і багатьох випадках, здавалася всемогутньою. |
| 11049 |
Але цей чарівник вислизав від найретельніших пошуків, і, незважаючи на всі старання колоністів, на їхню ретельність і, головне, на їхню завзятість у дослідженні острова, схований притулок досі не могли виявити. |
| 11050 |
З 19 по 25 лютого коло розшуків розширилося і захопило всю північну частину острова; обшукали найзатишніші куточки. Справа доходила до того, що колоністи вистукували схили стрімчаків, як вистукує стіни поліція, роблячи обшук у підозрілому будинку. |
| 11051 |
Інженер навіть склав дуже точну карту гори та її відрогів, і колоністи обійшли їх усі до найвіддаленіших куточків. Досліджували вони також і верхню терасу і конусоподібну вершину, що піднімалася на ній, аж до снігової шапки, що біліла на її верхівці і у якій зяяла лійка кратера. |
| 11052 |
Більш того: спускалися навіть у саму лійку кратера, який ще не дихав вогнем, хоча в глибині прірви вже чітко чувся лиховісний рокіт. Одначе з кратера не піднімалося жодного струмочка диму, жодної хмаринки пари, стінки його анітрохи не нагрілися — словом, ніщо не прогнозувало близького виверження. |
| 11053 |
Слова ці точно передавали жалюгідний результат марних пошуків, що вимагали стільки стомлюючих зусиль, стільки завзятості, і не дивно, що така невдача викликала в Сайреса Сміта і його товаришів гірке розчарування. |
| 11054 |
Довелося, одначе, подумати про повернення додому — пошуки не могли продовжуватися до нескінченності. Тепер у колоністів були всі підстави вважати, що притулок таємничого незнайомця знаходиться не на поверхні острова, і тоді в кожного в розпаленілій уяві зародилися найбожевільніші припущення. |
| 11055 |
Особливо багато фантазували Пенкроф і Наб; вони не тільки створювали у своїх вигадках дивний образ, але переносилися до чарівного, казкового світу. Двадцять п'ятого лютого колоністи повернулися до Гранітного палацу. |
| 11056 |
За допомогою подвійного каната, який прив'язали до стріли і закинули на виступ майданчика, вони відновили сполучення між своїм житлом і берегом. Місяць потому, 24 березня, поселенці святкували третю річницю свого перебування на острові Лінкольна. |
| 11057 |
Але які були перипетії цієї жахливої війни? Чи багато пролилося крові? Хто з друзів і знайомих поліг у боях? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідну країну. |
| 11058 |
Повернутися на батьківщину хоча б на кілька днів, відновити зв'язок з населеним світом, установити постійне сполучення між рідною країною й островом, — після цього вони готові були провести довгі роки в заснованій ними колонії, що стала б тоді залежати від метрополії, і, можливо, ці роки виявилися б кращим, найщасливішим часом їхнього життя. |
| 11059 |
І хіба все це було нездійсненною мрією? Але мрія їх могла здійснитися лише двома шляхами: або у води острова Лінкольна прийде який-небудь корабель, або колоністи самі побудують досить велике судно, щоб доплисти на ньому до найближчої землі. |
| 11060 |
Справді, якби Пенкрофу і Набу сказали, що в затоці Акули чи в порту Повітряної кулі на них чекає корабель водотоннажністю триста тонн, вони б анітрошки не здивувалися, навіть оком би не моргнули, вирішивши, що так і годиться, тому що чекали від незнайомця будь-яких чудес. |
| 11061 |
Але Сайрес Сміт, як людина менш довірлива, радив їм повернутися до реальної дійсності і самим взятися за спорудження судна; завдання це воістину було невідкладним, тому що вимагалося якомога, швидше відвезти на острів Табор записку про нове місцеперебування Айртона. |
| 11062 |
Правда, побудувати корабель водотоннажністю від двохсот до трьохсот тонн — завдання нелегке, але колоністи вірили у свої сили, що цілком виправдувалося вже досягнутими успіхами. Отже, Сайрес Сміт зайнявся складанням розрахунків і креслень для спорудження корабля. |
| 11063 |
Тим часом його товариші рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, на весь набір судна і на його обшивання. Ліси Далекого Заходу дали їм кращі для кораблебудування породи дуба і в'яза. |
| 11064 |
Щодо дороги, то вона йшла примхливими зиґзаґами, петляючи в залежності від розташування дерев, обраних для рубання, і все-таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою. |
| 11065 |
Колоністи поспішали рубати й обтісувати дерева, тому що сира деревина не годиться для спорудження судна, і треба, щоб вона встигла висохнути. Корабельні теслі ретельно працювали весь квітень: за цей місяць не сталося ніяких неприємностей, крім досить сильних штормів, звичних у пору рівнодення. |
| 11066 |
Колоди склали штабелями під широким дощатим навісом, поставленим біля Нетрів: там вони повинні були зберігатися, поки їх не пустять у діло. Квітнева погожа пора у Північній півкулі найчастіше відповідає жовтню. |
| 11067 |
Крім кораблебудування колоністи ретельно обробляли землю, і незабаром із плато Круговиду зникли всі сліди спустошення. Відбудували млин, на місці знищеного пташника виросли нові сараї. Їх зробили просторішими, тому що пернате населення ферми дуже зросло. |
| 11068 |
У стайні стояло тепер п'ять онагрів — чотири сильних, міцних і добре об'їжджених тварини, що ходили й у запряжці, й під сідлом, і новонароджене лоша. Інвентар колонії збільшився — з'явився плуг; на онаграх тепер орали землю, і вони тягли плуг не гірше волів, на яких орють у Йоркширі або в Кентуккі. |
| 11069 |
Одначе він завжди був замислений, мовчав і більше розділяв з колоністами їхню роботу, ніж радості. Але робітник він був прекрасний — сильний, спритний, винахідливий і розумний, його любили і поважали, і він не міг цього не відчувати. Не закинули й кораль. |
| 11070 |
Цими поїздками користувалися і для полювання, тому частіше за інших їздили в кораль Герберт і Гедеон Спілет у супроводі Топа, який завжди біг попереду: завдяки мистецтву мисливців і їхніх чудових рушниць у будинку не переводилася велика дичина — водосвинки, агуті, кенгуру, кабани, пекарі; не переводилася і птиця: качки, тетеруки, глухарі, жакамари, бекаси. |
| 11071 |
Кролики із садка, устриці з обмілини, іноді черепаха, повні сіті сьомги, що приплила цілими косяками до ріки Віддяки метати ікру, овочі з городу на плато Круговиду, дикі плоди з лісу — які щедрі дарунки природи! Головний кухар Наб ледве встигав забирати їх про запас до своїх комор. |
| 11072 |
Зрозуміло, що телеграфний дріт, протягнений між коралем і Гранітним палацом, відновили, і тепер нічого не заважало послати депешу, коли хто-небудь з колоністів, відправившись у кораль, вважав за необхідне там заночувати. |
| 11073 |
Адже тепер на острові знову стало спокійно, і більше не доводилося побоюватися вторгнення, принаймні з боку людей. І все-таки лихо могло повторитися, якби на острів знову надумали висадитися які-небудь каторжники-втікачі. |
| 11074 |
Вирушаючи в кораль, вони не менш уважно оглядали море й у західному напрямку, — з відрогів гори Франкліна видно було дуже далеко. Нічого підозрілого жодного разу не з'являлося в полі зору, і проте завжди доводилося триматися насторожі. |
| 11075 |
Одного разу ввечері Сайрес Сміт запропонував товаришам почати зміцнювати кораль. Він вважав розумним запобіжним заходом вище підняти огорожу і збоку побудувати щось подібне до блокгауза, для того щоб сховатися там у випадку ускладнень і дати відсіч нападникам. |
| 11076 |
Гранітний палац, говорив інженер, можна вважати неприступним завдяки самому його розташуванню, але кораль з його будівлями, запасами продовольства і худобою, що утримується в загонах, завжди може виявитися предметом зазіхань з боку яких-небудь грабіжників, що наскочать невідомо звідки, і треба створити найсприятливіші умови для захисту від них. |
| 11077 |
План зміцнення кораля ще вимагав ретельних обмірковувань, і здійснення його мимоволі відклали до весни. До 15 травня на верфі уже заклали кіль нового судна, і незабаром майже перпендикулярно до нього піднялися в пазах ахтерштевень на одному кінці і форштевень — на іншому. |
| 11078 |
Кіль, зроблений з міцного дуба, мав у довжину сто десять футів, що дозволило поставити середній бімс довжиною двадцять п'ять футів. Але тільки це корабельні теслі і встигли зробити до настання негоди і холодів. |
| 11079 |
Наступного тижня ще поставили перші кормові шпангоути, а потім довелося роботи призупинити. Наприкінці місяця погода зовсім зіпсувалася. Дув східний вітер, що іноді досягав сили урагану. Сайрес Сміт побоювався за долю корабельної верфі. |
| 11080 |
Він вибрав для неї найзручніше місце, біля Гранітного палацу, але в бурю острівець Порятунку був поганим захистом узбережжя, хвилі, гнані вітром, докочувалися до гранітної стіни і розбивалися біля її підніжжя. На щастя, його побоювання не виправдалися. |
| 11081 |
Вітер найчастіше дув з південного сходу, а тоді Гранітний палац прекрасно захищав виступ мису Знахідки. Пенкроф і Айртон, ревні будівельники нового судна, не припиняли роботи доти, доки це було можливо. |
| 11082 |
Але коли після сльоти вдарили морози, дерево на холоді затверділо, як залізо, і теслям стало надзвичайно важко його обробляти, — до 10 червня довелося перервати спорудження судна. Сайрес Сміт і його товариші, звичайно, не могли не зауважувати, які суворі зими на острові Лінкольна. |
| 11083 |
У Північній півкулі, принаймні в тій його частині, що займають Нова Англія і північна смуга Сполучених Штатів, це явище пояснюється плоским рельєфом, що межує з полярною зоною: жодна височина не перепиняє там шлях північним вітрам; але щодо острова Лінкольна таке пояснення неприйнятне. |
| 11084 |
Яким обтяжливим було для всіх це самітництво, і, мабуть, особливо воно пригнічувало Гедеона Спілета. Наб розсміявся. Дійсно, і в Гранітному палаці й поза ним роботи вистачало. Завдяки трирічній завзятій праці мешканців острова Лінкольна колонія їхня досягла в тім році справжнього процвітання. |
| 11085 |
Затонулий бриг послужив для них новим джерелом скарбів. Крім повного оснащення, що могло піти для споруджуваного судна, комори Гранітного палацу були забиті всякого роду начинням, інструментами, приладами, зброєю, бойовими припасами й одягом. |
| 11086 |
Колоністам уже не доводилося більше виробляти грубе сукно. У першу зиму вони страждали від холоду, а тепер їх анітрошки не лякали найлютіші морози. Білизни в них теж стало багато, та й тримали вони її у великому порядку. |
| 11087 |
З морської солі, у якій утримується хлористий натрій, Сайрес Сміт без зусиль одержав натрій і хлор. Натрій йшов потім на виготовлення соди, а хлор — хлорного вапна; і те й інше вживалося в Гранітному палаці для господарських потреб і, зокрема, для прання білизни. |
| 11088 |
Втім, велике прання затівали тільки чотири рази на рік, як це робилося в сімейних будинках в давні часи, і треба додати, що Пенкроф і Гедеон Спілет, який мріяв про задоволення читати щодня газету, показали себе чудовими пралями. так минули зимові місяці — червень, липень і серпень. |
| 11089 |
Стояли морози — середня температура не перевищувала восьми градусів за Фаренгейтом (13, 33° нижче нуля за Цельсієм). Отже, зима випала суворіша, ніж торік. Зате як жарко топилися каміни в Гранітному палаці! Безперестану палав у них вогонь, і кіптява довгими смугами розписала там стіни. |
| 11090 |
Дров не шкодували, — ліс був за декілька кроків. Йшли на дрова і зайві колоди, заготовлені для будівлі судна, і це дозволяло заощаджувати кам'яне вугілля, яке важко було перевозити з місця видобутку. І люди, і домашні тварини почувалися чудово. |
| 11091 |
Але який з нього вийшов чудовий слуга — спритний, старанний, невтомний, не надокучливий, небалакучий; цілком заслужено він міг стати зразком для усіх своїх двоногих побратимів у Старому і Новому Світі. |
| 11092 |
Протягом семи місяців, що минули з часу розшуків, що здійснювались навколо гори Франкліна, і впродовж усього вересня, коли повернулися теплі дні, добрий геній острова не давав про себе знати. Ні в чому не позначалася його допомога. |
| 11093 |
Сайрес Сміт навіть помітив, що за цей час не було нічого схожого на таємничий зв'язок, що начебто встановився крізь кам'яний кряж між мешканцями Гранітного палацу і незнайомцем, чию присутність Топ, здавалося, вловлював чуттям. Собака перестав гарчати, та й Юп теж не виявляв занепокоєння. |
| 11094 |
Але хіба Сайрес Сміт міг сказати з упевненістю, що з цією загадкою покінчено і на спробах розгадати її треба поставити хрест? Хіба міг він стверджувати, що вже ніколи не виникнуть такі обставини, за яких невідомий благодійник знову виступить на сцену? Як знати, що обіцяло їм майбутнє? Але саме в перші весняні дні відбулася подія, котра матиме дуже важливі наслідки. |
| 11095 |
Отже, вулкан пробудився від сну; пара і гази, піднявшись з його надр, прорвалися крізь шар твердих порід, що зібралися на дні кратера. Але чи викличе підземний вогонь сильне виверження? Ні передбачати це, ні запобігти лиху не було можливості. |
| 11096 |
Острів уже пройшов через такий іспит, — про це свідчили потоки застиглої лави, які краяли північні схили гори. Крім того, сама форма кратера і глибока тріщина, що розсікала його верхній край, повинні були спрямовувати лаву, що викидається, в бік, протилежний родючій зоні острова. |
| 11097 |
Одначе минуле не гарантувало майбутнього. Нерідко буває, що у вулканів давні кратери забиті наглухо, але замість них розкриваються інші кратери. Це спостерігалося й у Старому й у Новому Світі — на Етні, на Попокатепетлі, на Орісабі, а напередодні виверження усього можна побоюватися. |
| 11098 |
Сайрес Сміт пояснив усе це товаришам і, не перебільшуючи, навів усі докази «за» і «проти» небезпечності становища. Зрештою вони тут нічого не могли змінити. Гранітному палацу начебто ніщо не загрожувало, крім можливого землетрусу. |
| 11099 |
Але кораль міг бути зовсім знищений, якщо б на південному схилі гори Франкліна утворився новий кратер. З того дня над вершиною гори завжди розвівався білий султан пари, і навіть помітно було, що він стає вище і ширше. Одначе до густих його клубів не домішувалася жодна іскра полум'я. |
| 11100 |
Спорудження корабля намагалися вести якнайшвидше; скориставшись рушійною силою берегового водоспаду, Сайрес Сміт улаштував водяну лісопилку, і тепер колоністи набагато швидше, ніж вручну, обробляли колоди на дошки і балки. |
| 11101 |
Адже тут потрібно було домогтися тільки руху в двох площинах: рухати колоду в горизонтальному напрямку, а пилку — у, вертикальному, — ось і все; Сайресу Сміту вдалося цього досягти за допомогою колеса, двох валів і відповідним чином розташованих блоків. |
| 11102 |
До кінця місяця на верфі уже височів на підпірках набір судна, котре вирішили оснастити як шхуну. Набір був майже закінчений, усі шпангоути трималися на тимчасових кріпленнях, і вже виступала форма судна. |
| 11103 |
На цій шхуні, що відрізнялася вузькою носовою частиною і дуже широкою кормою, безсумнівно, можна було при потребі робити досить великі переходи, але вимагалося ще багато часу на зовнішнє і внутрішнє обшивання судна, настилання, палуби. |
| 11104 |
Після вибуху підводної міни вдалося, на радість будівельникам, врятувати всі металеві частини піратського брига. З покручених дощок обшивки, з корабельних шпангоутів Пенкроф і Айртон вирвали кліщами болти і безліч мідних цвяхів. |
| 11105 |
До вечора будівельники ледь трималися на ногах від утоми, щоб не втрачати даремно часу, вони змінили години своїх трапез: обідали опівдні, а вечеряли тільки після заходу сонця, коли зовсім вже темніло. Тоді вони піднімалися до Гранітного палацу й поспішали швидше лягти спати. |
| 11106 |
Втім, іншого разу зав'язувалася розмова на яку-небудь захоплюючу тему, і колоністи лягали пізніше звичайного. У бесіді вони ділилися своїми мріями про майбутнє й охоче говорили про те, які щасливі зміни в їхній долі принесе подорож на шхуні в найближчі населені краї. |
| 11107 |
Ні, ні, хіба можна розстатися з колонією, яку вони заснували, вклавши в неї стільки праці, перенесли такі важкі випробування й одержали стільки перемог? Треба тільки встановити сполучення з Америкою, а тоді розвиток колонії піде ще швидше. |
| 11108 |
Пенкроф і Наб твердо сподівалися прожити на острові до кінця своїх днів. Траплялося, друзі подовгу розмовляли так вечорами. Ніхто не висміював Пенкрофа, навпаки — він усім передавав бажання мріяти, і зрештою журналіст навіть заснував на острові газету. так уже влаштована людина. |
| 11109 |
Потреба творити, залишити свій слід на землі, вкласти свою душу в щось велике, що житиме довго, переживе його, — ось ознака переваги людини над усіма тваринами, що населяють нашу планету. Ось чому людина стала вінцем творіння, ось що виправдує її панування над світом тварин. |
| 11110 |
Увечері 15 жовтня приємна бесіда затяглася довше звичайного. Була вже дев'ята година. Уже чулися відверті протяжливі позіхання, котрі свідчили про те, що всім час спати, і Пенкроф вирушив до своєї постелі, як раптом у залі пролунав електричний дзвоник. |
| 11111 |
Усі колоністи були разом — Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон і Пенкроф — у коралі не залишилося нікого. Сайрес Сміт піднявся зі свого місця. Інші здивовано перезиралися, думаючи, що їм вчулося. Ніхто не відгукнувся на цей жарт. Він не договорив. В експедиції можна було обійтися без них. |
| 11112 |
Навкруги стояв морок. Молодик, що з'явився в той день, зайшов у годину заходу сонця. Як і говорив Герберт, насувалася гроза, чорні хмари нависли над землею низьким важким склепінням, що не пропускало жодного зоряного променя. На обрії раз у раз спалахували блискавиці. |
| 11113 |
Ніхто не сумнівався, що зараз у їхніх руках опиниться ключ до розгадки таємниці, у яку вони так довго і марно прагнули проникнути. Незабаром, вони довідаються ім'я невидимого благодійника, який так глибоко ввійшов у їхнє життя, великодушного, могутнього незнайомця. |
| 11114 |
Безсумнівно, він уважно стежив за їхнім існуванням, знав про них усе до найменших дрібниць, чув усе, що говорилося в Гранітному палаці, інакше його втручання не було б завжди таким своєчасним. Кожний ішов швидко, занурившись у власні думки. |
| 11115 |
Під склепінням дерев стояв морок, не розрізнялося навіть узбіччя дороги. Ліс завмер у мертвій тиші. Притихли й застигли нерухомо і птахи, і тварини, заціпенівши від передгрозової задухи. Не ворухнувся жоден листок. У мороці відлунювали кроки колоністів по твердій, як камінь, землі. |
| 11116 |
За перші чверть години дороги мовчання порушило лише одне зауваження Пенкрофа та відповідь інженера. Величезні білі блискавки розривали над островом небо, і при кожному спалаху навколо чітко вимальовувалося чорним візерунком листя. Яскраве світло сліпило очі. Ось-ось повинна була вибухнути гроза. |
| 11117 |
Блискавки все частіше прорізали небо, блискали зловісно. Усе ближче гуркотів грім. Повітря було нестерпно задушливе. Мандрівники йшли так швидко, начебто їх притягувала якась нездоланна сила. За чверть до одинадцятої при яскравому спалахові блискавки вони побачили перед собою огорожу кораля. |
| 11118 |
Тільки-но ввійшли до воріт, пролунав оглушливий гуркіт грому. За одну мить колоністи пробігли через двір і опинилися біля дверей житлового будинку. Незнайомець, мабуть, знаходився в будинку, — адже телеграму він, звичайно, послав звідси. |
| 11119 |
Усе коротше ставали проміжки між спалахом блискавки й ударом грому. Відчувалося, що незабаром гроза вибухне над горою Франкліна, над всім островом. При спалахах блискавки видно було верхівку вулкана, увінчану султаном пари. |
| 11120 |
В дворі кораля, що відокремлював будинок від огорожі, не було ніяких ознак телеграфного зв'язку. Вийшовши за ворота, Сайрес Сміт підбіг до найближчого стовпа і при світлі блискавок побачив, що від ізолятора спускається до землі новий дріт. |
| 11121 |
Дріт тягся по землі, але по усій своїй довжині був укладений, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, що забезпечувало гарну передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він йшов через ліс і південні відроги гори до західної частини острова. |
| 11122 |
То при тьмяному світлі ліхтаря, то при сліпучих спалахах блискавки колоністи кинулися по шляху, зазначеному телеграфним дротом. Над їхніми головами лунали такі довгі й оглушливі гуркоти грому, що говорити нормально було неможливо. |
| 11123 |
Сайрес Сміт і його товариші здолали спершу відріг, що відокремлював долину кораля від долини Водоспадної річки, перевалили через найвужчу його частину; дорогу їм указував кабель, то підвішений до нижніх гілок дерев, то протягнений по землі. |
| 11124 |
Довелося піднятися по схилу південно-західного відрога і спуститися потім на порожнє плато, що простиралося аж до вигадливого накопичення базальтових стрімчаків. Час від часу то один, то інший колоніст нахилявся, обмацуючи рукою дріт, перевіряючи обраний напрямок. |
| 11125 |
Було, одначе, уже зрозуміло, що дріт іде прямо до моря. Можливо, там, у глибокій печері, серед невідомих скель, таїлося житло, що так довго і марно вони шукали. Усе небо палахкотіло вогнем... Блискавки спалахували безупинно. |
| 11126 |
Вони вдаряли у вершину вулкана, спрямовувалися в кратер, огорнутий густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум'я. За кілька хвилин до одинадцятої години колоністи дійшли до карниза високої гряди, що піднімалася над океаном на західному березі острова. Внизу, за п'ятсот футів, ревів прибій. |
| 11127 |
Сайрес Сміт вирахував, що вони відійшли від кораля на півтори милі. Від цього місця дріт ішов униз між скель; простягнувшись крутим схилом вузького і звивистого яру. Колоністи почали спускатися, ризикуючи викликати обвал кам'яних брил, що погано трималися і, падаючи, могли скинути їх у море. |
| 11128 |
Спуск виявився вкрай небезпечним, але мандрівники зовсім про це не думали, — вони вже не владні були над собою. Таємничий притулок незнайомця притягував їх до себе з нездоланною силою, як притягає магніт залізні ошурки. |
| 11129 |
Вони майже несвідомо спустилися в яр, хоча навіть серед білого дня схили його здалися б страшними. З-під ніг мандрівників котилися камені й при спалахах блискавки сяяли, неначе розпечені метеори. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон замикав хід. |
| 11130 |
Нарешті, дріт, зробивши крутий поворот, потягнувся між прибережних стрімчаків до чорної гряди рифів, об які важко билися хвилі в дні великих припливів. Колоністи дійшли до нижніх уступів базальтової стіни. |
| 11131 |
Низом її паралельно до моря йшов довгий вузький вал, уздовж його вився телеграфний дріт, і колоністи рушили в цьому напрямку. Не пройшли вони й ста кроків, як почався пологий схил, що й привів їх до моря. Інженер схопив кабель і побачив, що він іде під воду. |
| 11132 |
Супутники зупинилися біля Сайреса Сміта, вони були приголомшені. В усіх вирвався вигук розчарування, майже розпачу. Невже потрібно кинутися в море, шукати якусь підводну печеру? Однак усі були такі збуджені, схвильовані, що, не вагаючись, зробили б навіть це. |
| 11133 |
Сайрес Сміт сказав це так упевнено, що ні в кого не знайшлося заперечень. До того ж думка його здавалася цілком логічною. Вважалося прийнятною версією, що біля підніжжя базальтової стіни існувала підводна печера, вхід до якої закривали зараз хвилі. Довелося чекати кілька годин. |
| 11134 |
Колоністи мовчки стояли, втиснувшись до своєрідної ніші, видовбаної хвилями в базальтовій стіні. Пішов дощ, і незабаром з чорних хмар, які роздирали зиґзаґи блискавок, потоками почала падати злива. Луна гучно повторювала оглушливий гуркіт грому, підсилюючи його. |
| 11135 |
Колоністів охопило безмежне хвилювання. У кожного виникло безліч дивних думок. Усі чекали чогось надприродного: ось зараз виникне перед ними величне видовище, з'явиться велетень-чарівник, — адже тільки казковий образ міг відповідати їхньому уявленню про таємничу могутність незнайомця. |
| 11136 |
Опівночі Сайрес Сміт, узявши ліхтар, спустився до самого моря подивитися, як розташовані внизу скелі. Відлив на той час тривав уже другу годину. Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого грота. Кабель, повернувши під прямим кутом, ішов у його зяючий отвір. |
| 11137 |
Минула година. Усі спустилися під дощем до моря. За три години рівень води понизився на п'ятнадцять футів. Вхід до печери поступово оголювався, верхівка склепіння виступила над морем щонайменше на вісім футів. Пінисті хвилі, вируючи, протікали під ним, немов під аркою моста. |
| 11138 |
Нахилившись, інженер побачив якийсь чорний предмет, що гойдався на воді, і притяг його до себе. Це був човен, прив'язаний мотузкою до виступу внутрішньої стінки печери. Човен був зроблений із щільно скріплених між собою листів заліза. |
| 11139 |
Проїхали під низько навислою аркою грота, — і раптом склепіння піднялося високо і розширилося; але навколо стояла густа пітьма, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити, наскільки велика ця печера, встановити хоча б приблизно її ширину, висоту і глибину. |
| 11140 |
Подекуди на земній кулі існують величезні підземні печери, своєрідні природні велетенські склепи, що зберігають сліди тієї далекої геологічної епохи, в яку вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. |
| 11141 |
Щодо печери, у якій опинилися колоністи, у них виникло запитання — чи не доходить вона до самої середини острова? Човен плив уже чверть години, роблячи повороти, що вказував Пенкрофу інженер, коротко подаючи сигнал, і раптом він скомандував: У інженера виникло розумне бажання перевірити, чи тягнеться, як і раніше, уздовж неї кабель. |
| 11142 |
Кабель ішов уздовж стіни, чіпляючись за її виступи. Два весла разом занурилися в чорну воду, і човен рушив далі. Плили ще чверть години, від входу печери подолали, мабуть, півмилі, і знову пролунав голос Сайреса. |
| 11143 |
Човен зупинився, і перед очима здивованих мандрівників засяяло яскраве світло, що освітило величезну печеру, так глибоко вириту природою в надрах острова. І тоді вони змогли роздивитися цю схованку, про існування якої ніхто не підозрював. |
| 11144 |
Промені, виходячи з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вимальовували кожну грань базальтових призм, запалювали на них вогненні іскри й начебто пронизували стіни печери, немов вони були прозорі, перетворювали найменші їхні опуклості на самоцвіти, що блищать. |
| 11145 |
Не виникало ані найменшого сумніву щодо світла, яке відбивалося у воді, вихоплювало з темряви снопами своїх променів обриси базальтових стін; колон і склепінь печери. Світло це, звичайно, давала електрика: про його походження свідчив білий відтінок променів. |
| 11146 |
Електрика заміняла сонце в цій печері і всю її заливало світлом. За знаком Сайреса Сміта весла знову вдарили по воді, навколо дощем алмазів розсипалися бризки, човен рушив до того місця, звідки розливалося світло, і незабаром уже був від нього не більш ніж за півкабельтова. |
| 11147 |
Підземна водойма досягала тут завширшки трьохсот п'ятдесяти футів, а за сліпучим джерелом світла виднілася величезна базальтова стіна, що закривала дорогу попереду. Печера значно розширювалася, і води морські утворили тут озеро. |
| 11148 |
Але, як і раніше, і склепіння, і причілки печери, і кам'яний заслін, що замикав її, усі ці базальтові призми, циліндри, конуси заливав потік електричного світла, такого яскравого, що він начебто виходив від цих кам'яних брил; здавалося, що їх огранили, немов коштовні діаманти, і кожна грань горить різнобарвними вогнями! З обох кінців його виривалося світло, немов з жерла двох розпечених до білого печей. |
| 11149 |
Предмет цей, що нагадував собою величезну морську тварину з породи китоподібних, був завдовжки близько двохсот п'ятдесяти футів і піднімався над рівнем озера на десять — дванадцять футів. Сайрес Сміт і його супутники піднялися на майданчик. Там зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулися в нього. |
| 11150 |
Внизу від сходів ішов коридор, освітлений електрикою. В кінці його прибульці побачили двері. Сайрес Сміт відчинив їх. Квапливо пройшовши через багато прикрашений зал, вони потрапили до сусідньої з ним бібліотеки, де світловий потік яскраво розливався. У глибині бібліотеки виявилися ще одні двері. |
| 11151 |
Інженер відчинив і ці двері. І тоді вони побачили простору кімнату, схожу на музей, — у ній були зібрані і скарби царства мінералів, і твори мистецтва, і чудесні промислові вироби, — колоністам здалося, що вони опинилися в якомусь чарівному світі. |
| 11152 |
На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи. При цих словах людина, яка лежала на дивані, підвелася, і світло окреслило її обличчя: у неї була чудова посадка голови, високе чоло, гордий погляд, сива борода, грива відкинутого назад густого волосся. |
| 11153 |
Сайрес Сміт підійшов ближче до капітана Немо, а Гедеон Спілет узяв його за руку. Рука була гаряча. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб трималися на шанобливій відстані, у кутку цього чудового залу, де повітря просякло електричними флюїдами. |
| 11154 |
Отож він, той, кого вони називали «генієм острова», істотою могутньою, чиє втручання в багатьох випадках виявилося рятівним; ось він, благодійник, якому вони стільком зобов'язані. Перед ними виявилася немічна, вмираюча людина, тоді як Пенкроф і Наб очікували побачити напівбога. |
| 11155 |
Але як могло статися, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому капітан Немо підхопився, почувши своє ім'я, яке, на його думку, ніхто не знав? На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи. |
| 11156 |
Розповідь була короткою, одначе хворому довелося зібрати усі свої гаснучі сили, щоб довести її до кінця. Всі помітили, що він усе більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його відпочити, але капітан Немо на знак незгоди тільки крутив головою. |
| 11157 |
Десятилітнім хлопчиком батько послав його до Європи, бажаючи дати йому всебічну освіту і потай сподіваючись, що коли-небудь син його, як рівний супротивник, буде боротися проти тих, кого раджа вважав гнобителями рідної країни. |
| 11158 |
З десяти до тридцяти років принц Даккар, людина, наділена високими здібностями, шляхетністю душі й розуму, вчився, опановуючи різні науки, і досяг великих пізнань як у природознавстві й математиці, так і в літературі. Принц Даккар подорожував по всій Європі. |
| 11159 |
Завдяки своєму знатному походженню і багатству він скрізь був бажаним гостем, але втіхи світського життя його ніколи не приваблювали. Молодий красень індус завжди був серйозний, навіть похмурий і захоплений спрагою знань. У серці в нього горіла невблаганна ненависть. Принц Даккар ненавидів. |
| 11160 |
Він ненавидів ту єдину країну, на землю якої нізащо не хотів ступити, єдину країну, чиї загравання він постійно відкидав; він ненавидів Англію, і тим більше ненавидів, що багато в чому захоплювався нею. Цей індус був втіленням затятої ненависті переможеного до переможця. |
| 11161 |
Син одного з тих князів, що лише на словах скорилися Об'єднаному королівству, принц із роду Тіппо-Саїба, вихований у дусі боротьби за незалежність і помсти, повний не знищеної любові до своєї поетичної батьківщини, закутої в кайдани англійцями, він не бажав ступити на землю тієї країни, вважаючи її проклятою, тому що вона поневолила Індію. |
| 11162 |
Принц Даккар став художником — чудеса мистецтва викликали в нього шляхетне хвилювання; став ученим — ніщо не було чужим йому в галузі високих знань; став державним діячем, який вивчив при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. |
| 11163 |
Поверховому спостерігачу він, можливо, здався б одним із цікавих космополітів, які жадають усе знати, але не здатні діяти, одним з тих багатих мандрівників, зарозумілих пустоцвітів, які безперестану роз'їжджають по усьому світу і не належать жодній країні. А на ділі він був зовсім не таким. |
| 11164 |
Цей художник, цей учений, ця обдарована людина залишалася в душі індусом, індусом, сповненим спраги помсти, індусом, який плекав надію, що настане день, коли його співвітчизники зажадають прав для своєї країни, виженуть з неї чужоземців і повернуть їй незалежність. |
| 11165 |
І ось 1849 року принц Даккар повернувся в Бундельханд. Він одружився з дівчиною знатного роду, у якої так само, як у нього, серце обливалося кров'ю від страждань вітчизни. Дружина подарувала йому двох дітей, він обожнював їх. |
| 11166 |
Але, насолоджуючись сімейним щастям, він не міг забути про поневолення Індії. Він вичікував випадку. І випадок трапився. Панування Англії лягло занадто важким тягарем на все населення країни. Принц Даккар став глашатаєм незадоволених. |
| 11167 |
Він запалював у людях вогонь тієї ненависті до чужоземців, який горів у ньому самому. Він роз'їжджав по всьому півострову — по князівствах ще незалежних і по областях, що вже знаходилися під безпосереднім управлінням англійців. |
| 11168 |
Він нагадував про ті героїчні дні, коли Тіппо-Саїб, захищаючи батьківщину, впав у бою під Серингапатамом. 1857 року спалахнуло велике повстання сипаїв. Душею його був принц Даккар. Він підняв величезні маси. Він віддав справедливій справі всі свої таланти і своє багатство. |
| 11169 |
Безстрашно йшов він у бій у перших рядах, ризикував своїм життям так само, як найпростіша людина з цих героїв, які піднялися заради визволення вітчизни. Він брав участь у двадцятьох сутичках і десять разів був поранений. |
| 11170 |
Ніколи ще пануванню Великобританії над Індією не загрожувала така небезпека, і якби сипаям, як вони на це сподівалися, допомогли ззовні, можливо, в Азії б покінчили з впливом і пануванням Об'єднаного королівства. Ім'я принца Даккара стало в ті дні знаменитим. |
| 11171 |
Голова його була оцінена, і, хоча не знайшлося жодного зрадника, готового видати Даккара, за нього поплатилися життям батько, мати, дружина і діти — їх убили перш, ніж він довідався, яка небезпека загрожує їм через нього... |
| 11172 |
Самотній, сповнений безмежної відрази до самого імені «людина», відчуваючи жах і ненависть до цивілізованого світу, прагнучи назавжди втекти від нього, він перетворив на гроші залишки свого майна, зібрав навколо себе найвідданіших йому соратників і в один прекрасний день кудись зник разом з ними. |
| 11173 |
Куди ж вирушив принц Даккар? Де шукав він тієї незалежності, у якій йому відмовила земля, населена людьми? Під водою, у глибинах морів — там, де ніхто не міг переслідувати його. На зміну воїну прийшов учений. |
| 11174 |
За допомогою способів, що коли-небудь стануть відомі, він зумів скористатися невимірною механічною силою електрики, добуваючи її з невичерпних джерел, і застосував цю силу для всіх потреб на своєму підводному човні, — електрика служила двигуном судна, висвітлювала й опалювала його. |
| 11175 |
Море і його незліченні, скарби, міріади риб, водні поля з рясними водоростями, величезні ссавці — все те, що природа приховала в морських безоднях, і те, що втратили в них люди, цілком задовольняло потреби принца Даккара і всього екіпажу, а головне, здійснилося найпалкіше його бажання — не мати більше ніяких зв'язків із землею. |
| 11176 |
Він дав своєму судну назву, себе назвав капітаном Немо і сховався під водою. Багато років капітан плавав у глибинах всіх океанів, від одного полюса до іншого. Парія у світі людей, він зібрав у невідомих підводних світах чудові скарби. |
| 11177 |
Мільйони, що затонули в бухті Віго 1702 року, коли пішли на дно іспанські галіони з вантажем золота, стали для нього невичерпним джерелом багатства, яке завжди знаходилось у його розпорядженні, і залишаючись невідомим, він спрямовував це золото на допомогу борцям за незалежність своєї країни. |
| 11178 |
Капітан Немо довідався тоді від професора, що приймають то за велетенську морську тварину із сімейства китоподібних, то за підводний човен, що належить піратам, і що за ним полюють у всіх морях. Капітан Немо міг би кинути в океан трьох чужинців, що випадково вдерлися в його таємниче існування. |
| 11179 |
Він так і не дізнався, що французу і двом його супутникам якимсь дивом вдалося врятуватися, що їх викинуло на берег, їх підібрали рибалки з Лофотенських островів, і професор, повернувшись до Франції, надрукував книгу, у якій він розповів про своє семимісячне плавання на борту, зробивши надбанням цікавих читачів численні пригоди, що відбувалися під час цієї надзвичайної подорожі. |
| 11180 |
Ще довго капітан Немо вів таке життя, плаваючи по всіх морях. Але ось померли один за одним усі його супутники, і він поховав їх на кораловому цвинтарі на дні Тихого океану. Порожньо стало на, — з усіх, хто втік на ньому від світу людей, живим залишився лише капітан Немо. |
| 11181 |
Йому було тоді шістдесят років. Самотньому старому вдалося провести в одну з підводних гаваней, де його корабель іноді відстоювався після плавання. Цією гаванню служила печера, утворена під островом Лінкольна, вона була й тепер притулком. |
| 11182 |
Уже шість років жив тут капітан Немо, не вирушаючи в плавання, тому що він чекав смерті — тієї миті, коли він з'єднається зі своїми товаришами, і раптом з волі випадку він виявився очевидцем падіння повітряної кулі, на якій втекли з Ричмонда в'язні «жителів Півдня». |
| 11183 |
Одягнувши скафандр, він робив під водою прогулянку за декілька кабельтових від острова, в тому місці, де інженера Сміта поглинуло море. Капітан Немо піддався пориву великодушності і врятував Сайреса Сміта. |
| 11184 |
Спочатку він хотів утекти від п'ятьох аеронавтів, які зазнали катастрофи, але вихід з його гавані був закритий: під дією вулканічних сил піднялося дно базальтової печери, і уже не міг вибратися зі свого підземелля. |
| 11185 |
Там, де вистачало глибини для легкого човна, не міг пройти, тому що мав досить велику осадку. Отже, капітан Немо залишився. Він почав спостерігати за своїми сусідами, викинутими на незаселений острів і позбавленими найнеобхіднішого. Але сам він не хотів показуватися їм на очі. |
| 11186 |
У водолазному костюмі йому неважко було пробиратися на дно провалу, що існував усередині Гранітного палацу; піднявшись по виступах на стінках цього колодязя до верхнього його отвору, він чув, як колоністи розповідали про своє минуле, говорили про теперішнє своє становище і свої плани на майбутнє. |
| 11187 |
Від них він довідався про кровопролитну боротьбу, у якій одна частина Америки піднялася проти іншої в ім'я знищення рабства негрів. так, ці люди, що випадково потрапили на острів, були гідні всілякої поваги і могли б примирити капітана Немо з людством, як благородні його представники. |
| 11188 |
Він же привів його собаку в Нетрі, він врятував Топа від дюгоня в глибині озера; він підкинув на мис Знахідки ящик, у якому було стільки речей, корисних для колоністів; він відв'язав човен, і той поплив униз по ріці Віддяки; під час навали мавп він скинув униз мотузкову драбину, прикріплену біля дверей Гранітного палацу; пустивши по морю закорковану пляшку з запискою, він повідомив, що Айртон знаходиться на острові Табор; він підірвав розбійницький бриг за допомогою підводної міни, поставленої на дні протоки; він врятував Герберта від смерті, принісши для нього сірчанокислий хінін, і, нарешті, він же вбив бандитів електричними кулями — своїм винаходом, яким він користувався на підводному полюванні. |
| 11189 |
Йому хотілося ще раз допомогти людям, для яких він стільки зробив, дати їм кілька корисних порад, до того ж він відчував наближення смерті; у цю грізну годину, давши волю своєму серцю, він, як ми знаємо, покликав до себе колоністів, скориставшись дротом, який з'єднував кораль з, де теж було встановлено телеграфний апарат. |
| 11190 |
Тоді взяв слово Сайрес Сміт; він нагадав усі випадки, коли втручання великодушного незнайомця виявилося доброчинним для колонії, і подякував йому від свого імені та від імені своїх співтоваришів за все, що він зробив для них. Але капітан Немо не вимагав вдячності за свої послуги. |
| 11191 |
Говорячи це, капітан, мабуть, натякав на той нещасний випадок, свідками якого стали троє іноземців, які потрапили на борт, — про цю подію француз-професор, безсумнівно, розповів у своїй книзі, і вона мала здобути сумну популярність. |
| 11192 |
Справді, за кілька днів до втечі професора і двох його супутників, що знаходився в північних широтах Атлантичного океану, ринувся на фрегат, що його переслідував, протаранив його своїм корпусом і потопив без будь-якого жалю. Сайрес Сміт зрозумів натяк і нічого не відповів. |
| 11193 |
Приплив загородив вхід до неї з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками променів крізь опукле скло на носі та кормі, не згасало, і водна гладінь так само зблискувала навколо дивного корабля. Нескінченна втома огорнула капітана Немо, він знову впав на диван. |
| 11194 |
Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного палацу, — він висловив бажання залишитися на серед безцінних скарбів, які не купити б і за мільйони; тут він вирішив чекати вже недалекої години смерті. |
| 11195 |
Поки хворий лежав нерухомо, майже непритомний, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет уважно спостерігали за його станом. Видно було, що він поступово згасає. Сили залишали його; колись могутнє тіло стало тендітною оболонкою душі, готової розстатися зі світом. Усе життя зосередилося в серці і в мозку. |
| 11196 |
Інженер і журналіст пошепки порадилися між собою. Які лікарські засоби застосувати? Можливо, вдасться якщо не врятувати, то хоча б продовжити його життя на кілька днів? Сам же він вирішив, що ніякі засоби не допоможуть, і спокійно чекав останньої своєї години — він не боявся смерті. |
| 11197 |
Вони помітили, що капітан Немо обводить очима чудеса, зібрані в його кімнаті, залитій м'яким електричним світлом, що падало з оздобленої арабесками світлової стелі; він оглянув одну за іншою картини, розвішані по стінах, затягнутих чудовими гобеленами, — шедеври італійських, фламандських, французьких та іспанських художників; скульптури — зменшені бронзові та мармурові копії уславлених, статуй, що стояли на п'єдесталах; прекрасний орган, розташований біля задньої стіни; вітрини з усілякими рідкостями, що оточували влаштований у середині залу басейн, де красувалися прекрасні зразки морської фауни і флори: водорості, прибережники, морські тварини, подібні до рослин, і рослини, схожі на тварин; перлинові мушлі і нитки з коштовних перлин, нарешті його погляд зупинився на словах, написаних над дверима цього музею — вони слугували девізом: Усі вийшли з кімнати і, пройшовши через бібліотеку і їдальню, вирушили в носову частину судна — до машинного відділення, де стояли електричні апарати, що давали світло, тепло і слугували його двигунами. |
| 11198 |
За нею виднілася порожня кабіна з важелями управління. Колись там знаходився стерновий, котрий вів крізь товщу морських вод, і електрика освітлювала йому шлях, посилаючи на велику відстань свої промені. |
| 11199 |
Схвильовані тим, що їм довелося побачити і почути, Сайрес Сміт і його товариші довго мовчали; у кожного стискувалося серце при думці, що людина, яка стільки разів простягала їм руку допомоги, їхній заступник, про якого вони довідалися лише кілька годин тому, помирає. |
| 11200 |
Який би вирок не винесли прийдешні покоління справам і вчинкам, зробленим у настільки дивному житті, що минуло, можна сказати поза людським суспільством, принц Даккар усе-таки залишиться одним з тих надзвичайних образів, спогад про які ніколи не зітреться. |
| 11201 |
Поговоривши ще якийсь час, Сайрес Сміт і його товариші спустилися в каюти. Підкріпившись їжею, друзі повернулися до того залу, де лежав капітан Немо. Він начебто вже не зазнавав крайньої слабкості, що сковувала його, очі в нього блищали, на губах грала слабка посмішка. Колоністи підійшли до нього. |
| 11202 |
Кілька хвилин капітан Немо розмовляв про щось із Сайресом Смітом наодинці, потім інженер покликав своїх друзів, але не сказав їм ні слова з того, що помираючий побажав довірити йому. Гедеон Спілет уважно вдивлявся в обличчя капітана Немо. |
| 11203 |
Було зрозуміло, що хворого підтримує тільки сила волі, але незабаром йому вже не здолати зростаючої тілесної слабкості. До вечора в стані хворого начебто не помітили ніяких змін. Колоністи ні на хвилину не залишали. Спустилася ніч, хоча настання її не розрізнялося в цьому склепі. |
| 11204 |
Капітан Немо не зазнав ніяких страждань, але сили його вичерпалися. Обличчя, позначене шляхетною красою, змарніло, покрилося мертвотною блідістю. З вуст часом виривалися ледве чутні слова — мабуть, йому згадувалися то одні, то другі події його дивного життя. |
| 11205 |
Відчувалося, що життя поступово залишає його тіло, кінцівки вже похололи. Разів зо два він ще звертав трохи привітних слів до колоністів, які стояли біля нього, посміхався їм тією світлою посмішкою, що навіки застигає на обличчі померлих. |
| 11206 |
Незабаром після півночі, зібравши останні сили, капітан Немо з зусиллям підняв руки і схрестив їх на грудях, немов хотів померти саме в цьому положенні. Близько години ночі все життя зосередилося в нього в пильному погляді. Востаннє зблиснули вогнем його зіниці, що колись горіли полум'ям. |
| 11207 |
Потім він прошепотів: — і тихо помер. Сайрес Сміт нахилився і закрив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо. Герберт і Пенкроф плакали. Айртон змахнув сльозу. Наб опустився на коліна, а журналіст немов скам'янів. |
| 11208 |
Кілька годин потому вони дотримали свого слова, виконавши останню волю померлого. Сайрес Сміт і його товариші залишили, несучи із собою єдиний дарунок, заповіданий покійним їхнім благодійником, — скриньку, що містила в собі величезні багатства. |
| 11209 |
Вони ретельно замкнули чудовий, як і раніше яскраво освітлений зал. Сталеві двері люка задраїли міцно-преміцно, щоб жодної краплі води не проникло до кают. Потім колоністи сіли в човен, пришвартований до борту. Човен підвели до корми. Там на ватерлінії були влаштовані широкі. |
| 11210 |
Для більшої безпеки Пенкроф, Наб і Айртон спільними зусиллями витягли його на невелику обмілину, що йде вздовж однієї зі стін печери, де човну ніщо не загрожувало. З першими проблисками зорі гроза затихла. Тільки десь далеко на заході ще озивався грім, але гуркіт його звучав усе глухіше. |
| 11211 |
Дощ перестав, одначе небо як і раніше затягували хмари. Отже, перший весняний місяць у Південній півкулі, жовтень почався несприятливо, і рвучкий вітер увесь час переходив з одного румба на інший, прогнозував нестійку погоду. Сайрес Сміт із друзями, вибравшись з грота Даккара, повернулись в кораль. |
| 11212 |
По дорозі Наб з Гербертом відв'язали дріт, який капітан провів між коралем і печерою; вони справедливо розсудили, що цей дріт може їм згодом знадобитися. Поселенці тільки зрідка перекидалися уривчастими фразами. |
| 11213 |
Вони ще знаходилися під враженням усіх тих подій, що розігралися в ніч з 15 на 16 жовтня. Їхній невідомий заступник, який приходив їм на допомогу в найважчі хвилини, людина, яку вони в душі вважали своїм добрим генієм, їхній капітан Немо, — пішов з життя. |
| 11214 |
Ось чому, вирушаючи в кораль, обоє зберігали глибоке мовчання. Близько дев'ятої години ранку поселенці повернулися до Гранітного палацу. Вирішили продовжити спорудження корабля і прискорено вести роботи. Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. |
| 11215 |
Невідомо, що готувало їм майбутнє. Мати у своєму розпорядженні велике гарне судно, на якому можна здійснювати плавання навіть у бурю, а при нагоді почати й тривалу подорож, значило мати зайвий шанс для порятунку. |
| 11216 |
Якщо, спорудивши судно, колоністи не зважаться відразу залишити острів Лінкольна і дістатися до Полінезії або берегів Нової Зеландії, то в усякому разі вони зможуть відвідати острів Табор, щоб залишити там записку із вказівкою нового місцезнаходження Айртона. |
| 11217 |
Судно мало бути готовим за п'ять місяців, тобто до початку березня, — тільки в цьому випадку вони могли дістатися до острова Табор, а оскільки з рівноденням починалися вітри, що не дозволяли вирушати в плавання, то теслі не втрачали ні хвилини. |
| 11218 |
Втім, їм не доводилося турбуватися про оснащення, тому що оснащення, на щастя, вдалося повністю врятувати. Насамперед треба було закінчити спорудження корпуса. Кінець 1868 року пройшов у цих важливих роботах, за якими майже забулися всі інші справи. |
| 11219 |
За два з половиною місяці шпангоути поставили на місце і прикріпили перші дошки бортової обшивки. Вже зараз можна було сміливо стверджувати, що Сайрес Сміт не даремно трудився над проектом судна і воно витримає будь-які іспити. |
| 11220 |
Пенкроф же працював з якоюсь жорстокістю, і коли хто-небудь з колоністів міняв сокиру теслі на мисливську рушницю, він, не соромлячись, обсипав недбайливого докорами. Одначе необхідно було поповнити запаси в коморах Гранітного палацу до наближення зими. |
| 11221 |
Але хіба це стосувалося Пенкрофа! Славний моряк, не дорахувавшись кого-небудь з товаришів по роботі, щоразу шаленів. У таких випадках він, не перестаючи бубоніти, один працював за шістьох. Усе літо погода мало втішала поселенців. |
| 11222 |
Протягом кількох днів стояла нестерпна спека, повітря було насичене електрикою, раз у раз вибухали страшні грози. Цілодобово чулися віддалені гуркоти грому. Небо глухо, але безупинно озивалося — явище звичайне в екваторіальних зонах. |
| 11223 |
Перший день нового, 1869 року ознаменувався найжорстокішою грозою, і блискавка багато разів поціляла в острів. Кілька величезних дерев розбило і зламало грозою й у тому числі одне з чудових кропив'яних дерев, що захищали пташник з боку південного краю озера. |
| 11224 |
Чи не існувало безпосереднього зв'язку між цими дивовижними грозами і тими явищами, що відбувалися в надрах землі? Чи не відображали ці грози ті зрушення в глибинних шарах земної кулі? Сайрес Сміт схилявся до цього припущення, тим більше що смуга гроз супроводжувалася посиленням діяльності вулкана. |
| 11225 |
Герберт поспішив попередити інших поселенців, вони відразу піднялися на плато і почали уважно дивитися в зазначеному напрямку. І хоча Пенкроф висловив свою думку надто образно, він цілком точно визначив ті явища, що спостерігалися над кратером вулкана. |
| 11226 |
Тепер його вершину вінчала вже не пара, а густий дим; у небо здіймався щільний сіруватий стовп, що в основі досягав трьохсот футів в об'ємі та заввишки сімсот — вісімсот футів; там, на цій висоті, він розпливався, нагадуючи за формою величезний гриб. |
| 11227 |
І моряк голосно розсміявся над своїм власним жартом. Сайрес Сміт уважно спостерігав за клубами густого диму, що виривалися з жерла гори Франкліна, він навіть стояв трохи осторонь від товаришів, злегка витягнувши шию, неначе намагаючись уловити віддалений гул виверження. |
| 11228 |
Але Сайрес Сміт з осудом похитав головою, усім своїм виглядом говорячи, що особисто він не чекає нічого доброго від процесу, що розвивався настільки стрімко. Він не міг так легко і безтурботно, як Пенкроф, ставитися до майбутнього виверження. |
| 11229 |
Якщо через нахил кратера потік лави і не загрожує безпосередньо лісистій й обробленій частині острова, можливі інші, досить сумні наслідки. Як відомо, виверження вулкана нерідко супроводжується землетрусом. |
| 11230 |
Острів такого походження, як острів Лінкольна, може просто розпастися на частини, адже за своєю структурою він складається з усіляких порід: з базальту і граніту, застиглої лави на півночі та пухких ґрунтів на півдні, а ці породи, звичайно, не міцно зв'язані між собою. |
| 11231 |
Гуркіт часом супроводжувався підземним гудінням, яке то посилювалося, то затихало, — здавалося, там, у надрах землі, проноситься лютий вихор. Одначе поки що не було чутно характерних для виверження звуків, що нагадують постріли. |
| 11232 |
Усі колоністи слухняно пішли за Пенкрофом на верф, де будувався корабель, і почали кріпити ширстрек — товсту обшивку, що утворить пояс судна, який міцно зв'язує між собою частини суднових деталей. Нелегка це була робота, і Пенкроф справедливо вимагав, щоб усі в ній взяли участь. |
| 11233 |
Весь день 3 січня вони залишалися на верфі, забувши про вулкан, якого, втім, і не було видно з берега Гранітного палацу. Але разів зо два чи три густі тіні застеляли сонце, яке здійснювало свій звичний денний рух безхмарним небом, — це щільна хмара диму проходила між світилом і островом. |
| 11234 |
Вітер, що дув з моря, ніс дим і пару кудись на захід. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет звернули увагу на ці затемнення, вони не раз обмінювалися зауваженнями з приводу тієї швидкості, з якою назрівало виверження, одначе не кидали роботи. |
| 11235 |
Гора Франкліна, що стояла миль за шість від плато Круговиду, здавалася звідси величезним смолоскипом, котрий горів багряним полум'ям. Одначе навіть у мороці ночі воно кидало лише тьмяний відблиск, що, мабуть, залежало від значних домішок диму, шлаку й попелу. |
| 11236 |
Островом розливалося червонясто-жовте світло, і на тлі цієї заграви тьмяно чорнів масив лісу. Небо затягли величезні клуби диму, у розривах між ними подекуди сяяли зірки. У цю хвилину з кратера бризнув феєрверк іскор, сліпучий блиск яких не могли сховати густі клуби пари. |
| 11237 |
Тисячі сяючих осколків і вогненних цяток розлетілися навколо вулкана. Деякі з них піднялися навіть вище шапки диму і розсипалися розпеченим пилом. Цей спалах супроводжувався підземними вибухами, немов десь поблизу била картеччю батарея. |
| 11238 |
В інженера був такий замислений, вірніше такий заклопотаний вигляд, що Гедеон Спілет не втримався і запитав, чи не передбачає він у найближчому майбутньому якої-небудь небезпеки, прямо або побічно пов'язаної з виверженням. |
| 11239 |
Гедеон Спілет не наполягав, і незабаром, незважаючи на підземний гуркіт, що з кожною годиною ставав усе голоснішим і відлунював по острову, мешканці Гранітного палацу заснули безпробудним сном. Минуло три дні — 4, 5 і 6 січня. |
| 11240 |
Вершина гори Франкліна була, неначе каптуром, прикрита темною хмарою найлиховіснішого вигляду, із кратера разом з полум'ям виривалося тепер розпечене каміння, деяке з них падало назад у жерло вулкана. |
| 11241 |
В усякому разі, спостерігаючи за північно-східним схилом, що чітко виднівся із плато Круговиду, колоністи не знайшли на схилі гори ніяких слідів страшного вогненного потоку. Одначе, як не квапилися колоністи спорудити новий корабель, їх нерідко відволікали інші настільки ж важливі справи. |
| 11242 |
Вирішили, що наступного дня, 7 січня, Айртон поїде в кораль, і, тому що з усіма цими звичними роботами він цілком міг впоратися без сторонньої допомоги, Пенкроф і його товариші чимало здивувалися, почувши наступні слова інженера: Герберту дуже хотілося вирушити разом із Сайресом Смітом, але він побоявся, що це остаточно зіпсує настрій Пенкрофу. |
| 11243 |
Після виверження вулкана в Ісландії, що сталося 1783 року, повітря ледве не цілий рік було так насичене вулканічним пилом, що сонячні промені з зусиллям пробивалися крізь його густу завісу. Але набагато частіше ці дрібні частки осідають на землю, що відбулося й у даному випадку. |
| 11244 |
Ледь Сайрес Сміт зі своїм супутником устигли досягти огорожі кораля, як з неба повалило щось схоже на чорний сніг або дрібний порох, і відразу ж усе навколо змінилося, як у казці. Дерева, луки, скелі зникли під темним шаром пилу товщиною в кілька дюймів. |
| 11245 |
Але, на щастя, дув північно-східний вітер, він підхопив хмару і відніс її в море. Чекаючи повернення інженера, Айртон зайнявся своїми муфлонами і козами, що поводилися якось неспокійно, стривожені, мабуть, першими ознаками Виверження. |
| 11246 |
Які величезні зміни відбулися тут з тих пір! Тепер до неба піднімався не один струмок диму, а цілих тринадцять, і били вони з такою силою, начебто їх виштовхував із землі могутній поршень. Зрозуміло, що в цьому місці земна кора піддалася страшному внутрішньому тиску. |
| 11247 |
Сайрес Сміт почував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, що покривали тут ґрунт: колись вони являли собою вивержений попіл, що перетворився згодом на тверду масу; Одначе ніяких свіжих слідів лави він не знайшов. |
| 11248 |
Хмари диму і язики полум'я виривалися з кратера: на землю градом падали дрібні камені; але лави не було, а це свідчило про те, що вивержені породи ще не досягли отвору головного кратера. Сайрес Сміт дістався до величезного потоку застиглої лави, що, роздвоюючись, обгинав затоку Акули. |
| 11249 |
Там він уважно оглянув сліди колишніх вивержень. Він уже не сумнівався тепер, що останнє виверження відбулося у досить віддалені часи. Потім він повернувся до коралю, прислухався до підземного гулу, що нагадував безперервні гуркоти грому; зрідка лунали голосні вибухи. |
| 11250 |
О дев'ятій годині він уже був у коралі. Айртон чекав на нього. Айртон виконав наказ інженера. Ще заздалегідь він розпріг онагрів, і вони блукали тепер по коралю. Дослідники, замкнули ворота з зовнішнього боку й пішли вузькою стежиною до західного узбережжя: Сайрес Сміт попереду, Айртон позаду. |
| 11251 |
Вони йшли як по шару вати: весь ґрунт покривали дрібні часточки, що осіли з повітря. У лісах не було видно жодної живої тварини. Навіть птахи розлетілися. Іноді вітер, граючись, здіймав із землі попіл, і тоді мандрівники, оточені щільною хмарою, втрачали один одного з виду. |
| 11252 |
Вони раз у раз прикладали носову хустку до очей і до рота, щоб не осліпнути і не задихнутися в цьому густому пилу. Зрозуміло, що в таких умовах Сайрес Сміт і Айртон не могли йти швидким кроком. Та й саме повітря було важке, немов з нього вигоріла частина кисню, дихати ставало дедалі важче. |
| 11253 |
Втім, при денному світлі цей шлях виглядав безпечнішим, до того ж попіл, покриваючи гладкі, неначе відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи сковзатися ногам. Незабаром подорожні досягли вала, що служив продовженням берега на висоті приблизно сорока футів. |
| 11254 |
Сайрес Сміт згадав, що цей вал поступово знижується, утворює похилий спуск до моря. Хоча вже почався відлив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, били об підніжжя базальтових скель. |
| 11255 |
Він легко сковзнув по хвилях під низько навислі склепіння печери; Айртон висік вогонь, запалив ліхтар і поставив його на ніс човна з таким розрахунком, щоб сніп світла висвітлював їм шлях, потім узявся за весла; Сайрес Сміт сів за кермо і направив човен у морок печери. |
| 11256 |
Світло ліхтаря дозволяло, втім, Сайресу Сміту упевнено вести човен уздовж правої стіни печери. Під базальтовими склепіннями панувала тиша, як у домовині, в усякому разі в передній частині печери, тому що якийсь час потому інженер чітко розрізнив гул, що йде з надр землі. |
| 11257 |
Незабаром до підземного гулу приєднався і їдкий запах хімічних сполук; Сайрес Сміт і Айртон ледве не задихнулися від сірчистих випарів. Хвилин через двадцять п'ять після початку руху човен досяг задньої стіни печери і зупинився. |
| 11258 |
Сайрес Сміт став на лаву і почав водити ліхтарем, висвітлюючи фрагменти стіни, що відокремлювала печеру від головного кратера вулкана. Яка товщина цієї стіни? Сто футів чи десять? Ніхто не міг би дати відповіді на це запитання. |
| 11259 |
Але навряд чи вона була дуже товста, тому що підземний гул чувся тут абсолютно чітко. Обстеживши стіну горизонтально, інженер причепив ліхтар до кінця весла та знову почав водити ним по базальтовій стіні, намагаючись освітити її верхню частину. |
| 11260 |
Звідси через ледве помітні тріщини пробивався між кам'яних брил їдкий дим, що отруював повітря в печері. Уся стіна була усіяна тріщинами, і деякі з них, що особливо чітко вимальовувалися на гладкій поверхні базальту, спускалися майже до самої води. Сайрес Сміт стояв у глибокій задумі. |
| 11261 |
Провівши в коралі цілий день і переконавшись, що господарство в порядку, Сайрес Сміт і Айртон переночували там і 8 січня ранком повернулися до Гранітного палацу. Інженер негайно зібрав товаришів і повідомив їм, що острову загрожує найбільша небезпека, якій ніякі сили людські протистояти не можуть. |
| 11262 |
Кинувшись у замкнуте розпечене середовище, температура якого досягає декількох тисяч градусів, вода миттєво перетворилася б на пару, і вона вирвалася б назовні з такою силою, що розтрощила би будь-яку оболонку. |
| 11263 |
Першим почуттям, що охопило колоністів, була глибока скорбота, Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, про руйнування того краю, що вони прагнули зробити квітучим і мріяли перетворити його на рай земний. |
| 11264 |
Навіщо тепер жати хліб, збирати врожай, полювати, множити запаси провіанту; зібрані в Гранітному палаці... Того, що зберігалося на складі й у коморах, могло з лишком вистачити для найдовшого плавання на кораблі. |
| 11265 |
Як і раніше з кратера виривалися хмари пари, дим, язики полум'я і розпечені до червоного камені. Але в ніч з 23 на 24 січня, під натиском лави, що піднялася до верхнього ярусу вулкана, з нього зірвало конусоподібну вершину, схожу на шапку. Пролунав неймовірний гуркіт. |
| 11266 |
Колоністи подумали, що острів розвалюється, і кинулися геть із Гранітного палацу. Було близько другої години ночі. Усе небо палахкотіло вогнем. Верхній конус заввишки тисячу футів, а вагою мільярди фунтів звалився на острів, і земля задвигтіла. |
| 11267 |
На щастя, він нахилений був до півночі й тому впав на рівнину, покриту пісками і туфом, що пролягала між горою і морем; кратер вулкана, широко відкривши тепер своє жерло, метав у небо багряне полум'я, і в повітрі немов розливалася заграва пожежі. |
| 11268 |
Справді: у нового кратера був інший нахил, лава потекла вбік кораля і, отже, несла із собою загибель родючій частині острова, джерелам Червоного струмка і лісу Жакамара. У відповідь на крик Айртона колоністи кинулися до стайні, де стояли онагри. Миттєво запрягли візок. |
| 11269 |
В усіх була одна думка: мчатися в кораль, випустити замкнену там худобу. Ще не було третьої години ранку, коли вони під'їхали до кораля. Звідти неслося дике мукання і бекання, що свідчило про паніку, яка охопила муфлонів і кіз. |
| 11270 |
Зі схилу ближнього відрога насувався палаючий потік розплавленої маси, він вже звивався по луках, підбираючись до огорожі кораля. Айртон розчахнув ворота, і збожеволілі тварини кинулися з них в різні боки. |
| 11271 |
Годину потому кипляча лава розлилася по всьому коралю, перетворивши на хмари пари струмочок, що протікав по ньому, підпалила житловий будинок, і він спалахнув, як солома, охопила вогнем огорожу, пожерши її всю, до останнього стовпа. |
| 11272 |
Починаючи від гори Франкліна поверхня острова мала схил до східного берега, і були підстави побоюватися, що, незважаючи на захисну завісу із лісової хащі Жакамара, потік лави дійде до плато Круговиду. |
| 11273 |
Колоністи сробували дістатися до рівнини, на яку впав верхній конус вулкана, але лава перепинила їм дорогу, — вона текла двома западинами — долиною Червоного струмка і долиною Водоспадної річки — і воду в них перетворювала на пару. |
| 11274 |
Кратер став плоскою дірою, краї якої виявилися розірвані зі східного і південного боку, і з цих розривів безперервно виливалася лава, збігаючи вниз двома окремими потоками. Над новим кратером клубочилися хмари диму і попелу, змішуючись з хмарами, які зібралися над островом. |
| 11275 |
Гуркоти грому зливалися з гуркотом виверження вулкана. З жерла кратера здіймались на висоту понад тисячу футів розпечені кам'яні брили і, розірвавшись у хмарах, розліталися тисячами осколків, як картеч. На гуркіт вулкана небо відповідало громами й блискавками. |
| 11276 |
Заховавшись на галявині лісу Жакамара, колоністи спостерігали цю картину, але до сьомої години ранку їм це стало нестерпно. Навколо дощем почали сипатися камені, а, крім того, лава, переповнюючи русло Червоного струмка, загрожувала перерізати дорогу до берега. |
| 11277 |
Найближчі до галявини дерева спалахнули, і від того що соки їхні миттю перетворилися на пару, стовбури розривалися з тріском, як хлопавки; дерева менш сирі стояли недоторканими. Колоністи знову вибралися на дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу. Вони йшли повільно, щомиті озираючись. |
| 11278 |
Але, рухаючись схилом долини, лава швидко текла до східного берега; тільки-но нижні її шари застигали, на них негайно ж накочувалися нові киплячі хвилі. А головний потік, що ринув долиною Червоного струмка, ставав страшнішою загрозою. |
| 11279 |
Усю ближню до нього частину лісу охопив вогонь, над деревами клубочився дим, внизу стовбури вже потріскували, загорівшись у розпеченому потоці лави. Колоністи зупинилися біля берега озера, на відстані напівмилі від гирла Червоного струмка. |
| 11280 |
На шляху її піднімався пагорб, і, якби підйом був крутішим, він міг би зупинити потік. Задум інженера відразу зрозуміли. Він вирішив збудувати греблю і в такий спосіб спрямувати потік лави в озеро. Колоністи помчалися до верфі, принесли звідти лопати, кирки, сокири. |
| 11281 |
За допомогою земляних насипів і завалів зі зрубаних дерев їм вдалося за кілька годин зробити греблю заввишки три фути і завдовжки кількасот кроків. Коли вони скінчили роботу, їм здавалося, що вона тривала усього лише кілька хвилин. Встигли саме вчасно. Розплавлена лава вже підповзла до перемички. |
| 11282 |
Потік її здувся, як ріка під час повені, прагнучи вийти з берегів; здавалося — ось-ось він здолає єдину перепону, що могла перешкодити йому затопити ліс Далекого Заходу... І все-таки гребля стримала його. |
| 11283 |
Була жахлива хвилина — вогненна ріка зупинилася, немов у нерішучості, але раптом кинулася в озеро Гранта, падаючи з обриву заввишки двадцять футів. Ледве дихаючи, застигши нерухомо, онімівши, колоністи дивилися на боротьбу двох стихій, що відбувалася перед ними. |
| 11284 |
Йшла битва води і вогню! Яке видовище! Чиє перо могло б описати цю помпезну і страшну битву? Чиї пензлі могли б її намалювати? В озеро падали струмені киплячої лави, і вода з шипінням перетворювалася на пару. |
| 11285 |
Але як би багато води не було в озері, зрештою вогонь осушив би його, тому що вода не поповнювалася, а страшна вогненна ріка, яку живило невичерпне джерело, невпинно котила все нові хвилі розплавленої маси. |
| 11286 |
Потрапляючи до озера, лава негайно ж застигала, перетворювалася на кам'яні брили, і, нагромаджуючись одна на одну, вони незабаром уже піднімалися над водою. По їхній поверхні ковзали і котилися у воду нові струмені лави і теж кам'яніли, але збиралися ближче до середини озера. |
| 11287 |
В такий спосіб виростала кам'яна гряда, яка могла заповнити всю улоговину озера, а воно не могло вийти з берегів, тому що води його перетворювалися на пару. Над озером лунало оглушливе шипіння і тріск, вітер підхоплював і ніс до моря хмари випарів, і там вони, остигаючи, народжували дощ. |
| 11288 |
Кам'яна дамба подовжувалася, брили затверділої лави нагромаджувалися одна на одну. Там, де щойно лежала спокійна водна гладінь, здіймалася громада паруючих скель, начебто землетрус здибив дно озера рифами. |
| 11289 |
Уявіть собі підняті ураганом величезні хвилі, раптово скуті льодом на двадцятиградусному морозі, і ви одержите картину озера через три години після вторгнення в нього нищівного потоку лави. Цього разу вогонь переміг воду. Одначе для колоністів було великим щастям, що лава кинулася вбік озера Гранта. |
| 11290 |
Це на кілька днів відстрочило катастрофу. Плато Круговиду, Гранітний палац і корабельна верф на деякий час виявилися у безпеці. За ці кілька днів перепочинку потрібно було закінчити обшивку корабля і добре його проконопатити. |
| 11291 |
Потім спустити його на воду; оснащенням же зайнятися лише тоді, коли судно виявиться на морі, у своїй стихії. Залишатися на суші стало вкрай небезпечно, острову загрожував вибух і знищення. Гранітний палац, який ще так недавно слугував надійним притулком, з хвилини на хвилину міг зруйнуватися. |
| 11292 |
Вони не давали собі відпочинку, майже не спали, трудилися цілодобово, тому що при світлі полум'я, яке виривалося з кратера, уночі було видно, як удень. Вулкан усе ще викидав лаву, але, мабуть, менш інтенсивно. |
| 11293 |
Це тільки радувало: адже улоговина озера Гранта була майже заповнена, і якби нові потоки кинулися у водойму, лава неминуче розлилася б по плато Круговиду, а звідти звалилася б на берег океану. Але якщо зі східного боку острів залишався деякою мірою захищеним, не так виглядала західна його частина. |
| 11294 |
Справді, другий потік лави йшов Водоспадною річкою, не зустрічаючи ніяких перешкод у долині, що широко розляглась по обидва боки річкового русла. Розплавлена маса, несучи загибель, розтеклася лісом Далекого Заходу. |
| 11295 |
Спекотної пори року, коли від палючого сонця всі деревні соки висохли, ліс спалахнув в одну мить, пожежа поширювалася і внизу, і по кронах дерев, полум'я побігло густими сплетіннями гілок. Здавалося навіть, що потік вогню швидше несеться вершинами дерев, ніж потік лави біля підніжжя стовбурів. |
| 11296 |
І тоді збожеволілі звірі — ягуари, кабани, пекарі, коали, хижаки і звичайні їхні жертви, чотириногі і перната дичина, — намагаючись врятуватися, кинулися до ріки Віддяки, до Качиного болота і за лінію дороги, до порту Повітряної кулі. |
| 11297 |
Але колоністи, поглинені своєю роботою, не звертали уваги навіть на найнебезпечніших хижаків. Між тим із Гранітним палацом вони тепер розсталися і, не наважуючись шукати собі притулку в Нетрях, тулилися в наметі біля гирла ріки Віддяки. |
| 11298 |
Щодня Сайрес Сміт і Гедеон Спілет піднімалися на плато Круговиду. Іноді їх супроводжував Герберт. Але Пенкроф ніколи туди не ходив, не бажаючи дивитися на спустошений острів, що зовсім змінив свій колишній вигляд. Видовище і справді було важке. Уся лісиста частина острова оголилася. |
| 11299 |
Лише на кінці півострова Звивистого зеленів маленький гайок. Подекуди стирчали потворні почорнілі кістяки дерев. Те місце, де колись розлягалися ліси, стало більш порожнім, ніж Качине болото. Лава все знищила. |
| 11300 |
Там, де ще зовсім недавно височіли могутні лісові велетні, тепер лежали глиби вулканічного туфу. Руслом Водоспадної річки і ріки Віддяки вже не текло жодного струмка води, і якби ще й озеро Гранта пересохло, колоністам нічим було б утамувати спрагу. |
| 11301 |
Але, на щастя, уцілів один куточок озера, біля південного боку, — там утворилося щось схоже на ставок, де зібралася вся питна вода, що залишилася на острові. Вдалині, на північному заході, вимальовувалися різкі обриси відрогів вулкана, схожі на гігантські пазурі, що встромилися в землю. |
| 11302 |
Яке сумне видовище, яка жахлива картина і наскільки боляче було дивитися на неї людям, які бачили тут колись найродючіший куточок, оброблений їхнею працею, чудові ліси, прозорі річки, що зрошували землю, пишні ниви. В одну мить усе змінилося, навколо виднівся тільки голий камінь. |
| 11303 |
Сайрес Сміт над усе боявся, щоб потоки розплавлених гірських порід не розлилися берегом, адже в такому випадку вони знищили б корабельну верф. Але через якийсь час колоністи відчули, що під грунтом, десь у глибинах землі, відбувається струс, і це страшно їх стривожило. Настало 20 лютого. |
| 11304 |
Ще потрібен був цілий місяць, щоб добудувати корабель і спустити його на воду. Чи вистоїть острів доти? Пенкроф і Сайрес Сміт вирішили приступити до спуска корабля, як тільки його корпус буде непроникний для води. |
| 11305 |
Чи не краще, думали вони, відвести корабель у порт Повітряної кулі, подалі від вогнища виверження, тому що, знаходячись біля гирла ріки, між острівцем Порятунку і гранітною стіною, він буде роздавлений, якщо острів Лінкольна зруйнується. |
| 11306 |
У мешканців острова Лінкольна, що пережили на четвертому році свого перебування на острові стільки нещасть, ожила в серці надія. Повеселів навіть Пенкроф, що замкнувся в похмурому мовчанні відтоді, як він став свідком спустошення й загибелі своїх володінь. |
| 11307 |
Правда, тепер він думав тільки про корабель і тільки на нього покладав надії. У перший тиждень березня гора Франкліна знову почала загрожувати всякими жахами. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, що утворилися з бризок розплавленої лави. |
| 11308 |
Знову кратер переповнився, і лава потекла всіма схилами вулкана. Вогненний потік побіг затверділими шарами туфу і довершив знищення обгорілих дерев, що стирчали потворними кістяками після першого виверження. |
| 11309 |
Цього разу потік кинувся вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнув Гліцериновий струмок і розлився по плато Круговиду. Колоністам нанесено останній і вбивчий удар. Від млина, від будівель пташника, від хлівів і сараїв нічого не залишилося. Перелякані птахи розлетілися в усі боки. |
| 11310 |
За всіма ознаками Топ і Юп переживали панічний страх, — вони інстинктом відчували наближення катастрофи. Під час першого виверження загинуло багато тварин. Уцілілі звірі знайшли притулок на Качиному болоті, і лише деякі з них сховалися на плато Круговиду. |
| 11311 |
Картина велична і жахлива, ніякими словами передати її неможливо! Усю ніч лилася ця страшна Ніагара, що начебто спадала струменями розплавленої сталі, огорнута вгорі клубами пари, пронизаної багряними відсвітами, і розбризкувала внизу важку масу киплячої лави. |
| 11312 |
Виверження наздогнало колоністів в останньому їхньому притулку, і хоча верхні шви корабельного корпуса ще не були законопачені, будівельники вирішили спустити судно на воду. Пенкроф і Айртон приступили до підготовки, плануючи зробити спуск наступного ранку, 9 березня. |
| 11313 |
Але в ніч з 8 на 9 березня з кратера з громовим шумом вирвався стовп пари і піднявся на висоту понад три тисячі футів. Очевидно, стіна печери Даккара звалилася під натиском газів, море увірвалося в центральне вогнище вулкана, і пара не могла знайти собі вільного виходу. |
| 11314 |
Самотня скеля завдовжки тридцять футів, а завширшки п'ятнадцять, що ледве виступала з води на десять футів, — ось і усе, що залишилося від острова, поглиненого океаном, — єдиний уламок кряжа, що таїв у собі Гранітний палац. |
| 11315 |
Навколо неї все зникло в безодні: нижній конус гори Франкліна, яка розлетілася на частини від вибуху, обидва миси Щелепи, колись утворені застиглою лавою, плато Круговиду, острівець Порятунку, гранітні стрімчаки порту Повітряної кулі, базальтові скелі гробниці Даккара, довгий півострів Звивистий, що знаходився так далеко від вогнища виверження. |
| 11316 |
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, Наб і Айртон залишилися живими лише тому, що з намету, де вони були всі разом, їх жбурнуло повітряною хвилею в море в той момент, коли з усіх боків дощем падали уламки острова. |
| 11317 |
На цій голій скелі вони жили вже дев'ять днів! Деяка провізія, узята з комори Гранітного палацу перед самою катастрофою, трохи дощової води, що зібралася в западині скелі, — от і все, що було в нещасних. Їхній корабель, остання їхня надія, розбився. Вони позбулися можливості вибратися з цієї скелі. |
| 11318 |
Вони страждали від холоду і не могли тепер добути вогню. Доля прирекла їх на загибель. На дев'ятий день, 18 березня, їжі залишилося тільки на дві доби, хоча вони до крайності урізали свій раціон. Усіх їх знань, всього їхнього розуму не вистачало, щоб змінити це тяжке становище. |
| 11319 |
А хіба можна розраховувати, що, завдяки щасливому випадку, саме в ці дні прийде шотландська яхта шукати Айртона на острові Табор? Нездійсненна мрія! Та втім, якби яхта й прийшла, колоністи не залишили на острові повідомлення про те, де знаходиться Айртон; капітан яхти після марних пошуків вийде знову в море, і корабель повернеться в тепліші краї. |
| 11320 |
Один лише Айртон із зусиллям піднімав іноді голову і з розпачем кидав погляд на пустельне море. Але ось ранком 24 березня Айртон простяг руки, вказуючи на якусь крапку в безмежному просторі океану, став спочатку на коліна, потім піднявся і випростався на весь зріст. |
| 11321 |
Дійсно, їх врятував, яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта; корабель відправлений був за Айртоном, щоб привезти його на батьківщину після дванадцяти років самотнього життя на незаселеному острові Таборі, на якому він спокутував свій злочин! |
| 11322 |
Робертові Гранту розповіли тоді незвичайну історію дружби капітана Немо і поселенців острова Лінкольна. Потім капітан визначив і записав координати нового рифа, якому відтепер варто значитися на карті Тихого океану, і віддав наказ повертатися. |
| 11323 |
Колоністи зібрали на придбаній ними землі всіх тих, кому вони хотіли колись запропонувати свою гостинність на острові Лінкольна, і запросили їх до праці, тобто відкрили їм шлях до статку і щастя. Вони заснували велику колонію, якій дали ім'я острова, зниклого в глибинах Тихого океану. |
| 11324 |
У них є своя ріка Віддяки, гора Франкліна, маленьке озеро Гранта, ліс, іменований лісом Далекого Заходу. Словом, їхня колонія — майже острів, острів на суші. Під розумним керівництвом інженера і його товаришів колонія процвітала. |
| 11325 |
Жоден з колишніх мешканців острова Лінкольна не залишив друзів, — вони заприсягнися завжди жити разом — Наб, нерозлучний зі своїм хазяїном, Айртон, незмінно готовий на всіляку самопожертву, Пенкроф, що став таким же справдешнім фермером, яким він був справдешнім моряком, Герберт, який закінчив своє навчання під керівництвом Сайреса Сміта, і Гедеон Спілет, який заснував газету тому, що цей смуток анітрохи не пом'якшувався хоч яким-небудь з тих все-таки приємних (бо поетичних) сантиментів, що їх ми звичайно дізнаємо, зіткнувшися навіть з найстрашнішими руйнуваннями та запустінням у природі. |
| 11326 |
З важким серцем обводив я очима картину, що відкрилась мені: величезний самотній будинок посеред одноманітного за ландшафтом маєтку; голі, непривітні стіни; порожні, безрадісні очі-вікна; смуги чахлої осоки; декілька мертвих дерев з огидними білими стовбурами. |
| 11327 |
То що ж все-таки, запитав я себе, що саме так баламутить і гнітить тебе від одного лише погляду на замок Ашерів? Це була геть нерозв'язна таємниця; та й не зміг би я подолати розумом всі незбагненні фантазії, що облягли мене. |
| 11328 |
Цілком вірогідно, подумав я, що коли б по-іншому розташувати реквізит на цій сцені — перемістити деякі деталі картини, — то скорботне враження, яке вона справляє, сильно б пом'якшилось або й зовсім зникло; і, заохочений цією думкою, я спрямував коня на край урвища, що височіло над темним, похмурим озером, у недвижних глибинах якого відбивався будинок; зазирнув униз — і з ще більшим душевним трепетом уздрів знову ту саму, тільки перевернену та спотворену картину: сіра осока, страхітливі деревні стовбури, порожні, байдужі очі-вікна. |
| 11329 |
Тим часом саме тут, у цій смутній кам'яниці я збирався провести кілька тижнів. Тутешній господар, Родерік Ашер, був щирий приятель мого дитинства; але відколи ми бачились востаннє, минуло вже багато років. |
| 11330 |
А нещодавно до мене, у протилежний куток країни, надійшов лист, — лист від нього, і то такої пекучої нагальності, що відповісти на нього мені випадало тільки особистим прибуттям. Лист був сповнений болючої душевної тривоги. |
| 11331 |
Відправник повідомляв мене про свою жорстоку тілесну недугу, про виснажливий психічний розлад, що тяжко гнітить його, і про гаряче бажання бачити мене, свого найкращого і, власне, єдиного у світі друга, сподіваючись, що спілкування зі мною справить на нього живущу дію і якось полегшить хворобу. |
| 11332 |
Все це було висловлено з таким невдаваним хвилюванням, так палко, що я мусив без вагань виконати його прохання і зголосився на запрошення, яке визнав, однак, вельми дивним. Хоча дітьми ми були нерозлийвода, я, сказати правду, не дуже добре знав свого друга. |
| 11333 |
Між іншим, мені було відомо, що його старовинний рід з давніх-давен відзначався особливою витонченістю чуттів, яка протягом віків виливалася в безліч піднесених витворів малярства, а в недавні часи не раз потверджувалася щедрими, хоч і не напоказ, благодіяннями, а ще — пристрасними пошуками у музиці, які, можливо, суперечили загальновизнаним та легко впізнаваним красотам у тій царині. |
| 11334 |
Я знав до того ж і такий вельми примітний факт, що давнє і славнозвісне родовідне дерево Ашерів ніколи не давало тривких, життєздатних пагонів; інакше кажучи, вся родина посувалася прямою дорогою занепаду, від якої коли й відхилялась, то недалеко й ненадовго, — і так було завжди! Мабуть, саме ця вада, зважив я, відзначивши подумки безперечну відповідність між зовнішнім виглядом маєтку і повсюдно відомим душевним станом його мешканців та обмисливши вірогідність того, що протягом віків оцей вигляд справляв свій вплив на душевний стан господарів, — саме ця вада, властива більше бічним галузкам роду, передавалася послідовно та неухильно від батька до сина разом із спадковою маєтністю і родовим ім'ям, і кінець кінцем те й те так поєдналося, що предковічну назву маєтку поглинуло те чудернацьке, двозначне найменування — найменування, яке, на думку навколишніх селян, котрі до нього й призвичаїлися, певно, обіймає водночас і сам рід, і фамільний замок. |
| 11335 |
Безперечне одне: я відчув, як ґвалтовно посилилась моя забобонна пригніченість, — чому ж бо не можна її так назвати? — і це послужило головно до дальшого її посилення. Такою, як я давно вже переконався, є парадоксальна природа всіх чуттів, що мають своєю основою страх. |
| 11336 |
І, либонь, лише з цієї причини я, перевівши погляд від відображення будинку в озері до самого того будинку, відчув, як в умі моїм здійнялися дивовижні химери — химери й справді такі безглузді, що я їх згадую, тільки щоб показати, наскільки сильні та яскраві переживання наринули тоді на мене. |
| 11337 |
Я так розпалив свою уяву, що достоту повірив, ніби над замком, і всім маєтком, і над усією ближньою околицею висить якась особлива атмосфера; вона не мала нічого спільного з повітрям, з небом, вона немов висоталася з мертвих дерев, із сірих стін, із мовчазного озера — мляві і тьмяні випари, таємничі, свинцеві, згубні. |
| 11338 |
Я стрепенувся, відганяючи від себе те, що напевне могло бути тільки маренням, й уважніше обдивився, як же насправді виглядає весь будинок. Найперше впадала у вічі його давність, вона здавалася просто неймовірною. За довгі століття стіни геть утратили свій колір. |
| 11339 |
Увесь фасад укривала пліснява, що мальовниче звисала з карнизів, схожа на густе павутиння. Однак ніде не було очевидних знаків руйнування. Кам'яна кладка всюди лишалася цілою, хоча з'являлося дивне враження, ніби деякі з досконало припасованих один до одного каменів от-от розкришаться. |
| 11340 |
Це чомусь живо нагадало мені, що й дерев'яні меблі, порохніючи десь у глухому підвалі, куди зовсім не проникає свіже повітря, теж роками зберігають вигляд облудної непошкодженості. А втім, незважаючи на виразні свідчення давнього вже занепаду, споруда нітрохи не виказувала своєї нетривкості. |
| 11341 |
Хіба що око уважливого споглядача могло б уздріти на фасаді ледь помітну тріщину, що починалася від даху, тяглася далі зигзагами через увесь мур і зникала аж у темних водах озера. Завваживши все те, я переїхав коротеньким кам'яним містком до брами замку. |
| 11342 |
Слуга, що зустрів мене, взяв мого коня, і я пройшов під готичними склепіннями до передпокою. Тут з'явився камердинер, котрий мовчки, безшумною ходою провів мене нескінченними, заплутаними темними переходами аж до «студії» свого господаря. |
| 11343 |
І хоча більшість речей довкола — різьблені стелі, темні гобелени на стінах, чорний паркет під ногами, чудернацькі щити та лати, що бряжчали від моїх кроків, — були такі самі, або майже такі самі, як речі, котрі оточували мене в дитинстві, і хоча я не міг не впізнавати їх, мов давніх знайомих, а все ж дедалі більше дивувався, що звичайнісінькі предмети навівають моїй уяві такі дивовижні образи. |
| 11344 |
На одній із сходових площадок нам зустрівся родинний лікар Ашерів. Його обличчя вразило мене змішаним виразом грубого лукавства і ніяковості. Він збентежено привітався зі мною й подався геть. Нарешті камердинер розчинив останні двері й увів мене перед світлі очі свого господаря. |
| 11345 |
Світло ледь пробивалося крізь ґратчасті, малинового кольору шибки, даючи змогу добре бачити лиш найпомітніші предмети; тим часом око марно намагалося сягнути найдальших кутків кімнати чи заглибин склепінчастої різьбленої стелі. На стінах висіли темні драпіровки. |
| 11346 |
Всі меблі — розкішні, але незручні, старезні й обдерті. Тут і там розкидані книги та музичні інструменти, які, проте, нітрохи не пожвавлювали загальну похмуру картину. Мені здалося, що саме повітря тут сповнене скорботи. Все огорнув, все просякнув глибокий, невблаганний і безнадійний сум. |
| 11347 |
Коли я ввійшов, Ашер підвівся з канапи, де лежав витягшись на весь зріст, і привітав мене так щиро й весело, що мені спершу подумалось, ніби ця сердечність трохи силувана, ніби то тільки вимушена церемонність украй знудженого хандрою світського лева. |
| 11348 |
Справді, мабуть, ніхто ще на світі за такий короткий час не змінювався так разюче, як Родерік Ашер! Вельми важко було мені примусити себе повірити, що істота, яку я бачив перед собою, — то друг мого дитинства. А його ж обличчя завжди на всіх справляло незабутнє враження. |
| 11349 |
Біла, як мармур, шкіра; величезні очі з незрівнянним вологим блиском; досить тонкі й блідуваті, але напрочуд красиво окреслені губи; витончений ніс єврейського типу, але з незвичайно широкими ніздрями; гарно виліплене підборіддя, недостатня випнутість якого виказувала, одначе, брак волі та рішучості; волосся, мабуть, тонше та м'якше за павутиння — всі ці риси разом із надто широким та високим чолом складали на диво виразну, незабутню зовнішність. |
| 11350 |
Шовковисте, неймовірно легке волосся теж було занехаяне, відросло надміру і тепер скоріше літало хмаркою навколо обличчя, ніж облягало його, і я не міг, хоч як старався, вгледіти в цій фантастичній машкарі щось притаманне смертній людині. |
| 11351 |
В поведінці мого друга мене відразу приголомшила якась непослідовність, навіть несумісність порухів; скоро я зрозумів, що це йде від безлічі кволих і марних спроб побороти звичайнісінький дрож — невтримне нервове хвилювання. |
| 11352 |
Чогось такого я, звичайно, чекав — і завдяки його листові, і пригадавши, як він, бувало, поводився в дитинстві; на певні висновки наводили й деякі особливості його фізичної будови та вдачі. Він бував то жвавим, то похмурим. |
| 11353 |
Його мова раптом разюче змінювалась — із млявої, тремтливо-нерішучої (коли природне завзяття в ньому, здається, зовсім тануло) вона ставала враз якось особливо енергійною та виразною: він гучно, лунко виголошував гострі, значливі твердження, причому голос його звучав вагомо, розмірено, із своєрідною гортанною модуляцією, яку можна почути у гірких п'яниць або у безнадійних курців опіуму в хвилини, коли вони вкрай збуджені. |
| 11354 |
Саме в такій манері він і заговорив про важливість мого приїзду, про своє гаряче бажання бачити мене і про ту втіху, якої, він сподівається, я йому принесу. Він говорив також, досить довго й докладно, про природу своєї хвороби, виклавши власні на неї погляди. |
| 11355 |
Це, — сказав він, — певна органічна недуга, притаманна всій родині, і він утратив надію знайти ліки проти неї; але, власне, — тут же додав мій друг, — це не що інше, як «просто нерви», і, без сумніву, все те скоро має минути. Просто зараз його обіймає безліч протиприродних відчуттів. |
| 11356 |
Він страждає від болісного загострення чуттів; їжу може споживати тільки пісну; одіж може носити тільки з якоїсь одної тканини; на нього гнітюче діють пахощі будь-яких квітів; очі не витримують навіть найслабшого світла; й лише небагато які звуки — хіба що музика струнних інструментів — не викликають у нього огиди. |
| 11357 |
Він, одначе, признався, хоч і з певним ваганням, що глибокий та болючий смуток, який гризе його, має й інше, більш природне і відчутне джерело — тяжку, довготривалу хворобу ніжно любимої сестри, єдиної його супутниці в житті протягом довгих, довгих років, останньої рідної йому душі в усім світі; і хвороба ця, мабуть, невдовзі матиме фатальний кінець. |
| 11358 |
Коли він це промовляв, леді Медлін (таке було її ім'я) саме перейшла через найдальшу частину зали й зникла, не помітивши моєї присутності. Я дивився на неї з німим здивуванням і не без остраху; а проте мені було важко признатись навіть самому собі у таких відчуттях. |
| 11359 |
Тільки-но за нею нарешті зачинилися двері, я мимоволі став шукати погляд її брата; але він затулив обличчя руками, і мені лишилось тільки спостерігати, як через його тонкі, виснажені, ще більш побілілі пальці просочуються гарячі сльози. |
| 11360 |
Хвороба леді Медлін давно вже загнала в глухий кут мистецтво її лікарів. Вони ставили їй дивовижні діагнози: стійка апатія, поступове згасання особистості, — відзначали нерідкі, хоча скороминущі приступи часткової каталепсії. |
| 11361 |
Досі вона вперто опиралась натискові недуги, не дозволяла їй покласти себе в ліжко; але того ж таки вечора, як я прибув до замку, вона зрештою піддалась (як повідомив мені з невимовною тугою її брат уже через кілька годин) виснажливій силі нищівної хвороби; і мені стало ясно, що той побіжний погляд, якого я кинув на неї, був, певно, першим і останнім, що цю жінку я більше ніколи не побачу, принаймні живою. |
| 11362 |
Наступних кілька днів ні Ашер, ні я навіть не згадували її ім'я. Протягом цього часу я докладав ревних зусиль, щоб полегшити смуток мого друга. Ми разом читали, малювали або ж я слухав, наче уві сні, несамовиті імпровізації його промовистої гітари. |
| 11363 |
В міру того як наша дедалі тісніша близькість дозволяла мені без перешкод проникати у тайники його душі, я все більше усвідомлював марність усяких спроб розвеселити цю похмуру душу, геть-чисто охоплену й поглинуту важким мороком, який виливався з неї на все, що є в матеріальному та духовному світі, єдиним, невпинним потоком суму. |
| 11364 |
Я назавжди збережу в пам'яті ті довгі печальні години, що їх проводив отак наодинці з господарем дому Ашерів. Але мені навряд чи вдасться дати уявлення про істинний характер тих студій, чи занять, до яких він мене залучив. |
| 11365 |
З Ашерових картин — вони спочатку зароджувалися в його витонченій уяві, а потім, мазок за мазком, втілювались у похмуро-невиразні образи, які проймали мою душу трепетом, тим прикрішим, що я не міг збагнути достоту його причини, — з тих картин (вони й досі яскраво і зримо постають переді мною) мені навряд чи вдавалося виснувати хоч що-небудь, спроможне прибратись у ясні слова, які можна викласти на папері. |
| 11366 |
Цілковита простота тих картин, повна оголеність задуму міцно приковували увагу й сповнювали душу благоговінням. Якщо коли-небудь хтось із смертних здатен був малювати чисту ідею, то цим смертним був Родерік Ашер. |
| 11367 |
Принаймні в мене, за тих незвичайних обставин, чисті абстракції, вигадувані, а потім кидані моїм печальним другом на полотно, будили незмірний, нестерпний страх — такого я нітрохи не відчував навіть під враженням безперечно яскравих, хоча занадто уречевлених фантазій Фюзелі. |
| 11368 |
На невеличкій картині було зображено зсередини якийсь нескінченно довгий прямокутний підвал чи тунель з низькою стелею й рівними, білими, зовсім голими стінами. Але картина ніби переконувала, що цей викоп лежить глибоко під землею. |
| 11369 |
Вздовж усього неоглядного тунелю не видніло жодної віддушини, жодного смолоскипа чи якогось іншого світильника; а проте звідкись струмів яскравий потік променів, що заливав увесь простір полотна якимось моторошним, недоречно пишним сяйвом. |
| 11370 |
Можливо, ота Ашерова дивовижна манера виконання була передусім породжена тим, що він умисне обмежив своє музикування грою на гітарі. Але навряд чи можна пояснити цим гарячкову невимушеність його імпровізацій. |
| 11371 |
Вона мала походити й напевне походила — і в мелодії, і в словах (бо він досить часто супроводив гру усними римованими експромтами) — від його несамовитої уяви, в ній виражала себе та напружена розумова зосередженість, про яку я згадував і яка приходила до нього лише в окремі моменти, коли він сам доводив себе до стану найвищого хвилювання. |
| 11372 |
Текст одної з тих рапсодій я запам'ятав відразу. Мабуть, вона вже тоді сильно вразила мене, бо, відчувши потаємну, містичну течію мелодії і слів, я, здається, вперше збагнув, наскільки повно усвідомлює Ашер, що величний трон його гордого розуму захитався. |
| 11373 |
Вірш цей називався, і, коли не зовсім точно, то дуже близько, звучав він так: Я добре пам'ятаю, як внутрішній запал цієї балади навіяв нам цілу низку думок, що ясно висвітлили одну Ашерову ідею, котру я згадую не так через її новину (тому що ідею цю висловлювали й інші люди, як через завзятість, з якою він її обстоював. |
| 11374 |
Ця ідея, в найзагальніших рисах, полягала в тому, що здатністю відчувати наділені всі рослини. Але в його розладнаній свідомості це уявлення набуло справді зухвалого характеру і зазіхало в багатьох випадках навіть на царство неорганічної матерії. |
| 11375 |
Мені бракуватиме слів, щоб передати повною мірою палку беззаперечність його переконання. Така віра в нього, однак, з'явилась (як я вже натякав раніше) від того сірого каміння, з якого було складено мури будинку його предків. |
| 11376 |
Він був певен, що появі такої чутливості тут сприяло все: і сам спосіб укладання цього каміння, і рясна пліснява, що вкрила стіни, і мертві дерева, що стирчали повсюди, а найголовніше — довга-довга й непорушна тривкість розташування і його повторюваність у застиглих водах озера. |
| 11377 |
Наслідки легко розпізнати, додав він, у тому мовчазному, а проте неподоланному й зловісному діянні цієї чутливості: вона ж бо протягом століть творила долі родини Ашерів і зробила його самого таким, як я його бачу тепер, — таким, яким він став. |
| 11378 |
Подібне переконання годі обговорювати, тож нічого пояснювати я й не буду. Як і слід було чекати, книжки, що їх ми читали, — книжки, котрі впродовж довгих років чималою мірою формували внутрішній світ цієї хворої людини, — цілком відповідали його химерним поглядам. |
| 11379 |
Авжеж, я пригадав нестямний дух цього статуту, подумав, що він напевне впливав на мого вельми вразливого друга, коли якось увечері, зненацька повідомивши, що леді Медлін більше немає на цім світі, він звірився мені зі своїм наміром зберегти її тіло протягом двох тижнів у одному з численних підземель під головним муром замку. |
| 11380 |
Ашера привели до такого рішення (він сам сказав мені) роздуми про незвичайний перебіг хвороби в його покійної сестри, про якісь настійливі та зухвалі домагання з боку медиків, що її лікували, а також про віддалене й відкрите для всіх вітрів розташування фамільних місць поховання. |
| 11381 |
Зізнаюся щиро: коли я пригадав собі лиховісний вигляд чоловіка, якого зустрів на сходах у день свого прибуття до замку, то не схотів противитися цій осторозі, котру, зрештою, вважав нешкідливою й у всякому разі не протиприродною. |
| 11382 |
Підвал, до якого її поставили (і який перед тим так довго не відчиняли, що навіть наші смолоскипи мало не загасли в тому затхлому повітрі, а ми насилу змогли там обдивитися), був тісний, вогкий і не мав жодного отвору, звідки проникало б світло; він був розташований на великій глибині безпосередньо під тією частиною будинку, де містилась моя спальня. |
| 11383 |
За віддалених феодальних часів підвал, очевидно, використовували для якихось найгрубіших потреб мешканців головної вежі замку; а в пізнішу добу — як сховище пороху та інших легкозаймистих речовин, бо весь довгий склепінчастий прохід, яким ми діставалися до підвалу, і його підлогу було ретельно обшито міддю. |
| 11384 |
Подібним чином було захищено й масивні залізні двері. Вони були такі важкі, що, коли їх відчиняли, завіси видавали різкий, моторошний скрегіт. Опинившись у цьому осередді страху й поставивши нашу сумну ношу на поміст, ми відхилили ще не прибите віко труни й поглянули на обличчя небіжчиці. |
| 11385 |
Мені відразу впала в вічі разюча подібність між братом і сестрою; а Ашер, вгадавши, певно, мою думку, пробурмотів кілька слів, з яких я зрозумів, що вони з покійницею — близнята і що між ними завжди існувала така спорідненість душ, яку хтось інший навряд чи й зрозуміє. |
| 11386 |
Недуга, що в квітучому віці звела цю жінку в домовину, залишила, як буває звичайно в разі хвороби явно вираженого каталептичного характеру, щось трохи схоже на слабенький рум'янець, який вкрив щоки та груди, а ще застиглу підозріливу посмішку на вустах, яка так сильно страхає нас у мертвих. |
| 11387 |
Ми опустили й міцно закріпили віко труни і, щільно причинивши двері, побрели знесилені до апартаментів у горішній частині будинку, котрі були нітрохи не веселіші за той похмурий підвал. І невдовзі, коли минуло кілька днів гнітючого суму, у хворій душі мого друга почали відбуватися помітні зміни. |
| 11388 |
Вся його поведінка стала іншою. Він нехтував свої звичайні заняття, а то й зовсім про них забував. Безцільно тинявся з однієї зали до іншої — квапливою, нерівною ходою. Блідість його обличчя набула ще страшнішого, якщо тільки таке можливе, мертвотного відтінку — зате геть зник той блиск в очах. |
| 11389 |
Більше не чулося владної моці в його голосі; мова стала страшливо уривчастою і тремтливою, немов його ненастанно переслідував жах. Справді, бували хвилини, коли мені здавалося, ніби його всякчас стривожений розум мучить якась гнітюча таємниця, але виказати її йому ніяк не стачає мужності. |
| 11390 |
А часом він цілими годинами пильно вдивлявся у порожнечу і, вже самою поставою виказуючи глибоку увагу, неначе прислухався до якихось уявлюваних звуків, — і це я вже змушений був приписувати нез'ясовним примхам справжнього божевілля. |
| 11391 |
Чи варто дивуватися, що його стан не просто жахав — він передавався й мені. Я відчував, ніби на мене наповзає — повільно, але владно та невпинно, — несамовитий тягар отих його химерних, але невідчепних кошмарів. |
| 11392 |
Особливо гостро зазнав я на собі силу таких переживань на сьомий чи восьмий день після покладення леді Медлін у склеп — пізно ввечері, коли я збирався вкладатись у ліжко. Минала година за годиною, а сон ніяк не приходив до мене. Зусиллям волі я намагався відігнати тривогу, що пойняла мене. |
| 11393 |
Пробував переконати себе, ніби все чи майже все, що я відчував, навіяне бентежною дією похмурої обстановки в кімнаті — темної, подертої драпіровки, яку нещадно шарпали подихи бурі, що знялась надворі; вони поривчасто колихали драпіровку вздовж стін і моторошно шурхотіли над ліжком. |
| 11394 |
Задихаючись і борсаючись, я намагався скинути з себе те привиддя: підвівся на подушках і, вирячивши очі в непроникну темряву, дослухався (не відаю чому: гадаю, що то мене надихнула якась інстинктивна рішучість) до тихих, неясних звуків, що невідомо звідки проривалась крізь завивання бурі через великі проміжки часу. |
| 11395 |
Переможений могутнім нападом страху, незбагненного й нестерпного, я поквапом одягнувся (бо зрозумів, що цієї ночі мені вже не спати) і спробував вивести себе з цього нав'язливого, жалюгідного стану швидкою ходою туди й сюди по кімнаті. |
| 11396 |
Я тільки раз чи другий перебіг отак спальню, коли мою увагу привернули тихі кроки на сходах за стіною. Я відразу збагнув, що це Ашер. За хвилину він делікатно постукав у двері й увійшов, несучи в руці лампу. |
| 11397 |
Його обличчя, як завжди, було бліде, мов у мерця, — але тепер в очах світилася божевільна веселість: уся його поведінка свідчила про стримувану істерію. Ашерів вигляд настрахав мене, однак я був готовий на все, аби тільки не відчувати більше жахливої самотини, тож привітав його, полегшено зітхнувши. |
| 11398 |
Ашер постояв хвилину в мовчанці, обводячи поглядом усе довкола, і раптом спитав: В кімнату ввірвався навальний, лютий порив вітру — він мало не звалив нас з ніг. То була справжня горобина ніч, бурхлива, жорстока, але прекрасна — просто неймовірна і своєю несамовитою жахливістю, і красою. |
| 11399 |
Ураган, здається, зосередив всю міць саме в нашій околиці — недарма ж вихор весь час шалено змінював свій напрям, а незвичайна щільність хмар (вони нависали так низько, що чіпляли верхівки замкових веж) не заважала нам бачити, як вони, мов живі, мчали з усіх боків назустріч одна одній, стикалися й лишались тут, над нами. |
| 11400 |
Хоч перед нами ні разу не блиснув місяць чи зірка й не було жодного спалаху блискавиці, одначе нижня поверхня цієї велетенської маси сколошканої пари, так само як і всі земні предмети навколо нас, мерехтіла неприродним відсвітом од добре видимого білястого серпанку, що висів скрізь, огортаючи увесь замок. |
| 11401 |
Я взяв з полиці старовинний роман — сера Ланселота Залізного; те, що я його назвав улюбленою Ашеровою книжкою, було, скоріше, сумним жартом, бо, правду кажучи, у тому творі, багатослівному, незграбному, позбавленому хоч якогось натхнення, мало що могло б становити інтерес для мого друга, з його піднесеною, поетичною натурою. |
| 11402 |
Однак то була під рукою єдина книжка, і я плекав надію, що хворобливе збудження, яке так мучило іпохондрика Ашера, потроху розвіється (адже перебіг психічних хвороб часто дає приклади подібних парадоксів), незважаючи навіть на крайню нісенітність цього чтива. |
| 11403 |
Я дійшов до широко відомого місця в книжці, де Ефелред, герой роману, після марної спроби добутися миром до оселі пустельника намагається вдертися туди силоміць. Далі, якщо пам'ятаєте, оповідь звучить так: |
| 11404 |
Дочитавши цю фразу, я здригнувся й замовк на хвилину, бо мені здалося (хоча я відразу подумав, що то плід моєї збудженої уяви), — мені здалося, ніби звідкись, з якогось віддаленого кутка замку до вуха неясно долинуло неначе відлуння (звичайно, дуже приглушене) того самого тріску й гуку, що його так докладно описував сер Ланселот. |
| 11405 |
Це був, понад усякі сумніви, лише збіг обставин — саме він і привернув мою увагу, бо серед безперервного стукоту віконниць і звичного вже багатоголосся дедалі шаленішої бурі той тихий гук сам по собі напевне не міг би зацікавити або занепокоїти мене. Я став читати далі: |
| 11406 |
Тут я знову зненацька зупинився — тепер уже вкрай здивований, бо не могло бути ніяких сумнівів, що цього разу я справді чую (хоча з якого боку, сказати б не зміг) тихий і напевне віддалений, але різкий, протяжний і дуже незвичайний — скрипучий та пронизливий — звук; точнісінько так лунав у моїй уяві той надприродний драконів зойк, про який я щойно прочитав у романі. |
| 11407 |
Не на жарт пригнічений цим новим, ще дивовижнішим збігом, охоплений тисячею суперечливих відчуттів, серед яких переважали подив і невимовний страх, я все-таки зберіг досить самовладання, щоб не потривожити мимовільним зауваженням вразливу, зболілу душу мого друга. |
| 11408 |
Спершу він сидів лицем до мене, а тоді потроху перемістив крісло так, що обличчя його було звернене до дверей; тож я бачив тільки профіль Ашера, однак помітив, що губи в нього ворушаться, немов щось нечутно промовляючи. |
| 11409 |
Голова Ашерова впала на груди — але я знав, що він не спить, бо мені було видно збоку широко й недвижно розплющене око. Він не спав — про це свідчили й рухи його тіла: він погойдувався з боку в бік, плавно, повільно, але невпинно й одноманітно. |
| 11410 |
Там говорилося: «І тоді звитяжець, уникнувши страшної люті дракона, згадав про мідний щит і про лихі чари, що його стерегли, а тепер їх геть розбито; він відкинув з дороги мерзенний труп і відважно закрокував срібною підлогою до стіни чертогу, на якій висів той щит; і щит не став чекати, доки він підійде близько, а впав до його ніг на срібну долівку, сповнивши околицю могутнім, величним і страшним дзвоном». |
| 11411 |
Ледве ці останні слова злетіли з моїх вуст, — як неначе й справді в ту саму мить бебехнув на срібну підлогу важкий мідний щит: я почув ясний, лункий, дзвінкий, хоча й напевне віддалений металевий брязкіт. |
| 11412 |
Але тільки-но я поклав руку йому на плече, все Ашерове тіло аж пересмикнулося; на вустах промайнула страдницька посмішка; і я збагнув, що він не мовчить, а щось бурмоче — тихо, поквапливо, нерозбірливо, ніби не здає собі справи з моєї присутності. |
| 11413 |
Нахилившись до самого його обличчя, я зрештою осягнув страхітливий сенс того бурмотіння. — То ти чуєш це? Так, чую, і чую вже давно. Довго. довго. довго. скільки хвилин, скільки годин, скільки днів я чую це. Але не смів. Ох, горе мені, жалюгідному негідникові! Я не смів. |
| 11414 |
Сказав би краще — то вона ламала свою труну, то скреготали залізні завіси на дверях її темниці, то вона билась об мідні стіни підземелля! Ох! Куди мені тікати? Вона ж скоро буде тут! Адже вона поспішає сюди, щоб дорікнути мені: навіщо я так поквапився! Я вже чую її кроки на сходах. |
| 11415 |
Божевільний! — Тут він у нестямі скочив на ноги і загорлав щосили, неначе вивергаючи з себе душу: — Божевільний! Кажу тобі — зараз вона стоїть за цими дверима! Надлюдська сила, вкладена в його слова, либонь, подіяла мов заклинання, бо важкі старовинні двері, що на них Ашер указав пальцем, раптом повільно відхилили свої масивні чорні стулки. |
| 11416 |
Власне, їх розчахнув шалений порив вітру — та все одно за тими дверима й справді височіла сповита саваном фігура леді Медлін Ашер. Білі шати були поплямовані кров'ю, на всьому виснаженому тілі видніли сліди жорстокої боротьби. |
| 11417 |
Якусь хвилину вона стояла на порозі, тремтячи та погойдуючись туди-сюди, тоді з тихим жалісним зойком упала вперед, в обійми свого брата й у тих несамовитих, останніх, уже смертних судомах потягла його на підлогу — бездиханним трупом, нещасною жертвою жахів, давно ним передчутих. |
| 11418 |
Ледь не збожеволівши, я кинувся геть і з тієї кімнати, і з самого замку. Отямився вже на бруківці — надворі так само з усією люттю буяла гроза. Раптом шлях мені осяяв страхітливий спалах світла. Я повернувся, шукаючи джерело дивовижного блиску. |
| 11419 |
Адже позад мене був тільки величезний будинок, і я перебував у його тіні. А це сяяв призахідний місяць — повний, криваво-червоний; він тепер світив крізь тріщину в стіні, раніше ледь помітну — я про неї вже розповідав: вона йшла зигзагами від даху будинку аж до фундаменту. |
| 11420 |
На очах у мене тріщина швидко розширювалась. Тут налетів ще один шалений порив урагану, і тепер уже весь місячний диск неначе вибухнув ураз переді мною. Голова моя пішла обертом — я побачив, як розсуваються могутні стіни. |
| 11421 |
Ураган лютував без перепочинку з 18 до 26 березня і зробив вели чемні спустошення в Америці, у Європі й в Азії, захопивши зону завширшки тисяча вісімсот миль, що простягнулася до екватора навскіс від тридцять п'ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. |
| 11422 |
Вірите, цілі краї, перетворені на пустелі згубною силою смерчів, які трощили все на своєму шляху, багато тисяч людей, що загинули на суші або поховані у безодні морській, — такі були наслідки цього грізного урагану. |
| 11423 |
Руйнівною силою він перевершив навіть бурі, що завдали жахливих спустошень у Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 26 липня 1825 року, Але в березневі дні 1865 року, коли на суші й на морі коїлися такі нещастя, не менш страшна драма розігралася в повітрі, яке стрясала буря. |
| 11424 |
Справді, ураган підхопив повітряну кулю, підкинув її, неначе м'яча, на вершину смерчу і, завертівши разом зі стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев'яноста миль на годину; куля вовчком оберталася навколо власної осі, начебто потрапила у якийсь повітряний мальстрим. |
| 11425 |
Під нижнім обручем сітки повітряної кулі гойдалася плетена гондола, де знаходилися п'ятеро людей, — їх ледве можна було розрізнити в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що стояв над поверхнею океану. |
| 11426 |
Звідки ж нісся цей аеростат, жалюгідна іграшка невблаганної бурі? З якого куточка земної кулі ринувся він у небеса? Безсумнівно, він не міг вирушити в дорогу під час негоди. Але ж ураган не вщухав уже п'ять днів, — його перші ознаки проявилися 18 березня. |
| 11427 |
Були всі підстави припустити, що ця повітряна куля примчалася здалеку, тому що вона напевно пролітала не менше двох тисяч миль на добу. Мандрівники в гондолі не мали можливості встановити, чи велику відстань вони подолали і куди занесло аеростат, — для цього не було в них жодної віхи. |
| 11428 |
Можливо, вони випробували на собі надзвичайно цікаве явище: линучи на крилах шаленої бурі, вони її не відчували. Куля рухалася далі, а пасажири не помічали ні її обертального руху, ні скаженого переміщення по горизонталі. Очі їхні нічого не розрізняли крізь хмари, що клубочилися під гондолою. |
| 11429 |
Навколо них усе застилала завіса туману, такого щільного, що вони не могли б сказати — день зараз чи ніч. Жодного відблиску небесних світил, найменшого відлуння земних шумів, хоча б слабкого відгомону ревучого океану не долинало до них серед безмежної пітьми, доки вони летіли на великій висоті. |
| 11430 |
Почувши ревіння моря під гондолою, мандрівники вважали, що вгорі для них менше небезпеки, і без вагань викинули за борт навіть найнеобхідніші речі, тому що намагалися всіляко зберегти газ — цю душу свого повітряного корабля, який ніс їх над безоднею океану. |
| 11431 |
Ніч минула в тривогах, що були б смертельними для людей боязкіших. Нарешті, почало світати, і тільки-но розвиднилося, ураган начебто потихшав. 24 березня з раннього ранку з'явилися ознаки близького заспокоєння. На світанку навислі над морем грозові хмари піднялися високо. |
| 11432 |
За кілька годин лійка смерчу розширилася, і стовп його розірвався. Ураган перетворився на «дуже свіжий вітер», тобто швидкість переміщення шарів повітря зменшилася вдвічі. Усе ще, як кажуть моряки, дув «вітер на три рифи», але розбурхані стихії майже вгамувалися. |
| 11433 |
До одинадцятої години ранку небо майже очистилося від хмар, вологе повітря набуло тієї особливої прозорості помітної після того, як пронесеться сильна буря. Здавалося, ураган не забрався геть, на захід, а припинився сам собою. |
| 11434 |
Можливо, коли розірвався стовп смерчу, буря розродилася електричними розрядами, як це буває іноді з тайфунами в Індійському океані. Але в той же час пасажири повітряної кулі знову помітили, що вони повільно, але безупинно спускаються. |
| 11435 |
Щоб полегшити вагу гондоли, мандрівники вже викинули за борт останні хоч трішки важкі предмети, позбулися невеликого запасу їжі, навіть пожбурляли все, що лежало в них у кишенях; потім один з пасажирів піднявся на нижній обруч, до якого була прикріплена мотузяна сітка, що захищає оболонку кулі, й спробував щільніше прив'язати нижній клапан аеростата. |
| 11436 |
Стало зрозуміло, що втримати кулю на висоті вже неможливо, — для цього не вистачало газу. Отже, всіх очікувала загибель! Унизу лежав не материк, не острів, а широчінь морська. Ніде не було хоча б клаптика суші, смужки твердої землі, за яку міг би зачепитися якір аеростата. |
| 11437 |
Навкруги тільки море все ще з незбагненною люттю перекочувало хвилі. Куди не кинеш оком — скрізь тільки безмежний океан; нещасні аеронавти, хоча й дивилися з великої висоти і могли охопити поглядом простір на сорок миль навколо, не бачили берега. |
| 11438 |
Перед ними розлягалася тільки водна пустеля, безжалісно схльостана ураганом, порита хвилями, — вони неслися, немов дикі коні з розхристаними гривами; гребені лютих валів, що миготіли, здавалися зверху величезною білою сіткою. |
| 11439 |
Не було на видноколі ні землі, ні жодного судна! Зупинити, будь-що-будь зупинити падіння аеростата, інакше його поглине безодня! Люди, що знаходилися в гондолі, докладали всіх зусиль, щоб швидше домогтися цього. |
| 11440 |
Але старання їхні залишалися марними — куля опускалася все нижче, разом з тим вітер ніс її з надзвичайною швидкістю в напрямку з північного сходу на південний захід. Мандрівники опинилися в жахливому становищі. Сумнівів не залишилося — вони втратили будь-яку владу над аеростатом. |
| 11441 |
Усі їхні спроби ні до чого не призводили. Оболонка повітряної кулі стискалася все більше. Газ виходив з неї, і не було ніякої можливості втримати його. Спуск помітно прискорювався, до години дня гондолу відокремлювало від поверхні океану тільки шістсот футів. А газу все меншало. |
| 11442 |
Залишалося спробувати тільки один засіб, і мандрівники вдалися до нього, показавши себе людьми енергійними і відважними, котрим не раз доводилося дивитися смерті в очі. Ні найменшого нарікання не зірвалося з їхніх вуст. |
| 11443 |
Вони вирішили боротися до останньої хвилини і всіма силами намагатися сповільнити падіння кулі. Гондола являла собою щось на зразок плетеного кошика і, звичайно, не могла плавати: якби вона впала у воду, відразу б затонула. |
| 11444 |
До другої години дня аеростат опинився вже за чотириста футів від поверхні океану. І тоді пролунав мужній голос — голос людини сміливої, чиє серце не знає страху. Йому озвалися голоси не менш рішучі. І негайно важкий мішок полетів в океан. |
| 11445 |
Дійсно, залишався тільки цей єдиний і останній спосіб полегшити кулю. Мотузки, якими гондола була прив'язана до обруча сітки, перерізали, і тільки-но гондола відірвалася, аеростат піднявся на висоту до двох тисяч футів. |
| 11446 |
П'ятеро мандрівників видерлися вище обруча і тепер трималися у вічках сітки, вчепившись за мотузки. Всі п'ятеро дивилися вниз, туди, де ревів океан. Відомо, якою незвичайною чутливістю відрізняється будь-який аеростат. Зменшіть хоч трохи його вантаж, і куля відразу підніметься вгору. |
| 11447 |
Аеростат, що ширяє у повітрі, своєю чутливістю подібний до математично точних терезів. І цілком зрозуміло; що куля без досить важкої гондоли негайно злетить на значну висоту. так і сталося в даному випадку. Але, протримавшись одну мить вгорі, аеростат знову почав спускатися. |
| 11448 |
Газ витікав крізь діру в оболонці, і пошкодження неможливо було усунути. Мандрівники зробили все, що могли, і тепер уже ніякі сили людські не врятували б їх. Надія була тільки на чудо. О четвертій годині дня куля опинилася на висоті всього лише п'ятисот футів від поверхні океану. |
| 11449 |
І негайно пролунав голосний крик: Кулю, як і раніше, несло вітром до південного заходу; зранку вона вже пролетіла сотні миль, і дійсно перед мандрівниками постав досить високий берег. Але земля ця знаходилася на відстані тридцяти миль. |
| 11450 |
Досягти її аеростат міг щонайменше за годину, та й то якщо вітер не зміниться. Через годину! А що, коли до цього терміну витечуть залишки газу? Запитання жахливе! Нещасні повітроплавці чітко розрізняли сушу. |
| 11451 |
Вони не знали, острів це чи материк, навряд чи уявляли, до якої частини світу їх занесло бурею. Але нехай навіть замість гостинної землі перед ними лежав незаселений острів, до нього необхідно було дістатися за будь-яку ціну. |
| 11452 |
Однак о четвертій годині дня остаточно з'ясувалося, що куля більше триматися в повітрі не може. Вона летіла, торкаючись поверхні води. Гребені величезних валів не раз лизали нижні вічка сітки, вона намокла, обважніла, і аеростат ледве піднімався, як птах з перебитим крилом. |
| 11453 |
Пасажири, які схопилися за сітку, стали для кулі непосильним тягарем, — незабаром вона наполовину занурилася у воду, і розлючені хвилі взялися цвьохати по ній. Оболонку вигнуло горбом, і вітер, надувши її, помчав по воді, немов вітрильний човен. Здавалося, ось-ось вона досягне суші. |
| 11454 |
І дійсно, їх відділяли два кабельтових від берега, як раптом у чотирьох мандрівників вирвався лемент жаху. Здійнявся грізний вал, і куля, що начебто вже позбулася піднімальної сили, зненацька злетіла вгору. |
| 11455 |
Немов звільнившись від якоїсь частини свого вантажу, вона піднялася на тисячу п'ятсот футів, але тут потрапила до повітряної лійки, її закрутило вітром і понесло вже не вбік суші, а майже паралельно до неї. |
| 11456 |
Куля, звільнившись від обтяжливого тягаря, злетіла з першим поривом вітру і, немов поранений птах, на мить повернутий до життя, знялася вгору і зникла в небесному просторі. Гондола аеростата несла п'ятьох мандрівників і собаку, але на берег викинуло тільки чотирьох. |
| 11457 |
Двадцятого березня мандрівники вже знаходилися за сім тисяч миль від Ричмонда, оточеного військами генерала Улісса Гранта, — вони втекли зі столиці штату Віргінія — головної цитаделі сепаратистів у дні жахливої Громадянської війни. Повітряна їхня подорож тривала п'ять днів. |
| 11458 |
Один з найпримітніших бранців перебував при головному штабі армії Гранта, звали його Сайрес Сміт. Сайрес Сміт, уродженець Массачусетсу, за професією інженер, був першокласним ученим; під час війни уряд Сполучених Штатів довірив йому керувати залізницями важливого стратегічного значення. |
| 11459 |
Худий, кощавий, сухорлявий, він і зовні міг нагадувати справжнього північноамериканця, і хоча йому було не більше сорока п'яти років, у його коротко обстриженому волоссі блищала сивина; срібні нитки проглядали б і в бороді, але Сайрес Сміт не мав бороди, залишаючи тільки густі вуса. |
| 11460 |
Його обличчя вражало суворою красою і карбованим профілем — такі обличчя начебто створені для того, щоб їх зображували на медалях; очі горіли вогнем енергії, суворі губи рідко посміхалися, — словом, у Сайреса Сміта був вигляд ученого, наділеного духом воїна. |
| 11461 |
Він належав до числа тих інженерів, які на початку своєї кар'єри добровільно орудували молотом і киркою, уподібнюючись генералам, які піднялися службовими сходинками від рядових. Тому не дивно, що при винятковій винахідливості й гостроті розуму він мав ще й дуже спритні, вмілі руки. |
| 11462 |
Розвинута мускулатура вказувала на його велику силу. Це була людина справи і разом з тим мислитель; він діяв без будь-яких зусиль над собою, спонукуваний неприборканою життєвою енергією, відрізнявся рідкісною завзятістю й ніколи не лякався можливих невдач. |
| 11463 |
Великі знання поєднувалися в нього з практичним складом розуму і, як говорять солдати, з великою кмітливістю; до того ж він виробив у собі чудову витримку і за будь-яких обставин не втрачав голови, — коротше кажучи, у нього найкраще розвилися три риси, властиві сильній людині: енергія фізична і розумова, цілеспрямованість і могутня воля. |
| 11464 |
Почавши службу під командою Улісса Гранта в загоні волонтерів Іллінойсу, він боровся під Падьюкою, Белмонтом, Пітсбургом-Лендингом, під час облоги Коринфа, біля Порт-Гібсона, біля Чорної Ріки, під Чаттанугою, біля Уайльдернесса, на Потомаці — і всюди боровся доблесно, як солдат, гідний генерала Гранта, який на запитання про втрати відповів: |
| 11465 |
Сто разів Сайрес Сміт міг опинитися серед тих, кого не підраховував грізний полководець, але хоч він і не беріг себе в цих битвах, йому щастило до того дня, коли він був поранений під Ричмондом і попав у полон. |
| 11466 |
Разом із Сайресом Смітом того ж дня потрапила до рук жителів Півдня й інша видатна людина — такий собі Гедеон Спілет, спеціальний кореспондент газети, прикомандирований до армії жителів Півночі для того, щоб стежити за перипетіями війни. |
| 11467 |
Гедеон Спілет належав до тієї дивної породи репортерів, переважно англійців і американців, які за прикладом Стенлі та йому подібних не відступають ні перед чим, аби добути точні зведення про злободенну подію та швидше повідомити їх до своєї газети. |
| 11468 |
У Сполучених Штатах такі великі газети, як, стали справжньою силою, і з їхніми представниками, «спеціальними кореспондентами», доводиться рахуватися. Гедеон Спілет займав одне з перших місць серед цих «спеціальних кореспондентів». |
| 11469 |
Чоловік досить гідний, енергійний, рухливий і рішучий, журналіст, який об'їхав увесь світ, солдат і художник, з кипучим розумом, здатний в усьому розібратися, натура заповзятлива і дієва, Спілет не боявся ні праці, ні втоми, ні небезпек, коли йому хотілося що-небудь «довідатися», — насамперед для самого себе, а потім для своєї газети. |
| 11470 |
Це був справжній герой допитливості, невтомний шукач нових відомостей, усього незвіданого, невідомого, неможливого, неймовірного, — один з тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні замітки під свист куль, складають «хроніку» під ядрами, що пролітають, і вважають будь-яку небезпеку захоплюючою пригодою. |
| 11471 |
На противагу репортерам, особливо красномовним, коли їм нічого сказати, він не займав телеграфні дроти нескінченними депешами, але кожна його замітка, коротка, точна, зрозуміла, завжди проливала світло на яку-небудь важливу подію. До речі, він мав почуття гумору. |
| 11472 |
Це він після бою поблизу Чорної Ріки, бажаючи за будь-яку ціну зберегти свою чергу біля віконечка телеграфу і повідомити до газети про результат бойовища, протягом двох годин передавав телеграфом перші розділи Біблії. |
| 11473 |
Уже десять років Гедеон Спілет перебував постійним кореспондентом і збагачував газету своїми замітками та малюнками, — він однаково добре володів пером літератора й олівцем малювальника. У ту хвилину, коли його захопили в полон, він описував хід бою і робив начерки. |
| 11474 |
Замітки в його записникові обірвалися наступними словами: Стрілець промахнувся: Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з гарячого бою без жодної подряпини. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знали один одного тільки з чуток. Обох переправили до Ричмонда. |
| 11475 |
Інженер швидко одужав від своєї рани і під час видужання познайомився з журналістом. Вони відчули взаємну повагу і приязнь. Незабаром їх з'єднала мета, що невідступно стояла перед ними. Обоє хотіли тільки одного: втекти, повернутися до армії Гранта і знову боротися в її лавах за федеральну єдність. |
| 11476 |
Двоє друзів вирішили скористатися для втечі будь-якими сприятливими обставинами, але хоча в Ричмонді вони жили на волі, місто так суворо охоронялося, що утеча вважалася неможливою. У той час до Сайреса Сміта примудрився пробратися безмежно відданий йому слуга. |
| 11477 |
Цей відважний чоловік, який побачив світ на фермі батьків інженера, був негром, сином невільників і сам невільник, але Сайрес Сміт, — за переконанням і за голосом серця — супротивник рабства, дав негру вільну. Раб, одержавши свободу, не побажав розлучатися зі своїм хазяїном. |
| 11478 |
Він палко його любив і готовий був померти за нього. Йому йшов тридцять перший рік, він був сильний, моторний, спритний і кмітливий чоловік, лагідний і спокійний, часом дуже наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. |
| 11479 |
Тим часом Грант продовжував вести рішучі воєнні дії! У гарячому бою з жителями Півдня під Петерсбергом він здобув перемогу. Але з'єднані сили його армії та війська Бутлера поки що нічого не могли домогтися в облозі Ричмонда, і ніщо не провіщало близького звільнення військовополонених. |
| 11480 |
Одноманітне життя в'язня не давало репортеру ніякої поживи для заміток, і він уже не в змозі був його терпіти. Його не залишало прагнення втекти з Ричмонда, втекти за будь-яку ціну. Кілька разів він намагався зробити це і не міг: перешкоди були нездоланними. |
| 11481 |
Облога міста йшла своєю чергою, і якщо військовополонені жадали втечі з нього, щоб повернутися до армії Гранта, декому з обложених дуже хотілося залишити Ричмонд, щоб дістатися до військ сепаратистів; серед цих вояків був і Джонатан Форстер — запеклий прихильник жителів Півдня. |
| 11482 |
І ось Джонатану Форстеру спало на думку вилетіти з Ричмонда в гондолі повітряної кулі, перетнути таким способом лінії військ облоги і дістатися до табору сепаратистів. Губернатор дозволив таку спробу. |
| 11483 |
Виготовили аеростат і надали його Джонатану Форстеру, який мав намір здійснити свою повітряну подорож з п'ятьма супутниками. Аеронавтів постачили зброєю на випадок, якщо вони, після приземлення, наштовхнуться на ворога і змушені будуть захищатися. |
| 11484 |
Одержали вони і запас провіанту на випадок тривалого перебування в повітрі. Виліт призначили на 18 березня. Передбачалося, що він здійсниться вночі, при свіжому північно-західному вітрі: мандрівники розраховували за кілька годин долетіти до штаб-квартири генерала Лі. |
| 11485 |
Але північно-західний вітер виявився іншим, ніж очікували. Вісімнадцятого березня вже з ранку зрозуміли, що насувається буря. А незабаром піднявся такий ураган, що відліт Форстера довелося перенести, тому що небезпечно було віддати аеростат і п'ятьох мандрівників на волю розбурханої стихії. |
| 11486 |
Наповнена газом повітряна куля знаходилася на головному майдані Ричмонда, готова до вильоту при першій змозі, і все місто чекало цієї нагоди зі зростаючим нетерпінням, а тим часом погода все не поліпшувалася. Вісімнадцятого і дев'ятнадцятого березня буря лютувала без перепочинку. |
| 11487 |
З великими зусиллями оберігали від неї прив'язану канатами повітряну кулю, притиснуту поривами шквалу до самісінької землі. Минула ніч з дев'ятнадцятого на двадцяте березня, а вранці буря розігралася ще сильніше. Летіти було неможливо. |
| 11488 |
Цього дня до інженера Сайреса підійшов на вулиці якийсь незнайомець. Це був моряк років тридцяти п'яти або сорока, на прізвище Пенкроф, гінкий, міцний і дуже засмаглий, з живими очима, що швидко кліпали, і добродушним обличчям. |
| 11489 |
Він був уродженцем Північної Америки, ходив по всіх морях, не раз потрапляв у халепу, зазнав безлічі незвичайних пригод, які іншому сухопутному обивателеві й уві сні не примаряться. Що й казати, це був чоловік заповзятливий, сміливець, який нічого не боявся і нічому не дивувався. |
| 11490 |
На початку 1865 року Пенкроф приїхав у справах до Ричмонда з Нью-Джерсі з п'ятнадцятирічним Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана; Пенкроф любив цього юнака, як рідного сина. До початку облоги йому не вдалося виїхати з міста, і, на превеликий жаль, він виявився замкненим у Ричмонді. |
| 11491 |
І ось на третій день бурі він сміливо підійшов до Сміта і без усіляких передмов запитав: Інженер подивився у вічі незнайомцю, який заговорив з ним, а Пенкроф додав напівголосно: Одначе, вдивившись проникливим поглядом у відкрите обличчя моряка, він вже не сумнівався, що бачить перед собою чесну людину. |
| 11492 |
Звичайно, ризикуєш при цьому життям, але що вдієш! Ураган, зрозуміло, роз'ярився, бушує на повну силу, але такий майстерний і сміливий інженер, як Сайрес Сміт, прекрасно зуміє впоратися з повітряним кораблем. |
| 11493 |
Коли б він, Пенкроф, знав, як поводитися з цією кулькою, він би, не замислюючись, вилетів на ній, зрозуміло разом з Гербертом. Чи мало моряк Пенкроф бачив буревіїв на своєму віку! таким ураганом його не здивуєш! Сайрес Сміт слухав мовчки, але очі в нього блищали. Ось вона — добра нагода. |
| 11494 |
Незважаючи на охорону, уночі можна прокрастися до повітряної кулі, залізти в гондолу, потім перерізати канати, що утримують кулю! Зрозуміло, тут легко й головою накласти, але можливо, що все минеться добре, а без цієї бурі... так, без цієї бурі куля вже давно б вилетіла і довгоочікуваний випадок вони б втратили. |
| 11495 |
Він тільки здивувався, що йому самому не спала на думку така проста ідея, А що стосується Наба, то він пішов би за хазяїном усюди, куди б тому не заманулося вирушити. Пенкроф попрощався з інженером і повернувся до себе на квартиру, де залишався юний Герберт Браун. |
| 11496 |
Як бачать читачі, тут зійшлося п'ятеро сміливців, оскільки вони зважувалися кинутися назустріч невблаганному урагану! так, буря не стихла, і ні Джонатан Форстер, ні його супутники навіть не підходили до тендітної гондоли! Погода весь день була жахливою. |
| 11497 |
Інженер боявся тільки одного: як би оболонка аеростата, що його вітром прибивало до землі, не розірвалася на тисячу шматків. Годинами Сміт блукав майже безлюдним майданом, спостерігаючи за повітряною кулею. |
| 11498 |
Те ж саме робив і Пенкроф: засунувши руки до кишень, він походжав майданом, час від часу позіхаючи, немов заблукав сюди знічев'я і не знає, як йому вбити час; а насправді теж побоювався, що оболонка кулі розірветься або, чого доброго, лопнуть канати і куля понесеться в небеса. Настав вечір. |
| 11499 |
Здавалося, що шалена буря встановила перемир'я між обложниками й обложеними, і гармати замовкли, вгамовані грізним ревінням урагану. Вулиці міста спорожніли. Ні душі й на майдані, посередині якого бився на вітрі аеростат, — можливо, не вважали за потрібне у таку люту непогоду охороняти його. |
| 11500 |
Отже, все сприяло втечі полонених, але як же зважитися на страшну подорож, як віддати себе на поталу шаленій стихії? 0 пів на десяту Сайрес Сміт і його супутники з різних боків прокралися на майдан, де панував непроглядний морок, тому що вітер загасив усі газові ліхтарі. |
| 11501 |
Не видно було навіть обрисів величезного аеростата, прибитого вітром до землі. Крім мішків з баластом, прив'язаних до запобіжної сітки, гондолу кулі ще тримав міцний канат, — він був пропущений крізь залізне кільце, вправлене в бруківку, і обидва його кінці прив'язані до плетеної гондоли. |
| 11502 |
П'ятеро бранців зустрілися біля цього кошика. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що. й самі вони один одного не бачили. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки забралися в гондолу, а тим часом Пенкроф, за вказівкою інженера, відв'язував один за одним мішки з баластом. |
| 11503 |
Через кілька секунд моряк приєднався до своїх товаришів. Тепер аеростат утримував тільки канат, і Сайресу Сміту залишалося лише дати наказ до відльоту. І раптом у цю хвилину в гондолу стрибнув собака. Це був Топ, улюблений пес інженера, — обірвавши свій ланцюг, він прибіг слідом за хазяїном. |
| 11504 |
Боячись, що собака, виявиться зайвим вантажем, Сайрес Сміт хотів його прогнати. Потім він відв'язав канат, і куля, злетівши навскіс, з несамовитою силою здійнялася в піднебесся, збивши при зльоті два димарі. Ураган бушував на всю свою люту міць. |
| 11505 |
Уночі ніхто й гадки не мав про спуск, а коли настав день, землі не було видно через щільну завісу туману. Тільки на п'ятий день під аеростатом у просвіті між хмарами, що їх вітер гнав з жахаючою швидкістю, з'явилося море. |
| 11506 |
Читачам уже відомо, що з п'яти втікачів, які піднялися 20 березня на повітряній кулі, чотирьох викинуло 24 березня на пустельний берег на відстані шести тисяч миль від Ричмонда, а той, кого не виявилось серед врятованих, той, до кого вони насамперед кинулися на допомогу, був не хто інший, як Сайрес Сміт — людина, що цілком природно стала їхнім проводирем. |
| 11507 |
Інженера Сміта, який прилаштувався у вічках запобіжної сітки, змило хвилею, коли порвалися мотузки. Зник і його собака Топ — вірний пес сам кинувся в море на допомогу хазяїну. І всі четверо — Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, — забувши про голод і втому, вирушили на пошуки свого товариша. |
| 11508 |
Бідолаха Наб плакав з люті й розпачу при думці про те, що він утратив найдорожчу йому на світі людину. Не минуло й двох хвилин з тієї миті, як Сайрес Сміт зник. Отже, супутники його, які досягли землі, ще могли сподіватися, що вони встигнуть врятувати інженера. |
| 11509 |
Моряк прислухався до ревіння океану і похитав головою. Інженер зник біля північної частини узбережжя, приблизно за півмилі від того місця, куди викинуло інших. Вони йшли, відчуваючи під ногами то пісок, то каміння, — здавалося, що земля тут зовсім позбавлена рослинності. |
| 11510 |
Просуватися вперед було дуже важко. Вони рухалися в темряві по якихось горбах, місцями траплялися глибокі вибоїни. З них щохвилинно піднімалися невидимі в мороці великі птахи і, важко змахуючи крилами, розліталися на усі боки. |
| 11511 |
Інші птахи, менші та спритніші, випурхували цілими зграями і живою хмарою проносилися над головами мандрівників. Морякові здавалося, що це були баклани і чайки, — він упізнав їх за жалібним пронизливим квилінням, що перекривало грізне ревіння прибою. |
| 11512 |
Можливо, Сайресу Сміту вдалося врятуватися і вони вже недалеко від того місця, де він вибрався на берег; а якщо сам Сміт і неспроможний покликати на допомогу, то загавкає його пес, і дзвінкий гавкіт Топа долине до них. |
| 11513 |
Хвилин за двадцять усі четверо раптово зупинилися — далі йти було нікуди, перед ними набігали на берег високі хвилі, розбиваючись об камені. Вони опинилися на краю гострого скелястого мису, біля якого злобно вирували хвилі. |
| 11514 |
Усі четверо гукнули, разом, але голосний їхній заклик залишився без відповіді. Вони почекали хвилину відносної тиші. Знову погукали в пітьму. І знову не почули відгуку. Тоді мандрівники обігнули край мису й пішли далі, ступаючи по піщаному і кам'янистому ґрунту. |
| 11515 |
Одначе Пенкроф помітив, що берег стає крутіше, піднімається вище, і зробив припущення, що він досить довгою грядою з'єднується з косогором, обриси якого невиразно вимальовувалися в темряві. У цій частині узбережжя птахів уже було менше. |
| 11516 |
І море тут не так вирувало й ревіло, хвилювання помітно зменшилося. Ледве долинало шарудіння гальки, що перекочується. Безсумнівно, звивина берега утворила тут бухту, яку скелястий виступ мису захищав від валів, що грали у відкритому морі. |
| 11517 |
Однак, вирушаючи в цьому напрямку, мандрівники віддалялися на південь, у бік, протилежний тій частині узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Впродовж півтори милі вони не знайшли ні найменшого вигину берега, що дав би їм можливість повернути на північ. |
| 11518 |
Але ж мис, який довелося обігнути, з'єднувався із сушею. І, напружуючи останні сили, виснажені мандрівники мужньо йшли вперед, сподіваючись, що ось-ось лінія берега зробить крутий поворот і вони знову підуть на північ. |
| 11519 |
Чи був цей кам'янистий недолугий острівець, сумовитий притулок морських птахів, частиною якого-небудь великого архіпелагу? Хтозна? Коли наші мандрівники побачили його крізь туман з гондоли повітряної кулі, вони не могли добре його роздивитися і визначити, чи великий він. |
| 11520 |
Але тепер Пенкроф зірким поглядом моряка, який звик вдивлятися в темряву, здавалося, розрізняв на заході масивний силует скелястого берега. Одначе у нічній пітьмі Пенкроф не міг з'ясувати, чи лежав їхній острівець біля якогось одного острова, чи був частиною архіпелагу. |
| 11521 |
Не могли вони також вибратися з острівця, тому що його оточувало море. А пошуки інженера Сміта, який, на біду, ні найменшим вигуком не сповіщав про себе, довелося відкласти до ранку. Журналісту спала на думку ідея запалити на першому з виступів берега багаття, щоб подати сигнал Сайресу Сміту. |
| 11522 |
Але марно всі четверо шукали палива для вогнища, хоча б стебел сухого бур'яну. Навкруги були тільки камені та пісок. Неважко уявити, як журилися Наб і його супутники, — усі вони вже встигли прив'язатися до відважного Сайреса Сміта. Але було достоту відомо, що зараз вони неспроможні йому допомогти. |
| 11523 |
Доводилося чекати світанку. Можливо, що Сміту вдалося врятуватися і він уже знайшов собі притулок на березі, а може, він загинув у морі. Потягнулися довгі та болісні години. Вночі сильно похолодало. Нещасні втікачі жорстоко мерзли, але майже не помічали своїх страждань. |
| 11524 |
Вони навіть і не подумали прилягти відпочити. Забуваючи про себе, вони думали тільки про свого керівника й товариша, сподівалися, що він живий, підтримували один в одного надію; вони блукали по цьому недолугому острівцеві, і все їх тягло до північного виступу берега, найближчого до місця катастрофи. |
| 11525 |
Вони прислухалися, вони гукали зниклого друга, намагалися розрізнити, чи не чується крик, волання про допомогу, і, можливо, їхні голоси розносилися далеко, тому що вітер влігся і грізний шум океану вже почав стихати, оскільки хвилювання зменшилося. |
| 11526 |
В якусь мить їм навіть здалося, що на голосний крик Наба відгукнулася луна. Герберт сказав про це Пенкрофу і додав: Моряк ствердно кивнув головою. Адже йому вже сповістили про це його зіркі очі. Якщо Пенкроф, хоча б мигцем, хоча б на одну секунду, побачив землю, значить перед ним дійсно була земля. |
| 11527 |
Справді, на цьому чужому небосхилі не запалилася Полярна зірка; сузір'я, що блищали в зеніті, були зовсім не схожі на ті, які звикли бачити жителі північної частини Нового Світу; Південний Хрест, зблискуючи у пітьмі, вказував, що мандрівники знаходяться в Південній півкулі. Ніч минала. |
| 11528 |
Утікачі нічого не могли розрізнити навколо. Наб і журналіст Спілет марно вдивлялися в морську далечінь; моряк і Герберт шукали поглядом високий берег на заході. Але ніде не помічали ані клаптика суші. |
| 11529 |
Одначе завіса туману незабаром розірвалася, він став підніматися у височину, перетворюючись просто на серпанок, обіцяючи погожу днину. У небі засяяло яскраве сонечко, жаркі промені, проникаючи крізь прозору завісу, розливали в повітрі тепло. |
| 11530 |
Незабаром чітко вирізнився весь острівець, потім з імлистої завіси виступило і синє півколо моря, на сході безмежне, а на заході перетнуте високим стрімчастим берегом. так, там була земля. Там був порятунок, хоча б і тимчасовий. |
| 11531 |
Від високого берега цієї невідомої землі острівець відокремлювався протокою завширшки з півмилі; вода в ній бігла гучним, стрімким потоком. І раптом один з мандрівників, скоряючись голосу серця, не порадившись з товаришами, не промовивши ні слова, кинувся в протоку. Це був Наб. |
| 11532 |
Він поспішав дістатися до іншого берега і вирушити по ньому на північ. Ніхто б не міг його зупинити. Марно Пенкроф гукав його. Журналіст мав намір піти за Набом. Пенкроф крикнув, підходячи до нього: А Наб тим часом відважно боровся із течією і навскіс перетинав протоку. |
| 11533 |
Він вибрався з води біля підніжжя високої гранітної кручі й енергійно обтрусився, потім миттю кинувся бігти і незабаром зник за скелястим мисом, що видавався в море майже напроти північного краю острівця. |
| 11534 |
Супутники з тривогою стежили за сміливим плавцем, а коли він зник, спрямували погляди на берег, де збиралися знайти собі притулок; обдивляючись цю невідому їм землю, вони в той же час тамували голод черепашками, якими був засіяний пісок, — трапеза, звичайно, дуже вбога. |
| 11535 |
Берег, що лежав перед ними, вигинався, утворюючи широку затоку, обмежену з південного боку дикою, голою скелею, що далеко виступала в море. Вона з'єднувалася з берегом примхливо обкресленою грядою високих гранітних стрімчаків. |
| 11536 |
До півночі затока розширювалася, берег йшов округлою лінією з південного заходу на північний схід і закінчувався вузьким гострим мисом. Між двома цими виступами, що завершували дугу затоки, відстань була, можливо, миль вісім. |
| 11537 |
На передньому плані протилежного берега тяглася піщана обмілина, засіяна темними скелями, — їх поступово оголював відлив; за нею здіймалася, неначе фортечний редут, стрімка гранітна круча заввишки триста футів, увінчана вигадливим карнизом. |
| 11538 |
З лівого ж краю цей незвичайний гранітний вал неначе розколовся, розбився на скелі призматичної форми, обрушився кам'яними осипами І, поступово знижуючись, витягнувся довгим спуском, що зливався внизу з підводними рифами південного мису. |
| 11539 |
Угорі кряж переходив у голе плоскогір'я, без єдиного деревця, рівне, як стіл, подібно вершині Столової гори, що піднімається над Кейптауном біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні таким воно здавалося, коли на нього дивилися з острівця. |
| 11540 |
Одначе праворуч, за стрімким урвищем, на ньому малася рослинність. Чітко можна було розрізнити, як зелені крони великих дерев зливалися в суцільну хащу, що йшла кудись удалину, недоступну погляду. Зелень ця тішила око після суворої картини голих гранітних берегів. |
| 11541 |
І, нарешті, на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід, на сонці зблискував яскраво-білий конус. То була вершина якоїсь далекої гори, вкрита шапкою вічних снігів. Поки що не можна було визначити, що являє собою побачена земля — острів чи частину материка. |
| 11542 |
Зате, глянувши на хаотичне накопичення величезних кам'яних брил з лівого краю затоки, геолог, не вагаючись, сказав би, що вони, безсумнівно, вулканічного походження і, безперечно, є результатом виверження вогнедишних гір. |
| 11543 |
Пенкроф не помилився у своїх розрахунках: за третину години велика частина піщаного дна протоки оголилася. Між острівцем і протилежним берегом залишалася тільки вузька смужка води, через яку, можливо, неважко було перебратися. |
| 11544 |
Для Герберта навіть така глибина була ще не по зросту, але він плавав, як риба, і прекрасно вийшов зі скрутного становища. Усі троє без будь-яких халеп досягли берега. Там вони швидко обсохнули на сопці, одяглися у вбрання, що зуміли вберегти від води, і почали радитися. |
| 11545 |
Насамперед вирішили почати розвідку, і Гедеон Спілет, звелівши морякові чекати на нього на тому самому місці, куди вони вийшли з острівця, негайно вирушив берегом у тому ж напрямку, за яким кілька годин тому помчався негр Наб. |
| 11546 |
Журналіст ішов квапливими кроками і незабаром зник за скелями, — йому не терпілося дізнатися, що сталося із Сайресом Смітом. Герберт спочатку хотів іти разом з ним. І обоє подалися вздовж величезної гранітної стіни, крокуючи піщаною смугою, що широко оголювалася в години відливу. |
| 11547 |
Але замість того щоб повернути на північ, як Гедеон Спілет, вони рушили на південь. Пенкроф запримітив розпадину, яка перерізала кряж за декілька сотень кроків від місця їхньої переправи, і вирішив, що це, напевно, русло річки або струмка. |
| 11548 |
Як ми вже говорили, берег піднімався суцільною стіною заввишки триста футів, і навіть унизу, де хвилі, траплялося, лизали камінь, не було в ній жодної печери чи заглиблення, що могло б послужити мандрівникові тимчасовим притулком. |
| 11549 |
Біля верхнього його карниза літали хмари, морських птахів, головним чином, усілякі породи перетинчатолапих з довгими і тонкими гострими дзьобами; усі ці пернаті здіймали неймовірний шум і анітрошки не були налякані появою людей, — очевидно, вперше людина порушила їхній спокій. |
| 11550 |
Вистріливши з рушниці навмання в ці пташині зграї, що кружляли в повітрі, можна було б одержати багату здобич, але, для того щоб вистрілити, потрібна рушниця, а саме ні Пенкроф, ні Герберт зброї не мали. Втім, чайки і поморники майже неїстівні, і навіть їхні яйця відрізняються огидним смаком. |
| 11551 |
На цих скелях серед слизьких стебел прибережника до каменю ліпилося безліч їстівних двостулкових черепашок, якими на голодний шлунок не випадало нехтувати. Герберт покликав Пенкрофа; той зараз же підбіг. Моряк цілком міг покластися на Герберта. |
| 11552 |
Юнак добре знався на природознавстві і завжди палко ним захоплювався. Спрямував його на цей шлях покійний батько і дав йому можливість учитися в кращих професорів-природознавців Бостона, які відразу вподобали розумного і старанного хлопчика. |
| 11553 |
Схильності та пізнання юного натураліста згодом не раз прислужилися його старшим товаришам, і від самого початку він не помилився у своєму визначенні. Літодоми являли собою довгасті черепашки, які приліпилися до скелі цілими гронами і так міцно приросли до неї, що їх важко було відірвати. |
| 11554 |
Вони належали до виду молюсків-свердлильників, котрі висвердлюють собі ямку в найтвердішому камені, а їхня мушля буває закруглена з обох кінців, — такого пристрою в звичайних двостулкових черепашок не спостерігається. |
| 11555 |
Пенкроф і Герберт удосталь почастувалися літодомами, що відкрили на сонечку стулки своїх будиночків. Їсти їх треба було так само, як устриць. І обоє вони відзначили дуже гострий смак літодомів і тому не шкодували про відсутність перцю й інших приправ. Отже, мандрівники трохи втамували голод. |
| 11556 |
Але спрага в обох ще посилилася після того, як вони проковтнули багатенько пряних від природи молюсків. Тепер потрібно було розшукати де-небудь прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на такому гористому березі не знайшлося бодай маленьке джерело. |
| 11557 |
Зробивши великий запас черепашок, тобто наповнивши ними всі кишені та насипавши їх у носові хустки, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гранітного кряжа. Пройшовши на південь ще кроків двісті, вони дійсно побачили розпадину, а в ній, як і думав Пенкроф, текла вузька, але повновода річка. |
| 11558 |
У цьому місці гранітна стіна начебто розкололася від сильного вулканічного поштовху. Біля виходу з ущелини утворилася невелика, майже трикутна, бухточка. Ширина гірського потоку досягала тут ста футів, а русло його займало майже всю ущелину. Береги були не ширше двадцяти футів. |
| 11559 |
Річка неслася майже по прямій лінії між двох гранітних стін, що знижувалися вгору за течією. На деякій відстані вона різко повертала і через півмилі зникала в лісових заростях. Річка була зовсім прозора. |
| 11560 |
Пенкроф переконався, що під час відливу, коли до неї не доходили морські хвилі, вода в ній була прісною і цілком придатною для пиття. Тільки-но ця важлива обставина з'ясувалася, Герберт взявся шукати яку-небудь печеру, де можна було б притулитися, але пошуки його виявилися марними. |
| 11561 |
Усюди гранітний кряж височів рівною, гладкою, стрімкою стіною. Одначе недалеко від гирла ріки, вище того місця, куди доходив приплив, вони знайшли дуже своєрідне накопичення кам'яних брил. такі природні спорудження нерідко зустрічаються на гранітних височинах і звуться «каміни». |
| 11562 |
Досліджуючи цей лабіринт, Пенкроф і Герберт досить далеко заглибилися в нього, рухаючись піщаними проходами, куди світло просотувалося в щілини між брилами, з яких деякі зберігали рівновагу тільки дивом. |
| 11563 |
Приплив (а в ці хвилини його настання було помітне), мабуть, заходив до гирла ріки, із силою відкидаючи її води на досить велику відстань. І моряк подумав, що дією припливу і відливу можна б скористатися для сплаву плотами усіляких вантажів. |
| 11564 |
Юний натураліст розпізнав тут породу деодарів, численні різновиди яких зустрічаються в зоні Гімалайських гір; ці дерева наповнювали довкілля дуже приємним запахом. Між велетенськими деодарами розкидані були купи сосон, що розкривали свої густі кропи широкими парасолями. |
| 11565 |
Внизу землю застеляв килим трави, і, ступаючи по ньому, Пенкроф чув, як хрумтіли під ногами опалі з дерев сухі сучки, — вони тріскотіли, як ракети, що злітають. Набрати палива виявилося дуже легко, не доводилося навіть обламувати сухі гілки, хмизу вдосталь лежало на землі. |
| 11566 |
Отже, у паливі нестачі не відчувалося, але тут постало питання, як доправити його до місця стоянки. Сухі дрова горять дуже швидко — отже, потрібно принести в Нетрі неймовірну купу хмизу, ношу, непосильну для двох чоловіків. Герберт сказав про це Пенкрофу. |
| 11567 |
Моряк у супроводі Герберта попрямував до галявини лісу, що підступав до закруту ріки. Кожний тяг на спині в'язку хмизу, яку міг підняти. На березі, порослому травою, якою, напевно, ще не ступала нога людини, теж знайшлося чимало труску. Пенкроф негайно ж почав робити пліт. |
| 11568 |
До маленької заводі, захищеної виступом берега, об який розбивалася течія, моряк і Герберт спустили кілька деревних стовбурів, міцно зв'язавши їх між собою сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту, на нього склали весь зібраний хмиз — ношу, для двадцятьох, не менше. |
| 11569 |
За двісті кроків від закруту ріки гранітна стіна закінчувалася кам'яним осипом і, поступово знижуючись, порогами опускалася до лісової галявини. Природа начебто влаштувала тут сходи. Герберт і моряк почали підніматися ними. |
| 11570 |
Обоє мали прудкі ноги, міцні м'язи, і за кілька хвилин вони вже досягли гребеня височини і зупинилися на виступі, що піднімався над гирлом ріки. Тільки-но обоє вони опинилися на плоскогір'ї, погляди їхні звернулися до океану, над яким вони пролетіли в таку жахливу бурю. |
| 11571 |
З глибоким хвилюванням дивилися вони на північний берег острова, — адже саме біля нього сталася катастрофа і десь там зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом, чи не пливе по хвилях обривок оболонки аеростата, за який могла б вчепитися людина. Ні, ніде нічого не виднілося. |
| 11572 |
Тільки неозора пустельна широчінь океану. Порожнім був і берег. Ні Гедеон Спілет, ні Наб не з'являлися. Можливоо, одначе, вони пішли так далеко, що їх не можна було побачити. Моряк сумно похитав головою. |
| 11573 |
Сам він уже не сподівався побачити коли-небудь Сайреса Сміта, але не хотів позбавляти юнака надії. А в цей час він з пильною увагою оглядав берег. Перед очима його тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла ріки грядою підводних скель. |
| 11574 |
З півдня краєвид закривав гострий високий мис, і не можна було визначити, чи продовжується за ним суша, чи вона витягнута в напрямку з південного сходу на південний захід і утворює якийсь довгий півострів. |
| 11575 |
З північного боку берег, доступний для огляду на великій відстані, плавно вигинався, облямовуючи округлу бухту. Там він був низький, плоский, без гранітних скель, із широкими піщаними обмілинами, що оголювалися під час відливу. |
| 11576 |
Пенкроф і Герберт повернулися на захід; погляд обох насамперед захопила гора зі сніжною вершиною, що підіймалася вдалечині, на відстані шести або семи миль. Від перших її уступів і нижче, по широкому плато, йшли лісові зарості, а серед них яскравими плямами виділялися купи вічнозелених дерев. |
| 11577 |
Ліворуч у просвітах між деревами блищала річка, така звивиста, що, здавалося, вона поверталася назад до тих відрогів високої гори, серед яких, можливо, брала початок, У тім місці, де Пенкроф залишив свій пліт, вода текла між високих гранітних берегів, але лівий берег увесь час ішов стрімчастою кручею, а правий поступово знижувався; суцільна стіна змінювалася грядою окремих брил, потім розсипом каміння, а далі, до самого кінця коси, — дрібною галькою. |
| 11578 |
Але яким би важливим не було це питання, розв'язати його вони поки що не могли. Доводилося відкласти його з'ясування. Однак чим би не була суша, на яку вони потрапили, — островом чи материком, — земля тут здавалася родючою, а природа красивою і багатою численними дарунками. |
| 11579 |
Довго ще Пенкроф і Герберт дивилися на ту невідому землю, куди їх закинула доля, але й після цих перших вражень ні один, ні другий не могли уявити собі, що на них тут чекає. Потім вони поверталися південним краєм плоскогір'я, облямованого карнизом зі скель найвигадливіших обрисів. |
| 11580 |
У западинах тут гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з однієї брили на іншу, Герберт наполохав цілу зграю пернатих мешканців скель. Пенкроф і юнак взялися досить уважно оглядати всі западини між гранітними брилами; подекуди дійсно виявилися яйця. |
| 11581 |
Зібравши кілька десятків голубиних яєць, склали їх у носову хустку моряка, а потім, думаючи, що приплив уже скінчився, спустилися по схилу до ріки. За годину пополудні вони дійшли до знайомого закруту. Приплив, уже не заважав течії ріки. Треба було скористатися цим, щоб пригнати пліт до ущелини. |
| 11582 |
Пенкроф зовсім не мав наміру вручати свій пліт примхам долі, залишивши його без будь-якого керування. Не хотів він також і піднятися на пліт, щоб ним управляти. Отут йому прийшло на допомогу вміння моряків змайструвати канат з того, що є під рукою, — моряк завжди знайде вихід. |
| 11583 |
Набравши сухих ліан, Пенкроф зсукав з них мотузку завдовжки кілька сажнів. Цей імпровізований канат прив'язали до плоту позаду, і кінець його моряк міцно тримав у руці, а Герберт, озброївшись довгою жердиною, відштовхував пліт від берега на бистрину ріки. Спосіб сплаву виявився дуже вдалим. |
| 11584 |
Ідучи берегом, Пенкроф стримував канатом важко навантажений пліт, і він спокійно плив за течією. Берег тягся стрімчастою кручею, і нічого було побоюватися, що пліт застрягне де-небудь на обмілині. Години за дві він благополучно досяг гирла ріки, що знаходилось біля Нетрів. |
| 11585 |
Використовуючи пісок, каміння, щити, сплетені з гілок, та мокру глину, Пенкроф і Герберт щільно закупорили галереї, відкриті холодним вітрам, і відокремили верхню петлю друкарського знака &. Залишили тільки один вузький звивистий коридор, що з'єднувався з бічною галереєю. |
| 11586 |
Але тут було сухо, і тут можна постояти, випроставшись на весь зріст, принаймні в найбільшій з цих «зал», що знаходилася всередині. Землю скрізь застеляв шар дрібного піску. Коротше кажучи, видавалося можливим у чеканні ліпшого якось перебути в цьому притулку. |
| 11587 |
Працюючи над його благоустроєм, Герберт і Пенкроф жваво розмовляли. Облаштування Нетрів закінчилося швидко, і Пенкроф заявив, що він цілком задоволений. Залишалося тільки спорудити вогнище і приготувати обід, — справа в сутності проста і неважка. |
| 11588 |
У глибині першого коридору ліворуч склали з плоских каменів вогнище біля отвору «димоходу». Звичайно, не все тепло виносило б назовні разом з димом, і «кімнати» повинні були нагріватися. Один з коридорів перетворили на дров'яник. Моряк почав складати у вогнищі дрова і дрібні сухі гілки. |
| 11589 |
Він ще не закінчив роботу, як раптом Герберт запитав, чи є в них сірники. Пенкроф пошукав у кишенях куртки коробку із сірниками, з якими ніколи не розставався, як і належить запеклому курцю. Коробки там не виявилося. Він понишпорив у кишенях штанів, але й там не знайшов дорогоцінної коробки. |
| 11590 |
Моряк, а слідом за ним і Герберт вийшли з Нетрів. Пенкроф з досадою тер собі чоло. Обоє взялися ретельно шукати на піску і між скелями на березі ріки, але зусилля їхні виявилися марними. А тим часом мідна коробочка, у якій Пенкроф тримав сірники, напевно кинулася б їм у вічі. |
| 11591 |
Мало було надії розшукати коробку, — якщо навіть море й викинуло її, то при великій воді хвилі, швидше за все, зарили її серед гальки. Одначе не завадило спробувати щастя, і Герберт із Пенкрофом поспіхом подалися на кінець тієї самої коси, біля якої напередодні викинуло їх на сушу. |
| 11592 |
Це місце було кроків за двісті від Нетрів. Там вони ретельно оглянули весь берег, посипаний галькою, кожну западину між каменями. Марні старання! Якщо коробка і випала тут, — мабуть, хвилі віднесли її в море. |
| 11593 |
В міру того як відлив оголював дію, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. Утрата була дуже важка і поки що непоправна. Пенкроф не міг приховати свого засмучення. На чолі в нього залягли зморшки, він замкнувся в похмурому мовчанні. |
| 11594 |
Герберту дуже хотілося його втішити, і він сказав, що, мабуть, сірники підмокли і все-одно від них не було б ніякої користі. Герберт промовчав. Утрата коробки сірників була, зрозуміло, сумною подією, але юнак розраховував, що тим чи іншим способом вогонь вдасться добути. |
| 11595 |
На той випадок, якщо неможливо буде розпалити вогонь, моряк і Герберт поповнили запас літодомів, а потім мовчки вирушили до свого житла. Пенкроф ішов, втупивши погляд у землю, оскільки все ще сподівався знайти зниклу коробку. |
| 11596 |
Потім він піднявся на верхнє плато, сходив його в усіх напрямках, пошукав і у високій траві, що зеленіла на галявині лісу, — все марно! Настала п'ята година вечора, коли Пенкроф із Гербертом повернулися в Нетрі. Зрозуміло, вони й там усе обнишпорили, аж до найтемніших завулків. |
| 11597 |
На жаль, від пошуків сірникової коробки довелося відмовитися. Близько шостої години, коли сонце вже закочувалося за височину, котра здіймалася на заході, Герберт, який блукав біля берега моря, гукнув, що йдуть Наб і Гедеон Спілет. Але вони поверталися одні! |
| 11598 |
У юнака стислося серце від невимовної туги. Виходить, передчуття Пенкрофа виправдалися! Сайреса Сміта вже не знайти! Підійшовши до Герберта, журналіст мовчки сів на уламок скелі. Він повернувся ледве живий від утоми й голоду, не в силах був промовити ні слова. |
| 11599 |
Разом з Набом він пройшов берегом більше восьми миль, — отже, вони зайшли значно далі того місця, біля якого зникли інженер, і його собака Топ. Піщаний берег виявився зовсім пустельним. Жодної прикмети, ніякого відбитка. |
| 11600 |
Непомітно було, щоб ось тут недавно перевернули камінь, а там залишився на піску слід людської ступні; на всій цій частині узбережжя не знайшлося жодного знака. Якщо це населена земля, то, мабуть, ніхто не з'являється на узбережжі. |
| 11601 |
Море було так само безлюдним, як і берег, біля якого інженер Сміт знайшов собі могилу. Але при цих словах Наб підхопився з надзвичайним хвилюванням, що свідчило: надія ще живе в ньому, і вигукнув: Сили зрадили його, він похитнувся. |
| 11602 |
Втративши свого хазяїна, він не міг, він не хотів жити! Щодо Гедеона Спілета, він поглинув чималу кількість літодомів, потім ліг на пісок під скелею. Він був украй виснажений, але спокійний. Герберт підійшов до нього і сказав, узявши його за руку: Журналіст підвівся, і Герберт повів його до Нетрів. |
| 11603 |
У цю хвилину Пенкроф підійшов до Спілета і найприроднішим тоном запитав, чи немає в нього випадково сірників, хоча б одного. Журналіст зупинився, понишпорив у кишенях і, нічого там не знайшовши, відповів: Тоді Пенкроф гукнув Наба, запитав його про те саме и одержав таку ж відповідь. |
| 11604 |
Герберт першим перервав важке мовчання: Журналіст знову взявся ритися в кишенях жилета, штанів, пальто і, нарешті, на превелику радість Пенкрофа і свій великий подив, намацав тоненьку паличку за підкладкою жилета. Він її відчував крізь тканину, він міцно стискав пальцями сірник, але не міг витягти. |
| 11605 |
Це, безсумнівно, був сірник, один-єдиний сірник, і завдання полягало у тому, щоб його витягти, не пошкодивши фосфорної голівки. І дуже спритно він витяг через підкладку жилета цілісінький сірник, непоказну, але дорогоцінну паличку, що мала зараз таке важливе значення. |
| 11606 |
Сірники, які в населених краях так мало цінуються, якими користуються так байдужо і палять їх так марнотратно, тут нагадували скарб, і з цим єдиним сірником потрібно було поводитися з великою дбайливістю. Насамперед моряк упевнився, що сірник зовсім сухий. |
| 11607 |
Листок паперу Пенкроф згорнув кульком, як це роблять курці, розпалюючи трубку на вітрі, і притулив цей кульок серед моху. Потім узяв шорстку гальку, ретельно обтер її і, із сильним серцебиттям, затамувавши подих, легенько чиркнув сірником об гальку. |
| 11608 |
Напевно, Прометей, наважуючись викрасти вогонь з неба, не знав подібного хвилювання! Одначе юнак, не роздумуючи, швидко креснув сірником об камінчик. Почувся слабкий тріск, і на кінці сірника затріпотів блакитнуватий вогник, що поширював їдкий дим. |
| 11609 |
Через кілька митей почулося потріскування сучків, які розгорілися, і в темряві весело заграло полум'я багаття, яке моряк роздував з усіх сил. Радісно було дивитися, як у вогнищі, складеному з плоских каменів, палахкоче вогонь. |
| 11610 |
Дим вільно виходив через вузький прохід, тяга була добра, і незабаром по Нетрях уже розливалося приємне тепло. За вогнем, зрозуміло, треба було стежити, а щоб він не згасав остаточно, завжди зберігати в попелі кілька розпечених жарин —. |
| 11611 |
Чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він зараз знаходиться? Якщо він уцілів після свого падіння в море, то чим пояснюється те, що він не знайшов можливості подати про себе звістки? Ось про що думав Гедеон Спілет, а Наб тим часом страждав на березі моря, блукаючи там, немов тінь, позбавлена душі. |
| 11612 |
Пенкроф знав п'ятдесят два способи готування яєць, але тут у нього не було вибору: довелося просто спекти їх у гарячому попелі. Через кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запросив Гедеона Спілета взяти участь у вечері. так виглядала перша трапеза нещасних аеронавтів на невідомому для них березі. |
| 11613 |
О, якби повернувся той, кого не вистачало за цією трапезою! Якщо б усі п'ятеро бранців, які втекли з Ричмонда, були зараз разом, у цьому притулку серед скель, біля цього багаття, що яскраво палало, на цьому сухому піску, — вони б від душі подякували небу. |
| 11614 |
Але, на жаль! Бракувало Сайреса Сміта, людини такої винахідливої, такої вченої, визнаного їхнього ватажка, — він загинув і вони навіть не могли поховати його. так минув день — 25 березня. Настала ніч. Зовні долинало завивання вітру та одноманітний шум прибою, що бився об берег. |
| 11615 |
Хвилі з оглушливим гуркотом перекочували каміння і гальку. Нашвидкуруч записавши у свій блокнот події минулого дня — поява невідомої землі, можлива загибель Сайреса Сміта, пошуки на узбережжі, епізод із сірниками і т. ін. |
| 11616 |
Втім, варто згадати, що в Гедеона Спілета, — мабуть, за чистісінькою випадковістю, — уціліли годинник і записник, але ні в кого не збереглося ні зброї, ні інструментів, ні навіть складаного ножа. Пасажири повітряної кулі все викинули за борт гондоли, щоб полегшити вантаж аеростата. |
| 11617 |
Усе для себе необхідне вони знаходили на своєму розбитому кораблі — і зерно, і домашніх тварин, й інструменти, і рушниці, й запаси пороху та куль, — або ж море викидало на берег уламки судна і частину його вантажу, що давало їм можливість задовольняти свої насущні потреби. |
| 11618 |
З нічого треба було створити все! Якби ще доля повернула їм Сайреса Сміта, якби він своїми знаннями і практичним розумом допоміг у біді товаришам, — надія, можливо, ще б не була втрачена. На жаль! Нічого й сподіватись, що він повернеться. |
| 11619 |
Але перш ніж оселитися на цьому узбережжі, хіба не потрібно було мандрівникам довідатися, куди вони потрапили? Де вони? На якому-небудь материку чи на острові? Чи живуть у цих краях люди, чи це берег незаселеної землі? Навала важливих питань вимагала якнайшвидшого з'ясування, — від цього залежали всі подальші кроки наших мандрівників. |
| 11620 |
Одначе, за порадою Пенкрофа, вирішили почекати кілька днів, перш ніж вирушити на розвідку. Спочатку треба було роздобути провіант і запастися в дорогу не голубиними яйцями і черепашками, а ситнішою їжею. |
| 11621 |
Можливо, випадуть стомлюючі переходи, на привалах не буде даху над головою, — у таких умовах людям насамперед необхідно хоч їжею підкріплювати свої сили. Для тимчасової стоянки вистачало і Нетрів. Вогонь вдалося розпалити, зберігати під шаром попелу купку тліючих вуглинок було неважко. |
| 11622 |
Поки що було вдосталь черепашок на березі і яєць у гніздах диких голубів серед скель. Голуби сотнями кружляли над карнизом плато, і, можливо, існував який-небудь спосіб убити кілька штук хоча б ударом ціпка або влучно кинутим каменем. |
| 11623 |
Ймовірно, у сусідньому лісі ростуть дерева, що приносять їстівні плоди. І, нарешті, поруч протікає ріка — джерело прісної води. Отже, вони вирішили залишитися ще на кілька днів у Нетрях і готуватися до експедиції для дослідження узбережжя і найближчих околиць. |
| 11624 |
Наб гаряче схвалив намір затриматися якийсь час на стоянці, — він затято чіплявся за свою надію і не хотів віддалятися від тієї частини берега, де відбулася катастрофа. Він не вірив, не хотів вірити припущенню, що Сайреса Сміта більше немає серед живих. |
| 11625 |
Йому здавалося просто неможливим, щоб така людина загинула настільки безглуздою смертю, щоб хвиля змила його і він потонув зовсім близько від берега! Ні, поки море не викине на берег труп Сайреса Сміта і поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками, — він не повірить у загибель свого хазяїна! Думка ця міцно заволоділа Набом, у серці його не вгасала надія. |
| 11626 |
Можливо, він сам себе обдурював, але такий самообман заслуговував поваги, і Пенкроф не наважувався переконувати Наба. Сам же він змирився з думкою, що інженер Сайрес Сміт знайшов собі могилу в безодні океану, але з Набом, звичайно, сперечатися було неможливо. |
| 11627 |
Ранком 26 березня, ледве розвиднилось, Наб знову вирушив на берег і пішов на північ, туди, де, цілком можливо, хвилі океану зімкнулися над головою нещасного Сайреса Сміта. Сніданок того ранку знову складався лише з голубиних яєць і черепашок. |
| 11628 |
Герберт знайшов у западині скелі сіль, що залишилася після випару морської води, і ця мінеральна приправа виявилася дуже доречною. Покінчивши з їжею, Пенкроф запитав журналіста, чи не бажає той піти разом з ним і з Гербертом до лісу, де вони збираються полювати. |
| 11629 |
Але, обговоривши цю ідею, мешканці Нетрів вирішили, що кому-небудь потрібно залишитися на стоянці для того, щоб підтримувати вогонь у вогнищі, а також на той малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і йому знадобиться допомога. Охоронцем вогню залишився Гедеон Спілет. |
| 11630 |
Перед відходом Герберт сказав, що, раз у них немає трута для висікання вогню, було б непогано чимось його замінити. Моряк визнав пропозицію Герберта цілком розумною. Правда, шкода було жертвувати обривком носової хустки, але ціль виправдувала таку жертву. |
| 11631 |
Незабаром від великої картатої хустки Пенкрофа відірвали шматок і обпалили на вогні. Цю легкозаймисту тканину сховали в середній «кімнаті», у вузькій западині кам'яної брили, — там вона була захищена від вітру і вологи. Була дев'ята година ранку. Погода супилася, дув сильний південно-східний вітер. |
| 11632 |
Як тільки дійшли до лісу, Пенкроф зламав дві товсті гілки, що стали палицями наших мисливців; Герберт обточив кінці цих кийків об гострий край скелі. Ох, що він дав би за звичайнісінький ніж! Мисливці рушили далі берегом, порослим високою травою. |
| 11633 |
Починаючи з того закруту, де річка різко повертала на південний захід, — вона вужчала, текла в дуже високих берегах, і над нею арками спліталися гілки дерев. Боячись заблукати, Пенкроф вирішив, що і повертатися варто берегом ріки, — вона приведе їх до того місця, звідкіля вони вийшли. |
| 11634 |
Але обраний ними шлях виявився дуже нелегким: тут заважали гнучкі гілки дерев, що схилилися до самої води, там дорогу перепиняли ліани або колючий чагарник, і доводилося кийком розчищати собі шлях. Найчастіше Герберт із моторністю дикої кішки, прослизнувши між кущами, зникав у густих заростях. |
| 11635 |
Але Пенкроф негайно кликав його назад і наполегливо просив не відходити убік. Моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості, помічав характер її природи. Лівий берег був низький і переходив у рівнину, яка непомітно підвищувалася. |
| 11636 |
Подекуди він ставав болотистим — відчувалося, що тут під ґрунтом цілою мережею струмують джерела, шукають собі виходу і, знайшовши його, виливаються в ріку. Іноді зелену хащу прорізав струмок, але він не створював великої перешкоди. |
| 11637 |
Йти правим берегом було б значно сутужніше, тому що нерідко схил його ставав стрімчастим; дерева, схиляючись до води, трималися там лише силою міцних коренів. Не варто й казати, що в цьому лісі так само, як і на березі моря, де вони вже побували, не було ніяких ознак присутності людини. |
| 11638 |
Можливо, думав Герберт, сюди навідувалися і грізні хижаки, з якими їм, імовірно, коли-небудь доведеться зіштовхнутися, але ніде не було ні карбу, зробленого на дереві сокирою, ні залишків згаслого багаття, ні відбитка людської ноги; втім, цьому, мабуть, випадало порадіти: зустріч з людиною в диких нетрях біля берегів Тихого океану нічого, доброго не обіцяла. |
| 11639 |
У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха з довгим і гострим дзьобом, схожого на зимородка-рибалку, — одначе від рибалки він відрізнявся яскравішим оперенням з металевим відливом. |
| 11640 |
Але тут ліс складався тільки з хвойних дерев, — таких, наприклад, як деодари, яких Герберт примітив уже напередодні, дугласи, схожі на ті, що ростуть на північно-західному березі Америки, і чудові сосни заввишки сто п'ятдесят футів. |
| 11641 |
Раптом перед нашими мисливцями пронеслася велика зграя красивих строкатих пташок з довгими хвостами переливчастого забарвлення; вони хмарою спустилися на гілки дерев, гублячи, пір'їнки, і засіяли землю ніжним пухом. |
| 11642 |
Герберт підібрав кілька пір'їнок і, розглянувши їх, сказав: Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, підкралися до дерева, нижні гілки якого суцільно обліпили пташки. Куруку підстерігали комах, що служили їм їжею. Видно було, як вони міцно вчепилися волохатими лапками за гілочки, на які сіли. |
| 11643 |
Мисливці схопилися і, змахуючи своїми кийками, як косами, збивали куруку цілими рядами, але дурні птахи й не думали летіти. Лише коли на землі їх лежало вже не менше сотні, інші подалися геть. Убитих пташок моряк нанизав на гнучкий прут, і мисливці вирушили далі. |
| 11644 |
Вони помітили, що ріка, повертає на південь, але, можливо, це був лише закрут, джерела ж ріки мали знаходитися на півночі, у горах, де її живили танучі сніги, що покривали схили центральної конусоподібної вершини. |
| 11645 |
Тому моряк діяльно продовжував пошуки і слав прокльони, коли, промайнувши перед ним у високій траві, зникала яка-небудь дичина, яку він навіть не встигав роздивитися. Ох, якби мисливців супроводжував собака! Але Топ зник одночасно з хазяїном і, мабуть, загинув разом з ним. |
| 11646 |
Майже о третій годині дня мисливці побачили на прогалинці між деревами нову зграю птахів, що сиділи на кущах ялівцю і дзьобали його пахучі ягоди. Раптом по лісі рознісся звук, схожий на спів мідної фанфари. |
| 11647 |
Ці дивні, трубні звуки видавали птахів із сімейства курячих, — тетеруків, яких у Сполучених Штатах називають «тетрасами». Незабаром на прогалину вилетіла пара цих птахів. Їхнє рудувате забарвлення переходило в коричневий і темно-коричневий хвіст. |
| 11648 |
Герберт розрізнив самців за красивим пухнатим коміром з двома гострими зубцями по обидва боки шиї. Птахи ці завбільшки з курку, а м'ясо в них таке ж смачне, як у рябчиків. Пенкроф вирішив за будь-яку ціну піймати хоч одного тетраса. |
| 11649 |
Але завдання виявилося важким, — тетеруки не підпускали до себе мисливців. Після декількох марних спроб, тільки наполохавши обережних птахів, Пенкроф сказав: Пенкроф знайшов у траві півдюжини тетерукових гнізд, у кожному — двоє-троє яєць. |
| 11650 |
Він відвів Герберта вбік і там приготував свою дивну снасть, з терпінням і спритністю, що зробили б честь навіть учню Ісаака Уалтона. Герберт стежив за його роботою з цілком зрозумілим інтересом, але сумнівався в успіхові цього задуму. |
| 11651 |
Лісочки Пенкроф зробив довжиною п'ятнадцять-двадцять футів із тонких сухих ліан, зв'язавши їх між собою. Гачками послужили дуже міцні колючки із загнутим кінцем, які він обламав з куща карликової акації. |
| 11652 |
Пенкроф прив'язав їх до своїх волосіней і насадив на ці гачки наживку — товстих червоних черв'яків, що плазували по землі. Закінчивши роботу, Пенкроф, спритно ховаючись у високій траві, підібрався до тетерукових гнізд і розклав біля них свої лісочки з наживкою. |
| 11653 |
Потім він повернувся і, затиснувши в руці вільні кінці лісочок, сховався разом з Гербертом за товсте дерево. Мисливці завмерли в терплячому чеканні. Герберт, одначе, не дуже розраховував на успіх винаходу Пенкрофа. |
| 11654 |
Минуло півгодини, і, як передбачав моряк, тетеруки і тетеручки повернулися до своїх гнізд. Самці, підстрибуючи, походжали біля місця гніздування, щось видзьобували з землі, зовсім не помічаючи мисливців, які, до речі, постаралися заховатися з підвітряного боку. |
| 11655 |
Герберта, зрозуміло, дуже притягувало це полювання. Він чекав затамувавши подих. А моряк, завмираючи від хвилювання, не зводив очей з тетеруків, розкривши рота і витягнувши губи трубочкою, начебто хотів проковтнути ласий шматочок. |
| 11656 |
Без сумніву, в цю хвилину моряк хвилювався значно сильніше, ніж рибалка, який, сидячи з вудкою на березі, не може бачити крізь товщу води, як риба крутиться біля наживки. Черв'яки, які гойдалися від посмикування волосіні, звернули на себе увагу птахів, і гострі їхні дзьоби схопили поживу. |
| 11657 |
Три тетеруки, мабуть, дуже ненажерливі, жадібно проковтнули і черв'яків, і гачки. Пенкроф відразу підсік свої вудки, і гучне тріпотіння крил вказало йому, що птахи спіймалися. Герберт заплескав у долоні. Вперше він бачив, як ловлять птахів на вудку. |
| 11658 |
Але Пенкроф скромно сказав, що, хоча це й не перший його досвід, одначе заслуга такого винаходу належить не йому. Тетеруків прив'язали за лапи, і Пенкроф, просяявши від думки, що з полювання він повернеться не голіруч, запропонував йти швидше додому, тому що вже починає сутеніти. |
| 11659 |
Дорогу до Нетрів знайти виявилося неважко. Потрібно було тільки не віддалятися від ріки і йти вниз за течією. Майже о шостій вечора Герберт і Пенкроф, втомлені, але задоволені, повернулися до свого притулку. |
| 11660 |
Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі, схрестивши на грудях руки, і дивився, як над морем зі сходу швидко насувається чорна грозова хмара. Вітер дужчав, з настанням сутінок зробилося холодно. Небо виглядало якось лиховісно, все провіщало наближення шторму. |
| 11661 |
Гедеон Спілет озирнувся і, побачивши Пенкрофа, раптом запитав: Пенкроф, який не очікував такого запитання, здивовано подивився на Спілета і, подумавши трохи, відповів: Сказавши це, Пенкроф повернувся в Нетрі. |
| 11662 |
Там у багатті вже горів яскравий вогонь, Герберт підкинув у нього оберемок сухого хмизу, і високі язики полум'я освітили всі темні завулки коридору. Пенкроф негайно взявся готувати обід. Він вважав за необхідне нагодувати товаришів ситніше, знаючи, як їм потрібно підкріпити свої сили. |
| 11663 |
Нанизаних на лозину пташок він залишив на завтра, але з трьох тетеруків двох общипав, попатрав, і незабаром представники сімейства курячих уже підсмажувалися на імпровізованому рожні. О сьомій годині вечора Наба все ще не було. |
| 11664 |
Відсутність його дуже турбувала Пенкрофа, — він боявся, як би не сталося з ним яке-небудь лихо на цій незнайомій землі. А що, коли бідолаха Наб у розпачі наклав на себе руки? Але Герберт робив зовсім інші висновки з довгої відсутності Наба. |
| 11665 |
Він запевняв, що коли Наб не повертається, значить щось спонукало його продовжувати пошуки, значить з'явилися якісь обставини, звичайно, сприятливі для Сайреса Сміта. Чому Наб затримався? Звичайно, тому, що його надія зміцніла. Журналіст навіть кивав головою на знак згоди. |
| 11666 |
Але Пенкроф думав інакше — він вважав, що Наб під час пошуків зайшов ще далі, ніж учора, і тому не встиг повернутися засвітла. Якісь нечіткі передчуття хвилювали Герберта, і він кілька разів поривався піти назустріч Набу. |
| 11667 |
Але Пенкроф переконував його, що це марно: у такій темряві та ще в таку жахливу погоду неможливо знайти Наба, і найкраще почекати його в притулку. Якщо завтра вранці негр не повернеться, то Пенкроф без будь-яких розмов піде разом з Гербертом розшукувати Наба. |
| 11668 |
Гедеон Спілет підтримав моряка, говорячи, що їм не слід розлучатися, і Герберту довелося відмовитися від свого наміру, але зробив він це з прикрістю, з очей його покотилися сльози. Журналіст не міг втриматися і поцілував великодушного юнака. Тим часом дійсно розігралася негода. |
| 11669 |
З дикою силою налетіли пориви південно-східного вітру. У темряві чути було, як море, де наступив тоді відлив, ревіло й билося вдалині від берега, біля першої смуги рифів. Підхоплюючи струмені дощу, шквал дробив їх на водяний пил і мчав у простір хмарою холодної вологи. |
| 11670 |
Берегом неначе повзли жмути сивих туманів; море з таким гуркотом перекочувало каміння, наче навкруги один за одним перекидалися вози, вантажені кругляками. Піднімаючи цілі хмари піску, вітер змішував їх з потоками зливи, і витримати його натиск було неможливе. |
| 11671 |
Повітря просякло пісковим і дощовим пилом. Вдаряючись об прибережний гранітний вал, вітер кружляв вихором, не знаходячи собі іншого виходу, зі скаженою силою вривався в ущелину, відкіля випливала річка, і з диким виттям гнав назад її води, що здулися. |
| 11672 |
Шалені пориви вітру раз у раз забивали назад у вузьку щілину, що служила димоходом, весь дим від вогнища, і в коридорах Нетрів нічим було дихати. Тому Пенкроф, як тільки тетеруки засмажилися, загасив багаття і, залишивши лише кілька тліючих жаринок, прикрив їх попелом. |
| 11673 |
О восьмій вечора Наб ще не повернувся, але тепер цілком можна було припустити, що його затримала буря, йому довелося шукати собі пристановища в якій-небудь печері і він перечікує, коли скінчиться негода, або просто хоче дочекатися світанку. Нічого й думати йти йому назустріч. |
| 11674 |
Вечеря складалася тільки з однієї страви — смаженої дичини. Усі віддали їй належне, тим паче що м'ясо тетеруків славиться своїм чудовим смаком. Після довгої мисливської експедиції Пенкроф і Герберт зголодніли, тому їли тепер з вовчим апетитом. |
| 11675 |
Повечерявши, кожен влаштувався в тому самому кутку, де спав напередодні; першим, звичайно, заснув юний Герберт, придрімав біля моряка, який розташувався біля багаття. Потекли нічні години; буря посилювалася і з грізною силою бушувала в мороці. |
| 11676 |
Над його безкрайньою широчінню немає перешкод для люті вітрів; бурі, дуже часті в пору рівнодення, лютують там на волі, несучи жорстокі нещастя! Цілком зрозуміло, що берег, звернений до сходу, тобто саме назустріч поривам урагану, приймав на себе всі його удари, і найяскравіші описи не можуть передати, з якою неймовірною силою він кидався в наступ на землю. |
| 11677 |
На щастя, скупчення скель, що утворило Нетрі, трималося міцно. Але навіть серед цих величезних кам'яних брил інші, найменш стійкі, здавалося, злегка погойдувалися. Пенкроф помітив це: приклавши долоні до гранітної брили, він відчув, що вона потроху коливається. |
| 11678 |
Але він заспокоював себе, справедливо міркуючи, що боятися нічого, тому що це імпровізоване житло не завалиться. Одначе він чув, як гуркоче каміння, яке вітер збивав із краю верхнього плато і гнав по схилу до самого моря. |
| 11679 |
Іноді зриваючись камені падали на скелі, що служили Нетрям покрівлею, і якщо вони летіли прямовисно, то, вдаряючись об Граніт, розбивалися на дрібні осколки. Двічі моряк вставав і, хапаючись за стінку кам'яного коридору, добирався до виходу — подивитися, що там діється. |
| 11680 |
Але обвали були незначні, вони не несли ніякої небезпеки, і Пенкроф, повернувшись на своє місце, знову лягав біля вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували розпечені жарини. Незважаючи па лютий ураган, виття вітру і гуркіт обвалів, Герберт спав міцним сном. |
| 11681 |
Задрімав, нарешті, і Пенкроф, який звик у своєму житті до всяких бур. Тільки Гедеон Спілет не міг заснути. Він докоряв собі, навіщо не пішов разом з Набом. Ми вже говорили, що надія не залишала Спілета. Передчуття, які бентежили Герберта, хвилювали і його самого. Він все думав про Наба. |
| 11682 |
Чому Наб не повернувся? І журналіст у тривозі перевертався з боку на бік на своєму піщаному ложі, ледве помічаючи битву стихій. Іноді втома брала своє, на мить його обважнілі повіки стулялися, але негайно ж яка-небудь думка, що промайнула в голові, будила його, і він розплющував очі. Час ішов. |
| 11683 |
Була, мабуть, уже друга година ночі, як раптом Пенкрофа, який заснув міцним сном, хтось струснув за плече. Журналіст, нахилившись до нього, сказав пошепки: Моряк насторожився, але нічого не почув, крім завивань вітру. — Ні, яке там! Та й буря так реве... Хіба почуєш. |
| 11684 |
Пенкроф весь перетворився на слух, і дійсно, у мить затишшя начебто почув здалеку гавкіт собаки. Навколо панувала непроглядна пітьма. Море, небо, земля не розрізнялися в цьому чорному мороці. Здавалося, в світі немає жодної іскорки світла. Вибратися назовні вимагало великих усиль. |
| 11685 |
При кожній спробі вітер відкидав їх назад. Нарешті, вдалося побороти порив вітру, але, щоб утриматися на ногах; довелося притулитися до скелі. Вони мовчки дивилися один на одного, розмовляти було неможливо. |
| 11686 |
Кілька хвилин Гедеон Спілет і обидва його супутники не могли ступити ні кроку — шквал немов прибив їх до скелі, усі троє змокли до, нитки, пісок заліпив очі. І раптом у коротку мить затишшя вони виразно почули віддалений гавкіт собаки. так гавкати міг тільки Топ! |
| 11687 |
Через мить він вийшов, тримаючи в руках жмут запаленого хмизу, і почав розмахувати ним у темряві, стрясаючи повітря пронизливим свистом. Собака немов чекав цього сигналу: гавкіт долинув ближче, і незабаром він вбіг до кам'яного проходу. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет поспішили слідом за ним. |
| 11688 |
На тліючі жарини кинули оберемок сухих сучків. Яскраве полум'я освітило всю «кімнату». Справді, це був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, який одержав від схрещення двох порід надзвичайно тонке чуття і прудкі ноги — якості, що відрізняють мисливського собаку. |
| 11689 |
Але який інстинкт міг привести його сюди, до Нетрів, де він ніколи не бував, та ще в таку темну ніч, у таку бурю! Незбагненне явище! І ще більш дивним було те, що собака не здавався втомленим, виснаженим і навіть не забрьоханий брудом і піском... |
| 11690 |
В ту ніч був молодик, він вузьким серпом піднімався в небі, але бліде його сяйво не могло пробитися крізь хмари. Йти ставало все важче. Найкраще було покластися на інстинкт Топа. Мандрівники так і вчинили. Гедеон Спілет і Герберт йшли слідом за собакою, моряк замикав хід. |
| 11691 |
Неможливо було перемовитися жодним словом. Дощ уже не обрушувався водоспадом, тому що подих урагану розвіював його водяним пилом, але сам ураган був жахливий. Знайшлася, одначе, обставина, сприятлива для Пенкрофа і його товаришів. |
| 11692 |
Часом наші подорожні навіть рухалися швидше, ніж хотіли, і поза власною волею прискорювали крок, для того щоб вітер не збив їх з ніг, але зміцніла надія додавала їм сили. Адже вони йшли тепер не навмання, — вони вже не сумнівалися, що Наб знайшов свого хазяїна і послав за ними вірного собаку. |
| 11693 |
Але чи живий був Сайрес Сміт? Можливо, Наб кликав їх лише, щоб віддати останню шану померлому. Проминувши гостру грань гранітного кряжа, який вони розсудливо обійшли стороною, мандрівники зупинилися: всі троє потребували перепочинку. |
| 11694 |
Опинившись за цим прикриттям, вони могли чути один одного, і раптом, коли Герберт вимовив ім'я Сайреса Сміта, Топ задзявкав, начебто хотів сказати, що хазяїн його живий. Собака тихенько підвискував, немов підтверджував його слова. Нарешті, рушили далі. Було майже пів на третю. |
| 11695 |
В морі починався приплив, а він у такі сильні шторми, та ще й на молодика, відрізняється грізною силою. Біля гряди рифів ревіли високі вали, кидалися на них із шаленою люттю; мабуть, ці водяні гори перекочувалися і через невидимий у густому мороці острівець. |
| 11696 |
Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег, яким вони йшли, не захищав його від розгніваної водної стихії. Тільки-но моряк і його супутники вийшли з-під виступу скелі, вітер знову, як скажений, налетів на них. |
| 11697 |
Низько зігнувшись, підставляючи спину його лютим поштовхам, вони швидко крокували слідом за Топом, що впевнено біг попереду. Вони рухалися на північ; праворуч від них горами здіймалися й оглушливо ревіли пінні хвилі, а ліворуч була невидима, незрима в пітьмі земля. |
| 11698 |
Але вони добре відчували, що поверхня її відносно рівна і низька, тому що вітер дув тепер в одному напрямку, а не кружляв вихором, як це було, коли він наштовхувався на гранітний кряж. До четвертої ранку вони, мабуть, подолали близько п'яти миль. |
| 11699 |
Хмари вже не повзли над самою землею, а піднялися вище. Дощ майже ущух, вітер став менш вологим, зате пронизував холодом. І Пенкроф, і Герберт, і Гедеон Спілет змерзли до кісток, але в них не вирвалося жодного слова нарікань. Вони твердо вирішили йти за Топом туди, куди веде їх розумний собака. |
| 11700 |
Близько п'ятої години ранку зазоріло. Спочатку посвітліло у височині неба, де хмари лежали не такою густою завісою; їхні краї стали перлинно-сірі, а незабаром нижче від них, під темною щільною смугою туману, світлішою рисою позначився морський обрій. |
| 11701 |
По воді пробігли тьмяні відблиски, і гребені хвиль знову стали білими. З лівого боку, ще дуже нечітко, сірими силуетами на чорному тлі, виступили нерівні обриси берега. О шостій годині ранку зовсім розвиднилося. Високо в небі квапливо бігли хмари. |
| 11702 |
Пенкроф і його супутники пройшли майже шість миль від свого притулку. Тепер вони рухалися піщаним плоским берегом, удалечині від нього в морі пролягала гряда підводних скель, які ледве виднілися над хвилями, тому що вже була висока вода. |
| 11703 |
Ліворуч простиралася широка пустельна рівнина, занесена пісками, і на ній піднімалися дюни, порослі колючими будяками. Слабко порізаний берег захищав від океанських вітрів лише переривчастий ланцюг невисоких пагорбів. |
| 11704 |
Подекуди, поодинці або купами, розкидані були криві, потворні дерева, що згинали до заходу і стовбур, і гілля. Далі, на південному заході, сутеніла галявина лісу. Раптом собака заметушився: то він мчав уперед, то повертався і підбігав до Пенкрофа, начебто благав його прискорити крок. |
| 11705 |
Потім він зминув з берега на рівнину і, спонуканий разючим своїм чуттям, без найменшого коливання побіг між дюнами. Мандрівники рушили слідом за ним. Навкруги була глухомань, жодної живої істоти. Широка смуга дюн складалася з примхливо розкиданих бугрів, пагорків і навіть пагорбів. |
| 11706 |
Це була дійсна піщана Швейцарія, і лише завдяки своєму разючому інстинкту собака не заблудився. Хвилин за п'ять після того як зминули з берега, журналіст і його супутники опинилися перед неглибокою печерою, утвореною у внутрішньому схилі високої дюни. Топ зупинився і лунко загавкав. |
| 11707 |
Спілет, Герберт і Пенкроф увійшли до печери. Там стояв на колінах Наб, схилившись над тілом, позбавленим життя, розпростертим на ложі з трави. У людині, яка лежала нерухомо, вони впізнали Сайреса Сміта. |
| 11708 |
Журналіст опустився на коліна біля розпростертого тіла, розстебнув на Сайресі одяг і притулився вухом до його грудей. Минула хвилина — ціла вічність, — поки він уловив ледве чутне серцебиття. Наб підвів голову і подивився навколо незрячим поглядом. |
| 11709 |
Гедеон Спілет довгим, уважним поглядом вдивився у Сміта і, підвівшись, сказав: Тоді на коліна опустився Пенкроф, припав вухом до грудей Сайреса Сміта і теж почув слабке биття його серця, навіть відчув ледь помітний його подих. |
| 11710 |
На щастя, виявилося достатньо і мокрої хустки: Гедеон Спілет хотів тільки змочити Сайресу губи. Кілька крапель холодної води зробили чудо. Сайрес Сміт глибоко зітхнув, здавалося навіть, він намагається щось сказати. Слова ці знову розбудили в серці Наба надію. |
| 11711 |
Але ніде не було ні ран, ні забитих місць, ні саден, що дуже всіх здивувало, тому що хвилі, безумовно, пронесли його через підводні скелі; навіть на руках не виявилося жодної подряпини, і було просто незбагненно, як на тілі потопельника не залишилося ніяких слідів його боротьби зі сліпою стихією, його зусиль дробитися через лінію рифів. |
| 11712 |
Можливо, для цього необхідні розтирання? Моряк скинув із себе куртку і взявся з усіх сил розтирати нею закоцюбле тіло Сайреса Сміта. Зігрівшись від цього енергійного масажу, той злегка поворухнув руками, дихання його стало рівніше. |
| 11713 |
Він помирав від виснаження, і якби Гедеон Спілет з товаришами не встигли б вчасно, інженеру Сміту прийшов би кінець. Як бачите, життя Сайреса Сміта висіло на волосині! Тут Наб розповів, як він знайшов хазяїна. |
| 11714 |
І знову, — хоча й без усілякої надії, як сам зізнався, — Наб узявся шукати: заглядав у кожну западину між скелями, вдивлявся в поверхню піщаної тераси — чи немає там якого-небудь сліду, що допоможе його пошукам. |
| 11715 |
Оглядав він головним чином ту частину берега, яку не затопляла вода, тому що на краю моря припливи і відливи, чергуючись, безумовно, стерли всі сліди. Наб більше не сподівався знайти свого хазяїна живим. Він шукав тіло Сайреса Сміта, щоб власноруч поховати його! Довго шукав Наб. |
| 11716 |
Усі його зусилля залишалися марними. Здавалося, на цьому пустельному березі ніколи не з'являлася людина. Ту смугу берегової тераси, до якої доходив приплив, засівали мільйони мушель, і жодна з них не була розтоптана. Протягом двох-трьох сотень ярдів Наб не міг знайти слідів людини. |
| 11717 |
Було зрозуміло, що до берега ніхто не приставав. Наб вирішив пройти ще кілька миль. Можливо, що тіло віднесло течією. Якщо потопельник пливе недалеко від низького берега, рідко трапляється, щоб хвилі рано чи пізно не викинули труп. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на свого хазяїна. |
| 11718 |
І під кінець Наб розповів про те, як він побивався, коли побачив безжиттєве тіло Сайреса Сміта. Марно він намагався знайти в ньому хоч які-небудь ознаки життя. Він шукав мертве тіло, але тепер, побачивши його, жадав відродити в ньому життя! Усі його зусилля були марні. |
| 11719 |
Хіба не можна покластися на кмітливість такого розумного пса, такого відданого друга? Наб кілька разів вимовив ім'я журналіста: із супутників хазяїна Топ краще за всіх знав Гедеона Спілета. Потім Наб показав рукою на південь, і собака помчав берегом в той бік. |
| 11720 |
Пенкроф дуже шкодував, що в печері не горить багаття, та й не можна розвести вогонь, тому що, виходячи з Нетрів, він забув захопити із собою віхоть з обпаленої ганчірки, — цей замінник трута було б легко запалити, висікаючи іскри за допомогою двох кременів. |
| 11721 |
В інженера сірників не виявилося, у всіх його кишенях було порожньо, тільки в жилетній кишені уцілів годинник. Порадившись, друзі Сайреса Сміта прийшли до одностайного рішення — швидше перенести його до Нетрів. |
| 11722 |
Завдяки турботливому догляду товаришів Сайрес Сміт опритомнів швидше, ніж можна було очікувати. Вода, якою змочували йому запечені губи, подіяла на нього благотворно. У Пенкрофа виникла вдала ідея — додати в неї м'ясного соку, вичавленого із залишків печені, яку він захопив у дорогу. |
| 11723 |
Герберт побіг на берег моря і приніс відтіля дві великі двостулкові мушлі. Приготувавши щось на зразок мікстури, моряк обережно влив до рота Сайресу Сміту кілька крапель, і той жадібно їх проковтнув. Нарешті він розплющив очі. Наб і журналіст нахилилися над ним. |
| 11724 |
Знову він вимовив щось нескладне, начебто ті ж слова, що вирвалися в нього непритомного і передавали думку, яка ще тоді не давала йому спокою. Але тепер ці слова можна було розібрати. Інженер злегка кивнув головою, погоджуючись з ним, потім начебто задрімав. |
| 11725 |
Гедеон Спілет залишився в печері оберігати сон Сайреса Сміта, а троє інших, за порадою журналіста, пішли приготувати ноші, щоб перенести хворого, по можливості не турбуючи його. Наб, Герберт і Пенкроф вирушили до високої дюни, увінчаної купою хирлявих дерев. |
| 11726 |
Дорогою моряк усе повторював здивовано: Піднявшись на вершину дюни, Пенкроф і двоє його товаришів, не маючи інших знарядь, крім власних рук, просто обламали найтовщі гілки досить кволих, пошарпаних вітром дерев; які належали до різновиду морської сосни; з гілок вони зробили ноші та наклали на них листя і трави, щоб Сайресу Сміту зручніше було лежати. |
| 11727 |
На всю цю роботу пішло хвилин сорок, і коли моряк, Наб і Герберт повернулися в печеру, до Сайреса Сміта, від якого не відходив Спілет, зрівнялася десята година ранку. Інженер прокинувся, нарешті, або, точніше, отямився після свого довгого забуття. |
| 11728 |
На його обличчі, яке вражало досі восковою блідістю, проступив рум'янець. Він підвівся на лікті й подивився навколо здивовано, начебто запитуючи, де він опинився. Сайрес Сміт з'їв кілька шматочків; все інше розділили між собою його зголоднілі товариші й оцінили свій сніданок як досить убогий. |
| 11729 |
Журналіст повідав про все, що відбулося, і, описуючи події, про які Сайрес Сміт не міг знати, розповів, як повітряну кулю викинуло на берег, як її пасажири ступили на якусь невідому землю, швидше за все ненаселену, хоча ще невідомо, що вона собою являє — острів чи материк; як вони влаштували собі притулок у Нетрях і як почали шукати Сайреса Сміта; розповів про самовіддані пошуки Наба, про те, як багато завдячують кмітливості вірного пса Топа і т. |
| 11730 |
У напівмороці він помітив біля себе якусь живу істоту, яка боролася з хвилями. Це був Топ, що кинувся на допомогу хазяїну. Підвівши очі, Сміт уже не побачив повітряної кулі: тільки-но інженер і його собака випали із сітки і вага аеростата зменшилася, він стрілою злетів у вишину. |
| 11731 |
Топ підтримував хазяїна, схопивши його зубами за одяг; але раптом стрімка течія підхопила його, понесла на північ, а тут захлиснула хвиля, й після півгодинної боротьби він пішов на дно, захоплюючи за собою Топа. |
| 11732 |
З цієї миті й до тієї хвилини, коли він опритомнів на руках у своїх друзів, він нічого не пам'ятав. А інших слідів ви не помітили на березі? Моряк виконав його прохання; разом з Гербертом він пішов слідом за Набом до того місця, де збереглися сліди на піску. |
| 11733 |
Залишившись наодинці з репортером, Сайрес Сміт сказав: За хвилину Наб і Герберт повернулися. Ніяких сумнівів не виникало: підошви черевиків Сайреса Сміта точно збігалися з уцілілими відбитками. Отже, сліди на піску належали Сайресу Сміту. Красень пес з радісним виском кинувся до хазяїна. |
| 11734 |
І, звичайно, був нагороджений за свою відданість незліченними ласками. Читач, безумовно, погодиться, що пояснити порятунок Сайреса Сміта як-небудь інакше було неможливо і тому ця честь цілком належала Топу. Близько полудня Пенкроф запитав інженера, чи можна тепер перенести його до притулку. |
| 11735 |
Замість відповіді Сайрес Сміт зусиллям волі змусив себе піднятися, але відразу ноги в нього підкосилися, і, щоб не впасти, він схопився за плече Пенкрофа. Принесли ноші, покриті м'яким мохом і травою, вклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. |
| 11736 |
Пенкроф узявся за ноші попереду, а Наб позаду. До Нетрів треба було пройти вісім миль, а до того ж нести хворого потрібно було повільно, не поспішаючи, і, мабуть, часто зупиняючись, тому мандрівники розраховували, що вони дістануться до місця годин за шість. |
| 11737 |
Як і раніше дув сильний вітер, але дощ, на щастя, перестав. Лежачи на ношах, інженер підвівся на лікті й оглядав берег, особливо верхню терасу. Він не промовив ні слова, але дивився уважно, і, безумовно, обриси цього узбережжя, його піски, скелі й ліси закарбувалися в пам'яті інженера Сміта. |
| 11738 |
Одначе години за дві втома взяла своє, він витягнувся на ношах і заснув. О пів на шосту вечора маленький караван досяг зрізаного кута гранітного кряжа, а незабаром дістався до Нетрів. Усі зупинилися. Ноші опустили на землю. Сайрес Сміт не прокинувся — так міцно він спав. |
| 11739 |
На превеликий свій подив, Пенкроф побачив, що буря, яка шаленіла вночі, змінила вже знайому картину. Сталися досить значні обвали, на піску лежали великі брили, що скотилися, весь берег килимом устеляв товстий шар водоростей. |
| 11740 |
Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, доходили до підніжжя гранітного кряжа. Перед входом до притулку земля була порита — безумовно, і на ці брили кидалися приступом нищівні морські вали. Страшний здогад майнув у голові Пенкрофа, і він прожогом кинувся в кам'яний прохід. |
| 11741 |
Сайрес знову з товаришами. — Досліди Пенкрофа. — Безуспішна спроба. — Острів чи материк? — Задуми інженера Сміта. — В якому місці Тихого океану? — У лісовій хащі. — Соснова шишка. — Полювання на водяну свинку. Моряк коротко переповів Гедеону Спілету, Герберту і Набу про скоєне ураганом. |
| 11742 |
А журналіст, вислухавши нарікання Пенкрофа, відповів досить просто: Що міг відповісти на це Пенкроф? Він промовчав, тому що в глибині душі не менше своїх товаришів вірив у Сайреса Сміта; для них інженер Сміт був чудом Всесвіту, джерелом премудрості та всіх пізнань людських! Краще опинитися із Сайресом на незаселеному острові, ніж без Сайреса в найбільшому і культурному місті Сполучених Штатів. |
| 11743 |
Якщо б хто-небудь сказав цим добрим людям, що землю, на яку їх викинуло, знищить виверження вулкана, що земля ця кане в безодню Тихого океану, вони спокійнісінько відповіли б: Але поки що інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, усе ще спав безпробудним сном, і супутники не могли звернутися до його винахідливості. |
| 11744 |
Довелося обійтися без вогню й обмежитися досить жалюгідною вечерею. Тетеруків уже з'їли, а засмажити яку-небудь іншу дичину було неможливо. Насамперед Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора притулку. Там йому влаштували ложе з підсохлих водоростей. |
| 11745 |
Оскільки море знищило перегородки, зроблені Пенкрофом у коридорах, там тепер безперешкодно розгулювали протяги, і знайдений притулок виявився мало придатним для житла. Сайрес Сміт зовсім би змерз, якби товариші не познімали із себе хто куртку, хто блузу і не загорнули його гарненько. |
| 11746 |
Вечеря того дня складалася з незмінних літодомів; Герберт і Наб принесли їх безліч з берега, а до черепашок юнак додав ще чимало їстівних водоростей, знайдених ним на прибережних скелях, які затоплювало тільки в найбільші припливи. |
| 11747 |
Водорості ці належали до сімейства фукусових, були різновидом саргасів і, висихаючи, утворювали клейку масу, досить багату на живильні речовини. Журналіст і його товариші, поглинувши чимало літодомів, взялися за саргасів і оцінили, що вони досить непогані на смак. |
| 11748 |
Варто зазначити, що на тихоокеанських берегах Азії тубільці широко вживають саргасів у їжу. Між тим холод сильнішав, і ніщо не захищало від нього. Пенкроф, украй розсерджений, усіляко намагався добути вогонь. Наб допомагав йому в цих експериментах. |
| 11749 |
Вони знайшли трохи сухого моху і; вдаряючи кремінь об кремінь, взялися висікати іскри. Але волокна моху були недостатньо сухі, і він усе не загорявся, тим більше що іскри, які вилітали, були слабкіші тих, що висікають за допомогою сталевого кресала. Спроба не вдалася. |
| 11750 |
Потім Пенкроф здумав добути вогонь способом дикунів і спробував терти один об інший два шматки дерева. Якби рухи самого Пенкрофа і Наба можна було, відповідно до нової теорії трансформації енергії, перетворити на теплову енергію, її вистачило б, щоб закипіла вода в котлі паровоза. |
| 11751 |
Одначе вогню вони не добули: шматки дерева зробилися гарячими, а Набу й морякові стало пекуче, — ось і все. Потрудившись годину, Пенкроф, обливаючись потом, з досадою відкинув цурки. Пенкроф даремно не вірив у цей спосіб. Дикуни дійсно вміють добувати вогонь швидким тертям шматків дерева. |
| 11752 |
Але не всяке дерево придатне для цього. До того ж недаремно говориться, що справа майстра, боїться, а Пенкроф не знав, як узятися за це діло. Прикрість незабаром минула у Пенкрофа. Шматки дерева, що він відкинув, підібрав Герберт і теж взявся терти їх. |
| 11753 |
Пенкроф не міг втриматися від сміху, дивлячись, як тендітний підліток здумав змагатися з ним, здорованем Пенкрофом, і самовпевнено повторює його невдалий експеримент. Дійсно, Герберт добре зігрівся, але не більше. |
| 11754 |
Наступного дня, 28 березня, інженер прокинувся близько восьмої години ранку, побачив біля свого ложа товаришів, які очікували його пробудження, і так само, як напередодні, спершу запитав: Як видно, думка ця не давала йому спокою. Моряк зам'явся і не відразу відповів на делікатне запитання. |
| 11755 |
Нарешті, зважившись, сказав: І Пенкроф розповів про те, що сталося напередодні. Інженера насмішив епізод з єдиним сірником, а потім невдала спроба добути вогонь способом дикунів. Моряк зовсім не поділяв такої думки, але заперечувати не став. Усі вийшли з Нетрів. Погода була чудова. |
| 11756 |
Герберт приніс йому кілька жмень черепашок і водоростей та сказав запопадливим тоном: Він з апетитом з'їв свій злиденний сніданок, запиваючи його прозорою, чистою водою, якої зачерпнули з ріки великою мушлею. Товариші мовчки дивилися на нього. |
| 11757 |
Вгамувавши так-сяк голод, Сайрес, Сміт схрестив на грудях руки і сказав: Моряк подивився на нього досить красномовним поглядом, що ясно говорив: Одначе він стримався і змовчав. А Сайрес Сміт не відповів йому ні слова, начебто питання про вогонь зовсім його не цікавило. |
| 11758 |
А тим часом Наб, Герберт і Пенкроф підуть до лісу, поповнять запас палива і постараються побільше принести здобичі — і пернатої, й чотириногої, яка трапиться. Мисливці вирушили в похід о десятій годині ранку. |
| 11759 |
Герберт був повний надій, Наб ішов у веселому настрої, зате Пенкроф сердито бурчав: Усі троє рухалися берегом ріки, і коли дійшли до її закруту, моряк зупинився й запитав своїх супутників: Прийнявши таке рішення, Герберт, Наб і Пенкроф виламали собі в молодому ялиннику три кийки і рушили слідом за Топом, який біг у високій траві. |
| 11760 |
Цього разу мисливці відійшли від берега ріки і заглибилися в ліс. Навкруги, як і раніше, стояли хвойні дерева, здебільшого сосни. Подекуди ліс рідів, і на галявині, що відкривалася погляду, здіймалися величезні, могутні сосни. |
| 11761 |
Очевидно, наші аеронавти опинилися у вищих широтах, ніж припускав інженер. Часом траплялися прогалини, де стирчали на всі боки сучки старого замшілого сухостою і земля була вистелена труском, — словом, найбагатший природний склад палива. |
| 11762 |
Потім знову тягся ліс, майже непрохідні зарості, що сплелися суцільною стіною. У цих незнайомих хащах, де не пролягало жодної стежки, легко було заблукати, тому Пенкроф час від часу заламував на деревах гілки, наміряючись за цими віхами знайти зворотний шлях до ріки. |
| 11763 |
Він уже думав, що, мабуть, марно вони не пішли вздовж берега, як у першу свою експедицію, тому що рухалися вони вже цілу годину, а дичини наче й не було. Топ нишпорив під низько навислими гілками і піднімав птахів, але вони не підпускали до себе наших мисливців. |
| 11764 |
Усі куруку кудись зникли, і Пенкроф уже подумував, чи не піти знову до болотистої частини лісу, де він так вдало піймав на вудку тетеруків. Сонце ще не досягло зеніту, і експедиція могла продовжуватися. Герберт зробив відкриття — знайшов дерево з їстівними плодами. |
| 11765 |
То була кедрова сосна, що росте в помірному кліматі Америки та Європи і дає чудові, досить цінні горіхи. У шишках виявилися зовсім стиглі горіхи, і Герберт з товаришами поласували ними. Моряк і Герберт кинулися слідом за Набом. |
| 11766 |
Це чотириноге, схоже на порося, було завдовжки футів два з половиною і покрите твердою темно-коричневою вовною, світлішою на череві. Лапи, якими воно міцно впиралося в землю, були перетинчасті. Герберт вирішив, що це водяна свинка — один з найбільших представників сімейства гризунів. |
| 11767 |
Наб міцніше стис у руці свого кийка і хотів уже прибити гризуна, як раптом той, рвонувся і, залишивши в зубах Топа кінчик свого вуха, з голосним рохканням дременув навтьоки, наскочив на Герберта і, ледве не збивши його з ніг, зник у лісі. |
| 11768 |
Усі кинулися слідом за Топом наздоганяти втікача й ось-ось уже готові були схопити його, як раптом тварина кинулася в озерце, оточене віковими соснами, і сховалася під водою. Мисливці в розгубленості зупинилися. Топ стрибнув у воду, але водяна свинка, пірнувши на дно, не з'являлася. |
| 11769 |
Топ все ще не вилазив з води. Мисливці поставали на березі з різних боків, щоб відрізати водяній свинці шлях до відступу, а Топ, розшукавши її, плавав по озеру. Герберт не помилився. Через кілька хвилин, тварина виринула, і Топ негайно схопив її, не даючи їй піти під воду. |
| 11770 |
Хвилину потому всі троє мисливців уже були біля вогню, що палав у багатті, біля якого сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф зупинився і мовчки дивився на них, тримаючи в руках здобич. Відповідь абсолютно правильна. Вогонь, який так захопив Пенкрофа, дало саме сонце. |
| 11771 |
У нього вийшло в такий спосіб двоопукле запальне скло; піймавши в його фокусі пучок сонячних променів, він спрямував їх на жменю сухого моху, і мох загорівся. Моряк подивився на дотепне пристосування, потім поглянув на інженера і не вимовив ні слова. |
| 11772 |
Потім Пенкроф за допомогою Наба встановив рожен, і незабаром майстерно випотрошена водяна свинка, немов молочне порося, уже підрум'янювалася на яскравому вогні. Нетрі знову стали придатним житлом, — від багаття потягнуло теплом по коридорах; знову складені були з каменів перегородки. |
| 11773 |
Як ми бачимо, інженер Сміт і його товариші з користю провели день. Сайрес Сміт зміцнів і спробував піднятися на верхнє плато. Відтіля він своїм зірким оком, що звикло визначати відстані, довго дивився на конусоподібну вершину, на яку повинні були завтра піднятися. |
| 11774 |
Гора ця стояла миль за шість до північного заходу, висота ж її, як здавалося, сягала трьох з половиною тисяч футів над рівнем моря. Отже, з вершини гори спостерігач міг бачити на п'ятдесят миль навколо. |
| 11775 |
Можливо, що тоді вдасться розв'язати питання: — питання, яке Сайрес Сміт не без підстави вважав поки що найважливішим. Повечеряли дуже смачно. М'ясо водяної свинки виявилося чудовим. Трапезу доповнили водорості й кедрові горіхи. |
| 11776 |
Інженер майже нічого не говорив, його поглинали думки про майбутню подорож. Разів зо два Пенкроф висловлював своє розуміння того, що варто було б почати, але Сайрес Сміт, який очевидно мав досить методичний розум, тільки кивав головою. |
| 11777 |
Ніякі халепи не потривожили в ту ніч їхній мирний сон, і наступного ранку, двадцять дев'ятого березня, вони прокинулися відпочилими і бадьорими, всі запаслися силами для експедиції, від якої залежала їхня доля. Приготування закінчилися. Залишками печені мандрівники могли харчуватися ще добу. |
| 11778 |
До того ж вони сподівалися поповнити дорогою запас провіанту. Оскільки скельця вставили знову на свої місця — в обідки годинників інженера і Гедеона Спілета, то Пенкроф обпалив на вогні ганчірку замість відсутнього трута. |
| 11779 |
Кременів же можна було знайти скільки завгодно біля підніжжя цих скель, що складалися, безумовно, з вулканічних порід. Пів на восьму ранку дослідники, озброївшись кийками, вийшли зі свого притулку. За порадою Пенкрофа, вирішили йти вже знайомими місцями — через ліс, а повернутися іншою дорогою. |
| 11780 |
До того ж це був, звісно, найкоротший шлях до гори. Отже, всі рушили на південь і, зминувши за південний край гранітного кряжа, пішли лівим берегом ріки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, заглибилися в ліс. Під високими деревами миготіли якісь звірята. |
| 11781 |
Але не встигав Топ підняти дичину, як хазяїн негайно ж його підкликав, вважаючи, що зараз не час полювати, — пізніше обставини підкажуть. таких людей, як інженер Сайрес Сміт, не можна відвернути від наміченої мети, від думки, що опанувала ними. |
| 11782 |
Мабуть, ми не помилимося, якщо скажемо, що він навіть не звертав уваги на характер місцевості, якою вони проходили, на її рельєф і природні багатства. Він поставив собі завдання — зійти на гору і не хотів відволікатися від нього. О десятій годині зробили короткий привал. |
| 11783 |
Між цими відрогами пролягали ущелини, стрімчасті схили яких поросли деревами аж до усіченої вершини першої гори. На північно-східному схилі рослинність, мабуть, була менш густа, між зеленими гайками виднілися досить звивисті просвіти, можливо, прокладені потоками лави. |
| 11784 |
Біля першого конуса піднімався другий; ледь заокруглена його верхівка стояла трохи криво, немов шапка, заломлена набакир. На її голих схилах у багатьох місцях здіймалися червонуваті скелі. Саме на вершину цієї другої гори їм і випадало піднятися; і, мабуть, найкраще було йти по гребенях відрогів. |
| 11785 |
Подекуди зеленіли високі хвойні дерева, — ті ж самі породи, що на кілька сот футів нижче покривали дно й обриви ущелин, зливаючись в густу хащу, непрохідну для променів сонця. На початку підйому Герберт помітив свіжі сліди, що належали якійсь великій тварині, можливо небезпечному хижаку. |
| 11786 |
Мандрівники піднімалися повільно, через усілякі нездоланні перешкоди доводилося відхилятися від прямого шляху. Іноді схил раптово розсікало провалля, і маленький загін повинен був його обходити. Іншого разу мимоволі відступали, поверталися назад, відшукуючи зручніше для підйому місце. |
| 11787 |
Час ішов, зростала втома. Опівдні зупинилися в затінку високих ялин біля струмочка, який каскадом збігав по каменях; до цього часу подолали тільки половину підйому на перший уступ, і стало зрозуміло, що завидна до нього не доберешся. |
| 11788 |
З місця привалу відкривався широкий вид на море, але з правого боку кругозір обмежував високий гострий мис, що простягнувся до південного сходу, і не можна було визначити, йде за ним море чи суша. Ліворуч далечінь виднілася на північ на кілька миль. |
| 11789 |
На північному заході картина завершувалася гірським відрогом вигадливих обрисів, — він здавався застиглим потоком лави, колись виверженої вулканом. Отже, поки що не було можливості дати відповідь на питання, яку хотів знайти Сайрес Сміт. О першій годині дня вирушили далі. |
| 11790 |
Це були трагопани, прикрашені м'ясистим наростом, що висів біля зоба, і двома циліндричними виступами, посадженими за очима. Птахи були завбільшки з домашнього півня; самкам дісталося скромне коричневе оперення, а самці хизувалися в чудових червоних перах, засіяних білими цяточками. |
| 11791 |
Отут потрібно було знову повернути на схід і рухатися, петляючи по схилу, тому що підйом ставав крутішим, нездоланнішим, — кожний повинен був іти з обережністю і дивитися, куди він ставить ногу. Попереду піднімалися Наб і Герберт; Пенкроф замикав ходу, в середині піднімалися Сайрес Сміт і журналіст. |
| 11792 |
Тварини, що водилися, на цих висотах (слідів тут зустрічалося чимало), мабуть, мали сталеві м'язи і велику гнучкість, якою відрізняються, наприклад, сарпи й дикі кози. Деякі з цих мешканців гір навіть потрапляли їм на очі, і, побачивши цих істот вперше, Пенкроф охрестив їх по-своєму. |
| 11793 |
Мандрівники зупинилися. Кроків за п'ятдесят від них стояло шість-сім великих тварин із широкими, загнутими назад рогами, стиснутими на кінцях, з довгою шовковистою вовною бурого кольору, що прикриває густе підшерстя. |
| 11794 |
Це були не звичайні барани, а барани особливої породи, що зустрічаються в гірських областях помірного клімату. Герберт назвав їх муфлонами. Застигши нерухомо серед базальтових брил, муфлони здивовано дивилися на прибульців, — мабуть, вони вперше бачили людей. |
| 11795 |
І раптом злякано сахнулися і миттю зникли між скель. Підйом продовжувався. Часто на схилі вигадливими зиґзаґами виступало натікання застиглої лави. На шляху не раз траплялися паруючі вулканчики — сольфатори, які доводилося обминати. |
| 11796 |
Іноді сірка відкладалася у формі кристалічних друз, вкраплених у породи, які вулкан викидає перед виливом лави: грубозернисті сильно спечені пуццолани і білуватий вулканічний попіл, що складається з незліченних дрібних кристалів польового шпату. |
| 11797 |
З наближенням до першого плато, утвореного підошвою ближнього вулкана, підніматися стало ще важче. До четвертої години дня вже минули лісову зону. Лише подекуди траплялися потворно вигнуті оголені сосни, мабуть, дуже живучі, оскільки вони витримували на такій висоті пориви океанських вітрів. |
| 11798 |
На щастя для Сайреса Сміта і його супутників день був ясний, тихий, — адже на висоті три тисячі футів різкіший вітер дуже ускладнив би сходження на вершину. Небо виглядало чистим, безхмарним, повітря зовсім прозоре. Навкруги панувала глибока тиша. |
| 11799 |
Тільки п'ятсот футів відокремлювало наших мандрівників від того плато, де вони хотіли зупинитися ночувати, але, щоб дістатися до нього, довелося стільки кружляти, що цей короткий шлях збільшився щонайменше на дві милі. |
| 11800 |
Скоріше влаштуватися на привалі, підкріпитися вечерею, а потім спати! Другий ярус гори спочивав на гранітній підставці, і навколо громадилося стільки скель, що знайти серед них притулок виявилося неважкою справою. |
| 11801 |
Палива навколо було небагато, але все-таки вдалося розвести багаття, набравши моху та сухих гілок чагарнику, який подекуди ріс на цьому плато. Поки Пенкроф складав з каменів вогнище, Наб і Герберт вирушили по дрова. Незабаром вони принесли великі оберемки хмизу. |
| 11802 |
Воно призначалося лише для того, щоб погрітися біля вогню, тому що до вечора стало дуже прохолодно, а фазана на ньому не смажили — Наб беріг птаха на завтрашній день. На вечерю пішли залишки смаженої водяної свинки та кедрові горіхи. Пів на шосту трапеза закінчилася. |
| 11803 |
Сайресу Сміту спало на думку оглянути, поки ще не стемніло, широку округлу підставку верхнього конуса. Перш ніж прилягти відпочити, він захотів довідатися, чи вдасться обійти навколо конуса у випадку якщо неможливо буде піднятися крутими схилами на саму його вершину. |
| 11804 |
І ось Сайрес Сміт, забувши про втому, покрокував по краю плато, прямуючи на північ; Герберт пішов разом з ним, тоді як Пенкроф і Наб зайнялися готуваннями до ночівлі, а Гедеон Спілет занотовував у записнику події минулого дня. Вечір видався ясний, тихий. Ще не зовсім стемніло. |
| 11805 |
Сайрес Сміт і юнак йшли мовчки. Підошва конуса то розширювалася, і тоді йти було легко, то звужувалася, захаращена обвалами, і тут уже наші дослідники просувалися обережно, один вслід іншому. Хвилин за двадцять їм довелося зупинитися. Далі обидва конуси зовсім зрослись біля підставки. |
| 11806 |
Обійти ж цю гору по схилу, що схилявся під кутом 70 градусів, було неможливо. Отже, Сайрес Сміт і його юний супутник зазнали невдачі у своїх спробах обігнути вершину, зате вони побачили, що можна піднятися на неї. |
| 11807 |
Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у розташуванні тріщини і, хоча темрява вже згущалася, без коливань почав підніматися величезними «сходами» разом з Гербертом, який не відставав від нього. Варто було здолати підйом у тисячу футів. |
| 11808 |
Чи доступнішими виявилися стінки кратера? Ми незабаром про це довідаємося. Інженер вирішив підніматися доти, доки буде можливо. На щастя, по стінках кратера тяглися звивисті борозни, немов нарізки велетенського гвинта, що полегшувало підйом. Вулкан, безумовно, належав до числа згаслих. |
| 11809 |
Ні найменшого струмка диму не піднімалося над його схилами. Ні найменшого язичка полум'я не виривалося з його глибини. Не чутно було навіть слабкого рокоту, гулу підземного здригання, — усе було спокійно в темній безодні, що сягала, можливо, до самих надр землі. |
| 11810 |
Повітря всередині кратера не насичували сірчисті випари. Вулкан не занурився в дрімоту, — ні, в ньому висохло життя. Спроба Сайреса Сміта обіцяла вдале сходження. Разом з Гербертом він піднімався все вище, лійка кратера розширялася все більше. |
| 11811 |
Округлий клаптик неба, який виднівся між краями кратера, все збільшувався. Можна сказати, що з кожним кроком Сайреса Сміта і Герберта їм відкривалися нові зірки й чудові, яскраві сузір'я Південної півкулі. |
| 11812 |
Потім, у міру того як розширювалася лійка кратера, виникли Фомальґаут із сузір'я Риб, Зоряний трикутник і, нарешті, майже над самим антарктичним полюсом заблищав Південний Хрест, зірка-дороговказ Південної півкулі, подібно Полярній зірці, що вказує шлях мореплавцям у Північній півкулі. |
| 11813 |
Чи оточує з усіх боків цю невідому землю море, чи вона з'єднується на заході з яким-небудь материком, омитим Тихим океаном, — зараз цього не скажеш. На заході чітко вимальовувалася гряда хмар, що ще збільшували сутінки; вже не відрізнялося море від неба, вони зливалися в єдине широке темне коло. |
| 11814 |
Через півгодини Сайрес Сміт і Герберт повернулися на стоянку. Інженер сказав своїм друзям, що земля, на якій вони опинилися випадково, — острів; завтра треба багато чого обміркувати і вирішити, що робити. |
| 11815 |
Наступного ранку, 30 березня, після жебрацького сніданку, що складався тільки з трагопана, засмаженого на рожні, інженер вирішив знову піднятися на вершину згаслого вулкана і відтіля уважно оглянути острів, де зазнали катастрофи аеронавти. |
| 11816 |
Можливо, їм випадає залишатися в'язнями на все життя, якщо острів розташований далеко від материка і не знаходиться на шляхах кораблів, що відвідують тихоокеанські архіпелаги. Усі супутники інженера Сміта вирішили йти разом з ним у цю нову експедицію. |
| 11817 |
Їм теж хотілося побачити загальну картину цього острова, де вони змушені жити і боротися за своє існування. Близько сьомої години ранку Сайрес Сміт, Герберт, Пенкроф, Гедеон Спілет і Наб попрощались із базальтовим притулком. |
| 11818 |
Інженер вірив у майбутнє тому, що почував себе здатним вирвати у цієї дикої природи все необхідне для свого життя і для життя своїх товаришів, а вони не боялися нічого, знаючи, що з ними Сайрес Сміт. І це було зрозуміло. |
| 11819 |
Пенкроф сповнився такої довіри до інженера відтоді, як знову запалав у багатті згаслий вогонь. Тобто опинись вони всі на голій скелі, він і тоді не втратив би надії, аби там був з ними Сайрес Сміт. Сайрес Сміт вирушив тією ж дорогою, якою він піднімався напередодні. |
| 11820 |
Обігнули конус вулкана по плато, на якому він здіймався, і незабаром дісталися до величезної розпадини. Погода стояла прекрасна. Сонце, що сяяло в безхмарному чистому небі, заливало своїм світлом східний схил гори. Підійшли, нарешті, до кратера. |
| 11821 |
Від нижнього кінця тріщини по схилу гори зміїлися широкі й могутні скам'янілі потоки лави, а брили вивержених порід розкидані були до нижніх долин, що порізали північну частину острова. Стінки кратера мали нахил не більше тридцяти п'яти — сорока градусів, і підніматися ними виявилося зовсім неважко. |
| 11822 |
Щодо внутрішнього каналу, яким кратер з'єднувався з надрами землі, глибину його не можна було визначити на око, тому що він губився в темряві. Але безсумнівною залишалася та обставина, що вулкан належить до числа згаслих. |
| 11823 |
Вдруге здійснюючи сходження на згаслий вулкан, Сайрес Сміт, можливо, плекав надію побачити неподалік іншу землю, інший острів, яких він напередодні не роздивився у темряві. Але до самого обрію, тобто впродовж п'ятдесяти миль навколо, простягалася водна пустеля. |
| 11824 |
Ніякої землі на видноколі! І жодного вітрила! Безмежна широчінь океану, і в ній загубився їхній острів. Інженер і його побратими застигли в мовчанні і довго стояли нерухомо, обводячи поглядами океан. Очі їхні жадібно впивалися в морську далечінь. |
| 11825 |
Але навіть Пенкроф, що відрізнявся чудесною пильністю, не побачив нічого, адже якби десь на обрії з'явилася земля, то, нехай вона навіть виникла б у вигляді невловимої для інших смужки туману, Пенкроф, безумовно, помітив би її, тому що природа наділила його справжніми телескопами, якими він оглядав світ з-під насуплених брів. |
| 11826 |
Сайрес уважно придивився до обрисів суші, врахував висоту гори, на якій вони стояли, і, подумавши трохи, сказав: Сайрес Сміт не помилився у своєму визначенні, — острів за величиною приблизно дорівнював Мальті або острову Закінф у Середземному морі, але мав значно неправильнішу форму, а разом з тим був бідніший на миси, стрілки, коси, затоки, бухти. |
| 11827 |
Його дивні обриси вражали уяву, і коли Гедеон Спілет, на прохання інженера, замалював контури острова, усі погодились, що він схожий на якусь фантастичну тварину, на дивовижне крилоноге, що спить на хвилях Тихого океану. Журналіст негайно склав досить точну карту острова. |
| 11828 |
Незайвим буде ознайомити читачів з обрисами острова. У тій частині берега, куди пристали наші мандрівники, коли їхня куля зазнала аварії, розташувалася широка бухта, обмежена з південного сходу гострим мисом, що під час першої подорожі Пенкрофа був схований від його очей. |
| 11829 |
У напрямку з північного сходу на південний захід берег видавався в море округлим виступом, що нагадував приплющений череп якогось хижого звіра, а потім, біля того місця, де знаходився згаслий вулкан, піднімалися горбом кілька розпливчастих контурів. |
| 11830 |
Далі берег тягнувся з півночі на південь досить плавною кривою аж до невеликої бухти, що врізалася в берег на середині периметра острова, а за нею вигинався скелястий мис, схожий на хвіст гігантського алігатора. |
| 11831 |
Цей мис являв собою край великого півострова тридцять миль завдовжки, рахуючи від південно-східного мису, про який ми вже згадували, внизу берег півострова плавно вигинався, утворюючи широку відкриту затоку. так химерно виглядали обриси острова. |
| 11832 |
У найвужчій своїй частині — між Нетрями і бухтою, що лежала на західному березі саме напроти них, — острів мав тільки десять миль у поперечнику, а в найширшій частині — від північно-східного мису, схожого на щелепу акули, і до південно-західного краю острова — не менше тридцяти миль. |
| 11833 |
Поверхня острова відрізнялася розмаїтістю: від перших відрогів гори до самого берега океану його покривав густий ліс, а північна частина була безводна, піщана, гола. Між горою і східним берегом Сайрес Сміт і його супутники, на свій подив, знайшли озеро, облямоване зеленню. |
| 11834 |
Вони й не підозрювали про його існування. З висоти здавалося, що озеро лежить на одному рівні з океаном, але, помізкувавши, інженер пояснив своїм супутникам, що воно розташоване футів на триста вище, тому що водоймою служить западина плоскогір'я, яка є продовженням гранітного берегового кряжа. |
| 11835 |
Цей швидкий, досить звивистий гірський струмок і вже обстежена ріка, мабуть, являли собою всю річкову систему острова, наскільки вона була доступна погляду наших мандрівників. Можливо, що в лісових хащах, які вкривали дві третини острова, текли до моря й інші річки. |
| 11836 |
Можливо, що на болотистому північно-східному краю острова зібралися стоячі води, — загалом, там була дика і, мабуть, порожня область дюн, пісків і каменю — місцевість, що являла собою різкий контраст з іншою територією острова, яка відрізнялася багатою природою. |
| 11837 |
Вулкан, що знаходився не посередині острова, а ближче до північно-західного узбережжя, начебто служив межею цих двох зон. На південному заході, на півдні і на південному сході нижні уступи гірських відрогів зовсім зникали під зеленим плащем лісів. |
| 11838 |
Саме з північного боку в ті далекі часи, коли відбувалися виверження вулкана, потоки лави, що випливали з нього, проклали собі широку дорогу і вимостили її своєю застиглою товщею аж до того гострого мису, який закривав бухту з північного сходу. |
| 11839 |
Сайрес Сміт і його товариші пробули на вершині гори не менше години. Острів лежав перед ними, немов рельєфна карта, традиційно розфарбована: зеленим кольором позначалися ліси, жовтим — піски, блакитним — води. |
| 11840 |
Усім здавалося, що, після того як вони оглянули острів з вершини гори, на таке запитання вже можна дати негативну відповідь. Ніде не помітно було творінь рук людських — ні селищ, хоча б які складалися із жалюгідних халуп, ні самотніх халуп, ні сіток, ні рибальських човнів біля берега. |
| 11841 |
Правда, довгий, схожий на хвіст алігатора край острова, що простягнувся на південний захід, був від спостерігачів за тридцять миль, і навіть зіркі очі Пенкрофа не могли б побачити на такій відстані людського житла. |
| 11842 |
Але звичайне населення тихоокеанських островів, цих клаптиків суші, які немов виплили з морської безодні, живе на узбережжі, а тут воно здавалося зовсім пустельним. Отже, надалі до детальнішого дослідження можна було припускати, що острів ненаселений. |
| 11843 |
Але що, коли сюди навідувалися, хоча б ненадовго, тубільці з яких-небудь сусідніх островів? Відповісти на це питання поки було неможливо. На п'ятдесят миль навколо не виднілося ніякої землі. Але ж п'ятдесят миль неважко здолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. |
| 11844 |
Усе залежало від розташування острова: височіє він самотньо серед океану чи ж знаходиться недалеко від яких-небудь архіпелагів. Чи вдасться пізніше Сайресу Сміту без інструментів визначити широту і довготу острова? Задача дуже важка. |
| 11845 |
А оскільки поки що нічого не відомо, не зайвими будуть заходи обережності на випадок можливого відвідування острова сусідами-дикунами. Загальне знайомство з островом закінчилося, визначено його конфігурацію та рельєф, обчислена площа, встановлені його гідрографія й орографія. |
| 11846 |
На плані, нашвидку складеному журналістом, було загалом позначено розташування лісів і рівнин. Тепер випадало спуститися по схилу гори і досліджувати острів щодо його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу. |
| 11847 |
Але перш ніж скомандувати вирушати, Сайрес Сміт звернувся до товаришів із промовою. Сайрес Сміт не міг утриматися від посмішки. Пропозицію моряка прийняли. Потім інженер подякував своїм товаришам за довіру і додав, що дуже розраховує на їхню енергію і на допомогу неба. |
| 11848 |
Пропозицію інженера прийняли одностайно. Острів лежав перед очима мандрівників, немов розгорнута карта, і залишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці та височині. Гедеон Спілет записував ці назви, і географічна номенклатура острова була остаточно встановлена. |
| 11849 |
Насамперед записали наступні найменування, запропоновані інженером: бухта З'єднання, бухта Вашингтона, гора Франкліна. Наб дуже вдало придумав назву — мис дійсно здавався страшним пазуром тієї фантастичної тварини, яку своїми незвичайними обрисами нагадував острів. |
| 11850 |
У Пенкрофа викликало розчулення це веселе заняття, яке давало простір уяві. Незабаром виникли нові назви. Ріку, яка стала для мешканців острова джерелом питної води, ту саму ріку, біля якої вони знайшли собі притулок, назвали рікою Віддяки, на знак щирої вдячності до провидіння. |
| 11851 |
Острівець, на який їх викинуло, одержав назву острівець Порятунку. Широке плато, що простягалося за карнизом берегової гранітної стіни, яка піднімалася над Нетрями, і давала можливість охопити поглядом усю велику бухту, назвали плато Круговиду. |
| 11852 |
І, нарешті, непролазні хащі, що покривали півострів Звивистий, охрестили лісами Далекого Заходу. Отже, всі доступні погляду пункти у розвіданій частині острова дістали імена. Вирішили, що список їхній будуть поповнювати в міру того як з'являться нові відкриття. |
| 11853 |
Але Сайрес Сміт збирався наступного дня зафіксувати точний час сходу і заходу сонця, положення світила на небі на середині шляху від сходу до заходу і сподівався точно встановити, де знаходиться північний бік острова, — у Південній півкулі в момент своєї кульмінації (тобто опівдні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на противагу тому, що ми бачимо в Північній півкулі. |
| 11854 |
Отже, все закінчилося; новим острів'янам залишалося тільки спуститися з гори Франкліна і вирушити до свого притулку в Нетрях, як раптом Пенкроф вигукнув: Герберт хотів запропонувати ім'я Сайреса Сміта — він знав, що товариші дружно привітають таку пропозицію, але інженер випередив його. |
| 11855 |
Поселенці острова Лінкольна кинули навколо останній погляд, обігнули кратер вузькою закраїною і почали спускатися; за півгодини вони вже були на першому плато, там, де зупинялися на ночівлю під час підйому. |
| 11856 |
Пенкроф заявив, що варто поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити свої годинники. Зазначимо, що в Гедеона Спілета годинник не постраждав від води, тому що його першим викинуло на берег, де він виявився недосяжним для хвиль. |
| 11857 |
Годинник у нього мав чудовий механізм — дійсний кишеньковий хронометр, і журналіст щодня заводив його найретельніше. Сайрес Сміт, зрозуміло, не міг заводити свого годинника, поки лежав непритомний в дюнах. |
| 11858 |
Гедеон Спілет хотів спершу зробити так само, але Сайрес Сміт зупинив його, схопивши за руку, і застеріг: За сніданком усі їли із завидним апетитом і знищили весь запас дичини та горіхів. Але Пенкрофа це анітрохи не турбувало, — не біда, дорогою можна ще добути провіанту. |
| 11859 |
Топ, напевно, не наситився своєю жалюгідною порцією і підніме в лісі яку-небудь дичину. Крім того, моряк уже подумував, чи не попросити інженера Сміта виготовити порох і парочку мисливських рушниць, — він вважав, що для Сайреса Сміта це не буде проблемою. |
| 11860 |
Йдучи з місця привалу, Сайрес Сміт запропонував товаришам дістатися до Нетрів іншою дорогою. Йому хотілося ближче познайомитися з озером Гранта, красиво обрамленим деревами. Почали спускатися гребенем одного з відрогів, між яких, можливо, витікала річка, що живила озеро. |
| 11861 |
Герберт і Пенкроф, — перший — зовсім ще хлопчик, а другий — людина по-дитячому простодушна, — були в захваті, і моряк, широко крокуючи, говорив: Мандрівники вирішили, що дорогою можна розбитися на групи, але не дуже віддалятися один від одного. |
| 11862 |
Можливо, в густих лісах на острові водяться хижаки, і розсудливість вимагає триматися напоготові. Попереду йшли троє — Пенкроф, Герберт і Наб на чолі з невтомним Топом, який встигав обнишпорити кожен кущик. |
| 11863 |
Гедеон Спілет і Сайрес Сміт йшли разом, — журналіст тримав напоготові свого записника, щоб занести до нього будь-яку подію; мовчазний Сайрес спокійно крокував поруч з ним, відходячи убік лише для того, щоб підібрати зразки мінералів або зірвати яку-небудь рослішу, і без зайвих розмов ховав те й інше до кишені. |
| 11864 |
Близько десятої години ранку маленький загін уже спускався останніми відрогами гірського хребта. На схилах траплялися лише кущі та зрідка самотні дерева. Потім шлях пішов рівниною завдовжки близько милі, а далі сутеніла галявина лісу. |
| 11865 |
Земля тут була горбиста, жовтувата, немов обпалена вогнем, і всюди траплялися вивержені вулканом великі брили базальту, для охолодження якого в земній корі згідно з дослідженнями Бішофа знадобилося триста п'ятдесят мільйонів років. |
| 11866 |
Одначе ніде не було помітно слідів лави, — колись вона виливалася головним чином північним схилом вулкана. Сайрес Сміт уже думав, що до річки, яка протікала, на його думку, лід деревами, на краю долини, вони дійдуть без усіляких пригод, як раптом побачив, що назустріч їм прожогом біжить Герберт. |
| 11867 |
Наба і моряка не видно було за скелями. Через кілька митей інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до товаришів і так само, як вони, сховалися за базальтовими брилами. І тут усі вони виразно побачили, що в повітрі клубочиться дим дуже характерного жовтуватого кольору. |
| 11868 |
Колоністи завмерли, з тривогою очікуючи результатів розвідки, як раптом почули голос Сайреса Сміта, який гукав їх, і вони чимдуж кинулися до нього. Усі четверо миттю опинилися біля інженера і відразу були вражені неприємним їдким запахом, яким просякло повітря. |
| 11869 |
Вони побачили досить розлоге сірчане джерело між скелями; води його, поглинаючи кисень з повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти. Сайрес Сміт занурив у джерело руку і помітив, що вода масляниста. |
| 11870 |
Надпивши ковток із жмені, він сказав, що в неї ледь солодкуватий присмак, температура ж її, на його думку, була дев'яносто п'ять градусів за Фаренгейтом (35 градусів вище нуля за стоградусною шкалою). |
| 11871 |
Герберт запитав, чим він обґрунтовує таке визначення? Відзначивши на карті сірчане джерело, яке поки що не мало для них практичної цінності, колоністи рушили до галявини густого лісу, який стояв на сто — двісті кроків далі. |
| 11872 |
Як і передбачав інженер, там бігла річка, швидка річка з чистою, прозорою водою; її високі береги були червонястого кольору, що свідчило про наявність окису заліза в породах, з яких вони складалися. За кольором берегів колоністи відразу дали річці назву: |
| 11873 |
Та це й дійсно був просто глибокий і світлий струмок, який витікав з гір, то рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно струменів піщаним дном, то із сердитим, ревінням стрибаючи по скелястих порогах або падаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера; ширина його була де тридцять, де сорок футів, а довжина — півтори милі. |
| 11874 |
Дерева, під покровом яких струмок пробігав кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірному поясі Австралії й у Тасманії, і не схожі були на ті хвойні дерева, що зустрічалися вже в дослідженій частині острова — за декілька миль від плато Круговиду. |
| 11875 |
Тієї пори року, тобто на початку осені (у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню), з них ще не облетіло листя. Найбільше тут росло казуаринів і евкаліптів; деякі з цих порід навесні, мабуть, давали солодку манну, подібну до східної манни. |
| 11876 |
На галявинах здіймалися купи могутніх австралійських кедрів, а навколо росла висока трава, іменована в Австралії «тусок», але кокосових пальм, яких так багато на архіпелагах Тихого океану, зовсім не було, — мабуть, острів лежав занадто далеко від тропіків. |
| 11877 |
Чорні, білі й сірі какаду, строкаті папуги всіх кольорів і відтінків, яскраво-зелені корольки з червоним чубчиком, небесно-голубі лорі, — незліченне крилате плем'я блищало пір'ям, як жива веселка, і піднімало оглушливий різноголосий гамір. |
| 11878 |
Раптом із зеленої хащі долинули дивовижні, нестрункі звуки: то вчувався дзвінкий пташиний щебет, то котяче нявкання, то рикання звіра, то якесь плямкання, начебто клацала язиком людина. Забувши про будь-яку обережність, Наб і Герберт кинулися до кущів. |
| 11879 |
На щастя, там не виявилося ні грізних хижаків, ні дикуна, який зачаївся, а сиділо на гілках близько півдюжини нездатних нікого образити істот — співочих птахів пересмішників, яких називають «гірські фазани». |
| 11880 |
Герберт показав своїм супутникам диких голубів, красенів із бронзовими крилами, — одні мали чудові чубчики, інші зелений комір, як їхні побратими на берегах затоки Маккуорі; але голуби й близько не підпустили до себе мисливців так само, як ворони і сороки, що полетіли зграями. |
| 11881 |
Вистріливши з рушниці дрібним дробом, можна було б вполювати багато цих пернатих, але поки що наші мисливці не мали не тільки дробовиків, а навіть списів, дротиків або пращ; втім, примітивна зброя навряд чи б тут допомогла. |
| 11882 |
Безпорадність мисливців виявилася ще очевиднішою, коли повз них пронеслася зграя якихось чотириногих; вони мчалися підскоком і раптово робили стрибок довжиною до тридцяти футів, немов злітали на крилах; вони майнули через ліс так швидко і стрибали так високо, що здавалося, начебто вони, як білки, перелітали з дерева на дерево. |
| 11883 |
Але марні виявилися і спроби наздогнати кенгуру, що на пружних своїх ногах відскакували від землі, немов гумові м'ячі. Через п'ять хвилин мисливці зовсім засапалися, а кенгуру зникли в хащі. Топа переслідувала така ж невдача, як і його хазяїв. |
| 11884 |
Добряга не ховав своєї досади, думаючи про те, що пообідати доведеться тільки співочими фазанами, але доля ще раз змилосердилася над ним. Справді, Топ, який відчував, що тут порушено і його власні інтереси, нишпорив по всіх кущах; голод ще загострив його чуття. |
| 11885 |
Час наближався до третьої години дня; раптом собака пірнув у густі зарості чагарнику, і незабаром глухе рикання засвідчило, що він зійшовся у двобої з якоюсь твариною. Наб кинувся до місця бою і побачив, що Топ пожирає якесь звірятко. |
| 11886 |
За десять секунд уже не можна було б довідатися, яке, — воно зникло б у шлунку Топа. На щастя, собака наштовхнувся на цілий виводок, — на землі лежали бездиханно два інших гризуни (здобич Топа належала до породи гризунів). Наб тріумфуючи, вийшов з кущів, тримаючи в кожній руці майбутню печеню. |
| 11887 |
Наші мисливці, як жителі Сполучених Штатів, відразу впізнали в них марасів — різновид агуті, але трохи більших своїх побратимів, які живуть у тропічних країнах; мараси — справжні американські кролики, довговухі звірята, озброєні з кожного боку щелеп п'ятьма корінними зубами, що саме й відрізняє їх від агуті. |
| 11888 |
Перервана ненадовго подорож відновилася. Колоністи як і раніше йшли берегом Червоного струмка, який ніс свої прозорі, чисті води під навислим сплетінням гілок казуаринів, банксій і гігантських каучукових дерев. |
| 11889 |
Чудові лілейні рослини, що досягали двадцяти футів заввишки, і якісь незнайомі юному натуралісту деревоподібні чагарники схилялися до струмка, який жебонів під покровом зелених склепінь. Струмок помітно ширшав, Сайресу Сміту здавалося, що вони вже наближаються до гирла. |
| 11890 |
І справді, тільки-но колоністи вийшли з лісової хащі, де їх дивували прекрасні дерева, показалося й гирло Червоного струмка. Дослідники потрапили на західний берег озера Гранта. На озеро дійсно варто було подивитися. |
| 11891 |
Воно досягало майже семи миль в окружності, а площа його дорівнювала двомстам п'ятдесятьом акрам; спокійну водну гладь облямовували найрізноманітніші дерева. Зі східного боку крізь мальовничі просвіти місцями зблискувало на сонці море. |
| 11892 |
Тут жили десятки подружніх пар зимородків-рибалок; стоячи на якому-небудь прибережному камені, пихаті, нерухомі, вони підстерігали рибу, що пропливала повз них, раптово з пронизливим криком кидалися у воду і, пірнувши, через мить злітали, тримаючи здобич у дзьобі. |
| 11893 |
А далі, на берегах і на острівці, поважно походжали дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголовки, щурки, яких природа наділила язиком у вигляді пензлика, два-три представники лірохвостів, красивої породи пернатих, у яких хвостові пера вишукано загнуті у вигляді ліри. |
| 11894 |
Вода в озері виявилася прісною, прозорою і синюватою; а глянувши на бульбашки, що піднімалися на поверхню води, і на кола, які розпливалися, можна було з упевненістю сказати, що в озері цьому дуже багато риби. |
| 11895 |
В цей бік вони пройшли дві милі; нарешті, розсунулася остання завіса дерев, і перед очима мандрівників виникло плато, яке зеленіло густою травою, і неосяжна широчінь океану. Щоб повернутися в Нетрі, досить було перетнути навскіс плато й спуститися по його схилу до першого закруту ріки Віддяки. |
| 11896 |
Але інженеру хотілося знати, де і як випливають з озера надлишкові води, а тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. Справді, можливо, десь існував стік; або ж вода випливала через розпадину гранітної стіни. |
| 11897 |
Адже озеро являло собою величезну кам'яну западину, яку Червоний струмок поступово наповнив водою; значить надлишок її повинен був десь стікати до моря, падаючи водоспадом. Отже, дослідження берегів озера Гранта продовжувалося. |
| 11898 |
Пройшли по гірському плато на північ ще півтори милі, але всупереч своїм чеканням Сайрес Сміт ніде не знайшов стоку води. Стрілка годинника вже показувала пів на п'яту. Час було повертатися до притулку, приготувати на вогнищі обід. |
| 11899 |
Наб і Пенкроф виявилися справдешніми кухарями — один завдяки кулінарним здібностям, властивим неграм, а інший — як і личить морякові, який усе вміє робити; вони швидко приготували печеню зі своєї здобичі. Дійсно, острів'янам довелося починати «із самого початку». |
| 11900 |
У них не було ніяких інструментів для виготовлення найнеобхіднішого начиння; не могли вони також уподібнитись природі, у якої попереду дуже багато часу, і тому вона не квапиться, зберігаючи свої сили. Вони не мали такого запасу. |
| 11901 |
Для них залізо і сталь існували ще в стані мінералів, гончарні вироби поки що були просто глиною, а для одягу їм необхідно ще знайти матеріал. Треба, одначе, сказати, що наші острів'яни були дійсно людьми в кращому, у найвищому значенні цього слова. |
| 11902 |
Спілет впорається з будь-яким завданням, а оскільки він азартний мисливець, то нехай полювання, що досі було для нього розвагою, стане відтепер його обов'язком. Герберт — славний хлопчик, який має великі природничі знання; він надасть серйозну допомогу спільній справі. Наб — це втілена відданість. |
| 11903 |
Пенкроф ходив по всіх морях і океанах, теслював на кораблебудівних верфях у Брукліні, бував і підручним кравця на державних кораблях, садівником і землеробом, коли приїжджав у відпустку додому, — тобто, як і личить морякові, мав славу майстра на всі руки. |
| 11904 |
Отже, тут неначе навмисно дібралася п'ятірка товаришів, здатних боротися з долею і перемогти її. — сказав Сайрес Сміт. Спочатку необхідно зробити важливе пристосування для обробки мінеральної сировини, яку давала природа. Відомо, яку роль у цій обробці відіграє висока температура. |
| 11905 |
Сайрес Сміт обхопив руками головну собаки, розстебнув нашийника і, розламавши його навпіл, сказав: ' — Ось вам, Пенкрофе, два ножі! У відповідь моряк двічі прокричав «ура». Нашийник Топа зроблений був з тонкої смуги загартованої сталі. |
| 11906 |
Якщо нагострити її об камінь, вийде справжнє лезо, а, потім можна відшліфувати його осколком дрібнозернистого піщанику. таких каменів скільки завгодно на березі, і за дві години колонія розбагатіла на два гострих клинки, до них легко прилаштовувались міцні руків'я. |
| 11907 |
Появу першого знаряддя зустріли радісно, як велику перемогу. Та це й дійсно було перемогою, і до того ж здобутою вчасно. Вирушили в дорогу. Сайрес Сміт повів товаришів на західний берег озера, туди, де він учора помітив багато глини, зразок якої прихопив із собою. |
| 11908 |
Спочатку йшли вздовж ріки Віддяки, потім перетнули плато Круговиду і, подолавши близько п'яти миль, зупинилися на галявині, за двісті кроків від озера Гранта. Дорогою Герберт знайшов дерево, з гілок якого індіанці в Південній Америці роблять луки. |
| 11909 |
Це дерево — «крехимба» — належить до сімейства пальмових, але не дає їстівних плодів. Вибравши довгі та рівні гілки, — Пенкроф зрізав їх, обчухрав листя, потім підстругав гілки на кінцях так, щоб посередині вони були товщими і міцнішими; залишалося тільки знайти рослину, придатну для тятиви. |
| 11910 |
Рослина ця належить до сімейства мальвових, роду гібіска, має міцні волокна, які пружністю, мабуть, не поступаються сухожиллям тварин. так Пенкроф виготовив досить надійні луки; не вистачало тільки стріл. |
| 11911 |
Правда, їх легко зробити з твердих і прямих гілок без сучків, але де взяти гострі вістря? Адже матеріал, що міг би замінити залізо, навряд чи легко доступний. Пенкроф утішав себе думкою, що він потрудився на совість, а в усьому іншому допоможе випадок. |
| 11912 |
Острів'яни прийшли на те місце, яке вони обстежували напередодні. Ґрунт тут складався з червоної глини, що використовується для виробництва цегли й черепиці, і, отже, колоністи цілком могли втілити свій задум. Робочі руки є. Виробництво цегли справа не така вже й складна. |
| 11913 |
Потрібно глину замісити з піском, зліпити цеглини й обпалити їх у вогні великого багаття. Звичайно цеглу роблять за допомогою форм, але колоністам довелося зайнятися формуванням голіруч. Час до темряви і весь наступний день присвятили виготовленню цеглин. |
| 11914 |
Досвідчений робітник може за півдоби виготовити вручну майже десять тисяч цеглин, але п'ять наших майстрів на острові Лінкольна за два дні роботи зробили не більше трьох тисяч штук; сирі цеглини вклали рядами, так їм належало добре висохнути три-чотири дні, а потім можна починати випал. |
| 11915 |
Другого квітня вдень Сайрес Сміт спробував визначити положення острова відносно сторін світу. Напередодні він точно зафіксував час, коли закотилося сонце, врахувавши при цьому явище рефракції. А ранком 2 квітня не менш точно встановив час сходу сонця. |
| 11916 |
Від заходу до сходу минуло дванадцять годин двадцять чотири хвилини. Отже, за шість годин і дванадцять хвилин після сходу того дня сонце повинно було пройти через меридіан острова, і точка, на якій воно в той момент виявиться в небі, і вкаже, де знаходиться північ. |
| 11917 |
У призначений час Сайрес помітив цю точку в небі і, провівши подумки лінію від сонця через два дерева, які він обрав віхами, одержав постійний меридіан для своїх астрономічних спостережень. Перед випалом цегли два дні запасали паливо. |
| 11918 |
Обламали гілки на деревах, що оточували галявину, зібрали весь хмиз у найближчих куточках лісу. Готуючи паливо, звичайно, і полювали в околицях, тим більше що в Пенкрофа з'явилося тепер кілька десятків стріл з дуже гострими вістрями. |
| 11919 |
Добув їх вірний Топ: він притяг з лісу дикобраза — тварину, не дуже придатну для їжі, але досить цінну для острів'ян своїми голками. їх насадили на тонкий кінець стріл, а до іншого кінця прилаштували пера чубатого папуги, — щоб стріла летіла рівніше. |
| 11920 |
Дичину з'їдали смаженою, але окіст дикого кабана закоптили в диму багаття із зелених гілок, попередньо нашпигувавши м'ясо запашними травами. Словом, їли наші острів'яни дуже ситно, але одноманітно, смажене м'ясо їм набридло, всі мріяли про суп і хотіли почути, як булькає на вогні горщик з юшкою. |
| 11921 |
Одначе варити її було ні в чому, доводилося чекати, поки складуть гончарну піч і обпалять у ній горщики. Під час своїх походів найближчими околицями «цегельного заводу» мисливці помітили свіжі сліди якихось великих звірів, з могутніми пазурами, але які саме тварини, визначити не могли. |
| 11922 |
Сайрес Сміт наказав товаришам бути обережними — адже в лісі вони могли зіштовхнутися з якимись небезпечними хижаками. Порада виявилася доречною. Одного разу Гедеон Спілет і Герберт бачили звіра, схожого на ягуара. На щастя, хижак не напав на них, інакше мисливці опинилися б у біді. |
| 11923 |
У ці дні колоністи не займалися облаштуванням свого притулку в Нетрях, оскільки інженер сподівався, що їм вдасться відшукати або побудувати собі зручніше житло. Поки задовольнилися тим, що в коридорах на піску поклали підстилки з моху і сухого листя. |
| 11924 |
На таких досить твердих постелях втомленим трудівникам спочивалось прекрасно. Пригадавши, скільки днів вони вже провели на острові Лінкольна, вирішили надалі вести точний підрахунок. П'ятого квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на цей острів. |
| 11925 |
На землі акуратно вимостили в'язки хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одна на одну висохлі цеглини, так що вийшов куб, у якому залишили продув. Робота тривала цілий день, і тільки ввечері запалили хмиз. Уночі ніхто не лягав спати — стежили за тим, щоб вогонь не слабшав. |
| 11926 |
Потім розпеченій печі дали охолонути, а тим часом Наб і Пенкроф, за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, притягли на них за кілька ходок неабияку купу вапняку, досить поширеної гірської породи, якої виявилося дуже багато на північному березі озера. |
| 11927 |
З цих каменів, що розсипалися при прожарюванні їх на вогні, вийшло жирне негашене вапно, яке сильно здувалося і вирувало при гасінні, — вапно таке ж чисте, як те, що виходить при випалюванні мармуру або крейди. |
| 11928 |
Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому, затвердіти занадто швидко, наші колоністи одержували чудову цементуючу речовину. Дев'ятого квітня в результаті всіх цих робіт Сміт уже мав деяку кількість гашеного вапна і кілька тисяч цеглин. |
| 11929 |
За п'ять днів у топку заклали кам'яне вугілля (Сайрес Сміт знайшов біля гирла Червоного струмка поклади вугілля, що виходили просто на поверхню землі), і з труби, заввишки двадцять футів, піднявся перший стовп диму. |
| 11930 |
Галявина перетворювалася на завод, і Пенкроф уже не схилявся до думки, що з цієї печі вийдуть усі вироби сучасної промисловості. В першу чергу виліпили звичайний глиняний посуд, зроблений досить грубо, але цілком придатний для варіння їжі. |
| 11931 |
Сировиною для гончарних виробів послужила все та, ж глина, що й для цегли, але до неї Сайрес Сміт звелів додати трохи вапна і кварцу. Вийшла справжня гончарна глина, з якої наробили горщиків, чашок, формуючи їх у западинах каменів, а також тарілок, мисок, великих чанів для води і т. ін. |
| 11932 |
Усі ці вироби виходили незграбними, кособокими, кривими, але коли їх випалили в печі при високій температурі, то в колоністів з'явилося необхідне начиння, зараз для них дорожче найвитонченіших порцелянових сервізів. |
| 11933 |
Варто нагадати, що Пенкроф, бажаючи довідатися, чи годиться ця глина для виготовлення люльок-носогрійок, зробив їх собі кілька штук; люльки вийшли досить потворними, але Пенкроф вважав їх чудовими. На жаль! Курити в них було нічого; тютюну на острові не знайшли. |
| 11934 |
Чимала втрата для Пенкрофа! Гончарні роботи тривали до 15 квітня. Зрозуміло, колоністи даремно часу не гаяли: ставши гончарами, вони сумлінно виробляли горщики. А якби Сайрес Сміт захотів перетворити їх на ковалів, вони з такою ж ретельністю працювали б у кузні. |
| 11935 |
Але наступного дня, 16 квітня, була неділя, навіть Великодня неділя, і всі вирішили присвятити цей день відпочинку. Ці п'ятеро американців були людьми благочестивими, дотримувалися рекомендацій Біблії, а при теперішньому становищі в їхніх серцях лише зросла віра у Творця всього сущого. |
| 11936 |
Увечері 15 квітня вони повернулися до Нетрів, захопивши з собою останню партію горщиків і загасивши піч до нових робіт. На зворотному шляху до притулку зробили приємне відкриття — Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. |
| 11937 |
І ось того дня інженер побачив рослину, з роду полинових, головними видами яких є полин, меліса, естрагон та їхні побратими; зірвавши пучок цієї трави, Сайрес Сміт простягнув їх морякові: Пенкроф почав уважно роздивлятися рослину, стебла якої густо покривали шовковисті довгі волосинки, а листя — білуватий пушок. |
| 11938 |
І справді, висушений чорнобильник дуже легко спалахує; він прекрасно замінив трут нашим колоністам, особливо коли інженер пізніше просочував його розчином азотнокислої солі калію — на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, що є не чим іншим, як селітрою. |
| 11939 |
Повечерявши, Сайрес Сміт і його товариші о восьмій годині пішли на берег моря подихати чистим повітрям. Наближалася прекрасна тиха ніч. Місяць, який п'ять днів тому вступив у фазу повні, ще не піднявся, але на обрії вже сріблилося ніжне, бліде сяйво, — його можна назвати місячною зорею. |
| 11940 |
Подумавши, він запитав: Якби інженер Сміт мав секстан, — прилад, що дозволяє з великою точністю визначати кутові відстані за кутом відображення предметів, завдання не становило б для нього ніяких труднощів. |
| 11941 |
Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра опівдні за проходженням сонця через меридіан даної місцевості він визначив би координати острова. Але відсутній секстан треба було чим-небудь замінити. Сайрес Сміт повернувся до Нетрів. |
| 11942 |
При світлі вогню, який палав у багатті, він вистругав дві рівні лінієчки і, з'єднавши їх одну з одною, зробив щось подібне до циркуля, ніжки якого ворушились і розсовувались; скріпив він лінійки за допомогою шипа акації, зрізавши його із сухої гілки, що лежала в купі хмизу. |
| 11943 |
З цим інструментом інженер знову вирушив на берег моря, аби обчислити висоту полюса над обрієм, для чого необхідно вибрати найчіткіший, а саме морський обрій; мис Пазур закривав південний бік обрію, і Сайресу Сміту довелося шукати зручніше місце для спостереження. |
| 11944 |
Зваживши всі обставини, Сайрес Сміт вирішив обрати своєю обсерваторією плато Круговиду, врахувавши при обчисленнях його висоту над рівнем моря, а висоту цю він передбачав визначити завтра, шляхом застосування елементарних теорій геометрії. |
| 11945 |
Пройшовши лівим берегом ріки Віддяки, колоністи піднялися на плато і влаштували спостережний пункт біля краю, що тягнувся з північного заходу на південний схід, тобто над грядою вигадливих стрімчаків, що облямовували берег ріки! Ця частина плато піднімалася на п'ятдесят футів вище скелястих пагорбів правого берега, схили яких йшли до мису Пазур і до південного краю острова. |
| 11946 |
Отже, ніщо не затуляло від спостерігача півколо обрію від мису Пазур до Зміїного мису. На півдні ця лінія, освітлена першими променями місяця, що сходив, різко розмежовувала море і небо, що мало б сприяти точності обчислень. |
| 11947 |
Південний Хрест опинився перед спостерігачем неначе догори ногами — зірка альфа цього сузір'я виявилася внизу, тобто ближче за всіх до Південного полюса. Сузір'я Південного Хреста знаходиться від Південного полюса далі, ніж Полярна зірка від Північного. |
| 11948 |
Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев'яного циркуля на лінію обрію, а інший на альфу Південного Хреста, немов наставив на них кутомір; відстань між двома ніжками циркуля відповідала куту між альфою й обрієм. |
| 11949 |
Величина кута мала дати висоту альфи Південного Хреста, а отже, і висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, тому що географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці. |
| 11950 |
Наступного дня, 16 квітня, у Великодню неділю, колоністи вже на світанку вийшли з притулку і взялися прати свою білизну, вибивати і чистити одяг. Інженер збирався зварити мило, як тільки знайдуться необхідні для цього складові частини — сода або поташ, сало або яка-небудь рослинна олія. |
| 11951 |
Сонце, що піднімалося над обрієм, обіцяло чудову неділю, один з тих чудових осінніх днів, коли літо начебто повертається на коротку мить, щоб попрощатися із землею. Потрібно було доповнити дані вчорашніх спостережень, виміривши висоту плато Круговиду над рівнем моря. |
| 11952 |
Герберт, юнак надзвичайно допитливий, завжди прагнув довідатися щось нове, тому вирушив разом з інженером. Сайрес Сміт відійшов від гранітної стіни до краю берега. Тим часом Пенкроф, Наб і журналіст зайнялися іншими справами. |
| 11953 |
Сайрес Сміт захопив із собою пряму рівну жердину завдовжки близько дванадцяти футів — довжину він визначив за власним зростом, який він знав точно. Герберту Сайрес Сміт доручив нести висок — тобто гнучку ліану, до кінця якої підвісили звичайний камінь. |
| 11954 |
Зупинившись кроків за двадцять від краю моря і кроків за п'ятсот від гранітного кряжа, Сайрес Сміт устромив жердину в пісок і старанно випрямив її, домігшись шляхом вивіряння виском, щоб вона стояла перпендикулярно до площини обрію. |
| 11955 |
Зробившу це, Сайрес Сміт відійшов і ліг на землю на такій відстані, щоб у полі його зору знаходився і верхній кінець жердини, і гребінь гранітної стіни. Це місце він відзначив на піску кілочком і, повернувшись до Герберта, запитав: Правильно, Герберте, — підтвердив інженер. |
| 11956 |
Основи обох трикутників обміряли за допомогою тієї ж самої жердини, висота якої над поверхнею піску дорівнювала десять футів; виявилося, що відстань між кілочком і жердиною — п'ятнадцять футів, а відстань між кілочком і підошвою стіни — п'ятсот футів. |
| 11957 |
Закінчивши виміри, Сайрес Сміт і юнак повернулися до Нетрів. Там інженер узяв плоский камінь, принесений ним з попередніх експедицій, щось на зразок шиферного сланцю, на якому легко видряпувались цифри гострою черепашкою. |
| 11958 |
І на цій аспидній дошці Сайрес Сміт склав такуОтже, висота гранітної стіни була триста тридцять три фути. Тоді Сайрес Сміт взяв інструмент, зроблений напередодні; кут між розсунутими ніжками циркуля відповідав кутовій відстані від альфи Південного Хреста до площини обрію. |
| 11959 |
Отже, Сайрес Сміт дійшов висновку, що острів Лінкольна знаходиться на тридцять сьомому градусі південної широти; але, з огляду на те, що недосконалість його спостережень і викладень могла призвести до помилки в п'ять градусів, він вважав більш правильним записати, що острів знаходиться між тридцять п'ятою і сороковою паралеллю. |
| 11960 |
Неділю вирішили використати на прогулянку, або, точніше, на дослідження тієї частини острова, що знаходилася між північним берегом озера і затокою Акули, а якщо дозволить погода, дійти й до північного сходу мису Південна щелепа. |
| 11961 |
Для обіду мали намір зробити привал у дюнах і повернутися до Нетрів тільки ввечері. Пів на дев'яту ранку маленький загін уже рухався берегом протоки, яка відділяла острів Лінкольна від острівця Порятунку, де перевальцем поважно походжали біля води короткокрилі пінгвіни, схожі на безруких людей. |
| 11962 |
Вони чудово плавали і пірнали, і їх відразу можна було впізнати за характерним, дуже неприємним лементом, схожим на ревіння віслюка. Пенкрофа вони зацікавили лише з кулінарного боку, і він не без задоволення почув, що м'ясо цих птахів, хоча й темне, цілком їстівне. |
| 11963 |
Сподіватися на придатність тюленів для їжі неможливо — їхнє жирне м'ясо огидне на смак; одначе Сайрес Сміт дуже уважно їх розглядав і, не поділившись ні з ким своїми думками, сказав товаришам, що незабаром треба буде навідатися на острівець. |
| 11964 |
Але значно кориснішим відкриттям була устрична обмілина, що оголилася при відливі; Наб знайшов її між рифами, милі за чотири від Нетрів. І, не чекаючи відповіді, Пенкроф і Наб узялися відривати мушлі від каміння. |
| 11965 |
Зібраних устриць поклали до кошика, сплетеного Набом з волокон гібіска; у ньому вже лежала їжа, припасена для обіду. Потім мандрівники рушили далі берегом, що тягся повз дюни. Сайрес Сміт раз у раз поглядав на годинник, щоб встигнути підготуватися до спостереження, яке мав зробити рівно опівдні. |
| 11966 |
На цей сумовитий берег прилітали морські птахи — баклани, ширококрилі альбатроси і дикі качки, що цілком заслужено викликали в Пенкрофа мисливське хвилювання. Він пустив у них стрілу, але безрезультатно — качки не сідали на землю, їх можна було підстрелити лише на льоту. |
| 11967 |
І тоді моряк ще раз сказав Сайресу Сміту: — І, можливо, швидше, ніж вам здається, друзі мої, — сказав інженер, — якщо тільки острів Лінкольна не занадто далеко розташований від якого-небудь населеного архіпелагу або материка. За годину ми будемо це знати. |
| 11968 |
У мене немає карти Тихого океану, але я дуже чітко уявляю собі його південну частину. За широтою, яку ми з вами сьогодні встановили, острів Лінкольна, безумовно, повинний знаходитися на паралелі, що перетинає на заході Нову Зеландію, а на сході — Чилі. |
| 11969 |
Але між двома цими межами не менше шести тисяч миль. Тепер нам треба дізнатися, у якій же точці цієї великої смуги океану стоїть наш острів, і ми це зараз обчислимо, сподіваюся, з достатньою точністю, коли визначимо географічну довготу нашої місцевості. |
| 11970 |
Але як же Сайрес Сміт здійснить його? Як він, не маючи жодного приладу, вловить момент проходження сонця через меридіан острова? Герберт не міг цього зрозуміти. Спостерігачі знаходилися вже за шість миль від Нетрів — біля тих дюн, де колись знайшли Сайреса Сміта після його загадкового порятунку. |
| 11971 |
Тут зробили привал і почали готуватися до обіду, тому що було пів на дванадцяту. Захопивши глечик, принесений Набом, Герберт побіг по воду до струмка, який жебонів неподалік. Тим часом Сайрес Сміт все приготував для своїх астрономічних спостережень. |
| 11972 |
Втім, не мало особливого значення, чи горизонтальна ця поверхня, так само, як не варто було домагатися того, щоб паличка довжиною в шість футів, яку інженер устромив у пісок, перебувала до неї чітко перпендикулярно. |
| 11973 |
Навпаки, він нахилив її до півдня, тобто в бік, протилежний сонцю, тому що не треба забувати, що для колоністів острова Лінкольна, який знаходився в Південній півкулі, видимий свій полуденний рух сяюче світило здійснювало, піднімаючись над північним, а не над південним краєм обрію. |
| 11974 |
Сайрес Сміт хотів це зробити, скориставшись тінню, що відкидається на пісок встромленою паличкою, — спосіб цей і без астрономічних інструментів міг дати йому з достатньою точністю очікуваний результат. Справді, той момент, коли довжина тіні виявиться найменшою, вважається полуднем. |
| 11975 |
Досить буде стежити за кінцем цієї тіні, щоб вловити, як вона після поступового свого скорочення знову почне подовжуватися. Нахиливши паличку в бік, протилежний сонцю, Сайрес Сміт тим самим подовжив тінь, що відкидається, а від цього легше було стежити за її змінами. |
| 11976 |
Вирішивши, що вже настав час спостережень, Сайрес Сміт став на коліна і, встромляючи в пісок маленькі дерев'яні кілочки, почав відзначати послідовно скорочення тіні від палички. Товариші дослідника, низько нахилившись, зосереджено спостерігали за його діями. |
| 11977 |
Оскільки Сайрес Сміт робив своє спостереження шістнадцятого квітня, тобто того дня, коли справжній час і середній час збігаються, година, відзначена Гедеоном Спілетом, була б дійсним часом для Вашингтона, що полегшувало б розрахунки. |
| 11978 |
Сонце повільно піднімалося, тінь від палички коротшала, і тільки-но Сайресу Сміту здалося, що вона починає подовжуватися, він запитав: Оскільки географічна довгота Вашингтона дорівнює 77° 11', а з округленням — сімдесят сім градусів від Гринвіцького меридіана, — який і англійці, й американці приймають за відправну точку при визначенні довготи, — то, значить, острів знаходиться на захід від Гринвіча на сімдесят сім градусів (довгота Вашингтона) плюс сімдесят п'ять градусів — тобто на сто п'ятдесят другому градусі західної довготи. |
| 11979 |
Сайрес Сміт повідомив товаришам результат своїх розрахунків і, враховуючи, як і при визначенні широти, можливі помилки в спостереженні, вважав за потрібне заявити, що острів Лінкольна лежить між тридцять п'ятою і тридцять сьомою південною паралеллю і між сто п'ятдесятим і сто п'ятдесят п'ятим меридіаном на захід від меридіана Гринвіча. |
| 11980 |
Як бачите, він припускав можливість помилки в п'ять градусів при визначенні обох координат, а оскільки градус дорівнює шістдесят миль, то дійсна широта і довгота острова, можливо, на триста миль відхилилася від обчислених даних. |
| 11981 |
Але ця помилка ні в якому разі не впливала на рішення, котре довелося прийняти. Стало зрозуміло, що острів Лінкольна знаходиться занадто далеко від будь-якої землі: нічого й намагатися перебороти цю відстань у хисткому човнику. |
| 11982 |
Отримані координати вказували: щонайменше тисяча двісті миль відокремлюють його від Таїті й островів архіпелагу Туамоту, а до Нової Зеландії понад тисячу восьмисот миль і більше чотирьох з половиною тисяч миль — до берегів Америки. |
| 11983 |
Навкруги вже не здіймалися гранітні вали з плоскими вершинами, як плато Круговид, а лежала гряда скель незвичайно вигадливих обрисів, що оточувала вузьку бухту, відгороджену двома мисами вулканічного походження. |
| 11984 |
Дійшовши до цього місця, колоністи повернули назад і до ночі досягли свого притулку, але не лягали спати доти, доки остаточно не вирішили питання, чи можна їм спробувати вибратися з острова Лінкольна. Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань — тисяча двісті миль. |
| 11985 |
Для такого плавання простий човен не годиться, особливо в осінню негоду, категорично заявив Пенкроф. І все-таки не легко побудувати хоча б звичайного човна, навіть маючи необхідні для цього інструменти, а в колоністів острова Лінкольна не, було ніяких знарядь. |
| 11986 |
Виходить, їм у першу чергу випадало зробити молотки, сокири, сокирки, пилки, свердла, рубанки і т. ін. а те потребувало часу. Отже, вирішили перезимувати на острові і знайти собі житло зручніше Нетрів, — таке, де легше провести холодну пору року. |
| 11987 |
Насамперед необхідно було пустити в хід залізну руду з тих родовищ, які інженер знайшов у північно-західній частині острова, добути з неї залізо і навіть сталь. У земній корі метали звичайно не зустрічаються в чистому вигляді. |
| 11988 |
У більшості випадків знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або із сіркою. Саме два зразки, принесені до Нетрів Сайресом Смітом, і були такими сполуками: перший — магнітний залізняк без домішок вуглецю, а другий — пірит, тобто залізний колчедан. |
| 11989 |
Для вилучення кисню руду і вугілля доводять до високої температури — або досить простим «каталонським» способом, що вимагає тільки одного процесу для одержання заліза, або використовуючи доменні печі, у яких з руди виплавляється чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чотири відсотки вуглецю, що входив до нього, одержують залізо. |
| 11990 |
Що потрібно було Сайресу Сміту? Одержати чавун і притому найшвидшим способом; до речі, руда, знайдена ним, здавалася чистою і багатою на залізо, це був окис заліза, — руда, що зустрічається сипкими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий пил, кристалізується з розчинів правильними восьмигранниками й утворює іноді природні магніти; вона служить у Європі сировиною для виплавки першокласної сталі, якою славляться Швеція та Норвегія. |
| 11991 |
На острові Лінкольна неподалік від родовища цієї руди знайшлися і поклади кам'яного вугілля, яким уже скористалися колоністи. Отже, обробка руди дуже полегшувалася, оскільки всі елементи, необхідні для виробництва, зосереджувалися в одному місці. |
| 11992 |
Подібні обставини чудово використовуються в Сполучених Штатах, де кам'яне вугілля служить для виплавки металу, добутого в тій же місцевості, що й вугілля. Але інженер уже вийшов із притулку, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не одержавши зрозуміліших роз'яснень. |
| 11993 |
Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки, у тому місці, де її легше перейти убрід при малій воді. Саме настав відлив, і мисливці переправилися на острівець убрід; вода сягала їм тільки до колін. |
| 11994 |
Колоністи озброїлися важкими кийками і без зусиль могли б убити чимало птахів з цього полчища, але вони й не подумали займатися таким марним побиттям, тим, більше що не хотіли злякати тюленів, які лежали на піску за декілька кабельтових. |
| 11995 |
Отже, вони помилували дурнуватих істот, у яких крила схожі на обрубки, плоскі, як плавці, і покриті рідкими пір'їнками, схожими на лусочки. Колоністи обережно рухалися до північного краю острівця; весь берег був у вимоїнах, що служили гніздами для морських птахів. |
| 11996 |
Але треба було почекати, поки тюлені вилізуть на берег, — завдяки вузькій веретеноподібній формі тіла, густому короткому хутру тюлені чудово плавають, і спіймати їх у морі дуже важко, а на землі вони можуть лише повільно плазувати на своїх коротких ластах. |
| 11997 |
Знаючи звички тюленів, Пенкроф порадив не починати полювання, поки вони не вийдуть на берег і не заляжуть погрітися на сонечку, — тут вони швидко заснуть міцним сном, і тоді потрібно відрізати тюленям шлях до відступу в море і наносити їм удари по переніссю. |
| 11998 |
Пенкроф і Герберт відокремилися від товаришів і крадькома обігнули обмілину, щоб напасти на тюленів з боку моря, відрізавши їм шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом пробралися вздовж скель і з'явилися на бойовище. |
| 11999 |
Раптом на березі піднялася висока фігура Пенкрофа, і він голосно закричав; інженер і двоє його супутників помчали прожогом, щоб не підпустити тюленів до води. Двох тюленів убили ударом кийка, іншим вдалося доповзти до моря, і вони миттєво зникли у хвилях. |
| 12000 |
Інженер дійсно розраховував зробити з тюленячої шкіри ковальські міхи, необхідні для роздування вогню при виплавці, металу. Вбиті тюлені були середнього розміру, не більше шести футів, мордами вони нагадували собак. |
| 12001 |
Моряк і Наб прекрасно впоралися, і за три години в розпорядженні Сайреса Сміта виявилися дві тюленячі шкіри, які він вирішив швидше використати для міхів, не піддаючи їх дубленню. Колоністи дочекалися малої води і, перейшовши тоді через протоку, повернулися до Нетрів. |
| 12002 |
Важкою справою виявилося висушити шкіри тюленів, натягнувши їх на дерев'яні рами, що служили розпірками, зшити ці шкіри за допомогою тонких ліан так, щоб через шви не виходило з міхів повітря. Довелося кілька разів переробляти роботу. |
| 12003 |
У розпорядженні Сайреса Сміта було лише два сталевих леза, зроблених з нашийника Топа, але він мав такі спритні руки, товариші так уміло допомагали йому, що за три дні маленька колонія одержала ще одне знаряддя — ковальські міхи, призначені для нагнітання повітря при виплавлюванні руди, — умова, необхідна для успіху справи. |
| 12004 |
Двадцятого квітня з ранку почався «металургійний період», як його назвав журналіст у своїх записах. Як ми вже згадували, інженер вважав найзручнішим вести роботу на місці покладів вугілля і залізної руди. |
| 12005 |
Нічого було й думати про щоденне повернення на нічліг до свого обжитого притулку, і «металурги» воліли тулитися в курені з гілок, аби початі важливі роботи тривали безупинно цілодобово. Прийнявши таке рішення, вирушили того ж ранку до місця робіт. |
| 12006 |
Наб і Пенкроф тягли на великій плетінці ковальські міхи і деяку провізію — дичину та їстівні рослини, розраховуючи дорогою поповнити запаси. Шлях вибрали через ліс Жакамара і перетнули його навскіс з південного сходу на північний захід. |
| 12007 |
Довелося прокладати собі в заростях дорогу, і згодом вона стала найкоротшою стежкою між плато Круговиду і горою Франкліна. Ніким не торкнуті, росли тут вікові чудові дерева все тих же порід, які вже зустрічалися на острові нашим колоністам. |
| 12008 |
Але Герберт знайшов нові породи і серед них драцену, яку Пенкроф презирливо назвав «хвалькуватим пореєм», тому що драцена, незважаючи на свою висоту, належить до того ж самого сімейства лілейних, до якого відносять цибулю звичайну, цибулю зубцювату, цибулю шарлот і спаржу. |
| 12009 |
Волокнисті корені драцени у вареному вигляді — пресмачна страва, а з відвару після бродіння роблять дуже приємний напій. Колоністи запаслися в лісі цими коренями. Лісом ішли довго — цілий день, але завдяки такій подорожі ознайомилися з флорою і фауною острова. |
| 12010 |
Герберт і Гедеон Спілет стрілами убили двох кенгуру і ще якусь тварину, схожу і на їжака, і на мурахоїда: їжака вона нагадувала тим, що згорталася клубком, виставляючи для самозахисту голки, а подібності з мурахоїдом додавали їй пазурі землерийки, вузька мордочка, що закінчувалася деякою подобою дзьоба, і тонкий довгий язик, весь у малесеньких колючках, призначених для захоплювання і втримання комах. |
| 12011 |
Подивившись на дивовижного звіра, Пенкроф поставив цілком природне запитання: Під час цієї експедиції колоністи бачили диких кабанів, які, одначе, й не намагалися напасти на них; здавалося, що в цьому лісі не загрожує зустріч з небезпечними хижаками, як раптом у густій хащі — побачив за декілька кроків від себе на нижніх гілках дерева волохатого звіра, який здався йому ведмедем, і почав тварину замальовувати. |
| 12012 |
На щастя для Гедеона Спілета, його натурник не належав до грізного сімейства «стопоходячих» — виявилося, що це звичайний коала, відомий також під ім'ям «лінивця», добродушний звір завбільшки з великого собаку, покритий кошлатим хутром бурого кольору і забезпечений довгими міцними пазурами, що дозволяють йому лазити по деревах; — він харчується листям. |
| 12013 |
Коли встановили, що за звір служить натурою Гедеонові Спілету, який продовжував під час обговорення питання працювати олівцем, художник стер зроблений під начерком напис: — і зазначив замість нього —. Потім всі вирушили далі. О п'ятій годині вечора Сайрес Сміт подав сигнал до відпочинку. |
| 12014 |
До цього часу колоністи уже вийшли з лісу і були біля підніжжя могутніх відрогів, що служили підступами до гори Франкліна зі сходу. За кількасот кроків від місця зупинки протікав Червоний струмок, отже вода знаходилася близько. Колоністи негайно взялися влаштовувати собі притулок. |
| 12015 |
Приготували вечерю; розклали перед куренем яскраве багаття, засмажили на рожні дичину, а о восьмій годині вечора мандрівники вже спали солодким сном, тільки один сидів біля вогнища і підтримував його на той випадок, якщо неподалік блукає який-небудь небезпечний звір. |
| 12016 |
Наступного дня, 21 квітня, Сайрес Сміт у супроводі Герберта вирушив на пошуки тієї височини давньої формації, де він знайшов зразки залізних руд. Виявлені ним поклади, що виходили на поверхню землі, розташувалися біля підніжжя одного з північно-східних відрогів. |
| 12017 |
Легкоплавка руда, багата на залізо, цілком підходила для того способу обробки, який планував застосувати Сайрес; спосіб цей, названий каталонським, у спрощеному вигляді широко застосовують на Корсиці. |
| 12018 |
Але Сайрес Сміт, прагнучи уникнути громіздких процесів, вирішив просто скласти руду і вугілля величезним кубом і в середину його нагнітати за допомогою міхів струмені повітря. Мабуть, такий же спосіб застосовували колись біблійний Тувалкаїн і перші металурги населеного світу. |
| 12019 |
І те, що вдавалося праонукам Адама, що досі давало позитивні результати у краях, багатих на залізну руду і паливо, безумовно, можна було зробити і на острові Лінкольна. Вугілля наші металурги добули без зусиль біля свого табору — з родовища, яке лежало на поверхні землі. |
| 12020 |
Руду розкололи на дрібні шматки і вручну очистили від грудок землі та піску. Потім шарами, що чергувалися, насипали велику купу вугілля і руди, як складають дрова вуглярі, коли перепалюють їх на вугілля. |
| 12021 |
Під дією повітря, що нагнітається міхами, вугілля в цій купі перетворювалося на двоокис, а потім на окис вуглецю, що, впливаючи на окис заліза, забирав з нього кисень. Сайрес Сміт зробив для цього все належне. |
| 12022 |
Біля насипаної купи руди і вугілля встановили міхи, зроблені з тюленячих шкір; повітря виходило з міхів через трубку, зроблену з вогнетривкої глини, — трубку цю спеціально виготовили й обпалили в гончарній печі. |
| 12023 |
Запрацював механізм міхів, що складався з рухливої рами, саморобної мотузки та противаги, і негайно з трубки вирвався сильний струмінь повітря; піднімаючи температуру купи, що прожарюється, воно сприяло також хімічному процесу утворення заліза при взаємодії руди і вугілля. |
| 12024 |
У самоучок-ковалів, зрозуміло, не було ковальського молота, але вони знайшли вихід за прикладом своїх побратимів, металургів первісного суспільства. Робота була складна. Від колоністів вимагалося багато терпіння і кмітливості, щоб впоратися з нею. |
| 12025 |
Першу залізну чушку прив'язали до держака, і вона послужила молотом; цим молотом взялися кувати на гранітному ковадлі крицю й у такий спосіб одержали залізо грубого кування, але придатне для різних виробів. |
| 12026 |
І ось після важкої праці 25 квітня викували кілька залізних болванок, а згодом їх перетворили на інструменти — щипці, кліщі, кирки, ломи, і т. д. Пенкроф і Наб назвали їх справжнім скарбом. Одначе більше користі, ніж чисте залізо, могла дати сталь. |
| 12027 |
У першому випадку з чавуну одержують натуральну або пудлінгову сталь, а шляхом додавання до чистого заліза вуглецю — томлену сталь. Саме таку сталь Сайресу Сміту і хотілося виплавити, тому що він уже мав чисте залізо. |
| 12028 |
П'ятого травня перший «металургійний період» закінчився, і ковалі повернулися до Нетрів, а незабаром, почавши нові роботи, вони опанували нові навички й одержали право називатися майстрами й інших ремесел. |
| 12029 |
У всякому разі, холоди ще тільки збиралися наскочити, але вже наближався період дощів, а на цьому самотньому острові, загубленому в Тихому океані, де шаленіють люті шторми, бурі, мабуть, — часті та грізні гості. Колоністи знову порадилися про житло, придатніше, ніж Нетрі, і швидко дійшли згоди. |
| 12030 |
Але Сайрес Сміт не хотів розчаровувати Пенкрофа, тому запропонував гарненько оглянути всю гранітну стіну — від гирла річки до того кута, яким вона закінчувалася на півночі. Відправившись у розвідку, колоністи пройшли близько двох миль, ретельно досліджуючи гранітну стіну. |
| 12031 |
Але ніде, абсолютно ніде, не траплялося жодної западини на її рівній, стрімкій поверхні. Скелясті голуби, які літали над нею, гніздилися в заглибинах, що зустрічалися лише на гребені гранітного кряжа і між вигадливих зубців його карниза. |
| 12032 |
Доля розпорядилася так, що на всій цій смузі берега тільки одне місце виглядало придатним хоча б для тимчасового притулку, — ті самі Нетрі, відкриті Пенкрофом; але тепер з цим притулком необхідно попрощатися. |
| 12033 |
Від цього місця і до західної околиці острова берегова височина нижчала з ухилом не більше ніж сорок п'ять градусів, об'єднуючи нахаращення каменів, землі й піску, скріплених коренями кущів, низькорослих дерев і трав. Подекуди із сипкої товщі зовнішнього покриву гострими скелями пробивався граніт. |
| 12034 |
По схилах ярусами піднімалися купи дерев і зеленіла досить густа трава. Але до низу рослинності меншало, і від підніжжя укосу до моря сумовитою, безплідною смугою розлягався пісок. У Сайреса Сміта майнула небезпідставна думка, що де-небудь тут, на озері Гранта, є водоспад. |
| 12035 |
Адже повинен же знаходити собі вихід надлишок води, що безперестану ніс до озера Червоний струмок. Одначе досі інженер ніде не помічав цього стоку, хоча досліджував берег озера від гирла струмка до плато Круговиду. |
| 12036 |
Сайрес Сміт запропонував товаришам піднятися по схилу кряжа і повернутися в Нетрі через плато Круговиду, досліджуючи дорогою північний і східний, береги озера. Пропозицію схвалили, і через кілька хвилин Герберт і Наб уже видерлися на плоскогір'я. |
| 12037 |
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф повільніше статечно йшли слідком за ними. За двісті футів від краю плоскогір'я, крізь сплетіння гілок зблискувала на сонці спокійна гладінь прекрасного озера. Пейзаж навкруги був чудесний. |
| 12038 |
Повітря дзвеніло від пташиного щебету, криків галасливих какаду, які пурхали з гілки на гілку, наче жива крилата веселка. Здавалося, сонячне світло проникало в ці незвичайні гаї, розбившись на всі кольори свого спектра. |
| 12039 |
Замість того щоб відразу вирушити до північного берега озера, мандрівники обігнули плато, збираючись дістатися до лівого берега струмка біля його гирла. Вони зробили так милі півтори, але шлях виявився легким, тому що ліс зрідів і між деревами залишалися вільні проходи. |
| 12040 |
Відчувалося, що тут кінчається родюча частина острова, — вже не було такої буйної рослинності, як у зоні, що пролягала від Червоного струмка до ріки Віддяки. Сайрес Сміт і його товариші досить обережно просувалися в цьому новому для них куточку острова. |
| 12041 |
Адже зброєю їм служили тільки луки та стріли і кийки, куті залізом. Втім, жоден хижий звір не з'являвся. Можливо, ці небезпечні вороги надавали перевагу лісовим хащам південної частини острова. І раптом відбулася досить неприємна зустріч. |
| 12042 |
Топ зробив стійку перед великою змією чотирнадцяти — п'ятнадцяти футів завдовжки. Наб убив її кийком. Оглянувши змію, Сайрес Сміт сказав, що вона не отруйна і належить до породи «алмазних змій», яких у Новому Південному Уельсі тубільці їдять. |
| 12043 |
Але, безумовно, тут водилися й інші змії, укус яких смертельний, як, наприклад, «глухі гадюки» з роздвоєним хвостом, що раптово звиваються з-під ніг, «крилаті змії» із двома наростами, завдяки яким вони кидаються на свою жертву з блискавичною швидкістю. |
| 12044 |
Сайрес Сміт переконався, що дебет Червоного струмка досить значний, отже природа повинна дати вихід зайвій воді, інакше озеро переповнилося б. Але де ж цей стік? Обов'язково треба його знайти і скористатися силою падіння води як механічним двигуном. |
| 12045 |
Розбившись на групи, але не віддаляючись один від одного, колоністи рухалися крутим берегом озера. Багато ознак свідчило, що в ньому дуже багато риби, і Пенкроф вирішив скористатися, цим багатством, зробивши для такої мети рибальську снасть. |
| 12046 |
Припущення ці не виправдалися, і колоністи пішли далі берегом озера, що після невеликого закруту тяглося паралельно до узбережжя океану. На цьому боці берег уже не був лісистим, мальовничо розкидані навколо купи дерев збільшували чарівність пейзажу. |
| 12047 |
Озеро Гранта постало перед мандрівниками все цілком, і жоден подув вітерцю не брижив його дзеркальної гладі. Нишпорячи в кущах, Топ піднімав різних птахів; Гедеон Спілет і Герберт зустрічали їх стрілами. Один із птахів, жертва влучності юного мисливця, впав у високі очерети. |
| 12048 |
Дичина непринадна, з твердим і несмачним м'ясом, але оскільки Топ виявляв менше розбірливості, ніж його господарі, вирішили віддати йому лисуху на вечерю. Колоністи йшли східним берегом і вже наближалися до обстежених місць. |
| 12049 |
Сайрес Сміт, на превеликий подив, ніде не бачив ніяких ознак стоку води з озера. Розмовляючий з Гедеоном Спілетом і Пенкрофом, він не приховав свого здивування. Раптом Топ, що біг попереду хазяїна, стурбувався. |
| 12050 |
Розумний пес почав нервово нишпорити по берегу і, раптово зупинившись, утупився у воду і підняв лапу, немов робив стійку над якоюсь невидимою дичиною; потім він люто загавкав; начебто підкликаючи хазяїна, і зненацька замовк. |
| 12051 |
Топ вискочив з води за наказом хазяїна, але ні секунди не міг заспокоїтися; він збуджено стрибав у високій траві, немов чув якусь невидиму людям тварину, що плила під водою біля самісінького берега. Одначе вода залишалася зовсім спокійною, ні найменші брижі не пробігали по безтурботній гладі. |
| 12052 |
Кілька разів колоністи зупинялися на березі та вдивлялися сторожко. З води ніхто не з'являвся. Усе це виглядало загадково. Інженера Сміта це дуже непокоїло. За півгодини колоністи дійшли до південно-східного боку озера і знову опинилися на плато Круговиду. |
| 12053 |
Дослідження озерних берегів могло вважатися завершеним, але Сайресу Сміту так і не вдалося знайти, де і як іде з озера зайва вода. Колоністи вже збиралися перетнути плато, щоб повернутися до Нетрів, тому що минула п'ята година вечора, як раптом Топ знову стурбувався. |
| 12054 |
Він несамовито загавкав і, перш ніж хазяїн устиг його стримати, вдруге кинувся в озеро. Усі підбігли до берега. Собака уже відплив від нього футів на двадцять, і Сайрес Сміт голосно кликав його. Раптом з води висунулася величезна голова якоїсь тварини; озеро виявилося тут неглибоким. |
| 12055 |
Герберт відразу впізнав, до якого роду земноводних належить це потворне чудовисько з конічною мордою, витрішкуватими очима і довгими шовковистими вусами. Але це був не ламантин, а інший представник водних ссавців, що зветься «дюгонь», ніздрі розташовані в нього у верхній частині морди. |
| 12056 |
Чудовисько кинулося до собаки. Марно Топ хотів ухилитися і доплисти до берега. Хазяїн нічого не міг вдіяти, щоб врятувати бідного пса. Не встигли Гедеон Спілет і Герберт націлитися і пустити в страховисько стріли, як дюгонь схопив собаку і зник з ним під водою. |
| 12057 |
Одначе під водою відбувалася боротьба, здавалося б незрозуміла, — адже собака не міг у таких умовах чинити звіру опір, боротьба запекла, тому що поверхня озера буквально кипіла, боротьба безнадійна, тому що результатом її могла бути лише загибель нещасного пса! І раптом серед пінистого кола з води зринув Топ. |
| 12058 |
Підкинутий у повітря якоюсь невідомою силою, він злетів над озером на десять футів, знову впав у вируючі хвилі, потім поплив, спритно працюючи лапами, і незабаром вибрався з води, врятований якимсь дивом і навіть не одержавши жодної серйозної рани. |
| 12059 |
Сайрес Сміт і його товариші остовпіли від здивування. Але потім їх приголомшила обставина ще загадковіша — під водою начебто тривала боротьба. Мабуть, на дюгоня напав якийсь могутній супротивник, і чудовисько, випустивши собаку, тепер захищало своє власне життя. Але сутичка тривала недовго. |
| 12060 |
Вода червоніла від крові, і на поверхні озера, чорніючи серед червоних кіл, що розпливалися, виринуло нерухоме тіло дюгоня, а хвиля викинула його на вузьку піщану обмілину на південному боці озера. Колоністи побігли туди. Дюгонь був мертвий. |
| 12061 |
Сайрес Сміт і журналіст швидко дійшли до тієї піщаної обмілини на південному боці озера, на яку хвилі викинули дюгоня. На його м'ясисту тушу вже злетілися зграї птахів. Довелося розігнати їх каменюками, тому що інженер хотів зберегти жир убитого чудовиська для потреб колонії. |
| 12062 |
М'ясо дюгоня не тільки їстівне, але дуже смачне, прекрасно могло піти в їжу, — недаремно в деяких, областях Малайї його подають лише до столу тубільних царьків. Але такими справами відав Наб. Сайреса Сміта переймали інші думки. У нього з голови не йшла вчорашня пригода. |
| 12063 |
Йому хотілося розгадати таємницю підводної сутички і довідатися, який родич мастодонтів або морських чудовиськ наніс дюгоню таку дивну рану. Інженер мовчки стояв на березі й пильно дивився на озеро, але нічого не помічав у спокійних, прозорих водах, що блищали сріблом під першими променями сонця. |
| 12064 |
Біля піщаної смужки берега, де лежав труп дюгоня, було досить мілко, але поступово глибина збільшувалася, і на середині озеро, мабуть, значно глибшало. Улоговина озера здавалася великою кам'яною чашею, яку Червоний струмок наповнив водою. |
| 12065 |
Збережімо спостереження при собі і робімо свою справу! Як читачам уже відомо, Сайрес Сміт усе ще не міг встановити, де саме витікає з озера зайва вода, але оскільки не було ні найменших ознак, що воно коли-небудь виходило з берегів, то, значить, десь існував водостік. |
| 12066 |
І тут раптом Сайрес Сміт з деяким подивом помітив, що в тім місці, біля якого він стоїть, — проходить досить сильна течія. Він кинув у воду кілька гілочок і побачив, як вони поплили на південний бік озера. Тоді він пішов берегом униз за течією, і вона привела його на південний бік озера. |
| 12067 |
А там рівень води відразу понизився, начебто вода раптово ішла в якусь тріщину. Сайрес Сміт ліг на берег ниць, уважно прислухався, ледь не припав вухом до води, і виразно розрізнив шум потоку, що падав кудись під землю. |
| 12068 |
Сайрес Сміт зрізав довгу гілку, обчухрав з неї листя, занурив у воду в тім місці, де два береги озера сходилися під кутом, і встановив, що там дійсно є широкий отвір, на глибині усього лише одного фута від поверхні води. Підземний стік, який Сайрес Сміт марно шукав досі, знайшовся. |
| 12069 |
Сила течії, спрямованої в нього, була така велика, що гілку вирвало з рук інженера й миттєво віднесло. І інженер рішучим кроком подався назад, закликаючи за собою свого друга. Той так вірив у Сайреса Сміта, що ні на хвилину не засумнівався в успіху його задумів. |
| 12070 |
Одначе наміри ці були вкрай зухвалими... Як проломити гранітний вал? Як без пороху, з жалюгідними саморобними інструментами розсунути незламні скелі? Чи не брався інженер Сміт за непосильну справу? Коли Сайрес Сміт і журналіст повернулися до Нетрів, Герберт і Пенкроф розвантажували пліт, на якому вони привезли дрова. |
| 12071 |
На його думку, всередині гранітного кряжа, на якому знаходиться плато Круговиду, повинна бути більш-менш велика печера, і Сайрес Сміт мав намір проникнути в неї. Для цього потрібно, говорив він, понизити рівень води в озері й оголити отвір стоку, по якому виливається зайва вода. |
| 12072 |
Героїчними зусиллями підірвати граніт, створити водоспад, — морякові це припало до душі! І раз інженеру Сміту потрібні хіміки, Пенкроф згоджувався виступити в ролі хіміка з таким же успіхом, як у ролі муляра або шевця. |
| 12073 |
Він готовий був робити все, що завгодно, навіть перетворитися на вчителя танців і гарних манер, якщо це знадобиться, говорив він Набу. В першу чергу Набу і Пенкрофу доручили оббілувати вбитого дюгоня, зрізати з туші весь жир, а м'ясом запастися. |
| 12074 |
Кілька хвилин потому рушили в дорогу і троє інших колоністів — Сайрес Сміт, Герберт і Гедеон Спілет; волочачи за собою великий кошик, вони йшли вгору за течією ріки до родовища кам'яного вугілля, де було також дуже багато сірчаного колчедану, що зустрічається в перехідних формаціях порівняно недавнього походження. |
| 12075 |
Сайрес Сміт уже приносив зразки цього мінералу. Цілий день троє геологів перетягали до Нетрів купи піриту, до вечора його зібралося там кілька тонн. У понеділок, наступного ранку, 8 травня, інженер почав свої досліди. |
| 12076 |
Піритоносні сланці в основному складаються з вуглецю, кремнезему, окису алюмінію і сірчистого з'єднання заліза — його там найбільше за все; потрібно було виділити сірчисте залізо і якомога швидше перетворити його на залізний купорос, а одержавши залізний купорос, добути з нього сірчану кислоту. |
| 12077 |
Вибравши за Нетрями майданчик, колоністи ретельно його вирівняли, склали там багаття з хмизу і дров; на нього поклали шматки залізного колчедану так, щоб між ними проходило повітря, а зверху засипали тонким шаром сірчаного колчедану, подрібненого на шматочки завбільшки з горіх. |
| 12078 |
Тоді зверху поклали ще кілька шарів подрібненого колчедану, і всю цю величезну купу прикрили зверху землею і дерном, залишивши лише кілька отворів, як це робиться, коли складають купу дров, перепалюючи їх на вугілля. |
| 12079 |
Палаючій без руху купі мінералів і палива, у якій відбувалися хімічні перетворення, дали спокій — потрібно було не менше десяти — дванадцяти днів для того, щоб колчедан перетворився на сірчисте залізо і далі на залізний купорос, а окис алюмінію — на сірчанокислий алюміній, тобто на однаково розчинні з'єднання, тоді як кремнезем і вуглець, що перейшли в попіл, нерозчинні. |
| 12080 |
Поки відбувалися ці хімічні процеси, колоністи під керівництвом Сайреса Сміта зайнялися іншою роботою і виконували її не тільки ретельно, але з якоюсь шаленою заповзятістю. Наб і Пенкроф зрізали весь жир з туші дюгоня і склали його у великі глиняні корчаги. |
| 12081 |
З цього жиру потрібно було виділити одну з його складових — гліцерин. Для цього вистачало обробки його содою або вапном. І в тому й в іншому випадку вийшло б мило і виділився необхідний Сайресу Сміту гліцерин. |
| 12082 |
Як ми знаємо, вапна колоністи мали вдосталь, але обробка жиру вапном дає нерозчинне і, отже, непотрібне мило, тоді як при обробці содою вийшло б розчинне мило, яке б згодилося колоністам у їхньому повсякденні. Як людина практична, Сайрес Сміт вирішив обробити жир содою. |
| 12083 |
І ось колоністи зібрали цілі купи водоростей, спочатку їх висушили, а потім спалили у відкритих ямах... Згоряння тривало кілька днів, і температура піднялася так високо, що попіл розплавився; в результаті перепалювання вийшла суцільна сірувата маса, давно відома як натуральна сода. |
| 12084 |
Тепер Сайрес Сміт мав можливість обробити жир содою, одержавши в такий спосіб розчинне мило і нейтральну речовину — гліцерин. Але цього ще було замало. Для майбутніх робіт Сайресу Сміту вимагалася азотнокисла сіль, більш відома під назвою селітри. |
| 12085 |
Сайрес Сміт міг би одержати її, обробивши азотною кислотою вуглекислу сіль поташу, яку легко витягти з попелу рослин. Але азотної кислоти він не мав, — саме її й хотів він одержати. Отже, тут було зачароване коло; здавалося, виходу не знайти. |
| 12086 |
На щастя, сама природа надала інженеру Сміту селітру — довелося тільки потрудитися, щоб її зібрати. Герберт відкрив цілі поклади селітри в північній частині острова, біля підніжжя гори Франкліна; залишалося тільки очистити цю азотнокислу сіль. |
| 12087 |
Усі ці різноманітні роботи тривали тиждень; закінчилися вони перш, ніж відбулося перетворення сірчистого заліза на залізний купорос. Колоністи ще встигли доти виготовити глиняні вогнетривкі посудини і скласти цегляну піч особливого пристосування для майбутньої перегонки залізного купоросу. |
| 12088 |
Все закінчили 18 травня і того ж дня майже завершилися хімічні процеси, що відбувалися. Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф під керівництвом інженера стали чудовими робітниками. Втім, необхідність — кращий учитель, і до неї найбільше прислухаються. |
| 12089 |
Усе це поклали до корчаги, наповненої водою, розбовтали в ній, дали відстоятися, і коли рідина стала прозорою, її злили — вона являла собою розчин залізного купоросу і сірчанокислого алюмінію, всі інші речовини залишилися на дні корчаги у вигляді нерозчинного осаду. |
| 12090 |
Рідину частково випарили, при цьому відклалися кристали залізного купоросу, а невипарену воду, що містила купорос алюмінію, залишили без використання. Тепер Сайрес Сміт мав чимало кристалів залізного купоросу; потрібно було одержати з нього сірчану кислоту. |
| 12091 |
У промисловій практиці для виробництва сірчаної кислоти необхідна дорога установка. Тут потрібні і заводи, і лабораторії, спеціально обладнані платиновим посудом, свинцеві камери, у яких відбуваються хімічні реакції (свинець не піддається дії кислоти) і т. ін. |
| 12092 |
Звичайно, у Сайреса Сміта і гадки не було про таке устаткування, але він знав, що в деяких країнах, наприклад у Богемії, сірчану кислоту роблять простішим способом і при цьому навіть досягають кращих результатів, — одержують кислоту сильнішої концентрації. |
| 12093 |
Для одержання сірчаної кислоти Сайресу Сміту залишалося зробити суху перегонку: пропекти у закритій посудині кристали залізного купоросу для того, щоб сірчана кислота виділилася у вигляді пари, а потім, конденсуючись, ця пара перетворилася б на рідку сірчану кислоту. |
| 12094 |
Перегонку і конденсацію провели чудово, і 20 травня, через дванадцять днів після початку всього процесу, Сайрес Сміт одержав найсильніший реактив, який він розраховував використати пізніше для найрізноманітніших цілей. |
| 12095 |
Для чого ж йому потрібна була сірчана кислота в першу чергу? Та просто щоб мати азотну кислоту; одержати її виявилося неважко: обробивши сірчаною кислотою селітру, він шляхом дистиляції домігся виділення азотної кислоти. |
| 12096 |
Але навіщо знадобилася Сайресу Сміту азотна кислота? Цього побратими інженера поки що не знали — він не розкрив їм кінцевої мети своїх робіт. Одначе інженер уже наближався до кінцевого результату, і останні його досліди дали, нарешті, ту речовину, одержання якої вимагало стільки зусиль. |
| 12097 |
Добувши азотну кислоту, Сайрес Сміт підлив до неї гліцерину, попередньо згустивши його шляхом випарювання на водяній бані, і одержав (навіть без додавання суміші, яка охолоджує) кілька пінт жовтуватої маслянистої рідини. |
| 12098 |
Суміш Сайрес Сміт готував самотужки і на відстані від Нетрів, тому що ця сполука була небезпечною і могла призвести до вибуху; а коли він приніс своїм товаришам посудину з отриманою рідиною, то коротко сказав: Дійсно, він добув цю жахливу вибухову речовину, яка, мабуть, вдесятеро переважала за силою дію пороху і вже принесла стільки нещасть. |
| 12099 |
Правда, застосування нітрогліцерину стало безпечнішим відтоді, як хіміки знайшли спосіб перетворювати його на динаміт, змішуючи з такими речовинами, як цукор або глина, що можуть вбирати в себе цю небезпечну рідину. |
| 12100 |
Але в той час коли мандрівники опинилися на острові Лінкольна, динаміт ще не був відомий. Наступного дня, 21 травня, мінери на світанку вирушили до затоки, утвореної озером Гранта, усього лише за п'ятсот кроків від узбережжя океану. |
| 12101 |
В результаті рівень озера понизиться й отвір колишнього водостоку відкриється, чого й хотів досягти Сайрес Сміт. Отже, колоністам випадало проломити гранітну огорожу озера. Під керівництвом інженера Пенкроф, озброївшись киркою, взявся спритними і сильними ударами видовбувати заглиблення в камені. |
| 12102 |
Граніт почали довбати в горизонтальній основі берега і вели виїмку навскіс, з таким розрахунком, щоб дно її виявилося нижче рівня води в озері. Сила вибуху, роздрібнивши скелю, повинна була дати воді широкий вихід і помітно понизити її рівень. |
| 12103 |
Робота тривала довго, тому що інженер хотів зробити потужний вибух, використавши для цього не менше десяти літрів нітрогліцерину. Але Пенкроф і Наб, змінюючи один одного, працювали з такою ретельністю, що до четвертої години дня вже підготували яму для закладки міни. |
| 12104 |
Залишилося розв'язати питання, як запалити вибухову суміш. Звичайно для нітрогліцерину це робиться за допомогою запальних патронів із гримучої ртуті. Для того щоб відбувся вибух, потрібний поштовх, а якщо просто запалити нітрогліцерин, він спокійно горітиме і не вибухне. |
| 12105 |
Сайрес Сміт, звичайно, міг без особливих зусиль зробити запальні патрони. Гримучої ртуті в нього не було, але він вже мав у своєму розпорядженні азотну кислоту, що дозволило б одержати речовину, подібну до бавовняного пороху. |
| 12106 |
А варто було опустити в нітрогліцерин патрон, набитий таким порохом, і підпалити його за допомогою ґнота, як він, спалахнувши, викликав би вибух. Але Сайрес Сміт вчинив простіше, знаючи, що нітрогліцерин має властивість вибухати від удару. |
| 12107 |
Він вирішив скористатися цією його особливістю, а у випадку невдачі застосувати інший спосіб. Дійсно, тільки-но налили б кілька крапель нітрогліцерину на камінь і вдарили б по каменю в цьому місці молотком, як відбувся б вибух. Одначе той, хто зробив би такий дослід, став би його жертвою. |
| 12108 |
І ось Сайрес Сміт придумав спосіб, як уникнути небезпеки. Він вирішив установити над ямою з нітрогліцерином козли і підвісити до них залізний брусок вагою кілька фунтів, прикріпивши його мотузкою, сплетеною з ліан. |
| 12109 |
Встановили це пристосування, потім інженер звелів товаришам відійти подалі від небезпечного місця і, наповнивши яму до країв нітрогліцерином, вилив кілька крапель своєї вибухової суміші на камінь саме під залізним бруском. |
| 12110 |
Зробивши все це, Сайрес Сміт запалив вільний кінець мотузки, просякнутої сіркою, і приєднався до своїх товаришів, які чекали на нього в Нетрях. За його розрахунками, ліана повинна була горіти хвилин двадцять п'ять; і дійсно, за двадцять п'ять хвилин пролунав вибух потужної сили. |
| 12111 |
Здавалося, здригнувся весь острів до самих своїх надр. У повітря фонтаном злетіло каміння, неначе під час виверження вулкана. Від струсу землі й повітря захиталися кам'яні брили, нагромаджені одна на одну в Нетрях. Колоністів, хоча вони знаходилися за дві милі від місця вибуху, жбурнуло на землю. |
| 12112 |
У гранітному березі озера зяяла широка пробоїна! Вируючи і пінячись, виривався з неї на плато швидкий потік і, досягши краю плоскогір'я, з висоти трьохсот футів падав на берег моря! РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ |
| 12113 |
Досягти плато Круговиду, колоністи направилися на той бік озера, де знаходився старий стік, — тепер він мав оголитися, і, оскільки вода більше не бігла в нього, мабуть, неважко було проникнути туди і подивитися, що там робиться. |
| 12114 |
Кілька хвилин потому колоністи вже досягли південного боку озера. Кинувши на нього погляд, вони переконалися, що бажана мета досягнута. Справді, у гранітному березі, тепер уже вище рівня води, виднівся отвір стоку, який вони так довго шукали. |
| 12115 |
Вузький виступ берега, що оголився, дозволив дістатися до нього. Ширина отвору була приблизно двадцять футів, а висота — тільки два фути, — це скидалося на отвір стічної труби, яка чорніє за ґратами на краю тротуару. |
| 12116 |
Отже, проникнути в цей підземний канал виявилося нелегко, але Наб і Пенкроф узялися за кирки, і через якусь годину туди вже можна було увійти. Інженер підійшов до стоку і, вдивившись, переконався, що спочатку він іде вниз з ухилом не більше ніж тридцять — тридцять п'ять градусів. |
| 12117 |
Виходить, не так уже важко буде спуститися по ньому і, якщо крутість схилу не збільшується, дістатися до самого моря. Цілком можливо, що всередині гранітного кряжа виявиться велика печера, якою вдасться скористатися. |
| 12118 |
За допомогою кресала запалили їх, і колоністи на чолі із Сайресом Смітом рушили темним підземним проходом, по якому ще так недавно спрямовувалася зайва вода озера. Всупереч побоюванням наших дослідників прохід розширювався, і незабаром уже не потрібно було нахилятися при спуску. |
| 12119 |
Але гранітне русло, шліфоване водою цілу вічність, стало слизьким, і падіння тут загрожувало травмами. Тому вони зв'язали себе один з одним мотузкою, як це робиться при сходженні на вершини гір. На щастя, спуск полегшували кам'яні виступи, що траплялися під ногами, схожі на сходинки. |
| 12120 |
Краплі води, які ще соталися по граніту, переливалися при світлі смолоскипів усіма барвами веселки, і здавалося, що з темного склепіння звисають незліченні сталактити. Інженер уважно оглядав чорні гладкі стіни підземного проходу. |
| 12121 |
Швидше за все, гранітний кряж пробила рука самого Плутона, а не Нептуна, — на стінках проходу виднілися сліди вулканічних поштовхів, ще не зовсім згладжені водою. Мандрівники просувалися дуже повільно. |
| 12122 |
Усі мовчали, тому що переживали мимовільне хвилювання, опускаючись в надра кам'яного кряжа, куди, швидше за все, вперше проникла людина, і, можливо, не одному з них спадало на думку, що в якому-небудь темному закутку цього підземного каналу, що сполучається з океаном, зачаївся спрут або інший велетенський головоногий. |
| 12123 |
Потрібно було просуватися дуже обережно. Втім, попереду маленького загону дослідників біг Топ, і вони покладалися на його чуття і кмітливість: у випадку небезпеки він підняв би тривогу. Спустившись звивистим проходом футів на сто, Сайрес Сміт, який очолював їх, зупинився. |
| 12124 |
Супутники підійшли до нього. У цьому місці прохід, розширюючись, утворював невелику печеру. З кам'яного її склепіння падали краплі води, але вони потрапили сюди не внаслідок просочування з озера через тріщини в граніті, — то просто були ще свіжі сліди потоку, який так довго біг отут. |
| 12125 |
У вологому повітрі не відчувалося ніяких тлінних випарів. Ну, дорогий Сайресе, — сказав Гедеон Спілет, — ось вам і притулок, досить відокремлений і прекрасно схований у гірських надрах. Шкода тільки, що жити в ньому не можна. Обійшли всю печеру, Топа в ній не знайшли. |
| 12126 |
Колоністи опустилися ще на п'ятдесят футів, рахуючи прямовисно, і раптом увагу їхню привернули якісь віддалені звуки, що долинали з глибини проходу. Всі зупинилися, прислухалися. Звуки ці відтворювались кам'яним коридором зовсім чітко, немов через слухавку. |
| 12127 |
Вони вже не просто спускалися, вони котилися по слизькому дну каналу і, опинившись за кілька секунд на п'ятдесят футів нижче, побачили Топа. У цьому місці прохід виводив у велику і дуже красиву печеру, де нишпорив Топ, заливаючись лютим гавкотом. |
| 12128 |
Пенкроф і Наб, розмахуючи смолоскипами, висвітлювали всі виступи і западини гранітних стін, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши куті залізом кілки, приготувалися зустріти будь-якого ворога. Але величезна печера виявилася порожньою. |
| 12129 |
Мандрівники обстежували її уздовж і впоперек — у ній не було жодної живої істоти. А Топ гавкав так само несамовито. Ні ласками, ні погрозами його не могли втихомирити. Колоністи вирушили слідом за ним і при світлі смолоскипів побачили чорний провал, що зяяв у граніті. |
| 12130 |
Безумовно, туди й стікала вода, яка ще зовсім недавно пробігала усередині кам'яного кряжа, але цей стік уже не являв собою коридор з похилим схилом, а справжній колодязь, і проникнути в нього було неможливо. Нахиливши над отвором колодязя смолоскипи, все-одно нічого там не могли розрізнити. |
| 12131 |
Сайрес Сміт взяв одну з палаючих гілок і кинув її в зяючу прірву. Смолиста гілка, розгорівшись ще більше від швидкого падіння, освітила колодязь зсередини, і знову мандрівники нічого не побачили. Потім полум'я, затріпотівши, згасло — мабуть, гілка торкнулася води, значить досягла моря. |
| 12132 |
Порахувавши, скільки секунд тривало падіння гілки, Сайрес Сміт визначив, що глибина колодязя дорівнює приблизно дев'яносто футів. Отже, підлога гранітної печери знаходилася на висоті дев'яноста футів над рівнем моря. |
| 12133 |
Сайрес Сміт подивився на свого собаку, і якби його товариші стояли в ту хвилину ближче, вони почули б, як він сказав напівголосно: Виявилося, що знайдена печера відповідає майже усім вимогам колоністів. |
| 12134 |
За примхою долі, якій прийшла на допомогу незвичайна проникливість їхнього керівника, колоністи знайшли велику печеру, розміри якої вони ще не могли визначити при тьмяному світлі смолоскипів, але, безумовно, її неважко було розділити цегляними перегородками на кілька «кімнат», і в них вийшов би якщо не справжній будинок, то принаймні просторий притулок. |
| 12135 |
Вода з нього пішла і вже ніколи не повернеться. Місце було вільне. Правда, ще залишалися дві перешкоди: як освітити величезний грот, схований у гранітному кряжі, і як зробити вхід до нього доступнішим? Прорубати отвір угорі нічого було й думати — занадто велика товща граніту лежала над склепінням. |
| 12136 |
Але, якщо вдасться пробити вікно в передній стіні, зверненій до моря? Спускаючись підземним коридором, Сайрес Сміт приблизно визначив його нахил, а отже, й довжину, і тепер думав, що передня стіна печери не повинна бути надто товстою. |
| 12137 |
А якщо зможуть прорубати в ній вікна, то проб'ють і двері, зроблять зовнішні сходи, а тоді й вхід стане зручнішим. Інженер поділився своїми задумами з товаришами. Пенкроф взявся при світлі смолоскипів довбати киркою; довкола нього віялом сипалися осколки каменю, з-під кирки вилітали іскри. |
| 12138 |
Через півгодини його змінив Наб, а після Наба киркою озброївся Гедеон Спілет. Робота тривала вже другу годину, і виникали побоювання, що киркою не продовбаєш граніту, але раптом останній удар, зроблений Гедеоном Спілетом, пробив стіну, і кирка випала назовні. |
| 12139 |
Ліворуч печера мала не більше тридцяти футів заввишки і стільки ж завширшки, а завдовжки — сто футів; зате права її частина була величезна; гранітне склепіння згиналося там округлим куполом на висоті більш ніж дев'яносто футів. |
| 12140 |
Подекуди в примхливому безладді здіймалися гранітні колони, що підтримували стелю, немов у головному боковому вівтарі собору. Цей купол спирався з боків на масивні стовпи, з'єднані то кам'яними півколами, то високими стрільчатими арками, що йшли вдалину темними прольотами. |
| 12141 |
Там, де вони думали знайти тісну печеру, перед ними виник чудовий чертог, і Наб зняв шапку, неначе опинився у храмі! Хвилина мовчання змінилася гучними вигуками захвату. Під високим склепінням пролунали крики «ура» і, гучно відлунюючи, затихли десь у темних ходах. |
| 12142 |
Смолоскипи вже догоряли і, оскільки, потрібно було витратити ще чимало часу, аби вибратися підземним ходом на плато Круговиду, вирішили відкласти облаштування нового житла до наступного дня. Перед поверненням Сайрес Сміт ще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно спускався до самого моря. |
| 12143 |
Він уважно прислухався. З чорної глибини не долинало ні найменшого звуку, навіть віддаленого шуму хвиль, — але ж вони повинні були іноді хлюпатися в цьому провалі. Знову кинули туди палаючу смолисту гілку. |
| 12144 |
Якщо яке-небудь морське чудовисько і застали зненацька несподіваним зникненням підземного потоку, воно, мабуть, втекло на дно океану, діставшись тим самим каналом, яким виливалася в море зайва вода з озера, поки їй не відкрили новий стік. |
| 12145 |
І все-таки Сайрес Сміт довго стояв біля провалу і, спрямувавши, погляд у його темне жерло, напружено прислухався, не кажучи ні слова. Моряк підійшов до нього і, торкнувши його за плече, сказав: Смолоскипи ось-ось могли згаснути. |
| 12146 |
Маленький загін попрощався з печерою і почав підніматися темним водостоком до берегів озера. Топ цього разу замикав процесію і, як це не дивно, час від часу все ще люто гарчав. Підйом був досить важкий. |
| 12147 |
Колоністи вирішили перепочити кілька хвилин у верхньому гроті, який являв собою неначе майданчик на середині цих довгих сходів із гранітними сходинками. Потім усі знову продовжили видряпуватися нагору. Незабаром на них війнуло свіжим вітерцем. |
| 12148 |
На стінках каналу вже не блищали краплі води, — вона випарувалася. Зблякло світло палаючих смолоскипів. Смолоскип Наба востаннє спалахнув і згас. Треба було квапитися, щоб не йти у непроглядній пітьмі. |
| 12149 |
Наступного дня, 22 травня, почалося впорядковування нового житла, колоністам не терпілося швидше переселитися з Нетрів, притулку дуже незручного, до просторого сухого житла, схованого в гірському кряжі, не доступного ні хвилям морським, ні зливам небесним. |
| 12150 |
Він поспішив на берег моря, до підніжжя гранітного валу, і оскільки кирка, загублена журналістом, безумовно, впала на берег, то, знайшовши її, можна було визначити, куди звернено отвір, пророблений у стіні печери. |
| 12151 |
Кирку Гедеон Спілет розшукав без зусиль, — вона встромилася в пісок саме під вікном, пробитим приблизно на висоті вісімдесятьох футів від берега. Скельні голуби вже влітали і вилітали через це віконце, начебто колоністи для них і відшукали Гранітний палац. |
| 12152 |
П'ять вікон! Пенкроф був цим дуже задоволений, але двері вважалися марною розкішшю, оскільки старий водостік являв собою влаштовані самою природою сходи, якими завжди легко буде проходити до Гранітного палацу. |
| 12153 |
Отже, з одного боку печери, що уособлювала квартиру, випадало пробити по фасаду Гранітного палацу п'ять вікон і двері, а в чудовий грот, який вирішили перетворити на парадний зал, світло мало б проникати в достатній кількості через широкий отвір у передній стіні і круглі віконця. |
| 12154 |
Нове житло знаходилося в тій частині кряжа, яка тяглася від виступу біля ріки Віддяки і до циклопічного накопичення кам'яних брил, названого Пенкрофом Нетрями. Тому пориви лютого норд-осту зачіпали його лише мимохідь — захистом йому служив згаданий виступ кряжа. |
| 12155 |
Втім, у чеканні тих днів, коли виготовлять рами, інженер мав намір закривати віконні отвори міцними віконницями, аби захистити житло від вітру і дощу, а при потребі навіть замаскувати. Але в першу чергу необхідно, звичайно, пробити ці отвори, — їх ще не було. |
| 12156 |
Довбати твердий граніт ломом було б дуже довго, а, як нам уже відомо, Сайрес Сміт любив діяти рішуче. У нього ще залишався нітрогліцерин, ця вибухова речовина принесла й тут велику користь. Інженер уміло локалізував його дію, і отвори в граніті вийшли саме в місцях, намічених ним. |
| 12157 |
Потім киркою і ломом надали стрільчастої форми п'ятьом віконним прорізам «квартири», широкому вікну, слуховим вікнам і дверям, вирівняли краї цих пробоїн, які мали досить примхливі обриси, і через кілька днів завдяки ретельності мулярів Гранітний палац зі сходом сонця вже заливали потоки яскравого світла, що проникали в найтемніші його закутки. |
| 12158 |
За задумом Сайреса Сміта, «квартиру» випадало розділити на п'ять «кімнат» з видом на море: ліворуч — передпокій з прорубаними дверима, до яких передбачалося діставатися мотузковою драбиною, потім кухня завширшки тридцять футів, їдальня — сорок футів, спальня таких же розмірів, і, нарешті (за настійливою вимогою Пенкрофа), — кімната для друзів, суміжна з парадним залом. |
| 12159 |
Усе, що флора і фауна острова могли дати для потреб колоністів, прекрасно зберігалося б тут, не псуючись від вогкості. Місця в складі вистачало, приміщення дозволяло все розкласти і розставити один по одному. |
| 12160 |
Мінери знову стали мулярами, а потім вантажниками: виготовлені ними цеглини вони перенесли на берег і склали біля підніжжя Гранітного палацу. Сайрес Сміт і його товариші усе ще діставалися до печери через колишній водостік. |
| 12161 |
Сайрес Сміт вирішив, що баритися не варто і настав, час виготовити мотузкову драбину. Досить було мешканцям Гранітного палацу, піднявшись такими сходами, забрати її, — ніхто вже знизу не міг би проникнути до них. |
| 12162 |
Драбину виготовили з найбільшою старанністю, зсукавши мотузки з волокнистих рослин за допомогою дерев'яної «вертушки»; міцністю вони не поступалися товстому канату... Для поперечин узяли легкі й міцні дощечки, вирізані з червоного кедра; усе було зроблено вмілими руками Пенкрофа. |
| 12163 |
Зсукали з волокон рослин й інші мотузки та встановили біля дверей щось на зразок лебідки. Хоча це пристосування і виглядало досить грубо, воно дуже спростило перенесення будівельних матеріалів, і негайно почалися роботи всередині печери. |
| 12164 |
Вапна запасли досить, цеглини лежали штабелями, готові до використання. Будівельники без особливих зусиль поставили дерев'яні, досить примітивні стійки для перегородок, і в дуже короткий термін «квартира» була розділена на кімнати й склад. |
| 12165 |
Інженер Сміт знав, здається, будь-яке ремесло і завжди подавав приклад своїм тямущим і старанним товаришам; все вдавалося, трудилися дружно і навіть весело. Пенкроф, який працював і за мотузника, і за теслю, і за муляра, усіх умів розсмішити, усіх заражав своєю бадьорістю. |
| 12166 |
Як обновити зношений одяг і взуття (питання, безперечно, дуже важливе), чим освітлювати житло в довгі зимові вечори, як скористатися дарунками природи в родючій частині острова і перетворити дику рослинність на культурні насадження, — усе тепер здавалося Пенкрофу легким: Сайрес Сміт допоможе подолати будь-які труднощі, і свого часу колонія ні в чому не матиме нестачі. |
| 12167 |
Пенкроф мріяв про канали, що полегшать перевезення добутих природних багатств острова, розробку каменоломень і шахт, машини для різних промислових виробів, цілу мережу залізниць, що покриє весь острів. Інженер не розчаровував Пенкрофа, не висміював надмірних мріянь цієї славної людини. |
| 12168 |
Він знав, яка заразлива впевненість; він навіть посміхався, слухаючи Пенкрофа, і нічого не говорив про тривогу, яку відчував часом, думаючи про майбутнє. Адже виникали побоювання, що в цій частині Тихого океану, далекій від морських шляхів, жоден корабель не прийде їм на допомогу. |
| 12169 |
Вони могли розраховувати тільки на самих себе, тому що перебороти величезну відстань, що відокремлювала їхній острів навіть від найближчої землі, та ще пропливти її в саморобному убогому човні, виглядало би безсумнівно спробою зухвалою і більш ніж небезпечною. |
| 12170 |
Адже наші аеронавти мали знання, і як люди освічені, вони завжди вийдуть переможцями там, де на інших чекає животіння й неминуча загибель. У облаштуванні житла вирізнявся Герберт. Розумний і дієвий юнак швидко усе схоплював і добре виконував. |
| 12171 |
Наб залишався все таким же, як колись, і мабуть, йому судилося завжди слугувати втіленням мужності, ретельності, вірності та самовідданості. Вірив він у свого хазяїна, звичайно, не менше Пенкрофа, але не так галасливо виявляв свої почуття. |
| 12172 |
Гедеон Спілет у роботі не відставав від інших і аж ніяк не відрізнявся невправністю, на превеликий подив, Пенкрофа: як же так — «газетяр», здатний не тільки красномовно говорити, але й добре працювати руками. |
| 12173 |
Двадцять восьмого травня встановили, нарешті, драбину завдовжки вісімдесят футів, зробивши на ній щонайменше сто сходів. На щастя, Сайресу Сміту вдалося розділити її на дві частини, скориставшись уступом гранітної стіни, на висоті приблизно сорок футів. |
| 12174 |
Старанно вирівнявши киркою цей уступ, його перетворили на своєрідний сходовий майданчик і закріпили на ньому кінець перших сходів, що тепер розгойдувалися вдвічі менше; за допомогою мотузки її можна було втягти до Гранітного палацу. |
| 12175 |
Втім, Сайрес Сміт розраховував улаштувати згодом гідравлічний підйомник, щоб зберегти час і сили мешканців Гранітного палацу. Колоністи швидко звикли підніматися сходами. Усі вони були спритні, моторні, і Пенкроф, як моряк, призвичаєний лазити по вантах і реях, міг дати їм уроки. |
| 12176 |
Але, Пенкроф виявився терплячим учителем, і зрештою Топ досить пристойно навчився підніматися поперечинами драбини, а через якийсь час піднімався на самий її верх не гірше дресированих собак, яких показують у цирку. |
| 12177 |
Важко сказати, чи пишався моряк успіхами свого учня; як би то не було, піднімаючись по драбині, він частенько тяг Топа, зваливши його собі на спину, причому пес ніколи не висловлював невдоволення на такий спосіб сходження. |
| 12178 |
Зазначимо, що роботи велися найенергійніше, тому що наближалася непогода; при цьому колоністи ще встигали запасатися на зиму провіантом. Журналіст і Герберт зробилися постачальниками дичини для колонії і щодня присвячували полюванню кілька годин. |
| 12179 |
Вони промишляли тільки в лісі Жакамара, на лівому березі ріки Віддяки, — ні моста через ріку, ні човна в них поки що не було, а тому на правий берег вони ще не заглядали. Величезні лісові хащі, яким вони дали назву лісів Далекого Заходу, залишалися для них ще невідомими. |
| 12180 |
Важливу експедицію для їхнього обстеження відклали до перших теплих днів майбутньої весни. Але й у лісі Жакамара вистачало дичини; кенгуру й кабанів водилося там вдосталь, і в умілих руках наших мисливців загострені кілки, куті залізом, лук і стріли — творили чудеса. |
| 12181 |
Крім того, Герберт знайшов на південному заході від заводі ріки Віддяки кролячий саж, влаштований самою природою: кролики обрали для своїх нір вогкуваті луки, затінені вербами і порослі запашними травами, що розливають у повітрі пахощі: чебрецем, травичкою Богородиці, васильками і різними ароматичними рослинами із сімейства губоцвітих, до яких кролики дуже ласі. |
| 12182 |
Коли Пенкроф побачив принесений Гербертом оберемок трав, він запитав, для чого знадобилося це «сіно»? Проти такого міркування важко заперечити щось, але усе-таки воно не зашкодило Герберту зібрати великий урожай, і в Гранітному палаці його зустріли доброзичливо, тим більше що, крім цілющих рослин, Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою «чаю Освего», — настій цієї трави — чудовий напій. |
| 12183 |
Питання, одначе, швидко розв'язалося: майже відразу в усі боки пирснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, і мчалися з такою швидкістю, що навіть Топ за ними не міг би вгнатися. Мисливці із собакою марно переслідували гризунів, — кролики зникли, а журналіст не встиг і оком моргнути. |
| 12184 |
Але Гедеон Спілет твердо вирішив не йти, поки він не піймає з півдюжини цих звірят. Зараз він хотів тільки забезпечити кролячими тушками кухню Гранітного палацу, але думав зайнятися пізніше розведенням кроликів. Спіймалися б вони легко, для цього варто поставити біля отворів нір кілька сілець. |
| 12185 |
Але пасток ще не зробили, а на місці їх ні з чого було змайструвати. Хоч-не-хоч, а довелося оглядати кожну нору, шарити в ній палицею — тобто запастися терпінням, оскільки іншого варіанту не існувало. Цілу годину нишпорили в норах і, нарешті, спіймали чотирьох гризунів. |
| 12186 |
Виявилося, що ці тварини, яких звичайно називають «американськими кроликами», дуже схожі на своїх європейських родичів. Мисливці принесли свою здобич до Гранітного палацу і там кроликів приготували на вечерю. |
| 12187 |
М'ясо їхнє виявилося пресмачним, і тому аж ніяк не випадало нехтувати знайденим кролячим поселенням, — воно могло стати дуже цінною підмогою для колонії, як невичерпне джерело м'ясної їжі. Тридцять першого травня закінчили установку перегородок. |
| 12188 |
Залишалося тільки обставити кімнати меблями, але цю справу відклали до нудних зимових днів. У першій кімнаті, що слугувала кухнею, склали вогнище. Над трубою для димоходу пічникам-самоучкам довелося поморочитися. |
| 12189 |
Сайрес Сміт розрахував, що найпростіше зробити глиняну трубу; вивести її через склепіння, яке впиралося в кам'яну товщу плоскогір'я, звичайно, було неможливо, тому пробили діру в передній стіні над вікном кухні і похило протягли до неї трубу, як роблять димоходи для залізних переносних пічок. |
| 12190 |
Коли облаштування квартири закінчили, Сайрес Сміт почав іншу роботу — вирішив закласти жерло колишнього водостоку, щоб остаточно перепинити доступ до Гранітного палацу з боку озера. До отвору підкотили кам'яні брили і, заваливши вхід, скріпили їх цементом. |
| 12191 |
Сайрес Сміт поки що не вважав за необхідне затопити цей замурований вхід, піднявши греблею воду в озері до колишнього рівня. Він тільки замаскував його, насадивши між каменями трави і кущів; навесні вони буйно розростуться. |
| 12192 |
Усе-таки він скористався водостоком для того, щоб відвести з озера прісну воду до нового притулку. Через вузький отвір, зроблений нижче рівня озера, водостоком біг тепер тоненький струмок, і він давав щодня від двадцяти п'яти до тридцяти галонів чистої, прозорої води. |
| 12193 |
Отже, мешканцям Гранітного палацу ніколи не довелося б страждати від нестачі питної води. Нарешті, всі роботи закінчилися, і саме вчасно — настала негода. Вікна закрили міцними важкими віконницями — у чеканні тих днів, коли інженер спроможеться виготовити шибки. |
| 12194 |
Навколо вікон Гедеон Спілет насадив різноманітні рослини, ліани з кучерявими пагонами, декоративні трави, красиво розташувавши їх на виступах скелі, і тепер віконні прорізи мальовничо облямовувало зелене листя. Мешканці Гранітного Палацу тішилися своїм міцним, надійним і просторим притулком. |
| 12195 |
Недаремно вклали вони в нього стільки праці! З вікон їхнім поглядам відкривався широкий морський обрій, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня — мисом Пазура. Перед ними розгорталася чудовою картиною бухта З'єднання. |
| 12196 |
Колишній їхній притулок погано захищав би їх від зимових холодів; могло статися також, що туди знову увірвуться хвилі під час великих припливів, коли їх підхльостують вітри, налітаючи з відкритого моря. Передбачаючи таке лихо, Сайрес Сміт навіть вжив деяких запобіжних заходів. |
| 12197 |
Він хотів уберегти від псування ковальський горн і плавильні печі, складені тепер у Нетрях. Весь червень колоністи витратили на різні роботи, не забуваючи, одначе, полювання і риболовлю, тому запаси в їхній коморі не вичерпувалися. |
| 12198 |
Пенкроф збирався, як тільки в нього випаде вільна годинка, зайнятися конструюванням різних пасток, на які він покладав великі надії. Він наробив з волокон рослин безліч сілець, і тепер крільчатник щодня постачав Гранітному палацу вдосталь кролячих тушок. |
| 12199 |
Одяг цей був теплий, зшитий з добротних, міцних тканин, кожний беріг його, намагався тримати в чистоті, але все-таки він пошарпався і вимагав заміни. А крім того, у випадку суворої зими він погано захищав би від холоду. |
| 12200 |
Але саме про одяг винахідливий Сайрес Сміт не подбав, — він зайнятий, був задоволенням інших, більш насущних потреб: облаштуванням притулку, забезпеченням їжею, і хоча ось-ось могли нагрянути холоди, проблема вбрання ще залишалася. |
| 12201 |
Колоністи змирилися з думкою, що першу зиму усім доведеться трохи померзнути. Нічого не вдієш, нарікати на випробування не випадає. Ось прийде весна, тоді почнуть полювати на муфлонів, яких бачили при обстеженні гори Франкліна, і настрижуть з них вовни. |
| 12202 |
Дійсно, такий був задум інженера — задум цілком здійсненний, тому що в розпорядженні колонії перебували тепер вапно і сірчана кислота, а тюлені, які облюбували острівець Порятунку, могли дати жир, необхідний для виготовлення свічок. Настала неділя, 4 червня. |
| 12203 |
Це було свято — Трійця, і вирішили відзначити його. Всі роботи припинили, присвятивши цей день відпочинку і молитві. Тепер колоністи острова Лінкольна адресували небесам подяки. Вони вже не були нещасними людьми, які зазнали катастрофи і потрапили на голий острівець. |
| 12204 |
Щоб переправитися убрід через протоку, треба було чекати, коли спаде вода, і тут колоністи вирішили, що вони обов'язково побудують, як зуміють, човен, — тоді полегшає сполучення з острівцем і з будь-яким місцем на узбережжі, можна буде піднятися в ньому вгору річкою Віддяки під час великої експедиції для обстеження південно-західної частини острова, що відклали до перших весняних днів. |
| 12205 |
Тюленів на лежбищі виявилося багато, і мисливці, озброївшись палицями з залізним вістрям, без особливих зусиль забили з півдюжини тюленів. Наб і Пенкроф оббілували туші, але принесли до Гранітного палацу тільки жир і шкіри, — із шкір передбачалося зшити міцне взуття. |
| 12206 |
Полювання дало Сайресу Сміту близько трьохсот кілограмів тюленячого жиру, інженер вирішив використати його на вироблення свічок. Спосіб виробництва він застосував найпростіший, і якщо не одержав свічок вищого сорту, то все-таки вони були цілком придатні для освітлення. |
| 12207 |
Якби Сайрес Сміт мав одну тільки сірчану кислоту, і тоді він міг би, обробивши нею яку-небудь речовину, на зразок тюленячого жиру, виділити з цієї суміші гліцерин, а потім, заливши отримане з'єднання крутим окропом, він без зусиль виділив би з нього олеїн, пальметин і стеарин. |
| 12208 |
Але для спрощення справи Сайрес Сміт захотів обмилити жир розчином вапна. таким способом він одержав вапняне мило, що під дією сірчаної кислоти легко буде розкласти на сірчисте вапно і на жирні кислоти. |
| 12209 |
З трьох цих кислот — олеїнової, пальметинової і стеаринової — олеїнова кислота, що знаходилася в рідкому стані, була віджата тиском, а дві інших утворили ту масу, з якої треба відливати свічі. Виготовлення свічок зайняло лише добу. |
| 12210 |
Звичайно, вони поступалися якістю свічкам фабричного випуску, у яких гніт просочують борною кислотою, а тому скляніє в міру горіння і повністю згоряє; але Сайрес Сміт зробив пару чудових щипчиків, щоб знімати нагар, і в довгі зимові вечори саморобні свічі добре прислужилися мешканцям Гранітного палацу й одержали їхню високу оцінку. |
| 12211 |
Весь червень, кипіла робота з оздоблення нового житла. Столярам знайшлося багато справ. Взялися також поліпшувати виготовлені раніше інструменти, вважаючи їх тепер занадто примітивними; поповнили набір інструментів новими. так, наприклад, у Гранітному палаці з'явилися ножиці. |
| 12212 |
Нарешті колоністи змогли постригтися, і якщо не поголитися, то хоч підправити бороди і надати їм певні форми на свій смак. Правда, Герберт був ще безвусим молодиком, а в Наба борода погано росла, зате їхні товариші так обросли, що поява ножиців виявилася дуже доречною. |
| 12213 |
Прекрасний вигляд мала тепер кухня з її багатоярусними полицями і розставленим на них різноманітним глиняним начинням, з цегляною грубкою і навіть зі шматками пемзи для чищення посуду; Наб священнодіяв там, немов хімік у своїй лабораторії. |
| 12214 |
Адже тепер і плато, і берег перетинав швидкий потік, через який доводилося перебиратися, щоб потрапити до північної частини острова. Бажаючи уникнути переправи, колоністи хоч-не-хоч робили великий гак і обгинали плато з західного боку, доходячи до самих витоків Червоного струмка. |
| 12215 |
Вони прихопили із собою грубо зроблений візок, що замінив колишню незручну плетінку, і привезли з обмілини кілька тисяч устриць, які швидко прижилися на новому місці. Серед підводних скель, біля гирла ріки Віддяки, з'явилася нова устрична колонія. |
| 12216 |
І здавалося можливим, що в його лісах, які тяглися від ріки Віддяки до Зміїного мису, в найпотаємніших куточках щедра природа приберегла для них нові скарби. Тільки одного її дарунка не вистачало поселенцям острова, і це виявилося для них важким випробуванням. |
| 12217 |
Можливо, згодом колоністам вдалося б замінити хліб яким-небудь схожим на нього сурогатом — крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистих плодів хлібного дерева, — у випадку, якщо це дерево росло в лісах південної частини острова, але поки що воно не зустрічалося колоністам. |
| 12218 |
Правда, ця допомога з'явилася у нескінченно мізерному вигляді, але, при всій своїй винахідливості, при всьому своєму розумі, Сайрес Сміт не міг би створити того, що Герберт зовсім випадково знайшов одного разу за підкладкою своєї куртки, коли зайнявся її ремонтом. |
| 12219 |
Того дня з неба потоками падала злива, мешканці Гранітного палацу займалися різними виробами, зібравшись разом у своєму «залі», і раптом юнак вигукнув: І він показав товаришам зерно, одне-єдине зернятко, що провалилося з дірявої кишені куртки за підкладку. Знахідка пояснювалася дуже просто. |
| 12220 |
Не надаючи ніякого значення своїй знахідці, юнак хотів уже кинути її на підлогу, але Сайрес узяв зерно з рук Герберта і, уважно його розглянувши, визначив, що воно анітрошки не пошкоджене. Товариші мовчки його слухали. такі цифри їх приголомшили. Одначе підрахунки Сайреса Сміта були правильні. |
| 12221 |
І інженер знову узявся екзаменувати Пенкрофа: Отут уже Пенкроф не міг втриматися і, за своїм звичаєм, оглушливо крикнув «ура». Це відбувалося 20 червня, в пору, найсприятливішу для посадки єдиного й тому дорогоцінного зернятка пшениці. |
| 12222 |
Спершу хотіли посадити його в глиняний горщик, але, розсудивши, вирішили покластися на природу і довірити його безпосередньо землі. Посів зробили того ж дня, і, зрозуміло, вжили всіх заходів, щоб ця найважливіша справа пройшла успішно. |
| 12223 |
Землю там очистили від каміння, старанно скопали, розпушили, можна сказати навіть перебрали руками, розтираючи кожну грудочку, видалили всіх хробаків і жучків, додали шар перегною, підмішавши до нього трохи вапна, і, нарешті, урочисто посадили зерно у зволожену землю й обгородили це місце. |
| 12224 |
Але тепер справа була значно важливіша — адже вогонь нещасні аеронавти тим чи іншим способом, рано чи пізно добули б, але ніякі сили людські не могли б відродити пшеничне зернятко, якби воно, на біду, загинуло! Тепер не минало жодного дня, щоб Пенкроф не побував, на «хлібному полі», як він абсолютно серйозно називав те місце, де посадили зерно пшениці. |
| 12225 |
І непереливки було комасі, яка наважувалася забратися туди! Пенкроф їх нещадно знищував. Наприкінці червня, після нескінченних дощів, настала зима. І 29 червня термометр Фаренгейта напевно показав би не більше двадцяти градусів вище нуля (6, 67° морозу за Цельсієм). |
| 12226 |
Наступний день, 30 червня, що відповідає в Північній півкулі 31 грудня, припав на п'ятницю. Наб поскаржився, що рік кінчається «нещасливим днем», на це Пенкроф відповів, що новий рік зате буде в суботу — «щасливий день», а це набагато приємніше. |
| 12227 |
Не зважаючи на ці прикмети, новий рік почався сильним морозом. У гирлі ріки Віддяки нагромаджувалися крижини, незабаром замерзло й озеро. Кілька разів довелося поповнювати запас палива. Поки ріка ще не замерзла, Пенкроф кілька разів сплавив по ній величезні плоти. |
| 12228 |
Немов невтомний двигун, тягла вона колоди вниз за течією, але тут і її скувало льодом. Сильний жар, що дає кам'яне вугілля, оцінили у Гранітному палаці належним чином, тому що холоди посилилися, і 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (30° морозу за Цельсієм). |
| 12229 |
Склали другу грубку, у їдальні, де тепер усі разом проводили час за роботою. Погода весь цей час стояла зовсім суха, і колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова — між рікою Віддяки і мисом Пазур. |
| 12230 |
У цих болотистих місцях вони збиралися і полювати, думаючи, що там повинно водитися багато водяних птахів. До боліт випадало пройти вісім-дев'ять миль і стільки ж назад, отже, експедиція повинна зайняти весь день. Оскільки прямували до місць, зовсім ще не розвіданих, вирішили йти всі разом. |
| 12231 |
І ось 5 липня, о шостій годині ранку, ледь заяснів світанок, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись палицями, сільцями, луками і стрілами та захопивши достатній запас провізії, вийшли з Гранітного палацу. Топ, якого теж узяли із собою, весело біг попереду загону. |
| 12232 |
Це й справді були лисиці, але незвичайно великі та ще й гавкали, як собаки. Остання обставина так вразила Топа, що він, розгубившись, зупинився, і прудкі звірі зникли. Топу, недосвідченому в природознавстві, можна вибачити його подив. |
| 12233 |
Він відразу ж пояснив, що вони належать до породи американських диких собак, які водяться в Чилі, на Фолклендських островах і в усіх країнах Америки, що лежать між тридцятою і сороковою паралеллю. Герберт бідкався, що Топу не вдалося спіймати жодного з цих хижаків. |
| 12234 |
Сайрес Сміт з мимовільною посмішкою слухав пояснення юного натураліста, що свідчили про його незвичайні пізнання і розум. У Пенкрофа ж зник будь-який інтерес до лисиць, оскільки виявилося, що вони не їстівні. |
| 12235 |
Одначе він зауважив, що коли при Гранітному палаці влаштують пташник, то треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих розбійників. Ніхто йому не заперечував. Обігнувши мис Знахідки, мандрівники побачили довгу смугу піщаного берега і морську широчінь. Була восьма година ранку. |
| 12236 |
Чисту синяву неба не затьмарювала жодна хмарина, як то нерідко спостерігається в сильні холоди; пощипував мороз, але Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від ходьби, майже його не помічали. Втім, день почався тихий, безвітряний, а коли вітру немає, значно легше витримувати навіть міцні морози. |
| 12237 |
Сонце сяяло, але не гріло, його величезний диск, що піднімався над водою, неначе тихо погойдувався в небі. Море простиралося спокійною гладдю, яскраво-синє, немов затока Середземномор'я погожої днини. |
| 12238 |
Вдалині, миль за чотири до південного сходу, чітко вимальовувалися обриси мису Пазура, вигнутого, як турецький ятаган. Ліворуч болотисту низину відмежовувала вузька стрілка, яка здавалася в променях сонця, що сходило, вогненною рискою. |
| 12239 |
Застигла, спокійна поверхня моря, рівний синій колір води, не скаламученої жовтуватими плямами, і, нарешті, відсутність рифів свідчили, що берег обривається кручею й тут відразу ж починаються страшні глибини океану. |
| 12240 |
Ліси Далекого Заходу залишилися позаду миль за чотири, виднілися темною стіною їхні перші зарості. Картина навколо була сумовита, колоністи начебто опинилися на похмурих берегах якогось острова Антарктики, вкритого снігом і льодами. Мандрівники зробили привал, щоб поснідати. |
| 12241 |
Колоністи їли, насторожено дивлячись навколо, — ця частина острова Лінкольна виявилася такою порожньою, так різко контрастувала із західним його краєм! І журналіст сказав, що, коли б випадково вони, зазнавши катастрофи, опинилися на цьому березі, у них склалося б най сумовитіше уявлення про свої майбутні володіння. |
| 12242 |
Слова ці стали висновком бесіди. Сніданок закінчився. Дослідники рушили далі й дійшли до початку боліт. Болота займали величезний простір, тяглися до округлого виступу на південно-східному боці острова, загальна їхня площа охоплювала приблизно двадцять квадратних миль. |
| 12243 |
Багнистий ґрунт складався з глини і кремнезему, змішаних з гниючими залишками рослин. Тут росли очерет, болотний мох, осока, рогіз; подекуди поверхню трясовини покривав товстий шар дерну, схожий на килим із зеленого бобрику, подекуди поблискували на сонці затягнуті льодом «вікна» болота. |
| 12244 |
Найсильніші дощі або розливи ріки, у якій зненацька піднімався рівень, не могли б так затопити ці низини. Саме собою напрошувалася правильна думка, що тут просочувалися на поверхню землі ґрунтові води. |
| 12245 |
Виникало побоювання, що в літню спеку повітря на болоті насичували шкідливі міазми, які породжують болотну лихоманку. Над очеретами і біля самої поверхні води літало безліч птахів. Вправні стрілки, знавці полювання на болотах, не зробили б тут даремно жодного пострілу. |
| 12246 |
Дикі качки, шилохвости, чирки, кулики жили тут великими зграями, і вся ця нелякана дичина вільно підпускала до себе людей. Одним зарядом дробу напевно вдалося б покласти кілька десятків птахів, — так тісно сиділи вони біля води. Наші мисливці могли бити їх тільки стрілами. |
| 12247 |
Мисливці втішились на перший раз скромною здобиччю, що складалася з дюжини качок; цих качок вирізняло біле оперення з коричневою опояскою, зелена шапочка, чорні крила з білими і рудими цяточками, плоский дзьоб, — Герберт відразу впізнав у них казарок. |
| 12248 |
О п'ятій годині вечора Сайрес Сміт і його супутники вирішили повертатися, перетнули Качине болото і перебралися через ріку Віддяки крижаним мостом. О восьмій годині вечора всі вже були в Гранітному палаці. |
| 12249 |
Пенкроф вважав, що будь-яка здобич згодиться, і якщо обновлять пастки гризуни або хижаки, вони будуть прийняті в Гранітному палаці з пошаною. До речі, пастки були влаштовані дуже просто: вириту яму згори прикрили гілками і травою, а на дні — приманка, яка вабила звірів сильним запахом, — ось й все. |
| 12250 |
Ями рили не де заманеться, а там, де зустрічалися численні сліди, які вказували, що чотириногі часто відвідують ці місця. Мисливці щодня ходили оглядати свої пастки і в перший же день знайшли там трьох представників тієї самої породи лисиць, що їм уже зустрічалися на правому березі ріки Віддяки. |
| 12251 |
Пропозицію журналіста використали; тушки убитих лисиць поклали до ям як принаду. Моряк зробив також пута з гібіскових волокон, і від них було більше користі, ніж від виритих ям. Рідко випадав день, щоб у путах не борсалися мешканці крільчатника. |
| 12252 |
Незмінно до столу подавалася печеня з кролика, але Наб умів урізноманітнити соуси, і його співтрапезникам не доводилося скаржитися. В середині серпня двічі-тричі з ям витягали не лисиць, а тварин корисніших, — туди потрапило кілька пекарі, які вже зустрічалися на півночі острова. |
| 12253 |
У середині серпня раптом відбулася різка зміна погоди: подув північно-західний вітер, мороз зменшився на кілька градусів, і водяні випари, що зібралися в повітрі, випали у вигляді снігу. Весь острів покрився білою ковдрою і постав перед своїми мешканцями в новому вигляді. |
| 12254 |
На інших поворотах берега закручувалися вихори і, піднімаючи високі стовпи снігу, кружляли їх зі скаженою силою, немов водяні смерчі, що мчаться, погойдуючись в нижній своїй лійці, — ті самі згубні смерчі, під час яких судна стріляють з гармат. |
| 12255 |
В таку страшну хуртовину, що шаленіла, неначе в полярних краях, ні Сайрес Сміт, ні його товариші при всім бажанні не могли вийти з будинку і цілих п'ять днів, із двадцятого по двадцять п'яте серпня, сиділи в ув'язненні. Чули, як виє вітер у лісі Жакамара. |
| 12256 |
За диким ревінням прибою, що долинав з берега, було зрозуміло, що колишній притулок тепер зовсім не придатний для житла, тому що хвилі, перехльостуючи через острівець, б'ють у нього з нестримною силою. |
| 12257 |
Це масивне рухоме майно нелегко було пересувати, але Наб і Пенкроф не проміняли б меблі, зроблені власноруч, на мистецькі вироби червонодеревців і навіть самого Буля. Потім столяри перетворилися на майстрів лозоплетіння і досягли великих успіхів у своєму новому ремеслі. |
| 12258 |
На північному березі озера Гранта виявилися зарості верболозу і серед них — чимало верболозу — шелюги. Ще до дощів Пенкроф і Герберт запасли і ретельно очистили безліч гілок цих корисних кущів, і тепер лозини можна було з успіхом пустити в діло. |
| 12259 |
Перші вправи з плетіння кошиків закінчилися невдачами, кошики вийшли потворні, але завдяки спритності й кмітливості плетільники впоралися зі справою; вони радилися один з одним, пригадували зразки раніше бачених кошиків, змагалися в ретельності, — і незабаром в інвентарі Гранітного палацу з'явилися кошики всіляких розмірів і фасонів. |
| 12260 |
Зробили кошики і для комори, і Наб тепер тримав у них збір їстівного коріння, горіхів і коренів драцени. В останній тиждень серпня погода знову змінилася — стало холодніше, але буря вляглася. Колоністи поспішили вийти на повітря. |
| 12261 |
Яка зміна! Ліси, бачені ще так недавно зеленими, особливо в околицях Гранітного палацу, де переважали хвойні дерева, покрилися одноманітною білою пеленою. Все завмерло від верхівки гори Франкліна до узбережжя — ліси, луки, озеро, ріка і берег моря. |
| 12262 |
Вода в річці Віддяки текла під крижаним панциром, і при кожному припливі та відливі він з гуркотом розбивався на шматки. Над замерзлим озером літали качки і чирки, шилохвостки і чистики. Їх тут були тисячі. |
| 12263 |
Скелі, між якими з краю плато падав водоспад, наїжачилися крижаними голками, рогами, напливами — вода текла начебто з гігантського жолоба, який художники Відродження викарбували у вигляді роззявленої пащі чудовиська. Якої втрати зазнали ліси під час бурі, — важко сказати, доки ховає їх біла завіса. |
| 12264 |
Довелося рухатися обережно, щоб не впасти в яму, вириту для звірів, — це було б небезпечно та й прикро: потрапити до власної пастки! такої неприємності вони уникли, але всі ями виявилися порожніми, а приманки неторканими. |
| 12265 |
Жодна тварина не потрапила до пастки, одначе навкруги чітко виднілися численні сліди, і серед них відбитки пазуристих лап. Герберт упевнено сказав, що ці сліди залишені якимось хижаком із сімейства котячих, — отже, підтверджувалося припущення Сайреса Сміта, що на острові водяться небезпечні звірі. |
| 12266 |
Можливо, вони жили в густих лісах Далекого Заходу, але голод вигнав їх звідти, і вони заблукали на плато Круговиду. Може, вони почули людей. Нарешті, потеплішало — і настільки, що сніг почав танути. Пішли дощі й змили білий покрив. |
| 12267 |
Незважаючи на негоду, колоністи поповнили свої запаси рослинної їжі — горіхів, коренів драцени та іншого їстівного коріння, кленового соку, а запаси м'ясної їжі їм забезпечували кролики з крільчатника, агуті і кенгуру. |
| 12268 |
Кілька разів вони ходили до лісу на полювання і переконалися, що буря дійсно повалила там чимало дерев. Пенкроф з Набом неодноразово вирушали з візком до покладів кам'яного вугілля, вирішивши запастися кількома тоннами. |
| 12269 |
Дорогою вони помітили, що труба гончарної печі сильно пошкоджена вітром, і верхівка її збита не менше ніж на шість футів. Крім вугілля, запасли ще й дрова для Гранітного палацу і сплавили їх на плоті по ріці Віддяки, що скинула із себе окови льоду. |
| 12270 |
Виникало побоювання, що знову настануть сильні холоди. Відвідали також і Нетрі, і, навідавши колишній свій притулок, колоністи могли тільки порадіти, що вони не жили там під час бурі. Море залишило в кам'яному лабіринті незаперечні сліди свого вторгнення. |
| 12271 |
Вітри, розгулявшись на океанських просторах, гнали водяні гори, і хвилі, перехльостуючи через острівець, з дикою силою кидалися в проходи між гранітними брилами; вони до половини забили ці коридори піском, покрили камені товстим шаром водоростей. |
| 12272 |
Поки Наб, Герберт і Пенкроф полювали і ходили по дрова, Сайрес Сміт з Гедеоном Спілетом порядкували у Нетрях; на превелику радість, гори і плавильні печі майже не постраждали, тому що купи піску, нанесені морем, захистили їх від шаленої бурі. |
| 12273 |
Колоністи завбачливо запаслися паливом, — морози ще не скінчилися. Як відомо, лютий у Північній півкулі завжди відзначається сильними холодами, а в Південній півкулі кінець серпня відповідає північному лютому, і на острові Лінкольна ця пора не була винятком із правила. |
| 12274 |
На думку Сайреса Сміта, ртутний стовпчик термометра Фаренгейта показував би не менше ніж вісім градусів нижче нуля (22, 22° холоду за Цельсієм), і мороз, що тримався кілька днів, переносився ще сутужніше через різкий вітер. |
| 12275 |
Знову довелося колоністам замкнутися в Гранітному палаці, закупорити двері й вікна, залишивши лише вузький отвір для доступу свіжого повітря; свічок палили дуже багато і, щоб поберегти їх, найчастіше задовольнялися відблисками вогню від багаття, що топилося, для якого дров не шкодували. |
| 12276 |
Кілька разів то один, то інший мешканець Гранітного палацу спускався на берег моря, де щодня приплив нагромаджував цілі купи крижин, але, змерзнувши, поспішав повернутися додому і не без зусиль піднімався сходами, хапаючись за поперечини закоцюблими, закляклими руками. |
| 12277 |
На морозі скрижанілі сходинки обпікали пальці. Потрібно було якось заповнити вимушене дозвілля, коли мимоволі довелося сидіти в чотирьох стінах. І тоді Сайрес Сміт придумав роботу, придатну для приміщення. |
| 12278 |
Але в такий спосіб одержання цукру можна було внести удосконалення, і в один прекрасний день Сайрес Сміт оголосив, своїм товаришам, що вони займуться цукроварінням. При слові «цукроваріння» завжди уявляються цукрові заводи з їхнім складним устаткуванням і робітниками різних спеціальностей. |
| 12279 |
Сік поставили на вогонь у великих глиняних мисках, піддали його випарюванню, і незабаром на поверхні сиропу спливла піна; її зняли, а тільки-но сироп почав загусати, Наб узявся обережно помішувати його дерев'яною лопаточкою, щоб він скоріше випарювався і не підгоряв. |
| 12280 |
Кілька годин рідина кипіла на жаркому вогні, що приносив користь і процесу цукроваріння і зігрівав цукроварів, а в мисках одержали дуже густий сироп. Його злили в глиняні посудини, заздалегідь зліплені й обпалені в духовці кухонної плити. |
| 12281 |
Наступного дня охололий сироп затвердів, набувши форму цукрових голів і брусків. Колоністи зварили справжнісінький цукор, щоправда, жовтуватий, але майже прозорий і чудовий на смак. Холоди протрималися до половини вересня, і в'язням Гранітного палацу набридло їхнє усамітнення. |
| 12282 |
Майже щодня вони вибиралися на свіже повітря, але вилазки їхні мимоволі не тривали довго. Впорядкування житла продовжувалося. За роботою йшли бесіди. Сайрес Сміт знайомив своїх супутників з найрізноманітнішими предметами, — головним чином із прикладними науками. |
| 12283 |
У колоністів не існувало ніякої бібліотеки, але інженер Сміт був живою енциклопедією, завжди готовою до послуг товаришів, завжди відкритою на потрібній комусь сторінці, і до цього джерела, яке висвітлювало будь-яке їхнє питання, що викликало зацікавлення, вони зверталися дуже часто. |
| 12284 |
Якби колоністи мали теплий одяг і могли не боятися морозів, скільки вилазок зробили б вони, навідалися б і в дюни, і на Качине болото! Тепер до дичини легко було підібратися, і полювання, звичайно, проходило б вдало. |
| 12285 |
Варто зауважити, що найнетерплячіше за всіх (за винятком Пенкрофа) переносив своє ув'язнення Топ і Бідний пес нудився в Гранітному палаці, сновигав із кімнати до кімнати і на свій лад, але дуже красномовно, висловлював свою тугу і досаду на довгий і надокучливий полон. |
| 12286 |
Сайрес Сміт не раз помічав, що як тільки пес наближався до провалу, який сполучався з морем і відкривав свою чорну пащу у кутку складу, Топ шкірив зуби і гарчав; він кружляв біля цього колодязя, прикритого тепер дощаним трапом. |
| 12287 |
Іноді він навіть намагався просунути під цей трап передні лапи, начебто хотів підняти його. І гавкав він тоді якось дивно — люто і тривожно. Інженер часто спостерігав за такими незрозумілими витівками Топа. |
| 12288 |
Що ж причаїлося в цій прірві? Що могло так хвилювати розумного собаку? Провал, безумовно, досягав моря. Можливо, всередині гранітного кряжа він розгалужувався на вузькі проходи. Можливо, він сполучувався з якою-небудь іншою печерою, схованою в надрах граніту. |
| 12289 |
Але як же пояснити той факт, що собака, який не відрізнявся особливою нервозністю і ніколи, наприклад, не вив на Місяць, так завзято обнюхує кришку колодязя і сторожко прислухається, роблячи стійку над нею. |
| 12290 |
Принаймні він поділився своїми спостереженнями тільки з Гедеоном Спілетом, вважаючи зайвим посвячувати своїх товаришів у міркування, на які його наштовхують дивні звички, а може, просто примхи Топа. Нарешті, морози скінчилися. |
| 12291 |
Він умовляв Герберта і Гедеона Спілета почекати трохи, тому що вони вже прекрасно навчилися стріляти з луків і приносили з полювання чудову здобич усіх видів, і чотириногу і пернату: агуті, кенгуру, пекарі, голубів, дрохв, диких качок, чирків. |
| 12292 |
Але впертий моряк нічого не бажав чути і не давав Сміту спокою, домагаючись, щоб той виконав його бажання. Втім, і Гедеон Спілет підтримував Пенкрофа. Але поки що Сайреса Сміта турбувало питання не про зброю, а про одяг. Вбрання колоністів витримало зиму, але до наступних морозів явно б не дожило. |
| 12293 |
За всяку ціну необхідно роздобути звірині шкури або вовну жуйних тварин, а оскільки на острові водилася чимала кількість муфлонів, треба було знайти спосіб приручити їх, завести цілу череду і розводити муфлонів для потреб колонії. |
| 12294 |
Здійсненню цього повинна передувати розвідка ще не дослідженої частини острова Лінкольна — в густих лісах, що тяглися правим берегом ріки Віддяки, від її гирла до кінця півострова Звивистого, і по всьому західному берегу острова. |
| 12295 |
Але цю експедицію доводилося відкласти до кращої погоди, тобто перечекати ще з місяць. Початку розвідки колоністи дожидалися з нетерпінням, і раптом відбулася подія, яка ще більше розпалила їхнє прагнення досліджувати всі свої володіння. Сталося це 24 жовтня. |
| 12296 |
Дуже задоволений такою вдачею, Пенкроф повернувся до Гранітного палацу і, як завжди, взявся розхвалювати свої мисливські трофеї. Підхопивши Наба під руку, моряк подався до кухні й занурився у кухарські старання. Ніхто, звичайно, не перешкоджав його кулінарним витівкам. |
| 12297 |
Разом з Набом він приготував відмінний обід, до якого входили двоє поросят, суп з кенгуру, копчений окіст, горіхи, пиво з відвару драцени, «чай Освего», — тобто все, що краще з комори, але всі наїдки затьмарювала головна страва — тушковане м'ясо пекарі. |
| 12298 |
До п'ятої години обід був готовий, і мешканці Гранітного палацу зібралися в їдальні. На столі вже парував у мисці суп з кенгуру. Всім він надзвичайно сподобався. За супом пішли смажені поросята. Пенкроф захотів власноруч розрізати м'ясо і подав кожному співтрапезнику величезну порцію. |
| 12299 |
Печеня дійсно виявилася відмінною, і Пенкроф наминав свою пайку із завидним апетитом, як раптом у нього вирвалася лайка. Дробинка. — Будівля піроги. — Полювання. — На верхівці каурі. — Ніщо не говорить про присутність людини. — Наб і Герберт на риболовлі. — Черепаха перевернулася. — Черепаха зникла. |
| 12300 |
Минуло рівно сім місяців відтоді, як пасажири повітряної кулі опинилися на острові Лінкольна. І з того часу, незважаючи на всі пошуки, вони не знайшли жодної людської істоти. Жодного разу не бачили вони диму, який би свідчив про те, що на острові є люди. |
| 12301 |
І ось тепер через дробинку, знайдену в тілі невинного звірка, накопичилися здогади й різні висновки! Справді, дробинка вилетіла з вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю? Пенкроф поклав дробинку на стіл, і його товариші здивовано подивилися на неї. |
| 12302 |
Очевидно, вони відразу уявили собі, як важливі наслідки цього, здавалося б, незначного випадку. Навіть якби вони раптом побачили щось надприродне, то не були б такі вражені. Сайрес Сміт негайно ж висловив деякі припущення з приводу цієї дивної і несподіваної знахідки. |
| 12303 |
Чи не існувало тут зв'язку з непоясненим порятунком інженера й іншими химерними явищами, що не раз їх дивували? Коли вони все обговорили, Сайрес Сміт сказав: Наступного ж дня Пенкроф взявся за роботу. |
| 12304 |
Зі шматків кори, з'єднаних один з одним, мало вийти легеньке суденце, — у разі потреби його можна було б перенести на руках. Пенкроф збирався зшити довгі смуги кори дерев'яними цвяхами так, щоб човен став водонепроникним. Вимагалося вибрати дерева з гнучкою і міцною корою. |
| 12305 |
Ураган, що пронісся недавно, звалив кілька хвойних дерев, вони цілком годилися для будівлі суденця. Дерева лежали на землі, і залишалося лише одне: здерти зі стовбурів кору, але інструменти в наших колоністів були такі недосконалі, що й це виявилося важким завданням. |
| 12306 |
Зрештою впоралися і з цією справою. Поки Пенкроф, не втрачаючи ні хвилини, працював під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт теж не сиділи склавши руки. На них лежав обов'язок забезпечувати провізією всю колонію. |
| 12307 |
Журналіст не міг намилуватися Гербертом, який відмінно стріляв з лука і метав списа. Юнак був відважний і холоднокровний, а ці якості можна назвати «розумною сміливістю». Обидва мисливці дотримувалися порад Сайреса Сміта і не заходили далі двох миль від Гранітного палацу. |
| 12308 |
Але навіть поблизу, не заглиблюючись в лісові хащі, вони знаходили чимало агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої дичини. З того часу як скінчилися холоди, звірі рідше потрапляли в пастки, зате кролячі сажі завжди були повні і могли б прогодувати всіх поселенців острова Лінкольна. |
| 12309 |
Часто під час полювання Герберт заводив розмову з Гедеоном Спілетом про дробинку і висновки, зроблені інженером; якось — було це 26 жовтня — він сказав журналісту: так, розмовляючи, мисливці зайшли в ту частину лісу, де протікала ріка Віддяки і росли дивовижно красиві дерева. |
| 12310 |
Спритний і моторний юнак виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було дуже зручно, і за кілька хвилин опинився на верхівці каурі, що височіла над цілим морем зелених округлих вершин. |
| 12311 |
Зі свого спостережного пункту Герберт бачив частину острова, ще невідому колоністам; можливо, там і перебували люди, про присутність яких колоністи підозрювали. Юнак з найбільшою увагою почав оглядати море. |
| 12312 |
Але ні на обрії, ні поблизу острова не біліло жодного вітрила; правда, лісовий масив ховав узбережжя, хвилі, можливо, й викинули на берег яке-небудь судно, особливо якщо воно втратило рангоут, але Герберт просто його не бачив. Він нічого не міг роздивитися й у хащі лісів Далекого Заходу. |
| 12313 |
Ліси розкинулися килимом, непроникним для погляду, і тяглися на багато квадратних миль без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було простежити за руслом річки і побачити те місце в горах, звідки вона витікала. Можливо, й інші річки бігли на захід, втім, стверджувати це було важко. |
| 12314 |
Герберту не вдалося знайти й ознаки табору, але він чекав, чи не з'явиться димок, що свідчить про присутність людини? Повітря було таке чисте, що юнак помітив би на тлі неба навіть тоненький струмок диму. |
| 12315 |
Раптом Герберту здалося, що він бачить легкий димок на заході; він вдивився пильніше і зрозумів, що помилився. А дивився він зірко, і зір у нього був чудовий... Ні, нічого, анічогісінько не було видно. Герберт зліз з дерева, і обидва мисливці повернулися до Гранітного палацу. |
| 12316 |
Вислухавши розповідь юнака, Сайрес Сміт похитав головою і замислився. Та й що скажеш, якщо вони не дослідили острів ґрунтовно. Через день — 28 жовтня — відбулася ще одна подія, якій ніхто так і не знайшов пояснення. |
| 12317 |
Герберт і Наб блукали піщаним берегом за дві милі від Гранітного палацу і наштовхнулися на черепаху; екземпляр був чудовий — справжня морська черепаха з панциром у красивих зелених переливах. Герберт помітив черепаху, коли вона пробиралася між скелями до моря. Наб підбіг до юнака. |
| 12318 |
Черепаха, зачувши небезпеку, увібрала голову і лапи; вона лежала нерухомо під захистом свого панцира, немов кам'яна. Тоді Герберт і Наб підсунули палицю під черепаху і загальними зусиллями, хоч і не відразу, перевернули тварину на спину. |
| 12319 |
У цю мить з-під панцира з'явилася маленька приплющена голівка, яка розширювалася до шиї, із сильно позначеними западинами на скронях. Для більшої надійності, хоч Наб і вважав це зайвим, Герберт придавив тварину великими каменями. |
| 12320 |
Герберту хотілося зробити Пенкрофу сюрприз, і він нічого не сказав про «чудовий екземпляр» тварини із загону Морських черепах, що чекав їх на піску; за дві години, прихопивши візок, вони з Набом повернулися туди, де лежала черепаха. Але «чудового екземпляра» не знайшли. |
| 12321 |
Наб і Герберт перезирнулися, почали роззиратися на всі боки. так, вони прийшли на те саме місце, де залишили черепаху. Юнак навіть розшукав камені, якими її придавив, — отже, він не помилився. І обоє, прихопивши візок, який даремно притягли, вирушили до Гранітного палацу. |
| 12322 |
Коли вони прийшли на те місце, де інженер і моряк майстрували човен, Герберт розповів про все, що відбулося. Пояснення Сайреса Сміта, звичайно, було правдоподібне. Але чи вірив він сам у своє пояснення? Стверджувати важко. |
| 12323 |
Банку на кормі, банку посередині, для зміцнення бортів, третя банка на носі, планшир — для кочетів, два весла, кормове весло для керування — так було споряджене суденце завдовжки дванадцять футів і вагою не більш двохсот фунтів. Спустити його на воду було не важко. |
| 12324 |
Легку пірогу віднесли на піщаний берег і поставили біля самого моря напроти Гранітного палацу, а приплив підняв її. Пенкроф негайно ж опинився в човні, спробував управляти кормовим веслом і переконався, що пірога годиться для наміченої мети. І справді, чому ж не влаштувати цей експеримент. |
| 12325 |
Пенкроф одним змахом весла підвів човен до піщаної обмілини вузькою протокою між скелями, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній уздовж берега до першого мису в південній частині бухти З'єднання. |
| 12326 |
Наб крикнув, підійшовши до човна: Отже, всі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Погода стояла чудова, океанська широчінь була спокійна, як поверхня невеликого озера, і пірога могла сміливо плисти, немов річкою Віддяки. |
| 12327 |
Наб гріб одним веслом, Герберт — другим, а Пенкроф, стоячи позаду, управляв кормовим веслом. Моряк перетнув протоку й обігнув південний край острівця Порятунку. Слабкий вітерець дув з півдня. Хвилювання не було ні в протоці, ні у відкритому морі. |
| 12328 |
Легкі брижі нітрохи не відбивалися на важко навантаженій пірозі. Мандрівники відплили приблизно на півмилі від берега, щоб побачити гору Франкліна у всій її величі. Потім вони повернули пірогу і повернулися до гирла ріки. |
| 12329 |
Тепер вона ковзала уздовж берега, що, вигинаючись, закінчувався гострим мисом і ховав від погляду мореплавців Качине болото. Мис цей знаходився приблизно за три милі від ріки Віддяки, рахуючи не по прямій, а по лінії берега. |
| 12330 |
Колоністи вирішили дістатися до крайньої точки мису і відтіля швидко оглянути все узбережжя до мису Пазура. Отже, човен йшов не більше двох кабельтових, раз у раз обминаючи підводні камені, майже сховані припливом. Від гирла річки до мису кам'янистий берег поступово знижувався. |
| 12331 |
Ні билинки не росло на крутому гребені кам'яної гряди, що йшла на дві милі всередину острова; вона здавалася рукою велетня, що стирчала із зеленого рукава — лісу. Човен легко йшов, на двох веслах. Гедеон Спілет, озброївшись олівцем і записничкою, великими штрихами замальовував берег. |
| 12332 |
Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи цю, ще невідому частину своїх володінь; пірога плила все далі на південь, і обидва миси Щелепи немов переміщалися, ще тісніше замикаючи вхід до бухти З'єднання. |
| 12333 |
Кілька змахів весел — і пірога, увійшовши до маленької бухти, пристала до берега; мандрівники вискочили на пісок. Пенкроф не помилився. На березі лежали дві діжки, наполовину занесені піском і міцно прив'язані до об'ємного ящика, який вони підтримували на воді, поки їх не викинула хвиля. |
| 12334 |
Моряк підняв важкий камінь і хотів уже вибити одну зі стінок ящика, але інженер зупинив його. Пропозиція інженера була розумною. І дійсно, у пірозі, мабуть, не помістилися б усі речі, що знаходилися в ящику, очевидно важкому, тому що він тримався на воді за допомогою двох порожніх діжок. |
| 12335 |
Краще взяти його на буксир і доплисти з ним до Гранітного палацу. Але звідки ж хвилі принесли ящик? Питання було важливе. Сайрес Сміт і його супутники уважно оглянули все навколо. Вони пройшли берегом кількасот кроків, але більше нічого не знайшли. Друзі довго дивилися на море. |
| 12336 |
Можливо, знахідка якось причетна до дробинки? Можливо, люди із судна висадилися на іншому боці острова? Можливо, вони ще там? Колоністи вирішили, що зазнали катастрофи не малайські пірати, оскільки було очевидно, що речі, викинуті морем, американського або європейського походження. |
| 12337 |
Дві великі герметично закупорені діжки, судячи зі звуку, порожні, кріпилися до ящика міцними мотузками, зав'язаними, заявив Пенкроф, «морським вузлом». Ящик, здавалося, зберігся чудово — адже його викинуло на пісок, а не на скелі. |
| 12338 |
Очевидно, ящик викинули за борт судна, яке зазнало катастрофи, і воно пливло з волі хвиль до острова, а екіпаж, у надії дістатися до берега і потім знайти там ящик, прив'язав його до діжок. Починався приплив: хвилі підбиралися до ящика і, здавалося, ось-ось віднесуть його в море. |
| 12339 |
Колоністи відв'язали одну з мотузок від діжок і закріпили її на кормі човна. Потім Пенкроф і Наб веслами розгребли пісок і витягли ящик; човен, узявши його на буксир, відчалив і поплив, обминаючи мис, охрещений мандрівниками мис Знахідки. |
| 12340 |
Моряк боявся, що знахідка відв'яжеться і піде на дно; але, на щастя, страхи Пенкрофа виявилися марними, і за півтори години — стільки часу зайняло подолання якихось трьох миль, — пірога пристала до берега біля Гранітного палацу. |
| 12341 |
Човен і ящик витягли на пісок; почався відлив, хвиля вже не могла їх захлиснути. Наб збігав за інструментами, ящик обережно розкрили і відразу почали описувати вміст. Пенкроф дуже хвилювався. Моряк спочатку відв'язав діжки, які повністю вціліли, а тому, зрозуміло, могли згодитися. |
| 12342 |
Потім витяг цвяхи і підняв кришку. Під нею знаходився другий ящик, цинковий, мабуть, він охороняв речі від вологи. Ой, а раптом там консерви? — закричав Наб. Цинкову кришку розсікли посередині, відігнули до країв ящика, почали витягати найрізноманітніші предмети і складати їх на пісок. |
| 12343 |
Як тільки з'являлася яка-небудь річ, Пенкроф кричав «ура», Герберт плескав у долоні, а Наб танцював негритянський танець. Були там і книги, що привели Герберта в захват, і кухонний посуд, який Наб мало не цілував. |
| 12344 |
Усіх колоністів переповнювало щастя, тому що в ящику знайшлися й інструменти, і зброя, і прилади, і одяг, і книги, і багато чого іншого; ось точний перелік речей, занесений до записнички Гедеона Спілета: 2 барила з порохом, фунтів до двадцяти п'яти у кожному, 1 коробка з фотографічним апаратом і набором приладдя — об'єктив, пластинки, хімічні речовини для прояву і т. |
| 12345 |
Але, проти звичаю, на рушницях і книгах не позначалося, де вони вироблялися або друкувалися, але ж фабрична марка не могла стертися, тому що речі, мабуть, ще не використовувались; кухонний посуд та інструменти теж були зовсім новими. |
| 12346 |
Словом, все доводило, що люди не похапцем кинули речі до ящика, а навпаки, вибирали кожний предмет обдумано, ретельно. Про це свідчив і внутрішній металевий ящик, що охороняв речі від вологи, — його не можна було запаяти поспіхом. |
| 12347 |
Колоністи ретельно оглянули всі речі, але не могли здогадатися, якій країні належало судно, що, очевидно, недавно побувало в тутешніх водах. Але звідки б не з'явився ящик, він збагатив колоністів острова Лінкольна. |
| 12348 |
Досі вони користувалися лише дарунками природи, усе робили самі, а розум і знання допомагали їм виходити зі скрутного становища. Чи не провидіння, бажаючи винагородити їх, послало ці фабричні вироби? І поселенці адресували небесам вдячну молитву. |
| 12349 |
Очевидно, у шухляді не виявилося саме того, чого йому так бракувало, і поки витягали предмет за предметом, усе тихіше і тихіше лунало його «ура», а коли опис закінчився, всі почули, як він пробурчав: Отут Наб його запитав: При цьому зауваженні Пенкрофа всі весело засміялися. |
| 12350 |
Тепер, після знахідки, виникла потреба ретельніше, ніж колись, обстежити острів. Друзі вирішили наступного ж дня, на світанку, вирушити в дорогу, піднятися вгору річкою Віддяки і дістатися до західної частини острова. |
| 12351 |
Можливо, жертви аварії корабля висадилися там на узбережжя і опинилися у скруті, — колоністам хотілося швидше прийти до них на допомогу. За день поселенці перенесли всі речі до Гранітного палацу і акуратно склали у великій кімнаті. |
| 12352 |
Наступного дня, 30 жовтня, колоністи зібралися в дорогу. Тепер, після всіх подій, дослідження острова не терпіло зволікання. Дійсно, обставини склалися так, що мешканці острова Лінкольна вже не думали про те, як допомогти собі, а готові були самі кинутися на допомогу. |
| 12353 |
Вони вирішили піднятися якнайдалі вгору рікою Віддяки. таким чином, велика частина шляху не занадто втомить, і їм вдасться переправити на човні продовольство і зброю майже до західного узбережжя острова. |
| 12354 |
Треба було вирішити, яке спорядження необхідно взяти із собою, пам'ятаючи про те, що, можливо, доведеться привезти якісь речі до Гранітного палацу. Якщо й справді біля берегів острова сталася аварія корабля, як це вони передбачали, знайдеться чимало речей, викинутих морем і, можливо, дуже корисних. |
| 12355 |
Звичайно, візок зручніший хисткої піроги, але у важкий і громіздкий візок довелося б запрягтися самим, і це змусило Пенкрофа пожалкувати, що в ящику не виявилося не тільки «півфунтика тютюнцю», але й пари сильних породистих нью-джерсійських коней, що зробили б стільки послуг поселенцям. |
| 12356 |
Крім того, поселенці розраховували поповнити запаси в дорозі, і Наб завбачливо прихопив, крім всього іншого, і переносну пічку. Вони взяли із собою також дві сокири, щоб прокладати дорогу в хащах, бінокль і кишеньковий компас. |
| 12357 |
Зі зброї вибрали дві кремінні рушниці, більш придатних тут, ніж пістонні рушниці, тому що для кремінних потрібні лише кремені, а їх не важко замінити: запас пістонів при частому вживанні незабаром би вичерпався; мандрівники взяли також карабін і патрони. |
| 12358 |
Що й казати, Пенкроф, Герберт і Наб, озброївшись до зубів, нетямилися від радості, хоча вони й обіцяли Сайресу Сміту не стріляти без потреби жодного разу. О шостій годині ранку спустили пірогу на воду. Мандрівники, рахуючи і Топа, розмістилися в ній і поплили морем до гирла ріки Віддяки. |
| 12359 |
Приплив був високий, тому що через три дні наставала повня, і пірога, яку він підганяв вгору за течією, швидко ковзала між двох високих берегів, навіть без допомоги весел. За кілька хвилин друзі доплили до закруту ріки і опинилися в тому місці, де півроку тому Пенкроф спорудив перший пліт. |
| 12360 |
Тут ріка досить круто повертала, і, роблячи закрут, текла на південний захід під покровом великих хвойних дерев. Береги ріки Віддяки виглядали Дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки. |
| 12361 |
Вони просувалися вперед, і породи дерев мінялися. На правому березі ярусами піднімалися чудові дерева із сімейства ільмових — могутні в'язи, деревина яких довго не псується у воді, тому на них так і полюють кораблебудівники. |
| 12362 |
А ще далі Герберт примітив трохи лардизабалових дерев з гнучкими гілками; після вимочування у воді з них виходять чудові канати; і два-три стовбури чорного дерева — густого, темного кольору, з вигадливими прожилками. |
| 12363 |
Тут траплялася не тільки дичина, але й корисні рослини, нехтувати якими не випадало; юний натураліст був дуже задоволений, тому що він відкрив різновид дикого шпинату із сімейства лободових і безліч хрестоцвітих рослин, з роду капустяних, — їх, без сумніву, можна вирощувати, пересадивши на інший ґрунт; тут росли крес луговий, хрін, ріпа і невеликі, метр заввишки, покриті пушком, кущуваті рослини з коричнюватим насінням. |
| 12364 |
Вони ретельно викопували різні рослини, переносили їх у пірогу, з якої не виходив Сайрес Сміт; він сидів у ній і про щось міркував. Журналіст, Герберт і Пенкроф висаджувалися кілька разів то на правому, то на лівому березі. Правий був не такий крутий, а лівий більш лісистий. |
| 12365 |
Інженер визначив за компасом, що від першого закруту ріка тече з південного заходу на північний схід майже по прямій лінії впродовж трьох миль. Можливо, далі її течія мінялася, і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, мабуть, і починалася. |
| 12366 |
Береги ріки Віддяки виглядали дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки. Гедеонові Спілету вдалося спіймати на березі двох самців і двох самок із сімейства курячих. |
| 12367 |
То були птахи з довгими і тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт не помилився, визначивши, що це скритохвости, і відразу вирішили, що вони стануть першими мешканцями майбутнього пташника. |
| 12368 |
Але досі рушниці мовчали, і тільки коли з'явився красивий птах, схожий на зимородка, в лісах Далекого Заходу пролунав перший постріл. І правда, це був жакамар — прекрасний птах з досить твердим оперенням, що відливало металевим блиском. |
| 12369 |
Кілька дробинок убили жакамара наповал, і Топ приніс його до човна, а за ним з дюжину чубатих папужок із сімейства парнопалих, завбільшки з голуба; оперення в них яскраво-зелене, півкрила — малинове, а на чубчику — білий обідок. Морякові належала честь вдалого пострілу, і він дуже пишався. |
| 12370 |
Папужки смачніші жакамара, — його м'ясо жорсткувате, але Пенкрофа було важко переконати, що на світі знайдеться дичина краща, ніж убитий ним жакамар. О десятій годині ранку пірога опинилася біля другого закруту ріки — за п'ять миль від гирла. |
| 12371 |
Мандрівники влаштували привал, поснідали і відпочили з півгодини в затінку високих красивих дерев. Ширина ріки досягала тут шістдесятьох — сімдесятьох футів, а глибина — шести. Інженер помітив, що в ріку впадають численні притоки, роблячи її повноводнішою, але що всі ці річечки несуднохідні. |
| 12372 |
Мандрівники не знайшли ніяких слідів, які б, доводили, що тут є люди, і було зрозуміло, що сокира ще не торкнулася дерев, мисливський ніж ще не розсікав ліан, які перекинулися зі стовбура на стовбур, серед непрохідного чагарнику і високих трав. |
| 12373 |
Вони знову вирушили в дорогу, і хоча їм здавалося, що русло ріки веде їх не до берега, а скоріше до гори Франкліна, все-таки вирішили плисти доти, доки під днищем піроги вистачатиме води, — так зберігалися сили і вигравався час; якби вони пішли лісом, їм довелося б прокладати дорогу сокирою. |
| 12374 |
Але незабаром течія перестала допомагати їм, можливо, тому, що послабшав приплив — дійсно, у цю годину випадало початися відливу, — а можливо, тому, що приплив не відчувався на такій відстані від гирла ріки Віддяки. Довелося взятися за весла. |
| 12375 |
Наб і Герберт сіли на банку, Пенкроф — за кормове весло, що служило кермом, — і пірога знову поплила вгору за течією. Чим далі плили вони до лісів Далекого Заходу, тим рідше ставав ліс. Дерева росли не так густо і навіть подекуди стояли поодинці. |
| 12376 |
Але саме достатня кількість землі, світла й повітря сприяли тому, що вони розрослися на привіллі і виглядали чудово. Які розкішні представники рослинного світу зустрічаються в цих широтах! Подивившись на них, ботанік без вагання визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна. |
| 12377 |
І дійсно, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі евкаліптів Австралії і Нової Зеландії, які лежать на тій же широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них виросли на двісті футів. |
| 12378 |
Немає на світі нічого чудеснішого і своєріднішого цих величезних дерев із сімейства миртових, листя яких повернене ребром до світла і не загороджує сонячних променів, що доходять до самої землі! Біля підніжжя евкаліптів землю покривала соковита трава, з неї зграями вилітали малесенькі пташки, переливаючись у зблисках сонячного проміння, як крилаті рубіни. |
| 12379 |
Вони пропливли ще милі дві серед евкаліптів, що в цій частині острова піднімалися над всіма іншими деревами. Неозорі евкаліптові ліси тяглися по обидва боки ріки Віддяки, що зміїлася між крутими зеленими берегами. |
| 12380 |
Місцями русло заросло високими травами, з води виступали гострі скелі, що ускладнювало плавання. Гребти ставало все важче, і Пенкрофу довелося відштовхуватися жердиною. Вони помітили, що вода в ріці поступово спадає і невдовзі доведеться зупинитися через мілководдя. |
| 12381 |
Вже сонце схилялося до обрію і на землю лягали довгі тіні дерев. Сайрес Сміт, розуміючи, що засвітла їм не дістатися до західного берега острова, вирішив розташуватися на нічліг у тому місці, де мілководдя змусить їх перервати плавання. |
| 12382 |
Вони могли легко перестріляти мавп, але Сайрес Сміт запротестував проти безглуздого знищення тварин, хоча це й спокушало завзятого мисливця Пенкрофа. Та й стрілянина виглядала нерозсудливо, тому що сильні й надзвичайно прудкі мавпи в люті страшні, тож краще їх не дратувати. |
| 12383 |
Час наближався до четвертої години пополудні; плисти рікою Віддяки ставало все важче, тому що водорості та каміння перепиняли шлях. Береги піднімалися все вище: ріка зміїлася між першими відрогами гори Франкліна. |
| 12384 |
Очевидно, її витоки знаходилися неподалік, вони живилися водами, що біжать з південних схилів гори. Але незабаром човен почав зачіпати кам'янисте дно ріки, ширина якої в цьому місці не сягала і двадцяти футів. Густа зелень аркою перевидалася над рікою й огортала її напівтемрявою. |
| 12385 |
Досить чітко чувся шум водоспаду, і це свідчило про те, що неподалік звідси, вгору за течією знаходиться природна гребля. І дійсно, за поворотом ріки мандрівники крізь дерева побачили невеликий водоспад. Човен вдарився об дно, а за кілька хвилин його прив'язали до стовбура дерева на правому березі. |
| 12386 |
Було близько п'ятої години. Останні промені сонця, що заходить, проникали, крізь густе листя дерев, переломлюючись в струменях води, і дрібні бризки, розлітаючись віялом, іскрилися всіма барвами веселки. А далі ріка Віддяки губилася в лісових заростях — там, де ховалися її витоки. |
| 12387 |
Річечки, що впадали в неї на всьому протязі, перетворювали її ближче до гирла на справжню ріку, — тут же вона була прозорим дрібним струмком. У цьому чарівному куточку мандрівники і розташувалися на нічліг. |
| 12388 |
Вони розвантажили човен, розпалили багаття і приготували вечерю в невеликому гайку кропив'яних дерев, у гілках яких Сайрес Сміт і його товариші могли в разі потреби знайти притулок на ніч. З вечерею покінчили швидко, тому що всі дуже зголодніли, і тепер залишалося одне — лягти спати. |
| 12389 |
Але тільки-но стемніло, пролунало ричання, почулося ревіння якихось звірів, тому мандрівники підкинули хмизу в багаття — нехай горить усю ніч, нехай зблиски полум'я охороняють сплячих. Наб і Пенкроф чергували по черзі і не шкодували палива. |
| 12390 |
Можливо, вони не помилилися, думаючи, що бачать тіні якихось тварин, — звірі блукали навколо табору, миготіли серед гілок дерев; одначе ніч минула без пригод, і наступного дня, 31 жовтня, всі вже були на ногах з п'ятої години ранку, готуючись продовжувати шлях. |
| 12391 |
Минула шоста година ранку, коли колоністи, покінчивши зі сніданком, вирушили в дорогу, — їм хотілося швидше досягти західного берега. За скільки годин дістануться вони туди? Сайрес Сміт сказав, що за дві, але, мабуть, це залежало від того, які перешкоди виникнуть перед ними. |
| 12392 |
Цю частину Далекого Заходу, здавалося, покривали суцільні ліси — росли там найрізноманітніші породи дерев. Мандрівники, мабуть, повинні прокладати собі дорогу сокирою крізь зарості трав, чагарники, ліани, не випускаючи з рук, звичайно, і рушниці, — недаремно вночі чулося ричання хижих звірів. |
| 12393 |
Точне місце розташування табору визначалося по горі Франкліна; вулкан піднімався на півночі, на відстані принаймні трьох миль, — виходить, щоб дістатися до узбережжя, потрібно йти прямо на південний захід. Мандрівники ретельно прив'язали човен і вирушили в дорогу. |
| 12394 |
Пенкроф і Наб несли їстівні припаси — їх цілком вистачало для маленького загону принаймні на два дні. Вирішили не полювати. Інженер порадив своїм супутникам без потреби не стріляти, щоб не виказати своєї присутності поблизу від берега моря. |
| 12395 |
Першими ударами сокири вони розчистили собі шлях серед густих заростей, трохи вище водоспаду; і Сайрес Сміт з компасом у руці пішов уперед, вказуючи дорогу. Майже усі дерева, що ростуть тут, у лісі, уже зустрічалися їм на озері і на плато Круговиду. |
| 12396 |
Вони весь час йшли вниз, спускаючись широкими уступами, характерними для орографічної системи острова; ґрунт був сухий, але його покривала розкішна рослинність, яку, мабуть, живили підземні струмки, а можливо, поблизу протікала річка. |
| 12397 |
Однак Сайрес Сміт не помітив, коли піднімався на згаслий вулкан, інших річок, крім Червоного струмка і ріки Віддяки. Мандрівники йшли вже кілька годин, коли їм зустрілися цілі зграї мавп, що виявляли жваву цікавість, тому що вони бачили людей уперше. |
| 12398 |
Гедеон Спілет жартівливо запитував, чи не приймають ці моторні і сильні чотирирукі його самого і його супутників за своїх перероджених братів? І справді, мандрівники на кожному кроці зупинялися перед заростями чагарників, плуталися в ліанах, спотикалися об повалені дерева і не могли змагатися у спритності з мавпами, які легко стрибали з гілки на гілку і долали будь-які перешкоди. |
| 12399 |
Мавп було безліч, але, на щастя, вони не виявляли ворожих намірів. Траплялися також кабани, агуті, кенгуру та різні гризуни, а двічі-тричі — сумчатий ведмідь. Пенкроф із задоволенням всадив би в звірів кілька куль. |
| 12400 |
Наповнивши цілий мішок цими істотами із синім, неначе кобальт, панциром і невеликими клішнями, колоністи знову продовжили похід. Дорога вздовж потоку полегшала, і мандрівники просувалися вперед швидше. Як і раніше ніщо навколо не свідчило про присутність людини. |
| 12401 |
Одначе, спостерігаючи за швидким потоком, що біг до моря, Сайрес Сміт зробив припущення, що вони перебувають значно далі від західного берега, ніж думають. Дійсно, уже настав час припливу, і він неодмінно погнав би назад води потоку, якби гирло знаходилося лише за декілька миль звідси. |
| 12402 |
Одначе ріка текла з природним ухилом. Інженер здивувався; він раз у раз поглядав на компас, щоб переконатися, чи не веде їх звивиста течія назад у нетрі лісів Далекого Заходу. А потік розширювався, і води його ставали спокійнішими. |
| 12403 |
Дерева на правобережжі росли так само густо, як і на лівобережжі, хащі були непролазні, але, звичайно, ліси залишалися ненаселеними, — адже Топ не гавкав, а розумний пес негайно сповістив би про присутність людей, якби вони розташувалися неподалік від річки. |
| 12404 |
О пів на одинадцяту, на превеликий подив Сайреса Сміта, Герберт, який випередив своїх супутників, раптом зупинився і вигукнув: Через кілька секунд мандрівники вийшли на галявину лісу, і перед їхніми очима постав західний берег острова. |
| 12405 |
Вони побачили не звичайний берег, яким його створює природа, розстеляючи великий піщаний килим, вигадливо нагромаджуючи скелі. Їм відкрилася чудесна лісова галявина з найпрекраснішими на світі деревами. |
| 12406 |
Русло ріки розташувалося так високо, що до нього не доходило море навіть у години найпотужніших припливів; на родючому ґрунті з гранітною основою величні дерева всіх порід пустили такі ж міцні корені, як і там, у глибині острова. |
| 12407 |
Колоністи опинилися біля невеликої бухти, у якій не помістилося б навіть два-три рибальських судна; вона-то й була гирлом ріки; її води не йшли в море, плавно котячись розлогим схилом, а падали з висоти сорока футів, а то й більше, — ось чому приплив не змінював плину потоку. |
| 12408 |
Ніколи ще, мабуть, хвилі Тихого океану, яким би високим не був приплив, не досягали берегів річки, що неначе утворила природний шлюз, і, без сумніву, тільки через мільйони років води могли б підточити його гранітне дно і прокласти зручний шлях для ріки, що впадає в море. |
| 12409 |
Тому, за спільною згодою, потоку дали назву. Ліс тягся берегом на північ майже впродовж двох миль; а далі він рідів, і за деревами вздовж узбережжя, що йде майже по прямій лінії, виднілася мальовнича гряда пагорбів. |
| 12410 |
Саме тут, тобто на півострові Звивистому, і варто продовжувати пошуки, тому що в цій частині узбережжя, а не в іншій, порожній і дикій, мабуть, знайшли притулок люди, які пережили аварію корабля, ким би вони не були. |
| 12411 |
Стояла чудова, ясна погода, і з високого скелястого берега, на якому Наб з Пенкрофом готували обід, відкривався широкий краєвид. На обрії не біліло ні вітрила. На всьому узбережжі, наскільки сягало око, не виднілося ні човна, ні уламків корабля. |
| 12412 |
З обідом швидко впоралися; о пів на дванадцяту Сайрес Сміт дав сигнал збиратися в дорогу; перед ними лежав не кам'янистий берег, не прибережна піщана смуга, а їм доводилося пробиратися через хащу, біля самої води. |
| 12413 |
На її подолання вистачило б чотирьох годин при гарній дорозі, але наші мандрівники йшли вдвічі довше, тому що доводилося обминати дерева, прорубувати густий чагарник і розривати ліани, в яких плуталися ноги. Усе це значно подовжувало шлях. Друзі так і не знайшли слідів аварії корабля. |
| 12414 |
Можливо, як справедливо зазначив Гедеон Спілет, вода все віднесла в море; якщо навіть не вдасться знайти жодного уламка, не можна стверджувати, начебто хвилі не викинули розбитого корабля на західний берег острова Лінкольна. |
| 12415 |
Журналіст міркував правильно, крім того, випадок із дробинкою незаперечно доводив, що місяців три тому на острові хтось вистрілив з рушниці. Була вже п'ята година вечора, а мандрівникам залишалося ще пройти дві милі до крайньої точки півострова Звивистого. |
| 12416 |
Тому доводилося провести ніч на мисі, їстівних припасів у них вистачало, і це виявилося дуже доречно, тому що в лісі, на узбережжі, звірів не траплялося. Птахів же було безліч: жакамари, куруку, трагопани, тетеруки, маленькі й великі папуги, какаду, фазани, голуби та сотні інших пернатих. |
| 12417 |
Не було дерева без гнізда, не було гнізда, з якого не долинав би шелест крил! До сьомої години вечора виснажені, втомлені мандрівники підійшли до Зміїного мису, який вигадливим закрутом виступав у море. |
| 12418 |
Тут кінчався ліс, і берег на півдні острова перетворився на звичайний морський берег — з'явилися скелі, рифи і піщані обмілини. Можливо, де-небудь тут і викинуло корабель, що зазнав катастрофи, але вже стемніло, дослідження довелося відкласти на завтра. |
| 12419 |
Хвилі, які підганяв південно-західний вітер, нещадно били в прибережні скелі, і там зяяли глибокі печери, — у них можна, було переночувати, сховатися від негоди. Тільки-но приятелі зібралися увійти до однієї з печер, як раптом почули люте ричання. |
| 12420 |
Схопивши Герберта за руку, моряк відтягнув його під прикриття скелі, і в ту ж мить з печери вийшов чудовий звір. Це був ягуар, такої ж величини, як його родичі в Азії, тобто завдовжки п'ять футів. Його руду шкіру покривали чорні плями. Вони особливо яскраво виділялися на білому хутрі черева. |
| 12421 |
Герберт упізнав кровожерливого суперника тигра, ще небезпечнішого, ніж кагуар, який усього лише — суперник вовка! Ягуар зробив кілька кроків, потім зупинився і почав озиратися, хутро в нього наїжачилося, очі заблищали, немов він уже не вперше зіштовхувався з людиною. |
| 12422 |
У цю хвилину з-за високих скель з'явився журналіст, і Герберт, думаючи, що Спілет не помітив ягуара, кинувся вже до нього, але Гедеон Спілет знаком зупинив його і продовжував йти вперед. Йому випадало полювати на тигрів; підійшовши кроків на десять до звіра, він завмер, цілячись у нього з карабіна. |
| 12423 |
Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара, Наб і Сайрес Сміт теж прибігли, і всі почали дивитися на тварину, розпростерту на землі, вирішивши, що ця чудова шкіра прикрасить зал Гранітного палацу. — А раптом повернуться інші? — занепокоєно допитувався Пенкроф. |
| 12424 |
Колоністи вирушили до покинутого лігвища, а поки Наб здирав з ягуара шкіру, його товариші зібрали біля входу величезну купу хмизу, якого в лісі було скільки завгодно. Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу. |
| 12425 |
Покінчивши зі справами, усі розташувалися в печері на піску, покритому обгризеними кістками; рушниці зарядили на випадок раптового нападу; мандрівники повечеряли і, перш ніж лягти спати, запалили багаття, розкладене біля входу. |
| 12426 |
Сайрес Сміт і його супутники чудово виспались в печері, люб'язно наданій ягуаром. Зі сходом сонця всі вже стояли на березі, на самісінькому кіпці мису, і знову оглядали обрій, що широко відкривався в цьому місці. |
| 12427 |
Нічого не виднілося і на березі моря, принаймні на південному боці мису —, майже прямій смузі завдовжки три милі, тому що далі вигин невеликої затоки ховав від погляду іншу частину узбережжя; і, навіть стоячи на крайньому виступі півострова Звивистого, не можна було роздивитися мис Пазур, закритий високими береговими скелями. |
| 12428 |
Гедеон Спілет запропонував обстежити острів, щоб остаточно розв'язати питання, чи не відбулася тут аварія корабля, і запитав, скільки приблизно миль відокремлює мис Пазур від крайньої точки півострова. |
| 12429 |
Очевидно, йому хотілося щось додати, тому що він відкрив рота, немов збираючись говорити, але так і не сказав ні слова. Усі палко схвалили пропозицію журналіста, підтриману Пенкрофом, тому що кожному теж хотілося покінчити зі своїми сумнівами і, обігнувши мис Пазур, завершити обстеження острова. |
| 12430 |
Але не можна було втрачати ні хвилини — адже випадало подолати сорок миль, і мандрівники не сподівалися, що дійдуть засвітла до Гранітного палацу. О шостій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу. |
| 12431 |
Від мису, схожого на хвіст гігантського плазуна, там, де закінчувався півострів, берег злегка вигинався впродовж п'яти миль; мандрівники швидко пройшли їх, але, незважаючи на найретельніші дослідження, нічого не знайшли — ні слідів давньої або недавньої аварії корабля, ні слідів привалу, ні попелу згаслого багаття, ні відбитка людської ноги. |
| 12432 |
За двадцять п'ять миль ледве виднівся в ранковому тумані мис Пазур, і здавалося, — у мандрівників з'явилися зорові галюцинації, — начебто він піднятий і висить між небом і водою. Від цієї точки і до кінця великої бухти тягся рівний, плоский піщаний берег, облямований темною смугою лісу. |
| 12433 |
Далі берег був сильно порізаний, гострі коси ішли в море, а на самому краю мису Пазура чорніли скелі, нагромаджені у вигадливому безладді. Ось які обриси мала ця частина острова, побачена дослідниками вперше; вони зупинилися, щоб оглянути все узбережжя. |
| 12434 |
Берег змінився: він був скелястий, вигадливо порізаний, довгою Грядою вишикувалися підводні камені, що змінили обмілини; море, зараз спокійне, мало їх оголити під час відливу. Хвилі, облямовані пінистою бахромою, м'яко розбивалися об верхівки підводних стрімчаків. |
| 12435 |
Вищав гранітний кряж, дерева, які ростуть на ньому, здавалося, відступали назад — виднілися тільки зелені верхівки, — вони немов застигли в нерухомому повітрі. Перепочивши півгодини, мандрівники рушили далі й оглянули кожний куточок у прибережних скелях і на березі. |
| 12436 |
Лише одне вони відкрили, що берег всипаний їстівними черепашками, але годі й думати про їхнє збирання, доки через ріку Віддяки не з'явиться переправа і колоністи не розживуться досконалішими перевізними засобами. |
| 12437 |
Отже, тут теж не вдалося знайти слідів очевидної аварії корабля, але ж мандрівники неодмінно помітили б, скажімо, кістяк судна або його уламки, якби море викинуло все це на берег, як викинуло воно ящик, знайдений принаймні за двадцять миль звідси. Ні, абсолютно нічого не траплялося. |
| 12438 |
Очевидно, сильний підземний поштовх розколов гряду стрімчаків у глибині бухти, — утворився пологий схил, по якому легко було піднятися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Пазура і, отже, за чотири милі навпростець від плато Круговиду. |
| 12439 |
Гедеон Спілет запропонував супутникам зробити привал; вони погодилися, в усіх розгулявся апетит, і, хоча пора обіду ще не настала, ніхто не відмовився підкріпитися шматочком дичини. Якщо зараз перекусити, можна потерпіти до вечері в Гранітному палаці. |
| 12440 |
Але ледь він підвівся, як пролунав голосний гавкіт Топа, і собака вискочив з лісу, тримаючи в зубах брудний шматок тканини. Наб вихопив річ з пащі собаки. Це був шматок товстої полотнини. Топ збуджено гавкав, бігав і стрибав, начебто запрошуючи хазяїна піти слідом за ним до лісу. |
| 12441 |
І всі пішли за собакою, пробираючись між високими соснами, які стіною стояли на галявині. Про всяк випадок Сайрес Сміт і його супутники звели курки. Поселенці заглибилися в ліс, але, на превелике своє розчарування, не знайшли відбитків людських ніг. |
| 12442 |
Чагарнику і ліан ніхто не торкався, доводилося розрубувати їх сокирою, як у непролазних хащах Далекого Заходу. Важко було припустити, що тут побувала людина, а тим часом Топ бігав туди-сюди, начебто наполегливо обнюхуючи випадкові сліди, домагаючись якоїсь мети. |
| 12443 |
Вони вирішили зберегти оболонку кулі на той випадок, якщо надумають знову почати повітряну подорож, або з користю застосувати кількасот ліктів бавовняної тканини відмінної якості, попередньо знежиривши її. Зрозуміло, що всі поділяли радість Пенкрофа. |
| 12444 |
Але потрібно було зняти оболонку кулі з дерева і сховати її в надійному місці — завдання не з легких. Наб, Герберт і моряк вилізли на верхівку сосни, демонструючи чудеса спритності, і взялися відчіплювати величезний аеростат, який лопнув. |
| 12445 |
Вони вовтузилися більше двох годин і, нарешті, спустили на землю не тільки оболонку з клапаном, пружинами, мідними частинами, але й сітку, інакше кажучи, мотузки і троси — майбутній такелаж, а на додачу — обруч і якір. Оболонка збереглася добре, якщо не враховувати, що нижня її частина розірвалася. |
| 12446 |
Ціле багатство впало на них з неба. Дійсно, була неможливою доставка такого важкого вантажу — полотна, тросів, мотузок — до Гранітного палацу, для цього потрібен був візок, а поки вимагалося вберегти багатство від негоди. |
| 12447 |
Поселенці спільними зусиллями знесли все на берег; там вони знайшли в скелях досить велике заглиблення, майже печеру, захищену від вітру, дощу і морського прибою. О шостій годині вечора роботу закінчили. Охрестивши бухту Портом Повітряної кулі, мандрівники вирушили до мису Пазура. |
| 12448 |
Насамперед потрібно перекинути міст через ріку Віддяки, щоб налагодити сполучення з південною частиною острова, потім забрати візком аеростат, тому що на човні його не перевезеш, і, нарешті, спорудити палубне судно; Пенкроф оснастить його як шлюп; і тоді можна вирушати у довколосвітню подорож... навколо Острова, а потім... |
| 12449 |
Всім хотілося швидше дістатися до Гранітного палацу, повечеряти і лягти спати, — був би міст, вони за чверть години опинилися б біля будинку. Панувала темна ніч. Пенкроф збирався виконати обіцянку — спорудити щось схоже на пліт, щоб переправитися через ріку Віддяки. |
| 12450 |
Наб і моряк озброїлися сокирами, облюбували біля самої води два підходящих дерева і взялися рубати їх під корінь. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сиділи на березі та чекали, коли знадобиться їхня допомога, а Герберт блукав неподалік. |
| 12451 |
Раптом юнак, який ішов угору, бігцем повернувся і, показуючи на ріку, крикнув: Пенкроф кинув роботу і побачив, що рікою пливе якийсь предмет, ледве помітний у темряві. Всі подалися туди і, на превеликий подив, побачили, що за течією пливе човен. У відповідь — ні слова. |
| 12452 |
Журналіст сказав йому напівголосно: Якби сталося це в часи, коли вірили в духів, мандрівники з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася надприродна істота, яка дарувала людям — жертвам катастрофи свої щедроти! Кілька змахів веслами, і поселенці опинилися біля гирла ріки Віддяки. |
| 12453 |
Човен витягли на піщаний берег біля Нетрів, і всі рушили до мотузкової драбини Гранітного палацу. Але раптом люто загавкав Топ, а Наб, який шукав навпомацки першу сходинку, закричав...Вигуки Пенкрофа. — Ніч у Нетрях. — Стріла Герберта. — План Сайреса Сміта. — Зненацька знайдений вихід. |
| 12454 |
Сайрес Сміт мовчки зупинився. Його товариші обнишпорили в темряві гранітну стіну, спочатку подумавши, що вітер зрушив драбину, потім вирішивши, що вона обірвалася, пошукали на землі. Але драбина зникла безслідно. |
| 12455 |
Можливо, її закинуло шквалом на перший майданчик, що знаходився на половині підйому до Гранітного палацу, але з'ясувати це заважала непроглядна пітьма. Наб тільки охав. І моряк крикнув громовим голосом: Але тільки луна багаторазово повторила його вигук. |
| 12456 |
Поселенці прислухалися: їм здалося, що там, нагорі, хтось глумливо хихикнув, але неможливо було зрозуміти, хто. Одначе Пенкрофу не відповіли, і він знову закричав. Подія ця, звичайно, могла приголомшити навіть людей сторонніх, а поселенців тим паче. |
| 12457 |
У їхньому становищі кожна дрібниця виглядала багатозначно, але, справді, за сім місяців, проведених на острові, такого дива з ними ще не траплялося. Отже, колоністи забули про втому, їх так поглинули події, що вони стояли біля підніжжя Гранітного палацу, не знаючи, що й думати, з чого почати. |
| 12458 |
Вони ставили один одному запитання, що залишалися без відповіді, і робили припущення, одне за інше неймовірніше. Наб, обдурений у своїх сподіваннях, гірко нарікав, що не може потрапити до кухні, та й їстівні припаси, взяті в дорогу, скінчилися, і він не знав, де роздобути їжу. |
| 12459 |
Ким би не був цей «нахаба», мандрівникам випадало одне — за порадою Сайреса Сміта, дістатися до Нетрів і дочекатися там ранку. Про всяк випадок Топу наказали вартувати під вікнами Гранітного палацу, а якщо Топ одержував наказ, то виконував його беззаперечно. |
| 12460 |
Отже, вірний пес залишився біля підніжжя гранітної стіни, а його хазяїн з товаришами знайшли притулок серед скель. Якби ми сказали читачам, що поселенці, незважаючи на втому, добре спали, лежачи на піску в Нетрях, ми погрішили б проти істини. |
| 12461 |
Вони бентежились, розуміючи, що в їхньому житті знову сталося щось важливе. Чи випадковість це, винуватиця якої — стихія, або, навпаки, справа рук людських, про все вони довідаються вранці; до того ж їм дуже незручно лежалося на голій землі. |
| 12462 |
Якщо все це розкрадено, поселенцям доведеться знову заводити господарство, майструвати зброю та інструменти. Справа нелегка! Вони так тривожились, що не зімкнули очей: то один, то інший щохвилинно виходив подивитися, чи добре Топ несе свою службу. |
| 12463 |
Один лише Сайрес Сміт чекав ранку з властивою йому холоднокровністю, і хоча його думка енергійно працювала, він дубився в здогадах, не знаходячи пояснень; інженер обурювався, міркуючи про те, що вони оточені якимись, мабуть, могутніми силами, а він не в змозі зрозуміти, що це таке. |
| 12464 |
А Наб зрештою вирішив, що все це його не стосується, це справа його хазяїна, і якби славний негр не побоявся здатися нечемним, він у цю ніч спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному палаці. Зате Пенкроф не тямився з люті. |
| 12465 |
Тільки-но зайнялася зоря, поселенці, озброєні належним чином, вирушили на берег, до краю підводних скель. Гранітний палац виходив безпосередньо на схід, із хвилини на хвилину його мало освітити сонце, що сходило. |
| 12466 |
І дійсно, ще не минула й п'ята година, як проміння впало крізь завісу, листя на закриті віконниці. Здавалося, що все йшло добре, але поселенці мимоволі скрикнули, помітивши, що двері, які вони, йдучи, зачинили, розчахнуті навстіж. Хтось проникнув до Гранітного палацу. Сумнівів не залишалося. |
| 12467 |
Верхні сходинки, що вели від майданчика до дверей, були на місці, а ось нижні хтось притяг до самісінького порога. Зрозуміло, що люди, які вдерлися до будинку, вирішили убезпечити себе від усіляких несподіванок. |
| 12468 |
Довідатися ж, які там некликані гості і скільки їх, не випадало можливості, тому що на порозі ніхто не з'являвся. Якщо Пенкроф, справжній американець, називав когось «поріддям Джона Буля», значить хотів образити. |
| 12469 |
Поселенці дивувалися — вдерся чи ні хтось до Гранітного палацу? Втім, сумніватися не доводилося — адже драбину хтось забрав, до того ж некликані гості, ким би вони не були, не могли втекти! Але як до них дістатися? Герберту спала на думку ідея прив'язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між нижніми сходинками драбини, яка теліпалася біля порога, потім тихенько потягнути за мотузку — сходи впадуть на землю, тоді можна буде піднятися до Гранітного палацу. |
| 12470 |
Нічого іншого, мабуть, не зробиш, і при відомій спритності можна сподіватися на успіх. На щастя, луки і стріли зберігалися в одному з коридорів Нетрів, знайшлося і кілька сажців тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до стріли, добре опереної. |
| 12471 |
Потім Герберт натягнув тятиву і ретельно прицілився в кінець драбини, яка звисала. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили назад, — вони спостерігали за вікнами Гранітного палацу. Журналіст, приставивши карабін до плеча, спрямував дуло на двері. |
| 12472 |
І в цю хвилину, начебто підтверджуючи слова моряка, троє чи четверо чотирируких з'явилися у вікнах: мавпи відкрили віконниці та почали кривлятися і гримасувати, неначе по-своєму вітали справжніх власників будинку. Моряк підкинув рушницю, швидко прицілився і вистрілив. |
| 12473 |
Якої вона була породи — шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, — невідомо, але належала вона до людиноподібних мавп, названих так завдяки подібності з людьми. Потім Герберт визначив, що це орангутанг, а ми пам'ятаємо: юнак знався на зоології. |
| 12474 |
Поки що ніхто не міг відповісти на запитання Пенкрофа; важко було влучити в ціль, тому що нижній кінець драбини забрали за двері; коли ж він знову потягнув за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на попередньому місці. Колоністи опинилися в скрутному становищі. Пенкроф шаленів. |
| 12475 |
Усі виконали наказ інженера, а кращі стрілки — журналіст і юнак — зайняли зручну позицію між скелями, — мавпи їх не могли бачити. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт піднялися на плато, вирушили до лісу постріляти дичини: настав час сніданку, а їсти було нічого. |
| 12476 |
Менше ніж за півгодини мисливці повернулися — вони принесли кілька скелястих голубів і нашвидкуруч засмажили. А з будинку так і не з'явилася жодна мавпа. Гедеон Спілет і Герберт теж поснідали, поки Топ сторожував під вікнами. Перехопивши нашвидкоруч, вони повернулися на свій пост. |
| 12477 |
Чотирирукі не подавали ніяких ознак життя, можна було подумати, що вони розбіглися; очевидно, їх так налякала загибель родича, наполохав гуркіт пострілів, що вони забилися в який-небудь затишний куточок Гранітного палацу, можливо, навіть до комори. |
| 12478 |
Поселенці, згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, втрачали розсудливість і, незважаючи на вмовляння інженера, все більше дратувалися, відверто кажучи, не без причин. Дійсно, тільки таким шляхом і можна було дістатися до Гранітного палацу, позмагатися зі зграєю мавп і вигнати їх. |
| 12479 |
Правда, отвір водостоку забили міцною кам'яною кладкою, яку доведеться зруйнувати; ну що ж, потім її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму і не затопив отвір, піднявши рівень води в озері, — отоді довелося б витратити чимало часу, щоб прокласти дорогу до будинку. |
| 12480 |
Уже минув полудень, коли колоністи, добре озброївшись і захопивши із собою мотики і заступи, залишили Нетрі, пройшли під вікнами Гранітного палацу, наказавши Топу залишатися на місці; вони збиралися дістатися лівим берегом ріки Віддяки до плато Круговиду. |
| 12481 |
Але не встигли вони зробити і, п'ятдесятьох кроків, як почули лютий гавкіт собаки. Здавалося, Топ у розпачі кликав їх. Вони зупинилися. Обігнувши кряж, вони побачили, що становище змінилося. І справді, мавпи, охоплені раптовим і незрозумілим страхом, намагалися знайти шлях до втечі. |
| 12482 |
Дві чи три металися, підбігаючи то до одного, то до іншого вікна, стрибаючи зі спритністю клоунів; мавпи навіть не спробували спустити драбину і, мабуть, від страху забули, що це полегшило б їм відступ. |
| 12483 |
Інші ж почали стрибати вниз і розбивалися на смерть; кілька хвилин потому в Гранітному палаці, мабуть, не залишилося жодної мавпи. У цю мить, немов у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина вислизнула через поріг, потім розгорнулася й упала вниз. |
| 12484 |
І він змахнув сокирою, збираючись розтрощити тварині голову, але Сайрес Сміт зупинив його, кажучи: Інженер сказав це таким дивним тоном, що ніхто не зрозумів, говорить він серйозно чи жартує. Всі кинулися на мавпу, вона хоробро захищалася, але її повалили і зв'язали. |
| 12485 |
Це був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерливість бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані звички павіана! У представників цього сімейства людиноподібних спостерігаєш риси, що свідчать майже про людський розум. |
| 12486 |
Ручні орангутанги вміло прислужують за столом, прибирають у кімнатах, дають лад одягу, чистять взуття, спритно користуються ножем, ложкою, виделкою і навіть п'ють вино... неначе двоногі слуги без мавпячої шкіри. Відомо, що орангутанг служив Бюффону, як відданий і старанний слуга. |
| 12487 |
Зв'язаний орангутанг, що лежав у залі Гранітного палацу, був просто велетнем, шести футів заввишки; він мав пропорційну статуру, широкі груди, голову середніх розмірів, лицьовий кут дорівнював шістдесяти п'яти градусам, круглий череп, великий ніс, тіло вкрите м'яким лискучим хутром, — тобто це був чудовий представник людиноподібних мавп. |
| 12488 |
Очі він мав менші людських, погляд — жвавий, розумний, білі зуби блищали з-під вусів, завершувала портрет невелика кучерява борідка каштанового кольору. І, наблизившись до орангутанга, запитав: Орангутанг у відповідь тихенько забурчав, не виявляючи особливої неприязні. Почулося схвальне бурчання. |
| 12489 |
Втретє прозвучало задоволене бубоніння. так з'явився на острові ще один поселенець, який згодом надав усім безліч послуг. Назвали його на прохання моряка й на згадку про мавпу, відому йому колись, Юпітером, а скорочено — Юпом. Ось, як дядечко Юп без особливих церемоній оселився в Гранітному палаці. |
| 12490 |
Роботи, які не терплять зволікання. — Міст через ріку Віддяки. — Плато Круговиду перетвориться на острів. — Підйомний міст. — Збір зерна. — Струмок. — Містки. — Пташиний двір. — Голубник. — Онагри. — Запряжка. |
| 12491 |
І справді, їм пощастило, тому що тієї миті, коли вони вже зібралися почати роботу, зграю мавп охопив раптовий і незрозумілий жах, який вигнав їх із Гранітного палацу. Можливо, тварини відчули, що їм загрожує напад з іншого боку? Тільки так і пояснювалась їхня стрімка втеча. |
| 12492 |
Наприкінці дня поселенці перенесли трупи мавп до лісу і зарили; потім вони впорядкували житло: непрошені гості все перекинули догори дном, але майже нічого не поламали. Наб розпалив плиту і приготував із запасів, що зберігалися в коморі, смачний обід, якому всі віддали належне. |
| 12493 |
Не забули і Юпа, він з апетитом з'їв кедрові горіхи і коренеплоди, якими його просто загодували. Пенкроф розв'язав йому руки, але ноги залишив сплутаними мотузами, доки не переконається в слухняності мавпи. А перед сном Сайрес Сміт і його товариші, сидячи за столом, обговорили деякі нагальні плани. |
| 12494 |
Найважливішою і спішною справою вони вважали спорудження мосту через ріку Віддяки — треба налагодити сполучення між Гранітним палацом і південною частиною острова; потім доводилося влаштувати кораль для муфлонів та інших тварин, яких вирішили приручити. |
| 12495 |
Здійснивши обидва плани, поселенці розв'язали б важливе питання — поновили б одяг. Справді, через міст легко буде переправити оболонку кулі, з якої вийде прекрасна білизна, а в коралі вони настрижуть вовни для зимового вбрання. |
| 12496 |
Дорога між плато Круговиду і витоками Червоного струмка була майже прокладена, а коли вони розбагатіють на удосконалений візок, пересування полегшиться, особливо якщо вдасться спіймати яку-небудь запряжну тварину. |
| 12497 |
Але якщо на кораль не впливала віддаленість від Гранітного палацу, то інакше розгорталися перспективи пташника, на цьому Наб і зупинив увагу поселенців. І справді, місце домашнього птаха — під рукою головного кухаря. |
| 12498 |
І всі погодились, що немає зручнішого куточка для пташиного двору, ніж на березі озера, поруч зі старим водостоком. Водяне птаство жило б там на волі, як і всі інші пернаті. Вирішили зробити першу спробу і приручити самця та самку прихованохвостів, спійманих під час недавньої експедиції. |
| 12499 |
Ранком 3 листопада випадало братися за нові роботи — спорудження мосту, і в цій важливій справі повинні були брати участь усі поселенці. Вони перетворилися на тесль і, взявши на плечі пилки, сокири, прихопивши кліщі, молотки, пішли до берега ріки. |
| 12500 |
Пенкроф висловив таке побоювання: І вони прив'язали драбину до двох кілків, глибоко вбитих у землю. Потім поселенці піднялися лівим берегом ріки Віддяки і незабаром дійшли до першого закруту ріки. Вони зупинилися, щоб перевірити, чи можна тут перекинути міст. Місце здалося їм зручним. |
| 12501 |
І справді, звідси до порту Повітряної кулі, відкритого напередодні на південному березі, було усього лише три з половиною милі: між цими двома точками неважко прокласти дорогу, що з'єднає Гранітний палац з південною частиною острова. |
| 12502 |
Сайрес Сміт поділився з товаришами планом, який він уже давно обміркував. Здійснити його було дуже легко, і він дав би величезну користь усій колонії. План полягав у тому, щоб відгородити від зовнішнього світу плато Круговиду, убезпечити його від нападу чотириногих і чотирируких. |
| 12503 |
На північному заході розстелялося озеро Гранта, берег його йшов від затоки колишнього водостоку до пробоїни, зробленої в східному березі для спуску води. З цієї пробоїни на півночі плоскогір'я падав у море рукотворний водоспад; потік проклав собі шлях схилом кряжа і піщаним берегом. |
| 12504 |
Варто поглибити на всьому протязі русло цієї штучної гірської річки, і вона стане нездоланною перешкодою для диких тварин. Уздовж усього східного краю плато, від гирла цієї річки і до гирла річки Віддяки, захистом служило море. |
| 12505 |
Нарешті, на півдні плато обмежувала нижня течія ріки Віддяки, від її гирла до того закруту, де поселенці збиралися спорудити міст. Отже, залишався незахищеним лише західний край плато між закрутом ріки і південним берегом озера; він тягнувся близько милі і відкривався для будь-якого вторгнення. |
| 12506 |
Поселенці мали вирити широкий і глибокий рів, заповнити водою з озера, влаштувавши другий водостік, цього разу — вбік ріки Віддяки. Звичайно, рівень води в озері через це набагато понизився б, але Сайрес Сміт розрахував, що Червоний струмок дасть цілком достатньо води для здійснення його задуму. |
| 12507 |
Сайрес Сміт намалював карту плато, щоб ясніше розтлумачити все це своїм товаришам, які негайно уявили задум інженера. Вони одностайно схвалили його, а Пенкроф, розмахуючи сокирою, вигукнув: Справа була невідкладна. |
| 12508 |
Будівельники вибрали дерева, повалили їх, обрубали гілки, розпиляли стовбури на балки, бруси і дошки. Частину мосту, що прилягає до правого берега ріки Віддяки, вирішили зміцнити, а його ліву половину піднімати за допомогою противаг, як ворота в деяких шлюзах. |
| 12509 |
Робота, звичайно, складна, і, як би вміло її не виконували, часу забрала багато, тому що ширина ріки досягала в цьому місці вісімдесятьох футів. Забили палі, — на них мала спочивати нерухома частина мосту, — а для цього довелося спорудити копер. |
| 12510 |
Варто сказати, що Гедеон Спілет не відставав від інших і навіть змагався у швидкості із самим моряком, який «ніяк не очікував такої спритності від журналіста». Будували міст через ріку Віддяки три тижні і займалися тільки цим. Обідали тут же, на місці роботи. |
| 12511 |
Погода стояла чудова, тому додому поверталися лише на вечерю. За цей час усі переконалися, що дядечко Юп легко освоюється в новій обстановці та звикає до своїх господарів, на яких дивиться з найживішою цікавістю. |
| 12512 |
Одначе Пенкроф з обережності не зняв з нього пута, він вирішив почекати — і це було розсудливо — того дня, коли закінчаться роботи і плато стане неприступним, а втеча з нього неможливою. Топ і Юп подружилися й охоче гралися разом, хоча Юп взагалі все робив з дуже поважним виглядом. |
| 12513 |
Двадцятого листопада закінчили будівлю мосту. Піднімальна частина, урівноважена противагами, легко піднімалася — вистачало лише невеликого зусилля: між шарніром і останньою поперечиною, на яку вона звичайно спиралася, виходив проліт завширшки двадцять футів, а це перепиняло дорогу будь-якому звіру. |
| 12514 |
І тут постало питання, чи не час вирушити за оболонкою аеростата, яку поселенцям не терпілось заховати в безпечному місці; але щоб перевезти її, необхідно було доставити візок у порт Повітряної кулі, а отже — прокласти дорогу крізь лісову хащу Далекого Заходу. Це вимагало часу. |
| 12515 |
Наб і Пенкроф подалися на розвідку; дійшовши до бухти, вони переконалися, що «запас полотна для білизни» нітрохи не постраждав у печері, де вони його приховали, тому вирішили не переривати робіт і швидше перетворити на острів плато Круговиду. |
| 12516 |
Справа в тім, що перше поле, в яке кинули одне-єдине зерно, дало завдяки турботам Пенкрофа чудові сходи. Він виростив десять колосків, обіцяних інженером, і тому що кожен колосок приніс вісімдесят зерен, колонія одержала вісімсот зерен, до того ж за півроку, що обіцяло два врожаї на рік. |
| 12517 |
З восьмисот зерен п'ятдесят треба було сховати про запас з обережності, а інші посіяти на новому полі — і не менш ретельно, ніж перше і єдине зерно. Поле зорали, потім загородили міцним парканом з високих гострих кілків, що звірі не могли перебратися через нього. |
| 12518 |
Шар родючого ґрунту в два-три фути завтовшки прикривав у цьому місці гранітний масив. Знову довелося готувати нітрогліцерин, і він зробив звичайну дію. Не минуло й двох тижнів, як у твердому ґрунті плато вдалося проробити рів дванадцять футів шириною і шість глибиною. |
| 12519 |
Нарешті, щоб перетворити плато на неприступну твердиню, русло струмка, який впадав у море, суттєво розширили, а його піщані береги зміцнили огорожею з подвійного ряду кілків. У першій половині грудня поселенці закінчили всі ці роботи. |
| 12520 |
Одначе колоністам не хотілося навіть на деякий час відмовитися від здійснення своїх планів, а оскільки влаштування пташиного двору ставало справою невідкладною, то вони почали нові роботи. Нічого й казати, що вони дали повну волю дядечкові Юпу, як тільки відгородили плато від зовнішнього світу. |
| 12521 |
Орангутанг не розлучався зі своїми господарями і не виявляв ні найменшого бажання втекти. Він був дуже сильний, спритний і відрізнявся лагідною вдачею. Поселенці, піднімаючись по драбині до Гранітного палацу, і не намагалися змагатися з ним у швидкості. |
| 12522 |
Йому вже доручали деяку роботу: він приносив дрова і тягав камені, залишені після робіт на березі Гліцеринового струмка. Пташиний двір зайняв двісті квадратних ярдів на південно-східному березі озера. |
| 12523 |
Його оточили частоколом, усередині огорожі побудували приміщення для майбутніх пернатих мешканців — сараї, розділені перегородками на комірки. Першими мешканцями стали прихованохвости; вони незабаром завели численне потомство. До них приєдналося півдюжини качок, які водилися на березі озера. |
| 12524 |
А пелікани, зимородки, водяні курочки самі з'явилися на берег, до пташиного двору; і пернате населення, яке щебетало, пищало, кудкудакало, спочатку сварилося, а потім дійшло згоди; птахів ставало все більше й більше, так що їжа поселенцям була забезпечена. |
| 12525 |
Голуби швидко звикли повертатися вечорами до нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж їхніх родичів — вяхирів, які до того ж не розмножуються в неволі. Нарешті, настала пора скористатися оболонкою аеростата і зшити з неї білизну. |
| 12526 |
Справді, зберігати оболонку, щоб стрімголов залишити острів і летіти на кулі, наповненій теплим повітрям, над безмежною широчінню океану, могли тільки відчайдухи, доведені до крайності, а Сайрес Сміт, людина розважлива, про це й не думав. |
| 12527 |
І славний моряк, говорячи все це, вірив у свої слова! О уяво, ти всемогутня, коли тебе підкріплює віра! Але не перебільшимо, сказавши, що звичайна запряжна тварина вивела б Пенкрофа зі скрутного становища, а оскільки провидіння мало до нього слабкість, то воно й не змусило моряка довго чекати. |
| 12528 |
Одного разу, 23 грудня, раптом долинули крики Наба і голосний гавкіт Топа. Поселенці, які працювали в Нетрях, побігли в той бік, звідки лементували, побоюючись, чи не сталося лиха. Що ж вони побачили? Дві прекрасні тварини заблукали на плато, — бо містки опустили. |
| 12529 |
Тварини, самець і самка, нагадували коней, скоріше, мабуть, віслюків; вони були буланої масті, хвіст і ноги — білі, а голова, шия, тулуб — у чорних смугах, як у зебри. Тварини спокійно наближалися, нітрохи не тривожачись і поглядаючи розумними очима на людей, яких ще не визнавали господарями. |
| 12530 |
Моряк доповз, ховаючись у траві, щоб не злякати тварин, до містка, перекинутого через Гліцериновий струмок, і розвів його — онагри залишилися в полоні. Як же з ними вчинити — захопити силою і змусити ходити в запряжці? Ні. |
| 12531 |
Вирішили так — нехай кілька днів вільно поблукають по плато, зарослому травою, а за цей час біля пташиного двору під керівництвом інженера збудують зручну стайню, — якщо онагри забредуть туди, вони знайдуть м'яку підстилку і притулок на ніч. |
| 12532 |
Поселенці бачили, як вони намагаються вийти за нездоланну перешкоду — водне кільце, як із пронизливим іржанням скачуть лугом, а потім, заспокоївшись, годинами дивляться на величезні ліси, у які їм ніколи не повернутися! Поселенці виготовили упряж і посторонки з рослинних волокон, а за кілька днів, після того як спіймали онагрів, не тільки змайстрували візок, але й провели пряму дорогу — прорубали просіку через ліс Далекого Заходу, від закруту ріки Віддяки до порту Повітряної кулі; по ній можна було проїхати на візку. |
| 12533 |
І ось наприкінці грудня вперше спробували запрягти онагрів. Пенкрофу вже вдалося приручити тварин: вони самі підходили до нього, їли з рук, підпускали до себе, але як тільки спробували запрягти онагрів, вони стали дибки, — з ними ледь вдалося впоратися. |
| 12534 |
Втім, вони незабаром скорилися своїй долі, — взагалі онагрів, не таких норовливих, як зебри, часто запрягають у гірських місцевостях Південної Африки, вони приживалися навіть у відносно холодних поясах Європи. |
| 12535 |
Голки, знайдені в ящику, миготіли в не дуже гнучких, але зате сильних пальцях, і виникала упевненість, що всі речі зроблені на совість. Ниток вистачало: Сайрес Сміт запропонував скористатися нитками, якими була зшита оболонка аеростата. |
| 12536 |
Гедеон Спілет і Герберт із дивовижним терпінням розпороли її на довгі смуги, Пенкроф же відмовився від цієї роботи, що його надзвичайно дратувала. Зате шив він краще за усіх. Як відомо, моряки схильні до швацького ремесла. |
| 12537 |
Полотнину, з якої була зшита оболонка аеростата, знежирили за допомогою соди і поташу, отриманих із попелу спалених рослин, і промаслена тканина знову стала м'якою й еластичною; потім її розстелили на сонці, вона вицвіла і побіліла. |
| 12538 |
З якою насолодою поселенці, нарешті, переодяглися в білизну, звичайно дуже грубу, — але такі дрібниці їх не бентежили, — і лягли спати на простирадла: жителям Гранітного палацу здалося, що вони засипають у справжніх постелях. |
| 12539 |
На цю ж пору вони зшили собі взуття з тюленячої шкіри — і вчасно, тому що черевики і чоботи, вивезені з Америки, зовсім зносилися. Можна з упевненістю сказати, що нове взуття було просторе і нітрохи не муляло. Настав новий, 1866 рік. Спека не спадала, але полювання в лісах продовжувалося. |
| 12540 |
Гедеон Спілет з Гербертом чудово стріляли і не давали промаху! Сайрес Сміт радив їм берегти бойові припаси і вжив деяких заходів, щоб замінити порох і кулі, знайдені в ящику, — йому хотілося зберегти їх на майбутнє. |
| 12541 |
І справді, мало куди випадок міг закинути його самого і товаришів, якщо вони залишать свої володіння? Варто заздалегідь приготуватися до всіляких несподіванок і берегти бойові припаси, заміняючи їх іншими речовинами, які легко добувати. |
| 12542 |
Сайрес Сміт міг би виготовляти і порох, тому що мав у розпорядженні селітру, сірку і вугілля, але виготовлення його вимагає особливої старанності, — і без спеціальних пристосувань важко одержати якісний порох. |
| 12543 |
Тому Сайрес Сміт обрав виготовлення піроксиліну, тобто вибухової речовини, звичайно одержуваної з бавовняного паперу. Одначе можна обійтися і без бавовни, тому що вона застосовується тільки заради клітковини, що утримується в ній. |
| 12544 |
Бузини ж росло вдосталь біля гирла Червоного струмка, і поселенці заварювали замість кави ягоди цієї рослини, що належить до сімейства жимолостевих. Отже, треба було запастися серцевиною бузини, тобто клітковиною; інша речовина, необхідна для виготовлення піроксиліну, — паруюча азотна кислота. |
| 12545 |
Сайрес Сміт вирішив виготовляти і застосовувати піроксилін, хоч і визнавав досить значні його недоліки, а саме; нерівномірність дії, здатність швидко займатися (при ста сімдесяти градусах замість двохсот сорока) і, нарешті, миттєвий спалах, що може попсувати вогнепальну зброю. |
| 12546 |
Зате переваги піроксиліну в тому, що він не боїться вологи, не забруднює ствола рушниці та має вчетверо більшу вибухову силу, ніж порох. Щоб одержати піроксилін, досить занурити на чверть години клітковину в паруючу азотну кислоту, потім промити її у воді і просушити. |
| 12547 |
Сайрес Сміт мав тільки звичайну азотну кислоту, а не паруючу або міцну, тобто таку, що на вологому повітрі виділяє білуваті пари; але, замінивши паруючу азотну кислоту звичайною азотною кислотою, змішаною в пропорції трьох до п'яти з концентрованою сірчаною кислотою, інженер одержав би ті ж результати і дійсно домігся цього. |
| 12548 |
Отже, в остров'ян-мисливців незабаром з'явилася вибухова речовина, що при вмілому використанні чудово їм служила. На ту пору колоністи розорали три акри землі на плато Круговиду, а інші землі відвели під пасовища для онагрів. |
| 12549 |
Кілька разів ходили поселенці в ліс Жакамара й у ліси Далекого Заходу і приносили звідти розсаду дикоростучих овочів — шпинат, крес-салат, хрін, ріпу; незабаром, при вмілому догляді, овочі повинні були покращитися і урізноманітнити м'ясну їжу, якою поки що доводилося задовольнятися колоністам острова Лінкольна. |
| 12550 |
Крільчатник знаходився трохи вище Гліцеринового струмка, тому його мешканці не могли проникнути на заповідне плато і, отже, зашкодити молодим насадженням. На обмілині, розташованій серед берегових скель, поселенці збирали устриць і постійно поновлювали запас цих смачних молюсків. |
| 12551 |
Крім того, вони ловили рибу в озері й у ріці Віддяки; улов бував тепер щедрий, тому що Пенкроф встановив донні вудки з залізними гачками, і на них часто ловилася чудова форель і ще якась прекрасна риба, срібляста з жовтими цяточками. |
| 12552 |
Піщаний берег був увесь у горбках — там лежали яйця кулястої форми з твердою білою шкаралупою, білок яких не звертається, як білок пташиних яєць. Під дією сонячного тепла вилуплювалися малесенькі черепахи; яєць знаходили безліч, тому що одна черепаха може відкладати їх щорічно до двохсот п'ятдесяти. |
| 12553 |
Черепаховий суп, приправлений запашними травами й овочами із сімейства хрестоцвітих, приносив заслужені похвали Набу, який майстерно його варив. Потрібно згадати про одну щасливу обставину, що дозволила збільшити запас їжі на зиму. |
| 12554 |
У ріку Віддяки заплили косяки лососів — вони піднялися на кілька миль вгору за течією. Цієї пори самки, в пошуках зручних місць для нересту йдуть попереду самців, із шумом розсікаючи воду в ріках. Отже, сотні цих риб плили рікою. Поселенці спорудили кілька загат, і безліч лососів потрапило в полон. |
| 12555 |
Не одну сотню лососів виловили, засолили і сховали про запас, тому що взимку, коли ріки покриваються льодом, риболовля неможлива. Тоді ж Юпа, — він виявився дуже кмітливим, — підвищили до посади камердинера. |
| 12556 |
Втім, учитель з дивним терпінням і навіть запопадливістю навчав учня, а учень з разючою тямущістю застосовував знання, тлумачені вчителем. Зважте, яке задоволення одержали зненацька господарі Юпа. Якось під час обіду він взявся прислужувати за столом із серветкою в руці. |
| 12557 |
Він був такий спритний, такий уважний, так бездоганно виконував свої обов'язки — змінював тарілки, приносив страви, наливав напої, — робив, усе це з таким поважним виглядом, що поселенці від душі тішилися, а Пенкроф наказував з невимовним захватом. |
| 12558 |
Тільки ці вигуки і лупали за столом, а Юп, нітрохи не розгубившись, усе виконував, за усім стежив і з розуміючим виглядом кивнув головою, коли Пенкроф знову пожартував: Не варто й доводити, що орангутанг на ту пору вже зовсім освоївся в Гранітному палаці; він часто супроводжував своїх господарів до лісу і навіть не намагався втекти. |
| 12559 |
Знадобиться, траплялося, зірвати плід із верхівки дерева, і Юп прожогом вилазить на саму верхівку; загрузне в грязюці колесо візка, — силачу Юпу варто тільки підштовхнути його плечем, і він негайно ж викотиться на гарну дорогу. |
| 12560 |
Недалеко від витоків Червоного струмка, біля підошви гори Франкліна, вирішили влаштувати кораль для жуйних тварин, — вони заважали б поселенцям біля Гранітного палацу; кораль призначався головним чином для муфлонів, які б давали колонії вовну для зимового одягу. |
| 12561 |
Щоранку колоністи, іноді всі разом, а частіше тільки Сайрес Сміт, Герберт і Пенкроф, вирушали до витоків Червоного струмка, немов здійснюючи розважальну прогулянку, тому що всі п'ять миль онагри везли їх по дорозі, недавно прокладеній під зеленими склепіннями дерев і названій Дорогою в кораль. |
| 12562 |
Друзі обрали великі луки, що лежали між двома відрогами гори. Ділянка ця, подекуди поросла деревами, була дуже зручна. Її не тільки захищали гори, але й перетинав струмочок, який починався на одному зі схилів і впадав до Червоного струмка. |
| 12563 |
Трава там росла соковита, а поодинокі дерева не заважали вітерцю гуляти лугом. Треба було оточити ділянку таким високим частоколом, щоб тварини, навіть найпрудкіші, не могли через нього перестрибнути, і підвести огорожу з двох боків до відрогів гірського кряжа. |
| 12564 |
Інженер намітив межі кораля; тепер вимагалося рубати дерева для частоколу; але колоністи, прокладаючи дорогу, вже звалили чимало дерев, їх і перевезли сюди, зробили не одну сотню паль і міцно-преміцно забили в землю. |
| 12565 |
У передній частині частоколу проробили досить широкі двостулкові ворота, збиті з товстих дощок і брусів. Колоністи трудилися тижнів три і не тільки обгородили кораль частоколом, але й побудували під керівництвом Сайреса Сміта місткі сараї з дощок — притулок для худоби. |
| 12566 |
Намагалися спорудити все ґрунтовно, тому що муфлони сильні, і колоністи побоювалися, що в неволі вони шаленітимуть. Палі, загострені вгорі і для міцності обвуглені, скріпили поперечними брусами, а додаткові підпірки робили частокіл ще міцнішим. |
| 12567 |
З коралем закінчили, тепер випадало влаштувати облаву на жуйних тварин біля підніжжя гори Франкліна, на луках, де вони паслися. 7 лютого, в ясний літній день, усі взяли участь в облаві: Дуже прислужилися обидва онагри, вже досить добре об'їжджені, на них скакали верхи Гедеон Спілет і Герберт. |
| 12568 |
Уся справа зводилася до того, щоб оточити муфлонів та кіз і, поступово звужуючи коло, погнати їх до коралю. Сайрес Сміт, Пенкроф, Наб і Юп розташувалися по різні боки виярку, а вершники і Топ кружляли навколо кораля на відстані півмилі. |
| 12569 |
У цій частині острова водилося безліч муфлонів; ці красиві тварини, з великими рогами і довгою сіруватою вовною, були не більшими лані і скидалися на аргалів або диких баранів. Мисливці дуже втомилися на облаві. |
| 12570 |
Скільки вони метушилися, бігали туди-сюди, скільки кричали! Колоністи оточили цілу сотню муфлонів, але тварини почали розбігатися, череда зменшилася втричі, й до коралю вдалося пригнати усього лише тридцять баранів і десять диких кіз; тварини побачили відкриті ворота і, мабуть, уявивши, що знайшли шлях до порятунку, ринулися туди та й потрапили в полон. |
| 12571 |
Загалом, усе пройшло вдало, і нарікати поселенцям не випадало. Самок виявилося більше, і деякі повинні були незабаром принести приплід. Не виникало сумнівів, що череда збільшиться і поселенці одержать вдосталь вовни і шкіри. Увечері мисливці повернулися до Гранітного палацу, знемагаючи від утоми. |
| 12572 |
Все ще не вдавалося обстежити одну ділянку острова Лінкольна — півострів Звивистий, покритий густими лісами, де водилися хижаки; Гедеонові Спілету дуже хотілося позбутися їх у своїх володіннях. До настання холодів друзі ретельно вирощували дикоростучі овочі, пересаджені з лісу на плато Круговиду. |
| 12573 |
Герберт завжди приносив зі своїх екскурсій різні корисні рослини: то цикорій, з насіння якого можна вичавлювати чудову олію; то звичайний щавель, протицинготними властивостями якого не варто було зневажати; давав він і цінні коренеплоди, вирощувані за всіх часів у Південній Америці, — картоплю, якої тепер налічують понад двісті, сортів. |
| 12574 |
За городом стежили, його ретельно поливали, дбайливо охороняли від птахів; на грядках росли салат, картопля, щавель, ріпа, редька та інші хрестоцвіті. Земля на плато була дивовижно родюча, і поселенці сподівалися, що зберуть рясний врожай. |
| 12575 |
До кінця літа па пташиному дворі завелися самець і самка дрохв, з породи дрохв-красунь, з пишним оперенням, схожим на пелеринку, дюжина великих широконосок з наростами по обидва боки дзьоба і чудові Дикі індики, які нагадували мозамбіцьких індиків, — вони з поважним виглядом, немов пишаючись своїм чорним пір'ям, гребінцем і зобом, походжали берегом озера. |
| 12576 |
Отже, все йшло успішно завдяки енергії мужніх і розумних людей. Звичайно, провидіння багато в чому підтримувало їх, а головне — поселенці, сповідуючи мудру заповідь, самі допомагали собі, а вже потім сподівалися на небеса. |
| 12577 |
Увечері, після пекучого літнього дня, в ту годину, коли з моря дув легкий вітерець, колоністи любили посидіти, закінчивши роботи на плато Круговиду, під навісом з кучерявих рослин, власноручно посаджених Набом. |
| 12578 |
Вони вели бесіду, ділилися знаннями, мріяли про майбутнє, а грубуваті, добродушні жарти моряка вносили веселощі в цей маленький світ, у якому незмінно панувала цілковита злагода. Говорили вони і про свою батьківщину, про дорогу їхньому серцю Америку. |
| 12579 |
Чи триває досі Громадянська війна між Північчю та Півднем? Не може бути, щоб вона ще продовжувалася. Ричмонд, без сумніву, швидко здався генералу Гранту! Падіння столиці рабовласницьких штатів, мабуть, і послужило заключним актом кривавої битви. |
| 12580 |
Незабаром 24 березня — річниця того дня, коли повітряна куля викинула їх на ці, нікому невідомі береги. Тоді вони пережили катастрофу і не знали, чи вдасться їм врятувати в боротьбі зі стихіями своє жалюгідне життя. |
| 12581 |
А тепер завдяки знанням свого керівника, завдяки своєму власному розуму вони перетворилися на колоністів; у них є зброя, знаряддя, інструменти, прилади; вони зуміли поставити собі на службу тварин, рослини і мінерали острова, тобто всі три царства природи. |
| 12582 |
Часом яке-небудь зауваження Герберта або кумедна витівка Пенкрофа викликали в нього посмішку, але завжди й усюди він міркував про ті незрозумілі явища, про ту дивну загадку, таємницю якої не міг осягти! РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ |
| 12583 |
І він негайно побіг на поле, де колосся вже підняло зелені голівки, і прикрив його полотнищем від оболонки аеростата. Моряка теж добряче побив град, але він не скаржився. Погана погода протрималася з тиждень, і весь цей час безперервно гримів грім. |
| 12584 |
Гроза вибухала за грозою, — тільки затихне одна, не відгудуть ще глухі гуркоти грому за обрієм, а вже лунають нові шалені удари. Блискавки зиґзаґами прорізали небо, спалили чимало дерев на острові, а серед них і величезну сосну, що піднімалася біля озера, на галявині лісу. |
| 12585 |
Двічі-тричі блискавка вдарила в піщаний берег і розплавила пісок, перетворивши його на скло. Інженер влаштував токарський верстат і виточив на ньому деяке туалетне приладдя і кухонне начиння; зробив він і ґудзики, необхідні колоністам. |
| 12586 |
Вони змайстрували козли для зброї, яку утримували з рідкісною акуратністю, шафи і полиці. Про дядечка Юпа теж не забули: біля головного складу йому відвели окрему кімнатку, схожу на каюту, з підвісним ліжком, покритим підстилкою, — там йому було дуже затишно. |
| 12587 |
Юп, дійсно, до тонкощів знав свої обов'язки. Він витрушував одяг, повертав рожен, підмітав кімнати, прислужував за столом, складав дрова і, що особливо захоплювало Пенкрофа, перед сном завжди підгортав ковдру високоповажного моряка. |
| 12588 |
Здоров'я у всіх членів маленької колонії — двоногих і дворуких, чотирируких і чотириногих — було чудовим. Жили колоністи на свіжому повітрі, у краю з гарним, помірним кліматом, займалися розумовою і фізичною працею; їх не лякали хвороби. І справді, всі почувалися чудово. |
| 12589 |
Коли в нього залишався час, вільний від роботи, він учився; юнак прочитав усі книги, знайдені в ящику, а після практичних занять, безпосередньо пов'язаних з життям на острові, він звертався до інженера або журналіста, і ті з радістю допомагали йому поповнювати освіту: Сайрес Сміт — в галузі науки, Гедеон Спілет — у знанні мов. |
| 12590 |
Інженеру палко хотілося передати юнакові все те, що він знав, наставити його і прикладом, і словом; до честі Герберта варто сказати, що він зробив великі успіхи, займаючись зі своїм учителем. Буря стихла 9 березня, але так і не вигодинилося до кінця цього останнього літнього місяця. |
| 12591 |
Сильні електричні розряди порушували спокій атмосфери, небо не повернуло колишньої ясності, майже весь час лив дощ і клубочився туман, випало усього лише три-чотири дні, сприятливих для всіляких походів. На ту пору самка онагра привела дитинча, на подив, міцне — теж самку. |
| 12592 |
У коралі збільшувалося і поголів'я муфлонів: у сараях бекали ягнята, на превелику радість Наба і Герберта, — кожен з них мав улюбленців серед малечі. Поселенці спробували приручити пекарі, і експеримент вийшов вдалим. |
| 12593 |
Біля пташиного двору спорудили хлів, і незабаром там з'явилися поросята, які прагнули прилучитися до цивілізації, тобто відгодуватися завдяки турботам Наба. Дядечкові Юпу доручили носити їм щодня їжу — помиї, кухонні покидьки, і він сумлінно викопував свої обов'язки. |
| 12594 |
Правда, іноді він потішався над своїми підопічними і тягав їх за хвостики, але робив це люблячи, а не зозла — його дуже розважали хвостики, скручені колечком, немов іграшкові, адже натура в нього була зовсім дитяча. |
| 12595 |
Якось у березні Пенкроф нагадав інженеру про одну його обіцянку, яку той досі не виконав. І дійсно, у розпорядженні інженера була природна сила, яку можна використати без особливих зусиль, щоб пустити в хід підйомник. |
| 12596 |
За допомогою довгої мотузки, що звисала до землі та дозволяла вмикати і вимикати гідравлічний пристрій, можна було піднятися в кошику до дверей Гранітного палацу. Сімнадцятого березня, на радість усім, підйомник запрацював вперше. |
| 12597 |
Топ був просто в захваті від удосконалення: адже він не міг змагатися у спритності з дядечком Юпом і з зусиллям дряпався по сходинках; часом Набу і навіть Юпу доводилося нести його на спині, коли вони піднімалися до Гранітного палацу. |
| 12598 |
Виникло багато ускладнень, і після кількох марних спроб йому все-таки вдалося влаштувати майстерню для виготовлення скла, — Гедеон Спілет і Герберт, справжні помічники інженера, не виходили з неї кілька днів. До складу скла входять пісок, крейда і сода (вуглекислий або сірчанокислий натрій). |
| 12599 |
На березі було скільки завгодно піску, з покладів вапняку поселенці добували крейду, з водоростей — соду, із сірчаного колчедану — сірчану кислоту, а з земних надр — кам'яне вугілля для нагрівання печі до потрібної температури. Отже, у Сайреса Сміта було все необхідне для виробництва скла. |
| 12600 |
Виявилося, що найскладніше виготовити «тростину» склодува — залізну трубку п'яти-шести футів завдовжки, одним кінцем якої набирають розплавлену скляну масу. Але Пенкроф узяв тонку довгу смугу заліза, згорнув її на зразок рушничного ствола — вийшла трубка, якою колоністи незабаром і скористалися. |
| 12601 |
Двадцять восьмого березня піч розжарили. Сто частин піску, тридцять п'ять крейди, сорок сірчанокислого натрію змішали з двома-трьома частинами вугільного порошку і цю масу поклали в тиглі з вогнетривкої глини. |
| 12602 |
Коли все це розплавилося під дією високої температури в печі, точніше, перетворилося на грузьке місиво, Сайрес Сміт набрав у трубку трохи скляної маси і почав її перемішувати на заздалегідь приготованій металевій пластині, надаючи масі форму, зручну для дуття; потім він простягнув трубку Герберту і запропонував йому подути в неї. |
| 12603 |
Отже, вдалося видути скляний циліндр із двома напівсферичними поверхнями на кінцях, їх без зусиль зрізали гострим ножем, змоченим у холодній воді; таким же способом розрізали циліндр вздовж, знову нагріли і, розм'якшивши, поклали на металеву пластину, потім розкачали дерев'яною качалкою. |
| 12604 |
Все йшло в хід, навіть якщо погано виходило. Пенкроф теж випросив дозволу «подути», — і яке ж це дало йому задоволення! Правда, він дув з такою силою, що його витвори набували найдивовижніші форми, щиро його захоплюючи. |
| 12605 |
Того дня Сайрес Сміт і Герберт пішли на полювання в ліси Далекого Заходу, на лівий берег ріки Віддяки; як завжди, юнак ставив інженеру безліч запитань, на які той із задоволенням відповідав. Але полювання, як і будь-яка справа, вимагає уваги, інакше успіху не досягнеш. |
| 12606 |
Він розрубав стовбур дерева, що складався з пористої кори і борошнистої серцевини, яка поросла волокнами, розділеними концентричними кільцями з тієї ж речовини. Крохмаль був просочений клейким соком, неприємним на смак, але він легко видалявся. |
| 12607 |
Інженер влаштував прес, вичавив клейкий сік, змішаний із крохмалистою речовиною, і одержав чимало борошна; в руках Наба воно перетворилося на печиво і пудинги. Смак хліба нагадував їм справжній пшеничний хліб. |
| 12608 |
Тому доводилося часто до них навідуватися; їздили у візку, вірніше в легкій колясці, що його замінила; коли наставала черга Пенкрофа, він брав із собою Юпа і змушував його правити; Юп ляскав батогом, виконуючи доручену йому справу зі звичайною своєю кмітливістю. |
| 12609 |
Вони так пристосувалися до умов життя на острові, так звикли до нього, що із сумом і жалем залишили б цей гостинний край! Але любов до батьківщини володіє серцем людини з нездоланною силою, і якби поселенці помітили корабель, то почали б подавати сигнали, привертаючи увагу команди, і вибралися б... А поки вони жили безжурним життям і скоріше боялися, ніж хотіли, щоб його порушили які-небудь події. |
| 12610 |
Але хто може похвалитися тим, що щастя вічне, що ти вбережений від примх долі! Поселенці часто розмовляли про острів Лінкольна, на якому жили вже більше року, і одного разу торкнулися питання, що привело до важливих наслідків. |
| 12611 |
Замість кави Наб подав напій з бузини; розмова йшла про острів, про те, як самотньо височіє він серед Тихого океану, аж раптом Гедеон Спілет запитав: Наступного дня за допомогою секстана зробили необхідні обсервації, щоб перевірити координати, визначені інженером раніше. |
| 12612 |
Розгорнули карту Тихого океану; інженер з циркулем у руці зібрався визначити місце розташування острова. Раптом він завмер на місці, говорячи: Після такої відповіді колоністи вирішили, що судно збудують і що вони вирушать у плавання в жовтні, коли настане гарна погода. |
| 12613 |
Задумав він, наприклад, дістатися до острова Табора, для цього знадобилося досить велике судно, — і ось довелося взятися за кораблебудування. Інженер, підтриманий моряком, зупинився на такому проекті. |
| 12614 |
Довжина судна дорівнюватиме тридцяти п'яти футам, ширина — дев'яти, що додасть йому швидкохідності, якщо вдало вийдуть обведення й осідання виявиться нормальним: воно не повинно перевищувати шість футів, одначе судну для стійкості потрібно досить глибоко сидіти у воді. |
| 12615 |
Палубу вирішили наслати суцільну, від носа до корми, приладнавши в ній два люки, влаштувати спуск до двох кают, розділених непроникними перегородками, оснастити судно, як великий шлюп, — косим ґротом і клівером, тобто вітрилами, якими легко управляти, маневрувати під час шторму або йти круто в бейдевінд. |
| 12616 |
І, нарешті, вирішили, що корпус збудують з високим надводним бортом, дошки зовнішньої обшивки будуть з'єднані впритул, а не накладені одна на одну; обшивку судна припасують до фальшивих шпангоутів, а потім прикріплять до набору судна. |
| 12617 |
З якого ж дерева спорудити його? В'язів і сосон вдосталь росте на острові. Зупинилися на сосні, — правда, дерево це, за виразом тесль, надто вже «кілке», зате обробляти його легко і сосна не боїться води. |
| 12618 |
Продумавши все до дрібниць, поселенці вирішили, що суднобудуванням займуться тільки Сайрес Сміт і Пенкроф, тому що до весни залишалося ще цілих півроку. Гедеон Спілет і Герберт, як і раніше полюватимуть, а Наб і його помічник, дядечко Юп, — виконуватимуть свої господарчі обов'язки. |
| 12619 |
А тиждень потому в природному заглибленні між Нетрями і гранітним кряжем, там, де знаходилася верф, уже лежав тридцятип'ятифутовий брус — киль судна з ахтерштевнем позаду і форштевнем попереду. Сайрес Сміт взявся до роботи зі знанням справи. |
| 12620 |
Він знався на кораблебудуванні, як і багато на чому іншому, і насамперед зробив креслення судна. Правда, він мав чудового помічника — Пенкроф кілька років працював на Бруклінських верфях і добре тямив у суднобудуванні. |
| 12621 |
Після ретельних розрахунків і довгих міркувань вони вирішили зробити додаткові шпангоути. Пенкроф, зрозуміло, натхненно взявся за будівництво судна і готовий був працювати без перепочинку. Але заради однієї справи він якось, правда лише на день, пішов зі стапеля. |
| 12622 |
Відбулося це 15 квітня, коли він вдруге зібрав урожай пшениці. Врожай був дуже гарний, як і першого разу, — скільки передбачалося, стільки й зібрали зерна. Тому втретє під хлібне поле відвели ділянку, значно ширшу, ніж колись, і найретельніше обробили землю, посіяли пшеницю. |
| 12623 |
Покінчивши з цією справою, Пенкроф знову взявся за будівництво судна. А Гедеон Спілет і Герберт весь цей час полювали в околицях або заглиблювалися в невідомі нетрі лісів Далекого Заходу, тримаючи напоготові рушниці, заряджені кулями. |
| 12624 |
Досліджувати лісові хащі виявилося справою надзвичайно важкою, і журналіст завжди брав із собою компас, тому що сонячні промені із зусиллям пробивалися крізь густі гілки й легко можна було заблукати. Дичини, зрозуміло, тут траплялася менше, тому що звірам і птахам не вистачало простору. |
| 12625 |
І все-таки наші мисливці в другій половині квітня підстрелили трьох великих травоїдних. То були сумчасті ведмеді (поселенці вже якось бачили таких ведмедів на північному березі озера); тварини спробували сховатися від мисливців за густими гілками, але були вбиті влучними пострілами. |
| 12626 |
Мисливці принесли шкіри до Гранітного палацу, обробили сірчаною кислотою, видубили, і вони стали придатні для використання. Одного разу під час полювання трапилася коштовна знахідка, правда, зовсім в іншому дусі; честь відкриття належала Гедеонові Спілету. Сталося це 30 квітня. |
| 12627 |
Мисливці зайшли на південно-західну частину лісу Далекого Заходу, причому журналіст, випередивши Герберта кроків на п'ятдесят, опинився на галявинці — дерева там немов розступилися і дали дорогу сонячним променям. |
| 12628 |
Журналіст зірвав два-три стебла і повернувся до юнака, говорячи: Невже це тютюн? Журналіст і Герберт набрали неабиякий оберемок коштовного листя і пронесли його до Гранітного палацу «контрабандою» — з такими обережностями, начебто Пенкроф був митним доглядачем. |
| 12629 |
На це пішло два місяці, все вдалося зробити так, що Пенкроф нічого й не помітив: його поглинали кораблебудівні клопоти і тільки пізно ввечері він повертався додому. Першого травня морякові все-таки довелося перервати улюблену роботу і разом зі своїми товаришами пополювати на рідкісну тварину. |
| 12630 |
І Пенкроф, зітхаючи, взявся за роботу, тому що кожний матрос у душі рибалка, а якщо задоволення від риболовлі прямо пропорційне улову, то поміркуйте самі, які почуття переповнюють гарпунника, коли він бачить кита. |
| 12631 |
Спостереження за твариною велося то з плато Круговиду, то з вікон Гранітного палацу; коли Герберт і Гедеон Спілет не полювали, вони щохвилинно дивилися в підзорну трубу, як і Наб, який іноді відходив від плити. |
| 12632 |
Кит потрапив до великої бухти З'єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Пазура; він рухався за допомогою свого дивно могутнього хвостового плавця, на який налягав, просуваючись вперед якимись стрибками і розвиваючи швидкість, що сягала часом дванадцяти миль за годину. |
| 12633 |
Іноді він так близько підходив до острова, що його можна було добре роздивитися. Виявилося, що це справжній південний кит, він був чорного кольору, голову мав приплюснуту більше, ніж у китів Північної півкулі. |
| 12634 |
Що ж він викидає — пару чи воду? Є припущення, що це пара, яка перетворюється на воду, стикаючись з холодним повітрям, і осідає, розсипаючись бризками. Отже, величезний ссавець займав усі помисли колоністів. Особливо приваблював кит Пенкрофа, навіть відволікав його від роботи. |
| 12635 |
Скінчилося тим, що наш моряк почав думати тільки про одне: як би спіймати кита, — так заборонений плід вабить дитину. Моряк навіть уві сні бачив кита, і якби мав спорядження гарпунника та був би готовий бот, він, звичайно, не роздумуючи, вирушив би у море слідом за китом. |
| 12636 |
Герберт і Гедеон Спілет, які вже зібралися на полювання, облишили рушниці, Пенкроф кинув сокиру, Сайрес Сміт і Наб приєдналися до друзів, і всі побігли до місця, де лежав кит. Вода спала, а він залишився на піщаній обмілині біля мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. |
| 12637 |
Очевидно, китові нелегко було звідти вибратися. так чи інакше, друзі вирішили, не гаючи часу, відрізати йому всі шляхи до відступу. Прихопивши піки, кілки із залізними вістрями, колоністи побігли до мису. |
| 12638 |
Ось вони проминули міст через ріку Віддяки, перебралися на правий берег ріки, ось ідуть по піску, а за двадцять хвилин — вони вже біля величезної тварини, над якою хмарою кружляють птахи. Чудовисько лежало на обмілині, не било хвостом, не намагалося спливти; поки приплив був ще високий. |
| 12639 |
Коли почався відлив, колоністи обійшли навколо кита і зрозуміли, чому він завмер непорушно. Він був мертвий: у його лівому боці колоністи побачили гарпун. І правда, вихопивши гарпун, що встромився в бік киту, Пенкроф прочитав наступний напис: Вайньярд». |
| 12640 |
І моряк, розмахуючи гарпуном, схвильовано повторював назву, що говорила так багато його серцю, назву порту, де він народився! Ніхто не чекав, що підпливе, а її екіпаж вимагатиме віддати йому кита, пораненого гарпуном, тому вирішили розрубати китову тушу на частини, поки вона не розклалася. |
| 12641 |
Виявилося, що вони знайшли самку кита, — з її сосків бігло молоко, а молоко це, на думку натураліста Диффенбаха, цілком заміняє коров'яче, від якого не відрізняється ні за смаком, ні за кольором, ні за густотою. |
| 12642 |
Пенкроф колись служив на китобійному судні, тому тушу розібрали за його вказівками і всіма правилами; заняття було не з приємних і тривало три дні, але жоден колоніст не відмовився від роботи — навіть Гедеон Спілет, що, як заявив Пенкроф, «зуміє з усього викрутитись». |
| 12643 |
Сало розрізали на рівні скиби по два з половиною фута завтовшки, потім їх розділили на шматки вагою, мабуть, тисячу фунтів і розтопили у величезних глиняних чанах, привезених колоністами до місця роботи, тому що їм не хотілося забруднювати околиці плато Круговиду; жиру витопили на третину менше. |
| 12644 |
У пащі кита з двох боків верхньої щелепи звисало по ряду еластичних рогових пластинок, їх було близько восьмисот. Пластинки звужувалися донизу, і їхні ряди нагадували дві величезні «гребінки» із зубами по шість футів завдовжки. |
| 12645 |
Ці гребінки затримували безліч мікроскопічних тварин, рибок і молюсків, якими харчується кит. Нарешті закінчення роботи дало задоволення. Залишивши тушу на розтерзання ненажерливим птахам, під дзьобами яких вона мала навіки зникнути, колоністи повернулися додому до своїх щоденних справ. |
| 12646 |
Одначе Сайрес Сміт не відразу відновив спорудження судна, а взявся щось майструвати; дивлячись на нього, колоністи згоряли від цікавості. Він узяв дюжину пластинок китового вуса, розрізав кожну на шість рівних частин і відточив кінці. |
| 12647 |
Пенкроф працював з надзвичайною наснагою і тільки завдяки своєму могутньому здоров'ю міг переборювати втому; а тим часом товариші, у нагороду за всі його зусилля, готували йому приємний сюрприз, і 31 травня йому випало пережити мало не найбільшу радість у житті. |
| 12648 |
Пенкроф раптом підхопився, і його широке добродушне обличчя сполотніло: він побачив, що журналіст простягає йому набиту люльку, а Герберт — вуглинку. Моряк, хотів щось сказати, але не міг вимовити ні слова; він схопив люльку, підніс її до губ, прикурив об вуглинку і зробив кілька затяжок. |
| 12649 |
Зрозуміло, що в Сайреса Сміта не було ні чесальної, ні тіпальної, ні прасувальної, ні прокатної, ні сукальної, ні прядильної машини, ні механічної прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб виготовити тканину, і йому довелося обійтися найпростішими засобами, так щоб не ткати і не прясти. |
| 12650 |
Він і справді вирішив просто скористатися тим, що вовна, коли її розгортаєш, звалюється, волокна її зчіплюються і переплітаються, — у такий спосіб виготовляють повсть. Отже, повсть можна одержати найпростішим способом і, валяючи вовну, щоб мати грубу, але дуже теплу матерію. |
| 12651 |
Інженер за допомогою своїх товаришів, враховуючи і Пенкрофа, якому ще раз довелося кинути спорудження бота, взялися за підготовчі роботи: треба було очистити вовну, просякнути маслянистими і жирними речовинами, що називаються «жиропотом». |
| 12652 |
Вовну знежирили так: занурили її в чани, наповнені водою, нагрітою до сімдесяти градусів, і протримали там добу; потім ретельно промили в содовому розчині, вичавили під пресом, і вовна була готова для валяння, тобто для виробництва повсті — щільної, хоча й грубої матерії, що не дуже цінується в промислових центрах Європи й Америки, але досить дорога на «ринках острова Лінкольна». |
| 12653 |
Повсть відома здавна — перші сукна виготовлялися за тим же способом, до якого вдався Сайрес Сміт. Пізнання в області техніки дуже виручили інженера, коли він почав конструювати валяльну машину; для роботи сукновальні він мистецьки застосував не використану доти рушійну силу водоспаду. |
| 12654 |
Вал, обладнаний кулачками, які по черзі то піднімали, то опускали вертикальні вальці, шухляди, призначені для вовни, по-якій і били ці вальці, міцна дерев'яна рама, що з'єднує весь пристрій, — ось яка була ця машина протягом багатьох століть, поки винахідники не замінили вальці компресорами, поки не перестали валяти вовну, а почали її прокочувати. |
| 12655 |
Сайрес Сміт керував роботою, і все йшло пречудово. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою для того, щоб шерстинки стали слизькими і м'якими, краще зчіплювалися одна з одною і не рвалися б при валянні; із сукновальні виходили товсті полотнища повсті. |
| 12656 |
Що й казати, далеко йому було до тканини з вовни мериносів, до мусліну, шотландського кашеміру, до штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкого сукна, фланелі. То була «лінкольнська повсть»; промисли острова Лінкольна розширилися. |
| 12657 |
Колоністи мали добротний одяг, спали вони під ковдрами і могли без страху зустріти зиму. У двадцятих числах червня настали справжні холоди, і Пенкрофу, на превеликий жаль, довелося відкласти спорудження бота; втім, він вирішив за будь-яку ціну закінчити його до весни. |
| 12658 |
Його невідступно переслідувала одна думка — обстежити острів Табор, хоча Сайрес Сміт не схвалював цю подорож, вважаючи, що вона починається з безпідставної цікавості, — хто ж міг допомогти їм на скелястому острівці, пустельному і ненаселеному. |
| 12659 |
А що, коли бот, потрапивши у відкрите море, не дістанеться до Табору, а повернутися на острів Лінкольна не зможе? Що тоді станеться з ним посередині грізного океану, повного небезпек? Сайрес Сміт часто говорив про це з Пенкрофом, але моряк з якоюсь незрозумілою впертістю відстоював свою витівку, мабуть, сам не усвідомлюючи, звідки така його впертість. |
| 12660 |
На цьому і перервалася розмова, але вона відновлювалася не раз, одначе Сайрес Сміт і моряк не переконали один одного. Сніг випав наприкінці червня. Поселенці заготовили в коралі чималий запас корму, тому відпала необхідність їздити туди щодня, і вони вирішили навідуватись раз на тиждень. |
| 12661 |
Знову розставили пастки і вперше випробували на ділі знаряддя Сайреса Сміта. Кільця з китового вуса, покриті льодом і густо змазані жиром, розкидали біля галявини лісу в тому місці, де звичайно проходили звірі, прямуючи до озера. Інженер був задоволений — винахід алеутських рибалок діяв чудово. |
| 12662 |
На приманку спіймалося близько дюжини лисиць, кілька кабанів і навіть один ягуар: пластинки китового вуса пропороли їм шлунок. Варто розповісти про те, як колоністи вперше спробували встановити зв'язок із зовнішнім світом. |
| 12663 |
Але хіба можна сподіватися на голубів або на пляшку: адже острів віддалений від інших земель на тисячу двісті миль! Сподівання скидалося б на божевілля. Тридцятого червня поселенці не без зусиль спіймали альбатроса, — Герберт легко поранив його в лапу, вистріливши з рушниці. |
| 12664 |
Герберту дуже хотілося зберегти прекрасного птаха, — рана у нього швидко загоїлась, і юнак мріяв його приручити, — але Гедеон Спілет переконав його, що не можна зневажати можливістю подати про себе звістку на узбережжя Тихого океану й втратити такого гінця, і Герберту довелося змиритися: якщо альбатрос прилетів із краю, населеного людьми, то варто його випустити на волю — він повернеться в рідні місця. |
| 12665 |
Можливо, Гедеон Спілет, у душі якого іноді прокидався «газетяр», готовий був віддати на відкуп випадку захоплюючий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Гучний успіх чекав на постійного кореспондента! Читачі виривали б один в одного номер газети зі статтею, якби вона потрапила до головного редактора, високоповажного Джона Бенета! Гедеон Спілет написав коротку замітку, і її сховали в мішечок до непромокальної тканини, додавши записку з проханням доставити знахідку до редакції газети. |
| 12666 |
Мішечок прив'язали до шиї, а не до лапи альбатроса, тому що він любить відпочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого вісника випустили на волю, і колоністи не без хвилювання стежили за його польотом, доки він не зник у мрячній далечіні, на заході. |
| 12667 |
Колоністи блаженствували, коли, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами, за чашкою «кави» з бузини, покурювали люльки із запашним тютюном і слухали, як за вікнами Гранітного палацу завиває буря. |
| 12668 |
І вони завжди говорили про свою батьківщину, далеких друзів, могутню американську республіку, її зростаюче значення, і Сайрес Сміт, який добре орієнтувався у внутрішній політиці Сполучених Штатів, чимало розповідав, ділився з друзями висновками, припущеннями, і всі слухали його з найжвавішою цікавістю. |
| 12669 |
Колоністи блаженствували, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами. Одного разу Гедеон Спілет запитав: Але на цьому зауваженні Наба бесіда обірвалася, — загавкав Топ, і гавкав він знову якось дивно, що вже не раз непокоїло інженера. |
| 12670 |
Топ, як і колись, з гавкотом крутився навколо колодязя в кінці внутрішнього коридору. Орангутанг справді підтримував собаку; він неприховано був чимось збуджений, — дивна справа, здавалося, начебто обоє стривожені, але не роздратовані. Мавпа і собака притихли. |
| 12671 |
Температура не опускалася так низько, як минулої зими, морози не перевищували восьми градусів за Фаренгейтом (13°33′ нижче нуля за Цельсієм). Але хоча зима й була не дуже холодна, зате лютували бурі, дули вітри. Бурхливі хвилі не раз із шаленою силою підступали до Нетрів. |
| 12672 |
Колоністи милувалися величним видовищем, дивлячись з вікон будинку, як хвилі, схожі на гори, йдуть приступом на берег, як вони відступають, підкидаючи фонтани бризок, як у безсилій люті шаленіє океан, як грізні вали в сліпучо білій піні заливають піщаний берег. |
| 12673 |
Здавалося, що гранітний кряж виступає з морської безодні у бризках піни, що злітала на сто футів угору. Важко і небезпечно було ходити по дорогах: коли бурхала буря — вітер часом валив дерева. І все-таки колоністи неодмінно раз на тиждень вирушали в кораль. |
| 12674 |
На щастя, коралю, захищеному південно-східними відрогами гори Франкліна, скажені урагани не завдали особливих збитків, вони немов щадили дерева, будівлі та частокіл. Зате пташник, розташований на плато Круговиду і, отже, відкритий східним вітрам, суттєво постраждав. |
| 12675 |
Двічі скинуло голубник, звалило огорожу. Усе це вимагало перебудови, зміцнення, оскільки колоністи зрозуміли, що острів Лінкольна розташований у найбурхливішій частині Тихого океану. Здавалося, він є центром притягання могутніх циклонів, що нерідко шмагали його, як хлист шмагає дзиґу. |
| 12676 |
Тільки в даному випадку дзиґа не рухалася, а хлист крутився. Настав серпень, і першого ж тижня буря почала стихати, небо дало людям спокій, втрачений, як ще недавно здавалося, назавжди. Стало тихо, але значно холодніше, і градусник Фаренгейта показував вісім градусів нижче нуля (-22° за Цельсієм). |
| 12677 |
Третього серпня колоністи почали давно задуманий похід у південно-східну частину острова, до Качиного болота. Їх вабила дичина, якої взимку там водилось вдосталь: дикі качки, бекаси, чирки, нирки, шилохвости; вирішили присвятити день полюванню. |
| 12678 |
У поході взяли участь не тільки Гедеон Спілет і Герберт, але й Пенкроф з Набом. Тільки Сайрес Сміт, пославшись на зайнятість, залишився в будинку. Отже, мисливці вирушили на болото дорогою, що веде до порту Повітряної кулі, пообіцявши повернутися до вечора. Їх супроводжували Топ і Юп. |
| 12679 |
Чому Топ так часто крутиться довкола нього? Чому так дивно гавкає, чому тривожно підбігає до отвору? Чому і Юп розділяє занепокоєння Топа? Можливо, підземні відгалуження йдуть від колодязя, що з'єднувався з морем, до інших частин острова? Усе це й хотів з'ясувати Сайрес Сміт, нікого не посвячуючи у свої сумніви. |
| 12680 |
Він вирішив досліджувати колодязь, коли всі підуть з будинку, і, нарешті, випала нагода. Було неважко спуститися всередину колодязя мотузковою драбиною, якою колоністи не користувалися відтоді, як установили підйомник; її довжини цілком вистачало. |
| 12681 |
Інженер притяг драбину до колодязя, діаметр отвору якого був майже шість футів, і, міцно-преміцно прив'язавши за верхній кінець, скинув униз. Потім він запалив ліхтар, озброївся карабіном, заткнув за пояс ножа і почав спускатися по сходинках. |
| 12682 |
Подумавши про це, інженер освітив ліхтарем усі ці виступи, але не знайшов жодного сліду, жодної щербини, ніщо не говорило про те, що по них, як по сходах, хто-небудь піднімався. Сайрес Сміт спустився ще глибше, висвітлюючи кожну п'ядь стіни. Він не помітив нічого підозрілого. |
| 12683 |
Діставшись до останніх сходинок, інженер відчув під ногами воду, що в ту мить була зовсім спокійною. Ні тут, біля її поверхні, ні в стінах не виднівся підземний хід, що вів би від колодязя до якої-небудь частини острова. Сайрес Сміт простукав стіну руків'ям ножа і визначив, що порожнеч немає. |
| 12684 |
Жодна жива істота не могла б прокласти собі дорогу в суцільному граніті; щоб потрапити на дно колодязя, а потім піднятися вгору, треба було пройти по каналу, затопленому водою, який з'єднує цей колодязь з морем під скелястим берегом, а де могли зробити лише морські тварини. |
| 12685 |
Дослідивши колодязь, Сайрес Сміт піднявся, витяг сходи, закрив отвір колодязя і повернувся до великого залу Гранітного палацу, замислено повторюючи: Увечері повернулися мисливці — їм пощастило, і вони буквально обвішались дичиною; вони притягли її стільки, скільки під силу нести чотирьом чоловікам. |
| 12686 |
До їхнього житла війнуло смачним — пахли страви, мистецьки приготовані Набом і журналістом; одначе не всю дичину, підстрелену на болоті, заготовили про запас, зберегли птахів і свіжими, на морозі; колоністи ласували печенею з диких качок та іншої дичини і нахвалювали, заявляючи, що немає на світі нічого смачнішого, ніж водяний птах. |
| 12687 |
Весь цей тиждень Пенкроф за допомогою Герберта, який спритно орудував голкою, зшивав вітрила і працював з такою ретельністю, що незабаром все було готове. На снасті пішли троси, з яких колись сплели сітку, знайдену разом з оболонкою повітряної кулі. |
| 12688 |
Канати і троси відрізнялися чудовою якістю, і моряк ними скористався. Вітрила зміцнили; тросів вистачило щоб виготовити фал, ванти, шкоти та інший такелаж. За порадою Пенкрофа, Сайрес Сміт виточив на токарському верстаті необхідні блоки. |
| 12689 |
До тридцяти семи зірок, що символізують тридцять сім штатів на прапорах американських суден, моряк додав тридцять восьму — зірку «штату Лінкольна», адже він вважав, що острів уже приєднаний до американської республіки. |
| 12690 |
А поки прапор не здійнявся на судні, колоністи під триразове «ура» підняли його над головним входом до Гранітного палацу. Тим часом зима закінчувалася, і поселенці сподівалися, що й друга зима мине без особливих подій, як раптом в ніч на 11 серпня плато Круговиду ледве не зазнало спустошення. |
| 12691 |
Поселенці, втомлені денною працею, спали міцним сном, але близько четвертої години ранку їх розбудив гавкіт Топа. Цього разу собака не бігав з гавкотом навколо колодязя, а кидався на двері, немов хотів їх виламати. Юп пронизливо волав. Але собака загавкав ще лютіше. |
| 12692 |
Усі поспіхом одяглися і, відкривши вікна, подивилися вниз. Перед їхніми очима розстелявся сніговий покрив, що ледве білів у пічній пітьмі. Колоністи нічого не помітили, але в темряві лунав дивний гавкіт. Зрозуміло, що на берег вдерлись якісь звірі, але їх неможливо було роздивитися. |
| 12693 |
Сайрес Сміт і його товариші квапливо обмінялися декількома словами. Всі зрозуміли, що якісь невідомі звірі перебралися по містку, вдерлись на узбережжя і що, піднявшись лівим берегом ріки Віддяки, вони могли дістатися до плато Круговиду. |
| 12694 |
Треба було, не зволікаючи, прогнати їх і, якщо знадобиться, вступити з ними в бій. Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув точно такі звуки, коли вперше побував біля витоків Червоного струмка. |
| 12695 |
І колоністи, озброївшись сокирами, карабінами і рушницями, швидко влізли в підйомник і спустилися на берег. Зграї голодних диких собак небезпечні. І все-таки колоністи відважно кинулися в саму гущавину, перші ж їхні постріли, блискавкою спалахнувши в темряві, змусили ворога відступити. |
| 12696 |
Насамперед не можна було допустити хижаків на плато Круговиду, тому що там вони розправилися б із пташником, витоптали б насадження і, звичайно, завдали б усьому величезних, можливо, непоправних, збитків, особливо хлібному полю. |
| 12697 |
Але звірі могли вдертися на плато тільки лівим берегом ріки Віддяки, тому треба було стати нездоланною перешкодою на вузькій частині берега між рікою і гранітною стіною. Колоністи чудово зрозуміли це і за наказом Сайреса Сміта поспішили туди; зграї собак кинулися за ними. |
| 12698 |
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб вишикувалися зімкнутим рядом. Топ, роззявивши свою страшну пащу, став попереду, а за ним — Юп, розмахуючи вузлуватим кийком, як палицею. Ніч випала дуже темна. |
| 12699 |
Тільки при спалахах пострілів, причому не можна було стріляти навмання, колоністи бачили не менше сотні звірів, що йдуть на приступ, з палаючими, як жарини, очима. Незабаром дикі собаки впритул підступили до колоністів, і не обійшлося без поранень, на щастя, легких. |
| 12700 |
Герберт вистрілив і вбив звіра, що, немов дика кішка, здерся на спину Наба. Топ боровся з неприборканою люттю: він впивався іклами в горлянки диких собак і душив їх. Юп нещадно бив ворогів дрюком — його неможливо було відтягнути назад. |
| 12701 |
Коли сонце освітило бойовище, колоністи порахували вбитих тварин, що валялися на березі, — виявилося, що їх близько півсотні. Юп пропав. Наб кликав його, але той уперше не відгукнувся на заклик друга. Всі кинулися на пошуки, їх лякала думка, що Юп лежить серед убитих звірів. |
| 12702 |
Колоністи розгребли трупи на закривавленому снігу і відкопали Юпа з-під цілої купи убитих собак; роздроблені щелепи, перебиті хребти свідчили про те, що на звірів обрушилися нищівні удари кийка безстрашного Юпа. |
| 12703 |
Бідний Юп усе ще стискав уламок дрюка: звірі, мабуть, накинулися на нього, беззбройного, і збили з ніг; глибокі рани зяяли на грудях Юпа. Юп немов зрозумів, тому що припав головою до плеча моряка, неначе дякуючи. |
| 12704 |
Моряк теж постраждав, але і його рана, і рани його товаришів не були небезпечними, — вогнепальна зброя майже ввесь час тримала звірів на відстані. Важко постраждала одна лише мавпа. Пенкроф і Наб віднесли Юпа до підйомника, і тільки тут він слабко застогнав. |
| 12705 |
Його обережно підняли до Гранітного палацу, вклали на матраци, знявши їх з одного з ліжок, і зі зворушливою дбайливістю промили йому рани. Судячи з усього, внутрішні органи мавпи не були зачеплені, але Юп дуже ослабнув від втрати крові й у нього піднялася температура. |
| 12706 |
Отже, його перев'язали, вклали і прописали найсуворішу дієту, «як справжній людині», — зауважив Наб; потім хворого змусили випити кілька чашок жарознижуючого напою, звареного з лікарських трав, що зберігалися в аптечці Гранітного палацу. |
| 12707 |
Спочатку Юп задрімав тривожним сном, але поступово дихання його вирівнялося, і колоністи пішли, щоб дати пораненому повний спокій. Іноді тільки Топ тихенько, немов «навшпиньках», скрадався до кімнати друга, начебто схвалюючи турботу про нього. |
| 12708 |
Напад хижаків, Що міг мати неприємні наслідки, послужив колоністам гарним уроком, і відтоді вони не лягали спати, не переконавшись, що мости підняті і вторгнення неможливе. Тим часом Юп, стан якого викликав тривогу колоністів, за кілька днів переборов хворобу. |
| 12709 |
Наб приготував для нього смачні солодкі страви, і хворий поглинав їх із захватом, тому що мав грішок — він любив поласувати, а Наб не боровся з цим недоліком. Дядечко Юп десять днів провів у ліжку; 21 серпня йому дозволили встати. |
| 12710 |
Рани загоїлись, і було видно, що незабаром він знову стане сильним і спритним. У Юна, як і у всіх одужуючих, розгулявся ненаситний апетит, і журналіст дозволив йому їсти досхочу, покладаючись на інстинкт, найчастіше відсутній у людей: він повинен був уберегти орангутанга від надмірностей. |
| 12711 |
Наб прийшов у захват, побачивши, що його учень їсть з колишнім апетитом. Якось — це було 25 серпня — пролунав крик Наба: Колоністи, які сиділи у великому залі, підхопилися і побігли на заклик до комірчини, відведеної Юпу. |
| 12712 |
І що ж вони побачили! Дядечко Юп мирно сидів навпочіпки біля порога Гранітного палацу, неначе турок, і покурював люлечку. А Юп поважно випускав густі клуби диму і, мабуть, одержував незрівнянне задоволення. |
| 12713 |
Сайрес Сміт нітрохи не здивувався; він розповів, як ручні мавпи ставали завзятими курцями, і навів безліч прикладів. З цього дня в Юпа з'явилася власна люлька, що належала колись морякові; вона висіла в його кімнаті поруч з кисетом. |
| 12714 |
Він її набивав, сам прикурював від палаючої вуглинки і виглядав найщасливішою мавпою на світі. Зрозуміло, що спільність смаків зміцнила дружбу, що вже з'єднувала Юпа та гідного моряка. Ти не здивуєшся, якщо він одного прекрасного дня заговорить з нами? Настав вересень. |
| 12715 |
Скінчилася зима, і колоністи повернулися до роботи. Спорудження бота швидко просувалося. Корпус уже обшили і зараз обшивали судно зсередини дошками, обробленими парою, що легко було приганяти за лекалом до обведень шпангоутів. |
| 12716 |
Лісу вистачало, і Пенкроф запропонував інженеру зробити і цю внутрішню обшивку водонепроникною, щоб збільшити міцність бота. Не відомо, що чекало на них у майбутньому, тому Сайрес Сміт схвалив намір моряка побудувати добротне судно. Внутрішнє обшивання і палубу закінчили до 15 вересня. |
| 12717 |
Судно проконопатили сухою морською травою, що забили дерев'яною стукалкою в пази палуби, а також внутрішньої та зовнішньої обшивок; потім залили їх киплячою смолою, добутою із сосон, яких вдосталь росло в лісі. Судно обладнали надзвичайно просто. |
| 12718 |
Насамперед замість баласту в трюм завантажили гранітні брили, вагою приблизно дванадцять тисяч фунтів, і міцно їх закріпили. Над баластом наслали палубу; всередині бот розділили на дві каюти, у кожній, уздовж перегородок, стояло по два ліжка, що служили і скринями. |
| 12719 |
Основа щогли припадала на середину перегородки, що розділяла каюти; з кают вели на палубу люки з кришками, які щільно закривалися. Пенкроф без зусиль відшукав дерево для щогли. Він вибрав молоду, пряму ялину з гладким стовбуром, зрубав її, обтесав і закруглив верхівку. |
| 12720 |
Реї, флагшток і весь інший рангоут, а також весла й ще дещо закінчили в перший тиждень жовтня, і колоністи вирішили випробувати судно біля берегів острова, щоб подивитися, як воно тримається на воді та чи можна на ньому вирушати в далеке плавання. Тим часом щоденні роботи йшли своєю чергою. |
| 12721 |
Поселенці знайшли ще деякі місцеві рослини, можливо, і не такі вже необхідні, але вони розмаїтили меню мешканців Гранітного палацу. Це були полуденники різних видів, в одного — м'ясисте їстівне листя, з насіння інших добували щось на зразок борошна. Десятого жовтня бот спустили на воду. |
| 12722 |
Пенкроф сяяв від радості. Усе пройшло чудово. Цілком оснащене судно на котках підкотили до самого берега, де його підхопив приплив, і воно гордо поплило під оплески колоністів; особливо голосно плескав у долоні Пенкроф, що не виявив при цьому ні найменшої скромності. |
| 12723 |
Як тільки поплив по хвилях, усі переконалися, що в нього зразкове осідання і він буде добре триматися на воді за будь-якого ходу. Втім, того ж дня випробували судно на ділі, вирушивши у плавання навколо острова. |
| 12724 |
Стояла чудова погода, вітер був свіжий, але хвилювання не сильне, особливо біля південного узбережжя; вже понад годину дув норд-вест. Але, перш ніж вирушити у плавання, вирішили поснідати, а крім того, прихопити провізію із собою на той випадок, якщо прогулянка затягнеться до вечора. |
| 12725 |
Сайресу Сміту теж хотілося швидше випробувати бот, зроблений за його кресленнями, і хоча він не раз змінював деякі деталі за порадою моряка, але все-таки не був так непохитно впевнений у судні, як Пенкроф, і сподівався, що моряк відмовиться від наміру дістатися до острова Табора, тому що мова про це більше не заходила. |
| 12726 |
Сайрес Сміт не хотів і думати, що двоє-троє його товаришів наважаться плисти на такому маленькому суденці, водотоннажністю не більше п'ятнадцяти тонн. О пів на одинадцяту всі піднялися на борт корабля, навіть Топ і Юп. |
| 12727 |
Наб і Герберт витягли якір, що зарився в пісок біля гирла ріки Віддяки і, піднявши косий грот із острівним прапором, що розвівався на щоглі, вирушив у відкрите море під командуванням капітана Пенкрофа. |
| 12728 |
Коли обігнули мис Знахідки і мис Пазур, Пенкрофу довелося триматися круто до вітру, щоб плисти вздовж південного берега острова, і, лавіруючи, він помітив, що може йти за п'ять румбів від вітру, не дуже дрейфуючи. |
| 12729 |
Він добре лягав на інший галс, роблячи поворот оверштаг, як говорять моряки, і навіть вигравав час при цьому маневрі. Пасажири аж замилувалися. У них з'явилося чудове судно, що в разі потреби прислужиться їм, а зараз, у цей чудесний день, та ще при сприятливому вітрі, плисти було дуже приємно. |
| 12730 |
Пенкроф повів бот у відкрите море, тримаючись за три-чотири милі від берега і спрямовуючи на траверс порту Повітряної кулі. Острів постав перед ними по-новому: у всій своїй пишноті розгорнулася панорама узбережжя від мису Пазура до Зміїного мису. |
| 12731 |
На передньому плані стіною стояв ліс, хвойні дерева темніли на тлі молодої зелені листяних дерев, а над усім піднімалася гора Франкліна, на вершині якої білів сніг. І обидва доблесних острів'янина крикнули тричі голосне «ура» на честь свого острова. |
| 12732 |
Тим часом Гедеон Спілет, притулившись до щогли, малював панораму, що розгорнулася перед очима мореплавців. Сайрес Сміт мовчки вдивлявся в берег. Впертий моряк не відповів, але про себе вирішив при нагоді відновити розмову. |
| 12733 |
Він і не думав, що випадок невдовзі прийде йому на допомогу і перетворить його нічим не виправдану примху на гуманний вчинок. Після плавання у відкритому морі наблизився до берега, прямуючи до порту Повітряної кулі. |
| 12734 |
Випадало з'ясувати, чи може він пройти між обмілиною і підводними рифами, тому що колоністи збиралися постійно тримати судно в цій маленькій бухті. До берега залишалося всього півмилі, і доводилося маневрувати, щоб іти проти вітру. |
| 12735 |
Сайрес Сміт узяв пляшку, мовчки вибив корок і витяг підмоклий папір, на якому можна було розібрати такі слова: Вирішено плисти. — Припущення. — Збори... — Троє пасажирів. — Перша ніч. — Друга ніч. — Острів Табор. — Пошуки на піщаному березі. — Пошуки в лісі. — На острові нікого немає. — Тварини. |
| 12736 |
Інженер кілька секунд розглядав папір, витягнутий з пляшки. Він про щось міркував, потім вимовив: Під час цієї розмови Пенкроф не сидів склавши руки. Він повернув на інший галс, і на всіх вітрилах помчав до мису Пазура. Кожний думав про людину, закинуту долею на острів Табор. |
| 12737 |
А раптом вони спізнилися і її не врятувати? У житті колоністів відбулася велика подія. Вони самі зазнали аварії, але боялися, що цій людині не так пощастило, як їм, і вважали своїм обов'язком поспішити на допомогу нещасному. обігнув мис Пазур і о четвертій годині став на якір біля ріки Віддяки. |
| 12738 |
Відпливши наступного дня, 11 жовтня, вони могли пристати до острова тринадцятого вдень, тому що при попутному вітрі за дві доби легко пройти сто п'ятдесят миль; день вони пробудуть на острові, три-чотири дні витратять на зворотний шлях, значить 17 жовтня повинні повернутися на острів Лінкольна. |
| 12739 |
Погода стояла прекрасна, барометр плавно піднімався, напрямок вітру начебто встановився, — словом, все сприяло відважним мандрівникам, що залишили свій милий острів з почуття обов'язку і любові до ближнього. |
| 12740 |
Отже, вирішили, що Сайрес Сміт, Наб і Гедеон Спілет залишаться в будинку; але Гедеон Спілет, який не забув про те, що він кореспондент газети, раптом заявив, що готовий до плавання і подібного випадку не проґавить, і теж потрапив до числа мандрівників. |
| 12741 |
Наступного дня, о п'ятій ранку, троє друзів не без хвилювання попрощалися з тими, хто залишався, і Пенкроф, піднявши вітрила, взяв курс на мис Пазур, який потрібно було обігнути, перш ніж плисти на південний захід. |
| 12742 |
Весь ранок йшов вздовж південної частини острова Лінкольна, що нагадував здалеку зелений кошик, з якого стирчала гора Франкліна. Гориста поверхня, згладжена відстанню, навряд чи змогла б привернути увагу кораблів, що випадково потрапили в ці води. |
| 12743 |
Близько години дня минули Зміїний мис за десять миль від берега. Звідси вже не можна було роздивитися західну частину узбережжя, що простиралася до відрогів гори Франкліна, а три години потому клаптик суші, що називався островом Лінкольна, сховався за обрієм. ішов чудово. |
| 12744 |
Час від часу Герберт підміняв Пенкрофа за штурвалом; він так упевнено управляв, що бот не відхилявся від курсу і капітану ні в чому було дорікнути своєму помічникові. Гедеон Спілет вів бесіду то з моряком, то з Гербертом, а іноді допомагав їм ставити або забирати вітрила. |
| 12745 |
Капітан не міг нахвалитися своїм екіпажем і обіцяв «піднести вахтовим скляночку винця». Надвечір у прозорих сутінках з'явився тонкий серп місяця, перша чверть якого мала бути шістнадцятого числа; він швидко затьмарився. Настала темна, але зоряна ніч, що обіцяла погожу днину. |
| 12746 |
Пенкроф з обережності забрав топсель, щоб не підставляти верхнє вітрило під несподіваний порив вітру. Можливо, це й була зайва обережність, тому що ніч стояла тиха, але Пенкроф належав до розсудливих моряків, — не дорікаймо йому за це. Журналіст проспав майже всю ніч. |
| 12747 |
А Пенкроф і Герберт що дві години стояли на вахті біля штурвала. Моряк покладався на Герберта, як на самого себе: холоднокровність і розважливість юнака виправдали його довіру. Пенкроф давав йому вказівки, як капітан кермовому, і Герберт не дозволяв судну відхилятися вбік. |
| 12748 |
Ніч минула благополучно, і вдень 12 жовтня нічого нового не сталося. Південно-західного напрямку суворо дотримувалися весь день, і якщо тільки не відносила вбік невідома течія, він повинен вийти просто до острова Табора. Море, яким вони йшли, було пустельне. |
| 12749 |
Тільки іноді який-небудь великий птах — альбатрос або фрегат — пролітав на відстані рушничного пострілу. І Гедеон Спілет розмірковував, чи не одному з цих великих пернатих довірив він свій нарис, написаний для. |
| 12750 |
Увечері мандрівники розрахували, що за тридцять годин, швидше за все, відплив від острова Лінкольна на сто двадцять миль, тому що він ішов зі швидкістю більше трьох миль за годину. Дув такий слабкий вітер, що здавалося, він ось-ось зовсім стихне. |
| 12751 |
І все-таки можна було сподіватися, що на світанку з'явиться острів Табор, якщо тільки розрахунки правильні і якщо бот не збився з курсу. Але ніхто з них — ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф — не зімкнув очей в ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чекали ранку і не могли перебороти тривоги. |
| 12752 |
Їх мучило стільки сумнівів! Чи знаходяться вони поблизу острова Табора? Чи жива ще людина, яка зазнала аварії корабля, і чи не марно вони до неї поспішають? Хто ця людина? Чи не внесе вона розладу в дружну родину колоністів? Чи захоче вона змінити одну в'язницю на іншу? Всі ці запитання, що, очевидно, розв'яжуться наступного дня, не давали їм заснути, і з першими зблисками ранку вони почали невідривно дивитися на захід, вдивлятися в лінію обрію. |
| 12753 |
Він, звичайно, не міг помилитися, — виходить, справді це була земля. Можна собі уявити радість маленького екіпажу. За кілька годин вони висадяться на берег! Розлогий острівець ледве виднівся серед хвиль, не далі ніж за п'ятнадцять миль. |
| 12754 |
Об одинадцятій годині ранку залишилося пройти усього лише дві милі, і Пенкроф, відшукуючи фарватер, вів судно незнайомими водами із крайньою обережністю. Тепер друзі бачили весь острівець, на якому зеленіли камедні та ще якісь величезні дерева, схожі на ті, що росли на острові Лінкольна. |
| 12755 |
Але ж записка свідчила, що на острові після аварії корабля опинилася людина, і вона, звичайно, чекає допомоги! Тим часом відважно плив між рифами, звивистими проходами, і Пенкроф з напруженою увагою вдивлявся в кожний їхній вигин. |
| 12756 |
Він довірив Герберту стерно, а сам, стоячи на носі бота, вдивлявся у воду і, взявши фал готовий був негайно спустити вітрило. Гедеон Спілет оглядав берег у бінокль, але нічого не помітив. Нарешті, майже опівдні форштевень вдарився об піщаний берег. |
| 12757 |
Кинули якір, спустили вітрила, і екіпаж бота висадився на сушу. Вони не сумнівалися, що це острів Табор, тому що, судячи з останніх карт, іншого острова між Новою Зеландією й узбережжям Америки в Тихому океані не існувало. Судно міцно пришвартували, щоб його не відніс відлив. |
| 12758 |
Потім Пенкроф і обидва його товариша, добряче озброївшись, вирушили до пагорба конічної форми, що піднімався футів на двісті п'ятдесят — триста над рівнем моря, за півмилі від берега. Друзі, розмовляючи, йшли лугом, що простягався до підніжжя пагорба. |
| 12759 |
Над ними кружляла зграя скелястих голубів і морських ластівок, таких же, як на острові Лінкольна. Ліворуч тягся ліс, і звідти долинав тріск сучків; мандрівники побачили, як загойдалася трава, — можливо, зачувши їх, розбіглися якісь полохливі тваринки; одначе ніщо не вказувало на присутність людини. |
| 12760 |
Колоністи дійшли до підніжжя пагорба, спритно піднялися на нього й оглянули околиці. Вони потрапили на острівець, що мав форму подовженого овалу; розміри його не перевищували шести миль в окружності, а рівна лінія берега майже не була порізана мисами, бухтами і затоками. |
| 12761 |
Навколо, зливаючись з обрієм, розстелялася водна пустеля. Ні землі, ні вітрила не виднілося. Острівець суцільно вкривали ліси, не те що острів Лінкольна, безводний і дикий в одній частині й тільки в іншій — родючий та багатий на рослинність. |
| 12762 |
Над рівним килимом зелені піднімалися два-три невисоких пагорби. Струмок, що біг великим лугом, перетинав навскіс острів і впадав у море на західному березі, злегка розширюючись біля гирла. Моряк і його товариші повернулися на берег, до стоянки. |
| 12763 |
Йти берегом було легко, тільки подекуди піднімалися скелі, але колоністи їх обходили; вони прямували на південь, полохаючи водяних птахів і стада тюленів, що кидалися в море, ще здалеку помітивши людей. |
| 12764 |
За годину троє друзів дісталися до південного берега, що закінчувався гострим мисом, потім повернули на північ, ідучи уздовж західного берега, теж покритого піском і скелями й облямованого густим лісом. |
| 12765 |
Вони обійшли усе узбережжя за чотири години і ніде не знайшли житла, не помітили сліду людської ноги. Це було вражаюче. Здавалося, що острів Табор узагалі ненаселений або що тут уже давно ніхто не живе. |
| 12766 |
Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт, висуваючи різні версії, поспіхом пообідали на боті, — вони квапилися знову вирушити в дорогу, щоб обстежити острів до настання темряви. І ось о п'ятій годині вечора вони заглибилися в лісову хащу. |
| 12767 |
Друзі наполохали якихось тварин, що дременули врізнобіч: виявилося, що це кози і свині, що нагадували європейських. Цілком можливо, їх сюди випадково завезло китобійне судно, і вони швидко розмножилися. Герберт вирішив за всяку ціну спіймати кілька самок і самців та відвезти їх на острів Лінкольна. |
| 12768 |
Мандрівники переконалися в цьому, увійшовши до лісу: там валялися стовбури дерев, зрубаних сокирою, і усюди виднілися сліди боротьби людини з природою; правда, стовбури майже згнили, тому що були зрубані багато років тому, мітки, зроблені сокирою, покрилися мохом, а стежини заросли такою густою і високою травою, що їх важко було відшукати. |
| 12769 |
Отже, пошуки продовжувалися. Моряк і його друзі пішли дорогою, що навскіс перетинала острівець, і вона привела їх до річки, яка впадає в океан. Не тільки тварини, вивезені з Європи, не тільки сліди сокири, але й рослини, що зустрічаються тут, незаперечно доводили, що людина побувала на острові. |
| 12770 |
Герберт дуже зрадів, коли знайшов картоплю, моркву, капусту, ріпу: якщо зібрати бульби й насіння, можна й на острові Лінкольна вирощувати всі ці овочі! Справді, — погодився Герберт, — хто б нехтував овочами! Порада була слушною, і всі погодилися з нею, як раптом Герберт крикнув, показуючи на якусь споруду, що виднілася між деревами: І троє друзів негайно ж поспішили до хатини. |
| 12771 |
В сутінках можна було роздивитися, що вона побудована з дощок і вкрита товстою просмоленою парусиною. Пенкроф рвонув напіввідчинені двері і вбіг до хатини. Опис речей. — Ніч. — Кілька букв. — Пошуки продовжуються. — Рослини і тварини. — Герберт уник загибелі. — На борту. — Відплиття. — Негода. |
| 12772 |
І тут друзі помітили ліжко, застелене відвологлими, пожовтілими ковдрами, — очевидно, ним вже давно ніхто не користувався; біля печі валялися два іржавих казанки і перекинута миска; у шафі висів деякий матроський одяг, покритий цвіллю; на столі виднілися олов'яні тарілки і Біблія, позеленіла від вологи; в кутку лежали інструменти — лопата, кирка, мотика та дві мисливські рушниці, причому одна зламана; на полиці стояли барила з порохом і з дробом, кілька коробок з капсулями; усе вкривав густий шар пилу, що збирався, можливо, довгі роки. |
| 12773 |
Отже, друзі вирішили перебути ніч у покинутій хатині; вони добре натопили її, бо дров вистачало. Закривши двері, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет сіли на лаву; вони поринули у свої думи і лише зрідка перекидалися словами. |
| 12774 |
І якби двері раптом відчинилися і хто-небудь увійшов, вони нітрохи не здивувалися б, хоча будиночок і був закинутий; вони від усієї душі потисли б руку людині, яка пережила аварію корабля, — невідомого, котрого чекали, як друга. |
| 12775 |
Але вони так і не почули шуму кроків, двері так і не відчинилися, а час збігав. Якою ж довгою здалася ніч морякові та його супутникам! Герберт, щоправда, проспав години дві, тому що в його віці сон необхідний. Усім трьом хотілося швидше знову взятися за пошуки й оглянути всі затишні куточки острова. |
| 12776 |
Зрозуміло, Пенкроф зробив правильні висновки, і можна було з упевненістю сказати, дивлячись на покинуту хатину й уцілілі в ній інструменти, начиння і зброю, що людина, яка жила тут, загинула. Тому вирішили розшукати її останки і поховати їх за християнським звичаєм. розвиднилося. |
| 12777 |
Пенкроф і його товариші негайно ж почали оглядати хатину. Місце для неї обрано дуже вдало, біля підніжжя пагорба, під покровом п'яти-шести чудових камедних дерев. Прорубана перед фасадом широка просіка, дозволяла добре бачити море. |
| 12778 |
Галявина, оточена майже розваленою дерев'яною огорожею, спускалася до берега, а ліворуч від неї в море впадав струмок. Матеріалом для спорудження хатини слугувала швидше за все обшивка корпуса або палуби якогось судна. |
| 12779 |
Розбите судно, мабуть, викинули хвилі на острівець, хтось врятувався і, роздобувши інструменти, збудував хатину з уламків корабля. Ніяких сумнівів не залишилося, коли Гедеон Спілет, обійшовши навколо хатини, помітив на одній з дощок — можливо, колишнього фальшборту — напівзітерті літери: |
| 12780 |
Пенкроф почав непокоїтися. А раптом на острові живуть люди і хтось із його мешканців заволодів ботом. Але він сам знизав плечима, зробивши таке неймовірне припущення. До того ж він охоче поснідав би на борту. До берега вела недовга доріжка — не більше милі. |
| 12781 |
Отже, всі вирушили до бота, дорогою зазираючи до лісу і чагарників, куди тікали цілі череди кіз і свиней. За двадцять хвилин вони знову побачили східний берег острова і свій бот, що тримався на якорі, глибоко зануреному в пісок. Пенкроф полегшено зітхнув. |
| 12782 |
Адже судно було його дітищем, а батьки мають право піддаватися тривозі, не чуючи голосу розуму. Мандрівники піднялися на судно і добряче поснідали, щоб не зголодніти до обіду, інакше кажучи — до пізнього вечора; покінчивши з їжею, вони знову вирушили на острів і найретельніше обстежили його. |
| 12783 |
Швидше за все, єдиний мешканець острова загинув. Тому Пенкроф і його товариші шукали, мабуть, не людину, а її останки. Але всі пошуки були марними: півдня друзі безглуздо блукали лісами, що вкривали острівець. |
| 12784 |
Вони дійшли висновку, що жертва стихії померла і від неї не залишилося й сліду: можливо, хижі звірі роздерли труп. Герберт пішов доріжкою, що веде до полів і городів, а моряк з журналістом заглибилися в ліс. |
| 12785 |
Тут водилися свині всіляких порід; але на рідкість спритні тварини й не думали підпускати до себе людей і кидалися врозтіч. За півгодини мисливці все-таки наздогнали серед густих заростей самця і самку, як раптом за кількасот кроків на північ пролунали крики. |
| 12786 |
З ними змішувалось якесь страшне, звіряче рикання. Пенкроф і Гедеон Спілет випросталися і почали дослухатися; свині, яких моряк не встиг зв'язати, розбіглися. І обоє стрімголов кинулися до того місця, звідки долинали крики. |
| 12787 |
Пенкроф і Гедеон Спілет зі швидкістю блискавки опинилися біля чудовиська, збили з ніг і, звільнивши з його лап Герберта, притисли до землі. Моряк був могутній, як Геркулес, журналіст теж відрізнявся чималою силою, і хоч бранець пручався, його зв'язали так міцно, що він не міг ворухнутися. |
| 12788 |
При цих словах Пенкроф і Гедеон Спілет глянули на дивну істоту, що лежала на землі. Дійсно, то була не мавпа, а людська істота, — то була людина! Але яка людина! Дикун у найжахливішому розумінні цього слова, тим більше страшний тому, що дійшов він до межі здичавіння. |
| 12789 |
Скуйовджене волосся, брудна борода, що звисала на груди, замість одягу — пов'язка на стегнах, якийсь обідраний шматок; блукаючі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, шкіра на обличчі темна, як чорне дерево, ступні зашкарублі, начебто рогові. |
| 12790 |
І всі зрозуміли: якщо бранець і був колись розумною істотою, самотність перетворила його на звіра, а не просто на дикуна. Він гарчав, шкірив зуби, гострі, як у хижаків, і неначе створені, щоб розгризати сире м'ясо. |
| 12791 |
Мабуть, він вже давно забув, хто він такий, відвик користуватися інструментами, зброєю, розучився добувати вогонь. Вінбув спритний, ставний, але, і мабуть, ці фізичні якості розвилися в ньому на шкоду якостям розумовим. Гедеон Спілет заговорив з ним. |
| 12792 |
Але він, здавалося, нічого не зрозумів і начебто навіть не почув... І, одначе, глянувши уважніше йому в очі, журналіст побачив, що розум цієї істоти ще не цілком згас. А тим часом бранець не відбивався і не намагався порвати мотузки, що зв'язували його. |
| 12793 |
Можливо, він скорився, побачивши людей, — побачивши собі подібних? Або який-небудь миттєвий спогад змусив його відчути, що він знову став людиною? Втік би він чи залишився, якби його звільнили? Невідомо, але колоністи й не збиралися його звільняти; подивившись з найбільшою увагою на нещасного, Гедеон Спілет сказав: Пенкроф із сумнівом похитав головою. |
| 12794 |
Дійсно, такий був обов'язок кожної людини і християнина. Всі троє розуміли це й добре знали, що Сайрес Сміт схвалить їхній вчинок. І вони розплутали мотузки, що заважали бранцю йти, руки ж у нього, як і раніше, залишалися міцно зв'язаними. Він підвівся і навіть не спробував утекти. |
| 12795 |
Його гострий погляд стежив за трьома людьми, що йшли поруч, але, швидше за все, невідомий так і не згадав, що він сам — людина або що принаймні колись був людиною. Бранець важко дихав, виглядав похмуро, але він не пручався. За порадою журналіста, бранця повели до хатини. |
| 12796 |
Мандрівники опинилися там за кілька хвилин; бранець, здавалося, потрапив у незнайомі місця, він немов не усвідомлював, що прийшов додому! Уже за одним тим, наскільки здичавів нещасний, можна зробити висновок, що він давно живе на острівці, перетвореному для нього на в'язницю, що, потрапивши сюди розумною людиною, він під впливом самотності втратив розум. |
| 12797 |
Журналіст вирішив спробувати, чи не подіє на бранця вогонь, і негайно ж яскраве полум'я, що приваблює навіть тварин, спалахнуло у печі. Спочатку полум'я начебто прикувало увагу нещасного, але трохи згодом він відійшов від печі, його погляд згас і знову став безглуздим. |
| 12798 |
Герберт і Гедеон Спілет вирушили на берег, щоб завершити почату справу, і за кілька годин повернулися з начинням і зброєю, із запасом городнього насіння, дичиною й свинями. Вони повантажили все це на судно; готувався знятися з якоря ранком, як тільки почнеться приплив. |
| 12799 |
І дійсно, як тільки моряк підніс йому качку, підстрелену Гербертом, він накинувся на неї і з'їв жадібно, як звір. Ніч минула; чи спав бранець, чи не склепив очей, невідомо, в усякому разі він не рухався, хоча його й розв'язали. |
| 12800 |
Він нагадував хижого звіра, якого неволя спочатку пригнічує, а потім змушує скаженіти. Раннім ранком 15 жовтня, як і передбачав Пенкроф, погода змінилася: подув північно-західний вітер, сприятливий для, але море розбушувалося, що провіщало важке плавання. О п'ятій годині ранку знялися з якоря. |
| 12801 |
Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід-північний-схід, прямуючи до острова Лінкольна. У перший день плавання не сталося нічого примітного. Бранець притих у себе в каюті, на носі судна, — адже він був моряком, тому хвилювання на морі, мабуть, позитивно на нього впливало. |
| 12802 |
Можливо, він згадував службу на кораблі? Принаймні, він поводився сумирно і, здавалося, швидше дивувався, аніж впадав у відчай. Наступного дня, 16 жовтня, вітер посилився, подув майже з півночі, що не сприяло. Хвилі шпурляли бот. |
| 12803 |
Пенкрофу довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі з люттю обрушувалися на ніс бота, і моряк тривожився, хоча не говорив про це супутникам. Було зрозуміло: якщо вітер не зміниться, то до острова Лінкольна доведеться плисти довше, ніж вони плили до острова Табора. |
| 12804 |
Дійсно, 17 жовтня ранком минуло дві доби відтоді, як вийшов у море, а ніщо не вказувало на близькість острова. Втім, було неможливо розрахувати, скільки миль вони пройшли, тому що і напрямок і швидкість увесь час мінялися. Минула ще доба, а земля все не з'являлася. |
| 12805 |
Пенкроф і його товариші буквально збилися з ніг, але тут їм зненацька допоміг бранець; він вискочив з люка, немов у ньому заговорив інстинкт моряка, і могутнім ударом вимбівки пробив фальшборт, щоб зійшла вода, що залила палубу; а коли бот звільнився від зайвої ваги, бранець, не кажучи ні слова, спустився до себе в каюту. |
| 12806 |
Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет завмерли від здивування, але дали йому волю. Однак вони вскочили у халепу; моряк побоювався, що вони загубилися в безмежному морі, що їм не доплисти до острова! Ніч з 18 на 19 жовтня випала темна і холодна. |
| 12807 |
Але близько одинадцятої години вітер стих, хвилювання вляглося, уже не так шпурляло, швидкість ходу збільшилася. Загалом, бот прекрасно витримав бурю. Ні Пенкроф, ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зімкнули очей. |
| 12808 |
Близько другої години ночі він раптом підхопився з криком: І справді, яскравий сніп світла з'явився за двадцять миль від них, у північно-східному напрямку. Там, на острові Лінкольна, палало яскраве багаття, очевидно розведене Сайресом Смітом, і вказувало їм шлях. |
| 12809 |
Наступного дня, 20 жовтня, о сьомій годині ранку, після чотириденного плавання обережно причалив до берега біля гирла ріки Віддяки. Сайрес Сміт і Наб, стривожені негодою і довгою відсутністю друзів, на світанку піднялися на плато Круговиду і, нарешті, побачили довгоочікуваний. |
| 12810 |
А Наб з радості кинувся танцювати, закрутився, плескаючи в долоні і голосно повторюючи: І ця пантоміма виглядала зворушливіше будь-яких пишних промов! Спочатку інженер, порахувавши людей на палубі, вирішив, що Пенкроф не розшукав на острові Табора людини, яка пережила аварію корабля, або що нещасний відмовився розстатися зі своїм острівцем і змінити одну в'язницю на іншу. |
| 12811 |
І дійсно, на палубі стояли тільки троє: Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет. Коли судно причалило, інженер і Наб уже чекали друзів на березі, і не встигли мандрівники ступити на землю, як Сайрес Сміт сказав: І друзі негайно ж переповіли інженеру все, що сталося з ними під час подорожі. |
| 12812 |
Розповіли про свої пошуки, про те, як знайшли на острівці одну-єдину хатину, давно покинуту, як, нарешті, потрапив у полон той, хто зазнав аварії корабля, і, здавалося, не належав більше до роду людському. |
| 12813 |
Герберт кількома словами переповів те, що сталося на зворотному шляху, як до бранця повернувся розум у ту мить, коли скажений шквал немов розбудив у ньому моряка; юнак звернув особливу увагу Сайреса Сміта на цей цікавий факт. |
| 12814 |
Привезеного з острова Табора бранця із глибоким жалем роздивлявся інженер, а Наб — з великим подивом, коли того вивели з каюти, що знаходилася на носі судна; ступивши на землю, він спробував вирватися й утекти. |
| 12815 |
Але Сайрес Сміт підійшов до нього і, владним жестом поклавши йому руку на плече, подивився на нього з невимовною добротою. І нещасний, немов підкоряючись якійсь силі, затих, опустив очі, похнюпився і перестав пручатися. Усіма покинутий бідолаха! — прошепотів інженер. |
| 12816 |
Сайрес Сміт уважно спостерігав за бранцем. Судячи із зовнішності, у жалюгідній цій істоті не залишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само як перед цим і Гедеона Спілета, вразив якийсь невловимий проблиск думки в його очах. |
| 12817 |
Він погодився з друзями, що невідомий — очевидно, англієць або американець: сама назва говорила про себе, до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що, незважаючи на кошлату бороду і скуйовджене волосся, розпізнав у рисах незнайомця, характерне для англосакса. |
| 12818 |
Поснідавши, Сайрес Сміт і його товариші вийшли з будинку і вирушили на берег. Вони розвантажили. Інженер, оглянувши зброю й інструменти, не знайшов нічого такого, що допомогло б йому встановити особу невідомого. |
| 12819 |
Свиней, привезених з острівця, зустріли схвально, — вони примножили господарство колонії острова Лінкольна; тварин відвели у хлів, і, звичайно, вони повинні були незабаром звикнути до нового місця. Інженер похвалив друзів за те, що вони привезли барила з порохом і дробом, а також ящики з капсулями. |
| 12820 |
Колоністи задумали влаштувати маленький пороховий льох біля Гранітного палацу або ж у верхній печері. Тоді не страшний буде ніякий вибух. Одначе все-таки вирішили, як і раніше, користуватися піроксиліном, тому що застосування цієї речовини давало чудові результати і не варто заміняти його порохом. |
| 12821 |
Коли судно розвантажили, Пенкроф сказав інженеру: І ось Герберт і моряк вирушили на судно, знялися з якоря, підняли, вітрило і, підігнані попутним вітром, швидко пішли до мису Пазура. Години за дві уже стояв у тихому порту Повітряної кулі. |
| 12822 |
Чи можна було сказати, спостерігаючи за тим, як поводиться невідомий у перші дні перебування в Гранітному палаці, що його відлюдкуватий характер пом'якшав? Чи прояснилася його свідомість? Чи піднісся він духом? так, безсумнівно, і це було настільки очевидно, що Сайрес Сміт і журналіст почали думати, що навряд чи розум нещасного зовсім затьмарений. |
| 12823 |
Спочатку на невідомого, звиклого до вільного простору і тієї нестримної волі, якою він користувався на острові Табора, накочувалися приступи глухої люті, і колоністи боялися, як би він не викинувся з вікна Гранітного палацу. Але помалу він скорився, і йому надали більше волі. |
| 12824 |
У поселенців з'явилася надія. Невідомий відмовився від своїх кровожерливих інстинктів; він більше не їв сирого м'яса, яким харчувався на острівці, а варене м'ясо не викликало в ньому відрази, як спочатку, на борту. |
| 12825 |
Одного разу Сайрес Сміт, скориставшись тим, що невідомий заснув, підстриг гриву кошлатого волосся і довгу бороду, що додавали йому такого страхітливого вигляду. Інженер одяг на нього більш підходяще вбрання замість того шматка, що він носив. |
| 12826 |
І ось, нарешті, в особі невідомого, оточеного турботою, з'явилося щось людське і погляд його, здавалося, пом'якшився. Мабуть, тоді, коли в очах його світилася думка, він був просто красивий. Сайрес Сміт зробив своїм правилом щодня проводити кілька годин у його товаристві. |
| 12827 |
Він приходив в кімнату до невідомого з роботою і всіма силами намагався чим-небудь його зацікавити. Інженер сподівався, що проблиск думки освітить його темну душу, який-небудь спогад поверне до свідомого життя. |
| 12828 |
Адже сталося це на борту під час бурі! Інженер розповідав йому про щось, намагаючись розбудити його дрімаючий розум, змушуючи незнайомця прислухатися і придивлятися. Іноді до кімнати входив то один, то інший колоніст, часом друзі збиралися всі разом. |
| 12829 |
Іноді вони помічали в нього на обличчі скорботний вираз, що свідчило про щиросердні страждання, тому що важко було припустити, що він прикидається; але нещасний мовчав, хоча не раз їм здавалося, що слова готові зірватися з його вуст. Він зберігав якийсь сумний спокій. |
| 12830 |
Але чи облагородило його нове життя, яке він тепер вів, або ж, і це слово тут доречніше, його просто вдалося приручити? Ось у чому було питання, і Сайресу Сміту хотілося швидше розвіяти свої сумніви, але він боявся наполохати хворого, тому що вважав, його хворим! Утім, чи зцілиться коли-небудь невідомий? Інженер безперервно, спостерігав за ним. |
| 12831 |
Він стежив за кожним порухом його душі, якщо тільки це слово можна було застосувати щодо невідомого. Як хотілося Сайресу Сміту осягти цю душу! Колоністи з щирим хвилюванням стежили за тим, як протікало лікування, почате Сайресом Смітом. |
| 12832 |
Вони намагалися допомогти йому в цій справі, продиктованій гуманізмом, і всі, за винятком, мабуть, одного маловіра Пенкрофа, сподівалися, як і Сайрес Сміт, на зцілення невідомого. Як уже говорилося, незнайомець зберігав незворушний спокій, але всі бачили, що він по-своєму прив'язався до інженера. |
| 12833 |
Тому Сайрес Сміт вирішив випробувати його і, вирвавши зі звичної обстановки, відпустити на берег океану, який раніше розстилався перед його очима, на галявину лісу, що мав нагадати йому ті ліси, де він провів стільки років! Було це 30 жовтня; невідомий з острова Табора вже дев'ять днів провів у неволі, в Гранітному палаці. |
| 12834 |
Пильно подивившись на Сайреса Сміта, він пішов слідом за ним, а моряк, крокуючи позаду, всім своїм виглядом показував, що нітрохи не вірить в успіх задуму. Біля дверей Сайрес Сміт і Пенкроф посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. |
| 12835 |
Кошик спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі. Колоністи відійшли від незнайомця, щоб не обмежувати його. Він зробив кілька кроків до моря, очі його збуджено блищали, але він і не думав тікати. Він дивився, як хвилі, розбившись об острівець, ліниво хлюпають об берег. |
| 12836 |
Коли невідомий опинився на галявині лісу і побачив розкішні дерева, листя яких гойдав легкий вітерець, він із захватом почав ковтати запашне лісове повітря, і глибокий подих вирвався з його грудей. Колоністи стояли віддалік і готові буди схопити його при найменшій спробі до втечі. |
| 12837 |
І дійсно, нещасний ледве не кинувся в струмок, що відокремлював від нього ліс, — м'язи на його ногах на мить напружилися... Але він негайно ж відступив, опустився на землю, і велика сльоза скотилася по його щоці! Колоністи відійшли, залишивши його на плато, щоб він відчув себе на волі, але невідомий і не думав користуватися цією волею, і Сайрес Сміт незабаром відвів його до Гранітного палацу. |
| 12838 |
І ось, нарешті, невідомий узявся за роботу, — він почав скопувати грядки на городі, але часто кидав лопату і подовгу стояв нерухомо, занурившись у свої думи; колоністи за порадою інженера не порушували самоти, до якої він так прагнув. |
| 12839 |
Якщо хто-небудь наближався до нього, він тікав, і його плечі здригались від стриманих ридань. Можливо, його мучили каяття совісті? так, можливо, воно й було; одного разу Гедеон Спілет, не витримавши, зробив наступне зауваження: Довелося запастися терпінням і чекати. |
| 12840 |
Кілька днів потому, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір'ї, раптом кинув лопату, і Сайрес Сміт, який спостерігав здалеку за ним, знову побачив, що він плаче. У нестримному пориві, піддавшись жалості, інженер підійшов до нього і тихенько доторкнувся до його плеча. |
| 12841 |
Невідомий подивився на інженера, підкоряючись його волі, як людина, що знаходиться під гіпнозом. Він хотів спершу втекти. Але раптом обличчя його змінилося. Очі спалахнули. З губ готові були зірватися якісь слова. Він більше не міг стримуватися! |
| 12842 |
Нарешті, схрестивши руки на грудях, він запитав приглушеним голосом: Він підбіг до самого краю плато, що піднімалося над морем, і довго стояв там. Сайрес Сміт приєднався до товаришів і розповів їм про все, що відбулося. |
| 12843 |
Години дві невідомий провів один на березі; очевидно, під напливом спогадів у його душі ожило минуле, і, звичайно, минуле сумне; колоністи не випускали з очей нещасного, але не намагалися порушувати його самоти. І ось після довгих роздумів він немов прийняв якесь рішення і підійшов до Сайреса Сміта. |
| 12844 |
Йому, мабуть, нелегко було вимовити ці кілька слів, тому що він негайно ж пішов з берега; він біг від водоспаду до гирла ріки і, здавалося, нетямився від хвилювання. Одного разу, проходячи повз Герберта, він зупинився і запитав здавленим голосом: Герберт розповів колоністам про цю розмову. |
| 12845 |
Більш того, у ній точно вказувалися широта та довгота острова Табора, а це свідчило про великі знання її автора з гідрографії, яких не міг мати простий матрос. Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ні слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що оточував плато. |
| 12846 |
Не покладаючи рук, не втрачаючи ні хвилини, він працював на городі, але віддалік від інших. У години відпочинку він не піднімався до Гранітного палацу і задовольнявся сирими овочами, хоча всі кликали його до столу. |
| 12847 |
Він не приходив ночувати до відведеної йому кімнати й спав на плато під деревами, а в негоду ховався серед скель, — словом, він жив так само, як на острові Таборі, коли йому єдиним притулком слугував ліс; усі спроби колоністів змінити звички невідомого були марні — їм довелося запастися терпінням. |
| 12848 |
І ось, нарешті, у нього озвався голос совісті, і жахливі зізнання мимоволі зірвалися, з його губ, немов під впливом нездоланної сили. Десятого листопада, близько восьмої години вечора, коли колоністи сиділи в сутінках під накриттям, повитим зеленню, перед ними зненацька постав невідомий. |
| 12849 |
Що з ним? Можливо, він ненавидить людей? Або йому набридло жити в родині чесних трудівників? Або в ньому знову заговорили кровожерливі інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його плутану мову: Колоністи слухали, не перериваючи напівзізнань невідомого, котрі лилися, здавалося, поза його волею. |
| 12850 |
Відтоді минуло чимало днів, але Сайрес Сміт, немов передбачаючи, як і раніше зберігав упевненість, що нещасний вигнанець рано чи пізно повернеться. Тим часом колоністи продовжували працювати, і на плато Круговиду й у коралі, де Сайрес Сміт задумав побудувати ферму. |
| 12851 |
Насіння, зібране Гербертом на острові Таборі, було, зрозуміло, посіяне найретельніше. На плато розбили великий город з акуратними, добре обробленими грядками, і колоністам доводилося трудитися не покладаючи рук. Там для них завжди знаходилася робота. |
| 12852 |
Овочів більшало, почали скопувати під городи навіть луки. Безліч пасовищ на острові забезпечували онаграм корм. Розумніше за все було відвести під городи плато Круговиду, захищене кільцем глибоких струмків; тварини могли б пастися на лугах, не остерігаючись нападу хижаків. |
| 12853 |
П'ятнадцятого листопада колоністи втретє зібрали врожай пшениці. Поле зробилося невпізнанним за півтора року від того дня, коли там кинули в землю перше зернятко. На другий рік посіяли шістсот тисяч зерен і одержали чотири тисячі буассо, тобто понад п'ятсот мільйонів хлібних зерен. |
| 12854 |
Тепер у колонії вдосталь буде пшениці, тому що поселенцям вистачить для щорічного посіву близько десяти буассо, щоб збирати гарний врожай, забезпечуючи хлібом і себе, і домашню худобу. Отже, зібравши врожай, колоністи присвятили весь кінець листопада підготовці до обмолоту зерна. |
| 12855 |
Сайрес Сміт спершу хотів скористатися другим водоспадом, що падав у ріку Віддяки, щоб побудувати там водяний млин, тому що перший водоспад уже надавав руху сукновальні, але, помізкувавши, друзі вирішили побудувати звичайний вітряк на плато Круговиду. |
| 12856 |
Зробити це було не так важко; крім того, колоністи не сумнівалися, що на плато, відкритому усім вітрам, що дмуть з моря, вітряний двигун добре працюватиме. Колоністи взялися за роботу, вибрали будівельний ліс для корпуса й інших складових частин. |
| 12857 |
З брил піщанику, знайдених на північному березі озера, можна було зробити жорна, а на крила вирішили використати тканину з того невичерпного запасу, яким слугувала оболонка повітряної кулі. Сайрес Сміт зробив креслення; млин дуже гарно поставити трохи праворуч пташника, біля берега озера. |
| 12858 |
Корпус мав розміститися на стояку, вмурованому в зруб, і обертатися повністю, разом із усім механізмом під дією вітру. Млин побудували швидко. Наб і Пенкроф, ставши справдешніми теслями, працювали за кресленнями інженера. Незабаром на березі виросла будка з гострим дахом, зовні схожа на перечницю. |
| 12859 |
Без особливих зусиль виготовили і внутрішні частини млина: ящик для двох жорен — нерухомого і рухомого; велике квадратне корито, що розширюється догори, з якого зерно сиплеться на жорна, кошик для рівномірної подачі зерна, охрещений «потряском», тому що він безупинно трясеться, і, нарешті, сито, через яке просівається борошно, відділяючись від висівок. |
| 12860 |
Інструменти колоністи мали гарні, робота виявилася нескладною, тому що всі складові частини млина дуже прості. Колоністи спільно трудилися над його спорудженням, і 1 грудня все закінчили. Як завжди, Пенкроф захоплювався своєю роботою, не сумніваючись, що млин вийшов чудовий. |
| 12861 |
Колоністи наминали хліб за обидві щоки, і неважко собі уявити, з яким задоволенням! А незнайомець не подавав ознак життя. Не раз Гедеон Спілет і Герберт ходили лісом в околицях Гранітного палацу, але втікача не зустріли і навіть не знайшли слідів його перебування. Колоністи почали непокоїтися. |
| 12862 |
Звичайно, людина, що жила, як дикун, на острові Табора, знайде собі їжу в лісах Далекого Заходу, багатих на дичину, але чи не повернеться він до своїх старих звичок і чи не оживуть на волі його кровожерливі інстинкти? І все-таки Сайрес Сміт затято повторював, що втікач прийде, немов так підказував йому якийсь внутрішній голос. |
| 12863 |
Події довели, що Сайрес Сміт мав рацію. Третього грудня Герберт спустився з плато Круговиду і вирушив ловити рибу на південний берег озера. Він не взяв із собою рушниці: боятися було нічого, тому що дикі тварини не з'являлися в цій частині острова. |
| 12864 |
В цей час Пенкроф з Набом щось робили в пташнику, а Сайрес Сміт і журналіст готували соду, тому що в них скінчилося мило. Раптом пролунали крики: Сайрес Сміт і журналіст були так далеко, що не почули вигуків. А Пенкроф разом з Набом вибігли з пташника і кинулися до озера. |
| 12865 |
Але перед ними біг невідомий, про присутність якого ніхто й не підозрював, — він перебрався через Гліцериновий струмок, що відокремлював плато від лісу, і вискочив на протилежний берег. До Герберта підкрався величезний ягуар, що нагадував ягуара, вбитого на Зміїному мисі. |
| 12866 |
Хижак застав юнака зненацька; він притулився до дерева, а звір, припавши до землі, готувався до стрибка... І в цю мить невідомий, вихопивши ножа, кинувся на хижака; звір обернувся і напав на нового супротивника. Сутичка була блискавичною. Невідомий відрізнявся незвичайною силою і спритністю. |
| 12867 |
Невідомий відіпхнув його ногою і, мабуть, мав намір утекти, але тут на полі бою з'явилися колоністи, і Герберт кинувся до нього з вигуком: Сайрес Сміт наблизився до незнайомця, і той, побачивши його, насупився. Кров залила його плече, заюшила розірвану сорочку, але він начебто і не помічав цього. |
| 12868 |
Герберт підбіг до свого рятівника, щоб подякувати йому, але невідомий схрестив руки; його груди бурхливо здіймалися, погляд затуманився — здавалося, він вирішив утекти, але, зробивши над собою неймовірне зусилля, вимовив різким голосом: Очевидно, йому хотілося довідатися історію колоністів. |
| 12869 |
Можливо, почувши про їхні злигодні, він розповість і про себе? Кількома словами Сайрес Сміт переповів про все, що сталося з ними після втечі з Ричмонда, розповів, як їм вдалося врятуватися і що вони збудували тут, на острові. Невідомий слухав з напруженою увагою. |
| 12870 |
Потім інженер почав говорити про своїх товаришів — Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа, Наба — і додав, що найбільшу радість відтоді, як усі вони опинилися на острові Лінкольна, вони пережили того дня, коли повернувся з плавання, бо вони довідалися, що в них з'явився новий товариш. |
| 12871 |
Злочинця мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі із сердечною теплотою потисли б йому руку, але він відчував, що не гідний потисків рук чесних людей! Одначе після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і з цього дня вже не залишав плато Круговиду. |
| 12872 |
Що ж за таємниця супроводжувала його в житті? Чи відкриє він це коли-небудь? Одне тільки й залишалося: чекати. Принаймні колоністи твердо вирішили не розпитувати його і поводитися так, неначе вони нічого не підозрюють. За кілька днів життя на острові увійшло в свою колію. |
| 12873 |
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Тільки іноді журналіст вирушав на полювання з Гербертом, тому що тепер колоністи боялися відпускати юнака одного до лісу; доводилося бути насторожі. |
| 12874 |
А Наб і Пенкроф трудилися — один день у загоні й пташнику, інший — у, коралі, до того ж клопоталися по господарству, — словом, справ у них набиралося вдосталь. Невідомий працював осторонь від товаришів, як і раніше не сідав за спільний стіл, спав під деревом на плато і не брав участі в бесідах. |
| 12875 |
Здавалося, що він і справді не виносить товариства своїх рятівників. І дійсно, день зізнання наближався. Десятого грудня, за тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, смиренно сказав: При цих словах невідомий почервонів і мало не втік. |
| 12876 |
Сайрес Сміт зрозумів щиросердний стан злочинця, який, мабуть, боявся, що його почнуть розпитувати про минуле. Сайрес Сміт стримав його. Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька секунд не міг вимовити ні слова. Сайрес Сміт подивився на нещасного з глибоким жалем. |
| 12877 |
Потім відповів: Але раз ви волієте жити в коралі, ми постараємося влаштувати вас там зручніше. Інженер переповів товаришам прохання невідомого, і вони вирішили побудувати в коралі дерев'яний будиночок і зручніше обставити його. |
| 12878 |
Будиночок стояв на пагорку, футів за двадцять від хлівів, відтіля зручніше за все було спостерігати за чередою муфлонів, яких нараховувалось уже більше вісімдесяти голів. Змайстрували дещо з меблів — ліжко, стіл, лаву, шафу, скриню, привезли в кораль зброю, бойові припаси і набір інструментів. |
| 12879 |
Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло і, не звертаючи уваги на колоністів, які працюють на будові, трудився на плато, очевидно бажаючи довести до кінця почату справу. І дійсно, завдяки його ретельності земля була оброблена і тільки чекала сівби. |
| 12880 |
Двадцятого грудня впорядкування будиночка закінчилося. Інженер повідомив невідомому, що його житло готове, і той відповів, що сьогодні ж там ночуватиме. Того вечора жителі Гранітного палацу зібралися у великому залі. Наближалася восьма година — невідомому час було йти. |
| 12881 |
Вони не хотіли обтяжувати його, не хотіли прощатися з ним, вирішивши, що це принесе йому прикрі хвилини, тому, закінчивши роботу, залишили його на самоті, а самі вирушили додому. Отже, вони розмовляли, сидячи у великому залі, коли в двері неголосно постукали. |
| 12882 |
У записці коротко повідомлялося, що під час катастрофи врятувалося троє — капітан Грант і двоє матросів, що вони потрапили на якусь землю; вказувалися і широта, і довгота, але неможливо було розібрати, яка це довгота, — цифру розмило. |
| 12883 |
Яхту спорядили в далеке плавання, у якому побажали взяти участь дружина лорда і діти капітана Гранта; і ось, залишивши Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і попрямував до берегів Патагонії, де, за деякими припущеннями — спочатку саме так витлумачили записку, — капітан Грант нудився в тубільському полоні. |
| 12884 |
Гленарван і його супутники пройшли всю Патагонію по тридцять сьомій паралелі, і, не знайшовши ніяких слідів перебування капітана Гранта, тринадцятого листопада знову сіли на яхту, щоб продовжувати пошуки у відкритому морі. |
| 12885 |
Вони обстежували, але марно, два острови, що лежать на шляху — Тристан-да-Кунья й Амстердам, — і, як я вже говорив, двадцятого грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року наблизився до мису Бернуллі, розташованого на австралійському узбережжі. |
| 12886 |
Лорд Гленарван розповів ірландцю про те, що привело його в ці краї, і запитав, чи немає в нього відомостей про англійське трищоглове судно, яке зазнало катастрофи близько двох років тому десь біля західних берегів Австралії. |
| 12887 |
Ірландцю ніколи не доводилося чути про потоплений корабель, але, на превеликий подив всіх присутніх, у розмову втрутився один з його слуг: Прізвище цієї людини було Айртон. Його документи засвідчували, що він дійсно служив боцманом на. |
| 12888 |
Він розповів, що начебто випустив з поля зору капітана в ту мить, коли корабель розбився об прибережні рифи, і начебто досі переконаний, що з усього екіпажу вцілів тільки він, що капітан Грант загинув разом з усіма. Айртон говорив із привабливою щирістю, дивився прямо в очі. |
| 12889 |
Його слова не викликали сумніву, до того ж за нього ручався ірландець, у якого він прослужив більше року. Лорд Гленарван повірив, що Айртон людина чесна, і за його порадою вирішив перетнути Австралію вздовж тридцять сьомої паралелі. |
| 12890 |
Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, географ, капітан Манглі й кілька матросів, зібравшись у невеликий загін, вирушили в дорогу на чолі з Айртоном, а під командою Тома Остапа, помічника капітана яхти, взяв курс на Мельбурн, де мав чекати розпоряджень Гленарвана. |
| 12891 |
Двадцять третього грудня, тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року загін попрямував до східних берегів Австралії. Варто сказати, що Айртон був зрадником. Він і справді служив боцманом на, але вступив у суперечку з капітаном і намагався підмовити екіпаж до заколоту — хотів захопити корабель. |
| 12892 |
Капітан Грант висадив його на західному березі Австралії восьмого квітня тисяча вісімсот п'ятдесят другого року — то була цілком справедлива кара. Отже, негідник цей навіть не чув про загибель. Вперше він довідався про все з розповіді Гленарвана. |
| 12893 |
Він навмисно спрямував лорда Гленарвана на помилковий шлях, з надією, що, поки той подорожуватиме, йому вдасться заволодіти яхтою, перетворити її на піратське судно і стати грозою морів. Невідомий помовчав. Потім заговорив знову тремтячим голосом: Тим часом стояв на ремонті в Мельбурнському порту. |
| 12894 |
Айртон завів експедицію в непрохідні ліси неподалік від узбережжя, де вона терпіла неймовірні нестатки, потім переконав Гленарвана написати листа помічнику капітана яхти і взявся доставити цього листа, у якому Гленарван наказував екіпажу негайно привести до затоки Туфолда, розташованої на східному узбережжі за декілька днів шляху від стоянки загону. |
| 12895 |
Там Айртона мала чекати його зграя. Зраднику ледве не вручили наказ на ім'я помічника капітана, але тут його зненацька викрили, і йому довелося втекти. Одначе лист віддавав під владу Айртона яхту, і він постарався роздобути його за будь-яку ціну. Це вдалося, і за два дні Айртон уже був у Мельбурні. |
| 12896 |
Досі злочинцю щастило, і він уявив, що так буде й далі: він відправить до затоки Туфолда, зграя бандитів переб'є екіпаж і заволодіє судном, а він, Бен Джойс, господарюватиме в тутешніх морях. Господь не дав лиходію здійснити свої криваві задуми. |
| 12897 |
З'явившись до Мельбурна, Айртон передав наказ помічнику капітана, Томові Остину, і той, ознайомившись з його змістом, відразу велів знятися з якоря; але можна собі уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не до затоки Туфолда, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував заперечити, але Остин показав йому листа. |
| 12898 |
І справді, завдяки щасливій випадковості — описці француза-географа — кораблю велено було відправитися до східних берегів Нової Зеландії. Усі плани Айртона зруйнувалися! Він здумав бунтувати. Його замкнули. |
| 12899 |
Отже, він плив проти волі до Нової Зеландії, не знаючи, що сталося з його зграєю, що сталося із загоном лорда Гленарвана. рухався вздовж берегів Нової Зеландії до третього березня. Того дня Айртон почув постріли. Яхти там не було! Гленарван телеграфував до Мельбурна. |
| 12900 |
Йому відповіли: відплив у невідомому напрямку». Гленарван вирішив, що його відважний екіпаж потрапив до рук Бена Джойса, а яхта стала піратським судном. І все-таки Гленарван не відмовився від пошуків. То була смілива і шляхетна людина. |
| 12901 |
Він сів на перше торговельне судно, що трапилося, доплив на ньому до західних берегів Нової Зеландії, перетнув її, рухаючись тридцять сьомою паралеллю, але не знайшов ніяких слідів капітана Гранта; зате на східному березі він, на свій подив і завдяки Божій допомозі знайшов, що за наказом помічника капітана чекав його тут цілих п'ять тижнів! Сталося це третього березня тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року. |
| 12902 |
Отже, Гленарван знову ступив на борт, — там уже знаходився й Айртон. Його привели до Гленарвана, який хотів вивідати у лиходія, чи знає він що-небудь про долю капітана Гранта. Айртон відповідати відмовився. Гленарван попередив негідника, що в першому ж порту здасть його англійській владі. |
| 12903 |
Але Айртон мовчав. продовжував плисти вздовж тридцять сьомої паралелі. А тим часом леді Гленарван вирішила побороти затятість лиходія. Зрештою їй це вдалося, і Айртон обіцяв усе розповісти Гленарвану, але за умови, що його не видадуть англійській владі, а висадять на одному з островів Тихого океану. |
| 12904 |
Гленарван погодився, тому що готовий був на все, аби що-небудь довідатися про долю капітана Гранта. Отут Айртон розповів історію свого життя, зізнавшись, що відтоді, як його висадили на узбережжя Австралії, він нічого не знає про капітана Гранта. Гленарван проте дотримав свого слова. |
| 12905 |
Замість них на пустельному острові повинний був оселитися злочинець. Коли він залишав яхту, Гленарван повчав його такими словами: І, знявшись з якоря, незабаром зник з виду. Відбулося це вісімнадцятого березня тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року. |
| 12906 |
Айртон залишився один, але його забезпечили всім необхідним: зброєю, інструментами, їстівними припасами. У його розпорядженні був будинок, споруджений високодостойним капітаном Грантом. Вигнанцю призначалося самотньо животіти, спокутуючи вчинені ним злочини. |
| 12907 |
І він покаявся, добродії, совість не давала йому спокою; він був так нещасний! Він вирішив: якщо одного прекрасного дня люди приїдуть по нього, йому треба повернутися у світ іншою людиною! Як настраждався цей знедолений! Як багато працював, сподіваючись; що робота його виправить! Як багато часу проводив у молитвах, розраховуючи, що молитва переродить його! так жив Айртон два, три роки; але його гнітила самотність, і він не зводив очей з обрію, сподіваючись побачити корабель і перепитуючи себе, чи довго ще йому доведеться платити за свою провину? Він мучився, і навряд чи кому доводилося так страждати. |
| 12908 |
Адже життя на самоті — катування для того, чию душу терзають муки совісті! Але, мабуть, небо ще недостатньо покарало нещасного, тому що він почав помічати, що перетворюється на дикуна. Він почував, що починає божеволіти. |
| 12909 |
Важко сказати, коли це відбулося — за два роки чи чотири, але зрештою вигнанець втратив будь-яку подобу людини — таким ви і знайшли його! Немає потреби говорити вам, добродії, що Айртон, Бен Джойс і я — одне й те ж. Кінець цієї сповіді Сайрес Сміт і його товариші вислухали стоячи. |
| 12910 |
Важко передати, як вона їх схвилювала! Вони побачили стільки щирої скорботи, муки, розпачу! Айртон відсахнувся. Айртон кинувся до Сайреса Сміта, міцно потис йому руку, і великі сльози полилися з його очей. Айртон уже збирався піти, але інженер зупинив його. Айртон провів рукою по чолу. |
| 12911 |
Потім, подумавши, відповів: Бесіда. — Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. — Ідея інженера. — Електричний телеграф. — Дроти. — Батарея. — Алфавіт. — Літо. — Процвітання колонії. — Фотографія. — Удаваний сніг. |
| 12912 |
Наступного дня, 21 грудня, колоністи обійшли берег, потім піднялися на плато, але ніде не знайшли Айртона. Він ще вночі пішов у кораль, і колоністи вирішили не заважати йому. Вони сподівалися, що час зробить те, чого не зробило їхнє дружнє співчуття. |
| 12913 |
Герберт, Пенкроф і Наб взялися за свою щоденну роботу. А Сайрес Сміт і журналіст зустрілися в майстерні, у Нетрях. Настав січень. Почався новий, 1867 рік. Як завжди влітку, колоністи багато працювали. |
| 12914 |
Одного разу Герберт і Гедеон Спілет відвідали кораль і переконалися, що Айртон живе в будиночку, спорудженому для нього. Він дбайливо доглядав за великою чередою і позбавив колоністів від зайвих зусиль: вони вже не навідувалися в кораль кожні два-три дні. |
| 12915 |
Крім того, за цією частиною острова, що викликала деякі підозри у інженера та Гедеона Спілета, випадало спостерігати, і якби там що-небудь сталося, Айртон неодмінно повідомив би про всі новини жителям Гранітного палацу. |
| 12916 |
А раптом йому знадобилося б негайно сповістити про що-небудь інженера? Адже там, навіть не говорячи про все, що було пов'язано з таємницею острова Лінкольна, могло відбутися чимало всіляких подій, що вимагають негайного втручання колоністів: з'явиться судно, зазнає аварії корабель, висадяться пірати і таке інше. |
| 12917 |
І ось колоністи взялися за роботу, почавши з найважчого, тобто з виробництва дроту, оскільки вони розуміли: якщо в цій справі зазнають поразки, то навіщо виготовляти батареї і все інше. Як відомо, залізо на острові Лінкольна відрізнялося чудовою якістю, і, отже, з нього легко було зробити дріт. |
| 12918 |
Загартувавши дошку волочильні «донесхочу», як говорять сталевари, він закріпив її на підставці, вритій у землю за декілька кроків від великого водоспаду; інженер знову вирішив скористатися рушійною силою цього водоспаду. |
| 12919 |
Колоністи вставляли довгі, топкі залізні прути, загострені з одного кінця напилком, у найбільший отвір волочильні, а обертовий вал сукновальні, на який намотувалося двадцять п'ять — тридцять футів дроту, витягав його, потім дріт розмотувався і пропускався до менших отворів. |
| 12920 |
Усю цю роботу завершили за кілька днів; як тільки встановили волочильню, Сайрес Сміт доручив її товаришам, а сам зайнявся батареєю. Він збирався виготовити батарею постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються зі штучного графіту, цинку й міді. |
| 12921 |
Міді в інженера не було, — незважаючи на всі пошуки, він не знайшов навіть ознак її на острові Лінкольна; довелося обійтися без цього металу. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як з кам'яного вугілля в ретортах виділиться весь водень. |
| 12922 |
Наші колоністи могли б добути такий графіт, але для цього довелося б встановити спеціальні прилади — завдання занадто складне. Зате цинк вони мали. Як пам'ятають читачі, у ящику, підібраному на мисі Знахідки, був вкладений інший, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі й придумати. |
| 12923 |
Отже, після довгих міркувань Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, на зразок тієї, котру 1820 року винайшов Беккерель, тому що для цієї батареї потрібний лише Цинк. Інших же речовин — азотної кислоти і поташу — інженер мав скільки завгодно. |
| 12924 |
Опустивши в кислоту трубку цим кінцем, він влив у її верхній отвір розчин поташу, добутого з попелу деяких рослин; таким чином, пройшовши крізь глиняну втулку, поташ вступав у реакцію з азотною кислотою. |
| 12925 |
Потім Сайрес Сміт узяв дві цинкові пластинки, занурив одну в азотну кислоту, а іншу — у розчин поташу. І негайно ж виник електричний струм; він передався дротом від негативного полюса — від пластинки, азотній кислоті, до позитивного полюса — пластинки в розчині поташу. |
| 12926 |
Отже, тепер треба було з'єднати всі ці банки, щоб одержати цілу батарею, струм якої привів би в дію електричний телеграф. Дотепний і простий винахід допоміг Сайресу Сміту встановити телеграфний зв'язок між Гранітним палацом і коралем. |
| 12927 |
За кілька днів усе підготували, треба було тільки пустити струм, — він побіг би дротами зі швидкістю сто тисяч кілометрів за секунду; додамо, що земля слугувала тим провідником, по якому струм повертався до відправної точки. |
| 12928 |
Виготовили дві батареї — одну для Гранітного палацу, іншу — для кораля, щоб установити між ними двосторонній телеграфний зв'язок. Прийомний і передавальний апарати були дуже прості. На обох станціях дріт був намотаний на електромагніт, тобто брусок м'якого заліза. |
| 12929 |
У ланцюг уключався струм; він йшов дротами від позитивного полюса до електромагніта, тимчасово намагнічував його і повертався через землю до негативного полюса. Якщо струм припинявся, електромагніт розмагнічувався. |
| 12930 |
Сайрес Сміт використовував рух пластинки для переміщення стрілки, яка щоразу зупинялася проти потрібної букви алфавіту, нанесеного на циферблаті. таким чином, інженер установив телеграфне сполучення між Гранітним палацом і коралем. Все остаточно підготували 12 лютого. |
| 12931 |
У цей день Сайрес Сміт уключив струм і запитав Айртона, чи все в нього благополучно, а за кілька секунд одержав позитивну відповідь. Винахід приносив величезне задоволення Пенкрофу; він вранці і ввечері посилав телеграми Айртону й ніколи не залишався без відповіді. |
| 12932 |
Вони вчетверте зняли дуже гарний врожай пшениці, і тепер нікому й на думку не спадало впевнитися, чи дійсно зібрано чотириста мільярдів зерен! Утім, Пенкроф вже зібрався перерахувати зерна, але негайно ж відмовився від свого наміру, тому що Сайрес Сміт розтлумачив поважному морякові, що на цю витівку пішло б майже п'ять з половиною тисяч років, навіть якби вдалося відраховувати по триста зерен на хвилину або по дев'ять тисяч на годину. |
| 12933 |
Погода стояла чудова: вдень бувало дуже жарко, зате до вечора спека спадала, дув свіжий морський вітерець, і мешканці Гранітного палацу насолоджувалися нічною прохолодою. Кілька разів над островом Лінкольна вибухали нетривалі, але надзвичайно сильні грози. |
| 12934 |
У небі подовгу спалахували блискавки, а гуркоти грому здавалися нескінченними. На ту пору господарство маленької колонії досягло небувалого розквіту. Тепер колоністи харчувалися домашніми птахами, тому що їх розплодилося так багато, що вони вирішили скоротити чисельність пернатих мешканців. |
| 12935 |
Свині опоросилися, тому Набу і Пенкрофу доводилося багато з ними панькатися. Гедеон Спілет і Герберт, який став під керівництвом журналіста чудовим вершником, нерідко каталися верхи на онаграх, що теж принесли потомство — двох гарненьких осликів. |
| 12936 |
Йдучи у похід, дослідники брали із собою зброю, тому що їм нерідко траплялися люті кабани, зустріч з якими не обіцяє нічого доброго. Цим же літом колоністи пішли війною на ягуарів. Гедеон Спілет ненавидів їх лютою ненавистю, і Герберт поділяв його почуття. |
| 12937 |
Обоє чудово озброїлись і нітрохи не боялися страшних хижаків. Усі захоплювалися відвагою Герберта і холоднокровністю журналіста. Штук двадцять чудових шкір уже прикрашало великий зал Гранітного палацу, і якби погода дозволила, мисливці досягли б своєї мети і винищили всіх ягуарів на острові. |
| 12938 |
Іноді інженер теж досліджував невідомі частини острова, оглядаючи місцевість з особливою увагою. Він, мабуть, шукав чиїсь сліди в непролазних лісових хащах, одначе жодного разу не помітив нічого підозрілого. |
| 12939 |
У ті дні Гедеон Спілет і його помічник Герберт скористалися знайденим у ящику фотографічним апаратом, що досі лежав без застосування, і зробили безліч знімків у наймальовничіших куточках острова. Крім апарата із сильним об'єктивом, знайшлося все, що необхідно фотографу. |
| 12940 |
До їхнього розпорядження потрапили колодій для обробки пластинок, азотнокисле срібло, що робить пластинки світлочутливими, гіпосульфіт для фіксажу, хлористий амоній, у якому вимочується папір для позитивів, оцтовокислий натрій і хлористе золото, у якому його просочують. |
| 12941 |
Незабаром журналіст і його помічник стали майстерними фотографами; у них виходили вдалі знімки краєвидів — панорама острова з горою Франкліна на обрії, знята з плато Круговиду, гирло ріки Віддяки, мальовничо оточене високими скелями, лісова галявина і кораль, що приліпився до відрогів гори, вигадливі обриси мису Пазура і мису Знахідки. |
| 12942 |
Моряк був у захваті від власного портрета, що прикрашав разом з іншими знімками стіни Гранітного палацу; він розглядав із задоволенням і подовгу цю виставку, неначе перед ним сяяла вітрина розкішного магазину на Бродвеї. Відверто кажучи, найкраще виглядав дядечко Юп. |
| 12943 |
Він позував фотографу з невимовною поважністю і вийшов на знімку як живий! Характер Юпа відрізнявся норовливістю, він би розлютився, якби портрет не припав йому до смаку; але знімок вдався так добре, що він споглядав його з розчуленим і — самовдоволеним виглядом. У березні додалося прохолоди. |
| 12944 |
Часом випадали дощі, але повітря зберігало тепло. Цього року березень, — а він відповідає вересню в Північній півкулі! — виявився більш дощовим і холоднішим, ніж чекали. Можливо, це обіцяло ранню і сувору зиму. Якось ранком, 21 березня, всім навіть здалося, що випав перший сніг. |
| 12945 |
Уставши рано-вранці, Герберт підійшов до віконця і раптом крикнув: До них підбігли друзі — всі переконалися, що не тільки острівець, але й берег біля підніжжя Гранітного палацу вкритий рівною білою пеленою. |
| 12946 |
Не встиг орангутанг ступити на землю, як товстий шар снігу здійнявся нагору і розсипався в повітрі незліченними сніжинками, на мить затуливши сонце. Дійсно, то були зграї морських птахів зі сліпуче білим оперенням. |
| 12947 |
Сотні тисяч птахів опустилися на острівець і на узбережжя, а тепер, злетівши в небо, зникли вдалині, на очах у здивованих колоністів, перед якими, неначе на сцені, зима зненацька перетворилася на літо. |
| 12948 |
Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей! Вони не знали про те, що діється в цивілізованому світі, і, потрапивши на острів, загублений серед океану, немов опинилися на малесенькому астероїді Сонячної системи, і що зараз відбувається в них на батьківщині? Їх невідступно переслідувала думка про рідну країну, яку роздирала Громадянська війна в ту годину, коли вони її залишали, — можливо, заколот жителів Півдня заливає її потоками крові! Думка ця тривожила їх, і вони часто розмовляли про батьківщину, не сумніваючись, одначе, що справедлива боротьба жителів Півночі закінчиться перемогою на славу Сполученим Штатам. |
| 12949 |
За ці два роки жоден корабель не пройшов повз острів, жодне вітрило не з'явилося на обрії. Очевидно, острів Лінкольна знаходився осторонь від морських шляхів і про нього ніхто не знав, про що свідчили також і карти. |
| 12950 |
Інакше джерела прісної води, безперечно, залучали б сюди кораблі, хоч на острові й не було зручної бухти. Безмежне море, що розстелялося навколо, завжди виглядало безлюдно, і колоністи знали: ніхто не допоможе їм повернутися на батьківщину. Треба розраховувати тільки на самих себе. |
| 12951 |
І все-таки в них була єдина можливість врятуватися, про неї колоністи й говорили якось на початку квітня, зібравшись у залі Гранітного палацу. Мова зайшла про Америку, рідну країну, яку вони майже не сподівалися побачити знову. |
| 12952 |
Прийнявши таке рішення, колоністи більше не вели мови про спорудження великого корабля, про далеке плавання на північ, до архіпелагів, або на захід, до берегів Нової Зеландії, і повернулися до повсякденних справ, готуючись до третьої зимівлі в Гранітному палаці. |
| 12953 |
Вони ще достатньо не обстежували узбережжя, і мали досить туманне уявлення про його північну і західну частини, що лежали між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелепи, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули. |
| 12954 |
Цей задум Пенкрофа абсолютно схвалив Сайрес Сміт, якому хотілося оглянути свої володіння. Погода стояла непевна, але барометр не робив різких стрибків, тому колоністи розраховували, що атмосферні умови сприятимуть плаванню. |
| 12955 |
На початку квітня стрілка барометра пішла вниз, п'ять-шість днів дув сильний західний вітер, а потім вона перемістилася на. «ясно» і завмерла на рівні 29, 9 дюймів (759, 45 міліметра); колоністи вважали, що настав час вирушити в дорогу. |
| 12956 |
Сайрес Сміт попередив Айртона про заплановану експедицію і запропонував взяти в ній участь, але Айртон відмовився, і вони домовилися, що до повернення колоністів він житиме в Гранітному палаці. Разом з ним залишався і дядечко Юп, який поставився до рішення цілком прихильно. |
| 12957 |
Ранком 16 квітня колоністи в супроводі Топа почали подорож. Дув сильний південно-західний вітер, і, вийшовши з порту Повітряної кулі, лавірував, тримаючи курс на Зміїний мис. Окружність острова складала дев'яносто миль, а південна частина узбережжя, від гавані до мису, — двадцять миль. |
| 12958 |
Усі ці двадцять миль колоністи плили проти вітру. Минув майже весь день, поки бот досяг мису, тому що за дві години після його відплиття скінчився відлив, і довелося шість годин поспіль боротися з припливом. Тільки з настанням ночі він обігнув мис. |
| 12959 |
Тут Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженеру продовжувати шлях з невеликою швидкістю. Але Сайрес Сміт волів стати на якір за декілька кабельтових від острова, щоб вдень оглянути берег. |
| 12960 |
Домовилися плисти тільки вдень, щоб краще досліджувати узбережжя, а з настанням сутінків кинути якір ближче до землі. Отже, бот простояв на якорі біля мису всю ніч; вітер улігся, клубочився туман, і було дуже тихо. Мореплавці, крім Пенкрофа, заснули, хоча й не таким міцним сном, як у себе в будинку. |
| 12961 |
Сімнадцятого квітня Пенкроф зі сходом сонця знявся з якоря і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись поблизу західного берега. Колоністи впізнавали мальовничий берег, порослий лісом, галявиною якого вони якось ішли пішки, одначе вони захоплювалися ландшафтом і цього разу. |
| 12962 |
Щоб краще все роздивитися, плили, намагаючись триматися ближче до суші, обережно обходячи стовбури дерев, що вигойдувалися на хвилях. Кілька разів навіть кидали якір, і Гедеон Спілет фотографував прекрасні пейзажі. Близько полудня підійшов до гирла Водоспадної річки. |
| 12963 |
Як відрізнялися одна від одної південна і північна частини узбережжя! З одного боку — яскрава зелень лісів, з іншого — дикі, порожні скелі! Південний берег заслуговував назви «залізного берега», — так в інших краях іменують подібні місця; здиблені скелі, здавалося, свідчили про те, що тут в одну з геологічних епох відбулася раптова кристалізація киплячої лави. |
| 12964 |
Колоністи жахнулися б, побачивши страшне накопичення брил, якби випадок закинув їх сюди в годину катастрофи! Оглядаючи околиці з вершини гори Франкліна, вони не уявляли собі, який лиховісний і похмурий цей берег, тому що дивилися на нього з великої висоти, а зараз він постав перед ними у всій своїй неповторній самобутності; можливо, ніде в світі не можна було споглядати подібний ландшафт. |
| 12965 |
То здавалося, начебто бачиш містки, перекинуті зі скелі на скелю, то — арки, схожі на браму храму, у глибині якого губився погляд; подалі — великі печери з монументальними склепіннями; а поруч — ліс шпилів, пірамідальних башточок, яких не знайти в жодному готичному соборі. |
| 12966 |
Витвори природи, різноманітніші й вигадливіші, ніж витвори людської уяви, додавали величі цьому берегу, що тягся на вісім-дев'ять миль. Сайрес Сміт і його супутники, застигши від здивування, дивилися на узбережжя. |
| 12967 |
Зате Топ без ніяковіння порушував тишу і голосно гавкав, будячи в базальтових скелях багатоголосу луну. Гавкіт цей здався дивним інженеру — саме так гавкав пес, бігаючи навколо отвору колодязя в Гранітному палаці. І майже впритул підійшов до скелястого берега. |
| 12968 |
Можливо, там виявиться який-небудь грот, вартий обстеження? Але Сайрес Сміт нічого не знайшов — ні печери, ні заглиблення, ніде було причаїтися живій істоті, тому що хвилі під. час прибою заливали підніжжя скель. |
| 12969 |
Північно-західна частина узбережжя була пологою і піщаною; подекуди над болотистою низиною, уже знайомою колоністам, стирчали самотні дерева; водяні птахи пожвавлювали пейзаж, що разюче контрастував із пустельним берегом, залишеним позаду. |
| 12970 |
Незабаром кинув якір біля північного краю острова у невеликій, але такій глибокій бухточці, що вдалося причалити просто до берега. Ніч пройшла спокійно, тому що вітер, якщо можна так висловитися, згас з останніми променями сонця і знову ожив тільки з першими зблисками зорі. |
| 12971 |
Зійти на берег було неважко, тому Герберт і Гедеон Спілет, визнані кращими мисливцями колонії, зі світанком вирушили до лісу і за дві години повернулися із в'язанками качок і куликів. Топ творив чудеса, і завдяки його моторності та пильності вони не проґавили жодного птаха. |
| 12972 |
О восьмій годині ранку підняв якір і при попутному вітрі, що помітно свіжів, понісся до мису Північної Щелепи. називають довгі легкі хмари, розкидані в зеніті, що нагадують жмутки вати; вони не спускаються нижче п'яти тисяч футів над рівнем моря і звичайно віщують бурю. |
| 12973 |
Усе відбулося саме так, як передбачав Пенкроф, — чуття не обдурило його. Вітер ставав свіжішим і, вибухнувши бурею, досяг швидкості сорока — сорока п'яти миль на годину вітрильники, захоплені таким вітром у відкритому морі, звичайно поспішають узяти рифи і забрати брамселі. |
| 12974 |
Близько шостої години вечора, прийшов на траверс затоки Акули, але почався відлив, і судну не вдалося ввійти до бухти. Капітан Пенкроф, змушений триматися у відкритому морі, при всьому бажанні не міг би дістатися навіть до гирла ріки Віддяки. |
| 12975 |
Отже, зарифивши грот і поставивши клівер, він вичікував, повернувши бот носом до суші. На щастя, незважаючи на скажені пориви вітру, море, захищене берегом, розбурхалося не дуже сильно. Їх не надто лякали вали, удари яких згубні для маленьких суденець. |
| 12976 |
Та й, мабуть, не перевернувся б, тому що був навантажений баластом за всіма правилами, але величезні вали падали на палубу і могли розбити судно. Пенкроф — досвідчений моряк — приготувався до бою. Він безмежно вірив у переваги свого бота, але все-таки чекав ранку з деяким занепокоєнням. |
| 12977 |
За всю ніч Сайресу Сміту і Гедеонові Спілету жодного разу не вдалося залишитися віч-на-віч, а тим часом, судячи зі слів, що інженер шепнув журналісту, виникала потреба поговорити про новий прояв таємничої сили, яка очевидно керує островом Лінкольна. |
| 12978 |
Адже неприснилося ж йому багаття! Герберт і Пенкроф теж його бачили! Багаття допомогло їм у непроглядній пітьмі визначити положення острова; вони не сумнівалися, що його розпалив інженер, а тепер, ти дивись, Сайрес Сміт рішуче стверджує, що він тут ні до чого! Журналіст пообіцяв собі обговорити все це з інженером, як тільки вони повернуться додому, і переконати Сайреса Сміта, що в таємницю необхідно посвятити всіх. |
| 12979 |
Коли на сході зблиснула зоря, вітер трохи затих і змінив напрямок на два румби, що дозволило Пенкрофу без зусиль провести бот вузькою протокою. Годині о сьомій ранку, обігнувши мис Північної Щелепи, обережно минув протоку і ввійшов до бухти, оточеної брилами застиглої лави найвигадливіших обрисів. |
| 12980 |
Чудовий рейд, тут міг би розміститися цілий флот! — вигукнув Пенкроф. І моряк кинув у воду саморобний лот — довгий лин із залізним грузилом. Цей лин, а в ньому було близько п'ятдесяти морських сажнів, розмотався до кінця, але лот дна не торкнувся. |
| 12981 |
І дійсно, до високих, крутих стін з лави, що оточували затоку, не можна було підступитися. Немов то були неприступні вали бастіону або береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. ішов уздовж стін, ледве не торкаючись їх, але мандрівники не знайшли жодного виступу, що допоміг би їм зійти на берег. |
| 12982 |
Пенкроф утішався тим, що при потребі можна буде міною підірвати стіну; потім, вирішивши, що в затоці робити більше нічого, спрямував бот до бухти і близько другої години пополудні опинився у відкритому морі. |
| 12983 |
Мабуть, нашому славному негру було незатишно у величезній акулячій пащі! Від мису Щелепи до гирла ріки Віддяки нараховувалося не більше восьми миль. Розпустивши вітрила, узяв курс на Гранітний палац і поплив, тримаючись на відстані милі від берега. |
| 12984 |
Близько четвертої години пополудні бот обігнув ліворуч острівець Порятунку, ввійшов до протоки, що відокремлює острівець від узбережжя, а о п'ятій годині якір встромився в піщане дно гирла ріки Віддяки. Три доби колоністи не були в будинку. |
| 12985 |
Коли вони заговорили про багаття, запалене кимось на березі, Сайрес Сміт не міг втриматися, щоб удвадцяте не перепитати журналіста: І ось кілька днів потому, увечері 25 квітня, коли всі колоністи зібралися на плато Круговиду, Сайрес Сміт звернувся до них з такими словами: Сайрес Сміт, нічого не упускаючи, перелічив усі дивні події, що сталися на острові. |
| 12986 |
Герберт, Пенкроф і Наб перезирнулися, не знаючи, що відповісти, тому що вперше всі ці події постали перед ними як ланки одного ланцюга і надзвичайно вразили їх. Пенкроф і Герберт остовпіли від здивування. |
| 12987 |
Ні, вони не могли помилитися: в ніч з 19 на 20 жовтня вони дійсно бачили вогонь, що горів на березі. так! Довелося погодитися: все це оточене таємницею! Якась незбагненна сила, що прихильно ставилася до колоністів, мабуть, володіла островом Лінкольна і вчасно приходила їм на допомогу. |
| 12988 |
Чи не ховається таємнича істота де-небудь у заповідному місці? Ось що потрібно довідатися, і за будь-яку ціну! Сайрес Сміт нагадав товаришам про те, як дивно поводилися Топ і Юп, бігаючи навколо колодязя, що спускався з будинку прямо до моря, і зізнався, що обстежував колодязь, але не знайшов нічого підозрілого. |
| 12989 |
Колоністи закінчили бесіду, вирішивши в перші ж весняні дні обшукати весь острів. З того вечора Пенкроф зробився замисленим і заклопотаним. Йому здавалося, що на острові, який він досі вважав своєю власністю, тепер з'явився ще один господар, і що усім їм хоч-не-хоч доводиться підкорятися. |
| 12990 |
Вони з Набом часто розмірковували про загадки острова Лінкольна, а тому що обоє були марновірні, то зрештою майже повірили, що острів під владою якоїсь надприродної сили. Підійшов травень, що нагадує листопад у Північній півкулі, і потяглися дні негоди. Насувалася рання сувора зима. |
| 12991 |
Тому треба було, не відкладаючи, підготуватися до зимівлі. Втім, колоністи у всеозброєнні зустрічали і найдужчі холоди. У них був чималий запас саморобного одягу, а численна череда муфлонів з надлишком постачала їм вовну, необхідну для виготовлення грубої, але теплої тканини. |
| 12992 |
Зрозуміло, Айртона теж одягли по-зимовому. Сайрес Сміт запропонував йому з настанням холодів переселитися до Гранітного палацу, де було набагато затишніше, ніж у коралі, і Айртон обіцяв перебратися, як тільки закінчить усі роботи. Він дотримав слова і переселився в середині квітня. |
| 12993 |
З тієї пори Айртон жив разом із усіма колоністами; він був послужливий, тримався скромно, але вигляд мав сумний, і він ніколи не брав участі в розвагах товаришів. Майже всю зиму — третю зиму на острові Лінкольна — колоністи не виходили з будинку. |
| 12994 |
Шаленіли бурі, лютували жахаючі урагани, стрімчаки здригалися під натиском вітру. Величезні хвилі, здавалося, ось-ось заллють острів: корабель, що випадково кинув якір біля берега, неодмінно розбився б об скелі. Двічі під час шторму ріка Віддяки розливалася і загрожувала знести мости й містки. |
| 12995 |
Колоністам навіть довелося зміцнити мости, наведені на узбережжя і зникаючі під водою щоразу, коли хвилі били об берег. Зрозуміло, вихори з дощем і снігом, що нагадували смерч, накоїли чимало лиха на плато Круговиду. Особливо дісталося млину і пташнику. |
| 12996 |
Колоністам раз у раз доводилося спішно лагодити пошкоджене, рятуючи від загибелі пернатих. Нерідко в ті дні, коли розігрувалася негода, ягуари, що блукали парами, і зграї мавп, гнані голодом, підходили до плато; найспритніші і найсміливіші могли перебратися через струмок, тим паче скутий кригою. |
| 12997 |
Звичайно, крім цих турбот у зимівників завжди знаходилася безліч усіляких справ, тому що вони безперестану займалися облаштуванням свого житла. Іноді, навіть у ці холодні дні, вони вирушали полювати на Качине болото. |
| 12998 |
Дістатися до цих місць, щедрих на дичину, було неважко — або дорогою, що веде до порту Повітряної кулі через ріку Віддяки, або обігнувши мис Знахідки; словом, мисливці віддалялися від будинку на дві-три милі, не більше. |
| 12999 |
Взагалі ж мешканці Гранітного палацу не дуже страждали від негоди, так само як і мешканці кораля, що стояв не на такому відкритому місці, як Гранітний палац, і був з одного боку захищений горою Франкліна, а з інших — лісами і високим скелястим берегом; розбиваючись об ці перешкоди, шквали втрачали свою нищівну силу. |
| 13000 |
Тому бурі принесли коралю зовсім незначних збитків, і діяльний, вмілий Айртон усе швидко виправив, проживши там кілька днів у другій половині жовтня. Ніяких таємничих подій узимку на острові не сталося. |
| 13001 |
Але одна важлива подія, загрожуючи фатальними наслідками, раптово порушила всі плани Сайреса Сміта і його товаришів. Сталося це в жовтні. Наближалася весна. Живлющі промені сонця обновили природу, і на галявині лісу, серед хвойних дерев, уже зазеленіли кропив'яні дерева, банксії, деодари. |
| 13002 |
Одного разу, справа була 17 жовтня, близько третьої години пополудні, Герберт вирішив скористатися ясною погодою і сфотографувати всю бухту З'єднання, що розкинулася навпроти Гранітного палацу від мису Щелепи до мису Пазура. |
| 13003 |
Чітко вимальовувалася лінія обрію, дув легкий вітерець, і море подекуди покрилося брижами, а вдалині скидалося на безтурботно спокійне озеро; то тут, то там на його гладіні зблискували яскраві відблиски. |
| 13004 |
Герберт поставив фотографічний апарат на підвіконня у великому залі Гранітного палацу, звідки відкривався широкий вид на берег і бухту. Зробивши за всіма правилами знімок, юнак пішов проявити його до темної комірчини. |
| 13005 |
А коли він повернувся і при яскравому світлі розглянув негатив, то помітив, що на лінії обрію чорніє ледве помітна цятка. — подумав Герберт. Але все-таки він вирішив розглянути цятку в збільшувальне скло, вийняте з підзорної труби. |
| 13006 |
Юнак подивився на знімок і скрикнув, ледве не випустивши його з рук. Вбігши до кімнати, де працював Сайрес Сміт, він простягнув йому негатив і лупу та вказав на цятку. Сайрес Сміт вдивився в точку, що чорніла на знімку, і, схопивши підзорну трубу, кинувся до віконця. |
| 13007 |
Він навів трубу на підозрілу цятку. Розглянувши її, він опустив руку і вимовив одне лише слово: Загибель чи порятунок? — Терміновий виклик Айртона, — Важлива суперечка. — Це не. — Підозрілий корабель. — Необхідно вжити заходів. — Корабель наближається. — Гарматний постріл. |
| 13008 |
Одного разу журналіст спробував скористатися для цієї мети птахом і, написавши кілька слів, довірив крилатому віснику таємницю їхнього зникнення, але навряд чи можна розраховувати на те, що послання потрапить до людей. |
| 13009 |
І раптом неждано-негадано в день 17 жовтня на вічно пустельній гладіні моря з'явилося судно! Не залишалося сумніву: повз острів ішов корабель! Але чи наблизиться він до острова? За дві-три години все з'ясується. |
| 13010 |
Сайрес Сміт і Герберт негайно ж покликали Спілета, Пенкрофа і Наба до великого залу Гранітного палацу і поділилися з ними новиною. Схопивши підзорну трубу, Пенкроф поспішно оглянув обрій і знайшов чорну точку саме в тому місці, де на фотографічній пластинці виднілася ледве помітна цятка. |
| 13011 |
Звичайно, не можна було порівнювати наших колоністів з тими нещасними жертвами аварії корабля, яких море викидає на порожній острів, де треба відвойовувати в мачухи-природи право навіть на жалюгідне існування і де людину мучить невідступне бажання повернутися на землю населену. |
| 13012 |
В першу чергу розлука з островом засмутила б Наба, та й Пенкрофа теж, які почували себе тут такими щасливими і багатими. Обоє вони змирились зі своїм новим існуванням, жили серед своїх власних володінь, що силою людського розуму прилучилися до цивілізованого світу. |
| 13013 |
Але ж корабель — це звістки з материка, це, можливо, часточка батьківщини, і ось він тепер з кожною хвилиною наближається до них, на його борту знаходяться люди, істоти схожі на них, — як же було не затріпотіти серцям колоністів побачивши це судно. |
| 13014 |
Час від часу Пенкроф з підзорною трубою підходив до вікна. Звідти він, напружуючи усю свою увагу, вдивлявся в обриси судна, що тепер знаходилося за двадцять миль від острова. Виходить, нічого й думати, що звідти помітять сигнали. |
| 13015 |
Підняти прапор? Але прапор не побачать, звуки пострілів не почують і не роздивляться диму багаття. Проте було достеменно зрозуміло, що острів, над яким панувала гора Франкліна, не міг залишитися непоміченим сигнальниками, які сидять на щоглі корабля. |
| 13016 |
Але з якого дива судно пристане до пустельного берега? Хіба не випадково опинилося воно в цій частині Тихого океану, там, де на географічних картах не вказується ніяких земель, якщо не вважати острівця Табора, та й то він лежить осторонь від звичного курсу, яким рухаються судна далекого плавання, прямуючи до Полінезійських островів, до Нової Зеландії і берегів Америки? Це питання поставало перед кожним членом колонії, і відповів на нього зненацька для всіх Герберт. |
| 13017 |
Ім'я, як пам'ятає читач, мала яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острівці Табора й повинний був рано чи пізно повернутися за ним. Але ж цей острівець знаходиться досить близько від острова Лінкольна, і судно, що тримало курс на острів Табор, так чи інакше пройде на виду колоністів. |
| 13018 |
Всі погодилися з думкою журналіста, і він, підійшовши до телеграфного апарата, що зв'язував Гранітний палац з коралем, вистукав наступні слова: Загальне мовчання було відповіддю па це лобове запитання. |
| 13019 |
Але після недовгих роздумів Сайрес Сміт проказав своїм звичайним спокійним тоном: Минула ще година, але досі не випадало можливості визначити, чи наближається судно до острова Лінкольна, чи ні, і якщо наближається, то з якою швидкістю. Цього Пенкроф не міг установити. |
| 13020 |
Одначе, оскільки дув норд-ост, природним виглядало припущення, що судно йде правим галсом. До того ж вітер гнав корабель до острова, та й при такому спокійному морі можна було без побоювання наблизитися до берега, хоча глибини в цих місцях не нанесені на карту. |
| 13021 |
О четвертій, рівно за годину після виклику, до Гранітного палацу з'явився Айртон. Сайрес Сміт простягнув йому, як і звичайно, руку і, підвівши до вікна, сказав: У перший момент Айртон злегка сполотнів, і в очах його майнула тривога. Він визирнув у вікно, уважно оглянув обрій, але нічого не побачив. |
| 13022 |
Невже довгі дванадцять років, проведені на самоті на пустельному острові, не спокутували, на думку самого Айртона, його провини? Невже після каяття злочинець не вибачив собі своїх злодіянь і не вірив, що йому вибачили інші? Айртон узяв трубу і навів її в зазначеному напрямку. |
| 13023 |
Протягом декількох хвилин він нерухомо і мовчки вдивлявся в обрій, потім озвався: Після цього Айртон відійшов у куток залу, сів там і замовк. Він навіть не взяв участі в палкій суперечці з приводу загадкового корабля. |
| 13024 |
Схвильовані тим, що сталося, колоністи були просто не в змозі повернутися до перерваної роботи. Особливо нервували Гедеон Спілет і Пенкроф. Вони буквально не могли всидіти на місці і міряли зал уздовж і впоперек великими кроками. Герберт згоряв від цікавості. |
| 13025 |
Один лише Наб зберігав свій звичайний спокій. Адже рідний край для нього там, де знаходиться Сайрес Сміт, його хазяїн. Інженер сидів занурений у свої думи й у глибині душі, мабуть, швидше побоювався, ніж бажав, щоб корабель пристав до берега. Тим часом судно трохи наблизилося до острова. |
| 13026 |
Але якщо судно не сповільнить ходу, то незабаром воно сховається за краєм мису Пазура, тому що йде воно на південний захід, і тоді подальші спостереження доведеться вести з височини в бухті Вашингтона біля порту Повітряної кулі. |
| 13027 |
Обставина вкрай прикра, тим більше що вже було близько п'ятої години і вечірні сутінки, звичайно, перешкодять спостереженням. Журналіст поставив своїм друзям непросте питання, і, хоча лиховісні передчуття Сайреса Сміта ще не цілком розсіялися, все-таки вирішили запалити багаття. |
| 13028 |
Але ж хто знає, які несподіванки приготувала колоністам доля? Отже, вирішили, що Наб і Пенкроф вирушать в порт Повітряної кулі і, як тільки спуститься ніч, розпалять величезне багаття, полум'я якого, безсумнівно, приверне увагу екіпажу брига. |
| 13029 |
Але коли Наб і моряк зібралися залишити Гранітний палац, судно раптом змінило напрямок, воно пішло прямо до острова, тримаючи курс на бухту З'єднання. Мабуть, бриг належав до числа швидкохідних, тому що відстань між ним і берегом помітно зменшувалася. |
| 13030 |
Наб і Пенкроф затрималися в Гранітному палаці, а Айртону вручили підзорну трубу з проханням визначити, нарешті, це чи ні. Адже шотландська яхта теж мала оснащення брига. Отже, мова йшла про те, щоб установити, чи є труба між двох щогл судна, що знаходилося тепер на відстані десяти миль від берега. |
| 13031 |
Айртон опустив трубу і переконливо повторив: Тепер Пенкроф піймав судно в поле зору підзорної труби і повідомив товаришам, що бриг цей водотоннажністю від трьохсот до чотирьохсот тонн, він прекрасно побудований і оснащений, — словом, що це один із швидкісних кораблів, які тільки борознять моря. |
| 13032 |
А от його національну приналежність, поки що визначити важко. Розмовляючи з журналістом, Пенкроф не відривав ока від підзорної труби. День хилився до заходу, і разом з останніми променями сонця поступово стихав вітер. |
| 13033 |
Айртон вихопив з рук моряка трубу, яку той саме опустив, приставив її до ока і, здивувавшись, крикнув здавленим голосом: Справді, на флагштоку корабля теліпалося темне полотнище, і тепер існували всі підстави вважати цього прибульця підозрілим! Отже, передчуття не обдурили інженера? Виходить, це розбійницьке судно? Воно піратствує тут, у південних водах Тихого океану, суперничаючи з малайськими «прао», які усе ще бешкетують у цих широтах? Навіщо цьому кораблю приставати до острова Лінкольна? Можливо, він обрав цю нікому невідому, забуту людьми землю як надійну охоронницю награбованих їхніх скарбів? Або, можливо, він шукає тут тихої гавані, прихистку від зимових бур? Невже судилося славним володінням колоністів стати мерзенним кублом, резиденцією піратів Тихого океану? Усі ці думки мимоволі виникли в кожного. |
| 13034 |
На жаль, вони чітко усвідомлювали, чим загрожує зустріч з чорним прапором. Чорний прапор — прапор піратів! І такий прапор підняли б на щоглі, якби каторжникам вдалося здійснити їхній злочинницький задум! Не можна було гаяти ні хвилини. Накази інженера негайно виконали. |
| 13035 |
Поки вони трудилися, їхні товариші вирушили до галявини лісу Жакамара і принесли звідти величезні оберемки гілок і ліан, що здалеку могли скидатися на природну рослинність, і надійно вкрили ними прорізи вікон, пробитих у гранітній стіні. |
| 13036 |
Бойові припаси і зброю розклали з таким розрахунком, щоб усе було під рукою на випадок раптового нападу. Коли підготовка закінчилася, Сайрес Сміт звернувся до колоністів, Інженер простягнув руку своїм товаришам, і ті палко відповіли на його потиск. |
| 13037 |
Один тільки Айртон мовчки стояв у кутку, тільки він не приєднався до інших колоністів. Можливо, він, як злочинець, вважав себе невартим цього рукостискання! Сайрес Сміт зрозумів, що діється в душі Айртона, і підійшов до нього. |
| 13038 |
Чи зайде бриг усередину бухти? Ось яке питання особливо хвилювало колоністів. А зайшовши до бухти, чи кине він там якір? Це теж мучило їх. Можливо, він обмежиться лише оглядом узбережжя і піде у відкрите море, не висадивши екіпаж на сушу? Відповідь з'ясується менше ніж за годину. |
| 13039 |
Невже він загрожує їхній спільній справі, справі їхньої колонії, усьому, чого вони зуміли домогтися своєю працею? Невже пірати, — тепер уже не залишалося сумніву в тому, що екіпаж брига складається з морських розбійників, — відвідували і раніше цей острів? Інакше, підпливаючи до нього, вони не піднімали б прапор. |
| 13040 |
Чи висаджувалися вони колись на його берег? Якщо так, то це пролило б світло на деякі поки ще загадкові обставини. Раптом переховуються де-небудь на недослідженій частині острова їхні спільники, що тільки й чекають висадки, щоб приєднатися до своїх дружків? |
| 13041 |
Ні на одне з цих питань, які Сайрес Сміт ставив собі подумки, він не знаходив відповіді; розумів тільки, що з прибуттям піратського брига колоністи наражаються на серйозну небезпеку. Проте його товариші та й він сам твердо вирішили чинити опір до останньої можливості. |
| 13042 |
Чи багато піратів? Чи перевищують вони чисельністю колоністів, наскільки краще озброєні прибульці — ось що необхідно було довідатися в першу чергу! Але як дістатися до брига? Спустилася ніч. Молодик, що потьмянів у призахідних променях, уже зник з небосхилу. Глибокий морок огортав острів і море. |
| 13043 |
Корабель зник у пітьмі, вогні на ньому загасили, і якщо він продовжував іти поблизу острова, уже неможливо було визначити його місцезнаходження. Неначе у відповідь на зауваження моряка, над морем блиснув яскравий спалах, і пролунав гарматний постріл. |
| 13044 |
Бриг був, як і раніше, тут і мав на борту артилерійські гармати. Між спалахом вогню і звуком пострілу минуло шість секунд. Отже, бриг знаходився на відстані милі з чвертю від берега. І в ту ж хвилину до колоністів донісся брязкіт ланцюгів, які з гуркотом спускалися через клюзи. Нарада. — Передчуття. |
| 13045 |
Хто знає, можливо, вони й справді хочуть тільки запастися прісною водою в ріці Віддяки і, можливо, не помітять ні моста, перекинутого через ріку за півтори милі від гирла, ні ознак господарювання людини в Нетрях? Але заради чого вони тоді підняли на щоглі чорний прапор? Заради чого стріляли з гармати? Звичайно, з чистих хвастощів, якщо тільки цей постріл не означав, що відтепер вони, новоприбулі, — господарі острова. |
| 13046 |
Сайрес Сміт знав тепер, що бриг озброєний, як кажуть, до зубів. А чим можуть відповісти колоністи острова Лінкольна піратським гарматам? Рушничними пострілами, і тільки. Пропозицію Айртона прийняли, і він почав готуватися до походу. |
| 13047 |
Як не зухвало виглядав його план, одначе під покривом нічної темряви він міг увінчатися успіхом. Айртон розраховував, діставшись уплав до судна, вчепитися за снасті й спробувати визначити чисельність екіпажу і дізнатися наміри піратів. |
| 13048 |
У супроводі інших колоністів Айртон і Пенкроф спустилися на берег. Айртон роздягнувся і натер усе тіло жиром, що, як відомо, дозволяє людині легше переносити низьку температуру. Бо хто знає, можливо, доведеться провести в холодній воді не одну годину. |
| 13049 |
Тим часом Пенкроф і Наб вирушили за пірогою, що стояла на причалі за сотню кроків звідти вгору по ріці Віддяки; коли вони повернулися, Айртон уже приготувався. Хтось послужливо накинув на його плечі теплу ковдру, і поселенці по черзі потисли його руку. |
| 13050 |
Пірога, в яку сіли Пенкроф і Айртон, відчалила від берега. Обох мандрівників незабаром поглинув морок — було вже пів на одинадцяту. Колоністи мовчки вирушили в Нетрі чекати повернення сміливців. Пірога швидко перетнула протоку і причалила до берега острівця. |
| 13051 |
Супроводжуваний Пенкрофом, Айртон швидким кроком перетнув острівець, лякаючи на ходу птахів, які влаштувалися на нічліг у розпадинах скель; потім він рішуче кинувся у воду і безшумно поплив до корабля, на борту якого недавно запалилися вогники, вказуючи його точне місцезнаходження. |
| 13052 |
Він пам'ятав лише одне: потрібно будь-що дотримати даного товаришам слова — виконати свій обов'язок; він навіть не думав ні про небезпеку, що підстерігає на борту корабля, ні про акул, які нерідко з'являлися біля острова. Течія несла сміливця, і берег залишився далеко позаду. |
| 13053 |
За півгодини Айртон, нічим не видавши своєї присутності, уже схопився рукою за снасті. Передихнувши трохи, він видерся на ланцюг і благополучно дістався до місця, де сушилося кілька пар матроських штанів. Айртон швидко натягнув на себе одні і, влаштувавшись зручніше, прислухався. |
| 13054 |
Неважко уявити собі, що пережив під час цієї бесіди Айртон, особливо якщо згадати, що цей самий Боб Гарвей був його колишній спільник, з яким він знався ще в Австралії, розбишака і моряк, який здійснив тепер їхні спільні злочинні задуми. |
| 13055 |
Його зграя в повному складі перебралася на борт брига, і теперішні пірати, вони ж колишні каторжники, покидьки суспільства і шибеники, сміливо борознили води Тихого океану, нападаючи на судна, знищуючи корабельні команди, перевершуючи в жорстокості навіть малайських морських розбійників. |
| 13056 |
До Айртона долинали голосні вигуки каторжників, які перепилися і навперебій вихвалялися один перед одним своїми подвигами і молодецтвом, і ось що йому вдалося зрозуміти з їхніх уривчастих слів. Теперішній екіпаж складається суцільно з англійських каторжників, які втекли з Норфолка. |
| 13057 |
Розповімо коротенько, що являє собою цей Норфолк. На 29°2' південної широти і 165°42' східної довготи лежить до сходу від Австралії острівець, шести льє в окружності. Його вінчає гора Пітта, що піднімається на тисячу сто футів над рівнем моря. |
| 13058 |
Їх там утримується півтисячі, там установлена сувора дисципліна, розроблена ціла система жорстоких покарань, і охороняє острів сто п'ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що знаходяться в розпорядженні губернатора. |
| 13059 |
Навряд чи де-небудь на земній кулі є інше настільки мерзенне збіговисько негідників. Іноді — втім, досить рідко — декому з каторжників удається, обдуривши суперпильну варту, заволодіти зненацька яким-небудь судном, і тоді вони вирушають у плавання і розбійничають на Полінезійських островах. |
| 13060 |
Боб Гарвей заволодів бригом, що стояв на якорі поблизу острова Норфолк; бандити перебили суднову команду, і ось уже цілий рік мирне судно, перетворене на піратський корабель, борознило Тихий океан під командуванням Гарвея, колись капітана далекого плавання, а тепер страшнючого пірата і старого знайомого Айртона! Більшість злочинців зібралося на юті, в кормовій частині корабля, але кілька людей розтяглося на палубі й голосно розмовляло. |
| 13061 |
Пірати жодного разу не ступали на його берег, але, як і передбачав Сайрес Сміт, капітан, помітивши землю, не зазначену на картах і тому нікому не відому, вирішив відвідати її і, якщо трапиться підходяща бухта, влаштувати на острові стоянку для брига. |
| 13062 |
А прапор вони підняли на щоглі та вистрілили з гармати просто так, із хвастощів, заради наслідування військових кораблів, що, піднявши вимпел, дають салют із гармат. так, що постріл не служив сигналом, і між утікачами з острова Норфолк і островом Лінкольна ніякого зв'язку не існує. |
| 13063 |
Ні сумніву, що острів Лінкольна припаде бандитам до душі — адже він мав запаси питної води, зручну для стоянки судів бухту, тут чимало потрудилися колоністи, помноживши природні багатства острова, та й сама природа спорудила тут надійне укріплення — Гранітний палац. |
| 13064 |
Сайрес Сміт і його товариші не могли розраховувати врятуватися втечею або переховатися де-небудь на острові, тому що пірати вирішили там міцно закріпитися; навіть коли почне чергову піратську вилазку, кілька людей з екіпажу, можливо, залишаться на суші. |
| 13065 |
Отже, є тільки один вихід — вступити в бій, винищити усіх цих шибеників, що не заслуговуюсь ніякого милосердя, удавшись для цієї мети до будь-якого засобу, тому що з такими людьми усякий засіб прийнятний. |
| 13066 |
Ось які думки тіснилися в голові Айртона, і він знав, добре знав, що Сайрес Сміт думає те ж саме. Але чи можливий опір і чи дасть він колоністам бажану перемогу? Це залежить від того, наскільки добре озброєний бриг і скільки людей він має на борту. |
| 13067 |
Ось про це-то й вирішив довідатися за будь-яку ціну Айртон, і, коли, приблизно за годину, на палубі змовкли лементи і прокляття, коли добра половина піратів заснула, убита непомірною кількістю хмільного, він, не вагаючись, потрапив на палубу, де вже згасли вогні й панував морок. |
| 13068 |
Він видерся на бушприт і звідти, скрадаючись, дістався на бак. Обережно лавіруючи між сплячими там і сям каторжниками, він обійшов усе судно й установив, що на є чотири восьми- або десятифунтові гармати. Обмацавши їх для певності, він переконався, що заряджаються вони з казенної частини. |
| 13069 |
Отже, перед ним були знаряддя останнього зразка, зручні в дії й з величезною руйнівною силою. На палубі Айртон нарахував десять сплячих піратів, але, мабуть, стільки ж, якщо не більше, мирно спочивали в кубрику. |
| 13070 |
П'ятдесят проти шести колоністів острова Лінкольна — чи не занадто багато! Але зате завдяки самовідданому вчинку Айртона не застигнуть зненацька Сайреса Сміта, який вчасно довідається про сили супротивника і зможе діяти обдумано й обережно. |
| 13071 |
Але раптом смілива думка майнула в його голові — недаремно Айртон сказав інженеру, що він хоче виконати свій обов'язок, точніше зробити більше того, що вимагав обов'язок. так, він пожертвує життям, зате острів і колоністи будуть врятовані. |
| 13072 |
Безумовно: Сайрес Сміт і його товариші не можуть дати відсіч п'ятдесятьом прекрасно озброєним піратам, які все одно переможуть, чи увірвуться вони силою до Гранітного палацу, чи поведуть облогу і візьмуть поселенців змором. |
| 13073 |
І ось пірати безжалісно винищать їх, знищать плоди їхньої праці, перетворять острів на розбійницький вертеп! А хто виявиться безпосереднім винуватцем усіх цих нещасть? Сам Айртон, тому що його колишній друг і спільник Боб Гарвей лише здійснив його власні задуми. При цій думці Айртона охопив жах. |
| 13074 |
Він вирішив будь-що підірвати бриг і разом з ним весь екіпаж. Нехай він, Айртон, загине під час вибуху, зате з честю виконає свій обов'язок. Айртон більше не вагався. Дістатися до порохівниці, зазвичай розташованої в кормовій частині корабля, було не важко. |
| 13075 |
На піратському судні повинен зберігатися солідний запас пороху, і однієї-єдиної іскри вистачить, щоб підірвати його за мить. Айртон обережно спустився в міжпалубне приміщення, де покотом лежали пірати, яких звалив з ніг не стільки сон, скільки хміль. |
| 13076 |
Біля грота-щогли горів ліхтар, а навколо неї влаштували стійку для вогнепальної зброї всіх видів. Айртон вибрав собі револьвер, переконавшись попередньо, що він заряджений і що капсуль на місці. Тепер він може здійснити свій згубний для брига план. |
| 13077 |
Одначе тут на кораблі, зануреному в напівморок, просування сполучалося з чималими труднощами, тому що дорогу перепиняли тіла піратів; Айртон раз у раз зачіпав кого-небудь зі сплячих, і той, не відкриваючи очей, вибухав лайкою і навіть штовхав зухвалого; тоді Айртон, тамуючи подих, завмирав на місці. |
| 13078 |
Все-таки він дістався до перегородки, що відокремлювала кормову частину судна, і намацав двері, безсумнівно, двері самої крюйт-камери. Залишалося зламати ці двері, і Айртон узявся за діло, намагаючись не шуміти, що було нелегко, тому що йому випадало збити висячий замок. |
| 13079 |
У промені світла, що зблиснув яскраво, перед ним постав колишній спільник — Боб Гарвей, але Гарвей не впізнав Айртона, тому що вважав, що той уже давно помер. Але Айртон, не відповівши, із силою відкинув від себе ватажка піратів і кинувся до крюйт-камери. |
| 13080 |
Один постріл з револьвера в бочку з порохом — і все скінчиться! Двоє чи троє піратів, розбуджені його криком, підхопилися і кинулися на Айртона, намагаючись збити його з ніг. Але силачу Айртону вдалося вирватися з їхніх рук. |
| 13081 |
Пролунали один за одним два револьверних постріли, і двоє злочинців впали на підлогу; але раптовий удар ножа розсік Айртону плече, перш ніж він встиг уникнути його. Айртон зрозумів, що задум його зірвався. |
| 13082 |
Айртон вистрілив ще двічі, одначе постріл, що призначався Бобові Гарвею, не потрапив у ціль, а якщо і поранив його, то легко; Айртон, скориставшись тим, що пірати на мить відступили, кинувся до трапа, що вів на палубу брига. |
| 13083 |
Пробігаючи повз ліхтар, Айртон розбив його рукояткою револьвера, палуба занурилася в морок, що значно полегшувало втечу. Дехто з піратів, розбуджених шумом, спускався по трапу. П'ятим пострілом Айртон скинув одного зі сходів, а інші сахнулися вбік, не розуміючи, що відбувається на кораблі. |
| 13084 |
У два стрибки Айртон вискочив на палубу і за три секунди послав шостий, останній, постріл прямо у фізіономію якогось пірата, який майже схопив втікача за комір; потім Айртон перестрибнув через фальшборт і кинувся в море. |
| 13085 |
Не устиг він відплисти і шести сажнів, як довкола нього під градом куль закипіла вода. Що передумав Пенкроф, чекаючи Айртона на острівці, під захистом скелі, що відчували Сайрес Сміт, журналіст Герберт, Наб, ховаючись в Нетрях, коли до їхнього слуху долетіла стрілянина. |
| 13086 |
Вони не мали ніяких ілюзій: Айртон потрапив до рук піратів і, звичайно, вже попрощався з життям; можливо, морські розбійники вирішили скористатися нічним часом і ось-ось висадяться на берег! Минуло півгодини, але тривога колоністів не вгамовувалася. |
| 13087 |
Постріли припинилися, одначе досі не повернулись ні Айртон, ні Пенкроф. Невже пірати вже заволоділи острівцем? Можливо, необхідно зараз же, негайно кинутися на допомогу Айртону і Пенкрофу? Але як? З причини великої води неможливо переправитися через протоку. Та й пірога знаходилася по той бік. |
| 13088 |
Тож уявіть, які щиросердні муки переживали Сайрес Сміт і його товариші! Нарешті, пів на першу ночі до берега причалила пірога, у ній сиділи двоє чоловіків. Колоністи з розкритими обіймами зустріли Айртона, для якого все обійшлося легкою раною в плече, і Пенкрофа, живого і неушкодженого. |
| 13089 |
Не гаючись, усі вирушили в Нетрі. Тут Айртон оповів слухачам про свої пригоди, не приховавши від них і свою невдалу спробу підірвати бриг. Ледь устигаючи відповідати на рукостискання товаришів, Айртон продовжував свою розповідь. Він не приховав від них, що становище досить серйозне. |
| 13090 |
Пірати зараз напоготові. Вони вже знають, що острів Лінкольна населений, і тому поспішать висадити на берег численний і добре озброєний загін, що нікому спуску не дасть. Виходить, якщо поселенці потраплять до рук піратів, нічого розраховувати на милосердя. Туман розсіюється. Ніч пройшла без подій. |
| 13091 |
З того часу як змовкли рушничні залпи, послані вслід Айртону, не долинало ні пострілу, ні шуму; ніщо не вказувало на присутність судна у водах, які омивали острів Лінкольна. Можна було навіть подумати, що бриг знявся з якоря, боячись зустріти запеклий опір, і вважав за благо залишити ці широти. |
| 13092 |
Але все йшло інакше, і коли зайнялася зоря, колоністи роздивилися в ранковому серпанку нечіткі обриси корабля. Це був. Сайрес Сміт намітив чіткий план дії, говорив він найспокійнішим тоном, начебто мова йшла про повсякденні роботи, а не про кровопролитну битву. |
| 13093 |
Товариші, не перериваючи, вислухали його мову, і мовчання їхнє було знаком беззастережної згоди. Тепер кожному випадало негайно зайняти своє місце під прикриттям туману, який ще не розсіявся. Наб і Пенкроф негайно ж вирушили до Гранітного палацу і принесли звідти достатню кількість куль і пороху. |
| 13094 |
Гедеон Спілет і Айртон — обидва першокласні стрілки — озброїлися карабінами, що били на цілу милю. Чотири рушниці, що залишилися, розподілили між Сайресом Смітом, Набом, Пенкрофом і Гербертом. Тепер подивімося, як були розставлені пости. |
| 13095 |
Гедеон Спілет з Набом заховалися в скелях біля гирла ріки Віддяки, де підняли великий міст, а також і всі містки, — цій групі доручалося не тільки не підпускати жодної ворожої шлюпки, але й по можливості перешкодити висадці піратів на протилежному березі. |
| 13096 |
А Пенкроф з Айртоном тим часом спустили на воду пірогу, щоб переправитися через протоку на острівець, де вони й повинні були зайняти два віддалених один від одного пости. Побачивши, що стрілянина йде з чотирьох боків, пірати вирішать, що острів населений і жителі його дорого продадуть свою волю. |
| 13097 |
Якщо ж висадка піратів усе-таки відбудеться або якщо виникне загроза, що Пенкрофа й Айртона обійдуть з тилу, обидва зобов'язані негайно повернутися на острів і вирушити на ділянку, якій найбільше загрожуватиме небезпека. |
| 13098 |
Перш ніж зайняти свої бойові пости, колоністи востаннє міцно потисли один одному руки. Пенкроф, обіймаючи Герберта, свого названого сина, зібрав усю силу волі, щоб приховати хвилювання, що його охопило, і друзі розсталися. |
| 13099 |
Не гаючи часу, Сайрес Сміт з Гербертом і журналіст із Набом вирушили в дорогу і незабаром зникли за скелями, а за п'ять хвилин Айртон і Пенкроф благополучно переправилися через протоку, висадилися на острівці й заховалися за скелями на його східному березі. |
| 13100 |
З брига їх не помітили, та й самі вони ледве розрізняли в густому тумані обриси корабля. Було пів на сьому ранку. Незабаром завіса туману розірвалася, і показалися огорнуті легким серпанком верхівки, щогл. |
| 13101 |
Ще кілька митей туман клубочився над поверхнею моря, потім піднявся вітер і відніс вдалину останні його жмутки. Корпус, чітко вимальовуючись на тлі чистого неба, стояв на двох якорях, носом до півночі, повернувши до острова свій лівий борт. |
| 13102 |
Як і припускав Сайрес Сміт, бриг знаходився приблизно за милю з чвертю від берега. На щоглі майорів лиховісний чорний прапор. Інженер, озброївшись підзорною трубою, роздивився чотири гармати, що складали суднову батарею; дула гармат були звернені вбік острова. |
| 13103 |
Здавалося, вони лише чекали сигналу, щоб почати обстріл. Одначе продовжував зберігати мовчання. По палубі походжали двадцять, можливо, навіть і тридцять піратів. Кілька людей стояло на юті, двоє інших, озброївшись підзорною трубою, уважно оглядали острів. |
| 13104 |
Очевидно, Боб Гарвей і його команда лише приблизно уявляли собі події, що розігралися минулої ночі на борту судна. Якийсь напівголий чоловік зламав двері крюйт-камери, вони накинулися на нього, він випустив шість куль, убив їхнього товариша, поранив ще двох. |
| 13105 |
Але що ж сталося з цією людиною? Чи наздогнав його рушничний залп? Чи вдалося йому дістатися вплав до острова? Та й відкіля взагалі він узявся? Що робив на їхньому судні? Мабуть, і справді вирішив підірвати бриг, як думав Боб Гарвей. В усьому цьому нелегко було розібратися. |
| 13106 |
Але в одному тепер твердо переконалися втікачі-каторжники: невідомий острів, проти якого кинув якір, населений і, можливо, на захист його встане все населення. І все-таки ні на березі, ні на плоскогір'ї — ні душі. І ніде ні найменших ознак людського житла. |
| 13107 |
Невже жителі встигли втекти всередину острова? Ось якими питаннями переймався проводир піратів Боб Гарвей, і, як людина обачна, він бажав гарненько ознайомитися з місцевістю, перш ніж посилати туди свою зграю. |
| 13108 |
Минуло півтори години, але ніщо на борту брига не вказувало, що пірати готуються до нападу або висадки. Очевидно, Боб Гарвей перебував у нерішучості. Навіть у найпотужнішу підзорну трубу він, зрозуміло, не міг роздивитися колоністів, які зачаїлися між скелями. |
| 13109 |
І справді, як він міг уявити, що тут, на такій висоті, у надрах гранітного кряжа, влаштували собі житло люди? На всьому узбережжі бухти З'єднання — від мису Пазура до мису Щелепи — не було ніяких ознак того, що острів населений. Одначе о восьмій годині ранку поселенці помітили на борту якийсь рух. |
| 13110 |
За допомогою талів матроси спустили на воду шлюпку. Семеро розмістилися в ній. У кожного була рушниця; один із сімки піратів сів за кермо, четверо взялися за весла, а двоє притулилися на носі; низько пригнувшись і тримаючи рушниці напоготові, вони уважно оглядали берег. |
| 13111 |
У їхнє завдання, безсумнівно, входила розвідка острова, а ніяк не висадка, тому що в цьому випадку капітан вислав би численніший загін. шлюпкою, що пірати не збираються увійти до протоки, очевидно з міркувань обережності, а хочуть спочатку пристати до острівця. |
| 13112 |
Пенкроф і Айртон, причаївшись кожний у своєму укритті, за виступом скелі, бачили, що шлюпка направляється прямо до них, і чекали, коли вона підійде на відстань пострілу. Веслярі обережно просувалися вперед, намагаючись не привертати уваги до шлюпки, і підганяли її рідкими змахами весел. |
| 13113 |
Видно було, що один з піратів, який сидів на носі, тримає в руці лот і намагається знайти фарватер, прокладений течією ріки Віддяки. А це означало, що Боб Гарвей хоче підвести свій бриг якнайближче до берега. |
| 13114 |
Близько тридцяти піратів, розсипавшись по вантах, стежили за шлюпкою і примічали шлях, щоб безпечно підійти до берега. Не доходячи двох кабельтових до острівця, шлюпка зупинилася. Стерновий підвівся і витягнувся на весь зріст, шукаючи поглядом, де б краще пристати. У цю мить пролунало два постріли. |
| 13115 |
Майже в ту ж мить почувся страшний гуркіт; над бригом піднявся стовп диму, і гарматне ядро вдарило об скелі, під якими причаїлися Айртон і Пенкроф; осколки каменю полетіли в усебіч, але, на щастя, наші стрілки вціліли. Грім прокльонів донісся зі шлюпки, одначе вона відразу поплила далі. |
| 13116 |
Місце стернового зайняв один з матросів, веслярі з люттю налягли на весла. Замість того щоб повернути до брига, як можна було припустити, шлюпка пройшла вздовж берега, прагнучи обігнути острівець з південного боку. Пірати гребли з усіх сил, намагаючись піти подалі від куль. |
| 13117 |
Зрозуміло, вони хотіли проникнути в протоку й обійти з тилу тих, хто сидить у засідці на острівці; таким чином, захисники острівця, які б численні вони не були, опинилися б між шлюпкою, звідки сипалися градом рушничні кулі, і бригом, звідки летіли гарматні ядра, — такому становищу не позаздриш. |
| 13118 |
Хоча Пенкроф і Айртон чудово розуміли, що їх можуть обійти з тилу, вони не збиралися залишати свою позицію з багатьох міркувань — ні до чого було виявляти перед нападниками свою присутність, ставши в такий спосіб мішенню для снарядів, та, крім того, вони сподівалися на Гедеона Спілета і Наба, які охороняли гирло ріки, а також на Сайреса Сміта з Гербертом, які зачаїлися у скелях Нетрів. |
| 13119 |
Почався звичайний у цю годину приплив, особливо сильний тут, у вузькій протоці; шлюпку потягло до ріки, і пірати утримувалися посередині протоки тільки тому, що працювали з усіх сил веслами, але коли вони опинилися на відстані пострілу від гирла ріки, дві кулі, випущені їм назустріч, уклали ще двох піратів: Наб і Спілет не промахнулися. |
| 13120 |
Негайно ж із брига вилетіло друге ядро, послане туди, де піднявся зрадницький димок, але воно лише обломило кілька скель, не завдавши ні найменшої шкоди людям. Тепер у шлюпці залишилося тільки троє боєздатних чоловіків. |
| 13121 |
Підхоплена течією, вона зі швидкістю стріли пронеслася повз Сайреса Сміта і Герберта, які, одначе, розсудливо утрималися від пострілів, побоюючись, що кулі не досягнуть мети; потім, обігнувши північний край острівця, шлюпка всього лише на двох веслах пустилася назад до брига. |
| 13122 |
Досі захисникам острівця ні на що було нарікати. Перша вилазка закінчилася невдало для ворога. Чотирьох піратів важко поранено, а можливо й убито; ніхто з колоністів навіть не подряпався, і вони не випустили даремно жодної кулі. |
| 13123 |
Пірати, безсумнівно, вирішать, що перед ними численний і добре озброєний ворог, якого не так-то легко здолати. Тільки за півгодини, не раніше, шлюпка, завзято долаючи хвилі, що набігали, дісталася до. |
| 13124 |
До колоністів донеслися голосні крики, коли веслярі винесли зі шлюпки своїх поранених товаришів; із брига послали три або чотири ядра, хоча вони не могли досягти мети. Але тепер уже ціла дюжина піратів, сп'янілих від люті, а можливо і вчорашньої пиятики, вирушила на шлюпці до берега. |
| 13125 |
Слідом за нею на воду спустили другу шлюпку, куди сіло восьмеро, і поки перша йшла прямо до острівця, сподіваючись вибити звідти ворога, друга почала маневрувати з розрахунком проникнути в гирло ріки Віддяки. |
| 13126 |
Становище Пенкрофа й Айртона ставало занадто небезпечним, і вони зрозуміли, що настав час перебратися назад на острів. Одначе вони вирішили підпустити ближче перший човен, і два влучних постріли знову внесли розлад у лави веслярів. |
| 13127 |
Потім стрілки вибралися з засідки, як вітер пронеслися під градом куль по острівцеві, стрибнули в пірогу і перетнули протоку в той самий момент, коли друга шлюпка досягла південного краю острівця; потім вони заховалися в Нетрях. |
| 13128 |
Ледве вони встигли приєднатися до Сайреса Сміта і Герберта, як пірати з першої шлюпки висадилися на острівець і кинулися нишпорити на ньому. Майже одночасно гримнули постріли біля гирла ріки Віддяки, куди швидко підійшла друга шлюпка. |
| 13129 |
Двох з восьми членів команди вбили Гедеон Спілет і Наб, а шлюпка, підхоплена нездоланною течією, розбилася об підводні рифи біля входу до гирла. Одначе шестеро вцілілих піратів, піднявши рушниці над головою, щоб уберегти їх від води, вибралися на правий берег ріки. |
| 13130 |
Ситуація склалася така: на острівці знаходилося дванадцятеро піратів, правда дехто з них поранений, але зате вони мали човна; на острів висадилося шестеро, але дістатися до Гранітного палацу вони не могли, тому що шлях їм перепиняла ріка, а всі мости були підняті. |
| 13131 |
Зауваження Пенкрофа прозвучало цілком слушно! повертався на якорі, справді наміряючись підійти до острова. Приплив протриває ще години півтори, і тому що течія послабшала, бриг міг легко маневрувати. Але Пенкроф ніяк не бажав погодитися з Айртоном, що бриг ризикне увійти до протоки. |
| 13132 |
Озброєні тільки рушницями, вони не могли завдати ніякої шкоди колоністам, що заховалися частково в Нетрях, частково біля гирла ріки; не припускаючи, що у ворога є далекобійні карабіни, прибульці вважали, що тут їм не загрожує ані найменша небезпека. |
| 13133 |
Тому вони преспокійно обстежували острівець і навіть настільки осміліли, що відкрито йшли самим берегом. Але їхня омана розвіялася занадто швидко. Зненацька дружно заговорили карабіни Айртона і Спілета; мабуть, ця розмова не дала втіхи двом каторжникам, які горілиць упали на землю. |
| 13134 |
Почалася невимовна паніка. Десятеро уцілілих піратів, навіть не прихопивши своїх поранених або вбитих товаришів, дременули до протилежного берега острівця, стрибнули в шлюпку і погнали її до брига сильними ударами весел. |
| 13135 |
Дійсно, чітко чувся брязкіт стопора на кабестані, який обертала команда: У першу хвилину потягнуло до якоря, але коли якір відірвався від ґрунту, бриг рушив до берега. Вітер дув з моря, напинав вітрила. Судно наближалося до острова. |
| 13136 |
Як тут перешкодити висадці піратів? Сайрес Сміт чудово розумів, як велика небезпека, і сушив собі голову, намагаючись знайти вихід із ситуації. За кілька хвилин йому так чи інакше доведеться прийняти рішення. |
| 13137 |
Але яке? Замкнутися в Гранітному палаці, який оточать пірати, і витримувати облогу тиждень, місяць, а можливо, й кілька місяців, оскільки їстівних припасів вистачить з надлишком? Добре, зробимо припущення, що цей план йому вдасться. |
| 13138 |
Ну, а далі що? Все одно пірати господарюватимуть на острові, вони натішаться тут досхочу, все перевернуть догори дном і зрештою здолають бранців Гранітного палацу. Втім, залишався ще один шанс: якщо Боб Гарвей не ризикне ввести бриг до протоки і не пристане до острівця. |
| 13139 |
У цьому випадку судно опиниться за півмилі від острова, і з такої відстані його ядра не зможуть завдати колонії і колоністам особливо нищівних ударів. Одначе бриг наблизився до острівця: мабуть, пірати мали намір досягти південного його краю. |
| 13140 |
Дув слабкий вітер, і оскільки течія значно послабшала, Боб Гарвей мав можливість спрямувати свій корабель, куди йому заманеться. Піратські шлюпки, послані на розвідку, знайшли фарватер, і тому бриг сміливо просувався вперед. |
| 13141 |
Незабаром досяг краю острівця і безперешкодно обігнув його; на судні підняли косий грот, і бриг, тримаючись круто до вітру, прийшов на траверс ріки Віддяки. У цю хвилину до Сайреса Сміта, Айртона, моряка і Герберта приєдналися Наб і Гедеон Спілет. |
| 13142 |
Журналіст і його товариші вирішили, що настав час залишити свої пости біля гирла ріки, і вчинили цілком слушно, тому що звідти стріляти по кораблю просто безглуздо. Значно краще бути усім разом у рішучу хвилину, коли, можливо, почнеться жорстока сутичка. |
| 13143 |
Дістатися до підйомника, досягти дверей Гранітного палацу, де з учорашнього дня сиділи замкнуті у великому залі Топ і Юп, було справою однієї хвилини. І вчасно! У вікна, повиті зеленню, вони побачили, як, огорнутий клубами диму, входив до протоки. |
| 13144 |
Обстріл Гранітного палацу продовжувався з подвоєною жорстокістю, і незабаром ще одне ядро зірвало зелені гілки, оголивши в граніті зяючий отвір. Становище колоністів стало безнадійним. Їхній притулок викрили. |
| 13145 |
А вони не могли спорудити перешкоди проти ядер, навіть не могли заховатися від осколків граніту, які фонтаном злітали навколо них. Залишалося тільки одне: перейти до верхнього коридору Гранітного палацу, кинувши своє житло напризволяще. Раптом пролунав глухий удар і слідом за ним запеклі волання. |
| 13146 |
Величезний водяний стовп, подібний до смерчу небаченої сили, підняв бриг, що тріснув навпіл, і за десять секунд хвилі поглинули судно і злочинців, які складали його екіпаж! Вони вибухнули! — вигукнув Герберт. |
| 13147 |
Справді! Злетіли в повітря, немов Айртон підпалив порох у їхній крюйт-камері! — підтвердив Пенкроф, кидаючись разом з Набом і юнаком до підйомника. І Сайрес Сміт, гукнувши із собою журналіста й Айртона, поспішив на берег, де їх чекали Пенкроф, Наб і Герберт. |
| 13148 |
На поверхні води кружляли уламки корабля — цілий набір запасних щогл і рей, клітки з курми (крилаті бранки були ще живі), ящики і барила, яких напором води викинуло через люки, і вони поступово спливали на поверхню; одначе не видно було ані дощок палуби, ані шматків обшивки, що робило ще загадковішими обставини раптової загибелі. |
| 13149 |
Але ж хіба можна дивитися, склавши руки, як відлив несе всі ці багатства у відкрите море, — звичайно ні, і Айртон з Пенкрофом кинулися до піроги, наміряючись пригнати вцілілий рангоут до острова або до острівця Порятунку. Але коли вони уже взялися за весла, їх зупинив голос Гедеона Спілета. |
| 13150 |
Цілком імовірно, що, ставши свідками загибелі брига, поглиненого водами протоки, бандити сховалися в глибині острова. Айртон з Пенкрофом відіпхнули пірогу від берега, і, скоряючись могутнім ударам весел, вона помчалася до місця катастрофи. |
| 13151 |
Море було спокійне, і вода стояла дуже високо, тому що два дні тому настав молодик. Отже, мине близько години, перш ніж відкриється остов брига, що затонув у протоці. Пенкроф і Айртон устигли зв'язати щогли і дерев'яні бруси канатом, кінець якого закинули на берег біля підніжжя Гранітного палацу. |
| 13152 |
Колоністи спільними зусиллями витягли їх на сушу. Потім на пірогу підібрали все, що плавало на поверхні: клітки з курями, барила, ящики — і всю цю здобич негайно перенесли до Нетрів. Разом з уламками корабля спливло кілька трупів. |
| 13153 |
Серед них Айртон упізнав Боба Гарвея і, вказавши Пенкрофу на мертве тіло пірата, схвильовано вимовив: Заслуговувала подиву та обставина, що трупів було дуже мало. Колоністи нарахували тільки п'ять-шість потопельників, їх несло течією у відкрите море. |
| 13154 |
Поглинені роботою, вони майже не розмовляли, але як багато думок юрмилося у кожного в голові! Бриг, із усім його вмістом, — це ж сьогоденне багатство. Усяке судно являє собою цілий плавучий світ, і майно колоністів, безсумнівно, поповниться безліччю необхідних предметів. |
| 13155 |
Але, для того щоб вирішити це важливе питання, доводилося чекати кінця відливу: тоді можна буде оглянути з усіх боків корпус судна. Коли залишки затонулого корабля виловили з води і склали на березі в безпечному місці, колоністи вирішили перепочити і поснідати. |
| 13156 |
Читач, звичайно, здогадується, що під час їжі всі розмови точилися навколо несподіваної події, що чудом врятувала колоністів від неминучої загибелі. Сайрес начебто не чув цього зауваження. Але ці слова анітрохи не задовольнили Пенкрофа. |
| 13157 |
Ніхто його ніколи не переконає, що в їхній протоці, дію якої, як і сам берег, покрито дрібним піском, що в їхній протоці, через яку він десятки разів переправлявся під час відливу, могла раптом існувати нікому не відома підводна скеля. |
| 13158 |
Та й у ту хвилину, коли корабель затонув, був приплив, іншими словами — судно Могло преспокійно пройти, не зачепивши рифи, яких не видно навіть при відливі. Отже, мова могла йти тільки про вибух. Отже, корабель не розбився об рифи. Отже, він злетів у повітря. |
| 13159 |
Шкода тільки, що не вдалося врятувати двох суднових шлюпок; але одна, як відомо, розбилася біля гирла ріки Віддяки, і вона не підлягала ремонту, а іншу поглинула безодня одночасно з бригом, що, мабуть, роздавив тендітну шлюпку, чому вона й не спливла на поверхню. |
| 13160 |
У носовій частині судна, по обидва боки кіля, за сім-вісім футів від основи форштевня, боки брига були жахливо розколочені уздовж не менше ніж у двадцять футів. Нічого й думати про те, щоб закрити ці зяючі пробоїни. |
| 13161 |
В ушкоджених місцях не вдалося знайти не тільки дерев'яної, а й мідної обшивки, що, як видно, знищена дощенту; зникли навіть частини набору, залізні цвяхи, болти і нагелі. По всьому корпусу, аж до кормової частини, обшивка корабельного набору розхиталася і зробилася непридатною. |
| 13162 |
Кіль тріснув по всій своїй довжині. Усі погодилися з цією розумною пропозицією, та, крім того, треба було скласти опис багатств, що знаходилися в затопленому судні, і спробувати, врятувати їх. Дістатися у внутрішню частину брига змогли тепер без особливих зусиль. |
| 13163 |
Вода, поступово спадаючи, майже зовсім пішла, і потрапити всередину судна найзручніше було через нижню палубу, що тепер опинилася вгорі, тому що корпус судна перевернувся. Чавунні колоди, використані як баласт, пробили її в декількох місцях. |
| 13164 |
Вода рівномірно струменіла з тріщин, які пронизували корпус брига. Сайрес Сміт і його товариші, озброївшись сокирами, ступили на покалічену палубу. Прохід захаращували ящики всіх розмірів, і тому що вони пробули під водою недовго, можна було очікувати, що вміст їхній не постраждав. |
| 13165 |
Спершу колоністи відтягнули весь вантаж у надійне місце. Приплив почнеться тільки за кілька годин, і друзі не втрачали часу даремно. Айртон і Пенкроф установили в пробоїни талі для спуску ящиків і барил. Їх вантажили на пірогу і відразу доставляли на берег. |
| 13166 |
Але й зараз колоністи переконалися, на превелику радість, що в трюмах брига зберігається багато цінних речей — найрізноманітніші предмети, домашнє начиння, посуд, тканина, інструменти, — словом, звичайний вантаж судна, що торгує з островами Полінезії. |
| 13167 |
Одначе Сайрес Сміт з подивом переконався в тому, що постраждав не тільки, як ми вже говорили, корпус брига внаслідок якогось удару, що призвів до катастрофи, але навіть внутрішність судна, особливо в носовій його частині. |
| 13168 |
Переборки знесло, неначе всередині брига розірвався снаряд потужної руйнівної сили. Колоністи безперешкодно пройшли від носа до корми, лавіруючи між ящиками і тюками, що поступово витягалися з трюму. На щастя, усі ці речі виявилися не важкими, але лежали вони безладно. |
| 13169 |
Сайрес Сміт сподівався, що вона не вибухнула, і, отже, кілька барил з порохом уціліли, а оскільки порох звичайно зберігається в металевій упаковці, він, мабуть, не підмокнув. Припущення інженера виправдалися. |
| 13170 |
Серед безлічі снарядів колоністи знайшли десятків два барил з порохом, оббитих зсередини мідними листами; барила відразу з усіма пересторогами витягли з крюйт-камери. Пенкроф, отже, міг на власні очі переконатися, що загинув не від вибуху. |
| 13171 |
Втім, нічого було боятися, що хвилі віднесуть остов брига у відкрите море, тому що судно вже загрузло в піску і трималося міцніше, ніж на всіх своїх якорях. Тому можна було спокійно чекати наступного відливу, щоб закінчити вивантаження виявленого на бригу майна. |
| 13172 |
Але сам корабель загинув безповоротно, і треба було поспішати, аби врятувати хоч уламки корпуса, поки їх не засмоктав хиткий пісок на дні протоки. Була вже п'ята година вечора. Нелегкий випав для колоністів деньок. |
| 13173 |
Вони пообідали з чудовим апетитом і, хоча падали з ніг від утоми, не втрималися від спокуси ознайомитися із вмістом ящиків, знайдених у трюмах. У більшості з них виявився готовий одяг, що, цілком зрозуміло, колоністи зустріли радісними вигуками. |
| 13174 |
Раз у раз лупало голосне «ура», яким безжурний моряк вітав кожну нову знахідку, — то барило з горілкою із цукрової тростини, то стоси тютюну, то вогнепальну або холодну зброю, сувої бавовни, сільськогосподарський інвентар, теслярські, столярні та ковальські інструменти, мішки з насіннями всіляких рослин, не потерпілі від свого короткочасного перебування у воді. |
| 13175 |
О, яким воістину неоціненним скарбом стало б усе це для них два роки тому! Але нічого, навіть зараз, коли винахідливі і працьовиті колоністи зуміли власноруч створити все необхідне, ці скарби знайдуть своє застосування. |
| 13176 |
У коморах Гранітного палацу місця вистачало з надлишком, але того дня вже ніколи було займатися перенесенням речей. Попри все те не варто забувати, що на острові блукають шестеро уцілілих піратів з, що незвані гості — страшенні негідники і варто триматися напоготові. |
| 13177 |
Нехай міст на ріці Віддяки і всі містки підняті, хіба злочинців зупинить струмок або навіть ріка? А зараз, доведені до крайності, вони стали вдвічі небезпечніші. Поки що немає потреби вживати заходів проти прибульців. |
| 13178 |
Час покаже, як потрібно діяти, вирішили колоністи, а поки необхідно пильно охороняти ящики і тюки, складені біля Нетрів, і тому друзі всю ніч по черзі чергували. Ніч минула спокійно, пірати не насмілилися напасти на поселенців. |
| 13179 |
Дядечко Юп і Топ, на яких поклали охорону Гранітного палацу, звичайно, негайно б зняли тривогу. Три наступні дні — дев'ятнадцяте, двадцяте і двадцять перше жовтня — колоністи потрудилися на славу, рятуючи все, що мало хоч яку-небудь цінність, — хоч вантаж, хоч частини його оснащення. |
| 13180 |
Під час відливу вони розвантажували трюм. Починався приплив — доставляли майно на берег. Хоча пісок з кожним днем усе більше засмоктував остов корабля, вдалося все-таки зняти з брига велику частину його мідної обшивки. |
| 13181 |
Кілька разів Айртон і Пенкроф поринали на дно каналу і витягали звідти важкі предмети, які загрожував поглинути пісок, — ланцюги, якорі, чавунні колоди і навіть чотири гармати суднової батареї; за допомогою порожніх діжок вдалося пригнати цей вантаж до берега. |
| 13182 |
Як ми бачимо, колоністи добряче поповнили не тільки свої склади і комори, але й свій арсенал. Пенкроф, захоплений новими задумами, виношував план установити батарею, щоб охороняти підступи до протоки й гирла ріки. |
| 13183 |
Адже в них аж чотири гармати, і з їхньою допомогою Пенкроф мав намір змусити втікати будь-яку флотилію, «хоч наймогутнішу», як він висловлювався, якщо доведеться вирушити в плавання по водах, що омивають острів Лінкольна! Тим часом, коли від брига залишився тільки ні на що не придатний кістяк, почалася негода і довершила справу руйнування. |
| 13184 |
І дійсно, в ніч із двадцять третього на двадцять четверте жовтня буря розбила вщент остов брига і викинула частину уламків на берег. Навряд чи варто говорити, що Сайрес Сміт у пошуках суднових паперів найретельніше обнишпорив усі шафи і шухляди на юті, але не знайшов ніяких документів. |
| 13185 |
Очевидно, пірати знищили всі папери, що можуть свідчити про особу їхнього капітана або колишнього власника брига, а оскільки на кормовій дошці не значилося найменування порту приписки брига, то не можна було визначити і його національну приналежність. |
| 13186 |
Одначе Айртон і Пенкроф стверджували, що, судячи з носової частини брига, він вийшов з англійських верфів. За тиждень після катастрофи, вірніше після таємничої розв'язки, що врятувала життя колоністам, навіть під час відливу вже ніхто б не знайшов слідів. |
| 13187 |
Одначе обставини настільки несподіваної і дивної загибелі так би й залишилися таємницею, якби тридцятого жовтня Наб, блукаючи берегом, не знайшов уламка металевого товстостінного циліндра, що зберігав на собі сліди вибуху. |
| 13188 |
Саме під дією цього циліндра, начиненого нітрогліцерином, солями пікринової кислоти або іншою вибуховою речовиною, із протоки піднявся водяний стовп, і, вбитий блискавичним ударом, бриг пішов на дно; підняти його було неможливо, оскільки надто постраждав корпус судна. |
| 13189 |
Якщо підводна міна без зусиль пробиває броню фрегата, немов простий рибальський човен, то де вже тут устояти бригу! так, усе стало зрозумілим, рішуче все... крім однієї обставини: звідки взялася міна у водах протоки. Присутні не могли не погодитися зі справедливими міркуваннями журналіста. |
| 13190 |
Усі наступні дні колоністи діяльно готувалися до зими — запасали корм для худоби, збирали врожай. Вони вирішили, що спочатку треба покінчити з усіма невідкладними справами, а вже потім вирушати на обстеження острова. До того ж достигли овочі, вивезені з острова Табор. |
| 13191 |
Випадало скласти до комори плоди наполегливої праці; на щастя, у Гранітному палаці вистачило б місця для всіх багатств острова. Запаси поселенців зберігалися в повному порядку в цих надійних природних коморах, куди не могли пробратися ні чотириногі, ні двоногі вороги. |
| 13192 |
Кілька природних печер, розташованих у верхній частині коридору, колоністи розширили або розчистили за допомогою кирки чи пороху, і в такий спосіб у Гранітному палаці з'явилися величезні склади, де тепер зберігалися провізія, бойові припаси, інструменти й посуд — словом, усе майно поселенців. |
| 13193 |
Гармати, зняті з брига, виявилися прекрасними знаряддями, відлитими зі сталі, і, за настійною вимогою Пенкрофа, їх витягли до Гранітного палацу за допомогою лебідок і талів; між вікнами пробили бійниці, і незабаром з амбразур визирнули довгі блискучі стволи гармат. |
| 13194 |
Вони панували з цієї висоти над бухтою З'єднання. Вийшов неначе Гібралтар у мініатюрі, і будь-яке судно, що стало б на шпринг біля острова Лінкольна, виявилося б прекрасною мішенню для цієї батареї. Сайрес Сміт недаремно був знавцем артилерійської справи. |
| 13195 |
Він відразу визначив, що гармати зроблено відмінно. Для їхнього виготовлення пішла краща сталь, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великокаліберними ядрами і, отже, били на значну відстань. |
| 13196 |
Як відомо, далекобійність зброї тим більша, чим довша траєкторія, описувана ядром, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда. Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в зразковому порядку. |
| 13197 |
Відтоді як їх витягли з води і доставили на берег, Пенкроф, не шкодуючи сил і часу, натирав їх, змазував жиром, полірував, чистив затвор, замок, затискний гвинт. І зараз гармати блищали так, немов знаходилися на борту військового американського фрегата. |
| 13198 |
Отже, того дня, у присутності всіх колоністів, включаючи, зрозуміло, Топа і дядечка Юпа, були по черзі випробувані всі чотири гармати. їх зарядили піроксиліном, врахувавши його вибухову силу, що, як ми говорили, вчетверо перевершувала вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму. |
| 13199 |
Пенкроф тримав у руці шнур запального ґнота, готуючись діяти. За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене вбік моря, пронеслося над острівцем і зникло десь удалині, так що визначити точну відстань було неможливо. |
| 13200 |
Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, вдарившись об гострий виступ скелі на відстані приблизно трьох миль від Гранітного палацу, рознесло його на шматки. Навів гармату і вистрілив Герберт, і чи треба говорити, як він пишався своїм першим пострілом. |
| 13201 |
Третє ядро, послане в напрямку гряди дюн, що йде вздовж берега бухти З'єднання, вдарилося в пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім силою рикошету підскочило й упало в море, піднявши фонтани бризок. |
| 13202 |
Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт збільшив кількість піроксиліну, бажаючи випробувати граничну далекобійність гармат. Потім поселенці відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і ґніт підпалили за допомогою довгого шнура. |
| 13203 |
Пролунав оглушливий гуркіт, але зброя витримала, і поселенці, кинувшись до вікна, побачили, як ядро зрізало верхівку скелі на мисі Щелепи, на відстані приблизно п'яти миль від Гранітного палацу, і зникло у водах затоки Акули. |
| 13204 |
Айртон не відразу відповів, і Сайрес Сміт пошкодував, що моряк необачно поставив подібне запитання. Він із хвилюванням чекав відповіді Айртона. І він повільним кроком вийшов з кімнати. Пенкроф усе зрозумів. Але я хотів тільки довідатися його думку, він має право її висловити, як і кожен з нас. |
| 13205 |
Людина відверта і сувора, він і на мить не припускав, що комусь спаде на думку загравати з піратами, які висадилися на їхній острів, починати переговори з поплічниками Боба Гарвея, з розбійницьким екіпажем; він щиро вважав їх дикими звірами, яких варто знищувати, неначе хижаків, без вагань і докорів сумління. |
| 13206 |
Пропозицію інженера прийняли, хоча Пенкроф не схвалював цієї тактики і вважав, що до доброго вона не приведе. Вирішили поки що вичікувати, нічого не починаючи, але триматися напоготові. Адже острів Лінкольна досить великий, земля тут родюча. |
| 13207 |
Якщо в душі прибульці зберегли добрі почуття, можливо, вони зрештою виправляться. В тих умовах, у яких вони тепер опинилися, в їхніх же власних інтересах повернутися до чесного життя. У всякому разі, варто чекати хоча б з гуманності. |
| 13208 |
Правда, поселенцям уже не доведеться так безтурботно, як раніше, розгулювати по всьому острову. Досі вони побоювалися лише диких звірів, а тепер шестеро злочинців, можливо, лютіших, ніж хижаки, блукають десь неподалік. |
| 13209 |
Небезпека чимала, і, безперечно, люди не такі хоробрі, як наші колоністи, втратили б надовго душевний спокій. Що з того! У суперечці з Пенкрофом правда була на боці колоністів. Але чи не помиляються вони — це покаже майбутнє. |
| 13210 |
Тим часом колоністи готувалися до ретельного обстеження острова, справедливо вважаючи це своїм найважливішим завданням, тому що тепер їхня експедиція мала подвійну мету: насамперед знайти таємничого заступника, в існуванні якого вже ніхто більш не сумнівався, і одночасно довідатися, що сталося з піратами, де вони переховуються, чим промишляють і чого варто побоюватися з їхнього боку. |
| 13211 |
Сайрес Сміт охоче б вирушив у дорогу без зволікання, але подорож триватиме кілька днів, а тому випадало взяти із собою візок, навантаживши його табірним устаткуванням і різним начинням, необхідним для облаштування привалів. |
| 13212 |
Але як на гріх, один з онагрів пошкодив собі ногу і не міг ходити в запряжці; він потребував кількаденного відпочинку, і колоністи вирішили відкласти від'їзд на десять днів, тобто до двадцятого листопада. У цих широтах листопад відповідає травню в Північній півкулі. Весна була в самому розпалі. |
| 13213 |
Якщо навіть вона і не приведе до бажаної мети, то скільки можна буде зробити відкриттів, знайти природних багатств: адже за задумом Сайреса Сміта вони мали досліджувати густі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого. |
| 13214 |
Протягом десяти днів, що залишилися до початку експедиції, колоністи вирішили закінчити останні роботи на плато Круговиду. Однак Айртону необхідно було повернутися в кораль, тому що свійські тварини мали потребу в догляді. |
| 13215 |
Домовилися, що він проведе там два дні й повернеться до Гранітного палацу, зоставивши худобі побільше корму. Перед самим від'їздом Айртона Сайрес Сміт запитав його, чи не хоче він, щоб хто-небудь з колоністів супроводжував його, тому що просування по острову тепер небезпечно. |
| 13216 |
Айртон відповів, що такі перестороги абсолютно зайві, — він і один прекрасно впорається з роботою та крім того, не боїться зустрічі з піратами. Якщо в самому коралі або поблизу що-небудь відбудеться, він відразу повідомить про це телеграфом мешканцям Гранітного палацу. |
| 13217 |
Отже, Айртон виїхав на світанку 9 листопада на візку, запряженому онагром, а за дві години телеграф повідомив, що в коралі все гаразд. За ці два дні Сайрес Сміт здійснив свій давній проект — остаточно убезпечив Гранітний палац від можливості несподіваного вторгнення. |
| 13218 |
Довершити почате не вимагало надмірних зусиль, тому що досить було підняти на два-три фути рівень води в озері, щоб зовсім затопити замурований водостік. А зробити це можна було, спорудивши дві загати на озері — там, де брали початок Гліцериновий струмок і Водоспадна річка. |
| 13219 |
Навряд чи варто говорити, що відвідний струмочок, який живив Гранітний палац водою і приводив у дію підйомник, залишився недоторканим. Коли підйомник бував піднятий, колоністи у своєму надійному, затишному притулку могли не боятися раптового нападу. |
| 13220 |
Швидко впоравшись з цією роботою, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт вирішили дістатися до порту Повітряної кулі, на щастя до від'їзду ще залишався час. Морякові особливо не терпілося довідатися, чи відвідали пірати маленьку бухточку, де стояв на якорі. |
| 13221 |
Побоювання Пенкрофа мали підставу, і тому ніхто не заперечував його цілком доречного наміру навідатися до порту Повітряної кулі. Моряк і його товариші вирушили в дорогу 10 листопада після обіду, захопивши із собою рушниці. |
| 13222 |
Пенкроф з підкреслено байдужим виглядом уклав по два патрони до кожного ствола своєї рушниці і, закінчивши цю операцію, багатозначно кивнув головою; цей кивок не віщував нічого доброго будь-якому зустрічному, «хоч то звір, хоч то людина», як він сам висловлювався, коли б хто зважився наблизитись до стрільця. |
| 13223 |
Гедеон Спілет і Герберт теж узяли рушниці і близько третьої години пополудні залишили Гранітний палац. Наб провів мандрівників до закруту ріки Віддяки і, коли вони опинилися на іншому березі, підняв міст. |
| 13224 |
Було домовлено, що на зворотному шляху один з них вистрілить з рушниці, і Наб, почувши сигнал, опустить міст і знову з'єднає обидва береги. Маленький загін попрямував до порту, тобто до південного берега острова. |
| 13225 |
Вони ретельно обшукали всю місцевість, що прилягає до дороги як з боку лісу, так і з боку Качиного болота, одначе не знайшли ніякого сліду втікачів; цілком можливо, не знаючи ні чисельності колоністів, ні того, як вони озброєні, пірати вибрали прихисток де-небудь у віддаленій і недоступній частині острова. |
| 13226 |
Втім, сама природа подбала приховати його від людських очей серед нагромадження високих скель; ні з моря, ні з суші бухточку просто не можна було побачити, і тільки випадково потрапивши туди або піднявшись на прибережні скелі, людина могла помітити цю природну гавань. |
| 13227 |
Раптом моряк, кинувши погляд на бітенг, на якому був закріплений якірний канат, вигукнув: І Пенкроф показав на мотузку, якою якірний канат прив'язали до бітенга, щоб він не розмотався. Моряк вимовив ці слова таким переконливим тоном, що ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зважилися йому суперечити. |
| 13228 |
Але для чого піднімати і опускати якір, якщо не виходити в море? Повернувшись до Гранітного палацу, наші мандрівники розповіли інженеру про те, що відбулося, і він цілком схвалив їхні плани щодо теперішньої і майбутньої стоянки корабля. |
| 13229 |
Він навіть пообіцяв Пенкрофу докладно обстежити частину протоки між острівцем Порятунку і берегом, щоб установити, де можна влаштувати там штучну гавань за допомогою загат. Якщо це вдасться, буде завжди під рукою, на очах у колоністів, а у випадку потреби навіть під замком. |
| 13230 |
Того ж вечора Айртону послали телеграму з проханням привести з кораля двох кіз, тому що Наб хотів привчити їх до лук плоскогір'я. Але, дивна справа, Айртон проти звичаю не підтвердив одержання депеші. Інженер здивувався. |
| 13231 |
Правда, могло статися, що Айртона в цю хвилину не було в коралі, — очевидно, він уже на півдорозі до Гранітного палацу. З часу його від'їзду минуло два дні, а за умовою він мав повернутися десятого до вечора або, найпізніше, одинадцятого вранці. |
| 13232 |
Колоністи очікували, що з хвилини на хвилину Айртон з'явиться на плато Круговиду. Наб з Гербертом чергували біля моста, щоб негайно опустити його, побачивши друга. Було вже близько десятої години вечора, Айртон усе ще не з'являвся. Тоді вирішили послати другу депешу і зажадати термінової відповіді. |
| 13233 |
Що ж відбулося? Мабуть, Айртон залишив кораль, а якщо він ще там, то, можливо, не здатний діяти? Чи не варто, знехтувавши нічним мороком, вирушити в кораль на виручку другу? Голоси розділилися: одні наполягали на негайному поході, інші говорили, що краще дочекатися ранку. |
| 13234 |
Вирішили чекати до ранку, але занепокоєння поселенців зростало. Одинадцятого листопада з першими променями сонця Сайрес Сміт знову застосував телеграфний апарат і знову не одержав відповіді. Він повторив свою спробу: теж мовчання. У Гранітному палаці залишили Наба, щоб не кидати житла напризволяще. |
| 13235 |
У тому випадку, якщо з'являться пірати і намагатимуться проникнути на плато Круговиду, він постарається їх затримати, відкривши рушничну стрілянину, а в найгіршому разі заховається в Гранітному палаці й забере підйомник, — у цій неприступній фортеці він може нічого не боятися. |
| 13236 |
О шостій годині ранку інженер із трьома своїми супутниками перейшли через Гліцериновий струмок, а Наб заховався на його лівому березі за пагорбом, на якому росло кілька високих драконових дерев. Спустившись з плато Круговиду, поселенці попрямували до коралю. |
| 13237 |
По обидва боки дороги стояв стіною густий чагарник, де легко могли знайти собі притулок зловмисники, але ж вони були озброєні, — отже, зустріч з кожним з них була небезпечною. Колоністи крокували швидко, не обмінюючись ні словом. |
| 13238 |
Попереду біг Топ, — він то нісся по дорозі, то заглиблювався до лісу, безтурботно обнюхуючи землю і не подаючи голосу. А колоністи знали, що вірний пес здалеку зачує небезпеку і заллється дзвінким гавкотом при наближенні будь-якого ворога. |
| 13239 |
Вздовж дороги, якою крокували колоністи, тягся телеграфний дріт, що зв'язував кораль із Гранітним палацом. Вони пройшли вже близько двох миль і ніде не знайшли пошкодження. Стовпи стояли на місці, дріт був добре натягнутий. |
| 13240 |
Однак через деякий час інженер помітив, що дріт злегка провис; коли ж вони дісталися до стовпа під номером сімдесят чотири, Герберт, який ішов попереду, раптом зупинився і закричав: Його супутники додали кроку і за хвилину приєдналися до Герберта. Поперек дороги валявся перекинутий стовп. |
| 13241 |
І справді, в коралі, мабуть, сталося щось серйозне. Звичайно, Айртон міг послати до Гранітного палацу депешу, але вона все одно б не дійшла; ясно, не це тривожило колоністів, а те, що Айртон обіцяв прийти ще напередодні ввечері і не прийшов, усупереч своїй обіцянці. |
| 13242 |
Ось що виглядало справді загадково. І, нарешті, не випадково ж порвався дріт, що з'єднує Гранітний палац з коралем. А хто, крім утікачів-каторжників, був зацікавлений у тому, щоб перервати телеграфне сполучення? Колоністи тепер бігли, не тямлячись від хвилювання. |
| 13243 |
Вони всією душею прив'язалися до свого нового товариша. Невже їм призначено знайти його вбитим рукою тих, чиїм ватажком він був колись? Незабаром вони досягли того місця, де дорога йшла вздовж невеликого струмочка, притоки Червоного струмка, що зрощував луки в коралі. |
| 13244 |
Тут вони сповільнили крок, щоб віддихатися і, якщо знадобиться, зі свіжими силами вступити в бій. Курки рушниць були зведені. Кожний стежив за визначеною ділянкою лісу. Топ неголосно гарчав, що теж не обіцяло нічого доброго. Нарешті, крізь дерева забовваніла огорожа кораля. |
| 13245 |
На вигляд вона здавалася цілою. Ворота, як звичайно, замкнуті. За ними панувала повна тиша: ні звичного бекання, муфлонів, ні суворих окриків Айртона. Інженер підійшов до огорожі, а його товариші стояли насторожі за двадцять кроків, готові негайно відкрити вогонь. |
| 13246 |
Сайрес Сміт підняв, внутрішню клямку і хотів уже відкрити одну стулку воріт, як раптом Топ люто загавкав. Через огорожу гримнув постріл, і у відповідь на нього пролунав жалібний крик. Журналіст і Пенкроф у коралі. — Герберта переносять до будинку. — Розпач моряка. — Інженер і журналіст радять. |
| 13247 |
Тим часом Гедеон Спілет і моряк, підтяглись на руках, досягли верхівки огорожі, перестрибнули через неї, відкинули підпірки, що заважали розкрити ворота, і ввірвалися до будинку, що виявився порожнім. Незабаром нещасний Герберт уже лежав на постелі Айртона. |
| 13248 |
За кілька митей до них приєднався Сайрес Сміт. Побачивши непорушного Герберта, моряк впав у невимовний відчай. Він плакав, ридав, хотів розбити собі голову об стіну. Ні інженеру, ні журналісту не вдавалося його заспокоїти. Та вони й не могли говорити, тому що від хвилювання в них перехопило подих. |
| 13249 |
Одначе вони спробували зробити все, щоб вирвати з лап смерті нещасного Герберта, хвилини якого, здавалося, були полічені. Гедеон Спілет, якому випало багате на пригоди життя, мав деякі знання з медицини. |
| 13250 |
Він знав усього потроху, і нерідко випадок приводив його як цілителя до узголів'я поранених вогнепальною або холодною зброєю. За допомогою Сайреса Сміта він оглянув хворого і постарався надати йому першу допомогу. |
| 13251 |
Насамперед журналіста вразила повна нерухомість, вірніше заціпеніння Герберта, причиною якого могла стати велика втрата крові або шок; очевидно, куля, з величезною силою вдаривши об кістку, викликала струс всього організму. |
| 13252 |
Обличчя Герберта залила мертвотна блідість, пульс ледве бився і з такими перебоями, що Гедеон Спілет, не без зусиль намацавши його, злякався, як би серце зовсім не зупинилося. Юнак ніяк не приходив до тями. Словом, симптоми, були найлиховісніші. |
| 13253 |
Журналіст обережно оголив груди Герберта, витер кров, прикладаючи до рани носові хустки, і обмив його холодною водою. Тепер можна було оглянути вражене місце. Між третім і четвертим ребром червонів овальний отвір. Сюди і вразила куля нещасного Герберта. |
| 13254 |
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет повернули пораненого, котрий ледь чутно застогнав, і стогін той швидше нагадував передсмертний подих. Друга кривава рана зяяла на спині, звідси вилетіла куля, що вразила Герберта. Оглянувши хворого, він уже не сумнівався, що куля ввійшла в груди і вийшла через спину. |
| 13255 |
Усе-таки Гедеон Спілет твердо знав одне: необхідно попередити запальний процес ушкодженої тканини, потім боротися проти місцевого запалення і лихоманки, що повинна викликати рана — можливо, смертельна! Але які є в його розпорядженні засоби, які ліки, що запобігають запаленню? Як уникнути ускладнень? У кожному разі, необхідно негайно перев'язати обидві рани. |
| 13256 |
Гедеон Спілет вирішив, що неможливо ні промити рани теплою водою, ні стягати їхні краї, тому що це могло викликати нову кровотечу. Кровотеча і так була надто великою, і Герберт дуже ослабнув. Тому журналіст обмежився тим, що обмив обидві рани холодною водою. |
| 13257 |
Юнака повернули на лівий бік і стежили за тим, щоб він лежав у цьому положенні. Почувши ці слова, Гедеон Спілет знайшов у собі сили повернути впевненість, яку мало не втратив у хвилину розпачу, коли він раптом усвідомив усю глибину своєї відповідальності. Він присів біля постелі пораненого. |
| 13258 |
Гедеон Спілет пояснив Сайресу Сміту, що, на його думку, необхідно спершу зупинити кровотечу, але закривати рани не варто, так само як не варто і домагатися їхнього передчасного зарубцювання, оскільки вражені внутрішні органи. Крім того, треба попередити скупчення гною в грудній клітці. |
| 13259 |
Поруч текла чиста холодна вода, інакше кажучи — чудовий болезаспокійливий засіб, яким користуються при запальних процесах, пов'язаних з пораненням, ефективний цілющий засіб при важких захворюваннях, визнаний нині всіма лікарями. |
| 13260 |
Холодна вода має до того ж іще одну чималу перевагу: рана завдяки їй може залишатися в спокої, вода рятує від необхідності негайної перев'язки, що досить цінно, оскільки, як показав досвід, у перші дні хвороби зіткнення рани з повітрям згубне для хворого. |
| 13261 |
Гедеоном Спілетом і Сайресом Смітом у даному випадку керував простий здоровий глузд, і діяли вони, як діяв би найвправніший хірург. На обидві рани нещасного Герберта поклали компреси з полотняної тканини і безперервно змочували їх холодною водою. |
| 13262 |
Моряк тим часом розвів у печі вогонь і оглянув «будиночок Айртона, де було все необхідне для життя. З кленового цукру і лікарських трав, зібраних самим Гербертом на берегах озера Гранта, зварили освіжаючий напій і влили кілька ложечок до рота юнака, але хворий нічого не відчув. |
| 13263 |
Температура в нього була дуже висока, він цілу добу не опритомнював. Життя Герберта висіло на волосинці, і волосинка ця могла обірватися в будь-яку хвилину. Наступного дня, 12 листопада, у колоністів зародилася слабка надія. Герберт прийшов до тями після тривалої непритомності. |
| 13264 |
Втім, Герберт майже не відчував болю, а холодні примочки, які безупинно змінювались, запобігли запальному процесу. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше зітхнув з полегшенням. |
| 13265 |
Він перетворився на справжню доглядальницю, як рідна мати упадав він за своїм «голубчиком». Герберт знову заснув, але цього разу спокійним сном. Абсолютно природно, що протягом доби, проведеної вдалині від Гранітного палацу, поселенці думали тільки про Герберта, піклувалися тільки про нього. |
| 13266 |
Вони забули про небезпеку, що загрожувала їм, про те, що пірати можуть повернутися, не вживали ніяких заходів для охорони кораля. Але 12 листопада, поки Пенкроф чергував біля постелі пораненого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили обговорити становище, яке склалося, і почати діяти. |
| 13267 |
Спершу вони обійшли весь кораль, але не знайшли ніяких слідів Айртона. Невже нещасного повели із собою його колишні спільники? Виходить, вони застали його зненацька? Чи вступив він з ними в боротьбу, чи упав від їхньої руки? Останнє припущення було більш ніж ймовірне. |
| 13268 |
Перелазячи напередодні через огорожу, Гедеон Спілет устиг помітити, як один з піратів кинувся бігти до південного відрога гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. Це був, звичайно, один з незваних прибульців, чия шлюпка розбилася об скелі біля гирла ріки Віддяки. |
| 13269 |
Втім, розбійник, убитий кинджалом Сайреса Сміта, тіло якого знайшли за огорожею, теж належав до зграї Боба Гарвея. Однак ніяких руйнувань у коралі не виявилося. Муфлони і кози не розбіглися по лісі, тому що ворота були на запорі. |
| 13270 |
Погляд інженера раптом упав на Топа; під час усієї розмови вірний пес неспокійно бігав по кімнаті, як би говорячи усім своїм видом: Гедеон Спілет швидко вирвав листочок із записника і написав кілька рядків: |
| 13271 |
Ця коротенька записка містила всі новини, які повинний був знати Наб, і всі запитання, відповіді на які з нетерпінням очікували колоністи. Журналіст склав записку і засунув її за нашийник Топа так, що куточок паперу визирав назовні. Почувши ці слова, Топ негайно зірвався з місця. |
| 13272 |
Він зрозумів, він угадав, що від нього вимагав хазяїн. Дорогу з кораля він знав добре. За півгодини якнайбільше він буде в будинку і, як сподівалися колоністи, пробереться непоміченим у лісі та густій траві, тоді як людина, що вийшла за огорожу, підставляє себе під ворожі кулі. |
| 13273 |
Інженер підійшов до воріт і відкрив їх. Топ вислизнув за огорожу і за мить зник з виду. — А котра година? — запитав Гедеон Спілет. Ворота знову замкнули. Інженер і журналіст увійшли до будинку. Герберт, як і раніше, спав глибоким сном. Пенкроф увесь час змінював йому холодні компреси. |
| 13274 |
Гедеон Спілет, відклавши на деякий час свої обов'язки лікаря, зайнявся готуванням нескладного обіду, але раз у раз поглядав на ту частину огорожі, що примикала до відрога гори і була найзручнішим місцем для нападу. Колоністи з тривогою чекали повернення Топа. |
| 13275 |
Близько одинадцятої години Сайрес Сміт і журналіст, захопивши карабіни, стали біля воріт, щоб відкрити їх, як тільки вдалині залунає собачий гавкіт. Вони не сумнівалися, що, коли Топу вдалося благополучно дістатися до Гранітного палацу, Наб відразу відішле його назад. |
| 13276 |
Отже, спритні каторжники, як і раніше, були тут, вони спостерігали за поселенцями і, мабуть, збиралися перестріляти їх одного за одним. Незвані прибульці дійсно нагадували диких звірів і не заслуговували милосердя. |
| 13277 |
Але насамперед доводилося дотримуватися найбільшої обережності, оскільки усі переваги залишалися на боці піратів, — вони могли бачити, зостаючись невидимими, могли напасти з-за рогу, а їх самих не застанеш зненацька. |
| 13278 |
Сайрес Сміт вирішив тому пересидіти в коралі, де, на щастя, знайшовся запас провізії на кілька тижнів. У будинку Айртона було все, що необхідно людині для життя, поселенці з'явилися тут настільки раптово, що пірати нічого не встигли розграбувати. |
| 13279 |
Очевидно, події розігралися саме так, як і припускав Гедеон Спілет: шестеро каторжників, висадившись на острів Лінкольна, вирушили вздовж південного узбережжя, обігнули півострів Звивистий і, не бажаючи заглиблюватися в ліси Далекого Заходу, дісталися до гирла Водоспадної річки. |
| 13280 |
Звідси, прямуючи правим її берегом, вони досягли відрогів гори Франкліна і, тверезо розсудивши, що в гористій місцевості неважко знайти притулок, подалися на пошуки такого і майже відразу знайшли кораль, де на ту пору нікого з колоністів не було. |
| 13281 |
Тут вони, цілком можливо, і вирішили влаштувати собі кубло, вичікуючи сприятливої хвилини для здійснення своїх злочинницьких задумів. Несподівана поява Айртона зруйнувала їхні плани, але їм удалося захопити нещасного... і неважко собі уявити, що відбулося згодом. |
| 13282 |
Тепер пірати, — правда їх залишилося п'ятеро, але всі п'ятеро озброєні до зубів, — блукають околицями, і будь-яка спроба пробратися через ліс пов'язана з величезним ризиком — кожен колоніст став би прекрасною мішенню для розбійницької кулі, а сам не міг ні запобігти нападу, ні приготуватися до нього. |
| 13283 |
Здоров'я Герберта стало предметом засмучень і турбот колоністів. Пройшло кілька днів, і, на щастя, стан бідного юнака не погіршився. А вирвати в хвороби кілька днів — це вже чимало. Безперервно змінювані холодні компреси не дали ранам запалитися. |
| 13284 |
Журналіст вважав навіть, що ця вода, що містить невелику кількість сірки внаслідок близькості вулкана, мала загоювальну властивість. Виділення гною майже припинилося, і завдяки невсипущим турботам Герберт повільно повертався до життя; температура в нього поступово знижувалася. |
| 13285 |
Оскільки пораненого тримали на найсуворішій дієті, він дуже ослаб; усе-таки цілющі настоянки, а головне повний спокій зробили свою справу. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф — усі троє досягли великої майстерності в мистецтві перев'язки ран. |
| 13286 |
Уся білизна, виявлена в будиночку Айртона, прислужилася для цього. Рани Герберта, на яких лежали компреси і корпія, були перев'язані не занадто туго і не занадто вільно, а це прискорювало рубцювання, не викликаючи запального процесу. |
| 13287 |
Журналіст з особливою старанністю робив перев'язку, знаючи, наскільки це важливо, — він не раз нагадував своїм друзям, що такої ж думки дотримуються і лікарі; недаремно кажуть — легше зробити вдалу операцію, ніж вдалу перев'язку. За десять днів, 22 листопада, Герберту стало значно краще. |
| 13288 |
Не бажаючи засмучувати хворого, моряк коротко пояснив йому, що Айртон повернувся до Гранітного палацу, який вони з Набом повинні захищати у випадку нападу піратів. Справа явно йшла на видужання, і, якщо хвороба обійдеться без ускладнень, можна вважати, що небезпека минула. |
| 13289 |
Але в якому воістину жахливому становищі опинилися б колоністи, якби, скажімо, куля застрягла в кістці або довелося б ампутувати Герберту руку чи ногу! Цього разу, як і в ряді інших випадків, поселенці поклалися на здоровий глузд, що часто визволяв їх зі скрутного становища, і знову завдяки своїм знанням: вони здобули нову перемогу! Але раптом настане така хвилина, коли всі їхні знання, уся їхня логіка будуть безсилі? Адже вони одні на цьому острові! А в суспільстві одна людина доповнює іншу, люди не можуть обходитися один без одного. |
| 13290 |
Сайрес Сміт прекрасно знав це і часом з тривогою думав про те, що можуть виникнути такі обставини, проти яких колоністи виявляться безсилими. Йому здавалося навіть, що його товариші, та й він сам, живучи до цього дня так щасливо, вступили у фатальну смугу. |
| 13291 |
Надра острова були багаті на метали і мінерали, ліси і рівнини — на корисні рослини і тварини, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дарунки, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії не залишав бажати нічого кращого. |
| 13292 |
І справді, у водах, які омивали острів, з'явився розбійницький бриг, і нехай пірати загинули за допомогою якогось таємничого втручання, шестеро з них усе-таки врятувалися від катастрофи. Мало того, вони висадилися на берег, і п'ятеро, що залишилися живими, практично невловимі. |
| 13293 |
Айртон, без сумніву, загинув від руки цих негідників, озброєних до зубів. Вони випробували на нещасному влучність своїх карабінів. Герберта наздогнала ворожа куля. Ледве вдалося вирвати його з пазурів смерті. |
| 13294 |
І чи не збирається доля завдати поселенцям нові нещадні удари? Ось які думки хвилювали Сайреса Сміта. Ось про що він не раз говорив з журналістом, і обом часом здавалося, що вони позбулися незбагненного, але могутнього заступництва. |
| 13295 |
Не такі вони люди! Вони сміливо йшли назустріч будь-яким випробуванням, намагалися знайти з усякого становища найдоцільніший вихід, у всеозброєнні чекали будь-якої несподіванки, що її заманеться долі піднести колоністам, впевнено дивилися в майбутнє, і якщо знову призначено впасти на них нещастю, вони зустрінуть його як мужні борці. |
| 13296 |
Колоніста бажали тепер лише одного: як тільки юнак досить зміцніє, доставити його до Гранітного палацу. Хоча будиночок у коралі мав усе необхідне, все-таки він безперечно поступався у зручностях їхньому кам'яному житлу. |
| 13297 |
Тому вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде перевезти Герберта додому без ризику для його здоров'я, і вирішили будь-що здійснити свій план, хоча чудово уявляли собі, як важко буде пробратися через ліс Жакамара. Від Наба не надходило, ніяких звісток, але це не бентежило колоністів. |
| 13298 |
Хоробрий негр, сховавшись у надійному гранітному притулку, так просто не дасться в руки ворогові. Тому Топа не послали вдруге до Наба з листом, — шкода було піддавати вірного пса небезпеці, а тим більше позбавитися такого цінного члена колонії. |
| 13299 |
Після зникнення Айртона їх залишилося тільки четверо проти п'ятьох, тому що Герберт поки що не міг йти в рахунок, і ця обставина принесла чуйному юнакові чимало важких хвилин, — нелегко йому було усвідомлювати, що він є причиною виниклих ускладнень! Удень 29 листопада, скориставшись тим, що Герберт спить і не може їх чути, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф вирішили намітити подальший план дій проти піратів. |
| 13300 |
Було б просто безглуздям заперечувати вагомим доказам Сайреса Сміта, його товариші добре зрозуміли це. За тиждень! Виходить, повернення до Гранітного палацу відкладається до початку грудня. Минуло вже два весняних місяці. Стояла чудова погода, почалася спека. |
| 13301 |
Ліси красувалися в ошатному зеленому вбранні, наближався час збирання врожаю. Отже, після повернення до Гранітного палацу відразу ж почнуться польові роботи, що триватимуть аж до дня задуманої експедиції. Читачі зрозуміють, як згубно відбивалося на добробуті колонії це змушене ув'язнення. |
| 13302 |
І хоча доводилося мовчки скорятися необхідності, поселенців гризла тривога. Раз або двічі журналіст усе-таки вибрався з кораля й обійшов навколо огорожі. З ним вирушив Топ. Гедеон Спілет, тримаючи карабін напереваги, був готовий до будь-якої несподіваної зустрічі. |
| 13303 |
Але ніхто не трапився йому на дорозі, ніяких підозрілих слідів він не знайшов. Вірний пес, звичайно, попередив би його гавкотом про небезпеку, але Топ мовчав; зрозуміло, що не варто побоюватися когось, принаймні в дану хвилину, і що пірати подалися на інший бік острова. |
| 13304 |
Одначе під час другої своєї вилазки, 27 листопада, Гедеон Спілет, який ризикнув заглибитися на чверть милі в хащу біля південного схилу гори, раптом помітив, що Топ занепокоївся. Пес уже не стрибав з безтурботним виглядом, він гасав туди-сюди, обнюхуючи траву та кущі, немов чув щось підозріле. |
| 13305 |
Навряд чи Топ зачув присутність людини, тому що в таких випадках він починав уривчасто і глухо гавкати, немов гнівався на невидимого ворога. А зараз він навіть не гарчав, — отже, небезпека була ще далеко. |
| 13306 |
Хвилин п'ять Топ нишпорив по лісі, а журналіст обережно рухався за ним, як раптом собака кинувся до густого чагарника і витяг відтіля шматок тканини. Це був обривок одягу, забруднений, розірваний, і Гедеон Спілет негайно відніс знахідку в кораль. |
| 13307 |
Але якщо каторжники не вбили його відразу ж, якщо вони повели його із собою кудись всередину острова, хіба не може статися, що він і досі потерпає в них у полоні? Можливо, хто-небудь з піратів впізнав у Айртоні свого колишнього дружка по Австралії — Бена Джойса, ватажка втікачів-каторжників. |
| 13308 |
І, хто знає, чи не виник у них божевільний план знову заманити Айртона до своєї піратської зграї? Адже якби їм вдалося схилити його до зради, він був би їм украй корисний! Отже, знахідка клаптя відродила надії поселенців, і вони вирішили, що їм ще пощастить побачити свого друга. |
| 13309 |
Якщо Айртон живий, але знаходиться в полоні, він зробить усе можливе і неможливе, аби вирватися з рук бандитів, і тоді яке могутнє підкріплення одержить у його особі колонія! За час перебування на острові Лінкольна Пенкроф став завзятим фермером і всією душею прив'язався до своїх городів і полів. |
| 13310 |
Але варто сказати що й Герберт рвався до Гранітного палацу, розуміючи, як необхідна там присутність усіх поселенців. Адже через нього вони сидять тут, у коралі! Одна думка невідступно переслідувала його: піти звідси, піти будь-що! Він вважав, що цілком може перенести подорож до Гранітного палацу. |
| 13311 |
Юнак запевняв своїх друзів, що там, у їхньому житлі, звідки відкривається вид на море і де віє свіжий вітерець, він одразу ж видужає! Десятки разів він доводив це Гедеонові Спілету, але той, справедливо побоюючись, як би рани Герберта, що ще недостатньо зарубцювалися, не відкрилися в дорозі, не давав розпорядження про від'їзд. |
| 13312 |
Одначе незабаром сталася подія, що змусила Сайреса Сміта і його друзів поступитися наполяганням юнака, і один Бог знає, скільки горя і каяття принесло їм це рішення. Трапилося це 29 листопада, о сьомій годині ранку. |
| 13313 |
Троє колоністів мирно розмовляли біля постелі Герберта, як раптом до їхнього слуху донісся голосний гавкіт. Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет схопилися за карабіни і вибігли з будинку, готуючись відкрити стрілянину. Топ гасав в огорожі кораля, стрибав, гавкав, але гавкав весело, не люто. |
| 13314 |
Не встигли колоністи обмінятися цими короткими фразами, як над огорожею з'явився хтось і легко зістрибнув на землю. Це був Юп, дядечко Юп власною персоною, і це його вітав радісним гавкотом вірний Топ! Пенкроф кинувся до орангутанга. |
| 13315 |
І дійсно, якщо Набу необхідно було подати звістку своєму господарю, він не міг вибрати надійнішого і спритнішого посланця, ніж дядечко Юп, який без зусиль пробрався там, де не могли б пройти не тільки колоністи, але навіть і Топ. Сайрес Сміт не помилився. |
| 13316 |
На шиї Юпа висів крихітний мішечок, і в цьому мішечку лежала записка, написана рукою Наба. Можна собі уявити, який розпач охопив усіх, коли вони прочитали наступні слова: Не в силах вимовити ні слова, поселенці мовчки перезирнулися і потім понуро побрели до будинку. |
| 13317 |
Що робити? Пірати на плато Круговиду — це означає нещастя, руйнування, катастрофу! Глянувши на заклопотані обличчя своїх старших товаришів, Герберт відразу зрозумів, що сталося щось важливе, а побачивши Юпа, він уже не сумнівався, що Гранітному палацу загрожує небезпека. |
| 13318 |
Ноші мають перед візком ту перевагу, що хворий при пересуванні не страждає від поштовхів, але зате вони вимагають двох носіїв, іншими словами — у випадку раптового нападу в їхньому маленькому загоні виявиться двома стрільцями менше. |
| 13319 |
І навпаки, при пересуванні на візку руки всіх трьох колоністів залишаться вільними. І хіба не можна покласти на дно візка побільше матраців і обережно вести онагра за вуздечку, щоб уберегти пораненого від поштовхів? Звичайно, можна. Візок підтягли до будинку, і Пенкроф запряг у нього онагра. |
| 13320 |
Сайрес Сміт з журналістом узяли матраци, на яких лежав Герберт, поклали їх на дію візка. День видався на славу. Крізь соковиту зелень дерев пробивалися веселі сонячні промені. Усе виявилося в повному порядку. Інженер і Пенкроф озброїлися двостволками, а Гедеон Спілет узяв свій карабін. |
| 13321 |
Можна було вирушати. Хоча Герберт бадьорився, він не міг приховати, якими зусиллями сконцентрував усю свою енергію і з величезною напругою відганяє слабість і нудоту. Серце Сайреса Сміта болісно стислося. Він боровся з ваганням, барився давати сигнал до відправлення. |
| 13322 |
Але відкласти поїздку — значило довести до відчаю Герберта, можливо, навіть убити його. Ворота кораля відчинилися. Юп і Топ кинулися на волю першими, не подаючи голосу, — при потребі вони вміли мовчати. Візок виїхав за огорожу, ворота зачинилися; онагр, яким правив Пенкроф, повільно рушив уперед. |
| 13323 |
Звичайно, колоністам довелося вибрати не ту дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу, але вони побоювалися, що з візком їм важко буде пробратися крізь лісову хащу. Тому хоч-не-хоч довелося обрати цей шлях, хоча про нього й знали пірати. |
| 13324 |
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет ішли по обидва боки візка, готові відбити будь-який напад. Утім, навряд чи пірати ні з того ні з сього залишать плато Круговиду. Очевидно, як тільки Наб помітив ворогів, він відразу написав і послав записку. |
| 13325 |
Та й на записці значилося «шоста година ранку», а спритному орангутангу, який не раз бував у коралі в якості гостя, вистачило сорока п'яти хвилин, щоб подолати п'ять миль, що відокремлювали кораль від Гранітного палацу. |
| 13326 |
Топ і Юп (останній не випускав з рук свого кийка) то забігали вперед, то заглиблювалися в ліс, що тягся по обидва боки дороги, але поводилися спокійно. Візок, керований Пенкрофом, повільно рухався вперед. З кораля колоністи вирушили о пів на восьму. |
| 13327 |
За годину вони благополучно, без усяких халеп, пройшли вже чотири милі. Дорога була пустельна, як і вся ця частина лісу Жакамара, що лежала між рікою Віддяки й озером. Усе здавалося спокійним. Лісові хащі виглядали настільки ж безлюдними, як і того дня, коли колоністи висадилися на острів. |
| 13328 |
Сайрес Сміт не сумнівався, що місток опущений; пірати або вже пройшли по ньому, або, перебравшись через одну з водних перешкод, подбали, щоб заздалегідь його опустити, аби полегшити собі відступ. Нарешті у просвіті між стовбурами дерев блиснуло море. |
| 13329 |
Візок продовжував тихо котитися вперед, і його захисники змушені були сповільнити крок. Раптом Пенкроф осадив онагра і крикнув страшним голосом: Тремтячою рукою він показував на густі клуби диму, що підіймалися над млином, сараями і пташниками. |
| 13330 |
Якась людина то зникала у клубах диму, то з'являлася знову. Це був Наб. Колоністи голосно гукнули його. Наб почув голоси і кинувся назустріч друзям. Каторжники залишили плато півгодини тому, зруйнувавши попередньо усе, що могли зруйнувати. |
| 13331 |
Що, коли на юнака згубно вплинуло перевезення на візку? Раптом ця подорож викличе яке-небудь серйозне ускладнення? Гедеон Спілет не міг передбачити результат хвороби. І він сам, і його товариші впали у відчай. |
| 13332 |
Візок зупинили біля закруту ріки, а там пораненого непритомним підняли на матрацах, на яких він лежав, і переклали на ноші, поспіхом сплетені з гілок. За десять хвилин Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф уже опинилися біля підніжжя гранітного валу, доручивши Набу доставити візок на плато Круговиду. |
| 13333 |
Пустили в хід підйомник, і незабаром Герберт уже лежав на своїй постелі в Гранітному палаці. Турботливим доглядом хворого привели до тями. Він посміхнувся, побачивши, що лежить у своїй кімнаті, але від слабості ледь міг вимовити кілька слів. Гедеон Спілет оглянув хворого. |
| 13334 |
Він боявся, що в нього відкрилися рани, які ще погано зарубцювалися. Ні, цього не сталося. Звідки ж цей стан прострації? Чому Герберту погіршало? Юнак впав у якесь хворобливе, пропасне забуття. Журналіст і Пенкроф не відходили від його постелі. |
| 13335 |
Тим часом Сайрес Сміт розповів Набу про те, що відбулося в коралі, а Наб описав йому події, що розігралися на плато Круговиду. Минулої ночі пірати з'явилися на галявині лісу, біля Гліцеринового струмка. |
| 13336 |
Що ж тепер робити? Як перешкодити спустошенням, якими загрожували пірати? Наб ламав голову, як попередити свого хазяїна? Але в якому становищі знаходилися самі мешканці кораля? Сайрес Сміт і його товариші вирушили в кораль 11 листопада, а вже настало 29 листопада. |
| 13337 |
За дев'ятнадцять днів Наб одержав лише ті звістки, що повідомлялися в записці, посланій з Топом, — новини жахливі: Айртон зник, Герберт важко поранений, інженер, журналіст і моряк стали, так би мовити, бранцями в коралі. І тоді Набу спало на думку послати в кораль Юпа, довіривши йому записку. |
| 13338 |
Він знав не раз випробувану, незвичайну кмітливість орангутанга. Юп розумів слово «кораль», що часто вимовляли при ньому, і читачі, напевно, пам'ятають, що він багато разів їздив туди на візку разом з Пенкрофом. Ще не починало світати. |
| 13339 |
І Наб, уже не вагаючись, прив'язав записку на шию Юпа, підвів мавпу до дверей Гранітного, палацу і, спустивши до самої землі довгу мотузку, кілька разів повторив: Мавпа зрозуміла. Схопившись за мотузку, вона зісковзнула на берег і зникла в темряві, не викликавши в піратів ні найменших підозр. |
| 13340 |
Чи велике населення острова, вони не знали і могли припускати, що Гранітний палац знаходиться під захистом значного загону. Мабуть, вони пам'ятали, що при нападі брига на острів їх зустріли сильним вогнем і з нижніх, і з верхніх скель, і, звичайно, вони не хотіли піддавати себе небезпеці. |
| 13341 |
І вже тут злочинці дали волю своїм хижим інстинктам, взяли все громити, грабувати, палити, чинити зло заради самого зла і відступили лише за півгодини до прибуття колоністів, вважаючи, мабуть, що ті все ще замкнуті в коралі. Тоді Наб поспішив вибратися зі свого притулку. |
| 13342 |
Втім, цьому лиху можна було б легше зарадити, аніж тому розгрому, після якого на плато Круговиду залишилися одні руїни! Сайрес Сміт і Наб рушили до ріки Віддяки і перейшли на лівий берег, не зустрівши ніяких слідів переправи бандитів. |
| 13343 |
З повною вірогідністю складалися такі припущення: або пірати довідалися про повернення колоністів до Гранітного палацу, побачивши їх на дорозі, що веде з кораля; або ж вони нічого не знають про це повернення, тому що спустилися вниз рікою Віддяки і заглибилися в ліс Жакамара. |
| 13344 |
У першому випадку вони, мабуть, знову рушили до беззахисного кораля, де зберігалося стільки цінних для них припасів. В другому випадку вони, безсумнівно, повернулися до свого табору і, дочекавшись нагоди, відновлять напад. |
| 13345 |
Добре було б першими напасти на піратів, але всяка спроба очистити від них острів усе ще залежала від стану здоров'я Герберта. Сайрес Сміт потребував усіх своїх помічників, тому ніхто не мав права залишити Гранітний палац. Інженер і Наб вийшли на плато Круговиду. |
| 13346 |
Яка жахлива картина! Поля витоптані; уже достиглі, готові для жнив хліба полягли, осипалися. Не менше постраждали й інші насадження. Весь город переритий. На щастя, у Гранітному палаці зберігався запас насіння, що дозволяв зарадити лиху. |
| 13347 |
Що стосується млина, будівель пташника і стайні для онагрів — їх знищив вогонь. По плато Круговиду блукали деякі вцілілі тварини. Птахи, що полетіли під час пожежі на далекий край озера, уже поверталися на звичне місце і нишпорилися на березі. Тут усе потрібно було створювати заново. |
| 13348 |
Бліде обличчя Сайреса Сміта видавало його обурення, він із зусиллям стримував гнів; але не вимовив ні слова. Кинувши останній погляд на спустошені поля, на паруюче пожарище, він повернувся до Гранітного палацу. |
| 13349 |
Здавалося, потрясіння організму, що викликали отримані ним рани, ускладнилося якоюсь новою важкою недугою, і Гедеон Спілет передбачав фатальне погіршення стану хворого, з яким він неспроможний боротися. Герберт майже весь час лежав у напівзабутті, у нього вже почалося марення. |
| 13350 |
А колоністи мали тільки досить нескладні ліки — освіжаючий відвар трав. Лихоманка ще не дуже мучила його, але незабаром її приступи стали повторюватися регулярно. Гедеон Спілет переконався в цьому 6 грудня. |
| 13351 |
Раптом піднявся сильний жар, очі заблищали, розчервонілося обличчя, пульс почастішав; потім виступив рясний піт, а після цього жар спав і лихоманка начебто зменшилася. Приступ тривав близько п'яти годин. |
| 13352 |
Сайрес Сміт сам ходив на озеро і зрізав зі стовбура «чорної верби» кілька шматків кори; він приніс вербову кору до Гранітного палацу, стовк її, і в той же вечір Герберту дали прийняти цей порошок. Ніч пройшла благополучно. Герберт небагато марив, але приступів не було ні вночі, ні наступного дня. |
| 13353 |
У Пенкрофа з'явилася надія, Гедеон Спілет нічого не говорив. Можливо, що просто подовжилися проміжки між приступами і вони стануть повторюватися не щодня, а через день. Завтра все повинно з'ясуватися. |
| 13354 |
Був ще один симптом, який дуже налякав Гедеона Спілета: печінка в Герберта сильно збільшилася і запалилася, а незабаром підсилилося марення, доводячи, що хвороба подіяла і на мозок. Гедеон Спілет був вражений цим новим ускладненням. |
| 13355 |
Він відвів інженера вбік і сказав: На щастя, Пенкроф не чув цієї розмови. Він би збожеволів. Цілком зрозуміло, що Сайреса Сміта і Гедеона Спілета мучила тривога весь день 7 грудня і всю наступну ніч. У середині дня почався другий приступ. Криза була страшна. Герберт почував близькість смерті. |
| 13356 |
Він благально простягав руки до Сайреса Сміта, до Спілета, до Пенкрофа. Він не хотів помирати... Сцена була нестерпною. Довелося відвести Пенкрофа. Другий приступ тривав теж п'ять годин. Стало зрозуміло, що третього приступу хворий не витримає. Ніч минула жахливо. |
| 13357 |
Він благав зниклого тепер заступника про допомогу, думка про таємничого незнайомця переслідувала його... А потім сили залишали Герберта, і він лежав у глибокому заціпенінні, непритомний, без руху... Кілька разів Гедеонові Спілету здавалося, що бідний хлопчик уже помер. |
| 13358 |
Наступного дня, 8 грудня, слабість у Герберта продовжувала зростати. Схудлі руки його перебирали край ковдри. Йому знову дали товченої вербової кори, але Гедеон Спілет уже не покладав на неї надії. Настала ніч, безсумнівно остання ніч Герберта. |
| 13359 |
Добрий, мужній, розумний хлопчик, розвинутий не за віком, помирав. Усі любили його, як рідного сина, і не могли його врятувати! На острові Лінкольна не було того єдиного засобу проти злоякісної лихоманки, що міг її перемогти! У ніч з восьмого на дев'яте грудня в хворого підсилилося марення. |
| 13360 |
Печінка була страшно збільшена, голова запаморочилася, Герберт уже нікого не впізнавав. Чи доживе він до завтра? Але третій приступ усе одно забере його. Герберт виснажився, і в проміжках між нападами марення він лежав як мертвий. |
| 13361 |
Близько третьої години ранку Герберт раптом нестямно крикнув і забився, здавалося, у передсмертних судомах. Наб, який чергував біля його постелі, з жахом кинувся за допомогою в сусідню кімнату, де сиділи без сну його товариші. Гедеон Спілет схопив коробочку і розкрив її. |
| 13362 |
У ній виявилося близько двохсот гранів білого порошку. Журналіст взяв до рота кілька крупинок цього порошку. Страшна їхня гіркота підтвердила, що напис на кришці не обдурив. Дійсно, то був дорогоцінний алкалоїд кори хінного дерева, чудовий засіб проти лихоманки. |
| 13363 |
Потрібно було без довгих міркувань дати Герберту порошок хініну. Як тут опинилася коробочка — про це можна поговорити потім. Наб миттєво приніс чашку теплої кави. Гедеон Спілет кинув у неї гранів вісімнадцять хініну, і Герберта вдалося напоїти цією мікстурою. |
| 13364 |
Ще було не пізно — третій приступ злоякісної лихоманки ще не почався! І додамо з вашого дозволу, — він уже не міг тепер вибухнути. Треба сказати також, що усі піднеслися духом. Знову проявилася таємнича благодійна сила, та ще в таку хвилину, коли всі втратили надію на її допомогу! |
| 13365 |
За кілька годин Герберт уже спав спокійнішим сном. Його друзі могли тоді поговорити про те, що трапилося. Втручання незнайомця в їхнє життя ніколи ще не було таким очевидним. Але як він міг проникнути до Гранітного палацу, та ще й вночі? Це було незбагненно. |
| 13366 |
Звичайно, він ще не видужав, а перемежована лихоманка найчастіше дає небезпечні рецидиви, але ж за хворим був такий турботливий догляд. І до того ж тепер існували рятівні ліки і, безсумнівно, десь недалеко знаходився той, хто їх приніс. Отже, у серці кожного зажеврілася надія. |
| 13367 |
Надія не виявилася оманою. Десять днів потому, 20 грудня, Герберт почав уже видужувати. Він ще був слабким, йому доводилося дотримуватися суворої дієти, але приступи більше не повторювалися. Славний хлопчик покірно виконував усі лікарські розпорядження. |
| 13368 |
Йому так хотілося видужати! Пенкроф начебто теж воскрес із мертвих, і радість свою він висловлював так бурхливо, немов з глузду з'їхав. Коли благополучно минув термін третього приступу, моряк від щастя ледве не задушив Гедеона Спілета у своїх обіймах. |
| 13369 |
З тих пір він називав журналіста не інакше, як лікар. Усім не терпілося знайти того, хто був справжнім цілителем. За весь цей час пірати жодного разу не з'являлися в околицях Гранітного палацу. Від Айртона не надходило ніяких звісток. |
| 13370 |
Сайрес Сміт і Герберт ще не втратили надії знайти його, але інші вважали тепер, що бідолаха Айртон загинув. Усе-таки не можна було довше залишатися в невідомості, і колоністи вирішили, що, як тільки юнак одужає, вони зроблять експедицію, від якої вони очікують дуже важливих результатів. |
| 13371 |
Але раніше ніж через місяць неможливо було її почати: для того, щоб здолати бандитів, потрібна участь у поході всіх колоністів. А Герберту ставало все краще. Запалення печінки пройшло, рани остаточно зарубцювалися. |
| 13372 |
Весь січень колоністи вели на плато Круговиду великі роботи для того, щоб забезпечити, наскільки можна, майбутній врожай хліба й овочів. Для другого посіву, що мав початися невдовзі, зібрали уціліле зерно, заготовили саджанці. |
| 13373 |
Млин, стайні та будівлі на пташнику Сайрес Сміт не поспішав відбудовувати. Адже поки він з товаришами шукатиме розбійників, ці негідники можуть знову навідатися на плато; не варто давати їм привід зайвий раз попрактикуватися в грабунках і підпалах. |
| 13374 |
Як тільки острів очистять від цих лиходіїв, справа інша, — тоді все треба буде спорудити заново. У другій половині січня хворий уже так зміцнів, що йому дозволили вставати з постелі — спочатку на годину в день, потім на дві, а потім і на три години. |
| 13375 |
За хворим ще був потрібний догляд («лікар» Спілет у цьому плані виявився невблаганний), але видужання його йшло своєю чергою. До кінця місяця Герберт уже блукав по плато Круговиду і по всьому узбережжю. Не раз він купався в морі разом з Пенкрофом і Набом, і ці купання йшли йому на користь. |
| 13376 |
Сайрес Сміт уже вважав можливим призначити день відправлення експедиції — вирішили виступити 15 лютого. Як завжди в цю пору року ночі були дуже світлі — обставина, сприятлива для розвідки, яку збиралися вести по всьому острову. |
| 13377 |
Отже, почалася підготовка до походу, підготовка досить серйозна, тому що колоністи дали обіцянку не повертатися в Гранітний палац доти, доки не досягнуть подвійної мети, поставленої перед собою: по-перше, вони хотіли знищити піратів і знайти Айртона, якщо він ще живий, по-друге, розшукати того, хто брав таку діяльну участь у долі колонії. |
| 13378 |
На острові Лінкольна колоністи знали досконально наступні місця: весь східний берег — від мису Пазура до мису Південної Щелепи і Північної Щелепи, велике Качине болото, околиці озера Гранта, лісові зарості Жакамара (ту їхню частину, що знаходилася між дорогою до кораля і рікою Віддяки), береги ріки Віддяки і Червоного струмка і, нарешті, ті відроги гори Франкліна, між якими розташувався кораль. |
| 13379 |
Вони досліджували, але досить поверхово, узбережжя бухти Вашингтона — від мису Пазура до Зміїного мису, а також ліси і болота вздовж західного берега і нескінченні дюни, що доходили до затоки, схожої на напівроззявлену пащу акули. |
| 13380 |
Але вони зовсім не знали великі ліси, що покривали півострів Звивистий, весь правий берег ріки Віддяки, лівий берег Водоспадної річки і лабіринт відрогів, ущелин і долин, що охоплюють своєю заплутаною мережею гору Франкліна з трьох боків — із заходу, з півночі і зі сходу, а там, можливо, існували глибокі печери. |
| 13381 |
Але перешкодити спустошенню кораля колоністи не могли, воно, мабуть, уже сталося, а якщо пірати вважали для себе зручним заховатися в цьому відокремленому кутку, завжди можна дістатися до них, це ще встигнеться. І ось, порадившись, зупинилися на початковому плані — рушити через ліс до Зміїного мису. |
| 13382 |
Протягом шістнадцяти — сімнадцяти миль шлях доведеться прокладати сокирою, і це стане першою дорогою, що зв'яже згодом Гранітний палац і край півострова Звивистого. Візок був у повній справності. Онагри добре відпочили і могли зробити великий перегін. |
| 13383 |
Не завадило пам'ятати, що пірати, можливо, ховаються в лісах, зненацька в густих заростях зав'яжеться перестрілка, а отже, маленькому загону колоністів ні в якому разі не можна було розбиватися на групи і віддалятися один від одного. Вирішили також нікого не залишати в Гранітному палаці. |
| 13384 |
Навіть Топ і Юп мали взяти участь в експедиції. Неприступний притулок міг на деякий час залишитися без охорони. Переддень виступу, 14 лютого, припадав на неділю. Весь цей день присвятили відпочинку і вдячним молитвам Творцю. |
| 13385 |
Мотузкову драбину, якою завжди піднімалися колоністи, віднесли в Нетрі й глибоко зарили в пісок, але поклали її дуже дбайливо, тому що доведеться користуватися нею і після повернення; тамбур підйомника, та й усе це пристосування встигли розібрати — його більше не існувало. |
| 13386 |
Роботу цю виконав Пенкроф, і, затримавшись, для того щоб її закінчити, він спустився з Гранітного палацу останнім по мотузці, перекинутій через виступ скелі; а тільки-но мотузку забрали, не залишилося ніякої можливості забратися з берега на верхній майданчик. Погода випала чудова. |
| 13387 |
Візок чекав на березі біля Нетрів; журналіст наполіг, щоб Герберт їхав на ньому хоча б частину шляху. Юнакові довелося підкоритися розпорядженню свого лікаря. Наб взяв онагрів за вуздечку. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пройшли вперед. Топ, мабуть надзвичайно задоволений, стрибав біля них. |
| 13388 |
Візок зминув за виступ гранітного кряжа і, проїхавши милю лівим берегом ріки Віддяки, переправився по мосту на інший берег, де вже починалася дорога до порту Повітряної кулі; залишивши дорогу ліворуч, рушили в тіні високих дерев по великих лісах Далекого Заходу. |
| 13389 |
Протягом перших двох миль дерева не спліталися в непролазну хащу, і візок, вільно проїжджав між ними; іноді мандрівникам доводилось розрубувати сокирою сплетіння ліан або прокладати дорогу в заростях чагарника. Але ніякі серйозні перешкоди не затримували загін. |
| 13390 |
У густій тіні гіллястих дерев стояла приємна прохолода. Навколо розкинулося неозоре лісове царство, де, чергуючись, височіли деодари, дугласи, казуарини, банксії, камедні дерева, драцени і зразки інших деревних порід, що вже зустрічалися колоністам. |
| 13391 |
Зібралися тут і всі представники пташиного населення острова: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, галасливі зграйки какаду, папуг і папужок. Пробігаючи між кущами, миготіли агуті, кенгуру, водосвинки — усе нагадувало колоністам їхні перші експедиції островом. |
| 13392 |
Справді, у багатьох місцях мандрівники помітили прикмети, які вказували, що лісом недавно проходив цілий загін: тут заломлені гілки дерев, мабуть для того, щоб знайти по цих віхах зворотний шлях, там — купа попелу від згаслого багаття і відбитки людських ніг, що збереглися на глинистому ґрунті. |
| 13393 |
Але не було ніяких ознак, що люди, які проходили, десь зупинилися табором. Інженер порадив товаришам утриматися від полювання. Постріли могли привернути увагу піратів, — адже вони, чого доброго, блукали в цих лісах. |
| 13394 |
Перш ніж забиратися в зарості, Сайрес Сміт посилав туди як розвідників Топа і Юпа; вони найсумлінніше виконували свої обов'язки, і якщо спокійно поверталися до господарів, значить все спокійно, — у лісі загін не підстерігали ні пірати, ні дикі звірі — два види однаково небезпечних хижаків. |
| 13395 |
До вечора колоністи отаборилися миль за дев'ять від Гранітного палацу, на березі маленької річки, притоки ріки Віддяки, про існування якої вони і не підозрювали, — ще один елемент гідрографічної системи острова, що сприяє незвичайній родючості ґрунту. |
| 13396 |
Якби доводилося остерігатися лише диких звірів, ягуарів або інших хижаків, Сайрес Сміт просто запалив би багаття навколо табору, — це виявилося б достатнім захистом; але піратів вогні багать швидше привернули б, ніж злякали, і густий морок був найкращим засобом оборони від них. |
| 13397 |
Установили суворий розпорядок дозору: вартові по двоє повинні були стежити за околицею і змінюватися кожні дві години. Герберта, незважаючи на його протести, звільнили від чергування. Дві пари вартових — Пенкроф з Гедеоном Спілетом і Сайрес Сміт з Набом — по черзі стояли на сторожі біля табору. |
| 13398 |
Втім, ніч була коротка, темрява швидше залежала від густої тіні, що панувала під гіллястими деревами, ніж від відсутності сонця. Тишу лише зрідка порушувало хрипке ревіння ягуара та уїдливий регіт мавп, який, мабуть, особливо дратував статечного Юпа. |
| 13399 |
Ніч пройшла спокійно, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс, де шлях випав нелегкий, а головне, повільний. Того дня пройшли тільки шість миль, — щохвилинно доводилося зупинятися і діяти сокирою. |
| 13400 |
Як справжні господарі, колоністи берегли великі красиві дерева, та й рубати їх було дуже втомливо, тому сокири валили маленькі дерева, але через такий спосіб пересування шлях аж ніяк не йшов по прямій, а подовжувався від нескінченних вигинів і поворотів. |
| 13401 |
Цього дня Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, що ще не зустрічалися їм на острові. Наприклад, деревоподібні папороті — пір'ясті, їхнє листя спадало до землі, як струмені фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими і дуже смачними солодкими стручками, — онагри з задоволенням поїдали їх. |
| 13402 |
Знову колоністам зустрілися тут купи чудових каурі, у яких стовбур, подібний до колони, підносив на висоту двісті футів темний конус зелені. Ці дерева, величні велетні лісів Нової Зеландії, так само знамениті, як кедри ліванські. |
| 13403 |
Правда, вони мигцем побачили вдалечині пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, — один із видів казуарів, що називаються ему; ці птахи заввишки п'ять футів, покриті коричневими перами, належать до загону голенастих. |
| 13404 |
Топ щодуху помчався за ними навздогін, але ему без зусиль випередили його, тому що бігають вони вражаюче швидко. Із бандитами мандрівникам не довелося зіштовхнутися, але сліди їхні вони знову знайшли в лісі. |
| 13405 |
Біля залишків згаслого багаття — згаслого, мабуть, недавно, — вони помітили відбитки людських ніг. Сліди ці розглядали з найбільшою увагою, один за іншим, виміряли їхню довжину і ширину і легко встановили, що тут недавно проходило п'ятеро людей. |
| 13406 |
Але справедлива відплата лиходіям не могла повернути життя Айртону; роздивившись сліди, що відбилися на сирій землі, колоністи змушені були зробити висновок, що потрібно залишити всяку надію коли-небудь побачити Айртона! Того отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного палацу; Сайрес Сміт вважав, що до Зміїного мису залишилося не більше п'яти миль. |
| 13407 |
Дійсно, наступного дня дійшли до цього мису, і, отже, ліс був пройдений від краю до краю; але ніде колоністи не знайшли ні найменших ознак, що вказують, куди сховалися пірати і де знаходився потаємний притулок — притулок таємничого незнайомця. |
| 13408 |
Наступного дня, 18, лютого, досліджували лісисту частину узбережжя, що тяглася від Зміїного мису до Водоспадної річки. Колоністам удалося ґрунтовно обстежити весь цей ліс, що йшов смугою завширшки від трьох до Чотирьох миль, обмеженою берегами півострова. |
| 13409 |
Могутні гіллясті дерева свідчили про вражаючу родючість ґрунту, — мабуть, найродючішого на всьому острові. Здавалося, сюди, у помірний пояс, природа перенесла куточок незайманих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. |
| 13410 |
Очевидно, буйна рослинність знаходила в цьому ґрунті, вологому у верхньому своєму шарі та зігрітому зсередини вулканічним вогнем, тепло, не властиве помірному клімату. Переважними породами в лісі були каурі й евкаліпти, що досягали тут гігантських розмірів. |
| 13411 |
Але колоністи прийшли сюди не для того, щоб захоплюватися чудовою рослинністю. Вони вже знали, що в цьому відношенні острів Лінкольна міг позмагатися з групою Канарських островів, що спочатку мали назву Щасливих островів. |
| 13412 |
На західному березі колоністи, як не шукали, вже не знайшли ознак перебування піратів — ні відбитків ніг, ні заломлених гілок на деревах, ні попелу погаслого багаття, ні слідів недавнього притулку. Пенкроф у сутності висловив думку усіх своїх співтоваришів. |
| 13413 |
Герберт знову став міцним і здоровим юнаком, яким він був до хвороби, йому пішло на користь життя на вільному повітрі, океанські вітри і цілющі пахощі лісів. Тепер він уже міг не їхати на візку, а йти на чолі каравану. |
| 13414 |
Наступного дня, 19 лютого, колоністи розсталися з узбережжям, де за гирлом річки мальовничо нагромаджувалися базальтові брили найвигадливіших обрисів, і почали підніматися лівим берегом вгору за течією. |
| 13415 |
Сайрес Сміт запропонував наступний план: тримаючи під ретельним спостереженням усю долину, по якій пролягало русло ріки, обережно підійти до кораля; якщо кораль захоплений — відбити його силою; якщо він вільний — закріпитися там і зробити його осередком подальших походів для обстеження гори Франкліна. |
| 13416 |
План цей одностайно схвалили, адже колоністам не терпілось знову стати господарями на своєму острові! Отже, мандрівники рушили по вузькій долині; яка розділяла два найбільші відроги гори Франкліна. Гаї, що тіснилися на берегах річки, ріділи, піднімаючись до вершини вулкана. |
| 13417 |
Одначе не було ніяких ознак, які б свідчили, що хтось блукав недавно берегами гірського потоку і що пірати знаходяться десь поблизу. Близько п'ятої години вечора візок зупинився кроків за шістсот від частоколу, що служив огорожею кораля. Півколо високих дерев закривало його завісою густих гілок. |
| 13418 |
Треба було розвідати, дізнатися, чи не захоплений кораль. Але якщо там засіли бандити, рушити туди відкрито, коли світило ще сонце, значило підставляти себе під постріли й одержати кулю в груди, як це сталося з Гербертом. Вирішили, що розумніше дочекатися темряви. |
| 13419 |
Одначе Гедеонові Спілету хотілося, не гаючись, розвідати підступи до кораля, і Пенкроф, що зовсім уже втратив терпіння, мав намір піти разом з ним. Отже, колоністи чекали, зібравшись біля візка, і уважно стежили за тим, що робиться по сусідству, у лісі. так настала четверта година. Вітер стих. |
| 13420 |
Під високими деревами запанувала тиша, настільки глибока, що вона виказала б найслабший звук: легкий хрускіт тоненької гілочки, що зламалася, шерех обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим'ятої повзучою людиною. Все навкруги було спокійно. |
| 13421 |
Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на витягнуті лапи, і не виявляв ні найменшої тривоги. До восьмої години вже досить стемніло, і, здавалося, все сприяло розвідці. Гедеон Спілет заявив, що він готовий вирушити разом з Пенкрофом. Сайрес Сміт дав на це згоду. |
| 13422 |
Топу і Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом; адже собака міг загавкати, а Юп — заволати, і цей недоречний шум наполохав би ворогів передчасно. І обоє розвідників рушили в дорогу. В лісі під деревами вже стояла така темрява, що за тридцять — сорок футів нічого не було видно. |
| 13423 |
Журналіст і Пенкроф ступали обережно й застигали на місці при найменшому підозрілому звуці. Вони йшли на деякій відстані один від одного, не бажаючи ставати зручною мішенню. Треба сказати, що вони щохвилини чекали пострілу. |
| 13424 |
За п'ять хвилин Гедеон Спілет і Пенкроф уже вийшли на галявину лісу; перед ними була галявина, а вкінці її — частокіл, що оточував кораль. Вони зупинилися. Бліде, сутінкове проміння ще освітлювало довкілля. За тридцять кроків від себе розвідники побачили ворота кораля, здавалося, замкнені. |
| 13425 |
Треба було подолати тридцять кроків — від галявини до огорожі. Але за термінологією, що вживається в балістиці, простір цей являв собою «небезпечну зону». Дійсно, кілька куль і навіть самотній постріл могли вкласти на місці всякого, хто наважився б з'явитися в цій «небезпечній зоні». |
| 13426 |
Якщо уб'ють розвідників, що станеться із Сайресом Смітом, Набом і Гербертом? Правда, Пенкроф, збуджений близькістю ворогів, — адже він припускав, що розбійники заховалися в, коралі, — вже рушив вперед, але журналіст міцно схопив його за плече. |
| 13427 |
Пенкроф зупинився, міцно стискаючи ствол своєї рушниці, і завмер у чеканні, подумки проклинаючи бандитів. Незабаром згасли останні, тьмяні відсвіти. Галявину огорнув морок, немов виповз із лісової хащі. |
| 13428 |
Гора Франкліна височіла, начебто величезний заслін, що закривав смугу заходу; швидко впала пітьма, як це буває в низьких широтах. Час було діяти. З тієї хвилини, як журналіст і Пенкроф зупинилися на галявині лісу, вони не випускали з виду огорожу. Здавалося, в коралі нікого немає. |
| 13429 |
Гребінь огорожі виділявся в темряві чорною лінією, і ніщо не змінювало його чітких обрисів. Одначе, якби в коралі були пірати, їм довелося б поставити тут дозорця, щоб убезпечити себе від усякого роду неприємних несподіванок. |
| 13430 |
З цього випливало, що пірати Знаходяться в коралі й, цілком імовірно, замкнулися міцно-преміцно, щоб до них не могли увірватися. Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися. За огорожею панувала мертва тиша. Мабуть, муфлони і кози спали, із хлівів не долинало ні звуку. |
| 13431 |
Не чуючи ні найменшого шуму, журналіст і Пенкроф розмірковували, чи не перелізти їм через огорожу. Одначе це суперечило вказівкам Сайреса Сміта. Спроба могла увінчатися успіхом, але вона могла призвести і до поразки. |
| 13432 |
Адже якщо пірати нічого не підозрюють про напад, що готується, то зараз є можливість захопити їх зненацька, і хіба можна ризикувати, усе зіпсувати, необачно перебравшись через огорожу? Журналіст не хотів діяти безрозсудно. |
| 13433 |
Він думав — чи не краще почекати, поки всі зберуться, а тоді вже спробувати проникнути в кораль. У всякому разі, зрозуміло було, що до огорожі можна дістатися непомітно і що її ніхто не охороняє. З'ясувавши цю обставину, розвідники вирішили повернутися до своїх і обговорити з ними становище. |
| 13434 |
Пенкроф, мабуть, розділяв тепер цю точку зору, тому мовчки пішов за журналістом, коли той повернув назад, до лісу. Кілька хвилин потому інженер уже знав, як розгортаються події. Колоністи приготувалися відкрити вогонь. Юпу моряк велів рухатися позаду. |
| 13435 |
Наб тримав Топа на мотузку, щоб він не кинувся вперед. Незабаром підійшли до галявини. На ній нікого не було. Маленький загін сміливо рушив до огорожі. Швидко перетнули «небезпечну зону». Жоден постріл не порушив тиші. Візок зупинився біля частоколу. Наб залишився біля онагрів, щоб стримувати їх. |
| 13436 |
Інженер, журналіст, Герберт і Пенкроф направилися до воріт, подивитися, чи не забарикадовані вони зсередини. Одна половинка виявилася відчиненою! Обох це приголомшило. Колоністи стояли в нерішучості. Адже пірати були в коралі, коли Пенкроф і журналіст підходили до огорожі, роблячи розвідку. |
| 13437 |
Хто ж, крім самих розбійників, відімкнув міцно замкнені зсередини ворота? А чи сидять вони ще в коралі? Чи хто-небудь з них вийшов звідти? Усі ці питання майнули в голові у кожного, але як знайти на них відповідь? У цю хвилину Герберт, пройшовши двором кілька кроків, кинувся назад і схопив за руку Сайреса Сміта. |
| 13438 |
Усі п'ятеро підійшли до воріт. Дійсно, прямо напроти них, у вікні, мерехтів тьмяний вогник. Сайрес Сміт швидко прийняв рішення. Колоністи прокралися в двір, тримаючи напоготові рушниці. Візок залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, з обережності прив'язавши їх до самого візка. |
| 13439 |
Сайрес Сміт, Пенкроф, Гедеон Спілет — з одного боку, а Герберт і Наб — з іншого, безшумно рухалися вздовж огорожі. Навкруги було темно і безлюдно. За кілька митей усі опинилися біля будинку, біля замкнених дверей. |
| 13440 |
Сайрес Сміт знаком велів товаришам не ворушитися і зазирнув у вікно, слабко освітлене зсередини. Він обвів поглядом кімнату — єдину в нижньому поверсі будинку. На столі горів ліхтар. Поруч зі столом стояло ліжко, на якому колись спав Айртон. На ліжку хтось лежав. |
| 13441 |
Раптом Сайрес Сміт відсахнувся від вікна і вимовив напівголосно: Негайно ж двері відчинили, точніше, виламали, і колоніста кинулися в кімнату. Айртон, здавалося, спав. Обличчя в нього було змучене, що свідчило про довгі й жорстокі страждання. На зап'ястках і на кісточках виднілися скривавлені садна. |
| 13442 |
Сайрес Сміт нахилився над ним. За яких незвичайних обставин відбулася ця несподівана зустріч! Айртон розплющив очі й подивився на Сайреса Сміта, потім обвів поглядом всіх інших. І в знемозі він упав на ліжко. Пенкроф, Наб і журналіст поквапилися виконати розпорядження інженера. |
| 13443 |
Не можна було втрачати ні хвилини. Можливо, візок уже потрапив до рук піратів. В одну мить журналіст із двома товаришами промчалися через двір, але, вибігши за огорожу, почули глухе гарчання Топа. Залишивши на хвилину Айртона, інженер вийшов за поріг, тримаючи рушницю напоготові. |
| 13444 |
Герберт став поруч з ним. Обоє насторожено дивилися на гребінь відрога, що піднімався над коралем. Якщо бандити влаштували там засідку, вони могли перестріляти всіх колоністів одного за одним. У цю мить над чорною завісою лісових заростей виплив місяць, і стало світло, як удень. |
| 13445 |
Місячне сяйво освітило весь кораль, розкидані по ньому купки дерев, які зрошував струмочок, і широко розстелений килим зеленої трави. Незабаром у світлому колі з'явилося щось громіздке й чорне, — це в'їхав у двір візок, і Сайрес Сміт почув, як зачинилися ворота і загриміли засуви. |
| 13446 |
Але в цю хвилину Топ, зірвавшись з прив'язі й заливаючись лютим гавкотом, кинувся в глибину кораля, праворуч від будинку. Колоністи підкинули рушниці і вже готові були вистрілити. Топ гавкав, не змовкаючи, а Юп, підбігши до нього, пронизливо засвистів. |
| 13447 |
Що ж сталося? Хто вбив піратів? Можливо, Айртон? Ні, адже за хвилину до цього він так боявся їхнього повернення! А тим часом Айртоном опанував глибокий сон, неможливо було його добудитися. Вимовивши ті декілька слів, що ми згадали, він звалився на постіль і лежав нерухомо у важкому забутті. |
| 13448 |
Гублячись у догадках, колоністи всю ніч не спали від хвилювання, ніхто не виходив з будинку, не зважився ще раз побувати на тім місці, де лежали трупи піратів. Швидше за все, Айртон не міг сказати, за яких обставин вони знайшли смерть, адже бідолаха навіть не знав, що він знаходиться в коралі. |
| 13449 |
Але, можливо, йому відомо, що відбулося перед цією жахливою стратою. Наступного дня Айртон оговтався, і всі сердечно раділи, що після ста чотирьох днів розлуки бачать його живим і майже здоровим. І тут Айртон коротенько переповів, що відбулося, — в усякому разі те, що він знав. |
| 13450 |
Десятого листопада, наступного дня після повернення Айртона в кораль, як тільки стемніло, через огорожу перелізли пірати й схопили його. Зв'язавши Айртона, лиходії заткнули йому рота і відвели до підніжжя гори Франкліна в одну з тих темних печер, де вони переховувалися. |
| 13451 |
Його прирекли на смерть і збиралися вбити наступного, дня. Але раптом один з піратів впізнав його і назвав тим іменем, яке він мав в Австралії. Негідники, маючи намір замучити Айртона, не посміли торкнутися Бена Джойса. |
| 13452 |
Вони вирішили перетягнути його на свій бік, розраховуючи, що він допоможе їм заволодіти Гранітним палацом; вони сподівалися, що, проникнувши до цього неприступного притулку, переб'ють колоністів і стануть господарями на острові! Айртон не піддавався. |
| 13453 |
Колишній розбійник, який спокутував провину каяттям і заслужив прощення, швидше вмер би, ніж виказав своїх товаришів. Його зв'язали, заткнули йому рота і майже чотири місяці тримали в печері, не спускаючи з нього очей. |
| 13454 |
Двоє з цих бандитів 11 листопада наштовхнулися на колоністів і стріляли в Герберта; повернувшись до своїх побратимів, один з них хвалився, що «укоськав» когось з мешканців острова; але злочинець повернувся один — його спільника, як нам уже відомо, вбив кинджал Сайреса Сміта. |
| 13455 |
Виходить, колоністів залишилося тільки четверо, і вони тепер у повній владі піратів! Після цієї події, протягом тих днів, коли колоністи знаходилися в будиночку Айртона, де їх утримувала хвороба Герберта, пірати ховалися в печері, і, навіть спустошивши плато Круговиду, вони з обережності не покинули свого притулку. |
| 13456 |
З Айртоном стали поводитися ще гірше. На руках і ногах у нього залишилися криваві сліди від мотузок, якими його зв'язували. Щохвилини він чекав смерті і вважав свою загибель неминучою. так все відбувалося до середини лютого. |
| 13457 |
Розбійники вичікували доброї нагоди для нападу на колоністів і рідко виповзали зі свого лігвища, лише робили кілька разів вилазки для полювання; промишляючи то всередині острова, то дістаючись до південного берега. |
| 13458 |
До Айртона більше не доходило жодної звістки про його друзів, і він уже втратив усяку надію побачити їх! Зрештою нещасний так ослабнув від мук, яких йому завдавали, що впав у повну прострацію і, знаходячись у такому стані вже два дні, нічого не бачив, нічого не чув і не міг сказати, що відбулося. |
| 13459 |
Товариші підтримали його. Він хотів устати з постелі, йому допомогли піднятися, і всі разом рушили до струмочка. Уже зовсім розвиднилося. На березі струмка лежали нерухомі тіла в тих позах, у яких, мабуть, застала піратів миттєва смерть. |
| 13460 |
І лише пильно вдивившись, Пенкроф помітив у кожного з них маленьку червону цятку, немов слід від забитого місця: в одного цятка була на чолі, в іншого — на грудях, у того — на спині, у цього — на плечі. Звідки взялися ці мітки, встановити було неможливо. |
| 13461 |
Заступництво невидимого благодійника, що зводило нанівець їхні власні зусилля, і дратувало і разом з тим глибоко зворушувало Сайреса Сміта. Щоразу його втручання свідчило про відносну безпорадність самого Сайреса Сміта, а для гордих душ таке почуття образливе. |
| 13462 |
У великодушній допомозі, зробленій потайки, уникаючи усяких виявлень подяки з боку тих, кому роблять благодіяння, є відома частка зарозумілості, і, на думку Сайреса Сміта, це зменшувало ціну доброчинства. З того дня пошуки незнайомця стали єдиною турботою мешканців острова Лінкольна. |
| 13463 |
Усе спонукало їх знайти ключ цієї загадки, довідатися ім'я людини, котра володіє справді непоясненою, якоюсь надприродною могутністю. Колоністи поспішили повернутися до будинку, і їхні турботи швидко повернули Айртону душевні й тілесні сили. |
| 13464 |
Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, подалі від кораля, і глибоко зарили їх у землю. Потім Айртону розповіли, що відбулося в той час, як він був у полоні. Він довідався тоді про поранення Герберта і про всі випробування, що випали на долю колоністів. |
| 13465 |
Товариші сказали йому, що вони вже не сподівалися бачити його, так вони боялися, що безжалісні злочинці по-звірячому вбили його. Загибель корабля дійсно був великою втратою для колоністів, і вони твердо вирішили якомога швидше зарадити лиху. |
| 13466 |
Біля підніжжя гори Франкліна, між її відрогами і численними їхніми розгалуженнями, вився справжній лабіринт долин і ярів, розташованих надзвичайно примхливо. Очевидно, шукати потрібно було в цих вузьких ущелинах, можливо навіть у надрах гори. |
| 13467 |
Людині, яка бажала залишатися для всіх невідомою, найлегше влаштувати собі потаємне житло саме в цій частині острова. Відроги так хаотично перепліталися між собою, що Сайресу Сміту довелося вести пошуки з найсуворішою методичністю. |
| 13468 |
Насамперед обстежили всі долини південного схилу вулкана й біля джерел Водоспадної річки. Айртон показав колоністам притулок бандитів — ту печеру, де він нудився в ув'язненні, поки його не перенесли в кораль. У печері все залишалося в тому ж вигляді, як і при Айртоні. |
| 13469 |
Колоністи ретельно обстежували всю сусідню з печерою долину, порослу прекрасними деревами, головним чином хвойними; потім, обігнувши край південно-західного відрога, вони направилися у вузьку ущелину, що доходила до мальовничого накопичення базальтових брил на узбережжі. Тут дерев росло менше. |
| 13470 |
Уже можна було помітити, що з численних долин, котрі розгалужувалися біля підніжжя гори Франкліна, тільки три багаті на ліс і пасовища, як, наприклад, долина, обрана для кораля і Водоспадної річки, що межувала на заході з долиною Водоспадної річки, а на сході з долиною Червоного струмка. |
| 13471 |
Одна з вищезгаданих долин, де вистачало питної води, цілком підходила для притулку якого-небудь пустельника, — він міг знайти тут все необхідне для життя. Колоністи ретельно досліджували всі три долини, але ніде не знайшли присутності людини. |
| 13472 |
Де ж таємничий незнайомець влаштував собі помешкання? Можливо, на північному схилі, у диких ущелинах, серед скель, які обвалилися, у порожніх тіснинах, між застиглими потоками лави? Біля підошви гори Франкліна з північного боку пролягали тільки дві широкі і неглибокі долини; вони були зовсім позбавлені зелені, засіяні валунами, поцятковані довгими смугами морен і потоками застиглої лави, між якими здіймалися пагорбами вулканічні гірські породи і лежали розсипом дрібні уламки обсидіану і лабрадоритів. |
| 13473 |
Ця частина острова потребувала довгих і важких досліджень. У схили гори врізалася тут безліч печер, звичайно надто незручних для житла, але зовсім схованих від очей і майже неприступних. Колоністи оглянули навіть темні тунелі, що виникли ще в епоху утворення острова. |
| 13474 |
При світлі смоляних смолоскипів дослідники пройшли по всіх цих похмурих галереях, обшукали кожний грот, досліджували кожну западину. Всюди тиша і морок. Здавалося, ніколи ще по цих давніх підземних ходах не ступала нога людини, ніколи вона не пересунула тут жодного каменю. |
| 13475 |
Проходячи однією з цих похмурих печер, що врізалися в товщу гори на кількасот футів, він на свій подив почув рокіт, що долинав, примножувався здалеку, віддавався луною під кам'яними склепіннями підземної галереї. |
| 13476 |
Гедеон Спілет, який ішов разом з ним, теж почув цей віддалений гул, який вказував, що в надрах вулкана ожив погаслий вогонь. Обоє прислухалися, — глухі перекати повторилися кілька разів; очевидно, у глибинах землі відбувався якийсь геологічний процес. |
| 13477 |
Як бачать читачі, віру Пенкрофа в новоявлене божество, яке править островом, не вдавалося похитнути, та й, треба сказати, таємнича сила, що виявлялася дотепер у багатьох і багатьох випадках, здавалася всемогутньою. |
| 13478 |
Але цей чарівник вислизав від найретельніших пошуків, і, незважаючи на всі старання колоністів, на їхню ретельність і, головне, на їхню завзятість у дослідженні острова, схований притулок досі не могли виявити. |
| 13479 |
З 19 по 25 лютого коло розшуків розширилося і захопило всю північну частину острова; обшукали найзатишніші куточки. Справа доходила до того, що колоністи вистукували схили стрімчаків, як вистукує стіни поліція, роблячи обшук у підозрілому будинку. |
| 13480 |
Інженер навіть склав дуже точну карту гори та її відрогів, і колоністи обійшли їх усі до найвіддаленіших куточків. Досліджували вони також і верхню терасу і конусоподібну вершину, що піднімалася на ній, аж до снігової шапки, що біліла на її верхівці і у якій зяяла лійка кратера. |
| 13481 |
Більш того: спускалися навіть у саму лійку кратера, який ще не дихав вогнем, хоча в глибині прірви вже чітко чувся лиховісний рокіт. Одначе з кратера не піднімалося жодного струмочка диму, жодної хмаринки пари, стінки його анітрохи не нагрілися — словом, ніщо не прогнозувало близького виверження. |
| 13482 |
Ніде нікого! Слова ці точно передавали жалюгідний результат марних пошуків, що вимагали стільки стомлюючих зусиль, стільки завзятості, і не дивно, що така невдача викликала в Сайреса Сміта і його товаришів гірке розчарування. |
| 13483 |
Довелося, одначе, подумати про повернення додому — пошуки не могли продовжуватися до нескінченності. Тепер у колоністів були всі підстави вважати, що притулок таємничого незнайомця знаходиться не на поверхні острова, і тоді в кожного в розпаленілій уяві зародилися найбожевільніші припущення. |
| 13484 |
Особливо багато фантазували Пенкроф і Наб; вони не тільки створювали у своїх вигадках дивний образ, але переносилися до чарівного, казкового світу. Двадцять п'ятого лютого колоністи повернулися до Гранітного палацу. |
| 13485 |
За допомогою подвійного каната, який прив'язали до стріли і закинули на виступ майданчика, вони відновили сполучення між своїм житлом і берегом. Місяць потому, 24 березня, поселенці святкували третю річницю свого перебування на острові Лінкольна. |
| 13486 |
Але які були перипетії цієї жахливої війни? Чи багато пролилося крові? Хто з друзів і знайомих поліг у боях? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідну країну. |
| 13487 |
Повернутися на батьківщину хоча б на кілька днів, відновити зв'язок з населеним світом, установити постійне сполучення між рідною країною й островом, — після цього вони готові були провести довгі роки в заснованій ними колонії, що стала б тоді залежати від метрополії, і, можливо, ці роки виявилися б кращим, найщасливішим часом їхнього життя. |
| 13488 |
І хіба все це було нездійсненною мрією? Але мрія їх могла здійснитися лише двома шляхами: або у води острова Лінкольна прийде який-небудь корабель, або колоністи самі побудують досить велике судно, щоб доплисти на ньому до найближчої землі. |
| 13489 |
Справді, якби Пенкрофу і Набу сказали, що в затоці Акули чи в порту Повітряної кулі на них чекає корабель водотоннажністю триста тонн, вони б анітрошки не здивувалися, навіть оком би не моргнули, вирішивши, що так і годиться, тому що чекали від незнайомця будь-яких чудес. |
| 13490 |
Але Сайрес Сміт, як людина менш довірлива, радив їм повернутися до реальної дійсності і самим взятися за спорудження судна; завдання це воістину було невідкладним, тому що вимагалося якомога, швидше відвезти на острів Табор записку про нове місцеперебування Айртона. |
| 13491 |
Правда, побудувати корабель водотоннажністю від двохсот до трьохсот тонн — завдання нелегке, але колоністи вірили у свої сили, що цілком виправдувалося вже досягнутими успіхами. Отже, Сайрес Сміт зайнявся складанням розрахунків і креслень для спорудження корабля. |
| 13492 |
Тим часом його товариші рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, на весь набір судна і на його обшивання. Ліси Далекого Заходу дали їм кращі для кораблебудування породи дуба і в'яза. |
| 13493 |
Щодо дороги, то вона йшла примхливими зиґзаґами, петляючи в залежності від розташування дерев, обраних для рубання, і все-таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою. |
| 13494 |
Колоністи поспішали рубати й обтісувати дерева, тому що сира деревина не годиться для спорудження судна, і треба, щоб вона встигла висохнути. Корабельні теслі ретельно працювали весь квітень: за цей місяць не сталося ніяких неприємностей, крім досить сильних штормів, звичних у пору рівнодення. |
| 13495 |
Колоди склали штабелями під широким дощатим навісом, поставленим біля Нетрів: там вони повинні були зберігатися, поки їх не пустять у діло. Квітнева погожа пора у Північній півкулі найчастіше відповідає жовтню. |
| 13496 |
Крім кораблебудування колоністи ретельно обробляли землю, і незабаром із плато Круговиду зникли всі сліди спустошення. Відбудували млин, на місці знищеного пташника виросли нові сараї. Їх зробили просторішими, тому що пернате населення ферми дуже зросло. |
| 13497 |
У стайні стояло тепер п'ять онагрів — чотири сильних, міцних і добре об'їжджених тварини, що ходили й у запряжці, й під сідлом, і новонароджене лоша. Інвентар колонії збільшився — з'явився плуг; на онаграх тепер орали землю, і вони тягли плуг не гірше волів, на яких орють у Йоркширі або в Кентуккі. |
| 13498 |
Зате яким завидним здоров'ям могли похвалитися всі ці трудівники, як весело проводили вони вечори в Гранітному палаці, які райдужні плани на майбутнє будували! Айртон, зрозуміло, почував себе тепер рівноправним членом товариства; вже не заводив мови про те, щоб йому жити окремо в коралі. |
| 13499 |
Одначе він завжди був замислений, мовчав і більше розділяв з колоністами їхню роботу, ніж радості. Але робітник він був прекрасний — сильний, спритний, винахідливий і розумний, його любили і поважали, і він не міг цього не відчувати. Не закинули й кораль. |
| 13500 |
Цими поїздками користувалися і для полювання, тому частіше за інших їздили в кораль Герберт і Гедеон Спілет у супроводі Топа, який завжди біг попереду: завдяки мистецтву мисливців і їхніх чудових рушниць у будинку не переводилася велика дичина — водосвинки, агуті, кенгуру, кабани, пекарі; не переводилася і птиця: качки, тетеруки, глухарі, жакамари, бекаси. |
| 13501 |
Кролики із садка, устриці з обмілини, іноді черепаха, повні сіті сьомги, що приплила цілими косяками до ріки Віддяки метати ікру, овочі з городу на плато Круговиду, дикі плоди з лісу — які щедрі дарунки природи! Головний кухар Наб ледве встигав забирати їх про запас до своїх комор. |
| 13502 |
Зрозуміло, що телеграфний дріт, протягнений між коралем і Гранітним палацом, відновили, і тепер нічого не заважало послати депешу, коли хто-небудь з колоністів, відправившись у кораль, вважав за необхідне там заночувати. |
| 13503 |
Адже тепер на острові знову стало спокійно, і більше не доводилося побоюватися вторгнення, принаймні з боку людей. І все-таки лихо могло повторитися, якби на острів знову надумали висадитися які-небудь каторжники-втікачі. |
| 13504 |
Вирушаючи в кораль, вони не менш уважно оглядали море й у західному напрямку, — з відрогів гори Франкліна видно було дуже далеко. Нічого підозрілого жодного разу не з'являлося в полі зору, і проте завжди доводилося триматися насторожі. |
| 13505 |
Одного разу ввечері Сайрес Сміт запропонував товаришам почати зміцнювати кораль. Він вважав розумним запобіжним заходом вище підняти огорожу і збоку побудувати щось подібне до блокгауза, для того щоб сховатися там у випадку ускладнень і дати відсіч нападникам. |
| 13506 |
Гранітний палац, говорив інженер, можна вважати неприступним завдяки самому його розташуванню, але кораль з його будівлями, запасами продовольства і худобою, що утримується в загонах, завжди може виявитися предметом зазіхань з боку яких-небудь грабіжників, що наскочать невідомо звідки, і треба створити найсприятливіші умови для захисту від них. |
| 13507 |
План зміцнення кораля ще вимагав ретельних обмірковувань, і здійснення його мимоволі відклали до весни. До 15 травня на верфі уже заклали кіль нового судна, і незабаром майже перпендикулярно до нього піднялися в пазах ахтерштевень на одному кінці і форштевень — на іншому. |
| 13508 |
Кіль, зроблений з міцного дуба, мав у довжину сто десять футів, що дозволило поставити середній бімс довжиною двадцять п'ять футів. Але тільки це корабельні теслі і встигли зробити до настання негоди і холодів. |
| 13509 |
Наступного тижня ще поставили перші кормові шпангоути, а потім довелося роботи призупинити. Наприкінці місяця погода зовсім зіпсувалася. Дув східний вітер, що іноді досягав сили урагану. Сайрес Сміт побоювався за долю корабельної верфі. |
| 13510 |
Він вибрав для неї найзручніше місце, біля Гранітного палацу, але в бурю острівець Порятунку був поганим захистом узбережжя, хвилі, гнані вітром, докочувалися до гранітної стіни і розбивалися біля її підніжжя. На щастя, його побоювання не виправдалися. |
| 13511 |
Вітер найчастіше дув з південного сходу, а тоді Гранітний палац прекрасно захищав виступ мису Знахідки. Пенкроф і Айртон, ревні будівельники нового судна, не припиняли роботи доти, доки це було можливо. |
| 13512 |
Але коли після сльоти вдарили морози, дерево на холоді затверділо, як залізо, і теслям стало надзвичайно важко його обробляти, — до 10 червня довелося перервати спорудження судна. Сайрес Сміт і його товариші, звичайно, не могли не зауважувати, які суворі зими на острові Лінкольна. |
| 13513 |
У Північній півкулі, принаймні в тій його частині, що займають Нова Англія і північна смуга Сполучених Штатів, це явище пояснюється плоским рельєфом, що межує з полярною зоною: жодна височина не перепиняє там шлях північним вітрам; але щодо острова Лінкольна таке пояснення неприйнятне. |
| 13514 |
Яким обтяжливим було для всіх це самітництво, і, мабуть, особливо воно пригнічувало Гедеона Спілета. Наб розсміявся. Дійсно, і в Гранітному палаці й поза ним роботи вистачало. Завдяки трирічній завзятій праці мешканців острова Лінкольна колонія їхня досягла в тім році справжнього процвітання. |
| 13515 |
Затонулий бриг послужив для них новим джерелом скарбів. Крім повного оснащення, що могло піти для споруджуваного судна, комори Гранітного палацу були забиті всякого роду начинням, інструментами, приладами, зброєю, бойовими припасами й одягом. |
| 13516 |
Колоністам уже не доводилося більше виробляти грубе сукно. У першу зиму вони страждали від холоду, а тепер їх анітрошки не лякали найлютіші морози. Білизни в них теж стало багато, та й тримали вони її у великому порядку. |
| 13517 |
З морської солі, у якій утримується хлористий натрій, Сайрес Сміт без зусиль одержав натрій і хлор. Натрій йшов потім на виготовлення соди, а хлор — хлорного вапна; і те й інше вживалося в Гранітному палаці для господарських потреб і, зокрема, для прання білизни. |
| 13518 |
Втім, велике прання затівали тільки чотири рази на рік, як це робилося в сімейних будинках в давні часи, і треба додати, що Пенкроф і Гедеон Спілет, який мріяв про задоволення читати щодня газету, показали себе чудовими пралями. так минули зимові місяці — червень, липень і серпень. |
| 13519 |
Стояли морози — середня температура не перевищувала восьми градусів за Фаренгейтом (13, 33° нижче нуля за Цельсієм). Отже, зима випала суворіша, ніж торік. Зате як жарко топилися каміни в Гранітному палаці! Безперестану палав у них вогонь, і кіптява довгими смугами розписала там стіни. |
| 13520 |
Дров не шкодували, — ліс був за декілька кроків. Йшли на дрова і зайві колоди, заготовлені для будівлі судна, і це дозволяло заощаджувати кам'яне вугілля, яке важко було перевозити з місця видобутку. І люди, і домашні тварини почувалися чудово. |
| 13521 |
Але який з нього вийшов чудовий слуга — спритний, старанний, невтомний, не надокучливий, небалакучий; цілком заслужено він міг стати зразком для усіх своїх двоногих побратимів у Старому і Новому Світі. |
| 13522 |
І вже як трудилася розумна чотирирука тварина! Протягом семи місяців, що минули з часу розшуків, що здійснювались навколо гори Франкліна, і впродовж усього вересня, коли повернулися теплі дні, добрий геній острова не давав про себе знати. Ні в чому не позначалася його допомога. |
| 13523 |
Сайрес Сміт навіть помітив, що за цей час не було нічого схожого на таємничий зв'язок, що начебто встановився крізь кам'яний кряж між мешканцями Гранітного палацу і незнайомцем, чию присутність Топ, здавалося, вловлював чуттям. Собака перестав гарчати, та й Юп теж не виявляв занепокоєння. |
| 13524 |
Але хіба Сайрес Сміт міг сказати з упевненістю, що з цією загадкою покінчено і на спробах розгадати її треба поставити хрест? Хіба міг він стверджувати, що вже ніколи не виникнуть такі обставини, за яких невідомий благодійник знову виступить на сцену? Як знати, що обіцяло їм майбутнє? Зима скінчилася. |
| 13525 |
Але саме в перші весняні дні відбулася подія, котра матиме дуже важливі наслідки. Сьомого вересня Сайрес Сміт, розглядаючи верхівку гори Франкліна, домітав над кратером згаслого вулкана в повітрі струмок диму і білу хмарину пари. |
| 13526 |
Почувши від інженера страшну звістку, колоністи кинули роботу і мовчки спрямували погляд на гору Франкліна. Отже, вулкан пробудився від сну; пара і гази, піднявшись з його надр, прорвалися крізь шар твердих порід, що зібралися на дні кратера. |
| 13527 |
Але чи викличе підземний вогонь сильне виверження? Ні передбачати це, ні запобігти лиху не було можливості. Але навіть якщо припустити, що виверження неминуче, ще залишалася надія, що від нього постраждає не весь острів. Виливаючись з вулкана, розплавлені породи не завжди несуть із собою загибель. |
| 13528 |
Острів уже пройшов через такий іспит, — про це свідчили потоки застиглої лави, які краяли північні схили гори. Крім того, сама форма кратера і глибока тріщина, що розсікала його верхній край, повинні були спрямовувати лаву, що викидається, в бік, протилежний родючій зоні острова. |
| 13529 |
Одначе минуле не гарантувало майбутнього. Нерідко буває, що у вулканів давні кратери забиті наглухо, але замість них розкриваються інші кратери. Це спостерігалося й у Старому й у Новому Світі — на Етні, на Попокатепетлі, на Орісабі, а напередодні виверження усього можна побоюватися. |
| 13530 |
Сайрес Сміт пояснив усе це товаришам і, не перебільшуючи, навів усі докази «за» і «проти» небезпечності становища. Зрештою вони тут нічого не могли змінити. Гранітному палацу начебто ніщо не загрожувало, крім можливого землетрусу. |
| 13531 |
Але кораль міг бути зовсім знищений, якщо б на південному схилі гори Франкліна утворився новий кратер. З того дня над вершиною гори завжди розвівався білий султан пари, і навіть помітно було, що він стає вище і ширше. Одначе до густих його клубів не домішувалася жодна іскра полум'я. |
| 13532 |
Спорудження корабля намагалися вести якнайшвидше; скориставшись рушійною силою берегового водоспаду, Сайрес Сміт улаштував водяну лісопилку, і тепер колоністи набагато швидше, ніж вручну, обробляли колоди на дошки і балки. |
| 13533 |
Адже тут потрібно було домогтися тільки руху в двох площинах: рухати колоду в горизонтальному напрямку, а пилку — у, вертикальному, — ось і все; Сайресу Сміту вдалося цього досягти за допомогою колеса, двох валів і відповідним чином розташованих блоків. |
| 13534 |
До кінця місяця на верфі уже височів на підпірках набір судна, котре вирішили оснастити як шхуну. Набір був майже закінчений, усі шпангоути трималися на тимчасових кріпленнях, і вже виступала форма судна. |
| 13535 |
На цій шхуні, що відрізнялася вузькою носовою частиною і дуже широкою кормою, безсумнівно, можна було при потребі робити досить великі переходи, але вимагалося ще багато часу на зовнішнє і внутрішнє обшивання судна, настилання, палуби. |
| 13536 |
Після вибуху підводної міни вдалося, на радість будівельникам, врятувати всі металеві частини піратського брига. З покручених дощок обшивки, з корабельних шпангоутів Пенкроф і Айртон вирвали кліщами болти і безліч мідних цвяхів. |
| 13537 |
До вечора будівельники ледь трималися на ногах від утоми, щоб не втрачати даремно часу, вони змінили години своїх трапез: обідали опівдні, а вечеряли тільки після заходу сонця, коли зовсім вже темніло. Тоді вони піднімалися до Гранітного палацу й поспішали швидше лягти спати. |
| 13538 |
Втім, іншого разу зав'язувалася розмова на яку-небудь захоплюючу тему, і колоністи лягали пізніше звичайного. У бесіді вони ділилися своїми мріями про майбутнє й охоче говорили про те, які щасливі зміни в їхній долі принесе подорож на шхуні в найближчі населені краї. |
| 13539 |
Ні, ні, хіба можна розстатися з колонією, яку вони заснували, вклавши в неї стільки праці, перенесли такі важкі випробування й одержали стільки перемог? Треба тільки встановити сполучення з Америкою, а тоді розвиток колонії піде ще швидше. |
| 13540 |
Пенкроф і Наб твердо сподівалися прожити на острові до кінця своїх днів. Траплялося, друзі подовгу розмовляли так вечорами. Ніхто не висміював Пенкрофа, навпаки — він усім передавав бажання мріяти, і зрештою журналіст навіть заснував на острові газету. так уже влаштована людина. |
| 13541 |
Потреба творити, залишити свій слід на землі, вкласти свою душу в щось велике, що житиме довго, переживе його, — ось ознака переваги людини над усіма тваринами, що населяють нашу планету. Ось чому людина стала вінцем творіння, ось що виправдує її панування над світом тварин. |
| 13542 |
А втім, як знати, можливо в Топа з Юпом теж були які-небудь мрії про майбутнє? Один тільки Айртон тримав при собі свої думки про те, яке б це було щастя, якщо б йому довелось зустрітися з лордом Гленарваном і постати перед усіма новою людиною, що спокутувала свою провину. |
| 13543 |
Увечері 15 жовтня приємна бесіда затяглася довше звичайного. Була вже дев'ята година. Уже чулися відверті протяжливі позіхання, котрі свідчили про те, що всім час спати, і Пенкроф вирушив до своєї постелі, як раптом у залі пролунав електричний дзвоник. |
| 13544 |
Усі колоністи були разом — Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон і Пенкроф — у коралі не залишилося нікого. Сайрес Сміт піднявся зі свого місця. Інші здивовано перезиралися, думаючи, що їм вчулося. Ніхто не відгукнувся на цей жарт. Він не договорив. В експедиції можна було обійтися без них. |
| 13545 |
Навкруги стояв морок. Молодик, що з'явився в той день, зайшов у годину заходу сонця. Як і говорив Герберт, насувалася гроза, чорні хмари нависли над землею низьким важким склепінням, що не пропускало жодного зоряного променя. На обрії раз у раз спалахували блискавиці. |
| 13546 |
Ніхто не сумнівався, що зараз у їхніх руках опиниться ключ до розгадки таємниці, у яку вони так довго і марно прагнули проникнути. Незабаром, вони довідаються ім'я невидимого благодійника, який так глибоко ввійшов у їхнє життя, великодушного, могутнього незнайомця. |
| 13547 |
Безсумнівно, він уважно стежив за їхнім існуванням, знав про них усе до найменших дрібниць, чув усе, що говорилося в Гранітному палаці, інакше його втручання не було б завжди таким своєчасним. Кожний ішов швидко, занурившись у власні думки. |
| 13548 |
Під склепінням дерев стояв морок, не розрізнялося навіть узбіччя дороги. Ліс завмер у мертвій тиші. Притихли й застигли нерухомо і птахи, і тварини, заціпенівши від передгрозової задухи. Не ворухнувся жоден листок. У мороці відлунювали кроки колоністів по твердій, як камінь, землі. |
| 13549 |
За перші чверть години дороги мовчання порушило лише одне зауваження Пенкрофа та відповідь інженера. Величезні білі блискавки розривали над островом небо, і при кожному спалаху навколо чітко вимальовувалося чорним візерунком листя. Яскраве світло сліпило очі. Ось-ось повинна була вибухнути гроза. |
| 13550 |
Блискавки все частіше прорізали небо, блискали зловісно. Усе ближче гуркотів грім. Повітря було нестерпно задушливе. Мандрівники йшли так швидко, начебто їх притягувала якась нездоланна сила. За чверть до одинадцятої при яскравому спалахові блискавки вони побачили перед собою огорожу кораля. |
| 13551 |
Тільки-но ввійшли до воріт, пролунав оглушливий гуркіт грому. За одну мить колоністи пробігли через двір і опинилися біля дверей житлового будинку. Незнайомець, мабуть, знаходився в будинку, — адже телеграму він, звичайно, послав звідси. Одначе у жодному вікні не було світла. |
| 13552 |
Колоністи підійшли до столу, призначеному для телеграфу. Тут теж усе виявилося на місці — батарея і ящик, у якому вона стояла, приймач і передавальний апарат. Наб узяв запалений ліхтар, і усі вийшли з кораля. Гроза шаленіла з лютою силою. |
| 13553 |
Усе коротше ставали проміжки між спалахом блискавки й ударом грому. Відчувалося, що незабаром гроза вибухне над горою Франкліна, над всім островом. При спалахах блискавки видно було верхівку вулкана, увінчану султаном пари. |
| 13554 |
В дворі кораля, що відокремлював будинок від огорожі, не було ніяких ознак телеграфного зв'язку. Вийшовши за ворота, Сайрес Сміт підбіг до найближчого стовпа і при світлі блискавок побачив, що від ізолятора спускається до землі новий дріт. |
| 13555 |
Дріт тягся по землі, але по усій своїй довжині був укладений, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, що забезпечувало гарну передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він йшов через ліс і південні відроги гори до західної частини острова. |
| 13556 |
То при тьмяному світлі ліхтаря, то при сліпучих спалахах блискавки колоністи кинулися по шляху, зазначеному телеграфним дротом. Над їхніми головами лунали такі довгі й оглушливі гуркоти грому, що говорити нормально було неможливо. |
| 13557 |
Сайрес Сміт і його товариші здолали спершу відріг, що відокремлював долину кораля від долини Водоспадної річки, перевалили через найвужчу його частину; дорогу їм указував кабель, то підвішений до нижніх гілок дерев, то протягнений по землі. |
| 13558 |
Довелося піднятися по схилу південно-західного відрога і спуститися потім на порожнє плато, що простиралося аж до вигадливого накопичення базальтових стрімчаків. Час від часу то один, то інший колоніст нахилявся, обмацуючи рукою дріт, перевіряючи обраний напрямок. |
| 13559 |
Було, одначе, уже зрозуміло, що дріт іде прямо до моря. Можливо, там, у глибокій печері, серед невідомих скель, таїлося житло, що так довго і марно вони шукали. Усе небо палахкотіло вогнем... Блискавки спалахували безупинно. |
| 13560 |
Вони вдаряли у вершину вулкана, спрямовувалися в кратер, огорнутий густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум'я. За кілька хвилин до одинадцятої години колоністи дійшли до карниза високої гряди, що піднімалася над океаном на західному березі острова. Внизу, за п'ятсот футів, ревів прибій. |
| 13561 |
Сайрес Сміт вирахував, що вони відійшли від кораля на півтори милі. Від цього місця дріт ішов униз між скель; простягнувшись крутим схилом вузького і звивистого яру. Колоністи почали спускатися, ризикуючи викликати обвал кам'яних брил, що погано трималися і, падаючи, могли скинути їх у море. |
| 13562 |
Спуск виявився вкрай небезпечним, але мандрівники зовсім про це не думали, — вони вже не владні були над собою. Таємничий притулок незнайомця притягував їх до себе з нездоланною силою, як притягає магніт залізні ошурки. |
| 13563 |
Вони майже несвідомо спустилися в яр, хоча навіть серед білого дня схили його здалися б страшними. З-під ніг мандрівників котилися камені й при спалахах блискавки сяяли, неначе розпечені метеори. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон замикав хід. |
| 13564 |
Нарешті, дріт, зробивши крутий поворот, потягнувся між прибережних стрімчаків до чорної гряди рифів, об які важко билися хвилі в дні великих припливів. Колоністи дійшли до нижніх уступів базальтової стіни. |
| 13565 |
Низом її паралельно до моря йшов довгий вузький вал, уздовж його вився телеграфний дріт, і колоністи рушили в цьому напрямку. Не пройшли вони й ста кроків, як почався пологий схил, що й привів їх до моря. Інженер схопив кабель і побачив, що він іде під воду. |
| 13566 |
Супутники зупинилися біля Сайреса Сміта, вони були приголомшені. В усіх вирвався вигук розчарування, майже розпачу. Невже потрібно кинутися в море, шукати якусь підводну печеру? Однак усі були такі збуджені, схвильовані, що, не вагаючись, зробили б навіть це. |
| 13567 |
Сайрес Сміт сказав це так упевнено, що ні в кого не знайшлося заперечень. До того ж думка його здавалася цілком логічною. Вважалося прийнятною версією, що біля підніжжя базальтової стіни існувала підводна печера, вхід до якої закривали зараз хвилі. Довелося чекати кілька годин. |
| 13568 |
Колоністи мовчки стояли, втиснувшись до своєрідної ніші, видовбаної хвилями в базальтовій стіні. Пішов дощ, і незабаром з чорних хмар, які роздирали зиґзаґи блискавок, потоками почала падати злива. Луна гучно повторювала оглушливий гуркіт грому, підсилюючи його. |
| 13569 |
Колоністів охопило безмежне хвилювання. У кожного виникло безліч дивних думок. Усі чекали чогось надприродного: ось зараз виникне перед ними величне видовище, з'явиться велетень-чарівник, — адже тільки казковий образ міг відповідати їхньому уявленню про таємничу могутність незнайомця. |
| 13570 |
Опівночі Сайрес Сміт, узявши ліхтар, спустився до самого моря подивитися, як розташовані внизу скелі. Відлив на той час тривав уже другу годину. Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого грота. Кабель, повернувши під прямим кутом, ішов у його зяючий отвір. |
| 13571 |
Сайрес Сміт повернувся до своїх супутників і спокійно сказав: Минула година. Усі спустилися під дощем до моря. За три години рівень води понизився на п'ятнадцять футів. Вхід до печери поступово оголювався, верхівка склепіння виступила над морем щонайменше на вісім футів. |
| 13572 |
Пінисті хвилі, вируючи, протікали під ним, немов під аркою моста. Нахилившись, інженер побачив якийсь чорний предмет, що гойдався на воді, і притяг його до себе. Це був човен, прив'язаний мотузкою до виступу внутрішньої стінки печери. Човен був зроблений із щільно скріплених між собою листів заліза. |
| 13573 |
Проїхали під низько навислою аркою грота, — і раптом склепіння піднялося високо і розширилося; але навколо стояла густа пітьма, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити, наскільки велика ця печера, встановити хоча б приблизно її ширину, висоту і глибину. |
| 13574 |
Подекуди на земній кулі існують величезні підземні печери, своєрідні природні велетенські склепи, що зберігають сліди тієї далекої геологічної епохи, в яку вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. |
| 13575 |
Щодо печери, у якій опинилися колоністи, у них виникло запитання — чи не доходить вона до самої середини острова? Човен плив уже чверть години, роблячи повороти, що вказував Пенкрофу інженер, коротко подаючи сигнал, і раптом він скомандував: Човен змінив напрямок і пішов біля правої стіни печери. |
| 13576 |
У інженера виникло розумне бажання перевірити, чи тягнеться, як і раніше, уздовж неї кабель. Кабель ішов уздовж стіни, чіпляючись за її виступи. Два весла разом занурилися в чорну воду, і човен рушив далі. |
| 13577 |
Плили ще чверть години, від входу печери подолали, мабуть, півмилі, і знову пролунав голос Сайреса. Човен зупинився, і перед очима здивованих мандрівників засяяло яскраве світло, що освітило величезну печеру, так глибоко вириту природою в надрах острова. |
| 13578 |
І тоді вони змогли роздивитися цю схованку, про існування якої ніхто не підозрював. На висоті ста футів піднімалося округле склепіння, його підтримували базальтові стовпи, здавалося, всі виліплені за однією міркою. |
| 13579 |
Промені, виходячи з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вимальовували кожну грань базальтових призм, запалювали на них вогненні іскри й начебто пронизували стіни печери, немов вони були прозорі, перетворювали найменші їхні опуклості на самоцвіти, що блищать. |
| 13580 |
Не виникало ані найменшого сумніву щодо світла, яке відбивалося у воді, вихоплювало з темряви снопами своїх променів обриси базальтових стін; колон і склепінь печери. Світло це, звичайно, давала електрика: про його походження свідчив білий відтінок променів. |
| 13581 |
Електрика заміняла сонце в цій печері і всю її заливало світлом. За знаком Сайреса Сміта весла знову вдарили по воді, навколо дощем алмазів розсипалися бризки, човен рушив до того місця, звідки розливалося світло, і незабаром уже був від нього не більш ніж за півкабельтова. |
| 13582 |
Підземна водойма досягала тут завширшки трьохсот п'ятдесяти футів, а за сліпучим джерелом світла виднілася величезна базальтова стіна, що закривала дорогу попереду. Печера значно розширювалася, і води морські утворили тут озеро. |
| 13583 |
Але, як і раніше, і склепіння, і причілки печери, і кам'яний заслін, що замикав її, усі ці базальтові призми, циліндри, конуси заливав потік електричного світла, такого яскравого, що він начебто виходив від цих кам'яних брил; здавалося, що їх огранили, немов коштовні діаманти, і кожна грань горить різнобарвними вогнями! На середині озера виднівся якийсь довгий предмет веретеноподібної форми, що піднімався над застиглою, нерухомою водою. |
| 13584 |
З обох кінців його виривалося світло, немов з жерла двох розпечених до білого печей. Предмет цей, що нагадував собою величезну морську тварину з породи китоподібних, був завдовжки близько двохсот п'ятдесяти футів і піднімався над рівнем озера на десять — дванадцять футів. |
| 13585 |
Човен повільно підпливав до нього. Сайрес Сміт, що сидів на носі, піднявся. Він пильно дивився вперед і раптом, з глибоким хвилюванням, вигукнув, схопивши журналіста за руку: І, опустившись на лаву, інженер пошепки вимовив ім'я, котре розчув лише Гедеон Спілет. |
| 13586 |
Ім'я це, мабуть, знав журналіст, тому що воно глибоко вразило його. Він відповів глухим голосом: За наказом інженера човен наблизився до дивної плавучої споруди. Веслярі причалили ліворуч до його округлої стінки, звідки крізь товсте скло виривався сніп сліпучого світла. |
| 13587 |
Сайрес Сміт і його супутники піднялися на майданчик. Там зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулися в нього. Внизу від сходів ішов коридор, освітлений електрикою. В кінці його прибульці побачили двері. Сайрес Сміт відчинив їх. |
| 13588 |
Квапливо пройшовши через багато прикрашений зал, вони потрапили до сусідньої з ним бібліотеки, де світловий потік яскраво розливався. У глибині бібліотеки виявилися ще одні двері. Інженер відчинив і ці двері. |
| 13589 |
І тоді вони побачили простору кімнату, схожу на музей, — у ній були зібрані і скарби царства мінералів, і твори мистецтва, і чудесні промислові вироби, — колоністам здалося, що вони опинилися в якомусь чарівному світі. На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи. |
| 13590 |
При цих словах людина, яка лежала на дивані, підвелася, і світло окреслило її обличчя: у неї була чудова посадка голови, високе чоло, гордий погляд, сива борода, грива відкинутого назад густого волосся. |
| 13591 |
Помітно було, що довга хвороба поступово підточила його здоров'я, але голос ще прозвучав дзвінко, коли він сказав англійською з великим подивом: Капітан Немо спрямував на інженера такий палаючий погляд, неначе хотів його знищити. |
| 13592 |
Потім, упавши на диван, він прошепотів: Сайрес Сміт підійшов ближче до капітана Немо, а Гедеон Спілет узяв його за руку. Рука була гаряча. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб трималися на шанобливій відстані, у кутку цього чудового залу, де повітря просякло електричними флюїдами. |
| 13593 |
Отож він, той, кого вони називали «генієм острова», істотою могутньою, чиє втручання в багатьох випадках виявилося рятівним; ось він, благодійник, якому вони стільком зобов'язані. Перед ними виявилася немічна, вмираюча людина, тоді як Пенкроф і Наб очікували побачити напівбога. |
| 13594 |
Але як могло статися, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому капітан Немо підхопився, почувши своє ім'я, яке, на його думку, ніхто не знав? На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи. |
| 13595 |
Капітан знову ліг на диван і, спираючись на лікоть, уважно подивився на Сайреса Сміта, який сидів біля нього. Виходить, ця людина і двоє його супутників не загинули в Мальстримі, коли опинився там? Інженер нічого не відповів. Інженер і журналіст підвелися. |
| 13596 |
Підійшли їхні товариші, бажаючи висловити капітану Немо подяку, що переповнювала їхні серця. Капітан Немо рухом руки зупинив їхній порив і з хвилюванням, яке він не міг приховати, сказав: І капітан Немо кількома словами, стисло і зрозуміло, переповів усе своє життя. |
| 13597 |
Розповідь була короткою, одначе хворому довелося зібрати усі свої гаснучі сили, щоб довести її до кінця. Всі помітили, що він усе більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його відпочити, але капітан Немо на знак незгоди тільки крутив головою. |
| 13598 |
Він же знав, що може не дожити до завтра, а коли журналіст запропонував йому свої послуги як лікаря, Немо відповів: Капітан Немо був за походженням індус, син раджі, який правив незалежним тоді князівством Бундельханда, племінник знаменитого в Індії героя Тіппо-Саїба. |
| 13599 |
Десятилітнім хлопчиком батько послав його до Європи, бажаючи дати йому всебічну освіту і потай сподіваючись, що коли-небудь син його, як рівний супротивник, буде боротися проти тих, кого раджа вважав гнобителями рідної країни. |
| 13600 |
З десяти до тридцяти років принц Даккар, людина, наділена високими здібностями, шляхетністю душі й розуму, вчився, опановуючи різні науки, і досяг великих пізнань як у природознавстві й математиці, так і в літературі. Принц Даккар подорожував по всій Європі. |
| 13601 |
Завдяки своєму знатному походженню і багатству він скрізь був бажаним гостем, але втіхи світського життя його ніколи не приваблювали. Молодий красень індус завжди був серйозний, навіть похмурий і захоплений спрагою знань. У серці в нього горіла невблаганна ненависть. Принц Даккар ненавидів. |
| 13602 |
Він ненавидів ту єдину країну, на землю якої нізащо не хотів ступити, єдину країну, чиї загравання він постійно відкидав; він ненавидів Англію, і тим більше ненавидів, що багато в чому захоплювався нею. Цей індус був втіленням затятої ненависті переможеного до переможця. |
| 13603 |
Син одного з тих князів, що лише на словах скорилися Об'єднаному королівству, принц із роду Тіппо-Саїба, вихований у дусі боротьби за незалежність і помсти, повний не знищеної любові до своєї поетичної батьківщини, закутої в кайдани англійцями, він не бажав ступити на землю тієї країни, вважаючи її проклятою, тому що вона поневолила Індію. |
| 13604 |
Принц Даккар став художником — чудеса мистецтва викликали в нього шляхетне хвилювання; став ученим — ніщо не було чужим йому в галузі високих знань; став державним діячем, який вивчив при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. |
| 13605 |
Поверховому спостерігачу він, можливо, здався б одним із цікавих космополітів, які жадають усе знати, але не здатні діяти, одним з тих багатих мандрівників, зарозумілих пустоцвітів, які безперестану роз'їжджають по усьому світу і не належать жодній країні. А на ділі він був зовсім не таким. |
| 13606 |
Цей художник, цей учений, ця обдарована людина залишалася в душі індусом, індусом, сповненим спраги помсти, індусом, який плекав надію, що настане день, коли його співвітчизники зажадають прав для своєї країни, виженуть з неї чужоземців і повернуть їй незалежність. |
| 13607 |
І ось 1849 року принц Даккар повернувся в Бундельханд. Він одружився з дівчиною знатного роду, у якої так само, як у нього, серце обливалося кров'ю від страждань вітчизни. Дружина подарувала йому двох дітей, він обожнював їх. |
| 13608 |
Але, насолоджуючись сімейним щастям, він не міг забути про поневолення Індії. Він вичікував випадку. І випадок трапився. Панування Англії лягло занадто важким тягарем на все населення країни. Принц Даккар став глашатаєм незадоволених. |
| 13609 |
Він запалював у людях вогонь тієї ненависті до чужоземців, який горів у ньому самому. Він роз'їжджав по всьому півострову — по князівствах ще незалежних і по областях, що вже знаходилися під безпосереднім управлінням англійців. |
| 13610 |
Він нагадував про ті героїчні дні, коли Тіппо-Саїб, захищаючи батьківщину, впав у бою під Серингапатамом. 1857 року спалахнуло велике повстання сипаїв. Душею його був принц Даккар. Він підняв величезні маси. Він віддав справедливій справі всі свої таланти і своє багатство. |
| 13611 |
Безстрашно йшов він у бій у перших рядах, ризикував своїм життям так само, як найпростіша людина з цих героїв, які піднялися заради визволення вітчизни. Він брав участь у двадцятьох сутичках і десять разів був поранений. |
| 13612 |
Ніколи ще пануванню Великобританії над Індією не загрожувала така небезпека, і якби сипаям, як вони на це сподівалися, допомогли ззовні, можливо, в Азії б покінчили з впливом і пануванням Об'єднаного королівства. Ім'я принца Даккара стало в ті дні знаменитим. |
| 13613 |
Голова його була оцінена, і, хоча не знайшлося жодного зрадника, готового видати Даккара, за нього поплатилися життям батько, мати, дружина і діти — їх убили перш, ніж він довідався, яка небезпека загрожує їм через нього... |
| 13614 |
Самотній, сповнений безмежної відрази до самого імені «людина», відчуваючи жах і ненависть до цивілізованого світу, прагнучи назавжди втекти від нього, він перетворив на гроші залишки свого майна, зібрав навколо себе найвідданіших йому соратників і в один прекрасний день кудись зник разом з ними. |
| 13615 |
Куди ж вирушив принц Даккар? Де шукав він тієї незалежності, у якій йому відмовила земля, населена людьми? Під водою, у глибинах морів — там, де ніхто не міг переслідувати його. На зміну воїну прийшов учений. |
| 13616 |
За допомогою способів, що коли-небудь стануть відомі, він зумів скористатися невимірною механічною силою електрики, добуваючи її з невичерпних джерел, і застосував цю силу для всіх потреб на своєму підводному човні, — електрика служила двигуном судна, висвітлювала й опалювала його. |
| 13617 |
Море і його незліченні, скарби, міріади риб, водні поля з рясними водоростями, величезні ссавці — все те, що природа приховала в морських безоднях, і те, що втратили в них люди, цілком задовольняло потреби принца Даккара і всього екіпажу, а головне, здійснилося найпалкіше його бажання — не мати більше ніяких зв'язків із землею. |
| 13618 |
Він дав своєму судну назву, себе назвав капітаном Немо і сховався під водою. Багато років капітан плавав у глибинах всіх океанів, від одного полюса до іншого. Парія у світі людей, він зібрав у невідомих підводних світах чудові скарби. |
| 13619 |
Мільйони, що затонули в бухті Віго 1702 року, коли пішли на дно іспанські галіони з вантажем золота, стали для нього невичерпним джерелом багатства, яке завжди знаходилось у його розпорядженні, і залишаючись невідомим, він спрямовував це золото на допомогу борцям за незалежність своєї країни. |
| 13620 |
Капітан Немо довідався тоді від професора, що приймають то за велетенську морську тварину із сімейства китоподібних, то за підводний човен, що належить піратам, і що за ним полюють у всіх морях. Капітан Немо міг би кинути в океан трьох чужинців, що випадково вдерлися в його таємниче існування. |
| 13621 |
Він так і не дізнався, що французу і двом його супутникам якимсь дивом вдалося врятуватися, що їх викинуло на берег, їх підібрали рибалки з Лофотенських островів, і професор, повернувшись до Франції, надрукував книгу, у якій він розповів про своє семимісячне плавання на борту, зробивши надбанням цікавих читачів численні пригоди, що відбувалися під час цієї надзвичайної подорожі. |
| 13622 |
Ще довго капітан Немо вів таке життя, плаваючи по всіх морях. Але ось померли один за одним усі його супутники, і він поховав їх на кораловому цвинтарі на дні Тихого океану. Порожньо стало на, — з усіх, хто втік на ньому від світу людей, живим залишився лише капітан Немо. |
| 13623 |
Йому було тоді шістдесят років. Самотньому старому вдалося провести в одну з підводних гаваней, де його корабель іноді відстоювався після плавання. Цією гаванню служила печера, утворена під островом Лінкольна, вона була й тепер притулком. |
| 13624 |
Уже шість років жив тут капітан Немо, не вирушаючи в плавання, тому що він чекав смерті — тієї миті, коли він з'єднається зі своїми товаришами, і раптом з волі випадку він виявився очевидцем падіння повітряної кулі, на якій втекли з Ричмонда в'язні «жителів Півдня». |
| 13625 |
Одягнувши скафандр, він робив під водою прогулянку за декілька кабельтових від острова, в тому місці, де інженера Сміта поглинуло море. Капітан Немо піддався пориву великодушності і врятував Сайреса Сміта. |
| 13626 |
Спочатку він хотів утекти від п'ятьох аеронавтів, які зазнали катастрофи, але вихід з його гавані був закритий: під дією вулканічних сил піднялося дно базальтової печери, і уже не міг вибратися зі свого підземелля. |
| 13627 |
Там, де вистачало глибини для легкого човна, не міг пройти, тому що мав досить велику осадку. Отже, капітан Немо залишився. Він почав спостерігати за своїми сусідами, викинутими на незаселений острів і позбавленими найнеобхіднішого. Але сам він не хотів показуватися їм на очі. |
| 13628 |
У водолазному костюмі йому неважко було пробиратися на дно провалу, що існував усередині Гранітного палацу; піднявшись по виступах на стінках цього колодязя до верхнього його отвору, він чув, як колоністи розповідали про своє минуле, говорили про теперішнє своє становище і свої плани на майбутнє. |
| 13629 |
Від них він довідався про кровопролитну боротьбу, у якій одна частина Америки піднялася проти іншої в ім'я знищення рабства негрів. так, ці люди, що випадково потрапили на острів, були гідні всілякої поваги і могли б примирити капітана Немо з людством, як благородні його представники. |
| 13630 |
Він же привів його собаку в Нетрі, він врятував Топа від дюгоня в глибині озера; він підкинув на мис Знахідки ящик, у якому було стільки речей, корисних для колоністів; він відв'язав човен, і той поплив униз по ріці Віддяки; під час навали мавп він скинув униз мотузкову драбину, прикріплену біля дверей Гранітного палацу; пустивши по морю закорковану пляшку з запискою, він повідомив, що Айртон знаходиться на острові Табор; він підірвав розбійницький бриг за допомогою підводної міни, поставленої на дні протоки; він врятував Герберта від смерті, принісши для нього сірчанокислий хінін, і, нарешті, він же вбив бандитів електричними кулями — своїм винаходом, яким він користувався на підводному полюванні. |
| 13631 |
Йому хотілося ще раз допомогти людям, для яких він стільки зробив, дати їм кілька корисних порад, до того ж він відчував наближення смерті; у цю грізну годину, давши волю своєму серцю, він, як ми знаємо, покликав до себе колоністів, скориставшись дротом, який з'єднував кораль з, де теж було встановлено телеграфний апарат. |
| 13632 |
Тоді взяв слово Сайрес Сміт; він нагадав усі випадки, коли втручання великодушного незнайомця виявилося доброчинним для колонії, і подякував йому від свого імені та від імені своїх співтоваришів за все, що він зробив для них. Але капітан Немо не вимагав вдячності за свої послуги. |
| 13633 |
Одна остання думка хвилювала його, і, потискуючи руку, простягнену йому інженером, він сказав: Говорячи це, капітан, мабуть, натякав на той нещасний випадок, свідками якого стали троє іноземців, які потрапили на борт, — про цю подію француз-професор, безсумнівно, розповів у своїй книзі, і вона мала здобути сумну популярність. |
| 13634 |
Справді, за кілька днів до втечі професора і двох його супутників, що знаходився в північних широтах Атлантичного океану, ринувся на фрегат, що його переслідував, протаранив його своїм корпусом і потопив без будь-якого жалю. Сайрес Сміт зрозумів натяк і нічого не відповів. |
| 13635 |
Сайрес Сміт простягнув капітану руку і серйозним тоном відповів: Капітан Немо важко зітхнув і, піднявши руку до неба, тихо сказав: Сайрес Сміт повторив: Герберт підійшов до капітана Немо і, опустившись на коліна, взяв його руку і поцілував. Сльози покотилися з очей помираючого. |
| 13636 |
Приплив загородив вхід до неї з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками променів крізь опукле скло на носі та кормі, не згасало, і водна гладінь так само зблискувала навколо дивного корабля. Нескінченна втома огорнула капітана Немо, він знову впав на диван. |
| 13637 |
Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного палацу, — він висловив бажання залишитися на серед безцінних скарбів, які не купити б і за мільйони; тут він вирішив чекати вже недалекої години смерті. |
| 13638 |
Поки хворий лежав нерухомо, майже непритомний, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет уважно спостерігали за його станом. Видно було, що він поступово згасає. Сили залишали його; колись могутнє тіло стало тендітною оболонкою душі, готової розстатися зі світом. Усе життя зосередилося в серці і в мозку. |
| 13639 |
Інженер і журналіст пошепки порадилися між собою. Які лікарські засоби застосувати? Можливо, вдасться якщо не врятувати, то хоча б продовжити його життя на кілька днів? Сам же він вирішив, що ніякі засоби не допоможуть, і спокійно чекав останньої своєї години — він не боявся смерті. |
| 13640 |
Мабуть, капітан Немо почув відповідь Сайреса Сміта — він трохи підвівся і слабким голосом, але виразно вимовив: Сайрес Сміт і його товариші підійшли до дивана, поправили подушки, щоб хворому зручніше було лежати. |
| 13641 |
Гедеон Спілет запропонував побути біля нього на випадок, якщо йому знадобиться лікарська допомога, але помираючий відмовився: Усі вийшли з кімнати і, пройшовши через бібліотеку і їдальню, вирушили в носову частину судна — до машинного відділення, де стояли електричні апарати, що давали світло, тепло і слугували його двигунами. |
| 13642 |
За нею виднілася порожня кабіна з важелями управління. Колись там знаходився стерновий, котрий вів крізь товщу морських вод, і електрика освітлювала йому шлях, посилаючи на велику відстань свої промені. |
| 13643 |
Схвильовані тим, що їм довелося побачити і почути, Сайрес Сміт і його товариші довго мовчали; у кожного стискувалося серце при думці, що людина, яка стільки разів простягала їм руку допомоги, їхній заступник, про якого вони довідалися лише кілька годин тому, помирає. |
| 13644 |
Який би вирок не винесли прийдешні покоління справам і вчинкам, зробленим у настільки дивному житті, що минуло, можна сказати поза людським суспільством, принц Даккар усе-таки залишиться одним з тих надзвичайних образів, спогад про які ніколи не зітреться. |
| 13645 |
Поговоривши ще якийсь час, Сайрес Сміт і його товариші спустилися в каюти. Підкріпившись їжею, друзі повернулися до того залу, де лежав капітан Немо. Він начебто вже не зазнавав крайньої слабкості, що сковувала його, очі в нього блищали, на губах грала слабка посмішка. Колоністи підійшли до нього. |
| 13646 |
Кілька хвилин капітан Немо розмовляв про щось із Сайресом Смітом наодинці, потім інженер покликав своїх друзів, але не сказав їм ні слова з того, що помираючий побажав довірити йому. Гедеон Спілет уважно вдивлявся в обличчя капітана Немо. |
| 13647 |
Було зрозуміло, що хворого підтримує тільки сила волі, але незабаром йому вже не здолати зростаючої тілесної слабкості. До вечора в стані хворого начебто не помітили ніяких змін. Колоністи ні на хвилину не залишали. Спустилася ніч, хоча настання її не розрізнялося в цьому склепі. |
| 13648 |
Капітан Немо не зазнав ніяких страждань, але сили його вичерпалися. Обличчя, позначене шляхетною красою, змарніло, покрилося мертвотною блідістю. З вуст часом виривалися ледве чутні слова — мабуть, йому згадувалися то одні, то другі події його дивного життя. |
| 13649 |
Відчувалося, що життя поступово залишає його тіло, кінцівки вже похололи. Разів зо два він ще звертав трохи привітних слів до колоністів, які стояли біля нього, посміхався їм тією світлою посмішкою, що навіки застигає на обличчі померлих. |
| 13650 |
Незабаром після півночі, зібравши останні сили, капітан Немо з зусиллям підняв руки і схрестив їх на грудях, немов хотів померти саме в цьому положенні. Близько години ночі все життя зосередилося в нього в пильному погляді. Востаннє зблиснули вогнем його зіниці, що колись горіли полум'ям. |
| 13651 |
Потім він прошепотів: — і тихо помер. Сайрес Сміт нахилився і закрив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо. Герберт і Пенкроф плакали. Айртон змахнув сльозу. Наб опустився на коліна, а журналіст немов скам'янів. |
| 13652 |
Сайрес Сміт підняв руку над головою покійного: Кілька годин потому вони дотримали свого слова, виконавши останню волю померлого. Сайрес Сміт і його товариші залишили, несучи із собою єдиний дарунок, заповіданий покійним їхнім благодійником, — скриньку, що містила в собі величезні багатства. |
| 13653 |
Вони ретельно замкнули чудовий, як і раніше яскраво освітлений зал. Сталеві двері люка задраїли міцно-преміцно, щоб жодної краплі води не проникло до кают. Потім колоністи сіли в човен, пришвартований до борту. Човен підвели до корми. Там на ватерлінії були влаштовані широкі. |
| 13654 |
Для більшої безпеки Пенкроф, Наб і Айртон спільними зусиллями витягли його на невелику обмілину, що йде вздовж однієї зі стін печери, де човну ніщо не загрожувало. З першими проблисками зорі гроза затихла. Тільки десь далеко на заході ще озивався грім, але гуркіт його звучав усе глухіше. |
| 13655 |
Дощ перестав, одначе небо як і раніше затягували хмари. Отже, перший весняний місяць у Південній півкулі, жовтень почався несприятливо, і рвучкий вітер увесь час переходив з одного румба на інший, прогнозував нестійку погоду. Сайрес Сміт із друзями, вибравшись з грота Даккара, повернулись в кораль. |
| 13656 |
По дорозі Наб з Гербертом відв'язали дріт, який капітан провів між коралем і печерою; вони справедливо розсудили, що цей дріт може їм згодом знадобитися. Поселенці тільки зрідка перекидалися уривчастими фразами. |
| 13657 |
Вони ще знаходилися під враженням усіх тих подій, що розігралися в ніч з 15 на 16 жовтня. Їхній невідомий заступник, який приходив їм на допомогу в найважчі хвилини, людина, яку вони в душі вважали своїм добрим генієм, їхній капітан Немо, — пішов з життя. |
| 13658 |
Ось чому, вирушаючи в кораль, обоє зберігали глибоке мовчання. Близько дев'ятої години ранку поселенці повернулися до Гранітного палацу. Вирішили продовжити спорудження корабля і прискорено вести роботи. Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. |
| 13659 |
Невідомо, що готувало їм майбутнє. Мати у своєму розпорядженні велике гарне судно, на якому можна здійснювати плавання навіть у бурю, а при нагоді почати й тривалу подорож, значило мати зайвий шанс для порятунку. |
| 13660 |
Якщо, спорудивши судно, колоністи не зважаться відразу залишити острів Лінкольна і дістатися до Полінезії або берегів Нової Зеландії, то в усякому разі вони зможуть відвідати острів Табор, щоб залишити там записку із вказівкою нового місцезнаходження Айртона. |
| 13661 |
Судно мало бути готовим за п'ять місяців, тобто до початку березня, — тільки в цьому випадку вони могли дістатися до острова Табор, а оскільки з рівноденням починалися вітри, що не дозволяли вирушати в плавання, то теслі не втрачали ні хвилини. |
| 13662 |
Втім, їм не доводилося турбуватися про оснащення, тому що оснащення, на щастя, вдалося повністю врятувати. Насамперед треба було закінчити спорудження корпуса. Кінець 1868 року пройшов у цих важливих роботах, за якими майже забулися всі інші справи. |
| 13663 |
За два з половиною місяці шпангоути поставили на місце і прикріпили перші дошки бортової обшивки. Вже зараз можна було сміливо стверджувати, що Сайрес Сміт не даремно трудився над проектом судна і воно витримає будь-які іспити. |
| 13664 |
Пенкроф же працював з якоюсь жорстокістю, і коли хто-небудь з колоністів міняв сокиру теслі на мисливську рушницю, він, не соромлячись, обсипав недбайливого докорами. Одначе необхідно було поповнити запаси в коморах Гранітного палацу до наближення зими. |
| 13665 |
Але хіба це стосувалося Пенкрофа! Славний моряк, не дорахувавшись кого-небудь з товаришів по роботі, щоразу шаленів. У таких випадках він, не перестаючи бубоніти, один працював за шістьох. Усе літо погода мало втішала поселенців. |
| 13666 |
Протягом кількох днів стояла нестерпна спека, повітря було насичене електрикою, раз у раз вибухали страшні грози. Цілодобово чулися віддалені гуркоти грому. Небо глухо, але безупинно озивалося — явище звичайне в екваторіальних зонах. |
| 13667 |
Перший день нового, 1869 року ознаменувався найжорстокішою грозою, і блискавка багато разів поціляла в острів. Кілька величезних дерев розбило і зламало грозою й у тому числі одне з чудових кропив'яних дерев, що захищали пташник з боку південного краю озера. |
| 13668 |
Чи не існувало безпосереднього зв'язку між цими дивовижними грозами і тими явищами, що відбувалися в надрах землі? Чи не відображали ці грози ті зрушення в глибинних шарах земної кулі? Сайрес Сміт схилявся до цього припущення, тим більше що смуга гроз супроводжувалася посиленням діяльності вулкана. |
| 13669 |
Герберт поспішив попередити інших поселенців, вони відразу піднялися на плато і почали уважно дивитися в зазначеному напрямку. І хоча Пенкроф висловив свою думку надто образно, він цілком точно визначив ті явища, що спостерігалися над кратером вулкана. |
| 13670 |
Тепер його вершину вінчала вже не пара, а густий дим; у небо здіймався щільний сіруватий стовп, що в основі досягав трьохсот футів в об'ємі та заввишки сімсот — вісімсот футів; там, на цій висоті, він розпливався, нагадуючи за формою величезний гриб. |
| 13671 |
І моряк голосно розсміявся над своїм власним жартом. Сайрес Сміт уважно спостерігав за клубами густого диму, що виривалися з жерла гори Франкліна, він навіть стояв трохи осторонь від товаришів, злегка витягнувши шию, неначе намагаючись уловити віддалений гул виверження. |
| 13672 |
Потім він підійшов до своїх товаришів і сказав: Але Сайрес Сміт з осудом похитав головою, усім своїм виглядом говорячи, що особисто він не чекає нічого доброго від процесу, що розвивався настільки стрімко. Він не міг так легко і безтурботно, як Пенкроф, ставитися до майбутнього виверження. |
| 13673 |
Якщо через нахил кратера потік лави і не загрожує безпосередньо лісистій й обробленій частині острова, можливі інші, досить сумні наслідки. Як відомо, виверження вулкана нерідко супроводжується землетрусом. |
| 13674 |
Острів такого походження, як острів Лінкольна, може просто розпастися на частини, адже за своєю структурою він складається з усіляких порід: з базальту і граніту, застиглої лави на півночі та пухких ґрунтів на півдні, а ці породи, звичайно, не міцно зв'язані між собою. |
| 13675 |
Гуркіт часом супроводжувався підземним гудінням, яке то посилювалося, то затихало, — здавалося, там, у надрах землі, проноситься лютий вихор. Одначе поки що не було чутно характерних для виверження звуків, що нагадують постріли. |
| 13676 |
Усі колоністи слухняно пішли за Пенкрофом на верф, де будувався корабель, і почали кріпити ширстрек — товсту обшивку, що утворить пояс судна, який міцно зв'язує між собою частини суднових деталей. Нелегка це була робота, і Пенкроф справедливо вимагав, щоб усі в ній взяли участь. |
| 13677 |
Весь день 3 січня вони залишалися на верфі, забувши про вулкан, якого, втім, і не було видно з берега Гранітного палацу. Але разів зо два чи три густі тіні застеляли сонце, яке здійснювало свій звичний денний рух безхмарним небом, — це щільна хмара диму проходила між світилом і островом. |
| 13678 |
Вітер, що дув з моря, ніс дим і пару кудись на захід. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет звернули увагу на ці затемнення, вони не раз обмінювалися зауваженнями з приводу тієї швидкості, з якою назрівало виверження, одначе не кидали роботи. |
| 13679 |
Гора Франкліна, що стояла миль за шість від плато Круговиду, здавалася звідси величезним смолоскипом, котрий горів багряним полум'ям. Одначе навіть у мороці ночі воно кидало лише тьмяний відблиск, що, мабуть, залежало від значних домішок диму, шлаку й попелу. |
| 13680 |
Островом розливалося червонясто-жовте світло, і на тлі цієї заграви тьмяно чорнів масив лісу. Небо затягли величезні клуби диму, у розривах між ними подекуди сяяли зірки. У цю хвилину з кратера бризнув феєрверк іскор, сліпучий блиск яких не могли сховати густі клуби пари. |
| 13681 |
Тисячі сяючих осколків і вогненних цяток розлетілися навколо вулкана. Деякі з них піднялися навіть вище шапки диму і розсипалися розпеченим пилом. Цей спалах супроводжувався підземними вибухами, немов десь поблизу била картеччю батарея. |
| 13682 |
В інженера був такий замислений, вірніше такий заклопотаний вигляд, що Гедеон Спілет не втримався і запитав, чи не передбачає він у найближчому майбутньому якої-небудь небезпеки, прямо або побічно пов'язаної з виверженням. |
| 13683 |
Гедеон Спілет не наполягав, і незабаром, незважаючи на підземний гуркіт, що з кожною годиною ставав усе голоснішим і відлунював по острову, мешканці Гранітного палацу заснули безпробудним сном. Минуло три дні — 4, 5 і 6 січня. |
| 13684 |
Вершина гори Франкліна була, неначе каптуром, прикрита темною хмарою найлиховіснішого вигляду, із кратера разом з полум'ям виривалося тепер розпечене каміння, деяке з них падало назад у жерло вулкана. |
| 13685 |
Пенкроф, що навіть у виверженні бачив кумедні риси, час від часу вигукував: І дійсно, викинуті вулканом камені знову зникали в безодні, а це дозволяло сподіватися, що лава, здута під впливом внутрішнього тиску, ще не дійшла до отвору кратера. |
| 13686 |
В усякому разі, спостерігаючи за північно-східним схилом, що чітко виднівся із плато Круговиду, колоністи не знайшли на схилі гори ніяких слідів страшного вогненного потоку. Одначе, як не квапилися колоністи спорудити новий корабель, їх нерідко відволікали інші настільки ж важливі справи. |
| 13687 |
Вирішили, що наступного дня, 7 січня, Айртон поїде в кораль, і, тому що з усіма цими звичними роботами він цілком міг впоратися без сторонньої допомоги, Пенкроф і його товариші чимало здивувалися, почувши наступні слова інженера: Незважаючи на всі докази моряка, поїздку, задуману інженером, призначили на наступний ранок. |
| 13688 |
Герберту дуже хотілося вирушити разом із Сайресом Смітом, але він побоявся, що це остаточно зіпсує настрій Пенкрофу. Наступного дня, на світанку, Сайрес Сміт і Айртон сіли у візок, запряжений парою онагрів, які крупною риссю повезли їх у кораль. |
| 13689 |
Після виверження вулкана в Ісландії, що сталося 1783 року, повітря ледве не цілий рік було так насичене вулканічним пилом, що сонячні промені з зусиллям пробивалися крізь його густу завісу. Але набагато частіше ці дрібні частки осідають на землю, що відбулося й у даному випадку. |
| 13690 |
Ледь Сайрес Сміт зі своїм супутником устигли досягти огорожі кораля, як з неба повалило щось схоже на чорний сніг або дрібний порох, і відразу ж усе навколо змінилося, як у казці. Дерева, луки, скелі зникли під темним шаром пилу товщиною в кілька дюймів. |
| 13691 |
Але, на щастя, дув північно-східний вітер, він підхопив хмару і відніс її в море. Чекаючи повернення інженера, Айртон зайнявся своїми муфлонами і козами, що поводилися якось неспокійно, стривожені, мабуть, першими ознаками Виверження. |
| 13692 |
Які величезні зміни відбулися тут з тих пір! Тепер до неба піднімався не один струмок диму, а цілих тринадцять, і били вони з такою силою, начебто їх виштовхував із землі могутній поршень. Зрозуміло, що в цьому місці земна кора піддалася страшному внутрішньому тиску. |
| 13693 |
Сайрес Сміт почував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, що покривали тут ґрунт: колись вони являли собою вивержений попіл, що перетворився згодом на тверду масу; Одначе ніяких свіжих слідів лави він не знайшов. |
| 13694 |
Хмари диму і язики полум'я виривалися з кратера: на землю градом падали дрібні камені; але лави не було, а це свідчило про те, що вивержені породи ще не досягли отвору головного кратера. Сайрес Сміт дістався до величезного потоку застиглої лави, що, роздвоюючись, обгинав затоку Акули. |
| 13695 |
Там він уважно оглянув сліди колишніх вивержень. Він уже не сумнівався тепер, що останнє виверження відбулося у досить віддалені часи. Потім він повернувся до коралю, прислухався до підземного гулу, що нагадував безперервні гуркоти грому; зрідка лунали голосні вибухи. |
| 13696 |
О дев'ятій годині він уже був у коралі. Айртон чекав на нього. Айртон виконав наказ інженера. Ще заздалегідь він розпріг онагрів, і вони блукали тепер по коралю. Дослідники, замкнули ворота з зовнішнього боку й пішли вузькою стежиною до західного узбережжя: Сайрес Сміт попереду, Айртон позаду. |
| 13697 |
Вони йшли як по шару вати: весь ґрунт покривали дрібні часточки, що осіли з повітря. У лісах не було видно жодної живої тварини. Навіть птахи розлетілися. Іноді вітер, граючись, здіймав із землі попіл, і тоді мандрівники, оточені щільною хмарою, втрачали один одного з виду. |
| 13698 |
Вони раз у раз прикладали носову хустку до очей і до рота, щоб не осліпнути і не задихнутися в цьому густому пилу. Зрозуміло, що в таких умовах Сайрес Сміт і Айртон не могли йти швидким кроком. Та й саме повітря було важке, немов з нього вигоріла частина кисню, дихати ставало дедалі важче. |
| 13699 |
Минула й десята година, коли наші мандрівники досягли гряди базальтових і порфірових скель, безладно нахаращених уздовж усього північно-західного берега острова, Айртон і Сайрес Сміт почали спускатися вниз по стрімчастому схилу, намагаючись триматися тієї майже непрохідної стежини, що привела їх грозової ночі до печери Даккара. |
| 13700 |
Втім, при денному світлі цей шлях виглядав безпечнішим, до того ж попіл, покриваючи гладкі, неначе відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи сковзатися ногам. Незабаром подорожні досягли вала, що служив продовженням берега на висоті приблизно сорока футів. |
| 13701 |
Сайрес Сміт згадав, що цей вал поступово знижується, утворює похилий спуск до моря. Хоча вже почався відлив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, били об підніжжя базальтових скель. |
| 13702 |
Він легко сковзнув по хвилях під низько навислі склепіння печери; Айртон висік вогонь, запалив ліхтар і поставив його на ніс човна з таким розрахунком, щоб сніп світла висвітлював їм шлях, потім узявся за весла; Сайрес Сміт сів за кермо і направив човен у морок печери. |
| 13703 |
Світло ліхтаря дозволяло, втім, Сайресу Сміту упевнено вести човен уздовж правої стіни печери. Під базальтовими склепіннями панувала тиша, як у домовині, в усякому разі в передній частині печери, тому що якийсь час потому інженер чітко розрізнив гул, що йде з надр землі. |
| 13704 |
Незабаром до підземного гулу приєднався і їдкий запах хімічних сполук; Сайрес Сміт і Айртон ледве не задихнулися від сірчистих випарів. Хвилин через двадцять п'ять після початку руху човен досяг задньої стіни печери і зупинився. |
| 13705 |
Сайрес Сміт став на лаву і почав водити ліхтарем, висвітлюючи фрагменти стіни, що відокремлювала печеру від головного кратера вулкана. Яка товщина цієї стіни? Сто футів чи десять? Ніхто не міг би дати відповіді на це запитання. |
| 13706 |
Але навряд чи вона була дуже товста, тому що підземний гул чувся тут абсолютно чітко. Обстеживши стіну горизонтально, інженер причепив ліхтар до кінця весла та знову почав водити ним по базальтовій стіні, намагаючись освітити її верхню частину. |
| 13707 |
Звідси через ледве помітні тріщини пробивався між кам'яних брил їдкий дим, що отруював повітря в печері. Уся стіна була усіяна тріщинами, і деякі з них, що особливо чітко вимальовувалися на гладкій поверхні базальту, спускалися майже до самої води. Сайрес Сміт стояв у глибокій задумі. |
| 13708 |
Провівши в коралі цілий день і переконавшись, що господарство в порядку, Сайрес Сміт і Айртон переночували там і 8 січня ранком повернулися до Гранітного палацу. Інженер негайно зібрав товаришів і повідомив їм, що острову загрожує найбільша небезпека, якій ніякі сили людські протистояти не можуть. |
| 13709 |
Кинувшись у замкнуте розпечене середовище, температура якого досягає декількох тисяч градусів, вода миттєво перетворилася б на пару, і вона вирвалася б назовні з такою силою, що розтрощила би будь-яку оболонку. |
| 13710 |
Отут уже мова йде не про місяці, не про тижні, — мова йде про дні, може, навіть години! Першим почуттям, що охопило колоністів, була глибока скорбота, Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, про руйнування того краю, що вони прагнули зробити квітучим і мріяли перетворити його на рай земний. |
| 13711 |
Навіщо тепер жати хліб, збирати врожай, полювати, множити запаси провіанту; зібрані в Гранітному палаці... Того, що зберігалося на складі й у коморах, могло з лишком вистачити для найдовшого плавання на кораблі. |
| 13712 |
Необхідно було тільки одне: щоб судно виявилося готовим до того, як вибухне неминуча катастрофа, Отже, роботи відновилися і велися з лихоманною швидкістю. До 23 січня наполовину вже закінчили обшивку судна. У тих явищах, які відбувалися на вершині вулкана, начебто не спостерігалося змін. |
| 13713 |
Як і раніше з кратера виривалися хмари пари, дим, язики полум'я і розпечені до червоного камені. Але в ніч з 23 на 24 січня, під натиском лави, що піднялася до верхнього ярусу вулкана, з нього зірвало конусоподібну вершину, схожу на шапку. Пролунав неймовірний гуркіт. |
| 13714 |
Колоністи подумали, що острів розвалюється, і кинулися геть із Гранітного палацу. Було близько другої години ночі. Усе небо палахкотіло вогнем. Верхній конус заввишки тисячу футів, а вагою мільярди фунтів звалився на острів, і земля задвигтіла. |
| 13715 |
На щастя, він нахилений був до півночі й тому впав на рівнину, покриту пісками і туфом, що пролягала між горою і морем; кратер вулкана, широко відкривши тепер своє жерло, метав у небо багряне полум'я, і в повітрі немов розливалася заграва пожежі. |
| 13716 |
Справді: у нового кратера був інший нахил, лава потекла вбік кораля і, отже, несла із собою загибель родючій частині острова, джерелам Червоного струмка і лісу Жакамара. У відповідь на крик Айртона колоністи кинулися до стайні, де стояли онагри. Миттєво запрягли візок. |
| 13717 |
В усіх була одна думка: мчатися в кораль, випустити замкнену там худобу. Ще не було третьої години ранку, коли вони під'їхали до кораля. Звідти неслося дике мукання і бекання, що свідчило про паніку, яка охопила муфлонів і кіз. |
| 13718 |
Зі схилу ближнього відрога насувався палаючий потік розплавленої маси, він вже звивався по луках, підбираючись до огорожі кораля. Айртон розчахнув ворота, і збожеволілі тварини кинулися з них в різні боки. |
| 13719 |
Годину потому кипляча лава розлилася по всьому коралю, перетворивши на хмари пари струмочок, що протікав по ньому, підпалила житловий будинок, і він спалахнув, як солома, охопила вогнем огорожу, пожерши її всю, до останнього стовпа. |
| 13720 |
Починаючи від гори Франкліна поверхня острова мала схил до східного берега, і були підстави побоюватися, що, незважаючи на захисну завісу із лісової хащі Жакамара, потік лави дійде до плато Круговиду. |
| 13721 |
Колоністи сробували дістатися до рівнини, на яку впав верхній конус вулкана, але лава перепинила їм дорогу, — вона текла двома западинами — долиною Червоного струмка і долиною Водоспадної річки — і воду в них перетворювала на пару. |
| 13722 |
Кратер став плоскою дірою, краї якої виявилися розірвані зі східного і південного боку, і з цих розривів безперервно виливалася лава, збігаючи вниз двома окремими потоками. Над новим кратером клубочилися хмари диму і попелу, змішуючись з хмарами, які зібралися над островом. |
| 13723 |
Гуркоти грому зливалися з гуркотом виверження вулкана. З жерла кратера здіймались на висоту понад тисячу футів розпечені кам'яні брили і, розірвавшись у хмарах, розліталися тисячами осколків, як картеч. На гуркіт вулкана небо відповідало громами й блискавками. |
| 13724 |
Заховавшись на галявині лісу Жакамара, колоністи спостерігали цю картину, але до сьомої години ранку їм це стало нестерпно. Навколо дощем почали сипатися камені, а, крім того, лава, переповнюючи русло Червоного струмка, загрожувала перерізати дорогу до берега. |
| 13725 |
Найближчі до галявини дерева спалахнули, і від того що соки їхні миттю перетворилися на пару, стовбури розривалися з тріском, як хлопавки; дерева менш сирі стояли недоторканими. Колоністи знову вибралися на дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу. Вони йшли повільно, щомиті озираючись. |
| 13726 |
Але, рухаючись схилом долини, лава швидко текла до східного берега; тільки-но нижні її шари застигали, на них негайно ж накочувалися нові киплячі хвилі. А головний потік, що ринув долиною Червоного струмка, ставав страшнішою загрозою. |
| 13727 |
Усю ближню до нього частину лісу охопив вогонь, над деревами клубочився дим, внизу стовбури вже потріскували, загорівшись у розпеченому потоці лави. Колоністи зупинилися біля берега озера, на відстані напівмилі від гирла Червоного струмка. |
| 13728 |
Сайрес Сміт ніколи не губився в критичних обставинах; знаючи, що перед ним люди, здатні вислухати найгіркішу істину, він сказав: В цю хвилину ріка розплавленої лави, проклавши собі дорогу серед прекрасних дерев, які вона швидко знищувала, підібралася до озера. |
| 13729 |
На шляху її піднімався пагорб, і, якби підйом був крутішим, він міг би зупинити потік. Задум інженера відразу зрозуміли. Він вирішив збудувати греблю і в такий спосіб спрямувати потік лави в озеро. Колоністи помчалися до верфі, принесли звідти лопати, кирки, сокири. |
| 13730 |
За допомогою земляних насипів і завалів зі зрубаних дерев їм вдалося за кілька годин зробити греблю заввишки три фути і завдовжки кількасот кроків. Коли вони скінчили роботу, їм здавалося, що вона тривала усього лише кілька хвилин. Встигли саме вчасно. Розплавлена лава вже підповзла до перемички. |
| 13731 |
Потік її здувся, як ріка під час повені, прагнучи вийти з берегів; здавалося — ось-ось він здолає єдину перепону, що могла перешкодити йому затопити ліс Далекого Заходу... І все-таки гребля стримала його. |
| 13732 |
Була жахлива хвилина — вогненна ріка зупинилася, немов у нерішучості, але раптом кинулася в озеро Гранта, падаючи з обриву заввишки двадцять футів. Ледве дихаючи, застигши нерухомо, онімівши, колоністи дивилися на боротьбу двох стихій, що відбувалася перед ними. |
| 13733 |
Йшла битва води і вогню! Яке видовище! Чиє перо могло б описати цю помпезну і страшну битву? Чиї пензлі могли б її намалювати? В озеро падали струмені киплячої лави, і вода з шипінням перетворювалася на пару. |
| 13734 |
Але як би багато води не було в озері, зрештою вогонь осушив би його, тому що вода не поповнювалася, а страшна вогненна ріка, яку живило невичерпне джерело, невпинно котила все нові хвилі розплавленої маси. |
| 13735 |
Потрапляючи до озера, лава негайно ж застигала, перетворювалася на кам'яні брили, і, нагромаджуючись одна на одну, вони незабаром уже піднімалися над водою. По їхній поверхні ковзали і котилися у воду нові струмені лави і теж кам'яніли, але збиралися ближче до середини озера. |
| 13736 |
В такий спосіб виростала кам'яна гряда, яка могла заповнити всю улоговину озера, а воно не могло вийти з берегів, тому що води його перетворювалися на пару. Над озером лунало оглушливе шипіння і тріск, вітер підхоплював і ніс до моря хмари випарів, і там вони, остигаючи, народжували дощ. |
| 13737 |
Кам'яна дамба подовжувалася, брили затверділої лави нагромаджувалися одна на одну. Там, де щойно лежала спокійна водна гладінь, здіймалася громада паруючих скель, начебто землетрус здибив дно озера рифами. |
| 13738 |
Уявіть собі підняті ураганом величезні хвилі, раптово скуті льодом на двадцятиградусному морозі, і ви одержите картину озера через три години після вторгнення в нього нищівного потоку лави. Цього разу вогонь переміг воду. Одначе для колоністів було великим щастям, що лава кинулася вбік озера Гранта. |
| 13739 |
Це на кілька днів відстрочило катастрофу. Плато Круговиду, Гранітний палац і корабельна верф на деякий час виявилися у безпеці. За ці кілька днів перепочинку потрібно було закінчити обшивку корабля і добре його проконопатити. |
| 13740 |
Потім спустити його на воду; оснащенням же зайнятися лише тоді, коли судно виявиться на морі, у своїй стихії. Залишатися на суші стало вкрай небезпечно, острову загрожував вибух і знищення. Гранітний палац, який ще так недавно слугував надійним притулком, з хвилини на хвилину міг зруйнуватися. |
| 13741 |
Вони не давали собі відпочинку, майже не спали, трудилися цілодобово, тому що при світлі полум'я, яке виривалося з кратера, уночі було видно, як удень. Вулкан усе ще викидав лаву, але, мабуть, менш інтенсивно. |
| 13742 |
Це тільки радувало: адже улоговина озера Гранта була майже заповнена, і якби нові потоки кинулися у водойму, лава неминуче розлилася б по плато Круговиду, а звідти звалилася б на берег океану. Але якщо зі східного боку острів залишався деякою мірою захищеним, не так виглядала західна його частина. |
| 13743 |
Справді, другий потік лави йшов Водоспадною річкою, не зустрічаючи ніяких перешкод у долині, що широко розляглась по обидва боки річкового русла. Розплавлена маса, несучи загибель, розтеклася лісом Далекого Заходу. |
| 13744 |
Спекотної пори року, коли від палючого сонця всі деревні соки висохли, ліс спалахнув в одну мить, пожежа поширювалася і внизу, і по кронах дерев, полум'я побігло густими сплетіннями гілок. Здавалося навіть, що потік вогню швидше несеться вершинами дерев, ніж потік лави біля підніжжя стовбурів. |
| 13745 |
І тоді збожеволілі звірі — ягуари, кабани, пекарі, коали, хижаки і звичайні їхні жертви, чотириногі і перната дичина, — намагаючись врятуватися, кинулися до ріки Віддяки, до Качиного болота і за лінію дороги, до порту Повітряної кулі. |
| 13746 |
Але колоністи, поглинені своєю роботою, не звертали уваги навіть на найнебезпечніших хижаків. Між тим із Гранітним палацом вони тепер розсталися і, не наважуючись шукати собі притулку в Нетрях, тулилися в наметі біля гирла ріки Віддяки. |
| 13747 |
Щодня Сайрес Сміт і Гедеон Спілет піднімалися на плато Круговиду. Іноді їх супроводжував Герберт. Але Пенкроф ніколи туди не ходив, не бажаючи дивитися на спустошений острів, що зовсім змінив свій колишній вигляд. Видовище і справді було важке. Уся лісиста частина острова оголилася. |
| 13748 |
Лише на кінці півострова Звивистого зеленів маленький гайок. Подекуди стирчали потворні почорнілі кістяки дерев. Те місце, де колись розлягалися ліси, стало більш порожнім, ніж Качине болото. Лава все знищила. |
| 13749 |
Там, де ще зовсім недавно височіли могутні лісові велетні, тепер лежали глиби вулканічного туфу. Руслом Водоспадної річки і ріки Віддяки вже не текло жодного струмка води, і якби ще й озеро Гранта пересохло, колоністам нічим було б утамувати спрагу. |
| 13750 |
Але, на щастя, уцілів один куточок озера, біля південного боку, — там утворилося щось схоже на ставок, де зібралася вся питна вода, що залишилася на острові. Вдалині, на північному заході, вимальовувалися різкі обриси відрогів вулкана, схожі на гігантські пазурі, що встромилися в землю. |
| 13751 |
Яке сумне видовище, яка жахлива картина і наскільки боляче було дивитися на неї людям, які бачили тут колись найродючіший куточок, оброблений їхнею працею, чудові ліси, прозорі річки, що зрошували землю, пишні ниви. В одну мить усе змінилося, навколо виднівся тільки голий камінь. |
| 13752 |
Сайрес Сміт над усе боявся, щоб потоки розплавлених гірських порід не розлилися берегом, адже в такому випадку вони знищили б корабельну верф. Але через якийсь час колоністи відчули, що під грунтом, десь у глибинах землі, відбувається струс, і це страшно їх стривожило. Настало 20 лютого. |
| 13753 |
Ще потрібен був цілий місяць, щоб добудувати корабель і спустити його на воду. Чи вистоїть острів доти? Пенкроф і Сайрес Сміт вирішили приступити до спуска корабля, як тільки його корпус буде непроникний для води. |
| 13754 |
Чи не краще, думали вони, відвести корабель у порт Повітряної кулі, подалі від вогнища виверження, тому що, знаходячись біля гирла ріки, між острівцем Порятунку і гранітною стіною, він буде роздавлений, якщо острів Лінкольна зруйнується. |
| 13755 |
У мешканців острова Лінкольна, що пережили на четвертому році свого перебування на острові стільки нещасть, ожила в серці надія. Повеселів навіть Пенкроф, що замкнувся в похмурому мовчанні відтоді, як він став свідком спустошення й загибелі своїх володінь. |
| 13756 |
Правда, тепер він думав тільки про корабель і тільки на нього покладав надії. У перший тиждень березня гора Франкліна знову почала загрожувати всякими жахами. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, що утворилися з бризок розплавленої лави. |
| 13757 |
Знову кратер переповнився, і лава потекла всіма схилами вулкана. Вогненний потік побіг затверділими шарами туфу і довершив знищення обгорілих дерев, що стирчали потворними кістяками після першого виверження. |
| 13758 |
Цього разу потік кинувся вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнув Гліцериновий струмок і розлився по плато Круговиду. Колоністам нанесено останній і вбивчий удар. Від млина, від будівель пташника, від хлівів і сараїв нічого не залишилося. Перелякані птахи розлетілися в усі боки. |
| 13759 |
За всіма ознаками Топ і Юп переживали панічний страх, — вони інстинктом відчували наближення катастрофи. Під час першого виверження загинуло багато тварин. Уцілілі звірі знайшли притулок на Качиному болоті, і лише деякі з них сховалися на плато Круговиду. |
| 13760 |
Картина велична і жахлива, ніякими словами передати її неможливо! Усю ніч лилася ця страшна Ніагара, що начебто спадала струменями розплавленої сталі, огорнута вгорі клубами пари, пронизаної багряними відсвітами, і розбризкувала внизу важку масу киплячої лави. |
| 13761 |
Виверження наздогнало колоністів в останньому їхньому притулку, і хоча верхні шви корабельного корпуса ще не були законопачені, будівельники вирішили спустити судно на воду. Пенкроф і Айртон приступили до підготовки, плануючи зробити спуск наступного ранку, 9 березня. |
| 13762 |
Але в ніч з 8 на 9 березня з кратера з громовим шумом вирвався стовп пари і піднявся на висоту понад три тисячі футів. Очевидно, стіна печери Даккара звалилася під натиском газів, море увірвалося в центральне вогнище вулкана, і пара не могла знайти собі вільного виходу. |
| 13763 |
Самотня скеля завдовжки тридцять футів, а завширшки п'ятнадцять, що ледве виступала з води на десять футів, — ось і усе, що залишилося від острова, поглиненого океаном, — єдиний уламок кряжа, що таїв у собі Гранітний палац. |
| 13764 |
Навколо неї все зникло в безодні: нижній конус гори Франкліна, яка розлетілася на частини від вибуху, обидва миси Щелепи, колись утворені застиглою лавою, плато Круговиду, острівець Порятунку, гранітні стрімчаки порту Повітряної кулі, базальтові скелі гробниці Даккара, довгий півострів Звивистий, що знаходився так далеко від вогнища виверження. |
| 13765 |
У катастрофі загинули всі чотириногі тварини, усі птахи та інші представники фауни острова — одних роздавило, інші потонули; загинув — на жаль! — і нещасний Юп, упавши, мабуть, у тріщину землі! Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, Наб і Айртон залишилися живими лише тому, що з намету, де вони були всі разом, їх жбурнуло повітряною хвилею в море в той момент, коли з усіх боків дощем падали уламки острова. |
| 13766 |
На цій голій скелі вони жили вже дев'ять днів! Деяка провізія, узята з комори Гранітного палацу перед самою катастрофою, трохи дощової води, що зібралася в западині скелі, — от і все, що було в нещасних. Їхній корабель, остання їхня надія, розбився. Вони позбулися можливості вибратися з цієї скелі. |
| 13767 |
Вони страждали від холоду і не могли тепер добути вогню. Доля прирекла їх на загибель. На дев'ятий день, 18 березня, їжі залишилося тільки на дві доби, хоча вони до крайності урізали свій раціон. Усіх їх знань, всього їхнього розуму не вистачало, щоб змінити це тяжке становище. |
| 13768 |
А хіба можна розраховувати, що, завдяки щасливому випадку, саме в ці дні прийде шотландська яхта шукати Айртона на острові Табор? Нездійсненна мрія! Та втім, якби яхта й прийшла, колоністи не залишили на острові повідомлення про те, де знаходиться Айртон; капітан яхти після марних пошуків вийде знову в море, і корабель повернеться в тепліші краї. |
| 13769 |
Ні, вони не могли зберігати ніякої надії на порятунок. На цій скелі їх чекала смерть, жахлива смерть від голоду і спраги! Вони вже не трималися на ногах і лежали нерухомо, майже бездиханні, не усвідомлюючи, що відбувається навколо. |
| 13770 |
Один лише Айртон із зусиллям піднімав іноді голову і з розпачем кидав погляд на пустельне море. Але ось ранком 24 березня Айртон простяг руки, вказуючи на якусь крапку в безмежному просторі океану, став спочатку на коліна, потім піднявся і випростався на весь зріст. |
| 13771 |
Нещасні бранці скелі могли б помітити це судно ще кілька годин тому, якби мали сили піднятися й оглянути обрій! Коли Сайрес Сміт і його товариші прийшли до тями завдяки турботливому догляду, яким їх оточили, вони виявилися в каюті корабля і не могли зрозуміти, як їм вдалося уникнути смерті. |
| 13772 |
Дійсно, їх врятував, яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта; корабель відправлений був за Айртоном, щоб привезти його на батьківщину після дванадцяти років самотнього життя на незаселеному острові Таборі, на якому він спокутував свій злочин! |
| 13773 |
Отже, колоністів урятували, корабель уже готувався везти їх додому. При цих словах Сайреса Сміта всі оголили голови і тихо вимовили ім'я капітана. В цю хвилину до інженера підійшов Айртон і запитав: Ризикуючи життям, він врятував цю скриньку в хвилину катастрофи і тепер віддавав її інженеру. |
| 13774 |
Робертові Гранту розповіли тоді незвичайну історію дружби капітана Немо і поселенців острова Лінкольна. Потім капітан визначив і записав координати нового рифа, якому відтепер варто значитися на карті Тихого океану, і віддав наказ повертатися. |
| 13775 |
Колоністи зібрали на придбаній ними землі всіх тих, кому вони хотіли колись запропонувати свою гостинність на острові Лінкольна, і запросили їх до праці, тобто відкрили їм шлях до статку і щастя. Вони заснували велику колонію, якій дали ім'я острова, зниклого в глибинах Тихого океану. |
| 13776 |
У них є своя ріка Віддяки, гора Франкліна, маленьке озеро Гранта, ліс, іменований лісом Далекого Заходу. Словом, їхня колонія — майже острів, острів на суші. Під розумним керівництвом інженера і його товаришів колонія процвітала. |
| 13777 |
Жоден з колишніх мешканців острова Лінкольна не залишив друзів, — вони заприсягнися завжди жити разом — Наб, нерозлучний зі своїм хазяїном, Айртон, незмінно готовий на всіляку самопожертву, Пенкроф, що став таким же справдешнім фермером, яким він був справдешнім моряком, Герберт, який закінчив своє навчання під керівництвом Сайреса Сміта, і Гедеон Спілет, який заснував газету. |
| 13778 |
Після того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з білих вони стали рябі, і це було всім напрочуд, адже звикли білити хати перед великоднем. Хто мав дерев'яну стріху, той мусив перекривати хату, з дощок-бо стало решето, солом'яні стріхи перед лихим дощем вистояли. |
| 13779 |
Сам міський отаман хоч і доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло в тім'я, трусила лихоманка і не мав він чим дихати. Приходив один і другий знахар, шептав і поїв отамана зіллям, але ні шепти, ні зілля не допомагали. До Ілька Борзяка поїхав старший отаманчук. Отаманчук схилив голову. |
| 13780 |
Ілько Борзяк заперечно похитав головою. Світило сонце, а люди білили хати. Стіни вогко сіріли з одного й другого боку вулиці, а між тих стін снували моторні жіночі постаті. Дзвінко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Іван ішов вулицею в сірій полотняній сорочці і в таких самих штанях. |
| 13781 |
На голові в нього був солом'яний бриль, і йшов він так повільно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всі тини. Жінки віталися до Івана, а він ледве кивав на відповідь: очі його були примружені й холодні. |
| 13782 |
І жило в його обличчі щось таке, що спиняли жінки свої невгомонні квачі й застигали, дивлячись йому вслід. Він же черпав чобітьми куряву, бо сонце після того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. |
| 13783 |
Навіть калюжі всі повипивало, тож свині, не маючи прохолоди, зовсім забули про теплі вуличні калабані. Вони збиралися тепер на леваді й радили там свою раду, бо тільки там ще було мокро. Іван спинився. Перед ним була отаманова хата, і тільки ця хата не білилася. |
| 13784 |
Була обдзьобана й ряба, а на тині, наче горобеня, сидів хлопчик, обличчя якого аж зовсім скидалося на сонечко, тільки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок і тужило. Сині оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кілька непросохлих краплин. |
| 13785 |
Тоді загриміло важкими ланцями аж троє здоровенних псів, але не загавкали, а стали здивовано й засвітили очима. Іван спинився на порозі, перш ніж переступити його. Болюща, залізна рука зчавила йому серце, і повернувся він різко, щоб побачити ту сіру вулицю, яку тільки-но пройшов. |
| 13786 |
Відтак сталося ще одне з див, яке випадає уздріти тільки перед великоднем: вулиця засвітилася до нього яскраво-білими стінами. Сонце падало на ті стіни, і вони так сяяли, що аж примружився. В кінці вулиці побачив і власну господу. Коло неї стояла, вдягнена в біле й червоне, його жінка. |
| 13787 |
Тримала на руках дитя, а стіни їхньої хати палали чи не найяскравіше. Він подумав про те, що поснідали вони з тою жінкою пісною кашею, і захотілося раптом заради неї й дитини прихилити до землі яскраво-синє небо. |
| 13788 |
Захотілося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорі, — цього стало б, щоб жінка біля яскраво-білої стіни розсвітила засмучене обличчя. Так, він хотів, щоб засміялася вона щасливо, тоді повернеться до них їхнє молодече щастя, а він знову захоче любові й дітей. |
| 13789 |
Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував він часу, а таки поспішив до його тата, котрому нічим уже дихати, хоч лежав він у великій, пишній, повній достатку хаті. |
| 13790 |
Зайшов у світлицю, вікно було притемнено ряднами, і через це панувала там сутінь. Уздовж стін сиділи, наче тіні, отаманові родичі, засумовані й виблідлі, а коли говорили, то шелестіли, наче дерева під вітром. |
| 13791 |
Посередині стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослоні темніла загорьована жінка. Повернула до нього бліде, неживе лице й подивилася великими чорними очима. Він наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха і оце випитувала все у нього. |
| 13792 |
Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно. |
| 13793 |
Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала. Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло: Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився. Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався. Очі отаманові покруглішали й затремтіли. |
| 13794 |
Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи. Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці. Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі. Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. |
| 13795 |
Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не два і не три. |
| 13796 |
Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкішний кунтуш. |
| 13797 |
Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить. Вона почула голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. |
| 13798 |
Не був це голос ні птаха, ні звіра, ні людини, ні комахи — так могла говорити тільки трава. Ішов той голос приглушено, мов шепіт, але вона його розуміла. Знову-таки не так, як розуміють людську мову чи тваринні поклики, — був то інший вимір, і вона не могла розказати який. |
| 13799 |
Не могла б перекласти той говір на мову людини, бо й не потрібно це. Не так розуміла, як відчувала той голос, бо його й не можна сприйняти інакше. Сиділа на призьбі й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднівся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у ній. |
| 13800 |
Трохи далі виднівся зелений, аж очі сліпив, вигін, і пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі. |
| 13801 |
Знову дивилася собі під ноги й бачила траву. Тихий голос відчувала, і щось таке дивне й сумне в ньому бриніло. Щось наче зелений плач чи жаління якесь, а може, пісня. Той хтось не вельми веселий, здається, підійшов до неї і став поруч. Хтось не мав тіла, але він був. |
| 13802 |
Відчувала, що дихає й дивиться на неї. Дивиться, наче очікує, щоб вона щось одповіла. До хлопчаків на вигін мчав вершник, і кінь весело розбивав землю. Вершник з розгону спинився і щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав пальцем, і стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила півнеба. |
| 13803 |
В ній уже не купалася легковажна Варка, а їхав на грімкій колісниці хтось сердитий і палахкий. Вітер дув, однак, не від хмари, а на неї, і стара лишилася спокійна. Слухала, що скаже їй трава. Відповіла те, що їй хотілося. Тоді стара заплющилась і всміхнулася. |
| 13804 |
Таке добре й погідне обличчя стало в неї, що сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Відтак побачила стара сердите Варчине лице і засміялася тихенько. Але в цей час, коли сиділа стара чарівниця отак заплющившись, щось сталося, чого вона не сподівалася. |
| 13805 |
Просто неї ступав через перелаз хлопець, тонкий, як жердина, а біла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було мовби молоком умите — надто вже юний! Ноги мав чорні й репані, а в руці тримав благенького вузлика. Він сів біля неї на призьбі, і вони зробилися, як баба з онуком за бесідою. |
| 13806 |
Знову побачила вона простір: хмари на небі й помину не було, так само не було на леваді ні пастушків, ні їхньої худоби, хіба що ген далеко мчав, пригнувшись коневі до шиї, вершник, їй здалося, що повернув до неї біле як стіна обличчя й засміявся, показуючи вишкірені зуби. |
| 13807 |
За мить сіра курява покрила вершника, і зник він з очей, немов у землю запався. Хлопець біля неї сидів мовчки. Іваниха скосила до нього око й спокійно роздивилася. Його лице майже не було загоріле, а матово світилося. Малі гострі очі видавалися круглі, а на вустах грала легка всмішка. |
| 13808 |
Іванисі захотілося знову залишитися самою, щоб спокійно прислухатися до мови рослин, неба й землі, — щось би напевне мала почути чи ж відчути. Цей дітвак із зарозумілою посмішкою зараз заважав їй — була при ньому глуха й сліпа. |
| 13809 |
Але не могла прогнати його від себе, адже сидів біля неї спокійно, та й бесіда їхня тільки починалася. Через це вирішила втекти від нього в інший спосіб: очі її сховалися за капшуками повік, рот стулився, руки втопились у рукави сіряка, а ноги підібрала так, що й пальці не визирали з-під спідниць. |
| 13810 |
Відійшла вона від світу зовсім, немов заснула: була кругла, як клубок, а може, це й був клубок. Знову стала клубком ниток, і таке мертве в неї було лице, що не посмів він далі її турбувати, а тільки сидів і дивився на краєвид, що відслонювався звідси. |
| 13811 |
Бачив шмат дороги, трохи далі світився зелений вигін, і на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, і, певне, було їм од того дуже весело, бо задивився на них хлопець і навіть думати забув про стару, біля якої сидів. |
| 13812 |
А вона й справді була в цю хвилину нежива, бо не перебувала на цей час у власному тілі, а повільно брела вузькою та слизькою стежкою, що вела в минулі дні. Стежка була піднята над землею, як стрічка, й тяглась у синій морок, якому не було кінця. |
| 13813 |
Обережно ступала босими ногами, а навколо пропливали зміщені й трохи спотворені обличчя й речі: бачила вона всіх, кого зустрічала в той день, і всі речі, до яких торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева, листя яких — всі вимовлені в той день слова. |
| 13814 |
Вона читала їх, як письмо, хоч і не була письменна, — в цій мандрівці у вчорашнє живі навички ні до чого. Повертала тож усі слова, часини, усі дні й ночі, переглядала їх, як книгу, але не мала та книга сторінок, тільки яви. |
| 13815 |
Темрява довкола ще більше згустилася, стежка, по якій ступала, стала ще тонша, і стара не так ішла, як летіла, бо щоночі летіла отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко місяця, їй од того гірко пекло в роті, як і тоді, коли хапала гострий і пекучий промінь, що його звішувала долі кожна зірка, й тягла її; але ні, вона давно вже цим не займалася — нічого із зірками і нічого з дощем. |
| 13816 |
Останнім часом думала все більше про землю. Так, всі ночі, які тяглися від сьогодні аж туди, куди вже добиратися перестала, були повні тільки цього — слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з однаковим голосом, так само неоднакові й рослини. |
| 13817 |
Кожна говорила по-своєму і про своє. І скільки мов існує у світі людських, стільки існує їх і в рослин. Зілля говорить інакше, як трава, а дерева ще інакше. Дерева не розуміють траву, зате розуміють кущі. Кущі розуміють бадилля, а бадилля траву. |
| 13818 |
Вкупі зійшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним. Так само люблять і ненавидять одне одного, одні можуть рости поруч, а інші гинуть. Так само воюють за землю, і через це в одному місці перемагають одні, а в іншому інші. |
| 13819 |
Коли ж ростуть змішано — це значить, що в цьому місці іде війна: одне стає паном, а інше гине. Прислухалася, але ніхто їй не відповів. Зрештою, це й зрозуміло: хто б їй відповів, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нічого сокровенного й бути не може. |
| 13820 |
Вже хотіла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в сон, коли ж раптом із тьми, по якій блукала, із того накописька облич, речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дійшов до неї ще один голос. Зовсім тихий, як порух змертвілих вуст, але вона почула його. |
| 13821 |
Почула й насторожилася. Той голос сказав їй щось таке несподіване, давно забуте; хоч ні, вона того таки не забувала, як не забуває, що живе. Оте Щось завжди сиділо в ній заховано-приспале і от раптом пробудилося: вона подумки почала лічити свої літа. |
| 13822 |
А що їх було більше, ніж знала вона чисел, то й покинула те рахування. — зміркувала вона й подумала, а чи не є знаком саме пришестя? Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на неї. Тільки на вигін, на якому знову горіло вогнище і знову паслася худоба. Стара мовчала. |
| 13823 |
Хвилі цвіту кучеряво вкривали зелені кущі, ввечері на цих бузках несамовитіли солов'ї, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих бузках ішло таємне життя: хтось шепотів, сміявся й шарудів. Хтось сипко дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслідував солов'я. |
| 13824 |
Раніше стара слухала ті звуки, зазнаючи від того немалої втіхи, — була певна, що це вона населяє так чарівливо ту гору. Сьогодні ж чула тільки солов'їв, тож зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутінках. Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. |
| 13825 |
Так повторювалося щовечора, і так повторилося й сьогодні. Бузки немов спливали долі й заливали цілу долину фіолетовим смерком, був він не лише в повітрі, але й у нутрі всякого живого — повнилися ним серце й душа. |
| 13826 |
Очі Іванихи погасли, бо нікуди було їй дивитися — знову завмирала перед хлопцевими очима. Йому захотілося торкнути її й розбудити, бо й сам почав перейматися цим вечором, — щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, він аж дихнув із особливим прихлипом. |
| 13827 |
Стара сиділа в сутіні й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою, накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сірій свитині, — темне її обличчя розчинялось у мороці, і тільки очі ледь-ледь поблимували. |
| 13828 |
Слухала те, що розливалося по ній: тепле воно чи холодне? Стало їй пекуче-печально, а в цей час десь зовсім поруч спалахнув співом соловей, щось заворушилось у бузках і зітхнуло. Хлопець уже й собі прислухався до солов'їв. Пахли бузки, й тихий смерк наливався йому в груди. Хлопець здригнувся. |
| 13829 |
Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава. Але то тільки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсім мокрі. Знову сиділи якийсь час непорушно. Не було між ними великого злиття, але щось уже з'явилося. Одна чи дві нитки з'єднали їх, і до них притекли одна сила і спільний настрій. |
| 13830 |
Це й був смерк і наливав їх, як порожні глеки. Але хлопець жив і в іншому світі. Ця мова вилилася з неї єдиним, бурливим потоком й обірвалася так само раптово, як і почалася. Зависла навколо тиша, солов'ї уже не співали, здається, не пахли бузки, бо темна ніч наклалася на землю. |
| 13831 |
Тільки трава зітхнула в них під ногами, і те дихання пішло в глибину темені. Не могла спати, була надто зворушена. Тож підійшла до лави, де заснув хлопець, і покропила його рідиною з горнятка. І хлопець завмер на цю ніч, не міг їй завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. |
| 13832 |
Рвала на собі одежу й билась об долівку, плакала, й сльози обпікали лице, розпустила волосся і вряди-годи запускала в нього кощаві пальці. Хрипіла цими словами, аж доки не вимовила їх усі. Тоді вийшла на ганок і стала лицем до лиця з місяцем. Стояла так довго й слухала. |
| 13833 |
Знову заспівали солов'ї, місячне світло наливалось у неї, тож відчула, що стає прозорою й легкою. Що ноги її відриває од ганку і зараз вона зніметься в засіяне зорями небо. Тіло її продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у ній, відділилося й таки справді полетіло. |
| 13834 |
Вона дихала на повні груди прохолодним вільжистим повітрям й відчувала той захват, який знала завжди при літанні. Зорі над головою стали великі, як золоті гарбузи, і Жабуниха інколи торкалася їх. Тоді дзвеніли вони, а від її пучки розіскрювалися снопики. |
| 13835 |
Крутнулась у повітрі й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала плазом на землю й схопила міцними пальцями чорного, як ніч, кота. Понесла його в небо, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки. Вони летіли поруч у ясному світляному етері. |
| 13836 |
Випливла з її рук, як світло, і стара безсило стисла кулаки. Ця її знесила зродила іншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сіре кошеня зайшло їй у душу і згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе засміяне Варчине лице. Жабуниха мовчала. |
| 13837 |
Те прозоре в ній, що відділилося й стало наче місячне світло, знову повернулось у тіло, котре стояло на ганку. Тіло від того ожило, а очі тихо заплакали. Відтак знову почула Іваниха Галайдиха голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. |
| 13838 |
Почула й зрозуміла його — то був інший вимір, не могла розказати який. Думка її знову рушила в синю темінь, у якій простягнено було срібну стежку, ступала по ній неквапно, бо йти їй цього разу виміряно далеко. |
| 13839 |
Тож усю решту ночі йшла вона й ішла — мала сягнути аж у глибину власної юності, коли ще була така, як цей хлопець, і так само прийшла на науку до відунки Мокрини. Що їй тоді сказала Мокрина? Виловлювала ті слова із синього мороку й читала їх, хоч і не знала грамоти. |
| 13840 |
Не могла викресати в грудях собі озлості супроти суперниці, що запалило б стару чарівницю на чин і змагання. Була спокійна, а відтак не могла боротися. Сіла біля залитої місяцем лави, на якій спав хлопець. Обличчя його було крейдяне — хлопець не дихав. |
| 13841 |
Довго дивилася на те обличчя, і в грудях у неї був жаль. Здалося їй, що це власний її син спить перед нею, тож турботливо запнула на вікні фіранку. Крейдяне обличчя посіріло, і вона, схилившись, поцілувала холодний, майже крижаний лоб. Маленька сльозина скотилася з її повіки й упала на те чоло. |
| 13842 |
Хлопець заворушився й перевернувся на бік. Заплямкав уві сні губами й тихо застогнав — щось лихе йому привиділося. Іваниха Галайдиха повернулась у свій дім через три дні. Переступила перелаза й відразу ж побачила хлопця, який спокійно сидів на призьбі. І побачила вона той Сумнів як живу істоту. |
| 13843 |
Тонкі руки — наче промені, а може, й гостріші: коли торкала ними людські груди, простромлювала, немовби голка. Німі вуста її ворушилися, адже та істота зовсім без'язика. Тільки й знала, що мову рук і пальців, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. |
| 13844 |
І як каламуть у ріці від киненої каменюки, знімалися отак у голові в людини думки. Зрештою, всі три дні, які проблукала стара в лісі, не давали ті думки їй спокою — Сумнів отой плівся за нею, немов кіт, і розтуляв писок, наче хотів у чомусь застерегти. |
| 13845 |
Часом стрибав їй на плечі і затоплював у тіло пазурі. Після того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квітку і простромлював Іванисі груди пальцем-променем. Він виставив долоню. Він поставив. Він побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. |
| 13846 |
І запалилося йому на долоні вогнище, але зовсім не пекло його, а тільки гріло. Яблуко сміялося, перекочувалося — тепло потекло йому через руку в серце і теж почало ставати вогнистим яблуком. Дивна радість, легкість, веселість, навіть шал охопили хлопця. |
| 13847 |
Він зірвався з призьби й ударив босими ногами об траву й затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно жаристе. Іваниха відкинулася до стіни й реготала, показуючи гниляки зубів. На те слово спинився хлопець і пішов до неї, світячи усмішкою. |
| 13848 |
Стара подивилася на нього із прижмурцем, і такі були гострі й пильні її очі, що він аж зайорзався. Він здригнувся, бо холодом на нього повіяло, хоч день навколо стояв сонячний і теплий. Віддалік, де розкинулося село, куріли з бовдурів дими, і стояли вони прямовисне, немов повітряні драбини. |
| 13849 |
На небі й хмарини не було — летів неквапно біля річки чорногуз. Сів просто на воду і склав крила. На вигоні паслася худоба, пастушки зібрались у купу і грались у крем'яхи. Жовтий пісок вистеляв ложе річки і виповзав на обидва її береги, їхав дорогою віз, і дядько в ньому зазирнув через тин. |
| 13850 |
Побачив стару і хлопця на призьбі — сиділи одне біля одного, Жабуниха оповідала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був. Хлопець побачив сірого, тлустого чоловіка, який ішов за возом. — Був прив'язаний налигачем і розвертав навсібіч сіре, печальне обличчя з великими очима. |
| 13851 |
Плакав, і сльози розмивали по лиці рівчаки. Тіло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне. Стежки заплутували її шлях, наче линви, — годі було їх під ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. |
| 13852 |
І з'явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала. |
| 13853 |
Була рішуча, а може, й сердита і не бажала вже балакати з хлопцем. Він же трохи злякався, чи не вразив її чимось недозволеним. Підхопився й собі, і стояли вони супроти, напружені й насторожені. Тоді хлопець зовсім розгубився. Відвернувся й пішов до перелазу. |
| 13854 |
Спинився по дорозі і знову витяг перед себе руку. Віз уже був далеко. Далеко була й хмара куряви, що той її волочив, — озирнувся до нього той голий, дерев'яний та сірий чолов'яга і показав кругле заплакане лице. Хлопець знову повернувсь у двір і сів на призьбі. |
| 13855 |
Той птах, що його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав іще на землю, а летів і летів, і мета того льоту — таки його, хлопцеве, серце, бо воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. |
| 13856 |
Це й було його захоплення, а разом з тим і страх перед власною знесилою та мізерністю; очі його в цей мент були повні золотого проміння й синього неба — це в них мав улетіти білий птах, щоб поселитись у малому; адже птах із молока — щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткіше — як відчуття. |
| 13857 |
Водночас народжувавсь у ньому смуток, і не було йому причини й пояснення, це ж бо теж одвічний житейський закон, який збагнув він серцем та очима: будь-яке придбання у цьому світі — знову-таки втрата, і ніколи, доки світ світом, доки сонце сонцем, не буде інакше. |
| 13858 |
Оця втрата й була світом і птахом, одкровенням та смутком, його тінню, бо на те і сонце, щоб освітлювати річ і творити її відбиття; на те й сонце, щоб з'являти у світі подобенства, які може сприйняти лише золоте око. |
| 13859 |
Але він ще й досі чекав, адже той птах летів та й летів, і вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготінням здавалося; зрештою, і з птахом сталося те, про що вістила стара: розколовся він на два: білого й темного; світлий ударив ув очі хлопцеві, а темний ув очі старої. |
| 13860 |
Тоді скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидві всохлі й покорчені. Але хлопцеві було ніколи перейматися прикрощами старої, світ перед ним став перламутровий. Заграли й заспівали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повітрям. |
| 13861 |
І наповнювалося воно тією зеленою водою й тими барвами — щось заспівало прегарно, наче благовістило новий ранок, і то мав бути ранок у ранку. Відтак почали перелазити через тин двійко чудних близнят. Були зрослі тілами, але руки, ноги й голови мали свої. |
| 13862 |
Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квітці. На головах у близнят сиділо по вінку, а роти їхні одночасно стулялись і розтулялись — близнюки співали. Жабуниха тулила до грудей скорчені руки й плакала. |
| 13863 |
Але не текли їй з очей сльози, були ті сухі й болющі, і палахкотів у них чорний, як ніч, вогонь. Не могла спати від того болю, тож підійшла до лави, на якій згорнувсь у клубочок хлопець, і пирснула на нього рідиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу ніч і не міг їй завадити. |
| 13864 |
А вона тонко заскімлила й заплакала, бо не мала сили витримати того відчайного болю в руках. Але й це не допомогло їй, тож подибала до печі й роздмухала жар, який ще там тлів; кинула соломи й гріла воду. Потім поклала у горщик трави, вириваючи її з пучки зубами, й чекала, доки настоїться. |
| 13865 |
Біль став нестерпний, і вона впала на землю, кричала й тулила покорчені руки до землі. У круглій шибочці став місяць, а може, це шибочка стала отаким місяцем, — боліла, як і її руки, і Жабуниха завила на той місяць-шибку, як голодна і хвора вовчиця. |
| 13866 |
Але й це не допомогло, тож подибала до печі й почала мочити руки у відварі. Від зілля їй полегшало, і стара відчула, що руки знову можуть їй служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це віддалося по цілім тілі. |
| 13867 |
Розминала їх з натугою, аж рипіли їй кісточки й хрускали, піт обмивав її з ніг до голови, але вже рухала п'ястями й пальцями — блідий усміх ліг їй на вуста. Вийняла руки із зілля, втерла рушником, тоді зирнула на шибку-місяць, бо потребувала його. |
| 13868 |
Вийшла на ганок і стала лицем у лице із жовтим князем. Стояла так довго й слухала. Солов'ї цієї ночі не співали, але нестерпно пахли бузки. Місячне світло наливалось їй у душу, тож відчула, що стала прозора й легка. Ноги їй відривало від ганку, от-от мала зірватись і полетіти в небо. |
| 13869 |
Тіло її лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, відділилося від неї й таки справді полетіло. Крутнулася, як вихор, завертілася й раптом упала плазом на землю, схопивши білого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки. |
| 13870 |
Вони летіли поруч у ясному етері. Хлопець сів на лаві й чухмарився. Позіхнув, не затуляючись, і ледве стулив рота, коли відчув, що тверді пальці схопили його за вухо і звели з лави. Зрештою, відпустила вухо, і хлопець упав на коліна, тер вухо й ридав. |
| 13871 |
Спинилася під вікном, висока, виструнчена і, здається, зовсім не стара. Дивилася через шибу в небо й бачила зорі. Опускали до землі невидимі нитки, наче довгі й тонкі ноги, і нечутно ступали ними по росі. Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Іванихою й дивився. |
| 13872 |
Поступово наливався тією урочистістю, що нею аж дихала стара, і небо раптом почало наближатися до нього. Зорі більшали й більшали, і він уздрів ті нитки, що були ними обсновані. Він помітив, що вони різнобарвні, ті зорі. Жовті, сині, голубі, червоні, рожеві пливли в темно-синьому киселі. |
| 13873 |
Його рука мимоволі потяглася, перейшла через шибу, як світляна, і майже досягла однієї з них — жовтої. Їхні тіла поволі вмирали під вікном, бо наливалися світлом тієї зорі, яку бачили їхні очі. Саме те прозоре й тонке покликало раптом їх у небо. |
| 13874 |
Пройшли, як світло, крізь шибу і, як світло, попливли в неозору просторінь. Не чули нічого, бо й не було сьогодні звуків. Не було ні тепла, ні холоду, тільки самі барви. Окрім бачених раніше, плавали навколо них, як риба, ще й зелені, оранжеві, блакитні й навіть чорні тіла. |
| 13875 |
Грали й мінилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче від ляку. Тоді тремтіло небо й міцніше в'язалися вузли зір у ньому. Все небо й справді було помережане світляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було їх так багато, що годі й розібратися. |
| 13876 |
Стара вже обмацувала золоте тіло зорі — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тільки розірвався промінь. Стара зловила його, як нитку, і зв'язала з іншим. Тоді знову почувся звук, і знову зв'язувала розірване. В руках у неї світилося велике жаристе яблуко. |
| 13877 |
Вона майже викрикнула останні слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанності долішню губу і помалу стягував із неба золоте яблуко. Але він уже й сам відчув потрібний ритм. Перебирав золоту плоскінь і помалу стягував із неба золотого змія. |
| 13878 |
Було це зовсім так, як і в дитинстві, коли запускали з хлопцями змія в небо, і тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтіло в небі, спускаючись все нижче й нижче, а що було світляне, легко перейшло через скло і впало посеред хати. |
| 13879 |
Беззубий рот її був розтулений, а ніс тремтів — простягала в його бік не руку, а всохлу бадилину, і йому треба було зусилля, щоб розібрати слова, які гукала до нього: Хлопець метнувся до печі й схопив найбільшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипів — була як розпечений шмат заліза. |
| 13880 |
Кинув у горщик, а його долоні миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, відтак погасло світло і знову вони потрапили в темряву, осліпши на деякий час. Хлопець занурив долоні, і біль почав тихо спадати. |
| 13881 |
Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не міг утертися, бо мав руки занурені. Стара чи засміялася, чи схлипнула: Вона замовкла, немов задумалася. Він вийняв руки — таки не боліло. Став і зробив, як учила стара. |
| 13882 |
В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собі, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом і поскімлював, наче снилося йому щось лихе. У другому кутку стояла жінка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину і була сумна. Хлопець уклякнув і помолився. |
| 13883 |
Жінка з дитиною кивнула. Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькі рученята, звільнивши їх з ковдерця, й потяглася. Тоді глянула на хлопця великими, чорними, як і в матері, очима. Дитина дивилася на них безмовно. У третьому кутку стояв парубок із марним обличчям. |
| 13884 |
Лростяг перед собою руки, і лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце. Жабуниха ридала. Билася об долівку білою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима й чекав. Став на четвертий бік, але там нічого їм не з'явилося. |
| 13885 |
Був той куток темний і заповитий павутиною. І висіла в тій павутині одна вже засохла муха. Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину — нерушна була й кам'яна. Хлопець сів на лаву і став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. |
| 13886 |
Тоді він заснув, сидячи, бо надто зморений був і надто чавко клалася йому на повіки ніч. Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещадні пальці старої. Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вікно, то просвічувалася. Вона стала біля вікна й задивилася. |
| 13887 |
Хлопець підійшов. Він скочив за горщиком. Біля вікна стояла велика скриня, і промінь просвітив і її. На самому дні — глек: залисніло в ньому й заблищало. Він простяг руку і справді торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало біля нього. |
| 13888 |
На ці слова щось здригнулося там, де був схід, наче прорвалася якась гребля, і все почало повільно заливатися світлом. Стара лежала, витягшись на долівці, і обличчя її зовсім почорніло. Ледь-ледь дихала, а на вустах її пухирилася слина. Тоді хлопець відчув жах. |
| 13889 |
Світло розливалося все швидше й нагальніше, затоплювало землю, наливалось у хату, і він кинувся навколішки, затормосивши стару. Небо наливалося світлом і гасило зірки. Затулило недогорілий місяць і синьо хиталося над цілим світом. На те почув він тихий, рипливий сміх. |
| 13890 |
Спинився з розгону і різко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закочені очі, світила більмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичні видихи реготу. Хлопець сів на лаву і сперся руками об коліна. Він підійшов і без зусиль узяв стару на руки. |
| 13891 |
Йому захотілося розмахнутися й брязкнути нею об підлогу. Але на нього дивилися пильні пронизливі очі. Поклав на піл стару й відвернувся. Ранок блимотів міріадами іскор, бо кожна травина й бадилина дістала по своїй чарівній краплі й задоволене смоктала її, як цукерок. |
| 13892 |
Річка стояла, загорнена густим серпанком, — поміж верболозів повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на світ примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух і мимоволі відчував, що саме так дивилася щоранку на ці краєвиди його стара научителька. |
| 13893 |
Аж здригнувся, коли почув кроки. Чоловік говорив із притамованою злістю, а насамкінець довершив свою мову плюванням. Чоловік знову протяжно свиснув і зиркнув на хлопця. Хлопець нічого не відповів, а чоловік узявся за клямку. Хлопць кивнув. Але хлопець знову нічого не відповів. |
| 13894 |
Дивився на чоловіка, примруживши очі, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як з'явився. Тоді хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим голосом, в якому були прохання та сльози. Він звівся, аж хрупнули йому кістки в колінах, і, рвонувши двері, став на порозі. |
| 13895 |
Сиділа на лаві, куди він її посадив, і парила ноги. Постогнувала при цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт їй боліло. Хлопець у цей час запарював другий горщик зілля, а потім грів те, що вистигло у цебрі. Водночас і біля каші порався, і та солодко булькала, пріючи під покришкою. |
| 13896 |
Він кинув у лантух мірку пшона, дав бабі горщика і всадив її в міх. Звалив на плечі й майже не почув ваги. Вискочив на подвір'я і роззирнувся. Побачив вигін, на якому й сьогодні горіло вогнище, — пастушки варили щось у казанку. |
| 13897 |
По сільській вулиці притьма поспішала кудись молодиця, можливо, то була Корогодиха, яка несла між люди новину про стару чарівницю. Звернув за хату й подався через городи. В цей час із бузків бризнуло піснею від кількох солов'їв, і хлопець аж зупинився вражений. Подався стежкою попід горою. |
| 13898 |
І чим більше біг, тим легшали йому ноги. Вже не торкався стежки — летів і тільки вряди-годи відштовхувався від землі. Дивна радість пойняла його всього: що це з ним діється в цей ранок? Утрачав і сам вагу, як утратила її стара, і міг би злетіти й над дерева. |
| 13899 |
Але тоді його напевне побачили б пастушки з вигону і люди з села. Через те стримував біг і мчав над самою землею. Відтак відчув, що не тільки солов'ї в бузках співають, а є таких співаків тисяча. Ховаються вони в гіллі і в траві, є вони в повітрі, а всі мають золоті горлянки. |
| 13900 |
Всі пробудилися водночас і радісно ославили цей ранок. Йому здалося, що десь поруч з ним біжить і кінь: білий, веселий та відчайдушний. Озирнувся, але нічого не побачив, адже той кінь — це й був нині він сам. |
| 13901 |
Не відчув од того урази, бо не чує урази кінь, який мчить через залитий сонцем та росою світ. Ніколи не чує жалю копито, що розбиває траву й квіти, адже є і в тому своя сокровенність. І він помчав ще швидше, бо саме такого руху запрагло його серце — було воно сьогодні молоде й дзвінке. |
| 13902 |
Ця музика наповнила його до краю і розіллялася навкруги — це її він почув од дерев, трави й неба. Він уже зовсім не торкався землі. Не знав, звідки береться те завзяте тупотіння, яке чув, бо летів, витягшись у стрілу, і цього стріму не було йому забагато. |
| 13903 |
Попереду швидко виростало темно-зелене море, і він мчав саме до нього, бо знав, що там високі, хиткі хвилі, що йому треба поринути саме в них і покритися їхньою покровою. Відтак набере він у себе нової сили, бо дістане остаточний порятунок од того, що мчиться за ними, немилосердно стукаючи копитами. |
| 13904 |
Зелене море вже дихало на них, розкриваючи неозору пащеку, — там прірва, в яку мають вони впасти, але то весела прірва, там живе зелена тиша, і саме там має заговорити до нього трава і все зело. Він мчав, не розбираючи дороги, через квіти й луги, через видолинки та горби. |
| 13905 |
Перелетів ріку з верболозами і тільки там торкнувся землі. Йому здалося: щось крутнуло ним немилосердно і жбурнуло раптом у зелене море, яке залюбки проковтнуло їх, адже давно було голодне і давно на них сподівалося. Хлопець лежав на лісовій галявині, і груди його ходили ходором. |
| 13906 |
Довкола м'яко гули бджоли і стояла така тиша, що йому аж у вухах подзенькувало. Просто перед ним захоплено цвіло ясно-синє небо, і тільки самітний жайворон висів у ньому, ллючи додолу тепле срібло співу. Ходила по галявині, ледь пересуваючи ногами, в руці в неї була палиця, і важко на неї налягала. |
| 13907 |
Інколи спинялася, зі стогоном згиналася й рвала травину, квітку чи бадилля. Складала їх у збиранку, і хлопець, сівши, мовчки на неї дивився. Її голос був сердитий, і стукнула вона палицею, але він так зачудовано роззирав її, наче вперше побачив. |
| 13908 |
Бо не здалася вона йому старою, кощуватою й потворною, не були в неї покорчені руки й розпухлі ноги, не було в неї чорне лице, а десь таке, яке він запам'ятав у своєї матері. Тоді начебто невидима заслона прочинилася перед ним. Побачив двір, зарослий травою і пухнастими кульбабами. |
| 13909 |
Віяв сильний вітер і зривав кульбаб'яче насіння, застеляючи ним двір. І в тому димі чи теплому снігопаді з'явилася раптом усміхнена жінка. Вона прокрутилася кілька разів по подвір'ї, а тоді почала зривати круглі кульбаб'ячі голови. |
| 13910 |
Дмухала, наче допомагаючи вітру, і від того пуху на подвір'ї побільшало. Маля в довгій білій сорочці і з густим золотим волоссям спинилося на порозі хати і, дивлячись, як бавиться матір, сміялося. Стрибнуло й собі в соковиту траву і почало хапати долоньками пух. |
| 13911 |
Не з тією, яку пізнав за кілька останніх днів, а з цією, яку уздрів новими очима: знав-бо її стільки часу і стільки часу за нею тужив! Відчув, що все життя, відколи одійшла його матір у царство тіней, сподівався на таку зустріч — конче мала відбутися. |
| 13912 |
Вона стояла там, серед зілля й трави, в зеленому морі, зарослім квітами, вища і стрункіша, ніж завжди, розпрямила плечі — і полилася з її очей така печаль, якої не міг витримати хлопець, бо щось незнайоме та велике зворухнулось у його серці, щось таке, як щастя, яке відчував він, коли біг, бувши веселим білим конем. |
| 13913 |
Вони сиділи біля багаття, на якому пріло в горщику зілля, й мовчали. Гули довкола них бджоли, вибираючи з квітів мед, бо на цій галявині сьогодні його зібралося багато. Довкола обступили їх дуби й тихо шелестіли, наче про щось велике нагадуючи. |
| 13914 |
Стара приплющилась, і темне обличчя її було наче з кореня вирізане: йшла у цей мент по лискучій стежці, що вела її в минуле. Дибала, спираючись об палицю, й розглядалася. Бачила себе дівчиною, а побіч — парубка, який ішов разом із нею, — на голові в неї був весільний вінок. |
| 13915 |
Ступали в парі назустріч роздутим, як пухирі, зорям, і біля них захоплено співали дружки. Парубок тримав її за руку, а вона дивилася на нього закоханим поглядом. — — спитав він, лагідно всміхаючись. Хлопець помішував вариво в горщику: дивно й чудово воно пахло. |
| 13916 |
Йому здалося, що дуби звідусіль підступилися ближче і вдихають у себе цей аромат. Перестав дзвонити в небі жайворон, і змовкли бджоли. Були в цьому лісі самі. Хлопець здригнувся. Глянув перелякано — дивилися на нього пильні очі. Жабуниха подивилася на нього пригашеним зором. |
| 13917 |
Хлопець покірно звівся й неквапно пішов по галявині, обходячи її колом. Часом зупинявся й наставляв руку. Дивився, але бачив тільки дерева й траву. Не було біля них і духу живого: про те звістила йому дивна, трохи моторошна тиша. Зник і вітер, все зачаїлося примовкнувши. |
| 13918 |
Заціпеніло, бо готувалося до великого сакраменту. Безживно повпускалося листя, начебто вечір на землю впав, і заснуло зілля. Завмерли всі комахи й жуки, а може, подалися з цього місця геть. Тихо конав серед галявини вогонь, і біля нього корчаво бовваніла стара Жабуниха. Хлопець ішов та йшов. |
| 13919 |
Спинявся й розглядався. Аж очі йому почали боліти, так виглядав! Але не уздрів нічого й нічого не почув. Начебто хтось заклав йому вуха воском і заліпив очі. Саме тільки зілля, трава й дерева жили коло них. Напружене його серце стислося, немов хто у жменю його взяв. |
| 13920 |
Мозок забринів, ніби в голові йому були натягнуті струни. Ішов по колу та йшов. Мав незабаром його завершити, але не поспішав. Покидав у траві сліди й бачив їх. Обпоясували галявину, бо замикав її надійним обручем. Подивилася на нього крізь приплющені повіки, але не побачила. |
| 13921 |
Не мала вже потреби нікого бачити, тож і заговорила так, наче сама до себе балакала: Вуста її ледь-ледь ворушилися, адже говорила вона незвичні речі й потребувала незвичних слів. Все єство її від цього напружувалося, і вона не так вимовляла, як вичавлювала із себе слова: Замовкла і знову дивилася. |
| 13922 |
Знову не бачила нікого перед собою, у ній лише мала іскра життя ще тліла. Задихалася, бо важко їй було вимовляти слова. Знову приклав горщика і знову напився. Пила жадібно, з захлином, наче поспішала. Відчувала, що тече їй по жилах вогонь. Червоний, а часом і зелений. |
| 13923 |
Червоні та зелені хвилі покрили її й погасили зір. Тіло почало корчитися, витягувалися чи скорочувалися жили, щось у ній росло, а щось зникало. Щось плакало, а щось народжувалося. Ноги її входили в землю, й опинилась у ній по коліна. |
| 13924 |
Розросталася там, у землі, розкладаючись на сотню тонких та довгих коренів. Тяглася все глибше і глибше. Торс її тоншав і тужавів, твердів і покривався корою. Руки її розщепилися й розрослись у повітрі. |
| 13925 |
Голова раптом розкололася, вибухши вогнем, і теж розкинулась у просторі тонким, як нитки, гілляччям. Те віття вкривалося зеленим полум'ям, покриваючи її й загортаючи. Палала тим вогнем і вже не могла думати. Могла тільки слухати землю та вітер. |
| 13926 |
Здається, ще хотіла щось сказати, але то був уже не шепіт, а шелест. Тоді засміявся у багатті вогонь. Вистрибнув раптом зі свого ложа і підскочив високо. Впав відтак на землю й розійшовся димом. Дим покрив цілу галявину, і хлопець закричав перелякано. |
| 13927 |
Зірвався на рівні і, не тямлячи себе, кинувся між дерева, що сердито й похмуро зашуміли. Покидав той мертвий вогонь і той кущ, що раптово виріс серед галявини. Біг, і земля стугоніла під ногами. Кашляв, викидаючи із себе сизий дим і страх свій, — мліли йому ноги. |
| 13928 |
Не ставало повітря, тож розтулив рота і хекав, як загнаний пес. Рвав ногами папороть й ожину, вдарявся вряди-годи об стовбур, що несподівано виростав на дорозі, і тихо зойкав. Загубив шапку, і з-під неї раптом вилилося пишне, золоте волосся. Чіплялося за гілля й залишалося на ньому. |
| 13929 |
Хотіла конче втекти з цього страшного лісу і від великої своєї поразки. Зрештою, не змогла далі бігти. Впала просто в траву й заридала по-дівочому, жалібно й безсило. Нараз затихла, звела голову й слухала. Слухала, сподіваючись почути ще якісь слова. Але їх не було. |
| 13930 |
Глибока тиша огорнула її зусібіч, і ні шелесту, ні шереху не чулося. Ні співу пташок, ні зудіння комахи. Сиділа на траві і раптом побачила босі свої ноги. Були вони чорні й репані. Глянула перестрашено на руки — були вони сухі й покриті старечим ластовинням. Тонко скрикнула Варка і схопилася. |
| 13931 |
Провела пальцями по обличчі й натрапила на зморщену стару шкіру. Схопила пасмо волосся — сиве воно було й посічене. Розгорнула сорочку — замість пишних персів побачила сухі й обвислі. Знову кинулася бігти. Думала, що біжить, натомість ледве дибала. Тримала в руках палицю й допомагала собі нею. |
| 13932 |
Сльози все ще текли їй по лицях, вимиваючи на них нові рівчаки. Зрештою, відчула, що вони висякли, ті сльози. Завіювалася поволі їй у груди лісова тиша, і Варка забула раптом усе, що тут відбулося. Поверталася додому, хоч цей дім ще треба було знайти. |
| 13933 |
Можливо, вона прийде до хати під зарослим бузками горбом, а можливо, й до тої, де жила раніше. Спинилася й прислухалася. Почула голос трави, і це не цвіркун співав біля ніг. Це не був голос звіра, птаха, комахи чи людини — так могла говорити тільки трава. |
| 13934 |
Був той голос приглушений, як шепіт, але вона його зрозуміла. Не так, як людську мову чи тваринні поклики — це був інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, та й не потрібно це було. |
| 13935 |
Більше відчувала, ніж розуміла той голос, бо його не можна сприймати інакше. Бачила перед собою стежку і повільно по ній дибала. Знала, що виведе її до рідного села, де призначено їй жити. Ступала по зеленому вигоні, на якому палили вогнище хлопчаки і де паслася худоба. |
| 13936 |
Хлопці про щось сперечалися, і вона почекала, поки звернуть на неї увагу. Вона стала й довго дивилася. Побачила раптом горб, густо зарослий бузками, і повільним кроком рушила туди. Ішла й невідривне дивилася, наче хотіла запалити на ньому міріади пишних і запахущих суцвіть. |
| 13937 |
Хотіла того і відчувала, що це в її волі. Тож ішла і йшла. І раптом там, на горбі, наче вітром дихнуло. Затремтіло повітря і сколихнулося — вся гора розквітла разом і водночас. Безліч тужавих суцвіть вибухнуло цвітом, і все неначе ясно-синім смерком повилося. |
| 13938 |
Тиху радість відчула Варка, торжество і щастя. Все ще тримала погляд там, біля бузкового моря, бо сподівалася ще й на друге диво. В цей мент і зойкнули несамовито солов'ї. Залящали, засвистіли, заколотили у срібні й золоті дзвінки — це було похідне першого дива. |
| 13939 |
Зрештою, відчула його, як щось одне, — як весну, що хоче жити й плодоносити. Варка задихнулася й мусила зупинитися. Задрижало їй у грудях серце, заболіло тонко, і вона перетерпіла цей біль. І тільки тоді прийшло те, чого сподівалася Іваниха Галайдиха. Варка полюбила цей горб і ці міріади квітів. |
| 13940 |
Полюбила спів, що вихлипами линув звідтіля, полюбила стежку, що вела до напівзруйнованої пустиці й саму пустицю. Різко повернулась у бік села і побачила третє диво. Село було покрите смерком, наче бузкові хвилі скотилися і сюди, покривши чарівним флером хати і вулиці. |
| 13941 |
Отож вона полюбила ті хати й вулиці і тих людей, що вийшли разом надвір, щоб дихнути чарівним вечором. Від того перестало Варці боліти в грудях, хоч обличчя лишалося сумне і строге. Вона випросталася, стала вища й худіша. Відчула, що ноги її стоять на траві і та знову промовляє до неї. |
| 13942 |
Тоді вона вислухала тихий і сокровенний голос, адже до неї він віщав. За спиною почула рип дверей — різко повернулась у той бік. У прочіл пустиці, до якої вона прямувала, прозорою тінню ступила кощувата, зігнута постать, приклала руку до лоба й задивилася. Варка сама нестямилася, як пішла. |
| 13943 |
Озирнув каламутним поглядом стіну з мисником і врізаним у нього коником та потягся п'ятірнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають. Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежанні тіло: хотілося вилаятися на це невчасне гукання, і він забурмотів щось собі під ніс, але почовгав до сіней. |
| 13944 |
Незвично 'ступалося під таку тишу; перевізникові зовсім не хотілося сідати в човен та їхати на перевіз, і він до болю в очах вдививсь у потуманений простір. Річка куріла, хвости пари стояли над водою і неначе оживали в місячному сяйві. |
| 13945 |
Здавалося, горить мертвим німим вогнем вода, ламалися на течії місячні зблиски — хтось неначе засипав річку золотими й срібними монетами. Погукали втретє, і він посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до річки. |
| 13946 |
Осипалася під ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручі і, як дріб, дзвінко сипалась у воду. Перевізник розв'язав закляклими пальцями шнурчану прив'язь, а коли випростався, зелені з червоним вогники застрибали йому перед віч. |
| 13947 |
Постояв хвильку, щоб відкотилася йому від голови кров, а тоді вліз у човна і відштовхнувся од берега веслом. Плив через водяну куряву — туман і дим; плив по золотих і срібних монетах, і йому зі сну ще крутилася голова. Вода забурунила під веслом, і він натис на нього сильніше — переїжджав швид. |
| 13948 |
Змахнув іще кілька разів веслом і пристав до піщаної коси, по якій тут і там виднілися вичавлені сліди його човна. Чоловік на березі здивував його. Був це розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і в новеньких лискучих чоботях. |
| 13949 |
Сидів, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих чоботях. В роті у нього стримів цибушок, тютюн був духмяний, і перевізник пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортіло запалити й собі, але зважив відкласти це на потім — нині треба везти цього чепуруна. |
| 13950 |
Перевізника й досі не покинув сон, в голові ще гули джмелі; він був, однак, трохи змерз, і зараз його також пробирало від нічної вільги. Тим часом пан умостився на лаві, і перевізник відштовхнувся од берега. Човен розвернуло, і за кілька махів об борт уже забилися слизькі хвильки. |
| 13951 |
Йому знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди — вгорі розширювався темно-синій блават, проколений безліччю зірок. Місяць панував у ньому, повний, аж тремкий. Світло виливалося з княженка хвилями, здавалося, він купався в розтопленій міді, замішаній на молочних вершках. |
| 13952 |
Пан сидів перед ним непорушне, і перевізник ковтав раз від разу чудові хвилі диму, що вивіювалися йому з-над плеча. Човен черкнув об жорству — пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву, на якій ще лежали великі перевізникові сліди, бо вся трава в тому сивому світлі поблимувала дрібними скалками. |
| 13953 |
Пан вийшов на горб, перевізник ледве встигав за ним, а коли дійшли хати, повернувся. Його обличчя здалося перевізникові трохи засиненим, врешті, засинений тепер був цілий світ; пан вийняв цибушка й сумно всміхнувся, блиснувши двома рядами викоханих зубів. |
| 13954 |
Від тої усмішки трем пройшов по перевізниковому тілі, він, однак, розсердився на ті смішки. — недоброзичливо подумав, а коли вони дійшли до обійстя, сказав, відверто вколовши пришельця гострим поглядом: Він не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його кроки. |
| 13955 |
Йому заватіла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася. Відчинив двері, вже не слухаючи ланових кроків, — увійшов у темні сіни. Йому вдарив у вічі кислий запах кожуха, замішаний на сіні, — перевізник налапав клямку, а коли розчинив двері, раптом спинився. Кроків за собою не чув. |
| 13956 |
Стояла нерушна тиша, і він, розплющившись, побачив спокійне, закурене річкове плесо, втоплений у місячному тумані протилежний берег і зарошену траву; покритий сивим попелом ночі тин, хлів, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якій давно не було собаки. |
| 13957 |
Дивився на все це спокійно й трохи змучено. Але тиша стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; він знову відчув, що його тягне до сну й пішов у хату, потягнувши з сіней і кожуха. Прокинувся знову від погуку, який відразу ж відігнав од нього сон. |
| 13958 |
Сів на полу, в хаті було темно, хоч в око стрель, йому навіть здалося, що осліп, — чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвіжої постелі, неприбраного мешкання, відваленої від стін глини, горщиків, попелу від печі, трухлявого дерева, трав, розтиканих попід стелею, запах сіна з розчинених у сіни дверей. |
| 13959 |
Він сидів, бо сон, хоч відступив, ще не покинув його; якісь уривки, кольори, обличчя з ікон, шматки облич, наче побито їх на черепки. Пошукав очима вікно — ледве мріло перед ним, мале, наполовину затулене рядниною од місяця. |
| 13960 |
Перевізник заплющився: заграло місячне проміння, роса, сліди в росі, побачив хвилі туману над річкою, хату, що врізувалась у порожній краєвид, коли дивився на неї од води. Погукали вдруге, він почув це так чітко, ніби покликали його з протилежного кутка хати. |
| 13961 |
Устав, хоч ноги боліли йому ще тяжче, хруснули суглоби, і він заточився, так незручно ступив. Лапав у темряві клямку — двері в сіни й справді не були причинені. Тут уже прочувалася нічна прохолода, і він мерзлякувато пощулився. |
| 13962 |
І перевізник не зміг дивитися туди, в ту прірву, де нещодавно так вільно царювали місяць і зорі, тим більше — його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб і дзвінко впав на річкове плесо, ніби птах, що хоче вхопити рибу. Йому здалося, що це вже було: птах і ця риба. |
| 13963 |
Пішов із горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, і намагаючись хоч трохи зігрітися. Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевізник раптом помітив, що його босі ноги мокрі також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево прогнулася, наче показала хребет. |
| 13964 |
Стрибнув у човен, і той захитався, ледве не черпнувши води. Зажуркотіла, забурмотіла вода, його повернуло кілька разів, ніби втрапив у вир, хоч виру, він знав те достеменне, тут не було. Весло на дотик — мокре й слизьке, як живе холодне тіло, і він стис його, щоб поставити човна супроти течії. |
| 13965 |
Повіяло легким, трохи колючим вітром, він віддихався, а човен зручно врізався в косу, на якій так само, як і того разу, сидів розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і нових лискучих чоботах. |
| 13966 |
У тому місці, де сидів, впираючись руками на кийок, розливалося бліде мертве світло, і те світло грало на лискучих панових передках. З люльки висипалися іскри, й куріло так само запашним тютюном. Перевізник подумав, що він забув закурити, а зараз цей духмяний пах солодко забив йому горлянку. |
| 13967 |
Пан вмостивсь у човні, й перевізник відпихнувся веслом. Він плив по чудній чорній річці. Вгорі все ще не було неба, темна пуща, густі зарості, бездоріжжя, вертепи з диким звіром, з дикими птахами і з таємничим життям. |
| 13968 |
Небо було й тут, унизу, під днищем, його човен плив по тій неозорій пущі, перелітав через столітні дерева, дупласті, напіввисохлі, які простягали до нього корячкуваті руки. Знав: небо завжди відбивається у воді, а вода — в небі. |
| 13969 |
Вони переливаються одне в одне завжди, і завжди хапала його човен течія, йому треба було налягати на весло, щоб перерізати її днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку небо прагло присипати уламками покаліченого місяця й зір. |
| 13970 |
Але сьогодні не було й цього світла, темрява заступила небо й воду, між ними проклалася сіра смуга, по якій плив човен. І він поспішив переїхати швид, поспішив вислизнути з-під важкої, чорної брили, що лягала йому на голову й плечі, і таки перевезти цього пана. |
| 13971 |
Пан сидів до нього спиною, спокійно кушпелив люльку, спокійно пускав дим, а коли вони приїхали, неквапно виліз із човна. Вони рушили під горб, а за хвилю перевізник спинився перед хвірткою. Перевізник послухався. Пішов у хвіртку й почув, як та хрипко зачинилася за паном. |
| 13972 |
Чув за собою його кроки, ступнув на ганок і відчинив двері. З сіней на нього війнуло духом сіна, він перейшов їх і раптом спинився. Кроків за собою не чув, тож повернувся і, як тоді, вийшов на ганок. Сів на приступці й оперся об стовпець. Стояла тиша. |
| 13973 |
Стигло безгоміння, ніч темна й непрозора, навкруги ані шереху, дихнуло на нього запахом річки й риби, якихось незнайомих йому квітів, кінського поту, сухого зілля. Дививсь у глибінь, немов задумався; крапнуло кількома гострими краплями, але навіть не звів голови. |
| 13974 |
Йому почулося, як із кручі в річку сиплеться пісок, однотонне й шарудливо, — пісок сипався навпереміж із дощем; хвиля за хвилею налітали на хату, ніби хотіли поховати її в собі, а він сидів заціпенілий і очманілий; війнув вітер, і його знову обсипало піском, пісок замітався з ганку в розхилені двері хати, а він тримав руки на колінах і дивився. |
| 13975 |
Тоді зітхнув (одяг на ньому був майже мокрий) і повільно зайшов до хати, так і не зачинивши ні хатніх, ні сінешніх дверей. Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голосніше й вимогливіше, і він зірвався з постелі й вибіг із хати. |
| 13976 |
Було так само темно, він спинився біля хвіртки, затамувавши подих і чуючи, як голосно б'ється йому серце. Загукали ще раз, і він пішов на той голос — чулось у ньому владне прохання й затаєний біль. Пішов до річки — скинулася важко риба, гухнула серед плеса, і перевізник згадав, що хоче курити. |
| 13977 |
Все в ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню. Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, і відчув полегшу. Від тютюну розпогодилося йому в голові, прочистилося, і він збадьорів. Відв'язав човна і, пускаючи хмару диму, подався на той бік. |
| 13978 |
Уже не здивувався, й утретє побачивши того-таки пана. Той сидів, спершись на кийок і витягши ноги в лискучих чоботах. У роті в нього стримів цибушок, і хвилі запахущого диму огортали його, наче хмаринка. |
| 13979 |
Перевізник палив і собі, вони дивилися один на одного, пихкаючи навпереміж димом, пан — з цікавістю, а перевізник — із незрозумілим йому викликом. Пливла ніч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що від неї все покривалося сухим, як цвіркуновий свист, дзенькотом. |
| 13980 |
Дерева підступили до самої води — стояли за пановою спиною, наче він їх привів, та й сам здавався з дерева. Ті дерева кожне мало обличчя, він побачив за пановою спиною багато живих тіл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю, як пісок: осінь, подумав він, ще не пора б. |
| 13981 |
Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна ніч! Однак перевізник бачив цей жовтий колір — все немов тліло, і той пан, і дерева, — бачив тільки ці дві барви: жовту й чорну, вогонь, який проникає в ніч, з'їсть її а чи вона його. |
| 13982 |
Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врешті перевізник присів на ніс човна. В нього тремтіли руки, він поставив їх перед собою: великі, жилаві, потріскані, він побачив і панові руки: блискучі, синюваті й виплекані. |
| 13983 |
Помітив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомість ковтав дим, що вився з-за панової спини, і слухав, як вогко дихає на нього ріка — ота прірва чорна й бездонна — і як під веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода. Пан стояв супроти нього й сумно всміхався. |
| 13984 |
Здається, виплив місяць, повиднішало, над річкою стояв туман, блакитна габа висіла по той бік її, хата заблищала вікном, солом'яна покрівля була мокра; перевізник ступив до хвіртки, хоч пан йому не відповів. Утомився чи образився, спустив голову і йшов додому. |
| 13985 |
Тим часом знову споночіло, і перевізник почув за спиною сипкий шепіт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестіло листя, вітер штовхнув його в спину, було достобіса парко, і він подумав про дощ. Знову почув гомін багатьох голосів і вслухався. |
| 13986 |
Уривки слів чи незрозуміла мова, шепіт листя, шепіт незнайомих людей — стояв на ганкові, тримаючись за клямку, і не зважився переступити порога. Перевізник хотів повернутися. Але незнана сила скувала йому плечі. — подумав він, а позаду знову зашамотіло. І вже по— справжньому захотів повернутися. |
| 13987 |
Напружив усю силу, з'явилась у ньому і злість, повертав тіло, як повертають заржавілу корбу. За спиною так само шепотіли — листя, голоси, ніч, попереду виднівся шмат білої, аж синьої, стіни з облупленим рогом — він усе-таки повернеться. |
| 13988 |
Але темрява була густа, йому заклало дух від спекоти, на річці плеснуло — знову риба, яку він уже не побачить. Небо розмовляло з рибою і з деревами — цей сплеск і шамотіння, подумав він, біжать нічниці зі своїми снами. |
| 13989 |
Але йому сьогодні нічого не снилося; то коротка мить, знав він, хвилину тому чув пановий голос, не може він далеко відійти. Хотів повернутись і закричати: — але відчув нехіть і ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. — стукало йому до голови. |
| 13990 |
Напружував силу, збирав її, наче звір, що готується до стрибка, слова так само миготіли в мозку... розтлумачити все ще чи буде час... не все кладеться так просто... не все, як шальки, і не все, як слова... надходить мент... і нікого не покличеш, тут тільки річка... село, і хати, і люди — це так невимірне далеко... с а м о т о ю ж и т и — ч о р т і в в о д и т и. |
| 13991 |
Відчував, ще хвиля, ще трохи — і дикий спалах освітить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця ніч, а чортівня розвіється в дим. І він щосили рвонувся з місця. Відірвав, лишивши прирослу до клямки шкіру, руку, підірвав підошви чобіт, що вклеїлися були в долівку, і крутнувся на п'ятках. |
| 13992 |
Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодості, — дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який підіймав на шию коня і міг битися з п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напружені, — тепер жили новим молодим життям. |
| 13993 |
Видихнув перепалене повітря й кинувся з ганку на подвір'я. Все було сіре, врешті, сіре було повітря, неначе сітка, сплетена зі старої обкіптюженої павутини. Він розірвав цю сітку, змахнув кулаками і раптом спинився: у дворі стояла корова. |
| 13994 |
Він знав — уже давно живе на обійсті сам, вже давно не має ні корови, ні пса, і він уже старий, а вночі слухає пісок, що сиплеться з крутого берега у річку. Він і зараз чує той сипкіт, сипкіт чи шамотіння, але злість уже захопила його. |
| 13995 |
Він затремтів, мозок заслало сірою вовною, сльози вибилися йому з очей. І йому здалося, що засвітилося навкруги, а корова раптом зупинилася. Він ще раз ударив її, але вона не рухнулася. Тоді він побачив її повні болю очі, її розкривавлений писок — з тварини спадала шкура. |
| 13996 |
Він випустив дубчака і здивовано, зніяковіло дивився на болющі очі й поранені губи. Бачив, як крапає крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й корова, не міг уже сказати і що. Розпадалась у нього на очах, як глина з підмитого водою берега; глина в кручі, коли падає дощ. |
| 13997 |
Побачив між тої глини білі кістки, їх вимивало, як водою. Зникали й очі, тільки дві сльозини, як роса на тонкій літній павутині, і дві червоні краплі проростали сотнями корінців у землю, стаючи квітами. Повернувся й отетерів. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сіре обличчя й важко опущені вуса. |
| 13998 |
Перевізник зупинився. Зирнув на пана, на річку, що курілася й досі, на те місце, де стояла корова — купа глини чи гною, на порожній хлів і порожню собачу буду, на хвіртку, його брови злегка піднялися — у хвіртці стояв оброслий баговинням водяник. |
| 13999 |
Довкола повсідалися дівчата, зморено відкинувши набік чудові риб'ячі хвости; він побачив і тих, звідтам: людей з коронами дерев замість шапок, дівчата були убрані в гілля; чоловіків, які мали тіло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з відвислою щелепою. |
| 14000 |
Бо він подумав про глину, якої навалено в нього на подвір'ї, про човен і про те, що треба змінити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак він подумав, що, коли б зараз покликано його на перевіз, вже не пішов би. — подумав він, пробираючись через довгі холодні сіни. |
| 14001 |
Стояла ніч, і йому причувся запах. Трав і корінців, піску й глини, старого шмаття, свіжозловленої риби, вимоклого дерева й немитого тіла, нагрітого сонцем каміння і сіна, гною й пороху. Він почув: до нього щось торкається — сипався пісок. Білий, іскристий, з шурхотом падав із неба, наче дощ. |
| 14002 |
І він облизав сухим язиком перепалені губи. Перед ним висіли дві сльозини, як два вогники, а пісок сипався й сипався, засипаючи і його, й двір, і всіх, хто був у тому дворі. Він побачив дві червоні квітки, що росли на безлічі корінців, — то вони, здається, пахли. |
| 14003 |
Усміхнувся до них, здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, і простяг руку. Велику, сіру, кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясисті, жилаві пелюстки. Але то був тільки мент, бо над ним закружляли раптом великі птахи, що мали крилами ніч, а тілом — небо. |
| 14004 |
Коло самої греблі проти млина на пригорку стояла стара дубова церква з п'ятьма банями, а коло неї, неначе вгніздившись в густому вишнику, стояла ще старіша за церкву, присадкувата, широка дзвіниця з стовпчиками навкруги. |
| 14005 |
І пригорки, й довгі долини, й зелені левади в вербах понад ставком – усе зеленіло й лисніло на веселому сонці, а білі чисті хати скрізь біліли в садках, ніби чиясь вередлива рука, граючись, розкидала їх в поетичному безладді по горбах та долинах. |
| 14006 |
По горах та западинах мріли ліси; поміж лісами ніби тонули в срібній імлі то там, то там села, блищали хрести на білих банях церков, мріли на пригорках білі хати. Високий берег, оповитий прозорим туманом, мрів в далечині, неначе поетичний міраж в прозорому синьому небі. |
| 14007 |
Уся громада зійшлась в його двір на поминальний обід. Усе широке подвір'я суспіль було заставлене не столами, а дошками, покладеними на пеньках та окоренках. Вподовж цих дощок сиділи долі довгими рядками парафіяни покійного панотця. |
| 14008 |
За подвір'ям стовпилась сила дітей, хлопців та дівчат і заглядала в двір через тин. Діти повилазили на тин і обсіли його, неначе горобці. На городі палало троє багать, а кругом їх вештались молодиці, сновигали баби. |
| 14009 |
В легенькому диму од багаття було видно з десяток здорових золійників та горшків з усякою стравою для обіда. Незабаром молодиці почали насипати в здорові миски та ян-доли страву й ставили по дошках; другі виносили з хати в ряднах і розкладали по столах покраяний на скибки хліб та книші. |
| 14010 |
Коло самісінького порога довгими рядками посідали за обід старці та старчихи сливе з усіх ближчих сіл. Народа було сила. Місця для всіх не ставало: одні рядки, пообідавши, вставали, другі сідали натомість. Після чоловіків сідали молодиці та баби. |
| 14011 |
Прислуговуючі наймички та молодиці насилу настачали страви. Тут обідало все село, обідали прохожі, проїжджачі; старці посходились з усієї околиці. Горілка виходила відрами, та й ще не можна було настачити на всіх. |
| 14012 |
Чотири сини небіжчика отця Петра – два священики, один диякон і один дяк – з здоровими пляшками в руках ходили поміж столами і підряд частували усіх. Найщедріше частували вони парафіян свого панотця, бо знали, що громада зараз по обіді почне вибирати заступника на місце старого покійного панотця. |
| 14013 |
А їм усім однаково бажалось зайняти батькове місце в рідному, здоровому й багатому селі. На причілку, в холодку, під високими черешнями, були понакривані столи для духовенства та значніших парафіян-господарів. Невістки покійника вітали гостей. Сонце стало на вечірньому прузі. |
| 14014 |
Священики встали з-за столів, а за ними разом повставали усі люди на всьому широкому дворі. Гомін стих одразу. Настала така тиша, неначе на всьому дворі не було живої душі. Стало чуть, як щебетали в садку пташки. Старий сивий священик, обернувшись до церкви, почав правити здоровим басом парастас. |
| 14015 |
Його голос розлягався по всьому подвір'ї. Старий батюшка наприкінці парастаса підняв голос і голосніше покликнув «вічную пам'ять» небіжчикові. І все духовенство, яке тут було, заспівало «вічная пам'ять! ». |
| 14016 |
Усі люди, що стояли в дворі і за двором, почали хреститись та кланятись до церкви: сотні рук замахали, сотні голів то нахилялись, то піднімались, сотні уст шепотіли не дуже тихо: І несподівано неначе схопився серед тиші в дворі вітер, і неначе зашелестів на вітрі лист в садку на дереві. |
| 14017 |
І той шелест помаленьку стихав, доки зовсім не стих. І знов в дворі і на причілку стало тихо, тихо, аж мертво. Сини покійника з усім духовенством пішли в покої. Чоловіки поздіймали дошки й повносили в повітку; поодкочували під тин пеньки та окоренки. Сила людей розсипалась по дворі. |
| 14018 |
Молодиці та старці повиходили з двору за ворота. Зісталась в дворі сама громада. Почались вибори нового священика. Громада загомоніла й загула, неначе загули бджоли в пасіці пізнього літнього вечора після важкого гарячого дня; по всьому дворі люди позбивались в купки й стиха розмовляли. |
| 14019 |
Насилу було чути то там, то там: Одні радили, що найкраще було б обібрати на парафію одного з старших синів покійника, котрі вже були священиками в сусідніх селах; другі обзивались за третього сина – диякона; але ще тихіше ходив гомін, що старші сини покійного панотця не дуже мирять з своїми парафіянами, а диякон п'є по корчмах горілку й б'ється не тільки з людьми, але часом і з жидами, навіть з жидівками. |
| 14020 |
І чоловік він добрий, богобоящий, не гордий; часом вряди-годи вип'є з нами по чарці, але не п'янствує, не тиняється по корчмах; він і до людей привітний та ласкавий, і гортань має добру. Нема що й казати! З його буде добрий священик. |
| 14021 |
Напишімо прощення до владики, даймо йому підводу та грошей на дорогу, та й нехай з богом рушає до Києва. Чи так, панове громадо? – Так, так! титар добре радить! – загомоніли діди кругом титаря, і ця гадка, неначе стрілами, полетіла по всьому дворі. |
| 14022 |
Титар вийшов з свого круга, пройшов вздовж і впоперек по дворі поміж громадянами та питав в усіх і в кожного, чи пристають вони на його думку за цього одного з чотирьох теперішніх настоятелів на вільшаницьку парафію. |
| 14023 |
Перед титарем люди розступались; голови без шапок коливались, і од кінця до кінця скрізь було чуть: Титар пішов в покої й оповістив священикам і самому Харитонові, що парафіяни обібрали його на парафію. Старшим синам покійника очевидячки стало ніяково. |
| 14024 |
Харитін поклонився покірненько й подякував за честь. – Вийдіть же, пане дяче, до громади! – сказав титар, легенько кланяючись Харитонові. Харитін вийшов на ганок. Слідком за ним вийшли священики, окрім братів. Гомін в громаді одразу стих. |
| 14025 |
Титар з сходів голосно спитав: – Чи згоджуєтесь, панове громадо, щоб мати добродія Харитона в себе за священика на нашій парафії? – Згода, згода! – гукнула громада як один чоловік, – нехай він буде в нас за священика! Харитін низько поклонився й подякував громаді. Громада гула, неначе вітер в лісі. |
| 14026 |
Задні лави заколивались і посунули з двору. Неначе вода в здорову заливу, що несподівано одразу прориває греблю, вони погнали поперед себе купи дітвори, хлопців та молодиць, котрі висли коло воріт. Заворушилось і все стовпище в дворі і широкою хвилею полилось з воріт на улицю. |
| 14027 |
В його на делікатному виду зайнявсь рум'янець, як він, провівши очима всіх до останку, вертався в світлицю серед сусідів священиків, котрі очевидячки спочували до його й були прихильніші до його, ніж до братів. |
| 14028 |
Харитонів брат, диякон, глянув сердито на матушок, неначе п'ятака їм кинув, і промовив: – В батька ще й ноги не захололи, а ви вже й про весілля. – Та що ж, брате! Живий живе й гада! – обізвався найстарший брат, – вже батька не вернемо з домовини. |
| 14029 |
А от вийдуть сороковини, то й щасти, боже, Харитонові й одружитись і висвятитись. – Оце правда! Це мудре слово! Хіба ж в нас не знайдеться з ким одружитись, чи що? А гаятись тепереньки з цим таки не випадає, – задріботіли матушки. |
| 14030 |
І тепер він неначе побачив ЇЇ серед ярмаркового натовпу, на ясному сонці, в шовковому червонястому горсеті, в картатій плахті, в сорочці з мережаними рукавами, в квітках та мережках, обсипану гарячим сонцем – неначе серед ярмаркового стовпища, шуму та гаму десь узялася райська птиця, прилинула і впала серед чорних та білих свиток, серед смушевих чорних шапок. |
| 14031 |
Хоч гості вже й пообідали й добре випили, але по старинному звичаю на столі знов поставили здорові пляшки настойки та наливок. Гості все пили по чарці та стиха балакали. Розмова йшла поважна, неголосна. |
| 14032 |
Гості, очевидячки, шанували пам'ять небіжчика й говорили стиха, ніби небіжчик ще й тепер лежав на лаві або неначе ще й досі не скінчився похорон. Тільки вряди-годи якась там дуже голосна та прудка матушка, забувши за похорон, дзеленькала, неначе в голосний дзвоник дзвонила. |
| 14033 |
Харитін сидів, похиливши голову й похнюпившись, а думи снувались в його в голові, як нитки на снівниці. І похорон, і вибори, й несподівана батьківська парафія, й зависність його братів – все це ворушилось в його думах. |
| 14034 |
Він насилу чув гомін в покоях, не розбирав навіть ні слів, ні тямки розмови в тому густому гомоні. І чогось йому почувся інший густий гомін: не в покоях, а десь-інде, десь неначе на богуславському ярмарку. |
| 14035 |
Чогось його думи знов перелетіли до Богуслава, й він неначе побачив ярмарковий натовп, ярмаркове вештання. Люди сновигають між возами, між крамницями, між ятками, неначе комашня. Він навіть почути'в гарячий од сонця ярмарковий дух куряви, возів, пахощі од трави та переїдів сіна на возах. |
| 14036 |
А з того натовпу знов виглянула до його Онися, вся в квітках та мережках. Він ніби вглядів її чудові темні очі: на його ніби впав з тих очей гострий погляд. І щось миле, невиразно приємне та привітне одразу сповнило його серце. |
| 14037 |
Він почував, що й досі пам'ятає той гарний веселий Онисин вид, що й досі не забув за ті темні очі. – Харитоне Петровичу! Чого це ти так напиндючився та задумався й по чарці не п'єш? – сказав до його старший брат. Харитін опам'ятався й схаменувсь. |
| 14038 |
А пишний вид в стрічках та в квітках все мрів перед ним навіть в легенькому диму кадила, в прозорому повітрі спорожнілого двора та садка, в важкому повітрі невеличких покоїв покійного панотця. Через недавній спів «вічної пам'яті» по батькові йому почувся дзвінкий Онисин голосок на ярмарку. |
| 14039 |
Сини, не змагаючись, спокійно поділились батьківським добром; старші брати, взявши собі дещо з батьківського добра на пам'ятку про батька, зоставили Харитонові, як найменшому в сім'ї, по народному звичаю на Україні, усе нерухоме добро й господарство. |
| 14040 |
Вони попросили одного старого священика, котрий вже не мав парафії, «наблюдати» вільша-ницьку парафію, доки Харитін висвятиться па священика, а самі поспішали до господи, бо вже зайшли жнива. Настав вечір. |
| 14041 |
Зістався в сумних покоях сам Харитін з своїми думами та мріями про священство та про Онисю в квітках, та стрічках, та в червоних черевичках. Дуже помалу тяглися для Харитона дні до сороковин. А тим часом до Онисі часто заїжджали женихи, а найчастіше од других вчащав Марко Павлович Балабуха, філозоф. |
| 14042 |
Він тільки що покинув недавно перед тим реформовану давню Київську академію, щоб піти на село на парафію. Онися Степанівна була одним одна дочка старого священика в селі Чайках. Чайки були за двадцять верстов од Вільшаниці. Вони розкинулись на горяному високому правому березі Росі. |
| 14043 |
Високий берег був ніби поперерізу-ваний поперек узенькими западинами та ярами й подекуди понад Россю закиданий скелистими терасами. Розкішні западини та долинки, мальовничі тераси пишались, ніби закидані й застелені чудовими садками. |
| 14044 |
То там, то там од берега до самого верху гір біліли чистенькі хатки, то ніби ховаючись од сонця та заві-рюх попід скелями, то потопаючи в долинах, в зелених садках. По обидва боки села, як дві зелені стіни, стояв густий дубовий ліс. |
| 14045 |
Посеред села ніби стриміла на щолопочку на найвищій терасі її неначе пишалась дубова церква з п'ятьма білими банями. Коло церкви притулився домок священика Прокоповича. Од його по крутій горі до самого берега Росі неначе спадав зеленими рунами розкішний старий садок. |
| 14046 |
В кімнаті сиділи мати й дочка та лузали насіння. Вони розмовляли за паничів, що приїжджали до Онисі Степанівни. – А що пак, дочко, оце будемо діяти? Чи швидко підемо заміж, чи ще довгенько будемо перебендювати? – спитала мати в дочки. Мені з твоїми женихами не жити. |
| 14047 |
Чи вже ж мало їх до нас навідувалось? – Та мене ж, мамо, хвалити бога, ніхто не об'їхав білим конем, – сказала дочка, – але, мамо, сказати по щирій правді, моїх женихів хоч по сім за цибулю продавай на богуслав-ському ярмарку, та й то ніхто не купить. |
| 14048 |
Балабуха чоловік вчений, займе добру парафію, буде благочинним, а може, і прото-єреєм. – Про мене, нехай буде й архієреєм: коли ж, мамо, в його такі губи, що неначе він все чогось з людей кривиться. – От і вигадала. Які ж у його губи? Такі, як в усіх людей. |
| 14049 |
Мати й дочка вибігли з кімнати в світлицю й кинулись до вікон. В ворота в'їжджав богуславський візок, обшитий лубками. За двома кінськими головами та шиями в шлеях було видно здорову постать академіста Балабухи. |
| 14050 |
Балабуха сидів на візку, неначе копиця сіна, в літній синій шинелі з таким довгим коміром, що він закривав його широку спину й теліпавсь позад візка, закриваючи колеса сливе до маточин. Візок став під коморою. |
| 14051 |
Балабуха взявся обома руками за полудрабки й майнув на повітрі, задираючи ноги через полудрабок. Візок залущав в його руках і розігнувся, як личана колиска. – Ой паничу, помаленьку злазьте, бо воза поламаєте! – сказав погонич, оглядаючись. |
| 14052 |
Які подушки, які пружини! Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З'їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом. – Цур йому, як м'яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! – промовив отець Харитін, неначе десь з горища. |
| 14053 |
Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну. Отцю Харитонові страх як сподобалася й та думка, н європейська цивілізація в виді тієї машини. Він зліз з тих підрів, поторгувавсь і вдарив Бонковського по долоні, скінчивши торг на двадцятії п'яти карбованцях. |
| 14054 |
Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона. Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодно-разні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. |
| 14055 |
Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих. |
| 14056 |
Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. |
| 14057 |
Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях. Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. |
| 14058 |
Але що то за чудний віз? Де він узявся? Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив. – Що це за віз? І де він в гаспида взявся? – питалась Онисія Степанівна. |
| 14059 |
Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін. – Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета? За які гроші ти верзеш, неначе п'яний? Та розкажи до пуття, не муч мене! – кричала Онися. – Візьміть палицю та бийте мене, – більш нічого не скажу вам. |
| 14060 |
Боже мій! Лучче була б сама поїхала по жалування, – була б ціле довезла додому. Отець Харитін сидів мовчки, неначе винний школяр, і вже не смів похвалитись гостинцями. – А де ж решта грошей? Дай сюди до рук, бо ти ще й ті марно прогайнуєш, – сказала Онисія Степанівна. |
| 14061 |
Отець Харитін задер полу, витяг з кишені ремінного довгого капшука й мовчки поклав його на стіл. Онися одшморгнула ремінця, висипала карбованці та червінці на стіл і полічила, складаючи карбованці купками. |
| 14062 |
На могорич пішло всього злотий, та благочинному дав за труди два карбованці, та купив самовар та трохи чаю й сахару для гостей, та ще купив вам, Онисіє Степанівно, гостинця: набрав на сукню модньої матерії, якраз такої, як у благочинної. |
| 14063 |
Онисія Степанівна, зачувшії гостинця, трошки пом'якішала, подобрішала й спустила голос нижче на цілу октаву. – А де ті закупки? Може, де погубив? – спитала вона вже ласкавішим голосом. – Там, серце, десь в кареті в задку. Ось я піду та принесу. |
| 14064 |
Засвітили ліхтаря й пішли через двір до воріт, де стриміла, неначе в зубах у воріт, половина екіпажа. Отець Харитін підняв подушку, одчинив скриньку й повитягав закупки. Вернулись у хату; Онися кинулась до матерії й розгорнула її, розпустивши на руці до самого долу. |
| 14065 |
Отець Харитін з солодкими очима присвічував до матерії. – Чи це воно на лице, чи, мабуть, навиворіт? – питала Онися, придивляючись до матерії. Матерія була делікатного попелястого кольору з дрібненькими квіточками кольору висівок та з листочками, схожими на в'ялі, прибиті морозом гарбузові листки. |
| 14066 |
Онися перевернула матерію на другий бік і пересвідчилась, що матерія була на лице, та й швиргонула її на стіл. – Ой лишечко! Чого ж це ти набрав! Чи воно старе, чи полиняло? Ну й протринькав же ти гроші на якусь жидівську старовизну. Мабуть, нею жидівка вкривалась з півроку. |
| 14067 |
Ото набрав! Їй-богу, неначе на черіні на попіл хто насипав висівок та притрусив гнилим листям. – Ій-богу, Онисіє Степанівно, таку саму сукню носить благочинна і навіть всі багаті богуславські жидівки, – вихопився отець Харитін. |
| 14068 |
Вберусь хіба, щоб була схожа на попелясту курку? На, носи сам або повези своїй благочинній, бо ти їй сприяєш. Другий раз не купуй сам мені гостинців. Онися тикнула матерію отцю Харитонові під ніс, так що він її понюхав і знайшов, що вона трохи тхне жидівською хатою. |
| 14069 |
Другого дня світом селяни викопали ворітниці, висадили ворота, й видерли з їх зубів карету, і вкотили у возовню. Там вона пролежала років з чотири. Кури неслись в її задку, а одна квочка навіть висиділа курчата, доки захожі жидки не купили її за третю частку ціни. |
| 14070 |
Онисії Степанівні не довго довелося ждати. щоб помститись над паном Бонковським. Через тиждень після тієї події Бонковський, змолотивши графську пшеницю, наклав на п'ять возів мішків та лантухів і звелів мужикам везти на продаж за Рось в якесь містечко до знайомого жида. |
| 14071 |
Граф кудись виїхав на той час. Мужики везли крадену пшеницю, а Бонковський покатав уперед верхом виглядати, чи не їде часом назустріч граф або який його сусіда. Тільки що він виїхав за Вільшаницю, проти його катав бідкою жидок, котрий не раз перевозив крадене графське добро. |
| 14072 |
Він розказав, що граф вертається, в сусідньому селі став попасти коні й, певно, незабаром поїде на Вільшаницю. Бонковський, мов скажений, повернув коня назад і прискакав в Вільшаницю. З гори на греблю з'їжджали хури. Звернути не було куди; шлях ішов одним один, – ніде не було поворотам. |
| 14073 |
Довелось хоч у пазуху ховати хурк. Бонковський кинувся в двір до отця Харитона. – Ой отче Харитоне, рятуйте! Заробите великого гостинця! – крикнув Бонковський, вступаючи в хату. – Що там таке? Може, обламались? Може, згорів тік? – спитав отець Харитін. |
| 14074 |
Чи нема де в вас прихистити та переховати крадену пшеницю на якийсь там час? – і Бонковський щиро признавсь і оповістив за свою крадіжку та шахрування. Отець Харитін догадався, до чого воно йдеться, – треба було допомогти знайомому в пригоді. Йому стало жаль панка. |
| 14075 |
Мужики в одну мить повносили мішки й повернули вози назад на греблю. Отець Харитін замкнув двері й вкинув ключі в кишеню. Бонковський тричі цмокнув його в губи, скочив ня коня й покатав через греблю. – Онисіє Степанівно! Бонковського крадена пшениця в дзвіниці. |
| 14076 |
Ось і ключі од дзвіниці, – гукнув отець Харитін до Онисі. – От і добре. Помстимось над ним за карету. Я не оддам йому тієї пшениці. А що, попавсь, паничу! – сказала, аж підскочивши, Онися. – Візьми зараз спродай пшеницю, а гроші роздай старцям абощо. – А добре ти кажеш! – сказав о. |
| 14077 |
Харитін і покликав жида; частку продав, а частку так оддав зерном бідним. На другий день приїздить Бонковський з порожніми возами по пшеницю. – Спасибі вам, мій дорогий приятелю, за схованку. Граф вернувся додому. Тепер мені можна забрати мою пшеницю. |
| 14078 |
З кімнати вискочила Онисія Степанівна й заторохтіла до пана: – Їй-богу, не знаю, за яку ви пшеницю оце кажете. Ви хотіли, може, сказати за карету? Карета стоїть, переламлена пополовині. Про мене, нехай мужики складуть її на хури та й одвезуть, коли ви нас піддурили. |
| 14079 |
Отець Харитін поїхав з жінкою в Київ на ярмарок і купив нову наточанку. Довго крепився отець Харитін і не накидав на людей плати за треби. Але од страху перед благочинним він зважився й передніше попросив поради у своєї жінки. – Коли благочинний звелів накинути, то й накинь. |
| 14080 |
От одвезли дочку в школу – грошей треба. – Якось ніяково. Коли б часом не ремствували та не гримали люди. Вони ж мене прийняли на парафію. Я не знаю, як і приступити до цього діла, – говорив несміливо отець Харитін. В неї неначе щороку наростав та довшав язик, як у Мельхиседекової жінки Марти. |
| 14081 |
Прикиньте ще карбованця та й запивайте могорич, бо в вас вже од говоріння, мабуть, і в роті посохло! Чоловік глянув на могорич і. прикинув карбованця. Не таку накинув плату Балабуха на богуславських міщан, – він просто звелів платити за треби вдвоє більше. |
| 14082 |
Міщани загули, загомоніли, але мусили платити. Через рік після того по селах пройшла чутка, що панщину зменшать, що вийшли «інвентарні правила». Народ загомонів по селах і ждав того, як великого щастя з неба. Отець Харитін дістав бомагу од благочинного. Приїхала комісія й благочинний. |
| 14083 |
Зібрали народ до церкви з усього села. Благочинний велів о. Харитонові прочитати «правила» в церкві й потім читати щонеділі та виясняти. Першої неділі зібралась в церкву велика сила народу. Отець Харитін знов прочитав ту бомагу, цебто «правила інвентарні», скинув ризи й пішов додому. |
| 14084 |
Народ стояв коло церкви й не розходився: ніхто добре не втямив тії бомаги. Один казав, що зменшили панщину тільки молодицям; другий казав, що зменшили й чоловікам декому здалось, що не тільки не зменшили панщини, але ще прибільшили. |
| 14085 |
Хтось десь чув, що люди почнуть одбувати панщину не тільки папам, але й попам. У всіх зостався якийсь туман в голові, через який кожний бачив те, що йому мріло в тумані. Громада послала титаря до батюшки, щоб він прийшов та розтовмачив їм, що було написано в тій бомазі. Прийшов на цвинтар батюшка. |
| 14086 |
Коли правду сказати, то я й сам решти добре не второпав, що там написано, бо написано по-московській, та ще й дуже мудро. Хіба поїду до благочинного та спитаю. Отець Харитін поїхав до благочинного за порадою. |
| 14087 |
Ви знаєте, що в нас сама поліція з поляків, – повертає діло так, буцімто попи бунтують народ, а не пани. Отець Харитін приїхав додому й тільки махнув громаді руками, як громада причепилась до його. – говорив людям отець Харитін. |
| 14088 |
Тим часом польські пани були дуже сердиті, що московський уряд зменшив людям панщину. Вони хотіли доказати мужикам, що пани пули добрі до мужиків, що не вони, а москалі пригнічують народ. Замість того щоб зменшити панщину, пани її прибільшили і силували народ робити панщину цілий тиждень. |
| 14089 |
Ніколи не була панщина така велика для народу, як в ті часи. Народ прочув, то панщину і справді зменшили, що пани знущаються над ними. Сміливіші перестали одбувати панщину більше трьох днів на тиждень і підмовляли й других. Вільшаницький пан дав знати в поліцію, що народ бунтується. |
| 14090 |
В Вільшаницю прийшла рота москалів. І поліція, і офіцери, і жандарми набігли в Вільшаницю і привели роту москалів. Рота розсипалась по селу і почала різати кури, гуси, свині і навіть корови. Починалась московська закуція над народом, піднята польськими руками. |
| 14091 |
Пройшла чутка, що перших проводирів, титаря Онопрієнка та двох його братів, будуть бити різками на вигоні і оддадуть в москалі. Ввечері отець Харитін сидів у кімнаті і балакав з Онисею. В вікно щось тихенько застукало і загомоніло. – Хто то стукає? – спитав отець Харитін. |
| 14092 |
Переховай нас, панотче, бо нас уже шукають і по хлівах, і по погребах. – Боже мій! Де ж я вас сховаю? А як почнуть трусити і в моїй оселі? – промовив отець Харитін. – Може, таки не посміють? – сумно обізвались чоловіки. Тим часом вибігла і Онися на причілок. |
| 14093 |
Отець Харитін взяв ключі од дзвіниці і провів людей через садок; одімкнув дзвіницю і впустив чоловіків. Онися принесла харчі. Люди засунули двері засовом зсередини, а отець Харитін замкнув замок на одному скоблі, аби висів для людського ока. Онопрієнки зістались на ніч в дзвіниці. |
| 14094 |
Тим часом москалі перетрусили увесь куток, перенишпорили все село, обійшли садки, перетрусили млин і вітряки. Онопрієнки неначе в воду впали. Другого дня москалі зігнали увесь народ на вигон. Вся громада склала пеню на Онопрієнків, бо знала, що їх уже трудно й впіймати. |
| 14095 |
Кільки чоловіків вибили різками і приказали людям слухати панів. Оно-прієнкові хати обідрали дочиста, вирізали всю худобу, побили вікна, побили горшки й діжки, поламали тини і зіставили самі голі стіни. Безталанні жінки з дітьми перебрались до сусід. |
| 14096 |
Титареву хату розвалили до останку, розкидали деревню й попалили. Цілу ніч і цілий день пересиділи Онопрі-єнки в дзвіниці. Другої ночі отець Харитін приніс їм харч і розказав, що сталось з їх хатами, з їх добром. Чоловіки облились тільки гіркими сльозами. |
| 14097 |
Вам не можна зістатись в селі, бо вам обголять лоби та оддадуть в москалі. Отець Харитін виніс людям харчі на дорогу, дав трохи грошей і випустив з дзвіниці. Три богатирі, добрі господарі, поважні люди в громаді, пішли по світу бурлаками. |
| 14098 |
Чоловіки й молодиці од сорому не знали, де очі діти, й батюшці й матушці навіть спочатку було якось ніяково. – Чи це, батюшко, нас послали до вас на роботу за спасіння душі, неначебто спасенни-ків, чи таки на справдішню панщину? – питали люди в батюшки. |
| 14099 |
Молодиці й чоловіки перестали ходити до батюшки в гості п послухати по добрій волі; й скільки не прохав отець Харитін молодиць напрясти матушці по півміточку, ні одна молодиця в селі й веретеном не крутнула для матушки. |
| 14100 |
Онисія Степанівна швидко оговталась з тією панщиною й командувала людьми, як панський осавула. Старша дочка отця Харитона, Надезя, пробула рік в Богуславі в пансіоні в однії польки. Онисії Степанівні шкода було грошей, і вона взяла Надезю додому. |
| 14101 |
Надезя вивчилась читати й трохи писати; вивчилась грати на гітарі й вбиратись в європейський костюм: вивчилась танцювати й робити кнікси и на тому скінчила свою науку. На її місце Онисія Степанівна одвезла меншу дочку Палазю. Дочки росли. Онисине завзяття до праці росло разом з дочками. |
| 14102 |
Онисія Степанівна сама їздила на поле, стояла безодхідно коло панщанних людей. Своїм наймичкам вона не давала и вгору глянути: будила опівночі та гризлась з ними цілий день. Наймички не хотіли служити в матушки. Раз в Онисії Степанівни найнялась здорова та робоча дівка з Богуслава Маруся. |
| 14103 |
Вона була не панщанна, а дочка одного убогого чин-шовика-шляхтича. Маруся була така робоча, що встигала увинутись за двох. Але, як кажуть, хто добре везе, того й поганяють. Онися задумала ще й поганяти Марусю: будила її трохи не опівночі й накидала дуже багато роботи. |
| 14104 |
Маруся не видержала, не вибула року, саме перед жнивами втекла од матушки в Бо-гуслав і найнялась у Балабухи. Онисія Степанівна перечула через людей, що Маруся найнялася в Олесі, та аж позеленіла од злості. – Це благочинна одбиває од мене наймичок: це вона хоче мені допекти. |
| 14105 |
Поїду та одберу Марусю, – говорила Онисія Степанівна до отця Харитона. – Ой, не їдьте, Онисіє Степанівно! Бог з ним. Чи ж пак ми не знайдемо собі наймички, чи що. Цур йому, пек йому, тому лихові. Хвалити бога, що ми помирились з благочинним. – Ба таки поїду та й одберу. |
| 14106 |
Це Олеся сміється з мене; ще пак мало насміялась з мене в моїй господі з своїми гусарами, то на тобі ще! – Не їдьте, Онисіє Степанівно, бо прийдеться знов везти благочинному хуру горшків та мисок. – І горшків не пошлю, й Марусю одберу. Я покажу Олесі, як кепкувати надо мною. |
| 14107 |
Тепер благочинний мовчить, але коли ви роздратуєте благочинну, то не мовчатиме. – Ет! Верзеш таке, що й купи не держиться! В тебе свої книги, а в мене своя справа. Нехай таки Олеся й честь знає. Я їй не забуду тих гусарів, шо вона наперла в мою хату. Таки поїду. |
| 14108 |
Тільки що отець Харитін вибрався з хати ховати якусь бабу, Онися звеліла парубкові запрягти коні, сіла н поїхала. Як далі вона їхала, тим більше розгорювалась в неї злість. Як угляділа вона Балабушину оселю, то вже була ладна роздерти Олесю надвоє. Онися в'їхала в двір і впіймала Олесю на ганку. |
| 14109 |
Олесі здалось, що їде якийсь пан, і вона дожидалась його на ганку. Олеся стояла на ганку й ждала. Своєю рівною, сухою постаттю й чорною хусткою на голові Онися здалеки й справді скинулась на нового богуславського станового. |
| 14110 |
Онися під'їхала під ганок, Олеся трохи не крикнула, але втікати було ніяково. – Добридень вам, госпоже благочинна! А я оце до вас в гості в самі жнива, – сказала Онися, злазячи з наточанки. – Доброго здоров'я! Дуже рада вам, – промовила Олеся. |
| 14111 |
Онися вийшла на ганок і трохи не черкнулась головою об стелю. Вона була в коричневій темній сукні, в чорній хустці на голові; фалди сукні облипли кругом її високої рівної постаті, а чорна хустка висіла на її сухорлявих плечах, неначе на кілку. |
| 14112 |
Лице в Описі стемніло, зчорніло й зсохлось од роботи, од недоспаних ночей, од господарського клопоту. Олеся так само вже зчорніла на виду й засохла, хоч з іншої причини. – Прошу покірно до світлиці, – просила Олеся Онисю. Обидві вони увійшли в гостинну й посідали. Вони застали там Балабуху. |
| 14113 |
Олеся дивилась на стелю й все курила. – В вас, госпоже благочинна, найнялася моя наймичка Маруся. – Найнялася, тільки я не знаю, чи вона ваша наймичка, чи, може, чия інша, – знехотя обізвалась Олеся. – Маруся не вибула в мене року. |
| 14114 |
Тепер жнива, гарячий, робочий час, – наймичок тропа й до поля, й до господи; треба хапати хліб на полі й льон та конопельки брати; треба комусь зварити й спекти дома, й корови подоїти, й вівці подоїти, й свині загнати, й коло терниці, коло бительні стати, й до череди одігнати. |
| 14115 |
В мене велике господарство, в мене великий скрут; я не вмію до півдня спати, а з півдня по хатах походжати та люльку смоктати, – дзиго-рила Онися над правим вухом у Балабухи. Олеся догадалась, що Онися шпурляла грудкою просто-таки в їх город, схопилась і стільця й почала ходити по світлиці. |
| 14116 |
Балабуха почутив, що од Онисиного лепетання в його заболіло в правому вусі, встав і сів по другий бік Онисі, підставивши ліве вухо: на, мов, дзеленькай ще на цей бік! Онися знов задзеленькала: – В мене сім'я, мені не можна обійтись без наймичок; в мене ростуть дочки, а на дочок багато треба. |
| 14117 |
Моя Надезя вчилась в пансіоні, а от і Палазю одвезла. Може, й правда, як кажуть люди: дасть бог діти, дасть бог і на діти, – але роби, небоже, то й бог поможе! Як сама не докладеш до всього рук, то нічого й не буде. От і сьогодні сама й корови доїла, сама пекла й варила. |
| 14118 |
В кого в дворі нема й поросяти, а в хаті й кішки, – той нього не втямить, бо такі люди нестатковиті вже зроду. Олеся стала серед хати й витріщила на Онисю очі. Вона почувала, що Онися знов сипнула наздогад на нестатковитих господарів. |
| 14119 |
Балабуха знов пересів на другий бік Онисі й підставив праве вухо. – Чи ви оце приїхали в гості, чи приїхали лаятись? – не втерпівши, спитала Олеся. – Я не лаятись приїхала, а приїхала по свою наймичку, – одмовила Онися. |
| 14120 |
Чи це тебе твоя мати так вчила, чи це ти своїм міз-ком розміркувала? – репетувала Онися. – Вдягайся та їдь зо мною в Вільшаницю. – Ба не поїду, – сказала Маруся й почала колупати піч, неначе її прийшли сватати старости. |
| 14121 |
Де твоя свита? Вдягайся та сідай на віз, – сказала Онися й кинулась до жердки шукати Марусиної свити. – І свиту надаремно шукаєте, бо я до вас не поїду, – сказала Маруся. – Як не поїдеш, то я тебе потягну в стан, – крикнула Онися. – Хоч мене й в тюрму закиньте, а я з вами не поїду, – сказала Маруся. |
| 14122 |
Онися обернулась і прикусила язика: в одчинених дверях стояв Балабуха, а за ним в сінях стояла Олеся й насмішкувато дивилась на всю ту справу та справдовування. Темне Олесине лице спахнуло; в неї почервоніли вуха й лоб. |
| 14123 |
Балабуха причинив двері в пекарню, щоб до Олесиного вуха часом не долетіли ще гірші й щиріші речі. Довго кричала Онися, довго справдовувалась та сперечалась Маруся. В пекарні клекотіло, неначе окріп в золійнику. – Коли сама не підеш, то тебе приведе до мене поліція. |
| 14124 |
Зараз поїду до станового! – крикнула Онися. Двері з пекарні неначе бурею одчинило: Онися вибігла, – неначе метіль дмухнула. – Прощавайте, отець благочинний! Спасибі вам за вашу послугу. Я од вас цього не сподівалась. Це, мабуть, ви одбили в мене наймичку за колишнісь гарбузи. |
| 14125 |
Добрі господарі так не роблять, – так робить тільки той, в кого хата ликом вкрита, в кого кішки нема в господарстві та хто вітає гостей таким хлібом, що після його зуби три дні болять. Балабуха й Олеся тільки дивились на Онисю. |
| 14126 |
Онися кивнула до їх головою, скочила на віз, чогось стала на возі, трохи постояла, мало не достаючи головою до стріхи, й виїхала з двору. В станового вона впіймала облизня, – він насміявся з неї, й вона з тим вернулась додому. |
| 14127 |
Отець Харитін вернувся з похорону й ніяк не міг догадаться, куди поїхала Онися. Але незабаром загуркотів віз надворі. Онися увійшла в хату. В неї очі блищали, лице аж пашіло. – Чи не поламалось часом щось коло воза? – несміливо спитав отець Харитін. Онисія Степанівна мовчала й тільки сопла. |
| 14128 |
Отця Харитона взяла цікавість. – Де це ви, Онисіє Степанівно, були? Чи на поле їздили, чи, може, до татуня в Чайки? – Ат, одчепись! їздила до того пузаня, до благочинного, лаятись за наймичку, – одру-бала Онися. – Ой боже мій! До благочинного лаятись! – крикнув отець Харитін. |
| 14129 |
Ось у мене голова ходором ходить без наймички. Я таки прочитала добру молитву й благочинному, й благочинній. – Ой господи! Яку ж ви там молитву їм читали? – говорив отець Харитін з страхом. – Яку вміла, таку й прочитала, – вилаяла на всі боки та й поїхала, – сказала Онися. |
| 14130 |
Пошлеш титарем два вози горшків: сунеш благочинному в зуби горшка, а благочинній макітру, то запхнеш пельку й благочинному, й благочинній! – Ой, бодай же вас миші перелякали. Тепер хоч іди до церкви та прав молебень Іванові Воїнові. |
| 14131 |
А ви, Онисіє Степанівно, їдьте до благочинного та перепросіть, бо вже мені не жити на світі, – вже й горшки не поможуть. Тепер сип та й сип карбованчики. – А бодай він не діждав, щоб я його перепрошувала! Нехай Олеся приїде та мене ще перепросить, – сказала Онисія Степанівна. |
| 14132 |
Тиждень ходив отець Харитін, як сам не свій, тиждень раділа Онися, що таки зігнала злість на Олесі. Коли це пройшла чутка, що митрополит переводить старих, простих священиків з великих парафій на малі, а великі оддає «вченим», цебто молодим семінаристам. |
| 14133 |
Пройшла чутка, що вмер богуславський протопоп, а через два тижні Балабуха став протопопом. Як почув за це отець Харитін, то й охолов, – в його неначе грім ударив. – От теперечки ми пропали! – крикнув отець Харитін. |
| 14134 |
Балабуха саме тоді сидів в кабінеті й, згадуючи за візит Онисії Степанівни, складав в своєму щоденному діяриушеві вірші. Отець Харитін увійшов у гостинну й почав стиха кашляти; Балабуха вийшов до його. Отець Харитін поздоровкався з ним і поздоровляв з протопопством. |
| 14135 |
Балабуха гордо обійшовся з ним, але все-таки попросив сісти, – Отець протоєрей! вибачайте, будьте ласкаві. Тут моя Онисія Степанівна приїздила до вас за наймичкою. – Може, й ви приїхали за наймичкою? – перебив його Балабуха. |
| 14136 |
Ви чоловік простий, – глядіть лишень, щоб" вам хоч вдержатись на парафії. От, може, приїде до вас столоначальник з правленія на ревізію. – Їй-богу, отець благочинний, то не я. – От мої парафіяни ходять до вас хрестити, а ви й хрестите. Отець Харитін приїхав додому, мов прибитий громом. |
| 14137 |
Він був сердитий, до всього чіплявся, примітив порох в олтарі й на сосудах, примітив старі порвані ризи, навіть старе обстрьопане кропило, навіть церковні деркачі. За все досталось отцю Харитонові, й немало карбованців титар, по давньому звичаю, за огляд церкви висипав в протопопську кишеню. |
| 14138 |
Онися вже й не виходила до протопопа. Вітав його о. Харитін. Тільки що протопоп виїхав з двору, у двір уїхав столоначальник повітового Духовного правленія Крискент Харлампійович Млин-ковський. Дві наточанки стрілись в самих воротях. Млинковського коні трохи не набігли на протопопського воза. |
| 14139 |
Балабушин погонич звернув у колючки, на горб і трохи не перекинув Балабухи просто в віз Млинковського. З Млинковським сиділи чотири панни, його дочки, й підняли гвалт, Отець Харитін стояв без шапки на ганку і, вглядівши повну наточанку непроханих гостей, перелякався навіки. |
| 14140 |
Він знав, що столоначальник щороку об'їжджав повіт – просто-таки неначе льнувати по батюшках, як старі матушки об'їжджали з льнуванням хати парафіян. За наточанкою Млинковського в'їжджав у двір простий здоровий віз, навантажений мішками з верхом. |
| 14141 |
За ним на всі боки плигнули з воза панни, неначе кози або кури з сідала, й почали обтрушуватись. – Випряжи, хлопче, коні та дай їм сіна, засип оброку та напій, а потім рушай на ніч додому. А ти, старосто, познось мішки в оту комору й їдь собі додому. |
| 14142 |
Отець Харитін! Одчиніть старості комору – нехай позносить мішки, а ви вже, будьте ласкаві, одвезете мішки в Богуслав до моєї господи своїми волами. – Добре, добре! – обізвався отець Харитін І побіг у хату за ключами од комори. Млинковський порядкував в чужій господі, ніби в себе вдома. |
| 14143 |
Щоб не поморити голодом сім'ї, Млинковський пускавсь на хитрощі; виїжджав найнятими кіньми з дому до першого села, просив у батюшки усякої харчі, потім батюшка одвозив його й харч далі, до сусіднього батюшки, а той передавав його й харч ще далі. |
| 14144 |
Дома була велика з'їжа, й він задумав порозвозити їх на зиму по батюшках, нібито з тієї причини, щоб їм було веселіше, щоб не нудились дома, – а найбільше по старих, у котрих були дорослі дочки, а книги були не дуже справні. Млинковський знав, що Онися роздратувала протопопшу. |
| 14145 |
Млинковський ускочив в комору й полічив мішки. – Тепер хоч і до господи, та й по чарці, – сказав Млинковський. Отець Харитін попросив гостей в світлицю. Млинковський скинув картуза й, вступивши в світлицю, вдруге поздоровкався й поцілувався з отцем Харитоном. |
| 14146 |
Широка лисина на його голові залисніла, як повний місяць. Кругом лисини на потилицю спускались густі сиві пасма волосся. В густих чорних бурцях тільки подекуди блищала сивина срібними нитками. Темне лице, темне обголене підборіддя й горлянка – все лисніло, неначе намазане оливою. |
| 14147 |
Товстий кирпатий ніс червонів, неначе червона бульба, вмочена в. масло. Сухе лице, жилава шия, сухі руки, оброслі густим волоссям, – все показувало, що Млинковський багато перетерпів нужди, й голоду, й холоду; виявляло й те, що він за все життя вихилив не одну бочку горілки. |
| 14148 |
Чотири дочки Млинковського, чорняві й гарні з лиця, посідали рядком на стільцях. Млинковський ще раз поцілувався з отцем Харитоном, неначе дуже близький приятель або родич. – А де ж ваші дочки? Нехай лишень виходять до моїх паннів. Та чи не можна, панотче, по чарці. В городі в цей час вже п'ють чай. |
| 14149 |
Чи в вас пак є самовар, чи ще й досі не спромоглись на його? – закидав словами старий крючок. – Єй самовар, і по чарці зараз буде, – белькотав отець Харитін, не встигаючи дати одповідь на всі питання столоначальника. |
| 14150 |
Вони поцілувались з паннами, посідали рядочком з ними, позгортали руки й мовчали, скоса поглядаючи на городянських паннів. За ними незабаром вийшла Онисія Степанівна й привіталась до гостей. За Онисею вийшла наймичка з графином горілки та чаркою. У вас у садку слив, як хмелю; певно, є й слив'янка. |
| 14151 |
Чи не можна б пляшку-другу слив'янки? – говорив Млинковський, порядкуючи, неначе в трактирі. «І як він в гаспида знає, що в мене в льоху стоїть барило слив'янки! Неначе вже туди лазив», – думала Онися. – Добре! Добре, є й слив'янка. Біжи, Надезю, та наточи. |
| 14152 |
Біжи, Палазю, та скажи наймичці, щоб наставила самовар. – сказала Онися. – У вас на селах самовар наставляють тільки для гостей, а у нас в городі чай п'ють рано й вечір, – говорив Млинковський цивілізаторським тоном. – Встанемо вранці, продеремо очі та зараз за самовар. |
| 14153 |
Завтра раненько, паніматко, попоштуйте мене й моїх дочок чайком. – Добре, наставимо самовар і завтра вранці, – сказала Онися. Одіславши віз, навантажений з горою мішками, отець Харитін вернувсь у хату. Погонич, попасши коні, рушив з двору. |
| 14154 |
Онися вгляділа в вікно, що коні рушили з двору, й трохи не зомліла; вона догадалась, що Млинковський привіз до неї дочок на прохарчування, певно, на довгий час. – А що, панотче, час по чарці, але тільки по одній, – сказав Млинковський. – А чом не по дві або й по три? – сказав отець Харитін. |
| 14155 |
Оце їжджу по батюшках та лічусь, знаю, що в матушок стоять барила з слив'янкою в льохах, – давай, думаю, поїду та повидираю мед з бджіл, – зашипів Млинковський. Панни подали чай. Млинковський не втерпів: налив і випив чарку, заткнув графин затичкою й попросив винести цю спокусу з хати. |
| 14156 |
Подали бутиль слив'янки. Млинковський налив здоровий стакан і вихилив до дна, потім налив другий стакан і поставив перед собою. – Чи це в вас, панотче, тільки дві хатини, як дві клітки? – спитав Млинковський й заглянув в кімнату. |
| 14157 |
Вийшло, що можна накинути тільки дві, бо двом останнім не було де спати. – Та й добра ж у вас слив'янка! Така смачна, що я, мабуть, не швидко оце вирвусь з вашої хати, – сказав Млинковський, хилячії наливку та прицмакуючи. – Пийте на здоров'ячко та очунюйте, – тихо обізвався отець Харитін. |
| 14158 |
Панни познайомились і завели веселу розмову; бренькали на гітарі, а потім пішли танцювати, показуючи, як вчила їх мадам. Млинковський видудлив за вечір сливе цілу макітру слив'янки. – Ну, та й добра ж у вас слив'янка, – говорив Млинковський, цмакаючи губами. |
| 14159 |
Млинковський покуштував, сплюнув і зараз попросив одвезти його до сусіднього батюшки, в котрого було дві дочки. Отець Ха-ритін догадався, що час давати столоначальникові хабара. – Оце я звелів набрати вам, Крискенте Харлампійовичу, мішок житнього борошна та мішок пшеничного. |
| 14160 |
Прийміть, будьте ласкаві, – сказав отець Харитін. – За житнє спасибі, а пшеничне візьму: моя жінка не любить житнього хліба, – так само од його слабує, як і я. Одначе. може, свині з'їдять! Звеліть кинути на віз мішків зо два або зо три, – сказав Млинковський. – Добре, покладемо. |
| 14161 |
Та, будьте ласкаві, вже не прогнівайтесь за мої книги, – сказав тихо отець Харитін. – Там щось, панотче, ви наплутали в книзі «о родившихся». гм. Така плутанина. Розбирав я, розбирав та насилу лад дав. Здається, у вас цього року вродила картопля. |
| 14162 |
Звеліть кинути на віз мішків зо два або зо три. Моя жінка страх як любить печену картоплю з маслом. Здається, у вас багато корів, і масло повинно бути? – сказав Млинковський. – За це вже треба матушки спитати, – це не до мене стосується, – соромливо сказав отець Харитін. |
| 14163 |
Чи вродило пак в вас просо або гречка? Моя жінка розвела кури, та качки, та індики, та й сам я од хороби лічусь курми та індиками. Вкиньте в віз з мішок проса або гречки, – жебрав Млинковський. – Просо не вродило, а гречка вдалась добра, – сказав отець Харитін. |
| 14164 |
Перемлинкувавши пшеницю, гречку, а найбільше слив'янку в отця Харитона, Млинковський сів на віз з двома дочками й рушив далі в об'їзд. – На той рік, як не помремо, як дасть бог діждати, налийте слив'янки добреньке барило. |
| 14165 |
Скільки в вас слив в садку! Та які сливи! Яка слив'янка! Тільки, паніматко, не доливайте водою, а чистою горілкою або спиртом. Та не беріть спирту в Іцька, а в Берка: Іцьків спирт тільки гусям пити, а не столоначальникам, – гукнув з воза Млинковський, виїжджаючи з двору на чужих конях. |
| 14166 |
За ним рушив з двору воловий віз, повний мішків. Дві панни Млинковські вгніздились на ніч на ліжку отця Харитона й вигрівались в перинах трохи не до півдня. Онися Степанівна мусила, зціпивши зуби, спати в пекарні на печі. |
| 14167 |
Панни вважали на себе, як на правдивих столоначальників, і коверзували в чужій господі незгірше свого татуня. Онисія Степанівна задумала не наставляти їм самовара рано й вечір. Панни просто, без церемонії допоминались і трохи не загадували. |
| 14168 |
Одна наймичка мусила покинути роботу в пекарні й сливе цілий день поралась та панькалась коло гостей. Дочки отця Харитона все бавились з гістьми й одбились од роботи. Млинковські поїли трохи не половину курей та качок, сахар і чай вийшов увесь, скільки його було в господі. |
| 14169 |
Онисія Степанівна одвезла в Богуслав на ярмарок трохи не повний віз мішків з борошном, а натомість привезла додому одну голову сахару та один фунт чаю. Голова сахару при великій з'їжі неначе од сонця розставала. |
| 14170 |
Прийде до одного батюшки, посидить з тиждень, та йде далі, або блукає собі без тями по лісах та по хатах, без шапки, напнувши свиту на голову. Прокіп приблудився в Вільшаницю й прийшов до батюшки; увійшов в пекарню й поліз просто на піч, як у себе вдома. |
| 14171 |
Прокіп нагрівся, взяв з стола шматок хліба й пішов у клуню до молотників. Молотники дали йому в руки ціпа й наскидали з за-сторонка купу снопів. Прокіп почав молотити, як машина, лупив ціпом снопи, аж солома летіла, – падкував коло роботи так, що аж молотники здивувались. |
| 14172 |
Але згодом, мабуть, тим, що втомився, він витріщив очі на лати й став, неначе остовпів. Молотники жартували, сміялись з його, штовхали під бік, а Прокіп все стояв та дивився вгору. Через годину він знов вдарив ціпом по снопах й намолотив більше од молотників. |
| 14173 |
Онися поміркувала, що Прокіп робить добре, плати не візьме, й задумала хоч тим оддячити Олесі. Живе Прокіп у отця Харитона тиждень, живе й другий і не одмикує од роботи; часом десь щезне на день, на два, та й знов вертається й лізе просто на піч. Але чим далі, тим чудніший ставав Прокіп. |
| 14174 |
Раз вхопив він косу й пішов косити в городі сухий бур'ян та кропиву. Косе він та косе, аж піт з його ллється. Панни повибігали дивитись на ту чудасію. – Нащо ти, Прокопе, косиш кропиву? – питали в його панни. |
| 14175 |
Панни заночували й порозвішували на ніч на кілочках та на цвяхах по стінах білі спідниці та криноліни, що тоді почали входити в моду. З кімнати, де висіли спідниці та криноліни, були зроблені невеличкі дверці в пекарню. |
| 14176 |
Прокіп наглядів ті криноліни, встав уночі, познімав їх з кілочків і вкинув у жлукто, що стояло у дворі під тином. В пекарні на грубі сушилось в ночовках петльоване борошно; Онисія Степанівна думала того дня пекти паляниці для гостей. |
| 14177 |
Прокіп взяв ночовки, висипав у жлукто борошно замість попелу, накидав зверху каміння та давай носити воду відром та лити в жлукто; йому здалось, що він ллє окропи. Одзоливши криноліни, Прокіп увійшов у пекарню й ліг спочивати. |
| 14178 |
Панни встали вранці й здивувались, що на стінах не було їх кринолінів та спідниць. – Мамо, чи це ви поздіймали з кілочків наші спідниці, – питала в Онисі Надезя. – Поздіймав і позолив ваші криноліни дурний Прокіп, – он підіть у двір та загляньте в жлукто, – сказала Онисія Степанівна. |
| 14179 |
Панни повибігали у двір. З жлукта стриміли дроти кринолінів, як паліччя, а од жлукта до половини двора простяглася біла річка. Панни підняли гвалт і кинулись рятувати свої спідниці та криноліни; поскидали каміння н повитягали їх з жлукта. Криноліни були поламані, погнуті й помазані білою квашею. |
| 14180 |
Мабуть, проклята протопопша сміється з мене та навмисне наслала на мене оцього навісного та божевільного, йди собі додому до своєї про-топопші та позоли її криноліни! Геть з мого двора, щоб і твій дух тут не смердів! – крикнула Онися до Прокопа. |
| 14181 |
А поки був розумний, то й не проганяла, – одговорювався Прокіп. – На тобі свиту та зараз геть з моєї хати! – кричала Онися. – Якби в мене була своя хата, то я б і пішов. Куди ж я піду? Батька нема, матері нема. Була колись в мене мати, та на степи втекла, а мене покинула. |
| 14182 |
Прокіп сів на лаву й несподівано заплакав, як плачуть маленькі діти: попереду запхикав, а потім заридав голосно й втирав сльози кулаком. Наймички й панни почали сміятись, а сльози почали душити Прокопа. Він підняв голову вгору, як піднімають діти, й почав неначе стогнати, втиривши очі в стелю. |
| 14183 |
В його сльози забивали дух, а далі перестали текти; очі стали сухі, а Прокіп все стогнав, неначе йому прийшов кінець. Сміх в пекарні затих. Наймички поскривлялись. Панни одна за другою повиходили з пекарні. Вийшла й Онися, махнувши рукою. |
| 14184 |
А Прокіп ще довго ридав по-дитячій та кричав: – Мати втекла, мене покинула. Мати мене жалувала, гостинці мені давала; а тепер мене ніхто не жалує, гостинців не дає. Ой боже мій! ой, ой, ой! Я їм роблю, а вони мене лають, ще й з хати проганяють. |
| 14185 |
Де ж я дінусь? Як прийде мати з степів, я матері все розкажу. Довго плакав Прокіп, а далі впав додолу, неначе мертвий. Потім схопивсь, взяв свиту, напнув на голову та й пішов в Богуслав. Дочки Млинковського ще довго жили в отця Харитона й були ладні жити хоч і до смерті. |
| 14186 |
Отець Харитін боявся столоначальника й мовчав, але Онисія Степанівна була не з таківських, що мовчать. Вона просто без церемонії сказала паннам, що їм час їхати далі, до свого родича. Панни мовчали, не хотіли збиратись в дорогу, все отягувались. |
| 14187 |
Панни крутились, вертілись, – одначе мусили зібрати своє манаття, сіли й рушили з двору до отця Мельхиседека. – Ой Онисіє Степанівно! Коли б часом з того чого не вийшло, – несміливо обізвався отець Харитін. – Ми собі розплодимо ворогів. – Є вже їх і так доволі. |
| 14188 |
Отець Харитін все кахикав, кородивсь на живіт і жалівся на кольки в боках і в грудях, – та й лічився орданською водою й херувимським ладаном: це були одні в його ліки. Раз літом пройшла чутка, що по парафіях буде їздити архієрей, вікарій митрополита. |
| 14189 |
Протопоп прислав отцю Харитонові архієрейський маршрут. В маршруті стояла й Вільшаниця. – Ой боже мій! Ой господи! От тепереньки протопоп підставить мені стільчика! – говорив отець Харитін, бідкаючись. – Кажуть, архієрей опришкуватий і не любить старих батюшок. |
| 14190 |
Та пошли до титаря, щоб достав риби та поїхав в Богуслав за вином: не питиме ж архієрей нашої варенухи, – говорила Онисія Степанівна. Прибігла титарка; поприбігали молодиці з усього кутка. В пекарні закипіла робота. На городі розклали багаття й приставили здорові горшки. |
| 14191 |
Молодиці поназносили силу яєць, сира, сметани, курей та поросят. На подвір'ї піднявся шум та гвалт. Обід готували на півсотні ротів: півчих, дияконів, поліцейських, благочинних, панотців, ще й погоничів. Пан і собі звелів зготувать обід на кожний випадок. |
| 14192 |
На дзвіниці поставили чоловіків виглядать й веліли дзвонити в усі дзвони, як тільки на богуславському шляху з'явиться архієрейський поїзд. Два верховці були задля того ж поставлені на шляху за селом. Опівдні на шляху піднялась здорова курява й з'явились три здорові вози. Чоловіки вдарили в дзвони. |
| 14193 |
Здоровий дзвін був розбитий і гупав, неначе хто лупив молотком в розбитий чавун. Отець Харитін надів ризи й вийшов з причтом за браму в цвинтарі. Дзвони бренчали. Народ збігався до церкви й залив цвинтар, бо ще ніколи не бачив архієрея в Вільшаниці, одколи стояла Вільшаниця. Всі ждали. |
| 14194 |
Отець Харитін ізнемігся од ждання й зблід. З дзвіниці крикнули, що три здорові повозки, які спускаються з горба на греблю, – то були три жидівські прездорові балагули з жидами. Дзвони замовкли. Народ засміявся. Отець Харитін, блідий, як смерть, вернувся в церкву. |
| 14195 |
Поперед усіх катав на конях благочинний, за благочинним протопоп, за протопопом справник, за справником становий, а там далі три вози з півчими, один з дияконами, один з протодияконом та з кон-торщиком. На кінці всього поїзда з'явилась блискуча карета, запряжена дванадцятьма мужичими шкапами. |
| 14196 |
За каретою тягся довгий поїзд з панотцями, що проводжували владику далі по тракту. Поїзд заставив увесь шлях коло церкви, зайняв вигон коло цвинтаря. Карета стала коло брами. Протопоп з благочинним підбігли до карети, одчинили дверці й вхопили попід руки архієрея. |
| 14197 |
Архієрей, ще не старий, здоровий, огрядний, широкий в плечах та рум'яний на виду, вийшов з карети. На йому лисніла проти сонця шовкова фіолетова ряса, а на грудях блищала панагія та звізда. Протопоп щось сказав тихо архієреєві, скоса поглядаючи на отця Харитона. |
| 14198 |
Отець Харитін як глянув на владику, та й перелякався, затрусився й стояв на одному місці, наче скам'янів. – Що ж ти не підійдеш до мене з хрестом? Ти п'яний чи тверезий? – сказав голосно архієрей, так що ближчі парафіяни чули. Отець Харитін перелякався на смерть. |
| 14199 |
В його ноги затрусились, і він все стояв в брамі. – Та підійди ж з хрестом! Чи ти недужий, чи п'яний? Благочинний, візьми в його хрест та піднеси мені, – сказав архієрей. – Ні! Я чогось нездужаю, – обізвавсь о. Харитін. Благочинний взяв од отця Харитона хреста й підніс архієреєві. |
| 14200 |
Архієрей поцілував хрест і пішов у церкву. Дяки заспівали, до їх пристав архієрейський хор. Дзвони дзеленькали, а великий дзвін хрипів, неначе стара розбита сковорода. – Чом ти не купиш нового дзвона? Чуєш, як стукає твій дзвін, неначе розбитий казан, – сказав архієрей до отця Харитона. – Я. в. |
| 14201 |
В тебе дзвони порозбивані, церква стара, антимінс старий, все старе, – казав сердито в олтарі архієрей на всю церкву. – В тебе все старе й нечисте. А то що? – Архієрей показав пальцем на жертовник, де золотий промінь сонця видав кільки порошин. В отця Харитона в душі похололо. |
| 14202 |
Чоловіки гомоніли: – Чи ти ба, як архієрей лається в олтарі? – Благочинний! зніми з його ризи й рясу, – сказав сердито архієрей. – Я вам покажу громаду. Благочинний підскочив до отця Харитона, зняв з його ризи, підризник, а потім рясу. |
| 14203 |
Панотцеві здалося, що архієрей вже заборонив йому служити службу божу. Отець Харитін стояв, неначе громом прибитий; він не чув, як його розоблачили, знімали з його ризи; він зовсім охолов і здеревенів. Півчі гриміли. Церква була повнісінька людей. |
| 14204 |
Архієрей вийшов з царських врат, поблагословив народ і сказав кільки слів до людей, що вони недбайливі, що в їх дзвони побиті, церква стара й несправна. – Що то він каже? – питали один у другого люди. – Хто його зна: чи навчає, чи докоряє за щось, – говорили люди. Благочинний торкнув о. |
| 14205 |
Харитона, щоб він запросив архієрея на обід. Отець Харитін насмілився приступити до владики й попросив до себе на обід. Але в той час в церкву ввійшов польський пан дідич, з котрим архієрей колись обідав в одному селі в поміщика. Архієрей зирнув на його і впізнав. |
| 14206 |
Пан приступив до царських врат, поцілував хреста й запросив архієрея до себе на обід. Архієрей покинув навчати громаду й пішов з паном з церкви. Тільки що вони вийшли за поріг, архієрей тричі поцілувався з паном, взявся з ним попід руки й пішов до карети. Громада почула й собі засміялась. |
| 14207 |
Карета покотила в панський двір, і ні одна душа не пішла проводжувати архієрея до панського двору. Зате народ рушив за повозками, котрі поїхали в батющин двір. Повозки заставили сливе усе подвір'я і навіть тік. |
| 14208 |
Півчі, диякони, панотці, поліцейські, протопоп, а за ними всіма й погоничі залили покої, сіни й пекарню отця Харитона. Позастеляли столи в усіх покоях, навіть в сінях. Вся ватага кинулась до позастелених столів. Погоничів посадили обідати надворі під вікнами. |
| 14209 |
Кури, гуси, поросята, індики – все щезло в одну мить. Півчі кричали: Протодиякони кричали. Погоничі не хотіли їсти житнього хліба й репетували: Паляниць не стало, погоничі стукали ложками в вікна, аж шибки побили. Молодиці бігали, розносили страву й все-таки не нагодували тієї сарани. |
| 14210 |
На двір отця Харитона неначе набігла татарська орда, об'їла, обпила, ще й вилаяла Онисію Степанівну, що всього було мало. На виїзді отцю Харитонові довелось давати хабарі протодияконові, півчим, конторщикові й регентові. |
| 14211 |
Перед вечором архієрейська карета рушила з панського двору, а за нею рушив увесь поїзд. Отець Харитін, випровадивши орду, як упав на ліжко, то вже більше й не вставав. Він пролежав місяць та й богу душу оддав. Зосталась Онисія Степанівна удовою з двома дочками та сином. |
| 14212 |
Ще перед архієрейським приїздом Онисія Степанівна поховала батька й матір. А тепер довелось ховати й свого панотця. В домі піднявся великий плач: голосила Онисія Степанівна, плакали дочки. З села посходились молодиці й баби, натовпились в покої й голосили на ввесь двір. |
| 14213 |
Отця Харитона поклали в світлиці без риз і навіть без ряси: це ще більше завдавало жалю й своїм, і чужим, і парафіянам. – Де ж я тепер дінусь? Куди я голову прихилю з сиротами? Мене виженуть з хати, викинуть з оселі. Тепер же я нещаслива й без-прихильна навіки! – голосила Онисія Степанівна. |
| 14214 |
Священики радили Онисі не гаяти часу, – їхати до Києва та просити митрополита, щоб він зоставив парафію за сиротами. Четвертого дня після похорону Онисія Степанівна поїхала з прошенням до владики. Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. |
| 14215 |
Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в неї прокинулась природжена завзятість. – Зігнав з світа мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним. |
| 14216 |
Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей. Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою. |
| 14217 |
Онися, вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку. – Що скажеш? Чого просиш? – спитав архієрей. – Звідкіля ти? – Я, владико, удова, матушка з Вільша-ниці. |
| 14218 |
Не просити прийшла я, – я прийшла позиватись, – сказала Онисія Степанівна. Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав: – Чого ти просиш? Де твоє прошення? – Я не з прошенням прийшла, – я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер, – сказала Онися сердитим голосом. |
| 14219 |
Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла. – Що ти? Що з тобою? – питав архієрей. – Чи ти сумашедша, чи божевільна? – Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. |
| 14220 |
Він через вас пе-репечаливсь, заслаб од страху й вмер. Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисію Степанівну. |
| 14221 |
Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули. – Якби не ви, мій панотець був би й досі живий. Я на вас буду плакати з сиротами ввесь свій вік. Ви послухали Балабухи; а про-топоп давно злий на нас через свою погану жінку. Вони нас знеславили, обговорили. |
| 14222 |
А ви пойняли їм віри та й здійняли рясу з мого безщасного покійника. – Вийди геть! – крикнув архієрей. – Ба не вийду. Я приїхала позиватись, а не прохати. Де я, безпритульна, тепер дінусь? Куди я голову прихилю? Де я діну сиріт? Онися розлютувалась і вже кричала на увесь зал. |
| 14223 |
Архієрей бачив, що од неї трудно одчепитись, пішов у другу кімнату й двері причинив. Онися ще довго голосила й промовляла, а далі махнула рукою, вийшла з покоїв і пішла до митрополита. Онисію Степанівну впустили до митрополита. |
| 14224 |
Митрополит був дуже старий, дуже добрий, тихий на вдачу чоловік і великий аскет. Він сидів в кріслі коло стола в чорній скуфії. Онися увійшла з паляницею в руках, взяла благословення, подала, по стародавньому звичаю, паляницю й прошення. В неї з очей і досі текли сльози. |
| 14225 |
Та вже ж як там не було, нехай вже їх бог судить, а я зісталась сиротою з дітьми. – Не плач, я зоставлю за сиротами парафію, а тобі нехай зять одділить третину жалування й приносин до церкви і огорода. – Чи не можна, святий владико, одділити половину? В мене дві дочки, ще й синок в школі вчиться. |
| 14226 |
Пішла чутка по селах, що митрополит зоставив парафію за сиротами. Восени почали їздити до сиріт семінаристи, а перед покровою за Надезю посватався молодий семінарист Петро Завіновський. Він був не дуже гарний з лиця: білявий, товстий, трохи кирпатий; але Надезі, як сироті, не було чого гарбузувати. |
| 14227 |
Онисія Степанівна обділила дочку й зятя всім, що було потрібно на господарстві: дала три пари волів, дві корови й телицю, пару коней, дала трохи грошей, і сама перейшла з меншою дочкою Палазею в нову, перероблену з сіней кімнату. |
| 14228 |
Онисія Степанівна як стара господиня в домі й не думала випускати з своїх рук господарських віжок. Вона забрала в свої руки всі ключі – од комори, од льоху, навіть од возовні. Зятеві вона дала тільки ключі од стайні, а молода господиня Надезя зосталась зовсім без господарського портфеля. |
| 14229 |
Ця річ дуже не сподобалась Надезі. Надезя вдалась на вдачу в свою маму: любила верховодити. Зять був так само самостійний і запопадний; почалось змагання в сім'ї, потім колотнеча. Онисія Степанівна задумала годувати зятя, по старому звичаю, борщем та кашею. Зятеві схотілося кращої харчі. |
| 14230 |
Він звелів ставити вранці й увечері самовар, їздив в Богуслав та купував м'ясо та петльоване борошно на паляниці. Онисія почала докоряти зятеві. Почалась в господі звичайна тяганина за господарське право двох хазяйок в хаті. Раз Надезя взяла ключі од комори й не оддала матері. |
| 14231 |
Онися Степанівна лапнула коло пояса, де в неї завжди висів здоровий пучок ключів, і не знайшла ключів. Вона побігла в Надевину кімнату. – Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де загубила? – спитала Онисія Степанівна. Передніше придбайте добра та тоді й коверзуйте. |
| 14232 |
В мене зайвини та збитків не було й не буде, – сказала Онисія Степанівна. Зять спахнув, його лице почервоніло. Він підняв голову вгору. – Коли сказати по правді, то господиня в домі – моя Надезя, а не ви, – сказав гордовито зять. Хіба ми вас виженемо з хати, чи що? – обізвалась Надезя. |
| 14233 |
Онися без церемонії засунула свою руку в кишеню й вихопила ключі так швидко, що Надезя й незчулась і не опам'яталась. Онися гуркнула дверима й пішла в свою кімнату, приказуючи: – От і правда, як співають: Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. |
| 14234 |
Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись. – Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. |
| 14235 |
Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені, – кричала Онисія Степанівна через двері. – Це буде найкраща діляниця! Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м'ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. |
| 14236 |
Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох. Настала весна. |
| 14237 |
Завіновський почав піддобрюватись до тещі та все заговорював, щоб вона оддала йому свою третину города. – Нащо вам, мамо, той клопіт! Я виорю, й зралю, й заскороджу, й посію, й вас прохарчую. Нащо вам розводити ті воли та плуги: ви вже старі, – такої співав зять. – Так, зятю, так. |
| 14238 |
А як ви мене не схочете годувати хлібом, чим я тоді живитимусь? Лучче таки й безпечніше, коли я матиму свій хліб та не буду нікому дивитись на старість в руки. Якби пак ви обоє були статковиті люди, а то! Ет! – говорила Онися. – А я таки виорю й засію увесь город, – говорив зять. – А я не дам. |
| 14239 |
Города зроду-звіку не дам нікому, – й не просіть, і не канючте в мене. Настала весна. Завіновський найняв чоловіка й вислав плуга орати город. Город був на леваді дуже здоровий. Чоловік виорав зятеву половину. Зять звелів орати й тещину частку. Онися вибігла на город і підняла гвалт. |
| 14240 |
Геть з мого города! – гукнула Онися й при тих словах вхопила обіруч здорову палицю й давай лупити воли по мордах. Воли закрутили головами. – Не бийте-бо худоби! Що вона вам винна? – гукнув мужик, розсердившись за безвинну худобу. – Гей, сірі! |
| 14241 |
Оступіться, матушко! Не нівечте мені худоби надаремно! – Оступись сам, а я не оступлюсь! – репетувала Онися й розп'яла руки перед самими волами. Завіновський з Надезею вибігли на город і кричали, щоб мужик орав увесь город. Онися стояла перед волами, розчепіривши руки. |
| 14242 |
Полаявшись з зятем, Онися пішла на цвинтар на могилу отця Харитона поплакати. Вона плакала й приказувала: – Твоя мама – чиста сатана. Вона не дасть мені спокою цілий вік! Ой, шкульно ж мені! – говорив зять до Надезі. |
| 14243 |
Онисія Степанівна таки встояла на своєму: покликала молодиць і сама з молодицями скопала всю свою частку города, засіяла і зарадила. Після визволення селян од панщини молодиці знов пригорнулись до старої матушки-удови, почали заходити до неї в гості й помагати їй в роботі. |
| 14244 |
Онисія Степанівна жалілась їм на свого зятя. Вони настренчили й своїх чоловіків проти молодого батюшки. Забравши третину города, Онисія Степанівна одділила собі й третю частку садка, частку найкращу, де росло старе дерево. Настало літо. |
| 14245 |
Онисія Степанівна випрохала собі місце проскурниці, таки в Вільшаниці, й вже мала свою проскурницьку частку поля. Знайшовши собі в селі супряжича, в супрязі з ним виорювала й засівала свою частку поля. Настало літо. Онисія Степанівна полола грядки й усе кмітила та стерегла свою частку садка. |
| 14246 |
Але Завіновський з Надезею потаємці без церемонії рвали вишні та черешні на материній частці. Палазя підгляділа й сказала за це матері. Онисія Степанівна од того часу сиділа в садку, плела панчохи й стерегла свого садка. Але на вакації приїхали до зятя два малі брати-школярі. |
| 14247 |
Од школярів трудно було встерегти стиглі червоні вишні та черешні. Як тільки Онися йшла в хату господарювати, школярі лізли на вишні й господарювали по-своєму. Онися лаяла, кричала, але це нічого не помагало. |
| 14248 |
Школярі закрались, вгляділи, що бабуся спить; один виліз на вишню, другий на черешню та давай рвати бабусині ягідки. Як скочить бабуся з місця – та за тичку, та до школярів: – А, ви, сякі-такі! Попались? А злазьте сюди! Я тепер вам дам джосу, – гукала бабуня. |
| 14249 |
Вона вхопила тичку та давай лупити того хлопця, що сидів на вишні. Хлопець верещав не своїм голосом, а далі скочив і втік. Онися кинулась до другого. Але другий сидів на черешні. Черешня була здорова, як дуб. Школяр поліз вгору. Онися махала тичкою й ніяк не могла його дістати. |
| 14250 |
Школяр дерся вгору, сів на самому вершку й спокійненько їв ягідки, та дражнився з бабусею, шпурляючи кістки додолу та влучаючи бабуню то в лоб, то в ніс. – Еге, не дістанете! Еге, не влучите! Невлучна в вас рука. |
| 14251 |
А Івасик сидить звершечку та співає: Онися наробила гвалту на ввесь садок, побігла до зятя, вилаяла й Надезю, а потім вже лягома, щоб ніхто не бачив, пішла на цвинтар на могилу й виплакала свої сльози й свою злість. Настала осінь. Завіновський зібрав з поля хліб і перемолотив. |
| 14252 |
Надезя зібрала городину. Треба було хліб зсипати в комору, городину складати в льох. Онися дала ключі од комори та льоху, але як тільки Завіновський поховав своє добро, Онисія Степанівна знов хотіла загарбати ключі в свої руки. Надезя не оддавала ключів. |
| 14253 |
Мати з дочкою трохи не побились за ключі серед двора, але все-таки Онися видерла ключі в дочки. Завіновський їздив жалітись на тещу до Балабухи. Балабуха вже боявся зачіпати Онисію Степанівну й радив Завіновському перейти на другу парафію. Завіновський так і зробив. |
| 14254 |
Вилаявшись з тещею на дорогу, він поїхав до Києва й перепросився на другу парафію. – Отак би й давно зробив, – говорила Онисія Степанівна. – Це не Завіновський, а правдива завіна! Підожду другого зятя: може, трапиться добрий чоловік. Завіновський виїхав з Вільшаниці. |
| 14255 |
Онися одбила двері до своєї кімнати й знов стала господинею на всю губу – й на все подвір'я, й на ввесь дім. Вона поїхала до Києва й випросила в митрополита вільшаницьку парафію для своєї меншої дочки Палазі. Палазя була й краща за Надезю, й не така натуриста, як Надезя. |
| 14256 |
За неї швидко посватався молодий семінарист Василь Лопатинський. Онися випрохала собі в митрополита третю частку города й для себе, й ради сина, що вчився в семінарії. Лопатинський був чоловік тихий, спокійний й помирливий. Він поважав Онисію Степанівну й годив їй, а це дуже подобалось Онисі. |
| 14257 |
Вона все орала свою частку города й збирала та продавала овощі з своєї частки садка навіть тоді, як її син вийшов з школи, оженився й став на парафії. Другий зять не сперечавсь з тещею, мовчав собі та читав книжки. Палазя була спокійна й не змагалась з матір'ю, корилась їй. |
| 14258 |
Онися жила як риба в воді. Всі ключі висіли в неї коло пояса. Вдосвіта, як зять і дочка ще спали, вона вставала, будила наймичок та наймитів і товклася в пекарні, як Марко по пеклі. Влітку вона їздила сама на поле до косарів, до громадільників, до женців і кмітила за ними, як добрий осавула. |
| 14259 |
Вона знала, коли наймички любили в полі спати, й ненароком наїжджала в поле й лупцювала сонних наймичок батогом. Наймички й наймити ненавиділи її, бо знали, що все-таки не вона господиня в домі. Один наймит встругнув-таки Онисі штуку з досади, щоб хоч трохи помститись над нею. |
| 14260 |
Раз Онися поїхала в поле, щоб сполохати сонних наймичок. Побудивши їх, побивши й полаявши, вона сіла на візок і звеліла парубкові поганяти додому. – Їдьмо, матушко, навпростець, то швидше приїдемо додому, – сказав парубок. Вона думала, що вже поминули межу, й сіла, опустивши руки. |
| 14261 |
Саме тоді візок потрапив на межу й підскочив вгору. Онисю так підкинуло, що вона аж гекнула й трохи не вискочила з воза. – А бодай тобі в печінках так гекнуло, як оце я гекнула, – сказала Онися. Не поїду я з тобою більше зроду-звіку, – сказала Онися. |
| 14262 |
Онися держала в одній руці віжки, а в другій – батіг. Глечики, повтикані в сіно в передку, почали вискакувати. Онися все прикривала їх сіном, щоб часом люди або й, борони боже, відьми не вгляділи та не наврочили корови. А глечики все-таки вискакували й виглядали на світ божий. |
| 14263 |
Онися кляла їх в батька-матір. Трапилось в однім місці з'їжджати з гори в чиємусь хуторі. Онися не здержала з гори візка. Коняка поперла з усієї сили. Глечики почали танцювати на возі й вискакували наверх. Онися пустила віжки й почала прикривати їх сіном, бо саме тоді йшли молодиці назустріч. |
| 14264 |
Візок наскочив на горбок і перекинувся. Онися випала з воза, а на неї посипались глечики. Онися взяла одним одного глечика й з ним приїхала додому. – От тепер смійтесь з мене: привезла з ярмарку одного цілого глечика, – сказала Онися. – А треба ж було таки доконче самим їхати, – сказала дочка. |
| 14265 |
Олеся їхала через базар, вгляділа Онисю, засміялась їй в вічі, прийшла до воза й почала торгувати моркву, хоч їй моркви зовсім було не потрібно. Онися одвертала голову, але таки добре торгувалась і не спустила Олесі й шага. Олеся посміялась, посміялась та й пішла, нічого не купивши. |
| 14266 |
Зять довідався, що протопопша наробила смішків з його тещі, й більше не пустив Онисі на ярмарок. Вона, певно, хотіла придбати собі царство небесне дуже економічно. Старці вже знали її милостину й з неохотою простягали до неї руки під церквою. |
| 14267 |
Раз в велику суботу наймичка спекла паску для слуг і пішла в глинище по глину. Глинище завалилось, і глина вбила дівку. Онися одібрала одну паску, спечену тією наймичкою, й думала оддати її старцям за душу покійниці. Але минув перший день великодніх свят. |
| 14268 |
Онися подивилась, що паска дуже здорова, й пошкодувала оддавати старцям. Вже минув тиждень, а паска все лежала в хижці. Онися що гляне на паску, то їй все стане шкода оддавати. Настали проводи. Онися побачила, що вже миші проїли в пасці дірку, й сама однесла паску під церкву. |
| 14269 |
Трикоза вийшов за дзвіницю, сів на траві, простелив хустку, взяв ножа, щоб покраяти на скибки й поділити паску. Старці посідали кругом і жадібними очима слідкували за ножем. Паска була сливе порожня і всередині зацвіла, ще й, неначе на сміх, з неї вискочила миша й пошилась в траву. |
| 14270 |
Кривий Трикоза мусив зібрати в хустку скибки та шматки свяченого й шкутильгати добру верству до ставка, щоб, по християнському звичаю, укинути в воду свячене. Трикоза вертався од ставка й ішов проз батющин двір. На ганку сиділа Онися й угляділа його. |
| 14271 |
Вона роздобрилась ради празника й хотіла ще подати йому милостиню грішми. – Старче божий! а ходи лишень сюди. Ось я тобі подам милостиню грішми. – Спасибі вам за ту паску, що я оце вкинув у ставок, бо її миші зовсім перетрубили всередині. |
| 14272 |
Старці носились з тими грішми по жидах, але їх ніхто не брав. Сім'я другого зятя почала більшати. Він приставив до старого дома дві кімнати, а Палазя, побувши рік в пансіоні, задумала прибрати світлицю по-європейській. Світлиця була заставлена, по-давньому, старими образами під самісіньку стелю. |
| 14273 |
Лопатинський понавозив з Києва картин, на яких були намальовані панни з котиками, панни з кроликами і навіть панни з собачками, й почіпляв їх по стінах. Онися все сиділа в своїй кімнаті й рідко ходила в світлицю. |
| 14274 |
Але раз якось у неділю вранці вона пішла в світлицю, щоб помолитись богу, глянула на стіни й здивувалась. Образи зістались тільки по кутках. На стінах висілії панни з собачками та з котиками. – Палазю! А де це подівались образи? Що це за Іродіади висять почеплені на стінах? – спитала Онися в дочки. |
| 14275 |
Чи тобі ж не треба душі спасіння, чи, може, й ти маєш на думці тікати з гусарами? Ти хочеш, щоб я молилась до тих Олесь з цуциками та котиками, чи що? Довго лаялась Онися, невважаючи на неділю, а Палазя все-таки не поприймала з стін Іродіад з цуциками та котиками. |
| 14276 |
Оббувшись трохи з картинами, Онися часом таки ставала перед ними, потай од усіх, як нікого не було в хаті, й довго роздивлялась на котиків та кроликів. – Та й гарні ж, хиря його матері, оті котики та кролики! – зовсім тобі неначе живі. |
| 14277 |
Воно було б зовсім гарно, якби тільки не голі плечі в тих протопопш були намальовані, – говорила Онися сама до дочки. Онися дуже любила своїх онуків і гляділа їх як найпильніша нянька. Вона не спускала їх з очей цілий день, сама годувала їх, сама клала спати. |
| 14278 |
Влітку цілий день сиділа з дітьми в садку й стерегла вишні та груші од хлопців. Але вона стерегла онуків так, як змія стерегла цілющу воду: з прислуги ніхто не смів і зачепити дітей. Як тільки котра наймичка зачепить дитину й дитина часом заплаче, Онися брала палицю й лупила наймичок. |
| 14279 |
Навіть Палазя не сміла посваритись на своїх дітей. Онися зараз кричала на неї: – А, ти, нечестива! Навіщо ти сваришся на своїх дітей? Мало тобі, що образи повикидала з хати? Ще повикидай і дітей. Геть пішла з хати. |
| 14280 |
Не зачіпай мені дітей! Мужичих дітей Онися ненавиділа за те, що вони крали в садку груші та яблука. Оце, було, візьме вона в одну руку грушу, а в другу різку. Різку сховає за спину, а грушею манить будлі-якого хлопця. – На, серденько моє миле, грушку: ти такий гарний хлопчик. |
| 14281 |
На, моя дитино, на, візьми та з'їж, – так дурила Онися хлопця. Хлопець йняв віри й простягав руку за грушею. Онися хапала його за руку, а другою рукою лупила дубцем по спині. Хлопці, покуштувавши такої груші, обминали Онисю десятою улицею. Онися все старілась й ставала сердитіша й лихіша. |
| 14282 |
Вона з ранку до вечора лаяла або наймичок, або гризла голову своїй дочці Палазі. Наймички вже не боялись її ані кришки, сміялись з неї в вічі. Вона все держала ключі од хижки в себе, замикала туди все, що зоставалось од обіда, й видавала аж на другий день. |
| 14283 |
Оце було як напечуть пирогів, Онися по обіді збере їх в макітру, однесе в хижку та й замкне. Прийде вечір, онуки просять ключів, дочка просить, а вона не дає. Старша онука, вже чимала дівчина, йшла ввечері в бабину кімнату, сідала на постелі в ногах і балакала з нею, аж поки вона засне. |
| 14284 |
Тоді унучка тихенько витягала в бабусі ключі, одмикала хижку й крала макітру з пирогами. Зять мусив, тихенько од Онисі, поробити другі ключі до хижки й до всяких скринь в хижці. Дочка й наймичка не сміли без поради Онисі нічого зварити й спекти й кожний раз ходили в її кімнату благословитись. |
| 14285 |
Раз наймички, не спитавши Онисі, запарили собі квашу й поставили горщик скраю на печі. Онися взяла свого костура й. по своєму звичаю, вийшла з кімнати на оглядини. Вона ввійшла в пекарню й примітила на печі здоровий горщик, накритий хусткою. В пекарні нікого не було. |
| 14286 |
Але вона од злості так штурхнула палицею в горщик, що він перекинувся й кваша линула річкою з печі на лежанку, а з лежанки додолу. Онися побачила, що наробила шкоди, та швиденько й подибала з пекарні, щоб утекти в свою кімнату, а потім звернути провину на наймичок, ще й вилаяти їх всмак. |
| 14287 |
Аж тут рипнули сінешні двері, і в пекарню вскочила наймичка та й угляділа потьоки квашні. – Чи це ви, матушко, перекинули квашу? – крикнула наймичка вслід Онисі. – Чи це ви наробили шкоди? – Ще що вигадай! Може, там кішка лазила по печі. |
| 14288 |
А ти, вража дочко, така непомір-кована, що ставиш горщик на самому краєчку! Вкрала борошна, ще й квашу запарила, мене не питаючись. – Але ж, матушко, кішки й в хаті нема, – крикнула наймичка з пекарні з сміхом. – їй-богу, це ви перекинули квашу: за ваші ж вчинки та мене лаєте та гримаєте на мене. |
| 14289 |
Як не впините та не приборкаєте тих неприкаяних наймичок, то я вас покину та поїду до сина, – бідкалась Онися, – їй-богу, піду! Пішки піду! Од того часу, як тільки траплялась Описі яка недогода, вона все репетувала та нахвалялась, що покине зятя й поїде до сина. |
| 14290 |
А догодить їй було трудно, а найбільше в їжі. В неї повипадали зуби, й вона все ремствувала та допікала, що й паляниці тверді, й пироги не пухкі, й вареники не знать які цупкі, й каша хрущить, неначе зварена з піском, й поживок несмачний, нетривний. |
| 14291 |
Онися коверзувала ще й любила допікати до живих печінок. Раз подали на обід вареники. Варяниці були трохи товсті й цупкі, а Онися все наказувала, щоб варяниці були тоненькі, як пелюсточка. Онися жувала, жувала, не пережувала та давай допікати дочці. |
| 14292 |
Це ви, мабуть, хочете, щоб я наїлась оцих вареників, отруїлась ними та швидше вмерла та щоб вам швидше забрати мої грошики. Й наймичок порозпускали, й наймички сміються мені в вічі, й ви смієтесь. Вже й другі ключі собі поробили од хижки, – ховаєтесь од мене, як од ворога. |
| 14293 |
Покину! Цур вам, пек вам з вашим добром. Я ним пельку собі заб'ю та ще колись і вдавлюсь. Онися розгнівалась, розкричалась, а далі взяла свого ціпка та й справді покинула дочку, – попрямувала шляхом до царини пішки. |
| 14294 |
Вона тихенько подибала через село по дорозі до сина, але поки вийшла за село, то й втомилась. За селом над самим шляхом стояла могила, де були поховані повбивані поляки-повстанці. Онися вийшла на могилу й сіла одпочивати. |
| 14295 |
Сіла вона та й кмітить; вона сподівалась, чи не над'їде хто та підвезе її до другого села. Але сонце вже заходило. Ніхто не над'їжджав. Онися пригадала, що в тій могилі поховані мерці, й почувала, що на неї нападає страх. Вертатись до дочки назад було ніяково. |
| 14296 |
Онися вгляділа її й стала на могилі, неначе віха стриміла. Наймичка вгляділа її й вилізла на могилу. – А що, чи за мною прийшла, чи проти череди вийшла? – питала Онися. – Атож! авжеж за вами! а за ким же б більше? – сказала наймичка. – Ото спасибі тобі, голубко, що прийшла. |
| 14297 |
Тут я, господи, якого набралась страху! Коли б ти не прийшла, я була б тутечки вмерла. А чи дуже плачуть там за мною? – Та вже ж плачуть. Якби не плакали, то, певно, мене не послали б за вами. – А хто більше плаче за мною? чи дочка, чи зять? – спитала Онися. |
| 14298 |
Другого дня надвечір взяли Онисю жалощі, й вона пішла на цвинтар плакати на могилі свого панотця Харитона, куди вона ходила, навіть зробивши шкоду з квашею. Старший онук, вже чималий хлопець, підстеріг ті походеньки й задумав налякати бабусю. |
| 14299 |
Він надів батькову рясу й шапку, взяв в руки палицю й засів у вишнях на цвинтарі. Онися прийшла, стала над могилою й почала по своєму звичаю голосить: – Всі мене зобижають, знущаються з мене; всі мене хотять з світа зігнати; всі мені вороги. |
| 14300 |
Один ти був до мене добрий, ти один був мені покірливий, не кривдив мене. Онук потихеньку вийшов з гущавини, став під вишнею й махнув до Описі рукою. Онися вгляділа ту постать та як дремене з цвинтаря! Вона так утікала, що спіткнулась на порозі в брамі й впала. |
| 14301 |
Вона схудла, зблідла, зчорніла й помарніла; її краса одцвіла, але в неї вдержався в душі потяг до всього гарного, до естетичного. Вона почала й себе прикрашувати, накрашуватись та набілюватись. Балабуха посивів і на жінку тільки рукою махнув. |
| 14302 |
Він став товстий, отилий, робив усе, що йому приказувала жінка. В компанії він сидів мовчки, курив люльку та цілі вечори потягав дуже міцний пунш з ромом. Йому за все було байдуже. Олесина дочка Настя підросла й стала дуже гарною дівчиною. |
| 14303 |
Вона почала вчитись грати на фортеп'яні в одної дами в пансіоні. Олесі теперечки доводилось купити фортеп'ян. Раз до Балабухи заїхав Бонковський, котрий вже давненько оженивсь з шляхтянкою. Олеся розказала йому, що шукає купити собі фортеп'ян. – Купіть у мене, – моя жінка хоче продати. |
| 14304 |
Я недорого візьму: сто карбованців. За-раз-таки приїдьте, подивіться та й забирайте його, – сказав Бонковський. Олеся поїхала з дочкою до Бонковського, подивилась на фортеп'ян зверху і всередині, хоч вона в цьому ділі нічого не тямила, й заплатила гроші. |
| 14305 |
Через два дні дві пари волів впростяж привезли до Балабухи на подвір'я прездорову махину. Фортеп'ян ледве вліз у двері й зайняв половину світлиці. Пузатий, хвостатий та ногатий фортеп'ян був схожий на якогось допотопного звіра. |
| 14306 |
Бонковський трохи його полагодив, пообмотував нитками поламані молоточки, поприклеював, що поодставало, й зіпхнув Олесі за добрі гроші ту цивілізацію, котра вже годилась на дрова. Ради тієї цивілізації Олеся звеліла обклеїти залу білими шпалерами; кругом стін поставила новеньку мебіль. |
| 14307 |
Але старий фортеп'ян швидко зрадив Олесі: через рік нитки порозмотувались, молоточки поодскакували, струни почали рватись і дзижчали, як гедзі в спасівку. Настя сідала бренькати, а під її пальцями тільки й було чути цокання та стукіт молоточків. |
| 14308 |
Балабушиха щомісяця кликала направщика-органіста направляти фортеп'ян та лагодити його, склеювати молоточки. Вона дуже любила музику, любила слухати, як дочка грала немудрі вальси та мазурки або співала руські романси та українські пісні. Раз влітку Олеся пішла з Настею в крамницю купувати стрічки. |
| 14309 |
Вони увійшли в крамницю. Двері й одним одно вікно були зверху завішені червоною матерією, котра закривала до половини вікно й пропускала в крамницю червонуватий світ. Проворна чорнява Сура Вольчиха присунула до прилавка два стільці. Дами посідали. |
| 14310 |
Після знадвірнього дуже ясного сонця вони довго не могли оббутись з темрявою й нічого не бачили в темній крамниці, наче в погребі. Але в темряві жидівського закутка задзвенів чудовий баритон. Балабушиха обернулась і примітила в другому кутку магазина коло прилавка молодого блондина. |
| 14311 |
Панич стояв, високий, поставний та рівний, як струна, й торгувався з Вольком. Куценький піджак обхоплював його тонкий, круглий, неначе виточений стан. Його довгобразе лице нагадувало трохи німця, трохи поляка й було дуже оригінальне. З повних щік спадали на груди русяві, м'які, як шовк, бурці. |
| 14312 |
З-під м'яких, блискучих вус виглядали рум'яні, малинові, повні губи. Високий лоб подавався назад, і по голові розсипалась і спадала на плечі розкішна золотиста грива з легкими кучерями на кінцях. Проворний блондин голосно й дрібно торгувався з Вольком. |
| 14313 |
По його українській мові, перемішаній з руською, по його німецькій вимові примітно було, що то був чужоземець. Балабушиха швиденько спустила вуаль на лице. Вольчиха накидала цілий прилавок коробок. В коробках і по прилавку манячили червоні, й зелені, й сині стрічки. |
| 14314 |
Волько лепетав язиком незгірше своєї жінки, вихвалював матерії для літнього костюма, розгортував їх, розвішував на прилавку, доказував, що вони міцні й нелинючі, божився, присягався, розтягав матерію руками, кусав зубами й навіть слинив язиком. |
| 14315 |
А тим часом цікавий жидок встигав провадити зовсім побічну розмову й розпитувати покупця, неначе він сидів з ним десь у гостинній. – Пане Гануш! наберіть оцієї парусини – не будете жалкувати. Їй-богу, це загрянишна. От подивіться, яка вона густа та міцна, аж лущить, аж гуде в руках. |
| 14316 |
Як же вам живеться в нашій стороні? Чи звикли до нашої Миро-нівки? – питав Волько, смикаючи в руках кінець парусини, неначе він хотів її перервати. – Привикаю потроху. Я бував в світах, і куди приїду, – зараз привикаю. Але, Вольку, покажи лиш кращої матерії, – сказав Гануш. |
| 14317 |
Ай, ай! Що за матерія, що за матерія! Це аглицька матерія. Чи тільки дочок директорових вчите на форте-п'яні, чи й сина? – прикинув Вслько, розгортаючи штуку парусини. – Вчу дочок і синів, а коли хоч, то й тебе вивчу. Але ти знов достав такого, що годиться носити погоничам. |
| 14318 |
А чи дорого вам платить директор за дітей? – питав Волько й разом з тим проворно висолопив язика, полизав кінчик матерії й показав Ганушеві. – От подивіться: їй-богу, не злиняє до самої вашої смерті. – О, либонь, швидко доведеться мені вмерти, – сказав Гануш. |
| 14319 |
Балабушиха й дочка осміхнулись і переглянулись з Ганушем. Гануш кинув на дам своїми синіми тихими очима. Тим часом Вольчиха сипала словами, наче горохом: – Пані! що я вам скажу! Беріть оці червоні стрічки. |
| 14320 |
Це такі добрящі! Бодай мені на тім світі довелось вбиратись в такі стрічки! Бодай мені така смерть гарна, як гарні оці стрічки! Це з Бердичева контрабанда, – сказала Вольчиха Балабушисі на саме вухо. Балабушиха перебирала в руках стрічки й навіть не слухала, що говорила Вольчиха. |
| 14321 |
Вона милувалась чудовою постаттю Гануша, слухала його музичний голос, ловила очима його делікатні манери, примітила його тонкі довгі пальці в золотих перснях. З розмови Волька вона догадалась, що то був вчитель музики в директора миронівської сахарні. |
| 14322 |
Волько ще раз поліз на полиці й проворно скинув ще дві штуки матерії. Гануш вибрав матерію. Волько вхопив аршина й так швидко махав ним та натягував матерію на аршин, що матерія аж лущала в його руках. Волько таки вкрав на мірі піваршина. |
| 14323 |
Гануш взяв матерію під пахву, накинув на свої настовбурчені кучері німецького картузика й вискочив з магазина, приспівуючи якусь арію на ході. Балабушиха тепер тільки перевела дух і почала примічати червоні, й сині, й усякі стрічки, стьожки, почала розуміти, що брехала Вольчиха. |
| 14324 |
Тільки що мати й дочка прийшли додому, Настя побігла в залу й почала муштруватись перед дзеркалом. Вона оглядала своє гарне личко, свої чорні брови, обернулась боком, зирнула на талію та все думала за гарного Гануша, приспівуючи мазурку. Настя крутнулась на одній нозі й вибігла з зали. |
| 14325 |
Увійшла Балабушиха, стала перед дзеркалом і підняла з лиця вуаль. Піт облив їй лице, присипане пудрою. Патьоки потекли по щоках і намалювали на її виду ніби географічну карту з річками, морями й острівцями. |
| 14326 |
Вона втерлась хусточкою, стерла пудру, і в дзеркалі зачорніло її лице, засиніли попруги та смужки під очима. Вона притулила лице трохи не до самого дзеркала й роздивлялась на свої дуже примазані помадою коси. На голові світились поміж чорними пасмами сиві волосинки. Балабушиха глянула на талію. |
| 14327 |
Сіренька сукня обвисла на боках, боки позападали. Балабушиха чогось пригадала собі сухе темне лице Онисії Степанівни й іздригнулась. Вона тепер стала чогось схожа на Онисію Степанівну. А Гануш стояв перед її очима, неначе живий, з чудовим, одкинутим білим лобом, з гривою лева на голові. |
| 14328 |
Вона вхопила пудру й потрусила на лице. Лице одразу поповнішало й покращало. – подумала Балабушиха, й вона вийшла з зали, вбігла в кабінет, розпорола підбійку в сукні, підмостила вати, зашила на живу нитку й знов наділа. |
| 14329 |
Тим часом Настя знов ускочила в залу й муштрувалась перед дзеркалом: притулювала до лиця накуплені стрічки, начіплювала їх на голову, зав'язувала ними шию. Настя одійшла од дзеркала, мати знов стала перед дзеркалом і повертала свої боки, неначе гріла їх коло печі. Талія стала тепер кругла. |
| 14330 |
Балабушиха неначе помолодшала й осміхнулась до себе в дзеркало. В залу знов влетіла Настя й на ході приспівувала й трохи аж пританцьовувала. – Настю, серце! а подивись, чи кругла в мене талія? Мені здається, що сукня пообвисала ззаду на талії, – питала мати в дочки, випнувши бік перед дзеркалом. |
| 14331 |
Вона хотіла дрібненько перебігти через залу, як дочка, але почувала, що ноги спотикаються, неначе на їх висіло залізне путо. – Сядь, серце дочко, за фортеп'ян та заграй, а я трохи послухаю, – сказала Балабушиха. |
| 14332 |
Настя сіла н почала вигравати всякі мазурки та вальси, а мати походжала помалесеньку по залі й марила про чудового Гануша. Вона почувала, що в неї серце ще й досі не вмерло, хоче любити, може любити красу й молодість. Самовар парував і кипів на столі. Мати й дочка ждали Балабуху з чаєм. |
| 14333 |
Балабуха пішов на требу й довго не приходив. Вже сонце сідало. Червоний світ жеврів на білих стінах, як жар, а далі згас. Дочка грала й марила, мати все походжала по залі й собі марила. Почування ворушились, ніби оживали. Прийшов Балабуха. Сіли пити чай. |
| 14334 |
Балабушиха розказала чоловікові, що бачила в Воль-ка в магазині Гануша. – Знаєш що? – промовила Балабушиха до Балабухи. – От нам трапляється вчитель музики для нашої Насті. Поїдь завтра з візитом в Миронівку до директора та попроси Гануша, чи не схоче він вчити на фортеп'яні нашу Настю. |
| 14335 |
Миронівка за шість верстов од нас. За Ганушем можна посилати коні двічі-тричі на тиждень. Наша Настя має талант і охоту до музики. Та й я дуже люблю слухати музику. Та не забудь попросити до себе директора з сім'єю. |
| 14336 |
В директора два сини, а я зроду-звіку не оддам своєї Насті за духовного, за якогось патлача та бороданя. Настя почервоніла, як маківка. – Але ж той Гануш, може, дорого схоче за уроки? – обізвався несміливо Балабуха. – А хоч би й дорого! В нас одним одна дочка, єдиниця. |
| 14337 |
Поїдь таки завтра, не гайся й не дляйся по своєму звичаю. Треба користуватись часом, бо Гануш, може, кудись виїде. І не думай, і не говори нічого! Завтра вранці таки й поїдь, – вже настирливо крикнула Балабушиха. Балабуха замовк. Він тепер мовчав і чинив усе, що загадувала йому жінка. |
| 14338 |
Другого дня вранці Балабуха поїхав в Миронівку. Гануш згодився давати уроки Насті. Балабуха несамохіть запросив до себе в гості директора з сім'єю, бо так якось воно випадало. Вирядивши чоловіка в Миронівку, Балабушиха взяла роман і пішла в садок читати. |
| 14339 |
Вона виписувала і з ранку до вечора човпла цілі здоровецькі томи французьких романів, а найбільш романтичних. На низині, недалечко од берега Росі, розрослась, як ліс, малина. Балабушиха зайшла в малину, наїлась всмак ягід, сіла в гульбищі й почала читати роман. Гульбище було темне. |
| 14340 |
Дикий виноград, переплутаний крученими паничами, вкривав просторне гульбище цілими гніздами. Надворі стояла тиша. Балабушиха зачиталася і в думці все ставила себе на місце героїні ро-мана, а на місце героя – Гануша. |
| 14341 |
Вона на ча-сок одводила вряди-годи очі од книжки, а її думка все літала коло чудової постаті молодого хлопця. Вона все пригадувала собі його делікатне лице та золотисті бурці. – Остобісіло мені вже читати. Що б тут робити? – подумала вона. |
| 14342 |
Балабушиха дуже любила ласощі й в куховарстві тільки й тямила, що варити варення. Вона пішла до хати, звеліла Килині винести таз в берег, погнала Настю рвати малину. Килина розіклала багаття з труску та трісок в тіні високого каменя, коло котрого росли високі верби. |
| 14343 |
Таз був такий нечистий, як у останньої богуславської жидівки. Килина довго терла його цеглою, шарувала піском у березі, поки таз не залиснів. Балабушиха сіла на стільчику коло триножок, в холодку, поклала книжку на камінь і все читала та поглядала на таз. |
| 14344 |
Через кожні десять хвилин вона пробувала варення, збирала пів-блюдечка піни, виїдала все дочиста, ще й ложечку облизувала. Поки скипіло варення, вона виїла його таки чимало. За такою роботою час минув швидко. Перед обідом вернувся Балабуха й привіз звістку, що Гануш приїде по обіді. |
| 14345 |
Зараз-таки по обіді Балабушиха кинулась до шафи, вибрала нову, свіженьку гарну сукню й почала прибиратись та чепуритись. Обдивившись кругом талію, вона, потай од дочки, заперлась в опочивальні, підмостила на талії трошки вати, наділа сукню, потрусила пудрою лице й підправила брови. |
| 14346 |
Тільки що вона вийшла з кімнати, дивиться, а Настя й собі витягує з шафи нову найкращу сукню. – А навіщо ти, Насте, витягуєш нову сукню? – спитала вона в дочки. – Надіну. Адже ж до нас приїде гость, – сказала Настя. – От і вигадала. Цей гость буде приїжджати до тебе двічі на тиждень. |
| 14347 |
Зараз мені покинь нову сукню та надінь стареньку, буденну, бо ти теперечки школярка. – Адже ж ви, мамо, наділи нову одежу. Чом же пак мені не можна? – сказала Настя крізь сльози. – Я господиня в домі, а ти ще школярка; тобі треба вчитись, а не прибиратись: ти ще мала, – сказала мати. |
| 14348 |
Тим часом Балабушиха убралась, густо намазала помадою сиві пасма кіс, опустила завіси на ті вікна, в котрі сягало сонце, сіла в крісло й почала читати. Вона читала, та все зиркала, та поглядала в вікно, курячи папіросу: в останній час вона вивчилась курити й з нудьги курила незгірше свого чоловіка. |
| 14349 |
Через годину затупотіли коні, загавкали собаки. Перед ганком стала легенька повозочка, блискуча та гарненька, як цяцька. З повозки зскочив Гануш, увесь закутаний в білий, довгий до землі балахон, з відлогою на голові. |
| 14350 |
Балабушиха гукнула в кімнату на Балабуху й ухопилась, по давньому звичаю, за серце, але серце вже не кидалось та не тріпалось по-давньому. Рипнули двері, й в залу ввійшов Гануш. Балабушиха встала й дуже тонно до його привіталась Зараз вийшов Балабуха, й розмова стала загальною. |
| 14351 |
Гануш був убраний в чорну одежу. На грудях в його блищала біла як сніг сорочка. Він тепер здався Балабушисі ще кращим, ніж передніше. Вона витріщила на Га-нуша очі й милувалась його чудовим веселим лицем та здоровою постаттю. |
| 14352 |
Гануш заговорив своїм музичним голосом, ніби заспівав, і зала сповнилась для Балабушихи ніби музикою. – А де ж моя учениця? – спитав Гануш, оглядаючись кругом себе. – Здається, гуляє в садку, – сказала Балабушиха. Покликали Настю. Настя увійшла, поклонилась і зачервонілась, як маківка. |
| 14353 |
Гануш зробив кислу гримасу й промовив: – Фортеп'ян і добре направлений, але дуже вже розбитий, старий. Щоб показати своє артистичне майстерство перед дамами, Гануш розпочав веселу шумну п'єсу. Він ударив форте. Бідний фортеп'ян наче застогнав під його пальцями, ніби його катували. |
| 14354 |
На половині п'єси молоточки почали одскакувати. Фортеп'ян почав місцями клацати, як вовк зубами. Одбиті молоточки підскакували й зачіпали разом по кільки струн. Струни почали дзвеніти, як цимбали. Гануш ударив дрібну та довгу трель і потрапив на одбитий клавіш. |
| 14355 |
Вийшло щось схоже на ті трелі, що вироблюють лелеки носами, стоячи в гніздах. В басах луснула струна й зашипіла, неначе гусак. Гануш не вдержався, зареготався й перестав грати. В Балабушихи почервоніли. вуха, а не щоки. під штукатуркою. Отець протоєрей випустив з руки люльку й важко зітхнув. |
| 14356 |
Вона перейшла залу, зовсім не по-школярській вигнула гнучку талію, хитнула граціозно головою й сіла за фортеп'ян. Гануш розгорнув музичну «школу» й попросив її грати тами, а потім деякі п'єси. Настя кокетливо хитала плечима й проворними пальцями перебігла по клавішах показані Ганушем п'єси. |
| 14357 |
Клавіші клацали. Струни дзижчали. Настя грала й реготалась. – О, з вас буде артистка! Та ще до того в вас чудові довгі пальчики, неначе сотворені для фортеп'яна, – сказав Гануш, скоса поглядаючи то на пальчики, то на рум'яне, гарне Настане личко. Балабушиха насупила брови. |
| 14358 |
Їй дуже заманулось самій сидіти на Настиному місці й розмовляти з Ганушем. Балабушиха звеліла подати самовар в садок, в гульбище. Їй хотілось обставити себе як можна поетичніше, щоб хоч трохи розворушити серце в Гануша та привернути його до себе. |
| 14359 |
Килина прийшла й оповістила, що в гульбищі стіл накритий і самовар вже готовий. Балабушиха попросила гостя пити чай в садок. Вони вийшли в ганок. Сонце світило косим промінням і обливало сад і квітник червоним, гарячим світом. Надворі було тихо й тепло. Доріжки пашіли теплом. |
| 14360 |
Политі квітки аж сяли в мокрих клумбах кругом ганку, що виступав в садок. Квітки вилися довгими гірляндами по обидва боки широкої стежки вниз до самого берега Росі. – Яка в вас тут пишнота! Скільки квіток! Які вигляди на річку й за річку! – крикнув Гануш. – Ви тут живете, як у раю. |
| 14361 |
За клумбами квіток, між вишнями та черешнями, ріс такий бур'ян, що в йому трохи не вили вовки. Високий, на сажень, чорнобіль, розкішний лопух та бузина аж закривали густою масою тини, набігали всередину садка. Гілки волоських горіхів пхались в гущавину з кропиви та будяків. |
| 14362 |
Березка та хміль оплутували тини та бур'яни. Все злилось в поетичну, але дуже негосподарську зелену масу. На крутих горах, під скелями розрісся густий жостір та дикий терен. Олеся ніколи й не заглядала в город. В гульбищі стояв накритий стіл, а на столі шипів самовар. |
| 14363 |
Балабушиха налила чай й понакладала в скляні вазки свіжого варення. Через здорові двері широкого, неначе шатро, гульбища було видно Заросся з скелями, вербами й млинами. – Ой, яку чудову картину видно за річкою через двері! Зовсім ніби картина, намальована штучним пензлем і вставлена в зелені рами. |
| 14364 |
Це, певно, ви, мадам, вибирали місце для гульбища, – сказав Гануш, обертаючись до Балабушихи. – Вибирали всі гуртом, але місце показала я, це правда, – сказала Балабушиха, прижмурюючи очі до Гануша. – Великий же в вас смак. Ви правдива артистка, – сказав Гануш. |
| 14365 |
Одначе Гануш так пильно показав свою повагу до праці Балабушихи, що швидко в вазці зосталось тільки дві ягідки на дні. Балабуха звелів принести пляшку рому. Празький міщанин почав дудлити пунш за пуншем і показав, що він шанує й дамську солодку працю, й гірку – чоловічу. |
| 14366 |
Балабуха запалив люльку, Олеся – папіроску, Гануш – сигару. Солодкий дух малини змішався з пахощами сигари й рому, наркотично залоскотав старі нерви Балабушихи. Вона вхопила пляшку й бурхнула й собі рому в свій стакан, щоб підійти під смак Ганушів. |
| 14367 |
Пунш роздратував її, й вона забажала випхнути й Балабуху, й Настю з гульбища й зістатись тільки з самим Ганушем. Надворі смерклось. Густа тінь впала на Рось, на скелі. Надворі було тепло, аж душно. Містечко затихло. |
| 14368 |
Тільки десь вода на лотоках поміж камінням шуміла неголосно й поетично й гармонізувала з тихим вечором, з ясними зорями й на небі, і в блискучій воді. Принесли лампу й посвітили свічки. Балабуха та Гануш все балакали то за миронівську сахарню, то за директора. |
| 14369 |
Гануш розказував за свою Прагу, за заграничне життя. Балабуха, повний, аж товстий, розкинувся на стільці й, ніби турецький баша, смоктав довгий цибук, закинувши голову на високу спинку стільця. – Настю! тобі, серце, час би вже й спати. |
| 14370 |
Гіди до хати та лягай спати, – промовила солоденько Балабушиха до дочки, ніби до маленької. А Насті дуже не хотілось одходити од Гануша Вона була ладна сидіти й до світа і дивитись на Гануша. – Йди-бо, йди, дочко, та розпорядись у хаті прислугою, – знов сказала Балабушиха. |
| 14371 |
Одначе вона почувала, що ні близьке сусідство принадного кавалера, ні дим сигари, ні пунш вже не запалюють колишнімсь огнем її серця. Воно не заклекотіло, як колись клекотіло, а тихо жевріло, наче гаснучий жар. Балабушиха легенько зітхнула. |
| 14372 |
Гануш тільки для звичайності часом промовляв до неї слово та все доливав стакан ромом, Балабу-шисі так і не вдалось залицяння. Наймичка принесла вечерю. Після вечері знов поналивали пунші, вже зовсім холодні, й тільки опівночі Гануш згадав, що йому час їхати додому. Всі вийшли з гульбища. |
| 14373 |
Гануш спіткнувся, а за ним Балабуха. – Ой, що за чудові вигляди тут у вас і на річку, й за річку. Які скелі, які млини, яка червона вода в Росі! Диво дивне! Зовсім червона вода! – гукав Гануш, дивлячись на темну річку, де в воді блищали тільки зорі. В голові в його й справді червоніло. |
| 14374 |
Він ішов на гору й все спотикався об камінці й раз трохи не дав сторчака. Балабушиха подала йому руку й повела на гору, міцно притулившись до його. Балабуха тільки сопів. Навіть в Балабушихи гуло в голові. Коні стояли коло ганку. Килина винесла білий Ганушів балахон од пороху. |
| 14375 |
Він узяв його, розплутував, розгортував і ніяк не міг знайти рукавів; сунув рукою в відлогу, аж вона затріщала. Килина несамохіть зареготалась, вхопила балахон і накинула йому на плечі. Гануш сів на повозку, й коні рушили з двору вже лягома. |
| 14376 |
Він був напомаджений, і на всю світлицю розливались од його пахощі. Балабушиха так напудрила лице й нарум'янила щоки, що наймички в пекарні почали говорити пошептом: – Що це за кумедія! Наша панія цілий тиждень чорна, а двічі на тиждень стає біла, як крейда, та гарна, як писанка. |
| 14377 |
Що то воно за знак? Настя на цей раз, крадькома од матері, таки вбралась в нову сукню й сіла з Ганушем за фортеп'ян. Органіст уже встиг вилічити клавіші, але струни ще хорували й хрипіли, неначе застуджена пелька. Гануш жартовливо й делікатно брав Настю за пальчики й направляв на клавіші. |
| 14378 |
Балабушиха підійшла до Гануша й, дивлячись йому в вічі, промовила: – Мосьє Гануш! ви так чудово вчите, а я так люблю музику, що мені самій забажалось вчитись на фортеп'яні. Вчіть мене разом з Настею. Ми будемо грати в чотири руки. |
| 14379 |
Йому здавалось, що як він не згодиться, то пані протоєрейша зніметься з місця й шугне шулікою кудись за тридев'ять земель, хоч би й до Казанцева або деінде. Він згодився. Гануш посадив Балабушиху за фортеп'ян і почав розкладати по клавішах її сухі, неначе тріски, пальці та показувати гами. |
| 14380 |
Настя сміялась в їх за спиною. Балабушиха стукала своїми міцними, нервовими пальцями по клавішах, неначе молоточками, а скоса все поглядала на повні, малинові Ганушеві губи. Гануша душив у горлі сміх. Він ледве вдержався, щоб не приснути од сміху. |
| 14381 |
Балабуха курив люльку й байдужно дивився на свою жінку. Цілу годину мордувався Гануш, направляючи на клавіші пальці своєї старої учениці. Старі одубілі пальці, неначе граблі, не слухались і не гнулись. Балабушиха не дуже пильно вважала на свій урок. Їй не того було треба. |
| 14382 |
В кінці години Балабушиха ледве змогла перемогти одну гаму. Гануш встав з-за форте-п'яна й втер піт на лобі хусточкою. Балабушиха пурхнула з стільця, наче молода дівчинка, й гукнула на Балабуху: – Ну, тепер, панотче, став нам могорича: ми скінчили важку роботу. |
| 14383 |
Звели подати до чаю пляшку рому, а я винесу своєму вчителеві варення. Пляшка рому й варення зараз з'явились на столі. Гануш вклав у копи з півфунта парення і почав хилити пунші. Балабушиха повеселішала й неначе помолодшала. Вона курила папіроси, їла варення та хилила пунші незгірше свого вчителя. |
| 14384 |
Балабушиха розсилала наймичок в садки сусідніх панів та селян за гіркими черешнями, за агрусом, вишнями-лутовками, морелями, суницями, райськими яблуками, послала хлопців назбирати ожини в лозах понад Россю; наварила сухого варення з груш, яблук, з кавунів, з динь. |
| 14385 |
Балабушиха довгенько вибирала такий випадок, щоб зістатись удвох з Ганушем на самоті. На її щастя, такий час трапився. Раз в Насті боліли зуби, й вона не могла брати уро-ка. Балабуха пішов когось сповідати. |
| 14386 |
Балабушиха стовкла, неначе в ступі, одну гаму й попросила Гануша пити чай в садок, в гульбище. Вечір був чудовий, тихий та ясний. Поки наймичка наставляла самовар, Балабушиха ходила з Ганушем по доріжках понад берегом Росі й розмовляла. |
| 14387 |
Вона вбралась в свіженьку сукню бузкового кольору й заквітчала коси білою й синьою айстрами. – Мосьє Гануш, ви щаслива людина! Я вам завидую, – сказала Балабушиха. – Перший раз за мого життя чую, що я щасливий. Може, стану й щасливий з вашого легкого слова, як з легкої руки. Балабушиха зраділа. |
| 14388 |
Ви бачите, яке наше життя? З ким нам знатися? Кругом нас по селах просте духовенство; в Богуславі самі за себе жиди. Ох, важке наше життя! Як побачиш просвічену людину, то не надивишся й не наговоришся. Балабушиха подивилась на Гануша солоденькими очима. |
| 14389 |
Гануш згадав ті темні й холодні закутки, де йому доводилось пробувати в Європі, й промовив: – Правда, що наше життя, життя артистів, веселе. Театри та концерти нам аж проїлись, аж остогидли! Ми наче ті птиці, все щебечемо та співаємо. |
| 14390 |
Гануш пригадував, чи бачив він коли в її садибі воли та корови, та таки й не пригадав. – А я б радий вже будлі-де й осістись: мені вже трохи обридло бурлацьке та циганське життя та блуканина. – подумала Олеся. Чай був готовий. Щодо мене, то я без кохання не можу жити. |
| 14391 |
Ох, як важко, як тяжко жити без милого! – сказала Балабушиха й зітхнула, спустивши очі на стіл. Гануш нахильці мерщій допив чай, покинув навіть варення й дременув з гульбища. Балабушиха вискочила слідком за ним. – Вечір чудовий. Хочеться погуляти, походити, – сказав Гануш, приспівуючи якусь арійку. |
| 14392 |
Вранці побачу одну гарну дівчину й закохаюсь, увечері побачу ще кращу другу, – знов закохаюсь. – Палка ж ви людина! з вами й гуляти страшно. – Зовсім не страшно. Я спокійний, як ягня, й не кусаюсь; я вже з'їв свої зуби, як кажуть про воли та коні. |
| 14393 |
Вона й собі подерлась на кручу за Ганушем; її сукня зачіпалась за густий терен, шарпалась, лущала й дерлась, а вона все лізла на гору, аж засапалась. Гануш виліз на камінь і дивився на Заросся. Коли оглянеться, аж коло його вже стоїть Олеся. – О, й ви тут? – спитав Гануш. |
| 14394 |
В човні сиділа дівчина й ганялась за качками, щоб загнати їх на берег. Качки, певно, вдались неслухняні й крутились по Росі між камінням. Човник натрапляв на бистрину в шумі; вода гойдала його, неначе трісочку. Дівчина співала чудовим дзвінким голосом якусь пісню й крутилась човном між камінням. |
| 14395 |
Гануш задивився на вигляд й слухав веселу мелодію. Неслухняні качки пере-плили в Балабушин садок. Дівчина повернула човник до берега. Гануш скочив з каменя й побіг з гори. Балабушиха попленталась за ним. Вони прийшли в берег. Дівчина, чорнява та рум'яна, як калина, встала, щоб вискочити на берег. |
| 14396 |
Гануш задивився на неї й крикнув: – Замочишся, чорнобрива! Тривай, я тебе пересаджу на берег! Він ухопив дівчину обома руками за стан і перекинув її на сухе місце, ущипнувши за щоку. Вона кокетливо спустила очі додолу, мовчки похилила голову й задумалась. |
| 14397 |
З того часу він почав брати з міщан таку велику плату за треби, що міщани загвалтували й почали гомоніти, чи не подати б на його прошення до владики. Одначе вони постогнали, погомоніли й таки мусили платить. Вже пізненько розпрощався Гануш. |
| 14398 |
Балабуха пішов в хату, а Балабушиха сіла в ганку на лаві, й обперлась ліктем об поренчата, й довго дивилась вслід за Ганушем, передумуючи всі випадки, які тільки що трапились в березі. Думки настирливо йшли одна за одною й все ворушили її палку вдачу, не давали спокою. Олеся аж голову похилила. |
| 14399 |
Балабуха позіхнув і знов упав на ліжко. Наймичка принесла самовар і позіхала без со-рома на ввесь рот. Балабушиха, хапаючись, пила чай, неначе думала виїжджати в далеку дорогу. Після чаю вона з Настею побігла в крамницю до Вольчихи. Коло дверей крамниці висів здоровий замок. |
| 14400 |
Балабушиха нервово стукнула в заперті двері кулаком. Вольчиха ще спала. – Та й спить же довго в своїх жидівських бебехах капосна жидівка! – сказала Балабушиха до Насті. Вольчиха, одначе, встала, одімкнула двері й позіхала. |
| 14401 |
Настя розгорнула взір, на котрому була ви-мальована райська птиця в гірлянді з чудових рож усякого кольору. Балабушиха вибрала гарусу. Вона з дочкою вернулась додому й таки зараз засіла за роботу й не одривалась од п'яльців. Олеся ще зроду так не працювала, як тепер коло тієї подушки. |
| 14402 |
Цілий тиждень вставала Балабушиха раніше за наймичок, працювала над подушкою, гнула спину. Через тиждень вже на канапі аж сяла подушка з блискучою райською птицею посередині, в вінку з випнутих стрижених рож та гвоздичків. В неділю привезли новий гарненький рояль, а по обіді надвечір приїхав Гануш. |
| 14403 |
Балабушиха піднесла йому на двох руках презент. Презент дуже сподобався артистові. Він звичайненько подякував. Старий фортеп'ян винесли в возовню, й по йому вже ходили кури й стрибали горобці. В залу внесли новенький рояль. Гануш привіз з собою ноти, щоб награтись на доброму новому роялі. |
| 14404 |
Він сів за рояль й почав вигравати арії з опер, а потім сонати Бетховена та Мо-царта. Балабушиха сиділа в кріслі й заслухалась. Вона одразу зрозуміла пишну класичну музику, чаруючі мелодії. Багаті акорди, симпатичні арії розворушили її артистичну вдачу. |
| 14405 |
Вона покинула курити, згорнула руки на грудях і неначе замерла. Гануш грав з охотою, з душею; його зроду артистична душа почала виливатись в аріях. Він розходився й заспівав своїх рідних чеських пісень. |
| 14406 |
Невеликий, але м'який симпатичний баритон сповняв невелику залу то веселими, то смутними мелодіями. Мелодії взрушили фантазію в Балабушихи. Перед її очима ніби малювались якісь картини, неначе виткані з туману, в душі заворушились якісь дивні мрії, принадні й неясні, неначе сни. |
| 14407 |
Гануш заспівав української пісні. Олесина душа стрепенулась, зачеплена рідними мелодіями. Сонце зайшло, й тільки червоні плями жевріли на білих стінах. В кутках стали тіні. В залі розлився вечірній, стиха рожевий світ. |
| 14408 |
Гануш розфантазувався й в кінець всього заспівав баладу Шуберта, його м'який голос став неначе шовковий. Він артистично й штучно удавав голосом, як манить до себе чарами потаємний голос лісового царя. Балабушиха вперше на віку почула справдішню артистичну музику, артистичний спів. |
| 14409 |
Вона швидко перебігла залу й крикнула: – Боже мій! Чом мене не вчили грати й співати? Я була б цілий вік щаслива, щаслива! Вона трохи не крикнула, щоб Гануш вчив її співати, але схаменулась і чогось засоромилась, їй тепер одразу стало сором за все те, що вона трохи не призналась в коханні, що вона чіплялась до молодого хлопця. |
| 14410 |
Вона ходила по залі та все слухала, як Гануш перегравав п'єсу за п'єсою, доки не втомилась і впала в крісло, затуливши очі долонею. В її вроді прокинулась не тільки романтична, а може, й справді артистична душа, закинута в сільську глушину, загублений вищий дар божий, заглушений сільською мертвотою. |
| 14411 |
То був здоровий, плечистий німець з русявою бородою, вже сивуватою. Його візит був дуже короткий. Балабуха випив з ним по чарці. Шмідт закусив на швидку руку й неначе хапався додому. На розставанні одначе просив Бала-буху й його сім'ю приїжджати до його в гості. Балабушиха була дуже рада. |
| 14412 |
Вона гадала, як би знайти в сахарні гарного жениха для своєї Настусі. Семінаристи заїжджали до Балабухи, але Балабушиха не виходила до їх і дочки не виводила. Через тиждень Балабушиха зібралась в гості в Миронівку до Шмідта. |
| 14413 |
Вона задумала тепер вбирати Настю, зробила для неї гарну сукню, а сама, як личило матері, убралась по-старечій в усе чорне. Убираючись перед дзеркалом, Балабушиха примітила нові сиві пасма на голові й важко зітхнула. – думала Балабушиха, стоячи перед дзеркалом. |
| 14414 |
Вона простягла руку до скриньочки з пудрою й схаменулась. Скриньочка випала з її рук. Настя вбігла в залу, прибрана в нову ясну сукню, й кинулась до дзеркала. – Пустіть, мамо, ще мене до дзеркала. Через вас мені не можна й вбратись гаразд перед дзеркалом, – сказала Настя. |
| 14415 |
Балабушиха причепурила свою дочку, попришпилювала бантики, почепляла в вуха сережки, наділа їй на шию золотий медальйон, поправила на голові локони, потім обійшла кругом неї, ще раз поправила, що недобре лежало, й поцілувала Настю. Балабуха мусив їхати з ними. |
| 14416 |
Край Миронівки на широкий зелений вигон виступав рядок нових мурованих домків, зовсім по-городянському. То були квартири фаб-рицьких офіціалістів. Над здоровим ставком внизу червоніли стіни масивної сахарні, неначе твердині. |
| 14417 |
Балабуха звелів погоничеві стати коло найбільшого дома, де жив директор сахарні. Гості ввійшли в прихожу. Через одчинені двері було видно в пекарні на помості цілу батарею глечиків. Директорша, вже немолода німкеня, сухорлявенька та тоненька, з довгою шиєю, збирала з глечиків сметану. |
| 14418 |
Її дочка, молоденька, дуже делікатна блондинка, переливала з глечика в молочник молоко. На обох були дешевенькі, рябенькі, куценькі ситцеві сукні й білі хвартушки до самої шиї. Балабушисі здалось, що то пораються ключниця та нянька або горнична. Гості увійшли в гостинну. |
| 14419 |
Покої були просторні й дуже високі, з здоровими вікнами, й чогось нагадували або фабрику, або казарму. Стіни були чисто вимазані вапною. В покоях було мало мебелі. Покої здавались порожніми. В гостинній стояла зібрана на швидку руку звідусіль простенька мебіль. |
| 14420 |
На стінах висіли в чорних рамах дві картини, на котрих були намальовані й розмальовані фарбами якісь мудрі машини. Двері з прихожої незабаром одчинились, і в гостинну ввійшла директорша з дочкою, вже без хвартушків. Балабушисі й Насті все здавалось, що то слуги. |
| 14421 |
Коли це старіша дама просить гостей сідати й сама сідає на канапі рядом з протопопшею. Коло неї на стільці сіла панна. Тільки тоді гості догадались, що то господиня й її дочка. Всі сиділи й мовчали. Директорша ледве вміла стулити українські фрази та ще й до того силкувалась говорити по-руській. |
| 14422 |
Вона довго добирала слова й насилу вимовила, обертаючись до Балабушихи: – Фи дуже любит музик? Фи учіль грать в фортеп'ян? – Я дуже люблю музику, я артистка душею, але навряд чи вивчусь. От моя дочка – то вивчиться. А ви граєте на фортеп'яні? – спитала Балабушиха. – О, я вже старий. |
| 14423 |
Я граль, та вже за-буль, – сказала директорша. – А ви любите музику? – спитала Настя в директорівни. Директорівна тільки плечима здвигнула; вона нічого не розуміла. – Вона добре грат. Мосьє Гануш дуже вчиль. Вона любит музик. І гості й господиня – всі потомились. |
| 14424 |
Балабушиха заглянула в вікно й побачила квітки на пишних клумбах. – Скільки у вас квіток! Які гарні, розкішні клумби. Чи в вас є й садок? От піти б та подивитись! – сказала Балабушиха, ладна втекти не тільки в садок, але й далі за садок. |
| 14425 |
Коло дома росли три старі дикі груші, а коло їх були розкидані клумби, повні квіток. Клумби були штучно обтикані черепицею та обплетені дубцями з ліщини; здавалось, неначе хто розкидав по тразі чудові кошики, повні усяких квіток. |
| 14426 |
На городі, поміж грядками буряків, моркви й усякої городини, вилися доріжки замість борозен. Доріжки були скрізь обсаджені гірляндами квіток, обплетені ліскою. Дикий щавель, пересаджений на добре вигноєну землю, розрісся й услав грядки здоровецьким зеленим листом. |
| 14427 |
Спаржа, помідори, суниці, полуниці, синя капуста, квітна капуста, салера, шпинат устеляли грядки, неначе оксамитовий килим. Ніде не видно було ні бур'янини. Це була культура, за яку Олесі навіть і не снилось, і не привиджувалось. |
| 14428 |
Директорша водила гостей і показувала не стільки квітки, скільки огородину та розкішні щепи шпанок-вишень, лутовок, яблунь, морель та груш. – Та й багато ж у вас квіток! більше, ніж у мене. Це ви дбаєте за квітки з дочкою? – спитала Балабушиха. – Ні, ні. Я маю багато робота. |
| 14429 |
То сини мої самі копав, самі садив. О, вони любит квітку! – сказала директорша. Довго крутились вони по городі. Директорша показала вже навіть усі грядки цибулі й петрушки. Гостям не хотілось вертатись до хати. Балабушиха нудилась в дамському, наче німому товаристві й все виглядала Гануша. |
| 14430 |
Коли це одчинилась хвіртка з фабрицького двора. На доріжці з'явився Шмідт з Ганушем, а за ними йшли два молоді паничі. Директорша повела гостей їм назустріч. Гості поздоровкались. Директор порекомендував своїх синів. То були молоді гарні німчики, з лиця схожі на паннів. |
| 14431 |
Обидва були високі та тонкі, убрані в легенькі літні простенькі костюми. Але кмітливе око Балабушихи прикмітило на їх тонкі сорочки з голландського полотна, такі тонкі й так випрасувані, з такими новомодними комірами, яких вона в Богуславі не бачила. Старшого звали Густавом, меншого Германом. |
| 14432 |
Піаніно було гарненьке, а висока зала мала чудовий резонанс, аж луна лящала по світлиці. Балабушиха й Настя повеселішали. Тим часом фабрицькі офіціалісти, побачивши коні й віз перед директорським домом і купку дам в квітнику, догадались, що в директора гості, й почали забігати з усіх усюдів. |
| 14433 |
Було свято, день вільний. В залу увійшли два французи сахаровари, за ними слідком прийшли два поляки з канцелярії, якийсь старий кавалер, товстий німець Монтаг і механік англічанин. Зала стала повна людей усяких націй. |
| 14434 |
З одним французом прийшла його сестра, немолода панна, котра не вміла говорити ні по-німецькій, ні по-українській і цілий вечір сиділа й мовчала, неначе німа. Французи й англічанин говорили по-німецькій так, як директорша по-українській. |
| 14435 |
Вся збірна компанія хотіла розмовляти між собою й більше розмовляла на мигах, ніж на словах. В залі було чути всякі мови, перемішані, поламані, чудернацькі. Наймички внесли здоровий піднос, заставлений скляними кухлями з покришками, обкладеними сріблом. В кухлях жовтіло пиво. |
| 14436 |
Вся компанія кинулась дудлити пиво й розвеселилась. Усім хотілось балакати: всі кричали, мішали німецьку мову з французькою й українською, й всім здавалось, що вони розуміли одне одного. – думав Бала-буха, курячи сигару й запиваючи пивом. |
| 14437 |
Балабушисі й Насті страх як сподобалось таке оригінальне товариство. Нові люди, небачені типи, навіть чудна мішана розмова мала для їх свою приємність. Їм здалось, що вони заїхали за тридев'ять земель од свого Богуслава. Надудлившись пива, європейські буржуа задумали танцювати. |
| 14438 |
Вони посадили Гануша за фортеп'ян. Балабушиха поглядала, хто-то вибере Настю на кадриль. До Насті підійшов Густав, старший директорів син. – подумала вона, стоячи в кадрилі проти Насті з старим німцем столяром Монтагом. Настя стала з Густавом поруч. Пара з їх вийшла дуже гарна. |
| 14439 |
Густав був тонкий, височенький, з каштановими кучерями, синіми ідеальними очима й з чудовим довгувастим виразним лицем. – Поздоровляю тебе, Насте, – сказала тихенько мати дочці, стрівшись з нею в танці. – Поздоровляю й вас, мамо, з кавалером, – одказала їй ще тихіше дочка, почервонівши. |
| 14440 |
Грубий столяр так ухопив і здушив її за талію, що вата під сукнею зсунулась під його пальцями і тверді пальці столяра прищикнули талію, неначе залізні обценьки. Балабушиха тихенько крикнула, але танцювала, нібито молоденька. |
| 14441 |
Перегодя подали чай, на аглицький спосіб, з закусками й ромом, а після чаю знов подали кухлі з пивом та портером. Буржуа, налигавшись рому та портеру, підняли такий гвалт, неначе в хаті стало пекло. Всі кричали, змагались на всяких мовах. По хаті розносились ламані уривки ламаних чудних фраз. |
| 14442 |
Розмова скочила на національний грунт. Німці вилічували прусські побіди й піднімали Пруссію трохи не до неба. Французи репетували за свої побіди. – розносилось по всіх покоях. Кожний почав вихваляти своїх героїв – тільки й було чуть на всю залу. Після розмови за героїв, буржуа знов пішли в танець. |
| 14443 |
Кавалери почали дуже вільно поводитись з дамами, наче парубки з дівчатами; хапали їх за талії, трохи не обнімались. Дами пручались, втікали та вищали. Кавалери ганялись за ними. Один п'яненький франт посадив собі Настю на коліна; старий столяр ненароком вщипнув за плече Балабушиху. |
| 14444 |
В кінці всього старий Монтаг став показувати фокуси з хусточкою та з рукавичками, а далі робив руками проти свічки зайчиків та всякі інші штуки й виробив з пальців обох рук таку постать, що на білій стіні вийшов старий німець, – як витовмачив він, – сільський вчитель з запалими губами та з гострим, птичим носом: старий німець на стіні так химерно роззявляв рота й кивав та хигав головою, а старий Монтаг так химерно приспівував за його пісні, що всі аж за боки брались од сміху. |
| 14445 |
Вже опівночі Балабуха догадався, що його жінка доволі нагулялась, і звелів запрягати коні. На прощанні Балабушиха запрошувала до себе в гості директорову сім'ю й усіх її гостей. – Ой, веселий вечір сьогодні був у директора! – говорила Олеся, приїхавши додому. |
| 14446 |
Балабуха пішов у свій кабінет спати, а Олеся й Настя ще довго не спали та все розмовляли за вечір у директора. – А що, Насте? котрого б ти директоренка вибрала собі за жениха: чи Густава, чи Герма-на? – спитала Балабушиха. – Не вгадаю, мамо. |
| 14447 |
Обидва гарні, але старший, Густав, неначе кращий, – в його кучері на голові темніші. Герман вже дуже білий, неначе панна. – Як на мене, то й я б вибрала Густава: в його чудові каштанові вусики, й ніс довгий, і лице мужнє; з його вийде здоровий поставний та показний чоловік. |
| 14448 |
Та й на вдачу він тихий, спокійний. Він і з батьком говорить з пошаною, й матір поважає та часто в руку цілує. Вибирай Густава. – Я, мамо, примітила, що Герман трохи непокірливий і навіть палкий, сердитий: раз таки добре гукнув на свою сестру, – сказала Настя, лягаючи в постіль. |
| 14449 |
А ти скачи коло його, як він тобі скаже! Чи для того ж нам бог дав живоття, щоб ми кожну копійку виканючували в їх, як старчихи. Живоття для того, доню, щоб пожити всмак і повеселитись, – навчала мати Настю. Балабушиха балакала з дочкою до світа, й тільки світом вони поснули й спали до півдня. |
| 14450 |
Через тиждень в неділю Балабушиха з дочкою сподівались візита од Шмідтів: обидві причепурились, наділи кращенькі сукні й все сиділи в залі та виглядали в вікна. Вони не помилились. За ворітьми загуркотів віз. Проз вікна майнув фаетон. |
| 14451 |
В фаетоні сиділа дирек-торша з дочкою, а проти їх Густав і Герман з здоровими букетами в руках, так що Насті здалось, ніби вони везуть повний фаетон квіток. – Гості їдуть! – гукнула Балабушиха. – Та ще й з букетами! – писнула Настя й зачервонілась, як рожа. |
| 14452 |
Я вийду ось як! Балабушиха пішла в опочивальню й в одчинені обидві половини дверей вийшла солідною ходою, з повагом, якось по-театральному. – Ану, Насте, виходь ти й привітайся до мене, ніби до гостей. Ти виходь швиденько, жваво, ніби пустуючи, навіть наче вибіжи, підскакуючи. |
| 14453 |
Настя вийшла в опочивальню й вибігла звідтіля риссю, весело осміхаючись. Вона подала руку матері, вигнувши граціозно талію. Мати вхопила свою пещену єдиницю долонями за щоки й поцілувала. – Легше та зручніше, доню, вигинай талію. А як візьмеш букет, то знов вигни талію. |
| 14454 |
З ди-ректоршою поцілуйся раз, з Амалією двічі або й тричі, та не помилися часом, – не поцілуйся з паничами. Виходь же зараз за мною. Килино! Встав у піч кофій та пошли в льох зібрати до кофію з глечиків вершечки. Килина оббігала половину жидівських хат, доки знайшла вершечків до кофію. |
| 14455 |
Тільки що вона перецілувалась з дамами, в залу дрібненькою ходою, неначе вкотилась на коліщатах, вбігла Настя, зробила граціозний загальний поклін і поцілувалась з дамами. До неї підступив Густав і подав їй букет. Настя вигнула талію, як мазана кицька вигинає спинку, й взяла букет. |
| 14456 |
Герман подав букет Балабушисі. Вона осміхнулась і неначе помолодшала. Букети були складені з чудових оргиній, айстр та левкоїв. На боках букетів були викладені з білих дрібненьких квіточок початкові букви ймення й фамілії Насті й Балабушихи. |
| 14457 |
Настя примітила ті букви, кинула карими очима на Густава, і в неї почервоніли не тільки щоки й лоб, але навіть кінчики вух. – Ограбували ви свій квітник на букети, – сказала Балабушиха, попросивши гостей сісти й скоса поглядаючи на чистенькі, але простенькі костюми на німкенях. – В нас дуже квіток. |
| 14458 |
Ми всі любимо квіток, – сказала директорша. – Я сам копаю, сію й саджу цілу весну, – сказав Густав. – І я так само: ціле літо поливаю сама й полю, – сказала Настя. Вона любила тільки рвати квітки та робити букети, але зроду їх не садила й не полола. Настя поклала букети на фортеп'яні. |
| 14459 |
По залі пішли тонкі пахощі од резеди та левкоїв. – А ваш муж здоровий? – спитала Балабушиха в директорші. – Мус здоровий, здоровий! вже погнали пастись в траву, – сказала директорша, змішавши мужа з конем, которий звався Мусом і которий і справді недавно трохи не здох. |
| 14460 |
Герман і Густав зареготались і переложили матері Балабушині слова по-німецькій. Дирек-торша й собі зареготалась. – Гарний у вас фортеп'ян, – сказав Густав. – Фортеп'ян непоганий, та з мене не велика музикантша. Я поганенько граю, хоч дуже люблю музику, – сказала Настя. |
| 14461 |
Густав одслонив віко фортеп'яна й взяв кільки акордів. – Сідайте та заграйте без церемонії! – припрошувала Балабушиха. Густав сів і заграв якогось простенького вальса. Директорша й Амалія похвалили фортеп'ян. Настя попросила Амалію пограти. |
| 14462 |
Амалія опиналась, трошки зачервонілась і несміливо програла якусь п'єску, ледве доторкаючись пальцями до клавішів. Паничі попросили Настю заграти. Настя й собі довгенько опиналась, церемонилась, одначе сіла й непогано заграла варіацію. |
| 14463 |
Молоді грались фортеп'яном, неначе цяцькою, – Мосьє Шмідт! сідайте, та заграємо в чотири руки, – сказала Настя, обертаючись до Густава. – Я буду грати польку, а ви будете мені акомпанувати. Я вам покажу акорди. Полька вийшла в чотири руки дуже ефектна й голосна. |
| 14464 |
Амалія присіла коло фортеп'яна поруч з Настею. За ними стояв Герман. Балабушиха задивилась на чудову купку молодих голів і Густава та Насті, котрі виглядали з-за цілої гори квіток, покладених на фортеп'яні. Молоді голови, рум'яні щоки та губи змагались красою з свіжими розкішними квітками букетів. |
| 14465 |
Директорша й Амалія пили кофій і трохи поскривлялись. Балабушиха примітила ті гримаси й почала заговорювати: – Чогось в наших корів погане молоко. Якийсь такий негарний дух од його. Навіть масло з їх чимсь одгониться. |
| 14466 |
Чи не нараяли б ви мені, мадам Шмідтова, де-небудь купити корову? – Може, ваші корови пасут на гіркий траві: є такий гіркий трава, дуже смердить, і як той смердячий трава ззіст корову, то й молоко буде смердит, – сказала директорша. Після кофію гості трошки посиділи й попрощались. |
| 14467 |
Чи ви бачите, мамо? – А мені привіз Герман. Чи ти ба! Ось і мій підпис, – сказала Балабушиха, забувши, що їй швидко буде п'ятдесят років. – Ой мамочко! Та й гарний же Густав! – крикнула Настя. – В чорному убранні він ще кращий од Гануша. – О ні! Гануш кращий. |
| 14468 |
В Гануша темні карі очі й постать повніша й поставніша, – сказала Балабушиха. – А в Густава сині очі, наче небо. Я люблю сині очі, – сказала Настя, нюхаючи букет. – Буде, буде твій Густав! Треба, доню, справляти бал. – Треба, мамо, та ще якможна швидше. Ой, як мені хочеться потанцювати. |
| 14469 |
Балабушиха вхопила Настю долонями за щоки й почала її цмокати. – Золото моє дороге! Як я буду жити без тебе, як завезе тебе Густав десь далеко? Ти моя подруга, моя товаришка, моя мазуха, моя єдиничка! —говорила Балабушиха, обнімаючи та цілуючи Настю. |
| 14470 |
В Насті на очах виступили сльози, неначе вона вже збиралась виїжджати з Густавом в далекий край, за границю. – Які-то сукні ми справимо собі на бал, – почала зже клопотатись Балабушиха. – В якого кольору сукню я тебе приберу, моя доню? – Мабуть, в рожеву, легеньку барежову, – сказала Настя. |
| 14471 |
Ой, як буде гарно! – А я думаю пошити собі зелену сукню, як не атласну, то принаймні пополовині з шовком. Правда, мені зелений кольор пристає до лиця? – сказала Балабушиха. – Вам, мамо, найкраще в чорному або в сірому. – Ще що вигадай! Хіба ж пак я така вже стара, щоб убиратись в чорне. |
| 14472 |
Мій кольор зелений, і я пошию собі шовкову зелену сукню. – Але чи дасть папа грошей. На такі сукні грошей треба дуже багато. – Ми папи не звикли питати. Треба, то й настачай! А нам треба показати тебе Густа-вові в усій красі. Може, він повезе тебе й за гряницю. |
| 14473 |
Щоб не брала нудьга, доки настане те свято, Балабушиха з Настею задумали для розваги вишивати. Настя розпочала вишивати собі по-крівчик на стільчик до фортеп'яна, а Балабушиха третю подушку на канапу, таку саму, яку вона вишила Ганушеві. |
| 14474 |
За вишиванням вони придумували собі костюми на бал і вилічували, що будуть коштувати рожі, атласні білі черевички, гірлянди та сукні. Вони налічили більше сотні карбованців і постановили причепитись до Балабухи. – Марку Павловичу! А ми оце з дочкою задумали справити бал. |
| 14475 |
Густав, здається, залицяється до нашої Насті. Партія була б дуже гарна. Я думаю попросити на бал наших фаб-рицьких знайомих. – Кого? Отих міщан? – спитав Балабуха. – Яких міщан? Попросимо директора з сім'єю та двох-трьох його знайомих, кращеньких, – сказала Балабушиха. |
| 14476 |
Семінаристи обминатимуть нас, заговорять, – сказав Балабуха. – Нехай говорять! Я за духовного не думаю давати своєї дочки, – сказала Балабушиха. – Так парафіяни одвернуться од священиків, а хіба це гарно? – сказав Балабуха. – Ото й добре. Я й сама давно од їх одвернулась. Але не об тім мова. |
| 14477 |
Треба Насті справити сукню, як не шовкову, то білу атласну; та й собі я думаю пошити нове убрання. – Атласну білу сукню? та й ще вечір? А скільки ж вона коштуватиме? – Ми полічили з Настею, й виходить на всі убори трохи більше сотні карбованців або й усіх дві. – Сто карбованців або й двісті! |
| 14478 |
Нащо нам та музика? Настя вже вивчилась грати; буде з неї. Балабушиха подумала, що вона більше не бачитиме Гануша двічі на тиждень, і сказала: – Ні, ще треба брати уроки. Я вмру без музики. А ти нам таки дай грошей. – А як нема? Легко сказати – дай. |
| 14479 |
От міщани збираються позивати мене в митрополита за велику плату на треби; сам чув сьогодні на базарі, як мене лаяли. – Нехай лають, а гроші нехай платять. А Насті таки треба прибратись, вона вже на порі стала, вже доросла дівчина. – Про мене, як хочеш, а я грошей не дам, бо не маю. |
| 14480 |
Балабуха знав, що тепер його жінку не вкраде той старий німець столяр, що щипав її за плечі в директора; знав, що вона не втече до батька в Хохітву, бо батько й мати померли, – став сміливіший. – Як не даси нам грошей, то ми й самі наберемо набор на убрання в Волька, – сказала Балабушиха. |
| 14481 |
Якби не було треба, я б тобі не говорила й не просила. А ми все-таки пошиємо собі атласні сукні. Балабуха ходив по хаті й сопів. В його лице налилось кров'ю, а потім зблідло. Видно було, що він не жартував. Настя подумала, що вже й не буде бала, й почала плакати. |
| 14482 |
За нею почала говорити крізь сльози й мати. Дочка так вже звикла марити за білу атласну сукню, що їй здавалось, ніби та сукня вже приросла до неї. Балабушиха спала й бачила себе й в снах в зеленій, блискучій сукні в кадрилі з Ганушем або хоч з німцем-столяром. Вони підняли гвалт крізь сльози. |
| 14483 |
Балабуха махнув рукою й втік в кабінет. Балабушиха й Настя довго сиділи й мовчали. – Знаєш що, Настю? Замкну я шафу й не дам йому горілки. Не бійсь, на горілку для себе не шкодує грошей: що божого дня хилить по дві чарки перед чаєм, по дві до обіда, ще й після обіда одну. |
| 14484 |
Балабуха окинув очима стіл і примітив, що на столі нема графина з горілкою. – А чом це ви не поставили на стіл горілки? – спитав Балабуха в дам. Балабушиха й Настя сиділи, спустивши очі, й мовчали. – Насте, встань та подай графин! – сказав Балабуха. Настя сиділа й мовчала. |
| 14485 |
Балабуха розсердився, встав з стільця, пішов до шафи, смикнув, пошкрябав пальцями дверці. Шафа була замкнута. – Олесю, де ключі од шафи? – спитав Балабуха. Олеся мовчала й сердито дивилась в тарілку. Вона трохи не зареготалась. Настя осміхнулась, втираючи сльози хусточкою. |
| 14486 |
Балабуха зрозумів жінчині штуки, зітхнув і сів за стіл. Без горілки йому не йшов на душу обід. За обідом ніхто й слова не промовив. Настя нічого не їла. По обіді він знов попросив ключів од шафи. Олеся й Настя мовчали й навіть не дивились на його. |
| 14487 |
Балабуха пішов в кабінет, гуркнув, хрьопнув дверима й зачинився. Балабушиха й Настя переглянулись і осміхнулись. Настав вечір. На стіл подали самовар. Настя налила чай. Балабуха глянув на стіл: на столі не було графинчика з ромом. |
| 14488 |
Він вгадував, що перед обідом знов буде те саме, що й вчора, пішов у пекарню й послав Килину до жида по горілку. Балабушиха чула, як він рипнув дверима в пекарні, як Килина вискочила й побігла через сіни, й зразу за все догадалась. |
| 14489 |
Вона посадила Настю коло вікна стерегти Килину, як вона буде вертатись з горілкою. Килина затупотіла в сінях. Настя дала знати матері; Балабушиха стала за дверима й ждала. Килина увійшла в столову й поставила на стіл горілку. В Балабухи заграло нутро, неначе в йому заграли цимбали. |
| 14490 |
Тільки що Балабуха одчинив двері з кабінета й хотів взяти пляшку, Балабушиха скочила з-за дверей, загарбала пляшку в руки й замкнула в шафу. Балабуха тільки тоді зоглядівся, як дзенькнув замок і Олеся вибігла з столової. Він стовпом став. В його нутрі неначе разом всі струни порвались. |
| 14491 |
Постоявши на одному місці, Балабуха пересвідчився в тому, що жінка не жартує й обвела його таким кордоном, через який і Килина з пляшкою не проскочить. Час обіда наближався. Балабуха почував, що довше не видержить. |
| 14492 |
Він одімкнув камоду, взяв останні п'ятнадцять карбованців, виніс в залу, де сиділа жінка з дочкою за п'яльцями, й кинув гроші на стіл. – Оце вам останні гроші! Про мене, що хочете, те й робіть! Цілуйтесь з тією наволоччю! – сказав Балабуха й вийшов з хати. |
| 14493 |
Настя стала весела: вона вже неначе розпочала гуляти на балу й вже марила про білу атласну сукню. Але Балабуха надувся, мовчав і три дні потім не говорив до жінки. По обіді мати й дочка побігли в крамницю до Вольчихи. |
| 14494 |
Балабушиха вибрала собі зеленої матерії на сукню; білого доброго атласу не знайшли в усіх крамницях. Вольчиха мала їхати незабаром до Києва, й Балабушиха звеліла їй привезти атласу на сукню й атласні білі черевички, гірлянду й білі рукавички для Насті. |
| 14495 |
Вольчиха поїхала до Києва й барилась та длялась, неначе поїхала по свою смерть. Цілий тиждень Настю брала нетерплячка, щодня вони бігали до Волька наперемінку, щоб спитати, чи не вернулась Вольчиха з Києва. Аж другого тижня Вольчиха приїхала й принесла закупки. |
| 14496 |
Балабушиха розстелила матерію в залі на столі. Свіжий блискучий атлас переливався делікатними сутінками, спадаючи аж до помосту фалдами. Настя поставила на столі білі черевички, розкидала на канапі на вишиваних подушках рукавички, блонди, рожі й не могла на їх надивитись. |
| 14497 |
Балабушиха, як звичайно, походжала по залі й фантазувала, курячи папіросу. – Сідай, Насте, за фортеп'ян та заграй, щоб твої черевички добре танцювали на балу, – сказала Балабушиха. Настя сіла за фортеп'ян і, поглядаючи на убрання, переграла до рукавичок чотири польки та до черевичків тропака. |
| 14498 |
Мошко прийшов і приніс засмальцьовані картинки мод; вони втрьох вчинили раду, як шити сукні! – Тобі, Насте, треба шити сукню декольте, як на оцій фігурі, а я собі одслоню тільки шию та трошки плечей, – сказала Балабушиха. Настя глянула на заялозену картинку. |
| 14499 |
На фігурі були одслонені всі плечі, груди до половини й руки трохи не під пахви. – Ой, мамочко! мені здаватиметься, що я гола, – крикнула Настя. – Ото й добре! ти, нівроку, тілиста собі. В тебе плечі й руки повненькі й біленькі, – їх варто одслонити. |
| 14500 |
Мошка посадили шити сукні в себе в покоях, щоб він часом не вкрав матерії та не вкоротив шлейфів. Через тиждень сукні були готові. Балабушиха з Настею поїхали до Шмідта й попросили всю його сім'ю на бал, а з нею разом і всіх своїх нових фабрицьких знайомих. |
| 14501 |
Пофілософствувавши на цю тему, згадав, скільки перетерпів, не пивши два дні горілки та пуншу, й написав байку про доброго чоловіка Микиту та лиху жінку Феську, котра не давала йому пити, а сама щодня хилила горілку в корчмі. Настав день бала. |
| 14502 |
Балабушиха й Настя ще завидна повбирались і походжали по залі, оглядаючи себе кругом в дзеркалі. Настя розпустила по плечах розкішні чорні локони. В локонах білів пучок білих троянд, котрий чудово приставав до її чорних брів та матового делікатного лиця. |
| 14503 |
Рожеві пучечки, пришпилені на персах і коло плечей, кокетливо зміняли однотонність цілого убору. Настя вся блищала в делікатних тонах і сутінях, крутилась, вертілась коло дзеркала й гримала на сонце за те, що воно так довго не заходить. Зайшло й сонце. В покоях посвітили лампи й свічки. |
| 14504 |
Вже прийшли жидки й заграли в сінях. Коли це в дворі загуркотіло, неначе хто котив гармати під самими вікнами. В сінях затупотіла така сила ніг, неначе ціла громада вривалась в дім. – Іди, Насте, в свою кімнату та вийдеш тоді, як усі гості вже повходять в залу. |
| 14505 |
Я скажу, що ти вбираєшся, – сказала мати. Настя дрібненько вибігла з зали й причинила двері. Довго гупцяли гості в прихожій, довго роздягались та чепурились. В кінці всього двері з прихожої одчинились, і в залу вскочив Га-нуш, неначе актьор на сцену. |
| 14506 |
Він був у фраку, в палевих рукавичках, в лакированих ботин-ках, напомаджений, пахучий, рівний, як тополя. Балабушисі здалось, що в залі звідкільсь зійшло сонце. Вона трохи не кинулась йому на шию. За Ганушем влетіли в залу Густав і Гер-ман, так само убрані. |
| 14507 |
Їх молоді, рівні, чепурні постаті чудово визначались в фраках і в панському чорному убранні. За Густавом та Германом увійшла директорша і її дочка, убрані простенько, зовсім не по-бальному. На директорші була чорна вовняна сукня. Балабушиха трохи насупилась. – подумала Балабушиха. |
| 14508 |
З прихожої входив довгий ряд гостей, довгий, неначе йому й кінця не було. Увійшов француз, потім старий німець Монтаг, а за ним ще якийсь молодий німець, три сахаровари з сусідньої хохітвянської сахарні та три поляки. |
| 14509 |
В залу всунулась вся миронівська сахарня, покликавши з собою свою близьку сусіду, хо-хітвянську сахарню. Миронівські офіціалісти рекомендували хазяйці своїх знайомих з хохіт-вянської сахарні. Балабушиха була рада й привітно подавала руку навіть старим столярам в куцих штаненятах на штрибках. |
| 14510 |
Вийшов Балабуха й привітався до гостей. Гості зашуміли, сповнивши всю залу, загомоніли на усяких мовах. Балабушиха сіла коло директорші й розмовляла з нею. В залі стояв якийсь гомін, навіть клекіт, чудний для вуха. Убогі столяри-німці несміливо посідали рядком і, поклавши руки на колінах, мовчали. |
| 14511 |
Ще загуркотіло надворі, й в залу увійшов англічанин з своїм приятелем з хохітвянської сахарні. В кінці всього в одчинені двері увійшов батюшка з другої міської церкви з сином семінаристом. Балабушиха не просила на вечір ні одного батюшки, ні однієї матушки. |
| 14512 |
Вона зачудувалась од такої несподіваної дисгармонії на балу й глянула на Балабуху дуже сердито. Балабуха знав, яка компанія буде в його домі, й тихенько од жінки запросив до себе батюшку, щоб було принаймні з ким розмовляти. Мені здалось, що я не в Богуславі, а десь в Парижі або в Римі. |
| 14513 |
Всі обернули очі на Настю. Старі столяри в куцих натягнутих рейтузах схопились з місця й витяглись, неначе перед директором. Настя привіталась з дамами й стала коло стола. До неї потяглася довга процесія з двох сахарень. Одні подавали їй руки, бідніші німці цілували її в білу рукавичку. |
| 14514 |
В залі піднявся клекіт на всяких мовах. Настя оглянула залу, й їй здалось, що вона і справді за границею. Подали чай. Гості розбрелись по залі. Настя, намовчавшись всмак з Амалією, трохи не позіхнула й встала. До неї підійшов Густав. Настя окинула оком його постать і трохи не вмерла. |
| 14515 |
Вони почали гуляти по залі. – Ваша Настя буде король бала, – промовила директорша до Балабушихи. Балабушиха осміхнулась, окинула оком залу й тоді тільки примітила, що паничів була повна зала, а дам всього п'ять, придаючи до гурту й стару директоршу. |
| 14516 |
Балабушиха встала, кивнула на Настю, й вони вийшли з зали. В одного доктора три старі панни, в другого – дві, так само вже підтоптані та доходжалі, та, може, прийде станова з дочкою, – та й буде, – сказала Балабушиха. – Але сядь, доню, та сама напиши, бо я забула й перо в руках держати. |
| 14517 |
Настя сіла коло столика й написала листи. Балабушиха підписалась і наробила граматичних помилок в підписі трохи не в кожній букві. – Ну, це була б штука! Добре, що ви, мамо, зачасу згадали, – сказала Настя, встаючи з-за столика. Через годину поприїжджали дами. |
| 14518 |
Після чаю Густав звелів заграти вальс, обхопив за талію Настю гнучкою рукою, й легким вітром полетіла молода чудова парочка по залі. Білі Настині ніжки миготіли, неначе весняна блискавка в легких хмарах атласного шлейфа. |
| 14519 |
Каштанова кучерява голова Густава гармонізувала з чорними дрібними локонами класичної Настиної головки. Її біла матова шия переливалась чудовими сутінями, як атлас її білої сукні. Граціозна постать молодого верткого та жвавого хлопця в чорному убранні була ніби висічена з темного мрамора. |
| 14520 |
Пара карих блискучих великих очей бризкала іскрами; пара синіх очей тихо світилась, неначе рання зірка; здавалось, ніби ясний палкий день обнявся з тихою зоряною ніччю ніби вечірня зоря в темному небі зійшлась докупи і ранньою зорею в білому світі нового дня, в букеті рожевих легких хмарок. |
| 14521 |
До неї зараз прилетів Гануш і вхопив її в свої довгі дужі руки; його велична голова з цілими хвилями ясних кучерів ясно вирізалась проти білих стін. Високий лоб заблищав. Мужня постать, котра вже наливалась і зміцніла, ще ясніше виступила серед просторної зали, неначе на освіченій сцені. |
| 14522 |
Вона глянула, як Гануш обняв тонкий Настин стан, як його довгі пальці вп'ялись в її талію, й вона жалкувала, позавидувала На-стиній красі й молодості. По залі заворушились пари. Фабрицькі кавалери з нудьги неначе хапались натанцюватись. Вся просторна зала неначе закрутилась, завертілась. |
| 14523 |
Семінарист підійшов до Насті. Настя не пішла з ним у танець. Старі столяри довго сиділи, але в кінець усього й їх узяла охота до танців. Один старий насмілився-таки підійти до Насті й простяг до неї тонкі сухі руки, неначе цапині ніжки. Настя пішла з ним танцювати. |
| 14524 |
Старий ніби брикавсь своїми тонкими ногами та здоровими чобітьми коло Насті, неначе худий жидівський цап сп'явся до граціозної Настиної постаті, як до пишного куща рож. В кінці бала та «карлючка» попросила Ба-лабушиху на кадриль. |
| 14525 |
Балабушиха по-цар-ській походжала з «карлючкою» в кадрилі, хоч затуляла ніс хусточкою: од старого німця дуже тхнуло табакою. Після старого німця Гануш змилосердився над Балабушихою й пішов з нею в кадриль. |
| 14526 |
Балабушиха неначе ожила, й засяла, і подумала собі: Балабушиха танцювала й очей не зводила з Насті. Настя найбільше й найчастіше танцювала з Густавом. Здавалось, ніби він не випускав її з рук. – думала Балабушчха. Опівночі подали вечерю. Гостей було багато. Ввесь натовп не помістивсь за столом. |
| 14527 |
Паничі попарувались у залі з паннами й приносили їм туди страву. Густав сів з Настею удвох коло маленького столика під дзеркалом. Балабушиха глянула через двері й моргнула очима на Настю. Настя прижмурила очки до матері. – подумала Балабушиха. |
| 14528 |
Гості з голодними шлунками потрощили вечерю до останнього шматка хліба, до рісочки й після вечері пішли знов в танець, вже зовсім не по-заграничному. Одна «карлючка» зачепилась закаблуком за Настину сукню й роздерла її внизу. |
| 14529 |
Друга «карлючка» настоптала Балабушисі закаблуком на пальці з могодзулями так, що вона аж ухопилась рукою за ногу. В кінець усього столяр Монтаг показав на стіні зайчиків і старого сільського вчителя-німця. Гості роз'їхались вже світом. |
| 14530 |
Другого дня Ба-лабушиха й Настя спали цілий день до самого вечора. Цілу зиму їздили Густав та Герман в гості до Балабухи, як близькі сусіди. На різдво й в м'ясниці Балабушиха давала ради Густава вечори. Діло начебто зовсім ішло вже до вінця, як здавалось Балабушисі. |
| 14531 |
Але раз після великодня Балабушиха поїхала з Настею в гості до Шмідта. Весна стояла у всій красі. Настя аж палахкотіла од кохання до Густава. Балабушисі хотілось хоч всмак надивитись на Гануша. З-за ліса зачорнів високий стовп сахарні. |
| 14532 |
Пишна весняна година сприяла їх веселим почуванням і гармонізувала з ними. – Коли б ти, Насте, знала: як угляджу я сахарню, то неначе п'яниця вглядить корчму, – сказала Балабушиха трохи вульгарно. – А я як угляділа той чорний стовп, то мені здалося, що він заквітчаний рожами. |
| 14533 |
Мені чогось здається, що тут десь пахне резеда, – сказала Настя. Вони в'їхали на фабрицький двір і стали коло директорового двора. – Мабуть, вже зацвіли весняні квітки в директоровім квітнику, – сказала Балабушиха. Квітник був навіть не скопаний. |
| 14534 |
Земля на грядках чорніла, й доріжки вже заростали бур'яном. Кошики-клумби були порожні. Тюльпани та лілії були навіть повикопувані. Хвіртка була одчинена. В клумбах безкарно рили землю свині. З другої кімнати вийшов сторож, якийсь дід, нечупарний, ще й видроокий. |
| 14535 |
Тут заїжджав до директора наш пан, та як почали шварготіти, та як почали кричати та змагатись, та трохи не побились. А другого дня директор знявся з місця та й виїхав похапцем з сім'єю десь далеко за гряницю, чи що, – сказав сторож. Настя, як стояла, так і впала додолу, зомлівши. |
| 14536 |
Балабушиха, сидячи на низькому одвіркові на вікні, схилила голову до стіни. – Води! Принеси, діду, мерщій води! – крикнула вона з вікна. Дід почимчикував і приніс кухоль води. Балабушиха напилась, потім приснула з рота водою в лице Насті. Настя розплющила очі. |
| 14537 |
Балабушиха вивела її попід руки й посадила на повозку. Вони вернулись, прямуючи «з-за гряниці» в Богуслав, вбиті горем. – Поїхали й навіть з нами не попрощались, – заговорила Балабушиха вже аж під лісом. Настя й слова не сказала, тільки плакала. |
| 14538 |
А бувший на балу в Балабушихи семінарист, сердитий на заграничний Балабушин бал, поїхав до Києва й в класі з кафедри оповістив усім товаришам за той бал і за те, як Настя й її мати нехтували семінаристами й гуляли з фабрицькими паничами та з столярами-нім-цями. |
| 14539 |
В довгі зимні вечори Настя вигравала на фортеп'яні усякі фантазії, а мати ходила по залі, слухала музику й передумувала все своє життя, свої радощі й свої пригоди. Через вісім років в Богуслів приїхав немолодий становий, удівець, та ще й з трьома дітьми. |
| 14540 |
Молоді прийшли од вінчання, випили шампанського, повечеряли в маленькій компанії рідні, й пішла Настя на готову сім'ю вже літнього пристаркуватого удівця. Виряджаючи з дому Настю, Балабушиха гірко плакала. |
| 14541 |
Балабуха не спромігся дати за Настю приданого ні мідного шага й тільки надарив своїм благословенням на дорогу. Балабуха посивів і став аж білий. Балабушиха помарніла й зсохлась, як опеньок, але й в старості зосталась проворною та говорючою. |
| 14542 |
На сьомому десяткові вона почувала, що її сили слабішають, фантазія згасає і замирає, сон тікає од неї. Вона прокидалась вночі, в четвертій, навіть в третій годині, а щоб підсилити свої нерви й прогнати нудьгу, чотири рази на день пила чай. Наймичка часом ставляла для неї самовар в глупу північ. |
| 14543 |
Здається, Олеся тільки й жила чаєм та тютюном. Папіроси вона курила сливе цілий день. І тепер вона любить веселу молоду компанію, цілі вечори дивиться, як танцюють та бавляться молоді паничі та панни, слухає музику та все читає романи. Неважка наука, безробітне життя на довгий час зберегли її сили. |
| 14544 |
П'ять років тому з місячного космодрому стартував трансгалактичний лайнер. Це була незвичайна експедиція. Давно вже на місячних та марсіанських трасах курсували пасажирські ракети. В останні роки встановлено регулярне сполучення з космічною станцією на Венері. |
| 14545 |
Але в таку далеку дорогу людина зібралася вперше. Трансгалактичний лайнер мав завдання досягти планетної системи зорі N і дослідити її. П'ять років з гордим хвилюванням вслухався світ у кожну вісточку з далекого. |
| 14546 |
П'ять років дітлахи грали в Івана Бідила, хлопці клялися його ім'ям, дівчата всіх континентів носили в медальйонах портрет чубатого астронавта. П'ять років маленька сива бабуся виглядала сина... Минуло п'ять років. 31 грудня 19. року о другій годині дня всі заводи світу припинили роботу. |
| 14547 |
Не надлюдину-диктатора, не завойовника життєвого простору, не премудрого винахідника «чистої бомби» — пам'ять веселого космонавта вшановував світ. Великими, сліпими від сліз очима дивилася в небо Іванова мати... За горою, за білою сільською школою вогнисто погасав захід. |
| 14548 |
Але й тут, у просторій затишній світлиці, кожна річ, кожна дрібничка нагадує сина. Улюблені книги під склом у трьох саморобних шафах — Шевченко, Ціолковський, Некрасов... І шафи сам поробив. Суха пальмова гілка — із Конго, із санаторію привіз. |
| 14549 |
Неквапно хусточкою витерла очі, задумливо, повільно-повільно зірвала з календаря листок. 31 грудня 19. року. Німа кімната. Золота Завіса над морем. Ще один офіційний представник. Бідило прокинувся, схопився. В кімнаті просторо; крім високого ложа, на якому він щойно спав, нічого нема. |
| 14550 |
Мертва тиша, білий туманний присмерк. Обережно спустив ноги, торкнувся голими пальцями теплої підлоги, встав. І одразу ж спалахнуло світло. Жовто-зелене, воно лилося з усіх боків: з панелей стін, зі стелі і навіть з підлоги — м'якої, обтягненої еластичною плівкою. Жодного вікна, жодної лампочки. |
| 14551 |
А де ж двері? Обдивився — дверей нема. Понуро підійшов до ложа, ліг. Боліла голова, боліло в грудях, важко, з перебоями гупало серце. Де зараз? Чи можна буде відремонтувати його? Шість місяців, як Іван покинув рідну планету. |
| 14552 |
Шість місяців — це в космосі, а на Землі за той час відшуміло набагато більше. Зате для Івана минули оті шість, як один великий, напружений день. Чи не рано підбивати підсумки? Перш за все слід, як то кажуть, вияснити обстановку. ...І так же все добре було, занадто добре — як по інструкції. |
| 14553 |
Через Два тижні він мав досягти першої планети системи N, лягти на орбіту, облетіти її кілька разів, сісти. Так би воно й сталося, якби не ця несподівана біда. Перед очима ясно вималювалась картина недавньої катастрофи. Прилади показують зростання радіації. Паморочиться голова. |
| 14554 |
Іван лаявся, пробував відчинити заклинений метеором люк до третього сектора — даремно. І знов згадалось: пульт управління, бортовий журнал, інструкція Всесвітньої Ради Астронавтики: Бідило всміхнувся: що ж, дослідження можна вважати розпочатим. |
| 14555 |
Що це — сон? І дійсно, все, що було далі, нагадувало химерний сон. З глибини широкого коридора в жовтому сяйві йшли якісь чорно-зелені створіння. Йшли вони незвичайно — пружними, танцюючими кроками. Зовні створіння оті дуже скидалися на людей. |
| 14556 |
Та як мало людського було в їхній поставі, у виразах облич. Щось неживе, бездумно-механічне відчувалося в одноманітних, до синхронності злагоджених рухах. Клітчастий, чорно-зелений одяг обтягував однаковісінькі, аж наче стандартні тіла. Під чорно-зеленими шоломами — обличчя абсолютно однакові. |
| 14557 |
Вишикувались двома шеренгами обабіч ложа, притисли до грудей чорні плескаті скриньки з блискучими рефлекторами, застигли. Кожен рефлектор направлений на Івана. І тоді в глибині коридора з'явилися двоє в білому. Один — присадкуватий, товстенький горбань, другий — худорлявий юнак. |
| 14558 |
Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Іванові одразу ж впало в око: обидва — і горбань, і юнак — поблискували зеленкуватими лисинами. Панель за ними беззвучно засунулась. Поруч посунулась інша, відкрилася біла дошка-пульт з безліччю всіляких кнопок та важелів. |
| 14559 |
Горбань — за всіма ознаками він і по чину, і за віком був старшим — зробив крок до Івана, приклав собі до скронь пучки обох рук і поважно, неголосно проказав: Худорлявий повторив жест горбаня, відрекомендувався: Іван, тицьнувши пальцем у свої широчезні груди, теж було хотів тихо й ввічливо назвати себе, та голос його (бісова кімната! То вона німа, то кожен звук стократ посилює! ) прогримів розкотистим громом: Купхейп здригнувся, на блідому обличчі худорлявого вперше майнула неясна тінь думки. |
| 14560 |
Якусь мить панувала мовчанка. Панель знову відсунулась, з коридора зайшов ще один чорно-зелений. Поклав Іванові на коліна такий же білий, як на Купхейпові й Пактові, одяг — щось на зразок халата. Горбань владним жестом наказав Іванові йти за ним. Так, саме наказав, а не попросив. |
| 14561 |
Коридор повернув праворуч, потім ліворуч. М'яка підлога вгиналася під ногами, і від цього йти було важко. Плив, коливався понуро-монотонний дзвін. Дзвін був таким нудним, що від нього, здавалося, аж у грудях свербіло. Прохід закінчився тупиком. |
| 14562 |
Чакт щось поворожив біля одної з панелей — і вона відсунулась. В обличчя війнуло парким оранжерейним повітрям. В отворі світилось зеленкувате небо. Дзвін став гучнішим. Слідом за Купхейпом і Чактом Іван ступив на білі вологі плити. |
| 14563 |
Від подиву перехопило подих... Просто над головою стояло велике і якесь волохате сонце. В туманному жовто-зеленому небі — ні хмаринки. Пахло грибами, пліснявою. Між білими кам'яними колонами непорушно, як дзеркало, тьмяно світилось море. |
| 14564 |
Жовто-зелене, кольору неба, воно ледве-ледве хлюпало маленькими хвильками на кам'янистий берег. Біля води купчилися безбарвні, схожі на гриби рослини. Та найдивовижніше було там, на морському обрії. Просто з води підводилася і губилась у небі золота промінна стіна. |
| 14565 |
Ні праворуч, ні ліворуч — наскільки вистачало зору — кінця їй не видно було. Стіна палахкотіла, іскрилася, щомить міняючи тони. То яскраво-жовта, ю побігли по ній, як зморшки по золотому оксамиту, зелені тіні, і вже вона то майже зелена, то знов золота. |
| 14566 |
І по костюму — блискучому, ясно-зеленому, — і по безлічі металевих трикутничків, ромбиків, квадратиків, що рясно вкривали запалі груди і випнуте черево, і по страшенно поважній поставі можна було зрозуміти, що особі цій, гордій та пишній, немає рівних серед присутніх. |
| 14567 |
Чорно-зелені виструнчились, завмерли, мов статуї з старої позеленілої міді. Стукни, здавалось, котрогось — і задзвенить. Купхейп щось розгублено пробелькотав і теж став наввипинки. Чакт ще більше зблід, помітно підтягнувся. |
| 14568 |
Поважний, не звертаючи ні найменшої уваги на Івана, пішов вздовж строю чорно-зелених. Пройшов, ще більше наприндився і раптом, викинувши вбік правицю із стиснутим кулаком, хрипко вигукнув: Бідило ввічливо кивнув головою і в ту ж мить — клятий нежить! — скривився, чхнув. |
| 14569 |
Поважний представник довго тупими виряченими очима дивився на Івана, думав, але, так, напевне, і не второпавши, що означає цей дивовижний вигук небесного гостя, повернувся до чорно-зелених і вже спокійнішим голосом подав якусь команду. Миттю все ожило. |
| 14570 |
Зламавши стрій, чорно-зелені кинулися до сигароподібної машини. Почалась посадка. Іван сів з Купхейпом, поважна особа розмістилася поруч Чакта. Клацнули, засунулися панелі. Під ногами глухо загуло. Іван виглянув за борт — корабель висів у повітрі. |
| 14571 |
Висота швидко збільшувалася і через кілька хвилин досягла, як приблизно визначив Бідило, двох тисяч метрів. Гул раптово увірвався. Мотори не працювали, та корабель продовжував непорушно висіти в повітрі. Знову став чутнішим нудотний, пульсуючий дзвін. |
| 14572 |
Попереду, за прозорою перегородкою, Чакт, покинувши важелі, про щось радився із поважним. Нарешті він знову взявся за важелі. Тихо, мелодійно завуркотали мотори — тепер уже інші, не під ногами, а десь позаду. Корабель рушив, набираючи швидкість. |
| 14573 |
Іван уважно роздивлявся: ні лісів, ні нив... Що це, вбогість природи чи наслідки якоїсь катастрофи? Купхейп сидів навпроти, обличчя його аж лисніло від напруги. Час від часу поглядаючи то в вікно, то на Івана, він щось белькотав собі під ніс. |
| 14574 |
Раптом встав, широким жестом обвів увесь мертвотно-жовтий ландшафт і проголосив чванливо, аж наче погрозливо: Золота Завіса вже сховалася за горами, але небо з того боку було набагато яскравіше, немов хиталася там дивна денна заграва... Потім і гори сховалися за обрій, і вже внизу стелилася рівна, як стіл, низовина, покреслена якимись незрозумілими зморшками, що дуже скидались на штучні насипи. |
| 14575 |
Повітряний корабель знизився. Біля невеличкого озера Іван помітив десятків зо два будинків, якщо так можна було назвати геометрично правильні куби без вікон з панелями замість дверей. Кілька будівель схожі були на заводські корпуси. В центрі селища бовваніла невисока зелена піраміда. |
| 14576 |
Від неї й починалася одна з тих дивовижних зморщок, що сіткою заплели усю низовину. Згодом селища стали з'являтися частіше й частіше, зморшки-насипи, що з'єднували їх, все ширшали й ширшали, і, нарешті, все злилося в одне суцільне місто. А от уже й центр видно — зелений круглий хмарочос. |
| 14577 |
Над куполом його похитується промінний стовп, такий же пульсуючий та яскравий, як і Золота Завіса. Суцільною кріпосною стіною виструнчився навколо хмарочоса незвичайний кільцевий палац. На всі боки від нього розходяться радіальні проспекти. |
| 14578 |
На рівні проміжки розтинають вони кільцеві, концентричні вулиці. В усьому — строгий, похмурий лад. Жовті куби першого кільця нижчі від кільцевого палацу. За першим кільцем — друге, будинки його ще нижчі. 3а другим — третє, четверте і так до самого обрію. |
| 14579 |
Купхейп знову широким жестом обвів краєвид і з такою ж пихатістю проголосив: Чарівний екран. Сонце стоїть у зеніті. Урок під чорним рефлектором. Корабель ішов на посадку. Зробивши коло над передмістями, він став різко знижуватись. |
| 14580 |
Острів являв собою місто в мініатюрі: ті ж концентричні кола вулиць, такий же круглий палац, але вже незрівнянно менший, без купола, в центрі плоского даху — висока вежа. Над палацом і повис повітряний корабель. |
| 14581 |
За кілька хвилин Іван разом з горбанем і Чактом стояв уже на вологих плитах даху, точнісінько таких, як там, біля моря. Всі разом підійшли до жовтої вугластої вежі, сіли в ліфт. Коридори, коридори, кімнати без вікон і знов коридори в жовто-зеленому тумані. |
| 14582 |
Дзвін монотонний, набридливий, Івана вже аж нудить від нього. І от вони в затишному білому Залі. Зручні глибокі крісла, якісь прилади на столах, на стіні величезний жовтий екран. Купхейп і Чакт сідають, Іванові теж показують на крісло. |
| 14583 |
Купхейп надіває блискучий білий шолом, від шолома до приладів тягнуться цілі пасма зелених, жовтих і чорних дротинок. Чакт, торкнувши Івана за плече, показує на екран: дивись, мовляв. Загуло, заскрекотало в зелених шафах, що від стелі до підлоги займали всю бічну стіну. Екран ожив. |
| 14584 |
Десь він бачив її, і навіть часто... Щось рідне і водночас чуже світилося в її погляді, відчувалося в різких, до карикатурності Загострених рисах вилицюватого обличчя. Постать здригнулася, стала напливати, збільшуватись, і от уже на весь екран — величезне обличчя. |
| 14585 |
Хто ж це такий? Іван од напруження аж шию витягнув і раптом все зрозумів: то був він сам, Іван Бідило! Оце так так! Яким же злим, хижим, майже не схожим на себе показаний він на цьому жовтому екрані! Ні, це був не портрет, а несправедлива зла карикатура, викривлений, спотворений образ, чиєсь хворобливе уявлення. |
| 14586 |
Так, саме таким могла уявити Івана обмежена недоброзичлива людина. Віддалік у м'якому глибокому кріслі напівлежав Купхейп. Він не спав, хоч очі його, були заплющені, — щось бурмотав, розводив руками, хмурився, і в такт його гримасам та рухам змінювалося зображення на екрані. |
| 14587 |
Бідилові стало ясно: все, що відбувається на екрані, — уявлення Купхейпа. Ні, не можна позаздрити тій, не в міру допитливій людині, котра хоч на мить змогла побачити себе очима деяких домисливих знайомих своїх! А Купхейп для Івана навіть і знайомим не був. |
| 14588 |
Ось він, екранний Іван, незграбний, з хтивими злими очицями, справжнє втілення тупої, тваринної сили, озирається, наче виглядає когось. Саме таким уявляли колись мужика-слов'янина деякі західноєвропейські крамарі-інтелектуали. |
| 14589 |
Хижо примружившись, екранний Іван клацнув зубами і раптом стрибнув, накрив когось полами свого білого халата. Дива! Видобувши блискучі інструменти, космічна потвора почала анатомувати свою жертву. |
| 14590 |
Вчений-убивця! Містично-загадкова єдність первісної тваринності і незрозумілого інтелекту! Карикатурний Бідило обміряв труп, вхопив свої препарати і, злодійкувато оглядаючись, подався до космічного корабля. |
| 14591 |
Біг він, перестрибуючи через труби, люки і навіть через самовідданих і благородних чорно-зелених, які, однак, при наближенні Івана ставали чомусь маленькі, мов ліліпути. І тут настав час довести, що справедливість є справедливість і злочин має бути покараним. |
| 14592 |
Грізні сили згуртовуються супроти злої потвори. В широкому полі оточують Івана незламні шеренги чорно-зелених. Лунає команда, і з рефлекторів скриньок б'ють сліпучі промені. Б'ють просто в потворне обличчя. Злочинець падає. А дивні промені, немов вогненні бичі, шматують величезне тіло. Екран гасне. |
| 14593 |
Купхейп стомлено підводиться, знімає шолом і, підійшовши до Івана, уважно, як піддослідну істоту, розглядає його. І сміх і горе, і все ж таки Бідило щиро вдячний Купхейпові: горбань, очевидно, аж ніяк не був прихильником обміну вражень по принципу «не називаючи прізвищ». |
| 14594 |
Але трохи згодом, дивлячись уже другий «фільм», — Купхейп знову надів шолом, сів у крісло, — Іван зрозумів, що всі оці марення горбаня ніякого відношення не мали до обміну вражень. ...Потворний Іван па жовтому екрані чинив зовсім уже безглузді злочини. |
| 14595 |
Ось він, голий і волохатий, вбігає у величезну лабораторію, хапає жужмом якісь прилади, шланги, дротини і біжить що є духу прямо до своєї ракети. Ревуть двигуни. З дюз вириваються стовпи білого полум'я. |
| 14596 |
Утік! Утік-таки! Повіз на свою дикунську планету здобутки чужого, витонченого інтелекту! Так ні, і тут, у повітрі, космічного злодія чекає справедлива кара. Десятки зелених, довгастих, як щуки, ракет променями-мечами збивають. |
| 14597 |
І коли втретє засвітився екран та почалася чергова притча про викрадання Іваном грудних немовлят для переправлення їх як експонатів місцевої фауни на чужу планету, Бідило не витримав. Спершу в Івана нічого не виходило. |
| 14598 |
Купхейп пояснює Іванові то походження якогось мінералу, то значення якоїсь рослини для промисловості й життя. Пояснить, а потім уже просить-просить Бідила взяти рослину чи мінерал в дарунок земним колегам. А Іванові й класти вже нікуди тих дарунків. |
| 14599 |
Пробував Бідило й інше уявити: екскурсії по промислових підприємствах та наукових закладах зеленої планети, але на екрані знов затанцювали розмиті плями. ...Ось він, рідний, дбайливо відремонтований, перевантажений безцінними експонатами. |
| 14600 |
Під прощальні крики багатотисячної юрби ракета покидає гостинну планету. Не день, не тиждень пробиватиме космічну темряву світловий промінь, не тиждень і не місяць добиратися йому до Землі від зеленої планети. Та на екрані мрій за кілька дзвінких секунд домчав до Землі Іванів космічний корабель. |
| 14601 |
Може, то тільки здалося Івану? Ні, то справді була посмішка — тонка, ледве помітна, перша посмішка в ньому жовтому, похмурому світі. Усе те відбулося за якусь мить. Чакт клацнув перемикачами, прапори на екрані поблідли, з червоних зробились рожевими, потім сірими і, нарешті, зникли зовсім. |
| 14602 |
Екран погас. Кілька хвилин мовчали. Купхейп взяв Бідила за руки, уважно подивився на широчезні його долоні. Гукнув Чакта і показав йому Іванові долоні. Той знизав плечима: хто зна, мовляв... Та це, видно, аж ніяк не влаштовувало горбаня. |
| 14603 |
І в ту ж мить до залу вбігла, ні, не вбігла — влетіла якась дуже молода і, очевидно, страшенно зайнята особа. Якщо там, на березі моря, розглядаючи поважного товстуна, Бідило не одразу зрозумів, що перед ним офіційний представник, то тут усе було ясно: особа безперечно жіночої статі. |
| 14604 |
Вузенькі яскраво-зелені штанці й жовта клітчаста блузка туго облягали її пишні форми. З плечей спадав зеленастий прозорий плащ, помережаний золотими трикутничками. На голові височіла зелено-жовта зрізана піраміда. Так, це безперечно була жінка. |
| 14605 |
Церемонно присіла, зробила рукою якийсь граціозно-чудернацький жест, немов муху спіймала, і проспівала тоненько-тоненько: Заговорили всі разом. Чакт скоромовкою, він, очевидно, обурювався, дивувався, докоряв. Купхейп, наступаючи на жінку, монотонним голосом читав їй якусь нотацію. |
| 14606 |
Жінка, раз у раз поглядаючи на Івана, джеркотіла на всі боки. Нарешті за щебетухою беззвучно засунулася панель. Івана провели в іншу кімнату. Була вона простора, з прозорою стелею, з кількома білими шафами, столом та ложем. Просто над головою жовтими протуберанцями кучерявилось величезне сонце. |
| 14607 |
Бідило здивувався: стільки часу минуло, а воно й досі в зеніті! Невже планета завжди повернута одним боком до сонця? А коли так, то що ж там, на протилежній, темній півкулі? З білої шафи висунулася полиця, заставлена чашечками. Купхейп взяв одну з них і жестом запросив Бідила призволитися. |
| 14608 |
Іван покуштував. Це була якась кисло-солодка, надзвичайно смачна маса з приємним запахом. Спорожнивши одну чашку, Іван взявся до другої. Ковтнув якусь маслянисту, теж дуже смачну грудку — і ця чашка порожня. Незчувся, як випорожнив увесь посуд, що був у шафі. |
| 14609 |
Їсти ж хотілося, як і раніше, — ніби й не їв нічого. Винувато, жестами попросив: чи не можна ще, з другої шафи взяти... Купхейп з жахом дивився на космічного ненажеру. Після трапези Івана запросили лягти. Ложе виявилося м'яким і дуже зручним. |
| 14610 |
Поклавши все це на стіл перед ложем, чорно-жовтий хотів було вже йти, коли Купхейп гукнув його: Чорно-жовтий обернувся, низько схилився перед горбанем. Купхейп щось сказав Шатові, той вислухав з нерухомим, як маска, обличчям. |
| 14611 |
Вийшов і незабаром повернувся з приладом, схожим на кварцову лампу, встановив його над Івановим узголів'ям, а величезний рефлектор направив прямо на голову. Клацнув вимикачем, подивився на горбаня, вийшов. З рефлектора заструменіло приємне тепло. До ложа підійшов Купхейп. |
| 14612 |
Розіклавши на столі теки, скриньки, пакети, став виймати з них і показувати Івану пластмасові таблички з малюнками. На першій була зображена людиноподібна істота. На другому малюнку було сонце, на третьому — море. |
| 14613 |
Спочатку Бідило намагався запам'ятовувати всі слова, повторював їх про себе, жестами просив не поспішати, але малюнків було так багато, що дуже скоро Іван все переплутав. Підвівся, показує на мигах, що вже не може, стомився дуже. |
| 14614 |
Купхейп владним жестом примусив його знову лягти і ще нижче опустив рефлектор. Іванові стало жарко, душно, піт котився по щоках. А горбань все показував і показував... Не одну сотню слів і малюнків почув і побачив зовсім уже мокрий Іван. |
| 14615 |
І — що не? — раптом йому здалося, ні, не здалося, так воно й насправді було: він все пам'ятає. Він пам'ятав сотні зображень і назв! Та це ще був не кінець. Показавши й назвавши всі малюнки, горбань почав все спочатку. |
| 14616 |
Але тепер він тільки показував, а Бідило неслухняним від перевтоми язиком безпомилково говорив назви. Навіть Купхейп дивувався: у цього чужопланетного створіння неабиякі лінгвістичні здібності! Останні дві таблички були такі: на першій — зелена планета з великим природним супутником. |
| 14617 |
Коли Іван прокинувся, сонце, як і раніше, стояло в зеніті. Після сніданку Купхейп знову розіклав вчорашні малюнки. Виявилося: Іван пам'ятає виключно всі назви — 495 слів за один прийом! Після обіду урок продовжувався в знайомому уже білому залі. Звався він Тихим. Чому? |
| 14618 |
Такий же, як і вчора, рефлектор, але вже не так пекуче прогрівав незримими променями Іванові скроні. Наприкінці другого уроку Іван міг уже вести нескладну розмову, знав чимало назв різноманітних побутових речей, і не тільки побутових. На стіні висіла трикутна скринька з білим табло. |
| 14619 |
То був тоццЕq \О (о; ґ)йт — прилад, що показував час. Назва походила від слів «тоца» і «цота». Тоцою називалася одиниця виміру, що, як потім дізнався Іван, була значно менша нашої години, а цота — теж одиниця часу — значно більша нашої секунди. |
| 14620 |
Щактифська доба ділилася на дві нерівні частини: менша, відведена для роботи, називалася порою малого спокою, більша — сон, відпочинок — порою великого спокою. Дізнався також Іван, що зміст слова «топо» зовсім не відповідає високому змістові поняття «людина». Людина з великої літери. |
| 14621 |
Все більше й більше розуміє Іван, що ні горбань, ні його синок зовсім не збираються відкривати своєму іншопланетному гостю всієї правди про себе. Не раз уже бачив Іван в руках у Купхейпа якісь прямокутні, пластмасові скриньки. |
| 14622 |
Навпроти всіх анотацій чорніють кнопки найрізноманітніших форм і розмірів. Перегляне читач такий зміст, дізнається, що, скажімо, на сторінці 1001 вже стає зрозумілим, про що написана ця книга, натисне відповідну кнопку, і з бокової площини тома швиденько висунеться потрібна сторінка. |
| 14623 |
Просто і мудро! І зовсім не треба перечитувати тисячі сторінок! Одного разу трапився незвичайний випадок. Іван і Чакт займалися в Тихому залі. Чакт показував таблички, Бідило говорив назви — все йшло своїм порядком. |
| 14624 |
Повторивши пройдене і виклавши чергову порцію щактифських іменників та дієслів, Чакт подивився на тоццойт і став хутенько збирати своє педагогічне приладдя. Виходячи, кинув: Іван встав і в ту ж мить помітив, що на кріслі, де сидів Чакт, лежить велика зеленаста книга. |
| 14625 |
З нової сторінки Іван дізнався, що бог, в якого вірують громадяни Щактиф, зветься Сонячним Вседержителем, або Безсмертним, і що всі віруючі щоденно схиляються перед якимись тетраедрами Безсмертного і через це іменують себе схильниками. Скоріше! Скоріше! Кожної доти може повернутися Чакт. |
| 14626 |
Дивний — цікавий і страшний — світ відкривається з Цієї полірованої пластмасової сторінки! Виявляється, в державі Щактиф ( — у перекладі «блаженний спокій») гроші платять тільки за службу. За фізичну працю лише годують і одягають. Найбільшу платню отримують перукарі. |
| 14627 |
Причому перукарі ці тільки називаються перукарями. Колись, іще у Вік Світлої Пітьми, вони займалися своїм справжнім ремеслом — голили, стригли, але поступово все більше й більше переходили до іншої, куди більш прибуткової діяльності. |
| 14628 |
З плутаних і туманних пояснень Бідило зрозумів, що кожна з цих, нібито громадських, корпорацій часто виконує функції активної автономно діючої контррозвідки і що найвпливовішою організацією серед них вважається Легіон Любові. |
| 14629 |
В кінці сторінки зазначалося, що всі оті ліги, партії, легіони давно вже, з самого свого утворення, підпорядковані безпосередньо Хичу. Різко обернувся. За спиною стояв Чакт. Іван схопився. Блискавкою майнула думка: Застиг, напружився, як для. стрибка, кожним м'язом готовий на відсіч. |
| 14630 |
Нарешті, коли Бідило зовсім уже стомився чекати, до залу ввійшов Шат і з звичайним своїм кам'яним виразом на обличчі повів Івана до його постійної кімнати. Наступної доби, тільки-но почалася пора малого спокою, з'явилися Купхейп і Чакт з усім навчальним приладдям. Обидва в прекрасному настрої. |
| 14631 |
Багато чого зрозумів Іван з отих трьох похапцем прочитаних сторінок. Не ждати йому добра в цій країні десяти контррозвідок... Десять контррозвідок! Проти кого вони? Адже давно уже всі країни планети перетворені на сателітів Щактиф. |
| 14632 |
Значить, є сили, що борються проти держави мислячих перукарів! Але як зв'язатися з ними? Як знайти шлях до незнаного щактифського народу? Єдине, що зараз може Іван, — це терпіти, приглядатися, вивчати... |
| 14633 |
Вже вони не вміщаються на екрані. Мить — і глядач ніби входить до кільцевого палацу. У широчезному залі йде засідання. Сотні істот у кріслах. Половина крісел — чорні в білу крапочку, половина — білі в чорну крапочку. |
| 14634 |
В тому місці стіна зарожевіла, зробилась прозорою, і крізь сяючу пляму стало видно сусідній зал. Пляма тьмянішала й тьмянішала, і через кілька цот вона була вже такою, як і вся стіна. Голос подаленів, замовк. Купхейп сидів немов приглушений: очі вирячені, губи сіпаються. Горбань наче й не чув. |
| 14635 |
Купхейп грізно насупився, рука потяглася за плескатою скринькою з рефлектором. Іван знизав плечима: Купхейп схопився. Поволі спливав час. Бідило наполегливо вчив мову. Він уже розмовляв, читав і навіть писав по-щактифськи. Останнім часом горбань змусив його не лише вчитися, а й вчити. |
| 14636 |
І Купхейп, і Чакт, а потім і Хетат Ааф стали вчитися у Бідила мови землян. Застосовуючи рефлектори-інтенсифікатори, вони, як і Бідило, робили чималі успіхи, а з часом опанували цю Іванову мову майже в такій мірі, як і він їхню. Купхейп узяв за звичку вечеряти удвох з Бідилом. |
| 14637 |
Поїдять, сяде горбань в крісло, Іванове присуне поближче. І почне правити теревені. Якось під час такої розмови — а сиділи вони у невеличкій кімнаті, відгородженій від Тихого залу, — і запитав Купхейп у Бідила: Та Купхейп уже не слухав. Мить — і в руках його блиснула рефлектором плеската скринька. |
| 14638 |
Сліпучий промінь б'є Іванові у вічі. Невідь звідки долинав знервований, тремтячий голос Купхейпа: Аж тепер тільки Іван помітив, що панель до Тихого залу не засунута. Іван напружено вслухався. Спіритика, спіритографія, спіритологія... Він уже не раз чув від Купхейпа про ці науки. |
| 14639 |
Вона ласкава й жорстока, потайна і вкрай відверта, по-дитячому ніжна й непохитно тверда. Та найцікавіше, що зараз на планеті Земля майже всі мислячі істоти мають такі ж переконання, як наш піддослідний. Про це свідчать-уже перші наслідки мого спіритологічного аналізу. |
| 14640 |
Потім, за всіма даними, Іван — типовий представник великого й авторитетного племені. Піддослідний часто згадував і показував на екрані тривалі й запеклі війни, в яких істоти, подібні Івану, захищали скривджених і визволяли поневолених. |
| 14641 |
Це вже не тільки суперечить здоровому глуздові, а й... ну просто реакційно! Слухайте далі. Після цього відкриття, трохи пізніше, порівнюючи Іванову душу з типовою душею (стандарт ХЦ-112-к) шхуфа, хворого на другу стадію хакахо, я відкрив їхню дивовижну тотожність. |
| 14642 |
Так от, якщо мені дійсно вдалося б обернути цей феномен на звичайного шхуфа-схильника, тобто вилікувати його від хакахо, суспільство Щактиф отримало б могутню зброю в боротьбі з цим справді страшним недугом. |
| 14643 |
Коротше кажучи, вилікувавши Івана, я б переміг хакахо! Я так захопився цим, що став навіть подумувати: чи не припинити на певний час роботу над апаратом? При цих Купхейпових словах Бідило трохи з ложа не схопився. Так от чому горбань розпитував про енергетику Землі! Замовк. |
| 14644 |
А потім знову: І взагалі давайте говорить відверто. Чим більше я читаю в Івановій душі, тим більшу відчуваю образу (голос Купхейпа знову нервово затремтів). Так, так, саме образу! Особисту образу! На його верхніх кінцівках — ти, Чакте, сам бачив — виразні сліди фізичної праці. Іван — шхуф. |
| 14645 |
Звичайний робочий шхуф. Істота, яка за всіма біологічними та соціальними законами може тільки працювати, їсти, спати й плодитися. Думати шхуф не може. І от — ні, ви тільки уявіть! — Іван Бідило, цей потворний космічний шхуф, виявляється, вміє думати. |
| 14646 |
Він думає, та ще й як! Мозолі й інтелект! Нахабний виклик всій нашій цивілізації! Ні, це справді страшно. Робіть, що хочете, але мене, як відданого служителя, як принципового, чесного інтелектуала, це глибоко ображає! Хет, засунь панель. І знову мовчання. Бідило заплющив очі: ще хто загляне. |
| 14647 |
Фізична праця давно вже стала одним з найважливіших засобів тренування і підготовки космонавтів в усіх країнах Соціалістичної Землі. Але то було не просте тренування. 3а чесну, сумлінну наукову працю нагородили двох друзів путівками до садівничої бригади. |
| 14648 |
Через хвилину повернувся із знайомими уже скриньками, теками, пакетами. Дивний він якийсь... Кремезний, вилицюватий, у комбінезоні з чорно-жовтої, розмальованої, мов шахова дошка, матерії. На спині зеленою фарбою номер написано: 9803. |
| 14649 |
Обличчя немов неживе, очі майже заплющені, та якщо відвернутися від нього, а потім несподівано повернутись, на якусь мить майне зовсім інше обличчя: розумне, похмуре, погляд пильний, пронизливий. Розіклавши приладдя для навчання, Шат зник так само нечутно, як і з'явився. |
| 14650 |
Ні, не вірить він, не хоче вірити, що цілий народ мислить і говорить таким убогим, чудернацьким суржиком — не хоче, не може вірити! Необразна, перенасичена абревіатурами, вона, ця Хичова мова, й граматику має якусь химерну, на алгебру схожу. |
| 14651 |
А може, й ця штучно створена? Може, й цю, щактифську, вигадали Купхейпи та Хичі Мислячі? Промінь погасаючої зірки. Видатна подія громадського життя, Другий державний злочин Івана Бідила. Над входом блимнув зелений вогник. Ого, його вже стали попереджать! До кімнати увійшла Хет. |
| 14652 |
Іван нічого не відповів. Замріяним, дуже земним голосом Хетат сказала: Над вхідною панеллю знову блимнув сигнальний вогник. Увійшов Шат. Хетат надірвала пакет, витягла жовтий бланк. Тільки почала читати, як одразу ж здивовано підвела свої тоненькі, пофарбовані в зелений колір брови. |
| 14653 |
Зненацька всі троє спинилися: з глибини тьмяного коридора біг якийсь розхристаний, переляканий особень у білому халаті. І тільки-но Іван хотів запитати, що сталося, як долинув неясний гул і з-за повороту коридора випливло червоне сяйво. Вже вдруге бачить Іван це дивовижне явище. |
| 14654 |
Невеличка світна хмарка, похитиючись, мов на незримих хвилях, пливе назустріч. З наближенням її гучнішає глухий гул. Хет спершу остовпіла, а потім, прийшовши до тями, кинулася прожогом у найближчу кімнату. 3а нею, оглядаючись на Івана, зайшов Шат. |
| 14655 |
Бідило спинився біля відсунутої панелі, але ховатись не став: дуже вже його зацікавило це незвичайне явище. Сяйво наближалося й наближалося. Гул зростав. І зненацька глухий, глибокий голос розкотився у коридорі: Затрепетало, немов пульсуючи, червоне сяйво. |
| 14656 |
Голос гучнішав — і воно світилося яскравіше, замовкав — тьмянішало. З-за рогу вибігла ціла юрба топо в чорно-зеленому одязі. Вони кричали, погрожували якоюсь чудернацькою зброєю, щось на зразок рушниць з прозорими розтрубами на дулах. |
| 14657 |
З усіх сил хоробрі воїни робили вигляд, що женуться і ніяк не можуть наздогнати сяюче й рокочуче диво, а воно ж пливло-сунулося зовсім повільно. Воїни на бігу прицілилися, з розтрубів вихопились вогненні пунктири. |
| 14658 |
Сяйво блимнуло, голос здригнувся, перервався, але в ту ж мить загуркотав з потроєною силою: Голос пройшов повз Івана, сяюча хмарка наблизилась до жовтої пластмасової стіни, немов прилипла до неї, почала швидко зменшуватись. Стіна круг неї зарожевіла, зробилась прозорою. |
| 14659 |
Мить — і сяйво вже пливло в якомусь залі, що смутно темнів чорними шафами крізь прозору пляму. І вже там глухо рокотав голос, там, затуливши вуха долонями, тікали від нього перелякані чорно-зелені. Хет тільки рукою махнула. ...На плоскому даху академії стояла знайома сигароподібна машина. |
| 14660 |
Іван знав уже, що це так званий штейп — гравітаційний повітряний корабель. Бідило з насолодою вдихав вологе, некімнатне повітря. Але й подихати як слід не дали: Шат ввічливо запросив до кабіни, натиснув на пульті управління велику зелену кнопку. Під ногами загули двигуни. |
| 14661 |
Минуло кілька цот, Шат знову натиснув на ту ж кнопку, двигуни замовкли. Бідило визирнув в ілюмінатор — штейп висів уже на чималій висоті. Шат натиснув жовту кнопку, і десь позаду, в кормовій частині корабля, м'яко і глухо завуркотало. Штейп швидко поплив над столицею. |
| 14662 |
Невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт, блимав світними цифрами. Корабель мчав до Палацу Великого Кільця. Тільки-но Бідило вийшов із штейпу, як його підхопили під руки двоє ввічливих чорно-зелених. Ліфт, коридори, застелені іскристими килимами. |
| 14663 |
Десятки, сотні високочолих, надзвичайно чемних осіб у білому. Часом крізь їх натовп пробиралися якісь інші особи — гнучкі, теж у білому, але з чорними шарфами на шиях. Вони з захватом дивилися на Івана. Пекуча заздрість, полум'яне бажання догодить світилося в їх очах. |
| 14664 |
Декотрі з них вибігали наперед і шанобливо розправляли зморшки на килимі. Івана привели у величезний порожній зал, всадовили на сцені в якесь незвичайне м'яке крісло. Чорно-зелені пішли, Бідило лишився один. |
| 14665 |
Жужмом, давлячи й перелазячи одне через одного, ринули з проходу гнучкі істоти у чорних шарфах. В залі вони поправляли шарфи, обсмикували одяг і вже з поважним виглядом — і ми, мовляв, чогось варті! — сідали. Місця вони займали задні і бокові. — подумав Бідило. |
| 14666 |
На сцену вийшов якийсь вертлявий мислячий організм З чорним шарфом на шиї і, жваво жестикулюючи, довго промовляв з високої зеленої трибуни. І якось так дивно він говорив, що Бідило, розуміючи кожне речення, майже до кінця промови не міг збагнути, про що ж, власне, йде мова. |
| 14667 |
Нарешті він дещо зрозумів: тут, у цьому залі, має зараз початися урочисте ювілейне вшанування якогось дуже видатного культурного діяча Щактиф. А промовець все говорив і говорив. У химерні, викручені візерунки запліталися його безбарвні фрази. |
| 14668 |
І знов Бідило не розуміє, який фах у ювіляра, хто він такий. Та ось промовець закінчив і, оголосивши, що зараз має виступити сам ювіляр, під загальні оплески зійшов з трибуни. В бурі овацій на сцену вийшла висока особа в білому. — подумав Бідило, але й тут його чекало розчарування. |
| 14669 |
Виголосивши кілька урочистих фраз про священну місію мистецтва у наближенні смертних до Безсмертного, ювіляр заявив, що збирається торкнутись найважливіших, найактуальніших проблем своєї творчої діяльності. — подумав Бідило. |
| 14670 |
Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив: Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. |
| 14671 |
Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену. Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі. |
| 14672 |
Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки? ! В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся. |
| 14673 |
Геніальний ювіляр поділяє патріотичне невдоволення присутніх, та що поробиш: на превеликий жаль, в усій країні Безсмертного не знайшлося жодного топо з потрібною гущиною рослинності на щоках і підборідді. |
| 14674 |
Саме тому і вирішили використати космонавта, який — і це, до речі, єдине, що в ньому є цікавого, — має в достатку вищезазначену рослинність. Аж тепер тільки зрозумів Бідило, якого фаху був ювіляр. Вертлявий спритно зіскочив у зал. |
| 14675 |
За сценою вдарили барабани, сліпучі промені жовтих прожекторів схрестилися на Івановому чолі. Великий ювіляр знову вийшов на сцену. Урочистим жестом священнослужителя наказав Іванові відкинути голову. |
| 14676 |
Тонко загув якийсь механізм, і Іванові щоки та підборіддя, що й справді густо заросли волоссям, залила біла пінява маса. Високо піднявши над головою блискучий, схожий на шаблю інструмент, великий ювіляр ступив на авансцену. |
| 14677 |
Івана душив сміх: оце так «подія громадського життям! Оце так громадськість! І справді, куди йому, простому космонавту, до Великого Перукаря, до лідера партії! Яку ж це він партію очолює? Напевне, Прогресивних Перукарів... Феноменально, як говорить Купхейп. |
| 14678 |
Та чи можна було назвати роботою все, що творив З Івановим обличчям цей достойний діяч щактифської цивілізації! Ні, це була не робота і навіть не творчість! Священнодіяння, натхнення, екстаз — ось що це було! Іван тільки кректав та мружився від насолоди. |
| 14679 |
Ні, треба віддати належне оцим щактифцям, ніколи ще в житті Івана так не голили! Рокотали барабани, немилосердно сліпили прожектори, та Великий Перукар нічого, здавалося, не помічав. Як кожен справжній художник, у хвилини натхнення він забував все. |
| 14680 |
Виголивши, причесавши, цей геній своєї справи врочистим жестом факіра наказав Іванові встати. В громі оплесків зал встає. Довго не вщухають овації. Великий Перукар вклоняється і з гордо піднятою головою йде за сцену. Схвильовані глядачі покидають зал. Іван поглянув униз — біля сцени стояв Чакт. |
| 14681 |
Горбань теж помітив Івана, якось метушливо озирнувся і, коли Бідило підійшов ближче, викинув вбік стиснутий кулак: Вигукнув і уважно дивиться: чи не встругне, мовляв, це космічне створіння ще якусь штуку... |
| 14682 |
Виліз з кабіни, пішов глянути, чи скоро там, мовляв, Чакт закінчить. У цю мить далеко попереду з якогось зелено-жовтого смугастого павільйону вибіг Шат. Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. |
| 14683 |
Жодної живої, по-справжньому живої душі... От був би в Івана друг... Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем? Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. |
| 14684 |
Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле: Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи. |
| 14685 |
Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип'яками і розводять їх на м'ясо. Киптип'яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. |
| 14686 |
Щоденно від кожного киптип'яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був. Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. |
| 14687 |
Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний. І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував: Молодики спершу нічого не відповіли, а потім найтовщий плюнув і знову спробував пожартувати: Чакт подивився на Івана, ще раз попросив його нікуди не ходити і попрямував до заводу. |
| 14688 |
Деякий час Бідило роздивлявся навкруги, слідкував за великими прозорими метеликами. Він знав уже, що на мові щактиф вони мають назву «фит беззубий». Зубів у них дійсно нема. І саме через це фит вважається символом лагідності й смиренства. І гірко, і сумно Іванові. Між камінням щось зашаруділо. |
| 14689 |
Бідило нахилився і помітив тоненьку зелену змійку з жовтими злими очицями. — згадалася назва. Ні, недаремно горбань займався із своїм піддослідним! Та й Бідило часу не гаяв, буде про що на Землі доповісти. На Землі... А чи побачить Іван оту Землю? І знову думки... Іван всміхнувся. |
| 14690 |
В думках все просто! Нудьгуючи, дивився на трьох гевалів, що стовбичили на тому ж місці, розглядав басейни — їх тут було чимало. Біля одного з найдальших метушилися особи в чорно-жовтому. Вони виносили з заводу якісь, схожі на бідони, посудини, виливали з них у басейн зелену густу масу. |
| 14691 |
А тим часом постаті в чорно-жовтому, переходячи від басейну до басейну, наближалися до Івана. Це, безперечно, були робітники. Понурі, мовчазні, з нерухомими, аж наче мертвими обличчями, вони носили й носили важкі бідони, витираючи рукавами піт. |
| 14692 |
Нарешті один з них підійшов до того басейну, в який так методично плювали пузаті молодики. Троє в білому, побачивши чорно-жовтого, зраділи: В Івана аж руки сіпнулися. Ох, з якою б радістю, з якою б насолодою врізав по пиці отого пузатого! Робітник здригнувся, і вмить ожило мертве обличчя. |
| 14693 |
Блиснули гнівні очі. Він з такою силою хлюпнув із бідона в басейн, що аж бризки знялися. Молодики по-свинячому зойкнули, розмазуючи на щоках масні потьоки, кинулись на чорно-жовтого. Робітник виривався, борсався, та коротка, мовчазна боротьба закінчилась цілковитою перемогою молодиків. |
| 14694 |
Із задоволеним гигиканням товстуни потягли знесиленого чорно-жовтого до киптип'якового басейну. Страшний удар в щелепу збив пузаня з ніг — не витримав-таки Бідило. Двоє приятелів товстуна бігли до заводу. Сів, з огидою витер об пісок руку. Ні, він не кається. |
| 14695 |
Жаль тільки — не вбив: іч, голову підіймає...Дивина! Ніколи Купхейпів син так не лютував. Завжди чемний, стриманий, у цю мить він навіть батенька свого перевершив. Які тільки прокльони не сипалися на Іванову голову: Іван вагався. |
| 14696 |
Нагородив батькові сім копиць гречаної вовни про якісь інгредієнти Іванового спіритологічного комплексу, виявлені під час прогулянки, і Купхейп дозволив продовжувати експерименти. Штейп летить низько — трохи не торкається жовтих плит бруку. Обабіч височать куби П'ятнадцятого Радіального. |
| 14697 |
Іван слухає, а думки далеко: Бідило замислився: неясно було, як це могло статися, що з паралізованою системою управління не згорів в атмосфері, не розбився, падаючи на Щактиф. Може, Чакт пояснить? І Чакт пояснив. |
| 14698 |
Протнувши Золоту Завісу Спокою, він спершу помітно змінив швидкість, а потім і траєкторію. З передньої частини небесного тіла вирвалися снопи полум'я. Всім стало ясно, що це ракета. Чакт засміявся: Штейп повільно плив Радіальним Проспектом. |
| 14699 |
Жовті кубічні хмарочоси — майже всі без вікон, деякі тільки з невеличкими квадратними віконечками — гнітили своєю стандартністю. Вулиця вщерть заповнена мовчазними перехожими. Всі — в чорно-жовтому. Крамниць мало, зате перукарні на кожному розі. Нудотний, пульсуючий дзвін пливе над юрбою. |
| 14700 |
Та зненацька він починає мовкнути, а скоро й зовсім затихає. Проспект спорожнів. Всі, кого застала на вулиці ця несподівана для Івана тиша, з'юрмилися на перехрестях. Штейп посадили на перехресті, недалеко від присадкуватого зеленого тетраедра. |
| 14701 |
Коли вони клацали об грань тетраедра, а потім відривались, між ними й гранню проскакували зелені іскри. Чакт став навколішки, торкнувся голим лобом полірованої площини. Вклонився і Бідило. Над проспектами поплив вібруючий дзвін. Натовп повільно розходився. І от друзі знов у штейпі. |
| 14702 |
Корабель, покірний найменшому рухові водія, повертає у Вісімнадцяту Кільцеву. На стінах велетенські малюнки в масивних рамах: обличчя, постаті, написи... Вони випромінюють холодне, неживе світло і дуже скидаються на величезні церковні ікони, точнісінько, як у земних музеях. |
| 14703 |
Під малюнком — напис: КУПУЙТЕ ТІЛЬКИ В КРАМНИЦЯХ СЬОМОЇ ЯЧІ СВІДКІВ БЕЗСМЕРТНОГО! Тисячі тисяч років тому вічний день не стояв над нашим материком. Столиці не було, та й держава наша ще не існувала. Для кожного народу був день, була ніч і після ночі знову незмінно наступав день. |
| 14704 |
І це, я думаю, щира правда. Однак все, що далі розповідав мій батенько, завжди викликало у мене, так би мовити, нечестиві сумніви. А втім, переконаєшся сам. Чакт розповідав неквапно, часом з тонкою іронічною посмішкою. ...Вік Світлої Пітьми. |
| 14705 |
Держави, державки... Одні розвалюються, інші — народжуються, і числа їм нема. Світом правлять неблагочестиві власники пасовищ і ланів, іменуючи себе слугами Світлої Пітьми. Та з'являються уже перші пророки Царства Тьмяного Світла, Царства Безсмертного. То буди ділові благочестиві істоти. |
| 14706 |
Володіючи майстернями і копальнями, вчили вони любові й покори, усіх-усіх братами називали..., — такі були перші заповіді перших предтеч. І об'єдналися пророки, і утворили святу державу свою, і написали на прапорі її, Щактиф — Країна Блаженного Спокою. І нарекли іменем її всю планету. |
| 14707 |
Нехай, мовляв, кожен знає, що саме Безсмертному, а значить, і державі перших пророків його, належить світ! Та невірні і не збиралися коритись. І провістили тоді пророки аптахетоп — священну всепланетну війну із слугами Світлої Пітьми. |
| 14708 |
Над світом, що гинув у гріхах і лінощах, у жовтій імлі народився Зелений Дзвін... Саме так записано у Книзі Схилянь. Так от, у зеленому сяйві слави звелися легіони праведників: сто сорок чотири тисячі обранців Безсмертного, вірних пророків Царства Сонячного Вседержителя. |
| 14709 |
І з того дня над державою пророків навіки зупинилося сонце, а навкруг держави спалахнула золота промінна завіса. І оточили грізного володаря вірні предтечі його, і нареклися свідками Безсмертного. Свідками, бо ж тільки вони й удостоїлися бачити сліпуче лице Вседержителя. |
| 14710 |
І поділив Безсмертний вірних свідків своїх на шістдесят дев'ять загонів-ячей, і кожній ячі віддав частину святої власності своєї. Свідки першої, найсмиреннішої ячі взяли під свою руку заводи, що іменем Безсмертного кували зброю. Свідки другої прийняли підприємства, де вироблялася їжа. |
| 14711 |
Свідки третьої... четвертої... і так до останньої, шістдесят дев'ятої. Між ячами постійне благочестиве змагання. Та дива на тому не закінчилися. Там, на темній півкулі, знайшлися рідні брати свідків. І хто б ти думав? Нащадки слуг Світлої Пітьми. |
| 14712 |
Другим колом охопили Безсмертного та його свідків догідливі й мудрі служителі: вчені й камердинери, повії і журналісти, поети й офіціанти, художники й перукарі. І нарік їх Вседержитель особами другого кола. Третім колом оточили Безсмертного, свідків та служителів вірні воїни. |
| 14713 |
І нарік їх Вседержитель особами третього кола. І четвертим, найширшим, колом обіймають Безсмертного, свідків, служителів та воїнів щасливі трудівники шхуфи. Кожне коло має свій особливий, освячений Безсмертним одяг. Шхуфи вдягаються в чорно-жовте, лише найсумліннішим дозволяється ходити в жовтому. |
| 14714 |
Носять вони звичайне шхуфське вбрання і лише одним відрізняються від братів своїх по колу: у шхуфів-трудівників номер написано на спині, у шхуфів-солдат — на шоломі. Служителі вдягаються в біле, служителям мистецтва дозволено прикрашатися чорними шарфами. |
| 14715 |
Отже, я тобі розповів, як вдягаються шхуфи, служителі і воїни. А от як вдягаються свідки, не зпаю, та й взагалі мало хто про це знає. Ще з дитинства втовкмачують нам, що ні Безсмертного, ні його свідків не сміє бачити смертний. |
| 14716 |
Хто такий Сонячний Вседержитель, чому його називають Безсмертним, який він на вигляд — про це не тільки питати, а й думати вважається великим гріхом. Лише свідки, мовляв, можуть споглядати його і лишатися живими. |
| 14717 |
Свідків мають право бачити тільки члени Вищої Ради Слуг, Хич та кілька десятків найвидатніших служителів і хичистів. Свідки Безсмертного — так офіційно й оголошено — це божественні надістоти, найблагородніші, наймудріші, найпрекрасніші з усіх мислячих організмів. |
| 14718 |
Батько казав, що вони вдягнені в сліпуче вбрання, зіткане з променів слави Безсмертного. І якщо смертний осмілиться глянути на свідка — він осліпне на все життя. Чому? А тому, що за офіційним вченням всі смертні від самого народження і до зрілості хворіють на хакахо. |
| 14719 |
Дитина, особливо підліток, прагне якоїсь волі, якихось неймовірних звитяг, не потрібних ні Хичеві, ні Безсмертному. Такій дитині сняться барвисті, тривожні сни. Уряд Хича вважає всіх підлітків особами соціально небезпечними. |
| 14720 |
Як тільки шхуф торкається своїм шоломом тетраедра Безсмертного, сили хакахо покидають його, блаженний спокій щастя вселяється в душу трудівника. Минають тижні, місяці. Після кожного схиляння все спокійнішає й спокійнішає душа шхуфа. |
| 14721 |
Обличчя його набуває рівного блідо-зеленкуватого кольору, кров стає білою. І справді, чого шхуфові непокоїтись? Їжі — смачної, споживної, а, головне, абсолютно безплатної — завжди вдосталь, одяг — чорно-жовті комбінезони — теж видається безплатно. |
| 14722 |
І для чого такому спокійному, навік задоволеному книги, музика, наука, любов? Єдиний, кого любить, кому віддано до самої смерті служить шхуф-схильник, — це небачений, таємничий і всемогутній свідок Безсмертного. |
| 14723 |
Так записано у Книзі Схилянь, але в дійсності, я думаю, не зовсім так, як у книзі... В першу чергу саме життя, а не одне схиляння перетворює мислячу істоту на бездумну тварину. Адже ми, служителі та хичисти, майже не схиляємось, а глупоти й покори в нас куди більше, ніж у шхуфів. Отака-то наша Щактиф. |
| 14724 |
Не пам'ятаю, чи казав тобі, у нас, у нашій академії, та й не тільки у нас — в усій Щактиф науковими закладами командують генерали. Нашим Інститутом філології, психології та спіритики командує генерал Хипіц. |
| 14725 |
Як зустріне нас отут на вулиці, буде біда, ти ж іще в карантині, гуляти З тобою може тільки Купхейп. — І з цими словами Чакт направив штейп до палацу академії. Горбань не на жарт зацікавився «таємничою Івановою душею». |
| 14726 |
Ясно було, що дослідження Іванової душі хоч і цікавили горбаня, але якісь інші справи — чи не той таємничий апарат? — захоплювали його куди більше. Часом навіть по кілька діб Купхейп не турбував свого піддослідного. А тепер все змінилось. |
| 14727 |
Не давши Іванові й попоїсти як слід, горбань одразу ж після прогулянки потягнув його до Тихого залу. Посадив у крісло, насунув на голову шолом з дротинами, якусь дивну скриньку біля крісла поставив — досі Іван не бачив такої у нього. |
| 14728 |
Але тільки-но Іван відкрив рота, як над входом блиснув зелений вогник. Купхейп здригнувся, вхопив зелену скриньку, засунув її кудись за шафу, метнувся до крісла, сів. До залу увійшли Хет, Чакт та якийсь хичист, худий і довгий, як голобля. |
| 14729 |
Все швидше й швидше ворушачи губами, Купхейп читав послання, і кругле його опецькувате обличчя все більше й більше витягувалось. Лист, очевидячки, був не з приємних. Хичист знизав плечима, повернувся, вийшов. Ніколи ще не бачив Іван свого патрона в такому невеселому настрої. |
| 14730 |
Що ж так стурбувало старого знавця спіритики? Іван знав уже: тільки особливо важливі листи пересилаються у Щактиф через посланців-хичистів. Для звичайної кореспонденції існує автоматична пошта. Чакт взяв у засмученого Купхейпа лист і прочитав його вголос. |
| 14731 |
Це було ввічливе і велемовне прохання дозволити йому, Великому Перукареві Щактиф, чемно запросити Хетат Ааф на Свято Пітьми, що має відбутися незабаром. Всі троє мовчки вийшли. Довго Бідило роздумував. Було ясно, що це зовні невинне послання мало якийсь другий, прихований від Івана зміст. |
| 14732 |
Прокинувся раптово: низько, просто над Івановим обличчям, схилилося блякле лице Хет. Зіниці розширені. Зелені, пофарбоівані вії тремтять. Що це? Химерний сон? Ні, це вже наяву. Іван заплющив очі, відвернувся. Хет відсунулась. Іван хоче підвестись, спирається на лікті, Хет знову відсувається. |
| 14733 |
Аматорка філології довго кліпала очима, напружуючи, очевидно, весь свій витончений інтелект, і все-таки, мабуть, вирішила, що це громоголосе створіння в основному позитивно поставилося до її почуттів. |
| 14734 |
А вирішивши так і знаючи уже земний звичай на знак згоди бити один одного по руках, легенько стукнула своєю тендітною ручкою широчезну Іванову долоню. За цим законом кожна аристократка отримувала Три Святі Привілеї, а саме: МОДА, ЛОЖЕ, ІНТИМНА ЛІРИКА. |
| 14735 |
Такі привілеї! Ні, ви тільки подумайте, це ж все! Все, що потрібне жінці еліти! Та наш Хич Мислячий мислив інакше. Як тільки прийняв владу, одразу ж, першим своїм вердиктом, заборонив для жінок Привілей Третій. Після цієї заборони інтимну лірику пишуть лише старенькі продавці галантереї. |
| 14736 |
На вулиці і в офіційних установах всі аристократки носять, як і чоловіки, форму свого кола. Ви розумієте, як це трагічно? ! З усіх прав тільки й лишився Привілей Другий, що й було узаконено Хичем Мислячим у спеціальному вердикті під назвою. |
| 14737 |
Ні, це жахливо! Уявляєте, в якому ми становищі? Це «співчуття» зворушило Хет. У голосі її забринів смуток: Цей Хич, як відомо, був покровителем чоловіків, що, досконало оволодівши майстерністю кохання, взяли собі за життєву мету всіляко догоджати жінкам похилого віку. |
| 14738 |
Хич Приємний часто приймав у своєму палаці цих схильників любові. Навіть орден відповідний наказав заснувати і нагрудний знак викарбувати: металевий дванадцятикутник, на лицьовому боці рельєфний напис: на зворотному —. Але — невблаганна доля! — все, що по-справжньому мудре, завжди недовговічне. |
| 14739 |
Видно було, що правління Хича Приємного — одна з найулюбленіших тем Купхейпової дочки. Хет говорила й говорила. Та Іванові вже трохи набридли оті мандри в минуле щактифської філології. Вмостившись у глибоке крісло, слухав неуважно, блукав поглядом у туманній височині. |
| 14740 |
Було ясно, що оця Хетат Ааф по самі вуха закохалася в нього, і це трохи непокоїло. Не те щоб Іван боявся жінок, просто напосідання цієї екзальтованої особи ще більш ускладнювало і без того неприродне становище Бідила. |
| 14741 |
Саме такі повітряні кораблі показував горбань на жовтому екрані, розповідаючи про Хича Мислячого. За першим штейпом з'явилися ще два, за ними чотири, десять, і от уже все поле зору заповнене їх довгастими хижими тілами. Стеля бриніла од потужного вуркотання двигунів. |
| 14742 |
Грізні повітряні армади сунули небом Щактиф. Одне відкриття породило друге: філологу Хипіцу — далекому предку нашого шеф-генерала — під час археологічних розкопок вдалося знайти в купі доісторичного мотлоху вірші перших майстрів кохання. Поезії були датовані. |
| 14743 |
Саме з Цієї дати і веде свою історію так несправедливо занедбаний тепер жанр інтимної лірики. ...Нові й нові повітряні кораблі заповнювали небесний простір. Небо Щактиф уже не вуркотало, а глухо і грізно ревло. Щось тривожне, незвичайне відбувалося в Країні Блаженного Спокою. |
| 14744 |
Чакт жив у просторій затишній кімнаті на найвищому поверсі тої дванадцятикутної вежі, що височіла в центрі даху академії. Кілька прозорих шаф, заповнених книгами, ложе, столик та два глибокі крісла — оце й всі меблі. |
| 14745 |
Крісла стояли біля справжнього, не намальованого, вікна, а це, як на щактифські житлові умови, — величезна рідкість. Помовчали. І Чакт пояснив. Генерал Хипіц, як і більшість його колег, дуже «не любив» випить. Пив генерал хвацьки, чорно нив, і, коли напивався, весь інститут відпочивав. |
| 14746 |
Справа в тім, що за академічним уставом кожен генерал-шеф кожного інституту двічі на добу (на початку пори малого спокою і по її закінченні) зобов'язаний був виводити своїх професорів на стройову підготовку. |
| 14747 |
Цей обов'язок дуже подобався генералам: саме під час муштри і відчували вони всю свою зверхність над науковцями. Пили всі генерали однаково. Але, напившись, кожен діяв відповідно до своєї індивідуальності. |
| 14748 |
Генерал Кап Шкеч, дійшовши того чарівного стану, коли З вух його починала йти пара, завжди розробляв плани все-галактичної війни. Світлою мрією його дитинства було бомбардування й знищення всіх навколишніх зірок. |
| 14749 |
Наговорившись, осипав науковців своїми генеральськими милостями — вдовольняв прохання, роздавав ліворуч і праворуч письмові подяки, а то й так, з доброго дива, першому, на кого падав його генеральський погляд, видавав невеличку грошову премію з власної кишені. |
| 14750 |
Потім хвацьки, зі смаком лаяв своїх підлеглих і на дві—три доби звільняв від муштри. Під час такого п'яного просвітлення і зняв він карантин з усіх піддослідних. В кутку щось загуло, затріщало, і тільки тоді помітив Іван білу скриньку з круглим екраном. |
| 14751 |
Скринька деренчала, як допотопний польовий телефон, по екрану бігали зелені зигзаги. Чакт щось повернув, щось натиснув на скриньці — і тремтяче зелене світло залило опуклий екран. Екран погас. Тихо в кімнаті. |
| 14752 |
І за ці світила, за експортоване сонячне тепло кожна держава, кожна мисляча істота розраховується дзвінкою готівкою і схилянням, вічним схилянням перед тетраедрами Безсмертного. Лише Еоп не отримувала енергетичної допомоги. |
| 14753 |
Не розумію, — закінчив Чакт, — чому революційний уряд заборонив їх руйнувати? А зараз Департамент Державної Арифметики розробляє Законопроект про перейменування всіх живих істот планети. Всі імена, прізвища та прізвиська мислячих організмів і тварин будуть замінені на цифрові назви. |
| 14754 |
В небі знову загули бойові штейпи, важкою, зеленою хмарою закрили сонце. Десь там, за жовтим обрієм, на темній нічній півкулі, ясно палахкотіла бунтуюча Еоп. Нові й нові повітряні армади посилав Хич на підкорення Країни Підземного Полум'я. |
| 14755 |
Чакт сумовито зітхнув: Влаштував мене якось батько на завод гравітаційних гармат. Знав я, проти кого готується зброя... Але замість того щоб стати ближче до шхуфів, зв'язатися з несхильниками, боротись, я потихеньку втік. Звільнився за власним бажанням. |
| 14756 |
Ти думаєш, отам, біля киптип'якового басейну, ти просто заступився за шхуфа, вдарив легіонера та й усе? Ні, то ти тяжку біду мою — рабське боягузтво вдарив! Вдарив і — я дуже хочу в це повірити — смертельно її поранив... |
| 14757 |
Пітьма в глибоких долинах. Над горами, в чорному зоряному небі, — тривожні заграви. Околиці величезного міста, — зйомки, як і попередні, з повітря. По тому, як напливає, збільшується зображення, ясно, що штейп, з якого ведеться зйомка, швидко знижується. |
| 14758 |
І от уже з висоти п'ятиповерхового будинку — зовсім близько! — друзі бачать квартали, площі повсталого міста. Величезні червоні вогнища, тисячні чорно-жовті юрби. Жодної істоти в білому чи зеленому! Смолоскипи над юрбою, смолоскипи на балконах, смолоскипи на дахах будинків. |
| 14759 |
Глухий шум, схожий на рев прибою... Але штейп уже піднімається. І знову з великої висоти панорама Брондиба. Грізною хмарою нависли над ним бойові армади Безсмертного. Зарохкало, загриміло, жовті спалахи мигтять на щактифських штейпах. |
| 14760 |
І раптом тисячі широких променів прямовісною зливою впали на житлові квартали. Осідають, розвалюються будинки. З десяток повстанських штейпів соколами шугнуло в ревучу гущавину карателів. Мов шпаги, схрещуються в чорному небі зелені промені. |
| 14761 |
Офіційно дозволено було навіть ходити по вулицях академічного містечка, що купчилося посеред озера, на невеличкому острівці. Але яка то була воля! От хоч би з тими поручнями. Іван часто приходив на набережну і, спинившись біля поручнів, вдивлявся в каламутну воду. |
| 14762 |
Уже в першу добу він з цікавістю відзначив, що водна фауна Щактиф куди багатша від наземної. Іван виявив і Запам'ятав близько десяти видів якихось рибоподібних істот. Годинами простоював Бідило, захоплено вивчаючи ці мляві, бліді створіння, і ніхто йому нібито не заважав. |
| 14763 |
Та варто Іванові тільки перехилитися через поручні, як одразу ж невідь звідки з'являлася ввічлива й ласкава особа в жовтувато-білому халаті. Спершу чемно застерігає — глибоко, мовляв, втопитись можна, а потім, якщо застереження не впливає, просто ввічливо відштовхує: |
| 14764 |
А часто й таке траплялося: блукає коридором чи сидить у пустій кімнаті і раптом відчуває: на нього хтось дивиться. Відчуття настільки сильне, що навіть з певністю можна сказати, з якого боку, крізь яку абсолютно непрозору стіну стежать за Іваном пильні очі спостерігача. |
| 14765 |
Як не боровся з собою, як не переконував — моторошне відчуття чиєїсь присутності не залишало його. Якось Бідило сидів в одній з кімнат академії перед кейфом. Передавали чергове урядове повідомлення з театру воєнних дій. Бої точилися з перемінним успіхом. |
| 14766 |
Щактифська гравітаційна артилерія зруйнувала два робітничих селища. Війська Хича мали незначні втрати: «смертю хоробрих» загинули два генерали і один полк. Деякі еопські свідки із деякими щактифськими свідками продовжують жваву торгівлю зброєю та боєзапасом через деякі нейтральні країни. |
| 14767 |
Декілька сімей тубільних братів свідків перейшли на сторону Щактиф і передали хичистам деякі важливі військові таємниці. Погляди зустрілись. Лице горбаня почало гаснути, даленіти і через мить зникло зовсім. Ні, Купхейп не забував про свого піддослідного. |
| 14768 |
То штрикав голкою в литку і наказував думати про щось приємне; то, всадовивши в крісло і надівши шолом, несподівано перевертав Івана разом з кріслом; а то, докладно зі смаком розповідаючи про Свято Пітьми, під час якого всі здорові повнолітні жінки стають матерями, несподівано запитував: скільки буде, якщо сімнадцять помножити на сто тридцять п'ять. |
| 14769 |
При всіх цих таємничих маніпуляціях на столі стояла незмінна зелена скринька. Прийде Іван після такого сеансу до Чакта, поділиться враженнями — і посміються, і посумують... Іван подовгу розповідав другові про Соціалістичну Землю. А найбільше — мріяли. |
| 14770 |
Та голос, гнівний, громовий, довго ще блукав тьмяними лабіринтами академії: Той схвильовано застеріг: Чакт був переконаний, що в країні живе й діє революційне підпілля. Іван запитав, що це за притулки, він уже стільки чув про них. |
| 14771 |
Чакт довго пояснював, але, так і не пояснивши, махнув рукою: Одне Іван збагнув з Чактової розповіді: притулок — це щось середнє між закритим учбовим закладом з примусовим навчанням і вишукано-модерною в'язницею. Друзі бредуть хифовими заростями, сідають на лаву. |
| 14772 |
Крізь чагарник жовтіють стіни академії, поблискує якийсь басейн. Пурхають прозорокрилі фит, по стовбурах повзають іскристі равлики. Вітру, як завжди, нема, та брудно-жовті квіти — великі, кожна з полумисок — ритмічно похитуються обабіч стежки, немов танцюють. |
| 14773 |
Виявлять і одразу ж його, раба божого, в окрему хатку. А кожна така хатка з вічно квітучим садом, альтанками і фонтаном височенною сталевою стіною від соціалістичного світу відгороджена. Їсть, п'є хипіц що хоче і скільки хоче. Одне лишень цьому особню суворо заборонено — працювати, трудитися. |
| 14774 |
Дуже нудно йому живеться — людей не бачить, прислужують і всю домашню працю виконують догідливі й коректні, але абсолютно німі роботи. А трудові справжні люди у нас живуть весело. Весело і дружно, як одна велика сім'я. Дарма, що різні континенти й мови не однакові. |
| 14775 |
І чим більше Іван читав, тим сильніше відчував неймовірно різке протиріччя між високим рівнем наукових досягнень і надзвичайно низьким, убогим, спотвореним трохи не до маразму, душевним світом щактифських інтелектуалів. |
| 14776 |
Чактові приятелі — службовці генеральської канцелярії — розповіли по секрету: сьогодні зранку Хипіц замкнувся з трьома членами академічного відділення Легіону Любові й з двома представниками інститутської філії Ліги Прихильників Веселого Настрою. |
| 14777 |
Оце вже третю тоцу вивчають вони особові справи Купхейпа, Чакта і Хетат Ааф. Друзі не встигли й обговорити цю неприємну новину, як з'явився той же високий хичист, що недавно приносив запрошення Великого Перукаря, і з незграбною ввічливістю запросив Івана до Тихого залу. |
| 14778 |
Не встиг Купхейп надіти Іванові шолома, як тричі спалахнув зелений вогник, і Тихий зал — вперше! — наповнився вібруючим, монотонним дзвоном. Панель рвучко відсунулась. Карбованим кроком, притискаючи до грудей скриньки з рефлекторами, до залу увійшло З десяток височенних хичистів. |
| 14779 |
Вишикувались вздовж задньої стіни, завмерли, як почесна варта. І тоді через поріг важко переступила товстенька присадкувата особа з випнутим черевом і запалими грудьми. Іван миттю впізнав того «офіціального представника», на якого він так необачно начхав у перший свій щактифський день. |
| 14780 |
Це було друге, на цей раз офіційне, запрошення Хетат Ааф на Свято Пітьми, що мало відбутися незабаром. Купхейп мовчки подав генералові офіційний бланк. Третє, категоричне запрошення Великого перукаря, план Купхейпа І план Чакта. Свято Пітьми. |
| 14781 |
Інтелектуал! Аристократ думки! Цілком щиро схиляючись перед урядовцями, він підсвідомо відчуває свою зверхність над ними. Але все — до певної межі. Тільки до певної межі... От послухай: Бідило скільки не дивився — так нічого і не помітив. Стіна як стіна. Іван ще раз пильно оглянув стіну. |
| 14782 |
Чакт від задоволення аж долоні потер. Тепер Іван і справді побачив. Вся стіна була немов шашелем поточена — вкрита дрібненькими, ледь помітними дірочками. В кожній поблискувало щось металеве, ніби крихітний, з макову зернинку, цвяшок. |
| 14783 |
Потім дзенькнув якимись блискучими важельками, попередив: Минуло кілька нот, і, знову чимсь дзенькнувши, Чакт промовив: Екран кейфу заблимав, засвітився, і перед очима друзів, немов із туману, виступило стурбоване, стомлене обличчя горбаня. |
| 14784 |
А посланець любові все щільніше й щільніше пригортав обм'якле, зовсім уже безсиле від переляку тіло Купхейпа. Горбань теж, видно, чекав зловісного поцілунку. Та на цей раз доля змилувалася над експертом спіритики. Легіонер розімкнув обійми, Купхейп, майже непритомний, звалився в крісло. |
| 14785 |
Купхейп, мов заворожений, не зводив погляду з легіонера. Іван сумно всміхнувся, поклав важку руку на худеньке плече друга. Легіонер вийшов. Кілька цот батько й дочка кожен по-своєму мовчки переживали щойно почуте. |
| 14786 |
Дав Хет випити якоїсь рідини, і через кілька цот вона напівлежала в кріслі, розкинувши руки, і зовсім по-земному хропла. Горбань дістав з шафи шматок білої матерії і три прозорих посудини із жовтою, зеленою та білою рідинами. Все це він робив якось похапцем, немов крадькома. |
| 14787 |
Поставив посудини на стіл, кинувся до численних приладів, що гули, поблимуючи білими вогниками. Купхейп налив у широку колбу жовтої рідини, додав до неї зеленої. Суміш закипіла, вкрилася бульбашками, і раптом, — Чакт аж підвівся від несподіванки, — рідина в посудині стала ясно-багряною. |
| 14788 |
Підійшов до сонної Хет, ще раз озирнувся і рвучко накрив їй лице червоною матерією. Потужні промені рефлекторів били просто в обличчя Хет. Вона здригнулася і раптом гірко, якось зовсім по-дитячому Захлипала, зайшлася плачем. Купхейп вже закінчував свої таємничі маніпуляції. |
| 14789 |
Почаклував біля невеличкої скриньки, і з неї вихопився зелений язичок вогню, підніс до нього червоний клапоть, спалив його. Попіл вкинув до посудини з червоною рідиною. Розмішав, долив білої. Червоний колір почав рожевіти, бліднути. І через мить в посудині поблискувала іскриста жовта рідина. |
| 14790 |
Вона то стискала кулаки, і на обличчя її, тепер таке осмислене, людяне, набігала тінь гніву; то глибока скорбота ламала, стискувала недавно жовті, тоненькі, а тепер повні, справжні дівочі уста; то раптом весела усмішка осявала зовсім уже невпізнанне лице Хет. |
| 14791 |
Замкнувшись у Тихому залі, Купхейп тоци дві складав листа до Великого Перукаря. Чорний закритий штейп одвіз Хет до лікарні, що містилась десь далеко у горах. Поснідавши, пішов Іван бродити нескінченними коридорами академії. Піднявся ліфтом до Чакта, не застав. |
| 14792 |
Спустився на дах — хоч свіжим повітрям подихати... Свіжим? Парко. Пахне пліснявою, грибами... Іван постояв біля поручнів, подивився на мовчазне, до нудоти ідеально розплановане місто, побрів, позіхаючи, по безмежному, здавалося, даху. Скільки Іван живе тут, а й досі ще ні разу не обійшов усього. |
| 14793 |
Он стоянка штейпів, що потребують потокового ремонту. Капітальний роблять внизу, біля якогось, невідомого Іванові, очисного басейну. Попереду, прямо посеред даху, навколо величезного повітряного корабля порається кілька шхуфів. Чорно-жовті засмальцьовані комбінезони, застиглі, нерухомі обличчя. |
| 14794 |
Та скільки скорботи, скільки величавою суму навіть у цій неприродній, схожій на маску застиглості! Одразу за стоянкою штейпів починається так званий Кип-Кейп, улюблене місце відпочинку служителів та хичистів академії. На високій зеленій арці — золоті літери: За огорожею — парк. |
| 14795 |
Чим далі від входу, тим більше вони спліталися своїми голими, м'ясистими гілляками, і кроків за двадцять алея перетворювалась на живий тунель. Тривала пора малого спокою, всі були на своїх службових місцях, парк порожнів. Іван сів, безсило відкинув голову на спинку лави. |
| 14796 |
Скільки мрій перемріяно, скільки планів переплановано... Чи не пора підбивати підсумки? Вчора у Тихому залі горбань сказав: досить вам, мовляв, сидіти в чотирьох стінах, пора трохи розвіятись. А далі вже цілком офіційно повідомив: найближчим часом він з Іваном зробить кілька відповідальних візитів. |
| 14797 |
Парко... Над кожним хифом — нерухома хмаринка прозорого туману. Ні вітерця, ні подиху свіжого. І раптом почулися кроки — по алеї до Івана біг Чакт. Батько сказав, що йому не подобається моє панібратство з піддослідною істотою. |
| 14798 |
Він вкрай не задоволений нашими частими зустрічами, а головне, мабуть, тим, що нічого не зміг підслухати з наших розмов. Коротше кажучи — я в опалі. Доби через дві—три, а може, навіть і завтра разом з експедицією інституту біопедагогіки я відлітаю до Провінції-13—2. |
| 14799 |
Батько й тут залишився вірним собі: все тонко продумано — про людське око (не виносити ж сміття з хати! ) експедицію, а сам... Зараз, друже, я розповім тобі дещо дуже цікаве. У батька — таємний план... — Чакт озирнувся. |
| 14800 |
І от я не розумію: чому він не піде прямо в Департамент Особистих Справ Хича і не скаже про свій винахід? Переконаний, що тоді б Хич не відмовив йому в аудієнції. Але батько й думати не хоче про такий прямий шлях. |
| 14801 |
Отже, в усіх батькових візитах до сильних світу цього ти — живий доказ, цікавий феномен: дивіться, мовляв, я досліджую хакахо, це державно важливо, і в інтересах держави я повинен стрітися з Хичем. Для чого йому зустріч з Хичем? А ось для чого. |
| 14802 |
Він йому теж покаже тебе, щоб Хич, зваживши всю значимість дослідів, під час яких так потрібна кваліфікована допомога Хет, поклав би край амурним зазіханням Великого Перукаря. Так батько говорив мені. Але я свого батечка знаю... Це, певна річ, тільки половина його плану. |
| 14803 |
Ти думаєш, чому мене не дуже турбує оце тимчасове вигнання? Провінція-13—2, де я незабаром буду, здавна славиться як таємне гніздо несхильників. Твердо переконаний: там я нарешті зв'яжуся з ними. Вчора зустрів Пейча. У кулінара дружок в Департаменті Державної Арифметики. |
| 14804 |
Він сказав, що за останній рік порівняно з минулим число випадків несхильництва зросло втричі. Нечувано! Ти був правий: насуваються грандіозні події. Ми ще полетимо на твою планету з першою делегацією революційної Щактиф! Скоро, дуже скоро ми почнемо діяти. Так, це справді було затемнення. |
| 14805 |
На нерухоме щактифське світило повільно наповзав краєчок чорного диска. А чорний диск уже на третину закривав сонце. М'який, інтимний присмерк оповив величезне місто. І тут Іван почув, що дзвін, немов перед схилянням, став мовкнути, даленіти і раптом увірвався зовсім. |
| 14806 |
У глибокій, напруженій тиші, в сутінках, що вкрадливо світились жовтими вогниками, народилися інші звуки. Глухі, немов здавлені, з'єднані якимось конвульсійним ритмом, вони були огидно тривожні, майже моторошні. |
| 14807 |
Шипіння, стукіт, сичання, хлипання, тріск, висвист — вся оця дика какофонія гучнішала з хвилини на хвилину. Штейп повільно плив по Радіальному Проспекту на рівні третього поверху. Перехилившись через борт, Іван з цікавістю спостерігав незвичайне видовище. |
| 14808 |
Під різкий металевий свист, що заглушив уже всі звуки, оскаженілі танцюристи і танцюристки звивалися, стрибали одне через одного, падали. Творилося дійсно щось неймовірне: плазуючи в жовтому сяйві, осатанілі мислячі організми надсадно кричали. |
| 14809 |
Навіть не будучи фахівцем у галузі живопису, Іван безпомилково визначив, що всі три полотна належать пензлю (мабуть-таки пензлю) одного дуже веселого художника. Купхейп дрімав на стільчику недалеко від високої вхідної панелі з блискучою табличкою: |
| 14810 |
От тобі й двоюрідний брат! Бідило, поспішаючи з Купхейпом на цю аудієнцію, був певен, що довго вони не затримаються: редактор — родич Купхейпа... А воно не туди! Час від часу горбань прокидався, заклопотано дивився на чергу: чи не перейшов, бува, наперед хтось із Задніх? І знову клював носом. |
| 14811 |
Іван з цікавістю оглядав вітальню. Після майже пустих, по-спартанськи обставлених кімнат академії Кепстів зал для відвідувачів дуже скидався на виставку останніх меблевих мод. Стільці, столики, шафи, канапи — все те було просте, надзвичайно модерне і — головне — комбіноване. |
| 14812 |
Біля кожної речі докладне пояснення її призначення в побуті мислячих організмів. Іванову увагу привернув стілець. Складався він з прозорого пластмасового сидіння, відштампованого точно по формі сідниці, та блискучої металевої ніжки. |
| 14813 |
У поясненні говорилося, що, враховуючи природну нестандартність сідниць мислячих організмів, сидіння нині теж штампуються різної форми і площини. Форми ці науково класифіковані і зведені до вісімнадцяти загальнодержавних стандартів. |
| 14814 |
Саме завдяки цьому досягалася та величезна економія коштів, за яку основоположник класифікації сідниць одержав найвищу урядову нагороду — Знак Зеленого Тетраедра. Стілець був комбінованим. При потребі його можна було легко перетворити на нотний пюпітр. |
| 14815 |
Цікаво задумані були також модерні комбіновані шафи для книжок. Книжки книжками, та якщо їх разом з полицями викинути, а потім перевернути цей металево-пластмасовий агрегат і наповнити його водою, — шафа перетворилася б на досить пристойну, мікролітражну ванну. |
| 14816 |
А коли покласти шафу-ванну на інший бік, — матимете цілком пристойне двоспальне ліжко. При певній зовсім нескладній реконструкції шафа-ванна-ліжко могла б стати модерним письмовим столом з дотепною прибудовою для збереження брудної білизни. |
| 14817 |
Шафа-ванна-ліжко-стіл дуже легко перетворювалась на сервант і т. д. і т. п. і цим зовсім уже казковим метаморфозам, здавалося, не було кінця. Купхейпові набридло спати. Протерши свої банькаті очі, він знову почав підраховувати, скільки в черзі перед ним, скільки за ним. |
| 14818 |
Та раптом панель з табличкою відсунулась і на порозі з'явився високий молодик у білому. Херувимська посмішка прикрашала його по-дитячому ніжне, немов фарфорове обличчя. Великі вологі очі, нічого не виражаючи, повнилися алюмінієвим блиском. |
| 14819 |
Якщо вітальня редактора була мебльована виключно модерністично, то кабінет — навпаки: глибокі м'які крісла, величезні темні шафи від підлоги до стелі. Дивний складний запах стояв у кабінеті Сача Кепста. |
| 14820 |
Іван сидів біля столу і краєм ока помітив, що перед Сачем лежить точна копія того списку відвідувачів, який складав пикатий хичист. Проти імені зеленим олівчиком поставлено знак питання. Бідило теж взяв газету і в ту ж мить ледве не затулив носа: несло від неї нестерпно. |
| 14821 |
Так, саме від газети, від її зеленого паперу із золотистими рядками статей розливалася у повітрі ціла гама найрізноманітніших ароматів. А от інший матеріал, — продовжував Сач Кепст, — рецензія на поетичну збірку відомого сатирика. Рецензія позитивна, навіть хвалебна. |
| 14822 |
Матеріал інший і запах інший, але й він підібраний у такий спосіб, щоб викликати в читача витончену естетичну насолоду. (Іван понюхав — і дійсно, від статті тонко й вишукано пахло дорогою перукарнею). За що ми боремось? Ми боремося за те, щоб у нашого читача був веселий настрій. |
| 14823 |
А він, цей настрій, складається з двох нероздільних компонентів: відчуття приємності і новизна. Причому друге — особливо важливе. Ти бачив мої картини у залі для відвідувачів? Так, так, це я сам малював! Не знаю, як щодо приємності, а новизни в них, я думаю, не так і мало. |
| 14824 |
О брате, як важко бути новатором у мистецтві! Про що я говорив? А-а... згадав. Газета має бути цікавою. Так от про відділ критики. Це робиться так: замовляється двом критикам дві рецензії на один і той же твір. Задля цікавості й матеріали на сторінках розміщуємо по-новому. |
| 14825 |
Якщо, скажімо, передова читається по-старому — зліва направо, зверху — вниз, то суміжну статтю вміщуємо боком, а то і зовсім догори ногами. Пожвавлюємо сухі офіційні матеріали. Заголовки урядових повідомлень зашифровуємо в дотепні шаради. |
| 14826 |
Горбань відсапався, витер лоба і аж тоді вже заученими науковими фразами почав довге й докладне оповідання про таємничу Іванову душу та про властиві цьому феноменові, ним, Купхейпом, виявлені, ознаки другої стадії хакахо. |
| 14827 |
Сач ляснув себе долонею по лобі: ах, як же він міг забуть! Взяв у руки список відвідувачів, натиснув на столі кнопку. Увійшов пикатий хичист. Хичист вийшов. І все ж саме завдяки мені зустріч з Хичем відбудеться. Я дам тобі одну дуже важливу пораду, — Кепст перейшов на конфіденціальний шепіт. |
| 14828 |
Чакт одягнений був зовсім по-дорожньому: коротка біла накидка із цупкої тканини поверх халата, на ногах неоковирне пластмасове взуття. Два тонкі ремінці підтримували на грудях чорну плескату скриньку з рефлектором. |
| 14829 |
Чакт поправив ремінці, постукав по рефлектору, сумно всміхнувся: І Чакт подав Іванові свій ПС. Іван знизав плечима, нічого не відповів. Потім, зважуючи на руці ПС, проказав задумливо, похмуро: РОЗДІЛ ДРУГИЙ |
| 14830 |
На стільчику біля стола сидів худенький, зовсім уже старий служитель і великим ножем різав, немов капусту, з півдесятка скручених у жмут «цікавих газет». Бідило сів, розгорнув газету. Сьогодні від неї пахло особливо запаморочливо. |
| 14831 |
Найміцніші аромати струменіли від коротенького урядового повідомлення з театру воєнних дій. Іменем Безсмертного Ставка сповіщала, що в Країні Підземного Полум'я, проводячи планове скорочення фронту, війська Хича залишили місто Брондиб. |
| 14832 |
Поруч з повідомленням вміщено список офіцерів, нагороджених за хоробрість, і список солдат, які загинули смертю хоробрих. Служитель не зводив з Івана лагідних, по-старечому примружених очей. Газет було багато. |
| 14833 |
Одна зразу ж привернула увагу незвичайним своїм забарвленням: білі букви, білі рядки на чорному папері. — так називався цей урядовий орган, від першого до останнього рядка заповнений вердиктами, циркулярами та інструкціями. Ліг пізно і прокинувся пізно. Поснідав — куди йти? Подався до швейцара. |
| 14834 |
Яких тільки газет тут не було! І, і, і, і ... Ого, навіть такий є! Іван з цікавістю розгорнув невеличкий аркуш, увесь заповнений віршами, але на цей раз так і не дізнався, кого ж таврує і викриває поетична сатира Щактиф. Вхідна панель відсунулась. Вибачаючись, швейцар повідомив: Піднялися на дах. |
| 14835 |
Але горбаня ніде не видно було. Минули штейподром, обігнули довгий, схожий на пакгауз, склад, пройшли крізь браму з написом: Це був той самий Кип-Кейп, де недавно обговорювали вони з Чактом плани хитромудрого знавця спіритики. В парку пусто, на лавах — жодної душі. |
| 14836 |
Куди він веде? Алея повернула праворуч, і раптом попереду, крізь густий чагарник, забіліли кремезні постаті. Двоє служителів вийшли Іванові назустріч. Один кирпатий, рябий, на товстих губах посмішка. Другий — блідий, з темними задумливими очима. |
| 14837 |
Всі четверо хутко попрямували туди, де кінчався дах і поблискували високі поручні. Підійшли, зіперлись на бильця. Бідило посередині, служителі обабіч. Швейцар сказав, що хоче трохи прогулятися, і, підморгнувши Іванові, зник у чагарнику. З хвилину помовчали. |
| 14838 |
Раптом темноокий присунувся, поклав Іванові руку на плече і мовив тихо, врочисто: Іван пильно глянув на нього: Кирпатий весело хмикнув, темноокий спокійно відповів: Темноокий перезирнувся з своїм напарником, витяг з кишені невеличкий, схожий на портсигар тоццойт, показав Іванові: Долинуло глухе гудіння. |
| 14839 |
З-за центральної вежі випливло знайоме уже багряне сяйво. Гроунд проплив над парком, перевалив через білі поручні, пішов униз. Бідило мовчки кивнув. Темноокий неквапно заховав тоццойт, неквапно повернувся до Івана: Бідило мовчав. Як оглушений, не міг отямитись: Несхильним знову перезирнулись. |
| 14840 |
Боротьба? Але ж, виконуючи наказ несхильників, він і надалі мусить тільки терпіти, тільки прикидатися, щоб за всяку ціну зберегти себе. Ні, це якесь непорозуміння. Він з ними ще поговорить, він переконає. Все стане на свої місця. |
| 14841 |
Повнощокий здивовано зміряв горбаня поглядом, вмостився за столом і аж тоді величним жестом показав прибулим на крісла: Повнощокий навіть не подивився, мовчки продовжував копирсатися в паперах. Постояв-постояв горбань і пішов до крісла, сів. Поруч примостився Іван. Вікон у залі не було. |
| 14842 |
Під низьким зеленим склепінням світилися в два ряди великі жовті плафони. Вздовж всіх чотирьох стін через нерівні проміжки поблискували різнокольорові вхідні панелі. На кожній табличка з назвою громадської організації, фракція якої займала приміщення. Поруч з цопістами містилися представники. |
| 14843 |
Далі приміщення займали, (гак називалася об'єднана партія лакеїв та офіціантів), (партія продавців галантереї), (організація добровільних помічників Легіону Любові), та ін. В найдальшому кутку двоє шхуфів у жовтому знімали з вхідної панелі велику білу табличку. Іван встиг прочитати напис: |
| 14844 |
Зацікавився, підійшов: Старший шхуф поважно пояснив, що партія ця за своєю програмою давно вже вважалася підозріло вільнодумною і сьогодні Хич Мислячий заборонив її. Іван знову сів на своє місце. Перекриваючи нудотний пульсуючий дзвін, розлігся різкий, розкотистий дзвоник. |
| 14845 |
Повнощокий служитель підвів голову і, не дивлячись на Купхейпа, буркнув: Однак зайти знову не вдалося. Панель відсунулась, з отвору ринули різноманітні — товсті й худорляві, низькі й високі, — але всі однаково заклопотані громадські діячі Щактиф. |
| 14846 |
Боячись проґавити свого майбутнього протеже, Купхейп хапав за рукави метушливих, прудких, як пічкури, цопістів, розпитував, хто з них є Ф'юче Пехфект. Нарешті якийсь товстенький горбоносий діяч пояснив, що Пехфекта тут шукати годі, бо він сьогодні перейшов з партії Цопістів до партії Цапестів. |
| 14847 |
А фракція Цапестів разом з фракціями усіх партій їхнього блоку міститься на протилежному боці Великого Кільця в Другому залі. Купхейп вилаявся, схопив Івана за руку, потягнув його кудись по коридору. Ліфт знову виніс на дах. |
| 14848 |
Швидко, дуже швидко сунулася саморушна дорога, і все ж, коли вони досягли мети, дзвоник уже продзвенів. Велика зеленаво-сиза панель з масивною скрижаллю засунулася просто перед Купхейповим носом. У цьому залі також сидів служитель. |
| 14849 |
Високий, худий, як жердина, він крутився, вигинався за своїм письмовим столом і все говорив, говорив, говорив. Паперів перед ним не було ніяких. Ледве дослухавши до кінця Купхейпове запитання, він взявся велемовно пояснювати, чому Ф'юче Пехфект перебрався до них, до партії Цапестів. |
| 14850 |
Купхейп слухав поважно, Іван посміхався: служитель, безперечно, належав до поширеної категорії ораторів, котрим дуже легко починать, та не легко закінчувать. Висловивши все, що він знав і думав про Ф'юче Пехфекта, служитель, не зупиняючись, перейшов на іншу тему. |
| 14851 |
Виявилося, що сьогодні в парламенті обговорювався законопроект, який у скороченому вигляді формулювався приблизно так: Худорлявий зовсім розпалився. Бігаючи навколо столу, жестикулюючи, він, як справжній артист, перевтілювався то в Хича, то в головуючого, то в оратора. |
| 14852 |
Його благородне чоло, що до цієї миті було повите серпанком мудрої задуми, прояснилося: Худорлявий не знав, звичайно, справи Купхейпа, проте був переконаний, що у таких симпатичних осіб, як його недавні терплячі слухачі, справи можуть бути тільки державними. |
| 14853 |
Купхейп кинувся було за депутатом, але худорлявий авторитетно порадив: Купхейп сів. Іван з цікавістю спостерігав, що ж воно далі буде. Купхейп спершу поглядав на панель, за якою зник Ф'юче, а потім зацікавився, ніби й забув про Пехфекта. |
| 14854 |
Правда, скільки не вчитувався Бідило в нескінченні газетні матеріали, так і не збагнув, в чому ж ота принципова, ідейна розбіжність, що змушує ці дві партії ворогувати між собою. Все це було дивовижне. Але худорлявий такі дива дивні розгорнув перед ними, що Іван тільки очима закліпав. |
| 14855 |
Виявилося: як в партії Цопістів, так і в партії Цапестів зовсім не було... членів! Всякий, хто на виборах голосував за кандидата тої чи іншої партії, міг вважати себе її повноправним членом. До партії вступали і виходили з неї так легко, що навіть політичні діячі плуталися. |
| 14856 |
У таких випадках головуючий флегматично погукує: Не гукни він отак, не зупини вчасно замисленого партійного лідера, перейде він до своїх ворогів і на наступнім засіданні виступатиме вже як їх лідер. Отак і сьогодні було. |
| 14857 |
Ф'юче Пехфект — а він один із провідних цопістів — виступив у парламенті проти поправки цапестів. А від трибуни брів, замислився, приблудив якось ненароком до цапестів та так і залишився серед них, на збори їхньої фракції прийшов і щойно обговорював новий план боротьби з цопістами. |
| 14858 |
Худорлявий говорив і говорив, і не було кінця його балаканині. Купхейп спочатку слухав з цікавістю, потім із ввічливою увагою і нарешті захвилювався, не витримав: Та худорлявий був зовсім не такої високої думки про фізичні можливості Ф'юче Пехфекта. |
| 14859 |
Колись у старовинному романі з бібліотеки Акиро Бідило вичитав таку сентенцію: в історії, мовляв, бувають моменти, коли представники ворогуючих партій братаються, а іноді навіть зливаються під прапором національного відродження. Іван був іншої думки. |
| 14860 |
Ні під яким національним прапором, — вважав він, — ніколи не зіллються в одне справді антагоністичні класи та їхні партії. Але це стосується справжніх антагоністів. А цопісти і цапести? Які вони ідейні супротивники... Ці, звичайно, можуть побрататися під національним стягом. |
| 14861 |
Цопісти стояли впереміж із цапестами і тихо, задушевно розмовляли, як добрі браття. Купхейп з Іваном спинилися і раптом побачили, як від каси слідом за височенним лисим служителем відійшов сам Ф'юче Пехфект. |
| 14862 |
Тупцюючи слідом за депутатом, горбань все-таки намагався хоч на ходу викласти йому суть своєї справи і вже дійшов до того, що його прийняв Сач Кепст, який доводиться йому двоюрідним братом, а Пехфектові — давнім приятелем. |
| 14863 |
Піднявшись назад у вестибюль, Купхейп недбалим рухом подав його носатому стражу. Носатий замкнув вхідну панель і повів горбаня та Івана по сходах на другий поверх. Бідило в ролі супроводжуючої особи йшов слідом. Ну й настобісіла ж Іванові оця принизлива роль. |
| 14864 |
Вчора, як тільки повернулися з палацу, зайшов до Орро. Розповідаючи про свої парламентські враження, потайки — легіонери і крізь стіни бачать — паписав на клаптику: Орро заперечливо похитав головою, але поговорити з ким треба все ж пообіцяв. |
| 14865 |
Сьогодні Іван знову завітав до вбогої, пропахлої газетами кімнатки. Нарешті! На клаптику того ж прочитав Бідило перше доручення несхильницького керівництва: У білій, світлій приймальній, що своєю чистотою нагадувала передпокій великої лікарні, чекало вже з десяток відвідувачів. |
| 14866 |
За всіма ознаками особи ті були дуже видатні, дуже благородні і водночас дуже демократичні. Відчувалося, що це давні і добрі друзі. Носатий вів Купхейпа урочисто, з лагідною обережністю підтримував за талію. І таке його ставлення до горбаня справило враження на благородних осіб. |
| 14867 |
Молодик аж подавився від несподіваного щастя. Та Іван вже не почув його. Разом з Купхейпом і носатим хичистом він увійшов до кабінету, на вхідній панелі якого яскравою зеленою фарбою намальовано було число 69. |
| 14868 |
В глибині довгої кімнати з-за велетенського письмового столу із полірованих металевих плит встав маленький, миршавенький служитель з блідим, аж наче прозорим личком. За спиною шефа висів величезний портрет Хича Мислячого. |
| 14869 |
Чимось незрозуміло тривожним віяло від всієї постаті шефа — від його мініатюрного личка з правильними, навіть красивими рисами, від його білого, надзвичайної свіжості халата, від його тендітних блідих пальчиків з білими нігтиками. |
| 14870 |
Голос у шефа доброзичливий, м'який, обличчя лагідне, а очі... Очі жили своїм, незалежним життям. Купхейпа не треба довго просити. Коротко розповівши про свої дослідження, горбань перейшов до найголовнішого. Іван знав наперед, що буде говоритись далі, і тому пропускав мимо вух всі теревені горбаня. |
| 14871 |
Куди цікавіше було дивитись, як реагує на Купхейпову тріскотню шеф Легіону Любові. Кожною рискою свого безбарвного обличчя він так і випромінював доброзичливість, ласку, душевне тепло. Але очі... Очі були спокійні, холодні, пильні. |
| 14872 |
Шеф, мило всміхаючись, ледве помітним рухом натиснув на сталевому столі якусь кнопку. На порозі виріс похмурий хичист: На порозі знову з'явився похмурий хичист з товстою чорною папкою. Якимись дивними, пружними кроками йшов він до столу шефа... Ніби пританцьовував. |
| 14873 |
Не знав Іван, що в інших, куди печальніших обставинах знову він побачить таку ж ходу. Шеф недбало махнув рукою, хичист зник, як тінь. Шеф якимось особливим оцінюючим поглядом зміряв горбаня і розгорнув чорну папку. |
| 14874 |
Шеф гортав сторінку за сторінкою папери, підшиті у чорній папці: Купхейп слухняно почав спочатку. Говорив він докладно, Зі смаком, не поспішаючи. Прохання шефа розцінив як знак особливої зацікавленості. |
| 14875 |
Він настільки детально викладав суть справи, так заглибився в історію, ба навіть у передісторію вивчення хакахо, що, коли шеф, дочитавши останню сторінку, загорнув чорне дос'є, Купхейп тільки наближався до прильоту Івана Бідила. |
| 14876 |
Купхейп здивувався: Шеф Легіону Любові солодко всміхнувся: Дуже радий, що знайшов спільника. Я теж борюся з хакахо. Для того, щоб виявити одного несхильника або ціле їхнє підпільне братство, є у мене тисячі пильних очей і вух. |
| 14877 |
Для того, щоб ізолювати тих, на кого вже не діє слово Безсмертного, для того, щоб допомогти цим найслабшим, а значить, і найулюбленішим братам нашим, є в мене тисячі й тисячі вірних і спритних рук, сотні й сотні Будинків Блаженних Учнів. Підіб'ємо підсумки: ви шукаєте засоби боротьби з хакахо. |
| 14878 |
Для чого шукать? Я вже знайшов їх. Так, так, знайшов і, на противагу деяким вашим колегам-винахідникам, не роблю з них секрету. Навіть більше, я закликаю вас взяти ці мої засоби собі на озброєння. Пропоную бойовий союз! Поєднаємо наші зусилля. |
| 14879 |
Купхейп, мов сновида, підійшов до столу, взяв бланк і, так і тримаючи його в простягнутій руці, пішов назад до свого крісла, в другий кінець кімнати. Мене завжди в священний трепет приводять слова, написані на фронтонах наших Будинків Блаженних Учнів: |
| 14880 |
Можливо, відчув у тих словах якийсь образливий натяк для самого щактифського суспільного ладу, а можливо — так воно, мабуть, і було — у шефа просто виробилася своєрідна хвороблива нетерпимість до такої, надзвичайно рідкісної в щактифському житті якості, як чесність. |
| 14881 |
Саме тому він і схопився, проліз між масивним металевим столом і пригвинченим до підлоги кріслом, пружними, такими ж як і у похмурого хичиста, танцюючими кроками побіг через кабінет до переляканого вкрай горбаня, який все ще стояв навколішках. |
| 14882 |
І справді, шеф підбіг до горбаня, розмахнувся і... вихопив із тремтячих Купхейпових пальців непідписаний бланк договору. Побіг до столу, відсапуючись, проліз у крісло, натиснув кнопку. Знову з'явився похмурий хичист. Панель лишилася незасунутою. |
| 14883 |
Він буквально засипав питаннями, не чекаючи відповіді на них: Бідило напружив увагу, жодного звуку не пропускав: прізвища! Прізвища цих суб'єктів! А вертлявий тим часом від вигуків перейшов до більш поширених речень: «І чому вони ніяк не називають один одного? — непокоївся Іван. |
| 14884 |
Деякі з них Бідило встиг уже прочитати і запам'ятать. Взявши Купхейпа під руку, потихеньку потягнув його до виходу: ясно було, за кого їх прийняли, і дуже не хотілося розчаровувати діячів щактифського красного письменства. Нарешті горбань з Іваном вийшли з приймальної. |
| 14885 |
Але на цьому їхні пригоди аж ніяк не закінчилися. Довгий, здавалося, нескінченний коридор раз у раз повертав то праворуч, то ліворуч. Вікон не було. Тільки й світла, що з вхідних панелей, верхні половини яких напівпрозорі. З-за панелей — голоси, то погрозливі, то благальні. |
| 14886 |
Правда над усе! І взагалі я хочу вам сказати, що вся оця братія, вся — від другого номера до сьомого — таємні, добре замасковані несхильники. По них давно вже плаче Будинок Блаженних Учнів! Але сьомий! Ми самі прийшли, а його сюди викликали. |
| 14887 |
Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим. Але на цьому не закінчилися їхні сьогоднішні поневіряння: уже перед самим виходом виявилось, що горбань загубив десь перепустку, — в кабінеті, напевне, з переляку залишив. Носатого вже не було, у вестибюлі чергував інший хичист. |
| 14888 |
Хичист вилаявся, замкнув вхідну панель, пішов до приймальної шефа. Сіли в крісла. Горбань мовчав, сумовито схиливши голову. А Іван думками був уже в академії, в кімнаті друга. Орро казав, що сьогодні Чакт має повернутися до Міста-1 з тим, щоб завтра летіти до Провінції-13—2. Чекали довго. |
| 14889 |
У вестибюлі тихо, безлюдно. Почулися кроки — ні, не хичист. До них підійшов високий дід у темних окулярах. На грудях у старого білів іще папірець з номером «7». Купхейп з недовірою подивився на нього, а потім, збиваючись і плутаючись, виклав з горем пополам суть своєї справи. |
| 14890 |
Як тільки хичист випустив їх із приміщення Легіону, горбань плюнув спересердя і висипав усі книжки Іванові на оберемок. Певна річ, викидати Іван не став. Заніс до своєї кімнати. Про всяк випадок — а що, як забуде? — огризком олівця на шматку газети переписав пронумерованих літераторів. |
| 14891 |
Тільки на одній книзі чомусь не було прізвища і, подумавши, Бідило записав назву її. Зім'яв список, вийшла невеличка кулька, заховав у кишеню. Тепер швидше до Орро! Та Орро вдома не було. Жаль... Так хотілося якнайскорше передати список... Доведеться зайти пізніше. |
| 14892 |
Перестрибуючи одразу по кілька сходинок, подався до Чакта. Йшов, а в грудях так і співало: ні, немарно, немарно прожив він оцю добу! Чакт зустрів радісними обіймами. Бідило мовчав. Де й дівся його бадьорий настрій. Іван мовчав. Що З ним? Може, нещастя яке? Знехотя поснідав, довго розглядав книжки. |
| 14893 |
Ліро-космічну епопею-памфлет просто не зміг читати. Не кращою здалася й інтимно-мінорна акварель. Власне, вона, може, й була кращою, та Іван, скільки не вчитувався, так нічого й не зрозумів. Іван пробував читати з кінця, пробував строфи міняти місцями, але до змісту так і не докопався. |
| 14894 |
Продивився творіння якогось Сопа Сивого — дві трагічні повісті з життя дервердасівських інтелектуалів — і, позіхаючи, взяв останню книжку. Це була якраз та, без прізвища автора. Називалася вона. Під заголовком дрібнесеньким шрифтом було надруковано: |
| 14895 |
Що твори цього збірника належали саме до жанру легендарного, Бідило пересвідчився з першої сторінки. Другої читати уже не став. Склав книжки в кутку на підлозі. Що з ними робить? Купхейпові не потрібні, Іванові теж не тішили ока. |
| 14896 |
Викинути? Але куди? Ніде, ні в приміщенні, ні на вулицях, не бачив Іван урн для сміття. Кидати ж просто на чистий брук Бідило не міг: з дитинства привчили поважати труд електромонтера, що регулював механізми роботів-прибиральниць. Подумав, подумав і вирішив — нехай поки полежать тут. |
| 14897 |
Знову пішов до Орро і знову не застав. На вулицях Академічного острова щойно закінчилося ранкове схиляння. Шхуфи розходилися від тетраедрів тихо, ледве чутно наспівуючи. Бідило прислухався. замріяно виводив молодий шхуф на якійсь незнайомій нові. Помітивши Бідила, замовк. |
| 14898 |
Недалеко від пам'ятника Хичу Приємному ув'язався легіонер. Ніби зовсім і не дивиться, але, куди не повернеш, — не відстає. Це скоро набридло, і Бідило спинився біля поручнів набережної. Легіонер, оглядаючись, пройшов мимо. Іван замислився, перехилився через поручні. |
| 14899 |
І раптом чиясь рука несміливо торкнулася ліктя. Озирнувся — знову легіонер, але вже не той, інший. Що поробиш, мусив коритися. Плюнув спересердя, відійшов. Брів замислений, не дивився, куди завертав, — заблукати тут неможливо. І вийшов не до головного входу академії, а з протилежного боку. |
| 14900 |
За невисокими пластмасовими штахетами поблискувало величезне довгасте тіло транспортного штейпу. Він стояв колись на даху, і, гуляючи з Чактом, Іван не раз оглядав його. Залазили всередину — штейп тоді був поламаний і тому стояв відкритий. |
| 14901 |
Чакт розповідав, як керувати такою машиною, як працюють її механізми. Зараз штейп уже відремонтований і навіть пофарбований наново. Біля хвостового оперення, зіпершись на штахети, дрімає вартовий хичист. Праворуч — густий хифовий парк. |
| 14902 |
Між заростями безлистих рослин жовтою прозорою рідиною поблискує чималий басейн. Іван підійшов ближче. Рідина хвилювалася, хоч вітру, як і завжди, не було. В стіні басейну темніло кілька квадратних отворів. З другого боку виходили товсті труби. Від рідини різко пахло чимсь хімічним. |
| 14903 |
І раптом в одному з квадратних отворів глухо загуркотіло, зашуміло, і прямо в басейн ринула лавина покидьків, недоїдків, папірців, іржавих бляшанок. Рідина закипіла, вкрилася бульбашками. Неприємний різкий запах ударив у ніс. Не минуло й цоти, як кипіння припинилося. |
| 14904 |
Іван поглянув на дно — покидьків як не бувало, жодного шматочка! А прозора жовта рідина знову хвилювалась, немов важко дихала. Так от куди дівається сміття! Тепер все ясно. Іван хутенько збігав додому, притягнув гамузом усі шедеври щактифської літератури і з легким серцем жбурнув їх у басейн. |
| 14905 |
Рідина забулькала, закипіла і через мить знову стала прозорою. За хифовими кущами стежкою пройшов Шат. Після обіду знову пішов до Орро і, нарешті, застав вдома. Нічого не пояснюючи, непомітно тицьнув у долоню паперову кульку. Старий все зрозумів. І от вони вже біля поручнів. |
| 14906 |
Внизу — місто, за спинами — Кип-Кейп. В парку жодної живої душі. Сіли. Старий стомлено відкинувся на спинку лави. В місті неспокійно. Вчора трохи не взяли Магдеба, коли б не однодумці із заводського штейподрому, таки зацапали б. |
| 14907 |
Магдебові допомогли захопити транспортний штейп, і він перелетів до хифових джунглів Гримучих Гір. Там, у районі гори Білої, — оце вже скоро тисяча діб — базуються два наші несхильницькі загони. До мене поки не заходь. |
| 14908 |
Коли небезпека мине, думаю це буде скоро, на правому верхньому кутку моєї панелі я намалюю олівцем знак тетраедра. Здається все... — Орро важко підвівся. — Ууммб, однодумче! Ще тільки-тільки починалася доба, Іван ще дрімав, як до кімнати безшумно ввійшов Шат. |
| 14909 |
Бідило прокинувся і крізь примружені повіки довго дивився, як Шат прибирає кімнату. Метушиться, поспішає, рухи швидкі, вправні, а сам ні-ні та й зиркне на Івана. А став витирати стіну над узголів'ям — аж нахилився. |
| 14910 |
Дивиться пильно-пильно, ворушить губами... Цього вже Іван не міг стерпіти, розплющив очі. Ні, Шат не злякався. Шат мовчав. Закінчив прибирання, Зібрав своє приладдя і, вже виходячи, ніби ненароком кинув: Не встиг Іван поснідати, як знову прибіг Шат, покликав до Тихого залу. Горбань сидів біля кейфу. |
| 14911 |
Іван сів у крісло, і в ту ж мить екран кейфу ожив. Зеленоброва, дуже схожа на Хет дівчина, чемно вклонившись, повідомила, що, на превеликий жаль, їх схильності К'юса сьогодні в редакції не буде. Довго блукав Іван того нескінченного дня. Весь острів по узбережжю обійшов. |
| 14912 |
Бачив, як двоє шхуфів забрели по пояс у воду і тягли щось на зразок волока. Коли витягли, в сітці стрибало кілька дивних яскравих створінь, схожих на Земних рибок. Повнощокий молодик у білому кидав рибок в прозоре відерце з водою. Іван попросив дозволу подивитися, молодик з охотою подав відерце. |
| 14913 |
Великі, розташовані близько одне від одного, сповнені невимовної туги, вони були до моторошності розумні, майже людські. Рибка здригнулася, відкрила рот, жадібно ловлячи повітря. І раптом до Іванових вух долинули тихі-тихі сумні звуки. Звуки були тонкі, кришталево-прозорі — і плач, і спів водночас. |
| 14914 |
Бідило підніс рибку до вуха: сумніву не було, вона співала. Здригаючись, блякнучи, іа співала. Співала все тихше й тихше і врешті зовсім замовкла. Блискуча луска її якось раптово потьмянішала, немов злиняла, з яскраво-золотої стала брудно-жовтою. |
| 14915 |
Пухкий молодик взяв з Іванової долоні мертву «співачку», кинув на пісок, витер об халат пальні. Молодик гордо посміхнувся: Одразу за пам'ятником Хичу Приємному на фронтоні хмарочоса сяяло веління Безсмертного: два золоті молодики цокалися золотими чарками. |
| 14916 |
Причому до утворення Департаменту кожен писарчук, не говорячи вже про начальство, вимагав і брав ці дарунки в тому розмірі, який тільки могла бажати його канцелярська душа. І тільки Хич Мислячий навів порядок у цих заплутаних і наболілих справах. |
| 14917 |
В основу упорядкування покладені були три принципи: СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ДЕРЖАВНІСТЬ, ЩЕДРІСТЬ. Перший — СПРАВЕДЛИВІСТЬ — означає, що кожен мусить брати по чину, тобто повинен не перевершувати встановленої урядом такси. |
| 14918 |
Другий принцип — ДЕРЖАВНІСТЬ — говорив про те, що від кожного дарунка певний процент має відраховуватися на користь держави. Третій принцип — ЩЕДРІСТЬ — закликав всіх клієнтів платити по совісті, тобто не менше встановлених державою норм. |
| 14919 |
Давно вже за бортом повітряного корабля скінчились останні квартали, рівний, як стіл, степ стелився від обрію до обрію, потім рівнина непомітно перейшла в невисоке узвишшя, а штейп все летів, час від часу збільшуючи висоту. На видноколі забіліли снігові вершини, круті хребти. |
| 14920 |
Вище й вище забирався маленький повітряний корабель, мотори аж бриніли від перенапруги. Нарешті, переваливши через хребет, почали знижуватись. Іван поглянув в ілюмінатор і побачив невеличке, заросле хифами плато в оточенні білих засніжених вершин. |
| 14921 |
Коли їхній штейп стояв уже на плато, а горбань зустрівся біля мальовничої вілли з розчуленим К'юсом, з перших же слів хазяїна гості дізналися, що К'юс уже не редактор, що він у відставці і що це його власна дача |
| 14922 |
Що така сатира нічого корисного для суспільства не дасть, це авторам чітко й цілком переконливо пояснили в Легіоні Любові. На другому, вищому, етапі сатирики викривали і таврували вже не окремі установи і навіть не окремих осіб, а цілі узагальнені, абстраговані пороки, вади, хиби в житті. |
| 14923 |
Але й тут сатирики дуже швидко зрозуміли свої помилки. Зараз наша сатира переживає третій період, період свого найбільшого кількісного і якісного розквіту. Нині сатирики критикують і викривають кожен сам себе. Це так звана Са-Са (Самосатира), або, як її інакше називають, «сатира на вивертання». |
| 14924 |
Вона полягає в тому, що кожен літератор-сатирик у сміливих, дотепних гротескових образах викриває, таврує свої особисті, часом навіть не існуючі вади й недоліки. Він ніби вивертає перед читачем свої етично-моральні нутрощі, і, якщо вони не такі вже й брудні, в дію вступає авторська фантазія. |
| 14925 |
Ну, тепер Купхейп згоден був слухати К'юса хоч цілу добу. Ще б пак, така послуга! 3а неї, якщо діяти по закону, треба було б дати чималий дарунок щедрого серця. О, він, Купхейп, цілком згоден слухати свого колегу! Нехай говорить, більше говорить, не треба його дратувать. |
| 14926 |
Може, він, якщо все буде по-хорошому, і не заломить багато. Та по всьому видно було, що відставний філософ навіть і не думав про дарунки щедрого серця. І правда, філософ Чеф майже не дихав. По вологій лисині мислителя повільно повз великий рогатий равлик. |
| 14927 |
К'юс лагідно посміхнувся: Скільки, виявляється, найрізноманітніших вчених жило й працювало в гостинного і балакучого екс-редактора! В наступній альтанці Купхейпа та Івана познайомили з астопатом — так у Щактиф називали науковців, що досліджували те одвічне ДЕЩО, з якого пішло і в якому зникне колись все існуюче. |
| 14928 |
Зараз вчений якраз вирішував питання: Чи є ДЕЩО ЩОСЬ, яке може стати ЧИМСЬ, чи воно, ДЕЩО, є НІЩО і ЧИМСЬ стати не зможе? В іншій альтанці Іван побачив зовсім уже незвичайну картину. На невеличкому розкладному ложі лежав зв'язаний сивоголовий служитель. Власне, «лежав» тут не те слово. |
| 14929 |
Він не лежав, а весь час пручався, рвався кудись і аж пінився від люті. Іван спершу подумав, що то звичайнісінький божевільний, а потім виявилося, що це не зовсім так. Облизуючи запалені губи, зв'язаний раз у раз вигукував якісь бойові гасла, окремі, часто зовсім незрозумілі речення, уривки слів. |
| 14930 |
Поруч за столом сиділи два стенографісти: кожен вигук зв'язаного старанно занотовувався. Мова зв'язаного стала ще урочистішою. Він уже не вигукував, а натхненно пророкував: В альтанці, куди вони зайшли після цього, було якось особливо тьмяно й вогко. |
| 14931 |
Досить із лексики бунтуючої черні вилучити слова «несхильництво», «боротьба», «повстання», як всякі заворушення самі собою втихомиряться. Всі були згодні з ученим. Ця воістину геніальна теза ні в кого не викликала заперечень. |
| 14932 |
Купхейп був просто у захваті від цих думок і навіть сказав, що коли б він не був такий зайнятий своїми проблемами, то обов'язково 6 зайнявся штучним заплідненням. На білому столі в прозорих мисках парували страви. Поки гості їли, К'юс розповідав, над чим він зараз працює. Всі встали з-за столу. |
| 14933 |
Купхейп уклінно дякував, але від запрошення категорично відмовився: йому, мовляв, конче треба зустрітися з Хичем. Штейп швидко набрав висоту. Через кілька цот дача відставного філософа і все мальовниче плато зникло із поля зору. |
| 14934 |
Іван глянув на невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт управління: рівно через дві тоци до Міста-1 прибуде рейсовий штейп з Провінції-13—2! Скоро, зовсім скоро притисне він до грудей дорогого друга свого! Та не так сталося, як гадалося. |
| 14935 |
Уже біля самих околиць Міста-1 штейп різко нахилився і почав знижуватися. Сіли на якомусь бугрі. Купхейп довго копирсався в моторах, кректав, лаявся потихеньку і нарешті, витерши руки, сказав: Ніколи б раніше такі обставини не вивели Івана з душевної рівноваги. |
| 14936 |
Ходити пішки він любив і міг без відпочинку пройти не один десяток добрих земних кілометрів. Але через півтори тоци там, у Місті-1, Чакт ждатиме друга. І тому ця вимушена прогулянка аж ніяк не радувала Івана. Горбань замкнув штейп, важко зітхнув: Брели горбастою низовиною, порослою дикими хифами. |
| 14937 |
Але ж труд на землі — така радість! Якщо відпала потреба орати, сіяти, косити, то нехай парки, квітники ростуть на чорній святій землиці! Але й землиця тут була не чорна, а бруднувато-руда. Купхейп добряче-таки підтоптався, ледве волік ноги. Бідило втоми ще не відчував. |
| 14938 |
Он уже й будови околиці бовваніють у далечині. Спершу з-за обрію виткнулися якісь шпилі, потім видно стало гостроверхі вежі, а там уже й усю будову. Це був, як потім Іван дізнався, один з тих парфюмерних комбінатів, що постачав Сачу Кепсту спеціальні, посилено ароматні фарби для його. |
| 14939 |
В конторі комбінату Купхейп зв'язався з центральною диспетчерською, і не минуло й десяти цот, як вони вже сиділи в комфортабельному повітряному кораблі, а ще через п'ятнадцять цот зійшли на дах академії. Бідило зразу ж подався до Чактової кімнати. Ось він уже в ліфті. |
| 14940 |
Швидкісний новітній підйомник повз, здавалося, як отой равлик по лисині дослідника сатири. Ось уже Іван у коридорі. Швидше, швидше! Ось Чактова панель... Натискає кнопку, ще раз, ще раз, панель не відсувається. Ліфт спинився, Бідило переступив поріг і... так і остовпів від несподіванки. |
| 14941 |
Там, внизу, біля входу до кімнати швейцара, жовтіла юрба озброєних легіонерів. Трохи віддалік валялася виламана панель. Зненацька натовп розступився, двоє дебелих, низьколобих слуг Любові вивели із кімнати зв'язаного Орро. |
| 14942 |
Халат на ньому подертий, на грудях і голові крамольним червоним кольором яскраво проступала кров. Іван стояв мов громом прибитий. З химерних, схожих на саксофони репродукторів, що поблискували на всіх дахах, бринів, коливався над столицею Зелений Дзвін. |
| 14943 |
Мертвотно світилися на стінах незліченні веління Безсмертного. З-за відсунутих панелей величезних, схожих на театри перукарень шипів і скреготав спикт. Тисячі закритих штейпів із зловісними емблемами Легіону сновигали поміж кубічними хмарочосами. |
| 14944 |
Все наче було звичайне, але зовсім не звичайним здалося воно Івану, коли він вийшов з чорного ходу і, оглядаючись на всі боки, попрямував до хифового парку. Ні, він не просто оглядався, він роздивлявся навкруги, ніби кожну дрібничку бажав запам'ятати. Проте йшов спокійно, навіть дуже спокійно. |
| 14945 |
Все своє свідоме життя Бідило був людиною дії. Тривожився тільки тоді, коли не знав, що робити. А коли вже приймав рішення, одразу ж заспокоювався. Отак і зараз: шлях обрано, рішення прийнято. Кілька цот тому у вестибюлі академії зустрів Купхейпа. |
| 14946 |
План був настільки простий, наскільки й відчайдушний: захопити корабель, що стояв біля очисного басейну, летіти в Гримучі гори. Орієнтуватися по карті. В кожному штейпі, — Іван про це знав, — була детальна карта Щактиф. Приземлитися в районі гори Білої, шукати загони несхильників. |
| 14947 |
Іван знав також, що штейп такого типу заправляється дуже рідко, але під час заправки бере для гравітаційних двигунів і двигунів руху стільки палива, скільки треба на дванадцять повних витків навколо планети. Без всяких перешкод дістався до очисного басейну. |
| 14948 |
Озирнувся, наче нема нікого, обійшов штейп понад штахетовою огорожею, ще оглянувся — нікого. Одразу за штахетами тьмяно поблискував величезний повітряний корабель. На правому боці, на вхідній панелі, напис: ВИПРОБУВАНО ПІСЛЯ КАПІТАЛЬНОГО РЕМОНТУ............. |
| 14949 |
Не поспішаючи підійшов він до штейпу, спинився, уважно оглянув навколишні чагарі і раптом повернувся просто до Івановою куща. Бідило затамував подих: і для чого було ховатись? Ну побачила б його оця Купхейпова нишпорка біля штахетів. Ну то й що з того? Сказав би: гуляю тут. |
| 14950 |
Швидше! Швидше! А він, клятий, — як на зло! — зачепився, застряв у кишені — не виймається та й годі! Ще зусилля... Нарешті! Аж упрів. Ось він. Разом з кишенею вирвав. Затиснувши залізяку, Бідило замахується, і раптом ззаду — зовсім близько! — важкі кроки. Озирнувся — хичист. |
| 14951 |
Здоровенний, на голову вищий, сопе, відстібує ПС. Рвонувся, ударом ноги вибив зброю. Мить — і зчепилися, покотились по бетоновому майданчику. Спершу перемагав Іван. Він брав спритністю, розумом, а не силою. Ось він уже поклав хичиста на спину, ось уже коліном на груди надавив. |
| 14952 |
Зараз, зараз Іван дотягнеться, схопить ПС... Ще ривок, ще... і віддасть ворог душу Сонячному Вседержителю. Та хичист напружився, випорснув з-під Іванового коліна. Іван напружує всі сили, намагається відповзти, і це йому вдається. Тепер вже ворогові ніяк не дотягтися до смертоносної зброї. |
| 14953 |
Світ темніє в очах... Невже отак йому і вмирати під цим слинявим одороблом? А не годен він такої честі! Ні, як вмирати, то вже справжньою смертю! Стоячи вмирати! Як рвонув — де й сила взялась! Випручався з-під засапаного хичиста, зіп'явся на коліна, а той давить, гне до землі. |
| 14954 |
А Шат підбігає, хапає ПС, прицілюється, яскраве сяйво засліплює Івана. Та що це? Руки ворога слабнуть. Іван розплющує очі: диво! Хичист обм'якнув, сунеться додолу, падає, як важкий лантух. Все це відбулося так несподівано, що Бідило не зразу отямився. |
| 14955 |
Подивилися один одному в вічі, всміхнулися: В приймальній Капа Шкеча Купхейпові сказали, що їх генеральська схильність недавно була тут, а зараз вона перебуває в центральному клубі хичистів на урочистих ювілейних зборах. |
| 14956 |
Так, саме рикав, бо інакше ніяк не можна було назвати різкі, гаркаві вигуки, за допомогою яких оратор викладав свої погляди на освіту, культуру, військову справу і взагалі на весь історичний розвиток Країни Безсмертного. Скільки прав! Ганьба! Вищі цивільні школи виховують розніжених нікчемностей. |
| 14957 |
Зник бойовий дух. Військових шкіл мало. Прикро! Хич каже: хто володіє шлунками, той володіє серцями, хто володіє серцями, той володіє всім. Брехня! Служителі не дають ходу військовим. Сором! Переходжу до другого пункту: що у нас буде діятись. Шхуфи перестануть працювати. Хакахо заполонить світ. |
| 14958 |
До бісового батька владу над шлунками! Розігнать парламент! Палац Великого Кільця розвалити гравітаційними гарматами! Хай живе озброєна сила! Тільки ми, військові, оновимо світ! Тільки ми зробимо все, бо нам все дозволено! Втричі збільшити армію! Закрити Притулки Блаженних Учнів і відкрити в них казарми. |
| 14959 |
Хворим на хакахо — смерть! Хай живе війна! Війна всім планетам! Війна всім галактикам! Війна всесвіту! Ехип! Довго, дуже довго крізь густий натовп схвильованих поплічників божественної надістоти продиралися Купхейп та Іван. Але всьому бува кінець, і от вони вже у просторім світлім фойє. |
| 14960 |
Ввічливий, літній служитель розповів їм, як розшукати генерала, а потім ще й провести взявся. Кап Шкеч сидів у невеличкій, затишній кімнаті для особливо почесних гостей і колупав зубочисткою свої на диво криві й великі зуби. Це було улюблене його заняття під час відпочинку. |
| 14961 |
Купхейп подав йому К'юсів пакет і сказав, що вони від К'юса. Генерал дістав жовтий папірець, швидким крупним почерком щось начеркав-начеркав, поклав у зелений конверт, заклеїв, подумав, а потім ще й на конверті написав щось. |
| 14962 |
Поки горбань виробляв перед генералом усі ті військові реверанси, Іван встиг краєм ока прочитати напис па конверті. Адреса виведена була за всіма правилами військової пунктуальності: З не меншою пунктуальністю перелічувалися й титули адресата: Правда про голубу Вамбію. Спіритологічний дослід. |
| 14963 |
Купхейп Х'юп Купеп падає до ніг красуні. На верхньому штейподромі академії, біля самого входу до Кип-Кейпу, Бідило стрів горбаня. Останнім часом Купхейп різко змінився до свого піддослідного, став якимсь неприродно ввічливим, навіть ласкавим. |
| 14964 |
Іван хотів було запитать, де, в яких місцях прийдеться йому мандрувати і розважатися, але так і не запитав: над містом починалося щось незвичайне. Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного — спершу змовк, а потім задзвенів якось по-новому — тривожно, немов на сполох. |
| 14965 |
Тривожне, багрове сяйво оповило столицю... І враз загриміло, зарокотало небо: Сотні зелених променів вдарило з будинків у грізне червоне сяйво. Купхейпа мов вітром здуло. Жодного білого халата на штейподромі — де-не-де лише бовваніли чорно-жовті постаті: шхуфи не боялись гроунда. |
| 14966 |
А хмара рокотала й рокотала. Глибокий бас про щось урочисто розповідав на звучній незнаній мові. Широкі промені хиталися, падали, злітали, впиналися в червону хмару, мов вогненні бичі. Хмара блимала, проте голос не замовкав — велично й владно гримів і гримів над притихлим Містом-1. І так було довго. |
| 14967 |
Нарешті, дійшовши найвищого напруження, бас знову пророкотав: Одразу ж стало чути вібруючий, тривожний дзвін. Але хмара не згасала, число променів потроїлось. І знову загримів голос, та вже не вамбською, а добре знайомою щактифською мовою: Книга Схилянь — книга брехні. |
| 14968 |
Ніякий Сонячний Вседержитель, ніякий Безсмертний не дарував вічного дня Країні Блаженного Спокою. Сто сотень віків тому на просторах теперішньої Щактиф шуміли фіалковолисті ліси. Сині лани хвилювалися під грозовим небом. Червоні сади квітли на голубих буграх. |
| 14969 |
Земля наша — така родюча, така щедра — яскраво-голубою тоді була. Слухайте, слухайте правду про нашу голубу Вамбію! Сто сотень віків тому утворилася держава свідків. Велетенські реактивні установки Збудовані були на її території. |
| 14970 |
Це їх надпотужна сила так притишила обертання планети навколо осі, що, кружляючи навкруг сонця, вона весь час тримається до нього тільки щактифським боком. Червоне небо грізно гуло, і грім отой, — широкий, всемогутній, — радісно відлунював в Івановій серці. |
| 14971 |
Хмара все збільшувалась і збільшувалась, а зелені промені зблякли, стали жовкнуть, потім один по одному безсило згасли. І тоді сотні бойових штейпів знялися в повітря, ревучим кільцем оточили гроунд. Зарохкали, загуркотали гравітаційні гармати. У червонім сяйві заблимали спалахи розривів. |
| 14972 |
Але ніщо — ні моторний гул, ні гарматний рохкіт, ані рев вибухів — не змогло заглушити рокочучого голосу гнівного неба: Іван оглянув небо: червоне сяйво немов зупинилося. Бойові штейпи, так нічого і не вдіявши йому, один за одним сідали на штейподроми. |
| 14973 |
І тоді вступив у двобій Голос Безсмертного — Зелений Дзвін став раптом таким гучним, що на якусь мить заглушив гуркотання гроунда. Але тільки на мить. Глибокий бас тєяі посилився, перекрив дзвін. Але й дзвін погучнішав. І ця титанічна дуель тривала кілька цот. |
| 14974 |
А небо гриміло так, що аж пластмасові плити штейподрому здригалися під ногами в Івана: Пливли віки... Сто сотень вамбських віків минуло... Настала доба Щактиф. Вічний день, нерухоме повітря, запаморочливе тепло змінили природу Вамбії. |
| 14975 |
Гряде велика тоца, настане радісна цота, і зіллються наші вогнища в одне грізне полум'я! Однодумці! Не вірте теревеням Хича! Не слухайте служителів! Не підкоряйтесь хичистам! Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Смерть Безсмертному! Голос замовк. |
| 14976 |
Промінна хмара, мов заграва погасаючої пожежі, все зменшувалася й зменшувалася і скоро зовсім розтанула. Небо набуло звичайного зеленкувато-жовтого кольору. А по тому місцю, де щойно гуркотав гроунд, повільно проплив пузатий чорно-білий штейп. Життя поволі поверталося в свої буденні береги. |
| 14977 |
Мов наполохані миші, боязко визирали на світ служителі та хичисти. Дивний, дуже дивний був кабінет у цього видатного державного діяча! На стінах потворно строкаті і, мабуть, дуже дорогі килими. Химерні закрутки та якісь незрозумілі фігурки на великому стінному тоццойті. |
| 14978 |
В кімнаті аж два трюмо З усякими баночками, скляночками, флаконами і флакончиками. Письмового стола нема. Замість нього біля великої канапи красується круглий столик, завалений паперами, заставлений сяючими келишками і мисочками з якимись наїдками. |
| 14979 |
Решту місця займають всілякі тумбочки, пуфики, торшери та інші надзвичайно важливі речі, абсолютно необхідні для кожного будуара на всіх планетах всіх зоряних систем. Пахне одеколоном і солодощами. В глибині кімнати зеленіє ще одна панель з масивною скрижаллю. На скрижалі поблискує одне слово: |
| 14980 |
З великої м'якої канапи назустріч Іванові й горбаневі ліниво підвівся високий гнучкостанний юнак з маленькою лисою голівкою: Пейт Фикт (а це, звичайно, був він) недбало, двома пальцями взяв лист і знову ліг на канапу: Горбань і Бідило присіли біля входу на мініатюрні пуфики. |
| 14981 |
Хто знає, яким би драматичним фіналом завершилася ця розмова... Купхейп, доведений попередніми поневіряннями до повного розпачу, перебував уже в тому дуже цікавому стані, коли навіть богобоязливі бабусі, майже не цілячись, влучають чавунними прес-пап'є межи очі ненависним бюрократам. |
| 14982 |
Білий довгий халат щільно облягав її розпещені форми, ефективними складками спадав донизу, тягнувся шлейфом по картатих килимах підлоги. Пейта Фикта мов вітром здуло з канапи. Схопився, виструнчився, похапцем поправляючи розхристаний одяг. Та Вона вже не слухала горбаня. |
| 14983 |
Кімната, куди, сяючи усмішкою, ввела Івана Вона, була теж будуаром, але вже мебльованим і прикрашеним куди більш вишукано. В кожному русі її відчувалася справжня майстерність красуні професіоналки. Позу Вона прибрала особливу: невимушено-елегантно-ефектну. |
| 14984 |
Побіжно, кількома словами схарактеризувавши матеріальний субстрат (тлінне тіло — у просторіччі), всю свою ерудицію скерував він на висвітлення таємниць трансцендентальної Іванової душі. Але господиню це, як видно, аж ніяк не влаштовувало. її найбільше цікавив саме матеріальний субстрат. |
| 14985 |
На екрані з'явилася жовта світляна пляма, хитнулась, застрибала і раптом перетворилась на круглу випещену фізіономію з великим одвислим носом. Фізіономія повела очима і, помітивши в будуарі ще двох чоловіків, здивувалась: Фізіономія розпливлася в безглуздій посмішці: Клацнув вимикач, екран погас. |
| 14986 |
Купхейп вийшов. Бідило й Вона якийсь час сиділи мовчки, з цікавістю розглядаючи одне одного. Іван ніколи не вважав себе таким уже завзятим джиґуном, але, побачивши вродливу жінку, не міг, грішна душа, не помилуватися. А Вона в ту мить і справді здавалася Іванові напрочуд гарною. Панель відсунулась. |
| 14987 |
До кімнати карбованим кроком увійшли чотири хичисти. Перший на великому золотавому блюді ніс кілька папірців. Троє інших ескортували його з боків і ззаду. Хичист подав блюдо. Недбало, двома пальчиками взяла перепустки. Хичисти вийшли. Купхейп як стояв, так і простягнувся перед канапою. |
| 14988 |
Красуня зойкнула, відсмикнула ногу, але знавець спіритики встиг все ж поцілувати її. У горбаня здригалися плечі: не редактор, не депутат, не шеф, не вчений і навіть не генерал — ця жінка! Ах, ця жінка! |
| 14989 |
Не встиг доїсти, з'явився Шат: І дійсно, в залі Іван побачив горбаня і Чакта у свіжих, ретельно віпрасуваних халатах. Купхейп дістав з якогось Закапелка зелену скриньку, поставив на стіл. Рушили втрьох: Купхейп, Чакт і Бідило. |
| 14990 |
Пригодилася-таки одна із зайвих перепусток. Штейпом дісталися до Кільцевого Палацу. Біля величезної панелі з масивною плитою, на якій золотом світилося: стояли вже удостоєні аудієнції. Нарешті всіх пустили у величенький, гарно оздоблений Зал. |
| 14991 |
Тільки-но увійшли, як миттю підлетів надзвичайно ввічливий служитель і з глибоким поклоном запросив «їх схильностей зайняти місця на оцій канапі». Всі троє залюбки виконали його прохання. Купхейп блаженствував. Він ні на мить не сумнівався в успіху сьогоднішнього свого візиту до голови уряду. |
| 14992 |
Та в цю мить до «аристократів» знову підбіг той же служитель і дуже ввічливо запросив їх відвідати кімнату № 1. гордо продефілював до кімнати № 1. Не минуло й десяти цот, як він вискочив звідти розгублений і пом'ятий: Чакт насупився. Чакт пішов. Потім і Іванові довелось побувати в кімнаті № 1. |
| 14993 |
Після обшуку горбаневі й супроводжуючим його особам вручили білі товсті зошити. Не так-то й просто було заповнити ці анкети: самих основних питань 175 та до кожного по десятку, а то й по два найрізноманітніших підпунктів. Іван заповнив кілька основних граф, в решті — поставив прочерк. |
| 14994 |
Те саме зробив і Чакт. Лише Купхейп зосереджено сопів над анкетою. Всі відповіді його були докладні й ґрунтовні. Так, на запитання: — Купхейп відповів, що революції сам він не готує і що його найближчі родичі теж не Займаються революційною діяльністю. |
| 14995 |
Можливо, хтось із знайомих йому чи навіть незнайомих жителів столиці й готує в даний момент державний переворот, але на яке число він призначається, про це ні сам Купхейп, ні його близькі, а можливо, навіть і далекі родичі не знають. |
| 14996 |
Йому охоче пояснили, що всі фільтри, особливо ж фільтр № 3 (так називалася установка для просвічування), запроваджено після того, як Хичу Мислячому приснився сон, буцімто на нього готувався збройний напад. |
| 14997 |
Терористів у тому Хичевому сні вчасно викрили: обшукали, повідбирали в них бомби, а самих стратили. Тільки один з них вцілів і навіть лишився на волі: під час обшуку він проковтнув бомбу. Тепер ходить і кожної миті може вибухнути. |
| 14998 |
Після просвічування всіх трьох відвели до приміщення, що мало урочисту назву: і попросили зачекати, поки з Легіону Любові прийдуть їхні офіційні характеристики. Відповідний запит послано було ще під час обшуку. |
| 14999 |
Знову ввійшов чемний служитель і поклав перед Купхейпом товсту канцелярську книгу з прошнурованими, пронумерованими й проштемпельованими сторінками. І знову Купхейп писав докладно, сумлінно, вдумливо. Час немов зупинився. На великому стінному тоццойті цифри, здається, зовсім не мінялися. |
| 15000 |
Відсунулась панель, на порозі знову той же чемний служитель. Служитель підозріло подивився на горбаня, на його сина, на зелену скриньку і, зітхнувши, погодився, що це дійсно смішно. Поставив на перепустках великі чорні печаті, акуратно згорнув, поклав на стіл перед Купхейпом. |
| 15001 |
Горбань кинувся дописувать. Він так поспішав, що піт у нього виступав не тільки на підборідді й верхній губі, а й на лисині. Нарешті, здається, все. Пробіг очима написане, закрив книгу, взяв перепустки. Із цими словами горбань натиснув на жовту кнопку. |
| 15002 |
Це були довгі пластмасові лави з невисокими спинками, поділені перегородками у такий спосіб, що кожне відокремлене місце міг зайняти тільки один мислячий організм. У залі пахло милом, парою і ще чимсь невідомим, схожим на скипидар. Було дуже тихо. |
| 15003 |
На відміну від усіх інших приміщень, зовсім не чутно було пульсуючого дзвону. Всяк, хто заходив, одразу ж займав одне з відділень лави і, склавши руки, застигав у молитовній позі. Сіли й Купхейп з Іваном. Несподівано, ніби здалеку-здалеку, почувся співучий, мелодійний дзвін. |
| 15004 |
Це був не той нудотний і остогидлий Голос Безсмертного. Сповнений солодкої, млосної печалі, дзвін все Зростав, гучнішав, аж поки не зазвучав на повну силу. І саме в ту мить — праворуч і ліворуч одночасно — відсунулося по кілька панелей. |
| 15005 |
Стрункими рядами один за одним входили вони до залу, несучи на головах іскристо-прозорі посудини: щось на зразок великих кришталевих полумисків. Над полумисками здіймалася густа пара. В залі ще сильніш запахло милом. |
| 15006 |
Молоді слуги Любові увійшли й стали так, що перед кожним удостоєним аудієнції було по одному легіонеру. Поставивши долі свої паруючі посудини, молодики присіли навпочіпки. Плив печальний співучий дзвін. |
| 15007 |
Вже від самого дотику білих з жовтуватими нігтиками пальців Івана занудило, і він було відсмикнув ноги, але горбань поглянув на нього так, що Бідило мусив скоритися. Роззувши всіх удостоєних, легіонери рухами священнослужителів почали обмивати їм ноги в сяючих, кришталевих полумисках. |
| 15008 |
Плив, плакав співучий дзвін... Розчулені удостоєні витирали щасливі сльози. Нарешті і з цим ритуалом було покінчено. Легіонери граціозно-танцюючою ходою покинули зал, виносячи з собою не, тільки іскристі посудини, але й взуття. Дзвін затих. |
| 15009 |
І тоді кожен удостоєний встав голими вимитими ногами на свій килимок і пішов по ньому до протилежної стіни. Підійшов до стіни і Бідило. Кілька секунд всі стояли мовчки. Раптом щось клацнуло, і в стіні перед кожним відкрився прохід до вузенького коридорчика, підлога якого була застелена чимсь білим. |
| 15010 |
Іван ступив через доріг, і одразу ж на білому відбився чіткий слід його великої ступні. Отака біда! Бідило нахилився і побачив, що під ногами в нього величезний паперовий бланк з друкованим написом: «Іван Васильович Бідило. Справа 742018. Відтиски ніг». |
| 15011 |
Над написом красувалася кольорова емблема Легіону. Коридорчик виходив на широченну, як поле, Внутрішню площу Великого Кільця. В центрі височів знайомий уже по розповідях шістдесятидев'ятикутний Палац Безсмертного. Удостоєні вишикувались, і чемний служитель повів їх навколо Палацу. |
| 15012 |
Видовище було грандіозне. Кожна з граней зеленого хмарочоса так і сяяла пластмасовими полірованими плитами. З купола хитким стовпом било в небо зелено-золотаве світло. Пульсуючий Зелений Дзвін бринів тут особливо різко й чітко. Здавалося, дзвенів сам Палац. |
| 15013 |
У центрі кожної грані, біля помпезних, тьмяно вилискуючих сходів, ніби нежива, застигла численна варта. Жовті пластмасові штахети не давали підходити до стін Палацу ближче, ніж на триста—чотириста кроків. |
| 15014 |
Увесь простір між штахетами і Палацом був вкритий товстим шаром куряви, немов застелений жовтим оксамитом. Багато років ніхто, видно, не ступав уже по цій землі. Вартові, змінюючись, заходять у Палац, там і живуть. А свідки теж з Палацу нікуди не виходять. |
| 15015 |
Служитель довго вів удостоєних попід штахетами, аж поки попереду не замаячила зелена арка над нешироким проходом. Вся процесія вийшла крізь браму на вузеньку бетоновану стежку, що вела до сходів Палацу. Біля цього ґанку теж стояла озброєна варта, але вже не така численна й урочиста. |
| 15016 |
Служитель показав охоронцям якісь папери, і ті розступилися, пропускаючи удостоєних до святая-святих всієї щактифської державності, до заповітних апартаментів Хича. У величезному залі, в протилежному його кінці, сяяла висока панель. |
| 15017 |
Сліпучим вогнем горіли на ній викарбувані слова: В залі вешталося чимало уже мислячих організмів — як удостоєних (Іван впізнавав їх по босих ногах та чорних підошвах), так і місцевих хичистів і легіонерів. |
| 15018 |
Чемний служитель пояснив, що кожного викличуть по прізвищу, а поки вони можуть розважатися, як забагнеться. Горбань і Бідило підійшли ближче до кейфу. Закінчувалась передача про події в Країні Підземного Полум'я. Так Званий еопський революційний уряд почував себе дуже непевно. |
| 15019 |
Раз у раз передача переривалася, і на екрані під скрегіт і свист спикту спалахували веління Безсмертного: ! Стережіться підробок! Тільки в крамницях Сорок четвертої ячі! Тільки у нас! Тільки у нас! Купуйте одеколон! Так повелів Безсмертний! » |
| 15020 |
Уряд Країни Підземного Полум'я вже неспроможний придушити всі несхильницькі заворушення. Екран гасне і знову спалахує. Новий диктор проголошує урочистим басом: Купхейпа від хвилювання завжди хилило на сон. Не раз і не два засинав він у приймальнях, чекаючи аудієнцій сильних світу цього. |
| 15021 |
От і зараз почав було вже стоячи клювати носом, але тирада про поживність води пролунала так гучно, що миттю збудила його. Струснув головою, наче хотів скинути невідчепний сон, побрів до буфету в другий кінець залу, Іван за ним. За прилавком стояв товстий служитель з обличчям державного діяча. |
| 15022 |
Віддалік, за двома зсунутими столами, їло й випивало чимале і вже досить веселе товариство. Купхейп замовив собі склянку безалкогольного «пхе», сів за крайній столик. Трохи далі вмостився Бідило. Горбань сьорбав жовтий напій, тер лоба, але дрімота й тут не відступалася. |
| 15023 |
Так і не допив «пхе», похилився, тицьнувся носом у чарку. Іван знічев'я придивлявся до веселої компанії. Пили вони аж ніяк не «пхе». Пузаті чудернацькі пляшки поблискували темною, майже чорною «кров'ю Безсмертного» — єдиним у Щактиф алкогольним напоєм. |
| 15024 |
Купхейп прокинувся, схопився, підозріло поглянув на Івана: Саме в цю мить з великого гучномовця, що блищав посеред стелі, долинув урочистий бас: ...Ось він стоїть — Купхейп Х'юп Купеп, експерт Вищої Ради Слуг свідків Безсмертного, ось він стоїть у дивному, неосяжному кабінеті Хича Мислячого, стоїть і плаче... Сльози щастя течуть по зморшкуватих щоках, язик — мов дерев'яний. |
| 15025 |
І якби Купхейп не приховав того страшного Іванового злочину (чхнув невчасно), то і його, Іванова, картка зберігалася б зараз в одній із цих шухляд. У глибині приміщення чітким строєм виструнчилися, мов неживі, хичисти особистої охорони. |
| 15026 |
Бідило з цікавістю розглядав постать Мислячого: «Іч, в халаті легіонера... Голова довгаста, вуха стирчать, а обличчя...» І тут Іванові стало не по собі, охопило моторошне відчуття нереальності всього навколишнього. Де ж обличчя? |
| 15027 |
Там, де у всіх звичайних мислячих істот очі, брови, ніс, губи, — у Хича неясно туманилася мутна пляма. Хич був безликий. Так, саме безликий. Голова була, шия була, навіть вуха стирчали, а от обличчя — обличчя ніякого! Неясні риси проступали, мінилися, рухалися в отій туманній плямі. |
| 15028 |
І хоч крізь скляну стелю ясно світило сонце, Іван в тій плямі так нічого й не роздивився. Хич Мислячий хитнув головою, і в ту ж мить у нього з'явилося обличчя. Я винайшов апарат, Апарат для Підслухування Думок. Скорочено АПД. |
| 15029 |
Я винайшов АПД... Віднині ви зможете знати все, що думає про вас кожен громадянин Щактиф. Іван не переставав дивуватися: перед ним стояв уже не в'їдливо-пильний шеф Легіону Любові, а щирий і придуркуватий добряга К'юс. Ах, він так зрадів! Такий прекрасний винахід! |
| 15030 |
Вхідна панель розчинилася, на порозі з'явився Чакт із Зеленою скринькою в руках. Розповівши все і настроївши АПД, горбань повернувся на своє місце біля самої вхідної панелі. Хич знову посунув важелі. До кабінету уже входив високий служитель з благородним лицем професора. |
| 15031 |
Іван одразу впізнав: саме цей державний діяч голив його колись на своєму перукарському ювілеї. Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії піднявся на поміст і став поряд з Хичем. Хич-К'юс радісно посміхався. |
| 15032 |
Він так любив слухати про щастя своїх підданих... І хтозна, може, й довго б іще він слухав і радів, радів і слухав, та в зеленій скриньці щось клацнуло, і екран на ній засвітився. Де й ділася щасливо-придуркувата К'юсова посмішка! Хич хитнув головою, і обличчя його знову різко змінилось. |
| 15033 |
Великий Перукар відсахнувся, задкуючи, зійшов з помосту і вже внизу, недалеко від Бідила і горбаня, впав на коліна: Хич зиркнув на екран АПД, але на такій відстані зелена скринька уже не діяла. І тоді рвучкими владними рухами вхопив голова щактифського уряду важелі Державної Машини. |
| 15034 |
За спинами в них, у самому кінці кабінету, стояло, виявляється, кілька м'яких крісел. Іван сів. Дивлячись на нього, і горбань боязко притулився на краєчку. Легко зіскочивши з пульта-бюро, красивою і аж наче граціозною ходою підійшов до горбаня, поклав йому руки на плечі. |
| 15035 |
Аж наче духами дорогими запахло... Що за чудасія! Голова уряду схожий на всіх своїх підданих... І тут Бідило зрозумів, що не Хич схожий на них, а вони всі — кожен зокрема і всі разом — схожі на свого мислячого володаря. Схожі? Ні, тут щось більше.... |
| 15036 |
Ще б пак! Ось він знову стоїть на узвишші, руки — на важелях Державної Машини, голова гордо піднята, а обличчя... Обличчя в нього... Обличчя знову нема. Стоїть, стискаючи важелі, стоїть всесильний і безликий, грізний стоїть, і сонце в нього над головою. Сонце в зеніті. |
| 15037 |
Взяв під руку і солоденьким голоском повідомив, що завтра на початку пори великого спокою Чакт знову їде у відрядження, буде інспектувати педагогічні комбінати. На цей раз він відвідає не тільки Провінцію-13—2, але й кілька суміжних із нею. |
| 15038 |
Потім Купхейп іще ласкавіше всміхнувся і сказав, що бере до уваги Іванову бездоганну поведінку і відпускає його разом з Чактом. Після вечері, гуляючи біля очисного басейну, Бідило зустрів Шата. Доведеться і Чакта переводити на нелегальне становище. |
| 15039 |
Але... краще, мабуть, не говори йому, що ти вже давно-з нами... Тепер слухай уважно. Я дам тобі зараз невеличкий пакет. Ось він, тримай, — і Шат передав Іванові довгастий білий конвертик. — Добре заховай. |
| 15040 |
Поки не передаси його тому, до кого приведе шхуф із забинтованою головою, Чактові про пакет ні слова. Іван тільки махнув рукою. Стояла пора великого спокою — сонячна щактифська ніч. Столиця мовчала, але тиші — справжньої тиші земної ночі — тут не було. |
| 15041 |
Над хифовим парком, над академією, над Містом-1, над всією неозорою світовою державою плив-коливався Вічний Голос Безсмертного. Місто відпочивало, спало, втомившись від трудів своїх...І ненависть теж поки що спала. |
| 15042 |
Одвічна, здавлена до останньої межі, страшна — пекельної вибухової сили, спала шхуфська ненависть. Та поки що ті іскорки жевріли лише в гнівних очах несхильників. І в зіницях двох побратимів теж сяяли вони, потаємні. |
| 15043 |
Чакт аж світився: досі ще переживав недавню, довгождану радість: вони з несхильниками, вони зв'язалися з підпіллям! Правда, коли Іван сказав йому про це, Чакт зрадів спочатку, а потім трохи засмутився: Але що той хвилинний смуток! Півтори-дві доби—і вони на волі! На волі, тобто в підпіллі. |
| 15044 |
В повітрі вони підтримувалися гравітаційними двигунами, рухались низько, трохи не черкали бетонованого майданчика. Метушились шхуфи, знімали з платформ багаж пасажирів, що довжелезною чергою виструнчилися біля вхідної панелі велетенського штейпу. І друзі вирушили. |
| 15045 |
Йти їм довелося недовго: одразу за штейподромом чорніла широка стрічка саморушної дороги. Іван і Чакт зійшли на невеличкий перон, сіли в зручні крісла. Кілька цот посиділи, і. раптом перон здригнувся і плавко з'їхав прямо на ескалатор. |
| 15046 |
Через мить зелені вежі штейподрому Провінції-13—4 сховалися за гребенем кручі. Дорога круто спускалася в долину, туман густішав і скоро запнув все навколо. Рясними жовтими крапельками осідав він на чорній пластмасі взуття, на халатах і навіть на губах. |
| 15047 |
В тумані бовваніло кілька будинків, розташованих у шаховому порядку. Всі вони були ідеальної кубічної форми і зовсім не мали вікон. Платформа плавно з'їхала з саморушної дороги, зупинилась. І от бредуть друзі, спіткаючись, крізь непроглядну млу. |
| 15048 |
І тільки в третій, у так званий «період табірного утримання», підлітків переводять у «світлі» табори, де їх навчають шагістиці та військовій справі. От ми й прийшли. Попереду бовванів великий темний будинок. У безлюдному вестибюлі під стелею тьмяно світився один плафон. |
| 15049 |
Не довго думавши, Бідило пішов прямо в прохід, але тільки-но ступив під арку, як вдарили оглушливі дзвоники, праворуч і ліворуч вихопилися із стін два щитки і просто перед носом в Івана наглухо закрили прохід. Чакт засміявся: Екран погас. В проході ніяких щитків уже не було. |
| 15050 |
В теплому задушливому коридорі пахло ліками. Під низьким склепінням тьмяно жевріли жовті плафони. Жодної душі. Праворуч і ліворуч — панелі, панелі, панелі... На кожній — номер. Так, так, саме в трикутну! Ліворуч од входу біліло низьке ложе. |
| 15051 |
В протилежному кутку, де сходилися дві стіни-катети, стояв наведений об'єктивом на постіль чималий прилад, Іван знав уже, що це кейфофіксатор — апарат, який автоматично записує всі звуки і знімає на плівку все, що відбувається в кімнаті. Зі стіни поблискував екран. |
| 15052 |
На ложі спав хлопчик — зовсім голий, але в шоломі. У головах з білої пластмасової тумби дугою вигиналася шарнірна ніжка великого чорного рефлектора, що низько нависав над обличчям сонного. Від шолома тяглися ізольовані дротини до тієї ж таки тумби. |
| 15053 |
З рефлектора на русяву голівку струменіло тепло, над вухом бубонів невеличкий, припасований до стіни динамік, одноманітним голосом повторюючи граматичні правила, — а хлопчик спав. Іван подивився на хлопчика. Ось він сідає на ложе. Лягає. Боязко озираючись, ховає шолом за тумбу. |
| 15054 |
Іван озирнувся на сонного: зараз прокинеться! Цей дзвін і мертвого розбудить! Але хлопчик спав — струм спокою діяв безвідмовно. А той, екранний хлопчик дістав з-за тумби шолом, болісно кривлячись, надів його. Ліг. Дзвінок миттю ущух. |
| 15055 |
Хитнувся, посунувся вниз чорний рефлектор, низько опустився над хлоп'ячою головою, забубонів динамік. Перший Триєдиний Комплекс щактифської біопедагогіки вступив в дію. Друзі пройшли з кінця в кінець по коридору, відвідали ще кілька спалень — все в них було однакове, похмуро стандартне. |
| 15056 |
На стелі — тьмяні плафони, в глибині, в сутінках, як голодні вовчі зіниці, поблискують об'єктиви кейфофіксаторів: кожен звук, кожен рух кожного учня і викладача мають бути зафіксованими для начальства... |
| 15057 |
З пояснень Чакта Бідило дізнався, що в щактифській біопедагогічній практиці дуже довго не могли знайти такої системи обліку успішності, при якій кожна оцінка виражалася б у найменш образній і найбільш сухій, незрозумілій для учня формі. |
| 15058 |
Нарешті такою системою зарекомендувала себе так звана «дев'ятибальна негативна». Пройшли коридором. В тупику на великій чорній панелі тьмяно білів напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО ШЕФ ЧОЛОВІЧОГО ДРУГОГО, ТУМАННОГО, СТУПЕНЯ БІОПЕДА-ГОГІЧНОГО КОМБІНАТУ № 2014». Чакт натиснув кнопку, панель відсунулась. |
| 15059 |
Друзі сіли в крісла. Іван з цікавістю оглядав кабінет. Невелика напівтемна кімната. Праворуч — письмовий стіл, ліворуч — біла ширма. Рівним скрипучим голосом розповідав шеф про роботу ввіреного йому колективу роботів-учителів. |
| 15060 |
Так, саме роботів! Всі оті біопедагоги, що заповнювали у залі численні журнали обліку, були звичайнісінькими кібернетичними апаратами. Роботи виховують дітей! Ні, щактифська цивілізація сягнула не абияких вершин! Шеф кинувся за ширму і почав там чимсь клацати і скреготати. |
| 15061 |
Внизу, під ногами в них, широко розстилалася жовта гладінь озера Спокою. Позаду, за густим парком, біліли корпуси центрального готелю Міста-13—2. На середньому — найвищому — поблискував екран тоццойта. Почав Чакт знехотя, невпевненим голосом, говорив, а сам раз у раз на пам'ятник поглядав. |
| 15062 |
Іван слухав, притакував, а сам теж ні-ні та й зирне в бік пам'ятника: чи не біліє там забинтована голова? Він хвилювався куди більше од Чакта, але не за себе, а за Шатове доручення. А що, як і справді не прийде шхуф, кому тоді передати пакет? Непокоїли думки про Чакта. |
| 15063 |
А Чакт і справді розповідав цікаві речі. Виявляється, основою основ щактифської біопедагогіки була особа. І навіть не особа, а ТОПО, тобто БІОЛОГІЧНИЙ ОСОБЕНЬ. І таке становище офіційна біопедагогіка вважав єдино нормальним. |
| 15064 |
Найзаповітніша мрія Хича — вдосконалити гармонію арифметикою, а вершина його діяльності — наказ будувати кубічні хмарочоси без вікон з трикутними кімнатами. Саме за це і назвали Мислячого Великим Арифметиком Країни Блаженного Спокою. |
| 15065 |
Отакий стиль запровадив наш Хич. Все, що хоч трохи відрізнялося від нього, було раз і назавжди скасовано. Скасована була і вся попередня щактифська архітектура з усіма її течіями та жанрами. Чакт глянув на пам'ятник і аж схопився з місця. |
| 15066 |
Біля постаменту по бетонованому майданчику прогулювався високий кремезний шхуф. На голові його поблискував звичайний чорний шолом з металевими горбиками на тім'яній частині. Походивши трохи, шхуф сів на лаву і зняв шолом. Голова його була забинтована. |
| 15067 |
У Івана все аж співало, аж тьохкало в грудях: ще кілька десятків кроків — і вони серед однодумців, у глибокому, надійному підпіллі. Ще кілька десятків кроків... Кілька десятків... І тут Чакт не витримав. Шхуф здригнувся, з-під лоба подивився на Чакта і... не відповів жодного слова. |
| 15068 |
Іван стиснув друга за лікоть. Нарешті вони рядом, зовсім рядом. І в цю мить шхуф встав з лави, надів на голову шолом і неквапною вайлуватою ходою побрів у бічну алею. Іван прискорив кроки! Треба ж було цьому Чактові переплутати пароль! Шхуф спинився, уважно подивився великими стомленими очима. |
| 15069 |
Він був незграбний і водночас красивий: могутні руки з товстими вузлуватими пальцями, високе чисте чоло, чорні острішкуваті брови, круте підборіддя. Іванові він одразу сподобався. Яке щастя! Це була умовна відповідь на пароль! Шхуф одвернувся і пішов собі, наче нічого й не сталося. |
| 15070 |
Друзі — слідом, не тямлячи себе від радості. Минули хифовий парк, пройшли кілька кварталів по Великому Радіальному Проспекту, завернули на Кільцеву. Попереду на високому будинку Іван прочитав напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО, КНИГАРНЯ СВІДКІВ ДЕСЯТОЇ ЯЧІ». Шхуф повів друзів прямо до магазину. |
| 15071 |
Відкрив їм низенький худорлявий служитель. Іван і Чакт назвали свої імена. Бідило кахикнув, показав очима на Чакта, але Рейндз або справді не розумів, або намагався показати, що не розуміє. Іванові нічого не лишалося робити, як витягти пакет і подати його Рейндзові. |
| 15072 |
Чакт зігнувся, як від удару, прихилився до стіни. Але Чакт не плакав. Притулився до Анба. Людина... Та невже він вперше вимовив це горде слово на щактифській землі? Енборра... Енборра — значить людина! Тьмяні кубічні зали, десятки, сотні столиків. За столами — шхуфи. |
| 15073 |
Чого тільки нема на підносах! М'ясо — і смажене, й парене, і запечене — жирне біле киптип'якове м'ясо; і мариновані равлики; і всілякі салати з хифового листя; і паштети із солоних метеликів; і різноманітні синтетичні страви — якісь зелені каші, чорні драглі — все це жирне, Ситне і в необмеженій кількості... |
| 15074 |
Біля панелі з номером 34149 Анб зупинився. — подумав Іван і з щирим жалем подивився на друга. Анб повернувся і пішов. Чакт і Бідило залишилися стояти, як і стояли. Кожен мовчав, дивився собі під ноги. Чакт, не підіймаючи очей, круто повернувся, зник у своїй спальні. |
| 15075 |
Іван кинувся за ним, але панель засунулась. Похнюплений, похмурий, Бідило пішов до себе. Спальня була теж трикутна, ліжко таке ж, як і в учбовому комбінаті. Подушка, ковдра, простирадло — все це білосніжне і на вигляд зовсім нове. Особливо свіжою здавалась біла, пухка подушка. |
| 15076 |
Та коли Іван уважніше придивився, то посередині на ній помітив вм'ятину, а в ній сіру пляму. Шат колись розповідав, що білизну в Щактиф не перуть, а на кілька цот скидають у спеціальний басейн. Кислота з'їдає весь бруд. |
| 15077 |
Щактифські синтетичні тканини такі міцні, що їх не то кислота, а й не всякий вогонь бере. Так що ж то за пляма на подушці? Невже бруд? Іван уважно придивляється і з полегкістю зітхає — ні, то був не бруд. Увійшов Анб. Анб пішов попереду, Чакт з Бідилом — за ним. |
| 15078 |
На сходах, продираючись крізь натовп трудівників, що теж поспішали до їдальні, Іван помітив шхуфа із штучним оком. На комбінат прибули за півтоци до початку роботи. У довжезному — кінця не видно — коридорі праворуч і ліворуч панелі, панелі, панелі з номерами. Анб відшукав 34149, натиснув кнопку. |
| 15079 |
Затишна кабінка. Глибоке зручне крісло перед довгим — від стіни до стіни — столом. Підійшовши ближче, друзі побачили, що то не стіл, а частина конвейєра. Анб наказав Чактові сісти і спеціальними пасками прив'язав його до спинки крісла. Тепер Чакт міг ворушити тільки руками. |
| 15080 |
На конвейєрі — він поки що не рухався — тьмяно поблискувала велика деталь з двома нагвинтованими штирами. Тут же, біля деталі, лежала гайка. В кабіні 34148 було все точнісінько таке, як і в попередній. |
| 15081 |
Іван сів, посміхаючись: Неквапно почав прив'язуватись і ледве встиг: під ногами загуло, задвигтіло, конвейєр посунувся. Бідило вхопив гайку, швиденько закрутив її. Вихопив з ящика шворінь — він виявився дуже важким — хотів покласти, як і годилося, біля деталі, але вона вже упливла в сусідню кабінку. |
| 15082 |
Добре хоч другі гайки класти встигав... Наприкінці зміни Іван так стомився, що, якби не паски, й справді упав би з крісла. Після роботи удвох із Чактом пішли до Анба. Сиділи довго — спочивали, мріяли, вчились вамбської мови. Попливли, посунули дні за днями Іванового шхуфського життя. |
| 15083 |
Якось після роботи до Іванової кімнати завітав Анб. Анб підійшов впритул і ледве чутно прошепотів, не дивлячись на Івана: На околиці, біля величезного розваленого будинку, прогулювались дві гарненькі шхуфки. Одна з них, молодша, щось тихенько мугикала. Іван прислухався. |
| 15084 |
Пісня знайома: ...Під низьким задимленим склепінням на чорній кам'яній брилі слабо світяться кілька кишенькових ліхтариків. Глибокий морок. Крім цих блідих вогників і частини навислого склепіння, нічого не видно. Що це — кімната, зал? Напружене мовчання. Пітьма дихає десятками грудей. |
| 15085 |
І знову мовчання. Глухі кроки, дівочий голос: Чиїсь руки розібрали ліхтарики, направили на кам'яну брилу, освітили її. З пітьми виступило дві постаті. На камінь з шурхотом лягли оберемки хифових гілляк. Клацнули камінці, посипались іскри. Затлів, зажеврів зірочкою сухий ґнотик. |
| 15086 |
Бідило хотів щось сказати, але не міг від хвилювання й слова вимовити і, махнувши рукою, повернувся в коло. І змовкло. Тріщать гілляки, полум'я шумить у темному отворі... Тихо-тихо виводять печальні дівочі голоси: Умбренд високо підняв звичайний шхуфський шолом. |
| 15087 |
Червоні відблиски затанцювали на його полірованій поверхні. Вогнище розгорялося. Умбренд говорив неголосно, проте слова його лунко віддавалися під низьким склепінням. Вогнище кидало багряні бліки на зосереджені обличчя однодумців. |
| 15088 |
Від енергетичного живлення давно вже вони переродилися: спершу стали безплідними, а потім і безсмертними. Свідки нічого не їдять, крім іа та самих себе. Інколи, під час так званих «благочестивих змагань во славу Безсмертного», начисто з'їдають вони слабших і переможених. |
| 15089 |
В основному ж свідки живляться нашим скейпом. Служителі й хичисти шоломів не носять. В їх житлах і службових приміщеннях встановлені спеціальні тетраедри, які і без шоломів можуть вбирати трохи енергії. |
| 15090 |
Але й ту мізерну кількість скейпу еліта майже не віддає, схиляється нерегулярно, і ніхто її по-справжньому не контролює. Знають свідки: шхуфське хакахо, це так зване «нечестиве соціальне захворювання», аж ніяк не загрожує нашим служителям і хичистам. |
| 15091 |
Щоправда, трапляються і серед них окремі топо, в яких прокидається енборра, але це буває дуже і дуже рідко. Воно й зрозуміло: вільні думки, бунтарські поривання народжуються і живуть тільки у шхуфському трудовому братстві. Зате наші шоломи легіонери перевіряють. |
| 15092 |
Та скільки не дивляться — досі ще не знайшли в них нічого крамольного. А шоломи у нас, несхильників, незвичайні... Вони так оброблені в потаємних майстернях, що всмоктують і конденсують лише незначну частину енергії. Це зовсім не шкідливо для дорослої енборра. |
| 15093 |
Це наш скейп, наша сконденсована ненависть гримить над містами і селищами Щактиф! Кожен несхильник скромними своїми енергетичними внесками наближає час визволення голубої Вамбії! Умбренд замовк. Тиша така — чутно, як дихають десятки грудей. |
| 15094 |
І враз Бідило все пригадав — то ж він, оцей глибокий глухий бас, рокотав у залах і коридорах академії, коли з'являлося там червоне сяйво гроунда! То ж цей голос, здолавши Зелений Дзвін, гримів над столицею про древню, голубу Вамбію... |
| 15095 |
Таємничий вибух. Другий Триєдиний Комплекс у дії. Пробудження. Друзі йшли безлюдним прямим проспектом. Йшли обнявшись, міцно притиснувшись один до одного. Минала пора великого спокою, і сонна тиша бриніла стамованим дзвоном: Голос Безсмертного ніколи не замовкав. |
| 15096 |
Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно... Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. |
| 15097 |
Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів. Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито. Чакта трусила нервова лихоманка. Друзі побігли. |
| 15098 |
Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. |
| 15099 |
Ось уже близько, зовсім близько... І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. |
| 15100 |
Що робити? Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила. Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. |
| 15101 |
Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди. Зв'язавши, потягли в штейп. Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка... Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. |
| 15102 |
Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом... Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником! А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. |
| 15103 |
На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються. В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. |
| 15104 |
Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м'яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло: Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного. |
| 15105 |
Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися. Підлога в коридорі ще м'якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. |
| 15106 |
Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в'язня. Голос Безсмертного змовк. |
| 15107 |
Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів: Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот... Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. |
| 15108 |
Панель з грюкотом засунулась. ...Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися. Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом. |
| 15109 |
В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї. Боліла голова, нила, як побита, спина. — подумав і ліг, де стояв, просто на м'яку підлогу. Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. |
| 15110 |
Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі. Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів». Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток. |
| 15111 |
Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав: В Івана стислося серце. У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. |
| 15112 |
Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. |
| 15113 |
Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого. Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди. Отому лакеєві так добре підійшов третій комплекс, що він і без ін'єкцій виступав перед кейфооб'єктивом. |
| 15114 |
Але розповісти Іван не встиг: ожив, забринів, заколихався Голос Безсмертного. Одна за одною стали відсуватися панелі. Легіонери виводили блаженних учнів. Потягли й Ука. Старий, ледве стримуючи сльози, прощався з Іваном. |
| 15115 |
Встав, пішов попід стінами, знічев'я роздивлявся тріщини, обмірковував щойно пережите. Арешт, вибух, Сьомий зал... У Івана не було жодного сумніву щодо причин арешту: легіонери дізналися, що Чакт і Бідило перекинулись до несхильників. |
| 15116 |
Але чому ж не взяли Чакта? Дивно... А що це за вибух у Притулку Блаженних Учнів? Зі скреготом відсунулась панель — і на порозі встали двоє дебелих слуг Любові. Приміщення, куди притягли Івана, вражало своєю гнітючою урочистістю. |
| 15117 |
І стіни, й стеля, що вигиналася крутим склепінням, пофарбовані були в два кольори: чорний і золотий. Чорні колони сяяли золотими капітелями, на чорних стінах і стелі світилися золотими серцями емблеми Легіону. І хоч десятки плафонів сліпили очі — в залі стояв присмерк. |
| 15118 |
Високі сходи вели на поміст, на якому височів чорний металевий стіл. 3-за столу в сяючій золотій мантії підвівся високий легіонер. Ті двоє, що привели Івана, спинилися біля входу. Тут же стовбичило кілька учнів під охороною чотирьох слуг Любові. |
| 15119 |
У ту ж мить слуга повернувся, поставив біля Івана велике м'яке крісло, мотнувся в протилежний кінець приміщення і там, у темнім кутку, став клацати якимись перемикачами. Дивні дива почали діятися в тьмяному залі! З похмурого, чорно-золотого він став раптом світлим, зеленкувато-жовтим. |
| 15120 |
Лагідні світляні зайчики попливли по стінах. Десь згори долинули приглушені звуки спикту. Іван сів. Аж тепер він помітив, що у високого легіонера маленькі поросячі очиці. Миттю все змінилося. Зал знову став грізним, чорно-золотим. Іван озирнувся: просто на нього сунувся гроунд. |
| 15121 |
Багряне сяйво заливало зал. На чорній підлозі тремтіли перелякані легіонери. Блаженні учні біля входу падали на коліна, руки простягали до червоного дива, плакали, сміялися... Старший брат шмигнув під сталевий сгіл. |
| 15122 |
Ближче, ближче... Мить — і червоне сяйво охопило Івана, і уже не в залі — в серці зарокотав знайомий бас: Радісна, незнана сила заграла, аж забриніла в м'язах. Радісно і врочисто стало на душі. Потім з-під столу визирнув старший брат. Боязко озираючись, підвівся. Повставали й інші легіонери. |
| 15123 |
Івана ніби не помічають. Нарешті старший брат розправив свою золоту мантію, сів за стіл і вже природним голосом наказав: Величезний зал білів ложами. Біля кожного — два столики. На одному — склянки, ампули, шприци. На другому — кейфопередавач і пухкі папки — особові справи блаженних учнів. |
| 15124 |
У головах стояли такі ж, як і в спальнях педкомбінату, пластмасові тумби з рефлекторами інтенсифікаторів та білі шафи з пультами управління. На ложах у викручених, неприродних позах тремтіли, сіпалися, здригалися блаженні учні. Три стіни і стеля в залі були зовсім прозорі. |
| 15125 |
Крізь них видно було густий, дбайливо оброблений хифовий парк, кілька фонтанів, очисний басейн. Праворуч за парком біліли, аж поблискували маленькі, мабуть пластмасові, будиночки, теж кубічні, але з вікнами і навіть з клумбами біля ґанків. |
| 15126 |
На клумбах витанцьовували Знайомі вже Іванові рухливі квіти — великі, завбільшки з полумисок, з гнучкими довгими пелюстками. Будиночки огороджені високим штахетом, на вхідній брамі напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО! ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛЕГІОНЕРІВ». А сам присів до столика, присунув кейфопередавач. |
| 15127 |
Підбігло двоє служителів. Старший брат кивнув служителям. Ті вхопили за руки, натиснули на плечі... Рвонувся — даремно... Служителі як ведмеді. Тільки сопуть і давлять, давлять, живосилом кладуть на ложе. |
| 15128 |
Перестрибнув через ложе, збив з ніг якогось легіонера і — боком, з розгону в прозору стіну! Аж загуло! А на стіні — жодної тріщинки... Одскочив, вхопив важкий металевий стілець, замахнувся і... вже не встиг. Підбігли, скрутили, зв'язаного потягли і так до ложа прив'язали, що й головою не поворухнути. |
| 15129 |
Бідило потихеньку розплющив очі і раптом страшним, оглушливим басом ревнув просто у вухо старшому братові: Легіонер відсахнувся, немов від ляпаса, застиг з виряченими очима, а потім кинувся на служників, затупотів, закричав не своїм голосом: Іван так реготав, що аж сльози виступили. |
| 15130 |
Служителі заметушилися біля Івана. Наділи йому на голову шолом. До шолома припасували криву металеву трубку. Один кінець трубки встромили Бідилові в губи, другий з'єднали з шлангом, що тягнувся з білої шафи. Ні ворухнути головою, ні викинути з рота кінець трубки Іван не міг. |
| 15131 |
У вуха забубоніли навушники: в праве гугняві голоси наспівували державний щактифський гімн, у ліве звучав знайомий уже Іванові мінливий голос самого Хича. Другий Триєдиний Комплекс вступив у дію. Іван тяжко дихав. Солодке тепло туманило голову. |
| 15132 |
Нудило від рідини, що крапля за краплею вливалася в рот. І все ж таки окремі речення з промови Хича він розібрав. Хич Дев'ятнадцятий говорив про свободу. Щоб хоч якось боротися з нападами огидної нудоти, Бідило примушував себе слухати промову. |
| 15133 |
Солодка рідина, солодкоголоса промова під гугнявий акомпанемент гімна, мертвотно-солодке тепло робили своє діло... Все гірше й гірше ставало новоявленому блаженному учню, ніколи ще в житті не було йому так зле... |
| 15134 |
Подумав, а що, якби йому отак... Чи витримав би? Чи не став би розповідати те, про що й не питають: про Шата, про Анба, про несхильників? Ні, Чакт теж нікого б не видав... Чакт би не видав... Краще вмерти, ніж отаке зробити... Любий, смішний, дорогий Чакт... Краще вмерти... Краще... |
| 15135 |
Каламутними невидющими очима дивився Бідило на жовтий хифовий парк за прозорою стіною, на далеку постать старшого брата, який, нудьгуючи, блукає алеями, на білі будиночки легіонерів...Ага, ось вони — срібний човник, золоте весельце! |
| 15136 |
І було б йому зовсім гарно, так гарно було б, якби не Знав, що звідти, із синьої нічної пітьми, може вийти щось темне, давнє-давнє — безлітне, вийти і покликати його до себе. Івасик знає про це, і йому трохи страшно. Та раптом бачить він, матуся йде. |
| 15137 |
Висока, вся в білому і молода-молода... В місячному тумані спускається до води, кличе: І так Івасику гарно від того любого голосу, так гарно, аж сльози на очах. Слухає він, слухає, як мати кличе, а плисти не може — зорі його не пускають. Мати підняла голову, видно, останні слова вона все ж почула. |
| 15138 |
І тоді вже не устами, серцем закричав Іван; І — диво! Кожне слово тепер почула мати. Страшна, зоряна безодня між ними, але ніякий морок, ніякі мертві вітри не заглушать для матері голос сина. Голос сина, коли син кличе на допомогу. І встає — горда, сивоголова, висока-висока. |
| 15139 |
Над світом устає, над всією Землею — над тією землею, в яку їй так скоро лягать. Встає. Ноги на тихому бережку, а голова, плечі, вся вона — в яскравих зоряних хвилях. Мертвий, нечутний вітер волосся куйовдить, древні сузір'я в них вплелися, сухими іскрами поблискують. |
| 15140 |
Велична і ніжна для сина, грізна для його ворогів встає МАТИ над Всесвітом. Встає. І оте вічне, чорне, всесильне, що хотіло вийти із мороку, так і не вийшло з нього. Підпільний центр старанно готував повстання, виробив детальний план, призначив дату. А в житті все вийшло зовсім не по плану. |
| 15141 |
І хто зна, чи був зрадник серед несхильників, чи заводські хичисти зацікавилися, куди подівся труп з інвентарним номером 10407, тільки сталося так, що легіонери наскочили на таємне зібрання саме в ту мить, коли Анб запалював Червоний Вогонь. Зав'язався бій. |
| 15142 |
Несхильники — їх було більше — швидко роззброїли легіонерів. Дехто із слуг Любові п'ятами накивав, а дехто смерть свою зустрів серед кущів диких хифів у покинутому кар'єрі, де мало відбутися урочисте спалення. Скоро про перемогу в кар'єрі дізналися всі шхуфи металургійного комбінату. |
| 15143 |
Радість охопила трудівників. Ніким не керована юрба висадила в повітря центральний тетраедр, причому хтось явно перестарався — підклав стільки вибухівки, що нею можна було б розвалити півкомбінату. Саме після цього вибуху і перевели всіх блаженних учнів, а разом з ними й Бідила до Сьомого залу. |
| 15144 |
Та вороги не дрімали: комбінат оточили війська. Каральними операціями за дорученням уряду керував сам Кап Шкеч. Генерал запропонував видати всіх несхильників. На роздуми — п'ятдесят тоц. У селищі відновили старі порядки. Саме в цей час у Притулку Блаженних Учнів почали допитувати Івана. |
| 15145 |
П'ятдесят тоц дав Шкеч на роздуми, але не минуло й п'яти, як до генерала прибув письмовий наказ Хича. Під особистим підписом Мислячого стояв знак зеленого тетраедра. А це означало, що наказ погоджено з самими власниками комбінату — свідками Першої ячі. |
| 15146 |
В жовтій куряві, у хмарах багрового диму загримів гімн несхильників: шхуфи не збиралися просити пощади... І тоді сталося те, чого ні Шкеч, ні сам Хич аж ніяк не передбачали: солдати-шхуфи відмовилися коритись командирам-хичистам. |
| 15147 |
Загони шхуфів на чолі з командирами-несхильниками з боєм брали вулицю за вулицею, громили тетраедри, зривали веління Безсмертного, відшукували й розбивали гучномовці, З яких бринів іще Зелений Дзвін. Особливо тяжкі бої розгорілися за хифовий парк місцевого Притулку Блаженних Учнів. |
| 15148 |
Більше десяти тоц гриміли й рохкали гравітаційні рушниці, тріщали хифи, запалені променями ПС. І з того, і з другого боку було вже чимало вбитих і тяжкопоранених. І, нарешті, коли настала пора великого спокою, командир несхильників прийняв рішення. |
| 15149 |
За його наказом двоє шхуфів пробралися в тил до хичистів. Біля самого притулку, глибоко під будиночками, проходила одна з магістральних скейпових артерій. Через контрольний люк сміливцям вдалося пролізти і підкласти під артерію кільканадцять саморобних бомб. |
| 15150 |
Вибух розірвав трубу, вивергнув на поверхню покручену арматуру і величезні кам'яні брили. І в ту ж мить із димної вирви на хифовий парк, на білі вілли легіонерів ринула з оглушливим свистом лавина кулястих блискавок. |
| 15151 |
Ніхто з хичистів, які тримали тут оборону, не встиг втекти — всіх спопелив сліпучий, сконденсований шхуфський скейп. Повстання, немов пожежа в сухому бору, перекидалося з міста в місто, з провінції в провінцію. Не обійшлося й без прикрих промахів. |
| 15152 |
Хич Мислячий зрікся влади па користь Капа Шкеча, передав йому всі важелі Державної Машини, а сам, покинувши мирську суєту, віддалився в капище Безсмертного з тим, щоб решту років своїх провести у служінні Сонячному Вседержителю. |
| 15153 |
Кап Шкеч негайно ж скасував усі закони Хича і видав наказ про тотальну мобілізацію. Дуже багато він замишляв, але правління його було короткочасним. Поки розгорталася мобілізація і стягувались до Міста-1 вірні генералові війська, в столиці відбувся державний переворот. Владу захопив Ф'юче Пехфект. |
| 15154 |
Він одразу ж скасував усі накази Капа Шкеча, припинив мобілізацію і зайнявся реформами. Заборонив художню літературу і відкрив двадцять нових газет. Змінив державний прапор: з клітчастого на смугастий. |
| 15155 |
Одним розчерком пера Шістдесят дев'ятий скасував всі реформи Ф'юче Пехфекта, всі накази Капа Шкеча, всі вердитки Хича і видав лише один-єдиний закон, за яким все доросле населення Щактиф поголовно оголошувалося штатними секретними агентами Легіону Любові. |
| 15156 |
А революційне полум'я все розгоралось і розгоралось. Дивізія за дивізією, прихопивши зброю та зв'язаних генералів, переходила на бік повстанців. І дуже скоро справи склалися так, що з усіх військ тільки шість повітряних армад лишились вірними центральному уряду. |
| 15157 |
Шість армад — шість сотень бойових штейпів, це була грізна сила! Правда, за цілком точними даними несхильницької розвідки, більшість із тих штейпів могла знятися в повітря тільки після серйозного ремонту, а майже всі шхуфи, які обслуговували військові штейподроми, в перший день повстання перейшли на бік повстанців. |
| 15158 |
Керівники несхильницького центру Міста-1 вважали, що раніше, ніж через чотири доби, хичистам не вдасться організувати й закінчити ремонт більшості штейпів цих армад. Однак твердої впевненості в цьому у несхильників не було. Все це Іванові розповів Анб, як тільки вони зустрілися. |
| 15159 |
А стрілися вони при обставинах не зовсім звичайних. Одразу після звільнення Бідило приєднався до повстанців, роззброював хичистів, заарештовував легіонерів. Про Чакта ніхто нічого не знав. Коли бій закінчився, Іван пішов до повстанського штабу: може, там знають. У штабі зустрів Рейндза. |
| 15160 |
Той, ні слова не кажучи, вхопив за руку, потягнув в якусь кімнату. Прочитав, що було написано в папірнях. Виявляється, його призначили третім заступником другого помічника першого командира бойового штейпу номер два. Знизав плечима, пішов шукати свого начальника. Навмання зазирнув в якусь кімнату. |
| 15161 |
Людно... Десятків зо два шхуфів товпляться біля стола. Анб реготав. І от вони йдуть з їдальні. Анб розказує — скільки тих подій наплелося за дві доби... Вдесятеро більше, ніж за всі віки щактифської історії. А місто вирує... Пісні, танці, гарні, бадьористі, зовсім не схожі на потворний спикт. |
| 15162 |
Народ святкує перші перемоги. Бойові штейпи мчали над океаном. Попереду золотою, промінною стіною похитувалася Завіса Спокою. Через три тоци згідно з інструкцією, одержаною разом з маршрутом, всі члени екіпажу вдягнуть антитермічні костюми. Тут же, напохваті, водолазні скафандри. |
| 15163 |
Його вже оглядали фахівці і заявили, що після капітального ремонту міжпланетний штейп буде цілком придатний для космічних польотів. Мерехтить, сяє Золота Завіса... Зеленкуваті тіні біжать по ній, мов зморшки по оксамиту. Та — диво дивне! — вона вже не здається Іванові такою красивою. |
| 15164 |
Перед відльотом Умбренд (він зараз вів головну машину) вишикував усі екіпажі, прочитав бойовий наказ: Перед самим відльотом всім членам екіпажів дали короткочасний відпочинок. Де тільки не побували Іван з Чактом за оті п'ятдесят тоц! Та найсильніше враження лишилося від лабораторії гроундів. |
| 15165 |
Грізні повітряні армади Всесвітньої федерації летять нам на допомогу! Нові й нові революційні держави приєднуються до Еоп. Вчора навіть уряд країни Дервердас проголосив, що й він теж приєднується. Але Федерація відмовила, не прийняла дервердасів. Іван вимкнув кейфоприймач. |
| 15166 |
Дервердаси — народ щирий, працьовитий, всього мають вдосталь, все в них своє: і злидні свої, і багатії свої, і столиця своя, і навіть уряд свій у тій столиці засідає. Щоправда, в цьому питанні — чи свій уряд, чи не свій — серед дервердаських політиків та істориків одностайності й досі нема. |
| 15167 |
Одні вважають, що уряд їхній останнім часом став наче не зовсім свій. — твердять треті. Суперечка триває. А все від того, що уряд Дервердасу завжди приєднується. Приєднується до всіх, особливо до військових блоків. Ще на початку аптахетопу приєднався до держави Безсмертного. |
| 15168 |
Дервердаські міністри й парламентарі на чолі З президентом звернулися тоді до щактифських свідків з проханням перевести їх усіх до столиці Країни Блаженного Спокою на які завгодно посади. Та свідки їм категорично відмовили. Отже, в Дервердасі залишився свій уряд. |
| 15169 |
Тільки надумає Хич будувати в інших країнах додаткові тетраедри, а уряд Дервердасу вже шле схвильовану кейфограму: Тільки замислить Хич бази свої військові про всякий випадок на територіях колоній розташувать, тільки вердикт про це видасть, а уряд Дервердасу вже й приєднався: До того доприєднувалися, що й Палац Парламенту під казарму для солдатів Хича віддати хотіли. |
| 15170 |
Іван стрепенувся — що це? Попереду в ілюмінаторі нічого не видно, праворуч і ліворуч теж все спокійно, позаду... А позаду важкою зеленою хмарою сунули сотні урядових штейпів. На екрані зв'язку, що світився перед Анбом, з'явилося лице Умбренда. Іван зрозумів, чому Умбренд вирішив прийняти бій. |
| 15171 |
Можливо б, вони і встигли досягти острівця і навіть приземлитися. Але виконати завдання уже все одно не встигли б. Промені новітніх ПС за кілька секунд спопелили б і їх, і штейпи, і навіть сам острівець. І тому єдине правильне рішення було — прийняти бій. |
| 15172 |
Коли він прийшов до тями — корабель падав у море. Анб З обпаленим кривавим обличчям лежав на пульті управління. Ліворуч в неприродно викрученій позі, затуливши лице руками, застиг Чакт. Корабель падав. Іван метнувся до пульта, стягнув з нього важуче тіло Анба, вчепився у важелі. |
| 15173 |
Неймовірні зусилля — і штейп вирівнюється, починає набирати висоту. Вгорі діялося щось жахливе: одразу чотири повстанські кораблі — три, а потім ще один — спалахнули і стали падати. А карателі все наближалися й наближалися. Грізним клином з глухим зловісним ревінням сунули сотні бойових машин. |
| 15174 |
Попереду, на самому гостряку, важко похитувався величезний флагманський штейн. І тоді Бідило прийняв рішення. Набравши ту ж висоту, на якій ішов флагман, Іван направив свій корабель просто в лоб супротивнику. На флагмані помітили Іванів маневр, помітили і, мабуть, Зрозуміли. |
| 15175 |
Головний штейп карателів високо підняв широкий свій промінь і, як меч, заніс його над Івановою машиною. Іванів корабель різко хитнуло, хитнуло і флагман та інші кораблі карателів. Промінь згас. Разом з ним, немов задуті одним повівом бурі, згасли всі промені. |
| 15176 |
А буря й справді насувала: все навкруг потемніло, океан взявся чорними, пінявими валами. Та Бідило не бачив цього. Він уже не міг нічого бачити, крім ревучого, зеленого, неоковирного флагмана хичистів. Кажуть, в останні хвилини перед смертю людина пригадує все життя, підсумки немов підбиває. |
| 15177 |
Хтозна, не до підсумків було Іванові. Єдине обличчя — ясно-ясно! — спливло з минулого, вирізьбилося на грозовому небі. Авіаційний шолом. Нахмурені брови, в зіницях спокійна сталь... На твердих владних устах ледь помітна іронія. Прадід... Таким він, напевне, був, коли повів свого палаючого на таран. |
| 15178 |
Здрастуй, прадіде! Правнук не посоромить тебе! Уже близько, зовсім близько ворожий штейп. Вже в обличчя видно Іванові ворога свого: банькатого, горбоносого хичиста в зеленому бойовому шоломі. І хичист бачить Івана. В вічі йому дивиться Іван, і хичист не опускає очей. |
| 15179 |
Золота Завіса зникла, наче зовсім її там не було. А на сизому, сталевому видноколі грізно громадилися величезні чорно-сині хмари. Росли, клубочились, засвічувалися із глибини беззвучними блискавками. На землю блаженного спокою насувала перша гроза. |
| 15180 |
А за цим хмарним валом сунула друга, ще грізніша гроза — на служителів, на хичистів, на свідків Безсмертного. Тисячі бойових штейпів вкривали сталеве небо. З'єднані армади Всесвітньої федерації мчали на виручку однодумцям. |
| 15181 |
Уже четверту добу над колишньою столицею колишньої держави Безсмертного гримить весела гроза. Багрові, сизі, фіолетові блискавки переплітаються в розвихрених небесах. Теплі зливи полощуть пластмасові тротуари. |
| 15182 |
І от на площах, на проспектах Міста-1, розколюючи кам'яні, протинаючи пластмасові плити, пнуться, тягнуться в грозове небо тугі парості життя. Червоні, сині, фіалкові квіти розквітають просто на очах. Часом гроза вщухає, між сивими хмарами проглядає погоже небо. А то й зовсім хмари розходяться. |
| 15183 |
І тоді кожна краплина переливається, як дорогоцінний камінчик. А в калюжах, чудових вуличних калюжах, бездонних, як небо, пливуть-сунуться хмарки — рожеві, блакитні, волошкові... Але це тільки на мить. Четверту добу Іван з Чактом не просихають. |
| 15184 |
Четверту добу навколо Палацу Безсмертного точиться упертий бій. Після того як загони Всесвітньої федерації спершу в районі острова Зеленого Спокою, а потім і скрізь покінчили із Золотою Завісою. ПС могли діяти тільки в Місті-1, де чомусь світився ще Головний Прожектор Спокою. |
| 15185 |
Давно вже всі вулиці навкруг Великого Кільця перерили спеціальні команди, вишукуючи ту артерію, що живила ще головний ПС. Шукали, шукали, так нічого і не знайшли. У деяких несхильницьких науковців виникла думка, що то, мабуть, не артерія, а якісь акумулятори живлять ще Головний Прожектор. |
| 15186 |
Які акумулятори? Чи надовго вистачить їх енергії? На це науковці тільки плечима знизували. І тоді Центральний штаб вирішив вимкнути Головний ПС. Зробити це доручили Шату, який, за завданням того ж таки Штабу, продовжував жити в обложеному Палаці. |
| 15187 |
У свій час, вирядивши Івана і Чакта, Шат довго ще працював при лабораторії спіритики, яку, після призначення Купхейпа шефом СПД, очолив двоюрідний брат генерала Хипіца. Потім лабораторію зовсім ліквідували, а Шата перевели прибиральником до самого Палацу Безсмертного. |
| 15188 |
Працюючи в Палаці, старий несхильник добре вивчив розташування багатьох його коридорів і кімнат. Саме тому Шатові доручив Центральний штаб зруйнувати Головний Прожектор. Спершу все йшло як по писаному. Завдання Шатові передали умовними сигналами з даху Палацу Кільця, який був уже в руках повстанців. |
| 15189 |
Ніким не помічений, старий несхильник пробрався на горище, виліз на купол. І тут, за кілька десятків метрів до кратера прожектора, Шата помітили хичисти. Головний Прожектор Спокою згас. У діло пішли гравітаційні рушниці. |
| 15190 |
От уже четверту добу гримлять вони з вікон Великого Кільця, де засіли несхильним, і з Палацу Безсмертного, де обороняються хичисти. Четверту добу точиться бій, і ні ті, ні ці не переважають. Пробували з повітря придушити опір хичистів. |
| 15191 |
Три бойові кораблі, озброєні скорострільними гравітаційними гарматами, знялися з столичного штейподрому. Ллє тільки вони наблизилися до центру, як з вікна верхнього поверху Палацу Безсмертного блиснув яскраво-зелений промінь. Це діяв так званий кріпосний ПС. |
| 15192 |
Він єдиний міг заряджатися не тільки від Головного Прожектора та Завіси, а й безпосередньо з самого джерела енергії — з артерії чи з таємничого акумулятора. Але ж всі артерії перервані і ніяких скейпових акумуляторів на момент повстання не існувало в природі. |
| 15193 |
Так чи інакше, а зелений промінь запалив повстанські кораблі на такій відстані, на якій гравітаційна зброя діяла зовсім неефективно. Один штейп, намагаючись збити полум'я, довго метався над містом, два інші впали одразу. Через кілька секунд промінь згас. |
| 15194 |
Надістота, богозвір з крилами вічності на голові тікав од Івана, як наполоханий заєць! З коридора він заскочив до кімнати (партія лакеїв), через боковий хід метнувся до апартаментів фракції галантерейників, звідти, через пролом, до і знову вискочив у коридор. |
| 15195 |
Отут Іван і застукав їх генеральську схильність, — другого виходу з кімнати не було. Бідило став у проході, загородив його своїми плечима. Генерал, як зацькований пацюк, бігав попід стінами, спотикаючись об товстезні шматки скла — уламки стелі. |
| 15196 |
Один з таких уламків — завбільшки з генералову голову — поблискував біля самих Іванових ніг. Бідило нахилився за шматком. Коли підвівся, генерала в кімнаті вже не було. Отаке! Де ж це він? Куди примудрився вислизнути? З лівого кутка почулося глухе сопіння. Бідило прислухався і раптом все зрозумів. |
| 15197 |
Саме звідти, з того отвору, куди після кожного засідання фракції акуратно складалися всі протоколи, чулося виразне, глухе сопіння. Бідило натиснув на жовту кнопку, в отворі заскрипіло, загурчало, через кілька цот почувся далекий плюскіт, і все затихло. |
| 15198 |
В залах парламенту покотом спали шхуфи, — натомилися, чотири доби штурму за плечима... На даху й внизу, на барикадах, перегукувалися, пильнували дозорці. Вони перші помітили батарею. Миттю все ожило. Коридорами, по сходах, застелених дорогими килимами, котили батарейці важкі гармати. |
| 15199 |
З чотирьох боків Великого Кільця повинні були вдарити вони по Палацу Безсмертного. А внизу, в численних вестибюлях, востаннє перевіряли зброю штурмові десятки. Командиром другого десятка призначено Івана Бідила. Чакта — заступником. |
| 15200 |
Гармашам Тринадцятої дано завдання першим же залпом знешкодити всі чотири кріпосні ПС. Цей перший залп і мав послужити сигналом загального штурму. І от глибока, тривожна тиша нависла над двома палацами. Всі штурмові десятки із вестибюлів перебралися на барикади. |
| 15201 |
За купами уламків, за невеличким обгорілим штейпом, що впав на майдан ще тоді, коли не взяте було Велике Кільце, причаївся напоготові Іванів десяток... Чакт аж блідий від хвилювання, але в очах одчайдушні іскорки. |
| 15202 |
А Бідило наче й зовсім не хвилюється — дивний якийсь, прозорий спокій... Думки ясні-ясні і — зовсім не про бій. І раптом не залп, не грім — знайомий глухий бас: Іванові холоне в грудях: Страшний, не чуваний досі гуркіт стрясає площу. Слідом підбігають ще троє з Іванового десятка. |
| 15203 |
А в прохід уже валом валять повстанці. Рейндз бере Івана під руку. Два дужі удари — і зелена панель розвалюється. Іван щодуху біжить до них і... зупиняється як вкопаний. Оце так зустріч! Перед овальним проходом остовпілі Купхейп і Хет — вони теж побачили Івана. |
| 15204 |
З цими словами Бідило хотів було вже проскочити в круглий прохід, але горбань, вхопивши за руку Хет, кинувся прожогом поперед нього. Хотіли, видно, одразу вдвох пропхатися й зачинитись, але не гак вийшло. Отвір був розрахований тільки на одного особня, і горбань застряв. |
| 15205 |
А застрявши, зробив вигляд, що грудьми, бач, прохід затулив. Іван відступився, з цікавістю спостерігаючи, що ж воно буде. Чакт кинувся, вхопив батька за руку. Ззаду якийсь шхуф пошпурив у панель важкою каменюкою — навіть не долетіла, немов об незримий мур вдарилася, покотилась під ноги. |
| 15206 |
Власне, ні про який штурм і мови не було б, якби не цей гравітаційний захист — остання соломинка потопаючої еліти. І раптом до кабінету вбігає Чакт. ...Чорне, вогке склепіння. Над неоковирним, допотопним кріслом світиться круглий плафон. У кріслі напівлежить сіре, аж темне тіло. |
| 15207 |
Зовсім як мумія... Коли Іван з Чактом, а за ними й всі учасники наради підходять ближче, мумія розплющує великі майже прозорі очі. Говорить він давно забутою, старовамбською мовою. Старий стомлено змовк. Кілька цот у темряві підземелля панувало глухе мовчання. Всі підійшли, обступили крісло. |
| 15208 |
Старого підвели, всадовили, поклали голову так, щоб вона не падала на плече. Голос старого ледве чути. Десь у темряві, мабуть з низького склепіння, лунко плюскали краплі. Було дуже тихо. Отже, Безсмертний вийшов з-під влади свідків і став жити своїм, самостійним, майже свідомим життям. |
| 15209 |
І вже не він їм, а вони йому стали всіляко догоджати, щоб тільки отримати зайву додаткову порцію енергетичного живлення. Безсмертний робив з своїми свідками все, що хотів. Він порушував графік живлення, видавав енергію не по розкладу, а коли забагнеться. Свідки стали нервувати. |
| 15210 |
Все частіше й частіше під час благочестивих змагань поїдали вони одне одного. Посадили в оцей склеп і через кілька років, коли свідки помітно вже почали перетворюватися на безсмертних тварин, підключили до енергетичного живлення. |
| 15211 |
Вбийте свідків! Жодному не даруйте життя! Вони ввімкнули гравітаційний струм і променеву завісу... Ні, це не врятує їх... Зніміть з двох гармат генератори гравітонів, і нехай вамб, мужній серцем, затисне їх під пахвами. Генератори створять навколо тіла його поле тяжіння від'ємного знака. |
| 15212 |
Вамб пройде до овальної панелі. Але завіса... Півцоти в теплових променях і — смерть... На овальній панелі є дві клеми. Треба встигнути взятися за них руками, замкнути струм. Це дуже важко витримати, і все-таки — можливо. Завіса погасне, панель відсунеться. І Сто тринадцятий знову заплющив очі. |
| 15213 |
Повстанці заворушилися, хтось уже пробирався до виходу. Повстанці виходили з склепу, заклопотано перешіптуючись. Сто тринадцятий розтулив повіки і раптом різко підвів голову. Перед овальною панеллю точилася жвава суперечка. |
| 15214 |
Хто достойний? Хто, важачи життям, кинеться в зелене сяйво? Небажаючих не було. Гравітаційні генератори — чорні, металеві диски — лежали осторонь. Вони вже були ввімкнуті на повну потужність, і кам'яна, масивна підлога аж вібрувала під ними. |
| 15215 |
Однодумці так захопилися суперечкою, що, здавалося, забули про диски. Чактові цього тільки й треба. Крадькома підібрався, вхопив, затиснув диски під пахвами — ну й важучі! — кинувся до овальної панелі. І тут тільки його помітили. Але Чакт уже робив своє. |
| 15216 |
Нестерпний жар дихнув в обличчя сміливцеві, засліпив зеленим вогнем. Та хлопець встиг роздивитися на панелі два металевих горбики. Скарлюченими пальцями вчепився в клеми, і в ту ж мить все тіло його трусонуло струмом. Завіса згасла. Панель з гуркотом відсунулась. |
| 15217 |
Мов повінь на прорвану греблю, навалилися вамби на вузенький овальний прохід. Першим проскочив Іван, підхопив Чакта, приклав вухо до грудей: А ззаду, з проходу, наступали, напирали нові й нові несхильники. Повстанці зупинилися приголомшені. |
| 15218 |
У самому центрі неозорого залу, на помості, на круглому золотавому ложі, світилася, рухалася, бриніла величезна потвора. Зовні вона скидалася на гігантського зеленого скорпіона. Кілька десятків металевих кінцівок конвульсивно метлялися, билися одна об одну. |
| 15219 |
Саме вони й породжували отой Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного, що зовсім недавно транслювався звідси в усі країни планети. Вигинався, хвилями ходив сяючий, лускатий хвіст. З гострого жала, що раз у раз висувалося на кінці його, схоплювалися зелені іскри. Підіймалася й опускалася голова. |
| 15220 |
Всі ці порухи були надзвичайно ритмічні, до синхронності злагоджені. Вражали очі Безсмертного. Жовті, чотирикутні, вони світилися зовсім осмислено. Так хижо й тривожно могла дивитися тільки жива істота. Сотні товстих і тонких артерій тяглося до металевого черева. Всі вони були темні. |
| 15221 |
І тільки одна, тоненька, звивиста, ще пульсувала золотавим вогнем скейпу. Вона, як видно, і живила досі Безсмертного. Навкруг скорпіонового ложа плазували, бігали, несамовито гризлися якісь голі створіння. |
| 15222 |
Ні, це були не люди, хоч і скидалися на людей, не звірі, хоч і схожі були на них, і навіть не істоти — це були надістоти, божественні надістоти, свідки слави Безсмертного. Та не самі свідки метушилися навкруг скорпіона. |
| 15223 |
Скорпіон здригнувся, шарпнувся, немов хотів втекти із свого вічного ложа, заскреготав і раптом, високо піднявши сяючий, гострокінцевий хвіст, вжалив себе в опуклу спину. Пекельний спалах засліпив друзів. Гуркіт струсонув капище. Дзвінкими уламками посипалася сталева стеля. |
| 15224 |
А де ж свідки? Де служителі й хичисти? Коли вже зовсім розвиднілося, Іван з Чактом побачили: в калюжах зеленастого слизу, що поблискували навколо купи уламків, плавало якесь клоччя, уривки білого й зеленого вбрання. Злива вщухала, хмари світлішали. В розривах уже сяяло свіже фіалкове небо. |
| 15225 |
І от долинули знайомі звуки. Ледве чутні, прозорі, безнадійно сумні... Линули вони звідкись знизу, з-під ніг. Бідило нахилився і побачив кілька маленьких іа. Рибки звивалися біля перекинутої чаші: видро, свідки перед погибеллю здумали поласувать, та не встигли. |
| 15226 |
І тепер іа оспівують свою маленьку риб'ячу смерть... Іван взяв чашу, набрав у неї дощівки із якоїсь ями і повкидав туди щактифських співців вмирання. Вихід завалило. Тягнучи за собою товариша — Чакт ледве пересував ноги, — Бідило видирався все вище й вище по мокрих, обпалених руїнах. |
| 15227 |
І Купхейп, і Хич З усіма його мислячими іпостасями, і Притулок Блаженних Учнів — то тільки сон! Хворий, гнітючий сон... А зараз Бі-дило видужав, прокинувся, і вся оця витончена гидота забудеться, навік забудеться...А хмари знову громадилися, буря насувала, дихала озоновим холодом. |
| 15228 |
Та друзі співали — сонце світило їм в обличчя! Величезне тіло трансгалактичного лайнера світилося в грозових розрядах. Проливень мив обпалену броню. Часом буря вщухала, блискавки гасли, і тоді видно було в усіх чотирьох ілюмінаторах зелені спалахи зварки. |
| 15229 |
Десяту добу лагодився, в далеку дорогу лаштувався. Друзі сиділи перед вікном у затишній кімнаті начальника столичного штейподрому. Рейндз — він займав тепер цю поважну посаду, — настроївши для товаришів кейф, щоб не скучали, подався кудись у своїх начальницьких справах. |
| 15230 |
Закінчувалася передача останніх вістей. На екрані дівчина-диктор: На екрані диктор-юнак: Але такої думки дотримувалась тільки незначна частина науковців. Три доби тривала гостра дискусія, сьогодні всі вчені планети дійшли згоди. Всепланетна Рада Учених постановила: 1. |
| 15231 |
Завісу Блаженного Спокою не відновлювати. Хай не покидає нас всемогутній неспокій! 2. Селекціонерам вивести грозостійкі породи дерев і злаків. Хай квітнуть під бурею! 3. Відновити стару, справжню назву батьківщини перших несхильників. |
| 15232 |
Геть Щактиф — Країну Блаженного Спокою! Хай живе Голуба Вамбія — Країна Сонячних Гроз! Екран погас. У вікна заглядало сонце. Це була звичайна коротенька перерва між двома грозами. На обрії синіли градові тучі, і тим дорожчими здавалися короткі сонячні хвилини. Чакт мовчки кивнув. |
| 15233 |
Простоволосий, збуджений, ступив Бідило за поріг і аж Захлинувся теплим вітром. Бетонований простір штейподрому парував під прямими променями. До космічного лайнера одна за одною підпливали гравітаційні платформи. З веселим гомоном вантажили вамби їжу, воду, балони кисню. Друзі підійшли до ракети. |
| 15234 |
Чакт, ще більше похнюпившись, мовчки колупав пальцем обпалену, подзьобану мікрометеоритами броню. А сонце вже знову заходило за хмару. За обрієм глухо гуркотало. Чакт підвів голову. Сонце сховалось. Синім вогнем із глибини засвітилася хмара. Розкотисто пророкотав грім. |
| 15235 |
Чоловік брів порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтріпалася й висіла клаптями, взуття майже розлізлося — черпав ногами сиву, суху куряву, і та провисала за ним туманцем. Чоловік ішов, понурившись, начебто його тільки й цікавило, що розбите понікуди власне взуття. |
| 15236 |
Він не помітив і того, що на небі зібралися хмари і зникло сонце, таке палюще й нещадне в усі найближчі дні, які він пам'ятав: а коли гримнуло над головою, він здивовано звів посіріле од куряви обличчя і подививсь у небо з неймовірним зачудуванням. |
| 15237 |
Це «щось» теж був гуркіт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскіт мушкетів: а коли небо перерізала їдка блискавиця, він увіч пригадав, як блискочуть під сонцем шаблі, почув іржання коней і побачив з'єднані в обоз війська. |
| 15238 |
І знову задер угору обличчя і начебто пробуджувався, бо згадував: гуркіт грому, як ляскіт гармат та мушкетів; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, ніби огорнені зусебіч ворожим військом обози, — коні помчали по небу, бліді коні смерті, і він почув трупний запах, який уже стільки часу його переслідує. |
| 15239 |
Коні таки бігли небом, бліді, сумні коні, і їхала на них вершником у кільканадцятьох відбитках сухокоста. Блиск її коси — як блиск шабель, і в міражному світлі, що на мить заливало землю, він побачив роздуті від спеки тіла й почув крики поранених. |
| 15240 |
Йому заболіло від напруження у грудях, і він подумав мимохіть, що перед грозою була довга чорна ніч. Здається, плавав у морочній ріці, було боляче розплющувати повіки, бо відляск хвиль — наче удари ножа, і небо стало тоді особливе — лився з нього синій спокій. |
| 15241 |
Кілька гострих крапель упало на зведене обличчя, і цього стало досить, щоб чоловік збагнув, що в нього після того бою пропала пам'ять. Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну ріку, в якій купався. |
| 15242 |
Потім він пробудився і пізнав незвідане раніше почуття порожнечі. Небо, яке узрів після пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небачені досі краєвиди: бліді срібні дерева з карбованим срібним листям, голубі і ясно-сині плеса, на яких росли золоті кущі. |
| 15243 |
Все це не викликало в нього подиву, хіба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що світ уподібнений до людини: земля — як тіло, скелі — ніби кістки, а трава й дерева — волосся! Він шепотів цю свою єдину думку, як молитву, бо все ще не позбувся відчуття порожнечі. |
| 15244 |
Усвідомив, що світ цей виростає під небом величезним срібнолистим, огненним деревом, яке розпрямляє своє гілляччя й дихає, бо воно живе; що той невгомонний співак над головою покликаний звістити йому це. Нитка спогаду обірвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. |
| 15245 |
Чоловік здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потік, але за хвилю знову звів обличчя, заплющив очі й покірно слухав, як миє йому лице злива. Відскочив злякано, але до нього рушив незнайомець, викидаючи вперед закривавлену ногу й простягаючи руку. Проць похитав головою. |
| 15246 |
Дивився на незнайомця прозорими очима, і на душі в нього лежала порожнеча. Проць знову похитав головою. Його очі налилися болем, але залишилися так само порожні й холодні. Проць роззирнувся. Навколо й справді лежало всіяне трупами бойовисько. |
| 15247 |
Де-не-де вблискувало лезо шаблі, здіймали хоботи побиті гармати, валялася розтрощена амуніція. Висів нудливий запах, і безліч мух роями тремтіли у спечному повітрі. Проць захотів переконатися, що там, у високості, ще живе срібний співун — жайворонок, але, як на те, птах уже не дзвонив. |
| 15248 |
Тоді йому стало сумно, адже й справді не знав, як тут опинився, на цьому закиданому трупами полі, і чого хоче чоловік, котрий знову до нього заговорив. Дивився на вуста, що ворушилися, й нічого не тямив. Козак знову простяг до нього руку, і Проць перелякався. |
| 15249 |
Шабля зависла у Процевій руці — дивився він на свого колишнього побратима зачудовано. Зрештою рука безсило впала і шабля дзенькнула об камінь. Це начебто пробудило Проця. Озирнувся перелякано, але не побачив Сомка Струся: той упав на землю. |
| 15250 |
Прийшло до нього благе й тихе відчуття, і знову задзвонив над головою жайворонок. Голова була неприкрита, і йому здалося, що сонячне проміння болюче копирсається в мозкові. Відчув він і запах, солодко-нудотний, бридкий; тисячі мух зуділи навколо, безсилі пробити повітря крильми. |
| 15251 |
Процеве тіло почало тремтіти. Сонячні черв'яки роз'їдали мозок, і він знову задихнувся — повітря для нього занадто густе. Хтось ніби прошепотів до нього, що на цьому полі, мовляв, е жива душа, що треба заспокоїтися й повернутися до Сомка. Розпитатися і щось, може, збагнути чи про щось довідатися. |
| 15252 |
Але знову відчув острах: здалося, думки його забриніли, ніби мухи в повітрі. Годі дати їм лад чи повернути те, що було до цієї хвилини, — існував у світі зовсім не так: мав здатність мислити, а водночас не знав про що. |
| 15253 |
Мухи зграйкою налетіли на обличчя, і він, незвідь-чого злякавшись, скочив і побіг, важко хекаючи й ледве перебираючи ногами. Серце рвалося йому з грудей, але не міг зупинитися, і це тривало доти, поки не розступилася під ним земля й не покотився він у переярок. |
| 15254 |
Коливалися перед ним розмочені стебла, шматки кори й листя, мале жабеня зіщулилося під коренем і вибалушилося на нього — він пив з присьорбом воду, і в горло тік колючий холод. Вода здавалася солонуватою. Довкола так само чувся одурманливий запах і так само бриніла крильми тьма мух. |
| 15255 |
Не помічав, що стоїть зовсім мокрий серед дороги, що курява на ній не тільки прибита, але й перетворилась уже в багнюку: ріс тут, серед хлюпоту, плюскоту й ляпання, ніби рослина, тягнув до неба чисто вмите, заросле бородою обличчя, очі були розплющені й запливали водяною плівкою. |
| 15256 |
Це допомагало ловити уявою далекі й такі запорошені з'явиська й ладнати їх в одну мозаїку — пізнав раптом просту істину, яка його вразила над усе: тільки той, хто згадує, може називатись у цьому світі живим... |
| 15257 |
Тоді й здалося йому, що вся ота тьма мух кинулася за ним у погоню: очі вирячилися, груди ходили, як ковальський міх, калатало серце й підгиналися коліна. Він уже не біг, а стрибав, падав, зводився і знову стрибав. Серце йому розширилося, стало велике-велике і от-от мало тріснути. |
| 15258 |
До того, хто увінчаний вінком звершених чеснот, хто переселився з землі в небеса і хто дивиться на нас; до того, зрештою, хто шле нам долю нашу й наше покликання; странньому конче треба, щоб звістив він йому, куди має повести його і навіщо так дивно його почав спитувати. |
| 15259 |
Проць похитувавсь у тих хвильних шумах і відчував, як поступово очищається від туману голова, як починає працювати мозок, як тіло набирається сили, що, здається, вливалася в нього таки з високості. Його гойдала земля, м'яко-колисливо, і він плив, зворушений і вражений. |
| 15260 |
Знав, що йому треба в цю мить розплющитися, що, можливо, зараз станеться якесь чудо: повернеться те, чого йому бракує. Мало не осліп від сонця, яке полилося в його порожні очі. Не міг на нього дивитися, через це перекинувся на бік й здивовано задивився, як біля нього клопочуться комахи. |
| 15261 |
Він раптом затурбувався, роззирнувся вражено — де він і що з ним? Але навколо не було ані душі, і він знову заплющився, щоб іще раз узяти в душу теплої тиші й сокровенного спокою, якого так гостро й нагло запрагло його серце... |
| 15262 |
Не боявся того, бо мав уже в собі силу. Ішов просто на ті перекотиполя, і вони не витримували: розпадалися й пропадали, як туман, бо й були, зрештою, туманом. Поступово наростало в ньому впевнення, яке з'явилося бозна-звідки: він не людина в цьому світі, але йому не можна й без людей. |
| 15263 |
Згубив на бойовиську щось таке, чого не можна губити. Оте маленьке, кругленьке, без чого годі існувати. Оте, що дає змогу тверезо бачити світ і не дуритися маревами. Скулений у грудку, чекав. Пропадав зі світу, але не хотів його втратити. Тоді в ньому й пробуджувався біль. Тоді він і стогнав тяжко. |
| 15264 |
Але водночас прокидалось, ояснення — без того не міг іти. Не міг тверезо дивитися на світ, бо його таки треба пізнати. Хоч якось пристосуватися до життя і до людей, куди так нагло тягло. Вжене боявся зближення з ними, бо за час оцього ходу почав мінятися. |
| 15265 |
Хмара зі своїми шаблями та громами поволоклася далі, а він подумав, що це перший дощ, який застав його в дорозі. Не було біля нього звичної зграйки мух, і це раптом звеселило його. І хоч так само пекло в грудях, рушив у шлях упередній бадьоріше. Втекти від мух, однак, йому не вдалося. |
| 15266 |
За мить знову зазуділо біля вуха: висіла за плечима прозора хмарка. Хто зна, може, це одна із хмар скинула його на землю й пустила, пославши навздогін лиховісного ворона, який час від часу каркає над головою. Але є там у небі ще один птах. |
| 15267 |
Срібногорлий і веселий, котрий підбадьорює його ясним співом. Власне, все було складніше. Вдень чув над собою срібні передзвони, а ночами його переслідував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкі груди й червоного рота, лискуче пір'я й пекучі очі. |
| 15268 |
Тоді странній прокидався й довго лежав без сну, з цікавістю вдивляючись у засипане зорями небо. Після дощу знову цілими днями нещадно палило сонце. Повітря аж тремтіло від спеки, а на обрії похитувалися сиві перекотиполя. |
| 15269 |
Він ішов, обкипілий потом, і йому здавалося, що тіло покривається соляною плівкою. І все— таки не думати про себе не міг. Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в'язалося ні образу, ні почуття. Сушило горло, але не міг змочити його водою. Хапав губами траву і пробував жувати. |
| 15270 |
Мав би відчувати голод і дбати про харч. Від часу, коли покинув бойовисько, тобто відтоді, відколи щось-таки пам'ятав, не було в роті ні ріски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собі акт їдження, але й це не будило голоду. Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. |
| 15271 |
Сонце тремтіло, наче кинута вгору золота куля. Тоді він встав і подибав просто на звук, і знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразніше й виразніше виростали з серпанку міські стіни. Хиталися, наче у воді, — блищали дахи храмів і черепиця покрівель. |
| 15272 |
Не хотів думати, що це — мана, тож не пришвидшував ходи, а тільки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мідь повітря. Не спускав з очей хитких стін і веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут і відбудеться, непередбачене, але конче йому необхідне, — радіти ж не поспішав. |
| 15273 |
Цього разу перед ним лягло таки справжнє місто. До сліз в очах видивлявся мерехкий простір: дорога добігала до розчинених воріт, а жита кінчалися тут, де спинився. Знову щось зворушило його: тривога чи біль, а може, передчуття. В цей час брама розчинилася — іржаво зарипіли вереї. |
| 15274 |
Озирнувся: за плечима, як завжди, висів гудливий рій мух. Махнув на них, але марно. З воріт виїжджали один за одним вози. Странній швидко пішов назустріч тим возам, але невдовзі змушений був зупинитися: ноги його не слухалися. Сів на узбіччя й чекав, доки ті вози доїдуть до нього. |
| 15275 |
Спокійно й сонно ступали в розпечену куряву воли. Вози порипували, і йому було приємно слухати цей звук. Странній дивився на той виїзд крізь примружені повіки. Треба було пропустити валку, щоб увіти у середмістя, і він терпляче очікував. |
| 15276 |
Вози були великі, криті — палуби, біля кожного ступав погонич, одягнений у чорне вбрання, яке спускалося до п'ят, і лише внизу поблискували черевики із зав'язаними биндами. У руках візники тримали по довгому, вузькому ножеві, а замість облич у них стриміли загнуті донизу дзьоби. |
| 15277 |
Очниці було засклено, і ті скляні очиська дивно блимали проти сонця. Пальці рук у візниць покривалися рукавицями з довгими кігтями. — здригнувся странній. Один з лікарів, котрий ішов услід за валкою, побачив страннього і повільно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. |
| 15278 |
Був кремезний, широкий у грудях і важкий у ході. Странній намагався не дивитися на лікаря, бо це могло його злякати. Странній таки намагався не дивитися на лікаря. Водночас йому було й утішно, що той його не боїться. Вози тоскно й глухо рипіли. |
| 15279 |
Зрештою почали завертати на поле, і тільки тепер странній помітив, що там викопано кілька ям. Лікар коротко блимнув на страннього — втомлений і байдужий був. Може, тому махнув кігтистою рукою й подався до возів. Странній побачив перед собою вільно розведені ворота, не було біля них і сторожі. |
| 15280 |
І досі бемкало в середмісті, і странній, ще раз зирнувши в той бік, де візники вже зносили до ям страшну ношу, повільно рушив у ворота. На нього дихнуло розпеченим від денного сонця каменем і якимсь особливим сопухом, котрий миттю нагадав йому давно покинуте бойовище. |
| 15281 |
Ледве пересував ногами, з натугою кладучи їх на брук, і вперше відчув, яка глибока в його тілі утома. Боліло в грудях, бо, відколи переступив міську межу, став почувати себе гірше. Вулиці були вузькі, закурені, а над головою вряди-годи проносилися зграї мух. |
| 15282 |
Ті, що їх привів з собою, відразу ж розчинились у цих тьмах. Спадав вечір, і стіни покривалися тонкими сутінками, а він все дибав, відчуваючи, як його почина похитувати. Горіли освітлені сонцем шпилі церков та костьолів, і хрести їхні яскраво блищали. |
| 15283 |
Громадилися навколо вікна і стіни: здавалося, він потрапив у кам'яну пастку, і вона от-от його в собі замкне. Навкруги було тихо, аж чув, як голосно треться під ногами пісок. Кроки лускали об навколишні стіни, ніби трощив він горіхове шкарлущя. |
| 15284 |
Дихнуло нудотно-солодким сопухом — проходив біля брудного струмка, що протікав через місто, — в ньому пливли нечистоти. До того долучався гострий запах вапна — його сувої витікали з прочілів, перебитих хрестами дощок. Наче білі язики будівель, вони лизали сутінь і її задуху. |
| 15285 |
Странній минув церкву, двері її були розхилені. На костьолі, проте, висів добрячий замок, другий і третій теж були позачинювані: мор почався тут не відсьогодні. Сів на облущений ґанок. Повітря стояло густе, гаряче й незворушне, з тим-таки солодкаво-сопушним віддихом. Неба наче не було — сама мряка. |
| 15286 |
Звідусіль німо витиналися стіни, але странній не вражався на безлюддя. Сторожко наслухав і поступово напивався тиші, яка панувала навкруг. Лежав у темряві покинутого дому. Тамував гострий біль у порожніх грудях, і чи від нього, чи від глупої тиші навколо, здалося, що тіло його починає розкладатися. |
| 15287 |
Що він легко може розсіяти себе по цьому місту і так пропасти. Що в ньому, зрештою, немає отого малого й круглого, яке збирає єство і кріпить його; що він плиткий, як ця сутінь, і варто тільки докласти волі — і його таки навіки не стане. |
| 15288 |
Думки ніби висіли в солодкавому повітрі, а тіло розметалось у безладді. Здається, ноги його гуляли порожнім містом, він чув навіть рип піску під підошвами: здається, руки тримали, затиснувши кулаки, згустки темряви з кутків. |
| 15289 |
В порожніх грудях сухо й гаряче стукотіло серце: очі, здається, покотились у ніч, як два світляки. Просвічували темряву й жили сподіванкою, що все-таки настане той благословенний мент, коли він зможе зібрати тіло в єство і колись таки заживе, як людина. |
| 15290 |
Його мозок • повільно і з натугою складав докупи все, що міг узяти з минулого, але скоро втомився від цієї роботи. Не може людина, розкладена на частини, жити; не може така людина щось вирішити; не може вона й мислити, хоч такої здатності її ніби й не позбавлено. |
| 15291 |
Від того странній напружився, тіло його знову зібрало розкидані члени і поступово наливалося енергією. Очі тихо запалали, а груди задихали частіше. За мить забухав чобітьми по сходах, а коли вискочив на вулицю, зупинився. Глухо й тоскно розламувалося хрипке бемкання. |
| 15292 |
Затихало і знову спалахувало, і хода страннього мимоволі почала улягати тому ритму: коли дзвонили, майже біг, а коли затихало, ступав поволі. Густий піт котився з чола і зі щік, а губи висохли. Облизував їх шорстким язиком і відчував, що небо майже спустилося на дахи. |
| 15293 |
Наче не було навколо ні душі, тільки вони двоє з тим розпачливим воланням дзвона. Зрештою мусив спинитися, бо звуки пропали. Дзвіниця мала бути десь поруч, але бачив довкола глухі стіни. Знову бемкнуло, цього разу лише двічі, і странній метнувсь у бічну вуличку. |
| 15294 |
Світла було мало — якийсь напіврозводнений кисіль. У тому киселі він вирізнив дерев'яну вежу й хутко подався до неї. Але вежа мовчала. Був, однак, упевнений, що прийшов саме туди, куди його прикликано. Нерушно стояв і чекав. Стовбичив, ніби непорушна тінь, — бовван без обличчя й живого тіла. |
| 15295 |
Навіть дихати перестав: лив самий тільки чорний потік власного погляду: двері у вежу були розхилені, і в них проглядалося кілька приступок. У глибині, де пропадали дерев'яні сходи, почулися рипкі звуки. |
| 15296 |
Вже виразно чув, як натужно вгинаються під ногами приступні — чоловік, котрий спускався, йшов так само нерівне, як дзвонив. Збігав сходами, а тоді зупинявся, начебто передихав, знову робив кілька кроків, а потім біг, голосно гуркочучи приступками. Зрештою, вивалилося з темені. |
| 15297 |
Сіра сутінь, що обступала їх, розступилася, довкола просвітліло, а може, освітили вони отак себе самі? Странній уздрів ченця у порваній рясі, той відштовхнувся від одвірка і ступив кілька кроків назустріч. |
| 15298 |
Був ніби оторочений ясно-синім вогняним кільцем, завмер, по-чудернацькому вигнувшись, і подався всім тілом до страннього. Тоді відсахнувся і позадкував, аж доки не обперся об стіну дзвіниці. Вдарився глухо й повільно почав сповзати на землю. |
| 15299 |
Странній стрілою кинувся до нього — тканина чернечої ряси з тріском розлізлась у пальцях, ніби була зіткана з павутини: вони обоє уздріли один одного так близько, аж дихати перестали. Странній простяг руку до оголених грудей дзвонаря — спалахнуло й заграло зелене світло. |
| 15300 |
Зирнув із солодким жахом і раптом згадав, яке має бути власне обличчя. Он воно, те, що загублено на бойовиську, он воно — причина його болю й безпам'ятства. Відбувалося щось незвичайне: він сам ставав отим ченцем, котрий безживне розпластався перед ним на землі. |
| 15301 |
Порожні груди страннього раптом наповнилися прохолодною вільгою, відчуттям звільнення і тихого щастя — ченцеве «я» увіч переходило в нього, затоплюючи кожну клітину тіла. Наповнювався живою присутністю цього донедавна чужого собі чоловіка і вже знав його ім'я. |
| 15302 |
Щось високе, сіре, безлике стояло й лило чорний вогонь погляду, щось не схоже на людину, але в людському образі — сірий птах з велетенськими, складеними за плечима крильми, простягнута вперед кощава рука з пазурами; господи, здригнувся раптом странній і впав, гримнувши коліньми, на брук. |
| 15303 |
Ні, він ніколи не знав того, котрий так нагло помер у нього на очах; ні, він не міг уже його пізнати, отого сірого й безликого, якого так нагло перелякався. Ні, йому треба тікати звідсіля, тікати неодмінно. |
| 15304 |
На ньому з'явилася чудна одежа, стара, сіра ряса, а коли запустив він пальці у волосся, здивувався, що густе воно й кучеряве. Він струснув тим волоссям і, не озираючись, пішов швидким кроком по залитій місячним світлом (хоч недавно ніякого місяця не було) вулиці. |
| 15305 |
Вулиці чи дорозі, бо стіни навколо раптом почали розтікатися й плавитися, і війнув на нього легкий подих напоєного польовими запахами нічного леготу. Приємно нило тіло, як після любої роботи чи вдалої мандрівки. |
| 15306 |
Зрештою, я нічого особливого сьогодні не вчинив та й мандрівка моя була абияка: від міста до міста. Тут, неподалік міської брами, в затінку дикої грушні, я ліг спочити, щоб послухати солодку втому у тілі й роззирнутися, як любив, на божий світ. |
| 15307 |
Небо в просвіті грушевих гілок лило синє сяйво, стояла теплінь, м'яко тепліли хмари, дзвенів жайворон, шаруділи в сухій канаві ящірки, від недалекого ставу дихало вільгою, тож я безтурботно заклав за голову руки й дивився, аж млоїло мені в очах, на яскраве небо. |
| 15308 |
Сьогодні ж був великодушний: хоч з'їв тільки скибку хліба, не пекла душі туга; волів радше полежати, ніж стукатись у зовсім недалеку міську браму. Бо хіба то не задоволення: лежати отак і розчинятись у зелені? Волосся тоді ніби зростається з травою, а ноги з землею. |
| 15309 |
Наді мною лагідно пошумовує грушня, монетки її листків сухо шелестять, і крізь те листя я прозирав глибину блакиті, шепочучи складену колись мною чудову — зворушливу пастушу пісню, у якій героями виступали люди нашої землі, приоздоблені пишними латинськими іменами. |
| 15310 |
Зрештою я недовго втримував такий урочистий настрій — з моїх вуст почала сочитися знадлива пісенька про гарненьку дівчину Галину, яка обіцяла подарувати коханому вінка, коли б тільки той коханий захотів. Я промуркотів двічі приспів, і мені на обличчя впала сонячна пляма. |
| 15311 |
Спершу здалося, що задзвонив од міста дзвін, але пляма ніжно гріла мені щоку, солодко мені стало і тепло: зрештою, подумав я, чи так конче мені треба поспішати в місто, коли так пригідно й чудово лежати під оцим ошатним грушевим шатром! ... |
| 15312 |
Я сів над канавою, спустивши ноги в канаву (а може, й дрімав уже солодко і все це мені привиджувалося), й побачив трьох обірванців, які простували дорогою: один тягнув на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок з ляльками. |
| 15313 |
Обірванці зупинилися, і я здригнувся. Не мали облич, лише черепи. Стояли на дорозі, розвернувшись до мене і начебто чого чекаючи. Кістяки так само дивилися на мене, і від того аж ноги стерпли, а по шкірі почали повзати мурахи. |
| 15314 |
Кістяки шкірили блискучі зуби, а я подумав, що, може, ліпше було б звернутися до них не простою мовою, а високопомисельною латиною, коли ж передній раптом зворухнувся, скинув із себе вертеп і поволі рушив мені назустріч. |
| 15315 |
Я обачно перехрестився й подумки позначив дорогу до втечі, але тіло мені так закоцюбло, що не зміг і пальцем кивнути. Тільки язик мій був вільний, через що я й мовив у те уважно виставлене супроти мене кістяне лице: Щоб не помилитися, я повторив це ще й латиною, ладнаючи слова в доладний гекзаметр. |
| 15316 |
На те моє слово всі вони рушили до грушні, прихопивши вертеп. Я придивився пильніше до скриньки, яка захиталася над головами подорожніх. Була висока і широка. Зроблено її з тонких дощечок, а короб розділявся на два поверхи: Вифлем та Іродовий трон. |
| 15317 |
Біля Іродового трону висів дзвінок, підлогу викладено хутром, а весь вертеп вифарбувано у червоне. Ліхтарня звізди — із грубого, перемащеного салом паперу, і від неї відходило шість великих рогів. Подорожній цупко тримав звізду на високій жердці і крутив її лівою рукою — проміння звізди зміщалося. |
| 15318 |
На одному боці ліхтарні було намальовано людське обличчя, схоже на сонце, а на другому — поклін магів. Усередині горіла свічка, хоч стояв ще день. Подорожні заспівали без слів, розкриваючи й закриваючи роти. Було дивно, що колядують вони у травні і що виконавці цього дійства такі чудні. |
| 15319 |
Зрештою до мене дійшов і голос. Лунав збоку, наче витворювався не з вуст подорожніх. По вертепу вже бігали ляльки, і я, відкинувшись на стовбур, сидів собі паном і впізнавав: Жінка з дитиною, Смерть, Чорт, Селянин з батогом, Пан і Пані, Паламарях Янгол, Аарон і Давид, Ірод і Три Царі. |
| 15320 |
Вони були сірі, ніби припалі порохом, і все з хвостами, хоч я добре знав — це патички, на які їх настромлено. Я намагався з'єднати все докупи, щоб все-таки вирватися з червоного полону, в який утрапив мій мозок, але ляльки бігали й бігали, ніби миші, а в повітрі лунав металевий спів. |
| 15321 |
Слова засідали мені в мозку, наче кілки, і я вже починав співати й сам. Згори на мене дивилося немилосердне сонце, сонно і м'яко ворушило промінням траву, і ящірки виростали в моїй уяві на величезних, дивоглядних звірів. Але я все-таки дивився вертеп. Селянин із батогом бився зі Смертю. |
| 15322 |
Лупив її з виляском пужалном, а вона стояла усміхнена й байдужна. Він розтрощив уже пужално і став, безсило опустивши руки. Зрештою я побачив і Чорта, що показував селянину сувій. Троє подорожан повернули до мене порожні зіниці. |
| 15323 |
Вони все ще співали, а я дивився; як поволі заходить на овиді сонце, і слухав, як дзвенить у повітрі високий, печальний звук. Бачив хмари, які обливалися кров'ю, червоне коло, що сперлося на верхівку горба. |
| 15324 |
Вони ж бо — моє життя, яке прожив до цього менту, все моє баламутство і всі мимовільні й довільні переступи. Ця вистава — засторога мені, щоб одумався я й перестав даремно тулятися по дорогах, щоб нарешті знайшов прихисток у цьому світі, бо моє життя — цілковиті мандри. |
| 15325 |
Нехай приносив людям веселість, але чи не обійшлися б вони без моєї веселості; нехай давав утіху самотнім молодицям, але й без мене знайшли б вони її. Я трохи злякався такої гострої перестороги, хоч майже твердо знав: все це тільки химерна гра уяви, бо я спокійнісінько лежу під грушнею і сплю. |
| 15326 |
Я можу уявити себе в цьому напівморочному стані будь-ким, навіть пребагатим-дукою, котрому нічого не варто видобути собі з кишені золотого дуката й кинути цим вертепникам. Я можу одягти себе в цьому сні в пишні шати і сісти в золоту карету, і хай мене везуть найкращі турецькі коні. |
| 15327 |
Але щось із тої вистави проникало мені й до серця, і від того відчув я, що в грудях починає тонко боліти, і що я, напевне, залежав лівий бік, і що в мене стоять в очах справжні сльози, бо я трохи й каюся за своє гуляще й безпритульне життя. Але думаю я й інше: й такі, як я, потрібні світові. |
| 15328 |
Хоч би для того, щоб не закисали люди у буденні, щоб могли на хвилю забутися і відчути добру заздрість: бачать-бо в мені від усього звільнену людину. — вирішив я, перевертаючись на другий бік. Мені стало погідніше, і не боліло серце, і зміг я уявити себе багатим і мислостивим. |
| 15329 |
Тому уявив у себе кишеню, набиту золотом, і уявив, що вийняв звідти битого таляра, а відтак кинув у одну із трьох наставлених до мене долонь. Монета дзенькнула, як об камінь, і я уздрів трьох вершників, які швидко помчали по дорозі. |
| 15330 |
Рипіли вози — саме проїжджала валка, і я, щоб не мати діла зі сторожею, долучився до гурту — вже зараз до подорожніх ставилися з підозрою через мор, який з'явивсь у далеких краях. Отак я увійшов у тісну, брудну вуличку, над якою вивишалися сірі стіни з малими вікнами. |
| 15331 |
Посеред вулиці дзюркотів потік, несучи з собою нечистоти: шкаралущу, розварені овочі чи просто гній. Був задоволений, що потрапив у місто, — ліг на душу ласкавий спокій, і я не без осолоди потинявся по вулицях, стережучись, однак, розхилених вікон. |
| 15332 |
Але на одній із вуличок лиха пригода таки не обійшла мене, бо довелося пропустити повз себе повіз, а Що за завіскою мигнуло гарненьке шляхтянське личко, я так на нього задивився, що не встиг відскочити — згори на мене линула брудна злива помий. |
| 15333 |
Я підскочив од несподіванки й перелякано стрибнув на зворотний бік вулички, звідки замахав кулаками на розхилене віконце. Кипів од обурення, але у віконці з'явилася така пухка й затишна молодичка і в неї так м'яко випнулися, притиснуті до лутки високі перса, що лайка застрягла мені в горлі. |
| 15334 |
Я все ще стояв з розтуленим ротом, так був уражений покірливістю й люб'язною чемністю молодички. Струснувся, як міг, і знову зирнув у віконце: молодичка люб'язно покивувала й усміхалася. Коли ж погляд мій знову впав на її перса, то в голові мені легенько запаморочилося. |
| 15335 |
Я навіть забув, що облито мене нечистотами і що мав би, для годиться, трохи посердитися, окрім того, голосно обізвався і мій живіт, у якому тлів тільки кусник з'їденого сьогодні вранці хліба. Очкур мій ледве тримався на кістлявих клубах, а горло мимоволі проковтнуло слину. |
| 15336 |
Увійшов у темні сіни і задихнувся од кислого запаху, що тут стояв. Не відав, куди йти, вхідні двері, на лихо собі, зачинив також, тож лапав шарудяві стіни і ніяк не міг натрапити на двері внутрішні. В цей момент відчинилися вгорі дверцята, і я побачив у них колихливе тіло господині. |
| 15337 |
Освітлювалася вона тільки невеликим віконцем, саме тим, куди визирала була молодичка, і в сутінку губилося кілька довгих столів, на яких блимав ряд невеличких свічечок. Молодичка вже стояла біля столів, і я використав нагоду роздивитися її пильніше. |
| 15338 |
За столами сиділо товариство, яке мені видалося трохи чудним: були тут обідранці й одягнені в ошатну одежу, бородаті й голені, молоді й старі, але всі схожі поміж себе, однаково сірі на обличчя й однаково мовчущі. Розвернулися на своїх місцях до мене й дивилися з немалим інтересом. |
| 15339 |
Чолов'яга з великим сірим носом, котрий виглядав був з-за спини шинкарки, пішов мені назустріч, несучи на обличчі чемну усмішку. В руці в нього тремтіла запалена свічечка. Мені здалося, що він кпить із мене, — назвав-бо мене й вашою милістю, хоч добре бачив, у яку одежу я одягнений. |
| 15340 |
Мені на плечі лягли владні долоні й припечатали моє тіло до лави. Сіроносий схилився переді мною й поклав мої ступні у мису. Обережно мив їх, начебто трохи й бридячись, а за хвилю звівся і струснув із рук бризки. |
| 15341 |
Шинкарка змінювала воду аж тричі, і тричі ставала та чорна: ніколи ані до того, ані після не вимивав я так ретельно ніг. Благословляв кожного, хто трудився й упосліджувався біля мене, і всі смиренно цілувала мене в руку. |
| 15342 |
Шинкарка пронесла повз мене таріль із печенею, і запах її був настільки гострий, що тіло мені мимоволі затремтіло, а в животі жорстоко завуркотіло. Я аж потягся за тим тарелем, натомість обпікся об пильний погляд, яким дивився на мене сіроносий. |
| 15343 |
Двоє з його людей підхопили мене під руки й бережно повели до столу, ніби боялися, що я не дійду до нього сам, а по дорозі розсиплю свої маслаки. Урочисто всадили на лаву, я голосно втягнув у себе повітря — печеня пахла запаморочливо — і знову зіштовхнувся з урочистим поглядом сіроносого. |
| 15344 |
На це моє досить звичайне слово всі обличчя за столом повернулися і стали ніби олив'яні тарелі: холодні та безживні. Просто мене сидів сіроносий, зорячи на мене примруженим і, мені здавалося, підозріливим поглядом, а на вустах у нього зацвіла пісна усмішка. |
| 15345 |
Навколо зависла тиша, Я міг і не дивитися на своїх співтрапезників, бо й так знав: не обличчя на мене дивляться, а олив'яні тарелі. Очі з обличчя сіроносого знову пропали, я побачив більма: вуста, червоні й соковиті, як у жінки, заворушилися молячись. |
| 15346 |
Тоді я обдивився кімнату пильніше, вона була така простора, що погляд губивсь у ній, а стіни в глибині ніби розтавали. Сонячна стяга од вікна освітлювала малий її простір — саме той, де стояла миса з водою, в якій мили мені ноги. |
| 15347 |
Я зітхнув і вирішив забути пересторогу, не мав уже сили боротися з запахами, які хвилями випливали з тареля: голова мені наморочилася. Зрештою, яка небезпека може загрожувати злидареві? Я вільний собі птах-пташило, висловлююся красиво і фігурно, а коли це їм не до шмиги — мене то не обходить. |
| 15348 |
Отож я всміхнувся просто у вічі сіроносому, який за цей час устиг помолитися, і, самовільно взявши шмат м'ясива, задоволено вкусив. Я проказав це, не забуваючи й про печеню, і ці люди мали б захопитися моїм умінням робити кілька речей за раз. Вони й справді дивилися на мене з глибочезним інтересом. |
| 15349 |
Я тим часом жував. Спокійно, розважно, заїдаючи м'ясиво хлібом і запиваючи питним медом. Солодка знемога поступово огортала все моє тіло. Міг уже відкинутися спиною до стіни й подивитися на товариство з-під приспущених повік. |
| 15350 |
Сиділи напружено, ніби чогось очікуючи, і тільки один із них, той, котрий несподівано назвав мене мудрим чоловіком, заворушився й прокашлявся. Ця тирада дала мені немале задоволення, і я повторив її ще й вишуканою латиною в доладних гекзаметрах. |
| 15351 |
Побачив, як зламалася брова у мого співбесідника, сіроносий при цьому знову закотив очі, а я, відпивши меду, відкинувся до стіни. Шинкарка подивилася на сіроносого, і той мовчки приплющився, очевидно, даючи згоду, щоб я вмився. |
| 15352 |
Шинкарка знову зирнула на сіроносого, і той удруге приплющив згідливо очі. Я звівся з-за столу, і шинкарка повела мене через довгий вузький коридор сходами угору. Вона тримала в руці свічку, і я мимоволі задивився, як м'яко й граційно вигинається її тіло. |
| 15353 |
Щось зрухнулось у ньому і стрепенулося, відчулося, змінилося, тривожно обізвалося, і увіч проявилася чиясь присутність; можливо, отого страннього, котрий пізніше забере його «я» і почне жити у ньому. Не міг, однак, жити у майбутнє, а тільки назад — майбутнього у ченця Григорія вже не може бути. |
| 15354 |
Отож його життя відкручувалося назад, наче сувій полотна, — стелилася біла дорога, знову у те, що вже колись було ще до цього мору, котрий раптом упав на місто. З'єднання страннього з ченцем Григорієм було таки особливе й дивне. |
| 15355 |
Вони майже не розділялися, хіба тільки в якісь моменти прочувалося щось неспівмірне, тобто біль, який виникав тоді, коли чернець чинив щось неспівмірне до вимог розуму страннього, але це ніколи не впливало на вчинки ченця Грирія. |
| 15356 |
Мене невимовно повабило до шинкарки, аж у голові в мене зашумувало, а може, це так подіяв на мене мед, якого я тут напився, — ніхто-бо із сіролицих того меду не пив: водночас відчув я, як щось шпигнуло мені в серце, щось застерегло. |
| 15357 |
Але хіба можна мати тверезий розважок, коли людину починає бити ота химерна пропасниця? Ми йшли довгим і темним сутереном, і я не втримався, щоб не торкнутися підборіддям м'якого шинкарчиного плеча і не прошепотіти сяке-таке тепле слово. |
| 15358 |
Ми зайшли в охайно прибране помешкання, а звідти потрапили в дощату прибудову, де стояла повна діжка води. мені свічки видно було обшиті дошками стіни, підлога — кам'яна, потріскана і вкрита іржавими розводами — певне, тут і справді милися. |
| 15359 |
Я визирнув у сусідню кімнату, світилося тут лише одне вікно, і я подивувався, які грубі стіни в цьому домі — вікно визирало з глибокої ніші. Я швидко скинув із себе рясу і полив на груди води. Задоволене розтерся, вода була прохолодна, а повітря парке. |
| 15360 |
Шинкарка грайливо хихикнула й почала витирати підлогу після мого миття. Я задоволено її оглядав. Відчував те, що має пізнати кожен бурлака, потрапляючи в затишне житло. Було мені сумно і нестримно тягло до молодиці. Я вже не володів собою. |
| 15361 |
Торкнув пальцем її пишний бік і засміявся, відсмикнувши руку. Вона повернулася до мене, і я відчув шал. Сильне бажання струснуло моїм тілом, і я забув про все: про оцей незвичайний шинок і про підозрілі погляди, якими мене прошивали сіролиці. |
| 15362 |
Ця жінка захопила мене, окрім того, вона сама заграла очима, а я був не з тих, хто дивиться на те з відразою; Я вже відчув біля себе сокровенне, тобто принадну й податливу жіночу плоть. Схопив її в обійми, а вона, хоч і почала пручатися, стала м'яка і тремка. |
| 15363 |
Гарячий чистий оксамит захитався в мене під грудьми, і я потопав у ньому, ніби приймав ще одну купіль, тільки цього разу гарячу. Темрява, кволо подумав я, розділяє людей, але і з'єднує їх. Темрява недаремно нам посилається, бо вона також, нам потрібна, як і світло. |
| 15364 |
Я топивсь у чорному оксамиті, цілував тепле, палке обличчя, відчував шорстку й м'яку плоть, і було мені так радісно і так весело, що захотілося застогнати чи закричати. Темрява оживлено колотилася довкола: ніколи не відчував я її так гостро. |
| 15365 |
Сама шинкарка, лежачи на підлозі, продовжувала міцно тулити мене до себе, обхопивши сильними, чіпкими руками, і я рвонувся, щоб таки звільнитись од тих підступних обіймів. У цей час у мене вціпилося з десяток рук, хапнули за одежу й волосся, і я відчув, що відриваюсь од землі. |
| 15366 |
Знову відчув себе звільненим, цього разу вже від ченця Григорія — тихий сум його засіяв. Чорне зерно падало в нього, ніби на ниву, засівало, а за мент уже росло пагінням — чорні квіти розцвітали в ньому й на ньому. |
| 15367 |
Залишалося тільки одне: знову вийти на вулиці, по яких нещодавно блукав, і, хоч там ще не було мору (жив іще в минулому ченця Григорія), навідати дім, у якому ледве не розтікся, як розталий під сонцем лід. |
| 15368 |
Бачив: якісь завзятці витягували бездиханне тіло ченця Григорія з темної комірчини в покій, де було в глибочезній ніші вікно, вони збуджено й весело перемовлялися. Шинкарка звелася із землі і весело заблискотіла до сіроносого зубами. |
| 15369 |
Очевидно, вилито на мене кухоль води, бо чув я: стікає струмками на підлогу. Я озирнув усі ті схилені до себе обличчя й побачив, як зламалися їхні брови, а очі запалали майже щасливо. Один тільки сіроносий виявляв скам'янілу поважність. |
| 15370 |
Вони розсміялися, а я, відштовхнувши руку, що притримувала мене на столі, обурено сів. Але шинкарки в покої не було, і я роздивився навкруги не без здивування. Здається, я вже починав розуміти, на що тут заходить, і страх таки почав проникати у мене. |
| 15371 |
Я не дослухав його мови, а, рвонувшись зі столу, з розгону вдарився об двері, котрі вели на сходи й до шинку. Але двері було зачинено, і на цю потугу сіролиці розреготалися. Тоді я кинувся до ніші, де було вставлено вікно. |
| 15372 |
Щось важке й тупе було в їхньому позирі, здається, я зачепив їх нерозважно, бо коли вони справді підмішали у мій трунок любасного зілля, значить, хотіли бачити мене злочинцем. Але я ще бажав перед ними виправдатися: Я відчув небезпеку. Хтось до мене підступно наближався ззаду. |
| 15373 |
Я дивився не так на сіроносого, як на загнутий чорним півколом ґнотик, від вогника снувалася чорна нитка чаду. Я хотів звестися, але відчув, що руки й ноги мої в кайданах — мене прикували до лави. Сіроносий усміхавсь у вуса, все так само не відводячи від мене погляду. |
| 15374 |
Слизький острах проповз мені поза шкірою — я був безсилий перед цим чоловіком. Шуміло в голові, часом подзвонювало, і я раптом зрозумів, що зі мною вчинено щось несусвітне. Пильніше придивився до покою, в який потрапив, був він круглий. |
| 15375 |
Стіни не мали кутків, наче потрапив я всередину величезного, перекиненого догори дном казана. Тіло ломила глибока втома, і від того найливала на мене байдужість. Було важко дивитися на вогонь, а ще важче витримувати чорний погляд мучителя. |
| 15376 |
Здається, я таки потрапив у лиху пригоду і хто зна, що мене чекає попереду. Хто зна, чи зможу вирватися я колись із цього мішка, не через жарт мене тут зачинено. Висла навдокіл густа тиша, чути було тільки зачаєне дихання сіроносого і легке потріскування свічки. |
| 15377 |
У глухій темряві я почув, як повільно дуднять його кроки, неприродно голосно зарипіли важкі, певне, окуті залізом двері, а ще за мить мої стіни важко струснулися: двері було зі стуком зачинено. Розділ ІІІ. |
| 15378 |
Не мав сну ані в одному оці, а тільки постогнував важко; коли ж не було вже снаги терпіти, з очей полилися темні сльози. Вмирали у ньому рештки єства ченця Григорія, з яким уже трохи і зжився, — були як косми холодного туману. |
| 15379 |
Знову став порожній і знову мав враження, що розтікається по мешканню, а може, й по місту, яке коротко забулось у тривожному сні. Закусив зубами клапоть рядюги, яка служила йому постіллю, й думав, що не легко бути моровим страннім. |
| 15380 |
Сіра нудьга заливала його, піт густо покривав тіло чи те, що залишалося з його розкиданого єства, — світ каламутнів і примеркав. Странній скреготів зубами, махав відчайно головою — пробував згадати все, що міг. |
| 15381 |
Але знову пам'ятав лише бойовисько і те, як виходив з нього, а потім довгу й порожню дорогу, на якій напала на нього гроза. А ще рій мух, котрі неспинно супроводжували його, зудячи за спиною, а часом і нападаючи. |
| 15382 |
Ніколи так довго не чекав світанку, а коли той прийшов і сіро освітив стіни, раптом зрозумів: те, що прагнув жити у новій личині, було облудою. Все закінчилося тут, у цьому морі біля дзвіниці, з якої волав до світу й неба чернець Григорій. |
| 15383 |
Чернець Григорій нікому не встиг оповісти ні про свої злопригоди, ні про своє каяття: мор забрав його, як забирає хвиля відв'язаний човен. Странній покинув біля дзвіниці бездиханне тіло ченця Григорія і знову пустився блукати порожніми вулицями: мав іще надію на рух. |
| 15384 |
Знав, що знову шукатиме змоги перевтілення, хоч зараз йому не до того: він ще не перестраждав до кінця Григорієвої біди. Хто зна, скільки триватиме оця його ніякість: бозна-чого шукатиме в чужих людях, і, хто знає, чи тому має бути край? Світанок уливавсь у покій бруднуватим світлом. |
| 15385 |
Вікон не було, тільки рами, крізь які проглядав шмат неба й голі, у цьому світлі вони здавалися слизькими, стіни. Почув сипке гудіння — вже прокинулися мухи. Літали помешканням узад і вперед, часом ударялись об обличчя й відскакували. |
| 15386 |
І в цю ранню пору було парко, як удень; від того шмаття, розкидане по підлозі, тлінно смерділо. Довкола валявся поруділий пух, і від ненастанного мушиного руху пушини здіймалися, як живі, й починали кружляти в повітрі. |
| 15387 |
Уламки посуду на підлозі й обстава покрилися шаром куряви, а кутки позапиналися сірими сітками. У тих сітках темніли мертві мухи і потріпувалися живі. Странній лежав на протухлій рядюзі, і по ньому повзала нужа. Здригнувся від обридження і, скочивши на рівні, почав обтрушуватися. |
| 15388 |
Неквапно зійшов донизу — на сходах повз нього пролопотіла зграйка пацюків. Трусили ситими тілами й анітрохи не зважали на страннього. Внизу, на приступках сходів, лежав висохлий кістяк кота чи собаки. Мухи обліпили його, і странньому здалося, що той кістяк ворушиться. |
| 15389 |
Не вимірював шляху, бо й непотрібно було: знав, що піде туди, де може зустрітися з людьми, де найбільше людських нещасть, бо хоч не мав співчуття, вірив, що чужий біль може вигоїти його. Керував ним ще один розважок: знайти загублене «я» міг тільки тоді, коли заставав людину у смертельній агонії. |
| 15390 |
Місто лежало перед ним, і він удихнув солодкого, нудливого сопуху, яким воно зараз дихало. Почувся сухий стукіт, і він насторожився. Але це бігла по вулиці зграя худих і брудних собак. Гризлися поміж себе, але трималися купи. Пробігли повз страннього, не зауваживши, і він довго дивився їм услід. |
| 15391 |
Бігли й гризлися, наскакували один на одного, але все-таки кудись прямували. Знову стелилася перед ним порожня вулиця, странній пішов у міжряддя стін. Проміжок був вузький, і він відчув, що його похитує. Брук зволожів од роси, стіни також. |
| 15392 |
Дивився на вогке каміння, і йому здавалося, що це черепи всіх тих людей, котрі жили в цьому місті й повмирали. Хитався від однієї стіни до другої, як маятник, і думав, що це, може, його призначення — хитатися й тішитися хоч би з примарного відчуття руху. |
| 15393 |
Безживно метилялися його руки, а розбиті черевики лунко стукали об брук. Часом його заносило, і він спирався об стіну, щоб не впасти. Потім його заносило в другий бік, і так тривало доти, доки не дотягся до рогу вулиці. Тут уперше побачив людей. |
| 15394 |
Сива жінка з розпатланим волоссям штовхала поперед себе візка, з якого безживно звисали руки й ноги покійника чи хворого. Вона йшла, тупо дивлячись на того, кого везла, і ледве не зачепила страннього. |
| 15395 |
Зирнула на нього сивим, розширеним поглядом, який на мить засвітився, але відразу ж погас: горе старої було надто велике, щоб із чогось дивуватися. Попереду волочилося, тягнучи на собі клумаки, кілька біженців. |
| 15396 |
Ці не чекали, поки він наблизиться: страх перекосив їхні обличчя, і вони незграбно побігли, спотикаючись і вряди-годи озираючись. Йому стало жаль їхньої даремної праці: заразити їх не міг. Гукнув, щоб вони спинилися й не боялися, але біженці круто завернули з вулиці у двір. Він вийшов до церкви. |
| 15397 |
Двері були напіввідхилені, і странній ступнув досередини. Тут стояла сутінь і не було ані душі. Хрумтів під ногами пісок, звуки кроків віддавалися по кутках. Підійшов до вівтаря й зазирнув у розгорнуту священну книгу. На сторінках лежав шар куряви. |
| 15398 |
Странній укляк біля цієї книги й прошепотів молитву. Йому причулися далекі, як відлуння, голоси, спів хору, урочисті слова відправи, і він пильно до того прислухався. Під цей супровід думав про ченця Григорія: той любив церковний спів: не раз прибивався до якоїсь церкви і ставав там хористом. |
| 15399 |
Думав, що хоч і позбувся ченця Григорія, але той щось від себе в ньому залишив. Вийшов із церкви: на нього ледве не наскочив заюшений потом чоловік. Оголені частини тіла його лискотіли, очі мав несамовиті, викруглені і, здавалося, не бачив світу. |
| 15400 |
По тому з'явився ще один бігун — цей також був заюшений потом, і за ним, як за першим, летіло по зграйці мух. Були причеплені до бігунів, наче прозорі, розметані за плечима тканки, і странній почув знайоме настирне дзижчання. Обидва бігуни були босі, їхні скривавлені підошви лишали червоні сліди. |
| 15401 |
Здаля замиготіла третя постать. Цей також біг, скільки сили, але вже мав сміливість зирнути на страннього: жах написався на його обличчі. Щось гукнув тонко і наддав ходи. За мить наздогнав другого бігуна і щось тонко верескнув. Той другий важко озирнувся, а за хвилю обидва стрімко завернули за ріг. |
| 15402 |
Странній пішов по пустельній вулиці: до нього також приклеївся гудливий мушиний рій. У самому кінці міжряддя, на кам'яній кріпосній стіні, лягло велике, каламутне, але все ще нестерпучо-пекуче сонце. Він пішов просто на те сонце, не відводячи від нього погляду, і його ще більше захитало. |
| 15403 |
Закусив губу й ступав, постогнував вряди-годи і ступав, наче хотів дістатися туди, де знайшло собі короткочасний прихисток вічне світило. Від того потекли йому по лицях сльози, і йому раптом захотілося горланути щось відчайне й бунтівливе просто в ту осяйну кулю. |
| 15404 |
Відвів очі: не міг дивитися на сонце. Очі йому осліпли, і він втирав сльози. Може, тому, не помітив, що вибрів на майдан, власне, на просторий вигін біля стін, де було гнойовище, В лайні, обмазані з голови до ніг, ворушилися люди. Деякі позакопувались по шию, і їхні обличчя корчилися од болю. |
| 15405 |
Кричали, широко розтуляючи роти, або ж натужно постогнували. Звивалися, ніби черв'яки, і ляпали собі на тіло жменями гиді. Від гнойовища несло нестерпним сопухом, а над ним висіла така хмара мух, що повітря від того посіріло й тремтіло від помахів тисяч крилець. |
| 15406 |
Странній різко озирнувся, хтось до нього підходив. Странній засміявся. Він подивився на лікаря так, що той мусив би злякатися. Знав, що погляд у нього лихий. Але лікар, здається, відвик уражатися. Закинув угору дзьоба й розглядав його, наче побачив цікаву комаху. Гнойовище ворушилося. |
| 15407 |
Зводилися руки, розчепірювали пальці, руки ті хиталися, як дивні, несвітські рослини, а за мить знову опадали у твань. Викруглювалася часом чиясь спина, коли хворий хотів устати, смикалися й горлали темні од гною голови. Однак він ступив кілька кроків вперед і спинився біля самого гнойовища. |
| 15408 |
Біля лікаревих ніг лежав мертвий. Викачаний у калюці, з виставленими вперед розчепіреними пальцями рук, з хижо вискаленим обличчям. Але голос його потонув у стогонах і прокляттях, його заклик провис без відгуку. Сонце підбилося вище, і гнойовище запарувало. |
| 15409 |
Мухи шалено носилися з одного кінця гноївки в інший і з маху вдарялися в обличчя страннього. Ставало важко дихати від сопуху, і странній відступив до стін будівель. Алембек ішов до нього, наставивши гострого дзьоба, немов хотів ударити ним у груди. |
| 15410 |
Моровий бурмистер крутнувся на п'ятках, і за мить странній побачив, як порожньою вулицею стрибає великий, чорний, розсерджений птах. Біг якось по-особливому, здавалося, от-от відірветься од землі й полетить. Підскакував і підскакував, доки не змалів. |
| 15411 |
Якусь мить странньому хотілося наздогнати його — був бурмистер так само дитина мору, як і він. Вже звівся навшпиньки й розкрив рота, щоб гукнути, але перепалене повітря зі свистом мирвалося з грудей, а тіло ніби обважніло... |
| 15412 |
Другий стражник відкрив рота, щоб і собі щось сказати, але застиг і тільки кліпав очима. Тоді він розвернувся на п'ятах, як зробив це нещодавно моровий бурмистер, і подався геть, покинувши їх, задубілих і вражених. То, може, нам годиться схопити його? — спитав перший. |
| 15413 |
Від тої розмови йому в грудях тонко озвався біль, і він закинув голову, щоб позирнути на сонце. Стояло біля однієї з костьольних Ін-ж і немилосердно сипало на місто проміння. Було його так багато, що камінь починав розпікатися ще зранку, жарячи ноги через благі підошви. |
| 15414 |
Похитувався, ніби п'яний, а може, це похитувалися довкола нього стіни? Знав, що люди його лякаються, хоч не розумів чому. Один тільки моровий бурмистер не побачив v ньому чогось дивного — странній подумав про нього з теплотою. Мав напівприплющені очі, зведений посмішкою рот і майже мертве обличчя. |
| 15415 |
Голова з довгим волоссям похитувалась у такт ході — ішов та йшов. За ним летіла хмарка мух, але він уже до цього звик: мухи ув'язувалися тут за кожним. Інколи випльовував Іржаву слину, і та падала на гарячий брук — — те місце одразу обсідали мухи і спрагло слину випивали. |
| 15416 |
Мусив спинитися — через дорогу перебігали пацюки. Кілька сотень разом, вилаштувані в майже правильні шереги, вони бігли, не Зважаючи на страннього, що покірно дав їм дорогу. Стукали об брук сухими лапками, а коли котрий позирав на страннього, в його очах спалахували червоні іскри. |
| 15417 |
Вже кілька день ходив він порожній, і кілька день не вгавав біль. Мав би щось обміркувати, але для цього призначав ночі — зараз тільки день у початках. Можливо, шукає собі заспокоєння, а можливо, він, як і моровий бурмистер, ворон у цьому місті, птах, котрий не пізнає льоту. |
| 15418 |
Стрибає по розпеченій бруківці, і йому нестерпно пече підошви. Він раптом зупинився. Так, це була та сама вулиця, якою йшов чернець Григорій, перш ніж дійти до шинку. Онде й те вікно, звідки обіллято його помиями і звідки принадно всміхнулася до нього шинкарка. |
| 15419 |
Ось і двері, куди він зайшов, — були безживно розхилені. Йому захотілося навідатися туди знову, і він несміливо переступив порога. Вгору тяглися сходи з обламаними перилами, а двері були так само розчинені. Він зайшов у покій, так більно й гостро йому знайомий, — було тут порожньо. |
| 15420 |
Один із столів перекинуто — безпомічно стримів догори ніжками. Замість вікна сяяв світлий квадрат. Кроки лунко відбивалися у порожньому покої, і він раптом насторожився, прислухаючись. Але довкола було тихо, тихо й мертво, аж він позадкував: ставало йому незвідь од чого моторошно. |
| 15421 |
Спустився по сходах і почув з вулиці брязкання зброї — проходила міська сторожа. Він постояв, даючи змогу охоронцям спокійно пройти, і в цей мент йому здалося, що там, за спиною, де був шинок, щось важко й скрушно зітхнуло. |
| 15422 |
Щоб знову потрапив він на те бойовисько, звідки пішов, народжений удруге, — хотів побачитися з отим, котрий назвався його побратимом, із Сомком Струсем, якого він так нерозважно на тому бойовиську покинув — була то єдина людина, котра знала, хто він був раніше, й могла про те оповісти. |
| 15423 |
Знову зітхнуло нагорі, можливо, ходили там порожніми покоями продуви, і його пам'ять відійшла, як і свідомість власного «я», — сльози застигли на очах страннього. Не відав, куди має йти і для чого; зрештою, його власне життя відкручуватися назад не могло. |
| 15424 |
Тоді він уявив самотню людську постать, котра шкандибала серед широкого поля, вщерть закиданого людськими тілами. Меншала й меншала і нарешті стала жучком. Странній дивився на той витвір власної уяви засклілим поглядом — печаль відгукнулась у ньому, як оте зітхання в порожньому домі сіроносого. |
| 15425 |
Небо було блідо-голубе, покрите тонкою курявною завісою, а мушиний дзиск над головою ставав тонкий і пронизливий — проникав і в мозок. Странній волікся порожньою вулицею — луна кроків наздоганяла його. Здавалося, що ходить він отак по колу, міряючи ті самі вулиці. |
| 15426 |
Все навкруги напрочуд знайоме: будинки, вікна, ґанки, церкви й костьоли. Лише часом здибувався з людьми, але ті, побачивши його, ще здаля завертали набік. Лише один безбоязно пішов назустріч, бо зігнувся під величезним лантухом. |
| 15427 |
Лантух був важкий і покривав чоловіка зовсім, виднілися тільки худі, маслакуваті ноги. Вони стали супроти: чоловік із лантухом і странній. Зоріли насторожені й вивідчі очі, які раптом зокруглилися, — і з-під лантуха вирвався розпачливий зойк. |
| 15428 |
Чоловік дрібно затругився і, не кидаючи ноші, прудко помчався вулицею. Лантух нависав над ним, як велетенський горб, а під ним миготіли цибаті ноги — чоловік скидався на дивоглядного звіра. Странній присів під стіною. Піт тік йому по лобі й по щоках, мочив розчухране волосся і шию. |
| 15429 |
Здавалося, кожна волосина стала тоненькою рурочкою, з якої стікала вода. Заплющив очі, бо запраг спокою. Отут, у кам'яному царстві, серед мертвого буту, де недавно ще жили люди, з'явилася така тиша, якої не буває н містах. |
| 15430 |
Не чув ні рипіння вікон, ні скімління кішок, ні писку пацюків, що вряди-годи пробігали повз нього зграйками, — здається, готувалися покидати місто, — ні голодного рику собак. Здавалося, каменіє у цій безоглядній порожнечі, і його вже ніхто від того не визволить. |
| 15431 |
Цей крик був — як зойк розбитого у порожньому місті скла: по тому застогнав, як стогнуть сходи під ногами заблуклих, — хотів жити! Слухав хід хвилин, наче сам був великим годинником, бігли вони одна за одною — так біжать по брукові стривожені пацюки. |
| 15432 |
Захотів повернутись у простий світ, коли мав власне «я», коли всі барви та звуки жили тільки для того, щоб звідомляти про небезпеку і радість, коли не існувало глибоких і темних ночей, що тривожать людину, і високих білих днів, які її підносять. |
| 15433 |
Окрім кварталу, куди не пускали заражених моровицею, був ще один — у тому кутку, який оминав. Саме звідтіля неслися п'яні вигуки і вискотіла, аж захлиналася, музика. Там танцювали й пили чоловіки та жінки, обмінюючи все, що мали, на горілку. Странній поволікся туди. |
| 15434 |
Серед п'яних на нього ніхто не зважатиме — незнайомець, хай і чудний, там не дивина. Перед ним ліг, немов долоня велета, майдан. На тій долоні, наче в муравлиську, кишіло людьми. Біля стін виладналися пивнички, з яких визирали понурі пики шинкарів із запнутими хустками обличчями. |
| 15435 |
Скидалися від того на сердитих відлюдкуватих псів і вряди-годи гарикали на безгрошівних гуляк. Турляли їх безмилосердно од віконець, а часом висовували супроти і списа. Вліворуч купкою стояли жінки. Були розпатлані й п'яні, але трималися одна біля одної. |
| 15436 |
Чоловіки пили з великих дзбанків, сидячи за дерев'яними столами серед майдану, і жінки, відриваючись одна по одній від гурту, як кішки, підкрадалися до них. Хапали чоловіків за плечі й жалібно Та нудно просили горілки — чоловіки вряди-годи давали їм відпити зі своїх кухлів. |
| 15437 |
Жінки спрагло присмоктувалися до пійла, аж доки чоловіки не виривали їм дзбанків із рук, тручаючи їх геть. Падали на землю й безгучно ридали там, трусячи розпатланими головами. Странній стояв у затінку. Лив звідти розтопленим металом погляду — придивлявся до всього. |
| 15438 |
По лицях усіх густо стікав піт, блищало мокре волосся, люди хрипко дихали, хекали і погукували хрипкими голосами. Якийсь чолов'яга волочив жінку, яка вискотіла і кусалася, — пики корчмарів у віконцях були холодно-неприступні. Майдан вирував. Крик і регіт, вискіт і плач, сварки і рик. |
| 15439 |
Дмухали в дудки музики, їхні обличчя були зарослі й пітні. На брукові валялися п'яні чи хворі, дехто був закривавлений. Кілька лежачих жінок скиглили, наче малі діти, їх турляли ногами танцюристи, котрі на них наскакували. |
| 15440 |
Странній подумав, що тут він міг би знайти не одне людське «я», щоб замістити свою порожнечу. Всі вони губили себе, і їхнє єство ледве трималося тіл. Він міг би підходити до них по черзі, розчиняти груди й міряти до себе їхні «я», як приміряють одяг. |
| 15441 |
Странній усміхнувся: і пальцем не кивнув, щоб наблизитись до бенкетників. Дивився на них широкими очима, а коли якась жінка полізла до нього, наставляючи руку з розчепіреними пальцями, відступив у завулок. Він стояв і дивився. Жінка раптом зупинилася й заверещала. |
| 15442 |
Метнулася назад на майдан, але впала. Підхопилася на ноги й кинулася до інших жінок. Щось вискотливо розповідала й тицькала пальцем у той бік, де щойно він стояв. Він же ішов геть. Його мандрівка зараженим містом затяглася, бо сонце вже зійшло із зеніту й почало хилитися до заходу. |
| 15443 |
Тоді ще душніше й нестерпніше зробилося на вулицях, і странній ледве волочив ноги. Він навіть подумав, що годі бути таким доскіпливим — треба взяти першого, кого пошле йому доля. Але мав у собі якісь незбагненні остереження, тому вдруге спинився біля розчинених дверей порожньої церкви. |
| 15444 |
Обережно ступив у морок і полегшено зітхнув: тут було прохолодно. Навіть мухи не відважилися полетіти за ним слідом, а залишилися біля входу, зморено повсідавшись на стіни. Він причинив за собою двері: важко розідрали рипінням тишу. |
| 15445 |
Звалився на підлогу, і йому здалося, що в глибині храму завмирають відлуння слів вечірньої відправи. Тоді він зашепотів спрагло до того, хто названий тут, на землі, небесним царем, утішителем правди, що всюди є і все наповнює, до того, хто є скарбом життя і дарителем його. |
| 15446 |
Просив, щоб той прийшов і вселився в нього і очистив од всілякої скверни, а зрештою, і врятував його, адже не стає в нього вже власної сили! Його голос пропав десь у глибині, де напивалися світлом урізані в небо церковні бані. Сльози бризнули йому з очей й полилися щедро і нестримно. |
| 15447 |
І крізь ті сльози він знову побачив все, що трапилося йому сьогодні по дорозі, всі оті жахні видива, знову й знову гостро заболіло йому в грудях, і застогнав він з безсилля, б'ючись лобом об каміння. Його голос провис у порожнечі, кавкнула луна, ковтнувши звук. Не міг доказати молитви — плакав. |
| 15448 |
Сльози щедро омивали його попечене обличчя, риючи на ньому гіркі рівчаки і засіюючи його дочасними зморшками. Був увесь у цьому пориві, в цій чудній молитві потемнілим, закуреним образам, котрі байдуже на нього дивилися. |
| 15449 |
Просив у них того, чого не могли вони йому дати, просив співчуття собі і світові, просив, щоб з'єдналася з його порожнім єством благісна душа. Образи дивилися на нього, як дивляться на людину сутінки, віщуючи прийдешню ніч з її спокоєм та прохолодою, з її снами й химерами. |
| 15450 |
Вони зустрілися на пустельній вулиці: посланий йому долею був попереду, а странній позаду. Спершу чоловік не бачив страннього: йшов, похитуючись, ніби п'яний, і странньому легко вдалося його наздогнати. Врешті той, кого він сподівався, обернувся. |
| 15451 |
Здається, вони пізнали один одного, отож і задивилися, на хвилю завмерши. Чоловік наклав на груди хреста, а коли це не допомогло — странній все ще вдивлявся в нього, трохи вражений і трохи розгублений, — стрепенувся і раптом закричав прохально й жахно. |
| 15452 |
Замахав руками, ніби відганяв мару, а коли странній зробив до нього перший крок і простяг руку — метнувся навтьоки. Вони бігли порожньою, зовсім мертвою вулицею, мчали з запалом, чоловік злякано озирався, але странній од нього не відставав. |
| 15453 |
Миготіли стіни будинків, каміння бруку, вікна, небо, карнизи. Бігли так, ніби тут вирішувалося — жити світові чи ні. В обох мліли ноги, але жоден не зменшував стріму: перепалене повітря з прихеком вирвалося з їхніх грудей. |
| 15454 |
Вулиця здавалася безмежною, безмежним було й їхнє завзяття у цій виснажливій гонитві, і странньому раптом захотілося, щоб той, кого послала йому доля, від нього втік. Бо йому вже здавалося, що відчай того, кого переслідує, — його відчай, а маска болю й відчаю — його лице. Чоловік упав. |
| 15455 |
Отак раптово, ніби підсічений косою: странній навіть почув гострий посвист лискучого леза. Навіть побачив біду костомашну тінь, що хитнулася раптом перед його очима, а за мить здиміла безслідно. Він перечепився через розпростерте тіло й покотився на землю кумельгом. |
| 15456 |
Скочив на ноги й уздрів, що той, кого послала йому доля, безсило шкребе пальцями брук. Він схопив його за одежу й перекинув на спину. Голова безсило вдарилася об брук, і странній побачив те, що сподівався. |
| 15457 |
Це було конання: гас і каламутнів погляд, корчилося тіло, а пальці все ще намагалися за щось ухопитися. Тоді странній відчув, що очі йому покриває туманна плівка, що він уже погано починає бачити, що йому раптом стало жаль і себе, і того, хто опинився перед ним в усій своїй оголеності. |
| 15458 |
Так, странній був вражений тим, що відбулося, може, тому він заплакав зовсім так, як плакав нещодавно в порожній, покинутій людьми церкві. З дитинства не терпів оспалості, якою хворіє навколишній світ. А це-бо так! Люди живуть одновимірно й байдужно, і я не можу спокійно на те дивитися. |
| 15459 |
Хочеться брати доброго батога й пробуджувати. Тепер, коли маю біля себе гурт прибічників та однодумців, можу повтішатися й таким чином — то мав би бути особливий батіг. Я звик так мислити, навчаючись у єзуїтів, бо наш наставник любив казати: |
| 15460 |
Я люблю повторювати цю розумну думку, хай образ собак на чиєсь тонке вухо і не пригідне порівняння — те мене не діймає. Вечорами, коли буваю втомлений од цілоденних клопотів, люблю розгорнути свою книжицю й записати в неї про чергову нашу перемогу над вилазнями сатани у божий світ. |
| 15461 |
Ми сидимо в корчмі, яку уладнали для ловитви випадкових птахів: бузувірів чи мандрівників, котрі спілкуються із дияволом. Цей шинок вигадав я і тішуся з того; не одна пташка попекла на цьому вогні крильця і не даремно я займаю в нашій таємній спілці таке поважне становище. |
| 15462 |
Дивлюся на своїх спільників з-під приспущених повік. Мені любо в такому товаристві. Ці люди одностайно визнали мою вищість, і я знаю, як упокорити їх. Мають невеличкий розум, але велику заповзятливість. |
| 15463 |
Окрім того, всі ми поклялися страшною клятвою бути вірними нашій таємній злуці — те, що я чиню, не освячено ієрархічними чи світськими законами. Такий рішенець, однак, прийшов до мене після чудодійної розмови з богом. |
| 15464 |
Мене ніхто не супроводжував, бо й місія моя була особлива: мав завезти листа луцькому владиці, не дуже звертаючи до себе сторонні очі. Сонце виливалося з-за хмар і грало на мокрій од недавнього дощу землі. Я майже доїхав до самого міста і певний був, що мандрівка моя минула без лихих пригод. |
| 15465 |
Через це дозволив собі перепочити й подихати медвяним післядощовим повітрям. Спонукало до того ще одне: побачив я неподалік дороги чудову білу грушню. Вона цвіла, ніби свята, — ніжне прядиво огорнуло її тонке віття, призеленене покровом ще клейких листочків. |
| 15466 |
Я не вельми чутливий до натуральних окрас, але тут було на що подивитися. Окрім того, як я вже казав, пройшов перед цим малий дощ, а земля під грушнею залишилася суха. Я зіскочив із коня, пустивши його самопас, а сам приліг, вдихаючи на повні груди тонкий і солодкий аромат. |
| 15467 |
Дивне почуття я пережив наступної хвилі. Здалося мені, що розчиняюся поміж зелені: волосся зростається з небом, як гілляччя, ноги входять у землю і розростаються корінням. І росту я в світі, ніби дерево. |
| 15468 |
Я перехрестився, щоб остерегтись: чи не диявольське це наслання, але чари не зникли; більше того, мелодійно задзвонили далекі дзвони — а це для мене завше солодка музика, — і я почув божественно високий спів. |
| 15469 |
Я перехрестився, як годиться, тобто так, як заповідав нам святий Іоанн, і чемно вклонився подорожнім, адже бог і наша віра велять ставитися з пошаною до наймізерніших — серед них часом може заховатися і якась немала свята персона. |
| 15470 |
Пришельці вже стояли, розвернуті до мене, і розтуляли та затуляли роти. Я напружив слух, боячись згубити хоч би одне слово, адже тут могло діятися і щось непожиточне мені; однак, певне, за гріхи мої, не удостоївся почути, про що вони Там гомонять. |
| 15471 |
Але щоб не видаватися нечестивим, упав серед дороги на коліна й попросив дозволу омити ноги цим блаженним, хоч поблизу води й не було. Після того до мене вже дійшов голос. Звучав крицево, негнучко. По вертепі саморушно бігали ляльки, і я ледве розпізнавав їх. |
| 15472 |
Мені раптом здалося, що вони розігрують щось із мого власного життя, але наступної хвилі доміркувався, що коли б так, то були тут речі мене осмішуючі. Через це я й подумав, що йдеться тут не про таку комашку, як я, а про вище й символічне. |
| 15473 |
Зрештою, й пісню вони співали нечітко, і я аж упрів, намагаючись розібрати слова. Однак нічого особливого вони не співали; здається, колядку, хоч і дивно було: колядують у травні, і я не намагався шукати в тому сокровенного смислу: не завжди це легко чинити. |
| 15474 |
Окрім того, не нам пізнавати недовідому божу волю, тож я не став судити тих чудних колядників, а тільки розуміюче закивав головою — хвалили вони бога, а чого більше! Я навіть почав підспівувати, бо цю колядку знав з дитинства, і хоч утрапляв не зовсім у лад, нам співалося незле. |
| 15475 |
В очах застрибали сонячні блискоти, і, здалося, чути стало звідкілясь голосний стукіт копит, наче промчав дорогою табун коней. Зрештою побачив я і тих коней — мчали потужною лавиною, витягшись у стріли, — всі білі! Було, в тому особливе передвіщення, але я ще не зрозумів до ладу його научаючої сили. |
| 15476 |
Я зирнув на вертеп, одна із ляльок мені підморгувала. Не відчув од того загравання утіхи і не відповів на оте піддобрення: моргав мені Ірод. Я знову розважно поклав на груди хреста, навіки осудивши того гидкого бузувіра. Троє подорожан повернули до мене лиця. |
| 15477 |
Вже не співали, і я раптом помітив, що хилить на вечір. Уздрів на небі хмари, облиті червоною барвою, і подумав: а що, коли це наука мені; кров повинна бути! Здається, то було виразним передвіщенням, а коли так, треба мені й це взяти на зуб. |
| 15478 |
Я вдарив низького поклона перед тими злидарями і, мені здалося, недаремне. Червоне коло сонця лягло на землю. Тепло дихала земля, від полів парувало, вивітрювався недавно пущений за землю очисний дощ. |
| 15479 |
Грушня, біля якої зупинився, запахла так одурманливо, що мені у голові запаморочилося, і я раптом відчув, що сльози покотилися по обличчі. Наступної хвилі я почув цокіт копит: од мене хутко віддалялися три вершники, заносячи з собою і вертеп, і звізду. |
| 15480 |
Спершу мені здалося, що це неласка мені, але, розміркувавши, я таки збагнув послане мені знамення. Тож скочив і собі на коня й метнувся за ними. Горлав, щоб вони почекали, щоб спинилися й вислухали, бо я таки хотів із ними порадитися. |
| 15481 |
Ітут виникла біля тієї грушні, у полі тому, висока постать без обличчя, але в одежі, без ніг, але в черевиках, без рук, але з хиткими, як у живого, рукавами. Вона ступала через поле, а 'може, пливла; здається, кудись поспішала; здається, їй треба було когось у цім полі наздогнати. |
| 15482 |
Вона раптом зупинилася й побачила на землі розіп'ятого чоловіка. Лежав, ніби неживий, ніс сизо світлів, великий і трохи дивний — цей чоловік спав, а може, й непритомний був; рота він розтулив і шкірив до неба жовті зуби. |
| 15483 |
І той, ко-торий прийшов сюди, як тінь, той, котрий зацікавився раптом цим соньком чи знепритомнілим, відчув у грудях гострий біль. Йому дихання заклало від того, бо щось пізнав він неспівмірне між собою і тим розіп'ятим чолов'ягою з таким чудним носом. |
| 15484 |
Постать озирнулася, ніби шукала на чому оперти погляд, і помітила позад себе ще одну тінь. Здивувалася, бо то не була тінь власна, стояла вона збоку, ще більш розмита, ніж він сам: мала поставу ченця Григорія, навіть була перетиснути в поясі очкуром так само, як він. |
| 15485 |
Тоді тому високому й безликому незвідь од чого стало весело, і закинув він голову, як закидають, коли сміються. Але довкола стояла неозора тиша, як поле це і як забуття, в яке потрапив отой, на землі розіп'ятий. Я здригнувся й прийшов до тями. |
| 15486 |
В роті у мене було сухо, а голова запаморочено покручувалася. Звісна річ, на тілі не мав я й подряпини, хоч і падав начебто з коня, — кінь мій пасся неподалік. Я лежав під грушнею і розмірковував про той чудний сон чи видіння. Завжди вірив у сни і завжди бажав знати їхнє тлумачення. |
| 15487 |
Знав, що задумане мною річ нелегка, але чим важчий хрест, тим більшу втіху маємо відчувати. Я міркував над цим не одну ніч і не раз радився з однодумцями. Нарешті вирішив, що моє марнославство може задовольнити лише велике діло. |
| 15488 |
Я вирішив протоптати міцну стежку до бога, самочинно постаючи за його честь. Народ мій кволий і поступливий, думав я, він майже не осуджує різномисля, і в ньому через те починають гніздитися всілякі єресі. |
| 15489 |
Більше дотримується поганства, ніж твердої, благочестивої віри, а верхівка його майже златиніла. Морок, блуд і поганство панують навкруги, й нелегко те викорчувати. Тільки нещадна непримиренність могла б нас вилікувати од цієї біди; непримиренність, зрештою, — одна з головних моїх признак. |
| 15490 |
Бог сприяв мені щоступня. Одне — чародійна зустріч із янголами, про яку вище оповіджено; друге — прислав він до Львова патріаршого посланця Дионизія і звів мене з ним. Дионизій мав маленьке зморщене обличчя, але очі його світилися немалим розумом: він ніби зазирав у душу співрозмовникові. |
| 15491 |
Вона кволо освітлювала мого гостя, я бачив тільки його обличчя, коли він нахилявся до мене, щоб проказати щось важливіше й сокровенніше, а коли відхилявся, то губився із зору цілком. Здавалося, що він зникав тоді із помешкання, а я залишався сам на сам зі свічкою — миготливим і пильним оком. |
| 15492 |
Ці слова мастили єлеєм мені серце. Але я не міг не поділитися з патріаршим посланцем своїми сумнівами. Свічка горіла, як сторожке всюдисуще око, і я загубив у сутіні по той бік столу Дионизієве обличчя — старий передихав після довгої мови. Грек мовчав. |
| 15493 |
За полум'ям свічки його омі нерівно поблискували. Здалося тоді мені, що полум'я почало дивно розростатися. Більше того, воно нібито заповнило проміжок між мною і Дионизієм. Я дивився на старого крізь жовте вогняне плетиво, і мені від того аж очі боліли. |
| 15494 |
Вирішувалося те, до чого я прагнув усе життя, про що мріяв і чого намагався конче досягти. Трековий голос став глухий: Я схвилювався. Слова, які хотів вимовити, забивали мені подих. Зараз, зараз я виповім те, що хотів висловити ще на початку нашої розмови. Але я почав заздалегідь: Я примовк. |
| 15495 |
Грек кинув на мене поглядом, і я зрозумів, що він уже починає вловлювати хід моїх думок. Я відчув, що гнів заклекотів мені в горлі, і цього разу вже не зміг стриматися. Я не став устрявати в суперечку. Школи в нас були давно. |
| 15496 |
Дионизій чудово знає, про що йдеться: всі хочуть наблизити наші школи до латинських. Але хай те, що різнить нас із цим чоловіком, піде на суд божий. Мене принаджувало спільне в нас. Тому я вирішив не йти більше манівцями, а висловити, що хотів, просто, зрозуміло і навпрямки. Зависла тиша. |
| 15497 |
Він, очевидно, відчув це, бо відхилився у темінь, і звідти пролунали його багатозначні слова. Мені й справді не треба було зайвих слів. Я зрозумів цього хитруна і задоволено звівся. Дионизій звівся також, розмовою були задоволені ми обидва. |
| 15498 |
Того разу ми засиділись у шинку і вже готувалися розійтися — крім своїх, не було тут ані душі. Врешті, про наш шинок пішла недобра слава — п'яниці, волоцюги, пройдисвіти й інша нечисть воліли нас обходити. |
| 15499 |
Було це мені неприємно — надходила потреба вигадувати нові засоби для ловитви темної риби, котра так мало дбає про бога і сумління. Однак сьогодні я мав чітке про-чуття, щось нашіптувало мені затриматися довше й затримати своїх людей. |
| 15500 |
Сестра моя, як завжди, стриміла у вікні для приманки — бути облудною їй ставало щоразу важче, бо, слухаючи наші розмови, вона переймалася вірою більше, ніж їй належало, і мені доводилося докладати зусиль щоб розтлумачити цій нерозумній голівці, що це воля божа і треба їй упокорюватися. |
| 15501 |
Зрештою, я й сам починав потроху розчаровуватися: людці, які потрапляли в наші сіті, були дрібні, як і гріхи їхні: відьмацтво більш гадане, ніж справжнє, непоштиві слова проти церкви й попів — злочини це, без сумніву, тяжкі, але за ними не стоїть чогось такого, що збуджувало б мене й підносило б до високочинності. |
| 15502 |
Мені праглося здибати злочинця виборнішого, від чого яскравіше проявилася б моя воля служити богові — душа моя прагла вивиситися до недосяжного. Ця завчена тирада пробудила мене. Я стрепенувся і відчув, що кров заграла в моїх жилах. |
| 15503 |
Розтріпане мокре волосся стриміло навсібіч, ряса була порвана, і крізь неї проглядало голе тіло, очі палали, а губи палахкотіли так червоно, що аж прискали. З чуприни в нього стриміла куряча кістка з помиїв, які вилила на нього сестра. І мені спала до голови чудова думка. |
| 15504 |
Схилився у низькому поклоні й покірливо прорік: За столом хтось із моїх людей пирснув, але я повів туди оком, і всі знову набрали поважності. Я знову схилився у смиренному поклоні і так само сумирно сказав: Я поклав долоні на плечі пришельцю і всадив його на лаву. |
| 15505 |
Він, здається, був трохи ошелешений. Це не заважало йому, однак, пасти оком мою сестру. Я зирнув на його ноги й відчув непереборну огиду — чогось бруднішого й занедбалішого в житті не зустрічав. Але цей жарт вигадав сам, тож мусив омивати ту бридоту, відчуваючи, що мене таки знудить. |
| 15506 |
Мої люди вже оговталися, двоє навіть підхопили ченця під руки й так обережно повели до столу, ніби був він принаймні єпископ. Я не зміг стримати при цьому усмішки, а сестра пирснула, хоч я зробив їй застережний знак бровами — полошити даремно прибульця не треба було. |
| 15507 |
Ми повсідалися за стіл, я і мої «вчені мужі», хоч більшість із них ледве уміла написати власне ймення, почали точити таку-сяку балачку, обмінюючись чемними примовками. Я тим часом устиг роздивитися того, кого принесла нам сьогодні доля. Було в ньому щось особливе. |
| 15508 |
Я зрозумів, що дочасно відкрився перед прибульцем, тому увійшов у благочестиву молитву, щоб попрохати в бога вибачення за гріх мій. Я попросив у того, хто всіма нами володіє, аби дав мені до рук оцю жертву. |
| 15509 |
Подякував тому, в кого в руках нитки долі нашої, що вислухав моє бажання і прислав мені зі світу цю дивну рибу. Чернець тим часом увійшов у балачку з сестрою і грайливо почав залицятися до неї. Мова його була фігурна і придибашна, штучно піднесена, а кінцівки речень звучали співзвучно. |
| 15510 |
Не знаю чому, це мене починало дратувати, а може, не тільки мене — всі ми мимоволі насторожилися, а що повернулися у його бік, чернець знову сполошився і почав кидати оком по мешканню, певне, приміряючись до втечі. |
| 15511 |
Я підморгнув своєму найближчому помічнику Йосипові Каль-ковському, єдиному серед нас справді ученому, щоб той ще більше підігрів ченця до богомерзького патякання. Чернець тим часом набивав собі пельку; певне, був голодний, бо кидав їжу у себе, як у прірву. |
| 15512 |
Його обличчя стало вмиротворене, навіть куряча кістка, якої він і досі не завважив у волоссі, не різала так наші очі. Дивився на цього ситого й задоволеного чоловіка, і мимохіть подумалося мені, що ворожнеча, якою запалюються люди, й справді йде від нашого первородного прокляття. |
| 15513 |
Не було б його, ми мирно ходили б в отарах на лоні природи нашої, харчувалися б травою і не ладнали б один супроти одного підступів. Диявол не кошлатив би наших душ, і не треба було б тоді святої і завзятої війни за чистоту віри й сумління. |
| 15514 |
Не було б на світі з'їдливого змагання, бо земля наша простора, і як усім стає місця на ній, коли відходимо у небуття, так стане місця й меншому нашому числу, котре існує. Але цей мій миродавчий настрій тривав недовго. |
| 15515 |
Бо я побачив, що пришелець їсть пожадно все-таки м'ясо, і що його благодушшя — ситість хижака. Я примружився і, здається, побачив на плечі в нашого гостя малого й чорненького з хвостом — притулив той до його вуха роздуті губи і щось шепотів. Йосип Кальковський цього разу повівся не найкраще. |
| 15516 |
Замість того, щоб підтримати богохульську розмову, він удався в богословський диспут, від чого швидко всім нам стало нудно — сита нашої, так би мовити, завзятливості не знаходили тут поживи, чернець виявився навіть дотепніший і вправніший за Йосипа — очевидно, немало вчився по школах. |
| 15517 |
Я моргнув Кальковському, щоб кінчав цю балачку. В цей час чернець пригладив волосся й натрапив на курячу кістку. Дехто з нас знову пирснув, бо він витріщився на ту кістку, ніби це й справді була якась дивовижа. Відтак звівся і попросив у сестри дозволу помитися. |
| 15518 |
Я дав очима сестрі згоду, бо й це грало нам на руку, і вона повела його в мивницю. Чернець подався за нею з такою готовністю, навіть спритом, що ми мимоволі перезирнулися. Ми засміялися і взялися до їжі, бо за той час, поки їв чернець, ніхто з нас і не доторкнувся до неї. |
| 15519 |
Тепер би і він міг би помилуватися з нас — ми пильно наминали й жартували, залишаючи без ужитку тільки той злоякісний мед — так обідають добрі мисливці після шалених гонів. Але наше полювання тільки почалося, і я дозволив своїм людям тільки трохи втішити черево. |
| 15520 |
Вдарив кулаком по столі — ми посхоплювалися з місць і кинулися притьма по сходах у темний передпокій — за нашими передчуттями, там уже мало щось пожиточне для нас відбутися. Темрява у передпокої була густа й напружена. |
| 15521 |
Ми щасливо стовбичили там, наповнюючись чудним захватом, адже зараз мало статися найважливіше. В глибині дому загомонів чернець і моя сестра, потім сестра скрикнула, але я притримав кількох надто гарячих, що вже готувалися ввірватися до любасників. |
| 15522 |
У комірчині, де була мивниця, чернець з моєю сестрою завовтузилися вже зовсім недвозначно, і мої люди, не чекаючи мого зволення, кинулися туди, шалено гупаючи чоботиськами й натхненно розмахуючи руками. |
| 15523 |
Я спитав у того нечестивця про монастир, до якого він належить, хто настоятель його і чому він не тримається монастирських стін, а волочиться? Чернець заговорив, і те, що він сказав, змусило нас ще більше здивуватися. |
| 15524 |
Звісно, не був це ніякий чернець, а один із тих облудників, котрі вдають із себе святих людей, щоб богомерзько тинятися по землі, виманюючи в людей подаяння і сіючи повсюдно злочестиву плевелу. Всі засміялися, а псевдочернець обурився. |
| 15525 |
Виявляється, він не ґвалтував сестру, а входив у гріх при її добрій згоді. Навіть закликав її посвідчити свій нахабний наклеп, але засоромлена сестра вже втекла звідсіля і, певне, десь рюмсає зачинившись. Холодний і незрушний спокій оповив мені душу: вже не мав я ні сумнівів, ні співчуття. |
| 15526 |
Звісно, він знав, що за перелюбство мали б покарати його смертною карою. Може, через те зірвався зі столу і з розгону вдарився об двері, якими зайшли ми сюди. Але двері, звісна річ, було зачинено, і на цю мізерну його потугу ми тільки зареготалися. |
| 15527 |
По тому він кинувся до ніші, де було вставлено вікно. Але там були залізні штаби, і ми не без утіхи простежили за його одчайдушним борсанням. Він почав виправдовуватися й плести щось несвітське, а нам було не без утіхи дивитися, як пострілюють перелякано його малі, гострі оченята. |
| 15528 |
Здається, язик його молов одне, а мозок працював над тим, як би позбутися халепи. Але все це було даремно, бо не такі ми дурні. Дивився на нього. Хтось, глянувши збоку, міг би засумніватися, що перед нами — грішник і нечестивець. Чоло його високе, а очі світили гарячковим пломенем. |
| 15529 |
Сіроносому здалося на мить, що він виключається з цього світу, щось несподіване й дивне ворухнулося йому в душі, щось тривожно обізвалося й увіч проявилася чиясь присутність; можливо, отого, котрий забрав пізніше його «я». |
| 15530 |
Тонкий острах, а може, розкаяння заявились у ньому, м'який дим, але все це відразу почало розтавати, і він, дивлячись у вічі своєму противенцю, пізнав, що його супротивник такий живий чоловік, котрий сам себе поганим ніколи не називає. |
| 15531 |
Це було якесь тимчасове задурманення, якого не знав раніше, а може, й справді той, котрий пізніше забрав його «я», застогнав, відчувши гостру з ним неспівмірність? Сіроносий стріпнувся і крутнув головою, намагаючись отямитися... |
| 15532 |
Я ішов останній і вже хотів ступити у підвал, коли почув швидкі сестрині кроки. Вона майже бігла до мене — була бліда ніби стіна. Я розсердився. Навіть розкричався на неї, бо молола казна-що. Рушив слідом за своїми людьми й наказав тягти нечестивця в комірчину, куди ми саджали не кожного. |
| 15533 |
Відпустив своїх людей, бо захотілося мені побути самому: сестрині слова трохи стурбували мене. Походив трохи по сутерену, заспокоюючись, а тоді завітав до в'язня. Запалив свічку й придивився до нього, наблизивши вогонь до обличчя. |
| 15534 |
Сестра, звісно, молола нісенітницю: чоловік цей не був схожий на мене аніскілечки. Більше того, все в ньому таке відмінне: був високий, а я низький, мав невеликий ніс, а я чималий. Лоб його — крутий і нависав над очима, тоді як у мене лоб плаский. Волосся мав густе й чорне, а я русяве й рідке. |
| 15535 |
Але все— таки щось дивне відчув, сидячи біля нього, щось мене стурбувало й примусило робити висновки обережніше. Вирішив дочекатися, поки він опритомніє. Келія була низька й вогка, і нас розділяла свічка, яка допалювалася; вона йому тут, у підземеллі, потрібна не буде. |
| 15536 |
Світла має стати тільки для проголошення присуду, який я зібрався вирікти, як тільки він прийде до тями. Тим часом удруге мене охопила стума. Дивився на цього чоловіка, що потрапив так необачно мені в тенета, і мені аж голова заболіла. |
| 15537 |
Хто він мені? Ми б могли прожити відведене нам, ні разу не зустрівшись, він доніс би свої криві думки до могили і тільки після того дістав би покару. Але нам судилося отак фатально зіштовхнутись у житті і я повірив, що звела нас у змаганні божа воля. |
| 15538 |
Проте який, ченче, подумав я, у тебе незавидний талан. Світ мусить стояти на міцних, непорушних законах, як стовпах. Горе тим, хто їх хитатиме! Зрушиш хоч одного і дістанеш сумну долю. Муситимеш замістити того стовпа собою, коли не бажаєш, щоб стеля впала на твою голову. |
| 15539 |
Саме тому бог і несе на землю карального меча. Те, що ним випало стати мені, може, й випадок, але я служитиму, боже, тобі вірою й правдою! Такі думки скріпили мій дух, наче випив я живлющої води. Був твердий у своїх помислах та діях. Знав, що мав чинити, і знав, що чинитиму. |
| 15540 |
Більше того, знав, що мій хрест — я сам! Між нами допалювалася свічка — це був вогонь, яким горять перед тим, як загаснути. Треба завершити церемонію, але так, щоб урочистість моменту відчув і засуджений. Тоді ми й подивилися один на одного. |
| 15541 |
Дивна іскра пролетіла між нами, а може, відчули ми, що тут, у цій тісній келії, є ще хтось, хто має діло до нас обох. Може, це тільки я відчув, бо той, хто тоне в гріхах, не знає, що таке сумління. Тут щось було. |
| 15542 |
Хай і не те, що сказала мені сестра, — вона висловилася по-жіночому наївно, — але між нами таки сплелася сполучна нитка. Дивовижа відчулася мені тоді: коли б я захотів у цей мент заговорити, заговорив би так само фігурно, як це любив він. |
| 15543 |
Більше того, я був майже впевнений, що коли б заговорив він — його слова вимовилися б з тою поважною інтонацією, яка властива мені. Це було відчуття не зовсім зрозуміле: я не повинен був би йому піддаватися. |
| 15544 |
Здається, між часом першої мандрівки і цією пролягла темна, незгладима смуга — все-таки заживав собі минуле, хоч і химерне воно було. Власне минуле до нього так і не повернулося, тобто пам'яті він не здобув, — все, що стояло за межами бойовиська, навіки зникло. |
| 15545 |
Зараз йому треба було сили, щоб урівноважити цей досвід, отож і тулявся безтямно по вулицях, а ночами вдивлявся у світлий квадрат вікна — намагався знайти те, що не давало б йому руйнуватися. Знову і знову переживав відчуте у чужій подобизні, і йому нестерпно нило в грудях. |
| 15546 |
Набралось у ньому забагато болю, щоб розібратись у всьому непомильно, — у складну історію вплутався. Збирав розум і здатність мислити; розумів: те, що з ним відбувається, не простий збіг обставин — вирішувалися речі немалі. Цього разу помітив на вулицях відміну. |
| 15547 |
Знав, що його молитва перед тим, як пойняв він личину сіроносого, відбулась у церкві святого Миколая, а дім, у якому знайшов пристановище на ніч, був на Солом'яному передмісті. Раніше, блукаючи вулицями. здавалося, що блукає він по колу, тепер знав: блукав-таки по колу. |
| 15548 |
Спинився на головному майдані, було тут порожньо. Ще надто рано, і люди, які залишались у місті, спали важким, примарним сном. Однак тут, у середмісті, будинки були порожні. Нещодавно вибудуваний палац Вендінеллі теж світив порожніми вікнами, наче ховав у собі якусь таємницю. |
| 15549 |
Страннього вразили вирізьблені над вікнами дельфіни. Білі дельфіни з мертвими кам'яними лицями дивилися як живі: міста порятувати вони не могли. Ступав попід стінами і намагався торкатися їх пальцями — його весь час похитувало. |
| 15550 |
Боявся вийти на рівний простір, бо вірив, що тоді заколивається під ним земля і він не втримається. Ось вони, такі знайомі палаци: Герберта, Масовського, Антона Мосса і найкращий — бенкетний, де збиралися визначні люди міста на урочистості. |
| 15551 |
Відчував нутрову неприязнь до цих пишних споруд, ніби належали вони його ворогам. Зупинився вражено: які вороги можуть бути в людини без «я» і без минулого? Тут, на майдані, сам-один, він раптом відчув себе безпомічно. |
| 15552 |
Ратуша ховалась у легкому ранковому серпанку, бруківка майдану вогко блищала, небо і вранці було сухе, оголене й бліде. Будинки й брук дихали ще вчорашнім теплом, не вихолонувши гаразд за ніч, ще трохи, і задзижчать міріади мух — вже й зараз повз страннього пролітали перші їхні зграйки. |
| 15553 |
Він штовхнув двері і потрапив у чудовий італійський дворик. Досі не був тут навіть у личині сіроносого — спинився вражений. Чудові білі колонки закручувались у граційну петлю; весь дворик, зрештою, був такою кам'яною петлею, що стискував невеличкий простір. |
| 15554 |
З присвистом втягнув у себе повітря: тут, у цьому закапелку, стало важко дихати, а ще важче було втримати якийсь лад у думках. Кроки його дзвінко розлупилися, розбиваючись об кам'яні стіни, і він прихилився до стіни. Здригнувся: щось його стурбувало. |
| 15555 |
В тілі з'явилася звична напруга, і він уважно роздивився навдокіл. Передчуття було немарне: з кутка на нього пильно й насторожено зоріла пара очей — завмер, ніби закам'янілий, якийсь міщух велетенського зросту, на горбі в нього лежав лантух. Странній стояв і дивився. |
| 15556 |
Тоді звів руку й поманив міщуха до себе. Владним рухом, а може, тільки порожнім рукавом. Лантух сповз із плечей велетня і з дзвякотом упав на кам'яні плити. Чоловік випростався і раптом ошкірився до страннього перекошеним обличчям. Зігнув ноги в колінах і вивернув долоні, ніби готувався до борні. |
| 15557 |
Странній опустив руку, і це начебто позбавило його сили. Чоловік рушив на нього, все ще ошкірюючись, маленькі його оченята блискали іскрами. Але до страннього він не дійшов. Скинувся раптом, ніби його вдарено, і його малі оченята раптом стали великі і страшні. |
| 15558 |
Стрімко метнувся вбік і всім тілом ударився об бічні двері. Але їх було замкнуто, і велетень безсило сповз донизу, нажахано озираючись на страннього і виставляючи проти нього руку. Кроки страннього дзвеніли у дворику, ніби ступав він кованими чобітьми по крицевих плитах. |
| 15559 |
Странній ступнув ближче, дивуючись на чавунний відгук власних кроків. Чоловік уже не прикривав лиця руками, він звалився під стіну, вивалив язика і хрипко дихав. Звів на страннього очі, і в них спалахнули біль і жах. Дивний сум пойняв страннього: як не дивно, а чоловік конав. |
| 15560 |
Он його єство, якесь сіре, ніби туман, покрите червоною пеленою. Йому раптом стало холодно. Незважаючи на теплий ранок, що віщував і на сьогодні спеку, морозець пройшов по його тілі. Відчув розпач, знесилу, а може, й обридження. |
| 15561 |
Чоловік валявся в його ногах трупом, але ще жив: груди його шалено здіймалися й опускалися. Тоді странній уражено позадкував: цієї душі йому не хотілося. Він спинився серед двору, заплющив очі, і земля легенько здригнулась у нього під ногами. |
| 15562 |
Відтак почув шум, далекі крики, гупання бубна, якусь шамотню, ніби летіла десь величезна зграя птахів. У місті щось відбувалося. Він кинувся з двору, але далеко йти не довелося. Притиснувся до стіни, майже зливаючись з нею, і зачудовано дивився. А на майдані вже клекотіло. |
| 15563 |
З усіх вулиць, що сходилися тут, вливалися юрби людей. Були одягнені абияк, у грубих свитках та постолах, штовхали поперед себе візки, на яких лежало нехитре майно. Жінки тягли на плечах дітей, більші тупцяли самі, схопившись за материні спідниці, ще старші приладновувалися під важку ходу батьків. |
| 15564 |
Чоловіки були озброєні хто чим: ножами й косами, дехто шаблею чи списом, довбнями чи просто окутими залізом палицями. Всі виливалися на майдан, як повінь, і над ними, наче тінь, висіла незліченна хмара мух. |
| 15565 |
Здавалося, мухи також улились у цей нестримний потік, і він захопив і їх — дзижчали і дзвеніли. Сонце важко лягло на дахи й розвіяло серпанок, знову ставало довкола спечно, але люди на те не зважали: йшли та йшли. |
| 15566 |
Керував ними високий, кремезний чолов'яга, він щось вигукував, але всі гомоніли, і його слова пропадали в галасі. Кричали діти, й плакали немовлята. Странній щільніше притиснувся до стіни, бо люди йшли, майже зачіпаючи його. |
| 15567 |
Кілька важких, розжирілих мух вдарилося йому з льоту в обличчя, а якийсь дід ненароком турнув його ліктем. По той бік майдану молодики розбивали пивницю. Міцні засуви тримали куті двері, але не витримали дужого натиску — молодці з радісним гуком пірнули в темний сутерен. |
| 15568 |
За мент вони викотили на майдан кухви вина й меду. Чоловік, котрий керував нашестям, стрибнув на одну із кухв, і його голос відразу ж покрив гомін тисячної юрби. Раптом у юрбі сталося замішання. Крізь юрбу пробивався чорний ворон. |
| 15569 |
На майдані раптом зависла тиша, стало чутно навіть, як дзижчить над юрбою незчисленна хмара мух. Бурмистер зірвав з себе машісару і стрибнув на бочку й собі. Странній уперше побачив його обличчя, було воно зморене, але по-своєму привабливе й натхненне. Люд задоволене зареготав. |
| 15570 |
Хтось затяг бойову пісню, а за хвилю співав увесь майдан. Начебто іскра пробігла натовпом — всі виструнчились, одностайно відкриваючи й закриваючи рота; пісня була про те, про що віщав їхній провідця. Співали чоловіки, жінки й діти. |
| 15571 |
Це була зальотиста, безжурна й молода пісня, і вона запалювала всіх. Обличчя від неї розквітали й наповнювалися непідробними радістю та щастям. Моровий бурмистер щось кричав, розмахуючи руками, але його вже не слухали. |
| 15572 |
Парубки вибивали з бочок днища, і до них потягся ліс кухликів та кварт, горщиків чи просто рук. Якийсь дід, здається, той, що штурхнув страннього, пив просто з бочки, припавши до неї обличчям. Дехто ще співав, але мелодія розладналася і пісня уривалася. |
| 15573 |
Люди вже були опановані іншим: кухлики й поставці передавали з рук у руки, червоне вино заливало бороди й одежу, ніби кров, — пили усі. Кілька надмір запопадливих вигецувало танці, підстрибуючи й обливаючись потом. Странній стояв на своєму місці незрушно. Витяг шию й наслухав придивляючись. |
| 15574 |
Вбирав у себе все, що відбувається, наче не хотів чогось важливого пропустити. За мить було вибито двері в бенкетовому палаці, і юрба полилася туди. Люди штовхалися й лізли одне на одного, намагаючись протиснутися до палацу якнайшвидше. Біля бочок все ще пили й танцювали. |
| 15575 |
Жінки віяли одежами й радісно повискували, чоловіки покрикували низькими голосами. П'яний старий, котрий штовхнув був страннього, ходив по майдані, заточуючись, і вряди-годи щось горлав. Супроти страннього стримів дзьоб, а за скельцями поблискували очі. Але странній був спокійний. |
| 15576 |
Тільки дивився на все, що відбувалося, з глибочезним інтересом. Бенкет тривав. Біля бочок залишилися самі чоловіки, жінки сипнули по палацах, двері до яких було повибивано, і за якийсь час у повітрі вже полоскалася випрана білизна, а у вікнах з'являлися по-домонтарському заклопотані жіночі постаті. |
| 15577 |
Викидали на брук сміття, виливали брудну воду й трусили залежані перини. Від того замиготів над майданом білий пух, ніби пішов несподівано сніг. Мухи зграями літали над цим скописьком: здавалося, вони понапивалися трунку і сміливо падали на людей, клюючи їх в обличчя й оголені частини тіла. |
| 15578 |
Діти з галасом бігали по майдану, дразнячи захмелілих, і ті жартома від них відмахувалися. Незвідь— звідки з'явилися музики. Попереду ступав стрункий парубійко і грав на скрипці, за ним ішло кілька хлопців, несучи цимбали, стругані фуяри і гнуті корнети. |
| 15579 |
Молодь відразу ж кинулася в танець, в цей мент дихнув на всіх гарячий, розпечений біля камінних стін вітер, війнувши солодко-трутним сопухом, — всі раптом спинилися прислухаючись. Але за хвилю музики заграли знову, і хлопці, порозбиравши дівчат, почали шалено й радісно гопцювати. |
| 15580 |
Не відчував навіть звичного болю в грудях, йому подумалося, що не такий він уже й порожній, як на початку цієї мандрівки. Йому раптом захотілося розважити цього ворона, що стояв біля нього з опущеним дзьобом. Довкола стрибала юрба танцюристів. Молодь розважалася. |
| 15581 |
Шпарко витупували по камінні патинками й босими ногами. В повітрі стояв сухий, солом'яний шурхіт, і його не могли заглушити ні музики, ні покрики. Так само вони не могли заглушити безнастанного зудіння мух. |
| 15582 |
Стало зовсім гаряче, сонце викотилося над місто, спинилося і аж поменшало, стільки висіювало проміння на майдан. Старий, котрий турнув страннього, сидів під однією з кухв, обпершись об неї спиною, і щось мурмотів, здається, співав. |
| 15583 |
Інший старий стояв біля кухви, черпав вино горням і подавав спраглому, дивлячись із радісним захопленням, як воно зникає в горлянках. Коли ж питваки струшували краплі з порожнього дзбанка, дід сміявся, показуючи вищерблені зуби. |
| 15584 |
Те, що він сказав, здивувало навіть його самого — ніби хто вкладав йому в уста чужі слова. Але в ньому щось зрушилося: зламав у собі якусь давню перепону: хотілося говорити. Бурмистер звів до нього дзьоба й дивився здивовано. Здалося странньому, що він аж рота розтулив, такий був зацікавлений. |
| 15585 |
Але ні, стріпнув раптом головою, увінчаною дивним дзьобом, і рішуче махнув рукою. Він знову струснув головою й подався через юрбу до бенкетової зали. Його миттю оточила танцівлива юрба, хлопці й дівчата, які завзято тупали й прокручувалися, корчили гримаси, реготалися і щедро спливали потом. |
| 15586 |
Йому хотілося говорити, хай і не має він співрозмовника, щоб вилити нарешті з серця те, що так довго в ньому пеклося. Схотілося схопити голову в руки і піти у міжряддя вулиць, бурмочучи свої невиказані слова, — інакше та голова може не витримати. |
| 15587 |
Тримався руками за голову: роями проносилися мухи, часом кидаючись на нього — ніби обсипав його сухий дощ; ішов наскільки міг швидко і бурмотів щось про ченця Григорія та сіроносого. Майже приплющив очі: було йому байдуже куди йти, хай ведуть його ноги, куди хочуть. |
| 15588 |
Здригнувся раптом: де він? Так, вдруге він на цьому місці: перед ним був шинок, де зустрілися чернець Григорій та сіроносий. Знову щось потягло його досередини, а водночас і невідомий острах почав оживати. Він позадкував од цього чудного місця: ні, йому сьогодні не хотілося туди заходити. |
| 15589 |
Озирнувся вражено: здається, вже й вечір заходив, коли це він проминув, день? Вечір спускався з розпеченого неба, а може, йому так в очах потемніло. Повітря ставало рідке і тремтливе: від того дивно зломлювалися лінії стін. |
| 15590 |
Дзвіниці тяглися, здавалося, не вгору, а кудись убік; будинки вже не творили з вулиць ущелини, а розходилися широко, сама вулиця тягла синє полотно бруківки і десь угорі перегиналася: саме там, на тому горбі, й виросло раптом сонне й величезне сонце. |
| 15591 |
Було боляче дивитися на нього, але й вабило до себе, притягувало, ніби величезний магніт. Странній не міг не піти назустріч тому сонцю, бо відчув, що в нього таки з'явився співрозмовник, якому він може висловити свої сумніві: — те, чого не доказав моровому бурмистру. |
| 15592 |
Йому потемніло в очах, і відчував він вечір у себе на карку: скоро доведеться поволочити за собою і ніч. Отак ступатиме назустріч вічному світилу й тягтиме за собою чорний плащ, і біль горітиме в його грудях, великий біль! Здається, він вигукнув оці останні слова. |
| 15593 |
Вони дзвінко розбилися об камінні стіни, які байдуже їх не сприйняли, бо що мертвому каменю до його покрику та болю? Що мертвому каменю до стогону, який раптом виривається з грудей, як і до слів, адже порожні вуста їх промовляли. |
| 15594 |
Порожні груди викинули їх у цей чудний світ, і кому до того діло, що вони, хай і порожні, так щемко і незвичайно болять? Не міг спинити ні своїх думок, ні спинитися самому. Далеко відійшов од майдану, де кипіла гульня, — вуха йому забивала чорна тиша. |
| 15595 |
Що діється з ним, зі світом, з людьми і з цими вулицями? Чи закінчилася боротьба, яку відбув у личинах своїх двійників? Чи готуватися йому до нового дійства, а чи забитись у якийсь кам'яний двір і стати для нього ще одним каменем? Сонце стояло перед ним, а він майже осліп од того, що невід-ривно на нього дивився. |
| 15596 |
Але не хотів здаватися, не хотів відступати, хотів доказати те, що пробудилося в ньому, ніби вулкан. Те, що зі мною сталося, вражало й дивувало. За час мандрів я перетерпів немало: мене цьковано псами, пізнав я силу ворожих кулаків, хоч і мої також не лишалися при цьому без діла. |
| 15597 |
У мене кидано камінням, і гналися за мною розлючені рогоносці. З усього цього виходив я ніби з води, бо ніхто при тому не важився на моє життя, а коли і важився, то я знав про те і міг стати до оборони. |
| 15598 |
Моя ж охота до жінок була завше фатальна для мене, бо й цього разу я потрапив у хитро наладновану пастку не через що інше. Мені навіть здавалось у якусь мить, що та шинкарка була тільки приманкою, а я нерозважно полетів на вогонь, і не диво, що попалив крильця. |
| 15599 |
Дивувало мене й інше: ніколи не чував я про інквізиційні справи православних. В лоні східної церкви, думав небезпідставно я, можна залишитися найвільнішим душею, бо земля наша має несходимі простори, де можна людині згубитись і жити так, як їй заманеться. |
| 15600 |
Невинні речі, що їх я казав, було тут криво витлумачено, але більше мене журило, що застукано мене на перелюбстві: коли їм захочеться видати мене міському судові, справи мої кепські. Я таки встряв у недоладне діло і справуюся, здається, з людьми, з якими важко дійти погодження. |
| 15601 |
Від того перші кілька діб (а де тут день і ніч, важко збагнути) сон не торкався моїх повік, я крутився на дерев'яному ложі і ламав голову, як вибратися з цієї халепи. Інколи чув по кутках бридкий, хижий пискіт, по тому голосно лопотіли долівкою лапами пацюки. |
| 15602 |
Відчував, що вони ладнаються до приступу, але ще вовтузилися внизу, очевидно, впорядковуючи лави, їхні вожді визначали кращі підходи, а я мав сякий-такий час, щоб обдумати свій чин. І вже перед самим їхнім приступом, я зрозумів одне важливе для мене: сила, яка хоче знищити мене, є. |
| 15603 |
І це не тільки смерть, що чатує на нас кожного: можливо, вона — оці пацюки, яких я не можу побачити у суцільній темряві, але які живуть і чомусь повинні йти супроти мене. Чомусь повинні гризти мене, а я, коли хочу жити, маю оборонятися. |
| 15604 |
Ось вони, думав я гарячкове, — посланці темряви! Чому в ній опинився я, людина, яка найбільше любила сонце — простір доріг, жінок, добру їжу й мудрі розмови? Кому стали на перешкоді моє вільне, просте життя і мудрість? Адже сила ця нікому не завдавала шкоди, хіба нещасливим рогоносцям. |
| 15605 |
Врешті, й рогоносців лишив я в цьому світі небагато, і вони стали ними не через мою волю, а з волі їхніх жінок. Я лише жив. Мав нелихе серце і вільну вдачу. Любив рослини й людей, хай і кидано в мене часом камінням. Я був од світу цього і завше вважав себе його дитиною. |
| 15606 |
Однак годі було довго бавитися голими міркуваннями. Світ мій звузився, і я мав вирішувати речі конечніші. Мені раптом здалося: поза тим, що приймають очі наші просто, існує ще один світ, якого очі наші не бачать. |
| 15607 |
Більше того, боротьба в темряві й безголоссі страшніша й жорстокіша видимої, звичайної, хоч би тієї, коли пускаються в хід кулаки. Отож я й почав готуватися до оборони. Мав застерегтися, щоб не напали на мене ззаду, тож присунувся до стіни і сів так, аби вільно орудувати ногами й руками. |
| 15608 |
В ту ж мить пальців моїх торкнулося щось шкарубке. Я вдарив по ньому обома руками, закутими в колодку, і почув розпачливий писк. Це був, здається, передсмертний писк першого пораненого. Пацюк звалився долі, й на хвилю запанувала тиша. |
| 15609 |
Згодом почувся виразний хрумкіт: пацюки урочисто з'їдали першу жертву. За хвилю кілька їх знову стрибнули на моє ложе. Я обперся спиною об стіну і почав лупити по настилі закутими в ланцюги ногами. Знову пролунав відчайдушний писк — я вдруге вийшов переможцем. |
| 15610 |
Відтак дивна й несподівана думка стрілила мені до голови: чи не для такого самоз'їдання так нагально кидаються вони на мене? Чи не треба їм у цій боротьбі пролити насамперед власну кров? Але мені було не до мудрувань. Тої ж миті щось гостре і їдке вп'ялося мені в ногу. |
| 15611 |
Вдарив колодкою і відчув: по нозі мені тече густа липка рідина. І несподівано я побачив, що темрява, яка досі оточувала мене, почала розкладатися на кольори. У густій пітьмі уздрів я світлі червонясті плями — починали вони горіти, ненадійно й барвисто поблимуючи. |
| 15612 |
Півділа було зроблено, птаха надійно сховано, а про те чудне, що мені приверзлося у келії, можна забути. Тепер треба було помізкувати, як з ним повестися. Я наказав своїм людям не турбувати мене і, запаливши цибушок, до цієї моди пристрастився потай, поринув у роздуми. |
| 15613 |
Власне, це були й не роздуми, а отаке занурення в себе, коли в голові ані мислі і тільки прослуховуєш м'яке задоволення, в якому пеститься душа. Такий спокій і плин я завше дозволяв собі перед ділом. Можна було, помаленьку ковтаючи дим, відчувати високу осолоду, яку залюбки приймає тіло. |
| 15614 |
Всі оті стіни, що на них дивився, було вже розпечено, й випромінювали вони з себе тепло, яке щедро впливало в моє розчинене вікно: спека, зрештою, ніколи мені не дошкуляла. Поступово в мій бездум почали вплітатися, як червоні стрічки, ті чи інші міркування, і я залюбки віддався на їхню волю. |
| 15615 |
Здається, я не катуватиму цього чоловіка, подумалося спроквола, бо тортурована людина скаженіє або ж стає безмозким мішком. Тобто перестає існувати до суду, а мені з цим зальотником цікаво все-таки відбути суд. |
| 15616 |
У нього, здається, міцна голова, думав я, і хто зна, чи стане наших зусиль, щоб таки зламати його волю? Щоб валявсь у ногах і просився, а відтак ладен був учинити задля мене і злочин. — спокійно мислив я. Розплющився. У помешканні було тихо й затишно. Руки я схрестив на грудях, а повіки мав важкі. |
| 15617 |
Легка млість відчувалась у тілі, але на вуста клалася задоволена і трохи поблажлива посмішка. Був упевнений: вільнодумців треба замикати в темниці для остудження їхніх надмір гарячих мізків. Адже вільнодумство — найтяжча людська хвороба, це — мор, який заражає людей і нищить світову гармонію. |
| 15618 |
Хай в'язень відчує надію на звільнення, а звільнення того, хе-хе, не дістане! Хай здригнеться над ним стеля, хай подумає, що це сам господь-бог прийшов його карати. Сам господь-бог принесе йому страх, і тоді я зможу ліпити з нього що завгодно. |
| 15619 |
Треба бути обачливішим, бо такий чоловік не стримається, щоб вчепитися зненацька людині в горлянку. Мені стало душно в цьому помешканні. Зрештою, такий видався сьогодні день. Паркий і важкий, начебто на дощ, а дощу нема й нема. |
| 15620 |
Не зле було б вийти і за місто, хоч би до тої грушні, під котрою я так несподівано був заснув, і прохолодитися на зеленій траві. Обміркувати все, як належить, і напитися свіжого повітря. — знову повернувся я думками до того ченця. Мій перепочинок був короткий. |
| 15621 |
Я це знав, бо вони, теперішні мої вороги, не покидають так просто жертву. Так само тупотять лапками і пищать. Я тим часом намагався зав'язати відірваним клаптем ряси рану. Кров уже припинилася, діймав тільки біль. |
| 15622 |
Але не він непокоїв мене найбільше: чи вистачить у мене сили, побоювався я, відбути цю боротьбу? Чи, може, доведеться впасти тут, у морочній темряві, на з'їжу цій голодній бридоті і вже не побачити світу божого? Все ж здаватися я не хотів. |
| 15623 |
І коли пацюки знову полізли на мене, я засвистів, загугукав і почав щосили вдаряти колодкою об дошки настилу. Це допомогло, бо пацюки раптом кинулися навтьоки. Мені здалося, вони бігли, перекидаючи один одного, душилися перед дірками і пищали. |
| 15624 |
Але за хвилю я знову почув їхнє сторожке й нахабне похлепування. Треба було вчинити щось рішучіше, і я зважився стрибнути долі просто на них. Ланцюга вистачало, щоб одійти трохи від ложа, отож я й кинувся з настилу униз, де знову шикувалися до нападу мої вороги. |
| 15625 |
Загримів ланцюгом і почав бити навсібіч, наскільки дозволяли мені пута. Напасники не чекали від мене такої сміливості і притьма вдарились навтьоки. Я ж ніби збожеволів. Лупив колодками, тупав ногами і вже не чув під собою долівки. |
| 15626 |
Потрапляв у якесь місище, ковзався по тілах моїх ворогів, мене й кусали, але я вже не відчував болю. Бився так, як ніколи дотіль. Моя лють стала раптом страшна. Пахло гострим духом крові й розчавлених тіл, і я втишився тільки тоді, коли все навколо заспокоїлося. |
| 15627 |
Важко дихав, стоячи в темряві, і відчував силу й піднесення переможця. Було тихо. Напрочуд тихо, і я прослуховував цю тишу з хворобливою увагою. Ще чекав на новий приступ пацючого війська, але тиша стояла така безмежна, що я повільно почав отямлюватися. |
| 15628 |
Мені аж вуха заклало — нерухоме й важке повітря було в моєму невільницькому мешканні. Нагло й гостро відчув я самотність і неприкаяність. Сила покидала мене — хотілося спати. Склеплювалися очі, і я вибрався на ложе. |
| 15629 |
Зміг наповнити Залізний Мішок, у який було кинуто ченця Григорія, тихим блимотливим світлом; воно розливалося по келії синьо й морочно, було неживе, але достатнє, щоб побачити залиту кров'ю долівку — тьмяно й червоно вона полискувала. |
| 15630 |
Валялися круглі клубки мертвих пацюків, між яких безшумно снували ситі живі — понаїдалися вже донесхочу. Вже й до свого ворога збайдужіли, до того розпластаного й блідого, який також не подавав ознак життя, ніби й не сон забрав його, а таки смерть. |
| 15631 |
Дивно було відчувати споріднення з ним, а ще дивніше, що чув за плечима дихання ще одного, через кого той сонний чи мертвий так нещадно катувався. Отямився я від гуркоту. Здалося мені, що над головою вдарив грім чи щось важке б'є по даху, а дах той був чомусь залізний. |
| 15632 |
Била у скроні кров, і я спершу ніяк не міг отямитися. Важкі сталеві удари стрясали повітря, і я подумав, що глухну. Подумав, що ця важка, нелюдська брила темряви от-от звалиться на мене й розчавить, як комаху. |
| 15633 |
Ще й досі не розумів, що діється, а грюкоти били й ламали стелю: коли ж я торкнувся стіни, відчув, що вона тремтить. Більше того, мене опалив холодний дотик металу — я сидів у якомусь залізному мішку. |
| 15634 |
З мозку вимивалися рештки сну, і все так дивно поперекручувалося: моя бійка з пацюками, сон, удари грому. Здавалося, якась дужа сила підхоплює мене й починає підкидати. Я забив собі вуха пальцями й заплющився. Треба було отямитися, але думки розлазилися, як павуки. |
| 15635 |
Засновували весь світ переді мною, який і без того сплітався з тонких, рожевих ниток, — ворушилися в цім плетиві, спалахували чорними плямами, чорні плями — це й були оті струси, які нелегко витримати мозку. |
| 15636 |
Але я зібрав усю силу і спробував утішити себе кволою сподіванкою, що це сниться мені якийсь дивовижний сон. Я кричав, міцно стуливши очі й стискуючи руками вуха: Я казав: Відтак у келії стало тихо. Я безсило відкинувся на ліжницю й розслаблено розплющився. І раптом побачив світло. |
| 15637 |
Воно народжувалося десь угорі, в одному із кутків цього залізного мішка; здалося мені, що прочинилася довга лискуча труба і в ній засвітився клаптик голубого неба. Мені аж подих забило од цього чарівного видовиська. Відчув, що починаю розчулюватися, потекли по моїх щоках сльози, і. |
| 15638 |
Відтак долинув до мене поклик шляхів, які пахнуть також по-своєму: припорошена курява й зелене листя придорожних дерев, що біжить, утікаючи від вітру, — ось воно, подумав я, справжнє життя! Ми — діти землі нашої й повинні дихати з нею одним диханням. |
| 15639 |
Я відчув, що десь близько існує сонце, опарене в росах, здіймається воно над світом, радісно провіщаючи новий день і нове світло. Через те небо запалюється божественним сяєвом, як оце зараз, і тоді по-новому відчуваєш красу нашого короткого існування. Світло з'явилося тільки на хвилю. |
| 15640 |
І темрява відступила з мого убогого невільницького мешкання; я нібито лежав десь у траві, закусивши бадилину, і стежив, як моторно працює комашня; слухав, як росте трава й дерево — розправляє гілочки, розминається, потрушує листям, дихає. |
| 15641 |
Не бачив у тому світі нетерпимості, хоч вона, може, й існувала — все було напоєне добрим теплом літнього ранку. Мені не хотілося порушувати зачарування, в якому купав я душу перш ніж знову вступити у змагання з темрявою і з її невидимими мешканцями. |
| 15642 |
Гукнув кількох слуг, ми осідлали коней і таки поїхали, куди наказував мені прибути внутрішній голос. Звелів служкам їхати поодаль, а сам погнався дорогою до невеликого приміського гаю. За ним розстелялася широка долина, звідусіль оточена гайками, і я помчав через неї. |
| 15643 |
Нарешті дістався до пропам'ятної грушні; вона стояла, як раніше: правда, цвіт її давно осипався. Не завважив я і грушок: дерево стояло безплідне. Спинив коня й пішов до того місця, де колись мав чарівне видіння-сон. Так само ліг на траву, і, як тоді, дивне почуття охопило мене. |
| 15644 |
Здалося, що я розчиняюся між зелені: волосся моє пнеться угору, стаючи гіллям, а ноги вгрузають у землю, перетворюючись на коріння. Мелодійно задзвонило від далекої церкви, і я примусив себе уявити отих трьох вертепників, котрі привиділися мені й того разу. |
| 15645 |
Он вони: один тягне на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Повернули до мене обличчя, і я здригнувся: зоріли на мене кістяки. Зимний піт пробрав мене: ті ж кістяки почали хитати долішніми щелепами, начебто співали. |
| 15646 |
Я примусив себе уявити й вертепну виставу, відтак прикликав Ірода, який і тепер мені підморгнув. Цього разу, правда, враження в мене було інакше: Іродові очі нагадували мені ченця Григорія. Мені стало радісно й трохи смішно. Смоктав із травини солодкий сік і дихав чудовим запахом землі. |
| 15647 |
На дорозі тим часом з'явилися мої слуги, вони їхали, попустивши повіддя, й балакали. Були спокійні й задоволені світом, і мене раптом стьобнула лють: чи не завдяки мені мають спокій оцей і вмиротворення? Я, може, теж хотів би щось таке відчувати, але місія моя складніша. |
| 15648 |
Мушу весь час сушити голову, бо навіщось мені потрібно стало рятувати цей світ? Чи не ліпше віддатися життю, як віддається оця грушня чи оті двоє моїх лобуряк? Он які вони ситі й угодовані, а господар їхній — шкіра та кості, їх ніщо не з'їда у світі, як оце мене: на мить мені заздрісно стало. |
| 15649 |
Я скочив на рівні і, поки слуги доїхали до мене, стрибнув на румака. Притис його острогами, і він, покосувавши оком, побіг чвалом. Мені раптом захотілося гострого, скаженого руху, і я підігнав коня. Він слухняно наддав ходи — вітер уже бив мені в обличчя. Але цього теж було мало. |
| 15650 |
Я пустив коня навскач, ніби хотів відірватися од тих двох ситих і задоволених, що силою долі мають весь час супроводжувати мене. Кінь гнав галопом, витягнутий у стрілу, а я, припавши до його шиї, відчував гостре задоволення. Щось лихе прокидалось у мені, шалене й нестримне. |
| 15651 |
Хотілося загорлати й зареготати, хотілося напасти на когось і, коли б була в мене шабля, рубонути невидимого ворога так нещадно, щоб пересікти його надвоє. Під цю хвилю я міг би напасти і на тих двох своїх вайлуватих слуг, які, дивлячись мені вслід, здивовано спинилися й порозкривали роти. |
| 15652 |
Але голову мав ясну й залишався розважний. Звісно, вмирати не хотілося: я, як і всі смертні, тримав у кутику мозку надію, що вдасться-таки вискочити з цієї халепи, тому й не думав про смерть. Навіть хотілося увійти в змагання з сіроносим: то, здається, мала бути непроста боротьба. |
| 15653 |
Як на мене, ми з ним не несемо вічної суперечності світу — темряви і світла, дня та ночі, бога й диявола, ми з ним суперечність внутрішня: світла у світлі, коли ми складаємо світло, і темряви у темряві, якщо ми складаємо тьму. |
| 15654 |
Простіша була б боротьба, коли б я потрапив до рук єзуїтів, але тут ідеться не про те. Я йшов роззираючись. Думати про майбутній суд не хотілося. Не міг готуватися до того, чого не знав і що лише збирався пізнати. Сутерен був низький, хоч іти в ньому можна було не згинаючись. |
| 15655 |
Походні в руках у моїх супровідників різали очі, але світло було не сильне, і очі поступово звикали. Стіни точили слиз, і вогонь вигравав на них нерівними спалахами. Мої провожаті убрались у довгі світлі плащі; побрязкувала схована під тими плащами зброя. |
| 15656 |
Всі вони також убрались у білій стрій, і мені від того стало раптом смішно: надто урочисті й бундючні були навдокіл обличчя. Шинкарки, звісна річ, я не побачив, і це мене трохи засмутило: хоч повелася вона зі мною недобре, але на ній таки приємно було зупинитися окові. Поки що я був спокійний. |
| 15657 |
Не мав ні страху, ні урази, навіть трохи перейнявся їхньою урочистістю. На мені клаптями звисала ряса, і я озирнув її тут, при свічках, зі здивуванням. Мене посадили навпроти сіроносого. Дивився на мене важким поглядом, десь таким, як і тоді, коли виголошував мені присуд. Але я не відвів очей. |
| 15658 |
Лихі іскри спалахнули в його зорках, сіроносий звівся. Я схилив голову, і в мене потекло щось хмільне та гойне. Відчув, як защеміли від сліз повіки і як дивно ослабло тіло. Кинув очима по покою, а побачивши в кутку ікону, пішов до неї і впав на коліна. |
| 15659 |
Лише добра й справедливості, адже все інше — марнота! Добро і справедливість, подумав я, все менше й менше цінуються в цьому світі, а може, вони в ньому ніколи й не цінувалися? Може, оце «менше і менше» — посліддя нашої тверезості? Чим більше мудрішаємо, тим гірше можемо розібратися, де цінності справдешні, а де гадані. |
| 15660 |
Базікав щось про два світи й боротьбу між ними, щось про царство диявола, яке не шкодує сили, про те, що правдиву віру ніщо не може порушити, коли всі будуть у помислах єдині і матимуть ясну жадобу служити богові... |
| 15661 |
На цій другій землі витиналися три хребти — Германіє, Тиатрис і Ореста, а на них пасли отари маленькі, в два лікті, люди. Ці люди через три роки починають плодитися, а ще через три стають старі. Вони працюють на чудних полях, де росте червоний перець. Одні вирощують той перець, а інші його палять. |
| 15662 |
Від гіркого диму відступає з гір незчисленна армія гаддя, що безперервно виповзає із хащ. Далі за тими горами — два острови, наповнені золотом та сріблом, і зелень їхня ніколи не опадає. В цьому краю немає зими, все цвіте двічі на рік, а золото і срібло охороняється отруйними гадами і червами. |
| 15663 |
Я побачив гору Кагефіс, що стоїть серед моря тої самої назви, — це туди загнав цар Александр найлихіших людей — Гога й Магога. Вряди-годи вони зустрічаються й починають шалену бійку. Там, далі, живуть інші народи, і мені хочеться роздивитися їх. |
| 15664 |
Онде миробити, на зріст дванадцять ліктів і мають вони груди й ноги, як каня. А онде агротипії — такі гарячі, що коли сходяться на одне місце, самі від себе запалюються. Онде ті, що спалюють своїх батьків, а ще далі — людожери, що поїдають одне одного. |
| 15665 |
А онде біжать одноноги, підскакуючи, ніби птахи: нога їхня широка, нею вони і вкритися можуть, коли лягають спати. Бачу й інших, ще дивніших: в одних із лоба виростає ріг і світиться єдине око, інші — зовсім без голови, а очі мають у персах, тоді як волосся росте на хребті. |
| 15666 |
Я вловлював окремі слова з тої промови, щось про те, щоб бути нещадними до вилупків сатани і до чортового коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я й облуду. Щось сказав він про тих, хто живе, як худоба, бо розпуста, вільнолюбство і злодійство ходять у парі. |
| 15667 |
Я хотів зрозуміти закони, якими живуть -на землі люди, й переконатися, чи й справді є така земля, де люди сходяться за якостями та характерами. Я вже встиг пізнати: гармонія не може існувати там, де людина ненавидить іншу, не знаючи й чому. |
| 15668 |
Ми не такі вже різноманітні, люди, але чому ми так фатально не можемо одне з одним порозумітися? Та Індія, міркував я, — символічна країна. Хто утяжується цим життям, хай іде на гори Германіє, Тиатрис і Оресту. |
| 15669 |
Хто пожадний, хай іде на острови, повні золота і срібла, і бореться з гаддям, яке його стереже. Хто лютий, хай іде на гору Канефіс, яка стоїть серед моря, і стає на бік Гога чи Магога. Хто хоче жити в мирі, хай пристає до миробитів; хто хоче згоріти в цьому світі, хай стає агротипією. |
| 15670 |
Між ними треба тільки поставити непрохідні гори й моря, і хай ніколи не знають вони, що таке інквізиція! Тим часом сіроносий говорив і говорив. Щось про те, що я нібито порушив християнські закони і виставив себе богохульником, а відтак ворогом нашої церкви. |
| 15671 |
Про те, що я образив святих угодників, і це чули всі: а найстрашніший з моїх злочинів — перелюбство і те, що я без висвячення носив рясу. Злочини це великі й непростимі, сказав він, а відтак замовк і радісно позирнув на мене, ніби чекаючи, що і я від його звинувачень возрадуюся. |
| 15672 |
Я подивився на них крізь сльозяну плівку, що лягла мені на очі, і раптом здригнувся: хто вони, ці люди? Здалося мені, що за столом сиділи, одягнені в білі плащі, пацюки. Сіроносий теж мав пацючу подобу і щось задоволене хрюкнув. Можливо, через те прийшла мені до голови аж зовсім несподівана думка. |
| 15673 |
Можливо, сиджу я й досі в отій морочній, залізній келії, в тому страшному мішку, і цей суд тільки змора? А може, й не змора, може, всі оті пацюки, з якими повів я таку завзяту війну, і справді покликали мене на свій суд — він оце й відбувається. |
| 15674 |
Вони вийшли із темряви і стали раптом видимими, одяглись у білі плащі, щоб мені було ліпше їх бачити. Я мимовільно розплющився і несподівано згадав, що колись давно у якомусь кошмарному сні чи мариську я таки бачив сіроносого. |
| 15675 |
У кімнаті не було ні вікон, ні дверей, горіли свічки, і мені видалося, що кожна свічка — людське око, котре пильно мене роздивляється. Однак я не вражався, їв і побоювався тільки, що хтось мене за тим застане: узяв я хліба, не спитавшись. |
| 15676 |
Я, здається, осліп, бо надто довго сидів у темниці, мені здалося, що он вона — воля, те, чого так пристрасно й гаряче я бажаю. Я притьма кинувся туди, щоб ударитись у сонячну стіну й прорвати її, але щось схопило мене ззаду, і я звалився долі обличчям на камінь. |
| 15677 |
Від того все в моїх очах виблідло і стало ілюзорно-прозоре, навіть жінка, котра допомогла мені вибратися з підземелля. Я подивився на неї й уздрів її розмите промінням обличчя, яке всміхалося до мене, і почув, що над головою в мене невгомонно дзвонять жайворонки. |
| 15678 |
Я побачив, що світ увесь заріс ясно-зеленою травою, і, здається, тільки ця трава не була обезбарвлена — нею заросли вулиці міста, де я опинився. Я ступив кілька кроків, і трава обплескала мені ноги. Дзвеніли коники, й погукували перепели, безліч яснокрилої комашні забриніло коло мене. |
| 15679 |
Світло лилося й лилось, і мені все обличчя покрилося великими краплями поту. Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати. |
| 15680 |
Я міцніше затяг на своєму маслакуватому тілі очкура і сміливо подивився туди, де вигиналася, тягнучись угору, вулиця — на кам'яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце. Відтоді, як навалив у середмістя простолюд, минуло чимало часу. |
| 15681 |
Странній тинявся всі ці дні вулицями, і місто вражало своєю мертвотністю. Всі місця, де колись вирувало життя, стали безживні: гуляв лише по вулицях гарячий вітер, піднімаючи в повітря хмари куряви. Знелюдніло вже й середмістя, лише де-не-де блукали вигаслі, схожі на трупи, постаті. |
| 15682 |
Странній все гостріше відчував порожнечу своїх грудей, а люди, здибуючись із ним, так само жахалися. Зрештою, пам'ятаючи, що сталось в італійському дворику, він сам намагався з ними ближче не сходитися. Поки що нікого не чіпав. |
| 15683 |
Ще й досі відчував виснаження од того подвійного злиття — з ченцем Григорієм і сіроносим. Чи за своєю волею, думав він, блукає оце вулицями і мусить дивитися на людські страждання? Було багато в його діях незрозумілого й самому: чомусь одних людей оминав, а за іншими. |
| 15684 |
Туман заливав вулиці міста, сухий і драглистий, душний, а через те чавкий. В тому тумані ще гостріше чувся сопух од гноїщ та трупів, але мухи літали, пронизуючи знепрозорілий простір дзенькучими стрілами. Странній ішов, похитуючись і з присвистом вбираючи у груди повітря. |
| 15685 |
Часом з нього виривався дивний прихлип — ніби плакав, і, можливо, саме це вивело на нього морового бурмистра. Виглядав у тумані дивно: величезний птах, який один у цьому місті ні з чого не вражався. Странній бовванів супроти нього незрушною тінню. Странній мовчав. |
| 15686 |
Стовбичив безмовно, і йому було дивно хіба те, що моровий бурмистер не боявся його. Странній хитнув. Дивився на цього відчайдуха і почував біля нього себе ліпше. Здається, і в грудях не так боліло. Здається, й туман почав розвіюватися — текли по вулиці сиві косми, начебто місто куріло. |
| 15687 |
Вони повільно пішли пліч-о-пліч, а коли звернули на сусідню вулицю, вгорі раптом щось прорвалося, і вони побачили першу латку ясного неба. Странній подумав, що чимало страшної дивовижі уздрів він у час свого тиняння: мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених. |
| 15688 |
Кожна людина ніби жила відділено од інших: люди одне одного жахалися. Боялися зближень, розмов, чи не тому зникли бенкетники й торгівці. Живі поховалися по закапелках, і тільки смертельний жах викидав їх звідтіля. |
| 15689 |
Йшли неквапно, бо, незважаючи на туман, стояв на вулицях нестерпний вар: за останній час мух у місті побільшало, часом вони літали зведеними громадами, а коли натрапляли на людину, живу чи мертву, обсідали її й люто кусалися. Мухи покривали стіни і тисячами валялися на брукові. |
| 15690 |
Дохли так само, як люди, але їх від того не зменшувалося. Странній ішов мовчки. Високий і випростаний, дивився перед собою і натужно дихав. Руки його мимоволі стискались у кулаки, а мухи висіли над ним зеленим шлейфом. |
| 15691 |
Коли бурмистер говорив, повертався до страннього і смішно задирав вгору воронячого дзьоба. Странній крутнув головою. Рипнули, ніби шкіряні, його м'язи. Бурмистер засміявся. З-під машкари сміх його звучав печально і хрипко. Знову рипнули м'язи, ніби шкіряні. Странній важко запихав. |
| 15692 |
Странній задихав прискореніше. З тим-таки незвичайним прихлипом, на який і вийшов на нього моровий бурмистер. Бурмистр розвів руками, власне, широкими рукавами, що нагадували крила птаха. Засвистав під машкарою, і чудний був цей легковажний свист. |
| 15693 |
Він засипів, ніби мав хворі груди, і піт густо покрив^ йому тіло. Над головою нестерпно зуділа хмара мух. Вони знову завернули на бічну вулицю. Туман порідшав, і вони могли продивитися простір вулиці на кілька косових сажнів. Щось дивне побачили в тому тумані: вовтузіння якесь і борсання. |
| 15694 |
В клубах сухого диму, наче в пекельній долині, товклася юрба обірванців. Повзали по брукові і завзято стьобали собі плечі канчуками. Скрикували пронизливо, а тоді лупили себе ще нещадніше. В розпареному повітрі чути було важке сопіння, хльоскання, зойки і стогони. |
| 15695 |
Попереду юрби, майже біля їхніх ніг, повз чоловік у майже подертій сутані і стьобав себе чи не найнемилосердніше. Над містом стояло розпечене сонце, яке швидко доїдало рештки туману. Не було в небі ні хмарини, і від того повітря робилося перламутрово-драглисте. |
| 15696 |
Тисячами бриніли мухи: важкі тілом і з зеленими черевцями. Літали над головами, а коли натрапляли на трупа, покривали його так, що, здавалося, виростала в тому місці трава. Од безнастанного зудіння починало боліти у вухах. |
| 15697 |
Мухи вилітали хмарами з відчинених вікон і, політавши по вулицях, знову рвались у будинки. Від того всі будинки навколо ставали ніби велетенські вулики, і посельцями в них замість людей — мухи. Алембек ішов, спустивши долі дзьоба, чорна його одежа покрилася біля пахов кружалами поту. |
| 15698 |
Странній теж дивився собі під ноги. Бачив, як збивають вони пилюку, що осіла на брук, — незнайомі, чужі ноги! Стоптували тисячі чорно-зелених мух, що повзали чи валялися долі, а в грудях ніби червона квітка виростала. |
| 15699 |
Він смутно хитнув головою й показав рукою-крилом уперед, де тонко бриніло сіро-зелене від безлічі заплутаних у ньому мух повітря. Лазаретом була велика споруда на околиці. Мала тільки дах, а під ним напиналися шатра. |
| 15700 |
Споруда містилась у великому, обмурованому зусібіч дворі, і, коли вони вступили у ворота, странній спинився вражено: побачив незвичайне муравлисько. Люди лежали й сиділи тут покотом. Між них снували чорні ворони, і люди прохально хапали їх за краї одежі. Але чорні ворони були потомлені й байдужі. |
| 15701 |
Збоку виділися вапняні ями, і кілька замотаних у темні покривала чоловіків тягли на марах до ям тих, кому вже не треба було турбуватися про долю цього світу. Ворони нахилялися над хворими: одних змащували, а іншим давали пити воду. |
| 15702 |
Ще інших тягали, схопивши за руки й ноги, подвір'ям, а декого підвішували на вірьовках. Підвішені звисали донизу руками й ногами, зводили вряди-годи голови і хрипко покрикували. Бурмистер похитав головою. Тоді странньому стало не по собі. Відчував ніби провину, немовби сам пустив на місто мор. |
| 15703 |
Начебто він сам мучив і катував цих людей і від його волі залежить — згубити це місто чи зберегти. Хто зна, що мав зробити для цього: знайти лік чи пропасти? Йому здалося, що це й справді так: щось-таки мусить учинити. |
| 15704 |
У ньому почала пробуджуватися якась хмарка, а може, заводь — таке собі освітлене сонцем місцечко, яке починає сяяти, срібно поблискуючи. Злякався, що забагато кладе на себе, що може не витримати такого випробування й упевненості. |
| 15705 |
Бо що він і хто? Що він може, та й чи може? Але странній не встиг відповісти. Стояли поблизу воріт до лазарету, і в цей мент підскочив якийсь чоловік і кинувся Алембеку в ноги. Пане бурмистре, бога ради! Воно вже почалося і в мене. Порятуйте! Странній повертався до прохача повільно. |
| 15706 |
Начебто знехотя, аж зарипіли йому в тілі, ніби шкіряні, м'язи. Він побачив дивну зміну в обличчі хворого, той пополотнів і вирячив на страннього очі. Кинув на груди хреста й почав задкувати. Странній відвів од нього очі, вони миттю вкрилися слізьми. |
| 15707 |
З такою ж натугою і з рипом м'язів відвертався від нього. І тої ж миті почув швидкий лопіт — прохач перелякано тікав. Стало від того странньому гірко й весело: він стояв, злегка похитуючись на ногах, і смутно зирив на велетенський мурашник, що юрмився перед ним. |
| 15708 |
Здавалося, всі ці люди збилися в один велетенський клубок — блукали поміж них тіні з пташиними машкарами на голові, висів довкола важкий сопух, а стогони й крики зливались у цілковитий гул. Над усім висів темно-зелений рій мух, і повітря од того дрижало. |
| 15709 |
Странній опустив очі й побачив неподалік чоловіка, що корчився з болю, загрібаючи пилюку. Обличчя його спотворилося мукою, а напівголе тіло покрилося темними виразками. Цей чоловік кричав голосніше за інших, і странній подумав, що варто йому зробити крок уперед, і він звільнить його од мук. |
| 15710 |
Але він зробив інше. Відступив на кілька кроків і прихилився до покритої курявою стіни. Відчував, як паморочиться йому голова і як легенько тремтять вуста. До хворого тим часом підійшов з відром ворон. Вийняв квача й почав обмазувати вкрите виразками тіло чорною мастю. |
| 15711 |
Чоловік перестав кричати, але тіло його так само посмикувалося. В глибині лазарету, по доріжках, прокладених поміж хворих, моталися ті, котрі могли ще рухатися. Були покриті плівкою поту, оголені частини їхніх тіл лискотіли. |
| 15712 |
Хапали ротами повітря, бо не було його тут, між сопуху та спеки, але не спинялися ні на хвилину. Інколи подихав вітерець, гул і крики змішувалися, і кілька рук тяглися назустріч тому подуву. Мухи сідали на простягнені тіла, зривалися і знову починали несамовито кружляти. |
| 15713 |
Странній упізнав в одній із чорних постатей бурмистра. До нього повзли й підходили, тягли прохально руки, і, де він проходив, голосніше спалахував лемент. Бурмистер вряди-годи зупинявся і щось говорив. Часом махав до ворона з квачем, і той підходив помастити хворих. |
| 15714 |
Бурмистер ішов далі, і там, де він побував, стогони й лемент затихали. Натомість спалахували в іншому місці, і Алембек кликав мастія туди. Странній дивився на все те широко розверстими очима. Заціпенів, і тільки погляд його палав. Відчував той вогонь ув очах, а ще більше червону квітку в грудях. |
| 15715 |
Гризло його щось ізсередини й мучило. Забував, що пережив у личинах ченця Григорія та сіроносого, — щось нове й світле входило в нього. Через це прикипів до сірої стіни, не рухаючись, і незмигно дивився. Насталювалися йому м'язи, а руки стискали п'ястуки. |
| 15716 |
Відчув раптом: у кожного із цих страждущих росте в душі такий самий пагін, і був радий, що хоч тим не різниться від усіх. Він приплющився і ніби закам'янів біля цієї стіни. Хто зна, може, він зв'язується з Алембеком особливими нитками. |
| 15717 |
Хто зна, може, вперше впізнав, що таке людська злагода, і не хотів її загубити. Вперше відчув: на його обличчі є якась бридка, потворна маска, і недаремно її лякаються сторонні. Готовий був здерти її, адже не носить він у собі зла. |
| 15718 |
Хто зна, може, здерти оту маску — це і є здобути навіки в собі загублене? Оте «я», яке йому вже не захочеться викидати з грудей, і воно заповнить у ньому морочну порожнечу, з якою зараз живе. Збагнув: тендітний паросток у грудях — це і є надія, можливість чекати і сподіватися. |
| 15719 |
Вони знову неквапно брели порожніми вулицями. Говорили мало, дошкуляла спека, отож тільки перекидалися принагідними фразами. Обоє, здається, відчували, що між ними щось в'яжеться, той дивний зв'язок, яким лучилися на порожніх вулицях, їх хвилював. |
| 15720 |
Странній уперше відчув, що біль у грудях можна перетворити в тепло. Більше такої злагоди зі світом, більше жалю до нього й розуміння — і те станеться. Не розумів тільки одного: що вабить морового бурмистра до нього? Луна від їхніх кроків розбивалася об розпечені стіни. |
| 15721 |
Бруківка розігрілася так, що пекла крізь підошви. Странній похитав головою. Може, взяти й розповісти цьому чоловікові про себе? — подумав він. Може, оповісти йому про бойовисько і про те, що дивні речі, буває, кояться з людьми. Про грозу, яка пробуджує їх посеред дороги, але радості не приносить. |
| 15722 |
Про безсонні ночі і біль у грудях. Про те, що людина така, як є, тільки раз назавжди дана? Вони йшли і йшли. Проминули навіть те місце, де жив Алембек, бо чомусь не могли розлучитися. Знали, що промовлені слова — тільки принагідне розумування — знаки того, що їм хотілося висловити. |
| 15723 |
Можливо, завдяки тому невідомому оживлювали для себе мертве повітря вулиць, яке зворушували ходою, і мертві стіни, об які пласко розбиваються звуки їхніх кроків. Можливо, так легше дихалося під цим мертвим небом із малим та сердитим сонцем, яке сипле таким варом, що годі його витримати. |
| 15724 |
Не могли так просто покинути те, що тільки почало народжуватись у них, бо, може, в душах в обох проклюнувся ніжний паросток, про який думав зараз странній. Він став необхідний їм обом: здається, й Алембек мав свій притамований біль. |
| 15725 |
На мить йому зробилося лячно від цієї не зовсім збагненної залежності, бо й справді, чи можуть вони поєднатися, такі неоднакові? Здається, бурмистер мав рацію: чогось вони чекають. Щось чекає їх обох, можливо, навіть тоді, коли дійдуть до кінця цієї вулиці, а може, до кінця цього дня. |
| 15726 |
Можливо, щось станеться тоді із містом, а може, з небом і сонцем? Не могло так тривати без кінця, десь зовсім близько мав розв'язатися вузол, котрий заплітала їхня доля. Дивилися один на одного із пожадністю, з інтересом та смутком. |
| 15727 |
Дещо уже в собі знали, дещо здогадувалися, а про більше думати не хотіли. Зовсім короткі, підбиті їм під ноги, тіні стояли біля кожного, але обоє знали — це до часу. Бо й справді, те небо не постійно буде сердите. Ще трохи, й воно утомиться, відтак почнуть рости і їхні тіні. |
| 15728 |
Я всівся зі своїми поплічниками за вкритий червоною китайкою стіл. Ми були вбрані в білий стрій, що визначало чистоту думок і дій наших. Я сподівався, що псевдочернець виступить із темряви, як побитий пес, і нарешті викаже смирення, яке мусить мати кожна богобоязлива людина. |
| 15729 |
Виглядав, правда, мій противенець невесело: порвана й подекуди закривавлена одежа, покусані ноги (адже пацюків ми тримали певний час зовсім без їжі), дивовижна худорба, однак ані тіні покори й упослідження. |
| 15730 |
Псевдочернець обдивився всіх нас, а відтак ковзнув поглядом по мешканню: я навіть подумав, чи не сестру сподівався тут він уздріти? Але сестру я заздалегідь відправив із дому: покладатися на жіночу витримку у таких справах не завжди можна. |
| 15731 |
Підсудного посадили супроти мене, і я мав можливість зустрітися з ним поглядом. Зорив на мене сміливо й пильно, наче бажав перемогти мене хоч так. Мені й справді несила було витримувати того бузувірського зирку, але так я виказав би послаб, отож не тільки витримав, але й переміг. |
| 15732 |
Зрештою, не приховував відрази, бо що можна відчувати до таких покидьків? Він послухався. Може, й сам хотів молитви, а може, вдавав. Чи не в цьому виявиться початок його упокорення, подумав я. Ні, здається, він був певний у своїй кривій правоті. |
| 15733 |
А може, й справді він розкаюється, бо навіщо бузувірові так довго молитися? Коли так, хай викаже спільників, розповість щиросердно про зловорожі замисли супроти бога і яку хотів установити супроти нього спілку з нечистим. |
| 15734 |
Кари він все одно не уникне, зате матимемо від того задоволення, адже недаремно працювали ми біля нього і стільки витратили сили. Ходив по цьому-от покоєві, уявляючи свого ворога розтоптаним і знищеним, і вже наперед відчував од того високу втіху. |
| 15735 |
Додав до написаних кілька своїх думок, і тепер мені не соромно було виступати й перед вченим зібранням. Я говорив натхненно: здається, словом моїм щиро заслухалися мої поплічники, хоч їм те, що я звістив, навряд чи було новиною. Але коли позирнув на псевдоченця, легку остуду відчув. |
| 15736 |
Підсудний сидів, так само заплющивши очі, оглух він, чи що? Тоді я вже загорлав на повний голос, щоб мої слова таки пробили його тупу незворушність. Я замовк і побачив, що псевдочернець дивиться на мене розширеним і через те здивованим поглядом. Дивиться так, ніби в мене виросли ослячі вуха. |
| 15737 |
Тоді в очах підсудного мигнуло щось таке, як страх. — зловтішне подумав я і вже мав надію, що таки дістану до рук нитки його душі, смикаючи за які, зможу, як захочу, ним керувати. Чернець дивився на мене тим-таки поглядом, вилупивши бань-кадла, і я відчув, що мене пробирає зимна остуда. |
| 15738 |
Можливо, це було хвилинне запаморочення, бо що може єднати їх, таких неоднакових? Але він чи воно, 'оте третє, отой високий і кощуватий, мов тінь, все-таки був присутній тут, дивився на них однаково з жалем і однаково зі співчуттям. |
| 15739 |
В обох раптом тонко заболіло серце, а може, то відгукнувся так вічний біль, що з'їдав морового страннього. Ні, вони не могли витримати такої напруги, такого неспівмірного й дивоглядного поєднання — вони мусили розкотитися або ж кинутися один супроти одного, сплівшись у жахливій бійці. |
| 15740 |
Про це подумав сіроносий, а чернець Григорій спалахнув раптом спопеляючим вогнем. Під цю хвилю я найменше чекав того, що сталося потім. Злочинець раптом зірвався, стрибнув на стола і кинувся притьма на мене. |
| 15741 |
Його залізні лапи зімкнулися біля мого горла, і я закричав так, що мої люди відразу поскакували й кинулися мені на допомогу. Тоді він відпустив моє горло, а коли я відскочив од нього, вдарив мене щосили в пах. |
| 15742 |
Я захлинувся, й на мент мені померк в очах світ, а крізь криваву пелену побачив, що наш підсудний схопив важку дубову лаву й махає нею, ніби соломиною. Він збив одного й другого з моїх людей, інші кинулися врозтіч, не маючи змоги до нього приступити. |
| 15743 |
Здавалось, у мого ворога вселився нечистий, а може, воно так і було, адже мав під ту хвилю таку силу й таке скажене завзяття, що справді міг усіх нас перебити. Я відновив дихання і вирішив утрутитися в бійку сам, щоб подати своїм людям приклад. |
| 15744 |
Кров полилася мені по лиці струмками, але чи до того мені було? Мої люди тим часом отямилися, один із них вихопив шаблю, інші озброїлися, хто чим міг, і пішли на нечестивця приступом. Він знову став несамовитий, схопив лаву і закружляв з нею, як вихор. |
| 15745 |
Ударив одного й другого, відтак відкинув її і всадив кулака під дихало Йосипу Кальковському, який і вимахував супроти нього шаблюкою. Той квакнув і зігнувся, в бійці ми поперекидали свічки, і я злякався, що коли погасне остання, з ворогом нам буде управитися важче. |
| 15746 |
Мої люди кинулися до нього, але він, наче оглашенний, рвонувся просто на вікно, а відтак і на мене, бо я біля того вікна стояв. Коли псевдочернець ударився об грати, що захищали вікно, я схопив його ззаду. Мені здалося, що це сказав не тільки я, але й він. |
| 15747 |
А може, лише він, хто його зна! Я відтяг його від вікна, бо він раптом обм'як і перестав пручатися. Відтак урізав йому чудового ляпаса, а коли він здивовано розпрямився, гукнув просто в його огидну пику: І здалося мені, що бачу розверстий рот, і ці мої слова горлає до мене знову-таки він. |
| 15748 |
Я вдарив його ще раз, і він знову оскаженів. Втретє схопився за лаву, збив і мене, і ще одного з моїх людей, але мій вірний охоронець, наш велетень і кат, котрий наспів був сюди тільки зараз, відразу зробив усьому лад, садонувши нечестивця довбнею. Псевдочернець зупинився, поблід і ніби закам'янів. |
| 15749 |
Відтак гримнувся усім тілом на долівку і знепритомнів. Я відчув знесилу. Поразка, якої так несподівано зазнав, пригнітила мене. Мої поплічники зводилися з підлоги, стогнали й терли побиті місця: дехто виліз з-під столу і зніяковіло роззирався — ми таки не виявили себе в цій ситуації найкращим чином. |
| 15750 |
Але не було навіть сили лютувати — здається, я припустився якоїсь помилки. В ногах у мене бездиханне лежав чоловік, котрий не побоявся вступити у змагання з гуртом людей, і я роздивлявся його здивовано, а може, й шанобливо — мужніх людей, попри все, я шаную. |
| 15751 |
Я сів за стіл і зирнув на ясний прямокутник вікна. Видно було шмат неба, велику купчасту хмару і гострі бані єзуїтського кляштора. І раптом звідти, з вікна, долинув до нас дзвін. Це був якийсь, незвичайний подзвін, ніби заговорили водночас усі церкви міста. |
| 15752 |
Начебто все повітря наповнилося мідним дрижанням — місто про щось відчайно заволало. Я здивовано озирнувся на своїх людей. Всі вони позавмирали в тій позі, в якій застав їх дзвін: побиті, покриті синяками і в подертих білих кереях, вони виглядали привидами. |
| 15753 |
На вулиці хтось закричав, відтак той крик підхопило десятки голосів: щось на вулицях таки творилося. Ми все ще завмерло стовбичили тут, все ще прислухалися, коли ж раптом відкинулися, бацнувшись об стіну, двері, і в них виросла схвильована постать моєї сестри. |
| 15754 |
Певне, вона бігла весь час, бо волосся її вибилося з-під очіпка; стояла, розіп'ята в одвірку, і, важко віддихуючись, безтямно поводила вибалушеними очима. Ми, як один, повернулися до неї і чекали, поки скаже слово. |
| 15755 |
Здалося странньому, що на ньому змагається та ж таки вічна пара: чернець Григорій і сіроносий, але боротьба їхня вже як відбиток на мокрому піску. Було парко: ніч не вихолоджувала землі. Каміння та стіни пашіли теплом, і повітря наситилося густим сопухом. |
| 15756 |
Спали мухи — почіплялися, де застала їх тьма, в рідкому місячному світлі він бачив, що обсіли вони і його підвіконня. Липка плівка поту вкривала йому обличчя, дихав хрипко і важко, а коли в глибині ночі лунав чийсь далекий крик, здригався: крики серед ночі по-особливому вражали його. |
| 15757 |
Однотонні, протяжні, відчайні — це були поклики волаючих у пустелі. Через не й марилася йому земля як пустеля, і тільки й було на ній що зруйновані й порожні міста. Жили ще й окремі люди, котрі волають у ніч, сподіваючись, що хтось їх почує і прийде розділити самоту. |
| 15758 |
Вони розкидані по просторому тілу землі, ці самотні, і вперто шукають зустрічі одне з одним. Може бути два наслідки такого шукання, подумав він: одні знаходять отній дім, а інші натрапляють на ворогів. Крик виникає тоді, коли помиляються. |
| 15759 |
Коли замість блискоту шибок отнього дому вилискує супроти них меч. Отак воно й буває, шепотів він до себе, важко провертаючись на твердому ложі: і шукання у світі двоякі — миру й війни. Тоді приходить хтось третій, і той третій береться благо-віщати. |
| 15760 |
Вмирали в ньому слова, які сказав ченцеві Григорію сіроносий і які сказав сіроносому вільнолюбний чернець. Умирали обличчя, які нещодавно так щільно накладалися на лице його. Скинув їх, як машкару, — справді були один на одного подібні. |
| 15761 |
Застогнав чи крикнув, пустивши в ніч і свій поклик, — чи прийде хто на нього? Чи прийде до нього отой третій, якому дано благовіщати, а чи блукатиме він по цій землі, як Марко Проклятий? Здається, йому випадає шукати знову. Може, на це піде рік, а може, й століття. |
| 15762 |
В одному був переконаний: ' колись-таки поповнить страту. Колись у цьому чи в іншому часі замістить своє «я» і не відчуватиме несумісності. Те «я» ляже йому в груди щільно і зручно: тільки тоді заживе по-справжньому. Лежав і дививсь у темінь. |
| 15763 |
Поки що не знав спокою, бо терзав його біль, а очам було не до сну. Поки що міг тільки молитися силі, що улагоджує цей світ, а відтак сподіватися. Знову хтось закричав серед ночі, і знову странній здригнувся. Надто парка й неспокійна випала ніч. Не міг лежати, щось гостро його тривожило. |
| 15764 |
Часом місяць заломлював проміння на якійсь шибі, тоді вікно криваво блискало назустріч — здавалося, хтось палить за шибою світло. Але під цю пору вже ніхто не палив світла, тож вікно гасло, як тільки рушав далі. Сторожко наслухав: хотів вибрати собі напрям. |
| 15765 |
Мав піти на перший покрик, який пролунає, — ось що стане його дороговказом. Але, крім відлуння власних кроків, поки що не чув нічого, хіба десь далеко гризлися пси. За якийсь мент змовкли і вони, і вже жоден звук не порушував порожнечі. |
| 15766 |
І йому здалося, що це місто зараз так само, як він, без свого «я»; це місто — з порожніми грудьми і мовчки корчиться в кам'яному ложі: все йому болить. Зморено лежить у темені і важко дихає. Задуха на вулицях була так само густа, як і в помешканні, — плив тунелями і солодкувато-кислий сопух. |
| 15767 |
Странньому подумалося, що в цьому кам'яному царстві живий тільки він сам, і аж голову завернув озираючись. На бруці лежала коротка й рідка тінь — волочилася за ним, хоч спрямувалася іти у зворотний бік. Хтось закричав. Странній спинився і прислухався. |
| 15768 |
Не зміг визначити напряму — крик ніби з кількох боків прозвучав. Сам був, здається, посередині, і від того йому стало ще смутніше й самотніше. Знав у цьому місті лише одного чоловіка, тож мимоволі скерував ходу туди, де стояла Алембекова аптека. |
| 15769 |
Йому захотілося прийти до морового бурмистра і все про себе розповісти. Про свою ніякість і про не менш дивну здатність переймати людські «я». Про те, що він уже не може ходити порожній — не стає йому більше сили. наче одежу, — мовить йому бурмистер. |
| 15770 |
Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі. |
| 15771 |
Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти. Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло. Полум'я було нерівне й хиталося. |
| 15772 |
Странній відчув, що хвилюється, що йому хочеться кинутися до зачинених дверей і застукати в них руками й ногами. Хочеться втекти від цієї жахкої порожнечі міста і від власної самотності. Зрозумів, що переживає один із найважливіших моментів у житті. |
| 15773 |
Гостру й величезну незахищеність пізнав під цим голим небом і під ще більше оголеним місяцем. Хотів і сам закричати зовсім так, як кричать усі ті нещасні між ночі, й попросити рятунку. Треба було зусилля, щоб погасити в собі такий порив. |
| 15774 |
Треба було до хрускоту зчавити кулаки, а ще міцніше стиснути зуби. Потай знав, що не може вчинити те, до чого його пориває: міг увійти в цей дім тільки як приятель. Світло у вікні знову схитнулося: невидимий мешканець узяв у руки канделябр і пішов у другу кімнату. |
| 15775 |
Вікно тут було відчинене, і странній упізнав у ньому темну бурмистрову постать. Алембек поставив свічника на стіл і зняв із полиці величезну книгу. Розгорнув і заглибивсь у читання. Бурмистер здригнувся. Визирнув із вікна й побачив облиту місяцем постать, що стояла на лискучому від світла бруці. |
| 15776 |
Він зник, і чути стало, як гуркочуть по дерев'яних сходах його кроки. Зробив крок до дверей, але зупинився. Йому раптом захотілося втекти, отак зіслизнути, і хай бурмистер думає, що це йому привиділося. Вже загрюкали засуви, а він непорушно стовбичив супроти дверей і тільки дивився незмигно. |
| 15777 |
З'явився й бурмистер, був у домашньому строї і без дивоглядної своєї машкари. Густе кучеряве волосся розсипалося йому по плечах, а залите місячним сяйвом лице було бліде. Странній зрушив. Було йому любо бачити і те бліде обличчя, і ще блідіший усміх. |
| 15778 |
Странній вперше мав змогу роздивитися його так просто: не старий і не молодий, років під сорок, крутий лоб, оторочений кучерявим волоссям, глибоко загнані невеличкі очі й тонкий, майже ніжний ніс. Під ним сухі, вольові вуста, а на підборідді несподівана ямка. |
| 15779 |
Не носив ні бороди, ні вусів, через це щось ніжне, юнацьке проглянулося на його обличчі. Те, що шукаю, не секрет, — задумливо промовив бурмистер. — Загадка мору — ось що не дає мені спати! Я переконаний: має бути проста; щось усім відоме, але до чого ніяк не дотягується думка. Я це розумію. |
| 15780 |
Хвилі гнилого повітря, але що в ньому? Странній крутнув головою, йому здалося, що в кімнаті задзижчало кілька мух. Можливо, пробудилися од світла, і моталися по сутінковому покою. Бурмистер заходив покоєм. Зупинився різко й повернувся до страннього. |
| 15781 |
Бурмистер дивився на нього широкими, захопленими, майже дитячими очима. Розтулив рота, вражений почутим, і завмер, вдивляючись у гостя. Той же дивився на господаря. Сидів у кутку, світла падало на нього мало, і бурмистер раптом здригнувся, ніби уздрів у своєму гості щось надзвичайне. |
| 15782 |
Але це була тільки мить, бо наступної хвилі він знову почав мотатися по кімнаті, і з його горла судомно вихлюпнулися пересипані сміхом, майже щасливі слова. Він знову спинився й зирнув на гостя тими-таки сяюче-радісними очима. |
| 15783 |
Странній милувався з цього запаленого пристрастю чоловіка, а бурмистер відчув хвилю крижаного холоду, яка війнула від страннього. Здається, починався той холод від очей пришельця, щось уздрів у ньому моровий бурмистер несусвітне. Щось злякало його, і він сам не міг збагнути що. |
| 15784 |
Більше того, йому навіть захотілося повільно, крок за кроком наблизитися до тих очей, котрі всмоктували його в себе. Странній відвів очі, і бурмистер відчув полегшення. Тіло його розтерпало, і по ньому загуляло тисячі голочок — кров знову пустилася по венах. |
| 15785 |
Повільно рушив до виходу, мав похилені плечі й голову, ніколи ще не відчував такого нагального і гострого смутку. Стривайте, не відходьте! — скрикнув бурмистер. — Ви мені сказали таку велику думку, що я хотів би її обмислити. |
| 15786 |
Пірнув у темряву і погуркотів сходами, а в кімнаті, заставленій шафами з книгами, все ще стояв з неймовірними від подиву очима моровий бурмистер і тер собі пальцями скроні, бо першу слабкість він відчув, саме таку, яку відчувають заражені. |
| 15787 |
З самого ранку вулицями міста почали їздити одягнені у воронячу одежу вершники. Прикладали до вуст голосники і кричали, як оповісники, закликаючи людей, які позачинялися в напівпорожніх домах, вислухати те, що вони мали сказати. |
| 15788 |
Вершники наказували й просили від імені морового бурмистра пана Алембека, щоб усі, хто може рухатися, витягували на вулиці все горюще, підпалювали й заливали водою, щоб більше було диму. Треба, щоб дим покрив ціле місто, кричали вершники, бо тільки так можна буде вигнати з нього мор. |
| 15789 |
Вони переїжджали з вулиці на вулицю і горлали своє оповіщення знову і знову, і гуки їхні через голосники чи через ненастанне повторення похрипли. Саме такі прохриплі голоси й почув странній, коли очуняв після короткого ранкового сну — вперше за довгий час йому вдалося заснути. |
| 15790 |
Оповісники й на цій вулиці виповіли все, що належало, і їхні коні поцокотіли далі. Странній у цей час лежав, дивлячись у стелю, і по його обличчі загуляла трохи несмілива усмішка, хоча за мить її прогнав болісний оскал. |
| 15791 |
Він застогнав, хапаючись руками за груди, а тоді повільно й натужно сповз зі свого ложа, щоб підійти до вікна і хапнути свіжішого повітря. Люди таки виповзали зі своїх криївок, витягували лахміття, підпалювали, а тоді поливали водою. |
| 15792 |
Ще зранку стояла спека, і тисячі мух дзижчало над містом прозорими крильцями, наче прагли нагнати на місто більше тепла. Рій мух двигтів і у помешканні страннього, але не сідали на нього, хіба що дотикалися випадково. Він роззирнувся. |
| 15793 |
Валялося безладно накидне на підлозі шмаття, і це було перше, що втрапило йому в зір. Притьма кинувся і почав збирати. Коли нагинався, хруптіли йому кістки в тілі — тримав у собі й досі неподолану втому, хоч під ранок і заснув. Рушив з оберемком ганчір'я униз. З розпечених вулиць війнуло димом. |
| 15794 |
Странній розкидав шмаття по бруці й викресав вогню. Стара тканина затліла, випускаючи з себе сині й зелені димові пасмуги. Стояв і дивився на вогонь. Той спалахував і знову пропадав, розстеляючи довкола їдкий туман. Палили вже й на сусідніх вулицях; дим починав підійматися вище будинків. |
| 15795 |
Але вулиця, на яку він потрапив, не відповіла на крик, і він рвонувся у найближчі двері, з яких витік уже застиглий вапняний потік. Будинок аж гув од мух, наче вулик, і странній похапливо почав збирати шмаття. На вулиці складав багаття і кресав вогонь. |
| 15796 |
Дим слався за ним, ніби він його розсівав од себе; біг далі й немов волочив за собою димові пасмуги. Ця робота принесла йому незвідану радість, в горлі клекотіло, виплескувалося щось схоже на сміх, а коли горлав на порожній вулиці, повертаючись до вибитих вікон, відчував, що росте. |
| 15797 |
Знову вскакував у будинки, викидав на вулицю, що потрапляло на очі і що могло диміти, і знову тягнув за собою дим. Його власна одежа була потріпана й закурена. Де-не-де диміла й вона, але странній на те не зважав. Звільняв криком горло і знову біг. |
| 15798 |
Біг і палив, задимлював вулиці і димів сам, ніби й собі збирався перетворити в палахке багаття. Часом на його погук з'являлися й люди, тоді він не затримувався тут, а мчав далі. Обличчя його стало сіре від налиплої на нього куряви; був захоплений до шаленства. |
| 15799 |
Здавалося, величезну пожежу творив, завзявшись стерти місто з лиця земного. Завзяття додавало йому сили, і не знав він ні втоми, ні потреби відпочинку. В грудях йому клекотіло й хлепотіло, і він вихлюпував той клекіт сміхом, що вряди-годи виривався з нього. Дим наповнював місто. |
| 15800 |
Странній збагнув, що не він сам творить його, що таких паліїв з'явилося на вулицях чимало — всюди, куди потикався, скручувалися й простелялися над бруком сизі пасма. Часом змигували в тумані якісь постаті — всіх охопило однакове збудження. |
| 15801 |
На околицях, де було більше дерев'яних будинків, перестаралися — стало видно першу пожежу і вдарив на ґвалт дзвін. Але це було майже так само, як при облозі, коли випалювали передмістя, і на те ніхто не зважав. |
| 15802 |
Дим виїдав очі, і сльози котилися по обличчі страннього так само, як по обличчях інших паліїв. З криниць діставали воду, і притьма мчали туди, де вогонь починав входити в силу. Странній теж знайшов цебро, зачерпнув воду із струмка, що тік через місто, відтак біг по вулиці й розливав її по багаттях. |
| 15803 |
Диму стало вже так багато, що почав заповнювати порожні кам'яниці, виходив із вуличних виямів і висів над дахами. Місто спалювало себе, як вічний птах Фенікс, щоб наново відродитися. Десь у димовому тумані так само невтомно мотався моровий-бурмистер — це він керував усім цим. |
| 15804 |
Під ту хвилю не було ні панів, ні слуг, ні бідних, ні багатих. Були тільки юрливі тіні, які здобулися на гострий спалах чину, а відтак поєдналися спільним помислом. Не треба було нікого переконувати чи припрошувати: всі жили однією справою і в одному ритмі. |
| 15805 |
Ніби виконували давній поганський танок: воювали з потворою, котра хотіла їх пожерти. Зіштовхувалися поміж себе, щось завзято кричали і знову розбігалися, щоб підтримати вогонь чи, навпаки, залити його водою. |
| 15806 |
Сонце висіло серед неба так само нещадно палюче, немов хотіло додати до того і свого вогню — люди бачили його як за заслоною. Вогнища розпікали вулиці ще більше, і люди почали обливати водою вже себе, щоб не спопеліти у цьому пеклі. |
| 15807 |
Мокрі, розпатлані, з гарячкове засвіченими поглядами, бігали вони в димі; тягали воду, розбивали витягнуту з кам'яниць меблю, розбирали загорожі й паркани. Все миттю покривалося вогнем, вода його прибивала, вогонь невдоволено сипів, і дим виповзав з-під накиданого мотлоху, ніби гаддя. |
| 15808 |
Тисячі тисяч чорних цяток обсипали місто, як сухий дощ, а міріади, знявшись угору, наскільки дозволяли їхні крильця, подалися в паніці геть. Странній спинився, бо безпомильно відчув цей момент. Звів голову, і, хоч тільки й побачив, що закіптюжене небо й сонце, переможний клич вирвався з його горла. |
| 15809 |
Здавалося, він знову здобув своє «я» — був вояком і святкував перемогу. Його покрик підхопили поруч інші голоси, їх почули на дальтих вулицях, а за якийсь мент усе місто одностайно й гостро посилало в небо радісний погук — всі живі, здорові і хворі. |
| 15810 |
Кожен із них вірив, що мору надходить кінець, тож прокричали славу небові раз, другий і третій, а відтак відчули утому. Сила, якою так нагло закипіли, почала покидати їхні тіла, і вони вперше відчули, що на вулицях нічим дихати. |
| 15811 |
Вперше подув прохолодний вітерець, віщуючи, що за цими хмарами ідуть інші, вологі та густі. Вони з'явилися за декілька годин і вже покрили небо від краю до краю, пустивши на землю дочасний сутінок. Тільки тоді згадав странній про морового бурмистра. Власне, це й не спогад був, а поклик. |
| 15812 |
Щось прозвучало в його нутрі, ніби почув той самий крик, що й тоді, серед ночі, коли пішов на поблиск Алембекового вікна. Не міг усидіти в порожньому мешканні і знову подався на вулиці. Все ще куріли вогнища, брук був закиданий головешками і напівзітлілим шматтям. |
| 15813 |
Сині струмені повільно точилися з тих недопалків, заповнюючи весь простір важким духом горілого. Странній ішов, і проймала його незбагненна туга. Ноги повели туди, де стояла аптека, але на його стукіт не відповів ніхто. Стояв супроти дверей і зорів на них. |
| 15814 |
Чекав, щоб почулися знайомі кроки, але довкола було порожньо. Тоді він поплентався до лазарету. Там все так само ходили поміж хворих чорні ворони, але між них морового бурмистра не пізнав: той наче крізь землю запався. Тоді його знову потягло між кам'яні стіни, не міг під цю мить сидіти без руху. |
| 15815 |
Бо хитало його й хитало, бо похитувалися, ніби живі, стіни, бо й земля під ногами ставала навкоси, він ішов, вряди-годи відпихаючись рукою од стіни, яка на нього наскакувала, і в голові його, ніби іскри, промигували слова, які він хотів повісти під цю хвилю моровому бурмистру. |
| 15816 |
Двір був простокутний, вгорі лежав квадрат неба, і йому здалося, що те небо вже так набубнявіло, що зараз таки піде дощ. Озирнувся навкруги: ні, це не те місце! Пройшов через вузький перехід і знову втрапив у такий самий двір. |
| 15817 |
У величезному його кубі не було жодного вікна, лише в крайньому зліва кутку виднілися куті залізом двері. Звів голову, і кілька дрібних крапель оросило йому обличчя. Странній усміхнувся, злизуючи з вуст життєдайну вологу. Він пішов у другий перехід і втрапив у третій простокутний двір. Дощ уже йшов. |
| 15818 |
Поодинокі краплі падали на розпечений камінь і сичали, відразу ж випаровуючись. Странній побачив сходи і згідливо кивнув головою: це було саме те, чого він шукав. Сходи здіймалися догори, закручуючись гвинтом. Приступки були дерев'яні і, коли він ступив на них, лунко зарипіли під ногами. |
| 15819 |
Странній ішов по сходах, що вкручувались у небо, і на мить йому здалося — не мають кінця. Що йому, можливо, випаде йти-отак довго: місяці, роки чи десятиріччя, доки не дістанеться набубнявілих хмар. Мусив дістатися до них, отож ішов повільно, спокійно, навіть урочисто. |
| 15820 |
Сходи скаржилися йому на свою старість і на те, що коли по них ніхто не ходить, вони старіють удвічі швидше. Він ішов, слухаючи ту старечу скаргу, і відчував, що душа його просторішає й вивищується. Що він сам, зрештою, просторішає й вивищується, адже недаремно так довго й урочисто підіймається. |
| 15821 |
На даху став, виструнчившись і зводячи вгору обличчя, і раптом відчув на очах небо. Дощ шелестів по цеглі й тиньку, по вікнах і покрівлях, по втоплених у глибині камінних стрічках вулиць, по стінах і баштах; дощ омивав ціле місто, бо йому таки треба було вмитися й оновитися. |
| 15822 |
Йому треба було змахнути зі своїх майданів куряву, треба було розширити величезні легені свої, щоб вдихнути нарешті пожаданої вільги. Странній відчув, що йому підломлюються коліна, тож він бухнув ними об камінь невеликого круглого майданчика, на якому стояв. |
| 15823 |
Переповнило його зворушення, яке майже дорівнялося щастю, краплі густо обсівали його вже мокре волосся і зарошене обличчя, вода заливала широко розплющені очі, але він все вдивлявся і вдивлявся, бо йому весь час треба було тримати на очах небо. |
| 15824 |
Єднався отак із ним, ніби був сполучною ланкою між небом та землею — з'єднував їх у своїх відчуттях. Відтак відчув, що все тіло його пробив нервовий трем, що той трем передався будинку, на вершку якого він стояв, що це прийшов нарешті отой сподіваний момент, у який він може виповісти свої слова. |
| 15825 |
Тоді й пошелестіли його слова, ніби він став деревом, а вітер заворушив його листя. Він стояв, звівши вгору мокре лице, і наче випивав з неба життєдайну силу. Воно лежало на обличчі, те небо, і мало смак весняного дощу. Очі його приплющилися, а в душі відчувся мир. |
| 15826 |
Лагідне вмиротворення і щасливе піднесення. Коли ж розплющився, здалося йому, що все те небо, яке так низько спустилося до нього, поросло квітами. Пізнав відтак: кожна квітка — це день, прожитий у добрі і любові, кожна квітка — це усміх од сподіяного доброго. |
| 15827 |
І йому раптом захотілося, щоб його слова почули всі, хто ще лишився у цьому напіввимерлому місті. Що, коли дуже вже сильно захотіти, він стане не тільки деревом себе, але й деревом цілого міста. Що його шепіт зіллється із шепотом дощу, і кожна крапля — це й буде розмножене й повторене його слово. |
| 15828 |
Дощ чи сльози котилися по його обличчі. Великі, солоні, але щирі. Пекли йому обличчя, і щоки палахкотіли од того. Очі його запалювалися полум'ям, і воно не гасилося дощем, а підживлялося. Вперше в житті пізнавав щось сокровенне. |
| 15829 |
Входило у недавно порожнє нутро щось сакраментальне і переповнювало вщерть. То було зовсім легке, аж голубе, наповнення, зовсім таке, як світло. Отож те світло і стало для нього справжнім початком. Він стояв, закоцюблий, — був вичерпаний до дна. |
| 15830 |
Але не мав права довго тут затримуватися, треба йому спуститися туди, де лежить майже врятоване місто. Ще жере його невсипуща потвора, але недовго їй лишилося панувати. Вже обмив вулиці життєдайний дощ і тече по них вільжисте повітря. |
| 15831 |
Ступив на кам'яні плити, а тоді розмірене перейшов одне й друге простокутне подвір'я. Перейшов і третє і ступив на вулицю. Тягсь у глибину й вогко парував мокрий брук, сиві клубені плелися над вулицею, як над рікою. Але цей дим не був їдкий. Странній спинився і, напруживши погляд, вдивлявсь у туман. |
| 15832 |
Чогось чекав а чи, може, на щось сподівався. Зараз, зараз щось має відбутися, щось остаточне й вирішальне. Щось таке, чого він чекає відтоді, коли ввійшов у це місто. Вулиця була порожня. Німо димів брук, і тільки лагідний хлепіт крапель порушував довколишню тишу. Странній здригнувся. |
| 15833 |
В дальньому кінці вулиці з'явилася людська постать. Розмита туманом і через це кострубата й міражна. Ішла просто на нього, похитуючись, наче смертельно п'яна. Странній мимовільно ступнув їй назустріч, і вони почали неквапно зближатися. Не поспішали, бо чим далі, тим з'єднувалися тісніше. |
| 15834 |
Странній чекав моменту, коли зможе уздріти обличчя загадкового подорожнього. Він не здивувався. Так само не здивувався й моровий бурмистер. Стояли серед вулиці й дивилися один на одного: Знали обоє: так мусило бути. Важко дихав і невідривно дивився на страннього. |
| 15835 |
Той усміхнувся й підбадьорливо йому хитнув. Зазирнув Алембеку близько в очі і раптом пізнав те, в чому боявся признаватися собі досі: ті очі вже не належали бурмистру, а радше йому, странньому. Тоді дивний розпач і жаль охопили його. |
| 15836 |
Відчув гостру й глибоку любов до цього чоловіка, щось таке, як вихлип золотої печалі. Відчув, що рветься йому й шматується серце, що йому вже анітрохи не болить у грудях, і що перед ним пропадає щось безмірно дороге. Не міг покинути це на так, мусив щось учинити. |
| 15837 |
Може, тому рвонув одежу на моровому бурмистрі, і ще більший сум пойняв його: бурмистрове тіло було суціль покрите землистими виразками. Але в цю мить щось засвітилось усередині конаючого: ясна, чиста, золотава вода; світло осліпило страннього — він уже не міг стримуватися. |
| 15838 |
Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: від другої пречистої як почалися доші, та день у день лили - до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже і в себе не приймала. |
| 15839 |
Великими річками-озерами стояла та вода по полях та балках; на проїжджих шляхах такі багна - ні пройти ні проїхати. Не тільки село з селом - сусіди не бачилися одно з другим цілими тижнями; жили, як у неволі. Осіння надвірня робота стала. |
| 15840 |
Коли хто мав клуню - молотив собі потроху, прибирав, що дала за літо кривава праця. Та чи багато тих клунь у Мар'янівці? У зборщика Грицька Супруна - одна; у попа - друга; у пана третя; а в останніх хліб гнив у стогах. |
| 15841 |
І врожай того літа негустий удався; тепер осінь мала й те зогноїти... Боліло хліборобське серце, дивлячись на свої залиті водою токи, на почорнілі, припавші до землі стіжки. У Демиденка у стозі жито росло; у Кнура два стоги миші поточили; зовсім скирти розсунулись, розпались - у гній повернулись. |
| 15842 |
В Остапенка оселя подірчавіла - вода у хату лилася: лгав був сеї осені вкрити, та захопила негода. На людей пішла пошесть: трясці, пропасниці... Заробітку ніякого; грошей немає. У других і хліба пе стало, та ніде й позичити. |
| 15843 |
Біда, кара господня! Наймали акафисти, служили молебні - ніщо не помогало! Так було аж до Пилипа. Уночі перед заговінами потягло холодом; у світу випав невеличкий сніжок. Продержало з тиждень морозом - земля заклякла, як кістка. Люди й тому раді: зразу кинулися до хліба. |
| 15844 |
З хлібом управились, а одвезти у місто на базар або на ярмарок куди - колоть же така - ні з двору! Дехто з гарячих поїхав та й закаявся: той - вола розчахнув, а той - разом пару. Хто мав конячку - ще сяк-так, возив потроху. |
| 15845 |
Та чи багато ж тих коней у селі? Мар'янівщани споконвіку хлібороби: віл, а не кінь - сила у польовій роботі. Мар'янівщани кохалися у волах, а не в конях: конем так - поїхати куди, прогулятися, а волом - робити. |
| 15846 |
Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свині, корови - все за безцінь пішло; у волость побрали та там і продали... Народ плакався, бідкався, бо то ж тільки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усі носи повісили. |
| 15847 |
Проти Варвари почало мотрошити сніжком; до світу і геть-то його впало. Народ мерщій шарахнув на ярмарок: хто мав скотину - своєю, а хто не мав - упрохувався в сусіди. Місто від Мар'янівки верстов зо двадцять. Коли удосвіта виїхати, то на обід саме поспінеш. |
| 15848 |
Ік обіду таке схопилось, що світу білого не видно! Не вітер, а буря завіяла, метучи цілі гори снігу по землі, вихорючи немов густу кашу у повітрі. Не стало видно ні неба, ні землі - все то одно непроглядне віхало... аж страшно, аж сумно стало! Так було з півдня на Варвари і цілий день на Сави. |
| 15849 |
По дворах понавертало такі кучугури, що страшно дивитись; деякі хати зовсім позаносило, позамуровувало. Мар'янівка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, між густими вербами, лежав ставок. |
| 15850 |
Тепер теї долини й не видно; невеличкі гілячки височезних верб, мов тирчаки бур'яну, визирають з-під снігу, вулиці забиті-заметені; по дворах врівень з хатами стоять страшенні снігові баби, і тільки вітер куйовдить їх гострі голови. |
| 15851 |
У Притики в дворищі, крайньому від царини, - повні хлівці й повіточки снігу, кругом хати, мов сторожів, постановило п'ять баб; з верхів їх вітер рве й перекидає сніг через оселю; а на димарі повикручувало такі кудлаті барани - і не пізнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снігу? |
| 15852 |
На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз - аж кипить, та вітер так і рве, так і несе з землі... Ще такого страшенно холодного дня ніхто не зазнає! Галки на деревах замерзали і, як шматки льоду, падали додолу; горобці по повітках коліли... У церкві, не дивлячись на таке свято, - не дзвонено, не служено: до неї добитися не можна! Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нічого не зробивши, розійшовся по хатах... Скотина третій день не напована: глибоко водопій занесено, та й сама скотина у тяжкій неволі; з великою силою до неї можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи... Вівці, телята почали гинути... Ще таких два дні - і ні щетини не зостанеться у селі! Справдилася поговірка: Кинулась ранком Пріська вийти э хати - ніяким побитом дверей відчинити! Замістъ сіней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гноєм. |
| 15853 |
Тепер у той захист навернуло повно снігу! А тут ще, як на те - все топливо вийшло, приварку не стало: нічим витопити, ні з чого борщу зварити. На велику силу Пріська з Христею одхилили двері, прогортаючи руками сніг; що не можна було викидати надвір, вигортали у хату. |
| 15854 |
Сніг розтавав; калюжі текли під піл, під піч, під лави; у хаті, як у льоху, стало холодно, вогко... Сяктак двері відчинились. Почали знову вигортати сніг з хати у сіни, з сіней - надвір. Обидві ухоркались, аж піт пройняв. Захист очистили від снігу й закрили плетеним засіком, що порожній стояв у кутку. |
| 15855 |
Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидіти ж у нетопленій хаті! ! Христя, молодша, кинулась було - та й пірнула з головою в снігу. Пріська стала рятувати; піднявся крикгук... З сусідніх дворів те ж саме чулося: і там було не краще. |
| 15856 |
Кругом хати був вільний проход; поміж бабами ще виднілись просвіти; у просвіти носили сніг, закидали їх. Не забарилася снігова стіна вирости кругом хати... Насилу добилися до соломи. Ряден з п'ять її утягла Христя у хату. |
| 15857 |
Пріська зовсім вибилась з сили, лежала на полу та стогнала... Топлива добули; треба б у погріб добитись. Попробувала знову Христя - ні, не сікайся! - Та хай йому, тому погребові! Ще трохи там зосталося буряків - зваримо борщ; пшоно теж е - буде на кашу, - рішила Пріська. |
| 15858 |
Дим почав клуботатись над припічком, шукав проходу; снігу ще кинуло З димаря; це зразу сіпнуло його угору... Слава богу! Солома запалала жаркоясно. Поки Пріська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви... Швидка ця Христя, золоті в неї руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. |
| 15859 |
Коли заткнула верх, тепло пішло по хаті... А надворі знову розходилося таке, що лихо! Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зелені вони та непривітні обложили все небо. Вітер з години на годину дужчав, рвав сніг з землі, крутив його на всі боки, вихорив на всі сторони. |
| 15860 |
Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтіло оселею, жалібно співало у димарі. Добре тому, хто тепер дома, в теплій господі! А ті, що в полі, в дорозі? Серце Прісьчине пило. Вона сьогодні ждала Пилипа. Певно, він зранку рушив. |
| 15861 |
Не дай, господи, не доб'ється до пристановища? Занесе-закида зовсім снігом, душу заморозить навіки. Пріська ледве ходила по хаті, бліда, хмура, і все стогнала. Довго не обідали, все дожидали - ось-ось над'їде... І пообідали - Пилипа не було. Уже стало й вечоріти - немає. |
| 15862 |
Доччине слово як ножем ударило її в серце... Буря рвонула, аж затріщала оселя у хаті, загуркотіло у вікна, заголосило в димарі, тонко та жалібно, аж в серці у Пріськи похолонуло. Ніч спустилася на землю, сіра, непривітна ніч. |
| 15863 |
У вікна, крізь намерзлі шибки, ледве-ледве пробивався світ; по кутках у хаті зступилися тіні; густий морок окрив її всю. - Світи хоч світло! - сумно промовила Пріська. Христя засвітила невеличкий каганець і постановила його на комині. |
| 15864 |
Христя глянула на матір і злякалася: жовта, аж чорна, сиділа вона на полу, підобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо - важко опустилась на груди; очіпок, підбившись угору, посунувся набік; сірі пасма волосся висіли з-під його, мов посохле бадилля; довга тінь від неї гойдалася на помокрілій стіні. |
| 15865 |
Христя затопила... Весело забігали ясні вогники по тонких стеблах соломи, залітали невеличкі іскорки по чорних челюстях печі; віхтем піднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлій шибці і не забарилося згаснути. |
| 15866 |
Чорною марою вирізувалась Христина постать серед того світу; кругле молоде обличчя, мов квітка, червоніло, очі блищали... Світ, палаючи, поза комином блима і пада на піл, добираючись до сволока... У кутку над полом на жердці висить одежа - свитки, юпки, спідниці, спускаючи від себе чорну тінь; під покрівлею тії тіні сидить Пріська, як і сиділа; світ бігає по її виду, одежі - їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурі, що так страшенно гуде та виє кругом хати... І здається їй, щось шамотить там... крекче, преться, добивається. |
| 15867 |
Почувся і голос людський. - А буря яка, господи! - промовила Христя. - Цить! - крикнула Пріська, піднімаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадість. - Ти, Пилипе? - питає, позираючи через засік на чоловічу постать, закидану снігом. - Що це у вас стоїть на дорозі? - допитується голос. |
| 15868 |
Де ж він? - Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досі немає, - зітхнувши, одказує Пріська. - Що? подушне! - грізно гуконув Грицько, пройшовшись по хаті та вдаривши ногу об ногу. - Не знаю, - каже, помовчавши, Пріська. Краще мовчати. |
| 15869 |
І Грицько мовчав, ходив по хаті, хукав та тер руки, бив чобіт об чобіт. - А тепер ще плентайся до Гудзя! Благий, бач, світ! - сердився Грицько. - Душею наложиш через їх, проклятих! Та хоч би гроші давали. - Що ж, як немає грошей, - йому тихо Пріська. |
| 15870 |
Так же ні: краще в шинку проп'ю, ніж в казну віддам. - Було б що віддавати, - усміхаючись, каже Пріська, - а не то що в шинок ще носити... Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть і драти? - Не нашого то ума діло... Сказано - дай, то й віддай. |
| 15871 |
А ке лиш, дівко, вогню люльку запалити, - підходячи до печі, промовив Грицько. Христя витягла жару. - Як же ти його візьмеш? - скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тліли іскри. - А до хлопців, небійсь, проворна, - зло увернув він. |
| 15872 |
Огонь пробіг вподовж його виду, освітив насуплені брови, сірі сердиті очі, котрими він блимнув на Христю... Здяб" ться, тріскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув він па неї. - Скажу, скажу. - Ска-а-жу-у! - промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пішов з хати. |
| 15873 |
А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася - та й досі... Що було доброго в серці, що було живого в душі - як той шашіль, вона проточила: і краса була - не знать коли зносилася; і сила була - не знать де ділася; які надії були - і тих немає; зосталася одна - дочку пристроїти, та тоді хоч і вмерти... Без жалю, без туги, скоріше радіючи, кинула б вона сей світ: такий він їй гіркий та обридлий, темний та непривітний... Там - хоч вічний одпочинок; а тут - ні спочинку немає, ні єдиної одрадісної хвилини... Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпіла, все перемогла... Не диво, коли в сорок літ прийшлося посивіти; глибокі зморшки порізали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осів, пряма спина зігнулася у дугу, а колись блискучі очі погасли-поблідли, як блідне квітка на морозі... Великі зашпори заганяло життя у серце Прісьці, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сиділа тепер вона на полу, і не хотілося їй дивитись ні на що, не хотілося дихати; спустивши очі, вона важко зітхала... Буря вила й одкликалася болістю па її душі, на кістках, на серці. |
| 15874 |
Христя глянула на матір, провела її поглядом аж на піч - і на серці у неї похолонуло. Така мати стара, зісохла, немощна... Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи! Цілу ніч прокидало Христю материне важке зітхання; їй не раз чувся і її задавлений плач. |
| 15875 |
Щодня вона бігала до Здорихи довідатися, чи не приїхав її чоловік? Поки ж Здора не було, ще таки надія жила у її серці, ворушилася на самому дні, гріла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пішов від нього і більше йому не доводилося бачити, - ні жива ні мертва вернулася Пріська додому... У голові в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто... Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня. |
| 15876 |
На другий день пішла розвідувати по селу - хто приїхав? розпитувати - чи не бачили де-небудь її Пилипа? Іван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибідою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З міста. |
| 15877 |
Другі, кого не питала Пріська, казали, що не бачили і в вічі її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снігом; нахвалялися, що зроду-віку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лічити - хто ногу, або руку, або ніс одморозив... І поліція, і станові їздять усюди, розривають бурти снігу та вибирають задубілих... - додав Петро Усенко. |
| 15878 |
Вернулася Пріська додому заплакана та зажурена. Христя собі плаче; одна одній слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня іде подушне правити - і сьогодні іде, і завтра іде. - Де ж мені ного взяти? Бач же - Пилип не вертається, - плачучи, одказує Пріська. |
| 15879 |
Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще більше не роздратувати. Грицько - багатир, дука: у його три пари волів, дві шкапи, ціла сотня овець; два двори - один у найми дає, у другому сам з жінкою та нежонатим сином живе. |
| 15880 |
Тихий його син Федір і з себе гарний, робочий, слухняний; горілки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та... сватав восени Грицько Федора на Рябченковій Хіврі, хоч поганій, зате багатій дівці, а Федір візьми та й одкинься: - -. |
| 15881 |
Грицько глянув так на сина, мов його хотів наскрізь пронизати. - грізно спитався. І вже більше Федора не силував. З того часу ніколи не минав случаю тим або другим Притиці насолити. А Федір, як на те, дедальше все більше припадає до Христі; не так вона до нього, як він до неї липне. |
| 15882 |
Люди по селу почали гомоніти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив і нахвалявся, що він сього Притику з усією сім'єю З світу зжене; так ото Христю де стріне, зараз і почне їй очі хлопцями вибивати. |
| 15883 |
От і тепер: не одну, не дві голки загнав він і без того в уражене серце... Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопців, коли у своїй хаті таке лихо? Уже Пріська вступилася за неї. - Що це ти верзеш таке, Гриньку? - спитала. Та стояла, як стіна, німа, як крейда, біла. |
| 15884 |
Вона злякалася тії бучі, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матері, так і вдарилася в сльози. - Так це правда? правда? - кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося. |
| 15885 |
Думки у її голові плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завірюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипів, вона баче його безпомощного, як він ховає одубілу голову в сніг... серце її рветься надвоє; то - перед очима недавня спірка з Грицьком, його натякання про Христю... Бог знає! Хіба признається винувата дочка матері? |
| 15886 |
Чого за ту піч не передумаєш? Які думки не перейдуть через голову, через серце? А Пріська ж то за всю ніч і на волосину не заснула: як лягла звечора, та цілу ніч тільки й чутно було її глибоке зітхання, її гірке схлипування. |
| 15887 |
Як їй тепер завірити матір, що вона не винувата? Відкрити їй усі таємні розмови з Федором? Яка ж дочка-дівка відкриє може, і таке, за що мати, дознавшись, і косу нам'яла б; а як не знає, то воно й байдуже... Як же його сказати їй, та ще тепер, коли серце материне і без того обливається кров'ю, коли, може, вона тільки й бачила, тільки й чула голос батьків, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гніздилася в душі, ножем поверталась у серці; Христя мовчала, слухаючи безодрадісне материне зітхання; чула, коли сльози падали з її очей, коли вона їх утирала. |
| 15888 |
Молода душа довго не здерже такої ваги, такого лиха: вона знемагає під тим важким гнітом. Не видержала й Христя; сон - не сон, а якась утома почала її розхитувати, закривала заплакані очі. Світом прокинулась Христя і здивувалася, що мати досі не вставала. |
| 15889 |
То було, коли заспить Христя, Пріська завжди буде її; а то вже і світ заглядає у вікна своїми сірими очима, а вона й досі лежить на печі тихо, не поворухнеться. Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тії тиші, що панувала у хаті; як на те ж - солома шелестіла, аж лущала. |
| 15890 |
Христя, як кішка, покралась у сіни; коли вернулася знову у хату, то перше, що їй кинулось у вічі, - мати вже встала: у чорному закапелці, між комином і білою стіною, тремтіла її постать сіра... То не мати, то не жива людина, то - виходець з того світу. |
| 15891 |
На кістлявих її плечах сіріе сорочка, широка-широка, мов не на неї шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвічуючи своїми кістками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очі, неначе олив'яні шаги, світили; під ними мов сині мішки висіли; кругом червоні кружала... Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Пріська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста її тремтіли, наче що шепотали... Трохи не випустила глечика з рук Христя, як угляділа свою матір. |
| 15892 |
Пріську наче хто у бік шпортонув ножем при тому слові; вона кинулась, тріпнулася... та так і закаменіла на місці - хоч би слово яке сказала, хоч би Зітхнула! Тільки збожеволілими очима прикро дивилася на Грицька. |
| 15893 |
У Грицька морозом сипнуло від того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: він пройшовся по хаті і знову почав докладати: - Оце у волості був... носив подушне... При мені бумага получена, об'явити жінці чи дітям, чи родичам яким, щоб прийшли у місто признавати... Знайшли у снігу замерзлого... Загнибіда, либонь, признав... Так щоб узяли поховати, коли хотять... Там біля його і чоботи нові знайшли і ще щось... З волості хотіли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рівно буду на тім краї - зайду й скажу. |
| 15894 |
Він знову пройшовся по хаті, раз і вдруге; знову глянув на дочку і матір... Ніхто не вгадав би, що його очима світило: чи радість, чи гірка ураза? Лице його якось перекосилося... По хаті носилося Христине лементування. - Ви ж чули? - глухо спитався він і, повернувшись, пішов з хати. |
| 15895 |
Слідом за ним, наче докір, вирвавсь нестямний крик Христі і розпався надворі. Грицько, струснувшись, повернув улицею. - Ой лелечко! Ой мамочко! - кричала Христя, підходячи до матері. - Що нам тепер, бідним, робити? |
| 15896 |
Вона дивилася на матір своїми заплаканими очима, а мати на неї - сухими, як огонь, палючими. - О горенько наше! о лишенько тяжке! - тужила, припадаючи до матері, Христя. Пріська все божевільне дивилась на неї та тремтіла. |
| 15897 |
А се - наче що з-під Землі - тріснуло, писнуло... Страшний охриплий крик вирвався з Прісьчиних грудей і розлився божевільним плачем... Пріська припала до Христі, обхопила її голову руками і страшно-страшно завила. - Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навіки! Надворі насупилося; у хаті потемніло. |
| 15898 |
І серед тії темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати... Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплії лементом матері, розходився по хаті, бився об стіни, слався по долівці... Сум та туга виглядали з темних кутків. До самого смерку голосили дочка й мати. |
| 15899 |
Вона кинулася була розважати Пріську, що то, може, ще й брехня... чого люди не накажуть? - та ще гірше розразила її серце, ще більше виточила сліз із старих очей. Пріська за ними і слова не скаже; що почне, то так і заллється плачем. Сумна та невесела пішла Одарка додому. Смеркалося. |
| 15900 |
Пора й перестати, бо є кінець сльозам, є край і лементові: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душі. Замість їх устають думки, здіймаються гадки - одна другої неодрадніша, одна другої нерозважніша. |
| 15901 |
В темряві вони ширяться, яснішають; давнє устає перед очима, мов воно тільки що діялося; люди проходять - живі люди; чути їх мову - живий голос... їх бідкання, регіт, радощі, сльози. Не минули ті думки-муки Христиної і Прісьчиної голови. |
| 15902 |
Дочка, забившись у куток на полу, божевільне устромила очі у сірі шибки, і на їх білуватому полі малює думка батька... її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був - такі в його й очі; недарма кажуть: видно чоловіка по очах. |
| 15903 |
Мати, розсердившись, було, каже: А він їй: І такий він Завжди був; і п'яний - мерщій уляжеться спати, не так, як другі: на копійку вип'є, а прийде додому - усе догори дном переверне... І от тепер його немає... Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею! |
| 15904 |
Розпитати, чи і на тому світі однаково, як і на сьому? Кажуть - смерть усіх рівняє; кажуть - на тім світі усе навпаки: тут було голодно й холодно, там - ситно й тепло; тут ти скнів душею, там - радітимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш... То оце батько панує? |
| 15905 |
Або - цур йому! воно таке нещире та горде - тільки душу загубиш; краще хай на тому світі... А на сьому? Трошки б більше достатків, ніж є, та одежинку б празникову: а то і на будень, і на свято - та все одна! Чоботи нові б, сережки срібні - такі, як вона бачила у Марини, їло в місті служе, коли та навідувалася додому. |
| 15906 |
І пішла молода Христина думка перелічувати одні за другими недостачі, пішла викладати свої таємні бажання: невеличкі вони, страх невеличкі, та й їх немає, - і серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю ніколи їй того не прийдеться добути. |
| 15907 |
Що ж думає Пріська, забившись на піч і обхопивши свою голову обома руками? їй привиджується тепер її давнє - її доля, її гірка доля, що гонила по білому світу, поти не прибила до Мар'янівки... Вона - козача дочка, малою зосталася від батька та матері: під холеру вони полягли... і родичі, які були, померли, і вона зосталася... зосталася у чужих людей, пасла громадські гуси, пасла свині, телята, поти побільшала. |
| 15908 |
А там - знову служба, служба на чужих людей, тільки не на себе. Служила вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях... Удова-купчиха прийняла її наостанку за хліб та одежу, ради того об'їзду, який щороку робила. |
| 15909 |
Багатій і ще не старій, їй не сиділося у рідному місці, і вона вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Пріська, як вірна слуга-наймичка, їздила всюди за нею розчісувати та прибирати свою господиню. Раз зібралися в Київ. |
| 15910 |
Перед виїздом Прісьці щось усе нездужалося; боліли руки, боліли ноги, боліла голова - так що й на світ важко було дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар'янівки - і Пріська зовсім злягла... Що далі було - вона нічого не знає; опам'ятувалась уже у хаті Грицька Супруна. |
| 15911 |
Він тоді був за прикажчика у пана, і її кинула там господиня, бо так наказав управитель-німець. Вичунявши, вона все дожидала господині, що ось же над'їде і візьме її з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. |
| 15912 |
Одна доля, одно лихо людей докупи зводить... Грицько такий сердитий, крикливий; жінка його Хівря - така уїдлива: тільки й чуєш, як Хівря лав Пріську або Грицько кричить на Пилипа... Наймичка і кріпак зійшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. |
| 15913 |
Пилип яблука стеріг, а Пріська... чого Пріська тут опинилася? - і досі не знає, а може, й забулося... Не забулося тільки Прісьці, як тії ночі цілував Пилип і без того її гаряче лице, як клявся, що він її кохає і довіку буде кохати; як обіцявся, що, тільки вони поберуться, він вибудує нову хату, і як вони заживуть своїм господарством. |
| 15914 |
Подумала Пріська, погадала: за нею її сирітська доля - гола, боса й простоволоса, а попереду... нужда та недостачі, довічна робота на чужих, довічна праця... Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища - хоч під тином складай руки. |
| 15915 |
Грицько, правда, лається: де не візьметься яке ледаща, і а ги-о-ги на шию! Хівря славить Пріську на всю Мар'янівку: і сяка, і така, і нетіпанка, і нечепуруха! Та сількісь: ні Пилипові, ні Прісьці не привикати до лайки. |
| 15916 |
Живуть вони собі удвох тихо та мирно... Через рік уродився їм син Івась, на другий - дочка Христя. Івась не видержав - поліг, а Христя очуняла - росла собі. І то матері утіха: виросте - поміч буде. Так пройшло тринадцять літ; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю. |
| 15917 |
То не була глуха чутка, яка завжди ходила поміж кріпаками, а справжня звістка - про неї і піп читав у церкві. Зітхнули вільніше Пилип і Пріська: тепер же то вони поживуть на волі! Через два роки і сама воля прийшла. Пилипові дали грунт, дві десятини поля. Збився Пилип і на хату - свою-таки хату! |
| 15918 |
Господи, яка то була радість Прісці! Як вона рук не жаліла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб і холод не заходив зимою, і дощ, бува, не пробив літом... Хоч приходилося і платити за все те, хоч Пріська і досі ніяк не пойме, за що таки їм платити. |
| 15919 |
За те, що вони своєю довічною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно ні лайки Грицькової, ні догани Хівриної. Сама собі працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радіє, дивлячись, як дочка розвивається на волі. |
| 15920 |
І вона гонобила надію у серці: дасть же бог - знайдеться добрий чоловік її дитині - приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, і вона нікчемна - хай пристає у прийми, хай молоді на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе. Так думалося Прісьці, а вийшло? |
| 15921 |
Що їй тепер у світі робити, що їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося їй і те, і друге... Торік вони зібралися на корову - душі не чула Пріська у невеличкій телушці. |
| 15922 |
Рік удався недорідний, собі хліба ледве ставало, а продати - і не кажи. Заробити ж де? Коло других сіл і пивниці, і винниці, і сахарні, а в їх - хоч би зламана... А тут пристають - давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени - за цілий рік віддай. |
| 15923 |
То ж тоді було; як не гірко, а все то на Пилипові лежало; його одного знали, його тягли... А тепер? Тепер прийдуть і хату рознесуть по кутках... Що вона скаже, що вона зробить, вона - недужа, не знаюча нічого? Тепер один Грицько цілком ковтне її! Серце її замирало, обливалося крів'ю. |
| 15924 |
Та ще хоч би умер, як люди, - дома, у своїй господі; а то хотів зробити як краще, а пішов - за смертю. Тепер тільки зосталося їй піти за його мертвим трупом. Як же по такому холодові іти в город? У неї ні одежі теплої, ні взуття як слід. |
| 15925 |
Та хай вона й добереться до міста: що ж вона - на руки його візьме і додому принесе? А треба ще ховати, попові заплатити... Господи! у неї ж ні шеляга; посліднього карбованця узяв він на сіль, як виходив з дому... Чи так кинути? Хай візьмуть - пошматують і загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного? |
| 15926 |
Так бог дав, така вже, видно, його воля! І почне Пріська молитися богові, почне перед ним своє лихо викладати... Та марно вона у хаті ламає руки, здіймає очі до неба: там на холодному чистому шатрові тільки зорі грають своїм невеличким світом. |
| 15927 |
Байдуже їм, що робиться на землі: тихо, мов потухаючі іскорки, лягає той світ на мерзлу груду, відбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снігу; здається, вони граються своїм світом... А небо - глухе, як пустиня, німе та холодне, як камінь, - шатром розіслалося понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити... Хто ж її там почує? |
| 15928 |
Чи щасна доля доглядає сон їх житців, чи гірке лихо перевертає їх з місця на місце... Вони припали до землі від страшного холоду - і тільки з димарів виходе пара, даючи ознаку, що там, усередині їх, ще не прочахло тепло, ще тліє людське життя. Тільки з Притичиного верху не йде пара. |
| 15929 |
Хатні двері забула Здориха причинити; у їх роззявлену дірку ішов з сіней холод: у хаті - хоч вовків гони! А Прісьці і Христі - байдуже, їх гріє горе своїм пекучим огнем, їх діймають сльози своїм гірким теплом... Голова наче у вогні палає, очі горять, Зітхання гаряче, аж губи репаються від нього, аж у роті сохне. |
| 15930 |
Горя того - за нею і поперед нею - неозорно, неоглядно... А щастя? Якісь думки про щастя; якісь даремні надії, котрі її завжди дурили, розбивались об гострі пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачі... |
| 15931 |
Тихо, мов жарина у попелі, тліє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче... Так гниє деревина на корені: уже й віти її посохли, і середина випала, а вона все стоїть; вітер-негода обносе сухе гілля, а зсередини шашіль виточує гниле суччя; кругом дірки, кругом дупла, один стовбур - і той порожній... а все стоїть! Треба не вітру, а бурі повалити його - і він, поскрипуючи, дожидає тії бурі. |
| 15932 |
Дожидає і Пріська своєї. От же немає! А думки, як черва, ворушаться в голові, точать її хворе серце, підрізують немощну силу. От уже третій день вона думає, як його зібратися у місто? Лягаючи спати, рішає: завтра... завтра безперемінно піду; що б там. Ще і в клункові щось е. |
| 15933 |
Вона вийняла щось заверчене в папір і почала розгортати. Очі її розгорілися, коли вона нагляділа аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкі, з хрестиками на привісках. Це вже для неї куплено, їй! - Дивіться, мамо, що батько мені купили, - показує вона матері. |
| 15934 |
Пріська тільки струснулась і одвернулася... їй гірко було слухати доччину радісну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю... У віщо вона їй обійшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменіла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно і як воно взялося! Пройшов ще тиждень. |
| 15935 |
День за днем і ніч за ніччю полізли, мов безногі черви поплазували, все далі та далі односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вічі своїми мертвими очима; та, з Другого боку, і життя не давало покою: і воно голосно гомоніло, свою безконечну пісню заводило. |
| 15936 |
Як не мати його - краще нічого не мати! Не так Прісьці гірко було, коли б вона полиню об'їлася, як від тих думок важких та тяжких... Вона згадала про ті два карбованці, що у волості зоставили. Навіщо вони їх задержали? Хіба не все з нас узяли, що треба було? Піду, піду... своє візьму. |
| 15937 |
За гривеника ковбасу куплю: Здір кабана коле, за гривеника віддасть він ковбасу... Може, він або й другий хто їхатиме у місто - попросю просолу купити... теж за гривеника або за копу з шагом... А то ще і про чорний день зостанеться. - Гроші узяв Грицько. Він казав, що так і слідує. Іди до його. |
| 15938 |
Прісьці іти до Грипька - після тії образи гіркої? Ні, вона нізащо не піде. З якої речі їй іти до його, коли гроші до волості прислані? - А може, Грицько сам буде у волості; бо до його йти - чи й дійду я? - криючись із своїми думками, одказує Пріська. - Може, й прийде, Дожидай. |
| 15939 |
Пріська присіла на рундуці. У волості шарпанина-біганина: одно туди йде, друге звідти виходе, третього ведуть... Прищенко гордо виступає і, граючи очима, допитується: 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: - - І пішли з двору. |
| 15940 |
За ними виходе Луценчиха, червона-запала, і сердито вичитує: - - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима і, плюнувши, зійшла З рундука; регіт провів її.... - А он Грицько малу вервечку за собою веде! - хтось обізвався. Пріська глянула. |
| 15941 |
Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловіків, похнюпившись. Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. |
| 15942 |
Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався: Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною. - Ви чому не платите подушного? - гукнув той. - Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого! Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. |
| 15943 |
Прямі собаки, прости господи! За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька: - А ти нащо з теї два карбованці задержав? - З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько. - Молодице! як тебе? Он про тебе річ, - хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини. |
| 15944 |
Прийди додому, то й віддам. - Коли ж приходити? - Та там на празниках або після свят. У Пріськи аж ув очах пожовкло: - Як після свят? Мені до свят треба. - Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость. |
| 15945 |
Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он... прилюдно... собакою назвав: Подумай! 3а віщо? 3а те що своє стала правити? Сказано - кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. |
| 15946 |
Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається... Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав - і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає? Ні, ні... сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. |
| 15947 |
Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси. І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув. |
| 15948 |
Пріська присіла на кінець полу, дожидає... У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку. |
| 15949 |
Не тобі віддячить, то твоїм дітям! Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице; очі загорілися-запалали. - Ти ще клясти прийшла! - скрикнув він. - Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. |
| 15950 |
Зглянься ти на бога... Празник святий іде... Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає. - Грошей, - кажеш, - немає, - обізвалася Хівря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш! - Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? - одказала Пріська. |
| 15951 |
А коли - і того треба, і другого недостае... і подушне заплати, і викупне дай... А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був. - А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить. |
| 15952 |
Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились. - Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Пріська. - Я тобі сказав у волості. Не чула? - гукнув Грицько. - Чому не чула? Не глуха, небійсь! Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят. |
| 15953 |
А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася... хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов - від кого ти і за кого заміж ішла, забула? Пріська похилилася. То було справді так. |
| 15954 |
Хівря пам'ятлива, не забула нічого з її давнього; забула тільки Хівря, що як Пріська одужала, то поповиварювала вона води з неї, - не було їй спочинку ні вдень, ні вночі... Мовчить Пріська, а Хівря одно вичитує: - Або, як волю об'явили... хто, як не Грицько, поміг вам вибудуватись? Він і на сохи дерева дав, і на крокви. |
| 15955 |
Хоч воно і не своє - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав... Забула? - Що ж робити, Хівре? - тихо схлипуючи, почала Пріська. - Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибі вам. Та згляньтеся ж і ви на мене: свято іде, рокове свято... У мене ж нічого немає. |
| 15956 |
Оті два рублі - то ж останні, на які тільки й надія. - Де ж ти їх візьмеш, як немає? Позич у кого, - рає Хівря. - Хто ж мені позичить? - уже навсправжки плаче Пріська. - Ну, чого ви завелися? - грізно скрикнув Грицько. |
| 15957 |
А хіба довго йому розсердитись? - Господь з вами! - утираючи сльози, промовила Пріська. - Не даєте - самі поживайте! Вам більше треба... Куди вже мені позивати вас? І, похилившись, вийшла з хати. - Я так і знав, що прийде бісова манія! - промовив услід їй Грицько. Сумна-невесела прийшла вона додому. |
| 15958 |
Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою... Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. |
| 15959 |
Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу... У хаті сумно, німо, глухо... І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти... Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. |
| 15960 |
Хто до їх прийде і чого? - Здоровенькі були! - роздався край порога молодий жіночий голос. - Тітка Одарка! Здорові! - перша одказала Христя. - Здорова, Одарко! - глухо привіталась і Пріська. - А я увіходжу у сіни, слухаю - тихо; думаю - немає нікого, та так несміло і йду. |
| 15961 |
А вони, бач, сидять собі та сумують. - Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, - каже Пріська. - Ми се недавнечко пообідали. Мале моє заснуло; Карпо пішов з дому... Сумно самій. Піду, думаю, провідаю тітку Пріську, як там вона? - Спасибі тобі, Одарко, - зітхнувши, дякує Пріська. |
| 15962 |
Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу... Коли б земля розступилася - так би крізь землю й пішла. - Бог з вами, тітко! - умовляє Одарка. - У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. |
| 15963 |
Хто об їй потурбується без вас? - Добрі люди, Одарко, коли вони ще є; а немає - гірше не буде... Я жила свій вік між чужими людьми - не пропала, бач; буде шануватися - і вона проживе, а не буде - то її діло... А мені - годі б уже швендяти по сьому світу: дивитися на його не хочеться. |
| 15964 |
Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостеніє з гіркими докорами на вустах! - глибоко зітхаючи, думає вона... А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. |
| 15965 |
Нові чоботи Христі купив старий: радіє дитина обновці... а тепер приходиться ті чоботи продати або заставити... От тобі й радість! І Пріська заплакала. Під плач матері Христя собі почала схлипувати. - Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, - почала Одарка. |
| 15966 |
Чи квасолі, чи гороху треба буде - беріть, скільки схочете: у нас все рівно ніхто його не їсть, а вам, може, для пирогів здасться. Нехай Христя іде за мною, бо мені пора, - досі дитина прокинулась, - та й візьме, скільки там треба. Христя трохи не молилася на Одарку, ідучи слідом за нею. |
| 15967 |
Така мене досада взяла, такі сльози обняли, як мати сказала: Так моє серце й заколотилося... Другі ради свят усе нове справляють, а мені чоботи купили, та й ті одбирають! - щебетала Христя. Одарка пізнала у тому веселому гомоні Христі свою дівочу пору, свої молоді літа. |
| 15968 |
Так і вона колись раділа кожній новині. А тепер? І Одарка раділа, слухаючи Христине щебетання. Не менше раділа й Пріська, сидячи сама собі в хаті... З серця неначе хто камінь зняв, сльози вгамувалися... Думки легенькі такі плутаються в голові... - шепче сама собі Пріська. |
| 15969 |
Заступало свято; настав багатий вечір. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Пріська стрічає його неабияк: і страви уволю, і пирогів, ще й осьмушку горілки купила. Всього потроху є, та нікому їсти, нікому пити, нікому привіт дати. |
| 15970 |
Кусаючи пирога, Пріська згадує Пилипа - і плаче... Де вже та їжа піде на душу, як сльози заливають очі? 3а Пріською плаче і Христя. Більше сльозами, ніж стравою, повечеряли обидві - і невеселі полягали спати. Настало різдво. |
| 15971 |
Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церкві стояли-молились, воно і свято здавалося. День випав погожий, сонячний; світ ллється з неба, відбивається на прикритій снігом землі; аж очам боляче дивитися - такого його багато. |
| 15972 |
І не холодно дуже: є морозець, та не цупкий... У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибрані у празникову одежу, все вибілені, вимиті... Свято чується і на людях, і в повітрі, Зогрітому сонячним світом; дишеться якось легше, на серці затихають муки; на душі - радість, спокій. |
| 15973 |
Радіють за другими Пріська і Христя. Пріська більше у церкві стоїть, молиться; а Христя з дівчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: після Миколи не виходила ні на досвітки, ні до кого на попряхи; як крячка та, просиділа трохи не три тижні коло матері. |
| 15974 |
Дівчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобітьми; розказують, що без неї лучилось на досвітках: як чорна Ївга полаялася з Тимофієм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федір щодня на досвітках допитувався, чи не бачив хто де її, Христі? - Він таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, - сказала Горпина Педьківна, подруга Христі, висока, білява дівка, перша реготуха на селі. |
| 15975 |
Прямо до їх гурту ішов парубок, високий, білявий, у синьому сукняному каптані, підперезаному добрим каламайковим поясом, у сивій з решетилівських смушків шапці. То був Федір Супруненко. - Здорові! З празником! - привітався він, підходячи до гурту. Христя і собі за другими сміється. |
| 15976 |
Весело проходить свято при щасті, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тоді і свято не в свято! Час, як безногий чоловік, лізе, туга та горе гадюкою в'ється біля серця, безодрадні думки обіймають голову. |
| 15977 |
У будень хоч буденні клопоти розіб'ють їх, а в свято ніщо не заборонене - простір їм, розкіш. І радісний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер? Ніколи вже воно не вернеться удруге... Плаче чоловік гіркими сльозами. Плакала і Пріська. |
| 15978 |
Після обід на хвилинку прибігла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату і, як пташка, умчалася. Вона лягла спочити, та їй не спалося. Христя теж нудьгує, не знає, де дітися. |
| 15979 |
Оце посидить у хаті, погляне на матір, сумну та мовчазну, і побіжить за двір, на вулицю, подивитися на людей, що то в парі, то одиноко снують: ті в гості, ті з гостей... Десь далеко чутно дівоцьку пісяю; доноситься крикливий парубочий гомін... Вона туди б побігла, незчулася там, як і час мине, - так мати не пускає. |
| 15980 |
Ще гаразд, що колядувати обіцяла пустити, а то хіба давно вона казала: чого ти підеш? Чи слід туди тобі ходити? Ще он зашпори не одійшли, а тобі співи та жарти в голові... Тупим ножем різали ті недоговорені речі за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирітську долю... їй учувався докір людський: ото, не вспіла ще батька загребти, а вийшла горланити! |
| 15981 |
А тут, як на те - хвиля дзвінких голосів доноситься до її вуха... знайома і люба їй пісня ллється... голос бринить у її серці, пориває викрикнути, підхопити... Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому і вголос вимовляє свої таємні думки... А пройдуть люди - і їй знову сумно. |
| 15982 |
Ви ж бачите, на що вона перевелася. Пріська тільки махнула рукою: - Та йди вже... Що з вами подієш? Не пустуй тільки там. Подруги, раді, забравшись за руки, не пішли - побігли з двору. Пріська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хаті, і все думки нерадісні клопочуть голову. |
| 15983 |
Село перед вечором загомоніло, загуло; воно мов знало, що наступаюча ніч незабаром усіх упокое, і поспішало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жінки снували з дійницямя. - думала Пріська, виходячи за хвіртку. |
| 15984 |
Коло Здорового двору стояла Одарка і дивилася на вулицю. - Здрастуйте, тітко! - гукнула вона на Пріську. - Вийшли провітритися? - Оце, як бачиш... Христя пішла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Піду, думаю, хоч подивлюся на людей. - Ви б, тіточко, до нас ішли посидіти. |
| 15985 |
Карпо після обіду як пішов кудись, та й досі немає. Дітвора у хаті клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився... Ідіть до нас, тітко! Уже Миколка за вами так скучає. - усе допитується. - Спасибі тобі, Одарко. Я б і прийшла, так ні на кого хати кинути. - А ви запріть хату. |
| 15986 |
Та й від кого? У селі все свої люди, знайомі, відомі, наперечоті, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Пріська двері ломакою - от і все. Дітвора несказанно зраділа старій Прісьні. - Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! - викрикнув радий Миколка і побрався на руки до Пріськи. |
| 15987 |
Одарка сама не менше зраділа: раз - що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге - є з ким і самій словом перекинутись, погомоніти. Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Пріська своє. Нерадісні то були речі для розмови; отже незчулися, коли і як стемніло. |
| 15988 |
Дітвора, награвшись, захотіла спати. Пріська мала була додому йти, та Одарка намоглася. - Посидьте, тітко. Погомонимо ще. Я ковбасу розігрію, підкусимо; а тим часом, може, і Карпо надійде. Чогось у Пріськи серце заболіло, коли Одарка згадала про Карпа. |
| 15989 |
Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як і Одарці, дожидати... Тепер вона його вже довіку не діжде! Серце її наче хто обценьками здавив. Одарка не забарилася розігріти ковбасу, спрягла ще яешню і прохала Пріську підкусювати. |
| 15990 |
Карпо, молодий ще чоловік, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очі сірі і завжди ясні, покійні: їх, здається, ніколи зроду ніяке лихо не мутило. І голос у його рівний, і сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним. - Здорові, тітко! - привітався він. |
| 15991 |
Як таке щастя, то і між людей нема охотки іти: сиділа б усе дома, як кам'яна... Воно б, може, ще краще було, якби відразу скаменіла! - Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, - сказав Карпо. У Пріськи - наче очі побільшали, так вона подивилася на Карпа ними. |
| 15992 |
Пріська чим більше дослухалася, тим більше хилилася. Як, її землю від неї одібрати? Хто ж від неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде? ! їй з голоду хіба пропадати? Тяжкі та нерадісні думки снували у її голові, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. |
| 15993 |
Ніколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чіпають, коли хотять у миру жити... Не журіться! Не слухає Пріська речей, утіхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. |
| 15994 |
Грицько могучий чоловік; він як захоче, так і поверне діло; схоче доїсти кого - то доїде. Як смерть та жовта, як тінь темна, Пріська устала з-за столу, попрощалася й пішла додому. Ще важчі, ще чорніші думки обступили її у своїй хаті; клопочуть її стару голову, журять і без того зомліле серце. |
| 15995 |
Каганець на припічку горить, ледве тліє невеличкий гніт у рижієвій олії, легкі тіні снують по сірих вогких стінах, по закуреній оселі... Хилиться стара Прісьчина голова на груди, а перед очима її гірка вдовина доля: убожество, недостачі та напасті людські... Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слізьми розливається вона по змарнілому обличчю, а німамовчазна - вона пронизує її наскрізь, як холод, зеленить старе жовте лице, гірким полинем напуває душу і серце... - думалося Прісьці. |
| 15996 |
Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утішати матері старої, ділити З нею її тугу запеклу? Христя рада, що вирвалася... Бігає з дівчатами по селу від двору до двору, від хати до хати. Холодна різдвяна ніч не припона молодечі, тільки заставляє швидше бігати. |
| 15997 |
Рипотять швидкі ступні по усланій білим снігом землі; молода кров, розгоряючись, гріє, б'є у лице; говір-клекіт роздається по опустілих улицях; з усіх країв села доноситься колядка... Радістю і веселощами б'ється серце у Христі, очі грають, як ті зорі на холодному небі. |
| 15998 |
І стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всі боки, заглядати у її лице, у вічі: - Змарніла, дівко, споганіла... Журилася? Нічого: молода - перетерпиш... А тут нема мені одбою від хлопців за тебе: чому та й чому, тітко, Христя до вас не приходить? А я почім знаю - чому? Підіть, кажу, довідайтесь. |
| 15999 |
Поцілувала Химка у ломаку та й назад вернулася. - Брешеш! Сама цілувала, а на других звертає, - одрізала Химка. - Та то Маруся цілувала, - додала третя дівчина, ще підліток, указуючи на свою старшу сестру. Маруся тільки закопилила губу. Дівочий клекіт на хвилину затнувся. |
| 16000 |
Зично її голос роздався серед хати, мов бренькіт голосної струни або Забій у дзвона... Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усі притихли, слухаючи того вигуку...І знову вигук, і знову "славен"... Колядка була довга-довга. |
| 16001 |
На кінець наспіли і ждані: Ониська - мишаста і Ївга - товстуха. - Оце насилу вирвалися! - виправлялася Ївга. - Забігаємо до однії - пішла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пішли шукати, як пішли бігати - насилу допиталися. |
| 16002 |
А тут ідемо до вас - стрівають парубки: Ми від їх, а вони - за нами... Насилу втекли! - А Тимофія б то і не бачила? - спитала, усміхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорніло; очі заблищали. - Хай він тобі на шиї повіситься! - сердито одказала Ївга. |
| 16003 |
Півмісяць високо плаває у чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, як горішки коло доброго крайця хліба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає своїм світом укриту білим снігом землю, горить в однім місці сизим огнем, у другім зеленим, у третім червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землі. |
| 16004 |
По селу скрип, луск, гвалтлемент... Там рипить більше дееятка ніг, перебігаючи вулицю; під хатою чується: а там, з далекого краю, доноситься і сама колядка... Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві улиці, дратує собак по дворах... Живе, гуляє Мар'янівка! Світло горить у кожній хаті; у кожного свої гості, а не гості - то свято. |
| 16005 |
Дівчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкі купи. Горпина і Христя - одна коло другої. - Про кого то мати натякала? - спитала Христя. - Про кого? Зиісио, про Федора! - одказала та й одбігла до других. Христя трохи одстала. - нахвалялася Христя. |
| 16006 |
Христя усміхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федорові, як стрінеться? На неї найшла та дівоцька жартівливість, якої вона давно вже не звідувала. - Чи підемо, дівчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? - спитала вона, наганяючи гурт. - Підемо. |
| 16007 |
Чого минати? Цей край обійдемо та тоді й на другий. - Боїшся, щоб Грицько ціпка не дав? - цвіркнула Ївга. - Ось піди, піди! Чи й сама від ціпка викрутишся? - Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга. - Казаному кінця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. |
| 16008 |
А тут і Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дівчата підійшли до воріт. - Нумо, ходімо! - скрикнула Горпина. - А як справді ціпка дасть, та ще й собакою нацькує? Від нього усього треба ждати. Та дивіться, уже, мабуть, і спати повкладались - світла не видно, - обізвавсь хтось з дівчат. |
| 16009 |
Воно намерзло і, окрім жовтої плями від світла, нічого не було видно. - Благословіть колядувати! - гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу. - Ось я вас поколядую! Гемонські діти! Де б спати, а вони ходять попід чужими вікнами, собак дражнять. |
| 16010 |
Декілька дівчат зареготалися, другі кинулись геть навтікача; зосталася Горпина з трьома дівками. - Та цитьте! - скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хаті. - Ось я зараз! Підождіть трохи! - почувся голос Грицьків. - О-о, бачте: |
| 16011 |
Він таки впусте, - підохочувала Горпина дівчат, що мали були утікати. Чутно - двері рипнули, щось зашамотіло у сінях. Собака на прив'язі - як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне уперед, аж вірьовка тріщить. |
| 16012 |
Сінешні двері розчинилися і - висунулася кочерга... Дівчата, забачивши - дай, боже, ноги! - не знали, коли за двором опинилися; другі, боязкіші, помчалися вподовж улиці. Одна Христя стояла серед шляху і заливалася З реготу: - А що, здобулись? - Я вас! Я вас, бісові старці! - гукав Грицько. |
| 16013 |
А чорна Ївга кривить Горпину: - Благословіть колядувати! Благословіть колядувати! - носиться її гук вподовж улиці. У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вітер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи. |
| 16014 |
Веселим гуком та криком носився він у морозному повітрі, бунтуючи собак по дворах. Від Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сороківку дала колядницям. |
| 16015 |
Бадьорніші й веселіші вийшли дівчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разів з шість колядувати: батюшці, матушці, батющиним дітям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякі вийшли уже й геть-то з гудючою головою. |
| 16016 |
Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровіша, була за міхоношу. Прийшлося перемінити другій, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дівчата снігом, щоб прочунялася... Сміх, регіт, жартівливі вигадки... і знову сміх, регіт. Весела пора - колядки. |
| 16017 |
Щось тобі буде таке, - казали дівчата. - Гляди, сії ночі не налови раків, бо дуже щось регочеш, - зло увернула Ївга. - Не твоєї звички, - реготала Христя. - Або, як додому вернешся, мати вилає, - одгадувала невеличка Пріська. - Хай лає, зате нагуляюся! - одказала Христя і знову почала реготати. |
| 16018 |
З противної вулиці доносився парубочий гомін. - Дівчата! парубки... - хтось сказав. - Хлопці-поганці! Бісова мати того, хто в шапці! - желіпнула Христя. - Христе! Не займай: може, чужі! - обізвалась Горпина. - А як чужі, так що? - І ще дужче гуконула: - Тю-ю! - Трррр! |
| 16019 |
Дівчата вдарилися врозтіч. - Лови! лови! - гукнули парубки на всю вулицю. Піднявся гомін та біганина. Парубки ловили дівчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомі парубки - свої: Тимофій, Іван, Грицько, Онисько, Федір... Федір так і кинувся до Христі. |
| 16020 |
Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір. |
| 16021 |
Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати. - А ходімо, справді, ще раз до матері, - сказала Горпина. - Пізно буде. Он уже місяць сідає, - одказала Христя. - Хай сідає. |
| 16022 |
Хіба і без його не видко шляху? Коли боїшся - проведемо, - кажуть парубки. Христя противилася, одступає назад. - Як Христя не піде, то й ми не хочемо! - упираються дівчата. Два парубки підбігли до Христі і, взявши за руки, поволокли за гуртом. Парубки згодились, хоч ще пристоювали. |
| 16023 |
Горпині й Христі до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христі додому. Гурт розсипався, розбився, і, на ходу прощаючись, розійшлася кожна купка своєю дорогою. Горпина і Христя - одна біля другої; коло їх з обох боків хлопці. |
| 16024 |
Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі, смішив дівчат: то вигадку уверне яку, то колінце викине. Регіт і жарти не стихають. Зате Федір, понурившись, тягне коло Христі, німий-мовчазний. |
| 16025 |
Йому мов і гарно коло неї йти, і разом боязко; йому хочеться і собі що-небудь сказати, чим-небудь дівчат посмішити, та поки надумається, дивись - Онисько уже й розсмішив. Аж плач його бере, який він несмілий та незугарний. Недаром батько каже - дурний. - думає він, мовчки бейкаючись. |
| 16026 |
Аж ось і церква показалася, чорніє у сірому мороці ночі; кругом неї тихосумно. - Дивись, як мені страшно, - струснувшись, каже Христя. - Оце тобі, Горпино, вже й дома, а мені ще майданом скільки йти. Може б, ти провела? - Е, ні, сестрице: спати вже хочеться. |
| 16027 |
Та тебе он Федір та Онисько аж додому доведуть. - Чого там Онисько, я і сам! - обізвався Федір. Дівчата попрощалися, розійшлись. Онисько, повернувши за церкву, став. Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. |
| 16028 |
Федір думав, що 6 його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась. - Ти, Христе, замерзла? - надумався Федір. - І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе. - Коли хоч... - несміло почав Федір, - у мене кожух добрий і довгий. Йому гарно так і тепло, радісно. |
| 16029 |
Простують обоє мовчки. - Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? - спитала Христя і зареготалася. - Христе! - скрикнув Федір, придавивши її до боку. - Ти ж не давися, - ласкаво обізвалась Христя. Федір затремтів. |
| 16030 |
Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зітхання гріло лице їй. - Не пустуй, Федоре, - суворо сказала вона. - Без тебе мені світ - не світ і люди - не люди! - крізь плач скрикнув він. |
| 16031 |
Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його... Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бік приходився коло його серця. - Хоч би і вік отак, Христе, - шептав він. - Хоч би і вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала. |
| 16032 |
Федір кинувся: - Хоч одно слово... Люба моя, мила моя! Він обхопив її і хотів поцілувати. Христя мотнулася і в одну мить опинилася за хвірткою. Вона сама не знає, чого їй стало смішно-смішно... Роздався тихий регіт. - Ти смієшся, Христе? Смієшся? - питає, тремтячи увесь, Федір. |
| 16033 |
Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг він від неї, криючись у сірих померках ночі. Його білий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тільки, як ступні рипотять у тихому морозному повітрі. Далі і ступні затихли. |
| 16034 |
Що, коли справді одберуть від неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тоді буде з нею? На ту землю вся її надія, там - її добро, її життя; без землі - голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли він намірився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журіться - за нас мир. |
| 16035 |
Та що той мир - сотнядруга бідноти? Що вони пороблять, коли багатирі затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Беріть, скажуть, землю, тільки не ждіть від нас ніякої помочі. Досі ми і тим, і другим громаді служили, а з сього часу - моя хата скраю, я нічого не знаю! |
| 16036 |
Чи варт вона, безвісна Пріська з своєю безвісною нуждою, тії спірки? І громада скаже: що нам Пріська таке, у якій вона помочі стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибіе і так... Господи! як же без землі бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не міряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скільки то очей заздриться на його? Скільки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землі - хліборобська сила! А в панів земля. |
| 16037 |
Чи не зробити б цареві чи кому там такого: одібрати землю від того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, - скільки б нужди з світу зникло, скільки б сліз обсушилося, достатку та щастя прибуло. |
| 16038 |
Кругом голова йшла у Пріськи від тих думок, і всі вони сходилися з однією; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала і на Карпа: навіщо він повідав їй раніше про те? Ще, може, і не одберуть, а одберуть - то хоч би зразу одібрали: зразу б вона дізналася, що у неї немає землі. |
| 16039 |
Уже б тоді і пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер - тільки мука тяжка, несподіване почуття нового горя... Ну, вже й життя! Краще темна могила, ніж таке життя! - казала вона, дожидаючи зо дня на день сільського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її. Пройшов тиждень. Настав Новий рік. |
| 16040 |
Що то їй новий рік принесе? Серце її непокійно билося. На третій день нового року зранку забігав Карпо сказати, що після водосвяття збірка. - додав. Непокійна і аж зелена, швендяла Пріська по хаті і не знала, що їй робити. |
| 16041 |
Та й сни були, як і життя, - страшні та неодрадні: всі покійні снилися їй, нове лихо верзлося... Що вони віщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлілою душею, наболілим серцем. Прийшов день збору. Христя раніше і обід зварила, щоб не барити матері. |
| 16042 |
Вона, дивлячись на неї, і сама журилася і не знала, чим би їй розвеселити матір. Пріська не обідала. Де вже та страва ітиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нічого буде кусати? Укинула Пріська ложку каші у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала і з-за столу. |
| 16043 |
Крик і гвалт застала Пріська на майдані коло волості, де зібралась гроиада. Старшина, засідателі, писар, староста стояли на рундуці і мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомоніли і знову розходились. |
| 16044 |
Одні кричали: Другі розмахували руками і голосно гукали: Кожен казав своє, і на майдані стояв такий гомін, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Пріська, побачивши купку жінок, що стояли в стороні, повернула до їх. |
| 16045 |
Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопівна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка - все то свої, знайомі. - Здорові! - привіталася Пріська. - Здорова. І ти, Прісько, прийшла подивитися? - спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця. - Знайшла Диво, - сказала Пріська. |
| 16046 |
Вона зобачила Здора, що, зібравши біля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував і доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану від однії купи до другої; там стрівся з Перепелицею: - гукав, потім - з Васютою: а далі - з Кібцем, там - з Миленьком... Він літав, як муха, і кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. |
| 16047 |
Ті мовчки одмахувалися головами, - добре, мов! - і або йшли далі, або стояли на місці. - Пріська трохи не заплакала. - Ну, що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажіть скоріше: ще багато зосталося діла кінчати, а вже нерано. Ближчі до рундука ряди щось забелькотали; Пріська не вчула - що. |
| 16048 |
Пріська тоді тільки розчовпала, що то балакали про станцію. Щоб було чутніше, вона трохи наблизилася до рундука. - Так усі згодні? За Омельком? - гукає втрете старшина. - Усі! усі... За ним! - Ну, а тепер будемо балакати про наділи. |
| 16049 |
Дехто з хазяїнів помер, другі - недоїмки по збору позаводили... Що його робить, як громада посуде? - Та хто ж там? Про кого судити? - А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував. Декілька чоловіків, товплячись, штовхнули Пріську. |
| 16050 |
Пріська прикипіла на місці. - Одібрати! - крикнув перший Грицько; за ним хтось другий... третій. У Пріськи в очах потемніло. - Підожди кричати - одібрати! -чує Пріська Карпів голос. - Це діло треба розсудити. |
| 16051 |
Далі скоївся гвалт... Слів не чутно, чує тільки Пріська - хтось десь бубонить, хтось кричить: І знову другий голос: Гвалт, гомін і крик такий знявся, якого ще і не чутно було. Громада знову розсипалась на скільки куп. Кожна купа гомоніла, одна дужче, друга тихше. |
| 16052 |
Од купи до купи, знай, бігав Карпо і гукав: - Піддержте, братця! Що се таке? За бісовими дуками швидко не можна буде бідному чоловікові і дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тільки її... та ось і вона! - І Карпо, ухопивши Пріську за рукав, потяг за собою до Грицька. |
| 16053 |
Як найняти її, то і в хаті нікому поратись! - кричить Карпо. - Та цитьте! цитьте! Підняли таке - розібрати нічого не можна! - гукнув старшина. - За нею! за нею! - ревнула більша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою і геть одійшов. |
| 16054 |
Це зразу - наче його опекло - знову посунувся вперед. - Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме? - Податки? Податки, звісно, на громаду, а викупне - на землю, - підказав Карпо. - Бач, трясця його матері! - желіпнув Грицько. |
| 16055 |
Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? - гукав він, маючи надію доїхати Пріську не одним, то другим. Громада почала схилятися на руч Грицькову. - Та постійте, підождіть! - гука знову Карпо. - Вона по закону податків не повинна платити. |
| 16056 |
Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловіка? З того їх узяти? - А земля? земля? - желіпае Грицько. - Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речі? - Так! так! - ревнула громада. - Податки на громаду, а викупне - хто Землею володіє. |
| 16057 |
Лице його було червоне, люте; очі стратили свою гостру колючість і якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Він справді бурчав сам собі під ніс, що тепер все пропало, коли голодрабці почнуть верховодити громадою... Скривджений і побитий він вийшов з того змагання, яке сам завів. |
| 16058 |
Ні одна його думка не справдилася, ні одна надія не звеселила... Похмурий пішов він додому. Зате Карпо несказано зрадів. Бігав од купи до купи і радо гукав: - А що, взяв? Вертів, вертів хвостом, бісів Супруненко, та й довертівся! Так вам і треба, гаспидські дуки! Спасибі вам, панове, що піддержали. |
| 16059 |
Валка душ з п'ять відділилася від громади і напрямилася до шинку, що тута ж, тільки через майдан, стояв, червоніючи своїми вікнами. Карпо, простуючи між народом, знову стрінув Пріську, що плуталася і не знала, куди і як їй вийти. - Ви ще й досі тут тупцюєтесь? - обізвався він. - Ідіть додому. |
| 16060 |
Ваше діло на лад пішло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Ідіть додому. - Спасибі вам, добрі люди! - промовила тихо Пріська, низько уклонившись на всі боки громаді. - А тобі, Карпе, найбільше! - Ні за що. Богу дякуйте. |
| 16061 |
Ідіть додому та, якщо побачите Одарку, скажіть - хай не жде мене, може, я й забарюся. Пріська, ще раз подякувавши, подибала вулицею. Вечоріло. Сонце, цілий день закрите хмарами, надвечір вибилося з своєї неволі і, сідаючи за гору, обливало червоним світом усе село. |
| 16062 |
Світ, падаючії на сніг, знімався високо вгору, красячи холодне зимне повітря: здавалося, воно палало-гоготіло. По небу шматками розіслалися хмари темно-зелені, аж чорні, і додавали ще більшої краси прозорому повітрю. Мороз дужчав. |
| 16063 |
З села доносилися одинокі викрики жінок, з майдану чувся неугавний клекіт чоловіків. Якось чудно було, якось сумно, як тільки буває зимнього вечора. Пріська дибала та дибала, поспішаючи додому. Вона не примічала тії краси світової; її похилу голову клопотали свої думки. |
| 16064 |
Вони не були гіркі; коли б Пріська не забула радіти, вони б були, може, і радісні; а тепер вони - тільки тихосумні, як і її зомліла душа. Вона думала про землю, за котру стільки боліла серцем, котру намірялися лихі люди одняти... І от та земля - знову її. Поздоров, боже, Карпа, він одтягав її. |
| 16065 |
І її серце було непокійне; дивлячись на матір - і воно в неї боліло. - Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, - сказала Христя, запримітивши намір матері роздягтись. - Поможи, дочко... Скинь, дочко... Ох! як я наморилася, - кволилася Пріська. |
| 16066 |
Дурна голова, поки дійшла і забула! Гаразд, хоч тепер згадала... Ох, що то за добрий чоловік, спасибі йому! - гомоніла Пріська, не примічаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись. - Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу - не знаю, - докладала Христя матері. |
| 16067 |
І завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав - у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того - на десятьох би стало! Ніт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хліба йому вадить! |
| 16068 |
Зате ж і провчили його... Він - слово, а Карпо йому - десятеро... Та таки не його послухала громада, а Карпа... Червоний та хмурий пішов він із збірки, - переказувала Пріська дочці свою радість, гріючи на печі посинілі руки. |
| 16069 |
Незабаром невеличкий каганчик освітив сумну хату; жовтогарячий світ розлився серед вечірнього мороку і обдав Федора, що тупцювався коло порога. - Чого ж ти стоїш, Федоре? - спитала Пріська. - Сідай! Що скажеш доброго? Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився. |
| 16070 |
Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима, і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася... Вона сама не знає, чого їй стало так смішно... Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті. - Чого ти? - сердито спитала мати. |
| 16071 |
Чи статечне таке діло, щоб громада сама на себе і податки взяла, і землю віддала? Цього ніколи не буде, цього не може бути. І от тепер... на тобі, та цить! Він винуватив усіх багатирів, що за його як слід не стояли, і громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. |
| 16072 |
А гірше всього Пріська ся... ненависна Пріська з своєю дочкою зостається у селі! І от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив? - Їсти! - гукнув він, не скидаючи шапки і водячи грізно очима по хаті. |
| 16073 |
Він шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зірвати на кому-небудь своє накипіле зло. У хаті не знайшлося нічого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця він скинув шапку, швиргонув на піл, а сам посунувся за стіл. |
| 16074 |
Хівря, запримітивши, що Грицько палений, мерщій висунула борщ з печі і постановила коло його. Він зопалу сьорбнув і - опікся. То, бувало, і сердитий прийде: тільки поїв - уже й пом'якшав, а тепер - і трохи ні. - Ще е що їсти? - понуро спитався він. Хівря поставила печене порося. |
| 16075 |
Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хівря більше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, він устав з-за столу, перехрестився і ліг на полу, одвернувшись лицем до стіни. Хівря мила миски, і тільки їх глухий бренькіт порушав німу мовчазність у хаті. |
| 16076 |
Своїх намірів він не сповіряв дома нікому; він мав надію, скінчивши діло, гірко посміятися... а от тепер... з його насміялися! Коли він мучиться - Пріська, певно, радіє... А ще як дома дознаються, Федір почує... Він, його син... його кров... Буде радіти разом З Пріською? Ні, постій! - Не знаю. |
| 16077 |
Ми довго дожидали тебе обідати, та, не дождавшись, пообідали самі. Федір зараз пішов після обіду. - Чи не до своєї бісової тещі! - скрикнув Грицько. - Ніколи його дома немає. Так і шляється, бісова заволока! - Так він недавно й пішов, - одказала Хівря. |
| 16078 |
Чув? Федір, женучи худобу од водопою, чув від хлопців, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Пріською. - Це нащот землі? - тихо спитався він. Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питанні сина він почув і докір собі, і гіркий регіт. Він увесь затіпався. |
| 16079 |
Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христі не було. А то... чи давно вони удвох під його кожухом простували? Христя тоді, правда, образила його... тепер подума, що він їй віддячує. Він? Христі! - У Федора ув очах помутилося, зітхання у грудях сперло. - Чув? - гукнув, озирнувшись, Грицько. |
| 16080 |
Федір, наче злодій, кинувся, одбіг від цвинтаря і, сам не знаючи куди, почимчикував майданом. Він спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не світилося. Йому полегшало. - подумав він і мерщій ускочив у двір... Він не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав, як знову опинився серед у лиці. |
| 16081 |
Почав пригадувати, де був, що робив? Він ще пам'ятає, як доходив до хати, як увійшов... пам'ятає світло... лице Прісьчине виставилось з-за печі - страшне, Змучене... Лице Христі світило, наче зорями, очима... далі... земля під ним наче посунулася, світ заходив ходором... він щось казав... що він казав? |
| 16082 |
Огонь палив йому голову, серце наче ціпом молотило... Він чув чийсь регіт... І от тепер він баче церкву знову... Чи не снилося йому те все? Чи він справді був у Притики, бачив Пріську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував? Так, так... він чує, що казав. |
| 16083 |
Він чув свій голос: Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли він пригадав те. - Що я наробив, каторжний? Що я надіяв, осоружний? - скрикнув він, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову він, прихилившись до баркану, почав гірко і кревно ридати. |
| 16084 |
Тепер усе пропало, все! Тепер йому - краще в ополонку, ніж показатися на очі Христі... Чи не дурний він? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся і сказав батькові: ходив, немає нікого дома. Так ніт же! Він давив себе за голову і плакав-плакав. |
| 16085 |
Коли Федір під церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: І Грицько таємно усміхався. Федір пізно вернувся додому, розкуйданий, без шапки. - Був? - спитав його батько. Федір поніс таке, що Хівря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги і грізно зирнув на сина. |
| 16086 |
Федір, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пісню, від котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хівря жахалася, хрестилась. - Що це з ним поробилося, господи? - таємно допитувалась вона, коли він затихав. - Що? Кров, видно, напала. |
| 16087 |
Треба завтра щепія покликати, хай кине кров... Хму... Де ж він шапку дів? - турбувався Грицько. - А шапка ще нова: тільки друга зима іде, як справив. Цілу ніч не давав Федір покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарешті дойняв віри.... |
| 16088 |
Удосвіта він зразу й зібрався. Прийшов щепій, облапав, обдивився. - Кров, кров, - сказав. Кинув кров, узяв за те сороківку грошей, випив з чвертку горілки й пішов додому. Федір на який час затих, а з півдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злізе. |
| 16089 |
Грицько задумався: чи кров лиш се справді? Чи не одурив, бува, його щепій, узявши дурно гроші? Хівря напирала, що з очей, і послала за знахуркою. Прийшла і знахурка. - Або ж з ляку, або з пристріту, або ж давано йому чого, - сказала вона і почала готуватися виливати переполох. Лили з воску. |
| 16090 |
Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав поверх води у мисці, угадувала знахурка, від чого те лихо приключилося. - Оце ж дивіться, моя матінко! Оце церква виходе... а це чоловік з Дрючиною, то дівчина якась... а це ж - собака. |
| 16091 |
Ні, вовк: бачите, які ушка гостренькі. Так, так... перелякався вовка, - рішила знахурка. І Хівря повірила. Повірила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова. |
| 16092 |
Йому хотілось дознатися, чи ходив Федір до Пріськи, що казав і як його приймали там? Пріська на другий день раненько пішла похвалитися Карпові своєю пригодою. - Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався... - жалілася вона. |
| 16093 |
А він чим вам страшний? Що має очі ненажерливі? Наплюйте на його, та й годі! І Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Пріську. Та чутка дійшла й до Грицька. - Так, так! Вони піддали! Вони! - гукав Грицько. Дехто і бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. |
| 16094 |
Пішла чутка-поговірка по всьому селу. Усі винуватять Пріську: то вона метиться на Федорові за дочку. Христя дуже голінна до хлопців, начепилася на Федора. Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку. |
| 16095 |
А Грицько гукав по селу: - А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань! Люди не чули того, що було на суді. Вони знали одно - чим суд кінчився, і по тому судили. Пріська плакала, Грицько сміявся. Тільки то був сміх чоловіка злого, ображеного. |
| 16096 |
Сміючись, у його серце кипіло, що Пріська позивала його. Як вона сміла позивати? Він тільки тим і жив, що шукав випадку, як би Прісьці віддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок. Час ішов. |
| 16097 |
Пріська жила собі на другому краї села і не відала, що Грицько заміряв, що пригадував. Людський поговір потроху стихав: видно, і людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федір видужував: у його була пропасниця. Минули м'ясниці і масляна, настав піст. На середохресній у місті ярмарок. |
| 16098 |
Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так світило, так гріло ясне сонечко! Бігучі річечки спускалися з гір, рили галий сніг, розтоплювали; у полі могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дівчата вечорами збиралися весну закликати... Раділи люди. |
| 16099 |
Уже вони турбувалися об тім, коли орати, коли засівати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снасті у возів, у плугів, що несправне - справляли. Пріська журилася, чим його свою землю засівати і як його засівати. Вона складала всі свої надії на Карпа. |
| 16100 |
Карпо згодився: Та Пріська, видно, вже звиклася з журбою: більше журиться, чим радіє. До того і сни їй щоночі сняться, все страшні такі сни. Найбільше вона пам'ятає один. То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говіє. |
| 16101 |
Висповідавшись, прийшла вона з церкви і, щоб не грішити, лягла мерщій спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бік, а геть далі їй так їсти захотілося. Вона аж здивувалася... Ніколи сього зроду не було, а се - як на гріх! Вона геть гнала від себе ту лукаву думку і незчулася, коли заснула. |
| 16102 |
І сниться їй: кудись вона іде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; і по сей бік гора, і по той бік - друга. Гори покриті темним лісом, а долина - як рута зелена. Сонце світе, золотить і гори, і ліси, і долину. |
| 16103 |
Там, на праву руч, на горі, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, біла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом і банями. - думається їй. І от вона простує до церкви. Висока гора, і схід на неї крутий, змією кругом шпиля так і обвився. |
| 16104 |
Та невже ж вона не збереться? Підійде трохи, спочине та й знову підійде. Тільки що піднялася височенько, бачить - між деревом щось за звір лежить і прикро-прикро дивиться на неї... Очі його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. |
| 16105 |
Вона так і прикипіла до місця, а звір - ані змельне... Тільки що вона хотіла ступити, а звір так і кинувся на неї... - наче блискавка, мелькнула думка в її голові, і разом з думкою її кольнуло і в серце, і в голову, і у ноги... Вона жахнулася-кинулась. |
| 16106 |
Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе. Вона похвалилася Христі й Одарці. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. |
| 16107 |
Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом. - Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла, - каже зранку Христя. |
| 16108 |
Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, Зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська - щось шамотить у сінях. - Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку. У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив. |
| 16109 |
Хіба Грицько що підстроїв? І не дообідала - пішла, їй так важко, так гірко. Серце так неспокійно б'ється... Наче на муку або за лихом яким іде вона - так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі. |
| 16110 |
Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крамовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці. |
| 16111 |
Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: Ув очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї. - Розібрала? - спитався старшина. Пріська уставилася очима у його. - Розібрала? - допитується старшина. Плач гіркий Прісьчин пройняв їх жалем. |
| 16112 |
Старшина замовк, соцькі наче померли. У волості стало тихо-сумно. Один лемент Прісьчин роздавався серед неї. - Що ж його робити? - нахилившись до писаря і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали. Хто мені помагати буде? Знову німа німота обняла хату. |
| 16113 |
Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає - лементує. - Ти не плач, - почав старшина. - Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати! Пріська плакала. Пріська озирнулася - то говорив Грицько... Очі в його грали, лице радістю пашіло. |
| 16114 |
Очі блищать, а сама бліда, труситься... Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку. - Ти хіба знаєш її? - спитався суддя. - Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю... Так, ледачий... п'янчужка був, - весело мовив Грицько. |
| 16115 |
У Пріськи наче мурашва бігала по тілу, писареве перо кременем драло її по серцю... Пріська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було. - Уже, - сказав писар. - Так от тобі рішенець: ті гроші, що твій чоловік зазичив у З^нибіди, хай дочка одслуже. |
| 16116 |
Чуєш? Пріська стояла, мовчала - мов не до неї була та річ. - Іди собі, - сказав старшина. Пріська стояла. - Чого ж ти стоїш? Іди додому! - знову сказав старшина і моргнув вусом на соцького. Той підійшов до Пріськи і взяв її за руку. |
| 16117 |
Вона опам'яталася вже дома... Над нею стояла Христя і, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю і все, знай, змочувала холодною водою смажні Прісьчині вуста. Де се вона? Що з нею діється? Померклим поглядом вона обвела кругом хату... Це її хата... і плач - Христі, і гомін - Одарки. |
| 16118 |
Христя прикро на матір дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува. - Я ж тут, мамо. Хто мене одніме від вас? - Добрі люди, дочко... їм завидно, що ти в мене ростеш... Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка... ти - наймичка... Чи твій батько тому виною, чи добрі люди - не знаю. |
| 16119 |
Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п'ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв... 3а їх тебе беруть від мене одслу жувати... Оце той сон... Оце той проклятий сон! - плаче та розказує Пріська. |
| 16120 |
Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу... Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полинь, думки, будило воно у її голові, думки про розор сім'ї... От і в неї ростуть діти - і в неї пооднімають їх... І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце... Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам'ятати її мучене лице... |
| 16121 |
Видно було, як вони обоє засоромилися сина... Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч. Грицько почав розказувати, як він у місті побачив Ззгнибіду, як з ним таки добре підпили і почали хвалитися своїми вдачами і невдачами. |
| 16122 |
Красно грає весняне сонце на чистому небі; весело стрибає ного довге проміння в прозорому повітрі; теплий з полудня вітер віє понад землею і допомагав сонцю у його роботі... Всюди почорнілий сніг береться водою. |
| 16123 |
Ще такий один день і - вода здійме ту кригу угору, порве-поламає і понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну... Загуде-заклекоче вода, ламаючи містки, зносячи хисткі перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. |
| 16124 |
Сількісь! Вода буде - та й убуде; аби мерщій сніг з землі, аби швидше сонце та теплі дощі спарили її, зелена рослина покрила чорну труду... Тоді тільки хліборобське серце зрадіє, оживе у йому надія! Тоді тільки поведе розщот чоловік - як йому бути: чи голодному зиму сидіти, чи ще й на продаж достане? |
| 16125 |
Навіщо тепер ся весна, коли їй ні з ким стрічати? Навіщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не гріє заколілої душі, закляклого серця? Нащо ті зелені лани, густо зарослі підмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати? ! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досі робила-працювала, рук не покладала... Тепер і те добро одняли від неї! Прийшли, силоміць взяли... і поведуть її, і оддадуть чужим людям на працю важку та невільну, на догану гірку та обридлу, на лайку-докори запеклі! |
| 16126 |
Перед ким провинилась, що на неї така напасть? ! Не раділо й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матір'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на місто... За нею - плач та горе материне; перед нею - невідома наймитська доля... Яка вона: чи добра, чи лиха? Де вже добра? |
| 16127 |
То вже Грицько Супруненко так старався для неї! Кирило - немолодий чоловік; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-під котрих приязно визирали добрі карі очі. |
| 16128 |
Вийшовши з дворових на волю, не маючи наділу, він сяк-так справився на хату, приписався до мар'янівської громади, та як став соцьким - та й досі... З громади спадало на його долю скільки там жита, пшениці, ячменю, гречки... Хоч і невеличкі були ті податки, та він ніколи не скаржився, що мало; зате жінка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громаді очі... Усі знали Оришку як відьму і потроху побільшували плату, остерігаючись, щоб вона, бува, не заподіяла чого лихого. |
| 16129 |
З того і жив Кирило - більше у волості та при волості, ніж дома. Туди він не часто забігав; хіба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив він гризні; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Він тікав від неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. |
| 16130 |
Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливі доводи не раз спиняли гіркі батькові скорботи, не раз наносили спокій у його ображене серце. |
| 16131 |
Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гірких сліз сиротливої дочки свого безталанного товариша? Він ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. - Легше... легшенько, дочко, - обізвався він. |
| 16132 |
Сніг дедалі все більше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому місці приходилось прямо брести. Сонце вище та вище підпливало, дужче та дужче угрівало, устилаючи могилки золотим світом, граючи по калюжках талоі води... Робилося тепло, аж жарко. Піт виступив у Кирила на лобі, під очима. |
| 16133 |
Закинувши шапку аж на потилицю і розпустивши сіряка по волі, він плівся за Христею, розхитуючи довгим ціпком на всі боки, обминаючи обніжками калюжі. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слід у чистому, прозорому повітрі... Христя прямо чимчикувала шляхом. |
| 16134 |
І втопитись можна, - додав понуро нарешті Кирило, теряючи надію вирвати хоч слово від Христі. - Хай бог милує! Чого його топитись! Як іноді буває не гірко, а все краще жити... Тобі, молодій, і не варт такого казати. |
| 16135 |
Хай уже мати журиться, що сама безпомічна зостається дома, а тобі чого? Молода, здорова... Хіба тобі робота страшна? Та як у городі робота, - то в селі удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобі не ходити, не жати, не в'язати... Хатня робота. |
| 16136 |
Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дівко. Аби здорова, а робота - що? ! Я сам, тиняючись по світу, служив там і все добре знаю. Коли б не своя хата та не громаді послуга - пішов би й тепер служити... їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. |
| 16137 |
Хоч і чужі, оже не бий ти на те, що чужі. Між чужими іноді краще, ніж між своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають - не стануть допікати... Не те що тут! Христя не перше це чує про міську роботу, не від Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третій рік як у місті служе. |
| 16138 |
Приходила якось святками в село і хвалилася, що як у місті служити, то й кращого не треба: і роботи небагато, і робота неважка; і люди такі ввічливі, і плата добра... За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: і платків, і рушників, і юпок, і плахот, ще й кожушанку добру. |
| 16139 |
У селі й за десять літ не придбаєш того... Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цілий тиждень пройшов після суду; цілий тиждень, день у день, ніч у ніч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гірку невільну службу у чужих людей... Ніхто до тебе словом добрим не обізветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спитає; а до роботи приганяє... Найнявся - продався! |
| 16140 |
І мати служила молодого віку; і мати добре все те знає... Та й люди ж служили і тепер он служать... Хіба тоді, як мати служила, гірше було, важче жилося? Як у тумані Христя, як темної осінньої ночі серед великої пустині! А може - як у кого: у одного - добро, у другого - лихо. |
| 16141 |
Ну, а в Загнибіди? - Дядьку! - обізвалась вона. - Ви знаєте Загнибіду? Що воно за чоловік? Яка в його служба? Яка робота? - Загнибіду? Ххе! - вийнявши з рота люльку і сплюнувши, мовив Кирило. - Загнибіду? Як же мені його не знати, коли він у нас у волості писарем був! Добре знаю. |
| 16142 |
Наші ж таки селяни розказували, що він дуже радий, коли кого з своїх у городі стріне - і напое, й нагодує... Звісно, не нас - голоту, а дукачів... - розказував Кирило, рвучи річ, придавлюючи то на тому слові, то на другому. |
| 16143 |
А добра - чимало... Хіба що він прогуляє; кажуть - черкає добре... Та не вір, дівко, тому: казаному кінця немає... Чого люди не накажуть? Вір тому, що сама побачиш... От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибіда... Лихий, кажу, був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом і не йди... Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напій... Такий-то був; а тепер - не знаю... |
| 16144 |
Широке лице її порізане глибокими зморшками; губи товсті, одвислі; ніс гуластий, з чорною бородавкою на кінці; очі злі, аж зелені, наче іскри, жевріли з-під її насуплених брів... Христі здалася вона відьмою. |
| 16145 |
Поїхав оце Сидір З дому, то ми й ручки склали, - гомоніла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю. Лице Мар'ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати. - Отак завжди! - гарикнула стара. |
| 16146 |
Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає... От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було підставлено їсти та пити; а само, біси його батькові, не потурбується... Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так і біля свого... Казала Сидорові: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Пріську, вона тобі буде жінка, а мені невістка... Пришелепуватий же, прости господи! |
| 16147 |
От побила мене лиха та нещаслива година! Сподівалася на старість спочити - от і спочила! - закінчила стара, важко сопучи. На який час у хаті стало тихо. Кирило сидів коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога. - Серце її наче хто у жмені давив; сльози поривалися з очей. |
| 16148 |
Стара скрутнула головою і сплюнула. - Чого ти, дівко, стоїш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до Христі. - Сідай, спочинь. Куди се вас бог несе? - У місто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присідала на лаві. - Чого? На базар? - На базар же. |
| 16149 |
Продавати он її... - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю. - Ви ж глядіть, дядьку, не продешевіться. За таку молоду та хорошу дівчину правте добру ціну! - жартувала Мар'я. Стара засовалася на місці, мов її що вкусило, і, уставши, напрямилася З хати. - Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило. |
| 16150 |
Ач, як по животу пішла! - хвалився Кирило, випивши одну. - Та все ж таки - чого ви у місто йдете? - допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала. - Чого ти, дівко, плачеш? Не плач, не журися. У городі добре жити. |
| 16151 |
Я сама там служила і клену свою дурну голову, що поквапилася на заміжжя... Що тут? Одна неволя... А гризні скільки? ! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А мені ж то те день у день, ніч у ніч слухати! |
| 16152 |
Бий його сила божа! Покріплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину! - махнувши рукою, сказала Мар'я. - От і надума таке дурне! - обізвався Кирило. - А Сидір же як? А хазяйство? - Хай їм... з їх хазяйством! А Сидір і другу, як схоче, знайде! - Отаке! - понуро одказав Кирило. |
| 16153 |
Помовчавши трохи, вона знову почала. - У городі? Та в городі тільки й жити! Там вільно, там людно... Ніхто тебе не примічає, ніхто не пиляє, не точить та золить, як тута... І сонце встане, і сонце ляже, а тобі все одно - як: га-ри та й га-ри! |
| 16154 |
Та я, як упослідне на місці була - як сир у маслі купалася... Робота моя неважка - витоплю піч, зварю їсти, віддам - і вільна на увесь день і на всю ніч... Ніхто тебе не спитає: де була, куди ходила? А тут? Та пропадай воно пропадом! - аж скрикнула Мар'я, і чорні очі їй заблищали сльозами. |
| 16155 |
Христя Мар'ї, а Мар'я Христі одна другій відразу подобалися; кожна у другій почула щось собі близьке, рідне. - Що воно за люди? - поспитала Христя в Кирила, одійшовши з гони від хутора. - Люди? Йосипенки... Вони якісь мені далекі родичі доводяться... Нічого - добрі люди. |
| 16156 |
Коли б не стара гаргара, а то всіх, як іржа залізо те, точить... Найбільше достається цій Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна! Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далі. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли - нога за ногою. |
| 16157 |
Що думав Кирило - господь його знає, а Христя... Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матір, про село... Ті думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце. Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалі все чорнів, брався водою. |
| 16158 |
По йому частіше та частіше попадалися проїжджі-прохожі: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горі засинів лісок; дим і курище здіймалося з-за лісу; якісь глухі клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серці росла все більше та більше. Дійшовши до ліска, вони повернули у праву руч. |
| 16159 |
Шлях широкий, покритий талим снігом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони піднімалися все вище та вище. - Оце тобі й город! - сказав Кирило, коли вони зібралися на гору. Перед ними у долині розіслалося місто. Широкі улиці, наче річки, поперерізували його і вздовж, і вшир, і впоперек. |
| 16160 |
По улицях сторожами виставились високі кам'яні будинки, червоніючи цеглою, виблискуючи вибіленими боками. Серед невеличких майданів тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамниці... Наче комашня, снують-метушаться люди. |
| 16161 |
У Христі аж у пальцях похолонуло, як вона його вздріла... Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-під котрих, мов дві жарини, блищали жовті, аж червоні, мов у кроля, очі. |
| 16162 |
Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловік силющий, рішучий: нічого він не злякається, ні перед чим не зостановиться. А червоні кролячі очі видавали лукаву душу, єхидні заміри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами. |
| 16163 |
Загнибіда став серед хати, скинув погляд на жінку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потім знову на жінку і знову на Христю... Так орел з високості задивляється на свою здобич, вибирає - яка смачніша. |
| 16164 |
Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрізнялася від змарнілої Олени. Ся - бліда та зажовкла, наче зов'яла квітка; а та - тільки що розпустилася... У Загнибіди аж очі загорілися, як глянув він на її низький круглий стан. |
| 16165 |
Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрізь, добирався до серця, мутив душу... У неї тіло тремтіло й самовар у руках тіпався, - не поспіши постановити - певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась - схлюпнула. |
| 16166 |
Гарячий кип'яток побіг по її руці на стіл... Невиразна болість ущипнула за пальці; вона хоч би писнула або скривилася - тільки загорілася вся, як огонь. Загнибіда дивився на стіл, де калюжка курилася паром, а вона стояла і мліла... - думалось їй... Загнибіда мовчав, вона стояла, наче кам'яна. |
| 16167 |
Далі Христя нічого не чула... Огненна, пекучо-огненна болість давить їй пальці, її поривало кричати від тії болі, а вона боялася і зітхнути. Гарячі сльози обмили їй лице... То вона пригортала до серця обшпарену руку, то тріпала нею, то приводила до рота, хукала - болість не німіла. |
| 16168 |
З другої хати доносився до неї брязкіт посуди та смоктання чаю. - А налий ще, - сказав Загнибіда уже вчетверте. - Мов і солоного не їв нічого, а чай добре п'ється. - думала Христя, схлипуючи. - А цить... - обізвалася, прислухаючись, Олена. |
| 16169 |
Тільки що Христя зібралася відказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання. То Загнибіда, сьорбнувши чаю, не видержав і, приснувши, зареготався. - Ну, чого ти? - дивуючись, спитала Олена. Загнибіда реготався... Його тіло тремтіло, а лице аж посиніло з натуги. |
| 16170 |
Христі ще тяжче, ще трудніше стало: то над нею насміхаються, з неї регочуть! - подумала вона, обливаючись слізьми. - Ти б же що зробила, дурна. Ріпи тертої приложила абощо, - раяла Олена, вибігаючи у кухню. Вона знайшла ріпу, натерла на тертушку і обліпила Христі червоні пальці. |
| 16171 |
Христі трохи полегшало: рве, сіпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибіда у кімнаті не вгамується та й не вгамується... Оце на хвилину і затихне та й знову заллється реготом. - Ну, чого ти регочеш? - гримнула на його Олена. |
| 16172 |
П'явкою був, п'явкою і згине! А їй же прийдеться тут цілих півроку бути, півроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу... Господи! сьогоднішній вечір їй віком здався, а то ж - півроку! Він же з мене і кров виссе... Недаром його жінка така замліла та занепала... Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму віку! " |
| 16173 |
Уперше зроду вона звідала такий різучий, такий тяжкий жаль по матері, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рідненької жалібниці, до своєї єдиної порадниці... Все б вона дала, що тільки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї нені старої... Що ж дасть вона? Що е у неї? |
| 16174 |
Слава богу, рука її заніміла; тільки щось під серцем пече, за печінку тягне... Ба, вона сьогодні не обідала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пізно, її ніхто не питав, чи їла вона; вона нікому не казала. Та їй і їсти не хотілося. У кімнаті почалася розмова. |
| 16175 |
Позаторік же - ще й зосталося, а торік - як накликав гостей, то все в один раз поїли. - Ну, от і вгадуй так... Щоб стало, та й годі! Розмова затихла. Через кілька хвилин вона знову почалася. Сьогодні базарний проходив. -. -. - Що ж, ти й одібрав? - Авжеж. Ще й то добре! |
| 16176 |
Коли б узяв бочку - перевіз би! Сими днями сподіваюся бочку розпродати; а там коли з півбочки й пропаде - невелика утрата... Де наше не пропадає! - А ти знаєш, що треба Христі шити одежу, - увернула Олена. - Підожде! - одрізав Загнибіда. |
| 16177 |
Де вже його в ката тут шукати тії жалості, коли тільки й думки - як би з другого жили вимотати, на другому поїздити! - Христе! прибирай самовар, - нескоро кликнула Олена. Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибіді заманулося повечеряти, - вечерю давала. |
| 16178 |
Поти після вечері помила посуду, сама повечеряла - бралося вже до півночі. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до світу самовар становити: - подумала Христя, важко зітхнувши. Помостилась на лаві, загасила світло й собі лягла. |
| 16179 |
Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи - нічого не видно. Чутно тільки глухе шепотання з третьої хати... То хазяїни богу моляться чи шепочуться про бариші? їй яке діло? Вона, наморена ходою трохи не цілого дня, випадками сьогоднішнього вечора, зразу закрила натомлені очі. |
| 16180 |
Та чи усім? А то що за світ колишеться у малій хатині? Ось він уже в кімнаті, серед його ясної хвилі чорніє чиясь постать висока... Хто то? Чого? То Загнибіда, босий, роздітий, з свічкою у руках, тихо, наче кіт той, викрався з кімнати, увійшов у кухню і, озираючись на всі боки, покрався у сіни. |
| 16181 |
Злегка надавив він клямку, щоб не стукнула, одчинив двері, високо над головою держачи світло. У кутку на лаві лежить Христя, спить. Темна тінь від неї ходе-труситься по стіні... У Загнибіди очі заблищали, як він її зобачив. |
| 16182 |
Тихо на пальчиках підійшов він до неї, підняв світло угору так, щоб світ падав саме на голову Христі... З темноти вийшло кругле покійне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зітхання ледве-ледве почувається, то піднімає, то опускає її високі груди. |
| 16183 |
Очі у Загнибіди аж засвітили, рука злегка затіпалася... Довго він стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се... тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, і... тихо опустив... Христя кинулась. Світло в одну мить згасло... Темнота знову облягла кругом. |
| 16184 |
Спросоння Христя не розібрала, чи то їй снилося, чи справді вона бачила світло. Натомлена, вона перекинулась на бік і знову заснула. Вона не чула, як нешвидко після того щось в темряві зашамотіло; як стукнули двері в хатині; як Олена, прокинувшись, спитала: -, - важко дишучи, одказав Загнибіда. |
| 16185 |
На сей день у Загнибіди завжди бенкет... Цілий рік турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди... Три дні великодніх свят та гри дні різдвяних - тільки й свята. Та й то через те, що ніхто у сі три дні не торгує. |
| 16186 |
Злість спочинку справляються бенкети то в того, то в другого... Ціла зграя назбирається людей з близьких і далеких країв; сунуть усі до одного в господу; наб'ється - пальця просунути нікуди; говір-гомін - наче вода в лотоках шумує й клекоче; спірка і регіт; випивання та підкушування... Так воно здавна заведено, так і досі ведеться. |
| 16187 |
Завгодя скуповувались, пекли-варили... Цілий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжній роботі, коло печі крутилася, уриваючи післяобідній зайвий час на підмазування, витрушування, підмивку-побілку. |
| 16188 |
У суботу усі хати наче в сорочки білі нарядилися; по кутках з-за оберемків роблених квіток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усміхаються; невеличкі лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вікнах узорчаті запони; сонце пробивається крізь їх невеличкі кружальця... По столах, накритих білими, як сніг, скатертинами, наїдків-напитків - ніжки гнуться... Всюди достаток, розкіш, багатство... |
| 16189 |
Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчіркою; ганчірка та коло кочерг та рогачів замазалася, сажею взялась... І ото вона, обірвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самій у вічі б'є все те. |
| 16190 |
А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала: - Ти не брала нової одежі з дому? - їй і у цій добре, - одказав хазяїн, усміхаючись... і більше нічого. - думала Христя, і коло серця її як огнем пекло. Діждали великодня. Коли б се на селі було - знала б Христя, що їй робити, куди піти, де погуляти. А тут? |
| 16191 |
Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися - у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали... Звісні празникові речі! Аж ось і хазяїни зібралися. |
| 16192 |
Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу - пан паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках - золоті персні...Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба... Перші хазяїни уступили у двір, а за ними - й чужі. |
| 16193 |
Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі - трохи не при землі; високі, як дуби гінкі... А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани - аж у вічі б'є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. |
| 16194 |
Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски З білими головами, присипані цвітним горошком... Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує. |
| 16195 |
Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани. - Слід, слід! - хтось одказав, спльовуючи. - Та щось Петро Лукич не теє... - дивлячись на хазяїна, мовив Колісник. Загнибіда мотнув головою. Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів'я. |
| 16196 |
Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска... Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились - пальця просунути нікуди. |
| 16197 |
Один - середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. |
| 16198 |
Другий - високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів. Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. |
| 16199 |
Пани попростували до столу. - Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи; а то червонопикий - Книш, з поліції. - Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться! - А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! - скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. |
| 16200 |
Колісник злегка потримав їх, поступився назад і наступив дияконові на ногу. Той з усього розгону загнав Колісникові кулака у бік. Колісник хитнувся, мов прострілений. - На ногу! - гукнув йому диякон басом і, усміхаючись, подав руку. Колісник болісно усміхнувся і поступився назад. |
| 16201 |
Поки се робилося біля одного боку столу, на другому - Книш стояв перед хазяйкою і, граючи очима, мовив: - Для першого знайомства позвольте похристосатись. Олена Іванівна, завжди бліда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. |
| 16202 |
Він своїм широким лицем вимахував то на тоіг бік, то на другий, цілуючи смачно тонкі та зблідлі уста Олени Іванівни своїми товстими, м'ясистими. - Федір Гаврилович! Легшенько з чужими жінками виціловуйтесь, - мовив до його Колісник ззаду. - А-а! - повернувся той. |
| 16203 |
Тепер він стояв коло батюшки і, потираючи руки, мовив: - Не повірите, у роті пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, - жартував він, весело граючи очима. - Що ти тут точиш? -перебив його Загнибіда. - Чесний отче! Благословіть сей хліб-сіль. |
| 16204 |
Отець Миколай устав і почав благословляти. - Починається... Чуєте! починається! - вискочивши в другу хату, гукнув Колісник. Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш... Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очі... Туди кинувся її Колісник. |
| 16205 |
Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо - не заберемо з собою... Просимо ж покорно... Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує? А ви чого стоїте? - гукав Загнибіда на дяка. |
| 16206 |
А то - апостола у церкві читає, а набік молодицям "шерденько" шепче. - І ви на мене! - мовив дяк, вихиливши чарку горілки. - У мене он зубів у роті немає! - І він показав йому свої почорнілі ясна. - А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! - жартував Колісник. |
| 16207 |
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню. - Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, - цькував Колісник. - Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. |
| 16208 |
А що, коли б йому зуби! - Хіба я не знаю? - гримнула дячиха. - Зяяю! Прожила сорок літ з ним - знаю! Сказано: як жеребець той! Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди - лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник - хоч би тобі моргнув - тільки очима грає. |
| 16209 |
Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком. - Ходімо! - кликали Колісника. - Хан їм! - одказав той. - Почудачили - ходімо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш. Молодий батюшка тільки головою скрутнув. |
| 16210 |
Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублів, то й не повінчає, умирає хто - ложи десять рублів, а хрестити - готуй три карбованці. |
| 16211 |
Рубець вичитував його провини перед покійним отцем Григорієм: він його до того довів! він його у могилу вложив! Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції... Отець Миколай тільки глибоко зітхав. А в кухні тим часом стояв несамовитий регіт. Реготали з паламаря. |
| 16212 |
Рябий та негамузний, він коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь і залицяється. Чи буде то стара баба, чи заміжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього заміж! У його - і хата своя, і скриня е; у скрині сувоїв З десять полотна. |
| 16213 |
Хто скільки дасть - так і дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сороківку - на сороківку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвіст, та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою пикою не йди! Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п'яний вінчався, що й світу не бачив. |
| 16214 |
До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле. От і тепер. |
| 16215 |
Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно... Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг. Тимофій за нею. |
| 16216 |
Од тебе смачніша! - сказав Загнибіда. Олена Іванівна налила. - Добра, добра! - прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки. - А вам, отець диякон? Наливочки! - припрохує Загнибіда. - Ет! свинячого пійла! - гукнув той. За дияконом услід вийшли хазяїн, хазяйка, посунув і дехто з гостей. |
| 16217 |
Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панів далеко. Звиніть. - Дай, боже, і нам те мати, що у вас! - утішав Книш, беручи чарку наливки. Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього. - Що ж я? Я нічого. |
| 16218 |
Не личком же, бач, шитий! - виправлявся він. - Коли не ликом, то валом! - скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту. - Жінко-голубко! - мовив Загнибіда. |
| 16219 |
Колісник мов і не чув тих духопеликів - співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. |
| 16220 |
Та скрикнула, поточилася на стіл... Пляшки й чарки захиталися, попадали... Почувся брязкіт битого скла. - Стійте! стійте! не бийте! - хтось скрикнув. - Нічого, нічого. Де п'ють, там і б'ють! - одказав Загнибіда. - Жінко! попотчуй ще. Після сієї уже не примічали, як слід співати, якої держатись. |
| 16221 |
Дячиха завела; крамариха -; червонопика Колісникова кума - ... Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибіда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловік, приткнувшись до стіни головою, хропів на всю хату; Колісник підгукував Загнибідиній кумі. |
| 16222 |
Вона Зроду-віку не бачила нічого такого! - подумала Христя й мерщій проскочила повз двері до столу, щоб хто не примітив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогодні не їла; у роті засхло; зачерствіла паска становилася руба. Під гам, гомін і чужі співи їй сумно-сумно стало. |
| 16223 |
Він поривався було устати, та не здержався - поточився і - як два зняло! - розпластався серед хати. Загнибідиха скрикнула. - Не лякайтеся, Олено Іванівно; не візьме його лиха година! - сказав Колісник і, ухопивши крамаря за ногу, поволік його в кімнату. |
| 16224 |
Колісник гукнув, ухопив обох на оберемок і поніс по світлиці. Жінки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна одній Колісника цілувати. Загнибіда сидів і похмуро дивився на Колісника: досада щипала його за серце. - Костянтине; - гукнув він, засовавшись на місці. |
| 16225 |
Другий очіпок полетів додолу. Колісникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоці рукою, аж виляски пішли! - Так ти ще й битись! - скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку. - Що це ви! Господь з вами! - сказав Колісник, становлячись між ними. |
| 16226 |
Колісника не так той гук, як стук уразив. - А по какой такой причині я? - беручись у боки, спитався Колісник. - Ти! ти! Ти всьому виною! - гукав Загнибіда, мотаючи п'яною головою. - Та годі вам... Петре! - мовила жалібно Загнибідиха. - Він! - гукнув знову Загнибіда. |
| 16227 |
Очі в нього, як гострі ножі, блищали. - Так це ти до мене прийшов бучу збивати? Вон з моєї хати, щоб і твій дух поганий не воняв! - крикнув несамовито Загнибіда. Колісник прикро подивився йому у вічі. - І-і, хазяїн паршивий! - призро мовив і, сплюнувши, почав шукати шапки. |
| 16228 |
Півроку служби чужої закортіло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося... У-у, хазяїн! Нога моя не буде після сього у твоїй хаті! - скрикнув Колісник, сплюнувши, і побіг із хати. - Постій... постій! - мовив Загнибіда, поточуючись, і опустився на лаву. |
| 16229 |
Голова його не держалася на в'язах, як він не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось він підвів-таки її, позирнув по хаті... Кругом - ні духу: гості, почувши змагання і думаючи, що до бійки дійде, усі повтікали... Ззгнибіду досада їла. Довго він сидів так сумний-похилий. |
| 16230 |
Це знову підвів голову і хижо провів очима по хаті. - Лягай краще спати, - мовила до його Олена Іванівна. - Хто? Я? Усі лягайте, усі спіть. Один я не буду... Після сього та мені спати? - Він затрусив головою. Христя була в кухні, як змагалися Колісник з Загнибідою. |
| 16231 |
Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни - мурі, у кутках - як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті пбмерки. - О-ох! хоч випити, - почувся голос Загнибіди; далі - мацання руки по столу, брязкіт битого скла. |
| 16232 |
Як засвітила - то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу. - Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, - сказала вона. - Мовчи! - гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. |
| 16233 |
Гіркі думки знялися в Христиній голові... - думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. |
| 16234 |
Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову... Христя тихо зареготалась - такі смішні їй здалися ті витребеньки п'яного хазяїна... Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. |
| 16235 |
Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав... Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося... Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'яніла на місці. |
| 16236 |
Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку... Огонь - не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу. - Христе, голубко! - шепнув він, пригортаючись до неї. Вона тріпнулася, мов уражена. |
| 16237 |
Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п'яними устами цілував її лице, очі, шию... Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату... Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана. |
| 16238 |
Далі - щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір... Роздався гук і посвист... Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист. - Христе! - почувся охриплий голос Загнибіди. |
| 16239 |
Причепиться - не одв'яжешся! Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати. Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. |
| 16240 |
Коли бліда зоря зайнялася над сонною землею і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. |
| 16241 |
Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. їм не під силу було утягти його п'яне тіло - і хазяйка кликнула її допомогти. |
| 16242 |
Христя мовчала, хоч її і зло брало за вчорашнє: вона за цілий день тільки невеличкий шматочок хліба з'їла; цілу ніч просиділа під коморою, перемліла та перемерзла - та що їй було казати? І кому казати? їй, хазяйці, його жінці? Хіба вона сама не бачила, сама не чула? Хіба їй самій не досталося? - От тільки чого буду тебе прохати, - помовчавши трохи, знову почала Загнибідиха. |
| 16243 |
Вона б рада її й утішити, та чим же ти утішиш? Переплакавши, Загнибідиха знову начала гірко-журливо: - Ну й життя! Ворогові своєму не бажала б такого! Хоч би діти були... Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай - мало б мені було нужди... Ніт же! Господь і тим не благословив... Чи я вже удалася така нещасна, чи согрішила перед богом, що на мені все лихо окошилося! |
| 16244 |
Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогодні буде... Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усім святим на світі: будеш іти заміж - не йди за крамаря, не йди за городянина, - і в того, і в другого ні жалю, ні совісті! Іди ти краще за хлібороба... Як згадаю, як жилося в селі у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося? |
| 16245 |
Сонечко стиха гріє, вітерок легенький дише, польові пахощі: чебрець, жовтоцвіт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгі-довгі нив'я - так і хвилюють, так і колосяться... От тільки хіба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гурті, та з піснями, то й те байдуже. |
| 16246 |
А там знову - скоки та співи, співи та скоки, до самого дому... Або зимою: збереться нас п'ять-шість дівчат, та все щирі подруги, вірні товаришки... За співами та за жартами й робота непримітна... Довіку б я бажала такого життя, Христе! І піднесла ж лиха година цього Загнибіду! |
| 16247 |
А вийшло... Кожна з моїх товаришок за посліднім харпаком щасливіша від мене! У них, може, і достатку бракує, та в їх - мир, у їх лад; а в мене і багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на місці, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого? ! Загнибідиха замовкла. |
| 16248 |
Сівши коло столу й підперши голову рукою, вона задивилася у вікно, надвір. День був ясний, сонце тільки що підбилося; променясті паси косо перерізують усю хату, осідаючи аж біля порога золотим піском; а там, за вікном, надворі, світу-світу - аж дивитися боляче. |
| 16249 |
А Ззгнибідиха ж то й не змельне нікуди; як уп'яла свої блакитні очі в ясне сонячне світло, та там вони й потонули... Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дівоцьку долю? Христя дивиться на неї, на її бліде засмучене лице, на її блакитні задумані очі. |
| 16250 |
Христі здалося, наче чорна хмара зразу насунула: і сонце світе - та не так, як хвилину назад тому світило; і хата мов не та, тиха та спокійна, - а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п'яним гуком, де її мордовано... У Христі серце забилося важко та трудно. |
| 16251 |
Знічев'я вона кинулася до печі: то одтуле заслінку, подивиться в чорні челюсті, то знову затуле... Це - ухопила віник і почала вимітати піч. Загнибіда увійшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, він став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. |
| 16252 |
Загнибідиха стала коло печі, заслоняючи від його Христю. - А та де? - зично спитався Загнибіда. - Послала на базар за бубликами, - торкаючи рукою Христю, одказала Загнибідиха. Христя коло печі присіла. - Нащо? - гарикнув Загнибіда, гостро глянувши на жінку, і, похитуючись, повернув у світлицю. |
| 16253 |
У Христі аж дух сперло в грудях, поки Загнибіда допитувався; як же він пішов, а за ним і Олена Іванівна, вона мерщій тихенько покралася у сіни, дослухаючись, що буде далі... - рішила вона. Скільки хвилин пройшло незамутної тиші. Це зразу наче у дзвони вдарено. - А-а... ти тут... А я думав, пішла куди. |
| 16254 |
Може, кого кращого знайшла? Га? Кращого? Сідай отут проти мене, дивись мені у вічі... Тільки й добра у тебе, що очі... а то все - кат знає що! Дивись на мене! - вередував Загнибіда. - Та я ж дивлюся. - Дивишся? |
| 16255 |
Дивись, поти я не засну... Коли ти вірна жінка, богом дана, ну, і дивись, і доглядай свого чоловіка! Ти бачиш - я п'яний... Ну, і доглядай мене. І засну - доглядай... І за сон не ручайсь... Бо я й сонний устану і піду до других. - Що ж мені казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу. |
| 16256 |
Христя довго дослухалася, та вже більше нічого не вчула; коли-не-коли тільки доносилося до неї важке зітхання та плач... Христя на пальчиках покралася з сіней у кухню, з кухні - до світлиці. Двері з кімнати були трохи одхилені, і Христя зазирнула в щілину. |
| 16257 |
Зично і голосно розкотився його товстий гук... Христя кинулась; кинулась і Загнибідиха; Загнибіда тільки розкрив очі, бликнув на жінку - і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню. Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. |
| 16258 |
Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі... - ударило їй у голову... Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. |
| 16259 |
Зате Загнибідиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити - Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. |
| 16260 |
Прийшлося шити, - у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів, - Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. |
| 16261 |
Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя - про своє. - Невже ти ніколи не співала? - спитала її раз Загнибідиха. - От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула. - Чому не співала? Співала. |
| 16262 |
Тільки тут якось не вільно співати. - Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування. Христя заспівала - і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала. Другого разу Зягнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. |
| 16263 |
Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала. - Знаєш що, - сказала вона, коли Христя замовчала. - Ти б пішла в село, матір провідала. - Коли ж мені піти? - питає Христя. |
| 16264 |
Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою... Щодня побивається, немає та й немає ніякої чутки про тебе... Одарка утіша, так ніщо не помагає - плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провітрюся і об тобі звістку привезу матері. - Спасибі вам, - дякує Христя. |
| 16265 |
Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скінчила роботу і кликнула його в кухню. Увійшла до їх і хазяйка. Така обхідчаста, така ввічлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матір; хвалиться не нахвалиться Христею. Вона піднесла її Карпові. |
| 16266 |
Той, щиро подякувавши, випив і почав вечеряти. - Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав він, коли Загнибідиха вийшла З кухні. - Всього буває. Часом - з квасом, порою - з водою... А у вас же на селі як? - І Христя почала розпитувати про знайомих. Карпо розказував, що за нею журяться дівчата. |
| 16267 |
А це після свят надумав кидати батька, - піду на заробітки... Батько не пускає; так хоч у город піду наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звісно, соромно такому багатиреві сина-єдинця у найми пускати, а він рветься. Доходе до лайки й до бійки. |
| 16268 |
Грицько хвалився, - либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати. - Хай він піде тричі умиється з своїм Федором, - одказала гордо Христя. Розмова на тому і порвалася. |
| 16269 |
Карпо, довечерявши, пішов до шкапи довідатися, а Христі чогось так важко на душі стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицькові - Досада так і впнеться в серце. Невесела лягла вона спати і довго не спала. |
| 16270 |
Чого вона поїде? За матір Карпо звістку привіз - здорова, тільки журиться... А кого їй більше бачити? Ще стрінеться з дурноверхим Федором, то знову підуть про неї поговори... Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже світ білий заглядав у вікна, і Карпа не було в хаті. |
| 16271 |
Вона вийшла довідатися - чи немає на дворі, - і на дворі не було. Карпо махнув на базар, щоб мерщій справитись і, не гаявши часу, повернути додому. Коли він вернувся, Христя не тільки зібралася в дорогу, а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила. |
| 16272 |
А я думала - забарила, та поспішаю-поспішаю... Оце, Христе, повези своїй матері гостинця від мене, - повернулася до Христі, виймаючи з кошика пухку, високу булку. - Нащо? - Не твоє діло. Бери! - суворо сказала Загнибідиха. Христя, подякувавши, взяла і завернула булку в нову хустину. |
| 16273 |
Не він віддасть, сама верну... Чуєш же? - утретє допитується Загнибідиха. - Чую, чую. Спасибі вам! - дякує Христя. Загнибідиха їх аж за ворота провела і, ще раз попрощавшись, не звеліла Карпові з воза устати воріт зачинити. |
| 16274 |
Он край однії й тину немає; у другої й димар розвалився; третя - зовсім на бік похилилася, з вікон, замість шибок, визирає ганчір'я, по двору-смітнику бігають трохи не голі діти..., - думала Христя. Піднялися на гору. |
| 16275 |
Перед ними, розбігаючись на всі боки, розлягалися поля, рябіючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшениці, то чорною грудою ріллі... Христі наче хто камінь зняв з душі: зразу стало і вільно, і легко... Сонце, піднімаючись угору, привітно сяє-гріє; вітерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лісочку, кують зозулі... Красно так усюди, просторо, вільно! |
| 16276 |
Шкапійчина тюпа; колеса тільки гудуть, котячись по сухій землі. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку і хіба коли-не-коли уверне слівце про хліб: тут, мов, добре жито! Або: недавно цю пшеницю засівали, а бач, як піднялася? Та й замовкне надовго. |
| 16277 |
Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну місцину, любується та милується... Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимі полежати, надихатися вільного польового повітря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря і кучеряво розвивається в прозорчатому повітрі... Що то за хутори? Невже Йосипенкові? Так, вони... Вони, ідучи в місто, спочивали там... І перед нею, мов жива, стала бліда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха... Чи то ж то вони обидві живі-здорові? Явдоха подавньому гризе свою невістку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у місто удьорила? Городянка! |
| 16278 |
Он хазяйка: і багата, а нудиться серед свого багатства... Воно як кому! Проїхали ще трохи... Це - Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся і прикро подивився на неї: - Чого ти? Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. |
| 16279 |
Христі, мов живе, усе те стало вочевидячки: і як Кирило крався через сніг, і як шурхнув ногами у рів, як вилазив - лаявся... Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. Це шкапійчина, наче що вкусило її, кинулась, сіпнула й пішла скоком. Карпо мерщій ухопився за віжки. |
| 16280 |
Христі здалося, що тут і лани були дрібніші, і хліба нижчі, ніж біля міста. Там - широкі та довгі, густо, як щітка, заросли; а тут - де-не-де зеленіє бліде зажовкле стебло... Христя не витерпіла похвалитися про те Карпові. - Достатків там більше, - почав той, - переорюють краще, та й земля ситніша. |
| 16281 |
Тут з глиною - руда, а там, як угіль, чорна. Небійсь, городяни хитрі: все собі найкраще забрали. Воно, бач, і тут нічого, коли б хоч трохи більше землі тієї... А то - всього жменя, а ти крутися біля неї, тягни звідти і на податки, і на прожиття... - Карпо важко зітхнув, зітхнула і Христя. |
| 16282 |
Мовчки піднялися на гору. Хрест мар'янівської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далі й покрівля зазеленіла; показалися садки, хати... Село! село! І серце Христине неспокійно заколотилося у грудях. Пріська того дня, попоравшись коло печі, сіла спочити, їсти їй - капельки не хотілося. |
| 16283 |
Думки розбирали голову... Як там у городі? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Пріську наче за поли тягло піти довідатися. - думала Пріська, збираючись до Здора. Вона застала Одарку за роботою: та купала дітей. |
| 16284 |
Чорноока Оленка, вимита-вибілена, лежала на подушці і щось весело сама з собою щебетала. Білоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплій водиці. Все йому хотілось пурнути з головою; і він то присідав, то прилягав, допитуючись матері - чи видно його голову. |
| 16285 |
Одарка сиділа на лаві й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки... Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробі намігся! Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщій сорочину З себе та - в ночви... |
| 16286 |
Одарка не вспіла одказати, як закричали діти: Оленка, простягаючи до неї свої пухкі та білі рученята, світила чорними очицями й нетвердо вимовляла: Пріська підійшла до Оленки і, взявши за ручку, цілувала малі пальченята. |
| 16287 |
А Миколка ззаду на всю хату вигукував: - Бабусю! Бабусю! А дивіться, як я пурну... Дивіться - з головою! - Гарно, гарно, - похвалила Пріська, припадаючи до Оленки. - Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка. - Дивіться-бо. |
| 16288 |
Пріська мала повернутися і до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очі й затуляючи носа, прилягав у ночвах. - Е-е, я не втоплюся. Я вмію плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками. - Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час і бути, а його немає... Сідайте. |
| 16289 |
Підождемо трохи, як не буде - пообідаємо разом. - Спасибі тобі. Я так тільки, довідатись... - зітхнувши, одказала Пріська і мала була йти. Одарка не пускає. - Тільки підете - розсердюся й ніколи до вас не прийду! - посварилася вона. Пріська зосталася. |
| 16290 |
Тільки що всілася, Миколка, виполоскавшись, виліз із ночов і Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: - Карпо! Карпо! - скрикнула Пріська і мерщій надвір. Стрівши Карпа, вона разом і здоровкалася, і допитувалася: - Коли приїхала? Де приїхала? - бурмоче Пріська. |
| 16291 |
По її старому обличчі бігають смуги і радості, і разом нестямної муки; очі горять; вся вона труситься. - Христя пішла до вас, - каже Карпо. Пріська кинулася до свого двору і стрілася з дочкою коло воріт. - Здрастуйте, мамо! - гукає Христя веселим дзвінким голосом, підбігаючи до матері. |
| 16292 |
Вона постояла, поки вітались дочка з матір'ю, потім підійшла до Христі, поздоровкалася, поцілувалася з нею. - Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподівалися. - А я так, несподівано, - весело щебече Христя. |
| 16293 |
Чуєш, Христе: гріх тобі буде, як до нас не забіжиш! - Забіжу, не забуду! Сусіди розійшлися: Пріська і Христя пішла до своєї хати, Одарка - до своєї. - Як же ви тут живете? - допитується дочка у матері, увійшовши в хату і обдивляючись ту оселю, де зросла вона. |
| 16294 |
Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не ці Здори... Та годі! Хіба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало... Як ти там? - Я? Про мене не турбуйтеся, матінко. Добре мені там. |
| 16295 |
Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, і щастя, і здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матері; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не піде замарно: я, каже, сама віддам гроші... Прохала вас до себе в гості. |
| 16296 |
Скажи, каже, хай прийде: як рідну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж і достається часом їй... Воно, мабуть, усім добрим так достається! Пріська важко зітхнула. Вона задумалася над послідніми доччиними словами. |
| 16297 |
Відкіля вони в неї? Досі вона ніколи такого не казала і в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим... Ох, не так воно, видно, добре, як розказує... Криє від матері свою диху годину, щоб не вразити її серця... І сльози почали підступати під горло, давити... |
| 16298 |
І було від чого: борщ, наче окріп, парував перед ними. М'яса і в заводі не водиться... Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато... Солі зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти. |
| 16299 |
Щоб ти скоріше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе і мати он плаче, та й мені ніяково: прийду до вас - пусто, підемо до нас - недостае чогось. Отак зійдемося з тіткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у світоньку? |
| 16300 |
А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годі згадувати? - Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка. - Атож. Хіба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хіба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. |
| 16301 |
Вернеться назад - знову його застане; ніде воно не дінеться. А тут, наче зговорилися, - тільки про те й річ. При сім слові Одарка глибоко зітхнула. - Пани та багачі! - нешвидко додала вона до свого зітхання. її ніхто не піддержав. |
| 16302 |
Серце перестало щеміти; важкі думки розтікалися, зникали, заспокоєні тихими надіями, розщотами, розпологами... Слава богу, що Христі добре... Хазяйка обіцяє гроші віддати... Віддасть - спасибі їй! - Христі новий убір буде; бо в неї хоч одежинка і є, та лишню мати - все краще. |
| 16303 |
А й не віддасть - хіба не все рівно? Пропаде півроку служби, то хіба і так не пропадає? Старій матері не спалося. Доччина доля, образи людські, свої злидні та недостачі ворочали її з боку на бік, гнали сон і спокій далеко від неї. |
| 16304 |
Горпина розказує Христі про село, про знайомих дівчат, парубків, що де скоїлося, про кого яка чутка пішла - все викладає подруга подрузі, маленевеличке із-за нігтя видирає та викладає... Передала за Ївгу, що позивала Тимофія, про Тимофіеву журбу; про те, як раз Тимофій, стрівши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга - він би присилав старостів до неї! |
| 16305 |
Він буде кращий і від Тимофія, і від їх усіх. Ті тільки гострі на язик, а се - плохий, мовчазливий... От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся. - Отаке! На тобі, небоже, що мені негоже! - закопиливши губу, одказала Горпина. - А чому ж ти не виходиш? - Я - друга річ. |
| 16306 |
Мене його батько не хоче за невістку мати. - А мене візьме? Он він шука багачки. Дума, десь дурну знайде... Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи мені про город. Як там у вас? - забиває баки Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсім городянкою стала. На село і не загляне ніколи. - Не бачила. |
| 16307 |
Ніколи було довідатися, де вона і як вона. Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку. Подруга теж нічого не втаїла перед подругою і розказала, яка їй притичина була з хазяїном. Пореготалися тепер удвох з того, що колись до сліз доводило. |
| 16308 |
А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибіду. Горпина аж за живіт береться та регоче, а в Христі - очі грають, сміх та жарти не сходять з язика. Ішла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечері, - так забалакалася з подругою. |
| 16309 |
Сонце сіло; захід горів червоним вогнем; небо потемніло; понад селом розіслалася вечірня тінь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бігли свині, овечата. З дворів доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомоніло-заметушилося. |
| 16310 |
Як у літню спеку, на безводді, надибавши невеличку течію бігучої води в глухому ярку, припадає чоловік до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечірнього клекоту... Зяайоме та рідне вітало її любим привітом, чарувало несподіваним чаром! Виходячи з улиці, коло цвинтаря запримітила Христя парубочу постать. |
| 16311 |
Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що - відшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примітку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се? Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже він? - Федоре! - не здержалась Христя. |
| 16312 |
Парубок наче злякався: струснувсь, підвів голову; подивився і, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею. - подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада підкралася до її серця - і ущипнула... Цілу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора. Коло свого двору стріла матір. |
| 16313 |
У хаті їй ще сумніше стало. Мати скільки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те... Діждавши, поки зовсім смеркло, вона послалася і лягла спати. |
| 16314 |
Їй не спалося: сон десь далеко блукав від неї... Крізь невеликі вікна пробиваються в хату сизі померки ночі; зорі, мов іскорки, жевріють серед тії темряви. Тихо-тихо... Христя лежить і думає... Усякі думки ходять у її голові. їй чудним здається, що вона дома. |
| 16315 |
Чи давно була в городі, а от тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднішні виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. І навіщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Ні, Горпина не така: вона нікому не похвалиться. |
| 16316 |
Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповірила їй подруга... Кому? У городі хто її знає? Хіба хазяйці? А що тепер хазяйка діє? Спочива, певно. Хотілося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. |
| 16317 |
А що, як хазяїн вернувся і почав лаяти, нащо пустила її додому? І їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд... Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там! Не дано ж того чоловікові... її серце неспокійно почало битися. |
| 16318 |
А тут знову зійшов на думку Федір - його зомлілий образ, його засмучений погляд... До півночі качалася Христя з боку на бік, поки не прийшов сон і не заспокоїв її гарячої голови. Смутні думки приспали Христю, та нерадісніші й збудили... їй щось і снилося, та не пригадає вона що. |
| 16319 |
Вона і вимилася, і прибралася, а ті почування все більше росли, все глибше западали в думку... Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало, помиршавіло; життя його спустіло; наче пожежа пройшла і спустошила самі найкращі місця. |
| 16320 |
Вона радніша кинути його зараз і полетіти назад, у місто... А ще ж тільки сьогодні субота, до завтрього після обіду їй бути... Така журба розбирає її, так їй важко та трудно. - Чого ти, дочко, сумуєш? - питає мати і рае: - Ти б пішла до Одарки. Христя зібралась - пішла. І вона здержала своє слово. |
| 16321 |
На другий день ще до світу устала, зібралася, попрощалася з матір'ю - і пішла. Приходила Одарка побалакати; прибігла Горпина узяти на улицю з собою; ще дві-три знайомі дівчата забігали, та застали тільки заплакану матір у хаті, а Христя вже далеко була. |
| 16322 |
Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм світом безкраї поля, усіяні, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко від села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому тумані крилося село. Вона не озирнулась ні разу, не поглянула на його. |
| 16323 |
Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився місток на гнилім переході - він якраз на половиш шляху... Сонце повернуло на півдня, стояло саме над головою. Думки про Мар'ю на який час одвернули її від міста. |
| 16324 |
Та ненадовго... Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула - пішла у місто... -подумала Христя, і щось гірке та нерадісне ущипнуло її за серце. - утіша сама себе, утираючи знічев'я набіглу сльозу. І знову налягла на ноги. Ось і Иосипенкові хутори. Щось бовваніє серед двору; доноситься до неї гук-крик. |
| 16325 |
Хіба у такім пеклі, прости господи, проживеш? Кам'яне - і те не здержало б вашої гризні! - А що ж, по-твоєму, - мовчати мені їй? Поганці, прийманці - мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужім добрі, та ще й старшинувати буде? Ні, не діжде вона з своїм родом поганим! Мені нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба! ! ! Не первина їй мандри справляти... Звідти, здається, і брали... |
| 16326 |
І її вижили з села, і її одірвали від рідної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомічну матір зоставили саму на плач та журбу... Хто тільки в світі не плаче, не проливає сліз кревних? Нащо от хазяйка - у добрі та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарікає на неї... Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору підіймає, щоб знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там... тільки натомиш себе дурними надіями? Тяжко Христі такі думки думать одній серед широкого поля; важкі почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє... - думає, поспішаючи. |
| 16327 |
Ось з-за гори заблищав на сонці хрест городянської церкви; ось і ліски забовваніли, наче сизий пояс, розляглися кругом міста. Ще три версти зосталося. Христя зійшла з шляху на обніжок, де серед бурти росла висока гілляста липа, і сіла в холодочку перепочити. З того місця так видно усюди. |
| 16328 |
Змією біжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бік, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорні, жовті, зелені, упираються краями в шлях... Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани - і горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизій долині блакитного небосклону; а легенькі тіні, мов непримітні хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квітчатого килиму, стиха пересовуються з місця на місце... Чудовна надивовижу іграшка ясного світу з вечірньою сутениною! Повітря тепле та легке, так і хилить до спокою, так і гне до дрімоти; а дзвінка жайворонкова пісня стиха колише. |
| 16329 |
Не перейшла - перелетіла вона базар і мерщій повернула у свою улицю. Ось і дворище... Тихо у йому, аж глухо, нігде живого не видно, тільки комора біліє серед двору. Христя поспішає в хату; їй дивно, що сінешні двері зачинені. Чи недужа хазяйка, чи нема дома? |
| 16330 |
З неспокійним серцем вона мерщій вскочила в сіни. Через хвилину вона знову вискочила... бліда, труситься і - як пуститься З двору! - О боже, боже! - шептала вона, біжучи улицею. Прохожі зостановлювалися, дивувалися. У дяка в хаті йшла лайка, коли Христя туди ускочила. |
| 16331 |
Дячиха аж посиніла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком. - Здорові! - привіталася Христя. їй ніхто нічого не відказав, та вона і не дослухалася. Як божевільна, вона кинулась до дячихи. - Паніматко! ідіть до нас. Щось з хазяйкою сталося. |
| 16332 |
Я була дома, ходила в село... Приходжу у хату" а хазяйка лежать... такі страшні... Боже мій, боже! - і Христя зайшлася плачем. - Ото він учора звернувся... Підожди, я зараз, - сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сіни. В Загнибіди уже світилося в хаті, як вони увійшли у двір. |
| 16333 |
Очі в неї були закриті; під очима - сині мішки; рот скривлений; Зітхання важке, хрипуче... Все казало - то було посліднє змагання життя зі смертю! - Олена Йванівна! Олена Йванівна! - стиха обізвала її дячиха. Олена Іванівна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою. |
| 16334 |
Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч і не пам'ятала того нічого. Вона тільки й запримітила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на сині плями та тихо шептала: Жінки мовчки хитали головами. Трохи не опівночі знарядили покійну й положили на столі. |
| 16335 |
Старий дяк став у головах коло ставника і охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увіходили, дивилися на покійну і тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всім не вірилося, що вона померла. - Молода така, - жити б та бога хвалити - ніт же... - шептали знайомі й незнайомі. |
| 16336 |
На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася поміж людьми, поки на неї дячиха не крикнула: - Чого ти тут тупцюєшся? Ішла б собі куди-небудь! Мов п'яна, Христя вийшла надвір і сіла на рундуці. |
| 16337 |
Оце й похнюпиться, а світ стане над головою і печепече... То воскова свічка горить у головах покійниці; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очі: не чує, не бачить... А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сиділи вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селі, серед лугів, на широкім просторі... |
| 16338 |
То ж - хазяйка... Бліда та біла, мов з крейди вистругана; одні очі горять - тліють, мов роздута жарина... Вона тільки хитає головою та щось шепче губами... Так шелестить суха трава восени... - тільки Христя і розібрала з того шепоту. |
| 16339 |
Потім вона підняла руки, темні, у смугах, і зразу опустила; повернулася, зітхнула - і закрила очі... Далі Христя нічого не пригадає... Чує гомін людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку... Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу... Зємля під ногами у Христі захиталасяпосунулась, наче попливла куди... |
| 16340 |
Христя зразу розібрала - що то за світ і звідки... Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидіти сю лиху годину? Та й пересидівши - що далі? Іти у село до матері? А тута ж як кинуть? Загнибіда ж її і з-під землі видере! |
| 16341 |
Сонце почало викочуватись з-за гори; перші іскорки його застрибали понад землею; туман рідшав, осідав на траву густою росою; з улиці доносився гомін та гук... То люди поспішали на базар. І, підвівшись, вона тихо вийшла з двору. |
| 16342 |
Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима... її жовте тіло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витріщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хаті. Христя боялася сама зоставатись. Іде мати куди - і вона за нею, а настане вечір - вона і з матір'ю боїться. |
| 16343 |
На улицю, до дівчат - і не кажи! Уже Горпина з подругами з усіх боків забігала - не йде. По селу пішла чутка, що воно щось та значить. До того Пріська якось раз понуждалася в грошах і попрохала Карпа розміняти їй ту бумажку, що принесла Христя. - Та се аж півсотні рублів! - скрикнув Карпо. |
| 16344 |
Пріська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, і не примічала, як та бумажка тріпалась у її руках. - Ти - брешеш! - суворо гримнула вона і ще прикріше подивилася дочці у вічі, неначе хотіла подивитися їй у душу. Христя змінилася у лиці. |
| 16345 |
І Пріська, хоч їй і нужда була в грошах, не пішла міняти їх, а заховала глибше в скрині. Здається, кому б знати про ті гроші? Отже Карпо не витерпів і в шинку похвалився, які то добрі заробітки в городі. Бігали дівчата закликати на вулицю - не йде. |
| 16346 |
Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла. - Чи не помагала лиш і вмирати? - підструнчував Грицько, усміхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала нові суди та пересуди. По селу заходили страшні вісті. |
| 16347 |
Одні казали, що Христя продала себе якомусь жидові; другі - що обікрала хазяїнів та втекла; треті - що злигалася з самим хазяїном і вкупі уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидіти додому, а там знову піде в город, та вже не служити, а господарювати на покійниці добрі... В чім була правда, а в чім брехня - ніхто нічого не знав... Чули, що є гроші, і добивалися, де б тим грошам узятись... |
| 16348 |
Либонь, її одкопували і знайшли синяки по тілу. Цю новину передала Одарка і Прісьці, побачивши якось раз 3 свого огороду. А Пріська спала? Бог знає: темно - не видно; Пріська мовчала. Серед тієї тиші незамутної роздався здалека глухий гомін, почувалося топцювання. |
| 16349 |
Далі - ближче, чуткіше... Ось уже в дворі собака загавкала; чутно гомін коло хати. - Гей! спите? Одчиніть! Христя почула Грицьків голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце. - Хто там? - Вставайте. Світіть світло та відчиняйте! - гука Грицько. - Не пускайте, мамо! Не пускайте... - злякана замовила Христя. |
| 16350 |
На велику силу вона засвітила і ледвеледве відсунула двері. У хату увійшло аж п'ять чоловіка: становий, його писар, Грицько, Кирило і Панько - другий соцький. - Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька. Христя мовчить - ні жива ні мертва стоїть перед становим. |
| 16351 |
Я - в кімнату: аж там хазяйка лежить уже без речі. Пріська полізла у скриню і, тіпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, і подала становому. - Так... так... - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла? - Хазяїн дали. |
| 16352 |
Лице її посиніло; очі витріщились - горять-палають... Страшна Пріська, наче звір дикий. - Ну-ну! Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - відступаючи від Пріськи, виправлявсь Грицько. - Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходімо. |
| 16353 |
Панько, високий білявий чоловік, стиха підійшов до Христі і, торкнувши за плече, мовив: - Ходімо, дівко. У розчинені двері, з сіней, з печі, з кутків уривається темнота, неначе хоче погасити і без того неясне світло. У сінях чутно шелест: то в темноті Кирило шукає водянки. |
| 16354 |
А знадвору доносяться заводи собачі... Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже він все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води і, увійшовши в хату, линув прямо на Пріську... Та - хоч би ворухнулась! |
| 16355 |
Тільки світ э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Пріськи. Сказать би: наче хто огненними іскрами обсипав її помертвіле обличчя. По її мертвому виду пробігла ураза життя; у її померклих очах засвітилася іскорка горя. - Нема її? |
| 16356 |
Страшні собачі заводи зливалися з охриплим лементом матері. У Кирила серце розривалося. - О-о, служба гаспидська! - скрикнув він і, як несамовитий, вибіг з хати. Аж ось, одного разу вискочивши, він зобачив, що з темній темноті чиясь постать маячить, простуючи у двір. - Так, брате, й там. |
| 16357 |
Думав - здурію. Оце мов і затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить! - Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у! Ось послухай. До їх уха донеслося глухе охрипле лементування. - От тобі й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько. |
| 16358 |
Та хіба від того нам легше? - Я, бач, чув, - почав Панько, - станового писар розказував нашомутаки чоловікові, що Ззгнибіду хтось бачив, як він жінку давив. Його, либонь, і в тюрму вже засаджено. Може, бог тобі у сні пошле розум, що зробити, як повернути. |
| 16359 |
І - диво! Пріська подумала-подумала, утерла сльози, підвелася і подибала до полу. - Отак буде краще! - мовив Кирило не то до Пріськи, не то сам до себе, умощуючись собі на лаві. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсім не затихло. |
| 16360 |
Одна була надія, одна утіха, що держала її на світі, красила злиденне життя, - тепер і та надія її одурила, наробила такого клопоту, такої слави... її кров, рідна кров, на таке пустилася... чужу душу загубила! |
| 16361 |
Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хаті, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї більше нічого не знайшли, окрім тих проклятих грошей... Та де тим і грошам узятись? Певно, воно щось тут є... Христя каже: хазяїн дав. |
| 16362 |
Христю на другий день погнали в місто, а з неї тільки дозор зняли, бо не знайшли нічого такого, що б і її до того діла в'язало, хоч Грицько і гукав: - Та й стара не без гріха! Певно, сама і підсунула дочці такого зілля, та мовчить, запекла! Пріська мовчала, словом не обізвалася. |
| 16363 |
Що було учора - те й сьогодні, те і на завтра; ні сну, ні відпочинку - одні гіркі сльози... Устане ясне сонце, і зайде, і знову устане; а Прісьці і не в примітку. Як злізла на піл, послухавши Панька, як скорчилася після його розмови - так ні злазила, ні розправлялася! |
| 16364 |
Зовсім у- домовині, глухій тісній ямі... От тільки - ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвіздком стирчить у голові... І нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навіки затихло... А думку? думку? Немає волі над нею! |
| 16365 |
Хоч би ніж такий гострий, щоб тільки - чирк! - та й капут відразу... або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась... Піт же! Скрипить дуплиняста деревина від вітру! зовсім, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада - скрипить. |
| 16366 |
Так Пріська скрипіла, за ті три дні її і не узнати: запали очі, набрякли-розчервонілись; запалі щоки - ще дужче позападали; обличчя почорніло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось і аж пожовкло, як гич у пшенички: зігнута постать - удвоє перегнуласьскарлючилась... То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою! - подумала Одарка, прийшовши через три дні провідати Пріську. |
| 16367 |
Вона б, може, і не прийшла, та бачила, що у Пріськи кругом хати за ті три дні ніхто ні заманячив, ні пройшов; а сіни, як були першого дня одчинені, так і стояли... - подумала Одарка і, тремтячи від страху, пішла довідатися. - Тіточко! Чи ще ви живі тута? - стиха спитала Одарка, підійшовши до Пріськи. |
| 16368 |
Чи від того, що Пріська уже три дні, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосі чулося щось рідне, привітне, - тільки Пріська струснулась, наче Зраділа, і розкрила запухлі очі. Вона поривалася щось говорити; шептала губами і, не скінчивши, безнадійно махнула рукою. |
| 16369 |
В Одарки мороз пішов поза спиною від того голосу і від того погляду... Вона переждала трохи, поки Пріська заспокоїться, потім спитала: - Тітко! чи ви пізнаєте мене? - Тебе? Як тебе не пізнати! - з страшною усмішкою одказала Пріська. - Хто ти така? - тихо спиталася. |
| 16370 |
Одарці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило, побачивши Прісьчину муку. - Тіточко! Я ж сусіда ваша... Одарка, - не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла і знову глянула на неї заплаканими очима. |
| 16371 |
Тепер вони у неї наче кров'ю налиті, а на зрачки полуда насунула і закрила їх страшний палючий огонь. - Я знаю, що ти Одарка, - заспокоївшись, почала стара. - Пізнаю тебе по голосу... Спасибі, що не забула. - Може, вам чого треба, тіточко? - спитала рада Одарка. |
| 16372 |
Авжеж, їла, бо, бач, живу... От тільки у мене щось у горлі пересохло, смага губи попалила...Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля і ще хутче кинулась до себе у двір. |
| 16373 |
Не забарилася швидка Одарка принести ціле відро холодної води, тільки що з колодязя, і піднесла повен кухоль старій. Пріська, хитаючись, підвелася, та як припала до кухля - неначе її уста до його прикипіли, та поти всього не випила - не пустилася. |
| 16374 |
Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором од бивало, неначе підсліплий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. |
| 16375 |
Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати - чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її? Пріська ворухнулася, розкрила очі. - Спали? - спитала Одарка. - А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Пріська глянула на неї. |
| 16376 |
Буде вже, всьому край є! Я скоро умру. Може 6, досі і вмерла, та тебе дожидала... Ти ще одна до мене прихильна зосталася... Ти такої мені цілющої води сьогодні дала, що в мене від неї усе зразу затихло... Спасибі тобі... О-ох! Всі проти мене, всі... тільки ти одна... Господь віддячить тобі. |
| 16377 |
Одарка мерщій скинула платок з плечей і закрила ним лице старої. - А що? - знову спитався Карпо, як вона вернулась додому. - Умерла... - понуро одказала Одарка. Карпо витріщився. - Що ти кажеш? - гукнув він, думаючи - чи то вчулось так йому, чи справді Одарка те сказала. - Умерла... - шептав він. |
| 16378 |
Одарка сиділа смутна-невесела, дивилася буцім собі під ноги, а справді - нікуди не дивилася: уп'яла очі в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменіла... Дітвора, зачувши розмову матері з баті ком, затихла, боязко поглядаючи на матір. |
| 16379 |
Оце спалахне віхоть - ясний світ пробіжить по хаті, заграє на чорних шибках вікон, освіте затурбовану голову Одарки, одкине від неї довгу-предовгу тінь на стіну, ходе-бігає та тінь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне світло - і тінь Одарчина кудись зникне, і сама вона покриється темнотою... Одарка знову біжить до печі, підкидає новий верчик... Знову світ осіяє, знову Одарка поспіша до макортета, знову постать її колишеться, і чорна тінь бігає по стіні. |
| 16380 |
І давати б - Карпа немає. Що там його додержує? - Посидьте, діточки, трохи... Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати. У Притичиній хаті ледве тліє невеличкий каганець на комині, кидаючи З-під стелі жовтуватий світ. |
| 16381 |
Коли-не-коли упаде на його бліда смужечка світу, пробіжить по верху, мов ворухне платком, і - злякана - стрибає угору... На лаві під стіною сидять Панько, Кирило, Карпо - німі-мовчазні, немов до стіни прибиті. |
| 16382 |
Ще більше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дітям, а сама й не приторкалася - слала постелі замість вечері. Карпо собі ліг, не вечерявши, і хоч тихо лежав, а й йому не спалося..., - подумав Карпо. |
| 16383 |
Я ось думаю, що коли вийде дозвіл ховати, то не кому прийдеться - як не нам... Скажемо Христі, коли вернеться, що користь З землі буде наша - от і все. - Коли то ще буде! - сумно одказав Карпо і замовк. |
| 16384 |
На ранок обоє повставали, наче п'яні, і зразу розбіглися: Карпо пішов скоріше на поле, Одарка зосталася дома. В обід зійшлися, шоб мовчки поїсти страви, і знову розійшлися до вечора. За цілий день одне одному слова не сказало. Так минув і другий день, і третій, на четвертий рано прибігає Кирило. |
| 16385 |
Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скоріше порядок умирущій дати, та ніяк того діла в один день не скінчиш, - багато заходу. Стару обмили, нарядили і положили на столі. |
| 16386 |
Одарка сама хрест виліпила з воску і свічку засвітила в головах... Тліє та свічечка, кидає жовтий світ на почорніле лице вмирущої... У хаті тихо, ніхто не читає над покійницею, - тільки старі бабусі кругом обступили стіл, і хіба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, і тим зворухне незамутну німоту... А надворі - рай: сонце, наче панна у пишному одягі, розгулялося розігралося; сонячні пароси так і носяться в прозорому повітрі, так і прищуть золотими стрілами; гнуться, ламаються, осідають іскорками на пишно убрану землю, на розкішію вкриті листвою садки... Пташки лящать, теркотять, співають; щебече соловейко і своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива іволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалібніше туркоче; цвірінькають джикуни-горобці, а до їх з високої високості, неначе срібний дзвінок, доноситься жайворонкова пісня... Рап - та й годі! Все живе, радіє... Шматочок того раю забігає й у Прісьчину хату: то сонце ускоче у вікно, забіга зайчиками по стінах, по долівці: то пташина пісня долетить у розчинені двері... Шкода, що ніхто того не бачить, ніхто того не чує! Сама господиня навіки заснула, а її товаришки - німують кругом неї... |
| 16387 |
Разом з ними поспів і Кирило, одливши труну немов на заказ, - хоч і соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пільно пригнав Кирило. |
| 16388 |
Чимала купка зібралась: шість чоловіка треба під труну, одного - з хрестом; п'ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути; десь два сліпці узялося з проводирем, - і проводирю знайшли роботу - нести коливо... Тихо-тихо потяглася процесія з Прісьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. |
| 16389 |
Попереду хлопчик з коливом; за ним - Карпо з хрестом; за хрестом - нога в ногу шість чоловіка несуть нари з труною, закритою покрівлею до половини; у головах - Одарка сумна-невесела; за нею - купкою бабусі шкандибають; а на самому кінці два сліпці, забравшись за руки і піднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими ціпками. |
| 16390 |
Візьміть за руки та одведіть! -гукають чоловіки на бабів, наміряючись знову труну підняти. Довго силкувались, поки Христю одірвали від труни, - так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її під руки і тихо вели за труною. |
| 16391 |
Христя, здається, нічого того не примічала і, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалібні слова, приливаючи їх ще жалібнішими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гіркого плачу. Одарка собі плакала. Бабусі зітхали. |
| 16392 |
Народ з дворів вибігав довідатись - кого несуть; подивитися - кого ховають. Вибігла Хівря, стала коло воріт і перехрестилася; вибіг Федір, та, глянувши, подрав мерщій кудись огородом; виплив і Грицько. Рука його сприснула, і він поточився. |
| 16393 |
Заблищали зорі в чистому небі, показався і місяць з-за гори - повний, червоний, неначе в бані паривсь. Сумно позирнув він крізь пил та куряву на людську біганину, на чудний гук міста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. |
| 16394 |
По кам'яних вулицях торохтять вощики, попід заборами снують люди, у кожній хаті горить світло; а великі будинки неначе в огні палають: з їх розчинених вікон ллються де співи, де бренькіт... Почалося окреме городське життя - життя ночі... Село не знає його, бо не знає і тії страшенної задухи, що здіймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стін, з тісних смердючих дворів і що не дає дихати, не дає жити. |
| 16395 |
Про те не знає село. Примостившись на просторій просторості, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з річкою на краю, а іноді й посередині, - воно дише і вдень прохолодою. А вночі? |
| 16396 |
Не те у місті: там немає ні просторих левад, ні густих садків; там шматок місця потрібен під будівлю, котра б приносила більш користі, грошей, і там оселились люди не польової праці - гречкосії та хлібороби, а городськоі - ремісники, купці, крамарі, пани - воєнні й невоєнні, служащі й не служащі, жиди - в ярмулках і без ярмулок, в дорогих саєтах і в драних балахонах... Все те живе тільки на гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває. |
| 16397 |
Там життя ніколи не вгаває: одно спить до півдня, друге - з півдня. А ніччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, - тільки й дихнеш свіжою прохолодою, тільки й посидиш з добрим чоловіком, перекинешся з ним живим словом, а часом і погуляєш досхочу. |
| 16398 |
Он і в Антона Петровича Рубця зібралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капітан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голінний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федір Гаврилович Книш - йому підручний. |
| 16399 |
Перед вечором гарненько усілись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, і смоктали ромок з солодким чаєм. - Зовсім обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсім обіїдно, - бідкався Колісник. - Ви тільки подумайте: віл стоїть шістдесят карбованців, а м'ясо по вісім копійок фунт. |
| 16400 |
Скільки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги - добре-добре, як пудів на п'ятнадцять, а більше усього тринадцять набереться. От ви і лічіть: по три карбованці з семигривеником пуд, - п'ятнадцять нудів - сорок вісім карбованців, недістае дванадцять. |
| 16401 |
От ви дивіться... Собі на убиток! - А бач, торгуєте? - одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, від котрого його бліде обличчя ще більше зблідло і тільки сірі очі заграли невеличкими іскорками та рижі баки захиталися. Хе! Пропали ми, зовсім з головами пропали! - бідкався Колісник. |
| 16402 |
Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету. - Буде, все буде, - утішала його Пистина Іванівна. - Тільки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз... - І з цим словом вона скрилася у хату. Селезньов сів коло Книша, сопучи. |
| 16403 |
Колісник стояв аж коло східців, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити. - А ви чого стоїте? - повернувся до нього Антон Петрович. - Сідайте, сідайте, чай будемо пити. Колісник примостився на самому крайку лави. |
| 16404 |
Селезньов спідлоба дивився на нього, міряв з ніг до голови очима. - Партнер? - випалив далі, наче з рушниці, дивлячись на Колісника. - Що зводили питати? - спитався його той, як жар займаючись. - А-а... в карти? - догадався Колісник. |
| 16405 |
Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. |
| 16406 |
Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками... Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі. - Это откуда у тебя такая взялася? - спитав Селезньов хазяїна, коли дівчина, віддавши чай, скрилася у хату. |
| 16407 |
У кого б ви думали? - спитався хазяїн, помовчавши. Всі тільки дивились на нього і ждали одказу. - У Загнибіди! - випалив Рубець. - Та-та-та... - затарабанив Колісник. - Знаю, знаю; бачив, бачив... Христею зоветься? - Христею, - одказав хазяїн. |
| 16408 |
Господь з нею! Адже куховарці плачу три карбованці на місяць, а що З неї? Тільки й того, що обід зваре; а як оддала обід, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине. - То ще - поки не роззнакомилась. А от, підождіть, москаля наживе - почне, як і всі, бігати, - увернув Книш. |
| 16409 |
Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: ніхто кращого борщу не зварить, як вона: їм - не об'їмся! Зате ж і зло неабияке: коло печі не стій, нічого не кажи, ні в віщо не мішайся, - так зразу і присне, так і палахне вгору! - Городська, городська, - мовив Колісник. |
| 16410 |
Я знаю її, вона кума моя; і його знаю - завзятий! - толкувався Колісник. - Да о чем мы толкуем? - гукнув Селезньов. - Играть-то будем или нет? - випалив він, визвірившись на хазяїна. - Зараз! зараз! - замовив той. - Христе! як би столик сюди принести! |
| 16411 |
Чи, може, у бесідку підемо? Тихо тепер, засвітимо свічку і - катай-валяй! - А ваш квартирант? - спитав Книш. Рубець тільки махнув рукою. - Не гра? - Другим бог і квартиранта пошле такого як слід, - одказав Рубець. - А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хаті. - Дурак, видно! - рішив Селезньов. |
| 16412 |
Колісник зареготався, а за ним і Книш. - Само собою - дурак! - доводе Селезньов. - Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть - да! За барышнями ухаживает? - І не дума, - одказав Рубець. - Кажу ж: сидить собі в хаті. |
| 16413 |
Ото тільки й виходу у його, що служба. - Ну, дурак и есть! - А наші людці хвалять: немає, кажуть, там чоловіка за його вдатнішого, - каже Колісник. - Та він-то не дурний. Начитаний - по-книжному так і гвоздить! - правує Рубець. |
| 16414 |
Там такого наплел - страсть! За всех, за всех накатал... Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие - возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать - кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть! - Може, й наш. |
| 16415 |
А що ви думаете! Може, й наш, - одгадував Антон Петрович. - Нет, - заспокоїв Селезньов. - Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. |
| 16416 |
Да черт с ним со всем! Когда же в карты? - гукнув Селезньов. - Зараз, зараз! Пистина Іванівна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла і Пистина Іванівна. - Столик у садок, у бесідку, - порядкував Антон Петрович. |
| 16417 |
Там серед його, у невеличкій бесідці, на розчиненому столі, горіло уже дві свічки, освічуючи чорні закапелки бесідки, стіл, на котрому лежало дві колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати. |
| 16418 |
Уже й гарячка з вас! Чи то й на війні так напирали? - спитав Книш. - А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, - перекидаючи карту, мовив Селезньов. Книш і Рубець собі взяли по карті. Випало здавати Книшеві. |
| 16419 |
Він узяв одну колоду, перетасував, зняв, піддивився під карту і зразу одсунув. Потім узявся за другу колоду, знову потасував і знову зняв. - Вот уже и пойдет, ворожея! - сердився Селезньов. - Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. |
| 16420 |
Ух, знатно попарю! Снимите, что ли? - Та знімайте вже, - підсуваючи до нього колоду, сказав Книш і почав Здавати. У бесідці стало тихо. Чутно тільки, як карти слались, падаючи на стіл, та шуршали на зеленому сукнові. - Бог з вами! Беріть, беріть! - загомоніли Книш і Рубець. І знову стало тихо. |
| 16421 |
Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу - рвонула платок з голови і швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хміль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Іванівна мерщій сховалася в кімнату. - Се чорти його батька зна! - гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. |
| 16422 |
Розпатлану й засмучену застала її Христя. - Чому се ви, тітко, не збираєтеся? - не знаючи нічого, пита у Мар'ї. - Збирайся! Хіба за тими чортами зберешся куди-небудь? - гукнула Мар'я, і її очі аж свірконули з-під чорного волосся. - Коли б дні були удвоє більші, ніж е, то й то б їм мало. |
| 16423 |
І вночі не спи, і то - роби! Се - мученька тяжка! се - каторга гірка! І піднесло мене, дурну, сюди служити! І пораяли лихі люди, щоб їм добра не було! - сюди найнятись! І послухала я їх, необачна голова! Христя тільки витріщилася на Мар'ю. |
| 16424 |
Чи давно вона була в кухні, - Мар'я любісінька-милісінька була, збиралася кудись іти, вимивалася в милі, розчісувала свої кучеряві коси і пов'язувала голову, - як от уже простоволоса и сердита сидить тепер. - Що ж там таке? - тихо спиталася вона в Мар'ї. - Що таке? - гукнула Мар'я. |
| 16425 |
Наче сонце засвітило і вигріло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серці й на душі! - Я вже тебе, Христе, колись десять раз переміню, - обіцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню. - Та що ж тут таке? А коли вам треба йти... Коли вас там хто жде? - каже Христя. - Ох, жде! - зітхнула Мар'я. |
| 16426 |
Христі не раз доводилося бачити жидівських наймичок - обідраних, обірваних, безносих, кривоногих... Страшно глянути на їх! А вони - неначе їм і горя ніякого немає - гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усміхаються... Христя аж струснулася... Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. |
| 16427 |
Щось рідне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрічі вона зразу прикувала Христю до себе. Ідучи найматись, Христя страх як бажала стрінути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тільки стріла, а вмісті прийшлося й служити. Як Христя зраділа, коли перш всього у чужому дворі стріла Мар'ю. |
| 16428 |
Христя накрила і чимало ще дожидала у кухні, що ось гукнуть - неси! Немає, не чутно. Пані пішла в садок та там і сіла. Небо й повітря миготіло срібло-сизим полум'ям; невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці. |
| 16429 |
Сон хиляє її, а з саду доноситься регіт, чутно крики... Ні, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе! Від нудьги Христя почала сюди-туди водити очима... Вікно з причілку було відчинене, у йому світилося. То вікно з паничевої хати. - подумала Христя і, піднявшись, побралася до вікна. |
| 16430 |
Коло столу над білим папером зігнувся він: пише щось. Рука несамовито бігає, виводячи стрічку за стрічкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорні бровенята то сходяться, то розходяться; на високому білому чолі, у ясних карих очах бродить глибока думка. |
| 16431 |
Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим і таким ясним, білими тендітними руками, карими очицями, чорними бровенятами і, помилувавшись, подумала: - Христе! Христе! - донеслося до неї з кухні. Вона, як опарена, скочила - побігла. - Виймай жарке та давай. Вони і до світу не скінчать. |
| 16432 |
Христя, стоячи за бесідкою, нічого не розібрала, об чім вони розмовляли, і тільки ображено прошептала: - Чортова верства! і сорому йому немає! - Зачиняй вікна та лягай спати! - сказала їй Пистина Іванівна, коли вона вернулася до хати. |
| 16433 |
Христя побігла... Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничів. - А се нащо? - донісся до неї з хати голос квартирантів, коли вона намірилась вікно зачинити, і його біле обличчя показалось у вікні. - Пора вже спати! - не знаючи, як і навіщо, гукнула Христя. |
| 16434 |
Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все стояло біле обличчя і стиха усміхалося до неї... Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капітанового голосу. |
| 16435 |
Обличчя в неї біле, як крейда, очі червоні, одежа пом'ята, коси вибилися з-під платка, та й платок сам поліз набік, - або ж вона цілу ніч не спала, або ж, на хвилину задрімнувши, кинулася і зараз побігла додому. - Здорові, тітко! - веселенько привіталася Христя. |
| 16436 |
Гляне Христя - німа, мовчазна Мар'я, аж сердита, і знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї і заблищали, мов лаком покриті. Хутко помчала їх Христя в горниці. - Біси його батькові! - гукнула вона, тільки що Христя показалася на порозі. |
| 16437 |
І сьогодні йди, і завтра бреди... У других - коли куховарка, то вона сама і на базар, і все; а в нас - слідком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити... Бісові злидні! Бояться, щоб не вкрала, бач! - торохтіла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком. |
| 16438 |
Пан швидко вийшов одітий і, не кажучи ні слова, пішов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повіялася за ним. -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тиші. Самовар награвав сумну-журливу пісню і болісно одкликався у Христиному серці. Нешвидко пані встала, а за нею й дітвора. |
| 16439 |
Треба давати усім умитися, дітей повдягати, кроваті поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропі. - Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, - приказала Пистипа Іванівна. Христя кинулася у кухню, аж і Мар'я прийшла. |
| 16440 |
Бліда і полита потом, вона принесла у корзині і м'ясо, і курей, і всяку овощ - повну корзину; принесла та так і кинула додолу! - Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять - носи! Аж руки потерпли! - скрикнула вона і почала розмахувати руками. |
| 16441 |
Поти Христя правилася біля чайної посуди, прийшов і пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому. - Ти дивись сьогодні за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, - додав. Пані тільки зітхнула. Христя вийшла у кухню. |
| 16442 |
Його голова й борода закустрані, його очі заспані, біла вишивана сорочка розхристана і з-під неї виглядає тендітніша від рожевого лепесточка груднина. - Нічого й журитись, коли рук не чуєш! - суворо відказала Мар'я. - Чого ж се? - Он яку хуру теребила на собі! - вказала Мар'я на корзину. |
| 16443 |
А я хотів прохати, щоб дали мені умитися. - Он кого просіть! - кивнула вона головою на Христю. - А се що за вечірня пташка? - пита він, уставивши очі на Христю. Христю неначе хто жаром обдав..., - подумала Христя і ще дужче почервоніла. - Дівчина! Не бачили? - одказала Мар'я. |
| 16444 |
Убігла у горницю, слухає наказу панії; а чує - його мову, дивиться у землю - баче його ясні очі. - Чи Григорій Петрович устав? - пита пані. - Я не знаю... Там панич якийсь у кухні, - одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта річ. - То ж і є він. Клич же його чаю пити. |
| 16445 |
Христя знову ввійшла у кухню, а він стоїть, веде жартівливу розмову З Мар'ею, і Мар'я весела: сміється, щебече. - Пани просять чаю пити, - сказала, засоромившись, Христя. - Добре, горличко, добре. Дай же мені умитися, Мар'е! - З якої речі? - гукнула Мар'я. - Коли вона вам подобалася, то хай і дає. |
| 16446 |
Велика хата, аж у четверо вікон; по ліву руч, під глухою стіною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сітка, з тонкого Заліза; за нею проти вікна - стіл; на столі усяких виробок з дерева, глини, каменю. |
| 16447 |
Тут були голі, обнявшись руками, люди, вискаливші зуби собаки, світячі очима коти; по обох боках столу на круглих підставках стояли дві темні чоловічі постаті: одна - в шапці і кожусі - справжній мужик, друга - без шапки, носата, великі пацьорки спускалися на вуха кучерями. |
| 16448 |
По стінах - картин-картин, аж очі розбігаються! Між двома вікнами чорна блискуча шафа, на їй - головатий чоловік обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел... Христі уперше зроду доводилось бачити таке диво. Не такі ми люди з Христиною. |
| 16449 |
Адже правда? - І приязно заглядає їй у вічі своїми карими, блискучими. - Та вмивайтеся, а то покину, - сором'язливо одказала Христя. - О, бач! - сказав панич і підставив руки. - Та то ще не обійшлося: занову ситце на кілочку! А обійдеться... - регоче Мар'я. |
| 16450 |
Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають. "І яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злізе! " - думається їй. - Не мути дівчини, не мути! - відказав панич, кінчаючи вмивання. Христя мерщій ухопила таз з водою і вибігла у кухню. |
| 16451 |
Мар'я поступилася до панича у хату. І чує Христя, як не дуже давно сумна і сердита Мар'я щебече та регоче. Мар'я так і залилася реготом... Христя не розбере, об чім вони розмовляють, вона тільки догадується, що про неї та річ. її ущипнула досада... - думала вона. |
| 16452 |
Христя давно вже витерла таз, та не хотіла нести туди, де стоїть він, до регоче Мар'я. Коли він, одівшись, пішов у горниці чаю пити, тоді тільки вона однесла його. - От панич! От добра людина! Тільки й побалакаєш, коли він дома, - Зітхнувши, мовила Мар'я. |
| 16453 |
Христя тільки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщій пішла прибрати паничеву хату. Коли пішли з дому пан і панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насіло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно діло і, не доробивши, кидала його. |
| 16454 |
Пані собі сердилась, і Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гніву на себе. Який учорашній день був для неї тихий та радісний, такий сьогодні бучливий та непривітний. Як на те, ще й діти, не помирившись іграшками, підняли крик-ревище. |
| 16455 |
От цяця баришня! - Ця-ця... - одказала Маринка, граючи очима, і, вхопивши на оберемок завбільшки з себе куклу, почала її колихати. Івась, червоний, як кішка, скочив до Маринки на килим і за одним махом порозкидав кукли геть по долівці. |
| 16456 |
Христя завмерла на місці: що, як пані справді повірять? Та й недобра ж яка дитина! Насилу Христя утішила Івася, насилу звела його з Маринкою і трохи спочила, коли вони загралися. Потім, як у печі витопили, - треба на стіл накривати. |
| 16457 |
Прийшов пан і панич - обід подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри. Після обіду нагодовані діти замовкли, пан ліг спати; панич пішов у свою хату - зачинився. Прийшлось спершу перемитії посуду та тоді і собі за обід сісти. За обідом Мар'я розговорилася. |
| 16458 |
Розмова вертілася біля панича і хто він такий, і де служе, і який ввічливий, доступний, балакучий. - Коли 6 трошки повніший, що б то за красивий був! - вихваляла Мар'я. - Трохи лиш чи наша пані у нього не теє... Бо як зайде за нього розмова - не нахвалиться кумом. |
| 16459 |
Він хрестив Маринку... А що панянки у городі - то кожна сьогодні б пішла, аби сватав. Та ба! Ні на кого не хоче проміняти попаді. Піп у церкві вечерню служе, а він з матушкою чаї розпиває. Пройдисвіт! А все добрий чоловік, - додала Мар'я й позіхнула. - Спати хочеться? - питає Христя. |
| 16460 |
Швидко-швидко перебирали її тендітні пальчики якісь прутки, з-під котрих випливала дірчава стежечка, далі - кружало, далі знову стежечка. Христя здивувалася... Вона бачила, як плетуть жидівки панчохи, тільки ее не те, ее - щось інше, друге. |
| 16461 |
У Христі аж в очах миготіло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко пані мідяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку і - не знать як - уже робилося дві петелечки. Христя аж зітхнула. День крався до вечора. |
| 16462 |
Христя стріла на дверях пана - заспаного, облитого потом. - Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщій вмиватися, - сказав він, виходячи на рундук до жінки. - Та треба піти; не можна - обіщав. Та сьогодні не засиджуся - к півночі буду дома. - Гляди. Я буду дожидати, - сказала пані. |
| 16463 |
Сонце сідало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Пані на крильці примостилася чаю пити. Вийшов і панич. Він узяв на руки свою хрещеницю Маринку і, забавляючи, почав поїти чаєм. - От вона тільки у вас і чаю нап'ється. Любить вас! - каже пані. |
| 16464 |
Маринка реготалася; пані, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку - любувалася. Смеркалося, коли вони скінчили чай. Дітвора зразу захотіла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибілена, наряджена. |
| 16465 |
Вікна манячили у густій темноті, а в їх, неначе іскорки, виблискували зорі знадвору... А то що за смужечка світу трепече, ворушиться на долівці? Христя повернула голову до паничевої хати. Двері були не зовсім причинені, і крізь невеличку щілочку пробивався світ... "І він не спить, - подумала вона. |
| 16466 |
Ясний світ од свічок прямо падав на його лице, біле, свіже; красиве, воно ще здавалося красивішим при тому світі. Лоб широкий, високий - з мармуру виточений, і на йому, над очима, неначе дві бархатки, чорніло дві брови. Уста зціплені, прикриті тінню від шовкових усів. |
| 16467 |
Чорна борода укривала його підборіддя і віддавала цілим пучком непримітних іскорок, що загорялися при кожному тихому повороті голови... Христя аж лицем припала до щілини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вічі. |
| 16468 |
Які-то незугарні здалися вони їй! Доводилося бачити їй і попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, і говорив так грубо, а лаявся ще гірше... Ні, вона зроду не бачила нікого кращого від його. |
| 16469 |
Якби можна - так би, здається, і обвилася, як та хмелина на тичині, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця... Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очі, устами - в його уста та так би і замерла! У неї аж зітхання сперлося в грудях, і вона глибоко і важко зітхнула. |
| 16470 |
У неї дух сперло... Пані підійшла під його двері, стукнула стиха пальцем, спитала: - Можна? - Пистино Іванівно! Кумушка! - скрикнув панич і кинувся її стрічати. - Оце одна сиділа-сиділа, дожидала-дожидала свого благовірного... Діти сплять. Думала - хоч ви прийдете словом перекинутись. - Ви з роботою? |
| 16471 |
Та, видно, і панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй... Христя запримітила, як від того погляду, наче сніжина від теплого руху, тала пані, ще краще усміхаючись; і, сміючись, розказувала, як сьогодні Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями. |
| 16472 |
Почувся поцілунок... її рука лежала в його руках, і він тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцілунками... Вона не противилася, тільки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очі горіли, як уста тремтіли, як вона кусала їх... Пані здалася їй такою хижою, такою злою. |
| 16473 |
Це вона зразу вихопила свою руку і, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала - просичала: - Такі і в твоєї попаді руки? Мов хто кольнув його у серце! Він тріпнувся, випрямився і уставився очима на паню. - Пистино Іванівно! - тихо сказав він. |
| 16474 |
Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? І знову опусте - задумається; і задумана слухає його. Христі здалося, що, і слухаючи його, вона нічого не чула, що говорив він: вона слухала сама себе, щось вивіряла у собі. |
| 16475 |
Уже геть за північ, коли місяць зійшов, пан прийшов і постукав у двері, вона, попрощавшись, пішла йому одчиняти. - А я сиділа у Григорія Петровича і ждала тебе, - похвалилася вона. Пан їй нічого не одказав. Швидко після того усюди погасло світло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. |
| 16476 |
Вона ще довго качалася та думала про те несподіване гостювання пані у панича. Пізно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горіла... Так буває, коли не доспиш. Вона справді не доспала. Ось уже другий день недосипляє... Хай позавчора сиділи пани довго, а вчора? |
| 16477 |
Одна Мар'я догадується, і пані сама панові похвалилася, що була у паничевій хаті, і пан - нічогісінько... Дивно! Хай він нежонатий, а вона? Вона - жінка, вона - закон брала, у неї діти - і то не гріх? Христі страх як хотілося побачити паню, чи перемінилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничеві у вічі? Пан вийшов умиватись. |
| 16478 |
Вона зливала йому на руки і добре роздивлялася. Голова його вже лисіла, де-не-де сідина пробивалася між рідким волоссям; спина - горбом вигнулась, лице - жовте, замліле, руді рідкі баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щік. |
| 16479 |
Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб пані не помітила, що вона підглядала учора. Устав і панич; пішов до гурту чаю пити і - нічогісінько. Пані, як і завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашній вечір. |
| 16480 |
Одно вона тільки й запримітила, що пані все якось тихо цілувала Маринку і хижо світила очима на Івася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбільше тоді, як він, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стіл, - лице її скривилося, якась зла смуга пробігла коло уст... У той час вона, здається, не тільки ненавиділа сина, а разом і батька. |
| 16481 |
Та тільки то на одну хвилину появилося - і окрилося зразу; і знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива. Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотілося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом - і вона б усе перед нею виложила. |
| 16482 |
А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нікому в очі не подивиться, ні до кого не заговорить. Після обіду Христя запримітила сльози на Мар'їних очах. Під вечір Христя побігла в комору за вугіллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сиділа і гірко плакала. Настав вечір, а за ним не забарилася і ніч насунути. |
| 16483 |
Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сиділа вона у кухні, дожидала, поки пани ляжуть, і тільки коли-не-коли важко зітхала. Пани нікуди не збиралися йти, посиділи трохи на рундуку та швидко й спати полягали. Христя ухопила рядно, подушку і побігла слатися. |
| 16484 |
Мар'я лягла в коморі, Христя - в прикомірку. Як погасили світло, непроглядна темнота обхопила їх: ані смужечки, схожої на світ, - неначе в домовині! Христя покійно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. |
| 16485 |
То миша скребеться чи пацюк? - Се так і в селі на вулиці викрикують, - почала Христя. - А весело на тих вулицях! - Де я не бувала? У пеклі тільки не була; та й там, мабуть, не буде гірше, як тут е! - Чогось не спиться... А ви, тітко, правду казали за паню, - перегодом бовкнула Христя. |
| 16486 |
Христя почала розказувати про вчорашнє. І дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелізла аж до Христі слухати. - Ой боже! що та любов може, - вимовила вона напослідку, важко зітхнувши. - І що воно таке та любов? - спитала Христя. - Піди ж ти. |
| 16487 |
Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нікого й ніколи. Хай йому гаспид! Покій позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накінці - ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну! - Хто ж вас обдурив, тіточко? - Багато казати, та мало слухати! |
| 16488 |
Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвітів, та вилились ті сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! І нащо ти дав мені таке серце кляте? А нічого з ним не поробиш. |
| 16489 |
Така вже, видно, моя доля гіркая! А може, доля така як і слід була, та пани на таку путь напутили. - Які пани? - спитала Христя. - Не знаєш? - перепитала Мар'я. - Свої... Я панська була. Та, видно, ти нічого не знаєш. А я? Сам чортяка не звідав того, що я звідала! |
| 16490 |
Ти не дивись, що я тепер така стала - постаріла, понікчемніла; а замолоду була красива, швидка, весела... і на язик гостра. Все село тішилося моїми вигадками, всі хлопці й дівчата носили прізвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була - не дівка! Мати любила мене - душі не чула. |
| 16491 |
Бувало, де забарюся - уже і клопіт, і сльози. Де ж? Одним одна дитина! Може, і батько любив, та за панщиною ніколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за місяць хіба раз додому навідається. Він бондар був і все в панському дворі і кис; а мати одна зо мною. |
| 16492 |
Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому - та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собі вигулюю... Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою... Мені уже сімнадцятий пішов. Хлопці біля мене, як хміль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. |
| 16493 |
Чорнявий, кучерявий: картина- не хлопець! Люди казали: от би спарувати - на славу була б пара! Воно б, може, так і сталося, та... Батько усе хирів, кашляв та так, як свічка, тав. На ногах і вмер, сердешний. Ну, звісно, після смерті батькової клопоти, турботи. |
| 16494 |
Коли се приходить до нас дідич з двору: Господи! що ми тоді з матір'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй! Мати плаче, побивається, а мені - страшно так. |
| 16495 |
Не дай, господи, повісять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, і краще було, якби утопили або повісили: менше горя знала б. Ні ж, бач, і досі по світу волочуся! Переїхали ми в двір. У дворі щось жінки та дівчата між собою перешіптуються, дивляться на мене та усміхаються. |
| 16496 |
Перед нами, мов з-під землі, виріс пан - горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида. - Ану, де та красавиця? - питає. Уп'яв у мене свої манюсінькі мишачі очі з-під настовбурчених рудих брів - я так і обімліла; глянула на матір, а вона, як стіна, біла. |
| 16497 |
Мати як припала до його ніг - та так і заколіла. - Підведіть стару, - приказує пан, - та провітріть, а молоду одведіть у горниці. - Сказав - і пошкандибав до будинку. Мене, не довго думавши, два чоловіки - хіп під руки! - та в горниці так і помчали. Там передали мене якійсь курносій, пикатій бабі. |
| 16498 |
Та відвела ще 'далі, почала вговорювати, щоб я не боялася, що мені тут добре буде. Веліла скидати ту одежу, в якій я прийшла, а надівати ту, яку вона вкаже... Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я панові сподобалася. Як оділа ото, підвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. |
| 16499 |
Як глянула - і сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодіта, як та панякка... Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дівуванням! І Мар'я болісно та гірко зареготалася. У Христі мороз пробіг поза спиною від того реготу. |
| 16500 |
Як я тоді плакала, як побивалася! Та все даремно... Мене заперли в одній хатині і не пускали нікуди, 3а цілий день у мене ріски в роті не було, а ввечір - пан знову іде... Кривоногий, як змія та, в'ється коло мене. |
| 16501 |
Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливість так і заворушила, зло так і підступило під серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так і впилася пальцями! Бачу: посинів він, очі кров'ю налилися... усиловується дихнути. |
| 16502 |
А я все давлю та приказую: Якось він зібрався з силою, підняв руку та як дав мені у ліве ухо, - так у моїй голові і пішло в усі дзвони дзвонити! У голові дзвоне, а в очах - темно-темно. Я не пам'ятаю, що далі було. Зиаіо, що як очунялася я, то лежала на дошці кров'ю підлита. |
| 16503 |
Видужала - мене знову взяли у горниці і пристановили, щоб я держала панові горщик... Отаке-то! Бувало ні з сього ні з того, ти стоїш - а він - кресь тебе по щоці! - крикне. Нахилишся, а він тобі кулаком межи плечі... Гірше, ніж над товарякою, знущався! |
| 16504 |
Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу і злапали... Було ж мені! Мене держать За руки, а він лютий, як змій, стрибає біля мене... - гукає. Та кресь! - мене в один висок; підскоче з другого боку - та в другий! Збив мене - курці ніде клюнути! Заперли мене не в хату, а в саж. |
| 16505 |
Цілий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть мені їсти - сухар цвілий та помиїв якихсь замість води. Отим і живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть... Згагою морять. А люди з двору зійдуться - хрюкають, регочуть. |
| 16506 |
У пеклі не буде гірше, ніж мені тоді! І не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! - додала, зареготавши, Мар'я. - Господи! що ж далі було? - жахнулася Христя. - Далі? Багато далі, Христе... Мабуть, нікому на світі не довелося звідати того, що мені. |
| 16507 |
Дощ, лиха година, а я приткнуся до стіни та так і гибію... Не було, Христе, гіршого лиха, як те кріпацтво! Якби не воно, - хіба б я хилялася отак по світу, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем і була б господинею. А то, бач: як Зозуля та - без пристановища, без притулку. |
| 16508 |
Мабуть, десь під тином доведеться пропасти: усім чужа, нікому не потрібна, як той покидьок. - А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? - спитала Христя. - Тож-то й є, що ні мене до матері не пускали, ні матір - до мене. Потім уже я почула, що проміняв її пан другому за собаку. |
| 16509 |
Отаке з людьми робили! - Нуте, як же ви виплутались із своєї біди? - Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати - за рік би не переказав... Держать ото мене на цепу, лежу я та гибію. Хоч би одірватись, утекла б куди та повісилася! |
| 16510 |
І от почала я крутити цеп: і спджу, і стою - та все кручу. Се ж не вірьовка тобі, щоб перекрутити, а залізо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цілий тиждень його крутила - таки перекрутила. І залізо не видержало - отаке! |
| 16511 |
Се було вночі; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх ніг - страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посиділа, подивилася; підняла цеп на руки - брязкаю ним. А далі - як зірвуся з місця, як дремену з двору - тільки закуріло! Куди я бігла, якою дорогою - і досі не пригадую. |
| 16512 |
Не знаю, як ранком опинилася біля якогось села. Що воно за село? - і того не скажу. Уходжу в перший двір; собаки кинулись на мене; люди вибігли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. - допитуються. |
| 16513 |
А в мене річ одібрало, язика на поверну; біля серця печія пече, в голові огонь палає, у віччю темно, наче я крізь сито дивлюся. Спасибі одній молодиці, узяла мене до хати, пригріла своєю обхідністю та ласкою, дала їсти... Наїлася я, очуняла. Тоді тільки розказала про спою пригоду. |
| 16514 |
Розказую та плачу; а за мною і другі плачуть. - питають люди. А один чоловік старенький уже, лисенький: Я йому в ноги. -. На другий день ми поїхали. Повів він мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввічливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує. |
| 16515 |
Дядько розказує йому за мене та просе: поможіть. -. Глянув він на мене якось скоса і зразу одвернувся. - каже. І пішов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшії, зараз дав мені до рук бумагу. Спасибі дядькові, повів мене і до предводителя. Покликали мене. |
| 16516 |
Уходжу я в хату, а там - панів, панів! Та накурено так, що аж синіє. - думаю та прямісінько перед усіма-бух! навколішки. "І пожалуйте! і помилуйте! " - кажу, а цеп з рук як вирветься та - грюк! об поміст; аж усі струснулися. - питає один старенький панок, підходячи до мене. Я йому бумагу до рук. |
| 16517 |
Узяв він, прочитав про себе. Чую я те і не вірю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тільки ослобонить мене від мого нещастя, а тут тобі кажуть: Припала я до ніг того пана, цілую їх та обливаю слізьми. Підвелася я, стою. "Іди, - каже, - собі та жди кінця діла". - - питаю. - одказує. |
| 16518 |
Та й брязнула цепом. Дехто засміявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. - каже. Кликнув чоловіка і послав кудись. Чоловік не забарився вернутися з жидом. У жлда цілий оберемок ключів на залізній каблучці. |
| 16519 |
Довго мосувався жид, поти розімкнув замок: все приміряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розімкнув - жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду діло пішло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. - -. |
| 16520 |
Знову пани почали шептатися, а далі й кажуть: -. -. І дав мені бумажку. Поклонилася я, поцілувала панові руку і пішла. Дядько дожидався мене і знову повів до панича. - питає той. Я розказала все, як було. -, - одказую. - Оддала я дядькові бумажку, що пан дав: не хотів і брати, та я намагалася. |
| 16521 |
Як? Скільки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була міщанка, перекупка: хлібом торгувала, рибою, соняшником... У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далі привикла. |
| 16522 |
Хазяйка ніколи не сидить дома - усе на базарі та на иазарі, а ми з її дочкою, дівкою, дома правимося. Гарна була та Настя - Настею звалася - весела, співуча. Як заспіваємо, бувало, удвох - аж стіни слухають. Іноді до нас і панич зайде. Розкаже мені про діло, нахваляється пана у тюрму посадить. |
| 16523 |
Тобі, каже, добре буде: і те, і друге, і третє... Розпитує та підбива. Подумала я: не згодитися - не буде діла вести: візьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю... Згодилася. З того ж таки вечора і почала я з паничем жити. |
| 16524 |
Перейшли з ним на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу лежати - лежу. Добре було. 3абула про все. Про матір тільки інколи згадувала, та боялася і згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: - Пожили ми отак з місяць, а може, й більше. Якось панич увечері й каже: - -. |
| 16525 |
Слово по слову - завели річ про мене. Жаліється паничеві, що я і сяка, і така: і волоцюга, і злодійкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хаті, слухає та спльовує... У його була така чудна привичка - усе мов спльовує... Слухав ото він пана, слухав, а далі як визвіриться. |
| 16526 |
Пан мій тоді на поп'ятний двір. - - пита панич. - одказує. Наче ужалений, підскочив пан. - "І прощення, - каже спокійно панич. - А ви думали як? Ще моліть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". - - кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. |
| 16527 |
Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Іване Юхимовичу, ви ж, - каже, - благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самі маєте або ваші родителі крестян. |
| 16528 |
Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке діло? Що вона вам - сестра, родичка? Вона не відома нікому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як візьме своє - кожному заздро стане. |
| 16529 |
Кожна мати радіша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу... А я... Я богові та государеві служив безпорочно; я - відомий між людьми; а тепер про мене по всьому повіту пішла лиха слава... Через кого? - Аж зубами заскреготав. |
| 16530 |
Може, коли і у вас будуть діти, худоба, крестяни... Може, і ви коли не видержите, - серце не камінь - і вдарите якого... Подумайте тільки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одірвуть від дітей, худобу вашу одберуть". |
| 16531 |
Отак лазаря співає! А я стою у другій хаті та з-за дверей слухаю... Так і пориває мене до панича кинутись, щоб не вірив нічому, не вступав нічого... Отже гляну в щілину, побачу панову кострубату голову, його мишачі очі - так мене страх і обійме, поступлюся геть... Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. |
| 16532 |
Панич не вступа. Пішов пан ні з чим, тільки запрохав панича до себе ввечері. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничеві: хай одкупе матір та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година! - помирюся. Чи так, то й так. - думаю. |
| 16533 |
Увечері панич пішов до його, та вернувся аж світом - п'яний-п'янючий! Того дня і на службу не ходив, а ввечері каже: А я: Зяротався панич. Думаю: справді так; жалко і матір, шкода й себе... Що його робити? А він одно: мирися! І дає мені бумажку. -. Так уже йому вірила, дурна. |
| 16534 |
Потім я дізналася, що панич потяг з пана аж дві тисячі, а мені сказав - двісті карбованців... Та про се річ далі, а тепер одно товче мені: мирися та й мирися... Написав він прошеніє, послав мене з ним до предводителя. Пішла я, подала. -, - кажу. -. З тим я і пішла назад. |
| 16535 |
Іду та й думаю: оце двісті карбованців е. Що мені на них купити? У мене ні сорочки лишньої немає, ні платка, ні юпчини, ні кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничеві. Потроху я почала скуплятися. Панич дає гроші, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. |
| 16536 |
Прибралася, нарядилася, нічого мені і не треба! Зябуяз і яро гроші, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тільки раз панич і хвалиться: - - питаю.... Мені, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає - хай і не дає. |
| 16537 |
Йому господь за те віддячить! Хвала богові, я вільна тепер, а про гроші - мені байдуже. Живу собі, як пташка та, безжурно... Раз, - у ярмарок се було, - вийшла я і ходжу по ярмарку. Коли зирк! - між возами знайомий чоловік, З нашого села. Здорові! - признавсь-таки. Пита: де я тепер? - одказую йому. |
| 16538 |
Слово по слову - розбалакалися. І розказує мені, що прийшлося панові чимало худоби всякої спродати, щоб мені сплатити. -. Та й хвалюся, що не я пана підсікла, а він не додав мені сотні карбованців. Защеміло моє серце. Уперше прийшло мені в голову: а що, як панич дуре? |
| 16539 |
Потім почала розпитувати за матір. -. Прийшла я додому. Плачу - отакими! Жалко мені матері, шкода, що так мене всі дурять... Приходе панич. - питає. Розказую йому: матії вмерла, і люди кажуть отак і отак. Він насупився. - 3 того часу почав він від мене критись та сторонитися. |
| 16540 |
То мені чогось весело стає: співаю, балакаю сама з собою, як дурна або божевільна: то, навпаки, слова від мене не доб'єшся. Нудно мені, важко, гірко... Подумаю про своє безталання - сльози так і заллють очі! |
| 16541 |
А тут на тобі та цить! Хоч зжар та з'їж! Здається: якби він у той час ударив мене ножем у серце - не так би воно заболіло, як від того слова! Мовчу я, похнюпилася. І з того разу став він мені противний. Такий противний - господи! Уже після того не було ніколи й розмови по серцю. |
| 16542 |
Він іноді і лащиться до мене, та ненависне мені його те підлабузювання; не гляну я на нього як слід, і дише він на мене важким чимсь... А тим часом і воно дає ознаки. Уже примітно і збоку стало. І вказав на стан. Більше нічого не сказав, а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. |
| 16543 |
Щось жовте в ній, аж червоне - таке жовте. Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила - нічого, і пообідала - нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се - як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам'ятаю. |
| 16544 |
Не стерпіла я! Як же скоче він, як затула ногами... Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала. Після того щось більше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, і він до мене не говоре. Коли так тижнів через зо два прибігає він з служби раніше, ніж завжди. |
| 16545 |
А воно, бач, що: пан, заплативши За мене гроші, не подарував всього так: найняв жидів, щоб слідили за нами. Звісно, усі бачили, що я ходила така; а то зразу стала як і слід. Ну, ото йому зараз донесли, а він подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з світу звів. |
| 16546 |
А панич там служе, куди ті бумаги подають. Як побачив, то й прибіг додому завгодя навчати, що мені казати. Не встиг він піти, як до нас у хату суне й панство, і москалі. - питають. - -, - кажу. -. - -. - Повела я. Одрили, глянули: земля землею! -. - - - - крикнув усатий пан при шпорах. |
| 16547 |
Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нічого, мов, нічого, тільки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорній. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годі. Одвели мене в тюрму. |
| 16548 |
Почалося діло... Півроку я в тюрмі просиділа, а потім заслали ще й у монастир на півроку. - А панич? - спитала Христя, важко зітхнувши. - Панич викрутився та після того оженився і зажив паном... Он воно, Христе, як нас піддурюють! Отака-то правда на світі! |
| 16549 |
Після того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, і жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пішов, то й думати забув. А присягався, що дома тільки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося... Обдурив і сей. |
| 16550 |
Покинула я тоді місто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Піднесло того Иосипенка з сватанням. Я його ні капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пішла, щоб не хилитись по чужих людях. |
| 16551 |
Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба... Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми і обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як іржа те залізо, пиляла щодня. Кинула і його. Уже ж гірше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Підвернувся фідфебель з роти. |
| 16552 |
Молодий та бравий... Що ти з серцем подієш? На свої заробітки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срібні купила. А він тепер жениться на міщанці. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем! Мар'я замовкла; мовчала й Христя. |
| 16553 |
Життя Мар'їне, як на долоні, стояло перед нею, гірке та непривітне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничівськими замірами. І їй страшно стало; страшно за себе... Крізь невеличку щілочку прокрався до їх у темноту місяць срібною стежечкою... Христя струснулась. |
| 16554 |
Тільки крізь сон чую: двері з паничевої хати - рип! Неначе що пішло... Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нікого... Я облапую місце кругом себе... Що за біс! То Марина лежала біля мене, а то - тільки місце тепле. |
| 16555 |
Чую - цілується хтось; так смачно цілується! Лежу, не сплю... Не скоро, не скоро двері знову - рип! А вже сіріло, і видко мені чорну тінь... Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далі - як заплаче! Вона тоді давай прохати, щоб нікому не казала. - То се Марина? - здивувалася Христя. |
| 16556 |
Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і - готова. Недалеко вже й до базару - палицею кинути. Уже й вози видно, крик і гвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила пані. |
| 16557 |
Пані зареготалася; зареготався і пан. Христя іде ззаду мовчки. Коли чує - наче що штовхнуло її в бік. Зирк - Марина! Христя почала було розказувати, та вони якраз дійшли до базару. Пан повернув в одну руку, пані - в другу. - Марино! Ти знаєш усі ходи; прийди до мене - докажу, - просе Христя. |
| 16558 |
Зовсім переродилася дівчина - панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї... "І скора яка стала - зовсім не та Марина! " - думає Христя, поспішаючи за паном. На базарі не барилися: купив пан м'яса та зілля, з тим і вернулися. |
| 16559 |
Прийшли додому, уступають у кухню - лежить на полу Мар'я, голова платком закутана. - Ти де була, віялася? - скрикнув на неї пан. - Я нездорова, - не підводячись, одказала охриплим голосом Мар'я. - Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш! Мар'я підвелася. |
| 16560 |
Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа - один шматок пухлого та синього, як бразолія, м'яса! - Де се ти? Хто се тебе? - скрикнув здивований пан. |
| 16561 |
На Христю напав такий страх, що вона боялася підійти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей... Жаль пройняв наскрізь Христине серце. - Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, - з-під платка загомоніла плакучим голосом Мар'я. - Я тобі несказанно дякувати буду. |
| 16562 |
У Христі навернулись на очах сльози, і, не поклич її пані у горниці, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, діждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати: - Панічко, голубочко! мною, як хочте, робіть, не женіть тільки Мар'ї З двору. Куди вона піде, страшна така? Пані пішла подивитись. |
| 16563 |
Жіноче жалісливе серце обізвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь масті, вона одіслала її в комору. Христя, як муха, літала, радніша усюди поспіти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. |
| 16564 |
Надвечір виморилась - страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пішла до Мар'ї в комору. Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тільки її важке зітхання. Христя лягла... Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. |
| 16565 |
Кругом темно - хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима - вона, Мар'я, уся збита... Стулить вона очі - і перед закритими очима вона, як мана, колишеться... Краще вже лежати так... Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очі; крізь невеличкі шілинки пробиваються сірі смужечки надвірного мороку... Ось вони забігали у темноті, заіскрили... Скільки їх, господи! Неначе сніг той - так і куйовдяться! Се зразу все те зникло... темнота колихнулася, щось загуло... Почулося схлипування, далі плач... Христя підвелася. |
| 16566 |
Мені давно доводили, що він хвалився: коли б знайти яку заможну міщанку - оженився б. Я йому сказала. Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, і на другу ніч ходила - теж даремно до білого світу дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотіла залишити. |
| 16567 |
І ото скільки днів зовсім не ходила. А вчора уранці чую - персні купує, либонь, уже у них діло покінчено. Я ввечері до нього. Застала. - - - - визвірився він. - кричу йому... Як махоне він мене в один висок! а далі повернувся та в другий! |
| 16568 |
Коли тобі хто кинеться в вічі - одвернися та тікай мерщій! Коли що ворухнеться у серці - задави, залий отрутою його, тільки не давай йому волі! Хай ніхто так не мучиться, як я мучуся! - І Мар'я, припавши на плече до Христі, гірко-гірко заридала. |
| 16569 |
Сльози та туга, туга та сльози день у день, ніч у ніч хоч кого зсушать; ледве вештається по хаті, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона і на базар і всюди бігає За Мар'ю. - Сьогодні після обіду прийду. Безпремінно прийду, - обіцяє та. Христя дожидала того після обіду, як бога. |
| 16570 |
Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селі балакали вони по душі; повіряли одна одній свої таємні думки-надії? Правлячись біля діла, вона пригадувала, що слід подрузі сказати, чого не слід. Ось і після обіду настало. |
| 16571 |
Уже і управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вікно, вибігає надвір, за ворота - Марини немає. Уже й вечір настає; зступаються померки в хаті. Увечері пани пішли кудись і дітей забрали з собою. Тягли і панича - не схотів, зостався дома. |
| 16572 |
От би коли Марині прийти - вільно, просторо! Ніхто не помішає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її! Туга обіймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла і побралася аж на піч. - Бачила сьогодні Марину. |
| 16573 |
Казала - прийду після обіду, та й збрехала! - Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! - відказала Мар'я. Христі приходилося вірити Мар'ї на слово. Справді, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже... Та й проклятуща ж ся Марина! - думає Христя. |
| 16574 |
Коли се - двері рип! і - на порозі появилася Марина. У білому ситцевому платті, у чорному з ластику бурнусі, зав'язана чорним шерстяним платком, - баришня або багата міщанка, а не наймичка! - Марино! голубко! А я думала - збрешеш! - скрикнула Христя і кинулася подругу обнімати та цілувати. |
| 16575 |
А розчісана як гарно! Та як тобі личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, і не пізнали б! - торохтіла Христя, обдивляючись подругу і спереду, і ззаду, і з боків. Марина стояла серед хати, даючи волю подрузі надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. |
| 16576 |
Висока, у платті - вона здавалася ще вища. Міцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкі плечі, високі груди. Довге намисто червоніло на довгій шиї, на душі блищав великий срібний дукач, а по боках його - два менших. |
| 16577 |
Коси калачиком лежали на голові, перевиті голубою лентою; довгобразе лице червоніло, віддавало здоров'ям, очі грали радістю. - Бач, як гарно! А ти гудила городські убори, - обізвалася Мар'я, виглядаючи з-за печі. - Здорові були, Мар'е! - привіталася Марина. - Я вас і не примічаю. |
| 16578 |
Чого се ви аж на піч забралися? Ото сором - літом на печі! - Така, бач, стала, що й літом мерзну, - зітхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув. - Кого ви там вихваляєте так? - спитав він, просуваючи голову у двері. |
| 16579 |
Марина якраз стояла проти його, висока та брава, і прямо дивилася йому у вічі. - Та й молодець же дівка! - похвалив панич. - Собі такі удайтесь! - не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича. - Куди нам? з межисіткою та в пшеничний ряд! - жартує той. |
| 16580 |
Марина і Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печі. - Шкода. Я хотіла ще з ним побалакати, - сміючись, каже Марина. - А що, і у вас такий панич? - спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою. - Потурай їм! Вони всі одним миром мазані, - образливо одказала Марина. |
| 16581 |
Може б, від того і розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь. - Що я тобі розкажу? Я хоч і буду розказувати, то все про людей, тобі не відомих; а от ти розкажи що про село. |
| 16582 |
Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пішла заміж? А Ївга і досі побивається за Тимофієм? Христя почала розказувати і про село, і про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печі, мовчала. |
| 16583 |
Гуляння, катання... Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе... та всі в дорогих празникових уборах... Очі розбігаються, дивлячись! - Христя не любить городських уборів, - сказала Мар'я. - Христя? - скрикнула Марина. - То вона тим, що ніколи не наряджалася. |
| 16584 |
Радість Марини перейшла і на Мар'ю: запалі сумні очі почали тихо загорятися; бліде лице почервоніло, на устах заграла усмішка. Мар'я тихо підвелася і почала злазити з печі. Христя скочила з місця і мала утікати у горниці. Марина погналася за нею. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу. |
| 16585 |
Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христі й любувалася, як з сяк-так зачісаної голови вилилась тепер така хороша голівонька, що й очей не одірвеш від неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилиці, то й не пізнати Христі! Невеличкі уха, до сього закриті густими пасмами, тепер одсторонились, немов усміхалися; поза ухами, на потилиці ні одної і малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася - гладенько, рівненько, мов виточено. |
| 16586 |
Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-під волосся, невисокий, зате широкий та білий; на ньому, мов дві п'явки, чорніли над очима дві брови. І лице наче подовшало чи внизу повужчало - зразу не запримітиш. Так перемінилася Христя. |
| 16587 |
Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квіткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомні дівочі руки, доглядали невсипущі очі, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечір поливаючи. |
| 16588 |
Чорнява голівонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сиділа на високій шиї, унизаній намистом, дукачами; личко червоніло, усміхалося; очі грали: здоров'ям і радістю іскрило від їх. |
| 16589 |
Білі вишиті рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квіток, нав'язаний на руки; корсетка чорніла, а ситцева спідниця червоніла незчисленними квіточками, мов поляна серед лісу, густо укрита трав'янками. - Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартівливо б'ючи Христю по плечі. - А казала - погано. |
| 16590 |
Рука паничева якось гріє, лоскоче; Христя червона, як маківка, схилила голову на один бік і придавила підборіддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо піднімаючи повне огню лоно. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад і вибігла в кухню. |
| 16591 |
Христя тільки сплеснула руками і зареготалася... Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сиділа пані... Чудно, чудно! Марина і Мар'я звісились на стілець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самі з собою; і чує Христя, як вони очима сміються... їй робиться і душно, і млосно; щось давить за горло, пориває за серце. |
| 16592 |
Вона скочила, утекла б, та він придержує її за руку - не пускає. У тім місці, де обхопили його пальці руку, - кров б'ється, кидається жила. - Якої умієш, Христе, розказуй або заспівай. Я запишу. - І, все кажучи, береться за папір і перо. Настала мовчанка. Панич жде. |
| 16593 |
Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її голові, пісні поміщалися одна з другою, що вона не пригадає цілої ні одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собі їх гаряче зітхання, їх нетерпляче ждання. |
| 16594 |
У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні, та перо, записуючи, бігало-скрипіло... Христя на пальчиках увійшла в хату і стала коло Мар'ї. І вона рішилася, як тільки Марина докаже свою/розказати про дівку і вдівця. |
| 16595 |
Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червоніла, зостановлювалася, пригадувала... Далі та далі язик її розв'язувався, пам'ять яснішала, голос дужчав... Вона дивилася на писання: перо несамовито бігало, поспішаючи за її словами; стрічка за стрічкою мов випливали з-під пера, рівно слалися на папері... |
| 16596 |
Виставивши голу шию і впиривши на його очі, вона так щебече... їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пісень співала Христя у селі і які то все гарні пісні! - Ви тільки її заставте; вона все розкаже. |
| 16597 |
Панич здвигнув плечима, закопилив губу. - Та й дурна ж яка! - зареготавшись, каже Марина. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими... - трохи не скрикнув він і схопився. - Христе! Дайте води! - гукнув він крізь двері. Христя, провівши Марину до воріт, вернулася сумна, насуплена. |
| 16598 |
Вона лаяла сама себе за сьогоднішній вечір. І що б було сидіти в кухні, ні ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собаці, семигривеника! А та - навперейми... "давайте мені! " Так і лізе у вічі, так і сучеться! А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його! |
| 16599 |
Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бік; а в голову, дивись, то те, то друге й прилізе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше! |
| 16600 |
Григорій Петрович Проценко, бідного чиновника син, скінчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рік тому пішов, як батько вирядив його з Двору у город з письмом до знайомого товариша по службі та з невеличким збіжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. |
| 16601 |
Одного великого пана син був гімназистом, і ото, бувало, як літом зійдуться вони, то Гриць не надивиться на синій каптан з срібним позументом, на картуз з набитими літерами між білим віночком; а як почне паненя розказувати про гімназичні звичаї, як вони поміж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужесторонніх мовах, - Гриць тільки роззявить рота та дивується на вільне веселе життя товариства, на їхні забавки та всякі заміри; очі у його іскрять, і не змельне він нікуди ними - все дивиться на свого товариша, а на самому дні зрачків затлівається в нього і журба, і досада... Зітхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. |
| 16602 |
Велику жагу він мав до того вчення, та що вдієш? Він сам бачив, що з батьківськими достатками далеко не посунешся: окреме його, у батька ще три сини та дві дочки на шиї; треба всім порядок дати, усіх до розуму довести, треба було й йому, скінчивши школу, злазити з батьківської шиї - свого хліба шукати. |
| 16603 |
Де ж той хліб для чиновного сина? Одна до нього дорога - служба. На службу ото і зібрався Гриць. Поступив він у той саме час, коли таємні думки, вирощені на гірких болістях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. |
| 16604 |
То був час раннього ранку після хмурої ночі; час великих надій, великого ждання. Ніхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось інше заснувати, щось краще пригадати. |
| 16605 |
Уже пани з'їздилися по губерніях клопотатися, коли і яку волю дати тому ледачому кріпацтву... То був, з одного боку, глухий плач, а з другого - Задавлений спів; у тому великому плачу-співу заводили більше усього чиновні люди - царські слуги; від їх часом ішли радісні для кріпацтва початки. |
| 16606 |
Як його не обізватися? як його не одкликнутися, коли другі, підійшовши стороною, певно, внівець обернуть їх надії, знехтують велике діло? Вони одгукнулися і... замінили свій хатній халат на службовий каптан. То, правда, були ще тільки стовпи, одинокі рядчики, що їх і по пальцях перелічиш. |
| 16607 |
Одкрилися нові місця з великою платою, і на ті посади присилались то безбороді, то в моху учені хлопці, а який-небудь голений тридцятилітній служака обходився. З того часу закипіла жовч, почалося змагання. Старі кричали: блазнята! молоді обзивали старих хапунами, безтолоччю. |
| 16608 |
Кріпак не гнув шиї перед паном, робітник - перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, Зачувши волю, піднялося на дибки і прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще більшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одоліти. |
| 16609 |
Молоді було одоліли, щоб... незабаром і собі постаріти... Життя мчалось, як вітер! Григорій Петрович ще захопив старих порядків на службі: старший був у них великий хапун, а ще більший ненависник волі. Він любив, щоб усі перед ним тіпалися-мліли, падали ниць, хилилися. |
| 16610 |
Проходячи улицею, він бачив цілу юрбу молодих хлопців-гімназистів, що, кружаючи біля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповідував не як начальник, а як старший і знаючий товариш одповідує молодшим. Всі слухали радісно, реготалися, жартували. |
| 16611 |
Грицеві завидно було дивитися на той гурт... Там життя, під синім каптаном тільки і б'ється як слід серце; а тут? Серце його зав'ядало, як він обертався лицем до свого стану; піднімалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била і приливала в голову. |
| 16612 |
Молодіж завжди кохає волю, уводе в життя інші думки, пестить інші надії - свою весну справляє... Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товариші-гімназисти, - читав книжки. Говорили ті книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звіра і чоловіка; про світ і його закони довічні. |
| 16613 |
Та натура його не була міцна, завзята; він був не з тих, що, раз забивши що в голову, довіку тому слугують, готові стати проти всього світу за те, що вони думають, у що вони вірять; то люди зброї, то - отамання завзяття! Він не той був. |
| 16614 |
Його натура була слаба, миряча: він хотів, як кажуть, щоб упасти і не забитися; щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Йому хотілося, щоб і на службі були такі порядки і таке товаришування, як між гімназистами. |
| 16615 |
А як сього немає - що ти зробиш? Не лізти ж одному проти всіх? ! Він мирився з своєю долею; одним він піддакував, від других відмовчувався; між молодими він сміявся З старих, між старими мовчав. Все то було йому на користь: молоді лічили його у своїм стані, старі не чіпали його, тихого та мирячого. |
| 16616 |
У двох ворогуючих станах такі люди завжди бувають; вони слугують тому й другому і разом обдурюють обох. Хай ті надіються, а другі не мають за ворога - їм від того і добре, і тепло: ловися, рибка, мала й велика! Гриць, одначе, і на се був незугарний. |
| 16617 |
Йому любі були співи, танці, ігри молодого віку; а коли молодість того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то він, прогулявши цілу ніч між старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насміхався над тими співами, над тими танцями. |
| 16618 |
Чим він винуватий? Жити всякому хочеться; а він що таке, щоб йому не хотілось жити? Малий чоловік, роздавити його - як раз плюнути... батько-матка бідні... Як хоч, а річку, кажуть, перескоч... Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. І то раз лихо висіло на волосині над його головою. |
| 16619 |
Молоді того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тільки дужі силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителів, що напрямляли б, як іти і куди іти, не було перед собою стежки, ніхто ще її ні разу не прокладав. |
| 16620 |
Треба було самим проробити, щоб іти вперед, їм хотілося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боці треба йти до бою, на другому - силу вистачати... Народилося зразу не один, ані два, а десять напрямків. З народною волею народилася і любов до меншого брата, народилося народолюбство. |
| 16621 |
Досі його бачили тільки в дворі - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його праці тяжкій, забавках веселих, у його стосунках між собою, в його сім'ї, у його радощахгорі... Пісня, казка, приказка, мов ті муровані склепи-схованки, багато ховали у собі його сліз, його таємних надій, думок. |
| 16622 |
Добре б було ті пісні, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя... Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пісні від слуги своєї хазяйки і припоручив збірниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. |
| 16623 |
То було з одного боку, а з другого - всі бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освітити, розбити, розвіяти той густий морок, що покривав не тільки села, а часом і хати заможних городян... Народилися недільні школи. Підбивали й Грицька в одну учительствувати. |
| 16624 |
Грицько вертівся: й ніколи, й чи дотепний. Він побачив, що то вже справжнє діло, по якому пізнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися і страшно поступитися. Він згодився тільки на вечірні збори. Увечері він вільний, та ввечері ніхто не бачитиме, де він буває і що поробляє. |
| 16625 |
Недовго ті школи побули, не знать було, чи й діло яке зробили, а старі вже ославили їх як заговорщицькі збори, де проповідувалося, що бога немає і старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителів позабирали, позасилали. |
| 16626 |
Гриць ні живий ні мертвий сидів і ждав, що ось прийдуть і до його і тоді... прощай все навіки! До його справді прийшли і, знайшовши ті чотири пісні, що він записав від слуги, взяли їх з собою... Попомлів же він тоді за них душею, попоболів серцем... А господь його знає: може, ті пісні на їх очі гірше всього, може, за них і місця не буде на світі..., - думав він і трохи не повісився... Начальство накинулося на нього - Звір звіром. |
| 16627 |
Прийшлося йому прожити тиждень гірше, ніж у пропасниці, у тому безмірному страху, що нема йому кінця-краю, що здіймається з усіх боків, обгортає з усіх сторін, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах! Він трохи не занедужав. Йому тільки тоді одлягло, як вернули його пісні. |
| 16628 |
З якою він ненавистю дивився на них! З якою радістю палив, перегортаючи папір так, щоб і шматочка не зісталося; а спаливши, ще й попіл закопав в огороді, щоб вітер, не розвіявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кілька дубів з корінням, поламала силу молодого гілля і - скрилася. |
| 16629 |
Настала така сумна нудота - ні слова путнього, ні пісні веселої - мов поніміли всі, мов поховали кого великого й славного і справляли похорони. На кладовищі ще так буває восени, коли лист з дерева опаде і почорніють високі могили. Старі подоліли і святкували своє свято. |
| 16630 |
Якої слави і яких наговорів не понесли вони на голови своїх ворогів? Ті мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися... Самотою стояла їх будівля, збудована їх руками, і, здається, ждала тільки часу, коли її почнуть руйнувати: з усіх боків, з усіх сторін облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. |
| 16631 |
Вони тільки ждали наказу; одно слово і - з непокритих стін знявся б тільки порох угору, замість підвалин - одні глибокі ями зачорніли. Та назад тільки раки лазять. П'ятьшість років будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала і тісна, і нікчемна; треба нової - і широкої, і яснішої. |
| 16632 |
Всі зразу наче до землі приросли; нешвидко загомоніли: чи такий, чи не такий, а без перемін не обійдеться; чи старий, чи молодий, а переміни будуть. До старого тільки зручніше приспособитись: аби був слухняний та покірливий - та й живи, як у бога за дверима. |
| 16633 |
Молодий, тихий та обхідчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує і все, як отченаш, знає... Старі зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столиці викликали, кого з тутешніх розшукали, і все то молоді, без заслуг. |
| 16634 |
Пішли другі службові порядки, інше життя заснувалося. Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тільки про службу спитати, є з ким і об сторонньому побалакати. |
| 16635 |
До того і старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто він присоглашав менших до себе погуторити. Зійдуться, погомонять, - дивись - або що на кон поставлять на користь бідоти, або музичний вечір утнуть на жіночу освіту... Пішло життя коромислом. |
| 16636 |
Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипці грати, а на кону стати боявся, та не мав і талану до того. Він напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гірке йому і те ваше святкування. Начальство раз довідалося, чого він сумує. Другі за нього повідали, що він мученик. |
| 16637 |
Він, як справжній мученик, мовчав, не хотів ділитися ні з ким своїм лихом. То він мученик? - спитало начальство так, буцім сказало: то навіщо його й держати? Усі думали: кінець Проценкові! Він сам млів душею більше, ніж під ту лиху завірюху, що зачепила й його. |
| 16638 |
Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Ні живий ні мертвий пішов він до нього. - Вы хотите ехать на уезд? Гриць одказав не словами, а зблідлим обличчям та стухлими очима, що - коли воля його превосходительства. |
| 16639 |
Одним він хвалився, як його прийняло начальство, яке місце давало, як він одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за наші біди, за наші лиха великі. Недаром ми підставляли шиї під сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця. |
| 16640 |
На третій день Проценко виїхав з губернії з думкою ніколи не вертатися в се прокляте місто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замірялося на його життя молоде. Веселий він їхав на нове місце та балакучий. |
| 16641 |
Чи стрівався він з простим чоловіком на вулиці - замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, - дивився тільки па те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, - заводив сміло підхожу річ: молодому розповідав брехеньки, точив ляси, старого - привертав до себе розсудливою мовою про життя і, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слівце, щоб того здивувати. |
| 16642 |
І він справді дивував усіх. - думали молоді паничі і завжди З великою охотою заводили з ним розмову. Поміж панянками не було нікого за його. Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танців - все се було за нього, все слугувало йому на користь. |
| 16643 |
Правда, перед ними він тільки раз появився у своїй бойовій зброї, і кожна подумала: Потім він звернув набік; не личить стояти прямо: сонце ніколи не спада на землю, а скільки до нього моляться людей на світі! |
| 16644 |
Він не то щоб їх обминав, а поміж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх ігри та забавки, насміхався над їх замірами. Його боялися й жаліли; боялися його гострої мови, жаліли красної вроди, що так рано довідалася якогось лиха. |
| 16645 |
Нема кінця-краю таємним догадкам і ще таємнішим надіям! Кожній думалося: а що, як то я? І кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такі, що й бісики перед дзеркалом учились пускати... Та не туди стріляли його очі, не туди оберталось серце: не на непочатий моріжок польових квіток, а на підпушену грядочку огородних лілій. |
| 16646 |
Антон Петрович радніший мати свого брата на квартирі: разом вони на службу йдуть, трохи не разом і з служби вертаються; хата зайва е - чому ж його не пустити доброго чоловіка, коли він дає ще до того й добрі гроші. Пистина Іванівна ще більше радніша була такому квартирантові. |
| 16647 |
Антон Петрович і старий, і підтоптуваний, і все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорій Петрович і чорнобривий на лихо удався, і веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову - так легко, так любо з ним говорити. |
| 16648 |
І обхідчастий та принадливий: не пройшло й трьох днів, а мов він у них зріс і викохався; і слуги до його зразу привикли; і Івась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Іванівна, дивлячись на нього, як він загравав з Івасем після обіду, глибоко зітхала. |
| 16649 |
Вона гадала в той час про свої молоді літа, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги... "І от же не підвернувся тоді такий! А тепер - он яке опудало лежить і сопе! - думала вона, дивлячись на чоловіка, що спочивав після обіду. |
| 16650 |
Як очуняла Пистина Іванівна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого? - За кумом нічого бігати, коли кум у хаті, - жартівливо промовила Пистина Іванівна, указуючи на Григорія Петровича. - Од хрестин гріх одказуватися, - одмовив той. |
| 16651 |
Кумою Антон Петрович давно вже намітив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгірше вона любила і на зубок стороннього узяти; звісно, як у гостях та поміж своєю компанією - не сидіти ж зціпивши зуби! - А хрестити візьмемо молодого попа, - знову рає Пистина Іванівна чоловікові. |
| 16652 |
На сей раз Антон Петрович запросив близьких собі: Книша з жінкою - високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду - лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав він свою жінку - огрядну та товсту панію, велику товаришку головихи; прохав він і голову, й Селезньова, та голову якесь діло задержало, а Селезньов поїхав на села містки оглядати. |
| 16653 |
У призначену неділю звечора зібралися запрошені гості, посідали, ведуть Звичайну розмову - хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось і він, та ще й не сам - з матушкою. - І чого? - спитала секретариха з поліції, хитнувши головою. - Скажіть же, - додала секретариха з суду. Почалося знайомлення. |
| 16654 |
Попадя, як ясочка, бігала від одного до другого, хапалася за руки, міцно здавлюючи їх, трусила; з жінками цілувалася. Личко її горіло, очі грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. І защебетала, мов пташка ранком. |
| 16655 |
Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцілувала червоне личко Маринки, витерла губи білим пахучим платочком і метеликом ускочила знову у гостинну. - Я десь вас бачила, - сказала вона, стрільнувши на нього очима. - То-то. - І вона заторохтіла про губернію. |
| 16656 |
Попадя глянула йому у вічі, пильно глянула... Ще хвилину - і він, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила від нього, підійшла до Пистини Іванівни й заторохтіла про щось із нею... Його серце зразу так нестямно забилося. - подумав він, скребучи бороду. Тут почалися хрестини. |
| 16657 |
Усі осталися в гостинній, тільки хазяйка з попадею вийшли в дитячу. - Не по кумі куму вибрали, - промовила вона, зазираючи у вічі Пистині Іванівні. - То, бачте, головиха. Обійти якось було ніяково. Зяаете наші звичаї, - виправлялася Пистина Іванівна. - А кум - наш квартирант. |
| 16658 |
Попадя мала щось сказати, та тільки очима заграла. - Ваше ймення? - червоніючи, спитала Пистина Іванівна. - Наталя Миколаївна, - одмовила попадя. - Тільки ви мене так не зовіть, зовіть прямо Наташа. - І вона кинулась обнімати та цілувати Пистину Іванівну. - подумала Пистина Іванівна. |
| 16659 |
Григорій Петрович ішов їй навпаки - дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гніву! Припухлі устоньки, мов рожева квітонька, розкриваються, блищать білі та рівні зубенята, щоки криються краскою, а очі горять-палають. |
| 16660 |
Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася. |
| 16661 |
Тим часом попадя підійшла до чоловіка. - Що, везе тобі? - спитала вона, припавши на його плече. - Ве-е-зе-е! - розтяг той. - Он шлема з'їв. - І зареготався. - Біда з батюшкою, - обізвався секретар суду, - усіх обіграє. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостинній хихикання стихло. |
| 16662 |
І почала здавати. Поки здавали, у карти грали, в гостинній було тихо; головиха з секретарихою тільки ззиралися, та Книшева жінка скоса поглядала на них. - Вийшла, вийшла! - зразу закричала попадя і заплескала в долоні. Дозволяється тільки картами сторони закрити, а кінчик виставити. |
| 16663 |
Григорій Петрович, на великий сміх головихи й секретарихи, закрився картами. - Раз! - скрикнула попадя і вдарила картами по носу. Цілко улучила вона по самому кінчику, аж у нього сльози потекли. - Ще, ще! |
| 16664 |
Аж чотири рази, - кричала вона, заливаючись реготом, Григорій Петрович, пом'явшись, покорився. - Два, - промовила вона тихо і злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослідок - він не розібрав, чи то вона картами вдарила, чи тендітними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула. |
| 16665 |
Він тільки запримітив, що якась нетерпляча ураза пробігла по її веселому личку. - Не буде ж і вам пощади! - скрикнув він, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах. - Носа! - гука, наче люто, жартуючи, Григорій Петрович. |
| 16666 |
Двома картами заслонилася вона, виставляючи свій трохи кирпатенький кінчик носа. - Раз! - гукнув Григорій Петрович і замахнувся. Метко вона затулилася, - карти ударилися об карти. - А уговор? - спитався він з докором. - Уже раз, - защебетала вона, - уже раз. В тому-то й сила, щоб уцілити. |
| 16667 |
Пистини Іванівни вже не було. Він кивнув головою. - У-у, подлі! - прошептала попадя і зломила пальці; наче один, разом вони хруснули в неї. Цілий вечір після того вона була смутна, мовчазна. Після закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тільки розбалакалася. Хтось з чоловіків завів був пісню. |
| 16668 |
І було що послухати... У кожного перед очима встала ніч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнії гори, страшенні скелі... Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустині німої... Здав'гься, гори ворушаться, скелі шепочуть між собою, дослухаючись до того гомону, що йде від неба. |
| 16669 |
А там? Там тисячі тисяч зірок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо... Ось скільки їх чірвалося і полетіло на різні боки, - тільки огненні сліди вказують їх веселу дорогу... Серце замирає; душа роздимається, ширшає... Здав'гься, що все те у ній коїться, через неї проходить. |
| 16670 |
Чоловік не чує себе, не пам'ятає... Піщина серед сього безмірного світу, невеличка цяточка його, - він чує, як кидається всесвітнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставі... пам'ять меркне, думки зникають... Він замирає... Він чує, що замирає. |
| 16671 |
Пісня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хаті стояла така тиша, мов слухали всі її далекої луни. І справді - луна та стояла в кожній душі, бриніла у кожному серці, ворушила якісь глухі, невідомі почування. Всі мовчки, схилившись, сиділи. Перший секретар з суду порушив ту німотну тишу. |
| 16672 |
Мовчки він знявся з місця, мовчки опустився перед попадею на коліна і, вхопивши за руку, примовив: - Матіночко наша, канареечко! Ще разок... ще хоч трошечки... Дайте умерти, - замолився він, припавши до їі руки. Роздався поцілунок. Попадя тріпнула очима. |
| 16673 |
Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усміхнувшися, промовила: - А ти вже, мій голубе, й розкис... Що то він у мене голінний до пісень, а надто як ще й вип'є... - повернулася вона до попаді. - Вип'є! - гукнув він. Заспівайте! - І він порвався був знову її у руку поцілувати. |
| 16674 |
Не невеличка дівчинка стояла перед очима, а велична цариця. Завели другу, веселеньку; потім знову журливу, а на переміну знову веселу. Вечір закінчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа - і пішли удвох драти гоцака, аж стіни ходором ходили. Розійшлися геть за північ. |
| 16675 |
Піп так підтоптався, що ледве ногами плутав. Григорій Петрович згодився провести їх додому. Тільки що вийшли за двір, вона схопилася за його руку, і вони пішли вперед; піп, поспішаючи за ними, писав мисліте і щось розмовляв сам з собою. |
| 16676 |
Звішуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; злякані собаки кидалися під ворота, пробігали дворами, гавкали, вили; піп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорія Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали. |
| 16677 |
Григорій Петрович вертався додому п'яний тією радістю, що впивається чоловік, провівши весело вечір. Голова його горіла; серце якось нестямно билося..., - шептав він, перебираючи дні та вираховуючи, у який би його зібратися. Невеликі, видно, були збори, коли він на другий день і пішов. |
| 16678 |
Вернувся додому рано, зате ще п'яніший, ще веселіший. Він не пішов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечір... скільки співали, і піп співав! - От люди! - скрикнув він зопалу. - Ой, стережіться голубих очей! - болісно усміхаючись, відказала йому кума. |
| 16679 |
Люди слебезували про їх довгі гулянки удвох поза городом. Хтось примітив у вікно ввечері, як сиділи рядком, пили чай... її рука лежала в його руках, він раз поза раз приводив її до свого рота і тихо цілував, кожний раз роздивляючись, мов вона мінялася від його поцілунків, ставала краща. |
| 16680 |
Настане день - літній вечір ясніше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь - вже його й немає; а ніч довга-предовга - і виспишся, і вилежишся, а світ не заглядає у вікно, десь дрімає за горою; у шибки тільки стукає дощ та наганяє нудоту. |
| 16681 |
Христя і незчулася, як минуло літечко тепле, наступили ночі холодні, пішли дощі безперестанні, замурували людей по хатах. Надвір вийдеш - дощ, та кал, та туман непроглядний; і в хаті не краще: сіро, аж жовто, наче димом накурено. Сумно у такі часи не тільки в селі, сумно і в городі. |
| 16682 |
По селах хоч робота е - прядуть, шиють; а в городі одбув день та й спи або нудися цілу ніч. Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печі, пригадуючи всячину з свого життя. |
| 16683 |
Від того безталанного дня, як вернулася вся побита та понівечена, вона нікуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гірко й плакала. Та що сльозами поможеш? Тільки очі наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справді, почала сохнути. |
| 16684 |
Часто вона жалілася Христі, що корсетка на ній, як мішок, теліпається; у спідниці - двічі гаплички переставляла; і на обличчі, - хоч бліде воно було в неї, та повне, - тепер і обличчя осунулося, почало жовтіти, очі - меркнути; і не одну білу волосину у висках запримітила Христя. |
| 16685 |
Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на піч. Кругом їх було тихо; з горниць тільки доносився брязкіт посуду та неясний гомін. Мар'я і Христя мовчали. |
| 16686 |
Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить і ні до чого не прийметься, їй і не хочеться ні до чого прийматися; руки не здіймаються... Та й нащо? Христя молода, до неї усе усміхається; їй здається все таким привітним та гарним... Колись і їй було так; а тепер? |
| 16687 |
У мене не такі очі, - мовив він тихо і пішов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-під руки сорочку і знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчі, як її збентежив той паничівський погляд, як звеселив, утішив. А її вже ніщо не втішає. |
| 16688 |
Двері розчинилися, і на порозі появився... пан - не пан, а в панській одежі; обличяч сухе, довгобразе; вуса руді та довгі; щось за ящик чорніє під рукою. - Григорій Петрович дома? - спитався прихожий товстим охриплим голосом. |
| 16689 |
Незнайомець, проходячи, зупинився біля Христі, витріщивши на неї здивовані очі. - А-А-А! - прогув він, роззявляючи рота. Христя собі зирнула і, зашарівшись від його прикрого погляду, мерщій схопилася втікати... Мар'я зареготалася. Як закуре винокурню, то тижнів зо два кружає. |
| 16690 |
Усе, що має, проп'є, в одній сорочці по шинках бігає, аж поки де під тином не звалиться. Візьмуть тоді у шпиталь; вилежиться, витверезиться, і вийти б - та ні в чому. Тоді вже й складаються - хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слід. Ото він і знову за діло візьметься. |
| 16691 |
Недобрими, видко, здалися вони і Проценкові, бо він мерщій перебив Довбню: - Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловікові на таке повинно пускатись? - Розумному, кажете? - спитав спокійно той. - А причому тут розум? Натура, та й годі! Їсте ж ви? п'єте... ну? Він не доказав. |
| 16692 |
Та нічого було й доказувати: Проценкові стало аж страшно від такої голої та нічим не прикритої правди. Він почав заминати розмову, переводити її на другі речі, поки не звернув на лібретто, над котрим він, як познайомився з попадею, просидів з тиждень. |
| 16693 |
То була хоч і похапна робота і не досить зграбна, але він дивився на неї, як на діло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рідних пісень - таких чулих та глибоких. |
| 16694 |
Досі їх тільки ставили на кону - і всім вони так подобалися; іноді декілька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, і така постанова мала страшенний вплив на слухачів; отже то не була ще опера, - то були тільки перші кроки до неї, перші несміливі підступи до того великого діла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. |
| 16695 |
Хто знає, чи не він, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хіть і жага до сього? Треба тільки лібретто виконати, а голоси до нього підставити з тих самих пісень, що народ співає... Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завів їх у голоси, та й годі! Шкода, що він сьому не вивчився, а то б і прохати не треба, - сам усе б виконав... Його ся думка так посіла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. |
| 16696 |
Усюди тільки й гомону, тільки й речі: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу! Ой, дій його честі! Треба мерщій лібретто писати та присвятити попаді, такій хорошій співусі. І він його за тиждень одмахав. |
| 16697 |
А проте взяв лібретто, щоб перше всього його прочитати, і обіцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосів. Тепер ото Проценкові страх як хотілося знати, що зробив Довбня з його лібреттом. А вже коли він прийшов з скрипкою - то, певно, має чим похвалитися. - думав Проценко. |
| 16698 |
А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку. - А нуте, заграйте що-небудь, - попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець. |
| 16699 |
Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, відімкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повів раз смичком і почав настроювати. - Ось почуєш, як він добре грає! - обізвалася Мар'я до Христі, підводячи голову слухати. Христя мовчала, тільки ще мов нижче схилилася над роботою. |
| 16700 |
Розставивши широко ноги й придавивши підборіддям до плеча скрипку, він почав грати... Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомін, топіт... чується маршова козацька пісня... Ось вона все наближається та наближається... Це ж не маршова, козача пісня, це - молодецький поїзд везе князя до молодої. |
| 16701 |
Так-так... То молодого бояри гукають, а дружка вершить. І зразу - як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усіх чотирьох струн, замовкла. - Що це він грає? - спитала Мар'я. - Щось по знаку. - А це ж як ведуть молодого до молодої, - одказала Христя. |
| 16702 |
Ще дужче заливаються дівочі голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними - навздогінці... Ось вони наближаються, зіходяться; ось зійшлися докупи, злилися в одну пісню... Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усіма головами. |
| 16703 |
Всі, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору і мчиться-несеться все вище та вище... І знову обрубий перерив. Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далі дрібніше та дрібніше, поки не перейшла на козачок. |
| 16704 |
У Проценка аж жижки під ногами сіпало; а перед очима розвернувся рівний та чистий двір, а посеред нього - весілля... Йому ввижається, як дрібненько перебирає ніжками ота дівчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака... А он, а он, - наче м'яч застрибав, пішов другий навприсядки. |
| 16705 |
Христя не видержала і схопилась з полу та пішла по хаті вистрибом, а Мар'я з печі реготалася. - Х-х-у! - зітхнув Проценко. - Батечку мій! та се страшна штука! - скрикнув він. Рано, рано! - понеслася журлива пісня; і в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге і втретє. |
| 16706 |
Дружки починають важковажко, і музика підтягує їм ще важче... І княгиня, спотикаючись від сліз, іде уклонятися батькові-матері... Настала важка хвилина. Скрипка у Довбні стогне-ридає. У Проценка аж зітхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах... От-от вони бризнуть! |
| 16707 |
Вони б, може, і бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: І знову понеслася маршова пісня, спершу гучнозично, а далі все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лісом-горою... Тепер тільки Довбня спустив З плеча скрипку і положив її на столі. |
| 16708 |
О, я, здається, розуму позбудуся! - скрикнув він і забігав по хаті. Нешвидко після того прийшов він до пам'яті і заговорив спокійніше: - Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лібретто; та й сам почав забувати про нього... Аж бачу - ні. |
| 16709 |
Хоч ваша музика і не до слів, зате - яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою? - Що ж я зроблю з нею? Нічого... пограю кому-небудь, та й годі! - одказав Довбня, випускаючи з рота цілий оберемок диму і огортаючись ним, наче хмарою. - Як нічого? - скрикнув Проценко. |
| 16710 |
Козачка чи те місце, де молода прощається З родом... Голубчику! А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцінщик? Народ! простий народ! Ви нікому не вигравали? Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, - цвірінькав Проценко. |
| 16711 |
Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроваті. - А нуте ви, великі естетики, - глузуючи, сказав він, - слухайте обома ухами. І почав невільницький плач, як плачуть козаки у турецькій неволі, здіймаючи руки до бога і молячи в нього смерті. |
| 16712 |
То була невеличка часточка з народної думи... Плач гіркий, молитва тепла і важке зітхання окрили хату. Проценко мовчав. - Ні, це не гарна: важка дуже. От що раніше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зітхнула. |
| 16713 |
Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рівний та спокійний, і тільки непримітна ухмилка грала на його устах та понурі очі жевріли стиха. Проценкові чогось стало страшно... Страшно, що такий талановитий чоловік, як Довбня, та отак себе занехаяв. |
| 16714 |
Мухою крутнулася вона і зразу опинилася в кухні... тільки половинка дверей гучно бренькнула за нею. Проценко не сердився, навпаки - жартівливо показував, як Мар'я підпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зітхала. Від його кумедних приповісток реготалася Пистина Іванівна. |
| 16715 |
Як він вертався з вечері у свою хату, Мар'я його зупинила. - Так ви такий? - спитала його, усміхаючись. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробігла блискавиця, свіркнула і - зникла. - Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А з горниць доносився регіт Пистини Іванівни. |
| 16716 |
І Довбнина така порушлива гра, і його круті та дебелі речі, нічим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досі не примічена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертілося перед очима у темній темноті... І сам він не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендітна, з блакитними веселими очима. |
| 16717 |
Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти... Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здіймала хмарами думки, закльовувала у серці тихі та втішні почування, якісь невиразно любі надії... - думалось йому. |
| 16718 |
Хто то з неї перший води набере? Йому робилося душно; зітхання палке-гаряче, у роті сохло... І він несамовито ворочався з боку на бік. А тим часом на печі в кухні чулося шушукання. - Який він гарний та ввічливий! Уже не той, що на скрипці грав, - наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос. |
| 16719 |
Довбня витріщився на Педорю: звідки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело відгукнулась з другої хати: - Нема дома! Нема дома! - А де ж бариня? - жартував, уступаючи в горницю, Проценко. - Господи! І не гріх вам? |
| 16720 |
Давно вже він не бачив ні віхтя, ні цегли, ні попелу: зелені патьоки застилали його замурзані боки, кран схилився набік, з нього капотіла вода прямо на стіл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. |
| 16721 |
Та й хата видавала невеликі про те клопоти: стіни голі, полупані; долівка, неметена, хрущала під ногами; тут валялися всякі об'їдки, кісточки, крихти хліба і лушпайки з насіння... У другому кутку стояв обірваний диван, мов горбатий старець примостився біля стіни спочивати... Всюди били в вічі злидні та недостачі. |
| 16722 |
А тут ще піддала жару й Педоря: з грюком розчинивши двері, вона увалилась у хату і, наступивши Довбні на ногу, кинулася до самовару. - Дивися -ноги одтопчеш! - скрикнув Довбня. - Хіба в мене є там очі? - одказала непривітно, беручи самовар. - Педоре! - гукнула попадя. |
| 16723 |
Наче та кішечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привітним поглядом до насупленого Довбні, що сидів на стулі похмурий і крутив довгого рудого вуса... Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - і німе заговоре! Довбня справді заговорив. |
| 16724 |
Своєю крутою та дебелою мовою він так і сипав жарти, наче дровами вергав на всі боки; Проценко піддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя піддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. |
| 16725 |
У хаті зразу стало так утішно та весело! Недавнього гіркого неспокою наче й не було; не примітне навіть ні злиднів, ні непорядку: і долівка мов сама собою промилася, й стіни побіліли - вирівнялися, і лойова свічка так ясно горіла! Гучна розмова укривала хату. |
| 16726 |
Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартівливий. Хоч без крутих слів не обходилося, отже він так непримітне уплітав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував персні дорогими камінцями. Регіт не стихав, коли він говорив, а він мовчав мало. |
| 16727 |
І він розказував, як трохи не кожної ночі, накинувши на себе лихенькі хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчиків, пили вольну горілку, крали сало, а раз живого кабана на вулиці спіймали, закололи, затягли до річки і до світу упоралися так, що і сам чортяка не знайшов би слідів. |
| 16728 |
А то в пана украли дочку. Поки одні співали під вікном канти, а старий слухав, другі з дочкою вже сиділи в попа і могоричили звінчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нічого не вдієш - прийняв з зятем до себе. |
| 16729 |
Старого попа тільки вижив із села, замість його настановив свого зятя. - Тепер благочинним уже... розкошує! - додав Довбня. Наталія Миколаївна важко зітхнула, її вразило не те, чим потім став зять того пана, а те, що украв дочку. - Що ж, вони раніше любилися? - спитала вона. - Звісно, любились. |
| 16730 |
Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидів. Наталія Миколаївна ще більше пройнялася дивуванням. - думала вона. - А воно, мабуть, разом і весело і страшно тікати? - спитала далі, дивлячись на Довбню. Чай попили. - А що тепер зробимо? - спитався Проценко. |
| 16731 |
Він не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив - гукав... Видно, добрі були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно підгукував попові; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався і рів, наче бик, на всю хату. |
| 16732 |
Ну, а жінка? - провів він тоненько, хотів щось сказати, та тільки скрутнув головою і попитався Довбні: - Горілку, брат, п'єш? - Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той. - Можна, кажеш? Гей, жінко! Давай нам горілки, давай закуски, усього давай! Що е в печі, то все на стіл мчи! |
| 16733 |
А я вас і не примітив, - скинувши погляд на Проценка, повернувся він до нього. - Вибачайте мені, голубчику! вибачайте! - І кинувся цілуватися з Проценком. - І це добрий чоловік, - хвалився він Довбні. - Добрі тепер люди настали; усі добрі! А що його моя жінка любить! Отого, бородатого! Бач, який! |
| 16734 |
Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку білу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцілую... твої оченьки ясні, твої устоньки рожеві, твій носочок... Як там у пісні? Як що? Як солоний огірочок! - скрикнув і зареготався. |
| 16735 |
Попадя мерщій одхилилася: від нього несло таким хмелем! - Ти б посоромився хоч чужих людей! - Яких чужих! Це, брат, усе свої... Ото чужий? - спитався, указуючи на Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш! А хоч би й чужі? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послідня! |
| 16736 |
Не сердься, брат, дай нам горілочки... - І він моргнув так кумедно бровою, такого пустив бісика оком, що всі не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись і, стрибаючи на одній нозі, вигукував: горілочки! горілочки! - Де ж її взяти? - спиталася Наталія Миколаївна. |
| 16737 |
Педоря мовчала, сопла. - Слуга? ! Я тебе питаю! - гукнув він удруге. - Кажіть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря. - Слухай: ти тільки мені барині не будеш слухати, то я... - І він затнувся; брови його нахмурилися. - По горілку, чи що, йти? - пита, позіхаючи, Педоря. |
| 16738 |
Я тебе питаю, по чім ти догадалася, що горілки треба? - По чім догадалася? По тім, що у вас гості! Може, хто і чарку горілки хоче. - Молодець! - похвалив отець Миколай. - На ж тобі... - І він почав ритися в кишені, брязкаючи грошима. - На полтиника. |
| 16739 |
Чуєш? цілого полтиника... Скажи жидові, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї і не бери. Покуштуй попереду... Тільки не з нашої посуди, - погана ти дуже! - а в жида з чарки... і тільки одну чарку. Чуєш, тільки одну! Віддавши Педорі гроші, він ще почав її виряджати. |
| 16740 |
У хаті зробилося сумно та нудно - не добро, видно, все те віщувало! Може б, воно і справді з того буча знялася, якби не Педоря... У кожушанці наопашки, закутана платком так, що з-під його тільки її очі та синій ніс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; підійшла до столу, вийняла з-під поли пляху горілки і, струснувши нею над світлом, скрикнула: - Самий смак! Проценко засміявся. |
| 16741 |
Швидко вона знову вернулася, несучи в одній руці чарку, а в другій на тарілці печену рибу, хліба і солоних огірків. Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жінку, що як сич надута сиділа, мерщій собі сів, обвів усіх очима, хихикнув і потер коліна. Проти світла той кулачок як яблучко червонів. |
| 16742 |
Піп весело підскочив угору і скрикнув: - Могорича! могорича! Один Проценко сумний стояв і пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Він бачив, як її очі загорялися, як бліде обличчя червоніло помалу... Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його. |
| 16743 |
Попадя мерщій схопила чарку і, наливши, піднесла Довбні. - Капелечку! одну капелечку! - слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з півчарки і мерщій долила. Довбня одним духом вимчав повну. - Усіх! усіх! - гукав піп, плещучи в долошки. |
| 16744 |
Горілка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очі; вона почула якийсь веселий шум у вухах. - Не все то правда... - почав було Проценко, беручи чарку. - Або не кожній чутці вір! - перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув. - Та ви справді наче той знахур говорите. |
| 16745 |
Мені аж страшно стає! - обізвалася попадя. Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився і поставив чарку на стіл. - А мені! - обізвався отець Миколай. - Ще й тобі? Не добрав хіба на хрестинах! - гримнула попадя. - Усіх! усіх! - прогув Довбня. |
| 16746 |
Попадя подала чарку попові; той не тільки повну випив, а ще й в денце поцілував. - Згода! згода! - загукав Довбня. - Що ж ви наслухали? - допитувалася у нього попадя. У попаді розгорілися очі, мов угілля, обличчя пашіло; під очима тільки невеличкі круги синіли. |
| 16747 |
Мерщій вона ухопила чарку і пляшку і почастувала Довбню і чоловіка. Проценко не схотів пити; він дивився на Довбню, як той ходив по хаті, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб і насунувся аж на очі; він того не примічав. Видно, що горілка вже брала своє. |
| 16748 |
Він мерщій одскочив і, підбігаючи до попа, мовив: - А знаете, що Наталія Миколаївна каже? - Григорій Петрович! - скрикнула попадя, стукнувши ногою. - Розсерджуся! їй-богу, розсерджуся! - Наталія Миколаївна каже... - почав Проценко. |
| 16749 |
Попадя, як кішка, стрибнула до нього і обома руками загородила йому рота. Тоненькі пальчики так і впилися в його уста. - Наталія Миколаївна каже... випити ще по одній, - гукнув Проценко крізь її пальці. - І я! І я! - гукає Проценко і, наливши собі півчарки, випив. |
| 16750 |
Піп прохав у Довбні завести тона на лаврську алілую; а той, слоняючись по хаті, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидів у куточку і світив очима; попадя бігала по хаті, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка під боки, щипала за руки. |
| 16751 |
Він випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло - тільки свою голову задурив. Гвіздком стирчала там одна думка, різучим кременем поверталася біля його серця - якмога швидше вирватися від сеї причепи! Він несказанно зрадів, вискочивши надвір, холодному вітрові і мерщій подався далі. |
| 16752 |
Серед двору він наткнувся на Довбню, що чогось на одному місці тупцювався. - Хто се? - Та я! - скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. - Рукава ніяк не знайду. Чи не одірвав, бува, його хто? - запитав Довбня, плутаючи на собі пальто. |
| 16753 |
Стояла пізня - геть за північ - доба; на темному небі ні зірочки, ні іскриночки - густа непроглядна темнота; повітря холодне, з туманом дощовим; на вулиці тихо та глухо; рідкі ліхтарі жовтіють у темноті мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє. |
| 16754 |
І - лиха година знає - підвернулася, брат, п'яному під руку... ну... бий її сила божа! А тепер одбою немає... Каже: женися на мені, а то або повішуся, або втоплюся... Отаке-то! Чув, куди воно гне? Плітьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти! |
| 16755 |
Баба, брат, поти й вірна, поки хто не кивнув на неї пальцем. - Ні, не всі такі, - поперечив Проценко. - Усі! - гукнув Довбня. - Усі одним миром мазані! Така вже клята порода... А все, кажу, шкода дівки. |
| 16756 |
Пропаде ні за цапову душу! Почне тинятися попід тинами, на ногах зогниє! - Ну це вже твоє діло, як хоч, так і роби, - одказав Проценко, зостановлюючись. Вони якраз дійшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценкові треба було брати на праву руч, улицею, а Довбні - прямо, майданом. |
| 16757 |
А се дурно! - перевівшії руку на груди і вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, - рветься, жалем б'ється! Тьфу! - Ага, розходитись? Ну, прощай! - І Довбня перший порвався від нього. - Хороші, брат, люди попи. |
| 16758 |
Вона хороша... Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тільки сплюнув і, не одказуючи нічого, почимчикував далі. - Мовчиш? Зиа кішка, чиє сало з'їла, та й мовчить! - базікав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. |
| 16759 |
Він часто оступався, поточувався, приймав блискучі калюжі за сухий шлях і, шубовснувши туди, лаявся; вилазив і знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого. А Проценко, зоставшись самотою, зітхнув вільніше. |
| 16760 |
Чого? Проценко почав розбирати, що йому наплів п'яний Довбня... - думав Проценко і дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму житті він не пригадає нічого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачі. |
| 16761 |
Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безодній кручі, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихі хвилі і помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душі одні гіркі споминки про дурний розум молодого віку. |
| 16762 |
Темна темнота ночі, глухі та безлюдні вулиці - ніщо Проценкові не забороняло розпускати свої думки, а ще більше допомагало їм ширитись-розходитись. І вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашній вечір і сьогоднішній. |
| 16763 |
Учорашній куди веселіший і кращий! і рівняти до сьогоднішнього не годиться. Учора Довбнина музика серце гріла, а сьогодні попова горілка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогодні попадине приставання з душі верне. Довбня хоч і п'яний був, а й йому те кинулось у вічі. |
| 16764 |
Он яку він ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'яній мові... а через віщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита... Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вічі! Він аж здригнув. А там зовсім інше. |
| 16765 |
І несміливість, і сором'язливість, тільки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче... А чим воно справді б'ється? Він і незчувся, як дійшов до дворища... Темно усюди, ані світнеться нігде..., - подумав він, уступаючи в двір, і пішов поза хатою. |
| 16766 |
Солодко вони защеміли у нього, якась огненна печія дійшла до серця... Він, як божевільний, здавив її, пригорнув до себе, і обличчя її, і уста, і очі покрив своїми поцілунками. - Годі, годі вам... Ще Мар'я почує, - шепче вона. - Ягідко моя! наливаная! |
| 16767 |
Чи то тепло печі, чи то несподівана стріча, його гарячі поцілунки та обійми - гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути... Серце її так несамовито стука! Невідомі любі та милі почування огортають душу... їй чогось хочеться сміятися і плакати. - знову утіша себе Христя. |
| 16768 |
І Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очі сором криє; і світ білий, заглядаючи в них, видає її... І навіщо сей день настав? Чому ніч не забарилася? То знову, - повертає на інше, - огортає її серце якась утіха, якась весела надія душу гріє. |
| 16769 |
Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона - душу чию загубила? Що лихе зробила? Нічого ж! Нікому ж! Що він цілував мене? Чим же я винувата, що він цілував? А що, як він любить мене? Як справді кохає? |
| 16770 |
Бог його знає: може, мене досі господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм... Може, се він моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене? Нелегеньку думку завдало життя Христі - думай! Нерозгадану загадку станове перед нею - розгадуй! І до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривітним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподівано з самої середини взялося, десь там на дні заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокій тихий, бунтує її думки крилаті. |
| 16771 |
Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкі, насунули; не дивно, що Христя як упне очі у що-небудь, то там вони в неї і зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвіздком до того місця - й не поворухнеться. - Христе! - оце обізве Мар'я. А Христя не чує. |
| 16772 |
І чого їй від мене треба? Чого вона слідкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться? - трохи не плаче Христя; і рада, якби на той час увесь світ провалився і вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокійними. |
| 16773 |
То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар'я та Христя удвох тільки нишпорять у кухні - Христя то сим, то тим боком бід Мар'ї увернеться. А як пани кинуться і почнеться те щоденне порання? А як він кликне її давати умиватися? Вона ніяк не пригадає, що тоді буде. |
| 16774 |
Як тороплена, кинулась вона назад - і пішов гуркіт та стукіт по хатах! Бігаючи від одного вікна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачіпалася об ріжки столів, билася і, не почуваючи болю, мерщій неслася далі. - Що це ти торохтиш там, мов навіжена? - гримнула на неї Пистина Іванівна. |
| 16775 |
Надвірня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила перелякані думки; Христя вернулася у хату далеко покійніша. Мар'ю вона стріла на порозі, та зібралася на базар, і це її ще більше заспокоїло. - подумала вона. |
| 16776 |
Метнулася назад, добрала води, глитнула з сіней свіжого повітря, мов тих ліків, і, не дивлячись нікуди й ні на що, наче на смерть, пішла до нього в хату. Він глянув на неї, - а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як він дивиться, прикро дивиться на неї. |
| 16777 |
Певно, вона б не догляділась, що він уже й умився, якби тільки він не сказав: буде! Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщій вискочила від нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухні: невідомий сором не пече її, нічий догляд не мутить її думок. |
| 16778 |
Як попив він чай і пішов на службу - їй зовсім стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, і воно висв. ітило. Тому й щоденні клопоти допомогли. Мар'я з панею турбувалися біля печі, а вона - прибиранням та вимітанням горниць себе заклопотала. |
| 16779 |
А в його хаті як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скільки разів всяку всячину, щоб вона якнайкрасивіше стояла, найпоказніше видавала; і подушки на його ліжкові перебивала, - мов надуті, лежали вони, не видаючи ніде ні зморщечки, ні складочки, - пухкі та високі! - подумала вона, легенько зітхнувши. |
| 16780 |
Все, що її давило та смуток будило, - зникло; все пройшло-минулося; ніхто нічого не добачив, ніхто нічого не дізнався; то тільки розполохані думки її страхали... А жаркі поцілунки горять на її обличчі, гарячі обійми гріють її серце, тихим щастям підкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспівала, якби нікого не було дома. |
| 16781 |
Якраз на той час вона налучилася у кухню і мерщій сама похопилася... Ще тюпаючи до погреба, вона завела пісню, а як опинилася у його темній самотні, то так розпустила свій голос - аж луна знялася! Високо та тонко він дзвоне об боки та стелю глухої я. |
| 16782 |
Ненароком кидала на його очима, і дивно, що тепер тільки вона добачила те, чого раніше не примічала... Які у його очі ясні! які брови чорні! і борода невеличка - як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! І його поступ, і його погляд - все то таке невимовне чарівне та хороше, так і тягне до його, так і вабить її серце! Віддавши панам обід, вони з Мар'ею сіли за свій. |
| 16783 |
Христя похнюпилася: нічого було далі допитуватися... А Мар'я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. І Христя почала навсправжки клопотатися. - Ви, тітко, настановите завтра за мене самовар, як я відпрошуся до Марини? - запитала вона. Остання частина того дня і весь вечір пробігли якось непримітне. |
| 16784 |
Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, - чогось наче сердитий, - а вона все поралась... Пізно лягла, зразу Заснула і проспала до самого світу. - Та хоч і на всю ніч! - усміхнувшись, одказала за неї Мар'я. |
| 16785 |
Кругом хмари, сині, як печінка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-під їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним світом. Дощові калюжі здавалися від його озерами крові; повітря горіло червоним полум'ям. |
| 16786 |
Якимсь сумним та непривітним здавалося все під тим кривавим світом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспішаючи до Марини, знову почула, що туга почина підкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душі засновується смуток, важкі думки окривають голову. |
| 16787 |
У великій, непривітній кухні, освіченій жовтим сонячним заходом, неметеній і немазаній, застала вона Марину одним одну. Нерозчісана, у старім заяложенім уборі сиділа вона біля вікна, край столу, підперши свою закустрану голову рукою. |
| 16788 |
По її похмурому обличчі снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала. - Марино! - скрикнула Христя. - Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщій збирайся та ходім, поки сонце світе - походимо, людей побачимо, мені город покажеш. |
| 16789 |
Серце у Христі ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати і, похнюпившись, одійшла від Марини і одсторонь сіла. Сонце сідало. Непривітний жовтогарячий світ миготів по хаті, слався по полупаних стінах, по неметеній долівці, мов зарево близької пожежі освічувало усе те. |
| 16790 |
Чорною марою стирчала над вікном у тому сяйві Маринина постать. Вона все далі та далі хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову... Це зразу - як припаде до столу, як заридає! - Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала. |
| 16791 |
Підожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душі, і я тобі все розкажу, все повідаю... Не кидай же мене! Христя підійшла до подруги і почала її утішати. Вона перебирала всяку всячину і з свого життя, і з життя других. |
| 16792 |
А то Марина, слухаючи, тільки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зціплені уста, щоб усміхнутися... Даремне силкування! Та усмішка була така гірка, така неутішна, що жаль наскрізь проймав Христине серце, дивлячись на подругу. Смеркалося. Жовтий світ меркнув, тухнув, крився темнотою. |
| 16793 |
З глухих кутків хати, з-під поду і від печі виступали померки і окривали її якимсь смутком. Христя кинулася йти додому. - Підожди, - прохала Марина. - Посидь ще трохи. Панів немає дома, нікого немає. Бач - я сама... Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'ємося. І Христя знову осілася. |
| 16794 |
Марина вийшла в сіни наставляти самовар. Христя зосталася сама і, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усіх боків, з усіх країв виходила чорна темнота і все більше та дужче зступалася. Хата здалася Христі великим льохом, а не людським житвом. |
| 16795 |
Христя похилилася і довго-довго мовчки, похнюпившись, сиділа, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя підвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник діставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. |
| 16796 |
Заяложене дране убрання мішком висіло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались і, як клоччя, спускалися з голови на плечі. - зітхнувши, подумала Христя і знову похнюпила голову. Марина внесла самовар, заварила чай і незабаром почала наливати. |
| 16797 |
Вона, насміхаючись сама над собою, повідала усе Христі: як і коли полюбила сього ірода, як жартувала з ним, як він обіцяв женитися, а вона й повірила йому. - Що мені тепер мати? Шкода, що буде побиватися стара, та що? Я тепер одрізана скиба од хліба! А в село я не піду. |
| 16798 |
Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очі вибивало? Не тільки світу, що в вікні - за вікном його більше! Є нас, Христе, таких усюди багато... живуть же! А після свят поїду до панича на село... сама хазяйкою буду. |
| 16799 |
Чорт його бери: пішло життя шкереберть - хай іде! А йому, скурвому синові, докажу. Тепер усе лащиться; тепер і назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? - наймичка, попихач. |
| 16800 |
А там - сама хазяйкою буду... Своє господарство, свої корови будуть... слугу заведу... Приїжджай колинебудь у гості, подивишся, якою я панією заживу! Оцього дрантя й на слузі не побачиш, - указала вона на невеличку дірочку в платті і взяла ще більше розідрала. |
| 16801 |
На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там... підвела голову і знову сердито заговорила: - Ну, та й твій добрий! - Хто мій? - боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає? - Та вже ж не хто - панич! - скрикнула Марина. |
| 16802 |
А він хто? великий пан? Хіба він як панич той живе? - як вовцюга сірий! Він і з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинків одбила! Не ти перший, не ти послідній! Він зна, хто був перший? ! Москаль Знайшовся б! |
| 16803 |
Я 6 нічого не хотіла, якби ті москалі, як ітимеш від своєї попаді, звернули тобі, як курчаті, голову! - пригадувала то се, то друге Марина і все дедалі робилася лютіша. Аж ось почулося: стукнули сінешні двері, рипнули чоботи... Марина замовкла, прислухалася. |
| 16804 |
Рип наближався до кухні... Цокнула клямка, двері розчинились, і в кухню уступив Довбня. - А-а, здорова! - привітався він до Христі. - Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дівка! От, а се? - безнадійно ткнув він рукою на Марину. - Поздоров, боже! - зло увернула Марина і замовкла. |
| 16805 |
Христя сиділа, як на вугіллях, і ждала, що ось незабаром і здійметься баталія! - Дурного чередника? - докінчив Довбня Маринину поговірку. - Авжеж! - лютує Марина. Довбня свірконув очима, гірко усміхнувся і повернувся до Христі. |
| 16806 |
Хитаючи головою і призро дивлячись, вона почала: - Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було? - То давня річ... - почав Довбня. - Давня? - перебила Марина. Очі її, наче гострі ножі проти вогню, заблищали. |
| 16807 |
Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? І я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобі слово, а ти - десятеро... Та ми поріжемось, дурко! - Тепер, небійсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була! - І спершу була така! Тільки крилася, тільки не показувала своїх зубів перед людьми. |
| 16808 |
А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тільки важко зітхнула та скрутнула головою. - Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пішов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу? |
| 16809 |
Питаю, чого то жиди унадились? - Та то коралі купувати! Ну, коралі - то й коралі. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанків, позарившись на твої очі, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! І мене не спиталася. |
| 16810 |
Мені, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жінка, а тут де не візьмись хвинтик з улиці... І ти чіпляєшся йому на шию! Гарно було б мені на те дивитися? - Якби ж була жінкою... А тепер я що? - Жінка! - скрикнув Довбня. |
| 16811 |
Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, - такий грізний та на все рішучий стояв Довбня біля Марини. - Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! - промовив він і, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати. |
| 16812 |
Ще тяжче, ще важче стало у хаті, наче в тюрмі або у глибокому льоху; темно, холодно, непривітно... Свічка нагоріла; од полупаних стін здіймалась темнота; долівка, мов провалля, чорніла; важкий морок носився по хаті, а серед нього, наче біла гора серед чорної хвилі, хитався комин здоровенної печі. |
| 16813 |
Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона - то била гопака по пішоходах, аж луна кругом гоготіла, то тиркала, то висвистувала, мов п'яний халамидник. - молилася Христя своїм чистим серцем. Розказуючи те, він так гірко плакав! Христі жаль його стало; жалко, мов рідного брата. |
| 16814 |
Де її тільки не було, де вона не побувала? Носилася по улицях і по базарах, погостювала у панських будинках і купецьких хоромах, не минула і простих мужичих хат. Всюди вістка про те літала, всюди будила сонне людське життя. Тільки й гомону було, що про панича, про Марину та Довбню. |
| 16815 |
Старі пани гудили молодого блазня, що недавно випозивав від дядька батьківську худобу і от тепер промиває їй очі. Купці, потираючи руки, тягли руч за панича: коли ж його й погуляти, як не за молодого віку? Вони сподівалися, що незабаром його добро пересуне у їх крамниці. |
| 16816 |
Та, видно, не втішала його їх рада: закуривши дома, Довбня незабаром переніс те курище у шинки, поки не позбувся й грошей, і одежі. Обірваний та одутлий слонявся він по вулицях, випрохуючи у стрічних і поперічних копійки, щоб похмелитися. |
| 16817 |
Жидівські наймички, проводячи його очима, вигукували: Одні прості люди хлібороби якось понуро дивилися і на Довбню, і на молодого панича, що рядом з розрядженою Мариною літав городом скаженою тройкою коней. Кожне судило по-своєму. |
| 16818 |
Ніхто не йшов далі, ніхто не спускався глибше у людську душу, не заглядав у своє серце, питаючи: що б я зробив, якби мене замісто Марини або Довбні на їх місці сліпа доля постановила? Одна Христя дивилася на те з цього становища, їй, молодій та небувалій, близько все те доходило до серця, будило нерозгадані думки у її голові. |
| 16819 |
Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пішла Марина. Чи знайде ж то вона там своє щастя, чи воно повернеться у лиху недолю? Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова! |
| 16820 |
А як Марину обдурять? Як позбудеться вона і краси, і здоров'я? Що тоді буде? Христі робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму себе. їй здавалося, що стоїть вона на хисткій кладці серед широкої та глибокої річки. |
| 16821 |
Кругом вода, кругом киплять та піняться високі хвилі, чорніють безодні кручі... На хвилиночку куди задивишся, на один крок оступишся - і помчать вони тебе не знать куди, закрутять і пустять на саме дно того ревучого чорторию. |
| 16822 |
Цілий той тиждень Христя сумувала та задумана ходила, мов якого лиха ждала на себе. Вона не дослухалася, що люди плескали про Марину, як її судили на всі боки, як глузували-сміялися з Довбні. Вона дослухалася, що в її душі коїлося, що в її серці заводилося. |
| 16823 |
А заводилося там щось непевне: то їй легко робилось, як Проценко зоставався дома, то важко ставало, як він виходив куди, а як виходив на вечір, її брала така несамовита туга! Скільки разів вона сама себе допитувалася: що мені за діло, куди він ходить? Що він їй або вона йому? Про мене - хай хоч піде та й не вернеться! |
| 16824 |
Від одної одуреної вертається, щоб другу дурити? К бісу ж, коли так! Он що вона йому скаже... А як він, образившись, почне рити на неї? Підіб'є панів, щоб її розщитали? Де вона дінеться проти зими? Де знайде пристановище таке друге? Тут вона вже привикла до всього, і до неї привикли; а на другому місці бог знає, що то буде... Що ж їй робити тепер? Що їй казати з собою? Умерти? їй, молодій, ще рано вмирати; а й так жити - краще не жити! |
| 16825 |
Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зітхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усі, не раз Христя чує її хлипання. - Хоч би свекруху, скоріше чортяка узяв! - раз, нудьгуючи, вона сказала Христі. - То що б було? - Вернулася б до чоловіка. |
| 16826 |
Так усе надолужило - не повіриш! Христя промовчала; замовкла й Мар'я. Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другій хаті постелю. - Навчив москаль, як дома сидіти! Що ж вона робить? - Що робить? Нічого. Спить або так лежить. |
| 16827 |
Христя уже більше не слухала; переславши постелю, вона мерщій утекла в кухню. З глибу душі її, зо дна самого серця піднімалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрізь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'і. - А ти думала, нами дуже дорожаться? - покійно спитала та. |
| 16828 |
Як ще вони сього раніше не зробили? Про мене - байдуже: світ не клином зійшовся; не буде Галя - буде другая... Не в їх тільки робота, і в других е, а мені рук не позичати... А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш! - Та мені аби року добути, та й нехай їм! - Року! - здивувалася Мар'я. |
| 16829 |
Тебе наймали у горниці, - до печі й не становись; то, мов, куховарчине діло. А як до печі, то я й не хочу. - Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тільки зареготалася. - Чудна ти! - сказала вона. - Годі! пора спати, - додала, повернулася й швидко заснула. |
| 16830 |
А Христю обняли важкі думки, їй було болісно і страшно; досада й сльози гнітили її. Вона не знає, що їй робити, як обійти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї - покинути? Серце не хотіло. Воно шептало, що вона тут рідне покине, дороге та любе позбуде. |
| 16831 |
А в Христі хто знайомі? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися - і роботи прибуде, і... - Вона не додумала, не доказала - сльози, як горох, облили її. На другий день ще з важчою тугою на серці устала вона. |
| 16832 |
Оце ж сьогодні, сьогодні розщитають Мар'ю; сьогодні і їй треба на щось рішитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пішла і вернулася. Про вчорашнє ніхто ні слова; так любо та тихо. |
| 16833 |
Христі полегшало... А може, то тільки так погомоніли, може, воно забудеться - минеться? Минув день, минув другий; тільки й всього, що Мар'я кудись збігала на часок та швидко й вернулася. На четвертий ніхто нічого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати. Настала субота. |
| 16834 |
Уставши рано і наморившись за цілий день, Христя, як тільки звечоріло, мерщій побралась на піч і заснула. Мар'я, засвітивши світло, сіла край стола лущити насіння. У вікна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регіт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. |
| 16835 |
А проте думки її далеко були від того, хоч вона й вгородила свої очі у купу лушпанин... Та то тільки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась зарані, належуватись - обридло, іти - нікуди. І ото, схиливши голову і лускаючи насіння, вона розпустила свої думки. |
| 16836 |
Перелічила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її... Ціла черідка дурисвітів та пройдисвітів! Через увесь вік її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе... Що ж, вони навчили чому її? остерегли від чого? - Думає вона. |
| 16837 |
Ось і тепер учуває у своєму серці якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе... Одному йому сумно та глухо... - зітхнувши, промовила вона. Щось у сінях зашаруділо... Чутно - йде, за клямку береться. - подумала Мар'я. Двері розчинились, і в хату вступив високий, плечистий чоловік. |
| 16838 |
На йому синя чумарка, підперезана каламайковим поясом, сивих смухів шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очі бистрі. - Здорові! - привітався чоловік, скидаючи шапку. - Свирид! - скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостеві. |
| 16839 |
Мар'я тільки свірконула очима і замість зерняти розкусила лушпанину. І зозла її виплювала. - Хіба я тобі не казав раніше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду. - Тобто ти кращий? - дивлячись призро на його, спитала Мар'я. - Та вже ж не такий, як твій Денис. |
| 16840 |
Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усміхалося; широкі плечі, молодецька постать доводили про його міць та силу; очі його весело грали..., - подумала Мар'я і похнюпилася. - Усі ви скурві сини! - додала вона далі, болісно якось зареготалася, немов заплакала. |
| 16841 |
Христя, ще як Свирид тільки прийшов, прокинулася. Вона чула з печі його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. - думалося їй. Вона пригадала досвітки та вечорниці, де Свирид, було, завжди хлопців напое, доведе їх до сварки та бійки або з дівчатами розпочне лайку, усіх порозганяє. |
| 16842 |
Федір був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти мені не син, а я тобі не батько. - Так Федір таки женився? - задумуючись, промовила Христя. - Що ж вони, живуть гарно? - Живуть, та й годі... Горпина на йому верхи їздить. |
| 16843 |
Оце недавно був на селі, заходив і до його. Тепер він окремим хазяїном живе. -. -. - Або Ївга його на собі оженила та через тиждень після вінчання і дитину привела. - То вона через кожний тиждень буде водити? - регоче Мар'я. - Ваше дворище цвіте. |
| 16844 |
Тепер ти свого дворища і не пізнаєш! - Як саме? Хто ж там живе? - Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на дві половини. Жида пустив шинкувати... Перший на селі шинок... Весело так! Христю та звістка, наче цуркою, крутнула за серце. |
| 16845 |
У селі гомонять: пішла Карпові у руку Притичина худоба! Після Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самі старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! І дивно, і чудно Христі все те. |
| 16846 |
Чи давно вона з села, і от такі переміни скоїлись... Федір оженився, Тимофій оженився, Карпо так розбагатів... О, той Карпо давно був собі на умі! Та яке він право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на сміх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. |
| 16847 |
А він он що... жида пустив, шинок завів... Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нічого. Жид і шинок стояли у неї і в думці, і перед очима. - Коли ти вже оженишся? - спитала Мар'я Свирида, як той замовк. |
| 16848 |
Свирид нагнувся, а вона, наче по бочці, бухкотіла кулаками по його спині, тільки гуло. - Та бий дужче! Бий ще! - регоче Свирид і, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок і притис до себе... Якийсь гарячий струмінь прилив до Мар'їного серця і теплою течією розлився по всьому тілу. |
| 16849 |
Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорілися, а серце, як пташка у клітці, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хаті і на увесь рот реготався. - Що се ви завели? - почувся голос панії у розчинені з горниць двері. |
| 16850 |
Мар'я, як кішка, стрибнула, вхопила шапку і кинула її на піч до Христі. - Не давай! - гукнула вона на ту. - Хай іде без шапки. - Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби біля себе. - Бач: мені наказув - не кричи, а сама на всю хату регоче... Хай вам! тікати мерщій від гріха. |
| 16851 |
Христе! кинь мені, будь ласка, шапку. Тільки що Мар'я намірилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула. - А що, не кинула? - задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. - Ти думаєш, усі такі, як ти? У мене Христя - он що! - і він цмокнув свої два пальці. Мар'я вийшла за Свиридом. |
| 16852 |
Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася і вся змочена, як хлющ. - Нехай йому, яке несамовите надворі! - тремтячи й беручись на піч, мовила вона до Христі. Та мовчала. Похнюпившись, сиділа вона у глухому кутку під комином і думала свою важку думку. |
| 16853 |
На другу ніч Мар'я як пішла звечора, то вернулася геть за північ. Христя чула, як від неї несло хмелем. На третю - чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. |
| 16854 |
Отака біганина за цілий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечері почувала себе нікуди кчемною: руки й ноги ниють; голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. |
| 16855 |
Ген за річкою розіслалася долина, рівна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синій блакиті неба. Христя стоїть на горі, на самому шпилечку, і дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. |
| 16856 |
Сонце стоїть над головою, і його золоте проміння, наче дороге каміння, горить, відбивається на зеленій траві; а чисту річку пронизує до самого дна. Он серед пісочку зелене жабуриння чорнів; он відзначається круча; легенькою хвилею хитається порожня черепашка; там он п'явка плазае, а он риба гра. |
| 16857 |
Христя надержуеться, а її так і суне, наче хто попихає у спину... Он над водою рожаїста верба стоїть, гілки свої аж на саму воду поклала. Там і холодок, там і затишок; чи й роздітися там - ніхто не побаче, а налучиться хто - сховатися е де... Христя не йде, а біжить. Добігав і дивується. |
| 16858 |
Саму найвищу гілку з верби мов що руками посередині зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкі гіллячки поспліталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплітував. Курінь, як е курінь! Або житво чиє; і долівка притрушена свіжим листом, заслана явором. |
| 16859 |
Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христі що до того за діло? Вона подивилася кругом - нікого немає. Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгі коси і, як та русалочка, вискочила на бережечок. |
| 16860 |
Сонце обдає її своїм світом, грає непримітними іскорками; бігає по її тілу невеличкими зайчиками; а до ніг легенька хвиля добігає, лоскоче своїм холодочком її у пальці. Зісподу холодочком віє, а згори теплом гріє, пестить Христю, любим почуванням вітає. |
| 16861 |
Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води і, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка гріється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе і мерщій ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холодні прозорі хвилі. |
| 16862 |
Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидів на вербі і дивився на неї своїми блискучими витрішкуватими баньками; однією мохнатою лапою, мов кліщею, учепився він у її руку, а другою заміряється вхопити... О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть... Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи і, наче батогами, огортав її... Несамовита печія, жалюча ураза пройняла її аж до серця. |
| 16863 |
Він тільки засвітив очима, лукаво посварився на неї пальцем і скрився у свою хату. Сон її пропав. Любі та втішні почування ворушаться у її серці, їй душно стає... Це того, що на печі. - подумала вона і зразу швиргонула подушку з печі. Серед незамутної тиші подушка глухо гепнулася. |
| 16864 |
Тихо-тихо вона почала спускатися з печі, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Ні, не чутно... Тихо та темно, наче в домовині. А то що за п'ятенце червоніє серед темноти? То блисне, то зникне... Вона налучилась пальцем і стукнулась у паничеві двері... Що воно? де воно взялося? |
| 16865 |
Серце її наче хто у жмені здавив, душа несказанно боліла, гіркі сльози заливали очі... Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навіщував! Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися двері, вона почула тільки, як його холодні руки черкнулися її теплої шиї. |
| 16866 |
Зчзєш: щастя - що трясця, кого схоче, того й нападе... Я тебе люблю, ти мене любиш... Хіба ж ми не щасливі з тобою? Та такого щастя тільки раз на віку й запобіжиш! Не плач... Ми щось пригадаємо з тобою утішне та добре... От тобі моя рука, я тебе так не покину. |
| 16867 |
Ти ще не знаєш, що то за втіха ті книжки! Там - цілий мир, вищий, кращий від сього, у якому ми барахтаемося, мов свині в барлозі! - А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернію? - спитала вона його. |
| 16868 |
Там більше е розумних, книжних людей, що й самі так живуть, як хочуть, і другим дають жити. - Та й добрі ж ті, видно, люди! От, якби справді нам до їх... - шепче вона, горнучись до його. - Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпіти тільки трохи треба. |
| 16869 |
Пани тільки перший день просиділи дома-, а з другого як зарядили - день у день, ніч у ніч у гостях. Тягнуть і Проценка з собою. Христя нудьгує: буденні дні були їй щасливіші над свято! - Ти сама не сумуєш, Христино? - спитався він на п'ятий. Христя важко зітхнула. |
| 16870 |
Пистина Іванівна прикро подивилася на його, потім перевела погляд на Христю. Христі здалося, що вона наче на обличчя перемінилася - зблідла. Оже нічого не сказала, забрала дітей і пішла. Щастя Христі: тепер вони зосталися удвох на всі хати! - Будемо пити чай укупі. |
| 16871 |
Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, - сказав він. У трьох водах мила Христя свої руки і все ще сердилася, що вони у неї не такі білі та чисті, як їй хотілося. Чай посідали пити у столовій, де завжди пани п'ють; він по один бік столу, вона напроти його. |
| 16872 |
Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається то до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває, бо на денці щось чорніє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а він дивиться на неї та сміється: і те, мов, не так, і друге. |
| 16873 |
Сьогодні вони усі пішли в гості, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядків, перейшов сюди чаю напитись... Жалуйте, жалуйте, - запрохував він, дивлячись на Довбню, що чогось у кухні м'явся. - Хай одежа тут полежить. Ніхто її не вкраде? - повернувся той до Христі, кладучи пальто на піл. |
| 16874 |
Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце... Там, за дверима, на столі зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намірялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. |
| 16875 |
Умийся холодною водою та йди біля чаю порядкувати, - каже Проценко, досадуючи в душі на Довбню. - Я, їй-богу, не думав її образити, - почав виправлятися Довбня. - Так, навмання сказав, а вона бач... Бабйо! Отакі вони всі. |
| 16876 |
Отака й Марина... Ви Знаете, чого я до вас прийшов? - Шкода стало гаспидської дівки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав. - Коли ж весілля? - А от після свят. Як вода одсвятиться, так і весілля. - Дивно! - загадавшись, промовив Проценко. |
| 16877 |
Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тісних суточках; морочать свою голову, нівечать серце; з наймилішими бажаннями криються-ховаються; не живуть - мучаться, скніють та й зовуть оце життям! Піди тільки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навіженими звичаями, так і загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що ніхто ще досі сього не робив, того, що у їх гурті не прийнято... Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тільки дає щастя чоловікові, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, - сердито гукав Довбня, - кому яке діло? Вони гонобили мої найкращі думки? Вони піддержували мої чесні заміри? Подлі! |
| 16878 |
Вони піддержали мене, щоб я не впав? Ні? То яке ж ви маєте право судити мене - добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користі йшов, з ваших кишень гроші витягав, душі заножував... А то ви - самі собі, я - сам собі. |
| 16879 |
Я бажаю не вам, а собі гніздо звести, щоб було де голову приткнути під час лихої години... Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати мені й на ваших благородних, і на ваших попів, що високу Христову науку повернули у ремесло! Приходжу сьогодні до його, щоб узявся повінчати. |
| 16880 |
З ним ми недовго вовтузилися, тільки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублів за вінчання. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! І йому треба з чогось жити. А тут і вона встряла. -, - кажу. -. - -, - кажу. - - веду далі. |
| 16881 |
Дивлюся - ніс закопилився, скривився, немов під його що гидке піднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: Затім і вона. - - Я тільки махнув рукою: горбатого могила виправить! сліпородий - ніколи не побаче світу! |
| 16882 |
Як же з ними жити після сього, скажіть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насміхатися будуть, вони - що і нігтя з мізинця пальця на моїй нозі не стоять! Не те страшно, що я сам не зумію залучити до себе щастя, а те, що вони перші стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня. |
| 16883 |
Вибач та послухай, що я скажу тобі. Ти знаєш Марину? Вона тобі, здається, товаришка? Зяміж виходе. От приходь на весілля. Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, і мовчки пішла з хати. |
| 16884 |
Годі - дурите! П'ючи чай, вона разів з десять все допитувалась у Проценка, чи справді то Довбня жениться на Марині. І все їй якось не вірилося, не хотілося вірити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. |
| 16885 |
Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавні сльози. Довбня тепер стримів гвіздком у її голові, стояв перед очима. Він тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим. - Якщо не бреше Довбня та справді жениться на Марині, то добре зробить, - сказала вона. подумавши. |
| 16886 |
Він пішов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню... Марина виходить заміж... Довбня жениться на Марині... Хто така Марина? Проста дівка з села... Хто такий Довбня? Панич, хоч і зламаний... Гриць навіть одмічуе його, як розумного чоловіка... І от він жениться, жениться на Марині... Чудно, дивно... Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а він Марині, ну й поженяться. |
| 16887 |
Це от якби і Гриць оженився на мені... Хіба б я його не любила, хіба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на мені? І я тоді з робітниці стану паніею, одінуся по-панській - і не пізнати мене... А вже ж і любитиму. Треба зарані все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. |
| 16888 |
Та їй не спиться: і весілля з думки не йде, і панича дожидає, щоб стрінути... Боже! як довго час той іде, здається, кінця йому немає! Не швидко почула Христя стук у вікно... Як навіжена, Христя мерщій кинулася сінешні двері одчиняти. Вона не помилилася. То був справді Проценко. |
| 16889 |
Тільки що вона одсунула, впустила, як він зразу і учепився за неї. - Ходімо, серце, до мене, - шепче, гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем. - Який там він святий! І свиня, по-твоєму, свята, що чоловік її їсть? - То ж свиня, а то хліб. |
| 16890 |
Вона, одначе, і не противилася, їй так хотілося скоріше почути, як було на весіллі, та хто був, та яка Марина, чи не перемінилася. - Марина? Марина яка була, такою і зосталася - хльорка, та й годі! - сказав він. - Довбня нещасний з нею буде. Отже й ти... та не то. |
| 16891 |
Я б і на поріг її не пустив, а тебе і в лобок варто поцілувати, - і він приложився своїми гарячими устами до її білого чола. Христю той поцілунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав біля її серця і розлився огненною річкою по жилах. |
| 16892 |
Видно, її не мало турбували булочки, бо неодіта, З свічкою у руках, вона так і подралася на піч... - думає пані. Підійма свічку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться - і на полу не видко..., - каже сама собі пані і, одкривши макортет, заглядає усередину. - шепче. |
| 16893 |
Закрила макортет, жде... Не чутно Христі. - подумала. Скочила з припічка, побігла до сінешніх дверей, одхилила їх, заглянула у сіни - надвірні двері засунені. - Де ж се вона? - здвигнувши плечима, мовила сама до себе пані. - Дивно! І злодія не було, і батька вкрадено! Христе! - гукнула стиха. |
| 16894 |
Голос її глухо роздався по хаті. - Немає! - дивується пані. А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей і жде не діждеться, щоб пані пішла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. - думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей. |
| 16895 |
Серце її все дужче та дужче билося, лайка пані все більше та більше його підкидала. А пані одно ганить: - То-то я примічаю, що він такий голінний до гостей був, дома ніколи не побачиш, а то з дому і не виволочиш... Голова болить, недужиться... Он воно чого голова болить! он чого недужиться! |
| 16896 |
А ти? а ти? подла! подла! - аж сичить пані біля Христі. Христя підняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стіна, біле, уста тремтять. - Чого ж я подла? - спитала вона. - Ще не подла? ще не подла? - пороснула пані на всю кухню. |
| 16897 |
Дітвора, почувши материн плач, собі підняла ревище... Збився такий гвалт, гомін! А що ж Проценко? Проценко лежав у себе на постелі і чув усе те; чув, як Пистина Іванівна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. |
| 16898 |
Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболіло, і він був скочив з постелі. Теплі його ноги черкнулись холодного долу. - сердито він мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одіяло, закрив голову подушкою і усилковувався заснути. |
| 16899 |
До самого білого світу не втихала колотнеча. Пистина Іванівна то замирала, то оживала і страшенно гукала на всі хати. А Христя, як усі вийшли з кухні, підвелася, злізла на піл і, устромивши голову в подушку, неутішно плакала. Світом пан пішов на базар сам, та недовго і ходив. |
| 16900 |
Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю. - Годі тобі вилежуватись, - гукнув він Христі. - На твою плату та йди від нас. Мені таких, як ти, не треба. - І, щось кинувши на Христю, він одійшов. - А ти дивись, щоб вона нашої одежі не занесла, - промовив він до молодиці. |
| 16901 |
Вона їх ухопила у руку, здавила, як тільки можна міцніше здавити, і скрикнула: - Куди ж тепер піду я? Де дінуся? - На вулицю, уже ж не куди! - гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, і сльози у неї зразу висохли. |
| 16902 |
Щось чуже та нерідне черкнулося її уха, щось гірке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї ні від кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася і, поточуючись, наче п'яна, пішла з хати. Пистина Іванівна занедужала. |
| 16903 |
Так у вівторок гостей у їх і не було: декому послали сказати, другі почули - не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить і цілими днями не виходив з хати. Туди йому носили і чай, і обід, аж поки не скінчився місяць і він не перейшов на другу кватирю. Минуло п'ять літ. |
| 16904 |
Стояла перша осіння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як літом, не стоїть над самою головою і не прище палом, а береться низом, понад горою, привітно світе та пригріває після довгої холодної ночі та ущипливого рожевого ранку. |
| 16905 |
Пройшли жнива; скінчилася і возовиця; хіба де в степу, далеко від людської оселі, ще бовваніють недовожені копи, а то всюди - тільки чорніє нив'я поораною ріллею та жовтіють лани збитою стернею... Пусто серед степу, та сумно и серед лісу: вітри-суховії обголили його рясні віти, а ранні заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливі одлетіли у вирій. |
| 16906 |
Життя утікало з степів та лісів; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах від білого світу і до темної ночі, знай, гупали неугавно ціпи, доводячи до розуму те добро, яким за літо наділила земля-мати. |
| 16907 |
За годинки поспішали люди з роботою, щоб було що і самому кусати і вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, білились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму. Найбільше припала до того губернія. |
| 16908 |
Та й не дивно: вона недавнечко відбула свою місячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побілитися, бо дезабаром ждалися дворянські вибори, а разом з ними і губернський земський з'їзд. |
| 16909 |
Від ранку й до ранку - стук, грюк, хлюпанина; метуть, білять, миють, краскою криють... Треба як личить стрінути дорогих гостей! Це тобі не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить - де не впаде; їсть - що не даси; одного чаю випиває відрами... А це тобі дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись. |
| 16910 |
Тільки не таких, які були на ярмарку... в'юшки" або затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собі показує! А нарешті усі як підхоплять, то наче у великі дзвони задзвонять, морозом поза спиною так і посипле! |
| 16911 |
У Харкові в гостиниці як співали, то й долівку в гостиниці провалили - така сила народу набралася їх дивитися! " - вихвалявся жид. Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тільки й розмови. - Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. |
| 16912 |
Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, - гомоніли нетерплячі. - О-о! та він нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, - казали другі. - Жид з нюхом: уміє лицем показати! - піддрочували треті. - Та й собі, небійсь, охулки на руку не положе! - То вже як пить дать. |
| 16913 |
На те й жид, щоб вивертать чужі кишені! А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що візьметься, то втне всім надивовижу! Смак такий е, нюх такий має! - Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осінь надворі. - Та не зразу ж вона й насуне? Підождемо. |
| 16914 |
Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; гладкі та високі коні важко гупали своїми копитами об суху землю, здіймаючи кіптягу угору; кресали ясними підковами об кам'яну мостову і всівали її невеличкими іскорками; високі колеса гули-гуркотіли; неугавно клекотіли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. |
| 16915 |
Там, коло неї, стояв наче ярмарок: одні ридвани від'їздили від високого ганку, а другі - над'їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузі з золотою кальонкою і широким позументом через плече. |
| 16916 |
Він радо усміхався до знайомих панів, що його признавали і з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловіка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то він, як та верства, витягався і прикро слідкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертій та зношеній одежі, то, наче заклопотаний, не примічаючи, пропускав повз себе, а то і зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба? |
| 16917 |
До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиниці, стріваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще більший гармидер настав у самій гостиниці: кожне вікно довгого трьохярусного будинку освітилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як від їх тінь снувала по вікну, перебігаючи з одного боку на другий; а всередині стояв гук неугавний, деренчали дзвінки несамовито, рипали та стукали двері безперестанно, бігали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтів усякий посуд. |
| 16918 |
То приїжджі задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофієм, а хто смачною стравою. Тільки геть вже за північ поодинцю почало гаснути світло у вікнах, даючи ознаку, що наїжджі гості укладалися спати. |
| 16919 |
Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всі боки і зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витіюватий, то церкву аж під небо високу, то великі вікна в крамницях, де були виставлені напоказ всякі дива: мистецькі вироби з дерева та каменю, золоті та срібні дзигарі з усяким причандалом, персні й намиста блискучі, штучні каблучки на руки, дорогі сукна та шовкові тканини... Все те так і сяло та грало, все так і било у вічі! Як на те і день видався тихий, ясний та погожий; на небі - ні хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом" наче очіпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промінням; залізні покрівлі аж лисніли зеленою, як рута, краскою; високі білі стіни, наче сніг, виблимували від сонячного проміння, відкидали його геть від себе через широкі улиці на гонкі тополі та кучеряві осокори, що виставилися по улицях, наче сторожі, з того і другого боку, і пишалися своїм деде пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками; де-не-де в рівчачках поміж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути після поливання. |
| 16920 |
Було тепло, та не задушно; повітря чисте та свіже; дихалось легко та вільно; почувалося щось бадьорне та радісне, як почувається тільки або ранньою весною, або в ясний та тихий осінній день. Під таку годину трохи не все місто висипає на улицю. |
| 16921 |
Тільки ті, кого лиха хвороба приковує до ліжка або нагальна робота припиняє коло печі та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всі, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщій сунуть на улицю дихнути повітрям вільним, помилуватися світом ясним, погрітися сонечком теплим. |
| 16922 |
По улицях - наче плав пливе! - кишить по їх народу всякого: і старі, і малі, і той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий і убогий, пишно наряджений чи латками вкритий - всі перемішалися між собою, збилися вкупу, сказати б - порівнялися... бо на всіх їх однаково сонечко світе, усіх їх однаково тихий вітерок обвіває, усім однаково хочеться дихати, жити. |
| 16923 |
Бийся, кажуть, кінь з конем, а віл з волом! Отак і тут: не, дивлячись на те, що всі збились вкупу, ходили одно біля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пір'ю: пани віталися тільки до панів, купці - до купців, заможні - до заможних, убогі - до убогих. |
| 16924 |
Одні тільки старці віталися до всіх, хоч їх і ніхто не вітав, та мала дітвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вічі або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рівня чи нерівня... Оже на те вона й була дітвора, щоб не потурати ні на що, через те її й зупиняли старші, що ходили біля неї за провожатих. |
| 16925 |
Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собі походжали наїжджі пани невеличкими гуртами, ведучи поміж себе тиху розмову, їм треба багато де про що поміж себе побалакати - діла на з'їзді чимало, а тут, як на те, ше й особливе діло, важне діло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокійно спати, наважується, хоч і не зовсім, одтерти від земської справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти... Он на повітових З'їздах гласних з сірого мужиччя більша половина, а по деяких повітах тільки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та учені молоді верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися поміж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. |
| 16926 |
Хоч він не крився ні від кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадід Лошак служив колись за бунчукового товариша у якомусь козачому полку, - оже тепер він не зміг себе прилучати до того темного та неосвіченого гурту во з козацтва викопала його доля. |
| 16927 |
І от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довідавшись, що від Земської справи одтираються освічені люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порівняні в виборних правах з крестянами, а прилучені до разночинців, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землі, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарів - одного гласного, - довідавшись про оце все, маршал Лошаков підняв баталію проти такого козачого права. |
| 16928 |
Звон про земські справи нічого про се ясно не каже, а закон про сословні права усім ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякі одбутки, і користуються усім тим, чим користуються і крестяни. |
| 16929 |
От через це і не слід їх прилучати до разночинців, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скільки на кожну волость призначено. Усі дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. Отак розмовляли поміж собою наїжджі пани, гуляючи невеличкими гуртами по місту. |
| 16930 |
У тому вечірньому червоному світу красувався город: високі та білі будинки злегка червоніли білими стінами, мов вони були викрашені червоною краскою; залізна їх покрівля палала зеленим вогнем; шибки у вікнах грали, відкидаючи від себе через улиці снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здіймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмірно широким колом розпросторилось над землею. |
| 16931 |
Прохожі мерщій минали ті темні місцини, пробирались на світ, де стояв якийсь глухий гомін... Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усі кинулися... Незабаром понад городом понеслися голосні хвилі полкової музики. - Музика! Музика! У садок! Мерщій у садок! - загукали, заметушилися люди по улицях. |
| 16932 |
У церкві, на великих процесіях так тісно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увійти в садок. Жид з жидівкою не поспішаться видавати білети, такий зразу пук рук потяглося туди. - Два білети! Три! П'ять! - гукали то з того, то з другого боку. |
| 16933 |
Гроші бряжчали; жид з жидівкою металися, як мухи в окропі. Аж ось чимала купа, забравши білети, посунула проходом між двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дроті колихався цілий оберемок цвітних ліхтарів, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. |
| 16934 |
А там - далі за нею - огню-огню! світу-світу! Трохи не кожна гілка убогого садового дерева горіла своїм вогнем; над кожною стежкою висіла цвітна дуга. - А гарно як! О, гарно як! Бісів Штемберг! Він таки має смак! - дивувалися вхожі. |
| 16935 |
Справді, там було гарно: стежечки, що звивалися змією поміж кругами цвітників, були свіжо усипані сіяним піском; рожаїсті груші, дрібнолисті акації та широколисті молоді осокори та кленки висвічували цвітними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гіллячку гойдається; все залишне гілля, що виставлялося над стежками, було підрізане, підстрижене, щоб не лізло незнарошне у вічі, не забороняло гуляти; від цвітних шкаликів падали на білий пісок і сині, і зелені, і жовті, і червоно-гарячі кружала світу, і здавалося, що то стежки оздоблені цвітними камінцями, по яких злегка шамотіли шовкові хвости панянських спідниць та вискрипували лакові чобітки паничів. |
| 16936 |
То все було на бокових ходах. А на головному? Ціла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнілася своїми входами, немов чорні печери пороззявляли свої роти, дивуючись на різноцвітне сяево. |
| 16937 |
По тих халабудах тільки де-не-де горіли свічечки і метушились якісь непримітні тіні, немов мертвяки повилазили з того світу і з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою річкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво і все чудо, яке пригадали зробити з огню і світу людські голови. |
| 16938 |
Он величезні скляні баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима і відкидають від себе жовто-молочний світ; коло їх ціла довга низка цвітних ліхтариків грає, мов та веселка, усіма цвітами; там коло високих стовпів, що піддержували широкі піддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримітних каганчиків, немов зірочки спустилися з темного неба і унизали собою оті високі стовпи. |
| 16939 |
Під піддашками безліч стульців, ослонів, штучно виплетених з лози диванчиків, у вокзалі - столів, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цілі оберемки огню-світу у широких посвітниках, круглих лампах, високих і низьких підставах; цілі купи усяких наїдків та напитків; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той світ різними кольорами, сипле цвітними Іскорками. |
| 16940 |
А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З боків оповита виноградовим хмелем. Там, у тій каплиці, примостилася полкова музика, і її зичний поклик та голосні заводи розходилися по всьому садку. |
| 16941 |
Мала пташка, та що за красні пірця на собі має: невеличкий садок, та скільки туди народу назбиралося? І все те нарядилося пишно, уквітчалося розкішно, все шовки та сукні, дорогі єдваби, срібло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, - перепеличка не зрівняється з їх дрібненькими виступцями! На їх плаття пишні, збірочками унизані, складочками обвішані, немов рябесеньким пір'ям заквітчані; зверху сукні - влиті, а не пошиті, кожна впадина не крутим згір'ям спускається униз, а положистою хвилею збігає туди, щоб, піднявшись угору, якнайдоладніше облямувати круглі виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взуті у невеличечкі ботинки з високими та гострими закаблуками -горе тому, хто попаде під таку корку! Ручки туго позатягувані у блискучі перчатки, так що і пальців зігнути не можна. |
| 16942 |
Личка червоні - не знать тільки, чи то від краски, чи від гарячої крові, що ключем кипить у палкому серці, завжди охочому -хоч половину миру обняти, тільки аби не жіночу. Очі горять та сяють, як ті зорі на небі або дорогі камінці у золотих сережках. |
| 16943 |
У довгих і коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилиці, в'ються вони кругом панянок, як той хміль коло тичини, заглядаючи у їх блискучі очі, вільно вимахують руками, ведуть веселу жартівливу розмову, стріляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжній, то притворний регіт... Ось дорідні жидівки з своїми дочками, наче добрі ягниці з ягнятами, - повагом сунуть, кидаючись у вічі своїми цвітними уборами - то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синіми або, як сонце, жовтогарячими. |
| 16944 |
Призро вони позирають на всіх і на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесі далеко краще... За ними їх дочки, дивлячись на "мамасу", собі дмуться. Не зменше надулись і їх братики, ідучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. |
| 16945 |
Одначе деякі багатші і проворніші з їх іноді пристають і до "своїх барисень". Зате "папасі", зібравшись юрмою якраз серед дороги, або підняли лемент, серед котрого тільки й чутно "кербель" та "дрей копкен", або поважно стоять одсторонь і думають якусь велику думу. |
| 16946 |
Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячі поміж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною міста володіє, та наміряється якнайшвидше і другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає? |
| 16947 |
Стоять вони, неначе скаменіли, ні страшенні гуки та забої полкової музики, ні хвилі людського гомону та реготу, ні біганина прислужників, що поверх голов мчали усякі напитки та наїдки, - ніщо їх і трохи не чіпає, ніщо не розбурка від тії глибокої задуми - як кам'яні! |
| 16948 |
Зате купці та купецькі синки шумували... То не вода повесні, рвучи греблі та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здіймаються вгору серед неугавного людського гомону... -тільки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. |
| 16949 |
Коло входу її метка прислужників, кругом народу - проткнути пальцем не можна. - чується чийсь охриплий голос. Петро Кузьмич, поточуючись, підводиться і береться за аглицьку... Брязкіт посуди, бій чарок! У сад уже набралося чимало людей, а дедалі, то народ усе прибував та прибував. |
| 16950 |
Повагом та згорда уступають дворянські та земські стовпи у садок, зажмурюючи очі від того світу, що ллється на їх зо всіх боків; за ними, розкидаючи здивовані погляди, дріботять їх прихильники та поклонники, стріваючись з давніми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти... - - - - І давні приятелі приязно вітаються, смачно цілуються. |
| 16951 |
Аж ось знову гогонула полкова музика і увесь той гармидер покрила... Голосно покотилися тонкі та різучі вигуки флейт та кларнетів; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж відляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гілля на дереві хитається від його товстих забоїв... Людський гам та гук додає решту... Все помішалося вкупу - і заводи музики, і людський гук, гомін, - не чутно виразно ні одного слова, не розбереш поодинокої розмови - все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завірюха зимою... А народу набралося - і в вокзалі, і коло вокзалу, і по темних закутках саду, по глухих дорожках його, - всюди повно, битком набито. |
| 16952 |
Одні примостилися під вокзалом чай пити; другі розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; треті потягли у вокзал "сірка" смикнути... Просторіше стало по дорожках, вільніше і коло вокзалу... Стовпи поважно сновигають і ведуть тиху розмову. |
| 16953 |
Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции... Мы должны стать на страже и предупредить! |
| 16954 |
Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника. - Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего? |
| 16955 |
Английская конституция с ее лордами вас привлекает? Стовп щось товсто загув і незабаром з невеличким чоловічком сховались у гущавині акацій, що високою стіною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убік. - А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил? |
| 16956 |
Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет. І друга пара теж сховалася між акаціями. - Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? - роздався З халабуди охриплий голос. |
| 16957 |
Лящання в халабуді стихло; чувся тільки неясний гомін та поодинокі вигуки: Народ почав розходитись; прислужники, що цілою зграєю кинулися до халабуди, як звідти роздався нестямний вигук, собі почали одходити. |
| 16958 |
Його висока постать зігнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рідкі рудуваті баки, наче гичка, висіли коло запалих щок, по краях вони вже позасівалися сідиною; запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів. |
| 16959 |
Зложивши руки за спину і обпершись на високий і товстий з парусини зонтик, він стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скільки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав. - Федір Гаврилович! - кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивовані очі. |
| 16960 |
Давно то було! Певне, вже і забули Антона Петровича Рубця? - Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидві руки Рубцеві. - Боже мій! Та й постаріли ж ви, та перемінилися як, нізащо пізнати не можна! - замовив по-своєму Книш. - Час своє бере! - глухим голосом одказав Рубець. |
| 16961 |
Помаленьку живем з старою, - глухо повідав Рубець. - То це ви сюди на вибори приїхали? - На які там вибори! Непремінного хіба? Господь з ним! Більше ж, мабуть, п'ятсот рублів, ніж двісті сорок? - То по своїм ділам? - знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернію забрався. |
| 16962 |
Книш стиха усміхався. - А оце знявся на ваші губернські дива надивитися, - почав далі Рубець. - Запакував семигривеника... Думка: може, кого стріну з давніх знайомих? І гаразд, шо оце вас зуздрів. Скажіть мені: чи не знаете, бува, Григорія Петровича Проценка? Де він і що з ним? |
| 16963 |
Молодим ще тоді паничем був... У мене на квартирі стояв. - Знаю, знаю. Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, - одказав Книш. - Хотілося б мені з ним побачитись. - Він тут у саду був. |
| 16964 |
Проценко поважно, розхитуючись, підійшов до Книша, поздоровкався і, зовсім не примічаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша: - Что нового? - Пізнаєте земляка? - перепитав його Книш, указуючи головою на зігнуту постать Рубцеву. |
| 16965 |
А от побачите, коли він прийде сказати, що готово... Наждемося! - мовив Книш. - Та хоч біга швидко! - каже Рубець. Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, і гордо озирав крізь свое пенсне прохожих. |
| 16966 |
На кінці широкої дорожки, у захистку між гущиною акацій, чорніла невеличка халабудка, до котрої прислужник довівши сказав: Посеред халабудки стояв стіл, накритий білою, як сніг, простинею, на столі горіли дві свічки у скляних запонах, кругом столу з боків зеленіли ослончики. |
| 16967 |
Рубець, не знаючи, яких йому брати, тільки дивився. - Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого. Поти прислужник бігав десь, щируючи, як би скоріше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесіда. |
| 16968 |
Проценко розпитував про город, про жінку Рубцеву, про дітей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повітові полупанки, і тим викликав неумисну усмішку то у Проценка, то у Книша. Річ затяглася б надовго, коли б прислужник не приніс горілки і закуски. |
| 16969 |
Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками світу, що падав від свічок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих підставках, тоді зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очі самі собою упали на графин і залюбувалися тими непримітними голочками, якими грала біла горілка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срібно-блискучого оселедця. |
| 16970 |
Молодий ще тоді був. - Ви тоді більше по часті жіночій, - зареготався Книш. - Случалося, та й там несміло. Дурний був! Тепер би от і випрактикувався, так жінка перечить, - признавався Проценко. - Ай досі ще вас згадують панянки та молоді панійки, - додає Рубець. - Згадують? - переспросив Проценко. |
| 16971 |
Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потім і женився б. А тепер... де вона? Що вона? - Отак і пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городі проживала в Довбні. Довбнина ж жінка така повія, як і вона, та ще й заклята. |
| 16972 |
На перших порах ото і приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показніша від жінки, почав був моститься. То Довбниха помітила і прогнала з двору. Потім, кажуть, і в покійника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. |
| 16973 |
А потім, либонь, копитан жидам її передав, та після того і слух об їй пропав. Так не знать де й ділася. А шкода, добра була робітниця, добра, гріх слова сказати! - пожалів Рубець. - Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко. - Куда даровитее этой попадьки. |
| 16974 |
Как ее? Наталия... Наталия... взбалмошное существо! - Царство небесне їй! - повідав Рубець. - Отруїлася. І піп пішов у ченці. Вони таки чудні обоє були. - Взбалмошное существо! - одно мовив Проценко. - Тоді у городі всі казали, що через вас, - додав Книш. - Может быть. Может. |
| 16975 |
Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала... Глупая! Как будто может быть вечная любовь? І Книш, і Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись і зачухавши потилицю, сказав: - Уже мені сі баби! Ну, баби... Прислужник приніс чай, вино і ром. |
| 16976 |
Лапнеться за стакан - гарячий, знову піде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горілка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервоніло, очі потускніли, він часто скидав своє пенсне, протирав і знову чіпляв на ніс. |
| 16977 |
Хто він? Де він? - замовив той же голос, так знайомий Рубцеві, а проте незвісно чий. Тільки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозі халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловіка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима і чорними усами. |
| 16978 |
То було у довгій суконній каптанині, а тепер у короткополому сертуку, штани не сині китаєві в чоботях, а рябі якісь на випуск, чобітки невеличкі, скрипучі, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг від дзигарів теліпається, на руках золоті персні дорогими камінцями грають. |
| 16979 |
Он і мої товариші - вибрали собі панське діло - сидять та пишуть, а ти, Колісниче, котися. Куди стріло, туди й бріло! Оце перед собранієм тільки й спочинеш. А там - гайда! З повозки і не злазиш. - Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок іде, іч, як роздобріли, - усміхнувся Книш. |
| 16980 |
Як там у казках кажуть: на лобі місяць, на потилиці звізда? - Ну, вже й пішов розписувати! - знову увернув Книш. - Е, це вже по його часті! - додав і Проценко. - Не вірите? От побачите. Незабаром почнуть співати. Побачите. Книш і Проценко почали реготатися, який Колісник охочий до дівчат. |
| 16981 |
Проценко і Книш чимчикували з боків. Коло вокзалу була така давка і тіснота, що страх; неначе бджоли обліпили невеличкі вічка своїх уликів, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одівшись, цілою купою сунули. |
| 16982 |
Посунулись за другими і наші і зразу метнулися одбирати найвиднішого місця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрій спереду рядком уже стояли арф'янки і прикро позирали то в той, то в другий бік; у деякої непримітна усмішка пробігала на устах, грала на блискучих очах. |
| 16983 |
Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так ішлося до її білого, як сніг, тіла, вона, наче лілія серед пучка квіток, виділялася серед своїх товаришок. - У-у-у! - загув Проценко. Та стояла і спокійно переводила свій гарний палючий погляд по людях. |
| 16984 |
Ось вона стрілась очима з Проценком. Тихе непримітне дивування, схоже на страх, заблищало у її безодніх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась і зразу перевела очі у другу сторону. Другі за ним. |
| 16985 |
Насилу пробралися і тільки що постановились, як роздався забій на роялю - ознака, що незабаром почнеться пісня. Народ, що досі переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха літала. Серед тії тиші виразно бриніли тонкі голосники роялю. |
| 16986 |
Аж ось зразу понад головами грянула маршова: Ляскучі голоси дівчат зливалися з охрипшими заводами п'янюг, що біля роялю стояли і з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостів тішити п'яне купецтво та крамарство своїми заводами. |
| 16987 |
Маршова пройшла і скінчилася криками "ура-ура! ". Слухачі наділили співачок цілим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками "браво! ". У співачок заграли очі, засміялись уста, і, перешіптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкі дзиглики, що стояли позаду їх. |
| 16988 |
Дзвінким голосом вона почала виспівувати про тринадцятилітню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пісень, котру співають повії для п'яних "господ" або ще п'яніших купців, купецьких синків. До співу співуха додавала вирази руками, станом, головою. |
| 16989 |
Слухачі стояли і мліли. Здається, вони поніміли, забули про все на світі, окрім одної нелюдської похоті, котра так грала і світила їх очима і котру так виголошувала співуха. Німий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику, коли співачка почала показувати, як вона стирала сорочку. |
| 16990 |
Одкинувши голову назад і пускаючи бісики очима, вона злегка підняла плахіття свого куцого плаття і, вертячи передом, перетирала руками. Без всякого сорому почала вона показувати перед усіма, як... стирати. |
| 16991 |
Слухачі не видержали, крик нестямний, крик радості до сліз, похоті до забуття, що це діється серед людей, знявся і ломив своїм гуком оселю вокзалу, хвилями переливався З одного боку на другий, грюк і стук сотні ніг, плескання в долошки привітали співачку, котра, кланяючись на усі сторони, опустилася на свій дзиглик. |
| 16992 |
Молоді панійки реготались, панночки для виду поопускали очі у землю, а паничі і пани одно гукали: Хтось крикнув: - і цілі пучки квіток полетіли під ноги співачці. Другі, протовпившись, самі підносили до рук. Та, кланяючись, брала і, лукаво дякуючи очима, нюхала. |
| 16993 |
Хтось гукнув: Прислужник підніс на підносі вино і подав до рук молодому паничеві, той з компанією поплівся до співачки, і почали випивати за її здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всіма приязно цокалась. |
| 16994 |
Проценко витягував шию і, знай, водив палючими очима за співачкою, мов вона була магнітом і тягла його за собою; Колісник вертівся, як опарений, і, тріпаючи себе по животу, по боках, гукав: Він таки і не видержав. |
| 16995 |
Дождавшись, коли народ розійшовся коло його, він стрибнув з ослона і, як буря, помчався до купи, що кругом обступила співачку. - Наташа! - обізвав він її, протовпившись до неї. - Чево, папаша? - приязно усміхаючись, лукаво спиталася вона. Старий, та меткий! - А вже сей Колісник. |
| 16996 |
Куди не ткнися, всюди він устряне і завжди його верх і затичка. - Іще б! Дурні земські гроші куди дівати? Он де наші мости та гаті розлазяться. - Ходімо відсіля. Тут дихати нічим, - похмурий мовив Проценко до Книша і Рубця і, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки. |
| 16997 |
Ті пішли за ним, розмовляючи за Колісника, шо який-то він смілий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Він ніяк у його не доходив смаку і все, знай, підливав та підливав вина у недопитий стакан. |
| 16998 |
Нешвидко вони одставились від чаю, і коли вийшли проходитися, то Рубець і Книш були як стиглі кавуни червоні, а Проценко блідий-блідий, аж сірий. Плутаючи ногами, він, як та тінь, сновигав за своїми земляками. |
| 16999 |
Він, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою і, здається, дрімав, і вона мусила плескати його по повній щоці рукою і, знай, вигукувала: Проценко перший порвався до вікна, за ним і другі. - Здрастуйте, мамзель! - сміло привітався він до неї через вікно. |
| 17000 |
Проценко, мов громом прибитий, стояв і трусився. У голові в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Він не знав, чи йому кинутися у вікно і одним махом розметати голову цій дурній повії. Він був справді порвався, та Книш поспішив ухопитися за руку і геть одвести від вікна. |
| 17001 |
Незабаром після того усі бачили, як п'яний Колісник, узявши під руку Наташу, повів її через вокзал, садом, прямо до виходу і, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею. - Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що після того наче опльований ходив по садку. |
| 17002 |
Щоб трохи вихмелитись, він не взяв звощика і пішов пішки. Ідучи улицями, думка його, як він не одганяв її, знай, вертілася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незірване зло у серці. Окроме Рубцевої жінки, він не знав нікого з своїх знайомих. |
| 17003 |
Лакуза біг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колісник, ведучи під руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобітьми. Добігши до одних дверей, лакуза метко одімкнув їх і скрився; поти Колісник довів Наташку до входу, уже лакуза, засвітивши світло, стояв на дверях. |
| 17004 |
Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вікнах завісами, з дірочок котрих виходила теж блакитна матерія, з блакитною м'якою мебеллю, він здавався якимсь гніздечком, звитим у блакитній блакитності неба. |
| 17005 |
На стіні у золотих рамах висіло здоровенне дзеркало, котре, віддаючи у своєму чистому склі голубі стіни хати, здається, їх ще далі розводило, ширшало хату, з однії робило дві. Під дзеркалом диван, коло його стіл, кругом обставлений м'якими голубими кріслами. |
| 17006 |
Колісник грузько опустився на одно і почав обдивлятися хату. - Гарно, матері його куля! Гарно! - казав він, усміхаючись усім своїм широким червоним лицем. - А спальня где? - спитала Наташка. - Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримітне скривала вхід у боковій стіні. |
| 17007 |
Колісник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очі грали і горіли, мов свічки. - Годі! Годі! Бо й чаю не дожду, - гукав Колісник, одводячи її. - Ага, роздражнила? роздражнила! - плескала, рада, у долошки Наташка і пішла вистрибом по хаті. |
| 17008 |
Колісник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди. - Папаша! Миленький папаша! - замираючим голосом шептала вона. - От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Ні, не хочу дочкою, а жінкою. |
| 17009 |
Така молодесенька, красива, а ти такий обломій... За мною роєм молодіж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш. - А дзуськи? - сказав Колісник, - оцього не хоч? - і підніс їй під самісінький ніс здоровенну дулю. |
| 17010 |
Вона з усієї сили ударила його по руці і, одкинувшись, закричала: - У... N? - і вона назвала місто, де жив Колісник. Колісник, дивуючись, зиркнув на неї. - Ти почім знаєш? - спитав він. Вона заплескала в долошки і, зареготавшись, промовила: - Ти думаєш, я твоєї жінки не знаю? Я все знаю. |
| 17011 |
А Проценкові не одрізала сьогодні? - Та ти й Проценка знаєш? - ще дужче здивувався Колісник. - І Проценка, і Рубця, і Книша. Усіх вас, чортів, знаю, як своїх п'ять пальців. - Та почім ти знаєш? Вона залилася нестямним реготом і знову кинулась його душити. |
| 17012 |
Поти він уставляв посуду, поти вештався у хаті, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справді велика пані, і тільки стиха кидала на Колісника жартівливі погляди своїми чорними очима. Лакуза пішов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. |
| 17013 |
Рожеві пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бігали і миготіли перед Колісниковими очима. - Так почім ти знаєш? Хто ти така, звідки, що все знаєш? - спитався Колісник. Вона наче не чула його питання. |
| 17014 |
Одкопиливши трошки губки і качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пісеньку: - виводила вона, підбираючись під бренькіт стакану, і її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла. - Ти чула? - спитався знову він. Вона глянула на його. |
| 17015 |
Довго і прикро дивилася у його витріщені очі і, одвернувшись, тихо зітхнула. Потім витерла стакан, пройшлася по хаті і, підійшовши до його, з почервонілим лицем, задихаючись, сказала: І він, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибіг. - Вина! - гукнув Колісник. А от же живу. |
| 17016 |
Не буду членствувати - буду хазяінувати. Вона тільки зітхнула. Лакей приніс вино, ром, поставив і пішов. Наташка начала чай розливати. - Та почім ти усе знаєш? Хіба з тих країв? - Багато будеш знати - зостаріешс'я, - одказала вона, підсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом. |
| 17017 |
Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан і вихилила до дна. - Отак треба пити? - спитала, перекинувши стакан. - Молодець! - сказав він, дивлячись, як її лице дедалі червоніло, наливалося краскою, білі пухкі щоки мов заревом пожежі зайнялися, очі заграли, засвітили. |
| 17018 |
Сьорбаючи по ложечці, вона з хвилини на хвилину все більше та більше червоніла, здається, вино, розложившись по жилах, пішло поза тонкою шкурочкою і звідти виглядало таким привітним молодим рум'янцем. |
| 17019 |
У неї не тільки лице, шия, руки горіли - вся вона пашіла, очі так і світили, так і сипали жаром, язик розм'як, ще більше почав повертатись, мов зачіпалися за губи один в один білі зуби. - Ти думаєш, не пройдуся? Ні? Так ось же тобі! - і, вхопивши свічку, вона поставила її долі. |
| 17020 |
Потім, піднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити. - Дивися ж! - через плече зиркнувши, скрикнула вона. Він побачив її круглі, мов виточені, ноги, її біліші снігу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажевріли хижі огоньки. А вона дрібненько-дрібненько забігала по хаті. |
| 17021 |
Лице її поблідло, очі закрились, одні на висках синенькі жили набрякли, билися, кидались. Він силився її підвести, та вона, як чималий шматок землі, була важка. - А що, лизнула скляного бога? - питався він, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закриті очі. |
| 17022 |
Мов батько або старший брат, ходив він біля неї, виніс і подушку з спальні, підсунув під голову і сам сів коло неї. Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття. |
| 17023 |
На білому лобі блищали краплі холодного поту, високі груди ходором ходили, - так ходять вони, коли чоловікові не стає чим дихати: то піднімуться високо угору, постоять, похитаються і з тихим гуркотом опускаються наниз. Довго вона лежала неповорухно, це, зітхнувши, одкрила очі-і страшно повела ними. |
| 17024 |
Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе і зуміє обдурити, зараз і обдурить. А кому, кому достається - нашому братові найгірше. - Та й ваш брат часом як піймає у свої ручки, то вимотає всі кишки. - Є такі, е. Тільки хіба вони такими родились? То ж ви самі їх такими поробили. |
| 17025 |
Коли обдурите, коли викинете чоловіка на шлях і голого, і босого. Що йому робити? Прохати милостині - стидно, красти - гріх. - А робити? - спитався Колісник. - Робити? А коли ви очі чоловікові зав'язали так, що йому не тільки робити - світ не милий. - Не вір. |
| 17026 |
Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко мені вертіться перед тим, на кого б я удруге і плюнути не схотіла, не то дивитись? А другий ще, заливши очі, і вередувати почне: гола йому покажися... Поневолі і собі заллєш очі і тоді вже наче збожеволієш. |
| 17027 |
Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гірко! Коли б у той час була під боком глибока річка, так би і кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хіба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годі, а душу і серце в хмелі потопили, в калюці невилазній затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. |
| 17028 |
Візьми мене до себе. Візьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого і привикну. Візьми! - і, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст і жарко почала цілувати. |
| 17029 |
Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишені, пришитої на боці під платтям, папірець і подала йому. То був пашпорт кріпачки з Мар'янівки Христини Пилипівни Притиківни. - Так ти Христина? - спитав він, прочитавши і повернувшись до неї. |
| 17030 |
Вона вже лежала, з-під розстебненого плаття, крізь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розійшлася, і крізь ту невеличку прорішку біліло тіло. Вона мовчала, мов не її він питався, тільки дивилася прикро на його. |
| 17031 |
Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його. - Чого ж ти Наташкою звешся? - спитався він, знову заглядаючи у пашпорт. - Така у нас поведенція - усім нам другі мення дають. - Христя... Христина? - твердив він, дивлячись у папір і щось пригадуючи. |
| 17032 |
Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тільки важко зітхнула. - Не нагадуй мені того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно і досі мене, як огнем, пече, як ножем, ріже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось... - начала вона жалібно. |
| 17033 |
Комірець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсім розхристалася, звідти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нічого не примічала, лице її пашіло ненавистю, очі світили гнівом. |
| 17034 |
Не було її і на другий, не було на третій, четвертий. - Де ж та красавиця? - допитувалися панянки у паничів. - Постійте, ми поспитаємо хазяїна... І декілька паничів пішли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тільки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. |
| 17035 |
Нарешті, коли до його і геть-то присікалися, він не видержав і скрикнув: - Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопіт, один клопіт! Часний Книш допитав, що то за клопіт був жидові з тією Наташкою. |
| 17036 |
Він розказав, що до його приїздив Колісник і прохав, щоб потай одібрати Наташку. Яку був з того жид бучу підняв, та тільки й того, що одібрав Наташчине збіжжя. - А Наташка у Колісника зосталася? - Там у його. Голісінька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, - сміявся Книш. |
| 17037 |
От служба, так служба! І про Колісника пішла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблі, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лізе. Це незугарні до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. |
| 17038 |
Он з чого наша аристократія зложиться. Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нікому покою. Про його балакали й полупанки, і панки, і службові, і навіть великі пани. Він не давав нікому покійно спати, стирчав більмом ув оці. - трахтували пани між собою. |
| 17039 |
А найбільше всіх Лошаков - гвардії ротмістр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як він ще тільки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардійонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрінувшись з красою такою, не одна молода пані кляла свою долю, що поспішила її зв'язати заміжжям, і так охоче підставляла свої тендітні ручки під палкі поцілунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. |
| 17040 |
А він розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матір'ю, та тоді вже і розсипає, мов горох, свої поцілунки то молодій панійці, то тендітній панянці. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має діток, став поважним сім'янином, поважним громадянином. |
| 17041 |
Його уже утрете вибирають повітовим предводителем дворянства і тепер зібрали губернським. Пішов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанібрата. Такий чоловік може великої шкоди наробити такому черв'якові, як Колісник, тим більше, що вони земляки і кожен кожного знають. |
| 17042 |
І не через ее, бува, так зрадів Колісник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернські вибрати Лошакова. Він і без сього, стрінувши Лошакова, завжди кланявся і то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрічному і поперічному говорив про його. |
| 17043 |
Тепер Колісник усюди клепав: - Добрий пан. Справедливий чоловік. І голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора! І от, коли стало звісним, що справді Лошакова зібрали, Колісник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю. |
| 17044 |
Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у більшій честі! Лошаков, усміхаючись, підійшов до Колісника і подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрів її у своїй червоній страшенній лапі. |
| 17045 |
Треба, каже, оправдати вибори, вірою і правдою послужити громаді. І служимо. Звісно, не без того, щоб не блудили, - хто, кажуть, нічого не робе, то той тільки й не блуде. Може, на чиї очі то ми і великі помилки робимо - бог знав. На всякого не потрапиш. |
| 17046 |
Ось незабаром з'їзд буде - побачать усі, що ми робили і як ми робили. І тоді кожному дасться по роботі його. Катюзі - по заслузі, кажучи краще. Усі аж витріщилися, слухаючи таку смілу річ Колісникову. А він хоч би тобі оком моргнув: щебече, наче соловей повесні у садочку. |
| 17047 |
Це приткнувся до Лошакова і тихо почав: - Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку. - Какую? С удовольствием, чем могу - рад служить... Колісник зам'явся. Лошаков поняв, що Колісник сам-на-сам хоче щось сказати, і, узявши Колісника під руку, геть пішов з ним у глухий куток хати. |
| 17048 |
Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсідателем на наших з'їздах. Велике це діло! Уже вам не стане часу першому зачинати ті бої, котрі велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. І от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотіли б почтити вас обідом. |
| 17049 |
Прийміть наші зазовини. Не яко Іуда, но яко розбійник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть наші члени, дехто З предводителів, дехто з наших земляків, більше свої люди. Просимо вас, - вклоняючись низько, казав Колісник. Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв ті зазовини. |
| 17050 |
Дякуючи за несподівану честь, він казав, що і не дума занехаяти праці на користь земству; що праця його тепер ще більшає, стає трудніша, бо треба буде помирити інтереси дворянства з інтересами земства, і він рад буде навіть поступитися чим-небудь, аби привести діло до кінця. |
| 17051 |
І, ще раз подякувавши, він подав Колісникові руку. Колісник, низько вклонившись, повернувся і вийшов з хати. - Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! - сказав Лошаков, вирядивши Колісника, повертаючись до громади. - О, Колісник мае думки погануваті, - хтось обізвавсь з громади. |
| 17052 |
А Колісник? Колісник, котячи у штучній таратайці на своєму семисотному жеребці, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вівса тобі - самого золота засиплю, коли вивезеш. |
| 17053 |
А жеребець, понуривши голову і ободом вигинаючи передні ноги, як муха, мчав Колісника городом. - Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! -одно прицмокував Колісник. І справді, йому не мало було у той день біганини. Від Лошакова він побіг до свого предсідателя. |
| 17054 |
Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потім здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обід, варт би і земству почтити такого чоловіка. Предсідатель тільки підлакував. Треба б, треба б. Тільки на чий же щот? На щот земства якось не теє. |
| 17055 |
Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цілу волову хуру забрали усякого краму. А Колісникові того тільки й треба. Він тільки вийшов від Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обід готувати. І Колісник теж немалу хуру наробив заказів. |
| 17056 |
Звідтім він поїхав по вина, брав щонайдорожчі, шонайстаріші і горілки усякої як двойної і аглицької, адміральської, желізнодорожної, у пляшках і ведмедях, у кухликах і графинах, рому, коньяку.... І він почув, якась завина ухопила його за серце від тих згадок, якась пекуча згага запекла. |
| 17057 |
Йому шкода стало грошей, що він тратить оце. І він мерщій повернув коня від лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бігати. До хлібника, до різників, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усі панські витребеньки. |
| 17058 |
Заквітчана квітками пополам з хрещатим барвінком, білолиця, рум'яна, вона так привітно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце тріпнулося б, уздрівши таку красуню. А хіба ж воно у Колісника скам'яніло? Уздрівши її, він аж струснувся. |
| 17059 |
Де й дівся його недавній смуток, ув очах зажевріли іскорки одради, похмуре лице освітила легенька усмішка. - Та, та, та... он як моя доня нарядилася, - засміявся він швидко та весело. - А я, як дурний, бігаю по всіх усюдах та морю мою донечку голодом. - І, підійшовши, він смачно цмокнувся з Христею. |
| 17060 |
Невеличку хатку з садочком. І твоя доня, як мала пташка канареечка, сиділа б там та пісень щебетала, ждучи свого батенька сивенького. - А справді? - подумав він. - Куплю, куплю, тільки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде. |
| 17061 |
Хіба твій Лошаков вистоє? У неділю коло Колісникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство і прямісінько простувало у парадні двері, перед котрими (досі ще не видане диво у городі) стояв страшного росту швейцар із здоровенною булавою, у парчевому картузі, в каптані, облямованім Золотим позументом. |
| 17062 |
Перед кожним ухожим він витягався у струну, щось вихитував булавою - тобто честь робив, і пропускав у розчинені двері. Народу Зібралося на те диво подивитися - уся вулиця з обох боків запруджене людем, так що пройти трудно. Так тільки у Москві буває. От і піди з Колісником. |
| 17063 |
Первий він чоловік на увесь город, - казали заможні хазяїни-ремісники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонію. - Ну, якого ви бісового сина зібралися сюди, очі повитріщали? - почули вони у розчинене вікно Колісникової квартири. Через півгодини хоч би тобі жива людина показалася на вулиці. |
| 17064 |
Перші стояли у затійливих пляшках, кухлях, графинах, і сонячне проміння переливалось різними цвітами у їх чистих трунках, другі - на срібних тарілках; з-під скляних покришок так привітно усміхалися до кожного. |
| 17065 |
Пани снували від одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарілками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачні хрящі смаженої риби, там базікали, все вище та вище піднімаючи голос, там реготалися. |
| 17066 |
Панства було повні хати: усі предводителі з Лошаковим в галові, всі члени земства, чимало губернських гласних і Рубець між ними. Проценка Колісник, уздрівши, теж запросив, і Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земські стовпи зійшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. |
| 17067 |
Про це в широких красномовних речах говорили то одні, то другі. Лошаков перший підняв чарку за земство, за земських робітників, предсідатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщиріших Земських робітників. Колісник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. |
| 17068 |
А що то було за обідом? Кругом довгого столу усілися усі, на почетному місці - Лошаков, по праву руч його усі предводителі, по ліву - земці. Колісник примостився якраз на кінці проти Лошакова. Як хазяїнові і порядникові, йому часом приходилося схоплюватися, вибігати, через це він і зайняв те місце. |
| 17069 |
Лакеї у білих поручниках цілою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по дві пляшки старого дорогого вина, їжі - хоч розпережися, пий - скільки схочеш. Уже ж і пили усі, і їли! Гомін не вгавав ні на хвилину, пожадання сипались снопами. |
| 17070 |
Нащо Рубець несмілий, тихий, і той за обідом, цокнувшись з Колісником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усі підхопили. Колісник, радий, почервонівши, мов несміла засватана дівка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити. |
| 17071 |
Вилиті з паленого сахару два герби, дворянський і земський, красувалися зверху, сповиті докупи цілим оберемком квіток, у ногах тих гербів розкидані снопи жита, пшениці, горами лежать яблука, груші, цвіти польові, огородня і садова овощ. |
| 17072 |
Під ними Золотий напис: Угорі царський вінець блистить, як сонце, з-під його випливала стьожка з написом: Зввр^ вінця сіяніє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: То було диво з чуд кухарського майстерства. |
| 17073 |
Уся губернська земська управа видумувала його, яку 6 найкращу і найвиразнішу ознаку дати тому обідові. І рішили закінчити його тією горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два дні, поти виліпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усі аж витріщились, дивились. |
| 17074 |
Лошаков хлиснув з чарки і ждав, поти кругом утихне. Діждавшись, він Знову почав. - Ваше превосходительство! - гукнув з другого краю Колісник. - Хіба в нас шампанського не стане? Хіба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачніш примочити? Великі слова - святі слова, а ви тільки хлиснули за їх. |
| 17075 |
За такі речі по відрові, а не пс чарці. Ура! - Правда! правда! - загукали кругом. - Ура-а-а! Чарки несамовито перекинулись у роти. Усі випили. Випив і Лошаков. Піднесли другі чарки. На сей раз підвівся предсідатель управи і, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. |
| 17076 |
А там ще хтось піднявся. Зисву випили. Ще і ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно і в горлах. Полилися вітання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далі і чергу погубили. В однім кінці пили за одно, а в другім кричали пити за друге. |
| 17077 |
Хтось чарку впустив і розбив, там тарілку звалили з столу, і вона з грюком полетіла додолу. Гомін, регіт стоїть у хаті, наче у жидівській школі. - Вибачайте, панове! -гукнув Колісник, низько вклоняючись і даючи ознаку, що обід скінчився. - Може, що не так було, як слід. Може, кому не вгодив чим. |
| 17078 |
Вибачте, спасибі вам! Стульці загурчали. Всі піднялися і кинулися дякувати Колісника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, і вони дякували поцілунками, треті тільки хиталися, тріпаючи за руку. - Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити. |
| 17079 |
Друга хата, простора, як і столова, з м'якою мебеллю, привітно усміхнулася до гостей, коли туди розчинили двері. Туди перейшли усі і кинулись на папіроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столі. Усі усілися і задиміли. |
| 17080 |
Через хвилину від диму вікон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомін, регіт, а з столової доносилося гарчання столів, брязкіт посуди, що убирали лакеї. - Може, хто пулечку зіб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є? - спитався Колісник. |
| 17081 |
Багато зразу схопилося і закричали: - У єралаш! преферанс! вінт! бакара! - Столи знову загули, і гості, розбившись на невеличкі купки, розсілися різатись у карти. Лошаков зібрався додому. - Ваше превосходительство! А може б, і ви у карточки? - спитав Колісник. - Вы же знаете, что я враг картам. |
| 17082 |
Я чувствую усталость, - сказав Лошаков, прощаючись, і пішов. Колісник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорі він зостановив Лошакова. - Ваше превосходительство! - обізвав він знову його. - А може б, ви трохи спочили? Та тоді вже і вечорок з нами провели. |
| 17083 |
Я вам хатку таку прибрав - і муха там не замутить спокою. - Ну, хоч подивіться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у гріх не впадете. Тільки подивиться. І трохи підпившого Лошакова він узяв під руку і повів коридором. |
| 17084 |
Аж на самому кінці, геть у глухому кутку він ткнув ногою у двері й увів Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вікна її виходили якраз у садок, і широколисті кленки та пишні липи заглядали трохи не в розчинені шибки. Тихий вітерок ходив по хаті, прохолода зеленою тінню окривала її. |
| 17085 |
Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колісник підвів Лошакова і Зразу одкрив полог. Звідти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя і мала була проскочити. - Стой! - гукнув Лошаков, запопавши її у свої обійми. |
| 17086 |
Колісник закрив полог і на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою двері. Сонце було на взаході. Його ясні стяги, розіславшись по землі, обливали її рожевим сяйвом. У хаті не сиділося. Тягло у садок, на свіжу прохолоду. Колісникові гості все один по одному розходилися. |
| 17087 |
Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тільки Проценко та Рубець. З ними, як з давніми своїми знайомими, сидів Колісник і кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колісник пунш, а сам хазяїн тяг сірка за хвіст. |
| 17088 |
Проценко був, як стіна, білий і божевільне розводив по боках очима. Він то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з білими, махав рукою та хитав головою. |
| 17089 |
Колісник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квітки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Він пив і за здоров'я гостей, і за здоров'я жінок їх і малої дітвори. Здається, не було кінця-краю тим здравицям, не було кінця-краю випиванню. |
| 17090 |
Ось він пхнув одні двері, котрі З грюком розчинилися до п'ятки, далі другі і одним махом упхнув Проценка і Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крізь густу листву золотими віхтями, розстелилося на стінах, по долівці. |
| 17091 |
Ясна довга стяга тріпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був відкинутий. Постіль зім'ята, а на постелі в одних сорочках лежали Лошаков і Христя. Він гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима. |
| 17092 |
Очі його стрілися З гострим поглядом Лошакова. - Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хороші знайомі, земляки, не бійтеся нічого, - додавав він, указуючи на Проценка і Рубця, котрі, мов зайці, метнулися чимдуж у розчинені двері. |
| 17093 |
Жінка... діти... От і хоти ти добра. - А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув - не. чув, бачив - не бачив, - остерігав його Колісник. - Та я не те. Я не того, - правувався Рубець. - А те, що тобі, Косте, не минути пекла: на все ти підоб'єш, до всього призведеш. |
| 17094 |
І той, і другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дівчину. А вона тільки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: - і чимдуж вискочила з хати. На третій день по городу ходила чутка про обід Лошакову. Перешіптувались люди, хто що їв, скільки хто випив. |
| 17095 |
Кого з панів п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тільки похитували головами. Не бісовий Колісник - і такого пана осідлав! От ти й знай! - Та то брехня! - не вірили другі. - Лошаков давно на його зуби гострить. |
| 17096 |
Постойте! Одкриється собраніє, він його з кістками глитоне. Одкрилося і собраніє, і недовірки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колісника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельській заговорював з ним, шуткував, хоч Колісник по-давньому був низькопоклонний і ввічливий. |
| 17097 |
Коли прийшлося судити про справу управи і коли другі почали були потріпувати потроху членів, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, він нехотя якось одказав: І цим словом закував усім роти. - А що, покурили? - спитався над ухо Колісник Рубця, ударивши його по плечі. |
| 17098 |
Всього в семи верстах від Мар'янівки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горі, низкою людських хаток, котрі, мов сторожі, оповили його з одного боку, заглядаючи в темні води чималого ставка. |
| 17099 |
На другий бік з гори збігав густий садок і слався всюди по долині ген аж до буйного лісу. Столітні дуб'я, височенні осокори, широколисті кленки та темно-зелені пахучі липи, мов зачаровані лицарі, стояли в тім лісі, розпускаючи кругом себе широченне гілля, покрите густою непроглядною листвою. |
| 17100 |
Поміж ними то там, то там тяглися з землі молоді парості, тонкі та гнучкі, чекаючи простору та сонячного світу, щоб і собі убратися у силу і буйнути навперейми з своїми дідами. По широких полянах. кущі калини та орішнику порозпускали тонкі гілки аж додолу. |
| 17101 |
Березка, хміль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столітніх лицарів і шукаючи поблизу гілки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тії кучерявої шапки, на котрій звели гніздо орли-клекоти. |
| 17102 |
Там, у гущавині молодого гілля, ціла орда усякої пташні Завелася: чижі, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлиці туркочуть журливу пісню, лісові кішки перегукуються, зозуля кує літа, горобці несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь ліс заливним щебетанням. |
| 17103 |
Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевільним реготом, кряче ворон; а кібці, мов метелики, в'ються понад гіллям, випискуючи жалібно-голодну пісню... Ліс гомонить, мов живий, на тисячу ладів, на тисячу голосів. |
| 17104 |
Весела, чудова місцина! Кращої і прикладнішої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гніздо, в котрому вигодувалось і вилетіло в світ чимало нових князів, з кріпацькою волею почало осуватися - пустіти. |
| 17105 |
Старий Баратов, склепивши свої уста і очі, кинув його на утіху молодих синів, котрі і сіли і пали у столицях. Тихий простір і незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, і вони, поховавши батька, розлетілися швидко туди, звідки знову прилинули. Веселий Кут осиротів. |
| 17106 |
Без догляду, без призору почав пустіти та осуватися. Колись биті каменем та устелені пісочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучніші квітки, поріс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалеві вікна палацу, з половини перебиті. |
| 17107 |
Уночі сови та сичі покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куці, між ними заходили страшенні перекази про чортовину, відьом, вовкулаків та другу нечисть. Не злякався всього того Колісник, купуючи Веселий Кут у Баратових. |
| 17108 |
Правду кажучи, його вабив не розкішний палац, а столітні дуби в лісі, котрі він мав повернути на земську потребу і тим окупити ті п'ятсот десятин поля, котрі навкруги облягали дворище. - крикнув з радощів Колісник і не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земські гроші. |
| 17109 |
Він боявся тільки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їзді. Поговір про ту куплю все ріс та ширився. Всі кричали: он як з земськими грошима шикують. Колісник не раз тяжко та важко Задумувався. |
| 17110 |
Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обідові та Христі, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колісник знову ожив, наче на білий світ народився. - Моя пташечко канарочко, - лащився він до Христі. - Діждемо літа, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобі і не снилося. |
| 17111 |
Пригадай тільки: оце тобі гора, на горі у гущавині садка хата, по один бік під горою став, по другий - ліс. Ліс - як бір, просторий та буйний. Ув одній льолі, а то і голісінька бігай по йому - ніхто тебе не побаче, хіба співучі пташки привітають тебе. Щоб прокинулася я - а надворі весна. |
| 17112 |
Або поверни осінь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Підуть дощі осінні, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь світ - дихати нічим. Сиди в хаті та скній. А там ще зима: сніг, морози. І знову сиди в хаті, не потикай носа надвір, бо відморозиш. І тоді тільки весна. |
| 17113 |
О господи, як довго! - Дурочко моя! Більше ждали - менше зосталося. - Де ж той рай? Як він зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя. - Чула про його. Там палац е. У Мар'янівці такого страховища нагово^ рили про той палац. - Чого не набрешуть. Звісно, пустує дворище. Без призору валиться. |
| 17114 |
Не приїде вона без мого дозволу. Не посміє. Заживемо ми з тобою там, як перші люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голісінькі... - І в Колісника, як угіль, загорілися очі. - О-о, старі, старі, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя. Якось раз забіг Проценко до Колісника по ділу. |
| 17115 |
Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навіть аж гарячився. - думала Христя, дивлячись крізь двері у щілинку. Увечері до чаю вийшла і Христя, сам Колісник покликав. Чай пили купно. |
| 17116 |
За чаєм Проценко розбрехався - все такі смішні побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колісник тільки понуро поглядав на неї. Раз Колісник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колісник радів. - думав він. Христя діждала неділі, убралася якнайкраще і пішла. |
| 17117 |
Там на улицях люду-народу, як черва, та так і в'ється, так і снує. Христя наділа чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив і без того свіже її лице, видавив, наче маляр вивів, круглі викраски на пухких щоках. |
| 17118 |
Така Христя хороша, пишна та свіжа, наче червона ягідка серед білого квіту. Хто не йде - задивляється на неї. Пані та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улиці і, повернувши на другу, попливла тихо додому. |
| 17119 |
Надворі смеркалося, мороз дужчав, загорялися ясні зорі у темно-зеленому небі, світилися ліхтарні по улицях. Гомін потроху стихав, по улицях носилися швидкі скрики поспішаючих додому. Христя ішла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулиці стріне - одвертається. |
| 17120 |
Де ж пак: він з панянками гуляє, а я що? Содержанка Колісникова, та й годі... Від туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се: - Здрастуйте! Гуляєте? - і перед нею, наче з-під землі, виріс Проценко. Вона мовчала. |
| 17121 |
Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщій скочила на рундук і з усієї сили дьорнула за дзвоник, їй відчиняти вибіг сам Колісник. - Костянтину Петровичу моє шанування! - любенько замовив Проценко. |
| 17122 |
Колісник, стиснувши брови, подивився у вид їй і прогув: - Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два - загурчиш З хати! Увесь вечір Колісник був такий неласкавий та неговіркий. Христя теж мовчала. |
| 17123 |
Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому світі, як той одірваний листок од гілки, у неї на серці похолонуло від тії сварки Колісникової. - Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! - пестливо заговорила вона до його, коли потушили світло. |
| 17124 |
І вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрілася з Проценком, як той не поклонився їй і як знову стрів її біля квартири. - Гляди, не бреши! - ласкаво одказав Колісник, горнучи її до свого товстого тіла. Після того Христя дала собі зарік більше не йти на гулянки. |
| 17125 |
Вона сиділа у хаті і дожидала весни, коли земля уквітчається квітом, а дерева - листом. Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а сніг і не позначається, і дні такі ясні та сонячні, а морози беруть своє. Аж після паски пішли дощі та настало тепло. |
| 17126 |
Перевиті журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у ті радісні світа, у ті жадані сторони, які малює тільки одна думка і яких чоловікові довіку не доведеться бачити. Задумувалася і Христя про свою поїздку в Веселий Кут. |
| 17127 |
Хата їй здавалась такою тісною та душною, город - курним та непривітним, їй хотілося на простір, на безкрає поле, над яким тільки вітер грає та сонце пересипа золоти-, і промінням, на широкі луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темні кучеряві гаї, у непрохідні ще темніші ліси, що здалека здаються такими синіми. |
| 17128 |
Там, на тім просторі, серед польового чистого повітря, вона погуляла б, як пташка вільна, під привітною тінню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янівка? Рідна хатина, де вона виростала... що з нею сталося? А подруги, з якими вона ділила і радість і горе, де ділися? |
| 17129 |
У Христі дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала... - молилася Христя і встаючи і лягаючи. Дні минали за днями, спершу теплі та привітні, а далі жаркі та душні. - Татусю! та коли ж ми поїдемо? - Скоро, скоро, - казав той. |
| 17130 |
З весною у його почалася біганина по службі, коли не в канцелярії сидить, то по повітах ганяє. Було так, що Христя сама, як навісна, по тижню просиджувала у хаті. Прийшлося виїхати аж у маї. Колісникові треба було їхати у N повіт містки лагодити та греблі гатити. Стояла дощова година. |
| 17131 |
Яка була щаслива Христя, уздрівши після скількох літ безкраї поля, переписані і вподовж, і вшир довгими ланами, невеличкі кучеряві гаї, села, все одинакові села, такі схожі з її Мар'янівкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона? - Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося, - одказав Колісник. |
| 17132 |
Тільки другого дня під вечір добралися вони до Мар'янівки, та й то Христі не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемігши, спала. Ген уже недалеко від Кута вона прокинулась. - Ось тобі і Кут зараз, - сказав Колісник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору. |
| 17133 |
Від палацу по другий бік гори хвостом униз збігав садок, за садком по долині послався темний, аж чорний ліс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тільки його столітнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. |
| 17134 |
Яри та долини чорними купинами островів здіймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, відбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний ліс, мов велетень, мостився спочивати. |
| 17135 |
З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лісі, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей від тієї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо піднімається у якесь зачароване царство. - А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши в долошки. |
| 17136 |
З'під ніг з грюком сунуться чималі шматки глини... а вона одно чеше, одно чеше, тільки її червона сукня майорить у вечірньому посутенілому повітрі. - От дивись, здуріла зовсім з радощів! - сказав Колісник, не спускаючи очей з Христі. |
| 17137 |
Над тим місцем, де воно спустилося, стояв тільки рожевий стовп світу - так буває, коли занесеш світло за стіну: огню зовсім не видно, тільки сяйво від його ясним хвостом віється над тим місцем. Увесь захід, мов сором'язлива дівчина, загорівся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тінь вечора. |
| 17138 |
Потемнів і ставок, посутеніла слобода, виблискуючи білими хатками, здавалося - все те тихо тонуло у якомусь рідкому тумані, з другого боку тільки садок з лісом чорнів, здаючись безоднім темним яром, Поза спиною у Христі пробіг легенький мороз. Цілий день ждали, а вас немає. |
| 17139 |
Думка, може, роздумали уже й не приїдете. - А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привіз. - А це ж хто такий? - спитала бабуся, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо їй у вічі. |
| 17140 |
Христя так і зайнялася уся вогнем від того поцілунку, їй стало так соромно, так соромно! - А Кирило де? - спитався Колісник. - Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цілий день вас, а се під вечір пішов чогось на слободу. - Чого ж ти нас держиш надворі? Веди вже в хату. |
| 17141 |
Показуй, які горниці наготовила ти сій панянці. - Тьфу! дурна я. Розбазікалася тут з вами і забула, що на те хата е, - промовила бабуся, повернулася і, як підстрелена утка, коливаючись з сторони на сторону, посунула уперед. |
| 17142 |
Коли засвітили світло, Христя глянула на Оришку: низенька та мала на Зріст, лице неначе вив'ялене та висушене, рот увалився, підборіддя угору задралося, ніс униз похнюпився; одні очі жевріли спідлоба в глибоких ямах, мов хто туди по жарині укинув. |
| 17143 |
Не будь тих очей, такою страшною Оришка виглядала, мов засушена жаба, скорючивши свої ніжки. Одні очі весело грали і приязно освічували некрасиве обличчя. Задивилася Христя на Оришку, та не менше і Оришка задивилася на Христю. |
| 17144 |
А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострі очі, не стуляючи рота... регоче то вона? чи проглинути її наміряється? Це зразу, перевівши погляд на товстого та Заплившого потом Колісника, що тута стояв і, як кіт на мишу, собі дивився на Христю, стара почала швидко-швидко: Наче хмара насунула на ясне обличчя Колісникове: брови стиснулися, а очі, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої. |
| 17145 |
А краще нам самовар постав. - Добре, паноченьку. Це не велике діло. Зараз поставлю. Вибачте мене. - І з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати. - Ти не слухай дурної баби, що вона знічев'я плеще, - повернувся до Христі Колісник. |
| 17146 |
Люди кажуть, що вона відьма, а по-моему - з ума вижила, та й годі...- Боятимешся - візьмеш з слободи дівчину, - сказав Колісник, позіхаючи. - Оже мені щось спати хочеться, - додав, ще раз зіхнувши. - З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає. - Коли б самовар давала мерщій - та й спати. |
| 17147 |
Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, і помилуй! - утретє зітхнувши і хрестячи рота, сказав Колісник. Самовар не забарився поспіти, не забарилася Христя і чаю заварить. Колісник після чаю мерщій пішов у кімнату спати, Христя зосталася у світлиці сама. Вона начала обдивлятися своє гніздо. |
| 17148 |
Світлиця - висока простора хата, рівно вибілена; шестеро вікон, по двоє у кожній стіні, видно, гаразд освічували її удень. Тепер вони всі повідчинені, і вечірня прохолода з темнотою ночі уривалася в хату, не зовсім ясно освічену лойовою свічкою. |
| 17149 |
У передньому кутку божниця, коло неї стіл, всюди під стінами плетені стульці. За грубою, що виходе з кімнати в світлицю, під глухою стіною, стоїть ліжко з пухкими перинами, з білими подушками. Від столу, де Христя сиділа, воно тільки-тільки манячило з-за груби. |
| 17150 |
Може, там і мені чайку зосталося? Люблю я чайок, - торохтіла вона, зазираючи більше носом, ніж очима, у розчинений чайник. - Є, є там чай. Беріть, бабусю, та й пийте. Оце вам і сахар. Стара ухопила однією рукою самовар і, поставивши його під плече, другою потяглася за сахаром. |
| 17151 |
Христі здалося - то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострі. Загарбавши своїми кігтями чимало грудок, вона зникла у темноті сіней. Не вспіла Христя перевести духа, як Оришка знову біля неї, бере чайник, стакани. |
| 17152 |
Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, - і, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по голові вдарив, світ перед очима потемнів, і тільки одна іскорка десь далеко-далеко жевріла. |
| 17153 |
У тому мороці, їй здається, стоїть біля неї невеличка дівчинка, личенько як кулачок, а очі як зірочки, і так вона сміється до неї ними приятно. Христя скрикнула, і знову замість дівчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. |
| 17154 |
Непокійна, з похолоділою душею, вона хутко розділася, вихопила коц з-під подушок, дмухнула на світло і мерщій стрибнула на ліжко, покрившись коцом з головою. Тихо, темно... І під землею темніше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще більше загортається коцом. |
| 17155 |
Не дивлячись на літню теплоту, її мов лихорадка б'є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колісце, ясні іскорки скачуть. Вона дужче жмурить очі, а іскри, мов хто роздимає горно, так і літають на всі боки... Морозом сипнуло з-за спини, у душі, мов у льоху, похолонуло. |
| 17156 |
Чується голос Оришки: Увиджуеться невеличка дівчинка... Христя умира З ляку і, сама не примічаючи коли і як, розкрилася. І їй здається, що вона вже біля вікна стоїть... Унизу по долині чорніє ліс, З-за гори хмарою суне сірий туман і стелеться поміж деревом, мов дим той, обгорта він кожну деревину. |
| 17157 |
Куріе земля, а місяць, виставивши половину свого кола, регоче. - - чується голос унизу. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув одній сорочці, розпатлана. - питає Оришка. Місяць якісь такі сказав чудні назви, що Христя аж здивувалася. |
| 17158 |
Вона Зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловікові - скоріше язика зломиш, чим виговориш. Це, чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне - то ж не стяга, то устоньки блідні з чорними вусами. Цмок! - крикнув місяць, стрибнувши з вікна, і стрілою помчався до баби. |
| 17159 |
То як стріла промчиться вподовж, то піде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному місці, то пурне у сіру безодню, то знову вирне, зарегочеться і піде-піде... Волосся її все довшає, більшає, чорнішає... Лице червоніє, наливається кров'ю, сорочка рожевіє, само тіло почина світитися, мов папір крізь світло, очі, як іскорки, горять. |
| 17160 |
Це зразу, пустивши місяця з рук, вся огнем запалала. Місяць, блідний-блідний, як куля, помчався через усе небо і став навпроти, міниться та труситься... Христя скрикнула і прокинулась. Сонце саме сходило. |
| 17161 |
Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, і від того вона здавалася ще червоніша. Рожевий світ укривав усю світлицю, по сволоках стрибали невеличкі зайчики, по кутках, куди світ не заходив, трусилася темнота. У хаті було душно. |
| 17162 |
Край ясного сонця саме виткнувся з-за землі, і пучок золотого променя в одну мить опинився біля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки і розсипався іскорками по її повному і, як сніг, білому лону. Христі почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскіт пробіг по всьому тілу. |
| 17163 |
Христя глянула у вікно: густий туман сірими хмарами клуботався попід горою. Он його цілий оберемок одірвався і шугояув угору... крутнувся, похитався і довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повітрі. |
| 17164 |
Обізвалися пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала віщуня-зозуля, в кущі біля самого вікна защебетав соловейко, а там, а там в тумані, мов скрипочка заграла, на різні лади та голоси заспівали сотні тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустріч до Христі, вітало, пестило. |
| 17165 |
Поламлені карнизи, побиті вікна, пошпугована мазка, облуплені стовпи - все виглядало непривітним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темні кам'яниці, в яких спокутували грішні душі. Тепер, кинуті, вони повернулися в запущені руїни. |
| 17166 |
Лопухи та чорнобиль позарощували сліди до входів, по рундуках поросло моху, по вікнах дралася колюча березка і ще більше глушила глухі мовчазні мури. Христя мерщій одвернулася на другий бік. Там у тумані крилася слобода. |
| 17167 |
За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвітні доріжки вислав по долині, рівні та довгі, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторі безкрайої далекості. Христя так задивилася на те освічене сонцем поле, що забула про все на світі. |
| 17168 |
Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в стороні тільки щось миготить, а то під самим небом що чорніє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церкві. Так, так, а то село чорніє. Та се ж Мар'янівка! Вона. Ось звідки видно її рідну сторону. |
| 17169 |
Правда, підборіддя її дуже виткнулося вперед і ніс насунувся на самі губи, тільки не така жовта, як учора була, і капельки не страшна, а більше ввічлива та привітна. Очі її такі веселі та добрі, мов вона ними принесла якусь хорошу звістку. |
| 17170 |
Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, і тільки на висках крайки начосів біліють. - Се ви, ба... - мала була казати Христя "бабо", та похопилася: - Орино? - А ви таки не забули мого учорашнього наказу? - усміхаючись, питав Оришка. |
| 17171 |
Нащо я стара, поти в Мар'янівці жила, - село тут таке недалечке, щороку боліла, а тут стала, наче помолоділа; легко дишеться, веселіше на світ дивишся. - Тут у вас справді так гарно. - Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли віхола ударить, то сумно самій. |
| 17172 |
А літечко настане - не знаєш, коли воно й перебіжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобі щодня. Співайте, співайте, пташечки! Веселіть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! - гукнула баба, заглядаючи через вікно в садок. |
| 17173 |
Підкида їх угору, перебиває на руках і, пухкі та м'які, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квіточку, прибрала постілочку. - Умитися дати? Зараз свіжої криничної води принесу! - сказала Оришка і метнулася з хати. - Чи знаете, бабусю, що ви мені всю ніч снилися. |
| 17174 |
Та так кумедно - Зроду-віку я такого сну не бачила, - стріла її Христя. - Як же я вам, панночко, снилася? - Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розі, - і вона вказала на палац, - балакали з місяцем, а далі ще й танцювати з ним пішли. Баба потупила очі і струснула плечима. |
| 17175 |
Сон - не поміха; хто спить - той не грішить! - обізвалася баба. - І ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїнові піддобритися. Може, він переспав дуже, - не ке послати яку молоденьку дівчину його розбудити. - І нащо дівчину посилати? Такі тепер і дівчата настали? І збудити не зугарні. |
| 17176 |
Нема й краще, як баба збуде - ні струсне, ні злякає. - То це така, як ти? - А хоч би й я? - усміхаючись, одказує Оришка. - Злякаю, може? - Та тебе сам чорт злякається, не тільки чоловік. Я не знаю, як досі Кирило не забіг від тебе безвісти. - А ви все однаковий. |
| 17177 |
Яким були, таким і зосталися, - крутнувши носом, каже Оришка. - Все жарти та сміхи... о, бодай вас! Може б, ще довго вони вели між собою жартівливу мову, коли б знадвору не донісся якийсь гомін та гук. Христя зиркнула у вікно - від палацу купкою прямували до хати щось за люди. |
| 17178 |
Тут були і старі діди, і молоді чоловіки, поживші вдови, і молодиці з малими дітьми у руках і на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловіки поскидали шапки, жінки похилились, діти боязко поглядали по сторонах. |
| 17179 |
Всі такі обідрані та обшмагані, загорілі та закурені, мов плащуваті цигани. На обличчю у всіх смуток, на очах - нужда та скорбота. Сонце так привітно світило та грало, пташки утішно щебетали, а вони, наче кам'яні, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою. |
| 17180 |
Нерозуміючим дітям матері руками нахиляли голови, нашіптуючи: кланяйся панові. - Доброго здоров'я, пане. З приїздом! - почулися з-під похилених голів поодинокі голоси. - Ну, добре, добре. А що ж далі? - призро приймаючи те вітання, пита Колісник. Купка заколихалася, затупцювалася. |
| 17181 |
Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на коліна додолу. - Панночку! Змилосердися! - в один голос простогнала купа. - Ага! Це рибалки? - моргнув на їх Колісник. - Це ті, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх. Ми ж думали - на всякого долю господь плодить. |
| 17182 |
Чуєте? Тисячу рублів за те, що обнесете ліс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублів вас усіх з вашими нащадками купити можна! До городів я прикидав ще сотню рублів - не брали? І не нужно! Подавай назад городи! Не смій у ставку ловити риби! Не хочете? І без вас знайдемо грабарів. |
| 17183 |
На те і грошики, що злуплю з вас, знайдуться такі, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі - та й май свою воду. Ставок мій і вода моя! - Та вона, пане, божа, - хтось вирвався. |
| 17184 |
Важке та тяжке зітхання вихопилося з грудей чоловіків; жінки підхопили його, поливаючи здавленими слізьми, а дітвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. |
| 17185 |
Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі ніколи не звідувала. |
| 17186 |
А він регоче з їх молитви, їх кревного прохання... З образою сказане слово будить його гнів, наливає очі кров'ю, і він, як звір лютий, гукає на увесь двір, от-от кинеться, от-от цілком проглине... І хто ж це? Колісник, що торгував колись м'ясом і гнувся і терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу... За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи ніякого варунку, покористувався бідний чоловік піймати з його ставу? |
| 17187 |
Постарів тільки трохи, посивів, а на лиці мов і трохи не перемінився. - Се ти, п'янице, нагнав мені сих дияволів у двір? - гукнув Колісник З вікна на Кирила. Той скинув шапку і, кинувши товар, підійшов до вікна. |
| 17188 |
Ми б, каже, добру плату дали панові! Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колісником, розмахувала руками, шамкотіла своїм беззубим ротом, зла та люта, - де й ділася недавня ще Оришка, тиха та ясна! - Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. |
| 17189 |
Та таким хазяїнам коли яким і рублем поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли і як чому ярміс дати. Не стануть чужого розоряти, як другі. Звісно, хазяїни. - То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся він знову до Кирила. - Побалакаємо. |
| 17190 |
А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то і городи що-небудь принесуть, і ліс буде окопаний. - Що ж, пане, наймете людей? - пита покійно Кирило. - Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають. - Ні, пане, вони так не схотять. - А не схотять - найму! - рішив Колісник. |
| 17191 |
Хоч і кажуть, що ти відьма, і бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чіп, та й годі! Це бачите від чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торік була засуха. Люди справді мають її за відьму, хоч вона така відьма, як я вовкулак. |
| 17192 |
Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спіймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото. - Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! І не кидали у ставок, а тільки водою облили, та й годі. |
| 17193 |
Далася б я їм, бісовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очі видрала! - Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тільки вернулася ти додому, як хлюща, мокра. Оришка аж посиніла з серця. Раз посиніє, вдруге позеленіє. Стоїть, труситься, очі палають, як углі. |
| 17194 |
А Колісник аж за боки береться - регоче. Усміхнувся і Кирило за вікном. Оришка побачила, як кішка, стрибнула до вікна, плюнула прямо межі очі і мерщій вибігла з хати. Колісник упав і покотився по долівці... аж стогне, аж посинів, ніяк не вдержиться від реготу. |
| 17195 |
Тепер, після Кирилових переказів та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони і не винуваті... їй тільки приманячилося її давнє, уздрівся Грицько Супруненко, що за малим і великим в'яз до її матері... І ці Кравченко та Вовк такі ж, як і Супруненко, собаки. - каже Оришка. |
| 17196 |
Та на чуже заЗДрі; їм замуляли ті городи, котрими селяни володіли, котрими який-небудь бідолашний годував сім'ю свою. Нащо йому? Він не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться... Важкі та тяжкі думки окривали її голову, тоді коли Колісник качався по хаті з реготу. |
| 17197 |
Яким він здався їй гидким, цей запанілий різник, кепкуючий з людського горя... а вона ж повинна його обнімати та пригортати... якою злою та уїдливою ця стара відьма Оришка, плюючи в очі своєму чоловікові за те, що той розкрив правду... Господи! і це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кістку. |
| 17198 |
Не краскою сорому, а бліднотою немочі та страждання покрилося її молоде свіже лице, ясні очі мерхли під натовпом важких думок, а в серці гірка та неодрадна туга заводила свою пісню... Невеличка зморшка скочила на її лобі та там і закаменіла. |
| 17199 |
Не швидко Колісник одійшов від свого реготу, не скоро одігнав Кирила від вікна, наказуючи йому переказати Кравченкові та Вовкові, щоб безпремінно прийшли і як можна скоріше, бо він швидко повинен виїхати по службі, а Христя одно сиділа понурившись. І я не забарюся вийти, - сказав Колісник. |
| 17200 |
Христя зупинилася. - Я ще не вмивалась, - згадала вона і, не дивлячись на Колісника, підійшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися. - І не нарядилася? - зло зиркнувши на неї, спитав Колісник. |
| 17201 |
Повітря прозоріло, поміж золотим морем сонячного світу темними плямами лежали тіні по землі; роса на тих місцях, наче срібло, біліла. Ставок унизу, мов скло, блищав, і димарі на слободі закурилися. Сизий димок вистилав горою. |
| 17202 |
Доносився глухий людський гомін... десь скотина ревнула, порося кувікнуло, кури кудачили, півні голосили. - подумала Христя і напрямилася в садок. У чистому ранковому повітрі тонув він; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знімалася сиза тінь. |
| 17203 |
Горлиці в кущах жалібно туркотали; зозулі, перелітаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; іволги завели таку белькотняву, наче лаялися, і з серця пе поспішали-слів вимовити; одні бджоли сумно гули, перескакуючи з квіточки на квітку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. |
| 17204 |
Уже сонце високо підплило, бралося до раннього обіду, як з хати вийшов Колісник, радий та веселий, і напрямився в садок. - Христе! доню! - гукав він, і його голос гучно розкотився по садкові. Він стояв, дожидаючи одгуку. Ніхто піде не обзивався. Він знову гукнув ще дужче. - Та я тут. |
| 17205 |
Чого так гукати? - з близьких кущів обізвалася Христя. - Чи ти знаєш, за скільки я найняв ставок та городи? - І, не дожидаючи питання, одказав: - 3а сімдесят п'ять рублів у рік. Це тобі, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тільки... - і ьін злегка посварився пальцем. |
| 17206 |
Вона почула, мов хто підійшов до неї, щоб задавити - з усієї сили ухопило за горло... Дух захопило у грудях, темні кружала заходили перед очима... Почалося змагання життя з смертю... Життя одоліло... Наче іскра мигнула в глибокій безодні, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко і вільно, весела усмішка освітила рум'яне" личко... Христя, підвівшись, почепилася руками на товстій Колісниковій шиї. |
| 17207 |
Згадуючи, як учора звечора Колісник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у ліс, зовсім не ходити на слободу, бо там небезпечно... щось белькнув про парубків... і зам'яв мерщій обіцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, - вона догадалася, який був Оришці наказ від Колісника, їй гірко так стало на душі, важко на серці, їй не вірять, не вірять на слово. |
| 17208 |
Над нею дозор наставляють. Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далі розмову. - А я й одказую: А вони як зарегочуться. Такі кумедні, щасти їм, боже! - Ага, - одказала, принуждаючи сама себе усміхнутися, Христя. - Я ще ось що хотіла вас попитати, бабусю. - Потомите свої ніжки тендітні. |
| 17209 |
Сім верстов - не близький світ. - А на слободі не можна підводи найняти? - Чому не можна? - скрикнула Оришка. - І наймати не треба. Кравченко і так відвезе. Він давно на мене нападався: А мені то ніколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от і добре. Неділі діждемо та й поїдемо. |
| 17210 |
І я поїду з вами, бо коли у церкві була - і не пригадую. Та там у мене і родичі в - з родичами побачуся. - От і гаразд, - одказує Христя. - І я побачу, як на селах люди живуть. - Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому і поводяться. |
| 17211 |
Ще в суботу Оришка нагадала панночці, що завтра раненько під'їде Кравченко везти їх у Мар'янівку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спідницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янівцями у їх рідній одежі. |
| 17212 |
Той убор так їй личив, та щоб і селяни знали, які бувають пишні їх убори. До того, її мов магнітом тягло побачити рідне село: може, як-небудь вона стріне своїх подруг, знайомих. Пізнають вони її? Ні, не пізнають, а вона їх пізнає. |
| 17213 |
Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасія! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись між ними водилося! Христя несказанно раділа і до півночі все качалася з боку на бік, пригадуючи, як би своїх дівочих подруг дужче здивувати. |
| 17214 |
А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до ніг доходить. Кравченко, ще молодий чоловік, як забачив її, то і очі витріщив. |
| 17215 |
Личенько свіже та біле, устоньки, мов корали, червоні, брівоньки чорні, аж полискуються, а очі так і грають своєю темною безоднею. Нічого не видно в тій глибині, на дні тільки мов дві іскорки миготять та світяться. |
| 17216 |
Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, - такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу. - А ти, Василю, і не вимостив там, де сидіти? - зиркнувши на віз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка. |
| 17217 |
Ану, бабусю, мерщій задирайте ноги! - лукаво усміхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла біля воза. - Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зідралась. - Ну, то я поможу. Ра-аз! - гукнув він, ухопивши стару на одну руку, і підняв вище своєї голови. |
| 17218 |
Ну, вже усілися? Рушив, Васька! - гукнув він на коня, що стояв біля ганку, схиливши голову, і щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на віз. - Ану, заснув! Нно-о! ! Кінь махнув хвостом і зразу, мов опечений, кинувсь. |
| 17219 |
Кравченко, держачись за віжки, біг збоку і напрямляв Ваську на шлях. - Ти, Василю, не дуже пускай з гори, - сказала Оришка, - щоб, бува, не перекинув. - Ет, толкуйтеся, - стрибаючи на віз, одказав Кравченко. - Та се в мене як кінь, то по всьому світу другого не зіськати. |
| 17220 |
З гори спуска - як на подушці зносе. І справді, ще тільки доїжджали до гори, як кінь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори - і він, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пішов потиху та помалу. |
| 17221 |
Хоч би струснув, хоч би раз як оступився - а гора ж крута-крута! Як на руках зніс, так перейшов гору Васька і вже на низу розправив ноги. - А що? Не я казав? - повернувся Кравченко. - Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. |
| 17222 |
Та й з такої гори кістки б розтрусив, коли зовсім голови не звернув би. Та й по рівному проти сього не вистоє. Він спершу і забасує - куди який страшний! А пробіг версту-другу - уже і одставати почав. Дивися, мій Васька вже й випередив. Хіба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. |
| 17223 |
Хоч він у його цілу сотню заплачений, а мій тільки півсотні. Та хоч і півсотні, та з толком. Що з того, що кінь у тебе, як піч, гладкий, та не везе? Такому коню уся піна - копійка. А ось кінь! так кінь! Гей, ти, Невіро! - гукнув він на коня і потяг за віжки. Кінь зразу додав ходи. |
| 17224 |
Мов і не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить. - А що, чули? У його розуму більше, ніж у всіх слобожан разом, - жартує Кравченко. - Чого ви його звете Невірою? - поспиталася Христя. - Невірою? Того, що татарської породи. Невіра, значить, і е. Но! |
| 17225 |
Христя не знає, куди свої очі напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села - а тепер його і не пізнати. За сім-вісім років все так перемінилося. Переїхали улиці, виткнулись на майдан. Ось і церква заблищала перед ними. |
| 17226 |
Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осіла - зовсім і не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як і давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як і колись, кругом церкви біліє, мов хто прослав сувой білого полотна. |
| 17227 |
І люди снують... он дівчата у холодочку розсілися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дітки граються на травиці. Христю так і потягло туди. Як тільки Невіра зостановився біля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза і, як метелик, полинула через браму. |
| 17228 |
Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спідниця і оксамитна корсетка потонули у морі білих свиток та синіх халатів бабів та молодиць. - Що воно таке? Де вона взялася? - заходило глухе шептання по церкві. |
| 17229 |
Всі дивилися і дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася. А Христя пішла і пішла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелків напрямляли її туди, до притворів, де перед старим поблідлим обличчям ікон цілими снопами горіли жовті шагові свічечки. |
| 17230 |
Вона стала вже тоді, коли далі не можна було іти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висіла ікона божої матері. Жовте лице її здавалося від світу свічок ще жовтіше, от так, як у мерлої людини. |
| 17231 |
Одні чорні очі пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руці, приткнувшись кучерявою голівонькою до лона. І в його жовте личенько, устоньки тільки червоніють та оченята так задумано дивляться на людей. |
| 17232 |
Христю обняв якийсь потайний острах від того задуманого погляду, і вона, перехрестившись, опустилася на коліна. Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завів своїм охриплим голосом боже поспів'я, і їй закортіло його побачити. |
| 17233 |
Ударивши скільки поклонів, вона підвелася і пішла до титаря, де продаються свічі. Дорогою побачила і дяка: такий же низенький, сухий, і в одну косу волосся заплетене, тільки тепер та коса стала у його коротша і тонша. Підійшовши до титаря, вона стала збоку, бо біля його багато народу натовпилося. |
| 17234 |
Він, він, і голос його, і обличчя - тільки товсте та біле воно у його стало, і сам Карпо потовстів і підріс наче. У синьому сукняному каптані, розчесаний не по-селянському, а у проділ, він визира таким поважним-заможним. |
| 17235 |
Христя узяла у його аж п'ять білих свічечок, заплатила сороковку і мерщій пішла собі, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, і до ставника пробираючись, і свічі становлячи, все наче перед своїми очима уздрівала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. |
| 17236 |
Бажала б і розпитатися, з чого і від чого вони так розбагатіли, тільки коли б так, щоб її не пізнали. Думаючи про се, вона незчулася, як поліпила до одного ставника трохи не всі свічечки, одна одним тільки і зосталася у її руках. |
| 17237 |
Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свічку, і хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матір'ю. - Хто се така пишна? Не знаєте, моя матінко? - почула вона ззаду себе жіночий голос. - Бог його знає, що воно. |
| 17238 |
Не вгляділа, де і взялося. Та убор сей як їй личить. - Бабу Оришку знаєте? Відьму... З нею, кажуть, приїхала. - А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що. - А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини - вона бабі якоюсь родичкою доводиться. - Племінниця рідна. |
| 17239 |
Стара з матір'ю Горпини - рідні. - От би і послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завів херувимську - всі чимдуж замолилися; замолились і жінки, що стояли позаду Христі, і розмова стихла. Після херувимської народ сунув до притвору підставити голову під перенос. |
| 17240 |
Ївга приткнула свою здоровенну голову між двох жінок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга - суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, і Христя запримітила, як її очі стрільнули у ту сторону, де стояла вона. |
| 17241 |
Невже то Горпина? Стара та жовта, очі позападали, ніс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися. Перенос скінчився. Піп з чашею пішов ув олтар, за ним із здоровенною свічкою, тільки на другі двері, пройшов паламар. |
| 17242 |
Христі лице його здалося таким знайомим... Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" піднімав, і народ, хрестячись, подався назад. - Казала, розпитає баби та й скаже, - почувся знову ззаду Христі голос Ївги. - А цікава ся Ївга, і - цікава! - почулося через скільки часу. |
| 17243 |
Дим від ладану хмарами носився понад головами, синів у потемнілій оселі, з закапелків доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вірую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христі зовсім стало пусто. Титар ходив коло ставників і тушив недогарки. |
| 17244 |
У церкві потемніло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною - образи так сумно і суворо визирали з іконостасу. Декілька жінок з малими-дітьми ставали кружка коло церковних врат; діти плакали, матері їх гойдали, шикали, Христі ставало не по собі, і вона намірилася, було, вийти. |
| 17245 |
Повернеться - аж у стороні стоять дві жінки, і до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася. - Ну що? - почулося. - Панночка якась. З Колісником, що купив Кут, з губернії приїхала, - шептала Ївга. - Пішов Колісник угору; з панами водиться, сам паном став. |
| 17246 |
А там, коло дверей, так хороше: вітерок легенький провіває, у двері видно - зеленіє цвинтар, сонечко крізь густу листву лип пробивається і опадає золотими плямами на траву - здається, мов хто розіслав зелений килим з жовтогарячими квітками. |
| 17247 |
А на йому, як черви, народу: бігає дітвора, у холодочку дівчата розсілися, посилаючи бісики очима на прохожих парубків, поважно проходять жінки, чоловіки. Іде між ними тихий гомін; горобці на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву і не дають слухати, про що гомонять люди. |
| 17248 |
Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церкві голос попів. Чудно Христі: там, надворі, життя, справжнє життя, аж б'є, аж ріже у вічі, а тут обік з ним тиха сутанина... темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповідатися перед богом. |
| 17249 |
Туди, до світу, тягли її молоді літа; там дитячі забави, людський гомін, все те, чим краситься і з чого складається життя, тут - німота темної могили, глухі вичити попові, тремтячий голос дяків, дим і морок - холодом обдавали душу, ніяк не припадали до її серця... І чого воно так: до того тебе тягне, а од сього - і святощі, та одбивае... Видно, трудне те спасіння. |
| 17250 |
У неї в очах потемніло, ноги струснулися; не обіпрись вона об одвірки, певно, довелося 6 упасти - так те все несподівано випало. Червона, як сап'янець, краска облила її свіже лине. Вона стояла і не знала, що їй робити. |
| 17251 |
Тоді тільки, коли вдруге переказав Федір наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарілки. Федір пішов, і їй полегшало. - думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись ні на кого. Ті недовгі хвилини, які зосталися до кінця служби, здавалися їй за вік. |
| 17252 |
Вона ні об чім уже більше не думала, аби скоріше скінчилася служба і щоб їй хоч надвір вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в двері, зовсім її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному місці. Аж ось заметушились люди, заколихалися і повалили з церкви. |
| 17253 |
Христя мерщій вискочила у бокові двері і пішла до брами, почуваючи, що стоока купа людей більше нікуди і не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крізь землю або покритися чорною хмарою, щоб тільки одвернуть від себе людські очі. |
| 17254 |
Вона рада буде, і ви побачите, як на селі люди живуть. - Добре, добре. Ходімо ж скоріше, - одно приспічуе Христя і пішла вперед, 3а нею Оришка - ковиль, ковиль! - і трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата. І панночка, спасибі їм, обіцяли зайти. |
| 17255 |
Христя глянула - на воротах стояла Горпина. "ЕгЕ, - подумала вона. - Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бісова відьма, хто я, та тільки вдає так..." І Христя прикро подивилася на Оришку. Кравченко начав привертати до двору. |
| 17256 |
З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене і світ ув очах піднявся, - одказує Оришка, злізаючи з воза. Не вспіла Христя собі стрибнути, як Горпина підбігла до неї і цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала. |
| 17257 |
Низенька вона, невеличка, зате рівно помазана, гладенько вибілена, челюсті у печі і вікна обведені кругом жовтою глиною; стіл у кутку біля божниці покритий білою скатертиною, лави кругом хати вистругані, вишарувані, наче з воску, жовтіють; долівка пісочком присипана. |
| 17258 |
За нею п'ятилітній хлопчик качаном прикотився, а далі з полу зсунувся і, перевалюючись з боку на бік, як утка, копотів другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: і всі опали бабу. У хаті піднявся гармидер. |
| 17259 |
Дітвора одно поперед другого поспішало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив своє свіже личко та, знай, погукує: - Діточки ж мої! Голуб'ятка! Не сподівалася ж я до вас завітати сьогодні, то й гостинця не принесла. |
| 17260 |
Дівчинка перша несміло підійшла до Христі і поцілувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так і кинувся, так і вхопився за червону спідницю, піднявши угору одну ніжку, наміряючись, видно, далі подратись. Христя ухопила його під руки і підняла вище своєї голови. |
| 17261 |
Хлопчик засміявся, виставивши рядки своїх білих зубенят. Очиці його грали, свіже личенько, як ягідка, червоніло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то підніме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж ніженятами сова - таке йому любе те гойдання. |
| 17262 |
Нівроку йому, важкий-таки. Та як візьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попідкидати. Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христі. - Петрусю! ажа-жа! - посварилася пальцем мати. - Тобі тільки дай привід, то й не одчепишся. Годі! Пусти панночку. |
| 17263 |
Просю вас за стіл посідати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спідницю руками, дивився чорними оченятами то на матір, то на Христю. - Ми ось разом підемо, - сказала Христя, узявши його на руки, і посунулася за стіл. Він повинен би і прийти зараз. |
| 17264 |
Чи не завернув, бува, до батька. - А що, і досі не помоглося? - Дуріє, як і дурів... І сів, і пав у тії чорної маримонди. - Ти ж казала йому? - Що ж я йому буду казати? Все рівно не послуха, ще скаже, чого не в своє діло мішаюся. Федір казав. |
| 17265 |
А мені, каже, з чого жити? - А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвірившись, Оришка. - Та в скриню до Ївги перейшли. Обійшла старого, отак кругом і обплутала. Сміється з його, з молодшими по шинках шляється, а він і не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дівували умісті. |
| 17266 |
Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: Який, питаю, чорт? Сказано, п'яна, то таке і верзе. Баба, слухаючи те, аж позеленіла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають. |
| 17267 |
У неї, правда, своя хата, худоба і грошей, либонь, було достобіса; а в його тільки й добра, ўо штани на очкурі, та й то драні. Люди кажуть: Оже він не чує. Збираються до вінця. І день назначили. Тут би до церкви йти, а він назад. Вона і сюди, і туди: -. |
| 17268 |
Пішли до волості, - а він, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звісно, які були, так віддала. Тоді він знову. Вона не хоче, бришкає. - І вигнав, у чому була, при тому тільки й зосталася. Жалілася, так ще судді посміялися: |
| 17269 |
Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жінкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двір завів. А баба десь під тином сконала... Так от молодець, так молодець! - А воно ж хіба се й не гріх? - з жалем спиталася Горпина. |
| 17270 |
От тобі й дурний! Горпина тільки важко зітхнула. Зітхнула і Христя за нею. Баба сиділа похнюпившись, її тільки підборіддя тремтіло. У хаті стало тихо-тихо. Дітвора сиділа на полу і дивилася мовчки на проскуру, що лежала між ними. |
| 17271 |
Петрик і той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усіх своїми чорними оченятами. Якась тінь пробігла по вікну: тихий гомін почувся знадвору. - О, і Федір іде! - сказала Горпина, зиркнувши у вікно. - Та ще й не сам - з батьком. І вона мерщій стрибнула у сіни - стрівати. |
| 17272 |
Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне. - Сюди, тату, сюди... Тут поріг - глядіть не спіткніться, - чувся давно знайомий Федорів голос. - Хе-е... старий став, - одказує йому другий, - і очі дивляться - та не бачать. |
| 17273 |
Голова його біла, як молоко, борода рідка спадає на груди, сірі брови, як стріха, настовбурчилися над очима, а на обличчі і трохи Грицько не перемінився, - такий сухий, такий і суворий, ніс довгий з горбом, лице тільки з мурого стало біло-рожеве. - Ну, здрастуйте у хаті. |
| 17274 |
То тут у вас і гостей повно, - обізвався він. переступивши поріг. - Здрастуйте. Се тітка приїхали з Кута, - докладала Горпина. - Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, і батька забули, - виговорював Грицько. - А то по полу що ворушиться? - То діти. |
| 17275 |
Гетьте, встаньте відтіля! - крикнула на їх Горпина, - може, дід схотять там присісти. - Устаньте, устаньте, діти, хай дід хоч на полу присяде, бо на покуті поважні гості розсілися, - бурчав Грицько, чвалаючи до полу. Горпину наче хто кип'ятком обдав. |
| 17276 |
Тільки що Грицько на поріг - уже і сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камінці кида... У неї аж сльози на очах виступили. - Хіба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! - тільки і вимовила вона. - Чого зневажаючи? Ні, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. |
| 17277 |
А то я і сиджу, і діти біля мене. Другі діти і чужі, та, як прийдеш, і чолом старому чоловікові оддадуть, а твої діти почитають діда і геть ховаються від його, мов собаки від мух. Горпина зовсім осіла. |
| 17278 |
І як вона сього раніше не здумала? Стоїть, як тороплена, і від сорому не знає, що й казати, куди їй діватись. Та вже виручила Оришка. - Чого се ти, старий, розбурчався? - спитала вона його. - Не на той бік устав, не на ту ногу ступив? - Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на заваді. |
| 17279 |
А як ти не вспів на поріг ступити - зараз бур та бур. Звісно, і діти полякаються. - Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судіть мене! - От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобі як доброму кажуть, а ти - знову за своє. |
| 17280 |
Нема того щоб сісти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком. - О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! - буркнув Грицько. - Ні, я тобі по правді кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертіти? Ти сам подумай: старий ти став, немічний... за тобою треба дивитись, треба глядіти. |
| 17281 |
А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нікого, а то ж у тебе син, невістка. Чого б я, як той бовкун, сидів там у своєму закапелкові? Чоловік не деревина, що положи його, то й буде лежати. |
| 17282 |
Чоловікові часом треба і побалакати... Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, і догляд би тобі такий як слід був, і погомоніти було б з ким. - З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! - глухо промовив Грицько. - І то правда. |
| 17283 |
Стара, царство небесне їй, була і хазяйка невсипуща, і жінка добра, і господиня розумна. Та що ж - умерла... То вже діло боже. Він один над нами знає, що робить, і нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобі все-таки не слід своїх сторонитись-обходити. |
| 17284 |
Ніт же, підніс чорт Христю Притиківну. От цяця неписана! Чого мені стояло його збити? Може, коли, господь знає, і душею прийшлося покривити, і гріха на душу схопити, поки зломив. Що ж він? Почав дуріти. От, як є - дурник. Бач, вони, у батька живучи, не собі дбали! Нехай і так. |
| 17285 |
А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б біля того клаптя землі робити, що 'ддав, він його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться білих рук каляти. Сам почав до попів лизатись - у протопопи намірявся вилізти, та піймав у дзвонарі. Легкого хліба захотілося. |
| 17286 |
Чи легкого, то й легкого. Значить, тобі не потрібна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобі дав. Чого б, бачпя? Так де тобі! На батька і тучі, і грому! Батько і сякий, і такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так і землю назад одібрав. |
| 17287 |
Усе собі та собі, а нам нічого... Хіба, ти думаєш, воно легко мені було те слухати, що чуже, нерідне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рідний син каже? А бодай уже таких синів ніколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те ніякого не казав. |
| 17288 |
Пройшов рік - вони до мене і в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провідати? Чужі люди неодхідно біля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рідна невістка і не здумала. |
| 17289 |
Де ж, ми великий пан - кадильницю за попом треба нести, а ми - не робітниця, не наймичка, ми - важна птиця - паламарка! У-у! прокляті! прокляті! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю під ніс! - гукнув Грицько і, вхопивши шапку, мерщій напрямився У двері. |
| 17290 |
У хаті стало так тихо, мов нічого й живого не було. Оришка і Христя сиділи похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманці, Федір блідий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сірими лукавими очима. |
| 17291 |
Як же Христя, передавши Петруся дівчинці, напрямилася йти, Федір став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: - і нестямно схопився за голову руками. У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах. |
| 17292 |
Перша думка, що вдарила її в голову, була: І вона, похнюпившись і не сказавши йому ні слова, вийшла з хати. На сінешньому порозі вона стріла Оришку, Кравченка і Горпину. Горпині таки довелося уговорити бабу зостатися пообідати. - А ми вертаємося. Просить Горпина обідати, - сказала їй Оришка. |
| 17293 |
Ми швидко се діло порішимо, бо кишки аж кавчать, - сказав, сміючись, Кравченко. - Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, підожду, - сказала Христя і собі вернулася за другими. Горпина така рада, не здержалася і кинулася поцілувати Христю у руку. Христя помітила і підставила губи. |
| 17294 |
Дві давні подруги поцілувалися. Не менше зрадів і Федір, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, він зразу ожив, заметушився, забігав. - Просю вас, сідайте. Я на хвилину, я зараз - і він кудись побіг з хати. Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печі, і Федір уже звернувся. |
| 17295 |
З одної кишені він витяг пляшку горілки, а з другої - щось друге, червоне і поставив на столі. - Ви не повірите, як мені оця спірка у печінках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, - пожалівся він. - Тільки й забудешся, як добрий чоловік приб'ється до хати та розговорить. |
| 17296 |
Спасибі вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарці. Се повинна бути добра горілка. Ач, жовта яка. - Вистояла? ! - граючи лукавими очима, сказав Кравченко. - Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. - І, наливши в чарку, він першу підніс бабі. Хоч пригубте, - потчуючи, прохала Горпина. |
| 17297 |
Недавньої сварки і признаку не було. Федір розказував усякі приповістки за дяків, за попа, Горпина утішалася перед Христею своїми дітьми, котрі на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповідав про всякі плутні, хто кого обдурив, хто нажився, і завжди вихвалював мистецького' плутягу. |
| 17298 |
Одна Оришка з посоловілими очима, мов та сова, мовчки позирала на всіх. Христя після двох чарок тернівки розчервонілася - мов макова квітка виглядала з-за столу, а очі її так і плясали. Вона ще ніколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. |
| 17299 |
Все те давнє, що вона кинула у селі, тепер вернулося до неї і так встало, пестливо-правдиве і рідне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б і їй так було. І вона утішалася б своїми дітьми, як утішається Горпина, і вона турбувалася б коло свого господарства, як і ся турбується. А тепер? |
| 17300 |
Неждане ївжине навідування на який час перервало веселу бесіду. Краще вип'ємо, - беручись за пляшку, каже Федір. - А ти, Горпино, давай нам борщу, каші... Всього давай, що напорала. До борщу ще по одній випили і знову розвеселилися. Гомін та регіт не стихає ні на хвилину. |
| 17301 |
Оришка, вихиливши пів третьої, зовсім знемогла, очі їй сплющуються, голова так і хитається з боку на бік, бере ложку і держалном у борщ умочає. Всі регочуться, і Оришка сама з себе сміється. - Випила... випила, - нетвердо вимовляє. Хіба я за його залюбки йшла? Хай умиється. |
| 17302 |
Не таким стидким моє личко цілувати... - і стара усіма своїми зморшками усміхнулася. Усі засміялися, а Кравченко найдужче усіх. - А ти в мене не регочи, - повернулася до його баба. - Ти у мене в жмені. Як жабу ту розчавучу. І ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крізь сльози регочеш. |
| 17303 |
І ти, Горпино... А ти, - повернулася вона до Христі, - твоє ще тільки заснувалося. Ти смійся, смійся... А я все знаю. - І стара, переставши усміхатися, підвелася і почала пророкувати: - Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю. |
| 17304 |
Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднішнім бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний - все це не мало уразило Христю, До того і саме пророкування: Що воно значить? Та вп'ять: Почім вона знає, що мене жде? А каже - мов певно знає... і Христя почала перебирати своє життя. |
| 17305 |
Що воно? Ціла черідка утрат та горя, ціла вервечка випадків, котрі піднімали її угору на те, щоб опустити сторч головою. І тепер хіба не те саме? І тепер вона не холодна і не голодна, і сита, і вкрита. А що буде завтра? Треба Колісникові тільки слово сказати - і вона опиниться на улиці. |
| 17306 |
Доки ж їй так скитатися, доки сидіти сьогодні вище свого пір'я, а завтра летіти на саме дно глибокого яру, де тільки гряЗюка та смердота? їй так хотілося покою та рівного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають і в неї гіркі часи, тяжкі хвилини - от і сьогодні. |
| 17307 |
Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте - її ніхто не лишить того, що вона має. Вона знає сім'ю свою, свого Федора, і люди знають, що вона Федорова жінка. А я? Сьогодні панянка, а завтра... може б, ніхто не став і балакати з нею, якби дознався, хто вона. |
| 17308 |
Сум та туга дужче і дужче давили її серце, їй хотілося перед ким-небудь висповідатись, вимовити своє лихо. - Горпино! - почала вона сумно. - А що скажете? Може, і ви спочили б? - спитала учасливо Горпина. - Ні. Я тобі, Горпино, хочу щось сказати. |
| 17309 |
Таке сказати, таке... Може, ти, як почуєш, то мене і з хати виженеш. - Оце, як ви страшно почали, - сказала Горпина. - 3а віщо б я вас з хати виганяла? - А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тільки одного у тебе попрошу. Батько її змерз, мати умерла. Там щось і мій свекор не без гріха. |
| 17310 |
Давня то річ - забулося. Знаю тільки, що Федір, мій чоловік, замолоду кохав її. А батькові не хотілося. От він і почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у місто служити... Потім чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. |
| 17311 |
Волочили її... І знов вона була у селі, ховала матір, а потім як пішла, то вже її ніхто ніколи і не бачив. Федір раз був у місті та, вернувшись, розказував, що буцім вона з паничем Зналася. А пані помітила та й вигнала з двору. |
| 17312 |
Коли їхали тією стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном... Він у нас у церкві титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує. Христя слухала, нахилившись. Бач, тепер яка я стала. |
| 17313 |
Зиайомий той шлях Христі, добре знайомий! По йому бігали її малі ноги, вона і переміряла його ще дівкою, швендяючи з села у місто, з міста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слідом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стріла. |
| 17314 |
Невже та довга будівля, над котрою висить на хмизині пляшка, її колись оселя? Місце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвіртку, а прямо з улиці; там, де колись у неї був квітник, рожа високо піднімалася угору, барвінок слався по землі, тепер голе бите місце, і замість вікон - двері у хату. |
| 17315 |
Рудий жид стоїть на порозі і прикро позирає на їх Невіру, що так прудко котить шляхом. Що то він, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сі прочани не звертають до його шинку? Христю ще більша туга пройняла, коли вона уздріла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. |
| 17316 |
У її хаті - жид шинкар, а в душі - християни... Хіба не правда? Свята правда! Он куди воно ішлося, он до чого привела її сліпа доля. І це після того, що вона перетерпіла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали! Життя стало перед нею своїм гострим ребром. |
| 17317 |
Де ж їй пристановище? Де той спочинок, під котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землі, де батько-мати, де всі уже не одну сотню літ лежать та тліють? І для сього жити, для сього мучитись, терпіти? ! - зітхнувши, прошептала вона і склонила свою молоду голову на високе лоно. |
| 17318 |
Так клониться розцвівша квітка додолу, так гнеться її тонке стебло. Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нікому слова не проронила, ні до кого ве обізвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар'янівки, та й до самого Куту не розгиналася. |
| 17319 |
Їй ще тяжче стало дома, ще безодрадніше, коли вона глянула на свою клітку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогі убори. А тут ще і Оришка підогріває: то забіжить з одного боку, прикро погляне, то з другого - допитується, чи сподобалося у Мар'янівці. - Аякже. |
| 17320 |
Сподобалося, сподобалося! - одказувала Христя, щоб хоч чимнебудь одмогтися від Оришки. Та така й та, щоб від неї одмогтися. - Що тепер у ній гарного? Побачили б ви її літ тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селі. |
| 17321 |
Що за весело було у панському дворі - хліб свій, горілка своя, музика своя... їж, пий, хоч розпережися, а гуляй - скільки твоєї мочі! І людей тоді менше було, і люди кращі. Усе вкупочці, одно одного держалися. А пішло що накриво, коли хто почне одлучатися - пан зараз на сторожі. |
| 17322 |
І вже винувате не просися і не молися. І Оришка весело повідала Христі, кого і коли на стайні били, кого у дибки садили, кого у москалі завдали. Як одній жінці за крадіжку молока присудили цілий вік носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончареві зробити. |
| 17323 |
Як матір чорної Ївги, коли дізналися, що вона непутня виходила заміж, - сам пан і дізнавався, - присудили обстригти, обмазати дьогтем і обтикати пір'ям і так водити голу по селу. Люди казали, від того у неї така чорна і дочка уродилася. То були страшні споминки, гіркі перекази. |
| 17324 |
Христя аж жахалася від їх, а Оришка - байдуже... її очі горіли, старе лице займалося радістю, їй, видно, весело було згадати свої молоді літа, ті давні випадки, від котрих Христина кров холола в жилах. - Отак'-то колись було! і добре було. Старший між людьми був, котрий Здержував їх. |
| 17325 |
А тепер - усе те розлізлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пішло врозтіч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний... Кожний так і стереже другого, як би насісти, обаранити, одняти. |
| 17326 |
Яка ж вона? Колись-то були одні пани, а тепер... тепер багачі, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами і неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана. - Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? - обізвався Кирило, увіходячи до їх у хату. |
| 17327 |
Де тепер є так, як тоді було? - Що, тепер водять з глечиками жінок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? - спитався спокійно Кирило. Оришка так і приснула: - Так і слід було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж і крадіжка всьогосвітня. |
| 17328 |
Хто тепер не краде? І мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить. - А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матір мазали? - усміхнувся Кирило. - Зате ж і повій тих наплодилося! - гарикнула знову Оришка. Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. |
| 17329 |
Повій, повій - аж свистіла їй у вуха та назва. Це і вона повія. Так, так... повія. Віється по світу без притулку, пристановища, від одного до другого. - А тоді їх хіба мало було? - питає покійно Кирило. |
| 17330 |
Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що ніхто не стоїть за твоєю душею, ніхто тебе ні арапійком не вчисте, ні на стайню не поведе. Бува, правда, і голодно, і холодно, зате вільно. Вільно тобі як хоч жити: боїшся бога - по правді живи, а не боїшся - ну, тоді як знаєш. |
| 17331 |
Тоді тільки шкури стерегли, а тепер - кишені. Он у чім усе діло. Знову перед Христею одкрився інший світ, інший погляд на життя, не такий гіркий та непривітний, який лила баба Оришка. Досі їй нічого такого і в голову ніколи не западало. |
| 17332 |
Тепер вона почувала, як з хвилинами старішала на цілі десятки літ. їй стало якось ясніше на душі, веселіше на серці, вона наче росла, піднімалася, виростала цілою головою вище всього миру і озирала людей з своєї високості. |
| 17333 |
Якби вона звідала те, що мені приходилося звідати, може б, і порозумнішала, а то - баба, та й годі. Примірно, каже, тепер гірше стало, чим колись давно було. Ну, гірше, то й гірше. Та хоч сама ж ти не роби людям гіркого. Ніт же, по її гірко, а вона ще й сама гірчить. |
| 17334 |
Тільки, по-моєму, воно не по-божому... ні, не по-божому. Панові воно нічого яе стоїть, а слобожанам то потрібна річ. Дуже потрібна річ, хоч семидесяти п'яти рублів і не стое. - А чого ж ті сімдесят п'ять рублів дали? - спитала Христя. Шкода людей! Не по-божому. |
| 17335 |
Ні, не по-божому! - замовив Кирило, припадаючи. до чаю. - Та я ще й другого боюся, - передихнувши, почав Кирило. - Чого? - спитала Христя. - Коли чоловікові нічого теряти, то він на все рішиться. - Та як різати, то то, певно, і самому треба виставити. А от темної ночі півня пустити, то інша річ. |
| 17336 |
Христя зосталася сама у хаті. Сама біля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий і холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли ні З ким допити? Одинока, з своїми самотніми думками, вона сиділа за столом. |
| 17337 |
Від нагорілої свічки здіймався неясний світ, з дверей і розчинених вікон розливався морок по хаті, ходив легенький вітерок і хитав той світ і ту темноту, а разом Христині думки... А вони, наче голуби, розсипалися по сірій сутанині кутків і звідти світили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами. |
| 17338 |
Одинока, на всім світі одинока, тепер повинна розібратися серед своїх важких думок, повинна рішити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свій легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкі то питання! І з могучим розумом людям часом не під силу, а то їй, безталанній, наодині! Недаром сунуться її безсилі руки з столу на коліна, клониться і пада важка голова на високі груди, бліда неміч укриває рожеве личко, закриваються ясні очі. |
| 17339 |
А думки підхопили на свої легкі крила і мчать, мчать ген у різні сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освічуючи іншим світом, - то вона була гірка та непривітна, а тепер здається ще непривітнішою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою... То зостановиться на теперішньому часі - і здається він їй такий обридлий та безодрадний. |
| 17340 |
То Знову понесеться у будучину шукать місця для себе. Почувалося - нема їй місця такого, немає кутка нагрітого! Повія... Повія... як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу. Розумний чоловік Кирило, та не дурна і баба Оришка. |
| 17341 |
Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому світі. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. І говоре якось страшно, наче у душу залазе, і слова каже троючі, до самого живця тими словами проймає. - рішає Христя і сама струшується. |
| 17342 |
Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засіли її живі думки, манять її глянути на себе, кривляться і кепкують із неї. |
| 17343 |
Свічка зовсім нагоріла: довгий гніт, наче палець, виглядає з синьої горошини світу і туманить і без того сумні померки хати. Це зразу щось тріснуло, світонуло. Христя кинулась, підвела голову. Криваве зарево пожежі здіймалося з-за гори, з слободи і осіяло усю хату. |
| 17344 |
Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обік першого піднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба... То вже щось друге зайнялося - не видко, повітка чи хата, тільки щось друге. |
| 17345 |
Христі здалося, що настав страшний суд і сам луципір виліз з пекла і став коло неї... Вона, припавши ниць до долівки, сама не пам'ятала, як страшно на увесь дім лементувала. - Що там таке? - почувся неспокійний голос Кирила, і він убіг у хату. |
| 17346 |
Поперед неї у страшній нестямі закостеніла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Він стеріг її, щоб вона знову не впала. А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнів здіймалися нижчі, зливалися і страшенно іскрили. Та тепер уже не так було страшно. |
| 17347 |
Чутно, що прокинулись люди, з безнадійним криком і лементом чулися голоси помочі і рятунку: І тріск, і ляск, шкварчання води - все те злилося докупи. - А як по моїм примітам, то се Кравченко горить, - сказав з-за спини у Христі Кирило. |
| 17348 |
Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його і зразу кинулася з хати. - Ку-уди! - гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. - Ні з місця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками. - Ох, він... він... Запалили... запалили... - зашипіла вона своїм глухим голосом. |
| 17349 |
Дві одурілі від ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче біля малих дітей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. |
| 17350 |
Його несита жага та ненажерливість, ковтнувши своє, притомилися, довгі язики уже не здіймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самій землі. Зз'є тепер гомін людський, їх крик і гук росли, ширились. |
| 17351 |
Здається, вони зраділи, що здолали ненаситного звіра, і зразу всі загомоніли у сто язиків, загукали у сто ротів. То був неясний гомін і гук, але він давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знімала, що настав інший час, час запомоги та клопоту про минуле. |
| 17352 |
Аж ген за північ, коли пожежа стихла і зарево згасло, змогла тільки трохи Заспокоїтися Христя і лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчі бабині слова до Кравченка ще в Мар'янівці: І Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пішло догори куривом... Оришка каже: |
| 17353 |
За що ж на йому? Чим він винуватий? Хіба він ним володіє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володіє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? І крізь сонне забуття Христина думка забігла вперед, малює картину другої пожежі, пожежі панського дворища... Христя прокидається і, перехрестившись, знову лягає. |
| 17354 |
Сон колише її, а перед очима - огонь... Палає палац від гори і до низу, куріе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя. Блідий світ носився над сонною землею. |
| 17355 |
Край синього неба зашарівся, як сором'язлива дівчина від вільного парубочого слова, і пташача пісня глухо бубонить у шибки зачинених вікон, доноситься до неї тихим та утішним щебетанням. Тихую радість почула Христя у своєму серці. |
| 17356 |
Як ясна іскорка серед темноти, зажевріла вона на самому дні її заляканої душі, забиваючи гіркі споминки про вчорашнє. Христя мерщій скочила з ліжка і стрибнула до вікна, щоб дихнути пахучим ранковим повітрям. То була даремна надія! Не свіже повітря її привітало, а з гар'ю та чадом. |
| 17357 |
Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змішаний з раннім туманом, будив гірку споминку. Разом стихла та тихая радість, що зачиналася в серці, сумні думки обізвалися замість неї, і з ними прокинулась жіноча цікавість. |
| 17358 |
Христя, щоб не перебити часом Кирилові молитви, поткнувшись на поріг, повернула знову в світлицю, не сказавши нікому ні слова. - О, і ви, панночко, встали, - обізвалася, наганяючи її, Оришка. - Рано, рано. Пізно лягли, рано встали. Вам чого треба? - Та я хотіла умитися, бабусю. - Умитися? Можна. |
| 17359 |
Чому не умитися? - і Оришка заметушилась коло мисок та кухлів. - Чого ж се ви так рано знялися сьогодні? - спитала Оришка, даючи вмиватися. - Тепер тільки б спати та спати. Надворі такий сморід від учорашньої пожежі, що гуляти годі. |
| 17360 |
Усе, все погоріло, насилу самі вихопились з душами, - торохтіла Оришка. Не забарилася Христя умитись, вдягтися, і ще сонце тільки-тільки що послало назустріч сонній землі дві-три променястії стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. |
| 17361 |
Тільки що вони обігнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорніла вчорашня пожежа. Декілька чоловіків снувало по їй і коло неї, одні розривали чорную золу, під котрою ще жеврів огонь, другі носили з ставка воду і заливали. |
| 17362 |
Всі були чорні, у сажі. Христя й Оришка з ляком в душі наближалися до самого місця. Не на радість вони йшли, не радісна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарській впорядковане, тепер, все покрите попелом, курілось. |
| 17363 |
Замість хати на кучугурі золи та угілля чорною марою стояло печище, де були повітки, комори - все те чорне, купа на купі, груда на груді; посеред двору, неначе головешка, лежало обгоріле туловище якоїсь скотини. |
| 17364 |
Обсмалене, без ніг, здіймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою. - Що то? - спитала Христя у ближнього чоловіка. - То корова згоріла. Добра була корова, не проста, німецька. Молока З відро давала. І що то за молоко. |
| 17365 |
Добра корова! - зітхнувши, додав він і, забачивши, що з-під однії купи вихопивсь огонь, мерщій помчався з відром до його. - Та так нічого й не вихопили? - знову спитала Христя другого чоловіка. - Нічого. Все, що було, тут і ляснуло! - махнувши рукою, сказав він. |
| 17366 |
Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навіть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалісливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його. - Де ж сам хазяїн? - нарешті, спитала Христя. - А бог його знає. Був тут. Видно, пішов кудись. |
| 17367 |
Та он він блукає, - указав молодий парубок на сіру чоловічу постать, що, мов тінь та, колихалася улицею, простуючи до пожежі. То був справді Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в одній сорочці, і та розхристана, ішов він, похнюпившись. |
| 17368 |
Руки, мов батоги, теліпалися обік його, голова закустрана, лице чорне, у сажі, а очі сторч стоять, як у навіженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. |
| 17369 |
Мовчки він простував, невірно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрівалися, боязко на його позираючи. Він, не дивлячись, ішов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне і мане божевільного. Ось він уже ближче і ближче підходе до пожежі, все наближається до неї. |
| 17370 |
Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Ні, він став, став, як укопаний. Підняв свою голову, божевільним поглядом окинув погоріле дворище і, затіпавшись, упав на коліна, тяжко застогнавши. Так стогне звір, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрівши розметану дитину. |
| 17371 |
У Христі волосся подралося вгору від того страшного заводу. Оришка, перестрибуючи через купи золи та головешок, підскочила до його і опустила руку на плече. - Василю! - тихо обізвалась вона, любо заглядаючи йому ув очі. |
| 17372 |
І потім, кинувши Оришку, зняв кулаки угору, не видно до кого скрикнув: - Це все ви! Ви мені наробили! - кинувся знову у вулицю. Люди не звернули на те ніякої уваги. Вони знали своє - розгрібали купи та заливали огонь. Христя тільки почула, коли пішов Кравченко, хтось обізвався: Дехто важко зітхнув. |
| 17373 |
Христя, мерщій кликнувши бабу, пішла додому. Важка туга лежала на її серці. На її щастя, тільки що вступили в двір, як приїхав Колісник. Христя, наче рідному батькові, йому зраділа. Почалися перекази, питання. Кирило розказував про пожежу, Оришка додавала: Колісник мовчки слухав. |
| 17374 |
І не сказав ні слова ні Кирилові, ні Оришці. Він кликнув Христю в кімнату і зачинився там з нею. - Що ти злякалася, дурочко? - спитав він її, весело зазираючи у її похмурі очі. - Я тебе, тату, хочу прохати... - почала вона, запинаючись на словах. |
| 17375 |
Вони не бачили ще мене сердитого! - гукав Колісник і, кликнувши Кирила, велів йому передати Кравченкові, щоб не журився, що він дав йому дерево з лісу на нову будівлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двір до його. |
| 17376 |
Зд^" ться, у йому ніщо не перемінилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тільки Кравченкове дворище на слободі, та й то, поміччю КоліснИковою, він уже місце розчистив, повітку нап'яв, сохи на хату вкопує... А в панському дворі як було, так і зосталося. |
| 17377 |
Він, як та квітка, знявши високо свою голову, стоїть на горі, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним ліс буяє. І сонце встає, світить і лягає, як і вставало, світило й лягало; горове повітря чисте, прозоре, пахуче... Все те, як і спершу було, зосталося. |
| 17378 |
Сонце - таким іскристим, пекучим, мов воно тим тільки досадити хоче, прозоре повітря оддає горілим, садок і ліс - німими свідками людського лиха, котрі глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливі пташки і ті їй надокучили. |
| 17379 |
Э німою тугою стріває вона ясний ранок, з тугою ховається від прикрого Оришчиного погляду цілий довгий день, э тугою проводе сонце до спокою і з тугою лягає спати. Нічна темнота криє її самотні сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми. |
| 17380 |
Люди, звичаї їх, своє життя навіть спротивіло їй. Все те таке обридле та непривітне, все те не має ніякої радості у її серці, ніякої втіхи. Навпаки - все те буде якийсь таємний страх, котрого вона ніяк не позбуде, з котрим нігде не сховається. |
| 17381 |
І хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила свое серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй і теплою, і цілющою. Ні, немає! Одинока, як билина в полі, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снігу, так вона серед людей. |
| 17382 |
Ті невеличкі незгоди, той холод і голод, ті недостачі тяжкі не клопотали і трохи її голови; як квітка у садочку, розцвітала вона під любим поглядом старої неньки. І світ, і люди здавалися такими гарними, на думці одні веселощі. |
| 17383 |
Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цілу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Ніт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав він те на її серці, щоб його можна вирвати. |
| 17384 |
Хоч би утекти відсюди куди-небудь, хоч світ за очі, аби утекти! Може, там, між іншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро і боляче між нею і ними, як тут воно стоїть. Хоч би літо скоріше минало, наставала осінь. |
| 17385 |
Веселе молоде личко поблідло, на білому, як мармур, чолі пройшла непримітна смужка і вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли іскорки гарячі, зосталася одна непрозора темнота... Під очима мішки сині, що нлплакує Христя кожної ночі. Стала у селі - тебе знову у город тягне. |
| 17386 |
Чудна ти, нігде місця не нагрієш! - Не нагрію з того часу, як прохолодили його добрі люди, - вимовила Христя і заплакала. - От і сльози... Ненавиджу я сі дурні сльози! - скрикнув Колісник і втік від неї. А Христя в світлиці собі дума: З того разу вона дала собі слово одмовчуватися від Колісника. |
| 17387 |
Все рівно: кажи правду - не повірять, скажуть, дурощі напустила, покажи сльози - ті сльози ще більше роздратують його. Краще одмовчуватись. І вона одмовчувалась. Чи питає він - чого сумно? - вона зверне або на голову, або на нездоров'я. |
| 17388 |
Чи лащиться до неї - вона і те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'яніла. - Ти риба, зовсім риба! Холодна, як риба! - скрикне він, горнучись до неї. |
| 17389 |
А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї річ, мов вона не розуміє, що то він плеще. - Хоч поцілуй мене! - нестямно здавлюючи, шепче він. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцілунком, мов до заліза або до дерева приложиться, і знову сяде спокійна та тиха. |
| 17390 |
Коли у душі холод і морок, то й докори туди не доходять, коли на серці тума непроглядна, то й вони її не зворушать. До того він з своїми ласками так остогид їй. Спершу, бувало, крився від Оришки та Кирила, а то і при їх вона проходе, а він не промине ущипнути або полоскотати. |
| 17391 |
Та як воно дивиться збоку, коли він до неї З усім серцем, як у вічі не вскоче, а вона - ще й свою мармузу набік одвертає. Я б її ні одного часу в дворі не держала. - Якби ж свині роги! Оришка тільки очима світнула. - Ти спершу глянь на його, глянь і на неї, - помовчавши, сказав Кирило. |
| 17392 |
Спершу Христя близько прийняла б ту розмову до серця, і, певно, Оришці не здобрувати б за своє плювання, а тепер... Бачили ви, як хто вдаре пугою по воді? Ляск роздасться, хвиля розійдеться, а через годину все уляжеться - і сліду ніякісінького. Так і Христя. |
| 17393 |
Коли сплюнула Оришка, у Христі уся кров хвилею прилила до серця, вдарила у поблідле личко, вся вона так і затіпалася, та зразу й охолола. - подумала, і тільки голова низько-низько схилилася, мов вона підставляла її, кажучи: - Ти хоч би пішла проходилася. |
| 17394 |
А то сидиш крячкою у хаті, аж зажовкла, - раз увечері сказав їй Колісник, ходячи по світлиці і дивлячись на її похилу постать. - Учора я ходив ген аж за ліс. Славно так. Попід лісом ідеш, не душно, пташки співають. Не будь проклятого народу, зовсім би було добре. |
| 17395 |
А то - і в своєму добрі не маєш через його покою. Ти тільки подумай: двадцять голів скоту випустили у молодняк! Га? Зовсім вичистили! А дубки піднялися такі рівні та важні, повище мого росту. Став казати-так куди! І слухати не хотять. Ще один і вилаяв. |
| 17396 |
Я не знаю, куди той лісничий дивиться? Треться там коло хати серед лісу, байдуже йому, що робиться по околицях. Викликав його. - питаю, а він тільки голову чуха. І розказує, чиї хлопці, кого воли... І от тепер треба до мирового. Ззвтра поїду. Проходится і позирнеш над лісничим. Будь хазяйкою. |
| 17397 |
Ти ж у мене хазяєчка? Погана, правда, хазяйка... зажовкла, замліла... - і він, підійшовши до неї, здавив злегенька за носа. - Правду ж, погана? - допитувався він, падаючи коло неї. Розвеселися ж! А то як я тебе таку у губернію повезу. |
| 17398 |
Ох, життя, життя! І чого я на двадцять літ не молодший! - зітхнувши, сказав він і пішов у свою кімнату. А вона, зронивши сльози, ще довго сиділа, уставивши в землю свої очі. Потім устала, безнадійно махнула рукою, розділася і, дмухнувши на світло, лягла спати. |
| 17399 |
А сьогодні так клопотався, щоб їй не було без його сумно... Чи турбувався б він, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хіба їй е хто ближчий від його? Нікого ж немає. Поговорити ні з ким. |
| 17400 |
Спершу баба Оришка частіше забігала погуторити, тепер і вона сторониться від неї, оббігає. Що ж вона - чума, пошесть лиха, що усі її цураються, усі обходять? - беручись за голову, думала вона. І, згадавши про вчорашній наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася і пішла, не сказавши нікому ні слова. |
| 17401 |
День був ясний, гарячий, небо - аж жовте від палу, сонце - як скажене, іскристе, пекуче. Була рання обідня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолисті вишні, гіллясті груші, рожаїсті яблуні не змогли прикритії землі від ясного сонячного проміння. |
| 17402 |
Непримітними іскорками пробивалося воно крізь листву, поміж сплетеним гіллям і опускалося на траву гарячим іскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, і з-під зеленого руна трави уставала непримітна пара і розливалась у гарячому повітрі. |
| 17403 |
Родюче дерево стрівалося то там, то там, більше росли молоді лісові дички; далі нанизу, мов хто нарошне засіяв, щіткою піднімалися угору білі осички. - пригадалося Христі, дивлячись на його круглі листочки, що і без вітру все, знай, трусилися і наче перешіптувались самі між собою. |
| 17404 |
Поміж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розіслав, порозкидавши по йому цілими оберемками кущі пахучих квіток, жовтої, мов зорі, кульбаби, червоних трав'яночок. |
| 17405 |
Поміж ними знімаються цівки гонких осичок, покриті зверху густою кроною, крізь неї спускаються на траву непримітними пасмами іскристі сонячні стяги і пронизують сизо-блакитно-прозоре повітря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квіток. |
| 17406 |
Спершу їй захотілося лягти покачатися на м'якій, мов з шовку, траві, під сизо-прозорою тінню, потім вона перемінила бажання - почала зривати квітки і, спустивши платок на плечі, квітчала ними свою круглу головоньку. |
| 17407 |
До зблідлого личка, чорного волосу і темних очей так їй личили запашні фіалочки, закрашені червоними трав'яночками! Зриваючи квітку по квітці, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дійшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гіллясті верби, розділяючи ліс від садка. |
| 17408 |
Вони були такі кучеряві та розкішні, віти їх похилилися аж на саму землю, а верхів'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Під ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколисті лопухи та дрібнолиста бугилова кругом обступили їх. |
| 17409 |
Попід тією рослиною часто попадалися, плигали жаби - ознака, що близько вода. Ось і вона - бігучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-під гори і простує по долині поміж високою травою, схожою на очерет. Христя пішла по течії довідатися, куди-то плине ця непримітна річечка. |
| 17410 |
Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дійшла до невеличкої ямки на краю самого лісу. Столітні високі дуби обступили її, прикриваючи від очей палючого сонця. Далі уперед тонуть у золотій хвилі сонячного світу луки, поля, позаду на один бік гори садок розіслався, по другий - ліс буяє. |
| 17411 |
Христі заманулося пити, і вона ускочила між дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стікав струмочок у неї, і - тільки підставити руку - вода, як кришталь чиста, зразу набіжить повну жменю. Христя глянула на руки, позеленені квітками, і прихилилася спершу помити їх у ковбаньці. |
| 17412 |
На гладенькому лоні темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тінь непримітна. Тільки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей і заколихалось чиєсь молоде та свіже обличчя. |
| 17413 |
Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потім знову зиркнула. У ковбаньці, кругом отороченій зеленою травою, мов у дзеркалі з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнії коси, заквітчані фіалками та трав'янками, як віночок, облягали біле, наче з мармуру, чоло. |
| 17414 |
Ніс прямий, на кінці трохи угору піднявся, щічки повні, злегка рожеві, уста пухлі та червоні, трохи розкриті, і з їх невеличкої щілини виглядають дрібні білі зубочки. - скрикнула Христя і усміхнулась сама до себе. Личко, що в воді, собі усміхнулось. |
| 17415 |
Та яка ж то привітна та втішна ухмилка! Зубенята ще більше блиснули, а очі Заграли, мов зорі, у їх непрозорій темноті зажевріли іскорки невеличкі. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше підгляділа свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. |
| 17416 |
Досі скільки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, і вона того нічого не примічала, а тепер щось любе, невимовне любе та втішне обізвалось у її серці... - подумала вона, удивляючись все прикріше та прикріше у те обличчя, що стиха тремтіло на чорному лоні води. |
| 17417 |
Неясна хвиля туги прилила у душу, болісно ущипнувши за серце. Потухли іскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замість неї непримітная тінь нерадісної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зітхнула, опускаючи в воду свої білі руки. |
| 17418 |
Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж ріже, наче шматок криги. От тільки диво - рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зелені плями на пальцях, мов хто повипікав, не сходять. Підніме Христя руки, подивиться - і починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. |
| 17419 |
Та хай їм! - і, мокрі та червоні, вона підвела під струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жмені. От-от-от набіжать повні. Уже і набігла. Христя мерщій привела руки до вуст і червоногарячі устромила в прозору воду... Наче цілющий трунок полився їй усередину. |
| 17420 |
Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову підставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є - і не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радість здіймає. - і, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далі - Другу, третю. |
| 17421 |
Холодна вода щипає за зблідлі щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червоніють, тоді як з-під мокрих довгих вій іскрять чорним огнем її темнії очі. - тільки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осідають росою на косах. |
| 17422 |
Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвітними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорній косі, тоді як холод, наче мурав'я, бігає по всьому тілу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кісточка мов ниє. Разом їй і холодно і тепло, і непривітно і втішно. |
| 17423 |
На саму спеку вона виставля свої посинілі руки, мокре личко, гріє і суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонці, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небі, а золотий світ так і ллє, так і сприскує на всі боки огняними стрілами. |
| 17424 |
А що, як побігти? І в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з місця і помчалась попід лісом. Гарячий вітер ходе кругом неї, обвіває, платок з-за спини ободом знявся і, надувшись, лопоче. |
| 17425 |
Перед нею безкрає поле злегка піднімається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорій блакиті неба, а ліс круто повернув на ліву руч. А то що бовваніє таке на тому зеленому морі золотого марева? Наче журавлі ідуть собі, похитуючись тихо попід горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. |
| 17426 |
Чому ж не нагрітись? Нарошне запуска вона ногу в густішу траву і, наче косою, пополам розбивав. Злякані коники роєм знімаються з-під трави і стрибають на всі боки. Сюрчать, галасують, мов дають звістку переднім товаришам, щоб береглися. |
| 17427 |
Десь недалеко ударив перепел: - роздалося між травою і стихло... Гарячий степовий вітрець подихнув і обдав польовими пахощами - зігрітою травою, чебрецем, материнкою... Що за розкіш, що за приволля серед степу! Стихають болі пекучі, німіє туга самотня, тиха радість голубить душу, думки не думки, а якісь легкі почуття забавляють серце. |
| 17428 |
Чуєш, як воно проходить крізь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коників, хававканням та підпадьомканням перепелиним... і все те якесь любе та миле, привітне та рідне... І себе почуваєш, що ти тільки мала, невеличка частина того всесвітнього життя, що так розвернулось кругом тебе і заводе голосну свою пісню... і ти почуєш, що говорить травина травині, про що сюрчить коник коникові, чого гукає перепел несамовито. |
| 17429 |
Так почувала себе Христя серед широкої просторості степу, серед теплого польового повітря, простуючи до розкішної деревини, з-під якої здіймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стріне? Вона не питала себе і в думці не мала, а так щось невідоме, наче магнітом, тягло її туди. |
| 17430 |
Ген від неї збоку купа багаття між двома сішками, і на перекладині чорніють казанки; коло їх молода дівчина з переписаним сажею лицем зігнулась і, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. |
| 17431 |
Сонце виткнулось з-за гілки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову - вона не примічає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця і, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. |
| 17432 |
Чорнява дівчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бік кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якій травиці. Лице молодиці біле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квітками, червчата плахта з голубою попередницею. |
| 17433 |
Не то що в дівчини - і сорочка товста, брудна, і тільки дві лихеньких дерги обвились кругом стану. Так і видно, що дівчина - наймичка, а молодиця - господиня. І лице її Христі якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя підійшла ще ближче. |
| 17434 |
Христя підійшла до дівчинки і, поцілувавши в чорняву головоньку, сказала: - Пізнаєш, Оленко, хто я? Оленка блиснула оченятами і, показуючи два рядочки своїх дрібних зубків, промовила: - Не знаєш? - сказала Одарка, узявши дівчинку за щічку. - Це тьотя Христя. |
| 17435 |
Мала ще тоді була ти, як тебе вона на руках носила. Оленка ще утішніше усміхнулась. - Сідай же, Христе! сідай, моя голубко! - повернулась Одарка до Христі, - та розкажи, як же тобі живеться? Бач, ти стала тепер якою? і не пізнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко і важко зітхнула. |
| 17436 |
Раяли і Оленку дать, і батько таки намагався, та я подумала: навіщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нічого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братові і без грамоти багато діла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слід ішло. |
| 17437 |
Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! - і вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе. - Ходімо проходимся, - тихо вимовила Христя. |
| 17438 |
А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тільки й сама, гляди, не наший матері такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз і вернемось, - порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди. |
| 17439 |
У селі, як дозналися, що то ти була у церкві, - Горпина по всьому селу рознесла та все просе: Так ото як дозналися у селі про тебе: Одні завидують, другі лають. А я думаю: - весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя - похилилася. |
| 17440 |
Іде і, мов граблями, волоче за собою ногами свіжі покоси. - Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? - повертаючись, питає Одарка. - Хіба воно справді так недобре тобі живеться? Кажи ж бо! - О-ох! - зітхнула важко Христя. - Що мені казати тобі? Ти сама добре усе одгадала. |
| 17441 |
Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Після того разу, як побувала я у Мар'янівці, як своїми очима побачила своє давне, не найду собі я покою. Усі люди - як люди, у всіх е про що клопотатися, об чім боліти, є те, що тягне до себе, життя скрашає... і в мене не без його. |
| 17442 |
Тільки другі ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати... У других воно під боком, а в мене... глибокий яр... непроходимий яр нас розділяє. Я - по сей бік, воно - по другий. І видно мені його, і мане воно до себе, і хочеться мені перейти. Та от і досі тиняюся, не знаходжу переходу. |
| 17443 |
Немає того, про що 6 я сказала: оце моє і ніхто його не одніме від мене. Все чуже, і я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в йому ніч темну... Яке діло їй, що та невеличка пташка буде гибіти під листям на дощі. |
| 17444 |
Аби їй було тепло і покійно... Хіба ж це життя, Одарко? Хіба такого життя мені бажалося? Одарка задумалася. На її білому та повному личку лягла глибока думка, тонкі та рівні брови її зсунулися докупи. - І як подумаю про те, Одарко, - знову почала Христя, - як подумаю, то не знаю, де б і ділася. |
| 17445 |
Куди мені втекти? Де сховатися? - Нікуди не втечеш ти сама від себе, нігде не сховаєшся, - похитуючи головою, сказада тихо Одарка. Христю наче холодом пройняли ті слова. - Що ж мені робити, Одарко? Як бути? - боязко замовила вона. |
| 17446 |
І сни на мене такі посилала... страшні сни! У Мар'янівці, як сміялися чогось, а вона і каже: І з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу... Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподіяла мені се? - Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. |
| 17447 |
Бувають такі очі, бувають і слова такі. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хіба не можна її відіслати? - Як же її відіслати? - Як? Сказала б своєму старому. Невже він тебе не послуха? Він же, кажуть, кохає тебе - душі не чує. Христя задумалася. Пройшла скільки ступників мовчки. Це ззаду щось залопотіло. |
| 17448 |
Одарка дзвінко зареготалася: - О-о, ти в мене розумний! Тільки без шапки бігаєш по сонцю. - А учитель казав, що по сонцю бігати здорово. Що панські діти бояться сонця, то такі вони і блідні, замлілі. Одарка ще дужче засміялася. - А що там Килина робе? - спитала. - Килина уже поздіймала казанки. |
| 17449 |
Жде вас, щоб скликати обідать. - Так ходімо, ходімо скоріше, - приспічила Одарка, повертаючи назад. Христя собі потяглася за нею. - Мамо! і тьотя Христя будуть з нами обідати? - спитався Миколка. - Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообідав косарської каші. Христя ішла ззаду й мовчала. |
| 17450 |
Христя глянула на сина, глянула на матір і почула - щось гірке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привітність Одарки, та її ввічливість та шаноба мали за собою якусь скритну надію, котру вона досі не показувала і котру так несподівано розмолов балакучий Миколка. |
| 17451 |
Я брехав, коли казав, що пізнав її, я її зовсім не пізнав, - плескав Миколка матері, стрибаючи на одній нозі, коли вони вернулися під липу. - Геть! Не в'язни, осоружний! - скрикнула мати і сердито подивилась на сина. |
| 17452 |
Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! - толкувався він, лаючи і суддю, і лісника, і слобожан. На четвертий зрана сидів він у світлиці і пив чай, що Христя наливала. |
| 17453 |
Знадвору у розчинене вікно доносився якийсь гомін: чувся чужий чийсь голос і Кирилів. - Тут такої, парубче, немає, - казав Кирило. - А мені хазяїн і хазяйка веліли у двір іти і спитати Христі Притиківни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вікна. Підійшов і Колісник. |
| 17454 |
Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок і держав у руці щось кругле, у білу хустину загорнене. - Що там таке? - гукнув Колісник. - Та се парубок з Мар'янівки, - одказав Кирило. - Шука якусь Христю Притиківну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а він одно домагається, що сюди. |
| 17455 |
Христя перехилилась у вікно і взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтіли. сама вона, як огонь, горіла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того світу батько. - Чудеса з вами, жінками, та й годі! - вернувшись у світлицю, виговорював Колісник. |
| 17456 |
Ну, що тобі з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, - на що шкарбун, - наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно... - Він не договорив і знову пішов у кімнату. Христя сиділа як на ножах або на угіллі - голова її горіла, лице пашіло, серце так страшно билося. |
| 17457 |
І підвернулася Одарка з своїми стільниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала? - Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? - спитався у вікно па рубок. Христя заметушилася. Ухопила мед і помчалася з ним у кухню. - Оце, бабусю, стільники. |
| 17458 |
У вас чиста мисочка е? - Нащо та мисочка? - не дивлячись, спитала суворо Оришка. - Спорожнити треба. - Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звісно - е. У нас не так. як у других, що часом і ложки в хаті немає. |
| 17459 |
Давайте! - і вона своїми корявими руками так і гребезнула з рук у Христі зв'язку. - Від кого се? Ну та й стільники! - ласкавіше заговорила вона, уздрівши три пласти здорових, на всю тарілку, липових стільників. Христя мовчала І нащо їй знати, від кого? - думалося їй. |
| 17460 |
Не швидко спорожнила Оришка посуду - Христя все стояла і дожидала. - Чого ви ждете? Хіба я сама не принесу? - гарикнула Оришка, перекладаючи третій стільник. Христя мерщій ухопила тарілку з хусткою і помчалась в світлицю. - Та підождіть! Постойте! - гукнула Оришка. |
| 17461 |
Поти вона там рилась, чогось шукала, і Оришка вернулась в світлицю, несучи в одній руці миску з медом, у другій випорожнену посуду. - Нате вам і те, і друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, - гарикнула вона і, переступивши поріг, поплигала через сіни. |
| 17462 |
Христя вся затіпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вікно парубкові, ткнувши йому в руку щось біленьке, кругле. Парубок, почувши подарунок в руці, уклонився низько-низько, трохи не до землі, подякував щиро. Далі вона вже не могла здержатись. |
| 17463 |
Як одвернулась від вікна, сльози градом полили з її очей. Наче підстрелена, помчалась вона до ліжка і, як сніп соломи, повалилась лицем на подушку. - От і починається! Уже і починається! - гірко вимовив Колісник, увійшовши в світлицю і чухаючи потилицю. - Ну, чого ти? Христя підкидалася на подушці. |
| 17464 |
Вона підвелася і заплаканими очима призро-призро глянула на Колісника. - У Мар'янівку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили. - У любовників. Тут їх у мене ціла метка, а ви, бач, з Оришкою і прогляділи. Колісник уражений пішов від неї, не сказавши ні слова навпаки. |
| 17465 |
Може, він і в думці нічого не мав того, що заклюнулося в її дурній голові? Певно 6, він виявив те або поглядом, або словом, а то - ні. Дивуючись, якось тільки глянув на неї і пішов геть, щоб не збивати бучі. Чого ж їй так думалося? Стара відьма про щось натякнула, а їй і запевне здалося. |
| 17466 |
І жаль, і досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колісникове ключем закипіли у її душі, піднімалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно і голосно заголосила. |
| 17467 |
Оришка, почувши З кухні, підійшла до неї, подивилася, як тіпалися її круглі плечі, як дрижало і тремтіло тіло, здвигнула плечима і мовчки пішла собі геть. - Все... слинить... якби піймав за патли та одвіяв на всі боки, то не слинила б... - толкувалася Оришка сама з собою. |
| 17468 |
Он куди наші стрибнули! - Багато честі! О, багато честі! - крутячи головою, одказувала Оришка. - Та честі-то небагато. А бажалося б знати, як вона дійшла до сього? - Нужно... куди пак, як нужно! - І краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, - несподівано обізвався до них з сіней третій голос. |
| 17469 |
Кирило і Оришка зиркнули - на сінешніх дверях стояв Колісник. - А тобі, Кирило, уже старому дурневі, і стид у бабські речі умішуватись! Краще б дивився за лісничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, - додав він і потяг у світлицю. |
| 17470 |
Оришка глянула на Кирила і усміхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати. - От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! - сказав з досадою Колісник Христі, увійшовши в світлицю. - А все твій язичок наробив. Христя, припавши до подушки, мовчала. |
| 17471 |
Кревний плач її пройшов, та німа мовчазність, що наступає після гіркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце і душу. Туди тепер ніщо не доходе і нізащо не дійде. Ні гіркі докори, ні криклива лайка-буча. |
| 17472 |
Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, і байдуже їй, що робиться около. І Христі було байдуже. Вона лежала головою в подушку і, не повертаючись до Колісника, мовчала. Той походив-походив по світлиці і знову сумний потяг з хати. |
| 17473 |
Що йому ся спека, коли більше підпіка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогодні ота рева підновила, підложивши до серця ще пекучішого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводні якісь. Це ж усе дійде туди, куди треба доходити. |
| 17474 |
Будуть ті, що донесуть до жінки і вложать в її уха. І так мені життя немає через неї, а тут ще - на та цить! Колісника наче злі комарі кусали у потилиці, так він її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку. - Який там чоловік? Чого? - допитувався Колісник, виходячи на гору. |
| 17475 |
Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собі чоловік, а заможний і поважний хазяїн. - Здоровії- одказав Колісник, заглядаючи у ясні приїжджого очі. - Я до вас по ділу, - сказав той, виступаючи уперед і кидаючи Кирила позаді. |
| 17476 |
Колісник помітив, що приїжджий не хотів казати свого діла при Кирилові, котрий стояв назаді, і, повернувшись, повів приїжджого у садок. - Я чув, ви ліс продаєте, - почав приїжджий, спустившись геть з гори. - Продаю, - одказав Колісник. - Коли добрий купець знайдеться, чому не продати? - Та так, так. |
| 17477 |
Так от я, їдучи на луку, і завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях? - А ви ж хто такий будете? Звідкіля? - Та я Карпо здір з Мар'янівки. Ви, певно, мене не знаете, а от... - і Карпо знову зам'явся. - Христя знає. |
| 17478 |
Він, здається, намірявся кинутися на його і з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцеві. А той, не озираючись, пішов-пішов і ген скрився за замчищем. Через скільки часу дорогою під горою показався гнідий ситий кінь і зелений возок. |
| 17479 |
На передку сидів чоловік у сорочці і в жовтому брилі, а назаді сиділа знайома каптанина. Колісник пізнав у передньому парубка, що приносив сьогодні ранком стільники. То справді був він, одвозив тепер хазяїна на луку. - думав Колісник, все далі та далі даючи волю своєму гніву. |
| 17480 |
Він аж клекотів у його серці, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свій покій і носилися над ним, як ті чорні круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тільки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усі горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. |
| 17481 |
І от тепер се мені дяка від неї! Спасибі! Спасибі! Не ждав я сього від тебе, Христе! То-то ти по Мар'янівках вієшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через віщо. Підожди ж, галочко! І на тебе е у мене пута... Тихо тобі в мене, покійно, не голодна й не холодна ти. |
| 17482 |
А от, як замість тонких полотен ряднина обгорне твоє тіло і розтиратиме його, замість сукнів та шовку драна сорочина прикриє тебе... шматок цвілого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пізнаєш, чи то добро, яким я тебе наділяв. |
| 17483 |
Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача... Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повіїще! З мого добра... Де ж моє добро? Де воно? - знову ударив у його голову інший стрій думок. |
| 17484 |
Сей Кут всі їх Злопав, мов та прорва повесні, що гатиш-гатиш її - і нічим не зупиниш бистрої течії... Все це на чужі гроші добуто... треба ж їх колись віддати. Коли? - Колісник схопився обома руками за голову і нестямно забігав по садку. - Хіба ніхто не знає про се? Усі знають. |
| 17485 |
Торік трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Він так і знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя... ох! чи вже ж тепер і ти проти мене? Ти хоч і повія, а все ж найдорожча і найближча до мене... Ні, ні", - сказав він уголос і, постоявши трохи, знявся і мерщій пішов до хати. |
| 17486 |
Тут уже і так добре надихалися польового повітря, дай, боже, видихати. - ударила думка у голову Христі, і очі її радісно заграли. - Коли ж їхати? Зараз... - хотіла сказати Христя "збираться", та промовчала. - Коли ж зараз їхати? Завтра або післязавтрого. А може, і її піддурюють, підводять. |
| 17487 |
Вона хвалилася, що розбагатіла, що чоловік зостався дома біля пасіки. Може, по давньому приятельству, - вони прихильні були до моєї матері, - і прислали той мед. - Так, по приятельству. Сьогодні здір приїздив купувати лісу. - Ага. |
| 17488 |
Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати мені про те, що батько наказував. Оце ж воно і е про той ліс. - То-то. Вони хотіли, бач, через тебе діло ламати, та не вдалося. - А я ж тут причому. |
| 17489 |
Хіба мій ліс? Хіба я його продаватиму? - Піди ж ти! Ох! Бісовщина! - крикнув Колісник і, поскромадивши себе у потилиці, пішов у свою кімнату. Христя помітила, що Колісника щось наче клопотало, вона, постоявши, побігла за ним у кімнату дознатися. Чую, що не викрутитися мені від напасті. |
| 17490 |
Ось осінь прийде, наїзд буде, - почав далі журливо він і зостановився. - І ніхто не скаже: Все ж і мені хотілося жити. Усі мене обвинуватять. - От і не вгадав. От і не всі. А я нащо? - Ти. ти, спасибі тобі, тільки, може, одна й прихильна до мене. |
| 17491 |
Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? І ти, як і другі, одступишся від мене, - замовив він і замовк. - Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дійде до бога, учує він її і помилує тебе. - І вже. Ніщо мене не помилує. Нема нікого за мене - всі проти мене. |
| 17492 |
Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку - і то краще. Кириле! - гукнув він на всі хати. Кирило як з-під землі вродився. - От що, Кириле, - почав Колісник, похнюпившись. - Завтра або післязавтрого я виїду відсіль. Там з слобожан слідує зіськати триста рублів. |
| 17493 |
Збери їх і скажи - дарую я їм той зиск. Вовкові і Кравченкові теж скажи, щоб до ставка й городів не мали ніякого права. Хай буде все по-старому. Кирило якось неймовірно дивився то на Колісника, то на Христю. - Скажи їм, - знову почав Колісник, - поки я живий, хай усе по-старому. |
| 17494 |
А не стане мене - може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене. - А гроші ж як Вовкові та Кравченкові за оренду? - спитав Кирило. - Гроші я верну, - замовила Христя і мала була бігти у світлицю. - Стій. Ті гроші тобі зостануться. |
| 17495 |
Виручиш з хазяйства, Кириле, - вернеш, а може, я зашлю з губернії. Кирило аж трусився з радощів. - Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив він. - Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться і за Христю уже разом. Ожила, розцвіла, мов на світ знову народилася. |
| 17496 |
І він їй здається такий красний та привітний, і люди такими добрими та ввічливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпів повідати їй про Колісників наказ), і вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свій чорний платок. |
| 17497 |
Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помічала і того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очі, на льоту і думку лове, дивиться - молиться на неї! Вона і йому на кисет шовкову хустку подарувала. |
| 17498 |
Кирило, мов розум стеряв з радощів, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцілував і, тремтячи, промовив: - Не буду я з цієї хустки кисет шити. А, як умру, заповідаю з собою положити. Мені вона і на тім світі буде про добро людське нагадувати, з нею мені і під землею легше буде лежати. |
| 17499 |
Після обід, надвечір вони виіхали. Слобожани, як тільки над'їхали коні у двір, почали несміле збиратися під горою біля шляху. Певно, вони і в двір би пішли, коли б Кирило грізно-прегрізно не наказав, щоб ніхто не смів і очей показати. |
| 17500 |
Коли повозка спустилася з гори, тоді тільки Колісник запримітив сіру громаду, що, скидаючи шапки і вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Діти не видержали і, гудючи на все поле, помчалися навздогінці коням. - А Кирило таки не видержав, - промовив Колісник і одвернувся. |
| 17501 |
Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад і, усміхаючись до дітвори, що одно поперед другого, мов м'ячі, котилися пообік дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекіт, ні на хвилину не вгавав. |
| 17502 |
Коли б не суха дорога, по котрій, мов по кам'яниці, гуркотіли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жмені кине, - діти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. |
| 17503 |
Христя одвернеться - гук стихне, тільки гуркочуть колеса по накоченій колії. - Та буде тобі з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колісник, накидаючи легку кобку свого сірого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася. До самої Мар'янівки вони їхали мовчки. |
| 17504 |
Жовтогарячий його світ привітно слався над оселями, садками, городами, темні тіні зступалися по глухих кутках, вечірній морок слався по землі. У повітрі тихо-тихо, курява стовпом стоїть і не розходиться. |
| 17505 |
Колісник, як їхали селом, похнюпився і не дивився нікуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бік. Кожна хатина, кожна місцина була їй відома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. |
| 17506 |
Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тім місці справляли Купала, там вулиця збиралася, і тепер он скільки дівчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привітно вітало, мов давній знайомий або знайома стрілися і нагадували минуле. Все було якось мило. |
| 17507 |
Один тільки шинок, де стояла їх хата, непривітно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб і не дивитися. Як переїхали Мар'янівку і виїхали у поле, сонце уже сіло. Тільки захід горів жовтогарячим огнем та навислі над ним хмари червоніли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороці. |
| 17508 |
Над полями знімалася темно-зелена вечірня тінь, небо аж чорне - таке синє, а між його густою синькою пробивалися невеличкі жовті плямочки - то займалися зорі. Кругом тихо, аж сумно, з окопів коли-не-коли сюркне цвіркун або здалека донесеться крик перепела. |
| 17509 |
Одні коні, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухій дорозі. - Коли б ти знала, - обізвавсь Колісник таким жалісливим голосом, що Христя аж струснулася, не пізнавши, - коли б ти знала, як мені не хочеться їхати у те трекляте місто! Христя мовчала. - І кожен раз отаке зо мною. |
| 17510 |
Хіба я бачив світу, знав людей, хіба я міг повернути мізком, як тепер? Тільки що зіп'явся на ноги - показали мені дівчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, і послухався, щоб потім проклинати і той час, коли вона народилась на світ, коли мені нарекли її. |
| 17511 |
Хто її вибирав, хто нарікав? Батьки! - сказали і поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пішов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гірше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гості - не скажи слова лишнього, не привітай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дівчиною. |
| 17512 |
Завжди як на ножі! "І сякий, і такий! І втопила я свою голову бідну, і загубила вік молодий за таким заміжжям". Поки ще молодий був, берігся і її таки жалів. А потім - таки допекла до живих печінок, доїла до самої кістки... Плюнув на все: будь ти неладна! І от тепер люди винуватять мене, кажуть: |
| 17513 |
А що, мені було тепліше, коли я кріпився, держався? Я був щасливіший? Посадити б їх на гарячий черінь, певно, крикнули 6: пече! А тобі, бач, заськи. Ти - мовчи! І от тепер приїдемо в місто - треба іти до неї: поклонитися господині. Хай вимиле твою голову. |
| 17514 |
Як, скажуть, був у городі - не був у жінки? А то їм і байдуже, що мені дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, заміж ніколи: раз зв'яжеш руки - довіку не розв'яжуться... Будь краще вільною птицею. Краще, кажу, так. Христя собі глибоко-глибоко зітхнула. А Колісник, помовчавши, знову почав. |
| 17515 |
Його клопотали все такі смутні думки, якісь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосі, будили жаль до його. Він, чіпляючись за нерадісні випадки у своєму житті, нарешті, добрався до Куту. Нащо він його купив? - Ось незабаром земський наїзд буде. |
| 17516 |
Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези... Куди тобі перевезти трьома каліченими ногами... чує моє серце: не зносити тобі, Косте, голови на своїх плечах! - пророче вимовив Колісник і затих. |
| 17517 |
Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом їх поля, прикриті темною темнотою ночі. Нігде ніщо не шерхне, одні зорі лупають З темного неба. їй стало сумно-сумно, як тільки стає сумно серед пустині. Проїхали чимало мовчки. Стій! - гукнув він, як коні виїхали на базар. Колісник устав. |
| 17518 |
Літ вісім тому назад її вів сюди Кирило, утішаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рівна, З хазяїном Кириловим, і їй приходилося утішати його... Таке життя! А хто знає, що далі буде? Чи не прийдеться, бува, їй голій і босій зимньої пори переходити знову через се місто, простуючи додому, і критися темними улицями, щоб з ким не стрінутися, щоб хто не пізнав? |
| 17519 |
От і в сьому місті, скільки раз доля її то гріла щастям, то допікала невдачами, поти не пустила віятись по світу. Вона пригадувала Ззгоябідиху, яка вона була добра та тиха. Загнибіду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жінку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. |
| 17520 |
Бог з нею! Вона не пам'ятав на їй зла. І Марина не згірше уразила її, коли приревнувала свого чоловіка до неї. З якоюсь легкою надією, що вона розшукає Марину, як стрінуться, що то та скаже їй, вона лягла спати і швидко заснула. |
| 17521 |
На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбні. - Довбні? - здивувалася та. - Та хто його у городі не знає? Не було того чужого тину або забора, під котрим він би п'яний не валявся. Зовсім З кругу спився. |
| 17522 |
Живучи у його, вона бачила і його серце добре, і те, що Марина зовсім не гляділа, як слід жінці глядіти, свого чоловіка, часто п'яного випихала надвір, хоч він цілу ніч витупцюється під вікнами, називаючи її всякими ласкавими назвами і Христомбогом молячи упустити в хату. |
| 17523 |
Жінка жива його? - Жінка? То така й жінка. Вона, здається, більше його і довела до того. Він, бачте, з простою жив та потім і оженився. - А не знаєте, де вона живе? - Не знаю. Казали, там десь на кінці міста. - І горнична назвала мення хазяїна. |
| 17524 |
Над яром, куди вивозили і скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дірчавою оселею, з пузатями стінами, кривими вікнами і увійшовшими у землю дверима. То і була та хата, де мала пристановище Марина. Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улізла Христя у ту конуру. |
| 17525 |
Хата зокола здавалася чепурнішою, чим зсередини. Стіни помазані, полупані, якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави, павутиння цілі гнізда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долівка не Зрівняна, сміття пополам з грязюкою по кісточки. |
| 17526 |
Піч ряба від чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крізь позеленілі шибки ледве пробивається світ у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, і спертий дим снував по хаті, не знаходячи нікуди виходу. Увійшовши прямо знадвору, Христя спершу нічого не побачила у тій темноті. |
| 17527 |
Не швидко вона запримітила, що на полу коло печі в темному закапелку щось наче ворушилося. - Здрастуйте! Хто тут у хаті? - А кого вам треба? - почула Христя незнайомий охриплий голос. - А нащо вона? - запитав той голос. - Я - Марина! - одказало, і темна постать підвелася з полу. |
| 17528 |
Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем і заспаними очима. - Марино! - затаюючи зітхання, з ляком вимовила Христя. - Я - я Марина, - казала та, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо у вічі. Сумно самій, піду, думаю, розшукаю знайомих. |
| 17529 |
Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася. - Спасибі тобі, що не забула, - подякувала Марина. - Сідай же, сідай. Отам коло столу сідай. Не бійсь, там чисто. Вчора стерла, - додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке місце, щоб присісти. Христя присіла. |
| 17530 |
У неї мороз поза спиною драв від тих злиднів та убожества, яке вона тут стріла. - І давно ви сюди перебралися? - спитала вона. Коли б знала, краще з посліднім нищим зв'язалася, ніж з ним. - А де ж він тепер? - Де? у шпиталі. В губернію одвезли. Насилу домовилася та допросилася. |
| 17531 |
Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обірваний, трохи не голий, увесь труситься, очі - стовбуром, верзе таке, що й на голову не злізе. Господи! Намучилася я з ним! - зітхнувши, додала Марина. А Христя сиділа в кутку біля столу і тулилася до стіни. |
| 17532 |
Марина так розписувала їй свого чоловіка, що Христі здавалося, от-от двері розчиняться і ввійде він у хату, світячи своїми божевільними очима. Двері справді розчинилися, - Христя аж струснулася, - в хату увійшов височенного росту москаль. |
| 17533 |
Та, усміхнувшись, подала свою, і москаль так її Здавив за пальці, що та, стрибнувши, засичала і з усієї сили гепнула його межи плечі. Москаль реготався, а Марина стрибала по хаті та махала рукою. - Бодай тебе кат так поподавив! - лаялась вона. - Ничавось, ничавось. |
| 17534 |
Ефто здорово! - сідаючи на другім кінці столу, казав москаль. Христя подивилась кругом себе. - подумала і знов боязко озирнулася. - А ефто што у тебя за барышня? - спитався москаль, указуючи на Христю. - Се моя подруга, а не баришня, - одказала та. - Понимаемсь. |
| 17535 |
Наше вам! - даючи Христі руку, обізвався він. Та боязко простягла свою. - Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! - любувався він, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усміхнулася. - А позвольте спросить. |
| 17536 |
Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши? - Приїхала, - одказала, усміхаючись, Христя. - При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив від того питання, вона аж скорчилася. - Ну, от уже і почне! От і почав! - крикнула Марина. |
| 17537 |
Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, - одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зітхнула. - Ти ж кому свою припоручив: богові чи чортові? - спитала вона і зареготалася своїй вигадці. |
| 17538 |
Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку... с печки гуся жареново али барана... Все на стол: пей и ешь, любезная подруга! А ты вот баснями соловья кормишь. - Годувала б його чим і кращим, а як нема чим! - одказала, прикро дивлячись на його, Марина. - А нет - так і скажи. |
| 17539 |
Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! - сказав москаль, витягнувши з кишені семигривеника грошей і брязнувши ним об стіл. - Ні, ні, - кинулася Христя. - Бога ради не треба! Я нічого не хочу! Спасибі вам! Я прийшла одвідати подругу. |
| 17540 |
Как жарнет - небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я - вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый! - За віщо ж він на вас зло таке мав? - Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое - муж он, всегда пьяный. |
| 17541 |
Как его пьяного любить жене? А второе - я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне. На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горілки і під рукою півпалянички. - Се все про того ірода балакаєте? - спитала, викладаючи на стіл свою куплю. |
| 17542 |
Христя ще посиділа трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повній, потім підвелася, попрощалася і пішла. - І к бісу, коли не хоч! - сказала Марина, як Христя на її прохання посидіти ще не здалася. - Ніс копилиш - к бісу! - А бабенка ядреная! - скрикнув москаль. |
| 17543 |
Того ж дня увечері заїхав по неї Колісник, і вони поїхали в губернію. Всю дорогу він був сумний та неговіркий, ще мов сумніший, ніж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнів, не питала, чого сумує старий, він мовчав. Приїхавши другого дня надвечір, він зразу пішов на свою половину і заперся. |
| 17544 |
Що прийшлося вислухати старому дома від жінки? Недаром він осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що він повинен її кликнути, вона сама поривалася скільки раз іти до його, чи не виговоре він перед нею свого лиха і чи не повеселішає хоч трохи. |
| 17545 |
Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: він утомився з дороги і спить. Хай завтра. Так Христя і заснула. А Колісник? Він, поставивши світло на невеличкому столику в головах кроваті, ліг на спину, понурим поглядом озираючи хату. |
| 17546 |
По стінах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тіні, одна біла оселя виблискувала, обдаючи хату збліда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороці по темних стінках снують його злякані думки. По глухих кутках вони зступаються і визирають до його таємними обличчями давньої давнини. |
| 17547 |
Всім навдивовижу далася та пара людей! І розумні, і живуть согласно, і сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школі, де і панські діти учаться. - казав батько. "І справді, хто біля його дома буде дивитись, ти - у різницях, я - на базарі", - довела мати. |
| 17548 |
Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матері, ріс собі самотою. Не закривала йому на ніч очей материна ласка, не будили ранком її пестощі. - чув він кожен раз від наймички-куховарки, що разом гляділа і за ним. А батько? Батько більше гримав на його. |
| 17549 |
Страшно і тепер йому, коли він згадає свої дитячі літа. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах. У його - різниці, у неї - базари, і більше нічого. Тільки він і чув нарікання батькове на малу таксу, тільки і вислухував перекази материні про торг. |
| 17550 |
Син був покірним батьковим учеником; викидати колінця, як звав батько крамарські плутні, приносило спершу йому таку утіху та радість. Що було йому робити, як не стати на раз накоченій колії? І люди наддавали хіті: які батьколіати, та який син удався! |
| 17551 |
Правда, молода ще кров шпарко дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось серед тих щоденних клопот, і Костянтин не раз, набравши цілу метку парубоцтва, заводив з ними забави, - то догори дном жидівський шинок переверне, то ворота з двору, де е молода дівка, замчить на базар, вивісивши їх, мов щигля, на здоровенній щоглі. |
| 17552 |
Та скоро і тим забавкам кінець настав. - казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловіком. З того часу увесь світ повився для його густою хмарою, з-за котрої йому ніколи не доводилося бачити сонця. |
| 17553 |
У тому тумані робилися обходи та ошукування людей, з року на рік ширилось та прибільшувало добро. Померли батько і мати, та слава їх не померла. Син високо підняв ту славу угору, ставши рядчиком м'яса спершу на полк москалів, а далі і на увесь город. |
| 17554 |
Про його говорили у кожній хаті, його прізвище було на язиці у кожного. Він став першим чоловіком, першим міщанином на усе місто. Те забавляло його, тішило серце. Та одно лихо - ні з ким було йому тії слави ділити. |
| 17555 |
Йому найближча і найдорожча людина, його жінка, труїла йому найкращі і найлюбіші хвилини в житті, її несита ревність не давала йому покою ні на одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тікати. І він тікав, хижо накидаючись на людські кишені і вивертаючи З їх усе, що там затаїлося. |
| 17556 |
Він, здається, мстився над тими сіромами, що, не маючи нічого, мали своє щастя. Боже! Що він тільки не витворював на своїм віку? Яких темних діл, людських сліз не лежить на його душі. Його, наче гарячого коня, підганяло хатнє нещастя. І досі він безперестанно мчався... Мчався і от до чого домчався. |
| 17557 |
Тепер він сидить рядом з панами, більше - сам пан. Одно слово, Колісників Кут, колись графське гніздо, тепер його... Його, його. Та як йому воно досталося, якими скритними доріжками дійшло? Кинься Земство до своїх грошей - і Кут, і все пропало. Пропала і слава. |
| 17558 |
Праця цілих років, турботи довгих часів - усе наче помелом змете. Колись йому Загнибіда, теж не згіршої руки крутій, казав: Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чує його серце, настає та пророча хвилина. От земський наїзд швидко. |
| 17559 |
Він був у Рубця, і Рубець якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повірити земську скриньку. Його ті слова, мов холодний ніж, доторкалися до його душі. Він ще не чув, щоб він колов або різав, він тільки чув гострий холод на горлі заліза. |
| 17560 |
Уп'ять же і жінка, виговорюючи йому, казала про ту чутку, що ходить по місту. Бахурок... Христя, перша людина, котру він любить більше усього на світі, не що інше, як бахурка. Не гіркий посміх гіркої долі? Колісникові стало страшно. Перший зроду раз він почув такий нестямний страх. |
| 17561 |
Серце стало, кожна жилочка перестала кидатись, у кожному суставі похолонуло. Він чув, як у його волосся на голові жмутом піднімалося угору, очі наче хотіли вискочити з баньок... а кругом ходором ходив світ. |
| 17562 |
Усе кругом спало мертвим сном, нівідки не доходило ніякого гуку, тільки його ступні, мов гіркі докори, роздавалися серед тії німої німоти. Йому було сумно-гірко і ще ставало сумніше і гірше, що йому ні від кого було ждати ні помочі, ні поради. На другий день Христя уздріла Колісника і не пізнала. |
| 17563 |
Похмурий ходив він по хаті, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося. - Тату! Що це з тобою? - скрикнула вона. Він став і гостро на неї подивився. Так дивиться божевільний своїми палючими очима. У Христі серце несамовито забилося. - Ти недужий, недужий? - допитувалася вона його. |
| 17564 |
Куди вона тоді ткнеться, що їй робити? Тільки що вона трошки заспокоїлася, тільки що прийшла у себе, як знову їй іти у ту непросипну гульню, у ті безперестанні побіганки, їй пригадалися слова п'яненької Оришки: Невже то були пророчі слова? Христя і чаю не пила, сновигаючи з хати в хату і не знаючи, що їй робити. |
| 17565 |
Так їх умирущому складають. Лице бліде, Злегка синювате, очі закриті. - подумала Христя і в одну мить опинилася коло його. Колісник ворухнувся, застогнав і схилив трохи набік голову. Христя одійшла набік, щоб не видно її було, коли часом він лупне очима. |
| 17566 |
Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срібними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсім кругле, тепер його щось витягло, декілька зморщок пройшло по йому і продовж, і впоперек. - подумала вона і тихо покралася назад. |
| 17567 |
Важкі думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею і не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тільки що збігло на лад, тільки що заклюнулося щастя, та знову воно утікає від тебе, знову ти одинока серед сторонніх людей, серед чужої чужини. Колісник аж увечері кинувсь. |
| 17568 |
Його сон хоч і підкріпив, та ж все не вернув спокою; на лиці зосталися сліди важких дум, пережитого лиха. - Налякав ти мене, - чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Він тільки поскромадив у потилиці і не сказав нічого. - Ти ще й досі не при собі. |
| 17569 |
Може б, лікаря кликнути? - Лікаря? Лікар поможе! Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило, - одказав він, гостро дивлячись на неї і болісно усміхаючись. - Тобі не до смішків, а ти смієшся, - з плачем одказала вона і похнюпилася. Він нестямно схопився за голову. |
| 17570 |
З дня на день Колісник робився все чудніше та чудніше. День спить, ніч гуляє, часто сам з собою балакає. - казав він, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак і з острахом позираючи на свої долоні. Потім утихне, задумається. - скрикне і, сумний та похмурий, заходезасновигає по хаті. |
| 17571 |
По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цікавим, що годі так на слово вірити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено і чи цілі, лиш, припоручені декому грошики. |
| 17572 |
Дехто з болем указував прямо на крадіжку і шкодував, що казна припоручила громаді грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завідувала. |
| 17573 |
Другі зовсім не бачили ніякої користі з земства і казали: Треті жалілися, що мужиччя натюрили в земство, буцім воно куди і чемне. Через те і крадіжка, і шахранина громадських грошей. Багато ходило по городу судів-пересудів, та не чув того нічого Колісник, сидячи дома. |
| 17574 |
Раз до його прислали з управи довідатися, чи приїхав. Так він сторожа вилаяв і прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колісник ще більше задумався. Потім почав щось писати. Одно напише - порве га знову друге починає. І знову рве, і знову пише. |
| 17575 |
З тиждень писав він, а потім на все махнув рукою і повеселів. Христя бачила, що то якась непевна веселість була, оже мовчала. Та й що їй було казати! Довго він наряджався і вийшов до неї вибілений та вичищений. Прихожих пускають до болящих тоді тільки, як скінчить лікар свої обходи. |
| 17576 |
Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в різні кольори, від блідо-жовтого до жовтогарячого, - здалека здавалося, мов воно зацвіло такими квітками. Христя увійшла в садок і сіла спочити на першій примостці у холодочку. |
| 17577 |
З глухого кінця садка доносився гомін, по вичищених доріжках сновигали болящі у білих шликах, у жовтих балахонах. У Христі серце замліло, дивлячись на їх бліді замлілі обличчя, що мовчки снували, мов ті жовті тіні, на сонячній стороні. |
| 17578 |
Он невеличка шкінька на лихому возі привезла до шпиталю болящого. Голова і лице його були завернені ганчірками, зверху прикритий він рядниною, а ззаду ішла похила жіноча постать. То, певно, жінка привезла свого чоловіка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. |
| 17579 |
Он вибіг хтось з шпиталю з мідним тазом і линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвіртки, наче вітер, вибігла трохи не гола жінка і, плещучи в долоні, помчалася геть за двір. 3а нею навздогінці кинулося чимало прислужників. |
| 17580 |
Хтось десь кричав: - і всі, аж земля гула, погналися за нею. Через скільки часу її вели два чоловіки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привівши до хвіртки, один з чоловіків штовхнув її, і вона сторч пролетіла у двір. |
| 17581 |
Нестямний регіт привітав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що біда з сими божевільними. Так і бережися, щоб чого не нашкодили. Та здорові, прокляті. Сказано, нечиста сила їх обуяла! - подумала Христя. |
| 17582 |
Це місце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тікати, та згадала, що не дозналася нічого про Довбню, пішла знову до контори. -, Довбня? Довбня, - замовив смотритель. - Був такий у білій гарячці. Здається, видужав. Я зараз. |
| 17583 |
Он сьогодні так їлось наплів перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? - і її наскрізь пронизав якийсь гострий холод. - А-а, Христя! Здорова, чорноброва! - роздався коло неї знайомий голос. Христя підняла голову - перед нею стояв Проценко. |
| 17584 |
На всій улиці не було нікого, тільки їх двоє. - Де се ти була, моє давнє кохання? - питав він, зазираючії у її похмурі очі. - Я? Була в шпиталі. Ходила провідати Довбню. - Шкода, опізнилася! Він уже третій день як виписався... |
| 17585 |
Так он воно що! Їй здавалося, що земля під нею колишеться і її хитає. Вона не йде, а біжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої. У сусідній улиці підняли регіт. Ось уже вона і в своїй улиці, он уже і той дім, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - і вона до рундука добігає. |
| 17586 |
Двері з улиці там завжди заперті, і, щоб увійти, треба дзвонити. Та се солома! збідкіля? де вона взялася? А то що угорі, з глухого куточка сіріє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи під землею? І то крізь оддушину доходить неясний світ. |
| 17587 |
Господи! як вона піймана сюди, чого і за що піймана? Вона підвелася, сіла і почала пригадувати. Голова у неї крутилась і в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля під нею тіпається і її хитає. Від немочі вона знову лягла... щось пробігло по лиці, щось укусило за шию. |
| 17588 |
Вона махнула рукою і роздавила блощицю! Як навісна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так - вона перед собою бачить Проценка, він їй щось шепоче: Що вона сказала? Не діждеш! Вона пам'ятає, як кинулась від його. |
| 17589 |
Пам'ятає, як добігла до рундука, ускочила в двері... І перед нею зателіпався на вірьовці труп Колісників. Серце у неї заболіло, щось важке підійшло під горло і, наче руками, здавило. Далі все повилося забуттямтемнотою. |
| 17590 |
То було з нею... а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди? Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку - нічого не пригадає. Помацки покралася вона до оддушини, що сіріла вгорі. |
| 17591 |
Стала проти неї, простягає руки, хоче піймати, а оддушина все мов вище та вище підіймається... Вона аж навспинячки стає... махає рукою і об залізну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрізь. - трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмі, вона... За що? Сльози давили її. |
| 17592 |
Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була між людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогодні одрізалась від їх навіки сими чотирма стінами. Ще вчора качалася на м'якій перині, панувала, а сьогодні - на гнилій соломі, у тюрмі. |
| 17593 |
Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподіяла, кому хоч бажала чого Злого? Сльози градом полили з її очей, і вона, припавши лицем до колючої соломи, неутішно плакала. |
| 17594 |
Прокинулась - крізь невеличке віконечко під оселею, перевите залізними штабами, пробивався ясний сонячний світ; по жовтій соломі стрибає він, наче хто іскри розсипав, а кругом морок. Стіни, покриті цвіллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, наміряючи її придавити. |
| 17595 |
З якогось далека доносився до неї стук, гомін. Ось наче над її головою щось загарчало, і не примічені нею двері розчинилися. - Эй ты! Спишь там али околела! - хтось обізвався. - По-барски почивать изволишь. Подь сюда. - Да живей, живей! Што, словно неживая? - гукав він на неї. |
| 17596 |
Невмита, нечесана, вона як устала, так і пішла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її. Тоді тільки догадалася Христя, що то вона була в чорній при поліції. І ще більше здивувалася, коли перед нею появився Книш. - Ага, се ти, прачко, се ти, співухо? - замовив він. |
| 17597 |
Скажи краще, що ти знаєш про Колісника. Чого він повісився? Може, сама і помагала? - Я? Я якби знала, що таке буде, то нізащо із дому не йшла. - Хіба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все, все, як було, не втаїла і того, що Проценко нашіптував їй. |
| 17598 |
Книш тільки свиснув і заходив по хаті, позираючи скоса на Христю. - Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав він після того, як вона замовкла. - Чого я там у нього не бачила? Мені коли б вернули мою одежу. - Угу. Одежу? - промугикнув Книш і знову заходив по хаті. - Ти краще зостанься у мене. |
| 17599 |
Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже... Що вона думала? Ні, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. І Христя так спідлоба стрільнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло. Та дай їй їсти. |
| 17600 |
Самовар готов? - Готов, ваше високоблагородіє! Слушаюсь, ваше вскобродіє! - і він повів Христю на приставську половину. А ввечері Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столі. Книш раз по раз підливав з неї у свій і без того темний стакан. |
| 17601 |
Лице його, як жар, жевріло, а очі, наче розпалені углі, горіли. Він вів веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щічку. Христя пестилася, то опускала очі додолу, то стріляла ними так, наче наскрізь хотіла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привітна розмова і гріли, і веселили її. |
| 17602 |
Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собі у чай налити, їй здалося, наче сине Колісникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася і линула рому більше, чим треба. - Що ти, злякалась чого? - спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан. |
| 17603 |
Перед її п'яними очима стояла її давня доля, та доля, коли вона була ще співачкою і вихвалялася перед людьми своєю гульнею, своїми запоями... Як тоді не гірко було, як не тяжко щось усе ссало за серце, зате весело. Вогні горять, музика грає, люди цілими хвилями набігають. |
| 17604 |
Скінчилась вона, остогидла та осточортіла, і купчик, і гусарин кидаються до тебе і наперебій один перед другим вечерять присоглашають... А там - смачні наїдки, добре п'яне вино... весело-весело! І Христя, стрибнувши, почала показувати Книшеві, чому її учено в арф'янках. |
| 17605 |
На другий день, коли він пішов по службі, а вона зосталася сама у хаті, їй пригадалося вчорашнє, і нестямно важкі думи облягли її зачмелену голову. Хто вона й що вона? Чи давно тішила неситу жагу одного, ще труп його не вспів задубіти, а вона уже перед другим ламається. |
| 17606 |
Що вона? Усякий товар має свою ціну, а вона, як та іграшка, переходе з рук в руки. Ніхто її не питає, що вона стоє. Стрічне і поперічне бере її, пограється, полюбується і кине. Доки ж і поки так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там? |
| 17607 |
Прокляте життя! Собача доля! І в обід вона знову напилася, щоб не думати, щоб забутися. Минув тиждень. Той тиждень тільки і було говору та гомону по городу, що за Колісника. Виявилось, які порядки заведено в земстві, скільки перейшло через Колісникові руки грошей, які трати оправдані, які ні. |
| 17608 |
У наїзді піднялася така буря, така завірюха - світу не видно! - спитався Лошаков. - кричали одні. - піддавали другі. - гукали треті. Предсідатель і члени. як тінь ходили. Три дні йшла буча та сварка. На четвертнії предсідатель доложив, що Колісник купив великий маєток на своє мення. |
| 17609 |
Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усім трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. - усі в один голос загомоніли. Та тут саме предсідателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага від уряду. |
| 17610 |
Це так подобалося всьому наїздові, що його на місце Колісника крикнули вибрати, "единогласно! " - хтось гукнув, "единогласно! " - роздалося з усіх кутків. Та тут піднявся один з козачих гласних у сірій сірячині. Не все ли равно - баллотировкою или единогласно! - Знав. |
| 17611 |
Та не знав, скільки з тих панів, що кричали единогласно, самі бажали б сісти на Колісникове місце. А тепер от дізнався. Нас, темних, усього три душі, а п'ятдесят чорних навалили. От тобі й единогласно! Лошаков сердито глянув на сірого і, нічого не сказавши, пройшов далі. |
| 17612 |
Лошаков нічого на ее не сказав, а тільки, кланяючись усім, плескав: Дещо з иього доходило і до Христі. П'яний Книш поміж розмовою доводив їй потроху, що робилось і що говорилось у місті. Вона слухала все те, позіхаючи. |
| 17613 |
Що вона, і що їй до того земства? Вона знає одно: пани б'ються, а в мужиків будуть чуби боліти! Вона тільки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило і чи городами та ставом будуть слобожани володіти. - Який Кирило? Які слобожани? - спитав Книш. Вона розказала своє життя у Куті. |
| 17614 |
Христі стало шкода і Колісника, і Кирила, і слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела діло до згоди. І от тепер її турботи, як дим, розлетілися. Щоб позбутись досади, вона за обідом наклюкалася і лягла спати. - Рубця! - скрикнула Христя. - Я у його колись служила. |
| 17615 |
Тепер тільки дізнався Книш, де він її раніше сього бачив. - То ти Проценкових рук не втекла? - Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стріне. - О, він вашого брата любе і спуску нігде не дає. - А де тепер Довбня? - спитала, помовчавши, Христя. |
| 17616 |
Піймає якого мужика, настроче йому прошеніе - от і е на випивку. - А в нас добре, що некупована, - усміхнулася Христя. - Пий - і п'яним ніколи не будеш. - О, та ти ціла шельма! - обізвав її Книш, помітивши лукавий посміх у її очах. - Я не шельма, а я шельмочка! - пестливо одказала вона. |
| 17617 |
Книш залився веселим реготом. - Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього місця на друге. Ти поїдеш зо мною? - Звідси нікуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь. - Де ж я тебе пристрою? - У гостиниці де. |
| 17618 |
Сказали якому-небудь гостинникові, щоб дав мені хату. - А платити хто буде? - Не без добрих людей, - зітхнувши, одказала Христя. - Гуляй, значить! - Що ж мені більше робити? - трохи не з плачем вимовила Христя. - Другі гірші від мене, та в їх усього е. |
| 17619 |
Я тільки одна дурна така, що досі нічого не нажила. Розмова на який час запнулася. Христя сиділа похнюпившись, Книш мовчки міряв хату своїми довгими ступнями. - Дурне ти надумала, - сказав він перегодом. - Тобі зо мною краще буде. То біганина та неспокій, а то хазяйкою дома жила б у мене. |
| 17620 |
Господи! До чого вона дійшла! До чого довели її добрі люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помістити її в гостиниці. Що б вона сказала? Умерла б знову і більше не бажала б уставати. |
| 17621 |
Хіба не гірше їй тепер? То хоч вільна ти, а то так і бійся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далі завдадуть. Коли піймалася мишка в руі? и котові, твори його волю, тіш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобі слізки, аби йому були смішки! Книш прийшов перед світом. |
| 17622 |
Чуєш? - Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: Уже Христя цілий місяць живе у гостиниці. День спить, ніч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! І все те безпросипне п'яне, зачуміло завзяте, безмірно розкидчасте. Вино - річкою ллється, гроші - наче полова сиплються. |
| 17623 |
Скільки їх перейшло через Христині руки? А де вони? Тільки й того, що пошила собі нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати - за одну хату п'ятдесят рублів у місяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усіх голодних людей, а удвоє більше. |
| 17624 |
Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб більше узяти користі? Та й корова позбудеться молока, а вона? Уже в неї очі від безсонних нічок потускніли, личко поблідло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося підмальовувати червцем. І вона малювала. |
| 17625 |
І, як той, щоб забутися, іде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свій перший слизький ступінь, так і вона, прийшовши до помки, заливала себе вином... Від його весело стає на душі... серце скоріше б'ється, кров шпарче бігає по жилах... а в голові - вихор думок та гадок, легких, як тінь, шумуючих, як вода у прірві... Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля підхопила її і кудись мчала... Вона не намагалася здержатися... Хай несе! І понесло Христю у плин за водою... Та й донесло до шпиталю. |
| 17626 |
Тіло її покрилося струпом, лице услалося синіми плямами, на лобі з кулак завбільшки вигнало гниючу гулю, горло боліло, голос, як розбитий чавун, хрипів, а далі й зовсім спав, не говорила вона, а щось стиха сичала. |
| 17627 |
Небо заслалося непроглядними хмарами, з землі встає важка пара і закриває від очей світ білий, якісь померки стоять над землею, і люди снували у тому мутному світі, наче непривітні тіні. Вечоріло. Над землею розіслалася чорна ніч. По хатах запалювали світло, по улицях - ліхтарні. |
| 17628 |
Жовтий світ їх мутним кружалом стояв у густому мороці ночі і ледве-ледве освічував те місце, де стояли ліхтарні. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазній калюці, прокльони на дощ, на негоду. |
| 17629 |
Все поспішало додому, всяке шукало собі захисту, ховалося по хатах. Одні хурщики торохтіли по опустілих улицях, вигукуючи охриплим від негоди голосом: Ніхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, і від суму вони, знай, переїжджали з одного місця на друге. |
| 17630 |
Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не ні одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав світлом від гори і до самого низу. По всіх хатах і проходах повно гласних, котрі то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. |
| 17631 |
Тут і світліші князі, і вельможні пани, і заможні дуки-купці, і наш брат сіра-сіромаха... Слово по слову - ціле море слів, гук і гам стоїть, мов у вулику перед рійбою. Що ж за діло зібрало сих людей докупи, що за рада зібрала їх з близьких і дальніх країв і повітів? А ось увійдім, послухаймо. |
| 17632 |
Дзвоник предсідателя давно вже гуде і ззиває до місця гласних, що розтеклися по всіх усюдах, гомоніли одно з другим, гвалтуючи цілими купами. - Господа! Прошу занять места! - гука предсідатель, утомившись дзвонити. І, перегодивши, знову дзвоне. - Чуєте, дзвонять! |
| 17633 |
І поодинокі тузи, одстаючи від куп, простують до місця, тоді як юркі сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сиві бороди, порозкидавшись по залі, крізь окуляри обдивляються купи, а товстопузі купці, стоячи під дверима, пихтять та втираються червоними платками. |
| 17634 |
Одні сірі-сіроманці, скупившись у кутку під стіною, смиренно стоять собі, похнюпивши голову, мов винуваті, котрих зібрались судити. - Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов... - знову гука предсідатель. - Чуете? Чуете? - і купи шарахнули до місць. |
| 17635 |
Гомін та рип чобіт, рип чобіт та гомін... і тільки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку. Аж ось посідали гласні. Дзвоник вгаває. Тихо, хіба то пронесеться неясне шептання. - Господа! - почав предсідатель. |
| 17636 |
Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление. |
| 17637 |
Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению. |
| 17638 |
Плавно і красно лилась його бурлива річ, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знімалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе і зміта, грізна, як той грім, що розбиває всяку заборону на своєму сліду... Без жалю, немилосердно він катував лихую замашку до крадіжки, безчестив злодійські заміри, окидаючи усіх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвінким та гудючим голосом. |
| 17639 |
Він не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути і вирікти його гіркі шкоди та утрати: дивно, що земля не розійдеться під ногами такого злочинця і не пожре відразу, що грім небесний не положить його на місці, як тільки зла думка здійметься у його голові. |
| 17640 |
Живе ж така огида і паскудить світ і людей! Ми, не знаючи спершу нічого, живемо з ним, братаємося, хліб-сіль водимо укупі, а потім, як виявиться, другі кивають і на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили! |
| 17641 |
Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники - это мы, те же дворяне. |
| 17642 |
А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. |
| 17643 |
А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. |
| 17644 |
Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам. |
| 17645 |
А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем. - Тише, господа, я еще не окончил. Тише! - скрикнув Лошаков і несамовито задзвонив на всю залу, почервонівши, як рак печении. |
| 17646 |
Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скіпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячі хвости, одстовбурчилися, а очі - як у хижака, горять, палають. - Стійте! Стійте, добрі люди! - гукнув він. - Я вам усе по правді скажу. |
| 17647 |
Не вірте ви нічому, усе то брехня! Як давно колись крали, так і тепер крадуть і будуть красти... Поки в одного добра більше, а в другого менше, крадіжка не переведеться! Оце я вам по правді сказав. - Социалист! Нигилист! Арестовать его! - загуло з усіх кутків, і всі посхоплювалися з місця. |
| 17648 |
У залі почувся гук-гам; гласні гвалтували, сторонні реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав... усі разом несамовито гупали ногами, виходячи. Не забарилася зала опустіти. Сторонніх - ані духу, одні гласні, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всіх усюдах. |
| 17649 |
Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова - і всі ущухнули. Лошаков знову почав говорити. Він раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостійними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають від цілої волості, як кріпаки казенні. |
| 17650 |
Утомившись, він закінчив свою довгу річ надією, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що від його пригадав, то хай повіда перед нашими зборами. Нестямний ляск у долошки привітав красномовного пана за його річ. |
| 17651 |
Разом скільки гласних, схопившись, побігли до Лошакова і гаряче потрушували його руку; другі з місця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси! Серед того гвалту та гуку, серед радісної біганини та реготу в одному тільки місці щось одиноке чорніло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. |
| 17652 |
Аж ось дим заколихався, і поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синіх окулярах, з здоровенною бородою. - Я прошу слова! - гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом і гук нестямної радості, і біганину панів. Опять же: их же члены, их же председатель. |
| 17653 |
Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем. - Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове. - На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб. - Заедание закрываю. |
| 17654 |
Ясно освічений будинок покривався густим мороком все більше та більше, поти й зовсім не скрився у темній темноті ночі. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильці його і мерщій поспішали гасити світло. |
| 17655 |
Серед непроглядного мороку ночі, густого дощового туману чулося тільки чвиркання води з-під ступні та якесь вурчання - не то лайка, не то бідкання. Аж ось на краї улиці у кружалі жовтої плями, що лежала на землі від ліхтарні, замаячила темна тінь. |
| 17656 |
То була тінь жіночої постаті, бо як тільки вона підступила під ліхтарню, то підсліпий світ освітив лиху спідницю, низько попущену, і всю у дірках юпку, підперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечі, наче покрівлею, була вона накрита лихенькою рогожею. |
| 17657 |
Невідома підійшла під ліхтарню і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи з кривими закаблуками, драними халявами. - Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипіла вона. - Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донісся до неї другий охриплий голос. Рогожка заворушилася на всі боки. |
| 17658 |
Видно, що та, котра носила її, не одчула, звідки до неї обзивався хтось. - Уже осліпла, не бач? - знову озвався охриплий голос. - Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись. - Я. Іди сюди, на сей бік: сюди не так дощем набиває. |
| 17659 |
Та твань через майдан - насилу вилізла! - Що ж, і заробила що? - Заробиш! Під таку ніч хоч би очей де не виколоти. А ти? - Я ще сьогодні нічого й не їла, - мовила журливо рогожка. - Хіба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина. - Ні, не те. А сьогодні нічого не варили, шабаш. |
| 17660 |
Вона стояла саме коло ліхтарні. Світ упав прямо на неї і освітив безносе, дощем змочене лице, покарбовані губи, розкуйдану голову. - Оце ще мені оця халабуда! - скрикнула вона і, піднявши рогожку, знову накрила голову. І мовчки обидві пішли через вулицю. |
| 17661 |
Коли його душа ше до того літала по світу, то, певно, прослухавши Лошакову річ, мерщій почимчикувала до пекла, шоб у гарячій смолі спокутувати ті гріхи тяжкі, які викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б і душа найпершого зарізяки! А щодо кісток, то, певно, вони аж танцювали в глухій домовині, бо й кістка не влеже покійно після такої красної мови. |
| 17662 |
Досталося і їй на горіхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"... Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то від радості перенесла б і свій голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидівської наймички. |
| 17663 |
Та вона не чула, чешучи гнидяві пейси жиденяті, котре гидувало дивитися на її безносу пику і все, знай, рукою одпихало невірну наймичку. А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночі утомився так довго б співати, а він - ні. |
| 17664 |
Аж зблід, аж перепався... І було чого: вдячливе земство віддало йому Колісниковий маєток, щоб аби у двадцять літ заплатив двадцять тисяч, що вкрав покійний Колісник. На роз'їзді Лошаков задав земцям бенкет: там були одні тільки пани дворяни. |
| 17665 |
Пили і їли, їли і пили, незгірше, чим на бенкеті в Колісника, тільки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а більше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що він потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсім від діла одтерто. |
| 17666 |
А ми хіба колись не служили й не робили? І справниками, і непремінними, і суддями, і засідателями. Хрестян одібрали - і сіре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побіду! - і нестямним "ура! " оголошувалися високі стіни дворянського дому. |
| 17667 |
Чи чуло ти, сіре хліборобство, розтикане по горах і по долинах, по хуторах і селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радості? Ні, ти не чуло, тобі ніколи було дослухатися. Хатні клопоти, клопоти села, хутора, а найбільше клопоти біля землі тобі ближчі були, ніж що друге. |
| 17668 |
Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидіти. А про земство - тобі байдуже. Твої гласні, правда, усі їздили на збори, більше думаючи про те, а що там воно дома діється, ніж про громадську справу. Вони і до тебе занесли недобру чутку про панські заміри. |
| 17669 |
Земля, скована морозом, покрилася білим снігом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землі, наче нагнітило на неї. Сумно, сумно... Один вітер гуляє по волі, гуде та реве, мов туже посеред того всесвітнього гробовища. |
| 17670 |
Справжнє гробовище: мальовані лани прикриті снігом, серед котрого де-не-де бовваніє почорнілий бур'ян, темно-зелені ліси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снігу товстелезні цівки, позадирали угору посинілі парості; співучі пташки одлетіли, хіба де горобці по токах заведуть своє цвірінькання та чорний крук, надувшись, жалібно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться і на голод, і на холод. |
| 17671 |
І життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплі захисти, не чутно нігде ні співу, ні реготу-гомону. Всюди пусто та глухо. З зимньою добою прийшлося Христі зовсім пропадати і від холоду, і від голоду. |
| 17672 |
Кого стрінеш у холод та у віхолу? А тут іще одного разу Христя приморозила ноги... Горять і щемлять її пальці - боляче ступати, а жидівка шле по воду за три гони - до самої річки. - Куди мені дійти? Я недужа, - з жалем у голосі плачеться Христя. |
| 17673 |
Одного разу у віхолу вона, щоб скоріше справитись, не пішла до річки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид і жидівка ще при уговорі заказали з колодязя води брати - і гірка, і солона, ні на страву, ні помити нею. - подумала Христя, набираючи воду. Вечоріло. |
| 17674 |
Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрітись, бо незабаром і сам Лейба прибіжить з своїх щоденних побіганок, а Лейба так любить чай. Христя постановила самовар і сіла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось і жид Лейба іде. - Сидиш, а самовар хай хоч безвісти забіжить! - гримнув він на неї. |
| 17675 |
Христя кинула їсти і побігла за самоваром. Жидівка зразу наставила чай, діти з печі позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю. - Та наливай, досі вже настоявся. Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника. |
| 17676 |
Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гірко, або об чому шкодувала. Вона давно намірялася кинути жида і давно сього ждала. Не ждала тільки тепер - сьогодні, зараз, та ще вночі. А от узяло та й випало! - і аж усміхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночі. |
| 17677 |
Вона вже зробила скільки ступнів від хати, як З сіней почувся Лейбин окрик: - Візьми ж з собою і свою воду! - уїдливо гукнув жид. - Подавися нею! - тільки що одрубала Христя, як ціле відро холодної води обдало її з голови і до ніг, двері стукнули, засув загурчав і все стихло. |
| 17678 |
Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регіт, глуз жидівський почувся ззаду... нелюдське зло її опанувало... Вона спіткнулася на мерзлу груду, прихилилася і, як собака, одгребла руками шматок льодини і пошпурила на жидівську хату. |
| 17679 |
Почувся брязкіт битого скла, жидівський гвалт, галас... Вона чимдуж подрала улицею і незабаром окрилася у темній темноті ночі. Кожен раз тільки, коли вона задирала руку за спину і черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, і вона, на ходу викручуючи воду, костила на всі заставки жида. |
| 17680 |
Уже вона геть-геть увійшла, більшу половину міста прочухрала, тоді тільки спитала сама себе: та куди ж вона йде і куди піде? Холод пронизав її аж до самого серця, безмірная туга спустилась на душу, безнадійна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку і сама сіла на неї. |
| 17681 |
Безнадійно вона плелася все далі та далі, зазираючи, як та приблудна собака, то в одні ворота, то в другі, чи не відчинена де хвіртка, чи немає де захисту, щоб до світу перебути. А там вона знайде ярміс. |
| 17682 |
Крізь намерзлі вікна ледве-ледве пробивається світ, доноситься тихий гомін, гра, співи... Добре їм, тепло там... І тобі колись було і добре, і тепло, і тебе вітали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали і вигнали на улицю пропадати. |
| 17683 |
Різучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все більше та більше. Дедалі вона теряла міру... Скільки раз, проходячи повз ясно освічений будинок, намірялася кинутися і побити високі вікна. Хай знають, як на улиці людині пропадати! Та подивиться-подивиться і знову одійде. |
| 17684 |
А мороз дужчав та дужчав, добрався крізь дірки і лати до її тіла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється... Ось уже й місто кінчається, широкий вигін перед нею. |
| 17685 |
Миготить по йому сніг то там, то там, далекі краї криються у нічній темноті. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? -рішуче сказала вона і пішла далі, одного тільки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху. Аж ось щось заблищало в темноті: то блимне, то зникне. |
| 17686 |
Чи не звір, бува, світить очима? - і вона пішла прямо на його. Недалеко й пройшла... Затемніла хатка, заблищав огоньок крізь вікна. Вона підійшла до вікна, прихилилася до намерзлої шибки - тільки світло грає у товстій льодині, а в хату нічого не видно. Одначе чутно гомін. Христя постукала. |
| 17687 |
Скинувши лишню одежу, вона мерщій побралася на піч, щоб хоч трохи нагрітись. Марина сиділа коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартівливою розмовою, смикав її за шитво. |
| 17688 |
Марина сердилась, лаялась, підбирала шитво, а коли і те не помагало - кололась голкою. - Маринко! Заколешь! Во черт! - гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою. - Дивися! так і встромлю ув око! Так і винесу його на кінці голки! - Не коли, не дури! Не буду. |
| 17689 |
Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! - умовляв москаль. Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кіт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримітно підкрадався з-за лампи і смикнув за шитво... голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тільки плюнула йому услід. |
| 17690 |
Христя не дослухалася і не додивлялася до їх ігор-забавок: вона радніша більше всього на світі тому привітному теплу, котре обіймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримітно уходило у неї, переливалося З боку на бік, переходило з однії часті тіла у другу. |
| 17691 |
То рука нагрілась, ноги - як лід; се і ноги почали зігріватись; голова спершу боліла - і голова перестала; у душі тихая радість, на серці теплий спокій... Сон стиха крадеться, плутає думки, відбирає помку, сповиває спочинком тіло... Христя і незчулася, коли заснула. Не швидко прокинулася. |
| 17692 |
Тихо, світло жевріє. Серед полу коло його Марина зігнулася, корписае голкою, кругом нікого не видно. - Ти й ще досі не лягала, Марино? - спитала подруги. - Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвіта сиджу. Добре ж ти спиш. - То так перемерзла, заснула. Так уже і світ видно. Моє добро, батьківщина. |
| 17693 |
Хіба ти не знаєш? Христя замовкла, уставившись на світ здивованими очима. Світ тон, здається, їй ніскільки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свідки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше. |
| 17694 |
І Марина, і Христя - обидві задумалися... Перед Христею стояло безнадійне скитания - відплата за ті розкоші, які приходилося пережити, голод і холод далекого шляху, а бог знає - може, де і смерть нагла під тином... Марина бачила Христину долю і собі рідну, почувала, що і її життя напрямилося по тому слизькому шляху... Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. |
| 17695 |
Привіталися, і Христя пішла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до місця, або хто її прибив. Уже зовсім розсвіло, світ білий носиться по хаті, а Марина сидить коло світла і не примічає, що воно вже не світить їй, а більше чадить. |
| 17696 |
Чи не од того чаду заболіла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на світло, погасила і побралася на піч спати, мов уночі не доспала. А Христя пішла і пішла, не озираючись, не оглядаючись на те місто, що підняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нізащо не викарабкатись. |
| 17697 |
Перед нею степ і степ - скільки оком скинеш, покритий білим снігом, і тільки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрінеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилісок, у котрому і гілля не знать - гайвороння. |
| 17698 |
Недалеко від сіл стрівалися і люди: той іде з міста, той - до млина, а мине село - знову степ рівний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вітер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на бурті і, піднявшись угору, полетить геть. |
| 17699 |
Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому і людей більше осіло, - дивись, то село стрінеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звідти вона уже знає тропу до Мар'янівки. Звідси довго, а там - рукою подати. |
| 17700 |
І їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протічок, як лаявся, витрушувався, їй аж смішно стало. Коли то було, а от мов воно учора діялось. Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар'янівку. |
| 17701 |
Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй і снилася Мар'янівка. Наче хто гвіздочки забив їй у голову її. І не диво: всі надії Христя тільки й покладала на неї. Усе чуже, нерідне, непривітне, одна вона на всьому світі, одна і порада, і утіха. Коли судити, хай вона суде, карати - хай і карає. |
| 17702 |
Там вона спокутує свої гріхи тяжкі, там вона зложе свої кістки грішні... Все брехня, одна вона - правда! Христя якомога поспішала. Мерзла, голодувала, підбивалася... Там перегріється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине - і знову йде. На п'ятий день добилася до N. |
| 17703 |
Зизйомі місця, улиці, котрі міряли її босі ноги, хати, де вона жила, - все-все нагадало їй давне. Он Загнибідина хата - і досі пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася і горя, і напасті. Звідти почалося її лихо... А он і та хата, де Рубець жив. |
| 17704 |
Звідти вона зробила той перший ступінь на слизький шлях, котрий тепер веде її... куди і наздо? Вона зна, що в Мар'янівку, а нащо - ніхто не вгадає. Що судиться, те й буде! На самому краю міста у кривобоку хатину вона упрохалася підночувати, щоб на завтра, чуть світ уставши, потягти на Мар'янівку. |
| 17705 |
Любі їй спомини і разом гіркі, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стріне її там? По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволі, червоно піднялося з-за гори і, блискуче та ясне, поплило по чистому небі. |
| 17706 |
Світ його, падаючи на білий сніг, відбивався, двоївся, троївся, піднімався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золоті зайчики так і носилися в морозному повітрі. |
| 17707 |
А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить! Він наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподіване? Кликав на поміч свого непосидючого брата-вітра і лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чіплявся інеєм по лісах, вигонив шишаки із стріх, малював усякі візерунки по шибках... Ще Христі не доводилося бути на такому морозі - крізь її лати він добрався до тіла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очі докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. |
| 17708 |
Христя ні на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося і танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагріти задубілі ноги. Христя і танцювала, і пускалася сама з собою наввипередки, і, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далі та далі. |
| 17709 |
Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по світу? Зайти перегрітись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрінутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї і тепер, певно, перегріє і нагодує. А Христі вже хочеться їсти; не снідавши вона вийшла, та нічого було й снідати. |
| 17710 |
Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькій юпчині тягне воду з колодязя... Скрипить і гуде журавель, підіймаючи угору своє півколесо та чималу довбню під напором дебелої руки на ключину. Ось і піднявся угору і знову опускається униз. |
| 17711 |
Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля і не забариться сховатися в хату. А хто ж її від собак проведе? Тут собаки такі злі! Швидше, швидше! Христя добігає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло і лице молодиці, білебіле, з чорними очима, бровами. |
| 17712 |
Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хаті - ай дзвонко! - Хто там такий? Свої чи чужі? - обізвався з печі чоловічий голос. - Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужі. Якась жінка чи дівка мене пізнає, а я ніяк не пригадаю хто. Проситься перегрітися. - Що ж, можна. У хаті тепло. |
| 17713 |
На печі зовсім душно, хай йому всячина, - спускаючись з печі, каже Сидір. - Було б довше лежати, - регочеться Мар'я. - А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидір до Христі. - Роздягайся та, коли змерзла, лізь на піч. Христя не знає, що їй робити. |
| 17714 |
Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самі очі, чи ні? Як його показати людям свій покалічений вид! - Не пізнаєте, поки сама не признаюся, - несміло мовить Христя, скидаючи рядно. - Ото! - скрикнув Сидір. Христя, мов винувата, похнюпилася. Колись воно яке було, а тепер? |
| 17715 |
Мар'я собі вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу і одвернеться: кругле Христине лице з діркою посеред носа і крайком невеличкої кульки на кінці так її непривітно вражає. Вона догадується, від чого то, та боїться поспитатися. От уже третій год живемо - лайки не почуєш. |
| 17716 |
Тут увійшов Сидір і перевів розмову на інші речі, жалівся на холод, дивувався, як Христя ішла по такому морозу, турбував Мар'ю скоріше давати обідати, хоч живіт гарячою стравою попогріти. Мар'я витягла борщ і, становлячи на стіл, присогласила Христю підкріпитись. |
| 17717 |
Мовчки Христя присіла і, хоч їсти їй страшенно хотілося, не багато їла, - чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлі, думка про своє калічество не виходила з голови, і вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю. Пообідавши і подякувавши, вона мерщій почала збиратися в дорогу. |
| 17718 |
І, подякувавши, пішла з хати. Мар'я проводила за двір і довго дивилась услід Христі, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом. - Пішла? - спитав Сидір, як Мар'я вернулась у хату. - Пішла. |
| 17719 |
Нащо їй усе те, їй, одринутій людині? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покій добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Німа пустиня не погнітить душі, як хатня тіснота, не поспитає, як і де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тікала? |
| 17720 |
І Христя все йшла та йшла, не думаючи, що іде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янівка витріщиться на неї більше, ніж Мар'я витріщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася? Короткий зимній день минав. |
| 17721 |
Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тільки де-не-де снували легенькі хмари; від того зарева по білій землі розстилався жовтогарячий світ. Було сумно і тихо, мороз дужчав. |
| 17722 |
Христі тоді тільки ударила в голову думка, що вона іде ще на більшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: відкіля, чого? У неї на душі похолонуло, на серці повернулося так, мов хто гострий ніж, угородивши у його, повернув. |
| 17723 |
Вона стала, безнадійно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорніла якась попружка, може, і сама Мар'янівка. - допитувалася вона сама себе і повернулася назад. Іти? Ні. Вона й так не мало увійшла. Той один переход від губернії по холоду і по голоду чогось та стое. |
| 17724 |
А й там що їй було? Жид вигнав, насміявся; не набреди на Маринину хату - певне, прийшлося б десь під тином або серед поля ночувати... Христя повернулася і знову пішла шляхом на Мар'янівку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. |
| 17725 |
А тим часом сонце зовсім окрилося, зоря почала жовтіти, погасати, над землею розстилалася ніч, окриваючи темнотою дальні поляни, на небі схоплювалися зорі; блискучі і ясні, вони так і вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша. Христя додала ходи. |
| 17726 |
Тепер ніч, ніхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усі обляжуть, бо завтра свято - неділя, ніхто нічого звечора не робить. От хіба тільки молодеча збереться у досвітчаної матері погуляти. |
| 17727 |
Христя згадала вечорниці своєї молодої пори, згадала подруг-дівчат, згадала хлопців, хто за ким припадав-побивався... Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так і майорить, вона чує знайомі голоси, жарти, регіт... Вона не примічала того, куди і як вона іде, їй здається, що вона на досвітки біжить. |
| 17728 |
І вона все скоріше та скоріше ступає... рипотять її ступні по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тілу, гріє... думки здіймаються в голові, все то веселі та безжурні, легкі та одрадні. |
| 17729 |
А ніч спускається на землю все більше та більше, мороком кругом окриває білі поля, темнота застилає дальні краї. Білий шлях лежить, мов льодина, синіє, а кругом по полю блищать, наче квіточки усякі, іскорки: і жовті, і сині, і зелені. То зорі виграють своїм світом по снігу - Христя не йде, а біжить. |
| 17730 |
Рип за рипом рип, рип і рип! І зливається той рип ув один неугавний гомін, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусі, хіба коли-не-коли, мов з рушниці випале, трісне земля від морозу і роздається той гук у холодному повітрі. Христя кинеться і знову йде. |
| 17731 |
Довго їй прийшлося іти, поки зачула вона дальні заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янівка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальці кусався мороз. З зводи собачі все ближче та ближче. Ось і хату видно. |
| 17732 |
Темно усюди, нігде не світнеться, а заводи чуються далі. Певно, це хтось виселивсь на край і Христя минула хату. Ось щось зачорніло перед нею, високо здіймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. |
| 17733 |
Мар'янівська церква! Слава богу! Сюди через майдан по ліву руч і їх хата стояла, тепер шинок жидів. Христя перехрестилася і пішла. Видно, було вже пізно, бо нігде по хатах не світилося. Христю біля огородів, де вона проходила, тільки стрівали і проводили одні собаки. Як усе перемінилося. |
| 17734 |
Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улиці стали. Чи пізна, лиш, вона своє місце? - скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бік з людським житвом, по другий - з крамницею. - думала вона, радіючи і сподіваючись, що це все незабаром її буде. |
| 17735 |
Вона підійшла під вікно і постукала. Брязкіт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повітрі, собаки, зачувши, завалували. - Хто там? - донісся з хати голос. - Пустіть. - Кого пусти? Чого? - чується жидівський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. |
| 17736 |
Двері на улицю розчинилися, і в їх чорну проріху просунулася жидівська борода. - Пустіть переночувати, - проситься Христя. - Яке тут ночувати? Тут не постоялий. Іди собі далі! - скрикнув жид і засунув перед нею двері. Христя зосталася надворі. І вона знову постукала у вікно. Тихо - не чутно нікого. |
| 17737 |
Переждавши, знову стука. - Та пустіть, а то околію! - гукає. - Іди, іди, поки не дали втришия! - одгукуе з хати. - подумала Христя і напрямилася улицею далі. Собаки З сусідніх дворів кинулися до воріт. Христя повернула назад. Христя, підобгавши під себе ноги, прищулилася до стіни. |
| 17738 |
Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насіння не тільки по городах - і в села налізло та й дуре нашого брата... Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на інші речі, стали спокійніші, рівніші. Вона піде завтра у волость - хай вертають їй її добро. |
| 17739 |
Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусіди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе літечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як і що повернути... Вона загадалася про те, забуваючи про все на світі. |
| 17740 |
Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в'ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. |
| 17741 |
Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. - пита вона прохожого шляхом чоловіка. - каже той, скидаючи перед нею шапку. - - закінчив чоловік і не знать де скрився. - доносився до неї стоголосий клекіт. |
| 17742 |
І от з усіх сторін, З усіх країв, з-за густої пшениці і високого жита почали витикатися дівочі і жіночі голови, гладенько причесані, гарно заквітчані. Личка у їх рум'яні, очі ясні та тихі... І всі кинулися до неї. І, піднявши на руки, молоді та дужі, понесли її полем. |
| 17743 |
Під нею - буйна рослина чіпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом - неугавний клекіт молодих та дзвінких голосів... Любо Христі так і легко - сон колише, очі стуляються, тихе забуття в'ється над нею. |
| 17744 |
На другий день чуть зорюшка - жид, озираючи своє добро, наткнувся під крамницею на щось темне. - Хто там? - скрикнув жид, підходячи. Крізь сірий світ зимнього ранку виднілася темна купа. Жид протяг руку і, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лід, обличчя. |
| 17745 |
Не знайшло другого місця, забралося під лавку! Чоловік, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий ніс скотові, почвалав до крамниці. За ним і жид, і жидівка. - А ніхто до тебе на ніч не просився? - спитав чоловік. - Ні, не просився, - одказав жид, дивлячись на жидівку. |
| 17746 |
Хто такий? Відкіля? Чого у село забрело? Світ більшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, біг із дальніх кутків, бозна з яких улиць. Зібрався коло шинку трохи не ярмарок, усім таке чудо, така дивовижа! Аж ось показався і жид, ведучи за собою двох чоловіків. |
| 17747 |
Один старенький, згорблений, ледве поспішав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками. - Ось з волості йдуть! Підождімо, що воно таке? - гомоніли у купі, переходячи з місця на місце. - Пропустіть, пропустіть! - гукає жид, розпихаючи народ. Підійшли. |
| 17748 |
Тільки що підняли платок, як ударили у церкві в дзвона. Зично роздався в морозному повітрі гудючий поклик. Старий, що підіймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь. - Злякавсь, дядьку! - гукнув хтось. - Чого злякавсь! Не первина! - одказав той і скинув платок геть з голови. |
| 17749 |
На світ показалося широке жіноче лице, побілене на щоках морозом, З діркою замість носа. Народ затовпився, одно на другого лізе - подивитись. Волосні стояли і понуро дивилися на мерзлу. Найпильніше старичок - він наче бачив де таке обличчя і тепер пізнавав. Аж ось приїхав і старшина З писарем. |
| 17750 |
Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пішов прямо до крамниці. - А що, Кириле, задивився так? Пізнаєш? - Пізнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад. - А ось ми довідаємося, що воно. Треба обіськати, може, при їй гроші є, бомага яка. |
| 17751 |
Та й огида ж яка! - сказав він, глянувши, і плюнув. - Беріть, лиш, на сани та одвезіть у волость, - додав далі. - Ні, так не приходиться, - повернувсь писар. - А може, вона не змерзла. Може... Треба станового дожидати. - А справді, мабуть, так. - Так, так, - загукав жид. Жид, плюючись, побіг у хату. |
| 17752 |
Народ гомонів, вештався, одні одходили, другі надходили, переходили з місця на місце, товпились, дивувались, хто воно, відкіля. - Та вже ж у гріх не впадемо, коли обшукаємо! - сказав старшина і послав руку під ганчір'я. Він довгенько рився і витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. |
| 17753 |
Розгорнув - шматок паперу. Писар так і вп'явся очима. - Христя! - скрикнув Кирило. - Вона, вона! За батьком пішла. І батько змерз, і її не минула та ж доля. - Христя? Це та, що в Колісника була? На хуторі проживала? - заголосили люди. - Мало чого що без носа. |
| 17754 |
Зяте, бач, у городі весело жила, - підхопили на зубок жінки. І жінки почали розходитись. За ними чоловіки. Людей порідшало, хто пішов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кирилові сторожити. Той сів по другий бік лавки і сумно дивився на Христине безносе лице. |
| 17755 |
Дехто з людей підходив, питався у його, хто такий, і, почувши, мерщій ішов далі. Аж ось здалі почулося: - доносився скрип, гомін. Незабаром з вулиці виткнулась одна паровиця волів, далі друга, третя, четверта. Сани широкі, повно навантажені лантухами. Оде його пшеницю веземо у город. |
| 17756 |
А запопала у город - висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув каліку у село змерзати! - Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? - умішався жид. Нуте, лиш, усиплю півкварти. За провоз пшениці, певно, добрі гроші забрали. Дядьки понуро подивилися на жида, зітхнули і пішли до своїх саней. |
| 17757 |
Вони везли пшеницю у город не за гроші, а за одробіток. Кравченко здавав їм землю по десять рублів за десятину і по тижню роботи. Тільки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слідствіє зробив, днів п'ять увійшло. |
| 17758 |
А там знову затягліїся... Як і де ховати? Становий сказав - по-християнській, та батюшка не рішився без бумаги. Поки бумага прийшла - і тиждень минув. Поховали її по-християнській у самому глухому кутку кладовища, біля рову, від дороги. О6 тім уже більш усього Федір старався. |
| 17759 |
Він правив за батюшку і бігав по селу збирати на похорони. Хто що дасть - хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хліба. Карпо Здір розщедрився і, перехрестившись, аж два карбованці викинув. Люди казали, що не зігнувся б Карпо і десять викинути, - він з Притичиного добра розжився. |
| 17760 |
На ті зібрані гроші Федір і хрест поставив, і повесні вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, сміялася, що Федір, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась. - Чудна ти! Се ж не для себе, се для душі, християнської душі, - умовляв він жінку. |
| 17761 |
А то на всі сторони кидається, то шевцем би він зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'ється тиждень-другий та й кине. Одного тільки - церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щиріший. Ну, а другі? Другі? Тимофія на війні застрелили. |
| 17762 |
У Кирила Оришка умерла. Щось цілий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що відьма. Кирило сам знову зробився десятником при волості. Хоч з його і десятник такий був, та общество уважало його літа. |
| 17763 |
Довбня умер у госпіталі, Марина і досі живе у тій хаті, у якій її застала Христя, та віється з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Він узяв Проценка з собою за правителя, а Книша - за поліцмейстера. |
| 17764 |
І такі з їх вийшли вірні та щирі слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець і досі членствуе у земстві. Земство само перечистили. Тепер у йому більше пана, ніж сірої свити. |
| 17765 |
Про те було мар'янівській голоті байдуже, вона на одне скаржилася: землі обмаль, і лізла більше в город у найми, а як про земство, бува, зайде річ, то в неї один одказ: Не тії, правда, співали мар'янівські дуки, от як Карпо Здір. |
| 17766 |
Він був гласний і готовився у члени, задля чого привчався трохи не з місяць у сина підписувати прізвище. І навчився! Як тут на тобі та цить! Лошаковська рада подоспіла. У гласні то він піймав, та в члени не вискочив. Вибрали замість його Кравченка. Так той подякував за шану. |
Комментарии