| Стихи Лины Костенко на украинском |
| 1 | Добрий ранок, моя одинокосте! Холод холоду. Тиша тиш. Циклопічною одноокістю небо дивиться на Париж. Моя муко, ти ходиш по грані! Вчора був я король королів. А сьогодні попіл згорання осідає на жар кольорів. Мертві барви. О руки-митарі! На мольбертах розп'ятий світ. Я - надгріб'я на цьому цвинтарі. Кипариси горять в небозвід. Небо глухо набрякло грозою. Вигинаються пензлі-хорти. Чорним струсом палеозою переламано горам хребти. Струменіє моє склепіння. Я пастух. Я дерева пасу. В кишенях дня, залатаних терпінням, я кулаки до смерті донесу. Самовитий - несамовитий - не Сезанн - не Гоген - не Мане але що ж я можу зробити, як в мені багато мене?! Він божевільний, кажуть. Божевільний! Що ж, може бути. Він - це значить я. Боже - вільний... Боже, я - вільний! На добраніч, Свободо моя! |
| 2 | Готичні смереки над банями буків, гаркаві громи над країною крон. Ночей чорнокнижжя читаю по буквах, і сплю, прочитавши собі Оріон. А вранці повстану. Обуренням серця, веселим азартом очей і ума. На вікнах розсиплеться сонячне скерцо і рух засміється над скрипом гальма. Обридли відьомскі шабаші фікцій і ця конфіскація душ під гармонь. І хочеться часом в двадцятому віці забитись в печеру і няньчить вогонь. Свободи предтеча — розхристана втеча з мурованих дум у мандруючий дим. Дзвенить ручаїв стрімголова малеча блакитною кров’ю камінних глибин. Світанки мої у смарагдовій ворсі над кумканням всіх ропухатих дрібниць — готика самотності, готика суворості, рубінові розсипища суниць… Отут я стою під замисленим небом на чорних вітрах світових веремій, і в сутичці вічній святого з ганебним світлішає розум зацькований мій. Болять дисонанси. Сумують симфонії. Пручаються ноти в розпечений залп. Будую мовчання, як зал філармонії. Колонний безсонний смерековий зал. |
| 3 | Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім. Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін. Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі. Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі. Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів. А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім. Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет. Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет. |
| 4 | Здається десь... Для кожної людини... У певному контексті... Є зразок вікна... Яке чарує, мов гротески... На келиху червоного вина... |
| 5 | Вікно у світ... Де нас немає... Пробачити ... Це тяжко... Але напевно десь є світ, В якому все не так погано, В якому сльози – просто міф... Який чарує и бентежить, Якщо заглянути в вікно... Але ми тут і ми – реальні, А наші мрії як кіно... Пройдуть, загаснуть і затихнуть У каламбурі почуттів... Здається десь... Для кожної людини... У певному контексті... Є зразок вікна... |
| 6 | Гуде вогонь – веселий сатана, червоним реготом вихоплюється з печі… А я чолом припала до вікна, і смуток мій бере мене за плечі. Сама пішла світ за очі – аби знайти від тебе крихту порятунку. Мої думки, як дикі голуби, в полях шукали синього притулку. Сама втекла в сніги, у глухомань, щоб віднайти душевну рівновагу. І віднайшла – гірку печаль світань. І п'ю, немов невиброджену брагу. І жду якогось чуда із чудес. Читаю ніч, немов би чорну книгу. Якщо кохаєш – знайдеш без адрес оцю хатину за морями снігу. І відпливаю поночі одна на кризі шибки у холодний вечір. І спить в печі веселий сатана, уткнувся жаром в лапи головешок. І так до самих синіх зоряниць, до світанкових поїздів ячання – до безміру, як в темряві зіниці, тривожно шириться чекання… |
| 7 | Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем. Котрий вовік ні в празники, ні в будні не піде на збіговиська облудні. І не схибнеться на дорогу зради, і у лукавих не спита поради. І не зміняє совість на харчі, - душа його у Бога на плечі. І хоч про нього скажуть: навіжений, то не біда - він все одно блаженний. І між людей не буде одиноким, стоятиме, як древо над потоком. Крилаті з нього вродяться плоди, і з тих плодів посіються сади. І вже йому ні слава, ні хула не зможе вік надборкати крила. А хто від правди ступить на півметра, - душа у нього сіра й напівмертва. Не буде в ній ні сили, ні мети, лиш без'язикі корчі німоти. І хто всіляким ідолам і владам ладен кадити херувимський ладан, той хоч умре з набитим гаманцем, - душа у нього буде горобцем. Куди б не йшов він, на землі і далі, дощі розмиють слід його сандалій. Бо так воно у Господа ведеться - дорога ницих в землю западеться! |
| 8 | Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих і скнар, продавалися різні Долі. Одні були царівен не гірш, а другі – як бідні Міньйони. Хту купляв собі Долю за гріш. А хто – і за мільони. Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням. Дехто – золотом золотим. А дехто – вельми сумнівним. Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись. Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась. Я глянула їй в обличчя ясне, душею покликала очі… – Ти, все одно, не візьмеш мене, – Сказала вона неохоче. – А може візьму? – Ти собі затям, – сказала вона суворо, – за мене треба платити життям. А я принесу тобі горе. – То хто ж ти така? Як твоє ім'я? Чи варта такої плати? – Поезія – рідна сестра моя. А правда людська – наша мати. І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, – у мене жодних претенсій нема до Долі – моєї обраниці |
| 9 | Різні бувають естафети. Міщани міщанам передать буфети, Заяложені ложки, тупі ножі, Глупоту свою і думки чужі. Різні бувають естафети. Воїни воїнам передать багнети. Майстри майстрам – свої таємниці, Царі царям – укази й темниці. Різні бувають естафети. Передать поетам поети З душі у душу, Із мови в мову Свободу духу і правду слова, Не промінявши на речі тлінні – На славолюбство і на вигоду. І не зронивши. Бо звук падіння Озветься болем в душі народу. |
| 10 | Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки. |
| 11 | Мої кохані, милі вороги! Я мушу вам освідчитись в симпатії. Якби було вас менше навкруги,— людина може вдаритись в апатію. Мені смакує ваш ажіотаж. Я вас ділю на види і на ранги. Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж, мої гантелі, турники і штанги. Спортивна форма — гарне відчуття. Марудна справа — жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію. Спасибі й вам, що ви не м’якуші. Дрібнота буть не годна ворогами. Якщо я маю біцепси душі — то в результаті сутичок із вами. Отож хвала вам! Бережіть снагу. І чемно попередить вас дозвольте: якщо мене ви й зігнете в дугу, то ця дуга, напевно, буде вольтова. |
| 12 | ...І жив народ. І звався він шумери. Все пережив, і війни, й землетрус. І древні воїни, що вмерли, держали кубки біля вуст. У тій долині, що аж ген де пісками плавить небосхил, царі, поети і легенди лягли в шість ярусів могил. Отак помалу і помалу вони ішли у забуття. А з міста Ур, з міського валу шумери сипали сміття. Все вище й вище, вище й вище смітник тотальний виростав. А що було там кладовище, то вже ніхто й не пам'ятав. В долині Тигра і Євфрата, котру заносить жовтий мул, поблякне слава Герострата перед твоєю, місто Ур! Бо то ж вогонь, то діло чисте. В руках людини - то життя. А ти, пихате і речисте, по груди вгрузло у сміття. Навалом сипавши непотріб, засипав, сам не знав коли, мечі, шоломи, арфи, котрі твоєю славою були! Чи стали люди твої ниці, чи вже якась на них мана, що ти засипав ті гробниці, що ти забув ті письмена?! Які врятують тебе гуси, о найнещасніший народ, що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?! ..Ідуть роки. Ідуть століття. Хтось щось руйнує. Хтось і створює. А місто Ур зсипає сміття, зсипає сміття на свою історію. |
| 13 | Не знав, не знав звіздар гостробородий, Що в антисвіті є антизірки, Що у народах є антинароди, Що у століттях є антивіки. Це знаю я. Жалій мене, звездарю! Це знаю я, і голову хилю. У антисвіті зірочкою марю, В антинароді свій народ люблю. |
| 14 | Не треба думати мізерно... Безсмертя є ще де-не-де... Хтось перевіяний, як зерно, У грунт поезії впаде. Митцю не треба нагород, Його судьба нагородила, Коли в людини є народ, Тоді вона уже людина. |
| 15 | Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним. |
| 16 | Той клавесин і плакав, і плекав чужу печаль. Свічки горіли кволо. Старий співак співав, як пелікан, проціджуючи музику крізь воло. Він був старий і плакав не про нас. Той голос був як з іншої акустики. Але губив під люстрами романс прекрасних слів одквітлі вже пелюстки. На голови, де, наче солов'ї, своє гніздо щодня звивають будні, упав романс, як він любив її і говорив слова їй незабутні. Він цей вокал підносив, як бокал. У нього був метелик на маніжці. Якісь красуні, всупереч вікам, до нього йшли по місячній доріжці. А потім зникла музика. Антракт. Усі мужчини говорили прозою. Жінки мовчали. Все було не так. Їм не хотілось пива і морозива. Старий співав без гриму і гримас. Були слова палкими й несучасними. О, заспівайте дівчині романс! Жінки втомились бути не прекрасними. |
| 17 | І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде вік прожито, як належить, На жаль, від нас нічого не залежить... А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Отак як є. А може бути й гірше, А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле! Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити як належить. |
| 18 | Єдиний Боже! Все обсіли хами. Веди мене шляхетними шляхами. І не віддай цим людям на поталу,— вони вже іншу віру напитали. Одплач в мені, одплач і одболи,— вони ж моїми друзями були! |
| 19 | Ти, скіфська баба, кам’яна незграба, стоїш в степах… Курай і бугила… Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?! За сто віків дитя не привела! Були б у нього кремінь-ноженята, ото вже б гупотіло по ланах! Чого смієшся? Космос нежонатий, а ти стоїш одна у полинах. Невже ж таки ніхто не женихався? А висить же в музеях твій портрет. Тобі козацький череп усміхався, Та це — минуле. Ти дивись вперед. Ти звикла — коні, гаківниці, стріли, Зрадецькі хани з профілем шулік… Ти це забудь. Усе це застаріле. Поглянь навколо. Це — двадцятий вік. А ти стоїш. Звітріли коси й руки. Скришились плечі,— може, скажеш, ні? Були б у тебе кам’яні онуки. Ти розумієш, бабо? Кам’яні! Ото — літак, а не якась дараба. Це все — прогрес. А ти стара як світ… …Сміється баба, клята скіфська баба, сміється, ухопившись за живіт. |
| 20 | На вулиці – я чую крізь вікно – Сміється жінка штучним сміхом. Мабуть, їй сумно, але жінка хоче, Щоб їй хотілося сміятись. А я дивлюсь на ріки темних вулиць, На голови веселих ліхтарів, Одягнені в малі кашкети з жерсті, І на моє високе підвіконня Каштани білі квіти подають… А я дивлюсь і думаю про вірші. Коли їм сумно – хай вони сумують. Хай тільки не сміються штучним сміхом, Бо щирі люди закривають вікна. |
| 21 | Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі. |
| 22 | Благословляю ті сліди, благословляю ті дороги, що привели мене сюди – в мистецтва зоряні чертоги! Тут сьоме небо, верх бажань, мета духовної жадоби, причина слізних уповань – сам бог і всі близькі особи. Пророки, ангели, святі, секретарки і херувими. Благословенна мить в житті, коли сідаєш поруч з ними. Блаженна мить, священна мить! Але хай бог мене простить, що я штовхався якомога, щоб сісти ближче біля бога. Щоб воскурити фіміям, і разом випити сто грам, і щоб сподобитись тих страв, що божий кухар готував. О, божа велич неземна! О, запах редьки і вина! Закурить бог – і від цигарки на небі створюється хмарка. Бог плюне в космос – цілу мить здається, що зоря летить. А як гикне, то що й казать? – всі гості покотом лежать. І я лежу, і я тремчу: а що, як милість обмине – бо не поплеще по плечу простого смертного, мене. Є, правда, чутка, що і він, не кажучи лихого слова, земного батька простий син, в боги потрапив випадково. Та – нічичирк! Бо хто ж не зна – у нього сила неземна. Що Саваоф? Старий дивак. Із глини сотворив людину. Оце так бог, оце мастак! Перетворив її у глину. |
| 23 | В корчах і в кручах умирають міфи. Чугайстер щез. Покаялись нявки. І тільки ми, подряпані Сізіфи, тябричим вгору камінь-рюкзаки. Руді стежки роз’їдені дощами. З крутих плаїв зриваємся, йдемо. У сьоме небо вийдемо з гущавин, задавлені гранітними трюмо. Цей мисник днів — мальовані тарелі, ця тінь Сізіфа — потойбічний гість, в столицях меду, в райдугах форелі, у гіркоті покинутих обійсть. Ми — гості бджіл. Посидим па бенкетах, у кріслах пнів, на покуті проваль,— Попович Женя, Мефістофель в кедах, і мавки в шортах. І моя печаль. І тінь Сізіфа, тінь тії печалі, горбата тінь, трагічна тінь сторіч. Лілові хмари іван-чаю пливуть над прірвами у ніч… Тут буде твердо душу відіспати. Сидить Сізіф і журиться, біда. І п’є за нас шампанські водоспади потік гірський, веселий тамада. Я знаю, важко. У твоєму віці. Либонь, я знаю, що й подумав ти: “Вже краще йти до Бога пасти вівці, ніж на Вкраїні камінь цей тягти”. Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески. Для глядачів тут сцена закрута, де чорний беркут з крилами наопашки хребет землі до сонця поверта. А ми йдемо, де швидше, де поволі. Йдемо угору, і нема доріг. І тінь Сізіфа, тінь моєї долі… І камінь в прірву котиться з-під ніг… |
| 24 | Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. А підмайстри іще не зробились майстрами. А робота не жде. Її треба робить. І приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все. Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе. Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собі суєта. При майстрах якось легше. Вони - як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота. |
| 25 | Шукайте цензора в собі. Він там живе, дрімучий, без гоління. Він там сидить, як чортик у трубі, і тихо вилучає вам сумління. Зсередини, потроху, не за раз. Все познімає, де яка іконка. І непомітно вийме вас - із вас. Залишиться одна лиш оболонка. |
Комментарии