| Стихи Мыколы Вороного на украинском |
| 1 | МЕРЦІ дума на початку ХХ століття Мерці, мерці... Навколо, тут і там, Куди не глянешь, скрізь самі ходячи трупи! Немає ліку тим холодним мертвякам: Вони клопочуться, згромаджуються в купи... Ти чуєшь регіт їх захриплих голосів, Обридливу сварню, стогнання і прокльони? Це все пережитки старих-старих часів — Тисячолітні звичаї — забобони! Вони не вмерли, не згинули у тьмі, Не відмінили їх віки, тисячоліття — Як і давно колись, вони такі ж самі І нині з початком двадцятого століття... Для них усе дарма, і годі їх спинить; Наука, поступ і всі заходи просвітні Не винищили їх, дали їм право жить, Прибравши в форми лиш сучасні і новітні. І всі кричать вони про рівність між людьми, Про поступ світовий, що дасть їм кращу долю, А давлять разом з тим під тягарем тюрми Все те, що має дух і незалежну волю! Навіщо гамір цей? Чого хотять вони? Який їх ідеал? Лад космополітичний? Дарма! У відповідь лиш дзвонять кайдани І стогоном гуде концерт цей хаотичний! |
| 2 | РУБІНИ Одкриваються рани — Давні рани, нудьгою роз'ятрені знов… І червону, гарячу мов полум'я, кров Вже не стримує зілля омани. Одкриваються рани… Рани, серця рубіни! Ви — єдиний той дар, ви — той скарб жебрака, Що дала йому з ласки кохана рука На розстанні, в останні хвилини… Рани, серця рубіни!.. О, рубіни червоні! А хто ж вам дав багровість і полиск огня? Моя гордість, ображена гордість моя, Що тримала мій гнів на припоні. О, рубіни червоні!.. |
| 3 | СТАРЕ МІСТО Тумани, тумани над містом пливуть, Як хвилі гойдаються сонні… І клаптями тануть, і лавою йдуть Такі монотонні… Завис олив'яний, імлистий тягар, Немов перегонна отара, І давить, і тисне,— і хвиль його хмар Снується примара… Зі сну потягаючись, вийшов і став Над містом козак величезний, Немов Остряниця або Святослав,— Старезний, старезний. Чуб довгий послався йому на жупан І хвилями вус розпустився… Стоїть, поглядає мов сич дідуган, Чолом похилився. Щось ніби знайоме в тім образі є — Завзяте, міцне, бунтівниче… Щось інше на вигляд, а рідне, своє… Лице робітниче! У млі потопають доми, димарі, Як витвори злої омани, І сунуться, сунуться тихо в горі Тумани… тумани… |
| 4 | ПАЛІМПСЕСТ Коли в монастирях був папірусу брак, Ченці з рукопису старе письмо змивали, Щоб написати знов тропар або кондак, І палімпсестом той рукопис називали. Та диво! час минав — і з творів Іоанна Виразно виступав знов твір Арістофана. Кохана! Це душа моя — той палімпсест. — Три роки вже тому, твій образ чарівливий, І усміх лагідний, і голос твій, і жест — В душі я записав, зворушений, щасливий... І хоч виводив час на ній своє писання, Твій образ знов постав і з ним моє кохання! |
| 5 | ЗВІР Уранці місто загуло, Розбуджене гудками; Залізо, камінь, мідь і скло Озвались голосами. І знов живе, лютує звір Стотисячоголовий! Його життя — кип'ячий вир, Жахливий і чудовий. Воно розкидує свій шал В палацах і халупах І йде мов пишний карнавал По згарищах і трупах. В ньому і поклики грізні, І журні антифони, Музика, танці і пісні, Стогнання і прокльони… І кров, і сльози без надій, І золото, і квіти, І твань, і пліснява, і гній, І чисті самоцвіти. Життя це грає і горить В іскристих переливах, Всіма кольорами блищить У перебіжних звивах. Звір їсти хоче! хоче жить! Мовчати він не годний,— І він, роз'юшений, гарчить, Реве, бо він голодний. Двигтить від рухів навісних, Лунає голосами Все місто в мурах кам'яних, Обтягнуте дротами. |
| 6 | ЛІЛЕЇ Лілеями сумними, златоокими Цвітуть у серці давні почуття, Такими ніжними, такими одинокими. Колись вони в гармонії буття Бриніли тонами величними високими, Акордами могутніми глибокими. Діждався я тепер їх вороття Лілеями сумними златоокими. |
Комментарии