| 1 |
Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам'ятства, звироднілого кар'єризму і браконьєрства. |
| 2 |
Зачувши людину, замушкотить на соборі плавнева лелека, що вимостила собі гніздо в риштованні, обкинутому довкола однієї з бокових бань. Тільки став, задер голову – уже занепокоїлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнізда. |
| 3 |
Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що віддалік поблискує при місяці плесом, озирає сріблясті шатра акацій, що окутали Зачіплянку густим медвянистим духом. Так буде, студент певен цього. Безвітряно, і коксохімівського диму сьогодні не чути. |
| 4 |
Споришем затяглась під парканами, а посередині пухкий килим пилюки, і по ньому легко пахкають студентські, розбиті на тренуваннях кеди. Хоч нікуди ще хлопець і не літав, а йде по зачіплянському килиму, мов космонавт. Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. |
| 5 |
Все змінилося, розрослось, переплелось, і в усьому, в єдності всього – гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти... |
| 6 |
Запізнілий гук чути десь на Клинчику, йому відгукнулося на Циганівці чи на Колонії, хочеться й студентові гогокнути на всю горлянку, та, проте, совісно, люди ж сплять, тому й далі тільки впівголоса мугиче щось незрозуміле Зачіплянці, як і його інтеграли. |
| 7 |
Одного літа, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тільки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ – уже і «єсть контакт!», уже деренчить дзвінок у дідовій хаті, – вискакує розкошланий господар по тривозі. |
| 8 |
Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить. Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев'я помугикати до зірок... |
| 9 |
Весь світ для неї повитий Іваном. Витворила собі його культ, та так, що нікому й розвінчати не вдасться. В інших чвари бувають та бійки, по судах та комітетах бігають, а в них злагода, доброжиток, неохололе кохання. Вже й діти школярчата, а вона все викрасовується перед своїм Іваном, як дівчина. |
| 10 |
Хміль миттю проходить у п'янюг, коли забачать Івана Баглая, різні вишкребки в кущі сахаються, бо сьогодні чергують мартенівці, то ж он рудий Іван із своїми дружинниками йде!... Дарма що рудим називають, а серце в нього ніжне, справедливе, за те й покохала. |
| 11 |
Дуже, видно, заскучала Вірунька за Іваном, коли аж про таке заговорила, про інтими свої, що їх Микола раніше ніколи б, мабуть, не почув. Захмелена спогадами, затихає, злігши на лутку, зголодніло якось всміхається своїм гріхам, своїм любощам... |
| 12 |
Гуси там загелготіли. Мабуть, Ягор з Дніпра повернувсь, потривожив своїх підлеглих... Відтоді, як провели заводчани Катратого на пенсію, як з оркестром привезли ветерана горнового аж на Веселу, інший промисел дід собі знайшов, не міг склавши руки сидіти. |
| 13 |
А нещодавно на дідовім подвір'ї з'явилася нова таємнича особа. Хіба ж Віруньці з її чисто жіночою проникливістю важко догадатись, чого Микола раз у раз нашорошує вухо в той бік... Для скептиків, звісно, не зосталась непоміченою з'ява за Ягоровим парканом тієї загадкової особи, що Єлькою зветься. |
| 14 |
Ані усмішки на смаглявому личку. Сама суворість, неприступність. Тільки деколи незнайомка зиркне покрадьки через паркан, зсупить брови на задивлених велосипедистів і знову погляд у землю, до шланга, що булькає водою; підніме його сердито, так і жди, що струменем межи очі тобі пужне! |
| 15 |
Баглаї – вихідці з такого роду. Слідом за старшим братом Микола ще підлітком пішов на завод, уперше крізь синь окулярів, крізь вічко братової печі побачив вируючий, як у надрах сонця, вогонь! Раз побачиш – і ніколи, ніде того не забудеш... |
| 16 |
Батько твій з товаришами його відливав. Глянеш – і щоразу тенькне тобі щось у душі... Потім на велосипед – і гайда Широкою додому. Нагнувшись до керма, натискуєш на педалі, чешеш по бруківці, авоська з хлібиною теліпається, десь у кінці передмістя сонця червоний гарбуз котиться в пилюку. |
| 17 |
Сидять під брезентовою халабудою в робочому одязі, напрацьовані, неговіркі, стомлено з будки на тебе поглядають. Котрась потім, видно, смішне в тобі щось помітить, кивне подругам на тебе, капловухого фабзайця, і всі діви з халабуди починають хихикати, і ти їм зуби поскалиш, хіба шкода! |
| 18 |
Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар серед бурі, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів. |
| 19 |
Але це відійшло, розтануло разом із ладанними димами, зостався для студента тільки оцей довершений архітектурний витвір, оця симфонія пластики. Невже знесуть? Вірунька заспокоює, нема нібито причин зносити... Та якщо вже взялись за нього, якщо став він комусь на заваді, то причину знайдуть... |
| 20 |
Спека бою важко плаває по садках обчухраних; падає сажа. Чадіє все. І серед цього пекла, в учаділому, розчахнутому світі, в окопчику серед соняшників золоточолих раптом запищало. Солдат саме пробігав побіля окопчика – лице заюшене кровлю, і рука його перебита бовтається, теж уся у свіжій крові... |
| 21 |
І дитя її новонароджене, тільки оченята розкліпивши, в подиві безтямності вперше побачило цей світ, побачило його в суцільнім кривавищі: заюшене солдатське лице, нависнувши над окопом, горіло кров'ю, й розпливалося все небо, все в небі кипіло червоним, курилось у димах, і сонце було в ореолі крові. |
| 22 |
Дивом див було, що те пискляве, рожеве, безпомічне – то і є людина. Мале закричало ще дужче, мовби вражене грізним палаючим вибухом всесвіту, тим криком немовляти з окопу мовби сама земля бунтувалася проти цього кінецьсвітнього хаосу з сліпим, моторошним, на скалки розбризканим сонцем. |
| 23 |
Валялося свіже гілля, обсічене з листям, з плодами. Підпалені снаряди самі вистрілювались край садка, і чути було, як із шелестом падають гільзи по городах, кладовищу. Схаменувшись, солдат позадкував від окопчика, шурхнув у соняшники, – услід йому вони якусь хвилю ще похитували золотими лобами. |
| 24 |
Глянула мати: ой леле! Каменюка, брила! Спить студент, довгов'язий смаглявець з чорними бровами, усмішка блукає на вишнево-пришерхлих губах. Сниться, може, йому котрась із тих, що на спартакіадах із стрічками та з обручами вигинаються, – він і сам готується до спартакіади. |
| 25 |
А крізь виноградне листя веранди сонце сходить росяно, червоно. Мати, готуючи сніданок, мимоволі задивилась на ранкове світило: нічого кращого в світі за схід сонця! Даровано людині, щоб дивилась, а, мабуть, не надивишся й до останнього подиху... |
| 26 |
«Доброго ранку, мамо!» – гукнув матері весело, вскочив мерщій у свій спортивний темно-синій трикотаж і гайнув із хати: перед тим як засісти за ватмани та рейсфедери, він мусить ще пробігтися для зарядки, обкружляти кілька разів довкола озеречка, він робить це за будь-якої погоди. |
| 27 |
А може, й зовсім уже попрощалася з Катратим його молода родичка? Погостювала, побілила хату та й знову подалася туди, звідки з'явилась, і може статися, що ніколи ти більше її й не зустрінеш, не віднайдеш ніде оту дивну сумовиту задуму зеленавих очей. |
| 28 |
Не загледів смаглявки в дворі, і вже смуток тебе облягає, – ні, так не годиться, юначе-бурлаче. Згадай, скільки сам радив друзям – не піддаватися настроям. Та й взагалі – які в тебе підстави для претензій? Побачення вона тобі призначила, чи що? |
| 29 |
Старий сердиться, коли натякають, від чого те посиніння: не від чарки посинів, а від полум'я печі! Хто ж має сумнів – стань на горно, вік постій, тоді переконаєшся, від чого носи в горнових синіють... Коли не клює, діда краще не чіпай, пробігай мимо нього так, ніби й не помічаєш. |
| 30 |
Зараз ви йдете на завод, наче в кіно, іди собі навіть у краватці, бо кожному з вас там шухлядки до послуг (одна для чистого, друга для брудного), після роботи стаєш під душ, освіжився, перевдягнувся. А ми тоді вмивались як? Із канави під домною! |
| 31 |
Людно було тоді на домнах, бо все вручну, по-дідівському. Льотка якщо зачавуниться, то біда! Шість чоловік беремось і «бараном» таранимо, б'ємо, довбем, аж іскри з очей сиплються, доки лом стальний заганяємо, щоб льотку проломити. Бо ж лабораторіями нас не балували... |
| 32 |
Майстри були, секрети свої знали. Ізот Лобода, було, сокиру як зробить – нічим її не пощербиш, бритву треба – він тобі й бритву утне, кращу, ніж золлінгенівська... Спитаєш його – як, а він тільки усмішкою вус торкне: гартував її, каже, в кислому молоці, а наводив цибулею... |
| 33 |
Ваші це все, ваші вдосконалення, так само, як і води з кислотами, що від них риба в Дніпрі одразу пузом догори... По двадцять та по тридцять тисяч відвалюють, а що з того? Кому той штраф дошкуляє? З одної державної кишені вийняв, у другу поклав... |
| 34 |
Гудок – то ж була пісня заводська!... Оббігши тричі круг саги, круг непорушного Ягорового капелюха в осоці, повертається додому студент; Ягорове подвір'я порожнє, щітка в глині стирчить, як і раніш, ніким не торкана, і душу хлопцеві опікає смуток якоїсь гіркої непоправної втрати. |
| 35 |
Директорові ці фільтри в печінках, дайте йому щось простіше, дешевше, а поки що він давитиме вас димом, сотні тонн залізної пилюки викидатиме на місто і сам нею дихатиме також... І все тільки тому, що газовловлювачі нібито не дають видимої вигоди виробництву... |
| 36 |
Задер голову Баглай, стежить, як поволі, але вперто підіймаються голуби над собором, як наче і собор витягують за собою, круг за кругом тягнуть у небо разом з його банями та шпилями, виводячи над цим видимим ще свій, якийсь вищий, невидимий собор. |
| 37 |
Все глибше у височінь, щоб хоч там чистого, без ангідридів, повітря ковтнути... Стоїть на подвір'ї серед збудженої малечі Баглай-студент, погляд невідривне там, у високості над собором, де птахи, мов янголи, то згаснуть у коксохімівській хмарі, то знову сріблясте затріпочуться, зблиснуть... |
| 38 |
Пасе, бувало, дівча телят біля своєї драної ферми, блукає з ними по рудих, спалених сонцем балках, де тільки будяки, мов кактуси дикі десь у мексіканській пустелі, а зійдеш на пагорб – і перед тобою вдалечі, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. |
| 39 |
Мати розповідала, як ще дівчиною ходила до собору на богомілля; босими йшли, берегли взувачку і лише там взувалися, перед порогом, перш ніж ступити до того храму святої краси... Єлька при фермі й виростала. Батька не знала зовсім: як фронт переходив, нібито прижито було її від солдата безіменного. |
| 40 |
Бо треба ж було якось жити! Серед повоєнних нестатків нікому не було легко, а як уже тій безмужній матері-одиначці, що не вміла з правління вимагати, вміла тільки працювати чорно! Інша хоч викричить своє право, вибанітує бригадира, а голос Єльчиної матері звичний був тільки просити. |
| 41 |
Що хоче, те й зробить. Не доставиш могорича – не буде й соломи, хай хоч і вода в хаті замерзає. Бери тоді, як стемніє, мотузок та з матір'ю покрадьки в поле, до скирти. Отак мимоволі ще й злодійкою станеш, самі тебе такою зроблять. Смичеш похапцем, озираєшся, серце з грудей вискакує. |
| 42 |
Вечори довгі, темрява навкруги непроглядна, в корівнику «летючими мишами» світять, дарма що металеві щогли високовольтної над самою фермою гудуть. Одного дня з'явився на фермі приїжджий агітатор з портфелем, блідолиций, в кепчині, в червонім картатім кашне. |
| 43 |
Помітивши Єльку, всміхнувся їй, став розкладати папери. Сама не знає, чого вона так хвилювалась. Ждала ніби якогось відкриття, сподівалась почути слова, до того не чуті, особливі, і все не зводила очей з його білого чола, з його яскравого кашне. |
| 44 |
І він почав. Клуб у Вовчугах маленький, тісний, з глиняною поколупаною долівкою, з низькою стелею... Тут говори хоч і пошепки, тебе почують, а він з тієї трибуни раптом почав кричати. Наче зовсім глухі люди перед ним сидять або й зовсім людей нема, сама пустеча. |
| 45 |
Молодий лектор по-своєму витлумачив її мовчанку, він, видно, був певен, що зажив сьогодні успіху, почувався збуджено, став розповідати Єльці, скільки праці доклав він, готуючи свою лекцію, гори літератури перелопатив, самих лише цитат навибирав більше двохсот! |
| 46 |
Тут не скажеш, що матеріал сухий, нудний, нікому не цікавий. Тема кохання кожного розворушить! Відтоді й не бачила більше ні його, ні його півнячого кашне. Їй хотілося кохання, але ж хіба це було воно, оте повите таїною, всемогутнє почуття? |
| 47 |
Певне, з таким і ці тумани не були б сліпі, і невилазні шляхи не були б болотом, і не здавалось би тобі затяжкою твоя завжденна праця. Навесні Єльку спіткало тяжке горе: матір у глинищі привалило. Відкопали, та пізно. Одразу зосталась дочка круглою сиротою. |
| 48 |
В дні, коли вона переживала тугу за матір'ю і світ був немилий, вперше Єлька по-справжньому оцінила вірність подруг, що приходили до неї ночувати, ділили її самотність, і ставлення бригадирове оцінила, який був тепер ще уважніший до осиротілої дівчини. |
| 49 |
Школу Єльці довелося кинути, бо якщо досі була тільки помічницею матері, то відтепер мусила про все дбати сама. Якось цілим гуртом поїхали до міста одержувати комбікорм. День був вітряний, небо де-не-де проглядало серед хмар блакитними березневими вікнами. |
| 50 |
Земля відтанула, голі посадки серед чорних полів буйнились, гнули-ламали їх пружисті степові вітри. Гнало вітрами з півдня, проте ще холодно було, дівчата в чоботях та куфайках щулились, затиснувши між собою бригадира, закривались од вітру цупким брезентом. |
| 51 |
Машина перевалки йшла по розбитих коліях, ледве повзла, і лише коли вибрались з чорноземлі на бруківку, дорога аж засвистіла. І ті березневі вікна одразу ніби побільшали, блакитніли в небі якось вільно, післязимово, нагадуючи, що весна не за горами. |
| 52 |
Бригадир зауважив, що хлопці після армії тепер більше на шахти йдуть, і Катря Степанишина, в якої щоки завжди горять, сказала, що з осені теж гайне на шахти, годі з неї, мовляв, цього вашого колгоспу, та ще й відсталого – найзанехаяніший, мабуть, в області! |
| 53 |
Говорив про переваги хліборобської праці, про цілі дні на свіжім повітрі, нагадав, що й Лев Толстой колись за плугом ходив. І, закутавшись хусткою по самі очі, замовкла. Склад комбікорму був якраз у тому козацькому соборі, що його ще здалеку видно, коли під'їздиш до заводських селищ. |
| 54 |
Тобто щоб не ганяв, бо олію тоді було заборонено продавати. І жінки не скупилися, давали кожна по повній ложці на того худющого безолійного міліціонера, і був то навіть не хабар, скоріше то була премія за його неформальність і розуміння трудної для всіх пори. |
| 55 |
А зараз викликав своєю обдертістю щось схоже на співчуття, був чимось ближчий до її дитячих мрій, до отих блакитних планет її дитинства. Грузовик їхній став на ночівлю під акаціями неподалік собору, щоб завтра, коли утвориться черга за комбікормом, бути до дверей найближче. |
| 56 |
Кликали і Єльку з собою, але вона сказала, що їй є до кого, дядько ж Ягор Катратий десь тут мешкав неподалік: солом'яна хата під сімнадцятим номером. Хоч смеркалося, знайшла в кінці вулички той 17-й... Хвіртка зачинена наглухо, нема господаря вдома, може, й на цілу ніч поїхав куди... |
| 57 |
Закортіло і Єльці бути там, у гурті з усіма, в теплій хаті з мальовками, але стримала себе з якоюсь навіть злістю: дуже тебе ждуть там, у тієї погребищанки, що ні подруга тобі, ні родичка, дуже приємно було б дивитись, як вона тут купається в благополуччі! |
| 58 |
Бригадир та водій грузовика вернулися пізно, принесли оселедців у газеті, пляшку й чорну хлібину. Не забули і про неї все-таки. Грілися в темряві. Розламували хліб руками на шматки, роздирали оселедці, напій у склянки гранчасті наливали, був то ніби якийсь ром, вони його і в темряві точно поділили. |
| 59 |
Щось її ніби спонукало зостатися, хоч і намірів ніяких не мала, ніякої думки не складала наперед, і все ж ніби й передчувалось, як воно буде. А було так: шофера десь не стало, бригадир, зіщулившись, курив біля машини, собор виступав із темряви неба якось моторошно. |
| 60 |
Інші самі ладні йому на шию кинутись, а вона ось таку владу над ним добула, доводить свого бригадира до безтями... Розпалена, вже не відпручувалась, а коли міцний смак поцілунку відчула, міцний та гарячий, здалось, що оце й є воно, оцей хміль і є кохання... |
| 61 |
Була вона найтемніша з усіх ночей, ця ніч її падіння. Не стала вона святом Єльчиного життя. Не принесла ні радості, ні насолоди. Нічого, крім болю. Вранці пусте було небо, хмари убогі пливли над собором, а вітер улігся, на сході краєчок неба холодно, криваво червонів. |
| 62 |
Дівчата перегукувалися в соборі, треба було і Єльці бути там, але її чомусь не кликали, не чіпали. І вона не спішила вибиратися з-під брезенту. Голуб темно-сизий, брудний сидів на карнизі собору, викрасовувавсь, водив грудьми. Пташки цівкали в голих деревах. |
| 63 |
Життя було, воно брало своє, але ця бадьорість ранку, пробудження весни, ясна смужка світання, і пташиний цівкіт, і веселі голоси в глибині собору – все існувало якось поза нею, все сприймала Єлька тепер ніби зоддалеки, із свого знеможеного, дотла спустошеного світу. |
| 64 |
Нарешті встала. Треба ж було таки йти помагати дівчатам набирати того комбікорму. Шофер, що длубався в моторі, обернувся до Єльки, якось негарно осміхаючись оголеністю своєї вивернутої, підсмикнутої вгору заячої губи. Він, виявляється, був у кабіні! |
| 65 |
Ну, тепер знатимуть і всі Вовчуги! На мить це ошпарило її, потім знов накотилась байдужість. Побрела до собору і, похнюпившись, по очі закутана хусткою, зупинилась біля порога, навпроти навстіж відчинених у соборну сутінь дверей. Не зважувалась переступити поріг. |
| 66 |
Коли йшла, похнюплена, до свого грузовика, шоферня з інших машин зачіпала її негарними жартами, але Єлька нічим не відповіла, загравання не викликало в неї нічого, крім огиди. Всі вони були зараз їй ненависні, всі були для неї бригадирами! |
| 67 |
Першої ж ночі вдома собор їй приснився. Наче стоїть вона сама у соборі, дивиться в глибину його купола, а там замість струмування світла, замість блакитного неба з золотими зірками чомусь присмерк сіріє, майже темрява, і хтось ніби метушиться в тій високій наскрізній темряві. |
| 68 |
Хоча й біля своєї крикухи жити не став. Замордований її ревнощами, змушений був чкурнути десь із села. Спершу прилаштувався в сусіднім радгоспі, а звідти ще далі кудись зринув, зник з горизонту. Згодом чутка пройшла, що бачили його на шахтах Західного Донбасу. |
| 69 |
Таку ославу пустила на Єльку по селу, що й інші жінки стали поглядати на неї з підозрою. Не того картали, який дівчину звів, увесь гріх чомусь падав на Єльку. Так і вистежують Єльку ті очі насторожено-злі, руки крючкуваті, ладні при найменшій, хай навіть вигаданій, підозрі в патли їй учепитись. |
| 70 |
І все до ниточки виклала, як ця хвойда з бригадиром базарювала, який вони там із собору набирали комбікорм... А втеклому бригадирові таки, видно, зосталася в серці скалка якась від тієї соборної ночі. Через півроку листа прислав, кликав і Єльку на шахти о Приїзди. |
| 71 |
І справді так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! Брехня кругом, слова пусті, кожен тільки для себе живе. Всі, як той бригадир з руками залізними, що таки домігся свого, зірвав вінок, брутально потоптав барвінок весняний... |
| 72 |
Можливо б, і зосталась, пригоїлись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна зоотехнічка, чоловік якої вдома не ночував, прибігла на ферму й накинулась біля силосної ями на ошелешену Єльку з прокльонами, хоч ця сном і духом нічого не знала. |
| 73 |
Сивий, голова довга, як диня, одне око справжнє, друге скляне. Груші справді висіли на гілках здоровезні, шкарубкі, як у дядьковій хаті доменницькі його рукавиці. І кишку-шланг показав, і колодязь з «Камою», маленьким моторчиком, що воду жене. |
| 74 |
Та ще у баглаївських садках цілоденне валяється в гамаку студент-металург, той, що вранці бігає довкола саги, зарядку робить. Набігається і тоді або в хату з тим голомозим механіком на цілий день, або під шовковицею в гамак, затулившись книжками та конспектами від усього світу. |
| 75 |
Ні злодіїв, ні літунів. Батьки тут жили, і синів, поженивши, оселяють біля себе, розбудовуються: на одній садибі по дві-три хати втискується, поруч із старими виростають нові будинки, міцні, биті зі шлаку. Раніш, кажуть, жилось тут просторо, зараз тіснішає, проте Зачіплянка не горює, весело живе. |
| 76 |
Дітей тут густо насіяно, і чомусь дітвора все липне до того студента Баглая. Всяких жучків носять йому під шовковицю, трав'яних коників, кудись кличуть, і він часом хоч і супиться невдоволено, але, відклавши конспекти, йде з малечею на сагу або на кладовище... |
| 77 |
Біля гравців довкола столика і жабенята стрибають, кмітливі створіння знайшли дотепний спосіб полювання на комашню: помітили, що, обпікшись об електричну лампочку ліхтаря, комашня звідти сама сиплеться, тільки лови її, вже підсмажену... Дядько Катратий не любить, коли Єлька задивляється в той бік. |
| 78 |
За двір ані ногою. Живе, як і не живе. Люди не докучають своєю цікавістю, ніби вичікують, що нова людина сама їм об'явиться. Вранці-раненько часом степ озивається до Єльки міцним перепілчиним покликом: десь за садками, на кладовищі, прижилася перепілочка степова. |
| 79 |
Моторки деркочуть по дзеркалу ріки, прослизають байдарки, білі крила вітрил пливуть, як уві сні... Протилежний берег – бастіони заводів, чорні в димах, та сірі шлакові гори над самим Дніпром, ті, що цілу ніч текучою лавою палахкотять, а зараз темніють, мов пригаслі вулкани. |
| 80 |
Відробив зміну і гуляй, ще білий день, а вони в кіно, в парки, на Дніпро та на весла... Десь тільки згодом Єльчині очі побачать інше, коли робітників грузовиками розвозять на далекі слободи після зміни, побачить тоді Єлька людей, до виснаги зморених, спалих з лиця, ніби вичавлених. |
| 81 |
Буйнує сила життя, димлять заводи, таємничі гуркоти долинають з протилежного берега, з цитаделі металургів; сонце сідає за повиті млою пагорби, за далекі димарі, дніпрова гладінь бузковіє, рожевим береться, хвиля, вигинаючись, колишеться під гаснучим промінням важкими переливами-оксамитами. |
| 82 |
Мов плавучий острів, пройде біленький екскурсійний пароплав із заводським людом, із розливом музики, далеко чутної над водою, пройде, і тільки по якомусь часі, не скоро докотиться зрушена ним хвиля до берега, лоскітно плесне на пісок, на Єльчині ноги. |
| 83 |
Хіба вона після того дітей родитиме? Настане час, що зовсім жінок у цехах металургійного не буде, хіба що вітамінний квас подаватимуть металургам. Якби краще дбали, то вже й сьогодні багатьох жінок могла б повивільняти від шкідливих робіт уся ота механізація та автоматика, що йде людині на зміну. |
| 84 |
Єлька ще від матері чула, що дядько Ягор, після того як розламалась під ним махновська тачанка, як розкотились з-під неї колеса на чотири сторони світу, пішов на завод, на роботу найважчу – каталем. Тепер і професії такої нема, в минулому вся. |
| 85 |
Буває, розтягнеться по обрію на кілометри і довго стоїть стягою над селищами, робить небо іржавим... Ото від такого й зелені дерева жовкнуть... На одній із труб газ горить, немов гігантський світильник, голубе полум'я тріпоче, бігає квіткою пелюсткатою. |
| 86 |
І цим другим був дядько Ягор. І хоч те минуле його давно відійшло у далекість, жило, як пригасла гріховна легенда, і давно дядько Ягор, трудяга-металург, був від того всього мовби реабілітований, але й далі згадувалось про те впівголоса, стишено, щоб ніхто не чув. |
| 87 |
Не було зараз ні ляку, ні бентеги в дядьковім голосі, був тільки смуток і жаль за чимось. Сидів згорбившись, тужно дивлячись на темні потойбережні свої заводи, на домни та сплески багрових спалахів, від яких все небо час від часу дихало, мов велетенські легені. |
| 88 |
В бузковій далечі, край міста, де ніби не було нічого, замерехтіли вогні, чисті, незвичайного алмазного блиску, якого їм, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з неї вони, мов із попелу, народились. Зібралися були вже додому, коли до них підчалила одна із запізнілих дніпровських моторок. |
| 89 |
Єлька сиділа осторонь і чула їхню розмову про якісь нові правила риболовлі, про те, як учора браконьєрів з капроновими сітками застукано вночі біля щогли... Заодно і Ягорові було підкинуто жарт, що є, мовляв, і на нього анонімка від дніпровської рибки... |
| 90 |
При сплеску полум'я Єлька встигла загледіти, що один із прибульців був моложавий кирпань, вирлоокий, вдачі, видно, веселої – усмішка грала на круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету сам, певне, власник моторки – неголений, худорбастий, в майці, зашмарованій мазутою... |
| 91 |
І коли почули у відповідь, що приїхала дівчина з наміром поступати, то кирпань, одразу ожвавівши, підгукнув Єльку і, хвацько якось випроставшись у своїм розстебнутім піджаці з парусини, приязно запитав, куди ж саме вона має намір. Єлька була в сум'ятті, їхня цікавість застала її зненацька. |
| 92 |
А яке ваше діло торкатись того, що людина давно, може, перепалила в собі, сама без вас, реабілітувала своє життя отими шлаковими горами... Ще потім про занепад нравів говорили, осуджували міських дівчат, в яких тільки й думки, мовляв, що про танці та про ресторани. |
| 93 |
Спотикались по кучугурах – дядько Ягор попереду поважки, Єлька за ним. Дроти високої напруги весь час над ними гули. Зоряно над селищами було, а там десь у степах хмара заходила і безгрімно ламалися стебла блискавок. Єлька почувала, як щемить її душа, сама не знає чому, звідки той щем. |
| 94 |
Все небо тоді смердить. Та це ненадовго. Дмухне вітерець зі степу, з Єльчиних країв, і повітря знову стає чистим, на все передмістя війне запашним духом літа. Тоді Єлька й тут, на новім своїм пристанищі, чує тихий дзвін колосся, гарячий, сухий дух пшениць засмаглявлених. |
| 95 |
Пізно вже, не клацають ніде в доміно, не шелестить вода по садках. Спить трудове передмістя, повите снами-серпанками теплої літньої ночі. Та враз ось Широка оживає. З невидимих завулків, стежок, дворів вилітають на соборний майдан велосипедисти, котять у бік заводів – тільки шини шелестять. |
| 96 |
В старі часи на тому майдані влаштовувались ярмарки, був і базарчик пізніше, який потім занепав, отже, варто б відновити давню народну традицію. Вважався Лобода-висуванець знавцем Зачіплянки, її потреб та настроїв, і тому міркування його вислухали з увагою. |
| 97 |
І вони сідають на лавці під розімлілими акаціями, якраз навпроти будинку правосуддя, з вікна якого подеколи вигляне то кашкет міліціонера, то промайне обличчя знайомого Лободі прокурора, то прозирне ще хтось стривожений, можливо, який-небудь затриманий порушник. |
| 98 |
Висуванцеві й невтямки, скільки вона передумала за цей час, скільки тривог за свого Івана через душу її перейшло... Десь там, в Азії, епідемія спалахне, а їй уже Іван перед очима, бо хоч і щеплення поробив, а все ж таки тропіки, де здавна то чума, то холера... |
| 99 |
Важливо, однак, що встиг висуванець одразу після одруження отримати квартиру в місті на проспекті, туди ж незабаром і батька переманив, хоч як упирався старий. А коли невістки не стало, то й батько невдовзі опинився на Скарбному в Будинку старих металургів, бо що ж із ним робити синові-холостякові? |
| 100 |
Якби хоч квартира тісна чи жінка сварлива, а то ж зараз по-холостяцькому живе, по їдальнях та буфетах бігає, там чаю, там кефіру, бо на роботі коли й до ночі, – час у таких людей не нормований... Стоїть «Москвич», лобом у Ягорів паркан уперся, фари погасив і жде, майже непомітний у затінку сараю. |
| 101 |
Зачіплянка з першого приїзду чомусь відчула антипатію до тих нічних юшкоїдів. Такі речі тут навіть дітям передаються ніби з повітрям: була вже скарга на малечу, яка минулого разу пальцями розмалювала «Москвича», понаписувала на ньому шовковицею різні неподобні слова... |
| 102 |
Володьку зачепи – на ходу вигадає сто пояснень, такого в ступі не влучиш... Але й Весела – це ж така, що правди від неї не втаїш, тут і мале знає, чого до діда Ягора час від часу рибінспектор заникує то з одним, то з другим приятелем... І ніколи вдень – тільки вночі, мов кажани. |
| 103 |
Одного рибінспектора нібито замінено, була дідові передишка, а тепер і новий дорогу взнав чи Лобода його навів. Володька виявився не геть-то вередливим: батька свого, бач, з Ягором розлучив, щоб не чаркувався з махновцем, а собі дозволяє, внадився, хоч і непроханий... |
| 104 |
Всі знають, який вертун: справді, його і в ступі не влучиш... Одначе спати пора. Вставши, Вірунька наблизилась до дітей, що порозкидались по тахті, аж додолу позвішували загорілі ноженята. Обережно поправила ті ноженята: спіть, набігались за день. |
| 105 |
Електрики не вмикала, щоб не приманювати мошкару. Страшні то були часи, жорстоко знекровлювали вони Зачіплянку, вигублювали її цвіт. Однак стали для неї вони й випробуванням на живучість, на душевну міць, на відданість тому, що є для людини святим. |
| 106 |
Микола й сам часом почувався ніби учасником боротьби народу, того повсякденного опору, що його чинила Зачіплянка окупантам. Сама Зачіплянка і всі довколишні робітничі селища поставали в тім трагічнім освітленні ніби якимись іншими, суворішими, грізнішими, з душею героїчною. |
| 107 |
Постояли на тому місці, де колись нібито була дзвіниця, стояла окремо від собору, але вони вже її не застали, ще до війни дзвіниця зникла, дзвони познімано, язики повиривано, іржава рейка – бездарна замінниця дзвонів – вульгарним уламком висить на стовпі як герб догматиків і юшкоїдів... |
| 108 |
Ромця вважає, що він має право на певну розхристаність душі, декого це коробить, а чому він справді у своєму поводженні мусить бути підігнаний під стандарт? І якщо він зараз трохи й перекошений, то що такого? Адже чув колись від матері: навіть дерево себе в рості випрямляє! |
| 109 |
Один раз тільки і вдалося Миколі побачити її зблизька – біля самого паркана грядки поливала. Стояла зарошена, із шлангом у руці, а спідлоба погляд на Баглая – глибокий, важкуватий якийсь, недовірливий. Густа смаглявість лиця різко відтіняла зеленаву голубизну очей, сумовито-сторожких, зачаєних. |
| 110 |
Уста затиснуті, а в погляді і в усій поставі було щось затяте, сміливе, вгадувалась внутрішня сила натури, пристрасність, надійність душі. Волосся темно-русяве блищало, вільно розкинуте на плечах, кільчасті кінчики його золотились на сонці, ніби злегка пригорілі, припалені іншим, степовим сонцем. |
| 111 |
Чомусь саме їй, отій ще не знаній людині, хотів би він виповісти своє життя, все своє заповітне. Коли людині скоро сповнюється двадцять два, а дими безупинно димлять, а слава поета тільки в мареві мариться, є над чим замислитись. Двадцять і два, а ще нічого не зроблено для безсмертя! |
| 112 |
І хоч було то в суворому Римі, а не на цій лагідній, поетичній Зачіплянці, та виникають, певне, в людей і через тисячоліття такі настрої, які вже колись були і когось непокоїли. Справді, що встиг зробити? Що встиг збагнути у своєму двадцятидвохрічному світі? |
| 113 |
Не такий уже й довгий вік мистецтва, витвореного людиною. Тридцять чи сорок тисяч років тому невідомий митець при відблисках вогнища вивів у своїй печері перші контури мамонтів, на яких він удень полював... Після того була Нефертіті, був Парфенон, була Мона Ліза... |
| 114 |
Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість. І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва? |
| 115 |
Сіли в машину, лімузинчик фуркнув, зняв куряву на всю вуличку. Стало чути у повітрі сухий присмак бензину, пилюки. Майнули фари аж біля собору, ковзнули по ньому, і видно було, як там «Москвич» чогось зупинився, і ті двоє вилізли з машини. |
| 116 |
Злодіїв на Зачіплянці поки що не водилось, ні в сторожах, ні в дружинницьких патрулях потреби досі не було. Тому ніхто й не бачив, як двоє п'яних юшкоїдів, двоє пігмеїв нічних неквапом зайшли в тінь собору, наблизились до його охоронної грамоти... |
| 117 |
Скаржився, що з запчастинами трудно та що робочих рук не вистачає, дякував заводським шефам у причислюючи, здається, й Катратого до них. Допомогли, мовляв, трубами, допомогли й дощувалки встановити, тепер хоч яка спека, а в городній бригаді дощ іде! |
| 118 |
Золота, мовляв, була робітниця, перспективна дівчина, та, на жаль, сталося так, що знеславили там її, та ще й бухгалтер необачно повівсь. А воно ж і її можна зрозуміти, не одну з дівчат сьогодні тягне до міста, особливо коли в селі клуб поганенький, хлопців мало, а до жонатих ревнують... |
| 119 |
Саме оце приїздив до міста вибирати проект, хочуть у латишів перейняти взірець, там у них гарні будують клуби. Отже, не такі вже й безперспективні Єльчині Вовчуги. Погомонів голова, подивувався ще раз Ягоровій груші-безнасінниці, з тим і відбув. |
| 120 |
Після того як пронеслось, як уже покушпелила п'ятитонка на Вовчуги, відчула себе Єлька ніби аж полещеною цими провідинами: що не кажіть, а все ж не забуто її, не викреслено в небуття. Провідав Макар Мусійович, поцікавився-таки її долею, і хоч не довідку відпускну, так зате ж ім'я їй приніс. |
| 121 |
Про домову книгу знов було кинуте слово. Це на Зачіплянці, де всі свої, то поки що не чіпляються, а он у тих квартирах, що на проспекті, спробував би хто переночувати без паспорта – одразу ж і виглядай дільничного з двірником, прийдуть, поцікавляться... |
| 122 |
Побігла, ніг під собою не чуючи. Через селище, поміж закуреними мурами заводів, де все було чорне від сажі, де безупинний гуркіт стояв, двигіт та грякіт, а сонце з гори пекло так, як ніколи в степу не пече. Тільки зійшовши на міст, відчула на душі полегкість, ніби знов розвиднялось життя! |
| 123 |
А внизу сяє Дніпро, так сяє, що аж очі ріже, острови зеленіють, яхти пливуть, немов лебеді повногруді. Далеко на пляжах – тисячі людей, золотяться тіла червоно, з відстані наче суцільні пшениці рум'яніють, не одразу Єлька і второпала, що то таке. |
| 124 |
Приймальні комісії почали працювати, всюди юрмиться молодь, в кожного якісь перспективи, і тільки, здається, одну її, Єльку, життя відтерло, кудись жене без керма і без вітрил... Після морозива Єлька відвідала в цьому ж парку музей козацький. |
| 125 |
Не зовсім зотліли їхні малинові хоругви, блищать шаблі під склом, жевріють оксамити, навіть козацький човен уцілів, величезний, із суцільного дуба, тільки почорнів наскрізь, став як антрацитовий, – у плавнях, із замуленого дна річки Підпільної рибалки видобули його. |
| 126 |
Біля бакенської будки грає листям гінкий осокір, його здалеку видно. У найпекучішу спеку біля осокора можна заховатись у затінку, а зараз під ним отаборилась ціла компанія, що, видно, моторкою прибула, – моторка з написом на борту «Мрія» причалена неподалік. |
| 127 |
Катратий при цьому чогось насупився, а потім, перебивши балакуна, став раптом з іншого боку вихваляти Єльку, сказав, що племінниця в нього не яка-небудь пустовійка, вона дівчина роботяща, моторна, чепурна! І мати недбахою не була, і дочка теж змалку в труді!... |
| 128 |
Одначе Катратий жарту не прийняв і нитки розмови не випустив, далі вів своєї, бо хіба, винна, мовляв, дівчина, що попала в таке безправство? Круго усі ходять під законом, спокійно можуть спати, а ця в постійній тривозі, беззахисна, беззаступна... |
| 129 |
Коли раків у відрі не зосталось, і пивні пляшки порожні валялися на піску, дядько Ягор взявся стругати весло, яке не перший день струже, як тільки вибереться вільна часина. А приїждже товариство запросило Єльку по Дніпру прогулятися з вітерцем. |
| 130 |
В одному місці довелося розминатися з легкокрилим табуном гостроносих, схожих на ракети човнів; в кожному сиділо по восьмеро гребців, вони то згинались, то розгинались в єдиному ритмі, в єдиному помаху весел, тільки чулося дружнє плесь-плесь. |
| 131 |
Єлька розуміла всю підводну течію цієї розмови, і хоч почувала, як нуртує в ній якась не до кінця усвідомлена відпорна сила, але було щось і приємне, спокусливе в цих натяках, в мальованих картинах, в неприхованій увазі до неї. Над усіма тут вона ніби старша, всі перед нею так і стеляться. |
| 132 |
Не зоставались в її душі без відгуку слова про оту незалежність, вільність, про пляжі дніпровські, де можна було б цілі дні проводити безтурботно, наодинці з сонцем, із волею, із блакиттю!... Буря знялася несподівано. Так вони щоразу зненацька зриваються, ці надвечірні бурі на Дніпрі. |
| 133 |
Небо, що вдень було повне блакиті, тепер скаламутилось рудою завією тьми, і вітру, й тривоги. Човни, як тріски, погнало на воді, і білокорі осокори на берегах закудлатились листям, потемніли, страшно віддалені, і в Лободиних очах Єлька помітила, як майнуло щось сполохане. |
| 134 |
Дніпро збурунився, моторка йшла важко, орала хвилі, воду зривало вітром, кидало бризками в обличчя. Бурею пригнало їх знов до Катратого. Єлька вистрибнула просто у воду. Підібравши плаття вище колін, мерщій подалася до берега, а моторка одразу ж погнала далі десь до свого причалу. |
| 135 |
Домовою книгою цікавилась, і хоч по-сусідському, проте попередила Ягора: або прописуйте свою квартирантку, або... Треба буде шукати десь руку в міліції, щоб прописатись, щоб узаконитись у житті. Наче йому неоднаково, незрячому, є та дошка чи нема. |
| 136 |
Може, і він по-своєму дорожив цим собором, що єдиний тільки й зостався йому з довоєнного життя? З дитинства, з юності, коли ще невипалені Костині очі мали змогу збирати в душу цей дивний зачіплянський світ... Вірунька, хоч і поспішала до автобуса, все ж завернула на місце події. |
| 137 |
Позбавлено паспорта. І хоч раніше за цехом, за графіками, за безліччю квартирних та побутових справ їй не до собору було, він наче й не існував для неї, одначе зараз це неподобство обурило й Віруньку, собор і для неї враз якось ожив. Не було ж на парткомі й мови про те, щоб собор роздягати! |
| 138 |
Майнуло в гадці, як, ще коли малою була, зносили в їхньому селі церковцю дерев'яну. Невідомо ким і коли була поставлена, хоча ставили її, видно, справжні майстри: збудована була без єдиного цвяха. Сокирами та ломами розбивали старезне, але ще міцне, не поточене шашелями дерево. |
| 139 |
Тільки й гомоніли тоді про це. Ті, що похмуро трощили, розшивали ту старизну, з мовчазною люттю виконували руйнацьке завдання. Спершу здавалось, що все там одразу мусило б розсипатися вщент, а проте ветха споруда чинила опір, вражала всіх міцністю. |
| 140 |
Огидні духи руїни, шорсткі, наче запилюжені, і на все життя – сліпі. Згадалась ще купа розкиданої, припалої порохнею церковної утварі, школярчата копирсалися в ній, знаходили на руйновищі з-поміж сміття та мотлоху висушені уламки березової кори з химерними на ній письменами. |
| 141 |
Так і зосталось нерозшифрованим, що там було написано давніми писарями чи самими майстрами, тими, котрі вміли будувати без єдиного цвяха... Може, остороги якісь? Заповіді нащадкам? Тепер, видно, хтось вирішив перетворити в руйновище і цей собор. |
| 142 |
Підійшло ще кілька селищанських, оглядали пляму – слід від зниклої охоронної таблиці. Семко Дейнека подав думку, що треба міліціонера б викликати, щоб вівчарку привів та пустив її по сліду. Там у них собаки-шукачі здорово намуштровані, будь-який слід візьмуть. |
| 143 |
Учитель Хома Романович, у якого до війни сиділа за партою легендарна Майя Прапірна, неремстиво стояв позад гурту сухенький, сивий, у розмовах участі не брав, тільки очі його, задивлені на собор, пойнялися сльозою. Йому більше, може, ніж будь-кому, було чого переживати. |
| 144 |
Виник, мов із легенди. Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, повержені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали раніше одній із окраїнних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченці, брали до рук, замість шабель, книги Святого письма. |
| 145 |
І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались, і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. |
| 146 |
Розповідав, нібито зморений, приліг у плавнях, задрімав, і собор сам уві сні йому наснився. Дано знак, ударили в тулумбаси, скликаючи раду козацьку (відомо, що на раду навіть у Січі козаки йшли без зброї, докладаючись лише на силу розуму). |
| 147 |
І засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору над плавнями, над цим білим світом дніпровським... Під час громадянської, коли різні влади тут часто мінялись, не раз налітала на собор ще й «безвладна влада», гуляйпільська анархія, без попа причащаючись вином із золотих церковних чаш. |
| 148 |
На спеціальних пристроях волами тягли через скарбнянські плавні стопудову козацьку мідь, але на греблі десь вози уломились під непосильною вагою, шубовснув дзвін у ковбаню, в глибочезне плавневе озеро і, кажуть, сім днів гув, доки дна дістав! |
| 149 |
І діла ніби не було, а люди знічев'я все юрмились на майдані соборному. Ромця точив язика на дотепах, що ідея шашличної таки явно ж перемагає ідею собору. То чому б не кинутись швидше геть розламувати його, цей пережиток минувшини! Величезну шашличну натомість воздвигнемо! |
| 150 |
Десь аж із Гупалівщини придибуляли старелезні бабусі у темних хустках, не розчули той дзвін із таблицею, та по-своєму чутку перетлумачили: по-їхньому виходило, нібито з міністерства мають сьогодні приїхати собор відкривати... Спасибі, зважили-таки там на їхні безконечні прошенія! |
| 151 |
Не станемо докладно цитувати Шпачиху, не всі її вислови піддаються цензурі, але в анналах зачіплянської історії крилаті Шпачишині вислови, безперечно, залишаться; не раз буде згадано, як бурхливо тут реагувала вона, як погрожувала лягти на порозі собору і – «тільки через мій труп!...». |
| 152 |
Володька Лобода не був наполоханий Віруньчиним наскоком на нього в кабінеті. Щоправда, коли вона виявила оту кляту таблицю за сейфом, стало трохи незручно господареві кабінету, тим паче, що сцена відбувалася в присутності товариша згори, хай і не надто високого чину. |
| 153 |
Не такий наївний він діяч, щоб, починаючи вести облогу собору, не забезпечити собі надійно тили. Має певність;, бо має опору. Той, кого Володька вважав батьком хрещеним, хто висунув його на керівну посаду, слухати спокійно не міг, коли заходила мова про собор. |
| 154 |
У соборі вбачав головного винуватця усіх прикростей, пов'язаних із хрестинами, собор був винуватий, що й суворе стягнення вхопив, і що намічувана кар'єра заломилась. Ледве зовсім не полетів униз, та, на щастя, вдалося зачепитись на досить-таки відповідальному щаблі. |
| 155 |
Наступного дня був вихідний, і Лобода ще зранку вирішив: на Скарбне. Поїде в ті райські місця, накупається досхочу, спочине душею, підгартується, – бо ж у здоровому тілі здоровий дух! – і заодно старого свого провідає в його ветеранській обителі. |
| 156 |
Коли зважуєшся на вирішальний крок у житті, тут без батьківської поради не обійтись... Здавна так у народі заведено, що, перед тим як брати шлюб, мусить син у батька-матері благословення просити, без цього, мовляв, щастя не буде. А він хоче щастя – щастя і тільки, чорт візьми! |
| 157 |
Поїде цього разу без компанії, корисно ж людині й усамітнитись коли-небудь, побути віч-на-віч з природою, з лірикою душі, зібратися з думками. І не треба йому сьогодні ніякого персонального транспорту, вирушить отак, як є, по-простецькому, персональним трамваєм, як той казав. |
| 158 |
Зостались позаду корпуси нового житлового масиву, і попросторішало одразу. В усі краї видно далеко. Повінь сонця розлилась, а десь аж на обрії знову з'явився собор. Зуміли ж отак поставити! Скільки не їхатимеш тепер, аж до самих плавнів, все він буде тобі перед очима. |
| 159 |
А з сектами як? Секти, мабуть, порозплоджували... Доводь тоді, що собор не має нічого спільного з сектами і що відправи в ньому хіба що горобці справляють, пурхаючи у вікна... Але ж красень, стервець! Собор ненадовго зник за деревами смуги-вітроламки, потім знову виринув. |
| 160 |
Старші брати теж не зіпсували анкету, не кажучи вже про батька. Тільки от характер у старого важкий, дедалі гірше Володька почувається з ним. Ще на заводі, коли батько приходив на збори, де Володька мав виступати, синові одразу псувався настрій. |
| 161 |
Що за знак? Собор усе ще мов на долоні. Коли дивитися звідси на нього, з перспективи, є в ньому щось ніби від ракети космічної, надто ж у тому центральному куполі, що стрімко угору націливсь... Дивно: стільки бомбами вирв на Зачіплянці було нарито, а його жодна не взяла. |
| 162 |
Скільки їх місто викидає сюди у вихідний, а плавнів вистачає на всіх, розмахнулась природа, розкинулась багатствами колишніх козацьких угідь, не пошкодувала і для теперішніх людей ні тихих вод, ні ясних зір, вночі все небо над плавнями всіється зорями дивовижно ясними, буде що лічити закоханим. |
| 163 |
Це ж здорово, коли ти людям не нуль! В будь-яке товариство тебе приймуть, всюди ти бажаний, бо знають, який ти компанійський, вмієш і мертвих розвеселити. Затіяти гру якусь, розповісти анекдот чи й пісню організувати – все це вийде в тебе, з вогником вийде, його ти й досі не втратив!... |
| 164 |
Як, власне, небагато треба людині, щоб відчути, яке воно, щастя, на смак! Зоставшись у трусах, Володька оглянув себе. Негарно, що тіло біле, зовсім без засмаги. Студенти он борюкаються, ті всі вже як полінезійці, а тут за текучкою, за клопотами й загоріти нема коли. |
| 165 |
З розгону шубовснув у воду. Плавав на животі й на спині, вода його лоскотала, збивав долонями бризки вгору – сліпий осяйний дощ падав на нього з блакиті неба! Обсохнувши, прогрівшись на сонці, Лобода знову шубовснув у воду, плавав, пірнав, виринав, з чиїмись дітьми водою переплескувався... |
| 166 |
На цю тему Лобода принагідне розповів теж бувальщину, ще комсомольську, як його розіграли були хлопці під час доповіді, поставивши на трибуну, замість води, карафку з горілкою... Нічого, налив, хильнув посеред доповіді і не скривився, довів доповідь до кінця. |
| 167 |
Одначе треба ж було подумати й про батька. Подолавши хвилину зніяковіння, Лобода повернувся до воєнкома, уже не розгублений і не приганьблений, видавив із себе навіть усміх на уста. Неквапом одягнувся, подякував гостинному подружжю, пояснив, що йде провідати батька свого, металурга. |
| 168 |
Лобода чомусь образився на такі жарти, хоча студентській уяві, може, й справді малювався зараз цей ліс у його прадавній соковитій первісності, коли ще росли тут секвойя та благородний лавр, мастодонти водилися і велетенські слони-динотерії... |
| 169 |
Прості наші радянські люди. Такі, як батько твій Ізот Іванович, трудяга-ветеран, справжній представник його величності робітничого класу. Не обійшлося, правда, без демагогії, доводилось чути, що рідного батька, мовляв, державі на шию накинув. |
| 170 |
Якщо кому з вас, дорогі ветерани, хотілось би, крім достатку, крім підсобок своїх, ще й родинного тепла, то зрозумійте: життя є життя, в нього свої невблаганні закони. Можливо, що який-небудь старий більшовик з Барикадної, учасник трьох революцій теж змушений тут доживати вік одинцем. |
| 171 |
Адже ж треба комусь рухати життя, нам не можна перетворитися в няньок біля вас, нам давай метал, прокат, сталі високоякісні... Це ж ви самі для нас усі можливості створили. Ростіть! – сказали, і треба рости. З такими думками Лобода зайшов на подвір'я. |
| 172 |
Батька ніде не видно було. Директор закладу, бритоголовий, в'язистий мужчина в чесучевім костюмі, сидить у затінку під горіхом, під зеленим його шатром і, начепивши окуляри, книжку читає. Людина обов'язку, він і в неділю безвідлучне на посту. |
| 173 |
Кадровий військовий, був у високому чині, і хто б міг сказати, що з цього залізного служаки-військовика та вийде такий архіпастир, дбайливий мирний господар-доглядач цієї обителі щасливих пенсіонерів! Психологія довічного в'язня тільки вона могла породити таке уявлення про ідеал. |
| 174 |
На собі довів, що здатна витримати людина, до яких меж сягає її витривалість. Батько все ще не з'являвся. Директор заспокоїв, що розшукають, мовляв, хоча й не близько: побрели з Яровегою на пасіку до свого приятеля – курінь там у них, не так для сторожування, як для бесіди... |
| 175 |
Може, й чарку вип'ють ради неділі, там це дозволяється, аби не на території. Лобода-син посміхнувся: о, старий його міг колись чарку перекинути. По-робочому, козацькою нормою... Доки батька розшукували. Лобода-син вирішив подивитись батькову келію. |
| 176 |
Палата – як і всі. Чиста, світла, калачики на вікні, фіранка біленька, дві тумбочки, двоє ліжок. На батьковім ліжку постіль, правда, жужмом, кублом, і директор трохи зніяковів, сказав вибачливо, що ніяк не привчить цю палату щодня ліжка заправляти, отак встав і пішов, хоч і на цілий день. |
| 177 |
Може, що й було приколене, та зірвалось, зараз лише кнопка в стіні; на тумбочці крихти якісь та муха над ними докучно зумчить. Ще більше мух виявилось у їдальні, куди відвідувач теж зайшов – тут всюди вони брумчали; це вже був недогляд, і Лобода мимохідь дав пораду щодо липучки. |
| 178 |
В цілому Лобода був задоволений станом їдальні, столи ножами вишкребені, з кухні пахло смачним, помитий посуд – акуратними солдатськими гірками на столах... В кожнім кутку «трапезної» фікуси в діжкам, на вікнах знадвору нависає листя, створює зелену затишну напівсутінь... |
| 179 |
Якби навіть котрийсь із утопічних соціалістів оглядав цей щасливий притулок ветеранів праці – і той, здається, не мав би до чого вчепитись. Так і сказав Лобода-син директорові. Справді, в усьому почувалась хазяйська рука, тільки затхлість якась усюди, дух старості... |
| 180 |
Став поміж колонами, де була тінь. З лісу долинає музика ледве чутна; там іде гульня, життя кругом кипить, всі дихають свіжим повітрям, розважаються, а той один відлюднився, заліз, як тарган, і сидить у червонім кутку, доноси фабрикує... Є ж типи! |
| 181 |
Голос крові, невже він справді є? Чи що ж тоді торкає душу, коли отак побачиш найріднішу тобі, єдину у світі людину? В самій ході, як завжди поважній, було щось рідне, в руках відстовбурчених, у тій сивій наїжаченій вітром куделі на голові... |
| 182 |
Раніше на металургійний відбирали велетнів, і він був один із них, на голову вищий за тих дідків, що його супроводжували підтюпцем. Велике від природи лице було ніби як розбрякле – чи спав у курені, чи, може, поправився тут на санаторних харчах? |
| 183 |
Тільки тепер Лобода Ізот глянув на сина. Глянув очима здивовано-недобрими, налитими кров'ю. Певна ознака, що не сиропами частувались діди на тій пасіці... Сіно стирчало із закудланої сивини, певно, спочивав після обіду в курені, краще було б не будити. |
| 184 |
Ніякої родинності не виявив до сина. Уп'явся червоним поглядом і мовчав. Старий клекотів. Страшно було дивитись на нього, збагровілого: ще сонячний удар трахне, впаде хрестом серед двору і щелепу набік... Але старий не падав, стояв, як дзвін. |
| 185 |
Люди підходили, звідки вони й бралися, свідки ганьбища цього. Невдовзі вже чимало їх стояло по двору і аж під сараєм, попід повапнованим муром незрушно стояли, нагадуючи ідолів скіфських, кимось звезених із степів і поставлених у безладі біля історичного музею... |
| 186 |
Особливо пекла поглядом одна якась Сівілла розкудлана, схожа на відьму... Почувався кинутим у лабети, в пастку. І подумати тільки, що все це не кошмар, не сон, що все – в реальності: і Скарбне, і розпалахкотілий сонцем день, і цей вибух батькової люті-ненависті. |
| 187 |
Директор, занепокоєний, запропонував старому зайти в тінь, поберегтися сонячного удару, але ветеран пустив осторогу мимо вух. У гніві його, проте, було щось безпомічне, і цю безпомічність син уловив, і сам відчув, як у серці йому крізь образу озвалося щось таке, що рідко озивається. |
| 188 |
Хай би до крові шмагав отим скрутнем рудим, як дротяним, хай би крізь шмаганину, крізь біль прийшло тобі прощення... Але схоже на те, що цього не буде. Стояв чужий, розбагровілий у ненависті чоловік, з налитими кривавою люттю очима, із скрутнем іржавої трави у дрижачій великій руці. |
| 189 |
Жахливим було все: самий цей день, і несамовитість людини, яка тобі доводиться батьком, і роса напруги, роса ненависті на чолі. Сорочка на батькові не першої свіжості, плечі під нею кістлявляться, руки чорні, важезні руки бога заводських печей, що вовік не підбіляться від того вогню та від сажі. |
| 190 |
Сонце палить і палить, розбуджує в старому не так хміль випитих медів, як хміль гніву і кривди, не миттєвої, видно, не зопалу вибухлої, а такої, що днями й ночами накипала тут, на Скарбному. Перевівши дух, пригладивши змокріле павутиннячко чуба на голові, Лобода рушив стежкою до асфальту. |
| 191 |
Нема їм вихідних. День і ніч з епічним спокоєм димлять. М'яким силуетом проступає із неба собор. Стоїть на далекому небосхилі, повитий прозоро-синьою млою відстані. Перспектива змістилася, бані собору і труби заводів ніби зблизились між собою, злилися в єдинім ансамблі споруд старого й нового віку. |
| 192 |
Родом із соловецьких країв, де суворий архангел дивиться на все з монастирської брами, де над вічними кригами чайки полярні кричать. У підземеллі однієї з веж монастирських цариця двадцять п'ять років гноїла в ямі закутого в ланцюги Калнишевського, останнього кошового Січі Запорозької. |
| 193 |
Випоєному степовою волею, поверженому й закутому, може, додавали йому там сили не закуті ланцюгами згадки якраз про оцю сонячну українську широчінь? Богатирі тут виростали, сильних духом людей виховував цей край, живлющий дух цієї природи. |
| 194 |
Цілу ніч перед тим гуляє яка-небудь Зачіплянка, справляючи проводи, згадується кому-небудь, що в давнину козак, ідучи в похід, обіцяв дівчині привезти стільки шовків та стрічок, щоб, як розпустити, вистачило їх від шпиля собору до самої землі... |
| 195 |
І співають, і спів такий безсмертний, як у тих японських дівчат, що хоровим співом проводжали своїх камікадзе в польоти! Прийдуть на подвір'я військкомату із тим металургом-новобранцем, та ще й тут забринять шибки від їхнього «Засвіт встали козаченьки», вийдеш на ганок – душа прагне безсмертя. |
| 196 |
І ніде потім не забути молодому воїнові цих проводів, дівочих стрічок і похідної, прощальної пісні цієї. Оце вам звичаї, самі ростуть із вдачі народу, із традицій його, із душі, а то вигадують, висмоктують із палиця різні бездушні псевдообряди... |
| 197 |
Зачарований був тією довершеністю споруди, повівом предковічної краси? Навряд. Скоріше навіть ні. Ніколи до того не був естетом, і рішучості не бракувало теж. Може, хіба що горе пережитих літ, пекуча зненависть до руйначів, до нищителів прояснила йому розсудок, продиктувала наказ – зберегти! |
| 198 |
А тоді, в часи великого очманіння, хіба що випадок уберіг тебе, що разом із такими ж, як і сам, юними завзятцями не пішов розвалювати собори, мав би з ними стояти наївним переможцем, на купах руїн тих беззахисно-ветхих своїх північноросійських церковок. |
| 199 |
Поверг би і його з почуттям правоти, в азарті руйнацій, не підозрюючи навіть, хто він такий. А що не трапилось нагоди взяти участь у тім сліпім захмелінні, в банкеті руйнацій, то тільки випадкові завдячує: рано пішов в артучилище, офіцером став. |
| 200 |
Хоча й не скажеш, що це було в розладі з його бажанням. В усякому разі, коли одержав сюди призначення, то першим, що відродилося в спогаді, був якраз оцей собор на узвишші, пощадженій колись твоїми далекобійками у щасливу мить прозріння... |
| 201 |
Недавно їздив із товаришем досліджувати гірську дерев'яну архітектуру, пішки сходив усі Карпати, всі гори облазив, в одному верховинському селі на власні очі бачив, як місцеві учні-старшокласники старовинну свою гуцульську церковцю на дрова ламали. |
| 202 |
Нічого їм не прощає. В усіх подробицях може розповісти, як і ким було зруйновано Михайлівський Золотоверхий, що з часів дотатарських сяяв на київських горах, і як ламали Десятинну, з якою впертістю рвали динамітом мурування сивих віків. Зойк стояв, дрижало все навкруги, а мурування не піддавалось. |
| 203 |
Особливою ненавистю молодий архітектор палає до тих, які, будучи з дипломом архітектора, свідомо вдавались до «розчищення» площ, зносили пам'ятки, тільки щоб звільнити місце для своїх бетонованих тумб... Непримиренністю своєю син і воєнкома часом дивує. |
| 204 |
Батькова підтримка помітно пригасила синову гарячкову стривоженість, хоч йому, видно, не сходять з думки різні випадки сучасного вандалізму, дошукується людина, звідки береться браконьєр, що його появу спричинює і в який спосіб можна цьому протидіяти... |
| 205 |
Світило криваво червоніє краєчком з-під брови вечірньої хмари, а потім холоне, гасне, тоне у синіх імлах. Як із міражу, виступає собор і бастіони заводів – дивовижний ансамбль віддалених між собою віків. Рух і рух, наближається місто. Захід ще повен світла. |
| 206 |
Десь там, може, в комфортабельних лайнерах, мандрує людина... Спадають сутінки сині, м'які, засвічуються зоряно потойбічні каскади міста, незліченними вогниками освітлюють себе зсередини щільники багатоповерхових будинків. Місто виростає перед юнаком. |
| 207 |
І далі нарощує свою силу, і невідомо, де їй буде межа. Будувало помпезні палаци жорстокій розпусній цариці, виламувало бруки для барикадних боїв, і одна з вулиць названа тепер Барикадною... Місто-барикадник, місто-трудар вбирало в себе силу козацького краю, і гнів його, і легенди, й поезію. |
| 208 |
Величаво-байдуже до всього земного, ранково висвітлюючись на скелястих своїх кряжах, воно мовби дослухається до якогось іншого життя і бачить з-поміж усіх див світу – найважливіше: сонце, червоне, росяне сонце, що підіймається перед ним із плавнів, із туманів Скарбного. |
| 209 |
Ти приймаєш і любиш його неподільно, все! Що правда на світі є, Зачіплянка в цьому ще раз переконалась: з'явилася таблиця на соборі. Як загадково зникла вночі, так загадково й повернулася, без свідків, невідомо ким прибита, наче сама приліпилася на своєму попередньому місці. |
| 210 |
Грандіозна ж ідея! Перетворити Скарбне, затопити його або осушити! Чи принаймні створити на його базі мисливське господарство закритого типу з козулями, з дикими кабанами, на яких можна було б полювати після втомливого службового дня, після відповідальної роботи. |
| 211 |
Кожен якось хоче увічнитись... Проте в останню мить зачіплянський «геній» таки стримався, не дозволив собі покласти на стіл цю скороспілу ідею з мисливським господарством, якесь чуття самозахисту підказало: почекай, не квапся, адже не відомо ще, як твоя ініціатива буде тут сприйнята. |
| 212 |
Проте Лобода нічим не виявив, що він у цій справі необізнаний. Щоб відвести від себе вогонь, одразу ж на заводських комсомольців звернув: метушаться, мовляв, ходять якимись «дорогами слави», а в себе під боком, на своєму ж заводі, такий подвиг було вчинено, і ніяк не докопаються... |
| 213 |
Єдино можливий був хід – триматися безсторонньо, говорити про асигнування, бюджетні утруднення, злегка натякнути на історичну сумнівність пам'ятника і пояснити, що приміщення ні для чого практично не придатне через свою незручність – був склад комбікорму, а тепер і комбікорм звідти забрано... |
| 214 |
Отже, не це. На повний голос – про генеральний план, про підготовлювані проекти нової забудови селищ... Хай трохи й туманно, але ж... І все. Козацькі діти. Розумій як хочеш. Підвівся, високий, могутній у плечах, мусиш і ти вставати, так велить етикет. |
| 215 |
Наступного дня відбулася в Єльки ще одна важлива розмова – з бабою Шпачихою. Зайшла Шпачиха з тилів, з городу, відкликала Єльку, повела аж у кінець своєї садиби, в той закуток, що його торік відрізала, відбатувала комісія, вважаючи, що зайвина в баби присадибних угідь. |
| 216 |
Шпачиха сьогодні лагідненька була, культурна, ніхто й не впізнав би зараз у цій струдженій, зістареній і ніби поменшалій особі ту войовничу буянку, що й всією Зачіплянкою не погамувати, коли розійдеться... Посідали на межі, й почались перетрактації. |
| 217 |
Як бив її в молодості чоловік, схильний до чарки, як навіть уночі за коси її по хаті волочив... Усе витерпіла, бо справді, мабуть, таки двожильна. Ради дітей терпіла, сама на розшуки бігала, коли, бувало, після получки господаря довго нема, знала, куди бігти, – на Клинчик мерщій! |
| 218 |
Нещадний, крутий був, а проте, як помер, то вилила сліз за ним, бо вдовою дітей підняти – це, дитинко, нелегка ноша... Про сина ще розповідала, що його фашисти десь замордували, юного, як цвіт... Заговорила потім про Володьку оцього Лободиного, що з сином її дружив. |
| 219 |
Але хіба дійдуть твої думки до цієї перестражданої жінки, яку саме горе вчило, як ходити по крутизнах життя... Пополудні Ягор своє житечко косив. Комісія, відрізаючи садиби, не все з його Великого Лугу втяла, трохи таки й на житечко зосталось. |
| 220 |
Жде, поки син Діденків, офіцер-підводник, приїде з дружиною у відпустку (всіх на літо чомусь тягне на Зачіплянку, до цих кучугур та жаб'ячої саги!). Вибереться із-під вічних криг арктичного океану і вже тут, на цій грішній землі, жито ціпом молотить. |
| 221 |
Ранкова зміна ще на роботу збирається, а підводник уже гупає, через сагу на всю Зачіплянку чути. Вдень, коли припече, хустинкою голову обв'яже, як індус, і сніп за снопом, поки все не доб'є. Ягор жито своє швидко повалив, тричі пройшовся, і вже в покосах житечко його лежить. |
| 222 |
Колосся – рукою погладити хочеться, до щоки прикласти. Так старалася чепурно уснопкувати, що на перший сніп аж Катратий задивився. Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в'язальниця. І – чого раніше майже не бувало – раптом відтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле, родинне. |
| 223 |
Але й не знала, чим розвіяти його журбу, з якою він оце вперше їй відкрився. Невже таки справді змиритись? З колгоспу втекла, спасувала перед життєвими труднощами, дівчата там зараз ферми тримають на собі, а ти уявила себе кращою за інших, кинула все, подалася, як егоїстка, легшої дороги шукати... |
| 224 |
Нахилилася палаючим обличчям аж до снопа, і наче й колосся палило її докором. Візит міліціонера все ж мав для Єльки і позитивний момент: відчула, що вільно може тепер виходити з двору на вулицю, має право, не криючись, іти по Веселій, бо однаково ж незаконна і владі вже відомо про це. |
| 225 |
Надвечір надівши чистеньке плаття, аж до собору пішла – так, безцільно. Хоча не зовсім і безцільно, коли бути відвертою до кінця. Мала глибоко затаєну надію, тінь надії – зустріти студента Баглая. Випадково, зовсім ненароком! Може, повертатиметься з інституту абощо. |
| 226 |
В тому ж темпі, як мерзле горить, взялися завдруге лагодити риштовання, рихтуючи його, мабуть, для іншого якогось чорногуза чи лелеки, бо цей після їхніх попередніх відвідин відкинувся, забрав із собору лелечат і, певне, десь у плавню перекочував. |
| 227 |
Цього дня буря досягла ураганної сили. Поливаючи грядку із шланга, дочка її весь час дослухалася, як стара в хаті чимось гуркоче, щось трощить, але дочку це ніби не обходило, хай уже в хаті бешкетує, аби б тільки на люди не з'являлась, щоб перед селищем не заживати сорому. |
| 228 |
І хоч язик заплітався, стара бралася когось клясти, викрикувала щось грубе й викривальне, і дочці, тихій, несварливій з природи, нічого не залишалося, як вдатися до крайнього, але безвідмовного способу: повернути злегенька шланг у той бік... |
| 229 |
Десь із районів саме гнали Широкою череду у місто на бойню. Заповнивши всю вулицю, підгейкувані з боків незграбними пастухами в кобеняках, сунули в темряві втомлено, розбито мимо Єльки її колишні степові знайомі: телички, бичата, безрогі й рогаті, памолодь і старі, мабуть, вибаркувані, корови. |
| 230 |
Хто хоч раз почує, ніколи не забуде ту вранішню пісню гудків, їхню потужну органну музику, вільний – аж до Степів – переклик, коли, здається, все Задніпров'я зливається в єдину симфонію, у якій, проте, жоден з гудків не губиться, кожен співає на свій лад, кличе людей до заводських закурених брам... |
| 231 |
Як побрались з Іваном, тоді тільки й зазнала Вірунька людського щастя, після тяжких літ, після років недоїдань, трудоднів копійчаних, сирітства... Не балувало Віруньку життя. Одразу після війни мати санітаркою працювала при колгоспній амбулаторії, при тому убогому закладі, де навіть йоду не було. |
| 232 |
Шорстколистий, колючий ранник її дитинства, скупим цвітом він ціле літо по межах цвіте. Пізніше життя трохи підлагодилось, стали приїздити шефи заводські, допомагали колгоспові звестися на ноги. Тоді, саме закінчивши школу, й зустрілась Вірунька із Іваном Баглаєм. |
| 233 |
А щоб просторіше було танцюристам – то йдуть на соборний майдан, там місця на всіх вистачить! На завершення всього батька-матір весільних ще й до саги прокотять возиком, щоб там в одежі у воду перекинути, покупати на згадку та на щастя молодим. |
| 234 |
Дівчиськом вона пішла на фронт, і всій Зачіплянці відомо, що була в Лесі на фронті любов, яка, можливо, й кінчилась би одруженням та щасливим родинним життям, але ж війна є війна: в 1945-му поліг її комбат смертю хоробрих на околиці якогось польського містечка. |
| 235 |
Що б там не говорили скептики жовтороті, а коли Вірунька після прохідної ступає на територію заводу, що вранішньо гримить, стугонить і вирує димами, вона почуває гордість у душі. Не дими, звичайно, викликають це почуття, а праця людська, що тут, у рідній тобі стихії, звершується щодня і щоночі. |
| 236 |
Погомоніли, попрощались, пішли, спускаючись обережно вниз східцями залізними, а Вірунька знову була у своїй крановій кабіні, де скло від здвиготів ніколи не тримається, тільки вставлять, уже воно й висипалось. Вистачає Віруньці клопоту і на заводі, й поза ним. |
| 237 |
Очі запалені від пилюки, голос хрипкий від простуди, взимку на шихтовім дворі собачий холод, надто ж коли завіє з Дніпра, протяги так і свистять, кранівницям угорі перепадає найбільше, раз у раз застуджуєшся, дарма що й валянки та куфайку видають. |
| 238 |
Протягом зміни нема над тобою неба, замість неба залізо навкруги, вибухи куряви такі, що іноді й працювати ніяк, людської мови не чуєш – залізна грюкотнява, і коли тобі щось говорять знизу, ти по міміці лише, по жестах непохибно втямлюєш, що саме вимагають від тебе, твого крана. |
| 239 |
Кучугури іржавого заліза з пекельним гуркотом загрібаєш, гребеш якісь поламані колеса, сплющені радіатори, погнуті труби, спресовані обрізки жерсті і зіжмакані якоюсь надсилою рештки того, що було колись гарматними жерлами, зброєю, було тим, що стріляло і вбивало людей. |
| 240 |
Хата згоріла, а комин з димарем уцілів, голий, задимлений стирчав серед згарищ, і на тому закіптявленому, колись білому комині так гордовито, яскраво півень хвостатий красувавсь, матір'ю намальований ще до війни. Дотла село було спалене, все погоріло, тільки оті мальовані півні не піддались вогню. |
| 241 |
Тупцювання обважнілих ніг пам'ятає, оті нескінченні «кроком руш» і «на місці», і як зсутулена спина силкувалась виструнчитись згідно з командою, і як батьки-піджаки під час перепочинку частували лейтенанта та сержантів із своїх клунків, що їх догідливе розгортали перед ними матері. |
| 242 |
Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізованих зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах... До болю образливо було дітям слухати таке. |
| 243 |
Порожньо, нема, нема нікого: відправили вночі! Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. |
| 244 |
А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час. Так тоскно було бачити толоку без батьків, таке сумне все стало довкола – згарища, і спустошеність, і німі опудала, проколоті багнетами, і сиве, захмарене небо осіннє... Краялась болем дитяча душа. |
| 245 |
Йти було далеко, чи принаймні так їм тоді здалося, вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячі ноженята в бур'янах. А надвечір таки виплутались, побачили перед себе Дніпро, непривітний, осінній. Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. |
| 246 |
Спливають роки, а з пам'яті не стирається, яке там все було важке: і свинцева дніпровська вода, і хмари низькі в надвечір'ї над тими темними цятками по зеленому. Так уже й не було більше для Віруньки тепла батькової руки, так і не надивилась на нього під час його марширувань. |
| 247 |
Іде через якісь кучугури Єлька, потім велика вода, як у повінь, розлилася, і через неї – до обрію аж! – кладка. Розхитана, дірява, але тримає Єльку, і вона по ній іде. Перейшла, і знов кучугури дикі, піщані, таємниче безлюддя і смуток якийсь. |
| 248 |
І не дуже, а не вирвешся, і кудись повела. Почуває, що звинувачена в чомусь, і собака цей, як втілення кари, впіймав і тягне її, веде кудись, то придавить руку, то попустить трохи, навіть лизне, мов співчуваючи Єльці, потім знову затисне і веде вперед, веде... |
| 249 |
Ніхто сторонній сюди не має права заходити, а вона ненароком забрела і збагнула тепер, що пропала, що нічим їй не виправдатись, сама почуває свою провину... Десь є тут сторожа, хоча її й не видно, вартові причаїлись, із сховів своїх гостро вистежують Єльку. |
| 250 |
Важкий денний сон. Ніколи вдень не лягала, а сьогодні лягла, і кошмарне таке накотилося... Читали листа й перечитували, потім про почуття людські і про Єльку заговорили. І перед цим була у них мова про дівчину, що заблукалася до них на Зачіплянку, в життєву скруту попала. |
| 251 |
Чи має вона своє щось на думці? Може, в неї головна мета – жениха підчепити? Всебічно обмірковувалось, чого висуванець до неї вчащає. Звичайно ж, коли тут почуття, то нема їм чого втручатись, бо не просто складається оте істинне, невикривлене в стосунках між людьми. |
| 252 |
Хоча його Катратий найменше б хотів бачити в себе в гостях, проте покликав, бо Семко якраз по дорозі йому зустрівся, – він і сьогодні повертався з роботи з шабашною: в руках котив велосипед, а на ньому – дошки свіженькі... І став Ромця малювати подію голосно, щоб і в сусідніх дворах чули. |
| 253 |
А коли прокинулась надвечір з головним болем від важких сновидінь і підійшла до вікна, то під дідовою грушею-безнасінницею червоне палахкотів на столі великий букет троянд, і Шпачиха та якісь незнайомі жінки в понасуваних аж на очі хустках метушливо й завзято розставляли посуд. |
| 254 |
Безмежна до всього байдужість налягла на Єльку. Буває ж людині отак: і жити не хочеться, і вмирати ще рано. А коли люди сіли під грушею до вечірнього столу, то і Єлька, причесана вже й незаплакана, сиділа між ними перед букетом щойно кимось побризканих водою холодних троянд. |
| 255 |
Заручини тут, чи розводини, чи чорті й що, а повечеряти після прокатки годиться, і уплітали мовчки все поспіль, наче змітали зі столу. Уже тільки згодом один із них, добре намотузувавшись, зауважив, що годують тут, мовляв, не гірше, ніж у заводськім профілакторії. |
| 256 |
Згодом було чути ще розв'язнішу Ромчину похвальбу, став він, мовляв, тепер на своєму заводі ударником виробництва, користується пільгами майже нарівні з номенклатурою і як премію, може статися, матиме туристську путівку в котрусь із дружніх країн. |
| 257 |
Але той наш камрад додому повернувся з набутим умовним рефлексом: ще й зараз, каже, як переходжу вулицю, то мурашки по спині бігають, – здається, ось-ось хтось вріже кийком... Лобода, відчувши настрій маси, попросив Ромцю організувати щось «у розумінні музики». |
| 258 |
За ним одразу потяглась і його компанія нестрижених бовкунів, що замість ресторану вирішили сьогодні на дурничку в діда справити попоїжку. Чути було, як на вулиці вони дружно, сито заіржади. Доки ждалося музики, стало ще нудніше. І не пилось, і не їлось. |
| 259 |
Замкнутим було те сумовите личко, жодним живчиком не виявляло, що там клекотіло в душі. Ні разу не з'явились веселі ямочки на щоках, помітно приблідлих. Сиділа випростано, з якоюсь холодною погордою і ні до кого не зверталась, сусіда ніби не помічала. |
| 260 |
Без жодного слова, з мовчазною готовністю наблизилась до Баглая, і по тому, як вільно пішла вона із ним до хвіртки, ніби цього тільки й чекала, пішла, навіть не озирнувшись, з якимось викликом несучи свою баламутну голову, – всі зрозуміли, що їхня «хвилинка» може затягнутись надовго. |
| 261 |
Не удостоїв. Нахнюплений, як туча, ще посидів якийсь час, потім підвівся з-за столу, понуро побрів у темінь Ягорового садка. Музики не було. Орлянченко поки що не з'являвся із своїм всевловлюючим транзистором, хоча ж лише тепер і можна було погуляти по-справжньому. |
| 262 |
До них з нальоту приєдналась і Наталка: стала посередині і обійнявши обох, повиснувши на крутих їхніх плечах, підхопила високо, відчайдушне, тим часом, ніби на поклик Наталчин, вродився на подвір'ї законний її Костя-танкіст із справнісіньким своїм баяном і хвацько розтягнув міхи на всі груди. |
| 263 |
Тільки любов дає право на це! Перевалило й за північ, а співи не вщухали. Не клопоталась про день грядущий Зачіплянка сьогонічна, не спішила до сну, вся була в буйному хмелю веселощів, у тих білих гусоньках, що гиля-гиля та й на став, у козаченьках, що засвистали похід з полуночі... |
| 264 |
Ніби цілу ніч ранкова зоря барвить ці тихі води. Темрява окутує кучугури, суцільно стоїть у бік степів, а багряні дзеркала озер придніпровських світять і світять угору пілотам, птахам, запізнілим рибалкам, чітко відбивають у своїй рожевості тіні комишів, кожної стеблинки-комишинки. |
| 265 |
Як сірошинельна тінь фронтів, пройшов він осінніми степами, переночував і більше ніколи не відгукнувсь. Чи, може, в останню мить, у мить розлуки з життям, згадалась-таки йому летюча однонічна любов десь в українському степовому селі? Чи не тут він, десь в оцих буранах, і головою наклав? |
| 266 |
І повела їх ніч липнева на край світу зачіплянського, що дотом кінчався. Світять озера їм, і небо заводське цвіте над ними багряно. Посидять на доті. Походять, де трав'янисті вибалочки стеляться край кучугур по наддніпров'ю, де й до них ходили колись і після них ходитимуть, і небо їм світитиме теж. |
| 267 |
Яка вічна поезія може бути вичарувана із слова, із звичайнісінького, ніби ж буденного матеріалу! І так ітимуть. І щиро сміятися буде він, коли Єлька розкаже, як Микола тоді наче тікав од неї, подавшись із рюкзаком через огороди до автобуса... |
| 268 |
Бо зовсім інша була причина: з другом механіком порушилась тимчасова гармонія, не хотілося на побачення з бюрократами йти, проштовхувати свої димовловлювачі... А це ось на спортивних змаганнях був у сусідньому місті металургів, виборював першість з академічного веслування. |
| 269 |
Буде ще потім стояння неподалік високої металевої щогли, одній з тих, що пішли через кучугури аж за Дніпро – та у формі рогачика, інша з коромислом на плечі, а та як вила... Постають, послухають гудіння-тремтіння її. Теж своїми напругами живе, своїм наелектризованим залізним життям. |
| 270 |
Спорідненість душ? Близькість, в якій раптом починаєш почувати свою людську повноцінність? Чи вибурх взаємної ніжності, що, як джерело оте, несподівано відкрившись, ударить з глибини, явориться на сонці, клекоче, кипить нездоланно... Чи й ще щось? |
| 271 |
Коло собору опиняться, повільно обійдуть довкола нього, і він їм буде наче обертатися навкіл своєї осі, виринаючи все новими банями, більшими та меншими, яких наче безліч. Так поставлений, що ніколи з місця не полічиш, скільки їх насправді є. |
| 272 |
Зникла в натовпі, ніби навічно. Потім вона таки пробилася до вікна і, впритул прилігши чолом до скла, посміхнулась Миколі вільно, відкрито – як рідному – схитнула головою і знову стала сумна. Дивилася так, ніби надивлялася справді востаннє. |
| 273 |
Тліли в ньому кізяки, назбирані в кучугурах, а разом з ними дотлівали й рибальські Ягорові снасті. Відбілені в Дніпрі, висушені сонцем, вони ставали попільцем, оті різні хитрющі пристрої, що здатні обертатися й проти ловців, часом правлячи рибінспекції за речові докази. |
| 274 |
Граючись, аж вистрибувала з води на Ягорових глибоких місцях, і видно було їй на березі успокоєне вогнище свого нещадного ловця. На старій, прибитій хвилею корчомаці, згорбившись, сидів перед вогнищем Катратий і в задумі, незрушно, ніби невидющими очима, в дотліваюче жевриво дививсь... |
| 275 |
Вперше про свободу Ягор почув на станції, серед кізяків кінських, серед закурених степових тачанок. Небо горіло, небо аж білим від спеки було. Високо тяглась червона цегляна стіна гамазею, і звідти десь, ніби аж з-під неба, промовляв до майдану патлатий чоловік у френчі, у ремінні. |
| 276 |
Хлопчак ловив кожне слово, замлівав від захвату в тій тисняві між кінськими хвостами, між кінськими мордами, між нашорошеними їхніми вухами (бо й коні тут слухали – до свободи й вони мали смак!). Кінським потом, виходить, пахне свобода, людними майданами, та їхнім пилом гарячим, та кізяками. |
| 277 |
Гриви в стрічках, кулемети на тачанках, сліпуча повінь свободи купає темні, неголені лиця... І хіба можливо було після цього повертатися в свинопаси до похмурих набовдурених колоністів! Краще вже блукати по базарах, попід драним небом ночувати, харчитися об'їдками армій, та зате ж бути... |
| 278 |
- повстанцем духу, степовим Прометеєм розкутим! Потім таки знов опинився коло блюментальської череди. А незабаром степом їхали ті ж самі тачанками, з гуком, з піснями. Безліч тачанок за крайнебом ховались у куряві. А попереду на коні, в сідлі рипучому той – Патлатий. |
| 279 |
Затятий, видно, дід! Воскрешає славу минулих віків, задля неї живе, всьому світові поклав розповісти про лицарів козацької республіки. Цілі томи про ту козаччину понаписував, всі перекази про запорозьких чаклунів-характерників позбирав, і сам став як характерник. |
| 280 |
І самою поставою, кремезністю, вусами – живий запорожець! Голос Яворницького лунав у соборі дужо і владно. Зовсім, видно, його не лякала збройна ватага. В одного з махновців, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав із рук і кремінь, і губку. |
| 281 |
І от вони стоять двоє перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотій з запорозькими вусами і перед ним обвішаний зброєю, грізноокий, з масними патлами на плечах володар стихії. Колючим своїм поглядом Махно просвердлює козарлюгу, а той на нього дивиться з-під насуплених брів навдивовижу спокійно. |
| 282 |
Не в його вдачі воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помітний знак братам Задовим, і ті одразу візьмуть старого під руки, ходім, діду, в проходочку, до тих акацій, а там дуло в потилицю і вусами в землю, будь ти історик, хоч переісторик... |
| 283 |
Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернії своїми лекціями про козаччину, простолюддю і навіть купцям їх читав, щоб грошей із своїх гаманів на розкопки давали. Так просвіти ж тепер і моїх хлопців, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звідки ти їх, героїв повстанства, повиганяв! |
| 284 |
Полюбовник її Потьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж – хоч вели нас на сустави рубати! |
| 285 |
І Барон пішов перед старим викидати словесні колінця, вигинався, мов клоун на килимі. Про експеримент влади безвладної, про те, що стане цей гуляйпільський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого індивідуума... |
| 286 |
Ти мені, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалі? Ти мені про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колін теліпається? Баронові здавалось, що він уже поклав старого на обидві лопатки, поклав та ще й Бакуніним та Карпократом зверху придавив. |
| 287 |
Махнова Галина, з лицем, змореним від безсонних ночей та пиятик, та сама Галина, що колись гола прибігла до Махна вночі, вирвавшись із рук його гвалтівників, злегка торкнулась Махнового ліктя: не спіши, мовляв, батьку, за шаблю емірську хапатись, ти ж сам старому дозволив... |
| 288 |
Все ж, розклавши брудне шмуття на колінах, націлює своє пенсне на тих кусючих, важко вловимих своїх ворогів. А сам володар? Нічого, крім холодного презирства, не почував до них, до цих своїх словоблудів вошивих, хоч вони ж найбільше докладали старань, щоб одягти свого отамана в шати величі... |
| 289 |
А хто ж ти насправді на цій арені? Гладіатор чи клоун? Керманич стихій чи блазень у її величності історії, комедіант ярмарковий? Свобода, вічний абсолют – тільки й чуєш від вошивих своїх теоретиків, а самі повзають, як рептилії, від погляду твого терпнуть... |
| 290 |
Стогнуть, шумлять над тобою чорні дуби. Вдалеч не проглянеш, потемніли виднокруги, душать, тісні. А якими просторими були вони тоді, коли ти, юний каторжанин, уперше з'явився на гуляйпільських вільних вітрах, маючи на озброєнні лише тендітну мрію, виплекану ідеалістами багатьох віків... |
| 291 |
Без влад, без насильства диктаторів житиме наша степова республіка... А сам навіть диктатури сифілісу та розбою не подолав! Лише як виняток дозволив собі сьогодні розкіш милосердя... Чому дозволив, чому професора не посік? До ідеалу через трупи – так військо своє навчаєш. |
| 292 |
То чому ж перед сивоусом відступив, перед його правдою? П'яно белькотав, куняючи на пеньку, падав головою вниз і знову випростувавсь, прислухавсь до темряви хащів, наче йому щось загрозливе вчувалося звідти. Чорні піфії нічних гуляйпільських смутків, чи не вони вже тоді віщували йому крах? |
| 293 |
Прийме, щоб новою ганьбою покрити вигнанця, і всі його сатанинські зусилля, і щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари під найманими прапорами іноземного легіону рейдували його останні тачанки, розмальовані облинялими яблуками, забризкані грязюкою степових українських доріг. |
| 294 |
В степові, будяччям зарослі балки тікали з матерями ховатись від німців. Звідти везуть повні грузовики рябих кавунів на базари та все, що вродило. І звідти ж вітер жене куряву в кінці літа, збушовується вона з димами заводів, і тоді все небо южить. |
| 295 |
В цих просторах, в цій волі йому невідступне світилась Єльчина душа. Проводжаючи студентів на хлібозбирання, декан факультету застеріг їх, і зокрема Баглая, як старосту курсу, щоб поверталися без історій, щоб не довелося і про них видавати наказ, як про отих торішніх... |
| 296 |
Баглай заспокоїв декана: вони, мовляв, якщо й піднімуть, то тільки прапор барви Дніпра, блакитний прапор кохання... І цей прапор він таки розгорнув, чорт візьми, на все небо, з ним на елеватор і з елеватора з ним, тільки вітер у вухах свистить! |
| 297 |
Губи пересмаглі, в чубах пилюка, та дарма! Наллють повен кузов зерном, повдягаються зверху – і на шлях, у куряву, що розтяглась на кілометри, просто в цю курявну хмару – наскрізним сліпим польотом! Десь уже на півдорозі до елеватора, коли вискакують на кряж, видно стає далекий на обрії собор. |
| 298 |
Сухе степове повітря обтікає його, струмує, і він виступає з того міражного струмування і сам як явище міражу. Співучий собор! – так про нього Баглай хотів би сказати, про гармонійну сув'язь отих його бань, вищих і нижчих, застиглих у німому вічному танці... |
| 299 |
Чому, хоч стільки ж зустрічалося дівчат, і ніби ж гарних, але жодна не вивела з рівноваги, а це безкокетне, смагляве, зеленооке дівчисько пройняло тебе поглядом чародійниці, світлом налило тобі душу, надало снаги, сп'янило радістю, квітом розквітило тобі життя! |
| 300 |
І той поцілунок біля собору, як він його опалив!... А усмішка з автобуса, в якій було щось до болю ніжне, голубливе, ніби аж материнське. Одна тільки зустріч, а скільки в ньому вона пробудила, як збурунила сонячною радістю душу, весь світ ніби розсяявся, п'єш і не нап'єшся його п'янкої краси! |
| 301 |
А зараз чи не міг би він, Баглай, з понеділка й до мартена стати? Бо з людьми скрута, майстрів недобір, одне слово, дуже вчасно тебе Індія відпустила. Так що бери, Баглаю, свої рукавиці-вачаги, знову надівай з понеділка свій крислатий повстяний капелюх із синіми окулярами і – до діла... |
| 302 |
Для Івана є щось веселе в цій історії, а для Володьки, виявляється, то був удар «у саме сонячне сплетіння», він з прискорбом жаліється, як цим хуліганським вчинком всі його життєві плани порушено. Володька, запалюючись, став розповідати про тих, що Титана заводського врятували під час окупації. |
| 303 |
Отакий! По суті герой, а мовчав як риба. Інші теж. Хоч могли б свого часу зареєструватися, перевірку пройти, ще й партизанські документи одержали б... Інші, мовляв, по кабінетах, на телефонах сидять, але ж він не з таких, у ньому зачіплянська закваска. |
| 304 |
Тут з роботягами побесідуєш по душах, щось і їм цікаве підкинеш... Ідей хмари! І почав з запалом викладати про кольоретки, про кімнати щастя та про пошуки нових обрядів... Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руці, пильно спідлоба приглядався до нього. |
| 305 |
Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню... |
| 306 |
Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно. Лобода в задумі постукував по столику пальцями. Висуванець стояв понурений. |
| 307 |
І навіть якщо десь на проспекті буде зуби поскалено міськими модницями, що відстала, мовляв, запізнилася ця габаритна молодиця із своїм нейлоном принаймні років на три, то Вірунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собі поговорять, а їй подобається, і все. |
| 308 |
Баглаєві не хотілося зараз повертатись до тієї неприємної історії з Таратутою, котрий теж був на Бхілаї деякий час, був, та не добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля – важка, набрякла, з срібною каблучкою, що аж у тіло врізалась на товстому пальці. |
| 309 |
Справді ж, видно, нелегко живеться цьому їхньому заводчанину. Стрижена їжаком Семенова голова іскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Після роботи й під душ не став – якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту, кинутого, занехаяного, Баглай відчув щирий жаль до товариша. |
| 310 |
Обличчю Віруньки знову вернулась природна успокоєна гордовитість, вираз цей для неї найхарактерніший, біля неї, такої, Іван і сам легше повертає собі душевну рівновагу, Не хотілось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, – перед очима плескотіла на весь обшир рідна прекрасна ріка. |
| 311 |
Ріка батьків, ріка рідної історії... Вільний, заллятий сонцем Славутич, він більше, ніж небо, світить тут людям своїм простором. Літають по сліпучій гладіні легкі байдарки, гострі, мов щука, човни заводських спортсменів, мчать недавно завезені сюди каное, торохкотять моторки. |
| 312 |
Іван із Вірунькою своє одруження завершували на Дніпрі, вперше він тоді покатав молоду дружину під парусом, – весілля молодих металургів часто завершуються такими прогулянками... Біля головного причалу багато молоді, сидять, стоять на понтонах, готуються, здається, до якихось змагань. |
| 313 |
Загорілий, як чорт, струнконогий, вибродить з води, на руках виносить невагоме своє каное... Поклав його на берег, після того допоміг дівчині причалити і її човника. Пристояли, про щось розмовляють, сміються. Вилитий Микола! Але ж не він... |
| 314 |
Рано, ще підлітком випало Іванові відчути своє старшинство в сім'ї, взяти на себе ті обов'язки, що на нього перейшли, коли батька не стало. І жорна робив, і ложки із кабелю виливав, ходив із тітками на села міняти. По глибоких снігах, по зав'южених окупаційних дорогах... |
| 315 |
Якби не вони, в снігу там би й закоцелів з торбинкою ячменю... Пізніше в ФЗУ пішов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити із заводу хлібні картки для сім'ї. Життя склалося так, що з інститутом розминувся, зате ж хоч Микола тепер став студентом, буде перший у роду інженер. |
| 316 |
Щоправда, все йому вірші та різні фантазії на умі, розмови з друзями до півночі про смисл буття, про гуманізм... А ти скажи мені, брате, як бути гуманістом з оцими, що хамством та брудом поганять себе і людям отруюють життя? Як вичавити зло з їхніх душ? |
| 317 |
Давні мудреці закликали, кажуть, усіх нас брататись, подолати одвічну між собою ворожнечу, і хіба ж не в тому, люди, наш порятунок? Там між катерами чадить, гуркає, то дихне, то знову заглухне мотор, прилаштований на розлогій байді начальника доменного цеху. |
| 318 |
Іван розуміє Віруньчин настрій. І літа, і робота. Після цілого дня в цеху, після кліті-кабіни крана, де бачиш тільки гори брухту, шихти, піднятої куряви, – після того особливо почуваєш потребу дихнути простором, починаєш бачити небо, помічати блиск води, радує тебе дерево зелене... |
| 319 |
Після тривалої смиканини неслухняний мотор начальника цеху таки скорився, гучно затахкотів, мотузок кинуто, і компанія відчалює з переможними вигуками кудись, може, й на цілу ніч. Білий метал сонця над містом. Чавунна постать Титана у горішньому парку, над заводами. |
| 320 |
Закурена, давня, з таблицею темної міді, яка засвідчує, що звідси колись виходили перші червоногвардійські загони. Махновські коні іржали біля цієї брами. Доки іржали та били копитами землю по цей бік муру, по той бік кувалися бронепоїзди. |
| 321 |
Присоромлена, відкинулась од вікна з таким почуттям, ніби когось хотіла обдурити, чи що. Так тобі й треба. За твій нестерпний характер, за промахи, за непродумані кроки... Якщо не посміла сказати правду коханому, то і всі тепер дивитимуться на тебе як на брехуху! |
| 322 |
Один із мостів, високий міст-естакада, перекинутий через територію заводу у бік Дніпра. Зійшла на цей міст. Розвинулась унизу перед нею вся величезна заводська територія з домнами, мартенами, аглофабрикою, з горами сирої руди на дніпровому березі. |
| 323 |
Хіба ще спробувати туди? Кажуть, як іде дощ, оті руді дими його, змішуючись з дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту, той дощ наскрізь пропалює на деревах листя зелене... Не лякають ніякі отрута Єльку – більше відлякує вікно відділу кадрів: те, що почула тут, почує і там... |
| 324 |
Таємничий світ труда, що ніколи тут не припиняється, світ певності в собі й байдужості до Єльки. Один випустив дим просто під мостом, шугонуло чорним угору, гіркою хмарою окутало Єльку, клапоть сажі впав на білу кофтину. Чомусь шкода стало кофтини. |
| 325 |
Короткий зблиск щастя, біль втрати, чуття зайвості – все змішалося в душі, гнітило. Піти б звідси, але чомусь не йшла. На блискучі колії внизу, зачманівши від горя, дивилась. Якби забачили ті паровозики розпластане на коліях під мостом знівечене тіло дівоче, чи дуже б стурбувало це їх? |
| 326 |
І так довго було. Довго і ні про що. Аж поки жінки, втрутившись, розвели їх, зліквідували конфлікт, але настрій було зіпсовано обом. «Ще й до мене вчепиться», – подумала Єлька і сіла біля жінок, на самому краєчку лавки, на більше й права ніби не мала. |
| 327 |
Дикі, бездоглядні, отак і живуть на крихтах... І згадались Єльці інші, зачіплянські голуби, сяючі у вранішньому сонці, оті, що невтомно тягли вгору собор, біло й тріпотливо йдучи колами в хмаровищах диму все вище, і здавалось, собор за ними теж тягнеться вгору, росте... |
| 328 |
Тяжко. У грудях гадюки смокчуть. І нікого було й винити – тільки саму себе. Хто ж винен, що носиш у собі щось баламутне, де ступиш – усе невпопад, до чого торкнешся – мимоволі руйнуєш... Скільки тобі ця ніч Баглаєва обіцяла, ніч знайомства, довіри, злиття душ, маревна ніч закоханості... |
| 329 |
На фасаді вимурувана складна якась формула, якесь незрозуміле Єльці рівняння й модель – мабуть, модель атома... Ніби щось аж насмішкувате й глумливе було в цій круглій моделі і в таємничих знаках рівняння, зрозумілих тільки для обраних, які ніби відгородились тим тайнописом від простолюддя... |
| 330 |
Ще на проспекті потім посновигала. Здавалось, що й перукарі з вікон, і продавщиці від лотків позиркують на неї осудливо. Інші працюють, а вона тиняється без діла... Гонивітерка, легкого хліба шукає... Саме відчинявся ресторан, туди заходила рання якась компанія. |
| 331 |
Певні, що з тих вона, які з першим стрічним підуть, з тих, що не ображаються, коли їх на коліна собі в ресторанах садовлять!... З ненавистю глянувши на них, наддала ходи, на зупинці в якийсь автобус вскочила. В перший-ліпший – хоч за хвилину перед цим нікуди не збиралась їхати. |
| 332 |
Простоволосий, сивий, як Саваоф, сидить старий металург біля воріт свого раю. Саваоф у вилинялій робі заводській. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, і старечий, засльозений погляд подовгу плаває в далечі, на знайомих обріях. Собор просікся з імли. |
| 333 |
Що є ріднішого в світі? Між мурами заводськими одцвіло життя. Все вам віддав. Як там господарюється там без мене? На цехах, кажуть, стільки сажі нападало, що зараз доводиться лопатами згортати її, скидати, як сніг, – траплялися випадки, коли провалювались дахи під тією чорною вагою. |
| 334 |
Спокійно снується на екрані неба фільм його молодості, його життя. Людина смеркання, чого він жде? Хто йому відгукнеться із тієї далечі, від бур відшумілих, від жароти цехів, де вже сто літ виплавляють метал, від людей, що колись були йому близькими? |
| 335 |
Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде, сподівається. Дожити кортить йому, щоб глянути на своїх нащадків. Може ж, колись із внуками прийде син, і старий пригорне внучат, і вони його полюблять. Може, коли-небудь діждеться-таки. Отакі й плюндрують. |
| 336 |
Ген аж куди сягнула твоя наука металурга! Скрізь, де є руди в надрах, буде й наука твоя... Під обід уже бралося, коли якась дівчина виринула на стежці. Похнюпившись, прямувала до лісу. Проходячи, насурмлено блимнула у бік старого, густо смаглява, циганка, чи що. |
| 337 |
Коли зиркнула спідлоба, губи самі за звичкою тихо мовили: «Здрастуйте», – сільська, видно. А в очах таке горе глибоке, такий закипілий розпач, що і дна йому нема. Не з добра такі сюди заблукують, прямуючи часом, як сновиди, до лісу, до темних скарбнянських ям-чорториїв... |
| 338 |
Як блудниця збайдужена, відкинута всіма, стояла Єлька перед ним. Здається, ніколи не дивилась вона в такі мудрі і людяні очі, що, може, просвітлені власним і болем, гіркотою самотності, набули здатність зазирати так проникливо і в душу іншим. |
| 339 |
Про матір, про батька ще запитав. Де працювала. Слухав її скупі зізнання, і велика, в сивині голова його весь час зичливо покивувала, ніби приймала без осуду її життєві зриви, й помилки, і невміле каяття приймала, все далі читаючи заплутану книгу Єльчиного життя. |
| 340 |
З тим і відбув на хлібозбирання. І ось тепер, виявляється, знову ожила їхня ідея, зацікавились. Добирався Баглай до міста на попутних. Соняхи вже цвіли, ціле море їх, золоточолих, розлилося степами, звернутих лицем до свого небесного взірця. |
| 341 |
- такий його, Баглаїв, девіз. Вже складались, формувались думки, невідпорні аргументи, які він висловить перед тими, з ким і зараз у дорозі веде пристрасну, переможну дискусію. Дошкульно висміює якогось горе-раціоналізатора, що пропонує всі труби звести в одну і відводити той дим кудись... |
| 342 |
Багато країн переходять на сухе фільтрування, це так. На Заході застосовують навіть мішкові або рукавні фільтри із спеціальної матерії, вона мусить бути особливої міцності й жаростійкості, бо температура пилюки при виході з труб дуже висока. |
| 343 |
Перш ніж очищати, треба охолодити газ, знизити його температуру – в цьому проблема. Пряме відсмоктування? Але металурги йдуть на це неохоче, бояться, чи не позначиться воно на технологічному процесі. Дим із труб – це розпечений газ із пилюкою, невидима оком пилинка – твій найбільший ворог! |
| 344 |
Тому-то вона добре летить і легко засвоюється організмом. Є закон про допустиму санітарну норму пилюки в повітрі, але хто його дотримується? Повсюди повітряні басейни над металургійними заводами бурунять брудом, різні інспекційні служби теж ковтають цей бруд. |
| 345 |
Хоч і засмученого звісткою, мати все ж приохотила Миколу сісти до столу на підобідок. А щоб якось утішити сина, сказала, що вже вся Зачіплянка знає, чого викликано його з хлібозбирання на Вовчій. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили свої ватмани, – чогось таки варті їхні димолови... |
| 346 |
Після того випадку вирішив переорієнтуватись на механіку, захопився в співдружності з Миколою пошуками ідеальної газоочистки. Механік сьогодні в доброму гуморі. Голий череп червоніє, як спечений, уціліле вухо горить. Механік спробував пояснити, що не в тім річ, мовляв, не всі ж там і глухі. |
| 347 |
Тільки вечерю роздала, ще й сонце не сіло, і – вільна. Ці старі люди оточили потім Єльку на ганку, небайдуже розпитували, розповідали й про себе, не скаржачись, навіть із жартами, в яких, правда, чулась гіркота. Жартуни з 4-ї палати вирішили тайком в озері втопити той бюст, а він не тоне! |
| 348 |
Тож знову опинився в чулані, під замком... Отак і живуть. Є самодіяльність: хор, струнний оркестр, є також бригада рибалок... Одній бабці із підопічних Єлька так сподобалась, що вона їй навіть гарненьке платтячко подарувала, доньчине якимось чином у неї завалялось... |
| 349 |
Після невизначеності, загубленості в круговертях життя якось одразу принатурилась, відчула себе невимушене, відчула свою незайвість. У вільний час любить блукати плавнями. Черевики скине і боса по землі, відчуваючи її дух, її теплоту, – тут можна ходити босій. |
| 350 |
А тут, серед Скарбного, хоч на голову стань – ніхто не зауважить, не обсміє. Може, так і житиме? Мати ж прожила одиначкою своє зіткане з буднів життя, доки й світ їй, бідолашній, у глинищі запався... Може, і тобі свою одинацьку долю передала? |
| 351 |
Зостаються ж людьми і тут, згасаючи в цій обителі смутку і старості. Та все які люди – були славетними на заводах, на броненосцях були, на барикадах... Для таких не важко Єльці розносити миски в їдальні, в колишній чернечій «трапезній»... А потім і сама колись згасне. |
| 352 |
Час усе поглинає, усе пожирає вічність. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвістях матерії... Чи, може, таки є душа? З останнім подихом, відділившись від тіла, злітає, може, янголятком у найвищі високості, в блакить оту сяючу, і живе там вічно і кого захоче зустріти – зустріне... |
| 353 |
Можливо, вся мудрість його якраз у тому, щоб жити просто – як птахи, де двоє отак наблизяться між собою, на мить пізнають себе в дивовижній божественній спільності, щоб потім знов розійтись, погаснути у вічному леті... Різне птаство кочує по Скарбному. |
| 354 |
А то заявились були пташата якісь дивовижні, яскраво-сині, наче з тропічних лісів сюди залетіли, щоб подивитись, як воно тут, на Вкраїні. Прудко літали, і так незвично було бачити тих небесно-синіх пташок, що блакитне змигують над темною водою Скарбного... |
| 355 |
Вода темніє глибінню, але чиста. Наче й не тече, а тече. Скупатися можна зовсім як мама вродила. Ніхто не сполохає, ніхто не підгляне, тільки дуби вікові з берега дивляться на дівочу красу... І далі бредеш у тишу предковічну – не знаєш, який вік на світі йде. |
| 356 |
Знову і знову уява відтворює оту кучугурну фантастичну ніч – ніч ніжності і поезії. Про що б не говорив він там: про атомний вік чи про скіфів. Лорку читав чи ще щось – здавалося Єльці, що саме такого вона ждала і наче вже й передчувала його раніш – чи вимріяла, чи бачила в снах. |
| 357 |
Коли він навіть у гамаку в себе під шовковицею лежав, обклавшись книжками, заглиблений у свої інтеграли, вона й тоді ніби смутно передчувала неминучість того, що він стане їй близьким, коханим, з відстані вловлювала душею струмінь виникаючої взаємності. |
| 358 |
А він не зірку – сонце їй подарував! Сонце своєї довіри, любові й чистоти. Нічого вже, мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, ніч із Баглаєм, ніч комишевих тіней у багряних озерах, нічого кращого за той світанок сріблистий... |
| 359 |
Сподівався найти в ній незвичайну, поетичну натуру, а вона виявилась звичайнісінька, з цілим клубком життєвих провинностей та незлагод. Не могла ж вона і його у все це вплутувати, сама йти назустріч його розчаруванню. Ну що ж – хай. Любий, коханий мій! |
| 360 |
Може, цього й досить людині, може, нічого більше й не треба, крім шматини неба над головою та оцього задумливого шелесту лісу? Навесні тут задихатимуться в щебеті солової, все буде скупано в росах, а зараз теж гарно, коли отак тихо й вечірньо і ліс у задумі. |
| 361 |
Подалі від галасу, вій шубовсняви на річці, де зірвиголови ходять голяком, шукають трамплінів, з тарзанячими вигуками стрибають з похилених над водою дерев униз головою, у темні вировища. Лемент звідти ледве долинає: а тут тихо, просторо, блакитні обрії видно, далеко озера сяють на сонці плесами. |
| 362 |
Вся природа тут повна злагоди і якогось тайномовства. Чапля струнконога причаїлась під очеретом, не одразу й помітиш її... Деркач десь у траві дирчить, що пішки звідси, кажуть, ходить у Африку зимувати... Біліє лілея серед ряски, ваблячи око своєю дивовижною чистотою... |
| 363 |
Вже поверталась назад, коли ген-ген на стежці завилася постать юнацька. Мабуть, один із тих тарзанів, що з дерев у воду шугають, а потім вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонці. Ішов назустріч загорілий, мускулястий, тіло ще блищало, мокре від води. |
| 364 |
І все, що там було проти неї, з собою зараз несе!... Баглай з ласкою взяв її обидві руки, дивився на плечі, що стікали плавко, оголені більше звичайного... На опущені, з припаленими кінчиками вії дививсь, на болісний посмик губів... Нічого понад це! |
| 365 |
І не чув я, що злітало зараз із твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне – то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них! Єлька задивилась кудись на плеса далекі, що сонцем очі сліпили. |
| 366 |
І погляд її став глибоким, як там, коли вперше побачив її на своїй Веселій через Ягорів паркан. Не було вже у вічу того, що перед цим навіювала на себе, навмисно навіювала, мовби від чогось захищаючись... Було зараз зовсім інше: вловив затаєну, болісну жагу чистоти й кохання. |
| 367 |
Відданістю, любов'ю світився й зеленавий погляд, очі стали криницями бездонними, знову наскрізне сяйнули слізьми, як там, біля собору. Сліпнучи від власної ніжності, Микола пригорнув, обійняв її. Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетіла над сонцем, над очеретами. |
| 368 |
Так буде: сонце хвилясте біжить по водах Скарбного, ледь торкнутих вранішнім рухом повітря, і світляні зайчики, відбившись від води, перебігають по берегу, по голих кореневищах, хвилями тіней і світла біжать по щасливих обличчях закоханих, по тугій карбованості гіллястих вікових дубів. |
| 369 |
Патлате полум'я обіймає казанок, бутить болотяний бугай десь в очеретах – темрява заливає плавні. Звечора небо грозою полякало людей, крізь темні дерева лісу кілька разів сяйнуло невагоме майво нічне, потрепетало голубим і щезло, кудись на Дніпро хмару потягло. |
| 370 |
З молодої, з красивої душі ллється спів. Повноголосе, розлоге, аж луна покотилася берегами, і плавні занишкли, і ніч заслухалась. На голос пісні до них добувається з берега ще один. Виник ніби з води. Причалив човна, вичалапкує на берег – зі списом у руці, в капелюсі крислатому. |
| 371 |
Чому в капелюсі химерному – капелюсі металурга від печей? Багаття запасло йому вогнем, і, наближаючись, він широко вдихав його дух. Одразу молодші руки підняли, прилаштували на дубі. Разом тепер усі довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга. |
| 372 |
Мороз аж пищить, вітер пробирає наскрізь, та все ж ми в доброму настрої збігли по трапу, мотори заревли, і – прощай, земля, прощай, хурделиця зимова. На трасі в нас була ще одна посадка, щоб зиму краще запам'ятали. Приземлились – ніч, завірюха. |
| 373 |
Знову марафоном через усе аеродромне поле до свого лайнера. А в літак не пускають, дверцята замкнуті, льотчиків нема... Одне слово, знайома картина. З нами, українськими металургами, летіла ще велика група нафтовиків із Башкирії, з сім'ями, з малечею, діти одягнуті легенько – у тропіки ж летять... |
| 374 |
Іншого разу, мабуть, запалення легенів схопив би, а тут відбулись самими дрижаками, ніхто навіть і нежить не нажив, – от що означає бути в польоті, тримати нерви в кулаці. Далі летимо через Гімалаї. Сяйво снігів, сліпучість небес, чистота вічності. |
| 375 |
Летимо туди, де вас не буде, де справді, як на іншій планеті, тільки руда в надрах, а все інше починай спочатку. Що ми знали про Індію? Країною споглядання вважають її, а для нас вона має стати країною роботи й роботи, постійної напруги, перших найважчих плавок... |
| 376 |
Сідаєш в автобус, за металеве не торкнись – опечешся! Стали ми жити на цій бурій, аж червонястій землі, в самому серці найзасушливішого їхнього штату. Розповісти б, як по своїй необізнаності, корнфлекс пробували їсти виделками чи як широкими штаньми їх дивували? |
| 377 |
Вразило найперше: завод відкритий усім вітрам, зовсім розгороджений! Згодом його огородили, зробили прохідну, як і в нас. Поряд з мартеном, під робочим майданчиком – базар! На ходу щось варять, шкварять, тут і горох продають, і банани, всі жуйку якусь жують із листя... |
| 378 |
І кастовість, звичайно. Коли він начальник – то вже інструмент у руки не візьме, меньші для цього є. Контрактор-підрядник у них особа поважна, сам укладає контракт на роботи, людей набирає сам, без відділу кадрів. Виконали роботу – по рупії в зуби, а суму собі кладе. |
| 379 |
Буває, механізми стоять, а землю жінки на головах корзинами носять. Ну і те, що моляться всі. Перш ніж на зміну заступити, він поклони б'є, на сонце молиться. Та все це повсякденність буття. Головне, що в роботу ввійшли ми впевнено і з тамтешніми людьми швидко здружилися. |
| 380 |
А Таратуті це чомусь не сподобалось. Англійці з ними справді не панькались, до них місцеві в кіно не ходили: квас не для вас. А в нас індійцям кіно безкоштовне, і хоч нічого й не розуміють, а йдуть, та ще цілими сім'ями, забирають з собою навіть немовлят, – жінки їх у себе за спиною носять. |
| 381 |
Бо некрасива ця історія з лампою, як з'ясувалось, була тільки ниточкою від клубочка. Зв'язався наш Таратута з бакшишниками, стало відомо, потай веде з ними різні гендлі. Сьогодні він обдурить бакшишника, завтра той його, вони його навіть частіше, комерсанти з них будь здоров. |
| 382 |
Постановили: за двадцять чотири години щоб духу твого тут не було. Щоб не поганив барахольник колонію радянських спеціалістів! Без оркестрів, звісно, відправили його. А ми з братами-індійцями через кілька днів нову піч ввели. Коли пускали, сутужно було, жарота замучувала. |
| 383 |
Пізніше і ми їздили до них, на честь зустрічі вони танці влаштовували просто біля автобуса... Поступово налагоджувалось життя. Основного досягнуто: пішов, ллється індійський метал! Встаєш уранці, приходиш на роботу, обійдеш печі, оглянеш ковші, шихтове подвір'я, наявність шлакових чаш... |
| 384 |
Все, що ви колись навчили нас тут, Ізоте Івановичу, все згодилось. Важливо, звісно, не лише розказати, а й самому показати – в металургів діло таке. Ясна річ, у нас без кастовості, ніякої роботи наші хлопці не цурались. За це вони всі – від і до – металургів наших поважали. |
| 385 |
Треба, сам і плавку пустиш, треба, то й отвір сам закриєш, візьмеш списа, то сам і проб'єш, іноді й за підручного станеш його роботу зробити, бо хіба то майстер, що не був свого часу підручним! Звик і до сонця в зеніті. Ідеш удень у брилі тропічному, а від тебе тіні зовсім нема, таке там сонце. |
| 386 |
Під час мансунів особливо ясно бачиш їхні контрасти. Той голий-голісінький, в одних трусиках на роботу чеше, в іншого – парасолька над головою, а ще заможніший – той у нейлоновім плащі... У Рангара тим часом невісточка моєму Петрусеві росте. |
| 387 |
Дніпро блакиттю сяйне, і наша Зачіплянка зачервоніє вишнями, згадається, як у підшефних соняшники цвітуть... Є соняшники і в них, але там вони тільки як квіти, як рослина декоративна... Промайне біля соняшників Рангарова донька в своєму сарі, мимоволі подумається: а що? |
| 388 |
Окрім того, були серед їхніх сталеварів і кілька одружених на запорізьких та маріупольських дівчатах – познайомились, коли індійські хлопці відбували практику на наших металургійних заводах. І як зберемось, то хоч душу відведемо – пісень своїх наспіваємось. |
| 389 |
Бувало, таке накотиться, що місця собі не знаходиш. А потім ота пригода, що сталась зі мною, наробила такого переполоху... А було так. Одного вихідного виїхали ми всією колонією автобусами на масовку за місто. Є там у них велике озеро майже в самісіньких джунглях. |
| 390 |
Але що я нібито вхопив тоді зайвого, як дехто мені закидав, то це не відповідає дійсності. Не шотландське віскі причина. Просто накотилось щось, як це іноді з людиною буває, і засумувалося, і товариство тебе вже не радує, взяв би й пішов собі світ за очі кудись... |
| 391 |
Так раптом гостро все уявилось мені – і загорілі його ноженята в «сиротах», і руки в подряпинах, і синові жарти чую, і вже ніби вдвох ми розглядаємо отой камінь скелястий, на якім викарбувано по міді, що тут загинув у бою з печенігами славний витязь Святослав Ігорович. |
| 392 |
Все те згадалось, і защеміло в душі, і наче туди, до того рідного берега, я пливу. Мах за махом, неквапом, економлячи сили, та тільки одного не врахував я: що й вітерець може дмухнути. А він дмухнув, та й неабияк, щось схоже і в нас буває, коли надвечір зніметься на Дніпрі низовик. |
| 393 |
Пливу. Правду кажучи, сподівався я, що буде це ближче. Підлітком не раз Дніпро перепливав, завжди почувався на воді впевнено, а тут острах почав проймати. Може, тому, що вечоріло. Від своїх віддалився, більшу половину проплив, а протилежний берег мовби не ближчає. |
| 394 |
Одне слово, опинився на грані. Не знаю хто, чи могутній дух прадіда запорожця явився та мене серед цього озера присоромив, чи синок мені з берега руку подав, але все-таки добувся я берега! Одначе був переді мною берег зовсім не схожий на наш, на дніпровський. |
| 395 |
Ще не знаєш, що він тобі віщує – порятунок чи, може, загибель, хто розіклав той вогонь і чим він зустріне тебе, але ти чомусь віриш, довіряєшся йому, вже ти ладен бігцем кинутись до нього крізь ніч, крізь гаддя занишкле в химерному плетиві заростей тропічних. |
| 396 |
Вогнище, схоже на оце наше, і вони сидять довкола вогнища, вечерю собі варять. З-поміж гурту вирізнявся старий один, ватажний такий чоловік, борода сива, апостольська. Не знаю, пришельцем з якої планети я їм видався – голий витріщений без'язикий експерт, що не знає й слова по-хінді. |
| 397 |
Погляд доброзичливості й підтримки – ось що найбільше мене вразило в ту мить! Ось такими поглядами й повинні – всюди, завжди! – дивитися люди на людей... Вечеря наша була як у святих: риба, сіль та відварений у воді рис – жодних домішок цивілізації. |
| 398 |
Такі делікатні, душевно тонкі були ті нічні люди! Ледь вловимо кивнув старий у бік молодих, і вони його зрозуміли, одразу мовчки перейшли й сіли зі своїми листками-серветками з другого боку від мене; таким чином, я був тепер захищений ними від усіх тигрів, що досі блукали в моїй уяві. |
| 399 |
І хоч померлих своїх вони спалюють на кострищах, а від хвороб лікуються тим, що носять в мішечках дрібки землі, прикладені до живота, а чорні чуби свої надстригають для того, щоб матері їхні поклали ті чубчики у храмах якимось їхнім духам, – через усе це переступивши, я прагнув їх зрозуміти. |
| 400 |
Різні такі думки туманили голову. Багато чого навіяла мені ця країна чудес. І хоч нічого особливого ніби й не було в тому, як вони до мене поставились, та все ж зустріч з тими людьми залишила в душі глибокий слід. Нічого не знають про тебе, вперше бачать, а ти прийнятий ними як друг. |
| 401 |
Таке ж, як і в нас: ясне. Просто із-за куща викотилось, купою червоного вогню-жару росте, росте, верхній край уже блиску набуває... Раніше не помічав, а тут чомусь помітив, відчув, яка це подія – схід сонця, з'ява світла після ночі, після океану тьми. |
| 402 |
Залишили ми свій курінь і дотліле вогнище, ведуть мене мої друзі кудись в обхід озера. Старий ватаг цибає поперед мене, ноги худющі, ребра випирають, шкіра пропечена, аж лущиться, а він легко іде собі, ще й сітку на ходу плете і щось мугиче на своєму хінді. |
| 403 |
Знає металург, як там стояти. Які там треба мати нерви, який зір, яким слухом людина має володіти, щоб здобутись на оту досконалість кожного жесту, на оту видиму легкість у роботі. Десять, п'ятнадцять хвилин всього там стоїш, більше не вистоїш, але як він стоїть! |
| 404 |
По заболоченій місцевості йдемо, і знов поміж гадюками, по намулинах, поміж купами мурашників величезних, – в житті я не бачив таких!... Протоки, ручайки якісь перебродимо, аж поки нарешті зустрічаємо їх – наших! В кого радість, в кого лють на обличчях. |
| 405 |
Заради мене було залишено один з автобусів, людей стільки не відпочило, на роботу поспізнювались, бо що там і робота, коли такий випадок, коли ти пропав. Роздратованість свою довго не могли погамувати. Збори скликали того ж дня; відправити в Союз, і кришка, наполягав той, що все кричав про племена. |
| 406 |
Вирішальним виявилось те, що товариші вступились за мене. Завдяки їм зостався я в колективі. І того ж дня біля мартена стояв. Думаючи про нічну свою пригоду, зрозумів я одне: не можна будувати життя на підозрах та недовірі, не можна жити на догмах ненависті. |
| 407 |
За озерами знову піде ліс, а між лісом знову петляє невідома якась річка, темна від глибини та від того, що вода її настояна на корінні та на всякому водяному зіллі, – воно кисне в ній протягом літа; подекуди дерева лежать, зламані бурею й повалені з листям аж на середину річки. |
| 408 |
Нечуйвітер має звичку вставати до схід сонця, коли на цих водах ще стеляться сиві тумани і всюди по низинах роса, як вода, – тоді саме час всяке цілюще зілля збирати. В Будинку металургів Нечуйвітер не одному недужому допоміг, знає, де найти які трави та корінці... |
| 409 |
Але неодмінно збирати їх треба до схід сонця, коли зілля ще в росі, воно тоді чисте, стерильне, як кажуть медики... Якщо ж корінці, то їх теж викопуй так, щоб сонця не бачили. Викопав і одразу в мішок, і на темне горище, і ні в якому разі не мити. |
| 410 |
Глянеш – незавидна травичка, а в ній сила, і ймення хтось дав їй – цар-дуб або цар-трава. Був такий знаючий чоловік, що від нього Нечуйвітер начувся цих тайн: чоловіка нема, а наука зосталась. Вночі тихо-тихо в його, Нечуйвітрових, володіннях. |
| 411 |
Там, де незвичний заблукав би, Нечуйвітер і вночі пройде – хоч і з зав'язаними очима. Нема для нього тут невідомості, кожен закрут річки, найменшу заводь він будь-коли впізнає, кожне повалене дерево в річці йому як знак, як товариш. Одначе не лише браконьєри знають сюди дорогу. |
| 412 |
Поспівали, нагомонілися та й вони притихли, і вогнище їхнє пригасло, і роси опівночі вже, мабуть, упали на їхні рюкзаки. Повкладалися, либонь, поснули, тільки двоє отих закоханих ще на березі бовваніють. Сидять, посхилялись головами, притулившись одне до одного над тихими водами Скарбного. |
| 413 |
Сидить у човні посеред води старий Нечуйвітер, зорі ловить у свої ятери, коли інше ніщо не ловиться, чи, може, просто куняє. Ні, не куняє він, думки, наче сни, снуються старому. Молодим себе бачить, парубком буйночубим на бронепоїзді у степах. |
| 414 |
Яке сонце тоді йому, зачіплянському юнакові, світило, який світ стелився навкруги! Ганявся за тими, що серед них і Катратий Ягор гасав на тачанці, – аж потім, пізніше, домна їх обох помирила... Зводили разом і третю, й четверту, скільки металу країні дали... |
| 415 |
Коли земля засинає, і згасає вир денних клопотів, і дипломовані філософи вже сплять – сторожі, ці невідомі нічні мислителі, заступають на свої вахти, виходять в океани роздумів, і зорі задають їм свої нічні питання. Він знову стихає, схиливши голову на груди, наче спить, але він не спить. |
| 416 |
Насувається небуття, вічна розлука, а все ж йому, Нечуйвітрові, іноді здається, що й звідти він, знатуживши силу останню, колись знову повернеться, щоб ганяти браконьєрів та щоб подивитись ще раз хоч зоддалеки на свою Україну, на собор зачіплянський, на буре небо над містом. |
| 417 |
Скільки віків соталося в плавнях його примарне світло... Дуби, наповнені темінню, стоять безшелесно, в мовчанні, в якійсь шляхетній величі. Закохані все ще сидять на березі, чути росяний сміх Єльчин, певне, щось веселе стиха розповідає дівчині Баглай-молодший. |
| 418 |
Десь то в Океанії, на якомусь острові було. Коли висадились колонізатори на той острів, то сили їхні і сили тубільців виявились нерівні, перевагу зброя давала – в прийшлих уже вогнепальна була, а в островитян тільки старовинні бамбукові списи... |
| 419 |
Весло вислизнуло у воду, а все – як і раніш... Дуби стоять безшелесне. Закохана пара бовваніє на березі, хлопець і дівчина сидять обійнявшись, а перед ними наяву творяться чари: зоряна вода... Човен тихо, безплескітно проплив... Закунялий рибалка темніє на нім, мов маняк. |
| 420 |
Окликнули. Не відгукнувсь. І далі човен поплив, вільно, без весла, течія сама лагідно понесла його, щоб згодом десь винести на плеса відкриті, розкішно озагравлені вогнями заводів... Широчінь, воля... Серед ясних вод тіні крижнів темніють далеко – їх не лякає човен рибалки нічного... |
| 421 |
Виловлять, сповістять про скорботу і цілим заводом ховатимуть ветерана, за вимогою робітників назовуть його іменем заводський профілакторій, а поки що, розкинувшись горілиць, пливе Нечуйвітер в безгомінні ночі, в найніжніших на світі серпанкових туманах свого Скарбного... |
| 422 |
По водах багряних, під небо багряне, у вировища бурих димів заводських, що, поволі наближаючись, огортають, окутують його в багряницю вічності. В ній, у тій багряниці, і відпливе. До берегів незнаних, в останню, найтаємничішу подорож, з якої ще не вертався ніхто. |
| 423 |
Іржавоволоса в нападі цікавості стала допитуватись у Таратути, за що його з Індії достроково відправили в Союз. Біля кінотеатру їхню компанію відтиснув убік потік людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. |
| 424 |
Обруч, поклавши дамам своїм руки на плечі, стояв між красунями в недбалій позі й, пропускаючи натовп, гомонів майже розчулено про те, як багато на світі людей, що не сиділи в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вироків собі... |
| 425 |
Вітя знову висунувся з тіні, блідий від випитого, синявий від неону. Висунувся і за мить знову сполохано позадкував, бо неподалік саме проходили дружинники, серед них двоє заводських арматурниць, – він їх упізнав. Ступають розмірене, поважно, трохи навіть хизуючись своїми червоними пов'язками. |
| 426 |
І кинувся щодуху від машини навтьоки. Бачили тієї ночі вишневу «Волгу» в заводському районі, де вона гасала по темних завулках, перескакувала через трамвайні колії, потім на скаженій швидкості помчала через міст на лівобережжя, шурхнула під віадук, де ледве не збила припізнілого велосипедиста. |
| 427 |
Буде ще потім їй на путі готика тополь, коли минуть територію заводів, верби плакучі виникнуть десь на греблі озера Качиного, і хлопці та дівчата промайнуть під вербами, – парочки в летючому світлі фар промелькують тут і там, пообіймавшись, як у вісімнадцятому сторіччі... |
| 428 |
Занесло їх у якийсь глухий кут: шлакові звалища, заводські відстійники, кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли, стали роззиратись, про щось радилися стишено. Першою отямилась гейша, заскімлила в машині. Пляшка пішла до колу. |
| 429 |
Тіні велетнів прадавніх в химерностях ночі пасуться, вершечки якихось кущів – кусь! кусь! – і нема. А з-за шлакових пагорбів, з глибини ночі пізній місяць натужно вилазить. Виліз, застряв над обрієм – червоний, великий, злий. Не місяць закоханих. |
| 430 |
Таратута, закурюючи, запалив сірника, підніс угору і з присмерків виступила перед ним гола постать людська, розіп'ята на хресті, у вінку з терниння, в патьоках крові, що проступала з-під шару пилюки. З висоти центрального купола звисав товстелезний ланцюг, на якому колись висіло панікадило. |
| 431 |
Зростом не вдався, кумедно підстрибував угору та все ніяк не міг учепитися за ланцюг, і марні його зусилля розважали компанію. Перший острах зійшов, сутінь більше не відлякувала, очі звикали до неї і навіть до вепрів призвичаїлись, що тепер скалились зі стін якось по-домашньому. |
| 432 |
Жанна в припадку п'яного веселого сказу, скоцюрбившись, затряслася у твісті, хвилею підхопило й інших, – почалась оргія. Єлька з Миколою Баглаєм цієї ночі допізна блукали коло Радути, по знайомих місцях, побіля тих багрянцевих кучугурних озер, що ніколи не гаснуть. |
| 433 |
Єльчин крик підняв на ноги всю Зачіплянку. До ранку ніхто на селищі не заснув. Тріщали кущі в садках за тими, що втікали, і тепер це були не садки чарів місячних, серпанкових, не ніч без зла, а ніч гніву, тупотняви, переслідування, зціплених зубів, скручених рук... |
| 434 |
Про всі початки і про всі фінали нагадував він. Жилаві зачіплянські акації ждуть ночами нового цвіту, чиєсь кохання жде сріблястих акацієвих ночей. Щоранку будить селище своїми гудками завод-ветеран, – потужні гудки його десь ніби зглибока йдуть, чимось торкають людей і бентежать. |
| 435 |
У нелегких буднях своїх Зачіплянка, у вічному течиві їх. Завод, домівка, знову завод. Ніби у незрушності залишається ця буденна стійкість її існування, і є щось незнищенно-витривале у стожильній чіпкості її життя. Сухі вітри час від часу окутують Зачіплянку жовто-бурою курявою. |
| 436 |
Коли заходить між ними мова про Миколу, Баглай-старший не може віднайти пояснення цій драмі, яку він вважає безглуздою, не може стримати обурення: навіть там, серед племен, де він тоді заблукавсь, ножа ніхто не підняв, а брата твого на рідній землі – дикуни доморощені... |
| 437 |
П'ять ран ножових, одна з них на міліметр від серця, чудом тільки не втратив хлопець життя. Була хірургам робота, могла б виявитись марною, однак молодий організм допоміг... Та ще, мабуть, чиясь любов. Ну, тепер позашивано рани, заживають потроху... |
| 438 |
Надто коли починає розповідати їй про той загадковий, білосніжний Тадж-Махал, що в одному місці оздоблений чорним каменем і той камінь співає. Не кожен почує те диво, але коли вслухатися добре – справді, ледве чутно співає: так вміло той камінь поставлено давніми індійськими майстрами. |
| 439 |
І вже обоє вслухаються мимоволі і в свій собор, що височить на майдані, тане верхами в сутіні неба, – часом чи не заспіває він теж, тихо, віддалено? Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу. |
| 440 |
Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього з снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домішкою срібла мідь... |
| 441 |
Тепер велосипеди нічних змін нечутно обтікають його щодня і щоночі. Все він бачить і бачив усе. Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомоніли, бурунили, буйно сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались в різьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло усе? |
| 442 |
А сталь у печах клекоче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, – в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. |
| 443 |
Одні назвуть цей роман детективом. Другі добачать у ньому твір еротичний. Треті вважатимуть його містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, друге і третє, я прошу його не читати. Я стою перед високим судом за те, що пролив кров ближнього. |
| 444 |
Приміщення наших провінційних судів просто жалюгідні. Навіть важко назвати залою цю обдерту кімнату, де зі стін і стелі сиплеться тиньк, де світить ребрами вичовгана дощана підлога, яка от-от провалиться, а замість суддівського помосту стоїть звичайнісінький голий стіл. |
| 445 |
Дивлячись на кирпатого суддю і побоюючись, аби він не почав колупатися в носі, я прикликав собі у порадники мого давнього приятеля Жана Поля Сартра, який набагато раніше за мене дійшов висновку, що людина по справжньому здобуває свободу лише у в'язниці. |
| 446 |
Усе починалося так просто й банально (саме у тій непримітності й губилася ниточка Аріадни, за яку я не міг ухопитися), так звично усе виглядало, що тільки згодом я став дошукуватися в кожному слові чи спостереженні якогось таємного знаку і поволі впадав у містику. |
| 447 |
Як ласувать то ласувать: на зло Катрусі я взяв аж три коробки чіпсів, бо при світлі Маловічкової лисини вже побачив свого давнього приятеля Сергія Приходька, який помахував мені рукою, як це роблять вожді на трибунах під овації очманілого натовпу. |
| 448 |
Ми випили ще по одній, і я вже відвертіше подивився в той бік, де за столиком самотиною сиділа дівчина з коротенькою косичкою, видно, когось чекала, бо й келишок лікеру, що стояв перед нею, був непочатий, і вона майже не зводила очей з аркової пройми, яка вела до нашої зали. |
| 449 |
У мене вже туманіло в очах, та я ще бачив ту жінку чи дівчину, яку теж огортав сріблястий серпанок, і коли вона наштовхнулася на мій погляд, то замість відвести очі, навпаки, дивилася довго й проникливо, як у тій грі – хто кого передивиться. |
| 450 |
Й ось тоді, коли я дослухався холодного лоскоту нічного неба, я почув рипіння снігу під чиїмись кроками, а потім помітив чоловіка в жовтому колі вуличного ліхтаря, це був, напевне, один із тих двох, що підсіли до нас наостанок. Я дивився на його долоню. |
| 451 |
Старезна п'ятиповерхова будівля похмуро бовваніла за невеличким сквериком, відступивши від дороги і решти будинків кроків на тридцять. Колись мені доводилося редагувати довідник з історії Києва, і я знав, що ця вулиця поміняла вже кілька назв, одну із них навіть пам'ятав – Бульйонна. |
| 452 |
Я навмання натиснув на цифру «три», оскільки вона мене переслідувала, починаючи з «Трьох поросят», і, вийшовши із сітчастої клітки ліфта, опинився перед височезними двостулчатими дверима. Я дістав із кишені пальта плескатого ключика, він на диво легко повернувся в замку. |
| 453 |
Коридор був голий голісінький, окрім порожньої вішалки – геть нічого, далі дві суміжні кімнати також зяяли пусткою, хоча були дуже просторі, але ця просторість ще більше підкреслювала порожнечу, в якій зовсім губився і чималий розкладний диван, і допотопна шафа, і ще якийсь дріб'язок. |
| 454 |
Знаскока майнула думка, що цю квартиру недавно обібрано, а мене підставили, аби замести сліди, проте я відразу ж і відкинув таке припущення: у цій порожнечі був свій лад – можливо, якийсь неприродний, ще невловимий на перший погляд, але він був і підказував, що крадіжкою тут не пахне. |
| 455 |
Потім, як дитина, що боїться ночі, знов позаглядав у всі закутки, відчинив ванну, туалет і навіть зазирнув до шафи, в якій теж не було нічого. На кухні я машинально зняв телефонну трубку, однак почув лиш легесенький шум, що його чуєш, приклавши до вуха мушлю. |
| 456 |
У моїх нових апартаментах було тихо, як у льоху, – не вірилося, що цей будинок у самісінькому центрі міста. Так, тут можна попрацювати, і якщо мій благодійник затримається у від'їзді на тиждень другий, то я встигну залагодити фінансові справи і найняти нове житло. |
| 457 |
Тільки тепер я роздивився, що «мій» будинок мав напівпідвальний поверх, де діяла постійна виставка акваріумних риб. Сам фасад підказував, що будинок зведено десь на межі сторічь, коли міська архітектура перейшла до сецесії, відступивши од класичних стилів. |
| 458 |
Тоді я ще не знав, що веду даремні розмови, марно товчу воду у ступі, бо квартира мені більше не знадобиться. Вона звела на нього тернові очі – не чорні, як співається в пісні, а кольору ще недостиглого терну із синіми і зеленими переливами. |
| 459 |
– чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене, адже ресторан уже зачиняється, а ми посидимо ще по людському й станемо друзями. Я так отетерів від його щирості, що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин, а коли зайшли в його квартиру, то мені відібрало й мертву латину, і рідну. |
| 460 |
Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент, що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду. Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави, бо вона поворожить мені на гущі, – все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. |
| 461 |
Вони, ці люди, усіх підозрюють, у тому числі й себе. Цим людям треба жити, каже вона, на природі, на вогких берегах озер. А якщо конкретніше, то мені випадає циганський варіант, тобто випадає дорога, і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку. |
| 462 |
Але я її не душив, не завдавав найменшого болю, а тільки жадібно злизував білу помаду із білих губів, і солодка судома переда валася вже мені. Але тепер я приходив сюди майже щовечора. Приходив, як злочинець, котрого тягне на місце злочину, чи, може, як маніяк, що вистежує жертву. |
| 463 |
Так само, як до тієї квартири, я був прикутий до «Трьох поросят», у яких шукав сліду мого благодійника, адже він мусив лишитися там, його слід, мусила лишитися якщо не аріаднина нитка, то бодай якась павутина, за яку я рано чи пізно зможу вхопитися. |
| 464 |
Не відає цього і Сана; либонь, лише надмірністю андрогенів вона може пояс нити, чому я, зустрівшись із нею вдруге, знову сказав, що хочу спати з тією небезпечною жінкою, котра стане мені на дорозі. Ми вийшли надвір і рушили вбік Рогнідинської. |
| 465 |
Сана мерзлякувато повела плечима і взяла мене під руку, її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох, та замість того, щоб хвилюватися цією близькістю, я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик, то уповільнив крок: раптом здалося, що це вона веде мене до цього будинку. |
| 466 |
Але ні, вона була з тих жінок, які не лізуть поперед батька в пекло. Я дістав ключ і, перш ніж стромити його в замкову щілину, багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю і повісив на вішалку, як свій мисливський трофей. |
| 467 |
Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю – був спокійний і холодний, як крига. Тієї хвилини мені, як ніколи, ішло на душу це холодне біле вино. І те, що відбувалося далі, я намагався сприймати (і це мені вдавалося) ніби далеку чужу історію, яка відбулася не з нею, а з кимось іншим. |
| 468 |
Слідом за ним ступала смерть. Сана притихла, очі її потемніли, бо, мабуть, знов побачила, як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха. Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт, ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї, як скло. |
| 469 |
Саксофоніст, котрий грав у підземному переході над порожнім капелюхом, чув її безпомильно, і я кинув йому на почин «святого Володимира» – кинув у капелюх червоне сонечко (адже так називали князя), аби воно світило у похмурому підземеллі і нагадувало про весну. |
| 470 |
Певна річ, йому сказали, що впіймали націоналіста, і співав він навмисне, але ж, панове генерали, тільки ж не Шевченка, цього я не можу простити вам, можу пробачити те, що в мене досі після різкого руху темніє в очах, можу пробачити все, але не «Думи». |
| 471 |
Справді, моє запитання було безглуздим, адже я хотів дізнатися, хто є власником квартири, але тепер, дивлячись на цей аркушик, відчув розчарування. Ярчук... Саватій... Тут розгубився б не лише професійний нишпорка, а навіть завідувач відділу убивств найпопулярнішої столичної газети. |
| 472 |
Я певен, що весну приносять не журавлі із вирію, і навіть не ластівки, її вістують осілі синиці, саме їхнє нестримне «цінь цінь» пробуджує мерзлу землю, продзьобує кригу, і тоді з дахів падають дзвінкі, як синичий щебет, краплі, а в повітрі пахне зелом і близькою мандрівкою. |
| 473 |
Адже не випадково ти потрапив у квартиру саме за номером тринадцять, сказав Маловічко, а якщо пориєшся в пам'яті, то я не здивуюся, коли виявиться, що сталося це в суботу. Хай тобі чорт, сказав я, ти просто пам'ятаєш, що то була субота, а тепер забиваєш мені баки містикою. |
| 474 |
Я любив цю пору – перші дні ледь уловимого пробудження, і, мабуть, ще довго блукав би містом, проте мав термінову роботу: було домовлено про моє інтерв'ю з генерал лейтенантом міліції, тож мусив ще пере глянути купу паперів, накидати план розмови й наперед заготувати запитання. |
| 475 |
Втім, і тоді, коли я не мав «удома» нагальної роботи, часто ловив себе на тому, що поспішаю сюди невідь з якої спонуки. Квапливо переходжу скверик, зазираю в поштову скриньку (вона не замикалася на ключ) і знов нічого там не знаходжу, окрім рекламних листівок. |
| 476 |
Збоку справді усе набагато простіше, коли не бачиш оцих голих стін, не вдихаєш цього повітря, в якому загусли чужі голоси і пере творились на кам'яне мовчання, коли не здригаєшся на кожне гримання ліфта, що з важким скрипом розчиняється на твоєму поверсі. |
| 477 |
Того вечора я поспішав «додому», бо мав таки пильну справу, і, якщо глянути збоку, то все виглядало дуже просто, – ось чоловік поспішає додому, до хатнього затишку, і тільки я сам відчував, як крок за кроком у мені намагнічується кожна жилочка. |
| 478 |
Було не з руки допитуватися, чи не місячним голосом мною цікавились – таким, знаєте, тихим, спокійним і чистим, як місячний промінь, голосом, без якого я не знаходжу собі місця, та я вдав, що зовсім байдужий до тих дзвінків, і пішов до Сокирка. |
| 479 |
Сергій Приходько, вочевидь, переживав чорну смугу – сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми, де мав з'явитися я. Він скидався на забутого пса, який виглядав господаря, і в його сумовитому погляді також було щось собаче. |
| 480 |
Свою оповідь теж почав знічено, наче почував за собою вину, що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій, які відбулися і які я тільки собі уявляв, виходячи з того, що сталося. |
| 481 |
Проте Чоломбитькові також щось пекло, не давало спокою, і потроху потроху ми таки наближалися до Остапчука, може, не стільки до його зовнішнього портрета, як до чогось набагато важливішого. Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук – малярство і зимову риболовлю. |
| 482 |
Отож ці дві речі він любив до безтями, і вони любили його, чи принаймні не зраджували. Крім них, в Олеся не було нікого, він дитбудинківський, і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу, був сам у собі, – либонь, ця самота і стала сестрою його Божої іскри. |
| 483 |
Але він ще любив дві речі, казав Чоломбитько, – малярство і зимову риболовлю, ні, він ще, мабуть, до божевілля любив оту жінку, тільки вона пішла від нього назавжди, а ці дві речі залишалися з ним, і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати, як скажений, – ви не знаєте, як він працює? |
| 484 |
Чоломбитько притих, наче спіткнувся об якусь думку, і на його обличчі знову з'явилося оте вагання. Зрештою, він одважився. Води не було, а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. – Чоломбитько показав на стелю, де я вже давно запримітив руді пасмуги. |
| 485 |
Та й чого раптом? Ми піднялися крутими дерев'яними східцями поверхом вище, і я чомусь подумав про ту жінку, яка приходила до художника, – навіть почув легенький шелест її сукні і вловив гіркаво солодкий запах парфумів, хоча услід за мною чалапав прокурений моїми сигаретами Сергій Приходько. |
| 486 |
На одному полотні я побачив виловлених смугастих окунів на кризі й згадав другу Остапчукову пристрасть, і здригнувся, коли угледів на столику шприц, на повнений кров'ю, не разовий, а чималий ветеринарний шприц – таким колись смердючий гевал витягував останню кров із моєї вени. |
| 487 |
Чоломбитько також пам'ятає, що вертав із «Трьох поросят» уже сам, адже йшов він додому, а не в майстерню. Остапчук же зник ще раніше – чи зустрів когось, чи десь поспішав, але після того Чоломбитько його більше не бачив. Приходько винувато похнюпився. |
| 488 |
Коли я постану із праху, то поведу за собою світ. А поки що я з однією клешнею, поки що я нікого не поведу, бо й сам ледве рухаюся невідомо в якому напрямку і маю тільки відкриті очі та наповнений червоною барвою шприц. Я навіть не маю цикути, щоб перейти у порох землі, звідки потім мушу вернутися. |
| 489 |
На подвір'ї стояла моя цнотлива попелюшка і кликала до себе – на ній уже не було ані сніжинки. Я дістав ключі, відчинив дверцята, потім капот, позаглядав коло неї – і вона, трохи почмихавши, як то й належить примхливій панночці, завелася. Молодчина, і як тебе досі не вкрали? |
| 490 |
Привіз у редакцію завізований матеріал, Сокирко Фернандель, задоволений як кінь, відразу заслав його в номер, а мене в бухгалтерію, де я отримав конверт з гонораром, отримав талони на бензин і вже, озброєний і дуже небезпечний, хотів було накивати п'ятами – роботу зроблено! |
| 491 |
Тепер, коли він знову, поминувши Березняки, вихопився на міст, сонце не било в очі, однак чоловік у чорному не зняв окулярів. Він мчав, перевищуючи швидкість, хоча машину час від часу пошарпувало, і йому здавалося, що цнотлива попелюшка здригається, немов перед оргазмом. |
| 492 |
Сучі діти, хоч би вже для своїх заливали не розведений соляркою; звичайно, так можна бігати по місту з торбою баксів, яким і ліку не знаєш. Я зо дві години пробембався в управлінні, хлопці з тамтешньої прес служби не могли допетрати, навіщо мені все це треба. |
| 493 |
Мій суботній чоловік не мав бороди, як цей, хоча, можливо, був художником, і можливо, сів на один із тих поїздів, які своїм гуркотом відлічували Савці його недовгий час. Ще один, якраз такий, як мені треба, років тридцяти сорока, інтеліґентного вигляду, отруївся не так давно і досі лежав у морзі. |
| 494 |
Хто ж їй винен, що вона не любить пиятики, а цього вечора шампанське мало литись рікою. Ні після чого так не хочеться напитися, як після відвідання моргу, щоправда, тут годилося б пити горілку, але ж я мусив підкорятися жінці, яка, розмовляючи зі мною, теж була в чім народила матуся. |
| 495 |
Особливо це почалося після того, коли я пішов на розпитування по другому колу, став цікавитися, чи не чув хто, бува, про якісь нещасні випадки чи неприємні пригоди, що могли статися з нашими знайомими чи й так із ким небудь, хто бував у «Трьох поросятах». |
| 496 |
Отож, якщо я зрідка і заглядав до «Трьох поросят», то тільки заради Сани, адже не знав ні її адреси, ні телефону, а тепер ось прийшов за її велінням і п'ю шампанське, як воду, і вже, мабуть, трохи сп'янів, бо ніяк не збагну, як можна зробити із косички, завбільшки з морквину, таке от диво. |
| 497 |
Мені знов треба зустрітися з Чоломбитьком. Коли ми були вже біля дверей, я помітив, що Сергій Приходько подає мені якісь різкі, відчайдушні знаки, а Василь Іванович усміхається на всю широчінь високо закручених вусів – можна повісити відра. |
| 498 |
Сана здригалася, її душа намагалась вирватися із цієї тілесної оболонки, бо там, де в одному тілі оселяються жага і чернеча обітниця, починається божевілля. Це справді було божевілля, бо вона пішла в один бік, а я – у другий, пішов тією стежкою, якою ступав суботній чоловік. |
| 499 |
І все-таки мені далеко було до вищої математики: виявляється, я безнадійно відстав од життя, а в деяких питаннях так і не пішов далі таблички множення. Хоч запитай мене, скільки буде, скажімо, дев'ять на вісім, то я – щоб отак відразу – не скажу. |
| 500 |
Розумію, що хвалитися тут нема чим, той же мобільний мені пригодився б у тринадцятій квартирі, але я веду мову до того, що яка ж, виявляється, добра штука оцей комп'ютер, особливо якщо він стоїть не в залі розваг, а в органах внутрішніх справ. |
| 501 |
Він не мав уявлення, де міг рибалити Остапчук, і взагалі дратувався з таких запитань, адже востаннє, коли він бачив Олеся, той казав лише про якусь поїздку, конкретно про риболовлю не йшлося, бо, вибираючись рибалити на лід, – нарешті блиснув знаннями Чоломбитько, – зодягають кожуха і биті валянки. |
| 502 |
Чоломбитько, як понятий, сновигав услід за мною, і, коли я відчиняв якісь дверцята чи шухлядку, смикався й морщився, наче його штрикали в одне місце. На жаль, ніде не було ніяких цікавих паперів, бодай листів чи конвертів з адресами, ніяких тобі записок чи ще чогось такого, щоб зачепилося око. |
| 503 |
Я став перебирати одну по одній картини, вишикувані рядком, кожне полотно оглядав зі зворотного боку, де часом художники позначають назви, дати, проте Остапчук такої звички не мав, не ставив навіть свого криптоніма в нижньому правому куті картини. |
| 504 |
І вже за хвилю, перевищуючи швидкість, переді мною мчала жовто синя машина з державним гербом на дверцятах, дякувати, що хоч сирену не вмикав, бо я страшенно не люблю сирен, вони мені, як і на швидких допомогах та пожеж них машинах, також віщують біду. |
| 505 |
Але якщо Сокирко дізнається, що я мав можливість побачити канібалів і цим не скористався, то або вижене мене з роботи, або, в кращому разі, знов пошле у Черкаси. Проте людоїди розчарували мене. Як і більшість убивць, вони були зовні спокійні і поводилися так, ніби їх затримали за розбиті вітрини. |
| 506 |
Потім я поїхав на вулицю Паскаля – і тут Франція, і тут людина, яка все життя займалася теорією чисел, а в «Листах до провінціала» проклинала казуїстику. Та мене зараз цікавили висновки медекспертизи стосовно двох людей, які з'їли третього. |
| 507 |
Мабуть, я ненормальний, і зараз цей білолиций чоловік поставить точний діагноз, підтвердивши підозру Сокирка, який теж радів, що в Черкасах з'явилися людоїди. Діагноз дуже простий: хронічний сентименталізм із нервовою недостатністю плюс некрофільство, нарцисизм і взагалі статева аберація. |
| 508 |
Можливо, не все, та цього було цілком достатньо для матеріалу на першу шпальту. Тепер можна із чистим сумлінням зайнятися приватною справою. Від вулиці Паскаля було дуже зручно виїхати на протилежний кінець міста – протилежний до того, де так урочисто зустрів мене лейтенант міліції пан Халявський. |
| 509 |
Перед поворотом на головну трасу я краєчком ока помітив на наріжному будинку напис «Вулиця Ільїна» і подумав, що треба було заглянути ще й до того будинку, де з'їли людину. Проте не хотілося знов за те зачіпатися, я мимоволі додав швидкості. |
| 510 |
Істотний недолік колісного подорожнього полягає в тому, що саме там, де йому треба на все гарненько роздивитися, як от, скажімо, на річку та її береги, – саме там – на мостах – заборонено зупинятися і не з руки головою крутити, щоб не шубовснути з мосту та в воду. |
| 511 |
Отож я знову натиснув на газ і незабаром побачив праворуч ріденько розкидані хати-будиночки, проте це ще було не містечко, а тільки невеличкий висілок, що відірвався од нього в поле, такий незначний, що не мав навіть шляхового позначення назви – бодай на синьому тлі, без обмеження швидкості. |
| 512 |
Я вхопив тебе, вутла аріаднина ниточко, усе тепер в'яжеться, усе нанизується на тебе, як цілісне намисто, яке хтось розірвав, а я мушу збирати докупи. Я колінкую у злежаній, пожухлій траві, що переплелася, як на картині Олеся Остапчука, і визбирую його: ще, ще. |
| 513 |
Отож я рушив не до містечка, а знову помчав до мосту, перед ним повернув праворуч й відразу опинився перед тією кам'яною тверджею, перед отим дивовижним палацом, що наче виріс у небо зі скелястого берега і поблажливо дивився на мене згори круглястими очима віконцями. |
| 514 |
До шоколадного обличчя українська мама дала цій жінці не качиного, а нормального носика, дала разом із татком горіхово-карі очі – вогкі, як вільхові береги, і такі повні, такі налиті й відкриті назовні губи, що якби моя воля, то я, не вагаючись, помстився б Сані за її чернечу обітницю. |
| 515 |
Сосни любили пісок, а його тут було доволі, я бачив, як тим путівцем, що вів од траси до мотелю «Млин», пробіг піщаний вихор, і завважив, що й сосни коливаються од вітру не збоку вбік, а якось немов по колу, ніби й ними хитали не повіви вітру, а крутили вихори. |
| 516 |
Тепер же зірвався просто крутіж, здавалося, він силкується повихилитувати дерева із нетривкого піщаного ґрунту. Рибалить... І цей рибалка. Ну, звісно, у «Млині» тільки рибні страви, і тут мормишки замало, тут, пане-брате, треба трусити сіті. |
| 517 |
Хоча мені здається, що такій красуні пасувало б ім'я не Каміла, а Елла, адже я збігав східцями, і мені ввижалося, що там, у барі, співає голосом Елли Фіцджеральд моя нова знайома. Втім, тут якраз я жорстоко помилявся, а цього не можна було собі дозволяти. |
| 518 |
Тисяча вибачень, але тут не обійтися без химерної тавтології, якщо хочеш бути арифметично точним. Я з усіх сил намагаюся бути точним, не злукавити в жодній подробиці, хоч цілком припускаю, що, зрештою, знайдуться серйозні підстави звинуватити мене у смертному гріхові. |
| 519 |
Виходить, хтось із його посередників здав Остапчукові квартиру, і Саватій (я подумки продовжував називати його, як каже Григорій Іванович, за святцями) міг справді не знати того хлопчини, який у дитинстві змалював перший поверх його теперішнього гніздечка. |
| 520 |
То вже була вища математика, яка, за словами Сани, лише перешкоджає людям, що мислять арифметичними катеґоріями. Хай йому чорт, мені треба було запитати про Остапчука в Каміли, але ж тоді ще жевріла крихітна надія, що суботнім чоловіком все-таки виявиться витівник Саватій. |
| 521 |
Я озирнувся. Ця мила сучка зумисне підставляла себе вихорові, аби він лоскотав її під спідницею. Вона ловила себе за краї благенької одежини і так вертіла дольками невідомого мені плоду, що я подумав: може, це і є сама богиня вихору Гарпія? |
| 522 |
Це вона шарпала мене за поли, засипала очі піском і намагалася збити з ніг. І якби я зараз узяв ножа і пожбурив його у вихор, то певен, що, роздягнувши її догола, неодмінно знайшов би свіжу рану на тілі. Озирнувся. Ні, мені не привиділося. |
| 523 |
Швидко ж ви снідаєте, пане брате Саватію. Виїжджаючи на трасу, я повернув ліворуч, бо мені таки судилося поїхати в те містечко. Саме туди тяглася моя остання павутинка з вутлої аріадниної нитки. У нас. Хотів залізти з дерева у вікно до дівчат і впав, бідненький. |
| 524 |
Хоч це вам інтернат, тут нелегко, тут усяке може трапитися... Олена Йосипівна Підконюша згадала його вже давно, але щось тримало їй язика за зубами, може, боялася знову винести сміття із хати, як з отим нещасним хлопцем, що впав із дерева. |
| 525 |
Тоді вже, як геть спасу не було од неї, давай ми її в колонію оформлять. Ну, зібрали педколектив, узгодили в райраді, міліції, усі вже про це балакають, а наш Альоша, знаєте що? Якщо, каже, ви її викинете, то я теж піду зі школи. Хлопче, кажу, схаменися. |
| 526 |
Ваш завгосп! – ще в п'ятому класі. Урешті решт, за схемою власних симпатій, на які опирається і та ж інтуїція, можна вибудувати найромантичнішу версію, думав я, тож ця трагічна історія, яка постає в уяві, живиться лише грою фантазії змореного невідомістю чоловіка. |
| 527 |
Люблю маленькі містечка за те, що в них усе при купі – пошта, телеграф, банк, хоч відразу берися за державний переворот. Я припаркувався біля телеграфу, де з напису випала літера «р» – телег аф, і подумав, що цей напис чіпляв, розбудовуючи державу, мій друг Ігорко, коли жував м'ятну жуйку. |
| 528 |
Золотий, з якого боку не глянь, бо того золота в Гольденберга було хоч греблю гати. Міліція сказала, що сам повісився, але я вам, пане брате Андрію, скажу інакше. Запам'ятайте, ніколи людина не повіситься перед дзеркалом. А Гольденберга знайшли у петлі перед ним. |
| 529 |
Дорогою назад я уже втретє за цей день переїжджав місток через Тікич і рухався, як черепаха, щоб таки роздивитися тверджу зоддалеки, пам'ятаючи, що все велике бачиться на відстані. І все таки козаки черкаси ходили цими берегами, – подумалося тоді. |
| 530 |
Ще за одним столиком зомлівала романтична парочка, а третій лишався мені, однак суботній гість із легкістю донжуана підійшов до Каміли і сів навпроти. Ні, я не хотів вечеряти, бо перебив апетит у Григорія Івановича, однак замовив ще смаженого судака і двісті горілки. |
| 531 |
Його голова скидалася на велетенську грушу хвостиком догори. Солодка парочка весело заворушилася. Він зайшов за шинквас, дістав із холодильника пляшку пепсі і вилив собі у рот – якраз на один ковток. На якусь мить затримав лінивий погляд на мені і пішов геть: служба. |
| 532 |
Я так зрозумів, що одну кімнату займу я, другу – ця солодка парочка, а третій зайвий уже не протовпився. Мені страшенно хотілося сказати Камілі, що вона дуже добре знає Олексу Остапчука, бо навчалася з ним в одному класі, – сказати і подивитися їй в очі, але я боявся випереджати події. |
| 533 |
А якби я був художником, то неодмінно намалював би ці сосни. Я навіть передав куті меду і сказав, що соснову глицю найкраще малювати шприцом. Вона, ця бісова мулатка, була невловима з лиця, шкіра її не червоніла, не блідла і не темніла – куди вже далі. |
| 534 |
Вона продовжувала сидіти біля мене й тоді, коли до бару знов увалився найдосконаліший із наземних приматів на ймення Жора; я здивувався, угледівши в його руках дитячу гармошку, та потім роздивився, що ні, це була не іграшка, а звичайнісінька трирядка. |
| 535 |
Грубі лопаткоподібні пальці незґрабно нишпорили по ґудзиках, та зненацька із рипів скрипів вродилась мелодія і Жора заспівав таким жалібним голосом, що можна було здуріти: печальний Кінг Конг розтягував маленьку дитячу гармошку, добуваючи з неї мільйон голочок, що проникали в самісіньке серце. |
| 536 |
На дверях – між моєю і другою житловою кімнатою – я не без подиву запримітив напис, який важко було розібрати в сутінках коридору, і, тільки креснувши запальничкою, прочитав на цілком офіційній табличці: «Комора». Я вчасно стромив ключа в замкову щілину, бо сюди вже хтось ішов. |
| 537 |
Воно, її обличчя, зливалося із сутінками так само, як брунатні трусики із густою смагою тіла. Каміла теж недобачала в коридорі, бо торкнулася мене гарячою пругкістю грудей, у яких, безперечно, було набагато більше ніж 36,6 градусів за Цельсієм. |
| 538 |
Якби Каміла була гола голісінька, її темне тіло все одно злилося б з пітьмою. Ключ таки повернувся у примхливій щілині, вона штовхнула двері й, увімкнувши світло, запнула на вікні жовті атласні штори, хоч ніхто не міг зазирнути в те вікно, окрім нічної пташки, що летить на світло в пошуках здобичі. |
| 539 |
Замість ніжного шепоту лісу і зітхання верболозу я чув стогін сосон і завивання голодного вітру. До того ж у коридорі час від часу озивалися чиїсь кроки: чи солодка парочка не могла загріти собі місця, чи охоронець перевіряв замки, чи може, мені вже просто привиджувалося. |
| 540 |
Моя кохана Сана, мабуть, реготала б до сліз, якби зараз лежала поруч і раптом побачила, як я ще раз перевіряю, чи замкнені двері, і кладу під подушку важкий «Марголін». І якщо я так не зробив, то тільки тому, що постійно відчував біля себе її присутність. |
| 541 |
Кожен лікар вам скаже, що коли ви не можете набрати повні легені повітря, то щось негаразд із нервами, та я передовсім нарікав на «своє» помешкання, з якого не вивітрювався тютюновий дим навіть тоді, коли навстіж відчиниш усі двері й вікна. |
| 542 |
Я ще мав сподіванку, що ось-ось нагодиться Саватій Ярчук, і ретельно готувався до розмови, однак і він не казав сюди носа: видно, таки взяв наперед чималу суму або квартира взагалі була не його, а тільки оформлена на це суботнє ім'я – чого в житті не буває? |
| 543 |
Можливо, сюди ніхто не з'явиться і через рік, і через два, – думав я, – тоді таки доведеться пожбурити ключ на середину Дніпра, де його проковтне, як блешню, найспритніший хижак, потім цього судака чи щуку впіймає котрийсь із рибалок і, ймовірно, знайде свій ключ. |
| 544 |
Тим, що багато перлин ти нанизав з уяви, але нанизав красиво. І я сама вирішила дещо з'ясувати. Вибач, мені здалося, що ти боїшся лікарень, тому взяла цей клопіт на себе. Я стала перевіряти київські лікарні, тобто їхні поліклініки і статистичні відділи. |
| 545 |
Скажімо, з медмістечка... Я вийшов на партійне подвір'я, сів у машину, завів двигун. Просто так. Сьогодні я нікуди не збирався їхати. До суботи залишалося ще три дні. Попелюшка вуркотіла рівно, як кицька. Я нагрів її до п'ятдесяти градусів і заглушив двигун. |
| 546 |
Зворотну адресу вигадав, хоча й не знав, чи це мені щось дає. Можливо, я просто ставив себе у смішне становище. Коли вийшов із головпошти, знову помітив, що надворі літо. Сонце залило Майдан Незалежності і горнулося до кожної жінки і дівчинки, адже сонце у всіх міфологіях уособлює чоловіче начало. |
| 547 |
Біля дверей сиділа бабуся, я купив у неї квиток і зайшов до невеличкої зали, заставленої великими скляними резервуарами, у яких сонно плавали химерні істоти – від найдрібніших до чималих рибин з такими хвостами, що нагадували невагомі водорості, які теж демонструвалися у тих таки скляних посудинах. |
| 548 |
Я подивувався їхній сізіфовій праці і пішов геть, не відаючи, чого туди заходив, а бабуся осудливо подивилася мені вслід. Із підвалу я не піднявся на третій поверх, а мимоволі вийшов на вулицю і подався блукати містом. Так, навмання. Повернувся, коли вже стемніло. |
| 549 |
Адже я ніколи не замикав її ключем, а тільки причиняв на автоматичний «язичок», і, щоб відімкнути двері, достатньо було півоберта ключем, а цього разу довелося повернути його аж двічі. Звичайно, вранці я міг несамохіть замкнути двері ключем, але вірилось у це мало. |
| 550 |
Я обійшов квартиру, оглянув, обстежив її, як тоді, вперше, однак не знайшов жодного сліду відвідувача. Не чув його і на нюх, хоч ловив носом повітря, як той пес ярчук, що намагається зачути відьму, проте вдихав лише застояний дух тютюнового диму та передавненого пороху. |
| 551 |
Навіщо ж тоді я писав до партійної програми, що приватна власність є священною і недоторканною. Сумно зітха верболіз... Так, за кермом Саватієвого фургона був чоловік, якого я просто не міг не впізнати. Я взагалі непогано ставлюся до наших менших братів, а про Кінг Конга нема що й казати. |
| 552 |
А того суботнього дня замість дороги (до того ж мало мені знайомої – на Обухів, Кагарлик, Богуслав і далі) я бачив Сану, я відчував її так глибоко, що в мене боліло серце і паморочилося в голові, хоч не робив жодного різкого руху і їхав на невеликій швидкості. |
| 553 |
Приймач передав дощі і грози по всій Україні, і вже за Кагарликом запахло дощем, але справжня гроза була ще попереду, ми їхали їй назустріч, ми доганяли хмари, вагітні тією грозою, і мовчки курили, мовчки слухали музику, яка виповнювала салон, як дим. |
| 554 |
Сана була у захваті від самого фасаду «Млина» і вже поривалася далі, та я попросив почекати, поки схожу в розвідку. Вона трошки похнюпилась, у мене від того защеміло всередині, бо я таки справді тепер не хотів лишати її саму ні на хвилину. |
| 555 |
Каміла саме обслуговувала за крайнім столиком двох зайшлих рибалок; коли вона зиркнула через плече на мене, таця в її руці перекосилася, один кухоль із пивом перекинувся, але не впав на підлогу, тільки розлився, забризкуючи її і рибалок. Однак усмішка її була щирою. |
| 556 |
Сана примружила очі, пустивши на мене лукаві бісики, і безстрашно пішла вперед – безстрашно тому, що я був зовсім неуважним, коли зодягав її біля Калинового Куща. Каміла, котра колись мене настрахала на цих сходах, виглядала скромною черницею проти Сани. |
| 557 |
Цього разу Сана зодяглася сама, лиш попросила мене застебнути ліфчик, і я знов піймав себе на тому, що мене до одуріння зворушують її гострі лопатки – вони були якісь ще зовсім дитячі і справді нагадували пуп'янки крил, у яких зачаєно млосне від чуття польоту й падіння. |
| 558 |
Непритомніючи, я ще почув краєчком свідомості, як один пропонував відрізати мені вуха і ніс. Пам'ятаю, як, прийшовши до тями, я обмацував себе і дивувався, що вони цього не зробили, і дивився у дзеркало на закривавлене обличчя, радіючи, що вони не наважилися відрізати мені вуха й ніс. |
| 559 |
Ні, сказала вона, я піду з тобою. Сана від мене не відходила ні на крок. Гуляти ми пішли уздовж річки – у протилежний від мосту бік; було темно і прохолодно, берегом в'юнилася вузенька стежка, однак ми поміщалися на ній удвох. Я спершу чомусь подумав про Жору. |
| 560 |
А й справді – що б я робив? Річка дедалі ширшала, очевидно, десь нижче за течією її перегачувала гребля. Праворуч від стежки тягся сосновий ліс, який усе ще шумів верховіттям (дув горішняк), а ліворуч темніла широка річка, і в її очеретах теж ворушився вітерець. |
| 561 |
Вибираючись на прогулянку, ми не зважили, що від річки так тягтиме прохолодою, і незабаром я відчув, що Сана тремтить. Десь далеко скинулася велика рибина – вона так гучно вдарила по воді, що здалося, ніби у річку впала людина. Я пригорнув Сану до себе, щоб трохи її зігріти. |
| 562 |
Про банани. Вона виклала в шафу всі наші речі і попросила налити їй ще. Сана рішуче рушила до мене, а я дивився на нещасну Кіті, в якої очка від здивування от-от мали вискочити з орбіт. Згодом я часто згадував саме ось цей момент, коли Кіті вперше для мене стала живою. |
| 563 |
Проте вона не зайшла. Повернувшись у кімнату, я побачив, що вона так само лежить горілиць, тільки із заплющеними очима. Я не знаю, яким у ту мить було обличчя Кіті, але мене пронизав такий страх, що я боявся дихнути. Вона стояла над прірвою. |
| 564 |
Потім таки легко скочила на килим, і тієї ж миті я люто схопив її за плечі і повалив долілиць на підлогу. Я карав її сердито, як звір, і мені з очей сипалися іскри. Я кусав її гострі лопатки, ніби хотів з'їсти Санині крила, на які вона так необачно покладалася, ступивши на край безодні. |
| 565 |
Коли ми поверталися до мотелю, я знайшов чудовий привід реабілітуватися перед Саною і сказав, що навіть каструлю не позичатимемо в Каміли, адже ми ще не провідували мого найліпшого тутешнього приятеля, який живе ось тут, по дорозі, у Некричах. |
| 566 |
Бо я таки знаю збіса багато, лиш вичікую слушний момент. А поки що я беру Сану, беру свою телескопічну вудку, і ми йдемо рибалити. Ідемо тією стежкою, що в'ється уздовж річки, чуємо, як постогнують розкуйовджені сосни, і там, поміж сосон, я бачу невеличку ферму, де можна копнути черв'яків. |
| 567 |
Потім ми довго сиділи мовчки і їли полуниці, не відчуваючи смаку, їли їх, як траву. Я ловив її відсутній погляд, та він був дуже далеко. Сана ковзнула рукою у свою малесеньку сумочку (вона ніколи з нею не розлучалася) і дістала сигарети. Попереду у нас була ще доба, і Сана не збиралася її труїти. |
| 568 |
Елемент агресивності присутній навіть в еротичних фантазіях, але бач... – білу облузану шийку вона поклала між білі зубки, – річ у тім, що ця агресія здебільша буває умовна, грайлива, ми її ще називаємо інструментальна, мій любчику, а буває хижа, ворожа, спрямована на цілковите знищення. |
| 569 |
Сана підкликала Камілу, – та чомусь весь час пропадала на кухні, хоч її очі були вже геть каламутні, і мені закралась підозра, що Камілине сп'яніння не алкогольне, – однак з їхнього шепотіння можна було зрозуміти не більше, аніж із шелесту шовкопряда в шовковичному листі. |
| 570 |
А високо над водою крутилися в небі куцохвості берегові ластівки, безладно так літали, як осіннє листя, що повністю віддається на волю вітрові. Згодом я намагався згадати кожне її слово, мовлене того дня. Часом мені здавалося, що я пропустив у її словах щось дуже важливе. |
| 571 |
Сана потягла мене за руку назад, і Саватій помітив той бридливий жест, на його рожевому лиці заворушилася посмішка. Він нарешті вирвав із жовтих різців капронову нить і, щоб заспокоїти нас, узяв короткопалою рукою ондатру за хвіст і підніс її на рівень очей. |
| 572 |
Саватій підтягнув човен носом на берег і, не припинаючи його, пішов убік ферми. У його руці так і теліпалася мертва ондатра, яка, хоч як ти її назви, усе таки належала до родини пацюків. Цей настрій нас переслідував довго, і виною був не лише мертвий щур. |
| 573 |
Я вдячний був Сані, що вона не докучала мені надмірною цікавістю – усе розуміла з одного погляду, і тепер мені здається, що розуміла не менше за мене. Ми обоє дотримувалися того золотого правила, що хто багато доводить, той не доводить нічого. |
| 574 |
Ніщо так не замітає людські сліди, як піщані заметілі, думав я. Коли ми збиралися на автостанцію, я присів біля Сани, щоб застібнути її босоніжок, і це теж була хвилина блаженства, можливо, навіть солодша за дикий шал, де немає місця умиротворенню. |
| 575 |
До того ж мені хотілося робити все те, що робить Сана. Часом здавалося, що ми справді стали відлунням одне одного – нерідко траплялося так, коли хтось із нас ще тільки про щось подумає, а другий уже вимовляє те вголос. Сумно зітха верболіз... |
| 576 |
Каміла тільки знизала плечима. Вона була загальмована, і, напевно, в її сонних очах просто рябіли метелики. Сана високо закинула ногу за ногу, оголюючи защібку від пояса, що тримав чорні панчохи. Вона мене розуміла. Її перестиглі дубівки здіймалися, мов на хвилях. |
| 577 |
Каміла теж чула цей запах, та я і далі будив у ній дикий нестрим. Вибач за таку відвертість, не знаю, що зі мною діється, але я сьогодні не спатиму. У мене безсоння, Каміло, мені не треба було пити цієї кави. Я вийшов надвір і потрапив під ріденький дощик – такий, що наче думав, іти йому чи не йти. |
| 578 |
Мені зовсім не хотілося залазити в річку (біля самого мотелю я не бачив, щоб хтось коли небудь купався) і так само не лежала душа брати Саватіїв човен, хоч я сумнівався, що під цю фазу місяця він проведе ніч на річці. Мені кортіло побачити повномісяччя, але схоже було, що не пощастить і сьогодні. |
| 579 |
Увімкнувши світло, я побачив, що на безмежно здивованому личку Кіті теж лежала печать невимовного суму. Я взяв те сердешне мавпеня і заховав у свою сумку, що стояла на споді шафи. Потім підійшов до вікна, але відчиняти його не став, хоч там у повітрі стояла синя вечірня свіжість. |
| 580 |
Чого я зовсім не знаю, то це астрономії. Не міг собі уявити, коли і з якого боку випливе місяць, якщо вітер розвіє хмари. Я тільки добре знав, яким буває місячний голос. Він підкоряє обранців Сатурна, котрі тяжіють до чорного кольору і скорботних ідей. |
| 581 |
Я нищечком вийшов у коридор і по котячому пройшовся з кінця в кінець, залишаючи відбитки своїх пальців на кожній дверній ручці. Схоже було, Каміла перебільшувала попит на готельні номери «Млина» у літній сезон, адже друга кімната, видно з усього, так і залишалася вільною. |
| 582 |
Каміла намагається відповісти взаємністю, я стримую її руки, які хочуть зняти з мене чорну майку, тягнуться до зіпера на чорних джинсах, під якими на моєму попереку холодний «Марголін» розігрівся до критичної температури і незабаром сам відкриє вогонь. |
| 583 |
Мілю, стривай, Мілю, та вона вже не піддається моїй волі, вона теж уже на критичній межі, ось-ось сягне апоґею, без мого втручання сягне зеніту, в якому спалахує таке палюче сонце, що розколює перестиглі кокоси, захлинаючись їхніми білими бризками. |
| 584 |
Інакше, як могло з'явитися відразу стільки світлячків, що, перебігаючи галявину, я не бачив місцини, щоб не наступити на них, а, перебігши, озирнувся й помітив, що перед галявиною, яка аж горіла зеленими вогниками, зупинивсь, як укопаний, білий пес. |
| 585 |
І все таки я вирішив прийняти цей нерівний бій, адже бути отут утопленим і з'їденим жовтими різцями щурів – то просто рай порівняно з пеклом, яке влаштують мені ці професійні збоченці. Мені хочеться відразу щось запитати у нього, але я вирішую почекати Камілу. |
| 586 |
Саватій знову сміється, витираючи об штани долоню (невже потисне мені руку за вдалий жарт?), а Груша Горилович припиняє гратися ножем і силкується переварити те, що я сказав. Якщо добре прислухатися, то можна почути, як у його вузенькому лобі поскрипують незмащені коліщатка. |
| 587 |
А після розмови з Оленою Йосипівною Підконюшою я зрозумів, що тут ідеться про якийсь особливий виняток із правила. Нормальний провінційний мент ніколи просто так не одружиться з мулаткою, хай вона буде навіть не повією, а незайманою дюймовочкою. |
| 588 |
Згодом обставини дозволили Ярчукові справдити візіоністично геніальну ідею з оцим мотелем (тим таки любим йому млином), який став не стільки джерелом прибутків, як незрівнянною забавою. Голод вимагав найгостріших вражень, і Саватій діставав їх тільки тоді, коли посилав у кімнату над прірвою Камілу. |
| 589 |
Кохаючи Камілу, він взагалі міг відмовитися від утіх у домі її чоловіка, чим і накликав на себе гнів. Щодо мене, то тут у Саватія нагромадилося також рахунків чимало, і найнебезпечніше те, що він здогадується про мою втаємниченість у його темні справи, а отже, живого мене звідси не випустить. |
| 590 |
Лише Жора розуміє це число в єдиному значенні – як семеро одного не ждуть, та все одно я дивуюся його витримці, дивуюся, що він дотяг мене сюди живим після того, як дістав такі два блискучі удари – ногою під нижню щелепу і лівицею у печінку. |
| 591 |
Однак вони чекали Камілу, як зрештою чекав її і я, адже це ім'я – Каміла – навіть у римлян означувало людину, зобов'язану бути присутньою при жертвопринесеннях. І вона прийшла, я здивувався, що замість тоги або хітона на ній була та сама кофтина й спідничка, які я подарував голій русалочці. |
| 592 |
Я чув, як у Жориному лобі заскрипіли незмащені коліщатка, але крутилися вони явно не в той бік. Я навмисне підкинув слівце друге французькою, ніби знов таки витягував Ярчука за вуха з глибокої темряви і водночас натякав, що маю прямий зв'язок із тими, хто за Остапчука вестиме війну до останнього. |
| 593 |
Ага, про війну до останнього. Я вас запевняю, пане Ярчук, що ці хлопці висушать Тікич до дна і знайдуть не тільки мене і свого улюбленого художника... Здається, настав той момент, коли можна було попросити дозволу закурити, але я вирішив ще раз повторити їм табличку множення. |
| 594 |
Саватій кинув їх, не підходячи до мене, а навздогін кинув запальничку, і я все це спіймав не з меншою спритністю, ніж мій бойовий побратим Жора ловить ножа за колодочку. Перш ніж запалити сигарету, я взяв з підлоги свою персональну пляшчину і відпив другий ковток. |
| 595 |
Бо вони, скажу вам, пане Саватію, як професіонал професіоналові, почали стежити за вами набагато раніше, ніж ви за мною. Ви, мабуть, здивуєтеся, але це почалося ще за два місяці до смерті Остапчука. Якщо хочете точніше, то це почалося торік у жовтні. |
| 596 |
Поганеньке, треба сказати, число, ну, зовсім нещасливе. Двійка, вона взагалі фатальна, а для вас тим більше, пане Ярчук. Ви вже тоді однією ногою стояли в ямі, і хоча вичухалися після операції, думаю, що ваш кінець був позначений саме цим числом. |
| 597 |
Я побачив, як його червоні щоки беруться синюватим багрянцем, і струсив попіл із сигарети на підлогу. А потім, усміхаючись до Саватія, як до найлюбішого друга, сказав зовсім по приятельському, наче хотів його заспокоїти. Ви просто недооцінили ту жінку, яка видавала себе за путану. |
| 598 |
Розглядаючи нас крізь русалочку, ви, пане Ярчук, зациклились на одному і не помітили найголовнішого. Вас уже ніщо не врятує, бо є дуже багато слідів. Тому ви справді можете мене вбити – одним убивством менше, одним більше – яка різниця? До того ж на ваш слід справді натрапив я. |
| 599 |
Я, наприклад, тут вас цілком зрозумію. І дивуюсь тобі, бача, чого ти й досі цього не зробив. – Я взяв пляшку і відпив свій третій ковток. Моя холоднокровна згода на смерть дала чи не найразючіший ефект зворотної дії. Жора Горилович підвівся, але підійшов не до мене, а до Ярчука. |
| 600 |
Мені нічого не лишалося, як знову вступати у бійку з цією горилою. Принаймні я спершу помру, а вже потім він одріже мені вуха і ніс. Не крутись, моя бідна голівонько, не крутися, кажу тобі, бо ти паморочишся уже від самих оцих слів, які колись довелося тобі почути в калюжі крові. |
| 601 |
Мабуть, це був якраз той момент, коли я мав би відважитись на свій вирішальний удар, але той сатанинський регіт пришпилив мене до крісла, аж мороз пішов поза шкірою, бо я раптом збагнув, що сказав щось не те, я зробив непоправну помилку, покладаючись на свою фантазію, яка досі мене не підводила. |
| 602 |
У мене мовби було сто очей, та кожне око дивилося крізь туман, і в тому в'язкому тумані кожна мить уповільнювалася і розтягувалась до безкінечності. Я взяв її на руки і пішов коридором до виходу. Двері, що вели на сходи, були замкнені зсередини, але в них стримів ключ. |
| 603 |
Я намацав у мокрій кишені ключі, відчинив машину і, натиснувши важілець, відсунув сидіння далі від керма, щоб сісти разом із Саною, не випускаючи її з рук. Це виявилося не так і складно, мені навіть майнула шалена думка, що відтепер ми завжди будемо їздити саме так. |
| 604 |
Очевидно, він ніколи не мав цього ключа, що лежить у мене в кишені, очевидно, його дав мені хтось інший, та я випадково ступив у чужий слід, тому що шукав небіжчика. Десь далеко тишу сколихнула сирена, і я тільки тепер подумав про міліцію. |
| 605 |
Це вже був не я, а чужий мені чоловік, із чужим лицем і чужими запаленими очима, із чорним потойбічним поглядом, у якому скипілася невимовна туга. Це був суботній чоловік, якого цуралася сама смерть. Я відсахнувся від нього, вийшов у кімнату і сів у своє крісло. |
| 606 |
Я досі живу у тій тринадцятій квартирі на третьому поверсі, де мене ніхто не турбує. Тюремного ув'язнення, на жаль, не заслужив, оскільки високий суд добачив у моїх діях крайню потребу самозахисту. Правники це називають межею необхідної оборони. |
| 607 |
Мене чує лише істота, яка стала моєю єдиною втіхою. Це – Кіті. Коли я співаю, її безмежно здивованим личком котяться сльози, і тоді мені здається, що оживає навіть той камінь, який затвердів у моїх грудях, і він ось-ось розколеться навпіл. |
| 608 |
Тоді десь по дорозі я купую пучечок волошок або ще якусь квітку і несу Катрусі. Я вийшов із «Трьох поросят», зупинився під вуличним ліхтарем і став пантрувати. Він видибав надвір сам один, ішов якось похитьки і невпевнено, був такий сумний і пригнічений, що я відразу відчув близьку мені душу. |
| 609 |
Як тільки весна десь у житечку-пшениці розминеться із літом, у нас достигають суниці, достигають уночі, при зорях, і тому стають схожими на росу, що випала з зірок. Це теж, прихиляючи небо до землі, говорить моя мати, і тому я люблю ту пору, коли суничники засвічують своє цвітіння. |
| 610 |
Я тепер лягаю і встаю, накупаний цими пахощами, – літо, літечко!.. Я люблю, як ти розкриваєш свої вії, прижурений житній цвіт, я люблю, як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі. А як хочеться спати в тобі, у твоєму солодкому тумані, у твоїх зорях!.. |
| 611 |
А ти ще бачиш місяць, як його з лісу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею. На тебе, на твої пошматовані видіння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позіхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крізь туман добирається сумовите кування. |
| 612 |
Як зелено, як свіжо, як росяно за двома віконцями нашої бідарської хатини, яка займає рівно півзасторонка старої перепалої клуні, що вночі спить, а вдень дрімає... Після повернення тата був у нашій родині дуже невеселий день – розподіл дідизни. |
| 613 |
Найбільше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарстві п'ять десятин, і воли, і корову. Але й дітей було у неї теж немало – аж четверо, і старшій дочці вже треба було готувати віно. Дідова хата дісталася дядькові Івану й дядині Явдосі. |
| 614 |
Боляче й лячно було дивитися, як з-під залізних зубів, наче кров, бризнула стара тирса, як із живої теплої оселі ставало руйновище – купа скаліченого дерева, як оте вікно, біля якого відпочивав дідусь, вирвали з стіни й, наче покійника, поклали на воза. |
| 615 |
А нам дісталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня і дванадцять з половиною соток городу. Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тік, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тік, бо тоді не буде на чому молотити пашню. |
| 616 |
Про себе мати не згадала, і відколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою і зверталась до таємних сил лише тоді, коли вже дуже в'їдалась у тіло чи кісточки якась недуга. Тоді мати говорила їй: "Відійди, хворобо, у нетрі, в болота, у безвість, бо мені треба ділечко робити". |
| 617 |
Мати, як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки стояли, наче парубки, – плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин. |
| 618 |
І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами. Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям... |
| 619 |
Дядечко й не помітив, яку сказав правду: його забитий живністю двір і задвірок справді були схожі на філіал пекла, де не стихало недорізане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свині мають самі себе прохарчувати. |
| 620 |
Сало ніколи не трималося на кістках цих піратів, не вбирались вони і в м'ясо, зате щетину мали, неначе дріт, – шевці не могли нахвалитися нею. Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потім я теж приплющую очі й так само починаю дивитись на дядечка, як він дивиться на батьків. |
| 621 |
Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах знов натінились бісики. Але він так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята. |
| 622 |
А про свої здебільшого казали так: дав бог копієчку, а чорт дірочку, та й попала божа копієчка в чортову дірочку. Це ще добре, коли проривалась одна дірочка. Та, на жаль, тепер у людей було стільки надірявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки від нестатків... |
| 623 |
Батько поповерстав степові дороги, нажурився по селах, од яких тільки-тільки одійшов голод, і люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сівача. Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? |
| 624 |
Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, – в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу. |
| 625 |
Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, – от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець. В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. |
| 626 |
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею. А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так – народжується в темряві і гине в темряві? |
| 627 |
Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані. |
| 628 |
В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. |
| 629 |
Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму. Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. |
| 630 |
Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю. |
| 631 |
Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі – ні тпру ні ну. Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми. |
| 632 |
Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. |
| 633 |
Скрипнула хвіртка, а далі забриніли ворота – батько пішов у поле. Переляканий і розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір. Над городами, журавлями і підсиненими оселями маревом тремтів тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. |
| 634 |
Спросоння загуділи ворота, і я спиняюсь на вулиці під тінями наших ясенів і вишень тітки Дарки. Тут я одразу став меншим, а світ – більшим, і місячний туманець проростав із нього і плив по ньому, чіпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулиці забовваніла постать батька. |
| 635 |
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услід, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестіло в закуті садочка; звідти, з тіней, поволі-поволі, похитуючись, вийшла мати. Ось вона підійшла до саблука, притулилася руками і обличчям до нього й щось зашепотіла, перемішуючи слова і зітхання. |
| 636 |
Далі, наче сновида, мати пішла на город і зупинилася біля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а він мовчки похитував головою, ніби і йому була зрозуміла людська печаль. І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. |
| 637 |
Заспокоєний, я усміхнувся світу, дідусеві-місяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Він так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увійшла мати, як укропом, соняшником і росою запахли її одіж і руки, що легко війнули над моїми видіннями. |
| 638 |
Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. |
| 639 |
А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів. |
| 640 |
Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця. Курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. |
| 641 |
Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік. |
| 642 |
То хіба це порядок? І за чим тільки дивиться загряниця? А коли Літинський фінвідділ не прийняв у нього податку ні золотом, ні сріблом царської чеканки, він спочатку оторопів, далі обурився, а потім скумекав, що й до чого, вибіг на вулицю, скочив на свого воза і погнав додому волів, наче коней. |
| 643 |
І нерозумна худоба бігла мов навіжена. Йому так нетерпеливилося, що він уночі обійшов своїх однодумців і, хекаючи й відхекуючись, сипав і сипав у їхні вуха політику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на одній волосинці, бо в неї навіть золота-срібла не приймає загряниця. |
| 644 |
Навіть свої золоті надії дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що він, поки попрощається з копійкою, двадцять разів оберне її у жмені... Сьогодні і небу, і сонцю млостилося, нездужалось, і далечінь стояла така, ніби на ній хтось перелопачував сонячне проміння із місячним. |
| 645 |
Ось я прямо з Обмінної бачу під осикою близнюків-красноголовців. Вони зовсім схожі на тих, які прохали мене у сні, щоб я не їхав у Херсонські степи. Я придивляюся, чи немає в них ротиків, прислухаюсь, чи не обізвуться вони, але красноголовці, хизуючись червоними шапками, мовчать. |
| 646 |
Я зіскакую з Обмінної, обнишпорюю поглядом ліс. От по всьому відчувається, що тут іще повинні бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба ніяк не знайдеш, а поганка сама в очі лізе. |
| 647 |
Дерево йому прим'яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахідка навіть Любу порадує! Тепер уже на Обмінну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкірить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке діло. |
| 648 |
Отож з грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до якимівської загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю наше лукавооке тягло і з грибами поспішаю до куреня. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. |
| 649 |
Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовців. Там є таке місце! Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя? |
| 650 |
Коли я виліз на дерево, за яром обізвався грім, а Люба налякано скрикнула. Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс, закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всі боки. |
| 651 |
І вона під ударами грози почала злякано кренитись у безвість. Тепер і мені стало лячно. І тільки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стіною обвалилася злива. Одразу невидимим став ліс, тільки стогін його охоплював, затискав і перекочувався через нас. |
| 652 |
І я, пуста голова, навіть не подумав, яке лихо могло спіткати того дуба, і побіг за Любою. Хустина спала їй на плечі, навколо її голови, стікаючи струмками, затанцювали коси і кісники, а дівчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в ній і знову з'являлась, мов тінь. |
| 653 |
Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. |
| 654 |
Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним узке стояли поколошкані зливою жита й пшениці. Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. |
| 655 |
Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі. І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині. |
| 656 |
О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном. Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. |
| 657 |
І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах. Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. |
| 658 |
Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. |
| 659 |
Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю – бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. |
| 660 |
Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд. Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав – і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. |
| 661 |
От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. |
| 662 |
Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, – і знову за роботу. |
| 663 |
Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, – теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води... |
| 664 |
Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. |
| 665 |
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків. |
| 666 |
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя. |
| 667 |
Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат. Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. |
| 668 |
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. |
| 669 |
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона. |
| 670 |
Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання. |
| 671 |
І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати – і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля – до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, – краще не згадувати. |
| 672 |
Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді – усе те, в чому я живу. Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. |
| 673 |
Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування... А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. |
| 674 |
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь. |
| 675 |
Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, – пише весело, а той, що під своїм, – тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. |
| 676 |
З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта. |
| 677 |
І все життя я відчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора. І, напевне, до останньої хвилини мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими пролетіли на конях червоні козаки, пролетіли, наче з легенди, й увійшли в легенду. |
| 678 |
І хай мою і дитячу, і довічну любов приймуть оті лицарі революції, які шаблями видобували новий світ, щоб ми стояли посеред дня! І хай простять мені деякі скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхні сльози відповідали мої, дитячі, сльози... |
| 679 |
Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами. Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. |
| 680 |
Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки. Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. |
| 681 |
Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. |
| 682 |
З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! |
| 683 |
От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту. Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. |
| 684 |
І хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузні коваля над ковалями Сварога, а біля самісінького неба стрічаюся з Колядою, помагаю йому підважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаю в ту оселю, де живе сонце, – може, воно теж має дітей, то я з ними на ковзанку побіг би. |
| 685 |
Поміж хліборобами дженджуриться в розкішній синій бекеші і сивій смушевій шапці Юхрим Бабенко. І хоча вітер наскрізь продуває вітряк, Юхрим не застібає своєї бекеші, – хай усі бачать його австрійське галіфе та англійський френч, підперезаний ременем з долоню завширшки. |
| 686 |
На його весіллі, розповідали гостроязикі, навіть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вінниці і для господаря грав тільки польку-бабочку. На службі зелені Юхримові очі помаснішали, коржасті щоки підійшли, притопили носа. Причепи під нього кілька волосинок – і кіт котом. |
| 687 |
Від цієї зовсім непотрібної думки сміх ну ніяк не може втриматись усередині. Я його чавлю, притримую губами, а він пирскає і надимає мої щоки. Ні, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, – піду я в свій перчистий, веселогубий рід. |
| 688 |
А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе І так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. |
| 689 |
Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. |
| 690 |
І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. |
| 691 |
Стоїть фінінспектор в галіфе... Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами. Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. |
| 692 |
І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах... От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. |
| 693 |
Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс. І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. |
| 694 |
Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила. Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? |
| 695 |
Мати ж мовчки пряла свою пряжу – красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? |
| 696 |
Оці капосні чоботята не раз і не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі. Хто ж його знає, чого він туди націлився? |
| 697 |
Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів – вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. |
| 698 |
Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, – шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній... Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі... |
| 699 |
Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті – з тулубів снарядів. |
| 700 |
Як він іде – це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі – чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. |
| 701 |
Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим – знаю сам... І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод. |
| 702 |
Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. |
| 703 |
Уже зовсім розвиднілось, коли ми вибралися за село. Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, і спереду, і позаду порипував сніг, озивалися голоси, а дівчата всю дорогу притрушували сміхом, і, прислухаючись до них, старі липи осипали блакитну паморозь. |
| 704 |
І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як він не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників? |
| 705 |
І все це саморобне, зі своїм мудруванням і хитруванням. А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, у яких чогось не вистачило олії в мізках. |
| 706 |
Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам. Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін. На худоб'ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. |
| 707 |
До нас молодцювате підійшов дядько Трохим. І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу. Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. |
| 708 |
Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила. |
| 709 |
Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. |
| 710 |
А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною... У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. |
| 711 |
Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, – ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною. |
| 712 |
А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож? На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. |
| 713 |
Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх. Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець. |
| 714 |
Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка? Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. |
| 715 |
А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків. І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. |
| 716 |
Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан. Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку. |
| 717 |
Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук. З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. |
| 718 |
Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї. |
| 719 |
Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах. |
| 720 |
З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи. В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. |
| 721 |
Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів. Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, – уже три пера виміняв – вісімдесят шостий номер, череватеньке – ложечкою – і рондо. |
| 722 |
Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір'я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку? От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. |
| 723 |
З хатини в святешній хустці й сачку виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки. Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл. |
| 724 |
Я застигаю біля тата і не вірю, але трохи й вірю, що на дорозі, висвічуючи туманом бороди, може об'явитися з мішком за плечима Дід Мороз і підійти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гіллі ворушаться зорі й обтрушують та й обтрушують срібну паморозь. |
| 725 |
Іду я з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. |
| 726 |
В прозорій темряві імлисто вималювались побільшені постаті вершників. І ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетіли-промчали на Літин червоні козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у місячний напівсон. То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. |
| 727 |
Я довго дивлюся услід червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику і вже не знаю, звідки вони взялися – чи з тихого Дунаю, чи з-під синього Бугу, чи з-під зоряного пилу. Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. |
| 728 |
На леваді перегукнулися куріпки, – і вони поспішали в село на свій свят-вечір біля якогось стіжка чи клуні. Задуманий і радісний, підходжу до подвір'я дядька Себастіяна. І тут ворота розчинені навстіж: а може, забреде погріти душу захожа людина? |
| 729 |
Що ж воно робиться? На хаті, в засніженому кустратому гнізді, де літували собі лелека й лелечиха, тепер стоїть самотній лелека і дивиться на схід. Я й справді протираю очі, знову косую на гніздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася і як не загинула в холоднечу? |
| 730 |
Хіба ж і в цьому не пізнаєш вдачі дядька Себастіяна? Захотілося чим-небудь здивувати і порадувати людей, особливо дітвору, от і поставив птицю в гніздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око і кине в душу хоч краплину весняного сонця. |
| 731 |
Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. |
| 732 |
Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг. |
| 733 |
З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всі її широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер. |
| 734 |
Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає. |
| 735 |
І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу... |
| 736 |
Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику! То із коней пара... Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?! |
| 737 |
Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною – вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. |
| 738 |
Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв. А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами. |
| 739 |
Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, – він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба. |
| 740 |
А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. |
| 741 |
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр. |
| 742 |
Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся. Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку. |
| 743 |
І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі. Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, – одного вистачало на молотника. |
| 744 |
В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди. Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. |
| 745 |
Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу – і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. |
| 746 |
І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас. Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. |
| 747 |
На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло. З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком. |
| 748 |
Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. |
| 749 |
Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою. Добрим людям на весь вечір... І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори... |
| 750 |
Весна в місті не втрачає своєї принадности, але все таки це – місто, а мені захотілося самотнього тихого куточка. Ця поетична думка виникла в мене в початку або в половині квітня, – добре не памятаю. Памятаю тілько, що це сталося саме тоді, як розпливлася наша славна українська грязюка. |
| 751 |
Та вже коли щось мені впало в голову, хоч би й найхимерніше, то хоч уроди, а дай. У цьому пункті я дуже подібний до моїх неподатливих земляків. Письменники наші та взагалі люди статечні звуть це почуття силою волі, але його просто можна назвати воловою впертістю, – це яскравіше й виразніше. |
| 752 |
На щастя наше, мужик віз лозу для плоту, ми в нього випрохали не без труднощів пару лозин та й змайстрували собі якось посторонки. У Василькові підживилися ми з Трохимом фаршированою жидівською щукою, міцно заправленою перцем, та й потягли далі. |
| 753 |
Просто на правах подорожнього в урядовій потребі (військові не їздять на поштових у власній потребі), запакував би матір з дочкою до одної кімнати, а сам би розташувався в другій, та на дозвіллі й занявся б обсервацією крізь дірку від ключа в дверях. |
| 754 |
Признатися, я вже й теє... Та духу не стало; сказано: кому не судилося бути військовою людиною, той хай хоч із аршин вуса запустить, а все зостанеться "штафіркою". До містечка зоставалася ще добра верства, а до жидівського заїзду, де ми мали намір заночувати, що найменше дві. |
| 755 |
Трохим, не дуже задоволений моєю постановою, почав був сперечатися, та я махнув рукою, і ми пустилися в дорогу. За годину ми щасливо досягли бажаної мети. Нічого робити, дав я пять злотих і спитав ножа, щоб розрізати дорогу книгу, але це було непотрібне, бо книга була розрізана й навіть заплямлена. |
| 756 |
Ось і тепер зо мною трапилося те саме. Поезія Падури мені відома й надто відома, а я заплатив за неї п'ять злотих так собі, з одної примхи, щоб себе потішити; а втім, коли побачив кривульки на краях, почав читати, мовби ніколи нечитану книгу. |
| 757 |
Подивився я на етикетку на пляшці і тілько плечима здвигнув, але й знаку не подав, що це мене дуже здивувало. Жидок поставив пляшку на стіл і, наче нічого не сталось, – став знову в куток і тілько обтирає собі піт з обличчя полою засмальцьованого пальта. |
| 758 |
Жидок зам'явся й почухав за вухом. Я пообіцяв йому злотого на пиво; це його підбадьорило, він чемно попрохав у мене дозволу сісти і, почухавши ще раз за вухом, розказав мені таку драму, що, якби не його жидівська декламація, то я неодмінно заплакав би. |
| 759 |
Із Севастополя до смоленської ґубернії їхав якийсь офіцер флоти, Бог його знає, ранений чи просто слабий, з двома малими дітьми та з жінкою. Діло було зимою або наприкінці зими; дорога так його, бідолаху, змучила, що він примушений був спинитись у Білій Церкві на кілька день одпочити. |
| 760 |
Що було їй, сердешній, робити при такій лихій годині? Вона написала листа до родичів чоловіка до смоленської ґубернії і, дожидаючи відповіді, почала спродувати за безцінь ґардеробу чоловіка та інше вбоге майно, щоб задовольнити найнеобхідніші потреби. |
| 761 |
Я заходився біля щуки і, не зважаючи на те, що вона міцно була заправлена перцем та гвоздикою, з таким апетитом трощив її, що якби Трохим загаявся з своїм переодяганням ще одну хвилинку, то застав би одну голову та хвоста. Але він поспішився і ще захопив добру порцію. |
| 762 |
Вона відповіла, що сьогодні нічого більше не варили, і я, звелівши подати карафку води та шклянку, простягся собі на рипучій, на шталт канапи, деревяній лаві, а Трохим, доївши щуку, помолився Богу й так поклався на якійсь повсті на підлозі біля печі. |
| 763 |
Перегортаючи машинально книжку, я почав куняти й простягнув був руку по щипці, щоб погасити свічку й заснути, але вийшло не так. Я випадково глянув у реєстр солдатів, що вже видужали, але нездатні були далі служити, почав його читати – і що ж я прочитав? |
| 764 |
Благородна просьба цієї простої людини мене вразила, я далі не міг читати, закрив книжку і згасив свічку. Одначе мені не спалося. Матрос розбуркав мою уяву й одігнав послужливого Морфея. Простий і зовсім природний учинок простої людини малювався в моїй душі яскравими, променистими барвами. |
| 765 |
Невже разом із цивілізацією так щільно прищеплюється нам еґоїзм, що ми, себто я, ледве віримо в таку безкорисливість? Мабуть, що так. А поправді не повинно б так бути. Освіта повинна збагачувати, а не обкрадати людське серце. Та, на жаль, – це тілько теорія. |
| 766 |
Як собі хочете, а подвиг не зовсім звичайний. Що, якби, подумав я, пощастило мені цьому простому сюжетові надати форму героїчної поеми або... Але ні, жадна інша форма поезії, крім поеми, не надається до цього сюжету; поема – або нічого. І я почав складати поему. |
| 767 |
Я спишу його вам колись на іншому, більш відповідному місці, а тепер оповідатиму далі про мою власну пригоду. Я взявся був знову за перервану нитку моєї поеми, але Морфей – приятель засунув завісу, і ледве видна пишна декорація зникла з моїх очей. |
| 768 |
Дорога була, як і вчора, погана, якщо не гірша за вчорашню: від довгого дощу густа грязюка перетворилася в справжню квашу, як висловився незадоволений Трохим. А втім дорога мало мене турбувала: я на неї майже не зважав, – мене, якщо можна так висловитися, поглинула моя поема. |
| 769 |
Імпровізацію мою перервала не зовсім звичайна пригода. Коні наші спинилися перед берлином, чи то дормезом, що по самий короб загруз у болоті. Чотири пари добрих волів ледве-ледве посували його наперед, а четверо поштових коней, усі в милі, спочивали по той бік греблі. |
| 770 |
Він начебто не помічав мого сміху й тому став ще смішніший. Останнього слова він не договорив і знов одвернувся від мене. Так ось де причина, чому той гожий жид учора й сьогодні не упадав коло мене, як це звичайно роблять вони, особливо господарі заїздів і так званих повітових трахтирів! |
| 771 |
Цікаво було б знати, за кого він мене взяв? Берлин справді стояв уже тілько по маточини в болоті, а воли, довершивши свого подвигу, парами вилазили з болота на сухіше місце. Дзвінок, що його чути було здаля, тепер задзеленчав у мене за плечима. |
| 772 |
За хвилину трійка, віз і постать на ньому опинились біля самих вікон берлину. Постать на хвилину схилилась до вікна, наче питаючи про здоров'я запакованих у рухомій світлиці красунь. Потім постать у бурці й кашкеті підвелась і хриплим голосом почала гукати на візників, щоб швидше подавали коні. |
| 773 |
Я відповів тим самим, тілько трохи здержливіше, і запропонував постаті шклянку чаю з дороги. Постать не відмовилася, поскаржилась тілько, що навіть у Києві не можна знайти доброго араку; я не перечив, і розмова наша на тому й скінчилася. Постать, не допивши шклянки чаю, зникла за дверима. |
| 774 |
Будь що будь, а я її дочекаюсь, – казав я сам собі, дивлячись на безконечну греблю, якою чотири пари волів ледве тягли знаний мені берлин. З годину, коли не більше, дожидав я заповідного берлину; нарешті спинився він перед воротами поштової станції. |
| 775 |
Одначе, я непотрібно турбувався, – вона саме себе частувала, і коли я ввійшов до хати, то навіть і не глянула на мене. Я сказав Трохимові, щоб він налив собі шклянку чаю та складав чемодан. Стара тоді глянула на мене й одвернулась, а я вийшов із хати, наче не помічаючи її погляду. |
| 776 |
Тараща – місто! Не розумію, чому дали таку голосну назву цій брудній жидівській слободі. Напевне можна сказати, що небіжчик Гоголь і на мить не бачив цього нарочито брудного міста, інакше б його рідний Миргород здався йому коли не справжнім містом, то принаймні прекрасним селом. |
| 777 |
Це загальна риса невійськової вдачі. Незабаром вона вийшла заміж за мого родича й одїхала з ним на село. Я остудив своє глибоко-боязке кохання двохлітньою відсутністю і потім уже бачився з нею досить частенько, але не як палко закоханий, а просто як старий знайомий, а до того ще й родич. |
| 778 |
На жаль – таки так! Вона, як довідався я пізніше, боготворила все, що хоч трохи скидалось на військове, починаючи від скромного "наукового" кантика й кінчаючи розкішним кавалєрійським штандартом, а за аксельбанти й казати нема що: аксельбанти обожувала вона понад усе. |
| 779 |
З якого болота випливає й так широко розливається ота груба, огидна пристрасть у мякому, ніжному серці жінки? Питання не таке вже морочливе. З болота неробства та з мулу моральної порожнечі. Не визнаю, щоб навіть у ремонтера такі огидні здібності були прирожденні. |
| 780 |
Невже так шкідливо впливає на пусту красуню брак юрби адораторів, цієї єдиної насушної її поживи? Воно таки справді так; принаймні іншої причини я не знаю. Красуні в товаристві зайняті ділом, себто кокетують, а вдома, та ще на селі, що ви їй скажете робити? |
| 781 |
Все це ще нічого, все це тілько гидке, а от що гірке. У моєї прекрасної кузини росте чарівлива дитина, дівчинка років чотирьох чи коло того, жвава, люба, справжній херувим, що злетів з неба, і херувима цього, це чарівне створіння доручено брудній сільській бабі. |
| 782 |
Одного разу привіз я для Наталочки (так звуть дитину) граматку й дитячу книжечку про природу з малюнками. Треба було бачити, з яким недитячим захватом тішилась вона моїм подарунком та з якою цікавістю розпитувала свою красуню-матусю про значення кожного малюнку. |
| 783 |
– або до мене зверталась, або просто відсилала її до няньки бавитися в ляльки. Мені стало сумно, і я, не починаючи здалека, зняв мову про обов'язки матері. Але чи не пора вже дати спокій темній постаті моєї вродливої родички та звернутись до світліших предметів? |
| 784 |
Переїзд наче б то й не довгий, але, крім грязюки, ще й місцевість досить горбувата. Підчас цього на диво повільного переїзду я думав про свого героя, себто про матроса, а іноді цілком проти своєї волі намагався вгадати, хто така була ота красуня в рухомій світлиці, себто в берлині. |
| 785 |
Але вона, мов чортеня, крутилася в моїй уяві й перебивала рівний хід моєї поеми. Догадливий поштар, тобто візник, замість московської "телги", що в ній і найзавзятіший фельдєґер ледве чи задрімав би, запряг нам бричку, на шталт нетичанки, довгу й широку, а в додаток навалив до неї сіна. |
| 786 |
А трохи згодом і аз многогрішний пішов за його мудрим прикладом. Як ми проїхали цю станцію, ніхто з нас, крім візника та коней, не знає. Я прокинувся вдосвіта біля самої "царини", тобто вигону містечка Лисянки, а Трохима збудив уже перед дверима поштової станції. |
| 787 |
До Будищ, себто до резиденції мого родича, зосталось верстви зо дві, не більше. Чи ж довго їх проїхати? Годину, нехай дві, так я міркував. Але тому, що я багато в чому маю сумніви, то взяв мене сумнів і щодо цього рахунку, і, щоб визначити справу точніше, спитав я у Трохима, що він на це скаже. |
| 788 |
Я виліз якось із брички на близьку розлогу вербу, потім з неї спустився на землю і бережком, роблячи антраша через калюжі, добрався до кінця греблі, а трохи спочивши, вийшов на гору і там, біля пам'ятника на жидівському кладовищі, ліг на відпочинок. |
| 789 |
Всі жидівські халупи можна було перелічити, а християнських не можна, бо вони були закриті темними, ще голими садами. Довго я шукав очима в цьому лісі яблунь та груш, здавна й добре мені знаного будиночка отця диякона Єфрема, що в нього я брав лєкції не рисування, а зразу таки малювання. |
| 790 |
Я не видержав іспиту і другого таки дня накивав п'ятами. Багацько перетерпів я після цієї першої лекції, але ніщо так не врізалось мені в пам'яті, як той перший немудрий іспит. Але краще перейдімо до чогось іншого, поки воли витягнуть з болота віз із Трохимом. |
| 791 |
Зустрінув він мене на ґанку з серветою в руці, а кузина – в їдальні з заклопотаним лицем і з носом, запорошеним борошном: це означало, що паски ще в печі, що вони ще не підійшли до належної висоти; цей важливий процес ще не відбувся і своєю томливою непевністю тривожив дбайливу господиню. |
| 792 |
Утретє вона вже, не перепрошуючи, покинула нас за столом, задержалась довше, ніж за перших двох разів, і повернулася з радісним обличчям та з вимитим носом. Значить, великий хімічний процес відбувся щасливо на радість усьому домові. Хвалити Бога! |
| 793 |
Я відповідав навмання; мене цікавив той двигун, що штовхнув мою нерухливу кузину на таку надзвичайну діяльність. Тим двигуном було не що інше, як дрібненька пиха; їй захотілося блиснути своїми пасками перед неосвіченими провінціалами – так звичайно звала вона своїх сусідок. |
| 794 |
Вона помітно зніяковіла по моїм запитанні: зам'ялась, почервоніла, швидко встала з-за столу й побігла до пекарні. Я подивився слідом за господинею, що відходила, і хотів був звернутися з тим самим запитом до господаря. Та ба! родич мій майже спав з недопитою шклянкою сливянки в руці. |
| 795 |
Він зирнув на мене осолопілим оком, і ми мовчки встали з-за столу, стиснули один одному руки й розійшлись, промовивши: "до побачення!" Що то за знак, що на моє запитання про подорожню кралю, моя не дуже конфузлива кузина так законфузилась? |
| 796 |
Де ж я примощу свого Трохима? Це було перше питання, що повстало в мене, коли я прокинувся й оглянув своє тимчасове житло. У цій комірчині – нема де, тут і самому тісно, а він у мене, як справжній "хахол", любить розвернутись, він мусить простір мати. |
| 797 |
Він просто син київського міщанина, і коли я взяв його до себе за льокая, то він здебільшого лежав на рундуку в передпокої, але не спав, а глибокодумно дивився в стелю. Щоб змінити хід його зайняття та вберегти від скорбута, я заходився вчити його російської грамоти. |
| 798 |
Треба було мені поїхати до Кам'янця на Поділлі, я й Трохима взяв із собою, а щоб він не байдикував у дорозі, я дав йому чистий зшиток і звелів записувати все, що трапиться за час дороги, починаючи від назв поштових станцій, сел, міст і річок. |
| 799 |
Але хто прогляне видющим оком непроглядну темряву будучини? – зідхаючи, мусів я сказати собі пізніше. Повернувшись з подорожі, я, як добрий господар, звелів Трохимові показати мені речі, які було взято в дорогу. Ой, лишенько! Чемодан був наполовину порожній. |
| 800 |
Сам Лукулл не виказав би такого завзяття. Лінь пальцем поворухнути; почуваю, що сутеніє вже в хаті, а лінь у вікно поглянути. Так обсісти чоловіка може вона тілько на селі, та й то після пісного обіду. Брався був думати про мого матроса, – та де там, навіть і дурниці до голови не лізуть. |
| 801 |
Варвар, – подумав би поміркований німець. А був би в німців такий пісний борщ, як у нас, православних, то й німець не мав би сили про щось подумати, а тілько сказав би, що це – нормальний хід речей. Я вдягся чепурніше, ніж звичайно, і вийшов у двір. |
| 802 |
Уклонившись господині й привітавшись з ротмістром, як із старим знайомим, я мимохіть заглянув до другої кімнати; господиня це помітила, трохи скривилася й запропонувала мені стільця. Я, наче школяр, що прошпетився, але вже прощений, сів обережно на стілець і ввесь час сидів мовчки. |
| 803 |
Тут я знайшов господаря, що ще не прочумався й ковтав пісні сухарі з чаєм. Не тілько поміркований німець, але й рудий Джон Буль остовпів би, дивлячись, як, ледве прокинувшись, уминав мій родич сухарі з чаєм після такого гомеричного обіду, що його ми вкупі подужали. |
| 804 |
Загадка, таємничий сфінкс для мене – ота мешканка рухомої світлиці; а може вона й тепер, як заворожена, спить у своїй світлиці? Де ж її стара супутниця? – знову сфінкс! Але остання якщо й зостанеться нерозгадана, то ми з читачем небагато втратимо. |
| 805 |
Я згадав тоненький жіночий голосок, що я чув його за стіною і, грішна людина, подумав, як би тепер придалася дірка від ключа в дверях. Але, геть з недостойною думкою! Я – порядна людина і з першорядною вже лисиною, а не гусарин і не якийсь там Дон Жуан. |
| 806 |
І моя кузина вродлива, та хіба біса варта. Вона певно тепер кокетує перед дзеркалом, натішиться цим досхочу, убереться, і сама ж до нас прийде, а не ми до неї. І чай уже забрали з столу, і господиня вже вийшла до темної їдальні з своїм дорогим гостем, а краля не з'являлась. |
| 807 |
Завтра все з'ясується. Я хотів уже був іти до своєї келії, та надумався, що це неввічливо, і зостався. Хазяйка голосно сміялась із своїм любим кавалеристом у темній їдальні й говорила про якусь мадам Прехтель, що, на її гадку, аж позеленіє з заздрості, коли побачить її ґеніяльні паски. |
| 808 |
А гостинна господиня, поклавши свою повну, до плеча голу білу руку на восьмикутний столик, також хатнього виробу, з німим співчуттям дивилась на нього, – на жаль уже колишнього гусарина. Не тілько я, сам шановний родич мій милувався цим живим образом нелицемірної приязні. |
| 809 |
Я завжди вірив, що всі красуні щиро захоплюються еполєтами, а особливо моя родичка. Але, щоб так по-шаманському схилятись перед сухо-золоттю, – це я вперше побачив. Виходить, що я до цього вечора не зустрічав ще ні справжньої красуні, ні справжнього гусарина. |
| 810 |
Що ж його собі почати? Взяти шапку й піти до своєї хати? Це було б надто по-родинному, а все ж я взяв шапку в руки і, дожидаючи щасливої думки, як школяр перед жвавими екзаменаторами, спинився біля дверей, крутячи в руках шапку, немов допитуючись у неї відповіді на жваво задане питання. |
| 811 |
Трохим мій, поклавши руки навхрест на розкриту величезну книгу, а на руки голову, спав собі сном праведним, ледве-ледве освітлений нагорілою свічкою, а всі речі круг нього майже зникали в прозорій пітьмі: чудове сполучення світла й тіні розливалось по всій картині. |
| 812 |
Я боявся поворухнутись, навіть дихнути боявся. Як степовий міраж зникає при найлегшому подуві вітерця, так, здавалось мені, зникне вся ота краса від мого подиху. Мелодія, що я їй почав вторувати, переходить у речитатив і помалу затихає, мов безнадійні стогони мученика, що вмирає самотній. |
| 813 |
В кімнаті вже сіріло й страшенно смерділо погаслою лойовою свічкою; я нашвидку взув чоботи, вдягнув плащ, кашкет і вийшов на двір. Весняний ранок сяяв цілою своєю красою, а з брами в поле виїздила бричка з двома пасажирками, в супроводі верхівця в венгерці та в химерному кашкеті. |
| 814 |
Отой сон – мов на руку ковінька, як то кажуть. Шукав рукавиць, а вони за поясом стирчать; я шукав зразка для свого майбутнього твору й шукав чорт-зна де: перебрав у пам'яті літератури всіх освічених, старожитних і нових народів, окрім літератури санскритської та своєї улюбленої рідної. |
| 815 |
Після не можна сказати, щоб приємної, але сміливо сказати можу – ориґінальної прохідки трьохаршинною просікою, господар запропонував мені ще піти по стайнях та по коровниках, що він їх недавно збудував за чужоземним зразком, видрюкованим у якомусь журналі. |
| 816 |
Не думайте, одначе, що до цього світська освіта спричинилась, – ні кришечки: сама всемогутня природа його так обтесала. Ні одної риси, ні найменшого горбочка, жадної плямочки, одне слово, нічого, за що можна було б ухопитись і дійти хоч до найбуденнішої самобутности у вдачі. |
| 817 |
Його можна було б уважати за ніщо, якби він не був поміщиком, власником кількох сот хрещених душ. Якби ж він ставив свої стайні та корівники так, як звичайно їх ставляють, себто просто, міцно й просторо, але ні – він робить усе навпаки: химерно дрібно й тілько на один рік. |
| 818 |
Увійшовши до кімнати, чи то пак до комірчини, я збудив Трохима й послав його на село шукати кватирі, а сам, як був у плащі та в чоботях, ліг на постіль і, як це звичайно буває після ранішньої прохідки, заснув. Спасибі чемним господарям, що не збудили до чаю. |
| 819 |
Я ще хотів щось сказати, але замурзаний козачок увійшов до хати й сказав, що пан з панею ждуть мене з обідом. Я згадав учорашній обід і задумався: не йти – недобре: подумають, що серджусь за вчорашні еполєти; піти – теж недобре: знову об'їмся по-вчорашньому. |
| 820 |
Верхня заставлена статуетками й кониками барона Клодта, а нижня безладно завалена книжками. Стіна протилежна напівзакритому єдиному вікну завішена алебастровими зліпками стіп і ручок, а серед них красується маска Лаокоона й славної натурниці Фортунати. |
| 821 |
В додаток мені уявився той самий день, коли ми з небіжчиком Штернберґом за останні гроші купили собі просту робочу лампу, принесли її до нашої келії й серед білого дня засвітили, поставили серед стола і, як малі діти, тішились нашим придбанням. |
| 822 |
У п'ятій годині пішли до академії й на цілу натурну класу роздзвонили про своє безцінне придбання. Декого з товаришів запросили полюбуватися нашим дивом і з того приводу втнули вечірку, себто чай з сухарями. Ми були тоді бідні, але невинні діти. |
| 823 |
Я вдягся, як міг, і вийшов на двір. На дворі теж було темно й тихо, як і в моїй келії. Свіже й чисте повітря і п'янкий аромат зелені, що розпускалась, оживили мене, як стомленого подорожнього в пустині оживляє ковток свіжої води. Під ногами вже було сухо. |
| 824 |
Я відійшов іще трохи й з-за якоїсь повітки чи стайні побачив здалека освітлені вікна церкви. Заутреня. Мабуть, сьогодні свято, – подумав я й хотів іти до церкви, але боявся замість церкви попасти в калюжу, що дуже натуральне в теперішній час. |
| 825 |
Я помацки пішов далі, простуючи до церкви та натрапив на паркан, що оточував пансьний двір. Треба було змінити напрямок і пошукати спершу виходу. Світало хутко, і я без великого труду знайшов ворота і вийшов на царину. Через царину я просто пішов до ледве освітленої церкви. |
| 826 |
Йому здалося, ніби я з труни встав. Обійнявшись, як брати, ми з ним похристосувалися й одійшли в бік, щоб не турбувати селян шапкуванням. За юрбою з церкви вийшов і священик, людина середнього віку, з ледве помітною сивиною в хвилястій бороді й розкинутих по плечах косах. |
| 827 |
Ранок був чудовий, і мені не хотілося вертатись до своєї похмурої келії. Я запропонував Трохимові пройтися трохи зо мною по вулицях села, запропонував, як людині, що вже знайома з місцевістю й може бути мені добрим чічероне, а в потребі то й од собак оборонить. |
| 828 |
Пройшовши зо два десятки кроків, я спинився й ненароком глянув на церкву. Церква була звичайна. Таку ви побачите в кожному селі на Україні: дерев'яна, темна, з трьома восьмикутними конічними банями, з почорнілими узорчастими залізними хрестами. |
| 829 |
Сонячне проміння блимало рожевим вогнем по її круглих оболонках та восьмикутних, бляхою критих банях. Гіллясті старі верби й стрункі, високі тополі оточували й напівзакривали її, опукло й м'яко тушовані сонячною рожевою барвою. Віньєтка, якої не побачите навіть у найрозкішнішому кіпсеку. |
| 830 |
Чисті, білі, чимало з них із світлицями, і майже всі оточені темними овочевими садами, клунями та стогами всякого збіжжя. І худоби всякої теж чимало виганяють з дворів на вигін свіжі, здорові дівчата в білих нових свитках, у червоних та жовтих чоботях на вершкових підківках. |
| 831 |
Він і в іграшки грається, і мовчки своє людське діло робить. А інший – така ж, здається, людина, та не така. Усе в нього величезне, – від бича й острогів аж до голуб'ятні. Кричить, розпинається за нові ідеї, за цивілізацію, за людство, а сам... |
| 832 |
Побожні земляки мої не тілько своїм волам та коням, але й воді своїй не дозволяють працювати в свята. За широким ставом, на жовтяво-блідому горбку, вкритому молодим березняком та вільшиною, виглядає кілька білих хат з розмальованими віконницями та з гніздами бузьків на гребенях. |
| 833 |
Я сів на інвалідному млиновому жорні, що лежало на березі ставу і почав милуватися цією мальовничою картиною. А допитливий Трохим переказував мені свої топоґрафічні відомості про місцевість, що лежала перед нами. Він одповів мені, що це не просто став, а річка. |
| 834 |
Вийду, було, з тінявого березового гаю на ясну поляну та звертистою стежкою вийду на горбок, сяду собі біля хреста (такі хрести ставлять на горбках на знак близької води), вийму з торбинки олівця, папір та й малюю собі широку прекрасну долину Гнилого Тикича, осяяну ранішнім весняним сонцем. |
| 835 |
Другого дня я зробив невеличкий етюд з суховерхої старої верби. Хотів був зробити такий самий етюд і з напівзасохлого старого береста, та на живій його половині ще не розгорнулося зелене листя, тому я й обмежився самим тілько кістяком. Та й такий малюнок дурно не залежиться в теці доброго маляра. |
| 836 |
У суботу ввечері, вертаючись до села, зустрінув я на греблі свого Трохима, що проходжувався з безруким кавалером, з тим самим, що я його здибав на дворі в пан-отця Сави. І тепер, як і тоді, я не звернув на нього особливої уваги й поминув їх. |
| 837 |
Я довго зазнавав таких немилих пригод, доки не второпав, у чому справа. Догадався, і пішло як по маслу. Що то, мовляв, простота! Пишу я цей свій заповіт молодим друзям моїм, малярам, що мають нещастя пробиватися в люди такими жалюгідними, такими гіркими способами! |
| 838 |
Чужа радість взагалі якось мало нас тішить, а нестерпна радість моєї кузини просто до люті мене доводила. Щоб не бути безмовним свідком дурості та й вульгарності, я забрав свою мізерію й вийшов, – навіть од вечері відмовився. А після такої прохідки, що я її зробив того дня, це була велика жертва. |
| 839 |
Спробував читати – ще гірше. Якусь огидну нудьгу нагнала на мене кузина своєю дурною радістю. Мов та потворна каракатиця, нудьга оплела мене своїми гидкими вітями і всю ніч не давала мені спокою. Про що б я не згадав, про що б не подумав, – усе нудне, усе незносно гидке. |
| 840 |
Весілля, наприклад, здається, весела, барвиста тема для думок, а спробуйте ви думати про нього, як нудьга нападе, то воно вам здається такою чорною, такою гидкою річчю, що ви й очі заплющите. А якщо ви до того вже сивавий, лисий та ще й нежонатий, то краще й не думайте про весілля. |
| 841 |
Отже, я миттю одягся й вийшов із хати саме в ту хвилину, коли моя пишно убрана кузина сідала до коляси, щоб їхати до служби Божої. Вона запросила й мене сідати біля своєї пишної персони, але я відмовився від тої честі й пішов пішки. Я думав уже коло церкви побачити пишні повози молодого та молодої. |
| 842 |
Він спершу повісив свою шапку на кілочок нарочито для того біля дверей вбитий до стіни, і вже потім сів мало не біля порогу на чомусь подібному до табурету. Ця скромність сподобалась мені, а ще більше у військової людини. Я почав приглядатись до нього уважніше. |
| 843 |
До розмови нашої він не втручався, як це звичайно трапляється в людей його стану, що бували в бувальцях. Коли пан-отець Сава звертався до нього з якимсь запитанням, він одповідав коротко й до ладу. Так, наприклад, пані-матка запитала його, коли їх хоче відвідати пан Курнатовський. |
| 844 |
Полюбувавшися скромним незнайомим, я подякував господарям за ласку та й пішов, а Трохима Сидоровича зоставила пані-матка в себе обідати. Увесь день згадував я про того незнайомого. І сам не знаю, чим він міг мене так зацікавити. Вислужений солдат, та й годі. |
| 845 |
Гадав був після обіду запитати в родича, але той ще за обідом мало не захріп. А Трохим не з'являвся до самого вечора, – і моє зацікавлення зосталось незаспокоєне до самого вечора. Дні дожидання такі нудні та довгі, як це нехитро складене оповідання, а години дожидання ще довші й ще нудніші. |
| 846 |
Хоч я погано спав уночі й трохи над міру пообідав, та все ж не спромігся заснути після обіду, – хоч і силкувався, та не міг заснути. А все те дурне дожидання перешкоджало. Чого ж я, дожидаю, і що мене тривожить? Сам не знаю, а почуваю, що таки щось тривожить. |
| 847 |
Дивлюсь, золоте сонце повисло над фіолетовим обрієм і розсипало своє смараґдове проміння по всьому неосяжному просторі. Нова краса! Нове очарування! Вражений чудесною гармонією, я мовчки спустив руки і, не дихаючи, дивився на цю велично прекрасну ораторію без звуків. |
| 848 |
Ці недовгі хвилини я був справжнім поетом і ширяв думкою Бог зна де, – десь у надзоряних країнах. Але, як мешканець землі, згадав я, щоправда досить пізно, про справи земні, себто про весілля. Пхе, який цинік! – скаже закохана читачка. Весілля зве просто земною справою! |
| 849 |
Боже, яка звершена краса! До сивого волосся дожив, а не бачив такої неописаної краси. Вславлена красуня, графиня Коловрат, що я бачив її на паризькій літоґрафії, за допомогою всяких найхитріших косметичних засобів навряд чи провела б роллю повірниці поруч з цією скромною героїнею. |
| 850 |
А вславлений Канова на шматочки розбив би свою цукрову Психею, коли б побачив це божество, що ґраціозно приймало філіжанку з чаєм. А проте, в її красі нічого не було спільного з рисами традиційної краси, це була самобутня, натхненна краса, це був тип моєї землячки у найвищій мірі досконалий. |
| 851 |
Давно я фантазував на цю прекрасну тему, аж поки нарешті фізика перемогла мораль, і я заснув. У сні повторилося те, що я бачив на яві, з тою тілько відміною, що замість ротмістра біля молодої сидів з цапиними ногами й рогами рубенсівський сатир, з лиця дуже подібний до ротмістра. |
| 852 |
За обідом мова знов зайшла про молоду. Знову кузина казала мені ущипливо, що я ніяк не ціню доброго тону та освіти в жінці. Я відмовчувався; її це доводило до люті. Години за дві до заходу сонця кузина обв'язала собі щоку й зосталась дома, а ми з родичем поїхали до молодих. |
| 853 |
Проїхавши тюпцем верстви зо дві, родич мій звелів фурманові спинитись біля величезного сухого дуба, що простяг через дорогу своє голе коріння, мов ті довгі незграбні ноги. Його недоречний здогад враз ізнищив усі мої похмурі історичні домисли щодо гарматної кулі, що засіла в дуплі. |
| 854 |
Тілько й одміни, що листвинський вал засіяний хлібом, а в цьому забутому історією бастіоні здогадливий господар поклав скирти зібраного з поля збіжжя. Колишня бойова огорожа стала тепер огорожею для надбань працьовитого хлібороба. Втішна переміна! |
| 855 |
Не зле було б і ходу наддати, подумав я. Але наддати було тяжко: на кожному кроці баюра повна рідкого болота, або корінь, як колода, протягся поперек дороги й чигає, як би то його доброму чоловікові колесо поламати або якусь іншу капость учинити. |
| 856 |
Коли б ви й на матеріальне добро були такі багаті, як моральною сердечною красою, ви були б найщасливіший народ на світі! Та, на жаль, земля ваша як рай, мов сад, насаджений рукою Бога чоловіколюбця, а ви тілько неоплачені робітники в цьому плодоносному, розкішному саду. |
| 857 |
Висловивши дотепний здогад, фурман дістав з-за пазухи люльку та кресало й почав кресати вогонь. Густі, темні кущі потроху починали рідшати, прояснятись і нарешті зовсім розступились. Зоставалися тілько чорні велетні дуби по боках дороги, мов зачаровані пастухи навкруги чорної отари. |
| 858 |
Обережний філософ-фурман тягнув люлечку й не давав волі своєму батогові, а розумні коні так само не давали волі своїм прудким ногам. Ми посувалися, як то кажуть, навпомацки. Через кілька хвилин коні вкоротили свою й так коротку ходу, і я відчув, що ми спускаємося з гори. |
| 859 |
Ліворуч у кутку горіли два ліхтарі над розчиненими невеликими дверима. Невже це парадний ґанок? Не встиг я подумати це, як коляска опинилась саме біля тих дверей, освітлених двома ліхтарями. Не без труднощів збудив я свого любого супутника, і ми вилізли з повозу. |
| 860 |
Говорити, одначе, не треба було, бо сам пан вибіг до коридору і прийняв нас у свої широкі обійми. Після многократних поцілунків господар вивів нас з вузенького коридору до великої, але низької й брудної кімнати, освітленої однією дзеркальною лампою, що мала форму сонця. |
| 861 |
Я зовсім нічого не зрозумів з того, що сказав господар філософ. Родич мій поважно хитав головою й посміхався. З цього я помітив, що й він зрозумів не більше за мене. По трьох шклянках чаю "з додатком" знялася розмова про коні, про собак і нарешті про сусідів та сусідок. |
| 862 |
Не без здивовання пізнав я в панні Дороті ту саму стару дуенью, в якої я так без церемонії відняв свій чай на поштовій станції. Грачі сіли по своїх місцях, і я зостався ні в сих, ні в тих. В товаристві грачів, зайнятих своєю професією, найбільше жалюгідна та марна постать – це глядач. |
| 863 |
Простак, не бачивши мене, притулив шийку зеленої, на ріпу схожої, карафи до своїх величезних губ, та ба! – даремне: господар та гості нічого в ній не зоставили. З цього, нібито турецького, намету було чотири виходи. Я вибрав протилежний тому, котрим увійшов до цього нібито намету. |
| 864 |
Комірчин тих було десять, і кожна з них була прикрашена горбатою канапкою та грубої роботи картиною, огидливо-масного змісту. Тут був домашній гарем пана Курнатовського, – явний, ще й лампами освітлений вертеп розпусти. Паскудно, аж огида бере – паскудно. |
| 865 |
Катеринка грала вальса, а постаті не крутилися, як цього треба було б сподіватися, а сувалися взад та вперед, гучно притоптуючи ногами. Чудна дисгармонія, подумав я, підходячи тихенько до павільйону. Обережно, як кицька, підкрався я до одного з вікон і побачив... |
| 866 |
А мій великодушний однорукий герой ще завзятіше вигравав на катеринці вальса. В юрбі прекрасних наївних танцюристок впала мені в око одна, що була краща й ґраціозніша за своїх подруг, з барвінковим вінком на голові. Це була сестра мого героя, мадам Гелєна Курнатовська. |
| 867 |
Танцюристки так щиро, з цілого серця, робили своє діло, що я не мав чого непокоїтись за свою нескромність. Вони не те що мене, але й пожежі б не помітили за тих блаженних хвилин. Це мене, одначе, зовсім не виправдує. Я все ж трохи скидався на баламута Актеона. |
| 868 |
Учора пишна, прекрасна наречена багатого пана, сьогодні селянка, подруга своїх убогих по друг. Сьогодні вона прекрасніша та пишніша за вчорашню пишну наречену. І як вона щиро обіймає та цілує своїх подруг... Я завмирав із зворушення, озираючи цей простір непорочного й високошляхетного серця. |
| 869 |
Танок скінчився. Першою з танцюристок підійшла до нього його сестра, вклонилась йому мало не до землі, заплакала, заридала, конвульсійно обхопила його широкі плечі своїми білими руками й притулилась до його суворого лиця своїм ніжним прекрасним личком. |
| 870 |
Я притулився щільніше до шибки, а вона, зрадниця, відскочила від свого брата, що хлипав, і сховалася в юрбі подруг, що так само хлипали. Подруги одна за одною повагом підходили до свого послужливого музики, вклонялися до пояса і дякували за труд. |
| 871 |
Тут я догадався, в чому справа. Вона прийняла мене за свого чоловіка. З жалем, щоправда, я відхилив її лице від мого обличчя, і ми глянули одне на одного. Не встигла вона скінчити цієї фрази, як брат її вже стояв перед нами й незграбно кланявся. |
| 872 |
Біля самого входу в мене зродилась ориґінальна думка. Я спинився й просив сестру й брата оставити мене за дверима й вислати до мене дядька – причинця гармидеру. Дядько зараз вийшов. Я не без труднощів намовив його вдягти мій фрак, а сам вбрався в його святочну білу свитку. |
| 873 |
Та, правду кажучи, було з чого сміятись. Коли б мертвий устав з домовини та глянув на земляка мого, одягненого так, як був одягнений тепер Гарасим, що до того ще витанцьовував козачка, то, запевняю вас, що коли б не зареготався, то принаймні б усміхнувся. |
| 874 |
Господиня й гості вже потомилися сміятись й тілько всміхалися, поглядаючи оком одна на одну, а невтомний майстер Гарасим, здавалось, саме почав набиратися смаку до своїх надзвичайно виразистих вихилясів. Веселі насмішниці зрештою й посміхатись перестали. |
| 875 |
Нарешті, вони стихли, а супутниця моя все ще стояла мовчки, начебто прислухалась до рідних, серцю любих звуків. Найменшим рухом я не смів перервати її глибокого й тихого стогнання. Вона щиро й сердечно прощалась із своїми подругами, з своєю вбогою дівочою волею. |
| 876 |
Тому, що талія була саме в роздачі, а лилася вона з майстерних кощавих рук Івана Івановича Берґгофа, то нашої присутності в кабінеті ніхто не помітив. Користаючись тим, що мене не помічають, я відійшов до темного кутка й так-сяк примостився на горбатій канапці. |
| 877 |
Може й те, й друге вкупі, але тілько не статечна жінка. Статечна жінка – не на місці в домі людини, навіть у найближчого родича, що заводить собі гарем із власних кріпачок та, оженившись з одною з одалісок своїх, не має й на думці бути їй другом, її заступником. |
| 878 |
Статечна жінка скоріше простягне руку Христа ради за гнилим недогризком хліба, ніж стане приправляти салату для розкішного стола ласогуба-зводителя. Чи не надто вже я напався на панну Дороту? Вона, коли не любить, то принаймні не ставиться презирливо до колишньої невольниці, а це вже річ немала. |
| 879 |
Це була не німецька ялинка, а гільце, неодмінна прикраса весільного столу в українців. Мовчазна панна Дорота глянула на милу вигадку своєї Гелєни, всміхнулася й пройшла до канапи. Я теж мовчки спинився перед наївною оздобою, піднесеною на найвищий щабель краси. |
| 880 |
Нічого не помічаючи, мовчки, аби де сіли вони за стіл, не поруч і не один проти одного, а так, як довелося. Льокай вийшов в одні двері, а з других дверей тихою пливкою ходою, мов промениста Аврора, вийшла господиня в білій церковній сукні такого самого крою, що й попередня. |
| 881 |
Вона, мов перелякана біла горличка, на мить спинилася, боязко глянула на гостей, тихенько, ледве чутно підійшла до чоловіка, поцілувала його почервонілий лоб і мовчки сіла біля нього, подавши мені знак, щоб я сів поруч із нею. Я послухався. |
| 882 |
Вона мовчки подала йому руку й скрикнула від нелицемірного стискання, а він, наче б нічого й не сталося, повернувся й вийшов із зали. Неначе надгробна статуя з білого Мармуру, схилила свою вродливу голову на високі груди й нерухома, ображена, мовчки сиділа моя прекрасна Гелєна. |
| 883 |
Вона, проста, вбога селянка, вона, палка, непорочна, повна любові й так грубо ображена, вона глибоко й уперше за своє життя відчула цю отруйливу, гірку образу й заплакала не як звичайна жінка, а як жінка висока, що глибоко усвідомлює собі власну і взагалі жіночу гідність. |
| 884 |
Тебе зірвала буря життя й кинула під ноги людині грубій, холодному розпусникові. Тепер тілько ти зазнала справжнього горя і, мов над дорогим покійником, заплакала над своїм померлим щастям. Панна Дорота подивилась на неї пильно й почала чистити яблуко. |
| 885 |
Вона зрозуміла мене й щиро заспокоїлась, а незабаром так розвеселилася, що налила шампанського до келехів собі, мені й панні Дороті. Я за яйця впилася. І, скінчивши куплєт, схилилась до старої буркотухи й міцно поцілувала її в насуплене чоло. |
| 886 |
Пройшовши через вузький коридор та через відому вже читачеві червону кімнату, ми вийшли знову до коридору й опинились біля виходу на двір. Вона постукала в двері, і замість величезного швейцара з'явивсь маленький, худенький дідок з ліхтарем у руці. |
| 887 |
Так минуло кілька хвилин. Прохір перший схаменувся й випустив мене на двір. Я пішов слідом за Прохором, чи, вірніше, за ліхтарем, і, трохи пройшовши, ми опинились на сходах, вийшли на другий поверх і ввійшли до чистої невеличкої горниці, а далі до більшої, освітленої восковою свічкою. |
| 888 |
Проти звичаю я заснув хутко. Спав міцно, але не довго. Ледве почало пробиватись крізь білі прозорі завіси бліде світло, як я прокинувся. Повернувшись до стіни, я спробував був заснути знову, та даремно й пробував. Події минулої ночі всі разом закрутились у моїй уяві й не давали мені спокою. |
| 889 |
Він ішов через двір з умивальним посудом у руках і з рушником через плече. Ніщо не могло бути мені більше вчас. Значить, Прохір мастак щодо льокайської професії, а з вигляду він зовсім не подібний до члена цього численного, ледачого й розпусного стану. |
| 890 |
Вийшов я на середину широкого двору, вкритого зеленим морогом, і подивився навколо себе. І вві сні не бачив я будинку ориґінальнішого своєю будовою, як той, що його бачив тепер на яві: ні ладу, ні поладу, ні найменшої симетрії. На ввесь будинок двох нема однакових завбільшки. |
| 891 |
Вікна, двері, дах, комин – усе сварилось одне з одним, як п'яні баби на базарі. З-поза якоїсь повітки з круглим вікном та з шестикутними дверима виглядали три старі берести, наче троє селян підійшло помилуватись на своє п'яне невгомонне подружжя. |
| 892 |
Мені кортіло якось пробратись до саду. Але не знаючи, як це зробити, я розсудливо відклав цю справу до нагоди. Нагоди не довелося довго ждати. З алєї, що нею я був вийшов, а тепер вертався до будинку, мені показалася праворуч вузенька, чи то – як кажуть мої земляки – "вовча стежка". |
| 893 |
Пройшовши з сотню кроків, побачив я в лісі овочевий сад без жадної огорожі. Я перейшов через той сад і, мов зачарований лицар, зупинився перед трьома стежками, що розходилися на три сторони. Поміркував трохи й вибрав крайню з лівої руки, що вела, як мені здавалось, до будинку. |
| 894 |
Але мені було в той час не до малювання, мене цікавило питання, куди заведе мене вовча стежка. Щоб вирішити це питання, я подвоїв ходу і, як тілько подвоїв, наткнувся на товстий білий корінь, що лежав упоперек стежки. Я спинився, підвів голову. |
| 895 |
Так іноді трапиться зустрінути на вулиці благоліпного старого, і рука мимоволі сама тягнеться до шапки. Це прекрасне почуття, на мою думку, людині вроджене, а не засвоєне через виховання. Так воно чи інакше, але я, мов перед живою істотою, благоговійно спинився перед засохлим величним кленом. |
| 896 |
Чи довго я тішився цією картиною, не пам'ятаю. Пам'ятаю тілько, як велика крапля роси впала з листя ліщини мені на лице і збудила мене. Прокинувшись, я зміркував, що не маю що тут робити, бо ясна пляма щезла. Зостався тілько сухий клен та його звичайнісіньке коріння. |
| 897 |
Замість кущів ліщини тут були кущі бузини, аґрусу та порічок. Мабуть, я добрався вже до справжнього панського саду. Добре, – думаю собі, та й іду далі своєю загадковою дорогою. Незабаром увійшов я до тополевої алеї. Дивлюся, – в кінці алеї біліє якась будівля. |
| 898 |
Таки він. Я піддав ходу й за хвилину опинився біля знайомого павільйону. Двері були розчинені. Вхожу й бачу мовчазну панну Дороту, що сиділа перед величезним блискучим срібним кавником. Рішуча відмова цього затурканого бідолахи мені надзвичайно подобалась. |
| 899 |
Я тут таки дав собі слово схилити його на свою сторону. З цим упертим наміром я звернувся до своїх бесідниць, сказав їм про відмову Прохора й прохав вмовити його поїхати зо мною до Києва хоч би тілько на прощу до печерських чудотворців. Я не знав, що сказати йому на його розумне запитання. |
| 900 |
Тому я в душі був навіть задоволений, що прекрасна Гелєна відмовилась од прохідки. Але, свідомий того, що передбачливий Прохір має повну рацію, готовий я вже був просити його бути моїм супутником по цьому загадковому лабіринті, чи то, як він казав, по Вавилоні. |
| 901 |
Поміж заглухлими колючими кущами порічок та аґрусу вибрався я до старенького хисткого місточка, перекинутого без усякої потреби через рудо-зелену калюжу, бо калюжу ту швидше й безпечніше обійти. Я розсудливо обійшов болото та пригорками поміж такими самими колючими кущами зійшов на гору. |
| 902 |
Просто перед очима – широкий густий чорний ліс, з-поза якого де-не-де стирчали конічні вершки тополь та визирали широко й у безладі розкидані череп'яні дахи панського будинку, на яких повно було незграбних коминів, звідки вився синявий дим. |
| 903 |
Це невгамоване почуття мені вже на дитячих років не давало покою. Так одного разу, як було мені ще літ шість чи сім, дивився я на подібний обрій, і мені уявилось, що за ним небо схилилось до землі й неодмінно оперлося на залізні стовпи, бо інакше як би воно держалось? |
| 904 |
Пішов та, на невимовну досаду, побачив на такому ж самому обрії, що поволі з'являвся перед очима, таке самісіньке село, як і наше. Так і тепер – лежу під липою, а самого так і тягне подивитись, яка картина з'явиться далі за цими невгомонними вітряками. |
| 905 |
І я пішов за його мудрою порадою, тим більше, що шлунок мій уже починав допевнятися необхідного. Цікаве я відклав до іншого разу й тією ж дорогою вернувся до павільйону. Там уже нікого не було. Не зміняючи маршруту, я за годину щасливо прибув на штаб-квартиру. |
| 906 |
Невже мій занудний та безпристрасний родич не зовсім уже нудний та безкровний? Невже таки він не встояв перед спокусою й одважно поставив на карту й свою капітальну рухомість? Але перше, ніж робити висновок, треба переконатися, навчає вже не Бекон, а якийсь інший філософ-правник. |
| 907 |
Роздум цей породив у мені неприємне, образливе почуття. Одна вона, моя прекрасна, непорочна Гелєна, – вона, мов ясна зіронька, горить серед цього густого, заразливого мороку та, як контраст до неї, неначе Маґелланова хмара, ця темна, нерозгадана стара дивачка, панна Дорота. |
| 908 |
Ця думка, а може й щось інше примусило мене встати й підійти до вікна. Прохір помалу йшов через двір до моєї кватирі, а родичів фурман так само помалу йшов йому назустріч. Вони зустрінулись, взялись за шапки, на хвилину спинились та й розійшлись. |
| 909 |
Я внутрішнє посміхався, уявляючи мого Трохима, як він виглядає з пишного берлину, запряженого чотирма волами, подякував моєму героєві за турботи і думав вже йти назустріч Трохимові. А Прохір, отой старий, кволий Прохір, немов козачок покоєвий, так і бігає туди й сюди. |
| 910 |
А Прохір, мов нічого не сталося, стояв собі біля дверей з серветою в руці та тілько всміхався. Ледве встигли ми сісти за стіл, аж двері відчинилися й до нас впурхнула, мов той метелик легкокрилий, сама чарівлива господиня. Що саме мені приверзлося, не можу сказати, але щось страшне. |
| 911 |
Пишний берлин, запряжений чотирма здоровенними сірими волами, спинився проти моєї кватирі. Прохір одчинив дверцята й висадив з берлина, наче якого кардинала, мого зовсім не пишного Трохима. Ця ориґінальна сцена знищила в мені думку не те що про сон, але навіть і про те, щоб трохи полежати. |
| 912 |
З доброго дива впала мені до голови дурна фантазія вдати, ніби я сердитий на Трохима, і подивитись, що з того вийде. Коли він за допомогою Прохора вніс чемодана до хати, я навіть не глянув на нього. Він це помітив і глянув на мене якось недовірливо. |
| 913 |
Не звертаю уваги на змішаного Трохима, наказую Прохорові прийняти за рахунком білизну, книги та інші речі, а сам нашвидку вдягаюсь і виходжу. Дурість, дивовижна дурість з мого боку! Але я, мов той школяр, був задоволений з цієї імпровізованої дурості. |
| 914 |
Тимчасом у павільйоні почало вже помітно сутеніти. Ми вийшли в сад. Тілько тут я згадав про Трохима й переказав про його приїзд моєму героєві. Герой мій попрощався, як умів, та пішов вітати свого професора й друга. Я запропонував моїм супутницям піти погуляти вовчою стежкою. |
| 915 |
Гордий своїм успіхом Іван Іванович вдав, наче нас не бачить, а ми теж одвернулись, коли він проїздив повз нас. Так тобі й треба, німецький шахраю! Коли ми входили на широчезний двір, нас зустрів мій герой і з переляком оповістив нам, що Трохим зник. |
| 916 |
Значить, я кепсько знав мого Трохима, коли так пожартував з ним. Дурість і ще раз дурість! І навіть не ориґінальна дурість! Прохір так само думає тепер, що я тиран, що я скажений собака, що зо мною не те що добра людина, але й сам чорт не вживеться. |
| 917 |
Я покинув приятелів, коли вони сварились за сумнівну ставку. У залі-шатрі, як і раніше, нікого не було. Мимо десяти незагадкових комірчин пройшов я до китайської зали з загадковими фірмами. І там нікого не було. Я вийшов у сад – нікогісінько, у павільйон – так само нікого. |
| 918 |
Задавши собі таке питання, я тими ж самими переходами повернувся до своєї кімнати, ліг і почав уважно розглядати стелю. За якийсь час Прохір одчинив двері й сказав, що мене просять на вечерю. Я відмовився від вечері й знову почав розглядати стелю. |
| 919 |
Прокинувся я рано, і мені, як живий, уявився принадливий краєвид з двома вітряками. Ану лишень, піду, розвідаю, що там діється за тими вітряками! Встав, вдяг шапку, взяв кийка та й пішов. Золотоволоса, румянолиця Аврора вже вмилася алмазною росою й радісно всміхалась до солодко дрімливої землі. |
| 920 |
Покручена вулиця спускається вниз й переходить у греблю. Нижче за греблею млин та ґуральня, а по той бік, мало не в рівень з греблею, блискучий широкий став. За ставом знову таке саме сіреньке село й вулиця, що крутиться по червонуватому взгір'ї. |
| 921 |
Я обіцяв. Я передбачав багато гарного й корисного від цього знайомства для моєї героїні, а ще більш для освіченої вродливої красуні, дочки Софії Самійлівни. Вони, наче рідні сестри, поділяться між собою своїм моральним добром і обидві стануть багаті. |
| 922 |
Я не відмовився й од цього, і ми пішли оглядати не широке, але миле, чисте, акуратне господарство медика-аґронома. Про подробиці того, що я бачив, розповім ширше в іншому місці, а тепер і не місце, і не час, бо Софія Самійлівна послала вже свого Сидора-Меркурія кликати нас на обід. |
| 923 |
І коли ми переходили греблею, я бачив крізь очерет, як він витяг вершу, і з неї посипались у човен великі, золотисті карасі. Я подивився та аж облизнувся. Які ж то будуть ці приятелі, смажені в сметані, – подумав я й ще раз облизнувся. Приятелі показали себе справді такими, як я подумав. |
| 924 |
Перейшовши через темні сіни, ввійшли ми на половину Степана Осиповича. Це була велика кімната з чотирма невеличкими вікнами, що були оздоблені різного розміру пляшками з різнобарвними настоянками. Поміж вікнами стояли шафи – одні з аптечними слоїками, інші – з книгами. |
| 925 |
Та найкращою оздобою кімнати були два ліжка з свіжими постелями. На ці ліжка ми лягли й заснули, та не абияк, по-злодійському, а заснули таки по-хазяйському, себто аж до заходу сонця. Білолиця Геба зашарілась, мов достигле яблуко, та, закривши лице рукавом, втікла до хати. |
| 926 |
Саме тілько Степан Осипович дійшов до суті справи, а я насторожив вуха, як до мене підійшла білолиця Геба і, червоніючи, тихенько сказала, що за мене питається якийсь однорукий пан. Я тілько тепер спам'ятався, що втяв непрощенну дурницю: пішов з дому, не сказавши навіть Прохорові, куди йду. |
| 927 |
Степан Осипович, відпровадивши нас до воріт і прощаючись, просив учителя та учня без церемоній звертатись до нього за підручниками та ласкаво подавати йому відомості про перебіг їхньої педаґоґічної праці. Я мовчки стиснув йому руку, і ми розпрощалися. |
| 928 |
На м'якому, червонуватому тлі вирисовувалися темний, прозористий дубовий гай. З-за гаю грайливою фіолетовою смужкою здіймався вгору дим, мабуть з кухні Софії Самійлівни. Я дивився на цей безтурботний мир природи, і солодкі заспокійливі мрії навідали мою тривожну душу. |
| 929 |
На гладкому дзеркалі ставу сплескувалася рибка, зоставляючи по собі круг, що помалу ширшав на воді. Проїхавши село й тополеву алею, ми спинились на широкому дворі. На темному тлі маячила чорна жіноча постать. Я пізнав у ній мою прекрасну Гелєну. |
| 930 |
Дожидаючись мене, Трохим читав вступну лекцію своєму учневі. Як я входив до кімнати, він учив його пізнавати літери на обкладинці "Морского Сборника" й хитро-мудро толкував йому, що означають дві палички з перекладинкою зверху та такі ж самі дві палички з перекладиною посередині. |
| 931 |
Прохор подивився на мене з благоговінням, а на присутніх з подивом, та й годі. Після довгих міркувань я спинився на Софії Самійлівні та на її інститутці дочці і, не відволікаючи справи на безрік, вирішив завтра ж таки познайомити між собою моїх приятельок. |
| 932 |
Я знищив його й на тому самому підкладі заходився ставити нову будівлю, соліднішу, масивнішу, краще пристосовуючи її до підсоння та до звичаїв. Господиня пішла навідатись до хворої, я заходився біля чаю, а Степан Осипович запалив циґару й розпочав панеґірик моїй прекрасній Гелєні. |
| 933 |
Степан Осипович мовчки махнув рукою й наказав фурманові рушати, а я з певної віддалі обійшов навколо широколистого Мафусаїла та, не знайшовши через полудневе освітлення бажаного пункту, ліг у холодку того ж таки Мафусаїла, помилувався здалека його могутніми однолітками та й задрімав. |
| 934 |
А де ж моя тека? Кийок мій тут, а теки нема. Обійшов я кілька разів навколо патріарха, заглянув до його широкого дупла. Нема моєї теки, а освітлення найвідповідніше, і лисий Мафусаїл наче кепкує з мене, спокусливо показуючи свої широко освітлені суки та віті. |
| 935 |
Я мав намір повести її цією вовчою стежкою просто до павільйону, де сподівався знайти господиню та її сивого гостя. Але сподівання мої не справдились, бо не встигли ми ступити на стежку, як у кінці алеї від дому з'явилась сама господиня в супроводі Степана Осиповича та свого благовірного ротмістра. |
| 936 |
Вдоволений Степан Осипович стиснув їй по-дружньому руку й тут таки розповів, як було, як я зрадив їхній потрійний союз в ім'я прекрасного мистецтва та як вони, вертаючись, помітили мене, глибоко відданого божественному мистецтву, так глибоко, що "він і не почув, як ми в нього з рук теку вкрали". |
| 937 |
Оповідання його викликало загальний сміх, а разом із тим і мій. Мені треба було зайти до своєї хати, і я на якийсь час покинув своїх веселих приятелів. Прохір зустрів мене на сходах, хитаючи головою, начебто казав: "горбатого могила виправить". |
| 938 |
На дворі вже нікого не було. Я пішов до покоїв. Пройшовши через коридор та червону кімнату й ще коридор, я ввійшов до іншого коридору, потім до другої зали й до намету і тут тілько знайшов наше товариство за чайним столом. Ласкавий господар бавив їх якимсь тривіально-гусарським анекдотом. |
| 939 |
У кожному разі не господар. Він у цій огидній декорації не вбачає нічого ганебного, інакше він давно б її знищив. Серед різного змісту небилиць господар розказав і одну билицю про те, з яким тріумфом зустріла мого родича, що програвся, його розлючена половина. |
| 940 |
Скінчилось усе, одначе, як годиться: проводами, поцілунками й пристойним числом "до побачення". Проводивши моїх старих приятелів до брички, побажавши їм щасливої дороги та доброї ночі, я подивився, як вони потопають у темряві ночі та й сам пішов на боковеньку. |
| 941 |
Додаток цей зробив бажане вражіння. Курнатовський захопився невимовно, звав мене другом і братом, товаришем у почуваннях і зрештою запропонував мені тисячу карбованців, од яких я мусів одмовитись, бо робив свій малюнок для його жінки й без усякої заплати. |
| 942 |
Від фурмана я відмовився, а решту з подякою прийняв. У мене давно вже була думка завести собі оці, в моєму кочовничому житті необхідні, меблі, та все якось не щастило. А тут одразу пощастило та й пощастило недорого. Прохорові надзвичайно сподобалось моє несподіване придбання. |
| 943 |
Вони гадали, що я неодмінно діждуся їхньої любої Марусі з інституту, змалюю її портрет та тоді вже й поїду собі, куди хочу, але коли схочу, то й у них можу зостатись хоч до кінця життя. Таким чином на бажання Софії Самійлівни вирішив я відкласти свій від'їзд до післязавтра. |
| 944 |
Другий день проминув у зборах та в навчанні Трохима, як годиться поводитись із чужими людьми. Увечері завітав я до моїх старих і довідався, як та коли саме вирушимо в дорогу. Стали на тому, що виїдемо з дому рано, так щоб обідати в Богуславі й на ніч наспіти до Потоків. |
| 945 |
За вечерею в Курнатовських я оповістив про наше непохитне рішення, при чому героїня моя кинула на мене довгий, сердечно-ніжний погляд, а господар звелів подати пляшку шампанського на прощання. Сонце ще покоїлось десь за обрієм, а ми вже були на ногах. |
| 946 |
Але це променисте світло вмить зникло: сумно схиливши на груди свою прекрасну голівку, воно мовчки пішла між мною та братом. А коли бричка виїхала з алеї, круто звернувши вправо, і сховалась за деревами, вона спинилась та, хутко вхопивши мою руку, піднесла її до своїх губ. |
| 947 |
Білолиця Параска виносила з хати ворочки, клуночки, кошички, скриньки та все це передавала Степанові Йосиповичу; той, старанно оглянувши те, що йому подавали, обережно передавав Софії Самійлівні, а вона вже, так само пильно оглянувши кожну річ, клала її на своє місце. |
| 948 |
По оглядинах, що дали добрий результат, господиня запропонувала каву та легенький фриштик, що складався з печеної гиндички, дванадцяти курчат і такого іншого "овочу". За сніданком Степан Йосипович прохав мого героя та його професора бути його постійними гістьми до приїзду молодої господині. |
| 949 |
Поки Софія Самійлівна з Прохором поралась біля кавника, я малював сосну або березу, а коні задумливо щипали траву та помахували хвостами. Одне слово, ми подорожували, як годиться подорожувати й усім статечним людям. На останньому попасі я малював ґрупу сосен і, для масштабу коня, що тут пасся. |
| 950 |
Того ж дня, за допомогою добрих людей, приставив я моїй сопутниці чепурну, скромну та моторну "вахлачку" Марину, що заступила їй цілком білолицю Параску. Влаштувавши все, як слід, ми радили раду, чи відвідувати Марусю в інституті, чи переждати іспити та з'явитися просто на акт. |
| 951 |
Не пам'ятаю, чому я не мав змоги проводити мою гостю на це велике свято та побачити її красуню Марусю в критичні хвилини іспиту. Набалакавшись у таємниці про речі першорядної ваги, я розповів їй, теж у таємниці, історію мого героя та його чарівної сестри. |
| 952 |
З-за гори скакнула невеличка іскорка серед рожевого сяйва й довгою променястою стрілою перетяла увесь степ; рядом з нею стелиться друга, а третя мчиться навздогінці... Ось цілий пук знявся! цілий оберемок мчиться! І на далекому небосклоні заграв-засвітив край іскристого кола... |
| 953 |
Яка то радість його огортає, яке нестямно-хороше почування його колише!.. Ваше тіло щипає привітний холодок, ваші очі веселить краса світова, вашу душу чарує його щастя... Ви почуваєте, що ви – частина того світу, невеличка цяточка його живого тіла, непримітний куточок його безмірної душі. |
| 954 |
Скажи ж мені, царю земний – чоловіче, що твоє, а що світове? А Яким, лежачи під возом на кобеняці, дрімає. Його шапка насунулась на закриті очі; його гаряче тіло пестить і лоскоче ранішня прохолода. Йому так гарно, так смачно світом дрімається. |
| 955 |
Гнідко ще дужче придав ходи. Заклацали його копита об суху землю, загули колеса, котячись по рівному шляху. Ось ви виїхали на невисоку гору. Сірим змієм плазує шлях з гори в долину поміж зеленою травою безкрайого степу. Ясне сонце геть підбилося вгору, розсіває своє золоте марево по зеленій долині. |
| 956 |
Зелена трава горить-палає зеленим вогнем, на її довгих листочках грає й сяє, мов самоцвітне каміння, чиста роса; то стрільне вам у вічі тоненькою голочкою жовтого світу, то зачервоніє круглою горошиною, то засиніє синьоцвітом, то посипле зеленими іскорками... |
| 957 |
Куди ви не повернетесь, все горить-палає, вся долина пишається, мов зверху радугами вкрита! Ви дивитесь і дивуєтесь; вам здається, що ви їдете не по вбитій дорозі зеленого степу, а якимсь невідомим краєм краси, та чару, та вільного пахучого повітря. |
| 958 |
Все, що вас колись давило та смуток будило, зникло; знову любі та милі почування почали вас огортати, сни якісь душу колишуть; з самого глибу серця виринають думки непримітні, гадки легкокрилі, самі мчаться і вас мчать за собою... Куди? не питайте! |
| 959 |
Серед тієї п'яної омани, серед того чарівного хмелю до вашого вуха доноситься якийсь глухий гуркіт, якийсь неясний скрип... Це зразу вас неначе що під боки штовхнуло. Ви хитнулись, кинулися, озираєтесь. Недалеко перед вами стоїть валка у вісім возів. |
| 960 |
У нього тілько зуби біліють та виблискують гострі очі з-під настовбурчених брів, а то увесь він засмалений сонцем та густо прикритий чорною кіптягою. Здавалося, стоїть перед вами стара верства з трухлими, облупаними боками, вся почорніла від негоди. |
| 961 |
Біля другого воза, схилившись на шкапу, стояв ще молодий парубок і цікаво дивився на нас, а з воза виставилося покарбоване обличчя бабусі з пов'язаною чорним платком головою, біла закустрана борода дідова з червоним, попеченим сонцем лицем та ясними очима. |
| 962 |
Голова ваша похилилася, смуток облягає душу, нерадісні думки почали за серце щипати. І потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце. |
| 963 |
Гнідко проти гори не заскаче, тягне тихою ходою; вітер не мчиться вам назустріч, не пестить холодком вашого обличчя, – затих; сонце геть-геть піднялося, почало допікати. Ось воно в бік вас пригріло, ось припекло в плече, жарко цілує в щоку. |
| 964 |
Вас бере думка: а що, як то тілько одно марево що так часто морочить чоловіка в безмірних пісках безводного степу? Пекуча згага та гірка печія його так знемогли, що перед очима не знать де беруться кучеряві садки, темні лісочки і сині річечки кругом їх оббігають. |
| 965 |
Верства всього зосталася до того, а як дві, то й багато... Луп! – і ви витріщаєте здивовані очі... Де ділися ті садки та ліски і річки чисті, бігучі? Перед вами одні тілько піски жовтіють та безмірна пустиня розлягається буро-червоним палом. |
| 966 |
Вас сіпнуло; ви кинулися, наче проснулись, розкриваєте очі... Справді, он по горі синіє рослина: то, мов стіг сіна, горбом здіймається вгору, то гострою швайкою піднімається в небо, то невеличкими копицями розкидалася по гребінчастій горі. |
| 967 |
З синьої річки, де ти на легесеньких хвилях любиш гойдатися, здійми непримітну пару, оберни її в чорну хмару і повісь, розстели її по небу синьому, заховай від нас сонечко ясне, захисти від його недоброго заміру – розпекти нас, розтопити! |
| 968 |
Сон то чи друга, страшніша неміч вас похилила? Ви ніяк не розберете; думки ваші сплутались, голову наче що руками здавило, болить вона, пече її. Вам би хотілось гукнути Якимові, щоб дав допомоги звестися, та язик ваш не повертається, онімів, голос ваш заслаб, зник. |
| 969 |
Ви в лісі. Серед товстючого високого дерева ген на гору коритом потягся шлях; довге гілля поспліталося над ним високою оселею; зелена тінь та холодочок вистилають його, і хіба де ненароком ясне сонечко, пробившись крізь густу листву, метушиться по землі ясною плямою або тліє невеличкою жариною. |
| 970 |
А там далі, за річкою, що обставилася стіною темно-зеленого очерету, потяглося нив'я довгими поясами, розіслалися лани широкими килимами, ховаючи свої краї аж там, де земля сходиться з небом, де блакитний край неба зливається з темно-зеленою далечиною. |
| 971 |
І ви мерщій побігли шляхом до Якима. Аж Яким задивився на вас. По його загорілому обличчі грає тиха усмішка. Не встигли ви підвестися, подивитися, чого то Яким так затурбувався, як він уже й на той берег виплив і голий помчався вподовж луки. |
| 972 |
Ось ви мовчки, не дивлячись нікуди, оділись; мовчки знялись, почимчикували під тінь широковерхої осокорини, де Яким розклав багаття; ненароком глянули на казанок з водою над вогнем – чи не кипить ще? – і, наглянувши недалеко зелену, як рута, полянку, вивернулися на ній, як на м'якому килимі. |
| 973 |
Здається, перед вами стоїть картина й любо вражає ваші очі своєю чарівничою красою. Ви так задивилися на все те, так замилувалися, що незчулися, як і ваші очі закрились, як тихе забуття почало колихати вашу голову. Сонце геть повернуло на захід, як ви рушили з місця. |
| 974 |
Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. Над верандою жевріла голубоока суєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет. На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний і дурень. |
| 975 |
І знову нічого не чути. Тільки зрідка з десятин міської в'язниці долітав волохатий гомін: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач. Хтось позіхнув. Очевидно, тирада не тільки на того, кому її було призначено, але й на решту публіки вже не впливала. |
| 976 |
Краще він буде уважно дивитися на чисте прозоре небо і мріяти. І він мріє. Він бачить, як у небі росте хрустальна фортеця з неможливо синім фасадом, як по безкрайому горовому океані, починаючи свій повітряний путь від експериментальної ферми, пливуть білі барашки на своїх білорунних човнах. |
| 977 |
Власне, ніхто й нікого не хотів ображати (виправдувався дехто), і зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сірого санаторійного будня. Над санаторієм стояла сторожка тиша. Проходила остання лежанка. Розкидані по садку койки вже не перекидались голосними фразами. |
| 978 |
Але за чверть години до дзвоника біля пустельної клумби на північному краю будинку раптом виросла фігура. Одразу ж мало не всі звернули на неї увагу. Атож! І справді біля клумби з клунком метранпаж. Сьогодні зранку він прийшов у санаторій і рішуче заявив, що не піде звідціля. |
| 979 |
А через те, що в державних санаторіях завше забрано всі безплатні місця і – між нами кажучи (на це «між нами кажучи» метранпаж зробив декілька наголосів) – не тими, кому слід забирати, – він революційним шляхом хоче виправити деякі дрібненькі хиби «нашого» апарату. |
| 980 |
Він знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майєю будуть тримати його в поганому настрої декілька днів... І, власне, навіщо це робити? Коли він незадоволений з санаторійної публіки і вважає, що їй не місце тут, коли він так уже симпатизує опозиції, то, по-перше, чому анарх тут живе? |
| 981 |
Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. Анарх подивився на клумбу: до метранпажа підійшла сестра. Тоді заворушилася зона. Кожне навіть нікчемне явище зустрічали тут із хвилюванням, із сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках. |
| 982 |
І тоді ж рішили, що перший метранпажів учинок був досить оригінальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою на протязі кількох санаторійних буднів. Від метранпажа чекали нових трюків. Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. |
| 983 |
Він одразу ж всіх зацікавив. Зацікавив і своєю поведінкою і своїми манерами. Він, скажімо, дивився завше так, ніби говорив із людиною на дві голови нижчою за себе: якось зверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так з усіма, навіть із тими, кому він був по плече. |
| 984 |
Колись, коли падали легкі тіні, з дальнього поселку до гори підвівся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою. Анарх чомусь подумав, що Карно нічого не скаже, а миршавий дідок і зараз буде фольконіти гнилими зубами. Тому він і одвернувся до веранди. |
| 985 |
Недалеко він почув розмову. Один із хворих натхненно розповідав про барикади під Києвом, про божевільного Муравйова, про арсенал. За асоціацією – божевільний Муравйов – він подумав про розстріли й тут же, зиркнувши на оповідача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрі поповнити про його анамнез. |
| 986 |
То невчасно на койку лягає, то ще що-небудь. Це ж недисциплінованість! Так порушувати санаторійний режим ні в якому разі не можна. Він мусить негайно себе виправити – інакше, будуть неприємності. Але сестру несподівано перебив метранпаж. Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонів. |
| 987 |
До цього часу анарх жодного разу не говорив із Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажів голос він уже десь чув. Анарх навіть пам'ятає: саме такий упертий, повний сарказму, з гаркавим акцентом. Сестра здвигнула плечима й одійшла від койки. |
| 988 |
Майя вперто дивилася на метранпажа, останній – іронічно на неї. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дідок, що підсів до нього, він мусив би кудись одійти. Дідок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нісенітницю про Річардсона, про сентименталізм. |
| 989 |
Анарх тільки хмурився. Він завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нім прокидалась у такі моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути це слиняве белькотіння, що його він приймав як молитву перед своїм могутнім тілом. |
| 990 |
Він крадькома поглядав на метранпажа і з кожним поглядом усе більш находив знайомих рис у його обличчі. Один раз йому навіть здалося, що це його старий знайомий. Підійшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвінок і зашуміли хворі, підійшов психопат. |
| 991 |
Але природний такт і черезмірна делікатність утримували її від такої безцеремонної й уїдливої нав'язі, на яку здібна була Майя. І тому не дивно, що анарх, порівнюючи, також рідко бачився з сестрою Катрею, як і з Хлонею (останній взагалі любив самотність). |
| 992 |
Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря відрекомендувала йому Хлоню. Сестра Катря була тихою дівчиною, голос її ніколи не підносився на вищі нотки, і навіть тоді, коли вона хотіла висловити своє обурення, у неї нічого не виходило. |
| 993 |
Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальної ферми відходила сонячна дорога. На поверхні ріки бігали сріблясті зайчики і похило – під вагою сонця – стояли осоки. Біля домів відпочинку зрідка прокидалися голоси, але глохли в сонячній порожнечі. |
| 994 |
Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись і підкреслюючи свої фрази жестами степової дівчини: наївними і м'яко-суворими. Темою її оповідання були наші сірі санаторійні «будні», що з їх кола вона шукала виходу. |
| 995 |
І сказала метранпажеві, що вона трохи цікавиться філософією. Словом, треба пізнати природу людини. Це, безперечно, щільно прилягає й до марксизму. Але це ні в якому разі не вульгарний. Коли сестра Катря говорила, анархові було ніяково: вона мов дитина. |
| 996 |
Проте він нічого не сказав і підвівся. За ним – і сестра Катря. Підійшовши до веранди, анарх інстинктивно, почуваючи на собі погляд, повернувся і зустрівся очима з Карно. Метранпаж стояв на тім же місці й криво всміхався. Анарх сів за стіл і став переглядати газету. |
| 997 |
Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв'язано було з Хлонею, сестрою Катрею і, особливо, з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. |
| 998 |
Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім. Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього. Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз у раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами... Росли тіні. |
| 999 |
Зрідка з города долітали неясні гудки... Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хворі порозходилися за межі санаторійної зони. Але анарх тільки вдав із себе спокійного: він ураз зрозумів, у чому справа, і підозрілість знову ні з того, ні з сього затривожила його. |
| 1000 |
Потім приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре й мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки. Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього плацу доносилися голоси хворих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки. |
| 1001 |
Він нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече. Зрідка підходив до вікна й дивився на срібну стежку ріки, яка гадючилась крізь вечорові сутінки й пропадала в туманному обрію. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів. |
| 1002 |
Анарх стояв, схрестивши руки, і стежив за нервовими зайчиками, які бігали по Майїнім обличчі. Він удивлявся в ці зайчики й почував, що й йому щось смикає щоку, і Майїна рука, яка лежала на його плечі, все більш набирала ваги і, здавалось, неможливо давить його. |
| 1003 |
Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що він мусить піти до метранпажа й поговорити з ним. Він певний, що після цього заспокоїться. Карно, безперечно, найзвичайнісінький метранпаж і ніколи не думав за ним, анархом, стежити. |
| 1004 |
Він вийшов через задні двері й поспішно, обминаючи чорну кухню, пішов у садок, де сидів Карно. Темніло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Гралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнішого кольору й ще похмуріш стояли мовчазні над рікою. |
| 1005 |
Тільки з ріки доносились таємні шамотіння й ховались у похмурих комишах. Зрідка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадує якісь смутні далі, який буває тільки вночі. Анарх пізнав, як йому хутко б'ється серце, ніби він ішов на якесь надзвичайне «діло». |
| 1006 |
Чому це в той момент, коли він збирався ближче взнати метранпажа, останній, ніби знаючи про це, раптово зникає, наче нарочито накидає на себе таємничість. З дальнього плацу доносились голоси; виділявся голос Унікум. Збоку напружено гуркотіла місцева електрична станція. |
| 1007 |
Полоси цього світла падали на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи. І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок. Анарх сів на той стілець, на якому недавно був Карно. |
| 1008 |
Власне, в чому річ – він і сам не знав. Над санаторієм ішла глуха тиша. За темним силуетом флігеля росли нічні звуки. Анарх нервово ламав пальці й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кімнаті сестри Катрі. Розітнулось декілька пострілів. |
| 1009 |
Десь, ніби за тисячу верст, дзвенів лікарів сетер... Ішла тьма. Надходила санаторійна ніч. Який час просидів анарх на стільці – сказати не можна... Скинувся він од шамотіння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотіння надходило поволі: той, хто йшов, не поспішав. |
| 1010 |
Такий стан можна кваліфікувати не інакше як «глупотою». Але як анарх не заспокоював себе, нервовий дріж пробігав усе також хутко, як і раніш, і напруженість росла з такою ж швидкістю, як і до того. Він пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотіння. |
| 1011 |
І ще раз анарх почув запах тривожної осоки. Десь дзвенів лікарів сетер, наче за тисячу верст. І раптом перед ним виріс силует і спинився. І тоді ж анарх із полегкістю зітхнув: він побачив Хлоню. Хлоня говорив це, натхненно й чітко вимовляючи слова. |
| 1012 |
Голос був якийсь вкрадчивий, але не без задушевності. І звучала в нім щирість. Анарх любив Хлоню, й на нього він завжди впливав доброчинно. На цей раз теж. І знову, ніби за тисячу верст, дзвенів лікарів сетер. Коли анарх підходив до веранди, вдарило в мідь на нічну лежанку. |
| 1013 |
Електрична станція добивала останню годину: через годину погасне світло, і санаторійна зона порине в морок. Темні хмари стануть мовчазно над будівлями, знизяться й повиснуть на верхів'ях строгих дерев. Яблуневий глуш одійде до ріки, а в дикому малиннику спалахне духмяність химерної папороті. |
| 1014 |
Анарх відчув, як горіло йому обличчя. Він повернувся й пішов до чорної кухні, де завше можна було дістати холодної криничної води. Добрівши до вікна, він постукав туди й попрохав, щоб йому винесли кухоль. Вийшла покоївка й подала воду. Скоро вибіг і санаторійний дурень. |
| 1015 |
Проходив якийсь неможливий кінець літа. Стояла гаряча нагартована спека й добігала 35 градусів. Потім раптом ртуть падала так низько, ніби дальні верхів'я розрізали трикутники печальних гусей, що летіли у вирій із вологодських сіверких озер. |
| 1016 |
Стояла матова безгранність, сторожка й схвильована, і не було берегів за межами санаторійної зони. Дикий малинник чутко прислухався до чистих прозорих просторів. Але в той день, коли він поговорив сам на сам із Карно, ртуть упала до неможливості. |
| 1017 |
Це було, приблизно, на третій день після того, як метранпажа положили в анархів номер. В цей вечір ніхто їм не пошкодив побувати вдвох. Навіть сестра Катря, яка так часто заходила до анарха, на цей раз десь забарилась. Цікаво: з метранпажем анарх як би умовився не говорити. |
| 1018 |
Ця мовчанка іноді доходила такої напруженості, що анарх остаточно виходив із себе. І тоді він навіть шкодував, що Карно положили в його палату. Коли це було вдень, анарх або залишав кімнату, або підходив до штори і вперто розглядав сусідній флігель. |
| 1019 |
І те, що він загруз у буйний ярко-зелений листяник, приносило заспокоєння, а замуровані двері й розбита самотня жирандоля біля них нагадувала тихий димок юної інсурекції: димок, мов дальній святочний запах ладану, заносив на своїх парусних крилах анархову душу в тихе наївне дитинство. |
| 1020 |
Йому навіть ввижалось, коли він заплющував очі, що від метранпажевого ліжка хтось іде, і йому виступав холодний піт на чолі. І тоді він знову шукав причини манії пересліду. І здавалось іноді, що він от-от її найде. От-от із таємної тайги підсвідомості вийде якась мисль, і тоді все йому буде ясно. |
| 1021 |
Анарх впирався очима в одну якусь крапку й довго дивився на неї. Перед ним проходили картина за картиною. Перед ним брів час по сірій дорозі санаторійного закутку, проходили якісь підсумки, знову поставали мислі, маячив санаторій на краю світу, – але стояв і тоді туман. |
| 1022 |
От він бачив себе в якомусь закинутому провінціальному городку. Іде ніч, іде Великдень. Тюрма. В камері він – анарх, господар становища, і якийсь дрібний буржуа – лавочник. Анарх навалюється своєю велетенською постаттю на лавочника й приставляє до його скроні револьвер. |
| 1023 |
Ну, добре: коли крамар іще раз так відповість, анарх його розстріляє під перші удари великоднього дзвону. Тільки так розвінчують старих божків. В цім краса й радість м'ятежа... Нарешті дрібного буржуа виводять. Тоді анарх бреде з в'язниці на тюремний двір і легко зітхає. |
| 1024 |
Зараз опівночі. З глухих кварталів провінціального городка долітає хмільний шум: прокидається весна. Збоку чохкає невтомно водокачка. Десь б'ється повінь, і глухо гримлять криги. Тоді над городком спалахує феєрверк, і враз урочисто гудуть великодні дзвони. |
| 1025 |
І тоді ж за похмурою стіною в'язниці розриваються короткі постріли... Анарх заходить у в'язницю, йому доносять, що крамаря розстріляно. Він бере список і просто викреслює його ім'я. Так проходить одна деталь, за нею – друга і – без кінця... |
| 1026 |
І в той вечір, коли він зостався сам на сам із Карно, він лежав на койці й тупо дивився кудись у стелю. Зранку стояв темрявий день. Над санаторієм проходили дощі. Дрібно горошила покрівля, і тільки зрідка налітав сіверкий вітер. Ртуть падала. |
| 1027 |
Сьогодні хворі не ходили в садок. Хворі, крім Карно, пішли на веранду, де зібралася група: відтіля доносились голосні голоси. Здавалось, що вони хочуть перекричати чвирю. Але не вгомонити стихію, не вгомонити дощ. Коли тямкають краплі, тоді дерева похило в ґрунт і ледве-ледве шелестять зеленою. |
| 1028 |
Той лежав нерухомо, заплющивши очі. Але анарх напевно знав, що він не спить. Був він і справді нікчемний, непоказний. Тільки високий лоб, що починався від енергійного перенісся, міг би збентежити нервову людину. Це була якась безвихідна башта... |
| 1029 |
Більше в нім нічого показного не було. Це все-таки був найзвичайнісінький метранпаж, яких багато бачив анарх у різних друкарнях. Анарх певний, що Карно, як і кожний Карно, відіграє в своєму виробництві не тільки технічну роль, але – головним побитом – культурну. |
| 1030 |
Вечоріло. Наступила ніякова мовчанка. Карно вперто дивився на анарха і, очевидно, чекав від нього відповіді. Але анарх не тільки не знав, що відповісти йому, – мало того, йому здалося, що перед ним стоїть щось надзвичайне і росте, і росте, і затоплює собою всі кімнати. |
| 1031 |
Але проясняється: перед ним – нікчемний, мов миша без хвоста, Карно. І тоді анарх почуває, що він шаленіє. Перед ним раптом повстає відпускний солдат, який, прийшовши вночі з війни додому, застає на брачному ліжку свою жінку з сусідським дванадцятилітнім хлопчиком. |
| 1032 |
І замість хлопчика перед ним розтрощений череп. Карно й тепер сидів на ліжку, як різьблення, і всміхався саркастичною усмішкою. Анарх повернувся в палату тільки тоді, коли до неї зібрались усі хворі. Забігала в палату сестра Катря. Вона, очевидно, хотіла ближче познайомитись з метранпажем. |
| 1033 |
А втім, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворі не переставали шкульгати дощі, бо над санаторійною зоною похилилось похмуре небо, і хмари затопили всю даль. Бо далеко – чи з буряків, чи на буряки – рвалась проста й невесела, мов побут дикунів, дівоча пісня. |
| 1034 |
Зиркнувши у вікно, анарх відчув радість теплого безхмарого дня. Хутко вдягнувшись, він вийшов на повітря. За ніч хмари пропали, і прийшла теплінь. На дикий малинник, що на заході зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистіла коса світанку. |
| 1035 |
Він подивився на кошару: відтіля виходила корова з білою плямою на нозі, з очима ласкавими, мов ласка. І здалося йому, що вона теж співає якусь невідому пісню, в якій звучить побідний гімн землі. Із шумом виходили свійські тварини, і вилітало, вибігало, прокидалось дике царство. |
| 1036 |
Анарх бадьоро ступав по доріжці. Відсутність рівноваги цього ранку дала себе знати. До того ж, цієї ночі приснився йому якийсь рожевий сон і сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свіже повітря, він навіть мало не зареготав голосно, згадавши метранпажа й жахи минулого дня. |
| 1037 |
Він почував себе так, ніби тільки-но вийшов із лікарні, перемігши хворобу. Такого душевного стану він давно вже не пізнавав. Правда, і тепер ховався сумнів. Хвилинами приходила мисль, що цей день не більше як примара. Можливо, все це скоро розсіється, пропаде. |
| 1038 |
Звернувши у дикий малинник, він зупинився й прислухався до шуму на санаторійній зоні. Тоді ж, зиркнувши у той бік, де самотньо стояв старий дуб, вискочивши з пустельної доріжки, він побачив метранпажа. Підйом раптом підупав. Але зараз Карно викликав в ньому не більше, як прилив апатії. |
| 1039 |
За гонами вже кипіла індустрія: розбігались роздоріжжя й залізниці. До промислового центру спішили з усіх кінців путі. Кожні п'ятнадцять хвилин вилітали потяги і мчались у степ по глухих дорогах республіки. Високо підвівши голову, мовчки ішов до кульмінаційної крапки анарх. |
| 1040 |
Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна. Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. Вдалині по звертистій металевій лінії маячив ранковий човен: рибалка й ятері. |
| 1041 |
Тепер, хоч і знав, що Майя йшла миритися, не тільки не відчув радості, як завжди було з ним, а скоріш був незадоволений. Перший збіг на командну висоту Хлоня. Він привітався з анархом і пішов до дальньої кручі. Скоро на висоті була й Майя. |
| 1042 |
Над рікою випливало сонце гриміло в простори. Далеко на Гралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком. |
| 1043 |
Він пригадав останню зустріч із метранпажем, всі її деталі, і якесь неясне передчуття обхопило його. Власне, що його нервувало? Зустрівся він з Карно сам на сам лише один раз, але анархові здалось, що він метранпажа бачив уже тисячу разів. |
| 1044 |
І випадок із яблуками – не більше як зачіпка. Тепер він не почував колишньої незадоволеності, він уже не думав про міщанство, яке оточувало його. Анарх якось враз примирився з ним. Тепер перед ним поставало щось більше, безвихідне й гостре, як метранпажеве обличчя. |
| 1045 |
До дзвоника залишалось біля години, і він пішов на луки поволі. Він ішов саме до санаторійного дурня. Там він сяде на горбику й запалить цигарку. Відціля санаторійна зона буде маячити якоюсь заозерною птицею, що відпочиває на перельоті. Дурень буде мовчати, підводитись і знову кричати своє «о». |
| 1046 |
А по степах, припадаючи, попливуть клоччя пари. Коли потяг зникне за горизонтом, дурень здивовано подивиться на нього, і в його погляді стане незрозуміла тоска. Тоді анарх подумає, що дурень згадує якусь степову станцію на глухій дорозі, повз котру зрідка, не зупиняючись, пролітає потяг. |
| 1047 |
І дивно: коли анарх тікав від санаторійної публіки, він завжди попадав до дурня. З ним було не тільки легко – в нім він находив надто близькі йому рисочки й цілковите заспокоєння. Передосіннє сонце стояло в згустках опару. З города гулом темної міді крокували дзвіниці. |
| 1048 |
Той нічого йому не сказав і, сидячи на пеньку, уважно розглядав конфетну обгортку. Що він у ній найшов цікавого – важко було догадатися. Але він так уважно дивився на цей нікчемний папірець, що можна було з певністю сказати: конфетна обгортка викликала для нього якісь химерні асоціації. |
| 1049 |
І анарх, коли вереск її розсипався над луками, машинально повернув голову й дивився на санаторійну зону. Дурень сидів і зрідка гигикав. Коні підводили голови й сторожко прислухались до шамотіння в осоках: то пролітав вітер, біг через ріку й пропадав на Гралтайських Межах. |
| 1050 |
Коли анарх іще раз повернувся на крик Унікум, він побачив, як з гори спускаються дві постаті. Він одразу пізнав їх: то був метранпаж і миршавий дідок. Вони, очевидно, направлялись до нього. Анарх відчув, як йому щось неприємне й гостре проповзло по спині. |
| 1051 |
Він був певний: Карно прямує до нього й прямує саме для того, щоб знову підкреслити, що він, Карно, вже тут, на санаторійній зоні, що він, Карно, вже не допустить приходу нового рожевого ранку, який був сьогодні; що він, Карно, зараз розсипе свій гаркавий сарказм і накаже анархові не забуватись. |
| 1052 |
Нечутно спадав ранок і плавко сідав на фіолетові озера загоризонтної зони. Прямо горів сизий капусник, а над ним стояли табуни комах. Вище тікали дикі поля. Але анарх, як тільки почув цей голос, інстинктивно зібрав мускули на своїх руках і знітився. |
| 1053 |
Анархові стисло горло спазмами, і він пізнав прилив тваринної радості: все це, значить, з'ясовується просто – він істерик. Нічого особливого нема. І, ніби боячись, що хтось розділить із ним цю радість, він навіть хитренько всміхнувся й опустив голову. |
| 1054 |
В такому ж дусі незграбними фразами, цинічними до безглуздя, метранпаж говорив із чверть години. Анарх за цей час не промовив жодного слова. Він тепер певний був, що все це – примара, що ніякого метранпажа в дійсності нема, що завтра він прокинеться й буде реготати з себе. |
| 1055 |
Можливо, нарешті, він сидить десь зовсім не на луках, а в ізольованому помешканні. Завтра він прокинеться й побачить – нічого нема! Анарх і на це не реагував. Мов волохата статуя, сидів він на пеньку й дивився собі під ноги. Збоку хіхікав дідок. |
| 1056 |
По дорозі він зустрів сестру Катрю. Сестра Катря подивилася на свого співбесідника, і він їй здався, очевидно, дуже комічним. Вона, здається, перший раз щиро засміялась. Сестра Катря взяла анарха за руку, вивела з гущавини, поставила на сонячний бік і прямо подивилась йому в очі. |
| 1057 |
Але анарх цілком серйозно приймав ці розмови, бо вони відповідали його настроєві й загальному душевному станові. До того ж Майя не менш дивно почала вести себе: вона раптом перестала сміятись своїм тихим смішком, і в ній анарх став помічати якусь різку переміну. |
| 1058 |
Можливо, на Майю впливала природа, бо запахло дозрілою осінню. Ішов вересень. За місяць прийде листопад. Над оселями, над санаторійною зоною повисне туман. Десь буде рипіти ясень, а далі шелестіти – похилі явори. Із санаторія хворі поїдуть у город. |
| 1059 |
Тоді зрідка дійде сюди гул із города, а глухої ночі повз санаторій будуть пролітати – крізь тумани, по невеселих дорогах республіки – червоні очі потяга. Майя знала якусь легенду: з тайги, із сіверких північних озер вилетів білий лебідь на австралійські копальні й там сів на темну ріку. |
| 1060 |
Майя вже не говорила про кохання, і тепер він не чув од неї цинічних фраз. Але вона частіш говорила про осінь і говорила, що осінь хоч і прекрасна, як цей хрустальний, що пройшов, кінець гомінкого літа, але осінь – тьма, і вона боїться її. |
| 1061 |
То були північні сіверкі вітерці. І мовчав яблуневий гауш, нагадуючи анархові чомусь первісну архейську добу. Зрідка до анарха підходила сестра Катря і в сотий раз говорила йому про тупик санаторійного будня й скаржилась, що їй досі не дали командировки. |
| 1062 |
Повітря було легке, духмяне й хвилювало, як чисте виноградне вино. Ріка спокійно відходила в даль, і була в ній тиха задушевність і сторожка жура. За експериментальною фермою стояла блідо-сиза далечінь невідомих обріїв. Вже зникла спека, і вже не чути було гуркоту громів. |
| 1063 |
Зрізані хліба розливали духмяність, і вона проливалась на межі, текла потоками й заливала всі квартали. Анарх зійшов на путівець. Він зараз, як ніколи, відчував самотність. Він тепер був певний, що і Майя, і весь санаторій – все це ні що інше, як фантоми. |
| 1064 |
Якась брудна повінь затоплює його. І нема йому виходу. Так можна дійти до будинку божевільних. Треба негайно вжити якихось заходів. І тоді раптом він згадував, що заходів не може бути, і ламав пальці. Насувалась гроза. Як дальні гармати, глухо грохотали громи. |
| 1065 |
Анарх зиркнув на чорну гамузу хмар, і його охопив страх. Він подивився навкруги й побачив: хутко спадає темрява. Тоді він несподівано рвонувся, ніби його, велетня, хтось міцно держав, і кинувся до санаторія. Він буквально летів, розкидаючи поли свого халата. |
| 1066 |
І в ту ж мить стьожка голубого неба пропала, і темний масив розрізала блискавиця. Потім спалахнув удар. Ще удар – не втечеш! – потоп. Як наляканий вовк, біг анарх до лісу, до санаторійної зони. Він почував лише тільки, що волосся йому шелестить на голові. |
| 1067 |
І тільки коли він наткнувся на групу зарослі, зупинився й пішов поволі. Коли біг, миготіли санаторійні вогні. Тепер загубив дорогу й брів навмання, як йому здавалось, на захід. Він знав, що скоро мусить ударити розбитий черепок міді, і він прислухався. |
| 1068 |
Але не чути було розбитого черепка міді й не видно було санаторійної зони. Наче зачарована, пропала в глибинах тьми. І коли б хто-небудь спитав його, як довго блукав він у лісі тієї ночі, він, безперечно, не міг би сказати. Це було так довго, як біг стихії тоді. |
| 1069 |
Дурень стояв на виступі і також, як і в просвітянських драмах і комедіях забутих архівних авторів, також «чухав» традиційну потилицю, «чухав» під пахвою й патлату голову і також архівно, до болю безглуздо всміхався. З дверей пахнуло сіном. |
| 1070 |
Десь, ніби за тисячу верст, дзвенів лікарів сетер. Анарх довго й уважно слухав Карно, і тільки коли той зупинився на декілька хвилин, він підвівся й пішов із сіновалу. Він почував себе безсилим і розбитим. Він потребував зараз тихого закутка, де міг би лягти на койку, заплющити очі й завмерти. |
| 1071 |
Не здивувала його й шляхетна, хоч і розхристана, будівля мови Карно. Він і це прийняв як щось звичайне. За кілька кроків од ґанку анарх скинувся: над санаторійною зоною розтявся постріл. Луна від нього пішла до ріки, зійшла на поверхню, піднялася вище й заглухла в лахміттях розстріляного неба. |
| 1072 |
Вона сиділа в легкім капоті й була в ньому як дівчинка. Йому шкода було її тривожити, але безвихідне становище, в яке його поставила гроза, примусило потурбувати сестру Катрю. Він постукав у вікно й направився до дверей. Вона зустріла його, як і завжди, ласкаво, хоч і здивувалася цьому візиту. |
| 1073 |
Але, з другого боку, вона не хоче залишати землю й їй хресні муки. Анарх положив перо на стіл і підвівся. В його очах стояв хворобливий блиск і якесь дитяче натхнення. Сестра Катря все також, схрестивши руки, лежала на ліжку й рівномірно дихала. |
| 1074 |
І тільки легкий і сторожкий шелест тополі, що шамотів крізь відчинене вікно, порушував тишу. Зрідка з дальніх міських перевалів долітали якісь неясні звуки й нагадували глухий розтрощений дзвін. Саме до них анарх і прислухався. Зиркнувши на Катрине обличчя, він одчинив двері й вийшов на ґанок. |
| 1075 |
Це вже були сіверкі вітерці, і вони нагадували осінь. Ясно було, що пройшла остання гроза, що літо проспівало вже свою лебедину пісню. По небу й тепер тяглися розірвані хмари, і була в них та невимовна жура, що завжди нагадує провінціальний глуш і пустельні базарні майдани під одноманітною мжичкою. |
| 1076 |
Він так переповнений був враженнями, що забув навіть зачинити двері і залишив сестру Катрю під наступом сіверких вітерців. І досі стояв у його очах хворобливий блиск, і досі йому стукало в скронях. Він ішов по доріжці саду й сам незчувся, як перейшов межі санаторійної зони. |
| 1077 |
Але анарх навіть не здригнув. Навкруги його було тільки одне: запах снопів, і цей запах стояв чимсь невимовним і печальним. Крім цього запаху, навкруги нічого не було: ні звуків, ні кольору, ні речей. І тільки коли він вийшов на поляну, згадав, що залишив Катрину квартиру відчиненою. |
| 1078 |
Дерева розступались перед ним, ніби самі спішили дати йому дорогу. Зрідка налітав сіверкий вітерець, і тоді віти здригалися, і падали з них холодні росинки. Падали рясно, поспішно, раптово. Іноді крізь дерева пробивалася пляма голубого неба. |
| 1079 |
Очевидно, вона не прокидалась. Анарх узяв листа, положив його в конверт і тремтячими руками заховав у кишеню. Він прокинувся й здивовано подивився навкруги себе: фотелі, ліжко, канапа, на якій він лежав, – все це з першого погляду здалося йому через міру надзвичайним. |
| 1080 |
Вчора, положивши в кишеню листа до своєї сестри, він ліг на канапу й непомітно для себе заснув. Він це добре пам'ятає. Але що ж далі? Він дістав написаний ним лист і хутко пробіг по рядках. Виходить, що все те, що він згадує, – все це було. |
| 1081 |
Він так нервувався, вкидаючи туди свого листа, ніби боявся, що щось пошкодить йому. З півночі біг холодний вітерець. Енергійно наступав осінній день. Не вірилось, що тільки-но, декілька годин тому, над санаторійною зоною пройшла гроза. Ртуть падала. |
| 1082 |
Коли анарх ліг на свою ліжницю и подивився на хворих, побачив: обличчя всім були якісь сірі й скучні. Очевидно, нікого й ніщо сьогодні не цікавило. Навіть ніде не видно було книжок, що протягом цілого літа відігравали таку велику роль в суперечках між хворими й сестрами. |
| 1083 |
Анарх байдуже подивився на неї, прикрив ковдрою подушку і, раптом підвівшись, мовчки пішов на проселочну дорогу. В їдальні він побачив за невеличким столом нервову хвору, що кожного дня заносила щось у свій щоденник. За кілька хвилин анарх зійшов на путівець. |
| 1084 |
Але місто завжди було таке незрозуміле, як і корейський божок. Саме на цей боковий шлях, що біля експериментальної ферми, увечері дівчата йшли з оранжерей і співали пісень у бузковий захід. Це були пісні журні, починалися вони з «гори високої» й кінчалися тим, що «молодість не вернеться». |
| 1085 |
Але зате вранці кипіла тут радість. Коли падали роси й шумів ядерно світловій, тоді на дахи експериментальної ферми падали каміння всіх спектральних віт. То розсипалася корона землі – сонце. Анарх ішов навмання й тільки тоді зупинився, коли з-за перевалу прозвучало соковите контральто. |
| 1086 |
Майю ніхто вже не наважився б назвати легковажною дівчиною. Її не пізнавали. Вона схудла, змарніла й за черговий тиждень не тільки нічого не взяла, але й загубила декілька фунтів. Годинами вона лежала в своїй палаті і вже не виносила своєї койки на веранду. |
| 1087 |
Але частіш він спирався поглядом у стелю: вона чомусь нагадувала йому туманний день і його перший сніг. Сірий колір проточувався крізь вікно й похмурів, як сам присмерк. У цьому була не то розгубленість, не то тоска, не то просто нудна мовчанка. |
| 1088 |
Тільки ординатор і досі ходив у травневому костюмі. Але, коли й він заходив в анархову кімнату й зупинявся біля порога – суворий і холодний, – анарх і від нього відвертався, бо і в цьому травневому костюмі стояла осінь. Що ж до Хлоні, то він остаточно поринув у меланхолію. |
| 1089 |
Тим же сестрам наказано було доглядати й Майю. Одного дня вона підійшла до ординатора з проханням відпустити її в город на декілька годин, і, коли їй той не дозволив, вона «закатала» істерику. Доктор так розгубився, що забув навіть зміряти їй температуру. |
| 1090 |
Щоб трохи забутись, вона просиджувала цілі ночі за книгою і, заснувши вранці, раптом прокидалась і перелякано дивилась навкруги себе. Перед нею росла темна стіна, і здавалось їй, що на неї наступають якісь важкі незрозумілі квартали. Саме квартали, як щось абстрактне й непереможне. |
| 1091 |
Надходила осінь. В городі її ще не бачили. Мотори й димарі випускали натовпи диму й закривали небо. На вулицях пахло бензолом. А тут у кожному ледве помітному шелесті мініатюрного листочка відчувався осінній переліт. Дерева все глибше вгрузали в червоне золото й стояли в надмрійній задумі. |
| 1092 |
Надходили листяні симфонії й затоплювали ліс. Надходив золотий потоп. Зрідка вибігали з поляни кучеряві дерева, перелякано озирались і зупинялися. Але не було виходу з цього золотого потопу: і експериментальна ферма, і санаторійна зона, і перевали, і межі – все поринало в ньому. |
| 1093 |
Він зрідка виходив на доріжку, там озирався навкруги й прислухався до шамотіння: то листя злітало з дерев. А осінь усе глибше й глибше заходила в колодязь часу. Вже не горів капусник: його зрізали. Іноді поринав у багрянцях захід, і тоді чекали шалених вітрів. |
| 1094 |
І думав анарх, що от-от вибіжить із яру розпатлана темна розпука, розкине руки, впаде на голу вбогу землю й істерично заридає. Іноді він бачив її: от вона лежить, от стихає її плач, вона мовчки підводиться, дивиться синіми очима вдаль і, траурна, нечутно зникає за перевалом. |
| 1095 |
В городі, безперечно, про неї нічого не знали, а тут вона почувалась і в миготінні сухих зір, і в зажурі невеселих доріжок, що плутались і стурбовані відступали в нетрі сторожкого лісу. Дикий малинник відлетів до ріки й самотній стояв над тихим бірюзовим небосхилом. |
| 1096 |
Зрідка над санаторійною зоною чули задушений крик пернатого царства. То по довгій і далекій лінії птиці перелітали за горизонтні межі. Ранком на порожній пустелі покинутого поля сідали важкі дрохви, стрепети. І тоді ж ріка приймала в свої води перелітні зграї птиць. |
| 1097 |
І ці туди, на далеку лінію, у вирій. Туди плавко линула і ріка, і сторожкий човен, і потяг, що вилітав із промислового центру й шалено нісся в золотий потоп. Місячної ночі, коли тихо коливались осінні хвилі й бриніли вогкі вітри, човен стояв одинокою забутою примарою. |
| 1098 |
Іноді стрепети раптом підводились із порожньої пустелі покинутого поля й різали ріку своїм важким польотом. Надходила осінь. І знову незносно пахло жовтим диким воском, і самотньо виглядала веранда санаторійної зони. Тільки калинники цвіли ще гарячим цвітом. |
| 1099 |
Їм ніхто не перешкоджав: два хворих виїхали, а метранпажа знову перевели на своє місце. Для решти хворих залишилась одна тема: розмова про тих, кого виписували. І було великою несподіванкою, коли одного хмарного дня на санаторійній зоні зчинився енергійний гамір. |
| 1100 |
Звичайно, тільки від Карно можна було чекати такого стилю. Але ж із-за цього не можна обвинувачувати людину. Майя того ж дня не обідала, хоч і зрізали парканну фразу, вона була так схвильована, що після того декілька днів не виходила з палати. |
| 1101 |
Похитуючись, він пішов до палати. І коли б хто-небудь побачив його в цей час, він, безперечно, здивувався б. Анарх був блідий, якось через міру зігнувся і йшов по коридору мов п'яний. В цей час у нього не було ні мислі, ні бажань, ніби все це перейшло в стан атрофії. |
| 1102 |
А втім, анарх про це не думав тоді. Він бачив тільки сірі стіни своєї палати, в яких стояла осінь, по яких ходили, проточившись крізь вікно, тіні сіверких вітерців із дальнього заріччя. Тільки це – більш нічого. Того дня падала ртуть. І того ж дня анарх пізнав новий приступ душевної кризи. |
| 1103 |
Хлоня остаточно поринув у зажуру. А сестра Катря, хоч і заспокоювала своїми чарівними жестами степової дівчини, але й вона була втіленою нудьгою. Анарх був цілком самотній. Сестра Катря декілька разів поривалася цього дня розпитати анарха про листи. |
| 1104 |
Але сестра Катря боялась далеко залазити в анархове інтимне життя. Того ж дня, коли падала ртуть, коли знову, ніби за тисячу верст, дзвенів лікарів сетер, а над санаторійною зоною йшли отари осінніх важких хмар, анарх почув якийсь шум біля веранди. |
| 1105 |
За рікою й далі брели важкі тумани. Анарх зійшов із ґанку й став біля клумби. І тоді ж до веранди підійшов санаторійний комендант. Він попередив хворих, щоб вони не хвилювались, коли почують постріли. Скоро з туману виринули стрільці: вони мешкали на санаторійній зоні для охорони майна. |
| 1106 |
Стрільці стали напоготові. І скоро почалось полювання за кепі. Розтялось декілька пострілів, і в тумані заметушились постаті. Але раптом усе замовкло, і тільки чути було, як по даху одноманітно відбиває дрібний дощ. Очевидно, стрільці зловили кепі й ведуть його до комендантської. |
| 1107 |
Він, безперечно, злодій, і він напевно хотів зірвати застилкове приладдя. За цей час туман розплився, і над санаторієм повисла осіння бездонна голубінь. Раптом спалахнули мовчазні трильйони голубого неба, і тільки темна полоска стояла на обрії: туман відпливав на утопічному аеро. |
| 1108 |
Із сходу в безвість бігли пір'їнні памеги. Удар був глухий – в спину. Але в той же час другий удар у голову звалив стрільця з ніг: серед натовпу стояв блідий анарх, і на обличчі йому грала якась усмішка мало не з тваринним відтінком радості, наче цю сутичку саме для нього й розіграно. |
| 1109 |
Але й усі хворі також здивовано дивились на анарха. В перші хвилини всі розгубились. І тільки за якийсь час комендант зробив страшне обличчя й підскочив до кепі. Анарх і його відкинув сильним жестом на крок. Голос анарха був надтріснутий, істеричний. |
| 1110 |
Натовп мовчав, мовчав і анарх. І тільки коли над санаторійною зоною показався «Юнкерс», анарх узяв за руку кепі й повів його через конторський плац на шосе. Ніхто з хворих не рухнувся. Тільки комендант крикнув анархові вслід, що він подасть рапорт на нього до головного лікаря. |
| 1111 |
То, очевидно, була мама кепі. Отже, кепі не збрехав. Кепі побіг до мініатюрної фігурки, яка вже йшла йому назустріч. А коли кепі зійшовся з нею, мініатюрна фігурка, перекинувшись із кепі двома-трьома фразами, раптом повернулась і поспішно пішла до анарха. |
| 1112 |
Скоро він побачив виснажене обличчя обірваної єврейки. Вона була в лахміттях, однією рукою держала дитину, другою розмахувала, прохаючи почекати. Анарх пізнав її: цю єврейку він бачив у городі на бульварі Перемоги в присмерках міських вечорів. |
| 1113 |
І, сказавши це, вона вклонилась анархові сливе до пояса й мовчки пішла. Скоро дві постаті поспішно ступали по дорозі. І тільки коли вони зникли за експериментальною фермою, анарх, обгинаючи річні заводі, пішов до веранди. Підйом знову підупав. |
| 1114 |
Так, йому треба щось зробити. Це він давно вже знає. І автор анонімного листа, живучи з ним, не міг не підмітити цього. Хай ніякого метранпажа нема, хай Карно – фантом, хай він у стані летаргії, і все це важкі темні примари... Але він все-таки мусить бути консеквентним. |
| 1115 |
Стояла мертва тиша, і тільки гудок безшабашного потягу порушував блідий осінній спокій. І зараз анарх відчував: пахне жовтим диким воском. Він подивився на схід. Там стояла командна висота. Він згадав Майю, і йому зараз до болю захотілось почути її дзвінкий голос. |
| 1116 |
Біля конюшні він раптом зустрів Карно. Осінні хмари закутали небо, і раптом замжичило. Це так скоро зробилось, що анарх, почувши за коміром краплі холодної води, здивовано подивився на небо. Біля центрального будинку було тихо, майже мертво, ніби санаторій зовсім порожнів. |
| 1117 |
На конторському плацу іржали коні, і десь торохкотіла підвода. Карно деякий час постояв напроти анарха й несподівано сів біля нього на колоді. Листяні симфонії чергувались із дрібними дощами. Ішла глуха пора. За конторським плацом стукала молотилка, і відтіля долітав запах молодих снопів. |
| 1118 |
День неохоче появлявся на санаторійній зоні й зникав хутко, ніби випадково забрів сюди. Як тільки смеркало, прокидалась електрична станція й одбивала свої глухі удари. Ішли тумани, і в них іноді пропадали не тільки осінні далі, але й експериментальна ферма. |
| 1119 |
Санаторійний фаетон стояв уже біля веранди. Чекали, поки скінчиться сніданок. Ішов дрібний дощ. Зрідка з-за ріки доносився задушений крик санаторійного дурня. І пустельні доріжки, і порожня холодна ріка, і сіверкі вітерці, і далі за перевалами – все це зливалось в одну тоскливу осінню елегію. |
| 1120 |
Санаторій вилюднявся. Тільки над чорною кухнею стояв цілий день димок. Димок то стояв стовпом, то, розірваний, танув між голих дерев: на нього налітав сіверкий вітерець. Хлоня взяв із тумбочки газету й мовчки пішов до вікна. В кімнаті було тихо. |
| 1121 |
В цій тиші перед ним раптом постав якийсь бюст, червоною плямою він різав стіну. «Чий це бюст?» – пригадував він. Художник поставив його на фоні заграви пожару, і була в цім якась таємна символіка. І фон, і сам бюст виступали на сірій стіні суворим і незломним рельєфом. |
| 1122 |
Сірі шмаття набивали собою кімнату, і було сіро. З конторського плацу доносилось виття собаки: то здихав лікарів сетер. Його недавно невзначай підстрелив стрілок. Виття було темне й незрозуміле, і здавалось анархові, що це не виття, а мла вогкої чвирі, і по ній простяглись осінні дороги. |
| 1123 |
Скоро й цей островок порине в повінь. З ним зникнуть і ці два коні, що так тоскно дивляться вдаль. І анарх не міг не порівняти себе й Хлоню з цими одинокими постатями серед буйної стихії. Хлоня мовчки постояв декілька хвилин біля вікна. Потім повернувся й знову підійшов до анархового ліжка. |
| 1124 |
Крізь млу видно було полоски води. Далі стояв туман. Командна висота маячила сиротливо й непривітливо, і зараз чути було, як із города гулом темної міді крокували дзвіниці. І цей дзвін, долетівши до конторського плацу, зупинявся, і тоді його продовжувало виття лікаревого сетера. |
| 1125 |
По кімнаті розкидано було строкаті клапті якоїсь матерії, посередині кімнати лежав підсвічник. Із стін сестра Катря вже познімала свої картини. На туалетнім столі не було статуеток, і на ліжку лежала біла подерта сорочка. В шафі було порожньо: очевидно, вона зібрала вже й свою бібліотеку. |
| 1126 |
Пустелею віяло з кожного закутка. Особливо неприємно вразив анарха подертий черевик, що лежав біля корзини: на ньому уже зацвів зелений хихлатий морошок. Сестра Катря, очевидно, витягла його з-за шафи й ще не встигла викинути в помийну яму. |
| 1127 |
Можливо, вони-то й принесуть їй те, чого вона так довго чекає. Анарх так звикся зі своїм химерним становищем, що й зараз подумав: і справді, можливо, ніякої Катрі нема, можливо, нарешті, ніколи він не був на санаторійній зоні й сидить зараз десь в ізольованому помешканні для душевнохворих. |
| 1128 |
В її кімнаті зовсім потемніло, коли анарх стиснув її руку й вийшов на ґанок. Біля чорної кухні він зустрів санаторійного дурня. Дурень і зараз безглуздо всміхнувся і все поглядав у туман, туди, де тікали темні дороги крізь республіканський глуш. |
| 1129 |
Анарх обминув кухню й пішов до конторського плацу. Коли б хто-небудь спитав його, куди й чого він іде, він, напевно, не міг би відповісти. І справді, він ішов без мислі, автоматично. Зрідка він зупинявся, проводив рукою по чолу, ніби щось пригадував. |
| 1130 |
Мжичка не переставала поливати землю промерзлими краплями. Висіло темно-сіре небо, а по ньому поволі проходили важкі хмари. Вив лікарів сетер. Виття собаки наближалось. І скоро анарх побачив лікаревого сетера. Собака лежав на боці й зализував величезну рану. |
| 1131 |
І це виття таке було нудне й неприємне, що анарх інстинктивно прибавив крок. Обминаючи темні дерева, він ішов до командної висоти. Анарх сходив на гору. Чим далі він ішов, тим легшим ставав туман. Здавалось, розвидняється. І справді, скоро над ним повисло бездонне синє небо. |
| 1132 |
Перед анархом постала оаза дальнього города, чіткі люкси й ледве помітний силует експериментальної ферми. На поселку, що за кілька гін, брехали пси. Анарх пішов далі, до самотньої берези. Він так упевнено ступав туди, ніби й справді знав, що там найде того, кого йому треба. |
| 1133 |
Притулившись усім тілом до берези, вона стояла, як різьблення. Інакше й не могло бути. Вона любила ходити до цього місця саме вночі. Він раптом почув у тілі дрібний дріж, і йому прилила кров до голови. Ніби щось давно загублене він найшов зараз. |
| 1134 |
Тоді анарх несвідомо рвонувся вперед і зупинився біля дівчини. Вона стояла заплющивши очі й закинувши голову на суху гілку. Темні овали під очима говорили, що це не та вже Майя, що з нею анарх проводив літні ночі. Але анарх не образився, він одійшов, став над кручею й дивився на далекий город. |
| 1135 |
Майя і справді покликала. На санаторійній зоні електрична станція одбивала удари. Знову чути було, як на конторському плацу вив лікарів сетер. То тут, то там спалахували люкси: і на санаторійній зоні, і біля домів відпочинку, і на поселках, і в далекім городі. |
| 1136 |
Але, хоч як вона невимушено кидалась фразами, їй не вдалось одурити його. Безперечно, це був не жарт: Майя тільки вдавала з себе жартівницю. Раптом вона нахилила анархову голову до себе й міцно притиснула до своїх грудей. Але він уже не вірив їй: вона саме тепер говорила нещиро. |
| 1137 |
Туман дійшов до командної висоти й збирався на неї. Далекі міські люкси підбило легкою димкою. Пахло вогкістю і чути було в степу гудок нічного потягу. Але небо й зараз було синє й спокійне. Дівчина не договорила, і анарх почув, як її тіло здригнуло і вона мовчазно й істерично зареготала. |
| 1138 |
На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний. Надходив сірий осінній ранок. Ртуть падала. Над гнилими болотами, над пустельною рікою посувалися сконденсовані води. Дощу не було. Ринви застигли в мовчанці. Над чорною кухнею вже стояв димок і танув у навколишній вогкості. |
| 1139 |
Вони ходили в контору, на конторський плац, шукали в кухні й на шосе. І тільки коли до них пристав санаторійний коняр, сестри згадали про ріку. Бігти туди треба було через легку трясовину і по ній, звичайно, не можна було пройти в черевичках. |
| 1140 |
Він не тільки не захотів дивитись на Хлоню, але й, лігши на койку, навалив на свою голову подушку, щоб не чути було метушні. Опівночі, коли в центральному будинку стихло, він одкинув рукою збите волосся й подивився навкруги себе. Стояла тиша, і за вікном усю ніч дзвеніли осінні води в ринвах. |
| 1141 |
Але анархові вона пройшла зовсім непомітно. За декілька темних годин осінньої темряви перед ним пройшло стільки примар-спогадів, скільки він не бачив за все своє життя. Він остаточно вирішив, що вже не існує, що мешкає «на тому боці» реальності. |
| 1142 |
Він цілком свідомо найшов тоді порівняння цьому станові. Саме так він почував себе колись у дитинстві, захворівши гарячкою. Він бачив навкруги себе цілком реальні речі, чув найреальніші розмови, але все це, набирало химерних відтінків, якусь неясність і прозорість. |
| 1143 |
Перед ним проходили і Майя, і сестра Катря, і Хлоня, і далекі сибірські сніги, і татарські прольоти на неможливих гонах. Знову виринали неясні згадки з дитячих літ, і він бачив забуті обличчя, тихий поселок, дорогу в диких бур'янах на високу гору, де стояло кладовище й де завжди пахло чебрецем. |
| 1144 |
І так цілу ніч фантом за фантомом – ціле царство прозорих і задушевних примар. І коли нарешті крізь вікно пробився хворий світанок і в кімнаті почало розвиднятись, він розплющив очі й важко зітхнув: він знову пізнав дійсність. І йому до болю шкода було цієї ночі. |
| 1145 |
Він узявся за голову: вона палала. В скронях йому стукало, а коли він удивлявся у стіну, в очі забігали голки. Анархові прийшла мисль, що він захворів. І ця мисль, як тиха радість, повисла над ним. Він, безперечно, захворів гарячкою, і хвороба прийшла вчасно. |
| 1146 |
Анарх пам'ятає, як учора, переходячи болото, він нарочито, хоч і інстинктивно, ступав туди, де було глибше, щоб набрати в черевики холодної води. Це була хитрість, і вона йому вдалася. Він розплющив очі й подивився у вікно, що виходило в коридор: повз нього хтось пройшов, несучи в руках свічку. |
| 1147 |
І тут же анарх пригадав те місце, де загинув хлопчик: і він – пам'ятає – любив сидіти на цьому місці. Влітку відціля маячили прекрасні далі. Він пам'ятає: з боку кручі ріс комиш, такий стрункий і суворий. І комиш якось надзвичайно сторожко мовчав, коли заходило сонце. |
| 1148 |
Він брався за своє чоло і йому було приємно почувати під рукою гаряче тіло; воно розганяло дрібний і уїдливий дріж. Анарх і не помітив, як наступив глибокий ранок. Та й трудно було помітити: надворі було також сіро, така ж стояла півтемрява, як і тоді, коли тільки-но розвиднялось. |
| 1149 |
Над санаторійною зоною нависли темні масиви вод і ніби застигли. На далеких бойнях знову ревів віл, і рев був тягучий і тривожний. І тоді ж почув він, що йому пече в горлі. Він подивився на тумбочку: графина не було. Він підвівся й став на ноги. |
| 1150 |
Йому здавалось, що він стоїть серед вогню страшенної пожежі. Дрібний дріж теж не залишав його. Все анархове грандіозне тіло здригалося в надзвичайній зимниці. Раптом на порозі показалася Майя. І анарх побачив у Майїних зіницях стільки зневаги, що мимоволі здригнув. |
| 1151 |
На неї, очевидно, сильно вплинула Хлонина смерть. Вона й досі не могла прийти в себе. І анарх не ризикнув потривожити її. Але спрага не давала йому спокою. Анарх відчув, що коли він скоро не найде хоч декілька крапель води, він може збожеволіти. |
| 1152 |
Він кидався з одного кінця в другий, підбігав до колодязя, заглядав туди, випивав його очима, але води ніде не було. Навкруги було тихо. Надворі жодної людини, наче вимерла вся санаторійна зона. На конторському плацу й зараз вив лікарів сетер. |
| 1153 |
Хмари зупинились і не рухались. Зрідка з високих тополь спадали краплі води й тривожно дзвеніли в ринвах. Дріж не зупинився. Анархове тіло раз у раз підкидало. Голова йому горіла й розколювалась на дві частини. Спрага давила горло й спирала дихання. |
| 1154 |
Але він почув, що язик йому не рухається, ніби його відняло. Він знову озирнувся, але й тепер навкруги було порожньо. Тільки самотня підвода стояла біля Катриного ґанку, і на ній не було візника. І тоді ж він раптом згадав ріку і її холодні води. |
| 1155 |
Як він не міг досі догадитись, де йому дістати води? Там же її так неможливо багато. Саме там він і загасить свою спрагу... Це так просто, і це так ясно. І тиха радість, і заспокоєння прийшли до нього. Голові стало легше, і спека погасла в грудях. |
| 1156 |
Інстинктивно він прямував саме до тієї кручі, де вчора втопився Хлоня. На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний. Стояв стіною туман, і за ним не видно було ні города, ні поселків, ні експериментальної ферми. Тільки командна висота виділялась одним своїм одрогом. |
| 1157 |
Продираючись крізь дикий малинник, він і тепер почув задушений крик санаторійного дурня. Скоро він був на трясовині. Він тепер обережно переступав калюжі, ніби й справді боявся, що замочить ноги. Але вода все-таки попала в один ботинок, і ботинок весь час кумкав. |
| 1158 |
Але анарх помилився, гадаючи, що спека в ньому погасає. Дріж теж не зупинявся, і різниця була та, що тепер він брав його приступами. Голова чим далі, то більш набирала ваги, і зараз вона не тільки горіла: її буквально охоплено було нагартованим полум'ям. |
| 1159 |
Навкруги було тихо, з дальнього города долітали неясні звуки розтрощеного дзвону. Він спустився з кручі й став на пісок. Холодна вода поволі, ледве помітно пливла в темну даль. «Але як же я води нап'юся?» – подумав він, ніби й справді не знав, як це можна зробити. |
| 1160 |
Разів із п'ять він проробив таку процедуру, але спраги не міг погасити. Тоді він сів на землю й почав роздягатись. Скинув ботинки, халат, сорочку. А коли налетів на нього сіверкий вітерець, він подумав, що тепер глибока осінь і він може застудитись. |
| 1161 |
Він одійшов од берега й став по груди. І тоді ж на другому березі він побачив крізь туман Карно. Той сидів на горбику й дивився на нього. Але анарх не звернув на це уваги, наче й справді таке явище було цілком природним. Перед ним знову постали тихі прозорі фантоми, і йому було легко й радісно. |
| 1162 |
І знову він побачив далекі сибірські поля, азіатську магістраль і занесену снігом монгольську станцію. На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний. Але анарх його не чув. І вже не бачив він другого берега, де сидів Карно й саркастично всміхався. |
| 1163 |
Вона й зараз сиділа на своєму ліжку з розпущеним волоссям. Вона так дивилась у вікно, ніби чекала, коли ж нарешті здохне лікарів сетер. Пес і тепер нудно й тягуче вив. Проте, можливо, сестра Катря тоскувала, що ніяк не попаде на холодну станцію дикої сибірської тайги. |
| 1164 |
Але й Майя не пішла виряджати подорожників у вічність. В той час, коли процесія пересікала бездоріжжя, вона стояла з заплющеними очима на командній висоті, одкинувши голову на гілку. Майя щось шепотіла, наче творила якусь невідому молитву. |
| 1165 |
Тоді довго тягнеться уздовж берега пласка рівнина, утворена тисячолітніми виносами каламутних рік, на яких давні греки шукали колись золоте руно. Тяжка путь кадриги впирається у суворі гори Анатолії, що здіймаються високо під небесами за смугою круглих горбів, піщаних кіс і пасовиськ. |
| 1166 |
І назване було море Чорним. На верху п'ятого з семи стамбульських пагорбів Сулейман поклонився покійному султанові і перше, що звелів: поставити на тім місці тюрбе-гробницю, джамію і медресе на честь великого небіжчика. Тільки тоді вступив у палац Топкапи. |
| 1167 |
Султана звали Явуз – Грізний, з ним і вони були грізні, як ніколи досі. Позривали свої гострі шапки на знак скорботи, позгортали похідні намети, позв'язували, кинули на землю, відмовляючись служити новому султанові. Бо той служив тільки своїм книгам, шукаючи в них мудрості. |
| 1168 |
Гул стоїть, ніби ти всередині велетенської мушлі, звуки не мають куди вирватися, вони живуть тут вічно, у безчасі, для них, як і для всього Бедестану, немає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, ні роси, ні спеки, ні зими, ні літа, тільки блиск, чари, сон, марення, запахи. |
| 1169 |
Головний прохід, по якому можна їхати верхи, навіть кінськими запрягами і куди заходять цілі верблюдячі каравани, з високим синім зоряним склепінням. У напівтемряві бічні крамнички, набиті товарами, які лежать там, може, і тисячу років. Снопи світла падають крізь вузькі вікна згори. |
| 1170 |
Горіло все, що могло згоріти, розтоплювалися метали, тріскалося каміння, висихали водограї, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту і в довколишніх вуличках, тому ці вулички завжди лишалися найнужденнішими, найбруднішими і найупослідженішими при всіх султанах. |
| 1171 |
Юнаки рідкісних обдарувань, хлопчики, позбавлені чоловічої статі, дівчатка й молодиці для чорної роботи, красуні для втіхи синам ісламу, гаремне м'ясо, дивні витвори природи, з тілами прекрасними й чистими, яких не наважився ще торкнутися навіть сонячний промінь. |
| 1172 |
Тут жінки були нагі. Бо рабині на продаж. Одні стояли з виглядом покірливих тварин, другі, ті, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; одні плакали, інші сухими очима гостро кололи своїх мучителів – мали б силу, то вбивали б поглядами. |
| 1173 |
Йшли неквапом, здається, єдині тут, хто міг поглянути на все, що діялося на майдані, оком неупередженим, незацікавленим, майже байдужим. Ніби приїхали сюди для розваги, не маючи наміру купувати, а тільки придивитися ближче до ганебного торгу й по-розмірковувати з висот своєї незалежності. |
| 1174 |
Щось темне, велике й жахне – звір піднебесний, мара, паморока – налетіло на неї, насунулося, і голос дощу лунав у її серці як невідшкодована болісна втрата. Нічого й ніколи в житті не бачитимеш кращого й милішого, не зазнаєш уже того, що зазнала колись. |
| 1175 |
Але дияволами мали бути люди, а нявчали кішки, тисячі кішок по всіх усюдах, кішок розпещених і розбещених, безкарних і неторканих, бо кішка була улюбленою твариною їхнього пророка. А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем, за степом, за ріками й лісами? |
| 1176 |
Єдине, що могла, – це в думках повертатися без кінця до рідного Рогатина, до крутих стежок із лоскітливим споришем обабіч, до густого малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорніла серед снігів, а влітку накривала зеленим шатром мало не все обійстя Лісовських. |
| 1177 |
Отець Гаврило Лісовський передрікав для Рогатина кару іншу, так само тяжку, як для біблійних Содома й Гоморри, бо ж після тих двох третім містом, яке бог хотів прибрати з лиця землі, був, на його думку, саме Рогатин, врятований випадково, але кари не позбавлений. |
| 1178 |
Пекла, яким батько лякав усіх довкола, Настася не боялася, щойно стала розуміти слова дорослих людей, бо ж бачила те пекло щодня, жила в ньому разом із своєю нещасною матір'ю. Десь у далеких світах жили страхи, мор падав на людей, потрясалася земля. |
| 1179 |
Вхопили татари і Настасину маму, згинула вона навіки, а вікарій Скарбський утік найперший і найпрудкіше, бо мав завжди пару коней, готових до запрягу, і людей вірних, які казали, звідки налітає орда. Отець Лісовський виїздив із Рогатина хрестити дітей на селах. |
| 1180 |
Батько прибіг аж уночі. Упав на коліна. Плакав, і молився, і проклинав. Зосталася без мами, порятована мамою. Темнощі поселилися у Настасиній душі від того дня, і хоч сміх знову пробивався назовні згодом, але вже був не такий безжурний і безтурботний. |
| 1181 |
Часто йшли дощі в ті роки. Вона втікала тоді з дому, блукала самотою у лісах. Там був живий віддих буйного зела та відчуття нестримної сили проростань, безмежності й летючості духу і тіла. А може, то вона росла і їй хотілося туди, де це відчувалося найгостріше? |
| 1182 |
Від Баб'яків Настася втікала так, що й не вловили жодного разу, та хіба знала, від кого втікає? Певне, настав такий для неї час, пора наспіла, коли штовхав тебе якась сила до людей, а ти вибираєш самотність. Якби їй дано було вибирати, вона вибрала б тільки вічне блаженство, інакше навіщо жити! |
| 1183 |
Погляди холодні, як дотики змії, шорсткі, мов будьга, вічна мука нагляду, недовір'я, підозріливості, місто, мов суцільна страшна в'язниця для жінок. Настася намагалася не помічати ні тих поглядів, ні тих очей. Аби тільки не піддатися розпачу, забути про ті очі. |
| 1184 |
А вдома сонце завжди світило крізь листя, крізь густе гілля, лягало на землю мереживними блискітками, кропило зеленим сяйвом їхній дім, стежку від воріт, траву обабіч стежки, криницю з замшілим зрубом, березові й дубові дрова під високим піддашшям. |
| 1185 |
Щоб хоч трохи вспокоїтися, Настася пробувала шукати схожість між стамбульцями і навіки втраченими людьми з Рогатина, які стояли їй перед очима невідступне й уперто, а може, то вона сама виставляла їх рядами в своїй зболеній уяві, чіпляючись за них мов за останні рештки життя. |
| 1186 |
Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих. Отара була мов їхня доля. |
| 1187 |
З жінок знято залізні нашийники. Нарешті, нарешті! Показано, де вода, де все, чого вимагають природні потреби. Хоч і навіки, може, поховані в цих чотирьох стінах, але врятовані від пожадливих очей і живі, живі! Поволі почовгав на чоловічу частину дому – селямлик. |
| 1188 |
Ту червонокосу продасть венеціанцеві, який дав завдаток, тим часом буде разом з усіма. Квапитися з нею не слід, хоч вона й не його наполовину. Віддавати чуже ніколи не треба поспішати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, він подвоїть вам і простить вас. |
| 1189 |
Воістину ми належимо богу і повертаємось до нього. І щоб не полишити ніяких сумнівів щодо свого знання, тут же звелів відтяти голову одному з чаушів і примусив художника подивитися на ту вмираючу голову, поки венеціанцеві стало видаватися, ніби він і сам умирає. |
| 1190 |
Вчинкові має передувати розмова. А розмова – це ще не дарунок. Людина, ставши на ноги і возвисившись над світом тварин, одразу мовби поділилася на дві частини: верхню, де дух і мисль, і нижню, яку тілесність тягне до землі, до тваринності, до первісного бруду. |
| 1191 |
Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба – читай! |
| 1192 |
Вчені ходжі читали коран коло султанських гробниць, поставлених на пагорбах Стамбула, де колись стояли візантійські храми. Венеціанські баїли-посли збирали по місту плітки, щоб згодом переповідати їх для усієї Європи. В той день, коли став султаном, він відчув, що віднині час належить йому. |
| 1193 |
Чи лишив Селім якийсь заповіт своєму синові? Не тримав його коло себе, не наближав, уперто відсилав то в Румелію, то в Анатолію, щоразу відсилаючи разом із ним матір його Хафсу, цілих два десятки років до самої своєї смерті не підпускав її до себе, чужий її привабі й красі. |
| 1194 |
Чого міг очікувати світ од сина такого чоловіка? Тюрбан було помічено чи не найперше. У Селіма тюрбан був круглий, як великий м'яч, з-над нього високо вистромлювався гостряк шапки, пишне павине перо підтримувалося величезним смарагдом, улюбленим каменем султана. |
| 1195 |
Так і стала вона з тої першої хвилини Весняною Трояндою – Гюльбахар. Не чекаючи, поки дівчину вимиють і натруть пахощами, щоб прогнати з неї дух просторів, принесений із довгої мандрівки, одягнуть у гаремні шовки і навчать бодай привітання турецького, валіде показала Гюльбахар Сулейманові. |
| 1196 |
Знала на те єдиний спосіб: гордість, ховаючись за яку, можна досягти всього на світі. І тепер майже ніхто не згадував її ніжного імені Гюльбахар, звано по-новому, відповідно до становища, яке зайняла при дворі, – Махідевран, тобто Господиня Віку. |
| 1197 |
Якби Настася на власні очі не побачила Махідевран, вона б ніколи не повірила, що така жінка може існувати на світі. Але здивувавшись і навіть злякавшись попервах, Настася, хоч якою нещасною і упослідженою почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душі: навчуся ще ліпше! |
| 1198 |
Хіба випросити її у валіде для найганебніших своїх прислугувань? Та навіть цього не дозволила собі Махідевран. Бо помітити – означало принизити себе, свою султанську гордість, яка вже не мала нічого спільного з колишньою гордістю дівчини з дикого гірського племені, а стала пихою і величанням. |
| 1199 |
Ніби в церковній ризниці або в багатих склепах на рогатинському ринку. Заснула тільки часинку під ранок, спробувала блукати в нетрях гарему і вжахнулася. Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний і страшний у своїй безвиході. |
| 1200 |
Її повели купатися. Якісь старезні відьми обмацували кожну її кісточку, вищипували кожну волосинку на тілі, вона хлюпалася у теплій воді, забризкала відьом, вони бурмотіли щось по-турецькому і трохи по-слов'янському, бо в гаремі змішалися мови турецька й слов'янська. |
| 1201 |
Не зважати ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці людолови, розбишаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки не тілом! Немає тіла – немає тебе. Коли б сказав їй хтось у Рогатині, що її продадуть раз, і вдруге, і втретє, вона б навіть не сміялася. |
| 1202 |
Коли Настася побачила валіде Хафсу, її стемнілі уста і моторошно бліде лице, зрозуміла, що є люди, які не сміються ніколи. Валіде сиділа на товстому білому килимі, обкладена парчевими подушками, вся в темному, як її уста, шорстка й немилосердна. |
| 1203 |
Високі вікна з дерев'яними решітками-кафисами внизу, над ними – ще один ряд вікон півкруглих, з барвистими шибками, на яких змії і черв'ячки чужих літер, мабуть, вірші з їхнього корану. Жахливе малювання стіп у холодних, як очі валіде, барвах. |
| 1204 |
Як йому боліло, коли калічили його тіло, з округлостей тесали ці кострубаті восьмигранники, в живу плоть врізали мертві шматки кістки, панцира і холодного металу. Цвіло, зеленіло, шуміло колись, а тепер мертве, як ця закам'яніла у своїй неприступності султанська мати. |
| 1205 |
Валіде показала Настасі, щоб та сіла біля одного із столиків. Тут повсюдно панувала мова знаків, мова зневаги й загрози. Але що вдієш? Настася зібралася в клубочок на килимі, їй було холодно після купелі. Хоч би спитала ця жінка, чи вона не змерзла. |
| 1206 |
Чи так і сновигають по цих довжелезних напівтемних переходах то босоніж, то мало не голі? На столику – халва, обсипані цукром якісь, мовби в'ялені, фрукти, довгошия мідна карафа, низенькі широкі чашки. Нудило від самого погляду на ці ласощі. |
| 1207 |
Настася знов знизала плечима. Засміялася з викликом. Хіба вона знає? Тут ніколи не сміється аллах їхній, у неї вдома бог теж суворий, обставився великомучениками, не сміється ніколи. Батько повчав, що сміх од пекла, а не від раю. А в раю – пісне блаженство. |
| 1208 |
А їй тепер усе байдуже. Благодаті не діждеться нізвідки. Єдине, що лишилося їй людського, – хіба що сміх. Валіде говорила скоромовкою, виштовхувала з себе слова цілими оберемками, так що коли б Настася і розуміла все по-турецькому, то й тоді б не розібрала всього. |
| 1209 |
Навчений усього. Ще не знала тоді, що й сам султан Сулейман, окрім турецької, перської, арабської, знав ще й сербську, і при дворі в нього слов'янська мова лунала не рідше за турецьку або арабську. Що спонукало султана до цього? Державні потреби чи його темне походження, голос крові? |
| 1210 |
Сережки, браслети на руки й ноги. І знов перемірювали цілі купи тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевільне щедрі – розкіш і багатство султанського гарему не мали меж! Султан зродився у залі, як дух святий, – непомітно, зненацька, у спосіб ледве не надприродний. |
| 1211 |
Для цього влаштовано було тут безліч потайних дверей, засідок, важезних запон із щільних тканин, піднятих під самі стелі галерей і переходів, звідусюди поблискували чиїсь очі, вловлювалося чуже дихання, ворушилися стіни, примари жили в кожній щілині, готові щомиті стати плоттю ворожою і ненависною. |
| 1212 |
Султана супроводжував Чотириокий. З'явився непомічений і щез, вмить опинився коло своїх євнухів, які стерегли одалісок, розставляли їх так і сяк, гострим шепотом передавали веління валіде, кому, коли, де, і як, і що робити, і як поводитися. |
| 1213 |
Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати одалісок меншими табунцями, по три, по дві. Він не приховував величі, мов немислима гора серед безмежної рівнини, мов неспогадане одкровення. |
| 1214 |
Настасі стало моторошно від споглядання цього всемогутнього чоловіка. Навіщось підкладав під себе праву руку, мов малий хлопчик. Грів її, чи що? А може, ховав, щоб не виказати себе дочасно нетерплячим жестом, змахом, якого не хотів, велінням, до якого не був зготовлений? |
| 1215 |
Чимось нагадав їй вікарія Скарбського. Так само самотній тут у своїх недоступних для усіх інших знаннях, так само високий, задумливий, суворий. А тим часом лунали пісні нудні й тужливі, як неволя. Пісні про чисте кохання, якого ніколи не було в султанських палацах, тільки дикий шал самців і наруга. |
| 1216 |
Почути звук скрипок, коли поцілує тебе білозубий і чорночубий, і засміятися від радості й захвату... Яка дівчина не мріяла про це? А тут тяжке, як смерть, мовчання, і муслінова хустка, що нечутно лягла тобі на голе худеньке плече, і більше нічого. |
| 1217 |
Султан напівлежав тепер на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, покладених один на один, два нижні набиті ватою, верхній – пухом, лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все в барвах зелених – барвах Османів. |
| 1218 |
І вона пішла. Сама не знала, чому послухалася його голосу. Килимові не було кінця. Десь сховані в далеких кутках ложниці, палали світильники, розсіваючи червонясте світло, вона брела в тому світлі, мов у власній крові, ступала непевно, всю її хитало, і дрож бив дужче й дужче. |
| 1219 |
Навіть не помітила його, коли ввійшла. Не знала тепер, як обминути. Любов, молитва і війна починаються завжди прекрасно. А кінчаються? Султан хотів думати про цю дівчину, яка лежала в його постелі, але не міг. Щось заважало, а що саме – не вмів визначити. |
| 1220 |
Жінки завжди нестерпно балакучі, він не терпів їхнього торохтіння. Може, тому, глибоко в душі будучи ледь не розпусником, щосили гамував себе і виказував до жінок холодну байдужість. Ідоли не розчаровують тільки тому, що вони безмовні. Може, й ця дівчина – такий собі маленький ідол? |
| 1221 |
Султан із своїм пишним почтом стояв у загорожі з товстого дерев'яного брусся. Чотири ряди яничарів, готових рубати кожного, хто б насмілився кинутися через брусся, замикали широкий простір, що відокремлював султана від смороду й поту отих босих, жилавих, гологрудих. |
| 1222 |
З такою саме вимогою поїхав Сулейманів посол Бехрам до угорського короля Лайоша, але той, намовлений своїми безстрашними й забіяцькими графами, звелів обезглавити Бехрама, султанові ж не відповів нічого. Та й яка ще відповідь могла бути після такого мерзенного вчинку? |
| 1223 |
Але кому може поскаржитися маленька держава і де проситиме помочі? Натомість держава велика має змогу належно покарати зрадливих порушників світового порядку, провчивши і їх, і всіх тих, кому б запраглося наслідувати нечестивців. У Стамбулі вдарили гармати на знак війни. |
| 1224 |
Ще за десять днів похід досягнув Пловдива. З лісів і гір гнано до страхітливого війська тисячі нових людей, вливалися у загрозливу хмару, не відаючи, куди йдуть і що мають робити, бо в багатьох не було ніякої зброї, окрім звичайного загостреного кілка або лісорубської сокири. |
| 1225 |
Коли б султан узяв у похід свій гарем, тоді збирано б ще й податок на гарем, але Сулейман віз із собою тільки Стамбульський звіринець: на здоровенних мажах, запряжених волами, залізні клітки з левами, тиграми, пантерами, гієнами, вовками й ведмедями. |
| 1226 |
Султан не міг відірвати погляду від поверхні ріки. Вона лежала перед ним, як незаймана жінка, як земля, як безмежний текучий простір, що поглинає усе на світі, уярмлює і ув'язнює навіть час. Він підкорив собі час, мав підкорити й простір. Подолати, подавити, погнобити! |
| 1227 |
Ріка була, мов та забута ним слов'янська дівчина. Вона притягувала й відштовхувала водночас – дивне поєднання непоєднуваного, вона пахла чужим зіллям, незнаними травами й рослинами, пахла чужою волею, від якої Сулейман п'янів, ніби від кандійських вин або запаморочливого опію. |
| 1228 |
Оточували його велетенське шатро із золотою кулею нагорі тисячі людей, але з тих тисяч не підпускав до себе нікого, ждав підкорення ріки. На третій день почався дощ. Він ішов цілий тиждень, розклекотані води вдарили в міст, відірвали його від берегів, понесли вниз за течією, ламаючи й трощачи. |
| 1229 |
Сулейман спокійно споглядав ті жорстокості, так ніби вважав, що в покараннях потрібна не тільки суворість, а й винахідливість, сказати б, витонченість. Не помічав, що жорстокість ще винахідливіша за мудрість. На жаль, тільки в злочинах і карах. |
| 1230 |
Вісімдесят сім тисяч воїнів оточили Белград і безперервно били в його мури з гармат, поставлених в одинадцяти місцях. Ніхто не міг допомогти приреченому місту, Лайош, король угрів і чехів, якому належало місто на Дунаї, не мав сили, щоб виступити проти грізного султана. |
| 1231 |
Папа римський Лев не знав, як покінчити з єрессю, що розколола його церкву. Венеціанці не хотіли сваритися з султаном. Впіймано переодягненого яничаром посланця до угорського короля за поміччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю. |
| 1232 |
Ще несли з собою чудотворну руку цариці Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також ікону богородиці, мальовану євангелістом Лукою. Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цілувати ікони й мощі, але за плату. Гроші мали йти в султанську скарбницю. |
| 1233 |
Тоді Сулеймана ще не названо Кануні-Справедливим, але намагався виказувати він свою жорстоку справедливість щокроку. На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю і Сави. Ґулями тримали над султаном велетенський чадор. |
| 1234 |
Маючи таку імперію, обмежуватися клаптем тіні під чадором? Така малість людини, бо й що людина перед світом і стихіями! Дві велетенські слов'янські ріки текли в нього під ногами, стелилися йому до ніг і не стелилися – норовисті, невпокорені, могутні. |
| 1235 |
До Стамбула повертався без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці. |
| 1236 |
Коли нічна сторожа схопить десь перелюбників, їх кидають у зіндан, а на ранок ведуть до субаші, той, за звичаєм, велить посадовити зрадливу жону на віслюка, якому до голови прив'язують оленячі роги, а її полюбовник має взяти віслюка за повід і провести через усе місто на загальне посміховисько. |
| 1237 |
Минуле, навіть відступаючи в людині, не зникає безслідно, воно переплітається з сущим, іноді лиш маячить на обріях свідомості, зринає у болючому спогаді або ж приходить у снах. Тої ночі, коли султан висів із своєї барки в садах гарему, прийшли до неї два страшних сни. |
| 1238 |
Ніби послала її матуся Олександра в погріб зібрати із стоянців сметану в риночку, бо смажила для свого панотця пиріжечки з сиром, плескаті, на сковорідці, змащеній маслом, гарячі пиріжечки з холодною густою сметанкою панотець дуже любив. Вона кричала довго і марно. |
| 1239 |
Але ж мають стурбуватися! Вона знов закричала, може, ще голосніше і ще з більшою надією, і справді помогло, хтось почув, хтось прибіг до погрібника, зазирнув униз і без роздумів стрибнув до Настасі. Але невідомий не дбав про поміч Настасі. |
| 1240 |
– щаблі, кожен щосили боронить свою власність, ніхто не хоче поділитися з іншим, помогти іншому, помігши тим самим і собі, і так судилося всім їм лишатися на дні, в безвиході, в безнадії, назавжди й навіки, бо це неминуче, як доля, і ніхто не спроможний будь-що змінити. |
| 1241 |
Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетить, не прилетить і не повернеться ніколи, але однаково треба щоразу битися грудьми, крильми, через силу. У відчаєному клекоті прориватися і пробиватися до рідної ріднизни – і що там перешкоди, перепони, небезпеки й чиясь зла воля! |
| 1242 |
Коли ж до султанського намету повернувся старший син Мурадів Якуб, який переслідував недобитих супротивників, Баязид звелів задушити брата перед своїми очима, щоб не мати суперника на царстві. В залізній клітці возили султана Баязида услід за повстяними юртами кульгавого кочовика. |
| 1243 |
Проковтнув отруту, яку ховав у своєму золотому персні. І хоч як Тамерлан домагався, щоб його лікарі врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як найбільшу здобич, проти отрути виявилися безсилі будь-які ліки. Не було для Мурада відтоді нічого милішого на світі за Мару. |
| 1244 |
У Манісі розбудовував замок, оточував його садами, вибудовував водограї, ставки з прозорою водою. В шелесті листя, у дзюркотінні води, в теплих вітрах з-над недалекого моря – голос, і сміх, і зітхання його любої Мари, а більше нічого. Навіть лелеки були щасливіші за жінок. |
| 1245 |
Чи й вона, мала лелечка, зуміє перемогти османського орла, в хижі пазурі якого її кинуто? А може, сяде він тут над водою і дивитиметься на її безугавний рух, і на снування тіней на дні під прозорою хвилею, і на палання осіннього стамбульського сонця на лискучій поверхні моря? |
| 1246 |
Бруд завжди б'є в душу, в саме серце, і порятуватися від нього незмога. Взявши одне – втрачаєш щось іще, може, й дорожче. Що більше знайдеш, то більше втратиш. Видобуваєшся на захмарну височінь чи не для того, щоб болючіше відчути весь жах падіння? |
| 1247 |
Тоді вона проспівала йому одну з пісень Хатаї, того самого шаха Ісмаїла, що йому він так заздрив у хвилини душевної незлагоди, заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона співала і приспівувала, сміялася і присміювалась, споглядаючи його знетямливість. |
| 1248 |
На ранок стане він для всіх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милості й жалю, і тільки їй дано бачити його іншим, тільки вона змінила його бодай на одну ніч, стала могутнішою за владу й за всю імперію. Ось сила жінки! Ось її влада! |
| 1249 |
Не гамувала своєї розсатанілості, а горла їй рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотіння, що було б, може, навіть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова справедливі й милостиві, а не пройняті ненавистю. Черкешенка гортанне засміялася і вигукнула, що то ще й не все. |
| 1250 |
Тут же, де грішила, мала прийняти чужу віру. Так легко. Тільки підняти вказівний палець правої руки – шехадет пермагі – палець сповідання. Цнотлива блудниця. Поволі вповзали в душу порок за пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помічала. |
| 1251 |
Мабуть, деякі душі потребують найжорстокіших ударів долі, щоб виказати свою велич. Малу Настасю продавали в Кафі на невільницькому ринку голою. Так і почувалася після того – обідраною з усього людського. Не везла з собою за море ні дому, ні землі, ні неба, ні трав, ні квітів. |
| 1252 |
Чи хто б повірив, що порятується вона сміхом і піснею, що видобудеться з пониження, з рабства, власне, з небуття? Рід людський прекрасний. Вона доведе це навіть ворогам. Хай спізнають це чудо і хай здригнуться їхні серця від подиву й захвату нею. |
| 1253 |
Юрбі забобонній і злій ненависні – ти і я. Станемо ми обоє, йдучи по тій самій путі, Прийди, о серце, підемо до друга. Станемо ми обоє людьми тої самої долі, Прийди, о серце, підемо до друга. Не розлучимося ми з тобою, Прийди, о серце, підемо до друга. |
| 1254 |
Вісімдесятилітній гросмейстер мав під рукою якихось півтисячі рицарів, у молодого султана було, може, півсвіту! Місяці, які він провів у столиці після белградського походу, султан витратив не тільки на гоєння своєї сердечної рани, але й на уважливе стеження за тим, що діється довкола. |
| 1255 |
Папа римський був заклопотаний розколом у своїй церкві, який вніс німецький монах Лютер. Пресвітла Венеціанська Республіка, вдовольнившись привілеями, які дав їй султан в укладеному після перемоги під Белградом договорі, не пошле на захист Родосу жодного судна. |
| 1256 |
Гросмейстер не відповів на лист, та султан і не сподівався на відповідь. Проходили гірськими ущелинами, голими, як черево дикого осла, минали понурі рівнини, всіяні мертвими, випаленими сонцем горбами. Десь тут біг колись Адам після вигнання з раю і жахався цієї землі. |
| 1257 |
Сивобороді ніяк не могли дійти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихильником селери. Султан щедро нагородив імамів. У такому тяжкому поході не зайвим буде, коли між військом пошириться чутка про вчені Суперечки в наметі повелителя. |
| 1258 |
Уже тільки задля цього треба було взяти цю твердиню, щоб довершити вищу справедливість, захищати яку покликаний султан. Під розгорнутими знаменами, під гуркіт гармат і тріскотняву барабанів, спонукувані військовими імамами, що ритмічно викрикували сури корану, воїни пішли на перший приступ. |
| 1259 |
Та все те мало бути згодом, а тим часом їхній єдиний корабель із чотирикутним латинським парусом виходив із гавані, а в тронному залі ордену сидів султан Сулейман. О, прокляття влади, яка розлучає тебе навіть із найдорожчими людьми, розлучає безжально й вічно! |
| 1260 |
Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Ніхто не міг проникнути в його таємні думи. Вісім місяців були як вісім віків, як вічність. Хто став би на захист слабої жінки в цьому жорстокому світі, де гинуть цілі землі, а люди і бог одвертаються від них, мовби й не бачать? |
| 1261 |
В ті миті залежатиме вона від природи, від найпростішого, майже тваринного буття, а не від людей, – і в цьому знайде найвище блаженство й щастя, яких годі сподіватися в тому світі, де жінка народжується для клітки, як упійманий дикий звір. |
| 1262 |
Дитя між ними, син – мов краплинка життя, і вже не розірвати, не відірвати, не розлити злитого. Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радісно, мов її серце, він бив переможно, бо це була її перемога. Вона не просто вижила – вона перемогла! |
| 1263 |
І не тупою силою грубої переваги, а безсмертною потужністю життя, і незламністю душі, й невпокореністю серця. Дитя кричало, ніби в ньому зібралися усі болі світу, а вона, крадькома ковтаючи сльози, відспівувала над ним своє весілля, якого не було й школи не буде. |
| 1264 |
А поперед султана летіло його веління приготувати найбільший дарунок улюбленій Хасекі за сина – небачене плаття з золотої парчі, торочене по коміру, рукавах, подолу й переду стібками діамантовими й рубіновими, оздоблене на місці шийної застіжки величезним смарагдом, привезеним з Александрії. |
| 1265 |
А все плаття для Хасекі коштувало сто тисяч дукатів, сума, яку в той час не знати, чи й знайшла б у своїй скарбниці навіть велика європейська держава, але для султана, який облічував свій прибуток у чотири з половиною мільйони дукатів, вона не видавалася аж такою вже неймовірною. |
| 1266 |
Що корисніше для нього – щоб його любили чи боялися? Досягнути водночас того й другого незмога, тому доводиться вибирати друге – вигідніше тримати підданих у страхові. Коли йдеться про вірність і єдність підданих, володар не повинен боятися прославитися жорстоким. |
| 1267 |
Володар не повинен бути великодушним і щедрим аж так, щоб ця щедрість йому зашкодила. Він не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти свою владу, бо є пороки, завдяки яким володарі можуть досягнути безпеки і благополуччя. |
| 1268 |
Вселяти страх, не викликаючи ненависті, досить легко, якщо не зазіхати на манію підданих. Люди прощають і забувають навіть смерть своїх найближчих рідних, але не втрату майна. Зневажають лише тих володарів, які виявляються нерішучими, непослідовними, малодушними і легковажними. |
| 1269 |
Тому всі необхідні жорстокості повинні бути рішучими й швидкими, а благодійність повинна робитися повільно, щоб піддані мали можливість і час вдячно її оцінити. Існує два способи дій для досягнення вищої мети: шлях закону й шлях насильства. |
| 1270 |
Ахіллес та інші герої древності навчалися і виховувалися кентавром Хіроном, наполовину чоловіком, наполовину конем, себто вже в процесі виховання у них закладалися два начала: людське й тваринне, без яких володаря уявити несила так само, як добродушного розбійника. |
| 1271 |
Чотириста років згодом звинувачуватимуть Макіавеллі в цинізмі, забуваючи про те, що він був тільки спостережливим секретарем свого часу і чесно розповів про його цинізм нащадкам. Роксолани. Слово, яке для Європи ще вчора нічого не значило. |
| 1272 |
За довге епос життя П'єтро Дзено, здавалося, надивився уже всього, та навіть йому не доводилося бодай чути, щоб жона східного володаря стояла біля його трону в час урочистості або (що вже переходить усі межі ймовірного) бавилася цілу ніч на карнавалі серед «невірних». |
| 1273 |
А яка народжувалася з рабства, долаючи рабство і досягаючи найвищих висот влади? Радив би вам подбати про увагу до цієї жінки. Щоправда, ще ніхто не знає, що вона любить, яким дарункам надає перевагу, окрім того, тяжко змагатися з щедрістю Сулеймана. |
| 1274 |
Цього вже було задосить, щоб на дубровницькі товари було негайно збільшено мито, кораблі Дубровнику в турецьких водах безжально переслідувалися, грабовано товари, брано людей у рабство. З Дубровнику прибуло до Стамбула посольство, але його ніхто не хотів приймати. |
| 1275 |
В руки твої передаю дух мій, у руки твої... Після цього Сулейман замкнувся на кілька днів, не підпускаючи до себе нікого. Постився і молився, молився і пестився, прагнув почути голос аллаха, а чув голос зеленоокої, золотоволосої, світлотілої, яснотілої, її голос! |
| 1276 |
Поки довкола веселяться, здається їм, ніби весь світ потопає у веселощах і все життя – суцільне свято. Не важить, що після кількох годин або днів високих урочистостей настануть похмурі будні, що після короткочасного об'їдання та обпивання прийдуть голод і нужда, – хай собі! |
| 1277 |
Три дні потопав Стамбул у тисячоголосому лементі, у горланні, витті, криках. Били барабани, дзвеніли сази, мекали зурни, жахали землю і море залий гармат. Зеленкуватий Босфор мінився чорними, рожевими, рудавими барвами від вогню на пагорбах Стамбула. |
| 1278 |
Найвідважніші з гуляк, розгойдуючись, злітали аж під покрівлю і, вигинаючись, без допомоги рук, намагалися відкусити від граната, калача або від баранини. Інші крутилися на величезних колесах то вгору, то вниз, захоплено звискуючи, горланячи, мов яничари, що видобулися на ворожі мури. |
| 1279 |
Друзі жениха й родичі ставали на охорону шлюбного покою від злих духів і чарівників, для молодих в опочивальні приготовано трапезу: смажену курку, тонкі млинці з травами, фінік у плівці, який треба було з'їдати по половині, що мало означати єдність. |
| 1280 |
Серце ж моє, ніби лал, обарвилось кров'ю. Тим часом принесло прикрість. Бо те вимріяне Роксоланою весілля вийшло й не для неї і не заради неї, десь воно гуло й дзвеніло на весь Стамбул, уже й кінчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай краєчком ока. |
| 1281 |
Знов повернувся у кйошк на Іподромі, дивився тепер, як частують його вірних яничарів і роздають їм гроші, радів, що віднині в столиці, отже, й у всій державі, запанують сила й закон і що народ з такими веселощами стрічає його із султаншею. |
| 1282 |
Одну з цих сил він необачно показав народові і тим поменшив її стократно, бо народ одразу її, так високо піднесену, й зненавидів, друга ж сила тим часом лишалася прихованою і від того набагато дужчою. Жити серед звірів. Тут не приховували цього, навпаки – хизувалися тим, що вони звірі. |
| 1283 |
Навіть у походи султан брав свій звіринець, і часто перед входом у його восьмигранний червоний намет, розіпнутий на товстих, відлитих із золота тичках, прив'язувано хижих пантер і гепардів, мовби для того щоб показати: падишах повеліває навіть дикими звірами. |
| 1284 |
Яничари оберігали царство, але водночас були його найбільшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур і так само висадити в повітря свого недбайливого й необережного хазяїна. Султан не захотів розмовляти із заколотниками. |
| 1285 |
А тим часом із східних провінцій ішли нові та нові скарги на султанського зятя. Перебив там багато вірних султанові вельмож, щоб загарбати їхні багатства. На Родос приніс Сулейманові багаті дарунки, але собі взяв тисячократне більше. Намовляв яничарів проти султана. |
| 1286 |
Для султана хлібом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на війні. Сорок тисяч спахіїв, сотні вельмож, три тисячі тілохранителів і добірних яничарів супроводжували Сулеймана в лісах Фракії. А на їхні стріли й списи гнали звіра десятки тисяч загоничів, піднятих з усіх сіл цього краю. |
| 1287 |
Мав од того мовби юнацьку втіху в серці, щось кипіло в ньому, нуртувалося, знов відчував подих безмежних просторів, які десь покірливо ждуть, поки він прийде їх здобувати, і був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на престол. |
| 1288 |
А султан проїздив перед ними на чорному коні, весь у золоті, в хутрах, у коштовній зброї, і кінь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тільки натовп отаких маленьких рабів, а цілу державу. Хотіла б полинути на Вкраїну, покликати з собою діток своїх. |
| 1289 |
Вперше для них і для себе самої. Надвечір усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п'ять ханів для подорожніх, але для султанші з дітьми приготовано дві грецькі хатини, в яких після господарів лишилися тільки старі, грубо мальовані ікони на стінах та незгасні лампади під ними. |
| 1290 |
Не заснула до ранку, просиділа над колисочкою малого Сєліма, присвічуючи собі мідним каганчиком, читала якусь книгу з тих, що везла у поклажі. Везла дітей і книги – єдиний порятунок для зраненої душі. Харамідере – долина розбійників, і там мали ночувати. |
| 1291 |
Розташовані були великим колом, головами назовні. Всередині кола складено паки товару, купці палили багаття. Роксолану знов влаштовано з малими в грецькій хатині, яка належала священикові. Знов мала провести ніч із своїми давніми темноликими богами, які скорботно позирали на неї з-над лампадки. |
| 1292 |
А хіба справжня любов може починатися з рабського уярмлення тіла? Султан увійшов у неї не через душу, а через тіло – і вже не було чистої любові, а тільки ганьба й гіркота. Може, у зорі, в небо, у сяйливі висоти? Може, може... Вона спала, як пташка на гойдливій гілці. |
| 1293 |
Цей тисячолітній мур. Назви, спогади, руїни. А що їй історія, коли мала вже свою власну історію, перед якою блідне все знане в людських діях. Дорога повертала від моря, віддалялася від вільної стихії, губилася в погорбленості материкового простору. |
| 1294 |
Віслюк тюпачив, звісивши велику голову, і довжелезний караван слухняно плентався слідом за ним. Осел – повелитель. Тут усі повелителі. Повелителі ослів, верблюдів, буйволів, караванів, табунів, зграй. І над людьми повелителі, хоч люди й норовлять щоразу скинути цей тягар із своїх плечей. |
| 1295 |
Люди – ні. Не повинні б. Але вже виїздив їй назустріч з лівої дороги сам Сулейман у супроводі цілої тисячі блискучих вершників, насувався на неї, весь у золоті, в сяйві самоцвітів, засліплював, спалював, нищив усі її зухвалі думки, наміри й забаганки. |
| 1296 |
Ліпшої нагоди, щоб знищити ненависну гяурку, валіде вже не могла сподіватися. Сама була винна, що підпустила цю українку до свого царственого сина занадто близько, самій треба було й спокутувати провину. Султан вийшов із послуху, так ніби ця маленька роксоланка зачарувала його. |
| 1297 |
А Сулейман ще й досі плавав на своїй золоченій барці, так ніби сподівався, що заколот вляжеться сам по собі, як влягається вітер, нагасавшись досхочу. Спостерігав здалеку, придивлявся – не хотів ставати супроти каламуті, яка заливала його столицю, чи боявся? |
| 1298 |
Сулейман звелів допустити яничара. Того привели капіджії, тримаючи міцно попід руки. Він хотів упасти на коліна, вони тримали його далі так, що він повис у них на руках. Сулейман звелів покликати писця і, повільно смакуючи з муфтієм шербет із коштовних чаш, став диктувати послання до молодого шаха. |
| 1299 |
Нещасних убивали сонними й у дорозі, старих і малих, на молитві й при трапезі, на базарах і в полі, убивали без жалю та без страху, бо вбивство за наказом – це не злочин і наказ про вбивство – теж не злочин, винними будуть тільки вбиті – так хоче аллах. |
| 1300 |
Ще одна жива душа коло дитячих душ – і вже якось легше. Смерті для неї не могло бути, бо смерть – це тіло, а тіло вже давно віддано було в жертву, воно не існувало, не належало їй. Коли розвалюється дім, що робити в нім хазяїнові? Як вона жила в ці страшні дні яничарські? |
| 1301 |
Тисячі разів уявляла свою смерть, коли за брамами сералю шаленіли яничари, тулила до грудей малих дітей, умирала разом з ними, тільки тепер зазнавши справжнього жаху. Затужу, Друже мій, я в розлуці тяжкій – То здригнеться земля і небесний зеніт. |
| 1302 |
Здається, й померла невдовзі не своєю смертю, а отруєна підкупленими людьми, як то водилося у ті часи, принаймні такої думки був посол австрійського імператора Фердінанда Сигізмунд Герберштейн, що відвідав Стамбул після того, як двічі побував у Москві. |
| 1303 |
Викликала подив і захват своїм золотистим волоссям і чорними бровами, а ще різьбленими скринями-касоньє, в яких привезла справді королівський посаг: безліч сорочок гаптованих, чепців, суконь, незліченну кількість ланцюгів, застібок, низок перлів, браслетів і перстнів. |
| 1304 |
Сяйлива постать цієї жінки здійнялася над злочинністю, варварством, дикістю, розпустою, цинізмом, над потоками підлості й морями крові. Не будучи вродливою, відзначалася особливою жіночністю, що розпромінювала натхнення на художників, поетів, музикантів. |
| 1305 |
Геніальний Леонардо да Вінчі малював її портрет, лишивши для нащадків образ цієї дивної жінки. Щоката, довгий ніс, випнуте підборіддя, випуклі очі, склепінчасте чоло, маленькі уста, в яких вичитується обіцянка, блиск в очах, що свідчить про неабиякий розум. |
| 1306 |
Може, мала бодай тіло, як у тої афінської гетери Фріни, що її скульптор Праксітель врятував од звинувачення в нечестивості, роздягнувши перед суворими суддями, які простили Фріну, вражені небаченою красою цього тіла? Але яка краса в цій майже хлоп'ячій постаті, в тонких руках, у вузьких стегнах? |
| 1307 |
Може, причарувала суворого султана добрістю, що нею світилася вся, ніби сонцем. Не показувала суму, не відлякувала суворістю, неприступністю, була якась ніби ручна, зграбна, ходила вигинисте, по-кошачому, поглядами стріляла солодко, знадливо, вбивчо. |
| 1308 |
То заявляла, що не прийде до нього, що все покінчено, що має він згадати про свій гарем, а вона дала йому дітей і просить звільнити її від обов'язків ложа султанського. Тоді він благав ледь не на колінах не полишати його – падишах, перед яким на коліна падав мало не цілий світ! |
| 1309 |
Коли розстеляли на траві служебки скатерки з холодною бараниною, печеною птицею, солодощами, знов лунали удавано злякані зойки і затулялися одаліски то широкими фіговими листками, то зірваними трояндами, так що навіть печена птиця, здавалося, сміється від того лицемірства. |
| 1310 |
Сама не знада. Коли приходив султан, не скаржилася, не нарікала, нікого не звинувачувала, не вимагала співчуття, не просила жалощів. Навпаки: заспокоювала його самого, бо ще й досі бив його дрож і серце сповнене було такої люті, що затопити могла б цілий світ. |
| 1311 |
Похмура душа Сулейманова розпромінювалася, і Роксолана радісно всміхалася, ховаючи гримаси болю, брала на руки то Міхрімах, то Селіма, цілувала діток, шептала їм (мовби вони могли розуміти), як дуже їх любить, як бракує їй часто їхнього тепла і безмежної довіри. |
| 1312 |
Водночас у палацовій ієрархії не було ніяких таємниць, кожен знав своє місце, загадковим міг бути для чужаків, але не для своїх, ролі було розписано наперед, назавжди й навіки, і ніхто не міг порушити усталеності, відступити від узвичаєнь бодай на крок, бо порушників карано негайно і безжально. |
| 1313 |
І стану всемогутньою у світі, і ляже тінь від мене золота... Боже праведний, віддала б усе золото світу за те, щоб опинитися в батьківському домі, сидіти біля вікна, дивитися на Львівську дорогу, на далекий ліс над річкою, на небо й ні про що не думати. |
| 1314 |
Мовчав про свою ганьбу. Нічого не сказав султанові, бо й не до того було: Сулейман збирався в похід проти угорського короля, приймав послів, розсилав по всіх усюдах гонців з повелінням санджакбегам і бейлербегам піднімати спахіїв на священну війну проти невірних. |
| 1315 |
Роксолана відпустила посла, ще, здається, й мовила йому ласкаві слова, обіцяла, що султан незабаром допустить його перед свої очі, всміхалася владно, а в самої у душі кричав біль: невже то все правда, невже, невже? Досі ще сподівалася на чудо. |
| 1316 |
Простори стали бездонною прірвою, стихії – невідворотною смертю всіх рідних і близьких, загадковість – катівською визначеністю. Знов згадувала й не згадувала. Відчай ще більший, ніж тої ночі, коли палав Рогатин і коли кинуто її у неволю, охопив Роксолану. |
| 1317 |
Плащ королівський, золотом протканий, з червоним берегом згідно з польським звичаєм, зорями золотистими засіяний, ціпок бурштиновий у золоті, ланцюг золотий, шмельцьований в лицарські вузли, вагою 364 дукати і ланцюг золотий, кручений в пуклі, ваги 288 дукатів. |
| 1318 |
Роксолана чула чи й не чула той хапливий перелік, те безладне белькотіння, але слово «Кафа» вдарило, мов ляпас. Кафа – ця огидна ненаситна паща, що пожирала кров її народу, зжерла, проковтнула її саму, її життя, її свободу. Один раз відмовишся від свободи, а тоді навіки забудеш, що то таке. |
| 1319 |
Сівши на трон Османів поруч із Володарем Віку султаном Сулейманом, опинившись серед титанів, піднявшись до небес, могла нарешті озирнутися, поглянути на світ, покінчити назавжди з обмеженістю й засліпленням, на які приречена була в гаремі ці п'ять перших років перебування у Стамбулі. |
| 1320 |
Від моїх безперервних зітхань, ридань і болісних криків, що по вгавають ні вдень ні вночі, душі людські виповнилися вогнем. Може, змилується творець і, зглянувшись на мою тугу, знов поверне мені Вас, скарб мого життя, щоб порятувати мене від такого відчуження і забуття. |
| 1321 |
Натирали воском і лоєм повіддя, сушили барабани, точили шаблі, кували наконечники списів, парили й склеювали дерево для луків, виливали гармати, стругали дерево для галер, відбирали баранів, складали в'ялене м'ясо в сакви, сушену садовину – в шкіряні міхи, шили знамена. |
| 1322 |
Прощання відбулося вночі, у султанській ложниці, на безмежних зелених простирадлах, на цих зелених луках, де народжувалася її любов і росла, як молода трава, і, може, мала колись і зів'янути, але ще не в'янула, розросталася пагінням, пазеленню, буйнощами! |
| 1323 |
Дівчата змивають голови, щоб пишно росли коси. Коли дощі йдуть сорок днів, у народі панує радість. Ріжуть баранів, роздають м'ясо бідним, моляться в мечетях. В день Хизира, під дощем, саджають коло будинків плющ, щоб усі хворощі з господарів вийшли, як плющ обів'ється довкола дому. |
| 1324 |
Хто знає своє призначення? Може, оці походи: через гори й ліси, повільне, безупинне, уперте просування кудись і є життя? Не війна, то лови, коли десятки тисяч озброєних безжальних людей вибивають звірів на велетенських просторах, не лишаючи нічого живого. |
| 1325 |
Та коли тобі дана небачена сила, коли володієш половиною світу, мимоволі виникає спокуса стати на змагання з землею, охопити її всю, подолати, підкорити. Не людей на ній, бо вони безсило падають під ударами меча, як скошена косою трава, а саму землю! |
| 1326 |
Понад сто тисяч війська, триста гармат, сотні галер по Дунаю, безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, мули, віслюки – все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до зелених придунайських рівнин, щоб убити на них усе живе, потоптати, сплюндрувати, понищити. |
| 1327 |
Не лякалися нічого, їхня земля, їхнє небо, Їхні гори! Підкрадалися до самого ворога, хапали полонених, убивали тих, хто пробував опиратися, грабували обози. Не помагало ніщо: ні яничари, яких послано вперед для забезпечення від нападів, ні жахливі кари. |
| 1328 |
Дощ лив безугавно сорок днів і сорок ночей. Верблюди гибіли від вологості. Воли з гарматами загрузали в багнюці. На ріках позносило всі мости. Коли в Белграді султан влаштував огляд війська, виявилося, що багато спахіїв прийшло без належного обладунку і без харчів. |
| 1329 |
Султан, як завжди в походах, поволі наливався холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дунаї й Саві, він ждав її нетерпляче, стежив, як призбирується у ньому, накопичується, заливає усе його єство. Лють була несвідомим виправданням перед самим собою. |
| 1330 |
Його наближені вважали, що султан лютиться на поганих виконавців його наказів, на військові невдачі й поразки, насправді ж було зовсім інше, але про це не дано було знати нікому, та й сам Сулейман ніколи б не зізнався перед самим собою про справжню причину його немилосердного настрою. |
| 1331 |
Навіть простий, найпідліший чоловік повинен виправдовуватися за кожний свій учинок перед людьми й перед богом, а що ж тоді казати про можновладців, які вершать долі держав, а то й цілого світу! Для кожного свого походу Сулейман, власне, мав по кілька виправдань. |
| 1332 |
Найлегше було з військом. Саме з власним військом, а не з народом, бо про народ ніколи не говорив і не думав, власне, й не мав так званого народу, а мав тільки підлеглих, серед яких були воїни та ще оборонці віри й шаріату – імами й улеми. |
| 1333 |
Коси, вила, дубці, ланцюги – єдина зброя селян. Із таким обладунком, покинуті всім світом, мали виступати проти страшної османської сили тоді, як магнати і єпископи, поховавшись у своїх володіннях, спокійно спостерігатимуть за їхньою безславною загибеллю. |
| 1334 |
Єпископ благословив усе це, король схвалив дії Яноша Запойяї, дворянське зібрання у Пешті на вічні часи закріпило селян за землями їхніх володарів, відплативши вічним рабством тим, хто виявив готовність захищати свою землю і цілу Європу від рабства османського. |
| 1335 |
Але водночас із захопленням цією ісламською силою виникало глухе невдоволення, яке поволі переростало в лють. На нехлюїв-спахіїв, що прийшли на війну, не дбаючи про славу османської зброї, а тільки з наміром поживитися. На зрадників-купців, що порушували султанські укази. |
| 1336 |
Дратувався султан ще й тому, що його гонці надто довго скакали до Стамбула й назад, і він досі не мав вістей від Роксолани, від розлуки з котрою цього разу страждав, як ніколи досі. Що найвища влада, коли не можеш почути слова від єдиної жінки на світі? |
| 1337 |
Нічого так не любив, як мости через ріки. Знову сидів біля води й спостерігав, як дика стихія підкоряється стихії його війська, його власній силі, що не має ні меж, ні впину. Тридцять тисяч люду споруджувало міст через розбухлу від страшного дощу Драву. |
| 1338 |
Після кожної сутички з поодинокими угорськими загонами пильно додивлялися до воїнів, хто мав рани спереду, тому шана й щедрі султанські нагороди, у кого виявлялися рани ззаду – тих саджано на палі: показував гузно ворогові, покажи й богові. |
| 1339 |
Народжений семимісячним, він і на світ прийшов дочасно, так ніби квапився зазнати якомога більше нещасть за найкоротший час. Десятилітнім був коронований на царство без влади, яку розсмикали собі то могутні магнати, то єпископи й священики. |
| 1340 |
А що влада духівництва майже завжди виявлялася у зухвальстві, яке межує з нахабністю, то сталося і цього разу так, що двадцять дві тисячі ненавченого, сяк-так озброєного угорського війська мали стати проти ста тисяч султанських зарізяк, які йшли за здобиччю. |
| 1341 |
Вночі гонець приніс листа від Роксолани. Впав від знесилення перед порогом султанського намету, але тільки тоді, як власноручно передав Сулейманові дорогоцінного листа. Султан звелів огорнути гонця золотим кафтаном, докласти в сухому наметі й не тривожити, поки не виспиться. |
| 1342 |
Моєму пробитому серцю немає на світі ліків. Душа моя жалібно стогне, мов дудка в устах у дервіша. І без лиця твого милого я мов Венера без сонця Або ж малий соловейко без троянди нічної. Доки читала ваш лист, сльози текли від радості. Може, від болю розлуки, а може, від вдячності. |
| 1343 |
Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно. |
| 1344 |
Султан звелів швидко споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султанші, але вона, довідавшись про це від Нур, кричала, що нікуди не піде з цього покою, де зазнала найбільшого вознесіння у своєму житті, найбільших принижень і горя. |
| 1345 |
Він прогнав сестру, але вимушений був вислухати валіде. Та була спокійна, як завжди, хоч спокій їй давався нелегко, бачив це Сулейман по зблідлому ще більше її обличчю і стемнілих, аж страшно було дивитися, її гарно окреслених устах. Вона прийшла скаржитися. |
| 1346 |
Трясовина могла всмоктати його так само, як короля угрів. Хіба не має права втішатися життям? Послав довідатися про здоров'я й настрій Роксолани, спитати, чи не хоче вона його бачити. Вона передала: не хоче, нічого не хоче, нічого й ніколи. |
| 1347 |
Може, й грозилася нещасна одаліска, може, кликала на поміч всемогутнього султана, але ніхто не чув, а євнухи, які зашивали її у шкіряний міх і тягли через сади гарему до Босфору, були глухі, пімі, сліпі, бо наділені тільки єдиним даром: слухняністю. |
| 1348 |
І коли вперше після недуги й після гінких слів, мовлених до нього, знов побачив Роксолану, побачив, як іде вона до нього, уся в летючому червоному шовку, зовсім невагома, мовби й не доторкуючись до землі, то заплющив очі від страху, щоб вона не пропала, щоб не була маною. |
| 1349 |
І ось щастя! Його зауважив сам матбах-еміні, сказав йому кілька прихильних слів, згодом покликав до себе, пообіцяв приставити до готування страв, звелів видати Кучуку дорогий одяг, теплий халат і шапку і послав виконати надзвичайно важливе доручення. |
| 1350 |
Однаково ж усі вони там, на кухнях, тільки те й робили, знаходячи в цьому своєрідну розвагу і втіху і бодай незначне відшкодування за своє вічне рабство. Вони бачили, як набивають шлунки розледащілі одаліски, самі ж задовольнялися підслухами, підгляданням, забороненими тайнощами. |
| 1351 |
А коли й жінку кинуто за браму? Тоді по один бік воля, по другий – завжди неволя, хоч би як високо була ти вознесена. Коли ж винести браму в пустелю, то зусібіч воля, тільки сама брама, мов знак ув'язнення, наче божа сльоза над недосконалістю світу. |
| 1352 |
Та щойно проїздить падишах, затоптані в бруд квіти в'януть, шовки обдираються, юрми, яким обіцяно щедру плату за кричання на честь володаря, як завжди, обдурено, і вони клянуть ошуканців, знов довкола убогість, обшарпаність, гори нечистот і нікчемність, нікчемність. |
| 1353 |
Щодалі в глибину дня зступалися вони довкола неї, стискували, гнітили, вже мовби й не шовкові, а камінні, тяжкі, як нещастя. Що зрозуміліше ставало їй життя у гаремних стінах, то безглуздішим воно видавалося. Часом нападала така розпука, що не хотілося жити. |
| 1354 |
Тепер мала жити заради дітей. Або ж прискакувала до нього сестра Хатіджа, яка ніяк не могла вгамуватися, навіть отримавши собі за чоловіка самого великого візира й улюбленця султанового, й кричала, що їй несила більше терпіти в Топкапи цю чарівницю, цю слов'янську відьму, цю... |
| 1355 |
А чи не слід було б поставити на султанській кухні людей для нагляду за стравами, які готуються для султанші Хасекі й для мешканок неприступного гарему? Щоб не допустити ніякої шкоди для дорогоцінного здоров'я її величності. І чи не ліпше було б, якби... |
| 1356 |
Ніби затримано двох бабів, які несли в гарем кісточки з гієнячої морди. Коли взято тих бабів на тортури, призналися вони, що несли кісточки для султанші, бо то найбільший любовний талісман. Ніби впіймано в Стамбулі зловорожу єврейку на ймення Тронкілла, що варила любовне зілля для султанші. |
| 1357 |
А хто казав, хто бачив, хто підтвердить? Нема ворогів, нема супротивників, тільки пошепти, обмови, шелест та шерех, снування тіней, примар і привидів, і ненажерливість тисяч султанських лакиз, так ніби їх треба годувати не самою чорбою та пловом, а ще й забобонами, плітками, брехнями й підозрами. |
| 1358 |
Лишалося якихось два десятки днів до дня Касима, коли, за звичаєм, війська вже мають повернутися до своїх домівок, надто загони анатолійських спахіїв, незвиклі до холоднеч, а тим часом забралися вони в таку далеч, що не дістануться додому й за три місяці. |
| 1359 |
Зате яничари, зголоднілі за здобиччю, за грабунками, ласо позирали на високі вежі Відня і заприсягалися не піти звідси, не побувавши по той бік мурів і не вивернувши нутрощі всіх отих кам'яниць. Тридцять тисяч наметів було розіпнуто під стінами австрійської столиці. |
| 1360 |
Усе, що не могли нести з собою в далеку дорогу, валили у величезні купи, підпалювали, у ті страхітливі вогнища кидали своїх полонених – хто слабіший, хто старіший і нікчемніший, – рубали їх ятаганами на шматки, набивали на палі для розваги. |
| 1361 |
Ліпше хай зганяють свою лють на безневинних чужинцях, ніж знову бунтуватимуть проти нього й проти візирів. Лише тепер Сулейман зрозумів, чому після всіх своїх походів він повертався до Стамбула без пишнот і урочистостей, а крадькома, ховаючись, мов злодій. |
| 1362 |
Чи то стамбульських натовпів, чи невисловленого гніву своїх предків, чи божої кари, чи голосів мертвих, поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси ті переслідували його щоразу довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали? |
| 1363 |
І що він відповість їй? Видавалася йому єдиною щирою душею на світі. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе – і ось засвітилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса і впало манною, пролилося нектаром, злетіло ласкою самого аллаха з райських садів. |
| 1364 |
Як мав приступитися до неї після ганебного цього походу? Коли немає перемоги, її слід чимось замінити. Яничарам він роздав майже триста тисяч дукатів – не знати, чи й дісталася б їм така здобич по взяттю Відня. Тому вони врешті втихомирилися. |
| 1365 |
Ось мудрість влади! Знаючи, що ніхто з володарів ніколи не слухав виправдань, усе ж розіслав у всі заприязнені землі листи, де писав, що пішов на Відень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердінандом, але той утік до чехів – і ні духу ні слуху. |
| 1366 |
Аж на сьомий день припинено розваги, і яничари пішли в обрядовий похід з пальмовим гіллям, запаленими свічами, квітами й плодами, з фігурами птахів і тварин, що мали символізувати чоловічу снагу. Далі аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності. |
| 1367 |
Знову вешталися повсюди меддахи і брехуни, лунали сороміцькі приспівки й урочисті касиди, танцюристів заміняли поети, всім даровано золоті й срібні монети, які кидали в шапку переможцеві або наліплювали на чоло, щоб усім було видно відзначених. |
| 1368 |
Привезено велику клітку з трьома левами і в неї кинуто гігантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левів свої страшні ікла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками під ревище натовпів. |
| 1369 |
М'яке дерниння, по якому ступала, поглинало навіть найменший шерех. Враження було: ніби ступає у порожнечу, зависла в просторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чотири вітри земні, щоб не віяли вони ні на суходіл, ні на води, ні на деревину. |
| 1370 |
Озирнулася: кінь пасся коло ліщинового куща, де вона його прив'язала. Видовжуючи м'яку верхню губу, хапав траву, жував її великими міцними зубами, зелена піна скапувала йому з вудил. Забула розгнуздати коня. Султанші не розгнуздують коней. |
| 1371 |
Несеш на собі тягар злочинів не тільки своїх, а й чужих, цілих поколінь твоїх і чужих предків, чуєш їхній голос у своїй крові, вічний поклик – куди, до чого? Вирвалася вона після багатьох років нидіння, боротьби й напруження усіх сил душі на волю, але що воля, коли в душі немає віри? |
| 1372 |
А може, боги тільки роз'єднують людей? І коли й шукати свою віру, то не ширяти в захмарних висотах, а спуститися на землю, знайти її у втіхах простих, серед людей, у зустрічах з ними, в розмовах, у любові й щасті. Ходити по землі, мандрувати, перепливати через ріки, дертися на найвищі гори. |
| 1373 |
Навіть французький король Франціск, щоб не викликати нарікань з боку християнських володарів, виявив готовність послати свою допомогу Фердінандові, хоч потай намовляв Сулеймана обминути Відень і вдарити одразу на Італію, щоб завдати Кардові найдошкульнішого удару. |
| 1374 |
Так само несподівано, як вирушила в похід, Роксолана з дітьми повернулася до Стамбула. Розставання з Сулейманом було тяжке і болісне, але султанша квапилася, вже шкодувала, що вчинила так нерозумно, наражаючи малих дітей на невигоди й жорстокості похідного життя. |
| 1375 |
Ще не знав, що йде, може, до своєї найбільшої ганьби. Роксолана вчасно вернулася. А то ганьба впала б і на її голову. Вороги ще й пустили б поголос, що то вона намовила Сулеймана вирушати проти Відня, щоб султан поклав їй до ніг одну з найславніших столиць Європи. |
| 1376 |
Злягла ще повесні, не знісши тяжкої образи, завданої їй султаном і султаншею, і тепер не підводилася. Знов звинувачувано Роксолану. Мовляв, отруїла султанську матір повільною отрутою, і тепер валіде вмирала і ніхто не міг її порятувати. Роксолана тільки посміхалася. |
| 1377 |
До того ж збагнула велику гру, яку несвідомо вів Сулейман із своїм найнаближенішим чоловіком. Ах, якби жити вічно, скільки б можна перегризати зла, нікчемності й людської марноти! Щоб не дратувати звіра в клітці, Фердінанд прислав до Сулеймана своїх людей для переговорів про мир. |
| 1378 |
Між двома найулюбленішими людьми мав би вибрати когось одного, а що жінка завжди ближча серцю чоловіка, то вже ніхто не сумнівався у перемозі султанші. Кишені в Гріті були набиті коштовним камінням, яке розграбували угорські вельможі. Три вози коштовностей послані були в Буду Яношу Запойяї. |
| 1379 |
І до цього османські султани брали шлюб із чужинками, серед яких траплялися й слов'янки, але все то були доньки володарів, князів і королів, а вона ж тільки рабиня, куплена й продана, безрідна, незнана, мала й упосліджена! Хто тепер посміє назвати її рабинею? |
| 1380 |
Відчувала з собі голос крові легендарних амазонок і нескорених скіфів, знала, що не втримає тепер її ніхто й ніщо, не буде більше ні супротивників, ні перепон. І всі колишні страхи й нещастя видавалися такими змізернілими, такими нікчемними, що хотілося сміятися. |
| 1381 |
Зненацька перед північчю над табором закрутився джинівський смерч. Мовби величезна повітряна п'явка всмокталася в землю, усі намети, крім султанового, були вмить розшарпані й рознесені навсібіч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. |
| 1382 |
З надр гір долинув зловісний рик, ніби там прокинулися всі демони пекла, і гук пройшов між людьми, віщуючи загрозу і несучи жах. Люди замерзали на смерть. Гинули, жалібно ревучи, верблюди. Сніг не падав, а засипав воїнів, коней, мулів і все довкола. |
| 1383 |
Сам султан перелякано щулився у своєму розкішному наметі, думаючи, що вперше в боротьбі за чисту віру небо подає йому такий зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всі побачили, що сніг червоний, ніби политий кров'ю, і вцілілі кинулися утікати з тої страшної ущелини. |
| 1384 |
Стамбул завмер, упокорений і приборканий, лягав до ніг Роксолани, усе тепер тут стелилося їй до ніг, але не було радості в душі, не мала торжества в серці, хотілося вирватися звідси, втікати, втікати світ за очі, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди ніколи. |
| 1385 |
А серце стискувалося від незбагненного нетерпіння, і та сама безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволі, залягала там тяжко і безнадійно. Зітхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстріч Сулейманові, який дерся на вершину повільно, втомлено, але вперто. |
| 1386 |
Йшов до неї, дерся вище й вище, насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невідомий поклик. Дзеркало було розкішне. Величезне, на півстіни, у важкій золоченій рамі, що вгорі мала вигляд стрілчатої арки, над якою зависли двоє усміхнених золотих янголят з оливковими гілочками в руках. |
| 1387 |
Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собі розкіш неуваги, величавої знудьгованості, вже не було лякливо розкритих очей, нависали над ними повіки обважнілі, перлисто-тверді, султаншині повіки над султаншиними очима. |
| 1388 |
Прості слова повернули Роксолані притомність. Примари відступили, криваві плями на малюваннях Джентіле Белліні втратили свою зловісність, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венеціанця. |
| 1389 |
Художник був старий, утомлений і якийсь мовби аж байдужий. Ніби неприсутній при діях світу. Ніякої цікавості ні в очах, ні в голосі, ні в постаті. Чи вже весь перелився в свої картини і нічого не позоставив для себе? Він спокійно вислухав ці жорстоко-зневажливі слова. |
| 1390 |
Роксолана надто пізно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його рідною мовою. Мала б звертатися до венеціанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-євнуха. Але вже сталося. Та чи й треба було принижувати цього чоловіка? |
| 1391 |
Художник не відповів. Знов заховався за спокійну байдужість. Роксолані чомусь захотілося повірити в той спокій. Може, справді дарує цей чоловік велич і вічність бодай на той час, поки буде тут присутній і малюватиме султана, її саму й малу Міхрімах? |
| 1392 |
Кілька ледь помітних доторків вуглиною до туго напнутого полотна – і вже прозирнуло з білого поля примхливе личко, наставляючи на всіх зухвало підборіддя, обдаровуючи світ загадковим химерним усміхом, в якому обіцянка й загроза, хвала й прокляття, і не знаєш: радіти йому чи боятися його. |
| 1393 |
Так і прийде Роксолана до далеких нащадків зі своїм гірким усміхом, але не з картини славетного венеціанця, існування якої засвідчить у своїх «Життєписах» лише Базарі, а з гравюри невідомого художника, який завбачливо зробив її з тої картини. |
| 1394 |
Грюкіт холодний і мертвий, як залізо. Ляскуча луна від червоних султанських барабанів стояла над світом, вона всотувалася в землю, входила у її могутнє тіло, щоб знов і знову виходити гірким туманом невинно розлитої крові, червоною імлою пожеж, снуванням зловісних тіней убивць і загарбників. |
| 1395 |
А барабани, може, єдині в тому світі почувалися щасливими. Безстрашно і бадьоро кидали вони заклики людям і вікам, не знали старощів і втоми. Вони гриміли в темряві і при сонці, не маючи жалю ні до кого, не маючи страху ні перед ким і самі без страху йдучи на спіткання зі смертю. |
| 1396 |
Провіщаю чиюсь смерть, безліч смертей, темний мій голос не знав жалю, йому чужі вагання, урочисто й зловісне, понуро й страшно хай лунає мій голос, гучить і гримить моя душа! І чи мають прислухатися до тих барабанів її діти? П'ять, десять, п'ятнадцять років життя в гаремі. |
| 1397 |
Що принесе доля її дітям? Перед смертю валіде вирвала в Сулеймана обіцянку послати свого старшого сина в Манісу, в ту саму провінцію Сарухан, куди колись послав його самого султан Селім, що був хоч і жорстокий, але, бач, справедливий, бо полишив для свого сина трон. |
| 1398 |
Провінція Сарухан не підлягала анатолійському беглербогу, вона вважалася мовби часткою султанського двору доти, поки сяде в ній майбутній наступник найвищої влади. Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те, що могло бути навіть злочинним, сповнювалося негайно. |
| 1399 |
Он, розповідають, у Адільджовазі одна курдка одразу народила сорок дітей – двадцять хлопчиків і двадцять дівчаток, султан навіть звелів занести цю вигадану подію в літопис свого царства. Та коли б навіть таке могло бути правдою, то хіба щастя залежить від кількості? |
| 1400 |
Лише тепер спізнала Роксолана, що таке справжній розпач. Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер – хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. |
| 1401 |
А вона тільки й досягнула, що поставила своїх дітей Під смертельну загрозу, і що вище підіймалася, то більшою була загроза для її дітей, бо на тих висотах лишалася тільки влада, а влада не знає жалю. Страх не за себе, а за дітей своїх водив її рукою, коли вночі складала цю газель для султана. |
| 1402 |
Але знали, що завжди над ними стоїть султан і все бачить і гідно винагородить хоробрість, поставивши заслуженіших на місце лінивих, бо всіх можна замінити, крім самого себе. До влади пробиралися не вмілі й досвідчені і навіть не багаті, а сміливі, спритні й нахабні. |
| 1403 |
З життя була усунена будь-яка можливість особистого існування. Імперія – мов Топкапи, і Топкапи – мов імперія, а над ними султан з безмежною владою, яка унеможливлювала навіть саму думку про приватне життя підданих. Ніхто не належав собі ні в постелі, ні в могилі. |
| 1404 |
А вона несподівано відродилася так само юною, як тоді, коли співала йому й приспівувала, обплітала його поглядами, словами, обіцянками, крутійством, ніжністю, зітханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти неї. Маленькі жінки ніби й не старіють, час і стихії їх обминають. |
| 1405 |
Вона промовчала. Що їй світ, що їй рай і пекло? Була для себе цілим світом, рай і пекло носила в своїй душі. Народилася доброю, тепер її хотіли зробити злою. Кров цього чоловіка падала на неї і на її дітей, і не було рятунку. Роксолана тяжко застогнала. |
| 1406 |
Незбагненна жінка – зіткана зі співів і стогонів. Чом би мала вона йому відповідати? Говорила про своє, не дбаючи, слухає її Сулейман чи ні, мовби говорила до самої себе, прислухаючись до власних слів, може, й не згоджуючись з ними. Безглузда випадковість руїн і всього її життя. |
| 1407 |
Одне позноситься ввись, друге тяжіє донизу і неминуче веде до приниження духу. Світ уже ніколи не зацвіте більше в руїнах – там тільки диявольські гримаси ув'язнених демонів природи, царство духів, нетривке, безплотне, без м'яких покровів краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. |
| 1408 |
Він знов не стерпів і майже грубо нагадав їй, що вона вже давно не рабиня, а всемогутня султанша. Він тяжко й незграбно зворухнувся коло неї на широкому ложі, погладив її волосся, гладив довго й ніжно, аж диво брало, де стільки ніжності могло взятися в цього похмурого чоловіка. |
| 1409 |
В Сороках султан оглянув кріпость, поставлену колись генуезькими купцями, лишив там залогу, пішов далі по горбистій молдавській рівнині понад Дністром. Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото й чіфліки вельможам, тоді видав фірман про розбудову кріпості. |
| 1410 |
Кріпость звелено було розширити удвічі, продовживши мури, додавши до восьми генуезьких башт ще вісім, спустивши крило вниз, до самої ріки, де влаштовано водяні ворота для залоги, оточивши кріпость високими валами з глибоким ровом перед ними, обкладеним каменем, щоб не обсипався і не замулювався. |
| 1411 |
Холод, протяги, сирість. Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невільниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаються зігрітись коло мангалів з вугіллям. Пригніченість, заздрощі, ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. |
| 1412 |
Мабуть, жінок замикають тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, ховають і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що випустити правду. І ту й ту ув'язнюють, лякаючись їхньої руйнівної сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. |
| 1413 |
Він ніколи не пробував зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину, думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ставився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою що тяжче. |
| 1414 |
Навіть сплативши данини всім пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в неї діти, і в них – майбуття, істина й вічність. Коли викричав їй це в обличчя Селім, червоноволосий і зеленоокий, як вона сама, Роксолана нічим не видала себе, тільки знерухоміло її обличчя і зблідли уста. |
| 1415 |
Може, й до свого наймолодшого ставилася з дивною байдужістю, не вірячи в його майбутнє, а Джихангір, мовби вичуваючи материну нехіть до нього, набридав їй, просився спати в її покої, канючив солодощі, іграшки, вбрання, не давав спочинку ні вдень ні вночі, так ніби мати була його рабинею. |
| 1416 |
Тоді Роксолана клацнула пальцями, зродилася в покої молоденька служебка, підлетіла до велетня, той з складок свого широченного одягу видобув срібний, весь у мистецькому карбуванні футляр з привішеною до нього великою золотою медаллю і, поцілувавши медаль, передав дівчині. |
| 1417 |
Написано було по-італійськи. Стала читати й не змогла втриматися від усмішки. Роксолана поглянула на венеціанця. Той навіть не стежив за виразом її обличчя – такий упевнений був у дії послання. Мабуть, уже не вперше возив отакі шовкові звойці, повертаючись, обтяжений коштовними царськими дарунками. |
| 1418 |
Не знав про неї, бо не знав і весь світ? Тоді навіщо ж хвалиться своєю неперевершеною проникливістю розуму? Вершина радості існування – любов. Ви жриця любові, і я вітаю Вас так само, як найрозкішніших красунь землі й неба і як дівчаток-массаре, що вдовольняють усі мої бажання. |
| 1419 |
До підніжжя мого трону найбільші володарі складають золото, ланцюги, чаші, розкішні тканини, багатий одяг для мене й прикраси для моїх аретінянок, вишукані вина й райські плоди, все, чим багата щедрість. Але для мого нестримного марнотратства не вистачило б монет усього світу. |
| 1420 |
Отже, аби нам жити, а все інше жарт. Так ніби він не звик до того, що його завжди забували. З ким був, ті пам'ятали, бо ненавиділи. Щезав з очей – викидали з пам'яті. З ненавистю так само, як і з любов'ю. Тільки й того, що одну викидають з пам'яті, а другу – з серця. |
| 1421 |
У стайні тільки ти й коні, і ти мовби дужчий за інших людей, завдяки дикій силі коней, і нічого людського вже тобі не зосталося. Стайня накидала свої обов'язки, але водночас звільняла від усього, що людину переслідувало, дратувало й мучило. |
| 1422 |
Гасити пожежу мали право тільки яничари. Хоч коло кожного дому повинна стояти велика діжка з водою і хазяїн зобов'язаний був тримати драбину заввишки з свій дім, що згідно з приписами не міг перевищувати двох поверхів, лити ту воду на вогонь могли тільки яничари, що наглядали за міською дільницею. |
| 1423 |
А пожежа, мов лютий небачений звір, вгамувавшись у великому Стамбулі, несподівано перелетіла вночі через Босфор, запалав Ускюдар, здійнялася там безладна стрілянина, так ніби ввірвався туди ворог, хоч звідки б міг він узятися в самому серці грізної імперії. |
| 1424 |
Чомусь здавалося їй, що не зможе жити в цих палацах, коли не скористається цього разу своєю владою, щоб помогти людям, у жилах яких тече рідна кров, голоси яких стогнуть десь у підземеллях так само, як стогнав тут у рабстві її голос, в очах у яких ті самі вишневі зорі, що і в її очах. |
| 1425 |
Не похвалявся і не скаржився, пересміював та переспівував усі свої кривди й свою недолю, ніс у своїй крові сум степів, а в пам'яті красу й невмирущість золотого Києва, оберігав свою душу – і так перетривав віки. А вона? Чи вберегла душу свою? |
| 1426 |
Вона віддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла і здобула силу. А чи згадала про свій народ на захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного кривди, завдавані османськими розбишаками? |
| 1427 |
І вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були один коло одного Сулейман і Роксолана, і Топкапи завмирали від райських захватів, забувши про всі свої пророкування, відкинувши недоречні побоювання, сховавши якомога глибше зловтіху. |
| 1428 |
Там – мисль, а там – сліпа віра. Мисль у зіткненні з вірою завжди програє. І сьогодні, хоч і виблагала у султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих надолів людського горя, так і не знала, що це їй принесе, на що сподіватися, чого дожидати. |
| 1429 |
За султаном ішли його діти й члени дивану, великий муфтій з імамами відстав, мабуть, вважаючи за ліпше триматися осторонь від місця, де ув'язнено невірних, бо не імам повинен іти до невірних, а вони до імама, коли хочуть порятуватися й очиститися у вірі єдино справжній і прекрасній. |
| 1430 |
Етимологія казахського письменника Ануара Алімжанова. Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досі вони мовби дзвеніли на його потужному тілі, але не став рабом і на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. |
| 1431 |
Раб, якого продають і купують, не має вибору. Але має пам'ять і глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшує, воно вбиває, ніби знищує, а тоді народжує тебе заново і гримить у твоєму серці, як мідні дзвони на сполох. Роксолана знов поглянула на Міхрімах. |
| 1432 |
Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народові своєму доньку. Сама не зігріється ніколи чужим сонцем і чужим щастям – знала це напевне, відстані між втратами щодалі зменшуватимуться для неї, байдужість заливатиме душу, тож треба долати байдужість, поки ще є сила. |
| 1433 |
Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала і не вимагала нічого. В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. |
| 1434 |
А вона? Мала б упасти перед ним на коліна, ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу – і не могла. Народе мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного! |
| 1435 |
Хай буде святилищем безстрашному Байді пісня, розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докінчена її народом, який навіки збереже мужнього козака в своїй пам'яті. Так дух убитих воскресає і перемагає убивць. Тіло куди попхнеш, туди й похилиться, а дух вистоїть. |
| 1436 |
Султан і в гадці не мав, що в Роксоланиній голові клубочаться такі безжальні думки. Розбундючений від самовдоволення, упивався своєю владою, своїм могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш перед одною жінкою, хай і найдорожчою, найвище піднятою. |
| 1437 |
В одній руці шабля, в другій – закон. Сулейман був переконаний, що істина – тільки одна і він її пророк, світ – розпутний, і його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у корані записано, що весь світ розділено на дар аль-іслам – країни ісламу, і дар аль-харб – країни війни. |
| 1438 |
Все мало відповідати своєму призначенню в цій державі. Від султана до найостаннішого раба, до найнікудишпішого пса, який плентається за караваном. Система провин і визнання була така заплутана, що людські істоти, налякані й знеособлені, почувалися знікчемнілими й безсилими, як муха в павутинні. |
| 1439 |
Окрема людина не являє собою ніякої цінності. Головне – держава, якій має підкорятися все живе й неживе. Народжуються діти, будуються городи, гинуть герої, ріки течуть, ліси шумлять, трави зеленіють, збіжжя колоситься, сонце сяє, місяць світить – усе для держави. |
| 1440 |
Війна просто розпочинається – ось і все. Справедливість повинна опиратися на силу. Безсилі мають приймати закони великих із вдячністю й покорою. Кожній землі, краю, провінції, місцевості, кожній групі віруючих, племені, ремісникам і землеробам – свій окремий закон, званий рішучим словом «канун». |
| 1441 |
Люди попервах вважають його безкінечним, та досить їм один раз знайти вихід – і вже незмога їх зупинити. Держава, безмежно розростаючись, водночас ослаблюється. А людина? Будь-яка велич відносна. Хто захоплює лев'ячу частку, оздоблює й озброює проти себе всіх інших. |
| 1442 |
Яка держава могла витримати такі видатки? Майже всі вважали своє становище занадто низьким для себе, тому, мов отруйне зілля, розросталося доносительство, бо кожен хотів зіпхнути того, хто вище, і посісти його місце. Всі посади продавалися. |
| 1443 |
Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати. За все мали розплачуватися завойовані! З божою поміччю зволили завоювати область Буди. І коли настала потреба виявити справедливість, проголошено цю блискучу заповідь і фірман прекрасних наслідків для всієї райї і всієї берайї. |
| 1444 |
І рухоме майно, яке в їхніх руках, і їхні доми, крамниці й інші будівлі, які є в городах і селах, і виноградники, й сади, які вони розвели, – є їхній мульк (приватна власність). Можуть чинити з ними що завгодно: продають, дарують, відчужують іншим чином. |
| 1445 |
Була, мабуть, лиш одна-єдина людина в цій величезній імперії, якої не зачіпали Сулейманові закони, були для неї мов марево в пустелі, ніби морок над морською пучиною, ніби хвиля над мороком, а над нею хмари або птахи, що летять рядами, недосяжні, незліченні й невловимі, як прах розвіяний. |
| 1446 |
Роксолана мовчала. Непевність роздирала їй серце, та ліпше непевність, у якій ще зберігається крихта надії, ніж безнадійність, ніж приреченість. Біль, жалість, жах і почуття тяжкої провини. Нащо привела синів своїх на світ, щоб тепер так каратися? |
| 1447 |
Турчин приклав руку до грудей, упав на коліна, поцілував дитяті ногу і в ім'я великого султана заприсягнувся, що ніхто інший, крім сина короля Яноша, ніколи не володітиме Угорщиною, бо так хоче аллах. А сам, власне, був зготовлений на добре і зле. |
| 1448 |
З насолоди виникає обов'язок. Та ще й не знати, де воно ліпше: при боці в султана, який щедрий на милості, але ще, мабуть, щедріший на кари, а чи в самого чорта в зубах. Зухвалі листи, за якими вчувався брязкіт зброї. Коли це не підробка, тоді що ж? |
| 1449 |
Султан, який розумів по-слов'янськи, ледь помітно усміхнувся, нахилився над послом і простягнув йому для поцілунку руку. Герберштейн, який хвалився тим, що всі його посольства були успішними, подумав вдоволено, що й цього разу вій вийде переможцем, хоч ще нікому цього не вдавалося з упертим турком. |
| 1450 |
Про це ж говорилося і в книжечці, прикладеній до подарунка. Годинник показував години, дні, місяці і рух небесних тіл. Подарунок справді був рідкісний і цінний, але все ж не вартий аж цілої Угорщини, яку взялися виторговувати у султана посли, обіцяючи виплачувати щорічну данину в сто тисяч дукатів. |
| 1451 |
Тепер мав під своєю владою цілу провінцію Сарухан, мовби маленьку імперію. Стамбул лежав за кілька днів кінної їзди, тільки приготуйся належно, будь твердий духом і тілом, передовсім тілом, бо воно твій найбільший ворог, а ти ж – спадкоємець! |
| 1452 |
Жовтий вітер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипіла в зміях на розпеченому камінні Анатолії, сумний караван був ніби доля самого Соколлу, мов згусток його далекого боснійського дитинства, мов його шорстка душа, що зачерствіла в цій землі, повній каміння, розпачу і мук. |
| 1453 |
Хто тепер поспіває, проганяючи страшний туман смерті? Болісний стогін рвався з неї, як у вівці, яку кусає ягня, коли ссе, бо воно єдине з усіх ссавців народжується з зубами, так само як народилися зубатими всі її сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка для кожного з них була життям. |
| 1454 |
А як же султанша – праведна чи ні? І для кого й перед ким? Коли стояла над мертвим сином, відчула, що розверзається в неї під ногами безодня, яка лягла зяянням між її дотеперішнім життям і днем завтрашнім! І не загатити, не заповнити, не подолати цієї прірви, бо нею стало все її життя. |
| 1455 |
Тепер усі блискавиці били тільки в неї, несхибно й жорстоко, а вона була замкнена в колі свого найвищого в імперії (а може, й у всьому світі?) становища, самотня, покинута, і не так через людську жорстокість і байдужість, як через свою неприступність. |
| 1456 |
Пригорблені, чорнокрилі, якісь брудні, мовби вмерлі, смерть у всьому – в сталевих пазурах, у кам'яному дзьобі, в осклілих очах, у барві пір'я, ніби посипаного перстю. Сидять, дрімають, нічого не хочуть знати, тільки сни про польоти, про висоту, про волю. |
| 1457 |
Один, за ним другий, третій, важко вибиралися вони з своїх темниць, незграбно злітали на вершки дерев, мовби очікуючи всіх інших, а чи впевнюючись, що тут не приховується якась підступність. Тільки після того вдарилися вони у височінь, усі врізнобіч, але всі вгору, вгору, аж поки й зникли з очей. |
| 1458 |
Така пустота в душі, такий відчай. А її ніхто ніколи не випустить з велетенської золотої клітки, званої життям, султанші, матері султанських синів, і мав вона до смерті стерегти тут рай, але не для себе. Врешті зупинилася на Аврет-базарі, де був найбільший невільничий ринок Стамбула. |
| 1459 |
Рік товклося понад п'ятдесят тисяч австрійців під Будою, але вали її лишилися неприступні, Сулейман із своїм зятем ще раз пройшов по Угорщині, розбив австрійців, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й кинуто в темниці. |
| 1460 |
Королева Ізабелла звернулася до султанші Хасекі з проханням помилувати бодай тих угорських витязів, які ще лишилися живі. Дивна річ, що більше поширювалося коло її обов'язків, то тісніше стискувалося коло інше – безвиході, якоїсь занедбаності, забутості. |
| 1461 |
Перша його жона, австрійська принцеса, вмерла, він обрав собі жону по любові, взяв дівчину не з королівського роду, литвинку Барбару Радзі-вілл, усі магнати повстали проти короля, погрожували позбавити його трону, коли не прожене він цю спокусницю. |
| 1462 |
Було витримане в тоні урочисто-холодному, як і годилося в її високому становищі. Прилетіли гонці з вістю про те, що доблесний і благородно мислячий султан Сулейман під захистом благополуччя прибуває до раєподібного Стамбула. А вона стерегла той рай. |
| 1463 |
Увесь зжовк, скам'янів, став ще маломовніший і загадковіший, ніж давніше. В'їздив у столицю верхи, а коня під собою майже не відчував. Закам'яніла поясниця, задерев'янілі крижі, онімілі руки, під грудьми порожнеча й тоска безмежна, як простори, що їх полишив позаду. |
| 1464 |
Сплюндрованість землі веде за собою сплюндрованість душі. Хто нищить землю, нищить також і себе. І не поможе ніщо: ні коштовні прикраси, ні пишні будування, ні марнота величі. Він вважав, що добував велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе тільки нищиться. |
| 1465 |
Старість розсипалася по жилах, мов сухий пісок. Пісковий годинник часу, віку, вмирання. А світ тим часом жив, не мав наміру зменшуватися, не хотів умирати. Якою ж мала бути ця жінка, коли заслонила такому всемогутньому чоловікові всі скарби й розкоші земні й небесні? |
| 1466 |
Ще ніколи так довго не був у поході султан. Може, востаннє випробовував своє почуття до Хасекі, сподівався на визволення з-під її владі!, поволі позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнішою з пристрастей, не лічачи страху перед богами і перед смертю, є любов до жінки. |
| 1467 |
Але перед полохливим тілом Роксолани, яке лишалося незмінним упродовж десятиліть, мовби зачароване, ніколи не почувався владним самцем, а мав у собі щось ніби аж рабське. І не зникало воно, не знищувалося ні відстанями, ні часом, ні його старінням і знесиленістю. |
| 1468 |
Султан знову сів у столиці, але султанша і далі їздила по Стамбулу, наглядала за будовами, приймала послів, писала листи володарям Європи. На знак дружби і з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам дві пари сорочок і штанів з поясами, шість хусточок і рушник, усе в одному згортку. |
| 1469 |
І хто знає, кому було більше радості в ті найнапруженіші роки їхнього співжиття: Роксолані від перемог над султаном чи Сулейманові од поразок перед цією незамінною жінкою? Вона поєднала в собі лагідність звичаїв цивілізованих країн з гостинністю первісних народів. |
| 1470 |
Ішла до цього довго й тяжко, звідусіль оточена ворогами, беззахисна проти загроз і спокус, позбавлена будь-якої опори, крім власної душі та ще рідних пісень; які нагадували про минуле, про її корені, про народження й походження, ними мовби виліковувала киплячий свій мозок, на який наповзав безум. |
| 1471 |
Співбесідниця, сповірниця, знаряддя насолоди, іграшка. Страждала, рвалася я того приниження і тим жила і, виходить, була щаслива. Поки була пригнічена – жила надіями. Перемогла – і стала нещасною, бо побачила, що нічого не досягла, а тільки стала над прірвою, а на шиї – волосяний аркан. |
| 1472 |
І не було кінця, а душа ж не бездонна. Не можна щодня співати хвалу султанові, присягатися в любові й вірності, бо тоді відлітав щось з душі, мов листя з дерева, і запановують у тобі оголеність, пустота й мертвота, а тоді приходять зневага й ненависть. |
| 1473 |
Хіба б не змінила свою стать, не розтоптала б природний жаль, не затулила для жалощів усіх входів і отворів душі, не розбудила б усіх демонів убивства, які чутливо дрімають у султанських палацах? Чи є в них доля влади, і тоді вони не дадуть людям і борозенки на фішковій кісточці? |
| 1474 |
Навіщо прийшов на світ? Кому тут потрібен? Сказав це з спокійною впевненістю, так ніби вже давно забув, що йому судилася година найвища. Щойно спам'ятавшись, Джихангір знову хотів повернутися в непам'ять і в незнання, бо вийти на денне світло, де знов одкриється твоя неміч, бракло сили й волі. |
| 1475 |
Хотів одгородитися від світу, щоб не знати нічого, нічого, поринути в пітьму сновидінь, неземного блаженства. Знов вибухали сонця під його повіками, вогненні кулі лопалися й металися темні тіні, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тіло скакало від радості, що ще існує. |
| 1476 |
Сулейман узяв з собою синів Селіма і Баязида, послано гонців до Джихангіра, щоб теж прибув до султанського табору. Але наймолодшого сина довго не могли знайти, тоді ще довго везли, і він запізнився, до того ж був у такому стані, що не розумів, де від і що діється навколо. |
| 1477 |
У справі вибору спадкоємця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекі була далеко, та він і так знав її думку: схилялася серцем до Баязида, бо нагадував їй самого султана, єдиного чоловіка, якого мала любити. Власне, вибирати й не мав з кого. Було п'ять синів, зосталося два. |
| 1478 |
Хто не вміє сидіти на місці – не вміє думати. Мудрість – у непорушності, у вмінні зосередитися. Він, Сулейман, умів це робити навіть у походах. Баязид не здатен до цього, навіть коли затримується на якийсь час на одному місці. Все в нього врозкид: думки, настрої, зацікавлення. |
| 1479 |
А тоді з найглибших надр землі зринуло потрясіння, і дрож став бити знищене тіло Джихангіра, дрож від страху перед невизначеним, що наповзало на нього із склубоченої пітьми, з хаосу, з жаху. Він спробував відмахуватися від того жаху, замірився, здійняв ламливі, як у його матері, руки – і так умер. |
| 1480 |
Сподівався бодай цим поменшити горе султанші Хасекі, якій судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав їй листа, сповненого чулості й гіркого болю, але не безсонними гонцями, а разом з Баязидом. Щоб не поспішати з лихою вістю, а привезти її водночас з його султанським утішанням. |
| 1481 |
Сулейман мовби хотів жорстокістю заглушити сум'яття в похмурій своїй душі, викликане смертями двох своїх синів, найстаршого і наймолодшого, бо ті смерті звузили його власне життя до тоненького струмочка, який ледь жебонів серед нагромаджень часу і щомиті загрожував перерватися. |
| 1482 |
Непотрібні люди мають бути знищені. Коли при цьому загине якесь число воїнів – така воля аллаха. Хто загинув – теж не потрібен. Бо коли вмирають навіть сини падишаха, то чому не мають вмирати прості люди, які заповнюють такі манливі для нього простори. |
| 1483 |
Колись він вірив, що простір вимагає терплячості й терпіння ще більшого, ніж вимагає час. Бо час долається сам собою, він тече, як ріка, обтікає тебе, мов вода камінь, без уваги на тебе, а простір можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи. |
| 1484 |
Тоді той, хто їхав по землі, давав знак утомленим носіям, вони спускали на землю тяжкі білі ноші, вкриті білим килимом і коштовними перлистими шалями, і на кілька днів наставав спочинок для живих і для мертвого. Баязид перепроваджував до Стамбула тіло вмерлого Джихангіра. |
| 1485 |
Баязид вирішив нести на руках. Більше шани до небіжчика і повільніше просування до місця вічного братового вспокоєння. В столиці їхня мати, вона жде всіх синів живими, отож з мертвим до матері треба йти якомога повільніше. Якби й не дійти туди ніколи, Баязид охоче пристав би й на це. |
| 1486 |
Стародавні вівчарні, рештки кам'яних загонів, колючі чагарі, коріння спечених сонцем трав, розтріскане каміння – і над усім вітри, що не втихають тут, мабуть від дня сотворіння світу. Кладовища поряд, їх видко від кожної халупи, – мов нагадування про неминучість. |
| 1487 |
На сонце тут не дивляться, бо воно засліплює, пече, палить, зате люблять місяць і його сріблисте прохолодне сяйво, живуть під ним, зітхають, складають пісні, моляться. Як мало треба людині, щоб жити, і як безмежно багато треба для цілого життя! |
| 1488 |
Йому назустріч виїздили старійшини племен – іхтіяри, вклонялися, підносили чаші з верблюдячим молоком. І кожне плем'я мало свій одяг, свою мову, навіть чаші неоднакові – то дерев'яні, то з коштовного металу, то череп'яні, то видовбані з каменя. |
| 1489 |
Баязид ще міг зрозуміти силу меча, яким завойовують землі. Але що втримує їх, яка сила? Єдність, про яку вперто говорить султан, а за ним повторюють імами? Але ж хіба можна єдність плутати з одноманітністю, на яку людська природа ніколи не пристане? |
| 1490 |
Три стовпи, на них натягнуто рідку чорну попону з козячої шерсті. Тканина сягає землі тільки з двох сторін – з півдня й заходу. З півночі й сходу, замість стін, невисока загорожа з циновок, покрівля піднята й відтягнута довгими вірьовками, закріпленими віддаля за каміння. |
| 1491 |
Глиняні глеки для води, мідний таганок, коло входу попони, збруя для віслюків або верблюдів, за наметом купка сухого верблюдячого кізяка для палива. І так усе життя, століття, тисячі років, усю історію! Чи можна таке бодай уявити? А люди мають жити. |
| 1492 |
Нічого не здобуваючи, крім найпростіших засобів для підтримання життя, юрюки водночас і не розгублювали нічого з того, що мали, жили міцною пам'яттю, передавали з покоління в покоління тяжко здобутий досвід, призбирували по крихті мудрість, якою пишалися не менше, ніж своєю волею. |
| 1493 |
Спитав пророк правовірних ось так, як спитав би він їх: як ви будете вести себе тоді, коли емір буде як лев, суддя як облізлий вовк, купець як гарчливий пес, а правовірний між ними як налякана вівця в отарі, що не знаходить собі ніде притулку? |
| 1494 |
Баязид посміявся й сказав, що саме про це він і веде мову. Хіба правда на цім світі неминуче має злидувати? Навіть верблюд смердить і реве, коли його довго не годують і не поять. Баязид узяв у свого хазнедара шкіряний кисет з золотом, кинув іхтіярам. |
| 1495 |
Щастя теж буває тягарем незносним. Стояла, знесена над світом, самотня, мов храм на площі, як велика джамія, відкрита всім поглядам, беззахисна, безборонна, – видно з усіх боків і всім треба подобатися, приваблювати, впокорювати й перемагати своїм існуванням. |
| 1496 |
Годинами цілими могла сидіти в мармурових своїх купальнях, розглядала себе зусібіч у венеціанських дзеркалах, натиралася мазями, бальзамами, пробувала купелі, яких вживали колись єгипетські цариці, імператриці Риму, вавілонські богині; служителі таємничих східних культів, китайські імператори. |
| 1497 |
Того сонячного ранку вона приїхала на подвір'я Софії і, за своїм звичаєм, махнувши рукою супроводу, щоб ніхто не смів іти за нею, тихо пішла по кам'яних плитах. Дзюркотіла заспокійливо вода у великому круглому басейні з кам'яними лавками, на які сідали правовірні для омовень перед молитвою. |
| 1498 |
Голуби тріпотіли крильми біля самого обличчя у Роксолани, обвівали її хапливим вітром, сміливо падали до ніг, визбируючи невидимі крихти. Османи, завоювавши Царгород, знищили не тільки його люд і святиш, але навіть легенди, понавигадувавши легенд власних. |
| 1499 |
Мовляв, султан Баязид купив у бідної вдови пару голубів і пустив їх у дворі своєї мечеті, спорудженої славетним Хайреддіном, який уперше застосував для прикрашення капітелей кам'яні сталактити і щільники. Відтоді, мовляв, голуби розплодилися біля всіх мечетей Стамбула. |
| 1500 |
Служка, здійнявши руки, щоб проганяти далі голубів, закляк, забачивши султаншу, ходжа мерщій заховав віничок за спину і низько вклонявся, поки Роксолана проходила повз нього. Ці люди не заважали їй – зливалися з мовчазною гармонійністю святині, з голубами, з небом і сонцем. |
| 1501 |
В мені живуть обидва світи, та я в світах цих не вміщусь. Я суть, та місця я не маю і в сутності я не вміщусь. Все те, що є, було і буде, в мені вже втілилось давно. Не жди пояснень, йди за мною, – в поясненнях я не вміщусь. Для мене всесвіт – передвісник, твого життя – початок я. |
| 1502 |
Ні сумнів, ані здогад істин нікому ще не принесли. Хто ж істину відкрив, той знає, що в здогадах я не вміщусь. Ти вглянься в образ мій і спробуй збагнути тайнощі мої. Хоч поєднав я душу з тілом – в душі і в тілі не вміщусь. Я перл безцінний, міст коштовний, я путь блаженства в райський сад. |
| 1503 |
Усіх скарбів скарб найдорожчий, я очевидність всіх світів. Я джерело багатств найбільших, в морях і надрах не вміщусь. В безмежній величі лишаюсь людиною, Адамом я. Усіх світів я сотворіння, хоч в сотворінні не вміщусь. Усі часи в мені й століття, душа і світ – усе це я. |
| 1504 |
Я дерево в вогні, я камінь, що досягнув аж до небес. Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї я по вміщусь. Солодкий сон я, місяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навіть в диханні солодкім цілком ніколи не вміщусь. Я атом речовин, я сонце, я шість сторін землі всії. |
| 1505 |
Старий і вічно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вічності принада, та в вічності я не вміщусь. Хоча сьогодні Насимі я, я хасиміт і корейшит, Від власної я менший слави, та я і в славі не вміщусь. Лятифі задихався, поки читав вірш. |
| 1506 |
Вона повинна була коли й не забачити здаля той розпачливий похід Баязида з тілом Джихангіра, то бодай відчути на відстані, ще того дня, коли найменший син її востаннє розпачливо скинув догори свої тонкі, як і в матері, руки і червоно-сині звірі проковтнули його серце. |
| 1507 |
Безмежні виноградники довкола Гянджі й поля, що родили сам-сімсот, були витоптані султанським військом в один день, вікові горіхові дерева порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарів, річку Гянджа-чай перегороджено, щоб лишити оточений город без води. |
| 1508 |
Не вірили в таке злочинне поклоніння їхньому генієві, бо хто ж приходить до Нізамі з тисячними ордами, які витоптують усе живе довкола? Не пробували відкупитися шовками, якими славилися їхні ремісники, бо вже робили те колись при монголах, але однаково не порятували свого прекрасного міста. |
| 1509 |
І похмуро махнув рукою над рівниною, на якій лежала прекрасна Гянджа з її мечетями, медресе, ринками, славетними рядами ремісників, буйними чинарами, подібних до яких, мабуть, не було ніде в світі, з горіховими й гранатовими садами, тихими вуличками і дзюркотом прозорої води. |
| 1510 |
Там уже поставлено було для нього похідний шовковий намет, устелено землю килимами, коло яких, не сміючи ступати туди, зібралися вельможі, імами, улеми, поети, мудреці. Удосвіта, коли він вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокій порушила якась колотнеча серед бостанджіїв. |
| 1511 |
Чауш доповів: затримано якогось обідранця, що не знати як проник на віслюкові крізь усі рубежі охорони й опинився мало не коло намету його величності. Її серця не зворушив той лист. Ні похвала її гідностям, висловлена рядками з Нізамі, ні султанське милосердя. |
| 1512 |
Примха долі? Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу. Неминучість, від якої вона хотіла порятуватися, навіть помінявши віру, ніби султанський одяг і прикраси, які вона міняє по п'ять і по десять разів на день. |
| 1513 |
Нікуди не подінешся, не втечеш од своїх початків, від витоків, бо людина починається, як ріка, але від води різниться тим, що мав пам'ять – цю найбільшу насолоду, але й найтяжчу муку водночас. Може, й до Софії ходила, щоб порятуватися від спогадів, сховатися серед величі й святощів. |
| 1514 |
Вона не хотіла давати більше жертв і знала, що доведеться їх давати знову й знову, бо що таке все її життя, як не суцільна жертва? Могутні промені світла текли скісно на велетенський червоний килим, простелений у мечеті. На міхрабі сяяли зеленим, жовтим, блакитним, рожевим, бірюзовим вітражі. |
| 1515 |
А вона прислухалася лиш до власних терпінь, чула тільки свій голос, виборювала волю для самої себе, а коли вознеслася, то розпочала безглузду змаганину з часом, намагаючись затримати свою молодість, вірячи, що тільки там – чистота й незатьмареність. |
| 1516 |
Та султанша одразу перевела мову на інше, щоб князь не вловив у її словах ніяких погроз, од яких вона завжди була безмежно далека. Та це не заспокоїло Роксолану. Мабуть, є речі, про які заборонено думати. Бо подумаєш ти – прийде до цього і хтось інший. |
| 1517 |
Навіть богові, хоч до цього привчена була від народження. Люди гинуть найчастіше не через слабість, не за браком сил, а через надмірну довірливість. Вона вчинила непростимий гріх, довіривши ті небезпечно-вогнепальні думки про свою землю навіть самій собі. |
| 1518 |
Вони вже перестали бути її власністю, право на них заявляє цей зайда. Хотіла все ж виказувати найвищу справедливість навіть до такого чоловіка, тому ледь помітним порухом показала євнухам, щоб підвели князя з колін і поставили перед нею, як рівного. |
| 1519 |
Такими пройдисвітами наповнені нині, либонь, усі землі. Коли в них в ще сякі-такі здібності, тоді вони можуть прославитися і навіть замахуються на те, щоб зрівнятися з геніями й титанами, але не підіймаючись до їхніх висот, а підступно стягуючи геніїв до своєї нікчемності. |
| 1520 |
Спокійна, ледь усміхнена, сиділа на пишному троні, майже ласкаво позирала на Вишневецького, від чого той бадьорився більше і більше, трохи подумавши, спитала, як же князь зможе виконувати султанську волю в такій великій і, наскільки їй відомо, непокірній землі. |
| 1521 |
Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з України. Досі в неї було трохи інше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь пробує відкрити їй очі. Мовляв, нападає її народ, а не на нього нападають людолови й грабіжники. |
| 1522 |
Хіба б він і сам не сидів спокійно в своїх маєтностях, коли б той мотлох не колотився безупинно і, сказати б, обурливо-злочинно? Роксолана мовби тільки й ждала цих слів. Князь має намір оберігати від мотлоху великого султана? – спитала вона. |
| 1523 |
І коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень, вона втомлено сказала, що вже не хоче знати більше, ніж знав від нього. Хай князь спокійно жде в їхній преславній столиці, а вона тим часом звелить написати про нього падишахові, якому, єдиному, належать тут усі вирішення. |
| 1524 |
Але був занадто впевнений, щоб відчути свою поразку й загрозливість у поведінці султанші. Загрозливість була хіба що в отому велетенському рубінові, який висів над троном і нагадував згусток тигрячої крові. Та й то ще не знати, кому загрожує той кривавий камінь. |
| 1525 |
В жахливому караван-сараї, біля воріт якого дрібні злодії продають крадене взуття, розпатлані циганки з ранку до вечора викрикують непристойності, в мангалах безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамір не втихає ні вдень, ні вночі, а довкола ще ж бруд, сморід, нечистоти. |
| 1526 |
Князь не довго й витерпів. Сидів уже в Стамбулі кілька місяців, до того ж в умовах обурливих і принизливих, тепер мав сидіти в умовах не кращих ще стільки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про нього Сулейманові, скільки йтиме той лист і чи буде на нього відповідь і коли. |
| 1527 |
Вона овіяна пекельним холодом аз-Замхаріа. Туга обіймала її така безнадійна, що не помогли б навіть найдорожчі на світі султанські ліки – розтерті на порошок коштовні камені, за кожен з яких можна купити цілий багатолюдний город, її знерухомлено серце кривавилося від болю за синів. |
| 1528 |
А вже обступали їх демони смерті, які ждали, коли захлинуться її сини власною кров'ю. Який жах! Усе, що вона ціною свого життя відвойовувала у демонів, ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послідовністю в неї перед очима, і не було рятунку. |
| 1529 |
То хто ж панував над її життям? Сонце затоплювало безмежний простір Софії, снопи світла падали згори, щосили ударяли в червоний килим, і мовби червоний дим здіймався в соборі, все тут клубочіло, рухалося, оберталося, йшло хвилями, від яких наморочилося в голові. |
| 1530 |
Мов забуті письмена давнини, ніби послання до потомних від тих геніїв, що споруджували цю святиню. Безконечність простору мовби повторювалася в примхливих візерунках каменя, що довгі-довгі віки промовляв до кожної заблуканої душі своїм барвистим голосом, заплутаністю, причаєністю. |
| 1531 |
Гамуючи стогін, який рвався їй з грудей, Роксолана відхитнулася в сутінки бічних нав, пішла до другого стовпа, але назустріч їй з древнього мармуру вже виступав новий передвісник пекла – женоподібний, любострасний, чарівливий у своїй підступності, гріховно-привабливий. |
| 1532 |
Злий дух, символ всілякої жорстокості й кривавих злочинів. Зграйка голоногої, замурзаної дітлашні випорскує з-за одного з стовпів, оточує султаншу, з подивом зупиняється, ловить погляд цієї вельможної жінки, втуплюється й собі в мармур. Махають руками, сміються, кричать, витанцьовують. |
| 1533 |
Майже вибігла в притвор, мерщій звідси, до виходу, на вільне повітря! Але й у притворі на всю широчінь зовнішньої стіни – знов кипіння чортячих машкар, дияволи злобні, хтиві, чорно-багряні, зажерливі, як і оті двоногі дияволи, сім'ятечиві самці, зарізяки й кахиперди стамбульські. |
| 1534 |
Коли вискочила з головних дверей, вдарило їй у обличчя потоками голубого вітру, задихнулася від безмежності простору, і сонячний блиск летів понад світом такий, що мала б забути щойно пережитий кошмар, згадати, що вона всемогутня султанша, повелителька землі, народів і стихій. |
| 1535 |
Обнизаний був чоловік суворою зброєю. Ще кілька таких самих, так само озброєних, тримали віддаля коней з витертими сідлами, змучених, спітнілих. А той, що розпластався коло сходів, піднімав на витягнутих руках над головою шовковий згорток з золотими султанськими печатями. |
| 1536 |
Паруси зробили з дорогої тканини й гаптованого мусліну. А на верху кожної щогли сиділо двоє хлопчиків, які насвистували мелодії Сілістрії, Наблизившись до султанської альтани, капітани зустріли кілька кораблів «невірних» і вступили з ними в бій. |
| 1537 |
Нарешті мусульмани перемогли. Вони вдерлися на кораблі «невірних», захопили здобич – прекрасних франкських хлопчиків – і повели їх від бородатих гяурів, яких закували в ланцюги. Тоді спустили прапори з хрестами на суднах «невірних» і потягли захоплені кораблі за кормою своїх власних. |
| 1538 |
Вони прикрасили свої крамнички, встановлені на ношах, безліччю таких речей, від самого погляду на які текла слина не тільки у малечі, а й у дорослих. Вони обкурювали роззяв ароматом амбри й показували цілі дерева, зроблені з цукру, з солодощами, які прикрашали гілля. |
| 1539 |
Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним невдовзі, хоч би як високо він був вознесений над натовпами, п'ятсот могильників з Еюба пройшли повз султанську альтану із своїми лопатами й мотиками в руках, допитуючись у вельмож, де копати для них могили. |
| 1540 |
Вони вели кількасот шаленців у золотих і срібних ланцюгах. Деякі сторожі несли пляшки, з яких поїли ліками божевільних, і штурляли їх, щоб навести лад. Деякі з божевільних ішли голі. Вони кричали, реготали, лаялися, нападали на охоронців, наводили страх на глядачів. |
| 1541 |
Остання гільдія складалася з власників закладів розпусти і пиятики, яких налічувалося в столиці понад тисячу. Вони не наважувалися показати повелителеві правовірних, як виготовляється вино, але показували, як воно п'ється. Хазяїни таверн з Бейоглу були одягнені в лати. |
| 1542 |
Все своє життя ховалася за цього чоловіка, а тепер він позоставив ЇЇ без захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим, немилосердним. Все життя він утікав від неї, йшов і йшов у свої безглузді походи, але щоразу вертався, заприсягаючись більше не кидати її саму. |
| 1543 |
Прискочили візири, меткий Баязид, розштовхавши всіх, кинувся мерщій не до мертвого батька, а до матері, так ніби хотів захистити її від імовірних нападників, десь мляво майнули червоняста борода сина Селіма, його бліде одутлувате від пиятики обличчя, але й зникли. |
| 1544 |
Султан помер передчасно, і вмерли всі її надії, і пустота жахлива й повсюдна запанувала тепер, а посередині, мов клубок золотого диму, плавав вітцівський дім – недосяжний, навіки втрачений не тільки нею, а й усім людством, пам'яттю, історією, віками. |
| 1545 |
Може, і все її життя – суцільне зло. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Відкрилося їй тепер, коли відчула султанову смерть. Востаннє в житті була вона прекрасна і єдина в тій золотій альтані поряд з неприступним падишахом, востаннє для самої себе, а для нього – назавжди. |
| 1546 |
Коли чоловік між життям і смертю, жінці нема там чого робити. Навіть султанші, навіть найвсемогутнішій. Куди їй подітися, де сховатися, де шукати рятунку? Чи, може, й правда, що для жінки завжди знайдеться місце і в раю, і в пеклі, і там, де живуть ангели, і там, де ховаються злі духи? |
| 1547 |
Заткни й ти, щоб не чути голосів світу і суворого голосу долі. У цих палацах правді й чулості ніколи не було місця. Всі Сулейманові спроби чулості до неї були незграбні й нещирі, її веселощі, пісні й танки – теж були несправжні, удавані, оманливі. |
| 1548 |
Темні постаті перестрівали султаншу в поплутаності гарему, просили йти на спочинок, намагалися втішити, але про султана мовчали, про смерть казати боялися, інших же вістей не мали. Сиділи до самого досвітку, мовчали, ждали. Чого? Коли задумуєш якесь діло. |
| 1549 |
Нарешті великий візир прийняв рішення самому піти до султанських покоїв, щоб привітати, коли надається така змога, його величність падишаха з одужанням і негайно розіслати гонців по столиці з благою вістю. Його ніхто не затримував, а він не затримував більше коло себе султанського лікаря. |
| 1550 |
Ніщо в світі не може загубитися, тільки іноді буває тяжко його знайти. Кучук розумів, що ніколи не зможе бути переможцем. Але жертвою теж не хотів бути, надто що видавалося йому, ніби стоїть біля початків життя, коли вважати, що життя справді починається коло казанів, у яких вариться плов. |
| 1551 |
Або згоджуйся, або смерть. Якби не той нещасний випадок, який поставив малого раба перед всемогутнім садразамом, Кучук так і прожив би в своїй рабській непомітності, нікому не чинячи ні добра, ні зла. Але йшлося про його власне життя. Нікому не можна дорікати нелюбові до шибениці. |
| 1552 |
Вони байдужі, ніякі. Коли б Кучука спитали, чи любить він султана і султаншу, він заприсягнувся б аллахом, що любить їх більше, ніж усіх інших людей і навіть увесь світ. Водночас власний мізинець на нозі Кучук любив більше, ніж усіх султанів колишніх і майбутніх. |
| 1553 |
Але ніщо не виходило з Кучука, не виділялося й не видалялося, осідало в ньому, як камінь, як свинець, труїло, душило, смерділо нечистотами, чаділо, клубочилося пекельним димом. Накопичені в ньому підслухи рвалися назовні, як рветься з людини вся зайвина і непотріб. |
| 1554 |
Кучук метався в мовчазному нетерпінні, ні з ким порадитися, ні в кого попросити помочі, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або ж перемогу, а він волів тільки перемагати. Інакше навіщо всі його мало не двадцятилітні страждання! |
| 1555 |
Ховалася між ними, оточилася ними, мов хмарою, стояла в нетривкій цій хмарі, а мала б стояти на хмарі, мов вседержитель. Але султан ожив, уся сила стікалася до нього, світ лежав зачаєний на його долоні, і знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долі. |
| 1556 |
І серце їй у грудях тріпотіло так само в очікуванні неминучого. Аж тепер нарешті могла визнати, що лишилася сама в цілім світі. Ще день-два тому здавалося їй, що може стати всемогутньою і здійснити все, про що думалося й не думалося, і ніщо вже не стояло на заваді, але нізвідки не було й помочі. |
| 1557 |
Один мав рятуватися від гніву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала своїх мертвих синів, а вони відповідали їй мовчанням. Ще вчора вірила, що вона єдина зряча і розумна істота серед довколишнього озвіріння, не підвладного розуму, заполоненого злочинними інстинктами, але – о жах! |
| 1558 |
Нарешті мудрість, яка була завжди з нею, винесена ще з вітцівського дому, запанувала і стала давати щедрі плоди, а плоди мудрості бувають і солодкі й гіркі. Їй випало випити до дна чашу гіркоти. Що ж, вона не злякається, не відступить. В ночах ми блукаємо по колу і згораємо у власнім полум'ї. |
| 1559 |
А що прокляття? Вітер, який летить і не вертається. Вона ж сама тепер, як трепетання вітру, як переблиск думки в пітьмі небуття, не стане її, а думка житиме, битиметься, злітатиме над усім сущим на невидимих крилах її страждань і чутливості її серця. |
| 1560 |
Чуєш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити свої барабани, промоклі від сліз, пролитих за вбитими тобою, сліз жіночих і дитячих, сліз землі, неба і самого бога! І я теж згорю на тих вогнищах, і тільки наша любов, переживши всі твої злочини, відвідає нас у пітьмі наших могил! |
| 1561 |
Твій дух отруйний, сила згубна. Диявол а чи бог твої помічники – Та будь-чия потуга ламлеться об тебе. Ти грізний, дужий, бажаний і званий Однаково в ненависті й любові, На відстані руки чи в дальніх мандрах Мене тримаєш, наче змій нещасну здобич. |
| 1562 |
Твої спахії йдуть під грюкіт барабанів, І валиться світ, як зруйновані гори. Смієшся з мого бога, з моїх пісень і чулостей, Зневажаєш землю і все живе, крім себе, І не бачиш гострого списа в моїй руці, Занесеного над тобою безжально й грізно. |
| 1563 |
Як була, гола, побігла до дверей. Мертві сорому не мають. А сонце, здійнявшись над Босфором, розсипало золоті бризки по той бік різнобарвних вікон, і Роксолана мимоволі повернулася обличчям туди, і далекий, ще з дитинства, усміх з'явився на ЇЇ зблідлих устах. |
| 1564 |
Тепер, одержимий первозданним відчуттям необмеженої своєї влади, мав метатися між величчю і безумством, відкинувши свою любов до тої жінки, забувши про почуття, які вже давно не подають голосу і не освітлюють йому темної путі, яку належить пройти. |
| 1565 |
Найвправніший кат імперії зітне їй голову швидко, вміло, без болю, таємниці буде дотримано, ніхто не бачитиме і не знатиме, голову не виставлять перед брамою Соук-чешме, тіло віддадуть землі – не опалять, не кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон і меч. |
| 1566 |
А його закони і його воїни жили тільки тим, що ждали війни, ждали смертей. Пил на обличчях його воїнів, на їхній зброї, в їхніх очах, в їхніх душах. Сірий пил смерті, яким він хотів засипати увесь світ. Пробував уявити її. Чи знає про його знання і про його вагання між її життям і смертю? |
| 1567 |
Мій відчаю, мій тяжкоокий вороже... Обпалювало його світло від неї, тепер обпалила ненависть. Вони забиралися на гору любові разом, але коли досягли вершини, він лишився стояти там непорушне, а вона зслизнула донизу. Твій дух отруйний, сила згубна... |
| 1568 |
Тяжко звівшись на ноги, загортаючись у широкий свій шовковий халат, навіть не всунувши ніг у сап'янці, босий пішов по короткому переходу, який вів до нових покоїв Хасекі. Ніхто не зустрівся йому, все зникло, завмерло, зачаїлося, дрижало від нетерплячки й розчарування. |
| 1569 |
А він, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав перед нею на коліна, аж вона відступила перелякано, і навіть євнухи, що позалягали в своїх сховищах за вікнами Роксолани, нажахано заплющували очі, щоб не бути свідками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою. |
| 1570 |
Чомусь видалося зненацька, що жилка та стала крихкою – ось-ось зламається, розсиплеться прахом і нарешті зупинить свій вічний біг. І несподівано їй стало жалко цього старого чоловіка, і щось заплакало в ній, подало голос милосердя й надії. |
| 1571 |
Привіз багаті дарунки султанові й султанші, а ще сподівався вразити таємничого східного володаря не так дарунками, як своїми знаннями, бо вчився в кращих університетах Європи, багато подорожував, збирав старожитності, кохався в історії, мистецтвах, у всьому рідкісному й незвичайному. |
| 1572 |
Вони обмінялися словами без значення, говорили по-латині, тоді Роксолана перейшла на німецьку, здивувавши посла, який не дуже вправно володів цією мовою. Про Селіма розповідали байку, як почав пити. Роксолана й сама ладна була повірити в ту байку, бо й звідки ж на нього найшло? |
| 1573 |
Роксолана ніколи не виставляла своєї вроди, не хвалилася нею, нікого не примушувала захоплюватися своїми жіночими гідностями, бо належали тільки їй, але ж у цих палацах панувало неписане правило: ніколи не восхваляти при султанші інших жінок – чому ж його мали порушувати саме при ній? |
| 1574 |
Дівчина засліплювала своєю неземною красою, своїм небаченої ніжності лицем, величезними синіми очима, якимсь сяйвом, що струменіло від неї, мов загадкове зодіакальне світло. Ще дужче вражена була Роксолана, коли довідалася про життя цієї шістнадцятилітньої дівчини. |
| 1575 |
Рештки марранів вигнав Філіпп, а тих, хто не хотів кидати своєї оселі, хапала в свої немилосердні руки інквізиція. Батьки Нурбани разом з кількома сотнями родин таких самих вигнанців осіли на Сіцілії, але місцеві фанатики прогнали їх і звідти. |
| 1576 |
Але на морі їх узяли в рабство венеціанці й продали на Мальті. Звідти хазяї повезли їх до Франції, але по дорозі жахлива буря розтрощила корабель, і всі маррани знайшли свою смерть на морському дні. Нурбана, єдина з усіх, чудом врятувалася, вхопившись за уламок корабля. |
| 1577 |
А що можна побачити в цій засліплюючій дівчині, окрім обіцянки поневолення її вродою? Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час нареші віддати Нурбану одному з її синів, та не Баязидові, а Селімові – хай втупиться в цю небачену красу і забуде про все на світі. |
| 1578 |
І це після тої смертельної небезпеки, на яку він наражався заради спокою в імперії. І ще вчив їх, що, коли хочуть поменшити якийсь злочин, слід його тільки вдало назвати. Не різанина, а сутичка. Не втікати від погоні, а збунтуватися проти переслідування. |
| 1579 |
Взявся за вичовгану ручку мисливського ножа, спробував лезо. Гостре, як міст, по якому душі правовірних мають потрапляти в рай. Впівока глянув на самозванця, і при світлі вогнища блиснула в того вузька смужка шкіри під підборіддям між кольчугою і захисною сіткою шолома. |
| 1580 |
Чи ще згадувала його та нещасна вельможна жінка, яка послала його в цю безнадійну виправу? У короля він так нічого й не висидів. Може, йому й вірили, але збували всі його намовляння шанобливими усміхами й неувагою. Султан уже три роки воює з шахом і виснажений до краю? |
| 1581 |
Той по-своєму жалів безрідного цього вусатого чоловіка, ночами, сидячи в темряві коло затухаючого вогню, розіпрівши від підігрітих медів трав'яних, хвалився дяк своїм родоводом, що сягав у найглибші часи, мало не до початків держави Київської. |
| 1582 |
Ловили рибу, били звіра, здобували де що могли здобути, іноді крали, іноді знаходили припаси на пасіках, розкиданих по берегах Псла; на той випадок, коли вже ніде нічого не змогли б улузати, кожен мав торбинку пшона й дрібку солі, щоб зварити собі такого-сякого «хльобова» і перебути тяжкі дні. |
| 1583 |
Закидали сіті, ловили велику рибу – осетрів, сомів, пудових сазанів. Тріпотіла між ними стерлядь, тяжко сплескувала білорибиця. Качок падало на воду стільки, що їх ловили руками. Сторожкі гуси не підпускали до себе людей, їх діставали стрілами. |
| 1584 |
Кров витікала з нього широким струмком, життя відлітало, зоставалися смуток і жаль за всім, чого не зробив або не зумів зробити, надто жалко було йому оту далеку зрозпачену жінку, що б'ється в кам'яних стінах султанського палацу, прагнучи щось зробити для рідної землі, і заламує руки від безсилля. |
| 1585 |
Мав би він розповісти цим людям про Роксолану, та не встиг, все ждав слушного часу, а час той не настав – прийшла смерть. І він збагнув, що вже ніколи не зможе жити без тої ворожої й рідної водночас землі, але знав також, що й повернутися туди не зможе ніколи, бо вмирає. |
| 1586 |
Ні років, ні місяців, ні днів. І так усе життя. Тільки перші п'ятнадцять років жила Роксолана, а тоді мовби вмерла і час зупинився для неї. Точка відліку часу ув'язнена в гаремі разом з нею, пори року, тижні, місяці, роки відмічаються тільки залежно від дрібних гаремних подій та змін погоди. |
| 1587 |
Парацельс почав по-новому лікувати людей. Жан Нікот привіз до Франції зілля, зване людьми тютюном, поклавши початок повільному їхньому труєнню. Меркатор сконструював перший глобус. Леонардо да Вінчі винайшов маховик для прядіння і мотання шовку. |
| 1588 |
Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, запитання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, відстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося довкола неї, час гримів над нею стосильне, як чорний вихор, який усе змітає. |
| 1589 |
Розгородилися кордонами, богами, ненавистю, а хто може відгородитися від часу? Баязид тоді їхав без поквапу, мовби вагався. Іноді кінь ставав, а його вершник сидів закам'яніло, бездумно, пустооко дивився поперед себе. Куди їхав, од чого втікав? |
| 1590 |
Його брати були мертві, лишився один, і вже й не брат, а ворог, загроза його життю. Щоб зберегти власне життя і життя своїх синів, треба було усунути загрозу. Чи важила тут любов або нелюбов до брата? І чи було це безумством? Баязид ні з ким не радився, нікому не казав. |
| 1591 |
Якби не юрюки, Баязид, може, й сидів би спокійно в Амасії, хоч як вона йому була не до вподоби. Але юрюки їхали і їхали до нього звідусіль, осідали довкола нього, мов бджоли біля матки, несли свої скарги і свою нужду, так ніби він був султан або й аллах. |
| 1592 |
Був тут безпорадний і беззахисний, як тебрізький килим перед брудом. Пішов до Коньї, перемірюючи пів-Анатолії зі своїм строкатим військом, яке могло налякати когось хіба що своєю численністю, та, здається, лякалося тієї численності й само. |
| 1593 |
Тому Баязид хоч і вагаючись, все ж їхав далі й далі. Кінь під ним у золотій вуздечці, сідло золоте, чепрак і нагрудник у бірюзі, бо бірюза захищав вершника: його не скидає кінь і не стягне на землю ворог. Окрім того, бірюза приносить щастя, здоров'я, береже від пошесті. |
| 1594 |
Баязид пильно придивлявся до своєї бірюзи: чи не блідне? Вночі розводили вогнища, доїли овець і кіз, жінки годували дітей і мостили їх спати, чоловіки знаходили розвагу в биятиках півнів. Яким чудом зуміли зберегти півнів, везти їх з собою, готувати для цих чудернацьких бойовиськ? |
| 1595 |
Мало не кожен приносив свого, мало не всім кортіло дістатися в коло, тому обмежувався час для сутичок, стояли в черзі, мов до стамбульських повій, нетерпляче дихали один одному в потилиці, відпихали й відтручували передніх, проштовхуючись туди самі. |
| 1596 |
Лизали півням дзьоби, плювали їм під крила, смикали за ноги, струшували одурілих птиць, обкручували довкола себе, а тоді пускали в коло і мовчки, не дихаючи, стежили, як ошалілі бійці залізно дзьобають один одного, як тече з гребенів кров, вискубується пір'я на шиї й на грудях, викльовуються очі. |
| 1597 |
В безнадії людина жити не може. Було в нього сонце над головою, але якесь ніби несправжнє. Розстилався довкола безмежний світ, але якийсь мертвий, без рослинності, без барв і звуків, і тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхіт змії, яка проповзає по каменю. |
| 1598 |
Відступу не було, і Баязид попровадив свого коня вперед. Він провів багатотисячні натовпи через гори, неприступними тропами попід самим небом і нарешті вивів на схили, звідки спускалися тропи в схожу на рай Араратську долину. Потоки нещасних вигнанців ринули в безмежжя долини. |
| 1599 |
Нарешті від шаха Тахмаспа прийшов дозвіл перейти йому Аракс і прибути до Тебріза, але тільки з синами, полишивши весь свій супровід бажаний і небажаний там, де він є. Так він пішов за Аракс, а ті розвіяні по світу люди далі покотилися за вітром, не знати й куди, не знати як і навіщо. |
| 1600 |
Перед Казвіном їх зустріли молоді вершниці в різнобарвних шовках, з золотими покривалами на волоссі, з відкритими вродливими лицями – найкращі співачки столиці. Перед ними їхали флейтисти, зурначі й барабанщики. Зустрічали султанського сина музикою й співами. |
| 1601 |
Казвін стояв на сухім піщанім полі. Не мав ні стін, ні сторожі, ні війська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари пилюги, щоб прибити порох, майдан перед шахським палацом цілий день поливали водою. Шахські палати сховані були серед садів. |
| 1602 |
Праворуч од головної брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з баштою посередині. Баязиду пояснили, що це Алла-капі – божі врата, втечище для злочинців. Хто встигає сховатися там, той може жити там доти, доки зможе себе утримувати. |
| 1603 |
Чи його теж спіткає така доля? Тим часом Баязида з синами посаджено в залізну клітку, підвішену під високими деревами, так що до неї з землі незмога була й дістати. Не знав Баязид, що султан Сулейман прислав до шаха своїх людей з вимогою видати втікача. |
| 1604 |
Дорога до Стамбула була далека, гонці скакали довго, але султан закам'янів у своїй упертості, гнав до шаха нових послів і знов домагався видачі бунтівливого сина, погрожуючи новою війною за непослух. Коли озброєна сторожа прийшла вранці в Аллакапі, Баязид зрозумів, що настав кінець. |
| 1605 |
Чоловік схилений над каменем, мов знак безнадійної самотності. Хто з них безсиліший: камінь чи людина? Та хоч найтвердіший, камінь однаково ж буде розколений, виймуть з нього душу, і вмре він, ляже підніжком, розсиплеться на скалки, на порох. |
| 1606 |
Пил вляжеться, і стане видно, що нічого на цім світі не зробив. І йому так захотілося до тих каменярів. Бути з ними! Жити, щоб бити камінь! Камені будуть тобі подушкою, спатимеш на піску й кремінні, житимеш у пітьмі, і навіть бог перестане бути твоєю надією. |
| 1607 |
Жити! Тонкий чорний шнурок з лиховісним посвистом обвив його шию. Баязид упав і вже не бачив, як душили його малих синів. Ї хні трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у виконанні свого жорстокого веління, але Роксолана вже не побачила тіла свого улюбленого сина. |
| 1608 |
Глухим, понурим голосом чи то розповідав, чи то виправдовувався. А вона й далі стояла заціпеніла, замкнута в собі, мов кам'яний вінок, і відчувала, як підкотилося щось під груди, під серце, і тисне, душить, не відпускає, і вже знала: не відпустить. |
| 1609 |
Світло зникло в неї з душі і вже не обіцяло повернутися. Нарешті настане кінець її вічній покинутості і безпритульності. Життя було занадто коротке для її душі, ворожі сили завжди оточували її навіть у хвилини найвищих злетів – хіба піддалася їм бодай раз, хіба відступила, злякалася? |
| 1610 |
Бо все довкола так і лишилося чуже: чужа земля, чуже небо, чужі дерева, чужі дощі. Заснувати рід свій можна тільки на рідній землі, заплідненій трудом предків твоїх. Не заснуєш роду на пустім місці. Лежала в постелі, ніби висіла над прірвою. |
| 1611 |
Порожнеча. Німі, безмовні світи валилися на неї, і темні пороги здіймалися перед затуманеним її поглядом. Султанські лікарі відступали в розпачі. Сулейман не відходив від умираючої, готовий, може, й ціною життя власного затримати життя в Роксолані, але смерть не приймала обміну. |
| 1612 |
Він ще сподівався на чудо, сподівався, що це неповторне легке тіло відродиться, і чоло посвітлів, і уста примхливо усміхнуться, і ніжні руки знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щік, і йому з нею знов буде легко, радісно й прекрасно, мов на небі. |
| 1613 |
Це був спогад про спогад, їх розділяли відстань і час, час струменів між ними перлистим маревом, виблискував у просторі сліпучим сяйвом, і їй на мить видалося, що могла б утекти від смерті, обдурити її, тільки б поїхати звідси далеко-далеко, щоб не зоставатися серед цих звірів. |
| 1614 |
Задзвонили та й віддзвеніли. Впізнавала свої спогади, як навіки втрачених людей, і дім батьківський приходив до неї з-за вишневої зорі, може, розметала його буря, поточив шашіль, покрили мохи, а в пам'яті далі світився медом і золотом, – єдине місце для її безсмертя і вічності. |
| 1615 |
Мулла читав над нею коран, а вона ще жила, ще зринув їй у пам'яті псалом з дитинства, і хоч не могла промовити й слова, згадувала безмовно. Там-бо захотіли від нас слова пісні і радості ті, що в неволю нас брали, знущалися над нами. Як же нам пісень господніх на чужій землі співати? |
| 1616 |
Кам'яна восьмигранна споруда під загостреною банею, яка опирається на колони з білого мармуру й порфіру. За горіховою масивною балюстрадою посередині мавзолею стоїть самотня кам'яна гробниця, вкрита білою дорогою шаллю. Стіни викладені мистецькими фаянсами. |
| 1617 |
Стебла чорні, як розпач, а вгорі під куполом алебастрові розети, білі, як безмежність самотності. Тільки роси та дощі знаходитимуть дорогу до захованої під ісламським каменем цієї дивної, тяжко самотньої й по смерті жінки, яка не загубилася й не згубилася навіть у вік титанів. |
| 1618 |
Письменник – не вчений. Ми повинні щиро визнати, що наука дає літературі незмірно більше, ніж може їй дати література. Єдине, що може письменник, – це створити історикові, як і всім іншим людям, той чи інший настрій, але й це, як мені видається, не так уже й мало. |
| 1619 |
Людська пам'ять входить до історичного роману таким самим неодмінним знаряддям, як елемент пізнання до твору про сучасність. Історія в звичному для нас розумінні стала відомою стародавнім грекам у творіннях мілетських учених Анаксімена і Анак-сімандра. |
| 1620 |
Венеціанські посли-баїли в своїх донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (бо так по-латині звано тоді всіх руських людей), під цим ім'ям вона зосталася в історії. Але зосталася лише тінню й легендою – то навіщо ж воскрешати тіні минулого? |
| 1621 |
Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань, – тут вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. |
| 1622 |
Тим цінніша й повчальніша її перемога над самою собою. Значення такої перемоги не втрачається і в наш час, на жаль, такий багатий спробами знищити людську особистість, знівелювати її, позбавити неповторності, затоптати, не зупиняючись для цього ні перед якими засобами. |
| 1623 |
Тільки думка, мисль возвишає нас, а не простір і час, яких нам ніколи ні подолати, ні заповнити. В цьому відношенні Роксолана стоїть вище від Сулеймана, який змагався з простором і часом, тоді як вона змагалася тільки з стражданням і єдину зброю мала для цього – мисль, розум! |
| 1624 |
У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки, а вже від них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман, власне, всуціль будується на таких анахронізмах і дивних вигадках і не заслуговує ні на яке серйозне прочитання. |
| 1625 |
Чи ж треба доводити, що в своїх пошуках сили, яка могла б виступити проти султана, Роксолана, що прекрасно знала політичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свій погляд на далеку Московію, надто що там жили єдинокровні брати її нещасного народу? |
| 1626 |
Окрім психології. Автор доволі скептично ставиться до своїх писань, сумніви шарпали його серце і під час роботи над першою книгою Я не можу сказати, що написав занадто багато, історичних романів, зате можу з усією відповідальністю стверджувати, що списав уже досить багато паперу на ці книжки. |
| 1627 |
Всередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розети й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю так само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін. |
| 1628 |
Можна б перелічити праці великих наших тюркологів Кримського й Гордлевського, австрійського орієнталіста Хаммера і югославського Самарджича. Можна б описати мандри авторові в усі ті землі, про які йдеться в книжці. Можна б просто укласти список джерел, як це водиться в учених публікаціях. |
| 1629 |
Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш. |
| 1630 |
Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки. |
| 1631 |
Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м'ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м'якими зеленими, ніби оксамитовими, берегами в'ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших. |
| 1632 |
Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли над річку високі коноплі і залили берег своїм гострим важким духом. |
| 1633 |
Соняшники заплутались своїми жовтими головами в гіллі. Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збились ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. |
| 1634 |
На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось. |
| 1635 |
Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'яніли, піднявшись високо вгору. |
| 1636 |
Невеличка хата насилу світилась білими стінами через густий рядок верб. Коло хати ріс невеликий старий садочок. Вербовий частокіл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гілля; вербові кілки, колись густо повтикані в землю, стали високими вербами. |
| 1637 |
Була неділя. Сонце скотилось на захід. Починало вечоріть. За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу одкинув на траву. |
| 1638 |
Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син Микола. Гаряче сонце заглянуло під грушу, обсипало вогнем білу сорочку, чорняве лице. Микола почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувся на бік, лупнув очима і знов їх заплющив. |
| 1639 |
Та пісня здалась йому крізь сон якимсь дивом. Йому здалося, що він не спить і дивиться вгору на гілля. Зелений лист на груші став скляний. Він бачить через листя синє небо, бачить, як проміння сонця наскрізь пронизує кожний листок, як тихий вітер має листом. |
| 1640 |
Він роздивляється на той дивний лист і примічає на самісінькому вершечку груші якусь дивну птицю з золотим та срібним пір'ям. Птиця розпустила широкі крила, розпустила розкішний, як у павича, хвіст та все співала, та все спускалась нижче по гіллі. |
| 1641 |
Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколі заманулось її впіймать... Він простяг руки, а іскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тільки іскри посипались на траву, на його руки, на щоки і запекли. Микола прокинувсь – і все диво хто його зна де й ділось. |
| 1642 |
Микола вгледів її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; вгледів її лице з чорними бровами. Дівчина витягла відро води коромислом, вхопила другим кінцем коромисла друге відро, жваво й проворно кинула коромисло на плече й пішла на згористий берег між рідкими вишнями. |
| 1643 |
Вона все співала та співала, доки не сховалась на леваді в вербах. Микола пізнав дівчину й не впізнав: вона була не вербівська. Він глянув на той камінь, де вона стояла, і знов неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч і запалене на сонці, лице. |
| 1644 |
На Джерисі була спідниця з темної пістрі та сорочка з товстого полотна; в неї голова була заверчена наміткою. Намітка світилась, і через неї було видно високий очіпок з червоними лапатими квітками на жовтогарячому полі. Жовті старі чоботи були почернені по самі кісточки і тільки халяви ще жовтіли. |
| 1645 |
Поруч з Джерихою сиділи чотири молодиці, позав'язувані здоровими хустками на високих очіпках. Старий Джеря в одній сорочці стояв коло воріт, спершись на тин, і розмовляв з якимсь чоловіком. Молодиці розмовляли та цокотіли, як птиці на дереві. |
| 1646 |
Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкі темні й ясні очі так і крутились на всі боки. Молодиці перебрали язиком усіх дівчат на селі, пересудили й багатих, і бідних, та й спинились на одній; то була Варка, дочка одного вербівського багатиря, молода й моторна дівчина. |
| 1647 |
Вона знала, що всі дівчата водили очима слідком за Миколою, а як він йшов вулицею, то вибігали дивитись на його, аж перелази тріщали. Сонце било промінням з-за причілка. Половина двора була вкрита ясним червоним світом, половина лежала в тіні. |
| 1648 |
В той час на вулиці між вербами затупотів кінь. З-за верби висунулась кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами. Над ворітьми блиснули вирячкуваті неласкаві сірі очі. То був осавула. |
| 1649 |
Молодиці встали з призьби, розпрощались і пішли з двору. Джериха встала й собі пішла в хату. Слідком за нею пішов і син. Джериха скинула намітку й почала її згортувать, а згорнувши намітку, помогла синові складать білу празникову свиту дрібними фалдами. |
| 1650 |
Вони тільки знали, що там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола не тямив. Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про багатирку Варку. Микола направив струни, повів смичком – і жалібна пісня розляглася по хаті. |
| 1651 |
Тяжка праця дуже зарані зігнула його стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна потилиця од гарячого сонця, грубі руки – все це ніби казало, що йому важко жилося на світі. На його пальцях, навіть на долонях, шкура так поморщилась та порепалась, ніби потріскалась на жару. |
| 1652 |
Скільки він вижав, перемолотив та перевіяв тими руками хліба на панщині за свій довгий вік! Сонце тихо сідало за селом. Сім'я сіла вечеряти коло порога надворі. Батько й мати все говорили синові, що восени треба їм шукать невістки, що вони стали старі, а панщина важка, податі великі. |
| 1653 |
Він лежав лицем просто неба й дививсь на темне небо, засіяне зорями, ніби чорне поле пшеницею. Вечір був темний, теплий та тихий. Кругом стояли верби, груші та вишні, мов вироблені з каменя, а над вербами розстелялось глибоке темне небо. Густо-прегусто висипали зорі на небі. |
| 1654 |
За річкою заспівали на вулиці дівчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побіг до річки, перейшов через хисткий місток з двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях з дрючків, з поренчатами по один бік, і пішов на вигін, де під вербами збиралася вулиця. |
| 1655 |
Він попрямував до дівчат. Незнайомої дівчини не було між ними. Він тільки почув, що дівчата реготались, пригадували якесь чудне дівчаче ймення і не пригадали. На нашому кутку в Кавунів найнялася з присілка якась дівчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй богу, ніяк не второпаю! |
| 1656 |
– говорила одна дівчина до другої. Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дівчину на селі, і почав ждать. Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці, невважаючи на те, що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дівчина з чудним йменням все не виходила. |
| 1657 |
Вже й вулиця розлетілась, як і злетілась, а дівчина не виходила. Тихою ходою смутний Микола подибав додому; він вернувся на тік і заснув міцним, здоровим, молодим сном, забувши й дівчат, і всі зорі на небі. Другого дня зійшло сонце, а Микола з батьком та матір'ю вже й пообідали. |
| 1658 |
Дівчата вгледіли на леваді кущ калини. На калині вже червоніли кетяги ягід. Дівчата кинулись до куща, одломили по маленькій гілці червоної калини з зеленим листям і позаквітчували собі голови. Вони страхались, щоб часом хто не вгледів, як вони ламали чужу калину. |
| 1659 |
Микола догнав дівчат на перелазі й зараз впізнав ту дівчину, що брала воду в березі: впізнав її гнучкий, тонкий стан, чорні брови, широкий лоб, кругле лице і дві товсті коси кругом голови, за котрими горіли на сонці червоні ягоди калини між зеленим листом. |
| 1660 |
Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. |
| 1661 |
Як тільки Микола пристав до дівчат, всі дівчата заразом так і заспівали пісні, мов пташки весною. Разом з дівчатами заспівала й Нимидора. Микола впізнав її тонкий голос і чогось пригадав свій сон під грушею. На його серце полилася така радість, таке щастя, що він не бачив стежки під своїми ногами. |
| 1662 |
Сонце високо підбилось вгору; надворі стало душно. Микола з Нимидорою врізався в високе густе жито, як у ліс, і почав з нею розмовлять; він признавсь, що бачив її вчора ввечері в березі, і почав розпитувать, звідкіль вона прийшла в Вербівку і де вона стала в найми. |
| 1663 |
Вона й сама незчулась, як одразу розказала йому про все своє життя. Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. Оце було її діти пустують, вона на їх сердиться, а на мені згонить злість. |
| 1664 |
Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матір, то мені й сниться моя мати такою, як я собі її пригадувала. Стала я дівкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловіка. Хазяїни були люди добрі, та не було мені вільного часу ні поспівать, ні потанцювати, ні сорочок хмелем повишивать. |
| 1665 |
Було вийду на подвір'я з дійницею – соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починає червоніть. Я сяду доїти корову, а мені здається, що я стою коло припічка; в печі палає полум'я, а я висовую горщик з печі. Дою корову й сплю. |
| 1666 |
Нимидора замовкла й схаменулась, їй стало чудно, що вона розказує за себе хлопцеві, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорні очі, то їй знов схотілось говорити про свою лиху долю. Микола зарані нажав копу жита й почав жати для Нимидори. |
| 1667 |
Двері тихо рипнули. Нимидора як стояла, так і скам'яніла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистіла носом, ще трохи одхилила двері, ледве просунулась і побігла за двір. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на його й стиха крикнула. |
| 1668 |
Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунів, і знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться. Прийшла вона до хати, хотіла одчинить двері, – двері не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла надвір, догадалась, що Нимидора на вулиці, і засунула двері засовом. |
| 1669 |
Нимидора, обпираючись об стіну руками, полізла на горище по дрючку. Дрючок зігнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кінець сволока, вискочила на сволок і крадькома полізла на горище. Одна курка крикнула спросоння. |
| 1670 |
Кавуниха обвішала всі щаблі колючками. Нимидора поколола собі руки й ноги і почала злізать в сіни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбігла в хату, впала на лавку й заснула, навіть не дрімавши. |
| 1671 |
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвір умиватись. Кавун замовк, Кавуниха зціпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова. Нимидора почервоніла й трохи не зомліла. Вона почала готувать рушники й одклада зайві гроші на скриню. |
| 1672 |
Пан оповістив, щоб весілля справляли на селі заразом в одну неділю, а хто опізниться, то буде справлять другий раз, через місяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цієї осені й слать старостів до багатирки Варки. |
| 1673 |
Джеря просив, благав, але все те нічого не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тільки тоді, як з Вербівки яка-небудь дівка вийде заміж у Скрипчинці. Микола вийшов од пана ні живий ні мертвий; він пішов додому, не промовивши ні одного слова, ходив цілий день, опустивши голову. |
| 1674 |
Вже прийшла осінь. На селі почались весілля. В церкві вінчалось разом десять пар молодих. Нимидора стояла в церкві, а в неї сльози текли по лиці та крапали на намисто. На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину. |
| 1675 |
Вся сім'я в Джериній хаті наче ожила. Джериха готувалась до весілля. Нимидора наче знов на світ народилась. Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горілки, взяв хліб під пахву й пішов з одним старостою до батюшки годить вінчання. |
| 1676 |
Джеря прийшов, поцілував батюшку в руку, поклав на стіл хліб, поставив пляшку горілки й почав питать в батюшки, скільки він схоче за вінчання. Джеря взяв могорич і хліб та й пішов з хати. Він постояв у сінях, поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату. |
| 1677 |
Нимидора подякувала Петрові Кавунові й пішла в присілок до дядька, бо в дядька мали справлять весілля. Старий Джеря й собі готувався до весілля. Він купив десять відер горілки: вісім відер взяв у жида за готові гроші, а дві відрі узяв наборг. |
| 1678 |
Ввечері смерком одвезли молоду в Вербівку. Як переїжджала молода через вербівську греблю, хлопці наставили кулів, наклали соломи й запалили. На других кутках, де справляли чимало весіллів, так само йшла перезва, і скрізь по селі палало полум'я. |
| 1679 |
В близьких селах думали, що в Вербівці пожежа. В Джериній хаті цілий день грали музики, цілий день пили та закусювали. Випили всю горілку, та ще й не стало; виїли цілу діжечку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли ввесь хліб, всі паляниці. |
| 1680 |
В високому очіпку, в квітчастій здоровій хустці на голові, вона стала молодицею ще вища й показніша, її чимале лице неначе побільшало; чорні брови були ніби намальовані на широкому чолі. В тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькі пазури та й висунулись, наче з м'яких котячих лапок. |
| 1681 |
Ввесь тік, більше як на півверстви, був заставлений скиртами: десять довгих-предовгих скирт пшениці стояло вподовж току; десять менших скирт жита стояло впоперек; скирти ярини, довгелецькі ожереди соломи тулились по закутках, неначе дрібні вівці між здоровим товаром. |
| 1682 |
Починалось бабине літо. Надворі стояла суша. Небо синіло, як літом. Сонце ходило на небі низько, але ще добре припікало косим промінням. Тихий вітер ледве ворушився. Над полем миготіло марево. Половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленів, ніби влітку. |
| 1683 |
Надворі летіло павутиння. Все синє небо було ніби засноване білим, як пух, легким, як шовкові нитки, павутинням. Проти сонця павутиння лисніло, наче легка літня біла хмара порвалася на небі, розпалась на нитки, на тонкі пасма та й полетіла на землю. |
| 1684 |
Воно обснувало тополі, верби, стіжки, тини; маяло на вершечках садків, метлялось коло хрестів та бань на церкві і знов летіло та летіло; хто його зна, де воно й бралося. Чоловіки стояли рядками на скиртах, хапали снопи з довгої верстви й скидали додолу на тік і снопи, і розв'язь. |
| 1685 |
Довгими рядками стояли молотники на току, наче закопані по пояс в жовтій соломі, і махали ціпами. Ціпи блискали на сонці. Курява стояла над током, неначе починалась пожежа на току. Микола молотив поруч з батьком. Микола замовк, а його думка не замовкла. |
| 1686 |
Йому заманулось піти до неї, хоч ласкаве слово промовить, хоч подивиться на неї, та гуменний стовбичив над душею. Ондечки виїхав і сам пан Бжозовський на коні, в чоботях з блискучими довгими халявами, з батогом у руці, в чорному картузі на голові. |
| 1687 |
Микола кинув коноплі, сів на лаві і задумався. Він думав про те, нащо його Нимидора повинна прясти не собі й йому на сорочки взимку, а комусь іншому... Минула зима. Настало літо, настали й жнива. Почалась спека. Жито, пшениця й овес – все разом поспіло й присохло. |
| 1688 |
Тільки що вони зайняли постаті, од панського лану на коні вже катав конем до них осавула. Всі женці стояли мовчки; в їх руках наче заклякли жмені жита та серпи; всі поглядали то на осавулу, то на Миколу. Осавула замахнувсь на Миколу нагайкою. |
| 1689 |
Декотрі чоловіки дов'язували снопи, декотрі рушили до панського лану. Коли це на полі з'явився, ніби птиця, панський баский кінь; на коні сидів пан Бжозовський і лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бігти за ним і немилосердно толочив жито. |
| 1690 |
Пан звелів привести їх усіх увечері на економію. На економії їх усіх вибили різками, вибили й Миколу, вибили навіть старого Джерю перед його очима. Микола вийшов на панський двір і люто показав кулак, обернувшись до панського двора; старий Джеря йшов, низько похнюпивши голову. |
| 1691 |
Все поле жовтіло проти місяця, як удень. Все тіло в Миколи боліло й щеміло, боліла й душа його, але він мусив гнути спину. Нимидора кинулась на жито з серпом, як огонь на суху солому, і так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому. |
| 1692 |
Сам Микола дуже змінився; бувши парубком, він сміливо дивився всім в очі, був веселий, говорючий, любив часом пожартувать; тепер він похнюпив голову; рідко сміявся, перестав жартувать, а часом було як кине на кого жартовливим словом, то ніби вогнем впече. |
| 1693 |
Панський хліб був вже вижатий. Все поле було вкрите копами та стайками, як небо зорями, а людський хліб стояв, похилився і навіть вже сипавсь. Зібрав Джеря свій хліб, половину склав у стіжок, а половину змолотив на харч. Прийшов шинкар за грішми. |
| 1694 |
А тут треба було годувать панські качки. Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок. На качку давали з економії по гарцеві зерна, але качка за літо здохла б, а не прохарчувалась би тим харчем. |
| 1695 |
Він зскочив з коня і вбіг у двір. Нимидора крикнула й залилась слізьми. Породіллям пани давали тільки три дні вольного часу на одужання, а четвертого дня вже гнали їх на панщину до легшої роботи. Ввечері прийшов Микола. Нимидора показала йому синяк на спині. |
| 1696 |
А тут саме настав час платить подушне. Батько з сином думав, думав, де б то взяти грошей, і надумав продати кабана, що годували к різдву. Продали кабана, а самі зостались без сала й цілі М'ясниці їли пісний борщ та пісну кашу, неначе в піст. |
| 1697 |
Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухіше, очі позападали дуже глибоко, а обидві руки по самі кісточки так трусились, що він не міг нічого держать в руках. Важка робота виссала в його сливе усю кров. Він лежав на печі та все дивився на стелю, широко розплющивши очі. |
| 1698 |
Батюшка прийшов, висповідав Петра, побачив, що він захляв, і звелів йому їсти в піст скоромне. Петро тільки рукою махнув. В чистий четвер Джеря вмер, та все наказуючи синові не зачіпать осавули, не зачіпати пана та робить мовчки панщину. В велику п'ятницю поховали старого Джерю. |
| 1699 |
Микола ще більше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне як за живого, доки не вийде нова ревізія. Настала пишна та тепла весна. Зеленіли верби в березі, зазеленіла трава на левадах. Джерин садок заквітчався білим цвітом. |
| 1700 |
В лузі десь далеко кувала зозуля. Нимидора перестала веселої пісні співать, забрала відра, і вони обоє мовчки пішли до хати. Микола ввійшов у хату, сів за столом, підпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хаті, готували вечерю, а він усе сидів і слова не промовив. |
| 1701 |
Микола сидів і слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п'явка; густі брови були насуплені. Микола мовчки вийшов у садок і пішов через садок на леваду. Сонце сідало за вербами, наче гасло, а в його на серці неначе гадина сиділа та все ссала та ссала за саму душу. |
| 1702 |
Він вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях. Микола ввійшов у хату, достав з полиці псалтир, розгорнув і почав читати. Псалтир здався йому темнішим од темної ночі: він не знайшов у ньому поради й одповіді на свою важку думу, згорнув його і мовчки поклав на полицю. |
| 1703 |
Мати чіплялась до його, питала в його, що в його болить, і вже хотіла йти на пораду до знахурки. Настали жнива. Хліб не дуже вродив. Пан почав знову одлічувать згінні дні та шарварки саме в жнива, а не восени. Микола намовляв людей не йти на ті згінні дні та мерщій хапати свій хліб з поля. |
| 1704 |
Пшениця в пана вродила, як ліс, густа, як щіт. Бжозовський зібрав людей і оповістив, що дасть жати за сніп, але давав дуже малий сніп. Микола не втерпів і вихопився перед паном з словом, що люди підуть жати до графа. За ним обізвався і Петро Кавун, а далі ще кілька чоловіків. |
| 1705 |
Посиділи вони взаперті день, а другого дня їх випустили, бо треба було панську пшеницю дожинать. Пішов Микола з чоловіками додому та, йдучи, нишком змовлявся з ними. Вони знали вдачу свого пана і постановили втікать з села на далекі сахарні, поки мине некрутчина. |
| 1706 |
Осавулину жінку давно дражнили на селі злодійкою, і хазяйки нічого не клали напохваті, де вертілась осавулиха. В Кавунихи раз пропав шматок полотна, що білився на леваді. Вона впізнала своє полотно на сорочці в осавулиного хлопця, та тільки поклала честь на собі – не хотіла чіплятись. |
| 1707 |
Осавулиха навідалась до Кавуна в хату і вхопила під полу два шматки сала. Проворна Кавуниха зараз постерегла, глянувши на купу сала на столі, прожогом побігла слідком за осавулихою, витрусила своє сало й наробила галасу на ввесь куток. Збіглися люди. |
| 1708 |
Микола порізав шматки сала на четвертини, понизав їх на мотузок і почепив осавулисі на шию. Баби вхопили осавулиху попід руки та й повели по селі. Микола йшов попереду й грав на скрипці. Кавуниха грала рублем на качалці. Осавулиха йшла і не знала, де діти очі од сорому. |
| 1709 |
Всі люди загомоніли, що осавула гріха не боїться: сам бреше, і ще й виказує панові, як люди крадуть панську пашню. Микола з товаришами засів на засідки на леваді між вербами, і саме тоді, як осавула вертався од пана, вони вискочили з-за кущів, простягли осавулу й дали йому півсотні добрих київ. |
| 1710 |
Все небо було засноване хмарами. Надворі було поночі, як у погребі. Джеря повечеряв з Нимидорою та з матір'ю, сів коло стола і задумавсь. Мати полізла на піч і незабаром заснула. Нимидора розклала в челюстях огонь і сіла коло припічка прясти. |
| 1711 |
Мичка на гребені світилась наскрізь. Гребінь чорнів зубцями проти вогню. Микола сидів кінець стола й не зводив з Нимидори очей. Його темні смутні очі блищали в темряві. В його на душі було так важко, так тяжко, що й Нимидорині брови не могли його розважить. |
| 1712 |
Нимидора поклала гребінь на днище й сіла коло його. Нимидорі неначе хто гострим ножем штрикнув у серце. Вона охолола, отерпла, зблідла й сиділа мов нежива. Нимидора підвелась з лави і знов упала на лаву мов нежива. Нимидора кинулась до колиски й схилилась, і ніби впала на дитину. |
| 1713 |
Ніч була темна, але тиха. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе чорною ріллею. Нимидора випровадила Миколу за ворота і насилу дійшла до хати. Микола пішов на вигон, де стояли старі верби: там його ждав Кавун і чотири чоловіки, що налагодились потаєнці втікать на сахарні. |
| 1714 |
Гарячі сльози обливали її руки, лились на стіл, як кринична вода ллється з джерела на траву. Вже тріски на припічку погоріли, і тільки одна головешка жевріла в попелі, мигочучи синім одлиском. Вже в хаті стало поночі, а Нимидора все плакала. |
| 1715 |
Коли це одразу в хаті стало видно, як удень. Стіни, піч, лежанка, колиска, образи – все ніби облилося кров'ю. Червоний світ миготів ніби хвильками й брижжами по стінах, трусивсь, переливався з стін на стелю, на жердку з одежею. Нимидора схопилась з місця і глянула на вікна. |
| 1716 |
Нимидорі здалося, що вона збожеволіла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною і рвонула її так, що всі вірвечки порвалися, крикнула не своїм голосом і вибігла надвір. Слідком за нею вибігла стара перелякана Джериха. |
| 1717 |
Увесь двір, садок, хата – все було залите червоним світом, ніби кров'ю. Нимидорі здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум'ям, що горить садок, горять верби, горить комора, їй здалося, що горить усе небо, що запалилась уся земля під її ногами. |
| 1718 |
Десь далеко було чути шум та гам, неначе під землею. Всі люди на кутку спали. Ніде не видно було ні живої душі. Нимидора тільки голосила без сліз: в неї сліз не стало. А тим часом Микола з товаришами мандрував з села, та не шляхом, а просто через поле межами. |
| 1719 |
Вже вони вийшли на гору, вже одійшли далеченько од села і дійшли до лісу. Коли це одразу перед їх очима освітився ліс легеньким червонуватим світом. В селі бевкнув дзвін на ґвалт і жалібно розлився його гук по полі, попід лісом. Всі вони разом обернулись назад. |
| 1720 |
По самому краю од поля горів довгий ожеред соломи. Над ожередом стояло полум'я, неначе кучерява вогняна квітка, однизу вузенька, вгорі широка з позакручуваними листками. Полум'я стояло рівно, наче свічка палала. Надворі було тихо й поночі. |
| 1721 |
Рядом з ожередом вже займався довгий стіжок нового жита, а серед рядка стіжків знов спалахнула вогняна квітка, лизнула тричі огняним язиком вгору і запалала рівним кучерявим полум'ям. Після того запалали всі стіжки суспіль, що стояли рядом до самого поля. |
| 1722 |
Вгорі дим зливався докупи в один страшний стовп та все йшов угору до самих хмар. Все чорне небо вгорі заблищало вогнем, замиготіло рівними хвилями, неначе кліпало якимсь страшним оком, кидаючи кров'яний світ на село, на ставок, на річку, на греблю, на верби, на широку долину. |
| 1723 |
Світ був такий ясний, що тополі на окопі кругом току було видно, як удень. На тополях половина листя була зелена, а половина жовта. Зелений лист проти вогню був ніби обмочений в густу запечену кров; жовте листя стало рожевим, неначе хто його облив вишневим соком. |
| 1724 |
Ввесь широкий ставок був ніби залитий кров'ю. Раставиця крутилась на левадах, ніби вогняна гадюка, що сипле іскрами, а в кров'яному ставку одбивались чорні стовбури осокорів, чорне безлисте гілля верб, неначе в прозору кров хтось накидав чорного дроту та залізних стовпів. |
| 1725 |
Осавула покатав конем по селі будити людей, зганяв їх гасити пожежу. Загавкали й завили на селі собаки, завештались люди, і всі побігли до току, чоловіки з сокирами, молодиці й дівчата з відрами, діти з порожніми руками обстали лавою огняний тік, пороззявлявши рота й стоячи на одному місці. |
| 1726 |
Пан кричав, осавула верещав, економ репетував, скакаючи скрізь на конях та зганяючи народ. Народ і собі кричав, та все стояв на одному місці. Кілька десятків чоловіка розкидали стіжок і кидали снопи за окіп на поле. Двоє барил з водою стояло коло стіжка. |
| 1727 |
А полум'я йшло далі в осередок току, до клуні. Другий рядок старих скирт чорнів проти вогню, неначе якісь здорові й довгі чорні звірі стояли рядками коло полум'я. Зайнялись і ті старі скирти, і неначе з землі виник одразу другий ряд огняних кучерявих квіток. |
| 1728 |
Вже зайнялась довга здорова клуня. Купа чорного диму вихопилась з-під її високої покрівлі, прорвалась і валувала вгору, ніби вище од самих хмар. За димом палахнуло полум'я й обхопило клуню в одну мить з усіх боків. Почали летіть ніби пучками й фонтанами іскри. |
| 1729 |
Сполохані горобці та голуби вилітали з соломи та з стіжків, піднімались угору, чорніли в диму, наче хто кидав грудками, а потім займались вгорі на вогні, тріпали вогняними крильцями й падали ніби кулями й грудками в огонь, неначе зверху крапав іскряний дощ. |
| 1730 |
Навкруги окопів тополі посохли і незабаром запалали, неначе рядки ставників. Швидко дим став менший і біліший. Де були стіжки, там лежали й жевріли купи вогняної мерви. Тополі жевріли, неначе хто позабивав розпечені в огні червоні залізні кілки. |
| 1731 |
Червоне кружало серед неба поменшало, а оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не піднявся до самої середини неба. Шість чоловіка стояли під лісом, поглядали на пожежу, цмокали ротами та все казали, що хтось зумисне підпалив тік... |
| 1732 |
Червоний світ блищав по товстих дубах, по старих липах. Дерево чорніло, як залізні стовпи, і тільки білі берези ясно й виразно лисніли, неначе обшиті полотном та облиті рожевим соком. Вони ввійшли в темну чорну долину і неначе одразу пірнули під землю. |
| 1733 |
– крикнула несамовито Нимидора чудним голосом і впала знов на лаву, як камінь. Джериха перелякалась і не знала, що робить. До самого світу вона хрестилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном. Микола з товаришами помандрував на сахарні в Канівщину, в Стеблів. |
| 1734 |
Усе це ніби накидано зверху на подовжасту купу скель, а на самому кінці тієї купи стримить високий, як стовп, камінь на вісім сажнів, зверху товщий, неначе на стовп хтось насадив здорову голову. Не стає тільки очей та носа, щоб той камінь був схожий на давнього ідола. |
| 1735 |
На острові під кам'яною стіною притулився здоровий питель на два етажі і трохи не достав покрівлею до верха скелі. Коло самого питля з берега на острів висів перекинутий мішок з поренчатами. Місток висить високо над Россю, прикований залізяками до скелі на обох берегах Росі. |
| 1736 |
В тому місці, нижче од Замка, під самою скелею стояла фабрика, здорова, біла, висока, з високим чорним стовпом, котрий виганявся трохи вище од скелі. Нижче од фабрики, на рівнині, між зеленими вербами, біліли рядки німецьких мурованих домків, з білими стінами на причілках до самого верху покрівлі. |
| 1737 |
Між домиками вештаються німці; німкені в червоних сукнях брали воду з криниці; коло їх вешталися німченята в узесеньких штанцях. Там жили всі німецькі майстри й директор сахарні. Микола й його товариші прийшли в контору, де сиділи директор та писарі. |
| 1738 |
Коло одного стола сидів директор, високий, поставний білявий німець з довгими вусами та сірими очима. Він не спитав вербівців про пашпорти, не спитав навіть, звідкіля вони родом, і тільки позаписував їх ймення й прізвища. Микола назвав себе Іваном Грищенком, Кавун назвав себе Панасенком. |
| 1739 |
Бідні хлібороби озирались на всі боки на ті страшні, здорові, лапаті машини, не знали, як повернуться, як ступить, їм здалось, що їх завели в якесь страшне пекло. Настала ніч, а їм здавалось, що з-за машини от-от вискочать дідьки й потягнуть їх під ті машини з страшними зубцями. |
| 1740 |
Опівночі, сливе перед світом, задзвонили в дзвоник, й інші робітники стали на їх місце, а вони пішли до казарми на ночівку. То була нічна зміна. Між білими, чистими німецькими домнами, між зеленими вербами чорніли дві довгі казарми для бурлак. |
| 1741 |
На кінці кожної казарми в кутку стояли здорові казани, замуровані в цегляну піч, де варили бурлакам їсти. Минув рік після того, як вербівці втекли з Вербівки. Була неділя. В селі почали благовістить на службу, і дзвін голосно гув понад Россю, між скелями. |
| 1742 |
Він так помарнів і змінився на обличчі, що його трудно було впізнать. Блискучі карі очі наче погасли, лице постарілось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як віск, шия поморхла. Тільки здорові жилаві руки з довгими пальцями та довгі вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. |
| 1743 |
Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у непросипленних п'яниць. Поруч з Миколою сиділи за столом бурлаки в таких чорних сорочках і з такими невмитими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться було страшно. |
| 1744 |
На столі стояла горілка: декотрі бурлаки пили могорич і частували бурлачок. Микола грав на скрипці. Одна молодиця з темного кутка загомоніла й почала його лаять за те, що він грає до служби божої. Через усю казарму попід стіною стояли неприбрані поли, на полах валялась солома й потерть. |
| 1745 |
П'яні бурлаки затягли пісні; Микола пригравав їм на скрипці. Вербівці покидали карти на стіл і пороззявляли роти. Бурлаки вернулись до казарми, позабирали свої клунки, тихенько один за одним втекли з казарми і поховались у скелях між густими лозами. |
| 1746 |
Микола показав дорогу іншим, і слідом за ним багато людей повтікало на стеблівські заводи. Бжозовський приїхав в Стеблів, пішов на справу до стеблівського пана і полаявся з ним за те, що він приймає до себе на фабрики без пашпортів його панщанних людей. |
| 1747 |
Надворі смеркало й сутеніло. Микола з товаришами спав в лозах, готуючись в далеку дорогу. В пізню добу він побудив товаришів; всі вони рушили з ліз і потяглися на місто до корчми. Ніч була темна, тільки на небі ясно блищали зорі. Надворі було холодненько, як буває весною. |
| 1748 |
Бурлаки посиділи на призьбі коло однієї жидівської хати, поки не погасло світло, і крадькома через тини та городи прийшли до заїзду. В заїзді все спало. Скрізь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вікно, де Бжозовський сидів удень з люлькою в зубах. |
| 1749 |
Бурлаки обійшли кругом заїзду, підійшли під вікно і почали прислухатись. Крізь вікно було чути, як Бжозовський сопів та хріп на всю кімнату. Як той звір кидається на товаряку, так кинувся Микола на Бжозовського ліжко і налапав панові ноги. |
| 1750 |
Микола однією рукою вхопив пана за ногу, а другою почав давать стусани в груди. В хаті було поночі, як у льоху. Бжозовський звився, як уж, та й шугнув просто в двері, як сполоханий півень. Бурлаки не знали, де двері, і тільки крутились по хаті. |
| 1751 |
Бжозовський налапав сінешні двері і в одну мить кинувся по дверях на горище. В сінях, на його щастя, не було стелі. Він видряпався по дверях на горище й кинувся бігти. Одначе бігти не було куди: він вдарився лобом об крокву і поколов собі лице куликом. |
| 1752 |
Він присів у самісінькому куточку під покрівлею. Тим часом бурлаки розсипались по двох темних кімнатах, лапали руками по всіх закутках, лазили під ліжка і не знайшли пана. Микола був лютий, як звір, і посатанів. Кавун дістав з кишені сірники, тернув сірником об стіну. |
| 1753 |
Осавула лежав на спині і спав міцним сном, аж рота роззявив і вищирив зуби. Бурлаки без сорому засвітили свічку, миттю кинулись на осавулу і почали його лупцювать кулаками. Кавун накинув йому на голову свиту, ще й сам сів зверху. Переляканий осавула тільки харчав під Кавуном. |
| 1754 |
Один бурлака вгледів одчинені двері, догадавсь, де подівся Бжозовський, і почав дертись по дверях на горище. Бжозовський схопився з місця, між латами продер кулики видерся на покрівлю і стрибнув з стріхи додолу. Під стріхою стояв воловий віз. |
| 1755 |
Йому здавалось, що от-от знов на його спину плигне Джеря і почне лупцювать його в груди кулаками. Один бурлака схопив з стола золотий годинник і хотів сховати його в кишеню. Бурлаки зникли. Надворі стало тихо. Тільки осавула в хаті охав та стогнав. |
| 1756 |
Він втратив памороки і тільки тоді опам'ятався, як почув, що в його все тіло труситься од холоду, а зуби аж цокотять. На селі десь далеко заспівав півень. Той півень неначе розігнав дідьків для Бжозовського. Він набрався сміливості, підвівся, глянув на небо і побачив, що забіг таки далеченько. |
| 1757 |
Пан ще вдосвіта рушив в дорогу з Стеблева. А тим часом бурлаки були вже далеко од Стеблева. Йдучи шляхом темної ночі, вони все бідкались, що їм не спосудилось добре оддячить своєму панові. Вони брались не на північ, де було так само багато сахарень, а на південь. |
| 1758 |
Та й цей степовий звір, мабуть, не був такий страшний, як свій небезпечний звір домашній, котрий катував їх і знущався над ними без жалю. В той час Бжозовський вертався до Вербівки. Четвірня добрих коней несла легенький фаетон ніби на руках. |
| 1759 |
Він почував на своїх грудях бурлацький кулак, і йому здавалось, що саме в тому місці пекло його ніби вогнем. Він пригадував, як втікав через горище, як скакав з покрівлі на землю, як лежав у бур'яні, і ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі. |
| 1760 |
Погонич од злості передавав ті стусани коням, лупцював їх немилосердно гарапником попід черево, а коні передавали злість панському фаетонові, хвицали по йому задніми копитами й трохи не поносили. Вже свінуло надворі, вже й зійшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали. |
| 1761 |
Опівдні вони звернули в лісок, з'їли по шматку хліба, напились з кринички погожої води і помандрували далі. Ввечері з'явилось на долоні велике містечко з двома білими мурованими церквами. За містечком осторонь стояли здорові сахарні з високим чорним стовпом. |
| 1762 |
Сонце сіло за горою. Череда йшла в містечко. Потомлені бурлаки ввійшли в містечко. То була Черкащина. Бурлаки сіли на окопі коло царини, трохи одпочили, з'їли по шматку хліба та по цибулі і ввійшли в містечко. Бурлаки повернули повернули до великої хати і ввійшли у двір. |
| 1763 |
Молодиця доїла корову. Старий чоловік порався в загороді. Хазяїн бистро кинув на їх оком і задумався. Перед ним стояли люди в чорних, як сажа, сорочках, з бруснатими щоками й підборіддями, в старих драних свитках, в старих дірявих брилям з червоними очима. |
| 1764 |
Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бідували, як набрались лиха, і розжалобили добру молодицю. Вона пустила їх на ніч у клуню, ще й наварила на вечерю кулешу. Бурлаки покотом полягали на соломі й спали як убиті. |
| 1765 |
Другого дня, тільки що свінуло, молодиця встала й почала оглядать хату і все, що було в хаті: подивилась на скриню, заглянула в скриню – все добро було ціле. Вона перехрестилась і вийшла надвір. Бурлаки покотом спали на соломі як побиті. Молодиця затопила в печі й почала варить обід. |
| 1766 |
Сахарні стояли за великим ставком, захищені глибоким ровом і обгороджені стіною. Шлях вився до великої мурованої брами; коло брами стояла сторожка для вартового, помальована білими й чорними смугами, як малюють скарбові сторожки для москалів. |
| 1767 |
Перед ними була зовсім міська вулиця з мостовою, з тротуарами. По обидва боки стояли невеликі муровані домики з здоровими вікнами; коло їх зеленіли садочки. То були житла для німців та для писарів. На другій вулиці стояв чималий дім директора рафінаду. |
| 1768 |
В кінці вулиці стояв високий будинок; то був театр – панська примха, для розваги офіціалістів, їх дочок і синів та писарів, а під ним були крамниці з усяким крамом. Далі йшли довгі магазини а серед майдану стояла прездорова сахарня, з одного боку на чотири поверхи, з другого на п'ять. |
| 1769 |
За сахарнею здоровий двір був закиданий сажнями дров; звідтіль тяглась залізна дорога до заводів. Серед того двора між сажнями дров стояла парова машина; там різали колодки на дрова, складали дрова на вагони і везли їх просто до парових машин на заводи. |
| 1770 |
Скрізь було чути гук, шум, гам, свист. Машини в заводах стукотіли та гуркотіли, аж стіни гули й трусились. З високих виводів завжди валували стовпи чорного, смердючого диму. Бурлаки дійшли до сахарні й почали розпитувать, хто приймає людей на роботу. |
| 1771 |
Єврейське господарство вже далося взнаки людям і кидалось в вічі. Огорожа місцями лежала на землі, по двору стояли гнилі калюжі; будинки були облуплені, вікна в хатах були повибивані; подекуди ціле стадо кіз гуляло по садочках і гризло дерево. |
| 1772 |
То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сірими очима, в чорній оксамитовій жилетці. На жилетці теліпався важкий золотий ланцюжок з печаткою і всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкі золоті персні з дорогими блискучими камінцями. |
| 1773 |
Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилиці давали йому дуже характерний вид. Невважаючи на його багате вбрання, на золото, од його тхнуло чимсь. Бурлаки впізнали той дух під багатою одежею, як вовки впізнають вовчий дух у вовчій шкурі. |
| 1774 |
Бродовський, взявши в посесію сахарні, довго морочивсь, поки привчив людей казати йому «ви», а хто на його тикав, тому він довго не видавав плати за роботу. Одні захожі бурлаки довго не гнулись, та все тикали на його, на дітей, навіть на його жінку, хоч вона зовсім була схожа на паню. |
| 1775 |
Бурлаки ввійшли в казарми. Казарми, довгі без міри, були ще поганші, ніж на стеблівській сахарні. В хаті було повно барлогу, як у свинюшниках; там стояв якийсь чад од махорки, од гнилої соломи, од нечистої одежі, от кислого борщу, од бурлацьких онуч. |
| 1776 |
Одні пішли в містечко; за всі дні найняті робітники пішли на обід в казарми. Бурлаки посідали обідать. Кухарі насипали з великих казанів у миски борщ. Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельку. |
| 1777 |
Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля. Дзвоник задзвонив, і всі бурлаки знов пішли на роботу. В казармах зостались самі вербівці, зостались і задумались. Кожний згадував за свою хату, за свою жінку, своїх дітей. |
| 1778 |
За ставком, од самого берега йшов на гору старий ліс високою рівною стіною, переходив гору й ховався в долині, за горою. Половина лісу вже пішла на сахарні, а друга половина, наче по шнурку обрубана, стояла в пишній красі, ніби хтось зумисне насадив його стіною до самого ставу. |
| 1779 |
Круглі зелені широкі верхів'я вкривали ліс зверху, ніби зеленими шатрами. А там далеко на яру блищав ставок, зеленіли береги; а далі в воді стояв стінами густий темно-зелений оситняг. Його тоненькі гнучкі стебла здалеки були схожі на купи павутиння. |
| 1780 |
Вербівці стали на роботу в сахарні. Ця робота була для їх легша од роботи на полі, але зате нудніша. На полі, на чистому повітрі було якось веселіше й охотніше робить, ніж коло машини, між стінами, на помості, слизькому й липкому од розлитого смердючого малясу. |
| 1781 |
Вона була убрана зовсім по-панській, але її лице, її нечепурна одежа, чорний поділ спідниці і розкудлане волосся на голові – все це показувало, що вона не панія. Бродовський вилаяв бурлак, одлічив і видав гроші і вилічив за всі дні, коли бурлаки були слабкі й не були на роботі. |
| 1782 |
Бродовський поставив шинок коло самих заводів, хоч усі шинки в містечку були закуплені в дідича таки Бродовським. Бурлаки в шинку оддавали Бродовському назад за його горілку зароблені в його гроші. Була неділя. Бурлаки просто од посесора потяглися до шинку і з горя пропили трохи не всі свої гроші. |
| 1783 |
Коло шинку сиділи музики і грали; бурлачки танцювали з бурлаками. Микола на той час забув і Вербівку, і Нимидору, і свою хату, і свого страшного пана; запив все своє горе і вже жив у якомусь іншому світі, веселому, гудячому, – неначе він знов удруге парубкував. |
| 1784 |
То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день. До пізньої ночі грали музики; до пізньої ночі пили й танцювали бурлаки, доки не витрусили з кишені усіх зароблених грошей. |
| 1785 |
Бурлаки стали на роботу в Бродовського на цілу зиму. Посесор так харчував бурлак, що в великий піст в його казармах почався помірок. Заслабла одна молодиця і вмерла наглою смертю; потім заслаб один чоловік і не діждав до вечора. Другого дня знов заслабло кілька чоловік. |
| 1786 |
Шмуль згодився позичить, але вимовив таке завсідне право, щоб його зять харчував робітників в сахарнях за три карбованці от душі, аж доки посесор виплатить усю позичку. Шмулів зять закупив на харчування бурлак багато тарані за дуже малу плату. |
| 1787 |
Од неї бурлаки зараз почали слабіть, а потім по бурлаках пішов такий помірок, що за його пішла чутка по околиці та й скрізь. Робітників умирало багато. Посесор, вважаючи на себе як на пана, задер вгору кирпу проти попа. Він звелів самим бурлакам ховать мерців. |
| 1788 |
Почалось діло. Тоді посесор побачив, що накоїв лиха, ледве загасив діло сотнями карбованців. Він скуб себе за пейси, за бороду і мусив платить попові давню плату за фабрицьку парафію. А тим часом пошесть пішла по всіх казармах. Люди не переставали слабіть і вмирати. |
| 1789 |
Пішов по казармах гомін, клекіт. Микола правував над усіма, давав привід, кричав на ввесь двір, що жиди наслали пошесть на людей. Ватага бурлак знялася, пішла до посесора й побила йому вікна. Посесор тим часом з жінкою й дітьми утік в містечко і пересидів лиху годину, доки бурлаки не втихомирились. |
| 1790 |
Доктор заглядав у криниці, куштував воду, ходив по заводах, по казармах, ходив чогось понад ставком, по двору, заглядав у пекарні, в казани, заспокоював бурлак; але сам боявся покуштувать бурлацького борщу з гнилою таранею, з додатком пацюків для присмаки. |
| 1791 |
Наші вербівські бурлаки ждали тільки, доки трохи протряхне надворі. Вони задумали тікать далі, на херсонські степи. А тим часом несподівано заслаб Кавун. Він довго не признававсь, що він слабий, насилу волочив ноги, а все-таки ходив на роботу. |
| 1792 |
Одного вечора Кавун зваливсь з ніг; його перевезли в лазарет. Ні один вербівець не впізнав би тепер Кавуна, колись здорового, кремезного, широкоплечого чоловіка, з довгообразим лицем та рум'яними щоками. Кавун лежав на голому полу, прикрившись старою свитою, і стогнав. |
| 1793 |
Інші вербівці стояли коло полу, бо слідком за Миколою й Кавуном почало прибувать на заводи багато вербівських людей. Не один десяток уже втік з Вербівки од пана Бжозовського. Кавун стогнав та все не зводив очей з білої стіни, на котрій став у закутку широкий темний вечірній дід. |
| 1794 |
От зазеленіла вербами Вербівка, вся облита гарячим сонцем, зазеленіла його левада над Раставицею; забіліли стіни його хати, і він засміявся тонкими смажними губами. Потім перед його очима усі верби ніби спалахнули страшним огнем; небо вкрилось хмарами; день змінився на ніч... |
| 1795 |
Нимидорине ймення неначе ножем укололо Миколу в саме серце, і гаряча сльоза скотилась з його очей. Кавун заплакав, але в його вже сліз не було: його сльози висохли, бо вже його живоття висохло до решти, до останньої краплі. Сумно було в лазареті. |
| 1796 |
Кожний думав про себе, про свою долю. Микола почутив, що на його голові волосся піднімається вгору. І ніколи йому так не хотілось вернуться у свою хату, до своєї Нимидори; йому забажалось хоч побачитися та поговорити на одну хвилину, – та пан був живий. |
| 1797 |
Після Кавунової смерті в посесора зостались його гроші за цілий місяць. Як настав обліч, вербівці почали нагадувать за ті гроші. Микола просив Бродовського оддать ті гроші йому до рук; він думав передать їх в церкву на помин душі небіжчика. |
| 1798 |
Він ледве вдержався, щоб не луснуть Бродовського, і тільки приступив до посесора ближче на ступінь. І Микола неначе загарчав, ледве здержуючи голос і лайку в горлі. Бродовський, одначе, стерпів бурлацьку щирість і навіть лайку; він боявся порозганять бурлак з заводів. |
| 1799 |
З містечка люди йшли на роботу з великою неохотою, і тільки важка нужда гнала бідних на роботу до Бродовського. Надворі стало тепліше. Бурлаки почали змовляться, щоб утікать од Бродовського, і радились, куди тікати. Пішов гомін по казармах. |
| 1800 |
Їм хотілось вибратись на поле, на степ. Всі вони позвикали робить влітку на полі, на вольному повітрі; всі любили хліборобство. До Вербівців пристало ще кілька бурлак, і, як тільки надворі потеплішало, бурлаки накупили харчі, забрали клунки на плечі й помандрували на широкі херсонські степи. |
| 1801 |
В тому яру вилась невеличка течія і ховалась далеко-далеко, між спадистими горбами. Понад потоком зеленіли густі очерети, скільки можна було осягти оком. Подекуди між очеретом та оситнягом блищали невеличкі плеса, чисті й ясні, як дзеркало, а кругом їх стояв рівною стіною густий оситняг. |
| 1802 |
На заході небо почервоніло й запалало вогнем, розкидані легенькі хмарки, ніби гурток лебедів, і степ, і очерет облились рожевим світом. Бурлаки посідали над водою, намочили житні сухарі й почали вечерять. Вони були потомлені, аж тлінні. Ніхто з їх і слова не промовляв. |
| 1803 |
Сонце сіло. Почало смеркать. Микола назгрібав торішнього сухого очерету, сухої осоки й розпалив багаття. Бурлаки полягали навкруги на свитках і дрімали. На далекому плесі кахкала дика качка, зашелестіла в оситнягу, збила крилами воду й перенеслась над огнем, неначе грудка чорної ріллі. |
| 1804 |
Бурлаки почули легкий шелест в оситнягу недалеко од багаття: щось ішло і прямувало до їх. Хода була людська. Трава шелестіла під ногами, людина ввійшла в ясний кружок, розкинутий червонуватим огнем. Заблищала червонуватим світом чиясь голова, а далі заманячило лице з чорними вусами. |
| 1805 |
Бурлаки дивились на чоловіка і мовчали. Швидка розмова, швидкі очі, проворні руки, проворні рушення – все те було не підхоже до якогось віковічного хлібороба-кріпака. Бурлаки зглянулись і все подивлялись на проворного бродягу, все чогось не йняли йому віри. |
| 1806 |
Другого дня вдосвіта бурлаки повставали, полапали клунки: все було на своєму місці. Вони повмивались коло плеса, помолились богу і збудили незнайомого чоловіка. Він схопивсь ніби опечений, протер очі, позітхнув і пішов вмиватись, навіть не перехрестившись. |
| 1807 |
Село було степове; на яру й попід горбами стояли маленькі хатки-мазанки з невеличкими вікнами; коло хат стирчали хліви з високого очерету, вкриті зверху очеретом. Скот заганяли в загороди, тільки обкопані ровом, а замість тину за ровом лежали купи гною або стояли стіни, – так само з очерету. |
| 1808 |
Хліб складали в стіжки й молотили на току проти неба або гарманували кіньми та волами, перетираючи розкидані снопи важкою колодою, причепленою до коней. На цілому селі не видно було ні одного дерева, навіть верби. То було село зовсім солом'яне та очеретяне. |
| 1809 |
За селом на горбу стояли три низенькі вітряки з шістьма крилами. Бурлаки ввійшли в село і побачили, що в людей дуже багато овець та товару, що люди в тих степах не так бідують, як їм здавалось. Вони пристали до корчми, розпитали про пана і пішли до панського двору. |
| 1810 |
Одного дня бурлаки примітили серед рівного степу високу синю смугу; то був високий бассарабський берег по той бік Дністровського лиману. Та синя смуга все наближалась до їх, ніби висовувалась з-під землі. Вже було видко гори, вкриті лісом, а між горами глибокі долини та яри. |
| 1811 |
Бурлаки зійшли на крутий берег над лиманом і стали над кручею: перед ними заблищав широкий лиман. Сонце високо стояло на небі. Хоч була рання весна, але надворі було вже гаряче, як серед літа. З лиману повіяло холодком. Картина за лиманом була дуже пишна. |
| 1812 |
І гори і круті балки зеленіли свіжою весняною травою. Акерман був розкинутий на горах і ніби виставив напоказ проти сонця свої біленькі хати, закидані садками та виноградниками. Над самим лиманом стояла давня генуезька твердиня з високими, довгими, темними стінами з визубнями й зазубнями зверху. |
| 1813 |
Увесь височенький зелений берег з садками, церквами одбивався в воді, як в дзеркалі, а над горами синіло, мов густа синька, пишне південне гаряче небо. Дністро вливався в закруглений лиман, неначе вилазив з зелених густих очеретів та ситників, що звуться там чагарями. |
| 1814 |
Між ними подекуди блищали озера, а над озерами й чагарями високо піднімались гори, вкриті лісами. Блискучий лиман розливавсь вшир на вісім верстов, мов розтоплене скло. Той край за лиманом здавався зеленим раєм після рівного нудного порожнього степу. |
| 1815 |
На Бассарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Бессарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. |
| 1816 |
Пристави, як і всяка поліція, таки добре обдирали українських бурлак, котрі хотіли оселитись в акерманських посадах. Корчака переговорив з перевожчиком, сторгувавсь за перевоз і за справу, щоб перевожчик пішов до пристава і вмовивсь з ним, скільки він візьме за те, що припише до посаду бурлак. |
| 1817 |
Вони пристали проти села Кривди. Бурлаки зостались коло човна, а перевожчик побіг на гору в Кривду, де жив посадський пристав, вмовився з приставом, вернувсь і сказав, щоб бурлаки готували по п'ятнадцять карбованців за припис до кривдянського посаду. |
| 1818 |
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. |
| 1819 |
Вони пішли в шинок, випили дві кварти горілки, а другого дня той самий перевожчик повів їх до лиману, де коло чагарів одна рибальська ватага ловила рибу. Над самим лиманом, на зеленій траві, між двома високими стінами молодого очерету, висіли чорні неводи на підтечах, повбиваних в землю. |
| 1820 |
Здалеки здавалось, ніби то стояли рідкі тини з тоненького хмизу або тонісінькі штахети, обтикані зверху якимись цяцьками. Серед того павутиння неводів чорнів кухарський курінь: він був круглий, з низькими очеретяними стінками і дверцями, тільки без покрівлі. |
| 1821 |
На цій перекладині висіли казани; під казанами горів огонь, і густий дим клубами валував вгору. В диму чорніли сохи, ніби шибениця. В тому кухарському курені стояли столи, де кухар розкладав сиру рибу. В казанах варилась риба. В курені тхнуло риб'ячою сирістю од луски. |
| 1822 |
На йому була проста одежа: широкі крамні сині штани, біла сорочка й чорна смушева шапка. Тільки червоно-гарячий гарний одеський пояс одрізняв його од простих рибалок, а гордий, сміливий вид і темні розумні очі виявляли щось хазяйське, отаманське. |
| 1823 |
Отаман не спитав їх, звідкіль вони і що вони за люди. Декотрі його забродчики мали пашпорти, а декотрі ніколи зроду їх не мали, тільки бачили в других. Бурлаки склали свої клунки в курені, понабивали люльки, посідали на траві й почали курить. |
| 1824 |
Бурлаки ледве совали руками. Кухар і отаман мовчки осміхались; осміхались і проворні забродчики, дивлячись на хамулуватих неповертайлів-хліборобів. Кухар вкинув в окріп рибу й підкинув у вогонь очерету. Огонь запалав і затріщав. Риба швидко закипіла. |
| 1825 |
Кухар зробив з юшки густий розсіл, облив ним рибу і зцідив розсіл через видовбане держално. Отаман і всі рибалки сіли на маленьких дзиґликах кругом низенького стола, що був тільки по коліна. Кухар поставив на стіл стябло з рибою, а потім насипав у миску юшки й накраяв хліба. |
| 1826 |
Вони ніби набирались нової сили. Всі рибалки почали знімать здоровий невід і складали на човен. В лимані ловилась риба більше дністрова, річана або ставна, ніж морська, але часом траплялись: здорові осетри й білуги. Отаман возив рибу в Акерман і продавав її свіжою на базарі. |
| 1827 |
Рибалки поскладали на здоровий човен неводи, забрали шаплики, харч і одежу, сіли в човен і попливли до Акермана. В Акермані отаман пішов з рибалками в поліцію, узяв пашпорт на ціле літо й дав присягу, що він не зачепить того добра, що викине море на берег, і зараз передасть на кордон. |
| 1828 |
В йому, як і в самому Акермані, що став уже зовсім українським городом, були люди з усіх українських губерній. Усе село було залите абрикосовими та черешневими садками і зеленіло, як гай. Поза хатами тяглися виноградники на всі боки, скільки можна було скинуть оком. |
| 1829 |
Край був багатий та пишний, як рай. Отаманова хата стояла за посадом, на хуторі. Хата була чимала, з піскуватого каменя, з великими вікнами на чотири шибки. Ковбаненко будував її, дивлячись на хати в швейцарській колонії Шабі, що була недалеко од села в степу. |
| 1830 |
Кругом хати росли старі велетенські волоські горіхи. Молоде пагоння на горіхах на гарячому сонці вже повиганялось на сажень вгору, ніби сходило на дріжджах. Вся оселя зеленіла й пахла, ніби квітник. Акації стояли саме в цвіту, заквітчані безліччю білих китиць. |
| 1831 |
Гаряче повітря було повне гострих пахощів акацій і розливало якусь розкіш на ввесь двір. З хати вибігла отаманова жінка, українська молодиця, вже немолода, але проворна, рівна й висока, в синьому керсеті, зав'язана по-полтавській, низенько, чорною хусткою з червоними квіточками. |
| 1832 |
Мокрина стояла проти сонця під волоським горіхом і роздивлялась на рибалок. Вона вгледіла Миколу, і її лице одразу почервоніло, мов польовий мак. Вона знялась з місця і, як птиця, полинула в хату. Тим часом хазяйка винесла рибалкам вечерю. |
| 1833 |
Завтра вони мали виряджатись на ціле літо на море. Другого дня світом вже був готовий обід. Рибалки пообідали надворі, потім поскладали на віз здорові мережі й посуд, набрали харчі, прив'язали до воза собаку, на возі посадили півня й ввійшли в світлицю, щоб сповнить звичай вихідчин. |
| 1834 |
Потім він зняв з стіни образ, поклав на столі, перехрестивсь, поцілував образ і хліб; за ним приступили усі рибалки по черзі і знаменувались до образа й до хліба. Отаман мовчки сів за столом на покуті, всі рибалки посідали на лавках і навіть долі, кому не стало місця. |
| 1835 |
Тільки було чуть, як мухи шелестіли в сухих торішніх васильках за образами. Отаман потім встав, за ним заразом лавою піднялись усі рибалки. Отаман узяв образ і хліб з сіллю і вийшов у двір, за ним вийшли всі рибалки. Образ і хліб сховали на возі. |
| 1836 |
Рибалки приїхали на лиман, спустили човна на воду, поскладали усю рибальську снасть, здорові мережі й посуд і сіли самі двома рядками. Отаман став коло демена й почав правувать здоровим деменом. Демено повернулось, неначе здорова морська риба, збило хвилю і легенько повернуло човна од берега. |
| 1837 |
Потім молодиця повернула коні на гору й неначе сховалась і зникла десь в степу. Рибалки допливли до Цареградського гирла, минули єрики, що промикувались через косу в озеро, і пристали в самому гирлі до кордону. Там отаман показав вартовим урядовцям пашпорт, і ватагу пропустили в море. |
| 1838 |
Через кілька верстов рибалки пристали до берега і позносили мережі, неводи й посуд на плисковату піскувату пересип. Пересип була дуже плисковата й слалася, неначе біла стрічка, понад морем, одділяючи здорове солоне озеро од моря і од лиману. |
| 1839 |
В небі крутились білі мартини й чайки, а здорові білі з червоними носами баби, неначе лебеді, вкривали купами й море, й береги. Через узьку пересип скрізь були прокопані єрики, цебто канави, кудою ціле літо йшла дрібна кефаль з моря в озеро жирувать на плавнях, а восени верталась знов у море. |
| 1840 |
Отаман вибрав місце коло одного єрика, де пісок заріс зеленою листатою чаполоттю та червоним солонцем, і звелів ставить там курінь. Хазяїн позабивав рядками підтечі для мережі та неводів. Коса вкривалась ятками, ніби хатами. Собаку пустили на волю, а півня прив'язали в опрічному маленькому курені. |
| 1841 |
Надвечори отаман загадав готувать здорову мережу. Забродчики підходили до його рядком, і він складав їм на спину й плечі полотнища мережі. Один одходив, приходив другий, і незабаром потяглось рядком до моря десять чоловіка, несучи довгу мережу на плечах. |
| 1842 |
Сонце сіло. Надворі почало смеркать. Море почорніло, тільки біліла пересип, неначе довгий клапоть білого полотна. Мартини часто й густо припадали зверху до води; крячки стрілами падали на воду і хапали рибу: то був знак, що риби напливло до берега доволі. |
| 1843 |
Надворі стало тихо, як у хаті, тільки море лащилось до берега легесенькою хвилею і ледве шелестіло на піску. Отаман став на демені в човні, коло його ніг лежала кодола, скручена кружалом, неначе гадюка, з залізною кішкою на кінці, котра була прив'язана до одного кінця мережі. |
| 1844 |
Крилаш держав на березі один кінець кодоли, прив'язаної до мережі. З човна почали викидать мережу, заходячи далеко в море півкругом. Важка мережа тонула в воді, тільки зверху вискакували бульки та блищав довгий рядок здорових дерев'яних ґалаґанів, неначе разок намиста. |
| 1845 |
Бабайки тихо ворушились в кочетах. Рибалки мовчки курили люльки. На березі блищав огонь в люльках у рибалок, неначе жар у печі; на морі ясно палахкотіла отаманська люлька, неначе сунулась над водою червона зірка Волосожар. Отаман обплив далеко півкругом і пристав до берега. |
| 1846 |
Кінець упав на пісок і зачепився залізною кішкою. Вся кодола голосно ляснула по воді й потонула. Тим часом сходив повний місяць, неначе виринав з чорної хвилі. Маленька червона стежка заблищала десь далеко на морі під самим місяцем, неначе за сотню верстов. |
| 1847 |
В кожного забродчика була дерев'яна ляма. Вона обіймала широкою плисковатою дерев'яною дугою стан, а її кінці були стягнуті спереду ремінцями; ремінці застібались дерев'яною цуркою; до ремінців коло пояса були прив'язані ремінні паски з дерев'яними довбишками на кінці. |
| 1848 |
Забродчики закидали на товсту кодолу свої живці; живці обвивались кругом кодоли, як гадюки, і ніби всисались в неї, мов п'явки, а довбишки не давали їм розкручуватись. Половина забродчиків впилася живцями в кодолу з одного боку мережі, а друга половина – в другу кодолу по другий бік. |
| 1849 |
Як тільки мережа наближалась до берега, ті, що стояли на кінці кодоли, розкручували перебучавілі од води живці, перебігали ближче до берега і знов впивались п'явками в мокру кодолу, що набрякла в воді й стала товща. Місяць піднявся вгору і сипнув промінням на море. |
| 1850 |
На морі картина була сумна, ніби пекельна, зате ж біла пересип, білий берег так блищав проти місяця, неначе од його лився білий світ на саме море. За кодолами з моря виникли й посунулись на берег довгі клячі і потягли за собою чорну обсмолену мережу. |
| 1851 |
Далеко на берег полізла мережа двома кінцями, а за нею з'явилась, вилізши з води, широка матня, ніби якийсь морський звір висунув з-під води голову і тулуб. Поперед матні котились цілі покоси морської трави камки. Трава позбивалась докупи, ніби клубки чорних стрічок. |
| 1852 |
Забродчики покидали кодоли, позабирали підсаки й кинулись до матні. Вся матня була ніби жива. Вона ворушилась, підскакувала, брьохалась та піднімалась, ніби людські груди од дихання й зітхання, то знов тонула в воду. Рибалки почали забирать рибу підсаками і кидали далеко на пісок. |
| 1853 |
Разом з піском летіли на всі боки баламути. Потім посипались з матні на берег здорові лакерди, плисковаті палажки, заблищали морські півні з червоними перами, залисніли червоно-золоті москалики. Між рибою біліло, як холодець, серце, тобто медуза. |
| 1854 |
Здавалося, що самий пісок ожив і підскакував, бризкав з-під землі фонтанами. Матню витягли на самий берег: там дуже борсався дельфін, чи морська свиня. Вона була така здорова, що забродчики не могли її витягти живою і почали лупить по голові довбишками. |
| 1855 |
Морський кіт гострим хвостом порізав одну підсаку й обшмульгав одному рибальці ногу. Перша тоня була вся отаманська. Та тоня, що її тягли недалечко од куреня, цебто од дому, звалась домахою. Це було таке її назвище. Кухар набрав риби в ночви і поніс до кухарського куреня готувать вечерю. |
| 1856 |
Високо летіло полум'я під казанами, аж лизало язиком бантину. Сухий очерет тріщав і бризкав іскрами; дим валував клубками вгору. Риба кипіла в казані, а кругом казана на дзиґликах сиділи рибалки й сушили на собі коло вогню мокрі сорочки. З сорочок йшла пара. |
| 1857 |
Як вечеря була готова, кухар швидко поставив перед забродчиками стябла з свіжою рибою й налив у миску «сторчака», цебто юшки. Рибалки вечеряли коло багаття. На фоні чорної ночі всі вони так біліли проти вогню, ніби вогонь пронизував їх наскрізь, ніби вони були вилиті з білого прозорого скла. |
| 1858 |
Рибалки розійшлись по куренях спати. Декотрі попадали на землі коло багаття і захропли, аж пісок задвигтів під ними. Через кілька день отаманова жінка та дочка вивезли возом харч для забродчиків. До отаманового хутора було недалеко навпростець, по пересипі та поза озером. |
| 1859 |
Легкий стан гнувся, як тополя на вітрі, тоді як вона доставала хліб з воза і клала його на рядно. Мокрина поскладала на ряднині хліб і зирнула на рибалок очима, неначе блискавкою. Вона вгледіла Миколу, і все її лице до самих брів ніби зайнялося. |
| 1860 |
Микола глянув на її молоде лице й чогось пригадав собі Нимидору. Він неначе побачив її тутечки на степу, побачив ніби її всю до самих маленьких пружків лиця: побачив повний вид, чорні брови, навіть велику хустку на голові й червоне намисто на шиї з дукачем. |
| 1861 |
Мокрина забрала рибу, проворно скочила на візок, мов степова коза, і поїхала додому понад озером. Микола довго дивився слідком за нею, як синів оддалеки на возі її керсет і чорніли коси на голові проти вечірнього сонця. Рибалки продражнили Миколу Смутком. |
| 1862 |
Риби ловилось все менше та менше. Отаманська дочка частіше та частіше навідувалась на берег, та все трохи ніби чіплялась до Миколи. Це залицяння усім кинулось в очі, навіть батькові. Як минуло літо, отаман почав ділитись заробітком: взяв собі половину, а другу оддав грішми забродчикам. |
| 1863 |
Вони всею ватагою пішли в Акерман, посправляли собі нові свитки, а декотрі пошили сині суконні жупани, покупили ясні червоні одеські пояси, нові смушеві шапки; потім найняли музики і з музиками, з церемонією перейшли город і пристали коло одного шинку. |
| 1864 |
Їх червоні широкі пояси червоніли на сонці, як жар, а довгі кінці поясів з торочками теліпались аж нижче од колін. Рибалки посідали цілою ватагою на лавках коло столів і почали частувать один одного горілкою. Музики грали. Рибалки весело гомоніли. |
| 1865 |
Микола сидів мовчки та тяг з пляшки пиво. Задерихвіст почав і справді ґедзкаться: пішов такого тропака, наче й справді його ґедзі кусали і в спину, і в п'яти, і в підошви. Він кидав ногами, викручував п'ятами, аж земля летіла музикам у вічі; згодом зачепив чоботом стола, і пляшки посипались додолу. |
| 1866 |
Задерихвіст перев'язав чорну шапку червоним поясом. Цибуля причепив до пояса велику шовкову хустку, Микола зняв шапку й вихав нею над головою. Жид виніс пляшку дорогого вина. Бурлака витяг з гамана гроші і шпурнув жидові на стіл. Жид не сердився й наливав вино в чарки, сховавши в кишеню гроші. |
| 1867 |
Декотрі хазяїни розійшлись додому, але бурлаки ще довго гуляли й тільки на третій день вернулись на роботу, покинувши багато грошей у шинкаря. Тим часом Корчака з двома вербівськими бурлаками зостався в городі, зовсім розпивсь, розледащів і мусив заставить в жида новий жупан і нові чоботи. |
| 1868 |
Саме в той час Мокрина з матір'ю продавала на базарі рибу, бачила всю ту комедію й прочула, що становий готується тієї ночі набігти з десяцькими на батькову ватагу й половить усіх бурлак. Вона покинула матір на базарі, пішки майнула до рибальських куренів і розказала про все батькові й Миколі. |
| 1869 |
Микола кинувся до малого човна й став човном на морі за кілька верстов од берега. Він бачив звідтіль, що люди на березі заворушились, мов комашня, і припав ниць на дно човна: то набігла на курінь поліція. День був гарячий. Сонце сипало полум'ям з високого неба. |
| 1870 |
Йому схотілось їсти, а потім пить: в його посохло в горлі, в роті. Вода кругом човна ще більше дражнила його; печія й смага ще гірше пекла його в грудях, у горлі. Він ждав вечора, як свого щастя, поглядав на сонце, а сонце ніби стояло на одному місці й не ворушилось. |
| 1871 |
Гордо й пишно, як білий лебідь, ледве сунувся корабель по воді. Пишні вітрила понадимались і біліли проти сонця, ніби виткані з дорогого лебединого пуху, перемішаного з сріблом. В одному місці, де небо сходилось з морем, де білів легенький туман, з'явилась чорна пляма. |
| 1872 |
Білі вітрила на кораблі стали проти неї ще біліші й блищали, неначе проти чорного поораного поля. На небі раптом зашуміло й загуло, неначе сосновий ліс на вітрі, а чорна хмара так швидко росла й бігла, що можна було слідкувать за нею очима. |
| 1873 |
З моря набігла хвиля з білими густими гребенями і почала ніби танцювать кругом човна. Микола був вперше на морі. Його тверда душа трохи сполохалась, але його горе було важче од тієї хвилі. Він сидів на човні й сумно дивився на того звіра, що набігав на його. |
| 1874 |
Посипався, як з решета, наглий краплистий дощ, а далі полив як із відра. Море застогнало й загуло, як сосновий бір в час бурі. Берег закутався в туман та в дощ. Сонце зайшло з хмари. Все змішалось в одну мить і злилось докупи: і земля, й море. |
| 1875 |
Вода почала заливать човен. Високі білі гребені бились об дошки, підскакували вгору, перелітали через човен. Микола почав виливати воду з човна пригорщами. А в той час на березі в курені сиділа Мокрина і дивилась на страшне море. У неї на душі похололо. |
| 1876 |
Тим часом до куреня вернувся становий з десяцькими. Вони дурнісінько блукали в очеретах та в оситнягах, не знайшли бурлак і тільки змокли до самих сорочок. Становий поїхав в місто й поставив на варті десяцьких на всю ніч, обіцяючи навідатись з міста другого дня. |
| 1877 |
Мокрина взяла тикву з водою, хліб і вареної риби і пішла буцімто додому, а тим часом вона зайшла далеко-далеко за крутий берег, знайшла легенький човник, сіла в його і почала ждать, поки зійде місяць. Вона боялась поминути в темряві Миколин човен і виплисти далеко в море. |
| 1878 |
Микола ввесь мокрий сидів на човні, мов дерев'яний. Він несподівано угледів, що до його наближається човник. Йому здалося, що то за ним гониться десяцький, і він підняв уже важке весло, щоб телепнуть його по голові, як трапиться між ними спотичка на воді, але запримітив, що в човні сидить дівчина. |
| 1879 |
І з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хліб та рибу. Микола догадавсь, що смілива Мокрина привезла йому харчі неспроста, і не знав, що й казать Мокрині. Миколі стало ніяково, стало й жаль бідної дівчини, жаль її чорних брів і рум'янцю. |
| 1880 |
Мокрина сиділа з ним поруч. Їх човни черкались боками. Він почував огонь од її гарячого лиця, і краса степової дівчини причарувала його на той час при ясному місяцеві, ніби краса русалки. Мокрина погнала свій човник до берега. Човен, як качур, полинув по воді. |
| 1881 |
Чисте, незаросле місце то звужувалось, то місцями розходилось, ніби озерце, то йшло між очеретами, неначе широка річка, потім знову звужувалось, крутилось на всі боки, а далі човен заплив в таке вузьке місце, що ледве сунувся між двома стінами високого, як ліс, очерету. |
| 1882 |
Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвела свої гарячі, голі по лікті руки кругом його шиї і впилась в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами. Місяць високо викотивсь на небо, як здорове кружало, і заглянув в човен через високий очерет. |
| 1883 |
Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном, і в тому сні ніби випливала з моря зеленоока красуня русалка, причарувала його чорними бровами, поцілувала і знов впірнула в воду на морське дно, попікши його душу ласкою, пишними очима та гарячими поцілунками й обнімками. |
| 1884 |
Батько вже куняв. Другого дня вранці Мокрина пішла додому, а ввечері знов прийшла до куреня, взяла хліба, риби й води і знов ввечері попливла човном у плавні, де сидів Микола. Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивався до неї. |
| 1885 |
Мокрина знов пізно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько. Тим часом десяцькі, нічого не діждавшись і ні за що не дізнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу діждала вечора і, нікого, по своєму звичаю, не питаючись, побігла до човна і попливла до Миколи. |
| 1886 |
Мокрина нічого не сказала на одповідь і тільки заридала. І сором, і горе було знать на її молодому лиці. Вона почервоніла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона і в голові не покладала, що він її не любить. |
| 1887 |
Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але після тих слів похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, і заридала голосно, як плачуть малі діти. Микола бачив її маленькі руки з тонкими пальцями, що вп'ялися в криси човна, бачив шию, де червоніли разки доброго намиста. |
| 1888 |
Водяна курочка випливла з очерету і крутилась по воді трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями і впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затріпала крилами і знов пурхнула між очеретом, наробивши шелесту. |
| 1889 |
Вони пливли між очеретами, через озеро, і Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на його. Її міцна душа задавила в собі всі сльози, та не задавила свого безталанного кохання. Мокрина знову пізно вернулась додому, батько знов накрив її мокрим рядном. |
| 1890 |
Лайте мене, бийте мене, а я все-таки його любитиму. Розпуджені поліцією бурлаки знову збіглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осінь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пісок і почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль вже почала вертатись з озера в море. |
| 1891 |
Вони стали здоровші, веселіші, проворніші. Декотрі жонаті вербівці позабували своїх жінок і через десяток років поженились вдруге, заробили грошей, побудували собі вальковані хати й розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриватись українськими селами з садками й виноградниками. |
| 1892 |
Потім десь узявся бассарабський жид і поставив на городі вітряк. Над озером зачиналось українське село. Вербівці на сміх назвали село Вербівочкою, хоч у ньому не було вербової й гілки. Микола вже зібрав грошей і хотів і собі ставить землянку. |
| 1893 |
Але в його все була думка вернутися коли-небудь додому, до жінки, до дочки. Та думка одбивала в його охоту завести оселю в далекій стороні й знов пхнула його в бурлацтво. Раз восени, перед самою покровою, Микола сидів увечері над лиманом і одпочивав після роботи. |
| 1894 |
Вона стояла, підперши щоку долонею й слухала його пісню. Микола несамохіть задививсь на її тонкі брови, що чорніли, як шовкові шнурки; милувавсь її гарячим личком. На його дихнуло знов жаром тих гарячих уст, що були вп'ялися в його тоді як він ховався в очеретах. |
| 1895 |
Вона все сподівалась чогось, мала надію. Микола довго стояв над морем. Хвиля тихо черкалась об берег і шелестіла, неначе ліс на тихому вітрі. Він заслухавсь, і йому здалося, ніби шелестять верби над Раставицею, над тією хатою, де спочивала Нимидора. |
| 1896 |
В добрі роки він чимало заробляв грошей, але багато їх зоставалось в шинках, а найбільше тоді, як усі забродчики гуляли гуртом в місті напропалу. А Мокрина все виходила до Миколи вечорами, все дивилась на його чорні брови та карі очі. Вона все ждала й сподівалась чогось. |
| 1897 |
Стара мати вигорнула з печі жарину, притулила до жарини скалку, роздмухала жар, запалила скалку й засвітила каганець. Нимидора стояла серед хати з дикими очима, з червоним, як жар, лицем. Перелякана мати вийшла надвір; з нею вийшла й Нимидора. |
| 1898 |
Тим часом по всьому селі пішла чутка, що до Нимидори літає перелесник. Одна баба розказувала, що бачила на свої очі, як огняний змій упав у вивід над Джериною хатою. Молодиці балакали, тяжко зітхали й нараяли матері повезти Нимидору в монастир, до одного ченця. |
| 1899 |
Стара Джериха вийняла з скрині сувій полотна, взяла карбованця грошей, найняла в сусіда конячку й повезла Нимидору в монастир. Нимидора сиділа на возі бліда, як смерть, і навіть не знала, що з нею робили. В суботу надвечори вони приїхали в монастир і пішли до старого ченця, отця Зенона. |
| 1900 |
Його знайшли десь між скелями та лозами над Россю, де він трохи не втопився. Вся одежа на йому по пояс була мокра. Люди розказували, що нечиста сила мстилась над отцем Зеноном, завела його в річку, і якби не трапились люди та не витягли його, то нечиста сила була б його втопила. |
| 1901 |
Отець Зенон, як завсіди, пішов до шинку, добре впився і замість монастиря повернув між скелі та й шубовснув просто в Рось. Люди витягли його з води і мокрого привели в монастир. Він того дня не міг вичитувати екзордії й навіть не ходив до церкви на вечерню. |
| 1902 |
Нимидора вважливо слухала; вона сама пойняла віри в тому, що в їй й справді сидить нечистий дух. Оддавши ченцеві сувій полотна й карбованця, стара Джериха з Нимидорою пішли до церкви на службу, висповідались і одговілись. Нимидора вийшла з церкви спокійніша. |
| 1903 |
Нимидора жалувала її, пестила й не давала робить важкої роботи. Любці минуло десять год, вже пряла на рушники й готувала хустки. Любка співала, мов соловейко в гаю, та вишивала великий рушник хмелем та зірками. Нимидора неначе вдруге переживала свій вік в своїй Любці. |
| 1904 |
Нимидору ізсушила, ізв'ялила нужда, як холодний вітер зелену билину. Лиха недоля ізстарила її завчасу. Минула половина її літ, а вже здавалось, що Нимидора доживає свій вік. Любка виросла й стала дівкою, гарною на все село. Нимидора заквітчала її, милувала, як рожу в садочку. |
| 1905 |
Кожної неділі, кожного празника вона ходила до церкви й на службу, і на вечерю. Щороку вона ходила до Києва в лавру на прошу та все молилась за Миколу по київських монастирях, щоб він був живий та здоровий та вернувся додому хоч перед її смертю. |
| 1906 |
Вона хотіла побачить його хоч перед смертю. І вона знов почала думати про його, сидячи за гребенем коло печі, думала про його, стоячи в темній церкві на вечерні, та все просила в бога, як останньої ласки, попрощатись з ним перед смертю. Настала весна. |
| 1907 |
Микола жне поперед неї, а вона поспішає за ним, та ніяк не дожене його. Коли підведеться вона, аж надворі вже день. Одно сонце серед неба, а друге тільки що сходить в червоних хмарах. Сниться їй, що вона молода дівчина, в квітках та стрічках, підперезана вишиваним рушником, убрана, як до вінця. |
| 1908 |
Вона бачить, що Микола молодий, з чорними кучерями на голові, в білій сорочці, підперезаний червоним поясом. Їй дуже хочеться подивитись на його лице, а він не обертається. Пшениця валиться йому на плече; з колосків бризкає золоте зерно, сиплеться на чорні кучері, на білу сорочку і падає додолу. |
| 1909 |
Микола обернувся до неї й глянув на неї. Вона побачила його молоде лице, чорні брови, ясні очі й зраділа. Нимидора прокинулась і почувала, що її душа розтривожилась. Вона почала хреститись та молитись і знов задрімала. І здається їй, що вона в Києві в лаврі, на вечерні на страстях. |
| 1910 |
Всі люди стоять з свічками в руках. Уся церква в свічках, од низу до самого верху, а десь зверху, з високої бані, ллються голоси такі гарні, що їй здалось, ніби вона в раю. Коли оглянеться вона назад, аж коло неї стоїть Микола, сивий, як голуб, з сивими вусами, тільки брови чорніють, як шнурки. |
| 1911 |
Він бере її за руку, і вони вдвох з свічками в руках йдуть до стіни. Стіна розступилась перед ними. Микола веде її в печери, а за ними річкою ллється народ з свічками в руках. Нимидора оглядається назад, аж увесь народ зник, і вони вдвох з свічками йдуть все глибше та глибше вузенькими печерами. |
| 1912 |
В одній домовині вона вгледіла отця Зенона, котрий читав над нею екзордію. Він усе моргав товстими сивими короткими бровами. Вже вони поминули всі мощі, минули мощі, що стояли закопані в землю до пояса; вже в них свічки погасли, а вони все йдуть глибше та глибше. |
| 1913 |
Прокинулась вона, встала й почала класти поклони перед образами за Миколу. Тим часом в народі пішла чутка, пішла й покотилась по селах, як грім по небу: то була чутка про волю. Народ зашумів, як бір в негоду. Встала, ніби з домовини, чутка про козаччину. |
| 1914 |
Народ піднявся й пішов ватагами од села до села, ніби хотів знайти скоріше волю. Всі записувались в козаки, бо говорили, хто запишеться в козаки, той не робитиме панщини. Десь узялась звістка, що воля вже прийшла од царя, та її ховають од народу попи, бо держать руку за панами. |
| 1915 |
Коли це проз самий її вид пурхнула в кватирку ластівка, покрутилась у хаті кругом стін, сіла на образ, пощебетала, знялась, знов пурхнула назад в кватирку і сховалась в вишнях. Через тиждень Нимидора лягла і більше вже не вставала, її здавило в грудях, і в неї не стало духу дихать. |
| 1916 |
Посилала Любку за двір виглядать та все тривожилась, як собаки гавкали надворі. Любка виходила на подвір'я і знов верталась до хати. Нимидора насилу зводила дух. Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як і родилась безталанною. |
| 1917 |
Вона так гарно плакала, що всі молодиці в хаті плакали вкупі з нею. Ненько моя, ластівко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато сліз вилила, що не схотіла на цім світі жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матінко, дожидать в гості? |
| 1918 |
Звідкіль тебе ждати, звідкіль виглядать? Чи з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матінко, бистрою річкою, чи буйним вітром, чи дрібним дощем, чи білою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш в вишневому садочку? |
| 1919 |
Любка посадила край могили вербу, а її чоловік поставив невеличкого хреста. Всі люди в селі жалкували за Нимидорою і просили бога, щоб їй хоч по смерті було легко лежати та землю держать, бо на цьому світі її життя було важче од сирої землі. |
| 1920 |
Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, вмовляла, та нічого не вдіяла. Мокрина вийшла заміж аж через кілька год, тоді, як прохололо її серце і Микола покинув Ковбаненка. Раз Микола полаявся і трохи не побився з отаманом. |
| 1921 |
Забродчики з отаманом збиралися плисти на море ловити рибу. Вони поскладали неводи на віз і вийшли з села цілою ватагою. Першу весняну красну тоню, по давньому звичаю, взяв собі отаман усю. Тоня вдалась і справді красна: невід був повнісінький баламутів, осетрів, білуги, лакерд та морських півнів. |
| 1922 |
Отаман вивіз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. Забродчики неначе ковтнули муху і почали підіймать отамана на сміх. Красна тоня вдалась добра; але того літа риба ловилась дуже погано. Забродчики розділили восени дохід і насилу заробили по двадцять карбованців. |
| 1923 |
Другого дня ввечері вони вернулись до отаманської хати дуже лихі. Отаманша винесла на вечерю черствого хліба і вчорашньої смаженої риби, котру в інший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок. Микола вхопив в руки дрючка й кинувся до отамана. |
| 1924 |
Надворі наймит гарманував пшеницею, тягаючи волами колодку чи вал по розкиданих і розв'язаних снопах. Отаман перескочив через вал, через розв'язь і побіг поза волами. Микола зачепився ногою за вал, дав сторчака в пшеницю і тільки через це не достав отамана дрючком по спині. |
| 1925 |
Отаманові було шкода Миколи. Він служив йому дуже добре, працював і падкував щиро коло роботи, помагав навіть в господарстві й був добрим крилашем. На другу весну він пішов до Миколи, перепросив його гарненько; і вони помирились і запили сварку й мир могоричем. |
| 1926 |
Довго служив Микола в забродській ватазі й заробив чимало грошей. Він поставив собі землянку, почав навіть хазяйнувати, але йому було тяжко й сумно жить самому, і він пристав до товариства. Тим часом з Вербівки все втікали люди од лихого пана Бжозовського. |
| 1927 |
Чимало людей половив він і вернув до Вербівки, та ніде не знаходив Джері. Він пам'ятав його кулаки, і на його грудях і досі ніби вогнем пекло те місце, де його вдарила мужича рука. Довго сиділи в тюрмі рибалки, доки їх покликали на суд. Бжозовський ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. |
| 1928 |
Бжозовський витратив багато грошей, проживаючи в Акермані, а суду все-таки не було. Бжозовському здалося з нудьги, що і його посадили в тюрму на висідку, як і його підданих. Нарешті його покликали в суд. Два москалі з рушницями на плечах привели на суд десять вербівців. |
| 1929 |
Бжозовський, вже зовсім сивий, витріщив на нього свої здорові очі й, здається, був ладен з'їсти Миколу очима. Перед судом стояло десять чоловіка бурлак. То не були ті обідрані, замлілі, миршаві бурлаки, які пробувають по українських сахарнях. |
| 1930 |
Його не зігнула недоля й тяжка неволя. Його брови і вуса чорніли, а голова вже ніби снігом припала. Виски й тім'я ще чорніли й лисніли, і тільки ніби білим пилом припали, а сивина обхопила його голову, ніби білим вінком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. |
| 1931 |
Вид його був одкритий, неначе випнутий. Ні один пружок лиця не ховався десь всередину; тільки очі лежали глибоко в ямках, ніби поховались десь під бровами, й виглядали звідтіль і розумно, й хитро, й сміливо, й гордо, та все дивились скоса в бік, ніби казали, що вони нікому не ймуть віри. |
| 1932 |
Здавалось, ніби вони побачили свою смерть, що підняла над їх головами залізну замашну косу. Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до інших бурлак. Суддя спитав четвертого чоловіка, а далі п'ятого. І ті назвали себе синами Миколи Джері. |
| 1933 |
Другі бурлаки звали себе усякими прізвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербівці. Пан насилу постеріг ту штуку. Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такі самі прізвища, якими бурлаки себе називали. |
| 1934 |
Знов москалі одвели бурлак в тюрму, їм забажалось лучче йти на Сибір, ніж вертаться у Вербівку до пана. Вони знали, що пан не дурно приїхав і дурно не поїде додому. Бжозовський знов мусив ждати кінця того суду і вже не радий був, що виїхав з дому. |
| 1935 |
В той час, як бурлаки досиджували свій час у тюрмі, сталось велике й несподіване для бурлак діло. Прийшла народна воля, і панщина навіки загинула. Чутка про ту волю ще не дійшла в акерманський закуток, не дійшла до тієї тюрми, де поневірялись і нудьгували бурлаки. |
| 1936 |
Суддя вийняв лист про волю й голосно прочитав його. Бурлаки нічогісінько не втямили через ту мову. Суддя почав товмачить їм, що вони од того дня вже вольні, не панщанні, а коли хочуть мати поле, то щоб хутчій вертались не до Кривди, а до своєї господи, звідкіль вони повтікали. |
| 1937 |
Бурлакам здалось, що суддя підходить тільки до них штуками, щоб допитаться, хто вони такі. Бурлаки тільки тоді пойняли віри, як од їх оступились москалі з рушницями, як їх випустили і справді на село. Тільки тоді вони ніби на світ народились. |
| 1938 |
Вони поспродували, що мали, зібрали грошей, діждали теплих днів і весною розпрощались з отаманом та й рушили в далеку дорогу. Тільки позоставались ті, що поженились вдруге при живих жінках. В той час в Кривді і в інших акерманських селах, по книжках, померла велика сила народу. |
| 1939 |
В кожного на душі була думка то за матір, то за жінку та дітей, їм усім здавалось, що вони не жили, а тільки животіли на чужині, тиняючись в наймах по усяких місцях. Багацько сіл, багато міст на Україні минули бурлаки; багато неділь налічили вони в дорозі, доки прибились до Вербівки. |
| 1940 |
Всі бурлаки стали на горі й довго дивились на рідне село. Вербівка зеленіла своїми вербами, садками, огородиною. Кожний шукав очима своєї оселі й хати; в кожного сльози навертались на очі. Вербівка дуже змінилась. Село розрослось понад Раставицею. |
| 1941 |
З ними стрічались люди, та все незнайомі, та все ніби чужі. Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він вже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари і залили дощем усе село. |
| 1942 |
Він повернув переулком і вгледів свою оселю. Микола прийшов до воріт і сперся на них, похиливши сиву голову та оглядаючи подвір'я. Де колись стояла повітка, там тепер давні вербові кілки стали товстими та здоровими вербами. Хата осіла й трохи перехнябилась на бік, на причілок. |
| 1943 |
Тільки стіни біліли, як і колись давно. Старе дерево в садку посохло, а на його місце повиганялись молоді буйні яблуні та вишні. Микола перейшов двір, рипнув сінешніми дверима і ввійшов у хату. Молода молодиця поралась коло печі, а якийсь молодий чоловік стояв коло стола. |
| 1944 |
Миколі здалось, що то була Нимидора в той час, як він ще сватав її й залицявся до неї. Її широко розкриті темні очі, її голос, вид – все так нагадувало Нимидору, ніби на його через ті очі глянула Нимидорина душа, через той голос заговорила до його сама. |
| 1945 |
Микола не вдержавсь, поцілував Любку й заплакав. Вся його тверда, міцна душа розтопилась, як віск на гарячому вогні, й розплилась слізьми. Любка догадалась, хто прийшов до неї в хату. Вона засмутилась, здивувалась, не знала, що й казать, і тільки мовчки стояла коло печі. |
| 1946 |
Перед нею стояв зовсім чужий для неї чоловік. Для неї навіть було чудно, що він називав себе її батьком, їй усе здавалось, що батько давно вмер і лежить похований в землі. В її серці все якось помішалось, скаламутилось, так що вона не знала, чи радіть, чи плакати? |
| 1947 |
Високо й густо розрісся вишник, що він насадив, неначе зелене гніздо; через його навіть не промикувавсь промінь сонця. Верби коло тину стали дуплинасті і взялися порохнею. Микола шукав очима тієї старої гіллястої груші, з-під котрої він вперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставиці воду. |
| 1948 |
Микола ледве налапав ногами в кропиві сухий спорохнявілий пеньок. Од його не пішло ні одного паростка. Микола пригадав собі той пишний вечір, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як він спав під грушею, те кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що ніби співала Нимидориним голосом. |
| 1949 |
Під сивим волоссям затаїлась міцна запекла й правдива душа. З кладовища Микола пішов до священика й найняв панахиду за Нимидору. Любка пішла додому, увійшла в хату, зглянулась з чоловіком і перекинулась кількома словами. Микола зостався жить при своїй дочці. |
| 1950 |
Дочка й зять зглядались між собою й мусили мовчать. Зять пам'ятав, що живе в тестя у приймах і що він настоятель на Джерине поле й грунт. Зять мусив змовчувать: робив усяку угоду Джері, бо він був у приймах і постерігав, що Джеря п'є з горя. |
| 1951 |
Голова зараз почув, де раки зимують, і почав з писарем потроху обкрадать громадський скарб, встоював за свій багатий рід і всі громадські повинності скидав на вбогих хазяїнів. Раз якось голова послав до Миколи десяцького, щоб він дав свого коня під станового. |
| 1952 |
Голова послав до Миколи десяцького вдруге. Микола дав коня, але зараз пішов до шинку, де було чимало громадян, і почав нарікать на голову за те, що він усю громадську вагу скидає на бідніших хазяїнів, а собі вже поставив нову хату з світлицею та з кімнатою, наче збудував панську економію. |
| 1953 |
Микола вхопив кварту й пожбурив нею на шинкаря. Горілка потекла йому по лиці й по бороді. Шинкар прискав, як кіт, понюхавши перцю. Громада зібралась у волость і загула, як бджоли в улику. Багатого голову скинули й обрали за голову чередника. |
| 1954 |
Пан забрав собі кращі землі по долині, над річкою, а половина села мусила брати землю на шпилях понад крутими балками. Одна така гора припала й Джері і його зятеві. Та гора була така крута, що у великі дощі рілля скочувалась з водою униз, а воли ледве тягли плуга по косогору. |
| 1955 |
Ті садки належались до хазяїнів споконвіку. Вони росли по балці серед густого лісу. Там був і садок Джерин; там стояла з давніх давен пасіка його батька. Громада й справді того року не орала й не сіяла хліба на тому полі, вгорі над балкою. |
| 1956 |
Половина села не орала й не сіяла того року. Пан не згоджувавсь брать назад того поля. Так воно й стояло ціле літо толокою. Тим часом і по других селах люди не хотіли брать поля; і в других селах давали їм землю неродючу. З столиці прислали повірочну комісію. |
| 1957 |
Джерю випустили з тюрми на волю. Пан зненавидів його й не знав, як його викишкать з села, а Джеря обходив панський двір десятою вулицею й зарікся навіть зароблять хліб на панському полі. Од того часу Джеря, як тільки було почує дзвоник станового або справника, то зараз тікає з села на хутір, у ліс. |
| 1958 |
Чи вивозив він на ярмарок картоплю, цибулю, капусту або огірки, він ніколи не продавав панам, одказував їм грубо, сердито, з великою злістю, мало не проганяв їх од воза. Жиди підпоювали декотрих громадян, підбивали їх оддати їм громадські шинки, та нічого не вдіяли. |
| 1959 |
В Вербівці настав молодий піп і почав брати велику плату за треби. Джеря перестав ходити до церкви, і як було вгледить попа, то зараз хапається за свою кишеню. Вряди-годи, одначе, Микола молився богу в пасіці, хрестячись та кланяючись до схід сонця. |
| 1960 |
Діти слухали й засипали коло його, на його руках. Настали інші часи, настали інші люди. Джеря тільки згадував, як колись він жав з Нимидорою вночі при місяці, як людський хліб стояв незжатий, гнувся додолу й висипавсь, а люди на панщині хапали серпами панський хліб. |
| 1961 |
Сонце стояло на заході. Старий Джеря сидів у своїй пасіці коло куреня з своїми малими онуками. Невеличка пасіка стояла в балці на косогорі в садочку, а насупроти неї, по другий бік балки, стояла крута гора, як стіна, вся зверху вкрита густим лісом, а внизу густою ліщиною. |
| 1962 |
Балка, вкрита садками, вилась попід горою і ховалась далеко-далеко в старому липовому лісі. В садках було ще знать окопи та ями, зарослі терном та ліщиною: то було померше село, може, ще старіше, ніж була Вербівка, може, знесене татарським або польським мечем та вогнем. |
| 1963 |
Попід уликами вилися прочищені стежки, а серед пасіки стояв важкий низенький хрест, з двома дощечками, прибитими зверху на обидва кінці перехрестя. Серед хреста було видно образ Зосими й Савватія. Під хрестом стояло корито з водою для бжіл, потрушеною стеблами соломи. |
| 1964 |
Довге гарбузиння вилізло на курінь і почіплялось по тину. На самому курені вгніздився здоровецький гарбуз, неначе виліз, щоб погріти своє біле черево на сонці. В одному кутку коло хвіртки тліло курево, і легенький димок вився вгору й ховався в густому гіллі старої груші. |
| 1965 |
Коло його сиділо дві дівчинки-онучки, а старший хлопець з батогом в руках стояв проти діда й не зводив з його очей. Джеря був сивий, аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. |
| 1966 |
Діти слухали неначе якусь дивну казку та все розпитували діда про морську чудну та страшну рибу та про море. Мала дитина заснула на його руках. А в пасіці гули в уликах бджоли густим глухим гуком, неначе вони були закопані десь під землею. |
| 1967 |
Ось ти і прийшов, і стояв у вестибюлі, і, зніяковілий, стривожений, чекав на розмову зі «справжнім письменником», з Михайлем Семенком, про якого чув, але дотіль ніколи не здибав, бо ходити на вечори панфутуристів не мав ані часу, ані охоти. |
| 1968 |
Стримано і журливо всміхався по-хлопчачому припухлими губами, та й весь був просто хлопчаком, у якого тільки очі виказували, що смутки і тривоги, злидні й переживання не обминули юнака ані в єлисаветградських степах, де проминуло отроцтво, ані по убогих притулках київського студентського існування. |
| 1969 |
У скриньці під тапчаном, на якому спав, чи в глибоких кишенях залатаного галіфе ти ховав уже аркушики своїх творів. «От і давайте, давайте їх мені», – Семенко навіть руку простягнув, щоб взяти в автора рукопис, але автор нічого не приніс, бо й не гадав, що так зразу може змінитися доля його. |
| 1970 |
Михайль Семенко не тільки вітійствував на літературних вечорах і диспутах, кидаючи свої не дуже небезпечні блискавиці то в один бік – на академістів, традиціоналістів, неокласиків, то в другий – на гартівців, плужан, загрозливих його суперників. |
| 1971 |
Михайль запевняв, що задоволений з такого реагування – оце, мовляв, класова боротьба, хоча насправді було це ексцесами групівщини, гуртківщини, зарозумілого дрібнобуржуазного «лівацтва». В Юрія і в мене поступово накопичувалося невдоволення. |
| 1972 |
Можна було купити і до нудоти солодкі східні ласощі, але в мецената не завше вистачало на цю розкіш коштів. Кава пилася повільно. Часу вистачало, щоб і посваритись, і помиритись, і потішитись читанням уголос своїх віршів, а частіше віршів Маяковського. |
| 1973 |
На сцені була суцільна тьма, і тільки червоними жаринками цигарок (у підводному човні?) позначалися мізансцени дійових осіб, що вимовляли штучними, приглушеними голосами уривчасті й логічно не пов'язані репліки. Здається, вистави Люсиного театру так і закінчилися цією прем'єрою. |
| 1974 |
Вимогливо і запопадливо були продумані двадцятидвохлітнім юнаком враження, спогади, переживання, накопичені в пам'яті за його життя, іще недовгого, але сповненого не чуваними дотіль подіями, образами дивовижних людей, небувалими грозами революції. |
| 1975 |
Як він знаходив час і для праці на кінофабриці, і для писання новел, і для складання пісень та балад? Де в нього бралася енергія, тим паче що молодий організм уже почала точити недуга, яка й потім, незважаючи на тяжку операцію, не полишала його? |
| 1976 |
Але все було саме так, і бумазейний блазень завше сидів на почесному місці на Тамариному туалетному столику. Коли в подружжя Яновських був щасливий день, милому паяцові чіпляли рожевий бант; коли ж був привід для журби, паяц хилив свого довгого носа. |
| 1977 |
Правовірні ваплітяни глибше й глибше вгрузали в конфліктні взаємини з суспільством. Чвари, розпочаті як групові, як загострення властивої тодішньому літературному життю гуртківщини, набирали виразного політичного характеру. Хвильовий проголосив своє «геть од Москви». |
| 1978 |
Хоробрий і пристрасний комісар партизанського полку, що з придніпрових плавнів Херсонщини діяв проти білої і жовто-блакитної контрреволюції, людяний і бойовий вихователь людських душ, посланий партією в розклекотіле класовою борнею село, Микола Куліш приваблював Юру. |
| 1979 |
Юру хвилювали й збагачували талановиті розповіді Куліша про події та бої громадянської війни на тих же завихрених степах, де тоді бродив і сам, зовсім юний єлисаветградський статистик, трохи ошелешений спостерігач суворої боротьби, учасником якої був більшовицький комісар Куліш. |
| 1980 |
Влаштувався було завідувати літературною частиною в оперному театрі, вчив мови й орфоепії Леоніда Собінова, щоб він вправно, по-українському заспівав Лоенгріна, та на цьому, здається, мій внесок в історію українського оперного театру й закінчився. |
| 1981 |
Про це ми з Юрієм бесідували, блукаючи журливими алеями малолюдного осіннього лісопарку. Шелестячи купами зів'ялого листя, годинами ходили там, говорячи для відпочинку й спокою душі про книги, прочитані давно й перечитувані наново; тільки про свої книги, ще не дописані, ми не говорили. |
| 1982 |
Коли на папері один за одним у продуманій системі лягав вагомий рядок за рядком, щастям було піддатися їхній тугій ритмічній течії. Юра волів течію не перебивати, сповна віддаючись своєму, уже обміркованому й зваженому щастю. Щастю писати. |
| 1983 |
Тамара, як могла, охороняла спокій Юри. Нелегко було їй. До того ж все більше турбував стан здоров'я чоловіка. Йому після видалення хворої нирки потрібна була дбайливо додержана дієта. Брак матеріальних ресурсів часто ставав на заваді цьому. |
| 1984 |
Вони раділи, що мають таких сумирних і милих сусідів, якими було подружжя Яновських. Навіть моторний фокстер'єрчик, улюбленець Юри, поводився свавільніше лише на прогулянках, коли Юра поважно й терпляче водив його по доріжках найближчого скверу. |
| 1985 |
Тамара мала клопіт зі своєю безпорадною, плачливою й розгубленою матір'ю, її покинув чоловік, що, на думку всіх, було просто щастям для Горської. Горська шукала поради й утіхи в Тамари, але Тамара не таїлася, що радіє з цієї, кінець кінцем, вигаданої Горською драми. |
| 1986 |
Коли цю грань було перейдено, він ставав холодним, стримано, але непохитно гнівним і навіть злобливим. Великих зусиль мусив докласти цей хворий, не часто голублений долею чоловік, щоб достойно витримати прикрості й більші й менші, які обсідали його. |
| 1987 |
Нерідко він був веселий, по-юному пустував і звеселяв гостей, що радо відвідували його кімнатки, обставлені так само просто й чепурно, як і попередні оселі. Приходив Тичина, часто вкупі з Лідією Петрівною, яку вже перестав звати бібліотекаркою, а урочисто представляв – дружина. |
| 1988 |
Японський умів легко, невимушено, залюбки товаришувати з людьми, старішими за нього. Люблячи їх, шануючи, він водночас умів бути з ними і теплоіронічним, і ніжнозанозистим, і грайливим. Сашко Довженко ні від кого не стерпів би тих жартів і ущипливостей, до яких у розмовах з ним вдавався Юра. |
| 1989 |
Юра так само вдавав страшенно здивованого, присягався в чесності, клявся в невинуватості; всі реготали, тішились, – так повторювалось у різних варіантах безліч разів. Коли подружжя Тичин приходило до Яновських, то теж не обходилося без подібних наївних розігрувань. |
| 1990 |
У душах цих істинних поетів жило багато по-дитячому світлого, прекрасного, зворушливого, наївного, не пригашеного ані вітрами, ні грозами буття. Складний був цей період життя і Юриного, і мого. Ламалися звичні уявлення, змінювалися давні взаємини, народжувались нові думи, небувалі почування. |
| 1991 |
Захоплений внутрішніми переживаннями, я не був уже достатньо уважний до переживань навіть найближчих друзів. Порідщали наші прогулянки з Юрою по Києву, але я їх добре запам'ятав. Я сказав Юрі, які рішучі зміни входять у моє особисте життя. |
| 1992 |
Моя майбутня дружина Ніна, Юра, я. Приходили до улюблених місць, до пожовклих каштанів біля стародавньої порфирної абсиди Софії, до піднесеного над серпневою прозорою далеччю Дніпра срібно-блакитного корабля Андріївського собору, до шепітливих алей осінніх прибережних садів. |
| 1993 |
Говорили про творчість, літературу, щастя Жити й любити, вірити в світле майбутнє, творити і трудитись. Збудженість і тривоги, мов перед червневою навальною грозою, відчували ми в ті зимові дні 19З9 року, коли Юра, насунувши навушники своєї незмінної кепки, ішов зі мною. |
| 1994 |
Він разом з В. Кричевським приходив до залу в будинку Академії наук, де я до пізньої ночі працював, намагаючись добре виконати перше в моєму житті безпосередньо урядом дане завдання – підготувати до березня велику виставку, присвячену життю і творчості Тараса Шевченка. |
| 1995 |
Ніколи не було зібрано разом стільки Шевченкових картин, офортів, рисунків і малюнків, як для цієї виставки, їх належало добре розмістити, оформити. В цьому ділі моїм найголовнішим порадником і помічником став умілий художник-оформлювач, тонкий знавець мистецтва і добра людина Семен Миляєв. |
| 1996 |
Так, тридцять дев'ятий рік розпочався напружено і бентежно не тільки для нас, а й для всього світу. Похмурі тіні загрозливих передвість ходили по снігах Європи. Про це ми теж говорили, йдучи з Юрою під обсипаними уже вологим снігопадом каштанами березневого Києва. |
| 1997 |
Я, сидячи поруч Яновського, приглядався до нього, трохи побоюючись тих переживань і хвилювань, що були для Юрія неминучі. З-під довгастих, невеликих окулярів Юрині очі дивилися насторожено, потаємно здригалися куточки уст, на скронях тривожно билася блакитна жилка – так, автор дуже хвилювався. |
| 1998 |
Він махнув довгою шиєю, зніяковів та й утік за куліси. Я пам'ятаю цей перший уклін драматурга Яновського глядачам. Я пам'ятаю і останній його уклін, складений народові в київському театрі через шістнадцять років. Шістнадцять років. Незмірних, небувалих, тяжких і героїчних. |
| 1999 |
Ось я розгортаю пожовклі томики журналу. Порохнявіє папір, розсипаються аркуші, жухне фарба, але нетлінною пам'яткою героїчного духу народу та Його літератури з кожним роком більше й більше стають ці дорогоцінні примірники бойового і животрепетного часопису письменників Радянської України. |
| 2000 |
Дотемна просиджував він у пропахлих свинцем і гасом цехах друкарні, продивляючись і коректуючи аркуші свого журналу. Кожна хвилина була дорога. Друкарня вкрай перевантажена. Часто в її цехах поруч Юри, перекидаючись з ним дружніми фразами, сиділи Г. |
| 2001 |
З кожним повідомленням з фронту, з кожним словом стислих і таких промовистих для серця наказів Верховного командування, з кожним виблиском салютних залпів і золотистим сплеском ракет над Кремлем, який виднів з вікна Юриної кімнати, зростала радість, бадьорість, творча піднесеність. |
| 2002 |
Я відчував, як марить він побачити – хай ще в димах пожеж, у страхітті згарищ, у свіжих горбиках могил – стражденну, скровлену, але вже вільну рідну землю, її сплюндровані села, її зруйновані міста. Харків, Харків, яке в тебе нині обличчя? |
| 2003 |
Ти мариш про це, Юро? Так, ти хочеш цього як найбільшої радості, пов'язаної і з глибоким болем за пережиті Вітчизною муки. Ти прилучився до цієї радості і до цього болю, і ти став мужніший, мудріший, сильніший. Під чорним потрощеним комином над жалюгідним огниськом вовтузилися дві жіночі постаті. |
| 2004 |
Кинулася й молодша. Ми спинилися віддалік. Їм треба було в цю мить бути самим. Вони не плакали і навіть не говорили, тільки пригортались одне до одного. Дві жінки в обшарпаному, обгорілому, так-сяк підтиканому одязі – і син одної, брат другої. |
| 2005 |
Мати перша схаменулася і кинулася до кабиці. «Голодні ж, голодні ж, голодні», – повторювала. Підвладна незмовклому за жодних злигоднів чуттю гостинності, що властиве єству української селянки, почала порпатись, сипати якусь потерть у глечика, викладати з торби сухарі. |
| 2006 |
Перевозили людей, гармати, амуніцію, витягали трупи, підбирали оглушену рибу. Панував напружений рух, насторожений настрій передової лінії. Мало не шарпнувши залізними черевцями лісистих пагорбів, промчав понад Дніпром блискавичний клин штурмовиків. |
| 2007 |
І враз ми, жахаючись, побачили, як потягся за одним з літаків чорний хвіст диму; літак крутнув і шугнув за лозами коси в дніпрову глибінь. Юра, можливо, вперше побачив, як гинуть соколи. О, не часто вони уникали загибелі так, як описав був він два роки тому в новелі про «яструбка». |
| 2008 |
Мені цих слів бракує. Тяжко відтворити атмосферу, якою ми дихали на спостережному пункті Букринського плацдарму, ми, такі, здавалось би, тут недоречні і навіть непотрібні з-поміж воїнів, що маломовне, розважливо і твердо робили своє тяжке діло нещадної боротьби. |
| 2009 |
Битва розгорталась перед нами у своїй величі й простоті. Ми бачили, як просто зводились люди, йдучи в атаку, як просто спалахував над танком гострий гримучий виблиск і танк вгортався димом, як просто гармаші витягали з-за чагарів гармату і били в протилежний чагар. |
| 2010 |
Знов сільська хата. Тхне вогкістю, зів'ялим листям, м'яким тліном листопаду. Солодко і п'янюче пахне пожовклий лозняк, крізь який ми плазом пробираємось, щоб через його сплетені віти глянути на той бік Дніпра, на парки Києва. Юра, поправляючи окуляри, повзе і тяжко дихає. |
| 2011 |
Звідси почнеться новий наступ. Дивом військового мистецтва назвуть історики цю операцію пересування таких огромів війська через дві сотні кілометрів, через три переправи буквально під носом ворога. Війська просувалися лише вночі або коли наповзали густі вечірні та вранішні тумани. |
| 2012 |
Генерал А. Кравченко, командуючий 5-м танковим корпусом, вирішив переправити перші танки своїм ходом через Десну по піщаному броду, з труднощами розшуканому й позначеному встромленими в дно дороговказами. Вода на броді стояла вище за норму, дозволену для переходу танків по дну ріки. |
| 2013 |
Німецьке командування розібралося у страшній для нього правді запізно, коли на маленькі плацдарми, здобуті першими сміливцями в районі Новопетрівців та Лютежа, ринули підкріплення, а за ними потоки піхоти, артилерії, танків. Ворога затискали могутні сталеві лабети. |
| 2014 |
Втрьох ми надвечір знову повзли верболозами до Дніпра. Місто лежало за чорними пагорбами. Деколи в глухому небі висне зелений спалах ракет. Де-не-де промигоче різкий пунктир трасуючих куль. Тиша гнітить, удавана, примусова, до краю напружена тиша. |
| 2015 |
Вони взяли нас до своїх машин, що недовгою валкою з трьох вілісів виїхали на Київський шлях. Переганяючи частини піхоти, обминаючи гармати, стережучись танків, слухаючись наказів саперів, які складали обабіч шляху купи брудно-зелених смертоносних дисків, ми в'їздили в Київ. |
| 2016 |
Кидаються до рідних воїнів, обіймають, цілують, плачуть, кричать, поспішають щось оповісти, чимось приголубити, вимовити якнайніжніші слова. Наші машини теж спиняються там, де вже зібрався, сплетений обіймами, гурток солдатів і цивільних людей. |
| 2017 |
Вони кидаються і до нас. Обіймають, поспішають розповісти. Ми, навіть не розбираючи похапливо сказаних слів, розуміємо їхній зміст і відповідаємо так само похапцем, так само знетямлено, так само радісно і ніжно. Я потім хотів згадати, що ж ми говорили людям, що люди говорили нам. |
| 2018 |
Тільки на фотографіях та на небагатьох метрах кіноплівки збереглися сцени тієї нашої першої зустрічі з рідними киянами. Фронтові фото- і кінокореспонденти усвідомили важливість усіх подробиць і фіксували їх пильно і завзято, втираючи з очей сльози, щоб не заважали вглядатися у видошукач. |
| 2019 |
Можна було розрізнити навіть окремі вибухи найважчих снарядів. Ішов великий бій за Київ. Манштейнові армії було спинено, вони подалися назад, люто огризаючись і гинучи. У Києві мав відбутися перший велелюдний мітинг визволених киян. Ворожі літаки вже не наважувались удень з'являтися над містом. |
| 2020 |
Яновський у ці дні жадібно шукав зустрічей і бесід з воїнами, з киянами. Він насичував свою пам'ять розповідями, фактами, подіями, подвигами, образами радянських людей – чи то воїнів, чи то цивільних киян, трударів, дітей, інвалідів. У «Київських оповіданнях» ми читатимемо згодом про них. |
| 2021 |
Такі листи були на мітингу схвильовано заслухані, одностайно схвалені. В них є багато слів, породжених високим піднесенням почувань Яновського й Довженка, які брали участь у підготовці цих історичних документів. Юри і Сашка на самому мітингу, оскільки я пригадую, не було. |
| 2022 |
Він лежав у залі письменницького клубу. Над ним ридав Шопен, гірко і сумно пахли хризантеми. Він лежав і був дуже красивий. Спокійно поклав між квітів худі, пожовклі руки. Очі, затулені неважкими повіками, непорушно дивилися вгору. Ти не помітив мого приходу. |
| 2023 |
Навіть тої ночі, коли невдовзі світанок востаннє осяє твоє лице, воно зберігало в собі щось вічно ясне, чудесно хлопчаче, трішки визивне й занозисте, зберігало приховану під високим лобом світлу мисль, яка просвічувала крізь поважність моторошно величної задуми. |
| 2024 |
Стояли і вночі, чергуючись і виходячи до сусідньої кімнати, щоб відпочити, присісти, прошепотіти один одному слова печальні і важливі. Була глибока ніч, коли я лишився біля тебе сам, підійшов і глянув у твої заплющені всевидющі очі. Я мусив тобі стільки ще сказати. |
| 2025 |
Парусе-парусе, куди ти прянеш? Далеч розкрилась привітно, мов двері. Виходь, дальнозорий майстер стрімливого корабля, на варту свою незмінну, на почесну вахту довір'я – і світло небачених літ тебе привітає здаля, і в небі засяють тобі іще не відкриті сузір'я. |
| 2026 |
Іди ж, незабутній, в майбутню даль, щоб нащадкам, немов заповітну дідизну, куту тобою троянду залізну передати, як добрий і щедрий коваль. Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Сніги тікають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. |
| 2027 |
Спокійний, сумирний стоїть сад. Коли буває вітряно, тоді, бачили б ви, якими стають мускулястими оці пружні дерева! А зараз кожне наче мріє про щось, глянцевим полиском вилискує на сонці, а там, де я проходжу, деревце ніби ненароком зачіпає мене, тягнеться до мене своїми живими, вогкими руками. |
| 2028 |
Ще б пак не знати: в цей сад я вклав двадцять років життя і не менше двісті років – енергії. Сьогодні ми відкриваємо траншеї в саду. Всю зиму вони були закриті рамами та матками, пригорнуті зверху землею. Траншеї глибокі, довгі, стіни в них обкладені лампачем і побілені. |
| 2029 |
Тільки садівник може зрозуміти, з яким почуттям підіймав я сьогодні першу раму. Витримали чи ні? Здійсниться наша мрія, чи, може, все доведеться починати заново? Адже протягом зими цитруси мої сиділи неполивані, в темряві, в траншеях, заметених зверху снігами. |
| 2030 |
Ніч кількамісячна, як у Заполяр'ї. Звичайно, я і взимку не раз заглядав до них, давав їм під час відлиги світлову підкормку, але сьогодні... Відкриваю, а в самого серце тьохкає. І дівчата, невсипущі кадри мої, учениці й помічниці, збилися біля мене, стоять – не дишуть. |
| 2031 |
Відхиляю раму урочисто, наче двері у свій завтрашній день. Сонячні зайці, випередивши мене, вже скікнули в траншею, заграли в білих підземних хоромах, освітивши роту вишикуваних маленьких наших південців. Уже ми в траншеї, прощупуємо листя. |
| 2032 |
Чую в ньому живий пульс – це головне. Грунт попід цитрусами затвердів та спресувався, висмоктали деревця з-під себе всю вологу. Тепер ми їх поллємо. Буде вам вода, буде свіже повітря, матимете світла і тепла вволю. Попереду полки розкішних сонячних днів. |
| 2033 |
Що Оришка дома зі мною робить – того ніхто не знає, але на людях вона завжди готова вступитися за свого войовничого мічурінця. А Лідія Тарасівна тимчасом слухала та тільки мружилася до ораторів (це в неї звичка така – мружитися до кожного, наче до сонця). |
| 2034 |
Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала мені про це Оришка (вона в мене круглий рік теплим коров'ячим молоком пахне). Пригощають мене дівчата пиріжками, зачіпають то так, то інакше. І всі ми сподівалися разом з дідом, що дерево злякається і почне з наступного літа родити. |
| 2035 |
Сліду не було. Лежав край села в обіймах дніпровських рукавів голий гористий острів. І вода була поруч, а ніщо на острові не родило, окрім чорних колючок-якірців. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потім, як налетять із степу гарячі суховії, усе повигорає дотла. |
| 2036 |
Ідуть три фундатори, колючі якірці з піском лізуть в роззявлені Микитині черевики, а навкруги молочай жовтіє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зелені ящірки та шипучі гадюки свистять з-попід ніг. Розвелося нечисті, розплодилося, як у Ноєвім ковчезі. |
| 2037 |
Зітхнув Мелешко. Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворішу агротехніку, одне слово – доведеться докласти розуму і рук та й рук. Одному це було б не під силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. |
| 2038 |
Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острівну супіщану землю і навіть нюхає навіщось її. Так і порішили. Взяв я землі на пробу і товарняками та на кришах – до Мічуріна. Невірно зображують Івана Володимировича оті, що малюють його сердитим, примхливим дідуганом. |
| 2039 |
Не думаю, що це він тільки при мені був таким. Добувся я до Козлова – вже добре похолодало, надворі саме дощ репіжив, а в кабінеті у Івана Володимировича було натоплено жарко. Так і ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця. Мічурін саме щось писав, схилившись за столом. |
| 2040 |
Не перебільшуючи скажу, що було в тому погляді справді щось величне, апостольське і в той же час пробивалося з-під нього зовсім наське тепло – людське, юнацьке, веселе. Ніяково мені було завдавати йому клопоту, пробував відмагатися, але – де там... |
| 2041 |
Я, здається, розуміюся на жартах і сам люблю пожартувати. І то, звісно, жартував зі мною Мічуріні Обидва ми в той момент добре знали, кому з нас легше, а кому важче. Бо найважче таки було йому, Івану Володимировичу, прокладати для всіх нас шлях. |
| 2042 |
Спочатку посадили ярус внизу, довкола острова, площею в тридцять гектарів. Через рік, як цей прийнявся, оперезали острів другим, ширшим ярусом в сорок гектарів. А вже на третій рік освоїли решту, всю гористу частину острова. Сто двадцять га! |
| 2043 |
Ідеш один кілометр, а довкола тебе сяє і сяє в усі кінці чарівне білорожеве царство, ідеш другий, а над тобою все виснуть і виснуть повні запашні суцвіття... А в серпні? На виноградниках по півпуда кетягів на кожному кущі, в саду – гілля гнеться під плодами, мусимо підпирати. |
| 2044 |
У вітряний день ступити вам ніде – земля встелена стиглими плодами. Візьмеш яблуко в руку, щоб подивитися, і таке воно перед тобою красиве, таке божественно-викінчене, що вже не зважуєшся кинути його знову на землю. Так і тримаєш в руці, не знаходячи йому кращого місця. |
| 2045 |
Посміхається мені назустріч ласкаво, привітно, ніби ми давно вже були з ним знайомі і за столом по-приятельськи сиділи. А сад цвітеї Люблю його в усяку пору – і золотим літом, і багряною осінню, і взимку, коли він, заінеїний, дрімає, стоячи по пояс у снігу, – але навесні, та ще в маю! |
| 2046 |
А в день приїзду секретаря ЦК сад мій розквітнув особливо повно, здається, пишніше, ніж будь-коли. Може, тому, що синя туча з одного боку саме заходила, а коли з крайнеба десь туча синіє, тоді на її тлі сад особливо виділяється своїм цвітом. |
| 2047 |
А повітря! Якщо був коли-небудь рай, то в ньому, я певен, пахло так, як у моєму саду. Повітря райське, хоч у флакон його набирай. Кожне дерево, кожна крона світиться, наче величезна ваза, створена з самого повітря, сонця та найтоншої порцеляни. |
| 2048 |
Не встиг я ще й осколків усіх тоді повиймати, у деяких штамбах сиділи вони в живому тілі, аж боліло мені отут! Йдемо, і щоразу перед якимось особливо розкішним клубком живого суцвіття секретар зупиняється і знімає свого бриля, наче мовчки вітається з яблунькою. |
| 2049 |
Пізніше він мені одкрився, що таки да, займається. Стоїмо перед яблунькою, і просто дивно, як разюче схожий на мене секретар ЦК! І не лише коренастим ростом, обличчям та міцною лисиною, а головне – характером, думками, почуваю, кревно ми близькі. |
| 2050 |
Глибоко запало мені в душу його слово. Таке враження зоставив по собі, наче побував я далеко десь, поперед усіх, у чудовому новому світі. Тепер з кожним роком переконуюсь, як усе швидше, розгонистіше той чудовий світ наближається, як здійснюються наяву наші спільні мрії. |
| 2051 |
За даними всіх переказів і легенд колись тут, на нашому острові, стояла деякий час Запорозька Січ, вирувало хоробре веселе козацтво. Дуже вдало обрали наші предки собі місце для табору, вже й тоді вони розумілися на тактиці та стратегії!... |
| 2052 |
Мій приятель Роман Романович, викладач історії, запевняє, що саме тут, на нашому острові, писали козаки свою знамениту відповідь турецькому султанові Магомету, який, з дурного ума, запропонував був їм перейти в турецьке підданство. І що лист писався саме тут – це дуже скидається на правду. |
| 2053 |
Пляшка меду-горілки! Стоїть собі, уявіть, повнісінька, не висохла протягом століть, тільки настоялась, загускла, а чиста – мов сльоза. Ми не здавали її в музей, розпили колективно ту пляшку, пом'янувши добрим словом своїх славних, веселих і хоробрих предків. |
| 2054 |
Ви запитаєте, які в мене дані? Свідків, звичайно, важко виставити, але коли дивлюся я на тих мальованих запорожців, що стоять собі, з'юрмившись довкола писаря, і від душі регочуть, то почуваю, які ми з ними близькі вдачею, характером і навіть поглядами на турка. |
| 2055 |
Так і зараз. Щоб задурманити публіку, вони кивають в наш бік, на всіх радянських людей, тобто і на мене персонально. Микита Братусь – агресор! його сади завтра нападуть на нас, Братусеві сади загрожують усім нашим американським роздутим штатам і англійській короні також! |
| 2056 |
Чого за поли хапають? Піниться на мене Черчілль, сам не знаю, чим я йому так ріпицю наперчив... Чи за провал інтервенції досі казиться чи листа мого досі забути не може? Але ж правда була моя, і я готовий сьогодні вдруге того листа підписати. |
| 2057 |
В тридцятих роках наша черешня йшла на експорт в Англію. Відправляли ми її в бочках, засульфітовану чин-чином. Таку черешню як обвариш взимку, то вона стане мовби щойно з дерева знята. Платили англійці золотом, а ми, як відомо, саме посилено будувались, і їхні фунти були нам цілком до речі. |
| 2058 |
Бо справжній дипломат завжди говорить правду, і в цьому якраз його сила й талант. Мушу зауважити, що на той час, коли заморські лорди вели під мене підкоп своїми реляціями, в нашому районі саме закінчувалось будівництво нового плодоконсервного заводу. |
| 2059 |
Вельми дякую за похвали в адресу моєї "Піонерки" і пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита ні жовтої, ані блідорожевої черешні, бо виводить він те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!... |
| 2060 |
Вся бригада знає Оришчину слабість і щоразу, коли Оришка з'являється на горизонті, якась молодичка навмисне мене атакує. І, не довго думаючи, гуп межи плечі, дарма що перед нею визнаний войовничий мічурінець. Оришка не зважає на авторитети. |
| 2061 |
Я люблю щиру відвертість і не криюсь, що дома Оришка іноді бере наді мною верх, але в саду – ніколи! Це моя резиденція, моя лабораторія, і тут усе за мене, і таблички на контрольних деревах, і схрещені гібриди в марлевих капшуках, і цитруси в траншеях, і всі мої дияволиці-помічниці. |
| 2062 |
Він нам корів нервує". А сама вона їх не нервує! Мабуть, уже наші селекціонери вивели якусь нову породу корів з волячими нервами. Вірю своєму бабуникові, вміє вона вступати в дебати. За наше спільне життя сам переслухав силу її блискучих промов. |
| 2063 |
Ніколи не забуду, як проводили ми взимку напружені вирішальні збори по питанню – бути чи не бути? Школа не могла нас вмістити, – розперли б її, тому зібралися на майдані перед колишньою волостю, і оратори, виходячи на круг, тримали промови під відкритим небом. |
| 2064 |
Сколихнувся, зареготав майдан від краю до краю, наступила весела розрядка. Тоді це, між іншим, дуже багато важило. Довго не могла Оришка простити мені промову на крузі. Все мені згадувала... А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую. Через два тижні й оженився. |
| 2065 |
Ніхто не скаже, що були ми з нею ледачі та недбайливі – викохали трьох синів, як соколів, і горличку-доньку. Старший Михайло у флоті, штурман далекого плавання, Богдан – середульший – цей під боком, на сусідньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня – Федь – ще в школу бігає. |
| 2066 |
Причому один з Федевих небожів, а саме – Богданів Левко, часто дошкуляє дядькові тим, що він, мовляв старший за дядька на цілий рік і відповідно обігнав його в школі на цілий клас. Ясно, що слухати таке і не мати, чим заперечити, ранньому дядькові прикро. |
| 2067 |
Влітку наші дівчата-в'язальниці, відпочиваючи під снопами, прикладаються до землі, слухають – чи не чути гірників? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гриміли під землею хлопці-гірники, проходячи попід ланами нашої пшениці, рубаючи в глибинах марганець Батьківщині. |
| 2068 |
Коли ми обговорювали проект реконструкції нашої Кавунівкп, Лідія Тарасівна висунула таку ідею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунівкою широким спільним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами і пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. |
| 2069 |
Пісок та дерева для насаджень – наші, рудник дає асфальт та інший дріб'язок, а робочу силу – разом, напополам. Для нового проспекту у мене вже й назви запроектовані: проспект Єднання міста з селом – ще краще – проспект Миру (це як збори потім вирішать). |
| 2070 |
Недаром уночі незнайомі зальотні шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунівка, бо й виселок, і село поруч з ним однаково осяяні електричними вогнями. Спільна у нас десятирічка і клуб спільний, отже, всі свята святкуємо разом. |
| 2071 |
Диригуй, Микито! Але диригуй, не стоячи на місці, як ті, що фраками до публіки стоять, ти мусиш скрізь побувати, обгасати за день свій сад від виноградників до сушарки, а від сушарки гайнути до самої водокачки, у протилежний кінець острова – там сьогодні якраз почали ремонт. |
| 2072 |
Суцільний м'яз під шкірою – наслідок щоденних марафонських забігів по території саду, по оцих острівних чудових висотах. Секатора з рук не випускаю. Як тільки влучив вільний момент – так уже й знайшов собі солодку роботу, уже я з тими, що чепурять та обрізають дерева. |
| 2073 |
Роздягнусь і я. Вперше після зими скидаю свою ватяну куфайку. Якщо дівчата, обрізаючи дерева, починають неспокійно поглядати в якийсь один бік і допускати помилки в роботі, то так і знайте: на території саду хтось уже з'явився сторонній, молодий, нежонатий. |
| 2074 |
Отак стоїмо й переморгуємось, а дівчатам цього подай: кахкотять! Я таки й справді до нього навідаюсь. Сад у них молодий – треба туди досвідченого ока. В мене жодне літо не минає, щоб я не обійшов усі наші довколишні сади в радіусі з півста кілометрів. |
| 2075 |
А як же ви думали? Нам, садівникам, замикатися в собі не можна: тому допоможеш чимось, а в іншого, дивись, і сам почерпнеш. В лабораторії моїй лежить у кутку більше пуда проклятого металу, тисячі осколків, що я їх навтягував з дерев після війни. |
| 2076 |
Наші люди зберегли її. Поруч з іншими, дістала і моя Оришка нагаїв від фашистського коменданта, шмагали її при всіх на тому самому крузі перед волостю, де колись я агітував наших упертих жінок. Вимагав комендант, щоб віддала йому Оришка мої записи по гібридах. |
| 2077 |
Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гірники – одбою не було. Вже й саджанців я навиводив з нового сорту, цієї весни буду насаджувати в двох кварталах на місці вимерзлих абрикос. Витримав уже мій сорт багато випробувань, і я певен, що й усі подальші витримає. |
| 2078 |
О, я бачу тебе наскрізь, шановний Логвине Потаповичу, і знаю, що ти моєї критики побоюєшся, хоча я ніколи не належав і не належу до якихось кадрових критиканів. Є ще в нас такі млини: чи має що сказати чи не має, а лізе на трибуну, аби йому хоч трохи поплескали в долоні. |
| 2079 |
Страшний він не сам по собі, а страшний тим, що, повзаючи по листку рослини, виділяє дуже багато екскрементів. Загиджує ними весь листок, закупорює на ньому всі пори, і рослина, яку обсіли грушові клопи, нарешті, жовкне, чахне, задихається. |
| 2080 |
Родом цей тип був десь із Житомирської області, з Полісся, там, певне, від колективізації зринув, а до нас присмоктався. Я тут саме сад починаю закладати, дні й ночі в тривогах, у неспокої, а Столярчук тим часом наче крук надо мною – карк! |
| 2081 |
Як тільки оце в нас які збори, так уже в нього і язик через плече теліпається. О, той клопікус умів перед людьми вицвенькуватись пустопорожніми фразами! Думаєте, помогло? Клопик той і меду натузується, і для черешень потім таки місце знайде. |
| 2082 |
Безславний кінець... Повзав собі по землі чоловічок, роз'їдали його всякі пережитки, а він сам намагався роз'їдати інших і втонув у свійському багні, та ніхто тепер і добрим словом його не згадає. Отакі бувають критики-паразитики. Таких я сам при нагоді давлю. |
| 2083 |
Коли наближаються звітно-виборчі збори, тоді Мелешко розкривається мені назустріч, як медонос, обіцянками-цяцянками так і сипле: і людей з твоєї бригади на поле не відриватиму, і ядоматеріали вчасно завезу, і з Аерофлотом про спилювання домовлюсь, і сам особисто в мічурінський гурток ходитиму... |
| 2084 |
Обіцянки його я приймаю, але на звітних зборах, як на вирішальних, мій голос усе-таки чути. Хочеться освіжити чоловіка, бо кому ж приємно, щоб твій друг, один з найупертіших фундаторів артілі, та на двадцятому році головування раптом вийшов би в тираж! |
| 2085 |
Товариш Сталін учить, що людей треба турботливо й уважно вирощувати, як садівник вирощує облюбоване плодове дерево. Ви тільки вдумайтеся в ці слова... Щоб вжити таке порівняння, треба бути великим садівником, близько відчувати нашу справу, нашу душу з, усіма її прекрасними переживаннями. |
| 2086 |
Добрий з нього господар, умілий організатор, колгосп наш славиться на всю республіку. Одначе і вади Мелешкові чим далі все важче та важче нам терпіти, бо швидко крокуємо вперед. Не хочеться нам товариша кидати позаду напризволяще, на розправу пережиткам-сіроманцям. |
| 2087 |
Навпаки, я цілком згоден з тим, що недавно оце було створено нове міністерство бавовництва, і не маю сумніву, що туди призначено достойного міністра. Більше того, в мене самого є пропозиція в такому ж плані і хотілося б, щоб наші депутати над нею поміркували. |
| 2088 |
Та хіба йдеться тільки про фрукти? Сади поліпшують клімат, збагачують киснем повітря, прикрашують наше життя... Сади облагороджують людські почуття, впливають на самий характер людини. І чим ближче до комунізму, тим більші, складніші державні завдання постають перед нашими садоводами. |
| 2089 |
Роботу закінчено, дівчата пішли, співають уже десь біля мосту. Свіжий весняний вечір спускається над нашим садом. Сходить із степу місяць, над рудником спалахнула червона зірка, вірна ознака того, що наші гірники достроково виконали місячний план видобутку. |
| 2090 |
Прямую до нього. Борода в діда Яреми рідкісної пишноти: широка, рівна, біла, мов сніг, у сутінках світиться. Не останню роль відограє вона в тому, що всякий раз, коли в нас бувають які-небудь делегації, дідові Яремі випадає честь підносити їм хліб-сіль на рушнику. |
| 2091 |
Приїхали з міста голубим автобусом, але Мелешко, будучи і хазяїном і заодно екскурсоводом, нізащо не хотів згодитись, щоб вони господарство "Червоного запорожця" також оглядали з вікон свого автобуса. Рішуче попросив їх пересісти у наш власний відкритий грузовик. |
| 2092 |
Треба відповісти Любочці міцно, з червоним перцем. Інші можуть і зачекати, а їй відпишу негайно. Степан Федорович, повідомляє, що 12 травня відбудеться вчена рада науково-дослідної станції і що стоїть на тій раді моя інформація про наслідки першої зимівлі цитрусів в умовах нашої зони. |
| 2093 |
Що ж, доведеться їхати інформуватись шановній раді, недаром же вона обрала мене своїм членом. Він не дуже прошений. Крякнувши, сідає (так само, як розписується – навскоси, по діагоналі до мене), лікоть ставить на стіл, аж дошка під ним жалібно поскрипує. |
| 2094 |
Зауважу принагідне, що природа-мати не поскупилася, формуючи нашого Мелешка. Це він ще трохи й схуд, відколи парторгом стала в нас Лідія Тарасівна. Раніше ковалям мало не щотижня доводилось міняти ресори під його тачанкою, а це вже другий рік їздить – нічого. |
| 2095 |
Знаючи Оришчину натуру, я мовчу: жду подальшого розвитку подій. Очі в Мелешка дрібні, розумні, лукаві, свердлять і свердлять співбесідника весь вечір і лише, коли він рішуче або перехиляє чарку, то їх – нема, пірнають кудись у тілесну живу глибину. |
| 2096 |
Якщо йому гірко – сопе, якщо ж весело, то просто регоче, аж шибки в конторі бряжчать. Вона цього не чує, оглухла на одне око. Змалившись, уже завелася з Федем... Сидить собі хлопець на лежанці, мирно майструє шпаківню, а їй нібито стружки в діжу летять... |
| 2097 |
І хоч небагато сплю, але міцно і часто бачу барвисті сни. Підходжу до неї, проводжу долонею по щоці, потім по другій (злегка), і вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва. Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. |
| 2098 |
Вийшли за село, ідемо, а шлях перед нами поступово наче підіймається. І місцевість не гірська – наша, південна рівнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повітряна глибінь, а шлях став юлубим, блискучим, як небо весною. |
| 2099 |
Куди ке глянь, все сяє довкола, і хоч я знаю, що йду в середині самого сонця, проте мені не пече, а тільки тепло та дуже світло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрізь через сонце і вийшли уже по той бік його. Там перед нами відкрилась величезна золота рівнина. |
| 2100 |
Вліворуч і праворуч шляхи блищать асфальтовані, в неозорих золотих степах польові табори біліють, окутані зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлібах, ніби самі пливуть – комбайнерів не видно на них. Що ти йому зробиш? |
| 2101 |
Ось вона, життєдайна артерія степу! Виходить з-за обрію і, перетнувши степ, знову зникає за обрієм... Напрям каналу визначити не важко, бо скрізь туди, де він пролягає, шлях його обабіч позначений смугами садів та виноградників. Щоб ви тільки бачили те видовище... |
| 2102 |
Схід червоніє, розжеврюється, голі дерева стоять непорушне, в сережках роси. Шпаки вже прилетіли і, щоб розбуркати мого Федя, навмисне зняли під вікнами радісний лемент. Пора, хлопче, вставай уже, винось нам швидше свою цяцьковану шпаківню! |
| 2103 |
Настане час, поведемо їх у відкриту атаку, виведемо їх – і в умовах України – на відкриті грунти, розгорнеться по всьому Півдню наше вічнозелене військо! Стануть золоті цитрусові гаї звичними для нашого ока, надавши ще яскравішої краси мальовничим українським краєвидам. |
| 2104 |
Та що я, візьміть ви мого друга Степана Федоровича Миронця... Тепер він директор станції і кандидат сільськогосподарських наук, а я його знаю, коли він ще тільки приїхав до нас з інституту, простим агрономом. Молодий був, темпераментний, худющий – видно, як і серце б'єіься... |
| 2105 |
Миронця не якісь там столярчукуси кусали, проти нього виступили відомі на той час зубри. Уже він і кар'єрист, і марнотратник, і політикою підміняє справжню науку... Так насіли на молодого вченого, шо, якби це десь в інших умовах, то хоч вішайся. |
| 2106 |
Сміливий, войовничий він, товариш Миронець... Пам'ятаю, приїхав у ті роки один гладкий авторитет з Наркомзему і замість того, щоб підтримати молодого вченого, сам навалився на нього. Збирає широку нараду на науково-дослідній станції, скликає навколишніх агрономів, і мене (як самородка) – туди ж. |
| 2107 |
Був пізніше викритий як ворог народу, і відтоді його як корова язиком злизала. Бо ще трапляються подекуди і в наші дні такі типи, що пробують досягти визнання в колективі не своєю щирою працьовитістю в інтересах народу, а різними сальто-мортале в залежності від погоди та ситуації. |
| 2108 |
Бо в нас почесті не полюванням добуваються, у нас вони з землі ростуть, і мусиш трудодні у них повні вкладати, без фокусів. То там, за океаном, привілля всяким спритникам та пройдисвітам, що рідного батька продасть, аби тільки урвати собі так званого "місця під сонцем". |
| 2109 |
На південь – біліє наша Кавунівка та виселок червонопрапорців, бовваніють діючі рудники поміж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далі на південь – залягає відкритий степ, пішли за обрій щогли високовольтних ліній, побрели крізь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтікає їх. |
| 2110 |
А ось і мої гірничата защебетали в саду. Доріг сюди вони знають багато, особливо влітку, навчилися обминати Мелешкові шлагбауми. Тільки тоді, влітку, вони бігають замурзані, засмажені, як кримчаки, а зараз ідуть, мов під прапором, у білих сорочках при червоних краватках. |
| 2111 |
До моєї науки хлоп'я дуже ласе. Помічаю це не тільки по тому, що губи в Левка все літо у вишнях та що помідори на бабиній картоплі щепить, а, головне, по тому, що годинами наді мною може вистоювати, коли щось роблю, придивляється, вдумується, розпитує про всякі секрети рослинного царства. |
| 2112 |
Все їм цікаве в саду, на все у них оченята широко відкриті. Магонія гукає – дивіться, яка я зелена, птахи кличуть з тополі – мерщій сюди, а маленький садовий трактор і собі встряє – зупиніться біля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь! |
| 2113 |
Не хлистиків якихось їм наділяю, а найкращих, добре сформованих, відібраних для себе саджанців. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю їх – хай у молоденькі, але надійні руки нашого веселого, тямущого та живучого братусівського поріддя! Діти стоять захоплені: небачене, казкове, вічнозелене! |
Комментарии
Подробнее здесь.
обліз-лий - облізлий
перемагав - перемагає
звала - знала
гак само - так само
ікелії - келії
Мне этот способ нравится, потому что позволяет не отрывать взгляд от экрана и смещать с исходной позиции только левую руку. Правда, большую Ґ ввести несколько сложнее:
Но тоже можно наловчиться.
Може, Й ця дівчина - Може, й ця дівчина