| Принц Каспіян |
| 1 | Розділ 1 Острів Були собі якось четверо дітлахів на ім'я Пітер, Сьюзан, Едмунд та Люсі. Про їхні неймовірні пригоди вже розповідалося в книжечці під назвою "Лев, Біла Відьма та шафа". А сталося так, що, ні про що не здогадуючись, вони відчинили дверцята в шафу — не звичайну, а зачаровану, а відтак опинилися у дивовижних місцях у країні, що зветься Нарнією, де вони, тільки уявіть собі, стали королями та королевами. |
| 2 | Поки вони перебували на троні Нарнії, здавалося, минули довгі роки, та, коли вони повернулися додому до Англії через ті самі дверцята у шафі, здавалося, нібито пролетіло зовсім нічого — якась мить. Так чи інакше, ніхто їхньої відсутності не помітив, а самі діти нікому й нічого не розповідали, окрім хіба що одного-єдиного дорослого, що був не за віком тямущий та розумний. Це трапилося рівно рік тому, а тепер усі четверо сидять собі рядком на лавочці на залізничній станції в оточенні валіз та коробів з іграшками. |
| 3 | Незабаром їм знову до школи. До полустанку вони приїхали разом, але далі їхні дороги розійдуться: вже за кілька хвилин прийде потяг, який забере дівчаток до однієї школи, а за півгодини підійде ще один і повезе хлопців до іншої. Той шлях до станції, що вони їхали разом, увижався їм ще на канікулах, але нині, коли наспів час прощатися, всі раптом збагнули, що канікули позаду, а попереду — школа; саме тому, правду кажучи, всіх охопив невимовний сум, тож і вимовити ніхто не міг ані слова, аби підбадьорити, наприклад, Люсі, якій випало їхати до школи-інтернату вперше в житті. |
| 4 | То був напівсонний полустанок у сільській глушині. На платформі нікого не було, окрім них самих. І в цій напівсонній тиші Люсі зненацька голосно зойкнула, як то буває, коли тебе вжалить оса. — Що з тобою, Лу? — хотів був заспокоїти сестру Едмунд, коли осікся і сам вигукнув щось, наче зойкнув. — Який ґедзь... — почав був Пітер і так само раптом, ніби забувши, що він там збирався сказати, чомусь накинувся на Сьюзан: — Це куди ж ти мене тягнеш?! Ану, відпусти! — Та я тебе і не чіпала! — обурилася Сьюзан. |
| 5 | — Це мене щось тягне кудись, невідомо куди! — Гей-гей-гей, годі! Дітлахи перезирнулися і помітили, як усі раптом пополотніли. — Я теє... відчуваю те саме, — прошепотів Едмунд придушеним голосом. — Мене теж... нібито щось тягне. Та ще й як тягне! — додав він трохи згодом. — Ось, знов починається! — І мене! — вискнула Люсі. — Навіть моторошно стає! — Дивіться пильніше, прислухайтеся уважніше! — вигукнув Едмунд. |
| 6 | — Хапайтеся за руки! Тримайтеся одне одного! Це чаклунство, і до ворожки не ходи! Не баріться! — Мерщій! — підхопила Сьюзан. — Нумо, взялися за руки! Та що ж це діється?! Наступної миті і їхній багаж, і лава, і платформа, і навіть сама станція розчинилися в повітрі. А четверо дітлахів, як трималися за руки, так і опинилися в зовсім іншому місці, а саме в лісі, та ще й такому дрімучому і густому: тут і там стирчали гілки, і продертися було несила. |
| 7 | Діти протерли очі й перевели дух. — Ой, Пітере, — вихопилося у Люсі, — чи не може бути так, що ми знов повернулися до Нарнії?! — Може бути все що завгодно, — насупив брови Пітер, — бо попереду нічого не видко і на крок. Треба вийти на відкритий простір, якщо взагалі тут такий є. Та після декількох кропив’яних опіків та уколів колючок у кущах діти на диво швидко видерлися з хащів. Аж тут на них чекала інша несподіванка: на очах усе навкруги посвітлішало, ліс розступився і діти опинилися на довгому піщаному узбережжі — перед ними плескотало ласкаве лазурове море з легкими брижами, накочуючись на берег із ледве чутним шурхотом. |
| 8 | У небі ані хмаринки, на небокраї жодної ознаки суходолу. Сонце перебувало там, де воно і повинно бути о десятій годині ранку, а море сліпило блакиттю. Усі разом вдихнули запахи моря. — Яка краса... що тут казати! — тільки й видихнув Пітер. За п’ять хвилин усі гасали босоніж прохолодною смугою прибою. — Звісна річ, це краще, ніж сидіти в задусі в потязі, що тягне тебе до латини, французької й алгебри, — підсумував Едмунд, і на тому всі балачки припинилися, бо тільки заважали шукати на прибережній мілині креветок та крабів. |
| 9 | — Так чи інакше, — врешті-решт нагадала всім Сьюзан, — але доведеться вирішувати, як нам чинити далі. Ще трохи — і треба буде думати, чим утамувати голод. — Та є ще бутерброди, що їх матуся дала на дорогу, — відмахнувся Едмунд. — Принаймні мої ще зі мною. — А от мої залишилися в маленькій сумочці на пероні, — побідкалася Люсі. — Так само, як і мої, — додала Сьюзан. — А мої в кишені пальта, а пальто — десь тут, на березі. |
| 10 | Виходить, маємо два сніданки на чотирьох. Не бага... — Хай так, але мене турбує не стільки питання, щоб такого попоїсти, скільки — де б роздобути питної води, — промовила Сьюзан. Щойно вона згадала про воду, всі одразу ж відчули, що їх мучить спрага, як завжди й буває, якщо брьохати в солоній воді під палючим сонцем. — Щось усе це мені нагадує, — уголос розмірковував Едмунд. — А нагадує воно мені от що: у книжках потерпілих у кораблетрощі завжди виносило на якийсь безлюдний острів, де вони неодмінно знаходили джерело солодкої питної води — інакше б і в книжках розповідати було нічого. |
| … |
Комментарии