| Небіж чаклуна |
| 1 | Розділ 1 Не ті двері Це історія про те, що сталося дуже давно, ще коли ваш дідусь був дитиною. Вона дуже важлива, бо розповідає про те, як люди з нашого світу почали відвідувати країну Нарнія, а люди з їхнього світу — навідувати нас. У ті дні містер Шерлок Голмс ще жив на Бейкер-стрит, а Бастаблі шукали скарб на Левішем-роуд. У ті дні, якщо ти був хлопцем, то мусив щодня вдягати жорсткий ітонський комір, а школи зазвичай були бридкішими, ніж тепер. |
| 2 | Але їжа була смачнішою; а щодо цукерок, то не стану розповідати вам, якими дешевими й смачними вони були, бо така оповідь лише марно наповнить ваш рот слиною. І в ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім'я Поллі Пламер. Вона жила в одному з будинків, які утворювали довгий ряд і сполучалися між собою. Одного ранку вона вийшла прогулятися у внутрішній сад, коли якийсь хлопець видерся на мур, що відокремлював їхній сад від сусіднього й подивився на неї. |
| 3 | Поллі дуже здивувалася, бо дотепер у тому будинку дітей не було, а жили там тільки містер Кеттерлі й міс Кеттерлі, брат і сестра, старий парубок і стара діва. Тому вона подивилася на незнайомого хлопця з великою цікавістю. Його обличчя було дуже замурзане. Навряд чи воно було б бруднішим, якби він спочатку вимазав свої руки землею, а тоді заплакав і витер сльози долонями. Власне кажучи, приблизно це він і зробив. |
| 4 | — Привіт, — сказала Поллі. — Привіт, — озвався хлопець. — Як тебе звуть? — Поллі, — повідомила йому Поллі. — А тебе? — Діґорі, — сказав хлопець. — Яке кумедне ім’я, — здивувалася Поллі. — Воно й наполовину не таке кумедне, як Поллі, — не погодився з нею хлопець. — Ні, воно таки дуже смішне, — сказала Поллі. — Ні, воно не смішне й не кумедне, — наполягав на своєму незнайомий хлопець. — Хай там як, а я принаймні вмиваю своє обличчя, — сказала Поллі. |
| 5 | — Тобі теж треба вмити своє; а надто після того... — І вона замовкла. Вона вже почала казати: «а надто після того, як ти плакав», але подумала, що це було б нечемно. — Я й справді плакав, — сказав Діґорі доволі гучно, як хлопець, що почувається надто нещасним і йому байдуже, знає хтось чи не знає, що він плакав. — І ти плакала б, — провадив він, — якби все життя жила в чудовій країні, мала поні й річку в глибині саду, а потім тебе закинули в бридку яму, таку, як ця. |
| 6 | — Лондон — не яма, — обурено відказала Поллі. Але хлопець почував себе надто скривдженим, щоб звернути увагу на її слова, й говорив далі: — І якби твій батько був далеко в Індії, а тебе примусили б жити з тіткою й божевільним дядьком (кому це сподобалося б?). А жити мені з ними доводиться тому, що вони доглядають мою матір, а моя мати хвора і скоро... скоро вона помре. І його обличчя жалібно скривилося — так кривиться той, хто намагається утриматися від сліз. |
| 7 | — Я не знала. Пробач мені, — смиренно сказала Поллі. А тоді, оскільки вона не знала, що їй сказати і як повернути думки Діґорі до веселіших міркувань, дівчинка запитала: — А що, містер Кеттерлі справді божевільний? — Або він божевільний, або тут існує якась таємниця, — відповів їй Діґорі. — Він має кабінет на верхньому поверсі, й тітка Летті забороняє мені підніматися на той поверх. Це вже здається підозрілим. |
| 8 | Але є ще одна річ. Коли він намагається щось сказати мені, як ми сідаємо за стіл обідати або вечеряти, — до неї він ніколи не озивається — вона завжди уриває його. Вона каже: «Не мороч голову хлопцеві, Ендру» або «Я переконана, Діґорі не хоче знати про це», або ще «Діґорі, чи не пішов би ти погратися в сад?» — А що він хоче тобі сказати? — Я не знаю. Йому ніколи не вдається закінчити фразу. Але й це ще не все. |
| 9 | Якось увечері (власне, це сталося минулого вечора, коли я проминав сходи в мансарду, а я не намагаюся обминати їх надто далеко), я переконаний, що почув зойк. — Може, він утримує там свою божевільну дружину? — Атож, я про це подумав. — А може, він фальшивомонетник? — А може, він був піратом, як чоловік, про якого розповідається на початку «Острова скарбів», і переховується від своїх давніх товаришів із плавання. |
| 10 | — Як цікаво! — сказала Поллі. — Я й не думала, що у твоєму домі живуть такі люди. — Можливо, тобі вони й здаються цікавими, — сказав Діґорі. — Але тобі не сподобалося б там ночувати. Чи було б тобі цікаво не спати й дослухатися до кроків дядька Ендру, який скрадається по коридору до твоєї кімнати? І в нього такі жахливі очі. Ось так Поллі й Діґорі познайомилися. А що літні вакації лише почалися і ніхто з них того року не їхав до моря, то вони зустрічалися майже щодня. |
| … |
Комментарии