| Святослав |
| 1 | СВЯТОСЛАВ КНИГА ПЕРША КНЯГИНЯ I РАБИНЯ Мандруючи понад старим Днiпром свiтанками, удень i вечорами, вночi, пiд чистим зоряним шатром, перед вогнем, що руки грiв теплом, я думкою летiв через тумани. Туди, в минувшину далеких днiв, коли дiди, забутi й незабутнi, уперше стали мiж високих гiр, оглянули широкий виднозiр, за поколiння дбаючи майбутнi. Трудилися у потi своїх чiл, орали землю, ставили оселi, воздвигли городи i частокiл i в клопотi буденних трудних дiл сади садили, будували села. |
| 2 | Сварилися, бо рiд iшов на рiд i плем'я кров братерську проливало, на князя князь iшов, i був розбрiд, i знов був мир, за рало брався рiд, Русi знамена сонце осявало. Боролись предки. З моря i степiв ворожi хижi орди налiтали, палили городи i нищили засiв, та проти них вставала тьма списiв, мечi iз пiхов люди витягали. Спасибi вам за цю тернисту путь, в трудi й на ратi гiдно ви стояли, нiкому з нас нiколи не забуть, i кожному годиться пом'януть, що ви створили, що ви збудували. |
| 3 | Почнемо ж нинi повiсть цю смутну про порохом повиту давнину, про тi часи, далекi й незабутнi, коли дiди, прославленi в вiках, виходили на свiй великий шлях, за поколiння дбаючи майбутнi. РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи. |
| 4 | Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам'яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi. Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим. |
| 5 | Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й одежа; складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам'яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей. Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неї - череп'янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев'янi кадоби, ночви, миски. |
| 6 | Нарештi полум'я освiтило й куточки хижi; в одному з яких - за вогнищем - стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев'янi постатi Перуна й Волоса, невеличкої бронзової, вкритої прозеленню Роженицi - фiгурки голої, iз складеними на животi руками жiнки. У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв - спали. |
| 7 | Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул - колчан для стрiл.), поклав їх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб. |
| 8 | У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним - його жона Вiста. - Що, отче? - запитав, протираючи очi, Микула. - На лови збираєшся? - Чув нинi нiччю рик, - вiдповiв Ант. - Пiду поникаю... - То, може, пiшли би оба? - Нi, Микуло, - заперечив Ант. - На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс. - Гаразд, отче, - згодився Микула. - Ми пiдемо до лiсу. |
| 9 | Вiста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в'яленої риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев'яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула. Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина - в однiй сорочинi на голому тiлi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. |
| 10 | Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала: - А що то за рик, дiду? Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якої готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi. - То й ти встала, Малушо? - Я давно не сплю, дiду. - Рикають оленi, - сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. - От пiду поникаю, встрель оленя, приволочу - буде м'ясо, буде й хутро. |
| … |
Комментарии