| 1 |
Присвячую Кононівським полямДійові особи:Моя утома.Ниви у червні.Сонце.Три білих вівчарки.Зозуля.Жайворонки.Залізна рука города.Людське горе.Лишилось тільки ще спакуватись Се було одно з тих незчисленних требаї, які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те требаї мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. |
| 2 |
Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. |
| 3 |
Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. |
| 4 |
Я не можу розминутись з тобою я не можу бути самотнім Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене мої руки, мій розум, мою волю і моє серце Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. |
| 5 |
І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних требаї, у безконечних мусишї.Я утомився.Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?Сон?Як я чекав їх часом!А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чигали на мене. |
| 6 |
Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокійТак було по ночах.А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.* * *Поїзд летів, повний людського гаму. |
| 7 |
Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потокахОдна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце трах-тарах-тах трах-тарах;тах Дивізія наша стояла тоді трах-тарах-тах Ви куди ідете?.. |
| 8 |
Прошу білети трах-тарах-тах трах-тарах-тахЯкийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні.Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір - закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. |
| 9 |
Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.* * *Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. |
| 10 |
Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в ніщої. Так добре було б стати нічимї - безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце - стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. |
| |
… |
Комментарии