| 1 |
Не крастиму, не лаятимусь, нікого, нікого, навіть мухи не скривджу!.. Шкода стало Моховинці старого, безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку та вигнав з батьківщини. Як хотів він її зарубати сокирою та на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала, що там здибає цілу громаду Хух. Там вона розповіла, що бачила, й прохала допомогти. Недовго їй довелося й прохати, бо ж всі Хухи мають добре серце. Вони гуртом кинулись до діда, що вже ледве дихав. Одні огорнули його зі всіх боків своїми теплими кожушками; інші здмухували з нього сніг; інші лапками розгрібали намет. Дідові стало тепліше. Він почув, як знову побігла його жилами затужавіла кров. Потім простяг одну руку, вона була вільна, обперся другою на сучок й висмикнув одну ногу, а потім і другу. |
| 2 |
Книга була величезна. І щоб перегорнути сторінку, Недочеревику щоразу доводилося підніматися із стільця. Нарешті він знайшов, очевидно, те, що шукав. Витяг з кишені окуляри і почав уважно читати. Потім щось записав на папірець, радісно потер руки і аж підскочив від задоволення. За мить він заспокоївся, закрив книгу, підсунувся ближче до огню гріючи руки, щось тихо замугикав собі під ніс. Раптом Недочеревик замовк і глянув на годинник, що, як дві краплі води, був схожий на годинник з вежі королівського замку. Тільки у нього була ще й хвилинна стрілка. Годинник показував за кілька хвилин дванадцять. Карлик заметушився, почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його і... зник. Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені, а ключ залишився в замку по той бік дверей. |
| 3 |
Вона вибрала не той вхід. І опинилася в колодязі. Хто тепер порятує шаблю? Може, Антип щось придумає? Може, привид йому підкаже? Бо вона вже нічим не зарадить. Вона провалилася і провалила справу. Надворі під горою на неї чекали батьки. Чи скоро вони почнуть її шукати? І чи потраплять у форт? Він же так хитро замаскований! А якщо й потраплять, то чи знайдуть її, чи здогадаються, що дитина сидить у ямі... Бо інакше... Ні, краще не думати, що її може чекати тут, у моторошній пітьмі, серед вогких камінних стін... Холодне оціпеніння скувало їй ноги й руки до самих кінчиків пальців. Стій-но, адже нагорі є власник і покупець шаблі. Хоч вони намірялися по-звірячому знищити реліквію, але навряд чи покинуть у біді безневинну дитину. Може, й не зовсім безневинну, але все-таки. Наталочка щосили закричала: агов, рятуйте! |
| 4 |
Наталочка знов обмацала стіни. Ні, не вилізеш, марно пробувати. Вона сіла, обнявши обдерті коліна. Мабуть, тато з мамою в форт не потрапили. Бо надто довго їх нема. Загубивши дитину, в Берестечко вони не поїдуть. Може, вернуться в Дубно в міліцію, щоб оголосити розшук? Це було б найкраще. Міліціонери напевно здогадаються заглянути в колодязь. Але де вони досі? На всяк випадок треба придумати, як вибратися без міліціонерів. Вона згадала Сіндбада-мореплавця: той теж опинявся в подібній халепі. І виліз з колодязя, знайшовши нору диких звірів, ще й набрав безліч перлів, самоцвітів. Наталочка помацала долівку. Камінців лежало чимало, деякі гладесенькі та круглі, мов обшліфовані. Може, й самоцвітні. У фортецях завжди ховали скарби. І цей колодязь, у якому немає води, для чогось же збудували. Може, для коштовностей? |
| 5 |
Горами хвилі підійма... Як дивно, як несподівано прийшло натхнення! Та це ж вірші, такі вірші, які чув, які читав у книжках Жуковського, Пушкіна!.. Біжать рядки за рядками. Легко, без напруження, Тарас пише рідною своєю мовою, якою розмовляв на селі з батьком, братами, сестрами, якою розказував дід свої нескінченні оповідання, якою рідна ненька співала пісні над убогою колискою. Він перечитує, і самому дивно, що виходить так складно, так просто і гарно, і він усміхається щасливою, розгубленою посмішкою. Як же це добре, що в Петербурзі білі ночі! Тепер у Тараса почалося подвійне життя. Удень він працював, як завжди, з усією ширяєвською артіллю, але вночі, коли всі в домі засинали, нишком одягався і йшов на своє улюблене місце в Літньому саду і знову писав там свої вірші і перемальовував статуї античних богів. |
| 6 |
Отоді вовк ставав на великий піст. В таку пору він любив, як цвітуть будяки. Їхні малинові голови під ластівками навпроти хмар нагадували вовкові рясну велику кров, і він, засинаючи, медово позіхав. Тепер, на старість, вовк осліп. Бурхлива темнота зацарювала в його очах. Один лише нюх водив його по світу. І кашляти вже почав. І снився щоночі йому єдиний сон: срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами у землю, і снився він собі сам. Свистіла уві сні синиця, хропли миші у норах, і здалеку запахло кіньми. Сіроманець здув прилиплий до носа листок, встав і пішов на кінський той запах. За лісом при горі-долині миготіло село. Бід села охляп на коні їхав Василь Чепіжний. Кінь крутився під ним, харапудився, але Василь бив його прикладом рушниці по заду, і кінь віз його далі. |
| 7 |
Інші мимоволі стишили біг і, користуючись цим, втікач знову вихопився вперед. Повз пагорб гулко протупотів змилений кінь. Вершник, чорновусий смаглявий юнак, низько припав до його шиї і час від часу озирався. І хоча це була лише мить, все ж Грицик встиг завважити на його спітнілому обличчі глузливу посмішку. Вершник чвалом гнав коня саме до озера. За якусь хвилю він з шурхотом врізався в очерети. Хлопці здивовано перезирнулися: здурів цей утікач, чи що? Адже в цьому очереті навіть псові не сховатися, не те, що вершникові з конем! А далі навколо них так затупотіло, засвистіло і загалайлакало, що очі хлопців заплющилися самі собою. Їм здалося, що от-от по їхніх тілах пройдуться кінські копита. Проте тупіт і свист щезли так само швидко, як і налетіли. Хлопці обережно підвели голови. І вчасно. |
| 8 |
Грицик з сумом подумав, що вже того смаглявого хлопця і справді може не бути в живих. Напевно, вирішив за краще загинути, аніж потрапити до татарських пазурів. І вчинив отак, як під час останнього татарського набігу на Воронівку вчинив дід Данилко. На своїх хворих ногах дід не встиг разом з іншими добігти до Городища. То ж і свої, і татари бачили, як він подибуляв до болота, а там з очеретиною в роті пірнув у глибоку ковбаню. Татари з веселим джерґотінням заходилися скошувати очерет навколо ковбані, сподіваючись, що дід от-от випірне на поверхню. Проте так і не дочекалися. Згодом, коли татари подалися геть і в ковбані уляглася каламуть, воронівці побачили діда. Він лежав на самісінькому дні і руки його намертво вчепилися в коріння. Дід волів за краще втопитися, аніж потрапити до рук нечестивців. |
| 9 |
Проте дивуватися не було часу. Кінь затремтів, став дибки і поніс розгубленого вершника лісовою дорогою, що вела до Воронівки. Тишкевич раз по раз озирався. Вовки швидко наздоганяли його. Попереду мчав вовк завбільшки з теля. Тишкевич хапливо випустив у нього кілька стріл, та, вочевидь, не вцілив. Тільки того й домігся, що переслідувачі звернули з дороги і, схоже, почали обганяти вершника кущами. Тоді Тишкевич зробив єдине, на що був спроможний. Він з усіх сил смикнув за повід і, коли кінь загарцював на місці, став на сідло і дотягся руками до найближчої гілки. За якусь мить Тишкевич уже сидів на дереві. А ще через мить вовки звідусіль накинулися на коня. Кінь дико іржав, шалено гарцював копитами, проте вовки були набагато меткіші. Врешті з конем було покінчено, і з землі до Тишкевича долинув хрускіт кісток. |
| 10 |
З цих пір риба стала жити на березі. Спочатку вона трохи побоювалася оточення. Усе тут було нове, зовнішньо нібито великої різниці не помічалося, але крізь кущі не можна було проплисти, і в повітрі, яке так нагадувало глибину, вимовлені слова не лишали за собою найменшої бульки. Крім того, на березі існували рибалки. Балакуща риба не раз бачила їх знизу, нехтуючи забороною. Тільки крізь воду рибалки виглядали інакше, вони насамперед ніколи не розмовляли й не рухалися, а тепер риба на власні очі бачила, як вони не лише розмовляють, як вона, а й бігають, і напевно серед них можна було знайти не одного співрозмовника. Як їй хотілося, щоразу, як рибалки вирушали в море, підійти й привітатися, однак кожного разу їй щось заважало завести знайомство, і риба ходила по березі й розмовляла сама з собою. |
| 11 |
Несподівано чоловік, що йшов перед нами, метнувся вбік до підворіття, де товкучився тісний гурт людей. Штовхаючись, вони схилилися над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собі пробилися туди, то побачили, що в центрі гурту стоїть баба і торгує насінням. Вона дуже поспішала, сипала неповні склянки і весь час злодійкувато оглядалася. Потім раптом схопила свого кошика і подріботіла вулицею. І весь гурт, як бджолиний рій, не розпадаючись, клубком перекотився слідом за нею з підворіття в підворіття. Ми перезирнулися: що за дивина! Тільки потім уже дядько нам сказав, у чому річ. Виявилося, що без насіння кияни футболу собі не уявляють, хоч у звичайні дні насіння вони майже не лускають зовсім. У день футбольного матчу за дві години болільники вилускують цілі вагони соняхів. |
| 12 |
Мені здавалося, що тоді він кинеться на мене ззаду і схопить руками за горло. Це закон. До привидів не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять. Тільки стукнувшись задом об вулик і почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одірвав погляд від привида, щоб нагледіти шлях до втечі. Так само задкуючи, я переліз навпомацки через погрібню. І вже як зайшов за свинарник, лише тоді, востаннє кинувши погляд на привида, повернувся і дав драчки. Загорожу я перескочив з ходу, навіть не зачепивши верхньої ворини. Такому стрибкові міг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон. Я біг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. І часом мені здавалося, що позаду в темряві щось біліє. Тоді я вмикав надзвукову швидкість, бо навіть вітер уже у вухах не свистів. |
| 13 |
Повітря в лісі напоєне було тою парою й запахом живиці; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобідно. Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохідними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без ніяких провідних знаків у тьмавій гущавині. Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк і інші бояри. Обік Тугара йшла його донька Мирослава. Позаду йшли тухольські пасемці. Всі йшли озираючись, і надслухували пильно. Ліс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипіла в вершках смерек, зелена жовна, причепившися до пня тут же над головами прохожих, довбала своїм залізним дзюбом кору; в далеких зворах чути було рик турів і виття вовків. Медведі в ту пору, наївшися, дрімали під ломами на моховій постелі. Стадо диків рохкало десь у дебрі, холодячися в студенім намулі. |
| 14 |
З-під коріння липи било джерело погожої води і відтак, тихо журчачи по дрібних камінцях, впливало до потока. Се було місце копних зборів тухольських, місце сільського віча, котре в старовину являло з себе всю і одиноку власть у руських громадах. Довкола липи був широкий, рівний майдан. Рядами стояли на нім до схід сонця гладкі кам'яні брили, призначені на стільці, де сідали старці громадські, батьки родин. Кілько було таких батьків, стілько й кам'яних стільців. Поза ними було вільне місце. Під липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камінь з проверченою всередині дірою; тут на час ради виставлялося копне знамено. А обік зроблене було друге підвищення для бесідника, себто для того, хто в якій-будь справі говорив; він виступав із свого місця і входив на се підвищення, щоб увесь народ міг чути його. |
| 15 |
Якою самітною, якою круглою сиротою чула себе вона тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевнював її, що все робить для її щастя! Але й боярин сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно, якісь важкі думи. Не знати, про що думав він, але його очі гляділи не змигаючи в полум'я огнища, слідили уважно за тим, як догорали червоні, мов розжарене залізо, поліна, як тріскали в огні, злизувані полум'ям. Чи се було спокійне думання чоловіка, що дійшов до своєї мети, чи, може, яке тривожне прочуття будущини холодною рукою вхопило його за серце і печать мовчання положило на його устах? Тільки ж він, старий, розважний чоловік, уникав погляду Мирослави, лиш глядів і глядів у огнище, на миготячі іскри та попеліючі поліна. |
| 16 |
Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвідущі в подібних маневрах, не вміли б і такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотіли до сонця мечі та топори, і сміло стискали в руках своє оружжя тухольські молодці, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились і ладились до уданого приступу, Максим також не дрімав. Щаслива думка прийшла йому до голови. В дощаній криші боярського дому були на всі чотири боки пророблені невеличкі вікна, і от в тих-то вікнах Максим поставив у кождім по двох слабших з своїх людей, аби пильнували відтам усяких рухів ворога, а також старалися зі своїх безпечних становищ шкодити йому чи то стрілами, чи камінням. Поки один стояв при вікні, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити від них вісті товаришам надолину. |
| 17 |
Передні на драбини, а задні відганяй їх стрілами! Побачимо, чия візьме! З поблизьких хат назношено драбин і, за радою Тугара Вовка, позбивано їх півперечними жердками немов у широку стіну. Тухольці з гори придивлялися тій роботі спокійно. Ось уже монголи з криком підняли свою збірну драбину і поперли її до камінної стіни. Камінням, стрілами і рогатинами стрітили їх тухольці, але не вдіяли нічого монголам, бо коли один та другий упав поражений, то інші двигали велику драбину дальше, а на місце зраненого прискакували свіжі. А рівночасно задні ряди монголів пускали вгору свої стріли і присилували тухольців податися взад. Страшна драбина живо наближалася до стіни. Тривога почала опановувати тухольців... Недалеко від побоєвища, захищений кам'яною брилою від стріл, сидів на соломі Захар Беркут, занятий при ранених. |
| 18 |
Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота зміна в успособленню її батька, не знаючи, що його віра в щасливу вдачу монгольського походу, а тим більше в додержання монгольських обіцянок, дуже вже похиталася і що боярин у такім разі з конечності мусив чіпатися громади, і поступок доньки був йому в тім пожаданою опорою. Наблизилися вже до поляни, на якій усю ніч сиділи безсонні, радою заняті старці тухольські. Була се простора поляна, похилена трохи на полудень, а від півночі замкнена стрімкою скалою м'якого карпатського лупаку. Величезні смереки окружали поляну впівокруг від сходу, полудня й заходу, так що сонце тільки на найвищім вершку полудневого стояння могло зазирнути до неї. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами, котрі тепер поросли м'яким руном моху та корчами чепіргатої папороті. |
| 19 |
Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рівнині, і тільки несвідущі та залякані монголи не могли порозуміти, що се не повінь, що вода в потоці зовсім чиста, що не тече наперед, не шумить, тільки дується вгору і розливається з берегів. Тимчасом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось і справді рискалі задудніли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб виняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст води. Ціла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила відвіку. Аж ось у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода виступила з берегів і тисячними потоками розливалася по таборі. |
| 20 |
За час тої розмови між боярином і Максимом монголи зовсім уже відступили від берега і стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін. Бурунда люто глядів на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного голосу, ані його богатирської руки. Він копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгірднішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по долині, хвилював легенько, і ріс, і ріс чимраз вище. Вже сягав монголам до колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову карність. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений, і тухольці своїм камінням повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди брели монголи, стояли широкі болотяні калюжі. |
| 21 |
Спасівчани зайшли сюди з-за Дніпра, також по татарськім погромі, а що станули на тому місці на самого Спаса, то й прозвали своє село Спасівкою. В той час, як починається наше оповідання, Спасівка була вже старшим селом. Вказували на це старі, зеленим мохом порослі стріхи, втоптані вулиці, стара церковця і чималий цвинтар із дерев'яними, почорнілими від старости похиленими хрестами; а далі навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасівчани дуже раділи, бо це також спиняло доступ до села незгірш частоколу. Лише дві прогалини були на противних кінцях, зачинені воротами. Спасівчани жили тут, наче в якій фортеці. Були вони козацького роду, то й розуміли вагу небезпеки й були настільки обережні, що на кожну ніч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб їх ворог не напав зненацька. |
| 22 |
Другому синові Павлові було п'ятнадцять, а дочці Ганні тринадцять років. Поки діти були молодші, цілим господарством клопоталися Степан із жінкою. Дід Андрій пильнував пасіки, наглядав хати й дітей. Уважав за свій обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. В інших хвилинах розповідав йому про Запоріжжя, про козаків, їх звичаї та про походи й пригоди із свого життя. Діти слухали залюбки оповідань дідуся, а Павлусеві снилися відтак бої з татарвою, широкий степ, і він мріяв усе про те, коли то й він підросте та стане славним козаком. Павлусь і Ганна дуже любилися. Він її вчив потай діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся, бо дідусь усе говорив, що це не жіноче, а козацьке діло. |
| 23 |
Люди поприходили вполудне з церкви. На дворі стояла гарна погода. Пообідавши, розійшлися спочивати. Старі полягали в холодку під деревиною, жінки порались із посудою, а молодь проходжувалася по майдані. Так тривало, поки не задзвонили до вечірні. Тоді все, що могло ходити, пішло до церкви. Та церква була маленька й не могла всіх помістити. Тож хто приходив пізніше, ставав або сідав під церквою. Парубки йшли на дзвіницю, а дівчата ставали гуртками по другому боці. По вечірні розбрелися всі по майдані. Старі посідали на призьбах під хатами або таки на траві. Недалеко церкви сиділи, балакаючи, старші жінки. Дітвора ганялась по майдані, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дівчатами, що теж оподалік збиралися й ладились заводити вулицю. |
| 24 |
Діти стали плакати, а дід вибіг прожогом з хати... На дворі стало ясно від пожежі. Ціле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мізерію. Виганяли товар із стайні та виносили з хат своє майно. Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'яні дахи, висушені сонцем, займалися один по однім. У селі стало, мов у пеклі. Товар ревів, вівці мекали та вертались до горючих повіток, коні бігали, мов скажені, по майдані та перевертали людей, налякані птиці кружляли в округ полум'я. Діти плакали, жінки голосили, козаки накликували, та ніхто нікого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, і стояв без діла. Але татари не показувалися... В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що під руку попаде, і більше нічого. |
| 25 |
Заки татарин успів зв'язати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена левиця, й розрубала йому голову. Відтак скочила перед дитину і, закриваючи її своїм тілом, рубала сокирою на всі боки. Татари нерадо вбивали жінок. То була для них найкраща добича. Один зайшов з боку і вирвав їй сокиру з рук. Тоді Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, і зубами. Не могли її перемогти, бо коли бачила, як її Ганю взяв татарин на руки і поніс, зомлілу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та розкидала татар, мов околоти. Татарин добув ножа і штовхнув їй у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва... В цій хвилині Павлусь розплющив очі й побачив трупа матері. Тепер вже нікому його боронити, і він поліз поза хату і сховався в бур'яни. Звідси міг бачити все, що тоді діялося. |
| 26 |
Тепер Павлусь поправився на сідлі і рушив щосили з місця в степ... Татари, яких воли порозганяли, не помітили цього. Зате один вартовий татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з дороги, побачив Павлуся. Хлопець був у білій свитині й відбивав від чорного сідла. Татарин доміркувався, що це хтось із бранців, і пустився доганяти. На щастя кінь у Павлуся був швидший, а ще й хлопець не затяжив йому стільки, що рослий татарин. Поганець зміркував, що бранець утече. Він взяв із-за плеча лук і почав стріляти. Павлусь почув, як стріли свистіли йому попри голову. Від цього кінь налякався і став гнати, мов вихор. Хлопець не міг досягти своїми ногами стремен, і вони били коня по ногах. Серед такої шаленої їзди міг він легко злетіти з коня, мов перце. Тому схилився і держався обіруч його гриви. |
| 27 |
В тій хвилині його вороний форкнув два рази, підвів голову і насторчив вуха. Козак уже стояв на ногах. Кінь оглядався на пана і звертався головою в той бік, де рано видко було пожежу. Непорадний підбіг до свого леговища, вхопив рушницю і став на могилі. Тепер почув, як земля дудніла від кінських копит і в одному місці захвилювала трава. Нараз у траві щось забіліло. Козак побачив млае хлоп'я в білій свитині на чорному татарському коні. Воно держалося обіруч гриви, а кінь садив просто до могили. Прийшовши над річку, кінь одним скоком перескочив на другий бік. Такого отрясення не видержав хлопчина і впав з коня в траву. Кінь побіг просто до .вороного і почав з ним обнюхуватись, наче б із старим знайомим вітався. Хлоп'я лежало обімліле горі спиною на траві. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров. |
| 28 |
Непорадний приніс води, роздягнув хлопця із свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав відтак листків, приклав, віддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Відтак взяв хлопця наперед себе й заніс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав із заплющеними очима й важко віддихав. У нього було лице бліде, як у мерця. Від того, що він бачив цеї ночі і переживав, можна й розум утратити, не то що... Непорадний догадувався, що бідне хлоп'я втекло від татарів та цікавий був дечого від нього довідатись. Козак відкрив хлопцеві рота, вляв йому трохи горілки з пляшки та почав нею натирати виски... Хлопець скривився, а відтак відкрив очі; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнів. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на яві, чи може йому так сниться.... |
| 29 |
Козакові соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тоді й засоромишся. Ти заспокійся, проспись... Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, інші прийдуть, буде нас більше, безпечніше. Цить бо! Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усіх боків. Павлусь знову заспокоївся і став засипляти... Непорадний підвівся потихеньку з землі й пішов до ватри. Каша вже кипіла. Він підмішав її і вкинув добрий кусник сала... Він задумався... Тож саме тоді, як він отут спав, татарва різала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на світі; одному добре, весело, а іншому біда та смерть... Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кінь стояв біля вороного і хрупав траву. Непорадний прийняв його і здійняв сідло. Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке. |
| 30 |
Дід Панас присів оподалік та й став підстроювати бандуру. Він затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали. Той, що хотів танцювати, був невдоволений з цього. Він переступав з ноги на ногу, чухав потилицю і спльовував крізь зуби. Але перебирати не смів. А далі відійшов на бік і ліг у траві... Дума була довга сама собою, та коли почав її дід перетягати та переплітати грою, вона вийшла ще довша. Настала тишина. Гамір замовк. Усе слухало. Від монотонного співу деякі стали дрімати, не виспавшися вночі. Дід закінчив, вдаривши це кілька акордів. За той час і каша заварилася. Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку і став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу... Дід Панас був з себе радий. От чого він доказав своєю піснею: заспокоїв козаків, що вже починали сваритися.... |
| 31 |
Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі і кріпко заснув. В козацькому обозі стали вогні пригасати. Усе притихло, хіба вартові перекликалися. Козаки посхапувалися, як тільки на світ стало заноситися. Вони помолились і взялися хоронити побитих товаришів. Яма вже відучора була готова. Позносили козацькі трупи і повкладали рядком. Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву і тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили і почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землі. Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили. Татар ніхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам і гайворонам на жир. |
| 32 |
Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався когось із своїх знайти, той і вертався. Інші взяли татарську зброю і пристали до козаків. До них пристав і Степан. Йому не було до кого вертатися. Тепер Недоля залишив частину козаків при таборі, а з іншими вибраними пігнав слідом за татарами. Слід був значний, бо татари їхали возами. З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся віднайти дитину. Козаки пустилися скоком. Слід показував до берега ріки. Вже було коло полудня, як передові козаки повідомили, що побачили татарський табор. Недоля казав напоїти коні й відпочити. Тепер уже татарва не втече. Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лінивий від спеки і неворухливий. Посідали знову на коні й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали підтюпцем. |
| 33 |
Хлопець поліз у воду і став собі світити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін. Була чиста. На споді видко було пісок. Від світла відбивало біле тіло його ніг. Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв, не рухаючися. Трава горіла ясно. З неї відпадали горіючі іскри на воду і тут гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусеві білі ноги і, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала наближатися но ноги. По дорозі проковтнула вуглик, та зараз і викинула його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тоді Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову і вп'ялив пальці в її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалась на всі боки. |
| 34 |
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Киева в Крим. Було їх не більше, як двадцять людей. Вони сиділи то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Воліклися поволі. Вони зараз спостерегли харциза і пристанули. Харциз, в'їхавши між них, став щось по-татарськи розповідати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і дивились в зуби, достоту так, як роблять купці із скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Він догадувався, що харциз продає його татарам. Впевнився у своєму почутті, коли татарин виймав, гаманець 'з грішми і став їх числити на руку харцизові, що не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався в степ. |
| 35 |
Татари були з нього раді й були певні, що він збусурманиться. Хлопець був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Він розказував їм, як татари зруйнували Спасівку, як він утікав, та й як потім козаки розгромили татар. Одного лише не сказав і це заховав собі на дні душі, що він їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, він вже давно втік би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди. Татарів навіть це дивувало, коли раз стрінули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Під час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам'ятати кожну річку, кожний брід і все те, по чому цю дорогу можна б пізнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, і в нього сильніше забилось серце. |
| 36 |
Павлусь набрав досвіду. Він знав, як зловити в ріці рибу, як застрілити з лука птицю; а ще знав, що це харциз і як його треба стерегтися. Коли б тільки за Перекіп, а там уже степ. А в степу може й козаків зустрінути. А ні, то навпростець на Січ Запорозьку... Павлусь і не думав про те, що не знає на Січ дороги. Він виминав татарські села і їхав навмання степом. Коли розвиднілось, годі було хлопцеві не стрінути татар у степу. Та вони його якось не чіпали. Дехто і запитався, куди він їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою і він має вертатись зараз. Його не спиняли. Та трапився татарин, що не повірив. Він пізнав Сулейманового коня. Павлусь назвав інакше улус, звідки ніби то виїздив. Татарин зв'язав йому руки й повів прямо в Коджамбак, де надіявся на нагороду за пійманого втікача. |
| 37 |
Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотів, до міста, їздив на коні, стріляв з лука та з рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-ґірей казав йому видати гарну одежу, і тепер годі було в ньому пізнати того обідраного невільника, кінського пастуха. ДевлеТ-ґірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулись із походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була битва з козаками і там пропав його син одинак. Більше татари не вміли сказати. Девлет-ґірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а як дівчини не знайдуть? У такій непевності жили три тижні. Аж одної п'ятниці рано, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-ґірей, появився в його дворищі на запіненому коні гонець із вісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській арбі. |
| 38 |
Коли так, то і я починаю посміхатися, ще й докірливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повірили на дурничку. А казки все одно жаль... Незабаром ми вдвох ідемо до нас, і дядько смачно розповідає, які він має купити лошата: ні в кого не те, що в селі, а навіть у Літині й поза Літином не буде таких ні по красі, ні по силі. Таку худобину дядько на злість ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось відкладає купівлю. Він каже, що поки ніяк не може підібрати в самісіньку точку масть, а сусіди говорять, що в дядьковій калитці ще не висвистівся вітер. От коли висвиститься, тоді об'являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. Навіть коли його маєтки записували в Сільрадівські книги, чоловік доводив, що він не бідняк, а середньомаючий хлібороб. |
| 39 |
Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим воринням, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна віяста метлиця. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці. На другій половині огорожі стояли у вбогих дідівських шапках старі дуплянки й з десяток вуликів, а до них тулився свіженький курінь. Я зіскакую з коняки й раптом завмираю на зазіленій дорозі: попід тим краєм вориння, на яке густолісся кинуло тіні, співаючи, майнула жіноча постать. Накинута на її плечі квітчаста хустина, піднесені вгору руки й некваплива хода нагадали мені ранкові слова матері. |
| 40 |
Оця бісова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво і кілька років без угаву пиляла на своїх цвіркалках, а ночами ордою нишпорила по всіх усюдах. Від неї ми ховали хліб на горищі, а люди нам раяли піти до одного ворожбита, що умів виводити всяку нечисть. Нескоро батько отягнувся на стару корівчину, яку поставив у засторонку біля хижки. Прокидаючись уночі, я часто чув за стіною глибоке і сумне зітхання, спочатку лякався, а потім знову спокійно засинав. Та недовго побула у нас корівчина. Коли я закінчив сільську чотирирічку, батько вирішив віддати мене в науку до глухого і скаженого шевця, який умів не тільки переводити ремінь, але й знав, як переводити красу і здоров'я своєї великоокої і покірної, як богоматір, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловік жінку не б'є, у неї утроба гниє. |
| 41 |
Все дується, що віддали без посагу! Але, видно, живе за своїм Корнієм непогано, хутко переселилась до його хатки в Половинчик, перепродують збіжжя, багатіють... Діти? Ні, не дає Господь. Та й нащо? Від них самі збитки! Далі перейшли на ціни, врожай, на якусь нову економічну політику, комерційні плани. Софійка геть знудилась, та ще й у животі булькотіло від голоду: зранку-бо вмудрилась уникнути супу, ковтнути лише чаю. В куток, де вона сиділа, позиркували. Нарешті вечеря! Однак подали далеко не все, що так смачно пахло в коридорі: стіл був накритий вельми скромно. Але жовті очі Кулаківського жадібно загорілися, він першим припав до печені, вихиляв чарку за чаркою. Розмова пожвавішала, Софійка й собі непомітно вхопила пирога з капустою. По вечері обважнілий Кулаківський подякував і викотився за поріг. |
| 42 |
Та найбільше полюбляла тинятися в дворі Пустельникового будинку. Великий занедбаний сад, наповнений бур'янами і таємницями... Дивно: в домі всі товчуться мало не одне в одного на головах. А тут простір і тиша, людська нога не ступає, людська рука не наводить хоча б якогось ладу. Колишній замок, видно, був розкішний: кімнати ще не поділили перестінками на вузенькі й глибокі квартирки-колодязі. Та й підвальні віконця навряд чи були отак завалені мотлохом. Натрапила на старезні кущі перецвілого білого бузку. Дійшла до заплетеної диким виноградом і хмелем купи цегли й тонкого гнутого залізяччя. Леле, та тут колись була арка, через яку ходили! Це ж... Справді, це ж чорний хід, через який колись... Мішель виводив Юзю!!! Все так змінилось і заросло!.. Водночас усе так нагадувало про минулі події! |
| 43 |
Він знову приїхав на свою батьківщину. Там небагато змінилося. Лише ті, що колись були молодими, постаріли і зневірилися. Його колишня дівчина була хворою і самотньою жінкою. І він уже не зміг упізнати в ній свою, найріднішу. Вона не вірила, що він став іншим. І колишній юнак поїхав назавше від суворих ландшафтів свого краю. Він уже ніколи не повернувся туди. А колишня дівчина через якийсь час померла, спалювана образою, каяттям і жалем. І одного разу, коли старий дід, у скорботному обличчі якого ніхто би не впізнав колишнього юнака, доживав свої останні дні, самотній і покинутий усіма, він подумав, що так і не прожив те життя, яке хотів. Йому було нестерпно боляче, але вже нічого не можна було змінити. І ті двоє, що могли бути разом щасливими, повмирали далеко одне від одного, нещасні й зневірені. |
| 44 |
У всіх закоханих і в усі часи є той шляхетний поклик, що жене їх до своєї половинки. Можливо, тому, що кожен закоханий підсвідомо хоче розчинитися у своїй половинці. Стати єдиним цілим. Адже закохані можуть усе. Для них немає відстаней, часу, поганого самопочуття чи інших перешкод, вигаданих людьми, не здатними любити. І Марійка йде вулицями свого містечка, не зважаючи на сутінки і тиск у грудях. Вона не знає, чому, але щось їй підказує: йди і шукай! Листопадова погода примхлива, мов юна красуня. Нещодавно було сонячно, а зараз починає накрапати дощ. Гуляє вітер. А Марійка йде, як буде ще не раз іти у своєму житті, відчуваючи власну незамінність для коханого. І б'є її дощ своїми патьоками, і боляче шмагає вітер, а вона йде і йде, як усі закохані в усі часи. Як усі аргонавти в пошуках золотого руна любові. |
| 45 |
З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: він підняв руку і важко спустив на її плече. Потім рука розтулилась і шарпнула за коси. Маріуца зігнулась, наче вклонилась Раду, та зараз підскочила і всіма десятьма пазурами повела по його блідому виду. Він рикнув із болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обіймах, як в'юн, а її синій плащ тримався на одному плечі, як перебите крило. Бійка розпалювала їх. Вони налітали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали зі злості і теребили одно одного так завзято, що волосся в них наїжилось і стирчало, як вата з їх дірявих лахманів. Врешті вони розскочились із чудово-блискучими очима, зі схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем ніздрями на блідих гордих обличчях.... |
| 46 |
Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвідомо тягло її у той бік. Вона ходила до втоми і мерзла. Мокрий сніг, легко падаючи, як цвіт вишні від вітру, лягав на землю і засипав Соломію, але вона не звертала на те уваги. Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба. Соломія вірила, що станеться якась незвичайна подія, якась невідома сила прийде у потребі на поміч, і та віра була у неї такою міцною, що Соломія кинула роботу, не хотіла заробляти та складати гроші, як поклала спочатку. Навіщо? І без того обійдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман. Спокійною, грізно-спокійною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день. |
| 47 |
Довго вони спати не вкладалися; а найдовше не лягав старий Тарас, роздумуючи, що воно за знак, що Андрія не було поміж ворожим вояцтвом. Чи посоромився Іуда вийти проти своїх, чи жид одурив і втрапив він просто в неволю. Та тут-таки згадав він, що надміру було серце Андрієве прихильне до речей жіночих, відчув муки і тяжко заклявся в душі проти полячки, що сина йому причарувала. І він додержав би клятви: не зважав би на красу її, витягнув би її за густу, пишну косу і поволік би її за собою по всьому чистому полю поміж усього козацтва. Збилися б об землю, закривавились і порохом припали чудові її груди й плечі, що блиском рівні неталим снігам, який вкриває гірські вершини. Розніс би на шматки її пишне, прекрасне тіло. Але не знав Бульба, що Бог принесе людям завтра, почав дрімати і нарешті заснув. |
| 48 |
І визвалося зараз тридцятеро найбистріших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, враз погналися кіньми гусарам навперейми. Вдарили збоку на передніх, збили їх, відрізали від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко угрів плазом по спині Андрія, і враз пустилися від них тікати, скільки було сили козацької. Як скипів Андрій! Як заграла по всіх жилах молода кров! Вдаривши гострими острогами коня, щодуху кинувся слідом за козаками, назад не оглядаючись, не бачачи, що позаду його тільки яких двадцятеро поспівало за ним. А козаки гнали з усієї сили на конях і просто завернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, вже трохи був не нагнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука вхопила його коня за поводи. Озирнувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом пополотнів. |
| 49 |
В неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язані в хустці квіти та стрічки і розсипала їх по столі, застеленому білою скатертю; принесла й поставила на лаві червоні сап'янці. Довбишівна сіла на круглому дзиґликові коло стола, а подруга-сусіда наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого пояса. |
| 50 |
В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи затужавілий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело в вікно й заграло рожевим світом на білому комині, на білій грубі й намалювало долі чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодиці все сиділи одна проти другої, все шили й понашивали од злості таких безконечників, що потім прийшлось їм довго випорю-вать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного віника, що стояв у кутку, під мисником. В хату ввійшов Лаврін, узяв віник і почав мести діл. Од вікон до самої печі простяглися ніби огняні стовпи, виткані з сонця та дрібного пороху, котрий ворушивсь в ясному промінні, неначе дрібнісінька мошка. |
| 51 |
Свекруха й невістка мовчали. Карпо сидів за столом і обідав мовчки. Після того, як він оженився, він ніби виріс у своїх очах. Кожний батьків докір здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка літала коло якоїсь хати, в котрій він живе сам з своєю жінкою, сам господарює без батька, без матері і ні од кого не чує ніякого приказу та загаду. Од того часу вже не було ладу між свекрухою та невісткою. Вони поглядали одна на другу спідлоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху й Кайдаша, але для неї все здавалось, що в хаті чогось тісно, неначе її душать стіни, душить стеля, душить піч. Вже було недалеко до різдва. Роботи було ще більше. Мотря вимазала сіни, помила лави, мисник, полиці. Перед празниками закололи кабана. Почався в хаті гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря ніколи не змовчувала свекрусі. |
| 52 |
Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали і жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав. Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином. Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як зелене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин та давай вибирати Мелашчині огірки. Півень сокотав та скликав курей. Всі Мотрині кури перелетіли через тин в огірки. За курами полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння. |
| 53 |
Карпові шкода було півня. Він розсердився на матір за такі збитки і мусив іти лаятись з матір'ю та Лавріном. Вій вернувся додому, а тим часом Мотря звеліла своїм дітям упіймать Мелашчиного чорного півня та принести до хати. Хлопцям тільки того було і треба. Вони покатали на Лаврінів город, впіймали чорного півня й принесли матері. Мотря вкинула його в кучу. Тим часом поганенький тинок між двома городами зовсім осунувся. Рову не було, і через тин почали скакати свині. На другий день у Карпів город ускочив Лаврінів рябий кабан і порався в картоплі. Мотря вгляділа кабана і наробила гвалту. Вона вхопила рогача, діти забрали кочерги і гуртом кинулись за кабаном. За дітьми побігли собаки. Мотря з дітьми загнала кабана в свій хлів та й зачинила. Лаврін почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана. |
| 54 |
Лаврін почухав потилицю та й пішов у хату. Кайдашиха тільки губи з ціпила. Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач після похрестин. На Карповому дворі діти одв'язали коняку і почали їздити верхом по дворі. Коняка зірнула з гнуздечки, на радощах хвицнула задніми ногами та й скочила через тин у Лаврінів город. Поганенький тинок звився, як полотно, під кінськими копитами і поліг на городину. Коняка пішла пастись на Лаврінові буряки. Лаврінові діти прибігли в хату і дали знати бабі та батькові. Всі повибігали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох боків, завели в хлів та й заперли. Карпові діти бачили все те з двору. Вони зараз побігли в шинок і розказали, що їх коняка в займанні у баби, зачинена в хліві. |
| 55 |
Ти знаєш у якій. Вони дразнять наш зір своїми пишними кольорами, лоскочуть наш дотик незрівняною ніжністю своїх листочків та чашечок, бентежать наш нюх різнородністю та розкішними комбінаціями запахів, яких наша мова не в силі назвати, а наша наука укласифікувати. Але їм іще сього мало. Вони не задоволяються нашими змислами, заходять у нашу душу, глибоко торкають наше естетичне почуття нечуваним багатством та різнородністю рисунка, грацією своєї цілості, принадністю та таємничістю своїх рухів. Адже геліотроп повертає свою головку за сонцем! Адже інші цвіти соромливо стуляють свої чашки вдень, щоб сонце не виссало з них пахощів, і розхиляють їх аж вечором. Вдумайся в їх психологію, Массіно, і докори їм, що вони грають ролю, що кокетують, що виставляють себе в фальшивій красоті. Хіба вони можуть інакше? |
| 56 |
Я давно отупіла на всі страховища свого життя. Я відівчилася плакати, відівчилася жалувати, відівчилася боятися чого-будь. У хвилинах, коли до мене вертала рефлексія і застанова, я все мала почуття, що кручуся, мов билина в вітрі, і лечу кудись, лечу в якусь безодню, сама не знаю, що там на дні і чи далеко те дно. Нічого не ощадила мені доля за ті три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані багатства, ані бідності. Ще в остатніх місяцях ось тут, у Порт-Артурі, порадувала мене стрічею з одним солдатом, що був родом із Томашева і часто бував на заробітках у Галичині і знав мого покійного батька. Порадувала мене доля стрічею з ним тілько на те, щоб я з його уст дізналася, що мій батько три місяці по моїй утеці вмер і до смерті вважав мене злодійкою. Мене, Массіної Мене, горду, чисту, чесну і непорочну тоді! |
| 57 |
Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує. Все наче застигло в німому чеканні, бербениці затаїли у собі голос, притаїлись будзи на полицях, поснули сном чорним стіни і лави, вогонь ледве диха, і навіть дим соромливо тікає в вікно. Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді одбувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду... Ватаг легко зітхнув. |
| 58 |
Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки в неї не було. На благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль, булку й намисто і нині треба було все те дістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе. |
| 59 |
Він оглянувся за годинником, а що не бачив його в кімнаті, то поспитався її, котра година, причім його очі звернулись на неї з лагідною повагою. Її уся кров вдарила до лиця, серце затовклося сильно, і вона не змогла вимовити ні слова. Якусь хвилинку дивився він на неї зчудовано та дожидаюче, а коли вона не відповідала, звернувся назад до фортеп'яна, причім якийсь меланхолійний усміх промайнув по його лиці. Вона завстидалась і не рухалася з свого сховку. Другого дня прийшов він знов, а вона знов зайняла своє місце, дивлячись пильно на нього. Він пробував, перебирав різні акорди, ударяючи завсіди однаково сильно, сильно й елегантно, як се чинить лиш рука вправна; підстроював, ще й грав, пробуючи заодно наново. Кожний його удар по клавішах і кожний живіший рух його електризували її і виводили з рівноваги. |
| 60 |
Невже і їх приймуть до інституту? У всякому разі, він був вищий від них на дві голови, знання маючи струнке й широке, без прогалявин та ополонок. Він показав себе вартим тих трьох років праці, що відбув на селі без свят і спочинків, коли бажання вчитись опанувало його. Останні пуди заробленого борошна й свої маленькі червінці він віддав учителеві й витрачав на книжки та папір. Він зрікся всього, став диваком і відлюдьком, з якого нишком глузували товариші; просиджував ночі коло каганця і снив формулами та логаритмами. Та робота, що він проробив, була під силу тільки міцному духові, і він здолав її, бо ясно знав, чого хотів. Хотів вступити до вищої школи. Про той день, коли це станеться, мріяв боязко й побожно. І от цей день прийшов. Не було тільки тієї радості, що мусила б бути в таку знаменну мить. |
| 61 |
Два дні, що він пробув на новому помешканні, заспокоїли й зміцнили його. Гаряча страва, що була знайденим скарбом після черствого лісникування, освіжила йому нутрощі й думки. Вчора він, при нагоді скористувавшись зайвиною гарячої води в казані, виправ свою білизну, висушив її на сонці й покачав. Він умів прати, прасувати, парити страву, навіть латати чоботи. Побачивши певність своєї невеличкої посади, він виніс уранці на базар дві сухі паляниці, вже непотрібні йому, і продав їх за десять копійок, бо не любив давати на загин щось, що можна було якось спожиткувати. Неохайності й неощадності йому ніяк тим часом не можна було закинути, і коли він на той гривеник купив два десятки легких цигарок, то таких розкошів дозволився б і останній жебрак того дня, коли має вернутись кохана, яку ждано і жадано. |
| 62 |
Невже мусінька сама носитиме воду? Таке варварство не вміщалось у його голові. Або цей Максим, будь він тричі проклятий, вправлятиме корови? Але мусив визнати, що господарство Гнідих квітнуло без нього, отже, квітнутиме й далі. Мусінька поплаче й знайде собі зручнішого коханця. Ці думки нагонили на нього глибокий смуток. Він вирішив чекати. Чого? Може, мусінька й написала б йому листа, так не знала адреси. А їй писати не зважувався, навіть соромився, бо ж як не крути, а він відступив з поля бою, хоч і переможцем. Два дні його гризла глуха туга за мусінькою, найбільше тому, що був з нею силоміць розлучений. Він зрештою терпіти не міг, коли щось не по його робилося. Але ще через два дні помирився з становищем і, певно, в Бориса лишився б, якби не нова прикрість, що знову його плани зруйнувала. |
| 63 |
Це був Максим, син Тамари Василівни Гнідої, мусіньки, його колишньої коханки. Він одростив вуса, тим-то й важко було його зразу пізнати. На колінах він чукав у такт танцеві грубезну жінку із закасаною спідницею, кумедно визираючи з-за її розлогої спини. Хлопець мимоволі оступився, інстинктивно притиснувшись до стіни, щоб його не побачено. Страшна огида охопила його до події, що, забута вже, все-таки над ним тяжіла, все-таки належала йому, була з ним назавжди поєднана, і в ту мить хлопцеві здавалось, що безжальне минуле, всі помилки його, прикрості й ляпаси навіки полишають у душі хробачка, що підточує коріння дальших прагнень. Він відчув тоді всю непохитність, незмінність, невиправність колишніх дій, навіть думок, бажань, що лягають підґрунтям майбутньому, ховаючи в собі можливість землетрусів. |
| 64 |
І не пишеться йому, певно, через те, що він надто зморився, а стомлена душа, як і вироблений віл, не спроможна нести на собі жодних тягарів. От який був проект, що він укладав, лягаючи спати: не вчащати до редакції журналу, бо літературні балачки тільки дратують його безсилість, взагалі відсунутись від літератури якнайдальше, натомість добравши товариства до літератури непричетного, навіть з Вигорським пиво пити не частіше, як раз на тиждень. До речі, після першого захоплення ряснодумністю поета та його недбайливим ставленням до всесвіту Степан уже почував до нього зародки критичності, бо сам жив без софізмів і світ приймав без фільтра абстрактних категорій. Він не брехав перед собою ні в думках, ні в учинках, і конкретність лишалась у нім, і життя не переставало бути йому пахучим, хоч і гірким мигдалем. |
| 65 |
Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах. І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб. І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мряки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, то підносять гордо і грізно кам'яне чоло до хмар. А там недалеко на крайнебі гори-велетні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, гранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, являють собою образ безмірного знищення й руїни. З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирає бездонна глибінь грози, суму й безнадійності. |
| 66 |
Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон. Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість. І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля. Їхня свідомість похожа тепер на сонце. Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину. Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все. І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі. І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті. Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними. |
| 67 |
Станули й оглянулися кругом. Куди око не гляне, з усіх-усюдів заглядає смерть. Із-за гори на крайнебі виповзли із таємних глибин землі дивовижні облаки-страхіття і ще більше місце сонця заступили. Виглядали, мов казочні упирі. Отворили великанські, червоні, наче в крові скупані пащі, щоб кинутись на гори й пожерти їх разом зі сімома живими єствами. Бо як посміло життя заблукати в цей цвинтар природи? На кілька кроків від них гірський хребет спадав стрімкою стіною в безодню. Вони глянули на широке море хмар під собою й на верхи гір, які здіймалися понад хмари, як величезні могили всього буття. Ніде ні сліду людського життя. Всюди замерзлим, бездушним трупом простелилася ледова пустиня. А коли б десь далеко найшлась албанська хижа, то вони не мали б сили зайти до неї. Та й що з того, якби й зайшли? |
| 68 |
Та хоча ця змора доводить мене до божевілля, то я таки не можу повірити, що ти, сину, вже не мав би жити, не може мені в голові поміститися думка, що твої рученятка, які колись так міцно обнімали за шию батька, вже застигли і спочивають непорушно в холодній, сирій землі. Ні, ти живеш, мій сину, разом із матір'ю. Так, ви обоє живете. Я цілую твою маленьку головку, мій сину, й желаю тобі, щоб ти ніколи не зазнав долі свого батька. А як виростеш великий, не будеш тужити за мною, як я за тобою, бо не зможеш пригадати собі, що й ти колись мав батька й бавився та сміявся на його руках. Мати скаже тобі, що твій батько згинув на війні, і ти будеш із пошаною згадувати моє ім'я. А як запитаєш матері, де моя могила, то мати скаже тобі зі сльозами, що твій батько спочиває десь далеко, серед буйних степів великої України. |
| 69 |
Та тепер, коли тіло вчасти огрілось і слаба струя крові почала трошки правильно кружити по жилах, вони після останнього слова Добровського здригнулися. Почули, як старий страшний гість, голод, став нагло з незвичайною силою стукати до їхньої свідомості. Адже вони від десятьох днів не взяли нічого до уст! Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, вхопив корч шлунка, так що мусили з болю качатись по землі. Коли перший приступ болю трошки успокоївся, вони почали вже тисячний раз наново нишпорити по карманах. Хотіли найти бодай одну порошинку хліба або чого-небудь не на втихомирення, а на хвилеве одурення убивчого почуття голоду. Всі шукали, тільки Штранцінгер сидів усе нерухомо, супокійно й байдуже, а Пшилуський дивився вперто в огонь, і з його лиця пробивався вираз великого терпіння. |
| 70 |
Підняв обі сині руки, затиснув пальці й поклав їх на свої сині уста. Йому зимно. Я взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх. Але мої долоні були зимні. Я притулив його руки до своїх уст і до лиця. Але й мої уста й лице були зимні. Тоді я силкувався війнути теплим подихом із моїх грудей на його руки й дати йому частину моєї душі. Але я не чув ні свого теплого подиху, ні своєї душі. Не чув нічого. І тоді щось, поховане в темних нетрах, де колись була моя душа, вийшло на світло. І якась моя остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала нагло на його висохлу синю руку. Я скоро й непомітно обтер її й наблизив обі його руки до вогню. Здається, сліпий товариш почув, що щось тепле й вогке впало йому на руку. Його сліпі очі довго дивилися на мене, і здавалося мені, що промінь світла впав на його обличчя. |
| 71 |
Десь далеко чути глухо понурий шум. Буря йде... Буде боротьба між небом і горами. Між життям і смертю. Шум котиться чимраз ближче, як далекий рев моря до сонного берега. Гори й безодні застогнали. Блискавиці роздирають небо і громи гогочуть. Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець. Наче зграя роз'ярених звірюк, випущених із прив'язі, товпляться, клубляться, спихають себе вниз і одні за одними женуть у шаленім бігу та б'ють громами верхи гір, які стоять їм на шляху. І застигле море хмар під тінями оживає. Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня. Хмари під тінями піднімаються вгору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами. |
| 72 |
Бог не забув про нас! Ми всі будемо жити! Гляньте! Гляньте! Як радісно вона усміхається! Чи бачите? Вона показує нам хліб! Чудовий білий хліб! Ідіть хутко, товариші, хутко! Чудовий білий хліб! Ми йдемо слідком за вами. Пробували оба встати. Але тільки качалися по землі. Недалеко вдарив грім. В поражаючім почутті своєї цілковитої безпомічності почав Ніколич плакати. Плакав голосно, як мала дитина. Його ридання ходило довгим гомоном горами, долами! Стогнало разом із громами по безоднях. Слалося прокльоном по холодній, бездушній землі. Било голосом розпачу молодої людини об закам'янілий небозвід. Навіть круки злякалися голосу ридання людської душі. Перестали крякати і кружляти високо над їхніми головами та витягнули шиї й наслухували, що це за дивний голос мішає їм понуру музику? Тільки небо не злякалося. |
| 73 |
А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням. Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки, махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман. Експрес летів божевільне, нестримно. І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м'якому купе вагона. Це теж екзотика... Але те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій у мешканців експресу. Нові вражіння, щодалі, то цікавіші, щодалі, то екзотичніші, відсунули те марево геть і стерли. Ніби його й не було. Так, далебі і не було. Лишилося десь там, разом з Забайкаллям, а назустріч бігли інші дива, інші місця і ландшафти, незнані, небачені, неопізнані. |
| 74 |
Зі ста шансів дев'яносто дев'ять було за те, що його самого заполювало б таке страхіття. Проте страх до нього не доходив, просто не доходив до свідомості. Він вирвав з землі навмання якесь коріння й гриз, гриз і спльовував. А раз погриз і проглинув щось таке, що йому в очах потемніло і тіло вкрилося холодним потом; довго блював, пив воду і знову блював, думав, що з нього всі нутрощі вискочать крізь горлянку. Прокляття! Проте відчай не брався його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що він іде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трішки, хоч трішки поїсти, і він був би щасливий! Ішов би, плив би цим морем весело і радів би буйно, як радіє все живе на цій землі, як ті кедри, що вигналися геть під хмари. Ні, він не впадав у відчай. |
| 75 |
Стріляти ж лише самця-ізюбра, і то в которого підходящі панти, отакі й отакі... А як сонечко спускалось за кряж, вони вже сиділи в халупі, заправили заздалегідь вінчестер та гвинтівку і поклали у дві маленькі амбразури, нерівної форми віконечка, продовгі впоперек. Це щоб потім не клацати. Вечоріло швидко, як взагалі в горах та в нетрях. Не встигло сонечко зникнути, як уже посутеніло та запала темрява. Григорій дивився ліворуч на сизі кряжі під червоним колом, пересновані червоним павутинням променів, і думка мимохіть поверталась назад, до табору. В малесенькій тісній халупці було вогко і трохи душно. Почали докучати комарі і дрібнюсінька мошка. Понадівали сітки, але це мало рятувало. Тонесеньке дзижчання звичайно починалось зокола, а потім залазило всередину і несподівано пекло болючим уколом. Гнус їв поїдом. |
| 76 |
Сонна поворушилась, влаштувалась зручніше, мов на подушці. Спала солодко, звівши лице трохи вгору, втягши голову в плечі. А Григорій сидів і боявся рухнутись, боявся розбудити. Хай. Нехай спить. Вже розвиднилось. Було тихо. А дівчина щось марила у сні, посміхаючись. Якийсь дивний сон блукав під її повіками, ворушив бровою, розпалив і розімкнув трішечки гарячі уста... Григорій дивився на ті уста і боровся сам із собою. Йому хотілося поцілувати її. Нишком. Так, як мати цілує сонну дитину. Раз лише. Вона не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько-тихенько поцілував... Раз лише. Дівчина розплющила очі. Заморгала віями. Здивовано, потім злякано. Швидко відхилилась від грудей. Смішно, наївно, торкнула долонею за уста, що на них ще горів поцілунок... І враз спалахнула. До сліз. |
| 77 |
Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною. Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово. Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха.... |
| 78 |
Попа він вигнав геть із двору і заявив, що сам буде ховать дітей своїх. Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи нам усім до одного. Правий був чи не правий поневолений старець, не нам його судити. Адже давно відомо вже, що сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння. А кого вже, кого не потрясало життя! Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. |
| 79 |
Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже з своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя десь по чужих країнах. Так в тяжкій безнадійності і помер у великих муках... Життя батькове було нещасливе. Він помер вісімдесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік. Прожив він усе своє життя невдоволений, не здійснений пі в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого і тонкого, що є в житті людства. |
| 80 |
Коли б я був великий художник чи різьбяр, чи коли б я завідував чимось великим, от кому б я створив пам'ятник епохи. Не синам моїм, не героям, що літали попід небесами, кидаючи бомби, не полководцям, що водять нас в бої, не парубійкам полум'яним, що кидались в високім пароксизмі грудьми на кулемети. Ні, я створив би пам'ятник Олесі. Я поставив би її в упряжці, пам'ятник із золота, створений руками великих майстрів. Я повелів би майстрам, перед тим як кувати її постать на вічні наповнюють його щодня духовною їжею в виді різних однакових для всього людства відомостей. Він пожирає ту їжу. Він був просто нерозумною людиною, людиною, так .би мовити, малолітражною розумове. Зате він був слухняний, позитивно слухняний, чесний, завжди готовий до всяких позитивностей, з гарною усмішкою, хоч-не-хоч, як гусак у сажу. |
| 81 |
Хто послав мені любов? Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездогавиа чистота її багато-щедрих фарб. М'яка тепла вода її оновила мою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до краси. І став я тим, для чого родида мене Мати моя, добрим і радісним. Вона наповнила серце моє любов'ю, миром, щастям. І я благословлятиму тепер усе життя чисті її береги, і плескіт ласкавий її хвиль, і синє небо в її водах ніжних, і теплоту материнсько-дівочу, святу від кожного дотику її рідної води до мене. Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою ливу до тебе на тихії води,, на ясні зорі, несу тобі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе. |
| 82 |
Се було звичайно дома. Тоді диспут продовжувався, відбувався ще раз. Ворогом була його дружина чи... Він вкладав їй в уста переконливі гострі аргументи проти себе, значно гостріші, ніж ті, з-за яких він потерпів фіаско, але зате і одповідав же він їй! Через годину од неї не оставалося цілої кісточки. І тільки тоді він заспокоювавсь, до нього верталася творча сила. Жінка се знала і терпіла. Прославитись можна було колись надлюдським стражданням, пекельними муками чи диким злочинством. Хто був славним через працю? Назовіть мені одну душу за тисячу літ, що прославила би ся трудом праведним. Нема такої селянської душі. Труд був марним. Шлунковим, рослинним. Знайдіть бодай один пам'ятник щасливій людині. Ось пам'ятник людині, що вміла красиво й щасливо прожити життя. Дивітесь на нього, нащадки! Нема такого.... |
| 83 |
Жаль. От бачте. Верещака. А ви? Коли б були ви не колгоспник, а письменник, про що б ви книжку написали? Еге. Ви про це думали? Тихий. Думав. Я написав би книжку про гарну, лагідну людину, добру і чесну. Про те, як призначили її, цю людину, на роботу, таку, для якої у неї ума-голови не хватає. І як оця людина поволі стала злою, нечесною, гидкою і нещасливою. І як через неї стало нещасливими багато гарних, розумних людей. Не перебивайте. І як потім у це село приїхало високе начальство і цю людину вроді неначе вигнало з посади, і як усім нам знову стало легко й ловко жити. І тій людині теж. Верещака. Так. Може, ви назовете прізвище цієї людини? Тихий. Можу назвать. Можу й не назвать. Запорожець. Не називай, Трихван! Усі вони один у одного горілку п'ють. Правди не доб'єшся все одно. Тихий. Доб'юсь. |
| 84 |
Ви мене розумієте? Мрія. Я вас розумію, каже чоловік, але мене зараз інше хвилює. Кінці, гне своє лікар, треба знайти кінці. Нехай адміністрація Президента віддасть наказ. Ви ж, я не сумніваюся, маєте когось, хто міг би поклопотатися? Короче, дайте знати, коли ви будете готові. Щоб у нас була предметна розмова. Розмова? Про що? Як про що? Знаєте, скільки охочих потрапити туди?! Такі справи за тиждень не вирішуються. Треба вже починати чухатися. Бо інакше не встигнете! Чого я не встигну? Лікар стискає зуби і відводить погляд. Все те, каже він розтягуючи склади, що із якоїсь причини не вирішується під час життя, вирішується смертю. Як називається, питає чоловік, ця філософія? Що? Ця теорія. Це не теорія й не філософія. А що ж це? Медичний факт. Лікар дає зрозуміти, що він в курсі всіх свіжих віянь і відкриттів. |
| 85 |
Ні, каже чоловік. Я вдома миюся. У ванні. Священник каже, що зараз розвелося забагато різдвяних християн. Він їх так називає, бо вони приходять до церкви лише двічі на рік. Ну що це за християни? Вони ведуть життя негідне людини. Скотське життя. А деякі з них прямо з вулиці валять до чаши. Без сповіді! А, якщо і сповідаються, то я з них мушу все скибцями витягати! Що це таке? Як це так? Чоловік мовчить. То значить, каже він, щоби заповнити паузу, якщо б ви могли, то коли? Коли б я міг що? Охрестити мене. Після посту та сповіді. Я ж вам сказав! А коли вона? Хто? Сповідь. Сповіді в нас по суботах. Без сповіді немає причастя. Чоловік зиркає на годинник, не бачить там суботи, дякує і йде геть. У дверях його спиняє дяк, він же семінарист. Бачите, вказує він пальцем на сусідню церкву, оту споруду? Туди не ходіть! |
| 86 |
Я все це, каже чоловік, прекрасно розумію. Я тільки боюся, що ви мене можете не охрестити. Бо хто я такий? Прийшов з вулиці і вимагає тут. Це правда. Але ж візьміть до уваги, що мене ніколи ніхто не вчив. Відносно церковних справ. І порядків. Не пояснював, як треба. Тому вам легше. Вас, мабуть, ізмалку, поступово, в родині... В родині, несподівано вибухає піп, змалку?! Я хотів сказати, захищається чоловік, що ви ж, мабуть, не з нуля... Всі ми тут, важко дихає піп, не з нуля. Ми всі з мінуса! И доки нас по голові якась кувалда не... Піп знімає руку з чоловікової спини. Якийсь час ніхто нічого не каже. Піп міг, навіть, вже десь податися. Як же тепер бути, вигукує чоловік навмання. Я ж думав ви всіх приймаєте. Чи вам потрібні характеристики? Як це сталося, раптом питає його піп. Що саме? Зустріч. |
| 87 |
Колишній студент першим ділом вигострив всі ножі в хаті, знайшов спільну мову з її дітьми і щоранку заварював каву по-ефіопськи. Викладачка скинула вагу і полюбила культурні розмови. Тепер вона ще з кордону дзвонить студентові і дає номер вагону. Студент марафетить хату, прасує білизну і готує для неї ванну. Дуже добре, сказав би їм чоловік, якби вони розбалакалися, але буття людини цим не обмежується. Що тобі після паузи, запитав би хтось із них, не подобається? Чоловік відповів би їм, що йому все подобається. Тоді що тобі не стоїться? Мені, сказав він би їм, дуже стоїться. Ну й стій собі тихо! Чоловік би відвернувся, але не образився б. Вони б також відвернулися і до наступної зупинки обговорювали б його поведінку. Потім вони б обступили його і спитали, чи може він допомогти. Чоловік запитав би, чим саме. |
| 88 |
Не треба. Я сама. Туди ж автобус ходить. Ні, я відвезу. Ми усі поїдемо. І мама теж. Правда? Дружина каже, що так. Нам цікаво. Роздивимося. На кручу підемо, річку побачимо. Заразом купимо молодої картоплі, городини, меду... Зарано для меду. А ми і старим не погребуємо. З минулого року. Дочка питає, як він почувається. Не знаю, каже він. Температура є? Дочка стає навшпиньки й торкається губами його лоба. Від несподіванки чоловік сахається, зразу ж шкодує про цей рух, хапає дочку за плечі, хоче їй все пояснити, але слова злипаються в кашу, а очі стають калюжами. Все буде добре, кажуть жінки і вкладають його в ліжко. Машина, підскакує він, вона ж побита! Як же нам тепер... Лежи. Ніде вона не дінеться. Але ремонтні клопоти зафарбовують сни і отруюють його робочі години. У нього хай і не нова, але надійна іномарка. |
| 89 |
Чоловік киває співробітнику органів, але той не реагує. А скільки крові цей клоп з нього висмоктав! От кого варто розмазати носаком по смердючій підлозі. І кращої нагоди для помсти не буває. Чоловік стискає кулак, але пальці рухаються дуже повільно. Коли його рука додрейфує до того місця, де зараз стоїть співробітник органів, той уже відстоїть чергу до каси, чергу в молочний відділ, візьме масло й повернеться в своє кубло. Може, простіше виявити свою громадянську позицію, плюнувши в його мармизу? Але, поки плювок долетить до мішені, співробітник органів, дослужившися до підполковника, вийде на пенсію. На дачі він собі поставить баньку, затягне туди самогонний апарат і буде з двома сусідами, майором і головою їхнього правління, лаяти владу, яка повернулася задом до тих, хто усе життя їй служив. |
| 90 |
В ньому дружина зізнається, що вона завжди пишалася їхнім шлюбом. Думала, так буде вічно. Тепер усе втратило сенс. Чоловік пробив діру, через яку вийшов весь кисень і все тепло. Неможливо зігрітися. Це як жахливий сон. Вчитель викликає до дошки, а на тобі немає трусів. І як не натягуй сорочку, весь клас бачить і глузує з тебе. И тобі нема де заховатися. Припиняй, каже їй чоловік. Годі жаліти себе. Це тобі треба було писати вірши. Дочка скулилася на своєму диванчику й чекає, що батьки ось-ось почнуть розлучатися. Але вони зупиняються за крик до цього. Ніхто з них не хоче різких змін. Так, треба все міняти, але не зараз. Хай спершу розвіється радіація. Дочка, погрожує дружина, буде на моєму боці. Я їй про все розповім. Валяй, відмахується чоловік. Вона вже доросла. Вона мене зрозуміє. Побачимо! |
| 91 |
Вони виходять на трасу, саме коли там деренчить автобус. Водій не гальмує. Чоловік допомагає йому зупинитися. Водій пускає першокусників і двох викладачів. Як тільки чоловікова нога опиняється на сходинках, водій защемляє її дверима. Не бачиш? Немає місць! Відійди і не ламай мені автобус! Чоловік і молода викладачка якийсь час стоять на порожній трасі, а тоді спускаються до моря. Від піску тягне холодом. Вони сідають на розгепаний топчан, на якому щойно кублилися першокурсники. Хто його притягнув сюди? До найближчого пляжу кілометрів зо три. Мабуть, море поматросило й виплюнуло його сюди на радість зальотних парочок. Сонце, вичавивши усі тюбики, закриває на ніч свою лавочку. Чоловік та викладачка, не відриваючи очей від обрія, обговорюють вплив творів славетного письменника на творчість знаного режисера. |
| 92 |
Але ж, каже він їй, я не можу без тебе. Тепер після кожного заняття вона квапиться додому. Він вже на неї там чекає. Але тепер їхнім зустрічам бракує вогню. Треба щось, каже він собі, з цим робити. Треба повернутися туди, де їм було так добре. До моря далеко, зате все інше можна реконструювати. Він купує їй кіло кави, кавомолку, вірменську джезву, а тоді ще й німецький кавовий агрегат. Він носить з собою пачку американських цигарок, хоча вона із Нового Року не палить, і благає її затягнутися бодай один раз, під каву. Він дарує їй книжки й прикраси. Художник, ніби між іншим згадує вона якось, знову проситься до мене. Чоловік мовчить. Учора він знову, продовжує вона, приходив. Батько, каже на це чоловік, має право бачитися зі своїм сином. На що вона каже, що художник приходив не до сина, а до неї. |
| 93 |
Невже вони все це підстроїли? Навряд. Ніхто не міг знати, що він забреде в гастроном. Друг дитинства бормоче щось про пепсі і підводиться. Якщо він зараз, каже собі чоловік, зробить крок у бік дверей, а тоді розвернеться й стане у мене за спиною, то я пропав. Друг дитинства робить крок у бік дверей, розвертається і стає за чоловіком. Де, не розуміє чоловік, я схибив? У парадному, коли друг дитинства колупався в замку? Бо кращої нагоди для втечі не буває. Чи в тролейбусі, коли, пропускаючи тих, хто пхався на вихід, він завис на підніжці. Чому він там не зістрибнув? Друг дитинства і не помітив би, і вони ніколи більше б не перетнулися. Не можна було заходити в гастроном, от що! А треба було Узвозом спуститися на Контрактову площу, сісти в автобус і через хвилин двадцять опинитися на Печерську. |
| 94 |
Як личить порядній людині. Хриплий, зроду немащений дзвоник не дає чоловікові закінчити думку. Але чоловік не любить, коли йому заважають думати. Щоб не оглохнути, він затуляє вуха і на мигах просить Полковника почекати. Той киває. Бо і при найгіршому розкладі, каже собі чоловік, життя не зупиниться. Полковник згоден. Тому що, розвиває цю думку чоловік, воно не тільки лінійне, воно ще й поліваріантне. Полковник, звичайно, не може почути, а значить, і оцінити цього парадоксу, тому він мовчить. Але чоловік знає, що той собі думає. Він собі думає: хіба? А чоловік на це йому каже: уявіть собі! Полковник уявляє. Життя, веде далі чоловік, воно в нас смугасте. І зараз я саме зайшов в таку смугу, де як не хмари, так морок. Полковник киває. Чоловік: а квітці для зросту потрібно світло. Полковник згоден. |
| 95 |
Я розумію. Бувай, каже художник і зачиняє за чоловіком двері. Мені треба працювати. Хто тобі не дає, каже чоловік собі під ніс, піднімаючись сходами. Працюй собі. А ти, кричить йому художник із підвала, вибирай! Вотилівка або партком! Партком, кричить чоловік, чому партком? Тому що не можна служити їм і оминути партком. Оминути партком йому не вдається. Того ж дня, через півтори години після розмови з художником чоловік опиняється в парткомі, за столом, навскіс від портрета засновника партії. Напроти нього сидить доцент, він же заступник секретаря факультетської партійної організації. Між чоловіком і доцентом стоїть пляшка вірменського коньяка. Доцент похитує головою і каже: ну що ви, голубчику, їй-богу. Заберіть. Це вам не личить. Що символізує ця сцена? І що могло привести чоловіка в партком? |
| 96 |
Студент каже, що він не чув. Ні не чув, каже батько, а тільки робив вигляд. Студент стоїть на своєму й чекає, що мати заступиться за нього. Але вона насипає всім їжу і за розмовою не стежить. Сьогодні на сніданок котлета з картоплею. Мати щодня прокидається під шосту, розпалює колонку і стає мити посуд. Його за день набирається стільки, що під вечір, забивши раковину, він ще й звиває собі кубла по всій кухні. Після роботи у матері немає на посуд сил. Повечерявши навстоячки, вона валиться під телевізор. А перед сном вона відчиняє вікно й палить, часто по кілька разів. Коли студент був маленьким, вона вставала ще раніше, так, щоб о шостій вже бути на базарі. Там вона двічі на тиждень за будь-якої погоди купувала сир у знайомої бабці. Покликання, підсумовує батько, це маскування для невдах і ледацюг. |
| 97 |
Мати не зрозуміла. Про що ти? Про медуз! Про яких медуз? Про тих, заволав він ще дужче, що це ж про нас! Добре, сказала мати, я зараз. Вона саме кінчала змішувати вінегрет. Через те, що не буде гостей, тепер їм його вистачить на місяць. Як можна, ніяк не міг заспокоїтися батько, людям показувати таке у новорічну ніч? Гарний настрій вони нам створюють! Хто може заснути після такого? Але, дочекавшись опівночі, він розкрутив охолоджене шампанське, перехилив повний келих і швидко заснув перед телевізором. Мати ж хлюпнула собі на саме денце, тому і досиділа до кінця зарубіжної естради. О сьомій батько за звичкою був вже на ногах. Його шлунок вимагав гарячої їжі, але він не звик готувати собі, та ще й зранку, та ще й у такій свинарні. Він поліз у холодильник, і звідти на нього випала пляшка шампанського. |
| 98 |
На останньому поверсі, здається, ще ніхто не оселився. Ліфт рідко сюди піднімається, й можна годинами дивитися на вокзальні вогні та на рух жовтих автомобільних фар вздовж чорних вуличних стрілок. А подивіться, продовжують хлопці розпочату у попередньому парадному розмову, хто наші викладачі! Усі дивляться, і усі згодні, що в них немає Вчителів, які були би, водночас, і взірцем, і джерелом знань, і компасом. Немає! От, наприклад, сьогодні вести семінар з філософії до них приходив якийсь винятково худий чоловяга непевного віку. А от поясніть нам, спитали його студенти, у чому, на вашу думку, сутність діалектики? Бо з цим питанням ми до кінця так і не розібралися. Ага, зрадів він так, наче усе життя чекав цього питання, але спершу ви мені скажіть: од чого вимерли динозаври? Студенти роззявляють роти.... |
| 99 |
Це сталося швидко й невимушено. Дотик спрацьовує як сигнал. Як знак того, що тепер їм все можна. І він, і вона знаходять те, про що вони так багато чули, і, забувши про інструктаж, починають досліджувати свої знахідки. Це триває доки студент раптом не здригається, тоді ще раз і нарешті зі стогоном валиться на перелякану дівчину. Дівчина вищить. Не знайшовши об що їй витерти руку, вона вириває аркуш зі шкільного зошита на письмовому столі. Студент теж заскочений подібним явищем природи. Я зараз, каже він і йде на кухню, замивати плями. Там за столом сидить його одногрупник і палить. Ну, питає він, що? Як було? Кайф? Та, каже студент, от... Що, каже одногрупник, не доніс? Ех ти ж... А я попереджав. Що ж робити? Нічого не робити. Чекати. Саме минеться. Що минеться? Тимчасова імпотенція. Імпотенція? |
| 100 |
Що відбувається? Щось дуже і дуже дивне. Він обережно, так, щоб ніде нічого не зацепити, розпрямляє спину, здіймає руки і випростується. Так! Тягар зник! Його немає. Студент підстрибує. Тіло слухняно здіймається в повітря. Як таке може бути? Від згадки про дівчину усередині прокидається щось схоже вулкан, і звідти в кров линуть радість, і млість, і бентега, і хвилі чистої енергії. На цьому паливі студент за півпари обходить деканати кількох факультетів, вивчає суботній розклад занять і знаходить групу і курс, на якому вчиться дівчина. Потім він біжить до свого товариша, який чекає на нього у парку під університетом, і каже, що в нього змінилися плани. Він не зможе піти з ним на день народження. Натомість він просить, щоб товариш позичив йому на сьогодні свої джинси. Для чого, питає товариш, тобі мої джинси? |
| 101 |
А от, питає він її, чи могли б ми, наприклад, сьогодні ввечері піти разом десь, наприклад, в кіно. Вона каже: ні. А завтра? Ні. Тоді коли? Ніколи. Студент питає, чи це тому, що в неї вже є сердечний друг. Вона киває. Я розумію. Але ж, каже він, все ще може помінятися! Так, каже вона і розповідає, як саме все буде мінятися. Після останнього іспита вона одразу ж сяде на поїзд і вранці буде там, де живе її друг. А через тиждень вони поїдуть на море, в студентський табір. На все літо. І де ж, каже студент, якщо не секрет, цей табір? Дівчина каже, що не секрет. Дуже добре, каже студент. До побачення, каже дівчина і заходить в парадне. Студент якийсь час, не міняючи пози, стоїть там, де вона його відправила в нокаут. Але що цікаво: тягаря немає. Натомість висока тепла хвиля не дає йому піти на дно. |
| 102 |
Першим та вказівним пальцями лівої руки вона тримає бичок самокрутки, і присмокталася до нього так, наче цілує ліліпута. Коли вогник, нарешті, доповзає до її губів, вона струшує з пальців попіл і блажено видихає. Студент нахиляється над нею і нагадує їй про ту зустріч, у залі, під час концерта художньої самодіяльності. Він тоді грав на гітарі, а вона палила і пила каву. Він каже, що часто подумки повертається до неї, бо вона для нього, як би це сказати, як дух свободи, що не знає ні меж, ні правил. Дівчина не розуміє, хто це, і що йому від неї треба. Дійшовши до того місця, де вона присунулася до нього й задерла светр, студент для наочності піднімає свою майку. Дівчина щиро здивована. Вона вивчає студентові обличчя, тоді його живіт і груди, але у темряві не розуміє, що вона там мусить побачити. |
| 103 |
А що таке, питає хлопчик, рай? Рай, кажуть йому, це коли тобі вранці не треба бігти на роботу. Коли на світанку для тебе в усі вікна на всі лади співають закохані пташки. Коли ти весь день маєш справу не з людськими випарами, а з реальними речами. З вітром, з дощем, з молоком з-під корови, з городиною із землі, з сонцем, яке, сідаючи, щодня розпушує свій кольоровий хвіст, з річкою, яка ніколи не стоїть, з вогнями далеких сел, з блиманиною зірок, що ніч-у-ніч подають нам сигнали. Що їм від нас треба, невідомо. Але нехай блимають. Що б це було за небо, якби їх там не було. Вірно? Хлопчик киває. Ти в нас молодець, кажуть йому. И за це тебе всі люблять. І дбають про тебе. Люблять і дбають. Оце і є рай. Але ти мусиш пообіцяти, що ніколи не полізеш на тарзанку. Обіцяєш? Він киває. От і добре! Пішли їсти полуницю! |
| 104 |
Галюцинація це чи що, але хай він буде. Нехай він буде! Інакше, йому здавалося, він помре. Він підняв повіки. У першу мить він мало не впав, його хитнуло, і він знову опустив повіки. Але відразу незрозуміла спопеляюча туга за побаченим змусила його знову розплющити очі й дивитися, дивитися. Що це? Що це? Що це? Габр стояв по кісточки у воді. З усіх боків на неосяжній широчіні блакитного простору до нього мчали веселі вали. Вражаюча велика червона куля схилялася до горизонту. Габр не чув, як незрозумілі, незнані йому раніше звуки виривалися з його рота й тонули в гулові стихії. Якщо б він не кричав, його серце розірвалося б, почуття, що ніколи не переживалися ним раніше, задушили б його зсередини. Якісь прекрасні білі істоти носилися над ним, вигукуючи пронизливі звуки. Лягали до ніг приборкані вали. |
| 105 |
Габр рухався далі. Один із гвинтопланів мало не зачепив його хвостом, пронісся навскоси вгору. Гола залізна пащека дихнула на нього мертвим згаром технічних масел. Потім другий облетів знизу, зник із поля зору. Ще дві стрекотливі коробки зависли просто над ним, обертаючись навколо вісі. Габр, ризикуючи впасти, підняв голову: з видутих днищ віялом стирчали на всі боки щупальця пошукових антен. І тут він усе зрозумів: вони його шукають. Маленьку комашку, що зачаїлася десь у лабіринті металу. Як він не здогадався відразу, що їхня всесильність умовна? Не абсолютна. Що залякування потужністю й організованістю, які вони демонструють, ще не означає їхньої невразливості. Не треба вірити, що вони боги. Ось він, у них перед очима, під носом, а вони продовжують його шукати, обертаючи антени. Вони не всесильні, ні! |
| 106 |
Ведучий. Якщо можна, деталізуйте своє твердження. Невже не можна боротися за верховну владу? Л.-Р. Ейбах. Бачте, відповідь на ваше запитання ми знайдемо насамперед у психолога. Так, уявіть собі. Ви самі сказали, що мова йде про верховну владу, тобто про таку, досягнувши рівня якої більше боротися немає за що. Залишився єдиний привід для боротьби: кількість тих, хто прагне до верховної влади, перевищує кількість наявних місць. Ми зі своєю нечисленністю й особливим, спадковим владним статусом перебуваємо в унікальному становищі: нам не вистачає людей для верховної влади. У нас, ви знаєте, вакантні кілька міністерських місць, не зайняті надзвичайно високі посади в Центральному Електронному Управлінні і в самій Вищій Державній Нараді. І причиною є те, що керувати мегаполісом можуть тільки зрячі. |
| 107 |
Ведучий. Про яку перешкоду ви говорите? Л.-Р. Ейбах. Свідомість. Свідомість сліпих, що сприймають світ лише як близький простір. Щоби керувати величезним мегаполісом, треба його бачити, уявляти, знати всю правду, розумієте? Ту правду, яка може бути доступна лише зрячому. Ведучий. Але наших візоглядачів, напевно, цікавить, чи не можна сліпим розповісти правду? І таким чином дати їм те розуміння дійсності, яке необхідне для управління мегаполісом? Л.-Р. Ейбах. Розповісти? Ви це серйозно? Хіба можна розповісти сліпому про світло? Хіба можна дати уявлення про десятки рівнів, сотні квадратів тому, хто все життя прожив у впевненості, що існує лише клаптик тверді, на якій він безпосередньо знаходиться? Ведучий. Я вас розумію. Але наші візоглядачі... Вони хочуть жити у впевненості, що зроблено все можливе. |
| 108 |
Навіть якщо відключити всі системи спостереження і контролю, то як можна замінити блок на очах у бригади зрячих, що постійно чергує в Головному Залі? Те, що терористи пішли на цей абсурдний крок, зайвий раз доводить, що вони вважають, ніби верховне управління мегаполісом здійснюється самими сліпими. Але є ще й другий момент: хоча блок, який передбачалося замінити, насправді відіграє істотну роль в управлінні орієнтацією мільйонів людей, наївно думати, що так просто можна його замінити. Ведучий. Ймовірно, існує якась система блокування? Ч.Нельсон. Звичайно. Навіть якщо б його і вдалося замінити, нічого не сталося б. Я сам не спеціаліст із електронних систем, але такий висновок спеціальної комісії, яка нещодавно закінчила роботу. Ведучий. То що залишається думати? Що терористи наївні і ведуть себе як діти? |
| 109 |
Якась тролейбусна мишка раптом промайне чимось подібним на русалку під прозорою, сповненою світла водою перед твоїми очима. І сам ти вигинаєшся тілом, йдучи все глибше, працюючи литками, назустріч дну. Забувши про краватку, про окуляри. Наче ти ніколи не був людиною. О хто ж ти? У якійсь потворці побачиш русалку, що пірнає опуклими грудьми, прогнуту, з випрямленим вгору хвостом двоніжжя. Пі-ішла, рідна! Хто б ти не була. Русалку, яка потім, винирюючи, переходить на брас. Так. І на дві теплі кінцівки, що помчали під щільний купальник, що вистрілюють білим світлом у різні боки і вниз перед самими очима, ти будеш дивитися, вражений: хто це? Дивуючись життю. Ні про що не думає, як і риба, пливе і пірнає ось цим готовим народжувати тілом. Незрозуміла і хвилююча. Обтягнута суцільною шкіркою. Життя, яке я люблю. |
| 110 |
Мачуха кинула жаб у прозору воду, яка зразу ж стала зеленою, покликала Елізу, роздягла її і наказала їй влізти у воду. Як тільки Еліза увійшла в воду, одна жаба сіла їй на голову, друга на чоло, а третя на груди. Але Еліза цього не помітила; коли ж вона вийшла з басейну, по воді плавали три червоні маки. Якби жаби не були отрутні і якби відьма-королева не поцілувала їх, вони б стали червоними трояндами. Але навіть і тепер, наблизившись до Елізи, вони зробилися квітами. Еліза була надто хороша і невинна, і тому злі чари не мали над нею сили. Побачивши це, королева натерла Елізу горіховим соком, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала її гарне лице гидкою маззю і сплутала чудове волосся. Тепер було неможливо пізнати прекрасну Елізу. Навіть батько, глянувши на неї, злякався і сказав, що це не його дочка. |
| 111 |
Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердій землі. Якби ми в цей час літали під хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу з страшної висоти. Ми не живемо тут, а по той бік моря, в такій же чудовій країні, як і ця. Але шлях туди далекий. Ми мусимо перелетіти велике море, і на нашому шляху немає жодного острівця, де б ми могли переночувати. Тільки одна маленька скеля підноситься з моря, така завбільшки, що ми можемо стати на ній, якщо щільно притулимося один до одного. Коли море лютує, бризки хвиль долітають до нас, але ми раді і цій стрімчастій скелі. Там ми можемо переночувати у нашому людському вигляді, інакше ми не могли б відвідати нашої любої батьківщини, бо летіти туди треба два найдовші дні в році. Лише раз на рік ми можемо прилітати в наш рідний край. |
| 112 |
Через деякий час вона повернулася й подивилася на нього, її очі були наповнені слізьми. Тоді він швидко зайшов, передав дитину їй на руки, вона поцілувала її й поклала в маленьке ліжечко до їхньої найменшої дитини. На другий день Дроворуб узяв незвичайний золотий плащ, поклав його до великої скрині разом із бурштиновим ланцюжком, який дружина зняла з шиї дитини. Отож Хлопчик-Зірка виховувався разом із дітьми Дроворуба, їв із ними й грався. Щороку він ставав усе гарнішим. Односельці дивувалися, бо всі вони були смагляві й темноволосі, а він був білим і витонченим, як слонова кістка, а його кучері були подібні на пелюстки золотого нарциса. Його губи були, як червона квітка, а очі, як фіалки біля річечки з чистою водою, а його тіло було таким, як білосніжний нарцис у полі, де ще не ступала нога косаря. |
| 113 |
З цієї хвилини вона вся належала тільки їм, їх пестила, охороняла, тремтіла над кожним з них. Тільки через кілька годин зважилася вона залишити їх самих і то лише для того, щоб вгамувати спрагу прохолодною водою з близького струмочка. Там на березі на неї вже чекав Доміно. Білянка тільки вухами схитнула, але не зронила ні звука, цілком його ігноруючи. Він ліг на торішньому листі, а вона повернулася до нори. В той день їй не хотілося їсти. Наступного дня вона відчула голод, але й не подумала виходити з нори. Навіщо, справді, виходити? Всі лисиці-матері завжди роблять запас їжі в норі, роблять це інстинктивно, ні про що не думаючи. Для цього й Білянка загребла у пісок бабака. І дуже добре зробила. Через два дні, коли скінчився запас, вона вийшла з нори і недалеко від входу знайшла купку недавно задушених мишей. |
| 114 |
Джюкси не брали участі в цій облаві. По-перше, їхні вівці не пропадали, а крім того вони ще й сварилися з Бентонами. Крім того Абнер Джюкс саме полював на той час у іншому місці, і його Гекла теж була з ним. Американські фермери полюють на лисиць не полюдськи. У кожного в руках рушниця і кожний намагається застрелити лисицю так, щоб не дуже зіпсувати хутро. Тому чоловік з двадцять мисливців беруть тільки троє-четверо собак. Такий був і цей гурт, що вийшов на полювання одного березневого ранку. Звичайно лисиці щороку риють собі нову нору, але іноді не гребують і торішньою, якщо їм там було добре і в них про неї приємні спогади. Доміно і Білянка були дуже обережні, тож ніхто й не знав про їхню нору в осиковій улоговині. В березні вони знову почали готувати її для лисенят, що мали незабаром народитися. |
| 115 |
Десь опівночі Джо прокинувся і розбудив товаришів. У повітрі стояла зловісна задуха. Хлопці сіли ближче до вогню, хоча ніч була дуже тепла. Вони сиділи тихо і пильно прислухалися. За вогнищем усе потопало в непроглядній темряві. Раптом щось блиснуло, освітило листя і зникло. Потім блиснуло яскравіше. І ще, і ще. Потім у гілках дерев пронісся тихий стогін; хлопці відчули на своїх щоках чийсь подих і затремтіли при думці, що це промчав дух ночі. На деякий час стало тихо. І раптом знову якийсь зловісний блиск обернув ніч на день і з надзвичайною виразністю освітив кожну травинку, що росла у них біля ніг. Осяяла вона і три бліді злякані дитячі обличчя. Грім прокотився в небі і завмер, відгукуючись здалека глухим гуркотом. Порив холодного вітру промчав, куйовдячи листя і розкидаючи попіл навколо багаття. |
| 116 |
Нахмурившись, міс Полі згорнула аркуш і поклала його до конверта. Учора вона відправила відповідь, де написала, що, звичайно, прийме дитину. Хоч це їй і не до серця, людина з таким почуттям обов'язку, як у неї, просто не могла б учинити інакше. Сидячи з конвертом у руках, міс Полі полинула думками до своєї сестри Дженні, яка була матір'ю дівчинки, і до часу, коли двадцятирічна Дженні, наперекір родині, наполягла на шлюбі з молодим священиком. До неї сватався один багатій, і родина віддавала йому перевагу перед пастирем, але Дженні затялася. Багатир був і старший і грошовитіший, а священик мав лише молоду голову, повну юнацьких ідеалів та ентузіазму, і серце, сповнене кохання. Зрозуміло, Дженні віддала перевагу останньому. Вона побралася зі священиком і подалася з ним на південь як дружина місіонера. |
| 117 |
На місточку не виднілося жодних слідів, та й навколо будиночка дрімали неторкані снігові замети. Усередині хатинки було тепло. У печі в льоху тлів торф. Місяць зазирнув до вікна й освітив убрані в білі чохли меблі та загорнену в тюль кришталеву люстру під стелею. У вітальні біля величезної кахляної печі спала довгим зимовим сном родина Мумі-тролів. Вони завжди вкладалися до сну в листопаді, а прокидалися у квітні. Так робили їхні пращури споконвіку, а мумі-тролі дуже ревно притримуються традицій. Вони, як і їхні предки в давнину, перед сном понапихали свої животики ялиновою глицею. Біля ліжок стояло наготові те, що може знадобитися навесні: лопати, сонячні окуляри, смужки плівки, прилади для вимірювання сили вітру та інші необхідні речі. Навколо панувала тиша, сповнена спокою та очікування. |
| 118 |
Він швидко зиркнув на скуте кригою море, і йому здалося, що далеко на видноколі незграбно прочовгала величезна постать Мари. Тієї Мари, яка здатна погасити усі свічки і знищити усі барви на світі. Вона ввижалася малюкові за кожною прибережною брилою, а у лісі її тінь привиджувалася за кожним деревом. Урешті-решт Мумі-троль таки добрався до своєї сонної домівки. Він повільно видряпався на велетенську кучугуру з північного боку будиночка і поповз до залишеного прочиненим віконця на горищі. Повітря у будинку було тепле й пахло мумі-тролями; кришталева люстра, упізнавши господаря, радо дзеленькнула. Мумі-троль притягнув свій матрац і поклав його біля маминого ліжка. Мама ледь чутно зітхнула уві сні, щось пробурмотіла, але він нічого не зрозумів. Потім Мама засміялася сама до себе, відкотившись під стіну. |
| 119 |
Мумі-троль мовчки кивнув. Якусь мить він розмірковував, а потім заповз у нагромадження ветхих меблів, порожніх шухляд, рибацьких неводів, сувоїв паперу, старих кошиків та садового реманенту. Невдовзі Мумі-троль змушений був визнати, що там дуже затишно. Постановив собі, що спатиме у кошику з тирсою під поламаним кріслом-гойдалкою. Правду кажучи, Мумі-троль ніколи не почувався по-справжньому в безпеці у напівтемній вітальні з порожніми очницями вікон. А сонна родина навівала на нього сум. Зате тепер, у вузькому закапелку між скринею, кріслом-гойдалкою та спинкою дивана, йому було дуже затишно й анітрохи не самотньо. Звідси він міг бачити крізь прочинені дверцята шмат темного простору всередині печі. Мумі-троль намагався не порушувати спокою свого пращура і мостити стіни своєї нової оселі дуже-дуже тихо. |
| 120 |
Увечері снігопад припинився. Ніби тюлева фіранка відслонилася, відкриваючи краєвид аж до замерзлого моря, над яким ген вдалині зависла чорно-синя хмара і сховала сонце. Мумі-троль заворожено споглядав, як грізно закипала негода. Немов перед останнім драматичним актом піднімалася завіса у театрі. Біла пустельна сцена простягалася аж до небокраю, над узбережжям швидко гусла темрява. Мумі-троль, котрий ніколи в житті не бачив заметілі, подумав, що то насувається гроза. Він налаштував себе не боятися, коли вдарить перший грім. Але грому не було. Ані блискавиць. Натомість над однією з прибережних скель білою шапкою почав здійматися сніговий вихорець. Стривожений вітер дмухав то тут, то там, стелячись понад кригою та перешіптуючись з деревами в ліску. Темна синява розросталася, подмухи набирали силу. |
| 121 |
Вітрогонка у своїй одягненій навиворіт блакитній шапочці стояла під дахом, з якого дзвінко крапотіло, крутила корбу катеринки, а сонце виблискувало у срібних оздобах інструменту. Біля неї стояла Маленька Мю, дещо горда й трішки зніяковіла, бо вона спробувала власними лапками змайструвати нову грілку для кавника і відполірувати піском срібну тацю. Ні одному, ані іншому не пішло те на користь, але, можливо, добрі наміри важливіші за результат. З боку пагорбка надходила заспана Мюмля, волочачи за собою килимок з вітальні, у якому вона проспала усеньку зиму. Того дня весна вирішила бути не так романтично-поетичною, як веселою та задерикуватою. Вона пожбурила в небо безліч маленьких непосидючих хмаринок, змела з даху останні рештки снігу, випустила по всіх усюдах дзюркотливі струмки і взагалі бавилася в квітень. |
| 122 |
Дощ ущух, настали сутінки. У ту мить як зайшло сонце, щось дивне почало діятися з зеленим пагорбом, на який обернувся будинок Мумі-тролів. Він в'янув так само швидко, як перед тим буяв. Плоди морщилися і падали у траву. Квіти стулили пелюстки, листочки поскручувалися. Знову увесь будинок зашарудів і затріщав. Якийсь час Гемуль спостерігав за тим, що відбувалося, а тоді підступив ближче й потягнув за галузку. Вона легко обламалася, суха й крихка, наче хмиз. Гемулеві раптом зблисла в голові думка. Він назбирав величезну купу гілляк, приніс з дровітні сірники і розпалив посеред саду ватру. Веселий, втішений Гемуль сів коло вогню посушити свою одіж. Тут не забарилася в його голові ще одна думка. З надгемульським зусиллям він затягнув до вогню Мамелючого хвоста. Печена риба була його найулюбленішою стравою. |
| 123 |
Чмих затамував подих. Таку печеру можна знайти лише раз у своєму житті або ніколи. Долівку встеляв дрібний пісок, а гладкі темні стіни тягнулися до отвору в стелі, у якому виднівся блакитний шматочок неба. Сонячні промені нагріли пісок. Чмих заповз досередини, ліг животом на пісок у кружалі сонячного проміння і подумав: тут я житиму скільки мого віку. Навішаю маленьких поличок, вимощу в піску кубельце, а вечорами запалюватиму свічку. І втру Мумі-тролеві носа! Ось лишень непривітне кошеня немов запропастилося... Шлях назад уже не видавався таким небезпечним, як перше. Хіба може щось трапитися з ним саме тоді, коли він знайшов справжню печеру? Мумі-троль тим часом невтомно полював за перлами. Він, наче корок, підстрибував на хвилях прибою, а на березі уже лежала чималенька купка білих камінців. |
| 124 |
Два матроси, кинувши весла, заходились швидко вичерпувати воду. Тим часом капітан Халл перерубав линву, в якій уже не було потреби. І то слушно: розлючена від болю тварина й не думала тікати. Тепер нападала вона, і її агонія несла з собою страшну загрозу. Вона втретє повернулася носом до шлюпки і пішла в атаку. Але напівзатоплена шлюпка вже не могла маневрувати так легко, як досі. Тепер вона навряд чи уникла б удару, переставши слухатись керма; тим паче не могла вона втекти. Хоч хай як матроси налягали на весла, прудка смугачиха наздогнала б їх кількома змахами плавців. Треба було думати вже не яро напад, а про самооборону. Капітан Халл розумів це дуже добре. За третьою атакою вдалося тільки послабити удар. Промчавши мимо, смугачиха зачепила шлюпку одним з передніх плавців з такою силою, що Говік упав. |
| 125 |
Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз. І Дік нарешті прийняв рішення! Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків. Дік Сенд оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернеш на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього. При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших негрів, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначати місцеперебування корабля в океані. |
| 126 |
Тут Негору знову вийшов на палубу. Він пильно подивився на землю, кивнув головою, мов людина, що дістала підтвердження якихось своїх сподівань, промимрив якесь слово, що його ніхто не розчув, і повернувся до камбуза. Дік Сенд шукав очима низьку лінію узбережжя, що мала б простягтися за мисом. Минуло дві години. Мис височів уже по лівому борту за кормою, а берега й досі не було видно. Тим часом обрій прояснився, й високий берег, тобто американський континент, облямований ланцюгом Анд, неодмінно було б видно на відстані понад двадцять миль. Дік Сенд узяв підзорну трубу й звільна продивився весь східний обрій. Ніякої землі далі не видно! А о другій годині пополудні помічена вранці земля розтанула вдалині. Попереду в підзорну трубу не було видно жодних обрисів ані низького, ані високого берега. |
| 127 |
І вони пішли вдвох. Місіс Уелдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедікта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив. Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Уелдон сказала кузенові Бенедікту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів. Кузен Бенедікт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах. Потім місіс Уелдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти. Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив'язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна. |
| 128 |
Сказавши це, хлопчик спокійно заснув на руках у Нен, яка сиділа, спершися спиною об стовбур мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сина й, лігши на траву поряд, теж невдовзі склепила стомлені повіки. Через кілька хвилин Геркулес привів до гурту кузена Бенедікта, який пішов був полювати на світляків кокуйпо, якими тутешні жінки прикрашають волосся. Ці жуки з родини коваликів, що випромінюють синювате світло з двох плям внизу на спинці, дуже поширені в Південній Америці. Кузен Бенедікт сподівався наловити їх удосталь, але Геркулес перешкодив вченому на самому початку: не зважаючи на розпачливі протести кузена Бенедікта, він силою привів його до місця ночівлі. Такий уже був Геркулес: діставши наказ, виконував його по-військовому. Цим він урятував чимало світляків од ув'язнення в бляшанці кузена Бенедікта. |
| 129 |
Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну. Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх. Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук. На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку. Том також не спав. Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади. Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього. |
| 130 |
Вигнані з Іспанії маври перебралися через Гібралтарську протоку на африканське узбережжя. Португальці, що на той час володіли цим узбережжям, люто їх переслідували. Чимало втікачів вони захопили й перевезли до Португалії. Там їх обернули на рабів, і саме вони були перші африканські раби в Західній Європі від початку нашої ери. Ці бранці належали здебільшого до заможних родин, і родичі запропонували за них щедрий викуп золотом. Але португальці відмовились від викупу, бо самі мали вдосталь іноземного золота. Їм бракувало дешевої робочої сили в нових колоніях, тобто рабів. Не зумівши викупити полонених родичів, багаті маври запропонували обміняти їх на африканських негрів, яких могли легко добути. Португальці пристали на цю пропозицію, як дуже вигідну. Так було покладено початок работоргівлі в Європі. |
| 131 |
Кузен Бенедікт, чиї довгі ноги не знали втоми і були мовби сталеві, першим приготувався до походу. Йому було геть байдуже до Гарріса, а надто тепер, коли його спіткало найстрашніше, яке тільки могло з ним трапитись, лихо. Кузен Бенедікт загубив окуляри й лупу! На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі у високій траві поблизу місця ночівлі, однак за порадою Діка Сенда не сказав про це кузенові Бенедікту. Юнак сподівався, що тепер ця велика дитина буде поводитись слухняно: адже кузен Бенедікт не бачив, як ото кажуть, далі свого носа. Ентомолога поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши ані на крок не відходити від них. Прибитий лихом кузен Бенедікт покірно плентався за своїми супутниками, як той сліпий за поводирем. Маленький загін не пройшов і п'ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився. |
| 132 |
Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів. Зо дві милі Дік Сенд вів свій загін берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Йому кортіло пуститися в плавбу вниз за швидкою течією, яка мала домчати його і супутників до узбережжя. Юнак гадав, що труднощів і небезпек на річці буде куди менше. До обіду загін пройшов близько трьох миль без жодної неприємної зустрічі. Ні Гарріса, ні Негору ніде не було видно. Дінго так само не з'являвся. Час було зупинитися на перепочинок. Стали в бамбуковому гайку, де загін міг сховатися від сторонніх очей. Говорили мало. Місіс Уелдон знов узяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла. |
| 133 |
Негри безперестанку махали сокирами. Геркулес, передавши малого Джека Нен, теж узявся до діла, та ще й як узявся! Він завзято орудував сокирою, залишаючи за собою просіку, ніби випалену вогнем. На щастя, ця стомлива робота незабаром скінчилася. Подолавши милю, мандрівники побачили перед собою широку дорогу, яка навкоси підходила до потічка й далі йшла понад берегом. Цю дорогу проторували слони. Видно, сотні слонів часто ходили сюдою на водопій. Ноги цих гігантських товстошкірих позалишали в вологій землі чималі ями. Однак невдовзі з'ясувалося, що тут ходили не тільки слони. Люди теж не раз простували цією дорогою, але не з доброї волі, а під ударами нагаїв, як худоба, що її женуть до різниці. Подекуди на землі лежали кістки й цілі людські скелети, обгризеш хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги. |
| 134 |
І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин. Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувались прегарні папоротники. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк. |
| 135 |
Тим часом повіяв лютий вітер. Великі краплі дощу залопотіли по землі. Ще трохи, й гроза зовсім розшаленіє. Незабаром вони дісталися до однієї з конічних споруд. Далі вони мали або якось ужитись із грізними термітами, або ж виселити їх. В нижній частині термітника, зліпленого з рудуватої глини, зяяла дірка. За кілька хвилин Геркулес роздовбав її так, що міг пролізти в неї. На превеликий подив кузена Бенедікта, не було видно жодного із сотень тисяч термітів, які б мали жити в термітнику. Може, вони покинули своє житло? Дік Сенд і його супутники по одному позалазили в термітник. Тієї ж миті вперіщив такий дощ, що здавалося, він погасив блискавки. Але нашим мандрівникам уже була не страшна гроза. Дякуючи щасливому випадкові, вони дістали захисток набагато кращий і надійніший, ніж намет або хижа тубільця. |
| 136 |
Крізь дірку в термітник вільно проникало повітря; добре чути було, як гуркотить грім, плюскотить дощ; видно було спалахи блискавок. Здавалося, ніяка близька небезпека не загрожувала людям, що вселилися в покинуте термітами житло. Дік Сенд вирішив кілька годин поспати. З обережності він ліг на глиняну долівку біля дірки, яка правила за вхід. Якби і трапилось щось несподіване, він перший дав би про це знати. До того ж, тут його розбудить світанок, і він негайно вирушить на розвідку. Поклавши біля себе рушницю, Дік Сенд прихилився головою до стіни й міцно заснув. Скільки спав Дік, важко було сказати, аж враз його розбудило відчуття чогось холодного. Він підхопився на ноги й, жахнувшись, побачив, що термітник заливав вода. За кілька секунд вона піднялася до нижніх ярусів, де спали Том і Геркулес. |
| 137 |
Це зауваження було цілком слушне. Дік Сенд мав підстави порівняти затоплений водою конус термітника з водолазним дзвоном. Правда, повітря у водолазний дзвін безперестанку напомповують за допомогою спеціальних помп. Водолази вільно дихають і відчувають невигоду тільки від тривалого перебування у стисненому повітрі. А в термітнику вода залила третину приміщення; свіже повітря проникло б лише тоді, коли пробили б нову дірку в стіні. Чи можна пробити таку дірку, не наразившись на небезпеку, і чи це не ускладнить становища? Поки що вода в термітнику трималася на сталому рівні. Рівень цей міг змінитися тільки з двох причин: або вони проб'ють дірку нижче рівня води ззовні, або цей рівень далі підніматиметься. Але і в тому, і в тому випадку насичене вуглекислим газом повітря термітника стиснеться ще дужче. |
| 138 |
Юнак уявив собі, як Геркулес непомітно пробирається в табір, змилується з юрбою чорних, як і він, невільників, і, обдуривши пильність варти, підповзає до нього, Діка. Велет-негр звільняє його, і вони тікають у ліс. Опинившись на волі, чого тільки не зроблять вони вдвох, щоб урятувати місіс Уелдон! Адже недалеко річка, яка тече до океанського узбережжя, і він, Дік, тепер уже знаючи краще і свої можливості, і те, звідки чекати небезпеки, врешті-решт успішно здійснить свій план! Юнак то впадав у розпач, то переймався надією. Він долав зневіру і був ладен скористатися з найменшої можливості діяти. Тільки не опускати рук! Слід перш за все дізнатися, куди ведуть невільників. Коли до якоїсь із ангельських факторій, то це забере кілька днів; коли ж у глиб Екваторіальної Африки, то їм ще треба подолати кількасот миль. |
| 139 |
Він підійшов до Остіна і, ніби той баришник, що купує на ярмарку коня, став мацати йому груди, плечі, м'язи. Та коли він був спробував розтулити Остінові рота, щоб подивитися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався жоден правителів син! Алвішів довірник одлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна, і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работорговець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар! До того ж, Алвіш од душі розсміявся, коли побачив, що в його любого друга Коїмбри з шести цілих зубів залишилось тільки два. Алвіш давно вже так не сміявся. Він був чоловік веселої вдачі. Работорговець заспокоїв розлюченого Коїмбру, і той, звівшись на ноги, знов став біля нього, насварившися кулаком на Остіна. |
| 140 |
Алвіш, озброївшись величезним ополоником з довгою ручкою, помішував рідину в казані, що рясніла язичками полум'я. Муані-Лунга підступився ближче. Він вихопив ополоника з рук у Алвіша, зачерпнув вогняного пуншу й підніс до рота. Як заволав володар Казонде! Його проспиртована величність спалахнув, мов сулія з гасом. Вогонь не давав великого жару, але невтримно пожирав Муані-Лунга. Танок тубільців ураз розпався. Один з міністрів Муані-Лунга підбіг до свого володаря, щоб загасити його, але, проспиртований не менше від того, зайнявся й сам. Всі придворні Муані-Лунга могли б отак згоріти! Алвіш і Негору заклякли на місці. Дружини володаря кинулись навтіки, Коїмбра дременув і собі, зрозумівши, що і йому загрожує така смерть. Муані-Лунга і міністр попадали на землю, корчачись від нестерпного болю. |
| 141 |
Спокійний голос і безстрашний погляд юнака доводили Негору до нестями. Португалець уже ладен був перейти від слів до діла й задушити свого беззбройного бранця. Він кинувся до Діка, щосили струснув ним, та враз схаменувся. Вбити свою жертву, не катуючи її? Нізащо в світі! І Негору пустив Діка. Наказавши незворушному хавільдарові пильно стерегти в'язня, він вийшов з барака. Ця зустріч, замість пригнітити Діка Сенда, підбадьорила його, додала снаги. До того ж, Дік помітив, що тепер він може вільніше ворушити руками й ногами. Мабуть, Негору ненароком послабив пута, коли струснув ним. Юнак навіть подумав, що вивільнить руки. А проте, яка з того користь? Адже він замкнений, і його стереже хавільдар. Але в житті бувають такі хвилини, коли навіть найнезначніше полегшення здається неоціненним щастям. |
| 142 |
В тісній комірчині тіні враз згустились, і все потонуло в непроглядному мороці. Невдовзі все Казонде вже спочивало. Дік Сенд міцно заснув і проспав години дві. Прокинувся він свіжим і бадьорим. Йому вдалося звільнити від пут одну руку; рука трохи відтухла, і Дік з насолодою знай згинав і випростував її. Було вже, певно, за північ. Хавільдар спав важким сном: звечора він видудлив пляшку горілки, і пальці його й досі судорожно стискали її шийку. Дікові Сенду спало на думку заволодіти зброєю свого тюремника: адже вона стала б йому у великій пригоді на випадок утечі. Раптом він почув якийсь шерех під дверима. Спираючись на вільну руку, Дік підповз до порога, не розбудивши хавільдара. Він не помилився. Щось таки шурхотіло за порогом... Здавалось, ніби хтось риє землю. Але хто? Хто це: тварина чи людина? |
| 143 |
Муана не дозволила їм покидати Казонде, поки не поховають володаря. Всі вони добре розуміли, як небезпечно не послухатися жінки, що тільки почала вчитися ремесла володарки. Опудало з останками Муані-Лунга несли в кітанді. Кітанду оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводити володаря на той світ. Муана йшла за цим своєрідним катафалком у своєму найкращому вбранні. Коли кітанду донесли до могили і народ з'юрмився на берегах потічка, добре стало видно яму. В ній покотом лежали чорні людські тіла, прикуті ланцюгами до вбитих у землю кілків. Вони були живі й ворушилися. П'ятдесят молодих рабинь чекали смерті. Деякі лежали мовчки, скорившися долі, інші плакали й голосили. Муана вибрала з-поміж убраних, мов на свято, дружин небіжчика тих, що мали стати його супутницями на тому світі. |
| 144 |
Зате Алвішеві та метисові аж надто добре було відоме ім'я доктора Лівінгстона. Вони якийсь час говорили про нього, принаймні часто повторювали його ім'я. З розмови місіс Уелдон зрозуміла, що ближчими днями доктор Лівінгстон, можливо, прибуде до Казонде в супроводі свого ескорту. В зв'язку з цим вона твердо вирішила не погоджуватись на вимоги Негору. Доктор Лівінгстон був дуже впливовою особою в Африці, і португальські власті в Анголі, безперечно, мали всіляко підтримувати його. І в місіс Уелдон майнула думка, що вона може звернутися до Лівінгстона по допомогу. А що, як доктор Лівінгстон не навідається сюди? Ні, мабуть-таки навідається, бо, йдучи цим маршрутом, він би завершив дослідження Центральної Африки. Добре відомо, яким було героїчне життя сина дрібного торговця чаєм із села Блентайр, у графстві Ленарк. |
| 145 |
Негору добре знав цей порт. Туди він і привезе містера Уелдона. У Мосамедіш Алвішеві агенти доправлять і місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедікта. Містер Уелдон оддасть агентам гроші, бранців звільнять, а Негору, який гратиме перед містером Уелдоном роль їхнього вірного друга, нарешті зникне. Цей пункт угоди був дуже важливий для місіс Уелдон. Її чоловікові не доведеться вирушати в небезпечну подорож до Казонде. Адже там його могли б затримати після внесення викупу, та й, повертаючись назад, він міг би наразитися на численні небезпеки. Відстань у шістсот миль од Казонде до Мосамедіша не лякала місіс Уелдон: якщо подорож відбуватиметься так, як і перехід од Кванзи до Казонде, то вона не стомиться. До того ж, Алвіш, який мав дістати свою частку викупу, зробить усе, щоб бранці прибули на місце здоровими й цілими. |
| 146 |
Обговоривши всі ці питання з португальцем, місіс Уелдон написала чоловікові листа. Негору мав видавати себе за її друга, якому вдалося втекти з полону в тубільців. Прочитавши цього листа, Джеймс Уелдон не вагаючись поїде з Негору до Мосамедіша. Негору взяв листа й наступного дня в супроводі двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він вибрав саме цей маршрут? Чи не мав він наміру поплисти одним із кораблів, що заходили до гирла Конго? Або, може, хотів обминути португальські факторії й каторжні тюрми, де колись сидів? Може, й так. Принаймні таке пояснення він дав Алвішеві. Тепер місіс Уелдон залишалося тільки набратися терпцю і чекати, поки Негору з'їздить до Сан-Франціско та повернеться назад. Отже, вона мала прожити в Казонде ще три-чотири місяці. Якби хоч можна було якось урізноманітнити своє життя! |
| 147 |
Спартанець, який дозволяв лисиці гризти свої груди, римлянин, який тримав у руках розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедікт, що, безперечно, був прямим нащадком цих двох героїв! Комаха, покрутившись на лобі у вченого, спинилась перед його переніссям, ніби завагавшись. Серце в кузена Бенедікта несамовито закалатало: чи підніметься комаха знову до надбрівних дуг, чи спуститься по носі вниз? Комаха спустилася. Кузен Бенедікт відчув, як її волохаті лапки дріботять по носі. Комаха не звертала ні праворуч, ні ліворуч. На мить вона була затрималась на горбочку носа, де колись сиділи окуляри. Подолавши цю перешкоду, комаха спустилася вниз і зупинилась на самісінькому кінчику носа шановного вченого. Краще місце годі було вибрати. Скосивши очі, кузен Бенедікт міг якнайкраще її роздивитися. |
| 148 |
Тоді нараз пролунала жахлива лайка й почувся гуркіт, стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, що рвонувся до дверей, і капітана, що гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики, а в Чорного Пса з лівого плеча цебеніла кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і був би розтяв йому голову страшним ударом навпіл, якби не завадила велика вивіска нашого заїзду. На вивісці внизу, на самій рамі, і досі видно цю чималу подряпину. Цей удар був останній у тій сутичці. Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, так прудко дременув, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан стояв і знетямлено дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся до будинку. |
| 149 |
П'ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли до селища, сприснули холодною водою й дали понюхати солі, вона невдовзі прийшла до пам'яті. Попри пережиті страхи вона й далі нарікала, що не встигла відрахувати до кінця своїх грошей. Тим часом начальник митниці зі своїми вершниками подався до Кіттової Дірки. Та оскільки вони остерігалися засідки, то ще угорі спішилися і спускались до берега, повільно ведучи коней за поводи, отож і не дивно, що коли вони врешті дісталися до бухти, двощогловий вітрильник уже встиг відплисти в море, хоч і виднів ще досить близько. Начальник митниці гукнув людям на борту. У відповідь хтось із судна порадив йому відійти в тінь, коли не хоче доброї порції олива, і ту ж мить куля просвистіла біля самісінького його плеча. А вітрильник незабаром обійшов мис і зник з овиду. |
| 150 |
Коли я отямився, милиця була вже в мерзотника під пахвою, а трикутка на голові. Перед ним на землі лежало нерухоме тіло, але вбивця, не звертаючи на нього ніякісінької уваги, спокійно витирав жмутком трави свого закривавленого ножа. Ніщо навколо не змінилося. Сонце все так само нещадно пекло повите опарами болото й високий шпиль гори, і не йнялося віри, що тільки мить тому на моїх очах сталося вбивство й трагічно увірвалося людське життя. Аж це Джон засунув у кишеню руку, витяг свистка й кілька разів переливчасто свиснув. Посвист розкотився далеко навсебіч у гарячому повітрі. Я, звичайно, не знав, що означає цей сигнал, але всі мої страхи знову прокинулись. Сюди прийдуть люди! Мене помітять! Вони вже забили двох чесних хлопців з команди, і хто зна, чи не жде й мене така сама доля, як Елена й Тома? |
| 151 |
Капітан і Ґрей уже схилилися над ним. Я з півпогляду побачив, що справа безнадійна. Мабуть, те, що ми так енергійно відбили їхній напад, налякало піратів, і вони знову відступили, бо ми без усяких перешкод змогли перетягти нещасного старого доглядача дичини через частокіл і занести до блокгаузу. Бідолаха тільки стогнав і спливав кров'ю. Він нічому не дивувався, ні на що не скаржився, не виявляв ніякого страху і навіть ні на що не нарікав від самого початку наших пригод аж до цієї хвилини, коли ми поклали його вмирати в блокгаузі. Він, мов троянець, один стримував ворогів у проході на шхуні, прикриваючись самим матрацом. Усі накази він виконував мовчки, покірливо й сумлінно. Він був старший за кожного з нас принаймні років на двадцять. І ось тепер цей неговіркий старий і вірний служник помирав у нас на очах. |
| 152 |
Якщо ви прийдете сюди поодинці і без зброї, я закую вас усіх у кайдани й одвезу до Англії, щоб вас судили справедливим судом. А якщо ви не прийдете, то запам'ятайте, що мене звуть Александер Смоллет, що я стою під британським прапором і що я спроваджу вас усіх на той світ до нечистого. Ніяких скарбів ви не знайдете. Втекти на кораблі ви не зможете: серед вас нема нікого, хто міг би його вести. Боротися з нами вам теж не по силі: адже Грей сам-один подолав п'ятьох із вас. Ви добре сидите на мілині, пане Сілвере, і вам з неї не знятись. Це я вам кажу і це останнє добре слово, яке ви чуєте від мене, бо, клянуся небом, я всаджу вам кулю межи плечі, коли зустріну ще раз. Забирайтеся звідси, чоловіче. Та швидше! Обличчя Сілверове побагровіло, в очах його спалахнула лють. Він теж струсив попіл зі своєї люльки. |
| 153 |
Бувайте, сер, і прошу засвідчити мою пошану сквайрові й кап'танові Смоллету. Тільки лікар вийшов за двері, як обурення піратів, досі стримуване грізним Сілверовим поглядом, прорвалося і вони почали обвинувачувати свого ватажка у подвійній грі, в тому, що він дбає лише за власну шкуру й нехтує інтереси своїх спільників та підлеглих. Одне слово, вони здогадувалися, що Сілвер насправді задумав зробити. Це було так очевидно, що я й не уявляв собі, як він викрутиться. Але Сілвер був удвічі розумніший за них усіх разом. До того ж учорашня перемога дуже підвищила його авторитет серед піратів. Він обізвав їх дурнями й бовдурами, заявив, що без моєї розмови з лікарем не обійтися, тицьнув їм карту в обличчя й запитав: невже вони хочуть порушити перемир'я саме того дня, коли належить взятися за розшуки скарбів? |
| 154 |
Опинившись на верховині, ми посідали на землі перепочити, бо одне, що нас прикро вразив кістяк, а друге, що Сілверові й хворим треба було віддихатись. Плато трохи спадало на захід, і з того місця, де ми сиділи, відкривався широкий краєвид на обидва боки. Попереду за верхівками дерев виднів Лісистий мис, облямований шумовинням прибою. Позаду лежали протока й Острів Кістяка, з-за якого за виступом берега й низовиною на сході леліла просторінь чистого моря. Просто перед нами підносилася Підзорна Труба, наїжачена соснами й перекраяна темними проваллями. Навкруги стояла тиша, тільки чути було віддалений гуркіт прибою та в кущах дзижчання незліченних комах. Ані людини ніде, ані вітрила на морі. Розлогі довколишні простори ще й посилювали почуття самотності. Сілвер, сидячі на землі, вимірював щось за компасом. |
| 155 |
А зі мною тобі вже не доведеться більше зустрітися. І для свого ж блага запам'ятай твердо все, що трапилося з тобою сьогодні. Промовивши це, дух Марлі взяв зі столу свою хустку і знову обмотав нею голову. Скрудж здогадався про це, почувши, як брязнули зуби привида, коли підтягнута хусткою щелепа стала на місце. Він насмілився підвести очі й побачив, що його потойбічний прибулець стоїть перед ним, витягнувшись на весь зріст і перекинувши ланцюг через руку як шлейф. Відтак привид позадкував до вікна, і одночасно з цим віконна рама почала помалу підніматися. З кожним його кроком вона піднімалася все вище й вище, і коли він дійшов до вікна, воно вже було відчинене. Привид поманив Скруджа до себе, і той підкорився. Коли між ними залишалося не більше двох кроків, привид застережливо підняв руку. Скрудж зупинився. |
| 156 |
Скрудж відповів, що він знає про це, і схлипнув. Вони звернули з дороги на пам'ятну Скруджеві стежину і незабаром підійшли до червоного цегляного будинку з увінчаною флюґером невеликою круглою башточкою зі дзвоном. Будинок був доволі просторий, але геть занепав. Великі хліви у дворі, здавалося, пустували; на їхніх стінах від вогкості проступила цвіль, скельця у вікнах були вибиті, а двері згнили. У стайнях, кудкудакаючи, порпалися кури, каретний сарай і навіси заросли бур'янами. Таке ж запустіння панувало й у будинку. Скрудж і його супутник увійшли в похмуру прихожу і, заглядаючи то в одні, то в інші розчинені двері, бачили величезні холодні й майже порожні кімнати. У домі було сиро, як у склепі, пахнуло землею, і все свідчило про те, що тут дуже часто встають при свічках і дуже рідко їдять досита. |
| 157 |
У віконці якоїсь халупки блимнув вогник, і вони поквапилися до неї, пройшовши крізь глинобитну огорожу. Перед їхніми очима постала весела компанія, що зібралася біля палаючого вогнища. Там сиділи старенькі дідусь і бабуся зі своїми дітьми, онуками і навіть правнуками. Всі вони були одягнені ошатно, по-святковому. Дідусь слабким, тремтячим голосом співав знайому йому ще з дитинства різдвяну пісню, а всі підхоплювали хором приспів. Дідуся раз-по-раз заглушав вітер, що проносився із завиванням над пустельним болотом. Щоразу, коли навколо старого починали звучати голоси, він веселів, оживлявся, і голос його міцнів, а як тільки вони стихали, і його голос слабшав і завмирав. Дух не затримався біля цієї хатини, а наказав Скруджеві міцніше схопитися за його мантію і полетів далі над болотом... Куди? Невже до моря? |
| 158 |
Раз він мало не наткнувся на куріпку, що, певне, спала. Він не бачив її, поки вона не випурхнула йому просто в лице зі своєї шкалубини між камінням. Не менш переляканий, ніж куріпка, він усе-таки встиг схопити її, але в руці у нього залишилось тільки три пір'їни з хвоста. Дивлячись услід куріпці, він відчув до неї таку ненависть, ніби вона заподіяла йому не знати яке зло. Отак він ні з чим повернувся назад і взяв клумак на плечі. Надвечір того ж дня він добився до болота, де дичини було більше. Повз нього пробіг табун оленів, голів з двадцять, так близько, що їх легко далося б підстрелити. Він відчув дике бажання погнатись за ними і мав певність, що наздожене їх. Назустріч йому вибіг чорний лис із куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Крик був страшний; переляканий лис дременув навтіки, але куріпки не випустив. |
| 159 |
Мабуть, це Білові. Але зупинятись було ніколи, бо куріпка тікала далі. Спершу він спіймає її, а потім вернеться і роздивиться. Він загнав куріпку, але й сам вибився з сил. Вона лежала на боці, важко дихаючи, він теж лежав на боці, віддихуючись, кроків за десять від неї, не годен підповзти ближче. А коли він відсапався, пташина теж відпочила й метнулась убік, тільки-но він простягнув руку. Гони почалися знову. Але тут споночіло, і куріпка втекла. Спіткнувшися з притоми, він упав під вагою клумака і розбив об камінь щоку. Довгий час він лежав нерухомо, потім повернувся на бік, накрутив годинника та так і спочивав до ранку. День знов був туманний. Половина останнього вкривала пішла на стріпки завивати ноги. Білів слід йому не пощастило відшукати. Та це вже нічого не важило. Голод владно гнав його вперед. А що.... |
| 160 |
Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі і спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Його не облишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак їм не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитись на власні очі. Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав з кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він усе круглішав, і особливо виріс у нього живіт. |
| 161 |
Я сиділа в коморі, де пані держить великі глеки, і чула кожне слівце. І Менді, яка тямила в тому, що їй траплялось почути, не більше від чорного кошеняти, прибрала дуже обізнаного вигляду й гордо походжала по веранді, забувши, що хоч вона й була тоді в коморі, проте міцно спала, скулившись між глеками. Коли ж нарешті з'явився Гейлі, взутий у чоботи з острогами, всі кинулись до нього і, хапаючись одне перед одним, почали викладати прикру новину. Малі бісенята не помилились у своїх сподіваннях, бо він і справді вибухнув такою несамовитою та вигадливою лайкою, що вони аж за боки хапались від захвату й гасали коло нього, спритно уникаючи його гарапника. А потім, зикнувши всі в один голос, з реготом повалилися на рудий дерник перед верандою і почали перекидатися й вищати з тієї великої радості. |
| 162 |
Місіс Берд швидко поскладала відібрані речі в невелику валізку, замкнула її на ключик і віддала чоловікові, щоб той одніс до карети. Тоді пішла кликати жінку. Незабаром на ганку з'явилась Еліза з хлопчиком на руках, одягнена в плащ, капор та шаль, що належали її благодійниці. Містер Берд поспіхом підсадив її в карету, і місіс Берд підійшла попрощатися. Еліза виглянула з карети і простягла їй руку, таку ж ніжну й гарну, як і та, що потисла її у відповідь. Вона пильно подивилась в обличчя місіс Берд своїми великими темними очима, сповненими безмежної вдячності, і, певне, хотіла щось сказати. Уста її раз чи два беззвучно ворухнулись, але голос зрадив її, і, промовисто звівши оті до неба, вона відкинулась на сидіння й затулила руками лице. Дверцята зачинились, і карета рушила... Кілька тижнів перед тим ішли дощі. |
| 163 |
Добрий та чутливий, як і всі його одноплемінці, Том завжди горнувся душею до дітвори. Отож і тепер він з дедалі більшою цікавістю придивлявся до цієї маленької істоти. Вона здавалась йому особливим, мало не потойбічним створінням, і коли її голубі очі боязко визирали на нього з за паки бавовни чи в прогалину між ящиками, він майже вірив, що бачить перед собою ангела небесного. Дівчинка часто приходила туди, де сиділи закуті в кайдани невільники Гейлі. Посмутніла на личку, вона тихо скрадалася між ними й поглядала на них з подивом і глибокою недитячою тугою. Часом вона піднімала своїми тендітними рученятами їхні кайдани, а тоді, жалісно зітхнувши, нечутно йшла геть. Кілька разів вона раптом з'являлася поміж них з повними руками солодощів, горіхів та апельсинів, радісно роздавала їм ті ласощі й швидко зникала. |
| 164 |
Та повинен, повинен... Але, як каже Топсі, я такий поганий! В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якоїсь хронічної хвороби, і з часом навіть звикла до них, якот, буває, звикаєш до невралгії чи мігрені. Що ж до Сен Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших мешканців будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен Клер незмінно визволяв її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, які вона витрачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру й великодушну вдачу, а Злою ставала лише тоді, коли мусила захищатися. |
| 165 |
Коли Сен Клер помер, весь дім охопили жах і розпач. Смерть забрала його так несподівано, в розквіті молодості й сили! По всіх кімнатах та галереях будинку лунали плач і тужне голосіння. Марі, зовсім розладнавши собі нерви від безперестанного потурання власним примхам, не мала духу протистояти страшному ударові, і тим часом, як її чоловік лежав на смертельній постелі, раз у раз непритомніла. І той, з ким її пов'язало священне таїнство шлюбу, пішов від неї без вороття, не змігши навіть сказати їй прощальне слово. Міс Офелія з притаманними їй мужністю та самовладанням була коло двоюрідного брата до останньої хвилини. Напруживши до краю зір, слух та увагу, вона робила все, що можна було ще зробити, і всім серцем прилучалася до тих палких молитов, що їх підносили нещасні раби за свого вмираючого господаря. |
| 166 |
А ви зовсім не маєте до мене жалю й так необачно роз'ятрюєте мої рани! Адже ви знаєте, як тяжко я страждаю. Може, ви й не бажаєте мені зла, і все ж це страшна бездушність! І Марі аж зайшлася риданням. Вона задихалася, раз у раз кликала няню, щоб та повідчиняла вікна, принесла камфору розстебнула їй сукню і поклала примочку на голову. В кімнаті зчинилася звичайна метушня, і міс Офелія тихенько пішла собі геть. Вона з самого початку зрозуміла, що ніякі умовляння не допоможуть, бо Марі була навдивовижу схильна до істеричних нападів і на саму згадку про чоловікові чи Євині побажання щодо слуг одразу ж пускала їх у діло. Отож міс Офелія вдалася до іншого способу якось зарадити Томові: вона написала листа до місіс Шелбі, в якому розповіла про його скруту й просила якомога скоріше прислати за нього викуп. |
| 167 |
Місіс Сміт відвела втікачів до одного доброго чоловіка, який оселився там, щоб допомагати всім гнаним та безпритульним, які шукали захисту на цьому березі. Чи здатен хтось висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від будь якого з решти п'яти людських чуттів? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить, що ти в безпеці!.. З якою любов'ю та ніжністю дивилася мати на личко своєї сплячої дитини, що після всіх лихих пригод стала їй ще дорожча! То чи можна було заснути, коли душа повнилася таким блаженством! Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі,, ані власної покрівлі над головою; вони витратили всі свої гроші до останнього долара. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути від щастя. |
| 168 |
Томові рани ще й трохи не загоїлись, як Легрі зажадав, щоб він виходив у поле нарівні з іншими, і для нього знову потяглися довгі дні тяжкої виснажливої праці, сповнені до того ж несправедливих образ та принижень, які тільки міг вигадати лихий, жорстокий господар. Ті з нас, кому траплялося терпіти сильний біль, хоч це й куди легше за наших обставин, напевне, знають, як він розладнує нерви. Тома вже не дивувало те, що його товариші завжди такі вовкуваті. Та він і сам відчував, як його звична спокійна лагідність дедалі поступається місцем тій похмурій дражливості. Приїхавши сюди, він тішив себе надією, що зможе на дозвіллі читати свою біблію, але дозвілля тут ніколи не бувало. В гарячу пору Легрі не соромився виганяти всіх своїх робітників у поле навіть і в неділю. Та й чого було соромитись? |
| 169 |
Довгі тижні й місяці в зболілій душі Тома точилася глуха боротьба. Він думав про лист, який міс Офелія написала його друзям у Кентуккі, і ревно молився, благаючи порятунку. День за днем він чекав, що от от приїде хто небудь і викупить його; та ніхто не приїздив, і його знов обсідали гіркі сумніви: даремно волати до бога, бог не чує його. Час від часу він зустрічав Кассі, а іноді, коли його кликали до панського будинку, мигцем бачив змарнілу Емелін; проте розмовляти з ними йому майже не випадало, та й не мав він тепер часу на розмови. Одного вечора він сидів у знемозі та відчаї біля пригаслого вогнища, дожидаючи, поки спечеться його грубий корж. Підкинувши на жар хмизу й роздмухавши вогонь, він витяг з кишені свою пошарпану біблію і розгорнув її. Там були позначені місця, що віддавна хвилювали й надихали його. |
| 170 |
Легрі казився й лаявся, погрожував висадити двері, але, як видно, передумав і з неспокійною душею подався до вітальні. Кассі зрозуміла, що її стріла влучила в ціль, і відтоді вже не припиняла розпочатого натиску. Вона знайшла в стіні горища кругле вічко й застромила в нього шийку від старої пляшки, так що від най: меншого подуву вітру звідти линули протяжні сумовиті звуки, схожі на тихе квиління, а коли вітер дужчав, те квиління переходило в справжній лемент, і марновірному вуху неважко було дочути в ньому жах та розпач. Час від часу ті звуки чув хтось із невільників, і всі враз пригадали давній переказ про отой привид на горищі. Чіпкий забобонний жах охопив усіх в маєтку, і хоч ніхто не зважувався й натякнути на це при Легрі, але він теж несамохіть дихав тим жахом, яким просякло навіть навколишнє повітря. |
| 171 |
Тим часом вони одержали лист від адвоката, на якого посилалися міс Офелія. Він написав, що про Томову долю йому відомо лиш те, що його продано з прилюдного торі у, а він сам тільки отримав гроші й далі нічого не знає. Така відповідь не задовольнила ні Джорджа, ні місіс Шелбі, і десь за півроку цей молодий господар, вирушаючи в материних справах на Південь, вирішив сам заїхати в Новий Орлеан, щоб спробувати знайти Тома й викупити його. По кількох місяцях марних пошуків Джордж цілком випадково зустрів у Новому Орлеані одного чоловіка, що мав потрібні йому відомості. І наш герой із грішми в кишені сів на пароплав і подався до верхів'я Червоної річки, сповнений рішучості знайти й визволити свого давнього друга. Його провели до вітальні, де сидів Легрі. Той прийняв незнайомця з похмурою гостинністю. |
| 172 |
А тимчасом за кожним поглядом на сліпого хлопчика серце матері стискалося від гострого болю. Звичайно, вона страждала при цьому, як мати, відбитком синової недуги і похмурим передчуттям тяжкого майбутнього, що ждало її дитину; та крім цих почуттів, у глибині серця молодої жінки щеміла також свідомість, що причина нещастя лежала грізною можливістю у тих, хто дав йому життя... Цього було досить, щоб маленька істота з прекрасними, але незрячими очима стала центром сім'ї, несвідомим деспотом, до найменшої примхи якого пристосовувалось усе в домі. Не знати, що вийшло б згодом із хлопчика, який через своє нещастя схильний був до безпредметної озлобленості і в якому все оточення намагалося розвинути егоїзм, коли б химерна доля та австрійські шаблі не приневолили дядю Максима осістися в селі, в родині сестри. |
| 173 |
Евеліна, звичайно, дуже виросла й розвинулась з часу першої зустрічі з Петром, але зауваження студента про її вигляд було цілком справедливе. При першому погляді на це невелике, худорляве створіннячко здавалося, що це ще дівчинка, але в її неквапливих, розмірених рухах виявлялася нерідко солідність жінки. Те ж саме враження справляло і її обличчя. Такі обличчя бувають, здається, тільки у слов'янок. Правильні, гарні риси накреслені плавними, холодними лініями; голубі, очі дивляться рівно, спокійно; рум'янець рідко показується на цих блідих щоках, але це не та звичайна блідість, яка щохвилини готова спалахнути полум'ям палкої пристрасті; це швидше холодна білість снігу. Пряме біляве волосся Евеліни ледве-ледве відтінялось на мурмурових скронях і спадало важкою косою, що ніби відтягала назад її голову при ході. |
| 174 |
Він чув також у відчинене вікно, як мати й Евеліна про щось сперечалися з Максимом у вітальні. В голосі матері він помітив мольбу й страждання, голос Евеліни бринів обуренням, а Максим, здавалося, палко, але твердо відбивав напад жінок. З наближенням Петра ці розмови вмить стихали. Максим свідомо, безпощадною рукою зробив першу проломину в мурі, який оточував досі світ сліпого. Гучна, неспокійна перша хвиля вже ринула в проломину, і душевна рівновага юнака захиталася під цим першим ударом. Тепер йому здавалося вже тісно в його зачарованому колі. Йому важка була спокійна тиша садиби, лінивий шепіт і шелест старого саду, одноманітність юного душевного сну. Пітьма заговорила з ним своїми новими звабливими голосами, заколихалась новими неясними образами, тиснучись із тоскною метушнею принадного пожвавлення. |
| 175 |
Краще б йому ніколи не стрічатися з нею... Дівчина швидше вгадала ці слова, ніж розчула: так тихо вирвався цей стогін з уст матері. Краска залила обличчя Евеліни. Вона мимохіть зупинилася на повороті алеї... Тепер, коли вона вийде, обоє вони побачать, що вона підслухала їх таємні думки... Але через якусь мить вона гордо підняла голову. Вона не хотіла підслухувати, і, в усякому разі, не фальшивий сором може зупинити її на її шляху. До того ж цей старий бере на себе занадто багато. Вона сама зуміє розпорядитися своїм життям. Вона вийшла з-за повороту доріжки і пройшла повз обох співрозмовників спокійно і з високо піднятою головою. Максим з мимовільною квапливістю прийняв свою милицю, щоб дати їй дорогу, а Ганна Михайлівна подивилася на неї з якимсь подавленим виразом любові, майже обожування і страху. |
| 176 |
Потім, витягши на клавішах руки, він глибоко задумався, і тиша в маленькій вітальні стала ще глибшою. Ніч дивилася в чорні отвори вікон; подекуди з саду зазирали з цікавістю зелені групи листя, освітленого світлом лампи. Гості, підготовані щойно стихлим неясним рокотом піаніно, почасти охоплені повівом дивного натхнення, що витало над блідим обличчям сліпого, сиділи в мовчазному дожиданні. А Петро все мовчав, підвівши вгору сліпі очі, і все ніби прислухався до чогось. В його душі здіймались, як розбурхані хвилі, найрізноманітніші відчуття. Приплив невідомого жита підхоплював його, як підхоплює хвиля на морському березі човен, що довго й мирно стояв на піску... На обличчі видно було подив, запитання, і ще якесь особливе збудження проходило по ньому швидкими тінями. Сліпі очі здавалися глибокими й темними. |
| 177 |
І коли він виїздив з Йохимом по першому снігу в поле, то слухав з насолодою дзвінкий скрип саней і якийсь лункий лускіт, яким ліс з-за річки обмінювався з дорогою й полем. Цим разом перший білий день повіяв на нього тільки більшим смутком. Взувши зранку високі чоботи, він пішов, прокладаючи пухкий слід по нетоптаних ще доріжках, до млина. В саду було зовсім тихо. Мерзла земля, вкрита пухнастим м'яким шаром, зовсім замовкла, не відбиваючи звуків: зате повітря стало якесь особливо чуйне, чітко й повно переносячи на далекі віддалі і крик ворони, і удар сокири, і легкий тріск зламаної гілки... Часом чути було дивний дзенькіт, наче від скла, який переходив на найвищі ноти і завмирав ніби на величезній віддалі. Це хлопчаки кидали каміння на сільському ставку, що взявся на ранок тонкою плівкою першого льоду. |
| 178 |
Він її покохав і хотів її бачити! Так минали дні за днями в притихлій і занесеній снігом садибі. Часом, коли хвилини щастя вставали перед ним, живі й яскраві, Петро трохи пожвавлювався, і обличчя його прояснювалось. Але це бувало ненадовго, а згодом навіть ці ясні хвилини набрали якогось неспокійного характеру: здавалося, сліпий боявся, що вони відлетять і ніколи вже не вернуться. Це робило його поводження нерівним: хвилини поривчастої ніжності й сильного нервового збудження змінювалися днями пригніченого, безпросвітного суму. В темній вітальні вечорами рояль плакала і надривалась глибоким і болісним смутком, і кожен її звук озивався болем в серці Ганни Михайлівни. Нарешті найгірші її побоювання справдились: до юнака вернулися тривожні сни його дитинства. Одного ранку Ганна Михайлівна ввійшла до кімнати сина. |
| 179 |
Справили весілля. Для Петра почалося молоде тихе щастя, але крізь це щастя все ж пробивалась якась тривога: в найясніші хвилини він усміхався так, що крізь ю усмішку видно було журний сумнів, ніби він не вважав це щастя законним і міцним. А коли йому сказали, що, може, він стане батьком, він зустрів це повідомлення з виразом ляку. Однак теперішнє його життя, що проходило в серйозній роботі над собою, в тривожних думах про дружину та майбутню дитину, не давало йому зосереджуватися на колишніх марних потугах. Часом також, серед цих турбот, в його душі виринали спогади про жалібний зойк сліпих. Тоді він ішов у село, де на краю стояла тепер нова хата Федора Кандиби та його рябого племінника. Федір брав свою кобзу, або вони довго розмовляли, і думки Петрові набирали спокійного напряму, а його плани знов міцніли. |
| 180 |
Ох, як би я хотів, щоб тітка Едля могла побачити мого тата-короля! Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! З вигляду він був схожий на Бенкового тата, тільки вродливіший. Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець. Проте тітка Едля правду казала, що моя мама померла, коли я народився. А дурні керівники притулку не подумали повідомити моєму татові, де я опинився. Він шукав мене цілих дев'ять років, і я такий радий, що нарешті знайшовся. Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо. Я росту, і мені тут добре. Мій тато-король щомісяця робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки я виріс. |
| 181 |
Я погнав Міраміса в пітьму. Кінь збагнув, що я не дозволю йому повернутися назад, тому блискавично проскочив крізь вузьку браму й помчав далі темними шляхами Країни Чужинецької. Ми їхали крізь ніч, нас огортала чорна пітьма, ми не знали, куди нас веде дорога. Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому. Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Може, недовго, а може, багато годин. Чи, може, тисячі й тисячі років, принаймні нам так здавалося. Ми їхали, наче вві сні, наче в кошмарному сні, від якого прокидаєшся з криком і ще довго нажахано тремтиш. Але то був не сон, від якого можна прокинутися. Ми все їхали та й їхали і не знали, куди. Не знали, скільки здолали шляху. Просто їхали крізь ніч. |
| 182 |
Не плакав, коли вивідувачі сіли в човен і я почув плюск чорної води під ударами весел. Плюск ставав дедалі тихіший, і скоро я почув останнє розпачливе іржання Міраміса десь далеко серед озера. Потім човен зовсім зник, але я не плакав. Бо я був лицар. Не плакав? Ще й як плакав! Лежав за каменем, притулившись лобом до твердої землі, і ридав ридма. Добрий лицар повинен казати правду. А як казати правду, то я плакав. Плакав за Мірамісом. Довго плакав, а ще коли згадав, які в нього були віддані очі, то заридав, як ніколи досі. Ткаля казала, що сотня білих коней плакала кривавими сльозами за вкраденим лошам. Може, і я плакав кривавими сльозами за Мірамісом, але не знав цього. Адже в такій пітьмі не можна було помітити своїх сліз. Мій золотогривий Міраміс! Його забрали, і я більше ніколи його не побачу! |
| 183 |
Поки ми йшли до своєї в'язниці, вивідувачі міцно тримали нас за руки. Ми довго, дуже довго добиралися до неї через великий темний замок. В одному місці ми проходили повз вікно галереї, з якого можна було виглянути на подвір'я. Посеред нього стояв прикований до стовпа кінь. Він був чорної масті, і біля нього стояло чорне лошатко. В мене тьохнуло серце, коли я побачив коня. Бо я згадав про Міраміса, якого вже ніколи не побачу. Цікаво, що з ним сталося, може, він теж уже мертвий? Але вивідувач шарпнув мене за руку й потяг далі. Більше я не думав про Міраміса. Ми прийшли до вежі, де мали перебути свою останню ніч. Відчинилися важкі залізні двері, і нас загнали всередину. Потім двері зачинилися за нами, і ми почули, як вивідувачі сім разів обернули ключа. Ми з Юм-Юмом залишилися самі у своїй в'язниці. |
| 184 |
Піддані визнали рішення короля мудрим, і пані Ваас одразу взялася до справи. Вона розрізала шпагат та розгорнула обгортковий папір. Стало видно велику скриньку, всіяну дірочками, на зразок тих, що роблять на коробочках для хрущів. Пані Ваас відкрила скриньку та знайшла в ній іншу скриньку, дещо меншого розміру. Вона була обкладена соломою та тирсою, і на ній теж було багато дірочок. Напевне, всередині лежало щось дуже крихке, може бути, склянки чи радіоприймач. Проте для чого тоді дірочки? Пані Ваас швидко зняла кришку з цієї скриньки та знайшла всередині ще одну коробку, знов-таки із дірочками, розміром із взуттєву. Пані Ваас відкрила її, і що ж? Усередині лежало чорношкіре немовля! Воно дивилося на всіх великими блискучими очима і, схоже, було дуже раде тому, що його вийняли з цієї незатишної картонки. |
| 185 |
Але минув час, він підріс і став хлопчик як хлопчик: бешкетував, сердив пана Ермеля і, як усі дітлах, не дуже полюбляв умиватися. Умивання він вважав цілком зайвим, оскільки все одно був чорним, так що чиста в нього шия чи ні, було не розгледіти. Проте пані Ваас усе одно примушувала, і Джимові доводилося слухатися. Пані Ваас дуже пишалася ним, хоча постійно знаходила привід для занепокоєння, як і всі матусі. Вона непокоїлася навіть тоді, коли причини для того не було. Чи якщо вже була, то зовсім дріб'язкова. Наприклад, Джим більше полюбляв їсти зубну пасту замість того, щоб чистити нею зуби. Просто він вважав її жахливо смачною. Зате Джим був незамінним помічником. Коли в пані Ваас не вистачало часу, а королю, Лукасові чи панові Ермелю хотілося щось купити, Джим продавав їм товар у крамниці. |
| 186 |
Вони вирішили їхати так, аби гори весь час було видно справа. За їхніми розрахунками, десь на півночі вони мали виїхати до Жовтої річки і звідти вгору за течією до самісінького Дракон-Міста. Мапа більше не допомагала, але спочатку все й так йшло добре. Емма знову була у пречудовому настрої. Схоже, вона зовсім оклигалася після важкого полагодження. Незважаючи на свій вік і важкувату фігуру, вона була дуже добрим і надійним локомотивом. Сонце підіймалося все вище та вище. Через спеку повітря над пустелею дрижало. Лукас і Джим щільно зачинили обидва віконця. Хоча всередині маленької кабіни через топку теж було досить жарко, але порівняно із зовнішньої температурою все-таки стерпно. Подеколи на їхньому шляху траплялися наполовину занурені в пісок вибілені скелети звірів. Друзі проводжали їх замисленими поглядами. |
| 187 |
А ескімося бачило уві сні свій круглий сніговий дім, над яким різнокольоровими сполохами горіло північне сяйво, і свою сивоволосу тітоньку Улуболо, що подавала йому чашку гарячого риб'ячого жиру. Маленькій голландці снилися її рідні нескінченні поля тюльпанів із білим будиночком її батьків посередині, перед яким лежали величезні, як жорна млина, круглі жовті сири. А маленька принцеса уві сні гуляла зі своїм батьком за руку по витонченому фарфоровому мостику. Джима-Кнопку сон уніс до Усландії. Хлопчик сидів у маленькій кухні у пані Ваас, у вікно світило сонце, і він розповідав про свої пригоди. І маленька принцеса Лі Сі сиділа поруч із пані Ваас і з захопленням слухала його. Так кожному з дітей снилися його рідні краї, а сутінки тим часом поступово згущувалися, і мить відплиття наближалася. |
| 188 |
На нашому маленькому острові стало дуже тихо та самотньо. Відтепер більше ніхто не насвистує в тунелях на два голоси, як це робили Лукас та Емма, і ніхто не з'їжджає з великої верхівки донизу, як Джим Кнопка. Коли я підходжу до вікна у неділю та святкові дні за чверть до дванадцятої, не чути більше радощів. Мої піддані, що залишилися, стоять такі сумні, що в мене серце крається. І смачним полуничним морозивом пані Ваас нікому з нам більше не хочеться пригощатися. Зрозуміло, я і не передбачав усього цього, коли розпорядився ліквідувати стару товстушку Емму. Із часом мені стало зрозуміло, що цей захід не надає всім нам задовільного вирішення проблеми. Тому я прошу вас усіх трьох повернутися назад якомога швидше. Ми на вас зовсім не сердимося та лише сподіваємося, що й ви на нас більше не сердитеся. |
| 189 |
Так вона переживала за свого маленького Джима заднім числом. Єдиною втіхою для неї було те, що хлопчик, живий та неушкоджений, сидить перед нею, а отже, все має скінчитися добре. Приблизно за тиждень корабель повернувся, і матроси дійсно проклали по путі слідування в океані кабель довжиною в багато тисяч миль. Один його кінець був під'єднаний до всипаного алмазами телефону в тронній залі царського палацу, а інший підключений до золотого телефону короля Альфонса За-Чверть-Дванадцятого. Потім цар для початку на пробу поговорив по телефону із Пінг Понгом про те, чи все гаразд у Мигдалії. Так, там все було гаразд. Було вирішено, що за місяць відбудуться заручини Лі Сі із Джимом Кнопкою. І весь цей час пані Ваас вечорами працювала над сюрпризом для них обох. Шиття було її справжньою пристрастю. |
| 190 |
Свято тривало весь день. По обіді зателефонував Пінг Понг, щоб привітати заручених. Усі були задоволені та жахливо веселилися. Тільки Лукас, здавалося, все ще на щось чекав. Коли настав вечір та згустилися сутінки, над Усландією та Новою Усландією запалали сотні лампіонів. А потім зійшов місяць, і оскільки океан цього вечора був геть тихим і рівним, на його поверхні відбивалися різнокольорові вогні, усі до єдиного. Здається, це було незрівняне видовище. Пані Ваас особливо постаралася для такого випадку і зробила не тільки ванільне та полуничне, а ще й шоколадне морозиво. І кожен мав визнати, що смачніше за це морозиво він нічого у своєму житті не куштував. Навіть капітан, який ходив далеко по світі. А це щось та означає. Джим саме пішов до пляжу, аби звідси у тиші помилуватися красою вогнів. |
| 191 |
В інші дні вони не заходили в розмову. Приятелювали вони лише у вівторок і в суботу. Надивившись на себе в дзеркалі, пані Бартолотті нарешті вернулася до кімнати. Вона знов сіла в крісло-гойдалку, запалила сигару й почала зважувати, що їй далі робити: чи взятися до праці, чи йти по закупи, чи, може, краще лягти ще раз у ліжко. Саме тієї миті, коли вона вирішила лягти в ліжко, в сінях почувся дзвоник. Дуже гучний і дуже довгий. Пані Бартолотті злякано здригнулася. Так дзвонили тільки листоноші, носії телеграм і пожежники. Пані Бартолотті поклала сигару на блюдечко з квітчастим візерунком і пішла відчиняти двері. Вона сподівалася, що той, хто так гучно й довго дзвонив, виявиться носієм грошових переказів. Пані Бартолотті завжди чекала носія грошових переказів. Часом той справді приходив до неї і приносив гроші. |
| 192 |
За кілька днів ясним погожим ранком Роб вирушив з Локслі й подався через Шервудський ліс до Ноттінгема. Через плече у нього висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці юнак міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і рослий, він був одягнений від голови до п'ят у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його співало: юнак був сповнений великих надій і не мав жодного ворога в світі. Та це був останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів. Продираючись крізь хащі Шервудського лісу й насвистуючи грайливу мелодію, він раптом наскочив на компанію лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шагами столітнього дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м'ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожний кусень густим чорним пивом. |
| 193 |
Це ім'я відоме. Багато говорять про нього і доброго, і поганого. За чутками, це один із найхоробріших лицарів ордена Храму, але він загрузнув у звичайних для них вадах: чванливий, зухвалий, злісний і хтивий. Подейкують, що це людина жорсткосердна, що він не боїться нікого ні на землі, ні на небі. Так відгукуються про нього ті воїни, які повернулися з Палестини. А втім, він переночує в мене лише одну ніч; нічого, ласкаво просимо і його. Освальде, витягни корок із бочки найстарішого вина; подай до столу найкращого меду, найміцнішого елю, найзапашнішого морату, шипучого сидру, пряних настоянок та налий найбільші келихи! Тамплієри й абати люблять добрі вина і великі келихи. Ельгіто, скажи леді Ровені, що ми сьогодні не очікуватимемо її виходу до столу, коли тільки на те не буде її особливого бажання. |
| 194 |
Обмінявшись такими люб'язностями, супротивники зійшлися й протягом декількох хвилин з однаковою силою й хоробрістю завдавали один одному ударів і відбивали їх. Це робилося з такою спритністю й швидкістю, що по галявині йшов безперервний стукіт і тріск їхніх кийків і оддалік могло здатися, що тут б'ються принаймні по шість осіб із кожного боку. Менш завзяті й менш небезпечні побоїща не раз бували описані в гучних героїчних баладах. Але бій Мірошника з Гуртом так і залишиться неоспіваним через брак поета, який віддав би їм належне. Все-таки, хоча бій на кийках уже вийшов із моди, ми постараємося якщо не у віршах, то в прозі звеличити цих відважних бійців. Довго вони боролися з однаковим успіхом. Нарешті Мірошник, зустрівши завзятий опір, супроводжуваний глузуванням і реготом товаришів, втратив усіляке терпіння. |
| 195 |
Герольди закликали до тиші на час читання правил турніру. Правила ці були введені для того, щоб по можливості зменшити небезпеку змагання, під час якого лицарі повинні були боротися відточеними мечами й загостреними списами. Бійцям заборонялося колоти мечами, а дозволено було лише рубати, їм надавалося право пустити в хід палицю або сокиру, але аж ніяк не кинджал. Той, хто впав із коня, міг продовжувати бій лише з пішим супротивником. Вершникам же заборонялося нападати на пішого. Якби лицареві вдалося загнати супротивника на протилежний кінець арени, де він сам, або його зброя, або кінь торкнулися б зовнішньої огорожі, супротивник був би зобов'язаний визнати свою поразку і надати свого коня й панцир у розпорядження переможця. Лицар, який зазнавав такої поразки, не мав права брати участь у подальших змаганнях. |
| 196 |
Здавалося, у місцях, де опинився на той час лицар, ніде було знайти дах для ночівлі й вечерю. Мабуть, йому, як це часто траплялося з мандрівними лицарями, залишалося одне: пустити свого коня на попас, а самому лягти під дубом і віддатися мріям про свою кохану. Але в Чорного Лицаря, либонь, не було коханої; або ж, коли в коханні він був таким самим холоднокровним, як у битві, він не міг настільки поринути в думки про її красу та жорстокість, щоб забути про власну втому й голод; любовні мрії, вочевидь, не могли замінити йому суттєвих радостей нічлігу та вечері. Тому він із великим невдоволенням озирався навколо, бачачи, що заліз у таку глухомань, де хоч і багато було галявин, слідів і стежин, але було зрозуміло, що вони протоптані чередами або дикими оленями й тими мисливцями, які за ними ганялися. |
| 197 |
Угледівши першого ворога, Седрик метнув у нього дротик і поцілив цього разу так влучно, що пришпилив супротивника до дуба, біля якого той стояв. Упоравшись з одним, він вихопив меч і, повернувши коня, кинувся назустріч іншому. Однак Седрик розмахнувся мечем з такою запальністю, що зачепився за товсту гілку сусіднього дерева й обеззброїв себе цим незграбним ударом. Два чи три розбійники кинулися на нього, стягнули з коня й узяли в полон. Ательстана скрутили майже одночасно з Седриком. Він іще не встиг приготуватися до захисту, як його стягнули з сідла та зв'язали. Слуги, навантажені багажем, здивовані й перелякані долею своїх панів, навіть не пручалися; леді Ровена, яка їхала в центрі загону, і єврей з дочкою, які були на затиллі, також опинились у полоні. З усього загону одному лише Вамбі вдалося врятуватися. |
| 198 |
Краса і вираз обличчя Ребекки справили глибоке враження навіть на Луку Бомануара. Від природи він не був ані жорстоким, ані бодай суворим. Але він завжди був людиною байдужою, з високими, хоча й помилковими уявленнями про обов'язок, і серце його поступово зробилося жорстоким завдяки аскетичному життю і могутній владі, якою він користувався, а також унаслідок його впевненості в тому, що на ньому лежить обов'язок карати язичників і викорінювати єресь. Суворі риси його обличчя неначе полагіднішали, коли він дивився на вродливу дівчину, яка стояла перед ним, самотню, безпорадну, що захищалася з дивовижною твердістю духу і рідкісною відвагою. Він двічі поклав на себе хресне знамення, ніби дивуючись, звідки з'явилася така надзвичайна м'якість у його душі, в таких випадках твердішій за сталь. Нарешті він заговорив. |
| 199 |
Знайдуться і кухоль доброго елю, і кубок досить пристойного вина як приправа до їжі. Розбійник пішов уперед, вказуючи дорогу, а веселий король рушив за ним, імовірно передбачаючи більше задоволення від майбутньої трапези з Робіном Гудом і його лісовими товаришами, ніж від пишного бенкету за королівським столом серед блискучого почту. Ричард Левине Серце нічого так не любив, як заводити нові знайомства і пускатися в несподівані пригоди; якщо при цьому на шляху була серйозна небезпека, для нього було найвищою насолодою здолати її. Король, наділений левиним серцем, був зразком лицаря, який здійснює блискучі, але марні звитяги, що описуються в романах того часу; слава, здобута власною доблестю, була для нього набагато дорожчою за ту, якої він міг би набути мудрістю і правильною політикою свого правління. |
| 200 |
Повернімося ж тепер до стін замку, чи то пак пресепторії Темплстоу в годину, коли кривава доля повинна була вирішити, жити чи вмерти Ребецці. Довкола стін було дуже людно і жваво. Сюди, як на сільський ярмарок або храмове свято, збіглися всі навколишні мешканці. Погляди численного натовпу були звернені до воріт пресепторії Темплстоу в надії побачити рідкісну процесію. Ще більше люду оточувало місце герцю перед пресепторією. То була гладенька галявина, що прилягала до стін обителі, ретельно вирівняна для військових і лицарських вправ членів ордену. Арена була розташована на м'якому схилі пагорба і була обгороджена міцним частоколом, а оскільки тамплієри радо запрошували охочих помилуватися їхнім мистецтвом і лицарськими звитягами, то довкола було збудовано безліч галерей і наставлено багато лавок для глядачів. |
| 201 |
Для великого магістра в східному кінці поля влаштували трон, оточений почесними кріслами для пресепторів і лицарів ордену. Над троном маяв священний прапор тамплієрів. На протилежному кінці поля був закопаний у землю стовп; довкола нього лежали дрова, між якими залишався прохід у фатальний круг для жертви, засудженої на спалення. До стовпа були пригвинчені ланцюги, якими її мали припнути. Біля цієї жахливої споруди стояло четверо чорношкірих невільників. Їхні чорні обличчя, в ті часи мало знайомі англійському населенню, наводили жах на натовп, що дивився на них як на бісів, покликаних виконувати свою диявольську справу. Раптом удар великого дзвону церкви святого Михаїла в Темплстоу, старовинної будівлі, що вивищувалася посеред селища на деякій відстані від пресепторії, змусив розмови стихнути. |
| 202 |
Підйомний міст опустився, ворота відчинилися, і виїхали спочатку лицар із прапором ордену, перед яким ступали шість сурмачів, за ними пресептори, по два в ряд, потім великий магістр верхи на чудовому коні в найпростішому вбранні, за ним Бріан де Буа-Гіль-бер у блискучих бойових обладунках, але без списа, щита і меча, бо їх несли за ним зброєносці. Обличчя його, частково приховане довгим пером, що спускалося з його шапочки, віддзеркалювало жорстоку внутрішню боротьбу гордості з ваганням. Він був блідий як смерть, ніби не спав декілька ночей поспіль. Проте він керував нетерплячим конем звичною рукою майстерного вершника і найкращого бійця ордену тамплієрів. Постава його була величава, але, вдивляючись пильніше у вираз його похмурого обличчя, люди читали на ньому щось таке, що змушувало їх відвертатися. |
| 203 |
З судового слідства, що відбулося потім і було занесене в рукописний літопис, з'ясувалося, що Моріс де Брасі втік за море і вступив на службу до Філіпа, короля Франції, що Філіп Мальвуазен і його брат Альберт, пресептор Темплстоу, були страчені, що Вальдемар Фіцурс, який був душею змови, відбувся вигнанням з Англії, а принц Джон, на користь якого ця змова й була замислена, не отримав навіть догани від свого щиросердого брата. Втім, ніхто не пошкодував про долю обох Мальвуазенів: їхня кара була цілком заслуженою, адже вони не раз виявляли двоєдушність, жорстокість і деспотизм. Невдовзі після двобою в Темплстоу Седрика Сакса запросили до двору Ричарда; своєю тимчасовою столицею король зробив у цей час місто Йорк, щоб особисто сприяти заспокоєнню провінцій, де найсильніше позначилися підступи його брата Джона. |
| 204 |
Подряпавши в колючих заростях рододендрону ноги, вони незабаром опинилися в розколині, але струмка, на жаль, у ній не було. Тут панував сирий, задушливий морок. На крутих скелястих стінах понастовбурчувалися голчасті кущі, в щілинах і між камінням росла жорстка трава, валялися старі кістки; сполоханий людьми, з шумом кинувся у глиб ущелини якийсь нічний птах. Аж надто незатишною здалась їм ця розколина, але те, що вони все ж устигли добігти до неї і сховатись, трошки заспокоїло Івана. Хлопець спинився, виліз на схилену, вкриту мохом камінну брилу і зачекав Джулію. Відставивши для рівноваги руку, дівчина прямувала до нього. Коротке чорне волосся її скуйовдилося, обличчя палало від утоми і швидкої ходи, але в очах, коли вона глянула на Івана, замість звичайної грайливості світилися неспокій, знемога і біль. |
| 205 |
Виходячи з гаю, побачили кістеньовську дерев'яну церкву і цвинтар, затінений старими липами. Там спочивало тіло Володимирової матері; там біля могили її напередодні викопана була свіжа яма. В церкві повно було кістеньовських селян, що прийшли віддати останню шану панові своєму. Молодий Дубровський став біля криласа; він не плакав і не молився, але обличчя його було страшне. Сумний обряд закінчився. Володимир перший пішов прощатися з тілом, за ним і всі дворові. Принесли віко і забили труну. Жінки голосно тужили, чоловіки зрідка втирали сльози кулаком. Володимир і троє тих самих слуг понесли її на цвинтар у супроводі всього села. Труну опустили в могилу, всі присутні кинули в неї по жмені піску, яму засипали, вклонились їй і розійшлися. Володимир поспішно пішов, усіх випередив і зник у Кістеньовському гаї. |
| 206 |
Кирило Петрович розлютувався; насилу князь міг умовити його нічим не виказувати перед Машею, що він знає про лист. Кирило Петрович згодився їй про це не говорити, але вирішив не гаяти часу і призначив бути весіллю другого ж дня. Князь визнав це дуже розумним, пішов до своєї нареченої, сказав їй, що лист його дуже засмутив, але що він надіється з часом заслужити її прихильність, що думка її втратити надто для нього тяжка і що він не має сили згодитись на свій смертний вирок. Після цього він чемно поцілував її руку і поїхав, не сказавши їй ні слова про вирішення Кирила Петровича. Та ледве встиг він виїхати з двору, як батько її зайшов і просто звелів їй бути готовою на завтрашній день. Марія Кирилівна, уже схвильована розмовою з князем Верейським, залилась сльозами і кинулась до ніг батькові. |
| 207 |
Вони занадто гарні, щоб так зразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети. Волхви, ті, що принесли дари немовляті у яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди. Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, не виключено, що їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудріші. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхви. |
| 208 |
Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По Іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги. Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі,нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку. |
| 209 |
Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною? Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв'язували її з подругою і всім земним. День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах. Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору. Листок плюща був ще на своєму місці. Джонсі лежала й довго дивилась на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон. |
| 210 |
Біля входу в залу стояла черга. Видно, на Олімпіаді металургів очікувалася хвилююча і напружена боротьба. У всякому разі, її обіцяв палаючий у небі над залою напис, і так само, здавалося, думали люди, з'юрмлені перед входом. Джордж подумав, що сьогодні буде дощ, судячи з кольору неба, та над усім Сан-Франціско від затоки до океану нап'яли прозорий захисний купол. Це, звичайно, коштувало силу грошей, але, коли йшлося про комфорт представників інших світів, усі витрати виправдовувалися. Ці люди мали прибути в місто на Олімпіаду. Вони смітили грішми, а за кожного найнятого фахівця планета-замовник платила не тільки Землі, а й місцевому урядові. Так що місто хотіло, щоб представники інших планет згадували про нього як про місце, де можна в місяць Олімпіади приємно провести час. Сан-Франціско знало, що робить. |
| 211 |
Ви розумієте, що з цього випливає? Земля експортує стрічки освіти, що дають змогу готувати фахівців низької кваліфікації, і це гарантує єдність культури для всієї Галактики. Так, наприклад, завдяки стрічкам, які навчають читати, ми всі говоримо однією мовою... Не дивіться так вражено. Можуть бути й інші мови, і в минулому люди на них розмовляли. Їх були сотні. Земля також експортує висококваліфікованих спеціалістів, і кількість її населення не перевищує припустимого рівня. Оскільки за вивозу фахівців зберігається статева рівновага, вони можуть самовідтворюватися, що сприяє зросту населення на тих планетах, де є така проблема. Крім того, за стрічки та спеціалістів нам платять сировиною, яка конче необхідна і від якої залежить наша економіка. Тепер ви розумієте, чому така система освіти найкраща? |
| 212 |
Софі відкрила найближчі, у стіні за столом. За ними виявилася простора ванна кімната. По-суті, вона не посоромила б навіть і найрозкішнішого палацу: тут не бракувало речей і аксесуарів на кшталт ватерклозета, душової кабіни, величезної ванни на пазуристих лапах і гігантських дзеркал. І в той же час тут було ще більше бруду, ніж у кімнаті. Софі здригнулася, зазирнувши у ватерклозет, її пересмикнуло від гидотного кольору ванни, потім вона сахнулася, побачивши пишну рослинність у душовій кабіні, і їй вдалося запросто уникнути вигляду власного зморщеного обличчя в дзеркалах, схованих за плямами і патьоками безіменних речовин. Самі ці безіменні речовини тіснилися на величезній полиці над ванною. Вони були в слоїчках, коробочках, тюбиках і сотнях порваних коричневих пакетиків та паперових мішечків. |
| 213 |
Ні того дня, ні упродовж кількох наступних Хаул нікуди не виходив. Софі тихенько сиділа в кріслі біля вогнища, намагаючись не потрапляти Хаулові на очі, і думала. Вона зрозуміла, що хоча Хаул, безумовно, і заслужив на таке її ставлення, насправді вона зганяла на його Мандрівному Замку свою злість на Відьму Пустирищ. До того ж її трохи засмучувало те, що вона перебуває в Мандрівному Замку під надуманим приводом. Хаул, може, і думав, нібито Кальциферу сподобалася Софі, але сама вона чудово знала, що Кальцифер просто схопився за можливість укласти з нею угоду. Софі схилялася до думки, що їй доведеться розчарувати Кальцифера. Однак у такому настрої вона пробула недовго. Софі знайшла цілу купу Майклового одягу, який потребував штопання. Вона витягла з кишені наперсток, ножиці та нитки і взялася за роботу. |
| 214 |
Одне з вікон стояло розчинене навстіж. На білому лакованому підвіконні сажею була намальована чорна стрілка. Вона вказувала надвір, у парк. Понімілими від страху ногами Елінор додибцяла до вікна. Ніч була не така темна, щоб приховати те, що лежало на газоні: безформна купа попелу, білясто сіра в місячному сяйві, сіра, мов крила молі, сіра... як спалений папір. Ось де вони тепер... Найцінніші її книжки! Чи, правильніше сказати, те, що від них лишилося. Елінор опустилася навколішки на підлогу, для якої колись сама так ретельно підбирала паркет. У розчинене вікно завівав знайомий місцевий вітерець, і пахнув він майже так само, як повітря в Каприкорновій церкві. Елінор хотілося кричати, хотілося сваритись, вигукувати прокляття, шаленіти... Але з її рота не вихопилося жодного звуку. Вона могла лише плакати. |
| 215 |
Чоловік, не випускаючи з рота сигарету, знов замугикав. Нарешті, коли Вогнерукому вже почало здаватися, що він просидить за цією розваленою стіною все своє життя, вартовий відвернувся й почвалав своєю дорогою. Вогнерукий не зважувався поворухнутись, поки не стихли кроки. Коли він підвівся й випростав ноги, кішка, зашипівши, кинулася геть, а він ще довго стояв серед мертвих будинків, чекаючи, поки перестане калатати серце. Не натрапивши більше на жодного вартового, Вогнерукий переліз через Каприкорнів мур. В обличчя йому війнуло таким пряним запахом чебрецю, який звичайно буває лише вдень. Цієї паркої ночі все тут, здавалося, розливало духмянощі, навіть помідори й салат. На грядці перед самим будинком росли якісь отруйні кущі. Їх доглядала сама Сорока. Не одна смерть у селі пахла олеандром чи блекотою. |
| 216 |
Дядько глядів її пильно, держав більше в зачині, одначе слава про її вроду пишну та про її багатства незліченні не тільки в нашому селі, а й за сто миль навкруги голосно лунала, і звідусіль до неї люди слалися, опікуна того ревне прохали-благали дівчину заміж дати. Та той поштивий чоловік, правдиво християнська душа, хоч і ладен був її одружити, як на порі стала, проте не хотів силувати, поки сама не зохотиться. І не тому він заміж її не пускав, що вигідно йому було сирітським добром заряджу-вати, боронь Боже! Не раз і не два за се в наших сільських бесідах славлено і хвалено доброго панотця. Бо щоб ви знали, пане подорожній, по наших невеличких селах геть про все говориться, геть про все судиться, і вже повірте мені, як парафіяни, а надто сільські, кажуть на священика, що добрий, то так воно і є. |
| 217 |
Не знаю, чи вчула вона мої слова, бо в ту саму хвилю покликано її: там, мовляв, уже жде на неї молодий. Тут запала ніч журби моєї, зайшло сонце моєї радості, померкло світло очей моїх і нетям огорнув мій розум... Не важився я в дім до неї вступити, не здолів з місця зрушити. Та зміркувавши, що мені конче треба там бути, бо хто зна, що може статися, я перемігся і ввійшов туди. Всі ходи й виходи знав я добре, а в домі стояв розгардіяш, хоч і нишком ніби все те діялось, так що ніхто мене й не помітив. Я прокрався до світлиці і, вигодивши хвильку, сховався в віконній ніші, обхиленій обосторонь килимами: в прозір між їх окрайцями міг я спостерігати, що в світлиці робиться, лишаючись сам невидним. Де взяти слів, щоб розказати, як рвійно билось моє серце, коли я там стояв, які думки мене зносили, які гадки поривали? |
| 218 |
Пообіцяти ж то Леонелла пообіцяла, а на ділі так робила, що Каміл-лині побоювання справдились. Ледача й зухвала покоївка, бачивши, що пані її не та вже, яка була перше, зовсім розопсіла й почала водити любчика до себе додому: як і застукає, думала, пані, то, певне, не зосмі-литься її викривати. До того, бачите, доводять панині гріхи, що сама стає рабою служебницям своїм і мусить прикривати всіляко нецноту їхню та розпусту. Отак і з Каміллою: бачила не раз і не два, як Леонелла панича свого у неї в домі приймала, та не сміла її за те сварити й ганити, а навпаки, давала їй змогу замикатись у якомусь покої і всі перешкоди з їхнього шляху усувала, щоб чоловік її, буває, того не постеріг. Та як вона не старалася, а одного ранку, саме перед світом, Лотаріо помітив, що з дому його коханої виходить якийсь чоловік. |
| 219 |
По сім слові закоханий юнак замовк, авдитор же стояв здивований, збентежений і вражений: дивувався тому, як розумно й красномовно говорив дон Луїс про свої почуття, бентежився тим, що не знав, що робити в такій непевній і несподіваній оказії. Тим же він і не відповів йому нічого певного, прохав тільки заспокоїтись і затримати слуг до завтрього, а там, казав, уже подумаємо, що робити, аби всім добре було. Дон Луїс усе поривався цілувати йому руки, зрошуючи їх буйними сльозами, що й кам'яне серце був би зворушив, не то авдиторове, бо пан судія розумний був чоловік і усвідомлював, яке щастя принесе цей шлюб його дочці; дуже йому й самому хотілось молодят поєднати, але щоб усе по-доброму було, щоб дав на те згоду і дон Луїсів батько, котрий як це було відомо авдиторові, прагнув здобути для сина високий титул. |
| 220 |
Вони розпускалися вранці в траві, а надвечір никли. А та квітка проклюнулась із насінини, занесеної невідомо звідки, і маленький принц викохував той пагінчик, такий неподібний до інших билинок. А що, як це якась одміна баобаба? Та кущик незабаром перестав рости, і на ньому виліз пуп'янок. Маленький принц ізроду не бачив ще таких буйних пуп'янків і відчував, що от-от станеться якесь диво. Одначе квітка, схована в своїй зеленій світличці, ще не була готова, вона все чепурилася. Старанно добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряючи одну по одній пелюстки. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як самосійний мак. Вона хотіла показатись у всій своїй пишноті. Авжеж, вона була така чепурушка! Таємниче вбирання тривало багато днів. Аж от якось уранці, тільки встало сонце, квітка розпустилась. |
| 221 |
Зрештою, подумала вона, навіть, якщо батьки розлучаться, то в неї залишиться дідусь. І Буба вкотре подумала, що життя без старенького було б для неї просто нестерпне. Тиждень добігав кінця, а Бартошова від понеділка не вимовила жодного слова. Вона пересувалася помешканням, пирхаючи, немов розлючена пантера, і блискала очима. Обід ставила на столі без звичного попередження. І їй жодного разу не спало на думку посваритися з дідусем. Буба дійшла висновку, що в цьому не було його провини. Він сумлінно провокував Бартошову. Критикував страви, скаржився на сліпучо-білі сорочки, звинувачуючи Бартошову в тому, що вони або погано випрані, або не так випрасувані. А вона, неначе граючи роль німої у Фелліні, дивилася на дідуся пригаслим поглядом, а тоді мовчки поверталася до своїх каструль і сковорідок. |
| 222 |
Буба не могла зрозуміти, чого вона прагнула більше, хоча потайки мріяла, передусім, про те, аби Бартошова могла безперешкодно хазяйнувати в їхній маленькій кухні, і щоб до їхньої хатньої робітниці нарешті повернувся спокій. Проте вже протягом тижня, тобто від появи бабці Рити в домі, обличчя Бартошової марніло й перетворювалося на великий зморщений апельсин, викривлений терпкою ба, навіть болісною усмішкою. Бубі від неї теж робилося гірко на душі й дівчина дивувалась, що їхнє велике помешкання стало замалим для двох жінок, які з однаковою пристрастю люблять готувати й мити посуд. Вона прокинулася занепокоєна, бо вдома панувала тиша, а це неодмінно віщувало якусь бурю. Щоб довідатися, яку саме, треба було встати й почистити зуби. Дорогою до ванної Буба наштовхнулася на усміхнену бабцю у фартусі Бартошової. |
| 223 |
А ще безсумнівна перевага вівторків полягала в тому, що коли Буба з Мілошем не зубрили математику чи хімію, не обговорювали видів птахів та їхній розвиток чи не обмінювалися кінологічним досвідом стосовно дресирування собаки породи пес, то просто разом мовчали, слухаючи улюблену музику. Усі дівчата в класі, крім Агати, не лише помітили Мілоша, але й вочевидь його оцінили. Воно й не дивно. У ньому було щось справжнє, він умів без понтів носити фірмові джинси. А ще з останнього учня в класі раптом вирвався вперед і став третім після Кшися й Буби. Цей приголомшливий результат він отримав завдяки Бубі, бо та завжди вірила, що Мілош зможе, якщо захоче. Мабуть, тому його мама, яка здогадалася про причину спалаху синових амбіцій, ставилася до Буби з величезною симпатією, можливо, навіть, більшою, ніж її син. |
| 224 |
І спочатку журі віднеслося до Марсем прихильно. Але потім все змінилося. На наступний день конкурсанти повинні були відповідати на питання. Марсем спитали, які педагогічні цінності являються для неї орієнтиром у роботі. Їй просто повезло! Так вважали всі учасники конкурсу. Потрібно було сказати про любов до дітей і демократичний стиль спілкування. Якщо дітей любити і демократично з ними спілкуватися, вони виростуть активними громадянами і будуть гаряче любити свою батьківщину. Але Марсем раптом зам'ялася. Вона сказала, це складне питання. Вона воліла б відповідати на іншу тему. Члени журі очікуючи мовчали. Марсем зітхнула. Вчора ми бачили вибух. Як символ руйнівних почуттів. І всім це сподобалося. Вже не знаю, чому. Але педагогічні цінності вибухають точно так. Вони можуть здаватися беззаперечними. На словах. |
| 225 |
У виховних закладах для дівчаток простого походження їх навчають усілякої роботи, відповідно до їхньої статі та становища в суспільстві; дівчаток, призначених для ремесла, випускають із закладу на дев'ятому році, а решту держать до одинадцяти років. Родини з нижчих класів, крім дуже незначної річної плати за пансіон, щомісяця вносять скарбникові школи якусь частку свого заробітку на посаг дочці. Отже, витрати батьків обмежено законом, бо, на думку ліліпутів, було б великою несправедливістю дозволити людині на догоду своїм інстинктам наплодити дітей, а потім покласти на суспільство тягар утримання їх. Що ж до знатних осіб, то вони зобов'язуються внести на кожну дитину певну суму, відповідно до свого суспільного становища; капітали ці завжди сумлінно зберігають і використовують точно за призначенням. |
| 226 |
Коли подорож у кареті набридала мені, слуга, що їхав верхи, пристібав до себе мою скриньку, ставив її на подушку поперед себе, і тоді крізь вікна я бачив місцевість з трьох боків. У тій моїй комірчині висів на стелі гамак, стояло похідне ліжко, стіл та два стільці, пригвинчені до підлоги, щоб вони не падали під час руху карети або ходи коня. І хоч як іноді сильно мене трусило, та, звиклий до морських подорожей, я не дуже страждав від цього. Коли я хотів подивитись на місто, Гламделкліч ставила мою похідну хатку собі на коліна й сідала у відкриті ноші, які, за звичаєм цієї країни, несли чотири чоловіки й супроводили два лакеї королеви. Народ, який багато чув про мене, зацікавлено обступав нас, і тоді Гламделкліч спиняла носіїв і ставила мене на руку, щоб людям зручніше було мене розглядати. |
| 227 |
Цей проект недорого обійшовся б суспільству і, на мою скромну думку, був би дуже корисний, прискорюючи розгляд справ у тих країнах, де сенат бере участь у законодавстві; він би породжував одностайність, скорочував дебати, відімкнув би кілька вуст, тепер закритих, і закрив куди більшу кількість розкритих, угамовував би запал молоді і оживляв зашкарублість старості, збуджував тюхтіїв і заспокоював зухвальців. Знов-таки, оскільки всі скаржаться, що фаворити владарів мають коротку та ледачу пам'ять, то цей-таки лікар пропонував, щоб кожен допущений до прем'єр-міністра, переказавши коротко та ясно своє діло, на прощання смикнув би його за носа, копнув ногою в живіт, або наступив на мозоль, або тричі потяг за вуха, або штрикнув шпилькою крізь штанину, або до синців нащипав йому руку, щоб міністр не забув про нього. |
| 228 |
Якщо трапляється, що стрелдбрег одружиться з жінкою, приреченою, як і він, на безсмертя, то держава зі своєї ласки розлучає їх, як тільки молодшому з подружжя мине вісімдесят років. Закон вважає, що було б надміру жорстоко подвоювати тягарем вічного шлюбу страждання тих, кого й так безневинно засуджено на нескінченне життя. Коли стрелдбреги доходять вісімдесяти років, для них настає громадянська смерть, і спадкоємці негайно одержують їхнє майно; із спадщини відводиться лише невелика сума їм на прожиток; що ж до бідних, то їх утримують коштом громади. Відтоді стрелдбреги вважаються нездатними до посад, пов'язаних із довірою чи з прибутками; вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у позвах про межі земельних ділянок. |
| 229 |
Але, крім справжніх хвороб, у нас є ще й уявні, проти яких лікарі винайшли і уявне лікування. Ці недуги мають свої назви, і для кожної з них є спеціальні ліки. На них завжди хворіють самиці наших єгу. Особливо відзначається це поріддя лікарів своїми передбаченнями, і тут воно рідко помиляється. Коли хвороба справжня й більш або менш небезпечна, лікарі звичайно пророкують смерть, бо вона завжди в їхній спромозі, чого не можна сказати про одужання. А якщо після того хворому несподівано покращає, то вони, щоб їм не дорікали за хибне передбачення, вміло підтверджують перед світом свою мудрість, вчасно давши хворому відповідну кількість ліків. Завдяки цьому вони бувають надзвичайно корисні для чоловіків та жінок, яким набридло їхнє подружжя, а також для старших синів, міністрів і часто для володарів. |
| 230 |
Ще ніколи зроду не лякався я так, як тоді. Лошак, не сподіваючись ніякого лиха, скуб траву неподалік. Самиця обняла мене найнепристойнішим способом, я закричав на весь голос, і лошак галопом примчав до мене. Тоді вона дуже неохоче випустила мене із своїх обіймів і вискочила на протилежний берег, де стояла й вила, дивлячись на мене, весь час, поки я одягався. Ця пригода дуже розважила мого хазяїна та його родину і прикро засоромила мене. Тепер я не міг уже заперечувати, що я справжнісінький єгу, від голови до ніг; адже їхня самиця відчула природний потяг до мене, як до одного із своїх. До того ж і волосся в неї було не руде, що до певної міри виправдувало б її ненормальну хтивість, а чорне як воронове крило. З лиця вона теж була не така бридка, як інші її родички, і мала на вигляд не більш як одинадцять років. |
| 231 |
Разом з тим він радив негайно поновити виховання ослів, тварин, з усякого погляду кращих за єгу; вони мають ще й ту перевагу, що можуть працювати з п'ятирічного віку, а не з дванадцяти років, як єгу. Оце й усе, що визнав за потрібне розповісти мені тоді про велику раду мій хазяїн. Але він зволив приховати одну подробицю, що стосувалась особисто мене. Невдовзі я відчув її нещасливі наслідки, як свого часу довідається читач, і відтоді починаються всі мої дальші злигодні. Гуїгнгнми не знають письма, і через те всі їхні знання базуються на усних переказах. Але в народу, що живе в такій злагоді, плекає в собі самі чесноти, керується тільки розумом і до того ж відірваний від решти світу, історія дуже проста й не обтяжує пам'яті. Я вже казав про те, що гуїгнгнми ніколи не хворіють, а тому не мають потреби в медиках. |
| 232 |
Я їхав на перекладних із Тифлісу. Весь вантаж мого візка складався з однієї невеликої валізи, яка до половини була набита дорожніми нотатками про Грузію. Більша частина з них, на ваше щастя, загублена, а валіза з рештою речей, на моє щастя, вціліла. Вже сонце починало ховатися за сніговий хребет, коли я в'їхав до Койшаурської долини. Осетин-візник невтомно поганяв коней, щоб встигнути до ночі здертися на Койшаурську гору, і голосно горлав пісні. Дивне місце ця долина! З усіх боків неприступні гори, червонуваті скелі, увішані зеленим плющем та увінчані купами чинар, жовті урвища, зриті промоїнами, а там високо-високо золота бахрома снігів, а внизу Арагва в обіймах з іншою безіменною річкою, що виривається з чорної, повної мли ущелини, тягнеться срібною ниткою і блищить, як змія своєю лускою. |
| 233 |
Настала друга ніч; ми не змикали очей, не відходили від її постелі. Вона жахливо мучилась, стогнала, і тільки-но біль починав стихати, вона старалась завірити Григорія Олександровича, що їй краще, умовляла його іти спати, цілувала його руку, не випускаючи з своїх. Перед ранком вона стала відчувати тугу смерті, почала скидатися, збила перев'язку, і кров потекла знову. Коли перев'язали рану, вона на хвилину заспокоїлась і почала просити Печоріна, щоб він її поцілував. Він став навколішки біля ліжка, підняв трохи її голову з подушки і притиснув свої губи до її холодних губ; вона міцно обвила його шию тремтячими руками, ніби в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу... Ні, вона добре зробила, що вмерла; ну, що б з нею сталось, якби Григорій Олександрович її покинув? А це б трапилось, рано чи пізно.... |
| 234 |
Максим Максимович мав глибокі знання у кухарському мистецтві: він на диво добре засмажив фазана, вдало полив його розсолом з огірків, і я повинен зізнатися, що без нього прийшлось би лишитися на сухоїдінні. Пляшка кахетинського допомогла нам забути про скромну кількість страв, котрих було всього одна, і, закуривши люльки, ми всілися: я біля вікна, він біля затопленої печі, тому що день був сирий і холодний. Ми мовчали. Про що було нам говорити?.. Він вже розповів мені про себе все, що було цікавого, а мені не було чого розповідати. Я дивився у вікно. Безліч низеньких хатинок, розкиданих вздовж Терека, що розливається ширше і ширше, виднілись з-за дерев, а далі зубчатою стіною синіли гори, і з-поміж них виглядав Казбек у своїй білій кардинальській шапці. Я з ними попрощався в думках: мені стало їх жаль.... |
| 235 |
Тим часом місяць почав одягатися хмарами і на морі піднявся туман; крізь нього ледве світився ліхтар на кормі ближнього корабля; край берега виблискувала піна валунів, щохвилини загрожуючи його втопити. Я, спускаючись з труднощами, пересувався крутизною, і ось бачу: сліпий зупинився, потім низом повернув праворуч; він ішов так близько від води, що здавалось, зараз хвиля його схопить і віднесе; та, певне, це була не перша його прогулянка, судячи з впевненості, з якою він ступав з каменя на камінь і уникав вибоїн. Нарешті він зупинився, ніби прислухуючись до чогось, сів на землю й поклав біля себе клунок. Я спостерігав за його рухами, сховавшись за виступом берега. Через кілька хвилин з протилежного боку з'явилась біла фігура; вона підійшла до сліпого і сіла поруч. Вітер часом приносив мені їх розмову. |
| 236 |
Після обіду годин у шість я пішов на бульвар: там був натовп; княгиня з княжною сиділи на лаві, оточені молоддю, що навперебій говорила люб'язності. Я розмістився на деякій відстані на другій лавці, зупинив двох знайомих Д... офіцерів і почав їм щось розповідати; видно, було смішно, тому що вони почали реготати як божевільні. Цікавість притягнула до мене декотрих із оточення княжни; потроху всі її покинули і приєднались до мого гуртка. Я не замовкав: мої анекдоти були розумні до дурості, мої насмішки над оригіналами, що проходили мимо, були злі до нестями... Я продовжував звеселяти публіку до заходу сонця. Кілька разів княжна під руку з матір'ю проходила повз мене у супроводі якогось кульгавого дідуся; кілька разів її погляд, зустрічаючи мене, виказував досаду, намагаючись виказати байдужість.... |
| 237 |
Злізши з коней, дами пішли до княгині; я був схвильований і поскакав у гори розвіяти думки, що юрмилися в моїй голові. Росяний вечір дихав п'янкою прохолодою. Місяць підіймався з-за темних вершин. Кожен крок мого некованого коня глухо відбивався у мовчазних ущелинах; біля водоспаду я напоїв коня, жадібно вдихнув у себе зо два рази свіже повітря південної ночі і рушив у зворотну путь. Їхав я через слобідку. Вогні починали гаснути у вікнах; вартові на валу фортеці і козаки на навколишніх пікетах протяжно перегукувались... В одному з будинків слобідки, побудованому на краю яру, помітив я незвичне освітлення; часом долинав безладний гамір і крики, що вказували на військовий бенкет. Я зліз і підкрався до вікна; нещільно прикрита віконниця дозволяла мені бачити бенкетуючих і чути їх слова. Говорили про мене. |
| 238 |
Де сказано, що Тев'є мусить тяжко працювати для них, прокидатися рано-вранці, коли ще сам бог спить. І заради чого? Заради того, щоб вони до кави мали на сніданок свіжий сир і масло? Де сказано, що я повинен жили з себе висотувати, щоб заробити на рідкий крупник, на куліш з картоплею, а вони, оті єгупецькі багатії, мають розкошувати на дачах, за холодну воду не беручись, об'їдатися смаженими качками, смачними книшами, млинцями й вергунами? Хіба я не така ж людина, як вони? Чи не було б справедливо, слово честі, щоб Тев'є теж хоч раз виїхав улітку на дачу? Ви, може, спитаєте, де братимуть сир і масло? Хто доїтиме корів? Таки вони, єгупецькі аристократи... І я сам регочуся, дійшовши до такої чудернацької думки, як кажуть у приказці: коли дурнів слухали б вуха господні, то був би світ не такий, як сьогодні.... |
| 239 |
Ось уже кілька вечорів, йдучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував себе отак дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею, паче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед самим його приходом перетворювався на тінь і пропускав Монтега крізь себе. Може, він уловлював якийсь слабкий запах, а може, шкірою рук і обличчя відчував ледь помітне підвищення температури там, де стояв той невидимий, зігріваючи повітря своїм теплом. Зрозуміти це було неможливо. Але щораз, повернувши за ріг, він бачив лише білий безлюдний тротуар, що ніби вигинався; лише одного вечора йому здалося, ніби щось швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він устиг вгледітися чи вимовити бодай слово. |
| 240 |
Він вимив руки й лице, витерся рушником, намагаючись не здіймати шуму. Вийшовши з туалету, дбайливо причинив двері, ступнув у пітьму й за хвилину вже знову стояв на розі безлюдного бульвару. Ось вона, ця гра, яку він мусить виграти: широкий майданчик кегельбану, застиглий у холодному передранішньому повітрі. Бульвар був чистий, як гладіаторська арена за мить до виходу безіменних жертв і таких самих безіменних убивць. Повітря над широченною асфальтовою річкою тремтіло від тепла, що його випромінювало Монтегове тіло; неймовірно, але тепло його тіла примусило коливатися довколишній світ! Монтег був світляною мішенню; він знав, відчував це, А тепер йому треба подолати цей короткий шлях через вулицю. Кварталів за три від нього сяйнули автомобільні фари. Монтег глибоко зітхнув. Легені дряпнуло, наче гарячою щіткою. |
| 241 |
Місяць низько висів у небі. Місяць і місячне світло. Звідки воно? Гаразд, від сонця. А сонце звідки бере своє світло? Воно палає власним вогнем. Горить і горить, день у день, вічно. Сонце і час. Сонце, час, вогонь. Палючий вогонь. Річка ніжно колисала Монтега. Палючий вогонь. Сонце й годинники на землі, що відраховують час. Все це злилось у свідомості Монтега, стало єдністю. Після багатьох років плавання у житейських хвилях і кількох хвилин плавання у цій річці він зрозумів, чому більше ніколи нічого не повинен спалювати. Сонце горить щодня. Воно спалює Час. Всесвіт мчить по колу і обертається круг своєї осі, а Час спалює роки й людей, спалює сам, без допомоги Монтега. Отже, якщо він, Монтег, разом з іншими пожежниками спалюватиме те, що створене людьми, а Сонце спалюватиме Час, то згорить геть усе! |
| 242 |
А він, прислухаючись до голосу смерті, до гуркоту реактивних літаків, що розколюють темне небо навпіл аж до обрію, лежатиме у своєму безпечному сховищі, дивитиметься на дивні, незнані зірки, що опускаються за крайнебо, відступаючи перед ніжними барвами світання. Вранці йому б не хотілося спати, бо теплі запахи й видива заміської ночі наповнили б його тіло снагою, воно відпочило б, хоч він не заплющив очей цілу ніч, і цілу ніч на вустах вигравала б усмішка. А внизу, біля драбини, його підстерігатиме ще одне диво, зовсім неймовірне. Він обережно спуститься з сінника, освітлений рожевим світлом молодого ранку, сповнений радості жити в цьому світі, й застигне, побачивши це маленьке диво, і, схилившись, торкнеться його. Коло підніжжя драбини він побачить кухоль свіжого молока, кілька яблук і грушу. |
| 243 |
Друзі пройшли за доктором через кілька кімнат, де не було нічого особливого, хіба що кілька дивовижних тварин, які читали собі, писали, малювали, танцювали тощо; нарешті перед ними відчинилися двійчасті двері, і приятелі зупинились перед щільною завісою, за якою Проспер Альпанус зник, залишивши їх у цілковітій темряві. Аж ось завіса розсунулась і друзі опинились, як їм здалося, в округлій залі, де розливалося магічне притьмарене світло. Коли вони поглядали на стіни, то їхній погляд ніби губився в неозорих зелених гаях, на квітучих луках із дзюркотливими струмками й джерелами. Таємничі, невідомі пахощі клубочились у повітрі і наче доносили солодкі звуки гармонії. Проспер Альпанус з'явився одягнений у все біле, як брамін, і поставив посеред зали велике, кругле кришталеве свічадо, накинувши на нього серпанок. |
| 244 |
Він ходив назирці за Цинобером, а допомагав йому таємний секретар Адріан, той самий юнак, який через Циноберові чари мало не позбувся місця в канцелярії міністерства і знов повернув собі прихильність князя лише тим, що здобув для нього чудовий засіб виводити плями. Таємний радник в особливих справах жив у прегарному будинку з іще кращим садом, посеред якого була галявина, оточена густими кущами, де квітли чудові троянди. Люди помітили, що Цинобер через кожні дев'ять днів тихенько вставав на світанку, хоч як йому було важко, сам, без служника, одягався, спускався в сад і зникав у кущах, які оточували галявинку. Пульхер і Адріан, відчуваючи якусь таємницю і довідавшись від Циноберового камердинера, якої ночі його пан мав піти на галявину, наважились перелізти через садовий мур і сховатися в кущах. |
| 245 |
Князеві урвався терпець, він раз по раз слав до них накази, що повинні ж вони, хай йому сто чортів, дійти нарешті якогось висновку. Та нічого не помагало. Природознавець, як лише міг, досліджував Циноберову природу, зміряв ширину й висоту горба на спині і дав орденській раді найдокладніші обрахунки. Він, власне, й запропонував нарешті покликати на засідання ще й театрального кравця. Хоч яка дивна була ця пропозиція, але в тому страху й скруті, в якому всі вони перебували, її прийняли одноголосно. Театральний кравець, добродій Кес, був дуже спритний і хитрий чоловік. Як тільки члени ради розповіли йому про свою безвихідь, він переглянув обрахунки природознавця і вмить придумав, як найкраще почепити орденську стрічку. А саме: на груди й на спину пришити певну кількість ґудзиків і застібати на них стрічку. |
| 246 |
Кравець Кес отримав орден Зелено-плямистого Тигра з двома золотими гудзиками, але, незважаючи на його мудру вигадку, князь мав його за поганого кравця і не хотів у нього одягатися. А все ж призначив дійсним таємним князівським гроскостюмером. Доктор Альпанус замислено дивився з вікна своєї вілли в парк. Цілісіньку ніч він тільки те й робив, що складав Бальтазарів гороскоп, а заразом довідався дещо й про малого Цинобера. Та найважливішим здавалося йому те, що трапилося з малюком у саду, коли його застукали там Пульхер з Адріаном. Проспер Альпанус хотів саме погукати своїх однорогів, щоб вони запрягались у мушлю, бо він хотів поїхати в Гох-Якобсгайм, коли це раптом заторохтіла якась карета і зупинилась перед гратчастою брамою парку. Служник доповів, що з ним бажає поговорити панна фон Рожа-Гожа. |
| 247 |
Коли на другий день Жюльєн побачив пані де Реналь, він кілька разів окинув її дуже дивним поглядом; він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий відмінний від учорашнього, зовсім збентежив пані де Реналь: вона була така ласкава з ним, а він неначе гнівається. Вона не могла відвести від нього очей. Присутність пані Дервіль дозволяла Жюльєнові говорити менше і цілком зосередитись на тому, що він мав на думці. Цілий день Жюльєн тільки те й робив, що намагався зміцнити себе читанням натхненної книги, яка гартувала його дух. Він набагато раніше закінчив уроки з дітьми, і коли після цього присутність пані де Реналь знов змусила його поринути в думки про обов'язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці. |
| 248 |
Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер в густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жюльєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але як тільки вона знову сіла, то віддала йому руку, майже не опираючись, наче це було наперед домовлено між ними. Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не давало їй заснути. Жюльєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у міцний сон. |
| 249 |
Йому потиснули руку, однак він не відчув ніякого вдоволення. Жюльєн не був ні гордий, ані вдячний за почуття, що пані де Реналь виказувала так одверто; його не хвилювали ні її краса, ні грація, ні свіжість. Чистота душі, відсутність будь-яких злостивих почуттів, безперечно, сприяють збереженню молодості. У більшості гарних жінок перш за все стариться обличчя. Жюльєн був похмурий цілий вечір. Досі він обурювався тільки випадковостями, завдяки яким людина займає той чи інший щабель у суспільстві. А відтоді, як Фуке запропонував йому отой ниций спосіб розбагатіти, він гнівався і на самого себе. Поринувши в думки, Жюльєн зрідка перекидався кількома словами з дамами і нарешті, сам не помітивши цього, випустив із своєї руки руку пані де Реналь. У бідолашної жінки заніміло серце: той жест для неї був як вирок. |
| 250 |
Покінчивши справу з почесною вартою і впливом на громадську думку, мер узявся до підготовки урочистої релігійної церемонії, бо король неодмінно хотів відвідати уславлені мощі святого Климента, що зберігаються в Бре-ле-О, за милю від Вер'єра. Бажано було зібрати якомога більше духівництва, але це виявилось дуже важкою справою. Новий кюре, Маслон, ні в якому разі не хотів допустити присутності пана Шелана. Пан де Реналь марно доводив йому, що це буде необачно: короля мав супроводити маркіз де Ла-Моль, предки якого з давніх-давен були губернаторами цієї провінції. І він уже тридцять років знає абата Шелана. Напевне, приїхавши у Вер'єр, він запитає про нього і якщо дізнається, що той потрапив в опалу, то здатний буде піти до старого в його будиночок у супроводі такого численного почту, який тільки буде при ньому. |
| 251 |
Та хіба спроможний він уявити, що таке жертва? Скажи, на зло йому скажи про мою зневагу до всіх злорік, про те, що найстрашніше горе, яке могло б мене спіткати, це бачити збайдужіння до мене єдиної людини, котра прив'язує мене ще до життя. Я була б така щаслива покинути його, принести його в жертву й більше не боятися за своїх дітей! Любий друже, будь певен: якщо це дійсно анонімний лист, його відправила саме та погань, яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у верховій їзді, чванливістю й вічним переліком усіх своїх достоїнств. Та чи й був той анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я обміркувати разом з тобою, але ні, ти правильно зробив. Стискаючи тебе в своїх обіймах, може востаннє, ніколи б я не змогла зважувати все так тверезо, як на самоті. |
| 252 |
Жертва принесена; і чи був анонімний лист, чи ні, а завтра я також скажу своєму чоловікові, що я дістала анонімного листа й що слід негайно знайти якийсь пристойний привід і, щедро заплативши, відправити тебе до батьків. Шкода! Мій любий, нам доведеться розлучитись тижнів на два, а то й на цілий місяць! Але, я знаю, ти страждатимеш так само, як і я. Та, врешті-решт, лиш таким чином можна згладити прикрі наслідки анонімного листа; мій чоловік одержує їх не вперше, і йшлося в них про мене. Ох! Як я колись із них сміялася! Моя мета переконати чоловіка, що листа відправив лан Вально; я не сумніваюся, що то його рук справа. Якщо ти покинеш наш дім, обов'язково влаштуйся у Вер'єрі. Я наштовхну свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним не сварилися. |
| 253 |
Основне, щоб у Вер'єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він погодиться, хай буде так! Принаймні ти житимеш у Вер'єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити. Мої діти тебе так люблять, що обов'язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я почуваю, що люблю своїх хлоп'ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум... Зрештою, ти розумієш, як маєш себе поводити; будь лагідний, увічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних суб'єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумнівайся й миті: мій чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка. |
| 254 |
Осінь і частина зими минули дуже швидко. Довелося покинути ліси Вержі. Порядне товариство Вер'єра вже починало обурюватись, що його лихослів'я так мало зачіпало пана де Реналя. Не минуло й тижня, як деякі поважні особи, що, бажаючи винагородити себе за свою звичайну серйозність, з радістю беруть на себе такі місії, подбали збудити в ньому найжахливіші підозріння, хоч і робили це дуже обережно. Пан Вально, проводячи свою потайну гру, влаштував Елізу в одну благородну й поважну родину, де було п'ять жінок. Еліза, побоюючись, як вона казала, не знайти собі місця взимку, погодилась перейти в цю сім'ю на дві третини платні, яку діставала в пана мера. Потім цій дівчині спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також і до нового; їм обом вона докладно розповіла про любовні пригоди Жюльєна. |
| 255 |
Постійно листуючись з абатом Піраром з приводу цієї справи, до якої вони обоє ставились ревно, маркіз оцінив своєрідний розум абата. Поступово, незважаючи на величезну різницю в суспільному становищі, їхнє листування набрало дружнього тону. Абат Пірар писав маркізові, що шляхом різних переслідувань його хочуть примусити подати у відставку. Обурений підлою махінацією, вчиненою, як він гадав, навмисно проти Жюльєна, він розповів усю цю історію маркізові. Цей вельможа був дуже багатий, а проте не скупий. Він ніяк не міг умовити абата Пірара, щоб той щось прийняв від нього хоча б на поштові витрати, зв'язані з процесом. І тут йому спало на думку послати п'ятсот франків улюбленому учневі абата. Пан де Ла-Моль завдав собі клопоту власноручно написати листа Жюльєнові. Це примусило його подумати і про абата. |
| 256 |
Керуючись коротенькими замітками, які маркіз робив на берегах адресованих йому листів, Жюльєн складав відповіді, і пан де Ла-Моль підписував майже всі. У богословській школі викладачі, хоч і нарікали на недостатню старанність Жюльєна, але вважали його одним з кращих учнів. Різноманітні заняття, яким він віддавався з усім запалом враженого честолюбства, швидко зігнали з Жюльєнового лиця свіжі барви, які воно мало в провінції. А втім, його блідість була заслугою в очах паризьких семінаристів. На думку Жюльєна, вони були далеко не такі лихі, не так молилися на копійку, як учні безансонської семінарії; а ті, в свою чергу, вважали його сухотним. Маркіз подарував йому коня. Побоюючись, що товариші можуть його зустріти під час прогулянок верхи, Жюльєн сказав їм, що лікар приписав йому верхову їзду. |
| 257 |
Мадемуазель де Ла-Моль з матір'ю були на Гієрах у матері маркізи. Граф Норбер заходив до батька лише на хвилину: вони були в прекрасних стосунках, але не мали про що говорити. Пан де Ла-Моль, змушений задовольнятись товариством Жюльєна, дуже здивувався, переконавшись, що в того є якісь власні думки. Він примушував Жюльєна читати йому вголос газети. Незабаром молодий секретар вже міг сам вибирати цікаві місця. Маркіз ненавидів одну нову газету і поклався її не читати, а проте щодня говорив про неї. Жюльєна смішила й захоплювала сутичка влади з ідеєю. Дрібні пристрасті маркіза повертали Жюльєнові впевненість в собі, яку він ризикував втратити, проводячи вечори сам на сам зі знатним вельможею. Обурений сучасністю, маркіз просив читати йому Тіта Лівія; імпровізований переклад з латині його розважав. |
| 258 |
Я часто бачився з ним у Гамбурзі, під час еміграції. І маркіз став розповідати Жюльєнові анекдоти про Рівароля й жителів Гамбурга, які збирались учотирьох, щоб разом розгадати який-небудь його дотеп. Змушений задовольнятись товариством юного абатика, пан де Ла-Моль вирішив розворушити його. Йому вдалося зачепити самолюбство Жюльєна. Побачивши, що від нього домагаються правди, той вирішив говорити все, крім двох речей: своєї фанатичної прихильності до героя, ім'я якого дратувало маркіза, і свого абсолютного безвірництва, яке не дуже пасувало майбутньому кюре. Його маленька сутичка з шевальє де Бовуазі трапилась дуже до речі. Маркіз до сліз сміявся зі сцени з кучером, що осипав Жюльєна найбрутальнішою лайкою в кав'ярні на вулиці Сент-Оноре. Це були хвилини цілковитої щирості між патроном і його підлеглим. |
| 259 |
Досі Жюльєн без особливих зусиль робив те, що вважав за свій обов'язок. Йому й на думку не спадало, що він серйозно закохався в мадемуазель де Ла-Моль. Безперечно, він не кохав її три дні тому, коли його сховали в шафі червоного дерева. Але все раптом змінилося в його душі, відколи він побачив, що вони навіки посварились. Безжалісна пам'ять почала малювати йому найдрібніші подробиці тієї ночі, яка насправді залишила його зовсім холодним. Через день після їхньої розмови і розриву Жюльєн вночі мало не збожеволів, змушений признатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль. Жахлива внутрішня боротьба піднялася в його душі після цього відкриття; всі почуття його були збурені. Через два дні, замість того щоб гордо не помічати пана де Круазнуа, він готовий був кинутись йому на груди й розридатись. |
| 260 |
Вперше в житті Жюльєнові доводилось витримувати натиск такого розумного противника, сповненого найпалкішої зненависті до нього. Йому й на думку не спадало боронитись, навпаки, його несамовита уява нещадно обернулась проти нього і змусила його зневажати самого себе. Слухаючи всі ці жорстокі нападки, так витончено розраховані на те, щоб зруйнувати вщент будь-яку його добру думку про себе, він гадав, що Матильда має рацію і що вона ще й мало його гудить. А вона з величезною насолодою тішила свою гордість тим, що карала таким чином і себе, і його за палке кохання, яке відчувала до нього кілька днів тому. Їй не доводилось обдумувати чи знаходити заново жорстокі слова, якими вона щедро його закидала. Вона тільки повторювала те, що цілий тиждень промовляв у її серці адвокат сторони, противної коханню. |
| 261 |
Цей лист надзвичайно збентежив маркіза. Треба було нарешті на щось зважитись. Всі його правила, всі звичні дружні зв'язки втратили тепер для нього всяке значення. В цих надзвичайних умовах в ньому знов заговорили видатні риси його вдачі, викувані подіями його молодості. Поневіряння в еміграції зробили з нього людину з палкою уявою. Після того, як він два роки користався величезним багатством і шанобою при дворі, тисяча сімсот дев'яностий рік кинув його в найжахливіші злигодні еміграції. Ця сувора школа змінила душу двадцятидвохрічного юнака. По суті, утвердившись тепер, немовби завойовник, серед своїх величезних багатств, він не почував себе залежним від них. Але та сама уява, що врятувала його душу від згубної отрути золота, сповнила його шаленим бажанням домогтися для своєї дочки високого титула. |
| 262 |
Жюльєн поринув у глибоку задуму і ледве відповідав на палкі пестощі Матильди. Він був мовчазний і похмурий. Ніколи ще він не здавався Матильді таким незвичайним, таким чарівним. Вона боялась, щоб його надмірно вразлива гордість не зіпсувала всієї справи. Вона бачила, що майже щоранку в особняк приїздить абат Пірар. Чи не міг Жюльєн через нього дізнатися про наміри її батька? А може, сам маркіз з якоїсь хвилинної примхи написав йому? Як інакше пояснити суворий вигляд Жюльєна після такої радісної звістки? Спитати його вона не сміла. Не сміла! Вона, Матильда! І з цієї хвилини в її почуття до Жюльєна прокралось щось тривожне, неясне, схоже на жах. Ця черства душа тепер пізнала в своєму коханні все, що властиве пристрасті і що доступне жінці, вихованій серед надмірностей цивілізації, якими так захоплюється Париж. |
| 263 |
Після перших поривів, втішена щастям бачити Жюльєна, Матильда раптом пройнялася гострою цікавістю. Приглядаючись до свого коханого, вона переконувалась, що він значно вищий, ніж вона уявляла собі. Їй здавалося, що це воскрес Боніфацій де Ла-Моль, тільки ще героїчніший. Матильда побувала в найвідоміших місцевих адвокатів і образила їх, одверто й без церемоній запропонувавши їм золото. Але, зрештою, вони все ж гроші взяли. Вона швидко зрозуміла, що в Безансоні всі заплутані й важливі справи залежать від абата де Фрілера. Виявилось, що під ім'ям нікому не відомої пані Мішле проникнути до всемогутнього єзуїта неймовірно важко. Але незабаром у місті поширилась чутка про надзвичайну вроду юної модистки, що, палко закохана в молодого абата Жюльєна Сореля, приїхала з Парижа в Безансон утішати його. |
| 264 |
Матильда була певна, що з допомогою своїх друзів, які перебувають при особі короля, вона зможе проникнути в заборонену частину парку Сен-Клу. Жюльєн вважав себе недостойним такої відданості, правду кажучи, він стомився від усього цілого героїзму. Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, сторонніх. Серед усіх її тривог, болісних страхів за коханого, без якого їй не миле було життя, вона плекала таємне бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків. Жюльєн гнівався на себе за те, що весь цей героїзм його зовсім не зворушує. Що було б, якби він дізнався про безумства, якими Матильда допікала відданого, але надзвичайно розсудливого й обмеженого добрягу Фуке? |
| 265 |
Мадемуазель де Ла-Моль одержала звістку про смерть маркіза де Круазнуа. Пан де Тале, уславлений своїм багатством, дозволив собі висловити деякі образливі припущення з приводу зникнення Матильди. Пан де Круазнуа зажадав, щоб він узяв свої слова назад. Пан де Тале показав йому одержані ним анонімні листи з подробицями, так майстерно підібраними, що нещасний маркіз не міг не побачити крізь них істину. Пан де Тале дозволив собі при цьому деякі жарти, далеко не делікатного характеру. Не тямлячи себе від гніву й горя, пан де Круазнуа так категорично став вимагати пробачення, що мільйонер вирішив битись на дуелі. Дурість перемогла, і юнак, найбільш достойний кохання з усіх молодих парижан, загинув, не доживши й до двадцяти чотирьох років. Ця смерть справила дивне, болісне враження на знесилену душу Жюльєна. |
| 266 |
Не диво, що з такою підготовкою Шарль з тріском провалився під час випускних екзаменів на звання санітарного лікаря. А дома ждали вже сина на вечір, щоб відсвяткувати його успіх! Він подався додому пішки, спинився край села, викликав матір і розповів їй усе. Вона простила його, обвинувативши в невдачі несправедливих екзаменаторів, пообіцяла влаштувати якось справу і трохи підбадьорила сина. Батько узнав правду лише на п'ятий рік; вона вже втратила свою гостроту, і старий примирився з нею. До того ж він не міг припустити думки, щоб його потомок та був тупий. Отже, Шарль знову засів за науку й добре підготувався з усіх предметів, визубривши напам'ять усі питання, і склав іспити цілком пристойно. То-то було радості для матері! Дома влаштували з цього приводу урочистий обід. Де ж йому тепер практикувати? У Тості. |
| 267 |
Правда, влітку на селі, може, ще нудніше: дні такі нескінченно довгі... І, залежно від змісту говореного, Еммин голос то бринів дзвінко й чисто, то нараз ніби поймався млосним серпанком і переходив у протяжні модуляції, завмираючи майже до шепотіння, наче вона розмовляла сама з собою; вона то весело дивилася широко розплющеними наївними очима, то злегка мружилась, і в погляді її імлилася нудьга, снувались невиразні мрії. Увечері, повертаючись додому, Шарль пригадував одну за одною всі її фрази, намагаючись якнайточніше відтворити й доповнити їх зміст, щоб уявити собі, як вона жила до їхнього знайомства. Але йому ні разу не пощастило побачити її в думках якоюсь інакшою, не такою, якою вона явилась йому вперше або якою він її щойно покинув. Потім він став думати, що з нею буде, коли вона вийде заміж. І за кого? |
| 268 |
Коли батько забрав її з пансіону, за нею не жалкували. Настоятелька навіть вважала, що останнім часом вона не виказувала належної пошани до громади. Повернувшись додому, Емма перші дні з задоволенням командувала слугами, але незабаром село набридло їй, і вона почала скучати за монастирем. Коли Шарль уперше приїхав у Берто, вона вважала себе вкрай розчарованою істотою, нездатною навчитись чогось нового чи зазнати якихось почуттів. Але досить було неспокою, спричиненого зміною стану, чи, може, бентежності, викликаної присутністю молодого мужчини, щоб вона повірила, ніби до неї зійшла, нарешті, та чудесна пристрасть, яка досі ширяла над нею легендарним рожевим птахом у сяєві поетичних небес; і тепер вона ніяк не могла уявити собі, що тихе життя, яке вона тепер вела, це й було її вимріяне блаженство. |
| 269 |
І все ж таки, додержуючись теорій, що здавались їй правильними, вона намагалась розпалити в собі кохання до чоловіка. Декламувала йому в садку при місяці всі любовні вірші, які знала, наспівувала, зітхаючи, журливі адажіо. Але їй так і не вдалося збудити в собі почуття, та й Шарль не ставав від цього ні більш закоханим, ні більш схвильованим. Нарешті Емма кинула марні спроби викресати з свого серця хоч якусь іскорку вогню. До того ж вона була нездатна зрозуміти те, чого сама не відчувала, і вірити в те, що не виявлялося в умовних формах. Незабаром вона переконалася, що в почуттях Шарля нема нічого особливого. Його любовні пориви стали надто врівноваженими: він милував її у певні години, і це стало ніби якоюсь звичкою, подібною до інших, ніби заздалегідь замовлений десерт по одноманітному обіді. |
| 270 |
Шарль ледве плентався, тримаючись за поручні. Він не чув під собою ніг. П'ять годин поспіль простовбичив він за столами, дивлячись на віст, хоч нічого в тій грі не тямив. З якою насолодою він зітхнув, знявши з себе черевики! Емма накинула на плечі шаль і розчинила вікно. Надворі стояла темна ніч, накрапав дрібний дощик. Емма вдихала вологе повітря, що відсвіжувало їй повіки. Бальна музика ще дзвеніла у неї в вухах, і вона намагалась не скоритися сну, щоб продовжити ілюзію цього розкішного життя, з яким вона мала вже прощатись. Почало світати. Емма довго дивилась на вікна замка, силкуючись відгадати кімнати всіх тих, кого вона бачила увечері, їй хотілося б узнати їхнє життя, проникнути в нього, злитися з ним. Але було холодно, Емма тремтіла. Вона роздяглася й шмигнула під ковдру до сонного Шарля. |
| 271 |
Невже цьому жалюгідному животінню не буде кінця? Чим вона гірша від тих жінок, що живуть щасливо? У Воб'єссарі вона бачила герцогинь, у яких і талії були грубілі, і манери вульгарніші. За віщо ж, боже, така несправедливість? Притулившись головою до стіни, Емма плакала, їй до болю хотілося зазнати того бурхливого й блискучого життя, тих нічних маскарадів, тих зухвалих розкошів і жагучих захоплень, що марились їй віддавна. Вона ставала щораз блідішою, у неї почались серцебиття. Шарль прописав їй валер'янку й камфорові ванни. Але всякі спроби лікування ще дужче дратували її. Бували дні, коли на неї находила якась хвороблива балакучість, потім це збудження змінялось тупою байдужістю, і вона сиділа мовчки й нерухомо. Тоді вона підтримувала свої сили тільки тим, що цілими флаконами виливала на себе одеколон. |
| 272 |
Коні побігли. Високі придорожні папороті чіплялися в Емминих стременах, Родольф щоразу нахилявся, не спиняючи коня, і висмикував їх звідти. Часом він випереджав Емму, щоб розхилити перед нею віти, і на ходу черкався коліном об її ногу. Небо поголубіло. Листя на деревах не ворушилося. По дорозі попадалися просторі поляни, встелені квітучим вересом; лілові килими чергувалися з заростями дерев, сірими, бурими чи золотими, як до породи. Під кущами раз у раз чувся лопіт крил: галки злітали на дуби з неголосним хрипким кряканням. Верхівці спішились. Родольф прив'язав коней. Емма пішла вперед замшілою колією. Але надто довга сукня заважала їй, хоч вона й підсмикнула шлейф, так що Родольф, ідучи слідом, бачив між чорним сукном і чорними ботиками ніжну білу смужку її панчіх, що видавалась йому ніби її голизною. |
| 273 |
В цей час Родольф іще спав. Наче весняний ранок вривався до нього в кімнату. Крізь жовті завіси тихо струмилося м'яке блідаве світло. Примруживши очі, Емма йшла помацки, і краплинки роси, що тремтіли в неї на волоссі, оточували її лице ніби топазовим ореолом. Родольф притягав її до себе, сміючися, і пригортав до серця. Потім вона оглядала кімнату, висувала шухляди з комодів, розчісувалася його гребінцем і дивилася в його дзеркальце для гоління. Часто вона навіть брала в зуби цибух довгої люльки, що лежала на нічному столику між лимонами й грудочками цукру біля карафки з водою. Прощання щоразу тривало добрих чверть години. Емма плакала; їй хотілось би ніколи не покидати Родольфа. Її тягла до нього якась необорна сила, і ось одного разу, коли вона знову несподівано з'явилась, він прикро нахмурився. |
| 274 |
Другого дня вони з Родольфом вирішили влаштуватися якось певніше з побаченнями. Емма думала підкупити свою служницю подарунками, але найкраще було б знайти десь у Йонвілі відлюдну затишну квартирку. Родольф сказав, що пошукає. Протягом зими три або чотири рази на тиждень Родольф приходив ночами в садок. Емма для цього заховала ключ від хвіртки, сказавши чоловікові, що він десь загубився. Родольф викликав Емму, кидаючи в віконницю жменю піску. Вона миттю схоплювалася, але часом доводилося й чекати, бо Шарль любив заводити нескінченні розмови край каміна. Емма аж горіла від нетерплячки; якби могла, вона б очима вискочила в вікно. Нарешті вона заходжувалась коло свого вечірнього туалету, потім брала книжку і читала собі спокійно, ніби захопившись нею. Але Шарль лежав уже в постелі і кликав її спати. |
| 275 |
Емма сміялась, плакала, співала, танцювала, замовляла шербети, пробувала курити сигарети і видалась Леонові ексцентричною, але чарівною, незрівнянною. Він не знав, що примушувало її так жадібно тягнутися до всіх радощів життя. Вона стала подразливою, вередливою і сластолюбною. Вона гуляла з ним по вулицях і йшла з високо піднятою головою, не боячись, як вона казала, скомпрометувати себе. І все ж часом вона аж здригалася на думку, що може зустрітися з Родольфом: хоч вони й розсталися назавжди, їй здавалося, ніби вона ще не визволилась цілком з-під його влади. Одного вечора Емма навіть не повернулася в Йонвіль. Шарль був не при собі, а маленька Берта не хотіла лягати спати без мами і ридала до повної знемоги. Жюстен, про всяк випадок, вийшов на дорогу; пан Оме і той не міг усидіти у себе в аптеці. |
| 276 |
Часом процесія ховалась за поворотом дороги, але високе срібне розп'яття весь час майоріло між деревами. Жінки йшли в чорних накидках з опущеними відлогами; в руках вони несли запалені свічки, і Шарлю ставало млосно від цих нескінченних молитов і вогнів, від нудкого запаху воску й сутан. Повівав свіжий вітерець, врунилися жито й рапс, обабіч дороги на колючих живоплотах блищали краплини роси. Усе навколо повнилось різними веселими звуками: торохтів віддалік польовою колією віз, кукурікав півень, тупотіло копитами лоша, вибрикуючи під яблунею. У ясному небі де-не-де рожевіли прозорі хмарки, над очеретяними покрівлями курився вихлястий синюватий димок, Шарль впізнавав оселі. Йому згадувались інші ранки, подібні до сьогоднішнього, коли він, відвідавши хворих, виходив із цих дворів і вертався до Емми. |
| 277 |
Одна зовсім незначна обставина поставила його в безвихідь, ще перш як він спустився зі сходів. Порівнявшись з хазяйчиною кухнею, двері в яку, як і завжди, були розчинені навстіж, він скоса обережно глянув туди, щоб спочатку перевірити: чи немає там, замість відсутньої Насті, самої хазяйки, а коли немає, то чи добре причинено двері в її кімнату, щоб вона теж як-небудь звідти не визирнула, коли він увійде за сокирою? Але як же він здивувався, побачивши раптом, що Настя цього разу не тільки вдома у себе на кухні, а ще й зайнята ділом: витягає з корзинки білизну і вішає на вірьовках! Побачивши його, вона перестала розвішувати, обернулася і весь час дивилася на нього, поки він проходив. Він відвів очі і пройшов, начебто нічого не помічаючи. Але справі був кінець: сокири немає! Це його вразило страшенно. |
| 278 |
Де в тебе тютюн? Порфирій Петрович був по-домашньому, в халаті, в дуже чистій білизні та в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п'ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть із черевцем, бритий, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо випуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре І навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Вираз цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, в якій було щось навіть баб'яче, і надавав їй щось набагато серйозніше, ніж можна було від неї чекати з першого погляду. |
| 279 |
Може, насмішка? Означало це що-небудь чи ні? Чи могло б під цим ховатись хоч щось схоже на факт, на ґрунтовне обвинувачення? Вчорашній незнайомець? Куди ж він подівся? Де він був сьогодні? Адже коли тільки є що-небудь у Порфирія ґрунтовне, то вже, звичайно, воно пов'язано з вчорашнім незнайомцем... Він сидів на дивані, похиливши голову, спершись ліктями на коліна і закривши руками обличчя. Нервовий дрож в усьому його тілі не вщухав. Нарешті він підвівся, взяв кашкета, подумав і рушив до дверей. Йому якось несподівано спало на думку, що принаймні сьогодні він майже напевно може вважати себе в безпеці. Раптом у серці своєму він відчув мало не радість; йому захотілося швидше потрапити до Катерини Іванівни. На похорон він, звичайно, спізнився, а на поминки встигне, і там, зараз, він побачить Соню. |
| 280 |
За звичкою своєю він, лишившись на самоті, вже через якісь двадцять кроків поринув у задуму. Зійшовши на міст, він спинився коло перил і почав дивитись у воду. А тим часом за ним стояла Євдокія Романівна. Він зустрівся з нею, входячи на міст, але пройшов мимо, не пізнавши її. Дунечка ще ніколи не бачила його таким на вулиці і була вражена до переляку. Вона спинилась і не знала: гукнути його чи ні? Раптом вона помітила Свидригайлова, який поспішно підходив з боку Сінної. Але видно було, що він від когось ховається і наближається дуже обережно. Він не зійшов на міст, а спинився збоку, на тротуарі, стараючись з усіх сил, щоб Раскольников не помітив його. Дуню він уже давно побачив і став робити їй знаки. Їй здалося, що знаками своїми він упрошував її не озиватися до брата і лишити його так, а кликав її до себе. |
| 281 |
Дівчинка говорила не змовкаючи; сяк-так можна було вгадати з усіх цих розповідей, що це нелюбима дитина, яку мати, певно завжди п'яна куховарка, чи не з цього ж готелю, залякала, раз у раз лупцюючи, що дівчинка розбила материну чашку і так злякалась, що втекла ще звечора; довго, мабуть, ховалася де-небудь на дворі під дощем, нарешті, пробралася сюди, сховалась за шафою і просиділа тут у кутку цілу ніч, плачучи, трусячись від вогкості, темряви і страху, що її тепер за все це дуже битимуть. Він узяв її на руки, пішов до себе в кімнату, посадив на ліжко і почав роздягати. Діряві черевички її, надіті на босу ногу, були такі мокрі, наче всю ніч пролежали в калюжі. Роздягнувши, він поклав її на постіль, накрив і закутав усю з головою в ковдру. Вона одразу ж заснула. Кінчивши все, він знову похмуро задумався. |
| 282 |
Соня за весь час його хвороби могла тільки два рази навідати його в палаті; щоразу треба було клопотатись про дозвіл, а це було нелегко. Але вона часто приходила у двір шпиталю, до вікон, здебільшого надвечір, іноді навіть так тільки, щоб постояти там якусь часинку і хоч здалека подивитись на вікна палати. Якось надвечір Раскольников, що вже майже зовсім одужав, заснув; прокинувшись, він випадково підійшов до вікна і раптом побачив віддалік, біля воріт шпиталю, Соню. Вона стояла і начебто чогось чекала. Щось немовби пронизало в ту мить його серце: він здригнувся і швидше відійшов од вікна. На другий день Соня не прийшла, на третій теж; він відчув, що чекає її і непокоїться. Нарешті його виписали. Повернувшись у тюрму, він почув від арештантів, що Софія Семенівна хвора, лежить дома і нікуди не виходить. |
| 283 |
Круг столу розлігся сміх. А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи її, то переймаючи, то примушуючи її веселково іскритися в спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія стала юною і, ввібравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка в заплямованих вином шатах і у плющевому вінку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпин тверезість вайлуватого Сілена. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезне давило, на якому сидів мудрий Омар, і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба. |
| 284 |
Внизу на хлопця чекала мати. Вона докірливо буркнула щось за спізнення, але він не відповів, мовчки беручись до злиденного обіду. Круг столу дзижчали й повзали по брудній скатертині мухи. Крізь гуркіт омнібусів і екіпажів на вулиці до хлопця доходив туркотливий голос, що пожирав останні його хвилини вдома. Попоївши, він відсунув тарілку і спер голову на руки. Хлопець відчував, що має право знати. Якщо все було так, як він підозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижаніючи зі страху, місіс Вейн стежила за сином. Слова механічно спадали з її губ, пальці нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзиґарі вибили шосту, Джеймс підвівся і рушив до дверей. Потім нараз обернувся і глянув на матір. Погляди їхні зустрілись. В її очах він прочитав ревне благання милосердя. Це тільки скріпило його рішучість. |
| 285 |
Замислившись, подумав, що могло б бути й навпаки, себто, що це він міг пристосуватися до їхнього трибу життя. Деякі вівці, одначе, аж ніяк не бажали прокидатися. Юнак штурхав їх, називаючи кожну по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, розповідав, як самотньо, а чи радісно буває в полі чабану, або ж ділився новинами з містечок, які траплялися їм на шляху. Але останніми днями він безупинно говорив про одне: про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти якихось чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, остерігаючись шахрайства, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Юнакові розповів про цього крамаря його товариш, то він і привів туди свою отару. |
| 286 |
Коли юнак покинув шатро, над оазою світив повний місяць. Він попрямував до свого намету. Був настрашений тим, що сталося. Занурився у Світову Душу, а тепер може заплатити за це власним життям. Яка жахлива ставка! Але ж він постійно ризикував відтоді, як продав овець задля своєї Леґенди. Та й, як казав погонич верблюдів, померти завтра не гірше ніж будь-коли. Кожен день був однаково добрий, щоб прожити його, або покинути цей світ. Все залежало від єдиного слова: Мактуб. Мовчки йшов, ні в чому не розкаюючись. Якщо він завтра помре, це тому, що Бог не захотів змінити майбутнє. Але помре, перетнувши протоку, працювавши у крамничці з кришталем, пізнавши пустельну тишу й очі Фатіми. Відтоді, як покинув дім, він жив насиченим життям. І помре, пізнавши значно більше світу, ніж інші пастухи. Він цим пишався. |
| 287 |
Якось одного літа, коли безперервно йшли дощі, я, Барвистий кнур та інші чергували на річковій дамбі. Ріка була повноводою, так що аж міст затопило, але небезпеки прориву річкової дамби не було, тому ми сиділи на ній і грали в шахи. Нас знайшов батько Цзян Дачжі і сказав, що Цзян Дачжі по ріці з іншого берега повертається додому на літні канікули і що він щойно дзвонив у місцеве управління, просив нас зв'язати разом кілька гарбузів і допомогти переправити його. Ми з великою радістю погодилися. Після того, як ми переправили його через ріку, він став на річкову дамбу, на ньому були тільки штани, він тремтів, шкіра на його тілі була жовто-земляного кольору, худий, а голова здавалася ще більшою. Ми всі мимовільно пригадали, як тоді на баскетбольному майданчику зговорилися проти нього, і нам стало соромно. |
| 288 |
І немає місць, де діти б могли їх прочитати. Мені пощастило. Коли я ріс, у мене була чудова районна бібліотека. У мене були батьки, яких можна було переконати залишити мене в бібліотеці по дорозі на роботу під час літніх канікул. І бібліотекарі, які зустрічали маленького самотнього хлопчика, що повертався до бібліотеки щоранку й вивчав каталог карток, розшукуючи книги з примарами, магією або ракетами, книги з вампірами або загадками, з відьмами й дивами. І коли я прочитав усю дитячу бібліотеку, то взявся за дорослі книжки. Вони були чудовими бібліотекарями. Вони любили книги й любили, щоб їх читали. Вони навчили мене, як замовляти книги з інших бібліотек через міжбібліотечний обмін. У них не було снобізму з приводу того, що я читав. Певно ж, їм подобався хлопчик з широко розплющеними очима, який любив читати. |
| 289 |
Лінка вигребла з миски всі горішки й від нудьги вирішила пошукати туалет. Проте мармуровий кошмар унизу виявився недоступним. Комусь, причому явно не одній особі, алкоголь вочевидь зашкодив, бо в унітазі виявилася купа неперетравлених решток їжі. Лінка швиденько вискочила з убиральні, затиснувши пальцями носа, і попрямувала нагору. На сходах проминула якусь парочку, що злилася в поцілунку. Халіні все це набридло. Вона глянула на годинника й із полегкістю зрозуміла, що до кінця старого року залишилося якісь півгодини. Подумала, що після шампанського краще повернутися додому. Проте ще не зараз. Якщо вона вже стільки витримала, то залишиться ще трохи. Опинившись перед убиральнею, Лінка не могла наважитися увійти. Звідти долинали якісь дивні звуки. Проте цікавість перемогла, і Халіна тихенько увійшла досередини. |
| 290 |
Дехто просто зарано народився, та попри це вони такі самі досконалі, як і ті, що лежать у світлій палаті поруч. Для них це перехідний період, як чистилище, після якого настане гарне життя в кімнатці з рожевими стінами. Життя інших ніколи рожевим не буде. Принаймні зараз невідомо, якого воно буде кольору. Якщо буде... До котрої із цих палат зайде сумна жінка, яка прямує, точніше кажучи, плентається коридором, повільно човгаючи босими ступнями в капцях? Якраз її настрій ні про що не свідчить, бо скільки тут роззявлених ротиків, стільки й історій про материнство, щасливе або й ні, історій, які лише починаються в цьому пологовому відділенні. Постать у лікарняній сорочці зупиняється біля світлої палати, та за хвильку знову рушає вперед, продовжуючи свою нелегку мандрівку. Отже, це ще не кінець. |
| 291 |
Для неї Адам був єдиним татом, якого вона знала, але ж для нього Лінка не була єдиною дитиною. Проте Лінка не нарікала. У неї був він і мама, навіть, якщо й не цілком нормальна. Родини бувають різні, та найгірше не мати жодної... Бідолашна її сестричка, сама як палець, а в неї ж були і тато, і мама... Чому вони покинули її саму? Лінка зрозуміла, що рішення прийшло саме. Ця дівчина повинна довідатися, що в неї є батько й мати, а що вона зробить із цим, це вже її справа. Та ще й цей чоловік, Печериця з університету, йому теж треба сказати. Подумки Халіна вже прикинула план. Вона завжди вважала, що найкраще знати й говорити правду, навіть, якщо це боляче. Спершу дівчина, потім її батько. Широко посміхнулася присутнім за столом і, вибачившись, мовляв, їй треба до туалету, вислизнула на вулицю. |
| 292 |
Аби бодай ненадовго відволіктися від думок, які її переслідували, Лінка вирішила зробити фотографії на конкурс. Почувалася ніяково. У неї було стільки часу, а вона за все береться в останню мить... До кінця червня залишалося не так багато. Лінка не сподівалася, що це має якийсь сенс, але вирішила все-таки спробувати. Принаймні протягом тижня вона не муситиме думати про дитячий будинок і пана Печерицю. Якщо не спробує, Адріан на неї сердитиметься. Він увесь час доводив, що це для неї шанс, і їй неодмінно треба узяти участь у конкурсі, а вона лише притакувала. Якщо Лінка цього не зробить, Адріан подумає, що вона справжня ідіотка. Щоправда, не варто перейматися тим, що собі подумає Адріан, це ж лише друг, але... Здається, їй усе-таки залежало на тому, щоб він не думав про неї погано. Хоча й не розуміла, чому. |
| 293 |
Лінка увімкнула плеєр і знайшла альбом, якого давно не слухала. Подароване Наталією фадо. Слухаючи проникливий меланхолійний спів, дівчина раптом усвідомила, як сумує. Ще місяць тому вона ділилася своїми сновидіннями з Адріаном. Це було для неї так само природно, як дихання. Він завжди був поруч. Лінка зустрічалася з ним частіше, ніж із Каською. Адріан знав усе про її пошуки, вона розповідала йому речі, які для інших були таємницею. Пригадала його обличчя. Світле волосся, широка посмішка, нахмурені брови, коли він над чимось замислювався. Лінка наче наяву бачила, як вони працювали на плантації ялинок, як Адріан розбив вікно, щоб вона не мерзла, як поїхав з нею до Кракова, як удвох пили каву з кардамоном, усі їхні розмови, такі щирі, немов вони знали одне одного все життя... І що тепер? Кінець? |
| 294 |
Лише пізно вночі погасили у вітальні світло, і тут відразу з'ясувалося, що батьки й сестра досі не спали, тому що зараз, як це було ясно чути, вони всі пішли навшпиньках. Тепер, звичайно, до ранку до Грегора ніхто не зайде, значить, у нього достатньо часу, щоб без перешкод роздумувати, як йому перебудувати своє життя. Але висока порожня кімната, в якій він вимушений був, розпластавшись, лежати на підлозі, лякала його, хоча причини свого страху він не розумів, бо він жив у цій кімнаті ось уже п'ять років, і, повернувшись, майже несвідомо, але не без сорому поспішив заповзти під диван, де, не дивлячись на те, що спину йому трохи притиснуло, а голову вже не можна було підняти, він відразу ж відчув себе дуже затишно й пошкодував тільки, що тулуб його занадто широкий, аби цілком поміститися під диваном. |
| 295 |
Вимога ця була викликана, звичайно, не тільки дитячою впертістю сестри і її так несподівано й так нелегко надбаною останнім часом самовпевненістю; ні, вона справді бачила, що Грегору треба багато місця для переміщення, а меблями, виходячи з усього, він зовсім не користувався. Утім, може бути, тут виявилася властива дівчатам цього віку запальність уяви, котра завжди рада випадку дати собі волю й тепер спонукала Грету зробити становище Грегора ще страхітливішим, щоб виявляти йому ще більше, ніж досі, послуги. Адже в приміщення, де були б тільки Грегор та голі стіни, навряд би наважився хтось, окрім Грети, увійти. Ось чому вона не послухалася матері, котра, відчуваючи в цій кімнаті якусь невпевненість і тривогу, скоро замовкла й заходилася в міру своїх сил допомагати сестрі, що витягувала скриню за двері. |
| 296 |
Пілат пояснив свою думку. Римські власті анітрохи не важать на права місцевої духовної влади, первосвященикові це добре відомо, але тут вочевидь зайшла помилка. І у виправленні цієї помилки римські власті, ясна річ, зацікавлені. Бо й справді: злочини Вар-раввана і Га-Нонрі непорівнянні за ваготою. Якщо другий з них, чоловік виразно несповна розуму, винен у виголошенні безглуздих промов у Єршалаїмі та ще подекуди, то першого обтяжено набагато поважніше. Мало того, що він припустився відвертих закликів до бунту, але він ще й убив охоронця при спробах узяти його. Вар-равван багато небезпечніший за Га-Ноцрі. З огляду на все сказане прокуратор просить первосвященика переглянути ухвалу і залишати на волі того з двох засуджених, від якого буде менше шкоди, а таким, поза сумнівом, є Га-Ноцрі. Отже? |
| 297 |
Вперед! Годилося б, напевно, запитати в Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не деінде. Та біда в тому, що запитувати не було кому. На гидкому провулку не було жодної душі. За найкоротший час можна було бачити Івана Миколайовича на гранітних сходинках амфітеатру Москви-ріки. Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що смалив самокрутку біля драної білої толстовки і розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, аби прохолонути, Іван ластівкою пірнув у воду. Йому забило дух, така холодна була вода, навіть думка майнула, що, мабуть, і вискочити на поверхню не зможе. Але зміг-таки, і, відсапуючись та пирскаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в чорній воді, яка тхнула нафтою, поміж ламливих зиґзаґів берегових ліхтарів. |
| 298 |
Ми розмовляли так, наче розійшлися вчора, наче знали одне одного багато років. Другого дня ми умовилися зустрітися там-таки, на Москві-ріці, й зустрілися. Травневе сонце світило нам. І незабаром, невдовзі стала ця жінка моєю таємною дружиною. Вона приходила до мене кожного дня, а чекати и я починав від ранку. Чекання це виливалося в те, що я переставляв на столі речі. За десять хвилин я сідав до віконця і починав дослухатися, чи не стукне ветха хвіртка. І ото чудасія: до зустрічі моєї з нею до нашого дворика мало хто приходив, краще сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що всеньке місто ринуло сюди. Стукне хвіртка, зайдеться серце, і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну, кому потрібен точильник у нашому домі? Що точити? Які ножі? |
| 299 |
Варенуха, охороняючи двері, підскакував коло них, надовго зависаючи в повітрі й гойдаючись у ньому. Скарлюченими пальцями він махав у бік Римського, сичав і цмокав, робив миги дівулі у вікні. Та заспішилась, встромила руду голову у кватирку, витягла, скільки могла, руку, нігтями почала дряпати нижній шпінгалет і трясти раму. Рука її почала видовжуватись, як гумова, і вкрилася трупною прозеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили важільок засувчика, повернули його, і рама почала розчинятися. Римський слабенько скрикнув, прихилився до стіни, а портфель виставив уперед, як щит. Він розумів, що прийшла його погибель. Рама широко розчахнулась, але замість нічної свіжості та аромату зелені до кімнати ринув пах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її грудях. |
| 300 |
Але перед чотирма годинами, на початку страти, чоловік цей поводив себе зовсім по-іншому і дуже впадав у око, через те, напевно, він і змінив тепер свою поведінку та усамітнився. Тоді, щойно процесія зайшла на верхівку за кордон, він і вигулькнув уперше і притому як людина, що явно запізнилася. Він важко дихав і не йшов, а біг на пагорб, штовхався і, побачивши, що перед ним, як і перед усіма іншими, зімкнулася лава, зробив наївну спробу, вдаючи, ніби не розуміє роздратованих вигуків, прорватись між вояків до самісінького місця страти, де вже висаджували засуджених із повозу. За це він дістав дужий удар тупим кінцем списа в груди і відскочив від вояків, зойкнувши, але не від болю, а з відчаю. Легіонера, що вдарив його, він окинув каламутним і цілковито байдужим поглядом, як людина, нечула до фізичного болю. |
| 301 |
З найближчого стовпа долинала хрипка безтямна пісенька. Підвішений на ньому Гестас під кінець третьої години катувань стерявся умом від мух та сонця і тепер тихо співав щось про виноград, але головою в чалмі зрідка все-таки похитував, і тоді мухи мляво злітали з його обличчя і повертались на нього знову. Дісмас на другому стовпі мучився більше, ніж двоє інших, бо його не брало забуття, і він хитав головою часто й невпинно, то вліво, то вправо, щоб вухом зачепити плече. Щасливішим за цих двох був Ієшуа. У першу ж годину він почав час від часу втрачати притомність, а згодом поринув у забуття, звісивши голову в розмотаній чалмі. Мухи та ґедзі через це повністю обліпили його, тож обличчя Ієшуа щезло під чорним ворушким місивом. У паху, і на животі, і під пахвами сиділи тлусті ґедзі й смоктали жовте наге тіло. |
| 302 |
Марш гралося на пошанування Марґариті. Зустрічали її якнайврочистіше. Прозірчасті русалки зупинили свій танок над річкою й замахали Марґариті водоростями, і над пустельним зеленкуватим берегом простогнали далеко чутні їхні вітання. Голі відьми, вискочивши з-поміж верб, вишикувалися лавою і почали присідати та вклонятися придворними поклонами. Хтось козлоногий підлетів і припав до руки, розкинув на траві шовк, поцікавився, чи добре купалося королеві, запросив прилягти й відпочити. Марґарита так і вчинила. Козлоногий підніс їй келих із шампанським, вона випила його, і серце її відразу пойнялося літеплом. Запитавши, де Наташа, вона дістала відповідь, що Наташа вже викупалась і полетіла на своєму кнурові вперед, у Москву, щоб звістувати про швидке прибуття Марґарита й допомогти приготувати їй вбрання. |
| 303 |
Але тепер вас цікавить подальше, а не цей доконаний факт. Ви завжди були палким речником тієї теорії, що, коли відтинають голову, життя людини уривається, вона перетворюється на попіл і відходить у небуття. Мені приємно дати вам до відома в присутності моїх гостей, хоч вони засвідчують зовсім іншу теорію, що ваша теорія і поважна, і дотепна. Втім, усі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно з якою кожному буде дано за вірою його. Хай же так і буде! Ви відходите в небуття, а мені втішно буде з чаші, в яку ви перетворюєтеся, випити за буття! Воланд підніс шпагу. Шкіра на голові тут-таки зчорніла і збіглась, а потім повідпадала шматками, очі пропали, і невдовзі Марґарита угледіла на таці жовтавий, зі смарагдовими очима й перлистими зубами, на золотій нозі череп. Кришка черепа відкинулася на завісці. |
| 304 |
Слідчий лагідно відрекомендувався і сказав, що зайшов до Івана Миколайовича поговорити про позавчорашні події на Патріарших ставках. О, як тріумфував би Іван, якщо б слідчий прийшов до нього трохи раніше, хоч би, скажімо, в ніч на четвер, коли Іван буйно та пристрасно домагався того, щоб вислухали його розповідь про Патріарші ставки. Тепер здійснилася його мрія допомогти упіймати консультанта, йому не потрібно було ні за ким бігати, до нього самі прийшли саме заради того, щоб вислухати його повість про те, що сталося в середу ввечері. Але, гай-гай, Іванко цілком перемінився за той час, що минув від менту загибелі Берліоза. Він ладен був охоче й ґречно відповідати на всі запитання слідчого, але байдужність відчувалася і в погляді Йвана, і в його інтонаціях. Поета більше не обходила доля Берліоза. |
| 305 |
Мене охопив смуток перед дальньою дорогою. Чи не правда, мессіре, він цілком природний, навіть тоді, коли людина знає, що в кінці цієї дороги чекає щастя? Хай посмішить він нас, а то я боюся, що це закінчиться сльозами, і все буде зіпсоване перед дорогою! Воланд дав знак Бегемоту, той вельми пожвавішав, зіскочив із сідла на землю, вклав пальці в рот, надув щоки і свиснув. У Марґарити задзвеніло у вухах. Кінь її став дибки, в гайку посипалося сухе гілля з дерев, злетіла ціла зграя ворон і горобців, стовп куряви понесло до ріки, і було видно, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду. Майстер стенувся від посвисту, але не оглянувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, мовби погрожуючи місту. Бегемот гордовито огледівся. |
| 306 |
Її правителі не пов'язані разом за допомогою кровного зв'язку, але за допомогою суворого дотримання і прихильності до загальної спільної доктрини. Це правда те, що наше суспільство є розшарованим, і то дуже жорстко розшарованим, через що на перший погляд воно має спадкові риси. При цьому було набагато менше руху вперед та назад між цими різними групами , що траплявся у часи капіталізму або навіть у допромисловій ері. Між цими двома гілками Партії є цілком певна, постійна величина взаємообміну, але лише у такій кількості яка зможе забезпечити аби слабкі і кволі ланки були виключені з Внутрішньої Партії і щоб ті амбіційні члени Зовнішньої Партії стали нешкідливі та безпечні за допомогою надання їм можливості просування угору. Пролетарії, на практиці, не мають жодного дозволу або можливості для вступу до Партії. |
| 307 |
Амплефорт зробив один або два непевних рухи з боку в бік, так наче мав якусь ідею, що тут були інші двері аби вийти геть, а потім почав блукати вперед та назад по камері. Він навіть ще не зауважив Вінстонову присутність. Його стурбовані очі витріщалися на стіну приблизно у метрі над рівнем голови Вінстона. Він був босий; велетенські, бруднющі великі пальці ніг стирчали з дірок на його шкарпетках. Він мав також декількаденну неголеність. Миршава борода вкривала його обличчя до самих вилиць, надаючи йому ауру зухвалого бешкетника, що досить дивно поєднувалася з його дуже кволою статурою та нервовими рухами. Вінстон трохи вивів себе зі своєї летаргії. Він мусить заговорити до Амплефорта, і ризикнути нарватися на горлання з телезахисту. Було навіть мислимо, що саме Амплефорт був тим переносником леза бритви. |
| 308 |
Він спинився, тому що він був нажаханий. Зігбенне, сірого кольору, скелетоподібне дещо постало перед ним. Справжній зовнішній вигляд цього дещо був жахаючим, і не лише через той факт що він знав, що це дещо це і був власне він. Він підійшов ближче до дзеркала. Обличчя цієї істоти здавалося було стирчачим на всі боки, через його криву поставу. Жалюгідне, занедбане та зневірене обличчя в'язня з надзвичайно високим чолом, що плавно переходило у лисий скальп,з кривим носом, і роздовбаного вигляду вилицями над якими його очі виглядали лютими та настороженими. Щоки були зморщені та порубцьовані, рот запалий наче чорна прірва. Безсумнівно це було його власне обличчя, але йому здавалося, що воно змінилося більше ніж він змінився всередині. Ті емоції які воно видавало могли бути зовсім іншими від тих, що він відчував. |
| 309 |
Лексикон Б складається зі слів які були навмисно та свідомо створені задля політичних цілей: тобто, слова які не лише в кожному випадку мали політичний зміст, але були призначені для нав'язування бажаної розумової соціальної установки тим особам що використовували їх. Без цілковитого та повного розуміння даних принципів Інгсоцу було вкрай складно використовувати ці слова правильно. В деяких випадках вони могли бути перекладені на Старосурж, або навіть на слова узяті із Лексикону А, але це зазвичай вимагало довжелезного переказування і завжди спричиняло до значної втрати певних прихованих значень. Слова із Лексикону Б були певного роду вербальною стенографією, дуже часто пакуючи цілі низки ідей у декількох складах одного слова, і у той же самий час вони були більш точними та переконливими ніж звичайна мова. |
| 310 |
Колгосп був тепер заможніший і ліпше зорганізований; його площа збільшилась навіть на два поля, що їх купили в п. Пількінгтона. Будування вітряка нарешті успішно закінчили, колгосп мав вже молотилку, елеватор, побудовано ріжні нові прибудівлі. Але вітряка таки не вжито для витворювання електричної енергії. Він молов зерно і приносив нічогенький грошовий прибуток. Тварини працювали тяжко при будуванні другого вітряка: їм казали, що коли його закінчать, то поставлять в ньому динамомашини. Але більше не було вже мови про розкоші, що про них колись Білан навчив мріяти тварин: стайні з електричним освітленням, з гарячою й холодною водою і трьохденний трудотиждень. Наполеон виступив проти ціх ідей як ворожих духові тваринізму. Він казав, що найправдивіше щастя полягає у важкій праці і невибагливому житті. |
| 311 |
На щастя, Тікако не народила дитини. Можна здогадуватися, що цього не допустив сам батько. Напевно, ця історія з малям і родимою плямою, яка так засмутила матір, змусила його відрадити Тікако від такої затії. В усякому разі, в Тікако не було дітей ні від батька, ні від когось іншого після його смерті. Тікако, мабуть, вирішила випередити події і тому відкрила матері свою таємницю, бо побоювалась, що хлопець все одно вибазікає. Заміж вона не вийшла. Невже родима пляма визначила її долю?.. А втім, і Кікудзі не міг забути тієї плями. Очевидно, вона мала відіграти якусь роль і в його житті... І коли Тікако з нагоди чайної церемонії сповістила, що хоче познайомити його з однією дівчиною, Кікудзі відразу згадав ту пляму й подумав: якщо вже Тікако рекомендує дівчину, то в неї, певно, шкіра чиста, як перлина. |
| 312 |
Він нерідко йшов від нас додому й під час повітряної тривоги. Тоді Фуміко завжди його проводжала, і ніхто не міг її відрадити. Бо, мовляв, дорогою все може трапитися... Та одного разу вона не повернулася того ж вечора. Добре, думаю собі, якщо у вас заночувала... А раптом обоє загинули?.. Вранці вона прийшла, розповіла, що провела батька аж до воріт, а на зворотному шляху пересиділа ніч в якомусь бомбосховищі. Коли наступного разу ваш батько навідався до нас, то щиро подякував Фуміко й подарував на згадку про той випадок перстень... Їй, певно, було незручно вам його показувати. Кікудзі слухав, а в душі наростала неприязнь до пані Оота. Невже вона хоче викликати співчуття до себе? А проте ненависті й ворожості до неї Кікудзі не відчув. У ній була якась теплота, що відганяла геть його настороженість. |
| 313 |
Він уперше зрозумів, на що здатна закохана жінка, а також на що здатен він сам. Кікудзі вразило власне пробудження. Він ніколи й не уявляв, що жінка може бути такою піддатливою, покірною і водночас такою спокусливою. Йому здавалося, мовби він тоне в теплих запахах її тіла. Раніше інтимна близькість з жінкою кінчалася для нього чимось схожим на огиду. А от цього разу, коли її, здавалось, саме й треба було сподіватися, Кікудзі відчув солодке задоволення. Звичайно в такі хвилини він намагався відсунутися від жінки, а тепер усе було навпаки: він втішався теплом її жагучого тіла. З ним ще не траплялось, щоб пристрасть накочувалася на нього хвилями. Ті хвилі заколисували його, і в напівдрімоті він наче відчував задоволення переможця, якому рабиня обмиває ноги. Водночас від неї віяло чимось материнським. |
| 314 |
Навіть зараз у тиші чайного павільйону він не міг позбутися цього відчуття. Брудною була не тільки Тікако, що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам. Кікудзі раптом привиділась химера: ніби його батько нечищеними зубами припав до родимої плями на грудях Тікако. Батьків образ мав з ним самим багато спільного. Юкіко не поділяла його недовіри до Тікако. До певної міри це й було причиною того, що Кікудзі не вистачало рішучості й послідовності у ставленні до дівчини. Виставляючи напоказ свою неприязнь до Тікако, він тим самим ніби визнавав, що це вона змушує його одружитися з Юкіко. Добре, що Тікако можна використати й для цього! Кікудзі не сумнівався, що Юкіко бачить його наскрізь. Тому-то йому здалося, наче його оперіщили батогом. Кікудзі сам був приголомшений своєю поведінкою. |
| 315 |
Довго приходив до тями. І знову перед ним постав босоногий хлопчик-примара. Він наче виник із сонячного світла, що проникало крізь гардини і віконне скло. Він дивися на себе збоку, з вершини життя, з вершини прожитих років. Ось він кароокий і білозубий шибайголова і водночас сором'язливий перед людьми. Над правою скронею стирчить вихор, якого не можна вкласти ні слиною, ні водою. Засмаглий, бадьорий і невтомний, влітку він ходив у коротких штанях нижче колін і у вицвілій ситцевій сорочці, пошитій руками матері. Він нічим не виділявся серед своїх ровесників: ні високим зростом, ні струнким тілом, ні фізичною вадою, якщо не зважати на два вихори на тім'ї. За це з ним дражнились, що в нього буде дві дружини, на що він ніколи не ображався. А ще в нього була на інтимному місці велика родимка, схожа на метелика. |
| 316 |
Й ось що відбувалося в серці Ісусовому: вшістьох, усімох чи вдесятьох заходили ми туди чи заїжджали в інвалідних візочках, неохоче жували старезне печиво, запиваючи лимонадом, сідали у коло довіри і втисячне слухали депресивну розповідь Патрика про те, як у нього був рак і всі гадали, що він помре, та він не помер і тепер, уже дорослий, сидить перед нами в церковному підвалі сто тридцять сьомого серед найкращих міст Америки, розлучений, захоплений відеоіграми, без друзів, убого животіє, експлуатує своє ракоцентричне минуле, насилу повзе до магістерського ступеня, що нітрохи не поліпшить його кар'єрних перспектив, живе, які усі ми, під дамокловим мечем, щоб той нарешті дав йому звільнення, якого він уникнув багато років тому, лишивши те, що тільки найспівчутливіша душа на світі назве життям. |
| 317 |
Мені бракувало майбутнього. Звісно, я і до Гасового рецидиву розуміла, що мені не судилося постаріти з Огастасом Вотерсом. Але, думаючи про Лідавей та її бойфренда, я почувалася окраденою. Я, напевно, ніколи більше не побачу океан з висоти тридцяти тисяч футів; з такої віддалі неможливо розрізнити хвилі або човен, і океан здається безмежним монолітом. Я можу його уявити. Я можу його пам'ятати. Але я не побачу його знову, і мені спало на думку, що ненаситне людське честолюбство ніколи не задовольниться справдженими мріями: завжди здається, що все можна зробити краще і наново. Напевно, так і буде, навіть якщо дожити до дев'яноста, хоча я заздрю тим, кому пощастить перевірити це особисто. З іншого боку, я вже прожила вдвічі більше, ніж дочка Ван Гаутена. Йому не судилося мати дитини, яка помре в шістнадцять. |
| 318 |
Знову наодинці. І одразу ж до нього долинув звук. У темряві, наодинці, усе здавалося неймовірно шумним. Кожен його рух відлунював, ніби шурхіт складки. Він почувався як людина у паперовому костюмі. Їжа. Макс розділив хліб на три шматки і відклав два. А тоді накинувся на той, що тримав у руці, жував і ковтав, проштовхуючи його пересохлим коридором свого горла. Сало було холодним і твердим, воно ривками опускалося донизу, подекуди затримуючись на своєму шляху. Великі ковтки відривали його і зіштовхували донизу. Тоді морквини. Він знову відклав дві і жадібно вгризся у третю. Звук був неймовірний. Жодних сумнівів, до самого фюрера долинали звуки помаранчевої трощі в його роті. Зуби ламалися від кожного укусу. Запиваючи, він був упевнений, що ковтає їх. Наступного разу, порадив сам собі, спочатку пий. |
| 319 |
Він виріс у Штутґарті. У дитинстві він понад усе любив гарну кулачну бійку. Свій перший поєдинок Макс провів у одинадцять років, коли він був таким худим, як сточений ножем держак від швабри. Вензель Ґрубер. Ось з ким він бився. Він був гострий на язик, той Ґрубер, і мав дротяне кучеряве волосся. Місцеві дітлахи підбурювали їх до бійки, а хлопці і самі були не проти. Вони билися, як чемпіони. Десь хвилину. Якраз на найцікавішому місці їх відтягли одне від одного за коміри. Пильні батьки. Цівка крові звивалася з кутика Максового рота. Він облизав її, і смак йому сподобався. У його кварталі було небагато забіяк, а ті, що були, не билися кулаками. Кажуть, що в ті дні євреї радше терпіли усі кривди. Краще тихенько стерпіти образу і своїми силами знову здобувати собі краще життя. Очевидно, не всі євреї однакові. |
| 320 |
Він навіть згадав про Вифлеєм, щоб відповідь була соліднішою. Франц потер руки. Дуже поганий знак. Він підійшов до Руді і наказав вийти надвір для додаткових кругів навколо майданчика. Руді пробіг їх наодинці, і після кожного кола його знову запитували про день народження фюрера. Йому довелося пробігти сім кіл, поки відповідь не була правильною. Та головна халепа виникла через декілька днів після зборів. Руді побачив, що Дойчер разом з кількома приятелями прогулюється Мюнхенською вулицею, і відчув непереборне бажання кинути в нього камінь. Ви, мабуть, запитаєте, про що він, у біса, думав. Відповідь, найпевніше: він зовсім не думав. Напевне, він би сказав, що використовував своє Богом дане право на дурнувату поведінку. Або це, або єдиний погляд на Франца Дойчера спонукало його до самознищення. |
| 321 |
Наука татового ремесла спонукала Лізель поважати його ще більше. Їй подобалося ділити з ним хліб і музику, але дівчинці також було приємно дізнатися, що її тато такий майстерний у своїй роботі. Вміння зачаровують. Одного разу, за кілька днів після того, як тато познайомив її зі змішуванням кольорів, вони працювали в одному з найбагатших будинків на схід від Мюнхенської вулиці. Перед обідом тато покликав Лізель усередину. Вони вже майже закінчили і збиралися йти до наступних клієнтів, коли дівчинка почула незвично гучний татів голос. Вона зайшла до будинку, і її відвели до кухні, де на розкішних і делікатних кріслах сиділи дві старші жінки і чоловік. Жінки мали елегантні вбрання. У чоловіка було біле волосся і бакенбарди, що нагадували живопліт. На столі стояли високі склянки. Наповнені тріскучою рідиною. |
| 322 |
Лізель стояла і дивилась. Повз неї пронеслося море хвилин. Крадійка книжок нестерпно хотіла почутий бодай одну ноту, але нічого не відбувалося. Клавіш ніхто не торкався. Міхи не дихали. Тільки місячне світло, що тоненькою волосиною заплуталося у шторах, і Роза. Акордеон повис у неї на грудях. Вона схилила голову, і він опустився їй на коліна. Лізель дивилась. Вона знала, що кілька днів мама ходитиме з відбитком акордеона на тілі. І, визнавши, що вона щойно побачила неймовірну красу, Лізель вирішила не турбувати Розу. Вона повернулася в ліжко і заснула з образом мами і мовчазної музики в думках. Пізніше, коли вона прокинулась від своїх звичних снів і тихесенько прокралася в коридор, Роза все ще сиділа на ліжку, а з нею й акордеон. Він, ніби якір, тягнув її донизу. Вона тонула. Здавалося, що вона вже мертва. |
| 323 |
Наприкінці листопада Ганс вперше відчув закопчений присмак справжнього бомбардування. Вантажівку зусібіч оточили уламки, навколо бігали і кричали люди. Палали пожежі, а розтрощені коробки будинків височіли, ніби кургани. Каркаси хилилися до землі. Димові бомби стриміли з ям, як сірники, і заповнювали легені міста. Ганс Губерманн був у групі з чотирьох чоловік. Вони вишикувались шеренгою. Попереду стояв сержант Борис Шиппер, його руки ховалися в клубах диму. За ним був Кесслер, тоді Брунненвеґ, а вкінці Губерманн. Сержант поливав вогонь, двоє інших поливали сержанта, а Губерманн, про всяк випадок, поливав усіх трьох. Позаду застогнала і сколихнулась якась будівля. Вона впала обличчям до землі всього за кілька метрів від Гансових ніг. Цемент пахнув, ніби щойно замішаний, і на них посунула стіна пилюки. |
| 324 |
Але й додому вона не пішла. Вона засмучено попленталась на вокзал і кілька годин чекала, поки повернеться тато. Руді простояв з нею десь хвилин двадцять, однак до повернення Ганса було ще добрих півдня, тож він пішов по Розу. По дорозі на вокзал він розказав їй про все, що сталося, і Роза вже не розпитувала дівчинку. Вона вже склала докупи всю картину і просто стояла поряд, а згодом таки вмовила її сісти. Вони чекали разом. Коли тато довідався, що сталося, він випустив свою сумку і копнув вокзальне повітря. Того вечора ніхто не їв. Татові пальці знущалися над акордеоном, вбивали пісню за піснею, хоч би як він старався. Ніщо не приносило відради. Крадійка книжок три дні пролежала в ліжку. Щодня, зранку і в обід, Руді Штайнер стукав у їхні двері і цікавився, чи Лізель досі хворіє. Але дівчинка не хворіла. |
Комментарии
Подробнее здесь.