| Intermezzo |
| 1 | Михайло Михайлович Коцюбинський INTERMEZZO Присвячую Кононiвським полям Дiйовi особи: Моя утома. Ниви у червнi. Сонце. Три бiлих вiвчарки. Зозуля. Жайворонки. Залiзна рука города. Людське горе. Лишилось тiльки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те ма, що кожен раз воно вимага уваги, що не я м, а воно мною уже керу. |
| 2 | Фактично сташ невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнчаться власне життя, а чуже починаться? Я чую, як чуже iснування входить в мо, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. |
| 3 | Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають сво орбiти, i нiщо не ста м на хнiй дорозi. Тодi як на свой я скрiзь i завжди стрiчаю людину. Так, ти сташ менi на дорозi i уважаш, що маш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв - тисячi чорних ротiв - вiчно дихаш смородом. Ти бичуш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. |
| 4 | Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; тво очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в твой розматостi кольорiв й форм, застрягаш в мой зiницi. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнiм... Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаш у мо серце, як до власного сховку, сво страждання i сво болi, розбитi надi i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. |
| 5 | Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть мом паном, хочеш взяти мене... мо руки, мiй розум, мою волю i мо серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твох незлiченних "треба", у безконечних "мусиш". Я утомився. Мене втомили люди. Менi докучило бути заздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. |
| 6 | Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй. Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть? Сон? Як я чекав х часом! А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i там чигали на мене. Вони сплiтали сво iснування з мом в химерну сiтку, намагались налити мо вуха та мо серце тим, чим самi були повнi... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене сво страждання? |
| 7 | Сво мерзенство? Мо серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць. *** Позд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягу в поле свою залiзну руку за мною i не пуска. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука сво залiзнi пальцi, чи пустить мене? |
| 8 | Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша? А коли все оте сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на весняних потоках... ...Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце... трах-тарах-тах... |
| 9 | трах-тарах;тах... Дивiзiя наша стояла тодi... трах-тарах-тах... Ви куди iдете?.. Прошу бiлети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що б зачепитись. I були безпомiчнi. Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. |
| 10 | Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, талась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця. *** Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза свою стiною. |
| … |
Комментарии